(14.05.2002)
ПРОПОЗИЦІЇ
до Закону України "Про внесення змін
до деяких законодавчих актів України стосовно відпусток"
Прийнятий 7 лютого 2002 року Верховною Радою України Закон
України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України
стосовно відпусток", як і минулого разу не може бути підписаний,
оскільки не враховує пропозицій Президента України, висловлених
до попередньої редакції Закону.
Так, зокрема, йшлося про недоцільність відновлення в
законодавстві положення, за яким власник або уповноважений ним
орган у разі простою підприємства, установи, організації чи їх
структурних підрозділів з незалежних від працівників причин може
надавати працівникам за їх згодою у порядку, визначеному
колективним договором, відпустки без збереження заробітної плати
або з частковим її збереженням терміном до 6 місяців.
Як відомо, зазначене положення містилося у статті 26 Закону
України "Про відпустки" і у 2000 році було виключено із Закону.
Запровадження його знову, навіть за умови зменшення терміну
відпустки з 6 місяців до 3, як запропоновано у новій редакції
пункту 6 статті 1 та пункту 3 статті 2 Закону, що надійшов на
підпис, ніяким чином не стимулюватиме роботодавців до вишукування
всіх можливих резервів для забезпечення повної зайнятості
працівників і ефективності виробництва. Внаслідок цього можна
очікувати збільшення обсягів прихованого безробіття, що, в свою
чергу, погіршить умови соціального захисту громадян.
Це не відповідає статті 43 Конституції України, за якою
держава створює умови для повного здійснення громадянами права на
працю, а також статті 46 Основного Закону, що визначає право
громадян на соціальний захист, включаючи право на забезпечення в
разі безробіття з незалежних від них обставин.
Як наслідок, порушується стаття 22 Конституції України, що
зобов'язує не допускати звуження змісту та обсягу існуючих прав
при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів
(частина третя).
Не можна також не враховувати, що час перебування
працівників у відпустках без збереження заробітної плати
зараховується до стажу роботи, який дає право на щорічну
відпустку згідно з пунктом 4 частини першої статті 9 Закону
України "Про відпустки". А отже, неповна зайнятість працівників
не позбавляє їх права на оплачувану щорічну відпустку повної
тривалості.
За цих обставин в умовах загальної неплатоспроможності
підприємств, установ або організацій запровадження зазначених
положень Закону може спричинити збільшення заборгованості з
виплати заробітної плати. Це, в свою чергу, призведе до порушення
частини сьомої статті 43 Конституції України, якою проголошено,
що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається
законом.
І нарешті, зіставлення ситуацій, які існували під час
наявності і за відсутності зазначеного положення у Законі, також
свідчить про недоцільність його відновлення, адже кількість
працівників, які перебували у відпустках без збереження
заробітної плати, у 2001 році зменшилася порівняно з 2000 роком
на 57,5 відсотка.
Щодо статті 2 Закону. Пунктом 1 цієї статті пропонується
виключити з частини першої статті 12 Закону України "Про
відпустки" правило, за яким у разі поділу щорічної відпустки
невикористана її частина надається з дня тижня, що є наступним за
днем закінчення попередньої використаної частини відпустки.
Слід відзначити, що пропонований підхід, як і у попередньому
випадку, не є новим. Можливість надання невикористаної частини
відпустки в разі її поділу з будь-якого дня тижня існувала до
прийняття Закону України від 2 листопада 2000 року N 2073-III. За
цих обставин за умови поділу відпустки її невикористана частина
надавалася працівникові переважно в межах робочого тижня, тобто в
робочих днях. Це не відповідало вимогам частини першої статті 5
Закону України "Про відпустки", згідно з якою тривалість
відпусток незалежно від режимів і графіків роботи має
розраховуватися в календарних днях, а також призводило до
штучного зменшення річної норми тривалості робочого часу,
зменшення обсягу виробництва продукції, надання послуг,
скорочення відповідних надходжень до бюджету. Так, наприклад, у
разі поділу щорічної відпустки тривалістю 24 або 45 календарних
днів на частини: 14 календарних днів та по 5 днів від
невикористаної частини відпустки (якщо вони будуть лише робочими
днями) - надана відпустка фактично збільшується відповідно на 2 і
8 днів.
Тому поновлювати таку ситуацію і вносити відповідні зміни до
частини першої статті 12 Закону України "Про відпустки" є
недоцільним.
З огляду на викладене пропонується:
1) у статті 1 Закону:
а) пункт 2 доповнити після абзацу другого новими абзацами
такого змісту:
"частину шосту доповнити реченням такого змісту:
"При цьому невикористана частина відпустки надається з дня
тижня, що є наступним за днем закінчення попередньої використаної
її частини":
б) пункт 6 викласти в такій редакції:
"6) частину третю статті 84 виключити";
2) у статті 2 пункти 1 і 3 виключити.
Президент України Л.КУЧМА