Проект
                                         (Тираж 01.06.2000)

                    ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

                          КНИГА ПЕРША

                        ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

     Розділ І. Основні положення

     Глава 1. Цивільні відносини. Цивільне законодавство України

     Стаття 1. Цивільні відносини

     Цивільними є   майнові   та  особисті  немайнові  відносини,
основані на юридичній рівності,  вільному волевиявленні, майновій
самостійності   їх   учасників,   у  тому  числі  відносини,  які
складаються у сфері підприємництва.

     Підприємництвом є самостійна,  на власний ризик систематична
діяльність  з виконання робіт,  надання послуг,  продажу товарів,
передання майна у користування - з метою одержання прибутку.

     Стаття 2. Учасники цивільних відносин

     1. Учасниками цивільних відносин є фізичні  особи,  юридичні
особи.

     2. Учасниками   цивільних   відносин   є:  держава  Україна,
Автономна  Республіка  Крим,  територіальні   громади,   іноземні
держави та інші суб'єкти публічного права.

     Стаття 3. Загальні принципи цивільного законодавства

     Загальними принципами цивільного законодавства є:

     1) неприпустимість  свавільного втручання у сферу особистого
життя фізичної особи;

     2) неприпустимість   позбавлення   права   власності,   крім
випадків, передбачених виключно законом;

     3) свобода договору;

     4) свобода підприємництва;

     5) судовий  захист  будь-якого  цивільного права у разі його
порушення.

     6) справедливість, добросовісність та розумність.

     Стаття 4. Акти цивільного законодавства України

     1. Основу   цивільного   законодавства   України   становить
Конституція України.

     2. Основним   актом   цивільного   законодавства  України  є
Цивільний кодекс України.

     Актами цивільного законодавства є також інші закони України,
які видаються відповідно до цього Кодексу (далі - закони).

     3. У разі прийняття закону,  який регулює цивільні відносини
інакше,  ніж цей Кодекс,  закон набуває чинності, якщо відповідні
зміни внесені до цього Кодексу.

     4. Актами   цивільного   законодавства  є  укази  Президента
України,  постанови  Кабінету  Міністрів  України  (далі  -  інші
правові акти).

     У разі  якщо  указ Президента України або постанова Кабінету
Міністрів України суперечать положенням цього Кодексу або  іншому
законові,  застосовуються  відповідно положення цього Кодексу або
іншого закону.

     5. Міністерства,  відомства,  інші  вищі  органи   державної
виконавчої  влади  України  можуть  видавати  акти,  що регулюють
цивільні відносини,  лише у випадках і в межах,  передбачених цим
Кодексом, іншими законами та іншими правовими актами.

     6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території
України.

     Стаття 5. Дія цивільного законодавства у часі

     1. Акти цивільного законодавства  регулюють  відносини,  які
виникли з моменту надання чинності цим актам.

     2. Акти  цивільного  законодавства регулюють відносини,  які
виникли до моменту надання їм  чинності  (зворотна  дія)  лише  у
випадках, передбачених Конституцією і законами України.

     3. Якщо  цивільні  відносини  виникли  раніше і регулювалися
актом цивільного законодавства,  який втратив чинність, новий акт
цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що
виникли з моменту надання йому чинності.

     Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір

     1. Сторони мають право укласти договір,  який не передбачено
актами цивільного законодавства.

     2. Сторони   мають   право   врегулювати   у   договорі,  що
передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які
не врегульовані цими актами.

     3. Сторони  в  договорі мають право відступити від положень,
які визначені в  актах  цивільного  законодавства,  і  самостійно
врегулювати свої відносини.

     Сторони в  договорі  не можуть відступити від положень,  які
визначені в актах цивільного  законодавства,  якщо  у  них  прямо
зазначено про це,  а також у разі, якщо обов'язковість для сторін
положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту  або
із суті відносин між сторонами.

     Стаття 7. Звичай

     1. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм (наприклад
звичаєм ділового обороту).

     Звичаєм визнається правило  поведінки,  яке  не  передбачене
актами   законодавства,   але   є  усталеним,  таким,  що  широко
застосовується у певній сфері відносин.

     Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

     2. Звичай,  що  суперечить   положенням   актів   цивільного
законодавства або договору, не застосовується.

     Стаття 8. Аналогія

     1. Якщо   певні   цивільні  відносини  не  врегульовані  цим
Кодексом, іншими актами цивільного законодавства та договором, їх
регулювання здійснюється правовими нормами, які регулюють подібні
за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

     2. У  разі  неможливості  використати  аналогію  закону  для
регулювання  цивільних  відносин  вони  регулюються відповідно до
принципів цивільного законодавства (аналогія права).

     Стаття 9.  Застосування Цивільного кодексу  до  врегулювання
відносин у сферах найманої праці, використання природних ресурсів
та охорони довкілля

     Положення цього  Кодексу  застосовуються   до   врегулювання
відносин,  які  виникають  у сферах найманої праці,  використання
природних ресурсів та охорони  довкілля,  якщо  ці  відносини  не
врегульовані спеціальним законом.

     Стаття 10. Цивільне законодавство та міжнародні договори

     Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила,
ніж  ті,  що  передбачені  актами  цивільного  законодавства,  то
застосовуються правила міжнародного договору.

     Глава 2.  Підстави  виникнення цивільних прав та обов'язків.
Здійснення цивільних прав і виконання обов'язків

     Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов'язків

     1. Цивільні права та обов'язки виникають із тих дій осіб, що
передбачені  законами та іншими правовими актами,  а також із тих
їхніх дій,  які не передбачені ними,  але за аналогією породжують
цивільні права та обов'язки.

     2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

     1) договори та інші правочини;

     2) створення    витворів   науки,   літератури,   мистецтва,
винаходів та інших результатів інтелектуальної праці;

     3) заподіяння шкоди іншій особі;

     4) безпідставне збагачення;

     5) інші юридичні факти.

     3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо
з   підстав,  передбачених  цим  Кодексом,  законами  або  іншими
правовими актами.

     4. У випадках,  передбачених законами  та  іншими  правовими
актами,  цивільні  права  та  обов'язки виникають безпосередньо з
актів державних органів та органів місцевого самоврядування.

     5. У  випадках,  передбачених  законами,  іншими   правовими
актами,  цивільні  права  та  обов'язки можуть виникати з рішення
суду.

     6. У  випадках,  передбачених  законами,  іншими   правовими
актами  та  договором,  підставою  виникнення  цивільних  прав та
обов'язків може бути настання певної події.

     Стаття 12. Здійснення цивільних прав

     1. Особи здійснюють свої цивільні права вільно,  на  власний
розсуд.

     2. Відмова   від  здійснення  (нездійснення)  особами  своїх
цивільних прав не є підставою для їх припинення,  крім  випадків,
передбачених законом.

     3. Особа може відмовитися від свого майнового права.

     Відмова від права власності на транспортні засоби,  нерухомі
речі здійснюється у порядку, визначеному законом.

     4. Особа  може  за  відплатним  чи  безвідплатним  договором
передати   свої   майнові   права  іншій  особі,  крім  випадків,
передбачених законом.

     5. Якщо     законом     встановлені     правові     наслідки
недобросовісного  чи  нерозумного  здійснення  особою своїх прав,
поведінка особи припускається  добросовісною  та  розумною,  якщо
інше не встановлено судом.

     Стаття 13. Межі вільного здійснення цивільних прав

     1. Цивільні   права  здійснюються  у  межах,  наданих  особі
законами, іншими правовими актами та договором.

     2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана  утримуватися
від дій,  які б порушували права інших осіб,  заподіювали б шкоду
природі та культурній спадщині.

     3. Не  допускаються  дії  осіб,  що  вчиняються  виключно  з
наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в
інших формах.

     4. При здійсненні цивільних  прав  особа  має  додержуватися
моральних засад громадянського суспільства.

     5. Не  допускається  використання  цивільних  прав  з  метою
обмеження конкуренції,  а також зловживання домінуючим становищем
на ринку.

     6. У  разі  недодержання  особою  при  здійсненні своїх прав
вимог,  які передбачені  пп.  2,  3,  4  цієї  статті,  суд  може
зобов'язати  її  до  припинення  зловживання  своїми  правами  та
застосувати інші наслідки, передбачені законом.

     Стаття 13-1. Виконання цивільних обов'язків

     1. Цивільні обов'язки виконуються у  межах,  визначених  цим
Кодексом, законами, іншими правовими актами і договором.

     2. Особа  не може бути примушена до дій,  вчинення яких не є
обов`язковим для неї.

     3. Виконання цивільних  обов'язків  забезпечується  засобами
заохочення та застосування санкцій, які передбачені цим Кодексом,
законами, іншими правовими актами або договором.

     4. Особа  може  бути  звільнена  від  обов'язку   або   його
виконання у випадках, передбачених цим Кодексом, законами, іншими
правовими актами або договором.

     Глава 3. Захист цивільних прав

     Стаття 14. Право на захист

     1. Кожна особа має право на захист свого права у  разі  його
порушення, невизнання чи оспорювання.

     2. Кожна  особа має право на захист свого інтересу,  який не
суперечить   принципам    цивільного    законодавства,    вимогам
справедливості, добросовісності та розумності.

     Стаття 15. Захист цивільних прав та інтересів судом

     1. Кожна  особа  має  право  звернутися  до суду за захистом
свого особистого чи майнового права або інтересу.

     2. Способами захисту може бути:

     1) визнання права;

     2) визнання правочину недійсним;

     3) припинення дій, які порушують право;

     4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

     5) примусового виконання обов'язку особи в натурі;

     6) зміни правовідношення;

     7) припинення правовідношення;

     8) відшкодування збитків,  в тому  числі  завданих  у  стані
крайньої необхідності,  тобто для усунення небезпеки, що загрожує
інтересам  чи  правам  фізичної  або  юридичної  особи,  якщо  цю
небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами
(статті 1222, 1241 цього Кодексу);

     9) компенсації моральної шкоди;

     10) визнання незаконним акта державного  органу  або  органу
місцевого самоврядування.

     Суд здійснює  захист  цивільних  прав  та  інтересів  іншими
способами, що передбачені законом.

     3. Суд може відмовити у захисті  особі,  якщо  вона  вчинила
дії, заборонені положеннями пп. 2, 3 і 4 статті 13 цього Кодексу.

     Стаття 16.  Захист  цивільних  прав  державними  органами та
органами місцевого самоврядування

     1. У  випадках,  передбачених  законом,  особа   має   право
звернутися  за  захистом  до  відповідних  державних  органів або
органів місцевого самоврядування.

     2. Державні  органи  та  органи   місцевого   самоврядування
здійснюють   захист   цивільних   прав  шляхом  скасування  актів
державних органів чи органів місцевого  самоврядування,  а  також
іншими способами, що визначені законом.

     Стаття 17. Захист цивільних прав нотаріусами

     Нотаріус здійснює  захист  цивільних  прав  шляхом  вчинення
виконавчого  напису  на  борговому  документі,  у  випадках  і  в
порядку, визначених законом.

     Стаття 18. Самозахист цивільних прав

     1. Особа  має право на самозахист своїх прав від їх порушень
і протиправних посягань.

     Самозахистом є застосування  особою,  право  якої  порушено,
засобів  протидії,  які  не  заборонені  законом та не суперечать
моральним засадам суспільства.

     Самозахистом (необхідною  обороною)   є   заподіяння   шкоди
майновим  і  особистим  благам  правопорушника,  яке здійснюється
особою з метою захисту своїх прав  від  протиправних  посягань  і
визнається цим Кодексом правомірним.

     2. Способи самозахисту мають відповідати змістові права,  що
порушене, та характерові дій, якими воно порушене.

     Способи самозахисту  можуть  обиратися  самою   особою   або
визначатися законом, іншими правовими актами чи договором.

     Стаття 19. Здійснення права на захист

     1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

     2. Відмова  (нездійснення)  особи  від  здійснення  права на
захист не є підставою для припинення  права,  що  порушене,  крім
випадків, передбачених законом.

     Стаття 20.  Визнання  недійсними актів державного органу або
органу місцевого самоврядування

     1. Суд може визнати незаконним правовий  акт  індивідуальної
дії  державного органу або органу місцевого самоврядування,  якщо
він суперечить положенням  закону  або  інших  правових  актів  і
порушує цивільні права та інтереси певної особи.

     2. Суд  може  визнати  незаконним нормативний акт державного
органу або органу місцевого самоврядування,  якщо він  суперечить
положенням   цього   Кодексу,  законів,  інших  актів  цивільного
законодавства і порушує права фізичних або юридичних осіб.

     Стаття 21. Відшкодування збитків

     1. Особа,  якій завдано збитків у  результаті  порушення  її
цивільного права, має право на їх відшкодування.

     2. Збитками вважаються:

     1) втрати,  яких  особа  зазнала  у зв'язку зі знищенням або
пошкодженням речі,  а також витрати, які особа зробила або мусить
зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

     2) доходи,  які  особа могла б реально одержати за звичайних
обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

     3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або
договором  не  передбачено  відшкодування  у меншому або більшому
розмірі.

     Якщо особа,  що  порушила  право,  одержала  завдяки   цьому
доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у
зв'язку з неодержанням нею доходів,  не може бути меншим від  тих
доходів, що їх одержав порушник права.

     Стаття 22 вилучена.

     Стаття 23. Компенсація моральної шкоди

     1. Фізичні  і  юридичні  особи  мають  право  на компенсацію
моральної шкоди, заподіяної їм внаслідок порушення їх прав.

     2. Моральна шкода полягає:

     1) у фізичному болю, якого фізична особа зазнала у зв'язку з
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

     2) у  душевних стражданнях,  які фізична особа перетерпіла у
зв'язку з протиправною поведінкою як щодо неї самої,  так і  щодо
членів її сім'ї та близьких родичів;

     3) у  душевних стражданнях,  які фізична особа перетерпіла у
зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

     4) у приниженні честі, гідності і ділової репутації фізичної
або юридичної особи.

     3. Моральна  шкода  компенсується  грішми  або іншим майном,
відповідно до положень параграфа 4 глави 80 цього Кодексу.

     Розділ ІІ. Особи

     Підрозділ 1. Фізичні особи

     Глава 4. Загальні положення про фізичних осіб

     Стаття 24. Поняття фізичної особи

     Фізичною особою визнається людина.

     Стаття 25. Цивільна правоздатність фізичної особи

     1. Здатність мати  цивільні  права  та  обов'язки  (цивільна
правоздатність) визнається за всіма фізичними особами.

     2. Цивільна правоздатність виникає у момент народження.

     У випадках,   передбачених  законом,  охороняються  інтереси
дитини, що зачата, але ще не народилася.

     3. У випадках,  передбачених законом,  здатність мати окремі
права  та  обов'язки  може  пов'язуватися  з досягненням фізичною
особою відповідного віку.

     4. Цивільна правоздатність припиняється у момент смерті.

     Стаття 26. Обсяг цивільної правоздатності

     1. За всіма фізичними  особами  визнається  рівна  здатність
мати цивільні права та обов'язки.

     2. Фізична  особа  посідає  усі  особисті  немайнові  права,
передбачені цим Кодексом.

     3. Фізична  особа  здатна  посідати   усі   майнові   права,
передбачені  цим  Кодексом,  зокрема  право  приватної власності,
право   користування    житловими    приміщеннями,    право    на
підприємництво,  право  заповідати  та успадковувати майно,  бути
стороною в договорах.

     Фізична особа  здатна  посідати  інші  цивільні  права,   не
передбачені цим Кодексом, якщо вони не суперечать законам України
та моральним засадам суспільства.

     4. Фізична  особа  здатна   мати   обов'язки   як   власник,
підприємець,  сторона  у  договорі,  а  також  як  учасник  інших
цивільних правовідносин, передбачених законом.

     Стаття 27.  Недійсність правочинів, актів органів виконавчої
влади  та  органів  місцевого  самоврядування,  що ними обмежений
обсяг цивільних прав та обов'язків фізичної особи

     Правочини, акти  органів   виконавчої   влади   та   органів
місцевого  самоврядування  а  також посадових осіб,  що обмежують
можливість фізичної особи мати не  заборонені  законами  цивільні
права та обов'язки, є недійсними.

     Стаття 28. Ім'я фізичної особи

     1. Фізична  особа  набуває  прав та обов'язків і здійснює їх
під своїм іменем.

     Ім'я фізичної особи,  яка є  громадянином  України,  включає
прізвище,  власне  ім'я та по батькові,  якщо інше не випливає із
закону або національного звичаю.

     2. При  здійсненні  окремих  цивільних  прав  фізична  особа
відповідно  до  закону  може  використовувати псевдонім (вигадане
ім'я).

     3. Ім'я дитині надається відповідно до положень Книги шостої
цього Кодексу.

     Стаття 29. Місце проживання фізичної особи

     1. Місцем    проживання   визначається   житловий   будинок,
квартира, інше помешканняння у відповідному населеному пункті, де
фізична особа постійно або переважно проживає.

     2. Фізична особа,  якій виповнилося 14 років,  вільно обирає
собі місце проживання.

     3. Місцем проживання дитини віком від десяти до чотирнадцяти
років  визнається  місце  проживання  її  батьків,  усиновлювача,
опікуна     або     місце     знаходження     навчального      чи
лікувально-профілактичного закладу,  в якому вона проживає,  якщо
інше місце проживання не передбачене погодженням між  дитиною  та
батьками,  усиновлювачем  або організацією,  яка виконує щодо неї
функції опікуна.

     У разі  спору  питання   вирішується   органами   опіки   та
піклування і судом.

     4. Місцем  проживання  дитини,  яка не досягла десятирічного
віку,  визнається місце проживання її  батьків,  усиновлювача  чи
опікуна      або     місце     знаходження     навчального     чи
лікувально-профілактичного закладу, в якому вона проживає.

     5. Місцем проживання  недієздатної  особи  визнається  місце
проживання її опікуна або місце знаходження лікувального закладу,
який виконує щодо неї функції опікуна.

     Стаття 30. Цивільна дієздатність фізичної особи

     1. Цивільна дієздатність визнається  за  фізичними  особами,
які розуміють значення своїх дій та можуть керувати ними.

     Цивільною дієздатністю  фізичної особи є її здатність своїми
діями  набувати  для  себе  цивільних  прав   і   самостійно   їх
здійснювати,  а  також здатність своїми діями створювати для себе
цивільні обов'язки,  самостійно їх виконувати  та  відповідати  у
разі їх невиконання.

     2. Обсяг  цивільної  дієздатності фізичних осіб визначається
цим Кодексом і не може бути обмежений інакше ніж у випадках  і  в
порядку, передбачених законом.

     Стаття 31. Повна цивільна дієздатність

     1. Повна цивільна дієздатність настає з виповненням 18 років
(повноліттям).

     2. У разі одруження  до  повноліття  фізична  особа  набуває
повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

     У разі   розірвання   шлюбу   до   повноліття  набута  повна
дієздатність зберігається

     Стаття 32. Набуття повної цивільної дієздатності

     1. Повна цивільна дієздатність, як виняток, може бути надана
особі,  якій  виповнилося  16  років  і  яка  працює  за трудовим
договором або бажає займатися підприємництвом.

     2. Надання повної дієздатності провадиться органом опіки  та
піклування   за   письмовою  згодою  батьків  (усиновлювача)  або
піклувальника, а за відсутності такої згоди - судом.

     3. Якщо особа,  якій виповнилося 16 років,  бажає  займатися
підприємництвом,   то   за   наявності   згоди   на   це  батьків
(усиновлювачів),  піклувальника або органу  опіки  та  піклування
вона може бути зареєстрована як підприємець.

     Особа набуває  повної  цивільної  дієздатності  з моменту її
державної реєстрації як підприємця.

     4. Повна цивільна  дієздатність,  надана  особі,  стосується
усіх її цивільних прав та обов'язків.

     Стаття 33.  Мінімальна  цивільна дієздатність осіб,  яким не
виповнилося 14 років (малолітніх)

     1. Діти, яким не виповнилося 14 років (малолітні), мають право:

     1) самостійно вчиняти дрібні  побутові  правочини.  Правочин
вважається  дрібним  побутовим,  якщо  він  задовольняє  побутові
потреби особи,  стосується предмета,  який має невисоку вартість,
та відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові;

     2) вкладати   кошти  у  банківські  (кредитні)  установи  та
розпоряджатися ними."

     Якщо кошти внесені на ім'я дитини іншими особами, ними мають
право  розпоряджатися  батьки,  або  один  з  них,  що проживає з
дитиною, або опікун.

     2. Малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду.

     Стаття 34.  Неповна цивільна дієздатність осіб віком від  14
до 18 років (неповнолітніх)

     1. Крім правочинів,  передбачених у статті 33 цього Кодексу,
особи віком від 14 до 18 років (неповнолітні) мають право:

     1) самостійно розпоряджатися  своїм  заробітком,  стипендією
або іншими доходами;

     2) самостійно розпоряджатися майном, яке вони купили на свій
заробіток,  стипендію чи інший дохід,  окрім нерухомих  речей  та
транспортних засобів;

     3) самостійно  здійснювати  права  автора  на  твори  науки,
літератури та мистецтва,  об`єкти промислової власності або  інші
результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом;

     4) бути  членами та засновниками громадських і кооперативних
організацій відповідно до закону про такі організації та до їхніх
статутів.

     2. Неповнолітні  особи  вчиняють  інші  правочини  за згодою
батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

     На правочини щодо транспортних засобів або нерухомого майна,
які    вчиняються    неповнолітніми    особами,   згода   батьків
(усиновлювачів) або  піклувальників  має  бути  дана  письмово  і
нотаріально посвідчена.

     3. Неповнолітні  особи  можуть  розпоряджатися  коштами,  що
внесені іншими особами у банківські (кредитні) установи  на  їхнє
ім`я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

     4. Згода  на  вчинення  неповнолітньою  особою правочину має
бути одержана від будь-кого з батьків.

     5. За наявності достатніх  підстав  суд  за  заявою  батьків
(усиновлювачів), піклувальників, органів опіки та піклування може
обмежити  право  неповнолітньої  особи  або  позбавити  її  права
самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими
доходами.

     Суд скасовує своє  рішення  про  обмеження  або  позбавлення
цього права, якщо відпали обставини, які були підставою прийняття
такого рішення.

     Порядок обмеження    дієздатності    неповнолітньої    особи
визначається Цивільним процесуальним кодексом України.

     Стаття 35. Цивільна відповідальність осіб віком від 14 до 18
років (неповнолітніх)

     1. Неповнолітній сам  відповідає  за  невиконання  договору,
укладеного ним самостійно на законних підставах.

     2. Неповнолітній  сам  відповідає  за  невиконання договору,
укладеного зі згоди батьків (усиновлювачів),  піклувальника. Якщо
у  неповнолітнього  немає  майна,  якого  було  б  достатньо  для
відшкодування    збитків,    додатково    відповідають     батьки
(усиновлювачі) або піклувальники.

     3. Неповнолітній відповідає за шкоду, що заподіяна ним іншим
особам, за правилом статті 1230 цього Кодексу.

     Стаття 36. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи

     1.Суд може обмежити цивільну  дієздатність  фізичної  особи,
якщо  вона страждає на психічний розлад,  який суттєво впливає на
її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.

     2. Суд може обмежити цивільну дієздатність  фізичної  особи,
якщо вона зловживає спиртними напоями або наркотичними речовинами
і тим ставить себе чи свою сім'ю,  а також інших осіб,  яких вона
за   законом   зобов'язана   утримувати,  у  скрутне  матеріальне
становище

     3. Порядок обмеження цивільної дієздатності  фізичної  особи
визначається Цивільним процесуальним кодексом України.

     4. Цивільна   дієздатність  фізичної  особи  є  обмеженою  з
моменту набуття чинності рішенням суду.

     Стаття 37. Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності
фізичної особи

     1. Над   фізичною   особою,  яка  обмежена  у  дієздатності,
встановлюється піклування.

     2. Особа,  яка  обмежена  у  дієздатності,  може  самостійно
вчиняти лише дрібні побутові правочини.

     3. Правочини  щодо  розпорядження  майном  вчиняються нею за
згодою піклувальника.

     Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи,
яка  обмежена у дієздатності,  та розпоряджання ними здійснюються
піклувальником.

     Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів,  що
виходять  за  межі дрібних побутових,  може бути оспорена особою,
дієздатність якої обмежена,  до органу опіки  та  піклування  або
суду.

     Пункт 4 статті 37 виключено.

     4. Піклувальник  може  письмово  дозволити  фізичній  особі,
дієздатність  якої  обмежена,  самостійно  одержувати  заробіток,
пенсію, стипендію й інші доходи та розпоряджатися ними.

     5. Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно відповідає
за невиконання своїх договірних  зобов'язань  або  за  заподіяння
шкоди.

     Стаття 38.    Поновлення   цивільної   дієздатності   особи,
дієздатність якої обмежена

     1. У разі видужання фізичної особи або такого поліпшення  її
психічного стану, який призводить до відновлення у повному обсязі
здатності цієї особи усвідомлювати значення своїх дій та керувати
ними, суд поновлює її дієздатність

     2. У  разі  припинення  особою зловживання спиртними напоями
або наркотичними речовинами суд,  за заявою зацікавлених осіб  (в
тому числі самої особи, яка обмежена у дієздатності), поновлює її
дієздатність.

     3. На  підставі  рішення   суду   встановлене   над   особою
піклування припиняється.

     4. Порядок    поновлення    цивільної   дієздатності   особи
визначається Цивільним процесуальним кодексом України.

     Стаття 39. Визнання фізичної особи недієздатною

     1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною,  якщо
вона   внаслідок   хронічної   психічного   розладу   не   здатна
усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.

     2. Порядок визнання фізичної особи недієздатною визначається
Цивільним процесуальним кодексом України.

     3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи
недієздатною  і  буде  встановлено,  що  вимога   була   заявлена
недобросовісно,  особа, якій такими діями була заподіяна моральна
шкода, має право вимагати від заявника її компенсації.

     Стаття 40. Момент визнання фізичної особи недієздатною

     Фізична особа  визнається  недієздатною  з  моменту  набуття
чинності рішенням суду.

     Пункт 2 статті 40 виключено.

     Стаття 41.   Правові   наслідки   визнання   фізичної  особи
недієздатною

     1. Над недієздатною особою встановлюється опіка.

     2. Недієздатна  особа  позбавляється   права   на   вчинення
будь-яких правочинів.

     3. Правочини  від імені недієздатної особи та в її інтересах
вчиняє її опікун.

     Стаття 42.  Поновлення  дієздатності  особи,   яка   визнана
недієздатною

     1. За  позовом  опікуна,  органу  опіки  та  піклування  суд
поновлює цивільну дієздатність особи,  якщо буде встановлено,  що
внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у
неї поновилася  здатність  усвідомлювати  значення  своїх  дій  і
керувати  ними.  На  підставі рішення суду встановлена над особою
опіка припиняється.

     2. Порядок поновлення  цивільної  дієздатності  визначається
Цивільним процесуальним кодексом України.

     Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою

     1. Фізична   особа   може   бути   визнана   судом  безвісно
відсутньою,  якщо протягом одного  року  в  місці  її  постійного
проживання немає відомостей про місце її перебування.

     2. У  разі  неможливості  встановити день одержання останніх
відомостей про особу початком  безвісної  відсутності  вважається
перше число місяця,  що йде за тим, у якому були одержані останні
відомості про неї,  а в разі неможливості встановити цей місяць -
перше січня наступного року.

     3. Порядок   визнання  фізичної  особи  безвісно  відсутньою
визначається Цивільним процесуальним кодексом України.

     Стаття 44.  Опіка над  майном  фізичної  особи,  що  визнана
безвісно  відсутньою,  а також фізичної особи,  місце знаходження
якої невідоме

     1. На підставі рішення суду державний нотаріус  за  останнім
місцем проживання фізичної особи, що визнана безвісно відсутньою,
описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

     2. За  заявою  заінтересованих  осіб,   органів   опіки   та
піклування  опіка  може  бути  встановлена  нотаріусом над майном
фізичної особи,  місце знаходження якої  невідоме,  до  ухвалення
судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

     3. Опікун над майном особи,  що визнана безвісно відсутньою,
або особи,  місце знаходження якої  невідоме,  приймає  виконання
цивільних обов'язків на їхню користь,  погашає за рахунок їхнього
майна борги, управляє цим майном в їхніх інтересах.

     4. За заявою заінтересованих осіб опікун над  майном  особи,
що визнана безвісно відсутньою, або особи, місце знаходження якої
невідоме,  надає за рахунок цього майна  утримання  особам,  яких
вони за законом зобов'язані утримувати.

     5. Опіка  над  майном припиняється у разі скасування рішення
суду про визнання особи безвісно відсутньою, а також у разі появи
особи, місце перебування якої було невідомим.

     Стаття 45.  Скасування  рішення  про визнання особи безвісно
відсутньою

     Якщо особа,  яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася
або  одержано  відомості про місце її перебування,  суд за місцем
перебування цієї особи або суд,  що ухвалив рішення про  визнання
цієї  особи  безвісно відсутньою,  за заявою цієї особи або іншої
зацікавленої особи, скасовує його.

     Стаття 46. Оголошення фізичної особи такою, що померла

     1. Фізична  особа  може  бути  оголошена  судом  такою,   що
померла,  якщо  у місці її постійного проживання немає відомостей
про місце її  перебування  протягом  трьох  років,  а  якщо  вона
пропала  безвісно  за  обставин,  що загрожували смертю або дають
підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку,  -
протягом шести місяців.

     2. Фізична  особа,  що пропала безвісно у зв'язку з воєнними
діями,  може бути оголошена судом такою, що померла, після спливу
двох   років  від  дня  закінчення  воєнних  дій.  З  урахуванням
конкретних обставин справи,  що заслуговують на увагу,  суд  може
оголосити  фізичну  особу  такою,  що померла,  і до спливу цього
строку, але не раніше спливу шести місяців.

     3. Фізична особа оголошується такою,  що  померла,  від  дня
набуття чинності рішенням суду про це.  Фізична особа, що пропала
безвісно за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави
припустити  її  загибель  від  певного нещасного випадку або в зв
язку з воєнними діями, може бути оголошена такою, що померла, від
дня її припустимої смерті.

     4. Порядок  оголошення  фізичної  особи  такою,  що померла,
визначається Цивільним процесуальним кодексом України.

     Стаття 47.  Правові  наслідки  оголошення  особи  такою,  що
померла

     1. Правові  наслідки  оголошення  фізичної  особи такою,  що
померла, прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі
смерті.

     2. Спадкоємці   фізичної  особи,  яка  оголошена  такою,  що
померла, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме
майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.

     Нотаріус, який  видав  спадкоємцеві  свідоцтво  про право на
спадщину  на  нерухоме  майно,   накладає   на   нього   заборону
відчуження.

     Стаття 48.  Правові наслідки появи фізичної особи,  яка була
оголошена такою, що померла

     1. Якщо особа, яка була визнана такою, що померла, з'явилася
або якщо виявлено місце її перебування, суд за місцем перебування
цієї особи або суд,  що ухвалив рішення про оголошення її  такою,
що  померла,  за  заявою  цієї особи або іншої зацікавленої особи
скасовує його.

     2. Незалежно від часу своєї появи особа  може  зажадати  від
будького  повернення майна,  що збереглося та безоплатно перейшло
до нього після оголошення фізичної особи такою,  що  померла,  за
винятком  майна,  придбаного  за  набувальною  давністю,  а також
грошей та цінних паперів на пред'явника.

     3. Особи,  до яких майно перейшло  за  оплатним  правочином,
зобов'язані повернути його,  якщо буде встановлено,  що на момент
набуття майна вони знали,  що фізична особа, яка оголошена такою,
що  померла,  жива.  У разі неможливості повернути майно в натурі
особі,  яка була оголошена  такою,  що  померла,  відшкодовується
вартість цього майна.

     4. Якщо  майно  фізичної  особи,  яка  оголошена  такою,  що
померла,  перейшло до територіальної громади і  було  реалізоване
ним, їй повертається сума, виторгувана від реалізації майна.

     Стаття 49. Опіка

     1. Опіка  встановлюється над малолітніми особами віком до 14
років та над особами, які визнані судом недієздатними.

     2. Порядок встановлення опіки,  призначення  опікуна,  обсяг
його  прав  та  обов'язків  визначаються  правилами глав 96 та 97
Книги шостої.

     Стаття 50. Піклування

     1. Піклування  встановлюється  над  неповнолітніми   особами
віком  від  14  до 18 років та над особами,  які обмежені судом у
дієздатності.

     2. Порядок     встановлення     піклування,      призначення
піклувальника,   обсяг   його  прав  та  обов'язків  визначаються
правилами глав 96 та 97 Книги шостої.

     Стаття 51.  Надання дієздатній  фізичній  особі  допомоги  у
здійсненні її прав та виконанні обов'язків

     1. Дієздатна  фізична особа,  яка за станом здоров'я не може
самостійно здійснювати свої права,  у тому числі право на захист,
та виконувати свої обов'язки, має право обрати собі помічника.

     2. Помічником може бути дієздатна фізична особа.

     За заявою  особи,  яка потребує допомоги,  ім'я її помічника
реєструється в органі  опіки  та  піклування,  про  що  видається
відповідний посвідчення.

     Помічник може   бути   відкликаний,   а   його  повноваження
анульовані особою, яка потребувала допомоги, у будь-який час.

     3. Послуги помічника є оплатними,  якщо  інше  не  визначено
домовленістю сторін.

     4. Якщо  в  особи,  якій  необхідна допомога,  є майно,  яке
потребує догляду та  управління,  помічник  за  договором  з  нею
здійснює довірче управління цим майном відповідно до правил глави
68 Книги п'ятої.

     Стаття 52. Акти громадянського стану

     1. Актами  громадянського  стану  є  події   та   дії,   які
нерозривно   пов'язані   з  особою  і  започатковують,  змінюють,
доповнюють,  припиняють її можливість  бути  суб'єктом  цивільних
прав та обов'язків.

     2. Актами   громадянського   стану   є   народження  дитини,
встановлення  її  походження,  набуття  громадянства,   вихід   з
громадянства   та  його  втрата,  досягнення  відповідного  віку,
надання повної дієздатності,  обмеження у дієздатності,  визнання
особи недієздатною,  шлюб,  розірвання шлюбу,  усиновлення, зміна
імені, інвалідність, смерть, тощо.

     3. Державній реєстрації підлягають народження дитини  та  її
походження,  громадянство,  шлюб,  розірвання шлюбу, зміна імені,
смерть.

     4. Реєстрація актів цивільного стану провадиться  відповідно
до закону.

     Глава 5. Фізична особа як підприємець

     Стаття 53. Право фізичної особи на заняття підприємництвом

     1. Право  на  заняття  підприємництвом  має  фізична особа з
повною дієздатністю.

     2. В  окремих  випадках,  визначених  законом,  дозволяється
участь осіб з неповною дієздатність в громадських і кооперативних
організаціях

     Стаття 54. Державна реєстрація фізичної особи як підприємця

     1. Фізична особа здійснює своє право  на  підприємництво  за
умови державної реєстрації її як підприємця.

     Реєстрація фізичної особи як підприємця провадиться органами
юстиції. Дані державної реєстрації включаються до єдиного реєстру
фізичних осіб,  що займаються підприємництвом, і є відкритими для
загального ознайомлення.

     2. Відмова у державній реєстрації,  а також зволікання з  її
проведенням можуть бути оскаржені до суду.

     3. Якщо   особа   розпочала  підприємницьку  діяльність  без
державної реєстрації,  уклавши відповідні договори,  вона не  має
права   оспорювати   ці   договори  з  тих  міркувань,  що  не  є
підприємцем.

     Суд при вирішенні спору може застосувати до таких  договорів
правила   Книги   п'ятої   про   зобов'язання,  які  пов'язані  з
підприємницькою діяльністю.

     Статтю 55 виключено.

     Статтю 56 виключено.

     Стаття 57.  Підприємницька  діяльність  голови   селянського
(фермерського) господарства

     1. Голова селянського (фермерського) господарства,  яке не є
юридичною особою,  займається підприємництвом від імені усіх його
членів за їхньою згодою.

     2. Голова  селянського (фермерського) господарства має право
на заняття підприємництвом з моменту державної реєстрації його як
підприємця.

     Статтю 58 виключено

     Стаття 59.   Застосування   до   підприємницької  діяльності
фізичних осіб  правил,  що  регулюють  підприємницьку  діяльність
юридичних осіб

     До підприємницької  діяльності  фізичних осіб застосовуються
усі правила,  що регулюють  підприємницьку  діяльність  юридичних
осіб, якщо інше не випливає із закону або суті правовідносин.

     Стаття 60.   Майнова   відповідальність   фізичної  особи  -
                                     підприємця

     1. Фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями,
пов'язаними з цією діяльністю,  усім своїм майном, крім майна, на
яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

     2. Фізична  особа  -  підприємець,  що  перебуває  у  шлюбі,
відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з цією діяльністю, усім
своїм особистим майном і часткою у  спільній  сумісній  власності
подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.

     Стаття 61. Банкрутство фізичної особи, що є підприємцем

     Фізична особа,    яка    неспроможна   задовільнити   вимоги
кредиторів,  що  пов   язані   із   здійсненням   підприємницької
діяльності,   може   бути   визнана   банкрутом,   на  підставах,
передбачених законом

     Стаття 62.  Встановлення  довірчого  управління  майном,  що
використовується в підприємництві, органами опіки і піклування

     1. Якщо   особа,   яка  займалася  підприємництвом,  визнана
безвісно  відсутньою,  недієздатною  чи  такою,  що  обмежена   у
дієздатності,   або   якщо   майно,   яке   використовувалося   у
підприємництві,  перейшло  до  неповнолітніх  (малолітніх)  осіб,
органом  опіки  та  піклування  може  бути призначений управитель
цього майна.

     Орган опіки та піклування укладає з управителем договір  про
довірче управління цим майном.

     2. При   здійсненні   повноважень   щодо  управління  майном
управитель діє від свого імені,  але в інтересах осіб, які є його
власниками.

     3. У  договорі  про  довірче  управління майном визначаються
конкретні  права  та  обов'язки  управителя.  Органи   опіки   та
піклування контролюють діяльність управителя майном відповідно до
правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника.

     4. Довірче  управління  майном  припиняється,  якщо  відпали
обставини, на підставі яких воно було встановлене.

     Підрозділ 2. Юридичні особи

     Глава 6. Загальні положення про юридичних осіб

     Стаття 63. Поняття юридичної особи

     Юридична особа   є   об'єднанням   осіб   та/або   майна   у
відокремлену організацію,  яка наділяється правоздатністю  і  яка
внаслідок  цього  як така може мати майнові та особисті немайнові
права і нести обов'язки, бути позивачем та відповідачем у суді.

     Стаття 64. Види юридичних осіб

     1. Юридичні  особи,  залежно  від  порядку   їх   створення,
поділяються  на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб
публічного права.

     Юридичні особи  приватного  права  створюються  на  підставі
установчих  документів  відповідно  до пп.  2 і 3 статті 72 цього
Кодексу.

     Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади як
юридичні  особи  публічного  права визначаються такими і діють на
підставі закону.  Інші юридичні  особи  публічного  права  можуть
створюватися  розпорядчим способом державними органами,  органами
Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

     2. Цим    Кодексом    регулюється     порядок     створення,
організаційноправові  форми,  правове  становище  юридичних  осіб
приватного права.

     Порядок створення,  організаційно-правові   форми,   правове
становище юридичних осіб публічного права визначаються законом.

     Стаття 64-1.  Участь  юридичних  осіб  публічного  права  у
цивільних відносинах

     Юридичні особи  публічного  права  у  цивільних   відносинах
підлягають правилам цього Кодексу,  якщо окремі винятки не будуть
встановлені законом."

     Стаття 65. Організаційно-правові форми юридичних осіб

     1. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств  або
установ.

     2. Товариством   є  об'єднання  осіб  (учасників),  яке  має
корпоративний устрій та управляється його учасниками.  Товариство
може  бути  створене  й  однією особою,  якщо законом це прямо не
заборонено.

     Товариства поділяються      на       підприємницькі       та
непідприємницькі.

     3. Установою  є об'єднання майна у відокремлену організацію,
без членів,  створену однією або кількома особами  (засновниками)
для  досягнення  визначеної  засновниками  мети  за рахунок цього
майна.  Установа  може  задовольняти  культурні,   соціальні   чи
економічні  потреби  суспільства  (суспільно-корисна установа) чи
потреби третіх осіб-дестинаторів (приватно-корисна установа).

     4. До всіх товариств  та  установ  застосовуються  положення
цієї глави Кодексу, якщо інші правила для окремих видів товариств
або установ не встановлені цим Кодексом й іншими законами.

     Стаття 66. Підприємницькі товариства

     Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою
одержання   та   наступного  розподілу  між  учасниками  прибутку
(підприємницькі товариства),  можуть бути організовані тільки  як
господарські  товариства  (акціонерне  товариство,  товариство  з
обмеженою або додатковою відповідальністю,  повне  товариство  та
командитне товариство) або виробничі кооперативи.

     Стаття 67.     Здійснення     підприємницької     діяльності
непідприємницькими товариствами та установами

     Непідприємницькі товариства      (споживчі      кооперативи,
об'єднання  громадян  тощо)  та  установи можуть,  поряд зі своєю
основною діяльністю,  займатися будь-якими видами підприємницької
діяльності, якщо інше не встановлено законом.

     Стаття 68. Правоздатність юридичної особи

     1. Юридична особа,  відповідно до її здатності мати цивільні
права та обов'язки (цивільна правоздатність), може мати такі самі
цивільні права та обов'язки,  як і особа фізична, за винятком тих
прав  та  обов'язків,  необхідною  передумовою  яких  є  природні
властивості людини.

     2. Юридична  особа може бути обмежена у правах не інакше ніж
у  випадках  і  в  порядку,  встановлених  законом.  Рішення  про
обмеження прав може бути оскаржене юридичною особою до суду.

     3. Окремими  видами  діяльності,  перелік  яких визначається
законом,  юридична особа може займатися  тільки  після  одержання
спеціального дозволу (ліцензії).

     4. Правоздатність   юридичної  особи  виникає  в  момент  її
створення і припиняється в  момент  внесення  запису  до  єдиного
державного реєстру про припинення юридичної особи.

     Стаття 69. Найменування юридичної особи

     1. Юридична   особа  повинна  мати  своє  найменування,  яке
містить вказівку на її організаційно-правову форму.  Найменування
установи має містити вказівку на характер її діяльності. Юридична
особа   може   мати,   крім   повного   найменування,   скорочене
найменування.

     2. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, повинна
мати фірмове найменування.

     Порядок реєстрації та  використання  фірмового  найменування
визначається положеннями глави 42 цього Кодексу,  іншими законами
та іншими правовими актами.

     3. Найменування юридичної особи зазначається в її установчих
документах  і  вноситься  до єдиного державного реєстру юридичних
осіб.

     4. У разі зміни  свого  найменування  юридична  особа,  крім
виконання   інших   вимог,   встановлених   законом,  зобов'язана
помістити оголошення про це в органах друку,  в яких публікуються
дані  про державну реєстрацію юридичної особи,  та сповістити про
це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відносинах.

     5. Юридична особа не має права використовувати  найменування
іншої юридичної особи.

     Стаття 70. Особисті немайнові права юридичної особи

     Права юридичної   особи   на   недоторканність   її  ділової
репутації,  на таємницю кореспонденції,  на  інформацію  та  інші
особисті  немайнові  права,  які можуть належати юридичній особі,
визначаються та захищаються  так  само,  як  і  аналогічні  права
фізичних осіб (Книга друга).

     Стаття 71. Місце знаходження юридичної особи

     1. Місце  знаходження юридичної особи визначається місцем її
державної реєстрації.

     2. Місце  знаходження  юридичної  особи  зазначається  в  її
установчих документах.

     Стаття 72. Створення юридичної особи

     1. Для  створення  юридичної  особи її учасники (засновники)
розробляють установчі  документи,  які  викладаються  письмово  і
підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлений інший
порядок затвердження установчих документів.

     2. Установчими   документами   товариства   є   затверджений
учасниками статут або засновницький договір між учасниками,  якщо
інше не встановлено законом.

     Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту,
затвердженого цією особою.

     3. Установа   створюється   на  основі  індивідуального  або
спільного установчого акта. Установчий акт може міститися також і
в  заповіті.  До  створення  установи  установчий акт,  складений
однією або кількома особами, може бути у будь-який час скасований
засновником.

     4. Юридична   особа   вважається   створеною  з  моменту  її
державної реєстрації.

     Стаття 73. Державна реєстрація юридичної особи

     1. Юридична особа  підлягає  державній  реєстрації  органами
юстиції   у  порядку,  що  визначається  законом  про  реєстрацію
юридичних осіб.  Дані державної реєстрації включаються до єдиного
державного  реєстру  юридичних  осіб,  відкритого  для загального
ознайомлення.

     2. Порушення   встановленого   законом   порядку   створення
юридичної  особи  або  невідповідність  її  установчих документів
законові є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної
особи.   Відмова   у  державній  реєстрації  за  іншими  мотивами
(недоцільність тощо) не допускається.

     3. Відмова у державній реєстрації,  а також зволікання з  її
проведенням можуть бути оскаржені до суду.

     4. До  єдиного  державного  реєстру юридичних осіб вносяться
відомості про організаційно-правову  форму  юридичної  особи,  її
найменування  (фірмове найменування),  місце знаходження,  органи
управління,   філії   та   представництва,   предмет   діяльності
товариства чи мета установи,  а також інші відомості,  якщо цього
вимагає закон.

     5. Зміни установчих документів набувають чинності для третіх
осіб   із   моменту   їх  державної  реєстрації,  а  у  випадках,
встановлених законом, - із моменту сповіщення органу, що здійснює
державну реєстрацію,  про такі зміни.  Однак юридичні особи та їх
учасники не мають  права  посилатися  на  відсутність  реєстрації
таких   змін  у  відносинах  із  третіми  особами,  які  діяли  з
урахуванням цих змін.

     Стаття 74. Вимоги до змісту установчих документів

     1. Статут товариства, якщо додаткові вимоги щодо його змісту
не  встановлені  цим  Кодексом або іншими законами,  має включати
найменування юридичної особи,  вказівку на її місце  знаходження,
адресу,    визначати    органи   управління   товариством,   їхню
компетенцію,  порядок прийняття ними рішень,  порядок  вступу  до
товариства та виходу з нього.

     2. Засновницький  договір товариства,  якщо додаткові вимоги
до його змісту не встановлені цим Кодексом  та  іншими  законами,
має   містити   обов'язок   учасників  створити  юридичну  особу,
визначати порядок спільної діяльності щодо  її  створення,  умови
передання їй свого майна.

     3. В   установчому   акті  установи  зазначається  її  мета,
визначається,  як  правило,  майно,  яке  передається   установі,
необхідне   для  досягнення  цієї  мети,  організація  управління
установою.  Якщо в установчому акті,  який міститься у  заповіті,
відсутні   деякі  із  зазначених  вище  положень,  їх  встановлює
відповідний  орган  юстиції,  що  здійснює  державну   реєстрацію
юридичних осіб.

     Пункт 4  статті  74  виключити,  оскільки він перенесений до
статті 73.

     Стаття 75. Дієздатність юридичної особи

     1. Юридична особа набуває цивільних прав  та  бере  на  себе
цивільні  обов'язки  через  свої органи,  які діють відповідно до
закону або установчих документів.

     Порядок створення  органів  юридичної   особи   визначається
законом та установчими документами.

     2. У  передбачених  законом  випадках  юридична  особа  може
набувати цивільних прав та брати на себе цивільні обов'язки через
своїх учасників.

     3. Органи,   які   за  законом  чи  установчими  документами
юридичної  особи  виступають  від  її  імені,  повинні  діяти   в
інтересах юридичної особи, яку вони представляють, добросовісно і
розумно, й не перевищувати повноважень.

     У відносинах із третіми  особами  обмеження  повноважень  на
представництво юридичної особи не має правової сили,  за винятком
випадків,  коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за
всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження."

     4. Члени органу юридичної особи які порушують свої обов'язки
по представництву,  несуть солідарну відповідальність за  збитки,
завдані ними юридичній особі.

     Стаття 76. Філії та представництва

     1. Філією  є  відокремлений  підрозділ  юридичної особи,  що
розташований поза місцем  її  знаходження  та  здійснює  усі  або
частину її функцій.

     2. Представництвом   є   відокремлений  підрозділ  юридичної
особи,  що розташований поза місцем її  знаходження  та  здійснює
представництво і захист інтересів юридичної особи.

     3. Філії  та  представництва  не є юридичними особами.  Вони
наділяються майном юридичної особи,  що їх створила,  і діють  на
підставі затвердженого нею положення.

     4. Керівники  філій та представництв призначаються юридичною
особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

     5. Відомості про відкриті філії та представництва мають бути
внесені до єдиного державного реєстру юридичних осіб.

     Стаття 77. Відповідальність юридичних осіб

     1. Юридична  особа  несе самостійну майнову відповідальність
за своїми зобов'язаннями.

     2. Юридична особа за своїми зобов'язаннями  відповідає  усім
належним їй майном.

     3. Учасник  (засновник)  юридичної  особи  не  відповідає за
зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за
зобов'язаннями   учасника   (засновника)  юридичної  особи,  крім
випадків, передбачених законами та установчими документами.

     4. Особи,  що створюють  юридичну  особу,  несуть  солідарну
відповідальність  за  зобов'язаннями,  що  виникли  до реєстрації
юридичної особи.

     Юридична особа  несе  відповідальність   за   зобов'язаннями
учасників (засновників),  що пов'язані з її створенням,  тільки у
разі наступного схвалення іхніх дій відповідними органами.

     5. Якщо    банкрутство    юридичної     особи     спричинене
недобросовісними  діями  учасників  юридичної  особи,  то  в разі
недостатності майна юридичної особи на таких учасників може  бути
покладена    додаткова    (субсидіарна)    відповідальність    за
зобов'язаннями юридичної особи.

     Стаття 78. Управління товариством

     У товаристві мають бути такі органи управління,  як загальні
збори учасників і правління, якщо інше не встановлено законом.

     Стаття 79. Загальні збори учасників товариства

     1. Загальні  збори  учасників мають право приймати рішення з
усіх питань діяльності товариства,  у тому  числі  і  з  тих,  що
передані загальними зборами до компетенції правління.

     2. Якщо   інше   не   встановлено  законом  або  установчими
документами,  рішення  загальних   зборів   приймаються   простою
більшістю  від  числа присутніх учасників,  крім рішень про зміну
статуту  товариства  та  про  його  ліквідацію,  які  приймаються
більшістю у 3/4 голосів.

     Рішення, що  приймається  без  скликання  загальних  зборів,
вважається  прийнятим,  якщо  всі  учасники  товариства  письмово
висловили свою згоду з цим рішенням.

     Якщо інше не встановлено в установчих документах,  для зміни
мети товариства  вимагається  згода  всіх  учасників  товариства.
Згода учасників, які не з'явилися, має бути висловлена письмово.

     3. Учасник  товариства  не  має  права  голосу з питань щодо
вчинення з ним  правочину,  будь-яких  дій  у  спорі  між  ним  і
товариством.

     4. Порядок   скликання   загальних   зборів  визначається  в
установчих документах.  У  будь-якому  разі  скликання  загальних
зборів  можуть  вимагати  учасники,  що  мають  не  менше  десяти
відсотків голосів.

     Якщо вимога учасників  про  скликання  загальних  зборів  не
задоволена, ці учасники мають право самі скликати загальні збори.

     5. Рішення  загальних  зборів  може  бути  оскаржене до суду
учасником,  який був відсутній не  зі  своєї  вини  на  загальних
зборах  або  голосував  проти  такого рішення.  Рішення може бути
оскаржене до суду протягом двох місяців  від  дня,  коли  рішення
було доведене до учасника, який звертається до суду.

     Стаття 80. Правління товариства

     1. Загальні  збори  своїм  рішенням  створюють  правління та
встановлюють його компетенцію і склад.

     2. Правління може складатися  з  однієї  або  кількох  осіб.
Правління,   що  складається  з  кількох  осіб,  приймає  рішення
відповідно до положень п. 2 статті 79 цього Кодексу.

     3. Члени правління у будь-який час можуть бути усунені, якщо
в  статуті  не  зазначені підстави,  з яких допускається усунення
членів правління.

     4. За законом або за установчим документом назва виконавчого
органу може бути іншою ніж "правління".

     Стаття 81. Право участі у товаристві

     1. Право участі у товаристві є особистим немайновим правом і
не може передаватись іншим особам або успадковуватись.

     Передача частки,  акцій товариства тощо іншим  особам  не  є
передачею або успадкуванням права участі у товаристві.

     2. Учасники можуть вільно вийти з товариства, якщо у статуті
не встановлений обов'язок учасника письмово попередити товариство
про  свій  вихід  у  визначений строк,  який не може перевищувати
одного року.

     3. Учасник товариства у випадках  та  порядку,  передбачених
законом  та/або  установчими документами,  може бути виключений з
товариства.

     Стаття 82. Управління установою

     1. Засновники установи не беруть участі в її  управлінні.  В
установі    обов'язково    створюється    правління,   до   якого
застосовується положення п. 2 статті 80 цього Кодексу. Установчий
акт може передбачати створення й інших органів, визначати порядок
формування органів та їх склад.

     2. Наглядає за діяльністю установи її наглядова рада.

     Наглядова рада наглядає за управлінням  майном,  додержанням
мети   установи   та   за  іншою  її  діяльністю,  відповідно  до
установчого акта.

     Стаття 83. Передання майна установі

     Якщо в установчому акті зазначається майно,  яке передається
установі,  то засновник (а в разі його смерті - зобов'язана особа
відповідно до положень Книги сьомої цього  Кодексу)  зобов'язаний
передати його установі після державної реєстрації установи.

     Стаття 84. Зміна мети установи та її структури управління

     1. Якщо  здійснення  мети установи стало неможливим або воно
загрожує суспільним інтересам,  то відповідний орган юстиції може
звернутися до суду з заявою про визначення їй іншої мети.

     2. При   зміні  мети  установи  суд  повинен  по  можливості
враховувати наміри засновника та особливо піклуватися про те, щоб
вигоди   від   використання   майна   установи  передавалися  тим
дестинаторам, яким ці вигоди призначалися наміром засновника.

     3. Суд може змінити структуру управління установи,  якщо  це
необхідно  внаслідок  зміни  мети  установи  або з інших поважних
причин.

     4. При зміні мети установи або її структури суд повинен мати
письмову думку правління установи про це.

     Стаття 85. Припинення юридичної особи

     1. Юридична особа припиняється в результаті передання всього
свого  майна,  прав  та  обов'язків  іншим  юридичним  особам   -
правонаступникам   (злиття,   приєднання,   розділення),   або  в
результаті ліквідації.

     2. Юридична особа вважається такою,  що припинила існування,
після  внесення  про  це  запису  до  єдиного  державного реєстру
юридичних осіб.

     3. Припинення  юридичної  особи  в  процесі  відновлення  її
платоспроможності або банкрутства визначається законом.

     Стаття 86.   Обов'язки   особи,   що  прийняла  рішення  про
припинення юридичної особи

     1. Учасники юридичної особи або орган,  що  прийняв  рішення
про  припинення  юридичної  особи,  зобов'язані  негайно письмово
повідомити  про  це  орган,  що  здійснює   державну   реєстрацію
юридичних  осіб,  який  вносить  до  єдиного  державного  реєстру
юридичних осіб відомості про те,  що юридична особа  перебуває  у
процесі припинення.

     2. Учасники  юридичної особи або орган,  що прийняли рішення
про припинення юридичної  особи,  призначають  за  погодженням  з
органом,   який  здійснює  державну  реєстрацію  юридичних  осіб,
комісію щодо припинення юридичної  особи  (ліквідаційна  комісія,
ліквідатор,   зовнішній   управляючий   тощо)   та   встановлюють
відповідно до цього Кодексу порядок та строки припинення.

     Виконання функцій комісії щодо  припинення  юридичної  особи
може бути покладено на орган управління юридичної особи.

     3. З   моменту   призначення   відповідної  комісії  до  неї
переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи.
Комісія від імені юридичної особи,  яка припиняється,  виступає у
суді.

     4. Комісія з припинення юридичної особи  поміщає  в  органах
друку,  в  яких  публікуються дані про реєстрацію юридичних осіб,
повідомлення про припинення юридичної  особи  та  про  порядок  і
строк  заявлення  вимог  її  кредиторами.  Цей строк не може бути
меншим двох місяців з моменту публікації про припинення.

     Комісія вживає  усіх   можливих   заходів   щодо   виявлення
кредиторів,  а  також письмово сповіщає кредиторів про припинення
юридичної особи.

     Стаття 87. Злиття, приєднання та розділення юридичної особи

     1. Злиття,  приєднання   та   розділення   юридичної   особи
здійснюються  за  рішенням  його учасників або ж органу юридичної
особи,  правоуповноваженої на те  установчими  документами,  а  в
передбачених  законом випадках - за рішенням суду або відповідних
органів державної виконавчої влади.

     2. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних
органів  державної виконавчої влади на припинення юридичної особи
шляхом злиття або приєднання.

     Стаття 88. Порядок припинення юридичної особи шляхом злиття,
приєднання та розділення

     1. Кредитор юридичної особи,  що припиняється, може вимагати
від неї припинення або  дострокового  виконання  зобов'язання  та
відшкодування збитків.

     2. Після    закінчення   строку   для   пред'явлення   вимог
кредиторами  та  задоволення  цих  вимог  комісія  з   припинення
юридичної  особи  складає передавальний акт (злиття,  приєднання)
або роздільний баланс (розділення),  які мають містити  положення
про  правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи,  що
припиняється,  стосовно  до  всіх  її  кредиторів  та  боржників,
враховуючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.

     3. Передавальний  акт  та  роздільний  баланс затверджуються
учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її
припинення.

     Нотаріально посвідчені    копії   передавального   акта   та
роздільного балансу передаються в органи, які здійснюють державну
реєстрацію  юридичних  осіб,  як  за  місцем реєстрації юридичної
особи,  що припиняється,  так і за  місцем  реєстрації  юридичної
особиправонаступника.

     4. Порушення  правил пп.  2 та 3 цієї статті є підставою для
відмови у державній  реєстрації  припинення  юридичної  особи  та
створюваних юридичних осіб-правонаступників.

     5. Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних
осіб,  а точно  з'ясувати  правонаступника  юридичної  особи,  що
припинилася,  неможливо, юридичні особи-правонаступники солідарно
відповідають перед  кредиторами  юридичної  особи,  що  припинила
існування.

     Стаття 89. Виокремлення

     Якщо частина  майна,  прав  та  обов'язків  юридичної  особи
переходять до створюваних нових юридичних осіб (виокремлення), то
за  аналогією  застосовуються правила пп.  1,  2,  4 статті 86 та
статей 87 і 88.

     Стаття 90. Ліквідація юридичної особи

     1. Юридична особа ліквідовується:

     1) за рішенням її учасників або ж  органу  юридичної  особи,
правоуповноваженої на те установчими документами,  в тому числі у
зв'язку зі спливом строку,  на який створено  юридичну  особу,  з
досягненням  мети,  для  якої її створено,  або з визнанням судом
недійсною реєстрації юридичної особи у зв'язку з  допущеними  при
її  створенні  порушеннями  закону або інших правових актів,  які
мають характер таких,  що їх не можна позбутися,  а також в інших
випадках, передбачених установчими документами;

     2) за  рішенням суду в разі заняття діяльністю без належного
дозволу (ліцензії) чи діяльністю,  забороненою законом, а також в
інших випадках передбачених законом.

     2. Вимога  про  ліквідацію  юридичної  особи  на  підставах,
зазначених у підпункті 2 п.  1 цієї статті, може бути пред'явлена
до суду органом,  що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб,
а також учасником юридичної особи.

     Рішенням суду  про  ліквідацію  юридичної  особи   на   його
учасників  або орган,  правоуповноважений на ліквідацію юридичної
особи її установчими документами, можуть бути покладені обов'язки
щодо здійснення ліквідації юридичної особи.

     3. Якщо  вартість  майна  юридичної особи є недостатньою для
задоволення вимог кредиторів,  юридична особа може  ліквідуватися
тільки    у    порядку,    передбаченому    законодавством    про
неспроможність.

     Стаття 91. Порядок ліквідації юридичної особи

     1. Ліквідаційна  комісія   після   закінчення   строку   для
пред'явлення  вимог  кредиторами  складає проміжний ліквідаційний
баланс,  який містить відомості про склад майна юридичної  особи,
що  ліквідовується,  перелік  пред'явлених  кредиторами вимог,  а
також про результати їх розгляду.

     Проміжний ліквідаційний  баланс  затверджується   учасниками
юридичної особи або органом,  який прийняв рішення про ліквідацію
юридичної особи.

     Пункт 2 виключено.

     Нумерцію наступних пунктів змінено.

     2. Виплата грошових  сум  кредиторам  юридичної  особи,  яка
ліквідовується,  провадиться  у порядку черговості,  встановленої
статтею 92 цього Кодексу, відповідно до проміжного ліквідаційного
балансу,   починаючи  від  дня  його  затвердження,  за  винятком
кредиторів п'ятої черги,  виплати  яким  провадяться  зі  спливом
місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.

     3. Після  завершення  розрахунків з кредиторами ліквідаційна
комісія  складає  ліквідаційний   баланс,   який   затверджується
учасниками  юридичної  особи або органом,  що прийняв рішення про
ліквідацію юридичної особи.

     4. Майно юридичної особи,  що залишилося  після  задоволення
вимог   кредиторів,   передається  її  учасникам,  якщо  інше  не
передбачено законом або установчими документами юридичної особи.

     5. Ліквідація юридичної особи  вважається  завершеною  після
внесення  запису до єдиного державного реєстру юридичних осіб про
припинення юридичної особи.

     Стаття 92. Задоволення вимог кредиторів

     1. При ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги  її
кредиторів задовольняються у такій черговості:

     1) у   першу  чергу  задовольняються  вимоги  кредиторів  за
зобов'язаннями,  які забезпечені заставою майна юридичної  особи,
що  ліквідується,  а  також  за  зобов'язаннями,  які забезпечені
іншими способами;

     2) у другу чергу задовольняються вимоги фізичних осіб, перед
якими юридична особа,  яка ліквідовується,  несе відповідальність
за заподіяння  шкоди  життю  чи  здоров'ю,  шляхом  капіталізації
відповідних почасових платежів;

     3) у  третю  чергу провадяться розрахунки з виплати вихідної
допомоги та оплати праці  з  особами,  що  працюють  за  трудовим
договором,    і    з    виплати   винагороди   авторам   об'єктів
інтелектуальної власності;

     4) у   четверту   чергу   погашається   заборгованість    за
обов'язковими платежами до бюджету та до небюджетних фондів;

     5) у   п'яту   чергу   провадяться   розрахунки   з   іншими
кредиторами.

     Пункти 2 і 3 статті 92 виключені, нумерацію пунктів змінено.

     2. У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні  вимог
кредитора  або  ж  ухилення від їх розгляду кредитор має право до
затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися  в
суд із позовом до ліквідаційної комісії.  За рішенням суду вимоги
кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося,
юридичної особи, яку ліквідували.

     3. Вимоги   кредитора,   заявлені   після   спливу   строку,
встановленого  ліквідаційною  комісією   для   їх   пред'явлення,
задовольняються  з  майна юридичної особи,  яку ліквідовують,  що
залишилося  після   задоволення   вимог   кредиторів,   заявлених
своєчасно.

     4. Вимоги  кредиторів,  не  задоволені  через  недостатність
майна юридичної особи,  яку ліквідовують,  вважаються погашеними,
крім випадків,  передбачених законом. Погашеними вважаються також
вимоги  кредиторів,  не  визнані  ліквідаційною  комісією,   якщо
кредитор  не  звертався  до  суду  з позовом,  а також вимоги,  у
задоволенні яких рішенням суду кредиторові відмовлено.

     Стаття 93 виключена.

     Глава 7. Підприємницькі товариства

     §1. Господарські товариства

     1. Загальні положення

     Стаття 94. Поняття та види господарського товариства

     1. Господарськими товариствами визнаються юридичні  особи  з
поділеним на частки учасників статутним (складеним) капіталом.

     2. Господарські  товариства  можуть  бути  створені  у формі
повного  товариства,  командитного   товариства,   товариства   з
обмеженою    або    додатковою   відповідальністю,   акціонерного
товариства.

     Стаття 95. Учасники господарських товариств

     Учасниками господарських товариств можуть бути  юридичні  та
фізичні особи.

     Законом може  бути  заборонена  чи  обмежена  участь окремих
категорій  громадян  у  господарських  товариствах,  за  винятком
відкритих акціонерних товариств.

     Господарське товариство  (за винятком повного і командитного
товариств) може бути створене однією особою, яка стає його єдиним
учасником.

     Стаття 96. Майно господарського товариства

     1. Товариство є власником:

     1) майна, переданого йому учасниками у власність;

     2) продукції,    виробленої    товариством    у   результаті
господарської діяльності;

     3) одержаних доходів;

     4) іншого майна,  набутого на підставах,  що  не  заборонені
законом.

     2. Внеском  до  майна  господарського товариства можуть бути
гроші,  цінні папери, інші речі або ж майнові чи інші відчужувані
права, що мають грошову оцінку.

     Грошова оцінка  внеску  учасника  господарського  товариства
здійснюється за угодою між  учасниками  товариства;  у  випадках,
передбачених   законом,   вона   підлягає  незалежній  експертній
перевірці.

     Стаття 97. Права учасників господарського товариства

     Учасники товариства мають право:

     1) брати участь у керуванні справами товариства  у  порядку,
визначеному   в   установчих   документах,   -   крім   випадків,
передбачених законом;

     2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати
його частину (дивіденди);

     3) вийти у встановленому порядку з товариства;

     4) здійснити  відчуження  часток,  пайових  цінних паперів у
порядку, передбаченому установчими документами;

     5) одержувати  інформацію  про   діяльність   товариства   у
порядку, передбаченому установчими документами.

     Учасники можуть   також  мати  інші  права,  що  передбачені
законом та установчими документами товариства.

     Стаття 98. Обов'язки учасників господарського товариства

     Учасники товариства зобов'язані:

     1) додержуватися   установчих   документів   товариства   та
виконувати рішення загальних зборів;

     2) виконувати  свої  зобов'язання перед товариством,  у тому
числі ті,  що пов'язані з майновою участю,  а також робити внески
(оплачувати   акції)  у  розмірі,  в  порядку  та  засобами,  які
передбачені установчими документами;

     3) не розголошувати  комерційну  таємницю  та  конфіденційну
інформацію про діяльність товариства;

     4) нести  інші  зобов'язання,  якщо це передбачено законом і
установчими документами.

     2. Повне товариство

     Стаття 99. Поняття повного товариства

     1. Повним  визнається  товариство,  учасники  якого   (повні
учасники)  відповідно  до укладеного між ними договору займаються
підприємницькою  діяльністю  від  імені  товариства  і  солідарно
відповідають за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.

     2. Особа   може   бути   учасником   тільки  одного  повного
товариства.

     3. Учасник повного товариства не має права без  згоди  інших
учасників  вчиняти  від  свого  імені  та у своїх інтересах або в
інтересах третіх осіб правочини,  що є однорідними  з  тими,  які
становлять предмет діяльності товариства.

     При порушенні  цього  правила  товариство має право за своїм
вибором вимагати від такого учасника або  відшкодування  завданих
товариству  збитків,  або ж передання товариству усієї набутої за
такими правочинами вигоди.

     4. Фірмове найменування повного товариства має містити:

     імена (найменування) всіх  його  учасників,  а  також  слова
"повне  товариство",  або ж ім'я (найменування) одного чи кількох
учасників з доданням слів "і  компанія",  а  також  слова  "повне
товариство".

     Стаття 100. Засновницький договір повного товариства

     Повне товариство    створюється    і    діє    на   підставі
засновницького договору. Засновницький договір підписується всіма
його учасниками.

     Засновницький договір  повного товариства має містити,  крім
відомостей,  що зазначені у статті 74 цього  Кодексу,  умови  про
розмір  і  склад  складеного  капіталу товариства;  про розмір та
порядок зміни часток кожного з учасників у  цьому  капіталі;  про
розмір, склад, строки і внесення ними вкладів.

     Стаття 101. Управління повним товариством

     1. Управління  діяльністю повного товариства здійснюється за
спільною   згодою   всіх   учасників.   Засновницьким   договором
товариства   можуть   бути   передбачені  випадки,  коли  рішення
приймається більшістю голосів учасників.

     2. Кожний учасник повного товариства має  один  голос,  якщо
засновницьким  договором не передбачений інший порядок визначення
кількості голосів.

     3. Кожний  учасник  товариства,  незалежно  від   того,   чи
уповноважений    він    вести    загальні   справи,   має   право
ознайомлюватися  з  усією  документацією   щодо   ведення   справ
товариства.  Відмова  від  цього права чи його обмеження - у тому
числі за домовленістю учасників товариства - є недійсними.

     Стаття 102. Ведення справ повного товариства

     1. Кожний учасник повного товариства  має  право  діяти  від
імені товариства,  якщо засновницьким договором не визначено,  що
всі учасники  ведуть  справи  спільно  або  ж  що  ведення  справ
доручено окремим учасникам.

     При спільному   веденні   учасниками  справ  товариства  для
вчинення кожного правочину  необхідною  є  згода  всіх  учасників
товариства.

     У відносинах  з  третіми  особами  товариство  не  має права
посилатися на положення засновницького  договору,  які  обмежують
повноваження   учасників   товариства,   -  крім  випадків,  коли
товариство доведе,  що третя особа на момент  вчинення  правочину
знала  чи  наперед  повинна була знати про відсутність в учасника
товариства права діяти від імені товариства.

     2. Учасник повного товариства,  що діяв на спільний інтерес,
але не мав повноважень,  має право у разі,  якщо його дії не були
схвалені іншими учасниками, зажадати від товариства відшкодування
здійснених  ним  витрат  - якщо він доведе,  що завдяки його діям
товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці
витрати.

     3. У  разі  спору  між учасниками товариства повноваження на
ведення справ товариства,  надані одному  чи  кільком  учасникам,
можуть  бути  припинені  судом  на вимогу одного чи кількох інших
учасників товариства за наявності для  цього  достатніх  підстав,
зокрема  внаслідок  грубого  порушення управоможеною особою своїх
обов'язків чи виявленої його (їхньої)  нездатності  до  розумного
ведення  справ.  На  підставі  судового рішення до засновницького
договору товариства вносяться необхідні зміни.

     Стаття 103. Розподіл прибутку та збитків повного товариства

     Прибуток та збитки  повного  товариства  розподіляються  між
його   учасниками   пропорційно  до  їхніх  часток  у  складеному
капіталі,  якщо інше не передбачено засновницьким  договором  або
іншою  угодою  учасників.  Не  допускається  угода  про  усунення
будь-кого з учасників товариства  від  участі  в  прибутку  чи  у
розподілі збитків.

     Стаття 104. Відповідальність учасників повного товариства за
його зобов'язаннями

     1. Якщо при  ліквідації  повного  товариства  виявиться,  що
наявного майна недостатньо для виплати усіх боргів, за товариство
у частині,  якої не вистачає,  несуть солідарну  відповідальність
його  учасники  усім  своїм  майном,  на  яке  може бути звернене
стягнення.  Учасник товариства відповідає за  боргами  товариства
незалежно  від  того,  виникли ці борги після чи до його вступу в
товариство.

     2. Учасник повного товариства,  який не є його  засновником,
рівною  мірою  з  іншими  учасниками відповідає і за боргами,  що
виникли до його вступу в товариство.

     3. Учасник,  який вибув із товариства, відповідає за боргами
товариства,  що  виникли до моменту його вибуття,  рівною мірою з
учасниками,  що  залишилися,   протягом   трьох   років   з   дня
затвердження звіту про діяльність товариства за рік,  у якому він
вибув із товариства.

     4. Учасник,  який сплатив  повністю  борги  товариства,  має
право  звернутися  з  регресною  вимогою у відповідній частині до
інших  учасників,   які   несуть   перед   ним   відповідальність
пропорційно своїм часткам у майні товариства.

     Стаття 105. Зміни у складі учасників повного товариства

     1. Зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у
зв'язку з:

     1) виходом учасника товариства  із  його  складу  з  власної
ініціативи;

     2) виключенням із числа повних учасників;

     3) вибуттям  із  числа  повних  учасників  з  причин,  що не
залежать від учасника.

     2. Порядок  і  особливості  виходу,  виключення  та  вибуття
повних  учасників зі складу товариства визначаються цим Кодексом,
законом чи засновницьким договором.

     Стаття 106. Вихід з повного товариства

     1. Учасник  повного  товариства,  яке   було   створене   на
невизначений  строк,  може у будь-який момент вийти з товариства,
заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу
із   товариства.   Дострокова   відмова   від  участі  у  повному
товаристві,  що засноване на певний строк,  допускається  лише  з
поважних причин.

     2. Угода  між  учасниками  товариства  про відмову від права
вийти з товариства є нікчемною.

     Стаття 107. Відступлення частки (її частини) у майні повного
товариства

     1. Учасник повного товариства має право за згодою інших його
учасників передати  свою  частку  у  складеному  капіталі  чи  її
частину іншому учасникові товариства або ж третій особі.

     2. При  переданні  частки  (її частини) новому учасникові до
нього переходять повністю чи  у  відповідній  частині  права,  що
належали  учасникові,  який  передав частку (її частину).  Особа,
якій передано  частку  (її  частину),  несе  відповідальність  за
зобов'язаннями  товариства у порядку,  встановленому п.  2 статті
104 цього Кодексу.

     3. Передання учасником товариства усієї частки  іншій  особі
припиняє  участь цього учасника в товаристві і породжує для нього
наслідки, передбачені п. 3 статті 104 цього Кодексу.

     Стаття 108. Виключення зі складу повних учасників

     1. Учасник повного товариства,  який систематично не виконує
чи   виконує  неналежним  чином  обов'язки,  покладені  на  нього
товариством,  або ж який перешкоджає своїми діями (бездіяльністю)
досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у
порядку, передбаченому установчими документами.

     2. Рішення про виключення з  повного  товариства  може  бути
оскаржене виключеним учасником у суді.

     Стаття 109. Вибуття з повного товариства

     1. Повне  товариство  може  ухвалити  рішення  про  визнання
учасника повного товариства таким,  що вибув із  його  складу,  у
випадках:

     1) смерті учасника,  оголошення його таким,  що помер,  - за
відсутності правонаступництва;

     2) ліквідації юридичної особи,  що є учасником товариства, в
тому числі у зв'язку з оголошенням її банкрутом;

     3) визнання учасника недієздатним, обмежено дієздатним або ж
безвісно відсутнім;

     4) призначення    примусової     реорганізації     юридичної
особиучасника, в тому числі у зв'язку з її неплатоспроможністю.

     2. Рішення  про  вибуття приймається одноголосно і може бути
оскаржене заінтересованими особами в суді.

     3. При вибутті учасника з повного товариства за  підставами,
передбаченими у п. 1 цієї статті, товариство може продовжити свою
діяльність,  якщо інше  не  передбачено  засновницьким  договором
товариства чи іншою угодою учасників, що залишаються.

     Стаття 110.  Розрахунки при виході,  виключенні та вибутті з
повного товариства

     1. Учасникові,  що вийшов, якого виключено або який вибув за
підставами,  передбаченими у статтях 106, 108, 109 цього Кодексу,
виплачується вартість частини майна  товариства,  яка  відповідає
частці  цього  учасника у складеному капіталі товариства,  - якщо
інше не передбачено засновницьким договором.

     2. Розрахунки  з  такими,  що  не  вступили  у   товариство,
спадкоємцем   учасника  повного  товариства  та  правонаступником
юридичної особи, яка є його учасником, здійснюються відповідно до
п. 1 цієї статті.

     3. Порядок  визначення  вартості  частки  учасника  у  майні
товариства  та  строки  її  виплати  встановлюються   законом   і
засновницьким договором.

     4. У   разі  виникнення  спору  учасник,  його  спадкоємець,
правонаступник мають право звернутися до суду.

     Стаття 111.  Звернення стягнення на частку учасників у майні
повного товариства

     Звернення стягнення на частку учасника повного товариства за
його власними зобов'язаннями не допускається.  При  недостатності
майна   учасника  для  покриття  його  боргів  за  зобов'язаннями
кредитори можуть  вимагати  у  встановленому  порядку  ліквідації
товариства або виділення частки учасника-боржника.

     Інші учасники  мають  право  з  метою  збереження товариства
виділити частку учасника-боржника у грошовій чи натуральній формі
відповідно   до  балансу,  складеного  на  момент  виходу  такого
учасника з товариства.

     Стаття 112. Ліквідація повного товариства

     1. Повне   товариство    ліквідовується    за    підставами,
зазначеними  у  статті  85  цього Кодексу,  а також у разі якщо в
товаристві залишається один-єдиний учасник.  Останній  має  право
протягом  шести  місяців  з  моменту,  коли він став одним-єдиним
учасником  товариства,  перетворити  таке   товариство   в   інше
господарське товариство у порядку, встановленому цим Кодексом.

     2. У  разі  виходу  з  товариства  чи  смерті кого-небудь із
учасників повного товариства,  виключення одного з його учасників
із  товариства,  ліквідації  тієї,  що  бере участь у товаристві,
юридичної особи або ж звернення  кредитором  одного  з  учасників
стягнення   на  частину  майна,  яка  відповідає  його  частці  у
складеному капіталі,  товариство може продовжити свою діяльність,
якщо  це передбачено засновницьким договором товариства чи угодою
учасників, що залишаються.

     3. Командитне товариство

     Стаття 113. Основні положення про командитне товариство

     1. Командитним товариством визнається  товариство,  в  якому
разом   з   учасниками,   які  здійснюють  від  імені  товариства
підприємницьку  діяльність  і  відповідають   за   зобов'язаннями
товариства  солідарно  усім своїм майном (повними учасниками),  є
один чи кілька учасників (вкладників),  які несуть ризик збитків,
пов'язаних  із діяльністю товариства,  у межах сум зроблених ними
вкладів, та не беруть участі в діяльності товариства.

     2. Фірмове найменування командитного товариства має містити:

     імена (найменування) усіх повних учасників,  а  також  слова
"командитне  товариство",  або  ж  ім'я (найменування) не менш як
одного повного учасника з доданням слів  "і  компанія",  а  також
слова "командитне товариство".

     Якщо у фірмове найменування командитного товариства включене
ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником.

     3. До командитного товариства застосовуються  правила  цього
Кодексу  про  повне  товариство  -  наскільки  це  не  суперечить
положенням цього Кодексу про командитне товариство.

     Стаття 114. Засновницький договір командитного товариства

     1. Командитне  товариство  створюється  і  діє  на  підставі
засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма
повними учасниками.

     2. Засновницький   договір   командитного   товариства   має
містити,  крім відомостей,  зазначених у статті 74 цього Кодексу,
умови про розмір та склад  складеного  капіталу  товариства,  про
розмір  і  порядок  зміни  часток  кожного  з  повних учасників у
складеному капіталі, про сукупний розмір вкладу вкладників.

     3. Якщо  внаслідок   виходу,   виключення   чи   вибуття   у
командитному    товаристві   залишився   один   повний   учасник,
засновницький  договір  переоформляється  в   одноосібну   заяву,
підписану    повним   учасником.   Якщо   командитне   товариство
створюється одним повним учасником, то засновницьким документом є
одноосібна   заява   (меморандум),  яка  містить  усі  реквізити,
встановлені цією статтею для командитного товариства.

     Стаття 115. Учасники командитного товариства

     1. Становище  повних  учасників,   які   беруть   участь   у
командитному    товаристві,    та    їхня   відповідальність   за
зобов'язаннями товариства визначаються  правилами  цього  Кодексу
про учасників повного товариства.

     2. Особа   може   бути  повним  учасником  тільки  в  одному
командитному товаристві.

     Учасник повного товариства не  може  бути  повним  учасником
командитного  товариства.  Повний учасник командитного товариства
не може бути вкладником цього самого товариства.

     3. Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати
п'ятдесяти    відсотків    майна    товариства,   зазначеного   у
засновницькому договорі.

     На момент  реєстрації  командитного  товариства  кожний   із
вкладників повинен зробити внесок у розмірі, визначеному законом.

     Стаття 116. Управління командитним товариством

     1. Управління     діяльністю     командитного     товариства
здійснюється повними  учасниками  у  порядку,  встановленому  для
повного товариства.

     2. Вкладники  не  мають  права  брати  участь  в  управлінні
справами  командитного  товариства  та  заперечувати  дії  повних
учасників   щодо  управління  справами  товариства.  Вони  можуть
виступати від імені товариства тільки за довіреністю.

     Стаття 117.  Права  та  обов'язки   вкладника   командитного
товариства

     1. Вкладник   зобов'язаний   зробити   вклад  до  складеного
капіталу.  Внесення вкладів посвідчується свідоцтвом про  участь,
яке видається вкладникові товариства.

     2. Вкладник командитного товариства має право:

     1) одержувати  частину прибутку товариства,  яка належить на
його вклад, у порядку, передбаченому засновницьким договором;

     2) діяти від імені командитного  товариства  тільки  у  разі
видачі йому довіреності та відповідно до неї;

     3) вимагати   першочергового   повернення   вкладу   у  разі
ліквідації товариства;

     4) ознайомлюватися   з   річними   звітами   та    балансами
товариства;

     5) після  закінчення  фінансового  року вийти з товариства й
одержати  свій  вклад  у  порядку,  передбаченому   засновницьким
договором;

     6) передати  свою  частку  у  майні  чи  її  частину  іншому
вкладникові чи третій особі зі сповіщенням про це товариства.

     Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє
його участь у товаристві.

     Засновницьким договором  командитного товариства можуть бути
передбачені й інші права вкладника.

     Стаття 118.    Відповідальність    вкладника    командитного
товариства

     1. Якщо вкладник командитного товариства вчиняє правочин від
імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень, то в
разі  схвалення  його дій командитним товариством разом з повними
учасниками він відповідає  за  правочин  перед  кредиторами  усім
своїм  майном,  на  яке  відповідно  до закону може бути звернене
стягнення.

     2. Якщо схвалення  не  буде  отримано,  вкладник  відповідає
перед  третіми  особами  самостійно  усім  своїм  майном,  на яке
відповідно до закону може бути звернене стягнення.

     3. Вкладник,  який  не  зробив  передбаченого  засновницьким
договором  чи  заявою  (меморандумом)  відповідного внеску,  несе
відповідальність  перед  товариством  у  порядку,   передбаченому
засновницьким договором чи меморандумом.

     Стаття 119. Ліквідація командитного товариства

     1. Командитне  товариство  ліквідовується  при  вибутті усіх
вкладників.  Однак повні учасники мають право замість  ліквідації
перетворити командитне товариство у повне товариство.  Командитне
товариство ліквідовується також за підставами ліквідації  повного
товариства (стаття 112). Командитне товариство зберігається, якщо
в ньому залишається один повний учасник і один вкладник.

     2. При ліквідації кошти,  що є  у  командитного  товариства,
включаючи  і виторг від продажу його майна при ліквідації,  після
розрахунків  з  кредиторами  у  першу  чергу  розподіляються  між
вкладниками  для  повернення  їм  їхніх  вкладів,  а  потім - між
повними учасниками у  порядку  та  на  умовах,  передбачених  цим
Кодексом  і  засновницьким  договором.  При  недостатності коштів
товариства для повного повернення вкладникам їхніх вкладів наявні
кошти  розподіляються між вкладниками пропорційно до їхніх часток
у майні товариства.

     4. Товариство з обмеженою відповідальністю  і  товариство  з
додатковою відповідальністю

     Стаття 120. Поняття товариства з обмеженою відповідальністю

     1. Товариством   з   обмеженою  відповідальністю  визнається
засноване  одним  або  кількома  особами  товариство,   статутний
капітал   якого   поділений   на  частки  визначених  установчими
документами розмірів.

     2. Товариство  з  обмеженою   відповідальністю   за   своїми
зобов'язаннями відповідає самостійно усім своїм майном.

     Учасники товариства    з   обмеженою   відповідальністю   не
відповідають за  його  зобов'язаннями  і  несуть  ризик  збитків,
пов'язаних  з  діяльністю  товариства,  у межах вартості внесених
ними вкладів.

     Учасники товариства,  які не повністю внесли вклади,  несуть
солідарну   відповідальність   за  його  зобов'язаннями  у  межах
вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

     3. Фірмове    найменування    товариства     з     обмеженою
відповідальністю  має  містити  найменування товариства,  а також
слова "товариство з обмеженою відповідальністю".

     Стаття 121. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю

     1. Максимальна кількість учасників  товариства  з  обмеженою
відповідальністю  встановлюється  законом.  При  перевищенні цієї
кількості  товариство  з  обмеженою   відповідальністю   підлягає
перетворенню на акціонерне товариство протягом року, а зі спливом
цього строку - ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його
учасників не зменшиться до встановленої межі.

     2. Товариство  з  обмеженою  відповідальністю  не  може мати
однимєдиним   учасником   інше   господарське   товариство,    що
складається з однієї особи.

     Одна особа  може  бути  учасником  лише  одного товариства з
обмеженою  відповідальністю,  яке  складається  з  одного-єдиного
учасника.

     Стаття 122-1. Договір про заснування товариства з обмеженою
відповідальністю

     1. При необхідності  визначити  взаємовідносини  між  собою,
особи,  що  засновують  товариство  з обмеженою відповідальністю,
укладають письмовий договір,  який передбачає порядок  заснування
товариства,  умови  здійснення  спільної  діяльності по створенню
товариства,  розмір статутного капіталу,  частку кожного  з  них,
строки та порядок внесення вкладів та інші умови.

     2. Договір    про    заснування   товариства   з   обмеженою
відповідальністю  не  є  установчим  документом.  Подання   цього
договору при державній реєстрації не є обов'язковим.

     Умови цього  договору  є  обов'язковими  для нових учасників
товариства, якщо інше не передбачене договором.

     Стаття 122-2. Статут товариства з обмеженою відповідальністю

     1. Статут   товариства   з   обмеженою   відповідальністю  є
установчим документом.

     Крім відомостей,  зазначених  у  статті  74  цього  Кодексу,
статут  повинен визначати умови щодо розміру статутного капіталу,
з визначенням  частки  кожного  учасника,  склад  та  компетенції
органів управління і порядок прийняття ними рішень - у тому числі
і  з  питань,  рішення  з   яких   приймаються   одноголосно   чи
кваліфікованою більшістю голосів,  відомості про розмір і порядок
формування резервного фонду, порядок передачі (переходу) часток у
статутному фонді.

     2. Статут   товариства   зі   всіма   наступними  змінами  і
доповненнями  зберігається  в  органі,   що   здійснює   державну
реєстрацію юридичних осіб, і є відкритим для ознайомлення.

     Стаття 123.   Статутний   капітал   товариства  з  обмеженою
відповідальністю

     1. Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю
складається з вартості вкладів його учасників.

     Статутний капітал    визначає   мінімальний   розмір   майна
товариства,  який  гарантує  інтереси  його  кредиторів.   Розмір
статутного  капіталу товариства не може бути меншим від суми,  що
визначається законом.

     2. Не  допускається   звільнення   учасника   товариства   з
обмеженою  відповідальністю  від  обов'язку  внесення  вкладу  до
статутного капіталу товариства,  у тому числі  шляхом  урахування
вимог до товариства.

     3. Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю
має  бути  на  момент  реєстрації   товариства   сплачений   його
учасниками не менш як наполовину. Та частина статутного капіталу,
що  залишилася  несплаченою,  підлягає  сплаті  його   учасниками
протягом  першого року діяльності товариства.  У разі невиконання
цього обов'язку товариство має або оголосити про зменшення  свого
статутного  капіталу і зареєструвати це зменшення у встановленому
порядку, або ж припинити свою діяльність шляхом ліквідації.

     4. Якщо  на  закінчення  другого   чи   кожного   наступного
фінансового  року  вартість чистих активів товариства з обмеженою
відповідальністю виявиться меншою від зареєстрованого  статутного
капіталу,  товариство  зобов'язане  оголосити про зменшення свого
статутного капіталу і зареєструвати це зменшення у  встановленому
порядку   -  якщо  учасники  не  прийняли  рішення  про  внесення
додаткових вкладів.  Якщо вартість зазначених активів  товариства
стає   меншою   від   визначеного  законом  мінімального  розміру
статутного капіталу  (п.  1  цієї  статті),  товариство  підлягає
ліквідації.

     5. Зменшення  статутного  капіталу  товариства  з  обмеженою
відповідальністю  допускається  після   оповіщення   у   порядку,
передбаченому  законом,  усіх  його  кредиторів.  У цьому випадку
останні  мають  право  вимагати   дострокового   припинення   або
виконання  відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм
збитків.

     6. Збільшення статутного  капіталу  товариства  допускається
після  внесення  усіма  його учасниками вкладів у повному обсязі.
Порядок внесення додаткових вкладів визначається законом.

     Стаття 124.    Управління    товариством     з     обмеженою
відповідальністю

     1. Найвищим  органом товариства з обмеженою відповідальністю
є загальні збори його учасників.

     У товаристві  з   обмеженою   відповідальністю   створюється
виконавчий  орган (колегіальний або одноособовий),  який здійснює
поточне керівництво його  діяльністю  і  є  підзвітним  загальним
зборам  його  учасників.  Виконавчий  орган  товариства може бути
обраний не зі складу учасників товариства.

     2. Компетенція  виконавчих  органів  товариства,   а   також
порядок  ухвалення  ними  рішень  і  порядок виступання від імені
товариства визначаються відповідно до цього  Кодексу,  закону  та
установчих документів.

     3. До   виключної  компетенції  загальних  зборів  учасників
товариства з обмеженою відповідальністю належить:

     1) визначення  основних  напрямів  діяльності  товариства  з
обмеженою відповідальністю, затвердження його планів і звітів про
їх виконання;

     2) внесення змін до статуту товариства,  зміна розміру  його
статутного капіталу;

     3) утворення та відкликання виконавчих органів товариства;

     4)визначення форм  контролю за діяльністю виконавчого органу
або утворення відповідних контрольних органів;

     5) затвердження річних звітів  та  бухгалтерських  балансів,
розподіл прибутку та збитків товариства;

     6) вирішення  питання  про  придбання   товариством   частки
учасника;

     7) виключення учасника із товариства.

     8) прийняття рішення про ліквідацію товариства,  призначення
ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

     Законом та  статутом  товариства  до  виключної  компетенції
загальних  зборів  може  бути  також  віднесене  вирішення  інших
питань.

     Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів
учасників товариства,  не можуть бути передані ними для вирішення
виконавчим органам товариства.

     Черговість та  порядок скликання зборів визначаються законом
та статутом товариства.

     Стаття 125.  Контроль  за  діяльністю   виконавчого   органу
товариства з обмеженою відповідальністю

     1. Контроль  за діяльністю виконавчого органу здійснюється у
порядку, визначеному статутом.

     2. Загальні збори можуть  формувати  органи,  що  здійснюють
постійний    контроль   за   фінансово-господарською   діяльністю
виконавчого органу.

     Порядок утворення  та   повноваження   контрольного   органу
визначаються загальними зборами учасників.

     3. Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю згідно з
рішенням загальних зборів, а також в інших випадках, передбачених
законом чи установчими документами товариства,  може призначатися
аудиторська перевірка.

     4. Порядок проведення аудиторських перевірок  діяльності  та
звітності товариства визначається законом і статутом товариства.

     На вимогу   будь-кого   з  учасників  товариства  може  бути
проведено  аудиторську  перевірку  річної  фінансової   звітності
товариства  із  залученням професійного аудитора,  не пов'язаного
майновими  інтересами  з  товариством  чи   з   його   учасниками
(зовнішній аудит).

     5. Публічна звітність товариства про результати ведення його
справ не вимагається, крім випадків, передбачених законом.

     Стаття 126.  Перехід частки учасника у  майні  товариства  з
обмеженою відповідальністю до іншої особи

     1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право
продати чи іншим чином відступити свою частку у майні товариства,
яка  відповідає його вкладові у статутний капітал товариства,  чи
її частину одному або кільком учасникам цього товариства.

     2. Відчуження учасником товариства своєї частки (її частини)
третім  особам  допускається  - якщо інше не передбачено статутом
товариства.

     Учасники товариства користуються переважним  правом  купівлі
частки  учасника  (її  частини)  пропорційно  до  розмірів  своїх
часток,  якщо статутом товариства чи  угодою  його  учасників  не
передбачений  інший  порядок здійснення цього права.  У разі якщо
учасники товариства  не  скористаються  своїм  переважним  правом
протягом  місяця  з  дня сповіщення або ж протягом іншого строку,
передбаченого  статутом  товариства  чи  угодою  його  учасників,
частка учасника може бути відчужена будь-якій третій особі.

     3. Частка  учасника  товариства з обмеженою відповідальністю
може бути відчужена до повної її сплати лише  у  тій  частині,  в
якій її уже сплачено.

     4. У  разі  придбання  частки  учасника  (її  частини) самим
товариством  з  обмеженою   відповідальністю   воно   зобов'язане
реалізувати  її іншим учасникам або третім особам протягом строку
та в порядку,  що передбачені законом та статутом, або ж зменшити
свій статутний капітал відповідно до статті 123 цього Кодексу.

     5. Частки  у  майні  товариства з обмеженою відповідальністю
переходять  до  спадкоємців  фізичних  осіб  і   правонаступників
юридичних  осіб,  які  є  учасниками  товариства,  якщо  статутом
товариства не передбачено,  що такий перехід допускається  тільки
за згодою інших учасників товариства.

     Стаття 127.   Вихід   учасника  із  товариства  з  обмеженою
відповідальністю

     1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право
вийти  з  товариства,  сповістивши  товариство  про свій вихід не
пізніше ніж  за  три  місяці  до  виходу,  якщо  інший  строк  не
встановлений статутом.

     2. Учасник,   який   виходить   із  товариства  з  обмеженою
відповідальністю,  має право одержати вартість частини майна, яка
відповідає його частці у статутному капіталі товариства.

     Порядок і спосіб визначення вартості частки,  а також строки
її виплати встановлюються законом та статутом.

     3. Спори,  що виникають у  зв'язку  з  виходом  учасника  із
товариства  з обмеженою відповідальністю,  у тому числі спори про
порядок  визначення  частки,  її   розмір   і   строки   виплати,
вирішуються судом.

     Стаття 128.    Ліквідація     товариства     з     обмеженою
відповідальністю

     1. Товариство  з  обмеженою   відповідальністю   може   бути
ліквідоване  за рішенням загальних зборів його учасників,  у тому
числі у зв'язку  зі  спливом  строку,  на  який  товариство  було
створене,  у  зв'язку із досягненням мети,  заради якої воно було
створене,  а  також  за  рішенням  суду  -  в   інших   випадках,
передбачених цим Кодексом і законом.

     2. Товариство   з   обмеженою   відповідальністю  може  бути
перетворене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив.

     Стаття 129. Поняття товариства з додатковою відповідальністю

     1. Товариством  з  додатковою  відповідальністю   визнається
засноване  однією  або  кількома  особами  товариство,  статутний
капітал  якого  поділений  на  частки,  розмір  яких   визначений
статутом.

     2. Учасники  товариства з додатковою відповідальністю несуть
субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями своїм  майном
в однаковому для всіх розмірі, кратному до вартості внесених ними
вкладів, який визначається статутом.

     3. Фірмове    найменування    товариства    з     додатковою
відповідальністю  має  містити  найменування товариства,  а також
слова "товариство з додатковою відповідальністю".

     4. До    товариства    з     додатковою     відповідальністю
застосовуються  правила  цього Кодексу про товариства з обмеженою
відповідальністю - оскільки інше не передбачено цією  статтею  та
установчими документами товариства.

     5. Акціонерне товариство

     Стаття 130. Поняття акціонерного товариства

     1. Акціонерним   визнається  товариство,  статутний  капітал
якого поділений на певне число акцій.

     2. Акціонерне товариство  самостійно  відповідає  за  своїми
зобов'язаннями  усім  своїм майном.  Акціонери не відповідають за
зобов'язаннями товариства і несуть ризик  збитків,  пов'язаних  з
діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.

     Акціонери, які   не   повністю   оплатили  акції,  несуть  у
випадках,    передбачених    статутом,    відповідальність     за
зобов'язаннями  товариства  у  межах неоплаченої частини вартості
належних їм акцій. Акціонери мають право відчужувати акції, що їм
належать, без згоди інших акціонерів.

     3. Фірмове  найменування акціонерного товариства має містити
його найменування і вказівку на те, що товариство є акціонерним.

     4. Особливості правового  становища  акціонерних  товариств,
створених шляхом приватизації державних підприємств, визначаються
також  законами  та  іншими  правовими  актами  про  приватизацію
державних підприємств.

     5. Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на
акції,  зобов'язане щорічно  публікувати  для  загального  відома
річний  звіт,  бухгалтерський  баланс,  відомості  про прибутки і
збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.

     Стаття 131. Створення акціонерного товариства

     1. Акціонерне товариство може бути  створене  юридичними  та
фізичними особами.

     Обмеження щодо  участі  у  заснуванні  акціонерних товариств
можуть встановлюватися законом.

     2. Особи,  що створюють акціонерне товариство, укладають між
собою  договір,  який  визначає  порядок здійснення ними спільної
діяльності щодо створення товариства.  Договір  не  є  установчим
документом.

     Договір про  створення акціонерного товариства укладається в
письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами,
- договір підлягає нотаріальному посвідченню.

     3. Особи,   що   створюють   акціонерне  товариство,  несуть
солідарну  відповідальність  за  зобов'язаннями,  що  виникли  до
реєстрації товариства.

     Товариство несе  відповідальність за такими,  що пов'язані з
його  створенням,  зобов'язаннями   учасників   тільки   у   разі
наступного схвалення їхніх дій загальними зборами акціонерів.

     4. Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи
може складатися з однієї особи у разі придбання одним  акціонером
усіх акцій товариства.  Відомості про це мають бути зареєстровані
і підлягають опублікуванню для загального відома.

     Акціонерне товариство не може  мати  одним-єдиним  учасником
інше підприємницьке товариство, що складається з однієї особи.

     5. Порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного
товариства,  у тому числі порядок проведення установчих зборів та
їхня компетенція визначаються законом.

     Стаття 132. Статут акціонерного товариства

     1. Установчим  документом  акціонерного  товариства  є  його
статут.

     2. Статут   акціонерного   товариства,   крім    відомостей,
зазначених  у статті 74 цього Кодексу,  має містити відомості про
розмір  статутного  капіталу,  умови  про  категорії  акцій,   що
випускаються   товариством,   про   їхню  номінальну  вартість  і
кількість,  про права акціонерів, про склад і компетенцію органів
управління  товариством  і  про порядок ухвалення ними рішень - у
тому числі з питань, рішення щодо яких приймається кваліфікованою
більшістю голосів.  У статуті акціонерного товариства мають також
міститися інші відомості, передбачені законом.

     Стаття 133. Статутний капітал акціонерного товариства

     1. Статутний капітал акціонерного товариства  утворюється  з
вартості  вкладів  акціонерів,  внесених внаслідок придбання ними
акцій.

     Статутний капітал  товариства  визначає  мінімальний  розмір
майна товариства,  який гарантує інтереси його кредиторів. Він не
може бути меншим, ніж розмір, передбачений законом.

     2. Не допускається звільнення акціонера від обов'язку оплати
акцій  товариства,  у  тому  числі  шляхом  зарахування  вимог до
товариства.

     3. При заснуванні акціонерного  товариства  усі  його  акції
мають  бути  розподілені  між засновниками.  Відкрита підписка на
акції акціонерного товариства не  провадиться  до  повної  сплати
статутного   капіталу.   Порядок  проведення  відкритої  підписки
визначається законом.

     4. Якщо  після  закінчення  другого  та  кожного  наступного
фінансового  року  вартість  чистих  активів товариства виявиться
меншою від статутного капіталу,  товариство зобов'язане оголосити
та   зареєструвати   у   встановленому  порядку  зменшення  свого
статутного капіталу.  Якщо вартість зазначених активів товариства
стає   меншою   від   визначеного  законом  мінімального  розміру
статутного капіталу  (п.  1  цієї  статті),  товариство  підлягає
ліквідації.

     5. Законом  чи  статутом  товариства можуть бути встановлені
обмеження  кількості,  сумарної  номінальної  вартості  акцій  чи
максимальної   кількості  голосів,  які  можуть  належати  одному
акціонерові.

     Стаття 134.  Збільшення  статутного  капіталу   акціонерного
товариства

     1. Акціонерне  товариство  має  право  за рішенням загальних
зборів акціонерів збільшити статутний капітал  шляхом  збільшення
номінальної  вартості  акцій  або  випуску  додаткових  акцій.  У
випадках, передбачених законом, рішення про збільшення статутного
капіталу  може  прийматися  також  іншими  органами  акціонерного
товариства.

     2. Збільшення статутного  капіталу  акціонерного  товариства
допускається  після  його  повної  сплати.  Збільшення статутного
капіталу  товариства  для  покриття  зазнаних  ним   збитків   не
допускається.

     3. У випадках, передбачених законом або статутом товариства,
може бути  встановлене  переважне  право  акціонерів  на  купівлю
акцій, що додатково випускаються товариством.

     Стаття 135.   Зменшення   статутного  капіталу  акціонерного
товариства

     1. Акціонерне товариство має  право  за  рішенням  загальних
зборів  акціонерів  зменшити  статутний  капітал шляхом зменшення
номінальної вартості акцій або ж шляхом купівлі частини випущених
акцій з метою зменшення їх загальної кількості.

     Зменшення статутного  капіталу товариства допускається після
оповіщення  всіх  його  кредиторів  у  порядку,  що  визначається
законом.  При цьому кредитори товариства мають право зажадати або
дострокового припинення,  або виконання  відповідних  зобов'язань
товариства та відшкодування їм збитків.

     2. Зменшення  статутного  капіталу  акціонерного  товариства
шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така
можливість передбачена у статуті товариства.

     3. Зменшення  акціонерним  товариством  статутного  капіталу
нижче від визначеного законом мінімального розміру (п.  1  статті
133 цього Кодексу) має наслідком ліквідацію товариства.

     Стаття 136.  Обмеження на випуск цінних паперів і на виплату
дивідендів акціонерного товариства

     1. Частка   привілейованих   акцій   у   загальному   обсязі
статутного   капіталу   не   може  перевищувати  двадцяти  п  яти
відсотків.

     2. Акціонерне товариство має право  випускати  облігації  на
суму,  яка не перевищує розміру статутного капіталу або ж розміру
забезпечення,  що  надається  товариству  з  цією  метою  третіми
особами.

     3. Акціонерне   товариство   не  має  права  оголошувати  та
виплачувати дивіденди:

     1) до повної сплати всього статутного капіталу;

     2) при  зменшенні  вартості  чистих   активів   акціонерного
товариства   до   меншого,   ніж  розмір  статутного  капіталу  і
резервного фонду, розміру;

     3) в інших випадках, передбачених законом.

     Стаття 137. Загальні збори акціонерів

     1. Найвищим органом акціонерного товариства є загальні збори
акціонерів.  У загальних зборах мають право брати участь усі його
акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.

     Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних
зборах,  реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має
кожний учасник.

     2. До  виключної  компетенції  загальних  зборів  акціонерів
належить:

     1) внесення  змін до статуту товариства,  у тому числі зміна
розміру його статутного капіталу;

     2) обрання членів  наглядової  ради,  а  також  утворення  і
відкликання виконавчого та інших органів товариства;

     3) затвердження   річної   фінансової   звітності,  розподіл
прибутку і збитків товариства;

     4) рішення про ліквідацію товариства.

     До виключної компетенції загальних зборів законом може  бути
також віднесене вирішення інших питань.

     Питання, віднесені    законом   до   виключної   компетенції
загальних зборів акціонерів,  не можуть бути  передані  ними  для
вирішення виконавчим органам товариства.

     3. Порядок  голосування  на  загальних  зборах  визначається
законом.

     Акціонер має право призначити свого представника для  участі
у  зборах.  Представник  може  бути  постійним  чи призначеним на
певний строк.  Акціонер має право  у  будь-який  момент  замінити
свого представника у найвищому органі товариства, повідомивши про
це виконавчий орган акціонерного товариства.

     4. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у
3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з питань:

     1) внесення змін до статуту товариства;

     2) ухвалення рішення про ліквідацію.

     З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів
акціонерів, які беруть участь у зборах.

     5. Загальні збори акціонерів скликаються не рідше  ніж  один
раз на рік, якщо інше не передбачено статутом товариства.

     Позачергові збори     акціонерів    скликаються    у    разі
неплатоспроможності товариства,  а також за  наявності  обставин,
визначених у статуті товариства,  та в будь-якому іншому випадку,
якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.

     Порядок скликання і проведення  загальних  зборів,  а  також
умови  скликання  і  проведення позачергових зборів та оповіщення
акціонерів визначаються законом і статутом товариства.

     Стаття 138. Наглядова рада акціонерного товариства

     1. В акціонерному товаристві може  бути  створена  наглядова
рада акціонерного товариства, яка здійснює контроль за діяльністю
його виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства.

     Випадки обов'язкового     створення     наглядової      ради
встановлюються законом.

     2. Законом  і  статутом  товариства  встановлюється виключна
компетенція  наглядової  ради.  Питання,  віднесені  статутом  до
виключної  компетенції  наглядової ради,  не можуть бути передані
нею для вирішення виконавчому органу товариства.

     3. Члени наглядової ради не можуть бути членами  виконавчого
органу.

     4. Наглядова  рада  товариства  визначає  форми  контролю за
діяльністю виконавчого органу.

     Стаття 139. Виконавчий орган акціонерного товариства

     1. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює
керівництво  його  поточною  діяльністю,  є  правління  або інший
орган, визначений статутом.

     Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного
товариства,  крім  тих,  що  віднесені  до  компетенції загальних
зборів і наглядової ради товариства.

     Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів  і
наглядовій  раді акціонерного товариства та організовує виконання
їхніх рішень.  Правління діє від імені акціонерного товариства  у
межах, передбачених законом і статутом акціонерного товариства.

     2. Виконавчий   орган   товариства  може  бути  колегіальним
(правління,  дирекція)  чи  одноособовим  (директор,  генеральний
директор).

     Стаття 140. Аудиторська перевірка в акціонерному товаристві

     Акціонерне товариство,  яке  зобов'язане відповідно до цього
Кодексу або закону публікувати для загального  відома  документи,
зазначені у п.  5 статті 130 цього Кодексу, повинне для перевірки
та підтвердження правильності річної фінансової звітності щорічно
залучати   професійного   аудитора,   не   пов'язаного  майновими
інтересами з товариством чи з його учасниками (зовнішній аудит).

     Аудиторська перевірка діяльності акціонерного товариства,  у
тому числі й такого, що не зобов'язане публікувати для загального
відома документи,  має бути проведена у будь-який час  на  вимогу
акціонерів, які володіють 10 відсотками акцій. Порядок проведення
аудиторських   перевірок   діяльності   акціонерного   товариства
визначається законом і статутом товариства.

     §2. Виробничий кооператив

     Стаття 141. Поняття виробничого кооперативу

     1. Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання
громадян на засадах членства для спільної  виробничої  або  іншої
господарської діяльності, яка базується на їхній власній трудовій
участі та  об'єднанні  його  членами  майнових  пайових  внесків.
Законом  і  установчими  документами виробничого кооперативу може
бути передбачена участь у його  діяльності  на  засадах  членства
також інших осіб.

     2. Члени  виробничого  кооперативу  несуть за зобов'язаннями
кооперативу субсидіарну відповідальність у розмірах  та  порядку,
передбачених законом і статутом кооперативу.

     3. Фірмове   найменування   кооперативу   має  містити  його
найменування, а також слова "виробничий кооператив".

     4. Правове  становище  виробничих  кооперативів,  права   та
обов'язки  їх  членів  визначаються відповідно до цього Кодексу і
Законом про кооперацію.

     Стаття 142. Установчі документи виробничого кооперативу

     1. Установчим  документом  виробничого  кооперативу  є  його
статут, що затверджується загальними зборами його членів.

     2. Статут   кооперативу   має   містити,   крім  відомостей,
зазначених у статті 74 цього Кодексу,  умову про розмір  пайового
внеску членів кооперативу, відомості про склад і порядок внесення
пайових внесків членами кооперативу та про їхню  відповідальність
за   порушення   зобов'язання   щодо  внесення  пайового  внеску,
відомості про характер і порядок трудової участі  його  членів  у
діяльності  кооперативу  та  їхньої відповідальності за порушення
зобов'язань щодо особистої трудової участі, відомості про порядок
розподілу прибутку і збитків кооперативу,  відомості про розмір і
умови  субсидіарної  відповідальності  його  членів  за   боргами
кооперативу, відомості про склад і компетенцію органів управління
кооперативу і про порядок ухвалення ним рішень, у тому числі щодо
питань,  рішення з яких приймаються одноголосно чи кваліфікованою
більшістю голосів.

     3. Кількість членів кооперативу не може бути меншою ніж  та,
що встановлена у законі.

     Стаття 143. Майно виробничого кооперативу

     1. Майно,  що перебуває у власності виробничого кооперативу,
поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу.

     2. Член кооперативу зобов'язаний внести на момент реєстрації
кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину,
що  залишилася,  -  протягом  року  з  моменту  реєстрації,  якщо
статутом кооперативу не передбачений інший строк.

     Порядок внесення   пайових   внесків   членами   кооперативу
встановлюється законом і статутом.

     3. Кооператив не має права випускати акції.

     Прибуток кооперативу   розподіляється   між   його   членами
відповідно  до  їхньої  трудової  участі,  якщо  інший порядок не
передбачений статутом кооперативу.

     У такому самому порядку розподіляється майно,  що залишилося
після   ліквідації   кооперативу   та   задоволення   вимог  його
кредиторів.

     Стаття 144. Управління виробничим кооперативом

     1. Найвищим   органом  кооперативу  є  загальні  збори  його
членів.

     У кооперативі з кількістю членів,  що є більшою ніж 50 осіб,
створюється наглядова рада,  яка здійснює контроль за  діяльністю
виконавчого  органу  кооперативу.  Члени наглядової ради не мають
права діяти від імені кооперативу.

     Виконавчим органом  кооперативу  є   правління   чи   голова
кооперативу.   Вони  здійснюють  поточне  керівництво  діяльністю
кооперативу і є підзвітними наглядовій раді та  загальним  зборам
членів кооперативу.

     Членами наглядової  ради  та правління кооперативу,  а також
головою кооперативу можуть бути тільки члени кооперативу.

     Член кооперативу не  може  бути  членом  наглядової  ради  і
членом правління або головою кооперативу одночасно.

     2. Компетенція   органів  управління  кооперативу,  а  також
порядок ухвалення ними рішень та виступання від імені кооперативу
визначається законом і статутом кооперативу.

     3. До   виключної   компетенції   загальних   зборів  членів
кооперативу належить:

     1) зміна статуту кооперативу;

     2) формування  наглядової  ради  і  виконавчих  органів   та
відкликання їх членів;

     3) прийняття  у  члени  кооперативу  та  виключення з членів
кооперативу;

     4) затвердження річних  звітів  та  бухгалтерських  балансів
кооперативу і розподіл його прибутку та збитків;

     5) рішення про припинення діяльності кооперативу.

     Законом і  статутом  кооперативу  до  виключної  компетенції
загальних  зборів  може  бути  також  віднесене  вирішення  інших
питань.

     Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів
чи наглядової ради кооперативу,  не можуть бути передані ними  на
вирішення виконавчим органам кооперативу.

     4. Член  кооперативу  має  один  голос  при ухваленні рішень
загальними зборами.

     Стаття 145.  Припинення членства у виробничому кооперативі і
перехід паю

     1. Член  кооперативу  має  право  на  свій  розсуд  вийти  з
кооперативу.  У цьому разі йому має бути виплачена  вартість  паю
або видане майно, яке відповідає його паю, а також здійснені інші
виплати, передбачені статутом кооперативу.

     Видача паю та іншого  майна  такому,  що  виходить,  членові
кооперативу  здійснюється  у  порядку,  передбаченому  законом  і
статутом кооперативу.

     2. Член кооперативу може бути виключений із  кооперативу  за
рішенням  загальних  зборів  у  разі  невиконання  чи неналежного
виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а
також   в   інших   випадках,  передбачених  законом  і  статутом
кооперативу.  Член кооперативу, що його виключили, має відповідно
до  п.  1  цієї  статті  право  на одержання паю та інших виплат,
передбачених статутом кооперативу.

     3. Член кооперативу має право  передати  свій  пай  чи  його
частину  іншому  членові  кооперативу,  якщо  інше не передбачено
законом і статутом кооперативу.

     Передання паю  (його  частини)  особі,  що   не   є   членом
кооперативу,  допускається  лише  за згодою кооперативу.  У цьому
разі  інші  члени  кооперативу  користуються  переважним   правом
купівлі такого паю (його частини). Порядок відчуження паю чи його
частини   іншому   членові   кооперативу   або    третій    особі
встановлюється законом чи статутом кооперативу.

     4. У   разі   смерті   члена  виробничого  кооперативу  його
спадкоємців може бути прийнято у члени кооперативу,  якщо інше не
визначено статутом кооперативу.  При відмові прийняти спадкоємців
у члени кооперативу кооператив виплачує спадкоємцям вартість  паю
померлого члена кооперативу.

     5. Звернення  стягнення на пай члена виробничого кооперативу
за його власними боргами допускається  лише  при  нестачі  іншого
його  майна для покриття таких боргів - у порядку,  передбаченому
законом і статутом кооперативу.

     6. При    заставі    паю     та     наступному     зверненні
заставоутримувачем стягнення на цей пай відповідно застосовується
правило частини другої п. 3 цієї статті.

     Підрозділ 3.  Участь держави Україна,  Автономної Республіки
Крим,   територіальних   громад   у  відносинах,  що  регулюються
цивільним законодавством

     Глава 8. Правові форми участі держави, Автономної Республіки
Крим,   територіальних   громад   у  відносинах,  що  регулюються
цивільним законодавством

     Стаття 146.  Правові форми участі держави у  відносинах,  що
регулюються цивільним законодавством

     1. Держава   діє  у  відносинах,  що  регулюються  цивільним
законодавством як юридична особа публічного права.

     2. Матеріальною   основою   участі   держави   у   цивільних
відносинах є державна скарбниця.

     3. Держава  може  створювати юридичні особи публічного права
(навчальні заклади тощо) у випадках та  в  порядку,  передбачених
законом.

     4. Держава  може  створювати юридичні особи приватного права
(підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на
загальних підставах, якщо інше не встановлено законом".

     Стаття 147.  Правові форми участі Автономної Республіки Крим
у відносинах, що регулюються цивільним законодавством

     1. Автономна  Республіка   Крим   діє   у   відносинах,   що
регулюються цивільним законодавством як юридична особа публічного
права.

     2. Матеріальною основою участі Автономної Республіки Крим  у
цивільних відносинах є скарбниця Автономної Республіки Крим.

     3. Автономна  Республіка Крим може створювати юридичні особи
публічного  права  (навчальні  заклади  тощо)  у  випадках  та  в
порядку, передбачених законом.

     4. Автономна  Республіка Крим може створювати юридичні особи
приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в
їх  діяльності  на загальних підставах,  якщо інше не встановлено
законом".

     Стаття 148.  Правові форми участі територіальних  громад.  у
відносинах, що регулюються цивільним законодавством

     1. Територіальні громади діють у відносинах,  що регулюються
цивільним законодавством як юридична особа публічного права.

     2. Матеріальною  основою  участі  територіальних  громад   у
цивільних відносинах є скарбниці територіальних громад.

     3. Територіальні  громади  можуть  створювати юридичні особи
публічного  права  (навчальні  заклади  тощо)  у  випадках  та  в
порядку, передбачених законом.

     4. Територіальні  громади  можуть  створювати юридичні особи
приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в
їх  діяльності  на загальних підставах,  якщо інше не встановлено
законом".

     Стаття 149 виключена.

     Стаття 150. Майно державної скарбниці

     Майно державної  скарбниці   становлять   кошти   державного
бюджету  та  інше  державне  майно,  не  закріплене за створеними
державою юридичними особами.

     Стаття 151. Майно скарбниці Автономної Республіки Крим

     Майно скарбниці Автономної Республіки Крим становлять  кошти
бюджету  Автономної Республіки Крим та інше майно,  не закріплене
за створеними нею юридичними особами.

     Стаття 152. Майно скарбниць територіальних громад

     Майно скарбниць  територіальних  громад   становлять   кошти
бюджету цих територіальних громад та інше майно, не закріплене за
створеними ними юридичними особами.

     Глава 9.  Органи та представники,  через яких діють держава,
Автономна Республіка Крим, територіальні громади

     Стаття 153. Органи, через які діє держава

     Держава діє   через   державні   органи   у   межах   їхньої
компетенції,  встановленої  актами,  які  визначають  статус  цих
органів.

     Стаття 154. Органи, через які діє Автономна Республіка Крим

     Автономна Республіка     Крим     діє    через    відповідні
республіканські органи у межах їхньої  компетенції,  встановленої
актами, які визначають статус цих органів.

     Стаття 155. Органи, через які діють територіальні громади

     Територіальні громади    діють    через   органи   місцевого
самоврядування цих утворень  у  межах  компетенції,  встановленої
актами, які визначають статус цих органів.

     Стаття 156.   Представники  держави,  Автономної  Республіки
Крим, територіальних громад

     У випадках і в  порядку,  що  передбачені  законами,  іншими
правовими актами,  нормативними актами територіальних громад, від
імені держави,  Автономної Республіки Крим, територіальних громад
за  спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні
особи,  державні органи,  органи Автономної  Республіки  Крим  та
органи місцевого самоврядування.

     Глава 10.   Відповідальність   за   зобов'язаннями  держави,
Автономної Республіки Крим, територіальних громад

     Стаття 157. Відповідальність за зобов'язаннями держави

     Держава відповідає за своїми  зобов'язаннями  своїм  майном,
крім майна, на яке законом заборонено звертати стягнення.

     Стаття 158.  Відповідальність  за  зобов'язаннями Автономної
Республіки Крим

     Автономна Республіка    Крим    відповідає     за     своїми
зобов'язаннями   своїм   майном,   крім  майна,  на  яке  законом
заборонено звертати стягнення.

     Стаття 159.     Відповідальність      за      зобов'язаннями
територіальних громад

     Територіальні громади  відповідають за своїми зобов'язаннями
своїм майном,  крім майна,  на яке  законом  заборонено  звертати
стягнення".

     Стаття 160.  Розмежування відповідальності за зобов'язаннями
держави,  Автономної Республіки Крим,  територіальних  громад  та
створених ними юридичних осіб

     1. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади
не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних  осіб,
крім випадків, передбачених законом.

     2. Юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою
Крим,   територіальними    громадами,    не    відповідають    за
зобов'язаннями  відповідно  держави,  Автономної Республіки Крим,
територіальних громад.

     3. Держава  не  відповідає  за   зобов'язаннями   Автономної
Республіки Крим і територіальних громад.

     4. Автономна  Республіка  Крим  та  територіальні громади не
відповідають  за  зобов'язаннями   одна   одної,   а   також   за
зобов'язаннями держави."

     Розділ ІІІ. Об'єкти цивільних прав

     Глава 11. Загальні положення про об'єкти цивільних прав

     Стаття 161. Види об'єктів цивільних прав

     Об'єктами цивільного  права  є  речі,  у тому числі гроші та
цінні  папери,  інше  майно,  майнові  права,  результати  робіт,
послуги,  результати  інтелектуальної  діяльності,  конфіденційна
інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

     Стаття 162. Оборотоздатність об'єктів цивільних прав

     1. Об'єкти цивільних прав можуть  вільно  відчужуватися  або
переходити  від  однієї  особи  до іншої в порядку універсального
правонаступництва (успадкування) або іншим чином,  якщо  вони  не
вилучені з обороту, або не обмежені в обороті, або є невід'ємними
від фізичної або юридичної особи.

     2. Види об'єктів цивільних прав,  перебування яких в обороті
не допускається (об'єкти,  вилучені з обороту),  мають бути прямо
зазначені у законі.

     Види об'єктів  цивільних  прав,  які  можуть  належати  лише
певним   учасникам   обороту   або  перебування  яких  в  обороті
допускається   за   спеціальним   дозволом   (об'єкти    обмежено
оборотоздатні), визначаються у порядку, встановленому законом.

     3. Земля   та  інші  природні  ресурси  можуть  іншим  чином
відчужуватися або переходити  від  однієї  особи  до  іншої  тією
мірою,  якою  їхній оборот допускається законом про землю та інші
природні ресурси.

     Глава 12. Речі. Майно

     Стаття 163. Поняття речі

     Річчю визнається   предмет   матеріального    світу,    який
задовольняє  потреби  людей і щодо якого можуть виникати цивільні
права та обов'язки.

     Стаття 164. Нерухомі та рухомі речі

     1. До нерухомих речей належать земельні ділянки та  все,  що
розташоване  на  них  і  міцно  з ними пов'язане,  тобто об'єкти,
переміщення яких без  непропорційного  збитку  їх  призначенню  є
неможливим.

     Режим нерухомої  речі  може бути поширений законом і на інші
речі,  зокрема на повітряні та морські судна,  судна внутрішнього
плавання,  космічні об'єкти,  - як такі,  що підлягають державній
реєстрації.

     2. Рухомими речами  визнаються  такі,  що  їх  можна  вільно
переміщувати у просторі.

     Стаття 165. Державна реєстрація нерухомості

     1. Право  власності  та  інші речеві права на нерухомі речі,
обмеження  цих  прав,  їх  виникнення,   перехід   і   припинення
підлягають державній реєстрації.

     2. Державна  реєстрація  прав  на нерухомість і правочинів з
нею  є  публічною.  Реєструвальний  орган  зобов'язаний  надавати
інформацію   про  здійснену  реєстрацію  та  зареєстровані  права
будь-якій особі.

     3. Відмова у державній реєстрації права на  нерухомість  або
правочинів  з нею,  ухилення від реєстрації,  відмова від надання
інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду.

     4. Порядок  державної  реєстрації  та  підстави  відмови   у
реєстрації визначаються цим Кодексом.

     Стаття 166. Речі подільні та неподільні

     1. Подільною  визнається  річ,  внаслідок  користування якою
кожна її частина зберігає свої властивості цілого та  не  втрачає
при цьому свого господарського (цільового) призначення.

     2. Неподільною  визнається  річ,  внаслідок  поділу  якої її
частини  втрачають  властивості  первісної   речі   та   змінюють
господарське (цільове) призначення.

     Стаття 167.   Індивідуально-визначені   речі   та  речі,  що
визначаються родовими ознаками

     1. Індивідуально-визначеною визнається річ,  наділена тільки
їй  властивими  ознаками,  що  вирізняють її з безлічі однорідних
речей    і     тим     самим     індивідуалізують     цю     річ.
Індивідуально-визначені речі є незамінними.

     2. Родовими   визнаються   речі,  що  визначаються  родовими
ознаками,  властивими усім речам того самого роду, та вимірюються
числом,  вагою, мірою. Речі, що визначаються родовими ознаками, є
замінними.

     Стаття 168. Речі споживні та неспоживні

     1. Споживними визнаються речі, які внаслідок одноразового їх
використання  знищуються  або  припиняють  існувати  у первісному
вигляді.

     2. Неспоживними    визнаються    речі,    призначені     для
неодноразового   використання,  які  зберігають  при  цьому  свій
первісний вигляд протягом тривалого часу.

     Стаття 169. Головна річ і приналежність

     1. Головною річчю визнається  самостійна  річ,  пов'язана  з
іншою річчю (приналежністю), що покликана слугувати головній речі
та пов'язана з нею спільним господарським призначенням.

     2. Приналежність поділяє долю головної речі,  якщо  інше  не
визначено законодавчими актами або договором.

     Стаття 170. Складові частини речі

     Складовою частиною   речі   є   все  те,  що  не  може  бути
відокремлене від неї без  пошкодження  або  істотного  знецінення
речі.

     При переході  права  на  річ  складові частини не підлягають
відокремленню.

     Стаття 171. Складні речі

     Якщо різнорідні речі утворюють  єдине  ціле,  що  дає  змогу
використовувати  його за призначенням,  яке визначається сутністю
з'єднання, вони вважаються за одну річ (складна річ).

     Дія правочину,  вчиненого щодо складної речі, поширюється на
всі її складові частини, якщо договором не визначено інше.

     Стаття 172. Продукція, плоди та доходи

     1. Продукцією,  плодами  та  доходами визнається все те,  що
виробляється,  добувається,  дістається з  речі  або  приноситься
річчю.

     2. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо
інше не визначено законом або договором власника з іншою особою.

     Стаття 173. Майно

     Майном як  особливим   об'єктом   визнаються   окрема   річ,
сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

     Стаття 174. Підприємство як майновий комплекс

     1. Підприємством  визнається  єдиний  майновий комплекс,  що
використовується для здійснення підприємницької діяльності.

     2. До складу підприємства як майнового комплексу входять усі
види  майна,  призначені для його діяльності,  включаючи земельні
ділянки,  будівлі,  споруди,  устаткування,  інвентар,  сировину,
продукцію,  права вимоги,  борги, а також права на позначення, що
індивідуалізують підприємство,  його продукцію, роботи та послуги
(фірмові  найменування,  знаки  для  товарів  і послуг),  та інші
виключні права, якщо інше не передбачено законом або договором.

     3. Підприємство в цілому  як  майновий  комплекс  визнається
нерухомістю.

     4. Підприємство  в  цілому  або  його  частина  можуть  бути
об'єктом купівлі-продажу,  застави,  оренди та інших  правочинів,
пов'язаних із встановленням, зміною та припиненням речевих прав.

     Стаття 175. Гроші (валюта)

     1. Гривня  -  це  законний платіжний засіб,  обов'язковий до
приймання за номінальною вартістю на всій території України.

     2. Іноземна валюта може використовуватися  у  випадках  і  в
порядку, передбачених законом України.

     Стаття 176. Валютні цінності

     Види майна,  що визнаються валютними цінностями,  та порядок
вчинення правочину з ними визначаються законом.

     Право власності на валютні цінності захищається на загальних
підставах.

     Глава 13. Цінні папери

     §1. Загальні положення про цінні папери

     Стаття 177. Поняття цінних паперів

     1. Цінним   папером   є   документ   встановленої   форми  з
відповідними реквізитами,  що посвідчує грошове або інше  майнове
право,  здійснення  або  передання  якого  можливі  тільки у разі
пред'явлення цінного паперу.

     З переданням  цінного  паперу  переходять  усі  права,   які
посвідчуються ним, у сукупності.

     2. У  випадках,  передбачених  законом,  для  здійснення  та
передання прав,  посвідчених цінним папером, достатньо доказів їх
закріплення    у    спеціальному    реєстрі    (звичайному    або
комп'ютеризованому) особи, яка здійснює випуск цінного паперу від
свого  імені  та несе відповідальність згідно з вираженим у ньому
зобов'язанням.

     3. Віднесення окремих об'єктів/документів до цінних  паперів
здійснюється в порядку, передбаченому законом.

     Стаття 178. Групи та види цінних паперів

     В Україні  можуть  випускатися  і  знаходитися  в обігу такі
групи і види цінних паперів:

     1) пайові цінні папери - такі папери, які засвідчують участь
у  статутному  фонді,  надають  їх власникам корпоративні права з
управління справами  емітента  і  одержання  частини  прибутку  у
вигляді  дивідендів та частини майна при ліквідації емітента.  До
пайових цінних паперів належать акції,  інвестиційні  сертифікати
та інші цінні папери, передбачені законом;

     2) боргові  цінні  папери  -  такі  папери,  які засвідчують
відносини позики і передбачають зобов'язання емітента повернути у
визначений   строк  кошти,  інвестовані  в  його  діяльність.  До
боргових цінних паперів належать облігації, державні казначейські
зобов'язання,  ощадні  (депозитні) сертифікати,  векселі та інші,
передбачені законом;

     3) похідні цінні папери (деривативи) - такі папери, механізм
випуску  та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж
протягом строку,  визначеного договором,  цінних  паперів,  інших
фінансових  та/або товарних ресурсів.  До похідних цінних паперів
належать  опціони,  ф'ючерсні  контракти,  форвардні   контракти,
варанти, депозитарні свідоцтва, інші види документів, передбачені
законом;

     4) товаророзпорядчі цінні папери - документи, які надають їх
держателю   право   розпоряджатися   майном,   зазначеним  в  цих
документах.  До   товаророзпорядчих   цінних   паперів   належать
коносамент,  складське свідоцтво та інші документи, визнані таким
законом.

     Законом можуть визначатися й інші групи цінних паперів.

     Стаття 179. Вимоги до цінного паперу

     1. Види   прав,   які   посвідчуються   цінними    паперами,
обов'язкові  реквізити  цінних  паперів,  вимоги до форми цінного
паперу та  інші  необхідні  вимоги  визначаються  законом  або  у
встановленому порядку.

     2. Відсутність  обов'язкових  реквізитів  цінного паперу або
невідповідність цінного паперу встановленій для нього  формі  має
наслідком його недійсність.

     Стаття 180. Передання прав за цінним папером

     1. Права, посвідчені цінним папером, можуть належати:

     1) пред'явникові    цінного    паперу   (цінний   папір   на
                                     пред'явника);

     2) названій у цінному папері особі (іменний цінний папір);

     3) названій у цінному папері особі,  яка може сама здійснити
ці  права  або  призначити  своїм  розпорядженням  (наказом) іншу
управоможену особу (ордерний цінний папір).

     2. Законом може бути  виключена  можливість  випуску  цінних
паперів  визначеного  виду  як іменних,  або як ордерних,  або як
паперів на пред'явника.

     3. Для  передання  іншій  особі  прав,  посвідчених   цінним
папером  на  пред'явника,  достатньо  вручення цінного паперу цій
особі.

     4. Права,  посвідчені іменним цінним папером,  передаються у
порядку, встановленому для відступлення вимог (цесії). Особа, яка
передає  право  за  цінним  папером,  несе  відповідальність   за
недійсність відповідної вимоги, але не за її невиконання.

     5. Права   за  ордерним  цінним  папером  передаються  через
учинення на цьому папері  передавального  напису  -  індосаменту.
Індосант несе відповідальність не лише за існування права, а й за
його здійснення.

     Індосамент, учинений  на  цінному  папері,  переносить   усі
права,  посвідчені цінним папером,  на особу, якій або за наказом
якої передаються права за цінним папером -  індосата.  Індосамент
може   бути  бланковим  (без  зазначення  особи,  якій  має  бути
здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій або
за  наказом  якої має бути здійснене виконання).  Індосамент може
бути обмежений тільки дорученням  здійснювати  права,  посвідчені
цінним  папером,  без  передання цих прав індосату.  У цьому разі
індосат виступає як представник.

     Стаття 181. Виконання за цінним папером

     1. Особа,  що  видала  цінний  папір,  та  всі   особи,   що
індосували  його,  відповідають  перед  її  законним  володільцем
солідарно. У разі задоволення вимоги законного володільця цінного
паперу  про  виконання  посвідченого цим папером обов'язку однією
або кількома особами з числа  тих,  хто  зобов'язався  за  цінним
папером,  вони  набувають  права  зворотної вимоги (регресу) щодо
інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером.

     2. Відмова від виконання зобов'язання,  посвідченого  цінним
папером, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або на
його недійсність не допускається.

     Володілець такого цінного  паперу,  щодо  якого  встановлено
фальшування або підробку, має право виставити особі, яка передала
йому  папір,   вимоги   про   належне   виконання   зобов'язання,
посвідченого цим папером, та про відшкодування збитків.

     Стаття 182. Бездокументарні цінні папери

     1. У  випадках,  визначених законом,  або в порядку,  що ним
встановлений,   організація-депозитарій,   яка   має   спеціальну
ліцензію,  може за договором з емітентом (депозитарним договором)
провадити фіксацію прав,  які закріплюються іменним або  ордерним
цінним  папером,  у  тому  числі  в  бездокументарній  формі  (за
допомогою засобів  електронно-обчислювальної  техніки  тощо).  До
такої форми фіксації прав застосовуються правила, встановлені цим
Кодексом й іншими законами  для  цінних  паперів,  якщо  інше  не
випливає з особливостей фіксації.

     Фіксація, що  провадиться за клопотанням емітента або особи,
яка зареєстрована  як  така,  що  володіє  відповідними  правами,
прирівнюється  до цінного паперу і є достатньою для здійснення та
передання прав за цінним  папером.  На  вимогу  володільця  права
депозитарій зобов'язаний видати йому документ,  який свідчить про
закріплені права.

     Права, що посвідчуються  фіксацією  у  депозитарія,  порядок
діяльності  депозитарія  цінних  паперів  і  видачі  ліцензій  на
проведення  операцій  з  цінними  паперами,   порядок   офіційної
фіксації    прав   і   правоволодільців   депозитарієм,   порядок
документального підтвердження напису  у  депозитарія  та  порядок
вчинення    операцій   з   бездокументарними   цінними   паперами
визначаються законом або у встановленому порядку.

     2. Операції  з  бездокументарними  цінними  паперами  можуть
вчинятися  тільки  при  зверненні  до депозитарія,  який офіційно
вчиняє написи прав.  Здійснення,  передання, надання та обмеження
прав  мають  офіційно фіксуватися депозитарієм.  Депозитарій несе
відповідальність за збереження офіційних написів, забезпечення їх
конфіденційності,  подання правильних даних про такі написи та за
вчинення офіційних написів про проведені операції.

     §2. Окремі види цінних паперів

     Стаття 183. Акція

     Акція - пайовий цінний папір без установленого строку обігу,
що  засвідчує  участь у статутному фонді акціонерного товариства,
закріплює права її  власника  (акціонера)  на  одержання  частини
прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів,  на участь
в управлінні акціонерним товариством та відповідну  частку  майна
при його ліквідації."

     Стаття 184. Інвестиційні сертифікати

     Інвестиційний сертифікат   -   пайовий  цінний  папір,  який
засвідчує право власності на частку  в  інвестиційному  фонді  чи
відповідному фонді іншого інституційного інвестора.

     Стаття 185. Облігації

     Облігація -  борговий цінний папір,  який засвідчує внесення
її власником  грошових  коштів,  визначає  відносини  позики  між
власником  облігацій  та  емітентом  і  підтверджує  зобов'язання
повернути власникові облігацій номінальну вартість цього  цінного
паперу в передбачений в умовах строк. Облігація може передаватися
з премією або з дисконтом до  номінальної  вартості  з  подальшим
погашенням  за  номіналом та/або з купоном (купонним листом),  за
яким передбачається виплата процентних доходів.  Список  майнових
прав,  що  надаються  власникові облігацій,  визначається умовами
випуску.

     Стаття 186. Казначейські зобов'язання України

     Казначейські зобов'язання  України  (надалі  -  казначейські
зобов'язання)   -   боргові  цінні  папери,  що  розміщуються  на
добровільних засадах виключно серед резидентів України - фізичних
і  юридичних  осіб,  засвідчують  факт  заборгованості Державного
бюджету України перед їх  власниками,  дають  право  останнім  на
одержання   грошового   доходу   і   погашаються  при  здійсненні
обов'язкових платежів до Державного бюджету.

     Стаття 187. Ощадний (депозитний) сертифікат

     Ощадний (депозитний) сертифікат  -  борговий  цінний  папір,
який  містить  письмове  свідоцтво банку про депонування грошових
коштів і засвідчує право вкладника на одержання після  закінчення
встановленого строку депозиту та процентів по ньому.

     Стаття 188. Вексель

     Вексель -  борговий  цінний папір,  який засвідчує безумовне
грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання  строку
визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

     Стаття 189-1. Закладна

     Закладна - борговий цінний папір,  який посвідчує право його
володільця на одержання виконання за грошовим  зобов'язанням,  що
забезпечене заставою (іпотекою) майна, зазначеного у закладній, а
також право на звернення стягнення на заставлене майно, зазначене
у   заставній,   з   метою   одержання   виконання   за  грошовим
зобов'язанням, забезпеченим заставою цього майна.

     Стаття 189-2. Чек

     Чеком визнається  цінний  папір,   що   містить   нічим   не
обумовлене   письмове   розпорядження  чекодавця  банкові  видати
утримувачеві чека зазначену в ньому суму.

     Чек має   бути   поданий   до   виплати   протягом   строку,
встановленого законом.

     Стаття 189-3. Опціони

     Опціон -  похідний  цінний  папір  у  формі контракту,  який
передбачає право однієї особи придбати у іншої особи  чи  продати
іншій  особі цінні папери,  інші фінансові та/або товарні ресурси
протягом визначеного часу з фіксацією  ціни  реалізації  на  дату
укладення    (придбання)    опціону.   Продавець   опціону   несе
зобов'язання  щодо   збереження   безумовної   та   безвідкличної
пропозиції  про  реалізацію  права  покупця  опціону на придбання
(продаж) цінних паперів протягом  строку  дії  опціону.  Покупець
опціону  має  право  на  відмову  від  придбання (продажу) цінних
паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів.

     Стаття 189-4. Ф'ючерсні контракти

     Ф'ючерсний контракт (далі - ф'ючерс) - похідний цінний папір
у  формі строкового контракту,  який передбачає зобов'язання щодо
майбутнього продажу (купівлі) цінних  паперів,  інших  фінансових
або   товарних  ресурсів,  або  на  оплату  чи  одержання  плати,
розрахованим  у  залежності  до  ціни   цінних   паперів,   інших
фінансових  або товарних ресурсів у визначений час у майбутньому.
Покупець (продавець) ф'ючерсу  має  право  на  відмову  від  його
виконання виключно за наявності згоди іншої сторони.

     Стаття 189-5. Форвардні контракти

     Форвардні контракти  (далі  -  форварди)  -  похідний цінний
папір,  який засвідчує безумовне зобов'язання особи щодо  продажу
(придбання)  відповідної кількості цінних паперів на зафіксований
в момент укладання ціни у визначений час у майбутньому.  Покупець
(продавець)  форварду  має  право  на  відмову від його виконання
виключно за наявності згоди іншої сторони.

     Стаття 189-6. Варанти

     Варант - похідний  цінний  папір  (різновид  опціону),  який
випускається  емітентом  щодо  власних  цінних паперів і дає його
власникам право на придбання акцій  чи  боргових  цінних  паперів
даного емітанта протягом певного періоду за певною ціною.

     Стаття 189-7. Депозитарні свідоцтва (розписки)

     Депозитарне свідоцтво  (розписка)  -  похідний цінний папір,
випущений  в  установленому  порядку,  який  свідчить  про  право
власності  інвестора  -  резидента  України  на  певну  кількість
депонованих  у  цій  іноземній  фінансовій  установі   акцій   чи
облігацій емітента, який не є резидентом України.

     Глава 14. Нематеріальні блага

     Стаття 190. Результати творчої діяльності

     У випадках і в порядку,  встановлених цим Кодексом та іншими
законами,  визнається виключне право фізичної або юридичної особи
на  результати  творчої  діяльності  та  прирівняні до них засоби
індивідуалізації  юридичної  особи,  індивідуалізації   продукції
фізичної або юридичної особи, виконуваних ними робіт і послуг, що
надаються (фірмове найменування, знак для товарів і послуг).

     Використання результатів  творчої  діяльності   та   засобів
індивідуалізації,    що   є   об'єктом   виключних   прав,   може
здійснюватися третіми особами тільки за згодою правоутримувача.

     Стаття 191. Службова та комерційна таємниця

     1. Підлягає захисту інформація,  яка становить  службову  та
комерційну   таємницю,   якщо  така  інформація  має  реальну  та
потенційну  комерційну  цінність  через  її  невідомість   третім
особам, відсутність вільного доступу до неї на законних підставах
і   її   володілець   вживає   заходів   щодо    збереження    її
конфіденційності.  Службова  та  комерційна  таємниця  є об'єктом
цивільного обороту.  Відомості,  що не є службовою та комерційною
таємницею, визначаються законом й іншими правовими актами.

     2. Інформація,   що   становить   службову   або  комерційну
таємницю,  захищається у  способи,  передбачені  цим  Кодексом  й
іншими законами.

     Особи, що  незаконними  методами  одержали  інформацію,  яка
становить службову або комерційну таємницю,  повинні відшкодувати
завдані   збитки.   Такий   самий   обов'язок   покладається   на
працівників,  які розголосили службову  або  комерційну  таємницю
всупереч  трудовому  договору,  в  тому  числі  контракту,  і  на
контрагентів,  які   зробили   це   всупереч   цивільно-правовому
договору.

     Стаття 192. Особисті немайнові блага фізичної особи

     1. Особистими  немайновими  благами фізичної особи є життя і
здоров'я;  честь,  гідність і  ділова  репутація;  ім'я;  вільний
розвиток своєї особистості;  свобода та особиста недоторканність;
недоторканність житла;  таємниця листування,  телефонних  розмов,
телеграфної   та  іншої  кореспонденції;  сім'я;  недоторканність
особистого і сімейного життя;  таємниця свого  особистого  життя;
вільний  вибір  роду занять;  свобода пересування,  вільний вибір
місця  проживання;  інформація;  свобода  об'єднань;   авторство;
безпечне  для  життя  і здоров'я довкілля;  свобода літературної,
художньої,  наукової і технічної творчості,  а також інші  блага,
які охороняються законом.

     2. Відповідно  до  Конституції життя і здоров'я людини та її
честь і гідність,  недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю.

     Розділ ІV. Правочини. Представництво

     Глава 15. Правочини

     §1. Загальні положення про правочини

     Стаття 193. Поняття та види правочинів

     1. Правочином   визнається  дія  особи,  яка  спрямована  на
набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

     2. Правочини  можуть  бути   односторонніми   та   дво-   чи
багатосторонніми (договори).

     Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути
представлена однією або кількома особами.  Односторонній правочин
може створювати обов'язки лише для особи, що його вчинила.

     Дво- чи  багатостороннім правочином є погоджена дія двох або
більше сторін.

     3. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів,
застосовуються  загальні  правила  про  зобов'язання та договори,
якщо це не суперечить законам та іншим правовим  актам  або  суті
одностороннього правочину.

     Стаття 194.  Загальні  вимоги,  додержання яких є необхідним
для чинності правочину

     1. Зміст правочину не  може  суперечити  положенням  закону,
інших  правових  актів,  що  є обов'язковими для сторін,  а також
моральним засадам суспільства.

     2. Особи,  що вчиняють  правочин,  повинні  мати  необхідний
обсяг цивільної дієздатності.

     3. Волевиявлення  учасника  правочину  має  бути  вільним  і
відповідати його внутрішній волі.

     4. Правочин має вчинятися у формі, передбаченій законом.

     5. Правочин  має  бути  спрямований  на   реальне   настання
правових наслідків, що обумовлені ним.

     6. Правочини,  що  вчиняються батьками (усиновлювачами),  не
можуть суперечити інтересам їхніх неповнолітніх дітей.

     Стаття 195. Презумпція правозгідності правочину

     Правочин є правозгідним,  якщо  його  недійсність  прямо  не
випливає із закону, інших правових актів або якщо він не визнаний
судом недійсним.

     Стаття 196. Форма правочину

     1. Правочини можуть вчинятися усно або письмово.

     2. Правочин,  для  якого  законом  не  встановлена  письмова
форма,  вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню
волю до настання певних правових наслідків.

     3. У випадках,  передбачених  законом  або  договором,  воля
сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

     4. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не
встановлено законом.

     Стаття 197. Правочини, які можуть вчинятися усно

     1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються
сторонами  у момент його вчинення,  за винятком правочинів,  щодо
яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація,  а
також  правочинів,  для  яких  недодержання  письмової  форми має
наслідком їх недійсність.

     2. Юридичній особі,  що сплатила за  товари  та  послуги  на
підставі  усного  правочину  з  іншою стороною,  має бути виданий
документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.

     3. Правочини на  виконання  договору,  укладеного  письмово,
можуть   за  домовленістю  сторін  вчинятися  усно,  якщо  це  не
суперечить положенням закону та договору.

     Стаття 198. Вимоги до письмової форми правочину

     1. Правочин вважається таким,  що  вчинений  письмово,  якщо
його  зміст  зафіксований  в  одному  або  кількох документах,  у
листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

     Правочин вважається таким,  що вчинений письмово,  якщо воля
сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного та іншого
технічного засобу зв'язку.

     2. Правочин вважається таким, що вчинений письмово, якщо він
підписаний його учасниками.

     Правочин, який  вчиняється  юридичною  особою,  підписується
особами,  що правоуповноважені на те  законом,  іншими  правовими
актами або установчими документами, та скріплюється печаткою.

     3. Використання   при   вчиненні   правочинів  факсимільного
відтворення підпису за допомогою засобів механічного  або  іншого
копіювання,   електронно-числового  підпису  або  іншого  аналога
власноручного  підпису  допускається  у  випадках,   передбачених
законом, іншими правовими актами або письмовою згодою сторін, яка
містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.

     4. Якщо фізична особа у  зв'язку  з  хворобою  або  фізичною
вадою  не  може  підписатися власноручно,  за її дорученням текст
правочину підписує інша особа.

     Підпис цієї особи  на  тексті  правочину,  що  посвідчується
нотаріально,  засвідчується нотаріусом або посадовою особою,  яка
має право на вчинення  такої  нотаріальної  дії,  із  зазначенням
причин,  з  яких  текст  правочину  не  може бути підписаний його
учасниками.

     Підпис такої особи на тексті правочину,  стосовно  якого  не
вимагається  нотаріального  посвідчення,  може  бути  засвідчений
керівником  підприємства,  установи  або  організації  за  місцем
роботи  чи навчання,  або ж за місцем проживання,  або керівником
лікувальнопрофілактичного закладу за  місцем  лікування  учасника
правочину чи особи, що підписала правочин замість нього.

     Стаття 199. Правочини, що мають вчинятися письмово

     1. Письмово мають вчинятися:

     1) правочини між юридичними особами;

     2) правочини   між   фізичними  та  юридичними  особами,  за
винятком  правочинів,  передбачених  у  п.  1  статті  197  цього
Кодексу;

     3) правочини  фізичних осіб між собою на суму,  що перевищує
щонайменше у десять разів розмір доходу, який не оподатковується,
за  винятком  правочинів,  передбачених  у п.  1 статті 197 цього
Кодексу;

     4) інші  правочини,  щодо  яких  законом,  іншими  правовими
актами вимагається письмова форма.

     2. Правочини, які вчинені письмово, потребують нотаріального
посвідчення лише у випадках, передбачених законом або договором.

     Стаття 200. Нотаріальне посвідчення правочину

     1. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом
або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на
вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, на
якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

     2. Нотаріальне  посвідчення може бути вчинене на тексті лише
такого правочину, який відповідає загальним вимогам, що містяться
у статті 194 цього Кодексу.

     3. На  вимогу особи будь-який правочин з її участю може бути
посвідчений нотаріально.

     Стаття 201. Державна реєстрація правочину

     1. Державній   реєстрації   підлягають    лише    правочини,
передбачені законом.

     2. Правочин,  щодо  якого  вимагається  державна реєстрація,
визнається вчиненим з моменту державної реєстрації.

     3. Органи,  які проводять реєстрацію,  порядок реєстрації, а
також   ведення   відповідних  реєстрів,  визначаються  законами,
постановами Кабінету Міністрів України.

     Стаття 202. Місце вчинення правочину

     Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

     1) місцем  вчинення  одностороннього   правочину   є   місце
вираження волі сторони;

     2) місцем   вчинення   двостороннього   правочину   є  місце
одержання згоди (акцепту) на пропозицію укласти  договір  (стаття
679 цього Кодексу)."

     Стаття 203.    Правочини,   щодо   яких   правові   наслідки
пов'язуються з настанням певної обставини

     1. Особи,  що  вчиняють  правочин,  мають  право   обумовити
настання  або  зміну  прав  та  обов'язків обставиною,  щодо якої
невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

     2. Особи,  що  вчиняють  правочин,  мають  право   обумовити
припинення  прав  та  обов'язків обставиною,  щодо якої невідомо,
настане вона чи ні (скасувальна обставина).

     3. Якщо  настанню  обставини   недобросовісно   перешкоджала
сторона,  якій  це  невигідно,  обставина  вважається  такою,  що
настала.

     4. Якщо настанню обставини недобросовісно  сприяла  сторона,
якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

     Стаття 204. Тлумачення змісту правочину

     1. Зміст правочину може бути витлумачений самими сторонами.

     2. На вимогу однієї або обох сторін суд може винести рішення
про тлумачення змісту правочину.

     3. При  тлумаченні  змісту  правочину  береться   до   уваги
однакове  для  всього  змісту  правочину значення слів і виразів,
загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

     Якщо буквальне значення слів і виразів,  загальноприйняте  у
відповідній   сфері  відносин  значення  термінів  не  дає  змоги
з'ясувати   змісту   окремих   частин   правочину,   цей    зміст
встановлюється   порівнянням   відповідної  частини  правочину  з
змістом інших його частин, усім його змістом, наміром сторін.

     4. Якщо за правилами,  передбаченими у  п.  3  цієї  статті,
немає  можливості  встановити  справжню  волю  особи,  що вчинила
правочин,  до уваги береться  мета  правочину,  зміст  попередніх
переговорів,  усталена  практика  відносин між сторонами,  звичаї
ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що
мають істотне значення.

     1. Особа,  яка  вчинила  односторонній  правочин,  має право
відмовитися від нього. Якщо такою відмовою від правочину порушено
права іншої особи, ці права підлягають захисту.

     2. Особи,  які  вчинили  дво-  чи  багатосторонній правочин,
мають право за взаємною згодою відмовитися від нього навіть  і  в
тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

     3. Відмова  від  правочину  вчиняється у тій самій формі,  в
якій правочин було вчинено.

     4. Правові  наслідки  відмови  від  правочину   визначаються
домовленістю сторін.

     §2. Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні
правочину вимог закону

     Стаття 206. Поняття недійсності правочину

     1. Підставою недійсності правочину є  недодержання  стороною
(сторонами) вимог,  які передбачені у пп.  1-3,  5,  6 статті 194
цього Кодексу, в момент вчинення правочину.

     2. Недійсним  є  правочин,  якщо  його   недійсність   прямо
випливає із закону,  інших правових актів (нікчемний правочин). У
цьому разі визнання судом правочину недійсним не  вимагається.  У
випадках,  передбачених у п.  2 статті 210, п. 1 статті 211, п. 2
статті 212,  п.  3  статті  216,  нікчемний  правочин  може  бути
визнаний судом дійсним.

     3. Якщо  недійсність  правочину прямо не випливає із закону,
інших правових актів,  але одна із сторін або інша заінтересована
особа  заперечує  його  дійсність,  то  такий  правочин може бути
визнаний судом недійсним (заперечуваний правочин).

     4. Вимога про застосування наслідків недійсності  нікчемного
правочину може бути виставлена будь-якою заінтересованою особою.

     Суд має  право   застосувати   такі   наслідки   з   власної
ініціативи.

     Стаття 207. Правові наслідки недійсності правочину

     1. У  разі   недійсності   правочину   сторони   зобов'язані
повернути одна одній у натурі все, що одержали на виконання цього
правочину,  а в разі неможливості такого повернення, у тому числі
тоді,  коли  те,  що  одержано,  полягає  у  користуванні майном,
виконаній роботі,  наданій послузі, - відшкодувати вартість того,
що   одержано,   за   цінами,  які  існують  на  момент  взаємних
розрахунків.

     2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину  завдано
збитків   іншій   стороні   або  третій  особі,  вони  підлягають
відшкодуванню винною стороною на загальних  підставах  у  повному
обсязі.

     3. Правові  наслідки,  передбачені у пп.  1,  2 цієї статті,
застосовуються завжди,  якщо положеннями закону стосовно  окремих
видів  недійсних  правочинів  не  встановлені  особливі  умови їх
застосування або особливі правові наслідки.

     4. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину  завдано
моральної шкоди, сторона, що є винною у вчиненні цього правочину,
зобов'язана її компенсувати у випадках, передбачених законом.

     5. Законом можуть встановлюватися додаткові правові наслідки
недійсності правочинів.

     6. Правові   наслідки   недійсності  правочину,  передбачені
законом, не можуть змінюватися домовленістю сторін.

     Стаття 208.  Правові  наслідки  недійсності  окремих  частин
правочину

     Недійсність окремої   частини  правочину  не  має  наслідком
недійсність решти його частин і правочину в  цілому,  якщо  можна
припустити,  що правочин був би вчинений і без включення до нього
недійсної частини.

     Стаття 209. Наслідки недодержання письмової форми правочину

     1. Недодержання сторонами  письмової  форми  правочину,  яка
передбачена цим Кодексом,  іншими законами, не має наслідком його
недійсність.

     У разі заперечення однією із сторін наявності правочину  або
оспорювання окремих його частин сторони не мають права посилатися
на свідчення свідків.  Наявність  самого  правочину,  його  зміст
можуть  доводитися  письмовими  доказами або за допомогою засобів
аудіо- та відеозапису.

     2. Недодержання сторонами  письмової  форми  правочину,  яка
передбачена  цим Кодексом,  має наслідком його недійсність лише у
випадках, що прямо зазначені у законі.

     Стаття 210.  Наслідки   недодержання   вимоги   закону   про
нотаріальне посвідчення одностороннього правочину

     1. Недодержання  вимоги  закону  про нотаріальне посвідчення
одностороннього правочину має наслідком його недійсність.

     2. У виняткових випадках суд  може  визнати  такий  правочин
дійсним,  якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі
особи,  яка його вчинила,  а нотаріальному посвідченню  правочину
перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

     Стаття 211.   Наслідки   недодержання   вимоги   закону  про
нотаріальне посвідчення договору

     1. Недодержання  сторонами  вимоги  закону  про  нотаріальне
посвідчення договору має наслідком його недійсність.

     2. Якщо сторони домовилися щодо усіх суттєвих умов договору,
що підтверджується письмовими доказами,  і  відбулося  повне  або
часткове  виконання  договору,  але одна із сторін ухиляється від
його нотаріального посвідчення,  суд може визнати  такий  договір
дійсним.   В   цьому  випадку  наступне  нотаріальне  посвідчення
договору не потребується.

     Стаття 212.  Правові наслідки вчинення правочину особою, яка
не досягла 14 років (малолітнім), за межами її дієздатності

     1. Правочин,   який   вчинено   малолітнім  за  межами  його
дієздатності  (стаття  33  цього  Кодексу),  може   бути   згодом
схвалений його батьками (усиновлювачами), або одним із них, з ким
він проживає,  або опікуном.  Правочин вважається схваленим, якщо
ці  особи  дізналися  про  вчинення  правочину,  у строк до трьох
місяців заявили про це іншій стороні.  У разі відсутності  такого
схвалення правочин є недійсним.

     Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про
вчинення правочину,  протягом трьох місяців не заявили  претензії
іншій стороні.

     У разі відсутності такого схвалення правочин є недійсним.

     2. За  позовом  заінтересованої особи суд може визнати такий
правочин дійсним,  якщо буде встановлено,  що він  не  суперечить
інтересам малолітнього.

     3. Якщо   правочин  з  малолітнім  вчинила  особа  з  повною
дієздатністю,  то  в  разі  його  недійсності  вона   зобов'язана
повернути особам,  що перелічені в п.  1 цієї статті,  все те, що
вона одержала за таким правочином від малолітнього.

     4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати  збитки,
завдані  укладенням недійсного правочину,  якщо у момент вчинення
правочину вона знала або повина була знати про вік іншої сторони.
Батьки   (усиновлювачі)   або  опікуни  малолітнього  зобов'язані
повернути дієздатній стороні майно,  яке було одержане ним за цим
правочином,  а  якщо  майно  не  збереглося,  - відшкодувати його
вартість за цінами, що існують на момент відшкодування.

     5. Якщо обома сторонами правочину є  малолітні,  то  в  разі
його  недійсності  кожна  з  них зобов'язана повернути одна одній
усе,  що  одержала  за  цим  правочином.  У   разі   неможливості
повернення майна в натурі відшкодування його вартості провадиться
батьками (усиновлювачами) чи опікуном,  якщо буде встановлено, що
вчиненню   правочину   або   втраті  майна,  яке  було  предметом
правочину, сприяла їхня винна поведінка.

     6. Якщо правочин з малолітнім вчинила особа віком від 14  до
18   років,   то  в  разі  його  недійсності  настають  наслідки,
передбачені п. 3 статті 213 цього Кодексу.

     Стаття 213. Правові наслідки вчинення правочину особою віком
від 14 до 18 років (неповнолітнім) за межами її дієздатності

     1.Правочин, який  неповнолітній  вчинив  без  згоди батьків,
усиновлювачів, піклувальника (стаття 34 цього Кодексу), може бути
згодом  схвалений  ними.  Правочин вважається схваленим,  якщо ці
особи дізнавшися про вчинення правочину,  протягом трьох  місяців
не заявили претензій іншій стороні.  Якщо такого схвалення немає,
суд за позовом самого  неповнолітнього  або  іншої  сторони  може
визнати  правочин  дійсним,  якщо  буде  встановлено,  що  він не
суперечить інтересам цього неповнолітнього.

     2. За позовом осіб,  що перелічені в п.  1 цієї статті,  суд
може  визнати правочин недійсним,  якщо буде встановлено,  що він
суперечить інтересам неповнолітнього.

     3. Якщо обома сторонами недійсного правочину є  неповнолітні
особи,  то  кожна з них зобов'язана повернути одна одній усе,  що
одержала за цим правочином.  У разі неможливості повернення майна
в  натурі  відшкодовується  його  вартість за ціною,  що існує на
момент відшкодування.  Якщо  у  неповнолітнього  відсутні  кошти,
необхідні  для  відшкодування,  його виплата провадиться батьками
(усиновлювачами),  піклувальниками,  якщо   вони   своєю   винною
поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна,  яке було
предметом правочину.

     Стаття 214.  Правові наслідки вчинення правочину особою,  що
обмежена у дієздатності, за межами її дієздатності

     Правочин, який  вчинила  особа,  що обмежена у дієздатності,
без згоди піклувальника,  може бути згодом схвалений  ним  (п.  1
статті 212 цього Кодексу).

     Якщо такого    схвалення    немає,   правочин   за   позовом
піклувальника може  бути  визнаний  судом  недійсним,  якщо  буде
встановлено,  що  він  суперечить інтересам самого підопічного та
членів його  сім'ї  або  осіб,  яких  він  відповідно  до  закону
зобов'язаний утримувати.

     Стаття 215.  Правові  наслідки вчинення правочину дієздатною
особою,  яка не умсвідомлювала значення своїх дій  або  не  могла
керувати ними

     1. Правочин,  який  дієздатна  особа вчинила у момент,  коли
вона не усвідомлювала значення своїх дій або  не  могла  керувати
ними,  визнається судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі
її смерті - за позовом інших осіб,  чиї права  або  інтереси,  що
охороняються законом, порушені.

     2. У  разі наступного визнання особи,  яка вчинила правочин,
недієздатною позов про визнання правочину недійсним може  вчинити
її опікун.

     3. Сторона,  яка  знала  про  стан  особи  у момент вчинення
правочину,  зобов'язана компенсувати їй моральну шкоду, завдану у
зв'язку із вчиненням такого правочину.

     Стаття 216. Правові наслідки вчинення правочину недієздатною
особою

     1. Правочин, який вчинила недієздатна особа, є недійсним.

     2. Опікун має право  схвалити  дрібну  побутову  угоду,  яку
уклала недієздатна особа (п. 1 статті 212 цього Кодексу).

     3. На  вимогу  опікуна  правочин  може  бути  визнаний судом
дійсним, якщо він вчинений на користь недієздатної особи.

     4. Дієздатна   сторона   зобов'язана   повернути   опікунові
недієздатної особи все те,  що вона одержала за цим правочином, а
в разі неможливості такого  повернення  -  відшкодувати  вартість
майна за цінами, які існували на момент відшкодування.

     Опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все те,  що
недієздатна особа одержала  за  цим  правочином.  Якщо  майно  не
збереглося,  опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість, якщо
вчиненню  правочину  або  втраті  майна,   яке   було   предметом
правочину, сприяла його винна поведінка.

     5. Дієздатна   сторона  зобов'язана  компенсувати  опікунові
недієздатної особи або членам його  сім'ї  моральну  шкоду,  якщо
буде   встановлено,   що  вона  знала  про  психічну  розлад  або
недоумство іншої сторони або могла припустити такий стан особи.

     Стаття 217.  Правові  наслідки  укладення  юридичною  особою
правочину, якого вона не мала права вчиняти

     1. Правочин юридичної особи, який заборонений її установчими
документами, а також правочин, який вчинений нею без відповідного
дозволу (ліцензії), є недійсним.

     2. Якщо юридична особа ввела іншу сторону в оману щодо свого
права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана компенсувати
їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

     Стаття 218.   Правові   наслідки  вчинення  правочину,  який
порушує публічний порядок

     1. Правочин, який порушує публічний порядок, є недійсним.

     2. Правочин вважається таким,  що порушує публічний порядок,
якщо  дії  сторін  (або  однієї  з  них),  що його вчинили,  були
спрямовані на ушкодження здоров'я,  заподіяння  смерті  громадян,
приниження  їх  честі  та гідності,  знищення,  пошкодження майна
фізичної  чи  юридичної   особи,   незаконне   заволодіння   ним,
приниження ділової репутації,  організацію масових беспорядків та
вчинення інших дій на підрив існуючого суспільного ладу.

     3. Якщо правочин виконано сторонами, то при наявності умислу
в обидвох сторін, все те, що взаємно передано ними, стягується до
державного бюджету.

     При наявності  умислу  однієї  сторони,  все  те,  що   вона
передала другій стороні,  повертається їй. А все те, що вона мала
одержати або одержала  від  другої  сторони,  яка  діяла  умисно,
стягується до державного бюджету.

     4. Збитки  і моральна шкода,  які були заподіяні правочином,
що  порушив  публічний  порядок,  відшкодовуються  на   загальних
підставах.

     Стаття 219.  Правові  наслідки  правочину,  який вчинено під
впливом помилки

     1. Правочин  визнається  судом  недійсним,  якщо  особа,  що
вчинила   його,  помилялася  щодо  обставин,  які  мають  істотне
значення.

     Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та
обов'язків  сторін,  таких  властивостей і якостей предмета,  які
значно знижують його  цінність  або  можливість  використання  за
цільовим  призначенням.  Помилка  щодо  мотивів  правочину не має
істотного значення, крім випадків, передбачених законом.

     2. У  разі   визнання   правочину   недійсним   особа,   яка
помилялася,  зобов'язана  відшкодувати  іншій  стороні завдані їй
збитки,  якщо  буде  встановлено,  що   помилка   позивача   була
результатом його власного недбальства.

     3. Особа,  яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці,
зобов'язана відшкодувати іншій стороні завдані їй збитки.

     Стаття 220.  Правові наслідки вчинення правочину під впливом
обману

     1. Правочин    визнається   судом   недійсним,   якщо   буде
встановлено,  що одна із сторін навмисно  ввела  іншу  сторону  в
оману щодо обставин,  які мають істотне значення (п. 1 статті 219
цього Кодексу).

     Обман має місце як тоді,  коли сторона  заперечує  наявність
обставин,  які можуть перешкодити вчиненню правочину, так і тоді,
коли вона замовчує їх існування.

     2. Сторона,  яка застосувала обман, зобов'язана компенсувати
іншій  стороні завдану їй у зв'язку із вчиненням такого правочину
моральну шкоду.

     Стаття 221.  Правові наслідки правочину,  який  вчинено  під
впливом насильства

     1. Правочин    визнається   судом   недійсним,   якщо   буде
встановлено,  що він вчинений внаслідок застосування до однієї із
сторін  фізичного  чи психічного тиску з боку іншої сторони або з
боку іншої особи,  що призвело до вчинення  правочину  однією  із
сторін проти її справжньої волі.

     2. Сторона,  яка  застосувала фізичний або психічний тиск до
іншої сторони,  зобов'язана компенсувати їй завдану у зв'язку  із
вчиненням такого правочину моральну шкоду.

     Стаття 222.  Правові  наслідки  правочину,  який  вчинено  у
результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони  з
іншою стороною

     1. Правочин,  який вчинено внаслідок зловмисної домовленості
представника однієї сторони з іншою  стороною,  визнається  судом
недійсним.

     2. Довіритель  має  право вимагати від свого представника та
іншої сторони солідарного відшкодування  збитків  та  компенсації
моральної  шкоди,  які завдані йому у зв'язку із вчиненням такого
правочину.

     Стаття 223.  Правові наслідки правочину,  який  вчинено  під
впливом збігу тяжких обставин

     Правочин, який  вчинено  особою  через  збіг  тяжких для неї
обставин і на вкрай невигідних умовах, визнається судом недійсним
незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

     Стаття 224. Правові наслідки фіктивного правочину

     1. Фіктивним  є  правочин,  який вчинено однією стороною або
усіма сторонами  без  наміру  настання  правових  наслідків,  які
обумовлювалися цим правочином.

     2. Фіктивний правочин є недійсним.

     Стаття 225. Правові наслідки удаваного правочину

     1. Удаваним   є   правочин,   який   вчинено  сторонами  для
приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

     2. Удаваний правочин є недійсним.  Відносини сторін у  цьому
разі регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді
вчинили.

     Стаття 226. Момент недійсності правочину

     1. Правочин вважається недійсним з моменту його вчинення.

     2. Якщо  за  недійсним   правочином   права   та   обов'язки
передбачалися   лише   на  майбутнє,  можливість  настання  їх  у
майбутньому припиняється.

     Глава 16. Представництво

     Стаття 227. Поняття та підстави представництва

     1. Представництвом є правовідношення,  у якому одна  сторона
(представник)  зобов'язана за повноваженнями вчинити правочин від
імені іншої сторони, яку вона представляє.

     2. Не  є  представником  особа,  яка  хоч  і  діє  в   чужих
інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на
ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

     3. Представництво виникає на підставі закону, договору, акті
органу юридичної особи та з інших законних підстав.

     Стаття 228. Правочини, які можуть вчинятися представником

     1. Представник  може бути уповноважений на вчинення лише тих
правочинів,  право  на  вчинення  яких   має   особа,   яку   він
представляє.

     2. Представник не може вчиняти правочин,  який відповідно до
його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він
представляє.

     3. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку
він представляє,  ні щодо себе особисто,  ні  щодо  іншої  особи,
представником  якої  він  одночасно  є,  за винятком комерційного
представництва.

     Стаття 229.    Правові    наслідки    вчинення     правочину
представником

     Правочин, вчинений представником,  створює, змінює, припиняє
цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

     Стаття 230. Передоручення

     1. Представник зобов'язаний вчиняти правочин  особисто.  Він
може  перекласти  свої повноваження повністю або частково на іншу
особу,  якщо це передбачено законом чи договором між особою,  яку
представляють,   і  представником  або  ж  якщо  представник  був
примушений до цього обставинами для охорони інтересів особи,  яку
представляє.

     2. Представник,  який  переклав  свої  повноваження  на іншу
особу,  повинен сповістити про це особу,  яку  представляють,  та
надати   їй   необхідні   відомості   про  особу,  якій  передані
повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку накладає на
особу,   яка   передала  повноваження,  відповідальність  за  дії
замісника як за власні.

     3. Правочин,  вчинений  замісником,  створює,   змінює   або
припиняє цивільні права та обов'язки безпосередньо для особи, яку
представляють.

     Стаття 231. Вчинення правочинів з перевищенням повноважень

     1. Правочин,   вчинений   представником    з    перевищенням
повноважень,  створює,  змінює  або  припиняє  цивільні  права та
обов'язки для особи,  яку представляють,  лише у разі  наступного
схвалення  правочину  цією особою.  Правочин визнається схваленим
також у тому разі, якщо особа, яку представляють, учинила дії, що
свідчать про прийняття його до виконання.

     2. Наступне  схвалення правочину особою,  яку представляють,
створює,  змінює і припиняє для  цієї  особи  цивільні  права  та
обов'язки щодо даного правочину з моменту його вчинення.

     Стаття 232. Комерційне представництво

     1. Комерційним   представником  є  особа,  яка  постійно  та
самостійно  виступає  представником  від  імені  підприємців  при
укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

     2. Одночасне   комерційне   представництво   різних   сторін
правочину допускається за згодою цих сторін і в  інших  випадках,
передбачених законом.

     3. Повноваження    комерційного   представника   може   бути
підтверджене  письмовою   угодою   між   ним   та   особою,   яку
представляють, або довіреністю.

     4. Особливості  комерційного представництва в окремих сферах
підприємницької  діяльності  встановлюються  законом  та   іншими
правовими актами.

     Стаття 233. Представництво за довіреністю

     1. Представництво,   яке   ґрунтується   на  договорі,  може
здійснюватися за довіреністю.

     2. Довіреністю визнається окреме письмове уповноваження,  що
видається  однією  особою  іншій  особі  для представництва перед
третіми особами.  Довіреність на вчинення правочину представником
може   бути   надане  особою,  яку  представляють,  безпосередньо
відповідній третій особі.

     Стаття 234. Форма довіреності

     1. Форма довіреності  має  відповідати  тій  формі,  в  якій
вчиняється правочин.

     2. Довіреність,  що  видається у порядку передоручення,  має
бути нотаріально посвідчена,  крім випадків,  передбачених у п. 4
цієї статті.

     3. До нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються:

     1) довіреності   військовослужбовців   та   інших  осіб,  що
перебувають  на  лікуванні  у  госпіталях,  санаторіях  та  інших
військово-лікувальних  закладах,  посвідчені  начальником  такого
закладу,  його  заступником  з  медичної  частини,  старшим   або
черговим лікарем;

     2) довіреності  військовослужбовців,  а в пунктах дислокації
військових  частин,  з'єднань,  установ  і   військово-навчальних
закладів, де немає нотаріусів чи органів, що вчиняють нотаріальні
дії,  також довіреності робітників  і  службовців,  членів  їхніх
сімей і членів сімей військовослужбовців,  посвідчені командирами
(начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

     3) довіреності осіб,  що перебувають  у  місцях  позбавлення
волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

     4. Довіреність   на   одержання  заробітної  плати  й  інших
платежів,  пов'язаних  з  трудовими  відносинами,  на   одержання
винагороди авторів і винахідників,  пенсій,  допомог і стипендій,
вкладів осіб у банках і на одержання кореспонденції, в тому числі
грошової і посилкової, може бути посвідчена також організацією, в
якій довіритель працює  або  навчається,  житлово-експлуатаційною
організацією   за   місцем   його  проживання  та  адміністрацією
стаціонарного лікувального закладу,  в  якому  він  перебуває  на
лікуванні.

     Стаття 235. Довіреність юридичної особи

     Довіреність від  імені  юридичної особи видається її органом
або іншою особою, управоможеною на це її установчими документами,
з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

     Стаття 236. Строк довіреності

     1. Строк  дії  довіреності зазначається у довіреності.  Якщо
строк її дії не зазначений,  довіреність зберігає чинність до  її
припинення.

     2. Строк  дії довіреності,  виданої в порядку передоручення,
не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі
якої вона видана.

     3. Довіреність,  у  якій  не  зазначена дата її вчинення,  є
нікчемною.

     Стаття 237. Припинення представництва за довіреністю

     1. Представництво за довіреністю припиняється у разі:

     1) закінчення строку довіреності;

     2) скасування довіреності особою, що її видала;

     3) відмови представника від вчинення дій,  що були визначені
довіреністю;

     4) ліквідації   юридичної   особи,  від  імені  якої  видана
довіреність;

     5) ліквідації юридичної особи, якій видана довіреність;

     6) смерті особи,  яка  видала  довіреність,  визнання  особи
недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою. У
разі смерті особи,  яка видала довіреність,  представник зберігає
свої  повноваження  за довіреністю для ведення невідкладних справ
або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків;

     7) смерті особи,  якій видана  довіреність,  визнання  особи
недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою.

     2. З   припиненням  представництва  за  довіреністю  втрачає
чинність передоручення.

     3. З припиненням представництва за  довіреністю  представник
або його правонаступники повинні негайно повернути довіреність.

     Стаття 238. Скасування довіреності

     1. Особа,  що  видала  довіреність,  може  у  будь-який  час
скасувати довіреність або передоручення.  Угода про  відмову  від
цього права є нікчемною.

     2. Особа,  що  видала  довіреність  і  згодом  скасувала її,
повинна негайно сповістити про скасування представника,  а  також
відомих  їй  третіх  осіб,  для представництва перед якими видана
довіреність.

     3. Права  та  обов'язки,  що  виникли   внаслідок   вчинення
правочину представником до того, як він довідався або повинен був
довідатися про її припинення,  зберігають чинність для особи,  що
видала  довіреність,  і її правонаступників щодо третіх осіб.  Це
правило не застосовується,  якщо третя особа  знала  або  повинна
була знати, що дія довіреності припинилася.

     4. Законом    можуть    бути   передбачені   випадки,   коли
дозволяється видавати безвідкличні довіреності на певний час.

     Стаття 239.  Відмова представника від вчинення дій, які були
визначені довіреністю

     1. Представник  має право відмовитися від вчинення дій,  які
були визначені довіреністю.

     2. Представник зобов'язаний негайно  повідомити  особу,  яку
він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені
довіреністю.

     3. Представник не може відмовитися  від  вчинення  дій,  які
були  визначені  довіреністю,  якщо  ці  дії  були невідкладними,
такими,  що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку
він представляє, або іншим особам.

     4. Представник   відповідає   перед   особою,   яка   видала
довіреність,  за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог,
передбачених у пп. 2, 3 цієї статті.

     Розділ V. Строки та терміни. Позовна давність

     Глава 17. Визначення та обчислення строків

     Стаття 240. Поняття строку та терміну

     1. Строком  визнається  період  у  часі,  зі  спливом  якого
пов'язана певна дія чи подія, яка має юридичне значення.

     2. Терміном визнається момент у  часі,  із  настанням  якого
пов'язана певна дія чи подія, яка має юридичне значення.

     Стаття 241. Визначення строку та терміну

     1. Строк визначається роками,  місяцями,  тижнями,  днями чи
годинами.

     Початок строку  чи  його   закінчення   можуть   визначатись
вказівкою на календарну дату або подію, яка має неминуче настати.

     2. Термін,  установлений  законом,  іншими правовими актами,
правочином  або  судом,  визначається  календарною  датою  або  ж
вказівкою на подію, яка має неминуче настати."

     Стаття 242. Початок строку

     Строк починається або наступного дня після календарної дати,
або з настанням події, якими визначено його початок.

     Стаття 243. Закінчення строку

     1. Строк,  що  обчислюється  роками,  спливає  у  відповідні
місяць і число останнього року строку.

     2. До  строку,  визначеного  півроком  або  кварталами року,
застосовуються правила для строків,  які  обчислюються  місяцями.
При цьому відлік кварталів ведеться з початку року.

     3. Строк,  що  обчислюється  місяцями,  спливає у відповідне
число останнього місяця строку.

     Строк, що визначається у півмісяця,  розглядається як строк,
який   обчислюється   днями,  і  вважається  таким,  що  дорівнює
п'ятнадцяти дням.

     Якщо закінчення строку,  що обчислюється місяцями,  припадає
на  такий  місяць,  у  якому  немає відповідного числа,  то строк
спливає в останній день цього місяця.

     4. Строк,  що обчислюється тижнями,  спливає  у  відповідний
день останнього тижня строку.

     Стаття 244. Закінчення строку в неробочий день

     Якщо останній  день  строку припадає на неділю або неробочий
день,  що офіційно визначений таким у  місці  подання  заяви  або
вчинення певної дії, днем закінчення строку вважається найближчий
за ним робочий деньЯкщо останній день строку припадає  на  неділю
або неробочий день,  що офіційно визначений таким у місці подання
заяви або вчинення певної дії,  днем закінчення строку вважається
найближчий за ним робочий день.

     Стаття 245. Порядок вчинення дій в останній день строку

     1. Якщо  строк встановлено для вчинення будь-якої дії,  вона
може бути виконана до закінчення 24 години останнього дня строку.
Проте  якщо ця дія має бути вчинена в установі,  то строк спливає
тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються
відповідні операції.

     2. Письмові  заяви та повідомлення,  що їх здали до установи
зв'язку до закінчення 24 години останнього дня строку, вважаються
такими, що здані своєчасно.

     Глава 18. Позовна давність

     Стаття 246. Поняття позовної давності

     Позовна давність  -  це  строк,  у  межах  якого  особа може
захистити своє порушене право шляхом вчинення позову.

     Стаття 247. Загальна позовна давність

     Загальна позовна давність встановлюється  тривалістю  у  три
роки.

     Стаття 248. Спеціальна позовна давність

     1. Для  окремих  видів  вимог  законом  може встановлюватися
спеціальна  позовна  давність  -  скорочена  або  більш   тривала
порівняно із загальною позовною давністю.

     2. Зокрема, позовна давність тривалістю у:

     1) шість   місяців  -  на  вимогу  про  стягнення  неустойки
(штрафу, пені);

     2) один рік:

     - на вимогу про спростування  поміщених  у  засобах  масової
інформації  відомостей,  що  ганьблять  честь,  гідність,  ділову
репутацію,  який обчислюється від дня поміщення цих відомостей  у
засобах масової інформації або від дня,  коли особа довідалася чи
повинна була довідатися про ці відомості;

     - на вимогу у зв'язку з недоліками проданого товару  (стаття
711 цього Кодексу);

     - на  вимогу  про  скасування договору дарування (стаття 780
цього Кодексу);

     - на  вимоги  про  відшкодування   збитків   у   зв'язку   з
пошкодженням  речі,  яка була передана у користування наймачів за
договором найму,  а також на вимогу про відшкодування  витрат  на
поліпшення цієї речі (п. 1 статті 829 цього Кодексу);

     - на  вимоги  щодо  неналежної  якості  робіт,  виконаних за
договором підряду (стаття 918 цього Кодексу);

     - на вимоги,  що виникають у зв'язку з перевезенням  вантажу
(стаття 982 цього Кодексу);

     - на вимоги про оскарження дій виконавця заповіту (п. 2 статті
1535 цього Кодексу);

     3) п'ять років  -  на  вимогу  про  визнання  заперечуваного
правочину   недійсним   і   про   застосування   наслідків   його
недійсності,  якщо  він  був  вчинений  під  впливом  насильства,
погрози, обману;

     4) десять  років  -  на  вимогу  про  застосування наслідків
недійсності нікчемного правочину.

     Стаття 249. Зміна тривалості позовної давності

     1. За взаємною згодою  сторони  можуть  збільшувати  позовну
давність, встановлену законом.

     2. Скорочення   позовної   давності   за  угодою  сторін  не
допускається.

     Стаття 250. Обчислення позовної давності

     1. Порядок  обчислення  позовної  давності  визначається  за
загальними  правилами обчислення строків,  передбаченими статтями
242-245 цього Кодексу.

     2. Не  допускається  зміна   порядку   обчислення   позовної
давності угодою сторін.

     Стаття 251. Застосування позовної давності

     1. Вимога   про   захист  порушеного  права  приймається  до
розгляду судом незалежно від спливу позовної давності.

     2. Позовна давність застосовується судом  тільки  за  заявою
сторони у спорі, зробленою до винесення судом рішення.

     3. Сплив  позовної давності,  про застосування якої заявлено
стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

     Стаття 252. Початок перебігу позовної давності

     1. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа
довідалася чи повинна була довідатися про порушення свого права.

     2. За  зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг
позовної давності починається зі спливом строку виконання.

     За зобов'язаннями,  строк виконання яких не  визначений  або
визначений   моментом   зажадання,   перебіг   позовної  давності
починається від моменту, коли у кредитора виникає право поставити
вимогу  про  виконання  зобов'язання.  Якщо  боржникові надається
пільговий строк для виконання такої вимоги,  обчислення  позовної
давності починається зі спливом зазначеного строку.

     3. Перебіг   позовної  давності  за  вимогами  про  визнання
недійсним  та  застосування  наслідків   недійсності   правочину,
вчиненого під впливом насильства, погрози або обману, починається
від дня припинення насильства,  погрози, обману або від дня, коли
позивач довідався або повинен був довідатися про ці обставини.

     4. Перебіг  позовної  давності  за вимогами про застосування
наслідків недійсності нікчемного правочину починається  від  дня,
коли почалося його виконання.

     5. Винятки з правил,  передбачених у пп.  1,  2 цієї статті,
можуть  бути  встановлені  цим  Кодексом,  законом   або   іншими
правовими актами.

     6. У   разі  порушення  права  чи  такого,  що  охороняється
законом,   інтересу   неповнолітньої   особи   позовна   давність
починається від дня досягнення нею повноліття.

     7. За  регресними  зобов'язаннями  перебіг позовної давності
починається від моменту виконання основного зобов'язання.

     Стаття 253. Позовна давність при зміні осіб у зобов'язанні

     Зміна осіб у зобов'язанні не має  наслідком  зміни  позовної
давності та порядку її обчислення.

     Стаття 254. Зупинення перебігу позовної давності

     1. Перебіг позовної давності зупиняється:

     1) якщо   вчиненню   позову   перешкоджала  надзвичайна  або
невідворотна за цих умов подія (непереборна сила);

     2) за встановленим Кабінетом Міністрів України відстроченням
виконання зобов'язання (мораторій);

     3) за зупиненням дії закону або іншого правового акта,  який
регулює відповідні відносини;

     4) якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних
Сил України, що переведені на воєнний стан.

     2. Перебіг   позовної  давності  зупиняється  за  умови,  що
зазначені у цій статті обставини виникли чи продовжували існувати
в  останні  шість  місяців давності,  а якщо ця давність дорівнює
шести місяцям чи є меншою ніж шість місяців, - протягом давності.

     3. Від  дня  припинення  обставин,  що  були  підставою  для
зупинення давності,  перебіг позовної давності продовжується. При
цьому  частина  строку,  що  залишилася,  подовжується  до  шести
місяців, а якщо позовна давність була меншою ніж шість місяців, -
до позовної давності.

     Стаття 255. Переривання перебігу позовної давності

     1. Перебіг позовної давності переривається вчиненням  позову
у  встановленому  порядку,  а також вчиненням зобов'язаною особою
дій, що свідчать про визнання боргу чи іншого зобов'язання.

     2. Після переривання перебіг позовної  давності  починається
заново,  -  час,  що сплинув до переривання,  до нового строку не
зараховується.

     Стаття 256.  Перебіг  позовної  давності  у  разі  залишення
позову без розгляду

     1. Залишення  позову  без  розгляду  не  перериває  перебігу
позовної давності.

     2. Якщо судом  залишений  без  розгляду  позов,  вчинений  у
кримінальній справі,  то перебіг позовної давності, що почався до
вчинення позову,  зупиняється до набуття чинності  вироком,  яким
позов було залишено без розгляду,  а час, протягом якого давність
була зупинена,  не зараховується до тривалості позовної давності.
При цьому, якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість
місяців, вона подовжується до шести місяців.

     Стаття 257.  Застосування позовної давності щодо  додаткових
вимог

     Зі спливом    позовної   давності   щодо   головної   вимоги
вважається,  що позовна давність спливла і щодо додаткової вимоги
(стягнення  неустойки,  звернення  стягнення  на заставлене майно
тощо).

     Стаття 258. Вимоги, на які позовна давність не поширюється

     1. Позовна давність не поширюється:

     1) на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових
прав, - крім випадків, передбачених законодавчими актами;

     2) на вимоги вкладників  до  кредитних  установ  про  видачу
вкладів;

     3) на вимоги про  відшкодування  шкоди,  завданої  життю  чи
здоров'ю фізичної особи, - крім випадків, передбачених законом;

     4) на  вимоги  власника  або  іншого володільця про усунення
будьяких порушень його права,  хоча б  ці  порушення  і  не  були
поєднані з позбавленням володіння (п 1. Статті 392);

     5) на вимогу власника або інших осіб про визнання недійсними
актів   державних   органів   або   актів    органів    місцевого
самоврядування,  якими  порушуються  права  зазначених  осіб щодо
володіння, користування та розпоряджання належним їм майном.

     2. Законодавчими  актами  можуть  бути  передбачені  й  інші
вимоги, на які не поширюється позовна давність.

     Стаття 259. Наслідки спливу позовної давності

     1. Особа,   яка   виконала   зобов'язання  після  закінчення
позовної давності,  не має права вимагати повернення  виконаного,
хоча б у момент виконання вона не знала про її закінчення.

     2. Якщо  суд  визнає  поважними  причини  прогаяння позовної
давності, порушене право підлягає захисту.

     3. Законом може бути встановлено, що сплив позовної давності
погашає не тільки можливість захисту по суті порушеного права,  а
й саме це право.

                          КНИГА ДРУГА.
             ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ФІЗИЧНИХ ОСІБ

     Глава 19.  Загальні  положення  про особисті немайнові права
фізичних осіб

     Стаття 260. Поняття особистого немайнового права

     1. Особисті  немайнові  права   фізичних   осіб   не   мають
економічного змісту.

     2. Особисті  немайнові  права  належать усім фізичним особам
від народження або за законом.

     3. Особисті  немайнові  права  тісно  пов'язані  з   особою.
Фізична  особа не може відмовитися від особистих немайнових прав,
а також не може бути позбавлена цих прав

     4. Особистими  немайновими  правами  фізична  особа  володіє
довічно.

     Стаття 261. Види особистих немайнових прав

     1. Відповідно до Конституції України фізична особа має право
на життя,  право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя
і    здоров'я    довкілля,   право   на   свободу   та   особисту
недоторканність,  право на недоторканність особистого і сімейного
життя, право на повагу до гідності, право на таємницю листування,
телефонних розмов,  телеграфної та іншої кореспонденції, право на
недоторканність  житла,  право  на  вибір  місця проживання та на
вільне пересування,  право на  свободу  літературної,  художньої,
наукової і технічної творчості.

     2. Цим  Кодексом  передбачаються  й  інші особисті немайнові
права фізичної особи.

     3. Перелік  особистих  немайнових   прав,   які   закріплені
Конституцією та цим Кодексом, не є вичерпним.

     Стаття 262. Зміст особистого немайнового права

     Зміст особистого   немайнового  права  становить  можливість
фізичної особи на  власний  розсуд,  без  втручання  інших  осіб,
визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.

     Стаття 263. Рівність особистих немайнових прав фізичних осіб

     1. Кожна  фізична особа має рівні особисті немайнові права -
незалежно від віку, дієздатності та інших обставин.

     2. Забороняються  будь-які  обмеження  особистих  немайнових
прав фізичних осіб,  крім тих, які прямо передбачені цим Кодексом
та іншими законами.

     Стаття 264. Здійснення особистих немайнових прав

     1. Особисті  немайнові  права   фізичні   особи   здійснюють
самостійно. В інтересах малолітніх і неповнолітніх дітей, а також
повнолітніх осіб,  які за віком,  чи за станом здоров я не можуть
самостійно здійснювати свої особисті права, їх здійснюють батьки,
усиновлювач, опікуни, піклуввальники.

     2. При здійсненні особистих немайнових  прав  фізична  особа
може діяти лише у межах наданої їй свободи поведінки.

     Стаття 265.  Забезпечення  здійснення  особистих  немайнових
прав

     1. Дії органів державної виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, інших організацій, службових і посадових осіб, що
ними порушуються особисті немайнові права, є неправомірними.

     2. Організації,  їх працівники,  окремі фізичні особи,  які,
виконуючи  свої  професійні  обов'язки,  мають  стосунок до сфери
особистих немайнових  прав,  зобов'язані  утримуватися  від  дій,
якими ці права можуть бути порушені.

     3. Особа,  позбавлена  можливості  здійснювати свої особисті
немайнові права,  а також особа,  особисте немайнове  право  якої
порушене іншим чином, має право на захист.

     Стаття 266. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав

     1. Обмеження   у   здійсненні   особистих  немайнових  прав,
передбачених  Конституцією  України,  можливе  лише  у  випадках,
визначених нею.

     2. Обмеження   у   здійсненні   особистих  немайнових  прав,
передбачених цим Кодексом та законами  України,  можливе  лише  у
випадках, визначених ними.

     Стаття 267. Захист особистих немайнових прав

     1. Захист  особистих немайнових прав здійснюється способами,
передбаченими у статтях 15, 16 цього Кодексу.

     2. Захист особистих немайнових  прав  може  здійснюватися  й
іншими  способами  -  відповідно  до змісту цих прав,  способу їх
порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

     Стаття 268.  Поновлення  порушеного  особистого  немайнового
права

     1. Фізична  особа,  юридична особа,  якими порушено особисте
немайнове право,  зобов'язані  вчинити  необхідні  дії  для  його
негайного поновлення.

     2. Якщо   особа  не  вчиняє  необхідних  дій  для  негайного
поновлення порушеного нею права,  суд може  примусити  її  до  їх
вчинення,  оголосити  їй  догану і стягнути завдані нею збитки та
компенсувати моральну шкоду.

     Стаття 269. Спростування неправдивої інформації

     1. Фізична особа,  особисті немайнові  права  якої  порушено
внаслідок поширення про неї неправдивої інформації,  має право на
відповідь, а також на спростування цієї інформації.

     2. Право на відповідь,  а також на  спростування  інформації
щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї та родичам.

     3. Негативна  інформація,  поширена  про  особу,  вважається
неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного.

     4. Спростування   здійснюється    особою,    яка    поширила
інформацію.

     Поширювачем інформації,   яку   подає   службова  особа  при
виконанні своїх службових обов'язків,  вважається організація,  у
якій вона працює.

     Якщо особа,   яка  поширила  інформацію,  невідома,  фізична
особа,  право  якої  порушено,  може  подати  в  суд  заяву   про
встановлення   факту   неправдивості   цієї   інформації   та  її
спростування.

     5. Якщо неправдива інформація міститься  у  документі,  який
видала юридична особа, цей документ має бути відкликаний.

     6. Особа,   особисті   немайнові   права   якої  порушено  у
друкованих та інших засобах  масової  інформації,  має  право  на
відповідь,  а  також на спростування у тому самому засобі масової
інформації.

     Якщо відповідь та  спростування  у  тому  ж  засобі  масової
інформації  є  неможливими  у  зв'язку  з його ліквідацією,  така
відповідь  та  спростування  мають  бути  опубліковані  в  іншому
друкованому  засобі,  за  рахунок особи,  яка поширила неправдиву
інформацію.

     Спростування здійснюється  незалежно  від  вини  особи,  яка
поширила інформацію.

     7. Спростування  здійснюється  у такий самий спосіб,  у який
була поширена неправдива інформація.

     Пункт 8 статті 269 виключено.

     Стаття 270.  Заборона поширення інформації, якою порушуються
особисті немайнові права

     1. Якщо  особисте немайнове право фізичної особи порушується
у газеті,  книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до
випуску  у  світ,  суд  може  заборонити  такий  випуск у світ до
усунення порушення права.

     2. Якщо особисте немайнове право фізичної особи  порушене  у
газеті,  книзі,  кінофільмі,  телепередачі  тощо,  які випущені у
світ,  суд може заборонити або  припинити  їх  розповсюдження  до
усунення такого порушення, а якщо усунення порушення неможливе, -
вилучити тираж  газети,  книги,  кінофільму,  телезапис  тощо  та
знищити його.

     Стаття 271.  Правові  наслідки  невиконання рішення суду про
захист особистого немайнового права

     1. Якщо особа, яку суд зобов'язав вчинити відповідні дії для
усунення  порушення особистого немайнового права,  ухиляється від
виконання судового рішення, вона може бути оштрафована відповідно
до Цивільного процесуального кодексу України.

     2. Сплата  штрафу  не  звільняє особу від обов'язку виконати
рішення суду.

     Стаття 272.  Право фізичної особи,  особисті немайнові права
якої   порушено,   на   відшкодування   завданих  їй  збитків  та
компенсацію моральної шкоди

     1. Якщо особі  внаслідок  порушення  особистого  немайнового
права завдано майнової шкоди,  вона підлягає відшкодуванню у всіх
випадках.

     2. Якщо особі  внаслідок  порушення  особистого  немайнового
права  завдано моральної шкоди,  вона підлягає компенсації у всіх
випадках.

     Глава 20. Особисті немайнові права, що забезпечують природне
існування фізичної особи

     Стаття 273. Право на життя

     1. Кожна людина має невід'ємне право на життя.

     2. Особа не може бути свавільно позбавлена життя.

     Особа має право захищати своє життя.

     3. Медико-біологічні та інші дослідження і експерименти,  що
є  небезпечними  для  життя,   можуть   провадитися   лише   щодо
повнолітньої особи і за її згодою.

     4. Забороняється  задоволення  прохання особи про припинення
її життя.

     5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої
особи.

     Стерилізація недієздатної       особи      за      наявності
медико-соціальних показань може бути проведена за згодою  опікуна
з попереднім повідомленням прокурора.

     6.Штучне переривання  вагітності,  якщо вона не перевищує 12
тижнів, може здійснюватись за бажанням жінки, з дотриманням умов,
визначених  законом.  У  виключних випадках,  визначених законом,
штучне переривання  вагітності  може  бути  проведене  без  згоди
жінки.

     Перелік обставин, що дають право на переривання вагітності після
12 тижнів вагітності за медичними  та  спеціальними  показаннями,
визначається законом.

     7. Повнолітня  жінка  має  право за медичними показаннями на
штучне запліднення та імплантацію зародка.

     8. Фізична особа має право відмовитися від виконання роботи,
пов'язаної з ризиком для її життя.

     Стаття 274. Право на охорону здоров'я

     1. Кожна фізична особа має право на охорону здоров'я.

     Здоров'я є станом повного фізичного, духовного і соціального
благополуччя і не  пов'язується  лише  з  відсутністю  хвороб  та
фізичних вад.

     2. Здоров'я забезпечується власним відповідальним ставленням
особи до нього,  а також системною діяльністю державних та  інших
організацій, що передбачені Конституцією України, цим Кодексом та
іншими законами.

     Стаття 275.  Право на усунення небезпеки, яка загрожує життю
та здоров'ю

     Фізична особа  має  право  вимагати усунення небезпеки,  яка
загрожує життю та здоров'ю,  що створена внаслідок  господарської
та іншої діяльності.

     Стаття 276. Право на надання медичної допомоги

     1. Кожна особа має право на надання їй медичної допомоги.

     2. Особа,  яка звернулася за наданням медичної допомоги, має
право на вибір лікаря та вибір методів  лікування  відповідно  до
його рекомендацій.

     3. Надання  медичної допомоги особі,  яка досягла 14-річного
віку, провадиться за її згодою.

     Медична допомога надається  особі,  яка  досягла  14-річного
віку,  проти  її  волі,  якщо вона внаслідок хвороби або каліцтва
перебуває у стані, який є небезпечним для життя, і не може повною
мірою оцінити того, що відбувається з нею.

     4. Повнолітня  особа,  яка розуміє значення своїх дій і може
керувати ними,  має право відмовитися від лікування або від  його
продовження.

     5. Медична  допомога  може  бути надана неповнолітній особі,
яка не досягла 14-річного віку,  незалежно від її згоди,  а також
бажання батьків (усиновлювачів), опікуна.

     6. Медична  допомога  може  бути  надана  недієздатній особі
незалежно від бажання опікуна.

     7. Відповідно  до   висновку   лікарської   експертизи,   за
погодженням   з  батьками,  іншими  членами  сім'ї,  опікуном  чи
піклувальником,  може бути припинене  надання  медичної  допомоги
особі, яка втратила притомність, якщо за даних умов врятування її
життя є неможливим.

     Стаття 277. Право на інформацію про стан свого здоров'я

     1. Повнолітня особа має право на інформацію про  стан  свого
здоров'я,  у  тому числі на ознайомлення з відповідними медичними
документами, що стосуються її здоров'я.

     2. Батьки (усиновлювачі),  опікун,  піклувальник мають право
на інформацію про стан здоров'я дитини чи підопічного.

     3. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити її стан,
зашкодити процесові лікування,  медичні  працівники  мають  право
дати  неповну інформацію про стан здоров'я осіб,  що перелічені у
пп.  1,  2 цієї статті,  обмежити їх доступ до  окремих  медичних
документів.

     4. У  разі  смерті  особи члени її сім'ї або інші особи,  що
уповноважені ними,  мають право бути присутніми  при  дослідженні
причин смерті.

     Стаття 278. Право на таємницю про стан здоров'я

     1. Фізична  особа  має  право на таємницю про стан здоров'я,
факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості,
одержані при її медичному обстеженні.

     2. Забороняється   подання  за  місцем  праці  або  навчання
інформації про діагноз та методи лікування особи.

     3. Кожна  особа  зобов'язана  утримуватися   від   поширення
інформації,  перерахованої  у  п.  1  цієї статті,  що стала йому
відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків  або  з  інших
джерел.

     Стаття 279.  Права  особи,  яка  перебуває  на  лікуванні  у
стаціонарному медичному закладі

     1. Особа,  яка  перебуває  на  лікуванні   у   стаціонарному
медичному  закладі,  має  право  на  допуск до неї інших медичних
працівників,  членів сім'ї,  опікуна, піклувальника, нотаріуса, а
також адвоката для захисту своїх інтересів.

     2. Особа,   яка   перебуває  на  лікуванні  у  стаціонарному
медичному закладі,  має право на допуск до неї  священнослужителя
та на відправлення релігійного обряду.

     Стаття 280. Право на свободу та особисту недоторканність

     1. Фізична   особа   має   право   на  свободу  та  особисту
недоторканність.

     2. Забороняються  будь-які  форми  фізичного  чи  психічного
тиску на особу.

     Фізичне покарання   батьками   (усиновлювачами),  опікунами,
піклувальниками,  вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та
підопічних   не  допускається.  У  разі  жорстокого,  аморального
поводження  фізичних  осіб  з  неповнолітніми  дітьми  вживаються
заходи, передбачені цим Кодексом та іншими законами.

     Особа не    може   бути   піддана   катуванню,   жорстокому,
нелюдському або такому,  що принижує її гідність,  поводженню  чи
покаранню.

     3. Тримання  фізичної  особи в неволі не допускається,  крім
випадків,  передбачених законом.  Фізична особа, що її тримають у
неволі без законних на те підстав,  має право звернутися в суд із
заявою про своє звільнення.

     4. Взяття органів (тканин) з тіла  особи,  яка  померла,  не
допускається, крім випадків, передбачених законом.

     Особа має  право розпорядитися щодо передачі після її смерті
органів та тканин її  тіла  відповідним  науковим  чи  навчальним
закладам.

     5. Забороняється  підприємницька діяльність щодо збирання та
збування тканин і  органів  людини,  у  тому  числі  і  тієї,  що
померла.

     Стаття 281. Право на донорство

     1. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором
крові,  її компонентів,  а також репродуктивних речовин та  інших
тканин.

     Донорство органів  (тканин,  клітин)  може  здійснюватися  з
дотриманням вимог, встановлених законом.

     У невідкладних випадках,  коли реальна загроза життю не може
бути відвернена ніяким іншим способом, повнолітня дієздатна особа
має право на донорство такого органу для пересадки іншій вказаній
нею близькій особі.

     Донорство непарного органу не допускається.

     Донорство парного органу дозволяється лише в тому разі, якщо
донор і реципієнт перебувають у шлюбі  або  кровному  спорідненні
між собою.

     2. Особа  має  право дати письмову згоду на донорство тканин
та органів на випадок своєї смерті або заборонити його.

     Якщо особа  письмово  не  заборонила  донорства  тканин   та
органів після своєї смерті,  вважається,  що вона погоджується на
це.

     Донорство у цьому випадку  можливе  лише  після  констатації
смерті особи. Ознаки смерті особи визначаються законом.

     Члени сім'ї донора мають право знати ім'я особи-реципієнта.

     3. Особа має право дати згоду на донорство тканин та органів
на випадок своєї смерті.

     4. Донорство є безоплатним.  За домовленістю між  донором  і
відповідним  медичним закладом або реципієнтом донорові може бути
виплачена  грошова  компенсація  або  компенсація  в  натурі   за
тимчасовий   розлад  здоров'я  та  перенесений  біль,  спричинені
донорством.

     Стаття 282. Право на сім'ю

     1. Фізична особа незалежно від віку та  стану  здоров'я  має
право на сім'ю.

     2. Фізична  особа  не  може  бути  проти її волі розлучена з
сім'єю, крім випадків, передбачених законом.

     3. Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами
своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває.

     4. Ніхто  не  має  права втручатися у сімейне життя фізичної
особи.

     Стаття 283. Право на опіку та піклування

     1. Особа, що є малолітньою, неповнолітньою, недієздатною або
обмеженою у дієздатності, має право на опіку та піклування.

     2. Опіка та піклування над особами, переліченими в п. 1 цієї
статті,  здійснюється  батьками  (усиновлювачами),  опікунами  та
піклувальниками.

     Стаття 284. Право на вибір опікуна та піклувальника

     1. Діти,   яким   виповнилося   десять  років  і  над  якими
призначено опіку, мають право на вибір опікуна.

     2. Особи,   яким   виповнилося   14   років,   за   винятком
недієздатних, мають право на вибір піклувальника.

     Стаття 285. Право на патронатне піклування

     Дієздатна особа, що є немічною за станом здоров'я, має право
на патронатне піклування,  яке здійснюється органами  соціального
захисту, відповідно до закону.

     Стаття 286. Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля

     1. Фізична  особа має право на безпечне для життя і здоров'я
довкілля,  а  також  право  на  достовірну  інформацію  про  стан
довкілля.

     2. Будь-які  дії фізичної та юридичної особи,  що призводять
до нищення,  псування,  забруднення довкілля,  є  протизаконними.
Кожен має право вимагати припинення зазначених дій.

     3. Фізичним та юридичним особам, які здійснюють господарську
та інші види діяльності і цим завдають шкоди довкіллю,  може бути
присуджено судом припинення такої діяльності.

     4. Фізична  особа  має  право  на  безпечні для неї продукти
споживання.  Майнова шкода,  заподіяна придбаними  в  інших  осіб
неякісними  продуктами,  підлягає  відшкодуванню  цими особами за
правилами статті 742 цього Кодексу.

     5. Фізична особа має право  на  безпечні,  сприятливі  умови
праці, проживання, навчання тощо.

     Глава 21.   Особисті   немайнові   права,   що  забезпечують
соціальне буття фізичної особи

     Стаття 287. Право на ім'я

     1. Кожна фізична особа має право на ім'я.

     Дитина має бути зареєстрована відразу після народження  і  з
моменту народження має право на ім я..

     2. Кожна  фізична  особа  має право на транскрибований запис
свого прізвища  та  власного  імені  відповідно  до  національної
традиції.

     3. У  разі спотворення імені воно має бути виправлене.  Якщо
спотворення імені було  здійснене  у  документі,  такий  документ
підлягає  заміні.  Якщо  спотворення  імені  допущене у пресі або
інших засобах масової інформації,  воно має бути виправлене також
відповідно у пресі або інших засобах масової інформації.

     Стаття 288. Право на зміну імені

     1. Фізична  особа,  якій  виповнилося  16  років,  має право
змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом.

     2. Фізична особа,  якій виповнилося 14 років,  має право  за
згодою  батьків  або  одного з батьків,  з ким вона проживає,  чи
піклувальника змінити своє прізвище та ім'я,  якщо це  відповідає
її інтересам, - у порядку, встановленому законом.

     3. По  батькові  може бути змінене лише у разі зміни батьком
свого імені.

     4. Прізвище,  ім'я та по батькові дитини можуть бути змінені
у  разі  її усиновлення - відповідно до правил Книги шостої цього
Кодексу.

     5. Прізвище  фізичної  особи  може  бути  змінене   у   разі
укладення  шлюбу,  розірвання  шлюбу  чи визнання його недійсним,
відповідно до правил Книги шостої цього Кодексу.

     Стаття 289. Право на використання імені

     1. Кожна фізична особа має право використовувати своє ім'я у
всіх сферах своєї життєдіяльності.

     2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших
творах як персонажа  (дійової  особи)  допускається  лише  за  її
згодою, а після її смерті - за згодою її дітей, вдови (вдівця), а
якщо їх немає, - інших родичів.

     3. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення  її
діяльності  або  діяльності  організації,  в  якій вона працює чи
навчається,  що ґрунтується  на  відповідних  документах  (звіти,
стенограми,  протоколи,  аудіо-,  відеозаписи,  архівні матеріали
тощо), допускається без її згоди.

     4. Ім'я фізичної особи,  яка підозрюється чи обвинувачується
у  вчиненні  злочину або адміністративної провинності,  може бути
використане  (обнародуване)  лише   у   разі   набуття   чинності
відповідно вироком суду чи постановою адміністративного органу.

     5. Ім'я    потерпілого    від   правопорушення   може   бути
обнародуване лише за його згодою.

     6. Ім'я  учасників   цивільного   спору,   який   стосується
особистого  життя  сторін,  може  бути використане іншими особами
лише за їхньою згодою.

     7. Використання початкової літери прізвища  особи  у  пресі,
науковій та іншій літературі не є порушенням її права.

     Стаття 290. Право на повагу до гідності та честі

     1. Людська гідність та честь є недоторканними.

     2. Фізична особа, людська гідність або честь якої зганьблена
усно,  письмово чи будь-яким іншим чином,  має право звернутися в
суд  з  вимогою  про винесення особі,  винній у такому порушенні,
догани та застосування інших способів захисту,  передбачених  цим
Кодексом.

     Стаття 290-1. Повага до особи, що померла

     1. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до тіла особи,  що
померла.

     2. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до місця поховання
особи.

     3. У разі глуму над тілом особи,  що померла, або над місцем
її поховання,  члени її сім'ї,  родичі мають право на компенсацію
завданої їм моральної шкоди.

     Стаття 291. Право на недоторканність ділової репутації

     1. Фізична   особа  має  право  на  недоторканність  ділової
репутації.

     2. Фізична особа,  ділова репутація  якої  зганьблена  усно,
письмово чи будь-яким іншим чином,  має право звернутися в суд із
вимогою про винесення особі, винній у такому порушенні, догани та
застосування інших способів захисту, передбачених цим Кодексом.

     Стаття 292. Право на індивідуальність

     1. Фізична особа має право на індивідуальність.

     2. Фізична особа має право на збереження своєї національної,
культурної,  релігійної,  мовної самобутності,  а також право  на
вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності,  що
не заборонені законом та моральними засадами суспільства.

     Стаття 293. Право на особисте життя та його таємницю

     1. Фізична особа має право на особисте життя.

     2. Фізична  особа  сама  визначає  своє  особисте  життя   і
можливість ознайомлення з ним інших осіб.

     3. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин
свого особистого життя.

     4. Обставини особистого життя  фізичної  особи  можуть  бути
розголошені  іншими особами лише за умови,  що вони містять склад
правопорушення,  що підтверджене вироком суду,  рішенням суду або
постановою адміністративного органу.

     Стаття 294. Право на інформацію

     1. Фізична  особа  має  право  відповідно  до закону шукати,
одержувати та поширювати інформацію.

     Збирання, збереження,  використання і  поширення  інформації
про  особисте життя фізичної особи проти її волі не допускається.
Не  допускається  також  збирання  інформації,  яка  є  державною
таємницею або конфіденційною таємницею юридичної особи.

     2. Фізична   особа,   яка  поширює  інформацію,  зобов'язана
переконатися в її достовірності.

     3. Інформація,  яка подається службовою особою при виконанні
нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься
в офіційних джерелах  (звіти,  стенограми,  повідомлення  засобів
масової інформації), припускається правдивою.

     Особа, яка   поширює   таку   інформацію,   не   зобов'язана
перевіряти  її  достовірність  і  не   відповідає   у   разі   її
спростування.

     Стаття 295. Право на особисті папери

     1. Особисті папери (документи,  фотографії,  щоденники, інші
записи,  особисті архівні матеріали тощо)  фізичної  особи  є  її
власністю.

     2. Ознайомлення  з особистими паперами,  їх використання,  у
тому числі шляхом  опублікування,  допускається  лише  за  згодою
фізичної особи.

     3. Якщо  особисті  папери  стосуються особистого життя інших
осіб,  для їх використання,  у тому числі  шляхом  опублікування,
потрібна згода цих осіб.

     4. У разі смерті осіб,  перелічених у пп.  2, 3 цієї статті,
особисті папери,  можуть бути використані,  у тому  числі  шляхом
опублікування,  лише  за згодою їхніх дітей та вдови (вдівця),  а
якщо їх немає, - інших членів сім'ї та родичів.

     Стаття 296. Розпорядження особистими паперами

     Особа, якій належать особисті папери (п. 1 статті 295), може
усно  або  письмово розпорядитися ними на власний розсуд,  у тому
числі і на випадок своєї смерті.

     Стаття 297. Право на ознайомлення з особистими паперами, які
передані до фонду бібліотек або архівів

     Фізична особа    має    право   вільно   ознайомлюватися   і
використовувати,  у тому  числі  шляхом  опублікування,  будь-які
особисті  папери,  передані  до  фонду  бібліотек або архівів,  з
додержанням прав осіб,  зазначених у пп.  3,  4 статті 295  цього
Кодексу, - якщо інше не визначено умовами такого передання.

     Стаття 298. Право на таємницю кореспонденції

     1. Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм,
телефонних розмов та інших видів кореспонденції.

     Листи, телеграми тощо є власністю адресата.

     2. Листи,  телеграми та інші види кореспонденції можуть бути
доведені   до   відома   третіх   осіб,   у   тому  числі  шляхом
опублікування,   лише   за   згодою    особи,    яка    направила
кореспонденцію, і адресата.

     Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої особи,
то на її опублікування потрібна її згода.

     3. У разі смерті осіб,  перелічених  у  п.  2  цієї  статті,
ознайомлення з кореспонденцією,  її опублікування можливе лише за
згодою їхніх дітей, а також вдови (вдівця) особи, яка померла.

     Якщо немає дітей,  вдови (вдівця) осіб,  зазначених у  п.  2
цієї статті,  кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну
цінність,  може бути опублікована у порядку,  визначеному законом
та іншими правовими актами.

     4. Кореспонденція,  яка стосується особи, може бути долучена
до судової справи лише у випадку, якщо у ній містяться докази, що
мають значення для вирішення справи.

     5. Порушення  таємниці  кореспонденції  може  бути дозволено
судом  у  випадках,  передбачених  законом  з   метою   запобігти
злочинові  чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної
справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

     Стаття 299.  Захист інтересів особи  при  проведенні  фото-,
кіно-, теле- та відеозйомок

     1. Фізична особа може бути знята на фото-,  кіно-,  теле- чи
відеоплівку лише за її згодою.  Згода особи  на  знімання  її  на
фото-,  кіно-,  теле-  чи відеоплівку припускається,  якщо зйомки
проводяться на зборах,  конференціях,  мітингах,  тощо та в інших
місцях масового скупчення людей.

     2. Особа,  яка  погодилася на знімання її на кіно-,  відео-,
телеплівку,  може зажадати припинення її публічного показу в  тій
частині,  в  якій  це  стосується  її особистого життя.  Витрати,
пов'язані з демонтажем запису, відшкодовуються цією особою.

     3. У разі проведення зборів,  мітингів, конференцій знімання
осіб,  які беруть у них участь, може бути проведене лише особами,
які мають на це дозвіл їх організаторів.

     4. Знімання особи на фото-, кіно-, теле-, відеоплівку без її
згоди може бути проведене лише у випадках, передбачених законом.

     Стаття 300.   Охорона  інтересів  особи,  яка  зображена  на
фотографіях та у творах образотворчого мистецтва

     1. Фотографія,  твір образотворчого мистецтва,  де зображено
особу,  можуть бути публічно показані,  відтворені, розповсюджені
лише за згодою цієї особи,  а в разі її смерті - за згодою дітей,
вдови (вдівця).

     2. Згода,  яку дала особа,  зображена на фотографії, у творі
образотворчого мистецтва, може бути після її смерті відкликана її
дітьми,  вдовою (вдівцем).  Збитки у вигляді витрат,  яких зазнав
той,   хто   здійснював   публічний   показ,    відтворення    чи
розповсюдження фотографій,  твору образотворчого мистецтва, мають
бути відшкодовані йому цими особами.

     3. Якщо особа позувала авторові за  плату,  твір  може  бути
публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.

     Особа, яка позувала за плату, а після її смерті - її діти та
вдова (вдівець),  можуть вимагати припинення  публічного  показу,
відтворення  чи  розповсюдження фотографії,  твору образотворчого
мистецтва  -  з  умовою  компенсації  авторові  або  іншій  особі
пов'язаних із цим збитків.

     4. Фотографія може бути розповсюджена проти волі особи,  яка
зображена на ній,  якщо  це  зумовлено  необхідністю  захисту  її
інтересів або інтересів інших осіб.

     Стаття 301.   Право   на  свободу  літературної,  художньої,
наукової і технічної творчості

     1. Фізична  особа  має  право   на   свободу   літературної,
художньої, наукової і технічної творчості.

     2. Фізична особа має право на вільний вибір сфер,  змісту та
форм (способів, прийомів) творчості.

     Цензура процесу творчості та результатів творчої  діяльності
не допускається.

     Стаття 302. Право на місце проживання

     1. Фізична    особа   має   право   на   місце   проживання.
Новонароджена дитина одержує право на місце проживання за  місцем
проживання своїх батьків (усиновлювачів).

     2. Фізична особа має право на вибір місця проживання та його
зміну.

     Стаття 303. Право на недоторканність житла

     1. Житло особи є недоторканним.

     2. Вхід у житло інших осіб може  відбутися  лише  за  згодою
тих, хто у ньому проживає.

     3. У невідкладних випадках,  пов'язаних із врятуванням життя
людей та майна  чи  з  безпосереднім  переслідуванням  осіб,  які
підозрюються  у  вчиненні злочину,  законом може бути встановлено
інший порядок проникнення в житло чи до іншого  володіння  особи,
проведення в них огляду та обшуку.

     4. Особа  не  може  бути  виселена  з житла,  крім випадків,
передбачених законом або договором.

     Стаття 304. Право на вибір роду занять

     1. Фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.

     2. Фізичній особі  може  бути  заборонено  виконувати  певну
роботу  або  обіймати  певні  посади за рішенням суду у випадках,
передбачених законом.

     3. Фізична особа  не  може  бути  присилувана  до  виконання
примусової   чи   обов'язкової  праці,  крім  випадків,  коли  це
спричинено відбуванням покарання за вироком  суду  чи  постановою
адміністративного  органу;  несенням військової чи альтернативної
(невійськової) служби;  стихійним лихом,  що  загрожує  життю  та
здоров'ю   людей;   введенням   надзвичайного   стану  чи  іншими
винятковими обставинами.

     Стаття 305. Право на пересування

     1. Фізична особа має право на пересування.

     2. Фізична особа,  якій виповнилося 14 років,  має право  на
вільне  самостійне  пересування  по  території України і на вибір
місця перебування.

     Фізична особа,  якій не  виповнилося  14  років,  має  право
пересуватися   по   території  України  лише  за  згодою  батьків
(усиновлювачів),  опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі
осіб, які уповноважені ними.

     3. Фізична  особа,  якій виповнилося 16 років,  має право на
вільний самостійний виїзд за межі України.  Фізична особа,  яка є
громадянином  України,  має  право  на безперешкодне повернення в
Україну.

     Фізична особа,  якій не виповнилося 16 років,  має право  на
виїзд  за  межі  України  лише за згодою батьків (усиновлювачів),
піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі  осіб,  які
уповноважені ними.

     4. Особа,   яка   обвинувачується  у  вчиненні  злочину  або
адміністративній провинності  або  ж  відбуває  покарання  за  їх
вчинення,  може  бути  відповідно до закону обмежена у здійсненні
права на пересування.

     5. Військовослужбовці  строкової  служби,  а  також  ті,  що
відбувають   альтернативну   (невійськову)  службу,  можуть  бути
обмежені у здійсненні права на пересування.

     6. Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця
перебування, доступ до якого не заборонений законом.

     7. Законом  можуть  бути встановлені особливі правила в'їзду
на окремі території,  якщо цього  потребують  інтереси  державної
безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей.

     Стаття 306. Право на об'єднання

     1. Фізична  особа  має  право  на  формальні  та неформальні
об'єднання для задоволення своїх особистих та майнових інтересів.

     2. Фізична особа має право бути засновником та членом об'єднань
- відповідно до закону та статутів цих об'єднань.

     Частина друга пункту 2 статті 306 вилучена.

     Стаття 307. Право на мирні зібрання

     1. Фізичні  особи  мають  право  вільно  збиратися  на мирні
збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.

     2. Державні органи,  відповідно до закону, можуть заборонити
або припинити проведення зібрань, якщо вони порушують громадський
порядок,  створюють загрозу життю та  здоров'ю  їх  учасників  та
інших осіб.

                        КНИГА ТРЕТЯ.
                        РЕЧЕВЕ ПРАВО

     Глава 22. Загальні положення про речеве право

     Стаття 308. Поняття речевого права

     1. Речевим  визнається  право,  яке  забезпечує  задоволення
інтересів управоможеної особи шляхом  безпосереднього  впливу  на
річ без сприяння інших осіб.

     2. Перехід  права  власності  на майно від власника до інших
осіб  не  є  підставою  для   припинення   речевих   прав   інших
управоможених  осіб  на  це  майно  за  винятками,  встановленими
законом або договором.

     Стаття 309. Підстави виникнення речевих прав

     Речеві права   встановлюються   законом,   а   у   випадках,
передбачених    законом,    можуть   встановлюватися   правочином
(договором) або рішенням суду.

     Стаття 310. Об'єкти речевих прав

     Об'єктом речевих прав може  бути  рухоме  і  нерухоме  майно
тільки  у  вигляді  речей  (сукупності  речей,  цілісних майнових
комплексів), цінних паперів, грошей.

     Стаття 311. Суб'єкти речевих прав

     Суб'єктами речевих прав  можуть  бути  фізичні  та  юридичні
особи, територіальна громада, Автономна Республіка Крим, держава.

     Стаття 312. Види речевих прав

     1. Речевими  правами є право власності,  право володіння,  а
також сервітутні права,  емфітевзис,  суперфіцій, застава та інші
права на чужі речі. Останні обтяжують (обмежують) право власності
і дають можливість їх суб'єктам  використовувати  чужу  річ  лише
певною мірою. Застава служить способом забезпечення зобов'язань.

     2. Не  можуть  бути  об'єктом речевих прав на чужі речі такі
речі, що вилучені з обігу.

     Стаття 313. Захист речевих прав

     1. Речеві права в разі їх  порушення  захищаються  позовами,
предметом  яких  є  безпосередньо  речі  (речеві позови).  Речеві
позови йдуть слідом за речами і заявляються до того, хто на даний
момент незаконно володіє річчю або перешкоджає користуватися нею.

     2. Речеві  права управоможених осіб підлягають такому самому
захисту, як і права власника (статті 385-395).

     3. Власник,  право власності якого  обтяжене  іншим  речевим
правом,  зобов'язаний  не перешкоджати суб'єктові іншого речевого
права володіти і (або) користуватися та (або) розпоряджатися його
майном  відповідно  до  змісту  цих  прав  і згідно із законом та
договором.

     У тому разі,  якщо власник  своїми  діями  чинить  перешкоди
здійсненню речевих прав,  які обтяжують його право власності,  до
нього можуть бути заявлені позови  осіб,  які  є  суб'єктами  цих
речевих прав.

     Розділ І. Право власності

     Глава 23. Загальні положення про право власності

     Стаття 314. Поняття права власності

     Правом власності  є найбільш повне право,  що його особа має
на майно.  Особа, яка є власником майна, безпосередньо впливає на
це  майно,  спираючись  на  закон.  Усі  інші  особи  зобов'язані
утримуватися від вчинення  будь-яких  дій,  які  можуть  порушити
право власності.

     Стаття 315. Зміст права власності

     1. Власникові  належать  права  володіння,  користування  та
розпоряджання своїм майном.

     2. Правом   володіння   визнається   юридично    забезпечена
можливість фактичного панування власника над річчю.

     3. Правом   користування   визнається  юридично  забезпечена
можливість власника здобувати з майна,  що  йому  належить,  його
корисні  властивості  для задоволення своїх особистих та майнових
потреб.

     4. Правом  розпоряджання  визнається  юридично   забезпечена
можливість визначати долю речі.

     5. На  зміст  права  власності  не  впливає місце проживання
власника та місце знаходження майна.

     Стаття 316. Здійснення права власності

     1. При  здійсненні  права   власності   власник   спирається
безпосередньо  на закон і діє незалежно від влади всіх інших осіб
стосовно до однієї й тієї самої речі.

     2. Право власності є безстроковим.

     3. Власність зобов'язує.  Власник має право на  свій  розсуд
вчинити щодо належного йому майна будь-які дії,  що не суперечать
законові та не порушують прав і таких, що охороняються, інтересів
інших осіб.

     4. Особливості  здійснення  права  власності на національні,
культурні та історичні цінності визначаються законом.

     Стаття 317. Непорушність права власності

     1. Право  власності  є  непорушним.  Ніхто  не   може   бути
протиправно   позбавлений   цього   права  чи  обмежений  у  його
здійсненні.

     2. Випадки позбавлення права  власності  чи  обмеження  його
здійснення  допускаються  лише  на основі Конституції України або
закону.

     3. Примусове відчуження майна  для  державних  і  суспільних
потреб   може  бути  здійснено  лише  за  умови  попереднього  та
рівноцінного його відшкодування".

     Стаття 318. Тягар утримання майна

     Власник несе тягар утримання майна,  що йому належить,  якщо
інше не передбачено законом.

     Стаття 319. Ризик випадкового знищення та пошкодження майна

     Ризик випадкового   знищення   чи   випадкового  пошкодження
(зіпсування) майна несе його власник,  якщо інше  не  передбачено
договором.

     Стаття 319-1. Суб'єкти права власності

     1. Суб'єктами  права власності є український народ,  фізичні
особи,  юридичні  особи,  держава,  Автономна  Республіка   Крим,
територіальні громади.

     2. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

     Стаття 320. Право власності ласність Українського народу

     1. Земля,  її  надра,  атмосферне  повітря,  водні  та  інші
природні ресурси,  які знаходяться  в  межах  території  України,
природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об'єктами права власності українського народу.

     2. Від імені українського народу права  власника  здійснюють
органи  державної  влади  та  органи  місцевого  самоврядування в
межах, визначених Конституцією.

     3. Кожний  громадянин  має  право  користуватися  природними
об'єктами права власності народу відповідно до закону.

     Стаття 321.  Право приватної власності фізичних та юридичних
осіб

     1. Право приватної власності належить фізичним та  юридичним
особам.  Кожна  фізична  та  юридична  особа  має право володіти,
користуватися і розпоряджатися своїм майном повною мірою".

     2. Право  приватної  власності  набувається  і   може   бути
припинене в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами.

     3. У  власності фізичних та юридичних осіб - суб'єктів права
приватної власності може перебувати будь-яке майно,  за  винятком
окремих видів майна,  які відповідно до закону не можуть належати
фізичним особам.

     4. Склад, кількість та вартість майна, яке може перебувати у
власності  фізичних  та  юридичних  осіб,  не є обмеженими - крім
випадків, якщо такі обмеження встановлені законом.

     5. Особливості  набуття  та   припинення   права   власності
юридичних осіб на майно, володіння, користування та розпоряджання
ним встановлюються цим Кодексом, іншими законами.

     Статтю 322 виключено ( об'єднується зі статтею 321).

     Стаття 323. Право власності держави Україна

     1. Держава   має    право    володіти,    користуватися    і
розпоряджатися своїм майном повною мірою.

     2. Право  власності  держави  поширюється  на  кошти,  що їй
належать у формі державної скарбниці,  а також на  майно,  що  не
належить  згідно із законом іншим суб'єктам права власності.  Від
імені  та  в  інтересах  держави   право   власності   здійснюють
відповідні органи державної влади.

     3. Суб'єктами  права  власності на майно,  передане державою
створеним нею юридичним особам, є ці юридичні особи".

     Стаття 323-1. Право власності Автономної Республіки Крим

     1. Автономна   Республіка   Крим   має    право    володіти,
користуватися і розпоряджатися своїм майном повною мірою.

     2. Право власності Автономної Республіки Крим поширюється на
кошти,  що їй належать у формі її скарбниці, а також на майно, що
не  належить  згідно  із законом іншим суб'єктам права власності.
Від  імені  та  в  інтересах  Автономної  Республіки  Крим  право
власності  здійснюють  відповідні  органи  Автономної  Республіки
Крим.

     3. Суб'єктами права власності на майно,  передане Автономною
Республікою  Крим  створеним нею юридичним особам,  є ці юридичні
особи.

     Стаття 323-2. Право комунальної власності

     1. Право   комунальної   власності   належить   в    Україні
територіальним громадам.

     Територіальні громади мають право володіти,  користуватися і
розпоряджатися своїм майном повною мірою.

     2. Право власності  територіальної  громади  поширюється  на
кошти,  що їй належать у формі комунальної скарбниці,  а також на
майно,  що не належить згідно із законом  іншим  суб'єктам  права
власності.  Від імені та в інтересах територіальної громади право
власності здійснюють органи місцевого самоврядування.

     3. Суб'єктами   права   власності   на    майно,    передане
територіальною  громадою  створеним  нею  юридичним особам,  є ці
юридичні особи.

     Глава 24. Виникнення права власності

     Стаття 324. Підстави виникнення права власності

     1. Право власності на нову річ,  що виготовлена та  створена
особою  для  себе  з  додержанням закону та інших правових актів,
набувається цією особою.

     2. Вироблена  продукція,  прирощення,   плоди   та   доходи,
отримані від використання майна, належать власникові цього майна,
якщо інше не передбачено законом.

     3. Право власності виникає у разі прийняття спадщини.

     4. У випадках та в порядку,  що  передбачені  цим  Кодексом,
особа  може набути права власності на майно,  що не має власника,
власник  якого  невідомий,  або  на  майно,  від  якого   власник
відмовився чи щодо якого від втратив право власності,  а також за
іншими підставами, передбаченими законом.

     5. Добросовісний набувач набуває право власності  на  майно,
якщо   власникові   на  законних  підставах  відмовлено  у  праві
зажадання цього майна.

     Стаття 325.  Виникнення  права  власності.  на  новостворене
нерухоме майно

     1. Право  власності  на  будівлі,  споруди,  а також на інше
таке, що створюється, нерухоме майно виникає з моменту завершення
створення цього майна.

     Якщо законодавством    або   іншим   договором   передбачено
приймання   завершених   будівельних   об'єктів,   то   створення
відповідного   майна   вважається  завершеним  з  моменту  такого
прийняття.

     У випадках  коли  нерухоме  майно   підлягає   нотаріальному
посвідченню  та  реєстрації,  право  власності на нього виникає з
моменту такої реєстрації.

     Відмова у реєстрації може бути оскаржена в суді.

     2. Правила про право власності на матеріали, з яких нерухоме
майно   створюється,   застосовуються  до  нествореного  повністю
нерухомого майна залежно від ступеня  готовності  будівлі,  іншої
споруди тощо. В окремих випадках, при високому ступені готовності
будівлі,  споруди,  можуть  застосовуватися  правила  про   право
власності на нерухоме майно, ще до завершення його створення

     3. Правовий  режим  земельної  ділянки,  на якій знаходиться
новостворене нерухоме майно, визначається за правилами статті 374
цього Кодексу.

     Стаття 326. Переробка

     1. Право власності на нову рухому річ,  яку особа виготовила
шляхом переробки з матеріалу,  що  їй  не  належить,  набувається
власником матеріалу, якщо інше не передбачено законом.

     2. Якщо   вартість   переробки  істотно  перевищує  вартість
матеріалів,  право власності  на  нову  річ  набуває  особа,  яка
здійснила переробку, - за умови, що вона діяла добросовісно.

     3. Якщо інше не передбачено договором, власник матеріалу, що
набув  право  власності  на  виготовлену  ним  річ,  зобов'язаний
компенсувати особі, що здійснила переробку, її вартість.

     У разі  набуття  права  власності  на  нову  річ особою,  що
здійснила переробку, ця особа зобов'язана відповідно відшкодувати
власникові   матеріалу  його  вартість  та  відшкодувати  завдані
збитки.

     Стаття 327. Привласнення загальнодоступних дарів природи

     У разі якщо відповідно до закону,  місцевих  звичаїв  чи  за
наданим власником загальним дозволом у лісах, водоймах і на іншій
території допускається збирання ягід,  ловля  риби,  збирання  чи
здобування  інших  речей,  право  власності  на  відповідні  речі
набуває особа, що здійснює збирання або здобування.

     Стаття 328. Самочинне будівництво

     1. Житловий будинок, інша будівля, споруда або інше нерухоме
майно  вважаються  зведеними  самочинно,  якщо  їх  споруджено на
земельній ділянці, яку не відведено для цієї мети у встановленому
порядку  чи  без  належного  дозволу  або  належно  затвердженого
проекту,  чи з істотними  відхиленнями  від  будівельних  норм  і
правил.  Особа,  що зводить таку будівлю, не набуває на неї права
власності.  Вона не має  права  розпоряджатися  цією  будівлею  -
продавати її,  дарувати,  здавати в оренду, вчиняти щодо неї інші
правочини.

     2. Самочинно зведена будівля за позовом відповідного  органу
місцевого  самоврядування  може  бути безоплатно вилучена судом і
зарахована  у  власність  територіальної  громади,  а  також   за
рішенням   цього   органу  знесена  самою  особою,  що  здійснила
самочинне будівництво, або ж її коштом.

     3. За особою, що самочинно звела будівлю, право власності на
цю  будівлю  може бути визнане рішенням суду тільки за умови,  що
цій особі буде надано у встановленому порядку  земельну  ділянку,
на   якій  знаходиться  будівля,  або  земельна  ділянка  вже  їй
належить.

     4. Право власності на самочинно зведену  будівлю  може  бути
визнане судом також за особою, якій належить земельна ділянка, де
зведено будівлю.  У цьому випадку особа, у власності, у володінні
чи  в  користуванні якої перебуває земельна ділянка,  відшкодовує
самочинному забудовникові витрати у справжньому розмірі,  що його
визначає  суд.  За  відсутності  на це згоди особи,  на земельній
ділянці якої  самочинно  споруджено  будівлю,  зазначена  будівля
підлягає знесенню за рахунок самочинного забудовника.

     5. Право власності на самочинно зведену будівлю не може бути
визнане за особами,  зазначеними у пп.  3,  4 цієї  статті,  якщо
збереження  самочинно зведеної будівлі матиме наслідком порушення
прав і таких, що охороняються законом, інтересів будь-яких осіб.

     6. Якщо будівля споруджується або  споруджена  на  земельній
ділянці,  яка  є власністю держави або територіальної громади без
відповідного дозволу,  районна, міська державна адміністрація або
орган територіальної громади має подати до суду позовну заяву про
передачу будівлі у власність держави або  територіальної  громади
або про її знесення.

     У разі    передачі   будівлі   у   власність   держави   або
територіальної громади забудовник має  право  на  компенсацію  її
вартості.

     7. У  разі  істотного відхилення від проекту,  що суперечить
суспільним  інтересам  або  правам  та  інтересам   фізичних   чи
юридичних   осіб,   за   позовом   районної,   міської  державної
адміністрації  або  органу  територіальної   громади   суд   може
постановити   рішення,   яким  зобов'язати  забудовника  провести
відповідну перебудову.

     Якщо така перебудова неможлива, або забудовник відмовляється
від  її проведення,  за рішенням суду така будівля підлягає зносу
за рахунок забудовника.  Крім  цього,  забудовник  зобов'язується
відшкодувати витрати,  пов'язані із приведенням земельної ділянки
до попереднього стану.

     Стаття 329. Момент виникнення права власності. у набувача за
договором

     1. Право власності у набувача за договором виникає з моменту
передання  речі,  якщо  інше  не  обумовлено  договором   чи   не
встановлено законом.

     2. Переданням  речі  визнається вручення речі набувачеві,  а
також і здача речі транспортній організації для  відправлення  її
набувачеві,  і  здача  речі  на  пошту для пересилання набувачеві
речі,  відчуженої без зобов'язання доставки.  До  передання  речі
прирівнюється     передання     коносамента    обо    ж    іншого
товарно-розпорядчого документа на річ.  Якщо на момент  укладення
договору  набувач  уже володіє річчю,  вона вважається такою,  що
передана йому з моменту фактичного надходження у володіння.

     3. Право  власності  на  річ  за  договором,  який  потребує
нотаріального  посвідчення,  виникає  у набувача з моменту такого
посвідчення або ж з моменту набуття рішенням суду  законної  сили
про  визнання  дійсним договору,  не посвідченого нотаріально,  -
крім випадків, передбачених пп. 1, 2, 4 цієї статті.

     4. Якщо договір  про  відчуження  майна  підлягає  державній
реєстрації,  право  власності  у  набувача виникає з моменту його
реєстрації.

     Стаття 329-1. Перехід та реалізація права власності на цінні
папери

     1. Право власності на цінні папери на пред'явника переходить
до нового власника:

     1) при документарній формі - з моменту  передачі  (поставки)
цінних паперів;

     2) при  бездокументарній  формі  випуску та по знерухомленим
документарним цінним паперам  -  із  моменту  зарахування  їх  на
рахунок зберігача.

     Право власності  на іменні цінні папери переходить до нового
власника:

     1) при   документарній   формі   випуску   -    з    моменту
перереєстрації  цінних  паперів на ім'я нового власника в реєстрі
власників іменних цінних паперів;

     2) при бездокументарній формі випуску  та  по  знерухомленим
документарним  цінним  паперам  -  з  моменту  зарахування  їх на
рахунок власника у зберігача."

     Права на управління,  одержання доходу тощо, що випливають з
іменних   цінних  паперів  незалежно  від  форми  випуску  цінних
паперів,  можуть бути реалізовані  з  моменту  внесення  змін  до
реєстру  власників  іменних цінних паперів,  якщо інший спосіб не
передбачений спеціальним законом.

     2. Права  за  ордерним  цінним  папером  передаються   через
учинення  на  цьому  папері  передавального напису - індосамента.
Індосант несе відповідальність не лише за існування права,  але й
за його здійснення.

     Індосамент, учинений   на  цінному  папері,  переносить  усі
права,  посвідчені цінним папером,  на особу, якій або за наказом
якої  передаються  права за цінним папером - індосат.  Індосамент
може  бути  бланковим  (без  зазначення  особи,  якій  має   бути
здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій або
за наказом якої має бути здійснене  виконання).  Індосамент  може
бути  обмежений  тільки дорученням здійснювати права,  посвідчені
цінним папером,  без передавання цих прав індосату.  У цьому разі
індосат виступає як представник.

     Особа, що видала цінний папір,  та всі особи,  що індосували
його,  відповідають  перед  її  власником   солідарно.   У   разі
задоволення   вимоги   власника   цінного  паперу  про  виконання
посвідченого цим папером обов'язку однією або кількома особами  з
числа  тих,  хто  зобов'язався за цінним папером,  вони набувають
права  зворотньої  вимоги  (регресу)   щодо   інших   осіб,   які
зобов'язалися за цінним папером.

     Стаття 330. Безгосподарне майно

     1. Безгосподарним вважається майно,  яке не має власника або
власник якого невідомий.

     2. Право  власності  на  безгосподарне  рухоме  майно   може
набуватися  за  набувальною  давністю,  якщо  це  не виключається
правилами про набуття права власності на майно, від якого власник
відмовився   (стаття   332  цього  Кодексу),  про  набуття  права
власності на знахідку  (стаття  334  цього  Кодексу),  про  скарб
(стаття 339 цього Кодексу).

     3. Безгосподарні нерухомі речі беруться на облік органом, що
здійснює  державну  реєстрацію  нерухомого   майна,   за   заявою
відповідного органу.

     Наявність рішення суду про визнання майна таким, що надійшло
у власність відповідної територіальної  громади,  не  перешкоджає
вчиненню  позову про повернення цього нерухомого майна колишньому
власникові.

     Після спливу  одного  року  з  дня  взяття   безгосподарного
нерухомого   майна   на   облік,   орган  управління  відповідної
територіальної громади має право подати до суду заяву про надання
громаді права володіння та користування цим майном.

     Безгосподарне нерухоме  майно,  не  визнане за рішенням суду
таким,  що надійшло у власність територіальної громади, може бути
знову   прийняте   у  володіння,  користування  та  розпоряджання
власником,  що його залишив,  або ж  набуватися  у  володіння  за
набувальною давністю.

     Стаття 331. Відумерлість майна

     1. Відумерлим  вважається  майно  у разі смерті особи,  якій
воно належало на праві власності,  і  якщо  у  цієї  особи  немає
спадкоємців  за  заповітом  або  за  законом.  Відумерлість майна
визначається судом.

     2. Порядок  визнання  майна  відумерлим  і   набуття   права
власності  на відумерле майно визначається згідно зі статтею 1518
цього Кодексу.

     Стаття 332. Рухоме майно, від якого власник відмовився

     1. Рухоме майно,  покинуте власником чи залишене  ним  іншим
чином  з  метою  відмови  від права власності,  може набуватися у
власність іншою особою у порядку, встановленому п. 2 цієї статті.

     2. Особа,  у  власності,  володінні  або  користуванні  якої
знаходиться  земельна  ділянка,  водоймище  або інший об'єкт,  де
знаходиться  покинуте  майно,  вартість   якого   нижче   розміру
п'ятикратного  неоподатковуваного  мінімуму  заробітної плати або
покинутий лом,  бракована продукція,  відходи від  виробництва  і
інші  відходи,  має  право  звернути  це  майно  у сво власність,
розпочавши його використання чи вчинивши інші  дії,  що  свідчать
про звернення майна у власність.

     Інше покинуте  власником  майно надходить у власність особи,
яка вступила у володіння ним,  якщо  заявою  особи  воно  визнано
судом безгосподарним.

     Стаття 333. Знахідка

     1. Той, хто знайшов загублену річ, зобов'язаний негайно (але
не пізніше 10 днів) сповістити про це особу, яка її загубила, або
власника  речі,  або  будь-кого  іншого  з  відомих  йому  осіб і
повернути знайдену річ цій особі.

     Якщо річ знайдено у приміщенні чи на  транспорті,  вона  має
бути  передана особі,  що представляє володільця цього приміщення
чи транспортного засобу.

     2. Якщо особа,  що має право вимагати  повернення  знайденої
речі,  є невідомою чи є невідомим місце її перебування,  той, хто
знайшов річ,  зобов'язаний заявити про знахідку до міліції або до
відповідного органу територіальної громади.

     3. Той, хто знайшов річ, має право зберігати її у себе або ж
здати на  зберігання  до  міліції,  або  до  відповідного  органу
територіальної громади або особі, яку вони вказали.

     Річ, що швидко псується,  чи річ, витрати на зберігання якої
є невідповідно  великими  порівняно  з  її  вартістю,  може  бути
реалізована тому, хто її знайшов, з одержанням письмових доказів,
які підтверджують  суму  виторгу.  Гроші,  одержані  від  продажу
знайденої речі,  підлягають поверненню особі,  що управоможена на
її одержання.

     4. Той,  хто  знайшов  річ,  відповідає  за  її  втрату   чи
пошкодження  лише у разі умислу чи грубої необережності - у межах
вартості речі.

     Стаття 334. Набуття права власності на знахідку

     1. Якщо протягом  шести  місяців  з  моменту  заявлення  про
знахідку  до  міліції  чи  до  відповідного органу територіальної
громади (п.  2 статті  333  цього  Кодексу)  особу,  управоможену
одержати загублену річ, не буде встановлено і вона не заявить про
своє право на річ тому,  хто  її  знайшов,  або  міліції,  або  ж
відповідному  органові  територіальнї громади,  той,  хто знайшов
річ, набуває право власності на неї.

     2. Якщо той,  хто знайшов загублену річ,  не виявить бажання
набути  на  неї  право  власності,  ця річ переходить у власність
відповідної територіальної  громади  після  подання  особою,  яка
знайшла річ, заяви про відмову щодо набуття права власності на цю
річ до відповідного органу територіальної громади.

     3. Знайдені транспортні  засоби  передаються  на  зберігання
органу міліції, про що робиться оголошення в пресі. Якщо протягом
шести місяців не буде виявлено власника чи володільця або жоден з
них  не  заявить  про  свої  права  на транспортний засіб,  орган
міліції  має  право  продати  його,  а  суму  виторгу  внести  на
спеціальний  рахунок  в  комерційному  банку.  Після спливу трьох
років  ця  сума  стає  власністю   адміністративно-територіальної
громади.

     Стаття 335.  Відшкодування тому,  хто знайшов річ, . витрат,
пов'язаних із знахідкою

     1. Той,  хто знайшов та повернув річ особі, управоможеній на
її  одержання,  має  право  одержати  від  цієї  особи,  а в разі
переходу  речі  у  власність   територіальної   громади   -   від
відповідного   органу   територіальної   громади,   відшкодування
необхідних  витрат,  пов'язаних  із  зберіганням,  здаванням   чи
реалізацією  речі,  а  також  відшкодування  витрат  на виявлення
особи, управоможеної на одержання речі.

     2. Той,  хто знайшов річ,  має  право  вимагати  від  особи,
управоможеної на одержання речі, винагороду за знахідку в розмірі
до 20 відсотків вартості речі.

     У разі недосягнення домовленості про розмір винагороди  спір
вирішується судом.  Якщо особа,  управоможена вимагати повернення
знайденої  речі,  публічно  обіцяла   винагороду   за   знахідку,
винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки винагороди.

     Право на винагороду не виникає,  якщо той,  хто знайшов річ,
не заявив про знахідку та вчинив спробу її приховати.

     Стаття 336. Бездоглядні тварини

     1. Особа,  що   затримала   домашню   бездоглядну   тварину,
пригульну   худобу   або   інших  бездоглядних  домашніх  тварин,
зобов'язана негайно повідомити про це  власника  і  повернути  їх
йому,  а  якщо  власник  або  його місцеперебування невідомі,  не
пізніше ніж через три дні після  такого  затримання  заявити  про
виявлених   тварин   до   міліції   чи   до  відповідного  органу
територіальної громади, який вживає заходів для розшуку власника.

     2. На час розшуку власника тварин вони можуть бути  залишені
особою,  що  їх затримала,  у себе на утриманні та в користуванні
або передані нею на утримання іншій  особі,  яка  має  для  цього
необхідні  умови,  включаючи  додержання ветеринарних правил.  На
прохання особи,  що  затримала  бездоглядних  тварин,  підшукання
особи, яка має необхідні умови для їх утримання і використання, і
передання їй тварин здійснює міліція  або  органи  територіальної
громади.

     3. Особа,  що затримала бездоглядних тварин,  і особа,  якій
вони  передані  на  утримання,  зобов'язані  їх  належним   чином
утримувати,  і  за  наявності  вини ці особи відповідають у межах
вартості тварин за їхню загибель і ушкодження.

     Стаття 337. Набуття права власності на бездоглядних тварин

     1. Якщо протягом  шести  місяців  з  моменту  заявлення  про
затримання  робочої  або  великої  рогатої худоби і протягом двох
місяців - інших тварин їхнього власника не буде виявлено і він не
заявить  про  своє  право  на них,  право власності на цих тварин
переходить до особи,  у якої вони перебували  на  утриманні  і  в
користуванні.

     2. При відмові цієї особи від набуття у власність тварин, що
у неї утримуються,  вони переходять  у  власність  територіальної
громади, на території якої їх було виявлено, і використовуються в
порядку,  що  визначається  відповідним  органом   територіальної
громади.

     Стаття 338.  Відшкодування витрат на утримання. бездоглядних
тварин і винагорода за них

     1. У разі повернення домашніх тварин  власникові  особа,  що
затримала  тварин,  та  особа,  у якої вони були на утриманні і в
користуванні,   мають   право   одержати   від   цього   власника
відшкодування   витрат,   пов'язаних   з   утриманням  тварин,  з
урахуванням вигод, здобутих від користування ними.

     2. Особа,  що затримала домашніх тварин,  має право вимагати
від  власника  виплати  винагороди відповідно до статті 335 цього
Кодексу.

     Стаття 339. Скарб

     1. Скарб,  тобто зариті у землі чи приховані іншим  способом
гроші  або  цінні предмети,  власник яких невідомий чи за законом
втратив на них право,  переходять у власність  в  рівних  частках
власникові того майна,  у якому скарб був прихований, і особі, що
виявила скарб, якщо угодою між ними не встановлено інше.

     2. У разі виявлення скарбу особою,  що здійснювала  розкопки
чи  пошук цінностей без згоди на це власника земельної ділянки чи
іншого майна,  де був прихований скарб,  він  підлягає  переданню
цьому власникові.

     3. У разі виявлення скарбу, що містить речі, які належать до
пам'яток  історії  та  культури,  вони  підлягають  переданню   у
власність  держави  чи територіальної громади.  При цьому власник
земельної ділянки чи іншого майна, в якому було виявлено скарб, і
особа,  що  виявила скарб,  мають право на одержання винагороди у
розмірі 50 відсотків від вартості  скарбу  на  момент  виявлення.
Винагорода розподіляється між цими особами у рівних частках, якщо
домовленістю між ними не передбачено інше.

     4. Правила цієї статті не застосовуються  до  осіб,  у  коло
трудових та службових обов'язків яких входило проведення розкопок
та пошуку, що спрямовані на виявлення скарбу.

     Стаття 340. Набувальна давність

     1. Фізична чи юридична особа,  що не є власником майна,  але
добросовісно,  відкрито і безперервно володіє нерухомим майном як
своїм власним протягом 10  років  або  рухомим  майном  як  своїм
власним  протягом  5  років,  набуває право власності на це майно
(набувальна давність),  - крім випадків,  передбачених  правилами
цього Кодексу.

     Право власності  на  нерухоме  майно,  що підлягає державній
реєстрації,  виникає в особи,  що набула це майно за  набувальною
давністю, з моменту такої реєстрації.

     2. До набуття права власності на майно особа, що володіє ним
як своїм власним,  має право  на  захист  свого  володіння  проти
третіх осіб, які не є власниками майна, а також які не мають прав
на володіння ним в силу  іншої  передбаченої  законом  чи  іншими
правовими актами або договором підстави.

     3. Особа,   що   посилається  на  давність  володіння,  може
приєднати до часу свого володіння увесь час,  протягом якого  цим
майном володів той, чиїм правонаступником вона є.

     4. Перебіг   набувальної   давності   стосовно   речей,   що
знаходяться в особи, з володіння якої вони могли бути витребувані
відповідно до правил цього Кодексу,  починається не раніше спливу
позовної давності за відповідними вимогами.

     Недобровільна втрата  володіння  не  перериває   набувальної
давності,  якщо володіння відновлюється протягом року чи протягом
року вчиняється позов про відновлення володіння.

     Набуття права  власності  за   набувальною   давністю   щодо
нерухомого    майна,   транспортних   засобів,   цінних   паперів
проводиться на підставі рішення суду".

     Стаття 341.  Набуття  права   власності   при   приватизації
державного майна та майна територіальної громади

     Приватизація державного   майна   та   майна  територіальної
громади  здійснюється  у  порядку,  передбаченому  законами   про
приватизацію.  При приватизації зазначеного майна передбачені цим
Кодексом  положення,  які   регулюють   порядок   набуття   права
власності,  застосовуються,  якщо  законами  про  приватизацію не
передбачено інше.

     Глава 25. Припинення права власності

     Стаття 342. Підстави припинення права власності

     1. Право власності припиняється у разі:

     1) відчуження власником свого майна іншим особам;

     2) відмови власника від права власності;

     3) знищення майна.

     4) смерті власника;

     5) добровільної ліквідації юридичної особи.

     2. Припинення права  власності  всупереч  волі  власника  не
допускається - крім таких випадків:

     1) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

     2) відчуження  майна,  яке  за  законом не може належати цій
особі;

     3) відчуження нерухомого майна за підставами,  передбаченими
законом,  у зв'язку з вилученням земельної ділянки,  на якій воно
знаходиться;

     4) викупу  безгосподарно  утримуваних  пам'яток  історії  та
культури;

     5) реквізиції;

     6) конфіскації;

     7) ліквідації юридичної особи за рішенням суду;

     8) націоналізації;

     9) приватизації;

     10) в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

     Стаття 343. Відмова від права власності

     Фізична чи   юридична   особа  може  відмовитися  від  права
власності на майно, оголосивши про це або ж вчинивши інші дії, що
свідчать  про  її  відмову від права власності і про усунення від
володіння,  користування та розпоряджання цим майном  без  наміру
зберегти на нього будь-які права.

     Відмова від права власності не має наслідком припинення прав
та обов'язків власника щодо відповідного майна до моменту набуття
права власності на це майно іншою особою.

     Стаття 344.  Звернення  стягнення на майно за зобов'язаннями
власника

     1. Звернення стягнення на майно за  зобов'язаннями  власника
допускається  за  рішенням  суду,  якщо  інший  порядок звернення
стягнення не передбачений законами чи договором.

     2. Право власності на майно,  на яке звертається  стягнення,
припиняється  у  власника  з моменту виникнення в особи,  до якої
переходить майно, права власності на вилучене майно.

     Стаття 345. Припинення права власності особи на майно, . яке
не може їй належати

     1. Якщо за підставами,  що допускаються законом, у власності
особи опинилося майно,  яке за законом не може  їй  належати,  це
майно  має  бути  відчужене  власником  протягом  року  з моменту
виникнення права власності на майно, якщо законом не встановлений
інший строк.

     2. У  випадках  коли  майно не відчужене власником у строки,
зазначені у п.  1 цієї статті,  таке майно - з  урахуванням  його
характеру  і призначення - за рішенням суду,  винесеним за заявою
відповідного державного органу,  підлягає примусовому  продажу  з
переданням   колишньому   власникові   виторгуваної  суми  або  ж
передання  у  державну  власність  з  відшкодуванням   колишньому
власникові майна суми,  визначеної судом. При цьому вираховуються
витрати на відчуження майна.

     3. Якщо у власності особи  за  підставами,  що  допускаються
законом,  опиниться  річ,  на  набуття  якої необхідний особливий
дозвіл,  а в його видачі власникові відмовлено,  ця річ  підлягає
відчуженню  у  порядку,  встановленому  для  майна,  яке  не може
належати цьому власникові.

     Стаття 346.  Відчуження  нерухомого  майна   у   зв'язку   з
вилученням земельної ділянки, на якій воно знаходиться

     1.Припинення права   власності   на  будинок,  інші  будови,
будівлі чи споруди у зв'язку з вилученням земельної  ділянки,  на
якій  вони  знаходяться,  здійснюються судом лише у випадках та в
порядку,  встановлених  законом,  і  з  обов'язковим   попереднім
відшкодуванням  збитків  (  у  які включається і реальна вартість
земельної ділянки) у обсязі,  передбаченому  в  статті  21  цього
Кодексу

     Вимоги щодо   вилучення   зазначеного  майна  не  підлягають
задоволенню,  якщо відповідний державний орган,  який звернувся з
ними  до  суду,  не  доведе,  що використання земельної ділянки у
цілях,  для задоволення яких вона вилучається,  є неможливим  без
припинення права власності на це майно.

     У разі  незгоди  власника  з  рішенням відповідних державних
органів воно не може бути виконане до вирішення спору судом.

     2. Правила  цієї  статті   відповідно   застосовуються   при
припиненні права власності на нерухоме майно у зв'язку з рішенням
відповідного органу  про  вилучення  гірських  відводів,  ділянок
акваторії та інших ділянок, на яких знаходиться майно.

     Особа, право власності якої припинилося,  має право вимагати
надання їй іншої,  рівноцінної за якістю земельної ділянки,  якщо
це можливо.

     3. Якщо  власник  земельної  ділянки  є  одночасно власником
житлового  будинку,  іншої  будівлі,  споруди  чи  насаджень,  що
розташовані  на  ній,  разом  з  вимогою  про вилучення земельної
ділянки розглядається вимога про припинення права власності на ці
об'єкти.

     4. Якщо  власник  земельної ділянки не є власником житлового
будинку,  інших будівель та насаджень,  що  розташовані  на  ній,
власник цих об'єктів має бути залучений до участі в справі.

     5. До  винесення  рішення  про припинення права власності на
земельну  ділянку  власник  має  право  розпоряджатися   житловим
будинком, іншими будівлями на свій розсуд".

     Стаття 346-2.   Припинення   права   власності  на  житловий
будинок,  інші будівлі,  споруди,  насадження,  які розміщені  на
земельній ділянці, що вилучена для загальнодержавної потреби

     1. За  позовом  відповідного  державного  органу або органу,
якому  відведено  земельну  ділянку,  що   вилучена,   суд   може
постановити   рішення   про  знесення  житлового  будинку,  інших
будівель,  споруд,  насаджень,  які на  ній  розміщені,  або  про
перенесення їх, якщо це можливо, на іншу земельну ділянку.

     У разі  знесення  або перенесення цих об'єктів на інше місце
особа має право на відшкодування збитків,  у тому числі  упущеної
вигоди.

     2. Власник  житлового  будинку  крім  відшкодування вартості
житлового будинку має право на надоння йому та членам його  сім'ї
помешкання у будинку державного житлового фонду.

     3. Якщо  власником  житлового  будинку є юридична особа,  то
крім відшкодування їй вартості будинку,  особи,  які проживали  в
ньому  за  договором  найму  (оренди)  мають  право на надання їм
помешкання у будинку державного житлового фонду.

     4. Знесення   житлового   будинку   не    допускається    до
забезпечення осіб,  які у ньому проживали як власники, наймачі чи
члени їх сімей, помешкання у розмірі, що передбачено законом".

     Стаття 347.  Викуп   безгосподарно   утримуваних.   пам'яток
історії та культури

     У разі  якщо  власник  пам'яток  історії  та  культури,  які
охороняються державою,  безгосподарно їх утримує,  що  може  мати
наслідком  втрату  ними свого значення,  вони за рішенням суду за
позовом,  поданим  відповідним  державним  органом,  можуть  бути
вилучені   у  власника  шляхом  викупу  державою  або  продажу  з
публічних торгів.

     При викупі   пам'яток   історії   та   культури   власникові
відшкодовується   їхня   вартість  у  розмірі,  встановленому  за
домовленістю сторін,  а в разі  спору  -  судом.  При  продажу  з
публічних   торгів  власникові  передається  виторгувана  сума  з
вирахуванням витрат на проведення торгів.

     Стаття 348. Реквізиція

     У випадках стихійного лиха,  аварії,  епідемії, епізоотії та
за  інших  обставин,  що  мають  надзвичайний  характер,  майно в
інтересах суспільства рішенням органів державної влади може  бути
вилучене у власника в порядку та на умовах, встановлених законом,
з виплатою йому вартості майна (реквізиція).

     Оцінка, за  якою  власникові  було   відшкодовано   вартість
реквізованого майна,  може бути заперечена ним у суді.  На вимогу
власника відшкодування реквізованого майна має бути  здійснене  в
натурі.

     Особа, майно   якої   було   реквізоване,  має  право  після
припинення  дії  обставин,  у  зв'язку  з  якими  було  здійснено
реквізицію, вимагати повернення йому майна, що збереглося.

     У разі повернення майна у особи поновлюється право власності
на нього,  одночасно вона зобов'язується повернути  грошову  суму
або  річ,  що  була  нею  одержана  у  зв'язку  з реквізицією,  з
відрахуванням розумної плати за використання цього майна".

     Стаття 349.  Оплатне вилучення майна у власника за  рішенням
суду або іншого державного компетентного органу

     1. У  випадках,  передбачених  законом  України,  є можливим
оплатне вилучення майна у власника за рішенням  суду.  Власникові
виплачується   справжня  вартість  цього  майна  в  порядку  і  в
розмірах, встановлених законодавчими актами України.

     2. Оцінка,  за якою власникові  було  відшкодовано  вартість
вилученого  майна,  може  бути  заперечена ним у суді.  На вимогу
власника відшкодування майна може бути здійснене в натурі.

     Стаття 350. Конфіскація

     1. У  випадках,  передбачених  законом,  майно   може   бути
безвідплатно  вилучене  у власника за рішенням або вироком суду у
вигляді санкції за вчинення злочину  чи  за  інше  правопорушення
(конфіскація).

     2. Конфіскація  майна  може  бути  застосована  у  випадках,
обсязі та порядку, що встановлені законом.

     Стаття 351. Націоналізація

     1. Звернення у власність держави певного майна, що перебуває
у    власності    усіх    фізичних   чи   усіх   юридичних   осіб
(націоналізація),   здійснюється   на    підставі    закону    із
відшкодуванням  власникові  майна його вартості та інших завданих
збитків у порядку, встановленому цим Кодексом.

     2. У  разі  наступної  денаціоналізації  (демуніципалізації)
колишні  власники  мають  право  вимагати  повернення зазначеного
майна,  якщо  інше   не   передбачено   наступним   законом   про
денаціоналізацію.

     У разі   заявлення   такої  вимоги  колишнім  власником  він
зобов'язаний  повернути  державі   виплачену   йому   в   порядку
відшкодування  вартість  майна,  повернення  якого  в  натурі він
вимагає.

     Стаття 352.  Припинення права власності у разі  приватизації
державного майна і майна територіальної громади

     У разі  приватизації державного майна і майна територіальної
громади передбачені цим Кодексом положення, які регулюють порядок
припинення  права  власності,  застосовуються,  якщо законами про
приватизацію не передбачено інше.

     Глава 26. Спільна власність

     Стаття 353. Поняття і підстави виникнення спільної власності

     1. Майно,  що одночасно перебуває у власності двох чи більше
осіб (співвласників), належить їм за правом спільної власності.

     Спільна власність  виникає  при надходженні у власність двох
чи кількох осіб майна,  яке не може бути поділене без зміни  його
призначення  (неподільні  речі)  або  ж  не  підлягає  поділу  за
законом.  Спільна власність на подільне майно виникає у випадках,
передбачених законом чи договором.

     2. Спільна власність на майно є спільною частковою власністю
осіб,  крім випадків,  якщо законом або договором  передбачається
виникнення спільної сумісної власності осіб.

     Стаття 354. Види спільної власності

     1. Спільна власність двох чи більше власників із визначенням
часток кожного з них  у  праві  власності  є  спільною  частковою
власністю.

     Суб'єктами права  спільної  часткової  власності можуть бути
фізичні та юридичні особи,  а  також  держава  або  територіальна
громада у будь-якому їх поєднанні.

     2. Спільною частковою власністю є майно, набуте в результаті
спільної  діяльності  фізичних  та  (або)  юридичних   осіб,   що
об'єдналися для досягнення спільної мети.

     3. Спільною  сумісною  власністю є власність двох або більше
власників без визначення часток у праві власності.

     Суб'єктами спільної  сумісної  власності  можуть  бути  лише
фізичні особи.

     4. Спільною сумісною власністю є майно,  нажите подружжям за
час шлюбу,  якщо інше не передбачено  цим  Кодексом  або  шлюбним
договором.

     5. Спільною сумісною власністю є майно,  набуте в результаті
спільної праці членів сім'ї,  якщо інше не передбачено  письмовою
угодою між ними.

     6. Майно    осіб,    що    ведуть   селянське   (фермерське)
господарство,  належить їм за правом спільної сумісної власності,
якщо  інше не передбачено письмовою угодою між ними або якщо ними
не утворено селянське (фермерське) господарство у формі юридичної
особи (п. 3 статті 336 цього Кодексу).

     Стаття 355.  Визначення  часток  у  праві спільної часткової
власності

     1. Частки у  спільній  частковій  власності  визначаються  з
урахуванням вкладу в майно кожного з учасників спільної часткової
власності,  якщо інше не визначено угодою  між  усіма  учасниками
спільної часткової власності чи не встановлено законом.

     2. Учасник  часткової  власності  має  право  на  відповідне
збільшення своєї частки у праві на спільне майно,  якщо здійснені
ним  своїм  коштом невіддільні поліпшення цього майна зроблені за
згодою  всіх  учасників  спільної   часткової   власності   і   з
додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

     Віддільні поліпшення   спільного   майна,   якщо   інше   не
передбачено  угодою  учасників  спільної   часткової   власності,
надходять у власність того з учасників, який їх здійснив.

     Стаття 356. Володіння, користування та розпоряджання майном,
що перебуває у спільній частковій власності

     1. Володіння та користування майном, що перебуває у спільній
частковій власності,  здійснюється за згодою всіх її учасників, а
за відсутності згоди спір вирішується судом.

     Розпоряджання майном,  що  перебуває  у  спільній  частковій
власності, здійснюється тільки за домовленістю всіх її учасників.

     2. Кожен із учасників спільної часткової власності має право
використовувати  майно,  що  перебуває   у   спільній   частковій
власності,  за  умови,  що  використання  не суперечить інтересам
інших учасників.

     Кожен із учасників спільної часткової власності має право на
надання  в  його володіння та користування тієї частини спільного
майна в натурі, яка є відповідною до його частки у праві спільної
власності.  При  неможливості  цього  він  має право вимагати від
інших учасників,  що володіють і користуються майном, відповідної
компенсації.

     Якщо угода  між  учасниками спільної часткової власності про
порядок  користування  майном  відповідно  до  часток   учасників
нотаріально  посвідчена,  то  вона є обов'язковою для особи,  яка
надалі набуває частку в праві спільної власності на це майно.

     Стаття 357.  Плоди,  продукція та  доходи  від  використання
майна, що перебуває у спільній частковій власності

     Плоди, продукція   та  доходи  від  використання  майна,  що
перебуває у спільній частковій  власності,  надходять  до  складу
спільного   майна   і   розподіляються  між  учасниками  спільної
часткової власності відповідно до  їхніх  часток,  якщо  інше  не
передбачено угодою між ними.

     Стаття 358.   Утримання   майна,  що  перебуває  у  спільній
частковій власності

     Кожний учасник спільної часткової  власності  відповідно  до
своєї частки зобов'язаний брати участь у сплаті податків, зборів,
платежів,  у витратах щодо управління,  утримання  та  збереження
спільного  майна,  а  також  відповідати перед третіми особами за
зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном.

     Стаття 359.  Право  учасника  спільної  часткової  власності
розпоряджатися своєю часткою у спільному майні

     Кожен із  учасників  спільної  часткової власності має право
самостійно розпорядитися своєю часткою у майні,  яке перебуває  у
спільній частковій власності, з урахуванням прав інших учасників,
що передбачені статтею 360 цього Кодексу.

     Стаття 360.  Переважне  право  купівлі  частки  у   спільній
частковій власності

     1. При   продажу   частки  у  спільній  частковій  власності
сторонній особі інші учасники спільної часткової власності  мають
переважне   право   купівлі  частки,  що  продається,  за  ціною,
оголошеною для продажу,  та на інших рівних умовах,  крім випадку
продажу з публічних торгів.

     2. Продавець   частки   у   спільній   частковій   власності
зобов'язаний  сповістити  у  письмовій  формі   інших   учасників
спільної  часткової  власності  про  намір  продати  свою  частку
сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її
продає.   Якщо   інші   учасники   спільної  часткової  власності
відмовляться від  здійснення  переважного  права  купівлі  чи  не
здійснять  це  право  стосовно нерухомого майна - протягом одного
місяця,  а стосовно рухомого майна - протягом десяти днів від дня
отримання  ними  сповіщення,  продавець  має  право  продати свою
частку будь-якій особі.

     3. Якщо  кілька  учасників  спільної   часткової   власності
виявили  бажання  придбати  частку  у  спільній власності,  право
вибору покупця надається продавцеві.

     4. Власники   спільної   часткової   власності   не    мають
переважного права купівлі частки у спільній власності при продажу
одним  із  них  своєї  частки  власникові  -  учаснику   спільної
часткової власності.

     5. При продажу частки з порушенням переважного права купівлі
інший учасник спільної часткової власності протягом трьох місяців
може  звернутися  до суду з позовом про переведення на нього прав
та обов'язків покупця.

     6. Відступлення  переважного   права   купівлі   частки   не
допускається.

     Стаття 361.   Момент   переходу   частки  у  праві  спільної
часткової власності до набувача за договором

     1. Частка у праві спільної часткової власності переходить до
набувача  за договором з моменту укладення договору,  якщо угодою
сторін не передбачено інше.

     2. Момент  переходу  частки  у  праві   спільної   часткової
власності  за договором,  який підлягає нотаріальному посвідченню
та (або) державній реєстрації,  визначається відповідно до пп. 3,
4 статті 329 цього Кодексу.

     Стаття 362.  Поділ майна,  що перебуває у спільній частковій
власності, та виділення із нього частки

     1. Майно,  що перебуває у спільній частковій власності, може
бути поділене між її учасниками за їхньою домовленістю.

     2. Кожен із учасників спільної часткової власності має право
вимагати виділення своєї частки із спільного майна.

     3. У  разі  недосягнення   учасниками   спільної   часткової
власності  згоди про поділ спільного майна чи про умови виділення
частки одного з учасників останній має право вимагати виділення в
натурі своєї частки із спільного майна.

     4. Якщо  виділення  частки  в натурі не допускається законом
або воно є  неможливим  без  неспівмірної  шкоди  для  майна,  що
перебуває у спільній власності,  власник,  який виділяється,  має
право  на  виплату  йому  грошової  або  на  надання  йому  іншої
компенсації  вартості  його  частки  іншими  учасниками  спільної
часткової власності.

     Неспівмірність майна,  що виділяється  учасникові  часткової
власності  в натурі на підставі цієї статті,  його частці у праві
часткової власності усувається за його  згодою  з  виплатою  йому
співволодільцями грошової вартості майна,  якого не вистачає, або
ж з іншою компенсацією.

     5. У виняткових випадках,  коли частка відповідного власника
є  незначною  і  не  може  бути  реально  виділена,  а він не має
суттєвого інтересу у використанні спільного майна, суд може і без
згоди  цього  власника  замінити виділення частини майна виплатою
відповідної компенсації.  При  цьому  власник  втрачає  право  на
частку у спільному майні.

     Стаття 363.  Звернення стягнення на частку учасника спільної
часткової власності у спільному майні

     1. Кредитор учасника спільної часткової власності має  право
вчинити  позов  про  виділення  частки його боржника в натурі для
звернення на неї стягнення.  Якщо виділення частки в  натурі  має
наслідком  зміну  призначення  спільного  майна або ж проти цього
заперечують інші  учасники  спільної  часткової  власності,  спір
вирішується судом.

     2. У  разі  неможливості  виділення  частки в натурі або при
запереченні інших учасників спільної  часткової  власності  проти
цього  кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки
іншим  учасникам  спільної  часткової  власності  із   зверненням
виторгуваних коштів на погашення боргу, а в разі відмови боржника
від продажу  своєї  частки  іншим  учасникам  спільної  часткової
власності чи відмови інших учасників спільної часткової власності
від  придбання  частки  боржника  -  вимагати  продажу  частки  у
спільній частковій власності сторонній особі.  Кредитор також має
право вимагати через суд звернути стягнення на частку боржника  у
праві спільної часткової власності чи перевести на нього права та
обов'язки    власникаборжника    з    проведенням     відповідних
перерахунків.

     Стаття 364.  Володіння, користування і розпоряджання майном,
що перебуває у спільній сумісній власності

     1. Учасники  спільної  сумісної  власності,  якщо  інше   не
передбачено угодою між ними,  разом володіють і користуються усім
спільним майном.

     2. Розпоряджання майном,  що перебуває у  спільній  сумісній
власності, здійснюється за взаємною згодою всіх її учасників, яка
передбачається,  незалежно від того,  ким  із  учасників  учинено
правочин щодо розпорядження майном.

     Щодо правочинів, які потребують нотаріального посвідчення та
(або)  державної  реєстрації,  згода  інших  учасників   спільної
сумісної  власності  на  розпорядження майном має бути висловлена
письмово і нотаріально посвідчена.

     3. Правочини  щодо  розпорядження   спільним   майном   може
здійснювати кожний учасник спільної сумісної власності, якщо інше
не передбачається угодою між ними.

     Учасники спільної    сумісної    власності    мають    право
уповноважити   одного   з   них   на   вчинення  правочинів  щодо
розпорядження спільним майном.

     4. Вчинений  одним  із  учасників  правочин,  пов'язаний  із
розпорядженням   спільним   майном,   може  бути  визнаний  судом
недійсним на вимогу  інших  учасників  з  мотивів  відсутності  в
учасника, який вчинив правочин, необхідних повноважень, а також у
зв'язку з обманом або із введенням ним в  оману  інших  учасників
спільної сумісної власності.

     Стаття 365.  Поділ  майна,  що перебуває у спільній сумісній
власності, та виділення з неї частки окремого власника

     1. Учасники спільної сумісної власності мають право на поділ
майна або на виділ з нього окремої частки.

     2. При  поділі  майна,  що  перебуває  у  спільній  сумісній
власності,  передбачається,  що  частки  співвласників  у   праві
спільної  сумісної власності є рівними,  якщо інше не передбачено
законом, угодою сторін або не встановлено судом, коли для цього є
підстави, передбачені законом.

     3. Порядок  поділу  спільної сумісної власності та виділу із
неї частки визначається за правилами статті 362 цього Кодексу.

     Стаття 366.     Власність     селянського     (фермерського)
господарства

     1. У  спільній сумісній власності селянського (фермерського)
господарства перебувають виділені йому у  власність  чи  придбані
ним  земельна  ділянка,  засоби  виробництва,  житловий  будинок,
господарські будівлі, вироблена продукція та інше майно, придбане
для господарства на спільні кошти його членів.

     2. Не   становлять   власності   селянського  (фермерського)
господарства  особисті  трудові  доходи   і   заощадження   члена
селянського (фермерського) господарства,  а також майно, придбане
ним власним коштом або ж одержане на інших  підставах  відповідно
до  цього  Кодексу,  інших  законів  та інших правових актів і не
передане ним у спільну сумісну власність господарства.

     3. У разі утворення селянського (фермерського)  господарства
у  формі  юридичної особи власником майна цього господарства є ця
юридична  особа  в  одній  із  форм  господарських  товариств  чи
кооперативу.

     Стаття 367. Володіння, користування та розпоряджання майном,
що  перебуває   у   спільній   сумісній   власності   селянського
(фермерського) господарства

     1. Володіння,   користування  та  розпоряджання  майном,  що
перебуває   у    спільній    сумісній    власності    селянського
(фермерського)  господарства,  здійснюється за згодою всіх членів
господарства, а в разі незгоди спір вирішується судом.

     2. Правочини   щодо   розпорядження   майном    господарства
вчиняються  главою  господарства  або  ж уповноваженим ним членом
господарства, при цьому в разі відчуження майна, а також при його
заставі необхідна згода усіх членів господарства.

     Стаття 368. Вихід із селянського (фермерського) господарства

     1. У  разі  виходу  одного  або  кількох  членів селянського
(фермерського)  господарства  з  його  складу   (крім   випадків,
передбачених  п.  3  цієї  статті)  земельна  ділянка  та  засоби
виробництва поділу не підлягають.

     2. Той,  хто вийшов із господарства,  має право на одержання
грошової  компенсації,  відповідної  його частці у праві спільної
власності на це майно, яка могла б бути йому виділена при поділі.

     3. Право одержання частки  в  натуральній  формі,  включаючи
поділ  земельної  ділянки та засобів виробництва,  мають ті члени
селянського (фермерського) господарства,  що виходять із нього  з
метою  створення  нового селянського (фермерського) господарства.
При  цьому  виділення  частки  в  натуральній  формі  для  нового
селянського (фермерського) господарства здійснюється таким чином,
щоб  не  позбавити  перше  селянське  (фермерське)   господарство
необхідних для його нормального функціонування виробничих фондів.

     4. Порядок   виплати   компенсації  встановлюється  взаємною
домовленістю усіх членів селянського (фермерського) господарства,
а при недосягненні такої домовленості спір вирішується в судовому
порядку.

     Стаття 369.   Припинення   права    власності    селянського
(фермерського) господарства

     1. Спільна   сумісна  власність  селянського  (фермерського)
господарства припиняється поділом господарства на два чи  більше,
а також виходом із нього всіх його членів.

     2. При поділі селянського (фермерського) господарства на два
і більше застосовуються правила статті 365 цього Кодексу.

     3. У разі припинення селянського (фермерського) господарства
у  зв'язку  з  виходом  із  нього  всіх його членів або за іншими
підставами,  передбаченими законом,  його  майно,  що  залишилося
після   сплати   податків  та  інших  платежів,  належить  членам
колишнього господарства за правом спільної сумісної  власності  і
може  підлягати  поділу  між  ними  відповідно  до  правил  цього
Кодексу.

     Правовий режим земельної ділянки у цих випадках визначається
за правилами, встановленими законодавчими актами про землю.

     Глава 27. Право власності на землю

     Стаття 370. Земля як об'єкт права власності

     1. Земля  є  основним національним багатством,  що перебуває
під особливою охороною держави.

     2. Розмір  і  територіальні  межі  земельної  ділянки,   яка
перебуває у власності відповідної особи,  визначаються у порядку,
встановленому цим Кодексом,  Земельним кодексом й іншими законами
та правовими актами.

     3. Право   власності  на  земельну  ділянку  поширюється  на
поверхневий  (ґрунтовий)  шар,  який  знаходиться  у  межах  цієї
ділянки,  на  шари  ґрунту,  що знаходяться під нею,  на замкнені
водойми, а також на рослини, що знаходяться на ній.

     4. Особа,  що має право власності на земельну ділянку,  може
використовувати  на  свій  розсуд  все,  що знаходиться над і під
поверхнею цієї ділянки,  якщо інше не  передбачено  законами  про
надра,  про використання повітряного простору, іншими законами та
не порушує прав третіх осіб.

     Стаття 371. Набуття права власності на землю

     1. Право  власності  на  землю   гарантується   Конституцією
України.

     2. Право  власності  на  землю  набувається і реалізовується
фізичними та юридичними особами  й  державою  та  територіальними
громадами виключно відповідно до закону.

     3. Надана у власність земельна ділянка підлягає обов'язковій
державній реєстрації згідно із законом.  Право власності  на  неї
виникає з моменту реєстрації.

     Стаття 372. Право власності на землю фізичних осіб

     1. Право мати земельну ділянку у власності належить фізичним
особам,  які  є  громадянами  України.  За  іноземними  фізичними
особами,  а також за особами без громадянства це право визнається
лише у випадках, передбачених законом.

     2. Земельні ділянки,  що перебувають  у  власності  фізичних
осіб,    можуть   використовуватися   для   ведення   селянського
(фермерського)    господарства,     індивідуального     житлового
будівництва   та  ведення  підсобного  господарства  у  містах  і
сільських  населених  пунктах,  для   садівництва,   городництва,
тваринництва, а також для інших цілей, передбачених законом.

     Стаття 373. Право власності на землю юридичних осіб

     Право мати   земельну  ділянку  у  власності  визнається  за
юридичними особами,  яким вона надається  згідно  з  її  цільовим
призначенням   і  з  додержанням  вимог,  встановлених  Земельним
кодексом та іншими законами.  За іноземними юридичними особами це
право визнається лише у випадках, передбачених законом.

     Стаття 373-1.  Право власності на земельні ділянки іноземної
держави, міжнародних організацій.

     За іноземними державами і міжнародними  організаціями  право
мати   земельну   ділянку  визнається  у  випадках,  передбачених
законом.

     Стаття 373-2. Права власника земельної ділянки

     1. Власник земельної ділянки має право використовувати її на
власний розсуд, але відповідно до її цільового призначення.

     2. Власник  має право без будь-яких обмежень закладати сади,
виноградники, пасіки тощо.

     3. Власник     має      право      вільно      користуватися
загально-поширеними   корисними   копалинами,   торфом,   лісними
угіддями, водними об'єктами, прісними підземними водами.

     4. Власник має право споруджувати межеві знаки,  огорожі  за
погодженням із власником сусідньої земельної ділянки.

     Стаття 373-3. Обов'язки власника земельної ділянки.

     Власник земельної ділянки зобов'язаний:

     1) ефективно  використовувати земельну ділянку відповідно до
її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати
природоохоронні технології виробництва, утримуватись від дій, які
могли б привести до погіршення екологічної ситуації;

     2) здійснювати комплекс заходів по охороні землі;

     3) дотримуватися  правил  добросусідства  з   власниками   і
користувачами  суміжних  земельних  ділянок:  а) утримуватися від
спуску на сусідню ділянку стічних вод;  б)  у  разі  використання
отрутохімікатів  та  мінеральних  добрив вживати заходів до того,
щоб  усунути  можливість  їх  проникнення  на  сусідню   земельну
ділянку,   а   також   сповіщати  про  час  їх  використання;  в)
споруджувати будівлі,  насаджувати  дерева  тощо  на  відповідній
відстані  від  сусідньої земельної ділянки;  г) обрізати гілки та
коріння дерев,  що виходять за межу сусідньої ділянки; плоди, які
є  на  гілці,  що  вийшла  за межу сусідньої ділянки,  є спільною
власністю сусідів.

     Стаття 374. Право власника на забудову земельної ділянки

     1. Власник земельної ділянки може зводити на  ньому  будівлі
та споруди, закриті водойми, здійснювати перебудову або знесення,
а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

     2. Власник земельної  ділянки  набуває  право  власності  на
зведені  ним будівлі,  споруди та інше нерухоме майно,  яке міцно
з'єднане або з землею безпосередньо,  або з іншими  будівлями  та
спорудами, - якщо останні не становлять частини іншого нерухомого
майна.  Якщо  будівлі  або   споруди   підлягають   нотаріальному
посвідченню  та  державній  реєстрації,  право  власності  на них
виникає з моменту такої реєстрації.

     3. Право власника на  забудову  здійснюється  ним  за  умови
додержання архітектурних,  будівельних, санітарних та екологічних
норм і правил,  а також за умови додержання вимог про призначення
земельної ділянки.

     4. Правові    наслідки   самочинної   забудови,   здійсненої
власником на його земельній  ділянці,  визначаються  статтею  328
цього Кодексу.

     5. При   відчуженні   будівлі   або  споруди  разом  з  ними
переходить і право власності на земельну ділянку,  на  якій  вони
знаходяться  і  яка  належить власникові,  без зміни її цільового
призначення та у розмірах,  визначених договором.  У  разі  зміни
цільового  призначення  земельної  ділянки надання її у власність
провадиться в порядку надання земельних ділянок згідно із законом
та іншими правовими актами.

     Якщо у  договорі  про відчуження будівлі або споруди сторони
не  обумовили  розмірів  земельної  ділянки,  яка  переходить  до
набувача будівлі або споруди, останній набуває право власності на
ту частину земельної ділянки,  яка зайнята будівлею або спорудою,
а також є необхідною для її використання. У разі виникнення спору
про розмір земельної ділянки, необхідної для використання будівлі
або споруди, він вирішується судом.

     6. При  відчуженні  будівлі  або  споруди,  розташованої  на
земельній ділянці, наданій власникові цієї будівлі або споруди на
праві користування,  разом з ними переходить і право користування
тією частиною земельної ділянки,  на якій  розташоване  зазначене
нерухоме майно і яка необхідна для його обслуговування.

     Стаття 375. Звернення стягнення на земельну ділянку

     Звернення стягнення на земельну ділянку за зобов'язаннями її
власника допускається на підставі  рішення  суду  та  в  порядку,
передбаченому законом.

     Стаття 376.  Викуп  земельної  ділянки  для  потреб держави,
Автономної Республіки Крим та територіальної громади

     1. Земельна ділянка або її частина можуть бути  викуплені  у
власника  для  потреб  держави,  Автономної  Республіки  Крим  та
територіальної громади.

     2. Рішення про викуп земельної ділянки приймається судом  за
позовом  відповідного органу держави,  Автономної Республіки Крим
та територіальної громади.

     3. Власник земельної ділянки має бути не пізніше ніж за  рік
до вчинення позову письмово сповіщений про викуп.

     Стаття 377.  Права власника земельної ділянки,  яка підлягає
викупу

     Власник земельної   ділянки,   попереджений   про   майбутнє
вчинення  позову,  має право здійснювати свої права на ділянку на
власний  розсуд,  а  також  здійснити  необхідні   витрати,   які
забезпечують  використання  ділянки відповідно до її призначення.
При цьому,  однак,  власник несе ризик покладення  на  нього  при
визначенні  викупної  ціни  земельної  ділянки  (стаття 378 цього
Кодексу) витрат і збитків, пов'язаних із здійсненням у зазначений
період на земельній ділянці нового будівництва,  із розширенням і
реконструкцією будівель і споруд та із зниженням  ціни  земельної
ділянки внаслідок її обтяження правами інших осіб.

     Стаття 378. Викупна ціна земельної ділянки

     1. Плата за земельну ділянку,  яка викуповується на підставі
рішення  суду  (викупна  ціна),  строки  та  інші  умови   викупу
визначаються  домовленістю з власником ділянки,  а в разі спору -
судом.

     2. При визначенні викупної ціни  судом  до  неї  включаються
ринкова   вартість  земельної  ділянки  і  нерухомого  майна,  що
знаходиться на ній,  та всі збитки,  завдані  власникові  викупом
земельної ділянки (у тому числі втрачена вигода),  які він несе у
зв'язку з достроковим припиненням своїх зобов'язань перед третіми
особами.

     3. За   угодою   з   власником   йому  замість  ділянки,  що
викуповується,  може бути надана органом,  який вчинив позов  про
викуп земельної ділянки,  інша земельна ділянка,  із зарахуванням
її вартості до викупної ціни.

     Стаття 379.  Припинення права власності на земельну ділянку,
яка   використовується   з   порушенням   правил  цього  Кодексу,
Земельного кодексу та інших законів

     1. Право власності на земельну ділянку може  бути  припинене
судом  за  позовом  відповідного  державного  органу  у випадках,
передбачених цим Кодексом, Земельним кодексом та іншими законами.

     2. Відповідний державний орган,  який  приймає  рішення  про
припинення  права  власності  на  земельну  ділянку на підставах,
передбачених цим Кодексом,  зобов'язаний у  порядку,  визначеному
Земельним   кодексом   та   іншими   правовими  актами,  завчасно
попередити власника ділянки про допущені порушення.

     3. У  разі  якщо   земельна   ділянка   використовується   з
порушенням  закону,  управоможений  орган  до  звернення у суд із
позовом зобов'язаний завчасно  попередити  власника  ділянки  про
допущені ним порушення з метою їх усунення.

     У разі  ухвалення  рішення про припинення права власності на
земельну   ділянку,    яка    використовується    з    порушенням
законодавства,  вказана  ділянка,  яка  вилучається,  надходить у
розпорядження  органів  державної  влади  або  органів  місцевого
самоврядування.

     Глава 28. Право власності на житлове приміщення

     Стаття 379-1. Поняття помешкання

     Помешканням є   будинки,   квартири,  інші  приміщення,  які
призначені та придатні для постійного проживання в них".

     Стаття 380. Житловий будинок як об'єкт права власності

     1. Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена
з    дотриманням    вимог,   що   встановлені   законом,   іншими
нормативноправовими актами і  призначена  для  постійного  у  ній
проживання.    До    складу   житлового   будинку   входять   усі
господарсько-побутові   будівлі   (сараї,   гаражі   тощо),    що
обслуговують  житловий  будинок  і  розташовані  на  одній  з ним
ділянці.

     2. Право власності на житловий  будинок  підлягає  державній
реєстрації.

     Стаття 381. Квартира як об'єкт права власності

     1. Під  квартирою  мається  на увазі ізольоване помешкання в
будинку  капітального  типу,  придатне  для  постійного  у  ньому
проживання однієї особи або однієї сім'ї,  і таке,  що відповідає
передбаченим у законі санітарно-технічним вимогам.

     2. Власникові квартири у багатоквартирному будинку  разом  з
житловим   приміщенням   та   елементами   благоустрою   у  цьому
приміщенні, яке йому належить за правом приватної власності і яке
він займає під квартиру,  належить також частка у праві власності
на спільне майно будинку.

     3. Власникові квартири у багатоквартирному будинку  належать
за   правом   спільної  часткової  власності  спільні  приміщення
будинку,  опорні  конструкції  будинку,  механічне,   електричне,
сантехнічне  та інше обладнання за межами або всередині квартири,
яке обслуговує більше однієї квартири,  а також споруди, будівлі,
які  призначені для забезпечення потреб всіх мешканців будинку та
власників нежитлових приміщень.

     Розмір часток власників квартир у праві власності на спільне
майно  та порядок поділення будинку між його власниками,  порядок
здійснення  витрат  на  утримання  та  збереження   цього   майна
визначаються відповідно до житлових законів.

     4. Власник  квартири  не має права відчужувати свою частку у
праві власності на  спільне  майно  житлового  будинку,  а  також
вчиняти  інші  дії,  які  мають  наслідком  передання цієї частки
окремо від права власності на квартиру.

     Стаття 382. Права власника житлового будинку та квартири

     1. Власник  житлового  будинку  має  право   володіти   ним,
використовувати його та розпоряджатися ним на свій розсуд.

     2. Власник  квартири  має  право відчужувати квартиру цілком
або  в  частині  (окремі  житлові  приміщення),  віддавати  її  в
заставу,  не  запитуючи  згоди  на це в інших власників квартир у
багатоквартирному будинку чи у товариства власників квартир.

     Інші власники квартир у багатоквартирному  будинку,  наймачі
або  товариство  власників  квартир  права  переважної купівлі не
мають.

     Відчуження або застава житлового будинку чи квартири, в яких
проживають  або мають частку в праві спільної часткової власності
на  квартиру  неповнолітні  члени  сім'ї  власника,  допускається
тільки за письмовою згодою органів опіки та піклування.

     3. Власник  квартири  може  використовувати  її для власного
проживання,  проживання членів своєї сім'ї,  інших осіб і не  має
права використовувати її для промислового виробництва.

     4. Житлові  приміщення  у  квартирі,  а  також  уся квартира
можуть здаватися власником у найм або в  безоплатне  користування
для проживання іншим особам на підставі договору або закону.

     5. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і
зміни у  квартирі,  наданої  йому  для  використання  як  єдиного
цілого,  -  за  умови,  що ці зміни не завдадуть матеріальної або
моральної  шкоди  іншим  власникам  квартир  у  багатоквартирному
будинку  та  не  суперечитимуть  санітарно-технічним  правилам  і
правилам експлуатації будинку.

     Стаття 383.  Права житлобудівного і житлового кооперативу, а
також  членів  цих кооперативів на невикуплену квартиру в будинку
кооперативу

     1. Власником невикупленої квартири в  будинку,  що  належить
житлобудівному    або   житловому   кооперативу,   є   відповідно
житлобудівний або житловий кооператив.

     2. Член житлобудівного або житлового кооперативу  має  право
володіння   і   користування,   а   зі   згоди  кооперативу  -  і
розпоряджання житловим приміщенням,  яке  він  займає  в  будинку
кооперативу, до викупу ним наданої йому кооперативом квартири.

     3. Після  викупу членом кооперативу зазначеної квартири вона
переходить  у  його  власність.  Оформлення  права  власності  на
квартиру провадиться згідно із законом і правовими актами.

     Стаття 384. Товариство власників квартир

     1. Власники    квартир    для    забезпечення   експлуатації
багатоквартирного  будинку,  користування  квартирами  та   своїм
спільним майном утворюють товариство власників квартир (житла).

     2. Товариство   власників   квартир   є   організацією,   що
створюється та діє згідно із законом про зазначене товариство.

     3. Товариство власників квартир є юридичною особою.

     4. Кожний власник квартири,  у тому числі  учасник  спільної
часткової  та  спільної  сумісної власності,  є членом товариства
власників  квартир.  Як  тільки  він  перестає   бути   власником
квартири, його членство припиняється.

     5. Товариство власників квартир здійснює управління спільним
майном житлового будинку та  території,  що  до  нього  належить,
стежить  за  виконанням зобов'язань власників квартир щодо оплати
витрат на збереження та на утримання будинку,  організовує в разі
необхідності капітальний ремонт житлового будинку.

     6. У  межах повноважень,  визначених статутом товариства або
законом,  товариство власників квартир може представляти  кожного
із власників квартир як у юридичних, так і в інших діях.

     Глава 29. Захист права власності

     Стаття 385. Основні засади захисту права власності

     1. Держава  забезпечує  рівний  захист  прав  усіх суб'єктів
права власності.

     2. Ніхто  не  може  бути   протиправно   позбавлений   права
власності.

     3. Власник  має право вимагати усунення всяких порушень його
права,  хоча б ці порушення і не були  пов'язані  з  позбавленням
володіння,  а  також  вимагати  усунення  будь-яких  перешкод або
сумнівів  з  боку  інших  осіб  у  правоможності  здійснення  ним
володіння, користування або розпоряджання належним йому майном.

     4. У разі завдання власникові внаслідок порушення його права
збитків власник має право вимагати повного їх відшкодування.

     Стаття 386. Непорушність права приватної власності

     1. Право приватної власності є непорушним.

     2. Примусове відчуження об'єктів права  приватної  власності
може  бути  застосоване  лише  як  виняток  з  мотивів суспільної
необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за
умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

     3. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності з
мотивів суспільної необхідності з наступним повним відшкодуванням
їх  вартості  допускається  як  виняток лише в умовах воєнного чи
надзвичайного стану.

     Стаття 387.   Витребування   майна   власником   із   чужого
незаконного володіння

     Власник має   право   витребувати   своє   майно  із  чужого
незаконного  володіння.  Незаконним  визнається   володіння   без
відповідної правової підстави.

     Стаття 388.  Витребування майна власником від добросовісного
набувача

     1. Якщо майно оплатно придбане в особи,  яка не  мала  права
його  відчужувати,  про що набувач не знав і не повинен був знати
(добросовісний набувач),  власник має право витребувати це  майно
від набувача лише у тому разі,  якщо майно загублене власником чи
особою,  якій майно було передане власником у володіння або  було
вкрадене у них,  або якщо воно вибуло з їх володіння іншим шляхом
поза їх волею.

     2. Витребування майна за підставами, зазначеними в п. 1 цієї
статті,  не  допускається,  якщо  майно  було  продане у порядку,
встановленому для виконання судових рішень.

     3. Якщо майно було набуте безоплатно в особи,  яка  не  мала
права  його  відчужувати,  власник  має право витребувати майно в
усіх випадках.

     Стаття 389.  Наслідки відмови власникові у витребуванні його
майна

     У випадках,  передбачених  статтею  387 цього Кодексу,  якщо
власникові було відмовлено у витребуванні майна,  право власності
визнається за добросовісним набувачем.

     Стаття 390. Витребування грошей та цінних паперів

     Гроші, а  також  цінні  папери на пред'явника не можуть бути
витребувані від добросовісного набувача.

     Стаття 391. Розрахунки при витребуванні речей із незаконного
володіння

     1. При  витребуванні  майна  із чужого незаконного володіння
власник має право вимагати від особи,  яка знала або повинна була
знати,  що  її  володіння є незаконним (недобросовісний набувач),
повернення або відшкодування усіх доходів, що їх особа набула або
мала набути за весь час володіння.  Від добросовісного ж набувача
- усіх доходів,  що він їх набув або мав би набути з  часу,  коли
дізнався  або повинен був дізнатися про неправомірність володіння
чи отримав повістку за позовом власника про повернення майна.

     2. Володілець - як добросовісний,  так і недобросовісний - у
свою   чергу   має  право  вимагати  від  власника  відшкодування
здійснених ним необхідних витрат на майно з того  часу,  з  якого
власникові належать доходи на майно.

     3. Добросовісний  володілець  має  право  залишити  за собою
здійснені ним поліпшення,  якщо вони можуть  бути  відділені  від
речі  без  завдання  їй  шкоди.  Якщо  поліпшення  не можуть бути
відділені від речі,  добросовісний володілець має право  вимагати
відшкодування  здійснених  ним  на  поліпшення  витрат,  - але не
більше ніж у розмірах збільшення вартості речі.

     Стаття 392.  Захист  права  власності   від   порушень,   не
пов'язаних із позбавленням володіння

     1. Власник  має  право  вимагати усунення будь-яких порушень
його  прав,  які  можуть  бути  і  не  пов'язані  з  позбавленням
володіння.

     2. Власник,  який  має  підстави  очікувати  порушення свого
права власності іншою особою,  може звернутися до суду з вимогою,
аби  ця  особа  утрималася  від дій чи бездіяльності,  які можуть
порушити право  власника,  -  під  загрозою  відповідальності  за
шкоду, що може бути завдана.

     Стаття 393. Позов про визнання права власності

     Особа, яка   є  власником  майна,  може  вчинити  позов  про
визнання  її  прав  власника,  якщо  ці  права  оспорюються,   не
визнаються   або  заперечуються  іншими  особами,  за  умови,  що
зазначені особи не  перебувають  із  власником  у  зобов'язальних
відносинах щодо спірного майна.

     Стаття 394. Недійсність актів, що порушують право власності

     1. Якщо  внаслідок  прийняття  державним  органом чи органом
територіальної  громади  акта,   який   не   відповідає   чинному
законодавству,   порушуються   права   власника  щодо  володіння,
користування та розпоряджання майном, що йому належить, такий акт
визнається судом недійсним за заявою власника.

     2. Власник, права якого порушені зазначеним актом, має право
вимагати відновлення того становища,  в якому  він  перебував  до
прийняття   цього   акта.   У   разі   неможливості   відновлення
попереднього  становища  збитки,  завдані  власникові   внаслідок
прийняття  зазначеного  акта,  підлягають відшкодуванню державою,
Автономною  Республікою  Крим  або   відповідною   територіальною
громадою.

     Стаття 395. Наслідки припинення законом права власності

     1.У разі  прийняття  закону,  що  припиняє  право  власності
фізичних  або  юридичних  осіб,  завдані   власникові   внаслідок
прийняття такого закону збитки підлягають відшкодуванню у повному
обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення
права  власності - у тому числі підлягає відшкодуванню і втрачена
вигода.

     2. Власник  земельної  ділянки,  житлового  будинку,   інших
будівель  має  право  на  компенсацію,  що пов язана із зниженням
цінності цих об єктів у  результаті  діяльності  підприємств,  що
призвела  до  зниження  рівня  екологічної,  шумової захищенності
території, погіршення природних властивостей землі.

     Розділ ІІ. Інші речеві права

     Глава 30. Захист фактичного володіння

     Стаття 396. Поняття фактичного володіння

     1. Фактичним володінням визнається фактична наявність  майна
в особи, яка вважає його своїм.

     2. Фактичне володіння вважається правомірним доти, доки інше
не буде встановлено судом.

     3. Незаконне   недобросовісне    фактичне    володіння    не
захищається.

     Стаття 397. Суб'єкти фактичного володіння

     1. Суб'єктами  фактичного володіння є особи,  що здатні бути
суб'єктами права власності на це майно.

     2. Фактичне  володіння  майном  осіб  віком  до   14   років
(малолітніх)  та  майном  недієздатних  осіб  здійснюється їхніми
опікунами.

     3. Фактичне володіння майном осіб віком від 14 до  18  років
(неповнолітніх)   здійснюється  відповідно  до  статті  33  цього
Кодексу.

     Стаття 398. Об'єкти фактичного володіння

     Об'єктом фактичного володіння  може  бути  майно,  яке  може
стати об'єктом права власності.

     Стаття 399. Спільне фактичне володіння

     Спільним вважається  фактичне  володіння  одним  і тим самим
майном двох або більше осіб.

     Стаття 400. Виникнення фактичного володіння

     Фактичне володіння виникає в результаті  заволодіння  майном
(односторонній акт) або в результаті передання майна володільцеві
попереднім володільцем.

     Стаття 401. Припинення фактичного володіння

     1. Фактичне володіння  припиняється  у  зв'язку  із  втратою
фактичного   володіння   майном  або  в  результаті  відмови  від
володіння ним.

     2. Відмовитися  від   фактичного   володіння   може   тільки
дієздатна особа.

     Стаття 402. Захист фактичного володіння майном

     1. Держава  забезпечує захист прав усіх суб'єктів володіння,
які володіють майном, у тому числі і від власника.

     2. Володілець має право зажадати своє  майно  від  будь-якої
особи,  що самоправно ним заволоділа, у тому числі і від власника
чи від особи,  яка має на майно інші права,  - оскільки судом  не
визнано право останніх на це майно.

     Стаття 403.  Захист  фактичного  володіння від порушень,  не
пов'язаних із втратою фактичного володіння

     Володілець може вимагати усунення будь-яких  порушень  свого
фактичного   володіння,  навіть  якби  ці  порушення  і  не  були
пов'язані із втратою фактичного володіння майном.

     Статтю 404 виключено

     Стаття 405.  Обов'язок недобросовісного  володільця  негайно
повернути  майно  особі,  яка  має на це майно право власності чи
інше законне право або яка є добросовісним володільцем

     1. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути
майно особі,  яка має на це майно право власності чи інше законне
право,  передбачене законом чи договором, або яка є добросовісним
володільцем цього майна.

     2. У    разі    невиконання    недобросовісним   володільцем
зазначеного  у  п.  1  обов'язку  майно  вилучається  у  нього  у
встановленому законом порядку та передається власникові чи особі,
яка має на це майно інше законне право,  передбачене  законом  чи
договором,   або   передається   особі,   яка   є   добросовісним
володільцем.

     Стаття 406.  Захист володіння майном  до  набуття  на  нього
права власності за давністю володіння (набувальна давність)

     1. До  набуття  права  власності  на  майно  за  набувальною
давністю (стаття 340 цього Кодексу) володілець має таке саме,  як
і власник, право на захист проти третіх осіб, які не є власниками
майна,  а також проти осіб,  які не мають права на  володіння  за
іншою підставою.

     2. У  разі  втрати  володільцем  майна  до набуття ним права
власності на нього  за  давністю  володіння  володілець  не  може
зажадати  це  майно  за  правилами  п.  1 цієї статті,  якщо воно
опинилося у володінні власника чи добросовісного  набувача  цього
майна.

     Глава 31.  Право   обмеженого  користування  чужими  речами
(сервітути)

     Стаття 407. Поняття сервітуту

     Сервітут -  це  право  обмеженого користування чужими речами
(майном) певною  мірою.  Таке  право  може  бути  встановлене  на
користь власника сусідньої земельної ділянки (земельні сервітути)
або на користь певної особи (особисті сервітути).

     Стаття 408.  Право обмеженого користування  чужою  земельною
ділянкою (земельний сервітут)

     1. Земельним    сервітутом   визнається   право   обмеженого
користування  чужою  земельною  ділянкою  та  іншими   природними
ресурсами.  Він може полягати в праві проходу, проїзду через чужу
земельну ділянку,  прокладання  та  експлуатації  ліній  передач,
зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації,
випасу  худоби,  сінокосу  тощо,  а  також   в   інших   способах
задоволення   потреб,   які   не   можуть  бути  забезпечені  без
встановлення сервітуту.

     2. Власник земельної ділянки має право вимагати від власника
сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника
іншої земельної ділянки  (далі  -  сусідньої  земельної  ділянки)
надання права обмеженого користування земельною ділянкою,  якщо в
нього  немає  тих  вигід,  заради  яких  має  бути   встановлений
сервітут.

     3. На  умовах  та в порядку,  передбачених у пп.  1,  2 цієї
статті,  сервітут може бути встановлений в інтересах та на вимогу
особи,  яка законно володіє земельною ділянкою чи іншим нерухомим
майном на іншій правовій підставі.

     4. Право  обмеженого  користування  (сервітут)   може   бути
встановлено і на інше нерухоме майно (будинки,  будівлі,  споруди
тощо),  обмежене користування  якими  необхідне  для  задоволення
потреб іншого власника нерухомого майна.

     5. Земельні  сервітути  встановлюються  на визначений або на
невизначений строк.

     Стаття 409.  Право користування  чужим  рухомим  майном  без
одержання доходу (узус)

     Право користування чужим рухомим майном без одержання доходу
(узус) надається його власником певній особі на визначений  строк
або довічно.

     Стаття 410.  Право  членів  сім'ї  власника  на користування
помешканням, яке йому належить

     1. Члени сім'ї власника помешкання,  які проживають разом  з
ним, мають право на користування цим помешканням.

     Житлове приміщення,    яке   вони   мають   право   займати,
визначається власником.

     2. Член  сім'ї  власника   помешкання   втрачає   право   на
проживання  у  ньому  у разі його відсутності без поважних причин
понад 1 рік.

     3. Перехід права власності на житловий будинок або  квартиру
до  іншої  особи не є підставою для припинення права користування
житловим приміщенням членами сім'ї попереднього власника,  яке  у
них існувало.

     Статтю 411 вилучено.

     Стаття 412.  Право  користування  чужим майном із одержанням
доходів (узуфрукт)

     1. Право користування чужим майном із одержанням доходів від
нього  надається  власником  певній особі на визначений строк або
довічно.

     2. Суб'єкт цього сервітуту має право  на  одержання  доходів
від майна,  на яке встановлено зазначений сервітут, у розмірі, що
визначається сервітутом.

     Стаття 413. Встановлення сервітутів

     1. Сервітути можуть  бути  встановлені  законом,  заповітом,
постановою суду, а також давністю користування.

     2. Земельний  сервітут  може бути встановлений договором про
встановлення сервітуту між особою,  яка просить про  встановлення
сервітуту  та  власником  земельної  ділянки,  яка  буде обмежена
сервітутом.

     Договір про  встановлення  земельного   сервітуту   підлягає
реєстрації  в  порядку,  встановленому  для реєстрації нерухомого
майна.

     В разі недосягнення домовленності про встановлення сервітуту
та  про  його  умови спір вирішується судом за позовом особи,  що
вимагає встановлення сервітуту."

     Стаття 414. Зміст сервітутних прав

     1. Суб'єкти сервітутного права  можуть  користуватися  чужим
майном лише у межах, визначених сервітутом.

     2. Особа,  зобов'язана надати сервітут, не може перешкоджати
суб'єктові  сервітутного   права   користуватися   майном,   якщо
користування здійснюється у межах сервітуту правомірно.

     3. Обмеження,   встановлені   сервітутом,   не   позбавляють
власника майна права на володіння,  користування та розпоряджання
цим майном.

     4. Власник  майна,  обтяженого сервітутом,  має право - якщо
інше не передбачено законом - вимагати від суб'єкта  сервітутного
права,  в інтересах якого встановлено сервітут, відповідної плати
за користування майном.

     5. Сервітут    не    може    бути    самостійним    об'єктом
купівлі-продажу  чи  застави  і  не може передаватися у будь-який
інший спосіб особам,  що не є власниками майна,  для забезпечення
користування яким встановлено сервітут.

     6. Земельний сервітут зберігає свою чинність у разі переходу
до інших осіб права власності на  земельну  ділянку  чи  на  інше
нерухоме майно, обтяжене сервітутом.

     7. Власникові  земельної ділянки чи іншого нерухомого майна,
на яке встановлено  сервітут,  мають  бути  відшкодовані  збитки,
завдані внаслідок користування сервітутом.

     Стаття 415. Припинення сервітутів

     1. Сервітути припиняються:

     1) поєднанням  в  одній  особі суб'єкта сервітутного права і
власника майна, на яке встановлено сервітут;

     2) відмовою  суб'єкта  сервітутного  права  від   подальшого
використання сервітуту;

     3) рішенням суду;

     4) спливом строку, на який було встановлено сервітут;

     5) у  разі  зникнення  підстав,  на  яких  було  встановлено
сервітут;

     6) невикористанням сервітуту протягом трьох років;

     7) смертю особи,  на користь якої було встановлено особистий
сервітут.

     2. Власник  має  право  вимагати припинення сервітуту,  якщо
земельна ділянка, яка йому належить, не може використовуватися за
своїм цільовим призначенням через наявність сервітуту.

     Стаття 416. Захист сервітутних прав

     Положення про  захист  права власності (статті 385-395 цього
Кодексу)  поширюються  також   на   сервітутні   права.   Суб'єкт
сервітутного  права  може  захищати своє право також від посягань
власника майна, обмеженого сервітутом.

     Глава 32.  Право користування чужою земельною  ділянкою  для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

     Стаття 417.  Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

     1. Право   користування   чужою   земельною   ділянкою   для
сільськогосподарських   потреб   (емфітевзис)   -   це  строкове,
відчужуване і таке,  що успадковується право  використання  чужої
земельної ділянки для сільськогосподарських потреб.

     2. Право   користування   чужою   земельною   ділянкою   для
сільськогосподарських   потреб   встановлюється   договором   про
встановлення   емфітевзису  між  власником  земельної  ділянки  і
особою,  що виявила бажання користуватися в своїх інтересах  цією
земельною  ділянкою  для  сільськогосподарських  потреб  (далі  -
емфітевта).

     Стаття 417-1.  Строк договору про надання права користування
земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб

     Строк договору визначається домовленістю сторін.

     Сторони можуть  укласти  зазначений  договір на невизначений
строк.  В  цьому  разі  кожна  із  сторін  може  відмовитися  від
договору, попередивши про це другу сторону не менш як за 1 рік до
такої відмови."

     Стаття 418.  Права та обов'язки власника землі,  переданої в
емфітевзис

     1. Власник   землі   має   право   вимагати   від  емфітевти
використання землі за призначенням, обумовленим у договорі.

     2. Власник землі має переважне право на  викуп  емфітевзису,
що відчужується емфітевтою третім особам.

     3. Власник  землі  має  право  на винагороду за використання
землі.  Розмір винагороди,  її форма, умови, порядок та строки її
виплати визначаються договором між власником землі та емфітевтою.

     4. При   відчуженні  емфітевзису  емфітевтою  третім  особам
власник землі має право на визначену договором частину  від  ціни
продажу (процент).

     5. Власник  землі  не може перешкоджати користуванню землею,
що передана ним у емфітевзис.

     Стаття 419. Права та обов'язки користувача земельної ділянки
(емфітевти)

     1. Користувач  має  право  користуватися  земельною ділянкою
власника  в  повному  обсязі  та  за  призначенням,   обумовленим
договором.

     2. Користувач   має  право  відчужувати  право  користування
шляхом продажу будь-кому,  в  тому  числі  і  власнику  земельної
ділянки.   При  продажу  права  користування  земельною  ділянкою
користувач зобов'язаний  своєчасно  сповістити  про  це  власника
землі.   Якщо   продаж  права  користування  буде  здійснено  без
сповіщення про це власника земельної ділянки,  останній має право
вимагати через суд визнання продажу недійсним.

     3. Користувач  земельної ділянки зобов'язаний виплачувати її
власнику обумовлену  винагороду  за  користування  нею,  а  також
здійснювати  інші  платежі,  пов'язані  з користуванням земельною
ділянкою, та справляти встановлені щодо неї повинності.

     4. Користувач   зобов'язаний    ефективно    використовувати
земельну   ділянку   відповідно   до  її  цільового  призначення,
підвищувати   її   родючість,    застосовувати    природоохоронні
технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть привести
до погіршення екологічної ситуації.

     Стаття 420.    Припинення   права   користування   земельною
ділянкою, переданою для сільськогосподарських потреб

     Право користування земельною ділянкою припиняється:

     а) поєднанням  в  одній  особі власника земельної ділянки та
користувача;

     б) спливом строку договору;

     в) вилученням  земельної   ділянки   для   загальнодержавних
потреб;

     г) рішенням суду.

     Стаття 421. Захист емфітевзису

     Положення про  захист  права власності (статті 385-395 цього
Кодексу) поширюються також на емфітевзис.  Емфітевта має право на
захист своїх прав,  що випливають із емфітевзису, також на захист
від посягань власника землі, на яку встановлено емфітевзис.

     Глава 33.  Право  користування  чужою земельною ділянкою для
забудови (суперфіцій)

     Стаття 422. Поняття і підстави виникнення права користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)

     1. Власник земельної ділянки  має  право  надавати  земельну
ділянку  або  її  частину  в користування - фізичній чи юридичній
особі    -    для     будівництва     промислових,     побутових,
соціально-культурних,   житлових   та  інших  споруд  і  будівель
безплатно або за обумовлену плату.

     2. Власник  нерухомого  майна  (будівлі  або  споруди),   що
побудоване на земельній ділянці,  переданій йому в користування -
суперфіціарій  -  має  довгострокове,  відчужуване  і  таке,   що
успадковується право користування цією ділянкою.

     3. Право  користування чужою земельною ділянкою для забудови
(суперфіцій)  може  бути  встановлено  законом,   договором   або
заповітом на визначений або невизначений строк.

     Стаття 422-1.  Права  та  обов'язки права власника земельної
ділянки, наданої для забудови

     1. Власник земельної  ділянки,  переданої  іншій  особі  для
забудови, має право на плату за користування нею.

     Якщо земельна  ділянка  забудована  промисловими  об'єктами,
договором може бути передбачено право власника земельної  ділянки
на частку доходу землекористувача.

     2. Власник    земельної    ділянки   має   право   володіти,
користуватися  і  розпоряджатися  нею  в   обсязі,   необмеженому
суперфіцієм.

     Перехід права власності на земельну ділянку до інших осіб не
є  підставою  для  припинення  чи  зміни   належного   власникові
нерухомого майна права користування цією ділянкою.

     3. Власник   земельної   ділянки   має  права  вимагати  від
суперфіціарія використовувати її відповідно до умов суперфіцію.

     4. Власник  земельної  ділянки  не  може   припинити   право
користування  нею за своїм одностороннім волевиявленням,  а також
перешкоджати користуватися земельною ділянкою,  що  передана  для
забудови.

     Стаття 422-2. Право і обов'язки землекористувача

     1. Землекористувач   має   право   користуватися   земельною
ділянкою у повному обсязі, визначеному договором.

     2. Землекористувач має право власності на нерухоме майно, що
збудовано,  споруджено  на земельній ділянці,  переданій йому для
забудови.

     3. Землекористувач  має  право  володіти,  користуватися   і
розпоряджатися нерухомістю,  що знаходиться на земельній ділянці,
переданій йому для забудови відповідно до чинного законодавства.

     4. При переході права власності на нерухоме майно  до  інших
осіб  набувач  набуває  також  і  право  користування відповідною
частиною земельної ділянки на тих самих умовах і  в  тому  самому
обсязі, що й попередній власник нерухомого майна.

     5. Землекористувач    зобов'язаний    вносити    плату    за
користування  чужою  земельною  ділянкою,  переданою   йому   для
забудови,   а  також  інші  платежі,  пов'язані  з  користуванням
земельною  ділянкою,  та  справляти  встановлені  щодо  неї  інші
повинності.

     6. Землекористувач несе також обов'язки, передбачені статтею
419 цього Кодексу.

     Стаття 423.  Наслідки втрати  права  користування  земельною
ділянкою власником нерухомого майна

     1. У разі припинення суперфіцію право на нерухоме майно,  що
залишилося  на  земельній  ділянці,   визначається   угодою   між
власником ділянки і власником нерухомого майна.

     2. У   разі  відсутності  угоди  наслідки  припинення  права
користування ділянкою визначаються судом.

     3. Власник земельної ділянки має право вимагати від власника
нерухомого майна його знесення та приведення ділянки до стану,  в
якому вона була до встановлення суперфіцію.

     У разі якщо знесення будівлі або споруди,  що знаходиться на
земельній ділянці,  заборонене законом (житлові будинки, пам'ятки
історії та культури тощо) або ж є недоцільним у зв'язку  з  явним
перевищенням  вартості  будівлі  чи  споруди порівняно з вартістю
відведеної  під  них  землі,  суд  може  з  урахуванням   підстав
припинення  права  користування земельною ділянкою і за наявності
відповідних вимог сторін:

     1) визнати або право власника нерухомого майна на  придбання
права власності на земельну ділянку, на якій знаходиться нерухоме
майно,  або  право  власника  земельної  ділянки   на   придбання
нерухомого майна, що залишилося на земельній ділянці;

     2) визначити  власникові нерухомого майна умови користування
земельною ділянкою на новий строк.

     Стаття 424.  Припинення права користування  чужою  земельною
ділянкою

     1. Право користування чужою земельною ділянкою,  що передана
для забудови припиняється:

     1) поєднанням в одній особі власника  земельної  ділянки  та
землекористувача;

     2) спливом строку договору;

     3) відмовою  землекористувача  від  права користування чужою
земельною ділянкою;

     4) судовим рішенням;

     5) в разі  невикористання  земельної  ділянки  для  забудови
протягом трьох років від набуття чинності договору.

     Стаття 425. Захист суперфіцію

     Положення про  захист  права власності (статті 385-395 цього
Кодексу)  поширюються  також  на  суперфіцій.   Суперфіцій   може
захищатися також від посягань власника землі,  на яку встановлено
суперфіцій.

                      КНИГА ЧЕТВЕРТА.
               ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

     Глава 34. Загальні положення про інтелектуальну власність

     Стаття 426. Об'єкти права інтелектуальної власності

     До об'єктів інтелектуальної власності належать:

     1) результати інтелектуальної діяльності:

     - витвори науки, літератури і мистецтва;

     - виконання   творів,   фонограми   і  передачі  організацій
мовлення;

     - винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

     - селекційні досягнення;

     - топографії (топології) інтегральних схем;

     - нерозкрита  (конфіденційна)  інформація,  у   тому   числі
секрети виробництва (ноу-хау);

     2) засоби  індивідуалізації  учасників  цивільного  обороту,
товарів або послуг:

     - фірмові найменування;

     - знаки для товарів і послуг;

     - найменування  місць  походження  (зазначення   походження)
товарів;

     3) інші   результати  інтелектуальної  діяльності  і  засоби
індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг у
випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

     Стаття 427.    Підстави    виникнення    прав   на   об'єкти
інтелектуальної власності

     Права на  об'єкти  інтелектуальної  власності  виникають  за
фактом  їх  створення  або  внаслідок надання їм правової охорони
уповноваженим державним  органом  у  випадках  і  в  порядку,  що
передбачені цим Кодексом або іншими законами.

     Умови надання  правової охорони нерозкритій (конфіденційній)
інформації визначаються законом.

     Стаття 428.  Особисті немайнові і майнові права  на  об'єкти
інтелектуальної власності

     1. Авторам  результатів  інтелектуальної діяльності належать
щодо них особисті немайнові і майнові права.

     Особисті немайнові права  належать  авторові  незалежно  від
його майнових прав і зберігаються за ним у випадках переходу його
майнових прав на результати інтелектуальної діяльності  до  іншої
особи.

     2. Володільцям  права  на  засоби індивідуалізації учасників
цивільного   обороту,   товарів   і   послуг   (далі   -   засоби
індивідуалізації) належать щодо них майнові права.

     3. Право   визнаватися  автором  результату  інтелектуальної
діяльності (право авторства)  є  особистим  немайновим  правом  і
належить  тільки  особі,  творчою  працею якої створено результат
інтелектуальної діяльності.

     Право авторства  є  таким,   що   не   відчужується   і   не
передається.

     Якщо результат  створений  спільною  працею  двох або більше
осіб,  вони визнаються співавторами.  Стосовно до  окремих  видів
результатів інтелектуальної діяльності законом може бути обмежено
коло осіб, які визнаються співавторами твору в цілому.

     Стаття 429.  Виключні  права  на   об'єкти   інтелектуальної
власності

     1. Володільцеві  майнових  прав на результат інтелектуальної
діяльності або засобів індивідуалізації належить  виключне  право
правомірно  використовувати  цей об'єкт інтелектуальної власності
на свій розсуд у будь-якій формі та у будь-який спосіб.

     Використання іншими особами інтелектуальної власності,  щодо
яких  їх правоволодільцеві належить виключне право,  допускається
тільки з дозволу правоволодільця.

     2. Володілець виключного  права  на  об'єкт  інтелектуальної
власності  має  право  передати це право іншій особі повністю або
частково,  має право дозволити іншій особі використати цей об'єкт
і має право розпорядитися ним іншим чином,  якщо це не суперечить
правилам цього Кодексу та іншим законам.

     3. Обмеження виключних прав,  у тому  числі  шляхом  надання
можливості  використання об'єкта інтелектуальної власності іншими
особами,  визнання  цих  прав   недійсними   та   їх   припинення
(анулювання)   допускається  у  випадках,  межах  і  порядку,  що
встановлені цим Кодексом та іншими законами.

     Обмеження виключних прав допускається за умови,  що воно  не
завдає  шкоди  нормальному  використанню  об'єкта інтелектуальної
власності  і   не   зачіпає   безпідставно   законних   інтересів
правоволодільців.

     Стаття 430. Перехід виключних прав до іншої особи

     1. Майнові права, що належать володільцеві виключних прав на
об'єкт інтелектуальної власності,  якщо інше не  передбачено  цим
Кодексом    чи   іншим   законом,   можуть   бути   передані   їх
правоволодільцем повністю або частково іншій особі за  договором,
а  також  переходять у порядку спадкування і внаслідок ліквідації
юридичної особи-правоволодільця.

     Передання майнових прав за договором та їх перехід у порядку
спадкування  не  мають  наслідком  передання  або обмеження права
авторства та інших невідчужуваних і  таких,  що  не  передаються,
виключних прав.  Умови договору про передання або обмеження таких
прав є нікчемними.

     2. Виключні права,  які передаються за договором, мають бути
в ньому визначені. Права, не зазначені в договорі як відчужувані,
припускаються такими, що не передані, оскільки не доведено інше.

     3. До договору,  який передбачає надання виключного права  в
період  його  дії  іншій  особі на обмежений час,  застосовуються
правила про ліцензійний договір.

     Стаття 431. Строк дії виключного права

     1. Виключне право на об'єкт  інтелектуальної  власності  діє
протягом строку, передбаченого цим Кодексом або іншим законом.

     Закон може передбачати можливість продовження такого строку.

     2. Особисті  немайнові  права  на результати інтелектуальної
діяльності діють безстроково.

     3. У випадках,  передбачених законом,  дія виключного  права
може  припинятися  внаслідок  невикористання цього права протягом
певного строку.

     Стаття 432. Виключне право і право власності

     Виключне право на результат інтелектуальної  діяльності  або
засіб  індивідуалізації  існує  незалежно  від права власності на
матеріальний  об'єкт,  в   якому   такий   результат   чи   засіб
індивідуалізації відображені.

     Стаття 433. Порушення права інтелектуальної власності

     1. Будь-який  охоронюваний  об'єкт інтелектуальної власності
може бути використаний іншими особами лише з  дозволу  володільця
права.

     2. Будь-яке   посягання   на   права,   що   випливають   із
інтелектуальної власності, визнається порушенням цього права.

     3. Не вважаються порушенням прав  інтелектуальної  власності
дії, які відповідно до цього Кодексу та інших законодавчих актів,
визнаються правомірними.

     4. Ввезення на митну територію України виробів (товарів),  в
яких  використано  об'єкти  права  інтелектуальної власності,  що
захищаються на території України,  без  дозволу  суб'єктів  права
інтелектуальної власності, є порушенням цього права незалежно від
того чи  ці  об'єкти  захищалися  чи  захищаються  в  країнах  їх
походження.

     5. Вироби  (товари),  вироблені  із  використанням  об'єктів
інтелектуальної власності  і  розповсюджені  в  межах  України  з
порушенням права на них, є контрафактними.

     Стаття 433-1.  Цивільно-правові  засоби забезпечення захисту
права інтелектуальної власності

     1. До розгляду справи в суді суд має  право  винести  ухвалу
про  заборону відповідачеві чи іншій особі,  щодо якої є достатні
підстави вважати,  що вона  є  порушником  права  інтелектуальної
власності,   вчиняти   певні   дії   (виробництво,   відтворення,
розповсюдження, використання, а також транспортування, збереження
або  володіння  тощо  з  метою випуску в цивільний оборот виробів
(товару), щодо яких припускається, що вони є контрафактними).

     Суд має  право  винести  ухвалу  про  накладення  арешту   і
вилучення всієї партії виробів (товару), щодо яких припускається,
що вони  є  контрафактними,  а  також  матеріалів  і  обладнання,
призначених для їх виготовлення і розповсюдження.

     2. За  наявності  достатніх  даних про вчинення злочину,  за
який відповідно до чинного законодавства передбачена  кримінальна
відповідальність,  орган дізнання, слідства або ж суд зобов'язані
вжити  заходів  для  забезпечення  вчиненого  або   можливого   в
майбутньому  цивільного позову шляхом розшуку і накладення арешту
на:

     1) вироби (товари),  щодо  яких  припускається,  що  вони  є
контрафактними;

     2) матеріали та обладнання,  призначених для їх виготовлення
і використання;

     3) документи,  рахунки та  інші  предмети,  що  можуть  бути
доказом вчинення дій,  за які відповідно до чинного законодавства
передбачена кримінальна відповідальність.

     Стаття 433-2. Цивільно-правова відповідальність за порушення
прав інтелектуальної власності

     1. Порушник права інтелектуальної власності зобов'язаний:

     1) задовольнити всі вимоги, що випливають із факту порушення
права інтелектуальної власності, відповідно до цього Кодексу (ст.
ст. 15 і 23);

     2) відшкодувати   заподіяні   порушенням  збитки,  включаючи
втрачену вигоду;

     3) повернути  суб'єктові  права  інтелектуальної   власності
одержані внаслідок порушення доходи (прибутки) в повному обсязі;

     4) виплатити    компенсацію   в   сумі   від   5   до   5000
неоподатковуваних доходів громадян,  встановлених  законодавством
України, розмір яких визначається судом.

     2. При визначенні суми збитків (підпункт 2 п. 1) цієї статті
(суд  зобов'язаний  виходити  із  суті  порушення,   майнової   і
моральної   шкоди,   завданої   суб'єкту   права  інтелектуальної
власності,  а також  можливого  доходу,  який  могла  б  одержати
зазначена    особа    при   правомірному   використанні   об'єкта
інтелектуальної власності.  У розмір збитків мають бути  включені
суми, витрачені позивачем, на ведення судового процесу, включаючи
виплату гонорару її адвокатові.

     3. Порушник  права  інтелектуальної  власності  зобов'язаний
відшкодувати   його  володільцю  моральну  шкоду  в  розмірі,  що
визначається судом.

     Стаття 433-3. Цивільно-правові засоби забезпечення виконання
судового рішення

     1. Порушник  зобов'язаний  опублікувати  судове  рішення про
факт порушення ним права інтелектуальної власності.

     2. Суд може винести рішення про знищення  виробів  (товару),
щодо  яких встановлено,  що вони виготовлені з порушенням прав на
інтелектуальну власність.

     3. Особа,     що     неправомірно     використала     засоби
індивідуалізації учасників цивільного обороту,  товарів і послуг,
зобов'язана знищити зображення індивідуалізації,  усунути його  з
товару та його упаковки.

     У разі  неможливості  виконати вимоги,  встановлені частиною
першою п. 3 цієї статті, відповідний товар підлягає знищенню.

     Розділ І. Авторське право та суміжні права

     Глава 35. Авторське право

     Стаття 434. Об'єкти авторського права

     1. Авторське право поширюється на витвори науки,  літератури
і мистецтва, що є результатом творчої діяльності, - незалежно від
їх  жанру,  достоїнства,  обсягу,   мети   (освіта,   інформація,
пропаганда,   розваги   тощо),   а   також  способу  і  форми  їх
відтворення, а саме:

     1) літературні письмові  твори  белетристичного,  наукового,
технічного  або  практичного характеру (книги,  брошури,  газети,
статті тощо);

     2) виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори;

     3) музичні твори з текстом і без тексту;

     4) драматичні,    музично-драматичні    твори,    пантоміми,
хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу;

     5) аудіовізуальні   твори   (кіно-,  теле-  та  відеофільми,
слайдофільми та інші відеотвори і радіотвори);

     6) скульптури,  графіка,  дизайн, картини, малюнки, гравюри,
літографії та інші твори образотворчого мистецтва;

     7) твори   архітектури,  містобудування  і  садово-паркового
мистецтва;

     8) фотографічні   твори   і   твори,   виконані   способами,
аналогічними фотографії;

     9) твори  прикладного  мистецтва,  якщо вони не охороняються
спеціальним законом про промислову власність;

     10) ілюстрації,  карти,  плани,  ескізи, пластичні твори, що
стосуються географії,  геології, топографії, архітектури та інших
галузей науки;

     11) сценічні обробки творів,  зазначених у підпункті 1 п.  1
цієї  статті,  та  обробки  фольклору,  придатні  для  сценічного
показу;

     12) програми  для  ЕОМ  усіх  видів,   включаючи   прикладні
програми та операційні системи;

     13) переклади,  обробки, анотації, реферати, резюме, огляди,
інсценізації, музичні аранжування та інші переробки творів науки,
літератури  і  мистецтва  та  обробки  фольклору  (похідні твори)
незалежно від того,  чи є об'єктами авторського права  твори,  на
основі  яких  створено  похідні  твори,  і  без  заподіяння шкоди
оригінальним творам, на яких вони засновані;

     14) збірники    творів,    збірники    обробок    фольклору,
енциклопедії  та антології,  збірники звичайних даних,  включаючи
бази даних,  інші складені твори за умови,  що вони є результатом
творчої  праці  з  добору і розташування матеріалів незалежно від
того, чи є об'єктами авторського права твори, які вони включають,
і без заподіяння шкоди творам, що входять до них;

     15) тексти    перекладів    для    дублювання,    озвучення,
субтитрування   українською   та    іншими    мовами    іноземних
аудіовізуальних творів кінематографії;

     16) інші твори.

     2. Цим   Кодексом   охороняються   як  обнародувані,  так  і
необнародувані твори в  галузі  науки,  літератури  і  мистецтва,
виражені в письмовій чи будь-якій іншій формі.

     Стаття 435.   Твори   і  результати  діяльності,  які  не  є
об'єктами авторського права

     Не є об'єктами авторського права:

     1) офіційні документи (закони,  постанови,  рішення тощо), а
також їх офіційні переклади;

     2) офіційні символи і знаки (прапори, герби, ордени, грошові
знаки тощо);

     3) витвори народної творчості;

     4) повідомлення про новини дня або повідомлення про  поточні
події, що мають характер звичайної прес-інформації;

     5) результати,   одержані  з  допомогою  технічних  засобів,
призначених для виробництва певного роду,  без здійснення творчої
діяльності,     безпосередньо     спрямованої     на    створення
індивідуального твору;

     6) авторське право не поширюється на ідеї, процедури, методи
роботи  або  математичні концепції як такі,  відкритті або прості
факти.

     Стаття 436.  Права на проекти офіційних документів, символів
і знаків

     Право авторства  на проект офіційного документа,  символу чи
знака належить особі, що розробила проект (розробникові).

     Розробники проектів офіційних документів,  символів і знаків
мають  право  публікувати  такі  проекти,  якщо  це не заборонено
органом,   за   дорученням   якого   розроблявся   проект.    При
опублікуванні проекту розробники мають право зазначити своє ім'я.

     Проект може   бути  використаний  компетентним  органом  для
підготовки офіційного документа без згоди розробника, якщо проект
ним опублікований або направлений відповідному органу.

     При підготовці  офіційних  документів,  символів і знаків на
основі проекту до нього можуть вноситися доповнення  і  зміни  на
розсуд  органу,  що  здійснює  підготовку  офіційного  документа,
символу чи знака.

     Після схвалення  проекту  компетентним  органом   він   може
використовуватися без зазначення імені розробника.

     Стаття 437. Сфера чинності авторського права

     Положення авторського права поширюються на:

     1) авторів,  незалежно  від  громадянства і постійного місця
проживання,  твори яких уперше опубліковані або не  опубліковані,
але знаходяться в об'єктивній формі на території України;

     2) авторів,  незалежно  від  громадянства і постійного місця
проживання,  твори яких уперше опубліковані  в  іншій  країні  та
протягом тридцяти днів після цього опубліковані в Україні;

     3) авторів,  які  є  громадянами  України або мають постійне
місце проживання на території України,  незалежно  від  того,  на
якій території вперше були опубліковані їхні твори.

     Відповідно до  міжнародних договорів України авторське право
поширюється на авторів незалежно  від  громадянства,  твори  яких
уперше  опубліковані або не опубліковані,  але вони знаходяться в
об'єктивній формі на території іншої держави.

     Чинність цієї статті поширюється і на інших осіб,  які мають
авторське право.

     Стаття 438.   Виникнення  і  здійснення  авторського  права.
Презумпція авторства

     1. Авторське право на витвори науки,  літератури і мистецтва
виникає  за фактом його створення.  Виникнення і здійснення прав,
передбачених цим  Кодексом,  не  потребують  виконання  будь-яких
формальностей.

     2. Особа,  яка має авторське право,  для сповіщення про свої
права може використовувати знак охорони авторського  права,  який
вміщується на кожному примірнику твору і складається з латинської
літери С у колі  -  (c),  імені  (найменування)  особи,  яка  має
авторське право, і року першої публікації твору.

     3. За  відсутності  доказів  іншого автором твору вважається
особа,  зазначена звичайним способом як автор  на  оригіналі  або
примірнику твору.

     При опублікуванні  твору  анонімно або під псевдонімом (крім
випадку,  якщо псевдонім автора не викликає сумніву в його особі)
видавець,  ім'я  або  найменування  якого позначено на творі,  за
відсутності  доказів  іншого  вважається   представником   автора
відповідно  до  цього Кодексу і як такий має право захищати права
автора та забезпечувати їх здійснення.  Це  положення  діє  доти,
доки автор такого твору не розкриє своє ім'я.

     4. Автор  або  особа,  яка  має  виключну  правоможність  на
обнародуваний чи необнародуваний твір,  для свідчення  про  права
автора або особи, що має виключну правоможність на твір, про факт
і дату опублікування твору чи про договори,  які зачіпають  права
автора  на твір,  у будь-який час протягом строку дії авторського
права можуть зареєструвати права або  виключну  правоможність  на
твір,  факт і дату опублікування твору,  договори,  які зачіпають
права автора на твір, в офіційних державних реєстрах.

     Орган, який забезпечує державну  реєстрацію,  положення  про
державну  реєстрацію  прав автора на витвори науки,  літератури і
мистецтва затверджує Кабінет Міністрів України.

     Орган, який забезпечує державну реєстрацію,  видає свідоцтва
про   державну   реєстрацію   прав   автора   на  твір,  виключні
правоможності особи на твір,  факт і  дату  опублікування  твору,
договорів,   які  зачіпають  права  автора  на  твір,  складає  і
періодично видає Каталог державної реєстрації.

     При виникненні спору державна реєстрація визнається судом як
юридична  презумпція  прав  автора  або  особи,  яка має виключну
правоможність на твір,  якщо в судовому порядку не буде  доведено
інше.

     5. Особа,   яка   володіє  матеріальним  об'єктом,  в  якому
виражений твір,  не може перешкоджати  особі,  що  має  авторське
право, у реєстрації.

     Стаття 439. Автор як первинний суб'єкт авторського права

     1. Первинним  суб'єктом,  якому належить авторське право,  є
автор.

     2. Автором  твору  вважається  особа,  зазначена   звичайним
способом  як  автор  на  оригіналі  або примірнику твору,  якщо в
судовому порядку не буде доведено інше.

     Стаття 440. Співавторство

     1. Авторське  право  на  твір,  створений  спільною  творчою
працею двох або більше осіб (співавторство), належить співавторам
спільно,  незалежно  від  того,  чи  становить  такий  твір  одне
нерозривне  ціле  або  складається  із  частин,  кожна з яких має
самостійне   значення.   Взаємовідносини    співавторів    можуть
визначатися угодою між ними.

     Частина твору визнається такою,  що має самостійне значення,
якщо вона може бути використана незалежно від інших частин твору.

     Кожний із співавторів має право використовувати створену ним
частину  твору,  що  має самостійне значення,  на власний розсуд,
якщо інше не передбачено угодою між ними.

     Право на використання твору в  цілому  належить  співавторам
спільно.

     2. Винагорода  за  використання твору належить співавторам у
рівних частинах, якщо в угоді не передбачається інше.

     Стаття 441.  Авторське право упорядників збірників та  інших
складених творів

     Авторові збірника  та  інших складених творів (упорядникові)
належить авторське право на здійснений ним підбір і  розташування
матеріалів, що є результатом творчої праці (упорядкування).

     Упорядник збірника  користується  авторським правом за умови
дотримання ним  прав  авторів  кожного  з  творів,  включених  до
складеного твору.

     Автори творів,  включених  до складеного твору,  мають право
використовувати свої твори незалежно від складеного  твору,  якщо
інше не передбачено авторським договором.

     Авторське право   упорядника  не  перешкоджає  іншим  особам
здійснювати  самостійний  підбір  або  розташування   тих   самих
матеріалів для створення своїх творів.

     Стаття 441-1. Авторське право на комп'ютерні програми

     Комп'ютерні програми охороняються як літературні твори. Така
охорона поширюється на комп'ютерні програми незалежно від способу
або форми їх вираження.

     Стаття 442. Авторське право на похідні твори

     1. Похідний  твір  -  результат  інтелектуальної  творчості,
створений на основі іншого існуючого твору (переклад,  адаптація,
аранжування,  обробка  фольклору,  інші  переробки  творів),  без
заподіяння шкоди охороні оригінального твору.

     Оригінальність похідного твору полягає у  творчій  переробці
твору,  що існував раніше,  або у творчому перекладі його на іншу
мову.

     До похідних творів не належать аудіовізуальні твори,  у тому
числі іноземні,  дубльовані,  озвучені,  субтитровані українською
або іншими мовами.

     2. Авторам  похідних  творів  належить  авторське  право  на
здійснений ними переклад, переробку, аранжування.

     3. Авторське  право  похідного  твору  не  повинне завдавати
шкоди  авторським  правам  автора  твору,  що  зазнав  перекладу,
переробки, аранжування.

     4. Авторське  право  авторів  похідних творів не перешкоджає
іншим особам здійснювати свої переклади  і  переробки  тих  самих
творів.

     Стаття 443. Авторське право на колективний твір

     1. Особи,   що   організовують   створення  творів  (видавці
енциклопедій,  виробники фільмів,  продюсери тощо) не  визнаються
авторами відповідних творів.

     2. Видавцеві    енциклопедій,   енциклопедичних   словників,
періодичних збірників і  збірників,  що  продовжуються,  наукових
праць,  газет,  журналів  та  інших  періодичних  видань належать
виключні права на використання таких видань  у  цілому.  Видавець
має  право  при  будьякому  використанні такого видання зазначати
своє найменування або вимагати такого зазначення.

     Автори творів,  включених  до   таких   видань,   зберігають
виключні права на використання своїх творів незалежно від видання
в цілому,  якщо інше не передбачено договором на створення такого
твору.

     Стаття 444. Авторське право на аудіовізуальний твір

     1. Авторами   аудіовізуального   твору   вважаються   автори
сценаріїв,  діалогів,  музичних творів,  спеціально створених для
даного аудіовізуального твору,  режисери-постановники,  оператори
тощо.

     Автор раніше створеного твору,  переробленого або включеного
частиною  аудіовізуального  твору,  також  вважається співавтором
аудіовізуального твору.

     2. Якщо інше не встановлено у договорі,  автори, які зробили
внесок    або    зобов'язалися   зробити   внесок   у   створення
аудіовізуального твору і передати майнові права  організації,  що
здійснює виробництво аудіовізуального твору,  чи продюсерові,  не
мають  права  заперечувати  проти  відтворення,   розповсюдження,
публічного сповіщення і виконання, передання в ефір і по проводах
для загального відома  або  проти  будь-якого  іншого  публічного
сповіщення твору, а також субтитрування і дублювання його тексту,
крім права на публічне сповіщення музичних творів,  включених  до
аудіовізуального твору.

     Постановник аудіовізуального  твору має право при будь-якому
використанні  твору  зазначити  своє  ім'я  або  найменування  чи
вимагати такого зазначення.

     3. Автори,   твори  яких  увійшли  як  складова  частина  до
аудіовізуального  твору  (як  тих,  що  існували  раніше,  так  і
створених   у   процесі   роботи   над  аудіовізуальним  твором),
зберігають авторське право кожен на свій твір і можуть самостійно
використовувати  його  незалежно  від  аудіовізуального  твору  в
цілому,  якщо договором з організацією,  що здійснює  виробництво
аудіовізуального твору, чи з постановником аудіовізуального твору
не передбачено інше.

     4. Автор  музичного  твору  з  текстом   або   без   тексту,
створеного спеціально для аудіовізуального твору,  зберігає право
на одержання винагороди за використання цього музичного твору при
кожному   публічному  виконанні  аудіовізуального  твору  і  його
публічному сповіщені,  а  також  здаванні  в  прокат  примірників
аудіовізуального твору.

     5. Без  згоди  автора  та інших володільців майнових прав на
фільм  забороняється   знищення   остаточного   варіанту   фільму
(негативів, оригінального запису).

     Стаття 445. Автори інтерв'ю

     Авторське право  на  запис інтерв'ю належить особі,  що дала
інтерв'ю,  та особі, що взяла інтерв'ю і здійснила його запис, як
співавторам, якщо інше не передбачено угодою між ними.

     Опублікування запису  інтерв'ю  допускається  лише  зі згоди
особи, що дала інтерв'ю.

     Стаття 446.  Авторське право на твір, створений за договором
найму

     1. Авторське  право  на твір,  створений за договором найму,
належить його авторові.

     2. Виключне  право  на  використання  твору,  створеного  за
договором  найму,  належить  особі,  з  якою  автор  перебуває  у
трудових відносинах (роботодавцеві),  якщо в  договорі  найму  не
передбачено інше.

     Розмір авторської  винагороди  за  кожний  вид  використання
твору,  створеного за договором  найму,  та  порядок  її  виплати
встановлюються в договорі найму.

     3. Роботодавець має право при будь-якому використанні твору,
створеного за договором найму,  зазначати своє  найменування  або
вимагати такого зазначення.

     Стаття 447. Особисті немайнові права автора

     Авторові належать такі особисті немайнові права:

     1) право авторства;

     2) право на авторське ім'я;

     3) право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або
іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може
зашкодити  честі  та  репутації  автора (право на недоторканність
твору);

     4) право на обнародування витвору.

     Стаття 448. Майнові права автора

     1. Авторові  або  іншій  особі,  яка  має  авторське  право,
належать виключні права на використання витвору в будь-якій формі
і будьяким чином.

     2. Авторові  або  іншій  особі,  яка  має  авторське  право,
належить виключне право дозволяти або забороняти:

     1) відтворення творів;

     2) публічне виконання і публічне сповіщення творів;

     3) публічний показ;

     4) будь-яке  повторне  публічне  сповіщення  в  ефірі  чи по
проводах уже переданих в  ефір  творів,  якщо  воно  здійснюється
іншою організацією;

     5) переклади творів;

     6) переробки,  адаптації,  аранжування  та  інші  аналогічні
зміни творів;

     7) розповсюдження творів шляхом продажу,  відчуження в інший
спосіб  або  шляхом здання в найм чи у прокат та іншого передання
до першого продажу примірників твору;

     8) здання в найм оригіналу або  примірників  аудіовізуальних
творів,  комп'ютерних програм,  музичних творів у нотній формі, а
також творів, зафіксованих на фонограмі;

     9) імпорт  примірників  творів   з   метою   розповсюдження,
включаючи  примірники,  виготовлені  з  дозволу  автора або іншої
особи, яка має авторське право.

     Цей перелік не є вичерпним.

     3. Виключні   права   авторів   на   використання   витворів
архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва включають
і право участі в практичній реалізації проектів цих витворів.

     4. Якщо примірники правомірно опублікованого твору введені в
цивільний  оборот шляхом їх продажу,  то допускається їх подальше
розповсюдження без згоди особи,  якій належить авторське право, і
без виплати авторської винагороди. Однак при цьому за особою, яка
має авторське право,  зберігається право, передбачене в підпункті
8 п. 2 цієї статті.

     5. Крім   випадків,   передбачених  статтями  452-460  цього
Кодексу,  особа,  яка має авторське  право,  має  право  вимагати
виплати винагороди за будь-яке використання її твору.  Винагорода
може  здійснюватися  у  формі  платежу  (одноразова  винагорода),
відрахувань  (відсотків)  за  кожний  проданий примірник чи кожне
використання твору або у формі змішаних платежів.

     Розмір і  порядок  обчислення   авторської   винагороди   за
створення  і  використання  твору  встановлюються  в  авторському
договорі,  а також у договорах, що укладаються організаціями, які
управляють  майновими  правами  авторів на колективній основі,  з
користувачами.

     6. Обмеження майнових  прав,  встановлені  статтями  452-460
цього  Кодексу,  здійснюються за умови,  що вони не завдаватимуть
шкоди  нормальному   використанню   твору   і   безпідставно   не
обмежуватимуть законних інтересів автора.

     Стаття 449. Право доступу до твору образотворчого мистецтва

     Якщо при  переданні  носія  твору образотворчого мистецтва у
власність іншій особі  автор  не  поступається  своїми  майновими
правами,  він  має  право вимагати доступу до цього твору з метою
його  використання  для  відтворення  (виготовлення  примірників,
слайдів,  карток,  переробок  тощо)  за  умови,  що це не зачіпає
необґрунтованим способом  законних  прав  та  інтересів  власника
твору   образотворчого   мистецтва.  Власник  не  може  відмовити
авторові в доступі до твору без достатніх підстав.

     Стаття 450. Право слідування

     Автор протягом життя,  а після його смерті  -  спадкоємці  у
встановлений  статтею  461  цього  Кодексу  строк  щодо  проданих
автором оригіналів творів образотворчого  мистецтва  користуються
невідчужуваним  правом  на  одержання  п'яти  відсотків  від ціни
кожного наступного продажу носія твору  через  аукціон,  галерею,
салон,  магазин  тощо,  що  йде  за  першим  його  відступленням,
здійсненим автором (право слідування).

     Збір і   виплата   винагороди,   одержаної   в    результаті
використання  права  слідування,  здійснюються через організації,
які управляють майновими правами авторів на колективній основі.

     Стаття 451. Депонування творів

     1. Депонування   рукописів   творів,   інших    творів    на
матеріальному  носії,  у  тому  числі  на  машинному,  визнається
опублікуванням твору,  якщо таке депонування здійснене у  сховищі
(депозитарії), відкритому для доступу кожного, і надає можливість
одержання за договором з депозитарієм примірника твору  будь-якою
особою, що звернеться до цього депозитарію.

     2. Депонування   твору   здійснюється   на  основі  договору
володільця  права  на  використання  твору  (правоволодільця)   з
депозитарієм,  який  встановлює  умови використання твору.  Такий
договір і договір депозитарію з користувачем є публічним  (стаття
665 цього Кодексу).

     Стаття 452. Обмеження авторських прав

     1. Обмеження    права    на   використання   твору   (вільне
використання) допускається тільки у  випадках,  встановлених  цим
Кодексом.

     2. Вільне використання твору допускається за умови,  що таке
використання  не   завдасть   невиправданої   шкоди   нормальному
використанню  твору  і не обмежить необґрунтованим чином законних
інтересів автора.

     Стаття 453. Вільне використання творів в особистих цілях

     1. Допускається   відтворення   обнародуваного   витвору   в
особистих цілях.

     2. Положення п. 1 цієї статті не застосовується при:

     1) відтворенні    витворів    архітектури,   містобудування,
садовопаркового мистецтва шляхом їх практичної реалізації;

     2) відтворенні книг (у повному обсязі) і нотних текстів.

     Стаття 454.  Вільне використання творів із зазначенням імені
автора

     Без згоди  суб'єкта  авторського  права,  але з обов'язковим
зазначенням імені автора і джерела запозичення допускається:

     1) використання цитат  (коротких  уривків)  з  опублікованих
творів   у  обсязі,  виправданому  поставленою  метою,  включаючи
цитування статей із газет і журналів у формі оглядів преси,  якщо
воно зумовлене критичним,  полемічним, науковим або інформаційним
характером твору,  в яке цитати включаються,  вільне використання
цитат у формі коротких уривків із виступів і творів,  включених у
фонограми або радіо- і телевізійні передачі;

     2) використання літературних і художніх творів у виданнях, у
передачах  мовлення,  у  записах  звуку  чи  зображення в обсязі,
виправданому  поставленою  метою,   як   ілюстрації   навчального
характеру;

     3) відтворення  в  пресі,  передача в ефір або інше публічне
сповіщення опублікованих у газетах або журналах статей з поточних
економічних,  політичних,  релігійних питань або переданих в ефір
творів такого самого характеру у випадках,  коли  право  на  таке
відтворення,  передачу  в  ефір  і  по  проводах чи інше публічне
сповіщення спеціально не заборонене автором;

     4) відтворення з метою висвітлення поточних  подій  засобами
фотографії або кінематографії,  передача в ефір або інше публічне
сповіщення творів,  побачених або почутих під час перебігу  таких
подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою;

     5) відтворення   випущених   у  світ  творів  без  одержання
прибутку  рельєфно-крапковим  шрифтом  та  іншими  способами  для
сліпих,  крім  творів,  спеціально  виданих  для  таких  способів
використання;

     6) відтворення з інформаційною  метою  в  газетах  та  інших
періодичних   виданнях,   передача   в  ефір  або  інше  публічне
сповіщення публічно виголошених промов,  звернень,  доповідей  та
інших  аналогічних  творів  у  обсязі,  виправданому  поставленою
метою;

     7) відтворення шляхом репродукування в одному примірнику без
одержання прибутку:

     - випущених  у  світ  творів  бібліотеками  та  архівами для
заміни втрачених примірників;

     - малих за обсягом творів із  періодичних  видань,  а  також
коротких  частин  з  інших  випущених  у  світ творів,  якщо таке
використання  здійснюється  бібліотекою  або  архівом  на  запити
громадян   з  метою  освіти  або  навчання,  а  також  якщо  таке
використання  здійснюється  навчальним  закладом  для  аудиторних
занять;

     8) відтворення   твору  для  судового  чи  адміністративного
провадження;

     9) відтворення твору в особистих цілях за умов, передбачених
статтями 452-460 цього Кодексу.

     Цей перелік є вичерпним, крім випадків, зазначених у статтях
452-460 цього Кодексу.

     Вільне використання   твору   здійснюється    без    виплати
винагороди,   крім   випадків,  передбачених  статтею  460  цього
Кодексу.

     Стаття 455.  Вільне використання творів без зазначення імені
автора

     Без зазначення   імені   автора  вільне  використання  твору
допускається в таких випадках:

     1) відтворення,  передача в ефір, технічний запис фотографії
та   її   відтворення,   твори   архітектури  або  образотворчого
мистецтва,  що постійно знаходяться  у  відкритому  для  вільного
відвідування  місці,  крім  випадків,  якщо такий твір є основним
об'єктом, що використовується;

     2) публічне виконання музичних творів під  час  офіційних  і
релігійних  церемоній,  а  також похорону в обсязі,  виправданому
характером таких церемоній;

     3) технічний запис твору і його відтворення, що здійснюється
організацією  ефірного  мовлення  стосовно творів,  на передачу в
ефір яких ця організація одержала право.  Зазначений  запис  може
використовуватися тільки для власних передач організації ефірного
мовлення і має бути знищена після спливу шести місяців  після  її
виготовлення,  якщо  інший  строк  не  передбачений  договором  з
автором.

     Стаття 456.  Вільне  використання  примірників  творів   для
навчання

     Допускається без   згоди  автора  та  іншої  особи,  що  має
авторське право:

     1) відтворення уривків  з  опублікованих  письмових  творів,
аудіовізуальних  творів  і фонограм як ілюстрації для навчання за
умови, що обсяг такого відтворення відповідає зазначеній меті;

     2) репрографічне   відтворення   для    аудиторних    занять
опублікованих  статей  та  інших  невеликих за обсягом творів,  а
також уривків із письмових творів з  ілюстраціями  або  без  них,
навчальними  закладами,  діяльність  яких  не спрямована прямо чи
опосередковано на одержання прибутку за умови, що:

     - обсяг такого відтворення відповідає зазначеній меті;

     - відтворення  твору  є  поодиноким  випадком   і   не   має
систематичного характеру;

     - немає     колективної    ліцензії    (ліцензії,    наданої
організацією,  що   управляє   майновими   правами   авторів   на
колективній основі), яка визначала б умови такого відтворення.

     Стаття 457.  Використання творів, які постійно знаходяться у
місцях, відкритих для вільного відвідування

     Допускається без  згоди  автора  або  іншої  особи,  що  має
авторське    право,   і   без   виплати   авторської   винагороди
відтворювання  або  публічне   сповіщення   творів   архітектури,
образотворчого  мистецтва,  фотографічних  творів,  які  постійно
знаходяться у місці,  відкритому для вільного відвідування,  крім
випадків,  якщо  зображення  твору  є  основним  об'єктом  такого
відтворення чи публічного  сповіщення  і  якщо  зображення  твору
використовуються з комерційною метою.

     Стаття 458.  Записи  короткострокового  користування творів,
здійснювані організаціями ефірного мовлення

     Організація ефірного мовлення має право без згоди автора або
іншої  особи,  що  має авторське право,  і без виплати додаткової
винагороди здійснювати запис короткострокового користування  того
твору,  щодо  якого ця організація одержала право на сповіщення в
ефір, за таких умов:

     1) виготовлення запису  організацією  ефірного  мовлення  за
допомогою її власного обладнання і для її власної передачі;

     2) знищення  такого запису протягом шести місяців після його
виготовлення,  якщо триваліший строк не був погоджений з  автором
записаного  твору.  Такий  запис  може  бути збережений без згоди
автора   в   офіційних   архівах,   якщо   запис   має   виключно
документальний характер.

     Стаття 459.   Вільне   відтворення   комп'ютерних   програм.
Декомпіляція комп'ютерних програм

     1. Особа,  що правомірно  володіє  примірником  комп'ютерної
програми,  має право без згоди автора або особи, що має авторське
право на цю програму, і без виплати авторської винагороди:

     1) внести до комп'ютерної програми зміни виключно з метою її
функціонування  на  технічних засобах користувача і вчинення дій,
пов'язаних із функціонуванням комп'ютерної програми відповідно до
її  призначення,  зокрема запис і збереження в пам'яті комп'ютера
(одного  комп'ютера  або  одного  користувача  мережі),  а  також
виправлення очевидних помилок,  якщо інше не передбачено угодою з
особою, що має авторське право;

     2) виготовити копію комп'ютерної програми за  умови,  що  ця
копія   призначена   тільки  для  архівних  цілей  і  для  заміни
правомірно  придбаного  примірника  у  випадках,  якщо   оригінал
комп'ютерної  програми  втрачений,  знищений або став непридатним
для користування.  При цьому копія комп'ютерної програми не  може
бути  використана  для  інших цілей,  ніж зазначено в підпункті 1
цього  пункту,  і  має  бути  знищена  у  разі,  якщо   володіння
примірником цієї комп'ютерної програми перестає бути правомірним;

     3) декомпілювати    комп'ютерну   програму   (відтворити   і
перетворити об'єктний код у вихідний текст)  або  доручити  іншій
особі  здійснити  ці дії,  якщо вони є необхідними для досягнення
здатності  до  взаємодії  незалежно   розробленої   цією   особою
комп'ютерної програми з іншими програмами, які можуть взаємодіяти
з декомпільованою програмою при додержанні таких умов:

     - інформація,  необхідна   для   досягнення   здатності   до
взаємодії, раніше не була доступною цій особі з інших джерел;

     - зазначені    дії    здійснюються   стосовно   тих   частин
декомпільованої  комп'ютерної   програми,   які   необхідні   для
досягнення здатності до взаємодії;

     - інформація,   одержана  в  результаті  декомпіляції,  може
використовуватися лише  для  досягнення  здатності  до  взаємодії
незалежно  розробленої комп'ютерної програми з іншими програмами,
не  може  передаватися  іншим  особам,  крім  випадків,  якщо  це
необхідно   для   досягнення  здатності  до  взаємодії  незалежно
розробленої комп'ютерної програми з іншими програмами, а також не
може використовуватися для розроблення комп'ютерної програми,  за
своїм виглядом істотно подібної до  декомпільованої  комп'ютерної
програми,  або  для  вчинення  будь-якої  іншої  дії,  що порушує
авторське право.

     2. Застосування положень цієї статті  не  повинне  завдавати
невиправданої   шкоди   нормальному   використанню   комп'ютерної
програми і не повинне обмежувати необґрунтованим способом законні
інтереси  автора та (або) іншої особи,  що має авторське право на
комп'ютерну програму.

     Стаття 460. Відтворення творів і фонограм в особистих цілях

     1. Відповідно до п.  9 статті 454  допускається  відтворення
виключно  в  особистих  цілях  творів,  зафіксованих  у  звуко- і
відеозаписах,  без згоди автора або іншої особи, що має авторське
право, але з виплатою їм винагороди.

     2. Винагорода  за відтворення зазначених у п.  1 цієї статті
творів виплачується у формі відрахувань  (відсотків)  виробниками
або  імпортерами  обладнання  (аудіоапаратури,  відеомагнітофонів
тощо) та матеріальних носіїв (звуко- та (або) відеоплівки, касет,
лазерних дисків,  компакт-дисків тощо),  які використовуються для
такого відтворення.

     Збір і  розподіл  цієї  винагороди  здійснюється  однією   з
організацій,  що управляє майновими правами авторів, виконавців і
виробників фонограм на колективній основі,  відповідно  до  угоди
між  цими  організаціями.  Якщо  цією угодою не передбачено інше,
зазначена  винагорода  розподіляється  в  такій   пропорції:   50
відсотків  - авторам,  25 відсотків - виконавцям,  25 відсотків -
виробникам фонограм.  Винагорода  підлягає  виплаті  авторам  або
іншим особам,  що мають авторське право,  виконавцям і виробникам
фонограм щодо тих творів і фонограм,  які зазначені в п.  1  цієї
статті  і  відтворення яких в особистих цілях можна припустити за
звичайних умов.

     Розмір винагороди  та  умови  її  виплати  визначаються   на
підставі договорів між зазначеними виробниками, імпортерами та та
спеціально    уповноваженим    органом    України.     Винагорода
розподіляється таким чином:  авторам - 50 відсотків, виконавцям -
25 відсотків, виробникам фонограм - 25 відсотків.

     3. Винагорода, зазначена в п. 2 цієї статті, не виплачується
щодо обладнання і матеріальних носіїв,  які є предметом експорту,
професійного  обладнання,  не  призначеного  для  використання  в
домашніх  умовах,  а  також обладнання і матеріальних носіїв,  що
імпортуються фізичними особами виключно в особистих цілях.

     4. Допускається без згоди автора або  іншої  особи,  що  має
авторське право,  і без виплати авторської винагороди відтворення
виключно в особистих цілях фізичною особою  в  одному  примірнику
правомірно опублікованого твору, крім випадків, передбачених п. 1
цієї статті.

     5. Положення п. 4 цієї статті не поширюється на:

     1) відтворення  витворів  архітектури  у  формі  будівель  і
аналогічних споруд;

     2) відтворення баз даних;

     3) відтворення    комп'ютерних   програм,   крім   випадків,
передбачених статтею 459 цього Кодексу;

     4) репрографічне відтворення книг (повністю), нотних текстів
та оригінальних творів образотворчого мистецтва.

     Стаття 461. Строки чинності авторських майнових прав

     1. Авторські  майнові  права є чинними протягом усього життя
автора і 50 років після його смерті,  крім випадків, передбачених
цією статтею.

     2. Для  творів,  обнародуваних анонімно або під псевдонімом,
строк чинності авторських прав закінчується через 50 років  після
того,  як твір був обнародуваний.  Якщо обраний автором псевдонім
не викликає сумніву щодо  особи  автора  або  якщо  автор  твору,
обнародуваного  анонімно  чи під псевдонімом,  розкриє свою особу
протягом 50 років, застосовується строк чинності, передбачений п.
1 цієї статті.

     3. Строк   чинності   авторських  майнових  прав  на  твори,
створені у співавторстві,  діє протягом усього життя і  50  років
після  смерті  останнього  співавтора.  Строк чинності авторських
майнових прав  на  твори  посмертно  реабілітованих  авторів  діє
протягом 50 років після їх реабілітації.

     4. Авторські  майнові  права  на твори,  вперше опубліковані
протягом 30 років після смерті  автора,  є  чинними  протягом  50
років від дати його правомірного опублікування.

     5. Чинність  норм,  які  встановлені  пп.  1-4  цієї статті,
починається з 1 січня року,  що настає за  роком,  в  якому  мали
місце юридичні факти, передбачені у зазначених пунктах.

     Стаття 462. Наслідки припинення чинності авторських майнових
прав

     Твори, на які припинилася чинність авторських майнових прав,
а  також  твори,  які ніколи не охоронялися на території України,
можуть вільно  використовуватися  будь-якою  особою  без  виплати
авторської   винагороди.  При  цьому  повинні  охоронятися  право
авторства, право на ім'я, право на недоторканність твору.

     Стаття 463. Перехід авторських майнових прав у спадщину

     У разі смерті автора його авторські майнові права переходять
у  спадщину  відповідно  до  Книги  сьомої  цього Кодексу в межах
строків, передбачених статтею 461 цього Кодексу.

     Стаття 464. Право спадкоємців на захист особистих немайнових
прав авторів

     Особисті немайнові права не переходять у спадщину.

     Спадкоємці мають   право   захищати   авторство  на  твір  і
протидіяти перекрученню,  спотворенню чи  іншій  зміні  твору,  а
також будь-якому іншому посяганню на твір,  що може завдати шкоди
честі та репутації автора (право на недоторканність твору).

     Стаття 465. Відчуження авторських майнових прав

     Майнові права  можуть  відчужуватися   автором   та   іншими
суб'єктами авторського права.  Автор та інші суб'єкти авторського
права  (ліцензіар)   можуть   видавати   ліцензію   іншій   особі
(ліцензіату) на використання творів відповідно до такої ліцензії.
Відчуження   авторських   майнових   прав   і   видача   ліцензії
оформляється авторським договором.

     Особисті немайнові права автора не можуть передаватися іншим
особам.

     Глава 36. Суміжні права

     Стаття 466. Поняття суміжних прав

     Суміжними визнаються права виконавців,  виробників  фонограм
та організацій мовлення на результати їхньої творчої діяльності.

     Стаття 467. Суб'єкти суміжних прав

     1. Право  на  виконання  для фіксації за допомогою технічних
засобів,     розповсюдження      і      відтворення      належить
виконавцям-артистам   (акторам   театру,   кіно  тощо,  співакам,
музикантам,  диригентам,  танцюристам  та   іншим   особам,   які
виконують   роль,   співають,  декламують,  грають  на  музичному
інструменті  або  яким-небудь   іншим   чином   виконують   твори
літератури  або  мистецтва,  включаючи  твори фольклору,  а також
іншим особам,  які займаються також творчою  діяльністю,  в  тому
числі       виконують       естрадні,      лялькові      номери),
режисерам-постановникам,  диригентам та їхнім спадкоємцям.  Право
на  використання  зафіксованого  виконання  може переходити іншим
правонаступникам на підставі закону або договору.

     2. Право на запис (звуко- або відеозапис) належить особі, що
здійснила такий запис, або її правонаступникам.

     3. Право  на  трансляцію  належить  організації  ефірного  і
кабельного мовлення, що створила передачу.

     Стаття 468. Виникнення і здійснення суміжних прав

     1. Виникнення  і  здійснення  суміжних  прав   не   потребує
виконання будь-яких формальностей. Виробники фонограм і виконавці
для сповіщення про свої права можуть на всіх примірниках фонограм
або  на їх упаковці використати знак охорони суміжних прав,  який
складається  з  латинської  літери  Р  у  колі  -  (Р)  та  імені
(найменування) особи,  що має суміжні права,  із зазначенням року
першої публікації фонограми.

     2. Виконавці здійснюють права за умови дотримання ними  прав
авторів   творів,  що  виконуються.  Виробники  фонограм  повинні
дотримуватися  прав  авторів  творів  і   прав   виконавців,   що
записуються    на   фонограму.   Організації   мовлення   повинні
дотримуватися  прав  авторів  творів,  виконавців  і   виробників
фонограм.

     Стаття 469. Умови охорони суміжних прав

     1. Права виконавців охороняються, якщо:

     1) виконання вперше мало місце на території України;

     2) виконання   зафіксоване  на  фонограмі,  що  охороняється
відповідно до цієї статті;

     3) виконання,  не  зафіксоване  на  фонограмі,  включене   в
передачу організації мовлення, що охороняється відповідно до цієї
статті.

     2. Права  виробників  фонограм  охороняються  відповідно  до
цього Кодексу, якщо:

     1) виробник  є  громадянином  України або юридичною особою з
офіційним місцезнаходженням на території України;

     2) фонограма вперше опублікована на  території  України  або
опублікована  на  території  України  протягом 30 днів від дня її
першої публікації в іншій державі;

     3) перша фіксація фонограми мала місце в Україні.

     3. Права організацій  мовлення  охороняються  цим  Кодексом,
якщо  вони мають офіційне місцезнаходження на території України і
здійснюють передачі  з  передавачів,  розташованих  на  території
України.

     4. Суміжні   права   іноземних  юридичних  і  фізичних  осіб
охороняються відповідно до міжнародних договорів України.

     Стаття 470. Права виконавців

     1. Крім випадків,  передбачених у цьому Кодексі, виконавцеві
належить  виключне  право  на  використання виконання у будь-якій
формі,  включаючи право на одержання  винагороди  за  кожний  вид
використання виконання.

     2. Виключне  право  на  використання виконання означає право
дозволяти або забороняти здійснення таких дій:

     1) записувати раніше не записане виконання;

     2) відтворювати  запис  виконання,   крім   випадків,   якщо
відтворюється запис виконання,  зроблений за згодою виконавця,  в
тих самих цілях,  для яких  було  одержано  згоду  виконавця  при
такому запису;

     3) сповіщати  виконання  в  ефір,  по кабелю або здійснювати
інше публічне  сповіщення  виконання,  крім  випадків,  якщо  для
сповіщення використовується запис виконання, раніше зробленого за
згодою виконавця, або виконання, раніше переданого в ефір;

     4) здавати в найм, прокат або аренду опубліковану фонограму,
що включає виконання з участю виконавця.

     Передбачені в  цьому пункті дозволи видаються виконавцем,  а
при виконанні колективом виконавців - керівником такого колективу
шляхом укладення письмового договору з користувачем.

     3. Виконавцям належать особисті немайнові права на ім'я,  на
охорону своїх виступів від  спотворення  і  на  згадування  свого
імені у зв'язку з використанням виконання там, де це можливо.

     4. Укладення   договору   між   виконавцем  і  постановником
аудіовізуального  твору  на  створення   аудіовізуального   твору
передбачає передання виконавцем прав, зазначених у підпункті 2 п.
2 цієї статті.  При цьому виконавець зберігає право на винагороду
за здачу в найм примірників такого аудіовізуального твору.

     Надання виконавцем   таких  прав  обмежується  використанням
аудіовізуального твору і, якщо в договорі не встановлено інше, не
виключає   прав  на  окреме  використання  звуку  та  зображення,
зафіксованих в аудіовізуальному творі.

     5. Укладення договору на запис виконання  на  фонограму  між
виконавцем і виробником фонограми передбачає передання виконавцем
права здавати фонограму в найм,  прокат або аренду (підпункт 4 п.
2 цієї статті). При цьому виконавець зберігає право на винагороду
за здачу в найм прокат або аренду примірників такої фонограми.

     6. Укладення договору між виконавцем і організацією мовлення
на   сповіщення   в  ефір  або  по  кабелю  передбачає  передання
виконавцем права здійснення запису виконання і  його  відтворення
(підпункти  1,  2  п.  2 цієї статті),  якщо це прямо передбачено
договором виконавця з організацією мовлення.

     Розмір винагороди   виконавцеві   за    таке    використання
встановлюється в зазначеному договорі.

     7. Щодо    виконання,   створеного   за   договором   найму,
виконавцеві належать особисті немайнові права, передбачені в п. 3
цієї  статті.  Виключне  право  на  використання такого виконання
належить особі, з якою виконавець перебуває у трудових відносинах
(роботодавцеві), якщо в договорі не передбачено інше.

     8. Виключні права виконавця,  передбачені п.  2 цієї статті,
можуть передаватися за договором іншим особам.

     Стаття 471. Права виробника фонограми

     1. Крім випадків,  передбачених у цьому Кодексі, виробникові
фонограми  належить  виключне  право  на використання фонограми у
будь-якій формі,  включаючи право на одержання винагороди за таке
використання.

     2. Виключне  право  на  використання фонограми означає право
дозволяти або забороняти вчинення таких дій:

     1) відтворювати фонограму;

     2) розповсюджувати примірники фонограми будь-яким чином:
продавати, здавати в найм, прокат або аренду;

     3) імпортувати  примірники фонограми з метою розповсюдження,
включаючи примірники, виготовлені з дозволу виробника фонограми;

     4) переробляти   або   будь-яким   іншим   чином   змінювати
фонограму.

     3. Якщо   примірники   правомірно   опублікованої  фонограми
введені в цивільний оборот шляхом їх продажу,  то допускається їх
подальше  розповсюдження  без  згоди  виробника  фонограми  і без
виплати йому винагороди.

     При цьому  незалежно  від  права  власності  на   примірники
фонограми   за   виробником   фонограми   зберігається  право  на
розповсюдження примірників фонограми шляхом здачі в найм.

     4. Виключні права виробника фонограми, передбачені п. 2 цієї
статті, можуть передаватися за договором іншим особам.

     Стаття 472. Права організації мовлення

     1. Крім випадків,  передбачених у цьому Кодексі, організації
мовлення належить виключне право на використання  її  передачі  у
будь-якій формі,  включаючи право на одержання винагороди за таке
використання.

     2. Виключне право на використання передачі мовлення  означає
право  організації ефірного або кабельного мовлення дозволяти або
забороняти вчинення таких дій:

     1) записувати її передачу;

     2) відтворювати запис її передачі;

     3) одночасно сповіщати її передачу в ефір іншій  організації
ефірного мовлення (право організації ефірного мовлення);

     4) сповіщати   її  передачу  по  кабелю  (право  організації
ефірного мовлення);

     5) одночасно  сповіщати  її   передачу   по   кабелю   іншій
організації  кабельного  мовлення  (право  організації кабельного
мовлення);

     6) сповіщати  її  передачу   в   ефір   (право   організації
кабельного мовлення);

     7) публічно  сповіщати  її  передачу  в  місцях  із  платним
входом.

     Стаття 473.  Обмеження прав виконавців,  виробників  програм
фонограм та організацій мовлення

     Допускається за  умови,  що це не завдасть шкоди нормальному
використанню виконань,  фонограм і передач організацій мовлення і
не    обмежує   необґрунтованим   способом   законних   інтересів
виконавців,  виробників   фонограм   та   організацій   мовлення,
використання виконань,  фонограм і програм мовлення, їх фіксація,
відтворення,  передача в  ефір  і  по  проводах  і  доведення  до
загального відома в інший спосіб без згоди виконавців, виробників
фонограм та організацій мовлення і без виплати винагороди  у  тих
самих  випадках,  що  передбачені  статтями 452-460 цього Кодексу
щодо  обмежень  майнових  прав  витворів  науки,   літератури   і
мистецтва.

     Стаття 474.    Використання    фонограм,   опублікованих   з
комерційною метою

     1. Допускається без згоди виробників фонограм, опублікованих
з комерційною метою, і виконавців, записаних на таких фонограмах,
але з виплатою винагороди:

     1) публічне виконання фонограм;

     2) передача фонограм в ефір;

     3) передача фонограм по проводах.

     2. Збір, розподіл і виплата винагороди здійснюється однією з
організацій,  що управляє майновими правами виробників фонограм і
виконавців на колективній основі відповідно  до  угоди  між  цими
організаціями.  Якщо цією угодою не передбачено інше,  винагорода
розподіляється таким чином:  авторам - 50 відсотків, виконавцям -
25 відсотків, виробникам фонограм - 25 відсотків.

     3. Розмір  винагороди  і  порядок  її  виплати  визначаються
угодою  між  користувачем   фонограми   або   об'єднанням   таких
користувачів,  з  одного  боку,  та організаціями,  що управляють
майновими правами виробників фонограм і виконавців, - з іншого.

     Розмір винагороди встановлюється за кожний вид  використання
фонограми.

     Стаття 475.  Записи  короткострокового користування виконань
або передачі, здійснювані організаціями ефірного мовлення

     Організація ефірного мовлення має право без згоди виконавця,
виробника  фонограми  та  організації мовлення здійснювати записи
короткострокового   користування   виконання   або   передачі   і
відтворювати такі записи за таких умов:

     1) попереднього  одержання  організацією  ефірного  мовлення
дозволу на сповіщення в ефір виконання або  передачі,  щодо  яких
здійснюється запис короткострокового користування або відтворення
такого запису;

     2) виготовлення запису короткострокового користування і його
відтворення  організацією ефірного мовлення за допомогою власного
обладнання і для власної передачі;

     3) знищення такого запису на умовах, передбачених підпунктом
2   статті   458  цього  Кодексу  щодо  запису  короткострокового
користування творів.

     Стаття 476. Строк чинності суміжних прав

     1. Майнові права виконавців охороняються протягом  50  років
після  першої  фіксації виконання або постановки.  Особисті права
виконавців охороняються безстроково.

     Охорона прав виконавця  після  його  смерті  здійснюється  в
порядку,  передбаченому  статтею 464 цього Кодексу щодо особистих
прав автора витвору науки, літератури і мистецтва.

     2. Права виробників фонограм охороняються протягом 50  років
після   першого  опублікування  фонограми,  а  якщо  її  не  було
опубліковано,  то  протягом  50  років  після   першої   фіксації
звукового запису.

     3. Організації  мовлення  користуються наданими цим Кодексом
правами протягом 50 років після першої передачі  в  ефір  або  по
проводах.

     4. Встановлені  цією  статтею  строки  починаються з 1 січня
року,  наступного за роком,  в якому мали місце  юридичні  факти,
передбачені цією статтею.

     5. До  спадкоємців  виконавця  і правонаступників виробників
фонограм та організацій мовлення переходить  право  дозволяти  чи
забороняти використання виконання,  фонограми,  передачі в ефір і
по проводах,  а також  право  на  одержання  винагороди  в  межах
встановлених цією статтею частини строків, що залишилася.

     Права виконавця,   передбачені  в  п.  3  статті  470  цього
Кодексу,  у спадщину  не  переходять,  їх  охорона  після  смерті
виконавця здійснюється в порядку, передбаченому статтею 464 цього
Кодексу для охорони особистих прав автора.

     6. Спадкоємці  мають  право  захищати  авторство  на  об'єкт
суміжних  прав і протидіяти будь-якому перекрученню,  спотворенню
чи іншій зміні  виконання,  фонограми  і  програми  мовлення  або
будь-якому  іншому  посяганню  на  об'єкт суміжних прав,  що може
зашкодити честі та репутації виконавця,  виробника  фонограми  чи
організації мовлення.

     Глава 37. Колективне управління майновими правами

     Стаття 477.  Забезпечення  колективного управління майновими
правами авторів

     1. Автори та їхні правонаступники,  суб'єкти суміжних прав з
метою забезпечення своїх майнових прав можуть доручити управління
останніми на колективній основі організаціям (юридичним  особам),
які не мають права займатися комерційною діяльністю.

     Такі організації   діють   на   основі   законодавства   про
об'єднання громадян і в межах повноважень,  добровільно переданих
їм авторами та іншими суб'єктами авторських і суміжних прав.

     2. Допускається   створення   або  окремих  організацій,  що
управляють різними правами в інтересах  різних  осіб,  які  мають
авторські  майнові  права,  або  однієї організації,  що управляє
одночасно авторськими і суміжними правами.

     Стаття 478.  Діяльність організацій, що управляють майновими
правами на колективній основі

     1. Повноваження  на  колективне управління майновими правами
передаються  організації,  що  управляє  майновими   правами   на
колективній  основі,  безпосередньо  особами,  що мають авторське
право і суміжні права, добровільно на основі письмових договорів.

     Будь-який автор,  його спадкоємець або інша  особа,  що  має
авторське  право і суміжні права,  які охороняються відповідно до
цього Кодексу,  мають право передавати здійснення своїх  майнових
прав  такій організації,  а організація зобов'язана взяти на себе
здійснення цих прав на колективній основі,  якщо управління такою
категорією   прав   належить   до   статутної   діяльності   цієї
організації.

     2. На основі одержаних повноважень організація,  що управляє
майновими правами на колективній основі, укладає ліцензійні угоди
з користувачами творів та об'єктів суміжних прав.

     Претензії осіб,  які мають авторське право і суміжні  права,
до   користувачів   щодо   виникнення   умов   ліцензійних   угод
розглядається організацією,  що  управляє  майновими  правами  на
колективній  основі і виступає стороною у відповідній ліцензійній
угоді.

     Ліцензійні угоди дозволяють використання передбаченими в них
способами  всіх  творів  і  відповідних  об'єктам суміжних прав і
надаються від імені всіх осіб, що мають авторське право і суміжні
права,  включаючи і тих,  які не передали організації повноважень
відповідно до п. 1 цієї статті.

     3. Організації,   що   управляють   майновими   правами   на
колективній основі,  мають право вимагати від користувачів творів
та об'єктів суміжних прав надання їм документів, що містять точні
відомості  про  використання  творів  та  об'єктів суміжних прав,
необхідні для збору і розподілу винагороди.

     Користувачі творів та  об'єктів  суміжних  прав  зобов'язані
надавати  авторам  та  іншим  особам,  що мають авторське право і
суміжні  права,  їхнім  представникам   або   організаціям,   які
управляють   майновими  правами  на  колективній  основі,  точний
перелік і  програми  публічного  використання  творів,  виконань,
фонограм,  програм  мовлення  і забезпечувати їх завіреним звітом
про  одержані  прибутки.  Користувачі   зобов'язані   виплачувати
авторові або його представникам винагороду в передбачений строк і
в обумовленому розмірі.

     4. Організації,   що   управляють   майновими   правами   на
колективній  основі,  мають  право  резервувати на своєму рахунку
суми незапитаної винагороди,  що надійшла  їм  від  користувачів.
Після трьох років з моменту розподілу винагороди суми незапитаної
винагороди ці суми можуть бути використані  для  чергових  виплат
або  спрямовані  на  інші цілі,  передбачені їхніми статутами,  в
інтересах осіб, які мають авторське право і суміжні права.

     5. Організації,  що управляють майновими правами авторів  на
колективній основі,  зобов'язані своєчасно повідомляти авторів та
інших суб'єктів авторського права і суміжних прав про винагороду,
що надійшла на їхнє ім'я.

     Глава 38 виключена.

     Розділ ІІ. Право промислової власності

     Глава 39.  Право  на  винаходи,  корисні моделі і промислові
                                     зразки

     Стаття 483.  Умови  правової  охорони   винаходу,   корисної
моделі, промислового зразка

     1. Право  на  винахід,  корисну  модель і промисловий зразок
охороняється за умови видачі патенту.

     2. Винаходом є технічне рішення в будь-якій галузі суспільно
корисної діяльності,  яке відповідає вимогам патентоспроможності,
тобто  є  новим,  має  винахідницький  рівень  і   придатне   для
використання.

     3. Об'єктом винаходу можуть бути:

     1) продукт   (влаштування,  речовина,  штам  мікроорганізму,
культура клітини рослини і тварини);

     2) спосіб.

     Не визнаються  винаходами:  відкриття,  наукові  теорії   та
математичні   методи;  методи  організації  праці  та  управління
господарством;  плани та умовні  позначення,  розклади,  правила;
методи виконання розумових операцій;  програми для обчислювальних
машин;   результати    художнього    конструювання;    топографії
інтегральних мікросхем, сорти рослин і породи тварин.

     4. Корисною   моделлю   є  конструктивне  виконання  засобів
виробництва  і  предметів  споживання,  яке   відповідає   умовам
патентоспроможності,  тобто  досягає певного технічного рівня,  є
новим і придатним для використання.

     Об'єктом корисної моделі є конструктивне  виконання  засобів
виробництва і предметів споживання.

     5. Промисловим  зразком  визнається художньо-конструкторське
або естетичне рішення виробу, яке визначає його зовнішній вигляд,
є новим, оригінальним і придатним для використання.

     6. Об'єктом промислового зразка може бути форма,  малюнок чи
розфарбування або їх поєднання,  що визначають  зовнішній  вигляд
промислового виробу і призначаються для задоволення естетичних та
ергономічних потреб.

     7. Вимоги,  що заявляються  до  винаходу,  корисної  моделі,
промислового зразка, за наявності яких виникає право на одержання
патенту,  порядок його видачі патентним відомством встановлюються
законом.

     Стаття 484. Межі надання правової охорони винаходу, корисній
моделі, промисловому зразку

     1. Правова охорона надається винаходу,  корисній  моделі  та
промисловому  зразку,  використання  яких не суперечить принципам
гуманності й моралі.

     2. Особливості правової охорони винаходу, корисної моделі та
промислового    зразка,    віднесені   до   державної   таємниці,
визначаються законами України.

     3. Обсяг  правової  охорони,  що   надається,   визначається
формулою  винаходу,  корисної  моделі,  сукупністю суттєвих ознак
промислового  зразка,  зображених  на  фотографіях  виробу  (його
макета, малюнка). Тлумачення формули та ознак має здійснюватися у
межах описання винаходу, корисної моделі, відповідних креслень та
описання промислового зразка.

     Стаття 485. Патент

     1. Правова охорона винаходу, корисної моделі та промислового
зразка посвідчується патентом.

     2. Патент видається патентним  відомством  України  (далі  -
Відомство).

     3. Патент посвідчує:

     1) авторство;

     2) пріоритет;

     3) виключне право використання захищеного патентом винаходу,
корисної моделі, промислового зразка на свій розсуд.

     Стаття 486. Назва винаходу

     1. Винахідник має право на присвоєння винаходові свого імені
або спеціальної назви.

     2. Заява  про  присвоєння  винаходові  імені  винахідника чи
спеціальної назви має бути подана  до  Відомства  із  заявкою  на
видачу  патенту  на  винахід  або  не  пізніше двох місяців після
надходження заявки до Відомства.

     3. Назва  винаходу  має  бути  відображена  в  патенті  і  в
супровідній документації.

     Винахідник має  право  вимагати,  щоб  при використанні його
винаходу згадувалося його ім'я.

     Стаття 487. Право на одержання патенту

     1. Право на одержання  патенту  мають  винахідники  та  їхні
правонаступники,    автори    промислових    зразків    та   їхні
правонаступники, роботодавці.

     2. Винахідники,  а також  автори  промислового  зразка,  які
створили винахід,  корисну модель або промисловий зразок спільною
творчою працею, мають рівні права на одержання патенту, якщо інше
не передбачено угодою між ними.

     3. Склад  винахідників  чи авторів промислового зразка,  які
створили винахід,  корисну модель або промисловий зразок спільною
творчою  працею,  у  разі  необхідності  може  бути  переглянутий
Відомством за спільним клопотанням осіб,  зазначених у заявці  як
винахідники або автори промислового зразка,  а також винахідників
чи авторів промислового зразка, що не зазначені у заявці як такі.

     У разі зміни складу  винахідників  чи  авторів  промислового
зразка Відомство вносить відповідні зміни до заявочних матеріалів
у порядку, що визначається Відомством.

     4. Клопотання  про  зміну  складу  винахідників  чи  авторів
промислового зразка може бути порушене і розглянуте Відомством до
прийняття рішення про видачу патенту або  про  відмову  у  видачі
патенту.

     5. Після прийняття рішення про видачу патенту клопотання про
зміну складу винахідників чи  авторів  промислового  зразка  може
бути розглянуте лише в судовому порядку.

     Стаття 487-1. Конфіденційність заявки

     З дати   надходження   заявки  до  Відомства  до  публікації
відомостей  про  заявку  або  публікації  відомостей  про  видачу
патенту  матеріали  заявки вважаються конфіденційною інформацією.
Доступ третьої  особи  до  матеріалів  заявки  забороняється.  За
винятком  випадків,  коли  такий доступ здійснюється за особистим
дозволом заявника або за рішенням компетентного органу.

     Стаття 487-2. Зміна заявника

     Зміна заявника може бути здійснена внаслідок передачі  права
на одержання патенту на підставі договору або застосування закону
чи виконання рішення суду,  внаслідок реорганізації чи ліквідації
юридичної особи тощо.  Заявник або особа,  яка набула такі права,
подає до відомства клопотання,  до якого  додається  документ  чи
засвідчена копія документа,  що є підставою для такої зміни. Якщо
відбувається зміна не всіх  заявників,  клопотання  повинно  бути
підписано всіма заявниками, які подали заявку.

     Стаття 487-3. Зміна патенту

     Володілець патенту    строком   дії   6   років   або   його
правонаступник може подати клопотання про  проведення  експертизи
заявки  по  суті  з метою отримання патенту строком дії 20 років.
Таке клопотання подається з дотриманням встановлених вимог.

     Якщо за заявкою прийняте рішення про видачу патенту  строком
дії  20  років,  дія патенту,  виданого без проведення експертизи
заявки по суті,  припиняється від дати публікації відомостей  про
видачу патенту строком дії 20 років. Відомство публікує відомості
про припинення дії патенту в офіційному бюлетені.

     Якщо в  результаті  проведення  експертизи  заявки  по  суті
прийняте рішення про відмову у видачі патенту, патент строком дії
6  років  вважається  таким,  що  не  набрав  чинності  від  дати
публікації відомостей про його видачу,  про що Відомство публікує
відомості в офіційному бюлетені.

     Стаття 488. Право роботодавця

     1. Роботодавцеві та його правонаступникам належить право  на
одержання патенту за умови, що винахідник (винахідники) або автор
(автори) промислового зразка передали йому це право за договором,
укладеним у письмовій формі.

     2. Винахідник  (автор промислового зразка) в письмовій формі
повідомляє роботодавця про створений ним винахід,  корисну модель
чи  промисловий зразок з описанням,  яке розкриває суть винаходу,
корисної моделі чи промислового зразка досить повно і ясно.  Якщо
роботодавець   протягом   чотирьох  місяців  від  дати  одержання
повідомлення  не  подасть  заявки  до  Відомства,  то  право   на
одержання   патенту   переходить   до   винахідника   чи   автора
промислового зразка або їх спадкоємців.

     3. Якщо  винахід,  корисна  модель  або  промисловий  зразок
створені  у  зв'язку з виконанням службових обов'язків,  наданням
фінансової чи  іншої  матеріальної  допомоги  авторам  на  основі
знань,  досвіду  та  інформації  роботодавця  та іншого істотного
сприяння створенню  винаходу,  корисної  моделі  чи  промислового
зразка   роботодавцем,   останньому   належить  право  виключного
використання винаходу,  корисної моделі  чи  промислового  зразка
протягом  п'яти років від дня подання заявки на винахід,  корисну
модель і промисловий зразок до Відомства.

     4. Використання винаходу,  корисної моделі  та  промислового
зразка в такому разі здійснюється на умовах угоди,  укладеної між
роботодавцем і авторами.  Спори  з  приводу  розміру  винагороди,
порядку її виплати та інших умов розглядаються судом.

     5. Невикористання роботодавцем винаходу,  корисної моделі та
промислового зразка протягом п'яти років відповідно до п.  2 цієї
статті  дає  право  винахідникові  використати  винахід,  корисну
модель чи промисловий зразок на свій розсуд.

     У такому разі  роботодавець  зберігає  право  використати  в
майбутньому цей винахід,  корисну модель чи промисловий зразок на
умовах безоплатної невиключної ліцензії.

     Стаття 489. Право правонаступника

     Право на одержання патенту мають правонаступники винахідника
та автора промислового зразка.

     Винахідник і   автор  промислового  зразка  можуть  передати
належне їм право на одержання патенту  державі,  яка  здійснює  в
їхніх  інтересах  права  володільця  патенту  відповідно до цього
Кодексу.

     Стаття 490. Строк чинності патенту

     Строк дії патенту на винахід,  який видається з  проведенням
експертизи заявки по суті, становить 20 років від дати публікації
відомостей про його видачу.

     Строк дії патенту на винахід,  який видається без проведення
експертизи заявки по суті,  становить 6 років від дати публікації
відомостей про його видачу.

     Строк дії патенту на винахід,  об'єктом якого  є  лікарський
засіб  або  засіб  захисту  тварин,  використання  якого  вимагає
відповідного  дозволу  може   бути   продовжено   за   клопотання
володільця  патенту  на  строк,  що  дорівнює  періоду  між датою
подання заявки і датою одержання цього дозволу, але не більше ніж
5  років.  Порядок  подання  клопотання та продовження строку дії
патенту визначається Відомством.

     Строк дії патенту на корисну модель становить  5  років  від
дати  подання  заявки  до Відомства і продовжується Відомством за
клопотанням володільця патенту, але не більше, ніж на три роки.

     Строк дії патенту на промисловий зразок становить  10  років
від  дати подання заявки до Відомства.  За клопотанням володільця
патенту строк його дії може бути подовжений  Відомством,  але  не
більше ніж на 5 років.

     Дія патенту  припиняється  достроково за умов,  викладених у
статті 495 цього Кодексу.

     Стаття 491.  Правові наслідки  припинення  чинності  патенту
спливом строку його дії

     1. Чинність   патенту   припиняється   зі  спливом  строків,
зазначених у попередній статті цього Кодексу.

     2. Винахід,  корисна модель і промисловий  зразок,  чинність
патенту  на  які  припинилася  у  зв'язку  зі  спливом строків їх
чинності,  можуть бути використані будь-якою особою  без  дозволу
патентоволодільця і без виплати йому винагороди.

     Стаття 492. Дострокове припинення чинності патенту

     1. Володілець  патенту  може в будь-який час відмовитися від
нього на  підставі  заяви,  поданої  до  Відомства.  Відмова  від
патенту  набуває чинності від дати публікації відомостей про це в
офіційному бюлетені Відомства.

     Не допускається повна або часткова відмова від  патенту  без
згоди  особи,  якій  надано  право  на  використання  винаходу за
ліцензійним договором, зареєстрованим у Відомстві, а також в разі
накладення арешту на майно, описане за борги, якщо до його складу
входять права, що засвідчуються патентом.

     2. Чинність  патенту  припиняється   в   разі   несплати   у
встановлений  строк  річного збору для підтримання його чинності.
Чинність патенту припиняється з першого  дня  року,  за  який  не
сплачений збір.

     Стаття 493. Відновлення права на патент

     1. Право   на   патент,  що  втратив  чинність  на  підставі
попередньої статті цього Кодексу, може бути відновлене Відомством
за заявою осіб,  зазначених у п. 1 статті 487 цього Кодексу, якщо
для цього будуть істотні підстави.

     2. Заява про відновлення права на патент  може  бути  подана
протягом трьох років від дати припинення чинності патенту.

     3. Відмова у відновленні права на патент може бути оскаржена
до суду.

     Стаття 494.   Правові   наслідки   дострокового   припинення
чинності патенту

     Якщо право  на  патент  не було відновлене (стаття 493 цього
Кодексу),  настають наслідки,  передбачені п.  2 статті 491 цього
Кодексу.

     Стаття 495. Визнання патенту недійсним

     Патент на  винахід,  корисну  модель  або промисловий зразок
визнається  судом  недійсним  у  разі  відсутності  в  них  ознак
патентоспроможності   (стаття  483  цього  Кодексу),  а  також  у
випадках  видачі  патенту  особі,  яка  не  мала  права  на  його
одержання.

     Стаття 496. Наслідки визнання патенту недійсним

     1. У разі визнання патенту недійсним у зв'язку з відсутністю
ознак патентоспроможності рішення Відомства  про  видачу  патенту
анулюється.

     2. Права  та  обов'язки,  що  виникли  з патенту,  визнаного
недійсним, анулюються.

     Стаття 497. Права, що надаються патентом

     1. Права, що надаються патентом, набувають чинності від дати
публікації відомостей про його видачу.

     2. Патент  надає  володільцеві винаходу,  корисної моделі чи
промислового зразка виключне право використати  винахід,  корисну
модель чи промисловий зразок на свій розсуд.

     Відносини при  використанні  винаходу,  корисної  моделі  чи
промислового зразка,  патент  на  які  належить  кільком  особам,
визначаються  угодою  між  ними.  У  разі якщо такої угоди немає,
кожний  володілець  патенту  може  використати  винахід,  корисну
модель  чи промисловий зразок на свій розсуд,  але жоден з них не
має права  давати  дозвіл  (видавати  ліцензію)  на  використання
винаходу,  корисної  моделі  чи  промислового зразка і передавати
виключне право на винахід,  корисну модель чи промисловий  зразок
іншим особам без згоди останніх володільців.

     Використанням винаходу,   корисної  моделі  чи  промислового
зразка визнається:

     1) виготовлення,  пропонування для продажу,  запровадження в
господарський  оборот,  застосування або ввезення чи зберігання в
зазначених  цілях  продукту,  що  охороняється  патентом,  або  -
виготовленого   із   застосуванням  запатентованого  промислового
зразка;

     2) застосування  способу,  що  охороняється  патентом,   або
пропонування  його  для  застосування в Україні,  якщо особа,  що
пропонує цей спосіб,  знає  або  могла  знати  про  те,  що  його
застосування  забороняється  без  дозволу  володільця патенту або
виходячи із обставин це і так є очевидним;

     3) пропонування для продажу,  запровадження в  господарський
оборот,  застосування  або  ввезення  чи  зберігання в зазначених
цілях  продукту,   виготовленого   безпосередньо   способом,   що
охороняється патентом.

     Продукт визнається     виготовленим     із     застосуванням
запатентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка,
якщо при цьому використана кожна ознака, що включена в незалежний
пункт формули винаходу,  корисної моделі, чи ознака, еквівалентна
йому, а також всі істотні ознаки промислового зразка.

     Спосіб, що  охороняється патентом,  визнається застосованим,
якщо  використано  кожну  ознаку,  включену  в  незалежний  пункт
формули винаходу, чи ознаку, еквівалентну йому.

     3. Патент  надає  його  володільцеві  право забороняти іншим
особам використовувати винахід,  корисну  модель  чи  промисловий
зразок без його дозволу, крім випадків, якщо таке використання не
визнається відповідно до цього Кодексу порушенням прав володільця
патенту.

     4. Володілець  патенту  може передавати на підставі договору
виключне право на винахід,  корисну модель чи промисловий  зразок
будь-якій особі, яка стає правонаступником володільця патенту.

     5. Володілець  патенту має право дати будь-якій особі дозвіл
(видати ліцензію) на використання винаходу,  корисної  моделі  чи
промислового зразка на підставі ліцензійного договору.

     6. Володілець  патенту  має  право  подати  до Відомства для
офіційної публікації заяву про надання будь-якій особі дозволу на
використання   запатентованого   винаходу,   корисної  моделі  чи
промислового зразка.

     Особа, що виявила бажання скористатися зазначеним  дозволом,
зобов'язана  укласти  з  володільцем патенту договір про платежі.
Спори,  що виникають при укладенні і  виконанні  цього  договору,
розв'язуються в судовому порядку.

     Якщо жодна  особа  не  заявила володільцеві патенту про свій
намір використати винахід,  корисну модель чи промисловий зразок,
він  може  подати  до  Відомства  письмове клопотання про відклик
своєї заяви.

     7. Права винахідників та авторів промислових  зразків  (крім
особистих  немайнових)  переходять у спадщину відповідно до Книги
сьомої цього Кодексу.

     Стаття 498. Примусове відчуження прав

     Виходячи із суспільних інтересів та  інтересів  національної
безпеки,   Кабінет   Міністрів   України   має   право  дозволити
заінтересованій особі використання винаходу,  корисної моделі або
промислового зразка без згоди володільця патенту,  але з виплатою
йому відповідної компенсації.

     Спори про умови видачі дозволу,  виплати компенсації  та  її
розміри розв'язуються в судовому порядку.

     Стаття 499. Право попереднього користування

     1. Будь-яка  особа,  яка  до  дати пріоритету (конвенційного
пріоритету) в інтересах своєї діяльності добросовісно використала
в Україні заявлений винахід, корисну модель чи промисловий зразок
або  здійснила  значну   і   серйозну   підготовку   для   такого
використання,  зберігає  право  на  безоплатне продовження такого
використання або на використання  винаходу,  корисної  моделі  чи
промислового зразка, для чого була здійснена зазначена підготовка
(право попереднього користування).

     2. Право попереднього  користування  може  передаватися  або
переходити  до  іншої  особи  тільки  разом  із підприємством або
діловою практикою,  або ж тією частиною підприємства  чи  ділової
практики,  в  яких  було  використано  заявлені винахід,  корисну
модель чи промисловий зразок  або  здійснено  значну  і  серйозну
підготовку для такого використання.

     Стаття 500. Дії, які не визнаються порушенням патентних прав

     1. Не  визнається  порушенням  прав,  що надаються патентом,
використання  запатентованого  винаходу,   корисної   моделі   чи
промислового зразка:

     1) в  конструкції  або при експлуатації транспортного засобу
іноземної держави,  який  тимчасово  або  випадково  перебуває  у
водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що
винахід,  корисна модель чи промисловий  зразок  використовується
виключно для потреб даного засобу;

     2) без комерційної мети;

     3) з науковою метою або в порядку експерименту;

     4) за  надзвичайних  обставин  (стихійне  лихо,  катастрофа,
епідемії тощо);

     5) при разовому виготовленні ліків  в  аптеках  за  рецептом
лікаря.

     2. Якщо  продукт виготовлений і впроваджений в господарський
оборот з використанням винаходу,  корисної моделі чи промислового
зразка  самим  патентоволодільцем  або  на  підставі  виданої ним
ліцензії,  подальше поширення і  використання  цього  ж  продукту
іншими особами не буде порушенням патентних прав.

     Стаття 501. Обов'язки володільця патенту

     Володілець патенту  не  повинен  користуватися  правами,  що
надаються патентом, на шкоду іншим особам.

     Стаття 502. Примусова ліцензія

     1. Якщо винахід,  корисна модель чи  промисловий  зразок  не
використовується   або  недостатньо  використовується  в  Україні
протягом трьох років,  починаючи від дати  публікації  відомостей
про  видачу  патенту  або  від дати,  коли використання винаходу,
корисної  моделі  чи  промислового  зразка  було  припинено,   то
будь-яка особа, яка має бажання і готовність використати винахід,
корисну модель чи промисловий зразок,  у разі відмови  володільця
патенту  від  укладення  ліцензійного договору може звернутися до
суду із заявою про надання їй дозволу на  використання  винаходу,
корисної моделі чи промислового зразка.

     2. Якщо володілець патенту не доведе, що факт невикористання
винаходу,  корисної  моделі  чи  промислового  зразка  зумовлений
поважними  причинами,  суд  виносить  рішення про надання дозволу
заінтересованій особі на використання винаходу,  корисної  моделі
чи   промислового   зразка   (надання   примусової   ліцензії)  з
визначенням обсягу використання,  строку дії дозволу,  розміру та
порядку виплати винагороди володільцеві патенту.

     Стаття 503. Залежна ліцензія

     1. Володілець  патенту зобов'язаний за обумовлену винагороду
дати дозвіл (видати ліцензію) на використання винаходу,  корисної
моделі  чи  промислового  зразка  володільцеві  пізніше  виданого
патенту,  якщо винахід,  корисна  модель  чи  промисловий  зразок
останнього призначається для досягнення іншої мети або має значну
технікоекономічну  перевагу  і  не  може  використовуватися   без
порушення прав першого володільця патенту.

     2. Видача  залежної  ліцензії  володільцеві пізніше виданого
патенту може бути обумовлена зобов'язанням останнього  видати  за
обумовлену  винагороду дозвіл володільця раніше виданого патенту,
якщо його використання в поєднанні з винаходом,  корисною моделлю
чи  промисловим зразком,  патенти на які були видані раніше,  дає
кращий корисний ефект або іншим чином удосконалює його.

     Дозвіл видається  в   обсязі,   необхідному   для   найбільш
ефективного    використання    винаходу,   корисної   моделі   чи
промислового зразка.

     Статтю 504 виключено.

     Стаття 505.  Патентування  винаходів,  корисних  моделей   і
промислових зразків у зарубіжних країнах

     1. Будь-яка особа,  яка має право на одержання патенту, може
запатентувати винахід,  корисну модель чи  промисловий  зразок  у
зарубіжних країнах.

     2. Виходячи    із    суспільних   інтересів   та   інтересів
національної  безпеки,  Відомство  може  заборонити  патентування
винаходу,  корисної  моделі  і  промислового  зразка в зарубіжній
країні.

     3. Якщо патентування  винаходу  здійснюється  за  процедурою
Договору про патентну кооперацію,  міжнародна заявка подається до
Відомства України.

     Глава 40. Право на нові сорти рослин і нові породи тварин

     Стаття 506.  Умови охорони прав на нові сорти рослин і  нові
породи тварин

     1. Права   на   нові  сорти  рослин  і  нові  породи  тварин
(селекційні досягнення) охороняються за умови видачі патенту.

     Селекційним досягненням  в  рослинництві   визнається   сорт
рослин,  одержаний штучним шляхом або шляхом відбору і такий,  що
має один або кілька господарських ознак, які відрізняють його від
існуючих сортів рослин.

     Селекційним досягненням  у  тваринництві  визнається порода,
тобто цілісна численна група  тварин  загального  походження,  що
створена людиною та має генеалогічну структуру і властивості, які
дають змогу відрізнити її від інших тварин цього самого виду, і є
кількісно достатньою для розмноження як однієї породи.

     2. Вимоги,  за  яких  виникає право на одержання патенту,  і
порядок видачі патенту на  селекційні  досягнення  встановлюються
законом.

     3. До   відносин,   пов'язаних   із  правами  на  селекційні
досягнення та охороною цих прав,  відповідно застосовуються норми
про промислову власність. При цьому відповідні права та обов'язки
патентного Відомства  здійснюються  державним  органом,  на  який
покладено випробовування та охорону селекційних досягнень.

     Стаття 507.   Право   автора  визначати  назву  селекційного
досягнення

     1. Автор селекційного досягнення має  право  визначати  його
назву,  яка  має  відповідати встановленим законом про селекційні
досягнення вимогам і підлягає  схваленню  державним  органом,  що
відає випробовуванням та охороною селекційних досягнень.

     2. При виробництві,  відтворенні,  пропонуванні для продажу,
продажу  та  інших  видах   збування   охоронюваних   селекційних
досягнень    застосування   зареєстрованих   для   них   назв   є
обов'язковим.  Присвоєння виведеним і (або) таким, що продаються,
насінню,   племінному   матеріалу  назви,  що  відрізняється  від
зареєстрованої, не допускається.

     3. Присвоєння назви зареєстрованого селекційного  досягнення
насінню  і  племінному  матеріалу,  що  не  належить  до  них,  є
порушенням прав патентоволодільця і селекціонера.

     Стаття 508.  Права   автора   селекційного   досягнення   на
винагороду

     1. Автор     селекційного     досягнення,    який    не    є
патентоволодільцем, має протягом строку чинності патенту право на
одержання   винагороди   від  патентоволодільця  за  використання
селекційного досягнення.

     2. Розмір та умови виплати винагороди авторові  селекційного
досягнення  визначаються  договором,  що  укладається  між  ним і
патентоволодільцем.  При  цьому  розмір  винагороди  не   повинен
становити  менше двох відсотків від сум щорічних надходжень,  які
одержує   патентоволоділець    за    використання    селекційного
досягнення, включаючи надходження від продажу ліцензій.

     Винагорода виплачується   авторові  протягом  шести  місяців
після  закінчення  кожного  року,   в   якому   використовувалося
селекційне  досягнення,  якщо  договором  з патентоволодільцем не
передбачено інше.

     Стаття 509. Права патентоволодільця на селекційне досягнення

     Патентоволодільцеві на   селекційне   досягнення    належить
виключне   право   на  використання  цього  досягнення  в  межах,
встановлених законом про селекційні досягнення.

     Стаття 510. Обов'язки патентоволодільця

     Патентоволоділець на  селекційне   досягнення   зобов'язаний
підтримувати відповідний сорт рослини чи відповідну породу тварин
протягом строку чинності патенту  таким  чином,  щоб  зберігалися
ознаки,  зазначені в описанні сорту чи породи,  складеному при їх
реєстрації.

     Стаття 511. Строк чинності патенту на селекційне досягнення

     Чинність патенту на селекційне  досягнення  починається  від
дня  реєстрації  у  державному  реєстрі  селекційних досягнень та
видачі патенту і триває протягом двадцяти років.

     Законом про селекційні досягнення  можуть  бути  встановлені
триваліші  строки  чинності  патенту  на  окремі види селекційних
досягнень.

     Стаття 512. Допуск селекційних досягнень до використання

     1. До використання допускаються селекційні досягнення,  яким
надана правова охорона.  Надання селекційному досягненню правової
охорони не є підставою для його допуску до використання.

     2. Включення сортів рослин і порід тварин у державний реєстр
селекційних   досягнень,   які   допускаються   до  використання,
провадиться державним органом,  який  відає  випробовуваннями  та
охороною   селекційних   досягнень,   за  результатами  державних
випробовувань на господарську корисність.

     Заявка на  допуск  сортів   рослин   і   порід   тварин   до
використання   подається   до   державного   органу,  який  відає
випробовуваннями та охороною селекційних досягнень.

     Глава 41.  Право  на  захист  нерозкритої   (конфіденційної)
інформації від незаконного використання

     Стаття 513. Поняття нерозкритої інформації

     1. Технічна,  організаційна,  комерційна,  виробнича та інша
інформація,  здатна сприяти підвищенню  ефективності  виробництва
або  давати  інший  позитивний  ефект,  невідома  третім  особам,
внаслідок чого має комерційну  цінність,  визнається  нерозкритою
інформацією.

     2. Не  визнається нерозкритою інформацією комерційна та інші
види таємниць,  які охороняються спеціальними законами,  а  також
якщо  ця інформація захищається авторським чи патентним правом та
іншими промисловими правами.

     3. Особа,   яка   правомірно   володіє   такою    технічною,
організаційною,  комерційною, виробничою та іншою інформацією, що
здатна сприяти підвищенню  ефективності  виробництва  або  давати
інший  позитивний  ефект,  має  право  на  захист від незаконного
використання цієї інформації.

     Стаття 514. Умови охороноспроможності нерозкритої інформації

     Нерозкрита інформація охороняється законом  від  незаконного
використання третіми особами за умови, що:

     1) ця  інформація  має  дійсну  або  потенційну  цінність  і
фактично невідома третім особам;

     2) до цієї інформації немає вільного доступу  третім  особам
на законних підставах;

     3) володілець   зазначеної   інформації  вживає  відповідних
заходів для збереження її конфіденційності.

     Стаття 515. Зміст права на захист нерозкритої інформації

     1. Володілець нерозкритої інформації має виключне  право  на
її використання.

     2. У тих випадках, коли нерозкрита інформація містить у собі
результат творчої діяльності,  володілець нерозкритої  інформації
має особисті немайнові права (авторство тощо).

     Стаття 516.  Відчуження  права  на  використання нерозкритої
інформації

     Володілець нерозкритої інформації має право  відчужувати  її
іншим особам будь-яким чином.

     Стаття 517.  Строк  чинності  права  на  захист  нерозкритої
інформації

     1. Строк чинності права  на  захист  нерозкритої  інформації
обмежується строком чинності умов, передбачених статтею 514 цього
Кодексу.

     2. Чинність   права   на   захист   нерозкритої   інформації
припиняється  у тих випадках,  коли в результаті розкриття змісту
інформації самим володільцем виникає можливість одержання третіми
особами надійних і достатніх відомостей про її зміст.

     Стаття 518. Обмеження права на захист нерозкритої інформації

     Особа, яка   добросовісно   і  самостійно  одержала  знання,
аналогічні   нерозкритій   інформації   іншого   володільця,   що
охороняється законом, має право користуватися ними без будь-якого
обмеження на свій розсуд.

     Статтю 519 виключено.

     Глава 41-1.Право  на  топографії  (топології)   інтегральних
мікросхем (ІМС)

     Стаття 518-1. Надання прав на топографію ІМС

     1. Правова   охорона   топографії   інтегральних   мікросхем
надається лише державною реєстрацією їх у Відомстві.

     Особливості охорони  прав  на  топографії ІМС,  віднесені до
державної таємниці, визначаються окремим законодавством.

     2. Правова охорона не надається ідеям,  способам,  системам,
технологіям або закодованій інформації, які можуть бути втілені в
топографію ІМС.

     3. Виключне   право   на   використання    топографії    ІМС
засвідчується  свідоцтвом,  яке підтверджує реєстрацію топографії
ІМС.  Свідоцтво діє 10 років від дати подання заявки до Відомства
або від дати першого використання топографії ІМС за умови, що від
цієї дати до дати подачі заявки до Відомства  пройшло  не  більше
ніж два роки.

     4. Обсяг  прав  на  топографію  ІМС визначається зображенням
топографії на матеріальному носії.

     Стаття 518-2. Умови охороноздатності топографії ІМС

     1. Топографія ІМС відповідає умовам  охороноздатності,  якщо
вона є оригінальною.

     2. Топографія  ІМС  визнається  оригінальною,  якщо  вона не
створена шляхом прямого відтворення /копіювання/ іншої топографії
ІМС,  має відмінності,  що надають їй нові властивості, і не була
відомою у галузі  мікроелектроніки  до  дати  подання  заявки  до
Відомства або до дати її першого використання.

     Топографія ІМС   визнається   оригінальною   доти,  доки  не
доведено протилежне.

     3. Топографія,  яка  містить  елементи,  відомі   в   галузі
мікроелектроніки  на дату подання заявки до Відомства або на дату
першого  використання   топографії   ІМС,   може   бути   визнана
оригінальною тільки в тому разі,  якщо сукупність таких елементів
у цілому відповідає вимогам пункту 2 цієї статті.

     4. На  визнання  топографії  ІМС  оригінальною  не   впливає
розкриття  інформації  про неї автором або особою,  яка одержала,
від автора прямо чи опосередковано таку  інформацію,  якщо  строк
від дати розкриття інформації до дати подання до Відомства заявки
на реєстрацію цієї топографії ІМС не перевищує двох років.

     5. Не може бути  визнана  оригінальною  та  топографія  ІМС,
заявка  на  реєстрацію якої подана до Відомства пізніше ніж через
два роки від дати її першого використання.

     Стаття 518-3. Право автора на реєстрацію топографії ІМС

     1. Право на реєстрацію топографії ІМС  має  автор  або  його
право наступник.

     2. Автори,   які  спільно  створили  топографію  ІМС,  мають
однакові  права  на  реєстрацію  топографії  ІМС,  якщо  інше  не
передбачено угодою між ними.

     3. Автору  топографії  ІМС  належить право авторства,  яке є
невідчужуваним особистим правом і охороняється безстроково.

     Особам, які при створенні топографії ІМС,  надавали авторові
лише технічну,  організаційну чи матеріальну допомогу або сприяли
оформленню матеріалів заявки,  але не внесли особистого  творчого
вкладу у створення топографії, право авторства не належить.

     Стаття 518-4. Право роботодавця на реєстрацію топографії ІМС

     1. Право на реєстрацію топографії ІМС і усі права, що з цієї
реєстрації випливають, має роботодавець автора топографії ІМС або
його   правонаступник,  якщо  топографію  створено  у  зв'язку  з
виконанням службових  обов`язків  чи  за  спеціальним  дорученням
роботодавця  за  умови,  що  трудовим  договором  /контрактом/ не
передбачено інше.

     2. Автор топографії ІМС, створеної у зв`язку з використанням
службових  обов`язків  чи  за спеціальним дорученням роботодавця,
зобов`язаний  подати  роботодавцю   письмове   повідомлення   про
створену ним топографію ІМС разом з матеріалами,  що відображають
топографію ІМС досить ясно і повно.

     Якщо роботодавець чи його правонаступник  протягом  чотирьох
місяців  від  дати одержання цього повідомлення не подасть заявки
до Відомства чи не прийме рішення про  збереження  топографії  як
конфіденційної  інформації,  про  що  він зобов`язаний повідомити
письмово автора,  то право на реєстрацію топографії переходить до
автора.

     3. У  разі,  коли  роботодавець  використав  своє  право  на
реєстрацію топографії ІМС чи на збереження її  як  конфіденційної
інформації,   автор   має   право  на  винагороду  відповідно  до
економічної цінності топографії та іншої вигоди,  яку одержав  чи
міг би одержати роботодавець чи його правонаступник.

     Винагорода авторові виплачується у розмірі та на умовах,  що
визначаються письмовою угодою між  автором  і  роботодавцем,  яка
укладається  не  пізніше  чотирьох  місяців  від  дати  одержання
роботодавцем повідомлення.

     Спори щодо умов одержання автором від роботодавця винагороди
та її розміру розв`язуються у судовому порядку.

     Стаття 518-5. Заявка на реєстрацію топографії ІМС

     1. Особа, яка бажає зареєструвати топографію ІМС і має на це
право,  подає  до  Відомства  заявку  на  реєстрацію.  Заявка  на
реєстрацію складається українською мовою і повинна містити:

     - заяву про реєстрацію топографії ІМС;

     - матеріали, що ідентифікують топографію ІМС.

     Стаття 518-6. Видача свідоцтва

     Відомство видає  заявнику  свідоцтво  у місячний строк після
реєстрації  топографії  ІМС.   Свідоцтво   засвідчує   реєстрацію
топографії ІМС і виключне право на її використання.

     Стаття 518-7. Оскарження рішення стосовно заявки

     Заявник може  оскаржити  будь-яке рішення Відомства стосовно
заявки.

     Стаття 518-8.  Права,  що випливають з реєстрації топографії
ІМС

     1. Права,  що випливають із реєстрації топографії ІМС, діють
від дати внесення відомостей про топографію ІМС до Реєстру.

     2. Реєстрація топографії ІМС надає володільцю зареєстрованої
топографії ІМС виключне право використовувати топографію  ІМС  на
свій  розсуд,  якщо  таке  використання  не  порушує  права інших
володільців зареєстрованих топографії ІМС.

     3. Реєстрація надає володільцю зареєстрованої топографії ІМС
право:

     - забороняти іншим особам використовувати топографію ІМС без
його дозволу,  за винятком випадків,  коли таке  використання  не
визнається згідне із статтею 512-9 цього Кодексу порушенням права
володільця зареєстрованої топографії ІМС;

     - передавати   на   підставі   договору    виключне    право
використання   топографії   ІМС   будь-якій   особі,   яка   стає
правонаступником володільця зареєстрованої топографії ІМС;

     - видавати будь-якій особі дозвіл /ліцензію/ на використання
зареєстрованої топографії ІМС на підставі ліцензійного договору.

     Під використанням топографії ІМС слід розуміти:

     - копіювання топографії ІМС;

     - виготовлення ІМС із застосуванням даної топографії;

     - виготовлення будь-якого виробу, що містять такі ІМС;

     - ввезення  таких  ІМС та виробів,  що їх містять,  на митну
територію України;

     - пропонування для продажу, зберігання в зазначених цілях та
інше  введення  в  обіг ІМС,  виготовленої із застосуванням даної
топографії, та будь-яких виробів, що містять такі ІМС.

     ІМС визнається виготовленою із застосуванням  зареєстрованої
топографії,   якщо   при  цьому  використані  всі  елементи,  які
визначають топографію ІМС оригінальною.

     4. Взаємовідносини  під  час   використання   зареєстрованої
топографії   ІМС,  свідоцтво  на  яку  належить  кільком  особам,
визначається угодою між ними.

     У разі відсутності такої угоди  кожний  володілець  прав  на
зареєстровану  топографію  ІМС  може  використовувати  її на свій
розсуд,  але жоден з них не має права давати дозвіл /ліцензію/ на
використання зареєстрованої топографії ІМС та передавати виключне
право на зареєстровану топографію ІМС будь-якій іншій  особі  без
згоди решти володільців.

     5. Договір  про  передачу  виключного права на зареєстровану
топографію ІМС і ліцензійний договір  вважаються  дійсними,  якщо
вони складені у письмовій формі і підписані сторонами.  Зазначені
договори набирають чинності стосовно будь-якої іншої  особи  лише
після їх реєстрації у Відомстві.

     6. Володілець  виключного  права на зареєстровану топографію
ІМС або його правонаступник має право  сповіщати  про  реєстрацію
топографії  ІМС  шляхом  позначення  топографії  або виробів,  що
містять таку топографію,  виділеною літерою  "Т"  із  зазначенням
дати   початку   отроку  дії  виключного  права  на  використання
топографії ІМС та інформації, яка надає можливість ідентифікувати
володільця прав.

     Стаття 518-9.  Дії,  які  не  визнаються  порушенням прав на
зареєстровану топографію ІМС

     1. Не визнається порушенням прав,  то надаються  реєстрацією
топографії ІМС, використання зареєстрованої топографії ІМС:

     - у  конструкції  чи  в  процесі  експлуатації транспортного
засобу  іноземної   держави,   який   тимчасово   або   випадково
знаходиться у водах повітряному просторі чи на території України,
за умови,  що зареєстрована топографія ІМС використовується  лише
для потреб зазначеного засобу;

     - без комерційної мети;

     - з   науковою   метою   або   в  порядку  експерименту;  за
надзвичайних  обставин  (стихійне  лихо,  катастрофа,   епідемія,
епізотопія тощо).

     2. Не  визнається порушенням прав,  що надаються реєстрацією
топографії ІМС, ввезення на митну територію України, пропонування
для  продажу,  продаж,  зберігання  в  зазначених  цілях або інше
введення в обіг ІМС, виготовлених із застосуванням зареєстрованої
топографії,  і будь-яких виробів,  що містять такі ІМС, якщо вони
придбані законним шляхом.

     ІМС із зареєстрованою топографією та вироби, що містять такі
ІМС, вважаються придбаними будь-якою особою законним шляхом, якщо
вони після виготовлення буди введені в обіг володільцем  прав  на
дану зареєстровану топографію ІМС чи за його дозволом.

     3. Не  визнається порушенням прав,  що надаються реєстрацією
топографії ІМС,  використання ІМС будь-якою особою,  що  придбала
ІМС;  і при цьому не знала і не могла знати, що ця ІМС або виріб,
що її містить,  були виготовлені і введені в  обіг  з  порушенням
прав,  що  надаються  реєстрацією  топографії  ІМС.  Проте  після
одержання відповідного повідомлення від володільця прав зазначена
особа  повинна  припинити  використання  ІМС  або  виплатити йому
компенсацію,  розмір якої встановлюється за згодою сторін.  Спори
щодо  компенсації  та порядку її виплати розв`язуються в судовому
порядку.

     4. Будь-яка   особа,   яка   добросовісно    використовувала
топографію  ІМС  до  дати подання заявки на реєстрацію топографії
ІМС  чи  здійснила  значну  і  серйозну  підготовку  для   такого
використання,   зберігав  право  попереднього  користування  цією
топографією ІМС.

     Право переднього   користування   може   передаватися    або
переходити до іншої особи тільки разом з підприємством чи діловою
практикою або тією частиною підприємства чи ділової  практики,  в
яких було використано заявлену топографію ІМС чи здійснену значну
і серйозну підготовку для такого використання.

     Стаття 518-10.  Обов'язки володільця прав  на  зареєстровану
топографію ІМС

     1. Власник прав  на  зареєстровану  топографію  ІМС  повинен
добросовісно   користуватися   виключним   правом,  що  надається
реєстрацією.

     2. Якщо зареєстрована топографія ІМС не  використовується  в
Україні  протягом  трьох  років  від  дати  публікації  офіційних
відомостей  про  реєстрацію  або  від  дати,  коли   використання
топографії ІМС було припинено, то будь-яка особа, яка має бажання
і виявляє  готовність  використовувати  топографію  ІМС,  в  разі
відмови  володільця  виключного права на зареєстровану топографію
ІМС від укладення ліцензійного договору,  може звернутися до суду
із  заявою  про надання їй дозволу на використання зареєстрованої
топографії ІМС.

     3. Якщо власник прав  на  зареєстровану  топографію  ІМС  не
доведе,  що  факт  невикористання  зареєстрованої  топографії ІМС
зумовлений поважними причинами,  суд  може  винести  рішення  про
надання    дозволу    заінтересованій   особі   на   використання
зареєстрованої   топографії   ІМС   з   визначенням   обсягу   її
використання,  строку  дії  дозволу,  розміру  та порядку виплати
винагороди володільцю прав.

     Стаття 518-11.  Використання  зареєстрованої  топографії ІМС
без дозволу володільця прав на неї

     1. Виходячи    із    суспільних   інтересів   та   інтересів
національної безпеки,  Кабінет Міністрів України  може  дозволити
використання   зареєстрованої   топографії   ІМС   без  згоди  її
володільця, але з виплатою йому відповідної компенсації.

     2. Спори щодо умов надання дозволу і виплати компенсації  та
її розміру розв`язуються у судовому порядку.

     Стаття 518-12. Визнання реєстрації топографії ІМС недійсною

     1. Реєстрація топографії ІМС може бути визнала недійсною у разі:
невідповідності зареєстрованої     топографії     ІМС      умовам
охороноздатності,   визначеними   статтею  512-2  цього  Кодексу;
порушення вимог пункту 2 статті цього Кодексу.

     2. Будь-яка особа протягом шести місяців від дати публікації
офіційних  відомостей  про реєстрацію може оскаржити реєстрацію у
встановленому порядку.

     3. Реєстрація,  визнана недійсною,  вважається такою,  що не
набрала чинності від дати реєстрації топографії ІМС.

     Стаття 518-13.  Охорона прав на топографії ІМС  в  іноземних
державах

     1. Автор  топографії  ІМС чи його правонаступник мають право
на реєстрацію топографії ІМС  в  іноземних  державах.  Охорона  в
іноземних  державах  прав  на розроблені в Україні топографії ІМС
здійснюється  відповідно  до  міжнародних  договорів  України  та
законодавства іноземних держав.

     2. До подання заявки на одержання охорони прав на топографію
ІМС  в  орган  іноземної  держави,  якщо  інше   не   передбачено
міжнародними  договорами  України,  заявник  зобов`язаний  подати
заявку до  Відомства  і  повідомити  про  наміри  здійснити  таку
охорону.

     3. Витрати,   пов`язані   з   одержанням   охорони  прав  на
топографію ІМС в іноземних державах,  несе  заявник  чи  за  його
згодою інша особа.

     Розділ ІІІ.   Право  на  засоби  індивідуалізації  учасників
цивільного обороту,  товарів і послуг. Глава 42. Право на фірмове
найменування (фірму)

     Стаття 520. Поняття фірмового найменування (фірми)

     1. Найменування  юридичної  особи  (фірми)  (стаття 69 цього
Кодексу) охороняється законом за умови його державної  реєстрації
у встановленому порядку.

     2. Не  може  бути зареєстроване найменування юридичної особи
(фірми),  подібне до вже зареєстрованого настільки,  що їх  можна
сплутати або вони здатні ввести в оману споживача.

     3. Не  може  бути  зареєстроване також найменування (фірма),
яке не відображає справжнього характеру і виду  діяльності  особи
та інші елементи фірми (принцип істинності фірми).

     Стаття 521. Дія права на фірмове найменування (фірму)

     1. Право на фірмове найменування (фірму) виникає в юридичної
особи з моменту його реєстрації в Україні.

     2. Дія  права  на  фірму  припиняється  у  разі   виключення
юридичної особи з Державного реєстру.

     3. Фірма, яка користувалася найменуванням до його реєстрації
іншою фірмою, зберігає право на його використання.

     Стаття 522. Зміст права на фірмове найменування (фірму)

     1. Юридична  особа,  фірмове   найменування   (фірма)   якої
зареєстроване у встановленому порядку, має виключне право на його
використання.

     2. Юридична  особа,  зокрема,  має   право   використовувати
фірмове  найменування  (фірму)  на  товарах,  їхній  упаковці,  в
рекламі,  проспектах,  рахунках,  друкованих виданнях,  офіційних
бланках,   вивісках   та  іншій  документації,  пов'язаній  з  її
діяльністю,  а також при  демонстрації  товарів  на  виставках  і
ярмарках, які проводяться на території України, та іншим чином.

     3. Фірмове    найменування   юридичної   особи   може   бути
використане в належному їй знаку для товарів і послуг.

     Стаття 523.  Неприпустимість  відчуження  права  на  фірмове
найменування (фірму)

     1. Право   на   фірмове   найменування  (фірму)  окремо  від
підприємства відчужуватися  не  може,  крім  випадків  відчуження
підприємства в цілому.

     2. Юридична  особа,  яка  має  право на фірмове найменування
(фірму),  може передавати виключне  право  на  його  використання
іншим  юридичним  особам  шляхом видачі виключної або невиключної
ліцензії.

     У ліцензійному договорі мають бути обумовлені заходи,  які б
виключали введення в оману споживачів.

     Стаття 524 виключена.

     Глава 43. Право на знаки для товарів і послуг

     Стаття 525. Поняття знака для товарів і послуг

     Знак для  товарів  і послуг (товарний знак) - це позначення,
яким товари і  послуги  одних  осіб  відрізняють  від  однорідних
товарів і послуг інших осіб.

     Стаття 526. Об'єкт знака для товарів і послуг

     Об'єктом знака  для  товарів  і послуг можуть бути словесні,
зображувальні,  об'ємні,   буквено-цифрові,   звукові   та   інші
позначення  або  їх комбінації,  виконані в будь-якому кольорі чи
поєднанні кольорів.

     Стаття 527.  Умови  надання  правової  охорони  знакові  для
товарів і послуг

     Правова охорона  надається знакам для товарів і послуг,  які
не  суперечать  суспільним  інтересам,  принципам  гуманності  та
моралі,     які    відповідають    умовам    патентоспроможності,
зареєстровані у встановленому порядку у Відомстві України.

     Стаття 528. Свідоцтво на знак для товарів і послуг

     1. Правова охорона знака для товарів і послуг  посвідчується
свідоцтвом,  в  якому  міститься  перелік  товарів  і послуг,  що
позначаються зареєстрованим знаком.

     Свідоцтво на знак для товарів і послуг посвідчує:

     1) що дане позначення в межах України охороняється законом;

     2) пріоритет;

     3) виключне право на знак для товарів і послуг.

     2. Свідоцтво видається будь-якій особі,  об'єднанню осіб або
їхнім правонаступникам.

     Стаття 529. Видача свідоцтва

     1. Видача   свідоцтва   здійснюється  Відомством  України  в
місячний  строк  після  державної  реєстрації  знака.   Свідоцтво
видається особі,  яка має право на його одержання.  Якщо право на
одержання  свідоцтва  мають  кілька  осіб,  їм   видається   одне
свідоцтво.

     2. Порядок  подання заявки на знак для товарів і послуг,  її
експертиза, видача свідоцтва визначаються законом.

     Стаття 530. Строк чинності свідоцтва

     1. Строк чинності свідоцтва - 10 років  від  дати  державної
реєстрації.  Він  може  бути подовжений Відомством за клопотанням
володільця свідоцтва щоразу на десять років.

     2. Клопотання про подовження строку чинності  свідоцтва  має
бути подане до Відомства протягом останнього року його чинності.

     3. Права, що надаються свідоцтвом, діють від дати публікації
відомостей про його видачу або  від  дня  рішення  Відомства  про
подовження строку чинності свідоцтва.  Обсяг правової охорони, що
надається, визначається наведеним у свідоцтві зображенням знака і
переліком товарів та послуг.

     Стаття 531. Право користування знаком для товарів і послуг

     1. Свідоцтво   надає   його   володільцеві   виключне  право
користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд.

     Відносини при  користуванні  знаком,   свідоцтво   на   який
належить  кільком  особам,  визначаються угодою між ними.  У разі
відсутності такої  угоди  кожен  із  володільців  свідоцтва  може
користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд, але жоден з
них  не  має  права  давати   дозвіл   (видавати   ліцензію)   на
використання  знака  і  передавати  виключне  право на знак іншим
особам без згоди останніх володільців.

     2. Використанням  знака  визнається  застосування  його   на
товарах, а також при наданні послуг, для яких знак зареєстровано,
на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках.
Під  час  демонстрації  експонатів  на  виставках і ярмарках,  що
проводяться в Україні,  в проспектах,  рахунках,  на бланках та в
іншій  документації,  пов'язаній з уведенням зазначених товарів і
послуг у господарський оборот.

     3. Свідоцтво надає його володільцеві право забороняти  іншим
особам використовувати зареєстрований знак без його дозволу, крім
випадків,  якщо використання знака не  визнається  відповідно  до
цього Кодексу порушенням прав володільця свідоцтва.

     4. Володілець свідоцтва може передавати на підставі договору
виключне право на знак іншій  особі,  яка  стає  правонаступником
володільця свідоцтва.

     Передання виключного права на знак не допускається,  якщо це
може ввести в оману споживача щодо товарів і послуг або особи, що
виробляє товари чи надає послуги.

     5. Володілець  свідоцтва  має  право  дати  будь-якій  особі
дозвіл  (видати  ліцензію)  на  використання  знака  на  підставі
ліцензійного договору.  Ліцензійний договір має містити умову про
те,  що якість  товарів  і  послуг,  вироблених  або  наданих  за
ліцензійним договором, не буде нижчою від якості товарів і послуг
володільця свідоцтва і  що  останній  здійснюватиме  контроль  за
виконанням цієї умови.

     6. Володілець  свідоцтва  має  право  проставляти  поряд  зі
знаком попереджувальне маркування,  яке вказує на те, що цей знак
зареєстрований в Україні.

     7. Володілець   свідоцтва,   який   здійснює   посередницьку
діяльність, має право на підставі договору з виробником товару чи
особою,  що  надає  послуги,  використовувати  свій знак поряд зі
знаком зазначених осіб, а також замість їхнього знака.

     Стаття 532. Обов'язки за свідоцтвом

     Володілець свідоцтва зобов'язаний добросовісно користуватися
виключним правом, що визначається свідоцтвом.

     Якщо знак     не     використовується     або    недостатньо
використовується  в  Україні  протягом  трьох  років   від   дати
публікації  відомостей  про  видачу свідоцтва або від дати,  коли
використання знака було припинено, будь-яка особа може звернутися
в суд із заявою про дострокове припинення чинності свідоцтва.

     При вирішенні  цього  питання суд може взяти до уваги подані
володільцем докази того, що знак не використовувався з незалежних
від нього причин.

     Стаття 533.   Правові   наслідки   спливу   строку  чинності
свідоцтва

     1. Чинність  свідоцтва  на  знак  для   товарів   і   послуг
припиняється  зі  спливом строків,  зазначених у статті 530 цього
Кодексу.

     2. Знак для товарів і послуг,  чинність  свідоцтва  стосовно
якого припинилася у зв'язку зі спливом строку його охорони,  може
бути  використаний  будь-якою  особою  без  дозволу   і   виплати
винагороди.

     3. Ніхто інший, крім колишнього володільця свідоцтва, не має
права на повторну  реєстрацію  знака  після  припинення  чинності
свідоцтва.

     Стаття 534. Дострокове припинення чинності свідоцтва

     1. Володілець свідоцтва в будь-який час може відмовитися від
нього  повністю  або  частково  на  підставі  заяви,  поданої  до
Відомства.

     Зазначена відмова  набуває  чинності  від дати опублікування
відомостей про це в офіційному бюлетені Відомства України.

     2. Чинність  свідоцтва  припиняється  за  рішенням  суду   у
зв'язку   з   перетворенням   знака   в   позначення,  яке  стало
загальноприйнятим як позначення товарів  і  послуг  певного  роду
після дати подання заявки.

     3. Чинність  свідоцтва припиняється у разі несплати збору за
подовження строку його чинності.

     Стаття 535.   Правові   наслідки   дострокового   припинення
чинності свідоцтва

     Якщо право  на  свідоцтво  не  було  поновлене,  то знак для
товарів і послуг анулюється Відомством.

     Стаття 536. Відновлення права на свідоцтво

     1. Право на свідоцтво на знак для товарів і послуг може бути
відновлене Відомством за клопотанням його володільця.

     2. Заява про відновлення права на свідоцтво може бути подана
протягом трьох років від дати припинення його чинності.

     3. Відмова  у  відновленні  права  на  свідоцтво  може  бути
оскаржена в суді.

     4. У   разі   відновлення   права   на   свідоцтво   заявник
зобов'язаний сплатити  протягом  одного  місяця  збір  у  розмірі
десяти мінімальних заробітних плат.

     Статтю 537 виключено.

     Глава 44. Право на зазначення походження товарів

     Стаття 538. Поняття найменування місця походження товару

     1. Зазначення походження товару може бути двох видів:

     - просте зазначення походження товару;

     - кваліфіковане зазначення походження товару.

     2. Просте  зазначення  походження товару - будь-яке словесне
чи   зображувальне   /графічне/   позначення,   що    прямо    чи
опосередковано вказує на географічне походження товару.

     Правова охорона  простого  зазначення  товару  надається  на
підставі його використання і полягає в  недопущенні  використання
зазначень,  що є неправдивими /фальшивими/ чи такими,  що вводять
споживачів в оману щодо дійсного географічного  місця  походження
товару.

     Просте зазначення походження товару не підлягає реєстрації.

     3. Кваліфіковане  зазначення  походження товарів складається
із двох видів:

     - назва місця походження, товару:

     - географічне зазначення походження товару.

     Стаття 539. Назва місця походження товару

     Назва місця   походження   /далі   НМП/   товару   -   назва
географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару,
що походить із зазначеного географічного місця  та  має  особливі
властивості,  виключно  або головним чином зумовлені характерними
для даного географічного місця природними умовами або  поєднанням
цих  природних  умов з характерним для даного географічного місця
людським фактором.

     Стаття 540. Географічне зазначення походження товару

     1. Географічне зазначення походження /далі - ГЗП/  товару  -
назва  географічного місця,  яка вживається як позначення у назві
товару,  що походить із цього географічного місця  та  має  певні
якості,  репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені
характерними для даного географічного місця природними умовами чи
людським  фактором  або поєднанням цих природних умов і людського
фактору.

     2. Географічне місце  -  будь-який  географічний  об`єкт  із
офіційно визначеними межами,  зокрема:  країна, регіон як частина
країни, населений пункт, місцевість тощо.

     Стаття 541. Умови надання правової охорони

     1. Правова  охорона  надається  кваліфікованому   зазначенню
походження  товару,  що вказує на конкретне географічне місце,  з
якого походить товар,  і на яке не  поширюються  встановлені  цим
Кодексом підстави для відмови в наданні правової охорони.

     2. Правова  охорона надається назві місця походження товару,
щодо якої виконуються такі умови:

     а) вона є назвою географічного місця,  з якого  даний  товар
походить;

     б) вона  вживається  як  назва  даного товару чи як складова
цієї назви;

     в) у вказаному цією назвою  географічному  місці  об`єктивно
існують   характерні  природні  умови  чи  поєднання  характерних
природних умов і людського фактора,  що надають товару  особливих
властивостей   порівняно   з   однорідними   товарами   з   інших
географічних місць;

     г) позначуваний   цією   назвою   товар    має    відповідні
властивості, що включно або головним чином зумовлені характерними
для даного географічного місця природними умовами  чи  поєднанням
цих  умов  з характерними для даного географічного місця людським
фактором;

     д) виробництво (видобування) і переробка  позначуваною  цією
назвою  товару  здійснюється  в  межах  зазначеного географічного
місця.

     3. Правова  охорона   надається   географічному   зазначенню
походження товару, що якого виконуються такі умови:

     а) воно   є   назвою  географічного  місця,  з  якого  товар
походить;

     б) воно вживається як назва даного  товару  чи  як  складова
частина цієї назви;

     в) у   вказаному  цією  назвою  географічному  місці  наявні
характерні  умови  та/або  людський  фактор,  що  надають  певних
якостей чи інших характеристик;

     г) позначуваний   цією   назвою   товар  має  певні  якості,
репутацію  чи  інші   характеристики,   в   основному   зумовлені
характерними  для  даного  географічного місця природними умовами
та/або людським фактором;

     д) хоча б основна складова позначуваного цією назвою  товару
виробляється    та/або   переробляється   в   межах   зазначеного
географічного місця.

     4. Правова охорона може бути  надана  однаковим  зазначенням
походження  товару,  що використовуються для позначення різних за
властивостями  однакових  товарів,  за  умови  забезпечення   при
використанні    цих   зазначень   відмінностей,   достатніх   для
запобігання   введення   в   оману   споживачів   щодо    дійсної
ідентифікації товарів.

     5. Правова   охорона   надається   омонімічним   зазначенням
походження товару за умови забезпечення  запобігання  введення  в
оману споживачів щодо дійсної ідентифікації товару, географічного
місця походження: товару або його меж.

     Стаття 541-1. Обов`язки володільця свідоцтва

     Володілець свідоцтва       зобов`язаний        забезпечувати
відповідність  якості,  особливих  властивостей  та характеристик
товару, що виробляється, їх опису в Реєстрі.

     Стаття 542.  Підстави для відмови в наданні правової охорони
кваліфікованому зазначенню походження товару

     1. Правова  охорона  кваліфікованому  зазначенню  походження
товару не надається, якщо:

     а) воно не  відповідав  умовам,  передбаченими  статтею  541
цього Кодексу;

     б) суперечить суспільним інтересам,  принципам гуманності та
моралі;

     в) є видовою назвою товару;

     г) правильно  вказує  на  географічне   місце   виготовлення
товару,  але  створює у споживачів помилкове уявлення про те,  що
товар виготовлено в іншому географічному місці;

     д) є назвою сорту рослини чи породи тварини  і  тому  здатне
ввести в оману споживачів щодо дійсного походження товару.

     2. Правова  охорона  кваліфікованому  зазначенню  походження
товару,  пов`язаному з географічним місцем в іноземній державі не
надається, якщо:

     а) Україна не має відповідної угоди з іноземною державою про
взаємну охорону цього виду зазначень походження товару;

     б) це зазначення не  охороняється  у  відповідній  іноземній
державі.

     3. Не  може  бути  підставою  для відмови в наданні правової
охорони  заявленій   назві   місця   походження   чи   заявленому
географічному   зазначенню  походження  товару  зареєстрований  в
Україні товарний знак,  що складається тільки з цього  позначення
або містить в собі заявлене позначення як елемент.

     Стаття 543.  Право  на реєстрацію кваліфікованого зазначення
походження  товару   та/або   на   використання   зареєстрованого
кваліфікованого зазначення походження товару

     1. Право    на    реєстрацію    кваліфікованого   зазначення
походження; товару мають:

     а) особа чи група осіб, які в заявленому географічному місці
виробляють товар,  особливі властивості,  певні якості, репутація
або  інші  характеристики  якого  пов`язані  з  цим  географічним
місцем;

     б) асоціації споживачів;

     в) установи,  що мають безпосереднє відношення до вироблення
чи  вивчення  відповідних   продуктів,   виробів,   технологічних
процесів або географічних місць.

     2. Право  на  використання назви місця походження товару або
зареєстрованого географічного зазначення походження товару  мають
за умови реєстрації цього права,  виробники,  які в географічному
місці,  зазначеному  в  Реєстрі,   виробляють   товар,   особливі
властивості  якого чи інші характеристики якого відповідають тим,
що внесені до Реєстру.

     Стаття 544.  Заявка на реєстрацію кваліфікованого зазначення
походження  товару  та/або  права на використання зареєстрованого
кваліфікованого зазначення походження товару

     1. Заявка,   на   реєстрацію   кваліфікованого    зазначення
походження товару подається до Відомства особами, які мають право
на реєстрацію відповідно до статті 543.

     Заявка, на   реєстрацію   права    на    використання    уже
зареєстрованого   кваліфікованого  зазначення  походження  товару
подається до Відомства,  які мають  право  на  таке  використання
відповідно до пункту 2 статті 543.

     Якщо заявка   на   реєстрацію   кваліфікованого   зазначення
походження товару подається до Відомства особами,  що  виробляють
товар,   для  якого  заявляється  зазначення,  заявка  вважається
одночасно і заявкою на реєстрацію  права  на  використання  цього
зазначення.

     Стаття 545. Відкликання заявки

     Заявник має  право  відкликати заявку в будь-який час до дня
реєстрації кваліфікованого зазначення  походження  товару  та/або
прав   на   використання  кваліфікованого  зазначення  походження
товару.

     Стаття 546.   Видача   свідоцтва   на   право   використання
зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару

     1. На  підставі прийнятого Відомством рішення про реєстрацію
кваліфікованого зазначення  походження  товару  та/або  права  на
використання     зареєстрованого    кваліфікованого    зазначення
походження товару здійснеться відповідна реєстрація.

     2. Свідоцтво   про   реєстрацій   права   на    використання
кваліфікованого зазначення походження товару видається Відомством
протягом місяця від дати реєстрації цього зазначення або від дати
внесення  до  Реєстру відомостей щодо осіб,  яким надано право на
використання   раніше   зареєстрованого   цього   кваліфікованого
зазначення походження товару.

     3. Свідоцтво,  що посвідчує реєстрацію права на використання
кваліфікованого зазначення походження  товару,  діє  протягом  10
років від дати подання заявки.

     Строк дії  свідоцтва продовжується Відомством на наступні 10
років на підставі заяви,  поданої володільцем свідоцтва  протягом
останнього року дії свідоцтва.

     Стаття 546-1.    Реєстрація    кваліфікованого    зазначення
походження товару в іноземних державах

     Заявка на реєстрацію  в  іноземній  державі  кваліфікованого
зазначення  походження товару,  пов`язаного з географічним місцем
на  території  України,  може  бути  подана  тільки  після   його
реєстрації в Україні.

     Стаття 546-2.    Права,    що   випливають   із   реєстрації
кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на його
використання

     1. Права,  що  випливають  із   реєстрації   кваліфікованого
зазначення  походження  товару та/або право на його використання,
діють від дати їх реєстрації.

     2. Реєстрація   права   на   використання    кваліфікованого
зазначення  походження  товару  не  обмежує  прав  інших  осіб на
реєстрацію їх прав на використання.

     3. Обсяг правової охорони, що надається реєстрацією права на
використання   кваліфікованого   зазначення   походження  товару,
визначається занесеними до Реєстру і  зафіксованими  у  свідоцтві
характеристиками товару та межами географічного місця.

     4. Володілець свідоцтва має право:

     а) використовувати  зареєстроване  кваліфіковане  зазначення
походження товару;

     б) вживати заходів щодо заборони неправомірного використання
кваліфікованого  зазначення  походження  товару  особами,  які не
мають на це права;

     в) вимагати від осіб, що порушили його права, припинення цих
порушень і відшкодування матеріальної і моральної шкоди.

     5. Використанням  зареєстрованого кваліфікованого зазначення
походження товару визнається:

     а) нанесення його на товар або на етикетку;

     б) нанесення  його  на  упаковку  товару,   застосування   у
рекламі;

     в) запис  на  бланках,  рахунках  та  інших  документах;  що
супроводжують товар.

     6. Володілець  свідоцтва  має  право   наносити   поряд   із
кваліфікованим   зазначенням  походження  товару  попереджувальне
маркування для інформації про те,  що це зазначення зареєстровано
в Україні.

     Для попереджувального   маркування  назви  місця  походження
товару застосовується обведена овалом абревіатура /НМП/.  Замість
цього   маркування  або  разом  із  ним  може  наноситися  текст:
"Зареєстровано в Україні назва місця походження товару".

     Для попереджувального  маркування  географічного  зазначення
походження  товару  застосовується  обведена  овалом  абревіатура
/ГЗП/.  Замість цього маркування або разом із ним може наноситися
текст: "Зареєстроване в Україні географічне зазначення походження
товару".

     7. Володілець свідоцтва не має права:

     а) видавати   ліцензію   на   використання   кваліфікованого
зазначення походження товару;

     б) забороняти    (перешкоджати)   спеціально   уповноваженим
органам здійснювати контроль  за  наявністю  в  товарі  особливих
властивостей   та   інших   характеристик,   на   підставі   яких
зареєстровано кваліфіковане зазначення походження  товару  та/або
право на його використання.

     Стаття 546-3.  Підстави  визнання  недійсною  та  припинення
правової охорони кваліфікованого зазначення походження товару

     1. Правова  охорона  кваліфікованого  зазначення  походження
товару   визнається  недійсною  на  підставі  визнання  недійсною
реєстрації цього зазначення.

     2. Правова  охорона  кваліфікованого  зазначення  походження
товару  припиняється  на підставі припинення дії реєстрації цього
зазначення.

     Стаття 546-3.  Підстави  визнання  недійсною  та  припинення
правової охорони кваліфікованого зазначення походження товару

     1. Реєстрація  кваліфікованого  зазначення походження товару
може бути визнана судом недійсною  у  разі  його  невідповідності
умовам  надання правової охорони,  передбаченою статтею 541 цього
Кодексу.

     Визнані недійсним  реєстрація   кваліфікованого   зазначення
походження  товару  або  права  на  використання цього зазначення
вважаються такими, що не набрали чинності.

     2. Реєстрація   права   на   використання    кваліфікованого
зазначення  походження  товару може бути визнана судом недійсною,
якщо вона була здійснена з порушенням вимог, передбачених статтею
543 цього Кодексу.

     Визнання недійсними   реєстрації   права   на   використання
кваліфікованого зазначення походження  товару  та  свідоцтва,  що
посвідчує це право, вважаються такими, що не набрали чинності.

     Стаття 546-5.  Припинення  дії  реєстрації   кваліфікованого
зазначення   походження   товару   та   охорони   права  на  його
використання

     1. Дія  реєстрації  кваліфікованого  зазначення   походження
товару  може  бути  припинена судом у разі втрати характерних для
даного  географічного  місця  умов  і  можливостей   виготовлення
товару,  описаного  в Реєстрі,  а також визнання нього зазначення
видовою назвою товару.

     2. Дія  реєстрації  кваліфікованого  зазначення   походження
товару,  пов'язаного  з  географічним місцем в іноземній державі,
припиняється також у зв`язку з припиненням правової охорони цього
зазначення в країні походження.

     3. Право  на  використання  зареєстрованого  кваліфікованого
зазначення походження товару може бути припинено:

     а) за рішення суду про припинення права у зв`язку з  втратою
товаром особливих властивостей або інших характеристик,  описаних
в  Реєстрі.  У   цьому   разі   право   припиняється   від   дати
постановленого судового рішення.  За рішенням суду про припинення
дії  реєстрації  право  припиняється  від  дати  припинення   дії
реєстрації;

     б) у разі ліквідації юридичної особи або смерті фізичної, що
є володільцем свідоцтва;

     в) в разі подання володільцем свідоцтва заяви  до  Відомства
про  відмову  від  права  використання  цього  зазначення.  Право
припиняється з дня офіційної публікації відомостей про це;

     г) у разі несплати збору за продовження дії свідоцтва. Право
припиняється  з  першого  дня  наступного  строку,  за  який збір
сплачено.


                          КНИГА П'ЯТА.
                       ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

     Розділ І. Загальні положення про зобов'язання

     Глава 45. Поняття та сторони зобов'язання

     Стаття 547. Поняття зобов'язання та підстави його виникнення

     1. Зобов'язанням  вважається  правовідношення,  в якому одна
сторона (боржник) зобов'язана вчинити на  користь  іншої  сторони
(кредитора) певну дію,  як-то:  передати майно,  виконати роботу,
надати послугу,  сплатити гроші тощо, або ж утриматися від певної
дії,  а  кредитор  має право вимагати від боржника виконання його
обов'язку.

     2. Зобов'язання виникають з договорів та  інших  правочинів,
передбачених  законом,  а  також з договорів та інших правочинів,
які хоч і не передбачені законом, проте й не суперечать йому.

     Зобов'язання також  виникають  внаслідок  заподіяння  шкоди,
безпідставного  збагачення  та інших підстав,  зазначених у цьому
Кодексі та інших законах України.

     Стаття 548. Сторони зобов'язання

     1. У зобов'язанні на стороні боржника або  кредитора  можуть
брати  участь  одна  або  одночасно  кілька  осіб (зобов'язання з
множинністю осіб).

     2. Якщо  кожна  із  сторін  зобов'язання  має  обов'язок  на
користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь
іншої сторони у тому,  що вона зобов'язана вчинити на її користь,
і  одночасно  її  кредитором  у  тому,  що вона має право від неї
вимагати.

     Стаття 549. Треті особи у зобов'язанні

     1. Третіми особами визнаються особи,  що не є в зобов'язанні
однією із сторін.

     2. Зобов'язання  не  створює  обов'язків для третіх осіб.  У
випадках,  передбачених домовленістю  сторін,  зобов'язання  може
породжувати  для  третіх  осіб  права  щодо однієї чи обох сторін
зобов'язання.

     Глава 46. Виконання зобов'язань

     Стаття 550. Загальні умови виконання зобов'язань

     1. Зобов'язання має виконуватися належним  чином  відповідно
до   звичаїв  ділового  обороту  або  інших  вимог,  що  звичайно
ставляться.

     2. Виконання   зобов'язань   має   спиратися    на    засади
добросовісності, розумності та справедливості.

     Стаття 551.   Неприпустимість   односторонньої  відмови  від
виконання зобов'язань

     Одностороння відмова від виконання  зобов'язання  або  зміна
його  умов  не допускаються - крім випадків,  передбачених угодою
сторін або законом.

     Стаття 552. Виконання зобов'язань сторонами

     1. Зобов'язання має бути виконане боржником кредиторові.

     2. Якщо інше не передбачено угодою сторін або не випливає із
звичаїв  ділового  обороту чи суті зобов'язання,  кожна із сторін
має право вимагати доказів того,  що виконання  за  зобов'язанням
надається  самим  боржником,  приймається  самим  кредитором  або
управоможеною на це особою,  і несе ризик  наслідків  незаявлення
такої вимоги.

     Стаття 553. Виконання зобов'язань третьою особою

     1. Виконання  зобов'язань  може  бути покладене боржником на
третю особу,  якщо  із  закону,  інших  правових  актів,  з  умов
договору,  його  суті  не  випливає  обов'язок  боржника виконати
зобов'язання  особисто.  У  цьому  разі   кредитор   зобов'язаний
прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою.

     2. У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання
третьою особою обов'язок виконати  зобов'язання  покладається  на
боржника,  а  в  разі  невиконання ним зобов'язань він відповідає
перед кредитором за порушення зобов'язання.

     3. Третя особа,  у разі небезпеки  втратити  своє  право  на
майно  боржника (право оренди,  застави тощо) внаслідок звернення
кредитором  стягнення  на  це  майно,  може  задовольнити  вимогу
кредитора  без  згоди боржника.  У цьому разі третя особа стає на
місце кредитора за зобов'язанням і застосовуються правила  статей
619-629 цього Кодексу.

     Стаття 554. Неприпустимість виконання зобов'язань частинами

     Кредитор має   право   не  приймати  виконання  зобов'язання
частинами,  якщо інше не передбачено  законом,  іншими  правовими
актами, договором або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв
ділового обороту.

     Стаття 555. Строк чи термін виконання зобов'язання

     1. Якщо у зобов'язанні  передбачено  строк  чи  термін  його
виконання,  то  воно  підлягає  виконанню  у  зазначений строк чи
термін.

     Зобов'язання, строк чи  термін  виконання  якого  визначений
вказівкою на подію,  яка неминуче має настати, підлягає виконанню
з настанням цієї події.

     2. Якщо строк чи термін виконання зобов'язання не визначений
або  визначений моментом зажадання виконання,  кредитор має право
вимагати,  а боржник має право виконати зобов'язання у  будь-який
час.  Боржник  повинен  виконати  таке  зобов'язання у семиденний
строк  від  дня  поставлення  вимоги,  якщо  обов'язок  негайного
виконання  не  випливає  із  закону,  інших  правових  актів  або
договору.

     Стаття 556. Дострокове виконання зобов'язання

     Боржник має право  виконати  зобов'язання  достроково,  якщо
інше не передбачено договором, законом чи іншими правовими актами
або ж не  випливає  із  суті  зобов'язання  чи  звичаїв  ділового
обороту.

     Стаття 557. Місце виконання зобов'язання

     Якщо місце  виконання  зобов'язання не визначене,  виконання
має бути здійснене:

     1) за зобов'язанням про  передання  нерухомого  майна  -  за
місцем знаходження майна;

     2) за  зобов'язанням  про передання товару або іншого майна,
що передбачає перевезення цього товару або  іншого  майна,  -  за
місцем здавання товару або іншого майна першому перевізникові для
передання його кредиторові;

     3) за іншими зобов'язаннями боржника  про  передання  товару
або  іншого  майна - за місцем виготовлення або зберігання майна,
якщо це  місце  було  відоме  кредиторові  на  момент  виникнення
зобов'язання;

     4) за   грошовим   зобов'язанням   -  за  місцем  проживання
кредитора на момент виникнення зобов'язання,  а якщо кредитором є
юридична  особа,  - за місцем її знаходження на момент виникнення
зобов'язання;  якщо кредитор  на  момент  виконання  зобов'язання
змінив  місце проживання або місце знаходження і сповістив про це
боржника,  - за новим місцем проживання або знаходження кредитора
з  віднесенням  за  рахунок кредитора усіх витрат,  пов'язаних із
зміною місця виконання;

     5) за іншими зобов'язаннями - за місцем проживання боржника,
а якщо боржником є юридична особа, - за місцем її знаходження.

     Стаття 558. Валюта виконання грошових зобов'язань

     1. Грошове  зобов'язання  має  бути  виражене  та  підлягати
виконанню у валюті України.

     2. У грошовому зобов'язанні може бути передбачено,  що  воно
підлягає  оплаті  у  валюті  України  в сумі,  що є еквівалентною
визначеній сумі  в  іноземній  валюті.  У  цьому  разі  сума,  що
підлягає  сплаті  у  валюті  України,  визначається  за офіційним
курсом відповідної валюти на день платежу,  якщо інший порядок її
визначення  не встановлений законом,  іншими правовими актами або
домовленістю сторін.

     3. Використання  іноземної   валюти,   а   також   платіжних
документів  в  іноземній  валюті  при  здійсненні  розрахунків на
території України за зобов'язаннями допускається  у  випадках,  у
порядку та на умовах, що визначені законом.

     Стаття 559.   Черговість   погашення   вимог   за   грошовим
зобов'язанням

     Сума проведеного платежу, недостатня для виконання грошового
зобов'язання   повністю,   за  відсутності  іншої  угоди  погашає
насамперед витрати кредитора  з  одержанням  виконання,  потім  -
проценти і неустойку,  а в частині, що залишилася, - основну суму
боргу.

     Стаття 560. Зміни розміру грошових зобов'язань

     1. Сума,   що   виплачується   за   грошовим   зобов'язанням
безпосередньо  на  утримання  фізичної особи,  - на відшкодування
збитків,  заподіяних життю або здоров'ю,  за договором  довічного
утримання  та  в  інших  випадках  - зі збільшенням встановленого
законом неоподатковуваного мінімуму заробітної плати  пропорційно
збільшується.

     2. Якщо  суми,  що  підлягають  виплаті  за іншими грошовими
зобов'язаннями,  мають  наслідком   для   сторони,   зобов'язаної
провадити ці виплати,  таку шкоду, в результаті якої вона значною
мірою позбувається того,  на  що  мала  право  розраховувати  при
укладенні  договору,  на  вимогу  цієї  сторони договір може бути
розірваний за рішенням суду.

     Стаття 561. Проценти

     1. За  користування  чужими  коштами  боржник   зобов'язаний
сплачувати проценти.

     У відносинах  між фізичними особами правила,  що містяться в
частині першій  цього  пункту,  застосовуються,  якщо  угодою  не
передбачено інше.

     2. Розмір процентів встановлюється угодою сторін.

     Стаття 562. Виконання зобов'язання внесенням боргу в депозит

     1. У  разі  відсутності  кредитора,  а  також  у  разі  його
ухилення від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з
його   боку,   так   само,   як  і  за  відсутності  представника
недієздатного кредитора, боржник за грошовим зобов'язанням або за
зобов'язанням  передати  цінні  папери має право внести належні з
цього гроші або цінні папери  у  депозит  державної  нотаріальної
контори   або  приватного  нотаріуса,  які  повідомляють  про  це
кредитора.

     2. Внесення грошей або цінних паперів  у  депозит  державної
нотаріальної   контори   або  приватного  нотаріуса  визначається
виконанням зобов'язання.

     Стаття 563. Виконання взаємних обов'язків за договором

     1. Взаємні  обов'язки  за   договором   мають   виконуватися
одночасно,  якщо  інше  не  випливає з договору,  закону та інших
правових актів, звичаїв ділового обороту або суті зобов'язання.

     2. Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свої
зобов'язання, повинна своєчасно повідомити про це кредитора.

     3. У   разі  ненадання  зобов'язаною  стороною  обумовленого
договором виконання зобов'язання або ж за наявності обставин,  що
вочевидь  свідчать про те,  що таке виконання не буде проведене у
встановлений строк чи термін або  не  буде  здійснене  в  повному
обсязі,  сторона, на яку покладено зустрічне виконання, має право
зупинити виконання свого зобов'язання,  відмовитися від виконання
зобов'язання в частині, що відповідає ненаданому виконанню, або ж
відмовитися від виконання цього зобов'язання в цілому і  вимагати
відшкодування збитків.

     4. Якщо    зустрічне    виконання   зобов'язання   здійснене
незважаючи на ненадання  іншою  стороною  обумовленого  договором
виконання  свого  зобов'язання,  ця сторона повинна виконати таке
зобов'язання.

     Стаття 564. Виконання альтернативного зобов'язання

     Боржникові, що зобов'язаний вчинити одну з двох або  кількох
дій,  належить  право  вибору,  якщо  з договору,  закону й інших
правових актів,  із суті зобов'язання  або  із  звичаїв  ділового
обороту не випливає інше.

     Стаття 565. Виконання зобов'язання з множинністю осіб

     1. У зобов'язанні з множинністю осіб кожен із кредиторів має
право вимагати виконання,  а кожен із боржників повинен  виконати
зобов'язання  у  рівній  частці,  якщо із закону,  інших правових
актів або договору не випливає інше.

     2. У  випадках,  передбачених  договором,  законом,   іншими
правовими    актами,    зокрема,   при   неподільності   предмета
зобов'язання,  зобов'язання  з   множинністю   осіб   виконуються
солідарно.

     Стаття 566. Солідарні вимоги кредиторів

     1. У  разі  солідарної вимоги кредиторів кожен із солідарних
кредиторів має право  поставити  до  боржника  вимоги  у  повному
обсязі.

     До заявлення  вимоги  одним із солідарних кредиторів боржник
має право на свій розсуд виконати зобов'язання кожному з них.

     2. Боржник не має права  висувати  проти  вимоги  одного  із
солідарних   кредиторів  заперечення,  що  ґрунтуються  на  таких
відносинах боржника з рештою солідарних кредиторів,  у  яких  цей
кредитор не бере участі.

     3. Виконання  зобов'язання  повністю  одному  із  солідарних
кредиторів звільняє боржника від виконання решті кредиторам.

     Солідарний кредитор,  який одержав виконання  від  боржника,
зобов'язаний  відшкодувати  належне  решті  кредиторів  у  рівних
частках, оскільки інше не випливає з відносин між ними.

     Стаття 567. Солідарний обов'язок боржника

     1. У разі солідарного обов'язку боржників кредитор має право
вимагати виконання як від усіх боржників, так і від кожного з них
окремо, - причому як повністю, так і в частині боргу.

     2. Кредитор,  який не одержав повного задоволення від одного
із  солідарних  боржників,  має  право  вимагати недоодержане від
решти солідарних боржників.

     Солідарні боржники  залишаються  зобов'язаними  доти,   доки
зобов'язання не буде погашене повністю.

     3. Виконання  солідарного  зобов'язання  повністю  одним  із
боржників звільняє решту боржників від виконання кредиторові.

     4. Недійсність вимог кредитора до однієї з осіб,  що  беруть
участь  у  зобов'язанні  на  боці  боржника,  так само як і сплив
позовної давності за вимогою до такої  особи,  самі  по  собі  не
стосуються його вимог до решти цих осіб.

     Стаття 568. Право регресу в солідарних зобов'язаннях

     1. Боржник,  що  виконав  солідарне зобов'язання,  має право
зворотної (регресної) вимоги  до  кожного  з  решти  боржників  у
рівній частці,  якщо інше не встановлено договором,  законом, а в
разі спору - рішенням суду.

     Несплачене одним із  співборжників  боржникові,  що  виконав
солідарне зобов'язання, припадає на нього та на решту боржників у
частці,  що  визначається  відповідно  до  частини  першої  цього
пункту.

     2. Солідарний  кредитор,  що одержав виконання від боржника,
зобов'язаний передати решті кредиторів належні  їм  частки,  якщо
інше не випливає із домовленості між ними.

     Стаття 569. Посвідчення виконання зобов'язання

     1. Приймаючи  виконання зобов'язання,  кредитор зобов'язаний
на вимогу боржника видати йому розписку про  одержання  виконання
повністю або його частини.

     Якщо на  посвідчення  зобов'язання боржник видав кредиторові
борговий  документ,  кредитор,   приймаючи   виконання,   повинен
повернути  документ  боржникові.  У  разі неможливості повернення
боргового документа кредитор повинен зазначити це у розписці, яку
він видає.

     2. Перебування  боргового  документа  у  боржника  посвідчує
виконання зобов'язання.

     3. У разі відмови  кредитора  повернути  борговий  документ,
видати  розписку  на підтвердження виконання зобов'язаний боржник
має право затримати виконання.  У цьому разі настає  прострочення
кредитора.

     Глава 47. Забезпечення виконання зобов'язань

     §1. Загальні  положення.  про способи забезпечення виконання
зобов'язань

     Стаття 570. Способи забезпечення виконання

     1. Виконання зобов'язання може  забезпечуватися  неустойкою,
порукою,  гарантією,  заставою, утримуванням та іншими способами,
встановленими цим Кодексом, іншими законами або договором.

     2. Речево-правовими   способами    забезпечення    виконання
визнаються застава, затримання тощо.

     3. Зобов'язально-правовими  способами забезпечення виконання
визнаються неустойка, порука, гарантія тощо.

     Стаття 570-1. Загальні умови забезпечення виконання

     1. Забезпечуватися може тільки  дійсна  вимога.  Недійсність
основного    зобов'язання    (вимоги)    спричиняє    недійсність
зобов'язання, яке його забезпечує.

     2. Недійсність  угоди  щодо  забезпечення  зобов'язання   не
спричиняє недійсність цього (основного) зобов'язання.

     Стаття 571. Форма угоди щодо забезпечення виконання

     1. Угода  щодо  встановлення  способу забезпечення виконання
зобов'язання має бути укладена в письмовій  формі  незалежно  від
форми основного зобов'язання.

     2. Недодержання  письмової форми спричиняє недійсність угоди
щодо встановлення способів забезпечення виконання.

     §2. Зобов'язально-правові  способи.  забезпечення  виконання
зобов'язань

     1. Неустойка

     Стаття 572. Поняття неустойки

     1. Неустойкою   (штрафом,   пенею)   вважається  передбачена
договором,  законом або іншими правовими актами грошова  сума  чи
інша   встановлена  у  договорі  майнова  цінність,  яку  боржник
зобов'язаний сплатити або передати кредиторові у разі невиконання
або неналежного виконання ним основного зобов'язання.

     2. Неустойка  стягується незалежно від наявності у кредитора
збитків, спричинених невиконанням зобов'язання боржником.

     Стаття 573. Розмір неустойки

     1. Розмір неустойки,  визначений законом та іншими правовими
актами,  може бути збільшений угодою сторін.  Сторони мають право
зменшити розмір неустойки у випадках, що допускаються законом.

     2. Проценти на неустойку не нараховуються.

     3. Розмір  неустойки,  яка  підлягає   сплаті,   може   бути
зменшений   за   рішенням   суду,   за  наявності  обставин,  які
заслуговують на увагу, зокрема, у випадках, коли розмір неустойки
значно перевищує розмір заподіяної шкоди..

     Стаття 574. Сплата неустойки і виконання зобов'язання

     1. Сплата  неустойки,  встановленої  на випадок прострочення
або неналежного виконання зобов'язання,  не звільняє боржника від
виконання   зобов'язання  в  натурі,  якщо  інше  не  передбачено
порозумінням сторін.

     2. Сплата  неустойки  не  позбавляє   кредитора   права   на
відшкодування збитків за виконання зобов'язання.

     3. Кредитор має право на свій розсуд зажадати замість сплати
неустойки і відшкодування збитків боржником тільки виконання  ним
зобов'язання в натурі, якщо це відповідає його інтересам.

     Статтю 575 вилучено.

     2. Порука

     Стаття 576. Поняття поруки

     1. За   договором   поруки   поручник  зобов'язується  перед
кредитором іншої особи відповідати за виконання  останньою  свого
зобов'язання в повному обсязі або в частині.

     2. Порука може бути оформлена як договір, що укладається між
основним боржником  і  поручником  на  користь  третьої  особи  -
кредитора з основного боргу.

     Стаття 577. Відповідальність поручника

     1. У  разі  невиконання  основного  зобов'язання  боржник  і
поручник відповідають перед  кредитором  як  солідарні  боржники,
якщо інше не встановлено договором поруки.

     2. Поручник  відповідає в тому самому обсязі,  що й боржник,
зокрема,  відповідає за сплату основного боргу, процентів, сплату
неустойки,   відшкодування  збитків,  якщо  інше  не  встановлено
договором поруки.

     3. Особи,  які  спільно  дали  поруку,  відповідають   перед
кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

     Стаття 578.  Права та обов'язки поручника у разі поставлення
до нього вимоги

     1. Поручник зобов'язаний  до  задоволення  вимоги  кредитора
попередити про це боржника, а якщо проти поручника вчинено позов,
- залучити боржника до участі у справі.  В іншому випадку боржник
має   право   висунути   проти  вимоги  поручника,  який  виконав
зобов'язання  боржника,  всі  заперечення,  які  він  мав   проти
кредитора.

     2. Поручник   має  право  висувати  проти  вимоги  кредитора
заперечення,  які міг би надати боржник,  якщо інше не випливає з
договору поруки за умов,  що ці заперечення не пов'язані з особою
боржника.  Поручник не втрачає права на ці заперечення  навіть  у
тому разі, якщо боржник від них відмовився або визнав свій борг.

     Стаття 579. Права поручника, який виконав зобов'язання

     1. До поручника,  який виконав зобов'язання,  переходять усі
права кредитора з цього зобов'язання,  в  тому  числі  й  ті,  що
забезпечували виконання основного зобов'язання.

     2. До   кожного   з   кількох   поручників,   які   виконали
зобов'язання  боржника,  переходять  права  кредитора   з   цього
зобов'язання   у   розмірі   виконаної   цим  поручником  частини
зобов'язання.

     3. Після виконання поручником зобов'язання кредитор  повинен
вручити поручникові документи, які засвідчують вимоги до боржника
та права, що забезпечують ці вимоги.

     Стаття 580.    Повідомлення    поручника    про    виконання
зобов'язання боржником

     Боржник, який   виконав  забезпечене  порукою  зобов'язання,
повинен негайно повідомити про  це  поручника.  Інакше  поручник,
який,  у свою чергу,  виконав зобов'язання,  має право стягнути з
кредитора безпідставно  одержане  або  висунути  регресну  вимогу
боржникові.  В  останньому  випадку  боржник має право стягнути з
кредитора безпідставно одержане або висунути регресну  вимогу  до
боржника.  В  останньому  випадку  боржник  має  право стягнути з
кредитора безпідставно одержане.

     Стаття 581. Оплата послуг поручника

     Поручник має право на  винагороду  за  послуги,  надані  ним
боржникові, якщо це передбачено договором.

     Стаття 582. Припинення поруки

     1. Порука  припиняється  після  припинення забезпеченого нею
зобов'язання,  а також у разі його зміни, що спричиняє збільшення
відповідальності поручника, без згоди останнього.

     2. Порука припиняється, якщо після настання строку виконання
забезпеченого  нею  зобов'язання  кредитор  відмовився   прийняти
належне   виконання,   добровільно  запропоноване  боржником  або
поручником.  Порука також припиняється після переведення боргу на
іншу   особу,  якщо  поручник  не  дав  згоди  кредиторові  нести
відповідальність за нового боржника.

     3. Порука припиняється після закінчення строку,  зазначеного
в  договорі  поруки.  У випадках коли такий строк не встановлено,
вона припиняється,  якщо кредитор протягом шести місяців від  дня
настання  строку  виконання забезпеченого порукою зобов'язання не
вчинить позову проти поручника. Якщо строк основного зобов'язання
не  зазначено  і  не  може  бути визначено або визначено моментом
витребування,  порука  припиняється,  якщо  кредитор  не  вчинить
позову  до  поручника  протягом  року  від дня укладення договору
поруки.

     3. Гарантія

     Стаття 583. Поняття гарантії

     1. Гарантією визнається письмове зобов'язання  банку,  іншої
кредитної  установи,  страхової  організації тощо (гаранта),  яке
видається на прохання іншої особи (принципала),  за  яким  гарант
зобов'язується  сплатити  кредиторові  принципала (бенефіціарові)
відповідно до умов гарантійного зобов'язання грошову  суму  після
подання бенефіціаром письмової вимоги про її сплату.

     2. Гарантія  набирає  сили від дня її видачі,  якщо в ній не
передбачено інше.

     Стаття 584. Забезпечення гарантією зобов'язання принципала

     1. Гарантія забезпечує належне  виконання  принципалом  його
зобов'язань перед бенефіціаром (основного зобов'язання).

     2. За видачу гарантії принципал сплачує гарантові обумовлену
винагороду.

     Стаття 585. Незалежність гарантії від основного зобов'язання

     Зобов'язання гаранта  перед  бенефіціаром  є  самостійним  і
таким, що не залежить від основного зобов'язання, на забезпечення
виконання якого гарантію видано,  в тому числі у випадках, коли в
ній міститься посилання на цю обставину.

     Стаття 586. Безвідкличність гарантії

     Гарантія не  може  бути  відкликана гарантом,  якщо в ній не
передбачено інше.

     Стаття 587. Непередаваність прав за гарантією

     Належне бенефіціарові за гарантією право вимоги  до  гаранта
не може бути передане іншій особі, якщо в гарантії не передбачено
інше.

     Стаття 588.  Обов'язки  гаранта  під  час  розгляду   вимоги
бенефіціара

     1. Після  одержання  вимоги  бенефіціара  гарант повинен без
зволікань повідомити про це принципала і передати копії вимоги  з
усіма документами, що стосуються вимоги.

     2. Гарант  повинен  розглянути вимогу бенефіціара з доданими
до неї документами в  зазначений  у  гарантії  строк,  а  в  разі
відсутності   його   -   у   розумний  строк  і  виявити  розумну
дбайливість, щоб установити, чи відповідає ця вимога та додані до
неї документи умовам гарантії.

     Стаття 589. Відмова гаранта задовольнити вимоги бенефіціара

     Гарант має  право відмовити бенефіціарові в задоволенні його
вимоги,  якщо вона або додані до неї  документи  не  відповідають
умовам  гарантії  або якщо вони подані гарантові після закінчення
визначеного в гарантії строку.

     Гарант повинен негайно повідомити  бенефіціара  про  відмову
задовольнити його вимогу.

     Якщо гарантові   до  задоволення  вимоги  бенефіціара  стало
відомо,  що основне зобов'язання, забезпечене гарантією, повністю
чи  у  відповідній частині вже виконане,  або припинилося з інших
підстав,  або є недійсним,  він повинен негайно повідомити про це
бенефіціара і принципала.

     Одержана гарантом  після такого повідомлення повторна вимога
бенефіціара підлягає задоволенню гарантом.

     Стаття 590. Межі зобов'язання гаранта

     Передбачене гарантією     зобов'язання     гаранта     перед
бенефіціаром обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.

     Стаття 591. Припинення гарантії

     1. Зобов'язання  гаранта  перед  бенефіціаром  за  гарантією
припиняється:

     1) сплатою бенефіціарові суми, на яку видано гарантію;

     2) закінченням визначеного в гарантії  строку,  на  який  її
видано;

     3) внаслідок відмови бенефіціара від своїх прав за гарантією
і повернення її гарантові;

     4) внаслідок відмови бенефіціара від своїх прав за гарантією
з  допомогою  письмової  заяви  щодо  звільнення гаранта від його
зобов'язань.

     Припинення зобов'язання гаранта на підставах,  зазначених  у
підпунктах  1,  3  і  4  цього пункту,  не залежить від того,  чи
повернуто йому гарантію.

     2. Гарант,  якому  стало  відомо  про  припинення  гарантії,
повинен без зволікання повідомити про це принципала.

     Стаття 592. Регресні вимоги гаранта до принципала

     1. Гарант  має  право  зажадати  від  принципала  в  порядку
регресу відшкодування сум,  сплачених бенефіціарові за гарантією,
якщо інше не передбачено угодою гаранта з принципалом.

     2. Гарант не має права вимагати від принципала відшкодування
сум,  сплачених бенефіціарові не відповідно до умов гарантії  або
за порушення зобов'язання гаранта перед бенефіціаром, якщо угодою
гаранта з принципалом не передбачено інше.

     4. Завдаток

     Стаття 593. Поняття завдатку

     1. Завдатком вважається грошова сума,  що видається однією з
договірних  сторін у рахунок належних з неї за договором платежів
іншій  стороні  на  підтвердження   укладення   договору   і   на
забезпечення його виконання.

     2. Якщо  не  буде встановлено,  що сума,  сплачена в рахунок
належних зі сторони за договором платежів,  є завдатком,  ця сума
вважається сплаченою як аванс.

     Стаття 594.  Наслідки невиконання і припинення зобов'язання,
забезпеченого завдатком

     1. Якщо за невиконання договору  відповідальною  є  сторона,
яка  дала  завдаток,  він  залишається  в іншої сторони.  Якщо за
невиконання  договору  відповідальною  є  сторона,  яка  одержала
завдаток,  вона  зобов'язана сплатити іншій стороні подвійну суму
завдатку.

     2. Сторона,   відповідальна   за    невиконання    договору,
зобов'язана  відшкодувати  іншій  стороні  збитки із заліком суми
завдатку, оскільки у договорі не передбачено інше.

     3. У разі припинення зобов'язання до початку його  виконання
за  порозумінням сторін або внаслідок неможливості його виконання
завдаток має бути повернутий.

     §3. Речеві способи забезпечення виконання зобов'язань

     1. Застава

     Стаття 595. Поняття застави

     В силу   застави   кредитор   за    забезпеченим    заставою
зобов'язанням  (заставоутримувач)  має  право  у разі невиконання
боржником цього  зобов'язання  одержати  задоволення  за  рахунок
заставленого майна переважно перед іншими кредиторами особи, якій
це майно належить  (заставодавця),  за  винятками,  встановленими
законом.

     Стаття 595-1. Забезпечення майбутньої вимоги

     Заставою може   бути   забезпечена  вимога,  яка  виникне  в
майбутньому.

     Стаття 596. Підстави виникнення застави

     1. Застава виникає на підставі договору,  закону або рішення
суду.

     2. До  застави,  яка  виникає на підставі закону або рішення
суду,  застосовуються положення цього Кодексу  про  заставу,  яка
виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

     Стаття 597. Спеціальні правила про окремі види застав

     1. Спеціальні   правила  про  окремі  види  застав,  зокрема
іпотека, заклад, тощо, можуть встановлюватися законом.

     2. Іпотекою визнається зареєстрована застава нерухомого  або
рухомого майна, що залишається у володінні заставодавця.

     3. Закладом    визнається   застава   рухомого   майна,   що
передається у володіння заставоутримувача або за його  наказом  у
володіння третій особі.

     Стаття 598. Предмет застави

     1. Предметом  застави може бути будь-яке майно (в тому числі
речі,  цінні папери,  майнові  права),  що  може  бути  відчужене
заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

     2. Предметом  застави  може бути майно,  яке стане власністю
заставодавця  після   укладення   договору   застави,   якщо   це
передбачено договором.

     3. Права  заставоутримувача  (право  застави) на річ,  яка є
предметом застави,  поширюються на її приналежності, якщо інше не
передбачено  договором.  Право  застави  на  плоди,  продукцію та
доходи, одержані від використання заставленого майна, поширюється
у випадках, передбачених договором.

     4. Предметом  застави не можуть бути національні,  культурні
та історичні цінності,  які перебувають в державній  власності  і
занесені   або   підлягають   занесенню   до  Державного  реєстру
національної культурної спадщини.

     5. Предметом  застави  не  можуть  бути  вимоги,  які  мають
особистий   характер,   а   також   інші   вимоги,  застава  яких
забороняється законом.

     6. Предмет застави залишається у заставодавця,  якщо інше не
передбачено законом або договором.

     Статтю 599 вилучено.

     Стаття 600. Заміна предмета застави

     Заміна предмета  застави може здійснюватися тільки за згодою
заставоутримувача,  якщо  інше   не   передбачено   законом   або
договором.

     Стаття 601.   Ризик  випадкового  знищення  або  випадкового
пошкодження предмета застави

     1. Ризик випадкового знищення  або  випадкового  пошкодження
предмета  застави  несе власник заставленого майна,  якщо інше не
передбачено законом або договором.

     2. У разі випадкового знищення або  випадкового  пошкодження
предмета   застави   заставодавець  на  вимогу  заставоутримувача
зобов'язаний надати  рівноцінний  предмет  або  відновити  старий
предмет  застави,  якщо  це можливо.  За наявності обставин,  які
заслуговують на увагу,  зокрема у разі  відсутності  рівноцінного
предмета, суд може відмовити заставоутримувачу у задоволенні його
вимоги. В такому випадку застава припиняється.

     Стаття 602. Страхування предмета застави

     1. Якщо   предмет   застави   не   підлягає    обов'язковому
страхуванню,  він  може  бути  застрахований  за згодою сторін на
домовлену суму.

     2. При настанні страхового випадку предметом застави  стають
вимоги до страховика.

     Стаття 603. Оцінка предмета застави

     Якщо закон або договір вимагає оцінку предмета застави, вона
здійснюється заставодавцем із заставоутримувачем,  відповідно  до
цін,  що  звичайно  існують  на  подібні предмети в торговельному
обігу   на   момент   застави.   Законом   або   договором   може
встановлюватися інший порядок оцінки вартості предмета застави.

     Стаття 604. Сторони договору застави

     1. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа
(майновий поручник).

     2. Заставодавцем може бути  власник  речі  або  особа,  якій
належить  майнове  право,  а  також особа,  якій власник речі або
особа,  якій належить майнове право,  передали  річ  або  майнове
право з можливістю їх заставлення.

     3. Застава   права  на  чужі  речі  здійснюється  за  згодою
власника цієї речі, якщо відчуження цих прав відповідно до закону
або договору відбувається за згодою власника.

     Статтю 605 поставлено після статті 607.

     Стаття 606. Зміст договору застави

     1. У    договорі   застави   мають   бути   зазначені   суть
зобов'язання, що забезпечене заставою, опис заставленого майна, а
також будь-які інші умови, що погоджені сторонами договору.

     2. Опис  майна  у  договорі  застави може бути і в загальній
формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).

     Стаття 607. Форма договору та реєстрація застави

     1. У випадках коли предметом застави  є  нерухоме  майно,  а
також в інших випадках, передбачених законом, договір застави має
бути нотаріально посвідчений.

     2. Застава нерухомого майна підлягає обов'язковій  державній
реєстрації.

     3. Застава  рухомого  майна може бути також зареєстрована на
підставі заяви сторони договору застави.

     4. Договір застави нерухомого майна може  бути  укладений  у
формі закладної.

     Закладна є   цінним   папером,  який  посвідчує  право  його
законного  володільця  на   одержання   виконання   за   грошовим
зобов'язанням,   що   забезпечене   заставою   (іпотекою)  майна,
зазначеного у закладній,  а також право на звернення стягнення на
заставлене  майно,  зазначене  у  закладній,  з  метою  одержання
виконання за грошовим зобов'язанням,  забезпеченим заставою цього
майна.

     Стаття 607-1. Момент виникнення права застави

     1. Право   застави  виникає  з  моменту  укладення  договору
застави,  а  у  випадках,  коли  договір  підлягає  нотаріальному
посвідченню,  - з моменту нотаріального посвідчення, якщо інше не
випливає з умов або змісту договору.

     2. Якщо предмет застави відповідно до  закону  або  договору
має  знаходитися  у  заставоутримувача,  право  застави виникає в
момент передання йому предмета застави.  Якщо таке передання було
здійснене до укладення договору,  право застави виникає з моменту
його укладення.

     Стаття 608. Користування та розпоряджання предметом застави

     1. Заставодавець  має  право,  якщо  інше   не   передбачено
договором і не випливає із суті застави,  користуватися предметом
застави відповідно до його призначення,  у тому  числі  здобувати
від нього плоди та доходи.

     2. Якщо  інше  не  передбачено  законом  або договором та не
випливає із суті застави,  заставодавець  має  право  відчужувати
предмет   застави,   передавати  його  в  оренду  (найм),  або  в
безоплатне  користування  іншій  особі,   або   ж   іншим   чином
розпоряджатися ним тільки за згодою заставоутримувача.

     Угода, яка  обмежує право заставодавця заповідати заставлене
майно, є нікчемною.

     3. Заставоутримувач має право користуватися  переданим  йому
предметом  застави  лише у випадках,  передбачених договором.  За
договором на заставоутримувача  може  бути  покладений  обов'язок
здобувати  від предмета застави плоди та доходи з метою погашення
основного зобов'язання або в інтересах заставодавця.

     Стаття 608-1. Обов'язки володільця предмета застави

     1. Особа,  що  володіє  предметом  застави,  якщо  інше   не
передбачено договором, зобов'язана:

     1) застосовувати   заходи,   які  необхідні  для  збереження
заставленого майна;

     2) утримувати заставлене майно належним чином;

     3) негайно повідомляти іншу  сторону  договору  застави  про
виникнення загрози знищення або пошкодження заставленого майна.

     2. Заставодавець,  який  володіє  предметом застави,  у разі
втрати,  псування,  пошкодження  або   загибелі   з   його   вини
заставленого майна, повинен його замінити або відновити.

     3. Заставоутримувач,  який володіє предметом застави, у разі
втрати,  псування,  пошкодження  або   загибелі   з   його   вини
заставленого   майна,   зобов'язаний   відшкодувати  заставодавцю
завдані ним збитки.

     Стаття 609. Наступні застави

     1. Наступні застави майна, що вже заставлене, допускаються у
випадках,  якщо  інше  не  передбачено  законом  або  попередніми
договорами застави.

     2. Якщо предметом застави стає майно,  яке вже  є  заставним
забезпеченням   іншого   зобов'язання   (боргу),  заставне  право
попереднього  заставоутримувача  (попередніх  заставоутримувачів)
зберігає силу.

     3. Перший  заставоутримувач має переважне право перед іншими
заставоутримувачами  на  задоволення  своїх  вимог   за   рахунок
заставленого     майна.     Вимоги    інших    заставоутримувачів
задовольняються в порядку  черговості  виникнення  права  застави
відповідно до статті 605.

     4. Якщо  предметом застави є рухоме майно,  заставоутримувач
зареєстрованої застави має переважне право на  задоволення  вимог
із  заставленого майна перед заставоутримувачами незареєстрованих
застав та заставоутримувачами застав,  які зареєстровані пізніше.
Заставоутримувачі,  що  зареєстрували  одну і ту ж заставу в один
день, мають рівні права на задоволення вимог заставленого майна.

     5. Заставодавець   незареєстрованої   застави   зобов'язаний
надати кожному із заставоутримувачів дані в обсязі, передбаченому
статтею  606  цього   Кодексу,   про   всі   попередні   застави.
Заставодавець повинен відшкодувати збитки, що виникли у будь-кого
із заставоутримувачів, внаслідок невиконання ним цього обов'язку.

     Стаття 610. Вимоги заставоутримувача, які задовольняються за
рахунок закладеного майна

     За рахунок  закладеного  майна  заставоутримувач  має  право
задовольнити в повному  обсязі  свої  вимоги,  які  визначені  до
моменту фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування
збитків,  завданих  простроченням  виконання   (а   у   випадках,
передбачених  законом  або  договором,  -  неустойку),  необхідні
витрати щодо утримання заставленого майна,  а також витрати  щодо
здійснення   вимоги,   що  забезпечена  заставою,  якщо  інше  не
передбачено договором застави.

     Стаття 611. Звернення стягнення на предмет застави

     1. Звернення стягнення на заставлене майно  здійснюється  за
рішенням суду, якщо інше не передбачено законом або договором.

     2. Заставоутримувач  набуває  право  звернення  стягнення на
предмет  застави  у  випадку,  якщо  в  момент  настання  терміну
виконання  зобов'язання,  забезпеченого  заставою,  воно  не буде
виконане, - якщо інше не передбачено законом або договором.

     3. У  разі   ліквідації   юридичної   особи   (заставодавця)
заставоутримувач  набуває право звернення стягнення на заставлене
майно  незалежно  від  настання  строку  виконання  зобов'язання,
забезпеченого заставою.

     4. При частковому виконанні боржником забезпеченого заставою
зобов'язання застава зберігається в початковому обсязі.

     5. Якщо предмет одного договору застави  становить  дві  або
більше речей (два або більше прав),  стягнення може бути звернене
на всі ці речі (права) або на будь-яку з  речей  (на  будь-яке  з
прав) на вибір заставоутримувача.

     Якщо заставоутримувач зверне стягнення на одну річ (право) і
в повному обсязі вимогу не буде задоволено, він зберігає право на
інші речі (права), які складають предмет застави.

     Стаття 612. Реалізація заставленого майна

     1. Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення,
провадиться  з  публічних   торгів   у   порядку,   передбаченому
процесуальним  законодавством,  якщо  інше не передбачено законом
або договором.

     2. Початкова  продажна  ціна  заставленого  майна  для  його
реалізації визначається в порядку, який вказується у договорі або
законі.  Якщо звернення стягнення здійснюється  судом,  суд  може
своїм  рішенням  визначити  початкову  продажну ціну заставленого
майна.

     3. У випадку,  коли  протягом  розумного  строку  заставлене
майно  не  буде  продане,  заставоутримувач  має  право  залишити
заставлене майно за собою,  якщо інше не передбачено законом  або
договором.

     4. Якщо     реалізація     майна    не    покриває    вимоги
заставоутримувача,  він  має  право,  якщо  інше  не  передбачено
законом або договором, отримати суму, що недостає, з іншого майна
боржника в порядку задоволення вимог,  передбаченому в статті  92
цього Кодексу.

     Стаття 613.    Дострокове    виконання    зобов'язання,   що
забезпечене заставою, та звернення стягнення на заставлене майно

     1. Заставоутримувач   має   право   зажадати    дострокового
виконання зобов'язання, що забезпечене заставою, у випадках:

     1) якщо  предмет застави вибув із володіння заставодавця,  у
якого він був залишений,  не  відповідно  до  умов  договору  про
заставу;

     2) порушення   заставодавцем   правил  про  заміну  предмета
застави;

     3) втрати  предмета   застави   за   обставинами,   за   які
заставоутримувач  не відповідає,  якщо заставодавець не дав згоди
на заміну предмета застави.

     2. Заставоутримувач   має   право   зажадати    дострокового
виконання  зобов'язання,  яке  забезпечене заставою,  а якщо його
вимога не буде задоволена, звернути стягнення на предмет застави:

     1) у  разі  порушення  заставодавцем  правил  про   наступну
заставу;

     2) у  разі  порушення заставодавцем правил про розпоряджання
заставним майном;

     3) в інших випадках, передбачених договором застави.

     Стаття 614. Припинення застави

     1. Право застави припиняється:

     1) припиненням забезпеченого заставою зобов'язання;

     2) знищенням заставленого майна;

     3) придбанням   заставоутримувачем   права   власності    на
заставлене майно;

     4) примусовим продажем заставленого майна;

     5) спливом строку дії права, яке становить предмет застави;

     6) в інших випадках, передбачених законом.

     2. Про  припинення  застави  нерухомого  майна до державного
реєстру вносяться відповідні дані.

     3. При припиненні застави внаслідок виконання  забезпеченого
заставою   зобов'язання   заставоутримувач,  у  якого  перебувало
заставлене   майно,   зобов'язаний   негайно    повернути    його
заставодавцеві.

     2. Утримування

     Стаття 615. Право утримування

     1. Кредитор, у якого перебувала річ, що її належить передати
боржникові або особі,  зазначеній боржником,  у разі  невиконання
боржником   у  строк  зобов'язання  щодо  оплати  цієї  речі  або
компенсації кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших  збитків
має  право  утримувати  її доти,  доки відповідне зобов'язання не
буде виконане.

     Утримування речі   можуть   забезпечуватись   інші    вимоги
кредитора, якщо це не передбачене договором

     Право утримування   поширюється   також   на  інші  об'єкти,
передбачені ст. 161 цього Кодексу.

     2. Кредитор  має  право  затримати  річ,  яка  є  у   нього,
незалежно від набуття третіми особами права на неї, якщо ці права
виникли піємія передачі речі у його володіння

     Стаття 616. Обов'язки кредитора, який утримує річ

     1. Кредитор,  який   утримує   річ,   зобов'язаний   негайно
повідомити про це боржника.

     2. Кредитор  відповідає за втрату,  псування або пошкодження
утримуваного майна,  якщо не доведе,  що це сталося внаслідок дії
непереборної сили.

     3. Кредитор не має права користуватися утримуваним майном.

     Стаття 617. Право власності на утримувану річ

     1. До  кредитора,  який  утримує  річ  і  не є її власником,
внаслідок утримування право власності на річ не переходить.

     2. Боржник,  який є  власником  утримуваної  речі,  зберігає
право   розпоряджання  нею.  У  цьому  випадку  він  зобов'язаний
сповістити набувача  речі  про  факт  утримування  речі  і  права
кредитора.

     3. Ризик  випадкового знищення або псування утримуваної речі
несе кредитор, якщо інше не передбачене законом.

     Стаття 618. Задоволення вимог за рахунок утримуваної речі

     Вимоги кредитора,  який утримує річ,  задовольняються  з  її
вартості відповідно до статті 611 цього Кодексу.

     Глава 48.   Перехід   прав   кредитора   до  третіх  осіб  і
переведення боргу

     Стаття 619.  Підстави та порядок переходу прав кредитора  до
іншої особи

     1. Право  (вимога),  що  належить  кредиторові  на  підставі
зобов'язання,  може бути передане ним іншій особі  за  правочином
(цесія) або перейти до іншої особи на підставі закону.

     2. Суброгант стає на місце кредитора.

     3. Для переходу прав кредитора до іншої особи відповідно до пп.
1, 2 цієї  статті  не  потрібна  згода  боржника,  якщо  інше  не
передбачено законом або договором.

     4. Якщо   боржник   не   був   письмово   повідомлений  щодо
здійснюваного переходу  прав  кредитора  до  іншої  особи,  новий
кредитор  несе  ризик  спричинених  цим  для  нього несприятливих
наслідків.  У  цьому  разі  виконання   зобов'язання   первісному
кредиторові визнається належним виконанням.

     5. Правила  щодо  переходу  прав кредитора до іншої особи не
застосовуються до регресних вимог.

     Стаття 620.  Права кредитора,  які не можуть  переходити  до
інших осіб

     Перехід до іншої особи прав,  нерозривно пов'язаних з особою
кредитора, не допускається, якщо це змінює суть зобов'язання.

     Стаття 621.  Обсяг прав кредитора,  що переходять  до  іншої
особи

     Право первісного  кредитора переходить до нового кредитора у
тому обсязі і на тих  умовах,  що  існували  на  момент  переходу
права,  якщо інше не передбачено законом або договором.  Зокрема,
до нового кредитора переходять права,  що забезпечують  виконання
зобов'язання,  а  також інші,  пов'язані з вимогою права,  у тому
числі право на несплачені проценти.

     Стаття 622. Докази прав нового кредитора

     1. Кредитор,  який передав право іншій  особі,  зобов'язаний
передати   їй   документи,   що  засвідчують  передане  право,  і
переказати відомості, важливі для здійснення цього права.

     2. Боржник  має  право  не  виконувати  зобов'язання  новому
кредиторові до надання йому доказів переходу прав до цієї особи.

     Стаття 623.   Заперечення   боржника   проти  вимоги  нового
кредитора

     Боржник має право висувати  проти  вимоги  нового  кредитора
заперечення,  які  він  мав  проти первісного кредитора на момент
одержання повідомлення щодо переходу  прав  за  зобов'язанням  до
нового кредитора.

     Стаття 623-1.  Перехід  прав  кредитора  до  іншої  особи на
підставі закону

     Права кредитора по зобов'язанню переходять до іншої особи на
підставі закону у випадках:

     1) універсального правонаступництва в правах кредитора;

     2) при  суброгації (придбанні усіх прав,  що належали раніше
кредиторові,  внаслідок виконання  третьою  особою  (суброгантом)
обов'язків боржника щодо цього кредитора);

     3) при   виконанні  зобов'язання  боржника  поручителем  або
заставодавцем;

     4) в інших випадках, передбачених законом.

     2. Суброгацією визнається придбання всіх прав,  що  належали
раніше    кредиторові,   внаслідок   виконання   третьою   особою
(суброгантом) обов'язків боржника щодо цього кредитора.

     Стаття 624. Умови цесії

     1. Цесія допускається,  якщо вона  не  суперечить  законові,
іншим правовим актам або договору.

     2. Цесія    не    допускається   без   згоди   боржника   за
зобов'язанням,  у якому особа кредитора має істотне значення  для
боржника.

     Стаття 625.   Відповідальність   кредитора,  який  відступив
вимогу

     Первісний кредитор,  який відступив вимогу, відповідає перед
новим  кредитором  за  недійсність переданої йому вимоги,  але не
відповідає за невиконання цієї вимоги боржником,  крім  випадків,
коли  первісний  кредитор  узяв  на себе поруку за боржника перед
новим кредитором.

     Стаття 626. Форми цесії і переведення боргу

     1. Цесія або переведення боргу мають бути  здійснені  у  тих
самих формах,  що і дії,  на яких ґрунтуються цесія і переведення
боргу.

     2. Цесія або переведення боргу за  правочином,  що  підлягає
державній   реєстрації,   мають  бути  зареєстровані  в  порядку,
встановленому  для  реєстрації  цього  правочину,  якщо  інше  не
встановлено законом.

     Стаття 627. Переведення боргу

     Переведення боржником свого боргу на іншу особу допускається
лише за згодою кредитора.

     Стаття 628.  Заперечення  нового   боржника   проти   вимоги
кредитора

     Новий боржник  має  право  висувати  проти  вимоги кредитора
заперечення,  що  ґрунтуються  на  відносинах  між  кредитором  і
первісним боржником.

     Стаття 629.   Наслідки   переведення   боргу,  забезпеченого
порукою або заставою

     1. Порука і встановлена третьою особою застава  припиняються
після  переведення  боргу,  якщо  поручник  або  заставодавець не
висловив згоди відповідати за нового боржника.

     2. Застава,  встановлена  на  забезпечення  боргу  первісним
боржником,  зберігається  після  переведення боргу на іншу особу,
якщо інше не передбачено законом або договором.

     Глава 49. Відповідальність за порушення зобов'язань

     Стаття 630. Поняття порушення зобов'язання

     Порушенням зобов'язання є  невиконання  його  або  неналежне
виконання,  тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом
зобов'язання (стаття 550 цього Кодексу).

     Стаття 631.  Відшкодування збитків,  спричинених  порушенням
зобов'язання

     1. У  разі  порушення  зобов'язання  боржником  він  повинен
відшкодувати кредиторові завдані ним збитки (п. 2 статті 21 цього
Кодексу).

     2. Розмір   збитків,   завданих   порушенням   зобов'язання,
доказується кредитором.

     3. Якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами
або  договором,  під  час  визначення  збитків  беруться до уваги
ринкові ціни,  що  існували  на  день  добровільного  задоволення
боржником  вимоги  кредитора,  у місці,  де зобов'язання має бути
виконане,  а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день
вчинення позову.  Суд може задовольнити вимогу щодо відшкодування
збитків,  беручи до уваги  ринкові  ціни,  що  існували  на  день
ухвалення рішення.

     4. Під  час визначення неодержаних доходів (упущеної вигоди)
враховуються вжиті кредитором заходи для їх одержання і здійснені
з цією метою приготування.

     Стаття 631-1. Відмова кредитора від договору

     1. У   разі   невиконання  зобов'язання  боржником  кредитор
вправі,  якщо  інше  не   передбачено   законом   або   договором
відмовитись від договору.

     2. Відмова  кредитора  від договору не звільняє боржника від
відповідальності за порушення зобов'язання (в статті 631  та  632
цього Кодексу).

     3. Відмова    кредитора   від   договору   тягне   наслідки,
передбачені при розірванні договору (пункт 2 статті  684-1  цього
Кодексу).

     Стаття 632. Збитки і неустойка

     1. Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку,  то
її  стягують  у  повному  розмірі  понад  відшкодування   збитків
(штрафна неустойка).

     2. Угодою  сторін  може  бути  передбачено  стягнення тільки
неустойки без  відшкодування  збитків  (виключна  неустойка)  або
можливість  стягнення  за  вибором кредитора неустойки чи збитків
(альтернативна  неустойка).  Угодою  сторін   може   бути   також
передбачено  неустойку,  стягувану  в залік відшкодування збитків
(залікова неустойка).

     Статтю 633 вилучено.

     Стаття 634.   Підстави   відповідальності    за    порушення
зобов'язання

     1. Особа,  яка порушила зобов'язання,  несе відповідальність
за наявності вини (умисел або необережність), крім випадків, коли
законом або договором передбачено інші підстави відповідальності.

     Особа визнається  невинуватою,  якщо  вона доведе,  що вжила
всіх  залежних  від   неї   заходів   для   належного   виконання
зобов'язання.

     2. Відсутність    вини    доводить   особа,   яка   порушила
зобов'язання.

     3. Укладена заздалегідь угода  щодо  усунення  чи  обмеження
відповідальності за умисне порушення зобов'язання є нікчемною.

     Стаття 635.  Відповідальність  і  виконання  зобов'язання  в
натурі

     1. Сплата неустойки і відшкодування збитків,  що  спричинені
неналежним  виконанням  зобов'язання,  не звільняють боржника від
виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено законом
або договором.

     2. Відшкодування  збитків  у разі невиконання зобов'язання і
сплата неустойки за  його  невиконання  звільняють  боржника  від
виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено законом
або договором.

     3. Відмова кредитора від прийняття виконання,  яке внаслідок
прострочення   втратило  для  нього  інтерес  (стаття  644  цього
Кодексу),  а також сплата відступного (стаття 648 цього  Кодексу)
звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі.

     4. Відмова   кредитора  від  договору  (стаття  631-1  цього
Кодексу) звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі.

     Стаття 636.   Відповідальність   за   порушення    грошового
зобов'язання

     1. Боржник   не   звільняється   від   відповідальності   за
неможливість виконання грошового зобов'язання.

     2. Якщо   збитки,    завдані    кредиторові    неправомірним
користуванням його коштами,  перевищують суму процентів, належних
йому відповідно до  статті  561  цього  Кодексу,  він  має  право
вимагати   від  боржника  відшкодування  збитків  у  частині,  що
перевищує цю суму.

     3. За неправомірне користування  коштами  за  зобов'язанням,
пов'язаним із підприємницькою діяльністю, понад суми, зазначені у
п.  2 цієї статті,  стягується штраф у  розмірі  п'яти  процентів
річних  від  суми,  сплату  якої  прострочено,  якщо договором не
встановлено вищого розміру штрафу.

     Стаття 637.  Відповідальність  за  невиконання  зобов'язання
передати індивідуально-визначену річ

     У разі  невиконання боржником обов'язку передати кредиторові
індивідуально-визначену річ як предмет зобов'язання кредитор  має
право  вимагати  відшкодування  завданих  йому  збитків,  а також
відібрання цієї речі у боржника. Останнє право відпадає, якщо річ
уже передано іншій особі, яка має однорідне право. Якщо річ ще не
передано,  перевагу має той з кредиторів, зобов'язання на користь
якого виникло раніше,  а коли це неможливо визначити,  - той, хто
раніше вчинив позов.

     Стаття 638.   Обмеження    розміру    відповідальності    за
зобов'язанням

     1. Законом  або  договором може бути обмежене право на повне
відшкодування збитків.

     2. Угода  щодо   обмеження   розміру   відповідальності   за
зобов'язаннями   в   яких  фізична  особа  виступає  як  споживач
(кредитор),   є   недійсною,   якщо    розмір    відповідальності
встановлений  законом і якщо угоду укладено до настання обставин,
що мають наслідком відповідальність за порушення зобов'язання.

     Стаття 639. Підстави звільнення від відповідальності під час
здійснення підприємницької діяльності

     Особа, яка   порушила   зобов'язання   під   час  здійснення
підприємницької діяльності,  якщо інше не передбачено законом або
договором,   звільняються   від   відповідальності  за  порушення
зобов'язання,  якщо доведе,  що  належне  виконання  зобов'язання
виявилося   неможливим   внаслідок   непереборної   сили,   тобто
надзвичайних  і  невідворотніх  за  даних  умов   подій.   Не   є
непереборною   силою,   зокрема,  недодержання  своїх  обов'язків
контрагентом  боржника  відсутність  на   ринку   потрібних   для
виконання зобов'язань товарів,  відсутність у боржника необхідних
коштів.

     Стаття 640. Виконання зобов'язання за рахунок боржника

     У разі  невиконання  боржником  зобов'язання  виготовити   і
передати  річ  у  власність,  або  передати  річ  у  користування
кредиторові,  або виконати для нього певну роботу чи надати  йому
послугу кредитор має право виконати цю роботу власними силами або
доручити її виконання третім особам,  якщо інше  не  випливає  із
закону,  інших правових актів,  договору або суті зобов'язання, і
зажадати від боржника відшкодування збитків.

     Стаття 641. Субсидіарна відповідальність

     1. До заявлення вимоги  особі,  яка  відповідно  до  закону,
інших  правових актів або умов зобов'язання несе відповідальність
додатково  до  відповідальності  іншої  особи,  яка  є   основним
боржником   (субсидіарну   відповідальність),   кредитор  повинен
заявити вимогу до основного боржника.

     Якщо основний   боржник   відмовився   задовольнити   вимогу
кредитора  або  кредитор  не  одержав  від нього в розумний строк
відповідь на заявлену вимогу,  ця вимога у  повному  обсязі  може
бути заявлена особі, яка несе субсидіарну відповідальність.

     2. Кредитор  не  має права вимагати задоволення своєї вимоги
до  основного  боржника   від   особи,   яка   несе   субсидіарну
відповідальність,  якщо  ця  вимога  може  бути задоволена шляхом
заліку зустрічної вимоги до основного  боржника  або  безспірного
стягнення коштів з основного боржника.

     3. Особа,  яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до
задоволення вимоги,  поставленої їй кредитором, попередити про це
основного  боржника,  а  якщо  до  цієї  особи  вчинено позов,  -
залучити основного боржника до участі у справі.  Інакше  основний
боржник  має  право  висунути  проти  регресної вимоги особи,  що
відповідає субсидіарно, заперечення, які він мав проти кредитора.

     Стаття 642.  Наслідки порушення  зобов'язання  з  вини  обох
сторін

     1. Якщо  порушення  зобов'язання сталося з вини обох сторін,
суд відповідно зменшує розмір відповідальності боржника.

     Суд має  право  також   зменшити   розмір   відповідальності
боржника, якщо кредитор з необережності сприяв збільшенню розміру
збитків,  завданих порушенням виконання зобов'язання, або не вжив
заходів для їх зменшення.

     2. Правила  п.  1  цієї статті відповідно застосовуються й у
випадках,  коли боржник за договором  або  законом  несе  майнову
відповідальність  за  порушення  зобов'язання незалежно від своєї
вини.

     Стаття 643. Відповідальність боржника за дії третіх осіб

     Боржник відповідає   за   порушення   зобов'язання   третіми
особами,  на яких було покладено його виконання (стаття 553 цього
Кодексу),   якщо   законом   не   передбачена    відповідальність
безпосереднього виконавця.

     Стаття 644. Прострочення боржника

     1. Боржник,  який  прострочив  виконання,  відповідає  перед
кредитором за завдані  простроченням  збитки  і  за  неможливість
виконання, що випадково виникла після прострочення.

     2. Якщо  внаслідок  прострочення боржника виконання втратило
інтерес для кредитора,  він  може  відмовитися  від  виконання  і
вимагати відшкодування збитків.

     3. Боржник   не   вважається   таким,  що  прострочив,  поки
зобов'язання  не  може  бути  виконане   внаслідок   прострочення
кредитора.

     Стаття 645. Прострочення кредитора

     1. Кредитор   вважається  таким,  що  прострочив,  якщо  він
відмовився прийняти належне виконання,  запропоноване  боржником,
або  не  вчинив  дій,  що  передбачені законом,  іншими правовими
актами,  договором чи випливають із звичаїв ділового обороту  або
суті зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого
зобов'язання.  Кредитор вважається також таким,  що прострочив, у
випадках, зазначених у п. 3 статті 569 цього Кодексу.

     2. У  випадках  якщо кредитор не вдався до дій,  до вчинення
яких боржник не міг виконати  зобов'язання,  за  згодою  боржника
можливе  відстрочення  виконання  зобов'язання на строк існування
прострочення кредитора.

     3. Прострочення   кредитора   дає   боржникові   право    на
відшкодування  завданих  відстроченням збитків,  якщо кредитор не
доведе,  що прострочення не спричинене умислом або  необережністю
його  самого  або  тих  осіб,  на  яких  за законом чи дорученням
кредитора  було  покладено  прийняття   виконання.   Зі   спливом
прострочення   кредитора   боржник   не  зобов'язаний  сплачувати
проценти за час прострочення кредитора.

     Глава 50. Припинення зобов'язань

     Стаття 646. Підстави припинення зобов'язання

     1. Зобов'язання  припиняється  повністю  або  в  частині  на
підставах, передбачених цим Кодексом, законом або договором.

     2. Припинення   зобов'язання  на  вимогу  однієї  із  сторін
допускається  тільки  у  випадках,  передбачених  договором   або
законом.

     Стаття 647. Припинення зобов'язання виконанням

     Зобов'язання припиняється виконанням,  здійсненим у належний
спосіб і посвідченим відповідно до статті 569 цього Кодексу.

     Стаття 648. Відступне

     За згодою сторін зобов'язання може бути  припинене  наданням
замість  виконання відступного (сплатою грошей,  переданням майна
тощо).   Розмір,   строки   й   порядок    надання    відступного
встановлюються сторонами.

     Стаття 649. Припинення зобов'язання заліком

     Зобов'язання припиняється  повністю  або  в  частині заліком
зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не
вказано чи визначено моментом витребування.

     Для заліку досить заяви однієї сторони.

     Стаття 650. Неприпустимість заліку

     Не допускається залік вимоги:

     1) якщо   на   заяву   другої  сторони  до  вимоги  належить
застосувати строк позовної давності, і строк цей сплив;

     2) щодо відшкодування заподіяної життю або здоров'ю фізичної
особи шкоди;

     3) щодо стягнення аліментів;

     4) щодо довічного утримання;

     5) в інших випадках, передбачених законом або договором.

     Стаття 651. Залік у випадку відступлення вимоги

     У випадку  відступлення  вимоги  (стаття  624 цього Кодексу)
боржник має право зарахувати проти вимоги нового  кредитора  свою
зустрічну вимогу до первісного кредитора.

     Залік здійснюється,  якщо  вимога  виникла  на підставі,  що
існувала  на  момент  одержання   боржником   повідомлення   щодо
відступлення вимоги,  і строк вимоги настав до його одержання або
цей строк не зазначено чи визначено моментом витребування.

     Стаття 652. Припинення зобов'язання угодою сторін

     1. Зобов'язання припиняється угодою сторін.

     2. Зобов'язання  припиняється  угодою  сторін  щодо   заміни
первісного    зобов'язання,   що   існувало   між   ними,   іншим
зобов'язанням між тими самими сторонами, у тому числі щодо заміни
предмета або способу виконання (новація).

     3. Новація  не  допускається  щодо  аліментних  зобов'язань,
зобов'язань стосовно відшкодування, заподіяної життю або здоров'ю
фізичної особи шкоди, в інших випадках, передбачених законом.

     4. Новація  припиняє  додаткові  зобов'язання,  пов'язані  з
первісними,  якщо інше не передбачено порозумінням  сторін,  і  в
інших випадках, передбачених законом.

     Стаття 653. Прощення боргу

     Зобов'язання припиняється  звільненням  кредитором  боржника
від його обов'язків,  якщо це не порушує  прав  інших  осіб  щодо
майна кредитора.

     Стаття 654.  Припинення  зобов'язання  поєднанням боржника і
кредитора в одній особі

     Зобов'язання припиняється поєднанням кредитора і боржника  в
одній особі.

     Якщо надалі це поєднання припиняється,  зобов'язання виникає
знову.

     Стаття 655. Припинення зобов'язання неможливістю виконання

     1. Зобов'язання припиняється  неможливістю  виконання,  якщо
вона спричинена обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.

     2. У  разі  неможливості  виконання  боржником зобов'язання,
спричиненої  винними  діями  кредитора,  останній  не  має  права
вимагати повернення виконаного ним за зобов'язанням.

     Стаття 656. Припинення зобов'язання смертю фізичної особи

     1. Зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо виконання
не може бути здійснене без особистої участі боржника або в  інший
спосіб нерозривно пов'язане з особою боржника.

     2. Зобов'язання    припиняється   смертю   кредитора,   якщо
виконання призначене особисто для кредитора або  в  інший  спосіб
нерозривно пов'язане з особою кредитора.

     Стаття 657.  Припинення  зобов'язання  ліквідацією юридичної
особи

     Зобов'язання припиняється   ліквідацією   юридичної    особи
(боржника або кредитора),  крім випадків, коли законом або іншими
правовими актами виконання  зобов'язання  ліквідованої  юридичної
особи покладається на іншу юридичну особу (за зобов'язаннями, які
виникають внаслідок заподіяння шкоди життю та  здоров'ю  фізичної
особи тощо).

     Розділ ІІІ. Окремі види зобов'язань

     Підрозділ 1. Договірні зобов'язання

     Глава 53. Купівля-продаж

     §1. Загальні положення про купівлю-продаж

     Стаття 686. Договір купівлі-продажу

     1. За  договором  купівлі-продажу  продавець  зобов'язується
передати  майно  (товар)  у  власність  покупцеві,   а   покупець
зобов'язується  прийняти  майно (товар) і сплатити за нього певну
грошову суму.

     2. Договір може бути укладений на купівлю-продаж як  товару,
що наявний у продавця на момент укладення договору, так і товару,
що буде створений або придбаний  продавцем  у  майбутньому,  якщо
інше  не  встановлено  законом,  іншими  правовими  актами або не
випливає з характеру товару.

     3. Договір купівлі-продажу майнових  прав  підпорядковується
загальним  правилам  про  договори купівлі-продажу,  якщо інше не
випливає із змісту або характеру цих прав.

     4. Предметом купівлі-продажу може бути також  право  вимоги,
якщо  воно не має суворо особистого характеру.  При продажу права
вимоги застосовуються правила  про  відступлення  вимоги  (статті
624),  якщо  інше  не  випливає  з цього Кодексу,  закону,  інших
правових актів або договору.

     5. При купівлі-продажу на біржах,  аукціонах,  конкурсах,  з
публічних  торгів,  купівлі-продажу  валютних  цінностей і цінних
паперів   застосовуються    загальні    правила    про    договір
купівлі-продажу,  якщо  інше  не  передбачено  законом  чи іншими
нормативно-правовими актами про ці види договорів купівлі-продажу
або не випливає з їх суті.

     Стаття 687. Право продажу товару

     Право продажу  товару,  крім випадків примусового продажу та
інших випадків, передбачених законом або іншими правовими актами,
належить  власникові.  Якщо продавець товару не є його власником,
покупець набуває право власності лише в тих випадках, коли згідно
зі  статтею  388  цього Кодексу власник не має права зажадати від
нього товар.

     Стаття 688. Форма окремих видів договорів купівлі-продажу та
їх державна реєстрація

     1. Договори   купівлі-продажу  земельних  ділянок,  цілісних
майнових  комплексів,  житлових  будинків  (квартир)   та   інших
об'єктів  нерухомого  майна  мають  бути  нотаріально посвідчені.
Зазначені  договори  купівлі-  продажу,  крім  того,   підлягають
реєстрації  у  відповідних  органах державної влади відповідно до
статті 201 цього Кодексу.  Законами та  іншими  правовими  актами
можуть  бути передбачені й інші випадки нотаріального посвідчення
договорів купівлі-продажу.

     2. Законами або іншими правовими актами можуть передбачатися
особливості  окремих видів купівлі-продажу (біржової,  аукціонної
торгівлі,  з публічних  торгів,  підприємств,  земельних  ділянок
тощо).

     Стаття 689. Обов'язки продавця щодо передання товару

     1. Продавець    зобов'язаний   передати   покупцеві   товар,
передбачений договором.

     2. Якщо  інше  не  передбачено  законом,  іншими   правовими
актами,  продавець повинен одночасно з переданням товару передати
покупцеві його приналежності,  а також  документи,  що  до  нього
відносяться   (технічний   паспорт,   сертифікат   якості  тощо),
передбачені законом, іншими правовими актами або договором.

     Стаття 690.  Обов'язок продавця попередити покупця про права
третіх осіб на товар, що продається

     При укладенні  договору  продавець  зобов'язаний  попередити
покупця про всі права третіх осіб на товар,  що продається (права
наймача, право застави, довічного користування тощо). Невиконання
цього правила дає покупцеві  право  вимагати  зниження  ціни  або
розірвання договору і відшкодування збитків,  крім випадків, коли
буде доведено,  що покупець знав або повинен був знати про  права
третіх осіб.

     Стаття 691.  Обов'язки  покупця  і  продавця у разі вчинення
позову про відібрання товару

     1. Якщо третя особа за підставами,  що  виникли  до  продажу
товару,  вчинить до покупця позов про відібрання товару, покупець
повинен притягти продавця до участі у справі, а продавець повинен
вступити в цю справу на боці покупця.

     2. Непритягнення   покупцем  продавця  до  участі  у  справі
звільняє  продавця  від  відповідальності  перед  покупцем,  якщо
продавець  доведе,  що,  взявши  участь  у  справі,  він  міг  би
відвернути відібрання проданого товару в покупця.

     3. Продавець,  що  був  притягнений  покупцем  до  участі  у
справі,  але  не взяв у ній участі,  позбавляється права доводити
неправильність ведення справи покупцем.

     Стаття 692.  Відповідальність продавця  у  разі  відсудження
товару в покупця

     1. При   вилученні  товару  в  покупця  третіми  особами  за
підставами,  що  виникли  до  продажу   товару,   продавець   має
відшкодувати покупцеві зазначені ним збитки,  крім випадків, коли
покупець знав або повинен був знати про наявність цих підстав.

     2. Угода сторін про звільнення продавця від відповідальності
або про її обмеження у разі витребування товару в покупця третіми
особами є недійсною.

     Стаття 693. Наслідки відмови продавця передати товар

     1. Якщо       продавець        відмовляється        передати
індивідуальновизначену   річ,   покупець   має  право  пред'явити
продавцеві вимоги, передбачені статтею 637 цього Кодексу.

     2. У разі відмови продавця передати покупцеві проданий товар
покупець  має право відмовитися від виконання договору і вимагати
відшкодування завданих йому збитків.

     Стаття 694.   Наслідки   невиконання   обов'язку    передати
приналежності та документи, що відносяться до товару

     1. Якщо  продавець  не  передає  або  відмовляється передати
покупцеві приналежності та документи,  що відносяться до товару і
підлягають  переданню відповідно до закону,  інших правових актів
або договору (п.  2 статті  689  цього  Кодексу),  покупець  може
призначити йому розумний строк для їх передання.

     2. У  разі якщо приналежності або документи,  що відносяться
до товару, не передані продавцем у зазначений строк, покупець має
право  відмовитися  від прийняття товару і вимагати відшкодування
завданих йому збитків, якщо інше не передбачено договором.

     Стаття 695. Строк виконання обов'язку передати товар

     1. Строк  виконання  продавцем  обов'язку   передати   товар
покупцеві  визначається  договором,  а якщо зміст договору не дає
змоги визначити цей строк,  - відповідно до правил,  передбачених
статтею 555 цього Кодексу.

     2. Договір купівлі-продажу визнається укладеним з умовою про
його виконання до чітко визначеного терміну, якщо з договору ясно
випливає,  що  при  недодержанні  цього  терміну покупець втрачає
інтерес до виконання договору.

     Продавець не має права виконувати такий договір до  настання
або після спливу зазначеного в ньому строку без згоди покупця і в
тому разі, якщо покупець не відмовився від виконання договору.

     Стаття 696.  Момент виконання  обов'язку  продавця  передати
товар

     1. Оскільки   інше   не   передбачено  договором,  обов'язок
продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент:

     1) вручення товару покупцеві або зазначеній ним особі,  якщо
договором передбачений обов'язок продавця щодо доставки товару;

     2) надання  товару  в розпорядження покупця,  якщо товар має
бути переданий покупцеві в місці знаходження товару.

     Товар вважається  наданим  у   розпорядження   покупця   або
зазначеної  ним  особи,  якщо він чітко ідентифікований для цілей
цього  договору  шляхом  маркування,  повідомлення,   надісланого
покупцеві, або іншим чином.

     2. У випадках коли з договору не випливає обов'язок продавця
щодо  доставки  товару  або  передання  товару   у   місці   його
знаходження,   обов'язок   продавця   передати   товар  покупцеві
вважається виконаним у  момент  здачі  товару  перевізникові  або
організації  зв'язку  для  доставки покупцеві,  якщо договором не
передбачено інше.

     Стаття 697.  Обов'язок продавця  щодо  зберігання  проданого
майна

     Коли право   власності  переходить  до  покупця  раніше  від
передання майна,  продавець зобов'язаний до  передання  зберігати
майно, не допускаючи його погіршення. Необхідні для цього витрати
покупець  зобов'язаний  відшкодувати  продавцеві,  якщо  інше  не
передбачено угодою сторін.

     Стаття 698.   Перехід   ризику   випадкового   знищення  або
пошкодження товару

     1. Якщо інше не  передбачено  договором,  ризик  випадкового
знищення або випадкового пошкодження товару переходить на покупця
з моменту,  коли відповідно до закону,  іншого правового акта або
договору  продавець  вважається таким,  що виконав свій обов'язок
щодо передання товару покупцеві.

     2. Ризик випадкового знищення  або  випадкового  пошкодження
товару,  проданого під час його перебування в дорозі,  переходить
на покупця з моменту укладення договору, якщо інше не передбачено
угодою сторін або звичаями ділового обороту.

     3. Умова договору про те,  що ризик випадкового знищення або
випадкового пошкодження товару переходить на  покупця  з  моменту
здачі  товару першому перевізникові,  на вимогу покупця може бути
визнана  судом  недійсною,  якщо  в  момент  укладення   договору
продавець  знав  або  повинен  був  знати,  що товар втрачено або
пошкоджено, але не повідомив про це покупця.

     Стаття 699. Кількість товарів

     1. Кількість товарів,  що  підлягають  переданню  покупцеві,
передбачається   договором  у  відповідних  одиницях  виміру  або
грошовому вираженні.

     2. Умова щодо кількості товарів може бути  погоджена  шляхом
встановлення у договорі порядку її визначення.

     Стаття 700. Наслідки порушення умови договору щодо кількості

     1. У  разі якщо на порушення умов договору продавець передав
покупцеві меншу кількість товарів,  ніж це  визначено  договором,
покупець  має  право,  якщо  інше  не передбачено договором,  або
зажадати передання  кількості  товарів,  якої  не  вистачає,  або
відмовитися  від  переданих  товарів  та  їх оплати,  а якщо вони
оплачені,  - зажадати повернення сплаченої за них грошової  суми.
Законом   або   договором  може  бути  передбачена  неустойка  за
передання товару в меншій кількості, ніж це визначено договором.

     2. Якщо продавець передав покупцеві товари в  кількості,  що
перевищує зазначену в договорі,  покупець зобов'язаний сповістити
про це продавця в порядку,  передбаченому п.  1 статті 718  цього
Кодексу.   Якщо   в   розумний   строк   після  одержання  такого
повідомлення продавець не  розпорядиться  відповідними  товарами,
покупець  має  право,  оскільки  інше  не  передбачено договором,
прийняти всю кількість товарів.  Законом або договором може  бути
передбачена  неустойка  за  передання товару в більшій кількості,
ніж це визначено договором.

     3. У  разі  прийняття  покупцем  товарів  у  кількості,   що
перевищує зазначену в договорі,  відповідні товари оплачуються за
ціною,  обумовленою договором, якщо інша ціна не визначена угодою
сторін.

     Стаття 701. Асортимент товарів

     1. Якщо  за  договором  купівлі-продажу переданню підлягають
товари у певному співвідношенні за видами,  моделями,  розмірами,
кольорами    або    іншими   ознаками   (асортимент),   продавець
зобов'язаний передати покупцеві товари в асортименті, погодженому
сторонами.

     2. Якщо   асортимент   у   договорі   не  визначено  або  не
встановлено у  порядку,  передбаченому  договором,  але  із  суті
зобов'язання випливає,  що товари мають бути передані покупцеві в
асортименті,  продавець має право  передати  покупцеві  товари  в
асортименті,   виходячи   з   потреб  покупця,  які  були  відомі
продавцеві на момент  укладення  договору,  або  відмовитися  від
виконання договору.

     Стаття 702.   Наслідки   порушення   умови   договору   щодо
асортименту

     1. При переданні продавцем передбачених договором товарів  в
асортименті, що не відповідає умовам договору, покупець має право
відмовитися від їх прийняття та оплати, а якщо вони вже оплачені,
- зажадати повернення сплаченої за них грошової суми.

     2. Якщо   продавець  передав  покупцеві  поряд  з  товарами,
асортимент яких відповідає договору,  товари  з  порушенням  умов
договору щодо асортименту, покупець має право на свій вибір:

     1) прийняти  товари,  що  відповідають  умовам договору щодо
асортименту, і відмовитися від решти товарів;

     2) відмовитися від усіх переданих товарів;

     3) зажадати  заміни  товарів,  що  не  відповідають   умовам
договору   про   асортимент,   товарами   в   асортименті,   який
передбачений договором;

     4) прийняти всі передані товари.

     3. У разі відмови від товарів, асортимент яких не відповідає
умовам договору,  або пред'явлення вимоги про заміну товарів,  що
не відповідають умовам договору щодо  асортименту,  покупець  має
також  право відмовитися від оплати цих товарів,  а якщо вони вже
оплачені, зажадати повернення сплаченої суми.

     4. Товари,  які  не  відповідають   умовам   договору   щодо
асортименту,  вважаються  прийнятими,  якщо  покупець  у розумний
строк після їх одержання не повідомив продавця про  свою  відмову
від товарів.

     5. Якщо покупець не відмовився від товарів,  асортимент яких
не відповідає договору,  він зобов'язаний оплатити їх  за  ціною,
погодженою з продавцем. У разі якщо продавцем не вжито необхідних
заходів для погодження ціни в розумний  строк,  покупець  оплачує
товари за ціною, яка на момент укладення договору за порівнюваних
обставин звичайно застосовувалася щодо аналогічних товарів.

     Стаття 703. Якість товару

     1. Продавець повинен передати покупцеві товар,  якість якого
відповідає умовам договору.

     2. За   відсутності  в  договорі  умов  щодо  якості  товару
продавець зобов'язаний передати покупцеві  товар,  придатний  для
мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.

     Якщо продавець   при  укладенні  договору  був  повідомлений
покупцем про конкретну мету придбання товару,  продавець  повинен
передати  покупцеві товар,  придатний для використання відповідно
до цієї мети.

     3. У разі продажу товарів  за  зразком  і  (або)  за  описом
продавець  повинен  передати  покупцеві товари,  які відповідають
зразку та (або) опису.

     4. Якщо  відповідно   до   встановленого   законом   порядку
передбачено   обов'язкові   вимоги   щодо   якості  товару,  який
продається,  то продавець, що здійснює підприємницьку діяльність,
зобов'язаний   передати  покупцеві  товар,  який  відповідає  цим
обов'язковим вимогам.

     За угодою між  продавцем  і  покупцем  може  бути  переданий
товар, який відповідає підвищеним вимогам щодо якості порівняно з
обов'язковими вимогами,  встановленими  в  передбаченому  законом
порядку.

     Саття 703-1.   Підтвердження  відповідності  товару  вимогам
нормативних документів

     1. Відповідність товару вимогам нормативних документів,  які
встановлюють вимоги до відповідних товарів,  іншій інформації про
товар,  що передається за договором та вводиться в обіг,  повинна
бути   підтверджена   шляхом  декларування  відповідності  товару
продавцем.  Введення   товару   в   обіг   без   декларації   про
відповідність забороняється.

     2. До    окремих    видів    товарів,    крім   декларування
відповідності,  застосовується  процедура  сертифікації   товарів
органом  з  сертифікації,  акредитованим та уповноваженим на це в
установленому порядку.

     3. Поорядок  підтвердження  достовірності   декларації   про
відповідність   сертифікатом  відповідності  щодо  окремих  видів
товарів,  форма  декларації   про   відповідність,   порядок   її
заповнення   і   реєстрації  затверджується  Кабінетом  Міністрів
України.

     Стаття 704. Гарантії якості

     1. Товари,  які продавець зобов'язаний  передати  покупцеві,
мають   відповідати   вимогам,  передбаченим  статтею  703  цього
Кодексу,  в момент їх  передання  покупцеві,  якщо  інший  момент
визначення  відповідності  товарів  цим  вимогам  не передбачений
договором,  і в межах розумного строку мають бути придатними  для
мети, з якою товари такого роду звичайно використовуються.

     2. У  разі  якщо  договором  або  законом,  іншими правовими
актами передбачено надання  продавцем  гарантії  якості  товарів,
продавець  зобов'язаний  передати  покупцеві  товари,  які  мають
відповідати вимогам,  передбаченим статтями  703  і  703-1  цього
Кодексу,  протягом певного періоду часу,  встановленого договором
або законом чи іншими правовими актами (гарантійного строку).

     3. Гарантія якості товару поширюється і на всі  комплектуючі
вироби, якщо інше не передбачено договором.

     Стаття 705. Обчислення гарантійного строку

     1. Гарантійний  строк  починає  спливати з моменту передання
товарів покупцеві  (стаття  695  цього  Кодексу),  якщо  інше  не
передбачено договором.

     2. Якщо   покупець  позбавлений  можливості  використовувати
товар,  щодо якого договором встановлено  гарантійний  строк,  за
обставин,  що залежать від продавця, гарантійний строк не спливає
до усунення відповідних обставин продавцем.

     Якщо інше  не  передбачено  договором,   гарантійний   строк
продовжується    на    час,   протягом   якого   товар   не   міг
використовуватися через  виявлені  в  ньому  недоліки,  за  умови
повідомлення    продавця   про   недоліки   товару   в   порядку,
встановленому статтею 555 цього Кодексу.

     3. Якщо  інше  не  передбачено  договором   купівлі-продажу,
гарантійний  строк  на  комплектуючий виріб вважається таким,  що
дорівнює  гарантійному  строку  на  основний  виріб,  і   починає
спливати одночасно з гарантійним строком на основний виріб.

     4. При  заміні  товару  (комплектуючого  виробу)  неналежної
якості на  товар  (комплектуючий  виріб),  що  відповідає  умовам
договору, гарантійний строк на нього починає спливати заново.

     Стаття 706. Строк придатності товару

     1. Законом,  іншими правовими актами, державними стандартами
або іншими обов'язковими правилами може бути визначений строк, зі
спливом  якого  товар  вважається непридатним для використання за
призначенням (строк придатності).

     2. Товар,  на який встановлено строк придатності,  продавець
повинен передати покупцеві з таким розрахунком,  щоб він міг бути
використаний за призначенням до спливу строку придатності.

     Стаття 707. Обчислення строку придатності товару

     Строк придатності товару визначається  періодом  часу,  який
обчислюється  з  дня  його  виготовлення і протягом якого товар є
придатним для використання,  або терміном  (датою),  до  настання
якого товар є придатним для використання.

     Стаття 708. Наслідки передання товару неналежної якості

     1. Якщо  недоліки  товару  не  були  застережені  продавцем,
покупець,  якому передано товар неналежної якості,  має право  на
свій вибір зажадати від продавця:

     1) співмірного зменшення купівельної ціни;

     2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

     3) відшкодування своїх витрат на усунення недоліків товару.

     2. У  разі  істотного  порушення  вимог  щодо  якості товару
покупець має право на свій вибір:

     1) відмовитися від виконання договору і вимагати  повернення
сплаченої за товар грошової суми;

     2) зажадати  заміни  товару  неналежної якості на товар,  що
відповідає умовам договору.

     3. У  всіх  зазначених  випадках  покупець  має   право   на
відшкодування зазнаних ним збитків.

     4. У  разі якщо продавець товару неналежної якості не є його
виготовлювачем,  вимоги  щодо   заміни,   безоплатного   усунення
недоліків  товару і відшкодування збитків можуть бути пред'явлені
до продавця або виготовлювача.

     5. Правила,  передбачені цією статтею,  застосовуються, якщо
цим Кодексом або іншим законом не встановлено інше.

     Стаття 709. Недоліки товару, за які відповідає продавець

     1. Продавець  відповідає  за недоліки товару,  якщо покупець
доведе,  що недоліки товару виникли до передання  його  покупцеві
або з причин, які виникли до цього моменту.

     2. Щодо  товару,  на  який продавцем надані гарантії якості,
продавець відповідає за недоліки товару,  якщо не доведе, що вони
виникли   після  його  передання  покупцеві  внаслідок  порушення
покупцем правил користування  товаром  чи  його  зберігання,  дій
третіх осіб або непереборної сили.

     Стаття 710.  Строки виявлення недоліків і пред'явлення вимог
у зв'язку з недоліками проданого товару

     1. Якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами
або договором,  покупець має право пред'явити вимоги, пов'язані з
недоліками товарів,  за умови,  що недоліки  виявлені  в  строки,
встановлені цією статтею.

     2. У  разі якщо на товари не встановлено гарантійного строку
або строку придатності,  вимоги,  пов'язані з недоліками,  можуть
бути  пред'явлені  покупцем  за  умови,  що  недоліки в проданому
товарі були виявлені в розумний строк,  але в межах двох років, а
щодо  нерухомого  майна  (будинків,  квартир,  споруд,  земельних
ділянок тощо) - не пізніше ніж через три  роки  з  дня  передання
товару  покупцеві,  якщо  триваліші строки не встановлені законом
або договором.

     3. У  разі  якщо   неможливо   встановити   день   передання
нерухомого  майна  або якщо нерухоме майно перебувало у володінні
покупця до укладення договору,  зазначені строки обчислюються від
дня укладення договору.

     Строк для    виявлення   недоліків   товару,   що   підлягає
перевезенню  або  відправленню  поштою,  обчислюється   від   дня
одержання товару в місці його призначення.

     4. Якщо на товар встановлено гарантійний строк, покупець має
право  заявити  вимоги,  пов'язані  з  недоліками   товару,   при
виявленні їх протягом гарантійного строку.

     У разі  якщо  на  комплектуючі вироби в договорі встановлено
гарантійний строк  меншої  тривалості,  ніж  на  основний  виріб,
покупець  має право пред'явити вимоги про недоліки комплектуючого
виробу при їх виявленні протягом гарантійного строку на  основний
виріб.

     Якщо на   комплектуючий   виріб   у   договорі   встановлено
гарантійний строк більшої тривалості,  ніж гарантійний  строк  на
основний виріб, покупець має право пред'явити вимоги про недоліки
товару,  якщо недоліки у комплектуючому виробі виявлені  протягом
гарантійного  строку на нього,  незалежно від спливу гарантійного
строку на основний виріб.

     5. Щодо  товару,  на  який  встановлено  строк  придатності,
покупець  має  право  пред'явити  вимоги про недоліки,  якщо вони
виявлені протягом строку придатності товару.

     6. Якщо  недоліки  товару  виявлені   покупцем   за   межами
гарантійного   строку  або  строку  придатності,  продавець  несе
відповідальність,  якщо покупець доведе,  що недоліки виникли  до
передання йому товару або з причин, які виникли до цього моменту.

     Стаття 711.   Позовна   давність   у  зв'язку  з  недоліками
проданого товару

     Позовна давність  для  вимог,   пов'язаних   із   недоліками
проданого товару,  встановлюється в один рік, що обчислюється від
дня виявлення недоліків у межах строків,  зазначених у статті 710
цього  Кодексу,  а  якщо  на товари встановлено гарантійний строк
(строк придатності), - від дня їх виявлення протягом гарантійного
строку (строку придатності).

     Стаття 712. Комплектність товару

     1. Продавець   зобов'язаний  передати  покупцеві  товар,  що
відповідає умовам договору про комплектність.

     2. У  разі  якщо  договором  не  передбачена   комплектність
товару,   продавець   зобов'язаний   передати   покупцеві  товар,
комплектність якого визначається звичаями  ділового  обороту  або
іншими вимогами, що звичайно ставляться.

     Стаття 713. Комплект товарів

     1. Якщо  договором  передбачено  обов'язок продавця передати
покупцеві певний набір товарів у  комплекті  (комплект  товарів),
зобов'язання   вважається  виконаним  з  моменту  передання  усіх
товарів, включених до комплекту.

     2. Якщо інше не передбачено договором і не випливає із  суті
зобов'язання,  продавець  зобов'язаний  передати всі товари,  які
входять у комплект, одночасно.

     Стаття 714. Наслідки передання некомплектних товарів

     1. У разі передання некомплектних товарів покупець має право
на свій вибір зажадати від продавця:

     1) домірного зменшення купівельної ціни;

     2) доукомплектування товарів у розумний строк.

     2. Якщо продавець у розумний строк не виконав вимоги покупця
про доукомплектування товарів, покупець має право на свій вибір:

     1) зажадати заміни некомплектних товарів на комплектні;

     2) відмовитися від виконання договору і зажадати  повернення
сплаченої за них грошової суми.

     3. Наслідки,    передбачені    пп.   1,   2   цієї   статті,
застосовуються і в разі порушення  продавцем  обов'язку  передати
покупцеві комплект товарів (стаття 713 цього Кодексу),  якщо інше
не передбачено договором і не випливає із суті зобов'язання.

     Стаття 715. Тара та упаковка

     1. Якщо інше не передбачено договором і не випливає із  суті
зобов'язання,  продавець  зобов'язаний передати покупцеві товар в
тарі та (або) упаковці,  крім товарів, які за своїм характером не
потребують затарювання та (або) упакування.

     2. Якщо   договором   не  передбачено  вимог  щодо  тари  та
упаковки, то товар слід затарювати та (або) упаковувати звичайним
для  такого товару способом,  а за відсутності такого - способом,
який забезпечує схоронність товарів цього роду за звичайних  умов
зберігання і транспортування.

     3. Якщо   у   встановленому   законом   порядку  передбачено
обов'язкові вимоги щодо тари та  (або)  упаковки,  то  продавець,
який  здійснює  підприємницьку діяльність,  зобов'язаний передати
покупцеві товар у тарі та (або) упаковці,  які  відповідають  цим
обов'язковим вимогам.

     Стаття 716.  Наслідки  передання  товару  без  тари та (або)
упаковки або в. неналежній тарі та (або) упаковці

     У разі  якщо  товар,  що  підлягає  затарюванню   та   (або)
упаковці,  передається  покупцеві без тари та (або) упаковки чи в
неналежній тарі та (або) упаковці,  покупець має  право  зажадати
від продавця належного затарювання та (або) упакування товару або
заміни неналежної тари та (або) упаковки,  якщо інше не  випливає
із суті зобов'язання або характеру товару.

     Замість заявлення  до продавця зазначених вимог покупець має
право пред'явити до нього також інші  вимоги,  що  випливають  із
передання товару неналежної якості (стаття 708 цього Кодексу).

     Стаття 717. Перевірка додержання продавцем умов договору

     1. Якщо  законом,  іншими  правовими  актами  або  договором
передбачено перевірку додержання  продавцем  умов  договору  щодо
кількості,  асортименту,  якості,  комплектності,  тари  та (або)
упаковки товарів та інших умов,  така перевірка має здійснюватися
покупцем відповідно до встановлених ними вимог.

     У випадках коли державними стандартами,  іншими нормативними
актами із  стандартизації  передбачено  обов'язкові  вимоги  щодо
порядку перевірки кількості,  асортименту, якості, комплектності,
тари  та  (або)   упаковки   товарів,   порядок   перевірки,   що
визначається договором, має відповідати цим обов'язковим вимогам.

     2. Якщо порядок перевірки додержання продавцем умов договору
не  встановлений  відповідно  до  п.  1  цієї  статті,  перевірка
здійснюється відповідно до звичаїв ділового обороту або умов,  що
звичайно застосовуються в таких випадках.

     3. Якщо  законом,  іншими  правовими  актами,  обов'язковими
вимогами   державних  стандартів  або  договором  купівлі-продажу
передбачено обов'язок продавця перевіряти кількість,  асортимент,
якість,    комплектність,   тару   (та)   або   упаковку   товару
(випробовування, аналіз, огляд тощо), продавець на вимогу покупця
повинен надати йому докази проведення такої перевірки.

     4. Перевірка   додержання   вимог   щодо  предмета  договору
продавцем і покупцем має  здійснюватися  на  одних  і  тих  самих
умовах.

     Стаття 718.  Повідомлення  продавця  про неналежне виконання
договору

     1. Покупець зобов'язаний повідомити продавця  про  порушення
умов договору щодо кількості, асортименту, якості, комплектності,
тари та (або) упаковки товарів  у  строк,  передбачений  законом,
іншими  правовими  актами  або  договором,  а якщо такий строк не
встановлений,  -  у  розумний  строк  після  того,  як  порушення
відповідної   умови  договору  мало  бути  виявлене,  виходячи  з
характеру і призначення товарів.

     2. У разі невиконання покупцем цього обов'язку продавець має
право   повністю   або   частково   відмовитися  від  задоволення
відповідних  вимог  покупця,  якщо  доведе,  що   це   спричинило
неможливість  задоволення  його вимог або спричинить для продавця
недомірні витрати порівняно з тими,  яких він зазнав би, якби був
своєчасно повідомлений про порушення умов договору.

     3. Якщо  продавець  знав  або  повинен був знати про те,  що
передані  покупцеві  товари  не  відповідають   умовам   договору
купівлі-  продажу,  він  не  має  права  посилатися на положення,
передбачені пп. 1, 2 цієї статті.

     Стаття 719. Обов'язок покупця прийняти товар

     1. Покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли
він   має  право  вимагати  заміни  товару  або  відмовитися  від
виконання договору.

     2. Якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами
або  договором,  покупець повинен вчинити дії,  які відповідно до
вимог,  що  звичайно  ставляться,  необхідні  з  його  боку   для
забезпечення передання та одержання відповідного товару.

     Стаття 720.  Відповідальне зберігання товару,  не прийнятого
покупцем

     1. Якщо покупець (одержувач)  відповідно  до  закону,  інших
правових   актів   або   договору  відмовляється  від  переданого
продавцем товару,  він зобов'язаний забезпечити схоронність цього
товару  (відповідальне  зберігання)  і  негайно повідомити про це
продавця.

     2. Продавець зобов'язаний вивезти товар,  прийнятий покупцем
(одержувачем) на відповідальне зберігання,  або розпорядитися ним
у розумний строк.

     Якщо продавець  у  цей  строк  не   розпорядиться   товаром,
покупець   має   право   реалізувати  товар  або  повернути  його
продавцеві.

     3. Необхідні  витрати,  зазнані   покупцем   у   зв'язку   з
прийняттям товару на відповідальне зберігання, реалізацією товару
або  його  поверненням   продавцеві,   підлягають   відшкодуванню
продавцем.  При  цьому  суми,  виручені  від  реалізації  товару,
передаються продавцеві з урахуванням сум, що належать покупцеві.

     4. У випадках  коли  покупець  на  порушення  закону,  інших
правових  актів  або  договору  без  достатніх підстав не приймає
товару або  відмовляється  його  прийняти,  продавець  має  право
зажадати  від  покупця прийняти та оплатити товар або відмовитися
від виконання договору і вимагати відшкодування збитків.

     Стаття 721. Ціна товару

     1. Покупець   зобов'язаний   оплатити   товари   за   ціною,
передбаченою договором, або, якщо вона договором не передбачена і
не може бути  визначена  виходячи  з  його  умов,  за  ціною,  що
визначається відповідно до п. 3 статті 664 цього Кодексу, а також
вчинити за свій рахунок дії,  які  відповідно  до  закону,  інших
правових  актів,  договору  або  вимог,  що  звичайно ставляться,
необхідні для здійснення платежу.

     2. Якщо ціна  встановлена  залежно  від  ваги  товару,  вона
визначається за вагою нетто, якщо інше не передбачено договором.

     3. Якщо  договором  передбачено,  що  ціна на товар підлягає
зміні  залежно  від  показників,  що   зумовлюють   ціну   товару
(собівартість,  затрати тощо), але при цьому не визначено способу
перегляду ціни,  ціна визначається виходячи із співвідношення цих
показників  на  момент  укладення  договору і на момент виконання
обов'язку  щодо  передання  товару.  При  простроченні  продавцем
виконання  обов'язку  щодо  передання  товару  ціна  визначається
виходячи із співвідношення цих  показників  на  момент  укладення
договору і на день передання товару, що передбачений договором, а
якщо такий день договором не передбачений,  - на день, визначений
відповідно до статті 555 цього Кодексу.

     Правила, передбачені цим пунктом,  застосовуються, якщо інше
не встановлено цим Кодексом,  законами чи іншими правовими актами
або не випливає із суті зобов'язання.

     Стаття 722. Оплата товару

     1. Якщо  з умов договору,  закону чи інших правових актів не
випливає  обов'язок  сплатити  ціну  в  певний  строк,   покупець
зобов'язаний сплатити її своєчасно після передання йому продавцем
товару або товаророзпорядчих документів на цей товар.

     2. Якщо  договором  не  передбачено  розстрочення  в  оплаті
переданого товару, покупець зобов'язаний сплатити продавцеві суму
в розмірі повної ціни переданого товару.

     3. Якщо покупець не оплачує товару, переданого відповідно до
умов  договору,  продавець  має  право  зажадати  оплати товару і
сплати процентів за користування чужими коштами (стаття 636 цього
Кодексу).

     4. Якщо   покупець   на   порушення  договору  відмовляється
прийняти й оплатити товар,  продавець на  свій  вибір  має  право
зажадати оплати товару або відмовитися від виконання договору.

     5. У разі якщо продавець відповідно до договору зобов'язаний
передати покупцеві,  крім неоплачених,  й інші  товари,  він  має
право зупинити передання цих товарів до повної оплати всіх раніше
переданих товарів,  якщо  інше  не  передбачено  законом,  іншими
правовими актами або договором.

     Стаття 723. Попередня оплата товарів

     1. У  разі  якщо  договором  передбачено  обов'язок  покупця
оплатити  ціну  повністю  або  частково  до  передання  продавцем
товарів  (попередня оплата),  покупець повинен здійснити оплату в
строк,  передбачений договором,  а якщо такий строк договором  не
передбачений,  -  у  строк,  визначений  відповідно до статті 555
цього Кодексу.

     2. У  разі  невиконання  покупцем  передбаченого   договором
обов'язку щодо попередньої оплати товарів застосовуються правила,
передбачені статтею 563 цього Кодексу.

     3. Якщо продавець,  який одержав суму попередньої оплати, не
виконує  своїх  обов'язків  щодо передання товарів у встановлений
строк,  покупець має право зажадати передання  оплачених  товарів
або  повернення  суми  попередньої оплати за товари,  не передані
продавцем.

     4. Якщо інше не передбачено договором,  на суму  попередньої
оплати  підлягають  нарахуванню відсотки відповідно до статті 561
цього  Кодексу  від  дня,  коли  передання  товару  мало  б  бути
здійснене  до  дня передання товару покупцеві або повернення йому
попередньо сплаченої ним суми.  Договором може бути  передбачений
обов'язок   продавця  сплачувати  проценти  на  суму  попередньої
оплати, починаючи від дня одержання цієї суми від покупця.

     Стаття 724. Оплата товарів, переданих у кредит

     1. У разі якщо договором передбачено  оплату  товарів  через
певний  час  після  передання  їх  покупцеві  (продаж  товарів  у
кредит),  покупець повинен здійснити оплату в строк, передбачений
договором,  а  якщо  такий  строк договором не передбачений,  - у
строк, визначений відповідно до статті 555 цього Кодексу.

     2. У разі невиконання  продавцем  обов'язку  щодо  передання
товарів  застосовуються  правила,  передбачені  статтею 693 цього
Кодексу.

     3. Якщо покупець,  який одержав  товари,  не  виконує  своїх
обов'язків  щодо  їх оплати,  продавець має право зажадати оплати
переданих товарів або повернення неоплачених товарів.

     Якщо інше  не  передбачено  договором,  у   випадках,   коли
покупець  не  виконує  обов'язку  щодо оплати переданих товарів у
встановлений договором  строк,  на  прострочену  суму  підлягають
нарахуванню  відсотки  відповідно до статті 561 цього Кодексу від
дня,  коли товари мали  бути  оплачені,  до  дня  оплати  товарів
покупцем.

     4. Договором   може   бути  передбачений  обов'язок  покупця
сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, починаючи
від дня передання товарів продавцем.

     5. Продаж товарів у кредит здійснюється за цінами,  що діють
на день продажу. Подальша зміна цін на продані в кредит товари не
породжує   обов'язку   здійснити  перерозрахунок,  якщо  інше  не
передбачено законом.

     6. З моменту  передання  товару  і  до  його  оплати  товар,
проданий  у  кредит,  визнається таким,  що перебуває у заставі в
продавця для забезпечення виконання покупцем його обов'язку  щодо
оплати товару.

     Стаття 725. Оплата товару з розстроченням

     1. Договором   про   продаж   товарів  у  кредит  може  бути
передбачена оплата товарів з розстроченням платежів.

     Договір про  продаж  товарів   у   кредит   з   умовою   про
розстрочення  платежу вважається укладеним,  якщо в ньому поряд з
іншими істотними умовами договору купівлі-продажу зазначені ціна,
порядок, строки і розміри платежів.

     2. У разі якщо покупець не здійснює у встановлений договором
термін чергового платежу за продані з  розстроченням  і  передані
йому  товари,  продавець  має  право  відмовитися  від  виконання
договору і зажадати повернення проданого товару.

     3. До договору про продаж  товару  в  кредит  з  умовою  про
розстрочення платежу застосовуються правила,  передбачені пп.  2,
4, 6 статті 724 цього Кодексу.

     Стаття 726. Страхування товару

     1. Якщо договором передбачено обов'язок продавця або покупця
страхувати товар,  але при цьому не визначені умови страхування і
мінімальна  сума,  на  яку  товар  страхується,  сума  страхового
відшкодування,  передбачена  договором страхування,  не може бути
меншою від ціни товару.

     2. У випадках коли сторона, що зобов'язана страхувати товар,
не  здійснює  страхування  відповідно  до  умов  договору,  друга
сторона має право застрахувати товар і зажадати від  зобов'язаної
сторони  відшкодування  витрат на страхування або відмовитися від
виконання договору.

     Стаття 727. Збереження права власності за продавцем

     1. У разі якщо договором передбачено,  що право власності на
переданий  покупцеві  товар  зберігається  за продавцем до оплати
товару або настання інших обставин,  покупець  не  має  права  до
переходу   до   нього   права  власності  відчужувати  товар  або
розпоряджатися ним іншим чином, якщо інше не передбачено законом,
іншими   правовими   актами  чи  договором  або  не  випливає  із
призначення та властивостей товару.

     2. У  випадках  коли  у  термін,   передбачений   договором,
переданий покупцеві товар не буде оплачений або не настануть інші
обставини,  за  яких  право  власності  переходить  до   покупця,
продавець має право зажадати від покупця повернення товару,  якщо
інше не передбачено договором.

     §2. Роздрібна купівля-продаж

     Стаття 728. Договір роздрібної купівлі-продажу

     1. За договором  роздрібної  купівлі-продажу  продавець,  що
здійснює    підприємницьку    діяльність   з   продажу   товарів,
зобов'язується   передати   покупцеві   товари,    що    звичайно
призначаються для особистого, домашнього або іншого використання,
не  пов'язаного  з   підприємницькою   діяльністю,   а   покупець
зобов'язується  прийняти  товари  і сплатити за них певну грошову
суму.

     2. Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним  договором
(стаття 665 цього Кодексу).

     3. До  відносин  за  договором  роздрібної купівлі-продажу з
участю покупця - фізичної особи, що не врегульовані цим Кодексом,
застосовуються  закони про захист прав споживачів та інші правові
акти, прийняті відповідно до них.

     4. Умови договору,  що обмежують права  покупця  -  фізичної
особи  порівняно  з правами,  встановленими цим Кодексом,  іншими
законами про захист прав споживачів,  визнаються недійсними. Якщо
внаслідок застосування таких умов договору покупцеві були завдані
збитки, вони відшкодовуються продавцем у повному обсязі.

     5. Покупець має право  на  відшкодування  збитків,  завданих
йому продавцем внаслідок використання ним переваг свого становища
у виробничій або торговельній діяльності.

     Стаття 729. Публічна оферта товару

     1. Пропозиція щодо продажу товару,  яка містить усі  істотні
умови договору в рекламі, каталогах, а також інших описах товару,
звернених  до  невизначеного  кола  осіб,  визнається   публічною
офертою (п. 2 статті 673 цього Кодексу).

     2. Виставлення товарів,  демонстрація їх зразків або надання
відомостей про товари (описів,  каталогів,  фотознімків  тощо)  у
місцях  їх  продажу  визнається  публічною  офертою незалежно від
того,  чи  зазначено  ціну  та  інші   істотні   умови   договору
купівлі-продажу,  крім випадків, коли продавець явно визначив, що
відповідні товари не призначені для продажу.

     Стаття 730. Надання покупцеві інформації про товар

     1. Продавець  зобов'язаний  надати  покупцеві  необхідну   і
достовірну  інформацію  про  товар,  що  пропонується до продажу.
Інформація має відповідати вимогам  щодо  її  змісту  і  способів
надання, що містяться в законі, інших правових актах або звичайно
ставляться у роздрібній торгівлі.

     2. Покупець має право до укладення договору оглянути  товар,
вимагати проведення в його присутності перевірки властивостей або
демонстрації  користування  товаром,   якщо   це   не   виключено
характером   товару   і   не  суперечить  правилам,  прийнятим  у
роздрібній торгівлі.

     3. Якщо покупцеві не надано можливості  негайного  одержання
повної  і  достовірної інформації про товар у місці його продажу,
він  має  право  зажадати  відшкодування   збитків,   спричинених
необґрунтованим ухиленням від укладення договору,  а якщо договір
укладено,  - в розумний строк відмовитися від виконання договору,
зажадати повернення сплаченої за товар суми і відшкодування інших
збитків, а також компенсації моральної шкоди.

     4. Продавець,  який не надав покупцеві  можливості  одержати
відповідну  інформацію  про товар,  несе відповідальність і за ті
недоліки товару, які виникли після передання його покупцеві, якщо
покупець доведе,  що вони виникли у зв'язку з відсутністю у нього
такої інформації.

     Стаття 731. Договір з умовою про прийняття покупцем товару в
певний строк

     1. Сторонами   може  бути  укладено  договір  з  умовою  про
прийняття  покупцем  товару  у  строк,  визначений  договором,  і
протягом  цього  строку  товар  не  може бути проданий ним іншому
покупцеві.

     2. Якщо інше не передбачено договором,  нез'явлення  покупця
або  невчинення  ним  інших необхідних дій для прийняття товару в
певний строк може розглядатися продавцем як відмова  покупця  від
виконання договору.

     3. Додаткові  витрати  продавця  на  забезпечення  передання
товару покупцеві у визначений договором строк включаються в  ціну
товару, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами
або договором.

     Стаття 732. Продаж товарів за зразками

     1. Сторонами може  бути  укладений  договір  купівлі-продажу
товару за зразком (за описом, каталогом тощо).

     2. Якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами
або договором,  такий  договір  вважається  виконаним  з  моменту
доставки  товару до місця,  зазначеного у договорі,  а якщо місце
передання товару договором не визначене,  -  з  моменту  доставки
товару  покупцеві  за місцем проживання фізичної особи або місцем
знаходження юридичної особи.

     3. Покупець до передання товару має  право  відмовитися  від
виконання  договору  за  умови  відшкодування продавцеві розумних
витрат, пов'язаних із вчиненням дій щодо виконання договору.

     Стаття 733. Продаж товарів з використанням автоматів

     1. У разі якщо продаж товарів здійснюється  з  використанням
автоматів,  володілець автоматів зобов'язаний довести до покупців
інформацію про продавця товарів шляхом поміщення на автоматі  або
надання покупцям іншим чином відомостей про найменування (фірмове
найменування) продавця,  місце його знаходження,  режим роботи, а
також  про  дії,  які  необхідно  вчинити покупцеві для одержання
товару.

     2. Договір  роздрібної   купівлі-продажу   з   використанням
автоматів  вважається  укладеним з моменту вчинення покупцем дій,
необхідних для одержання товару.

     3. Якщо покупцеві не надається  оплачений  товар,  продавець
повинен  на  вимогу  покупця  негайно  надати покупцеві товар або
повернути сплачену ним суму.  У разі невиконання цього  обов'язку
покупець  має  право зажадати від продавця відшкодування завданих
збитків.

     4. У випадках  коли  автомат  використовується  для  розміну
грошей, придбання знаків оплати або обміну валюти, застосовуються
правила про роздрібну купівлю-продаж,  якщо інше не  випливає  із
суті зобов'язання.

     Стаття 734. Договір з умовою про доставку товару покупцеві

     1. У разі якщо договір роздрібної купівлі-продажу укладено з
умовою про доставку товару покупцеві,  продавець  зобов'язаний  у
встановлений   договором   строк   доставити   товар  за  місцем,
зазначеним покупцем,  а якщо місце передання товару  покупцем  не
зазначене,  -  за  місцем  проживання  фізичної  особи або місцем
знаходження юридичної особи, що є покупцями.

     2. Договір вважається виконаним продавцем з моменту вручення
товару  покупцеві,  а  за його відсутності - будь-якій особі,  що
пред'явила  квитанцію  або  інший  документ,  який  свідчить  про
укладення договору або про оформлення доставки товару,  якщо інше
не передбачено законом, іншими правовими актами, договором або не
випливає із суті зобов'язання.

     3. У  разі  якщо  договором  не  визначено  терміну доставки
товару для вручення його покупцеві,  товар має бути доставлений у
розумний строк після одержання вимоги покупця.

     Стаття 735. Договір найму-продажу

     Договором може   бути  передбачено,  що  до  переходу  права
власності на товар до покупця  покупець  є  наймачем  (орендарем)
переданого йому товару (договір найму-продажу).

     Якщо інше не передбачено договором,  покупець стає власником
товару з моменту його оплати.

     Стаття 736. Ціна та оплата товару

     1. Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, оголошеною
продавцем  у момент укладення договору,  якщо інше не передбачено
законом,  іншими  правовими  актами  або  не  випливає  із   суті
зобов'язання.

     2. У  випадках  коли  договором передбачено попередню оплату
товару (стаття 723 цього Кодексу),  неоплата  покупцем  товару  у
встановлений  договором  строк  визнається  відмовою  покупця від
договору, якщо інше не передбачено угодою сторін.

     3. До договорів роздрібної купівлі-продажу товарів у кредит,
у  тому  числі з умовою оплати покупцем товарів із розстроченням,
не застосовуються  правила,  передбачені  частиною  другою  п.  3
статті 724 цього Кодексу.

     4. Покупець  має  право  повністю оплатити товар у будь-який
час у межах встановленого  договором  періоду  розстрочення  його
оплати.

     Стаття 737. Обмін товару

     1. Покупець  має  право протягом чотирнадцяти днів з моменту
передання йому непродовольчого товару,  якщо триваліший строк  не
оголошений продавцем, обміняти куплений товар у місці купівлі або
інших місцях,  оголошених продавцем,  на аналогічний товар іншого
розміру,  форми,  габариту, фасону, розцвітки, комплектації тощо,
здійснивши  у  разі   виявлення   різниці   в   ціні   необхідний
перерозрахунок з продавцем.

     Якщо у   продавця   немає  необхідного  для  обміну  товару,
покупець  має  право  повернути  придбаний  товар  продавцеві  та
одержати сплачену за нього суму.

     Вимога покупця  про  обмін  або  повернення  товару підлягає
задоволенню,  якщо товар не  був  у  споживанні,  збережені  його
споживні  властивості  та  наявні  докази  придбання його у цього
продавця.

     2. Перелік товарів,  які не підлягають обміну або поверненню
за підставами,  зазначеними у цій статті, визначається у порядку,
встановленому законом або іншими правовими актами.

     Стаття 738.  Права  покупця  у  разі  продажу  йому   товару
неналежної якості

     1. Покупець   при   виявленні   недоліків,  не  застережених
продавцем,  або фальсифікації товарів протягом  гарантійного  або
інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи
договором,  має право на свій вибір  зажадати  від  продавця  або
виготовлювача:

     1) безоплатного  усунення недоліків товару або відшкодування
витрат на їх виправлення покупцем чи третьою особою;

     2) заміни  недоброякісного  товару  на   аналогічний   товар
належної   якості  або  на  такий  самий  товар  іншої  моделі  з
відповідним перерозрахунком купівельної ціни;

     3) домірного зменшення купівельної ціни.

     4) відмовитися від виконання договору і вимагати  повернення
сплаченої за товар суми.

     2. Покупець,  який придбав непродовольчі товари, що були вже
в  користуванні   і   реалізовані   через   роздрібні   комісійні
торговельні   підприємства,   про   що  він  був  проінформований
продавцем,  має право пред'явити зазначені в  п.  1  цієї  статті
вимоги,   якщо  придбані  товари  містили  істотні  недоліки,  не
застережені продавцем.

     Стаття 739.  Порядок і строки задоволення вимог покупця  про
заміну товару або усунення недоліків

     1. Продавець   або   виготовлювач   (чи   уповноважені  ними
представники) зобов'язані прийняти товар  неналежної  якості  від
покупця і задовольнити його вимоги про заміну товару або усунення
недоліків.  Доставка  товару  продавцеві   та   його   повернення
покупцеві   здійснюються   силами   і   засобами   продавця   або
виготовлювача, а в разі невиконання ними цього обов'язку, а також
у  разі відсутності продавця чи виготовлювача в місці знаходження
покупця повернення товару може бути здійснене покупцем  за  їхній
рахунок.

     2. Вимога  покупця  про  заміну  товару  підлягає  негайному
задоволенню,  а в разі необхідності перевірити  якість  товару  -
протягом  чотирнадцяти  днів  або в інший строк за згодою сторін.
Якщо необхідного товару немає, вимога покупця про заміну підлягає
задоволенню  у  двомісячний  строк  з моменту подання відповідної
заяви.  Якщо задовольнити вимогу  покупця  про  заміну  товару  в
зазначені  строки  неможливо,  покупець  на  свій вибір має право
заявити продавцеві інші вимоги, передбачені п. 1 статті 716 цього
Кодексу.

     3. При  пред'явленні  покупцем вимог про безоплатне усунення
недоліків  товару  вони  мають   бути   усунені   продавцем   або
виготовлювачем  протягом чотирнадцяти днів або за угодою сторін в
інший строк.  На вимогу покупця на  час  ремонту  йому  має  бути
наданий  з  доставкою  в користування аналогічний товар незалежно
від моделі.

     4. При  усуненні  недоліків  шляхом  заміни   комплектуючого
виробу   або   складової   частини  товару,  на  які  встановлено
гарантійні строки, гарантійний строк на новий комплектуючий виріб
або складову частину обчислюється від дня видачі покупцеві товару
після ремонту.

     5. За  кожний  день  затримки   усунення   недоліків   понад
встановлені   строки   і   невиконання   вимоги   про  надання  в
користування  аналогічного  товару  на  час  усунення   недоліків
продавець  сплачує  покупцеві неустойку в розмірі одного відсотка
вартості товару.

     Стаття 740.  Відшкодування різниці в ціні при заміні товару,
зменшенні купівельної ціни і поверненні товару неналежної якості

     1. При  заміні  недоброякісного  товару  на  товар  належної
якості,  що відповідає умовам договору,  продавець не  має  права
вимагати  відшкодування  різниці  між ціною товару,  встановленою
договором,  і ціною товару, яка існує на момент заміни товару або
винесення судом рішення про заміну товару.

     2. При  заміні  недоброякісного  товару на аналогічний,  але
інший за розміром,  фасоном,  сортом тощо товар  належної  якості
відшкодуванню  підлягає  різниця  між ціною замінюваного товару і
ціною товару належної якості,  що  діють  на  момент  заміни  або
винесення рішення суду про заміну.

     3. У   разі   пред'явлення   вимоги  про  домірне  зменшення
купівельної ціни на товар в розрахунок береться  ціна  товару  на
момент  пред'явлення  вимоги  про  знижку,  а якщо вимога покупця
добровільно не задоволена,  - на момент винесення  судом  рішення
про домірне зменшення ціни.

     4. При   поверненні   товару  неналежної  якості  продавцеві
покупець має  право  вимагати  відшкодування  різниці  між  ціною
товару,  встановленою  договором,  і ціною відповідного товару на
момент  добровільного  задоволення  його  вимоги,  а  якщо   вона
добровільно не задоволена, - на момент винесення судом рішення.

     5. У  тому  разі,  якщо  на  час  виконання рішення суду про
відшкодування  різниці  в  ціні  при  заміні  товару,   зменшенні
купівельної   ціни   і   поверненні   товару   неналежної  якості
підвищилися ціни на товари,  покупець з цих підстав може  заявити
додаткові вимоги до продавця.

     Стаття 741.    Відповідальність    продавця    і   виконання
зобов'язання в натурі

     У разі  невиконання  продавцем  зобов'язання  за   договором
роздрібної   купівлі-продажу   відшкодування   збитків  і  сплата
неустойки не звільняють продавця  від  виконання  зобов'язання  в
натурі.

     Стаття 742.   Відповідальність  за  шкоду,  завдану  товаром
неналежної якості

     Шкода, завдана життю,  здоров'ю або майну покупця  придбаним
ним  товаром неналежної якості,  підлягає відшкодуванню продавцем
або виготовлювачем відповідно до правил,  передбачених главою  80
цього Кодексу.

     §3. Поставка

     Стаття 743. Договір поставки

     1. За  договором  поставки  постачальник,  що є підприємцем,
зобов'язується  передати  в  обумовлені  строки  (строк),  що  не
збігаються  з  моментом  укладення  договору,  товари у власність
покупця для використання у підприємницькій діяльності або в інших
цілях,  не пов'язаних з особистим,  сімейним,  домашнім або іншим
подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товари
і сплатити за них певну грошову суму.

     2. До  договору  поставки застосовуються правила про договір
купівлі-продажу,  якщо  інше  не  передбачено  договором  або  не
випливає з характеру відносин сторін.

     3. Відносини  за  договором  поставки  товарів для державних
потреб  можуть  регулюватися,  крім   цього   Кодексу,   окремими
законами, іншими правовими актами.

     Стаття 744. Строк дії договору поставки

     1. Договір  поставки  може  бути  укладений на один рік,  на
строк більше одного року (довгостроковий договір)  або  на  інший
строк, передбачений угодою сторін.

     Якщо в   договорі  строк  його  дії  не  визначено,  договір
вважається укладеним на один рік.

     2. Якщо в довгостроковому  договорі  кількість  належних  до
поставки  товарів або інші умови договору визначено на рік або на
менш тривалий період,  у договорі має бути  встановлений  порядок
погодження  цих  умов сторонами на наступні періоди до закінчення
строку дії  договору.  Якщо  в  договорі  не  встановлено  такого
порядку,  договір визнається укладеним відповідно на один рік або
на період, на який погоджені умови договору.

     3. У  разі   відмови   або   ухилення   однієї   із   сторін
довгострокового  договору  від  погодження  кількості належних до
поставки товарів або інших умов на наступні  періоди  в  порядку,
встановленому  договором,  інша  сторона  має право звернутися до
суду з вимогою про визначення умов поставки товарів на відповідні
періоди або про розірвання договору.

     Стаття 745. Періоди поставки

     1. У   разі  якщо  сторонами  передбачена  поставка  товарів
протягом  строку  дії  договору  окремими  партіями,  але  строки
поставки  окремих партій (періоди поставки) у ньому не визначені,
то товари мають  поставлятися  рівномірними  партіями  помісячно,
оскільки  інше  не  випливає  із  закону,  інших  правових актів,
звичаїв ділового обороту або суті зобов'язання.

     2. Поряд із визначенням періодів поставки  в  договорі  може
бути  встановлений  графік  поставки товарів (декадний,  добовий,
погодинний тощо).

     3. Дострокова поставка товарів може здійснюватися за  згодою
покупця.  Товари,  поставлені  достроково  і  прийняті  покупцем,
зараховуються в кількість товарів,  які належать  до  поставки  в
наступному періоді.

     Стаття 746. Порядок поставки товарів

     1. Поставка   товарів   здійснюється  постачальником  шляхом
відвантаження (передання  товарів)  покупцеві  за  договором  або
особі, зазначеній у договорі як одержувач.

     2. У  разі  якщо  договором передбачено право покупця давати
вказівки про відвантаження товарів одержувачам  (відвантажувальні
рознарядки),   відвантаження   (передання)  товарів  здійснюється
постачальником    на    адресу    одержувачів,    зазначених    у
відвантажувальній рознарядці.

     Зміст відвантажувальної  рознарядки  і  строк її направлення
покупцем  постачальникові  визначаються  договором.  Якщо  строки
направлення    відвантажувальної    рознарядки    договором    не
передбачені,  рознарядка має бути направлена  постачальникові  не
пізніше ніж за тридцять днів до настання періоду поставки.

     3. Ненадання   покупцем   відвантажувальної   рознарядки   у
встановлений строк дає постачальникові право або відмовитися  від
виконання договору, або вимагати від покупця оплати товарів. Крім
того,  постачальник має  право  зажадати  відшкодування  збитків,
завданих у зв'язку з ненаданням відвантажувальної рознарядки.

     Стаття 747. Доставка товарів

     1. Доставка   товарів   здійснюється  постачальником  шляхом
відвантаження  їх  транспортом  і  на  умовах,   передбачених   у
договорі.

     2. Якщо  в договорі не визначено,  яким видом транспорту або
на  яких  умовах  здійснюється  доставка,   право   вибору   виду
транспорту   або   визначення   умов   доставки  товару  належить
постачальникові,  оскільки інше  не  випливає  із  закону,  інших
правових актів, звичаїв ділового обороту або суті зобов'язання.

     Стаття 748. Поповнення недопоставки товарів

     1. Постачальник, який недопоставив товари в окремому періоді
поставки, зобов'язаний поповнити недопоставлену кількість товарів
у наступному періоді (періодах) у межах строку дії договору, якщо
інше не передбачено договором.

     2. За   довгостроковим    договором    кількість    товарів,
недопоставлена   постачальником   в  окремому  періоді  поставки,
підлягає поповненню в наступному періоді (періодах) у межах  того
року,   в  якому  допущена  недопоставка  товару,  якщо  інше  не
передбачено у договорі.

     3. У разі якщо товари відвантажуються постачальником кільком
одержувачам,   зазначеним  у  договорі  або  у  відвантажувальній
рознарядці покупця,  товари,  які поставлені одному  одержувачеві
понад  кількість,  передбачену  в  договорі або відвантажувальній
рознарядці,  не  зараховуються  у  покриття  недопоставки   іншим
одержувачам і підлягають поповненню постачальником,  якщо інше не
передбачено у договорі.

     4. Покупець   має    право,    повідомивши    постачальника,
відмовитися  від  прийняття  товарів,  поставка яких прострочена,
якщо у  договорі  не  передбачено  інше.  Товари,  поставлені  до
одержання   постачальником  повідомлення,  покупець  зобов'язаний
прийняти й оплатити.

     Стаття 749. Асортимент товарів при поповненні недопоставки

     1. Асортимент   товарів,    недопоставка    яких    підлягає
поповненню,  визначається  угодою  сторін.  За  відсутності такої
угоди   постачальник   зобов'язаний   поповнити    недопоставлену
кількість товарів в асортименті,  встановленому для того періоду,
в якому була допущена недопоставка.

     2. Поставка товарів одного найменування в більшій кількості,
ніж   передбачено   договором,   не   зараховується   в  покриття
недопоставки товарів іншого найменування,  що входять у той самий
асортимент,  і  підлягає  поповненню,  крім  випадків,  коли така
поставка здійснена за попередньою письмовою згодою покупця.

     Стаття 750. Прийняття товарів покупцем

     1. Покупець (одержувач) зобов'язаний вчинити  всі  необхідні
дії, що забезпечують прийняття товарів, поставлених відповідно до
умов договору.

     2. Прийнятий  покупцем  (одержувачем)  товар  слід  належним
чином  оглянути  у  строк,  визначений законом,  іншими правовими
актами, договором або звичаями ділового обороту.

     Покупець повинен у цей  самий  строк  перевірити  кількість,
асортимент,  якість,  комплектність,  тару  й  упаковку товару та
додержання  постачальником  інших  умов   договору   в   порядку,
встановленому законом, іншими правовими актами, звичаями ділового
обороту або договором,  і про  виявлені  невідповідності  негайно
повідомити постачальника у письмовій формі.

     3. У  разі  одержання  поставлених  товарів від транспортної
організації   покупець   (одержувач)   зобов'язаний    перевірити
відповідність  товарів  відомостям,  зазначеним  у транспортних і
супровідних  документах,  а  також   прийняти   ці   товари   від
транспортної   організації  з  додержанням  правил,  передбачених
законом,  іншими  правовими  актами,  що   регулюють   діяльність
транспорту.

     Стаття 751. Вибірка товарів

     1. У  разі  якщо  договором  передбачено  передання  товарів
покупцеві  (одержувачеві)  у  місці   знаходження   постачальника
(вибірка товарів),  покупець (одержувач) повинен оглянути товари,
що  йому  передаються,  у  місці  їх  передання,  якщо  інше   не
передбачено  законом,  іншими правовими актами або не випливає із
суті зобов'язання.  При виявленні невідповідності товарів  умовам
договору він має право відмовитися від їх одержання.

     2. Невибірка  покупцем  (одержувачем) товарів у встановлений
договором строк,  а якщо його не встановлено,  - у розумний строк
після одержання повідомлення постачальника про готовність товарів
до передання, дає постачальникові право відмовитися від виконання
договору або зажадати від покупця оплати товарів.

     Стаття 752. Розрахунки за товари, що поставляються

     1. Покупець оплачує товари,  що поставляються, з додержанням
порядку і форми розрахунків,  передбачених договором. Якщо угодою
сторін  порядок  і  форма  розрахунків  не визначені,  розрахунки
здійснюються платіжними дорученнями.

     2. Якщо в договорі  передбачена  поставка  товарів  окремими
частинами,  що  входять  до  комплекту,  оплата  товарів покупцем
здійснюється після відвантаження (вибірки) останньої частини,  що
входить у комплект, оскільки інше не обумовлено договором.

     3. Якщо    договором    передбачено,   що   оплата   товарів
здійснюється  одержувачем   (платником),   і   він   безпідставно
відмовився   від   оплати   або  не  здійснив  оплату  товарів  у
встановлений договором строк,  постачальник  має  право  зажадати
оплати поставлених товарів від покупця.

     Стаття 753. Тара та упаковка

     1. Якщо інше не передбачено договором,  покупець (одержувач)
зобов'язаний  повернути  постачальникові  багатооборотну  тару  і
засоби пакетування,  в яких надійшов товар, у порядку і в строки,
встановлені законом, іншими правовими актами або договором.

     2. Інша    тара    й    упаковка    підлягають    поверненню
постачальникові лише у випадках, передбачених договором.

     Стаття 754.  Наслідки поставки товарів неналежної якості або
некомплектних товарів у роздрібну торгівлю

     Якщо інше не передбачено  договором,  покупець  (одержувач),
який,  у  свою чергу,  виступає продавцем за договором роздрібної
купівлі-продажу,  має  право  в  розумний  строк   вимагати   від
постачальника  заміни  повернених  споживачем  товарів неналежної
якості або некомплектних товарів.

     Стаття 755.  Права  покупця  у  разі  недопоставки  товарів,
невиконання  вимог  про  усунення недоліків або доукомплектування
товарів

     1. Якщо  постачальник  не  поставив  передбачену   договором
кількість товарів або не виконав вимог покупця про заміну товарів
неналежної   якості   або   про   доукомплектування   товарів   у
встановлений  строк,  покупець  має  право  придбати непоставлені
товари в інших осіб з  віднесенням  усіх  необхідних  і  розумних
витрат з їх придбання на постачальника.

     2. Покупець  (одержувач)  має  право  відмовитися від оплати
товарів неналежної якості і некомплектних товарів,  а  якщо  такі
товари оплачені,  - зажадати повернення сплачених сум до усунення
недоліків чи доукомплектування товарів або їх заміни.

     Стаття 756.  Неустойка  за  недопоставку  або   прострочення
поставки товару

     Встановлена законом,  іншими  правовими актами або договором
неустойка  за  недопоставку  або  прострочення  поставки  товарів
стягується з постачальника до фактичного виконання зобов'язання у
межах строку дії договору (стаття 744 цього Кодексу),  якщо інший
порядок  стягнення  неустойки  не  встановлений  законом,  іншими
правовими актами або договором.

     Стаття 757.  Одностороння  відмова  від  виконання  договору
поставки

     1. Одностороння  відмова  від  виконання  договору  поставки
(повна або часткова)  допускається  у  разі  істотного  порушення
договору однією із сторін.

     2. Порушення   договору   постачальником   припускається  як
істотне у разі:

     1) поставки товарів неналежної якості з недоліками,  які  не
можуть бути усунені у прийнятний для покупця строк;

     2) неодноразового порушення строків поставки.

     3. Порушення договору покупцем припускається як істотне у разі:

     1) неодноразового порушення строків оплати товарів;

     2) неодноразової невибірки товарів.

     4. Угодою  сторін  можуть бути передбачені інші підстави для
односторонньої  відмови  від  виконання  договору  поставки   або
односторонньої зміни його умов.

     5. Договір   поставки  вважається  відповідно  зміненим  або
розірваним  з  моменту  одержання  стороною  повідомлення   іншої
сторони  про  односторонню  відмову від виконання договору,  якщо
інший термін не передбачений у  повідомленні  або  не  визначений
угодою сторін.

     §4. Контрактація сільськогосподарської продукції

     Стаття 758.   Договір   контрактації   сільськогосподарської
продукції

     1. За    договором    контрактації     сільськогосподарський
товаровиробник       зобов'язується      виробити      обумовлену
сільськогосподарську  продукцію  і  передати   її   у   власність
контрактанту (заготівельникові) або зазначеному ним одержувачеві,
а контрактант зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її
за встановленими цінами відповідно до умов договору.

     2. До  відносин за договором контрактації,  не врегульованих
правилами цього параграфа,  застосовуються загальні положення про
договір  купівлі-продажу (статті 686-727 цього Кодексу) і правила
про договори поставки (статті 743-757 цього Кодексу),  якщо  інше
не передбачено договором, законом або іншими правовими актами.

     Стаття 759.    Виробниче    сприяння   сільськогосподарським
товаровиробникам

     1. Контрактант  (заготівельник)  зобов'язаний   на   умовах,
передбачених   договором,   забезпечувати  сільськогосподарського
товаровиробника  основними  матеріально-технічними  ресурсами   в
рахунок   авансів   під  закупівлю  продукції  (паливно-мастильні
матеріали, мінеральні добрива, засоби захисту рослин тощо).

     У разі     якщо     контрактант      здійснює      закупівлю
сільськогосподарської  продукції для державних потреб,  зазначені
ресурси поставляються за цінами, що регулюються державою.

     2. На контрактанта (заготівельника)  покладається  обов'язок
щодо  прийняття  продукції  у  місцях  її виробництва і вивезення
своїми засобами, якщо інше не передбачено договором.

     3. У разі якщо згідно з умовами договору прийняття продукції
здійснюється   в  місці  знаходження  заготівельника  або  іншому
зазначеному ним місці, заготівельник не має права відмовитися від
прийняття  продукції,  яка  відповідає умовам договору і передана
заготівельникові в обумовлений договором строк.

     4. Договором контрактації можуть бути передбачені  обов'язки
заготівельника,  який  здійснює  переробку  сільськогосподарської
продукції,  повертати  виробникові  на   його   вимогу   продукти
переробки  або  відходи  від  переробки  продукції  з  оплатою за
цінами, що визначені договором контрактації.

     5. Контрактант  має   право   контролювати   виробництво   і
зберігання    сільськогосподарської   продукції   відповідно   до
технологічних,  санітарних та інших правил, спрямованих на захист
здоров'я населення та охорону довкілля.

     §5. Постачання   енергетичними  та  іншими  ресурсами  через
приєднану мережу

     Стаття 760.  Договір  постачання  енергетичними  та   іншими
ресурсами через приєднану мережу

     1. За договором постачання енергетичними та іншими ресурсами
через  приєднану  мережу  сторона,  що  постачає,  зобов'язується
забезпечувати  іншу  сторону  -  споживача  (абонента) ресурсами,
передбаченими договором,  а  споживач  зобов'язується  оплачувати
вартість прийнятих ресурсів.

     2. За   згодою   організації,   що  постачає,  абонент  може
передавати  енергетичні  або  інші  ресурси,  прийняті  ним   від
організації,  що  постачає,  через приєднану мережу,  іншій особі
(субабоненту).  При  переданні  енергетичних  та  інших  ресурсів
субабоненту   відповідальним  перед  організацією,  що  постачає,
залишається абонент,  якщо інше не  встановлено  законом,  іншими
правовими актами.

     3. До  договору постачання енергетичними та іншими ресурсами
через  приєднану  мережу  застосовуються  правила   про   договір
поставки   (стаття   743-757   цього  Кодексу),  оскільки  це  не
суперечить суті відносин сторін або інше не передбачено  законом,
іншими правовими актами.

     Стаття 761.   Обов'язки   сторін   щодо   додержання  режиму
споживання енергетичних та інших ресурсів

     1. Сторона, що постачає, повинна забезпечити подачу ресурсів
у  кількості,  належної  якості  та  в  строки,  що  відповідають
встановленим технічним вимогам та умовам договору.

     2. Сторона, що постачає, має право перевіряти систему обліку
витрачення ресурсів споживачем, технічний стан його обладнання та
установок для використання або переробки ресурсів, не втручаючись
при цьому у господарську діяльність споживача.

     3. Споживач зобов'язаний додержувати встановленого договором
режиму споживання енергетичних та інших ресурсів.

     Стаття 762.   Відповідальність   за   договором   постачання
енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу

     У разі  невиконання або неналежного виконання зобов'язань за
договором постачання енергетичними  або  іншими  ресурсами  через
приєднану   мережу   сторона,  що  постачає,  і  абонент  повинні
відшкодувати завдану цим порушенням реальну шкоду.

     §6. Міна (бартер)

     Стаття 763. Договір міни (бартеру)

     1. За   договором   міни   (бартеру)   кожна    із    сторін
зобов'язується  передати  іншій  стороні у власність один товар в
обмін на інший товар.

     2. Кожен  із  тих,  хто  бере  участь  у   міні   (бартері),
вважається  продавцем  того товару,  який він передає в обмін,  і
покупцем товару, який він одержує взамін.

     3. За погодженням сторін можлива грошова  доплата  за  товар
більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості.

     4. Якщо  законом,  іншими  правовими актами або договором не
передбачено інше, право власності на обмінювані товари переходить
до сторін,  що виступають як покупці за договором міни, одночасно
після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторонами.

     5. Договором   міни   (бартеру)   може   бути   передбачений
збалансований за вартістю обмін майна на роботи (послуги),  що не
опосередкований  рухом  грошових  коштів   -   готівкою   або   в
безготівковій формі.

     Стаття 764. Правове регулювання міни (бартеру)

     До договору   міни   (бартеру)  застосовуються  правила  про
договори купівлі-продажу (статті 686-727 цього Кодексу), поставки
(статті  743- 757 цього Кодексу),  контрактації (статті 758,  759
цього Кодексу) або  інші  договори,  елементи  яких  містяться  в
договорі  міни  (бартеру),  якщо  це  не суперечить суті відносин
сторін.

     Глава 54. Дарування

     Стаття 765. Договір дарування

     1. За договором дарування одна  сторона  (дарівник)  передає
або   зобов'язується   передати   у   майбутньому  іншій  стороні
(обдарованому) безоплатно майно у власність.

     2. Договір не є даруванням,  якщо обдарований зобов'язується
при цьому вчинити на користь дарівника будь-яку дію майнового або
немайнового змісту.

     Стаття 766. Предмет дарування

     1. Дарунком можуть бути рухомі речі,  в тому числі гроші  та
цінні папери, а також нерухомі речі.

     2. Дарунком  можуть  бути  майнові права,  якими уже володіє
дарівник,  а також ті,  які можуть виникнути у нього у зв'язку із
здійсненням права інтелектуальної власності, та інші права.

     Стаття 767. Сторони у договорі дарування

     1. Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи,
юридичні  особи,  держава  Україна,  Автономна  Республіка  Крим,
адміністративно-територіальні утворення,  які діють як відповідна
скарбниця.

     2. Батьки (усиновлювачі),  опікуни не мають  права  дарувати
майно дітей та підопічних.

     3. Договір дарування між юридичними особами,  які займаються
підприємницькою діяльністю, не допускається, якщо право дарування
прямо  не  передбачене  у  статуті  дарівника.  Це  положення  не
стосується права таких юридичних осіб робити пожертви, відповідно
до статті 781 цього Кодексу.

     4. Від імені дарівника договір дарування може бути укладений
його представником.  Доручення на укладення договору дарування, в
якому не зазначено імені обдарованого, є недійсним.

     Стаття 768. Обов'язки дарівника

     1. Якщо дарівникові відомо про недоліки речі або її особливі
властивості,  які можуть бути небезпечними для  життя,  здоров'я,
майна як самого обдарованого,  так і інших осіб, він зобов'язаний
повідомити про них обдарованого.

     2. Якщо дарівник не  виконає  цього  обов'язку,  то  в  разі
заподіяння  шкоди  при  володінні  чи  користуванні  дарунком він
зобов'язується до її відшкодування.

     Стаття 769. Форма договору дарування

     1. Договір дарування предметів  особистого  користування  та
побутового призначення може бути укладений усно.

     2. Договір  дарування  нерухомої речі укладається письмово і
посвідчується нотаріусом.

     3. Договір дарування майнового права та договір дарування  з
обов'язком передати дарунок у майбутньому укладається письмово. У
разі недодержання форми такі договори є недійсними.

     4. Договір  дарування  рухомих  речей,  які  мають  особливу
цінність,  укладається  письмово.  Передання  такої речі за усним
договором визнається правомірним,  якщо судом не буде встановлено
незаконності заволодіння нею з боку обдарованого.

     5. Договір   дарування   валютних  цінностей  на  суму,  яка
перевищує десятикратний розмір  доходу,  що  не  оподатковується,
укладається письмово і посвідчується нотаріусом.

     Стаття 770. Прийняття дарунка

     1. Право   власності  на  дарунок  виникає  з  моменту  його
прийняття.

     2. Дарівник,  який передав річ органам  транспорту,  зв'язку
або іншій особі для вручення її обдарованому, має право скасувати
дарування до вручення йому речі.

     3. Якщо дарунок направлено обдарованому без його попередньої
згоди,  він  вважається  прийнятим,  якщо  обдарований негайно не
заявить про його відхилення.

     4. Прийняття документів,  які посвідчують право власності на
річ,  інших  документів,  які  посвідчують належність дарівникові
предмета договору дарування,  або символів речі (ключів,  макетів
тощо) вважається прийняттям дарунка.

     Стаття 771.  Договір  дарування  з  умовою передання майна в
майбутньому

     1. Сторони  можуть  укласти  договір  дарування   з   умовою
передання   майна   обдарованому   при  настанні  певного  строку
(терміну) або відкладальної обставини.

     2. Якщо до настання  умови,  визначеної  в  договорі,  помре
дарівник або обдарований, договір дарування припиняється.

     Стаття 772.  Право  дарівника  на  відмову  від договору про
передання дарунка у майбутньому

     Дарівник має  право  відмовитися  від  виконання   обов'язку
передати  дарунок,  якщо  після  укладення договору його майновий
стан істотно погіршився.

     Стаття 773. Правові наслідки настання умови, яка зазначена у
договорі дарування

     1. У   разі  настання  строку  (терміну)  або  відкладальної
обставини обдарований має право зажадати передання йому  дарунка,
який визначений у договорі дарування.

     2. Якщо    дарівник,    незважаючи    на   настання   умови,
ухилятиметься під  виконання  свого  обов'язку,  обдарований  має
право  на примусове витребування відповідної речі або компенсацію
її вартості.

     Стаття 774.  Договір дарування з покладенням на обдарованого
обов'язку на користь третьої особи

     1. За   договором   дарування   на  обдарованого  може  бути
покладений обов'язок  вчинити  певну  дію  майнового  змісту  або
утриматися  від  її  вчинення  на користь третьої особи (передати
грошову суму чи інше майно у власність, сплачувати грошову ренту,
надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не
пред'являти вимог до третьої особи про виселення тощо).

     2. Вимагати від обдарованого виконання покладеного на  нього
обов'язку  має  право  дарівник,  а в разі його смерті,  визнання
безвісно відсутнім чи недієздатним - особа,  на користь якої  має
бути виконаний цей обов'язок.

     Стаття 775.   Правові   наслідки   невиконання   обдарованим
обов'язку на користь третьої особи

     У разі ухилення  обдарованого  від  виконання  обов'язку  на
користь  третьої  особи  дарівник  має  право вимагати розірвання
договору і повернення дарунка,  а якщо таке повернення неможливе,
- компенсації його вартості.

     Стаття 776. Відмова від договору дарування

     Обдарований має   право   у   будь-який   час  односторонньо
відмовитися від договору дарування і повернути річ,  якщо вона не
потребує догляду або особливих умов утримання чи зберігання.

     Якщо річ  потребує  догляду  або особливих умов утримання чи
зберігання,  вона не може бути  повернена  дарівникові  без  його
згоди.  У  разі недодержання обдарованим цієї вимоги дарівник має
право вимагати відшкодування йому витрат, які він мусив здійснити
у зв'язку з поверненням дарунка, і компенсації моральної шкоди.

     Стаття 777.   Скасування   договору   дарування   на  вимогу
дарівника

     1. Дарівник має право зажадати скасування договору дарування
нерухомих   речей   чи   іншого   особливо  цінного  майна,  якщо
обдарований умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності
дарівника, його батьків, дружини (чоловіка) та дітей.

     2. Дарівник   має   право   зажадати   скасування   договору
дарування,  якщо через недбале ставлення обдарованого до речі, що
становить  історичну,  наукову,  культурну цінність,  ця річ може
бути знищена.

     Стаття 778. Неможливість скасування договору дарування

     1. Скасування договору дарування з підстав,  передбачених  у
п.  2  статті  777  цього Кодексу,  не допускається у разі смерті
обдарованого.

     2. Скасування договору дарування з підстав,  передбачених  у
п.  2 статті 777 цього Кодексу, можливе, якщо дарунок зберігся на
момент подання заяви чи вчинення позову про таке скасування.

     Стаття 779. Правові наслідки скасування договору дарування

     У разі    скасування    договору    дарування    дарівникові
повертається дарунок у натурі.

     Стаття 780.   Позовна  давність  на  вимоги  про  скасування
договору дарування

     На вимоги про скасування договору  дарування  застосовується
позовна давність в один рік.

     Стаття 781. Пожертва

     1. Пожертвою є дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема
грошей та цінних паперів,  особам,  зазначеним у п.  1 статті 767
цього  Кодексу,  для досягнення ними певної,  наперед обумовленої
мети.

     2. Договір про пожертву вважається укладеним  з  моменту  її
прийняття, відповідно до статті 748 цього Кодексу.

     Стаття 782. Форма договору про пожертву

     Договір про   пожертву   укладається   у  формі,  визначеній
положеннями статті 769 цього Кодексу.

     Стаття 783. Права пожертвувача

     1. Пожертвувач має право контролювати використання  пожертви
відповідно до обумовленої мети.

     2. Якщо  використання  пожертви  за  призначенням  виявилося
неможливим, використання її за іншим призначенням можливе лише за
згодою пожертвувача, а в разі його смерті чи ліквідації юридичної
особи - за рішенням суду.

     3. Пожертвувач або його правонаступники мають право вимагати
скасування договору про пожертву,  якщо пожертва використовується
не за призначенням.

     4. Якщо пожертвувачем  є  фізична  особа,  то  вона  або  її
спадкоємці  мають право вимагати скасування договору про пожертву
у випадках, передбачених у статті 777 цього Кодексу.

     Глава 55. Рента

     Стаття 784. Поняття договору ренти

     1. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає
іншій  стороні  (платникові  ренти) у власність майно,  а платник
ренти  зобов'язується  в  обмін  на  одержане  майно   періодично
сплачувати  одержувачеві  ренту  у формі певної грошової суми або
іншого надання.

     2. За договором ренти  допускається  встановлення  обов'язку
сплачувати ренту безстроково або протягом певного строку.

     Стаття 785. Форма договору ренти

     Договір ренти підлягає нотаріальному посвідченню, а договір,
що передбачає відчуження  нерухомого  майна  під  виплату  ренти,
підлягає також державній реєстрації.

     Стаття 786. Відчуження майна під виплату ренти

     1. Майно,  що  відчужується  під  виплату  ренти,  може бути
передане одержувачем ренти у власність платника  ренти  за  плату
або безоплатно.

     2. У випадках коли договором ренти передбачається відчуження
майна у власність платника ренти за  плату,  до  відносин  сторін
щодо передання майна та його оплати застосовують правила купівлі-
продажу,  а у випадках, коли таке майно передається безоплатно, -
правила   договору   дарування,   оскільки  інше  не  встановлено
правилами цієї глави і не суперечить суті договору ренти.

     Стаття 787. Обтяження рентою нерухомого майна

     1. Рента обтяжує земельну  ділянку,  підприємство,  будинок,
споруду чи інше нерухоме майно,  передане під її виплату.  У разі
відчуження  такого  майна  платником  ренти  іншій   особі   його
зобов'язання за договором ренти переходять на набувача майна.

     2. Платник  ренти,  який  передав  обтяжене  рентою нерухоме
майно  у  власність  іншої  особи,   несе   субсидіарну   з   нею
відповідальність  (стаття 641 цього Кодексу) на вимоги одержувача
ренти,  що виникли у зв'язку з порушенням  договору  ренти,  якщо
законом  або  договором не передбачена солідарна відповідальність
за цим зобов'язанням.

     Стаття 788. Забезпечення виплати ренти

     1. У разі передання під виплату ренти земельної ділянки  або
іншого   нерухомого   майна   одержувач   ренти  на  забезпечення
зобов'язання платника ренти набуває право застави на це майно.

     2. Істотною умовою договору,  що  передбачає  передання  під
виплату  ренти грошової суми або іншого рухомого майна,  є умова,
яка  встановлює  обов'язок  платника  ренти  надати  забезпечення
виконання його зобов'язань або застрахувати на користь одержувача
ренти  ризик  відповідальності  за  невиконання   або   неналежне
виконання цих обов'язків.

     3. У    разі   невиконання   платником   ренти   обов'язків,
передбачених  п.  2  цієї  статті,  а  також  у  випадку   втрати
забезпечення або погіршення його умов внаслідок обставин,  за які
одержувач  ренти  не  відповідає,  одержувач  ренти   має   право
розірвати   договір   ренти  і  зажадати  відшкодування  збитків,
спричинених розірванням договору.

     Стаття 789. Відповідальність за прострочення виплати ренти

     За прострочення  виплати   ренти   платник   ренти   сплачує
одержувачеві   ренти  проценти,  передбачені  статтею  561  цього
Кодексу,  якщо інший розмір процентів не  встановлений  договором
ренти.

     Стаття 790. Передання прав одержувача ренти іншим особам

     Права одержувача  ренти  можуть  передаватися  іншим  особам
шляхом  відступлення  вимоги  і  переходити  у   спадщину,   якщо
одержувачем  ренти  є  фізична особа,  або передаватися в порядку
правонаступності в разі реорганізації юридичних осіб,  якщо  інше
не передбачено законом чи договором.

     Стаття 791. Виплати і розмір ренти

     1. Ренту  виплачують  грошима  в розмірі,  що встановлюється
договором у межах середньої ставки орендної плати, застосовуваної
під  час  здавання  в  оренду майна,  аналогічного переданому під
виплату ренти, а в разі передання під виплату ренти грошової суми
-   в   межах  облікової  ставки  банківського  процента  (ставки
рефінансування), застосовуваної у даній місцевості.

     2. Якщо інше не передбачено  договором,  розмір  сплачуваної
ренти  змінюється  пропорційно  зміні відповідної ставки орендної
плати  або  облікової  ставки   банківського   процента   (ставки
рефінансування).

     Стаття 792. Строки виплати ренти

     Якщо інше не передбачено договором, рента виплачується після
закінчення кожного календарного кварталу.

     Стаття 793.  Право платника на викуп ренти,  що виплачується
безстроково

     1. Платник   виплачуваної   безстроково   ренти   має  право
відмовитися від подальшої виплати ренти шляхом її викупу.

     2. Така відмова дійсна за умови,  що її  заявлено  платником
ренти  у письмовій формі не пізніш як за три місяці до припинення
виплати ренти або за  триваліший  строк,  передбачений  договором
ренти.   У   цьому   разі  зобов'язання  щодо  виплати  ренти  не
припиняється до одержання всієї суми  викупу  одержувачем  ренти,
якщо інший порядок викупу не передбачений договором.

     3. Умова  договору  щодо відмови платника ренти від права на
її викуп є нікчемною.

     Договором може бути передбачено,  що право на викуп ренти не
може бути здійснене за життя одержувача ренти, якщо ним є фізична
особа,  або протягом іншого строку,  який не  перевищує  тридцяти
років від дня укладення договору.

     Стаття 794. Підстави викупу ренти, виплачуваної безстроково,
на вимогу одержувача ренти

     Одержувач ренти має право вимагати викупу ренти платником  у
випадках, коли:

     1) платник ренти прострочив її виплату більш як на один рік,
якщо інше не передбачено договором про ренту;

     2) платник ренти порушив свої зобов'язання щодо забезпечення
виплати ренти (стаття 5 цього Кодексу);

     3) платник ренти визнаний неплатоспроможним або виникли інші
обставини, які явно свідчать, що рента не виплачуватиметься ним у
розмірі і в строки, встановлені договором;

     4) в інших випадках, передбачених договором.

     Стаття 795. Викупна ціна ренти

     1. Викуп  ренти у випадках,  передбачених статтями 793 і 794
цього  Кодексу,  здійснюється  за  ціною,  визначеною   договором
сторін.

     2. У  разі  відсутності умови щодо викупної ціни в договорі,
за яким майно передано у власність під виплату ренти  з  оплатою,
викуп  здійснюється за ціною,  що відповідає річній сумі належної
до виплати ренти.

     3. За відсутності умов щодо викупної  ціни  у  договорі,  за
яким майно передано у власність під виплату ренти безоплатно,  до
викупної ціни поряд із річною сумою рентних платежів  включається
ціна    переданого   майна,   що   визначається   за   правилами,
передбаченими пунктом 3 статті 664 цього Кодексу.

     Стаття 796.  Ризик  випадкового  знищення  або   випадкового
псування  майна,  переданого під виплату безстроково виплачуваної
ренти

     1. Ризик випадкового знищення чи випадкового псування майна,
переданого безоплатно під виплату безстроково виплачуваної ренти,
несе платник ренти.

     2. У  разі  випадкового  знищення  чи  випадкового  псування
майна,  переданого  за плату під виплату безстроково виплачуваної
ренти,  платник  має   право   вимагати   відповідно   припинення
зобов'язання щодо виплати ренти або вишукування умов її виплати.

     Стаття 797. Ризик випадкового знищення майна, переданого під
виплату на певний строк

     Випадкове знищення   чи   випадкове    пошкодження    майна,
переданого  під  виплату  ренти  на  певний  строк,  не  звільняє
платника ренти  від  зобов'язання  сплачувати  її  до  закінчення
строку виплати ренти на умовах, передбачених договором.

     Глава 56. Довічне утримання

     Стаття 798. Поняття договору довічного утримання

     1. За  договором  довічного  утримання одна сторона (фізична
особа) передає у власність іншій стороні (фізичній або  юридичній
особі)  будинок  або  його частину,  квартиру,  інше нерухоме або
таке,  що має значну цінність,  рухоме майно, взамін чого набувач
майна  зобов'язується  надати  відчужувачеві  або  зазначеній ним
третій особі  довічне  грошове  або  матеріальне  забезпечення  в
натурі   у   вигляді   житла,   харчування,   догляду,  медичного
обслуговування, санаторнокурортного лікування та іншої необхідної
допомоги.

     2. Допускається  встановлення довічного утримання на користь
кількох фізичних осіб, частки яких у праві на одержання утримання
вважаються рівними, якщо інше не передбачено договором.

     Стаття 799. Форма та умови довічного утримання

     1. Договір   довічного   утримання   має   бути  нотаріально
посвідчений,  а якщо він передбачає відчуження нерухомого  майна,
то підлягає також державній реєстрації.

     2. У  договорі довічного утримання має бути зазначена оцінка
відчужуваного майна,  яка визначається за погодженням  сторін,  а
також  конкретні  види  грошового і матеріального забезпечення та
строки його надання.

     3. У разі вирішення спору,  який виник, про обсяг утримання,
що   надається   або   має  надаватися,  суд  повинен  керуватися
принципами добросовісності та розумності.

     4. Договором може бути передбачена можливість заміни надання
утримання в натурі виплатою періодичних платежів у грошах.  У цих
випадках розмір грошової суми,  що  визначається  у  договорі,  у
розрахунку  на  місяць  має  бути  не меншим від розміру грошової
оцінки прожиткового мінімуму.

     5. Договором може бути передбачена оплата  набувачем  майна,
ритуальних послуг.

     Стаття 800. Забезпечення виконання договору

     1. За договором довічного утримання набувач не має права під
час дії договору обтяжувати одержане майно боргами та відчужувати
його. Відчужувач майна набуває право застави на це майно.

     2. Випадкова   втрата   або  пошкодження  майна,  одержаного
набувачем,  не звільняє набувача від обов'язків,  взятих  ним  на
себе за договором.

     3. За   погодженням   сторін  майно,  передане  відчужувачем
набувачеві,  може бути замінене рівноцінним  за  вартістю  майном
набувача  із збереженням усіх обов'язків,  які прийняв набувач за
укладеним ним раніше договором,  і положень,  передбачених у п. 1
цієї статті.

     Стаття 801. Припинення договору довічного утримання

     1. Договір довічного утримання може бути розірваний:

     1) на  вимогу  відчужувача  або  осіб,  на  користь яких був
укладений договір,  якщо набувач майна не виконує обов'язків, які
він прийняв на себе за договором;

     2) на   вимогу  набувача  майна  (фізичної  особи),  якщо  з
незалежних  від  нього  обставин  його  майновий  стан   змінився
настільки,   що   він  не  в  змозі  надавати  відчужувачеві  або
зазначеній ним третій особі обумовлене забезпечення.

     2. У разі розірвання договору на зазначених  вище  підставах
майно  має бути повернене відчужувачеві.  Витрати на забезпечення
відчужувача, проведені набувачем майна до розірвання договору, не
відшкодовуються.

     3. Договір   припиняється   смертю   осіб,   які  одержували
утримання. Якщо право на одержання утримання мали кілька осіб, то
в  разі смерті однієї з них договір припиняється щодо особи,  яка
померла.

     Стаття 802.  Перехід обов'язків за договором до  спадкоємців
набувача, який помер

     1. У  разі  смерті набувача майна (фізичної особи) обов'язки
за договором переходять до тих спадкоємців,  до  яких  переходить
майно, яке було відчужене за договором довічного утримання.

     2. У  разі  відсутності  у  набувача майна спадкоємців або у
разі відмови їх  від  договору  довічного  утримання  майно,  яке
раніше було відчужене з умовою довічного утримання,  повертається
відчужувачеві.

     3. У  разі  заявлення  при  цьому  вимоги  відчужувачем  про
повернення майна договір довічного утримання припиняється.

     Стаття 803.    Перехід    обов'язків    за    договором   до
правонаступників юридичної особи

     1. У  разі  ліквідації  юридичної  особи  (стаття  90  цього
Кодексу) обов'язки за договором довічного утримання переходять до
правонаступників юридичної особи, яка уклала договір.

     2. У разі ліквідації юридичної особи майно,  яке раніше було
відчужене  з  умовою  довічного  утримання,  має  бути  повернене
відчужувачеві.

     Глава 57. Найм (оренда)

     §1. Загальні положення про найм

     Стаття 804. Поняття договору найму

     1. За договором найму наймодавець передає або зобов'язується
передати наймачеві за плату і на певний строк річ у користування.

     2. У  користування  передається  річ,  яка має індивідуальні
ознаки і не втрачає при використанні своєї споживчої якості.

     Стаття 805. Плата за користування річчю

     1. За  користування  річчю  з  наймача  справляється  плата,
розмір якої визначається домовленістю сторін.

     2. Якщо   сторони   не   обумовили   розміру   плати,   вона
визначається  з  урахуванням  споживчої  якості  речі  та   інших
обставин,  які мають істотне значення,  і відповідно до ситуації,
яка існувала на час укладення договору.

     3. Плата за користування може вноситися за вибором сторін  у
грошовій або натуральній формі.

     4. Законом  або договором може бути передбачений періодичний
перегляд, зміна (індексація) розміру плати за користування річчю.

     5. Наймач має право вимагати  зменшення  плати,  якщо  через
обставини,  за  які  він  не відповідає,  можливість користування
річчю істотно зменшилася.

     6. Наймач зобов'язаний вносити плату за  користування  річчю
щомісячно. Сторони можуть визначити інші строки внесення плати.

     7. Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого
річ не могла бути використана ним через обставини,  за які він не
відповідає.

     Стаття 806. Строк договору найму

     1. Строк договору визначається домовленістю сторін.

     2. Законом   можуть   бути   передбачені   граничні   строки
користування щодо окремих речей.

     Стаття 807. Надання речі у користування

     Наймодавець зобов'язаний   передати    наймачеві    річ    у
користування негайно або у строк, визначений договором.

     Стаття 808. Якість речі, яка передається у користування

     1. Наймодавець зобов'язаний надати наймачеві річ у комплекті
і в стані,  який відповідав би умовам договору і забезпечував  би
досягнення мети найму.

     2. Наймодавець  зобов'язаний попередити наймача про особливі
властивості та недоліки  речі,  які  йому  відомі  і  які  можуть
становити небезпеку для життя,  здоров'я, майна наймача або інших
осіб або призвести до пошкодження самої речі під час користування
нею.

     3. Наймач  зобов'язаний  у присутності наймодавця перевірити
справність речі.  Якщо наймач у  момент  передання  речі  у  його
володіння не переконається в її справності, річ вважається такою,
що передана йому в належному стані.

     Стаття 809.  Гарантія якості речі, яка передається наймачеві
у володіння

     1. Наймодавець  може гарантувати якість речі протягом всього
строку найму.

     2. Якщо у речі,  яка була  передана  наймачеві  з  гарантією
якості,  виявляться  недоліки,  що  перешкоджають її використанню
відповідно  до  договору,  наймач  має  право  за  своїм  вибором
зажадати:

     1) заміни речі, якщо це можливо;

     2) відповідного зменшення плати;

     3) безоплатного  усунення  недоліків  речі або відшкодування
витрат на її виправлення;

     4) розірвання договору і  відшкодування  збитків,  які  були
йому завдані.

     Стаття 810.  Права  третіх  осіб  на  річ,  яка  передана  у
володіння наймачеві

     1. Передання речі у володіння наймачеві не припиняє прав  на
неї третіх осіб, зокрема заставоутримувача.

     2. Заставоутримувач  при настанні строку виконання договору,
який було забезпечено  заставою,  має  право  вимагати  звернення
стягнення на річ, яка була передана наймачеві.

     Стаття 811.  Правові  наслідки  ненадання  наймачеві  речі у
користування

     Якщо наймодавець зволікає з переданням речі у  користування,
наймач має право за своїм вибором:

     1) вимагати  від  наймодавця  передання речі і відшкодування
збитків, завданих йому затримкою виконання зобов'язання;

     2) односторонньо розірвати договір і вимагати  відшкодування
збитків, завданих йому невиконанням зобов'язання.

     Стаття 812.  Правові наслідки продовження користування річчю
після закінчення строку договору

     Якщо наймач продовжує користуватися річчю  після  закінчення
строку   договору,   то,  за  відсутності  заперечень  наймодавця
протягом одного місяця,  договір вважається поновленим на  строк,
який був раніше визначений сторонами.

     Стаття 813.  Правонаступництво при зміні власника речі,  яка
передана у користування

     1. При зміні власника речі,  яка передана у користування, до
нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

     2. Сторони  можуть  обумовити  припинення  договору  в  разі
відчуження наймодавцем речі іншій особі.

     Стаття 814. Страхування речі, яка передана у користування

     1. Передання речі,  яка була застрахована,  у користування і
володіння  наймачеві  не припиняє договору страхування,  який був
укладений наймодавцем.

     2. Обов'язок  страхування  речі  може  бути  покладений   на
наймача за законом або договором.

     Стаття 815. Ризик випадкового знищення або пошкодження речі

     Якщо наймач затримав повернення речі наймодавцеві,  він несе
ризик її випадкового знищення або пошкодження.

     Стаття 816. Здійснення наймачем права користування річчю

     1. Наймач зобов'язаний користуватися річчю відповідно до  її
призначення та умов договору.

     2. Наймач  не  має права самочинно змінювати стан речі,  яка
передана йому в користування.

     Стаття 817. Піднайм

     Передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм)
можливе  лише  зі  згоди  наймодавця,  якщо  інше  не передбачено
договором або законом.

     Стаття 818. Право власності на плоди, доходи, продукцію, яка
виготовлена наймачем

     1. Продукція,  яка  виготовлена наймачем шляхом використання
речі, що передана йому в користування, є власністю наймача.

     2. Плоди,  одержані наймачем від речі,  що передана  йому  в
користування, є власністю наймача.

     3. Доходи,  одержані  наймачем  від  використання  речі  при
здійсненні ним підприємницької діяльності, є власністю наймача.

     Стаття 819. Ремонт речі, яка передана наймачеві у володіння

     1. Поточний ремонт  речі  провадиться  наймачем  і  за  його
рахунок.

     2. Капітальний ремонт речі провадиться наймодавцем і за його
рахунок.

     3. Якщо  наймодавець  зволікає  з  проведенням  капітального
ремонту,  що  перешкоджає  використанню  речі  відповідно  до  її
призначення та умов договору, наймач має право сам відремонтувати
річ,  зарахувати  вартість  ремонту  в суму плати за користування
річчю або зажадати відшкодування вартості ремонту.

     Стаття 820.  Переважне право  наймача  на  укладення  нового
договору найму

     1. Якщо наймач належно виконував свої обов'язки за договором
найму,  то після спливу строку договору він має  переважне  право
перед іншими особами на укладення нового договору найму.

     2. Умови  нового  договору  найму  визначаються домовленістю
сторін.  У разі недосягнення домовленості  щодо  плати  та  інших
істотних  умов  договору  переважне  право  наймача  на укладення
договору припиняється.

     Стаття 821.  Правові наслідки поліпшення наймачем речі,  яка
передана йому в користування

     1. Річ,  яка була поліпшена наймачем,  залишається власністю
наймодавця.

     2. У разі поліпшення речі зі  згоди  наймодавця  наймач  має
право на відшкодування необхідних витрат, які були ним здійснені,
або зарахування їх у суму  плати  за  користування  нею.  Якщо  в
результаті  поліпшення  річ  перестала  існувати  у  попередньому
стані,  що дає підставу для висновку про  створення  нової  речі,
наймач   стає  її  співвласником  у  розмірі  частки  її  доданої
вартості.

     3. Якщо  поліпшення  речі  зроблено  без  згоди  наймодавця,
наймодавець має право односторонньо зарахувати витрати,  які були
здійснені наймачем,  у рахунок плати за  користування  річчю  або
компенсувати ці витрати наймачеві.

     При відмові   наймодавця   провести   таке  зарахування  або
компенсувати вартість витрат на поліпшення речі наймач має  право
вилучити поліпшення речі, якщо це можливо без її пошкодження.

     4. Вартість поліпшень,  які були зроблені наймачем без згоди
наймодавця,  якщо вони не можуть бути  вилучені  без  пошкодження
речі, не підлягає компенсації.

     Стаття 822.  Правові  наслідки  погіршення  стану речі,  яка
передана у користування

     1. Наймач зобов'язаний усунути погіршення  стану  речі,  які
сталися з його вини.

     2. У   разі   неможливості   відновлення   стану   речі  або
неможливості такого відновлення наймодавець  має  право  вимагати
відшкодування завданих йому збитків.

     3. Наймач  не  відповідає за погіршення стану речі,  якщо це
сталося внаслідок нормального її зносу або упущень наймодавця.

     Стаття 823. Відповідальність за шкоду, яка завдана у зв'язку
з використанням речі

     1. Шкода,   яка   завдана   третім   особам   у   зв'язку  з
використанням речі,  підлягає відшкодуванню наймачем на загальних
підставах.

     2. Домовленість   сторін   про   звільнення  наймодавця  від
відповідальності за шкоду,  яка завдана при користуванні річчю, є
недійсною.

     3. Шкода,  яка  була завдана у зв'язку з використанням речі,
підлягає відшкодуванню наймодавцем,  якщо  буде  встановлено,  що
вона  виникла внаслідок особливих властивостей та недоліків речі,
про наявність яких наймач не був попереджений і про  які  він  не
знав і не міг знати.

     Стаття 824. Припинення договору найму

     Договір найму  припиняється  у  разі  смерті фізичної особи,
ліквідації юридичної особи, які були наймачами у договорі.

     Стаття 825. Право наймодавця відмовитися від договору найму

     Наймодавець має право відмовитися від  договору  і  вимагати
повернення речі, якщо наймач не вносить плати за користування нею
протягом трьох місяців підряд.

     Договір у цьому  випадку  вважається  розірваним  з  моменту
одержання   наймачем  повідомлення  наймодавця  про  відмову  від
договору.

     Стаття 826. Розірвання договору найму на вимогу наймодавця

     Наймодавець має право вимагати  розірвання  договору  найму,
якщо:

     1) наймач   користується   річчю   всупереч   договору   або
призначенню речі;

     2) наймач без дозволу наймодавця передав річ у  користування
іншій особі;

     3) наймач   своєю   недбалою   поведінкою   створює  загрозу
пошкодження речі;

     4) наймач не приступив до  проведення  капітального  ремонту
речі, про що було обумовлено в договорі.

     Стаття 827. Розірвання договору найму на вимогу наймача

     Наймач має право вимагати розірвання договору, якщо:

     1) наймодавець  передав  у користування річ,  якість якої не
відповідає умовам договору та меті найму;

     2) наймодавець не виконує свого  обов'язку  щодо  проведення
капітального ремонту речі.

     Стаття 828.  Обов'язки  наймача  у  разі припинення договору
найму

     1. У разі  припинення  договору  найму  наймач  зобов'язаний
негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була від
нього одержана,  з урахуванням нормального зносу,  або  у  стані,
який було обумовлено в договорі.

     2. У  разі  зволікання  з  поверненням  речі наймодавець має
право вимагати від наймача сплати неустойки у  розмірі  подвійної
плати за час прострочення.

     Стаття 829.  Позовна давність щодо вимог,  які випливають із
договору найму

     1. На  вимоги  про  відшкодування  збитків   у   зв'язку   з
пошкодженням речі,  яка була передана у користування наймачеві, а
також на вимогу про відшкодування затрат на поліпшення цієї  речі
встановлюється позовна давність в один рік.

     2. Позовна  давність  щодо  вимог  наймодавця  починається з
моменту повернення речі  наймачем,  а  щодо  вимог  наймача  -  з
моменту припинення договору найму.

     §2. Прокат

     Стаття 830. Договір прокату

     1. За  договором  прокату  наймодавцем  є фізична і юридична
особа,  для  якої  надання   речей   у   користування   є   видом
підприємницької діяльності.

     2. Договір  прокату є договором про приєднання.  Наймодавець
може встановлювати типові умови договору  прокату.  Типові  умови
договору   прокату   не  можуть  порушувати  прав  наймачів,  які
визначені в параграфі 1 цієї глави та іншими законами.

     Умови договору прокату,  які  погіршують  становище  наймача
порівняно  з  тим,  що  закріплене  в типових умовах договору,  є
недійсними.

     3. Договір прокату є публічним.

     4. До договору прокату застосовуються положення статей 807-809,
811-816, 821-829 цього Кодексу.

     Стаття 831. Предмет прокату

     1. Предметом прокату є рухомі речі.

     2. Предмет    прокату   використовується   для   задоволення
побутових невиробничих потреб.

     Предмет прокату  може   використовуватися   для   виробничих
потреб, якщо це визначено домовленістю сторін.

     Стаття 832. Плата за користування річчю

     Плата за    користування    річчю    визначається   тарифами
наймодавця.

     Стаття 833. Право наймача на відмову від договору

     1. Наймач має право відмовитися  від  договору  і  повернути
майно наймодавцеві у будь-який час.

     2. Плата,   що   сплачена   за   весь  строк  дії  договору,
зменшується  відповідно  до  тривалості  фактичного  користування
річчю.

     Стаття 834. Інші особливості договору прокату

     1. Наймач не має права на укладення договору піднайму.

     2. Наймач не має переважного права на купівлю речі у разі її
продажу наймодавцем.

     3. Капітальний і поточний ремонт речі  здійснює  наймодавець
за свій рахунок, якщо не доведе, що її пошкодження сталося з вини
наймача.

     §3. Найм (оренда) земельних ділянок

     Стаття 835. Предмет найму

     Предметом найму   є   земельна   ділянка   з   насадженнями,
будівлями,  спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без
них.

     Стаття 836. Форма договору найму земельних ділянок

     1. Договір найму земельної ділянки укладається письмово.

     2. Договір найму земельної ділянки з участю  фізичної  особи
посвідчується нотаріально.

     Стаття 837.  Державна  реєстрація  договору  найму земельних
ділянок

     Договір найму   земельної   ділянки    підлягає    державній
реєстрації.

     Стаття 838. Плата за користування земельною ділянкою

     Плата за  користування  земельною ділянкою,  яка є державною
або комунальною власністю,  не може бути  нижчою  за  встановлену
законом.

     Стаття 839. Інші умови договору найму земельної ділянки

     Наймач може   бути   зобов'язаний   до   вчинення  дій  щодо
впорядкування території,  яка прилягає до земельної  ділянки,  що
передана за договором.

     Стаття 840. Піднайм (суборенда) земельних ділянок

     Наймач може  передати  земельну  ділянку  або  її  частину в
користування іншій особі  (піднайм,  суборенда)  лише  з  дозволу
наймодавця.

     Стаття 841. Обов'язки наймача земельної ділянки

     1. Наймач   зобов'язаний  використовувати  земельну  ділянку
відповідно до мети, яка визначена в договорі.

     2. Наймач зобов'язаний  здійснювати  комплекс  заходів  щодо
запобігання псуванню, забрудненню земельної ділянки.

     3. Наймач   зобов'язаний   утримуватися  від  порушень  прав
власників сусідніх  земельних  ділянок  і  суб'єктів  сервітутних
прав.

     Стаття 842.  Розірвання  договору найму земельної ділянки на
вимогу наймача

     1. Наймач має право відмовитися від найму земельної ділянки,
попередньо повідомивши про це наймодавця.

     2. У разі відмови наймача від договору наймодавець має право
на одержання з нього плати за шість місяців,  якщо доведе,  що не
міг знайти осіб,  які бажали б укласти договір найму на тих самих
умовах.

     Стаття 843.  Розірвання договору найму земельної ділянки  на
вимогу наймодавця

     Наймодавець має  право  вимагати розірвання договору найму в
разі, якщо:

     1) наймач протягом  одного  року  не  почав  використовувати
земельну ділянку,  у зв'язку з чим земельна ділянка може втратити
свою споживчу вартість;

     2) наймач використовує земельну ділянку не за  призначенням,
яке було визначене у договорі;

     3) наймач,   незважаючи   на   попередження  наймодавця,  не
здійснює заходів для запобігання псуванню,  забрудненню земельної
ділянки  або  не  вживає заходів для відновлення якості земельної
ділянки, що було визначено в договорі;

     4) наймач протягом трьох місяців підряд не вносить плати  за
користування земельною ділянкою.

     Стаття 844.   Правові   наслідки  смерті  наймача  земельної
ділянки

     Право найму  земельної  ділянки  у   разі   смерті   наймача
переходить до його дітей,  до того з подружжя, що пережив іншого,
до батьків,  а також інших  членів  сім'ї,  якщо  вони  разом  із
наймачем користувалися земельною ділянкою.

     §4. Найм (оренда) будівель та інших капітальних споруд

     Стаття 845.   Форма   договору   найму   будівель  та  інших
капітальних споруд

     1. Договір  найму  будівель  та  інших  капітальних  споруд,
окремих їх частин укладається письмово.

     2. Договір найму будівель та інших капітальних споруд або їх
частин строком на  один  рік  і  більше  укладається  письмово  і
посвідчується нотаріусом.

     Стаття 846.  Державна  реєстрація договору найму будівель та
інших капітальних споруд

     Договір найму будівель та інших капітальних  споруд  або  їх
частин,  який укладений на строк щонайменше в один рік,  підлягає
державній реєстрації.

     Стаття 847.  Надання наймачеві права користування  земельною
ділянкою

     1. Одночасно  з  правом  найму будівель та інших капітальних
споруд або  їх  частин  наймачеві  надається  право  користування
земельною  ділянкою,  на  якій  вони  знаходяться,  а також право
користування земельною  ділянкою,  яка  прилягає  до  будівлі  чи
споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму.

     2. У   договорі   найму   сторони  можуть  визначити  розмір
земельної  ділянки,  яка  передається  наймачеві.   Якщо   розмір
земельної ділянки в договорі не визначений,  наймач одержує право
користування усією ділянкою, якою володів наймодавець.

     3. Якщо наймодавець не є власником земельної ділянки,  згода
власника   на  надання  наймачеві  права  користування  земельною
ділянкою припускається,  якщо  інше  не  передбачено  у  договорі
наймодавця з власником земельної ділянки.

     4. У  разі  продажу земельної ділянки у наймача зберігається
право користування нею на весь строк договору.

     Стаття 848. Передання будівель та інших капітальних споруд у
найм

     1. Передання  наймачеві будівель та інших капітальних споруд
або їх частин оформляється відповідним документом  (актом),  який
підписується  сторонами.  З  цього моменту починається обчислення
строку договору, якщо інше не визначено погодженням сторін.

     2. Повернення   наймачем   предмета    найму    оформляється
відповідним  документом (актом),  який підписується сторонами.  З
цього моменту договір найму вважається припиненим.

     Стаття 849. Плата за користування

     Плата, яка справляється з наймача,  складається із плати  за
користування будівлею, спорудою і плати за користування земельною
ділянкою.

     §5. Найм (оренда) транспортних засобів

     Стаття 850. Предмет найму

     1. До транспортних засобів,  стосовно  до  цього  параграфа,
належать  повітряні,  морські,  річкові  судна,  а  також наземні
самохідні  транспортні  засоби:   легкові,   вантажні   та   інші
автомобілі, електровози, тепловози тощо.

     2. Відповідно  до  умов договору наймачеві може надаватися у
користування транспортний засіб з екіпажем, який його обслуговує,
або без нього.

     Стаття 851. Форма договору найму транспортних засобів

     1. Договір найму транспортних засобів укладається письмово.

     2. Договір  найму  транспортних  засобів  з  участю фізичної
особи посвідчується нотаріально.

     Стаття 852.  Комерційна  діяльність  наймача   транспортного
засобу

     Наймач має  право  без  згоди  наймодавця укладати від свого
імені договори перевезення,  а також інші договори, відповідно до
призначення транспортного засобу.

     Стаття 853. Витрати, пов'язані з використанням транспортного
засобу

     1. Наймач  транспортного  засобу  зобов'язаний  підтримувати
його в належному технічному стані.

     2. Витрати,  пов'язані з використанням транспортного засобу,
в тому числі зі сплати податків та інших платежів, несе наймач.

     Стаття 854. Страхування транспортного засобу

     1. Страхування     транспортного     засобу     здійснюється
наймодавцем.

     2. Наймач   зобов'язаний  застрахувати  відповідальність  за
шкоду,  яка  може  бути  завдана  третім  особам  у   зв'язку   з
використанням транспортного засобу.

     Стаття 855.   Правові   наслідки  пошкодження  транспортного
засобу

     Наймач зобов'язаний  відшкодувати  збитки,  які  виникли   у
зв'язку із втратою або пошкодженням транспортного засобу, якщо не
доведе, що це сталося не з його вини.

     Стаття 856.  Правові наслідки заподіяння шкоди іншій особі у
зв'язку з використанням транспортного засобу

     Наймач зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану іншим особам
у зв'язку з використанням  транспортного  засобу,  відповідно  до
правил глави 80 цього Кодексу.

     Стаття 857.   Особливості   найму   транспортного  засобу  з
екіпажем, що його обслуговує

     1. Сторони  можуть  домовитися   про   надання   наймодавцем
наймачеві   комплексу   послуг   для   забезпечення   нормального
використання транспортного засобу.

     2. Наймач  самостійно   здійснює   комерційне   використання
транспортного засобу.

     3. Управління  та технічна експлуатація транспортного засобу
провадиться його екіпажем. Екіпаж не припиняє трудових відносин з
наймодавцем. Витрати на утримання екіпажу несе наймодавець.

     4. Екіпаж  транспортного засобу зобов'язаний відмовитися від
виконання  розпоряджень  наймача,  якщо  вони  суперечать  умовам
договору,  використанню  транспортного засобу за призначенням,  а
також  якщо  вони   можуть   бути   небезпечними   для   екіпажу,
транспортного засобу, прав інших осіб.

     5. Законом   можуть  встановлюватися  додаткові  особливості
договору найму повітряних,  морських,  річкових  суден  та  інших
транспортних засобів з екіпажами.

     §6. Лізинг

     Стаття 858. Договір лізингу

     1. За   договором   лізингу   одна  сторона  (лізингодавець)
зобов'язується передати  іншій  стороні  (лізингоодержувачеві)  у
користування  належне їй на праві власності майно,  набуте раніше
самостійно для подальшої здачі в оренду (прямий  лізинг),  або  ж
зобов'язується  за  дорученням  лізингоодержувача укласти договір
купівлі-продажу  (поставки)  з   третьою   стороною   (продавцем,
постачальником)  для  набуття  у  свою  власність  майна  з метою
подальшої здачі його в оренду лізингоодержувачеві на певний строк
і за визначену плату (непрямий лізинг).

     2. Предметом   договору   лізингу   можуть   бути   будь-які
неспоживні  речі,   що   використовуються   для   підприємницької
діяльності, крім земельних ділянок та інших природних об'єктів.

     3. До договору лізингу застосовуються правила цього Кодексу,
що регулюють договори купівлі-продажу,  поставки, найму (оренди),
якщо  інше  не  передбачено  договором лізингу,  законом,  іншими
правовими актами.

     4. Залежно від особливостей  відносин  сторін,  передбачених
договором,  лізинг може бути зворотним,  фінансовим,  оперативним
або іншого виду.

     Стаття 859. Зворотний лізинг

     За умовами договору зворотного лізингу  лізингодавець  купує
майно  у  продавця  (лізингоодержувача)  з одночасним (зворотним)
наданням йому цього майна  у  користування  з  правом  подальшого
набуття права власності на нього.

     Стаття 860. Фінансовий лізинг

     За договором фінансового лізингу лізингодавець відповідно до
специфікації  та  умов,  схвалених  лізингоодержувачем,   укладає
договір купівлі-продажу (поставки) з третьою стороною - продавцем
(постачальником) про набуття майна у власність з метою подальшого
передання  його  у користування лізингоодержувачеві на строк,  що
збігається зі строком повної амортизації цього майна.

     Лізингоодержувач має право набути використовуване  майно  зі
спливом   строку   оренди   за  застережену  сторонами  ціну,  що
відповідає передбачуваній залишковій вартості майна.

     Стаття 861. Оперативний лізинг

     За договором    оперативного    лізингу     лізингоодержувач
користується   одержаним  за  договором  з  лізингодавцем  майном
протягом строку,  який є коротшим від  строку  амортизації  цього
майна.  Зі  спливом строку дії договору він може бути продовжений
на новий строк або майно має бути повернене лізингодавцеві.

     Стаття 862. Обов'язки лізингоодержувача

     Лізингоодержувач зобов'язаний:

     1) належним чином користуватися  майном,  підтримувати  його
відповідно  до  умов  договору,  на  яких  воно було передане,  з
урахуванням його  природного  зносу  та  змін  майна,  погоджених
сторонами;

     2) своєчасно   та   у   повному   обсязі   за  погодженим  з
лізингодавцем графіком провадити лізингові платежі;

     3) у разі припинення договору,  якщо він  не  реалізує  своє
право   на   покупку   (викуп)   майна   та  не  продовжить  його
використання, повернути майно лізингодавцеві у стані, зазначеному
в договорі.

     Стаття 863. Права лізингоодержувача

     Лізингоодержувач має право:

     1) відмовитися  від  прийняття  предмета  лізингу,  який  не
відповідає умовам договору,  затримувати  належні  лізингодавцеві
платежі до усунення ним порушення;

     2) зажадати   від  лізингодавця  відшкодування  збитків,  що
виникли внаслідок його винних дій або упущень.

     Стаття 864. Обов'язки лізингодавця

     1. Лізингодавець зобов'язаний:

     1) передати  належне  йому  на  праві  власності   майно   у
користування    лізингоодержувачеві    або    ж   за   дорученням
лізингоодержувача відповідно до його  вибору  та  визначеної  ним
специфікації  укласти  договір купівлі-продажу (поставки) майна з
відповідним  продавцем  (постачальником)  і   передати   його   у
користування лізингоодержувачеві;

     2) не   втручатися   у   вибір  лізингоодержувачем  продавця
(постачальника)  майна  та  у  визначення  специфікації  предмета
лізингу;

     3) набуваючи   майно   для   лізингоодержувача,   сповістити
продавця про те,  що майно  призначене  для  передання  у  лизинг
конкретній особі;

     4) прийняти  майно  від  лізингоодержувача зі спливом строку
лізингу, якщо це майно не буде викуплене лізингоодержувачем.

     2. Якщо інше не передбачено договором, лізингодавець не несе
відповідальності  перед лізингоодержувачем за виконання продавцем
(постачальником) вимог, що випливають із договору купівлі-продажу
(поставки),   крім   випадків,  коли  відповідальність  за  вибір
продавця відповідно до договору покладається на  лізингодавця.  У
такому  разі  лізингоодержувач  має  право на свій розсуд ставити
вимоги,  що випливають із договору купівлі-продажу (поставки), як
безпосередньо   продавцеві   (постачальникові)   майна,   так   і
лізингодавцеві, які несуть перед ним солідарну відповідальність.

     Стаття 865.  Права   лізингоодержувача   стосовно   продавця
(постачальника) майна

     1. Лізингоодержувач  має  стосовно  продавця (постачальника)
майна (предмет  лізингу)  усі  права  вимоги,  що  випливають  із
договору  купівлі-продажу  (поставки)  цього майна,  зокрема щодо
якості та комплектності майна, строків його передання (поставки).
Однак  лізингоодержувач  не має права припиняти або змінювати дію
договору купівлі-продажу (поставки) між лізингодавцем і продавцем
(постачальником).

     2. Право    лізингоодержувача    на    ремонт   і   технічне
обслуговування   майна   (предмета   лізингу)   визначається    у
самостійному договорі з продавцем (постачальником).

     Стаття 866.   Ризик  випадкового  знищення  або  випадкового
псування майна, що є предметом лізингу

     1. Ризик  випадкового  знищення  або  випадкового   псування
майна, що є предметом прямого лізингу, несе лізингодавець.

     2. Ризик   випадкового  знищення  або  випадкового  псування
майна, що є предметом непрямого лізингу, несе лізингоодержувач.

     3. Якщо   продавець   (постачальник)    або    лізингодавець
прострочили  передання  майна,  що  є  предметом  лізингу,  ризик
випадкового знищення або випадкового псування  несе  сторона,  що
прострочила.

     Глава 58. Найм житла

     Стаття 867. Договір найму житла

     1. За  договором  найму  житла  одна  сторона  - наймодавець
(власник житла) зобов'язується надати іншій стороні - наймачеві -
житло   за  плату  в  тимчасове  володіння  та  користування  для
проживання у ньому.

     2. У державному та комунальному житловому фонді  соціального
використання  житло  надається  за  договором  соціального  найму
житла.  Підстави,  умови та  порядок  укладення  такого  договору
визначаються   житловим   законодавством.   Правила   цієї  глави
застосовуються до цього договору тільки у випадках,  якщо інше не
передбачено житловим законодавством.

     Стаття 868. Сторони у договорі найму житла

     1. Наймодавцями  за  договором  найму  житла  можуть бути як
фізичні, так і юридичні особи.

     2. Наймачами за договором найму  житла  можуть  бути  тільки
фізичні особи.

     3. Юридична  особа,  що орендує житло,  може використовувати
його тільки для фізичних осіб.

     Стаття 869. Об'єкт договору найму житла

     1. Об'єктом договору найму житла може бути  окрема  квартира
або  інше  ізольоване  помешкання  (частина  квартири),  а  також
одноквартирний житловий будинок або його частина.

     2. Помешкання має бути  придатним  для  постійного  у  ньому
проживання   і  за  розміром  відповідати  вимогам,  передбаченим
житловим законодавством.

     3. Наймач житла у багатоквартирному будинку поряд із  правом
користування житлом має право користування майном, яке обслуговує
будинок.

     4. Допускається  здавання   у   найм   за   короткостроковим
договором  (п.  2  статті  879  цього  Кодексу) в одноквартирному
будинку або у квартирі багатоквартирного будинку, власниками яких
є фізичні особи,  неізольованого помешкання (кімнати, з'єднаної з
іншою кімнатою спільним входом, а також частини кімнати).

     Стаття 870. Форми договору найму житла

     Договір найму житла укладається письмово.

     Стаття 871. Чинність договору найму житла при переході права
власності на житло до іншої особи

     При переході права власності на житло,  що здане у найм,  до
іншої  особи  договір  найму  зберігає  чинність  і  щодо  нового
власника на умовах, що були раніше укладені.

     Стаття 872. Обов'язки наймодавця житла

     1. Наймодавець зобов'язаний передати наймачеві вільне житло.

     2. Наймодавець     зобов'язаний     забезпечувати    належну
експлуатацію будинку,  в якому знаходиться здане  у  найм  житло,
надавати   наймачеві   за  плату  необхідні  комунальні  послуги,
забезпечувати     проведення     ремонту     спільного      майна
багатоквартирного  будинку та того,  що знаходяться у помешканні,
устаткування для надання комунальних послуг.

     Стаття 873. Обов'язки наймача житла

     Наймач зобов'язаний   використовувати   житло   тільки   для
проживання, забезпечувати збереження житла та підтримувати його в
належному стані.

     Наймач не   має   права   провадити    перевлаштування    та
реконструкцію житла без згоди наймодавця.

     Наймач зобов'язаний  своєчасно вносити плату за житло.  Якщо
договором не встановлено  інше,  наймач  зобов'язаний  самостійно
вносити комунальні платежі.

     Стаття 874.  Наймач та особи, що постійно проживають разом з
ним

     1. При укладенні договору найму житла у договорі мають  бути
зазначені  особи,  що  разом проживають з наймачем для постійного
проживання у житлі.  Вони набувають рівних із наймачем прав  щодо
користування житлом.

     2. Наймач  несе  відповідальність  перед  наймодавцем за дії
осіб,  що постійно проживають  разом  з  ним  і  порушують  умови
договору найму житла.

     3. Особи, що постійно проживають разом з наймачем, можуть за
погодженням між собою і з наймачем укласти договір про те, що всі
вони  несуть  солідарну відповідальність перед ним.  У цьому разі
усі вони є співнаймачами житла.

     4. Порядок  користування  житлом  наймачем  та  особами,  що
постійно   проживають   з   ним,  у  тому  числі  й  тими,  що  є
співнаймачами,  визначається  угодою  між  ними,  а  у   випадках
виникнення між ними незгоди спір вирішується судом.

     Стаття 875.  Право наймача та осіб,  які постійно проживають
разом з ним, на вселення інших осіб у житло, що займається

     1. Наймач та особи,  які постійно проживають з ним,  у  тому
числі й ті, що є співнаймачами, мають право за їх спільною згодою
та зі згоди наймодавця вселити у житло, що займається, інших осіб
для постійного у ньому проживання.

     2. На  вселення  до  батьків їхніх неповнолітніх дітей такої
згоди не потрібно.

     3. Особи,  що вселилися у житло,  відповідно до  п.  1  цієї
статті,  набувають  рівні  з  іншими  особами  права користування
житлом, якщо при їх вселенні не було застережено інше.

     4. Вселення  інших  осіб,   відповідно   до   цієї   статті,
допускається  за  умови  додержання вимог законодавства про норму
площі  житла  на  кожного  мешканця,   крім   випадків   вселення
неповнолітніх дітей.

     Стаття 876. Тимчасові мешканці

     1. Наймач  та  особи,  які  постійно  з  ним  проживають  за
взаємною згодою та за попереднім сповіщенням  наймодавця,  можуть
дозволити  тимчасове  проживання у житлі,  що перебуває в їхньому
користуванні,  осіб без стягнення плати  за  користування  житлом
(тимчасових мешканців).

     2. Вселення  тимчасових  мешканців  на  строк  понад півтора
місяця допускається при додержанні вимог законодавства про  норму
площі житла на кожного мешканця.

     3. Загальний  строк  проживання тимчасових мешканців не може
перевищувати шести місяців.

     4. Тимчасові   мешканці   не   мають   самостійного    права
користування житлом.

     5. Тимчасові  мешканці  повинні звільнити житло після спливу
погодженого з ними строку проживання, а якщо строк не погоджений,
-  не  пізніше  семи  днів  від дня поставлення до них вимоги про
звільнення приміщення наймачем або іншою особою,  що  постійно  з
ним проживає.

     Стаття 877. Ремонт житла, що здане у найм

     1. Поточний  ремонт  житла,  що  здане у найм,  є обов'язком
наймача, якщо інше не встановлено договором найму житла.

     2. Капітальний ремонт житла,  що здане у найм,  є обов'язком
наймодавця, якщо інше не встановлено договором найму житла.

     3. Переобладнання  житлового  будинку,  в  якому знаходиться
житло,  здане в найм,  якщо таке переобладнання  істотно  змінить
умови користування житлом, без згоди наймача не допускається.

     Стаття 878. Плата за житло

     1. Розмір  плати  за  житло  встановлюється  за  погодженням
сторін у договорі найму житла.  У разі якщо відповідно до  закону
встановлений   максимальний   розмір   плати   за  житло,  плата,
встановлена у договорі, не повинна перевищувати цього розміру.

     2. Одностороння   зміна   розміру   плати   за   житло    не
допускається, крім випадків, передбачених законом або договором.

     3. Плата   за   житло   має   вноситися  наймачем  у  строк,
передбачений договором  найму  житла.  Якщо  договором  строк  не
передбачений,  плата  має  вноситися наймачем щомісяця у порядку,
встановленому житловим законодавством.

     Стаття 879. Строк у договорі найму житла

     1. Договір найму житла укладається на строк, що не перевищує
п'яти  років.  Якщо  у  договорі  строк  не  визначений,  договір
вважається таким, що укладений на п'ять років.

     2. До договору найму житла,  укладеному на строк  до  одного
року  (короткостроковий  найм),  не  застосовуються правила п.  1
статті 874, статей 876, 880-882, п. 4 статті 883 цього Кодексу.

     Стаття 880. Переважне право наймача на укладення договору на
новий строк

     1. Зі   спливом  строку  договору  найму  житла  наймач  має
переважне право на укладення договору найму житла на новий строк.

     Не пізніше ніж за три місяці до спливу строку договору найму
житла наймодавець повинен запропонувати наймачеві укласти договір
на тих самих або  інших  умовах  або  ж  попередити  наймача  про
відмову  від продовження договору у зв'язку з рішенням не здавати
протягом не менш як  року  житла  у  найм.  Якщо  наймодавець  не
виконав  цього обов'язку,  а наймач не відмовився від продовження
договору, договір вважається продовженим на тих самих умовах і на
той самий строк.

     2. У  разі  погодження  умов  договору  наймач  не має права
вимагати збільшення числа осіб,  що постійно з ним проживають  за
договором найму житла.

     3. Якщо  наймодавець  відмовився  від продовження договору у
зв'язку з рішенням не здавати житло в найм, але протягом року від
дня спливу строку договору з наймачем уклав договір найму житла з
іншою особою,  наймач має право вимагати визнання такого договору
нечинним   та  (або)  відшкодування  збитків,  завданих  відмовою
поновити з ним договір.

     Стаття 881. Піднайм житла

     1. За договором піднайму житла наймач за  згодою  наймодавця
передає  на певний строк частину або все найняте ним приміщення у
користування  піднаймачеві.  Піднаймач  не  набуває  самостійного
права  користування  житлом.  Відповідальним перед наймодавцем за
договором найму житла залишається наймач.

     2. Договір піднайму може бути укладений за умови  додержання
вимог  житлового  законодавства  про норму площі житла на кожного
мешканця.

     3. Договір піднайму є оплатним. Розмір плати за користування
житлом і за комунальні послуги встановлюється погодженням сторін.

     4. Строк  договору  піднайму  не  може  перевищувати  строку
договору найму житла.

     5. У  разі  дострокового  припинення  договору  найму  житла
одночасно з ним припиняється договір піднайму.

     6. На  договір піднайму не поширюються правила про переважне
право на укладення договору на новий строк.

     Стаття 882. Заміна наймача у договорі найму житла

     1. На вимогу наймача  та  інших  осіб,  що  постійно  з  ним
проживають,  і за згодою наймодавця наймач у договорі найму житла
може бути  замінений  однією  з  повнолітніх  осіб,  що  постійно
проживає з наймачем.

     2. У  разі  смерті  наймача або його вибуття з житла договір
залишається чинним на тих самих умовах,  а наймачем стає  одна  з
осіб,  що  постійно  проживає  з  колишнім наймачем,  за спільною
згодою між ними.  Якщо такої згоди не досягнуто,  всі  особи,  що
постійно проживають у помешканні, стають співнаймачами.

     Стаття 883. Розірвання договору найму житла

     1. Наймач житла має право за згодою інших осіб,  що постійно
проживають з ним,  у будь-який  час  розірвати  договір  найму  з
письмовим попередженням наймодавця за три місяці.

     2. Договір  найму  житла  може  бути  розірваний  у судовому
порядку на вимогу наймодавця у випадках:

     1) невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, якщо
договором   не   встановлений   більш   тривалий   строк,  а  при
короткостроковому наймі - понад два рази зі спливом встановленого
договором строку платежу;

     2) руйнування   або   псування  житла  наймачем  або  іншими
особами, за дії яких він несе відповідальність.

     За рішенням суду наймачеві може бути наданий строк не більше
одного  року  для  усунення ним порушень,  що стали підставою для
розірвання договору найму житла.  Якщо протягом визначеного судом
строку  наймач  не  усуне  допущених  порушень  або не вживе усіх
необхідних заходів для їх усунення,  суд за повторним  зверненням
наймодавця  приймає  рішення про розірвання договору найму житла.
При цьому на  прохання  наймача  суд  у  рішенні  про  розірвання
договору може відстрочити виконання рішення не більше ніж на один
рік.

     Короткостроковий договір,  об'єктом  якого  є  кімната   або
частина  кімнати,  якщо  в  ньому  не зазначений конкретний строк
чинності,  може бути розірваний на вимогу  наймодавця  до  спливу
встановленого  законом  строку  в  один  рік  у разі необхідності
використання житла для проживання самого наймодавця та  осіб,  що
постійно  проживають з ним.  Однак наймодавець повинен попередити
наймача про майбутнє розірвання договору не пізніше  ніж  за  два
місяці,  якщо  встановлений  законом строк чинності договору,  що
залишився, є більшим ніж два місяці.

     3. Договір найму  житла  може  бути  розірваний  у  судовому
порядку на вимогу будь-якої із сторін у договорі:

     1) якщо житло стає непридатним для постійного проживання,  а
також у разі його аварійного стану;

     2) в інших випадках, передбачених житловим законодавством.

     4. Якщо наймач житла або інші особи,  за дії яких  він  несе
відповідальність,  використовують  житло не за призначенням або ж
систематично порушують права  та  інтереси  сусідів,  наймодавець
може попередити наймача про необхідність усунення порушення.

     Якщо наймач   або   інші   особи,   за  дії  яких  він  несе
відповідальність,  після попередження  продовжує  використовувати
житло  не  за  призначенням  або  порушувати  права  та  інтереси
сусідів,  наймодавець має  право  у  судовому  порядку  розірвати
договір найму житла.  У цьому разі застосовуються правила частини
третьої п. 2 цієї статті.

     Стаття 884. Наслідки розірвання договору найму житла

     У разі  розірвання  договору  найму  житла  наймач  та  інші
фізичні  особи,  що проживають у помешканні до моменту розірвання
договору, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду.

     Глава 59. Позичка

     Стаття 885. Договір позички

     1. За  договором  позички   одна   сторона   (позичкодавець)
безоплатно  передає  або  зобов'язується  передати другій стороні
(користувачеві)  річ  для  користування  протягом   встановленого
строку.

     2. Користування   річчю   передбачається  безоплатним,  якщо
сторони прямо домовилися про це або  якщо  це  випливає  із  суті
відносин між ними.

     3. До договору позички застосовуються правила глави 57 цього
Кодексу.

     Стаття 886. Позичкодавець

     1. Позичкодавцями можуть бути фізичні та юридичні особи.

     Особа, яка здійснює довірче  управління  майном,  може  бути
позичкодавцем за згодою власника.

     2. Юридична особа,  яка займається підприємництвом,  не може
передавати  речі  у  безоплатне  користування  особі,  яка  є  її
засновником,  учасником,  керівником, членом її органу управління
або контролю.

     Стаття 887. Форма договору позички

     1. Договір  позички   речей   побутового   призначення   між
фізичними особами може укладатися усно.

     2. Договір  позички  між  юридичними  особами,  а  також між
юридичними та фізичними особами укладається письмово.

     3. Договір позички будівель,  інших  капітальних  споруд  та
їхніх окремих частин укладається у формі,  яка визначена у статті
845 цього Кодексу.

     4. Договір позички транспортних засобів  з  участю  фізичних
осіб укладається письмово і посвідчується нотаріально.

     Стаття 888.  Правові наслідки невиконання обов'язку передати
річ у безоплатне користування

     Якщо позичкодавець  не  виконує  обов'язку  передати  річ  у
безоплатне   користування,   інша   сторона  має  право  вимагати
розірвання договору, відшкодування пов'язаних з цим витрат.

     Стаття 889. Строк позички

     Якщо сторони не встановили строку користування  майном,  він
визначається відповідно до мети такого користування.

     Стаття 890. Право позичкодавця на відчуження речі

     1. Позичкодавець має право відчужити річ, яка передана ним у
безоплатне користування.  До набувача речі  переходять  права  та
обов'язки позичкодавця.

     2. Користувач  не має переважного права перед іншими особами
на купівлю речі, яка передана йому у користування.

     Стаття 891. Обов'язки користувача

     1. Користувач несе звичайні витрати щодо підтримання речі  у
належному стані.

     2. Користувач зобов'язаний:

     1) користуватися   річчю   лише   за   її  призначенням  або
відповідно до мети, визначеної в договорі;

     2) користуватися річчю особисто,  якщо інше  не  передбачено
договором;

     3) повернути  річ  після  закінчення  строку договору в тому
самому стані, в якому вона була на момент її передання."

     Стаття 892. Розірвання договору позички

     1. Користувач має право повернути річ у  будь-який  час,  не
чекаючи закінчення строку договору.  Якщо річ потребує особливого
догляду  або  зберігання,  користувач   зобов'язаний   сповістити
позичкодавця про розірвання договору щонайменше як за сім днів до
повернення речі.

     2. Позичкодавець має право вимагати  розірвання  договору  і
повернення речі у разі, якщо:

     1) у   зв'язку   з  непередбаченими  обставинами  річ  стала
потрібною йому самому;

     2) користування річчю не відповідає її призначенню та умовам
договору;

     3) річ самочинно передана у користування іншій особі;

     4) в  результаті  недбалого  поводження  з річчю їй загрожує
небезпека знищення або пошкодження.

     3. Особа,  яка стала власником  речі,  що  була  передана  у
безоплатне користування,  має право вимагати розірвання договору,
який укладено без зазначення строку. Про таке розірвання договору
користувач   має  бути  повідомлений  попередньо,  за  час,  який
відповідав би меті позички.

     Стаття 893. Припинення договору позички

     Договір позички припиняється у разі  смерті  фізичної  особи
або   ліквідації  юридичної  особи,  якій  майно  було  надане  в
користування, якщо інше не передбачено договором.

     Стаття 894.  Правові  наслідки   неповернення   речі   після
закінчення строку користування нею

     Якщо після  припинення  договору користувач не повертає річ,
позичкодавець має право вимагати  її  примусового  повернення,  а
також відшкодування завданих йому збитків.

    Глава 60. Підряд

     § 1. Загальні положення про підряд

     Стаття 895. Договір підряду

     1. За договором підряду  підрядник  зобов'язується  на  свій
ризик  виконати  певну роботу за завданням замовника,  а замовник
зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

     2. Договір підряду  може  укладатися  на  виготовлення,  або
обробку  чи  переробку  речі  або  ж  на виконання іншої роботи з
переданням її результату замовникові.

     3. Для виконання окремих видів робіт,  передбачених законом,
підрядник (субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл
на ведення цих робіт.

     4. До  окремих   видів   договорів   підряду,   передбачених
параграфами   2-5   цієї   глави,   положення   цього   параграфа
застосовуються,  якщо інше не передбачено правилами цього Кодексу
про ці види договорів.

     Стаття 896. Генеральний підрядник і субпідрядник

     1. Підрядник має право,  якщо інше не передбачено договором,
залучити до виконання інших осіб,  несучи відповідальність  перед
замовником  за  результат  їхньої роботи.  У цьому разі підрядник
виступає перед  замовником  як  генеральний  підрядник,  а  перед
субпідрядником - як замовник.

     2. Генеральний    підрядник    несе   перед   субпідрядником
відповідальність   за   невиконання   або   неналежне   виконання
замовником  своїх  зобов'язань  за  договором  підряду,  а  перед
замовником - за наслідки невиконання  або  неналежного  виконання
свого  зобов'язання субпідрядником відповідно до статей 553,  643
цього Кодексу.

     Якщо інше не передбачено законом або договором,  замовник  і
субпідрядник  не  мають  права  ставити  один  до  одного вимоги,
пов'язані з порушенням  договорів,  укладених  кожним  з  них  із
генеральним підрядником.

     Стаття 897.  Виконання роботи з матеріалу підрядника та його
засобами

     1. Підрядник  зобов'язаний   виконати   роботу,   обумовлену
договором,  зі  своїх матеріалів і своїми засобами,  якщо інше не
передбачено договором.

     2. Підрядник  несе  відповідальність  за  неналежну   якість
наданих  ним  матеріалів  і  устаткування,  а  також  за  надання
матеріалів та устаткування, обтяжених правами третіх осіб.

     Стаття 898. Виконання роботи з матеріалу замовника

     1. Якщо робота виконується повністю або частково з матеріалу
замовника,   підрядник   несе   відповідальність  за  неправильне
використання  цього  матеріалу.  Підрядник  зобов'язаний   надати
замовникові  звіт  про  використання  матеріалу та повернути його
залишок.

     2. У договорі,  що передбачає виконання роботи з  матеріалів
замовника,  крім інших умов,  мають бути передбачені норми витрат
матеріалів,  строки повернення залишків та основних  відходів,  а
також  відповідальність  підрядника  за невиконання або неналежне
виконання обов'язків.

     3. Підрядник несе відповідальність  за  неналежне  виконання
роботи, спричинене недоліками наданих замовником матеріалів, якщо
не доведе,  що недоліки не могли бути ним виявлені при  належному
прийманні цих матеріалів.

     Стаття 899. Обов'язок підрядника зберігати надане йому майно

     Підрядник зобов'язаний    вживати    усіх    заходів    щодо
забезпечення збереження наданого йому замовником  майна  та  несе
відповідальність  за  втрату  або  пошкодження  цього  майна,  що
сталася з йони вини.

     Стаття 900. Ризик випадкового знищення матеріалів

     Ризик випадкового  знищення   матеріалів   або   випадкового
псування  (пошкодження)  до  настання  строку  здачі  підрядником
обумовленої договором роботи несе сторона, що надала матеріали, а
після  настання цього строку - сторона,  що прогаяла строк,  якщо
інше не встановлено договором або законодавчими актами.

     Стаття 901. Ціна роботи

     1. У договорі підряду зазначається ціна роботи  або  способи
її визначення.

     2. Якщо у договорі не встановлена ціна роботи або способи її
визначення,  ціна може бути встановлена судом на основі  звичайно
застосовуваних  за аналогічні роботи цін з урахуванням необхідних
витрат, зазначених сторонами.

     3. Ціна  у  договорі  підряду  включає  компенсацію   витрат
підрядника та належну йому винагороду.

     Стаття 901-1. Кошторис

     1. Ціна роботи може бути визначена складанням кошторису.

     У випадках  коли робота виконується відповідно до кошторису,
складеного  підрядником,  кошторис  набуває  чинності   та   стає
частиною договору з моменту підтвердження його замовником.

     2. Кошторис  на  виконання  робіт  може  бути приблизним або
твердим.  Якщо  у  договорі  немає   інших   вказівок,   кошторис
визнається твердим.

     3. Зміни  до  твердого  кошторису можуть вноситися тільки за
погодженням сторін.

     Якщо сторони передбачали у договорі твердий кошторис, у разі
його перевищення усі пов'язані з цим витрати несе підрядник, крім
випадків, передбачених частиною другою п. 8 цієї статті.

     4. Якщо виникла необхідність у проведенні додаткових робіт і
з  цієї причини - в істотному перевищенні визначеного приблизного
кошторису,  підрядник зобов'язаний своєчасно  попередити  про  це
замовника.  Замовник,  що  не погодився на перевищення кошторису,
має право відмовитися від договору.  У цьому разі підрядник  може
вимагати  від  замовника  сплати  йому  ціни  за виконану частину
роботи.

     Підрядник, що   своєчасно   не   попередив   замовника   про
необхідність   перевищення   зазначеного  у  договорі  кошторису,
зобов'язаний виконати договір,  зберігаючи право на оплату  робіт
за ціною, визначеною у договорі.

     5. Підрядник  не  має  права  вимагати  збільшення  твердого
кошторису,  а замовник - його зменшення,  у тому числі і  в  разі
якщо   на   момент   укладення  договору  виключалася  можливість
передбачити повний  обсяг  роботи,  що  підлягає  виконанню,  або
необхідні для цього витрати.

     У разі істотного зростання після укладення договору вартості
матеріалів та устаткування,  які мали бути надані підрядником,  а
також послуг,  що надавалися йому третіми особами,  підрядник має
право вимагати збільшення встановленої ціни (кошторису), а в разі
відмови  замовника  виконати  його  вимоги  - розірвання договору
відповідно до статті 683 цього Кодексу.

     Стаття 902. Ощадливість підрядника

     1. Підрядник має право на ощадливо ведення  робіт  за  умови
забезпечення належної їх якості.

     2. У  випадках  коли  фактичні  витрати підрядника виявилися
меншими від тих, які враховувалися при визначенні ціни (складанні
кошторису),  підрядник  зберігає право на оплату роботи за ціною,
передбаченою договором (кошторисом),  якщо замовник не доведе, що
отримане  підрядником  заощадження  вплинуло  на якість виконаної
роботи.

     3. У договорі підряду може  бути  передбачено  розподіл  між
сторонами отриманого підрядником заощадження.

     Стаття 903. Строки виконання робіт

     1. Строки    виконання   робіт   або   їх   окремих   етапів
встановлюються сторонами у договорі.

     2. Якщо у  договорі  немає  вказівок  про  строки  виконання
робіт,  підрядник  зобов'язаний  виконати роботи,  а замовник має
право вимагати їх виконання у розумні строки,  виходячи  із  суті
зобов'язання,  характеру  та  обсягів  робіт  і  звичаїв ділового
обороту.

     Стаття 904.  Обставини,  про  які   підрядник   зобов'язаний
попередити замовника

     Підрядник зобов'язаний своєчасно попередити замовника про:

     1) недоброякісність або непридатність матеріалів,  одержаних
від замовника;

     2) те,  що додержання вказівок замовника  загрожує  міцності
або придатності виконуваної роботи;

     3) наявність інших, що не залежать від підрядника, обставин,
які загрожують міцності або придатності виконуваної роботи.

     Стаття 905. Наслідки невиконання замовником вимог підрядника

     1. Якщо замовник,  незважаючи на своєчасне  та  обґрунтоване
попередження  з  боку  підрядника,  у  домірний строк не замінить
недоброякісні або непридатні матеріали,  не змінить вказівок  про
спосіб  виконання  роботи  або  ж  не  усуне  інших обставин,  що
загрожують міцності або придатності виконуваної роботи, підрядник
має  право  відмовитися  від  договору та стягнути зазнані з вини
замовника збитки.

     2. Якщо   використання   недоброякісних    чи    непридатних
матеріалів  або  додержання  вказівок замовника загрожує життю та
здоров'ю людей чи призводить до порушення екологічних, санітарних
правил,  правил  безпеки фізичних осіб та інших вимог,  підрядник
зобов'язаний відмовитися від виконання цих робіт за  договором  і
стягнути зазнані з вини замовника збитки.

     Стаття 906. Права замовника під час виконання роботи

     1. Замовник  має  право  у  будь-який  час  перевірити хід і
якість робіт, не втручаючись у діяльність підрядника.

     2. Якщо  підрядник  не  береться  своєчасно   за   виконання
договору або виконує роботу настільки повільно,  що закінчення її
до строку стає явно неможливим,  замовник має  право  відмовитися
від договору та вимагати відшкодування збитків.

     3. Якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не
буде виконана  належним  чином,  замовник  має  право  призначити
підрядникові  домірний  строк  для  усунення недоліків,  а в разі
невиконання  підрядником  цієї  вимоги  у  призначений  строк   -
відмовитися  від договору,  або ж зажадати відшкодування збитків,
або  ж  доручити  виправлення  роботи  третій  особі  за  рахунок
підрядника.

     4. Замовник  має  право у будь-який час до закінчення роботи
відмовитися від договору,  виплативши підрядникові винагороду  за
виконану  частину  роботи  та відшкодувавши йому збитки,  завдані
розірванням договору,  із зарахуванням того,  що підрядник зберіг
внаслідок розірвання договору.

     Стаття 907. Сприяння замовника

     1. Замовник зобов'язаний у випадках,  в обсязі та в порядку,
що  передбачені  договором  підряду,   сприяти   підрядникові   у
виконанні роботи.

     У разі  невиконання замовником цього обов'язку підрядник має
право  вимагати   відшкодування   завданих   збитків,   включаючи
додаткові   витрати,  спричинені  простоєм,  або  ж  перенесенням
строків виконання роботи, або підвищенням ціни роботи.

     2. У випадках коли виконання  роботи  за  договором  підряду
стало неможливим внаслідок дій або недогляду замовника, підрядник
зберігає право на сплату йому  встановленої  ціни  з  урахуванням
виконаної  частини  роботи,  з  відрахуванням сум,  які підрядник
одержав або міг одержати у зв'язку з невиконанням договору.

     Стаття 908.  Невиконання замовником зустрічних обов'язків за
договором

     Підрядник має право не братися за роботу, а розпочату роботу
призупинити  у  випадках,   коли   порушення   замовником   своїх
зустрічних  обов'язків  за договором,  зокрема таких,  як надання
матеріалів,  устаткування  або  речі,  що   підлягає   переробці,
створило неможливість виконання договору підрядником.

     Стаття 909.   Права  замовника  у  разі  порушення  договору
підрядником

     1. Якщо підрядник допустився відступів від умов договору, що
погіршили  роботу,  або  інших  недоліків у роботі,  замовник має
право на свій вибір вимагати безоплатного виправлення  зазначених
недоліків   у  домірний  строк  або  відшкодування  зазнаних  ним
необхідних витрат з виправлення своїм  коштом  недоліків  роботи,
якщо договором передбачено таке право замовника, або відповідного
зменшення винагороди за роботу.

     2. За наявності у роботі істотних відхилень від договору або
ж інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання
договору з відшкодуванням збитків.

     Стаття 910.  Обов'язок замовника прийняти  роботу,  виконану
підрядником

     1. Замовник    зобов'язаний    прийняти   роботу,   виконану
підрядником згідно з договором,  оглянути її і в  разі  виявлення
допущених  у  роботі  відступів  від договору або інших недоліків
заявити про них підрядникові негайно.

     2. Якщо  замовник  не  заявить  негайно   підрядникові   про
відступи  від  умов  договору,  які  погіршили  роботу,  або інші
недоліки в роботі,  він втрачає право у подальшому посилатися  на
ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.

     3. Замовник,  що прийняв роботу без перевірки, позбавляється
права посилатися на недоліки роботи,  які могли бути  встановлені
при звичайному способі її прийняття (явні недоліки).

     4. Замовник, що виявив після прийняття роботи відступи у ній
від договору або інші недоліки, які не могли бути встановлені при
звичайному  способі  її  прийняття  (приховані недоліки),  у тому
числі такі,  що були умисно приховані  підрядником,  зобов'язаний
сповістити про це підрядника у розумний строк після їх виявлення.

     5. У  разі  виникнення  між замовником і підрядником спору з
приводу недоліків  виконаної  роботи  або  їх  причин  на  вимогу
будь-якої  із  сторін  має бути призначена експертиза.  Витрати з
проведення  експертизи  несе  підрядник,  крім   випадків,   коли
експертизою   встановлена   відсутність   порушень  договору  або
причинного зв'язку між діями підрядника та виявленими недоліками.
У цих випадках витрати з експертизи несе сторона,  що вимагала її
призначення,  а якщо експертиза  призначена  за  погодженням  між
сторонами, - обидві сторони порівну.

     6. Якщо  інше  не  передбачено  договором,  у  разі ухилення
замовника від прийняття виконаної роботи підрядник має  право  зі
спливом  одного  місяця  від дня,  коли згідно з договором робота
мала передаватися замовникові,  та після  наступного  дворазового
його   попередження   продати   результат  роботи,  а  виторг,  з
відрахуванням  усіх  належних  підрядникові  платежів,  внести  в
депозит нотаріальної контори на ім'я замовника.

     7. Якщо  ухилення  замовника  від прийняття виконаної роботи
спричинило прогаяння  строку  здачі  робіт,  право  власності  на
виготовлену  (перероблену)  річ визнається таким,  що перейшло до
замовника у момент, коли відбулося передання.

     Стаття 911. Порядок оплати роботи

     1. Якщо договором підряду не  передбачена  попередня  оплата
виконаної  роботи  або  окремих її етапів,  замовник зобов'язаний
сплатити підрядникові  обумовлену  ціну  після  остаточної  здачі
роботи за умови, що робота виконана належним чином і в погоджений
строк, або ж за згодою замовника - достроково.

     2. Підрядник має право вимагати виплати йому авансу тільки у
випадку та в розмірі, зазначених у договорі.

     Стаття 912.   Розрахунки   між  сторонами  у  разі  знищення
предмета підряду або неможливості закінчення роботи

     1. Якщо предмет підряду до здачі його замовникові  випадково
знищений  або закінчення роботи стало неможливим без вини сторін,
підрядник не має права вимагати винагороди за роботу.

     2. Якщо знищення предмета підряду чи неможливість закінчення
роботи сталися через недоліки матеріалу, доставленого замовником,
чи внаслідок його розпоряджень про спосіб виконання роботи або  ж
відбулися  після  прогаяння строку прийняття замовником виконаної
роботи,  причому підрядником були додержані правила статей 882  і
883   цього   Кодексу,  підрядник  зберігає  право  на  одержання
винагороди за роботу.

     Стаття 913. Право підрядника на утримування

     У разі невиконання замовником обов'язку сплатити встановлену
ціну  або іншу суму,  належну підрядникові у зв'язку з виконанням
договору,  підрядник має право на утримування  результату  роботи
відповідно  до  статей  615-618 цього Кодексу,  а також належного
замовникові  устаткування,  переданого  для  перероблення   речі,
залишку  невикористаних матеріалів та іншого майна замовника,  що
опинилося у нього до сплати замовником відповідних сум.

     Стаття 914. Якість роботи

     Виконана підрядником робота має відповідати умовам договору,
а  в  разі  їх  відсутності або неповноти - вимогам,  що звичайно
ставляться до роботи відповідного характеру.

     Якщо інше не передбачено договором, виконана робота має:

     1) у  момент  передання  замовникові   відповідати   якості,
зазначеній  у  договорі,  або  відповідати  вимогам,  що звичайно
ставляться, та

     2) у межах розумного строку бути придатною для передбаченого
договором використання,  а якщо воно договором не передбачене,  -
для звичайного використання роботи такого характеру.

     Стаття 915.  Відповідальність підрядника за неналежну якість
роботи

     1. Якщо   робота   виконана  підрядником  з  відступами  від
договору,  які погіршили роботу,  або з  іншими  недоліками,  які
роблять  її непридатною для передбаченого у договорі,  або ж - за
відсутності  у  договорі  відповідної  умови  -  для   звичайного
використання,  замовник  має право,  оскільки інше не встановлено
законом або договором, на свій вибір зажадати від підрядника:

     1) безоплатного усунення недоліків роботи у розумний строк;

     2) домірного зменшення встановленої за роботу ціни;

     3) відшкодування своїх витрат на  усунення  недоліків,  якщо
право замовника усувати їх передбачене у договорі.

     2. Підрядник має право замість усунення недоліків роботи, за
які він несе відповідальність,  безоплатно виконати роботу наново
з відшкодуванням замовникові завданих прогаянням строку виконання
збитків.  У цьому разі  замовник  зобов'язаний  повернути  раніше
передану йому роботу підрядникові, якщо за характером роботи таке
повернення можливе.

     3. Якщо  відступи  у  роботі  від  умов  договору  або  інші
недоліки роботи є істотними та такими,  що не усуваються, або ж у
встановлений замовником розумний строк виявлені недоліки не  були
усунені,  замовник має право відмовитися від договору та зажадати
відшкодування завданих збитків.

     4. Умова договору  підряду  про  звільнення  підрядника  від
відповідальності  за  певні  недоліки роботи не звільняє його від
відповідальності,  якщо  доведено,  що  такі   недоліки   виникли
внаслідок умисних дій або бездіяльності підрядника.

     5. Підрядник,  що надав матеріали для виконання роботи, несе
відповідальність за їхню якість за правилами про відповідальність
продавця за товари неналежної якості (стаття 708).

     Стаття 916. Гарантія якості роботи

     1. У  разі  якщо  законом  або договором передбачено надання
підрядником  замовникові  гарантії   якості   роботи,   підрядник
зобов'язаний  передати  замовникові  результат  роботи,  який має
відповідати вимогам п. 1 статті 914 цього Кодексу протягом усього
гарантійного строку.

     2. Гарантія   якості   результату   робіт,   якщо   інше  не
передбачено договором, поширюється на все, що становить результат
роботи.

     Стаття 917. Порядок обчислення гарантійного строку

     1. Якщо  інше  не  передбачено  договором  підряду,  перебіг
гарантійного строку починається з моменту,  коли виконана  робота
була прийнята або мала бути прийнята замовником.

     2. До  обчислення  гарантійного  строку за договором підряду
застосовуються відповідно правила,  що  містяться  у  статті  705
цього  Кодексу,  якщо  інше  не передбачено законом,  погодженням
сторін або не випливає з особливостей договору підряду.

     Стаття 918.  Позовна  давність  за  позовами  про  неналежну
якість роботи

     Позовна давність  для  вимог,  спричинених неналежною якістю
роботи,  виконаної за договором підряду,  становить один  рік,  а
щодо  будівель  і  споруд  -  три  роки  від дня прийняття роботи
замовником.

     Стаття 919. Початок перебігу позовної давності у спеціальних
випадках

     1. Якщо   законом   або   договором   підряду   встановлений
гарантійний строк і заява з приводу недоліків роботи  зроблена  у
межах гарантійного строку,  перебіг позовної давності, зазначеної
у статті 918, починається від дня заявлення про недоліки.

     2. Якщо  відповідно  до  договору  підряду  робота  прийнята
замовником  частинами,  перебіг позовної давності починається від
дня прийняття роботи в цілому.

     Стаття 920.   Обов'язок   підрядника   передати   інформацію
замовникові

     Підрядник зобов'язаний    передати   замовникові   разом   з
результатом  роботи  інформацію  щодо  експлуатації  або   іншого
використання предмета договору, якщо це передбачено договором або
характер інформації такий,  що  без  неї  неможливе  використання
результатів роботи для цілей, зазначених у договорі.

     Стаття 921. Конфіденційність одержаної сторонами інформації

     Якщо сторона   завдяки   виконанню   свого  зобов'язання  за
договором одержала від іншої сторони інформацію про нові  рішення
і  технічні  знання,  у  тому  числі  й  такі,  що не захищаються
законом,  а також відомості, що можуть розглядатися як комерційна
таємниця,  вона  не  має  права  повідомляти їх третім особам без
згоди іншої сторони.

     §2. Побутовий підряд

     Стаття 922. Договір побутового підряду

     За договором побутового  підряду  підрядник,  що  обслуговує
побутові  потреби  громадян,  зобов'язаний виконати для замовника
певну роботу, а замовник зобов'язаний виконану роботу прийняти та
оплатити.

     Стаття 923. Форма договору побутового підряду

     1. Якщо  інше  не  передбачено договором,  законом та іншими
правовими  актами,  у  тому   числі   стандартними   умовами   та
формулярами,  до  яких  приєднується  замовник  (стаття 666 цього
Кодексу),  договір  побутового  підряду  вважається  укладеним  у
належній формі з моменту видачі підрядником замовникові квитанції
або іншого документа, що підтверджує укладення договору.

     2. Відсутність  у   замовника   зазначених   документів   не
позбавляє  його  можливості  посилатися  на  свідчення свідків на
підтвердження факту укладення договору або його умов.

     Стаття 924. Гарантії прав замовника

     1. Підрядник не має права нав'язати замовникові включення  у
договір  побутового підряду додаткових оплатних робіт або послуг.
У разі порушення цієї вимоги замовник має право  відмовитися  від
оплати відповідних робіт або послуг.

     2. Замовник  має  право у будь-який час до здачі йому роботи
відмовитися   від   договору   побутового   підряду,    сплативши
підрядникові частину встановленої ціни роботи пропорційно роботі,
виконаній  до   сповіщення   про   відмову   від   договору,   та
відшкодувавши  йому  витрати,  здійснені до цього моменту з метою
виконання договору,  якщо вони не входять до  зазначеної  частини
ціни  роботи.  Умови  договору,  що  позбавляють  замовника цього
права, є нікчемними.

     Стаття 925. Надання замовникові інформації про роботу

     Підрядник зобов'язаний  до  укладення  договору   побутового
підряду надати замовникові необхідну та достовірну інформацію про
пропоновані роботи,  їх види та особливості,  про ціну  та  форму
оплати  роботи,  а  також повідомити замовникові на його прохання
інші відомості,  що стосуються договору та  відповідають  роботі.
Якщо  за  характером  роботи  це має значення,  підрядник повинен
вказати замовникові конкретну особу, що буде її виконувати.

     Стаття 926. Публічна оферта робіт

     1. До  реклами  та  інших   пропозицій   щодо   робіт,   які
виконуються   за   договорами   побутового   підряду,  відповідно
застосовуються правила про публічну оферту товарів, які містяться
у статті 673 цього Кодексу.

     2. При   здачі   робіт  замовникові  підрядник  зобов'язаний
повідомити  його  про  вимоги,  яких  необхідно  додержувати  для
ефективного   та   безпечного   використання   виготовленої   або
переробленої речі або ж  іншої  виконаної  роботи,  а  також  про
можливі  для самого замовника та інших осіб наслідки недодержання
відповідних вимог.

     3. Замовник  має  право   вимагати   розірвання   укладеного
договору  побутового підряду та відшкодування збитків у випадках,
коли  внаслідок  неповноти  або  недостовірності  отриманої   від
підрядника  інформації  був укладений договір на виконання робіт,
які не мають властивостей, що їх мав на увазі замовник.

     Стаття 927.  Виконання робіт за договором побутового підряду
з матеріалів підрядника

     1. За  договором побутового підряду підрядник виконує роботу
зі свого матеріалу, а за бажанням замовника - з його матеріалів.

     2. Якщо робота виконується з матеріалів підрядника, вартість
матеріалу   оплачується   замовником   повністю  або  в  частині,
визначеній  погодженням  сторін,  з  остаточним  розрахунком  при
одержанні  замовником  виконаної роботи підрядником.  У випадках,
передбачених договором,  матеріал може бути наданий підрядником у
кредит (із розстроченням платежу). Подальша зміна ціни наданого в
кредит матеріалу не  призводить  до  перерахунку,  якщо  інше  не
передбачено договором.

     Стаття 928.  Виконання робіт за договором побутового підряду
з матеріалів замовника

     Якщо робота  виконується  з  матеріалів  замовника,   то   у
квитанції  або  іншому  документі,  що  видається підрядником при
укладенні  договору,  має  бути  зазначено   точне   найменування
матеріалу,  його  кількість  і  оцінка,  здійснена за погодженням
сторін.

     Стаття 929.  Права  замовника  у  разі  істотного  порушення
підрядником договору побутового підряду

     1. Якщо  підрядником  допущені  істотні  відступи  від  умов
договору побутового підряду або інші істотні недоліки  в  роботі,
виконаній  із  матеріалу  замовника,  останній  має право на свій
вибір вимагати:

     1) виготовлення іншої речі  з  однорідного  матеріалу  такої
самої якості;

     2) розірвання договору та відшкодування збитків.

     2. У   разі   виявлення  інших  недоліків,  що  призвели  до
погіршення виконаної роботи або  інших  відступів  від  договору,
замовник  має  право на свій вибір вимагати безоплатного усунення
цих недоліків у домірний строк,  або відшкодування  витрат,  яких
він  зазнав  при  усуненні  своїм коштом недоліків роботи,  або ж
відповідного зменшення винагороди.

     3. Вимога про безоплатне усунення  таких  недоліків  роботи,
виконаної  за договором побутового підряду,  які можуть становити
небезпеку життю або здоров'ю самого замовника та інших осіб, може
бути  поставлена  замовником  або  його правонаступником протягом
десяти років з моменту прийняття  роботи,  якщо  у  встановленому
законом  порядку  не  передбачені  більш  тривалі  строки (строки
служби).  Така вимога може бути поставлена  незалежно  від  того,
коли виявлені ці недоліки,  у тому числі й при виявленні їх після
закінчення гарантійного строку.

     У разі невиконання підрядником  зазначеної  вимоги  замовник
має  право  протягом  того  самого строку зажадати або повернення
частини ціни,  сплаченої за роботу,  або ж відшкодування  витрат,
зазнаних  через  усунення  недоліків своїми силами чи з допомогою
третіх осіб.

     Стаття 930.  Розмір  винагороди  за   договором   побутового
підряду

     1. Вартість   робіт,   виконаних   за  договором  побутового
підряду,  визначається  за  погодженням  сторін,  якщо  інше   не
передбачено  у  встановленому  порядку  прейскурантами,  тарифами
тощо.

     2. Робота оплачується замовником після її  остаточної  здачі
підрядником.  За  згодою  замовника робота може бути ним оплачена
при укладенні договору повністю або шляхом видачі авансу.

     Стаття 931.  Наслідки нез'явлення  замовника  за  одержанням
роботи

     1. У  разі  нез'явлення  замовника  за  одержанням виконаної
роботи або іншого ухилення замовника від її  прийняття  підрядник
має  право,  письмово  попередивши  замовника,  зі  спливом  двох
місяців від дня  такого  попередження  продати  предмет  договору
підряду за розумну ціну,  а виторг, з відрахуванням усіх належних
підрядникові платежів, внести до депозиту нотаріальної контори на
ім'я замовника.

     2. Підрядник  має право у випадках,  зазначених у п.  1 цієї
статті,  замість продажу предмета договору  підряду  скористатися
правом  на  його  утримання  (статті  615-618  цього Кодексу) або
стягнути із замовника завдані збитки.

     §3. Будівельний підряд

     Стаття 932. Будівельний підряд

     1. За    договором    будівельного     підряду     підрядник
зобов'язується  збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або
ж виконати обумовлені договором будівельні роботи  відповідно  до
затвердженої   у   встановленому   порядку   проектно-кошторисної
документації,  а  замовник  зобов'язується  надати   підрядникові
будівельний  майданчик  або  ж забезпечити фронт робіт,  передати
затверджену проектнокошторисну документацію,  якщо цей  обов'язок
не  покладається  на  підрядника,  прийняти  об'єкт або закінчені
будівельні роботи та оплатити їх.

     2. Договір будівельного підряду  укладається  на  проведення
нового    будівництва,    капітального   ремонту,   реконструкції
(технічного   переоснащення)   підприємств,   будівель,   споруд,
виконання   монтажних,   пусконалагоджувальних  та  інших  робіт,
нерозривно пов'язаних із місцем знаходження об'єкта.

     Стаття 933. Право власності на об'єкт будівництва

     Власником об'єкта   будівництва   або    результату    інших
будівельних робіт до їх здачі замовникові є підрядник.

     Стаття 934. Проектно-кошторисна документація

     1. Підрядник   зобов'язаний   здійснювати   будівництво   та
пов'язані з ним роботи відповідно до проектної  документації,  що
визначає  обсяг  і зміст робіт та інші вимоги,  які ставляться до
робіт, кошторису, що визначає ціну робіт.

     Якщо у договорі немає  інших  вказівок,  передбачається,  що
підрядник зобов'язаний виконати усі роботи, зазначені у проектній
документації та в кошторисі (проектно-кошторисній документації).

     2. Договором будівельного підряду мають бути визначені склад
і  зміст  проектно-кошторисної  документації,  а  також  має бути
передбачено,  яка із сторін і в  який  строк  зобов'язана  надати
відповідну документацію.

     3. Підрядник,  який  виявив  у ході будівництва не враховані
технічною документацією роботи і необхідність  у  зв'язку  з  цим
проведення  додаткових  робіт і збільшення кошторису будівництва,
зобов'язаний сповістити про це замовника.

     У разі  неодержання  від   замовника   відповіді   на   своє
повідомлення  протягом  розумного  строку  підрядник зобов'язаний
призупинити відповідні роботи з віднесенням збитків,  спричинених
простоюванням,  на  рахунок замовника.  Замовник звільняється від
відшкодування  цих  збитків,  якщо  доведе,   що   у   проведенні
додаткових робіт немає необхідності.

     4. Підрядник,  що не виконав обов'язку,  встановленого п.  3
цієї статті,  позбавляється права вимагати від  замовника  оплати
виконаних  ним  додаткових  робіт і відшкодування спричинених цим
збитків,  якщо не доведе необхідності негайних  дій  в  інтересах
замовника,  зокрема у зв'язку з тим, що призупинення роботи могло
призвести до знищення або пошкодження об'єкта, що будується.

     Стаття 935. Внесення змін у проектно-кошторисну документацію

     1. Замовник має право вносити зміни до  проектно-кошторисної
документації як до початку робіт,  які належить виконати, так і в
процесі їх виконання, за умови що спричинена цим додаткова робота
за  вартістю не перевищує десяти відсотків зазначеної в кошторисі
вартості  будівництва  і  не  змінює  характеру  передбаченої   в
договорі будівельного підряду роботи.

     2. Внесення змін, які потребують додаткових робіт у розмірі,
що перевищує зазначений у п.  1 цієї статті,  допускається тільки
за   згодою   підрядника.   Підрядник  має  право  у  цьому  разі
відмовитися від договору та  зажадати  відшкодування  відповідних
збитків.

     Стаття 936. Забезпечення будівництва та оплата робіт

     1. Матеріально-технічне       забезпечення       будівництва
покладається на підрядника, якщо інше не передбачено договором.

     Договором може  бути  покладений  на   замовника   обов'язок
сприяти  підрядникові у забезпеченні будівництва водопостачанням,
електроенергією тощо, а також надання інших послуг.

     2. Підрядник,     до     обов'язків      якого      належить
матеріально-технічне   забезпечення   будівництва,   несе   ризик
виявленої  неможливості  використання   без   погіршення   якості
виконуваних  робіт наданих ним матеріалів (деталей,  конструкцій)
або устаткування.

     3. У разі виявленої неможливості використання без погіршення
якості  виконуваних робіт наданих замовником матеріалів (деталей,
конструкцій) або устаткування підрядник має право відмовитися від
договору   та   зажадати   від  замовника  сплати  ціни  договору
пропорційно  частині  виконаних  робіт,  а  також   відшкодування
збитків, не покритих цією сумою.

     4. Оплата   робіт  провадиться  після  прийняття  замовником
збудованого  об'єкта  (виконаних  робіт),  якщо   інший   порядок
розрахунків не передбачений погодженням сторін.

     5. У  разі  руйнування  або  пошкодження об'єкта будівництва
внаслідок непереборної сили  до  спливу  встановленого  договором
строку здачі об'єкта,  а також неможливості завершити будівництво
(будівельні роботи) з інших причин, що не залежать від замовника,
підрядник  не  має  права  вимагати  від замовника винагороди або
оплати зазнаних витрат, якщо інше не передбачено договором.

     6. У разі необхідності консервації будівництва з  незалежних
від  сторін  обставин замовник зобов'язаний оплатити підрядникові
виконані до консервації роботи та відшкодувати йому  пов'язані  з
консервацією витрати.

     Стаття 937. Ризик знищення або пошкодження об'єкта

     Якщо об'єкт  знищений  або  пошкоджений,  ризик знищення або
пошкодження об'єкта до прийняття його замовником несе  підрядник,
крім  випадків,  коли  такі  наслідки  настали  за  обставин,  що
залежали від замовника.

     Стаття 938.   Обов'язок   підрядника    страхувати    об'єкт
будівництва

     1. Підрядник зобов'язаний своїм коштом здійснити страхування
передбаченого договором об'єкта або комплексу робіт,  якщо  інший
порядок та умови не визначені сторонами у договорі.

     2. Сторона,  на яку покладається обов'язок щодо страхування,
має надати іншій  стороні  в  порядку,  передбаченому  договором,
докази  укладення  нею  договору  страхування  відповідно до умов
договору будівельного підряду, включаючи дані про страхувальника,
розмір страхової суми та застраховані ризики.

     3. Недоліки  виконання  робіт або використовуваних для робіт
матеріалів, допущені з вини підрядника (або субпідрядника), мають
бути усунені підрядником власним коштом.

     4. Замовник має право з метою здійснення контролю та нагляду
за будівництвом і прийняття від свого імені відповідних рішень  у
відносинах  з підрядником укласти договір про надання такого виду
послуг із спеціалізованою організацією або спеціалістом.  У цьому
разі  в  договорі  будівельного  підряду  визначаються функції та
повноваження такого спеціаліста.

     Стаття 939. Здача та прийняття робіт

     1. Замовник,  що   одержав   повідомлення   підрядника   про
готовність  до  здачі робіт,  виконаних за договором будівельного
підряду,  або ж,  якщо це передбачено договором,  - етапу  робіт,
зобов'язаний негайно розпочати їх прийняття.

     2. Замовник  організовує  та  здійснює прийняття робіт своїм
коштом,  якщо  інше  не  передбачено  договором.  У  передбачених
законом  або  іншими  правовими актами випадках у прийнятті робіт
мають брати участь  представники  державних  органів  та  органів
місцевого самоврядування.

     3. Замовник,  що попередньо прийняв окремі етапи робіт, несе
наслідки їх знищення або пошкодження не з вини підрядника, у тому
числі й у випадках, коли договором передбачено виконання робіт на
ризик підрядника.

     4. Здача  робіт  підрядником  і  прийняття   їх   замовником
оформляється  актом,  підписаним обома сторонами.  У разі відмови
однієї із сторін від підписання акта  про  це  у  ньому  робиться
позначка і акт підписується іншою стороною.

     Односторонній акт   здачі  або  прийняття  робіт  може  бути
визнаний судом недійсним лише у випадку,  якщо мотиви відмови від
підписання акта визнані судом обґрунтованими.

     5. У випадках коли це передбачено договором або ж випливає з
характеру  роботи,  що  виконується  за  договором   будівельного
підряду,  її  прийняттю мають передувати попередні іспити.  У цих
випадках  прийняття  роботи  може  здійснюватися  тільки  у  разі
позитивного результату попередніх іспитів.

     6. Замовник  має  право  відмовитися  від прийняття роботи у
разі  виявлення   недоліків,   які   виключають   можливість   її
використання  для  зазначеної  в  договорі мети та не можуть бути
усунені підрядником, замовником або третьою особою.

     Стаття 940. Відповідальність підрядника

     1. Підрядник несе відповідальність за недоліки  побудованого
об'єкта,  за  прогаяння  строку здачі його замовникові та за інші
порушення умов договору (за  недосягнення  проектної  потужності,
інших  запроектованих показників тощо),  якщо не доведе,  що вони
мали місце не з його вини.

     2. За невиконання  або  неналежне  виконання  обов'язків  за
договором  будівельного  підряду  підрядник  сплачує  передбачену
договором або законом неустойку та відшкодовує в  повному  обсязі
збитки.

     3. Суми неустойки (пені),  сплачені підрядником за порушення
строків виконання окремих робіт, повертаються підрядникові у разі
закінчення  всіх  робіт  щодо  об'єкта до встановленого договором
граничного терміну.

     Стаття 941. Гарантії якості у договорі будівельного підряду

     1. Підрядник,   якщо   інше   не    передбачено    договором
будівельного  підряду,  гарантує  досягнення об'єктом будівництва
зазначених  у  проектно-кошторисній  документації  показників   і
можливість  експлуатації  об'єкта відповідно до договору протягом
гарантійного строку. Гарантійний строк становить десять років від
дня  прийняття  об'єкта  замовником,  якщо триваліший гарантійний
строк не передбачений у законі або договорі.

     2. Підрядник несе відповідальність за  дефекти,  виявлені  у
межах  гарантійного  строку,  якщо  не  доведе,  що  вони сталися
внаслідок природного зносу об'єкта або його частин,  неправильної
його   експлуатації   або  неправильності  інструкцій  щодо  його
експлуатації,  розроблених самим замовником  або  залученими  ним
третіми  особами,  неналежного  ремонту об'єкта,  який здійснений
самим замовником або залученими ним третіми особами.

     3. Плин  гарантійного  строку  переривається  на  весь  час,
протягом якого об'єкт не міг експлуатуватися внаслідок недоліків,
за які несе відповідальність підрядник.

     4. У разі виявлення протягом гарантійного  строку  недоліків
замовник  повинен  заявити  про них підрядникові у розумний строк
після їх виявлення.

     5. Договором  будівельного  підряду  може  бути  передбачене
право   замовника  відрахувати  передбачену  в  договорі  частину
зазначеної у кошторисі  ціни  робіт  до  закінчення  гарантійного
строку.

     Стаття 942. Усунення недоліків за рахунок замовника

     1. Договором  будівельного  підряду  може  бути передбачений
обов'язок підрядника усувати  на  вимогу  замовника  та  за  його
рахунок недоліки, за які підрядник не несе відповідальності.

     2. Підрядник має право відмовитися від виконання обов'язків,
зазначених у п. 1 цієї статті, у випадках коли усунення недоліків
не  пов'язане  безпосередньо  з  предметом договору або ж не може
бути здійснене підрядником із незалежних від нього причин.

     Стаття 943. Відповідальність замовника

     Замовник за невиконання або неналежне  виконання  покладених
на нього за договором обов'язків сплачує підрядникові передбачену
договором або законом неустойку та відшкодовує у  повному  обсязі
збитки,  якщо  не  доведе,  що порушення договору мало місце не з
його вини.

     §4. Підряд на проектні та пошукові роботи

     Стаття 944.  Договір  підряду  на  проведення  проектних   і
пошукових робіт

     За договором  підряду  на  проведення  проектних і пошукових
робіт підрядник зобов'язується розробити за  завданням  замовника
проектну   або  іншу  технічну  документацію  та  (або)  виконати
пошукові роботи, а замовник зобов'язаний прийняти та оплатити їх.

     Стаття 945. Вихідні дані для проектних і пошукових робіт

     1. За договором  підряду  на  проектні  та  пошукові  роботи
замовник   зобов'язаний   передати   підрядникові   завдання   на
проектування,  а також інші вихідні дані, необхідні для складання
проектнокошторисної  документації.  Завдання на проектування може
бути підготовлене за дорученням замовника  підрядником.  У  цьому
разі  завдання  стає  обов'язковим  для  сторін  з  моменту  його
затвердження замовником.

     2. Підрядник зобов'язаний додержувати вимог,  що містяться у
завданні  та  інших  вихідних даних для проектування та виконання
пошукових робіт,  і має право відступити від них тільки за згодою
замовника.

     Стаття 946. Обов'язки замовника

     Замовник зобов'язаний,  якщо  інше  не передбачено договором
підряду на проектні та пошукові роботи:

     1) сплатити підрядникові встановлену ціну  після  завершення
усіх  робіт  чи  сплатити  її  частинами після завершення окремих
етапів роботи або ж в іншому порядку,  передбаченому законом  або
договором;

     2) використовувати     проектно-кошторисну     документацію,
одержану від підрядника,  тільки на цілі,  передбачені договором,
не передавати проектно-кошторисну документацію третім особам і не
розголошувати дані, що містяться у ній, без згоди підрядника;

     3) надавати послуги підрядникові  у  виконанні  проектних  і
пошукових робіт в обсязі та на умовах, передбачених у договорі;

     4) брати  участь  разом  з  підрядником у погодженні готової
проектно-кошторисної  документації  з  компетентними   державними
органами та органами місцевого самоврядування;

     5) відшкодувати  підрядникові додаткові витрати,  спричинені
зміною  вихідних  даних  для  проектування  та  пошукових   робіт
внаслідок обставин, що не залежать від підрядника;

     6) залучити  підрядника  до  участі  у  справі  за  позовом,
вчиненим до замовника  третьою  особою  у  зв'язку  з  недоліками
складеної проектної документації або виконаних пошукових робіт.

     Стаття 947. Обов'язки підрядника

     Підрядник зобов'язаний:

     1) виконувати   роботи   відповідно  до  вихідних  даних  на
проектування та згідно з договором;

     2) погоджувати готову  проектно-кошторисну  документацію  із
замовником,   а  в  разі  необхідності  -  разом  із  замовником,
компетентними   державними   органами   та   органами   місцевого
самоврядування;

     3) передати     замовникові    готову    проектно-кошторисну
документацію та результати пошукових робіт;

     4) не передавати  без  згоди  замовника  проектно-кошторисну
документацію третім особам;

     5) гарантувати  замовникові  відсутність у третіх осіб права
перешкодити або обмежити виконання робіт на основі  підготовленої
за договором проектно-кошторисної документації.

     Стаття 948.    Відповідальність   підрядника   за   недоліки
документації та робіт

     1. Підрядник за договором підряду на  проектні  та  пошукові
роботи  несе  відповідальність  за  недоліки проектно-кошторисної
документації та пошукових  робіт,  включаючи  недоліки,  виявлені
згодом  у  ході  будівництва,  а  також  у  процесі  експлуатації
об'єкта,  створеного  на  основі  виконаної  проектно-кошторисної
документації і даних пошукових робіт.

     2. При    виявленні    недоліків    у   проектно-кошторисній
документації  або  в  пошукових  роботах  підрядник   на   вимогу
замовника  зобов'язаний безоплатно переробити проектно-кошторисну
документацію  та,  відповідно,  здійснити   необхідні   додаткові
пошукові  роботи,  а  також  відшкодувати  завдані  збитки,  якщо
законом або договором не встановлено інше.

     Глава 60-1.       Виконання       науково-пошукових        і
дослідноконструкторських робіт

     Стаття 949.   Договір   на   виконання  науково-пошукових  і
дослідноконструкторських робіт

     За договором    на     виконання     науково-пошукових     і
дослідноконструкторських  робіт  підрядник  зобов'язаний провести
обумовлене  завданням  замовника  дослідження,  розробити  зразок
нового  виробу  та  конструкторську  документацію на нього,  нову
технологію виробництва або  іншу  виробничу  новину,  а  замовник
зобов'язаний прийняти виконану роботу та оплатити її.

     Договір з   виконавцем   може   охоплювати   як  увесь  цикл
проведення досліджень,  розроблення  та  виготовлення  виробничих
новин,  так і окремі види досліджень,  розроблення,  виготовлення
новин.

     Стаття 950. Виконання робіт

     1. Виконавець  зобов'язаний  провести  наукові   дослідження
особисто, якщо інше не передбачено договором.

     Він має    право   залучати   до   виконання   договору   на
науковопошукові роботи третіх осіб тільки за згодою замовника.

     2. При виконанні дослідно-конструкторських  і  технологічних
робіт  виконавець має право,  якщо інше не передбачено договором,
залучати до їх виконання третіх осіб як субвиконавців.

     Стаття 951. Здача, прийняття та оплата робіт

     1. Виконавець зобов'язаний здати,  а  замовник  прийняти  та
оплатити        повністю        завершені       науково-пошукові,
дослідноконструкторські та технологічні роботи.  Договором можуть
бути  передбачені  прийняття та оплата окремих етапів робіт або ж
інший спосіб оплати.

     2. Винагорода виконавцеві при  проведенні  науково-пошукових
робіт  або ж виконавцеві при проведенні дослідно-конструкторських
робіт,  передбачена  договором,  може  бути  зменшена  замовником
залежно  від  співвідношення  фактично  одержаних  результатів  з
результатами,  передбаченими договором,  якщо це не залежало  від
поведінки  замовника,  а можливість такого зменшення та його межі
були обумовлені погодженням сторін.

     Стаття 952. Конфіденційність відомостей про договір

     Якщо інше  не  передбачено  договором  на   науково-пошукові
роботи  або ж на дослідно-конструкторські та технологічні роботи,
як   виконавець,   так   і   замовник   зобов'язані   забезпечити
конфіденційність  відомостей  щодо  предмета договору,  ходу його
виконання  та  одержаних  результатів.   Обсяг   відомостей,   що
визнаються конфіденційними, визначається у договорі.

     Стаття 953. Права сторін на результати робіт

     1. Замовник за договором на науково-пошукові роботи або ж на
дослідно-конструкторські   роботи   має   право   використовувати
передані йому результати робіт у межах і на умовах,  передбачених
договором.

     2. Якщо інше не передбачено договором,  виконавець має право
використати одержаний ним результат робіт і для себе.

     3. Договором   може   бути   передбачене   право   виконавця
реалізовувати результати робіт третім особам.

     4. Виконавець має право здійснювати патентування результатів
робіт,  одержаних  за договорами на виконання науково-пошукових і
дослідно-конструкторських робіт, зі згоди замовника.

     Стаття 954. Обов'язки виконавця

     Виконавець за договором на науково-пошукові роботи або ж  на
дослідно-конструкторські та технологічні роботи зобов'язаний:

     1) виконати  роботи  відповідно  до погодженої із замовником
програми (техніко-економічних показників) або тематики і передати
замовникові результат у передбачений договором строк;

     2) додержувати   вимог,   пов'язаних  із  правовою  охороною
інтелектуальної власності;

     3) утримуватися   від   публікації   без   згоди   замовника
науковотехнічних результатів, одержаних при виконанні робіт;

     4) вживати заходів для захисту одержаних при виконанні робіт
результатів,  що підлягають правовій охороні,  та інформувати про
це замовника;

     5) надати замовникові,  якщо у договорі не передбачено інше,
ліцензію  на  використання  науково-технічних   результатів,   що
підлягають правовому захисту, застосовуваних у виконаних роботах;

     6) своїми  силами  та  своїм  коштом усувати допущені з його
вини недоліки у технічній  документації,  які  можуть  спричинити
відступи   від  техніко-економічних  показників,  передбачених  у
технічному завданні замовника або в договорі;

     7) негайно інформувати замовника про  виявлену  неможливість
одержати  очікувані  результати  або  недоцільність  продовжувати
роботу.

     Стаття 955. Обов'язки замовника

     Замовник за договором на науково-пошукові роботи  або  ж  на
дослідно-конструкторські та технологічні роботи зобов'язаний:

     1) видати  виконавцеві  технічне  завдання та погодити з ним
програму (техніко-економічні показники) або тематику робіт;

     2) передати  виконавцеві  необхідну  для   виконання   робіт
інформацію;

     3) прийняти виконані роботи та оплатити їх.

     Стаття 956.   Наслідки  неможливості  досягти  результату  в
договорах

     1. Якщо   у   ході   науково-пошукових   робіт   виявляється
неможливість   досягнення   результату  через  обставини,  що  не
залежать від виконавця,  замовник зобов'язаний оплатити  вартість
робіт,  проведених до виявлення неможливості отримати передбачені
договором результати, але не вище відповідної частини ціни робіт,
зазначеної у договорі.

     2. Якщо   у   ході   виконання  дослідно-конструкторських  і
технологічних робіт виявляється неможливість,  що  виникла  не  з
вини виконавця, замовник зобов'язаний оплатити зазнані виконавцем
витрати.

     Стаття 957. Відповідальність виконавця за порушення договору

     1. Виконавець  несе  відповідальність  перед  замовником  за
невиконання  та  неналежне виконання договору на науково-пошукові
роботи або ж на дослідно-конструкторські та технологічні  роботи,
якщо   не  доведе,  що  порушення  договору  сталося  не  з  вини
виконавця.

     2. Виконавець зобов'язаний відшкодувати збитки замовника, що
становлять  для  нього реальну шкоду,  у межах вартості робіт,  у
яких виявлені  недоліки,  якщо  договором  передбачено,  що  вони
підлягають відшкодуванню в межах загальної вартості за договором.

     Упущена вигода    підлягає    відшкодуванню    у   випадках,
передбачених законом.

     Глава 61. Послуги. Загальні положення

     Стаття 958. Договір про надання послуг

     1. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець)
зобов'язується  за  завданням  іншої  сторони  (замовника) надати
послугу,  яка споживається в  процесі  вчинення  певної  дії  або
здійснення певної діяльності,  а замовник зобов'язується оплатити
виконавцеві  зазначену  послугу,   якщо   інше   не   передбачено
договором.

     2. Правила   цієї   глави  можуть  застосовуватися  до  всіх
договорів  про  надання  послуг,  у  тому  числі   й   договорів,
передбачених   главами  62-64,  66  цього  Кодексу,  якщо  це  не
суперечить суті цих зобов'язань.

     3. Правила,  що містяться у главах 62-64,  66 цього Кодексу,
можуть  застосовуватися  до  інших  договорів про надання послуг,
якщо інше не передбачено  законом,  укладеним  договором  або  не
суперечить суті зобов'язання.

     Стаття 959. Виконання договору про надання послуг

     1. Виконавець повинен надати послугу особисто.

     2. У випадках,  передбачених договором, виконавець має право
покласти виконання договору про надання послуг  на  третю  особу,
залишаючись   відповідальним   перед  замовником  за  невиконання
договору в повному обсязі.

     Стаття 960.  Винагорода за  договором  про  оплатне  надання
послуг

     1. За  договором про оплатне надання послуг замовник повинен
оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що
передбачені договором.

     2. У  разі  неможливості  виконати договір,  що виникла не з
вини виконавця,  замовник повинен виплатити  виконавцеві  розумну
винагороду. У тих випадках, коли неможливість виконання виникла з
вини замовника,  винагорода підлягає виплаті  у  повному  обсязі,
якщо інше не передбачено законом або договором.

     Стаття 961.   Відшкодування  виконавцеві  фактично  зазнаних
витрат за договором про безоплатне надання послуг

     1. За  договором  про  безоплатне  надання  послуг  замовник
повинен  відшкодувати  виконавцеві  усі фактично зазнані витрати,
необхідні для виконання договору.

     2. Правило,  що міститься у п. 1 цієї статті, застосовується
й у випадках, коли неможливість виконання договору про безоплатне
надання  послуг  виникла  з  вини  замовника  або  внаслідок  дії
непереборної сили.

     Стаття 962. Строк договору про надання послуг

     Строк договору  про  надання послуг визначається погодженням
сторін,  якщо інше не передбачено законом  або  іншими  правовими
актами.

     Стаття 963.  Відповідальність  виконавця  за невиконання або
неналежне виконання договору про надання послуг

     1. Збитки,  завдані невиконанням або  неналежним  виконанням
договору  про  оплатне  надання послуг,  підлягають відшкодуванню
виконавцем у повному обсязі,  якщо інше не передбачено договором,
лише за наявності його вини. Якщо інше не передбачено законом або
договором,  виконавець,  який порушив договір про оплатне надання
послуг    при    здійсненні   підприємницької   діяльності   несе
відповідальність,  якщо не доведе, що належне виконання виявилося
неможливим внаслідок дії непереборної сили.

     2. Збитки,  завдані  невиконанням  або неналежним виконанням
договору про безоплатне надання послуг,  підлягають відшкодуванню
виконавцем  у  розмірі,  що  не  перевищує двох неоподатковуваних
мінімумів заробітної плати,  якщо договором не передбачений інший
розмір відповідальності виконавця.

     Стаття 964. Розірвання договору про надання послуг

     Договір про  надання  послуг  може  бути розірваний,  у тому
числі в односторонньому порядку,  на підставах,  передбачених цим
Кодексом, законом або погодженням сторін.

     Порядок і  наслідки  розірвання  договору про надання послуг
визначаються законом або погодженням сторін.

     Глава 62. Перевезення

     Стаття 965. Загальні положення про перевезення

     1. Перевезення вантажів,  пасажирів і багажу здійснюється за
договором перевезення.

     2. Загальні  умови  перевезення  визначаються  транспортними
статутами та кодексами, іншими законодавчими актами та правилами,
що видаються згідно з ними.

     Умови перевезення  вантажів,  пасажирів  і  багажу  окремими
видами транспорту,  а  також  відповідальність  сторін  щодо  цих
перевезень  визначаються  погодженням сторін,  якщо цим Кодексом,
транспортними статутами та кодексами, іншими законодавчими актами
та правилами, що видаються згідно з ними, не встановлено інше.

     Стаття 966. Договір перевезення вантажу

     1. За    договором    перевезення   вантажу   одна   сторона
(перевізник)  зобов'язується  доставити  довіреній   йому   іншою
стороною  (відправником)  вантаж  до пункту призначення та видати
його    правоуповноваженій    на    одержання    вантажу    особі
(одержувачеві),   а   відправник   зобов'язується   сплатити   за
перевезення вантажу встановлену плату.

     2. Договір  перевезення  вантажу  укладається  в   письмовій
формі.

     3. Укладення  договору  перевезення  вантажу підтверджується
складенням  транспортної  накладної   (коносамента   або   іншого
документа, передбаченого транспортними статутами та кодексами).

     Стаття 967. Договір перевезення пасажира та багажу

     1. За     договором    перевезення    пасажира    перевізник
зобов'язується перевезти пасажира до пункту призначення, а в разі
здавання  багажу - також доставити багаж до пункту призначення та
видати його особі,  що має право  на  одержання  багажу;  пасажир
зобов'язується  сплатити  встановлену  плату  за  проїзд,  а  при
здаванні багажу - й за провезення багажу.

     2. Договір  перевезення  пасажира  та  багажу  посвідчується
відповідно    квитком   і   багажною   квитанцією,   форми   яких
встановлюються у порядку,  передбаченому транспортними  статутами
та кодексами.

     Стаття 968. Права пасажира

     Пасажир має право:

     1) одержати місце згідно з придбаним квитком;

     2) провозити  із  собою безплатно одну дитину віком до шести
років, якщо вона не займає окремого місця;

     3) купувати на дітей віком від 6 до 12 років  дитячі  квитки
зі сплатою у пільговому порядку;

     4) перевозити  із собою безоплатно ручну кладь у межах норм,
встановлених транспортними статутами та кодексами;

     5) зробити не більше однієї зупинки в дорозі  з  подовженням
строку чинності проїзних документів не більше ніж на 10 діб,  а в
разі хвороби - на весь час хвороби;

     6) відмовитися від  поїздки,  повернути  квиток  і  одержати
назад  повну  або  часткову  вартість квитка - залежно від строку
здавання квитка згідно з правилами,  встановленими  транспортними
статутами та кодексами;

     7) мати   інші   права,  передбачені  цим  Кодексом,  іншими
законами,  транспортними статутами та кодексами і  правилами,  що
видаються згідно з ними.

     Стаття 969. Договір чартеру (фрахтування)

     За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник)
зобов'язується надати іншій стороні (фрахтувальникові)  за  плату
всю або частину вмісткості одного чи кількох транспортних засобів
на один або кілька  рейсів  для  перевезення  пасажирів,  багажу,
вантажу  та  пошти  або  з  іншою  метою,  якщо  це не суперечить
законові та іншим правовим актам.

     Порядок укладення договору чартеру  (фрахтування),  а  також
форма зазначеного договору встановлюються транспортними статутами
та кодексами.

     Стаття 970. Перевезення у прямому змішаному сполученні

     1. Перевезення   вантажів,   пасажирів   і    багажу    може
здійснюватися  кількома  видами транспорту за єдиним транспортним
документом (пряме змішане сполучення).

     2. Відносини   транспортних   організацій,   що   здійснюють
перевезення   у   прямому   змішаному   сполученні,  визначаються
погодженням між цими організаціями.

     Стаття 971. Довгострокові договори

     Перевізник і   власник   (володілець)   вантажу    в    разі
необхідності  здійснення  систематичних  перевезнь можуть укласти
довгострокові договори.

     За довгостроковим  договором  перевізник  зобов'язується   у
встановлені  строки  приймати,  а  власник (володілець) вантажу -
подавати  до  перевезення  вантажі  у  встановленому  обсязі.   У
довгостроковому договорі перевезень вантажів визначаються обсяги,
строки та інші  умови  надання  транспортних  засобів  і  подання
вантажів для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови
перевезень.

     Стаття 972. Перевезення транспортом загального користування

     1. Перевезення,  що  їх  здійснює  комерційна   організація,
визнається перевезенням транспортом загального користування, якщо
із  закону,  інших  правових  актів  або  ліцензії,  виданої  цій
організації,   випливає,  що  вона  має  здійснювати  перевезення
вантажів, пасажирів і багажу за зверненням будь-якої особи.

     2. Договір перевезення транспортом загального користування є
публічним договором (стаття 665 цього Кодексу).

     Стаття 973. Провізна плата

     1. За  перевезення  вантажів,  пасажирів і багажу стягується
провізна плата у розмірі,  що  визначається  погодженням  сторін,
якщо  інше не встановлено законом або іншими правовими актами.  У
випадках  коли  розмір  провізної  плати   не   визначений,   має
стягуватися розумна чи домірна плата.

     2. Плата   за  перевезення  вантажів,  пасажирів  і  багажу,
здійснюване  транспортом  загального  користування,  визначається
погодженням   сторін,   якщо   вона   не   встановлена  тарифами,
затвердженими у встановленому порядку.

     Пільгові умови  перевезення  вантажів,  пасажирів  і  багажу
транспортом   загального   користування   можуть  встановлюватися
транспортною  організацією  за  її  рахунок  або  ж  за   рахунок
відповідного бюджету у випадках,  передбачених законами та іншими
правовими актами.

     3. Робота    та    послуги,     виконувані     на     вимогу
вантажоволодільців  і  не  передбачені  тарифами,  оплачуються за
погодженням сторін.

     4. Перевізник  має  право  утримувати  передані   йому   для
перевезення вантажі на забезпечення належних йому провізної плати
та інших платежів із перевезення (стаття 615 цього Кодексу), якщо
інше  не  встановлено  законом,  іншими  правовими  актами або не
випливає із суті зобов'язання.

     Стаття 974.  Надання  транспортних  засобів  і  пред'явлення
вантажу до перевезення

     1. Перевізник   повинен   надати   транспортні   засоби  під
навантаження у строк, встановлений договором.

     Відправник вантажу  має  право   відмовитися   від   поданих
транспортних засобів, що не придатні для перевезення відповідного
вантажу.

     2. Відправник  повинен  пред'явити  у   встановлений   строк
вантаж,  який підлягає перевезенню,  в належній тарі та упаковці;
вантаж має бути також  замаркований  відповідно  до  встановлених
вимог.

     3. Перевізник  має  право відмовитися від прийняття вантажу,
що поданий у тарі або упаковці,  яка не  відповідає  встановленим
вимогам,  а  також  у разі відсутності або неналежного маркування
вантажу.

     Стаття 975. Вантаження та вивантаження вантажів

     1. Вантаження    (вивантаження)    вантажів     здійснюється
транспортною   організацією   або  відправником  (одержувачем)  у
порядку,  передбаченому   договором,   із   додержанням   правил,
встановлених транспортними статутами,  кодексами та правилами, що
видаються згідно з ними.

     2. Вантаження  (вивантаження)   вантажу,   що   здійснюється
відправником  (одержувачем)  вантажу,  має  провадитися у строки,
передбачені  договором,   якщо   такі   строки   не   встановлені
транспортними  статутами,  кодексами  та правилами,  що видаються
згідно з ними.

     Стаття 976. Строк доставки вантажу, пасажира та багажу

     1. Перевізник повинен доставити вантаж,  пасажира або  багаж
до  пункту призначення у строк,  встановлений погодженням сторін,
якщо  транспортними  статутами,  кодексами   та   правилами,   що
видаються   згідно   з  ними,  не  передбачено  інше,  а  в  разі
відсутності таких строків - у розумний строк.

     2. Вантаж,  не виданий вантажоодержувачеві  на  його  вимогу
протягом  тридцяти  днів після спливу строку його доставки,  якщо
більш  тривалий  строк  не   передбачений   погодженням   сторін,
транспортними статутами та кодексами, вважається втраченим.

     Проте вантажоодержувач, якщо інше не передбачено погодженням
сторін,  транспортними статутами та кодексами,  повинен  прийняти
вантаж,  що  прибув  після  спливу  зазначених  вище  строків,  і
повернути суму, виплачену йому перевізником за втрату вантажу.

     Стаття 977.   Відповідальність   за    зобов'язаннями,    що
випливають із перевезення

     1. У   разі   порушення   зобов'язань,   що   випливають  із
перевезення,   сторони   несуть   відповідальність,   встановлену
погодженням  сторін,  якщо  інше  не  передбачено  цим  Кодексом,
транспортними статутами та кодексами.

     2. Угоди   транспортних   організацій   з   пасажирами    та
вантажоволодільцями  про обмеження або усунення відповідальності,
передбачені  законом,  є  нечинними,  крім  тих  випадків,   якщо
транспортними   статутами  та  кодексами  передбачена  можливість
укладення таких угод при перевезенні вантажу.

     Стаття 978.  Відповідальність   перевізника   за   неподання
транспортних  засобів  і  відправника  за  невикористання поданих
транспортних засобів

     1. Перевізник  за   неподання   транспортних   засобів   для
перевезення  вантажу,  а  відправник за ненадання вантажу (стаття
974  цього  Кодексу)  або  невикористання  поданих   транспортних
засобів  з  інших  причин  несуть  відповідальність,  передбачену
погодженням  сторін,  якщо  інше  не  передбачено   транспортними
статутами або кодексами.

     2. Перевізник   і   відправник   вантажу   звільняються  від
відповідальності,  якщо  неподання   транспортних   засобів   або
невикористання  поданих  транспортних  засобів  сталися внаслідок
непереборної сили,  інших явищ стихійного характеру, воєнних дій,
припинення або обмеження перевезення вантажів у певних напрямках,
встановленої у випадках і порядку,  що передбачені  транспортними
статутами та кодексами.

     Стаття 979.   Відповідальність   перевізника   за   затримку
відправлення пасажира та порушення строку доставлення пасажира до
пункту призначення

     1. За  затримку  у  відправленні  транспортного  засобу,  що
перевозить   пасажира,   або   запізнення   у   прибутті   такого
транспортного  засобу  до  пункту  призначення перевізник сплачує
пасажирові штраф у  розмірі,  встановленому  погодженням  сторін,
транспортними   статутами   та  кодексами,  якщо  не  доведе,  що
зазначені порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення
несправних транспортних засобів, що загрожують життю або здоров'ю
пасажирів, та інших обставин, що не залежать від перевізника.

     2. У  разі  відмови  пасажира  від  перевезення  з   причини
затримки    відправлення    транспортного    засобу    перевізник
зобов'язаний повернути провізну плату.

     3. Якщо поїздка пасажира з  пункту  пересадки  не  відбулася
внаслідок  запізнення транспортного засобу,  який доставив його у
цей  пункт,  перевізник  зобов'язаний   відшкодувати   пасажирові
зазнані витрати.

     Стаття 980.  Відповідальність  перевізника за прострочення у
доставці вантажу

     У разі   прострочення   у   доставці   вантажу    перевізник
зобов'язаний   відшкодувати   іншій   стороні   збитки,   завдані
порушенням   строку   перевезення,   якщо   погодженням   сторін,
транспортними  статутами  та  кодексами не передбачені інші форми
відповідальності.

     Стаття 981. Відповідальність перевізника за втрату, нестачу,
псування та пошкодження вантажу і багажу

     1. Перевізник  несе  відповідальність  за збереження вантажу
або багажу з моменту прийняття його до перевезення та  до  видачі
вантажоодержувачеві  або  особі,  правоуповноваженій на одержання
вантажу або багажу,  якщо не доведе, що втрата, нестача, псування
або  пошкодження  вантажу  або багажу сталися внаслідок обставин,
яким перевізник не міг запобігти та усунення яких  від  нього  не
залежало.

     2. Перевізник  відповідає  за  втрату,  нестачу,  псування і
пошкодження  прийнятого  до  перевезення  вантажу  або  багажу  у
розмірі фактичної шкоди.

     Стаття 982.  Пред'явлення  претензій  і  вчинення позовів за
договірними перевезеннями

     1. До  вчинення  перевізникові   позову,   що   випливає   з
перевезення вантажу, є обов'язковим пред'явлення йому претензії у
порядку, передбаченому транспортними статутами та кодексами.

     2. Позов    до    перевізника     може     бути     вчинений
вантажовідправником  або  вантажоодержувачем  у  разі  повної або
часткової  відмови   перевізника   задовольнити   претензію   або
неодержання від перевізника відповіді у місячний строк.

     3. Позовна   давність   за   вимогами,   що   випливають  із
перевезення вантажу,  встановлюється в один  рік  з  моменту,  що
визначається згідно з транспортними статутами та кодексами.

     Стаття 983.   Позови   щодо   перевезення   в   закордонному
сполученні

     Позовна давність,  порядок  вчинення  позовів  щодо  спорів,
пов'язаних    з    перевезеннями   у   закордонному   сполученні,
встановлюються міжнародними договорами,  транспортними  статутами
та кодексами.

     Стаття 984. Страхування вантажів, пасажирів і багажу

     Страхування вантажів,   пасажирів   і  багажу  вчиняється  у
порядку,   передбаченому   цим   Кодексом   та   іншими    актами
законодавства.

     Стаття 985.   Відповідальність   перевізника  за  заподіяння
смерті або ушкодження здоров'я пасажира

     Відповідальність перевізника за  шкоду,  завдану  життю  або
здоров'ю  пасажира,  визначається  за правилами,  встановленими у
главі 80 цього Кодексу, якщо законом або договором перевезення не
передбачена підвищена відповідальність перевізника.

     Глава 63. Транспортна експедиція

     Стаття 986. Договір транспортної експедиції

     1. За   договором   транспортної   експедиції  одна  сторона
(експедитор) зобов'язується за  винагороду  і  за  рахунок  іншої
сторони    (клієнтавантажовідправника    або   вантажоодержувача)
виконати або організувати виконання визначених договором  послуг,
пов'язаних з доставкою вантажів.

     Договором можуть  бути  передбачені зобов'язання експедитора
організувати  перевезення  вантажу  транспортом  і  по  маршруту,
вибраному  експедитором  або  клієнтом,  зобов'язання експедитора
укласти від його імені договір перевезення  вантажу,  забезпечити
відправку   і  одержання  вантажу,  а  також  інші  зобов'язання,
пов'язані з перевезенням.

     Як додаткові послуги договором транспортної експедиції  може
бути передбачене здійснення таких необхідних для доставки вантажу
операцій,  як  перевірка  кількості  та   стану   вантажу,   його
вантаження   та  вивантаження,  сплата  мита,  зборів  і  витрат,
покладених на клієнта,  зберігання вантажу до  його  одержання  у
пункті призначення,  одержання необхідних для експорту та імпорту
документів,  виконання митних формальностей,  а  також  виконання
інших операцій і послуг, передбачених договором.

     2. Правила цієї глави поширюються і на випадки,  коли згідно
з договором обов'язки експедитора виконуються перевізником.

     3. Умови   виконання   договору   транспортної    експедиції
визначаються   погодженням   сторін,  якщо  інше  на  встановлено
законом, іншими правовими актами.

     Стаття 987. Форма договору

     1. Договір транспортної експедиції укладається  в  письмовій
формі.

     2. Відправник    (одержувач)    вантажу    повинен    видати
експедиторові довіреність,  якщо вона є необхідною для  виконання
його обов'язків.

     Стаття 988. Винагорода за договором експедиції

     За договором    експедиції    клієнт    повинен    виплатити
експедиторові  винагороду  в  розмірі,  визначеному   погодженням
сторін,  якщо  інше  не  встановлено законом або іншими правовими
актами.  У випадках коли розмір винагороди не визначений,  клієнт
повинен виплатити експедиторові домірну плату.

     Стаття 989. Виконання договору експедиції

     1. Експедитор повинен надати послугу особисто.

     2. У випадках, передбачених договором експедиції, експедитор
має право залучити до  виконання  своїх  обов'язків  інших  осіб,
залишаючись відповідальним перед клієнтом за виконання договору.

     Стаття 990.  Документи  та  інша  інформація,  що  надається
експедиторові

     1. Клієнт повинен надати  експедиторові  документи  та  іншу
інформацію  про  властивості вантажу,  умови його перевезення,  а
також   інформацію,   необхідну   для   виконання    експедитором
обов'язків, передбачених договором.

     2. Експедитор   повинен   повідомити  клієнта  про  виявлені
недоліки одержаної інформації,  а в разі її неповноти запросити у
клієнта необхідну додаткову інформацію.

     3. Ненадання   клієнтом   необхідної  інформації  дає  право
експедиторові на відкладення виконання відповідних обов'язків  до
її надання.

     4. Клієнт   несе   відповідальність   за   збитки,   завдані
експедиторові у зв'язку  з  порушенням  обов'язків  щодо  надання
інформації, зазначеної у п. 1 цієї статті.

     Стаття 991.   Відповідальність   експедитора   за  договором
транспортної експедиції

     1. За   порушення   обов'язків   за   договором   експедиції
експедитор  несе відповідальність перед клієнтом на підставах і в
розмірах,  що визначаються згідно  з  правилами  глави  49  цього
Кодексу.

     2. Відповідальність  за  невиконання  та неналежне виконання
обов'язків,  що становлять зміст додаткових послуг,  надання яких
взяв   на   себе   експедитор,  визначається  законодавством  про
відповідний договір.

     Стаття 992. Відмова від договору експедиції

     Клієнт або експедитор має право  відмовитися  від  виконання
договору  експедиції,  попередивши про це іншу сторону в розумний
строк.  При цьому сторона,  що заявила відмову, відшкодовує іншій
стороні збитки, спричинені припиненням договору.

     Глава 64. Зберігання

     §1. Загальні положення про зберігання

     Стаття 993. Договір зберігання

     1. За   договором   зберігання   одна   сторона   (зберігач)
зобов'язується  зберігати  річ,  що   належить   другій   стороні
(поклажедавцеві).

     2. У  договорі  зберігання  може бути передбачений обов'язок
зберігача зберігати річ, яка буде йому передана у майбутньому.

     3. Якщо    зберігання    речей    здійснюється     суб'єктом
підприємницької    діяльності    на   складах   (камерах,   інших
приміщеннях) загального користування,  такий договір є  публічним
(Стаття 665 цього Кодексу)".

     Стаття 994. Форма договору зберігання

     1. Договір зберігання має бути укладений в письмовій формі у
випадках,  передбачених  у  статті  199  цього  Кодексу.  Договір
зберігання,  що  передбачає  обов'язок  зберігача  взяти  річ  на
зберігання, може бути укладений у письмовій формі - незалежно від
складу  учасників цього договору і вартості речі,  що передається
на зберігання.

     Письмова форма договору вважається додержаною,  якщо  взяття
речі на зберігання посвідчене видачею поклажедавцеві зберігальної
розписки, квитанції або іншого документа, підписаного зберігачем.

     2. Передання  на  зберігання  речі   при   пожежі,   повені,
раптовому  захворюванні  та  при інших надзвичайних обставин може
доводитися свідченням свідків незалежно від  вартості  зданої  на
зберігання речі.

     3. Договір  зберігання  може  бути  укладений  шляхом видачі
зберігачем поклажодавцеві  номерного  жeтона,  іншого  знака,  що
посвідчує  прийняття  речі на зберігання,  - якщо це допускається
законом,  іншим правовим актом чи якщо це звично для  цього  виду
зберігання.

     Стаття 995. Строк зберігання

     1. Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом обумовленого
договором строку.

     2. Якщо строк зберігання договором не передбачений і не може
бути визначений виходячи з умов,  зберігач зобов'язаний зберігати
річ до зажадання її поклажодавцем.

     3. Якщо строк зберігання визначений моментом зажадання  речі
поклажодавцем,  зберігач  має  право зі спливом звичайного за цих
обставин строку зберігання речі вимагати від поклажодавця забрати
річ,   надавши   йому   для  цього  розумний  строк.  Невиконання
поклажодавцем  цього  обов'язку  породжує  наслідки,  передбачені
статтею 1005 цього Кодексу.

     Стаття 996.  Наслідки  порушення  обов'язку  щодо  передання
(прийняття) речі на зберігання у встановлений строк

     1. Зберігач,  який зобов'язався взяти річ  на  зберігання  у
передбачений  договором  строк,  не  має права вимагати передання
йому цієї речі на зберігання.

     2. Поклажодавець,  який  не  передав  річ  на  зберігання  у
визначений  договором  строк  (п.  2  статті  993 цього Кодексу),
відповідає перед зберігачем за збитки,  завдані у зв'язку з  тим,
що  зберігання  не відбулося,  - якщо інше не передбачено законом
або договором зберігання.  Поклажодавець  звільняється  від  цієї
відповідальності,  якщо  в розумний строк він заявить зберігачеві
про відмову від його послуг.

     3. Якщо інше не передбачено договором, зберігач звільняється
від  обов'язку  взяти  річ  на  зберігання  у  випадках,  коли  в
обумовлений договором строк річ не може  бути  передана  йому  на
зберігання.

     Стаття 997. Обов'язок взяти річ на зберігання

     Особа, що  здійснює  на  засадах  підприємницької діяльності
зберігання речей на складах (у камерах,  приміщеннях)  загального
користування,  не  має  права  відмовитися від укладення договору
зберігання за наявності у  неї  такої  можливості.  Договори,  що
підлягають  укладенню  в  таких  випадках,  визнаються публічними
договорами (стаття 665 цього Кодексу).

     Стаття 998. Зберігання знеособлених речей

     У випадках,  передбачених  договором,  зберігач  має   право
змішати  речі  одного  і  того  ж  роду  та якості,  які здані на
зберігання кількома особами.

     Стаття 999. Виконання договору зберігання

     1. Якщо договором не передбачено інше, зберігач зобов'язаний
виконувати його особисто.

     2. Зберігач  має  право  передати  річ  на зберігання третій
особі у разі,  якщо він через обставини вимушений  зробити  це  в
інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду.

     3. Про  передання  речі  на зберігання третій особі зберігач
зобов'язаний своєчасно сповістити поклажодавця.

     4. При переданні  речі  на  зберігання  третій  особі  умови
договору  зберігають  чинність і первісний зберігач відповідає за
дії третьої особи, якій він передав річ на зберігання, як за свої
власні дії.

     Стаття 1000.    Обов'язок    зберігача   щодо   забезпечення
схоронності речі

     1. Зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів,  передбачених
договором,  законом,  іншими  правовими актами,  для забезпечення
схоронності речі, переданої йому на зберігання.

     2. Якщо   зберігання   здійснюється   безоплатно,   зберігач
зобов'язаний піклуватися про взяту на зберігання річ, як про свою
власну.

     Стаття 1001. Користування річчю, переданою на зберігання

     Зберігач не має права без згоди  поклажодавця  користуватися
переданою  йому  на  зберігання  річчю,  а  також надавати третім
особам можливість користування нею.

     Стаття 1002. Зміна умов зберігання

     1. Зберігач зобов'язаний негайно сповістити поклажодавця про
необхідність   зміни   умов   зберігання  речі,  які  передбачені
договором, і дочекатися його відповіді.

     2. У разі небезпеки,  нестачі чи пошкодження  речі  зберігач
зобов'язаний змінити спосіб, місце та інші умови зберігання речі,
не чекаючи відповіді поклажодавця.

     3. У разі якщо річ,  що є на зберіганні,  пошкоджена  або  ж
виникла  реальна  загроза  її  пошкодження,  як  виникли  й  інші
зобов'язання,  що не дають змоги забезпечити  її  схоронність,  а
вжиття заходів з боку поклажодавця очікувати неможливо,  зберігач
має  право  реалізувати  річ  чи  її  частину  самостійно.   Якщо
зазначені   обставини  виникли  з  причин,  за  які  зберігач  не
відповідає,  він  має   право   за   рахунок   купівельної   ціни
відшкодувати свої витрати з продажу речей.

     Стаття 1003. Плата за зберігання

     1. Плата  за  зберігання,  строки  її  внесення визначаються
договором.

     2. Якщо  зберігання  припиняється  до  спливу   обумовленого
строку  через обставини,  за які зберігач не відповідає,  він має
право на домірну частину винагороди.

     3. Якщо поклажедавець після закінчення  строку  договору  не
взяв  річ  назад,  він  зобов'язаний  внести плату за весь час її
зберігання.

     4. Статутом  юридичної  особи  або   договором   може   бути
передбачено безоплатне зберігання речі.

     Стаття 1004. Відшкодування витрат із зберігання

     1. Якщо  інше  не  визначено  договором зберігання,  витрати
зберігача  із  зберігання  речі  включаються  до  винагороди   за
зберігання.

     2. Надзвичайні витрати, тобто витрати із зберігання речі, що
їх  сторони  не  могли   передбачити   при   укладенні   договору
зберігання,   відшкодовуються   поза  винагородою,  яка  належить
зберігачеві, якщо інше не передбачено договором.

     3. При безоплатному  зберіганні  поклажодавець  зобов'язаний
відшкодувати  зберігачеві  здійснені  ним  витрати  із зберігання
речі, якщо законом або договором не передбачено інше.

     Стаття 1006.  Обов'язок  поклажедавця  забрати   річ   після
закінчення строку зберігання.

     1. Поклажедавець  зобов'язаний забрати річ у зберігача після
закінчення строку зберігання.

     2. Зберігач зобов'язаний  письмово  попередити  поклажедавця
про  закінчення  строку  зберігання і запропонувати йому розумний
строк для взяття речі.

     3. Якщо поклажедавець у запропонований зберігачем  строк  не
забрав речі,  зберігач має право продати її за ціною, що склалася
на день продажу.

     Сума одержана від продажу речі, передається поклажедавцеві з
відрахуванням сум, належних зберігачеві, у тому числі його витрат
щодо продажу речі.

     Стаття 1005. Обов'язок зберігача повернути річ

     1. Зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві або особі,
зазначеній  ним  як  одержувач,  ту  річ,  що  була  передана  на
зберігання,  а якщо  договором  було  передбачено  зберігання  із
знеособленням речей, - тотожна або обумовлена сторонами кількість
речей того самого роду та якості.

     2. Річ має бути повернена  зберігачеві  у  такому  стані,  в
якому   вона  була  прийнята  на  зберігання,  з  урахуванням  її
природного  погіршення,  природного  убутку   або   іншої   зміни
внаслідок її природних властивостей.

     Зберігач зобов'язаний передати плоди та доходи,  одержані за
час зберігання речі.

     4. Тотожність речі,  що прийнята на зберігання  і  речі,  що
повернута   поклажедавцеві   може   підтверджуватись   свідченням
свідків.

     Стаття 1007.  Відповідальність зберігача за втрату,  нестачу
чи пошкодження речі

     1. За  втрату,  нестачу  чи  пошкодження речі,  прийнятої на
зберігання,  зберігач   несе   відповідальність   на   підставах,
передбачених главою 49 цього Кодексу.

     2. Зберігач,   що   здійснює  зберігання  речей  на  засадах
підприємницької   діяльності   (професійний    зберігач),    несе
відповідальність за втрату, нестачу чи пошкодження речей, якщо не
доведе,  що втрата,  нестача чи пошкодження  відбулися  внаслідок
непереборної   сили,  або  ж  через  властивості  речі,  про  які
зберігач,  приймаючи її на збереження,  не знав і не повинен  був
знати,   або  ж  у  результаті  умислу  чи  грубої  необережності
поклажодавця.

     3. За втрату, нестачу чи пошкодження прийнятих на зберігання
речей після того,  як настав обов'язок поклажодавця взяти ці речі
назад  (п.  1  статті  1005   цього   Кодексу),   зберігач   несе
відповідальність  лише  за наявності з його боку умислу чи грубої
необережності.

     Стаття 1008. Розмір відповідальності зберігача

     1. Збитки,  завдані  поклажедавцеві  втратою,  нестачею   чи
пошкодженням   речей,  відшкодовуються  зберігачем  на  загальних
підставах.

     2. У   разі   безоплатного   зберігання   збитки,    завдані
поклажодавцеві    втратою,   нестачею   чи   пошкодженням   речі,
відшкодовуються:

     1) за втрату та нестачу речей - у розмірі вартості втрачених
або таких, що їх не вистачає, речей;

     2) за  пошкодження речей - у розмірі суми,  на яку знизилася
їхня вартість.

     3. У випадках коли внаслідок пошкодження,  за  яке  зберігач
несе відповідальність,  якість речі змінилася настільки,  що вона
не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець
має   право   відмовитися   від  неї  і  зажадати  від  зберігача
відшкодування вартості цієї речі,  а також  інших  збитків,  якщо
інше не передбачено законом або договором.

     Стаття 1009. Відшкодування збитків, завданих зберігачеві

     Поклажодавець зобов'язаний  відшкодувати зберігачеві збитки,
завдані  властивостями  речі,  яку  здано  на  зберігання,   якщо
зберігач, приймаючи річ на зберігання, не знав і не міг знати про
ці властивості.

     Стаття 1010.  Припинення зобов'язання зберігання  на  вимогу
поклажодавця

     Зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути
річ,  що  прийнята  на  зберігання,  навіть   якщо   передбачений
договором  строк  її  зберігання ще не закінчився.  Однак у цьому
разі поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві  збитки,
спричинені  достроковим  припиненням  зобов'язання,  якщо інше не
передбачено договором.

     Стаття 1011. Зберігання за законом

     Правила цієї глави застосовуються до зобов'язань зберігання,
що  виникають  за  законом,  якщо  законом  не  встановлені  інші
правила.

     Стаття 1012.  Застосування загальних положень про зберігання
до окремих його видів

     Правила, що    містяться   у   параграфі   1   цієї   глави,
застосовуються до окремих видів зберігання,  якщо  правилами  про
окремі види зберігання не встановлено інше.

     §2. Зберігання в товарному складі

     Стаття 1013. Поняття товарного складу

     1. Товарним  складом  визнається  організація,  що  здійснює
зберігання товарів та надає пов'язані зі зберіганням  послуги  на
засадах підприємницької діяльності.

     2. Товарний склад визнається складом загального користування
у випадках,  коли із закону,  інших правових актів  або  виданого
підприємницькій організації дозволу (ліцензії) випливає,  що вона
зобов'язана  приймати  на  зберігання   товари   від   будь-якого
товароволодільця.

     Стаття 1014. Договір складського зберігання

     1. За   договором   складського  зберігання  товарний  склад
(зберігач) зобов'язується  за  винагороду  зберігати  товари,  що
передані  йому товароволодільцем (поклажодавцем),  і повернути ці
товари в схоронності.

     2. Договір   складського   зберігання,   укладений   складом
загального  користування,  визнається публічним договором (стаття
665 цього Кодексу).

     3. Договір складського зберігання  укладається  у  письмовій
формі.  Письмова форма договору складського зберігання вважається
такою,  що додержана,  якщо його укладення та прийняття товару на
склад посвідчені складськими документами.

     Стаття 1015.    Зберігання    замінних    речей   з   правом
розпоряджання ними

     Якщо із закону або договору випливає,  що товарний склад має
право   розпоряджатися   речами,   зданими   на   зберігання   зі
знеособленням   (очевидне   зберігання),   до   відносин   сторін
застосовуються правила про позику,  проте час та місце повернення
товарів визначаються правилами про зберігання.

     Стаття 1016. Огляд товару сторонами договору

     1. Товарний склад зобов'язаний  здійснити  за  свій  рахунок
огляд  товарів  при  прийнятті їх на зберігання для визначення їх
кількості та зовнішнього стану.

     2. Товарний  склад  зобов'язаний  надати  товароволодільцеві
можливість   огляду  товарів  або  їх  зразків  (якщо  зберігання
здійснюється зі знеособленням),  взяття проб та  вжиття  заходів,
необхідних для забезпечення схоронності товарів.

     3. Кожна  із сторін договору при поверненні товару має право
вимагати його огляду та перевірки якості.  Витрати,  пов'язані  з
оглядом речей, несе сторона, що зажадала їх огляду та перевірки.

     Якщо при  поверненні товару він не був спільно оглянутий або
перевірений сторонами,  заява про нестачу або пошкодження  товару
внаслідок   його   неналежного   зберігання   має  бути  зроблена
товароволодільцем у письмовій формі при одержанні товару,  а щодо
нестачі та пошкодження, які не могли бути виявлені при звичайному
способі прийняття  товару,  -  протягом  трьох  днів  після  його
одержання.  Якщо  немає  заяви товароволодільця,  вважається,  що
товар повернений складом відповідно до  умов  договору,  оскільки
товароволоділець не доведе інше.

     Стаття 1017. Зміна умов зберігання та стан товарів

     1. У   разі   якщо   для  забезпечення  схоронності  товарів
необхідною є термінова  зміна  умов  зберігання,  товарний  склад
зобов'язаний    самостійно    вжити   термінових   заходів,   які
вимагаються, та сповістити про них товароволодільця.

     2. У разі виявлення  пошкоджень  товару  склад  зобов'язаний
негайно   скласти  акт  і  того  самого  дня  сповістити  про  це
товароволодільця.

     Стаття 1018. Складські документи

     1. Товарний склад на підтвердження прийняття  товарів  видає
один із таких документів:

     - складську квитанцію;

     - просте складське свідоцтво;

     - подвійне складське свідоцтво.

     2. Просте складське свідоцтво, подвійне складське свідоцтво,
у тому числі й кожна з двох його частин, є цінними паперами.

     3. Товар,  прийнятий на зберігання за простим або  подвійним
складським  свідоцтвом,  може  бути  предметом  застави  протягом
строку зберігання товару шляхом застави відповідного свідоцтва.

     Стаття 1019. Подвійне складське свідоцтво

     1. Подвійне складське свідоцтво складається з двох частин  -
складського  свідоцтва  та  заставного  свідоцтва (варанта),  які
можуть бути відокремлені одне від одного.

     2. У кожній з двох частин подвійного  складського  свідоцтва
мають бути однаково зазначені:

     1) найменування  та  місце знаходження товарного складу,  що
прийняв товар на зберігання;

     2) поточний номер складського свідоцтва за реєстром складу;

     3) найменування юридичної особи або ж ім'я  фізичної  особи,
від якої прийнято товар на зберігання,  а також місце знаходження
(місце проживання) товароволодільця;

     4) найменування та кількість прийнятого на зберігання товару
-  число  одиниць  і  (або)  товарних  місць та (або) міра (вага,
об'єм) товару;

     5) строк,  на який прийнято товар на зберігання,  якщо такий
строк  встановлюється,  або  ж  вказівка,  що  товар  прийнято на
зберігання до запитання;

     6) розмір винагороди за зберігання або ж тарифи, на підставі
яких вона обчислюється, та порядок оплати зберігання;

     7) дата видачі складського свідоцтва;

     8) підпис  правоуповноваженої  особи  та  печатка  товарного
складу.

     3. Документ,  що не відповідає вимогам  цієї  статті,  не  є
подвійним складським свідоцтвом.

     Стаття 1020.  Права  утримувачів  складського  та заставного
свідоцтва

     1. Утримувач складського та заставного свідоцтва  має  право
розпоряджатися товаром, що зберігається на складі.

     2. Утримувач,  який має лише складське свідоцтво,  має право
розпоряджатися товаром,  але цей товар не  може  бути  взятий  зі
складу до погашення кредиту, виданого за заставним свідоцтвом.

     3. Утримувач,  який  має лише заставне свідоцтво,  має право
застави на товар на суму відповідно до суми кредиту та  процентів
за  користування  ним.  У  разі  застави товару,  відмітка про це
робиться на складському свідоцтві.

     Стаття 1021. Передання складського та заставного свідоцтва

     Складське та заставне свідоцтво  можуть  передаватися  разом
або окремо за передавальними написами.

     Стаття 1022. Просте складське свідоцтво

     1. Просте складське свідоцтво видається на пред'явника.

     2. Просте   складське   свідоцтво   має  містити  відомості,
передбачені підпунктами 1, 2, 4-8 п. 2 статті 1019 цього Кодексу,
а також вказівку на те, що воно видане на пред'явника.

     3. Документ,  що  не  відповідає  вимогам цієї статті,  не є
простим складським свідоцтвом.

     Стаття 1023.   Видача   товару   за   подвійним   складським
свідоцтвом

     1. Товарний  склад  видає  товар утримувачеві складського та
заставного свідоцтва (подвійного складського свідоцтва) не інакше
як в обмін на обидва свідоцтва разом.

     2. Утримувачеві   складського   свідоцтва,   який   не   має
заставного свідоцтва, але вніс суму боргу за ним, товар видається
складом  не  інакше як в обмін на складське свідоцтво та за умови
надання разом із ним квитанції про сплату  всієї  суми  боргу  за
заставним свідоцтвом.

     3. Товарний  склад,  що видав товар утримувачеві складського
свідоцтва, який не має заставного свідоцтва та не вніс суми боргу
за   ним,  несе  відповідальність  перед  утримувачем  заставного
свідоцтва за платіж усієї забезпеченої за ним суми.

     4. Утримувач складського та заставного свідоцтва  має  право
вимагати  видачі товару частинами.  При цьому в обмін на первісні
свідоцтва йому видаються нові свідоцтва на товари,  що залишилися
на складі.

     §3. Спеціальні види зберігання

     Стаття 1024. Зберігання речей у ломбарді

     1. Договір  зберігання  речей,  що  прийняті  ломбардом  від
фізичної особи,  оформляється  шляхом  видачі  ломбардом  іменної
схоронної квитанції.

     2. Річ,  що здається до ломбарду,  оцінюється за погодженням
сторін.

     3. Ломбард зобов'язаний страхувати на  користь  поклажодавця
за  свій  рахунок  прийняті  на  зберігання речі у повній сумі їх
оцінки.

     Стаття 1025.  Продаж  речей,  не  взятих  поклажедавцем   із
ломбарда

     1. Річ,  що не зажадана поклажодавцем із ломбарду зі спливом
трьох місяців від дня закінчення строку договору зберігання, може
бути продана ломбардом у порядку, встановленому законом.

     2. Із   виторгу   від  продажу  речі  погашається  плата  за
зберігання та інші  платежі,  які  належить  зробити  ломбардові.
Залишок суми повертається ломбардом поклажодавцеві.

     Стаття 1026. Зберігання цінностей у банку

     1. Банк   може   прийняти   на   зберігання   цінні  папери,
дорогоцінні метали та каміння, інші коштовності та інші цінності,
у тому числі документи.

     2. Договір зберігання цінностей у банку оформляється видачею
банком   поклажодавцеві   іменного    зберігального    документа,
пред'явлення   якого   є   підставою  для  видачі  цінностей,  що
зберігаються, поклажодавцеві.

     3. У  випадках,  передбачених  договором  зберігання  цінних
паперів,  банк,  окрім  забезпечення їх збереження,  може вчиняти
щодо цих паперів юридично значущі дії.

     4. Договором  зберігання  цінностей  у   банку   може   бути
передбачено  надання  поклажодавцеві індивідуального банківського
сейфа (частини сейфа,  окремого приміщення  для  зберігання),  що
охороняється,  а  також  право  поклажодавця  працювати у банку з
цінностями, що зберігаються в індивідуальному банківському сейфі.
При цьому банк зобов'язаний видати поклажодавцеві ключ від сейфа,
картку,  що ідентифікує поклажодавця, інший знак або документ, що
посвідчує  право  пред'явника  на  доступ до сейфа та одержання з
нього цінностей.

     5. За договором зберігання цінностей у банку з використанням
поклажодавцем індивідуального банківського сейфа банк приймає від
клієнта  цінності,  які  мають  зберігатися  у  сейфі,   здійснює
контроль за їх поміщенням у сейф та вилученням із сейфа клієнтом.

     6. До договору про надання банківського сейфа в користування
особі без відповідальності банку за  вміст  сейфа  застосовуються
правила цього Кодексу про майновий найм (оренду).

     Стаття 1027.  Зберігання  речей у камерах схову транспортних
організацій

     1. Камери схову загального користування,  що  перебувають  у
віданні транспортних організацій, зобов'язані брати на зберігання
речі пасажирів та  інших  осіб  незалежно  від  наявності  у  них
проїзних  документів.  Договір  зберігання  речей у камерах схову
транспортних організацій є публічним договором (стаття 665  цього
Кодексу).

     2. На  підтвердження  прийняття речі на зберігання до камери
схову  (крім   автоматичних   камер)   поклажодавцеві   видається
квитанція або номерний жетон.

     3. Збитки,  зазнані поклажодавцем внаслідок втрати,  нестачі
або пошкодження речей,  зданих до камери  схову,  відшкодовуються
поклажодавцеві   протягом   доби,  якщо  при  здаванні  речей  на
зберігання була здійснена їх оцінка або  ж  якщо  сторони  дійшли
згоди щодо суми збитків, що підлягають відшкодуванню.

     4. Строк,  протягом якого камера схову зобов'язана зберігати
речі,  визначається  правилами,  що   видаються   відповідно   до
транспортних  статутів  або  кодексів,  або ж погодженням сторін.
Речі, не затребувані у зазначені строки, камера схову зобов'язана
зберігати   протягом  трьох  місяців.  Зі  спливом  цього  строку
незажадані речі можуть  бути  продані  у  порядку,  передбаченому
законом.

     5. У  разі втрати квитанції або жетона річ,  здана до камери
схову,  видається поклажодавцеві із наданням  доказів  належності
йому цієї речі.

     Стаття 1028. Зберігання речей у гардеробах організації

     1. Зберігання   у   гардеробах   організації  передбачається
безоплатним,  якщо винагорода за зберігання не застережена або  в
інший  очевидний  спосіб  не  обумовлена  при  здаванні  речей на
зберігання.

     Зберігач речі,  зданої до  гардеробу,  незалежно  від  того,
здійснюється зберігання оплатно чи безоплатно, зобов'язаний вжити
для забезпечення схоронності речі усіх необхідних заходів.

     2. Правила цієї статті застосовуються  також  до  зберігання
верхнього  одягу,  головних  уборів  та інших подібних речей,  що
залишаються без здавання їх на зберігання громадянами  у  місцях,
відведених для цих цілей в організаціях та засобах транспорту.

     Стаття 1029. Зберігання речей у готелях

     1. Готель  як  зберігач несе відповідальність за схоронність
майна,  внесеного до готелю особою,  яка проживає у ньому. Такою,
що внесена до готелю, вважається річ, ввірена працівникам готелю,
або ж річ, яка поміщена у призначеному для цього місці.

     2. Готель несе  відповідальність  за  втрату  грошей,  інших
валютних  цінностей,  цінних паперів та інших коштовностей особи,
що проживає у готелі,  тільки за умови,  якщо вони були  прийняті
готелем на зберігання.

     3. Особа,  що проживає у готелі, яка виявила втрату, нестачу
або пошкодження своїх речей,  зобов'язана негайно заявити про  це
готелю. В іншому випадку готель звільняється від відповідальності
за незбереження речей.

     4. Правила  цієї   статті   відповідно   застосовуються   до
зберігання   речей   громадян  у  мотелях,  будинках  відпочинку,
пансіонатах,  санаторіях та  інших  організаціях,  в  яких  особа
тимчасово проживає.

     Стаття 1030.   Зберігання   речей,   що  є  предметом  спору
(секвестр)

     1. За договором про секвестр двоє або більше осіб, між якими
виник спір про право на річ,  передають цю річ третій особі,  яка
бере на себе обов'язок після розв'язання спору повернути річ  тій
особі,  якій  вона  буде  присуджена  за  рішенням  суду або ж за
погодженням усіх осіб, що спорять (договірний секвестр).

     2. Річ,  яка  є  предметом  спору,  може  бути  передана  на
зберігання   в   порядку  секвестру  за  рішенням  суду  (судовий
секвестр).

     Зберігачем за  судовим  секвестром  може  бути   як   особа,
призначена  судом,  так  і  особа,  визначена  за взаємною згодою
сторін,  що спорять. В обох випадках вимагається згода зберігача,
якщо законом не встановлено інше.

     3. На зберігання в порядку секвестру можуть бути передані як
рухомі, так і нерухомі речі.

     4. Зберігач,  що  здійснює   зберігання   речі   в   порядку
секвестру, має право на винагороду за рахунок сторін, що спорять,
якщо договором або рішенням суду,  яким встановлюється  секвестр,
не передбачено інше.

     Глава 65. Страхування

     Стаття 1031. Поняття страхування

     Страхування - це забезпечення майнових інтересів фізичних та
юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових  випадків)
за  рахунок  грошових  фондів,  що  формуються шляхом сплати ними
страхових платежів (страхових премій, страхових внесків).

     Стаття 1031-1. Підстави виникнення страхування

     1. Страхування   здійснюється   на   основі   договору   між
страховиком і страхувальником (добровільне страхування).

     2. У  випадках,  передбачених  законом  або іншими правовими
актами,   проводиться   страхування   без   укладення    договору
(обов'язкове   страхування).   До  зобов'язань  із  обов'язкового
страхування застосовуються правила цього Кодексу,  якщо  інше  не
передбачено законом або іншими правовими актами.

     Стаття 1031-2. Договір страхування

     За договором    страхування    одна    сторона   (страховик)
зобов'язується при настанні страхового випадку виплатити страхову
суму або страхове відшкодування другій стороні (страхувальникові)
або іншій особі,  уповноваженій на її одержання,  а страхувальник
зобов'язаний сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови
договору.

     Стаття 1032. Страховики

     1. Страховиками визнаються юридичні  особи,  які  спеціально
створені  для  здійснення  страхової діяльності та які одержали у
встановленому порядку ліцензію на цей вид  діяльності.  Предметом
безпосередньої  діяльності страховика може бути лише страхування,
перестрахування та пов'язана з ним  страхова  діяльність.  Іншими
видами  страхової  діяльності  страховик  може  займатися  лише у
випадках, передбачених законом або іншими правовими актами.

     2. Страховики можуть утворювати спілки,  асоціації  та  інші
об'єднання   на  правах  юридичних  осіб  для  координації  своєї
діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних
програм.

     3. Громадяни  та  юридичні  особи з метою страхового захисту
своїх майнових інтересів можуть створювати  товариства  взаємного
страхування.

     Стаття 1033.    Страхувальники,    застраховані    особи   і
вигодонабувачі

     1. Страхувальниками  є  фізичні  та  юридичні   особи,   які
страхують свій майновий інтерес і вносять страхові платежі.

     2. Застрахованою особою за особистим страхуванням визнається
фізична особа,  в житті якої  може  статися  подія,  що  породжує
обов'язок  страховика виплатити їй або - в разі її смерті - іншій
особі страхову  суму.  Застрахованою  особою  може  бути  як  сам
страхувальник, так і інша фізична особа."

     3. Страхувальники   мають   право  при  укладенні  договорів
страхування призначати громадян чи юридичних осіб  для  одержання
страхових  сум або страхового відшкодування (вигодонабувачів),  а
також замінювати їх до настання страхового випадку.

     Стаття 1034. Об'єкти страхування

     Об'єктами страхування можуть бути майнові інтереси,  які  не
суперечать законодавству і пов'язані:

     1) з   життям,   здоров'ям,   працездатністю   та  пенсійним
забезпеченням страхувальника або  застрахованої  особи  (особисте
страхування);

     2) з   володінням,  користуванням  і  розпоряджанням  майном
(майнове страхування);

     3) з відшкодуванням страхувальником завданої ним шкоди особі
або майну фізичної особи, а також шкоди, завданої юридичній особі
(страхування відповідальності).

     Стаття 1035. Види страхування

     Відповідно до установчих документів  та  одержаної  ліцензії
страховики можуть здійснювати такі види страхування:

     1) особисте:

     а) страхування життя;

     б) страхування від нещасних випадків;

     в) медичне страхування;

     2) майнове:

     а) страхування  засобів  наземного,  повітряного  і  водного
транспорту;

     б) страхування вантажів;

     в) страхування інших видів майна;

     г) страхування фінансових ризиків;

     3) відповідальності:

     а) страхування    цивільної    відповідальності    власників
транспортних засобів;

     б) страхування інших видів відповідальності;

     4) перестрахування;

     5) інші види особистого і майнового страхування.

     Стаття 1036. Страховий ризик і страховий випадок

     1. Страховий ризик - це ймовірність настання певної події, у
зв'язку з якою проводиться страхування.

     2. Страховий випадок - це передбачена договором або  законом
чи  іншими  правовими  актами  подія,  з  настанням  якої виникає
обов'язок  страховика  здійснити  виплату  страхової   суми   або
страхового   відшкодування  страхувальникові,  застрахованій  або
іншій третій особі (вигодонабувачеві).

     Стаття 1037.  Страхова  сума,  страхова  оцінка  і  страхове
відшкодування

     1. Страхова  сума  -  це сума грошових коштів,  у межах якої
страховик відповідно до умов  страхування  зобов'язаний  провести
виплату при настанні страхового випадку.

     2. Виплати    страхових   сум   за   договорами   особистого
страхування здійснюються  незалежно  від  сум,  які  виплачуються
одержувачеві  за  державним  соціальним страхуванням,  соціальним
забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування
збитків.

     3. Страхова  оцінка  -  це визначення вартості майна з метою
його   страхування.   При   страхуванні   майна   страхова   сума
встановлюється  в  межах вартості майна за цінами і тарифами,  що
діють на момент  укладення  договору,  якщо  інше  не  обумовлено
договором страхування або умовами обов'язкового страхування.

     4. Страховим  відшкодуванням  вважається  грошова сума,  яка
виплачується страховиком за  умовами  майнового  страхування  при
настанні  страхового  випадку.  Страхове  відшкодування  не  може
перевищувати  страхову  оцінку  і  розмір  збитків,  яких  зазнав
страхувальник.  Інші  збитки  вважаються застрахованими,  якщо це
передбачено договором страхування.

     5. У  разі  якщо  страхова  сума  за   договором   майнового
страхування є нижчою від страхової оцінки, страхове відшкодування
зменшується у відповідній пропорції,  якщо умовами страхування не
передбачено інше.

     Стаття 1038.  Страховий платіж (внесок,  премія) і страховий
тариф

     1. Страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) - це
плата  за  страхування,  яку  страхувальник  зобов'язаний  внести
страховикові відповідно до умов  договору  страхування  або  умов
обов'язкового страхування.

     2. Страховий  тариф  - це ставка страхового внеску з одиниці
страхової суми за певний період страхування.

     3. Страхові  тарифи  при  добровільній   формі   страхування
встановлюються    страховиком   самостійно.   Конкретний   розмір
страхового  тарифу  визначається  в   договорі   страхування   за
погодженням сторін.

     4. Законами  або  іншими  правовими  актами  про обов'язкове
страхування встановлюються максимальні розміри страхових  тарифів
та мінімальні розміри страхових сум.

     Статтю 1039 виключено з проекту.

     Стаття 1040. Форма та істотні умови договору страхування

     1. Договір  страхування укладається в письмовій формі шляхом
видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса,
сертифіката).

     2. Істотними умовами договору страхування,  які зазначаються
у страховому свідоцтві (полісі,  сертифікаті),  визнаються об'єкт
страхування,  розмір  страхової суми,  страхового внеску і строки
його  сплати,   страховий   ризик   (страхові   випадки),   строк
страхування,  початок  і  закінчення дії договору страхування.  У
договорі можуть бути також передбачені й інші умови страхування.

     Стаття 1041. Момент набуття договором страхування чинності

     Договір страхування  набуває  чинності  з  моменту  внесення
страхового  платежу  (внеску,  премії),  якщо інше не передбачено
умовами страхування.

     Стаття 1042. Співстрахування

     1. Зі згоди  страхувальника  об'єкт  страхування  може  бути
застрахований    за    одним   договором   страхування   кількома
страховиками  (співстрахування).  При  цьому  в  договорі   мають
міститися  умови,  що  визначають  права  та обов'язки кожного із
страховиків.

     2. За наявності відповідної  угоди  між  співстраховиками  і
страхувальником  один  із  співстраховиків може представляти всіх
інших у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним
перед ним у розмірах своєї частки.

     Стаття 1043.  Укладення  кількох  договорів страхування щодо
одного й того самого об'єкта

     1. Страхувальник має  право  укладати  договори  страхування
одного  й  того  самого  об'єкта  з  іншими страховиками за умови
повідомлення їх про те, що об'єкт уже застрахований.

     2. Недодержання  цього  правила  має  наслідком  недійсність
нового договору страхування.

     Стаття 1044. Перестрахування

     1. Перестрахування  -  це  страхування  одним страховиком на
умовах,  визначених договором,  ризику виконання всіх або частини
своїх   обов'язків  перед  страхувальником  в  іншого  страховика
(перестраховика).

     2. Страховик,  який  уклав  з  перестраховиком  договір  про
перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником
у повному обсязі відповідно до умов договору страхування.

     Стаття 1045. Обов'язки страховика

     За договором страхування страховик зобов'язаний:

     1) ознайомити страхувальника з умовами страхування;

     2) негайно,  як тільки стане відомо про настання  страхового
випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів
для   своєчасної   виплати   страхової   суми   або    страхового
відшкодування страхувальникові;

     3) при   настанні   страхового   випадку  здійснити  виплату
страхової  суми  або  страхового  відшкодуваня   у   встановлений
договором строк;

     4) за  заявою  страхувальника,  у разі прийняття страховиком
заходів,  які зменшили страховий ризик,  або  в  разі  збільшення
вартості майна переукласти з ним договір страхування;

     5) зберігати в таємниці відомості про страхувальника та його
майновий стан,  крім випадків,  передбачених законом  або  іншими
правовими актами.

     Умовами договору  страхування  можуть бути передбачені також
інші обов'язки страховика.

     Стаття 1046. Відповідальність страховика

     Страховик несе  майнову  відповідальність   за   несвоєчасну
виплату  страхової  суми (страхового відшкодування) шляхом сплати
страхувальникові   неустойки   (штрафу,   пені),   розмір    якої
визначається  законом  чи іншими правовими актами або погодженням
сторін,  а також відшкодовує збитки, завдані страхувальникові при
настанні страхового випадку у зв'язку з діями щодо їх запобігання
або зменшення їх розміру.

     Стаття 1047. Обов'язки страхувальника

     За договором страхування страхувальник зобов'язаний:

     1) своєчасно вносити страхові платежі (внески, премії);

     2) при  укладенні  договору  страхування  надати  інформацію
страховикові  про  всі  відомі  йому обставини,  що мають істотне
значення для оцінки страхового ризику,  і надалі інформувати його
про будь-які зміни страхового ризику;

     3) повідомити страховика про інші діючі договори страхування
щодо цього об'єкта страхування;

     4) вживати заходів щодо запобігання  та  зменшення  збитків,
завданих настанням страхового випадку;

     5) повідомити  страховика  про настання страхового випадку у
строк, передбачений умовами страхування.

     Умовами договору страхування можуть бути  передбачені  також
інші обов'язки страхувальника.

     Стаття 1048.  Права страхувальника після настання страхового
випадку

     Після настання страхового випадку страхувальник  може,  якщо
це  передбачено  договором,  законом або іншими правовими актами,
заявити страховикові про відмову від своїх прав на майно,  з яким
пов'язаний  страховий  інтерес,  і одержати повну суму страхового
відшкодування.

     Стаття 1049.  Умови  та  порядок  виплати  страхових  сум  і
страхового відшкодування

     1. Виплата   страхових   сум   і   страхового  відшкодування
провадиться страховиком згідно з умовами  договору  та  правилами
страхування  на  підставі  заяви страхувальника і страхового акта
(аварійного сертифіката).

     2. Страховий акт складається страховиком  або  уповноваженою
ним особою.

     Стаття 1050. Відмова у виплаті страхової суми або страхового
відшкодування

     1. Страховик має право відмовити у  виплаті  страхової  суми
(страхового відшкодування) з таких підстав:

     1) навмисних  дій  страхувальника або осіб,  на користь яких
укладено договір страхування,  якщо ці дії спрямовані на настання
страхового  випадку,  крім  дій,  пов'язаних  із  виконанням ними
громадянського обов'язку  або  захисту  майна,  життя,  здоров'я,
честі та гідності;

     2) вчинення  страхувальником  або  особою,  на  користь якої
укладено договір страхування,  умисного злочину,  що  призвів  до
страхового випадку;

     3) подання  страхувальником  зазнаки  неправдивих відомостей
про об'єкт страхування;

     4) одержання  страхувальником   відповідного   відшкодування
збитків   за   майновим  страхуванням  від  особи,  винної  в  їх
заподіянні;

     5) несвоєчасного повідомлення страхувальником  про  настання
страхового  випадку  без  поважних  на  те  причин  або створення
страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру
збитків;

     6) невжиття  можливих заходів щодо запобігання або зменшення
збитків, завданих при настанні страхового випадку.

     2. Договором страхування  можуть  бути  передбачені  й  інші
підстави   для   відмови  у  виплаті  страхових  сум  (страхового
відшкодування), якщо це не суперечить законові або іншим правовим
актам.

     3. Рішення  страховика  про відмову у виплаті страхової суми
(страхового  відшкодування)  повідомляється  страхувальникові   у
письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови.

     Стаття 1051.  Перехід до страховика прав страхувальника щодо
особи, відповідальної за завдані збитки

     До страховика,  який  виплатив  страхове  відшкодування   за
майновим страхуванням, у межах цієї суми переходить право вимоги,
яке  страхувальник  або  інша   особа,   що   одержала   страхове
відшкодування, має до особи, відповідальної за завдану шкоду.

     Стаття 1052.   Зміна   страхувальника  -  фізичної  особи  у
договорі страхування

     1. У разі смерті страхувальника - фізичної особи, який уклав
договір майнового страхування, його права та обов'язки переходять
до спадкоємців особи, що померла.

     2. В інших  випадках  зміни  страхувальника  його  права  та
обов'язки можуть перейти до інших осіб лише за згодою страховика,
якщо інше не передбачено договором страхування.

     3. У  разі  смерті  страхувальника,   який   уклав   договір
особистого страхування на користь третіх осіб, права та обов'язки
можуть перейти як до цих осіб,  так і до осіб, на яких відповідно
до  закону  покладено  обов'язки  щодо  охорони  прав  і законних
інтересів застрахованих.

     Стаття 1053.  Наслідки припинення страхувальника - юридичної
особи

     Якщо в період дії договору страхування прининяється юридична
особа  -  страхувальник  з  правонаступництвом,  його  права   та
обов'язки,   що   випливають  з  цього  договору,  переходять  до
правонаступника.

     Стаття 1054.  Наслідки визнання  страхувальника  -  фізичної
особи недієздатним або обмеження його у дієздатності

     Якщо в   період   дії  договору  страхування  страхувальника
визнано недієздатним або його обмежено у дієздатності, його права
та обов'язки здійснюються опікуном або піклувальником.  При цьому
зобов'язання   із    страхування    цивільної    відповідальності
припиняється з моменту втрати або обмеження дієздатності.

     Стаття 1055. Припинення зобов'язань із страхування

     Крім загальних підстав припинення зобов'язань,  передбачених
статтею 624 цього Кодексу,  зобов'язання за договором страхування
припиняються в разі несплати страхувальником страхових платежів у
встановлені договором строки.

     Стаття 1056. Дострокове припинення дії договору страхування

     1. Зобов'язання   за   договором   страхування   може   бути
достроково  припинене  на  вимогу  страхувальника або страховика,
якщо це передбачено умовами цього договору.

     2. Про  намір  дострокового   припинення   зобов'язання   за
договором  страхування  будь-яка  сторона повинна повідомити іншу
сторону не пізніше як  за  30  днів,  якщо  інше  не  передбачено
договором.

     3. У  разі  дострокового  припинення  зобов'язання на вимогу
страхувальника  страховик  повертає  йому  страхові  платежі   за
період,   що   залишився   до   закінчення   строку  договору,  з
вирахуванням витрат,  яких він зазнав. Якщо вимога страхувальника
обумовлена   порушенням   умов   договору  страховиком,  останній
повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю.

     4. При достроковому припиненні зобов'язання  із  страхування
на   вимогу  страховика  страхувальникові  повертаються  повністю
сплачені ним страхові платежі.  Якщо вимога страховика обумовлена
невиконанням страхувальником умов договору страхування, страховик
повертає страхувальникові страхові платежі за час дії договору  з
вирахуванням витрат, яких він зазнав.

     Стаття 1057. Недійсність договору страхування

     Крім загальних   підстав,   за  якими  правочини  визнаються
недійсними  (стаття  206  цього  Кодексу),  договір   страхування
визнається недійсним у разі, якщо:

     1) він укладений після настання страхового випадку;

     2) об'єктом  договору  страхування  є  майно,  яке  підлягає
конфіскації на підставі судового вироку або  рішення,  що  набули
законної сили.

     Наслідки недійсності   таких   договорів   визначаються   за
правилами про недійсність правочинів.

     Глава 66. Доручення

     Стаття 1058. Договір доручення

     1. За   договором   доручення   одна   сторона   (повірений)
зобов'язується  вчинити  від  імені  й  за  рахунок  іншої  особи
(довірителя)  певні  юридичні  дії.   За   правочином,   вчиненим
повіреним, прав та обов'язків набуває безпосередньо довіритель.

     2. Договором  доручення може бути встановлене виключне право
повіреного на вчинення від імені та за  рахунок  довірителя  усіх
або  частини  юридичних  дій,  передбачених  у ньому.  У договорі
можуть бути зазначені строк,  протягом якого,  або ж територія, у
межах якої є чинним виключне право повіреного.

     Стаття 1059. Строк договору доручення

     Договір доручення може бути укладений із зазначенням строку,
протягом якого повірений має право діяти  від  імені  довірителя,
або без такого зазначення.

     Стаття 1060. Винагорода повіреного

     1. Довіритель повинен виплатити повіреному винагороду,  якщо
це передбачено законом, іншими правовими актами або договором.

     У тих  випадках,  коли  договір  доручення   пов'язаний   зі
здійсненням  обома  сторонами  або  однією  з них підприємницької
діяльності,  довіритель повинен виплатити повіреному  винагороду,
якщо договором не передбачено інше.

     2. Якщо  в  оплатному  договорі  доручення  немає  умови про
розмір  винагороди  або  про  порядок  її   виплати,   винагорода
виплачується  після  виконання доручення з урахуванням узвичаєних
розцінок на такі послуги.

     Стаття 1061. Вказівка довірителя

     Вказівки довірителя   на   вчинення   повіреним   конкретних
юридичних  дій  мають  міститися  в  договорі,  або  у виданій на
підставі договору довіреності,  або  ж  в  усних  розпорядженнях.
Вказівки мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

     Стаття 1062.   Виконання   доручення  згідно  із  вказівками
довірителя

     1. Повірений повинен виконати дане йому доручення згідно  із
вказівками  довірителя.  Порушення  цих вказівок може мати місце,
якщо за обставинами справи це є необхідним в інтересах довірителя
і  повірений  не  міг  попередньо  запитати  довірителя  або ж не
одержав  своєчасної  відповіді  на  свій  запит.  У  цьому   разі
повірений  повинен  сповістити довірителя про допущені порушення,
як тільки це стане можливим.

     2. Повіреному, що діє як комерційний представник (стаття 232
цього  Кодексу),  довірителем може бути надане право відступати в
інтересах довірителя від його вказівок  без  попереднього  запиту
про   це.   Комерційний  представник  повинен  у  розумний  строк
сповістити  довірителя  про  допущені  відступи,  якщо  інше   не
передбачено договором доручення.

     Стаття 1063. Виконання договору доручення

     1. Повірений  повинен виконати дане йому доручення особисто.
Він  має  право  передати   виконання   доручення   іншій   особі
(замісникові), якщо це передбачено договором або ж якщо повірений
примушений  до  цього  обставинами,  з  метою  охорони  інтересів
довірителя.  Повірений,  що  передовірив  виконання  іншій особі,
повинен негайно  сповістити  про  це  довірителя.  У  цьому  разі
повірений несе відповідальність тільки за вибір замісника.

     2. Довіритель має право у будь-який час відхилити замісника,
обраного повіреним.

     3. Якщо замісник повіреного  був  поіменований  у  договорі,
повірений  не  несе  відповідальності  ні  за його вибір,  ані за
ведення ним справ.

     4. Якщо ведення справ замісником повіреного  у  договорі  не
передбачене   або   ж   передбачене,  але  замісник  у  ньому  не
поіменований, повірений несе відповідальність за вибір замісника.

     Стаття 1064. Обов'язки повіреного

     Повірений зобов'язаний:

     1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про
хід виконання доручення;

     2) після  виконання доручення або в разі припинення договору
доручення  до  його  виконання  негайно  повернути   довірителеві
довіреність,  строк  чинності  якої не сплинув,  і надати звіт із
залученням  виправдальних  документів,  якщо  це  вимагається  за
умовами договору та характером доручення;

     3) негайно  передати  довірителеві  все одержане у зв'язку з
виконанням доручення.

     Стаття 1065. Обов'язки довірителя

     1. Довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність  на
вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.

     2. Довіритель зобов'язаний, якщо інше не передбачено договором:

     1) забезпечити    повіреного   засобами,   необхідними   для
виконання доручення;

     2) відшкодувати повіреному зазнані витрати.

     3. Довіритель зобов'язаний негайно прийняти  від  повіреного
усе виконане ним згідно з договором.

     4. Довіритель  зобов'язаний виплатити повіреному винагороду,
якщо вона йому належить.

     Стаття 1066. Припинення договору доручення

     1. Договір доручення припиняється внаслідок:

     1) скасування доручення довірителем;

     2) смерті довірителя або повіреного;

     3) визнання  будь-кого  з  них  недієздатним,  обмеженим   у
дієздатності або безвісно відсутнім.

     2. Довіритель  має право скасувати доручення,  а повірений -
відмовитися від нього у будь-який час.  Угода про відмову від цих
прав є нікчемною.

     3. Сторона,  що відмовляється від договору з повіреним, який
діє як підприємець,  має сповістити іншу сторону  про  припинення
договору  за  один місяць,  якщо триваліший строк не передбачений
договором.

     У разі   реорганізації   юридичної   особи,   яка   виступає
комерційним   представником,   довіритель   має  право  скасувати
доручення без такого попереднього сповіщення.

     Стаття 1067. Наслідки припинення договору доручення

     1. Якщо договір доручення припинений до того,  як  доручення
було повністю виконане повіреним, довіритель повинен відшкодувати
повіреному  зазнані  при  виконанні  доручення  витрати,  а  якщо
повіреному належить винагорода, - також виплатити йому винагороду
домірно виконаній ним роботі.  Це правило  не  застосовується  до
виконання  повіреним  доручення після того,  як він довідався або
повинен був довідатися про припинення доручення.

     2. Скасування  довірителем  доручення  не  є  підставою  для
відшкодування збитків,  завданих повіреному припиненням договору,
крім випадків припинення договору,  що передбачає дії  повіреного
як комерційного представника.

     3. Відмова від виконання доручення довірителя не є підставою
для  відшкодування  збитків,  завданих  довірителеві  припиненням
договору,   крім  випадків  відмови  повіреного  в  умовах,  коли
довіритель  позбавлений  можливості   інакше   забезпечити   свої
інтереси,  а також відмови від виконання договору,  що передбачає
дії повіреного як комерційного представника.

     Стаття 1068.  Обов'язки спадкоємця повіреного та ліквідатора
юридичної особи, що є повіреним

     У разі  смерті повіреного його спадкоємці повинні сповістити
довірителя про припинення договору доручення  та  вжити  заходів,
необхідних для охорони майна довірителя,  зокрема,  зберегти його
речі та документи, і потім передати його довірителеві.

     Такий самий обов'язок покладений  на  ліквідатора  юридичної
особи, що є повіреним.

     Стаття 1069. Договір комісії

     1. За    договором   комісії   одна   сторона   (комісіонер)
зобов'язується  за  дорученням  іншої  сторони   (комітента)   за
винагороду  вчинити один або кілька правочинів від свого імені за
рахунок комітента.

     2. Договір комісії може бути укладений на  визначений  строк
або  без зазначення строку його чинності,  із зазначенням або без
зазначення території його виконання,  із зобов'язанням  комітента
не  надавати  третім  особам  права вчиняти в його інтересах і за
його рахунок правочини, вчинення яких доручено комісіонерові, або
без  такого  зобов'язання,  з умовою чи без умов щодо асортименту
товарів, які є предметом комісії.

     Стаття 1070.  Права та обов'язки комісіонера за правочином з
третьою особою

     За правочином,  що вчиняється комісіонером з третьою особою,
набуває  права  та  стає  зобов'язаним  комісіонер,  навіть  якщо
комітент  і був названий у правочині або вступив з третьою особою
у безпосередні відносини щодо виконання правочину.

     Стаття 1071. Комісійна винагорода

     1. Комітент повинен  виплатити  комісіонерові  винагороду  в
розмірі  та  в порядку,  що встановлені у договорі комісії.  Якщо
комісіонер прийняв на себе поруку за виконання правочину  третьою
особою  (стаття  1074  цього  Кодексу),  комітент  повинен  також
виплатити  комісіонерові  й  обумовлену  в   договорі   додаткову
винагороду. Якщо договором цей розмір або порядок не передбачений
і розмір винагороди не може  бути  визначений,  виходячи  з  умов
договору,   винагорода   виплачується  після  виконання  договору
комісії,  з урахуванням звичайно заведених (узвичаєних)  розцінок
за такі послуги.

     2. Якщо  договір  комісії  не  був  виконаний з причин,  які
залежали від комітента,  комісіонер зберігає право  на  комісійну
винагороду, а також на відшкодування зазнаних витрат.

     Стаття 1072. Виконання комісійного доручення

     1. Комісіонер  зобов'язаний  вчиняти  правочини  на  умовах,
найбільш вигідних для комітента і згідно з його вказівками.  Якщо
у  договорі  комісії  таких вказівок немає,  - згідно зі звичаями
ділового обороту або іншими вимогам, що звичайно ставляться.

     2. Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних,
ніж  ті,  що  були  зазначені  комітентом,  уся  вигода надходить
комітентові, якщо в договорі не передбачено інше.

     Стаття 1073. Субкомісія

     1. Якщо інше не передбачено договором,  комісіонер має право
з  метою  виконання договору комісії укласти договір субкомісії з
третьою особою,  залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера
перед комітентом.

     За договором     субкомісії    комісіонер    набуває    щодо
субкомісіонера права та обов'язки комітента.

     2. У виняткових  випадках,  якщо  цього  вимагають  інтереси
комітента,  комісіонер має право перекласти виконання договору на
третю особу, без згоди комітента

     3. До припинення договору комісії комітент не має права  без
згоди   комісіонера   вступати   у   безпосередні   відносини  із
субкомісіонером, якщо інше не передбачено договором комісії.

     Стаття 1074.  Виконання  комісіонером  договору  з   третьою
особою

     1. Комісіонер  має  виконати  усі обов'язки та здійснити всі
права, що випливають з правочину, вчиненого ним з третьою особою.

     2. Комісіонер не несе відповідальності перед  комітентом  за
невиконання третьою особою правочину,  вчиненого з ним за рахунок
комітента,  крім випадків,  коли комісіонер не виявив  необхідної
обачності  у  виборі  цієї  особи,  прийняв  на  себе  поруку  за
виконання правочину (делькредере).

     3. У разі порушення третьою особою  правочину,  вчиненого  з
нею  комісіонером,  комісіонер  повинен негайно сповістити про це
комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази.

     4. Комітент,  сповіщений  про   порушення   третьою   особою
правочину,  вчиненого  з  нею  комісіонером,  має  право зажадати
передання йому вимог комісіонера до цієї особи  щодо  зазначеного
правочину.

     Стаття 1075. Відступи від вказівок комітента

     1. Комісіонер  має  право відступити від вказівок комітента,
якщо за обставинами справи це є необхідним в інтересах  комітента
і  комісіонер  не  міг  попередньо  запитати  комітента  або ж не
одержав у розумний строк  відповіді  на  свій  запит.  Комісіонер
повинен  повідомити  комітента  про допущені відступи,  як тільки
повідомлення стане можливим.

     Комісіонерові, що  діє  як  підприємець,  може  бути  надане
комітентом  право  відступати  від його вказівок без попереднього
запиту.  У  цьому  разі  комісіонер  повинен  у  розумний   строк
повідомити   комітента   про  допущені  відступи,  якщо  інше  не
передбачено договором.

     2. Комісіонер,  який  продав  майно  за  ціною,  нижчою   за
погоджену з комітентом,  повинен відшкодувати останньому різницю,
якщо не доведе,  що у нього не було можливості продати  майно  за
погодженою  ціною  і  продаж  за нижчою ціною попередив ще більші
збитки.  У випадках коли комісіонер був  зобов'язаний  попередньо
запитати комітента,  комісіонер має також довести,  що він не мав
можливості одержати попередньо згоду  комітента  на  відступ  від
його вказівок.

     3. Якщо комісіонер купив майно за ціною,  вищою за погоджену
з комітентом, комітент, не бажаючи прийняти таку покупку, повинен
заявити про це комісіонерові у розумний строк після отримання від
нього повідомлення  про  вчинення  правочину  з  третьою  особою.
Інакше покупка визнається такою, що прийнята комітентом.

     Якщо комісіонер повідомив, що приймає різницю в ціні на свій
рахунок,  комітент не має права відмовлятися  від  вчиненого  для
нього правочину.

     Стаття 1076. Право власності комітента

     Майно, що  надійшло  до  комісіонера  від  комітента  або  ж
придбане  комісіонером  за   рахунок   комітента,   є   власністю
останнього.

     Стаття 1077. Право комісіонера на утримання речей

     Комісіонер має   право   для  забезпечення  своїх  вимог  за
договором комісії утримувати речі,  які є у нього та повинні бути
передані комітентові або тій особі, що зазначена комітентом.

     У разі  оголошення  комітента банкрутом це право комісіонера
припиняється,  а його вимоги до комітента задовольняються нарівні
з вимогами, забезпеченими заставою.

     Стаття 1078. Утримання комісіонером належних комітентові сум

     Комісіонер має  право  утримувати  належні йому за договором
комісії суми  з  усіх  сум,  що  надійшли  до  нього  на  рахунок
комітента.  Проте кредитори комітента,  які мають щодо черговості
задоволення їхніх вимог перевагу  перед  заставоутримувачами,  не
позбавляються  права  на  задоволення  цих  вимог із відрахованих
комісіонером сум.

     Стаття 1079.  Відповідальність  комісіонера  за   збереження
майна комітента

     1. Комісіонер  несе  відповідальність  перед  комітентом  за
втрату,  нестачу або пошкодження майна комітента, яке знаходиться
у нього.

     2. Якщо   при   прийнятті  комісіонером  майна,  надісланого
комітентом або такого,  що надійшло до комісіонера для комітента,
у  цьому  майні  виявляються пошкодження або нестачі,  які можуть
бути помічені при зовнішньому огляді,  а також  у  разі  завдання
будь-ким  шкоди  майну комітента,  яке знаходиться у комісіонера,
комісіонер повинен вжити заходів щодо охорони прав  та  інтересів
комітента, зібрати необхідні докази та про все негайно сповістити
комітента.

     3. Комісіонер,  що не застрахував  майно  комітента,  яке  у
нього  знаходиться,  несе відповідальність за це лише у випадках,
коли  комітент  приписав  йому  застрахувати  майно  за   рахунок
комітента  або ж страхування цього майна комісіонером передбачене
договором чи звичаями ділового обороту.

     Стаття 1080. Звіт комісіонера

     Після виконання   доручення   комісіонер   повинен    надати
комітентові  звіт  і  передати  йому  все  одержане  за договором
комісії.  Комітент,  що  має  заперечення  щодо  звіту,   повинен
повідомити  про  них комісіонера у строк,  не більший за тридцять
днів  від  дня  отримання  звіту,  якщо  погодженням  сторін   не
встановлений  інший  строк.  Інакше  звіт,  за  відсутності іншої
угоди, вважається прийнятим.

     Стаття 1081. Прийняття комітентом виконаного за договором

     Комітент повинен:

     1) прийняти  від  комісіонера  все   належно   виконане   за
договором комісії;

     2) оглянути   майно,  придбане  для  нього  комісіонером,  і
негайно  сповістити  останнього  про  виявлені  у   цьому   майні
недоліки;

     3) забезпечити  комісіонера  усім  необхідним (передати йому
товари,  перевести  кошти  тощо)   для   виконання   комісіонером
зобов'язань, узятих ним на себе перед третьою особою на виконання
доручення.

     Стаття 1082.  Право комісіонера на відшкодування витрат,  що
ним понесені під час виконання договору

     1. Комісіонер  має  право на відшкодування витрат,  які були
ним понесені на виконання договору.

     2. Комісіонер  не  має  права  на  відшкодування  витрат  на
зберігання майна комітента, що у нього знаходиться, якщо в законі
або договорі не встановлене інше.

     Стаття 1083. Припинення договору комісії

     Договір комісії припиняється внаслідок:

     1) відмови комітента від виконання договору;

     2) відмови комісіонера від виконання  договору  у  випадках,
передбачених законом або договором;

     3) смерті комісіонера, визнання його недієздатним, обмеження
його дієздатності або безвісно відсутнім.

     4) неможливості його виконання.

     Стаття 1084. Скасування доручення комітентом

     1. Комітент  має  право  у  будь-який  час  відмовитися  від
виконання   договору   комісії,   скасувавши  дане  комісіонерові
доручення.  Комісіонер має право вимагати відшкодування  збитків,
спричинених скасуванням доручення.

     2. У  разі  якщо  договір  комісії  укладений без зазначення
строку його чинності, комітент повинен сповістити комісіонера про
припинення  договору не пізніше ніж за тридцять днів,  якщо більш
тривалий строк повідомлення не передбачений договором.

     У цьому  разі  комітент  повинен   виплатити   комісіонерові
винагороду  за правочини,  вчинені ним до припинення договору,  а
також  відшкодувати  комісіонерові  зазнані  ним  до   припинення
договору витрати.

     3. У  разі  скасування  доручення  комітент повинен у строк,
встановлений договором,  а якщо такий строк не  встановлений,  то
негайно  розпорядитися  своїм  майном,  яке  перебуває  у віданні
комісіонера.

     Якщо комітент не виконає  цього  обов'язку,  комісіонер  має
право  або здати майно на зберігання за рахунок комітента,  або ж
продати його за найвигіднішою для комітента ціною.

     Стаття 1085. Відмова комісіонера від виконання договору

     1. Комісіонер  не  має  права,  якщо  інше  не   передбачено
договором, відмовитися від виконання, крім випадків, коли договір
комісії укладений без зазначення строку його  чинності.  У  цьому
разі  комісіонер  повинен  повідомити  комітента  про  припинення
договору не пізніше ніж за тридцять днів,  якщо триваліший  строк
повідомлення не передбачений договором.

     Комісіонер повинен    вжити    заходів,    необхідних    для
забезпечення збереження майна комітента.

     2. Комітент має розпорядитися своїм майном,  яке перебуває у
віданні комісіонера,  протягом п'ятнадцяти днів від дня отримання
повідомлення про відмову  комісіонера  виконати  доручення,  якщо
договором не встановлений інший строк.  Якщо він не виконає цього
обов'язку,  комісіонер має право здати  майно  на  зберігання  за
рахунок  комітента  або  ж продати його за якомога вигіднішою для
комітента ціною.

     3. Якщо  договором  не  передбачено  інше,  комісіонер,   що
відмовився  від виконання доручення,  зберігає право на комісійну
винагороду за правочини,  вчинені ним до припинення  договору,  а
також на відшкодування зазнаних до цього моменту витрат.

     Стаття 1086.   Наслідки   смерті   фізичної   особи   або  ж
реорганізації чи ліквідації юридичної особи - комісіонера

     У разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної  особи
- комісіонера договір комісії припиняється.

     У разі  реорганізації юридичної особи - комісіонера її права
та обов'язки комісіонера  переходять  до  правонаступників,  якщо
протягом місяця від дня отримання повідомлення про реорганізацію,
що сталася, комітент не повідомить про розірвання договору.

     Стаття 1087. Особливості окремих видів комісії

     Законом можуть бути передбачені  особливості  окремих  видів
договорів комісії.

     Глава 68. Довірче управління майном

     Статтю 1088 виключено.

     Стаття 1089. Договір довірчого управління майном

     1. За    договором   довірчого   управління   одна   сторона
(установник  управління)   передає   іншій   стороні   (довірчому
управителеві) на певний строк майно у довірче управління,  а інша
сторона зобов'язується за винагороду здійснювати від свого  імені
управління  цим  майном  в  інтересах  установника управління або
особи, зазначеної ним (вигодонабувача).

     2. Управитель майна не стає його власником.

     Стаття 1090. Здійснення довірчого управління майном

     1. Довірчий управитель здійснює  довірче  управління  майном
особисто,   крім  випадків,  передбачених  у  статті  1102  цього
Кодексу.

     2. Довірчий управитель,  вчиняючи фактичні та юридичні  дії,
пов'язані   зі   здійсненням  ним  довірчого  управління  майном,
зобов'язаний інформувати своїх контрагентів про те,  що він хоч і
виступає  у  відносинах  з  ними  від  свого  імені,  проте  є не
власником майна, а лише довірчим управителем.

     При вчиненні  правочинів  та  інших   дій,   що   потребують
письмового  оформлення,  у документах в обов'язковому порядку має
бути зазначено, що вони вчинені довірчим управителем.

     Якщо немає вказівок про дії особи  як  довірчого  управителя
майном,  довірчий управитель зобов'язується перед третіми особами
особисто та несе відповідальність перед ними тільки належним йому
майном.

     3. Права,  набуті довірчим управителем у результаті вчинення
дії щодо  довірчого  управління  майном,  включаються  до  складу
майна,   переданого  в  довірче  управління  (стаття  1091  цього
Кодексу),  а  обов'язки,  що  виникли  в  результаті  таких  дій,
виконуються за рахунок цього майна.

     Стаття 1091. Об'єкт довірчого управління

     1. Об'єктом довірчого управління можуть бути підприємства як
майнові комплекси,  окремі об'єкти,  що  належать  до  нерухомого
майна, цінні папери, виключні майнові права та інше майно.

     2. Не  можуть бути самостійним об'єктом довірчого управління
гроші.

     3. Майно,  передане   у   довірче   управління,   має   бути
відокремлене  як  від іншого майна установника управління,  так і
від майна довірчого управителя.

     Майно, передане у довірче управління,  має обліковуватися  у
довірчого управителя на окремому балансі,  і по ньому має вестися
самостійний облік.

     Для розрахунків  за  діяльністю,   пов'язаною   з   довірчим
управлінням,   довірчому   управителеві   відкривається   окремий
банківський рахунок.

     Стаття 1092.   Передання   у   довірче   управління   майна,
обтяженого заставою

     1. Майно,  обтяжене  заставою,  може бути об'єктом довірчого
управління.

     2. Довірчий управитель має  бути  попереджений  про  те,  що
майно,  яке  передається  йому  у  довірче  управління,  обтяжене
заставою. Якщо довірчий управитель не знав і не повинен був знати
про   обтяження   заставою   майна,  переданого  йому  в  довірче
управління,  він має право зажадати в  суді  розірвання  договору
довірчого управління майном та виплати належної йому за договором
винагороди,  домірно строку здійснення довірчого управління таким
майном, а також відшкодування завданих збитків.

     Стаття 1093.   Звернення  стягнення  на  майно,  передане  у
довірче управління за боргами установника управління

     Звернення стягнення на майно,  передане у довірче управління
за боргами установника управління, не допускається, крім випадків
банкрутства  установника  управління  або   звернення   стягнення
заставоутримувача на майно, обтяжене заставою.

     У разі  банкрутства установника управління договір довірчого
управління  цим  майном  припиняється  і  воно   включається   до
конкурсної маси.

     Стаття 1094. Суб'єкти довірчого управління

     Суб'єктами довірчого    управління   майном   є   установник
управління,  довірчий  управитель,  а  у  випадках,  передбачених
договором, - вигодонабувач.

     Стаття 1095. Установник управління

     1. Установником довірчого управління є власник майна.

     2. Перехід  права власності на майно,  що належить довірчому
управлінню,  від установника управління до  іншої  особи  не  має
наслідком припинення управління майном, крім випадків, коли право
власності  на  майно  переходить  внаслідок  звернення  на  нього
стягнення.

     Стаття 1096. Довірчий управитель

     1. Довірчим управителем може бути як фізична, так і юридична
особа,  що є суб'єктом підприємницької діяльності, в тому числі й
державне підприємство.

     2. Майно не може передаватися в довірче управління державних
органів та органів місцевого самоврядування.

     Стаття 1097.  Особа,  яка  здобуває  вигоди  від  майна,  що
передане у довірче управління

     1. Вигоди   від  майна,  переданого  у  довірче  управління,
належать його установникові,  якщо інше не передбачено у договорі
про довірче управління майном.

     2. Установник   довірчого   управління   майном   має  право
зазначити в договорі особу,  яка має право здобувати  вигоди  від
майна,  переданого в довірче управління (вигодонабувач).  У цьому
разі такий договір визнається договором на користь третьої  особи
(стаття 667 цього Кодексу).

     3. Вигодонабувач не може бути довірчим управителем.

     Стаття 1098. Форма договору

     1. Договір  довірчого управління майном має бути укладений у
письмовій формі.

     2. Договір довірчого управління нерухомим  майном  має  бути
нотаріально посвідчений і підлягає державній реєстрації.

     Стаття 1099.  Істотні  умови договору про довірче управління
майном

     Договір довірчого управління майном має передбачати:

     1) перелік майна, що передається у довірче управління;

     2) вказівку про вигодонабувача;

     3) строки надання звітів довірчим управителем;

     4) розмір і форму винагороди управителя;

     5) строк договору.

     У разі відсутності хоча б однієї із зазначених умов  договір
вважається неукладеним.

     Стаття 1100. Строк договору

     1. Строк   договору   довірчого  управління  майном  не  має
перевищувати п'яти років. Для окремих видів майна, що передається
в  управління,  законом  можуть  бути  встановлені  інші граничні
строки дії договору.

     2. У разі відсутності заяви однієї із сторін про  припинення
або  зміну  договору  після  закінчення  строку його чинності він
вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах.

     Стаття 1101. Права та обов'язки управителя

     1. Довірчий   управитель   (управитель)   здійснює   довірче
управління майном відповідно до умов договору.

     Відчуження та заставу нерухомого майна, переданого в довірче
управління,  довірчий управитель має  право  здійснювати  лише  у
випадках, прямо передбачених у договорі.

     2. Управитель має право вимагати усунення будь-яких порушень
його прав на майно, що перебуває в його управлінні, відповідно до
статей 385-395 цього Кодексу.

     3. Управитель   зобов'язаний  у  строки  та  в  порядку,  що
встановлені  договором,  надавати  установникові  управління   та
вигодонабувачеві звіти про свою діяльність.

     4. У випадках, передбачених договором про довірче управління
майном,  довірчий управитель зобов'язаний внести заставу з  метою
забезпечення виконання його обов'язків щодо установника довірчого
управління або вигодонабувача.

     Стаття 1102. Передання довірчого управління майном

     Довірчий управитель може доручити іншій особі  (замісникові)
вчинити   від  імені  довірчого  управителя  дії,  необхідні  для
управління майном,  у випадках, коли він правоуповноважений на це
договором   довірчого   управителя   або   примушений   до  цього
обставинами для забезпечення інтересів установника управління або
вигодонабувача  та  не має при цьому можливості отримати вказівки
установника управління в розумний строк. Довірчий управитель несе
відповідальність за дії обраного ним повіреного як за власні.

     Стаття 1103. Винагорода довірчому управителеві

     1. Довірчий управитель має право на винагороду,  передбачену
договором,  а також на відшкодування необхідних витрат,  зазнаних
ним при довірчому управлінні майном.

     2. Довірчий управитель,  якщо це передбачено договором,  має
право відраховувати належні йому відповідно до п.  1 цієї  статті
суми безпосередньо з доходів від використання майна.

     Стаття 1104. Відповідальність довірчого управителя

     1. Управитель, який не виявив при управлінні майном належної
турботи про інтереси власника,  або  вигодонабувача  зобов'язаний
відшкодувати  власникові  заподіяні збитки,  а вигодонабувачеві -
упущену вигоду.

     Довірчий управитель несе відповідальність за завдані збитки,
якщо  не  доведе,  що  вони  виникли внаслідок непереборної сили,
винних дій установника управління або вигодонабувача.

     2. Довірчий управитель несе субсидіарну відповідальність  за
боргами,   що  виникли  в  результаті  здійснення  ним  довірчого
управління,  у тому разі,  якщо вартості майна,  що  перебуває  в
довірчому   управлінні,   недостатньо   для   задоволення   вимог
кредиторів.

     3. Субсидіарна   відповідальність   довірчого    управителя,
передбачена  у  п.  2  цієї статті,  настає також у разі вчинення
правочинів  з   перевищенням   наданих   йому   повноважень   або
встановлених  обмежень,  за  умови,  що  треті особи,  які беруть
участь у правочині,  доведуть, що вони не знали і не повинні були
знати  про  перевищення  повноважень  або  встановлених обмежень.
Установник управління може в цьому разі  зажадати  від  довірчого
управителя відшкодування зазнаних ним збитків.

     Стаття 1105. Припинення договору довірчого управління

     1. Договір довірчого управління майном припиняється:

     1) заявою однієї із сторін про припинення договору у зв'язку
зі спливом його строку;

     2) смертю  фізичної  особи,  що   є   вигодонабувачем,   або
ліквідацією  юридичної  особи  -  вигодонабувача,  якщо  інше  не
передбачено договором;

     3) відмовою вигодонабувача від одержання вигод за договором;

     4) Смертю упріавителя, визнанням його недієздатним, безвісно
відсутнім, обмеженням його у дієздатності.

     5) відмовою  довірчого управителя або установника управління
від здійснення довірчого управління у зв'язку з неможливістю  для
довірчого управителя здійснювати довірче управління майном;

     6) відмовою  установника  управління  від  договору  з іншої
причини,  не зазначеної в підпункті  5  цього  пункту,  за  умови
виплати    довірчому    управителеві   винагороди,   передбаченої
договором;

     7) визнання  фізичної   особи   -   установника   управління
банкрутом.

     2. У  разі відмови сторони від договору довірчого управління
майном інша сторона має бути сповіщена про це за  три  місяці  до
припинення договору, якщо договором не встановлений інший строк.

     3. Майно,  що  перебуває  в  довірчому  управлінні,  у  разі
припинення    договору    довірчого    управління     передається
установникові управління, якщо інше не передбачено договором.

     Стаття 1005-1.  Розірвання  договору  на  вимогу  однієї  із
сторін

     Кожна із  сторін  має  право   відмовитися   від   договору,
попередивши про це другу сторону за 3 місяці.

     Стаття 1105-2.    Правові   наслідки   припинення   договору
довірчого управління

     У разі  припинення  договору  майно,  що  було  в  довірчому
управлінні повертається власникові.

     Стаття 1106. Довірче управління цінними паперами

     Особливості довірчого     управління     цінними    паперами
визначаються законом.

     Глава 69. Позика. Кредит. Банківський вклад

     §1. Позика

     Стаття 1107. Договір позики

     За договором позики одна сторона  (позикодавець)  передає  у
власність   іншій   стороні   (позичальникові)  гроші  або  речі,
визначені  родовими  ознаками,   а   позичальник   зобов'язується
повернути  позикодавцеві  таку саму суму грошей (суму позики) або
рівну кількість речей того самого роду та якості.

     Договір позики вважається таким,  що  укладений,  з  моменту
передання грошей або речей.

     Стаття 1108. Форма договору позики

     1. Договір позики має бути укладений у письмовій формі, якщо
його сума не менш  ніж  у  десять  разів  перевищує  встановлений
законом  розмір  неоподатковуваного  доходу,  а у випадках,  коли
позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

     2. На підтвердження договору позики та його умов  може  бути
представлена  розписка  позичальника  або  інший  документ,  який
посвідчує передання йому позикодавцем  визначеної  грошової  суми
або визначеної кількості речей.

     Стаття 1109. Проценти за договором позики

     1. Якщо   інше   не   передбачено   законом  або  договором,
позикодавець має право на одержання від позичальника процентів на
суму  позики  у  розмірах і в порядку,  що передбачені договором.
Якщо у договорі немає  умови  про  розмір  процентів,  їх  розмір
визначається  обліковою  ставкою  банківського  процента (ставкою
рефінансування), встановленою Національним банком України.

     2. У разі  відсутності  іншої  угоди  проценти  виплачуються
щомісяця до дня повернення суми позики.

     3. Договір позики передбачається безпроцентним, якщо у ньому
прямо не передбачено інше, у випадках, коли:

     1) договір укладений між фізичними особами на суму,  яка  не
перевищує  п'ятдесятикратного  розміру неоподатковуваного доходу,
що  встановлений  законом,  і  не   пов'язаний   із   здійсненням
підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;

     2) за  договором позичальникові передаються речі,  визначені
родовими ознаками.

     Стаття 1110. Обов'язок позичальника повернути предмет позики

     1. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві одержану
предмет позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

     У випадках  коли  строк повернення договором не встановлений
або визначений моментом вимоги,  сума позики має  бути  повернена
позичальником   протягом   тридцяти   днів  від  дня  виставлення
позикодавцем вимоги про це, якщо інше не передбачено договором.

     2. Якщо інше не передбачено договором, предмет безпроцентної
позики може бути повернена позичальником достроково.

     Сума позики,  наданої  під  проценти,  може  бути  повернена
достроково за  згодою  позикодавця  або  ж  якщо  це  передбачено
договором.

     3. Предмет позики вважається повернутим у момент її передачі
поклажедавцеві або зарахування суми грошей, що позичалася на його
банківський рахунок.

     Стаття 1111. Наслідки порушення договору позичальником

     1. Якщо   інше  не  передбачено  законом  або  договором,  у
випадках,  коли позичальник не повертає своєчасно суму позики, на
цю  суму підлягають сплаті проценти у розмірі,  що передбачений у
статті 561  цього  Кодексу,  від  дня,  коли  вона  мала  б  бути
повернена,  до  дня  її  повернення позикодавцеві,  незалежно від
сплати процентів,  що  передбачені  у  п.  1  статті  1109  цього
Кодексу.

     2. Якщо договором передбачено повернення позики частинами (з
розстроченням),  то  в  разі  порушення   позичальником   строку,
встановленого    для    повернення   чергової   частини   позики,
позикодавець має право  зажадати  дострокового  повернення  всієї
суми позики, що залишилася, разом з належними процентами.

     Стаття 1112. Оспорювання договору позики

     Позичальник має   право   оспорити  договір  позики  на  тій
підставі,  що гроші або речі насправді не були одержані  ним  від
позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж зазначено у
договорі.

     У тих випадках,  коли  договір  позики  має  бути  укладений
письмово,  свідчення свідків для підтвердження того, що гроші або
речі насправді не були одержані  ним  від  позикодавця  або  були
одержані  у  меншій  кількості,  ніж  зазначено  у  договорі,  не
допускаються.  Це правило не  застосовується  до  випадків,  коли
договір був укладений під впливом обману,  насильства, зловмисної
домовленості представника позичальника з позикодавцем  або  через
збіг тяжких обставин.

     Стаття 1113.     Забезпечення     виконання     зобов'язання
позичальника

     У разі невиконання  позичальником  обов'язків,  передбачених
договором,  щодо  забезпечення повернення суми позики,  а також у
разі втрати забезпечення або погіршення його умов за обставин, за
які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право
вимагати від позичальника дострокового повернення суми позики  та
сплати належних процентів, якщо інше не передбачено договором.

     Стаття 1114. Новація боргу у позикове зобов'язання

     1. За погодженням сторін борг,  що виник із купівлі-продажу,
найму майна або з іншої підстави,  може бути замінений  позиковим
зобов'язанням.

     2. Заміна   боргу  позиковим  зобов'язанням  провадиться  із
додержанням  вимог  про   новацію   і   здійснюється   у   формі,
передбаченій для договору позики (стаття 1108 цього Кодексу).

     §2. Кредит

     Стаття 1115. Кредитний договір

     1. За кредитним договором банк або інша кредитна організація
(кредитодавець)    зобов'язується    надати    кошти     (кредит)
позичальникові у розмірі та на умовах,  що передбачені договором,
а позичальник зобов'язується повернути грошову суму  та  сплатити
проценти на неї.

     2. До   відносин   за   кредитним  договором  застосовуються
правила,  передбачені параграфом  1  цієї  глави,  якщо  інше  не
передбачено  правилами  цього  параграфа  і  не  випливає із суті
кредитного договору.

     Стаття 1116. Форма кредитного договору

     Кредитний договір укладається письмово.

     Недодержання письмової  форми  має   наслідком   недійсність
кредитного договору.

     Стаття 1117. Відмова від надання або одержання кредиту

     1. Кредитодавець   має   право   відмовитися   від   надання
позичальникові  передбаченого  договором  кредиту  повністю   або
частково   у   разі  порушення  процедури  визнання  позичальника
неплатоспроможним або ж за наявності  інших  обставин,  які  явно
свідчать про те,  що надана позичальникові сума не буде повернена
своєчасно.

     2. Позичальник має право відмовитися від  одержання  кредиту
повністю   або  частково,  сповістивши  про  це  кредитодавця  до
встановленого  договором  строку  його  надання,  якщо  інше   не
передбачено законом, іншими правовими актами або договором.

     3. У  разі  порушення  позичальником передбаченого кредитним
договором обов'язку цільового використання кредиту  кредитодавець
має   право   також   відмовитися   від  подальшого  кредитування
позичальника за договором.

     Стаття 1118. Комерційний кредит

     1. Договорами,  виконання  яких  пов'язане  з  переданням  у
власність  іншій  стороні  коштів  або  речей,  які  визначаються
родовими ознаками,  може передбачатися надання  кредиту,  в  тому
числі як аванс,  попередньої оплати, відстрочення та розстрочення
оплати товарів,  робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше
не встановлено законом.

     2. До комерційного кредиту відповідно застосовуються правила
статей  1115-1117  цього  Кодексу,  якщо  інше   не   передбачено
правилами про договір, з якого виникло відповідне зобов'язання, і
не суперечить суті такого зобов'язання.

     §3. Банківський вклад

     Стаття 1119. Договір банківського вкладу

     1. За договором банківського вкладу (депозиту) одна  сторона
(банк),  що  прийняла  від  іншої сторони (вкладника) або для неї
грошову  суму  (вклад),  що  надійшла,  зобов'язується  виплатити
вкладникові  таку суму та проценти на неї або доход в іншій формі
на умовах та в порядку, що передбачені договором.

     2. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична
особа, визнається публічним договором (стаття 665 цього Кодексу).

     3. До  відносин  банку  та  вкладника  за рахунком,  на який
зроблений вклад,  застосовуються правила про договір банківського
рахунка  (глава  70  цього  Кодексу),  якщо  інше  не передбачено
правилами  цієї  глави  або  не   випливає   із   суті   договору
банківського вкладу.

     4. Правила цієї глави,  що стосуються банків, застосовуються
також до інших кредитних організацій при укладенні ними  договору
банківського вкладу.

     Стаття 1120. Форма договору банківського вкладу

     1. Договір банківського вкладу має бути укладений письмово.

     Письмова форма   договору   банківського  вкладу  вважається
додержаною,  якщо  внесення  суми  посвідчено  ощадною   книжкою,
ощадним  або  депозитним сертифікатом або ж іншим документом,  що
виданий банком вкладникові і відповідає вимогам, передбаченим для
таких   документів   законом,  встановленими  відповідно  до  них
банківськими  правилами  та  звичаями   ділового   обороту,   які
застосовуються у банківській практиці.

     2. Недодержання письмової форми договору банківського вкладу
має  наслідком  недійсність  такого  договору.  Такий  договір  є
нікчемним.

     Стаття 1121. Види вкладів

     1. Договір  банківського вкладу укладається на умовах видачі
вкладу на  першу  вимогу  (вклад  на  вимогу)  або  ж  на  умовах
повернення   вкладу   зі  спливом  визначеного  договором  строку
(строковий вклад).

     Договором може  бути  передбачено  внесення  суми  на  інших
умовах її повернення, які не суперечать законові.

     2. За  договором  банківського  вкладу  будь-якого виду банк
зобов'язаний видати  вклад  або  його  частину  на  першу  вимогу
вкладника,  крім  вкладів,  зроблених юридичними особами на інших
умовах повернення, які передбачені договором.

     Умова договору про відмову від права на одержання вкладу  на
першу вимогу є нікчемною.

     3. У випадках коли строковий вклад або ж вклад,  інший,  ніж
вклад на вимогу,  повертається  вкладникові  на  його  вимогу  до
спливу  строку  або  ж  до настання інших обставин,  зазначених у
договорі,  проценти  за  вкладом  виплачуються  у  розмірі,  який
відповідає   розмірові   процентів,  що  виплачуються  банком  за
вкладами на вимогу,  якщо договором не передбачений більш високий
процент.

     4. У  випадках  коли  вкладник  не  вимагає  повернення суми
строкового вкладу зі спливом строку або ж суми вкладу,  внесеного
на   інших  умовах  повернення,  -  після  настання  передбачених
договором обставин,  договір вважається таким,  що продовжений на
умовах вкладу на вимогу, якщо інше не передбачено договором.

     Стаття 1122. Проценти на вклад

     1. Банк  виплачує  вкладникові  проценти  на  суму  вкладу в
розмірі, визначеному договором банківського вкладу.

     Якщо в  договорі  немає  умови   про   розмір   виплачуваних
процентів,  банк зобов'язаний виплачувати проценти у розмірі,  що
визначається відповідно до п. 1 статті 1109 цього Кодексу.

     2. Якщо  інше  не  передбачено  договором,  банк  має  право
змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу.

     У разі  зменшення  банком  розміру  процентів  новий  розмір
процентів  застосовується  до  вкладів,  внесених  до  сповіщення
вкладників  про зменшення процентів,  зі спливом місяця з моменту
відповідного сповіщення, якщо інше не передбачено договором.

     3. Визначений  договором  розмір   процентів   за   вкладом,
внесеним  на умовах його видачі зі спливом визначеного строку або
ж із настанням передбачених  договором  обставин,  не  може  бути
односторонньо зменшений банком, якщо інше не передбачено законом.

     4. Проценти  на  суму  банківського вкладу нараховуються від
дня, який іде за днем її надходження у банк, до дня, який передує
її поверненню вкладникові або ж її списанню з рахунка вкладника з
інших підстав.

     5. Якщо інше не передбачено договором  банківського  вкладу,
проценти  на суму банківського вкладу виплачуються вкладникові на
його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а
невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку
нараховуються проценти.

     У разі повернення  вкладу  виплачуються  усі  нараховані  до
цього моменту проценти.

     Стаття 1123.  Внесення  третіми  особами  коштів  на рахунок
вкладника

     Якщо договором банківського вкладу не передбачено  інше,  на
рахунок за вкладом зараховуються кошти,  які надійшли до банку на
ім'я вкладника від третіх осіб із  зазначенням  необхідних  даних
про  його  рахунок  за  вкладом.  При  цьому  передбачається,  що
вкладник погодився на одержання коштів від таких осіб, надавши їм
необхідні дані про рахунок за вкладом.

     Стаття 1124. Вклади на користь третіх осіб

     1. Вклад  може  бути  зроблений  у  банк  на ім'я визначеної
третьої особи.  Якщо інше не передбачено  договором,  така  особа
набуває  права  вкладника  з  моменту  пред'явлення  нею до банку
першої вимоги,  що базується на цих правах,  або ж вираження  нею
банку іншим способом наміру скористатися такими правами.

     Зазначення імені  фізичної  особи  (стаття 28 цього Кодексу)
або найменування юридичної особи (стаття 69  цього  Кодексу),  на
користь  якої здійснюється вклад,  є суттєвою умовою відповідного
договору банківського вкладу.

     2. Якщо інше не передбачено договором,  третя особа, на ім'я
якої   зроблено   вклад,   набуває   права  вкладника  з  моменту
надходження грошей на її рахунок.

     3. У випадках коли третя особа, на ім'я якої зроблено вклад,
відмовилася  від  нього,  особа,  яка уклала договір банківського
вкладу на ім'я  третьої  особи,  має  право  зажадати  повернення
вкладу або ж перевести його на своє ім'я.

     Стаття 1125. Ощадна книжка

     1. Якщо   угодою   сторін  не  передбачено  інше,  укладення
договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення  коштів
на її рахунок за вкладом посвідчується ощадною книжкою. Договором
банківського вкладу може бути передбачена видача іменної  ощадної
книжки  або  ощадної  книжки  на  пред'явника.  Ощадна  книжка на
пред'явника є цінним папером.

     В ощадній книжці мають бути зазначені та  посвідчені  банком
найменування і місце знаходження банку,  а якщо вклад зроблений у
філії,  - також його відповідної філії, номер рахунка за вкладом,
а також усі суми коштів,  зараховані на рахунок, усі суми коштів,
що списані з рахунка,  та залишок коштів  на  рахунку  на  момент
пред'явлення ощадної книжки у банк.

     Оскільки не  доведений  інший  стан вкладу,  дані про вклад,
зазначені в  ощадній  книжці,  є  підставою  для  розрахунків  за
вкладом між банком і вкладником.

     2. Видача  вкладу,  виплата  процентів  за  ним  і виконання
розпоряджень вкладника про  перерахування  коштів  з  рахунка  за
вкладом  іншим  особам  здійснюється  банком  у разі пред'явлення
ощадної книжки.

     Якщо іменна  ощадна  книжка   втрачена   або   приведена   у
непридатний для пред'явлення стан, банк за заявою вкладника видає
йому нову ощадну книжку.

     Поновлення прав за втраченою ощадною книжкою на  пред'явника
здійснюється  в  порядку,  передбаченому  для  цінних  паперів на
пред'явника.

     Стаття 1126. Ощадний (депозитний) сертифікат

     1. Ощадний (депозитний) сертифікат є  цінним  папером,  який
посвідчує  суму  вкладу,  внесеного  у  банк,  і  права вкладника
(утримувача сертифіката) на одержання  зі  спливом  встановленого
строку  суми  вкладу та процентів,  обумовлених у сертифікаті,  у
банку, який видав сертифікат, або в будь-якій філії цього банку.

     2. Ощадні    (депозитні)     сертифікати     можуть     бути
пред'явницькими або іменними.

     3. У  разі  дострокового пред'явлення ощадного (депозитного)
сертифіката  до  оплати  банком  виплачується  сума   вкладу   та
проценти,  які  виплачуються за вкладами на вимогу,  якщо умовами
сертифіката не встановлений інший розмір процентів.

     Глава 70. Банківський рахунок

     Стаття 1127. Договір банківського рахунка

     1. За договором  банківського  рахунка  банк  зобов'язується
приймати   і   зараховувати   на   рахунок,  відкритий  клієнтові
(володільцеві   рахунка),   кошти,   що   надходять,   виконувати
розпорядження  клієнта про перерахування і видачу відповідних сум
з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

     2. Банк  може  використовувати  наявні  на  рахунку   кошти,
гарантуючи   право   клієнта  безперешкодно  розпоряджатися  цими
коштами.

     3. Банк не має  права  визначати  та  контролювати  напрямки
використання  коштів клієнта та встановлювати інші не передбачені
законом або договором обмеження його права розпоряджатися коштами
на свій розсуд.

     4. Правила  цієї  глави  щодо  банків застосовуються також і
щодо інших кредитних  організацій  при  укладенні  ними  договору
банківського рахунка.

     Стаття 1128. Укладення договору банківського рахунка

     1. Договір банківського рахунка укладається шляхом відкриття
клієнтові або зазначеній ним особі рахунка  у  банку  на  умовах,
погоджених сторонами.

     2. Банк  повинен укласти договір з клієнтом,  який звернувся
із  пропозицією  відкрити  рахунок  на  оголошених   банком   для
відкриття  рахунків даного виду умовах,  що відповідають вимогам,
передбаченим законом і  встановленим  згідно  з  ним  банківським
правилам.

     Банк не  має  права відмовити у відкритті рахунка,  вчинення
відповідних операцій за  яким  передбачено  законом,  установчими
документами  банку  та  виданим  йому дозволом (ліцензією),  крім
випадків,  коли  така  відмова  спричинена  відсутністю  в  банку
можливості  прийняти  на  банківське обслуговування або якщо вона
допускається законом чи іншими правовими актами.

     У разі  необґрунтованого  ухилення   банку   від   укладення
договору  банківського  рахунка  клієнт  має право виставити йому
вимоги, передбачені статтею 21 цього Кодексу.

     Стаття 1129. Операції за рахунком, що виконуються банком

     1. Банк повинен вчиняти для  клієнта  операції,  передбачені
для  рахунків даного виду законом,  за встановленими згідно з ним
банківськими правилами та застосовуваними у банківській  практиці
звичаями ділового обороту, якщо договором банківського рахунка не
передбачено інше.

     2. Банк повинен зараховувати кошти,  що надійшли на  рахунок
клієнта,  не  пізніше дня,  який іде за днем надходження до банку
відповідного платіжного документа,  якщо більш короткий строк  не
передбачений договором банківського рахунка.

     3. Банк  повинен  за  розпорядженням  клієнта  видавати  або
перераховувати з рахунка кошти клієнта не пізніше дня,  що йде за
днем надходження до банку відповідного платіжного документа, якщо
інші строки не передбачені договором банківського рахунка.

     Стаття 1130. Кредитування рахунка

     1. У  випадках  коли  відповідно  до  договору  банківського
рахунка банк здійснює платежі з рахунка незважаючи на відсутність
коштів (кредитування рахунка),  банк вважається таким,  що  надав
клієнтові  кредит  на  відповідну  суму від дня здійснення такого
платежу клієнтові.

     2. Права та  обов'язки  сторін,  пов'язані  з  кредитуванням
рахунка, визначаються правилами про позику та кредит (параграфи 1
і 2 глави 60 цього Кодексу), якщо договором не передбачено інше.

     Стаття 1131.   Проценти   за   користування   коштами,    що
знаходяться на рахунку

     1. Якщо  інше не передбачено договором банківського рахунка,
за користування коштами,  що знаходяться на рахунку клієнта, банк
сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок.

     Сума процентів    зараховується   на   рахунок   у   строки,
передбачені договором,  а у випадках,  коли такі строки договором
не передбачені, - зі спливом кожного кварталу.

     2. Проценти,  зазначені  у  п.  1  цієї статті,  сплачуються
банком у розмірі,  що визначається договором,  а якщо в  договорі
немає  відповідної  умови,  - в розмірі,  що звичайно сплачується
банком за вкладами до запитання.

     Стаття 1132. Підстави списання коштів з рахунка

     1. Списання коштів з рахунка вчиняється банком  на  підставі
розпорядження клієнта.

     2. Без розпорядження клієнта списання коштів, що знаходяться
на рахунку,  допускається за рішенням суду,  а також  у  випадках
передбачених договором між банком і клієнтом.

     Стаття 1133. Черговість списання коштів з рахунка

     1. За  наявності  на рахунку коштів,  сума яких є достатньою
для задоволення усіх вимог,  що ставляться до  рахунка,  списання
цих   коштів   з   рахунка   вчиняється   в  порядку  надходження
розпоряджень клієнта та інших документів на списання  (календарна
черговість), якщо інше не передбачено законом.

     2. У разі якщо коштів на рахунку недостатньо для задоволення
всіх вимог,  що ставляться до нього, списання коштів вчиняється у
такій черговості:

     1) у   першу   чергу   вчиняється  списання  за  виконавчими
документами,  які передбачають стягнення  коштів  з  рахунка  для
задоволення  вимог  про відшкодування шкоди,  заподіяної життю та
здоров'ю, а також вимог про стягнення аліментів;

     2) у  другу  чергу  вчиняється   списання   за   виконавчими
документами, які передбачають перерахування або видачу коштів для
розрахунків щодо виплати вихідної  допомоги  та  оплати  праці  з
особами,  що  працюють  за  трудовим  договором,  у тому числі за
контрактом, щодо виплати винагород за авторським договором;

     3) у  третю  чергу   вчиняється   списання   за   платіжними
документами,   які   передбачають   платежі   до  бюджету  та  до
позабюджетних фондів;

     4) у  четверту  чергу  вчиняється  списання  за  виконавчими
документами, які передбачають задоволення інших грошових вимог;

     5) у  п'яту  чергу  вчиняється списання за іншими платіжними
документами в порядку календарної черговості їх надходження.

     Стаття 1134.  Відповідальність банку за затримку зарахування
та необґрунтоване списання коштів

     У випадках  несвоєчасного зарахування на рахунок коштів,  що
надійшли клієнтові,  або їх необґрунтованого  списання  банком  з
рахунка банк повинен на вимогу клієнта зарахувати відповідну суму
на рахунок,  а також сплатити на цю суму проценти та відшкодувати
збитки відповідно до статті 631 цього Кодексу.

     Стаття 1135.   Обмеження  розпорядження  рахунком(арешт  або
призупинення операцій за рахунком)

     Обмеження прав  клієнта  щодо  розпорядження   коштами,   що
знаходяться на рахунку, не допускається, крім випадків накладення
арешту на рахунок за рішенням суду або призупинення  операцій  за
рахунком у випадках, передбачених законом.

     Стаття 1136. Розірвання договору банківського рахунка

     1. Договір   банківського  рахунка  розривається  за  заявою
клієнта у будь-який час.

     2. Банк має право зажадати розірвання договору  банківського
рахунка:

     1) коли  сума  коштів,  що  зберігаються на рахунку клієнта,
виявиться  нижчою   від   мінімального   розміру,   передбаченого
банківськими  правилами  або  договором,  якщо  така сума не буде
відновлена протягом місяця від дня попередження банку про це;

     2) у разі відсутності  операцій  за  цим  рахунком  протягом
року, якщо інше не передбачено договором.

     3) в інших випадках, передбачених договором або законом

     3. Залишок  коштів  на  рахунку видається клієнтові або ж за
його вказівкою перераховується на інший  рахунок  в  строки  і  в
порядку, встановленими правовими актами.

     Стаття 1137. Банківська таємниця

     1. Банк гарантує таємницю банківського рахунка,  операцій за
рахунком і відомостей про клієнта.

     Відомості про операції та рахунки можуть бути надані  тільки
самим  клієнтам або їхнім представникам,  а іншим особам,  у тому
числі державним органам (їхнім посадовим особам),  -  виключно  у
випадках і в порядку, що передбачені законом.

     2. У  разі  розголошення  банком  відомостей,  що становлять
банківську таємницю,  клієнт,  права якого  порушені,  має  право
зажадати  від  банку повного відшкодування завданих збитків,  а у
випадках,  передбачених законом,  - також  компенсації  моральної
шкоди.

     Глава 71. Факторинг

     Стаття 1138. Поняття договору факторингу

     1. За договором факторингу одна сторона (фактор) передає або
бере на себе зобов'язання передати кошти  в  розпорядження  іншої
сторони (клієнта) на платній основі,  а клієнт відступає або бере
на себе зобов'язання відступити факторові ту свою грошову  вимогу
до  третьої особи,  яка випливає з відносин клієнта (кредитора) з
цією третьою особою (боржником).

     Грошова вимога  до  боржника  може  бути  передана  клієнтом
факторові  також  з  метою  забезпечення  виконання  зобов'язання
клієнта перед фактором.

     2. Зобов'язання фактора за договором, передбаченим п. 1 цієї
статті,  може  включати  дії  щодо  обслуговування  боргу,  що  є
предметом цього договору.

     3. Фактором може виступати банк або інша юридична особа, яка
відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

     Стаття 1139. Предмет договору факторингу

     1. Предметом   договору  факторингу  може  бути  як  грошова
вимога,  строк платежу якої сплинув (наявна вимога),  так і право
на одержання коштів, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

     2. При переданні майбутньої вимоги вона вважається такою, що
перейшла  до  фактора  після  того,  як  виникло  саме  право  на
одержання  з боржника грошових коштів,  які є предметом передання
вимоги, передбаченої договором.

     Якщо передання грошової  вимоги  обумовлене  певною  подією,
воно  набирає чинності після настання цієї події.  У цих випадках
додатково передання вимоги не оформляється.

     Стаття 1140. Недійсність заборони відступлення вимоги

     1. Договір факторингу є дійсним, навіть якщо між клієнтом та
його боржником існує угода про заборону передання грошової вимоги
або її обмеження.

     2. Правила,  передбачені у п.  1 цієї статті,  не звільняють
клієнта  від  зобов'язань  або  відповідальності  перед боржником
внаслідок передання грошової вимоги на  порушення  укладеної  між
ними угоди про заборону або обмеження факторингу.

     Стаття 1141. Відповідальність клієнта перед фактором

     1. Клієнт  несе відповідальність перед фактором за дійсність
грошової вимоги,  що  є  предметом  відступлення,  якщо  інше  не
передбачено договором факторингу.

     2. Грошова вимога,  що є предметом відступлення,  визнається
дійсною,  якщо клієнт має право на передання грошової вимоги і  в
момент   відступлення  цієї  вимоги  йому  не  відомі  обставини,
внаслідок яких боржник має право її не виконувати.

     3. Клієнт  не  несе  відповідальності  за  невиконання   або
неналежне    виконання   боржником   вимоги,   що   є   предметом
відступлення,  пред'явленої до виконання фактором,  якщо інше  не
передбачено договором факторингу.

     Стаття 1142. Виконання грошової вимоги боржником факторові

     1. Боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови,
що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення  про
відступлення  грошової  вимоги  цьому  факторові і в повідомленні
визначена  грошова  вимога,  яка  підлягає  виконанню,  а   також
названий фактор, якому має бути здійснений платіж.

     2. Боржник  має  право вимагати від фактора в розумні строки
надання  йому  доказів  того,  що  відступлення  грошової  вимоги
факторові  справді  мала  місце.  Якщо  фактор  не  виконує цього
обов'язку,  боржник має право здійснити цей платіж  клієнтові  на
виконання свого зобов'язання перед ним.

     3. Виконання  грошової вимоги боржником факторові відповідно
до правил цієї статті звільняє  боржника  від  його  зобов'язання
перед клієнтом.

     Стаття 1143. Наступне відступлення грошової вимоги

     1. Наступне  відступлення  фактором  грошової  вимоги третім
особам  не  допускається,  якщо  інше  не  передбачено  договором
факторингу.

     2. Якщо   договором   допускається   наступне   відступлення
грошової вимоги, до нього застосовуються правила цієї глави.

     Стаття 1144. Права фактора

     1. Якщо відповідно до умов договору факторингу  фінансування
клієнта  здійснюється  шляхом  покупки  у  нього  грошової вимоги
фактором,  останній набуває права на всі суми,  які він  одержить
від  клієнта  на  виконання вимоги,  а клієнт не відповідає перед
фактором за те,  що одержані останнім суми виявилися меншими  від
ціни, за яку фактор придбав вимогу.

     2. Якщо  відступлення  грошової вимоги факторові здійснене з
метою  забезпечення  виконання  йому   зобов'язання   клієнта   і
договором  факторингу  не  передбачено інше,  фактор зобов'язаний
надати клієнтові звіт і передати суму,  що перевищує  суму  боргу
клієнта, який забезпечений відступленням вимоги.

     Якщо кошти,   одержані   фактором  від  боржника,  виявилися
меншими від суми боргу клієнта перед фактором,  який забезпечений
відступленням  вимоги,  клієнт  зобов'язаний  сплатити  факторові
залишок боргу.

     Стаття 1145. Зустрічні вимоги боржника

     1. У  випадку  звернення  фактора  до  боржника  з   вимогою
здійснити  платіж  боржник  має  право  пред'явити до заліку свої
грошові вимоги,  що  ґрунтуються  на  договорі  з  клієнтом,  які
виникли  у  боржника  до  моменту,  коли він був повідомлений про
відступлення вимоги факторові.

     2. Вимоги,  які боржник міг пред'явити клієнтові у зв'язку з
порушенням  останнім угоди про заборону або обмеження факторингу,
не мають чинності супроти фактора.

     Стаття 1146. Захист прав боржника

     1. У разі порушення клієнтом своїх обов'язків за  договором,
укладеним з боржником, останній не має права вимагати від фактора
повернення сум,  уже заплачених йому на грошову вимогу,  яка була
передана,  якщо  боржник має право одержати ці суми безпосередньо
від клієнта.

     2. Боржник,  який  має  право  одержати  безпосередньо   від
клієнта суми,  сплачені факторові внаслідок відступлення грошової
вимоги,  однак має право вимагати повернення  цих  сум  фактором,
якщо   доведено,   що  останній  не  виконав  свого  зобов'язання
здійснити клієнтові платіж,  пов'язаний із відступленням  вимоги,
або  здійснив  такий  платіж,  знаючи про порушення клієнтом того
зобов'язання перед боржником, якого стосується платіж, пов'язаний
із відступленням вимоги.

     Глава 72. Розрахунки

     §1. Загальні положення про розрахунки

     Стаття 1147. Форми розрахунків

     1. Розрахунки  з  участю  фізичних  осіб,  не  пов'язані  зі
здійсненням ними підприємницької діяльності,  можуть  провадитися
готівкою без обмеження суми або в безготівковому порядку.

     2. Розрахунки  між юридичними особами,  а також розрахунки з
участю   фізичних   осіб,   пов'язані   зі    здійсненням    ними
підприємницької діяльності, провадяться в безготівковому порядку.
Розрахунки між цими особами можуть  провадитися  також  готівкою,
якщо інше не встановлено законом.

     Стаття 1148. Форма безготівкових розрахунків

     1. При  здійсненні  безготівкових  розрахунків  допускаються
розрахунки  платіжними  дорученнями,  за   акредитивом,   чеками,
розрахунки   за  інкасо,  а  також  розрахунки  в  інших  формах,
передбачених законом,  встановленими згідно  з  ним  банківськими
правилами  та  застосовуваними  у  банківській  практиці звичаями
ділового обороту.

     2. Сторони за договором мають право обрати та  встановити  у
договорі  будь-яку  з  форм розрахунків,  зазначених у п.  1 цієї
статті.

     3. Безготівкові розрахунки  провадяться  через  банки,  інші
кредитні  організації (далі - банки),  в яких відкриті відповідні
рахунки,  якщо  інше  не  випливає  із  закону  та  не  зумовлено
використовуваною формою розрахунків.

     §2. Розрахунки платіжними дорученнями

     Стаття 1149.  Загальні  положення  про розрахунки платіжними
дорученнями

     1. При розрахунках платіжним дорученням банк  зобов'язується
за дорученням платника за рахунок коштів,  що знаходяться на його
рахунку,  перевести певну  грошову  суму  на  рахунок  зазначеної
платником  особи у цьому чи в іншому банку у строк,  передбачений
законом або встановлюваний згідно з ним,  - якщо  більш  короткий
строк   не   передбачений   договором   або   ж  не  визначається
застосовуваними у банківській практиці звичаями ділового обороту.

     2. Правила  цього  параграфа  застосовуються  до   відносин,
пов'язаних із перерахуванням коштів через банк особою,  що не має
рахунка  у  даному  банку,  якщо  інше  не  передбачено  законом,
встановленими   згідно  з  ними  банківськими  правилами  або  не
випливає із суті цих відносин.

     Стаття 1150. Умови виконання банком платіжного доручення

     1. Зміст платіжного доручення та  розрахункових  документів,
що подаються разом з ним, і їхня форма мають відповідати вимогам,
передбаченим законом і  встановленим  згідно  з  ним  банківським
правилам.

     2. У  разі  невідповідності  платіжного  доручення  вимогам,
зазначеним  у  п.  1  цієї  статті,  банк  може  уточнити   зміст
доручення.  Такий  запит  має бути зроблений платникові негайно з
одержанням доручення.  У  разі  неодержання  відповіді  у  строк,
встановлений згідно з банківськими правилами, а за їх відсутності
- у розумний строк банк може залишити доручення без  виконання  і
повернути  його  платникові,  якщо  інше  не передбачено законом,
встановленими згідно з ним банківськими правилами  або  договором
між банком і платником.

     3. Доручення платника виконується банком за наявності коштів
на рахунку платника,  якщо  інше  не  передбачено  договором  між
платником  і банком.  Доручення виконується банком із додержанням
черговості списування коштів з рахунка.

     Стаття 1151. Виконання доручення

     1. Банк,  що прийняв платіжне  доручення  платника,  повинен
перерахувати  відповідну  грошову  суму банкові одержувача коштів
для її зарахування на рахунок особи,  зазначеної в  дорученні,  у
строк, встановлений п. 1 статті 1149 цього Кодексу.

     2. Банк має право залучати інші банки для виконання операцій
для перерахування  коштів  на  рахунок,  зазначений  у  дорученні
клієнта.

     3. Банк  повинен негайно інформувати платника на його вимогу
про виконання доручення.  Порядок оформлення та вимоги до  змісту
повідомлення  про  виконання  доручення  передбачаються  законом,
банківськими правилами,  що  встановлюються  згідно  з  ним,  або
погодженням сторін.

     Стаття 1152.  Відповідальність  за невиконання або неналежне
виконання доручення

     1. У разі невиконання або  неналежного  виконання  доручення
клієнта  банк  несе  відповідальність  на підставах і в розмірах,
передбачених главою 49 цього Кодексу.

     2. У  випадках  коли  невиконання  або  неналежне  виконання
доручення  мало  місце  у  зв'язку  з  порушенням правил вчинення
розрахункових операцій банком,  залученим для виконання доручення
платником,  відповідальність,  передбачена п. 1 цієї статті, може
бути покладена судом на цей банк.

     3. Якщо порушення правил здійснення  розрахункових  операцій
банком  спричинило  неправомірне  відрахування  коштів,  на нього
покладається  відповідальність,  передбачена  статтею  561  цього
Кодексу.

     §3. Розрахунки за акредитивом

     Стаття 1153. Акредитив

     1. При розрахунках за акредитивом банк, що відкрив акредитив
за дорученням клієнта  (платника)  і  згідно  з  його  вказівками
(банкемітент),  зобов'язується  провести  платіж  у  разі подання
одержувачем коштів або зазначеною ним особою  (одержувач  коштів)
документів і виконання інших умов, передбачених акредитивом.

     2. У  разі  відкриття  покритого  (депонованого)  акредитива
банкемітент при його відкритті повинен перерахувати власні  кошти
клієнта або наданий йому кредит у розпорядження виконуючого банку
на весь строк чинності зобов'язання банку-емітента.

     У разі  відкриття  непокритого  (гарантованого)   акредитива
виконуючому банку надається право списувати всю суму акредитива з
рахунка, що у нього ведеться, банку-емітента.

     Стаття 1154. Відкличний акредитив

     1. Відкличним визнається акредитив,  який може бути змінений
або   скасований  банком-емітентом  без  попереднього  сповіщення
одержувача  коштів.  Відкликання  акредитива  не  створює  жодних
зобов'язань банку-емітента перед одержувачем коштів.

     2. Виконуючий   банк   повинен  здійснити  платіж  або  інші
операції за відкличним акредитивом, якщо до моменту їх здійснення
ним  не  одержано  повідомлення  про  зміну  умов  або скасування
акредитива.

     Стаття 1155. Безвідкличний акредитив

     1. Безвідкличним визнається акредитив,  який  не  може  бути
скасований без згоди одержувача коштів.

     2. На  прохання  банку-емітента  виконуючий  банк,  що  бере
участь  у  проведенні  акредитивної  операції,  може  підтвердити
безвідкличний    акредитив    (гарантований    акредитив).   Таке
підтвердження означає прийняття виконуючим банком додаткового  до
зобов'язання  банкуемітента зобов'язання провести платіж згідно з
умовами акредитива.

     Безвідкличний акредитив, підтверджений виконуючим банком, не
може бути змінений або скасований без згоди виконуючого банку.

     Стаття 1156. Виконання акредитива

     1. Для   виконання  акредитива  одержувач  коштів  подає  до
виконуючого банку документи, що підтверджують виконання всіх умов
акредитива.  У  разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання
акредитива не провадиться.

     2. Якщо виконуючий банк  провів  платіж  або  здійснив  іншу
операцію   згідно  з  умовами  акредитива,  банк-емітент  повинен
відшкодувати йому зазнані витрати. Зазначені витрати, а також усі
інші  витрати банку-емітента,  пов'язані з виконанням акредитива,
відшкодовуються платником.

     3. Якщо виконуючий банк відмовляє  у  прийнятті  документів,
які за зовнішніми ознаками не відповідають умовам акредитива, він
повинен  негайно  проінформувати  про  це  одержувача  коштів   і
банк-емітент із зазначенням причин відмови.

     4. Якщо  банк-емітент,  одержавши прийняті виконуючим банком
документи, вважає, що вони не відповідають за зовнішніми ознаками
умовам  акредитива,  він має право відмовитися від їх прийняття і
зажадати від виконуючого банку суму, сплачену одержувачеві коштів
з   порушенням  умов  акредитива,  а  за  непокритим  акредитивом
відмовитися від відшкодування виплачених сум.

     Стаття 1157. Відповідальність банку, що виконує акредитив

     У разі неправильної виплати  коштів  за  акредитивом  або  ж
необґрунтованої   відмови  у  виплаті  сум  одержувачеві  коштів,
внаслідок порушення виконуючим банком умов акредитива, виконуючий
банк несе відповідальність перед банком-емітентом.

     Якщо виконуючим  банком  допущено  порушення  умов покритого
акредитива або ж підтвердженого  ним  безвідкличного  акредитива,
відповідальність  перед  платником  може  бути покладена судом на
виконуючий банк.

     Стаття 1158. Закриття акредитива

     1. Закриття акредитива у виконуючому банку провадиться:

     1) після спливу строку акредитива;

     2) за заявою одержувача коштів про відмову від  використання
акредитива до спливу строку його чинності,  якщо можливість такої
відмови передбачена умовами акредитива;

     3) на вимогу платника про  певне  або  часткове  відкликання
акредитива, якщо таке відкликання можливе за умовами акредитива.

     Про закриття   акредитива  виконуючий  банк  має  повідомити
банкемітент.

     2. Невикористана   сума   покритого   акредитива    підлягає
поверненню   банку-емітентові   негайно  одночасно  із  закриттям
акредитива.  Банкемітент повинен  зарахувати  повернені  суми  на
рахунок платника, з якого депонувалися кошти.

     §4. Розрахунки за інкасо

     Стаття 1159. Загальні положення про розрахунки за інкасо

     1. При  розрахунках  за інкасо клієнт направляє своєму банку
(банку-емітентові) доручення про вчинення за рахунок клієнта  дій
щодо одержання від платника платежу та (або) акцепту платежу.

     2. Банк-емітент,  що  одержав інкасове доручення,  має право
залучати для його виконання інший банк (виконуючий банк).

     Порядок здійснення   розрахунків   за   інкасо   регулюється
законом,  а  також банківськими правилами,  що видаються згідно з
ними,  і застосовуваними у банківській практиці звичаями ділового
обороту.

     Стаття 1160. Виконання інкасового доручення

     1. У    разі    відсутності    будь-якого    документа   або
невідповідності  документів  за  зовнішніми  ознаками  інкасовому
дорученню  виконуючий  банк  повинен  негайно  повідомити  про це
особу,  від  якої  було  отримано  інкасове  доручення.  У   разі
неусунення   зазначених   недоліків   банк  має  право  повернути
документи без виконання.

     2. Документи подаються платникові у тій формі,  в якій  вони
отримані,  за винятком банківських відміток і написів, необхідних
для оформлення інкасової операції.

     3. Якщо документи підлягають оплаті при поданні,  виконуючий
банк  повинен  зробити  подання  до  платежу негайно з отриманням
інкасового доручення.

     Якщо документи підлягають оплаті в інший  строк,  виконуючий
банк  повинен  для одержання акцепту платника надати документи до
акцепту негайно  з  отриманням  інкасового  доручення,  а  вимога
платежу  має  бути зроблена не пізніше дня настання зазначеного у
документі строку платежу.

     4. Часткові платежі можуть бути прийняті у випадках, коли це
встановлено   банківськими   правилами,   або   ж   за  наявності
спеціального дозволу в інкасовому дорученні.

     5. Одержані (інкасовані) суми мають  бути  негайно  передані
виконуючим  банком  у розпорядження банку-емітента,  який повинен
зарахувати ці суми на рахунок клієнта.  Виконуючий банк має право
відрахувати   з   інкасованих  сум  належні  йому  винагороду  та
відшкодування витрат і видатків.

     Стаття 1161. Повідомлення про проведені операції

     1. Якщо платіж і (або) акцепт не були  отримані,  виконуючий
банк   повинен   негайно   повідомити  банк-емітент  про  причини
неплатежу або відмови від акцепту.

     Банк-емітент повинен негайно поінформувати про  це  клієнта,
запитавши у нього вказівки щодо подальших дій.

     2. У  разі  неотримання  вказівок  про подальші дії у строк,
встановлений банківськими правилами,  а якщо він не встановлений,
-  у розумний строк виконуючий банк має право повернути документи
банку-емітентові.

     §5. Розрахунки чеками

     Стаття 1162. Загальні положення про розрахунки чеками

     1. Чеком  визнається  цінний  папір,  що  містить  нічим  не
обумовлене   розпорядження   чекодавця   банку   провести  платіж
зазначеної у ньому суми чекоутримувачеві.

     2. Платником за чеком може бути зазначений тільки  банк,  де
чекодавець  має кошти,  якими він має право розпоряджатися шляхом
виставлення чеків.

     3. Відкликання чека до спливу строку  для  його  подання  не
допускається.

     4. Видача   чека   не  погашає  грошового  зобов'язання,  на
виконання якого він виданий.

     5. Порядок та умови використання чеків у платіжному  обороті
регулюються цим Кодексом,  а в частині,  ним не врегульованій,  -
іншими законами і  встановлюваними  згідно  з  ними  банківськими
правилами.

     6. Чек  повинен  мати  реквізити,  передбачені  банківськими
правилами.  Відсутність будь-якого реквізиту або  ж  наявність  у
чеку виправлень позбавляє його чинності чека.

     7. Форма   чека  та  порядок  його  заповнення  визначаються
законом і встановлюваними згідно з ним банківськими правилами.

     Стаття 1163. Оплата чека

     1. Чек оплачується за рахунок коштів чекодавця.

     У разі  депонування  коштів  порядок  та  умови  депонування
коштів для покриття чека встановлюються банківськими правилами.

     2. Чек  підлягає  оплаті  платником за умови подання його до
оплати у строк, встановлений законом.

     3. Платник за чеком повинен пересвідчитися усіма приступними
йому способами у справжності чека,  а також у тому, що пред'явник
чека є правоуповноваженою за ним особою.

     У разі оплати індосованого чека платник  повинен  перевірити
правильність індосаментів, але не підписи індосантів.

     4. Збитки,    що    виникли   внаслідок   оплати   платником
підробленого,  викраденого або втраченого чека,  покладаються  на
платника або чекодавця - залежно від того,  з чиєї вини вони були
завдані.

     5. Особа,  що оплатила чек,  має право зажадати передання їй
чека з розпискою про одержання платежу.

     Стаття 1164. Передання прав за чеком

     1. Передання   прав   за   чеком   провадиться   у  порядку,
встановленому статтею 180 цього Кодексу,  із додержанням  правил,
передбачених цією статтею.

     2. Іменний чек не підлягає переданню.

     3. У  перевідному  чеку  індосамент  на  платника  має  силу
розписки про одержання платежу.

     Індосамент, вчинений платником, є нечинним.

     Особа, що   володіє   перевідним   чеком,    одержаним    за
індосаментом,  вважається  його  законним володільцем,  якщо вона
застосовує своє право на безперервному ряді індосаментів.

     Стаття 1165. Гарантія платежу

     1. Платіж за  чеком  може  бути  гарантований  повністю  або
частково авалем.

     Гарантія платежу  за чеком (аваль) може надаватися будь-якою
особою, крім платника.

     2. Особа,  що  гарантує  платіж  за  чеком,  несе  солідарну
відповідальність з особою, яка видала чек.

     3. Зобов'язання особи, що гарантувала платіж за чеком, чинне
також у разі визнання зобов'язання,  за яким є  належним  платіж,
забезпечений гарантією бути нечинним на будь-якій іншій підставі,
ніж дефект форми.

     4. Особа,  що гарантувала платіж та  оплатила  чек,  набуває
права,  які випливають із чека,  як проти того, за кого вона дала
гарантію, так і проти тих, хто зобов'язаний перед останнім.

     Стаття 1166. Інкасування чека

     1. Подання чека до банку, який обслуговує чекоутримувача, на
інкасо для одержання платежу вважається поданням чека до платежу.

     Оплата чека  провадиться  у  порядку,  встановленому статтею
1160 цього Кодексу.

     2. Зарахування  коштів  за  інкасованим  чеком  на   рахунок
чекоутримувача  провадиться після одержання платежу від платника,
якщо інше не передбачено договором між чекоутримувачем і банком.

     Стаття 1167. Посвідчення відмови від оплати чека

     1. Відмова від оплати чека  має  бути  посвідчена  одним  із
таких способів:

     1) вчиненням    нотаріусом   протесту   або   ж   складенням
рівнозначного акта у порядку, встановленому законом;

     2) відміткою платника на чеку про відмову в його  оплаті  із
зазначенням дати подання чека до оплати;

     3) відміткою банку,  що інкасує, із зазначенням дати про те,
що чек своєчасно виставлений і не оплачений.

     2. Протест або рівнозначний акт має бути вчинений до  спливу
строку для подання чека.

     Якщо подання чека мало місце в останній день строку, протест
або рівнозначний акт може бути вчинений наступного робочого дня.

     Стаття 1168. Повідомлення про неоплату чека

     1. Чекоутримувач  повинен  сповістити  свого  індосанта   та
чекодавця  про  неплатіж протягом двох робочих днів,  що йдуть за
днем вчинення протесту або рівнозначного акта.

     2. Кожний індосант повинен протягом двох  робочих  днів,  що
йдуть  за  днем  отримання  ним  повідомлення,  сповістити своєму
індосантові  отримане  ним  повідомлення.  У  цей   самий   строк
надсилається повідомлення тому, хто дав аваль за цю особу.

     3. Особа,  що  не надіслала повідомлення у зазначений строк,
не втрачає  своїх  прав.  Вона  відшкодовує  збитки,  які  можуть
статися   внаслідок  неповідомлення  про  неоплату  чека.  Розмір
відшкодовуваних збитків не може перевищувати суми чека.

     Стаття 1169. Наслідки неоплати чека

     1. У разі відмови платника в оплаті чека  чекоутримувач  має
право  на  свій  вибір вчинити позов до однієї,  кількох або усіх
зобов'язаних за чеком осіб (чекодавцеві,  авалістам, індосантам),
які несуть перед ним солідарну відповідальність.

     2. Чекоутримувач  має  право  зажадати  від  зазначених осіб
оплати суми чека,  своїх витрат  на  одержання  оплати,  а  також
процентів згідно зі статтею 561 цього Кодексу.

     3. Позов  чекоутримувача  до  осіб,  зазначених у п.  1 цієї
статті,  може  бути  вчинений  протягом  шести  місяців  від  дня
закінчення строку подання чека до платежу.

     Глава 73.   Ліцензії   на   право   користування   об'єктами
інтелектуальної власності

     Стаття 1170. Поняття ліцензійного договору

     1. За ліцензійним договором сторона,  що  володіє  виключним
правом  на  об'єкт  інтелектуальної власності (ліцензіар),  надає
іншій  стороні  (ліцензіату)   дозвіл   на   право   використання
відповідного об'єкта інтелектуальної власності.

     У ліцензійному  договорі  мають  бути  визначені  права,  що
надаються  за  ліцензійним   договором,   межі   та   строки   їх
використання.

     Ліцензійний договір передбачається оплатним.

     2. Договір   про   надання  ліцензіатом  права  використання
об'єкта  інтелектуальної   власності   іншій   особі   визнається
субліцензійним    договором.    Ліцензіат   має   право   укласти
субліцензійний договір лише у випадках,  передбачених ліцензійним
договором.

     Відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе
ліцензіат, якщо ліцензійним договором не передбачено інше.

     Стаття 1171. Види ліцензійних договорів

     1. Ліцензійні  договори  на  право   використання   об'єктів
інтелектуальної власності можуть бути у формі простої невиключної
ліцензії або виключної ліцензії.

     2. За  простою  невиключною  ліцензією   ліцензіар   передає
ліцензіатові   право   на  використання  об'єкта  інтелектуальної
власності і при цьому зберігає за  собою  право  на  використання
цього  самого  об'єкта  і  видачі  ліцензії на право використання
цього самого об'єкта іншим особам.

     3. Виключна ліцензія  передбачає  видачу  дозволу  на  право
використання   об'єкта   інтелектуальної  власності  іншій  особі
(ліцензіату).  При цьому ліцензіар зберігає  за  собою  право  на
використання  цього  самого  об'єкта,  але  не має права видавати
ліцензію на право використання цього самого об'єкта іншим особам.

     Виключна ліцензія може бути обмежена територією, строком або
кількістю  виробів.  У  такому  разі  ліцензіар  має право видати
ліцензію іншим особам за межами виданих ліцензій.

     4. Допускаються  інші  види  ліцензійних  договорів,  що  не
суперечать чинному законодавству.

     Стаття 1172. Умови ліцензійного договору

     1. Ліцензійний договір має передбачати: способи використання
об'єкта   інтелектуальної   власності   (конкретні   права,    що
передаються  за  таким договором;  строк дії і територія,  на які
передається право);  розмір винагороди і (або) порядок визначення
розміру   винагороди   за   кожний  спосіб  використання  об'єкта
інтелектуальної власності,  порядок і строки її виплати,  а також
інші  умови,  які  сторони  вважатимуть  за  доцільне  включити у
договір.

     Якщо в  ліцензійному  договорі  немає   умови   про   спосіб
використання  об'єкта інтелектуальної власності (конкретні права,
що передаються за договором),  договір  вважається  укладеним  на
такі способи використання об'єкта інтелектуальної власності,  які
можуть вважатися необхідними для  досягнення  наміру  сторін,  що
були викладені при укладенні договору.

     Якщо в ліцензійному договорі немає умови про строк,  на який
видається право,  договір може  бути  розірваний  ліцензіаром  зі
спливом п'яти років від дати його укладення, якщо користувач буде
письмово повідомлений про  це  за  шість  місяців  до  розірвання
договору.

     Якщо в  ліцензійному договорі немає умови про територію,  на
яку видається  право,  чинність  його  поширюється  на  територію
України.

     2. Предметом  ліцензійного  договору не можуть бути права на
використання об'єкта інтелектуальної  власності,  які  на  момент
укладення договору були невідомі.

     3. Розмір винагороди за використання об'єкта інтелектуальної
власності  визначається   погодженням   сторін   у   ліцензійному
договорі.

     Якщо в   ліцензійному   договорі   про   видання   або  інше
відтворення твору винагорода визначається  у  вигляді  фіксованої
суми,  то  в  договорі  має  бути встановлений максимальний тираж
твору.

     4. Відмова  суб'єктів   права   на   використання   об'єктів
інтелектуальної  власності  від  права на одержання винагороди за
використання зазначених об'єктів є нікчемною (недійсною).

     5. Права,  передані   за   ліцензійним   договором,   можуть
передаватися  будь-якою  стороною договору третім особам повністю
або частково лише у випадках,  коли це  прямо  передбачено  таким
договором.

     6. Умови  ліцензійного  договору,  що  обмежують авторів або
винахідників   у   створенні   в   майбутньому   нових   об'єктів
інтелектуальної  власності  на певну тему або в певній галузі,  є
недійсними.

     7. Умови ліцензійного договору,  які  суперечать  положенням
цього Кодексу, є недійсними.

     Стаття 1173. Форма ліцензійного договору

     1. Ліцензійний договір має бути укладений у письмовій формі,
якщо інше не передбачено погодженням сторін.

     Письмова форма не є обов'язковою для авторських  ліцензійних
договорів  про  опублікування  твору  в  періодичних  виданнях та
енциклопедичних словниках.

     2. Ліцензійні  договори  на  право   використання   об'єктів
промислової  власності  набувають  чинності після їх реєстрації в
патентному відомстві України.

     Стаття 1174. Строки чинності ліцензійних договорів

     1. Ліцензійні  договори  на  право   використання   об'єктів
інтелектуальної  власності діють протягом передбачених у договорі
строків,  але  не   довше   дії   виключних   прав   на   об'єкти
інтелектуальної власності.

     2. Автор твору або його спадкоємці незалежно від включення в
авторський ліцензійний договір умови про  строк  мають  право  зі
спливом десяти років від дати укладення договору розірвати його в
односторонньому  порядку,  письмово  сповістивши  про  це   свого
контрагента  за шість місяців до розірвання договору.  Таке право
виникає у автора чи його спадкоємців кожні десять років.

     3. Ліцензійні  договори  на  право   використання   об'єктів
інтелектуальної    власності   можуть   передбачати   строки   їх
використання,  порушення  яких  дає  підставу   правоволодільцеві
розірвати договір.

     Стаття 1175.  Типові  ліцензійні  договори  на  використання
творів науки, літератури і мистецтва

     1. Відповідними  відомствами  і  творчими  спілками   можуть
розроблятися  і  затверджуватися  у  встановленому порядку типові
ліцензійні договори на використання творів  науки,  літератури  і
мистецтва.

     2. Ліцензійні   договори   на   використання  творів  науки,
літератури і  мистецтва  можуть  містити  умови,  не  передбачені
типовими ліцензійними договорами.  Умови договору, які погіршують
становище  автора  (або  його  правонаступників)   порівняно   із
становищем,    визначеним   чинним   законодавством,   визнаються
недійсними.

     Стаття 1176.   Договори   про   створення   і   використання
результатів інтелектуальної діяльності

     1. Автор  може  за  договором  взяти  на  себе  зобов'язання
створити  у  майбутньому  твір,  винахід  або   інший   результат
інтелектуальної  діяльності і передати замовникові,  що не є його
роботодавцем, виключні права на використання цього результату.

     2. Договір,  передбачений  у  п.  1  цієї  статті,   повинен
визначати  характер,  призначення  та  інші  вимоги до результату
інтелектуальної діяльності,  що має бути створений на замовлення,
а також цілі або способи його використання.

     3. Договори,  що  зобов'язують  автора надавати іншим особам
виключні   права   на    використання    будь-яких    результатів
інтелектуальної діяльності,  які автор створить у майбутньому,  є
недійсними.

     Стаття 1177.  Відповідальність  за  порушення   ліцензійного
договору

     1. Сторона,  що  не  виконала  або неналежним чином виконала
зобов'язання за ліцензійним договором,  зобов'язана  відшкодувати
завдані іншій стороні збитки, включаючи втрачену вигоду.

     2. Якщо    автор    не    передав    замовлений    результат
інтелектуальної діяльності в обумовлений строк  і  відповідно  до
встановлених   договором  вимог,  він  зобов'язаний  відшкодувати
шкоду, завдану замовникові.

     Глава 74. Франчайзинг

     Стаття 1178. Договір франчайзингу

     1. За   франчайзинговим   договором   один   підприємець   -
франчайзер   (правоволоділець)  -  надоє  іншому  підприємцеві  -
франчайзі   (користувачеві)   -   за   певну   винагороду   право
експлуатувати франчизу з метою продажу визначеного сторонами виду
товарів та/або послуг.

     2. Франчиза є комплекс виключних прав (право на найменування
торговельного  підприємства (фірму),  право на знак для товарів і
послуг,  конфіденційну торговельну інформацію,  винаходи, корисні
моделі,   авторські   права   ті   інші  об'єкти  інтелектуальної
власності, що підлягають використанню користувачем (франчайзі).

     3. Договір франчайзингу  передбачає  використання  комплексу
виключних   прав,   ділової   репутації  і  комерційного  досвіду
франчайзера  (правоволодільця)  в  повному  обсязі  (зокрема,   з
визначенням мінімального чи максимального обсягу використання) із
зазначенням або зазначення території використання стосовно певної
сфери  підприємницької діяльності (продаж товарів,  одержаних від
франчайзера або вироблених франчайзі,  здійснення іншої  торгової
діяльності, виконання робіт, надання послуг).

     4. Сторонами   в   договорі   франчайзингу  можуть  бути  як
юридичні,  так і фізичні особи,  зареєстровані  як  індивідуальні
підприємці.

     Стаття 1179. Форма і реєстрація договору франчайзингу

     1. Договір  франчайзингу  має  бути  укладений  у  письмовій
формі.

     Недодержання письмової форми  договору  має  наслідком  його
недійсність. Такий договір вважається нікчемним.

     2. Договір франчайзингу реєструється органом,  який здійснює
реєстрацію юридичної особи  або  індивідуального  підприємця,  що
виступає за договором як правоволоділець.

     Якщо правоволоділець  зареєстрований  як  юридична особа або
індивідуальний  підприємець  в  іноземній   державі,   реєстрація
договору  франчайзингу  здійснюється  органом,  який зареєстрував
юридичну особу або індивідуального підприємця, що є користувачем.

     У відносинах з третіми особами сторони договору франчайзингу
мають право посилатися на договір лише з моменту його реєстрації.

     Договір франчайзингу    на    використання    об'єкта,    що
охороняється відповідно  до  патентного  законодавства,  підлягає
реєстрації  також у центральному органі виконавчої влади в галузі
патентів і знаків для товарів і  послуг.  При  недодержанні  цієї
вимоги договір вважається нікчемним.

     Стаття 1180. Мастер франчайзинговий договір. Субфранчайзинг

     1. Мастер  франчайзинговий договір означає договір,  за яким
один підприємець (франчайзер)  надає  іншому  (мастер  франчайзі/
субфранчайзеру)  за  обумовлену  винагороду  право  експлуатувати
франчизу з метою укладення франчайзингових  договорів  з  третіми
особами (франчайзі).

     2. Мастер  франчайзі  несе  субсідіарну  відповідальність за
шкоду,  завдану  франчайзеру  діями  франчайзі,  якщо   інше   не
передбачено договором мастер франчайзингу.

     3. Положення  цієї  глави стосовно правовідносин франчайзера
та франчайзі поширюються на правовідносини франчайзера та  мастер
франчайзі та на правовідносини мастер франчайзі та франчайзі.

     4. Якщо  договір  франчайзингу  є  недійсним,  то недійсними
визнаються і укладені на його основі договори субфранчайзингу.

     5. Якщо  інше   не   передбачено   договором   франчайзингу,
укладеним  на  строк,  при  його достроковому припиненні права та
обов'язки похідного  правоволодільця  за  договором  франчайзингу
(користувача    за    договором   франчайзингу)   переходять   до
правоволодільця,  якщо він не відмовиться взяти на себе права  та
обов'язки   за  цим  договором.  Це  правило  застосовується  при
розірванні  договору  франчайзингу,  укладеного  без   визначення
строку.

     Стаття 1182.     Права    та    обов'язки    правоволодільця
(франчайзера)

     1. Правоволоділець (франчайзер) зобов'язаний:

     1) передати користувачеві (франчайзі) технічну та комерційну
документацію і надати іншу  інформацію,  необхідну  користувачеві
для  здійснення прав,  наданих йому за договором франчайзингу,  а
також проінструктувати користувача та його працівників з  питань,
пов'язаних зі здійсненням цих прав;

     2) інформувати користувача про основні аспекти франчизи, які
повинні забезпечити її повне і ефективне використання;

     3) надовати франчайзі постійне  технічне  та  консультативне
сприяння,  включаючи проведення спеціальних навчальних курсів для
персоналу франчайзі;

     4) забезпечити реєстрацію договору  франчайзингу  відповідно
до цього Кодексу.

     2. Франчайзер  має право проводити постійну перевірку якості
товарів  (робіт,  послуг),  що  виробляються   (виконуються   або
надаються)  франчайзі  споживачам  відповідно до франчайзингового
договору.

     Стаття 1183. Права та обов'язки користувача (франчайзі)

     1. Користувач (франчайзі) зобов'язаний:

     1) не  розголошувати  секрети  виробництва   правоволодільця
(франчайзера) та іншу одержану від нього конфіденційну комерційну
інформацію;

     2) інформувати  франчайзера  про  свій  досвід  експлуатації
франчизи на договірній території та можливе її поліпшення;

     3) експлуатувати  передану  франчизу  виключно  з договірних
приміщень/засобів    транспортування;     додержуватися     вимог
франчайзера  до  обладнання  та  загального оформлення договірних
приміщень/засобів  транспортування;  не   змінювати   без   згоди
франчайзера місця знаходження договірних приміщень;

     4) використовувати  при  здійсненні  передбаченої  договором
діяльності  фірмове  найменування  і/або  комерційне   позначення
правоволодільця (франчайзера) визначеним в договорі способом;

     5) забезпечити відповідність якості товарів, що виробляються
ним на основі договору,  виконуваних робіт, послуг, що надаються,
якості  аналогічних  товарів,  робіт  і послуг,  що виробляються,
надаються або надаються правоволодільцем (франчайзером);

     6) надавати покупцям (замовникам) усі додаткові послуги,  на
які   вони   могли   б   розраховувати,   купляючи   (замовляючи)
безпосередньо у правоволодільця;

     7) інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним  для
них  способом  про те,  що він використовує фірмове найменування,
комерційне позначення,  знак для товарів і послуг або інший засіб
індивідуалізації за договором франчайзингу;

     8) утримуватися від пошуку споживачів (замовників) за межами
надоної   договірної   території   (території,   закріпленої   за
франчайзі).

     Франчайзі зобов'язаний  продати  товари  або  надати послуги
споживачу,  який безпосередньо звернувся  до  нього,  якщо  такий
споживач  має  постійне  місце  знаходження  за межами договірної
території;

     9) не брати участі та не мати будь-якого майнового  інтересу
прямо  або опосередковано в будь-якій підприємницькій діяльності,
що може конкурувати з діяльністю членів  франчайзингової  мережі,
включаючи самого франчайзера;

     10) дозволяти     франчайзеру     інспектувати     договірні
приміщення/транспортні засоби,  товари та послуги,  що надаються,
свої інвентаризаційні та фінансові документи.

     2. Користувач (франчайзі) має право:

     1) отримувати  товари від іншого франчайзі з франчайзингової
мережі або будь-якої іншої збутової мережі франчайзера;

     2) купувати товари у будь-якого постачальника,  якщо  продаж
таких  товарів  не пов'язаний з торговим найменуванням або маркою
франчайзера,  або не є суттєвими для цілей експлуатації франчизи.
При  цьому  франчайзі  зобов'язаний дотримуватися кваліфікаційних
вимог, сформульованих франчайзером до якості товарів.

     Стаття 1184. Обмеження прав сторін за договором франчайзингу

     1. Договором франчайзингу можуть бути передбачені  обмеження
прав сторін за цим договором, зокрема:

     1) обов'язок   правоволодільця   не  надавати  іншим  особам
аналогічні  комплекси  виключних  прав  для  їх  використання  на
закріпленій   за  користувачем  території  або  утримуватися  від
власної аналогічної діяльності на цій території;

     2) обов'язок користувача не конкурувати  з  правоволодільцем
на  території,  на яку поширюється чинність договору франчайзингу
стосовно підприємницької діяльності, що здійснюється користувачем
з використанням належних правоволодільцеві виключних прав;

     3) відмова    користувача   від   одержання   за   договором
франчайзингу  аналогічних   прав   у   конкурентів   (потенційних
конкурентів) правоволодільця;

     4) обов'язок   користувача  погоджувати  з  правоволодільцем
місце   розташування    комерційних    приміщень,    які    мають
використовуватися  при  здійсненні наданих за договором виключних
прав, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.

     Обмежувальні умови можуть бути визнані недійсними на  вимогу
антимонопольного органу або іншої заінтересованої особи,  якщо ці
умови з урахуванням  стану  відповідного  ринку  та  економічного
стану сторін суперечать антимонопольному законодавству.

     2. Визнаються  нікчемними  такі  умови,  що  обмежують права
сторін за договором франчайзингу, в силу яких:

     1) правоволоділець має право визначати ціну  продажу  товару
користувачем  або  ціну  робіт  (послуг),  виконуваних  (тих,  що
надаються) користувачем,  або встановлювати верхню чи нижню  межу
цих цін;

     2) користувач має право продавати товари,  виконувати роботи
або  надавати  послуги   виключно   певній   категорії   покупців
(замовників)  або виключно покупцям (замовникам),  що мають місце
знаходження  (місце  проживання)   на   визначеній   у   договорі
території.

     Стаття 1185.  Відповідальність  правоволодільця за вимогами,
що заявляються до користувачів

     Правоволоділець несе   субсидіарну    відповідальність    за
вимогами,  що  заявляються  до користувачів,  про невідповідність
якості товарів  (робіт,  послуг),  які  продаються  (виконуються,
надаються) користувачем за договором франчайзингу.

     За вимогами,  що  заявляються  до  користувача  як виробника
продукції (товарів) правоволодільця,  правоволоділець  відповідає
солідарно з користувачем.

     Стаття 1186.  Право користувача укласти договір фпанчайзингу
на новий строк

     1. Користувач,  що належним чином виконував свої  обов'язки,
має  після спливу строку договору франчайзингу право на укладення
договору на новий строк на тих самих умовах.

     2. Правоволоділець має право відмовити в укладенні  договору
франчайзингу на новий строк за умови, що протягом трьох років від
дня спливу строку даного договору він не буде укладати  з  іншими
особами  аналогічні  договори  франчайзингу  і  погоджуватися  на
укладення   аналогічних   договорів   франчайзингу,   дія    яких
поширюватиметься  на  ту  саму  територію,  на  якій мав чинність
договір,  що припинив свою дію.  У разі якщо до спливу трирічного
строку  правоволоділець забажає надати кому-небудь ті самі права,
які були надані користувачеві  за  договором,  що  припинив  свою
чинність,  він  зобов'язаний  запропонувати користувачеві укласти
новий договір або відшкодувати зазнані ним збитки.  При укладенні
нового  договору  його  умови  мають  бути не менш сприятливі для
користувача, ніж умови договору, що припинив свою чинність.

     Стаття 1187. Зміна договору франчайзингу

     Договір франчайзингу  може  бути  змінений   відповідно   до
правил, передбачених главою 52 цього Кодексу.

     У відносинах з третіми особами сторони договору франчайзингу
мають  право  посилатися  на  зміни  договору  лише   з   моменту
реєстрації цієї зміни в порядку,  встановленому п.  2 статті 1179
цього Кодексу, якщо не доведуть, що третя особа знала або повинна
була знати про зміну договору раніше.

     Стаття 1188. Припинення договору франчайзингу

     1. Кожна  із  сторін  договору франчайзингу,  укладеного без
зазначеного строку,  має право у будь-який  час  відмовитися  від
договору,  повідомивши про це іншу сторону за шість місяців, якщо
договором не передбачений більш тривалий строк.

     2. Дострокове розірвання договору  франчайзингу,  укладеного
із  визначенням строку,  а також розірвання договору,  укладеного
без  визначення  строку,   підлягають   реєстрації   у   порядку,
встановленому п. 2 статті 1179 цього Кодексу.

     3. У  разі  припинення  належних  правоволодільцеві  прав на
фірмове найменування і комерційне позначення без заміни їх новими
аналогічними правами договір франчайзингу припиняється.

     4. При    оголошенні    правоволодільця    або   користувача
неплатоспроможним (банкрутом) договір франчайзингу припиняється.

     Стаття 1189.  Збереження договором франчайзингу чинності при
зміні сторін

     1. Перехід  до  іншої особи будь-якого виключного права,  що
входить до комплексу наданих користувачеві  прав,  не  визнається
підставою  для зміни або розірвання договору франчайзингу.  Новий
правоволоділець стає стороною цього договору  в  частині  прав  і
обов'язків, що стосуються відчуженого виключного права.

     2. У  разі смерті правоволодільця його права та обов'язки за
договором франчайзингу переходять до спадкоємця за умови,  що він
зареєстрований  або  протягом  шести  місяців  від  дня відкриття
спадщини зареєструється  як  індивідуальний  підприємець.  Інакше
договір припиняється.

     Здійснення прав  і виконання обов'язків особи,  яка померла,
до прийняття спадкоємцем цих прав та обов'язків або до реєстрації
спадкоємця    як    індивідуального    підприємця    здійснюється
управителем, якого призначає нотаріус.

     Стаття 1190.  Наслідки  зміни  фірмового  найменування   або
комерційого позначення правоволодільця

     У разі  зміни  правоволодільцем свого фірмового найменування
або комерційного позначення, права на використання яких входять у
комплекс  виключних прав,  договір франчайзингу зберігає чинність
стосовно   нового   фірмового   найменування   або   комерційного
позначення правоволодільця, якщо користувач не зажадає розірвання
договору і відшкодування збитків.  У  разі  продовження  чинності
договору  користувач  має  право  вимагати відповідного зменшення
належної правоволодільцеві винагороди.

     Стаття 1191.   Наслідки   припинення    виключного    права,
користування яким надано за договором франчайзингу

     Якщо в  період  дії  договору франчайзингу сплинув строк дії
виключного права,  користування яким надано за цим договором, або
таке  право припинилося за іншою підставою,  договір франчайзингу
продовжує свою чинність,  крім положень, що стосуються права, яке
припинилося,  а  користувач,  якщо інше не передбачено договором,
має    право    зажадати    відповідного    зменшення    належної
правоволодільцеві винагороди.

     У разі припинення належних правоволодільцеві прав на фірмове
найменування  або  комерційне   позначення   настають   наслідки,
передбачені п. 2 статті 1188 і статтею 1190 цього Кодексу.

     Глава 75. Спільна діяльність

     §1. Загальні положення про спільну діяльність

     Стаття 1192. Договір про спільну діяльність

     1. За  договором  про  спільну діяльність сторони (учасники)
зобов'язуються спільно діяти без створення  юридичної  особи  для
досягнення будь-якої мети, що не суперечить законові.

     2. Спільна   діяльність  може  здійснюватися  як  на  основі
поєднання  вкладів  учасників  (просте  товариство),  так  і  без
поєднання вкладів учасників.

     Стаття 1193. Форма та умови договору про спільну діяльність

     1. Договір про спільну діяльність укладається письмово.

     2. Якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної
діяльності, умови договору, в тому числі координація спільних дій
учасників  або  ведення  їхніх  спільних  справ,  правовий  режим
виділеного для спільної  діяльності  майна,  покриття  витрат  та
збитків  учасників,  їх відношення до результатів спільних дій та
інші умови визначаються за домовленістю сторін.

     §2. Просте товариство

     Стаття 1194. Договір простого товариства

     За договором    простого    товариства    учасники    беруть
зобов'язання поєднати свої вклади та спільно діяти для здобування
прибутку або досягнення іншої мети.

     Стаття 1195. Вклади учасників

     1. Вкладом учасника визнається все  те,  що  він  вносить  у
спільну  справу,  в тому числі гроші,  інше майно,  професійні та
інші знання,  навички та вміння,  а  також  ділова  репутація  та
ділові зв'язки.

     2. Вклади учасників передбачаються рівними за вартістю, якщо
інше не випливає із договору простого  товариства  або  фактичних
обставин.   Грошова   оцінка   вкладу   учасника  провадиться  за
погодженням між учасниками.

     Стаття 1196. Спільне майно учасників

     1. Внесене учасниками майно,  яким вони володіли  за  правом
власності,  а  також  вироблена  у результаті спільної діяльності
продукція  та  одержані  від  такої  діяльності  плоди  і  доходи
визнаються  їхньою  спільною  частковою  власністю,  якщо інше не
встановлено законом або договором простого товариства.

     Внесене учасниками майно,  яким  вони  володіли  з  підстав,
відмінних  від прав власності,  використовується в інтересах усіх
учасників і становить поряд  із  майном,  що  перебуває  у  їхній
спільній власності, спільне майно учасників.

     2. Ведення  бухгалтерського обліку спільного майна учасників
може бути доручено ними одній з осіб, що беруть участь у договорі
простого товариства.

     3. Користування спільним майном учасників здійснюється за їх
спільною згодою,  а в разі недосягнення згоди  -  у  порядку,  що
встановлюється судом.

     4. Обов'язки  учасників  щодо  утримання  спільного майна та
порядок  відшкодування  витрат,  пов'язаних  із  виконанням   цих
обов'язків, визначаються договором простого товариства.

     Стаття 1197. Ведення спільних справ учасників

     1. При веденні спільних справ кожний учасник має право діяти
від імені всіх учасників,  якщо договором простого товариства  не
встановлено,  що  ведення  справ здійснюється окремими учасниками
або ж спільно всіма учасниками договору простого товариства.

     У разі  спільного  ведення  справ   для   вчинення   кожного
правочину потрібна згода всіх учасників.

     2. У  відносинах  із  третіми  особами повноваження учасника
вчиняти  правочини  від  імені   всіх   учасників   посвідчується
довіреністю,   виданою  йому  іншими  учасниками,  або  договором
простого товариства.

     3. У  відносинах  із  третіми  особами  учасники  не  можуть
посилатися на обмеження прав учасника, який вчинив правочин, щодо
ведення  спільних  справ  учасників,  крім  випадків,  коли  вони
доведуть,  що  на момент вчинення правочину третя особа знала або
повинна була знати про наявність таких обмежень.

     4. Учасник,  який вчинив від імені всіх учасників правочини,
щодо  яких  його  право  на ведення спільних справ учасників було
обмежене,  або ж учинив в інтересах усіх учасників правочини  від
свого  імені,  може вимагати відшкодування здійснених ним за свій
рахунок витрат,  якщо існували достатні підстави вважати,  що  ці
правочини були необхідними в інтересах усіх учасників.  Учасники,
які внаслідок  таких  правочинів  зазнали  збитків,  мають  право
вимагати їх відшкодування.

     5. Рішення   щодо   спільних   справ  учасників  приймаються
учасниками за спільною згодою, якщо інше не передбачено договором
простого товариства.

     Стаття 1198. Право учасника на інформацію

     Кожний учасник незалежно від того, чи правоуповноважений він
вести спільні справи учасників, має право ознайомлюватися з усією
документацією  з ведення справ.  Відмова від цього права або його
обмеження, в тому числі за погодженням учасників, є нікчемною.

     Стаття 1199. Спільні витрати та збитки учасників

     Порядок покриття витрат і збитків,  пов'язаних  із  спільною
діяльністю учасників,  визначається їхньою угодою. За відсутності
такої угоди кожний учасник несе  витрати  та  збитки  пропорційно
вартості його вкладу у спільну справу.

     Угода, яка  повністю  звільняє  будь-кого  із  учасників від
участі у сплаченні спільних витрат або збитків, є недійсною.

     Стаття 1200.   Відповідальність   учасників   за   спільними
зобов'язаннями

     1. Якщо   договір   простого  товариства  не  пов'язаний  зі
здійсненням його учасниками  підприємницької  діяльності,  кожний
учасник  відповідає  за спільними договірними зобов'язаннями усім
своїм майном пропорційно вартості його вкладу у спільну справу.

     За спільними  зобов'язаннями,  що  виникли  не  з  договору,
учасники відповідають солідарно.

     2. Якщо    договір   простого   товариства   пов'язаний   зі
здійсненням його учасниками підприємницької діяльності,  учасники
відповідають   солідарно   за   всіма   спільними  зобов'язаннями
незалежно від підстав їх виникнення.

     Стаття 1201. Розподіл прибутку

     Прибуток, одержаний  учасниками  в  результаті  їх  спільної
діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників
у спільну справу,  якщо інше не  передбачено  договором  простого
товариства   або  іншою  угодою  учасників.  Угода  про  усунення
будького з учасників від участі в прибутку є недійсною.

     Стаття 1202. Виділ частки учасника на вимогу його кредитора

     Кредитор учасника договору  простого  товариства  має  право
поставити   вимогу  про  виділ  його  частки  у  спільному  майні
відповідно до положень цього Кодексу.

     Стаття 1203. Припинення договору простого товариства

     1) визнання будь-кого  з  учасників  недієздатним,  безвісно
відсутнім,  обмеження  у  дієздатності,  якщо  договором простого
товариства  або  наступною  угодою  не   передбачено   збереження
договору у відносинах між іншими учасниками;

     2) огошення  будь-кого  з учасників банкрутом,  за винятком,
зазначеним у підпункті 1 цього пункту;

     3) смерті учасника чи ліквідації юридичної  особи,  що  бере
участь   у  договорі  простого  товариства,  якщо  договором  або
наступною угодою не передбачено збереження договору у  відносинах
між  іншими  учасниками  або  ж  заміщення  учасника,  який помер
(ліквідованої     юридичної     особи),     його     спадкоємцями
(правонаступниками);

     4) відмови  будь-кого  з  учасників  від  подальшої участі у
договорі простого товариства або розірвання  договору  на  вимогу
одного з учасників,  за винятком,  зазначеним у підпункті 1 цього
пункту;

     5) спливу строку договору простого товариства;

     6) виділу частки  учасника  на  вимогу  його  кредитора,  за
винятком, зазначеним у підпункті 1 цього пункту;

     7) досягнення  мети  товариства або настання обставин,  коли
досягнення мети товариства стало неможливим

     2. У разі  припинення  договору  простого  товариства  речі,
передані  у  спільне  володіння  та (або) користування учасників,
повертаються учасникам,  які їх надали, без винагороди, якщо інше
не передбачено угодою сторін.

     Поділ майна,  що перебуває у спільній власності учасників, і
спільних прав вимоги,  які виникли у них, здійснюється в порядку,
встановленому положеннями цього Кодексу.

     Учасник, який       вніс       у      спільну      власність
індивідуально-визначену річ, має право у разі припинення договору
простого  товариства  вимагати в судовому порядку повернення йому
цієї  речі  за  умови  додержання  інтересів  інших  учасників  і
кредиторів.

     3. З  моменту  припинення  договору простого товариства його
учасники  несуть  солідарну  відповідальність   за   невиконаними
спільними зобов'язаннями щодо третіх осіб.

     Стаття 1204.   Відмова   учасника  від  подальшої  участі  в
договорі простого товариства та розірвання договору

     1. Заява про відмову  учасника  від  безстрокового  договору
простого  товариства  має бути зроблена ним не пізніше ніж за три
місяці до передбачуваного виходу із договору.

     Угода про  обмеження  права  на  відмову  від  безстрокового
договору простого товариства є недійсною.

     2. Учасник   договору  простого  товариства,  укладеного  із
зазначенням строку або із зазначенням мети як скасувальної умови,
має  право  вимагати  розірвання  договору  у відносинах з іншими
учасниками через поважну причину з відшкодуванням іншим учасникам
реального збитку, завданого розірванням договору.

     Стаття 1205.  Відповідальність учасника,  щодо якого договір
простого товариства розірвано

     У разі якщо договір простого товариства не був припинений  у
результаті  заяви будь-кого з учасників про відмову від подальшої
у ньому участі або ж  розірвання  договору  на  вимогу  одного  з
учасників,  особа, участь якої в договорі припинилася, відповідає
перед третіми особами за спільними зобов'язаннями,  які виникли в
період її участі у договорі,  так, ніби вона залишилася учасником
договору простого товариства.

     Підрозділ 2. Недоговірні зобов'язання

     Глава 76. Публічне обіцяння нагороди

     §1. Загальні положення про публічне обіцяння нагороди

     Стаття 1206.  Поняття та зміст  зобов'язання  із  публічного
обіцяння нагороди без оголошення конкурсу

     1. Особа,  що  виступила  з  публічним обіцянням нагороди за
досягнення зазначеного у сповіщенні результату  (знайдення  речі,
що пропала, повідомлення необхідних відомостей тощо), зобов'язана
виплатити  (передати)  обіцяну  нагороду  особі,  що  надала  цей
результат.

     2. Обіцяння   нагороди   вважається   публічним,  якщо  воно
сповіщене будь-яким чином невизначеному колу осіб.

     3. Нагорода може бути виражена у грошовій або  іншій  формі.
Передання    нагороди   відбувається   одночасно   з   переданням
результату,  якщо інше  не  випливає  з  характеру  нагороди  або
публічного сповіщення.

     4. Особа,  що  виступила з публічним обіцянням нагороди,  не
має права його скасувати або змінити.  Якщо в публічному обіцянні
нагороди  не  встановлений  строк  його  чинності,  воно є чинним
протягом розумного часу.

     5. У  разі  надання  результату  кількома  особами  нагорода
розподіляється між ними порівну.

     §2. Публічне обіцяння нагороди через конкурс

     Стаття 1207. Публічне обіцяння нагороди через конкурс

     1. Публічне обіцяння нагороди через конкурс має місце,  коли
обіцяна  особою  (засновником   конкурсу)   спеціальна   нагорода
(премія)  має  бути виплачена (передана) особі,  що бере участь у
конкурсі (здобувачеві),  яка досягла кращого результату згідно  з
умовами конкурсу.

     2. Оголошення про конкурс має містити виклад завдання, строк
його виконання,  розмір і  форму  нагороди,  місце  представлення
результатів,   порядок   і   строк  їхньої  порівняльної  оцінки.
Оголошення про конкурс може містити й інші його умови.

     Стаття 1208. Скасування або зміна умов конкурсу

     1. Засновник конкурсу не має права скасувати його.

     2. Зміна умов конкурсу допускається у межах першої  половини
строку,  встановленого  для  представлення результату.  Про зміну
умов конкурсу має бути сповіщено учасникам конкурсу в тому самому
порядку, в якому конкурс був оголошений.

     Стаття 1209. Рішення про виплату нагороди (премії)

     Рішення про  виплату  нагороди (премії) має бути винесене та
сповіщене  здобувачам  у  строк,  встановлений  оголошенням   про
конкурс, і в порядку, зазначеному цим оголошенням.

     Стаття 1210.  Використання  премійованих витворів творчості,
що представлені на конкурс

     Якщо конкурс  оголошений  на  витвори  творчості,  засновник
конкурсу  набуває  право використовувати премійовані витвори,  що
представлені на конкурс,  передбаченим в оголошенні  про  конкурс
способом,   тільки  на  підставі  договору  зі  здобувачем,  крім
випадків, передбачених законом та іншими правовими актами.

     Стаття 1211.   Повернення   здобувачам   результатів,    які
представлені на конкурс

     Якщо інше не передбачено оголошенням про конкурс, засновники
конкурсу після його закінчення зобов'язані  повернути  здобувачам
результати,  що представлені ними на конкурс, у строк, зазначений
в оголошенні про конкурс.

     Глава 77. Ведення чужих справ без доручення

     Стаття 1212. Ведення чужих справ без доручення

     1. Особа,  що діє в майнових інтересах іншої  особи  без  її
доручення,   незалежно   від  того,  знає  вона  про  це  чи  ні,
зобов'язана при першій нагоді сповістити цю іншу (заінтересовану)
особу  про  свої дії.  Якщо заінтересована особа схвалить ці дії,
надалі до відносин  сторін  застосовуються  правила  відповідного
договору.

     2. У разі неможливості сповіщення заінтересованої особи той,
хто почав дії без доручення,  зобов'язаний довести їх  до  кінця,
вживаючи  усіх  залежних  від  нього  заходів  щодо  попередження
негативних майнових наслідків для цієї особи. При цьому особа, що
діє без доручення, зобов'язана взяти на себе все, що пов'язане із
веденням справи, у тому числі обов'язки щодо вчинених правочинів.

     3. Якщо особа,  що  діє  в  інтересах  іншої  особи  без  її
доручення,  при першій нагоді не сповістить про це заінтересовану
особу, вона не має права вимагати відшкодування зазнаних витрат.

     Стаття 1213.  Відшкодування  витрат,  зазнаних  при  веденні
чужих справ без доручення

     Особа, що діє в інтересах іншої особи без її доручення,  має
право вимагати від неї відшкодування у  межах  фактично  зазнаних
витрат, якщо вони були виправдані обставинами ведення справи.

     Стаття 1214.  Надання  звіту  про  ведення  чужих  справ без
доручення

     Особа, що діє в інтересах  іншої  особи  без  її  доручення,
зобов'язана   негайно  після  закінчення  ведення  справи  надати
заінтересованій особі звіт про свої дії і передати їй усе, що при
цьому було одержано.

     Глава 78.  Запобігання загрозі шкоди чужому майну, рятування
здоров'я та життя іншій особі

     Стаття 1215.  Зобов'язання,  що  виникають  із   запобігання
загрозі шкоди чужому майну

     Якщо особа  без відповідних уповноважень запобігала реальній
загрозі  шкоди  майну  іншої  особи  в  умовах,   які   виключали
можливість попередження про таку загрозу, вона має право зажадати
від цієї іншої особи відшкодування збитків, зазнаних у зв'язку із
запобіганням шкоді.

     Відшкодування шкоди може мати місце,  якщо ця інша особа має
змогу його надати,  а також якщо майно, від якого була відвернена
реальна   загроза   шкоди,   мало  істотну  цінність.  При  цьому
відшкодування шкоди не повинне перевищувати вартості цього майна.

     Стаття 1216.  Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування
здоров'я та життя іншої людини

     Шкода, що її зазнала особа, яка без відповідних уповноважень
запобігала реальній загрозі здоров'ю  та  життю  фізичної  особи,
підлягає відшкодуванню у повному обсязі державою.

     Глава 79.  Створення  небезпеки  (загрози)  життю і здоров'ю
фізичних осіб, а також їхньому майну і майну юридичних осіб

     Стаття 1217.  Відповідальність юридичних і фізичних осіб  за
створення  небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб,  а
також їхньому майну і майну юридичних осіб

     1. Небезпека заподіяння шкоди надалі  може  стати  підставою
для позову про заборону дій, що створюють таку небезпеку.

     2. Юридичні та фізичні особи, які займаються підприємницькою
та іншою господарською діяльністю,  порушуючи при цьому довкілля,
умови  безпеки  і  створюючи  внаслідок  цього  загрозу  життю  і
здоров'ю громадян,  їхньому майну і майну інших  юридичних  осіб,
зобов'язані усунути цю загрозу.

     3. Вимогу  про  усунення  небезпеки  (загрози)  мають  право
висувати будь-які фізичні та юридичні особи,  які  їй  піддаються
або інтересам яких вона загрожує, а також опікуни і піклувальники
неповнолітніх.

     Стаття 1218. Наслідки неусунення небезпеки (загрози) життю і
здоров'ю фізичних осіб, їхньому майну і майну юридичних осіб

     1. У  разі  неусунення  небезпеки (загрози) життю і здоров'ю
фізичних осіб, їхньому майну і майну інших юридичних осіб суд має
право з урахуванням конкретних обставин справи ухвалити рішення:

     1) щодо  вжиття  належних  заходів  для  усунення  загрози в
строк, передбачений у рішенні суду;

     2) щодо стягнення збитків,  фактично  зазнаних  особою,  яка
піддавалася  небезпеці  (загрозі)  і  своїми  діями запобігла цій
небезпеці (загрозі);

     3) щодо повної заборони діяльності,  яка  створює  небезпеку
(загрозу).

     2. У  разі відмови в позові про заборону згаданої діяльності
у  зв'язку  з  тим,  що  це  суперечить  громадським   інтересам,
відповідач  зобов'язаний  таким  чином  задовольнити  варті уваги
вимоги  особи,  яка  піддається  небезпеці  (загрозі),  щоб  було
виключено  подальший  вплив  на  неї  обставин,  що  створюють цю
небезпеку (загрозу).

     Стаття 1219.   Відшкодування   шкоди,   завданої   внаслідок
неусунення  небезпеки  (загрози)  життю і здоров'ю фізичних осіб,
їхньому майну і майну юридичних осіб

     Шкода, завдана  внаслідок  неусунення  небезпеки   (загрози)
життю  і здоров'ю фізичних осіб,  їхньому майну і майну юридичних
осіб, підлягає відшкодуванню за правилами глави 80 цього Кодексу.

     Глава 80. Завдання шкоди

     §1. Загальні положення про завдання шкоди

     Стаття 1220.  Загальні підстави відповідальності за завдання
майнової шкоди

     1. Майнова     шкода,     завдана    неправомірними    діями
(бездіяльністю) особистим немайновим правам фізичних та юридичних
осіб,  а  також шкода,  завдана майну фізичних та юридичних осіб,
підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала.

     3. Той, хто завдав шкоду, звільняється від її відшкодування,
якщо доведе, що шкоду завдано не з його вини.

     4. Шкода, завдана правомірними діями, підлягає відшкодуванню
у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

     Стаття 1220-1.  (редакція стаття 1262 зі змінами).  Підстави
відповідальності за завдання моральної шкоди

     1. Моральна  шкода,  завдана  фізичній  чи  юридичній  особі
неправомірними діями, компенсується завдавачем при наявності його
вини, (ст. 1220 цього Кодексу) за винятком випадків, передбачених
пунктом 2 цієї статті.

     2. Моральна   шкода   компенсується   незалежно   від   вини
завдавача, якщо:

     1) шкоду  завдано  життю  і здоров'ю фізичної особи джерелом
підвищеної небезпеки;

     2) шкоду завдано фізичній  особі  внаслідок  її  незаконного
засудження,     незаконного     притягнення    до    кримінальної
відповідальності,  незаконного застосування як запобіжного заходу
взяття   під   варту   або   підписки  про  невиїзд,  незаконного
затримання,  незаконного накладення адміністративного стягнення у
вигляді арешту чи виправних робіт;

     3) в інших випадках, передбачених законом.

     Стаття 1221. Шкода, завдана у стані необхідної оборони

     1. Не   підлягає   відшкодуванню   шкода,  завдана  у  стані
необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі.

     2. Якщо при захисті від  протиправного  посягання  той,  хто
обороняється,  заподіяв шкоду третім особам, вона відшкодовується
нападавшим.

     3. Не підлягає відшкодуванню також шкода,  завдана  особі  у
зв'язку  з  перепиненням  її  злочинних  дій або її затриманням і
приведенням у відповідні органи влади.

     Стаття 1221-1.  Відшкодування шкоди,  заподіяної  прийняттям
закону про припинення права власності

     В разі   прийняття  закону,  що  припиняє  право  власності,
завдані  власникові  внаслідок  прийняття  такого  закону  збитки
підлягають  відшкодуванню у повному обсязі відповідно до реальної
вартості на момент припинення права власності державою за рахунок
загальнодержавної   скарбниці,  Автономною  Республікою  Крим  за
рахунок її  скарбниці,  територіальною  громадою  за  рахунок  її
скарбниці.

     Стаття 1222. Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої.
необхідності

     1. Шкода,  завдана у стані крайньої необхідності,  має  бути
відшкодована особою, яка її завдала. У цьому разі той, хто завдав
шкоду,  має право регресу (зворотної вимоги) до третьої особи,  в
інтересах якої він діяв.

     2. Враховуючи  обставини,  за  яких було завдано шкоду,  суд
може покласти обов'язок її  відшкодування  на  третю  особу,  або
зобов'язати  відшкодувати шкоду частково як того,  хто її завдав,
так і третю особу, або звільнити від відшкодування шкоди повністю
чи частково як третю особу, так і того, хто її завдав.

     Стаття 1223.  Відповідальність  юридичної або фізичної особи
за шкоду, завдану її працівником

     1. Юридичні та фізичні особи  відшкодовують  шкоду,  завдану
їхнім   працівником   під   час   виконання  ним  своїх  трудових
(службових, посадових) обов'язків.

     2. Відповідно до правил цієї глави  працівниками  визнаються
фізичні   особи,  які  виконують  роботу  на  підставі  трудового
договору (контракту),  а також цивільно-правового договору,  якщо
при  цьому  вони  діяли  або  повинні  були  діяти  за  завданням
юридичної чи фізичної особи і під  її  контролюванням  безпечного
ведення робіт.

     3. Підприємницькі  товариства  відшкодовують шкоду,  завдану
їхніми  учасниками  (членами)  під   час   здійснення   останніми
підприємницької або іншої діяльності товариства чи кооперативу.

     Стаття 1224.  Відповідальність за шкоду,  завдану державними
органами та органами місцевого самоврядування

     Кожен має право  на  відшкодування  за  рахунок  держави  чи
органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди,
завданої незаконними рішеннями,  діями чи  бездіяльністю  органів
державної  влади,  органів  місцевого  самоврядування на підставі
рішення суду незалежно від вини органів і службових осіб.

     Стаття 1225.  Відповідальність за шкоду, завдану незаконними
діями  службових  осіб  державних  органів  та  органів місцевого
самоврядування

     Державні органи   та   органи    місцевого    самоврядування
відшкодовують  шкоду,  завдану  незаконними діями їхніх службових
осіб у галузі адміністративного управління,  за  рахунок  власних
коштів  і  незалежно від вини цих службових осіб.  У разі нестачі
коштів   шкода    відшкодовується    субсидіарно    за    рахунок
загальнодержавної   скарбниці,  скарбниці  Автономної  Республіки
Крим,  скарбниці   відповідного   адміністративно-територіального
утворення.

     Стаття 1226. Відповідальність за шкоду, заподіяну державними
органами, органами місцевого самоврядування в галузі нормотворчої
діяльності

     Шкода, завдана  в  результаті  прийняття державними органами
або органами місцевого самоврядування правових  актів  (постанов,
наказів,  інструкцій),  що  не  відповідають  закону  або  іншому
нормативному  акту  і  визнані  недійсними  у  судовому  порядку,
підлягає  відшкодуванню  незалежно  від  вини органів і посадових
осіб  за  рахунок  загальнодержавної  скарбниці   або   скарбниці
територіальної громади (ст. 394 цього Кодексу).

     Стаття 1227.  Відповідальність за шкоду, завдану незаконними
діями  службових  осіб  органів  дізнання,  досудового  слідства,
прокуратури та суду

     1. Шкода,   завдана  фізичній  особі  внаслідок  незаконного
засудження,    незаконного    притягнення     до     кримінальної
відповідальності,  незаконного застосування як запобіжного заходу
взяття під варту чи підписки про невиїзд, незаконного затримання,
незаконного  накладення  адміністративного  стягнення  у  вигляді
арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою, якщо законом
не   передбачено   покладення   відповідальності   на   Автономну
Республіку Крим або на  відповідні  адміністративно-територіальні
утворення  в  повному  обсязі  незалежно  від вини службових осіб
органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

     2. Шкода,  завдана фізичній  чи  юридичній  особі  внаслідок
прийняття  незаконного  рішення,  ухвали,  постанови  з цивільної
справи,  відшкодовується державою,  якщо законом  не  передбачено
покладення  відповідальності  на  Автономну Республіку Крим чи на
відповідне  адміністративно-територіальне  утворення  в   повному
обсязі  - лише за наявності у діях судді (суддів) складу злочину,
встановленого вироком, що набрав чинності.

     3. Шкода,  завдана фізичній або  юридичній  особі  внаслідок
іншої   незаконної   діяльності   органів   дізнання,  досудового
слідства,  прокуратури  та  суду,  відшкодовується  на  загальних
підставах.

     4. Право  на  відшкодування  шкоди,  завданої фізичній особі
незаконними діями органів  розслідування  та  суду,  виникає  при
постановленні   виправдального  вироку,  припиненні  кримінальної
справи  органами  розслідування  або  судом   за   реабілітуючими
підставами,  а також у разі припинення справи про адміністративне
правопорушення.

     5. У разі припинення кримінальної справи відповідно до  акта
про   амністію  та  з  інших  нереабілітуючих  підстав  право  на
відшкодування шкоди не виникає.

     6. Завдана шкода не  підлягає  відшкодуванню,  якщо  фізична
особа   в  процесі  дізнання,  досудового  слідства  та  судового
розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини  і  тим
сприяла своєму незаконному засудженню, незаконному притягненню до
кримінальної  відповідальності,   незаконному   застосуванню   як
запобіжного  заходу  взяття  під  варту або підписки про невиїзд,
незаконному затриманню,  незаконному накладенню адміністративного
стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

     Самообмова, що  стала  наслідком  застосування  до  фізичної
особи насильства,  погроз  та  інших  незаконних  заходів,  не  є
підставою для відмови у відшкодуванні шкоди.  Зазначені незаконні
дії мають бути встановлені органами розслідування, прокурором або
судом.

     Стаття 1228.  Відшкодування  шкоди,  завданої  діями органів
дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду

     Відшкодування шкоди,  завданої  незаконними  діями   органів
дізнання,  досудового слідства, прокуратури та суду, визначається
спеціальним законом.

     Стаття 1229.    Відповідальність    за    шкоду,     завдану
неповнолітнім, який не досяг чотирнадцяти років

     1. За   шкоду,   завдану   неповнолітнім,   який   не  досяг
чотирнадцяти років,  відповідають його батьки (усиновлювачі)  або
опікун  чи  інші  фізичні  особи,  які  зобов'язані відповідно до
закону здійснювати виховання  неповнолітнього,  -  якщо  вони  не
доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини.

     2. Під   виною   згаданих   осіб  слід  розуміти  несумлінне
здійснення або нездійснення нагляду  за  неповнолітнім,  а  також
нехтування своїми обов'язками щодо його виховання.

     3. Якщо неповнолітній завдав шкоду тоді,  коли перебував під
наглядом навчального,  виховного, лікувального чи іншого закладу,
що  зобов'язаний здійснювати нагляд за ним,  а також під наглядом
особи, яка здійснювала нагляд на підставі договору, ці заклади та
особи  відповідають  за  шкоду  - якщо не доведуть,  що шкода при
здійсненні нагляду виникла не з їхньої вини.

     4. Якщо  неповнолітній,  що  потребує  опіки,  перебував   у
виховному, лікувальному закладі, який за законом є його опікуном,
цей   заклад    зобов'язаний    відшкодувати    шкоду,    завдану
неповнолітнім,  -  якщо  не  доведе,  що  шкода виникла не з вини
закладу.

     5. Якщо неповнолітній,  який не  досяг  чотирнадцяти  років,
завдав шкоду як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і
з вини дитячого закладу,  згадані особи можуть бути притягнені до
часткової відповідальності.

     6. Обов'язок батьків (усиновлювачів),  опікунів, навчальних,
виховних,  лікувальних та інших закладів з відшкодування шкоди не
припиняється досягненням неповнолітніми повноліття або одержанням
ним майна, достатнього для відшкодування шкоди.

     7. Якщо батьки (усиновлювачі), опікуни померли або вони, - а
також інші фізичні особи,  згадані у п. 3 цієї статті, - не мають
достатніх  коштів  для  відшкодування  шкоди,  завданої  життю  і
здоров'ю   потерпілого,   а  сам  завдавач,  який  став  повністю
дієздатним, має такі кошти, суд з урахуванням майнового становища
потерпілого  і  завдавача,  а  також  інших  обставин  має  право
ухвалити рішення про відшкодування шкоди повністю чи частково  за
рахунок майна самого завдавача.

     Стаття 1230.     Відповідальність    за    шкоду,    завдану
неповнолітнім віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років

     1. Неповнолітній  віком  від  чотирнадцяти  до  вісімнадцяти
років відповідає за завдану ним шкоду на загальних підставах.

     2. У  випадках  коли неповнолітній віком від чотирнадцяти до
вісімнадцяти  років  не  має   майна   чи   заробітку   (доходу),
достатнього для відшкодування шкоди,  шкода має бути відшкодована
повністю  або  в  частині,  якої  не  вистачає,   його   батьками
(усиновлювачем) або піклувальником,  - якщо вони не доведуть,  що
шкода виникла не з їхньої вини.

     Якщо неповнолітній віком від  чотирнадцяти  до  вісімнадцяти
років,   який   потребує   піклування,   перебував  у  виховному,
лікувальному чи в іншому аналогічному закладі,  який за законом є
його  піклувальником,  ці  заклади зобов'язані відшкодувати шкоду
повністю або в частині,  якої не вистачає, - якщо не доведуть, що
шкода виникла не з їхньої вини.

     3. Обов'язок   батьків   (усиновлювачів),   піклувальника  і
дитячого  закладу   відшкодовувати   шкоду   припиняється   після
досягнення  завдавачем  шкоди  повноліття,  або  коли  у нього до
досягнення повноліття з'явиться майно  чи  інші  джерела  доходу,
достатні  для  відшкодування  шкоди,  або  коли він до досягнення
повноліття став дієздатним.

     Стаття 1230-1.   Відповідальність    за    шкоду,    завдану
неповнолітнім  у  віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років,  що
набув повної цивільної дієздатності

     Шкода, завдана  неповнолітнім  у  віці  від  шістнадцяти  до
вісімнадцяти  років,  що  набув  повної  цивільної дієздатності у
встановленому  порядку  (ст.  32  Кодексу),  відшкодовується  ним
самим.

     При недостатності  коштів у такого неповнолітнього обов'язок
відшкодувати завдану ним шкоду може бути покладений повністю  або
частково на його батьків (усиновлювачів) або піклувальника,  якщо
вони дали згоду на набуття ним повної цивільної дієздатності і не
доведуть, що шкода сталася не з їх вини.

     Така відповідальність  припиняється  з  досягненням завдачем
шкоди повноліття.

     Стаття 1231.  Відповідальність  за  шкоду,  завдану  спільно
кількома неповнолітніми

     1. За шкоду,  завдану спільними діями кількох неповнолітніх,
які  походять  від   різних   батьків   (усиновлювачів),   батьки
(усиновлювачі),  а  також опікун або піклувальник несуть часткову
відповідальність перед потерпілим.

     Неповнолітні віком від чотирнадцяти  до  вісімнадцяти  років
відповідають перед потерпілим солідарно.

     2. Якщо  на  момент завдання шкоди неповнолітні перебували в
дитячому закладі,  цей заклад разом з  батьками  (усиновлювачами)
або  опікуном  чи піклувальником інших неповнолітніх,  що спільно
заподіяли   шкоду,   несуть   часткову   відповідальність   перед
потерпілим.

     Неповнолітні віком  від  чотирнадцяти  до вісімнадцяти років
відповідають за правилами, передбаченими у п. 1 цієї статті.

     3. Якщо у спільному завданні шкоди брали участь неповнолітні
віком  від чотирнадцяти до вісімнадцяти років,  які перебували на
піклуванні в дитячих  закладах,  ці  заклади  разом  із  батьками
(усиновлювачами)    чи    опікуном   або   піклувальником   інших
неповнолітніх,  що  спільно  заподіяли  шкоду   несуть   часткову
відповідальність перед потерпілим.

     Неповнолітні віком  від  чотирнадцяти  до вісімнадцяти років
відповідають за правилами, передбаченими у п. 1 цієї статті.

     Стаття 1232.    Відповідальність    батьків,     позбавлених
батьківських прав, за шкоду, завдану неповнолітніми

     На батьків, позбавлених батьківських прав, суд може покласти
відповідальність за шкоду,  завдану їхніми неповнолітніми дітьми,
протягом трьох років після позбавлення батьків батьківських прав,
якщо поведінка неповнолітнього,  що  спричинила  завдання  шкоди,
стала  наслідком  неналежного здійснення ними обов'язку виховання
неповнолітнього.

     Стаття 1233.  Відповідальність за  шкоду,  завдану  фізичною
особою, що визнана недієздатною

     1. За   шкоду,   завдану   фізичною   особою,   що   визнана
недієздатною,  відповідають опікун або установа,  що  зобов'язані
здійснювати за нею нагляд,  - якщо не доведуть,  що шкоду завдано
не з їхньої вини.

     2. Обов'язок опікуна чи закладу відшкодувати шкоду,  завдану
фізичною  особою,  що  визнана недієздатною,  не припиняється й у
разі відновлення її дієздатності.

     3. Якщо  опікун  помер  або  не  має  достатніх  коштів  для
відшкодування  шкоди,  а  сам  завдавач  має  такі  кошти,  суд з
урахуванням майнового становища потерпілого і завдавача,  а також
інших  обставин  має  право  ухвалити  рішення  про відшкодування
шкоди,  завданої життю  та  здоров'ю  потерпілого,  повністю  або
частково за рахунок майна самого завдавача.

     Стаття 1234.  Відповідальність  за  шкоду,  завдану фізичною
особою, дієздатність якої визнана обмеженою

     Шкода, завдана особою,  дієздатність якої визнана  обмеженою
внаслідок   зловживання   спиртними   напоями   або  наркотичними
засобами,   відшкодовується   самим   завдавачем   на   загальних
підставах.

     Стаття 1235.  Відповідальність  за  шкоду,  завдану фізичною
особою, що не здатна розуміти значення своїх дій

     1. Повнолітній, а також неповнолітній віком від чотирнадцяти
до  вісімнадцяти  років,  які завдали шкоду в такому стані,  коли
вони не могли розуміти значення своїх дій чи  керувати  ними,  не
відповідають за завдану ними шкоду.

     Якщо шкоду завдано життю та здоров'ю потерпілого, суд може з
урахуванням майнового становища потерпілого і завдавача,  а також
інших  обставин  покласти  обов'язок відшкодування шкоди повністю
або частково на самого завдавача.

     2. Завдавач не звільняється від відповідальності,  якщо  сам
довів себе до такого стану вживанням спиртних напоїв, наркотичних
засобів чи в інший спосіб.

     3. Якщо шкода завдана особою, яка не могла розуміти значення
своїх  дій  або  керувати  ними  внаслідок  психічної  хвороби чи
недоумства,  обов'язок відшкодувати шкоду  може  бути  покладений
судом  на  тих,  що  з нею проживають,  працездатних і спроможних
відшкодувати шкоду іншого з подружжя, батьків, повнолітніх дітей,
що  знали  про  її  стан,  але не порушували питання про визнання
завдавача недієздатним і встановлення над ним опіки.

     Стаття 1236.  Відповідальність за  шкоду,  завдану  джерелом
підвищеної небезпеки

     1. Юридичні  та  фізичні особи,  діяльність яких пов'язана з
використанням  транспортних  засобів,   обладнання,   механізмів,
споруд,  радіоактивних,  вибухо- і вогненебезпечних речовин тощо,
що створюють підвищену небезпеку для  оточення,  відповідають  за
шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, - якщо не доведуть,
що  шкода  виникла  внаслідок  непереборної   сили   або   умислу
потерпілого.

     2. Якщо    законом   передбачене   обов'язкове   страхування
цивільної відповідальності володільців відповідних  видів  джерел
підвищеної  небезпеки,  то обов'язок відшкодування завданої шкоди
потерпілому несе страховик.

     Стаття 1237. Особа, відповідальна за завдання шкоди джерелом
підвищеної небезпеки

     1. Юридична   чи   фізична   особа,  якій  належить  джерело
підвищеної небезпеки на певній правовій  основі  і  яка  здійснює
його    експлуатацію    (володіння,   користування,   зберігання,
транспортування тощо),  визнається володільцем джерела підвищеної
небезпеки  і  несе  перед  потерпілим відповідальність за завдану
шкоду.  До  згаданих  вище  осіб  належать   ті,   хто   здійснює
експлуатацію  джерела  підвищеної небезпеки на підставі належного
їм права власності (права спільної власності); права володіння та
користування  джерелом  підвищеної небезпеки на підставі договору
підряду  або  оренди,  довіреності  на  управління   транспортним
засобом  та  інших  договорів;  права  володіння  й  користування
джерелом    підвищеної    небезпеки,    що     ґрунтується     на
адміністративному акті чи іншій правовій підставі.

     2. Особою,   відповідальною   за   завдання  шкоди  джерелом
підвищеної  небезпеки,  також  визнається  особа,  яка  самочинно
(протиправно і винно) заволоділа джерелом підвищеної небезпеки.

     3. За  наявності вини володільця у протиправному вилученні з
його володіння джерела підвищеної небезпеки відповідальність може
бути  покладена  як на володільця,  так і на осіб,  що заволоділи
джерелом підвищеної небезпеки,  у частковому  відношенні  залежно
від ступеня вини кожного з них.

     Стаття 1238.  Відповідальність за шкоду,  завдану взаємодією
джерел підвищеної небезпеки

     1. Шкода,  завдана  внаслідок  взаємодії  джерел  підвищеної
небезпеки,  як  самим  джерелам  підвищеної  небезпеки,  так і їх
володільцям,  відшкодовується   останніми,   відшкодовується   на
загальних підставах, тобто лише за умови винного завдання шкоди:

     1) шкода,  завдана  одному  з  володільців  з  вини  іншого,
відшкодовується винним;

     2) за наявності вини лише володільця,  якому завдано  шкоди,
її йому не відшкодовують;

     3) за  наявності  вини обох володільців розмір відшкодування
визначається відповідно до ступеня вини кожного;

     4) за  відсутності  вини   володільців   джерел   підвищеної
небезпеки  у  взаємному завданні шкоди (незалежно від її розміру)
жоден з них не має права на відшкодування.

     2. У  разі  завдання  шкоди   внаслідок   взаємодії   джерел
підвищеної   небезпеки  третім  особам  володільці,  які  спільно
завдали шкоду, несуть перед потерпілим солідарну відповідальність
незалежно від вини.

     Стаття 1239.  Відповідальність  за  шкоду,  завдану  спільно
кількома особами

     1. Особи,  які  спільно  завдали  шкоду,  несуть   солідарну
відповідальність  перед  потерпілим.  Спільно завданою визнається
загальна й неподільна шкода.

     2. За заявою потерпілого і в його інтересах  суд  має  право
покласти   на   осіб,   що   спільно   завдали   шкоду,  часткову
відповідальність відповідно до ступеня їхньої вини.

     Стаття 1240. Право регресу до винної особи

     1. Особа,  яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має
право  зворотної  вимоги  (регресу)  до  винної  особи  у розмірі
виплаченого відшкодування,  якщо  інший  розмір  не  встановлений
законом.

     2. Держава,  Автономна  Республіка  Крим,  органи  місцевого
самоврядування,  а також юридичні особи мають  право  регресу  до
особи,  винної  у  вчиненні злочину,  у частині стягнення коштів,
витрачених на лікування особи, що потерпіла від цього злочину.

     3. Держава,  відшкодувавши шкоду, завдану службовими особами
органів дізнання,  досудового слідства,  прокуратури та суду, має
право регресу до цих осіб тільки при встановленні  в  їхніх  діях
складу злочину за вироком суду.

     4. Батьки (усиновлювачі),  опікун або піклувальник,  а також
заклади,  згадані  в  п.  3  статті  1229  цього   Кодексу,   які
відшкодували шкоду, завдану неповнолітнім або особою, яка визнана
недієздатною, не мають права регресу до цих осіб.

     Стаття 1241. Способи відшкодування шкоди, завданої майну

     Присуджуючи відшкодування шкоди,  суд відповідно до обставин
справи зобов'язує особу,  відповідальну за шкоду, відшкодувати її
в натурі (віддати річ  того  самого  роду  і  якості,  полагодити
пошкоджену річ тощо) або повністю відшкодувати завдані збитки.

     Розмір збитків,  що  підлягають  відшкодуванню  потерпілому,
визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна  на
момент   розгляду   справи,   виконання   робіт,  необхідних  для
виправлення пошкодження речей.

     Стаття 1242.  Врахування  вини   потерпілого   і   майнового
становища особи, яка завдала шкоду

     1. Шкода,   яка   виникла   внаслідок   умислу  потерпілого,
відшкодуванню не підлягає.

     2. Якщо груба необережність потерпілого  сприяла  виникненню
або збільшенню шкоди,  то залежно від ступеня вини потерпілого (а
з вини завдавача -  і  залежно  від  ступеня  його  вини)  розмір
відшкодування  має  бути  зменшений,  якщо  інше  не  передбачено
законом.

     3. Вина  потерпілого  не  враховується   при   відшкодуванні
додаткових   витрат   (п.  1  статті  1244  цього  Кодексу),  при
відшкодуванні шкоди у зв'язку зі смертю годувальника (стаття 1249
цього  Кодексу),  при  відшкодуванні  витрат на поховання (стаття
1250).

     4. Суд може зменшити розмір  відшкодування  шкоди,  завданої
фізичною   особою,  залежно  від  її  майнового  становища,  крім
випадків, коли шкоду завдано злочином.

     Стаття 1243.  Відшкодування шкоди особою,  яка  застрахувала
свою відповідальність

     Юридична чи    фізична    особа,   яка   застрахувала   свою
відповідальність за добровільним або обов'язковим страхуванням, у
разі недостатності страхової суми для повного відшкодування шкоди
покриває різницю між страховою сумою і фактичним розміром шкоди.

     Стаття 1243-1. Обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану
особі внаслідок злочину

     В разі завдання шкоди особі злочином,  шкода відшкодовується
потерпілому державою за правилами цієї глави, якщо не встановлено
особу, що вчинила злочин, або вона є наплатоспроможною.

     §2. Відшкодування шкоди, завданої життю і здоров'ю

     Стаття 1244. Відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров'я

     1. У  разі заподіяння каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я
юридична або фізична особа,  відповідальна за шкоду,  зобов'язана
відшкодувати   потерпілому   заробіток   (дохід),  втрачений  ним
внаслідок втрати чи зменшення професійної працездатності, а також
відшкодувати  додаткові витрати,  спричинені ушкодженням здоров'я
(посилене  харчування,  санаторно-курортне  лікування,  придбання
ліків, протезування, сторонній догляд тощо).

     2. Шкода,   завдана   фізичній  особі  каліцтвом  або  іншим
ушкодженням здоров'я,  відшкодовується незалежно від  одержуваних
нею пенсії (допомоги) та інших доходів.

     3. Законом або договором може бути збільшений обсяг і розмір
відшкодування,  що  належить  потерпілому  внаслідок   ушкодження
здоров'я.

     Стаття 1245.   Відповідальність  за  ушкодження  здоров'я  і
смерть фізичної особи під час виконання договірних зобов'язань

     1. Шкода,  завдана життю і здоров'ю фізичної особи  під  час
виконання   нею   договірних  зобов'язань  (договір  перевезення,
трудовий договір тощо),  підлягає  відшкодуванню  за  підставами,
передбаченими статтями 1220, 1236 цього Кодексу.

     2. У  випадках,  передбачених  законом,  відповідальність за
шкоду при пошкодженні здоров'я і заподіянні смерті фізичної особи
настає і за дії непереборної сили.

     Стаття 1246.   Визначення  заробітку,  втраченого  внаслідок
завдання шкоди здоров'ю осіб, які працюють за наймом

     1. Розмір  втраченого  заробітку   (доходу),   що   підлягає
відшкодуванню,  визначається у відсотках від середнього місячного
заробітку (доходу) до каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, які
відповідають     ступеню     втрати     потерпілим    професійної
працездатності, а за відсутності її - загальної працездатності.

     Середньомісячний заробіток    для     визначення     розміру
відшкодування потерпілому втраченого заробітку (або його частини)
береться за дванадцять останніх або,  за бажанням потерпілого, за
три останніх календарних місяця роботи,  що передують пошкодженню
здоров'я або настанню втрати працездатності  у  зв'язку  з  даним
пошкодженням здоров'я.

     2. У   випадку   професійного   захворювання   за   бажанням
потерпілого для визначення розміру відшкодування може  прийматися
до уваги середньомісячний заробіток за дванадцять останніх або за
три останніх календарних  місяця  перед  припиненням  роботи,  що
викликала це захворювання.

     3. До  складу  втраченого заробітку (доходу) включаються всі
види оплати праці за трудовими і  цивільно-правовими  договорами,
як  за  місцем  основної  роботи,  так і за сумісництвом,  з яких
сплачується  прибутковий   податок.   Не   враховуються   виплати
одноразового  характеру  (компенсації за невикористану відпустку,
вихідна допомога  при  звільненні  тощо).  За  період  тимчасової
непрацездатності і відпустки по вагітності й пологах враховується
виплачена допомога.

     4. Середньомісячний заробіток  (дохід)  підраховують  шляхом
ділення  загальної  суми заробітку (доходу) за дванадцять місяців
роботи, що передувала ушкодженню здоров'я, на дванадцять.

     У разі якщо потерпілий на момент завдання шкоди не працював,
враховується   за  його  бажанням  заробіток  до  звільнення  або
звичайний розмір винагороди працівника його  кваліфікації  у  цій
місцевості, але не менший від п'ятикратного встановленого законом
мінімального розміру оплати праці.

     5. Якщо в заробітку (доходах) потерпілого до заподіяння йому
каліцтва  чи  іншого  ушкодження здоров'я відбулися стійкі зміни,
які поліпшують його майнове становище (підвищено заробітну  плату
за посадою,  переведений на більш високо оплачувану роботу,  став
до роботи після закінчення освіти на  денному  відділенні),  і  в
інших випадках,  коли буде доведено стійкість зміни оплати праці,
при  визначенні  середньомісячного  заробітку  враховується  лише
заробіток  (дохід),  який  він  одержав  або  мав  одержати після
відповідної зміни.

     Стаття 1247.  Визначення доходу, який підлягає відшкодуванню
внаслідок завдання шкоди здоров'ю осіб, що є учасниками (членами)
підприємницького товариства або  підприємцями,  та  осіб  вільних
професій

     Упущена вигода,   яка   підлягає  відшкодуванню  потерпілому
учасникові (членові) підприємницького товариства, підприємцеві та
особі  вільної професії,  визначається виходячи з їхнього річного
доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного
на дванадцять.  Якщо згадані особи мали дохід менш ніж дванадцять
місяців,  то їхній втрачений дохід визначається шляхом визначення
сукупної  суми  доходів  за  фактичний  час (відповідну кількість
місяців).

     Доходи від підприємницької діяльності та авторський  гонорар
включаються до складу втраченого заробітку,  при цьому доходи від
підприємницької  діяльності   включаються   на   підставі   даних
податкової інспекції.

     Усі види    заробітку   (доходу)   враховуються   в   сумах,
нарахованих до вирахування податків.

     Стаття 1248.  Відшкодування шкоди  при  ушкодженні  здоров'я
неповнолітнього

     1. У разі ушкодження здоров'я неповнолітнього, який не досяг
чотирнадцяти  років  (учень  -  вісімнадцяти  років)  і  не   має
заробітку  на  час  завдання  шкоди,  юридичні  та фізичні особи,
відповідальні  за  шкоду,   зобов'язані   відшкодувати   витрати,
пов'язані   з   ушкодженням   здоров'я   потерпілого  (лікування,
протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо).

     2. Після досягнення потерпілим чотирнадцяти років  (учнем  -
вісімнадцяти років) юридична або фізична особа,  відповідальна за
шкоду,  зобов'язана   відшкодувати   потерпілому   також   шкоду,
пов'язану із втратою або зменшенням його працездатності, виходячи
із  встановленого  законом  розміру  неоподатковуваного  мінімуму
доходів.

     3. Якщо  на  момент ушкодження здоров'я неповнолітній,  який
досяг  чотирнадцяти  років,  мав  заробіток,   шкода   має   бути
відшкодована йому виходячи з розміру його заробітку, але не нижче
встановленого законом розміру неоподатковуваного мінімуму доходу.

     4. Після початку трудової діяльності відповідно до одержаної
потерпілим   кваліфікації   він  має  право  вимагати  збільшення
відшкодування шкоди,  пов'язаної із зменшенням  його  професійної
працездатності внаслідок ушкодження здоров'я,  виходячи з розміру
заробітної плати працівників  його  кваліфікації,  але  не  нижче
встановленого законом розміру неоподатковуваного мінімуму доходу.

     5. Потерпілі,  що  не мають професійної кваліфікації і після
досягнення   повноліття   лишаються   непрацездатними   внаслідок
ушкодження  здоров'я,  заподіяного їм до повноліття,  мають право
вимагати сплати відшкодування в  обсязі  не  нижче  встановленого
законом розміру неоподатковуваного мінімуму доходу.

     Стаття 1249. Відшкодування шкоди, спричиненої смертю особи

     1. У  разі  смерті  потерпілого право на відшкодування шкоди
мають непрацездатні особи,  що були на  утриманні  померлого  або
мали  на день його смерті право на одержання від нього утримання,
дитина померлого, яка народилася після його смерті.

     Шкоду відшкодовують:

     1) неповнолітнім особам - до досягнення  вісімнадцяти  років
(учням професійно-технічних училищ,  середніх спеціальних і вищих
навчальних закладів - до закінчення навчання,  але не більш як до
досягнення ними двадцятитрьохрічного віку);

     2) жінкам понад 55 і чоловікам понад 60 років - довічно;

     3) інвалідам - на строк інвалідності;

     4) одному  з  батьків,  іншому  з подружжя чи іншому членові
сім'ї незалежно від віку і працездатності,  якщо вони не працюють
і   здійснюють  догляд  за  дітьми,  братами,  сестрами,  онуками
померлого, - до досягнення цими останніми чотирнадцяти років;

     5) особам,  які були на утриманні особи, що померла, і стали
непрацездатними, - протягом п'яти років після її смерті.

     2. Згаданим    особам    шкоду   відшкодовують   у   розмірі
середньомісячного  заробітку  (доходу)  особи,  що   померла,   з
вирахуванням частки, яка припадає на неї саму, працездатних осіб,
що  перебували  на  її  утриманні,  але   не   мають   права   на
відшкодування   шкоди.  До  складу  доходів  померлого  разом  із
заробітком включають пенсію, довічне утримання та інші аналогічні
виплати, які він одержував за життя.

     3. Відшкодування  шкоди  особам,  які втратили годувальника,
виплачують у повному розмірі без урахування призначеної їм пенсії
внаслідок втрати годувальника та інших доходів.

     4. Розмір відшкодування,  обчислений для кожного з тих,  хто
має  право  на  відшкодування   шкоди   у   зв'язку   зі   смертю
годувальника,   не   підлягає   подальшому   перерахункові,  крім
випадків:  народження дитини, зачатої за життя і народженої після
смерті    годувальника;    призначення    (припинення)    виплати
відшкодування особам,  що займаються доглядом за дітьми, онуками,
братами і сестрами годувальника, який помер.

     Законом може бути збільшений розмір відшкодування.

     Стаття 1250. Відшкодування витрат на поховання

     Особи, відповідальні   за   шкоду,   пов'язану   зі   смертю
потерпілого,  зобов'язані  відшкодувати  необхідні   витрати   на
поховання особі,  яка зробила ці витрати.  Допомога на поховання,
одержана  фізичною  особою,  яка  зробила  ці  витрати,  до  суми
відшкодування шкоди не зараховується.

     Стаття 1251. Платежі з відшкодування шкоди

     1. Відшкодування     шкоди,    пов'язаної    із    зниженням
працездатності або смертю потерпілого,  здійснюється  щомісячними
платежами.

     За наявності  поважних  причин суд с урахуванням можливостей
завдавача шкоди може на вимогу фізичної особи,  яка має право  на
відшкодування,  присудити  їй належні платежі одноразово,  але не
більш як за три роки.

     2. Стягнення додаткових витрат може бути здійснене наперед у
межах   строків,   встановлених   на   основі  висновку  медичної
експертизи, а також у разі необхідності попередньої оплати послуг
і  майна (придбання путівки,  оплата проїзду,  оплата спеціальних
транспортних засобів тощо).

     Стаття1251-1. (Стаття  1263  з  внесеними  змінами).  Розмір
компенсації моральної шкоди

     1. Моральна  шкода компенсується у розмірі,  що визначається
судом.

     2. Розмір компенсації  моральної  шкоди  визначається  судом
залежно   від   характеру  правопорушення,  глибини  фізичних  та
моральних  страждань,  погіршення  або   позбавлення   можливості
реалізації  потерпілим  своїх  здібностей,  а  також ступеня вини
завдавача у випадках,  коли вина є підставою  відшкодування.  При
визначенні  розміру шкоди мають враховуватися вимоги розумності і
справедливості.

     Характер фізичних і душевних страждань  оцінюється  судом  з
урахуванням  фактичних  обставин,  за яких було завдано моральної
шкоди, та особистості потерпілого.

     3. Моральна  шкода  компенсується  незалежно  від   майнової
шкоди,  яка  підлягає  відшкодуванню,  і не пов'язується із сумою
цієї компенсації.

     4. Моральна шкода компенсується одноразово.

     Стаття 1252.  Зміна розміру відшкодування  шкоди  на  вимогу
потерпілого у разі зміни стану його працездатності

     Потерпілий, який частково втратив працездатність,  має право
в будь-який час зажадати від особи,  на яку  покладено  обов'язок
відшкодування     шкоди,    відповідного    збільшення    розміру
відшкодування,  якщо  працездатність  потерпілого   знизилася   у
зв'язку  із  завданим  ушкодженням здоров'я порівняно з тією,  що
залишалася у нього на момент присудження йому відшкодування.

     Стаття 1253.  Зміна розміру відшкодування на вимогу осіб, що
завдали шкоду

     Особи, на  яких  покладено  обов'язок  відшкодування  шкоди,
пов'язаної  з  ушкодженням  здоров'я  потерпілого,  мають   право
зажадати   відповідного   зниження  розміру  відшкодування,  якщо
працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, що залишалася
в нього на момент присудження відшкодування за шкоду.

     Стаття 1254. Відшкодування шкоди у разі припинення юридичної
особи, зобов'язаної до відшкодування

     1. У разі злиття,  приєднання,  розділення  юридичної  особи
виплата   щомісячних  платежів,  належних  з  неї  у  зв'язку  із
заподіянням  каліцтва   чи   іншого   ушкодження   здоров'я   або
заподіянням  смерті,  покладається  на правонаступників юридичної
особи.

     2. У разі ліквідації юридичної особи належні потерпілому або
особам,  зазначеним  у  статті 1249 цього Кодексу,  платежі мають
бути капіталізовані для  виплати  їх  потерпілому  за  правилами,
встановленими законом чи іншими правовими актами.

     3. При  відсутності  у  юридичної  особи,  що  припиняє свою
діяльність,  коштів для капіталізації  платежів,  які  підлягають
сплаті,   обов'язок   по   їх   капіталізації   покладається   на
ліквідаційну  комісію  на  підставі  рішення  суду   за   позовом
потерпілого (ст. 92 цього Кодексу, п. 4).

     4. Вимоги про збільшення або зменшення розміру відшкодування
шкоди, передбачені статтями 1252, 1253 цього Кодексу, заявляються
у разі припинення юридичної особи її правонаступникам.

     Стаття 1255.  Відшкодування  витрат  на лікування особи,  що
потерпіла від злочину

     1. Витрати закладу охорони здоров'я на лікування  особи,  що
потерпіла  від  злочину,  - крім випадку завдання такої шкоди при
перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного
хвилювання,   яке   раптово   виникло   внаслідок  протизаконного
насильства або тяжкої образи з  боку  потерпілого,  -  підлягають
відшкодуванню  особою,  що  вчинила  злочин,  у розмірі фактичних
витрат.

     2. У разі завдання шкоди здоров'ю потерпілого неповнолітніми
(статті  1229,  1230  цього  Кодексу)  витрати  на його лікування
відшкодовуються  особами,  які  за  законом  несуть   матеріальну
відповідальність за дії неповнолітніх.

     3. Стягнуті   кошти   зараховуються   залежно   від  джерела
фінансування закладу охорони здоров'я,  який зробив  витрати,  до
відповідного  бюджету  (державний,  Автономної  Республіки  Крим,
відповідної  територіальної  громади  або  на  користь  юридичної
особи, якій належить заклад охорони здоров'я.

     4. Підлягають  відшкодуванню витрати на лікування особи,  що
потерпіла від злочинної дії, і у випадках припинення кримінальної
справи   або  при  відмові  в  порушенні  кримінальної  справи  з
нереабілітуючих підстав

     Стаття 1256.  Обов'язок держави відшкодувати шкоду,  завдану
життю та здоров'ю особи внаслідок злочину

     У разі ушкодження здоров'я, а також смерті внаслідок злочину
шкода  відшкодовується  потерпілому  або  особам,  які   втратили
годувальника,  державою  відповідно  до  положень  глави 80 цього
Кодексу,  якщо не встановлено особу,  що вчинила злочин, або якщо
вона є неплатоспроможною.

     Стаття 1257.  Збільшення  відшкодування  шкоди  у  зв'язку з
підвищенням вартості життя і збільшенням розміру оплати праці

     Суми відшкодування шкоди, яка сплачується особам у зв'язку з
ушкодженням   здоров'я   або   смертю   потерпілого,   підлягають
індексації  у  встановленому  законом  порядку   при   підвищенні
вартості життя.

     У разі  підвищення  у  встановленому законом порядку розміру
оплати праці суми відшкодування  втраченого  заробітку  (доходу),
інших  платежів,  присуджених  у зв'язку з ушкодженням здоров'я і
смертю потерпілого,  збільшуються пропорційно підвищенню  розміру
оплати праці.

     § 3.  Відшкодування шкоди,  завданої через недоліки товарів,
робіт, послуг

     Стаття 1258.  Підстави відповідальності  за  шкоду,  завдану
через недоліки товарів, робіт, послуг

     Шкода, завдана   життю,   здоров'ю  або  майну  фізичної  чи
юридичної особи через конструкційні,  рецептурні чи інші недоліки
товарів (робіт, послуг), а також через недостовірну чи недостатню
інформацію про товар (роботу,  послугу),  підлягає  відшкодуванню
продавцем або виробником (виконавцем) незалежно від їхньої вини і
від того,  перебував потерпілий з ними у договірних відносинах чи
не перебував.

     Стаття 1259.  Особи,  відповідальні за шкоду,  завдану через
недоліки товарів, робіт, послуг

     1. Шкода,   завдана   через   недоліки   товару,    підлягає
відшкодуванню    за   вибором   потерпілого   -   продавцем   або
виготовлювачем товару.

     2. Шкода,  завдана через недоліки робіт  (послуг),  підлягає
відшкодуванню їх виконавцем.

     3. Шкода,  завдана внаслідок ненадання повної чи достовірної
інформації  щодо  властивостей  і  правил  користування  товаром,
підлягає відшкодуванню відповідно до правил пп. 1, 2 цієї статті.

     Стаття 1260.  Строки  відшкодування  шкоди,  завданої  через
недоліки товарів, робіт, послуг

     1. Шкода підлягає відшкодуванню,  якщо її  завдано  протягом
встановлених строків придатності товару (роботи, послуги), а якщо
вони не встановлені,  - протягом десяти років від дня  вироблення
товару (виконання роботи, надання послуги).

     2. За межами зазначених строків шкода підлягає відшкодуванню:

     1) якщо  на  порушення  вимог  закону  строку придатності не
встановлено;

     2) якщо особу не було попереджено про  необхідні  дії  після
спливу   строку   придатності  і  про  можливі  наслідки  в  разі
невиконання згаданих дій.

     Стаття 1261.  Підстави звільнення  від  відповідальності  за
шкоду, завдану через недоліки товарів, робіт, послуг

     Продавець або виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг)
звільняються від відповідальності лише у випадках, якщо доведуть,
що  шкода  виникла  внаслідок  непереборної  сили  або  порушення
потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів
робіт, послуг).

     §4. Компенсація моральної шкоди

     Стаття 1262   поставлена  після  статті  1220  (з  внесеними
змінами)

     Стаття 1263 поставлена  після  статті  1251  (  з  внесеними
змінами)

     Стаття 1263-1. Компенсація моральної шкоди, завданої смертю
особи

     Моральна шкода, завдана смертю (втратою) дружини (чоловіка),
дітей,  в  тому числі усиновлених,  батьків компенсується особам,
які зв'язані із загиблим (загиблою) сімейними відносинами (стаття
1270 цього Кодексу).

     Підстави відповідальності  та  розмір  компенсації моральної
шкоди визначаються на підставі статтей 1262, 1263 цього Кодексу.

     Глава 81. Безпідставне збагачення

     Стаття 1264.  Загальні   положення   про   зобов'язання   із
безпідставного збагачення

     1. Особа,  яка набула майно (набувач) за рахунок іншої особи
(потерпілого)  без  достатньої  підстави,  встановленої  законом,
іншими  правовими  актами  або правочином,  зобов'язана повернути
безпідставно набуте майно цій особі.

     2. Такий самий обов'язок виникає,  коли  підстава,  за  якою
набуте майно, згодом відпала.

     3. Правила цієї глави застосовуються незалежно від того,  чи
стало  безпідставне  збагачення  результатом  поведінки  набувача
майна, самого потерпілого або третіх осіб, чи наслідком події.

     Стаття 1265.    Співвідношення    вимог    щодо   повернення
безпідставно набутого майна з іншими вимогами  захисту  цивільних
прав

     Оскільки інше  не встановлено цим Кодексом,  іншими законами
чи правовими актами і не випливає із суті  відповідних  відносин,
правила цієї глави підлягають застосуванню також до вимог:

     1) щодо повернення виконаного за недійсним правочином;

     2) щодо  витребування  майна  власником з чужого незаконного
володіння;

     3) однієї сторони у зобов'язанні до  іншої  щодо  повернення
виконаного у зв'язку з цим зобов'язанням;

     4) відшкодування    шкоди,    у    тому    числі    завданої
недобросовісною поведінкою збагатілої особи.

     Стаття 1266. Повернення безпідставно набутого майна в натурі

     1. Безпідставно набуте майно має  бути  повернене  набувачем
потерпілому в натурі.

     2. В разі неможливості повернути безпідставно набуте майно в
натурі повинна бути відшкодована його вартість,  яка визначається
на момент розгляду справи в суді про повернення майна.

     Стаття 1267 виключена.

     Стаття 1268. Відшкодування доходів від безпідставно набутого
майна і витрат на його утримання

     1. Особа,  яка  безпідставно  набула  чи   зберегла   майно,
зобов'язана також повернути або відшкодувати всі доходи, які вона
одержала або повинна була одержати від цього майна відтоді, як ця
особа  дізналася  або  повинна  була  дізнатися  про безпідставне
збагачення.  Від цього ж часу вона  відповідає  за  допущене  нею
погіршення майна.

     Зі свого  боку,  ця  особа  має право вимагати відшкодування
зроблених нею необхідних витрат на майно від того часу, від якого
вона зобов'язана повернути доходи.

     2. На  суму  безпідставного  грошового збагачення підлягають
нарахуванню проценти за користування чужими коштами  (стаття  561
цього Кодексу).

     1) заробітна  плата  і  прирівнені  до неї платежі,  пенсії,
допомоги,  стипендії,  відшкодування  шкоди,  завданої  життю  та
здоров'ю,  аліменти і інші грошові суми, надані фізичній особі як
засіб до існування,  якщо  виплата  сум  проведена  юридичною  чи
фізичною особою добровільно, при відсутності рахункової помилки з
її боку і недобросовісності з боку набувача;

     2) в інших випадках, передбачених законом.

     Стаття 1269-1. Збереження майна за рахунок іншої особи

     Правила цієї глави поширюються на випадки  збереження  майна
за  рахунок  іншої  особи  без  достатніх  підстав,  встановлених
законом або договором.


                          КНИГА ШОСТА.
                          СІМЕЙНЕ ПРАВО

     Розділ І. Основні положення

     Глава 82. Загальні положення сімейного права

     Стаття 1270. Цивільні відносини сімейного характеру

     Сім'єю є   союз   осіб,   заснований   на   шлюбі,  кровному
спорідненні та усиновленні,  який має на меті взаємну моральну  і
матеріальну турботу і підтримку, народження і виховання дітей.

     Відносини, які виникають у зв'язку з укладенням,  існуванням
і припиненням шлюбу; особисті та майнові відносини між подружжям;
особисті  та  майнові  відносини,  які  виникають  між батьками і
дітьми у зв'язку з народженням дитини,  встановленням  походження
дитини, її вихованням і розвитком; особисті та майнові відносини,
пов'язані   з   родинними   стосунками,   усиновленням,   опікою,
піклуванням - є цівільними відносинами сімейного характеру.

     Стаття 1271. Загальні засади сімейного права

     1. Визнається   тільки   шлюб,  зареєстрований  у  державних
органах реєстрації актів цивільного стану. Релігійний обряд шлюбу
не має правового значення і є особистою справою кожного.  Виняток
становлять  релігійні  обряди,   здійснені   до   створення   або
відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

     2. Регулювання  сімейних відносин здійснюється відповідно до
принципів добровільності шлюбу, рівності прав подружжя, вирішення
внутрішньосімейних   питань   за   взаємною   згодою,  пріоритету
сімейного  виховання  дітей,  піклування  про  їхній  добробут  і
розвиток,   забезпечення   переваги  захисту  прав  та  інтересів
малолітніх і неповнолітніх дітей та непрацездатних членів сім'ї.

     Батьки і  діти  повинні  здійснювати   взаємну   турботу   і
піклування один про одного.

     3. Сім'я,  дитинство, материнство і батьківство охороняються
державою.

     4. Діти  зобов'язані  піклуватися  про  своїх   батьків   та
надавати їм допомогу.

     Стаття 1272.   Особливості   здійснення   сімейних  прав  та
обов'язків малолітніми і неповнолітніми

     1. Малолітні  і  неповнолітні  можуть  набувати   для   себе
сімейних  прав і створювати обов'язки,  пов'язані з народженням у
них дітей.

     2. Неповнолітні мають право особисто  виступати  в  суді  як
позивачі  і  відповідачі у справах щодо встановлення батьківства,
оспорювання батьківства (материнства) та інших сімейних справах.

     3. Обов'язки щодо утримання та виховання дітей малолітніми і
неповнолітніми можуть здійснюватися з допомогою їхніх батьків або
інших осіб.

     Розділ І. Шлюб

     Глава 83. Загальні положення про шлюб

     Стаття 1273. Поняття шлюбу

     Шлюбом є зареєстрований у державних органах реєстрації актів
цивільного стану сімейний союз жінки та чоловіка.

     Стаття 1274. Шлюбний вік

     1. Право  на  укладення  шлюбу виникає у жінки та чоловіка з
досягненням ними шлюбного віку.

     2. Шлюбним віком для чоловіків є 18 років,  для жінок  -  16
років.

     Особи, які бажають укласти шлюб, мають досягти шлюбного віку
на час  подання  заяви  до  державних  органів  реєстрації  актів
цивільного стану.

     Стаття 1275.  Надання права на укладення шлюбу особі, яка не
досягла шлюбного віку

     За заявою особи,  яка не досягла  шлюбного  віку,  суд  може
надати  їй  право на шлюб,  якщо це викликане поважними причинами
(вагітність, народження дитини тощо).

     Стаття 1276. Добровільність шлюбу

     Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.

     Стаття 1277.  Взаємна обізнаність осіб, які подали заяву про
реєстрацію шлюбу, про стан здоров'я

     1. Особи,  які  подали  заяву про реєстрацію шлюбу,  повинні
повідомити одна одну про стан свого здоров'я.

     Держава забезпечує   створення   їм   умов   для   медичного
обстеження.  Порядок здійснення медичного обстеження визначається
правовими актами.

     2. Приховання  тяжкої  хвороби,  хвороби,  небезпечної   для
іншого  з  подружжя,  їхніх  нащадків,  може  бути  підставою для
визнання шлюбу недійсним.

     Стаття 1278. Перешкоди до укладення шлюбу

     1. Не допускається укладення шлюбу між особами,  з яких хоча
б одна вже перебуває в іншому шлюбі.

     2. Шлюб між собою не можуть укладати:

     1) родичі по прямій висхідній і низхідній лінії споріднення;

     2) рідні (повнорідні, неповнорідні), а також двоюрідні брати
і сестри;

     3) усиновлювач та усиновлена ним дитина;

     4) особи,  з яких хоча б  одна  визнана  судом  недієздатною
внаслідок психічної хвороби або недоумства.

     Стаття 1278-1. Заручини

     1. Жінка та чоловік можуть оголосити себе зарученими.

     Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію
шлюбу.

     2. Заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб.

     3. Особа,  яка відмовилася від вступу  в  шлюб,  зобов'язана
відшкодувати  другій  стороні  затрати,  що  були  нею понесені у
зв'язку з приготуванням до весілля.

     Такі затрати не підлягають  компенсації,  якщо  відмова  від
шлюбу  викликана  аморальною  поведінкою  нареченого (нареченої),
прихованням  ним  (нею)  обставин,  що  є  важливими  для  другої
сторони.

     4. У  разі  відмови  від  шлюбу  майно,  що  було подаровано
нареченому (нареченій) у зв'язку з майбутнім шлюбом,  за  вимогою
дарівника підлягає поверненню.

     Стаття 1279. Місце реєстрації шлюбу

     Шлюб реєструється   в  державному  органі  реєстрації  актів
цивільного  стану  за  місцем  проживання  однієї  з   осіб,   що
одружуються,   їхніх  батьків  або  в  іншому  державному  органі
реєстрації актів цивільного стану України за їхнім бажанням.

     Стаття 1279-1. Час реєстрації шлюбу

     1. Шлюб реєструється  після  спливу  1  місяця  від  подання
особами заяви про реєстрацію шлюбу.

     2. При  наявності поважних причин керівник державного органу
РАЦС дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.

     3. Час виникнення прав і  обов'язків  подружжя  визначається
моментом реєстрації шлюбу в органах запису цивільного стану.

     Стаття 1280. Вибір прізвища при одруженні

     1. Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, можуть:

     1) обрати прізвище одного з подружжя як спільне;

     2) надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.

     2. Кожен   з  подружжя  може  до  свого  прізвища  приєднати
прізвище  іншого.  Якщо  подружжя  захоче  іменуватися  подвійним
прізвищем,  від їхньої згоди залежить, з якого прізвища воно буде
починатися.  Якщо на момент реєстрації шлюбу  прізвище  одного  з
подружжя  вже є подвійним,  він (вона) має право замінити одну із
складових частин свого прізвища  на  прізвище  іншого.  Складення
прізвищ більше двох не допускається.

     Стаття 1281.  Права осіб, що перебувають у фактичних шлюбних
відносинах

     Наявність між жінкою і чоловіком фактичних шлюбних  відносин
без   зареєстрованого   в   державному  органі  реєстрації  актів
цивільного стану шлюбу не є підставою для поширення на зазначених
осіб  норм  цієї Книги (крім встановлення батьківства).  Права та
обов'язки осіб, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, не
є сімейними і регулюються на загальних підставах.

     Глава 85. Особисті права та обов'язки подружжя

     Стаття 1294. Право вибору подружжям прізвища

     При укладенні  шлюбу  подружжя  має  право за своїм бажанням
обирати прізвище відповідно до статті 1280 цього Кодексу.

     Стаття 1295. Право подружжя спільно вирішувати питання життя
сім'ї

     1. Кожен  із  подружжя  користується  рівними правами і несе
рівні обов'язки у шлюбі та сім'ї.

     Питання виховання  дітей  та  інші   питання   життя   сім'ї
вирішуються подружжям спільно.

     2. При  вирішенні  питань,  що  стосуються дитини,  її думка
повинна бути врахована. Питання життя сім'ї, що стосуються дітей,
які  досягли  10-річного  віку,  вирішуються  подружжям спільно з
ними.

     Стаття 1296.  Право кожного  з  подружжя  на  вибір  занять,
професії та місця проживання

     Кожен із подружжя вільний у виборі занять, професії та місця
проживання.

     Глава 86. Майнові права та обов'язки подружжя

     Стаття 1297. Особисте майно подружжя

     1. Майно,  яке належить кожному із подружжя до взяття шлюбу,
є об'єктом права власності кожного з них.

     2. Майно,  одержане  кожним  із  подружжя  під  час шлюбу на
підставі договору дарування, прийняття спадщини, а також придбане
за  рахунок власних коштів,  є об'єктом права власності кожного з
подружжя.

     3. Якщо кошти,  які належать одному з подружжя,  вкладені  у
придбання спільного майна,  то частина в цьому майні (доходи), що
відповідає цьому внескові, є його особистою власністю.

     4. Особистою   власністю   кожного   з   подружжя   є   речі
індивідуального  користування (одяг,  взуття тощо),  у тому числі
коштовності, хоча б вони були придбані за рахунок спільних коштів
подружжя.

     4. Особистою   власністю   кожного   з  подружжя  є  премії,
нагороди, які він одержав за особисті заслуги.

     Стаття 1298.  Плоди, доходи та прибуток від особистого майна
подружжя

     Плоди, доходи та прибуток від особистого майна належать тому
з подружжя, якому належить майно за правом власності, якщо угодою
між подружжям не встановлено інше.

     Стаття 1299.   Здійснення   подружжям   права  власності  на
особисте майно

     Кожен із  подружжя  самостійно  володіє,   користується   та
розпоряджається  належним  йому  майном,  якщо інше не обумовлено
шлюбним договором.

     Стаття 1300. Право спільної сумісної власності подружжя

     1. Майно,  нажите подружжям за час шлюбу,  є  його  спільною
сумісною власністю.

     Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх
окремого проживання при фактичному  припиненні  шлюбу,  власністю
кожного з них.

     2. Кожен з подружжя має рівне право на майно,  що є об'єктом
їхньої спільної сумісної власності,  незалежно від  розміру  його
внеску до сімейного бюджету, відсутності самостійного заробітку у
зв'язку з веденням домашнього господарства,  доглядом  за  дітьми
або з іншої поважної причини.

     У разі  спору  між  подружжям щодо належності майна це майно
вважається спільною сумісною власністю,  якщо  заінтересований  у
цьому один із подружжя не доведе протилежного.

     3. У  шлюбному  договорі можуть бути передбачені інші засади
при визначенні права власності на майно,  нажите подружжям за час
шлюбу.

     Стаття 1301.  Здійснення  подружжям  права спільної сумісної
власності

     1. Подружжя спільно володіє, користується та розпоряджається
майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності.

     2. Кожен  з  подружжя  зобов'язаний  не  чинити  одне одному
перешкод у здійсненні права спільної сумісної власності.

     3. Подружжя може домовитися про інший  порядок  користування
майном, що є його спільною сумісною власністю.

     4. У  разі  спору  між  подружжям  про  порядок користування
майном, що є його спільною сумісною власністю, цей спір на вимогу
одного з них вирішується судом.

     Стаття 1302.  Право подружжя щодо розпоряджання майном, що є
його спільною сумісною власністю

     1. Подружжя розпоряджається майном, що є об'єктом його права
спільної сумісної власності, за взаємною згодою.

     2. При вчиненні правочинів одним із подружжя вважається,  що
він діє зі згоди другого з подружжя.  Кожен з подружжя має  право
звернутися  до  суду  з вимогою про визнання правочину недійсним,
таким,  що укладений другим з подружжя без його згоди,  якщо  цей
правочин виходить за межі дрібного побутового.

     3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують
нотаріального  посвідчення  і  державної  реєстрації,   а   також
договорів стосовно іншого цінного майна,  згода іншого з подружжя
має бути подана письмово.

     Статтю 1303 вилучено.

     Стаття 1304.  Право одного з подружжя  укладати  договори  з
іншим із подружжя

     Один із  подружжя  може  укладати  усі не заборонені законом
договори з іншим із подружжя щодо майна,  яке належить кожному  з
них  або  є об'єктом їхньої спільної сумісної власності,  а також
усі інші не заборонені законом договори.

     Стаття 1305. Речі професійних занять подружжя

     1. Речі  професійних  занять  кожного  з  подружжя  (музичні
інструменти, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу, є
спільною сумісною власністю подружжя.

     2. У  разі  поділу  спільного  сумісного  майна   суд   може
присудити  ці  речі одному з подружжя,  в користуванні якого вони
були,  з покладенням на нього обов'язку  компенсувати  другому  з
подружжя  його  частку  грошима  або  іншим  майном відповідно до
вартості речей на момент поділу.

     Стаття 1306.  Виникнення  спільної  сумісної  власності   на
особисте майно подружжя

     Якщо майно,  яке  було  власністю одного з подружжя,  за час
шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або
грошових  затрат  другого  з  подружжя,  воно  може  бути визнане
подружжям,  а в разі спору - судом - спільною сумісною  власністю
подружжя, якщо інше не обумовлено шлюбним договором.

     Стаття 1307.  Право  на поділ майна,  що є спільною сумісною
власністю

     1. Кожен з подружжя  має  право  у  будь-який  час  вимагати
поділу  всього  або частини майна,  що є їхньою спільною сумісною
власністю.

     2. При поділі майна суд може  присудити  одному  з  подружжя
більшу частку, якщо:

     1) з  ним  залишилися  проживати малолітні,  неповнолітні та
непрацездатні діти;

     2) інший із  подружжя  зловживає  алкогольними  напоями  або
наркотичними речовинами;

     3) інший  із  подружжя  ухилявся  від  участі у придбанні чи
утриманні майна;

     4) якщо  цього  вимагають   інші   інтереси   подружжя,   що
заслуговують на увагу.

     Стаття 1308.  Способи  поділу майна,  що є спільною сумісною
власністю

     1. Поділ майна,  що перебуває в спільній сумісній  власності
подружжя,  відбувається  згідно правил,  передбачених статтею 365
цього Кодексу.

     2. Подружжя має право домовитися про способи поділу майна.

     Угода про  поділ  нерухомого   майна   (будинку,   квартири,
земельної ділянки тощо) підлягає нотаріальному посвідченню.

     Якщо між  подружжям  не  досягнуто  згоди  про спосіб поділу
спільного майна, спір вирішується судом.

     3. Способами поділу майна є:

     1) поділ майна в натурі,  якщо це можливо без шкоди для його
господарського призначення;

     2) поділ  речей  між подружжям з урахуванням їхньої вартості
та частки кожного з подружжя у спільному майні;

     3) присудження  майна  в  натурі  одному   з   подружжя,   з
покладенням  на  нього  обов'язку  компенсувати іншому з подружжя
його частку грошима;

     4) продаж майна подружжя і  поділ  між  кожним  із  подружжя
одержаної суми.

     Стаття 1309. Звернення стягнення на майно подружжя

     1. За  зобов'язаннями  одного з подружжя стягнення може бути
звернене лише на його особисте майно а також на частку в спільній
сумісній власності подружжя, яка б належала йому при поділі цього
майна.

     Стягнення може бути звернене на все  майно,  що  є  спільною
сумісною власністю подружжя,  якщо рішенням суду встановлено,  що
зобов'язання одного з подружжя  було  видане  в  інтересах  усієї
сім'ї і одержане за зобов'язанням використано на її потреби.

     2. При  відшкодуванні  шкоди,  завданої  злочином  одного  з
подружжя,  стягнення може бути звернене на майно,  що є  спільною
сумісною  власністю  подружжя,  якщо  вироком суду в кримінальній
справі встановлено,  що це майно було придбане на кошти,  здобуті
злочинним шляхом.

     Стаття 1310. Право одного з подружжя на утримання (аліменти)

     1. Той   з   подружжя,   що   є  непрацездатним  і  потребує
матеріальної допомоги,  має право  на  утримання  (аліменти)  від
іншого з подружжя, якщо останній спроможний його надавати.

     2. Права  на  аліменти не має той із подружжя,  який негідно
поводив себе у шлюбних відносинах,  а також якщо непрацездатність
того  з  подружжя,  який  потребує  матеріальної допомоги,  стала
наслідком вчинення ним злочину щодо другого з подружжя або членів
сім'ї.

     3. Розірвання  шлюбу не припиняє права кожного з подружжя на
аліменти.

     Стаття 1311. Право на аліменти після розірвання шлюбу

     1. Право на аліменти після розірвання шлюбу  має  особа,  що
стала непрацездатною протягом одного року після розірвання шлюбу,
потребує матеріальної допомоги,  за умови що її колишній  чоловік
(дружина) мають змогу таку допомогу надати.

     2. Якщо  подружжя  перебувало в шлюбі не менше десяти років,
право на аліменти у того з  подружжя,  що  потребує  матеріальної
допомоги,  виникає за умови, якщо на момент розірвання шлюбу йому
до досягнення 55 років жінками  і  60  чоловіками  залишилося  не
більше п'яти років.

     Стаття 1312. Способи надання утримання одному з подружжя

     1. Утримання одному з подружжя надається іншим із подружжя в
натуральній або грошовій формі за їхньою згодою.

     За рішенням суду аліменти присуджуються одному  з  подружжя,
як правило, в грошах.

     2. Аліменти надаються щомісячно. За взаємною згодою аліменти
можуть бути надані наперед.

     3. При  виїзді  платника   аліментів   на   постійне   місце
проживання  за  кордон  у  державу,  з якою Україна має угоди про
правову  допомогу,  сплата  аліментів   провадиться   згідно   із
зазначеними угодами.

     4. У  разі  виїзду  платника  аліментів  на  постійне  місце
проживання у державу,  з якою Україна не має договору про правову
допомогу,   аліменти   можуть   бути  сплачені  наперед  за  час,
визначений домовленістю подружжя, а за наявності спору - стягнуті
судом.

     Стаття 1313.  Час,  з  якого присуджуються аліменти одному з
подружжя

     1. Аліменти присуджуються за рішенням суду від  дня  подання
позовної заяви.

     2. Якщо  позивач  вживав  заходів  для одержання аліментів з
відповідача,  але  не  міг   їх   одержати   внаслідок   ухилення
відповідача від їх сплати, суд, залежно від обставин справи, може
присудити йому сплату аліментів за минулий час,  але не більш  як
за один рік.

     3. Якщо  особа  одержує  аліменти  у зв'язку з інвалідністю,
сплата аліментів триває  протягом  строку  інвалідності.  У  разі
подання    відповідного    документу   про   продовження   строку
інвалідності стягнення  аліментів  продовжується  на  відповідний
строк, без додаткового рішення суду про це.

     Стаття 1314.  Розмір  аліментів,  які присуджуються одному з
подружжя

     1. Розмір аліментів,  що  стягуються  на  користь  одного  з
подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги,
визначається судом у частці  від  заробітку  (доходу),  включаючи
вартість   натуральних   видач,  з  урахуванням  матеріального  і
сімейного  стану  обох  сторін,  а  також  можливості   одержання
утримання  від  дітей  і батьків.  При цьому можливість одержання
утримання від дітей і батьків для одного з подружжя  не  звільняє
другого з подружжя від сплати аліментів.

     2. У  разі  зміни  матеріального становища кожен із подружжя
має  право  звернутися  до  суду  з  позовом  про  зміну  розміру
аліментів.  Таке право належить кожному з подружжя і в тому разі,
якщо розмір аліментів визначений шлюбним договором.

     Стаття 1315. Припинення права на аліменти

     1. Право одного з подружжя припиняється  у  разі  поновлення
його у працездатності а також укладення ним нового шлюбу.

     Таке припинення   права   на  аліменти  здійснюється  з  дня
настання  вказаних  обставин.  Рішення  суду  з   цього   приводу
непотрібне.

     2. Право  одного  з подружжя на аліменти може бути припинене
рішенням суду, якщо буде встановлено, що:

     1) одержувач  аліментів  перестав  потребувати  матеріальної
допомоги;

     2) платник   аліментів   неспроможний  надавати  матеріальну
допомогу;

     3) якщо  одержувач  аліментів  навмисно  поставив   себе   у
становище такого, що потребує матеріальної допомоги.

     Стаття 1316.  Позбавлення  права  на  аліменти або обмеження
його строком

     Суд може позбавити одного з подружжя права на  аліменти  або
обмежити його строком, якщо:

     1) подружжя перебувало в шлюбних відносинах нетривалий час;

     2) непрацездатність    того    з   подружжя,   що   потребує
матеріальної допомоги, виникла в результаті вчинення ним умисного
злочину  або  зловживання  алкогольними  напоями  чи наркотичними
засобами;

     3) непрацездатність або тяжка хвороба того  з  подружжя,  що
потребує  матеріальної  допомоги,  була  прихована  від  іншого з
подружжя при укладенні шлюбу і якщо  цей  шлюб  не  був  визнаний
недійсним.

     Стаття 1317.  Право  дружини на утримання під час вагітності
та догляду за дитиною,  яка проживає з нею, до досягнення дитиною
трьох років, а в разі хвороби дитини - шести років

     1. Дружина  має право на утримання від іншого з подружжя під
час вагітності,  а також для догляду  за  дитиною  до  досягнення
дитиною,  яка проживає з нею,  трьох років, якщо інший з подружжя
має змогу  його  надавати.  Таке  право  має  дружина  і  в  разі
розірвання шлюбу,  а також визнання його недійсним,  якщо вона не
знала і не повинна була знати про перешкоди  до  укладення  шлюбу
(стаття 1278 цього Кодексу).

     2. Якщо  дитина ослаблена,  має вади фізичного чи психічного
розвитку,  дружина має право на аліменти  до  досягнення  дитиною
шести років.

     Стаття 1318. Припинення права дружини на аліменти

     1. Право  дружини на аліменти припиняється у разі припинення
вагітності,  народження  дитини  мертвою,  передання  дитини   на
виховання іншій особі, а також у разі її смерті.

     2. Право дружини на аліменти припиняється у разі задоволення
позову про оскарження батьківства.

     Стаття 1319.  Право чоловіка на утримання у разі  проживання
його разом з дитиною

     1. Чоловік  який  проживає  разом з дитиною і доглядає її до
досягнення нею трьох років,  має право на утримання від  дружини,
якщо вона має змогу його надавати.

     2. Якщо  дитина ослаблена,  має вади фізичного чи психічного
розвитку,  чоловік має право на утримання до  досягнення  дитиною
шестирічного віку.

     Стаття 1319-1. Припинення права чоловіка на утримання

     Право чоловіка  на  утримання  припиняється у разі передання
дитини на виховання іншій особі, а також у разі смерті дитини.

     Стаття 1320. Розмір аліментів, які присуджуються дружині або
чоловікові

     Розмір аліментів,  які присуджуються вагітній жінці, а також
тому з подружжя,  хто проживає з дитиною,  визначається у  частці
від заробітку (доходу) платника відповідно до їх матеріального та
сімейного стану.

     Глава 84. Шлюбний договір

     Стаття 1282. Право на укладення шлюбного договору

     1. Шлюбним  договором  регулюються   на   майбутнє   майнові
відносини   між   особами,  що  укладають  шлюб,  між  подружжям,
встановлюються їхні майнові права та обов'язки.

     2. Подружжя  має  право  укласти  шлюбний  договір   як   до
реєстрації шлюбу, так і під час перебування в шлюбі.

     Стаття 1283. Місце укладення шлюбного договору

     Шлюбний договір  укладається  за місцем проживання однієї із
сторін,  або  їх  спільного  місця  проживання,  або  за   місцем
реєстрації шлюбу.

     Стаття 1284. Форма шлюбного договору

     1. Шлюбний   договір   укладається   письмово   і   підлягає
нотаріальному посвідченню.

     2. За бажанням сторін  шлюбний  договір  може  укладатися  у
присутності свідків.

     Стаття 1285. Час дії шлюбного договору

     1. Шлюбний договір діє на увесь час існування шлюбу, а також
після розірвання шлюбу,  якщо сторони не відмовилися від нього за
взаємною згодою або не змінили його.

     2. При  припиненні  шлюбу  в  разі смерті одного з подружжя,
якщо  сторони  передбачили  в  шлюбному   договорі   умови   щодо
розпорядження належним їм обом або одному з них майном на випадок
смерті одного або кожного  з  подружжя,  доля  зазначеного  майна
визначається  згідно  з  цим  розпорядженням  і це майно підлягає
виділу із спадщини.

     3. У разі якщо розпорядження майном на випадок смерті одного
з   подружжя  стосується  житлового  будинку  або  квартири,  які
належать  одному  або  обом  з  подружжя  за   правом   приватної
власності, також мають бути враховані інтереси їхніх малолітніх і
неповнолітніх  дітей,  які  проживають  у  житловому  приміщенні,
стосовно   якого   подружжям   складається  розпорядження,  і  на
зазначене розпорядження має бути даний дозвіл  органів  опіки  та
піклування.

     Стаття 1286. Визначення в шлюбному договорі правового режиму
майна

     1. У шлюбному договорі може бути перелічене майно, яке кожен
із подружжя передає для використання на спільні потреби сім'ї.

     У шлюбному  договорі  може  бути  визначений  правовий режим
майна,  подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Якщо
такого   застереження  в  договорі  немає,  це  майно  вважається
спільною сумісною власністю подружжя.

     2. Сторони можуть домовитися про непоширення  щодо  нажитого
ними  за  час  шлюбу  майна  правил  статті  1300 цього Кодексу і
віднести його до особистої власності.

     Сторони можуть домовитися на майбутнє про  можливий  порядок
поділу майна на випадок розірвання шлюбу.

     3. У  шлюбному  договорі  сторони можуть передбачити перехід
права власності на майно,  а також використання належного їм обом
або  одному з них майна для забезпечення їхніх дітей,  інших осіб
або з благочинною метою.

     Стаття 1287.  Визначення   у   шлюбному   договорі   порядку
користування житлом

     1. У   шлюбному  договорі  може  бути  передбачений  порядок
користування подружжям житлом і на момент укладення  договору,  і
на  майбутнє,  а  також  на  випадок розірвання шлюбу.  При цьому
подружжя може домовитися про те,  що  житло  надане  подружжю  на
умовах  договору  житлового  найму,  то  один з подружжя залишить
його,  не претендуючи на житлове помешкання і  компенсацію.  Якщо
житло  знаходиться  у  спільній  сумісній власності,  то обидва з
подружжя можуть домовитись про його поділ відповідно з  правилами
статей 365, 1308 цього Кодексу або про його поділ з відступом від
цих  правил,  а  також  визначити  питання  про  проживання   або
непроживання кожного з подружжя в житловому помешканні.

     При досягненні такої домовленості мають бути також враховані
права малолітніх і неповнолітніх дітей на користування житлом.

     2. У шлюбному договорі також  можуть  міститися  умови  щодо
користування житлом,  яке належить обом або одному з подружжя, що
стосуються родичів кожного з подружжя.

     Стаття 1288.  Визначення  у  шлюбному  договорі   права   на
аліменти

     1. Сторони  можуть домовитися про надання аліментів одному з
подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній
допомозі,   на  умовах,  визначених  шлюбним  договором.  У  разі
настання умов для одержання аліментів відповідно до  статті  1310
цього Кодексу,  сторона,  яка одержує аліменти,  може вимагати їх
виплати у розмірі, передбаченому законом.

     2. Шлюбним договором може бути передбачена  відмова  сторони
від   одержання  аліментів  за  умови  надання  їй  еквівалентної
майнової компенсації.

     Шлюбним договором також  може  бути  передбачена  можливість
задоволення   вимоги   платника   аліментів   щодо  представлення
еквівалентної майнової компенсації іншій стороні  замість  сплати
аліментів.

     Стаття 1289. Початок дії шлюбного договору

     1. Дія   шлюбного   договору,   укладеного   і   нотаріально
посвідченого до реєстрації шлюбу,  починається з  дня  реєстрації
шлюбу.

     2. Дія  шлюбного  договору,  укладеного  подружжям  під  час
перебування  у  шлюбі,  починається  з  дня  його   нотаріального
посвідчення.

     Стаття 1290. Зміна умов шлюбного договору

     1. Подружжя  має  право  внести  зміни  в шлюбний договір за
взаємною згодою сторін протягом всього  існування  договору.  Всі
зміни   договору  мають  бути  нотаріально  посвідчені.  Зміни  в
шлюбному договорі набувають чинності з моменту  їх  нотаріального
посвідчення.

     2. Одностороння зміна шлюбного договору не допускається.

     Стаття 1291. Право на відмову від шлюбного договору

     1. Подружжя  має  право за взаємною домовленістю відмовитися
від шлюбного договору. У разі відмови передбачені договором права
та  обов'язки  припиняються  з  моменту нотаріального посвідчення
цієї відмови.

     2. Одностороння   відмова   від   шлюбного    договору    не
допускається.

     Стаття 1292.  Примусове  розірвання  шлюбного  договору  або
зміна його умов

     1. Якщо  внаслідок  зміни  обставин   виникла   неможливість
виконання  вже  укладеного шлюбного договору в цілому або окремих
його умов,  спір про розірвання договору або зміну  окремих  його
умов вирішується судом.

     2. На  вимогу  одного  з  подружжя  суд  може  змінити умови
шлюбного договору,  якщо цього вимагають інтереси малолітніх  або
неповнолітніх  дітей,  а  також непрацездатних повнолітніх дітей,
які заслуговують на увагу.

     Стаття 1292-1.  Забезпечення  належного  виконання  шлюбного
договору

     Один з  подружжя  має право звернутися до суду з вимогою про
належне виконання шлюбного договору другим з подружжя,  якщо  цей
договір добровільно ним належно не виконується.

     Стаття 1293. Визнання шлюбного договору недійсним

     Шлюбний договір  на  вимогу  одного  з  подружжя  може  бути
визнаний судом недійсним,  якщо він укладений  усупереч  законові
(стаття 194 цього Кодексу).

     Глава 87. Припинення шлюбу

     Стаття 1321.  Припинення  шлюбу  внаслідок  смерті  одного з
подружжя

     Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення таким,  що
помер, одного з подружжя судом.

     Стаття 1322. Припинення шлюбу шляхом його розірвання

     1. За  життя  подружжя  шлюб  може бути розірваний за заявою
одного з подружжя або їх обох.

     2. Чоловік не має права без згоди  дружини  порушити  справу
про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом одного
року після народження дитини, крім випадків, коли рішенням суду у
справах  про  оспорення  батьківства  встановлено,  що  він  не є
батьком цієї дитини.

     Стаття 1323. Порядок розірвання шлюбу

     Шлюб може бути розірваний судом,  а у випадках, передбачених
статтею  1326  цього  Кодексу,  -  державними органами реєстрації
актів цивільного стану.

     Стаття 1324. Розірвання шлюбу судом

     1. При розгляді справи  про  розірвання  шлюбу  суд  повинен
з'ясувати фактичні взаємини подружжя, встановити справжні причини
вимог про розлучення,  а також вжити заходів  до  їх  примирення,
надаючи,  як правило, для цього певний строк, але не більше шести
місяців.

     Суд зобов'язаний врахувати  всі  обставини  справи,  в  тому
числі  взяти  до уваги тривалість шлюбу і наявність неповнолітніх
дітей.

     Шлюб розривається,  якщо судом буде встановлено, що подальше
життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими.

     2. При   постановленні  рішення  про  розірвання  шлюбу  суд
одночасно  за  заявою  одного  з  подружжя  вирішує  питання  про
стягнення  коштів  на  його  утримання,  про  інші майнові права,
виконання другим із подружжя  обов'язків  за  шлюбним  договором,
спори   про   малолітніх  та  неповнолітніх  дітей  та  стягнення
аліментів на їх утримання.

     Стаття 1325. Розірвання шлюбу за позовом опікуна

     Позов про розірвання шлюбу може бути вчинений опікуном, якщо
цього   вимагає   захист   інтересів   того   з  подружжя,  що  є
недієздатним.

     Стаття 1326. Розірвання шлюбу в державних органах реєстрації
актів цивільного стану

     1. При   взаємній  згоді  подружжя  на  розірвання  шлюбу  і
вітсутності у подружжя малолітніх або  неповнолітніх  дітей  воно
провадиться  в  державних  органах  реєстрації  актів  цивільного
стану.

     Стаття 1326-1.  Розірвання   шлюбу   в   державних   органах
реєстрації актів цивільного стану за заявою одного з подружжя

     1. Один  з  подружжя  має  право подати заяву про розірвання
шлюбу, якщо другий з подружжя:

     1) визнаний безвісно відсутнім;

     2) визнаний судом недієздатним;

     3) засуджений за вчинення злочину  до  позбавлення  волі  на
строк  не  менше  трьох років (крім випадків умовного засудження,
засудження з відстроченням виконання вироку).

     Розірвання шлюбу провадиться без згоди  опікуна  чи  того  з
подружжя, якого засуджено.

     2. Якщо  після  одержання повідомлення про подання заяви про
розірвання шлюбу опікун недієздатного,  а також той  з  подружжя,
якого  засуджено,  не  заявлять  протягом трьох місяців позову до
суду  про  поділ  майна,  стягнення  аліментів,  орган  державної
реєстрації актів цивільного стану припиняє шлюб, про що проводить
відповідну реєстрацію.

     3. Якщо той із подружжя,  що  перебуває  в  ув'язненні,  або
опікун  того  з  подружжя,  що є недієздатним,  порушать спір про
дітей,  про майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, або
про  стягнення  аліментів  на  користь  того  з  подружжя,  що  є
непрацездатним, розірвання шлюбу провадиться судом.

     Стаття 1327.  Право кожного з  подружжя  на  прізвище  після
розірвання шлюбу

     Один із  подружжя,  що змінив своє прізвище при одруженні на
інше,  має  право  і  після  розірвання  шлюбу  іменуватися   цим
прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.

     Стаття 1328. Час припинення шлюбу в разі його розірвання

     Шлюб припиняється  із  моменту реєстрації розірвання шлюбу в
державних  органах  реєстрації  актів  цивільного  стану,  а  при
розірванні  шлюбу  судом  - із дня набуття рішенням суду законної
сили.

     Стаття 1329.  Поновлення шлюбу в  разі  з'явлення  одного  з
подружжя, визнаного безвісно відсутнім

     1. У  разі  появи  одного  з  подружжя,  шлюб  з  яким  було
розірвано у зв'язку з  визнанням  його  у  встановленому  порядку
безвісно  відсутнім,  і скасування рішення суду про визнання його
безвісно відсутнім шлюб може бути поновлений  органом  реєстрації
актів цивільного стану за заявою подружжя.

     2. Шлюб  не  може  бути  поновлений,  якщо інший із подружжя
уклав новий шлюб.

     Глава 88. Недійсність шлюбу

     Стаття 1330. Підстави та порядок визнання шлюбу недійсним

     1. Шлюб може бути визнаний недійсним у  разі  порушення  при
його укладенні встановлених цим Кодексом вимог щодо:

     1) необхідності вільної згоди осіб, які одружуються;

     2) необхідності досягнення ними шлюбного віку;

     3) заборони  на  укладення шлюбу між особами,  з яких хоча б
одна перебуває вже в іншому шлюбі;  між родичами по прямій лінії;
між  повнорідними  і  неповнорідними  братами  та  сестрами;  між
усиновлювачами та усиновленими;  між особами,  з яких хоча б одна
визнана   судом  недієздатною  внаслідок  психичної  хвороби  або
недоумства,  чи в разі  приховання  одним  із  подружжя  хвороби,
небезпечної  для  здоров'я  іншого  з подружжя або їхніх нащадків
(статті 1277, 1278).

     2. Шлюб визнається недійсним,  якщо його укладено без наміру
одного  з подружжя чи їх обох створити сім'ю (фіктивний шлюб) або
якщо шлюб взяла особа,  яка  на  час  його  реєстрації  не  могла
розуміти значення своїх дій або керувати ними.

     3. Визнання шлюбу недійсним провадиться судом.

     Стаття 1331.  Випадки,  коли  шлюб  не  може  бути  визнаний
недійсним

     1. Шлюб  не  може  бути  визнаний  недійсним,  якщо  на  час
розгляду справи в суді відпали ті обставини,  які за законом були
перешкодою для його  укладення.  У  цьому  разі  шлюб  вважається
дійсним з моменту, коли відпали ці обставини.

     2. Недосягнення  шлюбного  віку  не  може бути підставою для
визнання шлюбу недійсним у разі вагітності дружини або народження
дитини.

     Стаття 1332.  Особи,  які  мають  право  вчиняти  позов  про
визнання шлюбу недійсним

     1. Позов про визнання шлюбу  недійсним  може  бути  вчинений
одним із подружжя і особами, права яких порушено.

     2. Позов про визнання шлюбу недійсним внаслідок недосягнення
подружжям шлюбного віку мають право  вчинити  самі  неповнолітні,
їхні батьки (усиновлювачі),  опікуни,  піклувальники, орган опіки
та піклування.

     3. Позов про визнання недійсним шлюбу, який укладено особою,
визнаною недієздатною,  може бути вчинений особами, зазначеними в
п. 1 цієї статті, а також опікуном недієздатного й органами опіки
та піклування.

     Стаття 1333. Визнання шлюбу недійсним після його припинення

     1. Позов  про  визнання  шлюбу  недійсним  може бути вчинено
після смерті одного з подружжя.

     2. Якщо шлюб розірвано за рішенням суду,  позов про визнання
його  недійсним  може  бути вчинено лише після скасування рішення
про розірвання шлюбу.

     3. Якщо шлюб розірвано державним  органом  реєстрації  актів
цивільного  стану,  позов про визнання його недійсним вирішуються
одночасно з вимогою про анулювання актового запису про розірвання
шлюбу.

     Стаття 1334. Час, з якого шлюб вважається недійсним

     Шлюб, визнаний судом недійсним, вважається таким з часу його
укладення.

     Стаття 1335. Правові наслідки визнання шлюбу недійсним

     1. Шлюб, визнаний недійсним, не породжує прав та обов'язків,
передбачених  законом  для  подружжя.  До  відносин  щодо  майна,
нажитого  за  час  недійсного  шлюбу,   застосовуються   загальні
правила, що містяться в інших главах цього Кодексу.

     2. Після  набрання законної сили рішенням про визнання шлюбу
недійсним суд направляє копію  цього  рішення  державним  органам
реєстрації актів громадянського стану за місцем реєстрації шлюбу.

     Стаття 1335-1. Особливі правові наслідки недійсності шлюбу

     Якщо особа  не  знала  і  не  могла  знати  про перешкоди до
реєстрації шлюбу, вона має право:

     1) на поділ майна,  нажитого у недійсному шлюбі, як спільної
сумісної власності подружжя;

     2) на  проживання  у  помешканні,  в  яке  вона поселилася у
зв'язку з шлюбом;

     3) на  аліменти  у  зв'язку  з  вагітністю,  у   зв'язку   з
проживанням з дитиною,  яка потребує догляду (відповідно до 3 і 6
років),  а також на аліменти у зв'язку з  непрацездатністю,  якщо
непрацездатність виникла під час шлюбу, визнаного недійсним;

     4) на прізвище, яке вона вибрала при реєстрації шлюбу;

     5) на відшкодування матеріальної і моральної шкоди.

     Стаття 1336.  Права дітей, які народилися у шлюбі, визнаному
недійсним

     Визнання шлюбу недійсним  не  впливає  на  права  дітей,  що
народилися  у  цьому шлюбі.  Діти,  зачаті або народжені в шлюбі,
визнаному недійсним, мають ті самі права та обов'язки, що й діти,
народжені у шлюбі, укладеному з додержанням вимог закону.

     Стаття 1336-1. Визнання шлюбу неукладеним

     Якщо шлюб був зареєстрований у відсутності особи (осіб), він
вважається неукладеним.  Запис про такий шлюб у державних органах
реєстрації  актів  цивільного  стану  анулюється  судом за заявою
зацікавленої особи.

     Розділ ІІ. Права і обов'язки батьків і дітей

     Глава 89.  Визначення походження дітей  і  запис  батьків  у
книгах реєстрації актів про народження

     Стаття 1337.  Визначення  походження  дітей від батьків,  що
перебувають між собою в шлюбі,  і запис їх  у  книгах  реєстрації
актів про народження

     Походження дитини  від батьків,  які перебувають між собою в
шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків.

     Батько і мати, які перебувають у шлюбі, записуються батьками
дитини в актовій книзі за заявою будь-кого з них.

     У разі  смерті  батьків  або  неможливості  для  них з інших
причин зареєструвати народження дитини реєстрація провадиться  за
заявою   родичів,   інших   осіб,   уповноваженого   представника
лікувального закладу,  в якому перебувала мати під час народження
дитини або в якому на цей час дитина перебуває на утриманні.

     Стаття 1338.  Встановлення  походження дитини при розірванні
шлюбу або визнанні шлюбу недійсним

     1. Якщо дитина народилася до закінчення 10 місяців з моменту
припинення шлюбу або визнання його недійсним, вважається, що вона
походить від чоловіка матері, якщо це не спростовано судом.

     2. Якщо  мати,  яка  перебуває  в  шлюбі,   при   реєстрації
народження  дитини  заявляє,  що її чоловік не є батьком дитини і
просить в актовому записі не вказувати чоловіка  батьком  дитини,
її прохання може бути задоволене тількі за наявності її письмової
згоди на це і письмової заяви її чоловіка про згоду на це.

     Стаття 1339.  Визначення  походження  дитини  при  укладенні
матір'ю дитини нового шлюбу

     Якщо дитина  народилася  до  закінчення 10 місяців з моменту
припинення  шлюбу  або  визнання  шлюбу  недійсним,   але   після
укладення матір'ю іншого шлюбу,  вважається, що вона походить від
чоловіка з цього шлюбу, якщо це не спростовано судом.

     Стаття 1340.  Визначення походження дитини,  якщо батьки  не
перебувають між собою у шлюбі

     1. Походження   дитини  від  матері  визначається  згідно  з
документом лікувального (пологового) закладу про  народження  нею
дитини.

     2. Походження дитини від батька встановлюється:

     1) за  спільною  заявою  батька і матері дитини до державних
органів реєстрації актів цивільного стану;

     2) за заявою батька дитини;

     3) за рішенням суду про встановлення батьківства.

     Стаття 1341.  Визначення походження  дитини  від  батька  за
спільною заявою жінки та чоловіка, які не є у шлюбі між собою

     1. Походження  дитини  від  батька  визначається за спільною
заявою жінки і чоловіка,  які не є у шлюбі між собою.  Така заява
може  бути  подана  як  до,  так  і  після  народження  дитини до
державного органу реєстрації актів цивільного стану.

     Запис про  батька  і  матір  здійснюється  згідно  з  їхньою
спільною заявою та їхніми документами.

     2. Якщо в одного або в обох батьків,  які не перебувають між
собою в шлюбі,  відсутня можливість особистого  подання  спільної
заяви  до  державних  органів  реєстрації актів цивільного стану,
кожен  з  них  може  подати  окремі  заяви,  в  яких   має   бути
підтверджено  походження  дитини.  Заяви  мають  бути нотаріально
посвідчені.

     Запис про батька і  матір  здійснюється  згідно  із  заявами
кожного з них.

     3. Якщо  заява  про  визнання себе батьком подана малолітнім
або   неповнолітнім,    державний    орган    реєстрації    актів
громадянського стану повідомляє батьків,  опікуна,  піклувальника
про запис малолітнього або неповнолітнього батьком дитини.

     Стаття 1342.  Визначення   походження   дитини   за   заявою
чоловіка, який вважає себе батьком дитини

     1. Чоловік,  який не є у шлюбі з матір'ю дитини, може подати
заяву до державного органу реєстрації актів громадянського  стану
про  визнання  себе батьком дитини матір якої померла,  оголошена
такою,  що померла, визнана недієздатною, позбавлена батьківських
прав  або  протягом  шести місяців,  не проживаючи з дитиною,  не
піклується про неї, якщо дана обставина встановлена судом.

     2. Особа, яка подала таку заяву, у випадках, зазначених у п.
1 цієї статті, реєструється батьком дитини за умови, якщо у книзі
реєстрації актів про  народження  запис  про  батька  раніше  був
зроблений відповідно до п. 2 статті 1350 цього Кодексу.

     Запис про  походження  дитини  у  книзі реєстрації актів про
народження  здійснюється  після   її   народження   на   підставі
зазначених заяв.

     Стаття 1343. Встановлення батьківства судом

     1. У разі народження дитини у батьків,  які не перебувають у
шлюбі,  походження дитини від  батька,  за  відсутності  спільної
заяви   батьків   або   заяви  особи,  що  вважає  себе  батьком,
батьківство може бути встановлене судом.

     При встановленні батьківства суд бере до уваги різні докази,
які достовірно підтверджують, що ця особа є батьком дитини.

     2. Батьківство   встановлюється  судом  за  позовною  заявою
одного з  батьків,  опікуна  (піклувальника)  дитини,  особи,  на
постійному вихованні та утриманні якої перебуває дитина,  а також
самої дитини - з досягненням нею повноліття.

     3. Позов про встановлення батьківства  може  вчинити  особа,
яка  вважає  себе  батьком,  якщо  у  книзі  реєстрації актів про
народження запис про батька дитини зроблено відповідно  до  п.  2
статті 1350 цього Кодексу.

     4. При розгляді заяви особи, яка вважає себе батьком дитини,
про  встановлення  батьківства  враховується  думка  матері   або
законного  представника  дитини,  а  також самої дитини,  якщо їй
виповнилося 18 років.

     5. Визначення батьківства щодо повнолітньої особи,  визнаної
недієздатною,  допускається  лише  за згодою на це її опікуна або
органу опіки та піклування.

     6. Встановлення батьківства по відношенню до особи, яка досягла
18 років (повноліття), можливе лише за її згодою.

     Стаття 1344. Встановлення материнства

     1. Материнство  встановлюється за позовом особи,  яка вважає
себе матір'ю дитини,  опікуна  (піклувальника)  дитини,  а  також
особи, з якою постійно проживає неповнолітня дитина.

     2. Позов  про  встановлення  материнства може бути вчинений,
якщо у книзі реєстрації актів  про  народження  запис  про  матір
здійснено   за   заявою   родичів,   інших  осіб,  уповноваженого
представника лікувального закладу,  в якому перебувала  мати  під
час народження дитини або в якому на той час дитина перебувала на
утриманні.

     3. Материнство особи встановлюється судом,  якщо  походження
від неї дитини підтверджене достовірними доказами.

     Стаття 1345.  Визначення батька і матері дитини при штучному
заплідненні та імплантації

     1. У  разі  штучного  запліднення  дружини,  проведеної   за
письмовою  згодою  її  чоловіка,  він  вважається  і  записується
батьком дитини, народженої його дружиною.

     2. У  разі  імплантації  зародка,  зачатого   подружжям,   в
організм  іншої  жінки  (донора),  вважається,  що  народжена нею
дитина походить від цього подружжя.

     3. Якщо зародок,  зачатий чоловіком (одним із  подружжя)  та
іншою  жінкою,  штучно  імплантовано  в  організм  його  дружини,
вважається,  що  дитина,  яка  народилася,  походить  від   цього
подружжя.

     Стаття 1346.   Встановлення   судом   факту  факту  визнання
батьківства

     У випадку смерті особи,  яка визнавала себе  батьком  дитини
але  не  була  у  шлюбі  з  матір'ю  дитини,  факт  визнання  нею
батьківства  може  бути  встановлений  за  правилами   цивільного
процесуального законодавства.

     Стаття 1347. Оспорювання батьківства

     1. Запис  про  батьківство  в  книзі  реєстрації  актів  про
народження може бути оспорений лише в суді.

     2. Право на оспорення батьківства мають особа,  яка записана
батьком  дитини  у книзі реєстрації актів про народження,  і мати
дитини,  а   також   опікун   батьків,   якщо   останні   визнані
недієздатними.  Дитина  має  право  вчинити  позов  про оспорення
батьківства  не  пізніше  як  через  рік  після  досягнення   нею
повноліття.

     3. Особа,  записана  батьком дитини у книзі реєстрації актів
про народження,  має право оспорити цей запис протягом  року  від
часу, коли їй стало відомо або мало стати відомим про те, що вона
не є батьком дитини.

     4. Особа, записана батьком дитини згідно з її заявою (стаття
1342)  або  згідно із спільною заявою її і матері дитини,  не має
права оспорювати батьківство, якщо в момент подання заяви їй було
відомо, що вона фактично не є батьком цієї дитини.

     Ніхто не  може оспорити батьківство після смерті особи,  яка
записана батьком.

     5. Мати дитини може вчинити позов про оспорення  батьківства
і  запису  про  батька  у  книзі  реєстрації актів про народження
протягом року від дня запису про народження дитини.

     6. Не  допускається  оспорювання  батьківства  після  смерті
дитини.

     Стаття 1348. Оспорювання материнства

     1. Особа,  записана  матір'ю дитини в книзі реєстрації актів
про народження,  має право оспорити цей  запис  протягом  року  з
моменту,  коли  їй стало відомо або повинно було стати відомо про
проведений запис.

     2. Якщо жінці,  яка вважає себе матір'ю дитини стало відомо,
що  дитина  знаходиться у іншої жінки,  яка вважається і записана
матір'ю дитини,  вона має право подати до неї позов про оспорення
материнства  на протязі року з моменту,  коли їй стало відомо або
повинно було стати відомо про це,  якщо дитина опинилася  у  цієї
жінки поза волею жінки, яка вважає себе матір'ю дитини.

     3. Жінка   (донор),   яка   народила   дитину  при  штучному
заплідненні,  не має права оспорювати запис  про  матір  у  книзі
реєстрації актів про народження.

     Стаття 1350.  Запис  батьків  дитини,  якщо  батьківство  не
встановлене

     1. Якщо батьки не  перебувають  у  шлюбі,  запис  про  матір
дитини здійснюється за заявою матері.

     2. При народженні дитини у матері, яка не перебуває в шлюбі,
у випадках,  коли немає спільної  заяви  батьків,  заяви  батька,
поданої відповідно до статті 1342 цього Кодексу, рішення суду про
встановлення  батьківства,  запис  про  батька  дитини  у   книзі
реєстрації актів про народження здійснюється за прізвищем матері,
ім'я батька дитини - за вказівкою матері дитини  або  особи,  яка
звернулася за реєстрацією народження дитини.

     3. У  разі смерті матері яка не перебуває в шлюбі,  визнання
її недієздатною,  позбавлення її батьківських  прав,  а  також  у
разі,  якщо  її  немає  і  якщо  неможливо  встановити  місця  її
проживання,  запис  про  батька  дитини  здійснюється  за  заявою
родичів,  інших  осіб  або адміністрації лікувального закладу,  в
якому перебувала  мати  в  момент  народження  дитини,  згідно  з
правилами, передбаченими в п. 2 цієї статті.

     4. Якщо  дитина знайдена,  підкинута,  і батьки її невідомі,
запис про батьків дитини здійснюється за заявою  лікувального  чи
дитячого закладу, куди передана дитина.

     Статтю 1351 вилучено.

     Глава 90. Особисті права та обов'язки батьків і дітей

     Стаття 1352. Прізвище дітей

     1. Якщо   батьки   мають   спільне   прізвище,  це  прізвище
присвоюється і дітям.  При різних прізвищах  дитині  присвоюється
прізвище  батька  або матері за згодою батьків,  а за відсутності
згоди - за рішенням органів опіки та піклування.

     Якщо батьки або один з них мають подвійне прізвище,  питання
про   присвоєння   прізвища   дитині   вирішується  батьками  при
реєстрації її народження.  У випадках  коли  батьки  мають  різні
прізвища,  за  їхнім бажанням дитині може бути присвоєне подвійне
прізвище шляхом з'єднання прізвищ обох батьків.

     2. Припинення шлюбу між батьками або визнання його недійсним
не має наслідком зміну прізвища дітей.

     Стаття 1352-1. Зміна прізвища дитини її батьками

     1. У  разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище
дитини, якій не виповнилося десяти років.

     2. У разі зміни прізвища  обома  батьками  прізвище  дитини,
якій виповнилося десять років, змінюється за її згодою.

     3. У  разі  зміни  прізвища лише одного з батьків,  прізвище
дитини може бути змінене за згодою обох батьків.

     4. У разі заперечень одного з батьків проти  зміни  прізвища
дитини,  спір між ними щодо такої зміни вирішується органом опіки
та піклування або судом.  При вирішенні спору береться  до  уваги
виконання  батьками  своїх  обов'язків щодо дитини,  а також інші
обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам
дитини.

     5. Якщо той з батьків,  у якого дитина залишилася жити після
припинення шлюбу або визнання його недійсним,  бажає присвоїти їй
своє прізвище,  органи опіки та піклування,  виходячи з інтересів
дитини, можуть дозволити зміну прізвища дитини.

     6. Зміна прізвища дитини,  яка досягла  10  років,  в  цьому
випадку, провадиться з урахуванням її думки.

     7. Той    з   батьків,   прізвище   якого   носить   дитина,
повідомляється про порушення клопотання про зміну прізвища дитини
і його думка,  поряд з іншими обставинами,  повинна враховуватися
органами опіки та піклування  при  вирішенні  питання  про  зміну
прізвища дитини, або судом, виходячи з її інтересів.

     Стаття 1352-2. Ім'я дитини

     1. Ім'я дитини визначається за згодою батьків.

     Ім'я дитини,  що народжена жінкою, яка не перебуває у шлюбі,
у   разі   відсутності   добровільного   визнання    батьківства,
визначається нею.

     2. Батьки  вибирають  ім'я дитини на власний розсуд.  Батьки
мають право на вибір  імені  дитини  відповідно  до  національної
традиції обидвох або одного з них.

     3. Спір між батьками щодо імені дитини вирішується судом.

     Стаття 1352-3. Зміна імені дитини

     1. Батьки можуть змінити ім'я дитини до досягнення нею п'яти
років.

     2. Батьки можуть змінити ім'я дитини у  віці  від  5  до  18
років лише за її згодою.

     3. У  разі  відсутності  згоди  одного  з батьків щодо зміни
імені дитини спір вирішується органом  опіки  та  піклування  або
судом.

     Стаття 1352-4. Визначення по батькові дитини

     1. По батькові дитини визначається за іменем батька.

     2. По батькові дитини, що народжена жінкою, яка не перебуває
у шлюбі,  у разі відсутності добровільного визнання  батьківства,
визначається  за  іменем  особи,  яку  матір  дитини  назвала  її
батьком.

     Стаття 1352-5. Зміна по батькові дитини

     1. У разі зміни  імені  батька,  по  батькові  дитини,  якій
виповнилося 14 років, змінюється за її згодою.

     2. Якщо  по  батькові  було  визначене  зі  слів  матері або
відповідно  до  п.3  статті  1350  цього  Кодексу,  дитина,  якій
виповнилося 14 років, має право змінити його.

     Стаття 1352-7.  Обов'язок  батьків  зареєструвати  дитину  в
державних органах реєстрації актів громадянського стану

     1. Матір,  батько  зобов'язані   невідкладно   зареєструвати
дитину в державних органах реєстрації актів громадянського стану.

     2. Невиконання  цього  обов'язку  є підставою для покладення
відповідальності, передбаченої законом.

     3. Реєстрація  дитини   здійснюється   державними   органами
реєстрації актів громадянського стану з одночасним визначенням її
походження  та  індивідуалізацією  шляхом  присвоєння   прізвища,
імені, по батькові та ідентифікаційного числа.

     Стаття 1352-8.  Обов'язок  батьків  взяти  дитину з полового
будинку

     1. Матір  і  батько  дитини,  зобов'язані  взяти  дитину   з
полового будинку.

     2. Дитина  може бути залишена батьками у пологовому будинку,
якщо вона має істотні вади фізичного чи психічного розвитку.

     Стаття 1352-9.  Права та обов'язки дітей,  що народилися від
батьків, які не перебувають між собою у шлюбі

     1. Діти  рівні  у  своїх правах незалежно від походження,  а
також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

     2. Діти,  походження яких  встановлене  за  спільною  заявою
батьків,  за  заявою  батька або за рішенням суду,  мають ті самі
права та обов'язки щодо батьків та їхніх родичів,  що й діти, які
народилися від осіб, що перебувають у шлюбі.

     Стаття 1353. Рівність прав та обов'язків батьків

     Батьки мають  рівні  права  та  обов'язки  щодо своїх дітей.
Батьки користуються рівними правами і несуть рівні обов'язки щодо
своїх  дітей і в тих випадках,  якщо вони розлучені чи проживають
окремо від дітей.

     Стаття 1353-1.  Рівність  прав  та  обов'язків  дітей   щодо
батьків

     Діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків,  незалежно
від того, чи були батьки у шлюбі між собою.

     Стаття 1354.  Обов'язки  батьків  щодо   захисту   прав   та
інтересів малолітніх і неповнолітніх дітей

     Захист прав  та  інтересів  малолітніх і неповнолітніх дітей
покладається  на  батьків,  які  здійснюють  цей  обов'язок   без
спеціальних повноважень.

     Крім батьків   захист   прав   та   інтересів  малолітніх  і
неповнолітніх дітей  може  здійснюватися  їх  сестрами,  братами,
бабою,  дідом іншими близькими родичами,  які теж здійснюють його
без спеціальних повноважень.

     У випадках коли  неповнолітні  діти  відповідно  до  чинного
законодавства  можуть  здійснювати  захист своїх прав самостійно,
обов'язок батьків, передбачений у п. 1 цієї статті, є додатковим.

     Стаття 1355. Права та обов'язки батьків щодо виховання дітей

     1. Батьки мають право на особисте виховання дітей,  а  також
право   передавати   дітей   для   навчання   чи   виховання   до
навчальновиховних  закладів,  що,  однак,  не  звільняє  їх   від
обов'язку батьківського піклування.

     2. Батьки  мають  право  обирати  форми та методи виховання,
крім  тих,  що   суперечать   законові   та   моральним   засадам
суспільства.

     3. Батьківські   права   не  можуть  здійснюватися  всупереч
інтересам дітей.

     4. Виховання батьками своїх дітей  є  правом  і  обов'язком.
Батьки   зобов'язані   піклуватися   про  здоров'я  дітей,  їхній
фізичний,  духовний,  моральний і соціальний розвиток,  навчання,
виховання в них почуття поваги до прав і свобод людини,  готувати
дітей до самостійної праці.

     5. Батьки повинні поважати своїх дітей.

     6. Діти мають право вимагати від батьків належного виконання
обов'язку   щодо  їх  виховання.  У  разі  неналежного  виконання
батьками цього обов'язку діти мають право звернутися за  захистом
своїх   прав   та  інтересів  до  відповідного  органу  опіки  та
піклування, який зобов'язаний вжити необхідних заходів.

     Стаття 1356. Вирішення батьками питання про виховання дітей

     1. Питання виховання дітей вирішуються батьками спільно.

     2. Один  з  батьків,  який  проживає   окремо   від   дітей,
зобов'язаний брати участь у їх вихованні і має право спілкуватися
з ними.  Той із батьків,  з яким проживають діти,  не  має  права
перешкоджати  іншому  з  батьків  спілкуватися  з дітьми та брати
участь у їх  вихованні,  якщо  таке  спілкування  не  перешкоджає
їхньому нормальному розвиткові.

     3. Якщо батьки не можуть дійти згоди щодо участі у вихованні
дітей одного з батьків,  який  проживає  окремо,  порядок  участі
визначається  органами  опіки  та  піклування з урахуванням думки
обох батьків і з урахуванням інтересів дитини або судом.

     У тих випадках,  коли один  з  батьків  не  виконує  рішення
органу  опіки  та піклування,  останній,  а також кожен з батьків
мають право звернутися за вирішенням спору до суду, який виносить
своє рішення.

     При злісному  невиконанні  рішення суду той з батьків,  який
проживає  окремо,  виходячи  з  інтересів   дитини,   має   право
звернутися з позовом до суду про передання йому дитини.

     Стаття 1357. Право батьків на відібрання дітей від сторонніх
осіб

     Батьки мають право вимагати повернення дітей  від  будь-якої
особи, яка утримує дітей у себе не на підставі закону чи судового
рішення.

     Суд може відмовити в переданні  батькам  або  одному  з  них
дитини,  якщо  дійде  висновку,  що  таке передання суперечить її
інтересам.  Про прийняте рішення суд повідомляє  орган  опіки  та
піклування.

     Стаття 1358.  Право  діда,  баби,  братів,  сестер  та інших
родичів на спілкування з дитиною

     1. Дід,  баба, брати, сестри та ін спілкування з малолітніми
і неповнолітніми дітьми.

     2. У   разі   відмови  батьків  (одного  зних)  від  надання
можливості спілкування цих осіб з дитиною  -  справа  вирішується
органами  опіки і піклування,  виходячи з інтересів дітей та умов
їх нормального розвитку.

     3. Якщо  батьки  не  виконують  рішення  органів   опіки   і
піклування,  вказані  особи  мають право звернутися за вирішенням
спору до суду,  який вирішує спір, виходячи з інтересів дитини та
враховуючи думку дитини з цього приводу.

     Стаття 1359.  Право  батьків  на визначення місця проживання
дітей

     1. Батьки мають переважне  право  перед  іншими  особами  на
виховання  своїх малолітніх і неповнолітніх дітей і на проживання
разом з ними

     2. Якщо батьки проживають окремо, від їхньої згоди залежить,
з   ким   із   них  повинні  проживати  малолітні  діти.  У  разі
недосягнення згоди спір вирішується судом з урахуванням інтересів
дітей та їхнього бажання.

     3. Якщо  батьки проживають окремо,  місце проживання дитини,
якій виповнилося 14 років, визначається нею самостійно.

     Стаття 1360.  Забезпечення  інтересів  дітей  при  вирішенні
спору про їхнє місце проживання

     1. При  вирішенні  спору про дітей у випадках,  передбачених
статтею 1359 цього Кодексу,  суд бере до уваги  висновок  органів
опіки  і  піклування  і  враховує,  хто  з батьків виявляє більшу
турботу та увагу до дітей,  їхній вік і  прихильність  дитини  до
кожного з батьків,  особисті якості батьків, можливість створення
належних умов для виховання тощо.  Спір між батьками  вирішується
судом,  виходячи  з  інтересів  дітей  та з врахуванням їх думки.
Висловлене дитиною бажання не є обов'язковим для суду,  якщо  суд
визнає,  що залишення дитини з тим чи іншим із батьків суперечить
її інтересам.

     2. Якщо суд визнає,  що жоден з  батьків  не  може  створити
дитині належних умов для виховання та розвитку,  дитина може бути
передана її дідові,  бабі,  іншим родичам  або  іншим  особам  за
їхньою згодою.

     У разі  неможливості  такого  передання  суд  передає дитину
органові опіки та піклування.

     Стаття 1361. Позбавлення батьківських прав

     1. Батьки або один з них можуть бути позбавлені батьківських
прав,  якщо  буде  встановлено,  що вони ухиляються від виконання
своїх обов'язків щодо виховання дітей,  зокрема,  при відмові без
поважних  причин  взяти дитину з пологового будинку (відділення),
або зловживають своїми батьківськими правами, жорстоко поводяться
з   дітьми,   шкідливо   впливають   на  дітей  своєю  аморальною
поведінкою,  а також якщо батьки  є  хронічними  алкоголіками  чи
наркоманами.

     2. Батьки,   позбавлені  батьківських  прав,  втрачають  усі
права,  основані на факті спорідненості з  дітьми:  на  одержання
аліментів   від  повнолітніх  дітей,  на  відшкодування  шкоди  і
пенсійне  забезпечення  у  зв'язку  з  їхньою  смертю,  право  на
успадкування майна дітей за законом.

     3. Батьки,   позбавлені   батьківських   прав,   не   можуть
виконувати обов'язки щодо виховання і розвитку дітей.

     4. Позбавлення батьківських прав  не  звільняє  батьків  від
обов'язку  щодо утримання дітей і не позбавляє останніх будь-яких
інших прав, які їм належать.

     5. Позбавлення батьківських прав здійснюється судом.

     6. Усиновлення дитини у випадку позбавлення батьків  (одного
з  них)  батьківських  прав  допускається не раніше спливу одного
року з дня винесення рішення суду про позбавлення батьків (одного
з них) батьківських прав.

     7. Дитина,  по  відношенню  до  якої батьки (або один з них)
позбавлені батьківських прав, зберігає право власності на житлове
помешкання  або право коритування ним.  При необхідності суд може
виселити  з  помешкання   того   з   батьків,   хто   позбавлений
батьківських  прав  або  провести  примусовий поділ помешкання чи
його примусовий обмін.

     8. Дитина,  по відношенню до якої батьки (або  один  з  них)
позбавлені батьківських прав,  зберігає майнові права,  засновані
на факті спорідненості з батьками  і  другими  родичами,  в  тому
числі право на одержання спадщини.

     9. Якщо  дитина проживала з тим з батьків,  який позбавлений
батьківських  прав,  суд  вирішує  питання  про   можливість   її
подальшого проживання в одному помешканні з цим з батьків.

     10. Батьки  можуть  бути  позбавлені  батьківських прав щодо
усіх своїх неповнолітніх дітей або декого з них.

     Стаття 1362. Особи, які мають право звернутися із заявою про
позбавлення батьківських прав

     Із заявою  про позбавлення батьківських прав може звернутися
один з батьків,  особи,  які взяли дітей на постійне виховання  з
утриманням, або опікуни (піклувальники), а також організації, які
відповідно до правових актів здійснюють  обов'язки  щодо  охорони
прав  та  інтересів  неповнолітніх  (органи  опіки та піклування,
будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати тощо).

     Позови про позбавлення  батьківських  прав  не  можуть  бути
вчинені щодо усиновлювачів.

     Стаття 1363.  Передання  дитини на виховання іншим особам чи
органам опіки та піклування

     1. При позбавленні батьківських прав одного з батьків дитина
передається   на   виховання   іншому   з   батьків.  Позбавляючи
батьківських прав обох батьків,  суд передає дитину на  виховання
іншим  родичам  за  їхньою згодою або у разі неможливості передає
іншим особам за їхньою згодою  з  урахуванням  бажання  дитини  і
думки органу опіки та піклування.

     2. Якщо зазначених осіб немає,  дитина передається під опіку
органів опіки та піклування.  У виняткових випадках  залежно  від
конкретних  обставин  суд  може  в  цьому  разі допустити негайне
виконання рішення.

     Стаття 1364.  Побачення  з  дитиною   батьків,   позбавлених
батьківських прав

     Органи опіки   та   піклування   можуть  дозволити  батькам,
позбавленим батьківських прав, побачення з дитиною, з урахуванням
її бажання,  а також бажання того з батьків,  який не позбавлений
батьківських прав,  або осіб,  яким дитина передана  на  постійне
виховання з утриманням, якщо такі побачення не впливають шкідливо
на дитину.

     Рішення органу опіки та піклування може  бути  оскаржене  до
суду особами, зазначеними в частині першій цієї статті.

     Стаття 1365. Поновлення в батьківських правах

     1. Поновлення  в  батьківських  правах  провадиться судом за
позовом особи,  позбавленої батьківських прав, якщо це відповідає
інтересам дітей.

     2. Поновлення  в  батьківських  правах неможливе,  якщо діти
усиновлені й усиновлення не скасоване чи не визнане недійсним.

     3. При  вирішенні  питання  про  поновлення  в  батьківських
правах   суд   вимагає   письмового   висновку  органу  опіки  та
піклування,  враховує думку дитини, іншого з батьків, якщо він не
позбавлений батьківських прав, або особи, якій дитина передана на
постійне виховання з утриманням.

     Суд перевіряє,  наскільки  змінилися  обставини,  які  стали
підставою для позбавлення батьківських прав, і враховує поведінку
та спосіб життя особи, позбавленої батьківських прав.

     4. Повторне   звернення   із   заявою   про   поновлення   в
батьківських правах можливе не раніше ніж через рік після відмови
в позові.

     5. Поновлення в батьківських  правах  допускається  лише  до
досягнення дитиною повноліття.

     Стаття 1366.  Відібрання  дітей без позбавлення батьківських
прав

     1. Суд  може  прийняти  рішення  про  відібрання  дитини   і
передання  її на опікування органів опіки та піклування або іншим
родичам, не позбавляючи батьків батьківських прав, якщо залишення
дитини  у  них є небезпечним для її життя,  здоров'я і морального
виховання.

     2. У виняткових  випадках,  при  безпосередній  загрозі  для
життя  або  здоров'я дитини,  орган опіки та піклування має право
прийняти рішення про негайне  відібрання  дитини  у  батьків  або
інших  осіб,  на вихованні у яких вона фактично перебуває.  У цих
випадках орган опіки  та  піклування  зобов'язаний  у  семиденний
строк  після  прийняття  рішення звернутися до суду з позовом про
позбавлення батьків чи одного з них  батьківських  прав  або  про
відібрання дитини.

     3. Якщо   відпадуть   причини,  які  перешкоджали  належному
вихованню  дитини  її  батьками,  суд  за  заявою  батьків   може
постановити рішення про повернення їм дитини.

     4. При   задоволенні   позову   про   відібрання  дітей  без
позбавлення батьківських прав суд обов'язково вирішує питання про
стягнення з батьків коштів на утримання дітей.

     Стаття 1367.  Участь  органів опіки та піклування у розгляді
спорів,  пов'язаних із вихованням дітей і  визначенням  їх  місця
проживання

     1. При розгляді судом спорів, пов'язаних із вихованням дітей
і визначенням  їх  місця  проживання,  незалежно  від  того,  ким
учинений позов, до участі у справі має бути залучений орган опіки
та піклування.

     2. Орган опіки та  піклування  повинен  провести  обстеження
умов  життя  дитини,  батьків  та  осіб,  що  бажають взяти її на
виховання,  і надати суду акт обстеження та свій висновок по суті
спору.

     Глава 91. Права батьків і дітей на майно

     Стаття 1368. Роздільність майна батьків і дітей

     За життя  батьків  діти  не мають права на їхнє майно,  як і
батьки не мають права на майно дітей.

     Стаття 1369. Право спільної власності батьків і дітей

     Майно може належати  батькам  і  дітям  за  правом  спільної
власності: спільної часткової або у випадках, коли майно набуте в
результаті спільної праці батьків і дітей  -  спільної  сумісної,
якщо інше не обумовлено письмовою угодою між ними.

     Стаття 1370. Управління майном дітей

     1. Якщо у неповнолітнього є майно, батьки управляють ним без
спеціального на те призначення,  але  з  додержанням  відповідних
правил про опіку та піклування.

     2. Дохід  від  майна  неповнолітнього в першу чергу має бути
використаний на його утримання та виховання.

     3. Батьки  за  спільною  згодою  разом   вирішують   питання
управління  майном дитини.  Спори,  що виникають між батьками про
майно малолітніх  і  неповнолітніх  дітей,  вирішуються  органами
опіки та піклування.

     У тих  випадках,  коли  один  з  батьків  не виконує рішення
органу опіки та піклування,  останній,  а також кожен  з  батьків
мають право звернутися за вирішенням спору до суду, який виносить
своє рішення.

     4. Взаємна згода батьків  при  вирішенні  питань  відчуження
майна  дітей або передання його у володіння і користування третім
особам передбачається.

     При вчиненні правочинів щодо майна  дітей  одним  з  батьків
вважається, що він діє зі згоди іншого з батьків. Інший з батьків
має право звернутися до суду з  вимогою  про  визнання  правочину
недійсним як укладеного одним з батьків без його згоди,  якщо цей
правочин виходить за межі дрібного побутового.

     5. Після припинення управління батьки зобов'язані  повернути
дитині майно, яким вони управляли.

     6. Неналежне   виконання   батьками  своїх  обов'язків  щодо
управління майном неповнолітнього має наслідком  відповідальність
згідно із законом і правовими актами.

     Глава 92. Аліментні обов'язки батьків і дітей

     Стаття 1371. Обов'язок батьків утримувати своїх малолітніх і
неповнолітніх дітей

     1. Батьки  зобов'язані   утримувати   своїх   малолітніх   і
неповнолітніх дітей до досягнення ними повноліття.

     2. Одруження  дітей  до  досягнення  повноліття  не звільняє
батьків від аліментного обов'язку щодо них.

     Стаття 1372.  Утримання  дітей-сиріт  і  дітей,  позбавлених
батьківського піклування

     Утримання дітей-сиріт  і  дітей,  позбавлених  батьківського
піклування, покладається на державу.

     Стаття 1373. Розмір аліментів, що стягуються з батьків

     1. Аліменти малолітнім,  неповнолітнім дітям з їхніх батьків
стягуються  у розмірі:  на одну дитину - чверті,  на двох дітей -
третини,  на трьох і більше дітей - половини  заробітку  (доходу)
батьків.

     Розмір аліментів    не    може    бути    меншим    половини
неоподатковуваного мінімуму доходів  платника  і  більшим  десяти
неоподатковуваних мінімумів доходів на кожну дитину.

     2. Розмір    часток    і   мінімальний   розмір   аліментів,
передбачений в п.  1 цієї статті,  можуть  бути  зменшені  судом,
якщо:

     1) той із батьків,  з якого стягуються аліменти, є інвалідом
першої чи другої групи;

     2) у  того  з батьків,  що зобов'язаний платити аліменти,  є
інші  неповнолітні  діти,   які   при   стягненні   аліментів   у
встановленому цією статтею розмірі виявилися б менш забезпеченими
матеріально, ніж діти, які одержують аліменти;

     3) дитина працює і має заробіток або має  дохід  від  майна,
достатній для забезпечення її життя і нормального розвитку;

     4) є інші поважні причини, що заслуговують на увагу.

     3. За  заявою  того з батьків,  що сплачує аліменти суд може
присудити з нього аліменти у більшому розмірі,  ніж встановлено у
пункті  1  цієї  статті.  Таку  заяву  батько  може  відкликати у
будь-який час. У цьому разі аліменти будуть стягуватись надалі.

     Стаття 1374.  Звільнення  батьків   від   сплати   аліментів
неповнолітнім дітям

     Суд може звільнити батьків від сплати аліментів, якщо:

     1) дитина перебуває на повному утриманні навчально-виховних,
медичних,  соціальних та інших закладів і не потребує  додаткових
коштів для забезпечення свого життя і розвитку;

     2) якщо дитина працює і має заробіток (дохід), достатній для
забезпечення свого  нормального  розвитку,  а  заробіток  (дохід)
батька, який сплачує аліменти, незначний.

     Стаття 1375. Визначення розміру аліментів у разі присудження
їх за кількома рішеннями суду або постановами судді

     1. Якщо з одного із батьків присуджені аліменти за  кількома
рішеннями  суду  або  постановами судді,  що перевищують у цілому
розмір аліментів,  передбачений  у  статті  1346  цього  Кодексу,
платник аліментів може вчинити позов до кожної особи,  на користь
якої відбулися рішення суду або  постанова  судді  про  стягнення
аліментів, про відповідне зниження розміру аліментів.

     2. Суд  визначає  новий  розмір  аліментів  за цим позовом у
відповідній частці, що припадає на кожного з дітей.

     Стаття 1376.  Стягнення аліментів малолітнім і неповнолітнім
дітям у твердій грошовій сумі

     1. У  тих  випадках,  коли той з батьків,  який зобов'язаний
сплачувати аліменти,  має нерегулярний, змінний заробіток (дохід)
або коли частину заробітку (доходу) він одержує в натурі, а також
в інших випадках,  коли стягнення аліментів у частці до заробітку
(доходу) неможливе або ускладнене,  аліменти за заявою особи, яка
їх вимагає а також платника аліментів,  можуть бути  визначені  у
твердій грошовій сумі, що має сплачуватися щомісяця.

     У цих  випадках  розмір  аліментів  визначається  виходячи з
припущеного  заробітку  (доходу)  батьків  з   урахуванням   того
заробітку  (доходу),  який  платник  аліментів одержав за минулий
рік.

     Якщо річна сума заробітку (доходу) була більшою за заробіток
(дохід),   який,  за  припущенням  суду,  платник  міг  одержати,
одержувач аліментів має право на відповідну доплату.  Якщо  ж  ця
сума виявиться меншою, платник аліментів не має права на зворотні
виплати.

     2. У   такому   самому   порядку   на   прохання   стягувача
визначається розмір аліментів, якщо діти перебувають на утриманні
кожного з батьків, які проживають окремо, і один з батьків є менш
забезпеченим.  За відсутності такого прохання стягнення аліментів
провадиться у частці до заробітку (доходу).

     Стаття 1377.  Обов'язок батьків брати  участь  у  додаткових
витратах на утримання дитини

     1. Батьки  зобов'язані брати участь у додаткових витратах на
утримання дитини,  зумовлених поважними причинами (тяжка хвороба,
каліцтво дитини тощо).

     Додаткові витрати  можуть  мати разовий характер чи характер
періодичних платежів на певний строк, визначений судом.

     2. Розмір додаткових витрат визначається у твердій  грошовій
сумі з урахуванням матеріального та сімейного становища батьків.

     Стаття 1378.  Утримання дітей,  влаштованих в державні або в
громадські дитячі заклади

     1. Витрати на утримання дітей, влаштованих у дитячі заклади,
можуть  бути  стягнені  з їхніх батьків,  зобов'язаних оплачувати
перебування дітей у цих  закладах,  у  розмірах,  встановлених  у
статті 1373 цього Кодексу.

     2. Кошти на утримання дітей стягуються з кожного із батьків,
якщо вони не звільнені за законом від внесення плати на утримання
дітей.

     Стягнення аліментів,  присуджених  раніше  одному з батьків,
опікуну (піклувальникові), у цих випадках припиняється.

     3. Якщо  дитина   перебуває   у   державному,   громадському
дошкільному,   шкільному   або   соціальному   дитячому  закладі,
аліменти,  які  присуджені  їй  з   батьків,   зараховуються   на
спеціальний  особовий  рахунок  дитини  у банківській (кредитній)
установі.

     Стаття 1379. Час, з якого присуджуються аліменти малолітнім,
неповнолітнім дітям

     1. Аліменти  на  користь  малолітніх,  і неповнолітніх дітей
присуджуються з дня подання заяви до суду.

     2. Аліменти  за  минулий  час  можуть  бути  стягнені,  якщо
позивач подасть суду докази,  що він вживав заходів для одержання
аліментів  з  відповідача,  але  не  міг  їх  одержати  внаслідок
ухилення  останнього  від  їх сплати.  У цьому разі з урахуванням
обставин справи суд може присудити аліменти,  але не більше як за
три роки.

     Стаття 1380. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дітей

     1. Батьки  зобов'язані  утримувати  своїх повнолітніх дітей,
якщо вони є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

     2. Батьки   зобов'язані   утримувати    своїх    повнолітніх
працездатних  дітей до досягнення ними двадцятитрьохрічного віку,
якщо  вони  у  зв'язку   з   продовженням   навчання   потребують
матеріальної  допомоги  і  якщо  батьки  спроможні їм цю допомогу
надати.  За  час  перерви  у  навчанні   (академічна   відпустка,
відпустка   по   вагітності,  пологах  та  доглядом  за  дитиною,
військова служба тощо) аліменти з батьків не стягуються.

     Стаття 1381. Розмір аліментів повнолітнім дітям

     1. Аліменти з батьків на користь повнолітніх  дітей  (стаття
1380  цього  Кодексу)  визначаються відповідно до матеріального і
сімейного становища особи,  з якої стягуються аліменти, та особи,
що одержує їх.

     2. Розмір  аліментів  встановлюється  у  частці до заробітку
(доходу) платника аліментів  і  не  може  перевищувати:  на  одну
дитину - чверті, на двох дітей - третини, на трьох і більше дітей
- половини заробітку (доходу) батьків,  але не може  бути  меншим
половини  неоподатковуваного  мінімуму  доходів громадян на кожну
дитину.

     Стаття 1382. Обов'язок дітей утримувати батьків

     1. Повнолітні    діти    зобов'язані    утримувати     своїх
непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги.

     2. Повнолітні   діти   зобов'язані   також  брати  участь  у
витратах,  зумовлених   поважними   причинами   (тяжка   хвороба,
каліцтво, оплата праці осіб, які доглядають за батьками тощо).

     3. Влаштування  батьків  у заклади для осіб похилого віку не
звільняє повнолітніх дітей від обов'язку щодо їх утримання.

     4. Діти можуть бути звільнені від обов'язку утримувати своїх
батьків і стягнення витрат,  зумовлених поважними причинами, якщо
судом  буде  встановлено,  що  батьки  ухилялися  від   виконання
батьківських обов'язків.

     Стаття 1383. Розмір аліментів батькам

     1. Аліменти  на  батьків  стягуються  з  повнолітніх дітей у
частці  до  заробітку  (доходу)  відповідно  до  матеріального  і
сімейного  становища  кожного  з дітей і батьків та з урахуванням
можливості батьків одержувати аліменти одне від одного. При цьому
сукупний розмір аліментів,  що підлягають стягненню з повнолітніх
дітей,  не може бути меншим половини неоподатковуваного  мінімуму
доходу осіб.

     2. Якщо  той  з  дітей,  до кого вчинено позов про стягнення
аліментів,  не   працює   у   зв'язку   з   веденням   домашнього
господарства,  доглядом  за  дітьми  або з інших поважних причин,
аліменти визначаються  із  середньої  заробітної  плати  у  даній
місцевості.

     3. У разі якщо батьки мають кілька дітей, а позов вчинено до
одного або кількох із них,  суд при визначенні розміру  аліментів
повинен   враховувати   обов'язок   і   інших  повнолітніх  дітей
утримувати батьків.

     Стаття 1384.  Зміна розміру аліментів  повнолітнім  дітям  і
батькам

     Визначений судом  розмір  аліментів  може бути зменшений або
збільшений судом за заявою платника або  одержувача  аліментів  у
разі зміни матеріального або сімейного становища будь-кого з них.

     Стаття 1385.  Види заробітку (доходу),  що підлягають обліку
при стягненні аліментів

     Види заробітку   (доходу),   що   підлягають   обліку    при
відрахуванні  або  стягненні  аліментів,  визначаються  Кабінетом
Міністрів України.

     Стаття 1386.  Стягнення аліментів малолітнім,  неповнолітнім
дітям за постановою судді

     1. Стягнення  аліментів  на неповнолітніх дітей,  коли немає
спору,  здійснюється за постановою судді без заведення  цивільної
справи.

     Якщо до  заяви  про  стягнення аліментів не додано письмової
згоди особи,  яка зобов'язана платити аліменти,  суддя не пізніше
наступного дня після одержання заяви повідомляє її про цю заяву і
пропонує протягом десяти днів,  якщо  вона  і  заявник  живуть  в
одному  районі  (місті),  а  в інших випадках - протягом двадцяти
днів повідомити про свою згоду на стягнення аліментів або  подати
заперечення.  Незалежно  від  того,  чи  надійде згода особи,  що
зобов'язана  платити  аліменти,  в  зазначений  строк,  суддя  не
пізніше наступного дня після закінчення строку виносить постанову
про стягнення аліментів.

     2. У разі незгоди з цією постановою  особа,  що  зобов'язана
платити аліменти,  а також інші заінтересовані особи, мають право
подати про  це  заяву  до  суду.  У  цьому  разі  суддя  скасовує
постанову і заява про стягнення аліментів розглядається в порядку
позовного провадження.

     Стаття 1387. Добровільна сплата аліментів

     1. Аліменти можуть сплачуватись особою добровільно.

     2. Особа має право подати за місцем праці, одержання пенсії,
стипендії  заяву  про  стягнення з неї аліментів у визначеній нею
сумі.

     3. Власник або уповноважений ним орган  щомісяця  відраховує
аліменти із заробітної плати (пенсії,  стипендії,  допомоги тощо)
платника аліментів на підставі його письмової  заяви  і  виплачує
або переказує їх особі, зазначеній у заяві.

     При переході   особи,   з   якої  відраховуються  за  заявою
аліменти,  на іншу роботу або при зміні нею місця проживання  про
це  повідомляється одержувач аліментів,  а відрахування аліментів
провадиться на підставі нової поданої платником  аліментів  заяви
за новим місцем роботи, одержання пенсії, стипендії.

     4. Відрахування аліментів на підставі заяви може провадитися
і тоді,  коли загальна сума,  що підлягає відрахуванню згідно  із
заявою  і  виконавчими  документами,  перевищує половину належних
боржникові заробітної плати і  прирівняних  до  неї  платежів  та
виплат,  а  також  коли з боржника стягуються за судовим рішенням
аліменти на дітей від іншої матері.

     5. Добровільний порядок сплати аліментів не  виключає  права
стягувача  аліментів у будь-який час звернутися до суду із заявою
про стягнення аліментів.

     Стаття 1388. Сплата аліментів дітям при виїзді за кордон

     1. При виїзді особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти, за
кордон  на  постійне місце проживання в держави,  з якими Україна
має договори про правову допомогу,  сплата аліментів  малолітнім,
неповнолітнім дітям провадиться згідно із зазначеними договорами.

     2. При  виїзді  особи,  яка  зобов'язана сплачувати аліменти
малолітнім і неповнолітнім дітям,  за кордон  на  постійне  місце
проживання  в  держави,  з  якими  Україна  не  має договорів про
правову допомогу,  стягнення аліментів за заявою їх платника  або
одержувача  провадиться до виїзду зазначеної особи за весь період
до досягнення дитиною повноліття,  виходячи із  заробітної  плати
(доходу)  цієї  особи  за останній місяць роботи на момент виїзду
або ж п'ятикратного розміру неоподатковуваного  мінімуму  доходів
на час проведення розрахунків.

     3. При  виїзді  за кордон на постійне проживання особи,  яка
має аліментні  обов'язки  перед  повнолітніми  дітьми  та  іншими
особами,  аліменти  сплачуються  наперед  в розмірі,  визначеному
платником і одержувачем аліментів,  а в  разі  спору  цей  розмір
визначається судом.

     4. При виїзді особи,  яка зобов'язана утримувати малолітніх,
неповнолітніх дітей за кордон  на  тимчасове  проживання,  розмір
аліментів,   які  вона  має  наперед  сплатити,  визначається  за
погодженням з тим, з ким проживають діти.

     Стаття 1389.  Стягнення  аліментів   за   минулий   час   та
заборгованості за аліментами

     1. Заборгованість    за    аліментами,    які    сплачуються
добровільно,  може бути відрахована за заявою боржника (за місцем
роботи, одержання пенсії, стипендії тощо) або стягнута судом.

     2. Стягнення  аліментів  за виконавчим листом за минулий час
може бути проведено не більш як за трирічний строк,  що передував
пред'явленню виконавчого листа до стягнення.

     3. У тих випадках,  коли за виконавчим листом,  пред'явленим
до стягнення,  відрахування аліментів не провадилося у зв'язку  з
розшуком платника аліментів,  стягнення аліментів має провадитися
за увесь минулий період.

     4. Стягнення  заборгованості   провадиться   незалежно   від
досягнення дитиною повноліття, а у випадках, передбачених статтею
1380 цього Кодексу, - 23 років.

     Стаття 1390. Визначення розміру заборгованості за аліментами

     Заборгованість за   аліментами   визначається   виходячи   з
фактичного заробітку (доходу),  одержаного платником аліментів за
час,  протягом  якого  не  провадилося  стягнення.  Якщо  платник
аліментів у цей період не працював або якщо не будуть пред'явлені
документи,  які  підтверджували   б   його   заробіток   (дохід),
заборгованість   визначається  виходячи  із  заробітку  (доходу),
одержуваного на час стягнення заборгованості.  Якщо відповідач  і
на   час   визначення   заборгованості   не   працює,  обчислення
заборгованості провадиться виходячи із середньої заробітної плати
для даної місцевості.

     Розмір заборгованості  за  аліментами  обчислюється  судовим
виконавцем, а в разі спору - визначається судом.

     Стаття 1391.   Відповідальність   за   прострочення   сплати
аліментів

     1. При   виникненні   заборгованості   з   вини   особи,  що
зобов'язана сплачувати аліменти за постановою або рішенням  суду,
вона  сплачує  стягувачеві  аліментів  неустойку в розмірі одного
процента  від  суми  несплачених   аліментів   за   кожний   день
прострочення.

     2. Суд може врахувати майнове становище платника аліментів і
зменшити розмір неустойки або звільнити платника аліментів від її
сплати.

     Стаття 1392.   Повне  або  часткове  звільнення  від  сплати
заборгованості за аліментами

     1. Суд може за позовом  платника  аліментів  звільнити  його
повністю  або  частково  від  заборгованості за аліментами,  якщо
несплата аліментів виникла через хворобу  або  з  інших  поважних
причин,  або  якщо його матеріальне та сімейне становище не дає в
даний час можливості сплатити заборгованість.

     2. Суд  може  звільнити  від  сплати  заборгованості,   якщо
встановить,   що   вона   утворилася   внаслідок   непред'явлення
виконавчого листа до виконання з  вини  особи,  на  користь  якої
присуджені аліменти.

     Розділ ІV. Аліментні обов'язки інших членів сім'ї та родичів

     Глава 93. Аліменти для інших членів сім'ї родичів

     Стаття 1393. Аліментний обов'язок діда, баби

     Дід і баба, якщо вони є матеріально спроможними, зобов'язані
утримувати   своїх   неповнолітніх   онуків,    які    потребують
матеріальної   допомоги,  якщо  у  них  немає  батьків,  чоловіка
(дружини) або якщо батьки, чоловік (дружина) не можуть з поважних
причин надавати їм належне утримання.

     Стаття 1394. Аліментний обов'язок онуків

     Повнолітні онуки,   якщо  вони  є  матеріально  спроможними,
зобов'язані  утримувати  непрацездатних   діда   чи   бабу,   які
потребують матеріальної допомоги,  якщо в останніх немає чоловіка
(дружини),  повнолітніх дітей або якщо з поважних причин вони  не
мають змоги надавати їм належне утримання.

     Стаття 1395.   Аліментний   обов'язок   повнолітніх   рідних
(повнорідних і неповнорідних) братів і сестер

     1. Повнолітні рідні  (повнорідні  і  неповнорідні)  брати  і
сестри,   якщо   вони   є  матеріально  спроможними,  зобов'язані
утримувати своїх неповнолітніх братів і  сестер,  які  потребують
матеріальної  допомоги,  якщо  вони  не  мають батьків,  чоловіка
(дружини) або  якщо  батьки,  чоловік  (дружина)  не  в  змозі  з
поважних причин надавати їм належне утримання.

     2. Повнолітні брати і сестри, які є матеріально спроможними,
зобов'язані  утримувати  непрацездатних  повнолітніх   братів   і
сестер,  які потребують матеріальної допомоги, якщо вони не мають
чоловіка (дружини), батьків або повнолітніх дітей.

     Стаття 1396.  Аліментний обов'язок вітчима,  мачухи, а також
інших осіб, які взяли до себе дитину як члена сім'ї

     Вітчим і  мачуха,  а  також  інші  особи,  які взяли до себе
дитину як члена  сім'ї,  якщо  вони  є  матеріально  спроможними,
зобов'язані  утримувати її,  якщо у дитини немає батьків,  діда і
баби,  повнолітніх рідних (повнорідних і неповнорідних) братів  і
сестер  або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їй
утримання,  за умови,  що вони проживали з дитиною не менше п'яти
років.

     Стаття 1397-. Аліментний обов'язок пасинка і падчерки

     1. Повнолітні  пасинок  і падчерка,  якщо вони є матеріально
спроможними,  зобов'язані  утримувати   непрацездатних   вітчима,
мачуху,  у  яких  вони  перебували на утриманні,  якщо перелічені
особи потребують  матеріальної  допомоги  і  якщо  вони  надавали
пасинку,  падчерці  систематичну  матеріальну  допомогу  не менше
п'яти років.

     2. Цей обов'язок виникає,  якщо у зазначених  у  п.  1  цієї
статті осіб немає батьків,  діда, баби, повнолітніх дітей, рідних
(повнорідних і неповнорідних) братів і сестер, чоловіка (дружини)
або якщо вони не можуть їм надати належне утримання.

     Стаття 1397-. Розмір аліментів, що стягуються з інших членів
сім'ї та родичів

     1. Розмір аліментів,  що стягуються з інших членів сім'ї  та
родичів,   утримання   малолітніх   і   неповнолітніх   дітей   і
непрацездатних  повнолітніх  осіб,  які  потребують  матеріальної
допомоги,  визначається  у  частці до заробітку (доходу) платника
аліментів  відповідно  до  його  та  особи,   яка   одержує   їх,
матеріального і сімейного становища.

     2. Якщо  позов  вчиняється  не до всіх зобов'язаних осіб,  а
лише до деяких з них, розмір аліментів визначається з урахуванням
обов'язку  всіх  зобов'язаних осіб надавати утримання.  При цьому
сукупний розмір аліментів,  що підлягають стягненню, не може бути
меншим половини неоподатковуваного мінімуму доходу осіб.

     Стаття 1399.  Зміна  розміру  аліментів  і звільнення від їх
сплати

     У тих  випадках,  коли  матеріальне  або  сімейне  становище
особи, яка сплачує аліменти, чи особи, яка їх одержує, змінилося,
суд може за позовом будь-кого з них змінити  встановлений  розмір
аліментів або звільнити від їх сплати.

     Стаття 1400.  Визначення  заборгованості  за аліментами,  що
стягуються з інших членів сім'ї та родичів.  Повне  або  часткове
звільнення від заборгованості за аліментами

     Визначення заборгованості  за  аліментами,  що  стягуються з
інших членів  сім'ї  та  родичів,  а  також  повне  або  часткове
звільнення їх від сплати заборгованості провадиться відповідно до
правил, передбачених статтями 1389, 1390, 1392 цього Кодексу.

     Розділ V. Усиновлення

     Глава 94. Поняття і порядок усиновлення

     Стаття 1401. Поняття усиновлення (удочеріння)

     1. Усиновлення  (удочеріння)  є  оформлене   рішенням   суду
прийняття у сім'ю малолітньої або неповнолітньої дитини на правах
сина чи дочки.

     2. У виняткових випадках усиновленою (удочереною) може  бути
повнолітня особа на тих самих підставах.

     Стаття 1402. Особи, які можуть бути усиновлені

     1. Усиновлення   допускається   лише   щодо   малолітніх   і
неповнолітніх дітей і виключно в їхніх інтересах.

     2. У  виняткових  випадках  суд  може  винести  рішення  про
усиновлення  повнолітньої  особи,  яка  не  має  батьків або була
позбавлена їх піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний
стан усиновлювачів,  зокрема відсутність у них своїх дітей,  інші
обставини, що заслуговують на увагу.

     3. Діти,  від яких відмовилися батьки в пологовому  будинку,
можуть бути усиновлені після досягнення ними двомісячного віку за
наявності письмової згоди батьків на усиновлення.

     4. Саме усиновлення дітей з пологових  будинків  (відділень)
та лікувально-профілактичних закладів не провадиться.

     5. Якщо  немає  відомостей  про  батьків  та родичів дитини,
залишеної матір'ю в пологовому будинку,  складається  відповідний
акт,  що  є  підставою  для переведення її до державного дитячого
закладу.

     6. Дитина,  яку  було  підкинуто  чи  знайдено,  може   бути
усиновлена після спливу двох місяців з часу її виявлення.

     Стаття 1403. Усиновлювачі

     1. Усиновлювачами можуть бути дієздатні особи,  яким на день
усиновлення виповнився 21 рік.  У  виключних  випадках  суд  може
винести рішення про усиновлення особою,  якій на день усиновлення
виповнилося 18 років.

     2. Усиновлювач не може бути старшим за 35 років. У виключних
випадках  суд може винести рішення про усиновлення особою старшою
за віком, якщо таке усиновлення відповідає інтересам дитини.

     3. Між усиновлювачем та усиновленою дитиною різниця  у  віці
має  бути  не  менш як 15 років.  За наявності поважних причин цю
різницю  може  бути  скорочено  під  час   розгляду   заяви   про
усиновлення. У разі усиновлення дітей родичами різниця у віці між
усиновлювачами та усиновленими до уваги не береться.

     4. Особи,  які не перебувають у  шлюбі,  не  можуть  спільно
усиновити одну й ту саму дитину.

     5. Усиновлювачами можуть бути подружжя.

     6. Якщо дитина має лише матір,  вона не може бути усиновлена
чоловіком, з яким її матір не перебуває у шлюбі.

     Якщо дитина має лише батька,  вона не може  бути  усиновлена
жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі.

     7. Кількість дітей,  яку може усиновити один усиновлювач, не
обмежується.

     Стаття 1404. Особи, які не можуть бути усиновлювачами

     Не можуть бути усиновлювачами:

     1) особи,  визнані судом недієздатними або дієздатність яких
є обмеженою;

     2) особи,  які  подали  завідомо  неправдиві  документи щодо
усиновлення;

     3) особи, позбавлені батьківських прав;

     4) особи,  які   були   усиновлювачами,   якщо   усиновлення
скасоване або визнане недійсним з їхньої вини;

     5) особи,  які  за  станом  здоров'я  не  можуть забезпечити
дитині належне виховання і догляд;

     6) особи,  які перебувають на обліку у психоневрологічних та
наркологічних диспансерах;

     7) особи,   які  на  час  усиновлення  не  мають  постійного
заробітку або інших встановлених законом видів доходу;

     8) особи, які бажають оформити усиновлення з метою одержання
матеріальної чи іншої вигоди.

     Стаття 1405. Особи, які мають переважне право на усиновлення

     1. За наявності кількох осіб,  які виявили бажання усиновити
одну й ту  саму  дитину,  переважне  право  надається  громадянам
України:

     1) в сім'ї яких виховується і утримується дитина;

     2) що є подружжям;

     3) що  здійснюють  усиновлення  сестер  і  братів разом,  не
розриваючи родинних зв'язків;

     4) які здійснюють усиновлення рідних  дітей  та  усиновлених
дітей свого чоловіка (дружини);

     5) що є родичами.

     2. Усиновлення    дитини    громадянином    іншої    держави
допускається лише у випадках, якщо дитина не може бути передана в
сім'ю  громадян України,  що забезпечила б їй належне виховання і
розвиток.

     Стаття 1406. Згода дитини на усиновлення

     Для усиновлення дитини, яка досягла десяти років, необхідною
є її згода.

     Згода дитини  на  усиновлення  не  вимагається,  якщо дитина
проживає в сім'ї усиновлювача і  вважає  його  своїм  батьком  чи
матір'ю.

     Стаття 1407. Згода батьків на усиновлення дитини

     1. Усиновлення  дитини  здійснюється  за  вільною  згодою її
батьків.  Згода на усиновлення може бути дана батьками лише після
народження дитини.

     2. Згода матері на усиновлення може бути дана нею лише після
досягнення дитиною двохмісячного віку.

     3. Якщо  батько  чи   матір   дитини   є   малолітніми   або
неповнолітніми  і  не перебувають у шлюбі окрім їх згоди потрібна
згода іх батьків, опікуна чи піклувальника.

     4. Згода батьків не потрібна,  якщо  дитина  була  підкинута
(залишена), і батьки її невідомі.

     5. Згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом.

     6. Батьки  можуть  відкликати  свою  згоду на усиновлення до
набрання законної сили рішення суду про усиновлення."

     Стаття 1408. Усиновлення без згоди батьків

     Усиновлення без згоди батьків може бути проведено в разі:

     1) якщо батьки невідомі;

     2) якщо батьки позбавлені батьківських прав;

     3) якщо батьки визнані  недієздатними,  безвісно  відсутніми
або обмежені у дієздатності;

     4) якщо  батьки  понад  шість  місяців не проживають разом з
дитиною і без поважних причин не беруть участі в її вихованні  та
утриманні,  не  виявляють до дитини батьківської уваги і турботи,
що встановлено судом.

     Стаття 1409. Згода іншого з подружжя на усиновлення

     1. На усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова
згода іншого з подружжя.

     2. Усиновлення  може  бути  проведене  без  згоди  іншого  з
подружжя,  якщо вони припинили сімейні відносини і протягом трьох
років  спільно  не  проживають,  а  також  якщо  інший з подружжя
визнаний безвісно відсутнім.

     Стаття 1410. Згода опікунів, піклувальників на усиновлення

     1. Для усиновлення дітей,  які  перебувають  під  опікою  чи
піклуванням, потрібна письмова згода опікуна, піклувальника.

     2. Якщо опікун чи піклувальник не дали згоди на усиновлення,
така  згода  може  бути  дана  органом   опіки   та   піклування.
Усиновлення може бути проведене без згоди опікуна,  піклувальника
чи  органу  опіки  та  піклування,  якщо   суд   встановить,   що
усиновлення дитини заявником відповідає її інтересам.

     Стаття 1411.  Згода дитячих виховних чи лікувальних закладів
на усиновлення

     Для усиновлення  дітей,  які  перебувають  під  опікою   або
піклуванням  окремих  осіб чи окремих державних,  громадських або
приватних дитячих  закладів,  необхідна  письмова  згода  опікуна
(піклувальника).

     У разі   відмови   дати  згоду  на  усиновлення  це  питання
вирішується органом опіки та піклування.

     Суд має  право  в  інтересах  дитини  винести  рішення   про
усиновлення без згоди вказаних закладів.

     Стаття 1412. Забезпечення таємниці усиновлення

     1. Таємниця усиновлення охороняється законом.

     2. Особи,  яким  стало  відомо  про  усиновлення у зв'язку з
виконанням службових обов'язків,  зобов'язані зберігати  таємницю
усиновлення.

     Особи, які  розголосили  таємницю  усиновлення всупереч волі
усиновлювачів,  можуть бути притягнені до відповідальності згідно
з чинним законодавством.

     Надання відомостей    про    усиновлення    провадиться    у
встановленому законом порядку.

     3. При  усиновленні  дитини   громадянином   іншої   держави
таємниця   усиновлення   зберігається,   якщо  це  не  суперечить
інтересам дитини.

     Стаття 1413.  Централізований облік дітей-сиріт і дітей, які
залишилися  без  опіки  (піклування)  батьків для передання їх на
усиновлення

     1. Керівники лікувальних та дитячих закладів, у яких є діти,
що можуть бути усиновлені, зобов'язані протягом семи днів від дня
надходження інформації про зазначених дітей подати інформацію про
цих них до районних, районних у м.Києві та м.Севастополі, міських
державних адміністрацій.

     2. Районні,  районні  у  м.Києві  та  м.Севастополі,  міські
державні  адміністрації,  якщо  не  виявилося осіб,  які бажали б
усиновити  дітей,  або  осіб,  які  взяли   би   їх   під   опіку
(піклування),   протягом   одного   місяця  від  дня  надходження
відомостей про них,  зобов'язані подати відповідну інформацію  до
уряду   Автономної   Республіки   Крим,  обласних,  Київської  та
Севастопольської міських державних адміністрацій.

     3. Уряд Автономної  Республіки  Крим,  обласні,  Киїська  та
Севастопольська  міські  державні адміністрації протягом місяця з
дня надходження інформації про дітей, які можуть бути усиновлені,
та в разі неможливості усиновлення дітей,  передання їх під опіку
(піклування) в сім'ї громадян  України  на  території  даної  або
будь-якої   іншої   області   України   зобов'язані  передати  цю
інформацію до Центру по усиновленню  дітей  для  централізованого
обліку.

     4. За  невиконання  вимог,  передбачених  частинами  першою,
другою, третьою цієї статті, надання недостовірних даних, а також
за   дії,  пов'язані  з  приховуванням  дитини  від  усиновлення,
передання під опіку (піклування) чи на виховання в сім'ї громадян
України,  керівники закладів, у яких перебувають, утримуються або
виховуються діти,  посадові особи відповідних  органів  державної
виконавчої влади Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва
і  Севастополя  та  органів   місцевого   самоврядування   несуть
відповідальність згідно з чинним законодавством України.

     Стаття 1413.  Централізований облік дітей-сиріт і дітей, які
залишилися без опіки (піклування) батьків  для  передання  їх  на
усиновлення

     Керівники закладів,  у  яких  перебувають,  утримуються  або
виховуються діти,  зобов'язані в тижневий строк із дня,  коли  їм
стало   відомо,  що  дитина  залишилася  без  опіки  (піклування)
батьків,  повідомити  про  це  відділи  та  управління  районних,
районних  у  містах Києві та Севастополі державних адміністрацій,
виконавчих комітетів міських чи районних у  містах  рад,  на  які
покладається безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування.

     Відділи та  управління районних,  районних у містах Києві та
Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських
або  районних  у  містах  рад,  на  які покладається безпосереднє
ведення справ щодо опіки та піклування,  у місячний строк із  дня
надходження   інформації   про   зазначених   дітей   та  в  разі
неможливості їх усиновлення,  передання під опіку (піклування) чи
на  виховання в сім'ї громадян України надсилають дані про них до
уряду  Автономної  Республіки  Крим,   обласних,   Київської   та
Севастопольської міських державних адміністрацій.

     Уряд Автономної   Республіки   Крим,  обласні,  Київська  та
Севастопольська міські державні адміністрації у місячний строк із
дня  надходження  інформації  та  в разі неможливості усиновлення
дітей,  передання їх під опіку (піклування)  чи  на  виховання  в
сім'ї  громадян  України  на  території даної або будь-якої іншої
області України зобов'язані передати цю інформацію до  Центру  по
усиновленню   дітей   при   Міністерстві   освіти   України   для
централізованого обліку.

     За невиконання вимог, передбачених частинами першою, другою,
третьою цієї статті, надання недостовірних даних, а також за дії,
пов'язані з приховуванням дитини від усиновлення,  передання  під
опіку  (піклування)  чи  на  виховання  в сім'ї громадян України,
керівники  закладів,  у   яких   перебувають,   утримуються   або
виховуються діти, та посадові особи відповідних органів державної
виконавчої влади Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва
і   Севастополя   та   органів  місцевого  самоврядування  несуть
відповідальність згідно з чинним законодавством України.

     Стаття 1414.  Облік дітей,  які можуть бути  усиновлені,  та
облік осіб, які бажають усиновити дитину

     Облік дітей, які можуть бути усиновлені, а також облік осіб,
які бажають усиновити дитину,  ведеться відділами та управліннями
районних,  районних  у  містах  Києві  та  Севастополі  державних
адміністрацій,  виконавчих комітетів міських,  районних у  містах
рад, на які покладається безпосереднє ведення справ щодо опіки та
піклування,  Міністерством  освіти  Автономної  Республіки  Крим,
управліннями   освіти  обласних,  Київської  та  Севастопольської
міських державних адміністрацій,  а також Центром по  усиновленню
дітей  при  Міністерстві освіти України в порядку,  встановленому
Кабінетом Міністрів України.

     Облік іноземних  громадян,  які  бажають  усиновити   дітей,
ведеться  виключно  Центром по усиновленню дітей при Міністерстві
освіти України.

     Стаття 1415.  Неприпустимість   посередницької   комерційної
діяльності щодо усиновлення дітей

     Посередницька комерційна  діяльність щодо усиновлення дітей,
передання їх під опіку  (піклування)  чи  на  виховання  в  сім'ї
громадян України або громадян інших держав забороняється.

     Стаття 1415-1. Заява про усиновлення

     1. Заява  про  усиновлення  подається  до суду особами,  які
бажають усиновити дитину.  Подання такої заяви через представника
не допускається.

     2. Заява  про  усиновлення  може бути відкликана до набрання
чинності рішення суду про усиновлення.

     Стаття 1416. Рішення про усиновлення

     1. Рішення  про  усиновлення  приймається  судом  за  заявою
особи, що бажає стати усиновлювачем.

     2. Присутність майбутніх усиновлювачів при прийнятті рішення
про усиновлення є обов'язковою.

     3. При  винесенні  рішення  про   усиновлення   дитини   суд
зобов'язаний  врахувати  особу  заявника  та  його  матеріальні і
сімейні умови,  ставлення дитини до усиновлення  і  до  заявника,
мотиви усиновлення, особу та стан здоров'я дитини.

     Стаття 1417. Час виникнення усиновлення

     Усиновлення виникає  з  часу набрання чинності рішенням суду
про усиновлення.

     Стаття 1418.  Порядок  передання  дітей  на  усиновлення  та
здійснення контролю за умовами їхнього проживання і виховання

     Порядок передання  дітей на усиновлення,  а також здійснення
контролю за умовами  їхнього  проживання  і  виховання  в  сім'ях
усиновлювачів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

     Стаття 1419. Правові наслідки усиновлення

     1. З  моменту  усиновлення  виникають  взаємні  особисті  та
майнові права усиновлювачів  та  їхніх  родичів  з  усиновленими,
їхніми спадкоємцями як родичами за походженням.

     З моменту   усиновлення  припиняються  взаємні  особисті  та
майнові права  й  обов'язки  між  батьками  і  дітьми  та  їхніми
родичами з походження.

     При усиновленні  дитини  однією особою ці права та обов'язки
можуть бути збережені за бажанням матері,  якщо  усиновлювачем  є
чоловік, або батька, якщо усиновлювачем є жінка.

     2. Усиновлення  надає  усиновлювачеві  права  і  накладає на
нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі,
який мають батько та матір щодо дитини, народженої ними.

     Усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає на
неї обов'язки щодо усиновлювача  у  такому  ж  обсязі,  який  має
дитина щодо своїх батька та матері.

     3. Якщо один із батьків дитини помер,  а другий одружився, і
його жінка (чоловік) усиновила дитину,  суд за заявою діда, баби,
братів  та  сестер дитини може зберегти правовий зв'язок між ними
та усиновленою дитиною, якщо це відповідає інтересам дитини.

     4. Про збереження відносин  усиновленої  дитини  з  одним  з
батьків або з родичами того з батьків,  який помер,  вказується в
рішенні суду про усиновлення.

     5. Малолітні  і  неповнолітні  діти,  які  мають  на  момент
усиновлення  право  на  пенсію  або  допомогу  від  державних  чи
громадських  організацій  у  зв'язку  з   втратою   годувальника,
зберігають це право також і при їх усиновленні.

     Стаття 1420.  Право усиновлювача визначати прізвище, ім'я та
по батькові усиновленого

     1. На  прохання  усиновлювачів  усиновлюваному  присвоюється
прізвище усиновлювачів і зазначені ними ім'я та по батькові.

     Якщо усиновлювачі мають різні прізвища,  за домовленістю між
усиновлювачами усиновлюваному присвоюється прізвище одного з них.

     2. За заявою усиновлювачів  можуть  бути  змінені  дані  про
місце  народження  усиновленої дитини,  а у виняткових випадках -
дата її народження, але не більше як на шість місяців.

     Прізвище, ім'я,  по  батькові   усиновленої   дитини,   якій
виповнилося  десять  років,  а також відомості про місце і час її
народження можуть бути змінені лише за її згодою.

     3. При усиновленні дитини особою,  яка не перебуває у шлюбі,
прізвище,  ім'я  і по-батькові визначаються і записуються в книзі
запису народжень за її вказівкою.

     Стаття 1421. Право усиновлювачів на запис їх батьками дитини

     За заявою усиновлювачів у рішенні суду про усиновлення  вони
можуть бути названі батьками дитини.

     Якщо дитина    досягла    десятирічного   віку,   на   запис
усиновлювачів батьками потрібна її  згода  за  винятком  випадку,
передбаченого частиною другою статті 1406 цього Кодексу.

     Стаття 1422.  Порядок  зміни прізвища,  імені та по батькові
усиновлюваного

     При запису  в  рішенні  усиновлювачів  батьками  дитини   до
актового  запису про народження вносяться відповідні зміни і з їх
урахуванням  видається  нове  свідоцтво  про  народження.  Раніше
видане свідоцтво анулюється.

     Стаття 1423.  Усиновлення  дітей,  що є громадянами України,
іноземними громадянами на території України

     1. Дитина може бути усиновлена іноземним громадянином,  якщо
вона  перебуває на обліку у Центрі по усиновленню не менше одного
року.  Якщо усиновлювач є родичем дитини,  або дитина страждає на
хворобу,  що  внесена  до  спеціального  переліку,  затвердженого
Міністерством охорони здоров'я,  усиновлення може бути  проведене
скоріше.

     2. Дитина може бути усиновлена іноземним громадянином,  якщо
не виявилося громадян України,  які б її усиновили або взяли  під
опіку чи піклування.

     3. На  усиновлення  дитини  іноземним  громадянином потрібна
згода Центру по усиновленню.

     4. Діти,  що є громадянами України,  можуть бути  усиновлені
громадянами   інших   держав   у  випадках,  коли  відповідно  до
законодавства держави  усиновлювача  їм  будуть  забезпечені  всі
права   в  обсязі  не  меншому,  ніж  передбачено  законодавством
України,  а також якщо їм будуть забезпечені  гарантії  і  норми,
встановлені щодо усиновлення законами країни усиновлювача.

     За усиновленими  дітьми зберігається громадянство України до
досягнення ними вісімнадцятирічного віку.

     Стаття 1424.  Усиновлення дітей іноземними громадянами,  які
перебувають у шлюбі з громадянами України на території України

     Усиновлення дітей іноземними громадянами,  які перебувають у
шлюбі з громадянами України  на  території  України,  провадиться
відповідно до глави 94 цього Кодексу в порядку, передбаченому для
громадян України.

     Стаття 1425. Усиновлення дітей, які є іноземними громадянами
або  особами  без громадянства,  на території України громадянами
інших держав

     Усиновлення дітей-сиріт і дітей,  які залишилися  без  опіки
(піклування)  батьків  і які є іноземними громадянами або особами
без громадянства,  на території України громадянами інших  держав
провадиться  відповідно  до  законодавства України,  якщо інше не
передбачено міжнародними договорами України.

     Стаття 1426.  Переважне право серед інших іноземних громадян
на усиновлення дітей

     Переважне право    серед   інших   іноземних   громадян   на
усиновлення дітей,  які є громадянами України і які проживають на
території  України,  мають  іноземні  громадяни країн,  що уклали
міжнародні  договори  з  Україною  про  усиновлення  дітей-сиріт.
Укладання  договорів провадиться відповідно до положень Конвенції
ООН про права дитини та законодавства України.

     Стаття 1427.  Нагляд за станом утримання та виховання дітей,
усиновлених іноземними громадянами

     Нагляд за  межами  України  за станом утримання та виховання
дітей,  усиновлених  іноземними  громадянами,   здійснюється   за
дорученням  Міністерства  закордонних  справ  України  відповідно
консульською установою,  в якій діти  перебувають  на  обліку  до
досягнення    ними    вісімнадцятирічного    віку,   в   порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.

     Стаття 1428. Визнання усиновлення недійсним

     1. Усиновлення може бути визнане судом недійсним,  якщо воно
було   проведене   на   підставі  підроблених  документів  або  з
недодержанням вимог цього Кодексу або особою,  яка не  може  бути
усиновителем.

     2. Усиновлення визнається недійсним, якщо усиновлювач не мав
наміру породити між ним та дитиною прав та обов'язків  батьків  і
дітей (фіктивне усиновлення).

     Стаття 1429. Наслідки визнання усиновлення недійсним

     1. Усиновлення  визнається недійсним з часу набуття чинності
рішенням суду про усиновлення.

     2. Визнання усиновлення недійсним має  наслідком  припинення
усіх прав та обов'язків, які виникли раніше і передбачені законом
для  усиновлювача,  усиновленої  дитини  та  їхніх   родичів   за
походженням.

     У разі визнання усиновлення недійсним відновляються права та
обов'язки  між  дитиною,  її  батьками  та  іншими  родичами   за
походженням.

     Дитина за  рішенням  суду  передається  батькам,  а  якщо це
неможливо чи суперечить інтересам дитини, - на піклування органів
опіки та піклування.

     3. Суд вирішує питання про збереження за дитиною присвоєного
їй в зв'язку з усиновленням прізвища, імені і по-батькові.

     Стаття 1430.  Особи,  які  мають  право  вимагати   визнання
усиновлення недійсним

     Усиновлення може    бути   визнане   недійсним   за   заявою
усиновлювача,  усиновленого, який досяг чотирнадцятирічного віку,
осіб,  згода  яких  потрібна  на  усиновлення,  і органу опіки та
піклування.

     Стаття 1431. Скасування усиновлення

     1. Усиновлення може бути  скасоване,  якщо  воно  суперечить
інтересам дитини,  не забезпечує їй сімейного виховання,  а також
якщо усиновителі  ухиляються  від  виконання  покладених  на  них
обов'язків батьків,  зловживають батьківськими правами,  жорстоко
поводяться з усиновленими дітьми,  є хронічними алкоголіками  або
наркоманами.

     2. Усиновлення  може  бути  скасоване,  якщо дитина страждає
недоумством,  на  психічну  чи  іншу  тяжку   хворобу,   про   що
усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення.

     3. Усиновлення може бути скасоване, якщо між усиновлювачем і
дитиною склалися незалежно від волі усиновлювача  відносини,  які
роблять   неможливим   їхнє   спільне   проживання   і  виконання
усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.

     4. Скасування усиновлення не допускається  після  досягнення
дитиною повноліття,  крім тих випадків,  якщо діяння усиновленого
(усиновлювача)  загрожують  життю   або   здоров'ю   усиновлювача
(усиновленого), іншого з подружжя або їхніх дітей.

     5. Усиновлення  повнолітньої  особи  може  бути скасовано за
взаємною згодою усиновлювача і усиновленого  в  будь-який  час  у
разі, якщо сімейні відносини між ними не склалися.

     Стаття 1432. Правові наслідки скасування усиновлення

     1. Усиновлення вважається скасованим з часу набуття чинності
рішенням суду про скасування усиновлення.

     У разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє права
та обов'язки,  що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та
усиновлювачем  і  його  родичами,  та  відновлюються   права   та
обов'язки між дитиною і її родичами за походженням.

     2. Дитина  за  рішенням суду передається батькам,  а якщо це
неможливо чи суперечить інтересам дитини, - на піклування органів
опіки та піклування.

     Якщо дитині,  щодо  якої скасоване усиновлення,  виповнилося
чотирнадцять років, своє місце проживання вона обирає сама.

     3. У разі скасування усиновлення, якщо дитина не передається
батькам,  за  нею  зберігається  право  на проживання у житловому
приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення.

     4. З урахуванням інтересів дитини за рішенням  суду  за  нею
може бути збережене прізвище,  ім'я та по батькові,  присвоєні їй
при усиновленні,  або їй може бути присвоєне прізвище, ім'я та по
батькові, які дитина мала до усиновлення.

     5. У разі скасування усиновлення, якщо дитина не передається
батькам,  суд   може   присудити   їй   аліменти   з   колишнього
усиновлювача, якщо останній спроможний їх платити.".

     Стаття 1433. Особи, які мають право звертатися із заявою про
скасування усиновлення

     Право звертатися  із  заявою  про   скасування   усиновлення
належить батькам, усиновлювачам, усиновленому який досяг 14 років
й органам опіки та піклування.

     Стаття 1434.  Порядок   поновлення   актового   запису   про
народження  в  разі  визнання усиновлення недійсним чи скасування
усиновлення

     Після прийняття рішення про визнання  усиновлення  недійсним
чи  скасування  усиновлення  суд  у  місячний  строк зобов'язаний
надіслати копію рішення суду,  яке набуло чинності,  до державних
органів   реєстрації   актів   громадянського   стану  за  місцем
реєстрації народження дитини.

     Державні органи  реєстрації  актів   цивільного   стану   на
підставі рішення суду про скасування усиновлення чи визнання його
недійсним зобов'язані внести відповідні зміни до запису акта  про
народження дитини.

     Розділ ІІІ. Опіка та піклування

     Глава 95. Загальні положення про опіку та піклування

     Стаття 1435. Поняття опіки та піклування

     Опіка та  піклування  -  це система засобів,  спрямованих на
забезпечення особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх
дітей,  а також повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я
не можуть самостійно здійснювати свої  права  і  виконувати  свої
обов'язки.

     Стаття 1436. Органи опіки та піклування

     Органами опіки та піклування є відділи опіки та піклування в
органах  виконавчої  влади  районів,  міст,  районів  у   містах,
селищах, селах.

     Органи опіки   та   піклування   провадять  свою  діяльність
відповідно  до  цього  Кодексу  і  правил,  що  затверджуються  в
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

     Стаття 1437. Повноваження органів опіки та піклування

     Органи опіки та піклування:

     1) вирішують  питання про встановлення і припинення опіки та
піклування;

     2) здійснюють    нагляд    за    діяльністю    опікунів    і
піклувальників;

     3) забезпечують   тимчасове   влаштування  неповнолітніх  та
непрацездатних осіб, які потребують опіки та піклування;

     4) розглядають спори,  пов'язані з вихованням  неповнолітніх
дітей;

     5) вживають  заходів щодо захисту особистих та майнових прав
неповнолітніх  дітей  і  осіб,  які  перебувають  під  опікою  та
піклуванням;

     6) беруть  участь  у вирішенні судами спорів,  пов'язаних із
захистом особистих і майнових прав неповнолітніх дітей  та  осіб,
які перебувають під опікою та піклуванням;

     7) провадять  іншу  діяльність  щодо  забезпечення  прав  та
інтересів неповнолітніх  дітей  та  інших  осіб,  які  потребують
соціального захисту.

     Стаття 1438.  Керівництво  органами  опіки  та  піклування і
контроль за їхньою діяльністю

     Керівництво органами  опіки   та   піклування   здійснюється
відповідними органами виконавчої влади.

     Рішення органів  опіки  та  піклування  про  призначення  чи
звільнення опікунів і піклувальників,  а  також  з  інших  питань
опіки   та  піклування  можуть  бути  оскаржені  заінтересованими
особами у встановленому законом порядку.

     Глава 96.  Встановлення  опіки  та  піклування.  Призначення
опікунів і піклувальників

     Стаття 1439.  Обов'язок повідомляти про осіб, які потребують
опіки або піклування

     1. Громадяни  та  організації,   яким   стало   відомо   про
малолітніх  і  неповнолітніх дітей,  що залишилися без піклування
батьків,  або про неналежне  виконання  батьками  (одним  з  них)
обов'язків  щодо  виховання,  або  про  зловживання батьківськими
правами, а також про осіб, які з інших причин потребують опіки чи
піклування,  - зобов'язані негайно повідомити про це органи опіки
та піклування.

     2. Керівник державного дитячого закладу,  в якому перебуває,
утримується або виховується дитина, зобов'язаний у тижневий строк
від  дня,  коли  йому  стало  відомо,  що  вона  залишилася   без
піклування батьків,  повідомити про це відповідні органи опіки та
піклування.

     Стаття 1440.  Обов'язки органів  опіки  та  піклування  щодо
тимчасового влаштування малолітніх і неповнолітніх дітей та інших
осіб, які потребують опіки чи піклування

     Після одержання відомостей про неповнолітніх та інших  осіб,
які  потребують  опіки чи піклування,  органи опіки та піклування
зобов'язані негайно провести обстеження умов їхнього  життя  і  в
разі  необхідності  опіки  чи піклування забезпечити їх тимчасове
влаштування - до вирішення питання  про  призначення  опікуна  чи
піклувальника.

     Стаття 1441.  Строк винесення рішення про встановлення опіки
та піклування

     Рішення про  встановлення  опіки  та  піклування  має   бути
винесене не пізніше місячного строку з моменту,  коли відповідний
орган опіки та піклування дізнається про необхідність  встановити
опіку чи піклування.

     За відсутності   рішення  органу  опіки  та  піклування  про
призначення  опікуна  чи  піклувальника   опіка   та   піклування
здійснюються тимчасово самим органом опіки та піклування.

     Стаття 1442. Призначення опікунів і піклувальників

     Опікунами і  піклувальниками  призначаються  лише повнолітні
дієздатні особи за їхньою заявою і з урахуванням  бажання  самого
підопічного.

     Не можуть   бути   опікунами   чи   піклувальниками   особи,
позбавлені  батьківських  прав,  а  також  особи,  поведінка   та
інтереси  яких суперечать інтересам осіб,  що підлягають опіці чи
піклуванню.

     Стаття 1443.  Здійснення опіки та піклування над малолітніми
та    неповнолітніми,    які   перебувають   у   лікувальних   та
навчально-виховних закладах

     Лікувальні та  навчально-виховні  заклади  є  опікунами   та
піклувальниками  дітей,  які  влаштовані у ці заклади у зв'язку з
відсутністю щодо них батьківського піклування.

     Глава 97. Права та обов'язки опікунів і піклувальників

     Стаття 1444. Піклування про підопічних

     Опікуни і піклувальники зобов'язані  піклуватися  про  осіб,
які перебувають у них під опікою і піклуванням, про створення цим
особам необхідних побутових умов і про забезпечення їх доглядом і
лікуванням.

     Стаття 1445.   Обов'язки   опікунів  і  піклувальників  щодо
виховання неповнолітніх і захисту їхніх прав та інтересів

     Опікуни і піклувальники над  неповнолітніми  мають  право  і
зобов'язані виховувати підопічних, піклуватися про їхнє здоров'я,
фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до
праці, захищати їхні права та інтереси.

     Стаття 1446.   Право   опікунів  і  піклувальників  вимагати
повернення їм дітей від осіб, які незаконно удержують дітей

     Опікуни і піклувальники мають право вимагати  повернення  їм
дітей,  які  перебувають  у  них  під  опікою і піклуванням,  від
будь-яких осіб, що удержують їх у себе без законних підстав.

     Стаття 1447. Порядок вчинення правочинів з участю опікунів і
піклувальників

     1. Опікуни   при  здійсненні  прав  і  виконанні  обов'язків
підопічних  укладають  договори  від   імені   та   в   інтересах
підопічних, діючи як їхні законні представники.

     2. Піклувальники  над неповнолітніми дають згоду на вчинення
правочинів,  що  їх  за  законом  ці  особи  не  можуть  укладати
самостійно.

     3. Піклувальники  над  особами,  обмеженими  у  дієздатності
внаслідок  зловживання   спиртними   напоями   або   наркотичними
засобами,   дають  згоду  на  вчинення  цими  особами  правочинів
відповідно до закону.

     Стаття 1448.  Управління майном осіб,  які  перебувають  під
опікою

     1. Опікун   зобов'язаний   піклуватися   про  збереження  та
використання майна підопічного в його інтересах.

     2. Якщо підопічний за станом розумового розвитку та здоров'я
може  самостійно  визначити  свої  потреби  та інтереси,  опікун,
здійснюючи управління  майном  підопічного,  повинен  враховувати
його бажання.

     3. Опікун   самостійно   здійснює   витрати,  необхідні  для
утримання та догляду за підопічним,  за рахунок  пенсії,  доходів
від належного підопічному майна та інших джерел.

     4. Без  дозволу  органів  опіки  та піклування опікун не має
права укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню
або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних підопічному
майнових прав,  здійснювати  розділ  або  обмін  житлової  площі,
видавати  письмові  зобов'язання  та вчиняти інші правочини,  які
ущемляють інтереси підопічного.

     5. Якщо  підопічний  є  власником  нерухомого  або  особливо
цінного  рухомого  майна,  яке  потребує  постійного  управління,
опікун може з дозволу органу опіки та піклування сам  здійснювати
таке  управління  або  укласти договір про довірче управління цим
майном з іншою особою.

     Стаття 1449. Правочини, які не може вчиняти опікун

     1. Опікун, його дружина (чоловік) та близькі родичі (батьки,
діти,  брати,  сестри) не можуть укладати з підопічним договорів,
крім  передання  майна  підопічному  у  власність  за   договором
дарування  або  у безоплатне користування за договором позички на
підставі договору дарування або безоплатного користування. Опікун
не  може  представляти  підопічного  при  вчинення правочинів або
веденні судових  справ  між  підопічним  і  чоловіком  (дружиною)
опікуна та його близькими родичами.

     2. Опікун   не   може   здійснювати   дарування   від  імені
підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

     Стаття 1450.  Правочини,  на вчинення яких  не  може  давати
згоду піклувальник

     1. Піклувальник  не може давати згоду на укладення договорів
між своїми  близькими  родичами,  його  дружиною  (чоловіком)  та
підопічним, крім передання майна підопічному на підставі договору
дарування або безоплатного користування.

     2. Піклувальник  не  може   представляти   підопічного   при
укладенні  договорів  або веденні судових справ між підопічним та
чоловіком (дружиною) піклувальника або його близькими родичами.

     Стаття 1451.  Виконання опікунами  і  піклувальниками  своїх
обов'язків

     Обов'язки щодо опіки та піклування виконуються безоплатно. В
окремих випадках за наявності у підопічного  достатніх  коштів  з
дозволу  органу  опіки  та  піклування може встановлюватися певна
плата за виконання окремих дій чи послуг,  пов'язаних з опікою  і
піклуванням.

     Глава 98.  Звільнення  опікунів  і  піклувальників від їхніх
обов'язків. Припинення опіки та піклування

     Стаття 1452.  Звільнення  опікунів  і   піклувальників   від
виконання обов'язків на їхнє прохання

     Опікуни і   піклувальники   можуть  бути  на  їхнє  прохання
звільнені від виконання своїх обов'язків,  якщо  орган  опіки  та
піклування визнає, що це прохання викликане поважною причиною.

     Стаття 1453.  Звільнення  опікунів  і  піклувальників у разі
неналежного  виконання  ними  обов'язків  і  відповідальність  за
зловживання правами

     1. Органи  опіки  та  піклування  з  власної ініціативи,  за
клопотанням підопічних,  інших осіб можуть  звільнити  опікуна  і
піклувальника.

     2. При  зловживанні  правами і залишенні підопічних осіб без
нагляду і турботи опікун і піклувальник можуть бути притягнені до
передбаченої законом відповідальності.

     Стаття 1454. Припинення опіки

     1. Опіка припиняється у разі:

     1) досягнення малолітнім 14 років;

     2) поновлення особи у дієздатності.

     За рішенням  органу опіки та піклування опіка припиняється у
разі видужання або значного поліпшення здоров'я особи,  над  якою
вона  була  встановлена,  за  заявою  опікуна,  підопічного або з
власної ініціативи органу опіки та піклування.

     За рішенням  органу  опіки   та   піклування   опіка   також
припиняється у разі передання дитини батькам чи усиновлювачам.

     2. У   разі   досягнення   дитиною   14-річного  віку  опіка
перетворюється у піклування,  а опікун  стає  піклувальником  без
додаткового рішення про це.

     Стаття 1455. Припинення піклування

     Піклування припиняється у разі:

     1) настання повноліття;

     2) укладення неповнолітнім шлюбу;

     3) скасування обмеження у дієздатності;

     4) за  заявою  особи,  піклування  над якою було встановлене
через неможливість самостійно здійснювати свої права.

     Глава 98-1.  Патронат  над  малолітніми  та   неповнолітніми
дітьми

     Стаття 1455-1. Договір про патронат

     За договором  про патронат орган опіки та піклування передає
дитину, яка є сиротою або позбавлена батьківського піклування, на
виховання  іншій  особі (патронатному вихователю),  до досягнення
дитиною повноліття або на певний строк.

     Стаття 1455-2.  Згода  дитини  на  призначення  патронатного
вихователя

     На призначення   дитині,   якій  виповнилося  десять  років,
патронатного вихователя потрібна її згода.

     Стаття 1455-3. Плата за виховання дитини

     За виховання  дитини  встановлюється  плата,   розмір   якої
визначається погодженням сторін.

     Стаття 1455-4. Обов'язки пантронатного вихователя

     Патронатний вихователь зобов'язаний:

     1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;

     2) створити   дитині   умови   для  навчання,  фізичного  та
духовного розвитку;

     3) захищати дитину, її права та інтереси.

     Стаття 1455-5. Припинення договору про патронат

     1. Договір про патронат  припиняється  у  разі  відмови  від
нього вихователя або дитини, якій виповнилося чотирнадять років.

     До призначення  дитині  нового  вихователя,  вихователь,  що
відмовився від договору, зобов'язаний піклуватися про дитину.

     2. Договір про патронат може бути розірваний  судом  у  разі
невиконання  вихователем  своїх  обов'язків  або якщо патронатний
виховательє хронічним  алкоголіком  або  наркоманом  чи  жорстоко
поводиться з дитиною.

                          КНИГА СЬОМА.
                         СПАДКОВЕ ПРАВО

     Глава 99. Загальні положення про спадкування

     Стаття 1456. Поняття спадкування

     Спадкуванням визнається    перехід    прав   та   обов'язків
(спадщини) від фізичної особи, що померла (спадкодавця), до інших
осіб (спадкоємців).

     Стаття 1457. Види спадкування

     Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

     Стаття 1458. Склад спадщини

     До складу  спадщини  входять  усі  права  та  обов'язки,  що
належали спадкодавцеві на момент  відкриття  спадщини,  існування
яких не припиняється його смертю.

     Стаття 1459.  Права  та  обов'язки особи,  які не входять до
складу спадщини

     Не входять  до  складу  спадщини  права  та  обов'язки,   що
нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, а саме:

     1) особисті немайнові права;

     2) право   участі   в   товариствах   та  право  членства  в
об'єднаннях громадян,  якщо інше не передбачено  законом  або  їх
установчими документами;

     3) право  на  відшкодування  шкоди  у зв'язку з каліцтвом чи
іншим ушкодженням здоров'я;

     4) права на аліменти,  права на  пенсію,  допомогу  чи  інші
виплати, передбачені законом.

     5) права  та  обов'язки  особи  як  кредитора  чи  боржника,
відповідно до статті 656 цього Кодексу.

     6)інші права та обов'язки,  що нерозривно пов'язані з особою
спадкодавця.

     Стаття 1460. Відкриття спадщини

     1. Спадщина   відкривається   внаслідок   смерті  особи  або
оголошення її судом такою, що померла.

     2. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день,  з
якого  особа вважається такою,  що померла (п.  3 статті 46 цього
Кодексу).

     3. Якщо протягом однієї календарної доби померли особи,  які
могли  б  спадкувати  одна  після  одної,  спадщина відкривається
одночасно і окремо щодо кожної з них.

     Стаття 1461. Місце відкриття спадщини

     Місцем відкриття  спадщини  є   останнє   місце   проживання
спадкодавця, а якщо воно невідоме, - місце знаходження нерухомого
майна або основної його  частини,  а  за  відсутності  нерухомого
майна - місце знаходження основної частини рухомого майна.

     Стаття 1462. Спадкоємці

     1. Спадкоємцями  за  заповітом  і  за  законом  можуть  бути
фізичні особи,  що є живими на момент відкриття спадщини, а також
зачаті  за  життя  спадкодавця і народжені живими після відкриття
спадщини.

     2. Спадкоємцями за  заповітом  можуть  бути  також  юридичні
особи, держава та інші особи.

     Стаття 1463. Підстави виникнення права на спадкування

     1. У  разі відкриття спадщини право на спадкування одержують
особи, зазначені у заповіті.

     2. У  разі  відкриття  спадщини  за  відсутності   заповіту,
визнання  його  недійсним,  відмови  від  спадщини спадкоємців за
заповітом,  а також у разі неохоплення заповітом  усієї  спадщини
право   на  спадкування  одержують  особи,  зазначені  у  статтях
1500-1505 цього Кодексу.

     Стаття 1464. Усунення від права на спадкування

     1. Не мають права на спадкування  ні  за  заповітом,  ні  за
законом   особи,   які  умисно  позбавили  життя  спадкодавця  чи
будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.

     Це правило не стосується особи, що вчинила такий замах, якщо
спадкодавець,   знаючи   про   це,   все  ж  призначає  її  своїм
спадкоємцем.

     2. Не мають права на спадкування  ні  за  заповітом,  ні  за
законом  особи,  які  умисно перешкоджали здійсненню спадкодавцем
своєї  останньої  волі  і  цим  сприяли   виникненню   права   на
спадкування  у  них  самих  або  у  близьких  їм  осіб,  або ж до
збільшення їхньої частки у спадщині.

     3. Не мають права на спадкування  за  законом  батьки  після
дітей,  щодо  яких  вони  позбавлені  батьківських прав і не були
відновлені у цих правах на момент  відкриття  спадщини,  а  також
батьки  (усиновлювачі)  та  повнолітні  діти  (усиновлені),  інші
особи,  що ухилялися від виконання покладених на них  за  законом
обов'язків   щодо   утримання   спадкодавця,  якщо  ця  обставина
встановлена судом.

     4. Не мають права  на  спадкування  за  законом  один  після
одного особи, шлюб між якими визнаний судом недійсним.

     Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя,
то за тим, хто пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до
укладення  шлюбу,  суд  може  визнати  право  на спадкування щодо
частки у майні того, хто помер, яке було нажите ними за час цього
шлюбу.

     5. За  рішенням  суду  особа  може бути усунена від права на
спадкування за законом,  якщо буде встановлено, що вона ухилялася
від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку
хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

     6. Правила цієї статті поширюються на будь-яких спадкоємців,
у тому числі й на тих, що мають право на обов'язкову частку.

     7. Правила цієї статті поширюються на осіб,  на користь яких
зроблено заповідальний відказ.

     Стаття 1465. Спадкування права на земельну ділянку

     1. У разі смерті власника земельної ділянки право  власності
на земельну ділянку переходить до його спадкоємців.

     2. До  спадкоємців  житлового  будинку,  інших  будівель  та
споруд переходить право власності,  право користування  чи  право
найму (оренди) земельної ділянки, що є під ними.

     3. До  спадкоємців  житлового  будинку,  інших  будівель  та
споруд переходить право власності,  право користування  чи  право
найму  (оренди)  цієї  земельної  ділянки,  яка призначена для їх
обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

     Стаття 1466.  Спадкування  майна,  що  є  спільною  сумісною
власністю

     1. Частка  учасника  спільної сумісної власності спадкується
на загальних підставах.

     2. Учасник спільної сумісної власності має право  заповідати
свою  частку  у  спільному  майні,  яка буде визначена після його
смерті.

     Стаття 1467.  Право  на  одержання  сум  заробітної   плати,
пенсії,  стипендії,  аліментів,  соціальних виплат,  які належали
спадкодавцеві

     Суми заробітної плати, стипендії, аліментів, пенсії, допомог
у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з
каліцтвом  або  іншим  ушкодженням  здоров'я,  інших   соціальних
виплат,  які належали спадкодавцеві,  але не були ним одержані за
життя, передаються членам його сім'ї, а за їх відсутності входять
до складу спадщини.

     Стаття 1468.   Спадкування  права  на  вклад  у  банківських
(кредитних) установах

     1. Вкладник  має  право  розпорядитися   своїм   вкладом   у
банківських   (кредитних)  установах  на  випадок  своєї  смерті,
склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банківській
(кредитній) установі.

     2. Незалежно  від  способу  розпорядження  вкладом  право на
нього входить до складу спадщини.

     Стаття 1469.  Спадкування права на одержання  страхових  сум
(страхового відшкодування)

     1. Страхові  суми (страхове відшкодування) успадковуються на
загальних підставах.

     2. Якщо  страхувальник  у  договорі  особистого  страхування
призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової
суми у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини.

     Стаття 1470. Покладення на спадкоємця обов'язку відшкодувати
збитки (шкоду), які були завдані спадкодавцем

     1. На спадкоємця покладається обов'язок відшкодувати збитки,
які  були  завдані  спадкодавцем  у  договірних  чи  недоговірних
зобов'язаннях.

     2. На   спадкоємця   покладається   обов'язок   компенсувати
моральну шкоду, завдану спадкодавцем у договірних чи недоговірних
зобов'язаннях.

     3. На  спадкоємця  покладається  обов'язок  сплати неустойки
(штрафу,  пені),  яку спадкодавець зобов'язаний  був  сплатити  у
зв'язку з невиконанням свого договірного обов'язку.

     4. Збитки    (шкода),   які   були   завдані   спадкодавцем,
відшкодовуються  спадкоємцями  у  межах  вартості   рухомого   чи
нерухомого майна, яке було ними одержане.

     5. За   позовом   спадкоємців   суд   може   зменшити   суму
відшкодування  (компенсації),  якщо  вона  є  непомірно   високою
порівняно  з  вартістю  рухомого  чи  нерухомого майна,  яке було
одержане ними.

     Стаття 1471.  Спадкування  права  на  відшкодування  збитків
(шкоди), сплати неустойки

     1. До спадкоємців переходить право на відшкодування збитків,
завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях.

     2. До спадкоємців переходить право  на  стягнення  неустойки
(штрафу,  пені)  у  зв'язку з невиконанням боржниками спадкодавця
своїх договірних обов'язків.

     3. До спадкоємців переходить право на компенсацію  моральної
шкоди, яка була завдана спадкодавцеві.

     Стаття 1472.  Обов'язок  спадкоємців відшкодувати витрати на
утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця

     1. Спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, яких
зазнав один із них або інша особа на утримання, догляд, лікування
та поховання спадкодавця.

     2. Витрати  на  утримання,  догляд,  лікування  можуть  бути
стягнені не більше як за три роки до смерті спадкодавця.

     3. Витрати   на  поховання,  у  тому  числі  на  спорудження
надгробного   пам'ятника,   а   також   інші   розумні    витрати
відшкодовуються спадкоємцями тим особам, які їх фактично понесли.

     Глава 100. Спадкування за заповітом

     Стаття 1473. Поняття заповіту

     Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок
її смерті.

     Стаття 1474. Право на заповіт

     1. Право на заповіт має фізична особа з повною дієздатністю.

     2. Право на заповіт здійснюється особою  особисто.  Вчинення
заповіту через представника не допускається.

     Стаття 1475. Право заповідача на призначення спадкоємців

     1. Заповідач  може  призначити  своїми спадкоємцями одну або
кілька фізичних осіб,  незалежно від наявності між ними сімейних,
родинних відносин,  а також осіб,  зазначених у п.  2 статті 1462
цього Кодексу.

     2. Заповідач може без зазначення причин позбавити  права  на
спадкування  будь-кого  з  числа спадкоємців за законом.  У цьому
разі ця особа  не  може  одержати  право  на  спадкування  ні  за
заповітом, ні за законом.

     Заповідач не  може позбавити права на спадкування осіб,  які
мають право на обов'язкову частку у спадщині.

     3. У  разі  смерті  особи,  яка  була  позбавлена  права  на
спадкування,   до  смерті  заповідача  позбавлення  її  права  на
спадкування втрачає чинність.  Діти (онуки) цієї особи  одержують
право  на  спадкування  за правилами статті 1507 цього Кодексу на
загальних підставах.

     Стаття 1476. Право заповідача на визначення обсягу спадщини,
що має успадковуватися за заповітом

     1. Заповідач   має  право  охопити  заповітом  ті  права  та
обов'язки,  які йому належать, а також ті права та обов'язки, які
можуть йому належати у майбутньому.

     2. Заповідач має право охопити заповітом усю спадщину або її
частину.

     3. Якщо заповідач розподілив у заповіті лише свої права,  до
спадкоємців,  яких  він  призначив,  переходить  та  частина його
обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.

     4. Чинність заповіту щодо складу  спадщини  визначається  на
момент її відкриття.

     Стаття 1477. Право заповідача на заповідальний відказ

     1. Заповідач  має  право  зробити  у  заповіті заповідальний
відказ.

     2. Відказоодержувачами можуть  бути  особи,  що  входять,  а
також ті, що не входять до числа спадкоємців за законом.

     Стаття 1478. Предмет заповідального відказу

     1. Предметом  заповідального  відказу  може  бути  передання
відказоодержувачеві у  власність  або  за  іншим  речевим  правом
майнового права або речі, що входить до складу спадщини.

     2. На  спадкоємця,  до  якого  переходять  житловий будинок,
квартира або інша будівля, заповідач має право покласти обов'язок
надати іншій особі право користування ними. Це право користування
зберігає чинність у разі наступної зміни їх власників.

     Право користування  є  таким,   що   не   відчужується,   не
передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача.

     Право користування,   надане   відказоодержувачеві,   не   є
підставою для проживання членів його сім'ї,  якщо у  заповіті  не
зазначено інше.

     3. Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний
відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості
спадщини,  що  перейшла  до нього,  з вирахуванням частини боргів
спадкодавця, що на нього припадають.

     4. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з моменту
смерті.

     Стаття 1479. Припинення чинності заповідального відказу

     1. Заповідальний  відказ  втрачає  чинність  у  разі  смерті
відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

     2. Заповідальний відказ втрачає  чинність  у  разі  визнання
спадщини відумерлою.

     Стаття 1480.  Право  заповідача  на покладення на спадкоємця
інших обов'язків

     1. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення  певних
дій немайнового характеру,  зокрема щодо розпорядження особистими
паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання.

     2. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення  певних
дій,   спрямованих   на   досягнення   суспільно   корисної  мети
(покладення).

     Стаття 1481. Право на обов'язкову частку у спадщині

     1. Неповнолітні,  повнолітні непрацездатні діти спадкодавця,
а також той з подружжя, що пережив іншого, який є непрацездатним,
та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту,
половину частки,  яка належала б кожному з них у разі спадкування
за законом (обов'язкова частка).

     В окремих випадках розмір  обов'язкової  частки  в  спадщині
може  бути  зменшений  судом  з  урахуванням  конкретних обставин
справи.

     2. До  обов'язкової  частки  зараховується  вартість   речей
звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального
відказу,  встановленого  на  користь  особи,  що  має  право   на
обов'язкову  частку,  а  також  вартість  інших речей та майнових
прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

     3. Будь-які обмеження та обтяження,  встановлені у  заповіті
для спадкоємця,  який має право на обов'язкову частку у спадщині,
дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка переходить до нього і
перевищує обов'язкову частку.

     Стаття 1482. Заповіт з умовою

     1. Заповідач   може   обумовити   виникнення   в  особи,  що
призначена у заповіті,  права  на  спадкування  наявністю  певної
умови,  як  пов'язаної,  так  і  не  пов'язаної  з  її поведінкою
(наявність інших осіб,  проживання в  певному  місці,  народження
дітей, здобуття освіти тощо).

     Умова, зазначена  в заповіті,  має існувати на час відкриття
спадщини.

     2. Умова,  зазначена у  заповіті,  є  недійсною,  якщо  вона
суперечить законові або моральним засадам суспільства.

     3. Особа,  призначена  у  заповіті,  не  має  права вимагати
визнання умови недійсною на тій підставі,  що не знала  про  неї,
або якщо настання її від неї не залежало

     Стаття 1483. Заповіт подружжя

     1. Подружжя  може  скласти спільний заповіт,  спрямований на
передання прав та обов'язків кожного з них.

     2. У разі складення подружжям  спільного  заповіту  спадщина
після одного з подружжя переходить до того, хто його пережив.

     У заповіті  може  бути  визначено  особу,  до  якої  перейде
частина цієї спадщини.

     3. У разі смерті останнього з подружжя  спадщина  переходить
до осіб, зазначених подружжям у заповіті.

     4. За  життя  подружжя  кожен  з  них  має  право  скасувати
заповіт, складений ними.

     5. Той з подружжя,  який пережив,  може звернутися в суд  із
заявою  про  скасування  заповіту  щодо  частини майна,  яка йому
належала на момент смерті першого.  У цьому разі частка того, хто
помер,  крім тієї частки,  яка була передана іншій особі (частина
друга п.  2 цієї статті),  переходить  до  особи,  призначеної  у
заповіті (п. 3 цієї статті).

     Стаття 1484. Підпризначення спадкоємців

     1. Якщо   призначений   у   заповіті  спадкоємець  помре  до
відкриття спадщини,  не прийме її або ж відмовиться  від  неї  чи
буде   усунений   від  права  на  спадкування,  а  також  у  разі
відсутності  умов,  визначених   у   заповіті,   заповідач   може
призначити іншого спадкоємця.

     2. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа (стаття
1462 цього Кодексу).

     Стаття 1485.  Спадкування частини спадщини,  що не  охоплена
заповітом

     1. Частина    спадщини,    що    не    охоплена   заповітом,
розподіляється  між  спадкоємцями   за   законом   на   загальних
підставах.

     2. До  числа  цих  спадкоємців  входять  і  ті спадкоємці за
законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

     Стаття 1486.  Встановлення  сервітутного  права  на  користь
третьої особи

     Спадкоємець має право встановити у заповіті сервітутне право
на користь третьої особи, яке обтяжує право власності спадкоємця,
який прийняв обтяжену спадщину.

     Стаття 1487. Загальні вимоги до форми заповіту

     1. Заповіт має бути складений письмово, із зазначенням місця
та часу його складення.

     2. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

     Якщо особа   не    може    особисто    підписати    заповіт,
застосовуються   правила,  передбачені  п.  4  статті  198  цього
Кодексу.

     3. Заповіт  має  бути  посвідчений  нотаріусом  або   іншими
службовими,  посадовими особами,  зазначеними у статтях 1488-1491
цього Кодексу.

     Стаття 1488. Посвідчення заповіту нотаріусом

     1. Нотаріус посвідчує заповіт,  який  написаний  заповідачем
власноручно  або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів
(друкарська машинка, персональний комп'ютер тощо).

     2. Нотаріус може на прохання особи  записати  заповіт  з  її
слів  власноручно  або  за  допомогою загальноприйнятих технічних
засобів.

     У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний  заповідачем
і підписаний ним.

     Якщо заповідач  через  фізичні  вади  не  може сам прочитати
заповіт,  посвідчення заповіту має відбутися при свідках  (стаття
1492 цього Кодексу).

     Стаття 1489. Посвідчення нотаріусом секретних заповітів

     1. Секретним  є  заповіт,  який посвідчується нотаріусом без
ознаймлення з його змістом.

     2. Особа,  що  склала  секретний  заповіт,  подає   його   в
заклеєному  конверті  нотаріусові.  На  конверті  має бути підпис
заповідача.

     Нотаріус ставить на конверті  свій  подсвідчувальний  напис,
скріплює  його печаткою і в присутності заповідача поміщає його в
інший конверт і опечатує.

     Стаття 1489-1. Оголошення нотаріусом секретного заповіту

     1. Одержавши інформацію  про  відкриття  спадщини,  нотаріус
призначає день оголошення змісту заповіту.  Про це він повідомляє
членів сім`ї та родичів спадкодавця,  якщо  їх  місце  проживання
йому відоме, або робить про це відповідне повідомлення в пресі.

     2. В   присутності  заінтересованих  осіб  та  двох  свідків
нотаріус  відкриває  конверти,  у  яких  зберігався  заповіт,  та
оголошує заповіт.

     3. Про   оголошення   заповіту  складається  протокол,  який
підписують нотаріус та  свідки.  До  протоколу  записується  весь
зміст заповіту.

     Стаття 1490. Посвідчення заповіту посадовими особами органів
державної влади та органів місцевого самоврядування

     Якщо у населеному пункті  немає  державного  або  приватного
нотаріуса,   заповіт,  крім  секретного,  може  бути  посвідчений
посадовою особою відповідних органів місцевого самоврядування.

     Стаття 1491.   Посвідчення   заповіту   іншими   службовими,
посадовими особами

     1. Заповіти можуть бути посвідчені:

     1) головними   лікарями,   їхніми  заступниками  з  медичної
частини або черговими лікарями цих лікарень,  госпіталів та інших
стаціонарних   лікувальних   закладів,   а   також   начальниками
госпіталів,  директорами або головними лікарями будинків для осіб
похилого  віку  та інвалідів - фізичних осіб,  які перебувають на
лікуванні у лікарні,  госпіталі,  інших стаціонарних  лікувальних
закладах,  а  також  осіб,  що  проживають  у  будинках  для осіб
похилого віку та інвалідів;

     2) капітанами морських  і  річкових  суден,  що  ходять  під
прапором України, - фізичних осіб, які плавають на них;

     3) начальниками  пошукових  та  інших  експедицій - фізичних
осіб, які беруть у них участь;

     4) командирами військових частин - військовослужбовців,  а в
пунктах дислокації військових частин,  де немає нотаріусів, також
заповіти цивільних осіб, що працюють у цих частинах, членів їхніх
сімей і членів сімей військовослужбовців;

     5) начальниками   місць   позбавлення   волі   -  осіб,  які
відбувають у них покарання;

     6) посадовою  особою  банківської  (кредитної)  установи   -
вкладників банківської (кредитної) установи щодо вкладу.

     2. Заповіти   осіб,   зазначених   у   п.   1  цієї  статті,
посвідчуються при свідках.

     3. До таких заповітів відповідно застосовуються правила статті
1487 цього Кодексу про порядок їх посвідчення.

     4. Заповіти,   посвідчені  службовими,  посадовими  особами,
зазначеними у п.  1 цієї статті,  прирівнюються за своєю силою до
заповітів, посвідчених нотаріусами.

     Стаття 1492. Посвідчення заповіту при свідках

     1. На  бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений
при свідках.

     2. У  випадках,  передбачених   статтями   1488-1491   цього
Кодексу,  присутність  не  менше  двох  свідків  при  посвідченні
заповіту є обов'язковою.

     3. Свідками можуть бути лише особи з повною дієздатністю.

     4. Свідками не можуть бути:

     1) нотаріус  або  інша  службова  чи  посадова  особа,   яка
посвідчує заповіт;

     2) інші спадкоємці за заповітом;

     3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

     4) особи,   які  через  фізичні  вади  не  можуть  прочитати
заповіту.

     5. Свідки,  при  яких  посвідчено  заповіт,  зачитують  його
вголос та ставлять свої підписи на ньому.

     6. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

     Стаття 1493.   Право   заповідача  на  скасування  та  зміну
заповіту

     1. Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт.

     2. Заповідач  має  право  у  будь-який  час  скласти   новий
заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній
заповіт повністю або у тій частині, у якій він йому суперечить.

     Кожний новий заповіт  скасовує  попередній  і  не  відновлює
заповіту, що його заповідач склав перед ним.

     3. Якщо новий заповіт, що його склав заповідач, був визнаний
недійсним, то відновлюється чинність попереднього заповіту.

     4. Заповідач має право у будь-який час  внести  до  заповіту
зміни та доповнення.

     5. Скасування заповіту,  внесення до нього змін та доповнень
проводяться заповідачем особисто.

     6. Скасування заповіту,  внесення до нього змін і  доповнень
проводиться   у  формі,  передбаченій  статтями  1488-1491  цього
Кодексу.

     Стаття 1494. Таємниця заповіту

     Нотаріус, інша особа,  що посвідчує заповіт, свідки, а також
фізична особа,  що підписує заповіт замість заповідача,  не мають
права до  відкриття  спадщини  розголошувати  відомості  стосовно
факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни.

     Стаття 1495. Тлумачення заповіту

     1. Тлумачення  заповіту  може бути здійснене після відкриття
спадщини самими спадкоємцями.

     2. У  разі  спору  між  спадкоємцями   тлумачення   заповіту
проводиться судом, відповідно до правил статті 204 цього Кодексу.

     Стаття 1496. Недійсність заповіту

     1. Заповіт,  складений  особою,  яка не мала на це права,  а
також заповіт,  складений з порушенням вимог щодо його  форми  та
посвідчення, є недійсним.

     2. За  позовом  заінтересованої  особи  суд  визнає  заповіт
недійсним,  якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не
було вільним і не відповідало його внутрішній волі.

     3. Недійсність   окремих   розпоряджень,   що   містяться  у
заповіті, не мають наслідком недійсність іншої його частини.

     4. У разі недійсності  заповіту  спадкоємець,  який  за  цим
заповітом був позбавлений спадщини,  одержує право спадкування на
загальних підставах.

     Глава 101. Спадкування за законом

     Стаття 1497. Черговість спадкування за законом

     1. Спадкоємці  за  законом   закликаються   до   спадкування
почергово.

     2. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право
на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої  черги,
усунення  їх  від  спадкування,  неприйняття  ними спадщини або ж
відмови від неї,  крім випадків, передбачених у статті 1498 цього
Кодексу.

     Стаття 1498. Зміна черговості закликання до спадкування

     1. Правила  про черговість закликання спадкоємців за законом
до спадкування можуть бути змінені нотаріально посвідченою угодою
заінтересованих спадкоємців,  укладеною після відкриття спадщини.
Така угода не може порушити прав спадкоємців,  що не беруть у ній
участі,  а  також  спадкоємців,  які  мають  право на обов'язкову
частку.

     2. За рішенням суду особа,  яка  є  спадкоємцем  за  законом
наступних черг, може одержати право на спадкування разом з іншими
спадкоємцями,  що закликаються до спадкування,  за умови, що вона
протягом  тривалого часу опікувалася,  матеріально забезпечувала,
надавала іншу допомогу спадкодавцеві,  який через  тяжку  хворобу
або каліцтво був у безпорадному стані.

     Стаття 1499. Спадкування усиновленими та усиновлювачами

     1. У   разі  спадкування  за  законом  усиновлений  та  його
нащадки,  з одного боку, та усиновлювач і його родичі - з іншого,
прирівнюються до родичів за походженням.

     2. Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після
смерті батьків усиновленого,  інших  його  родичів  по  висхідній
лінії.

     Батьки усиновленого  та інші його кровні родичі по висхідній
лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого  та  його
нащадків.

     3. Якщо усиновлення проведене відповідно до п. 2 статті 1419
цього Кодексу,  то  в  разі  смерті  діда,  баби  за  походженням
усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а в
разі смерті рідних повнорідних і неповнорідних братів і сестер за
походженням  -  має  право  на  спадкування як спадкоємець другої
черги.

     У разі смерті усиновленого його брати, сестри, дід і баба за
походженням,  з якими був збережений правовий зв'язок,  спадкують
на загальних підставах (п.2 статті 1419 цього Кодексу)

     Стаття 1500. Перша черга спадкоємців за законом

     У першу чергу право на спадкування за законом одержують діти
спадкодавця,   у  тому  числі  зачаті  за  життя  спадкодавця  та
народжені після його смерті,  а також той з подружжя,  який  його
пережив, та його батьки.

     Стаття 1501. Друга черга спадкоємців за законом

     У другу  чергу  право  на  спадкування  за законом одержують
рідні повнорідні і неповнорідні брати та сестри спадкодавця, його
дід і баба як з боку батька, так і з боку матері.

     Стаття 1502. Третя черга спадкоємців за законом

     У третю  чергу  право  на  спадкування  за законом одержують
особи,  які були членами сім'ї спадкодавця і проживали з  ним  не
менше п'яти років до відкриття спадщини.

     Стаття 1503. Четверта черга спадкоємців за законом

     У четверту  чергу  право на спадкування за законом одержують
рідні дядько та тітка спадкодавця.

     Стаття 1504. П'ята черга спадкоємців за законом

     У п'яту чергу право  на  спадкування  за  законом  одержують
утриманці спадкодавця.

     Утриманцем вважається   неповнолітня  та(або)  непрацездатна
особа,  яка  протягом  щонайменше  п'яти  років  одержувала   від
спадкодавця  матеріальну  допомогу,  що  була  для неї єдиним або
основним засобом для життя.

     Стаття 1505. Шоста черга спадкоємців за законом

     1. У шосту чергу право на спадкування за  законом  одержують
інші родичі спадкодавця до шостого ступеня спорідненості включно,
причому  родичі  ближчого  ступеня  спорідненості  усувають   від
спадкування родичів дальшого ступеня спорідненості.

     2. Ступінь  спорідненості  визначається за числом народжень,
що  віддаляють  родича   від   спадкодавця.   Народження   самого
спадкодавця не входить до цього числа.

     3. У шосту чергу право на спадкування одержують:

     1) родичі  четвертого  ступеня  спорідненості  - діти рідних
племінників (двоюрідні онуки) і рідні брати та сестри діда,  баби
(двоюрідні дід і баба) спадкодавця;

     2) родичі  п'ятого  ступеня  спорідненості - діти двоюрідних
братів і  сестер  (двоюрідні  племінники  і  племінниці)  і  діти
двоюрідних діда і баби (двоюрідні дядьки і тітки) спадкодавця;

     3) родичі  шостого  ступеня  спорідненості - діти двоюрідних
правнуків і правнучок  (двоюрідні  праправнуки  і  праправнучки),
діти  двоюрідних  племінників  і  племінниць  (троюрідні  онуки і
онучки) і діти двоюрідних  дядька  і  тітки  (троюрідні  брати  і
сестри) спадкодавця.

     Стаття 1506. Розмір частки у спадщині спадкоємців за законом

     1. Частки  у  спадщині  кожного  із спадкоємців за законом є
рівними.

     2. Спадкоємці за усною угодою між собою,  якщо це стосується
рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із
них.

     3. Спадкоємці за письмовою  угодою  між  собою,  посвідченою
нотаріусом,  якщо це стосується нерухомого майна або транспортних
засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

     Стаття 1507. Спадкування за правом представлення

     1. Онуки  (правнуки)   спадкодавця   спадкують   ту   частку
спадщини,  яка  належала  б  за  законом  їхнім батькові,  матері
(дідові,  бабі),  якби  вони  були  живими  на  момент  відкриття
спадщини.

     2. Прадід,  прабаба  спадкують  ту  частку  спадщини,  яка б
належала за законом їхнім дітям (дідові,  бабі спадкодавця), якби
вони були живими на момент відкриття спадщини.

     3. Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини,  яка
належала б за законом їхнім батькові,  матері (братові або сестрі
спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини.

     4. Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку
спадщини,  яка належала  б  за  законом  їхнім  батькові,  матері
(дядькові та тітці спадкодавця),  якби вони були живими на момент
відкриття спадщини.

     5. Якщо спадкування  за  правом  представлення  здійснюється
кількома  особами,  частка  їхнього померлого родича ділиться між
ними порівну.

     6. При  спадкуванні  по   прямій   низхідній   лінії   право
представлення діє без обмеження ступеня спорідненості.

     Глава 102. Здійснення права на спадкування

     Стаття 1508. Право на прийняття спадщини

     Спадкоємець за  заповітом  чи  за законом має право прийняти
спадщину, не приймати спадщини або відмовитися від неї.

     Стаття 1509. Прийняття спадщини

     1. Спадщина приймається спадкоємцем особисто.  Спадщину  від
імені малолітніх, недієздатних приймають їхні батьки, опікуни.

     2. Не   допускається  прийняття  спадщини  з  умовою  чи  із
застереженням.

     3. Незалежно від часу  прийняття  спадщини  вона  вважається
такою, що належить спадкоємцеві, від дня відкриття спадщини.

     Стаття 1510. Строки для прийняття спадщини

     1. Для  прийняття  спадщини  встановлюється  строк  у  шість
місяців, який починається від дня відкриття спадщини.

     2. Якщо виникнення в особи права на спадкування залежить від
неприйняття  (відмови) від спадщини спадкоємцями за заповітом або
спадкоємцями за законом попередньої черги,  строк  для  прийняття
нею  спадщини  встановлюється  у три місяці з моменту неприйняття
ними спадщини або відмови від неї.

     Якщо строк,  що  залишився,  коротший  за  три  місяці,  він
продовжується до трьох місяців.

     Стаття 1511. Дії, які засвідчують згоду прийняти спадщину

     1. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем
на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину,
якщо протягом строку,  встановленого у статті 1510 цього Кодексу,
не заявить про відмову від неї.

     2. Спадкоємець,  який на час відкриття спадщини не  проживав
із спадкодавцем і бажає прийняти спадщину, має подати нотаріусові
заяву про прийняття спадщини.

     3. Неповнолітня,  недієздатна фізична особа,  а також особа,
обмежена у дієздатності, вважаються такими, що прийняли спадщину,
завжди, крім випадків, передбачених пп. 2, 3, 4 статті 1514 цього
Кодексу.

     Стаття 1512. Прийняття заповідального відказу

     Особа, на  користь  якої зроблено заповідальний відказ,  має
право прийняти його. Якщо протягом шести місяців відказоодержувач
не відмовився від нього, то вважається, що він його прийняв.

     Стаття 1513.   Наслідки   прогаяння   строку  для  прийняття
спадщини

     1. Якщо спадкоємець протягом встановленого строку не вчинить
дій,   які  засвідчували  б  його  волю  прийняти  спадщину,  він
вважається таким, що не прийняв її.

     2. За  письмовою  згодою  інших  спадкоємців,  які  прийняли
спадщину,  спадкоємець,  що  запізнився,  може  подати  заяву про
прийняття спадщини нотаріусові за місцем відкриття спадщини.

     3. За  позовом  спадкоємця,  який  запізнився   з   поважної
причини,  суд може визначити йому додатковий строк, достатній для
подання заяви про прийняття спадщини.

     Стаття 1514. Право на відмову від прийняття спадщини

     1. Спадкоємець за заповітом чи за законом  може  відмовитися
від  спадщини  протягом  строку,  який встановлений у статті 1510
цього  Кодексу.  Заява  про  відмову   від   спадщини   подається
нотаріусові за місцем відкриття спадщини.

     2. Фізична особа,  обмежена у дієздатності, може відмовитися
від  спадщини  за  згодою  піклувальника  й   органу   опіки   та
піклування.

     3. Неповнолітні  віком  від  14  до  18  років  можуть  самі
відмовитися від спадщини за згодою своїх батьків (усиновлювачів),
піклувальника й органу опіки та піклування.

     4. Опікун може відмовитися від прийняття спадщини,  належної
підопічному, лише з дозволу органу опіки та піклування.

     5. Спадкоємець, який вчинив дії, що засвідчили прийняття ним
спадщини, не може згодом відмовитися від неї.

     6. Відмова    від    прийняття    спадщини   є   безумовною,
беззастережною і безповоротною.

     Стаття 1515.  Право на відмову  від  прийняття  спадщини  на
користь іншої особи

     1. Спадкоємець   за  заповітом  має  право  відмовитися  від
прийняття спадщини на користь інших спадкоємців за заповітом.

     Спадкоємець за законом має право відмовитися  від  прийняття
спадщини  на  користь  будь-кого  із  спадкоємців  за  законом  -
незалежно від черги.

     2. Спадкоємець має право  відмовитися  від  частки  того  із
спадкоємців, хто відмовився на його користь.

     3. Якщо заповідач підпризначив спадкоємця (стаття 1484 цього
Кодексу), особа, на ім'я якої складений заповіт, може відмовитися
від   спадщини   лише  на  користь  особи,  що  є  підпризначеним
спадкоємцем.

     4. Відмова від прийняття спадщини може  бути  визнана  судом
недійсною - за правилами глави 14 Книги першої цього Кодексу.

     Стаття 1516. Правові наслідки відмови від спадщини

     1. Якщо  від  спадщини  відмовився  один  із  спадкоємців за
заповітом,  частка у спадщині,  яка йому належала,  переходить до
інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.

     2. Якщо  від  спадщини  відмовився  один  із  спадкоємців за
законом з тієї черги,  яка має право  на  спадкування,  частка  у
спадщині,  яка йому належала,  переходить до інших спадкоємців за
законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну.

     3. Правила цієї статті не застосовуються до  випадків,  коли
спадкоємець відмовився від спадщини на користь іншого спадкоємця,
а також коли заповідач підпризначив іншого спадкоємця.

     4. Якщо на спадкоємця  за  заповітом,  який  відмовився  від
спадщини,  було  покладено  заповідальний  відказ,  обов'язок  за
заповідальним  відказом  переходить  до  інших   спадкоємців   за
заповітом порівну.

     5. Відмова спадкоємця за заповітом від спадщини не позбавляє
його права на спадкування за законом.

     Стаття 1517. Перехід права на прийняття спадщини

     1. Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер  після
відкриття  спадщини  і  не встиг її прийняти,  право на прийняття
належної йому частки  спадщини  переходить  до  його  спадкоємців
(спадкова трансмісія).

     До спадкоємців не переходить право на прийняття обов'язкової
частки у спадщині.

     2. Право  на  прийняття  спадщини  у  цьому   випадку   може
здійснюватися  на  загальних  підставах,  протягом строку (стаття
1510 цього Кодексу),  що залишився.  Якщо  строк,  що  залишився,
менший ніж три місяці, він подовжується до трьох місяців.

     Стаття 1518. Відумерлість спадщини

     1. Суд  визначає  спадщину відумерлою за заявою відповідного
органу місцевого самоврядування за місцем  відкриття  спадщини  у
разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом,  усунення
їх від права на спадкування,  а також відмови чи неприйняття ними
спадщини.

     2. Заява  про  визнання  спадщини відумерлою подається після
спливу одного року з моменту відкриття спадщини.

     3. Спадщина,  визнана  судом  відумерлою,   стає   власністю
адміністративно-територіального  утворення  за  місцем  відкриття
спадщини.

     4. Адміністративно-територіальне   утворення,   яке    стало
власником  відумерлого  майна,  зобов'язане  задовольнити  вимоги
кредиторів спадкодавця,  що заявлені відповідно  до  статті  1471
цього Кодексу.

     5. Спадщина,   не  прийнята  спадкоємцями,  охороняється  до
визнання її відумерлою за правилами статті 1524 цього Кодексу.

     Стаття 1519. Поділ спадщини між спадкоємцями

     1. Частки кожного спадкоємця  у  спадщині  є  рівними,  якщо
спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними.

     2. Кожен  із  спадкоємців має право у будь-який час вимагати
поділу спадщини.

     3. Якщо інше не встановлено  угодою  між  спадкоємцями,  які
прийняли спадщину,  підприємство,  що входить до складу спадщини,
поділу  не  підлягає  і   стає   спільною   частковою   власністю
спадкоємців відповідно до тих часток, які їм належать.

     Стаття 1520.   Переважне   право   окремих   спадкоємців  на
виділення їм певного майна в натурі

     1. Спадкоємці, які протягом щонайменше одного року проживали
разом   із  спадкодавцем,  мають  переважне  право  перед  іншими
спадкоємцями  на  виділення  їм  у  натурі  предметів   звичайної
домашньої  обстановки  і вжитку в розмірі частки у спадщині,  яка
належить цим спадкоємцям.

     2. Спадкоємці,  які разом  із  спадкодавцем  мали  майно  за
правом  спільної  власності,  мають  переважне право перед іншими
спадкоємцями на виділення їм у натурі цього майна, у межах їхньої
частки   у   спадщині,   якщо   це  не  порушує  інтересів  інших
спадкоємців, що заслуговують на увагу.

     Стаття 1521. Перерозподіл спадщини

     1. Якщо після спливу строку для прийняття спадщини  і  після
розподілу  її  між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці
(пп. 2, 3 статті 1513 цього Кодексу), вона підлягає перерозподілу
між ними.

     2. Спадкоємець,   який   запізнився,   має   право  вимагати
передання йому в натурі частини майна, яке збереглося, або сплати
грошової компенсації.

     3. Якщо   майно,   на   яке   претендує   спадкоємець,  який
запізнився,  перейшло  як  відумерле  до  держави  і  збереглося,
спадкоємець  має  право вимагати його передання в натурі.  У разі
його реалізації спадкоємець має право на грошову компенсацію.

     Стаття 1522. Пред'явлення кредиторами померлого претензій до
спадкоємців

     1. Спадкоємці    зобов'язані   повідомити   кредиторів   про
відкриття спадщини, якщо їм відомо про борги спадкодавця.

     2. Кредиторові спадкодавця належить протягом  шести  місяців
від   дня,   коли  йому  стало  відомо  про  відкриття  спадщини,
пред'явити свої претензії до спадкоємців,  які прийняли спадщину,
незалежно від настання строку вимоги.

     3. Якщо  кредитор  спадкодавця  не  знав  і не міг знати про
відкриття спадщини,  йому належить пред'явити свої  претензії  до
спадкоємців,  які  прийняли  спадщину,  протягом  одного року від
настання строку вимоги.

     4. Непред'явлення  кредитором   спадкодавця   претензії   до
спадкоємців, які прийняли спадщину, погашає його право вимоги.

     Стаття 1523.   Обов'язок   спадкоємців  задовольнити  вимоги
кредитора

     1. Спадкоємці зобов'язані задовольнити  претензії  кредитора
повністю,  але  в  межах одержаних активів.  Кожен із спадкоємців
відповідає перед кредитором особисто,  у розмірі, який відповідає
частці кожного з одержаних ним активів.

     2. Претензії  кредитора  спадкоємці зобов'язані задовольнити
шляхом  одноразового  платежу,  якщо  домовленістю  між  ними  не
встановлено інше.

     У разі  відмови  від  одноразового  платежу  суд  за позовом
кредитора  звертає  стягнення  на  майно,   яке   було   передане
спадкоємцеві в натурі.

     Стаття 1524. Охорона спадщини

     1. Охорона  спадщини  здійснюється  в інтересах спадкоємців,
відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця,  з метою збереження
її до появи спадкоємців та прийняття ними спадщини.

     2. Нотаріус  за  місцем  відкриття  спадщини,  а в населених
пунктах,  де  немає  нотаріуса,  -  відповідні  органи  місцевого
самоврядування  з  власної  ініціативи  або за заявою спадкоємців
вживають заходів для охорони спадщини.

     3. Охорона майна спадкодавця триває до закінчення строку для
прийняття спадщини.

     4. Витрати   на  охорону  майна  компенсуються  спадкоємцями
відповідно до їхньої частки у спадщині.

     Стаття 1525. Охорона спадщини виконавцем заповіту

     1. У  разі,  якщо  спадкування  здійснюється  не   лише   за
заповітом,  а й за законом,  виконавець заповіту, якого призначив
спадкодавець, охороняє всю спадщину.

     2. Спадкоємці за законом мають право призначити іншу  особу,
яка охоронятиме частину спадщини, що успадковується за законом.

     Стаття 1526. Управління спадщиною

     1. Якщо  у складі спадщини є майно,  яке потребує утримання,
догляду,  вчинення  інших  фактичних   чи   юридичних   дій   для
підтримання  його  в  належному  стані,  нотаріус,  а в населених
пунктах,  де  немає  нотаріуса,  -  відповідний  орган  місцевого
самоврядування,  у  разі  відсутності спадкоємців за законом і за
заповітом або виконавця заповіту укладають договір  на  управіння
спадщиною з третьою особою

     2. Особа,  яка  управляє  спадщиною,  має  право на вчинення
будьяких розумних дій,  спрямованих  на  збереження  спадщини  до
появи спадкоємців.

     3. Особа, яка управляє спадщиною, має право на винагороду.

     Глава 103. Виконання заповіту

     Стаття 1527.   Право  заповідача  на  призначення  виконавця
заповіту

     1. Заповідач  може  доручити  виконання  заповіту   фізичній
особі,   що   має   повну   дієздатність,   або  юридичній  особі
(виконавцеві заповіту).

     2. Якщо заповіт складено на користь кількох осіб,  виконання
заповіту може бути доручено комусь із них.

     3. Якщо заповіт складено на користь однієї особи,  виконання
заповіту може бути покладено на особу,  яка не є  спадкоємцем  за
заповітом.

     Стаття 1528.  Призначення  виконавця заповіту за ініціативою
спадкоємців

     1. Спадкоємці  мають  право  вимагати   усунення   виконавця
заповіту,  призначеного  заповідачем,  від  виконання  ним  своїх
повноважень,  якщо у суді буде доведено,  що виконання  ним  волі
заповідача є неможливим.

     2. Якщо  заповідач  не призначив виконавця заповіту або якщо
особа,  яка була ним призначена,  відмовилася від виконання  волі
спадкодавця  або була усунена від виконання заповіту,  спадкоємці
мають право обрати виконавця з-поміж  себе  або  призначити  іншу
особу.

     3. Якщо  спадкоємці  не  можуть  досягти  згоди  щодо  особи
виконавця заповіту,  він за  вимогою  когось  із  них  може  бути
призначений судом.

     Стаття 1529. Призначення виконавця заповіту нотаріусом

     Виконавець заповіту  може  бути  призначений  нотаріусом  за
місцем відкриття спадщини,  якщо заповідач не призначив виконавця
заповіту,   або   якщо   він   відмовився   від  виконання  своїх
повноважень,  або був усунений від виконання заповіту, якщо цього
потребують інтереси спадкоємців.

     Стаття 1530.   Згода  особи  на  призначення  її  виконавцем
заповіту

     1. Особа може бути призначена виконавцем заповіту лише з  її
згоди.

     2. Згода  особи  бути виконавцем заповіту може бути виражена
на тексті самого заповіту або додана до нього.

     3. Особа  може  подати  до  нотаріуса  за  місцем  відкриття
спадщини згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини.

     Стаття 1531.   Право   виконавця  заповіту  на  відмову  від
здійснення своїх повноважень

     1. Виконавець заповіту,  незалежно від того,  ким його  було
призначено,   має   право   відмовитися   від   здійснення  своїх
повноважень.

     2. Виконавець  заповіту  зобов'язаний   негайно   повідомити
спадкоємців,  а  також  інших  осіб,  щодо  яких  він повинен був
вчинити певні дії, про відмову від здійснення своїх повноважень.

     3. Виконавець заповіту не може  відмовитися  від  здійснення
своїх повноважень,  якщо вони пов'язані із вчиненням невідкладних
дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям.

     4. Виконавець  заповіту  відповідає  перед  спадкоємцями  за
збитки,  що  були  їм  завдані  у  зв'язку  з невиконанням вимог,
передбачених у пп. 2, 3 цієї статті.

     Стаття 1532. Повноваження виконавця заповіту

     1. Виконавець заповіту зобов'язаний:

     1) вжити заходів для охорони спадщини;

     2) вжити    заходів    для     повідомлення     спадкоємців,
відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини;

     3) зажадати  від  боржників спадкодавця виконання ними своїх
обов'язків;

     4) управляти спадщиною;

     5) видати кожному із спадкоємців  ту  частку  спадщини,  яка
визначена у заповіті;

     6) видати  частку у спадщині тим особам,  які мають право на
обов'язкову частку у спадщині.

     2. Виконавець заповіту  зобов'язаний  забезпечити  виконання
спадкоємцями дій, до яких вони були зобов'язані заповітом.

     3. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються відповідним
документом,  який  видається  нотаріусом  за   місцем   відкриття
спадщини.

     Стаття 1533.  Право  виконавця  заповіту на оплату виконання
ним своїх повноважень

     1. Заповідач має право визначити  у  заповіті  те  майно  (в
натурі або у грошах),  яке виконавець заповіту має право одержати
зі складу спадщини як винагороду за виконання своїх повноважень.

     2. Якщо розмір винагороди  не  визначений  заповідачем,  він
може  бути  визначений  за  домовленістю  виконавця  заповіту  та
спадкоємців, а в разі спору - судом.

     3. Виконавець заповіту має право  вимагати  від  спадкоємців
відшкодування  тих  витрат,  які  були  ним  зроблені  з  охорони
спадщини, управління нею та виконання заповіту.

     Стаття 1534. Контроль за виконанням заповіту

     1. Спадкоємці  мають  право   контролювати   дії   виконавця
заповіту.

     2. Якщо   спадкоємцями   є  неповнолітні  (малолітні)  діти,
недієздатні особи або особи, обмежені у дієздатності, контроль за
виконанням  заповіту  здійснюють батьки (усиновлювачі),  опікуни,
піклувальники, а також органи опіки та піклування.

     3. За вимогою осіб,  зазначених у  пп.  1,  2  цієї  статті,
виконавець  заповіту  повинен  звітувати  про  дії,  які були ним
вчинені.

     4. Після виконання заповіту виконавець подає спадкоємцям або
їхнім  законним представникам остаточний звіт про виконання своїх
повноважень.

     Стаття 1535. Право на оскарження дій виконавця заповіту

     1. Спадкоємці,  їхні законні  представники,  а  також  орган
опіки  та  піклування  мають  право оскаржити в суд дії виконавця
заповіту, якщо вони не відповідають цьому Кодексу, іншим законам,
порушують інтереси спадкоємців.

     2. На  вимоги  про  визнання  неправомірними  дій  виконавця
заповіту поширюється позовна давність в один рік.

     Стаття 1536. Строк чинності повноважень виконавця заповіту

     1. Повноваження  виконавця  заповіту  тривають  до   повного
здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті.

     2. Припинення   чинності   повноважень   виконавця  заповіту
проводиться  нотаріусом  за   місцем   відкриття   спадщини,   за
погодженням із спадкоємцями та відказоодержувачами.

     3. Після  припинення повноважень виконавець заповіту повинен
повернути нотаріусові документ,  який  був  йому  виданий  (п.  3
статті 1532 цього Кодексу).

     4. У  разі неповернення виконавцем заповіту документа,  який
засвідчував його повноваження, спадкоємці мають право витребувати
документ, а також вимагати відшкодування збитків.

     Глава 104. Оформлення права на спадщину

     Стаття 1537.  Право  спадкоємця  на  одержання свідоцтва про
право на спадщину

     1. Спадкоємець,  який прийняв спадщину, може зажадати видачі
йому свідоцтва про право на спадщину.

     2. Якщо  спадщину  складає  право  на  неподільне  майно,  у
свідоцтвах,  що видаються кожному,  зазначається ім'я  та  розмір
часток інших співвласників.

     Якщо спадщину   прийняло   кілька   спадкоємців,   свідоцтво
видається кожному з них.

     3. Відсутність свідоцтва не позбавляє  спадкоємця  права  на
спадщину.

     Стаття 1538.  Обов'язок  спадкоємця звернутися за свідоцтвом
про право на спадщину

     1. Якщо  у  складі  спадщини,  яку  прийняв  спадкоємець,  є
нерухоме  майно,  він  зобов'язаний  звернутися  до  нотаріуса за
видачею йому свідоцтва про право на спадщину.

     2. Якщо  спадщину  прийняло  кілька  спадкоємців,  свідоцтво
видається на ім'я кожного з них, із зазначенням імені та частки у
спадщині інших співвласників.

     Стаття 1539. Строк видачі свідоцтва про право на спадщину

     11. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є право
на  нерухомі  речі,  він  зобов'язаний звернутися до нотаріуса за
видачею йому свідоцтва про право на спадщину.

     2. Якщо заповіт складено на  користь  зачатого,  але  ще  не
народженого спадкоємця,  видача свідоцтва про право на спадщину і
розподіл спадщини між  усіма  спадкоємцями  може  відбутися  лише
після народження цієї дитини.

     Це правило  стосується  і дитини,  зачатої при житті батька,
але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом.

     3. До закінчення  строку  на  прийняття  спадщини  державний
нотаріус  може  видати  спадкоємцеві  дозвіл на одержання частини
вкладу спадкодавця у банківських (кредитних) установах,  якщо  це
спричинено невідкладними обставинами.

     Стаття 1540. Державна реєстрація прийняття спадщини

     1. Якщо  у  складі  спадщини,  яку  прийняв  спадкоємець,  є
нерухоме майно,  спадкоємець зобов'язаний зареєструвати свідоцтво
про   право  на  спадщину  в  органах,  які  здійснюють  державну
реєстрацію (стаття 201 цього Кодексу).

     2. Право власності у спадкоємця на нерухоме майно виникає  з
моменту державної реєстрації.

     Стаття 1541.   Внесення  змін  до  свідоцтва  про  право  на
спадщину

     1. Якщо у складі спадщини,  яку прийняв спадкоємець, є право
на   нерухомі   речі,   спадкоємець   зобов`язаний  зареєструвати
свідоцтво  про  право  на  спадщину  в  органах,  які  здійснюють
державну реєстрацію (стаття 201 цього Кодексу).

     2. Право  власності  у спадкоємця на нерухомі речі виникає з
моменту державної реєстрації.

     3. У випадках,  передбачених пп.  1, 2 цієї статті, нотаріус
видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

     Стаття 1542.  Визначення  недійсним  свідоцтва  про право на
спадщину

     Свідоцтво про  право на спадщину визнається недійсним судом,
якщо буде встановлено,  що особа, якій воно видане, не мала права
на  спадкування,  а  також  у  разі інших порушень положень цього
Кодексу та інших законів.

     Глава 105. Спадковий договір

     Стаття 1543. Поняття спадкового договору

     За спадковим договором одна сторона (відчужувач) передає  на
випадок  своєї  смерті  іншій стороні (набувачеві) своє майно або
його частину у  власність,  взамін  чого  остання  зобов'язується
виконати її розпорядження.

     Стаття 1544. Сторони у спадковому договорі

     1. Відчужувачем  за  спадковим  договором може бути подружжя
або інша особа.

     2. Набувачем за спадковим договором може бути фізична  особа
та юридична особа.

     Стаття 1545. Форма спадкового договору

     Спадковий договір   складається   письмово  і  посвідчується
нотаріусом.

     Стаття 1546. Обов'язки набувача за спадковим договором

     Набувач за спадковим договором  може  бути  зобов'язаний  до
вчинення  будь-яких  дій майнового чи немайнового характеру як до
відкриття, так і після відкриття спадщини.

     Стаття 1547.  Особливості  спадкового  договору   з   участю
подружжя

     1. Спадковим   договором   може  бути  охоплене  майно,  яке
належить подружжю на праві спільної сумісної власності,  а  також
майно, яке є особистою власністю кожного з подружжя.

     2. У  спадковому  договорі  може бути обумовлено,  що в разі
смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого. А в разі
смерті другого його майно переходить до набувача за договором.

     3. Сторони  можуть  зазначити  у  договорі  інші  умови,  не
заборонені законом.

     Стаття 1548. Право набувача у разі смерті відчужувача

     У разі смерті  відчужувача  набувач  стає  власником  майна,
визначеного у спадковому договорі.

     Стаття 1549. Забезпечення виконання спадкового договору

     1. На майно,  визначене у спадковому договорі,  нотаріус, що
посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.

     2. Заповіт,  яким  відчужувач  охопив  майно,  визначене   у
спадковому договорі, є повністю або частково недійсним.

     3. Відчужувач   має   право   призначити   особу,  яка  буде
контролювати виконання спадкового договору після його смерті.

     У разі відсутності такої особи виконання спадкового договору
контролює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

     Стаття 1550. Розірвання спадкового договору

     1. Спадковий  договір  може  бути  розірвано судом на вимогу
відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.

     2. Спадковий договір може бути  розірвано  судом  на  вимогу
набувача   у   разі   неможливості   виконання  ним  розпоряджень
відчужувача.

                          КНИГА ВОСЬМА.
                    МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

     Глава 106. Загальні положення міжнародного приватного права

     Стаття 1551.  Визначення права,  що підлягає застосуванню до
цивільно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом

     1. Право    країни,    що    підлягає    застосуванню     до
цивільно-правових   відносин   з  участю  іноземних  фізичних  та
юридичних  осіб  або  ускладнених  іншим   іноземним   елементом,
визначається  згідно  з колізійними нормами та іншими положеннями
колізійного  права  цього  Кодексу,  інших  законів,  міжнародних
договорів та міжнародних звичаїв.

     2. Якщо,  згідно  з  п.  1 цієї статті,  неможливо визначити
право країни,  що  підлягає  застосуванню,  застосовується  право
країни, яке має більш тісний зв'язок із правовими відносинами.

     3. Визначене  згідно  з  п.  1 цієї статті право країни,  як
виняток,  не застосовується,  якщо,  за всіма обставинами, справа
має  незначний  зв'язок  з  визначеним  правом країни і має більш
тісний  зв'язок  з  правом  іншої   країни.   Це   положення   не
застосовується,  якщо сторони (сторона) здійснили вибір права, що
підлягає застосуванню до правових відносин (автономія волі).

     4. Правила  цієї  Книги  про  визначення  права  країни,  що
підлягає застосуванню судом,  відносяться і до інших органів, які
мають  повноваження  вирішувати  питання  про  право  країни,  що
підлягає застосуванню.

     Стаття 1552. Автономія волі

     1. У   випадках,  передбачених  законом,  сторони  (сторона)
можуть здійснювати  вибір  права,  що  підлягає  застосуванню  до
змісту правових відносин.  Цей вибір не обмежується вибором права
конкретної країни,  і може включати вибір норм транснаціонального
характеру,  наприклад таких,  як "загальні принципи права",  "lех
mеrсаtоrіа" або аналогічні положення.

     2. Вибір права країни згідно з п.  1 цієї  статті  має  бути
явно  вираженим  або прямо випливати з умов правочину чи обставин
справи,  які  розглядаються  в  їх  сукупності,  якщо   інше   не
передбачено законом.

     3. Вибір  права країни може бути зроблений як щодо правочину
в цілому, так і щодо його окремих частин.

     Вибір права країни щодо  окремих  частин  правочину  повинен
бути явно вираженим

     4. Вибір   права   країни  сторонами  не  обмежується  колом
правопорядків країн,  поміж яких можливий вибір,  - якщо інше  не
встановлено законом.

     5. Вибір права країни або зміна раніше обраного права можуть
бути здійснені сторонами у будь-який час,  зокрема  при  вчиненні
правочину, на різних стадіях його виконання тощо.

     Вибір права  країни  або  зміна  раніше обраного права,  які
зроблені після  вчинення  правочину,  мають  зворотню  силу  і  є
дійсними з моменту його вчинення без ушкодження прав третіх осіб.

     Стаття 1553. Обсяг іноземного права

     Відсилання до іноземного права охоплює всі його норми, які б
застосовувалися до  конкретної  справи  згідно  з  цим  іноземним
правом. Застосування норми іноземного права не може бути обмежене
лише на тій підставі, що ця норма належить до публічного права.

     Стаття 1554. Правова кваліфікація

     1. При визначенні права країни,  що  підлягає  застосуванню,
суд  ґрунтується  на  тлумаченні  юридичних  понять відповідно до
права України, якщо інше не передбачено законом.

     2. Якщо   юридичні   поняття,   що    потребують    правової
кваліфікації,  не  відомі  праву  України,  або  відомі під іншою
назвою,  або з іншим змістом і не можуть  бути  визначені  шляхом
тлумачення  за  правом  України,  то при їх правовій кваліфікації
необхідно також враховувати право іноземної країни.

     Стаття 1555. Встановлення змісту норм іноземного права

     1. При застосуванні іноземного права  суд  встановлює  зміст
його   норм   згідно   з   їх  офіційним  тлумаченням,  практикою
застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

     2. З метою встановлення змісту  норм  іноземного  права  суд
може   звернутися   у   встановленому   порядку  за  сприянням  і
роз'ясненням   до   Міністерства   юстиції   України   чи   інших
компетентних  органів  та  установ в Україні чи за кордоном,  або
залучити експертів.

     3. Особи,  які беруть участь у справі,  мають право подавати
документи,  що підтверджують зміст норм іноземного права,  на які
вони посилаються в  обґрунтуванні  своїх  вимог  або  заперечень,
іншим чином сприяти суду у встановленні змісту цих норм.

     4. Якщо  зміст  норм  іноземного  права  в розумні строки не
встановлений,  незважаючи на вжиті згідно з цією статтею  заходи,
застосовується право України.

     Стаття 1556.  Зворотне  відсилання  та  відсилання  до права
третьої країни

     1. Будь-яке відсилання до права країни  згідно  з  правилами
цієї Книги має розглядатися як відсилання до матеріального,  а не
до колізійного права відповідної країни, якщо інше не встановлено
законом.

     2. У випадках, що стосуються особистого та сімейного статусу
фізичної особи, зворотне відсилання до права України приймається.

     Стаття 1557. Наслідки обходу закону

     Угода та інші дії учасників  відносин,  що  регулюються  цим
Кодексом  та спрямовані на те,  щоб в обхід правил цієї Книги про
право,  що  підлягає  застосуванню,   підпорядкувати   відповідні
відносини іншому праву, є недійсними. У цьому разі застосовується
право відповідної країни, яке підлягає застосуванню відповідно до
правил цієї Книги.

     Стаття 1558 виключена.

     Стаття 1559. Застереження про публічний порядок

     1. Іноземне  право  не застосовується у випадках,  коли його
застосування призводить до результату явно несумісного з основами
правопорядку  (публічного  порядку)  України.  У  таких  випадках
застосовується право України,  якщо обставини справи не  вказують
на  застосування  права  країни,  яке має більш тісний зв'язок із
правовими відносинами.

     2. Відмова  у  застосуванні   іноземного   права   не   може
ґрунтуватися   лише   на  відмінності  правової,  політичної  або
економічної системи відповідної іноземної держави  від  правової,
політичної або економічної системи України.

     Стаття 1560. Застосування імперативних норм

     1. Правила  цієї  Книги  не  зачіпають дії імперативних норм
права України,  що регулюють відповідні відносини,  незалежно від
права країни, яке підлягає застосуванню.

     2. При   застосуванні   права   будь-якої  країни  згідно  з
правилами цієї Книги суд може застосувати імперативні норми права
іншої  країни,  які  мають  тісний  зв'язок  з відносинами,  якщо
відповідно до права  цієї  країни  такі  норми  мають  регулювати
відповідні   відносини   незалежно   від   права,   що   підлягає
застосуванню. При цьому суд повинен брати до уваги призначення та
характер  таких  норм,  а  також  наслідки  їх  застосування  або
незастосування.

     Стаття 1561.  Застосування  права   країни   з   множинністю
правових систем

     У випадках  коли підлягає застосуванню право країни,  в якій
діє кілька  територіальних  чи  інших  правових  систем,  належна
правова  система  визначається  відповідно  до правових норм цієї
країни.  За відсутності в такій країні відповідних правових  норм
застосовується  та правова система,  яка має більш тісний зв'язок
із правовими відносинами.

     Розділ І. Колізійне право

     Глава 107. Колізійні норми щодо осіб

     §1. Фізичні особи

     Стаття 1563. Особистий закон фізичної особи

     1. Особистим законом фізичної особи вважається право країни,
громадянство якої вона має.

     2. За  наявності  в  особи  двох  або  більше громадянств її
особистим законом вважається  право  країни,  з  якою  особа  має
найбільш тісний зв'язок.

     3. Особистим законом особи без громадянства вважається право
країни,  в  якій  ця  особа  має  місце  проживання,  а  за  його
відсутності - звичайне місце перебування.

     4. Особистим законом біженця вважається право країни, в якій
він має звичайне місце перебування.

     5. Для цілей Книги восьмої цього Кодексу фізична особа має:

     1) своє місце проживання  в  країні,  в  якій  вона  живе  з
наміром постійного проживання в цій країні;

     2) своє  звичайне  місце  перебування в країні,  в якій вона
живе певний час,  навіть  якщо  з  самого  початку  цей  час  був
обмежений.

     Стаття 1564. Правоздатність та дієздатність фізичної особи

     1. Виникнення  і  припинення  правоздатності та дієздатність
фізичної особи визначається за її особистим законом.  Проте, якщо
інше  не  передбачено  законом,  дієздатність фізичної особи щодо
правочинів та зобов'язань, що виникають внаслідок завдання шкоди,
може визначатися також за правом країни місця вчинення правочинів
або виникнення зобов'язань у зв'язку із завданням шкоди.

     2. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються
в  Україні  правоздатністю  нарівні  з громадянами України,  крім
випадків,  передбачених  законом  або   міжнародними   договорами
України.

     3. Здатність фізичної особи,  яка займається підприємницькою
діяльністю,  бути підприємцем і мати пов'язані  з  цим  права  та
обов'язки   визначається  за  правом  країни,  де  фізична  особа
зареєстрована   як   підприємець.   За   відсутності   в   країні
обов'язкової  реєстрації  застосовується  право  країни основного
місця заняття підприємництвом.

     4. Підстави та  правові  наслідки  визнання  фізичної  особи
недієздатною   або   такою,   дієздатність   якої   є  обмеженою,
регулюються особистим законом цієї особи.

     Стаття 1565.  Визнання   особи   безвісно   відсутньою   або
оголошення її такою, що померла

     Підстави та   правові   наслідки   визнання  фізичної  особи
безвісно  відсутньою  або  оголошення  її  такою,   що   померла,
регулюються  останнім  з  відомих  особистих  законів особи,  яка
зникла.

     Стаття 1566. Ім'я фізичної особи

     Права фізичної  особи   на   ім'я   та   його   використання
визначаються  за  її особистим законом,  якщо інше не встановлено
законом.

     Стаття 1567.  Реєстрація  актів  цивільного  стану  громадян
України поза межами України

     Реєстрація актів  цивільного  стану  громадян  України,  які
проживають  поза  межами  України,  здійснюється  в  консульських
установах України. При цьому застосовується право України.

     Стаття 1567-1.  Визнання  документів  на підтвердження актів
цивільного стану, виданих органами іноземних держав

     Документи, що  видані  уповноваженими   органами   іноземних
держав  на  підтвердження  актів цивільного стану,  здійснених за
межами України відповідно  до  своїх  національних  законів  щодо
громадян України, іноземних громадян або осіб без громадянства, а
також інші документи, складені або завірені відповідними органами
іноземних  держав  у  встановленій  формі,  визнаються дійсними в
Україні у разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом.

     Стаття 1568. Опіка та піклування

     1. Встановлення  і  скасування  опіки  та   піклування   над
неповнолітніми,  недієздатними  або  такими,  дієздатність яких є
обмеженою,  повнолітніми особами  регулюються  особистим  законом
підопічного.

     2. Обов'язок  опікуна  (піклувальника)  прийняти  опікунство
(піклування)  визначається  за  особистим  законом   особи,   яка
призначається опікуном (піклувальником).

     3. Правовідносини  між  опікуном (піклувальником) та особою,
яка  перебуває  під  опікою  (піклуванням),  визначаються  правом
країни,  орган якої призначив опікуна (піклувальника). Проте якщо
особа,  яка  перебуває  під  опікою  (піклуванням),  проживає   в
Україні,   застосовується   право  України,  якщо  воно  є  більш
сприятливим для цієї особи.

     4. Опіка (піклування),  встановлена над громадянами України,
які  проживають за межами України,  визнається дійсною в Україні,
якщо проти встановлення опіки (піклування) або проти її  визнання
немає законних заперечень відповідного консульства України.

     §2. Юридичні особи

     Стаття 1569. Особистий закон юридичної особи

     1. Особистим законом юридичної особи вважається право країни
місця знаходження юридичної особи.

     2. Для  цілей  Книги  восьмої  цього  Кодексу   під   місцем
знаходження  юридичної особи розуміється країна,  в якій юридична
особа зареєстрована.

     3. Місцем знаходження підприємницького товариства є  країна,
відповідно до права якої воно засноване, якщо товариство виконало
вимоги права цієї країни щодо реєстрації та публічності або -  за
відсутності  таких  вимог  - якщо воно організувало себе згідно з
правом цієї країни.  За відсутності цих умов застосовується право
країни, з якої підприємницьке товариство керується.

     Стаття 1570. Правоздатність та дієздатність юридичної особи

     Правоздатність та  дієздатність юридичної особи визначається
за особистим законом юридичної особи.

     Стаття 1571.  Обмеження повноважень органу або  представника
юридичної особи

     Юридична особа  не  може посилатися на обмеження повноважень
її органу або представника на вчинення правочину,  яке не  відоме
праву країни,  в якій інша сторона має звичайне місце перебування
або місце знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або
за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

     Стаття 1572.   Національний   режим   діяльності   іноземних
юридичних осіб в Україні

     Іноземні юридичні особи займаються в Україні підприємницькою
та  іншою  діяльністю,  яка регулюється цивільним законодавством,
згідно з правилами,  встановленими цим законодавством  для  такої
діяльності  юридичних  осіб  України,  якщо  інше  не передбачено
законом.

     §3. Держава та  інші  юридичні  особи  публічного  права  як
учасники цивільно-правових відносин з іноземним елементом

     Стаття 1573.   Участь   держави   та  інших  юридичних  осіб
публічного  права  в  цивільно-правових  відносинах  з  іноземним
елементом

     До цивільно-правових   відносин  з  іноземним  елементом  за
участю  держави  та  інших  юридичних   осіб   публічного   права
застосовуються  правила  цієї Книги на загальних підставах,  якщо
інше не передбачено законом.

     Глава 108.  Колізійні норми  щодо  правочинів,  довіреності,
позовної давності

     Стаття 1574. Форма правочину

     1. Якщо  інше  не  передбачено законом,  форма правочину має
відповідати вимогам права країни,  яке застосовується  до  змісту
правочину,  або  права  країни  місця  його вчинення,  а якщо він
вчений між особами,  що знаходяться в  різних  країнах,  -  права
однієї з цих країн.

     2. Форма  правочину  щодо нерухомого майна підпорядковується
праву країни,  в якій знаходиться це  майно,  а  щодо  нерухомого
майна, внесеного до державного реєстру України, - праву України.

     3. Зовнішньоекономічний  правочин,  якщо хоча б один із його
учасників є юридичною особою України  або  громадянином  України,
вчиняється у письмовій формі незалежно від місця його вчинення.

     Стаття 1575. Зміст правочину

     1. Якщо  інше  не передбачено законом,  зміст правочину може
регулюватися правом країни, яке зазначене в правочині.

     2. У разі відсутності вибору права країни або якщо  правочин
згідно   з  обраним  правом  є  недійсним,  до  змісту  правочину
застосовується право країни,  яке має  більш  тісний  зв'язок  із
правочином.

     3. Вважається,  якщо інше не випливає із закону,  умов, суті
правочина або сукупності обставин справи, що правочин більш тісно
пов'язаний з правом країни,  в якій сторона, що повинна здійснити
виконання,  яке має вирішальне значення для змісту правочину, має
своє звичайнеи місце перебування або місце знаходження.

     Стаття 1576.  Сфера  дії права,  що застосовується до змісту
правочину

     Право країни, що застосовується до змісту правочину, охоплює
дійсність правочину, його тлумачення, права та обов'язки сторін й
інші відносини,  зокрема ті,  що зазначені у  статті  1591  цього
Кодексу.

     Стаття 1577. Право, що застосовується до довіреності

     "Строк дії,   припинення   та  правові  наслідки  припинення
довіреності  визначаються  за  правом  країни,  в   якій   видана
довіреність."

     Стаття 1578. Позовна давність

     1. Позовна  давність  визначається  за  правом  країни,  яке
застосовується  для  визначення  прав  та  обов'язків   учасників
відповідних відносин.

     2. Вимоги,   на   які   позовна   давність  не  поширюється,
визначаються правом  України,  якщо  хоча  б  один  із  учасників
відповідних  відносин є громадянином України або юридичною особою
України.

     Глава 109.  Колізійні норми щодо особистих немайнових прав і
прав інтелектуальної власності

     Стаття 1579. Захист особистих немайнових прав

     Якщо інше  не  передбачено законом,  до особистих немайнових
прав застосовується право країни,  в якій мала місце дія чи  інша
обставина, що стала підставою для вимоги про захист таких прав.

     Стаття 1580. Права інтелектуальної власності

     1. Щодо  прав інтелектуальної власності застосовується право
країни, в якій вимагається захист цих прав.

     2. Договори,  предметом   яких   є   права   інтелектуальної
власності, регулюються правом, що визначаються згідно з правилами
цієї Книги про договірні зобов'язання.

     Глава 110. Колізійні норми речевого права

     Стаття 1581. Загальні положення про право, що застосовується
до речевих прав

     1. Право  власності  та  інші  речеві  права  на нерухоме та
рухоме майно визначаються за  правом  країни,  в  якій  це  майно
знаходиться, якщо інше не передбачено законом.

     2. Належність майна до нерухомих або рухомих речей,  а також
інша юридична кваліфікація майна визначаються за правом країни, в
якій це майно знаходиться.

     Стаття 1582. Виникнення та припинення речевих прав на рухоме
майно

     1. Виникнення та припинення речевих  прав  на  рухоме  майно
визначається  за  правом  країни,  в  якій  це майно перебувало в
момент,  коли мала  місце  дія  або  інша  обставина,  яка  стала
підставою  для виникнення або припинення речевих прав,  якщо інше
не передбачено законом.

     2. Право  країни,  яке  застосовується  до   виникнення   та
припинення   речевих   прав  на  рухоме  майно,  що  є  предметом
правочину, визначається відповідно до п. 1 цієї статті, якщо інше
не  встановлено погодженням сторін.  Вибір права країни сторонами
правочину не зачіпає прав третіх осіб.

     3. Виникнення права власності на майно внаслідок набувальної
давності визначається правом країни,  в якій майно знаходилося на
момент спливу набувальної давності.

     Стаття 1583.  Речеві права на  транспортні  засоби  та  інше
майно, що підлягає внесенню до державних реєстрів

     Речеві права   на  транспортні  засоби  та  інше  майно,  що
підлягає внесенню до державних реєстрів,  визначається за  правом
країни, в якій ці транспортні засоби або майно зареєстровані.

     Стаття 1584.  Речеві  права на рухоме майно,  що перебуває в
дорозі

     Право власності та інші речеві права  на  рухоме  майно,  що
перебуває в дорозі за правочином,  визначаються за правом країни,
з якої це майно відправлене, якщо інше не встановлено погодженням
сторін.

     Стаття 1585. Захист речевих прав

     1. До   захисту   права  власності  та  інших  речевих  прав
застосовується на вибір  заявника  право  країни,  в  якій  майно
знаходиться, або право країни суду.

     2. До  захисту  права  власності  та  інших  речевих прав на
нерухоме майно застосовується  право  країни,  в  якій  це  майно
знаходиться. Щодо майна, внесеного до державного реєстру України,
застосовується право України.

     Глава 111. Колізійні норми зобов'язального права

     §1. Договірні зобов'язання

     Стаття 1586. Вибір права за погодженням сторін договору

     Сторони договору згідно з  статтями  1552  та  1557  Кодексу
можуть обрати право країни,  що застосовується до договору,  крім
випадків, коли вибір права прямо заборонено законом.

     Стаття 1587.  Право,  що  застосовується  до   договору   за
відсутності погодження сторін про вибір права

     1. За  відсутності  погодження  сторін  договору  про  вибір
права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується
право країни відповідно до пунктів 2, 3 статті 1575

     2. Стороною,   що   повинна  здійснити  виконання,  яке  має
вирішальне значення для змісту договору,  вважається сторона, яка
є зокрема:

     1) продавцем - за договором купівлі-продажу;

     2) дарувальником - за договором дарування;

     3) одержувачем ренти -за договором ренти;

     4) відчужувачем - за договором довічного удержання;

     5) наймодавцем - за договорами найму (оренди);

     6) позичкодавцем - за договором позички;

     7) підрядником - за договором підряду;

     8) виконавцем - за договорами про надання послуг;

     9) перевізником - за договором перевезення;

     10) експедитором - за договором транспортної експедиції;

     11) зберігачем - за договором зберігання;

     12) страховиком - за договором страхування;

     13) повіреним - за договором доручення;

     14) комісіонером - за договором комісії;

     15) довірчим управителем - за договором довірчого управління
майном;

     16) позикодавцем - за договором позики;

     17) кредитодавцем - за кредитним договором;

     18) банком - за договором про банківський рахунок;

     19) фактором - за договором факторингу;

     20) ліцензіаром - за ліцензійним договором;

     21) правоволодільцем - за договором франчайзингу;

     22) заставодавцем - за договором застави.

     3. Правом країни,  з якою  договір  біль  тісно  пов'язаний,
вважається зокрема:

     1) щодо  договору про нерухоме майно - право країни,  в якій
це майно знаходиться;

     2) щодо договорів на виконання робіт та спільної  діяльності
-   право   країни,   в  якій  провадиться  така  діяльність  або
створюються передбачені договором результати;

     3) щодо договору,  укладеного на аукціоні,  за конкурсом або
на біржі, - право країни, в якій проводяться аукціон, конкурс або
знаходиться біржа.

     Пункт 3 статті 1587 виключено.

     Стаття 1588. Право, що застосовується до договору споживання

     1. До договорів споживання належать договори щодо  придбання
товарів  та  одержання  послуг  особою  (споживачем) не для цілей
підприємницької діяльності.

     2. Вибір права країни сторонами договору споживання не  може
позбавляти  споживача захисту,  який надається йому імперативними
нормами права країни його звичайного місця перебування, якщо:

     1) укладенню  договору  передувала  спеціальна  оферта   або
реклама  в  цій  країні  та  споживач  здійснив усе необхідне для
укладення договору в цій країні; або

     2) замовлення від споживача було прийняте у цій країні; або

     3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив  подорож  за
кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів.

     3. У  разі  відсутності  вибору  права  країни  сторонами до
укладеного згідно з п.  2 цієї статті договору споживання, в тому
числі до його форми, застосовується право країни, в якій споживач
має звичайне місце перебування.

     4. Положення пп.  2,  3 цієї  статті  не  застосовуються  до
договорів  перевезення,  надання  послуг,  якщо послуга може бути
надана виключно в  країні,  іншій  ніж  країна  звичайного  місця
перебування  споживача  (крім  договору туризму,  який передбачає
комбіноване перевезення та розміщення).

     Стаття 1589. Право, що застосовується до трудового договору

     1. Сторони  трудового  договору  можуть  у  письмовій  формі
обрати  право  країни,  що  застосовується до трудового договору.
Проте  такий  вибір  не  може  погіршувати  стоновище  працівника
порівняно  з імперативними нормами права країни,  яке підлягало б
застосуванню за відсутності вибору права.

     2. У разі відсутності вибору права сторонами договору,  якщо
з  усіх  обставин  не випливає,  що трудові відносини мають більш
тісний зв'язок із  правом  іншої  країни,  до  трудових  відносин
застосовується:

     1) право  країни,  у  якій  працівник  звичайно виконує свою
роботу за договором,  навіть якщо він перебуває у відрядженні  на
певний строк для роботи за кордоном;

     2) право   країни,   у   якій   знаходиться  звичайне  місце
діяльності підприємця,  через якого був найнятий працівник,  якщо
працівник переважно здійснює роботу не в одній країні;

     3) при  здійсненні роботи на судні або в літаку право країни
прапора або іншого розпізнавального знака,  під  яким  судно  або
літак курсує.

     Стаття 1590.  Право,  що  застосовується  до  засновницького
договору юридичної особи з іноземною участю

     До засновницького  договору,  що  є  установчим   документом
юридичної  особи  з  іноземною участю застосовується право країни
місця знаходження юридичної особи.

     Стаття 1591. Сфера дії права, що застосовується до договору

     1. Право країни,  що застосовується  до  договору  згідно  з
положеннями цієї глави Кодексу, охоплює:

     1) дійсність договору;

     2) тлумачення договору;

     3) права та обов'язки сторін;

     4) виконання договору;

     5) наслідки невиконання або неналежного виконання договору;

     6) припинення договору;

     7) наслідки недійсності договору;

     8) передання   вимоги  та  переведення  боргу  у  зв'язку  з
договором.

     2. Щодо способів та процедури виконання,  а  також  заходів,
які  мають  бути  вжиті у разі неналежного виконання,  крім права
країни,  що підлягає застосуванню,  береться  до  уваги  і  право
країни, в якій здійснюється виконання.

     §2. Недоговірні зобов'язання

     Стаття 1592. Зобов'язання, що виникають з односторонніх дій

     До зобов'язань,  що  виникають  з односторонніх дій (ведення
чужих справ без доручення тощо),  застосовується право країни,  в
якій мала місце така дія.

     Стаття 1593. Зобов'язання внаслідок завдання шкоди

     1. Права   та  обов'язки  за  зобов'язаннями,  що  виникають
внаслідок завдання шкоди,  визначаються за правом країни,  в якій
мала місце дія або інша обставина,  що стала підставою для вимоги
про відшкодування шкоди.

     2. Права  та  обов'язки  за  зобов'язаннями,  що   виникають
внаслідок  завдання  шкоди  за  кордоном,  а  його  сторони мають
звичайне місце перебування або місце знаходження в одній  країні,
визначаються за правом цієї країни.

     3. Сторони   зобов'язання   у   будь-який   час  після  його
виникнення можуть обрати право країни суду.

     Стаття 1594. Відповідальність за збитки, завдані споживачеві

     До вимоги про відшкодування шкоди,  що виникла у споживача у
зв'язку  з  придбанням  товару  або  наданням  послуг,  на  вибір
споживача застосовується:

     1) право  країни,  в  якій  знаходиться   місце   проживання
споживача;

     2) право  країни,  в  якій  знаходиться місце проживання або
місце знаходження виробника або особи, яка надала послугу;

     3) право країни,  в якій споживач придбав товар або  в  якій
йому була надана послуга.

     Стаття 1595. Безпідставне збагачення

     1. До   зобов'язань,   що   виникли  внаслідокбезпідставного
збагачення,  застосовується право країни,  у якій збагачення мало
місце.

     Сторони зобов'язання  у  будь-який час після його виникнення
можуть обрати право країни суду.

     2. Якщо безпідставне збагачення виникає внаслідок  зникнення
підстави,  за якою набуто або збережено майно,  право країни,  що
підлягає застосуванню,  визначається за правом країни, якому була
підпорядкована ця підстава.

     Глава 112. Колізійні норми сімейного права

     Стаття 1596. Умови укладення шлюбу

     Умови укладення  шлюбу  визначаються  за  особистим  законом
кожної з осіб,  які укладають шлюб,  на момент укладення шлюбу. У
разі  укладення  шлюбу  в Україні беруться до уваги вимоги статті
1278 цього Кодексу щодо перешкод до укладення шлюбу.

     Стаття 1597. Форма і порядок укладення шлюбу в Україні

     Форма і порядок укладення шлюбу в  Україні  визначаються  за
правом України.

     Стаття 1598. Укладення шлюбу в посольствах і консульствах

     1. Шлюб  між  громадянами  України,  що проживають за межами
України,  може укладатися в посольствах  і  консульствах  України
згідно з правом України.

     2. Шлюб, що укладається між іноземними громадянами в Україні
в посольствах  і  консульствах  відповідних  держав,  регулюється
правом країн, які представляють ці посольства і консульства.

     Стаття 1599. Визнання шлюбів, укладених за межами України

     1. Шлюби  між  громадянами  України,  шлюби  між громадянами
України та іноземцями,  шлюби між громадянами України та  особами
без  громадянства,  що  укладені  за  межами України за іноземним
правом,  визнаються дійсними в Україні за умови  додержання  щодо
громадянина України вимог статті 1278 цього Кодексу.

     2. Шлюби між іноземцями, шлюби між іноземцями та особами без
громадянства,  шлюби між особами без громадянства, що укладені за
іноземним правом, визнаються дійсними в Україні.

     Стаття 1600. Шлюбний договір

     1. Сторони шлюбного договору можуть обрати право країни,  що
застосовується до шлюбного договору.

     2. У  разі  відсутності  вибору  права  країни  до  шлюбного
договору застосовуються положення п. 1 статті 1601.

     Стаття 1601. Загальні юридичні наслідки шлюбу

     1. Загальні  юридичні  наслідки  шлюбу визначаються спільним
особистим законом  подружжя,  а  за  його  відсутності  -  правом
країни,  в  якій  подружжя має спільне звичайне місце перебування
або мало його в останній час шлюбу за умови, що один з них все ще
має   своє   звичайне  місце  перебування  у  цій  країні,  а  за
відсутності останнього - право країни,  з яким обидва з  подружжя
мають найбільш тісний зв'язок іншим чином.

     2. Подружжя,  яке  не має спільного особистого закону,  може
обрати  право  країни,  що  буде  застосовуватися  до   загальних
юридичних   наслідків   шлюбу,   якщо  вони  не  мають  спільного
звичайного місця перебування або якщо особистий закон  жодного  з
них  не  збігається  з  країною  їх  спільного  звичайного  місця
перебування.

     3. Вибір права країни згідно з п.  2 цієї  статті  обмежений
лише  правом  країни  особистого  закону  одного  з  подружжя без
застосування п.  2 статті 1563.  Угода  про  вибір  права  країни
припиняється, якщо особистий закон подружжя стає спільним.

     Стаття 1602. Майнові права та обов'язки подружжя

     1. Подружжя  може  обрати  для регулюваня майнових наслідків
шлюбу право країни особистого закону одного з подружжя або  право
країни,  в  якій один з них має звичайне місце перебування,  або,
стосовно до нерухомого майна,  право  країни,  у  якій  це  майно
знаходиться.

     2. Вибране  право  країни  згідно  з  пунктом  1 цієї статті
припиняє застосовуватись або змінюється за згодою сторін  у  разі
зміни  особистого  закону або звичайного місця перебування того з
подружжя,  до особистого закону або звичайного місця  перебування
якого було прив'язане обране право.  Нове право застосовується до
правових відносин з моменту укладення шлюбу,  якщо інше  письмово
не встановлено подружжям.

     3. Вибір  права  країни,  передбачений цією статтею та п.  2
статті 1601, має бути у письмовій формі або явно випливати з умов
шлюбного договору.  Угода сторін про вибір права,  що здійснена в
Україні, має бути нотаріально посвідчена.

     4. У  разі  відсутності  вибору  права   подружжям   майнові
наслідки шлюбу визначаються правом країни,  яке застосовується до
загальних юридичних наслідків шлюбу.

     Стаття 1603. Припинення шлюбу

     Припинення шлюбу  та  правові  наслідки   припинення   шлюбу
визначаються  правом  країни,  яке  діє на цей час щодо загальних
юридичних наслідків шлюбу (п. 1 статті 1601).

     Стаття 1604. Визнання шлюбу недійсним

     Недійсність шлюбу,  укладеного в Україні або за  її  межами,
визначається  за правом країни,  яке застосовувалося б відповідно
до статей 1596 і 1598 цієї Книги.

     Стаття 1605. Встановлення та оскарження батьківства

     Встановлення та  оскарження  батьківства   визначається   за
особистим законом дитини, який вона має з народження.

     Стаття 1606. Права та обов'язки батьків і дітей

     Права та обов'язки батьків і дітей визначаються за особистим
законом дитини або за правом країни,  що має  тісний  зв'язок  із
відповідними відносинами і є більш сприятливим для дитини.

     Стаття 1607. Зобов'язання щодо утримання

     1. Зобов'язання  щодо  утримання,  які виникають із сімейних
відносин,  регулюються правом країни,  в якій має звичайне  місце
перебування кредитор.

     2. Якщо  кредитор  не  може  одержати утримання від боржника
згідно з  правом  країни,  що  зазначена  у  п.  1  цієї  статті,
застосовується право країни їх спільного громадянства.

     3. Якщо  кредитор не може одержати утримання згідно з правом
країни, що зазначена у пп. 1, 2 цієї статті, застосовується право
країни, в якій боржник має звичайне місце перебування.

     Стаття 1608. Утримання родичів та інших членів сім'ї

     Вимога про  утримання  родичів  та  інших членів сім'ї (крім
батьків та дітей) не може бути  задоволена,  якщо  відповідно  до
права  країни  місця  проживання боржника такого зобов'язання про
удержання не існує.

     Стаття 1609. Усиновлення

     Усиновлення та  його  скасування  регулюються  за  особистим
законом   дитини   та   особистим   законом   усиновлювача.  Якщо
усиновлювачі - подружжя,  яке не має спільного особистого закону,
то  застосовується  право  країни,  що визначає загальні юридичні
наслідки шлюбу.

     Глава 113. Колізійні норми щодо спадкування

     Стаття 1610. Спадкові відносини

     З урахуванням  положень  статей  1611,  1612  цього  Кодексу
спадкові відносини регулюються правом країни, у якій спадкодавець
мав останнє місце  проживання,  якщо  спадкодавцем  не  обрано  у
заповіті  право  країни,  громадянином якої він був.  Вибір права
спадкодавцем буде недійсним,  якщо на момент  смерті  він  змінив
громадянство.

     Стаття 1611.   Спадкування  нерухомого  майна  і  майна,  що
підлягає внесенню до державного реєстру

     Спадкування нерухомого майна регулюється  правом  країни,  в
якій  знаходиться  це  майно,  а  майна,  внесеного до державного
реєстру України, - правом України.

     Стаття 1612.  Здатність  осіб  на  складання  і   скасування
заповіту. Форма заповіту і акта його скасування

     Здатність особи на складання і скасування заповіту,  а також
форма заповіту і акта його скасування визначаються правом країни,
у  якій  спадкодавець  мав  постійне  місце  проживання  в момент
складання акта або  в  момент  смерті.  Проте  заповіт  або  його
скасування   не   можуть   бути   визнані   недійсними  внаслідок
недодержання форми,  якщо остання відповідає вимогам права  місця
складання  заповіту,  або  права  країни громадянства,  або права
країни  звичайного  місця  перебування   спадкодавця   у   момент
складання акта чи в момент смерті,  а також права країни,  у якій
знаходиться нерухоме майно.

     Розділ ІІ. Міжнародний цивільний процес

     Глава 114. Цивільні процесуальні права іноземців

     Стаття 1613. Цивільні процесуальні права іноземних громадян,
осіб без громадянства та юридичних осіб

     1. Іноземні  громадяни,  особи  без  громадянста та юридичні
особи можуть звертатися в суди  чи  в  інші  юрисдикційні  органи
України  для  захисту  своїх прав та законних інтересів нарівні з
громадянами та юридичними особами України.

     2.У спорах між юридичними особами,  останнім надається вибір
у  зверненні  до  спеціалізованих судів України чи до інших судів
загальної юрисдикції.

     3. Правила цього розділу Кодексу поширюються на всю  систему
судів загальної юрисдикції в Україні.

     Стаття 1614.   Процесуальна  правоздатність  і  дієздатність
іноземних громадян, юридичних осіб та осіб без громадянства

     1. Процесуальна  правоздатність  і  дієздатність   іноземних
громадян  та  осіб  без  громадянства  визначаються відповідно до
права України.

     2. На вимогу суду або іншого органу,  який розглядає справу,
іноземна юридична особа має представити нотаріально посвідчений у
країні місця знаходження цієї  юридичної  особи  і  легалізований
документ,   що   є   доказом  правосуб'єктності  юридичної  особи
(сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).

     Глава 115.  Підсудність  та  виконання   іноземних   судових
доручень

     Стаття 1615.  Загальні  правила  підсудності  судам  України
справ з іноземним елементом

     1. Підсудність судам  України  (компетенція  інших  органів)
щодо справ з іноземним елементом визначається на момент прийняття
справи до провадження,  незважаючи на те, що в ході провадження у
справі підстави для такої компетенції відпали або змінилися, крім
випадків, передбачених у статті 1617 цього Кодексу.

     2. Не підлягає прийняттю до провадження справа,  якщо у суді
або  іншому  компетентному органі іноземної держави є справа,  що
розпочата із спору між тими самими сторонами, з тих самих підстав
і про той самий предмет.

     Стаття 1616.  Підстави  визначення  підсудності  справ судам
України

     Суди або інші компетентні органи України можуть приймати  до
свого  провадження  і  розглядати  будь-які  справи  з  іноземним
елементом у таких випадках:

     1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність  справи
з іноземним елементом судам України,  крім випадків, передбачених
у статті 1617 цього Кодексу;

     2) якщо  відповідач  у  справі  має  місце  проживання,  або
звичайне  місце  перебування,  або  нерухоме  майно  на території
України, або рухоме майно, на яке можна накласти стягнення;

     3) у справах про відшкодування шкоди,  якщо її було  завдано
на території України;

     4) якщо   рішення  суду  або  іншого  органу,  яке  потребує
виконавчого провадження,  може бути виконане за межами України, в
тому   числі   на   підставі  міжнародних  договорів,  конвенцій,
учасницею яких є Україна;

     5) якщо у справі про сплату аліментів або  про  встановлення
батьківства позивач має місце проживання в Україні;

     6) якщо  у  справі про відшкодування шкоди позивач - фізична
особа  має  місце  проживання  в  Україні,  а  юридична  особа  -
відповідач - місце знаходження в Україні;

     7) якщо  у  справі про спадщину спадкодавець у момент смерті
був громадянином  України  або,  не  маючи  жодного  громадянства
(особа без громадянства), мав в Україні місце проживання.

     Стаття 1617. Виключна компетенція

     Компетенція судів  або  інших  органів України є виключною у
таких справах з іноземним елементом:

     1) якщо будівля або інше нерухоме  майно,  щодо  яких  виник
спір, знаходиться на території України;

     2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та
батьками,  обидві  сторони  мають  постійне  місце  проживання  в
Україні;

     3) якщо  у  справі  про  спадщину  спадкодавець - громадянин
України помер в Україні, в якій мав звичайне місце перебування;

     Стаття 1618 виключена.

     Стаття 1619. Судові доручення

     1. Суди  та  інші  компетентні  органи   України   виконують
передані  їм  у  встановленому  правом  України порядку доручення
іноземних  судів  та  інших   органів   на   проведення   окремих
процесуальних дій, крім випадків, коли:

     1) виконання  доручення порушувало б суверенітет України або
загрожувало б безпеці України;

     2) виконання доручення не входить до компетенції суду;

     2. Виконання доручень іноземних судів про  вчинення  окремих
процесуальних  дій  провадиться  в порядку,  передбаченому правом
України, проте на прохання суду або іншого іноземного органу, від
якого   надійшло  доручення,  у  ході  виконання  доручення  може
застосовуватися особлива процесуальна  форма,  яка  відрізняється
від  прийнятої  в Україні,  якщо відповідно до застосування такої
особливої форми не існує прямої заборони або вона  не  суперечить
публічному порядку України.

     3. Суди  України  можуть  звертатися  до  іноземних судів із
дорученням про виконання окремих процесуальних дій.

     Порядок відносин   судів   України   з   іноземними   судами
визначається правом України.

     Глава 116. Визнання та виконання рішень іноземних судів

     Стаття 1620.  Чинність  рішень  іноземних судів на території
України

     1. Рішення  іноземних  судів,  що  за  своїм  характером  не
потребують виконання, визнаються чинними в Україні без подальшого
провадження,  якщо немає заперечення проти такого  визнання,  яке
має бути подане у письмовій формі до будь-якого суду України.

     2. У  разі  наявності  заперечень  рішення  іноземного  суду
підлягає визнанню в порядку судового засідання, після того як суд
України встановить, що:

     1) рішення  іноземного  суду набуло чинності у державі свого
походження;

     2) справа  не  належить,  згідно  із  законом  України,   до
виключної компетенції судів або інших органів України;

     3) відповідач   у   справі  не  був  позбавлений  можливості
судового захисту,  а  якщо  він  недієздатний  -  мав  можливість
залучити до участі у справі процесуального представника;

     4) у судах України не ведеться провадження у справі між тими
самими сторонами,  про той самий предмет і з тих  самих  підстав,
яке  було розпочате раніше,  ніж справа,  рішення в якій підлягає
визнанню.

     5) рішення не  суперечить  правилам  про  публічний  порядок
відповідно до статті 1559.

     Стаття 1621. Виконання рішень іноземних судів

     1. Рішення іноземноих судів підлягають виконанню в Україні у
загальному  порядку,  передбаченому  законодавством  України,   з
урахуванням пункту 2 цієї статті.

     2. Клопотання    іноземного   суду,   позивача   або   іншої
заінтересованої  особи  про  виконання  рішення  іноземного  суду
розглядається  судом  за  місцем  виконання у відкритому судовому
засіданні.  Суд  дає  дозвіл  на  виконання  іноземного  судового
рішення після встановлення, що:

     1) рішення підлягає виконанню в країні свого походження;

     2) рішення  відповідає вимогам,  встановленим у п.  2 статті
1620 цього Кодексу.