(14.05.2002)
ПРОПОЗИЦІЇ
до Закону України "Про виконання рішень
Європейського Суду з прав людини"
Прийнятий Верховною Радою України 29 листопада 2001 року
Закон України "Про виконання рішень Європейського Суду з прав
людини" не може бути підписаний, виходячи з такого.
1. Як видно з преамбули Закону, він покликаний забезпечити
виконання Україною рішень Європейського Суду з прав людини. Отже
сам Закон має відповідати Конвенції про захист прав і основних
свобод людини, 1950 року, Правилам процедури Європейського Суду з
прав людини, Комітету міністрів Ради Європи тощо. Закон же цим
вимогам не відповідає.
Більше того, Закон (і особливо його глава 2, яка власне і
визначає порядок виконання рішень Європейського Суду) значною
мірою ускладнює встановлений Конвенцією механізм виконання
рішень, запроваджуючи додаткові вимоги. Так, наприклад, для
виконання рішення Європейського Суду потрібно звернення
Уповноваженого у справах дотримання Конвенції з поданням до
Прем'єр-міністра України, причому таке звернення здійснюється
через Міністра юстиції України. А у відповідних випадках -
звернення до Верховного Суду України, яке подається за підписом
Уповноваженого та Міністра юстиції України (стаття 7). До того ж
передбачені у статті 7 Закону вимоги до зазначених подання,
звернення (щодо стислого викладу в них обставин справи, суті
рішення, яке має бути виконано, тощо) викладені досить
розпливчасте, без наведення чітких критеріїв. Таким чином Закон
фактично надає відповідній посадовій особі право суб'єктивно, на
власний розсуд оцінювати рішення Європейського Суду, що є
неприпустимим.
2. У преамбулі також зазначається, що Закон регулює
правовідносини, які виникають у зв'язку з необхідністю виконання
рішень Європейського Суду з прав людини за заявами осіб,
неурядових організацій та груп осіб про порушення Україною їхніх
прав, передбачених Конвенцією про захист прав і основних свобод
людини, 1950 року.
Між тим за Конвенцією про захист прав і основних свобод
людини передавати на розгляд Суду будь-яке порушення положень
Конвенції та протоколів до неї може й держава (стаття 33).
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції заявником
може бути і юридична особа.
Як зазначено, у преамбулі міститься посилання виключно на
Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, 1950 року. Що
ж до протоколів до Конвенції, то вони взагалі не згадуються ні в
преамбулі, ні в інших положеннях Закону. З цим погодитися не
можна, оскільки протоколами визначено додаткові права і свободи,
внесено поправки до окремих положень Конвенції, вони є її
складовою частиною.
Не враховано також і те, що за Законом України від 17 липня
1997 року "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних
свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4,
7 та 11 до Конвенції" (зі змінами, внесеними Законом України від
24 березня 1999 року) Україною ратифіковано Конвенцію та
відповідні протоколи до неї із заявами та застереженнями.
3. Відповідно до частини першої статті 3 Закону
обов'язковими для виконання на всій території України є рішення
Європейського Суду з прав людини - рішення палат Європейського
Суду з прав людини та рішення Великої палати цього Суду, які
набули статусу остаточних і стосуються України.
У зв'язку з цим слід зауважити, що згідно з пунктом 1 статті
44 Конвенції всі рішення Великої палати є остаточними.
Що ж до рішень палат Суду, то Конвенція не передбачає
набуття ними статусу остаточних, вони "стають остаточними" (пункт
2 статті 44 Конвенції).
Стосовно ж посилання у наведеному положенні Закону на
рішення Суду, які стосуються України, необхідно зазначити, що
відповідно до статті 46 Конвенції Високі Договірні Сторони
зобов'язані виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі,
в якій вони є сторонами. Інакше кажучи, обов'язковими для
виконання Україною є рішення Суду у справах, у яких вона є
стороною, а не які її стосуються.
До речі, цією ж статтею 46 Конвенції визначено, що нагляд за
виконанням остаточних рішень Європейського Суду з прав людини
здійснюється Комітетом міністрів Ради Європи. В Законі ж, що
розглядається, передбачену Конвенцією процедуру контролю за
виконанням рішень Суду не враховано, як не враховано і Правила
процедури Європейського Суду з прав людини, і Правила процедури
та резолюції Комітету міністрів Ради Європи. Між тим ця процедура
є досить жорсткою й тривалою і саме вона на практиці відіграє
найголовнішу роль для Високих Договірних Сторін у процесі
виконання рішень Європейського Суду з прав людини.
4. Законом установлено, що суди України застосовують рішення
Європейського Суду з прав людини безпосередньо (преамбула, стаття
2).
У зв'язку з цим необхідно зазначити, що Конвенція про захист
прав і основних свобод людини в частині обов'язкової сили судових
рішень та їх виконання, передбачає зобов'язання Високої
Договірної Сторони виконувати остаточне рішення Суду.
До того ж слід ураховувати, що у висновку Конституційного
Суду України від 11 липня 2001 року у справі про Римський Статут
особливо підкреслено, що міжнародні судові органи, зокрема
Європейський Суд з прав людини, право звертатися до яких за
захистом своїх прав і свобод закріплено в частині четвертій
статті 55 Конституції України, за своєю природою є допоміжними
засобами захисту прав і свобод людини і громадянина. Вони
порушують справу лише за зверненням осіб, причому особа може
звернутися до них лише після використання всіх національних
засобів правового захисту і не доповнюють систему національної
юрисдикції. Можливості такого доповнення судової системи України
Конституцією не передбачено і їй суперечить.
За цих обставин не можна погодитися із зазначеними
положеннями Закону.
5. Статтею 4 Закону встановлено порядок здійснення
"легалізації" та оприлюднення рішень Європейського Суду з прав
людини. При цьому на Постійне представництво України при Раді
Європи покладається забезпечення протягом одного тижня з дати
винесення рішення офіційного перекладу українською мовою та
посвідчення автентичності українського тексту рішення
Європейського Суду з прав людини.
По-перше, це положення заздалегідь є невиконуваним, оскільки
його викладено без урахування існуючої процедури і практики
оформлення рішення Суду та реальних можливостей Постійного
представництва України при Раді Європи.
Так, протягом передбаченого Законом одного тижня
Постпредство не тільки не зможе забезпечити переклад рішення
Суду, воно навіть не зможе отримати самого рішення, оскільки його
оформлення триває інколи більше місяця. Як правило, після
винесення рішення 10-14 днів відводиться суддям тільки для
оформлення своєї окремої думки. Окрім цього ще здійснюється
остаточне зведення тексту, офіційне проголошення його в залі Суду
та деякі інші формальності.
Не можна не враховувати й те, що Постпредство не має штату
професійних перекладачів і не наділено повноваженнями для
здійснення офіційного перекладу та легалізації документів.
Відповідно до Указу Президента України від 2 квітня 1994 року N
127 "Про Консульський статут України" легалізація документів за
кордоном покладається на консульські установи України за
кордоном, а не на дипломатичні представництва.
Слід також зазначити, що на виконання Указу Президента
України від 9 лютого 1999 року N 145 "Про заходи щодо
вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади"
для забезпечення перекладу та легалізації європейської
документації утворено Центр перекладів актів європейського права.
На сьогодні саме цей Центр здійснює офіційні переклади актів
європейського права державною мовою України та легалізацію таких
перекладів.
Змінювати існуючий порядок, виокремлювати функції з
офіційного перекладу українською мовою та посвідчення
автентичності українського тексту рішення Європейського Суду з
прав людини і передавати їх Постійному представництву України при
Раді Європи навряд чи доцільно.
По-друге, викликає заперечення застосування терміна
"легалізація" шодо здійснення офіційного перекладу та посвідчення
автентичності українського тексту. Адже, як правило, під
легалізацією документа розуміють: 1) надання йому юридичної сили,
юридичного значення, 2) встановлення і засвідчення справжності
підписів на документах або актах і відповідності документів або
актів законам відповідної держави. Між тим рішення Європейського
Суду з прав людини визнання з боку держави не потребує, як не
потребує і засвідчення справжності підписів та відповідності
законодавству і матиме юридичну силу без легалізації. Інакше є
ризик відповідної негативної реакції з боку Європейського Суду з
прав людини. З цієї ж причини викликає заперечення і положення
статті 5 Закону, за яким виконавчим документом для виконання
рішення Європейського Суду є легалізоване рішення цього Суду.
І, по-третє, положення Закону щодо обов'язковості
легалізації (а саме це випливає зі статей 4 і 5) не
кореспондуються зі статтею 6 Закону, якою визначено, що звернення
стягувача (його представника) із відповідною заявою про виконання
рішення Європейського Суду "в правовому відношенні не
пов'язується з фактом легалізації рішення".
6. Частинами другою та третьою статті 4 Закону передбачено,
що Уповноважений у справах дотримання Конвенції негайно надсилає
легалізоване рішення Європейського Суду з прав людини стороні, на
користь якої воно прийняте (стягувачу), а протягом трьох днів -
надсилає це рішення до газет "Голос України" та "Урядовий
кур'єр", які його невідкладно опубліковують.
У зв'язку з цим слід зауважити, що зазначене рішення
стягувач за встановленою процедурою отримує від Європейського
Суду з прав людини. Що ж до можливостей Уповноваженого у справах
дотримання Конвенції щодо виконання цієї норми, то він здійснює
листування із заявником через Європейський Суд з прав людини (для
запобігання вчиненню державою відповідного тиску адреса стягувача
є конфіденційною інформацією).
Що ж до вимоги Закону стосовно опублікування рішень
Європейського Суду з прав людини, то, як і в зазначеному вище
випадку, вона є практично невиконуваною, адже обсяг деяких рішень
Суду перевищує 100 сторінок. Виконання зазначеної вимоги Закону
потребуватиме перепрофілювання названих газет на публікацію
рішень Європейського Суду з прав людини. Принагідно слід
зазначити, що сам Європейський Суд з прав людини публікує лише
окремі, найбільш важливі свої рішення, решта розміщується в
інтернеті, де заявники досить оперативно можуть з ними
ознайомитися.
Перелік зауважень можна продовжувати.
З огляду на викладене слід дійти висновку, що прийняття
такого Закону створить додаткові проблеми із виконанням рішень
Європейського Суду з прав людини. Тому пропонується прийнятий 29
листопада 2001 року Закон України "Про виконання рішень
Європейського Суду з прав людини" відхилити.
Президент України Л.КУЧМА