(14.05.2002)
ПРОПОЗИЦІЇ
до Закону України "Про закони і
законодавчу діяльність"
Прийнятий 11 липня 2001 року після повторного розгляду
Верховною Радою України Закон України "Про закони і законодавчу
діяльність" викликає такі зауваження.
І. Засади та принципи законодавчого регулювання суспільних
відносин та законодавчого процесу чітко визначені Конституцією
України. Так, Основним Законом України проголошено, що в Україні
визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України
має найвищу юридичну силу, закони приймаються на основі
Конституції України і повинні відповідати їй (стаття 8), органи
державної влади, в тому числі й орган законодавчої влади, мають
здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією України
межах і відповідно до законів України, у спосіб, що передбачений
Конституцією та законами України (статті 6, 19). Відповідно до
Основного Закону України порядок роботи Верховної Ради України
встановлюється Конституцією та законом про регламент Верховної
Ради України (стаття 82).
На порушення Конституції України Закон, який надійшов на
підпис, коригує відповідні норми Основного Закону, що є
неприпустимим, не відповідає законам України, які є базовими в
регулюванні відповідних відносин, не враховує рішень
Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення
Конституції України, які згідно з частиною другою статті 150
Основного Закону України є обов'язковими до виконання.
1. Статтею 8 Конституції України встановлено, що Конституція
України має найвищу юридичну силу і закони приймаються на основі
Конституції. Таким чином, Конституція України є основою для
законів, а не навпаки. Тому будь-який закон не може визначати
перелік питань, які встановлюються та регулюються Конституцією
України, - це виключна прерогатива Основного Закону. Всупереч
цьому стаття 4 Закону встановлює правила щодо конституційного
регулювання. Навіть якщо розглядати наведений у частині другій
цієї статті перелік як констатацію факту, вміщення такої норми у
"звичайному законі" навряд чи виправдано.
2. Частиною другою статті 8 Закону встановлено, що
всеукраїнським референдумом, проголошеним за народною ініціативою
Президентом України відповідно до Конституції України,
приймаються закони з питань, визначених законом про
всеукраїнський референдум.
Конституція України, визначаючи засади народного
волевиявлення, яке здійснюється через референдум, передбачила
єдине обмеження щодо вирішення питань всеукраїнським референдумом
- референдум не допускається щодо законопроектів з питань
податків, бюджету та амністії (стаття 74), що і відтворено у
Законі.
Будь-яких інших обмежень щодо кола питань, які можуть бути
винесені на всеукраїнський референдум, Конституція України не
передбачає, як, між іншим не передбачає й обмеження
конституційних повноважень Президента України щодо призначення
всеукраїнського референдуму за народною ініціативою (частина
перша статті 72, пункт 6 статті 106 Конституції України).
Отже, усякий законопроект, крім зазначених у статті 74
Конституції України, може бути прийнято всеукраїнським
референдумом. Тому передбачене частиною другою статті 8 Закону
посилання на закон про референдум не відповідає зазначеним
конституційним нормам.
3. Частиною шостою статті 9 Закону передбачено, що в умовах
воєнного або надзвичайного стану окремі обмеження прав і свобод
із зазначенням строку дії цих обмежень можуть встановлюватися
законом. Частинами третьою та четвертою статті 12 Закону
передбачається, що права і свободи громадян, інших суб'єктів не
можуть бути обмежені підзаконними нормативно-правовими актами.
Як відомо, Конституція України передбачає можливість
встановлення окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або
надзвичайного стану (стаття 64). При цьому Конституція України не
обумовлює, яким саме актом такі обмеження запроваджуються.
Закони України "Про правовий режим надзвичайного стану" та
"Про правовий режим воєнного стану" відповідно до статей 106 та
85 Конституції України передбачають, що рішення про введення в
Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного, воєнного
стану приймається Президентом України у формі указу. І саме у
відповідному указі Президента України, який є підзаконним
нормативно-правовим актом, визначається вичерпний перелік
конституційних прав і свобод людини і громадянина, що тимчасово
обмежуються у зв'язку з введенням надзвичайного, воєнного стану.
Ні Конституція України, ні зазначені Закони не передбачають
прийняття Верховною Радою України рішення про встановлення тих чи
інших обмежень прав і свобод у зв'язку з введенням надзвичайного,
воєнного стану. Конституційні повноваження парламенту в цій сфері
зводяться до визначення законом правового режиму воєнного і
надзвичайного стану (пункт 19 частини першої статті 92),
прийняттям рішення про затвердження відповідного указу Президента
України (пункт 31 статті 85).
За цих обставин зазначені вище положення Закону є такими, що
не відповідають Конституції України, а також базовим законам, які
регулюють відносини у зв'язку із запровадженням воєнного,
надзвичайного стану.
4. Частиною третьою статті 13 Закону передбачено, що закон,
який суперечить чинному міжнародному договору, згода на
обов'язковість якого надана Верховною Радою України, підлягає
обов'язковому приведенню у відповідність із нормами міжнародного
договору.
Враховуючи, що Закон терміном "закони" позначає і
Конституцію України (стаття 3), і закони про внесення змін до
Конституції України (статті 3, 5), частина третя статті 13
Закону, що надійшов на підпис, потребує відповідного уточнення.
Адже Основний Закон України взагалі виключає можливість існування
колізії між міжнародними договорами України та Конституцією
України, передбачаючи правило, за яким укладення міжнародних
договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після
внесення відповідних змін до Конституції України (частина друга
статті 9).
5. Як вже зазначалося, Конституцією України визначено, що
порядок роботи Верховної Ради України встановлюються Конституцією
України та законом про регламент Верховної Ради України (частина
п'ята статті 82). Отже, визначення порядку роботи парламенту
України іншими законами є неприпустимим.
Всупереч цьому більшість положень глави ІІ "Засади
законодавчої діяльності" Закону регулюють саме питання щодо
порядку роботи парламенту (зокрема, статті 20, 21, 23, 26, 27,
28, 29).
6. Закон у більшості випадків розмежовує прийняття законів
та визначення умов введення їх у дію, а в деяких випадках прямо
передбачає існування окремого закону про введення закону в дію
(частина перша статті 2, частина друга статті 16, частина
четверта статті 26, стаття 29, частина перша статті 30, частина
шоста статті 33, частина перша статті 35, стаття 36, стаття 37).
Такий підхід не відповідає Конституції України, за статтею
94 якої умови набрання чинності законом мають визначатися у
самому законі.
7. Стаття 16 Закону встановлює обов'язкові стадії
законодавчого процесу, а саме: законодавчу ініціативу, підготовку
проекту закону до розгляду його Верховною Радою України, розгляд
проекту закону Верховною Радою України, прийняття закону,
підписання прийнятого Верховною Радою України закону Президентом
України та набрання чинності законом.
Враховуючи, що Конституція України набрання чинності законом
ставить у безумовну залежність від його офіційного оприлюднення,
опублікування, доведення до відома населення (статті 94 і 57), а
також те, що набрання чинності законом і його офіційне
оприлюднення, опублікування, доведення до відома населення, як
правило, не збігаються у часі, вбачається за доцільне визначити
офіційне оприлюднення (опублікування, доведення до відома
населення) законів обов'язковою стадією законодавчого процесу.
8. Стаття 17 Закону наводить вичерпний перелік суб'єктів
законодавчого процесу. Це суб'єкти права законодавчої ініціативи
та Верховна Рада України, а в разі затвердження (прийняття)
закону всеукраїнським референдумом - громадяни України. При цьому
Президент України - суб'єкт законодавчого процесу - позначається
лише як суб'єкт права законодавчої ініціативи. Тим часом
відповідно до статей 94 і 106 Конституції України він виступає
суб'єктом законодавчого процесу і на стадії підписання прийнятого
Верховною Радою України закону, і на стадії офіційного
оприлюднення підписаного закону.
9. Стаття 19 Закону встановлює вимоги щодо подання
законопроектів до Верховної Ради України. Частиною другою цієї
статті передбачено, що до проекту закону, реалізація положень
якого призводить до збільшення витратної або зменшення доходної
частини державного бюджету, має бути додано фінансово-економічне
обгрунтування.
Це не відповідає вимогам статті 27 Бюджетного кодексу
України, якою встановлено порядок подання та розгляду
законопроектів, які впливають на доходну чи видаткову частину
бюджетів. Частиною другою цієї статті, зокрема, передбачено, що
до проектів законів, набрання чинності якими в поточному чи
наступному бюджетних періодах призведе до збільшення видатків або
скорочення доходів бюджету, суб'єктом законодавчої ініціативи
додаються пропозиції про видатки, які належить скоротити, та/або
пропозиції про джерела додаткових доходів для покриття збільшення
видатків.
9. Терміном "законодавчий процес" у Законі, як видно,
наприклад, з його статті 20, позначається як діяльність стосовно
"звичайних" законів, так і діяльність стосовно законів про
внесення змін до Конституції України. Проте у більшості випадків
норми Закону, і зокрема, його главу ІІ, викладено без урахування
встановленої Конституцією України особливої процедури подання
законопроекту про внесення змін до Конституції України до
Верховної Ради України, розгляду його Верховною Радою України,
одержання щодо нього висновку Конституційного Суду України тощо.
10. Статтею 24 Закону організація роботи і контроль за
підготовкою проектів законів покладається на відповідні комітети
Верховної Ради України та Голову Верховної Ради України.
У зв'язку з цим слід зазначити, що Конституція України
обмежує повноваження комітетів Верховної Ради України
законопроектною роботою, підготовкою і попереднім розглядом
питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України (стаття
89), Голови Верховної Ради - веденням засідань Верховної Ради
України, організацією підготовки питань до розгляду на засіданнях
Верховної Ради України, підписанням актів, прийнятих Верховною
Радою України, представництвом Верховної Ради України у зносинах
з іншими органами державної влади України та органами влади інших
держав, організацією роботи апарату Верховної Ради України
(стаття 88) і не передбачає для них жодної функції щодо
організації роботи та контролю стосовно іншої діяльності.
Враховуючи, що організація роботи і підготовка проектів
законів може здійснюватися кожним із суб'єктів права законодавчої
ініціативи, а також будь-яким іншим суб'єктом, покладення на
комітети Верховної Ради України та її Голову зазначених функцій
не відповідає Конституції України.
11. Частиною третьою статті 26 Закону передбачено
позачерговий порядок розгляду у Верховній Раді України проектів
законів, визначених Президентом України як невідкладні. При цьому
передбачено, що Президент України визначає невідкладними лише
законопроекти, які ним подаються на розгляд Верховної Ради
України, і встановлено, що такі законопроекти вносяться на
розгляд Верховної Ради України незалежно від затвердженого
порядку денного пленарних засідань і не пізніше п'ятнадцяти днів
після надходження законопроекту.
Таким чином зазначене положення суперечить частині другій
статті 93 Конституції України, яка не передбачає жодних обмежень
для Президента України у визначенні того чи іншого законопроекту
невідкладним і за якою Президент України вправі визначати
невідкладним будь-який законопроект, незалежно від того, який
суб'єкт законодавчої ініціативи вносить його на розгляд Верховної
Ради України.
Крім того, зазначене положення потребує приведення у
безумовну відповідність із Рішенням Конституційного Суду України
від 28 березня 2001 року N 2-рп/2001 у справі про позачерговий
розгляд законопроектів, яким визначено, що законопроекти,
визначені Президентом України як невідкладні, мають бути
терміново включені Верховною Радою України до порядку денного її
сесії і розглянуті у пріоритетному порядку - раніше інших
законопроектів - на всіх стадіях законодавчого процесу відповідно
до процедури, встановленої Конституцією України та Регламентом
Верховної Ради України.
12. Частина четверта статті 30 Закону наводить перелік
підстав для застосування Президентом України права вето, а саме:
суперечність закону Конституції України, невідповідність його
визначеним Верховною Радою України засадам внутрішньої і
зовнішньої політики, суперечність міжнародним договорам України,
згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України,
суперечність чинним законам і відсутність порядку вирішення
колізії законів, інші підстави, що обумовлюються статусом
Президента України, визначеним статтею 102 Конституції України.
У зв'язку з цим слід зазначити, що ні стаття 94, ні пункт 30
статті 106 Конституції України ніяким чином не обмежують
Президента України у підставах для застосування наданого йому
права вето. Тому запровадження у Законі переліку підстав для
застосування Президентом України права вето не відповідає
зазначеним нормам Конституції України. Окрім наведених у
зазначеній нормі Закону, такими підставами можуть бути й
економічна недоцільність закону, і неможливість його виконання
тощо, тим більше, що відповідно до статті 94 Конституції України
Президент України, підписуючи закон, бере його до виконання.
Частина п'ята статті 30 Закону потребує приведення у
безумовну відповідність із частиною другою статті 94 Конституції
України, яка встановлює, що Президент України повертає закон для
повторного розгляду Верховною Радою України зі своїми
вмотивованими і сформульованими пропозиціями. Частина ж п'ята
статті 30 Закону вимагає від Президента України пропозицій щодо
внесення змін до прийнятого закону.
Частина шоста цієї ж статті Закону встановлює, що в разі
якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув
закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим
Президентом України і має бути підписаний та офіційно
оприлюднений Президентом України не пізніше останнього дня
відповідного строку. Інакше кажучи, якщо Президент України
протягом п'ятнадцяти днів з дня надходження йому на підпис закону
не повернув цей закон до парламенту зі своїми пропозиціями, то
такий закон має бути підписаний не пізніше п'ятнадцятого дня.
Це правило є невиконуваним, оскільки в ньому умова настання
відповідних наслідків закінчується у часі пізніше, ніж настають
самі наслідки. До того ж це не відповідає частині третій статті
94 Конституції України, яка не обмежує Президента України у
строках підписання та офіційного оприлюднення закону, який через
його неповернення протягом встановленого строку до Верховної Ради
України для повторного розгляду вважається схваленим Президентом.
Частина сьома статті 30 Закону потребує приведення у
відповідність із частиною четвертою статті 94 Конституції
України, яка визначає випадки, коли Президент України
зобов'язаний підписати та офіційно оприлюднити закон після його
повторного розгляду Верховною Радою України. Крім того, цю норму
згідно з частиною другою статті 150 Конституції України, яка
встановлює обов'язковість для виконання рішень Конституційного
Суду України, має бути приведено у відповідність із Рішенням
Конституційного Суду України від 7 липня 1998 року N 11-рп/98 у
справі за конституційним поданням Президента України щодо
офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин
другої і четвертої статті 94 Конституції України. Цим Рішенням,
зокрема, встановлено, що Президент України повинен підписати та
офіційно оприлюднити повторно прийнятий закон протягом десяти
днів, коли Верховна Рада України повністю врахувала пропозиції
Президента України або під час повторного розгляду повністю або
частково відхилила пропозиції Президента України і прийняла закон
у цілому не менш як двома третинами від її конституційного
складу.
13. Потребує приведення у відповідність із Конституцією
України і стаття 31, зокрема, її назва - "Особливості закону про
ратифікацію або денонсацію міжнародного договору", частини друга
- четверта.
Згідно з пунктом 32 статті 85 Конституції України Верховна
Рада України надає згоду на обов'язковість міжнародних договорів
України (а за Законом України "Про міжнародні договори України"
це і ратифікація, і приєднання, і прийняття міжнародних
договорів) та денонсацію міжнародних договорів. У зв'язку з цим у
статті 31 Закону має йтися не тільки про ратифікацію, а про й всі
інші форми надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів
України.
14. За концепцією Закону закон має бути офіційно
оприлюднений Президентом України у державних електронних засобах
масової інформації (телебачення, радіомовлення) шляхом
повідомлення про підписання закону Президентом України з викладом
його змісту або основних положень (частина третя стаття 30) та
офіційно опублікований Верховною Радою України (статті 33).
Стаття 34 Закону ставить набрання чинності законом у залежність
від його офіційного опублікування.
Конституція України передбачає доведення законів до відома
населення в порядку, встановленому законом (стаття 57), а також
офіційне оприлюднення законів, яке здійснюється Президентом
України після підписання закону із взяттям його до виконання
(стаття 94). При цьому саме офіційне оприлюднення закону
Президентом України є за Конституцією України відправним моментом
при вирішенні питання щодо набрання законом чинності, а не
офіційне опублікування, як це передбачено статтею 34 Закону.
Стаття 85 Конституції України визначає, що повноваження
Верховної Ради України обмежуються лише тими, що віднесені до її
відання Конституцією України. Основний Закон України визначає
Верховну Раду України єдиним органом законодавчої влади в Україні
(стаття 75), який приймає закони (пункт 3 статті 85, стаття 91),
і не передбачає для неї повноважень з офіційного опублікування
законів, здійснюваного після взяття закону Президентом України до
виконання.
У зв'язку з цим не можна погодитись із передбаченим Законом
порядком офіційного опублікування законів Верховною Радою
України. Опублікування законів повинно здійснюватися в порядку їх
офіційного оприлюднення, доведення до відома населення
Президентом України.
З цих самих підстав не можна погодитись і з наданням
статтями 45 та 46 Закону додаткових, крім передбачених
Конституцією України, повноважень Верховній Раді України -
відповідно здійснювати інкорпорацію законів (їх зведення у єдиний
Звід законів України без зміни їх змісту) та надавати суб'єктам
видавничої діяльності дозвіл на офіційне видання законів або їх
збірників.
До того ж зазначена стаття 33 Закону викликає заперечення, і
оскільки передбачає диференційований підхід до опублікування
законів. За частиною першою цієї ж статті офіційне опублікування
законів здійснюється і в газеті "Голос України", і у "Відомостях
Верховної Ради України". В той же час передбачено, що закони про
надання згоди на обов'язковість міжнародного договору України
публікуються лише у "Відомостях Верховної Ради України" (частина
четверта), закони ж, які затверджені чи прийняті всеукраїнським
референдумом, - в газеті "Голос України" чи у "Відомостях
Верховної Ради України" (частина п'ята).
15. Потребує уточнення частина перша статті 37 Закону, яка
встановлює, що закон є чинним щодо усіх осіб, які перебувають на
території України, якщо в самому законі або в законі про введення
його в дію не передбачено інше. Адже винятки щодо застосування
тих чи інших законів можуть бути встановлено Конституцією
України, іншими законами, і зокрема, тими, що надають згоду на
обов'язковість міжнародних договорів.
16. Стаття 38 Закону закріплює конституційний принцип
незворотності дії в часі закону чи окремих його положень. При
цьому встановлюється, що цей принцип означає незастосування
закону або його окремих положень до відносин, які існували до
дати введення в дію відповідних положень прийнятого закону. Отже,
залишається не вирішеним питання, чи має застосовуватися закон до
відносин, які тривають після введення його в дію, але виникли до
введення в дію відповідних положень прийнятого закону. Між тим
саме це питання найчастіше постає на практиці.
Більше того, передбачене в Законі трактування зазначеного
конституційного принципу не відповідає Рішенню Конституційного
Суду України від 13 травня 1997 року N 1-зп/97 про офіційне
тлумачення статей 58, 78, 79, 81 Конституції України та статей
243-21, 243-22, 243-25 Цивільного процесуального кодексу України.
Цим рішенням, зокрема, визначено, що передбачений статтею 58
Конституції України принцип незворотності дії в часі законів та
інших нормативно-правових актів означає, що закони та інші
нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті
відносини, які виникли після набуття законами чи іншими
нормативно-правовими актами чинності.
17. Статтею 42 Закону визначено порядок роз'яснення закону.
Зокрема, її частиною першою передбачається, що Верховна Рада
України в разі необхідності може прийняти постанову щодо
роз'яснення змісту закону або окремих його положень (а з огляду
на термінологію, яка використовується в Законі, й Основного
Закону України - Конституції).
Конституція України не передбачає для Верховної Ради України
повноважень щодо надання будь-яких роз'яснень змісту Конституції
та законів України або їх положень. Водночас, як вже зазначалося,
стаття 85 Конституції України обмежує повноваження парламенту
лише конституційними повноваженнями. За цих обставин покладення
на Верховну Раду України повноваження щодо роз'яснення змісту
Основного Закону України та законів не відповідає Конституції
України.
Крім того, оскільки здебільшого провести чітку межу між
тлумаченням і роз'ясненням неможливо, прийняття постанови
Верховної Ради України з питань роз'яснення змісту закону або
окремих його положень фактично може бути тлумаченням Конституції,
законів України, підміняти їх офіційне тлумачення, яке за
Конституцією України є виключною прерогативою єдиного органу
конституційної юрисдикції - Конституційного Суду України (статті
147 та 150).
Безумовно, роз'яснення змісту закону чи окремих його
положень повинно здійснюватися, але не шляхом прийняття
відповідної постанови Верховної Ради України.
Частиною третьою цієї ж статті Закону передбачено, що Пленум
Верховного Суду України з метою забезпечення одноманітності і
законності при здійсненні правосуддя дає судам загальної
юрисдикції роз'яснення щодо застосування закону, які приймаються
у формі постанови.
По-перше, Закон України "Про судоустрій України" пов'язує
надання Пленумом роз'яснень судам у питаннях застосування
законодавства, що виникають при розгляді судових справ, виключно
із вивченням і узагальненням судової практики, аналізом судової
статистику (абзац третій частини першої статті 40, пункт 2 статті
45). По-друге, за Законом України "Про судоустрій України"
рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства, а
отже і законів України, дають і вищі спеціалізовані суди (стаття
38-15). І, нарешті, вирішення питання про форму прийняття рішень
Пленумом Верховного Суду України не є предметом регулювання
Закону, що розглядається.
ІІ. Закон перевантажено теоретичними викладками, відтворення
яких навряд чи виправдано через відсутність єдиного чіткого
підходу і є недоцільним з огляду на практичну спрямованість
Закону.
Так, Закон запроваджує класифікацію законів України за
видами (стаття 3). Зокрема, окремими видами законів є Основний
Закон України - Конституція України (статті 3, 4) та
конституційні закони - закони, якими "вносяться зміни до тексту
Конституції України або припиняється чинність окремих її
положень" (статті 3, 5). Якщо брати до уваги, що текст змін до
Конституції України, викладений у конституційному законі, стає
невід'ємною частиною Конституції України (частина друга статті
5), Конституція України і конституційні закони мають однакову
юридичну силу (стаття 10), запровадження в Законі такого поділу
тільки ускладнює сприйняття Закону і навряд чи є доцільним, тим
більше, що в теорії держави і права єдиний підхід до визначення
конституційних законів відсутній.
Частина друга статті 3 Закону поділяє всі закони на
конституційні та звичайні. Звичайні закони визначаються як такі,
що приймаються Верховною Радою України у порядку загальної
законодавчої процедури з усіх питань законодавчого регулювання
(стаття 6). Поряд з цим Закон визначає особливим різновидом
закону той, який прийнято всеукраїнським референдумом (стаття 3);
серед цих законів є як конституційні закони про внесення змін до
розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції України, так і неконституційні
закони (стаття 8), які не можуть бути віднесені до звичайних
законів, оскільки вони не підпадають під визначення останніх.
Водночас у Законі згадуються і кодекси - єдині зведені
закони (статті 26, 29, 45), і основи законодавства (стаття 26).
Причому питання щодо їх місця у системі законів у Законі ніяким
чином не вирішено.
Отже, передбачена у Законі класифікація не є цілісною,
універсальною та всеохоплюючою, єдиний критерій, який би дав
змогу здійснити класифікацію всіх законів, у ній відсутній.
ІІІ. Закон викликає численні зауваження і через його
невідповідність вимогам законодавчої техніки, у ньому є внутрішні
суперечності, повтори, прогалини, у деяких випадках - технічні
помилки.
Наприклад, частиною третьою статті 19 Закону встановлено, що
вимоги щодо структури, викладу змісту та оформлення проекту
закону, який подається на розгляд Верховної Ради України,
визначаються положенням, яке затверджується Верховною Радою
України. В той же час стаття 28 Закону встановлює вимоги до
закону, в тому числі й щодо його структури, стаття 32 - вимоги до
закону про внесення змін до іншого закону.
Суперечать одна одній статті 29 та 40 Закону. Так, частина
друга статті 40 Закону, зокрема, передбачає, що у разі
суперечностей між законами, що мають однакову юридичну силу,
апріорі застосовуються закон чи окремі положення закону, які
набрали чинності останніми. За частиною ж другою статті 29 Закону
передбачено, що якщо окремі положення закону повністю або
частково суперечать положенням іншого закону однакової юридичної
сили, порядок вирішення колізії цих положень має бути визначений
при введенні в дію закону, прийнятого останнім. Отже, при
визначенні такого порядку вирішення колізії може бути передбачено
застосування положень як закону, що набрав чинності пізніше, так
і закону, що набрав чинності раніше.
Спроби закріпити в Законі окремі правила юридичної техніки
не можна визнати вдалими. Так, наприклад, у пунктах "б" і "г"
частини першої статті 32 Закону, яка наводить перелік структурних
одиниць закону, відсутнє посилання на таку його одиницю як абзац.
Крім того, у пункті "г" встановлено: "Не допускаються зміни
закону, викладені в загальній формі, які потребують додаткового
тлумачення при їх застосуванні". Між тим це правило саме потребує
додаткового тлумачення, оскільки є незрозумілим.
Частиною четвертою цієї ж статті 32 закріплено правило щодо
заборони внесення змін до закону про внесення змін. Погоджуючись
з ним у цілому, слід зазначити, що практика, яка склалася
останнім часом, свідчить про об'єктивну необхідність уточнення
цього принципу щодо випадків, коли йдеться про внесення змін до
перехідних (прикінцевих) положень закону про внесення змін. Так,
наприклад, може бути змінено положення закону про внесення змін,
яке стосується визначення дати, процедури набрання законом
чинності.
Враховуючи наведене, пропонується Закон України "Про закони
і законодавчу діяльність" відхилити.
Президент України Л.КУЧМА