(14.05.2002)
ПРОПОЗИЦІЇ
до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих
актів України щодо забезпечення виконання судових рішень"
Цей Закон, прийнятий 7 лютого 2002 року після повторного
розгляду за пропозиціями Президента України про його відхилення,
не відповідає Конституції України та суперечить іншим законам
України, а тому не може бути підписаний і підлягає черговому
повторному розгляду Верховною Радою України з таких причин.
1. Законом внесено зміни до Цивільного процесуального
кодексу України (далі - ЦПК), якими не тільки громадянам, а й
юридичним особам надано право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, їх службових осіб у сфері управлінської
діяльності.
Це суперечить Конституції та законам України.
По-перше, відповідно до частини другої статті 55 Конституції
України, Закону України "Про звернення громадян" право на
оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної
влади та місцевого самоврядування, посадових і службових осіб
надано тільки фізичним особам. Відповідного матеріального закону,
який надавав би таке право й юридичним особам, не прийнято, тому
встановлення особливого процесуального порядку розгляду скарг
таких осіб є передчасним.
По-друге, розгляд скарг юридичних осіб у порядку цивільного
судочинства судами загальної юрисдикції суперечить принципам
побудови системи судів загальної юрисдикції, закріпленим у статті
125 Конституції України.
Оскарження юридичними особами в порядку цивільного
судочинства рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб
призвело б до того, що, сплативши державне мито у мізерному
розмірі, ці особи вирішували б спірні господарські питання.
Ототожнювати ж захист конституційних прав і свобод людини і
громадянина із захистом комерційних, виробничих чи інших
інтересів підприємств, установ і організацій не можна.
Закон, що розглядається, не узгоджується і з Рішенням
Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року N 6-зп у
справі громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді
неправомірних дій посадової особи, в якому зазначається, що
"частину Другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти
так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без
громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді
загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого
органу державної влади, органу місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб".
Крім того, на порушення статті 55 Конституції України Закон
обмежує право громадянина на оскарження рішень, дій чи
бездіяльності відповідних органів, посадових і службових осіб
сферою управлінської діяльності, а замість оскарження рішень, дій
чи бездіяльності службових осіб установлює з невідомих причин, що
такі рішення (дії, бездіяльність) можуть бути оскаржені, якщо їх
прийнято (вчинено) юридичною особою.
У зв'язку з викладеним пропоную у статті 1 Закону:
а) у пункті 3 статті 236 і назві глави 31-А ЦПК слова
"юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності"
замінити словами "посадових і службових осіб";'
б) у статті 248-1 ЦПК:
у частині першій слова "Особа (фізична) чи юридична" і
"юридичної або службової особи у сфері управлінської діяльності"
замінити відповідно словами "Громадянин" і "посадової і службової
особи";
у частині другій слова "(фізичною чи юридичною)" виключити,
а слова "прохання фізичної особи" замінити словами "її прохання";
частину п'яту статті 248-1 ЦПК виключити, оскільки вона
вносить повтори в один і той самий акт (державний виконавець чи
інша особа державної виконавчої служби входять до числа суб'єктів
оскарження, визначених частиною четвертою цієї статті).
2. З мотивів, викладених вище, пропоную виключити і статтю З
Закону, якою частину першу статті 12 Господарського
процесуального кодексу України доповнено положенням про те, що
розгляд скарг юридичних осіб на рішення, дії або бездіяльність
органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
юридичних чи службових осіб здійснюється в порядку, встановленому
ЦПК.
3. Нова редакція частини третьої статті 248-6 ЦПК на
порушення пункту 10 статті 1З Закону України "Про Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини" обмежує права
Уповноваженого, не передбачивши його права особисто брати участь
у судовому засіданні. Тому пропоную викласти цю частину в такій
редакції:
"У судовому засіданні можуть брати участь Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини особисто або через свого
представника, а також представники громадських організацій і
трудових колективів".
4. Друге речення нової редакції частини четвертої статті
248-6 ЦПК, яке встановлює норму про те, що "відмова заявника від
скарги не є підставою для закриття провадження у справі" повторює
положення частини п'ятої статті 103 та статті 227 ЦПК, що
визначають обставини, які враховуються судом під час прийняття
відмови заявника (позивача) від заяви (позову).
У зв'язку з наведеним пропоную зміни до зазначеної частини
четвертої не вносити.
5. З мотивів, викладених у пункті 1 цих Пропозицій, з абзацу
другого пункту 6 статті 1 Закону пропоную слова "(громадянина,
який подав скаргу)" замінити словами "(фізичної або юридичної
особи) або його представника", а слова" виключити.
6. Частинами третьою, четвертою і п'ятою нової редакції
статті 248-7 ЦПК (пункт 7 статті 1 Закону, що розглядається)
передбачається, що в разі задоволення скарги на рішення, дії або
бездіяльність, що мали місце в ході виконання судового рішення, і
встановлення факту його невиконання суд також стягує з винної
посадової особи штраф у розмірі від десяти до двадцяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Передбачено також,
що в разі надходження до суду повторної та подальших скарг на
рішення, дії або бездіяльність, що мали місце в ході виконання
того самого судового рішення тим же органом державної влади,
органом місцевого самоврядування, посадовою особою, і
встановлення судом факту вчинення посадовою особою дій, які
свідчать про умисне невиконання рішення суду, суд накладає на цю
особу штраф від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян. Крім того, суд може зазначити у рішенні про те,
що така особа підлягає звільненню з посади.
Установлення ж відповідальності за невиконання рішень суду
посадовими особами та визнання цих дій правопорушеннями не є
предметом регулювання ЦПК.
Згідно зі статтею 82 ЦПК підставою накладення судами штрафів
є порушення правил Цивільного процесуального кодексу України.
Проте порядок, умови виконання рішень судів, відповідальність за
їх невиконання та порядок застосування такої відповідальності
встановлено Законом України "Про виконавче провадження" (статті
87 і 88), який і спрямований саме на забезпечення виконання
судових рішень.
Умисне невиконання службовою особою рішення суду є злочином,
відповідальність за який передбачено статтею 382 Кримінального
кодексу України. Звільнення з роботи як вид юридичної
відповідальності є стягненням за порушення трудової дисципліни.
Особливості порядку накладення дисциплінарних стягнень з метою
захисту прав працівника встановлено Кодексом законів про працю
України та іншими нормативними актами. Суд же не належить до
органів, правомочних застосовувати дисциплінарні стягнення
(стаття 147-1 Кодексу законів про працю України).
Зазначена стаття Кримінального кодексу України передбачає
суворе покарання у виді позбавлення волі на строк до п'яти років
з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю на строк до трьох років. Серйозні види стягнень
передбачають і статті 87 і 88 Закону України "Про виконавче
провадження" та стаття 188-13 Кодексу України про адміністративні
правопорушення.
Нові ж норми, про які йдеться, підмінюють уже встановлені
законом форми відповідальності, конкурують з ними, спричинять
невизначеність у питанні, коли саме має застосовуватися та чи
інша форма відповідальності посадової (службової) особи, створять
невиправдані повтори в законодавстві.
Виходячи з наведеного, пропоную частини третю, четверту і
п'яту статті 248-7 ЦПК, викладені в новій редакції згідно з
пунктом 7 статті 1, а також пункт 1 цієї статті та статтю 2
Закону, що розглядається, виключити.
Водночас з підстав, зазначених у пункті 1 цих Пропозицій, у
частині другій статті 248-7 слово "юридичну" пропоную замінити
словом "посадову".
7. Під час прийняття Закону, що надійшов на підпис,
Верховною Радою України не враховано Рішення Конституційного Суду
України від 23 травня 2001 року N 6-рп у справі щодо
конституційності статті 248-3 ЦПК України.
Цим Рішенням визнано такими, що не відповідають Конституції
України (є неконституційними), положення абзаців третього і
четвертого зазначеної статті про те, що судам непідвідомчі скарги
на акти, які стосуються забезпечення обороноздатності держави,
державної безпеки, зовнішньополітичної діяльності держави,
збереження державної, військової і службової таємниці, а також
скарги на акти і дії службових осіб органів дізнання,
попереднього слідства, прокуратури, якщо законодавством
установлено виключно позасудовий порядок оскарження, та скарги на
акти і дії суддів.
У зв'язку з наведеним пропоную під час повторного розгляду
цього Закону виконати зазначене Рішення Конституційного Суду
України.
8. З огляду на те, що даний Закон повинен стосуватися тільки
норм ЦПК, пропоную його назву викласти в такій редакції:
"Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу
України".
Президент України Л.КУЧМА