Проект
(Тираж 18.06.2001- книга 1,2,3)
(Тираж 15.09.2001-книга 6)
ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
КНИГА ПЕРША
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Розділ І. Основні положення
Глава 1 (1). Цивільне законодавство України
Стаття 1 (1). Відносини, що регулюються цивільним
законодавством
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та
майнові відносини (цивільні відносини), що засновані на юридичній
рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх
учасників.
До майнових відносин, що засновані на адміністративному або
іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а
також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не
застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 2 (2). Учасники цивільних відносин
1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи, юридичні
особи.
2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна,
Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні
держави та інші суб'єкти публічного права.
Стаття 3 (3). Загальні засади цивільного законодавства
Загальними засадами цивільного законодавства є:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого
життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім
випадків, встановлених законом;
3) свобода договору;
4) свобода підприємництва;
5) судовий захист цивільного права;
6) справедливість, добросовісність та розумність.
Стаття 4 (4). Акти цивільного законодавства України
1. Основу цивільного законодавства України становить
Конституція України.
2. Основним актом цивільного законодавства України є
Цивільний кодекс України.
Актом цивільного законодавства є також інші закони України,
які видаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу
(далі - закони).
У разі подання до Верховної Ради України проекту закону,
який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, суб'єкт
законодавчої ініціативи зобов'язаний одночасно подати проект
закону про внесення змін у Цивільний Кодекс. Зазначений
законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно із
відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного
кодексу.
4. Актами цивільного законодавства є також постанови
Кабінету Міністрів України.
У разі якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить
положенням цього Кодексу або іншому законові, застосовуються
відповідно положення цього Кодексу або іншого закону.
5. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади
України можуть видавати акти, що регулюють цивільні відносини,
лише у випадках і в межах, встановлених законом.
6. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території
України.
Стаття 5 (5). Дія акту цивільного законодавства у часі
1. Акт цивільного законодавства регулює відносини, які
виникли з дня набрання ним чинності.
2. Акт цивільного законодавства не має зворотньої дії у
часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну
відповідальність особи.
3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися
актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт
цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що
виникли з моменту набрання ним чинності.
Стаття 6 (6). Акти цивільного законодавства і договір
1. Сторони мають право укласти договір, який не встановлено
актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам
цивільного законодавства.
2. Сторони мають право врегулювати у договорі, що
передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які
не врегульовані цими актами.
3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів
цивільного законодавства і самостійно врегулювати свої відносини.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень, які
визначені в актах цивільного законодавства, якщо в цих актах
прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для
сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх
змісту або із суті відносин між сторонами.
4.Положення частин 1, 2, 3 цієї статті застосовується і до
односторонніх правочинів.
Стаття 7 (7). Звичай
1. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема
звичаєм ділового обороту.
Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами
цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері
цивільних відносин.
Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.
2. Звичай, що суперечить актам цивільного законодавства або
договору, не застосовується.
Стаття 8 (8). Аналогія
1. Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом,
іншими актами цивільного законодавства або договором, вони
регулюються правовими нормами, що регулюють подібні за змістом
цивільні відносини (аналогія закону).
2. У разі неможливості використати аналогію закону для
регулювання цивільних відносин, вони регулюються відповідно до
загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).
Стаття 9 (9). Застосування Цивільного кодексу до
врегулювання трудових відносин, а також відносин у сфері
підприємництва, використання природних ресурсів та охорони
довкілля
1. Відносини в сфері підприємництва, що не врегульовані цим
Кодексом, регулюються іншими актами законодавства.
2. Положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання
відносин, які виникають у сферах найманої праці, використання
природних ресурсів та охорони довкілля, якщо вони не врегульовані
іншими актами законодавства.
Стаття 10 (10). Міжнародні договори
1.Міжнародний договір, який регулює цивільні відносини,
згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є
частиною національного цивільного законодавства України.
2. Якщо у міжнародному договорі України, згода на
обов'язковість якого надана Верховною Радою України, містяться
інші правила, ніж ті, що встановлені актами цивільного
законодавства, застосовуються правила міжнародного договору.
Глава 2 (2). Підстави виникнення цивільних прав та
обов'язків. Здійснення цивільних прав та виконання обов'язків
Стаття 11 (11). Підстави виникнення цивільних прав та
обов'язків
1. Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що
передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб,
що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують
цивільні права та обов'язки.
2. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків,
зокрема, є:
1) договори та інші правочини;
2) створення літературних, мистецьких творів, винаходів та
інших результатів інтелектуальної діяльності;
3) заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі;
4) інші юридичні факти.
3. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо
з акту цивільного законодавства.
4.У випадках, встановлених актом цивільного законодавства,
цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з акту
органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим,
органу місцевого самоврядування.
5. У випадках, встановлених актом цивільного законодавства,
цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
6. У випадках, встановлених актом цивільного законодавства
або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків
може бути настання або ненастання певної події.
Стаття 12 (12). Здійснення цивільних прав
1. Особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний
розсуд.
2. Нездійснення особою свого цивільного права не є підставою
для його припинення, крім випадків, обов'язків встановлених
законом.
3. Особа може відмовитися від свого майнового права.
Відмова від права власності на транспортні засоби, тварини,
нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами
цивільного законодавства.
4. Особа може за відплатним чи безвідплатним договором
передати своє майнове право іншій особі, крім випадків,
обов'язків встановлених законом.
5. Якщо законом встановлені правові наслідки
недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права,
поведінка особи припускається добросовісною та розумною, якщо
інше не встановлено рішенням суду.
Стаття 13 (13). Межі здійснення цивільного права
1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй актами
цивільного законодавства та договором.
2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися
від дій, які могли б порушувати права інших осіб, заподіяти шкоду
довкіллю та культурній спадщині.
3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром
заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших
формах.
4. При здійсненні цивільних прав особа має додержуватися
моральних засад суспільства.
5. Не допускається використання цивільного права з метою
обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на
ринку, а також недобросовісної конкуренції.
6. У разі недодержання особою при здійсненні свого права
вимог, які встановлені частинами 2, 3, 4 та 5 цієї статті, суд
може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом та
застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Стаття 14 (13-1 ). Виконання цивільного обов'язку
1. Цивільний обов'язок виконується у межах, встановлених
договором або актами цивільного законодавства.
2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є
обов`язковим для неї.
3. Виконання цивільного обов'язку забезпечується засобами
заохочення та застосування санкцій, які встановлені договором або
актами цивільного законодавства.
4. Особа може бути звільнена від обов'язку або його
виконання у випадках, встановлених договором або актами
цивільного законодавства.
Глава 3 (3). Захист цивільного права
Стаття 15 (14). Право на захист цивільного права та інтересу
1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у
разі його порушення, невизнання або оспорювання.
2. Кожна особа має право на захист її інтересів, які не
суперечать загальним засадам цивільного законодавства.
Стаття 16 (15). Захист цивільних прав та інтересів судом
1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом
свого особистого або майнового права чи інтересу.
2. Способами захисту може бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку особи в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи залагодження
матеріальної шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або
органу місцевого самоврядування.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим
способом, що встановлений договором або законом.
3. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу
особи в разі порушення нею вимог частин 2-5 статті 13 цього
Кодексу.
Стаття 17 (16). Захист цивільного права та інтересу органом
державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим та
органом місцевого самоврядування
1. У випадках, встановлених законом, особа має право
звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу
державної влади, органу влади Автономної Республік Крим, органу
місцевого самоврядування.
2. Орган державної влади, органи влади Автономної Республіки
Крим, орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільного
права та інтересу у межах, на підставах та у спосіб, встановлений
законом.
Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту
цивільного права та інтересу може бути оскаржене до суду.
Стаття 18 (17). Захист цивільного права нотаріусом
Нотаріус здійснює захист цивільного права шляхом вчинення
виконавчого напису на борговому документі, у випадках і в
порядку, встановлених законом.
Стаття 19 (18). Самозахист цивільного права
1. Особа має право на самозахист свого права та права іншої
особи від порушень і протиправних посягань.
Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не
заборонені законом та не суперечать моральним засадам
суспільства.
2. Способи самозахисту мають відповідати змістові права, що
порушене, характерові дій, якими воно порушене, а також
наслідкам, що спричинені цим порушенням.
Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або
встановлюватися актами цивільного законодавства чи договором.
Стаття 20 (19). Здійснення права на захист
1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.
2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для
припинення права, що порушене, крім випадків, встановлених
законом.
Стаття 21 (20). Визнання незаконним акту органу державної
влади, органу влади автономної Республіки Крим, органу місцевого
самоврядування
1. Суд визнає незаконним правовий акт індивідуальної дії, що
виданий органом державної влади, органом влади Автономної
Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, якщо він
суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільне
право або інтерес особи, та скасовує його.
2. Суд визнає незаконним нормативно-правовий акт органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або
органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам
цивільного законодавства і порушує цивільне право або інтерес
особи, і скасовує його.
Стаття 22 (21). Відшкодування збитків та інші способи
відшкодування майнової шкоди
1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її
цивільного права, має право на їх відшкодування.
2. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або
пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить
зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних
обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором
або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому
розмірі.
Якщо особа, яка порушила право, одержала завдяки цьому
доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі,
право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних
порушником права.
4. На вимогу особи, якій завдано шкоду та відповідно до
обставин справи, майнова шкода може бути відшкодована і в інший
спосіб, зокрема, шкода, заподіяна майну може відшкодовуватися в
натурі (передання речі того ж роду та якості, полагодження
пошкодженої речі, тощо).
Стаття 23 (23). Відшкодування моральної шкоди
1. Фізичні і юридичні особи мають право на відшкодування
моральної шкоди, заподіяної їм внаслідок порушення їх прав.
2. Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю, якого фізична особа зазнала у зв'язку з
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у
зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї
чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у
зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації
фізичної або юридичної особи.
3. Моральна шкода відшкодовується грішми або іншим майном.
Розмір відшкодування визначається судом залежно від
характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань,
погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх
здібностей, а також ступеня вини завдача, у випадках коли вона є
підставою відшкодування. При визначенні розміру шкоди
враховуються вимоги розумності і справедливості.
4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової
шкоди, яка підлягає відшкодуванню і не повязана з сумою цього
відшкодування.
5.Майнова шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не
встановлено законом.
Розділ ІІ. Особи
Підрозділ 1. Фізична особа
Глава 4 (4). Загальні положення про фізичну осібу
Стаття 24 (24). Поняття фізичної особи
Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною
особою.
Стаття 25 (25). Цивільна правоздатність фізичної особи
1. Здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільна
правоздатність) мають усі фізичні особи.
2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент
її народження.
У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси
зачатої дитини.
3. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі
цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням
фізичною особою відповідного віку.
4. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у
момент її смерті.
Стаття 26 (26). Обсяг цивільної правоздатності фізичної
особи
1. Усі фізичні особи рівні у здатності мати цивільні права
та обов'язки.
2. Фізична особа має усі особисті немайнові права,
встановлені Конституцією України та цим Кодексом.
3. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що
встановлені цим Кодексом, іншими законами.
4. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не
встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншими законами,
якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
5. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних
правовідносин.
Стаття 27 (27). Недійсність правочину, незаконність акту
органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим
та органів місцевого самоврядування, якими обмежена можливість
фізичної особи мати цивільні права та обов'язки
1.Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не
заборонені законом цивільні права та обов'язки, є недійсним.
2.Акт органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим, а також посадової особи, що обмежує можливість
мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є
незаконним.
Стаття 28 (28). Ім'я фізичної особи
1. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх
під своїм ім'ям.
Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається
із прізвища, власного ім'я та по батькові, якщо інше не випливає
із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.
2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа
відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане
ім'я), або діяти без вказання імені.
3. Ім'я дитині надається відповідно до Сімейного Кодексу
України.
Стаття 29 (29). Місце проживання фізичної особи
1. Місцем проживання є житловий будинок, квартира, інше
приміщення придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель
тощо), у відповідному населеному пункті, де фізична особа
постійно, переважно або тимчасово проживає.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно
обирає собі місце проживання.
3. Місцем проживання дитини у віці від десяти до
чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювача),
опікуна або місце знаходження навчального чи
лікувально-профілактичного закладу, в якому вона проживає, якщо
інше місце проживання не передбачене погодженням між дитиною та
батьками (усиновлювачем) або організацією, яка виконує щодо неї
функції опікуна.
У разі спору місце проживання дитини визначається органам
опіки та піклування або судом.
4. Місцем проживання дитини, яка не досягла десяти років, є
місце проживання її батьків, усиновлювача чи опікуна або місце
знаходження навчального чи лікувально-профілактичного закладу, в
якому вона проживає.
5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання
її опікуна або місце знаходження відповідного закладу, який
виконує щодо неї функції опікуна.
6.Фічна особа може мати кілька місць проживання.
Стаття 30 (30). Цивільна дієздатність фізичної особи
1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює
значення своїх дій та може керувати ними.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми
діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх
здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе
цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати у
разі їх невиконання.
2. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи
встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у
випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 31 (31). Повна цивільна дієздатність
1. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, якій
виповнилося 18 років (повноліття).
2. У разі укладення шлюбу до досягнення повноліття фізична
особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації
шлюбу.
У разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою
повноліття набута нею повна дієздатність зберігається. У разі
визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною
поведінкою особи, яка є неповнолітньою, набута нею повна цивільна
дієздатність зберігається.
Стаття 32 (32). Надання повної цивільної дієздатності
(емансипація)
1. Повна цивільна дієздатність, як виняток, може бути надана
особі, яка досягла шістнадцяти років і яка працює за трудовим
договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю,
батьком дитини.
2. Надання повної дієздатності провадиться за заявою
заінтересованої особи органом опіки та піклування за письмовою
згодою батьків (усиновлювача) або піклувальника, а за відсутності
такої згоди - судом.
3. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній
особі, якій виповнилось 16 років і яка бажає займатися
підприємництвом.
За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювача),
опікуна або органу опіки та піклування така особа може бути
зареєстрована як підприємець.
У цьому разі особа набуває повної цивільної дієздатності з
моменту її державної реєстрації як підприємця.
4. Повна цивільна дієздатність, надана особі, поширюється на
усі цивільні права та обов'язки.
5. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною
особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна
дієздатність зберігається.
Стаття 33 (33). Часткова цивільна дієздатність особи, яка не
досягла чотирнадцяти років (малолітньої)
1. Дитина, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня),
має право:
1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин
вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові
потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному
розвиткові та стосується предмета, який має невисоку вартість;
2) вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та
розпоряджатися ними.
Якщо кошти внесені на ім'я дитини іншими особами, ними мають
право розпоряджатися батьки, або один з них, що проживає з
дитиною, або опікун;
3) здійснювати особисті немайнові права автора на твори
науки, літератури та мистецтва, об`єкти промислової власності або
інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються
законом.
2. Малолітні не несуть цивільно-правової відповідальністі за
завдану ними шкоду.
Стаття 34 (34). Неповна цивільна дієздатність особи у віці
від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітніх)
1. Крім правочинів, передбачених у статті 33 цього Кодексу,
особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років
(неповнолітня) має право:
1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією
або іншими доходами;
2) самостійно здійснювати авторські права на результати
літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що
охороняються законом;
3) бути учасником та засновником юридичних осіб, якщо це не
заборонено законом або установчими документами юридичної особи.
2. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою
батьків (усиновлювачів) або піклувальників.
На правочини щодо транспортних засобів або нерухомого майна,
які вчиняє неповнолітня особа, згода батьків (усиновлювачів) або
піклувальника має бути дана письмово і нотаріально посвідчена.
3. Неповнолітня особа може розпоряджатися коштами, що
внесені іншими особами у банківські (кредитні) установи на її
ім`я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
4. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має
бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі
заперечення того з батьків, з яким проживає дитина, правочин може
бути здійснений з дозволу органів опіки та піклування.
5. За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків
(усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може
обмежити право неповнолітньої особи або позбавити її права
самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими
доходами.
6. Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення
цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його
прийняття.
7. Порядок обмеження дієздатності неповнолітньої особи
визначається Цивільним процесуальним кодексом України.
Стаття 35 (35). Цивільно-правова відповідальність
неповнолітньої особи
1. Неповнолітня особа особисто відповідає за невиконання
договору, укладеного ним самостійно згідно із законом.
2. Неповнолітня особа особисто відповідає за невиконання
договору, укладеного зі згоди батьків (усиновлювачів),
піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи немає майна, якого
було б достатньо для відшкодування збитків, додатково
відповідають батьки (усиновлювачі) або піклувальники.
3. Неповнолітня особа відповідає за шкоду, що завдана нею
іншій особі, відповідно до статті 1257 цього Кодексу.
Стаття 36 (36). Обмеження цивільної дієздатності фізичної
особи
1.Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи,
якщо вона страждає на психічний розлад здоров'я, який суттєво
впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або
керувати ними.
2. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи,
якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами,
токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а
також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у
скрутне матеріальне становище.
3. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи
визначається Цивільним процесуальним кодексом України.
4. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з
моменту набрання чинності рішення суду.
Стаття 37 (37). Правові наслідки обмеження цивільної
дієздатності фізичної особи
1. Над фізичною особою, яка обмежена у дієздатності,
встановлюється піклування (див. ст. 60).
2. Фізична особа, яка обмежена у дієздатності, може
самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.
3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що
виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, яка
обмежена у дієздатності, за згодою піклувальника.
Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що
виходять за межі дрібних побутових, може бути оспорена особою,
яка обмежена у дієздатності, до органу опіки та піклування або
суду.
4. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів
особи, яка обмежена у дієздатності, та розпорядження ними
здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити
фізичній особі, яка обмежена у дієздатності, самостійно
одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та
розпоряджатися ними.
5. Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно відповідає
за невиконання нею договору, укладеного зі згодою піклувальника,
та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
Стаття 38 (38). Поновлення цивільної дієздатності фізичної
особи
1. У разі видужання фізичної особи або такого поліпшення її
психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність
усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, суд поновлює
її дієздатність.
2. У разі припинення особою зловживання спиртними напоями,
наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд, за особи,
яка обмежена у дієздатності, поновлює її дієздатність.
3. На підставі рішення суду про поновлення цивільної
дієздатності встановлене над фізичною особою піклування
припиняється.
4. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи
визначається Цивільним процесуальним кодексом України.
Стаття 39 (39). Визнання фізичної особи недієздатною
1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо
вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров'я
не здатна усвідомлювати значення своїх дій і (або) керувати ними.
2. Порядок визнання фізичної особи недієздатною визначається
Цивільним процесуальним кодексом України.
3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи
недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена
недобросовісно, особа, якій такими діями була заподіяна моральна
шкода, має право вимагати її відшкодування від заявника.
Стаття 40 (40). Момент визнання фізичної особи недієздатною
1. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання
чинності рішення суду.
2. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання
недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням
висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про
психічний стан особи може визначити у рішенні день, з якого вона
визнається недієздатною.
Стаття 41 (41). Правові наслідки визнання фізичної особи
недієздатною
1. Над недієздатною особою встановлюється опіка (див.ст.60).
2. Недієздатна особа не має права вчиняти будь-якого
правочину.
3. Правочини від імені недієздатної особи та в її інтересах
вчиняє її опікун.
4. Відповідальність за шкоду, завдану, недієздатною особою,
відповідає її опікун (стаття 1261 цього Кодексу).
Стаття 42 (42). Поновлення дієздатності особи, яка визнана
недієздатною
1. За позовом опікуна, органу опіки та піклування суд
поновлює цивільну дієздатність особи і припиняє опіку, якщо буде
встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її
психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати
значення своїх дій та керувати ними.
2. Порядок поновлення цивільної дієздатності визначається
Цивільним процесуальним кодексом України.
Стаття 43 (43). Визнання фізичної особи безвісно відсутньою
1. Фізична особа може бути за заявою заінтересованих осіб
визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в
місці її постійного проживання немає відомостей про місце її
перебування.
2. У разі неможливості встановити день одержання останніх
відомостей про особу початком безвісної відсутності вважається
перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані останні
відомості про неї, а в разі неможливості встановити цей місяць -
перше січня наступного року.
3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою
визначається Цивільним процесуальним кодексом України.
Стаття 44 (44). Опіка над майном фізичної особи, яка визнана
безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування
якої невідоме
1. На підставі рішення суду нотаріус за останнім місцем
проживання фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою,
описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.
2. За заявою заінтересованої особи, органу опіки та
піклування опіка може бути встановлена нотаріусом над майном
фізичної особи, місце знаходження якої невідоме, до ухвалення
судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.
3. Опікун над майном особи, яка визнана безвісно відсутньою,
або особи, місце знаходження якої невідоме, приймає виконання
цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна
борги, управляє цим майном в її інтересах.
4. За заявою заінтересованої особи опікун над майном особи,
яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місце знаходження
якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам,
яких вони за законом зобов'язані утримувати.
5. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення
суду про визнання особи безвісно відсутньою, а також у разі появи
особи, місце перебування якої було невідомим.
Стаття 45 (45). Скасування рішення про визнання фізичної
особи безвісно відсутньою
Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою,
з'явилася або одержано відомості про місце її перебування, суд за
місцем її перебування або суд, що ухвалив рішення про визнання
цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої
заінтересованої особи, скасовує рішення про визнання фізичної
особи безвісно відсутньою.
Стаття 46 (46). Оголошення фізичної померлою
1. Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у
місці її постійного проживання немає відомостей про місце її
перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісно за
обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати її
загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців.
2. Фізична особа, яка пропала безвісно у зв'язку з воєнними
діями, може бути оголошена судом померлою, після спливу двох
років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних
обставин справи, що заслуговують на увагу, суд може оголосити
фізичну особу померлою, і до спливу цього строку, але не раніше
спливу шести місяців.
3. Фізична особа оголошується померлою, від дня набрання
чинності рішення суду. Фізична особа, яка пропала безвісно за
обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити
її загибель від певного нещасного випадку або в зв'язку з
воєнними діями, може бути померлою, від дня її гаданої смерті.
4. Порядок оголошення фізичної особи такою, що померла,
визначається Цивільним процесуальним кодексом України.
Стаття 47 (47). Правові наслідки оголошення фізичної особи
померлою
1. Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою,
прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.
2. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не
мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що
перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.
Нотаріус, який видав спадкоємцеві свідоцтво про право на
спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборону
відчуження.
Стаття 48 (48). Правові наслідки появи фізичної особи, яка
була оголошена померлою
1. Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою,
з'явилася або якщо виявлено місце її перебування, суд за місцем
перебування цієї особи або суд, що ухвалив рішення про оголошення
особи померлою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої
особи скасовує його.
2. Незалежно від часу своєї появи фізична особа, яка була
оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє
майном, його повернення, якщо майно збереглося та безоплатно
перейшло до неї після оголошення фізичної особи померлою, за
винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також
грошей та цінних паперів на пред'явника.
3. Особа, до якої майно перейшло за оплатними правочинами,
зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент
набуття майна вона знала, що фізична особа, яка оголошена
померлою, жива.
У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка була
оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна.
4. Якщо майно фізичної особи, яка оголошена померлою,
перейшло у власність територіальної громади і було реалізоване
нею, фізичній особі, яка з'явилася, повертається сума, одержана
від реалізації майна.
Стаття 49 (52). Акти цивільного стану
1. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно
пов'язані з особою і започатковують, змінюють, доповнюють,
припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та
обов'язків.
2. Актами цивільного стану є народження дитини, встановлення
її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його
втрата, досягнення відповідного віку, надання повної
дієздатності, обмеження у дієздатності, визнання особи
недієздатною, укладення шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення,
зміна імені, інвалідність, смерть тощо.
3. Державній реєстрації підлягають народження дитини та її
походження, громадянство, укладення шлюбу, розірвання шлюбу,
зміна імені, смерть.
4. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно
до закону.
Глава 5 (5). Фізична особа як підприємець
Стаття 50 (53). Право фізичної особи на заняття
підприємництвом
1. Право на заняття підприємництвом, яке не заборонено
законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, а
також неповнолітня фізична особа відповідно до п.3) ч.1 статті 34
цього Кодексу.
2. Фізична особа здійснює своє право на підприємництво за
умови її державної реєстрації як підприємця у порядку,
встановленому законом.
Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб як
підприємців є відкритою.
3. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без
державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має
права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є
підприємцем.
Суд при вирішенні спору може застосувати до таких договорів
правила Книги п'ятої про зобов'язання, які пов'язані з
підприємницькою діяльністю.
Стаття 51 (59). Застосування до підприємницької діяльності
фізичних осіб правил, що регулюють підприємницьку діяльність
юридичних осіб
До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються
усі правила, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних
осіб, якщо інше не встановлено законом, або не випливає із суті
правовідносин.
Стаття 52 (60). Цивільно-правова відповідальність фізичної
особи - підприємця
1. Фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями,
пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім
майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
2. Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі,
відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з цією діяльністю, усім
своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності
подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.
Стаття 53 (61). Банкрутство фізичної особи підприємця
Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги
кредиторів, що пов'язані із здійсненням підприємницької
діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому
законом.
Стаття 54 (62). Управління майном, що використовується в
підприємництві, органом опіки і піклування
1. Якщо особа, яка займалася підприємництвом, визнана
безвісно відсутньою, недієздатною або обмежена у дієздатності,
або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємництві,
стала неповнолітня (малолітня) особа, орган опіки та піклування
може призначити управителя цього майна.
Орган опіки та піклування укладає з управителем про довірче
управління цим майном.
2. При здійсненні повноважень щодо довірчого управління
майном управитель діє від свого імені, але в інтересах особи, яка
є власником майна.
3. У договорі про управління майном визначаються права та
обов'язки управителя.
Орган опіки та піклування контролює діяльність управителя
майном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і
піклувальника.
4. Договір про управління майном припиняється, якщо відпали
обставини, на підставі яких він був укладений.
Глава 6. Опіка та піклування
Стаття 55. Поняття опіки та піклування
Опіка та піклування встановлюється з метою забезпечення
особистих і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх
фізичних осіб, а також повнолітніх фізичних осіб, які за станом
здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати
обов'язки.
Стаття 56. Орган опіки та піклування
Перелік органів, на які покладено функції органу опіки і
піклування, їх права та обов'язки по забезпеченню прав та
інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування,
визначаються законом та іншими нормативно-правовими актами.
Стаття 57. Обов'язок повідомляти про фізичних осіб, які
потребують опіки або піклування
Кожен, кому стало відомо про фізичну особу, яка потребує
опіки або піклування, зобов'язаний негайно повідомити про це
орган опіки та піклування.
Стаття 58. Фізичні особи, над якими встановлюється опіка
Опіка встановлюється над малолітніми фізичними особами, які
позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які
визнані недієздатними.
Стаття 59. Фізичні особи, над якими встановлюється
піклування
Піклування встановлюється над неповнолітніми фізичними
особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними
особами, які обмежені у дієздатності.
Стаття 60. Встановлення опіки та піклування судом
1.Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання
її недієздатною.
2.Суд встановлює піклування над фізичною особою у разі
обмеження її дієздатності.
3.Суд встановлює опіку над малолітньою та піклування над
неповнолітньою фізичною особою, якщо при розгляді справи буде
встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування.
Стаття 61. Встановлення опіки та піклування органом опіки та
піклування
1.Орган опіки та піклування встановлює опіку над малолітньою
фізичною особою.
2.Орган опіки та піклування встановлює піклування над
неповнолітньою фізичною особою.
Стаття 62. Місце встановлення опіки та піклування
Опіка та піклування встановлюються за місцем проживання
фізичної особи, яка потребує опіки та піклування, або за місцем
проживання опікуна чи піклувальника.
Стаття 63. Призначення опікуна та піклувальника
1. Опікуна та піклувальника призначає орган опіки та
піклування.
2. Опікуном та піклувальником може бути лише фізична особа з
повною дієздатністю;
3. Фізична особа може бути призначена опікуном або
піклувальником лише за її письмовою заявою;
4.Опікун та піклувальник призначається переважно з тих, хто
є у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням
особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати
обов'язки опікуна чи піклувальника.
При призначенні опікуна для малолітнього та при призначенні
піклувальника береться до уваги бажання підопічних;
5.Особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи
піклувальників.
Стаття 64. Фізична особа, яка не може бути опікуном та
піклувальником
Опікуном та піклувальником не може бути фізична особа:
1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були
відновлені;
2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам того, хто
потребує опіки або піклування.
Стаття 65. Опіка або піклування над фізичною особою, щодо
якої не призначено опікуна або піклувальника
До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна
або піклувальника опіку або піклування над фізичною особою
здійснює відповідний орган опіки та піклування.
Стаття 66. Опіка або піклування над особою, яка перебуває у
спеціальному закладі
Якщо над фізичною особою, яка перебуває у дитячому,
лікувальному, навчально-виховному закладі або закладі органу
соціального захисту, не встановлена опіка або піклування або не
призначено опікуна або піклувальника, опіку або піклування над
нею здійснює цей заклад.
Стаття 67. Права та обов'язки опікуна
1. Опікун зобов'язаний піклуватися про підопічного, про
створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його
доглядом та лікуванням.
Опікун малолітнього зобов'язаний дбати про його виховання,
навчання та розвиток.
2.Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб,
які тримають його без законної підстави.
3.Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах
підопічного.
4.Опікун зобов'язаний вживати заходів до захисту прав та
інтересів підопічного.
Стаття 68. Правочини, які не може вчиняти опікун
1.Опікун сам, його дружина, чоловік та близькі родичі
(батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним
договорів, крім передання майна підопічному у власність за
договором дарування або у безоплатне користування за договором
позички.
2.Опікун не може здійснювати дарування від імені
підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.
3.Опікун не може представляти підопічного в суді при
розгляді спору між підопічним і дружиною, чоловіком опікуна або
його близькими родичами.
Стаття 69. Права та обов'язки піклувальника
1. Піклувальник над неповнолітнім зобов'язаний дбати про
створення йому необхідних побутових умов, про його виховання,
навчання та розвиток.
Піклувальник над фізичною особою, яка обмежена у
дієздатності, зобов'язаний дбати про її лікування, створення
необхідних побутових умов.
2. Піклувальник дає згоду на вчинення фізичною особою
правочинів (стаття _____ цього Кодексу).
3. Піклувальник зобов'язаний вживати заходів до захисту прав
та інтересів фізичної особи.
Стаття 70. Правочини, на вчинення яких піклувальник не може
давати згоду
1. Піклувальник не може давати згоду на укладення договорів
між підопічним та своєю дружиною, чоловіком або своїми близькими
родичами, крім передання майна підопічному у власність на
підставі договору дарування або у безоплатне користування на
підставі договору позички.
2. Піклувальник не може представляти підопічного в суді при
розгляді спору між підопічним та дружиною, чоловіком
піклувальника або його близькими родичами.
Стаття 71. Правочини, вчинення яких неможливе без дозволу
органу опіки та піклування
1.Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:
1)відмовитися від майнових прав підопічного;
2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;
3) укладати договори, які підлягають нотаріальному
посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори
про розподіл або обмін житлового будинку, квартири;
4) укладати договори щодо іншого цінного майна;
2.Піклувальник має право дати дозвіл на вчинення правочинів,
визначених у п. п.1-4 частини 1 цієї статті, лише при наявності
дозволу органу опіки та піклування.
Стаття 72. Управління майном особи, над якою встановлена
опіка
1.Опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання
майна підопічного в його інтересах.
2.Якщо малолітній може самостійно визначити свої потреби та
інтереси, опікун, здійснюючи управління майном, повинен
враховувати його бажання.
3.Опіку самостійно здійснює витрати, необхідні для
задоволення потреб підопічного, за рахунок його пенсії,
аліментів, інших доходів від його майна тощо.
4.Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна,
яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу
опіки та піклування управляти цим майном або передати його за
договором в управління іншій особі.
Стаття 73. Право опікуна та піклувальника на плату за
виконання ними своїх обов'язків
Кабінет Міністрів України визначає підстави виникнення права
на оплату послуг опікуна та піклувальника, розмір та порядок її
виплати.
Стаття 74. Опіка над майном
1. Якщо у особи, над якою встановлена опіка чи піклування, є
майно, що знаходиться в іншій місцевості, то опіка над цим майном
встановлюється органами опіки і піклування за місцем знаходження
майна.
2. Опіка над майном встановлюється також в інших випадках,
встановлених законом.
Стаття 75. Звільнення опікуна та піклувальника
1.Орган опіки та піклування за заявою особи звільняє її від
повноважень опікуна або піклувальника. Така заява має бути
розглянута протягом одного місяця.
До винесення рішення про звільнення від повноважень опікуна
чи піклувальника або до закінчення місячного строку, якщо заява
не розглянута, особа залишається опікуном або піклувальником.
2. Орган опіки та піклування може звільнити піклувальника
від своїх повноважень за заявою особи, над якою встановлено
піклування.
3. За заявою органу опіки та піклування суд може звільнити
особу від повноважень опікуна або піклувальника у разі
невиконання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення
підопічного до дитячого, лікувального, навчально-виховного
закладу або закладу органу соціального захисту.
Стаття 76. Припинення опіки
1.Опіка припиняється у разі передачі малолітнього батькам
або усиновлювачам.
2.Опіка припиняється у разі досягнення підопічним
чотирнадцяти років. Особа, яка здійснювала обов'язки опікуна,
стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього.
3.Опіка припиняється у разі поновлення дієздатності фізичної
особи, яка була визнана недієздатною.
Стаття 77. Припинення піклування
Піклування припиняється у разі:
1) досягнення фізичною особою повноліття;
2)реєстрації шлюбу з неповнолітнім;
3)надання неповнолітньому повної дієздатності;
4) поновлення дієздатності фізичної особи, дієздатність якої
була обмежена.
Стаття 78. Надання дієздатній фізичній особі допомоги у
здійсненні її прав та виконанні обов'язків
1. Дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може
самостійно здійснювати свої права та виконувати обов' язки, має
право обрати собі помічника.
2. Помічником може бути дієздатна фізична особа.
За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її помічника
реєструється органом опіки та піклування, про що видається
відповідний документ, зразок якого встановлює Міністерство
юстиції Укарїни.
3. Помічник має право на одержання пенсії, аліментів,
заробітної плати, поштових відправлень, що належаться фізичній
особі, яка потребувала допомоги.
4. Помічник має право на вчинення дрібних побутових
правочинів, відповідно до наданих йому повноважень.
5. Помічник представляє особу у органах державної влади,
органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого
самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана із
обслуговуванням населення.
Помічник може представляти фізичну особу в суді лише на
підставі окремої довіреності.
6. Послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено
домовленістю сторін.
7.Помічник може бути відкликаний, а його повноваження
анульовані особою, яка потребувала допомоги у будь-який час.
Стаття 79. Оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та
піклування
Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, в
тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування
або до суду.
Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до
відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та
піклування, або до суду.
Підрозділ 2
Юридична особа
Глава 7 (6). Загальні положення про юридичну особу
Стаття 80 (63). Поняття юридичної особи
Юридичною особою є організація, створена шляхом об'єднання
осіб та/або майна, яка наділяється правоздатністю і може від
свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести
обов'язки, бути позивачем та відповідачем у суді.
Юридична особа може бути створена однією особою, якщо це не
заборонено законом.
Стаття 81 (64). Види юридичних осіб
1. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення,
поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб
публічного права.
Юридична особа приватного права створює на підставі
установчих документів відповідно до частин 2 і 3 статті 91 цього
Кодексу.
Юридична особа публічного права створюються розпорядчим
способом органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим та органом місцевого самоврядування.
2. Цим Кодексом регулюється порядок створення,
організаційноправові форми, правовий статус юридичних осіб
приватного права.
Порядок створення, організаційно-правові форми, правовий
статус юридичних осіб публічного права визначаються законом.
Стаття 82 (64-1). Участь юридичних осіб публічного права у
цивільних відносинах
На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах
поширюються правила, встановлені цим Кодексом, якщо інше не
встановлено законом.
Стаття 83 (65). Організаційно-правові форми юридичних осіб
1. Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств,
установ, інших формах, встановлених законом.
2. Товариством є організація, створена шляхом об'єднання
осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві.
Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не
встановлено законом.
Товариства поділяються на підприємницькі та
непідприємницькі.
3. Установою є організація без членів, створена однією або
кількома особами (засновниками) шляхом об'єднання (виділення)
майна, для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок
цього майна.
Особливості правового статусу окремих видів установ
встановлюються законом.
4. До всіх товариств та установ застосовуються положення
цієї глави, якщо інші правила для окремих видів товариств або
установ не встановлені законами.
Стаття 84 (66). Підприємницькі товариства
Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою
одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками
прибутку (підприємницькі товариства), можуть бути організовані
тільки як господарські товариства (акціонерне товариство,
товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, повне
товариство та командитне товариство) або виробничі кооперативи.
Стаття 85 Непідприємницькі товариства
Непідприємницькими товариствами вважаються товариства, які
не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу
між учасниками.
Особливості правового статус окремих видів непідприємницьких
товариств визначається законом.
Стаття 86 (67). Здійснення підприємницької діяльності
непідприємницькими товариствами та установами
Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи,
об'єднання громадян тощо) та установи можуть, поряд зі своєю
основною діяльністю, займатися підприємницькою діяльністю, якщо
інше не встановлено законом, і якщо ця діяльність відповідає
меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
Стаття 87 (68). Правоздатність юридичної особи
1. Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та
обов'язки (цивільна правоздатність), як і фізична особа, крім
тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині.
2. Юридична особа може бути обмежена у правоздатності лише
за рішенням суду.
3. Юридична особа може займатися окремими видами діяльності,
перелік яких визначається законом, після одержання нею
спеціального дозволу (ліцензії).
4. Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її
створення, і припиняється з моменту внесення запису до Єдиного
державного реєстру про припинення юридичної особи.
Стаття 88 (69). Найменування юридичної особи
1. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке
містить інформацію про її організаційно-правову форму.
Найменування установи має містити інформацію про характер її
діяльності. Юридична особа може мати, крім повного найменування,
скорочене найменування.
2. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, повинна
мати фірмове найменування (фірму).
Порядок реєстрації та використання фірмового найменування
визначається положеннями глави 42 цього Кодексу, іншими актами
цивільного законодавства.
3. Найменування юридичної особи зазначається в її установчих
документах і вноситься до єдиного державного реєстру.
4. У разі зміни свого найменування юридична особа, крім
виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана
помістити оголошення про це в органах друку, в яких публікуються
дані про державну реєстрацію юридичної особи, та сповістити про
це всіх осіб,
з якими вона перебуває у договірних відносинах.
5. Юридична особа не має права використовувати найменування
іншої юридичної особи.
Стаття 89 (70). Особисті немайнові права юридичної особи
Юридична особа має право на недоторканість її ділової
репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші
особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі, та
які захищаються так само, як і аналогічні права фізичних осіб.
Стаття 90 (71). Місцезнаходження юридичної особи
1. Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її
державної реєстрації.
2. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її
установчих документах.
Стаття 91 (72). Створення юридичної особи
1. Для створення юридичної особи її учасники (засновники)
розробляють установчі документи, які викладаються письмово і
підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлений інший
порядок їх затвердження.
2. Установчим документом товариства є затверджений
учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо
інше не встановлено законом.
Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту,
затвердженого цією особою.
3. Установа створюється на підставі індивідуального або
спільного установчого акта, складеного засновником
(засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті.
До створення установи установчий акт, складений однією або
кількома особами, може бути скасований засновником
(засновниками).
4. Юридична особа вважається створеною з моменту її
державної реєстрації.
Стаття 92 (73). Державна реєстрація юридичної особи
1. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку,
встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до
єдиного державного реєстру юридичних осіб, відкритого для
загального ознайомлення.
2. Порушення встановленого законом порядку створення
юридичної особи або невідповідність її установчих документів
законові є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної
особи. Відмова у державній реєстрації за іншими мотивами
(недоцільність тощо) не допускається.
3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її
проведенням можуть бути оскаржені в суді.
4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про
організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування
(фірмове найменування), місцезнаходження, органи управління,
філії та представництва, мета установи, а також інші відомості,
якщо цього вимагає закон.
5. Зміни установчих документів набувають чинності для третіх
осіб із моменту їх державної реєстрації, а у випадках,
встановлених законом, - із моменту сповіщення органу, що здійснює
державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх
учасники не мають права посилатися на відсутність реєстрації
таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з
урахуванням цих змін.
Стаття 93 (74). Вимоги до змісту установчих документів
1. Статут товариства, якщо додаткові вимоги щодо його змісту
не встановлені цим Кодексом або іншими законами, має включати
найменування юридичної особи, вказівку на її місце знаходження,
адресу, визначати органи управління товариством, їхню
компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до
товариства та виходу з нього.
2. Засновницький договір товариства, якщо додаткові вимоги
до його змісту не встановлені цим Кодексом та іншими законами,
має містити обов'язок учасників створити юридичну особу,
визначати порядок спільної діяльності щодо її створення, умови
передання їй свого майна.
3. В установчому акті установи зазначається її мета,
визначається майно, яке передається установі, необхідне для
досягнення цієї мети, організація управління установою. Якщо в
установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні деякі із
зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює
державну реєстрацію юридичних осіб.
Стаття 94 (75). Дієздатність юридичної особи
1. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків через
свої органи, які діють відповідно до закону та установчих
документів (див. ст.81).
Порядок створення органів юридичної особи визначається
законом та установчими документами.
2. У випадках, встановлених законом, юридична особа може
набувати цивільних прав та обов'язків через своїх учасників.
3. Орган або особа, яка за законом чи установчими
документами юридичної особи виступає від її імені, зобов'язана
діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно, та не
перевищувати своїх повноважень.
У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо
представництва юридичної особи не має правової сили, крім
випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за
всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
4. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які за
законом чи установчими документами виступають від імені юридичної
особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть
солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній
особі.
Стаття 95 (76). Філії та представництва
1. Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що
розташований поза місцем її знаходження та здійснює усі або
частину її функцій.
2. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної
особи, що розташований поза місцем її знаходження та здійснює
представництво і захист інтересів юридичної особи.
3. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони
наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на
підставі затвердженого нею положення.
4. Керівники філій та представництв призначаються юридичною
особою і діють на підставі виданої нею довіреності.
5. Відомості про відкриті філії та представництва мають бути
внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.
Стаття 96 (77). Відповідальність юридичних осіб
1. Юридична особа самостійно відповідає за своїми
зобов'язаннями.
2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім
належним їй майном.
3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за
зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за
зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків,
встановлених законами та установчими документами.
4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну
відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної
реєстрації юридичної особи.
Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників
(засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі
наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної
особи.
Стаття 97 (78). Управління товариством
Управління товариством здійснюють його органи.
Органами управління товариством є загальні збори учасників і
виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 98 (79). Загальні збори учасників товариства
1. Загальні збори учасників мають право приймати рішення з
усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що
передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.
2. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю
від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено законом
або установчими документами. Рішення про внесення змін до статуту
товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить 50
і більше відсотків майна товариства та про ліквідацію товариства
приймаються більшістю у 3/4 голосів.
3. Учасник товариства не має права голосу з питань щодо
вчинення з ним правочину, будь-яких дій у спорі між ним і
товариством.
4. Порядок скликання загальних зборів визначається в
установчих документах. Учасники товариства, що володіють не менше
десяти відсотками голосів, можуть вимагати скликання загальних
зборів.
Якщо вимога учасників про скликання загальних зборів не
виконана, ці учасники мають право самі скликати загальні збори.
5. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником
товариства до суду.
Стаття 99 (80). Виконавчий орган товариства
1. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють
виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад.
2. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або
кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох осіб,
приймає рішення у порядку, визначеному частиною другою статті 98
цього Кодексу.
3. Члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час
усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в статуті не
визначені підстави усунення членів виконавчого органу.
4. Назва виконавчого органу товариства відповідно до закону
або установчих документів товариства може бути "правління",
"дирекція" тощо.
Стаття 100 (81). Право участі у товаристві
1. Право участі у товаристві є особистим немайновим правом і
не може передаватись іншій особі.
Передача частки, акцій товариства тощо іншій особі не є
передачею права участі у товаристві.
1. Учасники мають право вільно вийти з товариства, якщо у
статуті не встановлений обов'язок учасника письмово попередити
товариство про свій вихід у визначений строк, який не може
перевищувати одного року.
2. Учасник товариства у випадках та порядку, встановлених
законом та/або установчими документами, може бути виключений з
товариства.
Стаття 101 (82). Управління установою
1. Засновники установи не беруть участі в управлінні нею. В
установі обов'язково створюється правління, до якого
застосовується положення частини другої статті 99 цього Кодексу.
Установчий акт може передбачати створення також інших органів,
визначати порядок формування цих органів та їх склад.
2. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада.
Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном,
додержанням мети установи та за іншою її діяльністю, відповідно
до установчого акта.
Стаття 102 (83). Передання майна установі
Якщо в установчому акті визначається майно, яке передається
установі, то засновник (а в разі його смерті - зобов'язана особа
відповідно до положень Книги сьомої цього Кодексу) зобов'язаний
передати майно установі після державної реєстрації установи.
Стаття 103 (84). Зміна мети установи та її структури
управління
1. Якщо здійснення мети установи стало неможливим або воно
загрожує суспільним інтересам, то відповідний орган, який
здійснює державну реєстрацію, може звернутися до суду з заявою
про визначення їй іншої мети за погодженням з органами управління
установою.
2. При зміні мети установи суд повинен враховувати наміри
засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна
установи передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди
призначалися наміром засновника.
3. Суд може змінити структуру управління установи, якщо це
необхідно внаслідок зміни мети установи або з інших поважних
причин.
4. При зміні мети установи або структури її управління,
правління установи зобов'язане надати суду письмову думку з цього
питання.
Стаття 104 (85). Припинення юридичної особи
1. Юридична особа припиняється в результаті передання всього
свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам -
правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або в результаті
ліквідації.
2. Юридична особа вважається такою, що припинена, після
внесення запису про припинення до єдиного державного реєстру
юридичних осіб.
3. Припинення юридичної особи в процесі відновлення її
платоспроможності або банкрутства визначається законом.
Стаття 105 (86)
Обов'язки особи, що прийняла рішення про припинення
юридичної особи
1. Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення
про припинення юридичної особи, зобов'язані негайно письмово
повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію
юридичних осіб, який вносить до єдиного державного реєстру
відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі
припинення.
2. Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення
про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з
органом, який здійснює державну реєстрацію юридичних осіб,
комісію щодо припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія,
ліквідатор тощо) та встановлюють відповідно до цього Кодексу
порядок та строки припинення.
Виконання функцій комісії щодо припинення юридичної особи
може бути покладено на орган управління юридичної особи.
3. З моменту призначення відповідної комісії до неї
переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи.
Комісія від імені юридичної особи, яка припиняється, виступає у
суді.
4. Комісія з припинення юридичної особи поміщає в органах
друку, в яких публікуються дані про державну реєстрацію юридичної
особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної
особи та про порядок і строк заявлення вимог її кредиторами. Цей
строк не може бути меншим двох місяців з моменту публікації
повідомлення про припинення юридичної особи.
Комісія вживає усіх можливих заходів щодо виявлення
кредиторів, а також письмово сповіщає їх про припинення юридичної
особи.
Стаття 106 (87). Злиття, приєднання та поділ юридичної особи
1. Злиття, приєднання та поділ юридичної особи здійснюються
за рішенням його учасників або органу юридичної особи,
уповноваженого на це установчими документами, а в передбачених
законом випадках - за рішенням суду або відповідних органів
державної влади.
2. Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних
органів державної влади на припинення юридичної особи шляхом
злиття або приєднання.
Стаття 107 (88). Порядок припинення юридичної особи шляхом
злиття, приєднання та поділу
1. Кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати
від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання та
відшкодування збитків.
2. Після закінчення строку для пред'явлення вимог
кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з
припинення юридичної особи складає передавальний акт (злиття,
приєднання) або розподільчий баланс (поділ), які мають містити
положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної
особи, що припиняється, стосовно до всіх її кредиторів та
боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами.
3. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються
учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її
припинення.
Нотаріально посвідчені копії передавального акта та
розподільчого балансу передаються в органи, які здійснюють
державну реєстрацію юридичних осіб, за місцем реєстрації
юридичної особи, що припиняється, а також в органи, які
здійснюють державну реєстрацію юридичних осіб, за місцем
реєстрації юридичної особи-правонаступника.
4. Порушення правил частин 2 та 3 цієї статті є підставою
для відмови у внесенні до державного реєстру запису про
припинення юридичної особи та державній реєстрації створюваних
юридичних осіб-правонаступників.
5. Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних
осіб, і точно визначити правонаступника щодо конкретних
обов'язків, що припинилася, неможливо, юридичні
особи-правонаступники солідарно відповідають перед кредиторами
юридичної особи, що припинила існування.
Стаття 108 (89). Виділення
Виділенням вважається перехід по розподільчому балансу
частини майна, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або
декількох створюваних нових юридичних осіб.
До виділення за аналогією застосовуються правила частин 1, 2,
4 статті 105 та статей 106 і 107.
Стаття 109. Перетворення юридичної особи
Перетворенням вважається зміна організаційно-правової форми
юридичної особи.
Перетворення юридичної особи не має наслідком її припинення.
До перетворення за аналогією застосовуються правила частини
1 статті 105.
Стаття 110 (90). Ліквідація юридичної особи
1. Юридична особа ліквідується:
1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи,
уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у
зв'язку із закінченням строку, на який створено юридичну особу, з
досягненням мети, для якої її створено, або з визнанням судом
недійсною державної реєстрації юридичної особи у зв'язку з
допущеними при її створенні порушеннями, які не можна усунути,
а також в інших випадках, передбачених установчими
документами;
2) за рішенням суду в разі заняття діяльністю без належного
дозволу (ліцензії) чи діяльністю, забороненою законом, а також в
інших випадках передбачених законом.
2. Вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах,
зазначених у пункті 2 частини 1 цієї статті, може бути
пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію
юридичних осіб, а також учасником юридичної особи.
Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його
учасників або орган, уповноважений установчими документами
приймати рішення про ліквідацію юридичної особи, можуть бути
покладені обов'язки щодо проведення ліквідації юридичної особи.
3. Якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для
задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в
порядку, передбаченому законом про відновлення платоспроможності
або визнання банкрутом.
Стаття 111 (91). Порядок ліквідації юридичної особи
1. Ліквідаційна комісія після закінчення строку для
пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний
баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи,
що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також
про результати їх розгляду.
Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками
юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію
юридичної особи.
2. Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що
ліквідується, провадиться у порядку черговості, встановленої
статтею 112 цього Кодексу, відповідно до проміжного
ліквідаційного балансу, починаючи від дня його затвердження, за
винятком кредиторів п'ятої черги, виплати яким провадяться зі
спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного
балансу.
У разі недостатності у юридичної особи, що ліквідується,
грошових коштів для задоволення вимог кредиторів, ліквідаційна
комісія здійснює продаж майна юридичної особи.
3. Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна
комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується
учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про
ліквідацію юридичної особи.
4. Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення
вимог кредиторів, передається її учасниками, якщо інше не
передбачено законом або установчими документами юридичної особи.
5. Ліквідація юридичної особи вважається завершеною після
внесення запису до єдиного державного реєстру юридичних осіб про
припинення юридичної особи.
Стаття 112 (92). Задоволення вимог кредиторів
1. При ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її
кредиторів задовольняються у такій черговості:
1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування
шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
заподіянням смерті та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи
іншим способом;
2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників,
пов'язані з трудовими відносинами, вимоги щодо виплати
винагороди, що належить автору за використання його твору,
винаходу, промислового зразка та інших об'єктів права
інтелектуальної власності;
3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків,
зборів (обов'язкових платежів);
4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.
Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог,
що належать кожному кредитору однієї черги.
2. У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог
кредитора або ж ухилення від їх розгляду кредитор має право до
затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися в
суд із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги
кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося
після ліквідації юридичної особи.
3. Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку,
встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення,
задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що
залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених
своєчасно.
4. Вимоги кредиторів, які не визнані ліквідаційною комісією,
якщо кредитор не звертався до суду з позовом, а також вимоги, у
задоволенні яких рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються
погашеними.
Глава 8 (7). Підприємницькі товариства
§ 1. Господарські товариства
1. Загальні положення
Стаття 113 (94). Поняття та види господарських товариств
1. Господарськими товариствами визнаються юридичні особи з
поділеним на частки учасників статутним (складеним) капіталом.
2. Господарські товариства можуть бути створені у формі
повного товариства, командитного товариства, товариства з
обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного
товариства.
Стаття 114 (95). Учасники господарських товариств
Учасниками господарських товариств можуть бути юридичні та
фізичні особи.
Законом може бути заборонена чи обмежена участь окремих
категорій громадян у господарських товариствах, за винятком
відкритих акціонерних товариств.
Господарське товариство (за винятком повного і командитного
товариств) може бути створене однією особою, яка стає його єдиним
учасником.
Стаття 115 (96). Майно господарського товариства
1. Товариство є власником:
1) майна, переданого йому учасниками у власність як внесок
до статутного (складеного) капіталу;
2) продукції, виробленої товариством у результаті
господарської діяльності;
3) одержаних доходів;
4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені
законом.
2. Внеском до майна господарського товариства можуть бути
гроші, цінні папери, інші речі або ж майнові чи інші відчужувані
права, що мають грошову оцінку.
Грошова оцінка внеску учасника господарського товариства
здійснюється за угодою між учасниками товариства; у випадках,
передбачених законом, вона підлягає незалежній експертній
перевірці.
Стаття 116 (97). Права учасників господарського товариства
Учасники товариства мають право у порядку, визначеному
законом та установчим документом:
1) брати участь в управлінні товариством у порядку,
визначеному в установчому документі, - крім випадків,
передбачених законом;
2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати
його частину (дивіденди);
3) вийти у встановленому порядку з товариства;
4) здійснити відчуження часток, пайових цінних паперів, що
засвідчують участь у товаристві у порядку, встановленому законом;
5) одержувати інформацію про діяльність товариства у
порядку, передбаченому установчим документом.
Учасники можуть також мати інші права, що передбачені
законом та установчим документом товариства.
Стаття 117 (98). Обов'язки учасників господарського
товариства
Учасники товариства зобов'язані:
1) додержуватися установчих документів товариства та
виконувати рішення загальних зборів;
2) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому
числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити внески
(оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, які
передбачені установчим документом;
3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну
інформацію про діяльність товариства;
4) нести інші зобов'язання, якщо це передбачено законом і
установчим документом.
Стаття 118 (98-2). Залежне господарське товариство
1. Господарське товариство (товариство з обмеженою
відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю,
акціонерне товариство) визнається залежним господарським
товариством, якщо іншому (переважному) господарському товариству
належать 20 або більше відсотків статутного капіталу, (у випадку
акціонерних товариств 20 або більше відсотків простих акцій)
першого господарського товариства.
2. Господарське товариство, яке придбало або іншим чином
набуло 20 або більше відсотків часток товариства з обмеженою
відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю,
або 20 або більше відсотків простих акцій акціонерного
товариства, зобов'язане оприлюднити цю інформацію в порядку,
передбаченому законом.
2. Повне товариство
Стаття 119 (99). Поняття повного товариства
1. Повним визнається товариство, учасники якого (повні
учасники) відповідно до укладеного між ними договору займаються
підприємницькою діяльністю від імені товариства і відповідають за
його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.
2. Особа може бути учасником тільки одного повного
товариства.
3. Учасник повного товариства не має права без згоди інших
учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в
інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які
становлять предмет діяльності товариства.
При порушенні цього правила товариство має право за своїм
вибором вимагати від такого учасника або відшкодування завданих
товариству збитків, або ж передання товариству усієї набутої за
такими правочинами вигоди.
4. Фірмове найменування повного товариства має містити:
Імена (найменування) всіх його учасників, а також слова
"повне товариство", або ж ім'я (найменування) одного чи кількох
учасників з доданням слів "і компанія", а також слів "повне
товариство".
Стаття 120 (100). Засновницький договір повного товариства
Повне товариство створюється і діє на підставі
засновницького договору. Засновницький договір підписується всіма
його учасниками.
Засновницький договір повного товариства має містити, крім
відомостей, що зазначені у статті 93 цього Кодексу, умови про
розмір і склад складеного капіталу товариства; про розмір та
порядок зміни часток кожного з учасників у цьому капіталі; про
розмір, склад, строки і внесення ними вкладів.
Стаття 121 (101). Управління повним товариством
1. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за
спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором
товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення
приймається більшістю голосів учасників.
2. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо
засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення
кількості голосів.
3. Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи
уповноважений він вести справи товариства, має право
ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ
товариства. Відмова від цього права чи його обмеження - у тому
числі за домовленістю учасників товариства - є недійсними.
Стаття 122 (102). Ведення справ повного товариства
1. Кожний учасник повного товариства має право діяти від
імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що
всі учасники ведуть справи спільно або ж що ведення справ
доручено окремим учасникам.
При спільному веденні учасниками справ товариства для
вчинення кожного правочину необхідною є згода всіх учасників
товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного
товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені
товариства за наявності у них довіреності виданої окремими
учасниками, яким доручено ведення справ товариства.
У відносинах з третіми особами повне товариство не може
посилатися на положення засновницького договору, які обмежують
повноваження учасників повного товариства щодо права діяти від
імені товариства, - крім випадків, коли товариство доведе, що
третя особа у момент вчинення правочину знала чи наперед повинна
була знати про відсутність в учасника товариства права діяти від
імені товариства.
2. Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах,
але не мав повноважень, має право у разі, якщо його дії не були
схвалені іншими учасниками, зажадати від товариства відшкодування
здійснених ним витрат - якщо він доведе, що завдяки його діям
товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці
витрати.
3. У разі спору між учасниками повного товариства
повноваження на ведення справ товариства, надані одному чи
кільком учасникам, можуть бути припинені судом на вимогу одного
чи кількох інших учасників товариства за наявності для цього
достатніх підстав, зокрема внаслідок грубого порушення
уповноваженою особою своїх обов'язків чи виявленої його (їхньої)
нездатності до розумного ведення справ. На підставі судового
рішення до засновницького договору товариства вносяться необхідні
зміни.
Стаття 123 (103). Розподіл прибутку та збитків повного
товариства
Прибуток та збитки повного товариства розподіляються між
його учасниками пропорційно до їхніх часток у складеному
капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або
іншою угодою учасників. Не допускається угода про усунення
будь-кого з учасників товариства від участі у розподілі прибутку
чи збитків.
Стаття 124 (104). Відповідальність учасників повного
товариства за його зобов'язаннями
1. Учасники повного товариства солідарно несуть субсидіарну
відповідальність своїм майном за зобов'язаннями товариства.
2. Учасник товариства відповідає за боргами товариства
незалежно від того, виникли ці борги після чи до його вступу в
товариство.
3. Учасник повного товариства, який вибув із товариства,
відповідає за зобов'язаннями товариства, що виникли до моменту
його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом
трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за
рік, у якому він вибув із товариства.
4. Учасник, який сплатив повністю борги товариства, має
право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до
інших учасників, які несуть перед ним відповідальність
пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.
Стаття 125 (105). Зміни у складі учасників повного
товариства
1. Зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у
зв'язку з:
1) виходом учасника повного товариства із його складу з
власної ініціативи;
2) виключенням із складу повних учасників;
3) вибуттям із складу повних учасників з причин, що не
залежать від учасника або передбачені статутом.
2. Порядок і особливості виходу, виключення та вибуття
повних учасників зі складу товариства визначаються цим Кодексом,
законом чи засновницьким договором.
Стаття 126 (106). Вихід з повного товариства
1. Учасник повного товариства, яке було створене на
невизначений строк, може у будь-який момент вийти з товариства,
заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу
із товариства. Дострокова відмова від участі у повному
товаристві, що засноване на певний строк, допускається лише з
поважних причин.
2. Угода між учасниками товариства про відмову від права
вийти з товариства є нікчемною.
Стаття 127 (107). Відступлення частки (її частини) у
складеному капіталі повного товариства
1. Учасник повного товариства має право за згодою інших його
учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її
частину іншому учасникові товариства або ж третій особі.
2. При переданні частки (її частини) новому учасникові до
нього переходять повністю чи у відповідній частині права, що
належали учасникові, який передав частку (її частину). Особа,
якій передано частку (її частину), несе відповідальність за
зобов'язаннями товариства у порядку, встановленому частиною
другою статті 124 цього Кодексу.
3. Передання учасником товариства усієї частки іншій особі
припиняє участь цього учасника в товаристві і породжує для нього
наслідки, передбачені частиною третьою статті 124 цього Кодексу.
Стаття 128 (108). Виключення зі складу учасників повного
товариства
1. Учасник повного товариства, який систематично не виконує
чи виконує неналежним чином обов'язки, покладені на нього
товариством, або ж який перешкоджає своїми діями (бездіяльністю)
досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у
порядку, передбаченому засновницьким договором.
2. Рішення про виключення з повного товариства приймається
одноголосно і може бути оскаржене виключеним учасником у суді.
Стаття 129 (109). Вибуття з повного товариства
1. Повне товариство може ухвалити рішення про визнання
учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, у
випадках:
1) смерті учасника, оголошення його таким, що помер, - за
відсутності спадкоємців;
2) ліквідації юридичної особи, що є учасником товариства, в
тому числі у зв'язку з визнанням її банкрутом;
3) визнання учасника недієздатним, обмежено дієздатним або ж
безвісно відсутнім;
4) призначення за рішенням суду примусової реорганізації
юридичної особи-учасника, в тому числі у зв'язку з її
неплатоспроможністю.
5) звернення стягнення повного товариства частину майна, що
відповідає частці учасника повного товариства у складеному
капіталі.
2. Рішення про вибуття приймається одноголосно і може бути
оскаржене заінтересованими особами в суді.
3. При вибутті учасника з повного товариства за підставами,
передбаченими у частині першій цієї статті, товариство може
продовжити свою діяльність, якщо інше не передбачено
засновницьким договором товариства чи угодою учасників, що
залишаються.
Стаття 130 (110). Розрахунки при виході, виключенні та
вибутті з повного товариства
1. Учасникові, що вийшов, якого виключено або який вибув за
підставами, передбаченими у статтях 126, 128, 129 цього Кодексу,
виплачується вартість частини майна товариства, яка відповідає
частці цього учасника у складеному капіталі товариства, - якщо
інше не передбачено засновницьким договором.
2. Якщо спадкоємець учасника повного товариства або
правонаступник юридичної особи, не вступили у товариство,
розрахунки з ними здійснюються відповідно до частини першої цієї
статті.
3. Порядок визначення вартості частки учасника у майні
товариства та строки її виплати встановлюються законом і
засновницьким договором.
4. У разі виникнення спору учасник, його спадкоємець,
правонаступник мають право звернутися до суду.
Стаття 131 (111). Звернення стягнення на частину майна
повного товариства, що відповідає частці учасника повного
товариства у складеному капіталі
1. Звернення стягнення на частку учасника у складеному
капіталі повного товариства за його власними зобов'язаннями
допускається тільки у разі недостатності іншого майна для
задоволення вимог кредиторів. При недостатності майна учасника
повного товариства для виконання його зобов'язань перед
кредиторами, вони можуть вимагати у встановленому порядку
виділення частини майна повного товариства, що відповідає частці
учасника-боржника у складеному капіталі.
2. Частина майна повного товариства, що відповідає частці
учасника-боржника у складеному капіталі виділяється у грошовій чи
натуральній формі відповідно до балансу, складеного на момент
вибуття такого учасника з товариства.
Стаття 132 (112). Ліквідація повного товариства
1. Повне товариство ліквідовується за підставами,
зазначеними у статті 110 цього Кодексу, а також у разі якщо в
товаристві залишається єдиний учасник. Цей учасник має право
протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником
товариства, перетворити таке товариство в інше господарське
товариство у порядку, встановленому цим Кодексом.
2. У разі виходу з товариства чи смерті кого-небудь із
учасників повного товариства, виключення одного з його учасників
із товариства, ліквідації тієї, що бере участь у товаристві,
юридичної особи або ж звернення кредитором одного з учасників
стягнення на частину майна, яка відповідає його частці у
складеному капіталі, товариство може продовжити свою діяльність,
якщо це передбачено засновницьким договором товариства чи угодою
учасників, що залишаються.
3. Командитне товариство
Стаття 133 (113). Основні положення про командитне
товариство
1. Командитним товариством визнається товариство, в якому
разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства
підприємницьку діяльність і відповідають за зобов'язаннями
товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи
кілька учасників (вкладників, командитистів), які несуть ризик
збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум
зроблених ними вкладів, та не беруть участі в діяльності
товариства.
2. Фірмове найменування командитного товариства має містити:
імена (найменування) усіх повних учасників, а також слова
"командитне товариство", або ж ім'я (найменування) не менш як
одного повного учасника з доданням слів "і компанія", а також
слова "командитне товариство".
Якщо у фірмове найменування командитного товариства включене
ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником.
3. До командитного товариства застосовуються правила цього
Кодексу про повне товариство, якщо інше не передбачено цим
Кодексом.
Стаття 134 (114). Засновницький договір командитного
товариства
1. Командитне товариство створюється і діє на підставі
засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма
повними учасниками.
2. Засновницький договір командитного товариства має
містити, крім відомостей, зазначених у статті 93 цього Кодексу,
умови про розмір та склад складеного капіталу товариства, про
розмір і порядок зміни часток кожного з повних учасників у
складеному капіталі, про сукупний розмір вкладу вкладників.
3. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у
командитному товаристві залишився один повний учасник,
засновницький договір переоформляється в одноособову заяву,
підписану повним учасником. Якщо командитне товариство
створюється одним повним учасником, то установчим документом є
одноособова заява (меморандум), яка містить усі реквізити,
встановлені цією статтею для командитного товариства.
Стаття 135 (115). Учасники командитного товариства
1. Становище повних учасників, які беруть участь у
командитному товаристві, та їхня відповідальність за
зобов'язаннями товариства визначаються правилами цього Кодексу
про учасників повного товариства.
2. Особа може бути повним учасником тільки в одному
командитному товаристві. Повний учасник командитного товариства
не може бути учасником повного товариства.
Учасник повного товариства не може бути повним учасником
командитного товариства. Повний учасник командитного товариства
не може бути вкладником цього самого товариства.
3. Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати
п'ятдесяти відсотків складеного капіталу товариства, зазначеного
у засновницькому договорі.
На момент реєстрації командитного товариства кожний із
вкладників повинен зробити внесок у розмірі, визначеному законом.
Стаття 136 (116). Управління командитним товариством
1. Управління діяльністю командитного товариства
здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому для
повного товариства.
2. Вкладники не мають права брати участь в управлінні
справами командитного товариства та заперечувати дії повних
учасників щодо управління справами товариства. Вони можуть
виступати від імені товариства тільки за довіреністю.
Стаття 137 (117). Права та обов'язки вкладника командитного
товариства
1. Вкладник зобов'язаний зробити вклад до складеного
капіталу. Внесення вкладів посвідчується свідоцтвом про участь,
яке видається вкладникові товариства.
2. Вкладник командитного товариства має право:
1) одержувати частину прибутку товариства, пропорційно до їх
часток у складеному капіталі у порядку, передбаченому
засновницьким договором (меморандумом);
2) діяти від імені командитного товариства у разі видачі
йому довіреності та відповідно до неї;
3) переважно перед третіми особами набувати відчужувану
частку (її частину) в складеному капіталі за правилами статті 147
цього Кодексу.
Якщо бажання викупити частку виявили декілька вкладників,
зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх
часток у складеному капіталі товариства;
4) вимагати першочергового повернення вкладу у разі
ліквідації товариства;
5) ознайомлюватися з річними звітами та балансами
товариства;
6) після закінчення фінансового року вийти з товариства й
одержати свій вклад у порядку, передбаченому засновницьким
договором (меморандумом);
7) передати свою частку у складеному капіталі чи її частину
іншому вкладнику чи третій особі зі сповіщенням про це
товариства.
Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє
його участь у товаристві.
Засновницьким договором (меморандумом) командитного
товариства можуть бути передбачені й інші права вкладника.
Стаття 138 (118). Відповідальність вкладника командитного
товариства
1. Якщо вкладник командитного товариства вчиняє правочин від
імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень, то в
разі схвалення його дій командитним товариством він звільняється
від відповідальності перед кредиторами за вчинений правочин.
Якщо схвалення командитного товариства не буде отримано,
вкладник відповідає перед третіми особами та вчиненим ним
правочином усім своїм майном, на яке відповідно до закону може
бути звернене стягнення.
2. Вкладник, який не зробив передбаченого засновницьким
договором (меморандумом) відповідного внеску, несе
відповідальність перед товариством у порядку, передбаченому
засновницьким договором (меморандумом).
Стаття 139 (119). Ліквідація командитного товариства
1. Командитне товариство ліквідовується при вибутті усіх
вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх
вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство.
Командитне товариство ліквідується також за підставами ліквідації
повного товариства (стаття 134). Командитне товариство
зберігається, якщо в ньому залишається один повний учасник і один
вкладник.
2. При ліквідації командитного товариства, після розрахунків
з кредиторами, вкладники мають переважне право перед повними
учасниками на одержання вкладів у порядку та на умовах,
передбачених цим Кодексом і засновницьким договором
(меморандумом). При недостатності коштів товариства для повного
повернення вкладникам їхніх вкладів наявні кошти розподіляються
між вкладниками пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі
товариства.
4. Товариство з обмеженою відповідальністю
Стаття 140 (120). Поняття товариства з обмеженою
відповідальністю
1. Товариством з обмеженою відповідальністю визнається
засноване одним або кількома особами товариство, статутний
капітал якого поділений на частки визначених статутом розмірів.
2. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не
відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків,
пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вартості внесених
ними вкладів.
Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть
солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах
вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.
3. Фірмове найменування товариства з обмеженою
відповідальністю має містити найменування товариства, а також
слова "товариство з обмеженою відповідальністю".
Стаття 141 (121). Учасники товариства з обмеженою
відповідальністю
1. Максимальна кількість учасників товариства з обмеженою
відповідальністю встановлюється законом. При перевищенні цієї
кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає
перетворенню на акціонерне товариство протягом року, а зі спливом
цього строку - ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його
учасників не зменшиться до встановленої межі.
2. Товариство з обмеженою відповідальністю не може мати
єдиним учасником інше господарське товариство, що складається з
однієї особи.
Одна особа може бути учасником лише одного товариства з
обмеженою відповідальністю, яке складається з єдиного учасника.
Стаття 142 (122-1). Договір про заснування товариства з
обмеженою відповідальністю
1. Якщо товариство з обмеженою відповідальністю засновується
кількома особами, ці особи при необхідності визначити
взаємовідносини між собою, укладають письмовий договір, який
передбачає порядок заснування товариства, умови здійснення
спільної діяльності по створенню товариства, розмір статутного
капіталу, частку кожного з них, строки та порядок внесення
вкладів та інші умови.
2. Договір про заснування товариства з обмеженою
відповідальністю не є установчим документом. Подання цього
договору при державній реєстрації не є обов'язковим.
Стаття 143 (122-2). Статут товариства з обмеженою
відповідальністю
1. Установчим документом товариства з обмеженою
відповідальністю є статут.
Крім відомостей, зазначених у статті 93 цього Кодексу,
статут повинен визначати умови щодо розміру статутного капіталу,
з визначенням частки кожного учасника, склад та компетенції
органів управління і порядок прийняття ними рішень - у тому числі
і з питань, рішення з яких приймаються одноголосно чи
кваліфікованою більшістю голосів, відомості про розмір і порядок
формування резервного фонду, порядок передачі (переходу) часток у
статутному фонді.
2. Статут товариства зі всіма наступними змінами і
доповненнями зберігається в органі, що здійснив його державну
реєстрацію, і є відкритим для ознайомлення.
Стаття 144 (123). Статутний капітал товариства з обмеженою
відповідальністю
1. Статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю
складається з вартості вкладів його учасників.
Статутний капітал визначає мінімальний розмір майна
товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Розмір
статутного капіталу товариства не може бути меншим від суми, що
визначається законом.
2. Не допускається звільнення учасника товариства з
обмеженою відповідальністю від обов'язку внесення вкладу до
статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування
вимог до товариства.
3. До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою
відповідальністю засновники повинні сплатити не менш, ніж
п'ятдесят відсотків обсягу статутного капіталу. Частина
статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті
протягом першого року діяльності товариства.
При несплаті протягом року засновниками своїх внесків
повністю товариство має або оголосити про зменшення свого
статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у
встановленому порядку, або прийняти рішення про ліквідацію.
4. Якщо на закінчення другого чи кожного наступного
фінансового року вартість чистих активів товариства з обмеженою
відповідальністю виявиться меншою від зареєстрованого статутного
капіталу, товариство зобов'язане оголосити про зменшення свого
статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту в
установленому порядку - якщо учасники не прийняли рішення про
внесення додаткових вкладів. Якщо вартість зазначених активів
товариства стає меншою від визначеного законом мінімального
розміру статутного капіталу (частина перша цієї статті),
товариство підлягає ліквідації.
5. Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою
відповідальністю допускається після оповіщення у порядку,
передбаченому законом, усіх його кредиторів. У цьому випадку
останні мають право вимагати дострокового припинення або
виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм
збитків.
6. Збільшення статутного капіталу товариства допускається
після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі.
Порядок внесення додаткових вкладів визначається законом і
статутом товариства.
Стаття 145 (124). Управління товариством з обмеженою
відповідальністю
1. Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є
загальні збори його учасників.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється
виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює
поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним
зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути
обраний також і не зі складу учасників товариства.
2. Компетенція виконавчих органів товариства, а також
порядок ухвалення ними рішень і порядок виступання від імені
товариства визначаються відповідно до цього Кодексу, закону та
статуту товариства.
3. До виключної компетенції загальних зборів учасників
товариства з обмеженою відповідальністю належить:
1) визначення основних напрямів діяльності товариства з
обмеженою відповідальністю, затвердження його планів і звітів про
їх виконання;
2) внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його
статутного капіталу;
3) утворення та відкликання виконавчих органів товариства;
4) визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу
або утворення відповідних контрольних органів;
5) затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів,
розподіл прибутку та збитків товариства;
6) вирішення питання про придбання товариством частки
учасника;
7) виключення учасника із товариства.
8) прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення
ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Законом та статутом товариства до виключної компетенції
загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших
питань.
Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів
учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення
виконавчим органам товариства.
Черговість та порядок скликання зборів визначаються законом
та статутом товариства.
Стаття 146 (125). Контроль за діяльністю виконавчого органу
товариства з обмеженою відповідальністю
1. Контроль за діяльністю виконавчого органу здійснюється у
порядку, визначеному статутом.
2. Загальні збори можуть формувати органи, що здійснюють
постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю
виконавчого органу.
Порядок утворення та повноваження контрольного органу
визначаються загальними зборами учасників.
3. Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю згідно з
рішенням загальних зборів, а також в інших випадках, передбачених
законом чи статутом товариства, може призначатися аудиторська
перевірка.
4. Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності та
звітності товариства визначається законом і статутом товариства.
На вимогу будь-кого з учасників товариства може бути
проведено аудиторську перевірку річної фінансової звітності
товариства із залученням професійного аудитора, не пов'язаного
майновими інтересами з товариством чи з його учасниками
(зовнішній аудит).
Витрати по проведенню такої перевірки покладаються на
учасника, на вимогу якого проводиться аудиторська перевірка, якщо
інший порядок не передбачено статутом товариства.
5. Публічна звітність товариства про результати ведення його
справ не вимагається, крім випадків, передбачених законом.
Стаття 147 (126). Перехід частки учасника у статутному
капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до іншої особи
1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право
продати чи іншим чином відступити свою частку у статутному
капіталі, чи її частину одному або кільком учасникам цього
товариства.
2. Відчуження учасником товариства своєї частки (її частини)
третім особам допускається - якщо інше не передбачено статутом
товариства.
Учасники товариства користуються переважним правом купівлі
частки учасника (її частини) пропорційно до розмірів своїх
часток, якщо статутом товариства чи угодою його учасників не
передбачений інший порядок здійснення цього права. Купівля
здійснюється за ціною та на інших умовах, на яких частка (її
частина) пропонувалась для продажу третім особам. У разі якщо
учасники товариства не скористаються своїм переважним правом
протягом місяця з дня сповіщення або ж протягом іншого строку,
передбаченого статутом товариства чи угодою його учасників,
частка учасника може бути відчужена будь-якій третій особі.
3. Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю
може бути відчужена до повної її сплати лише у тій частині, в
якій її уже сплачено.
4. У разі придбання частки учасника (її частини) самим
товариством з обмеженою відповідальністю воно зобов'язане
реалізувати її іншим учасникам або третім особам протягом строку
та в порядку, що передбачені законом та статутом, або ж зменшити
свій статутний капітал відповідно до статті 144 цього Кодексу.
5. Частки у статутному капіталі товариства з обмеженою
відповідальністю переходять до спадкоємців фізичних осіб і
правонаступників юридичних осіб, які є учасниками товариства,
якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід
допускається тільки за згодою інших учасників товариства.
Розрахунки із спадкоємцями (правонаступниками) учасника, які
не вступили до товариства, здійснюються у відповідності з
правилами статті 149.
Стаття 148 (127). Вихід учасника із товариства з обмеженою
відповідальністю
1. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право
вийти з товариства, сповістивши товариство про свій вихід не
пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не
встановлений статутом.
2.Учасник, який виходить із товариства з обмеженою
відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, яка
відповідає його частці у статутному капіталі товариства.
За угодою між учасником та товариством виплата частки
учасника може бути замінена передачею майна в натурі.
Якщо вклад до статутного фонду був здійснений шляхом
передання права користування майном, відповідне майно
повертається учасникові без виплати винагороди.
Порядок і спосіб визначення вартості частки, а також порядок
і строки її виплати встановлюються законом та статутом.
3. Спори, що виникають у зв'язку з виходом учасника із
товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі спори про
порядок визначення частки, її розмір і строки виплати,
вирішуються судом.
Стаття 149 (127-1). Звернення стягнення на частину майна
товариства з обмеженою відповідальністю, що відповідає частці
учасника у статутному капіталі
1. Звернення стягнення на частину майна товариства з
обмеженою відповідальністю, що відповідає частці учасника у
статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише
при недостатності іншого його майна для задоволення вимог
кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від
товариства виплати вартості частини майна товариства, що
відповідає частці боржника у статутному капіталі товариства, або
виділу відповідної частини майна для накладення стягнення на
нього. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що
становлять її вартість, визначаються згідно з балансом, який
складається на дату заявлення вимог кредиторами.
2. Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному
капіталі товариства з обмеженою відповідальністю припиняє його
участь в товаристві.
Стаття 150 (128). Ліквідація товариства з обмеженою
відповідальністю
1. Товариство з обмеженою відповідальністю може бути
ліквідоване за рішенням загальних зборів його учасників, у тому
числі у зв'язку зі спливом строку, на який товариство було
створене, а також за рішенням суду - в інших випадках,
встановлених законом.
2. Товариство з обмеженою відповідальністю може бути
перетворене в акціонерне товариство чи у виробничий кооператив.
Стаття 151 (129). Поняття товариства з додатковою
відповідальністю
1. Товариством з додатковою відповідальністю визнається
засноване однією або кількома особами товариство, статутний
капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений
статутом.
2. Учасники товариства з додатковою відповідальністю несуть
субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном
в однаковому для всіх розмірі, кратному до вартості внесених ними
вкладів, який визначається статутом.
У разі визнання банкрутом одного з учасників його
відповідальність по зобов'язанням товариства розподіляється між
іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному
капіталі товариства.
3. Фірмове найменування товариства з додатковою
відповідальністю має містити найменування товариства, а також
слова "товариство з додатковою відповідальністю".
4. До товариства з додатковою відповідальністю
застосовуються правила цього Кодексу про товариства з обмеженою
відповідальністю - якщо інше не передбачено цією статтею та
статутом товариства.
5. Акціонерне товариство
Стаття 152 (130). Поняття акціонерного товариства
1. Акціонерним визнається товариство, статутний капітал
якого поділений на певне число акцій.
2. Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми
зобов'язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за
зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з
діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.
Акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть у
випадках, передбачених статутом, відповідальність за
зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості
належних їм акцій. Акціонери мають право відчужувати акції, що їм
належать, без згоди інших акціонерів.
3. Фірмове найменування акціонерного товариства має містити
його найменування і вказівку на те, що товариство є акціонерним.
4. Особливості правового становища акціонерних товариств,
створених шляхом приватизації державних підприємств, визначаються
також законами та іншими нормативно-правовими актами про
приватизацію державних підприємств.
5. Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на
акції, зобов'язане щорічно публікувати для загального відома
річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і
збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.
Стаття 153 (131). Створення акціонерного товариства
1. Акціонерне товариство може бути створене юридичними та
фізичними особами.
Обмеження щодо участі у заснуванні акціонерних товариств
можуть встановлюватися законом.
2. Якщо осіб, що створюють акціонерне товариство, декілька,
вони укладають між собою договір, який визначає порядок
здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства.
Договір про створення акціонерного товариства укладається в
письмовій формі, а якщо товариство створюється фізичними особами,
- договір підлягає нотаріальному посвідченню.
3. Особи, що створюють акціонерне товариство, несуть
солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до
реєстрації товариства.
Товариство несе відповідальність за зобов'язаннями
учасників, пов'язаними з його створенням, тільки у разі
наступного схвалення їх дій засновників загальними зборами
акціонерів.
4. Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи
може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером
усіх акцій товариства. Відомості про це мають бути зареєстровані
і підлягають опублікуванню для загального відома.
Акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше
підприємницьке товариство, що складається з однієї особи.
5. Порядок і строки вчинення дій щодо створення акціонерного
товариства, у тому числі порядок проведення установчих зборів та
їхня компетенція визначаються законом.
Стаття 154 (132). Статут акціонерного товариства
1. Установчим документом акціонерного товариства є його
статут.
2. Статут акціонерного товариства, крім відомостей,
зазначених у статті 93 цього Кодексу, має містити відомості про
розмір статутного капіталу, умови про категорії акцій, що
випускаються товариством, про їхню номінальну вартість і
кількість, про права акціонерів, про склад і компетенцію органів
управління товариством і про порядок ухвалення ними рішень - у
тому числі з питань, рішення щодо яких приймається кваліфікованою
більшістю голосів. У статуті акціонерного товариства мають також
міститися інші відомості, передбачені законом.
Стаття 155 (133). Статутний капітал акціонерного товариства
1. Статутний капітал акціонерного товариства утворюється з
вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними
акцій.
Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір
майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не
може бути меншим, ніж розмір, передбачений законом.
2. При заснуванні акціонерного товариства усі його акції
мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на
акції акціонерного товариства не провадиться до повної сплати
статутного капіталу. Порядок проведення відкритої підписки
визначається законом.
3. Якщо після закінчення другого та кожного наступного
фінансового року вартість чистих активів товариства виявиться
меншою від статутного капіталу, товариство зобов'язане оголосити
та зареєструвати у встановленому порядку зменшення свого
статутного капіталу. Якщо вартість зазначених активів товариства
стає меншою від визначеного законом мінімального розміру
статутного капіталу, передбаченого законом, товариство підлягає
ліквідації.
Стаття 156 (134). Збільшення статутного капіталу
акціонерного товариства
1. Акціонерне товариство має право за рішенням загальних
зборів акціонерів збільшити статутний капітал шляхом збільшення
номінальної вартості акцій або випуску додаткових акцій.
2. Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства
допускається після його повної сплати. Збільшення статутного
капіталу товариства для покриття зазнаних ним збитків не
допускається.
3. У випадках, передбачених законом або статутом товариства,
може бути встановлене переважне право акціонерів на купівлю
акцій, що додатково випускаються товариством.
Стаття 157 (135). Зменшення статутного капіталу акціонерного
товариства
1. Акціонерне товариство має право за рішенням загальних
зборів акціонерів зменшити статутний капітал шляхом зменшення
номінальної вартості акцій або ж шляхом купівлі товариством
частини випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості.
Зменшення статутного капіталу товариства допускається після
оповіщення всіх його кредиторів у порядку, що визначається
законом. При цьому кредитори товариства мають право зажадати або
дострокового припинення, або виконання відповідних зобов'язань
товариства та відшкодування їм збитків.
2. Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства
шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така
можливість передбачена у статуті товариства.
3. Зменшення акціонерним товариством статутного капіталу
нижче від визначеного законом мінімального розміру має наслідком
ліквідацію товариства.
Стаття 158 (136). Обмеження на випуск цінних паперів і на
виплату дивідендів акціонерного товариства
1. Частка привілейованих акцій у загальному обсязі
статутного капіталу не може перевищувати двадцяти п'яти
відсотків.
2. Акціонерне товариство має право випускати облігації на
суму, яка не перевищує розміру статутного капіталу або ж розміру
забезпечення, що надається товариству з цією метою третіми
особами.
3. Акціонерне товариство не має права оголошувати та
виплачувати дивіденди:
1) до повної сплати всього статутного капіталу;
2) при зменшенні вартості чистих активів акціонерного
товариства до меншого, ніж розмір статутного капіталу і
резервного фонду, розміру;
3) в інших випадках, передбачених законом.
Стаття 159 (137). Загальні збори акціонерів
1. Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори
акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його
акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.
Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних
зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має
кожний учасник.
2. До виключної компетенції загальних зборів акціонерів
належить:
1) внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна
розміру його статутного капіталу;
2) обрання членів наглядової ради, а також утворення і
відкликання виконавчого та інших органів товариства;
3) затвердження річної фінансової звітності, розподіл
прибутку і збитків товариства;
4) рішення про ліквідацію товариства.
До виключної компетенції загальних зборів законом та
статутом товариства може бути також віднесене вирішення інших
питань.
Питання, віднесені законом до виключної компетенції
загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для
вирішення іншим органам товариства.
3. Порядок голосування на загальних зборах визначається
законом.
Акціонер має право призначити свого представника для участі
у зборах. Представник може бути постійним чи призначеним на
певний строк. Акціонер має право у будь-який момент замінити
свого представника у найвищому органі товариства, повідомивши про
це виконавчий орган акціонерного товариства.
4. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у
3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з питань:
1) внесення змін до статуту товариства;
2) ухвалення рішення про ліквідацію.
З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів
акціонерів, які беруть участь у зборах.
5. Загальні збори акціонерів скликаються не рідше ніж один
раз на рік, якщо інше не передбачено статутом товариства.
Позачергові збори акціонерів скликаються у разі
неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин,
визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку,
якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.
Порядок скликання і проведення загальних зборів, а також
умови скликання і проведення позачергових зборів та оповіщення
акціонерів визначаються законом і статутом товариства.
Стаття 160 (138). Наглядова рада акціонерного товариства
1. В акціонерному товаристві може бути створена наглядова
рада акціонерного товариства, яка здійснює контроль за діяльністю
його виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства.
Випадки обов'язкового створення наглядової ради
встановлюються законом.
2. Законом і статутом товариства встановлюється виключна
компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до
виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані
нею для вирішення виконавчому органу товариства.
3. Члени наглядової ради не можуть бути членами виконавчого
органу.
4. Наглядова рада товариства визначає форми контролю за
діяльністю виконавчого органу.
Стаття 161 (139). Виконавчий орган акціонерного товариства
1. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює
керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший
орган, визначений статутом.
Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного
товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних
зборів і наглядової ради товариства.
Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і
наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання
їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного
товариства у межах, передбачених законом і статутом акціонерного
товариства.
2. Виконавчий орган товариства може бути колегіальним
(правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний
директор).
Стаття 162 (140). Аудиторська перевірка в акціонерному
товаристві
Акціонерне товариство, яке зобов'язане відповідно до цього
Кодексу або закону публікувати для загального відома документи,
зазначені у частині п'ятій статті 152 цього Кодексу, повинне для
перевірки та підтвердження правильності річної фінансової
звітності щорічно залучати професійного аудитора, не пов'язаного
майновими інтересами з товариством чи з його учасниками
(зовнішній аудит).
Аудиторська перевірка діяльності акціонерного товариства, у
тому числі й такого, що не зобов'язане публікувати для загального
відома документи, має бути проведена у будь-який час на вимогу
акціонерів, які разом володіють не менше як 10 відсотками акцій.
Порядок проведення аудиторських перевірок діяльності
акціонерного товариства визначається законом і статутом
товариства.
Витрати по проведенню такої перевірки покладаються на осіб,
на вимогу яких проводиться аудиторська перевірка, якщо загальними
зборами акціонерів не буде ухвалене рішення про інше.
§ 2. Виробничий кооператив
Стаття 163 (141). Поняття виробничого кооперативу
1. Виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання
громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої
господарської діяльності, яка базується на їхній власній трудовій
участі та об'єднанні його членами майнових пайових внесків.
Законом та статутом кооперативу може бути передбачена участь у
діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також
інших осіб.
2. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов'язаннями
кооперативу субсидіарну відповідальність у розмірах та порядку,
передбачених законом і статутом кооперативу.
3. Фірмове найменування кооперативу має містити його
найменування, а також слова "виробничий кооператив".
4. Правове становище виробничих кооперативів, права та
обов'язки їх членів визначаються відповідно до цього Кодексу і
закону про кооперацію.
Стаття 164 (142). Установчі документи виробничого
кооперативу
1. Установчим документом виробничого кооперативу є його
статут, що затверджується загальними зборами його членів.
2. Статут кооперативу має містити, крім відомостей,
зазначених у статті 93 цього Кодексу, умову про розмір пайового
внеску членів кооперативу, відомості про склад і порядок внесення
пайових внесків членами кооперативу та про їхню відповідальність
за порушення зобов'язання щодо внесення пайового внеску,
відомості про характер і порядок трудової участі його членів у
діяльності кооперативу та їхньої відповідальності за порушення
зобов'язань щодо особистої трудової участі, відомості про порядок
розподілу прибутку і збитків кооперативу, відомості про розмір і
умови субсидіарної відповідальності його членів за боргами
кооперативу, відомості про склад і компетенцію органів управління
кооперативу і про порядок ухвалення ним рішень, у тому числі щодо
питань, рішення з яких приймаються одноголосно чи кваліфікованою
більшістю голосів.
3. Кількість членів кооперативу не може бути меншою ніж та,
що встановлена у законі.
Стаття 165 (143). Майно виробничого кооперативу
1. Майно, що перебуває у власності виробничого кооперативу,
поділяється на паї його членів відповідно до статуту кооперативу.
2. Член кооперативу зобов'язаний внести до моменту державної
реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску,
а частину, що залишилася, - протягом року з моменту державної
реєстрації, якщо статутом кооперативу не передбачений інший
строк.
Порядок внесення пайових внесків членами кооперативу
встановлюється законом і статутом.
3. Кооператив не має права випускати акції.
Прибуток кооперативу розподіляється між його членами
відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не
передбачений статутом кооперативу.
У такому самому порядку розподіляється майно, що залишилося
після ліквідації кооперативу та задоволення вимог його
кредиторів.
Стаття 166 (145). Припинення членства у виробничому
кооперативі і перехід паю
1. Член кооперативу має право вихід із кооперативу. У цьому
разі йому має бути виплачена вартість паю або видано майно, яке
відповідає розміру його паю, а також здійснені виплати,
передбачені статутом кооперативу.
Видача паю, виплата вартості паю та інші виплати членові
кооперативу, що виходить, здійснюється у порядку, передбаченому
законом і статутом кооперативу.
2. Член кооперативу може бути виключений із кооперативу за
рішенням загальних зборів у разі невиконання чи неналежного
виконання обов'язків, покладених на нього статутом кооперативу, а
також в інших випадках, передбачених законом і статутом
кооперативу.
Член кооперативу, якого виключили, має відповідно до частини
першої цієї статті право на одержання паю та інших виплат,
передбачених статутом кооперативу.
3. Член кооперативу має право передати свій пай чи його
частину іншому членові кооперативу, якщо інше не передбачено
законом і статутом кооперативу.
Передання паю (його частини) особі, що не є членом
кооперативу, допускається лише за згодою кооперативу. У цьому
разі інші члени кооперативу користуються переважним правом
купівлі такого паю (його частини). Порядок відчуження паю чи його
частини іншому членові кооперативу або третій особі
встановлюється законом чи статутом кооперативу.
4. У разі смерті члена виробничого кооперативу його
спадкоємців може бути прийнято у члени кооперативу, якщо інше не
визначено статутом кооперативу. При відмові прийняти спадкоємців
у члени кооперативу кооператив виплачує спадкоємцям вартість паю
померлого члена кооперативу.
5. Накладення стягнення на пай члена виробничого кооперативу
за його власними боргами допускається лише при нестачі іншого
його майна для покриття таких боргів - у порядку, передбаченому
законом і статутом кооперативу.
6. При заставі паю та наступному зверненні
заставоутримувачем стягнення на цей пай відповідно застосовується
правило абзацу другого частини третьої цієї статті.
Підрозділ 3. Участь держави Україна, Автономної Республіки
Крим, територіальних громад у відносинах, що регулюються
цивільним законодавством
Глава 9 (8). Правові форми участі держави, Автономної
Республіки Крим, територіальних громад у відносинах, що
регулюються цивільним законодавством
Стаття 167 (146). Правові форми участі держави у відносинах,
що регулюються цивільним законодавством
1. Держава діє у відносинах, що регулюються цивільним
законодавством на рівних правах з іншими учасниками цивільних
відносин.
2. Держава може створювати юридичні особи публічного права
(навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених
законом.
3. Держава може створювати юридичні особи приватного права
(підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на
загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 168 (147). Правові форми участі Автономної Республіки
Крим у відносинах, що регулюються цивільним законодавством
1. Автономна Республіка Крим діє у відносинах, що
регулюються цивільним законодавством на рівних правах з іншими
учасниками цивільних відносин.
2. Автономна Республіка Крим може створювати юридичні особи
публічного права (навчальні заклади тощо) у випадках та в
порядку, встановлених законом.
3. Автономна Республіка Крим може створювати юридичні особи
приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в
їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено
законом.
Стаття 169 (148). Правові форми участі територіальних громад
у відносинах, що регулюються цивільним законодавством
1. Територіальні громади діють у відносинах, що регулюються
цивільним законодавством на рівних права з іншими учасниками
цивільних відносин.
2. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи
публічного права (навчальні заклади тощо) у випадках та в
порядку, встановлених законом.
4. Територіальні громади можуть створювати юридичні особи
приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в
їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено
законом.
Глава 10 (9). Органи та представники, через яких діють
держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади у
цивільних відносинах
Стаття 170 (153). Органи, через які діє держава у цивільних
відносинах
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через
органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої
законодавством
Стаття 171 (154). Органи, через які діє Автономна Республіка
Крим у цивільних відносинах
Автономна Республіка Крим набуває і здійснює цивільні права
та обов'язки через органи влади Автономної Республіки Крим у
межах їхньої компетенції, встановленої законодавством.
Стаття 172 (155). Органи, через які діють територіальні
громади у цивільних відносинах
Територіальні громади набуває і здійснює цивільні права та
обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах
компетенції, встановленої законодавством.
Стаття 173 (156). Представники держави, Автономної
Республіки Крим, територіальних громад
У випадках і в порядку, що передбачені законами, іншими
нормативно-правовими актами, нормативними актами територіальних
громад, від імені держави, Автономної Республіки Крим,
територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть
виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади,
органи Автономної Республіки Крим та органи місцевого
самоврядування.
Глава 11 (10). Відповідальність за зобов'язаннями держави,
Автономної Республіки Крим, територіальних громад
Стаття 174 (157). Відповідальність за зобов'язаннями держави
Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном,
крім майна, на яке законом заборонено звертати стягнення.
Стаття 175 (158). Відповідальність за зобов'язаннями
Автономної Республіки Крим
Автономна Республіка Крим відповідає за своїми
зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке законом
заборонено звертати стягнення.
Стаття 176 (159). Відповідальність за зобов'язаннями
територіальних громад
Територіальні громади відповідають за своїми зобов'язаннями
своїм майном, крім майна, на яке законом заборонено звертати
стягнення.
Стаття 177 (160). Розмежування відповідальності за
зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим,
територіальних громад та створених ними юридичних осіб
1. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади
не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб,
крім випадків, передбачених законом.
2. Юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою
Крим, територіальними громадами, не відповідають за
зобов'язаннями відповідно держави, Автономної Республіки Крим,
територіальних громад.
3. Держава не відповідає за зобов'язаннями Автономної
Республіки Крим і територіальних громад.
4. Автономна Республіка Крим та територіальні громади не
відповідають за зобов'язаннями одна одної, а також за
зобов'язаннями держави.
Розділ ІІІ. Об'єкти цивільних прав
Глава 12 (11). Загальні положення про об'єкти цивільних прав
Стаття 178 (161). Види об'єктів цивільних прав
Об'єктами цивільного права є речі, у тому числі гроші та
цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт,
послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація, а
також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Стаття 179 (162). Оборотоздатність об'єктів цивільних прав
1. Об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або
переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва
або успадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з
обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від
фізичної або юридичної особи.
2. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких в обороті
не допускається (об'єкти, вилучені з обороту), мають бути прямо
зазначені у законі.
Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише
певним учасникам обороту або перебування яких в обороті
допускається за спеціальним дозволом (об'єкти обмежено
оборотоздатні), визначаються у порядку, встановленому законом.
3. Земля та інші природні ресурси можуть відчужуватися або
іншим чином переходити від однієї особи до іншої відповідно до
закону.
Глава 13 (12). Речі. Майно
Стаття 180 (163). Поняття речі
Річчю визнається предмет матеріального світу, який
задовольняє потреби людей і щодо якого можуть виникати цивільні
права та обов'язки.
Стаття 181. Тварини
1. Тварини є особливим об'єктом цивільних прав. На них
поширюються правовий режим речі крім випадків встановлених
законом.
2. Правила поводження з тваринами визначаються законом.
3. Тварини, занесені до Червоної Книги, можуть бути
предметом цивільного обігу лише у випадках та порядку,
встановлених законом
Стаття 182(164). Нерухомі та рухомі речі
1. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать
земельні ділянки та все, що розташоване на них і нерозривно з
ними пов'язане, тобто об'єкти, переміщення яких без
непропорційної шкоди для їх призначення є неможливим.
Режим нерухомої речі може бути поширений законом і на інші
речі, зокрема на повітряні та морські судна, судна внутрішнього
плавання, космічні об'єкти, - права на які підлягають державній
реєстрації.
2. Рухомими речами визнаються такі, що їх можна вільно
переміщувати у просторі.
Стаття 183 (165). Державна реєстрація прав на нерухомість
1. Право власності та інші речові права на нерухомі речі,
обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення
підлягають державній реєстрації.
2. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо
нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який
зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані
права в порядку, передбаченому законом.
3. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або
правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від
надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені в суді.
4. Порядок проведення державної реєстрації пра не
нерухомість та підстави відмови у ній встановлюються законом.
Стаття 184 (166). Речі подільні та неподільні
1. Подільною вважається річ, яку можна поділити без втрати
цільового призначення.
2. Неподільною вважається річ, яку не можна поділити без
втрати цільового призначення.
Стаття 185 (167). Речі, визначені індивідуальними та
родовими ознаками
1. Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона
наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж
інших однорідних речей та індивідуалізують цю річ.
Речі, визначені індивідуальними ознаками є незамінними.
2. Речі є визначеними родовими ознаками, якщо вона має
ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюються числом,
вагою, мірою. Речі, що визначаються родовими ознаками, є
замінними.
Стаття 186 (168). Речі споживні та неспоживні
1. Споживними вважаються речі, які внаслідок одноразового їх
використання знищуються або припиняють існувати у первісному
вигляді.
2. Неспоживними вважаються речі, призначені для
неодноразового використання, які зберігають при цьому свій
первісний вигляд протягом тривалого часу.
Стаття 187 (169). Головна річ і приналежність
1. Річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі
і пов'язана з нею спільним призначенням є її приналежністю.
2. Приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не
визначено законом або договором.
Стаття 188 (170). Складові частини речі
Складовою частиною речі є все те, що не може бути
відокремлене від неї без пошкодження або істотного знецінення
речі.
При переході права на річ складові частини не підлягають
відокремленню.
Стаття 189 (171). Складні речі
Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу
використовувати його за призначенням, вони вважаються однією
річчю (складна річ).
Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на
всі її складові частини, якщо договором не визначено інше.
Стаття 190 (172). Продукція, плоди та доходи
1. Продукцією, плодами та доходами вважається все те, що
виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься
річчю.
2. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо
інше не встановлено законом або договором власника з іншою
особою.
Стаття 191 (173). Майно
Майном як особливим об'єктом вважається окрема річ,
сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Стаття 192 (174). Підприємство як єдиний майновий комплекс
1. Підприємством вважається єдиний майновий комплекс, що
використовується для здійснення підприємницької діяльності.
2. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу
входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи
земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар,
сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також права на
позначення, що індивідуалізують підприємство, його продукцію,
роботи та послуги (фірмові найменування, знаки для товарів і
послуг), та інші виключні права, якщо інше не передбачено законом
або договором.
3. Підприємство в цілому як єдиний майновий комплекс
визнається нерухомістю.
4. Підприємство в цілому або його частина можуть бути
об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів,
пов'язаних із встановленням, зміною та припиненням речових прав.
Стаття 193 (175). Гроші (валюта). 1. Гривня - це національна
валюта, яка є законним платіжним засобом, обов'язковим до
приймання за номінальною вартістю на всій території України.
2. Іноземна валюта може використовуватися у випадках і в
порядку, передбачених законом.
Стаття 194 (176). Валютні цінності
1. Види майна, що визнаються валютними цінностями, та
порядок вчинення правочинів з ними визначаються законом.
2. Право власності на валютні цінності захищається на
загальних підставах.
Глава 14 (13). Цінні папери
Стаття 195 (177). Поняття цінних паперів
Цінні папери є документами встановленої форми з відповідними
реквізитами, що посвідчують грошове або інше майнове право і
визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила (видала)
і власником, та передбачають виконання зобов'язань згідно з
умовами їх випуску, а також можливість передачі прав, що
випливають з цих документів, іншим особам.
З переданням цінного паперу переходять усі права, які
посвідчуються ним, у сукупності.
Стаття 196 (178). Групи та види цінних паперів
1. В Україні можуть знаходитися в обігу такі групи цінних
паперів:
1) пайові цінні папери - такі цінні папери, які засвідчують
участь у статутному фонді, надають їх власникам права на участь в
управлінні справами емітента і одержання частини прибутку, у тому
числі у вигляді дивідендів та частини майна при ліквідації
емітента;
2) боргові цінні папери - такі цінні папери, які засвідчують
відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у
визначений строк кошти відповідно до зобов'язання;
3) похідні цінні папери - такі цінні папери, механізм
випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж
протягом строку, визначеного договором, цінних паперів, інших
фінансових та/або товарних ресурсів;
4) товаророзпорядчі цінні папери - документи, які надають їх
держателю право розпоряджатися майном, зазначеним в цих
документах.
Законом можуть визначатися й інші групи цінних паперів.
2. Види цінних паперів, порядок їх обігу встановлюються
законом.
3. Цінні папери можуть випускатися в документарній та
бездокументарній формі відповідно до закону.
Стаття 197 (179). Вимоги до цінного паперу
1. Обов'язкові реквізити цінних паперів та вимоги щодо форми
цінного паперу та інші необхідні вимоги встановлюються законом.
2. Документ, який не містить обов'язкових реквізитів для
цінних паперів і не відповідає формі, встановленій для цінних
паперів - не є цінним папером.
Стаття 198 (180). Передання прав за цінним папером
1. Права, посвідчені цінним папером, можуть належати:
1) пред'явникові цінного паперу (цінний папір на
пред'явника);
2) названій у цінному папері особі (іменний цінний папір);
3) названій у цінному папері особі, яка може сама здійснити
ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу
уповноважену особу (ордерний цінний папір).
2. Законом може бути виключена можливість випуску цінних
паперів визначеного виду як іменних, або як ордерних, або як
паперів на пред'явника.
3. Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним
папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій
особі.
4. Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у
порядку, встановленому для відступлення вимог (цесії). Особа, яка
передає право за цінним папером, несе відповідальність за
недійсність відповідної вимоги, але не за її невиконання.
5. Права за ордерним цінним папером передаються шляхом
учинення на цьому папері передавального напису - індосаменту.
Індосант несе відповідальність за існування та здійснення права.
Індосамент, учинений на цінному папері, переносить усі
права, посвідчені цінним папером, на особу, якій або за наказом
якої передаються права за цінним папером - індосата. Індосамент
може бути бланковим (без зазначення особи, якій має бути
здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій або
за наказом якої має бути здійснене виконання). Індосамент може
бути обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені
цінним папером, без передання цих прав індосату. У цьому разі
індосат виступає як представник.
Стаття 199 (181). Виконання за цінним папером
1. Особа, що видала (випустила) цінний папір, та всі особи,
що інвестували його, відповідають перед її законним володільцем
солідарно. У разі задоволення вимоги законного володільця цінного
паперу про виконання посвідченого цим папером зобов'язання однією
або кількома особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним
папером, вони набувають права зворотної вимоги (регресу) щодо
інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером.
2. Відмова від виконання зобов'язання, посвідченого цінним
папером, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або на
його недійсність не допускається.
Володілець незаконно виготовленого або підробленого цінного
паперу має право пред'явити особі, яка передала йому папір,
вимоги про належне виконання зобов'язання, посвідченого цим
папером, та про відшкодування збитків.
Глава 15 (14). Нематеріальні блага
Стаття 200 (190). Результати творчої діяльності
У випадках і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими
законами, визнається виключне право фізичної або юридичної особи
на результати творчої діяльності та прирівняні до них засоби
індивідуалізації юридичної особи, індивідуалізації продукції
фізичної або юридичної особи, виконуваних ними робіт і послуг, що
надаються (фірмове найменування, знак для товарів і послуг).
Використання результатів творчої діяльності та засобів
індивідуалізації, що є об'єктом виключних прав, може
здійснюватися третіми особами тільки за згодою правоутримувача.
Стаття 201 (191). Інформація
1. Інформацією визнається документовані або публічно
оголошені відомості про події та явища, що мали, або мають місце
у суспільстві державі та навколишньому середовищі.
2. Суб'єкт інформаційних відносин може вимагати усунення
будьяких порушень його права та відшкодування майнової і
моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями.
3. Порядок використання інформації та захисту права на неї
визначаються законами та нормативно-правовими актами.
Стаття 202 (192). Особисті немайнові блага фізичної особи
1. Особистими немайновими благами фізичної особи є життя і
здоров'я; честь, гідність і ділова репутація; ім'я; вільний
розвиток своєї особистості; свобода та особиста недоторканність;
недоторканність житла; таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції; сім'я; недоторканність
особистого і сімейного життя; таємниця свого особистого життя;
вільний вибір роду занять; свобода пересування, вільний вибір
місця проживання; інформація; свобода об'єднань; авторство;
безпечне для життя і здоров'я довкілля; свобода літературної,
художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага,
які охороняються законом.
2. Відповідно до Конституції життя і здоров'я людини та її
честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю.
Розділ ІV. Правочини. Представництво
Глава 16 (15). Правочини
§ 1. Загальні положення про правочини
Стаття 203 (193). Поняття та види правочинів
1. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або
припинення цивільних прав та обов'язків.
2. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи
багатосторонніми (договори).
3. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може
бути представлена однією або кількома особами.
Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для
особи, яка його вчинила.
Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших
осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з
цими особами.
4. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох
або більше сторін.
5. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів,
застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори,
якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті
одностороннього правочину.
Стаття 204 (194). Загальні вимоги, додержання яких є
необхідним для чинності правочину
1. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного
законодавства, а також моральним засадам суспільства.
2. Особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг
цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і
відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання
правових наслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не
можуть суперечити правам та інтересам їх малолітніх, та
неповнолітніх та непрацездатних дітей.
Стаття 205 (195). Презумпція правомірності правочину
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не
встановлено законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.
Стаття 206 (196). Форма правочину. Способи волевиявлення
1. Правочини можуть вчинятися усно або в письмовій формі.
Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не
встановлено законом.
2. Правочин, для якого законом не встановлена обовязкова
письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін
засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
3. У випадках, встановлених договором або законом, воля
сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Стаття 207 (197). Правочини, які можуть вчинятися усно
1. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються
сторонами у момент його вчинення, за винятком правочинів, щодо
яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а
також правочинів, для яких недодержання письмової форми має
наслідком їх недійсність.
2. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на
підставі усного правочину з іншою стороною, має бути виданий
документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.
3. Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій
формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не
суперечить положенням договору або закону.
Стаття 208 (198). Вимоги до письмової форми правочину
1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі,
якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у
листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі,
якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного
або іншого технічного засобу зв'язку.
2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі,
якщо він підписаний його учасниками.
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами,
уповноваженими на це законом, іншими нормативно-правовими актами
або установчими документами, та скріплюється печаткою.
3. Використання при вчиненні правочинів факсимільного
відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого
копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога
власноручного підпису допускається у випадках, встановлених
законом, іншими нормативно-правовими актами або письмовою згодою
сторін, яка містить зразки відповідного аналога власноручного
підпису.
4. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною
вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст
правочину у її присутності підписує інша особа.
Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується
нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка
має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням
причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою,
яка його вчиняє.
Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не
вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений
відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання,
проживання або лікування особи, яка його вчиняє.
Стаття 209 (199). Правочини, які належить вчиняти у
письмовій формі
1. У письмовій формі належить вчиняти:
1) правочин між юридичними особами;
2) правочин між фізичною та юридичною особою, за винятком
правочинів, встанолених у частині першій статті 207 цього
Кодексу;
3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує
не менш як у двадцять разів розмір неоподаткованого мінімуму
доходу громадян, за винятком правочинів, встановлених у частині
першій статті 207 цього Кодексу;
4) інші правочини, щодо яких актами цивільного законодавства
вимагається письмова форма.
2. Правочин, який вчинений у письмовій формі, потребує
нотаріального посвідчення лише у випадку, встановленому законом
або домовленістю сторін.
Стаття 210 (200). Нотаріальне посвідчення правочину
1. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом
або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на
вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в
якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.
2. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише
такого правочину, який відповідає загальним вимогам, що
встановлені у статті 204 цього Кодексу.
3. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин
з її участю може бути посвідчений нотаріально.
Стаття 211 (201). Державна реєстрація правочину
1. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадку,
встановленому законом. Такі правочини вважаються вчиненими з
моменту державної реєстрації.
2. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію,
порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів
визначаються законом.
Стаття 212 (202). Місце вчинення правочину
Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:
1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце
вираження волі сторони;
2) місце вчинення двостороннього правочину визначається
відповідно до статті 696 цього Кодексу.
Стаття 213 (203). Правочини, щодо яких правові наслідки
пов'язуються з настанням певної обставини
1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити
настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої
невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).
2. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити
припинення прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо,
настане вона чи ні (скасувальна обставина).
3. Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала
сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що
настала.
4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона,
якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.
Стаття 214 (204). Тлумачення змісту правочину
1. Зміст правочину може бути витлумачений самою стороною
(сторонами).
2. На вимогу однієї або обох сторін суд може винести рішення
про тлумачення змісту правочину.
3. При тлумаченні змісту правочину береться до уваги
однакове для всього змісту правочину значення слів і виразів,
загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.
Якщо буквальне значення слів і виразів, загальноприйняте у
відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги
з'ясувати змісту окремих частин правочину, цей зміст
встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі
змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.
4. Якщо за правилами, встановлеими у частині третій цієї
статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка
вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст
попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами,
звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст
типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Стаття 215 (205). Відмова від правочину
1. Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право
відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо
такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права
підлягають захисту.
2. Особи, які вчинили дво- чи багатосторонній правочин,
мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках,
передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому
разі, якщо його умови повністю ними виконані.
3. Відмова від правочину вчиняється у такій же формі, в якій
правочин було вчинено.
4. Правові наслідки відмови від правочину визначаються
законом або домовленістю сторін.
§ 2. Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні
правочину вимог закону
Стаття 216 (206). Недійсність правочину
1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент
вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені у
частинах першій - третій, п'ятій та шостій статті 204 цього
Кодексу.
2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена у
законі (нікчемний правочин). У цьому разі визнання судом
правочину недійсним не вимагається.
У випадках, встановлених у частині другій статті 220,
частині другій статті 221, частині другій статті 222, частині
другій статті 227, нікчемний правочин може бути визнаний судом
дійсним.
3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена у законі,
але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його
дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може
бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 217 (207). Правові наслідки недійсності правочину
1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім
тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана
повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на
виконання цього правочину, а в разі неможливості такого
повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні
майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати
вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент
відшкодування.
2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину завдані
збитки другій стороні або третій особі, вони підлягають
відшкодуванню винною стороною.
3. Правові наслідки, встановлені у частинах першій та другій
цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі
умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів
недійсних правочинів.
4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину,
встановлені законом, не можуть змінюватися домовленістю сторін.
5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного
правочину може бути предявлена будь-якою заінтересованою особою.
Суд може застосувати наслідки недійсного нікчемного
правочину з власної ініціативи.
Стаття 218 (208). Правові наслідки недійсності окремих
частин правочину
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком
недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна
припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього
недійсної частини.
Стаття 219 (209). Наслідки недодержання письмової форми
правочину
1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка
встановлена актами цивільного законодавства, не має наслідком
його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або
оспорювання окремих його частин має доводитися письмовими
доказами, засобами аудіо- та відеозапису та іншими доказами.
Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
2. Якщо за правочином, для якого встановлена обов'язкова
письмова форма, укладеним усно, одна із сторін вчинила дію, а
друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття
виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом
дійсним.
3. Недодержання сторонами письмової форми правочину має
наслідком його недійсність лише у випадках, встановлених законом.
Стаття 220 (210). Наслідки недодержання вимоги закону про
нотаріальне посвідчення одностороннього правочину
1. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне
посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.
2. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде
встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його
вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала
обставина, яка не залежала від її волі.
Стаття 221 (211). Наслідки недодержання вимоги закону про
нотаріальне посвідчення договору
1. У разі недодержання сторонами вимоги закону про
нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
2. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору,
що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або
часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від
його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір
дійсним. У цьому випадку наступне нотаріальне посвідчення
договору не вимагається.
Стаття 222 (212). Правові наслідки вчинення правочину
малолітньою фізичною особою, за межами її дієздатності
1.Правочин, який вчинено малолітнім за межами його
дієздатності, може бути згодом схвалений його батьками
(усиновлювачами) або одним з них, з ким він проживає, або
опікуном.
Правочин вважається схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про
його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій
стороні.
У разі відсутності такого схвалення правочин є нікчемним.
2. За позовом заінтересованої особи суд може визнати такий
правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на
користь малолітнього.
3. Якщо правочин з малолітнім вчинила особа з повною
дієздатністю, то вона зобов'язана повернути особам, вказаним у
частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким
правочином від малолітнього.
4. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки,
завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення
правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони.
Батьки (усиновлювачі) або опікуни малолітнього зобов'язані
повернути дієздатній стороні все одержане ним за цим правочином у
натурі, а при неможливості повернути одержане в натурі -
відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент
відшкодування.
5. Якщо обома сторонами правочину є малолітні, то кожна з
них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим
правочином у натурі. У разі неможливості повернення майна
відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами)
чи опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або
втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна
поведінка.
6. У разі вчинення особою у віці від чотирнадцяти до
вісімнадцяти років правочину з малолітнім настають наслідки,
встановлені частиною третьою статті 223 цього Кодексу.
Стаття 223 (213). Правові наслідки вчинення правочину
неповнолітньою фізичною особою за межами її дієздатності
1. Правочин, який неповнолітній вчинив за межами його
дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника,
може бути згодом схвалений ними у порядку, встановленому частиною
першою статті 222.
2. Правочин, вчинений неповнолітнім за межами його
дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників,
може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої
особи.
3. Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні
особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе
одержане нею за цим правочином у натурі. У разі неможливості
повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за
цінами, які існують на момент відшкодування.
Якщо у неповнолітнього немає коштів, достатніх для
відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальник зобов'язані
відшкодувати заподіяні збитки, якщо вони своєю винною поведінкою
сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом
правочину.
Стаття 224 (214). Правові наслідки вчинення правочину
особою, що обмежена у дієздатності, за межами її дієздатності
1. Правочин, який вчинила особа, яка обмежена у
дієздатності, за межами її дієздатності без згоди піклувальника,
може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому частиною
першою статті 222 цього Кодексу).
2. У разі відсутності такого схвалення, правочин за позовом
піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде
встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного,
членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону
зобов'язаний утримувати.
Стаття 225. Правові наслідки вчинення правочину без згоди
органу опіки та піклування
Правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування (стаття
71 цього Кодексу), є нікчемним.
За позовом заінтересованої особи такий правочин може бути
визнаний дійсним судом, якщо буде встановлено, що він відповідає
інтересам особи, над якою встановлена опіка або піклування.
Стаття 226 (215). Правові наслідки вчинення правочину
дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала
значення своїх дій або не могла керувати ними
1. Правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли
вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати
ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а
в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї права або інтереси,
що охороняються законом, порушені.
2. У разі наступного визнання особи, яка вчинила правочин,
недієздатною позов про визнання правочину недійсним може вчинити
її опікун.
3. Сторона, яка знала про стан особи у момент вчинення
правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у
зв'язку із вчиненням такого правочину.
Стаття 227 (216). Правові наслідки вчинення правочину
недієздатною особою
1.1. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин,
вчинений недієздатною особою, у порядку, встановленому частиною
першою статті 222 цього Кодексу.
У разі відсутності такого схвалення такий правочин та інші
правочини, які вчинені недієздатною особою, є нікчемними.
2. На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною особою,
може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він
вчинений на користь недієздатної особи.
3. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові
недієздатної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі
неможливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за
цінами, які існують на момент відшкодування.
Опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все
одержане недієздатною особою за нікчемним правочином. Якщо майно
не збереглося, опікун зобов'язаний відшкодувати його вартість,
якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом
правочину, сприяла його винна поведінка.
4. Дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові
недієздатної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде
встановлено, що вона знала про психічний розлад здоров'я або
недоумство другої сторони або могла припустити такий стан особи.
Стаття 228 (217). Правові наслідки укладення юридичною
особою правочину, якого вона не мала права вчиняти
1. Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного
дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
2. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо
свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана
відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.
Стаття 229 (218). Правові наслідки вчинення правочину, який
порушує публічний порядок
1. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
2. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок,
якщо дії сторін (або однієї з них), були спрямовані на ушкодження
здоров'я людини, заподіяння смерті, приниження її честі та
гідності, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної
особи, держави, територіальної громади, незаконне заволодіння
ним, приниження ділової репутації, організацію заворушень.
Стаття 230 (219). Правові наслідки правочину, який вчинено
під впливом помилки
1. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо
обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути
визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та
обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно
знижують її цінність або можливість використання за цільовим
призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного
значення, крім випадків, встановлених законом.
2. У разі визнання правочину недійсним особа, яка
помилилася, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй
збитки, якщо буде встановлено, що помилка цієї особи була
результатом її власного недбальства.
Особа, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці,
зобов'язана відшкодувати іншій стороні завдані їй збитки.
Стаття 231 (220). Правові наслідки вчинення правочину під
впливом обману
1. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу
сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення
(частина перша статті 230 цього Кодексу), такий правочин
визнається судом недійсним.
Обман має місце як тоді, коли сторона заперечує наявність
обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, так і тоді,
коли вона замовчує їх існування.
2. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати
другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що
завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Стаття 232 (221). Правові наслідки правочину, який вчинено
під впливом насильства
1. Якщо правочин вчинений внаслідок застосування до однієї
із сторін фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або
з боку іншої особи, що призвело до вчинення правочину однією із
сторін проти її справжньої волі, такий правочин визнається судом
недійсним.
2. Винна сторона (особа), яка застосувала фізичний або
психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй
збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у
зв'язку з вчиненням цього правочину.
Стаття 233 (222). Правові наслідки правочину, який вчинено у
результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з
другою стороною
1. Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості
представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом
недійсним.
2. Довіритель має право вимагати від свого представника та
другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної
шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням цього правочину.
Стаття 234 (223). Правові наслідки правочину, який вчинено
під впливом тяжкої обставини
1. Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї
обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом
недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого
правочину.
2. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються
наслідки, встановлені статтею 217 цього Кодексу. Сторона, яка
скористалася тяжкою обставиною зобов'язана відшкодовувати другій
стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з
вчиненням цього правочину.
Стаття 235 (224). Правові наслідки фіктивного правочину
1. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення
правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
2. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Стаття 236 (225). Правові наслідки удаваного правочину
Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання
іншого правочину, який вони насправді вчинили.
У разі встановлення цієї обставини відносини сторін
регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді
вчинили.
Стаття 237 (226). Момент недійсності правочину
1. Правочин вважається недійсним з моменту його вчинення.
2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки
передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у
майбутньому припиняється.
Глава 17 (16). Представництво
Стаття 238 (227). Поняття та підстави представництва
1. Представництвом є правовідношення, у якому одна сторона
(представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від
імені другої сторони, яку вона представляє.
2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих
інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на
ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.
3. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта
органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами
цивільного законодавства.
Стаття 239 (228). Правочини, які може вчиняти представник
1. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих
правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він
представляє.
2. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до
його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він
представляє.
3. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку
він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи,
представником якої він одночасно є, за винятком комерційного
представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Стаття 240 (229). Правові наслідки вчинення правочину
представником
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє
цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Стаття 241 (230). Передоручення
1. Представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими
йому повноваженнями особисто. Він може перекласти свої
повноваження повністю або частково на іншу особу, якщо це
встановлено законом чи договором між особою, яку представляють, і
представником, або якщо представник був вимушений до цього
обставинами для охорони інтересів особи, яку представляє.
2. Представник, який переклав свої повноваження на іншу
особу, повинен сповістити про це особу, яку він представляє, та
надати їй необхідні відомості про особу, якій передані
повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на
особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії
замісника як за свої власні.
3. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє
цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Стаття 242 (231). Вчинення правочинів з перевищенням
повноважень
1. Правочин, вчинений представником з перевищенням
повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та
обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного
схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим
зокрема, тоді, коли особа, яку представляють, вчинила дії, які
свідчать про прийняття його до виконання.
2. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють,
створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту
вчинення цього правочину.
Стаття 243. Представництво за законом
1. Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх
малолітніх, неповнолітніх дітей.
2. Опікун є законним представником малолітніх та фізичних
осіб, визнаних недієздатними.
3. Законними представниками у випадках, встановлених
законом, можуть бути інші особи.
Стаття 244 (232). Комерційне представництво
1. Комерційним представником є особа, яка постійно та
самостійно виступає представником від імені підприємців при
укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
2. Одночасне комерційне представництво кількох сторін
правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках,
встановлених законом.
3. Повноваження комерційного представника може бути
підтверджене письмовим договором між ним та особою, яку
представляють, або довіреністю.
4. Особливості комерційного представництва в окремих сферах
підприємницької діяльності встановлюються законом та іншими
нормативно-правовими актами.
Стаття 245 (233). Представництво за довіреністю
1. Представництво, яке ґрунтується на договорі, може
здійснюватися за довіреністю.
2. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті
органу юридичної особи.
3. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією
особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана
особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій
особі.
Стаття 246 (234). Форма довіреності
1. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій
вчиняється правочин.
2. Довіреність, що видається у порядку передоручення,
повинна бути нотаріально посвідчена, крім випадків, встановлених
у частині четвертій цієї статті.
3. Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка
перебуває на лікуванні у госпіталях, санаторіях та інших
військоволікувальних закладах, може бути посвідчена начальником
такого закладу, його заступником з медичної частини, старшим або
черговим лікарем.
Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації
військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних
закладів, де немає нотаріусів чи органів, що вчиняють нотаріальні
дії, також довіреність робітника, службовця, членів їхніх сімей і
членів сімей військовослужбовців, можуть бути посвідчені
командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і
закладів;
Довіреність особи, яка перебуває у місцях позбавлення волі
(слідчих ізоляторах), може бути посвідчена начальником місць
позбавлення волі.
Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами,
прирівнюються до нотаріально посвідчених.
4. Довіреність на одержання заробітної плати та інших
платежів, пов'язаних з цивільними, трудовими відносинами, пенсій,
допомог і стипендій, і на одержання кореспонденції, (грошових
переказів тощо), в тому числі грошової і посилкової, а також на
вчинення інших правочинів у письмовій формі може бути посвідчена
також посадовою особою організації, в якій довіритель працює,
навчається, або перебуває на стаціонарному лікуванні за місцем
його проживання.
Стаття 247 (235). Довіреність юридичної особи
Довіреність від імені юридичної особи видається її органом
або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами,
з прикладенням печатки цієї юридичної особи.
Стаття 248 (236). Строк довіреності
1. Строк довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк
довіреності не зазначений, вона зберігає чинність до її
припинення.
2. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не
може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої
вона видана.
3. Довіреність, у якій не зазначена дата її вчинення, є
нікчемною.
Стаття 249 (237). Припинення представництва за довіреністю
1. Представництво за довіреністю припиняється у разі:
1) закінчення строку довіреності;
2) скасування довіреності особою, яка її видала;
3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені
довіреністю;
4) припинення юридичної особи, від імені якої видана
довіреність;
5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;
6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її
померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою,
обмеження її дієздатності. У разі смерті особи, яка видала
довіреність, представник зберігає свої повноваження за
довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій,
невиконання яких може призвести до збитків;
7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її
померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою,
обмеження її дієздатності.
2. З припиненням представництва за довіреністю втрачає
чинність передоручення.
3. У разі припинення представництва за довіреністю
представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.
Стаття 250 (238). Скасування довіреності
1. Особа, яка видала довіреність, може у будь-який час
скасувати довіреність або передоручення. Договір про відмову від
цього права є нікчемним.
2. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її,
повинна негайно сповістити про це представника, а також відомих
їй третіх осіб, для представництва перед якими видана
довіреність.
3. Права та обов'язки, що виникли внаслідок вчинення
правочину представником до того, як він довідався довідатися про
скасування довіреності, зберігають чинність або міг для особи,
яка видала довіреність, та її правонаступників щодо третіх осіб.
Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла
знати, що дія довіреності припинилася.
4. Законом може бути встановлено право особи видавати
безвідкличні довіреності на певний час.
Стаття 251 (239). Відмова представника від вчинення дій, які
були визначені довіреністю
1. Представник має право відмовитися від вчинення дій, які
були визначені довіреністю.
2. Представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку
він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені
довіреністю.
3. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які
були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними,
такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку
він представляє, або іншим особам.
4. Представник відповідає перед особою, яка видала
довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог,
встановлених у частинах другій та третій цієї статті.
Розділ V. Строки та терміни. Позовна давність
Глава 18 (17). Визначення та обчислення строків
Стаття 252 (240). Поняття строку та терміну
1. Строком є певний період у часі, зі спливом якого
пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
2. Терміном є певний момент у часі, із настанням якого
пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
3. Строк та термін може бути визначений актами цивільного
законодавства, правочином або рішенням суду.
Стаття 253 (241). Визначення строку та терміну
1. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або
годинами.
2. Термін визначається календарною датою або вказівкою на
подію, яка має неминуче настати.
Стаття 254 (242). Початок строку
Строк починається з наступного дня після відповідної
календарної дати або настання події, з якими пов'язано його
початок.
Стаття 255 (243). Закінчення строку
1. Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць
та число останнього року строку.
2. До строку, що визначений півроком або кварталом року,
застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При
цьому відлік кварталів ведеться з початку року.
3. Строк, що визначений місяцем, спливає у відповідне число
останнього місяця строку.
Строк, що визначений у півмісяця дорівнює п'ятнадцяти дням.
Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на
такий місяць, у якому немає відповідного числа, то строк спливає
в останній день цього місяця.
4. Строк, що визначається тижнем, спливає у відповідний день
останнього тижня строку.
5. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий
або неробочий день, що офіційно визначений таким у місці вчинення
певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Стаття 256 (245). Порядок вчинення дій в останній день
строку
1. Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути
виконана до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія
має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій
установі за встановленими правилами припиняються відповідні
операції.
2. Письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв'язку
до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані
своєчасно.
Глава 19 (18). Позовна давність
Стаття 257 (246). Поняття позовної давності
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може
звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права
або інтересу.
Стаття 258 (247). Загальна позовна давність
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три
роки.
Стаття 259 (248). Спеціальна позовна давність
1. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися
спеціальна позовна давність - скорочена або більш тривала
порівняно із загальною позовною давністю.
2. Позовна давність у один рік застосовується до вимог:
1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);
2) спростування поміщених у засобах масової інформації
відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репутацію, який
обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової
інформації або від дня, коли особа довідалася чи повинна була
довідатися про ці відомості;
3) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 730 цього
Кодексу);
4) про скасування договору дарування (стаття 799 цього
Кодексу);
5) у зв'язку з перевезенням вантажу (стаття 1002 цього
Кодексу);
6) про оскарження дій виконавця заповіту (частина друга статті
1582 цього Кодексу);
3. Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог
про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом
насильства, обману;
4. Позовна давність у десять років застосовується до вимог
про застосування наслідків нікчемного правочину.
Стаття 260 (249). Зміна тривалості позовної давності
1. Позовна давність, встановлена законом, може бути
збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної
давності укладається у письмовій формі.
2. Позовна давність, встановлена законом, не може бути
скорочена за домовленістю сторін.
Стаття 261 (250). Обчислення позовної давності
1. Позовна давність обчислюється за загальними правилами
визначення строків, встановленими статтями 254-256 цього Кодексу.
2. Порядок обчислення позовної давності не може бути
змінений за домовленістю сторін.
Стаття 262 (252). Початок перебігу позовної давності
1. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа
довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про
особу, яка порушила право.
2. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг
позовної давності починається зі спливом строку виконання.
За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або
визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається
від моменту, коли у кредитора виникає право предявити вимогу про
виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк
для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається
зі спливом зазначеного строку.
3. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання
недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства,
починається від дня припинення насильства.
4. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування
наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося
його виконання.
5. У разі порушення цивільного права або інтересу
неповнолітньої фізичної особи позовна давність починається від
дня досягнення нею повноліття.
6. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності
починається від моменту виконання основного зобов'язання.
7. Винятки з правил, у частинах першій та другій цієї
статті, можуть встановлених бути встановлені цим Кодексом,
законом.
Стаття 263 (253). Позовна давність при зміні осіб у
зобов'язанні
Зміна осіб у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та
перебігу позовної давності.
Стаття 264 (254). Зупинення перебігу позовної давності
1. Перебіг позовної давності зупиняється:
1) якщо вчиненню позову перешкоджала надзвичайна або
невідворотна за цих умов подія (непереборна сила);
2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на
підставах, встановлених законом;
3) у разі зупинення дії закону або іншого
нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;
4) якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних
Сил України та інших створених відповідно до закону військових
формувань, що переведені на воєнний стан.
2.У разі виникнення обставин, визначених в частині першій
цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час
існування таких обставин.
3. Від дня припинення обставин, що були підставою для
зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності
продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.
Стаття 265 (255). Переривання перебігу позовної давності
1. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою
дій, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого
обов'язку.
2. Позовна давність переривається у разі вчинення особою
позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом
позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
3. Після переривання перебіг позовної давності починається
заново. Час, що минув до переривання, до нового строку не
зараховується.
Стаття 266 (256). Перебіг позовної давності у разі залишення
позову без розгляду
1. Залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу
позовної давності.
2. Якщо судом залишений без розгляду позов, поданий у
кримінальному процесі, перебіг позовної давності, що почався до
подання позову, зупиняється до вступу у законну силу вироку, яким
позов було залишено без розгляду.
Час, протягом якого перебіг позовної давності був зупинений,
не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що
залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона подовжується до
шести місяців.
Стаття 267 (257). Застосування позовної давності щодо
додаткових вимог
Зі спливом позовної давності щодо основної вимоги
вважається, що позовна давність спливла і щодо додаткової вимоги
(стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно
тощо).
Стаття 268 (259). Наслідки спливу позовної давності
1. Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної
давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть
якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної
давності.
2. Вимога про захист цивільного права або інтересу
приймається до розгляду судом незалежно від спливу позовної
давності.
3. Позовна давність застосовується судом тільки за заявою
сторони у спорі, зробленою до винесення судом рішення.
4. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено
стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
5. Якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної
давності, порушене право підлягає захисту.
Стаття 269 (258). Вимоги, на які позовна давність не
поширюється
1. Позовна давність не поширюється:
1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових
прав, крім випадків, встановлених законом;
2) на вимогу вкладника до банківської (кредитної) установи
про видачу вкладу;
3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої життю чи
здоров'ю фізичної особи;
4) на вимоги власників або іншої особи про визнання
незаконним акту органу державної влади або органу влади
Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування,
якими порушено їх право власності або інші речові права.
5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до
страховика про виплату страхової суми, страхового відшкодування.
2. Законом можуть бути встановлені й інші вимоги, на які не
поширюється позовна давність.
КНИГА ДРУГА
ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
Глава 20 (19). Загальні положення про особисті немайнові
права фізичної особи
Стаття 270 (260). Поняття особистого немайнового права
1. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі
від народження або за законом.
2. Особисті немайнові права фізичних осіб не мають
економічного змісту.
3. Особисті немайнові права тісно пов'язані з особою.
Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав,
а також не може бути позбавлена цих прав.
4. Особистими немайновими правами фізична особа володіє
довічно.
Стаття 271 (261). Види особистих немайнових прав
1. Відповідно до Конституції України фізична особа має право
на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя
і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту
недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного
життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вибір
місця проживання та на вільне пересування, право на свободу
літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
2. Цим Кодексом та іншими законами можуть бути передбачені й
інші особисті немайнові права фізичної особи.
3. Перелік особистих немайнових прав, які встановлені
Конституцією України, цим Кодексом та законами України, не є
вичерпним.
Стаття 272 (262). Зміст особистого немайнового права
Зміст особистого немайнового права становить можливість
фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку
у сфері свого приватного життя.
Стаття 273 (264). Здійснення особистих немайнових прав
1. Особисті немайнові права фізична особа здійснює
самостійно. В інтересах малолітніх і неповнолітніх, а також
повнолітніх фізичних осіб, які за віком чи за станом здоров'я не
можуть самостійно здійснювати свої особисті права, їхні права
здійснюють батьки (усиновлювачі) опікуни, піклувальники.
2. Фізична особа має право вимагати від службових
(посадових) осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на
забезпечення здійснення своїх особистих немайнових прав.
Стаття 274 (265). Забезпечення здійснення особистих
немайнових прав
1. Рішення, дії або бездіяльність органів державної влади,
органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого
самоврядування, службових і посадових осіб, якими порушені
особисті немайнові права, є незаконними.
2. Юридичні особи, організації, їх працівники, окремі
фізичні особи, професійні обов'язки яких стосуються особистих
немайнових прав, зобов'язані утримуватися від дій, якими ці права
можуть бути порушені.
3. Діяльність юридичних осіб, організацій, якими порушуються
особисті немайнові права, є неправомірною.
Стаття 275 (266). Обмеження особистих немайнових прав
1. Обмеження особистих немайнових прав, встановлених
Конституцією України, можливе лише у випадках, визначених нею.
2. Обмеження особистих немайнових прав, встановлених цим
Кодексом та законами України, можливе лише у випадках, визначених
ними.
Стаття 276 (267). Захист особистого немайнового права
1. Фізична особа має право на захист свого особистого
немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист
особистого немайнового права здійснюється способами,
встановленими у статтях 16, 17 цього Кодексу.
2. Захист особистого немайнового права може здійснюватися й
іншим способом - відповідно до змісту цього права, способу його
порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.
Стаття 277 (268). Поновлення порушеного особистого
немайнового права
1. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки
Крим, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична
особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте
немайнове право, зобов'язані вчинити необхідні дії для його
негайного поновлення.
2. Якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного
права, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо
поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної
шкоди.
Стаття 278 (269). Спростування неправдивої інформації
1. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено
внаслідок поширення про неї неправдивої інформації, має право на
відповідь, а також на спростування цієї інформації.
2. Право на відповідь, а також на спростування інформації
щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, родичам та
іншим заінтересованим особам.
3. Негативна інформація, поширена про особу, припускається
неправдивою.
4. Спростування здійснюється особою, яка поширила
інформацію.
Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа
при виконанні своїх службових обов'язків, вважається юридична
особа, у якій вона працює.
Якщо особа, яка поширила інформацію, невідома, фізична
особа, право якої порушено, може подати в суд заяву про
встановлення факту неправдивості цієї інформації та її
спростування.
5. Якщо неправдива інформація міститься у документі, який
видала юридична особа, цей документ має бути відкликаний.
6. Особа, особисті немайнові права якої порушено у
друкованих або інших засобах масової інформації, має право на
відповідь, а також на спростування у тому ж засобі масової
інформації у порядку, встановленому законом.
Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової
інформації є неможливими у зв'язку з його ліквідацією, така
відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі
масової інформації, за рахунок особи, яка поширила неправдиву
інформацію.
Спростування здійснюється незалежно від вини особи, яка
поширила інформацію.
7. Спростування здійснюється у такий же спосіб, у який була
поширена неправдива інформація.
Стаття 279 (270). Заборона поширення інформації, якою
порушуються особисті немайнові права
1. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у
газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до
випуску у світ, суд може заборонити їх випуск у світ до усунення
порушення права.
2. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у
газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у
світ, суд може заборонити або припинити їх розповсюдження до
усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, -
постановити рішення про вилучення тиражу газети, книги,
кінофільму, телезапису тощо та знищення його.
Стаття 280 (271). Правові наслідки невиконання рішення суду
про захист особистого немайнового права
1. Якщо особа, яку суд зобов'язав вчинити відповідні дії для
усунення порушення особистого немайнового права, ухиляється від
виконання судового рішення, на неї може бути накладено штраф
відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.
2. Сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати
рішення суду.
Стаття 281 (272). Право фізичної особи, особисті немайнові
права якої порушено, на відшкодування шкоди
Якщо фізичній особі внаслідок порушення особистого
немайнового права завдано матеріальної і (або) моральної шкоди,
ця шкода підлягає відшкодуванню.
Глава 21 (20). Особисті немайнові права, що забезпечують
природне існування фізичної особи
Стаття 282 (273). Право на життя
1. Кожна людина має невід'ємне право на життя.
2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.
Фізична особа має право захищати від протиправних посягань
своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я інших людей
будь-якими засобами, незабороненими законом.
3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише
щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.
4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про
припинення її життя.
5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої
фізичної особи.
Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності
медикосоціальних показань може бути проведена за згодою опікуна,
з попереднім повідомленням прокурора.
6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12
тижнів, може здійснюватись за бажанням жінки. У випадках,
встановлених законом, штучне переривання вагітності може бути
проведене без згоди жінки.
Перелік обставин, що дають право на переривання вагітності
після 12 тижнів вагітності за медичними та соціальними
показаннями, встановлюється законом.
7. Повнолітня жінка має право за медичними показаннями на
штучне запліднення та імплантацію зародка.
Стаття 283 (274). Право на усунення небезпеки, яка загрожує
життю та здоров'ю
Фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, яка
загрожує життю та здоров'ю, що створена внаслідок підприємницької
або іншої діяльності.
Стаття 284 (275). Право на охорону здоров'я
1. Фізична особа має право на охорону здоров'я.
2. Охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю
державних та інших організацій, передбаченою Конституцією
України, цим Кодексом та іншими законами.
Стаття 285 (276). Право на медичну допомогу та медичне
страхування
1. Фізична особа має право на надання їй медичної допомоги.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка
звернулася за наданням медичної допомоги, має право на вибір
лікаря та вибір методів лікування, відповідно до його
рекомендацій.
3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла
чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.
Медична допомога надається фізичній особі, яка досягла
чотирнадцяти років, проти її волі, якщо вона внаслідок хвороби
або каліцтва перебуває у стані, який є небезпечним для життя, і
не може повною мірою оцінити того, що відбувається з нею.
4. Повнолітня фізична особа, яка усвідомлює значення своїх
дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
5. Медична допомога надається малолітньому, незалежно від
його згоди, згоди батьків (усиновлювачів), опікуна.
6. Медична допомога надається недієздатній фізичній особі
незалежно від згоди опікуна.
7. Відповідно до висновку уповноваженої лікарської комісії,
за згодою батьків, інших членів сім'ї, опікуна чи піклувальника
може бути припинене надання медичної допомоги особі, яка втратила
притомність, якщо за даних умов врятувати її життя неможливо.
8. Надання фізичній особі психіатричної допомоги
здійснюється відповідно до закону.
9. Фізична особа має право на медичне страхування відповідно
до закону.
Стаття 286 (277). Право на інформацію про стан свого
здоров'я
1. Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну
інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення
з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я.
2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право
на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного.
3. Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити
стан її здоровя, або погіршити стан здоровя фізичних осіб,
визначених в частині другій цієї статті, зашкодити процесові
лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію
про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість
ознайомлення з окремими медичними документами.
4. У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші
фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при
дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо
причин смерті.
Стаття 287 (278). Право на таємницю про стан здоров'я
1. Фізична особа має право на таємницю про стан свого
здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також
відомості, одержані при її медичному обстеженні.
2. Забороняється вимагати та подавати за місцем праці або
навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної
особи.
3. Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення
інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй
відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших
джерел.
Стаття 288 (279). Права особи, яка перебуває на лікуванні у
стаціонарному медичному закладі
1. Фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному
медичному закладі, має право на допуск до неї інших медичних
працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та
адвоката.
2. Фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному
медичному закладі, має право на допуск до неї священнослужителя
та на відправлення релігійного обряду.
Стаття 289 (280). Право на свободу
1. Фізична особа має право на свободу.
2.Забороняються будь-які форми фізичного чи психічного тиску
на фізичну особу, втягування її до вживання наркотичних та
психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний
порядок.
3. Забороняється тримання фізичної особи в неволі.
4. Фізична особа може бути затримана лише у випадках і в
порядку, встановлених законом.
5. Фізична особа не може бути заарештована або триматися під
вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на
підставах і в порядку, встановлених законом.
Стаття 290 (280-1). Право на особисту недоторканність
1. Фізична особа має право на особисту недоторканність.
2. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи
покаранню.
3.Фізичне покарання батьками (усиновлювачами), опікунами,
піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та
підопічних не допускається.
У разі жорстокої, аморальної поведінки фізичних осіб щодо
інших осіб, які є в безпорадному стані, вживаються заходи,
встановлені цим Кодексом та іншими законами.
4. Фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після
її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла
науковим, медичним або навчальним закладам.
Стаття 291 (281). Право на донорство
1. Повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором
крові, її компонентів, а також органів інших анатомічних
матеріалів та репродуктивних клітин.
Донорство крові, її компонентів, органів інших анатомічних
матеріалів, репродуктивних речовин та репродуктивних клітин
здійснюється відповідно до закону.
2. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла
фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в
порядку, встановлених законом.
3. Фізична особа може дати письмову згоду на донорство
анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити
його.
Члени сім'ї донора мають право знати ім'я фізичної
особиреципієнта.
Стаття 292 (282). Право на сім'ю
1. Фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має
право на сім'ю.
2. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з
сім'єю, крім випадків, встановлених законом.
3. Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами
своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває.
4. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної
особи, крім випадків, встановлених Конституцією України.
Стаття 293 (283). Право на опіку та піклування
1. Фізична особа, яка є малолітньою, неповнолітньою, визнана
недієздатною або обмежена у дієздатності, має право на опіку або
піклування.
Стаття 294 (286). Право на безпечне для життя і здоров'я
довкілля
1. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров'я
довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан
довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту.
2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводять до
нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має
право вимагати припинення такої діяльності.
Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди
довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.
3. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти
споживання (харчові продукти та предмети побуту).
4. Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові
умови праці, проживання, навчання тощо.
Глава 22 (21). Особисті немайнові права, що забезпечують
соціальне буття фізичної особи
Стаття 295 (287). Право на ім'я
1. Кожна фізична особа має право на ім'я.
Дитина має бути зареєстрована відразу після народження і з
моменту народження має право на ім'я.
2. Фізична особа має право на транскрибований запис свого
прізвища та власного імені відповідно до своєї національної
традиції.
3. У разі спотворення імені воно має бути виправлене. Якщо
спотворення імені було здійснене у документі, такий документ
підлягає заміні. Якщо спотворення імені допущене у пресі або
інших засобах масової інформації, воно має бути виправлене також
відповідно у пресі або в інших засобах масової інформації.
Стаття 296 (288). Право на зміну імені
1. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право
змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право
у порядку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з
батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє
прізвище та ім'я.
3. По батькові може бути змінене у разі зміни батьком свого
імені.
4. Прізвище, ім'я та по батькові дитини можуть бути змінені
у разі її усиновлення відповідно до закону.
5. Прізвище фізичної особи може бути змінене у разі
реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його недійсним,
відповідно до закону.
Стаття 297 (289). Право на використання імені
1. Кожна фізична особа має право використовувати своє ім'я у
всіх сферах своєї діяльності.
2. Використання імені фізичної особи в літературних та інших
творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її
згодою, а після її смерті - за згодою її дітей, вдови (вдівця), а
якщо їх немає, - батьків, братів та сестер.
3. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її
діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи
навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти,
стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали
тощо), допускається без її згоди.
4. Ім'я фізичної особи, яка підозрюється чи обвинувачується
у вчиненні злочину або особи, яка вчинила адміністративне
правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише у разі
набрання законної сили обвинувального вироку щодо неї або
винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення.
5. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути
обнародуване лише за його згодою.
6. Ім'я учасників цивільного спору, який стосується
особистого життя сторін, може бути використане іншими особами
лише за їхньою згодою.
7. Використання початкової літери прізвища особи у пресі,
літературних творах не є порушенням її права.
Стаття 298 (290). Право на повагу до гідності та честі
1. Людська гідність та честь є недоторканними.
2. Фізична особа має право звернутись до суду з позовом про
захист своєї честі та гідності.
Стаття 299 (290-1). Повага до людини, яка померла
1. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до тіла людини,
яка померла.
2. Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до місця поховання
людини.
3. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над
місцем її поховання члени її сім'ї, родичі мають право на
відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Стаття 300 (291). Право на недоторканність ділової репутації
1. Фізична особа має право на недоторканність ділової
репутації.
2.Фізична особа може звернутись до суду з позовом про захист
своєї ділової репутації.
Стаття 301 (292). Право на індивідуальність
1. Фізична особа має право на індивідуальність.
2. Фізична особа має право на збереження своєї національної,
культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на
вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, що
не заборонені законом та не суперечать моральним засадам
суспільства.
Стаття 302 (293). Право на особисте життя та його таємницю
1. Фізична особа має право на особисте життя.
2. Фізична особа сама визначає своє особисте життя і
можливість ознайомлення з ним інших осіб.
3. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин
свого особистого життя.
4. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути
розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки
правопорушення, що підтверджено рішенням суду.
Стаття 303 (294). Право на інформацію
1. Фізична особа має право відповідно до закону шукати,
одержувати та поширювати інформацію.
Збирання, зберігання, використання і поширення інформації
про особисте життя фізичної особи проти її волі не допускається.
Не допускається також збирання інформації, яка є державною
таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи.
2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана
переконатися в її достовірності.
3. Припускається, що інформація, яка подається посадовою або
службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а
також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти,
стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками
яких є відповідні державні органи), є правдивою.
Особа, яка поширює таку інформацію, не зобов'язана
перевіряти її достовірність і не відповідає у разі її
спростування.
Стаття 304 (295). Право на особисті папери
1. Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші
записи, особисті архівні матеріали тощо) фізичної особи є її
власністю.
2. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання,
зокрема, шляхом опублікування, допускається лише за згодою
фізичної особи.
3. Якщо особисті папери стосуються особистого життя фізичної
особи, іншої особи, для їх використання, у тому числі шляхом
опублікування, потрібна згода цієї особи.
4. У разі смерті фізичних осіб, зазначених у частинах другій
і третій цієї статті, особисті папери, можуть бути використані, у
тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей,
вдови (вдівця), а якщо їх немає, - батьків, братів та сестер.
Стаття 305 (296). Розпорядження особистими паперами
Фізична особа, якій належать особисті папери, може усно або
письмово розпорядитися ними, у тому числі і на випадок своєї
смерті.
Стаття 306 (297). Право на ознайомлення з особистими
паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів
Фізична особа має право вільно ознайомлюватися і
використовувати, зокрема, шляхом опублікування, будь-які особисті
папери, передані до фонду бібліотек або архівів, з додержанням
прав осіб, зазначених у частинах третій та четвертій статті 304
цього Кодексу, - якщо інше не визначено умовами відповідного
договору, на підставі якого були передані особисті папери.
Стаття 307 (298). Право на таємницю кореспонденції
1. Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм,
телефонних розмов та інших видів кореспонденції.
Листи, телеграми тощо є власністю адресата.
2. Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть
використовуватись, зокрема, шляхом опублікування, лише за згодою
особи, яка направила їх, та адресата.
Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої
фізичної особи, для її використання, зокрема, шляхом
опублікування потрібна згода цієї особи.
3. У разі смерті фізичної особи, яка направила
кореспонденцію, і адресата, використання кореспонденції, зокрема,
шляхом її опублікування можливе лише за згодою фізичних осіб,
зазначених у частині четвертій статті 304.
У разі смерті того, хто направив кореспонденцію, і адресата,
а також у разі смерті фізичних осіб, зазначених у абзаці першому
цієї частини, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну
цінність, може бути опублікована у порядку, визначеному законом.
4. Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути
долучена до судової справи лише у випадку, якщо у ній містяться
докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка
міститься в такій кореспонденції, розголошенню не підлягає.
5. Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено
судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігання
злочинові або з'ясування обставин під час розслідування
кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію
неможливо.
Стаття 308 (299). Захист інтересів фізичної особи при
проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок
1. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи
відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на
фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки
проводяться відкрито на зборах, конференціях, мітингах та інших
заходах публічного характеру.
2. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на кіно-,
відео-, телеплівку, може зажадати припинення її публічного показу
в тій частині, у якій це стосується її особистого життя. Витрати,
пов'язані з демонтажем запису, відшкодовуються цією фізичною
особою.
3. Знімання особи на фото-, кіно-, теле-, відеоплівку, в
тому числі таємне, без згоди фізичної особи може бути проведене
лише у випадках, встановлених законом.
Стаття 309 (300). Охорона інтересів фізичної особи, яка
зображена на фотографіях та у інших творах образотворчого
мистецтва
1. Фотографія, інші твори образотворчого мистецтва, на якому
зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані,
відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її
смерті - за згодою осіб, зазначених у частині четвертій статті
304.
2. Згода, яку дала фізична особа, яка зображена на
фотографії, іншому творі образотворчого мистецтва, може бути
після її смерті відкликана особами, зазначеними у частині
четвертій статті 304. Збитки у вигляді витрат, яких зазнав той,
хто здійснював публічний показ, відтворення чи розповсюдження
фотографії чи іншого твору образотворчого мистецтва, мають бути
відшкодовані йому цими особами.
3. Якщо фізична особа позувала авторові за плату, твір може
бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її
згоди
Фізична особа, яка позувала за плату, а після її смерті - її
діти та вдова (вдівець), батьки, можуть вимагати припинення
публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії чи
іншого твору образотворчого мистецтва - з умовою відшкодування
автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків.
4. Фотографія може бути розповсюджена проти волі фізичної
особи, яка зображена на ній, якщо це зумовлено необхідністю
захисту її інтересів або інтересів інших осіб.
Стаття 310 (301). Право на свободу літературної, художньої,
наукової і технічної творчості
1. Фізична особа має право на свободу літературної,
художньої, наукової і технічної творчості.
2. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та
форм (способів, прийомів) творчості.
Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності
не допускається.
Стаття 311 (302). Право на місце проживання
1. Фізична особа має право на місце проживання.
Новонароджена дитина має право на місце проживання за місцем
проживання своїх батьків (усиновлювачів).
2. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання
та його зміну, крім випадків, встановлених законом
Стаття 312 (303). Право на недоторканність житла
1. Житло фізичної особи є недоторканним.
2. Проникнення до житла може відбутися лише за згодою тих,
хто у ньому проживає, або за вмотивованим рішенням суду.
3. У невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя
людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які
підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути встановлено
інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння
фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку.
4. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином
примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом
за рішенням суду.
Стаття 313 (304). Право на вибір роду занять
1. Фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.
2. Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну
роботу або обіймати певні посади у випадках і в порядку,
встановлених законом.
3. Фізична особа не може бути примушена до виконання роботи.
Не вважається примусовою військова або альтернативна
(невійськова) служба, робота, яка виконується особою за вироком
чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до
закону під час воєнного та надзвичайного стану.
Стаття 314 (305). Право на пересування
1. Фізична особа має право на пересування.
2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право
на вільне самостійне пересування по території України і на вибір
місця перебування.
Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право
пересуватися по території України лише за згодою батьків
(усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі
осіб, які уповноважені ними.
3. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право
на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа, яка
є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в
Україну.
Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право
на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів),
піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які
уповноважені ними.
4. Фізичні особи можуть бути обмежені у здійсненні права на
пересування лише у випадках, встановлених законом.
5. Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця
перебування, доступ до якого не заборонений законом.
6. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу
на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної
безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей.
Стаття 315 (306). Право на свободу об'єднань
1.Фізичні особи мають право на свободу об'єднання у
політичні партії та громадські організації.
2. Законом, статутами об'єднань громадян можуть бути
встановлені вимоги до особи, згідно з якими вона може бути
засновником цього об'єднання або її членом.
3. Належність чи неналежність фізичної особи до об'єднання
не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи
переваг.
Стаття 316 (307). Право на мирні зібрання
1. Фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні
збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.
2. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може
встановлюватись судом відповідно до закону.
КНИГА ТРЕТЯ
ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧЕВІ ПРАВА
Розділ І. Право власності
Глава 23 (23). Загальні положення про право власності
Стаття 317 (314). Поняття права власності
Правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює
відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі іншої
особи.
Стаття 318 (315). Зміст права власності
1. Власникові належать права володіння, користування та
розпорядження своїм майном.
2. На зміст права власності не впливає місце проживання
власника та місце знаходження майна.
Стаття 319 (319-1). Суб'єкти права власності
1. Суб'єктами права власності є Український народ та інші
учасники цивільних відносин, визначені у статті 2 цього Кодексу.
2. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Стаття 320 (316). Здійснення права власності
1. Власник володіє, користується, розпоряджається майном на
свій розсуд.
2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії,
які не суперечать закону.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник
зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
3. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення
своїх прав.
4. Власність зобов'язує.
5. Власник не може використовувати право власності на шкоду
правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства,
погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
6. Держава не втручається у здійснення особою права
власності.
7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або
власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування
його майном іншими особами лише у випадках і в порядку,
встановлених законом.
8. Особливості здійснення права власності на національні,
культурні та історичні цінності визначаються законом.
Стаття 321 (316-1). Використання власником свого майна для
підприємницької діяльності
Власник має право використовувати своє майно для
підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 322 (317). Непорушність права власності
1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути
протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його
здійсненні.
2 Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у
його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених
законом.
3. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути
застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на
підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови
попереднього та повного відшкодування їх вартості.
4. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності з
наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в
умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Стаття 323 (318). Тягар утримання майна
Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить,
якщо інше не встановлено договором або законом.
Стаття 324 (319). Ризик випадкового знищення та пошкодження
майна
Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження
(псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено
договором або законом.
Стаття 325 (320). Право власності Українського народу
1. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші
природні ресурси, які знаходяться в межах території України,
природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)
економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.
2. Від імені Українського народу права власника здійснюють
органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим
та органи місцевого самоврядування в межах, визначених
Конституцією України.
3. Кожен громадянин має право користуватися природними
об'єктами права власності Українського народу відповідно до
закону.
Стаття 326 (321). Право приватної власності
1. Суб'єктами права приватної власності є фізичні та
юридичні особи.
2. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками
будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно
до закону не можуть їм належати.
3. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у
власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.
Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної
ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
Стаття 327 (323). Право державної власності
1. Державною власністю є майно у тому числі, кошти, які
належать державі Україна.
2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності
здійснюють відповідні органи державної влади.
Стаття 328 (323-1). Право власності Автономної Республіки
Крим
1. Автономна Республіка Крим є власником майна, що належить
їй відповідно до закону.
2. Від імені та в інтересах Автономної Республіки Крим право
власності здійснюють відповідні органи Автономної Республіки
Крим.
Стаття 329 (323-2). Право комунальної власності
1. Комунальною власністю є майно, у тому числі, кошти, яке
належить територіальній громаді.
2. Управління майном, що є комунальною власністю, здійснюють
безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи
місцевого самоврядування.
Глава 24 (24). Набуття права власності
Стаття 330 (324). Підстави набуття права власності
1. Право власності набувається із підстав, що не заборонені
законом, зокрема із правочинів.
2. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше
прямо не випливає із закону або незаконність набуття права
власності не встановлена рішенням суду.
Стаття 331. Набуття права власності юридичною особою
публічного права
Юридична особа публічного права набуває право власності на
те майно, яке передане їй у власність, та на майно, яке вона
одержала (створила) в результаті своєї господарської діяльності.
Стаття 332 (324-2). Набуття добросовісним набувачем права
власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це право
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право,
добросовісний набувач набуває права власності на нього, якщо
відповідно до статті 390 (388) цього Кодексу майно не може бути
витребуване у нього.
Стаття 333 (325). Набуття права власності на новостворене
майно
1.Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена)
особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або
законом.
Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на
підставі договору з іншою особою, є власником цієї речі.
2. Право власності на новостворене нерухоме майно (будівлі,
споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення
майна).
Якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого
майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його
прийняття до експлуатації
Якщо право власності на нерухоме майно, відповідно до
закону, підлягають державній реєстрації, право власності виникає
з моменту державної реєстрації.
3. До завершення будівництва (створення майна) особа
вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були
використані в процесі цього будівництва (створення майна).
4. За заявою заінтересованої особи суд може визнати її
власником на недобудоване нерухоме майно у разі, якщо буде
встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до
проекту, є незначною.
Стаття 334 (326). Набуття права власності на перероблену річ
1. Переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в
результаті чого створюється нова річ.
2. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває
права власності на нову річ.
3. Право власності на рухому річ, створену особою шляхом
переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником
матеріалу, якщо інше не встановлено законом або договором.
4. Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно
перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває
особа, яка здійснила таку переробку.
Власник самочинно переробленого матеріалу, має право на
компенсацію його вартості.
5. Власник матеріалу, який набув право власності на
виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість
переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено
договором.
У разі набуття права власності на нову річ особою, яка
здійснила переробку, вона зобов'язана відповідно відшкодувати
власникові матеріалу його вартість та завдані збитки.
Стаття 335 (327). Привласнення загальнодоступних дарів
природи
Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу
або здобула іншу річ в лісі, водоймі тощо, є їх власником, якщо
вона діяла відповідно закону, місцевого звичаю або загального
дозволу власника відповідної земельної ділянки.
Статтю перенесено після статті 377 (374).
Стаття 336 (329). Момент набуття права власності за
договором
1. Право власності у набувача майна за договором виникає з
моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або
законом.
2. Переданням майна вважається вручення його набувачеві,
перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення,
пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання
доставки.
До передання майна прирівнюється вручення коносамента або
іншого товарно-розпорядчого документа на майно.
3. Право власності на майно за договором, який потребує
нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого
посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про
визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально.
4. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній
реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої
державної реєстрації.
Стаття 337 (330). Набуття права власності на безхазяйну річ
1. Безхазяйною вважається річ, яка не має власника або
власник якої невідомий.
2. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що
здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою
органу місцевого самоврядування, на території якого вони
розміщені.
Після спливу одного року з дня взяття безхазяйної нерухомої
речі на облік, вона за заявою органу, уповноваженого управляти
майном відповідної територіальної громади, може бути передана
судом у комунальну власність.
3. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за
набувальною давністю, якщо це не виключається правилами про
набуття права власності на речі, від яких власник відмовився
(стаття 338 (332) цього Кодексу); на знахідку (стаття 340 (334)
цього Кодексу); на бездоглядних домашніх тварин (стаття 343(337)
цього Кодексу); на скарб (стаття 345 (339) цього Кодексу).
Стаття 338 (332). Набуття права власності на рухому річ, від
якої власник відмовився
Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник
відмовився (ст.349 (343), набуває права власності на цю річ в
момент заволодіння нею.
Стаття 339 (333). Знахідка
1. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно
сповістити про це особі, яка її загубила, або власникові речі і
повернути знайдену річ цій особі.
Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або
транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка
представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу.
Особа, якій передана знахідка, набуває права та обов'язки особи,
яка знайшла загублену річ.
2. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої
речі є невідомою або невідоме місце її перебування, особа, яка
знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку до
міліції або до відповідного органу місцевого самоврядування.
3. Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її
у себе або здати на зберігання до міліції, або до відповідного
органу місцевого самоврядування, або передати особі, яку вони
вказали.
Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої
є невідповідно великими порівняно з її вартістю, може бути
продана особою, яка її знайшла річ, з одержанням письмових
доказів, що підтверджують суму виторгу. Гроші, одержані від
продажу знайденої речі, підлягають поверненню особі, яка мала
право вимагати її повернення.
4. Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату
чи пошкодження у межах її вартості лише у разі свого умислу або
грубої необережності.
Стаття 340 (334). Набуття права власності на знахідку
1.Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності
на неї, після спливу шести місяців з моменту заявлення про
знахідку до органу міліції або до відповідного органу місцевого
самоврядування, якщо:
1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має
право вимагати повернення загубленої речі;
2) власник або інша особа яка має право вимагати повернення
загубленої речі не заявить про своє право на річ особі, яка
знайшла загублену річ, або органові міліції, чи відповідному
органові місцевого самоврядування.
2. Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до
відповідного органу місцевого самоврядування письмову заяву про
відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у
власність територіальної громади.
3. Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання
органові міліції, про що робиться оголошення в пресі.
Якщо протягом шести місяців не буде виявлено власника чи
володільця, або вони не заявлять про свої права на транспортний
засіб, орган міліції має право продати його, а суму виторгу
внести на спеціальний рахунок в банку. Якщо протягом трьох років
колишній власник транспортного засобу не зажадає передання йому
суми виторгу, ця сума переходить у власність відповідної
територіальної громади.
Стаття 341 (335). Право особи, яка знайшла загублену річ, на
винагороду та відшкодування витрат, пов'язаних із знахідкою
1. Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від
особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності
на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою
(зберігання, розшук власника, продаж речі тощо).
2. Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від
її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до 20
відсотків вартості речі.
3. Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за
знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки.
4. Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка
знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу
її приховати.
Стаття 342 (336). Бездоглядна домашня тварина
1. Особа, яка затримала домашню бездоглядну тварину,
зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її.
Якщо власник домашньої бездоглядної тварини або місце його
перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана
протягом трьох днів заявити про це органові міліції або органові
місцевого самоврядування, який вживає заходів для розшуку
власника.
2. Особа, яка затримала тварину, може на час розшуку
власника залишити її у себе на утриманні та в користуванні або
передати іншій особі, якщо вони можуть забезпечити її утримання
та догляд, з додержанням ветеринарних правил, або передати її
органові міліції або органові місцевого самоврядування.
3. Особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина,
відповідає за її загибель або ушкодження у межах її вартості лише
у разі свого умислу або грубої необережності.
Стаття 343 (337). Набуття права власності на бездоглядну
домашню тварину
1. Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про
затримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох
місяців щодо інших тварин не буде виявлено їхнього власника, або
він не заявить про своє право на них, право власності на цих
тварин переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в
користуванні.
2. У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина
була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності
на неї, ця тварина переходить у власність територіальної громади,
на території якої її було виявлено.
Стаття 344 (338). Відшкодування витрат на утримання
бездоглядної домашньої тварини та виплата винагороди
1. У разі повернення бездоглядної домашньої тварини
власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була
передана на утримання та в користування, мають право на
відшкодування витрат, пов'язаних з утриманням тварини, з
урахуванням вигод, здобутих від користування нею.
2. Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, має
право на винагороду відповідно до статті 341(335) цього Кодексу.
Стаття 345 (339). Набуття права власності на скарб
1. Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом
гроші, цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив
на них право власності.
2. Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на
нього.
Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві
власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна,
у якому скарб був прихований, набувають в рівних частках право
спільної часткової власності на нього.
3. У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки
чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він
був прихований, право власності на скарб набуває власник цього
майна.
4. У разі виявлення скарбу, що містить пам'ятки історії та
культури, право власності на них набуває держава.
Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від
держави винагороди у розмірі 20 відсотків від його вартості на
момент виявлення, якщо вона невідкладно повідомила орган міліції
або орган місцевого самоврядування про скарб і передала його
відповідному державному органові або органові місцевого
самоврядування.
Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що
належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб,
мають право на винагороду у розмірі по 10 відсотків від вартості
скарбу.
5. Правила цієї статті не поширюються на осіб, які виявили
скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їх
трудових (договірних) обов'язків.
Стаття 346 (340). Набувальна давність
1. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і
продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном
протягом 10 років або рухомим майном - протягом 5 років, набуває
право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не
встановлено цим Кодексом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній
реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної
реєстрації.
2. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати
до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном
володіла особа, чиїм правонаступником (спадкоємцем) вона є.
3. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його
власником, який після закінчення строку договору не пред'явив
вимоги про його повернення, ця особа набуває право власності за
набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять та на
рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності.
Втрата володільцем майна помимо його волі не перериває
набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року
або вчинення протягом цього строку позову про його витребування.
4. Право власності за набувальною давністю на нерухоме
майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням
суду.
Стаття 347 (341). Набуття права власності при приватизації
державного майна та майна, що є комунальною власністю
1.Фізична особа може набути право власності шляхом
приватизації державного майна та майна, що є комунальною
власністю.
2. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому
законом.
Глава 25 (25). Припинення права власності
Стаття 348 (342). Підстави припинення права власності
1. Право власності припиняється у разі:
1) відчуження власником свого майна;
2) відмови власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке за законом не
може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викупу безгосподарно утримуваних пам'яток історії та
культури;
6) викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності;
7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою
суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно
розміщене;
8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації;
2. Право власності може бути припинене в інших випадках,
встановлених законом.
Стаття 349 (343). Відмова від права власності
1.Особа може відмовитися від права власності на майно,
заявивши про це або учинивши інші дії, які свідчать про її
відмову від права власності.
2. У разі відмови від права власності на майно, права на яке
не підлягають державній реєстрації, право власності на нього
припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про цю відмову.
3. У разі відмови від права власності на майно, права на яке
підлягають державній реєстрації, право власності на нього
припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до
відповідного реєстру.
Стаття 350 (344). Припинення права власності особи на майно,
яке не може їй належати
1. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа
набула право власності на майно, яке за законом не може їй
належати, це майно повинно бути відчужене власником протягом
строку, встановленого законом.
2. У випадках, якщо майно не відчужене власником у
встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру
і призначення за рішенням суду, винесеним за заявою відповідного
органу державної влади, підлягає примусовому продажу. У разі
примусового продажу майна, його колишньому власникові передається
сума, одержана від продажу, за вирахуванням витрат, пов'язаних з
відчуженням майна.
3. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду
передається у власність держави. У цьому разі колишньому
власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.
4. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа
набула право власності на майно, на набуття якого за новим
законом потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі
відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому
частинами першою, другою та третьою цієї статті.
Стаття 351 (345). Припинення права власності внаслідок
знищення майна
1. Право власності на майно припиняється в разі його
знищення.
2. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній
реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту
внесення за заявою власника змін до відповідного реєстру.
Стаття 352 (345-1). Викуп земельної ділянки з метою
суспільної необхідності
1. Викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності
здійснюється за рішенням суду в порядку, встановленому законом.
2. Суд постановляє рішення про викуп земельної ділянки з
метою суспільної необхідності за позовом відповідного органу
державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або
органу місцевого самоврядування.
3. Власник земельної ділянки має бути повідомлений письмово
про необхідність викупу не пізніше ніж за рік до вчинення позову
про викуп земельної ділянки.
4. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна
ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з
власником ділянки, а в разі спору - судом.
5. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної
ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та всі збитки,
завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому
числі упущена вигода).
6. За домовленістю з власником земельної ділянки, яка
підлягає викупу, йому може бути надана органом, який вчинив позов
про викуп земельної ділянки, інша земельна ділянка, вартість якої
враховується при визначенні викупної ціни.
Стаття 353 (346). Припинення права власності на нерухоме
майно у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно
розміщене
1. Припинення права власності на житловий будинок, інші
будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної
ділянки, на якій вони розміщені (стаття 352 (345-1) цього
Кодексу), здійснюються за рішенням суду шляхом викупу зазначеного
нерухомого майна і з обов'язковим попереднім відшкодуванням
збитків у повному обсязі.
2. Позов про припинення права власності на житловий будинок,
інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної
ділянки, на якій вони розміщені, подається органами, вказаними у
частині другій статті 352 (345-1).
Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню,
якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, вилученої
з метою суспільної необхідності, є неможливим без припинення
права власності на це майно.
3. Суд може постановити рішення про знесення житлового
будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на
земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за
бажанням власника на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо
це можливо.
У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу
земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування
збитків, у тому числі витрат на покращання земельної ділянки, та
упущеної вигоди.
4. Особа, право власності якої припинилося, має право
вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю земельної
ділянки в межах даного населеного пункту.
5. Знесення житлового будинку не допускається до
забезпечення осіб, які у проживали ньому як власники, та члени їх
сімей, а також як наймачі та члени їх сімей, помешканням у
розмірі та у порядку, встановленому законом.
6. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу, є
власником житлового будинку, іншої будівлі, споруди чи насаджень,
що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці
об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земельної
ділянки.
7. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу, не є
власником житлового будинку, інших будівель, споруд та насаджень,
що розміщені на ній, власник цих об'єктів залучається до участі у
справі.
8. До винесення рішення про викуп земельної ділянки у
зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися
житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що
розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд.
Стаття 354 (347). Викуп пам'ятки історії та культури, що
утримуються безгосподарно
1. Якщо власник безгосподарно ставиться до пам'ятки історії
та культури, державний орган охорони пам'яток історії та культури
робить попередження про припинення безгосподарного ставлення до
цього майна.
2. Якщо власник не припинить безгосподарного утримання
пам'ятки історії та культури, зокрема у зв'язку з неможливістю
створення умов, необхідних для її збереження, суд за позовом
державного органу охорони пам'яток історії та культури може
постановити рішення про її викуп.
3.При невідкладній необхідності забезпечення збереження
пам'ятки позов про її викуп може бути пред'явлено без
попередження.
4. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у
власність держави.
5. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за
згодою сторін, в разі спору - судом.
Стаття 355 (348). Реквізиція
1.У випадку стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та
за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності
майно може бути примусово викуплено у власника за умови
попереднього і повного відшкодування його вартості, в порядку,
встановленому законом (реквізиція).
В умовах воєнного та надзвичайного стану майно може бути
примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням
його вартості.
2. Реквізоване майно переходить у власність держави або
знищується.
3. Оцінка, за якою власникові була відшкодована вартість
реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.
4. У зв'язку з реквізицією майна його власник може вимагати,
якщо це можливо, надання йому взамін іншого майна.
5. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване
майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати
його повернення.
У разі повернення майна у особи поновлюється право власності
на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму
або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з
відрахуванням розумної плати за використання цього майна.
Стаття 356 (350). Конфіскація
1. Фізична та юридична особа може бути позбавлена права
власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення
правопорушення (конфіскація), у випадках, встановлених законом.
Конфісковане майно переходить у власність держави.
2. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються
законом.
Глава 26 (26). Право спільної власності
Стаття 357 (353). Поняття і види права спільної власності
1. Майно, що є власністю двох або більше осіб
(співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне
майно).
2. Майно може належати особам на праві спільної часткової
або на праві спільної сумісної власності.
3. Право спільної власності виникає з підстав, не
заборонених законом.
4. Спільна власність вважається частковою, якщо в договорі
або законі не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Стаття 358 (354). Право спільної часткової власності
1. Спільна власність двох чи більше осіб із визначенням
часток кожного з них у праві власності є спільною частковою
власністю.
2. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути
фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Стаття 359 (355). Визначення часток у праві спільної
часткової власності
1. Частки у праві спільної часткової власності вважаються
рівними, якщо інше не встановлено законом або правочином.
2. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності
не визначений законом або правочином, він визначається з
урахуванням вкладу придбання (виготовлення, спорудження) майна
кожного з співвласників.
Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки
у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного
майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за
згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку
використання спільного майна.
3.Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є
власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не
встановлено домовленістю співвласників.
Стаття 360 (356). Здійснення права спільної часткової
власності
1. Право спільної часткової власності здійснюється
співвласниками за їх згодою.
2. Співвласники можуть домовитись про порядок володіння та
користування майном, що є у їх спільній власності.
У разі відсутності такої домовленості спір вирішується
судом.
3. Кожен із співвласників має право на надання йому у
володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі,
яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.
При неможливості цього він має право вимагати від інших
співвласників, які володіють і користуються спільним майном,
відповідної матеріальної компенсації.
4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та
користування спільним майном відповідно до їх часток у праві
спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є
обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві
спільної часткової власності на це майно.
Стаття 361 (357). Плоди, продукція та доходи від
використання майна, що є спільною частковою власністю
Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є
спільною частковою власністю, надходять до складу спільного майна
і розподіляються між співвласниками відповідно до їх часток у
праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено
домовленістю між ними.
Стаття 362 (358). Утримання майна, що є спільною частковою
власністю
Кожен співвласник відповідно до своєї частки у праві
спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах
на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті
податків, зборів (обов'язкових платежів), а також відповідати
перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним
майном.
Стаття 363 (359). Право співвласника розпорядитися своєю
часткою у праві спільної часткової власності
Кожен співвласник має право самостійно розпорядитися своєю
часткою у праві спільної часткової власності.
Стаття 364 (360). Переважне право купівлі частки у праві
спільної часткової власності
1.При продажу частки у праві спільної часткової власності
співвласник має переважне право перед іншими особами на її
купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних
умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.
2. Продавець частки у праві спільної часткової власності
зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір
продати свою частку, із зазначенням ціни та інших умов, на яких
він її продає.
Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення
переважного права купівлі чи не здійснять цього права стосовно
нерухомого майна - протягом одного місяця, а стосовно рухомого
майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення,
продавець має право продати свою частку будь-якій особі.
3. Якщо кілька співвласників виявили бажання придбати частку
у праві спільної часткової власності, продавець має право вибору
покупця.
4. При продажу частки у праві спільної часткової власності з
порушенням переважного права купівлі співвласник може вчинити до
суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця.
Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду
всі суми, які за договором повинен сплатити покупець.
До таких вимог застосовується позовна давність у 1 рік.
5. Передача співвласником переважного права купівлі частки у
праві спільної часткової власності іншій особі не допускається.
Стаття 365 (361). Момент переходу частки у праві спільної
часткової власності до набувача за договором
1. Частка у праві спільної часткової власності переходить до
набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не
встановлено домовленістю сторін.
2 Частка у праві спільної часткової власності за договором,
який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній
реєстрації, переходить відповідно до частин четвертої та п'ятої
статті 336(329) цього Кодексу.
Стаття 366 (362). Виділ з частки майна, що є спільною
частковою власністю
1. Кожен із співвласників майна, що є спільною частковою
власністю, має право на виділ з нього частки в натурі.
2. Якщо виділ частки із спільного майна в натурі не
допускається законом або є неможливим (частина друга статті 184),
співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших
співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації
вартості його частки.
Компенсація співвласникові може бути надана лише за його
згодою.
3. Договір про виділ частки нерухомого спільного майна в
натурі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному
посвідченню.
Стаття 367. Припинення права на частку у спільному майні за
вимогою інших співвласників
1. Право особи на частку у спільному майні може бути
припинене за рішенням суду на підставі позову інших
співвласників, якщо:
1) ця частка є незначною і не може бути виділена в натурі
або річ є неподільною;
2) спільне володіння і користування майном є неможливим;
3) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам
співвласника та членами його сім'ї.
2. Суд постановляє рішення про припинення права особи на
частку у спільному майні за умови внесення позивачем вартості
цієї частки на депозитний рахунок суду.
Стаття 368 (363). Звернення стягнення на частку у майні, що
є спільною частковою власністю
1. Кредитор співвласника майна, що є спільною частковою
власністю, при недостатності у нього іншого майна, на яке може
бути звернене стягнення, може вчинити позов про виділ частки із
спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.
Якщо виділ частки майна в натурі має наслідком зміну
призначення спільного майна або проти цього заперечують інші
співвласники, спір вирішується судом.
2. У разі неможливості виділу частки спільного майна в
натурі або заперечення інших співвласників проти такого виділу
кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у
праві спільної часткової власності із направленням виторгуваних
коштів на погашення боргу.
3. У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві
спільної часткової власності або відмови інших співвласників від
придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу
цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та
обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідних
перерахунків.
Стаття 369. Поділ майна, що є спільною частковою власністю
1. Майно, що є спільною частковою власністю, може бути
поділене в натурі між співвласниками згідно з домовленістю між
ними.
2. У разі поділу майна між співвласниками право спільної
часткової власності на нього припиняється.
3. Договір про поділ нерухомого майна, що є спільною
частковою власністю, укладається у письмовій формі і підлягає
нотаріальному посвідченню.
Стаття 370. Право спільної сумісної власності
1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення
часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною
власністю.
2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути
фізичні та (або) юридичні особи, держава, територіальна громада,
якщо інше не встановлено законом.
3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною
сумісною власністю, якщо інше не встановлено законом або шлюбним
договором.
4. Майно, набуте в результаті спільної праці членів сім'ї, є
їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено
договором, укладеним у письмовій формі.
Стаття 371 (364). Здійснення права спільної сумісної
власності
1 Співвласники майна спільно володіють і користуються ним,
якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
2. Розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю,
здійснюється за згодою всіх співвласників.
У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо
розпорядження спільним майном, вважається, що він вчинений за
згодою всіх співвласників.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження
спільним майном, якій підлягає нотаріальному посвідченню та (або)
державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально
посвідчена.
3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на
вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений
одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним на
вимогу інших співвласників у разі відсутності в співвласника,
який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Стаття 372 (365). Виділ частки із майна, що є спільною
сумісною власністю
1. Співвласники мають право на виділення частки із майна, що
є спільною сумісною власністю, у натурі
2. При виділі частки із майна, що є спільною сумісною
власністю, вважається, що частки кожного із співвласників у праві
спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено
домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
3. Виділ частки із майна, що є спільною сумісною власністю,
здійснюється у порядку, встановленому статтею 366(362) цього
Кодексу.
Стаття 373. Звернення стягнення на частку майна, що є
спільною сумісною власністю
1. Кредитор співвласника майна, що є спільною сумісною
власністю, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може
бути звернене стягнення, може вчинити позов про виділ із
спільного майна частки цього співвласника в натурі для звернення
стягнення на неї.
2. Виділ частки із майна, що є спільною сумісною власністю,
здійснюється у порядку, встановленому статтею 368(363) цього
Кодексу.
Стаття 374. Поділ майна, що є спільною сумісною власністю
1. Майно, що є спільною сумісною власністю, може бути
поділене між співвласниками за домовленістю між ними.
2. При поділі майна, що є спільною сумісною власністю,
вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної
власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю
сторін, законом або рішенням суду.
3. У разі поділу майна між співвласниками, припиняється
право спільної сумісної власності на нього.
4. Договір про поділ нерухомого майна, що є спільною
сумісною власністю, укладається у письмовій формі і підлягає
нотаріальному посвідченню.
Глава 27 (27). Право власності на землю (земельну ділянку).
Стаття 375 (370). Земля (земельна ділянка) як об'єкт права
власності
1. Земля є основним національним багатством, що перебуває
під особливою охороною держави.
2. Право власності на землю гарантується Конституцією
України.
Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і
здійснюється відповідно до закону.
3. Право власності на земельну ділянку поширюється на
поверхневий (ґрунтовий) шар, у межах цієї ділянки, на шари ґрунту
під нею, на замкнені водойми, а також на рослини, що знаходяться
на ній.
4. Власник земельної ділянки має право використовувати її на
власний розсуд, відповідно до її цільового призначення.
5. Власник земельної ділянки може використовувати на свій
розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо
інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших
осіб.
Стаття 376 (371). Суб'єкти права власності на землю (земельну
ділянку)
1. Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є
фізичні особи - громадяни України, юридичні особи, створені на
території України, держава, територіальні громади.
2. Іноземці, особи без громадянства можуть бути суб'єктами
права власності на землю (земельні ділянки) крім випадків,
встановлених законом.
3. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні
організації можуть бути суб'єктами права власності на землю
(земельну ділянку) у випадках, встановлених законом.
4. Права та обов'язки суб'єктів права власності на землю
(земельну ділянку) встановлюються законом.
Стаття 377 (374). Право власника на забудову земельної
ділянки
1. Власник земельної ділянки може зводити на ній будівлі та
споруди, закриті водойми, здійснювати перебудову, а також
дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.
2. Власник земельної ділянки набуває право власності на
зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
3. Право власника на забудову здійснюється ним за умови
додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та
інших норм і правил, а також за умови додержання вимог про
цільове призначення земельної ділянки.
4. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої
власником на його земельній ділянці, визначаються статтею
378(328) цього Кодексу.
Стаття 378 (328). Самочинне будівництво
1. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно
вважається збудованим самочинно, якщо їх споруджено на земельній
ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому
порядку, або без належного дозволу чи належно затвердженого
проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
2. Особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого
майна, не набуває права власності на нього.
Самочинно збудоване нерухоме майно підлягає знесенню особою,
яка його здійснила, або за її рахунок, якщо інше не встановлено
цим Кодексом.
3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно
може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила
самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена
для цієї мети, за умови, надання земельної ділянки у
встановленому порядку особі під збудоване нерухоме майно.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може
визнати право власності на нерухоме майно, яке самочинно
збудоване на ній.
За відсутності згоди власника (користувача) земельної
ділянки, на якій було здійснене самочинне будівництво, на
визнання за нею права власності на самочинно збудоване нерухоме
майно, будівля підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне
будівництво, або за її рахунок.
У разі, якщо визнання права власності на самочинно збудоване
нерухоме майно за особами, вказаними у цій частині, та його
збереження, порушує права інших осіб, самочинно збудоване
нерухоме майно підлягає знесенню.
4. У разі, якщо самочинно збудоване нерухоме майно
розміщується на земельній ділянці, що є державною або комунальною
власністю, відповідний орган державної влади або орган місцевого
самоврядування може подати позов про визнання права державної або
комунальної власності на це нерухоме майно, або про його
знесення.
5. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на
відшкодування витрат на будівництво, у разі якщо право власності
на будівлю визнано за власником (користувачем) земельної ділянки,
на якій вона розміщена.
6. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить
суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного
порушення будівельних норм і правил за позовом відповідного
органу державної влади або органу місцевого самоврядування суд
може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила
(здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим, або особа,
яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її
проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає
знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво.
Особа, яка здійснила (здійснює) будівництво зобов'язана
відшкодувати витрати, пов'язані із приведенням земельної ділянки
до попереднього стану.
Стаття 379 (374-1). Право на земельну ділянку при придбанні
житлового будинку, будівлі або споруди, що розміщені на ній
1. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або
споруду переходить і право власності на земельну ділянку, на якій
вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах,
встановлених договором.
Якщо у договорі про відчуження житлового будинку, будівлі
або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача
переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка
зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, і на ту, яка є
необхідною для їх обслуговування.
2. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на
земельній ділянці, наданій на праві користування, то у разі їх
відчуження до набувача переходить право користування тією
частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, і тією, яка
необхідна для їх обслуговування.
Стаття 380 (379). Позбавлення права власності на земельну
ділянку
Особа може бути позбавлена права власності на земельну
ділянку за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Глава 28 (28). Право власності на помешкання
Стаття 381 (379-1). Поняття помешкання
Помешканням є житловий будинок, квартира, інше приміщення,
якщо вони призначені та придатні для постійного проживання в
ньому.
Стаття 382 (380). Житловий будинок як об'єкт права власності
Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з
дотриманням вимог, що встановлені законом, іншими
нормативноправовими актами і призначена для постійного у ній
проживання.
Стаття 383 (381). Садиба як об'єкт права власності
1. Садибою є земельна ділянка, разом з розташованою на ній
житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і
підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.
2. У разі відчуження житлового будинку, вважається, що
відчужується уся садиба, якщо інше не встановлено договором або
законом.
Стаття 384 (381-1). Квартира як об'єкт права власності
1. Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку,
придатне для постійного у ньому проживання, і таке, що відповідає
санітарно-технічним вимогам, встановленим законом.
2. Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому
будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення
загального користування, опорні конструкції будинку, механічне,
електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або
всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а
також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб
усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень,
які розташовані у житловому будинку.
Стаття 385 (382). Права власника житлового будинку та
квартири
1. Власник житлового будинку квартири має право
використовувати помешкання для власного проживання, проживання
членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати
його для промислового виробництва.
2. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і
зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного
цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав
власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та
не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації
будинку.
Стаття 386 (383). Права житлово-будівельного (житлового)
кооперативу та їх членів на невикуплену квартиру в будинку
кооперативу
1. Будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним
(житловим) кооперативом, є його власністю.
2. Член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має
право володіння і користування, а за згодою кооперативу - і
розпорядження квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, до
її викупу.
3. У разі викупу квартири член
житловобудівельного(житлового) кооперативу стає її власником.
Стаття 387 (384). Об'єднання власників житлових будинків,
квартир
1. Власники квартир для забезпечення експлуатації
багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та
спільним майном житлового будинку можуть створювати об'єднання
власників квартир (житла).
Таке об'єднання може бути створене і власниками житлових
будинків.
2. Об'єднання власників квартир, житлових будинків є
юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до закону та
його статуту.
Глава 29 (29). Захист права власності
Стаття 388 (385). Засади захисту права власності
1. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів
права власності.
2. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування
завданої йому майнової та моральної (немайнової) шкоди
Стаття 389 (387). Право власника на витребування майна від
особи, яка незаконно заволоділа ним
Власник має право витребувати своє майно від будь - якої
особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави
заволоділа ним.
Стаття 390 (388). Право власника на витребування майна від
добросовісного набувача
1. Якщо майно оплатно придбане у особи, яка не мала права
його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати
(добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно
від набувача лише у разі, якщо ним або особою, якій передав майно
було:
1) загублене власником або особою, якій він передав майно у
володіння;
2) викрадене у власника або у його володільця;
3) вибуло з їхнього володіння іншим шляхом помимо їх волі.
2. Майно не може бути витребувано від добросовісного
набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для
виконання судових рішень.
3. Якщо майно було набуте безоплатно в особи, яка не мала
права його відчужувати, власник має право витребувати його від
добросовісного набувача у всіх випадках.
Стаття 391 (390). Витребування грошей та цінних паперів
Гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути
витребувані від добросовісного набувача.
Стаття 392 (391). Розрахунки при витребуванні майна із
чужого незаконного володіння
1. Власник має право вимагати від особи, яка знала або могла
знати, що її володіння є незаконним (недобросовісний набувач),
передачі усіх доходів, які вона одержала або могла б одержати за
весь час володіння.
2.Власник майна має право вимагати від добросовісного
набувача передачі усіх доходів, які він одержав або міг би
одержати з часу, коли дізнався або міг дізнатися про незаконність
володіння, або з часу, коли йому було вручено повістку у справі
за позовом власника про повернення майна.
3. Добросовісний або недобросовісний володілець має право
вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на
майно, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право
на повернення майна або передачу доходів.
4. Добросовісний володілець має право залишити собі
здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути
відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення
не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний володілець
має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку
збільшилась вартість речі.
Стаття 393 (392). Захист права власності від порушень, не
пов'язаних із позбавленням володіння
1. Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні
ним права користування та розпорядження майном.
2. Власник, який має підстави передбачати можливість
порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до
суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити
його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання
такого порушення.
Стаття 394 (393). Визнання права власності
Особа, яка є власником майна, може вчинити позов про
визнання її права власності, якщо це право оспорюється або не
визнається іншою особою, а також у разі втрати нею документа,
який засвідчує її право власності.
Стаття 395 (394). Незаконність актів, що порушують право
власності
1. Якщо в результаті видання органом державної влади,
органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого
самоврядування акта, що не відповідає законові і порушує права
власника, такий акт за позовом власника визнається судом
незаконним і анулюється.
2. Власник, права якого порушені актом органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу
місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того
становища, яке існувало до прийняття цього акта. У разі
неможливості відновлення попереднього становища, власник має
право на відшкодування збитків у повному обсязі.
Стаття 396 (395). Особливості відшкодування збитків,
завданих власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших
будівель, пов'язаних із зниженням їх цінності
Власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель
має право на компенсацію, у зв'язку із зниженням цінності цих
об'єктів в результаті діяльності підприємства, що призвела до
зниження рівня екологічної, шумової захищеності території,
погіршення природних властивостей землі.
Розділ ІІ. Речеві права на чуже майно
Глава 30. Загальні положення про речеві права на чуже майно
Стаття 397. Види речевих прав на чуже майно
1. Речевими правами на чуже майно є:
1) право володіння;
2) право обмеженого користування (сервітут);
3) право забудови земельної ділянки (суперфіцій);
4) право користування земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис).
2. Законом можуть бути передбачені інші речеві права на чуже
майно.
Стаття 398. Захист речевих прав на чуже майно
Особа, яка має речеве право на чуже майно, має право на
захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно
до положень гл.29 цього Кодексу.
Глава 31 (30). Право володіння чужим майном
Стаття 399 (396). Суб'єкти права володіння чужим майном
1. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає
його у себе
2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом
або більше особам.
3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо
інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.
Стаття 400 (400). Виникнення права володіння
Право володіння виникає на підставі договору з власником або
особою, якій майно було передане власником, а також на інших
підставах, встановлених законом.
Стаття 401 (401). Припинення права володіння
1. Право володіння припиняється у разі:
1) відмови володільця від володіння майном;
2) витребуванням майна від володільця власником майна або
іншою особою;
3) знищення майна;
2. Право володіння припиняється в інших випадках,
встановлених законом.
Стаття 402 (405). Обов'язок недобросовісного володільця
негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності
чи інше право або яка є добросовісним володільцем
Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути
майно особі, яка має на нього право власності або інше право,
передбачене договором чи законом, або яка є добросовісним
володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним
володільцем зазначеного цього обов'язку, заінтересована особа має
право вчинити до суду позов про витребування цього майна.
Глава 32 (31). Право обмеженого користування чужим майном
Стаття 403 (407). Поняття обмеженого користування чужим
майном
Право обмеженого користування чужим майном (сервітут) може
бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів
(земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення
потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої
земельної ділянки, а також певній особі (особистий сервітут).
Стаття 404 (413). Встановлення сервітуту
1. Сервітути можуть бути встановлені законом, договором,
заповітом або рішенням суду.
2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між
особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем)
земельної ділянки.
Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає
державній реєстрації в порядку, встановленому для державної
реєстрації прав на нерухоме майно.
3. В разі недосягнення домовленості про встановлення
сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом
особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
Стаття 405 (414). Зміст сервітуту
1. Особа може користуватися чужим майном лише у межах,
визначених сервітутом.
2. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він
встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим
майном.
3. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб
права власності на майно, щодо якого він встановлений.
4. Суб'єкт сервітуту зобов'язаний внести плату за
користування майном, якщо інше не встановлено законом, договором,
заповітом або рішенням суду.
5. Сервітут не підлягає відчуженню.
6. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної
ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка мала сервітут,
підлягають відшкодуванню на загальних підставах.
Стаття 406 (408). Право обмеженого користування чужою
земельною ділянкою або іншим нерухомим майном
1. Земельний сервітут полягає у можливості проходу, проїзду
через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній
електропередач, зв'язку і трубопроводів, забезпечення
водопостачання, меліорації тощо.
2. Особа має право вимагати від власника (володільця)
сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника
(володільця) іншої земельної ділянки (далі - сусідньої земельної
ділянки) надання земельного сервітуту.
3. Земельний сервітут встановлюється на визначений або на
невизначений строк.
4. Право обмеженого користування може бути встановлено щодо
іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Стаття 407 (410). Право членів сім'ї власника помешкання на
користування цим помешканням
1. Члени сім'ї власника помешкання, які проживають разом з
ним, мають право на користування цим помешканням відповідно до
закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати,
визначається власником.
2. Член сім'ї власника помешкання втрачає право на
користування цим помешканням у разі його відсутності без поважних
причин понад 1 рік, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 408 (415). Припинення сервітуту
1. Сервітут припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі суб'єкта сервітуту і власника
майна, обтяженого сервітутом;
2) відмови суб'єкта сервітуту від подальшого його
використання;
3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;
4) зникнення обставини, яка була підставою для встановлення
сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років;
6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий
сервітут.
2. Сервітут може бути припинений за рішенням суду.
3. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення
сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної
ділянки за своїм цільовим призначенням.
4. Сервітут може бути припинений в інших випадках,
встановлених законом.
Глава 33 (32). Право користування чужою земельною ділянкою
для сільськогосподарських потреб
Стаття 409 (417). Право користування чужою земельною
ділянкою для сільськогосподарських потреб
1. Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб (емфітевзис) - є довгостроковим,
відчужуваним і таким, що успадковується.
2. Право користування чужою земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб встановлюється договором між
власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання
користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських
потреб (далі - землекористувач).
Стаття 410 (417-1). Строк договору про надання права
користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських
потреб
1. Строк договору про надання права користування чужою
земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб визначається
за домовленістю сторін.
2. Якщо договір про надання права користування чужою
земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на
невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від
договору, попередивши про це другу сторону не менш як за 1 рік до
такої відмови.
Стаття 411 (418). Права та обов'язки власника земельної
ділянки, наданої у користування для сільськогосподарських потреб
1. Власник земельної ділянки має право вимагати від
землекористувача використання її за призначенням, встановленим у
договорі.
2. Власник земельної ділянки має право на одержання плати за
користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та
строки її виплати встановлюються договором.
3. Власник зобов'язаний не перешкоджати землекористувачеві у
здійсненні його прав.
Стаття 412 (419). Права та обов'язки землекористувача
1. Землекористувач має право користуватися земельною
ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору.
2. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за
користування земельною ділянкою, а також інші платежі,
встановлені законом.
3. Землекористувач зобов'язаний ефективно використовувати
земельну ділянку відповідно до її цільового призначення,
підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні
технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть
призвести до погіршення екологічної ситуації.
Стаття 413. Право землекористувача на відчуження права
користування земельною ділянкою
1. Землекористувач має право на відчуження права
користування земельною ділянкою.
2. У разі продажу права користування земельною ділянкою
власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами
право на його придбання, за ціною, що оголошена для продажу, та
на інших рівних умовах.
3. Землекористувач зобов'язаний письмово повідомити власника
земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо
протягом одного місяця власник не надішле письмової згоди на
купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане
іншій особі.
4. У разі порушення права переважної купівлі настають
наслідки, встановлені частиною четвертою статті 364 цього
Кодексу.
5. У разі продажу права користування земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб землекористувачем третій особі
власник земельної ділянки має право на одержання відсотку від
ціни продажу (вартості права), встановленого договором.
Стаття 414 (420). Припинення права користування земельною
ділянкою для сільськогосподарських потреб
1. Право користування земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та
землекористувача;
2) спливу строку, на який було надано права користування;
3) викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності;
2. Право користування земельною ділянкою для
сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду
в інших випадках, встановлених законом.
Глава 34 (33). Право користування чужою земельною ділянкою
для забудови
Стаття 415 (422). Поняття і підстави виникнення права
користування чужою земельною ділянкою для забудови
1. Власник земельної ділянки має право надати її в
користування для будівництва промислових, побутових,
соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.
2. Власник будівлі (споруди), що побудована на земельній
ділянці, переданій йому в користування (землекористувач), має
довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право
користування цією земельною ділянкою.
3. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови
може бути встановлено договором або заповітом на визначений або
на невизначений строк.
Стаття 416 (422-1). Права та обов'язки власника земельної
ділянки, наданої для забудови
1. Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має
право на одержання плати за користування нею.
Якщо на земельній ділянці збудовані промислові об'єкти,
договором може бути передбачено право власника земельної ділянки
на одержання частки від доходу землекористувача.
2. Власник земельної ділянки має право володіти,
користуватися нею в обсязі, встановленому договором із
землекористувачем.
Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи
не впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо
користування земельною ділянкою.
3. Власник земельної ділянки має право вимагати від
землекористувача використовувати її відповідно до умов договору.
Стаття 417 (422-2). Права та обов'язки землекористувача
1. Землекористувач має право користуватися земельною
ділянкою у обсязі, встановленому договором.
2. Землекористувач має право власності на будівлі (споруди),
споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.
3. Особа, до якої перейшло право власності на будівлі
(споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих
же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі
(споруди).
4. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за
користування земельною ділянкою, наданою для забудови, а також
інші платежі, встановлені законом.
5. Землекористувач зобов'язаний використовувати земельну
ділянку відповідно до вимог, встановлених частиною 3 статті
412(419) цього Кодексу.
Стаття 418 (423). Наслідки припинення права користування
земельною ділянкою
1. У разі припинення права користування земельною ділянкою
права на будівлю (споруду) можуть бути визначені домовленістю між
власником земельної ділянки та власником цієї будівлі (споруди).
Якщо такої домовленості не досягнуто, власник земельної
ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її
знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона
була до надання її у користування.
2.У разі якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на
земельній ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки
історії та культури тощо) або ж є недоцільним у зв'язку з явним
перевищенням вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю
земельної ділянки, суд може з урахуванням підстав припинення
права користування земельною ділянкою постановити рішення про
викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона
розміщена, або про викуп власником земельної ділянки будівлі
(споруди), або визначити умови користування земельною ділянкою
власником будівлі (споруди) на новий строк.
Стаття 419 (424). Припинення права користування земельною
ділянкою для забудови
1. Право користування земельною ділянкою для забудови
припиняється у разі:
1) поєднанням в одній особі власника земельної ділянки та
землекористувача;
2) спливу строку, на який було надано право користування;
3) відмови землекористувача від права користування чужою
земельною ділянкою;
4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом
трьох років від укладення договору.
2. Право користування земельною ділянкою для забудови може
бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених
законом.
Проект
(Тираж 15.09.2001)
ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
КНИГА ШОСТА
СПАДКОВЕ ПРАВО
Глава 101 (99) Загальні положення про спадкування
Стаття 1503 (1456) Поняття спадкування
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від
фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб
(спадкоємців).
Стаття 1504 (1457) Види спадкування
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Стаття 1505 (1458) Склад спадщини
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що
належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, існування
яких не припиняється його смертю.
Стаття 1506 (1459) Права та обов'язки особи, які не входять
до складу спадщини
1. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що
нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в
об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх
установчими документами;
3) право на відшкодування шкоди у зв'язку з каліцтвом або
іншим ушкодженням здоров'я;
4) права на аліменти, на пенсію, допомогу або інші виплати,
встановлені законом;
5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника,
відповідно до статті 673 цього Кодексу.
Стаття 1507 (1460) Відкриття спадщини
1. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або
оголошення її померлою.
2. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з
якого особа вважається померлою (частина третя статті 46 цього
Кодексу).
3. Якщо протягом однієї календарної доби померли особи, які
могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається
одночасно і окремо щодо кожної з них.
4. Якщо кілька осіб, які могли би бути спадкоємцями один
після одного, померли під час спільної для них небезпеки
(стихійного лиха, аварії, катастрофи, тощо), припускається, що
вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається
окремо щодо кожної з них.
Стаття 1508 (1461) Місце відкриття спадщини
1.Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання
спадкодавця.
2.Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем
відкриття спадщини є місце знаходження нерухомого майна або
основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місце
знаходження основної частини рухомого майна.
Стаття 1509 (1462) Спадкоємці
1. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути
фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також
ті, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після
відкриття спадщини.
2. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та
інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу).
Стаття 1510 (1463) Право на спадкування
1. Право на спадкування мають особи, зазначені у заповіті.
2. За відсутності заповіту, визнання його недійсним, відмови
від прийняття спадщини спадкоємців за заповітом, а також у разі
неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за
законом одержують особи, зазначені у статтях 1548-1552 цього
Кодексу.
3. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Стаття 1511 (1464) Усунення від права на спадкування
1. Не мають права на спадкування ні за заповітом, ні за
законом особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи
будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.
Це правило не стосується особи, яка вчинила такий замах,
якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм
спадкоємцем за заповітом.
2. Не мають права на спадкування ні за заповітом, ні за
законом особи, які умисно перешкоджали спадкоємцеві скласти
заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим
сприяли виникненню права на спадкування у них самих або інших
осіб, або ж сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.
3. Не мають права на спадкування за законом батьки після
дітей, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, і їхні
права не були поновлені на час відкриття спадщини.
Не мають права на спадкування за законом батьки
(усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші
особи, які ухилялися від виконання покладених на них за законом
обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина
встановлена судом.
4. Не мають права на спадкування за законом один після
одного особи, шлюб між якими визнаний недійсним.
Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя,
то за тим, хто пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до
реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки
того, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього
шлюбу.
5. За рішенням суду особа може бути усунена від права на
спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася
від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, важку
хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
6. Правила цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у
тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у
спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний
відказ.
Стаття 1512 (1465) Спадкування права на земельну ділянку
1. Право власності на земельну ділянку переходить до
спадкоємців на загальних підставах, зі збереженням її цільового
призначення.
2. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та
споруд переходить право власності або право користування
земельною ділянкою, на якій знаходиться будинок, інші будинки та
споруди.
3 До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд
переходить право власності або право користування земельною
ділянкою, яка призначена для їх обслуговування, якщо інший її
розмір не визначений заповітом.
Стаття 1513 (1466) Спадкування частки у праві спільної
сумісної власності
1. Частка у праві спільної сумісної власності спадкується на
загальних підставах.
2. Суб'єкт права спільної сумісної власності має право
заповідати свою частку, яка буде визначена після його смерті.
Стаття 1514 (1467) Право на одержання сум заробітної плати,
пенсії, стипендії, аліментів, соціальних виплат, які належали
спадкодавцеві
Суми заробітної плати, стипендії, аліментів, пенсії, допомог
у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних
виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за
життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності
входять до складу спадщини.
Стаття 1515 (1468) Спадкування права на вклад у банківській
(кредитній) установі
1. Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у
банківській (кредитній) установі на випадок своєї смерті, склавши
заповіт або зробивши відповідне розпорядження банківській
(кредитній) установі.
2. Право на вклад входить до складу спадщини, незалежно від
способу розпорядження ним.
3. Заповіт, складений після того як було зроблене
розпорядження банківській (кредитній) установі, повністю або
частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої
має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього
майна спадкодавця.
Стаття 1516 (1469) Спадкування права на одержання страхових
сум (страхового відшкодування)
1. Страхові суми (страхове відшкодування) спадкуються на
загальних підставах.
2. Якщо страхувальник у договорі особистого страхування
призначив особу, до якої має перейти право на одержання страхової
суми у разі його смерті, це право не входить до складу спадщини.
Стаття 1517 (1470) Покладення на спадкоємця обов'язку
відшкодувати матеріальні збитки та моральну шкоду, які були
завдані спадкодавцем
1. На спадкоємця покладається обов'язок відшкодувати
матеріальні збитки, які були завдані спадкодавцем у договірних чи
недоговірних зобов'язаннях.
2. На спадкоємця покладається обов'язок відшкодувати
моральну шкоду, завдану спадкодавцем, яка була присуджена судом
за його життя.
3. На спадкоємця покладається обов'язок сплатити неустойку
(штраф, пеню), яка була присуджена судом з спадкодавця за його
життя.
4. Матеріальні збитки та моральна шкода, які були завдані
спадкодавцем, відшкодовуються спадкоємцями у межах вартості
рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними.
5. За позовом спадкоємців суд може зменшити суму неустойки
(штрафу, пені), відшкодування моральної шкоди, якщо вони є
непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого
майна, яке було одержане ними.
Стаття 1518 (1471) Спадкування права на відшкодування
матеріальних збитків та моральної шкоди, сплати неустойки
1. До спадкоємців переходить право на відшкодування
матеріальних збитків, завданих спадкодавцеві у договірних
зобов'язаннях.
2. До спадкоємців переходить право на стягнення неустойки
(штрафу, пені) у зв'язку з невиконанням боржниками спадкодавця
своїх договірних обов'язків, яка була присуджена судом з
спадкодавця за його життя.
3. До спадкоємців переходить право на відшкодування
моральної шкоди, яка була присуджена судом з спадкодавця за його
життя.
Стаття 1519 (1472) Обов'язок спадкоємців відшкодувати
витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця
1. Спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, які
були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд,
лікування та поховання спадкодавця.
2. Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця
можуть бути стягнені не більше як за три роки до його смерті.
3. Витрати на поховання спадкодавця, у тому числі на
спорудження надгробного пам'ятника, а також інші розумні витрати
відшкодовуються спадкоємцями тим особам, які їх фактично понесли.
Глава 102 (100) Спадкування за заповітом
Стаття 1520 (1473) Поняття заповіту
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок
своєї смерті.
Стаття 1521 (1474) Право на заповіт
1. Право на заповіт має фізична особа з повною дієздатністю.
2. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту
через представника не допускається.
Стаття 1522 (1475) Право заповідача на призначення
спадкоємців
1. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або
кілька фізичних осіб, незалежно від наявності з ними сімейних,
родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
2. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на
спадкування будь-кого з числа спадкоємців за законом. У цьому
разі ця особа не може одержати права на спадкування ні за
заповітом, ні за законом.
3. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб,
які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність
заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у
спадщині, визначається на момент відкриття спадщини.
4. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на
спадкування, до смерті заповідача позбавлення її права на
спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи одержують
право на спадкування відповідно до статті 1554 цього Кодексу на
загальних підставах.
Стаття 1523 (1476) Право заповідача на визначення обсягу
спадщини, що має спадковуватися за заповітом
1. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки,
які йому належать на момент складання заповіту, а також ті права
та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.
2. Заповідач має право охопити заповітом усю спадщину або її
частину.
3. Якщо заповідач розподілив у заповіті лише свої права, до
спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його
обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.
4. Чинність заповіту щодо складу спадщини визначається на
момент відкриття спадщини.
Стаття 1524 (1477) Право заповідача на заповідальний відказ
1. Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний
відказ.
2. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а
також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом.
Стаття 1525 (1478) Предмет заповідального відказу
1. Предметом заповідального відказу може бути передання
відказоодержувачеві у власність або за іншим речевим правом
майнового права або речі, що входить до складу спадщини.
2. На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок,
квартира або інша будівля, заповідач має право покласти обов'язок
надати іншій особі право користування ними. Право користування
житловим будинком, квартирою або іншою будівлею зберігає чинність
у разі наступної зміни їх власника.
Право користування житловим будинком, квартирою або іншою
будівлею є таким, що не відчужується, не передається та не
переходить до спадкоємців відказоодержувача.
Право користування житловим будинком, квартирою або іншою
будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для
проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено
інше.
3. Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний
відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості
майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів
спадкодавця, що на нього припадають на це майно.
4. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу
відкриття спадщини.
Стаття 1526 (1479) Припинення чинності заповідального
відказу
1. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті
відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.
2. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі визнання
спадщини відумерлою.
Стаття 1527 (1480) Право заповідача на покладення на
спадкоємця інших обов'язків
1. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних
дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими
паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання.
2. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних
дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети.
Стаття 1528 (1481) Право на обов'язкову частку у спадщині
1. Неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця,
непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують,
незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б
кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).
Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений
судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та
спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.
2. До обов'язкової частки зараховується вартість речей
звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального
відказу, встановленого на користь особи, яка має право на
обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових
прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.
3. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті
для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині,
дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перейшла до нього і
перевищує обов'язкову частку.
Стаття 1529 (1482) Заповіт з умовою
1. Заповідач може обумовити виникнення в особи, яка
призначена у заповіті, права на спадкування наявністю певної
умови як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою
(наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці,
народження дітей, здобуття освіти тощо).
Умова, зазначена в заповіті, має існувати на час відкриття
спадщини.
2. Умова, зазначена у заповіті, є недійсною, якщо вона
суперечить законові або моральним засадам суспільства.
3. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати
визнання умови недійсною на тій підставі, що не знала про неї,
або якщо настання умови від неї не залежало.
Стаття 1530 (1483) Заповіт подружжя
1. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо об'єктів
права спільної сумісної власності.
2. У разі складення спільного заповіту частка у праві
спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя
переходить до того, хто його пережив.
3. А у разі смерті останнього право на спадкування мають
особи, зазначені подружжям у заповіті.
4. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право
відмовитися від спільного заповіту. Така відмова посвідчується
нотаріусом.
5. У разі смерті першого з подружжя нотаріус накладає
заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті.
Стаття 1531 (1484) Підпризначення спадкоємця
1. Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на
випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до
відкриття спадщини, не прийме її або ж відмовиться від її
прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у
разі відсутності умов, визначених у заповіті.
2. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа,
зазначена у статті 1509 цього Кодексу.
Стаття 1532 (1485) Спадкування частини спадщини, що не
охоплена заповітом
Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується
спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих
спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким інша частина
спадщини була передана за заповітом.
Стаття 1533 (1486) Встановлення сервітутного права на
користь третьої особи
1. Спадкоємець має право встановити у заповіті сервітутне
право на користь третьої особи, яке обтяжує право власності
спадкоємця, який прийняв спадщину.
Стаття 1534 (1487) Загальні вимоги до форми заповіту
1. Заповіт має бути складений письмово, із зазначенням місця
та часу його складення.
2. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.
Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він
підписується відповідно до частини четвертої статті 189 цього
Кодексу.
3. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими
службовими, посадовими особами, зазначеними у статтях 1535-1539
цього Кодексу.
Стаття 1535 (1488) Посвідчення заповіту нотаріусом
1. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем
власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
2. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її
слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних
засобів.
У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем
і підписаний ним.
Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати
заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття
1540 цього Кодексу).
Стаття 1536 (1489) Посвідчення нотаріусом секретних
заповітів
1. Секретним є заповіт, який посвідчується нотаріусом без
ознайомлення з його змістом.
2. Особа, що склала секретний заповіт, подає його в
заклеєному конверті нотаріусові. На конверті має бути підпис
заповідача.
Нотаріус ставить на конверті свій подсвідчувальний напис,
скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший
конверт і опечатує.
Стаття 1537 (14891) Оголошення нотаріусом секретного
заповіту
1. Одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус
призначає день оголошення змісту заповіту. Про це він повідомляє
членів сім`ї та родичів спадкодавця, якщо їх місце проживання
йому відоме, або робить про це повідомлення в пресі.
2. В присутності заінтересованих осіб та двох свідків
нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та
оголошує заповіт.
3. Про оголошення заповіту складається протокол, який
підписують нотаріус та свідки. До протоколу записується весь
зміст заповіту.
Стаття 1538 (1490) Посвідчення заповіту посадовими особами
органів місцевого самоврядування
Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім
секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це службовою
(посадовою) особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Стаття 1539 (1491) Посвідчення заповіту іншими службовими,
посадовими особами
1. Заповіти фізичних осіб, які перебувають на лікуванні у
лікарні, госпіталі, інших стаціонарних закладах охорони здоров'я,
а також осіб, які проживають у будинках для осіб похилого віку та
інвалідів, можуть бути посвідчені головними лікарями, їхніми
заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих
лікарень, госпіталів та інших стаціонарних закладів охорони
здоров'я, а також начальниками госпіталів, директорами або
головними лікарями будинків для осіб похилого віку та інвалідів.
2. Заповіти фізичних осіб, які плавають на морських,
річкових суднах, що ходять під прапором України, можуть бути
посвідчені капітанами цих суден.
3. Заповіти фізичних осіб, які беруть участь у пошукових та
інших експедиціях, можуть бути посвідчені начальниками цих
експедицій.
4. Заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації
військових частин, де немає нотаріусів, також заповіти цивільних
осіб, які працюють у цих частинах, членів їхніх сімей і членів
сімей військовослужбовців можуть бути посвідчені командирами
військових частин.
5. Заповіти осіб, які відбувають покарання у виді
позбавлення волі, можуть бути посвідчені начальниками
кримінально-виконавчих установ.
6. Заповіти осіб, які тримаються під вартою, можуть бути
посвідчені начальниками слідчих ізоляторів.
7. Заповіти осіб, зазначених у частинах першій-шостій цієї
статті, посвідчуються при свідках.
8. До заповітів, посвідчених службовими (посадовими)
особами, застосовуються правила статті 1534 цього Кодексу.
9. Заповіти, посвідчені службовими (посадовими) особами,
зазначеними у частинах першій-шостій цієї статті, прирівнюються
до заповітів, посвідчених нотаріусами.
Стаття 1540 (1492) Посвідчення заповіту при свідках
1. На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений
при свідках.
2. У випадках, встановлених статтями 1535-1539 цього
Кодексу, присутність не менше двох свідків при посвідченні
заповіту є обов'язковою.
3. Свідками можуть бути лише особи з повною дієздатністю.
4. Свідками не можуть бути:
1) нотаріус або інша службова (посадова) особа, яка
посвідчує заповіт;
2) інші спадкоємці за заповітом;
3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;
4) особи, які не можуть прочитати і підписати заповіту.
5. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його
вголос та ставлять свої підписи на ньому.
6. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.
Стаття 1541 (1493) Право заповідача на скасування та зміну
заповіту
1. Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт.
2. Заповідач має право у будь-який час скласти новий
заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній
заповіт повністю або у тій частині, у якій він йому суперечить.
3. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює
заповіту, що його заповідач склав перед ним.
4. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний
недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім
випадків, встановлених у статтях 215, 221 цього Кодексу.
5. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту
зміни.
6. Скасування заповіту, внесення до нього змін проводяться
заповідачем особисто.
7. Скасування заповіту, внесення до нього змін проводиться
відповідно до статей 1535, 1536, 1538, 1539 цього Кодексу.
Стаття 1542 (1494) Таємниця заповіту
Нотаріус, інша службова або посадова особа, яка посвідчує
заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт
замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини
розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його
змісту, скасування або зміни.
Стаття 1543 (1495) Тлумачення заповіту
1. Тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття
спадщини самими спадкоємцями.
2. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту
проводиться судом відповідно до статті 195 цього Кодексу.
Стаття 1544 (1496) Недійсність заповіту
1. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а
також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та
посвідчення, є нікчемним.
2. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт
недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не
було вільним і не відповідало його волі.
3. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у
заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.
4. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим
заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на
спадкування за законом на загальних підставах.
Глава 103 (101) Спадкування за законом
Стаття 1545 (1497) Черговість спадкування за законом
1. Спадкоємці за законом одержують право на спадкування
почергово.
2. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право
на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги,
усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або
відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених у статті
1546 цього Кодексу.
Стаття 1546 (1498) Зміна черговості одержання права на
спадкування
1. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на
спадкування може бути змінена нотаріально посвідченою угодою
заінтересованих спадкоємців, укладеною після відкриття спадщини.
Така угода не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ній
участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку.
2. За рішенням суду особа, яка є спадкоємцем за законом
наступних черг, може одержати право на спадкування разом із
спадкоємцями тієї черги, яка закликає до спадкування, за умови,
що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально
забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через
похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Стаття 1547 (1499) Спадкування усиновленими та
усиновлювачами
1. У разі спадкування за законом усиновлений та його
нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі - з другого,
прирівнюються до родичів за походженням.
2. Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після
смерті батьків усиновленого, інших його родичів по висхідній
лінії.
Батьки усиновленого та інші його кровні родичі по висхідній
лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його
нащадків.
3. Якщо за рішенням суду про усиновлення збережений правовий
зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою
за походженням, то у разі смерті баби, діда, за походженням
усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у
разі брата і сестри за походженням - має право на спадкування як
спадкоємець другої черги.
У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за
походженням, з якими був збережений правовий зв'язок, спадкують
на загальних підставах.
Стаття 1548 (1500) Перша черга спадкоємців за законом
У першу чергу право на спадкування за законом одержують діти
спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та
народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив,
та батьки.
Стаття 1549 (1501) Друга черга спадкоємців за законом
У другу чергу право на спадкування за законом одержують
рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку
батька, так і з боку матері.
Стаття 1550 (1502) Третя черга спадкоємців за законом
У третю чергу право на спадкування за законом одержують
рідні дядько та тітка спадкодавця.
Стаття 1551 (1503) Четверта черга спадкоємців за законом
У четверту чергу право на спадкування за законом одержують
особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як
п'ять років до часу відкриття спадщини.
Стаття 1552 (1504) П'ята черга спадкоємців за законом
1. У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують
інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно,
причому родичі наступного ступеня споріднення усувають від
спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.
2. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що
віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця
не входить до цього числа.
3. У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують
утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї.
Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа,
яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років
одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним
або основним засобом для життя.
Стаття 1553 (1506) Спадкування за правом представлення
1. Внуки (правнуки) спадкодавця спадкують ту частку
спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові,
(бабі, дідові), якби вони були б живими на момент відкриття
спадщини.
2. Прабаба, прадід, спадкують ту частку спадщини, яка б
належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби
вони були б живими на момент відкриття спадщини.
3. Племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка
належала б за законом їхнім батькові, матері (братові або сестрі
спадкодавця), якби вони були б живими на момент відкриття
спадщини.
4. Двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку
спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері
(дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були б живими на
момент відкриття спадщини.
5. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється
кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між
ними порівну.
6. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право
представлення діє без обмеження ступеня споріднення.
Стаття 1554 (1507) Розмір частки у спадщині спадкоємців за
законом
1. Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є
рівними.
2. Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується
рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із
них.
3. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою
нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних
засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.
Глава 104 (102) Здійснення права на спадкування
Стаття 1555 (1508) Право на прийняття спадщини
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти
спадщину, не приймати спадщини або відмовитися від її прийняття.
Стаття 1556 (1509) Прийняття спадщини
1. Спадщина приймається спадкоємцем особисто.
Спадщину від імені малолітніх дітей, недієздатних осіб
приймають їхні батьки, опікуни.
2. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із
застереженням.
3. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить
спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Стаття 1557 (1510) Строки для прийняття спадщини
1. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість
місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
2. Якщо виникнення в особи права на спадкування залежить від
неприйняття (відмови) спадщини іншими спадкоємцями, строк для
прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту
неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.
Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він
продовжується до трьох місяців.
Стаття 1558 (1511) Дії, які засвідчують згоду прийняти
спадщину
1. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем
на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину,
якщо протягом строку, встановленого у статті 1557 цього Кодексу,
він не заявив про відмову від неї.
2. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину але на час
відкриття спадщини не проживав із спадкодавцем і, має подати
нотаріусові заяву про прийняття спадщини.
3. Неповнолітній, недієздатна фізична особа, а також особа,
обмежена у дієздатності, вважаються завжди такими, що прийняли
спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою -
четвертою статті 1561 цього Кодексу.
4. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може
відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття
спадщини
Стаття 1559 (1512) Прийняття заповідального відказу
Особа, на користь якої зроблено заповідальний відказ, має
право прийняти його. Якщо протягом шести місяців відказоодержувач
не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його
прийняв.
Стаття 1560 (1513) Наслідки пропущення строку для прийняття
спадщини
1. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого у статті
1557, не вчинив дій, які засвідчували б його волю прийняти
спадщину, він вважається таким, що не прийняв її.
2. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину,
спадкоємець, який запізнився, може подати заяву про прийняття
спадщини нотаріусові за місцем відкриття спадщини.
3. За позовом спадкоємця, який запізнився з поважної
причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для
подання ним заяви про прийняття спадщини.
Стаття 1561 (1514) Право на відмову від прийняття спадщини
1. Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися
від прийняття спадщини протягом строку, встановленого у статті
1557 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини
подається нотаріусові за місцем відкриття спадщини.
2. Фізична особа, обмежена у дієздатності, може відмовитися
від прийняття спадщини, за згодою піклувальника та органу опіки
та піклування.
3. Неповнолітні віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років
можуть самі відмовитися від прийняття спадщини, за згодою батьків
(усиновлювачів), піклувальника та органу опіки та піклування.
4. Опікун може відмовитися від прийняття спадщини, належної
підопічному, лише з дозволу органу опіки та піклування.
5. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і
беззастережною.
6. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана
протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.
Стаття 1562 (1515) Право на відмову від прийняття спадщини
на користь іншої особи
1. Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від
прийняття спадщини на користь інших спадкоємців за заповітом.
2. Спадкоємець за законом має право відмовитися від
прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом
- незалежно від черги.
3. Спадкоємець має право відмовитися від частки у спадщині
того із спадкоємців, хто відмовився на його користь.
4. Якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім'я
якої складений заповіт, може відмовитися від спадщини лише на
користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем.
5. Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом
недійсною з підстав, встановлених у статтях 215, 219-221, 223
цього Кодексу.
Стаття 1563 (1516) Правові наслідки відмови від прийняття
спадщини
1. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із
спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право
прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і
розподіляється між ними порівну.
2. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із
спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на
спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти,
переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і
розподіляється між ними порівну.
3. Правила цієї статті не застосовуються до випадків, коли
спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого
спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого
спадкоємця.
4. Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від
прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ,
обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших
спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, порівну.
5. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не
позбавляє його права на спадкування за законом.
Стаття 1564 (1517) Перехід права на прийняття спадщини
Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після
відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття
належної йому частки спадщини, крім права на прийняття
обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців.
Право на прийняття спадщини у цьому випадку здійснюється на
загальних підставах, протягом строку, що залишився. Якщо строк,
що залишився, менший як три місяці, він подовжується до трьох
місяців.
Стаття 1565 (1518) Відумерлість спадщини
1. Суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного
органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини у
разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення
їх від права на спадкування, а також відмови від прийняття
спадщини чи неприйняття її.
2. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після
спливу одного року з часу відкриття спадщини.
3. Спадщина, визнана судом відумерлою, стає власністю
територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
4. Територіальна громада, яка стала власником відумерлого
майна, зобов'язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що
заявлені відповідно до статті 1517 цього Кодексу.
5. Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до
визнання її відумерлою, відповідно до статті 1571 цього Кодексу.
Стаття 1566 (1519) Поділ спадщини між спадкоємцями
1. Частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо
спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними.
2. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в
натурі.
Стаття 1567 (1520) Переважне право окремих спадкоємців на
виділення їм певного майна в натурі
1. Спадкоємці, які протягом не менше як одного року до часу
відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім'єю,
мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділення їм у
натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в
розмірі частки у спадщині, яка належить їм.
2. Спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками
майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на
виділення їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки у
спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що
заслуговують на увагу.
Стаття 1568 (1521) Перерозподіл спадщини
1. Якщо після спливу строку для прийняття спадщини і після
розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці
(частини друга, третя статті 1560 цього Кодексу), вона підлягає
перерозподілу між ними.
2. Спадкоємець, який запізнився, має право вимагати
передання йому в натурі частини майна, яке збереглося, або сплати
грошової компенсації.
3. Якщо майно, на яке претендує спадкоємець, який
запізнився, перейшло як відумерле до територіальної громади і
збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в
натурі. У разі його продажу спадкоємець має право на грошову
компенсацію.
Стаття 1569 (1522) Пред'явлення кредиторами спадкодавця
претензій до спадкоємців
1. Спадкоємці зобов'язані повідомити кредиторів спадкодавця
про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги.
2. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців
від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття
спадщини, пред'явити свої претензії до спадкоємців, які прийняли
спадщину, незалежно від настання строку вимоги.
3. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про
відкриття спадщини, йому належить пред'явити свої претензії до
спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від
настання строку вимоги.
4. Непред'явлення кредитором спадкодавця претензії до
спадкоємців, які прийняли спадщину, погашає його право вимоги.
Стаття 1570 (1523) Обов'язок спадкоємців задовольнити вимоги
кредитора
1. Спадкоємці зобов'язані задовольнити претензії кредитора
повністю, але в межах вартості одержаного майна. Кожен із
спадкоємців відповідає перед кредитором особисто, у розмірі, який
відповідає його частці у спадщині.
2. Претензії кредитора спадкоємці зобов'язані задовольнити
шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між ними не
встановлено інше.
У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом
кредитора накладає стягнення на майно, яке було передане
спадкоємцеві в натурі.
Стаття 1571 (1524) Охорона спадщини
1. Охорона спадщини здійснюється в інтересах спадкоємців,
відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця, з метою збереження
її до появи спадкоємців та прийняття ними спадщини.
2. Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених
пунктах, де немає нотаріуса, - відповідні органи місцевого
самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців
вживають заходів для охорони спадщини.
3. Охорона майна спадкодавця триває до закінчення строку для
прийняття спадщини.
4. Витрати на охорону майна відшкодовуються спадкоємцями
відповідно до їхньої частки у спадщині.
Стаття 1572 (1525) Охорона спадщини виконавцем заповіту
1. У разі, якщо спадкування здійснюється не лише за
заповітом, а й за законом, виконавець заповіту, якого призначив
спадкодавець, охороняє всю спадщину.
2. Спадкоємці за законом мають право призначити іншу особу,
яка охоронятиме частину спадщини, що успадковується за законом.
Стаття 1573 (1526) Управління спадщиною
1. Якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання,
догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для
підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених
пунктах, де немає нотаріуса, - відповідний орган місцевого
самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця
заповіту укладають договір на управління спадщиною з третьою
особою
2. Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення
будьяких розумних дій, спрямованих на збереження спадщини до
появи спадкоємців.
3. Особа, яка управляє спадщиною, має право на оплату
виконання своїх повноважень.
Глава 105 (103) Виконання заповіту
Стаття 1574 (1527) Право заповідача на призначення виконавця
заповіту
1. Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній
особі, яка має повну дієздатність, або юридичній особі
(виконавцеві заповіту).
2. Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання
заповіту може бути доручено комусь із них.
3. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання
заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за
заповітом.
Стаття 1575 (1528) Призначення виконавця заповіту за
ініціативою спадкоємців
1. Спадкоємці мають право вчинити позов про усунення
виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним
своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі
заповідача.
2. Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту, або якщо
особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання
заповіту або була усунена від виконання заповіту, спадкоємці
мають право обрати виконавця з-поміж себе або призначити іншу
особу.
3. Якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо виконавця
заповіту, він на вимогу когось із них може бути призначений
судом.
Стаття 1576 (1529) Призначення виконавця заповіту нотаріусом
Виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом за
місцем відкриття спадщини, якщо заповідач не призначив виконавця
заповіту, або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання
заповіту, або був усунений від його виконання, якщо цього
потребують інтереси спадкоємців.
Стаття 1577 (1530) Згода особи на призначення її виконавцем
заповіту
1. Особа може бути призначена виконавцем заповіту лише з її
згоди.
2. Згода особи бути виконавцем заповіту може бути виражена
на тексті самого заповіту або додана до нього.
3. Особа може подати до нотаріуса за місцем відкриття
спадщини згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини.
Статтю перенесено після статті 1582 (1536).
Стаття 1578 (1532) Повноваження виконавця заповіту
1. Виконавець заповіту зобов'язаний:
1) вжити заходів для охорони спадщини;
2) вжити заходів для повідомлення спадкоємців,
відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини;
3) зажадати від боржників спадкодавця виконання ними своїх
обов'язків;
4) управляти спадщиною;
5) видати кожному із спадкоємців ту частку спадщини, яка
визначена у заповіті;
6) видати частку у спадщині тим особам, які мають право на
обов'язкову частку у спадщині.
2. Виконавець заповіту зобов'язаний забезпечити виконання
спадкоємцями дій, до яких вони були зобов'язані заповітом.
3. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом,
який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.
Стаття 1579 (1533) Право виконавця заповіту на оплату
виконання своїх повноважень
1. Заповідач має право визначити у заповіті те майно (в
натурі або у грошах), яке виконавець заповіту має право одержати
зі складу спадщини як винагороду за виконання своїх повноважень.
2. Якщо розмір винагороди не визначений заповідачем, він
може бути визначений за домовленістю виконавця заповіту та
спадкоємців, а в разі спору - судом.
3. Виконавець заповіту має право вимагати від спадкоємців
відшкодування тих витрат, які були ним зроблені з охорони
спадщини, управління нею та виконання заповіту.
Стаття 1580 (1534) Контроль за виконанням заповіту
1. Спадкоємці мають право контролювати дії виконавця
заповіту.
2. Якщо спадкоємцями є неповнолітні (малолітні) діти,
недієздатні особи або особи, обмежені у дієздатності, контроль за
виконанням заповіту здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни,
піклувальники, а також органи опіки та піклування.
3. За вимогою осіб, зазначених у частинах першій і другій
цієї статті, виконавець заповіту повинен звітувати про дії, які
були ним вчинені.
4. Після виконання заповіту виконавець подає спадкоємцям або
їхнім законним представникам остаточний звіт про виконання своїх
повноважень.
Стаття 1581 (1535) Право на оскарження дій виконавця
заповіту
1. Спадкоємці, їхні законні представники, а також орган
опіки та піклування мають право оскаржити в суд дії виконавця
заповіту, якщо вони не відповідають цьому Кодексу, іншим законам,
порушують інтереси спадкоємців.
2. На вимоги про визнання неправомірними дій виконавця
заповіту поширюється позовна давність в один рік.
Стаття 1582 (1536) Строк чинності повноважень виконавця
заповіту
1. Повноваження виконавця заповіту тривають до повного
здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті.
2. Припинення чинності повноважень виконавця заповіту
проводиться нотаріусом за місцем відкриття спадщини, за
погодженням із спадкоємцями та відказоодержувачами.
3. Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен
повернути нотаріусові документ, який був йому виданий (частина
третя статті 1578 цього Кодексу).
4. У разі неповернення виконавцем заповіту документа, який
засвідчував його повноваження, спадкоємці мають право витребувати
документ, а також вимагати відшкодування збитків.
Стаття 1583 (1531) Право виконавця заповіту на відмову від
здійснення своїх повноважень
1. Виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було
призначено, має право відмовитися від здійснення своїх
повноважень.
2. Виконавець заповіту зобов'язаний негайно повідомити
спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був
вчинити певні дії, про відмову від здійснення своїх повноважень.
3. Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення
своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій,
зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям.
4. Виконавець заповіту відповідає перед спадкоємцями за
збитки, що були їм завдані у зв'язку з невиконанням вимог,
встановлених у частинах другій та третій цієї статті.
Глава 106 (104) Оформлення права на спадщину
Стаття 1584 (1537) Право спадкоємця на одержання свідоцтва
про право на спадщину
1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може зажадати видачі
йому свідоцтва про право на спадщину.
2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво
видається кожному з них з зазначенням імен та розмірів часток
інших спадкоємців
3. Відсутність свідоцтва не позбавляє спадкоємця права на
спадщину.
Стаття 1585 (1538) Обов'язок спадкоємця звернутися за
свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно
1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є
нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею
йому свідоцтва про право на спадщину.
2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про
право на спадщину видається на ім'я кожного з них, із зазначенням
імені та частки у спадщині інших співвласників.
Стаття 1586 (1539) Строк видачі свідоцтва про право на
спадщину
1. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям
після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини.
2. Якщо заповіт складено на користь зачатого, але ще не
народженого спадкоємця, видача свідоцтва про право на спадщину і
розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише
після народження дитини.
Це правило стосується і дитини зачатої при житті батька, але
народженої після його смерті, у разі спадкування за законом.
3. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може
видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу
спадкодавця у банківських (кредитних) установах, якщо це
викликане обставинами, які мають істотне значення.
Стаття 1587 (1540) Державна реєстрація прийняття спадщини
1. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є
нерухоме майно, спадкоємець зобов'язаний зареєструвати право на
спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію (стаття
192 цього Кодексу).
2. Право власності у спадкоємця на нерухоме майно виникає з
моменту державної реєстрації.
Стаття 1588 (1541) Внесення змін до свідоцтва про право на
спадщину
1. За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину,
нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до
свідоцтва про право на спадщину.
2. На вимогу одного із спадкоємців суд може винести рішення
про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину.
3. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї
статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на
спадщину.
Стаття 1589 (1542) Визнання недійсним свідоцтва про право на
спадщину
1. Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним
судом, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала
права на спадкування, а також у інших випадках встановлених
законом.
Глава 107 (105) Спадковий договір
Стаття 1590 (1543) Поняття спадкового договору
За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується
виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача), взамін
чого стає власником майна відчужувача у разі його смерті.
Стаття 1591 (1544) Сторони у спадковому договорі
1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя,
один з подружжя або інша особа.
2. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична особа
або юридична особа.
Стаття 1592 (1545) Форма спадкового договору
Спадковий договір складається письмово і посвідчується
нотаріусом.
Стаття 1593 (1546) Обов'язки набувача у спадковому договорі
1. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний до
вчинення будь-яких дій майнового чи немайнового характеру як до
відкриття, так і після відкриття спадщини.
Стаття 1594 (1547) Особливості спадкового договору з участю
подружжя
1. Спадковим договором може бути охоплене майно, яке
належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також
майно, яке є особистою власністю кожного з подружжя.
2. У спадковому договорі може бути обумовлено, що в разі
смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого. А в разі
смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за
договором.
3. Сторони можуть зазначити у договорі інші умови, не
заборонені законом.
Стаття 1595 (1549) Забезпечення виконання спадкового
договору
1. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який
посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.
2. Заповіт, які відчужувач склав щодо майна, зазначеного у
спадковому договорі, є повністю або частково недійсним.
3. Відчужувач має право призначити особу, яка буде
здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його
смерті.
У разі відсутності такої особи контроль за виконанням
спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття
спадщини.
Стаття 1596 (1550) Розірвання спадкового договору
1. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу
відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.
2. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу
набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень
відчужувача.