ЗАСІДАННЯ СОРОК ДРУГЕ

С е с і й н и й  з а л  В е р х о в н о ї  Р а д и

У к р а ї н и. 21  б е р е з н я  1997  р о к у.

10 г о д и н а.

Веде засідання Голова Верховної Ради України МОРОЗ О.О.

     ГОЛОВА. Прошу всіх сідати.  Добрий ранок,  шановні депутати й інші  учасники  засідання!  Я  прошу  депутатів  підготуватися  до реєстрації.

     Шановні депутати  й   інші   учасники   засідання!   Сьогодні специфічне  засідання  Верховної  Ради,  на  якому  з посланням до Верховної Ради відповідно до вимог Конституції виступить Президент України.  Він  бере  участь  у нашому засіданні разом із Кабінетом Міністрів у повному складі  на  чолі  з  Прем'єр-міністром  Павлом Івановичем  Лазаренком.  Також  беруть  участь  у нашому засіданні голови обласних рад,  керівники обласних державних  адміністрацій, голови  і  члени  державних  комітетів,  керівники  судової влади, включаючи   Конституційний   Суд,   Верховний   Суд,   Генеральної прокуратури;  є  представники  дипломатичного  корпусу;  запрошені гості, журналісти, представники духовенства.

     Можна провести реєстрацію чи ще ні?  Це я звертаюся до  наших працівників.

     Оскільки в  сесійному  залі  присутні,  за даними реєстрації, проведеної перед початком засідання, більше 350 депутатів, ранкове засідання оголошується відкритим. Я не можу провести реєстрацію за допомогою електронної системи, тому що вона не працює.

     Слово має Президент  України  Леонід  Данилович  Кучма.  Будь ласка.

     КУЧМА Л.Д., Президент України. Дорогі співвітчизники! Шановні Голово Верховної Ради,  народні депутати!  Відповідно до пункту  2 частини   першої   статті  106  Конституції  України  звертаюся  з посланням про внутрішнє і  зовнішнє  становище  України.  Оскільки раніше у парламент двічі вносилися економічні доповіді, то за моїм дорученням документ такого змісту також буде подано, але Кабінетом Міністрів. Це узгоджується з його конституційними повноваженнями.

     Запровадження практики    послань   Президента   -   одне   з підтверджень того,  що ми прагнемо  стати  врівень  з  розвиненими демократіями. Однак при цьому ми мусимо врахувати дві обставини.

     Перша. Нам  належить  визначитися  зі  статусом  послань,  їх призначенням та місцем у системі атрибутів державної влади.  Тобто відпрацювати  процедуру таким чином,  щоб вона не перетворилась на якийсь формальний акт.

     Друга. Нинішня ситуація  у  державі  не  дозволяє  присвятити послання одній чи кільком проблемам, як це переважно практикується в інших країнах.  Треба тримати в полі зору  весь  основний  їхній спектр, що й зроблено в посланні.

     У своєму ж виступі зупинюся на кількох ключових, визначальних на сьогодні питаннях. Це організація роботи насамперед на владному рівні та стан справ і завдання в економічній сфері.

     Ситуація в  країні  вкрай складна,  вона визначається перш за все кризовими процесами в економіці.  Краще жити  люди  не  стали. Хоча  й  отримали  набір  прав,  свобод  та  можливостей,  які  не дозволяють державі тотально  втручатись  у  долю  своїх  громадян, наперед  визначати  їхню долю.  Проте скористатися цими правами та можливостями вдалося далеко не  кожному.  І  тут  треба  врахувати такий суттєвий момент: на відміну від попередньої системи, за якою політична несвобода компенсувалася певною,  нехай  і  мінімальною, економічною та соціальною захищеністю, зараз картина багато в чому протилежна.  Отримавши  політичні  права  і   свободи,   більшість громадян  зіткнулися із серйозними проблемами,  насамперед у плані адаптації до нових умов,  коли держава  переклала  багато  функцій щодо  захисту своїх громадян на плечі самих громадян,  що особливо складно для старших поколінь. Звідси - відповідні настрої, і вони, що цілком природно, концентруються у цьому залі.

     Я це добре розумію, але одна річ констатувати, давати, так би мовити,  картину сьогодення та переконувати один  одного,  як  нам погано живеться,  і зовсім інша - спробувати розібратися, чому так відбувається, реально впливати на суспільні процеси.

     Останнім часом у цих стінах і поза ними дедалі частіше лунає: "згубна  політика",  "антинародний  курс"  та  інші  не менш міцні висловлювання.  Але ж ми з вами  приймали  Акт  про  незалежність, закликали  народ до його підтвердження на референдумі,  голосували за Конституцію,  за Програму діяльності уряду й інші документи,  в яких цей курс і політика визначені або конкретизовані.

     Хто більше від Президента ризикує своїм політичним майбутнім, зрештою,  своїм ім'ям?  Адже я міг би погодитися  на  виконання  в основному  представницьких  функцій,  як  дехто  пропонував у ході конституційного процесу,  і спокійно спостерігати,  куди  виведуть країну парламент та уряд.

     Переконаний: справа не в курсі. Курс, який, нагадаю, схвалено Верховною  Радою,  правильний,  справа   в   його   виконанні,   в організації роботи.  І вина за це, звісно, лежить на Президентові. Однак  Верховна  Рада,  уряд,  місцеві  органи  влади,   політичні організації,  усі,  кому народ довірив управління державою,  також повинні відповідати за це.

     Україна пройшла етап набуття ознак державності.  З непевністю і хитаннями,  сумнівами та песимістичними прогнозами,  але здолала його.  Маємо контури сучасної повноцінної і цивілізованої держави, політичну   та   економічну  визначеність.  Усе  це  закріплено  в Конституції.

     Роки незалежності дали нам багато  гірких  уроків  і  навчили дечому. Серед них головному - існувати і розвиватися самостійно.

     Є достатньо підстав твердити, що Рубікон перейдено і повороту назад не буде.  Питання лише в тому,  наскільки ефективно і швидко будемо просуватись уперед, наскільки будемо єдині у своїх планах і діях.

     Наголошувати на  цьому  доводиться  через   те,   що   такого домінуючого  розуміння на владному та партійному рівнях,  на жаль, немає.  Балансування між минулим  і  майбутнім  знекровлює  молоду державу; розриває суспільну свідомість; послаблює владу, яка й без того  важко  спинається  на  ноги;  постійно   каталізує   загрозу стабільності й громадянському миру.

     Ніде правди  діти.  Підстав  для  невдоволення  людей багато. Суспільство  перевантажене  протиріччями.  Проте   не   мітингами, "весняними" чи "осінніми" наступами і походами вони розв'язуються. Бо за  намаганнями  "добре  вигострить  сокиру"  і  звести  світле майбутнє  руйнуванням,  тиском,  ненавистю  дуже виразно проглядає безодня.  І  розуміння  цього,  як  показали  події  18   березня, притаманне абсолютній більшості наших громадян. Але далеко не всім тим, хто претендує на роль їх поводирів.

     Ситуація нагадує  1917  рік,  коли  більшовики   кликали   на барикади,  а  радикал-ліберали  та  націонал-патріоти  розвалювали інститути державної влади.  Правду  кажуть:  якщо  в  народу  такі друзі,  то  навіщо  йому  вороги?  Ви  ж тільки подивіться:  знову береться на озброєння сумнозвісна теза про неминучість  наростання класової  боротьби  в період розгорнутого будівництва соціалізму з тією  лише  різницею,  що  зараз  ми  визначились  у  необхідності будівництва іншого суспільства.

     Маючи такі  політичні  крила,  наш  державний  літак останнім часом усе частіше кружляє по колу  замість  того,  щоб  летіти  по прямій.  Цивілізована опозиція - це нормально,  це необхідне.  Але далі не може бути так,  що одні відповідають за все,  інші - ні за що.  Більше  того  - постійно розхитують суспільство,  перманентно закликають до протистояння  владі,  до  антиконституційних  дій  і демонструють це.

     Я вимагаю від уряду, силових структур належного реагування на вияви правового і політичного екстремізму,  незалежно від того, на якому фланзі політичного спектра вони народжуються (Шум у залі). У нас достатньо правових важелів для того,  щоб  оберігати  закон  і захищати   державу.   Будь-яким   протиправним   діям  щодо  зміни державного ладу неконституційним шляхом надалі треба  класти  край жорстко  і  безумовно.  Досить  вседозволеності та безкарності.  У цивілізованому  світі  політичні  амбіції  прийнято   задовольняти законним шляхом. Так буде і в нас (Шум у залі. Оплески).

     Не можна й далі не помічати того, що досить часто вододіл між деякими політичними силами і владою  пролягає  не  через  сутнісні розходження, а через кон'юнктурні моменти, продиктовані партійними або  корпоративними  інтересами.  Нерідко  за  гнівними   тирадами криються цілком прозаїчні мотиви на зразок "не нашого призначили". Не  треба  видавати  за  благородний  політичний  порив  прагнення здобути посаду.

     Опозиційні настрої  та  дії дозволяють собі чимало хто з тих, хто її посідає. Опозиція при владі - хіба це не нонсенс? Я адресую це  запитання  насамперед  тим  політичним силам,  які не обділені владою - від районної до центральної ланок.

     Має рацію депутатська група "Конституційний центр", називаючи парадоксальною  ситуацію,  за  якої  одні  й ті самі люди опонують курсу розвитку держави як політики і одночасно начебто  реалізують цей курс як державні службовці.

     Така гра  в  опозицію  глибоко  аморальна,  а  з  точки  зору сучасних розвинених демократій - протиприродна й абсурдна.  За нею

-  дефіцит  совісті  й  відповідальності за державу,  яку постійно намагаються роздирати під різними приводами й різними прапорами.

     Настав час таким опозиціонерам позбутися синдрому "роздвоєння особи". Хто не згоден з державною політикою, вважає її помилковою, мав   би   звільнити   місце   і   добиватися   своїх   цілей   за загальноприйнятими правилами в опозиції.

     Використовувати владні  інституції  для  розвалу самої влади, накачувати за рахунок держави (а точніше - її  громадян)  партійні м'язи - такого бути не повинно.

     У більш широкому плані хотів би привернути увагу ще до однієї обставини. Навколополітична метушня, перебільшена увага до дрібних і тривіальних чвар,  нарешті,  підвищена нервозність, яка постійно провокується верхами,  - все це змусило значну частину суспільства дистанціюватися  від влади і виживати самостійно.  Це знову ж таки спільна оцінка всім нам,  нашій роботі і підстава для  докорінного її перегляду.

     Проте ми  мало чого тут досягнемо,  якщо не заявимо чітко про свою  консолідовану  відповідальність   перед   суспільством,   не поширимо її на всі гілки влади, основні політичні сили.

     Розширення кола  відповідальності  за все,  що відбувається в країні,  значно звузить можливості опозиції  для  широкомасштабних акцій протистояння з владою. Вони стануть просто безглуздими.

     Іншими словами,  йдеться  про  підвищення відповідальності за просування у визначеному нами напрямі.

     Чи можна реалізувати таку формулу сьогодні,  коли становище в країні  складне  і  напружене?  Вважаю,  можна,  якщо скористатися посланням   Президента,   викладеними   в   ньому    пропозиціями, продемонструвати політичну волю.

     Ми повинні прагнути до того,  щоб влада діяла на якісно нових засадах: не намагалася вирішувати за людину всі проблеми, а давала їй засоби і можливості для того,  щоб вона творила своє життя. Для цього   треба   працювати   спільно,   бути   партнерами,   а   не представниками  окремих  партій та політичних течій.  До розуміння цього зобов'язує й наступний важливий  чинник,  до  якого  я  хочу привернути увагу.

     У перші   роки  нашого  державного  становлення,  розгортання економічних реформ ми виділяли серед  причин,  які  гальмували  цю роботу, здебільшого об'єктивні, успадковані від попереднього ладу. І для того були підстави.  Зараз же вони принципово нові:  кризові процеси  переважно  розвиваються  вже,  так би мовити,  на власній основі, на базі, набутій за останні роки.

     Основні джерела труднощів, які ми переживаємо, не в минулому, а  в  нас  самих.  Їх  виміри  здебільшого  суб'єктивні  -  хиби в організаторській роботі,  брак оперативності та професіоналізму  в управлінських  рішеннях.  Отже,  знову ж таки виходимо на проблему компетентності та відповідальності.  А  якщо  останніх  немає,  то нерідко твердять про згубність державного курсу.

     Вимушений констатувати:   на   зміну   тотальному   контролю, властивому попередній системі, в останні роки прийшла майже така ж тотальна безвідповідальність.  Її гіркі плоди ми й пожинаємо. Вона

-  невидимий,  але  вкрай   небезпечний   ворог,   який   розхитує державність,  дезорганізує  роботу,  руйнує основоположні моральні засади.

     Один із найпоказовіших  прикладів  цього  -  затяжне  дійство навколо прийняття Державного бюджету на 1997 рік. Хочу наголосити: відповідальність за те,  що  немає  бюджету,  повністю  лежить  на уряді.  Ми  не  раз чули твердження Прем'єр-міністра,  що не можна жити за бюджетом, сформованим на старих засадах, у тому числі 1996 року з прихованим дефіцитом 8 трильйонів карбованців.

     Чим же  керувався  уряд  і особисто Павло Іванович Лазаренко, подаючи до Верховної Ради абсолютно нереальний проект  бюджету  на 1997 рік?

     Нагадаю, що  у вересневій його версії передбачалися доходи на рівні 34,2 мільярда, а видатки - 38,3 мільярда гривень, в останній

-  відповідно 27,6 і 33,4 мільярда,  а показники січня-лютого 1997 року і цю цифру по доходах поставили під великий сумнів.

     Давно вже було ясно,  що бюджет повинен базуватися  на  новій податковій  системі.  На  це  я орієнтував уряд починаючи з квітня 1995 року.  Однак нового податкового законодавства немає й досі. І це  при тому,  що Верховна Рада мала більш ніж удосталь часу,  щоб якщо не форсувати, то по-розумному прискорити цю роботу.

     Що ж отримали? Продовження однієї з найгірших наших традицій, коли  держава  розпочала  новий  рік  без  бюджету й живе в умовах невизначеності,  немає надходжень кілька місяців. Маємо фінансовий хаос, наслідки якого не вдасться усунути й до кінця року.

     Ціна таких  політичних  ігор  -  невиплати пенсій та зарплат, суспільні збурення.  Саме ігор - іншого слова я не знаходжу.  Лише так  можна  розцінювати  заклики  до  Президента затвердити бюджет указом і відповідно  взяти  на  себе  всю  відповідальність.  Але, шановні народні депутати, з таким же успіхом можна ставити питання про розпуск Верховної Ради указом (Шум у залi).  Спровокувати мене на  антиконституційні  дії  не  вдасться!  Кожен  повинен  і  буде займатися своєю справою та відповідати за неї! (Оплески).

     Конституція розставила все на свої місця.  Однак суперечності і  навіть  протистояння  між  органами  державної влади,  на жаль, тривають. Нерідко - через нерозуміння самої сутності цієї влади.

     Треба виходити з того,  що вона є єдиною.  А те,  що прийнято називати  поділом  влади  і що визначено Конституцією як засади її здійснення,  -  це  тільки  поділ  функціональних  обов'язків  між окремими  державними  інститутами на основі визначення повноважень кожного з них.

     Нагадаю, що за Конституцією Президент  -  глава  держави.  Не будучи  пов'язаним  прямо з жодною із гілок влади,  він покликаний відігравати важливу роль у функціонуванні кожної з  них.  Проте  у практичному  втіленні  відповідних  норм Основного Закону є багато перешкод,  які випливають як із  нетривалого  існування  інституту Президента,  так  і  із  стереотипів минулого,  намагань повернути колесо історії назад.

     Часто й  уперто  Президента  намагаються  видати   за   главу виконавчої  влади  і  звинуватити в усіх економічних та соціальних негараздах. Раджу моїм опонентам уважно читати Конституцію.

     Віддаючи належне   Верховній   Раді   як    єдиному    органу законодавчої влади в Україні, не з усім можу погодитись у практиці її роботи. Я розумію, що після заборони Компартії їй не залишилось нічого  іншого  як  заповнити  владний  вакуум,  перебрати на себе явочним порядком усі керівні та розпорядчі функції.  Iншої сили чи органу,  спроможного це зробити чи скласти парламенту конкуренцію, на той час просто не було.

     Сьогодні інші умови,  і треба відмовлятись від практики  усім керувати  й ні за що не відповідати.  Бо,  погодьтеся,  колективне керівництво       завжди        супроводжується        колективною безвідповідальністю.

     Можливо, хтось розцінить мої слова як надто різкий випад, але ж  ніхто  не  заперечує  того  очевидного  факту,   що   належного законодавчого  забезпечення  у  нас  як не було,  так і немає.  Це стосується   насамперед    розробки    та    прийняття    базових, системоутворюючих  законів.  Не  кажу  вже  про,  так  би  мовити, "технологію" роботи  "багатоверстатників"  у  сесійному  залі.  До цього   вже  просто  звикли,  як  і  до  законів  низької  якості, розходжень та суперечностей між ними.

     Важливі та необхідні закони приймаються з великими  потугами, через  це  ми  втрачаємо  у  темпах реформ,  відповідно зростає їх соціальна ціна.

     Поділяючи критику  Кабінету  Міністрів   за   низьку   якість законопроектів,  водночас  мушу звернути увагу на те,  що Верховна Рада сьогодні  -  це  415  депутатів  із  помічниками-референтами, комісії зі своїм апаратом,  апарат власне парламенту, це, нарешті, Iнститут законодавства.  А тому  орієнтація  на  роботу  в  режимі "держприймання",   коли   настійною  вимогою  часу  є  активізація законодавчої діяльності та поліпшення її якості, неприйнятна.

     Разом із  тим  треба   рішуче   відмовитися   від   прийняття законодавчих     актів,    у    яких    не    враховано    реальну фінансово-економічну ситуацію, зумовлено додаткове навантаження на й без того слабку економіку.

     Будь-який закон   має  супроводжуватися  достатнім  ресурсним забезпеченням,  а технологія його розробки і  проходження  повинна виключати  лобіювання  у  партійних,  корпоративних  чи  особистих інтересах. Не в останню чергу через це мені довелося накласти вето на  23  закони,  викликавши  тим  самим на себе вогонь парламенту. Популізм, некомпетентність, спроби поділити країну "під себе" - це шлях до безодні.

     Скажіть мені,  як  розцінювати звільнення від акцизного збору до 2000 року такої продукції:  ікра осетрових  або  її  замінники, одяг  хутряний  з  норки,  нутрії,  песця,  лисиці,  вироблені  на українських підприємствах?  Що тут спільного з інтересами народних мас?

     Подібні приклади  непоодинокі.  Ось  і  виходить,  що державу розтягують "згідно з чинним законодавством".

     Бачу, дехто робить здивований вигляд,  а отже,  є  потреба  у поясненні  цієї  тези.  Майже  11 тисяч підприємницьких структур в Україні,   насамперед   ті,   які   працюють   на   ринках   газу, нафтопродуктів,  електроенергії,  металу,  хімії, цукру та спирту, тобто там,  де в  обігу  величезні  кошти,  взагалі  не  сплачують податки,   бо   таке   дозволяють   закони,   якщо   ці  структури зареєстровані як спільні підприємства,  працюють на  давальницькій сировині  або за бартером.  Навіть наближені розрахунки показують: якби такі структури робили відповідні відрахування до бюджету,  ми не мали б проблеми з виплатами пенсій та зарплат.  Ви що, цього не знаєте? Чи уряд цього не бачить? Знаєте і бачите!

     Вирішивши в   останні    два    роки    питання    зовнішньої заборгованості держави за енергоносії,  якої, до речі, в 1996 році зовсім  не  було,  маємо  постійне  зростання  боргів  вітчизняних споживачів та комерційних структур.  Так,  акціонерному товариству "Укргазпром" за спожитий газ та  послуги  з  його  транспортування заборгували 994,6 мільйона доларів. Таким чином, можна говорити не про принципове вирішення проблеми заборгованості за енергоносії, а про перенесення її із зовнішньоекономічної сфери до внутрішньої.

     Відповідальний за  це перш за все уряд.  Його непослідовна та невиважена політика не дала змоги вчасно  запропонувати  адекватні ситуації,  правила  функціонування  ринку енергоносіїв.  До того ж протекційна діяльність окремих урядовців  унеможливила  здійснення тут справді ринкових перетворень.

     Склалася парадоксальна   ситуація   -   монополізація  ринків енергоносіїв заохочується державними органами. I справа не в тому, що існують газові трейдери, а в тому, що вони паразитують на ринку й усі, без винятку, не сплачують податки.

     Комплексність проблем,  пов'язаних із  забезпеченням  України енергоносіями та їх раціональним використанням, наростання загрози енергетичній та економічній безпеці,  неоднозначність ситуації, що склалася,  зумовили  необхідність  у  спеціальному  засіданні Ради національної безпеки  і  оборони  України,  яке  відбудеться  цими днями.

     Окрім усього  іншого,  життя  потребує  встановлення суворого державного контролю за діяльністю суб'єктів  природних  монополій, до яких,  крім підприємств газопостачання,  належать: підприємства електроенергетики,   залізничного   транспорту,    поштового    та електричного зв'язку, житлово-комунального господарства та інші.

     Ми повинні     усіма     правовими,     організаційними     й адміністративними   засобами   активно   протидіяти   розподільчим монополіям   в   цих  галузях,  у  необхідних  випадках  здійснити реорганізаційні та ліквідаційні заходи.

     Треба послідовно    утверджувати    в     країні     належний антимонопольний  клімат,  доповнювати  його  жорстким контролем за прибутками, валютними доходами, фінансовими операціями.

     Це завдання не тільки Антимонопольного комітету, а й Мінфіну, Державної  податкової адміністрації,  правоохоронних органів.  Для його  реалізації  вимагається  прискорити  прийняття  Закону   про природні монополії.

     Шановні народні депутати!  Невідкладним завданням залишається здійснення скоординованих заходів щодо запровадження  Конституції. На  цьому  напрямі  ще чимало не доробляється,  насамперед у сфері оновлення  законодавства:  із  майже  60   першочергових   законів прийнято всього два.

     Явно недостатньою   є   узгодженість   зусиль   законодавчої, виконавчої та судової гілок влади  і  навіть  їх  представників  у складі   Комісії   з   координації   заходів   щодо  запровадження Конституції. Невже і в даному разі партійні справи переважають над державними інтересами?

     І ось що характерно.  Активність виявляється в інших місцях і з інших приводів.  Кажу про це, маючи на увазі й практику внесення альтернативних   законопроектів,   які  щоразу  з'являються,  коли парламентом розглядаються важливі ключові  проблеми.  Я  не  проти багатоваріантності  у  підходах до законопроектів чи управлінських рішень,  але ніколи не погоджуся з  цілеспрямованою,  обдуманою  і спланованою лінією,  яка має на меті підправити, а то й перекроїти Конституцію.  Ця  лінія  не  просто  провадиться,  а   й   активно нав'язується у Верховній Раді.

     Про що  йдеться?  Передусім  про  проекти законів про Кабінет Міністрів,  про місцеві  державні  адміністрації  та  про  місцеве самоврядування.  Здавалося  б,  найпростіший,  найкоротший шлях до усунення  суперечностей  -  цивілізовані   процедури   узгодження, доопрацювання документів.  А замість цього - альтернативні проекти зі спробами  істотно  скоригувати  Конституцію,  вихолостити  саму сутність  виконавчої  влади,  яка  набуває першорядного значення і життєвої ваги в перехідний період. Логічне продовження цих спроб - намагання  вибудовувати  паралельну  владну вертикаль у формі рад. Виходить перманентна боротьба - то за державу,  то за Конституцію. А  за  що  боремося  зараз?  Давайте  глянемо на речі реально.  За нинішньої своєї побудови та організації система влади  недієздатна в принципі. Тим більше, що ми законодавчо обставили справу так, що дуже складно звільнити голову ради та виконкому,  навіть  якщо  ця людина відверто і безнадійно розвалила справу.

     Ще один парадокс. Знову ж таки законодавчо освячено двовладдя і,  якщо  хочете,  запрограмовано  протистояння  між   керівниками місцевих  адміністрацій та рад без чітких,  законодавчо окреслених повноважень останніх.  Дуже заважає в роботі та створює  додаткову напруженість і тертя між керівниками областей та обласних центрів.

     Нерідко такі  законодавчі  тупики  і пов'язані з ними колізії набувають    нецивілізованих,    карикатурних    форм.    Потрібна синхронізація  законотворчого  процесу  та  діяльності  виконавчої влади з невідкладними суспільними потребами.

     Сьогодні, коли перетворення зачіпають глибинні основи  нашого життя,   якісно  новий  рівень  відповідальності  вимагається  від Кабінету Міністрів.  Організацію і стиль його роботи важко визнати задовільними.

     Мене не  влаштовують  такі,  з дозволу сказати,  компоненти в діяльності уряду,  як інертність та відсутність належного контролю за дотриманням власних рішень,  одноосібність у прийнятті рішень і дії методом "гасіння пожеж",  що практично не  залишає  місця  для серйозної    аналітико-прогностичної   роботи,   розрахованої   на перспективу. Звідси великі прорахунки і пов'язані з ними нереальні обіцянки та аванси,  які лише розчаровують і дратують людей. Тому, мабуть,  є необхідність нагадати урядовцям:  уряд -  це  виконавча влада;  її  природа  та призначення якраз і полягають у тому,  щоб виконувати встановлене, реалізувати намічене, спираючись звісно на закон.  Хай  буде  менше  рішень  та  обіцянок,  але  вони повинні безумовно виконуватись.

     Я не раз піддавав гострій критиці Кабінет Міністрів за  вияви пасивності  і  некомпетентності,  за  грубі  помилки  у визначенні прогнозних макроекономічних показників та в бюджетних розрахунках. І  не  тільки  критикував.  Саме  не  в  останню  чергу за це було відправлено у  відставку  два  попередні  склади  уряду.  З  метою зміцнення  керівництва  міністерств,  а також за недоліки в роботі Президентом звільнено з посад 16 міністрів.

     Проте зміцнення економічного блоку уряду й зараз  залишається вкрай актуальним у структурному й кадровому відношеннях.

     Вимагав, вимагаю і буду вимагати від Кабінету Міністрів, його керівництва  концентрувати  зусилля  на  відновленні   керованості соціально-економічними  процесами,  рішуче зміщувати акценти в бік ініціативної,  масштабної  й  осмисленої  роботи,  яка  тільки   й спроможна забезпечити перелом на краще.

     У цьому  зв'язку,  не можу не звернути увагу на таку істотну, традиційну ваду, як приниження ролі міністрів, фактичне виключення міністерств  із процесу вироблення та реалізації політики розвитку галузей.  Доходить  до  того,  що   міністри   перетворюються   на "хлопчиків" для апарату Кабінету Міністрів. Сьогодні уряд фактично є заручником апарату,  який може заблокувати або провести будь-яке рішення. Так не повинно бути, і так не буде.

     Особливе питання  -  кадрова робота уряду,  оскільки останнім часом  категорії  професіоналізму   та   компетентності   подекуди підміняються принципами надійності й особистої відданості.

     Як я   вже  говорив,  викривлене  розуміння  поняття  команди призвело  до  формування  з  ряду  напрямів   особисто   відданого керівникам   оточення.   Це,   а  також  культивування  психології тимчасовості з її неодмінним  атрибутом  -  прагненням  узяти  все сьогодні,  щоб завтра не було пізно, - не тільки дорого обходяться державі,  а й створюють таку атмосферу, в якій у людей енергійних, ініціативних просто опускаються руки.

     Така постановка   роботи   болісно   б'є  по  середній  ланці державного  управління,  на  яку  лягає  чи  не   основний   тягар реалізації   державної  політики.  І  відповідно  позначається  на первісних  ланках  виконавчої  влади.   Тут   багато   інертності, аморфності та вичікування.

     Президент не  раз  змушений був втручатися у справи в системі виконавчої  влади  та  управління,  зміцнено   керівництво   рядом областей.  Але  скажу відверто:  кадрові заміни та переміщення без суттєвих і глибинних змін, без широкомасштабного наведення порядку в  державі,  в  організації та функціонуванні влади залишатимуться косметичними напівзаходами.  Ось чому питанням виняткової  ваги  є розробка  та  здійснення  глибокої  адміністративної  реформи.  Її необхідність диктується й тим,  що  за  останні  роки  кардинально змінилася  політикоекономічна  система  країни.  Однак  структура, функції та методи органів виконавчої  влади  залишилися  практично незмінними.  На  відміну  від  інших країн з перехідною економікою Україна виявляє тут чи не найбільший консерватизм.

     Закони про Кабінет Міністрів, про державні адміністрації, про місцеве   самоврядування,  про  прийняття  яких  уже  згадувалося, важливі,  але не єдині "опорні  точки"  адміністративної  реформи. Передбачувані  її параметри більш широкі й різноманітні.  Вона має включати в себе,  по-перше,  зміну  структури  органів  виконавчої влади  з  поступовим  переходом  від галузевого до функціонального принципу   побудови   міністерств,   інших   центральних   органів виконавчої влади й відповідним скороченням їх чисельності.

     Я не   поділяю  точки  зору,  що  цю  роботу  можна  вирішити наскоком.  Погодьтеся,  що  одним  лише  ривком   удвоє   зменшити кількість  міністерств та державних комітетів - справа дуже й дуже непроста, її потрібно здійснювати поетапно та виважено.

     По-друге, зміну організаційних  структур  самих  міністерств, інших  центральних  органів виконавчої влади,  їх пристосування до нових функціональних особливостей та вимог.

     Чимало наших центральних управлінських штабів  застигли  десь на  рівні  50  -  60-х  років  і  на  фоні  сучасних вимог є явним анахронізмом  у  нинішньому  своєму  вигляді.   Удосконалення   їх структури  має  поєднатися  з  істотним,  на  чверть,  скороченням штатів.  Але це не повинна бути робота бездумна, механічна, заради доведених  згори  контрольних  цифр.  Нам не потрібні слабосильні, худосочні міністерства-карлики,  неспроможні  виконувати  як  слід навіть  рутинні  адміністративні  обов'язки,  не  кажучи  вже  про енергійне і компетентне, зі знанням справи, управління.

     По-третє, адміністративна  реформа  має   включати   в   себе запровадження  цілісної та дієздатної системи державного контролю. Потреба в такій системі очевидна.  Основна  проблема  в  тому,  як збалансувати  при  цьому  функції  та повноваження і гармонізувати інтереси  законодавчої  й  виконавчої  гілок   влади.   Підготовку відповідного законопроекту я доручив Кабінету Міністрів,  відвівши для цього тримісячний термін.

     По-четверте, відповідно   до   положень   Конституції   треба остаточно вибудувати управлінську вертикаль. На її основі належить здійснити дуже складну  й  відповідальну  роботу  щодо  перебудови системи   державних   фінансів,   структури,  функцій  та  методів діяльності місцевих органів  державної  влади,  вирішити  комплекс проблем, пов'язаних з утвердженням комунальної власності тощо.

     По-п'яте, особливої  ваги  й  актуальності  набуває  політика дерегуляції  та  спрощення  системи  управлінських   послуг,   які надаються  на  різних рівнях державної влади фізичним та юридичним особам,  подолання бюрократизму й адміністративної  тяганини,  які пронизують   зараз   усі  пори  нашого  життя.  Це  треба  зробити невідкладно,  якщо   не   хочемо,   щоб   наш   державний   устрій трансформувався  у  глибоко  й структурно ешелоноване бюрократичне суспільство.

     І, нарешті, шосте, що за своєю важливістю має бути поставлене на одне з чільних місць. Це якісне реформування системи підготовки та    перепідготовки    управлінських    кадрів.    Перехід    від адміністративної   моделі   економіки   до   ринкової   передбачає компетентність та професіоналізм працівників не лише  на  найвищих щаблях управлінської ієрархії,  а й у нижчих її ланках, де дефіцит цих та інших якостей відчувається  особливо  гостро.  Крім  усього іншого,   треба  дорожити  людьми  із  сучасним  ринковим  складом мислення, вчити й виховувати на їхньому прикладі інших.

     Таким чином,  комплексна  адміністративна   реформа   повинна радикально  змінити  систему  управління  державою  усіма  сферами суспільного  життя  і  перетворити  її  з  гальма  економічних  та соціальних   перетворень   в  один  із  визначальних  чинників  їх прискорення.

     Найближчим часом моїм указом буде утворено Державну комісію з проведення   в   Україні   адміністративної   реформи.  Враховуючи надзвичайну важливість цього  завдання,  закликаю  Верховну  Раду, народних  депутатів  взяти  активну й заінтересовану участь у його реалізації.

     Шановні народні депутати!  Переходячи до  проблеми  економіки вважаю  за  необхідне наголосити:  ситуація в ній,  як і оцінки її стану,  значною мірою зумовлена тим,  що вона все  ще  залишається заручницею  політики.  Минулий рік виявився непередбачено складним для нашої економіки.  Це фактично був час суворих випробувань - на міцність  державної  економічної  влади,  на  здатність виконувати зобов'язання  перед  своїм  народом,  на  вірність  курсу  реформ, протидії кримінально-тіньовим явищам в економіці.

     Оцінюючи зроблене, треба визнати: витримати цей екзамен  повною  мірою  не  вдалося.  Ми  не  змогли стабілізувати  і  досягти перелому в економічному розвитку,  як це прогнозувалося.  Хоча темпи спаду виробництва дещо  уповільнилися, однак  вони лишилися ще досить значними.  Знизилися реальні доходи населення,  зросла заборгованість по заробітній платі та  пенсіях, поглибилася  платіжна  криза.  Ціна,  яку  платить  суспільство за перетворення,  набагато вища, ніж це уявлялося, вона значною мірою пояснюється млявим,  по суті,  інертним розвитком реформ. Нинішній уряд,  як і попередній, усе ще не забезпечує їх належний динамізм. Проте 1996 рік не можна вважати повністю втраченим.

     Неупереджений аналіз засвідчує, що найбільш болісні за своїми соціальними  наслідками  завдання   лібералізації   економіки   та здійснення    політики   грошової   стабілізації   значною   мірою реалізовано.  Створено об'єктивні  передумови  переходу  до  етапу виробничої   стабілізації   та   у  фазу  економічного  зростання, проведення   на   цій   основі   активної   соціальної   політики. Передбачається,  що  після  стабілізації  валового продукту у 1997 році,  у 1998 та у 1999 роках відбудеться його реальне зростання - відповідно на 4 та 6 відсотків. Це реальні можливості. У зв'язку з цим перед  урядом  постає  принципової  ваги  завдання:  розробити програму завершального етапу економічних реформ,  що мають зайняти наступні два з половиною - три роки.  З її здійсненням завершиться реалізація завдань перехідного періоду.

     Коротко про   конкретні   проблеми.   Почну   з  головного  - поглиблення фінансової стабілізації.  На відміну від  попереднього періоду  вона має будуватися на новій основі:  вперше за останні 5 років   ставиться   питання   про   стабілізацію   економіки    на пріоритетності  стабілізації  фінансів низової ланки - підприємств та  організацій,  суб'єктів   економічної   діяльності.   Зниження податкового  тиску,  запровадження  нової  політики  амортизації - важливі передумови вирішення цієї проблеми.

     Немає потреби доводити очевидне: фінансова стабілізація  можлива лише на основі реального за своїми доходами та видатками бюджету.  Глибока економічна  криза  значною мірою  пов'язана  з  цим чинником.  Тому ще раз загострюю увагу на важливості прийняття відповідно збалансованого державного  бюджету на 1997 рік на новій податковій та витратній основі.

     Ключ від бюджету в кишені не Президента,  як дехто стверджує, а Верховної Ради. Уся країна повинна знати, що сьогодні це питання вирішується тут, у сесійному залі. І якщо ви дійсно піклуєтеся про свій народ, а не про свої майбутні депутатські мандати, то повинні демонструвати справді державний підхід.

     Наступна нагальна  проблема  пов'язана  з  переходом від суто фіскальної  до  стимулюючої  виробництво  та   ділову   активність податкової   системи.   Неплатежі   до  бюджету  набули  характеру національного  лиха.  На  початок  1997  року  бюджетна  недоїмка, включаючи  заборгованість  до  пенсійного  фонду,  склала  майже 3 мільярди гривень.  Це у 2,6 раза більше,  ніж торік.  Рівень збору податків  за  два  місяці впав ще більше.  На 1 березня відповідна недоїмка сягнула майже 3,7 мільярда гривень.

     Пояснення цього різні. Основне з них - непосильний податковий прес  на  товаровиробника.  Потрібна  глибока  податкова  реформа. Прийняття пакета відповідних законів започатковує її перший  етап. Пропоную:  з  прийняттям  пакета  законів  установити мораторій на внесення змін до податкової системи до  1999  року.  І  лише  тоді перейти  до  другого  етапу  її  реформування,  який передбачатиме наближення податкової системи України до моделі розвинутих країн з властивим   їм   переважанням   прямих   податків  над  непрямими, прибуткового податку громадян над податком з прибутку  корпорацій. Тому  Податковий кодекс пропонується прийняти не у поточному році, а після завершення другого етапу податкової реформи.

     У контексті цієї ж проблеми  надзвичайно  пекучим  є  питання посилення   фінансовобюджетної  дисципліни.  Ситуація  змусила  до комплексу неординарних заходів,  які визначено указом  Президента. Ідеться   про  створення  на  регіональному  та  місцевому  рівнях спеціальних комісій з контролю за сплатою податку.  Вони  наділені широкими  повноваженнями  у  здійсненні  контролю  за  витрачанням коштів  бюджетів  та  бюджетних  установ,  зможуть   заслуховувати боржників,  приймати  оперативні  рішення  про розрив контрактів з керівниками, ініціювати подання на банкрутство.

     Виходячи з важливості зміцнення фінансовобюджетної дисципліни мною  доручено  уряду  розробити  протягом місяця проект указу про державний фінансовий контроль  в  Україні  та  підготувати  проект відповідного  закону.  Невідкладно  треба  приймати  і  Закон  про декларування  доходів  і  майна  громадян,  завершити  роботу  над запровадженням   ідентифікаційних   номерів   фізичних   осіб.  Це дозволить створити інформаційну базу платників  податку.  Потрібно перекрити   всі   легальні,  офіційно  узаконені  канали  несплати податків.  Я  вже  говорив  про  фактично  узаконену  бартеризацію внутрішнього  та зовнішнього товарного обігу,  що спричиняє значні бюджетні втрати.

     Ось деякі факти:  обсяг бартерних операцій  на  підприємствах Мінвуглепрому  торік  перевищив  80  відсотків,  Мінмашпрому  - 60 відсотків.  На  окремих   підприємствах,   зокрема   Дніпровському металургійному  комбінаті,  він коливався у межах 80-96 відсотків. Такий  же  стан   на   Нікопольському   південнотрубному   заводі. Підраховано, що недоїмка державного бюджету від бартерних операцій у 1996 році становила майже 30 відсотків їх загальної суми.

     Загалом маємо  визнати:  діюча  бюджетна   система   потребує серйозної  реорганізації  та  вдосконалення.  Вони  повинні знайти втілення вже в бюджеті  1998  року.  Опрацьовується  проект  Указу Президента  про  принципи складання Державного бюджету на 1998 рік та здійснення реформи бюджетної системи в Україні.

     Особливо гострою є проблема подолання  платіжної  кризи,  яка фактично  паралізує  національну економіку.  На 1 лютого 1997 року дебіторська   заборгованість   сягнула   56   мільярдів   гривень, кредиторська  -  76  мільярдів,  або  майже  92 відсотків валового внутрішнього  продукту.  Необхідна  передумова  її  розв'язання  - поєднання   фінансової   та   грошової   стабілізації,   зміцнення банківської системи.  Тепер,  певними колами настійно пропагується ідея  нестачі  грошової маси в економічному обороті держави.  У її дефіциті вбачається головна причина спаду  виробництва,  зростання неплатежів,   заборгованості   із  заробітною  платою,  напруги  з виконанням бюджету.  І тому  вноситься  пропозиція  про  вирішення нагальних   економічних   проблем,  у  тому  числі  бюджетних,  на емісійній основі.

     Президент рішуче і принципово виступає проти такого  підходу. У   нас   один,   безальтернативний  шлях  забезпечення  зростання монетизації валового  внутрішнього  продукту  -  дальше  зміцнення національної грошової одиниці - гривні.

     Маємо всі   розуміти:   щоб  досягти  реального  економічного зростання і стабілізувати життєвий  рівень,  треба  ставити  перед собою  завдання:  за  будь-яких  умов  забезпечити зниження темпів інфляції. У 1997 році - удвічі (до 20-25 відсотків), у 1998 році - ще  раз  удвічі (до 10-12 відсотків).  Зрозуміло,  слід рахувати і ціну цього  зниження,  адже  кожний  відсоток  коштує  надзвичайно дорого. Потрібно усвідомити й те, що наша стратегічна мета - вийти якнайшвидше на  повністю  неемісійне  покриття  дефіциту  бюджету, зниження  останнього до суми,  що не перевищує 3 відсотки валового продукту.

     Водночас не можна не бачити наявних  проблем  у  розвитку  та функціонуванні   банківської   системи.   Її   слабкість,  низький кредитоспроможний потенціал,  істотні недоліки в системі грошового обігу  та інші вади сворюють значні перешкоди на шляху переходу до політики економічного зростання.

     Уряд та  Національний  банк  мають  уже  в  першому  півріччі поточного  року розробити спільну комплексну програму оздоровлення банківської системи.  Я підкреслюю -  спільну  програму.  Потрібні узгодженість дій, а не взаємні звинувачення.

     Тепер про  деякі  аспекти промислової політики.  Найголовніше тут - перехід від стримування негативних тенденцій до стимулювання інвестиційного   процесу  та  структурної  перебудови.  Насамперед необхідно здійснити комплекс заходів для його відновлення  діючими виробничими  структурами  за  рахунок  власних  коштів.  Для цього вперше за роки реформ створюються важливі  об'єктивні  передумови. Маю   на   увазі  зменшення  податкового  тиску  на  виробника  та запровадження нової системи амортизації, яка дасть змогу вже цього року подвоїти обсяг амортизаційних відрахувань,  істотно збільшити за їх рахунок інвестиційні ресурси.

     За прогнозними оцінками,  власні нагромадження підприємств  і організацій  у  балансі капіталовкладень на 1997 рік становитимуть 8,7 мільярда гривень,  або майже 70 відсотків  загального  обсягу. Важливо,  щоб ці кошти були ефективно використані. А тому Кабінету Міністрів  потрібно  у  стислі  строки  розробити  та  подати   до Верховної Ради законопроект про амортизаційні відрахування.

     Варто було  б  піти  на  збільшення  вже  у  1998 році частки державних  видатків  на   пряме   інвестування,   реструктуризацію паливноенергетичного     комплексу,     розвиток    інфраструктури транспорту, об'єктів АПК та інше.

     Серйозні перспективи  залучення  інвестицій  у  різні  галузі економіки  пов'язуються  і  з  реалізацією завдань грошового етапу приватизації.

     Важливим механізмом     акумулювання     та     перерозподілу інвестиційних  ресурсів  має  стати  фондовий  ринок.  Україна вже пройшла етап його  становлення.  Тепер  потрібно,  щоб  він  почав виконувати  свою  основну  функцію  -  мобілізацію  та  ефективний перерозподіл  грошових  заощаджень  і  нагромаджень  громадян   та суб'єктів   господарювання,  необхідних  для  процесу  суспільного відтворення.

     Особливі надії   покладаються    на    залучення    іноземних інвестицій.  Сьогодні на душу населення в Україні припадає близько 25 доларів. За цим показником ми на останньому місці серед країн з перехідною   економікою.  Непокоїть  той  факт,  що  Україна  мало приваблює великих інвесторів,  хоча останнім часом становище  дещо змінюється.

     Проте на  шляху  іноземного  інвестора ще лишається безмежний ланцюг штучних  бар'єрів,  подолання  яких  потребує  велетенських зусиль.  Не  останню  роль у цьому відіграє корумпованість частини державного апарату.

     Усі добре розуміють,  що буквально на очах вмирає  "АвтоЗАЗ". Через  брак  фінансових ресурсів обсяг виробництва автомобілів тут скоротився з 124 тисяч до 7 тисяч на рік.

     Однак Кабінет  Міністрів  протягом  трьох   років   не   може визначитися   щодо   конкретних   організаційних   форм  залучення зацікавлених іноземних інвесторів, які пропонують свої капітали на здійснення   глибокої   реконструкції  цього  підприємства.  Можна наводити десятки і сотні подібних прикладів.  До якого  часу  буде продовжуватися  така  практика?  Миритися з нею ми просто не маємо права.

     Для активізації  іноземних  інвестицій  необхідні   додаткові законодавчі  рішення.  Скажу  лише про деякі з них.  Це - внесення змін до Земельного кодексу  України  стосовно  надання  іноземному інвестору права на земельну ділянку під розміщення підприємств,  а також  на  участь  у  приватизації  об'єктів  АПК.   Розумію   всю складність цієї проблеми, однак її треба вирішувати.

     Слід також  законодавчо  закріпити  право  продажу  іноземним інвесторам об'єктів приватизації разом із земельними ділянками.

     Не можемо нехтувати  досвідом  розвинутих  країн  і  стосовно зовнішніх запозичень фінансових ресурсів на світовому ринку.

     Інше важливе  завдання  промислової  політики  - стимулювання структурних зрушень. Ще в 1994 році за ініціативою Президента було розроблено  проекти  Програми  структурної перебудови економіки та Концепції державної промислової політики. Однак ці документи стали об'єктом   бюрократичної   тяганини   і   загубилися  в  коридорах виконавчої і законодавчої влади.

     Зокрема, проект Програми структурної  перебудови  розглядався урядами,  які очолювали три Прем'єр-міністри.  Проект кілька разів доопрацьовувався,  у тому числі з урахуванням пропозицій  народних депутатів. Проте й до цього часу програму не прийнято.

     Приблизно така    ж   доля   спіткала   Концепцію   державної промислової політики та Програму розвитку АПК.  Що ж тоді говорити про   реальну   практику  структурних  перетворень?  Природно,  що ситуація весь час погіршується.

     Для структурної  перебудови  виробництва  необхідна   глибоко продумана  ініціативна  політика  уряду.  Тепер її фактично немає. Втрати тут чи не найвідчутніші.

     У своїй   економічній   стратегії   нам   потрібно   постійно враховувати,  що ми йдемо від моделі,  де панівну роль відігравала державна  власність,  до  багатоукладної  економіки,  де  провідні функції  належатимуть  приватному сектору.  Сьогодні він у процесі становлення і вже тому потребує підтримки.  Така підтримка,  і  це важливо   підкреслити,  не  пов'язана  з  додатковими  фінансовими видатками.   Вимагається    лише,    з    одного    боку,    зняти адміністративнобюрократичні   перепони,  з  другого  -  встановити відповідні законодавчі гарантії.

     Нагадаю: навіть   класики   марксизмуленінізму   свого   часу твердили,  що  будь-який новий спосіб економічних відносин не може утвердити себе без активної підтримки держави.

     НЕП, по суті,  зводилася до реалізації цієї політики. Так має бути  і в нас.  До того ж недержавний сектор розвивається найбільш динамічно.  Вже нині на  нього  припадає  56  відсотків  продукції промисловості,  понад  90  відсотків  банківських  послуг,  значна питома  вага  сільськогосподарського  виробництва,   торговельного обороту та послуг у сфері побутового обслуговування.

     Активна підтримка    цього    сектора   -   важливий   важіль загальноекономічного оздоровлення. Питання першорядного значення в розвитку    державного    сектора   -   глибока   реструктуризація підприємств,  підвищення  їх  конкурентоспроможності,  прискорення інтеграції у сферу ринкових відносин,  формування сучасної системи управління та кадрового потенціалу. Аналіз показує, що там, де так організовано  роботу,  підприємства впевнено піднімаються на ноги, стабілізують    виробництво,    свої     економічні     показники. Налагоджуються   нормальні   зв'язки   з   комерційними   банками, довгострокове кредитування.

     І навпаки,  якщо  на  підприємстві  склади   забиті   готовою продукцією,   не   виплачується   заробітна   плата,   працівників відправляють у вимушені відпустки,  причина очевидна -  нічого  не зроблено  для  його  реструктуризації.  Це означає,  що 5 останніх років тут чогось очікували,  займалися  балачками  та  політичними дискусіями, а не справами.

     Сьогодні є  близько  5  тисяч  акціонерних товариств,  у яких держава володіє пакетом акцій. Практика ж управління корпоративною власністю держави не витримує критики.  Так,  Мінмашпром має своїх представників лише на 42 із 667 підприємств; Мінтранс - відповідно на 71 із 641;  Держнафтогаз - лише на 5 із 129. Про яке управління державним майном можна в такому разі говорити?  Його просто немає. А це ж мільярди гривень основних фондів.

     Чому це повністю випало з поля зору Кабінету Міністрів?  Адже за приблизними оцінками бюджет  недоотримує  близько  3  мільярдів грошових  надходжень у вигляді дивідендів за акції,  якими володіє держава.

     Ми не можемо не ставитися критично і до того, що відбувається в   приватизаційному  процесі.  Методами,  за  якими  здійснюється приватизація,    не    забезпечується    відбудова    виробництва, реструктуризація  фінансів,  оновлення  продукції  та  технологій, зміна  форм  управління.   Складається   враження,   що   галузеві міністерства  та  відомства свідомо затягують строки приватизації. Це  дезорганізовує  виробництво,  призводить  до  значних   втрат, управлінського безвладдя.

     Нещодавно мені довелося побувати на Миколаївському цементному заводі,  і я на власні очі переконався в тому,  якої великої шкоди завдають невдалі рішення в питаннях приватизації.

     Інший приклад - корпоратизація Лисичанського нафтопереробного заводу.  Її розпочато ще в 1993 році і через непослідовну політику Держнафтогазу  й досі не завершено.  За цей час борги підприємства зросли до 400 мільйонів гривень,  а виробництво продукції впало до 12 відсотків проектної потужності.

     Така ж  ситуація  і  в  АПК.  Через недосконале законодавство навіть приватизація малих підприємств штучно затягується на кілька років, що завдає великої шкоди виробництву.

     Все це,  шановні народні депутати та урядовці, потрібно разом виправляти.

     Які конкретні завдання  у  справі  завершення  приватизійного процесу   і   відповідно   реструктуризації   власності   потрібно розв'язати в найближчий період?

     Перше і головне,  подобається це комусь чи не подобається,  - суттєво прискорити приватизаційний процес,  перейти з 1 липня 1997 року до інвестиційно орієнтованої грошової приватизації.

     Друге - завершити в  поточному  році  другий  етап  земельної реформи,  пов'язаний  із  паюванням землі,  передачею її тим,  хто обробляє,   поступовим   утвердженням   ринку    землі,    оренди, організаційною перебудовою структури агропромислових підприємств.

     Третє -  дати  необхідний  поштовх  розвитку  альтернативного шляху  приватизаційного  процесу.  Мається  на  увазі   реалізація системи  банкрутств,  заставного  права,  здійснення  приватизації через конверсію боргів, зняття обмежень щодо участі в приватизації банківського        капіталу,        стимулювання        створення промислово-фінансових   груп,   всебічна   підтримка   малого   та середнього бізнесу.

     Четверте - формувати в структурі банківського капіталу вагому частку держави.  Без цього її вплив на економічні процеси,  в тому числі й структурні перетворення, залишиться мінімальним.

     П'яте -  якнайшвидше  прийняти Державну програму приватизації на 1997 рік.  Днями  буде  підписано  Указ  Президента  України  з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради.

     Коротко про   деякі   ключові   аспекти  зовнішньоекономічної діяльності.

     Визначальним моментом  тут  є  випереджаючі  темпи  зростання експорту  як  основи  формування економічної незалежності держави, скорочення дефіциту платіжного балансу.

     У той же час багато  проблем  потребують  невідкладної  уваги уряду.  Ідеться  насамперед  про структуру експорту,  яка відчутно впливає   на   системні   перетворення,   реалізацію   потенційних конкурентних переваг держави.

     За умов  кризи  національного виробництва однобічний розвиток експорту  сировинних  товарів  може  призвести  до   прогресуючого розмежування і консервації структури економіки з двома секторами - домінуючим експортним сектором зі спрощеною  структурою  переважно сировинного   спрямування   і   неекспортоспроможним   деградуючим сектором, який охоплюватиме насамперед галузі високотехнологічного виробництва    -   машинобудування   та   приладобудування.   Таке розмежування  вже  виявляється.  У  результаті  дедалі   виразніше окреслюється  загроза  деіндустріалізації  економіки,  на  чому  я особливо наголошував ще в жовтні 1994 року.

     Складається суперечлива  ситуація:  зростання   експорту   не сприяє  позитивним  структурним  зрушенням,  а навпаки,  поглиблює технологічне відставання національного виробництва.

     Вихід із  цієї  ситуації  не  може   полягати   в   будь-яких обмеженнях експорту. Прискорений розвиток повинен одержати експорт продукції  "більш  високих  поверхів"  -  обробної  промисловості, наукоємних  виробництв.  Для  цього  належить  відновити  фактично втрачену регулюючу роль держави в зовнішньоекономічній діяльності, розробити     спеціальну     програму     стимулювання    експорту високотехнологічних виробництв.  Навіть  з  урахуванням  того,  що результати  її  реалізації  повною мірою виявляться лише через 5-7 років.

     Декілька слів про валютну політику,  яка останнім часом також викликає  багато  нарікань.  Моя  позиція  полягає  в необхідності продовження курсу лібералізації валютних  відносин,  запровадження валютного   коридору,   скасування  обов'язкового  продажу  валюти резидентами,  створення передумов для приєднання України до статті VIII   Статуту   МВФ   і   забезпечення   на   цій  основі  повної конвертованості національної грошової одиниці - гривні. Реалізація цих  завдань  потребує нарощування валютних резервів Національного банку.

     У 1997 році слід продовжити роботу щодо приєднання України до ГАТТ\СОТ.  Членство України в цих організаціях надзвичайно важливе тому,  що дасть змогу перевести торговельноекономічні відносини  з іншими   країнами   на  рівноправну,  стабільну  та  довгострокову економіко-правову  основу,  значно  розширить  можливості  доступу українських товарів на ринки інших країн.

     Шановні народні  депутати!  Ви,  як ніхто,  добре знаєте,  що завдання економічного зростання матиме перспективу лише  за  умови його органічного поєднання з активною соціальною політикою. У свою чергу,  вона  не  може   стати   результативною   ізольовано   від випереджаючого   зростання   платоспроможного   попиту  населення, вартості   робочої   сили,   матеріальної   заінтересованості    у високопродуктивній праці.

     Свого часу   дореволюційна   Росія   опинилася   на   узбіччі європейського економічного  прогресу  насамперед  через  вузькість національного ринку. Це стосується і колишнього Радянського Союзу. Ми ж хочемо подолати власне відставання, вийти на рівень сучасного цивілізаційного  розвитку  без  докорінних змін у підходах до цієї проблеми. Тим часом уже сьогодні вузькість платоспроможного попиту населення є чи не найголовнішим бар'єром стабілізації виробництва.

     За моїм дорученням зроблено підрахунки,  як вплинуло зниження в 1996 році реальної заробітної плати на обсяг  виробництва.  Вони красномовні:  спад  внутрішнього  валового  продукту  становив 4,4 відсотка його загального обсягу.  Таке зниження  реальних  доходів має  місце  і в поточному році.  Чого тоді варті нескінченні заяви уряду про захист національного ринку? Він же на очах деградує.

     Слід визначити 1997 і 1998 роки періодом  реального  повороту до істотного поглиблення соціальної орієнтації економічних реформ. Президент  ініціюватиме  розробку  Державної  програми  соціальної політики  на  найближчі  2,5-3  роки,  в  основу якої повинні бути покладені нові радикальні підходи до розв'язання цієї проблеми.

     Окремо хочу зупинитися на найбільш злободенному  питанні.  Як ви  розумієте,  йдеться про погашення заборгованості по заробітній платі, пенсіях, інших соціальних виплатах. Я розцінюю, так само як і  ви,  відповідні  невиплати як економічний злочин,  безакцептний кредит,  який насильницьким методом  знімається  з  населення  для фінансування  прогалин,  що  утворюються  внаслідок  управлінських прорахунків.

     Як має діяти Президент?  Відповідь одна  -  суворо  питати  з уряду  та  керівників місцевих органів влади.  Тому ставлю питання чітко і однозначно:  якщо не  буде  зроблено  рішучих  кроків  для погашення бюджетної заборгованості,  уряд у повному складі сам має піти у відставку за мотивами нездатності до керівництва.  Таким же чином повинні діяти керівники інших рівнів.

     Найскладніше і   найневідкладніше   завдання  -  реформування пенсійної системи,  яка переживає глибоку кризу. Потрібно визнати: на  основі  діючої  системи поліпшити стан пенсійного забезпечення населення неможливо. У зв'язку з цим уряд має до 1 липня 1997 року розробити  програму  глибокої  пенсійної  реформи  та внести її до Верховної Ради з тим,  щоб 1998 рік ми розпочали з нової  системою пенсійного забезпечення.  При цьому хочу особливо підкреслити свою принципову позицію:  пенсійна реформа не повинна здійснюватися  за рахунок пенсіонерів.

     Шановні народні депутати!  1996 рік був непростим. А можливо, чи не найскладнішим за роки  незалежності,  оскільки  перетворення торкнулися кореневих засад нашого життя,  зав'язали в міцний вузол проблеми політики й економіки.

     Однак незалежно  від  того,  хто  і  як  оцінює   сьогодення, неспростовною   реальністю  є  колосальні  зміни  в  усіх  сферах, створення  підгрунтя   для   виведення   України   на   траєкторію динамічного  розвитку,  облаштування  як  повноцінної,  сучасної і цивілізованої держави,  де  права  та  свободи  громадян  не  лише декларуються і гарантуються, а й реально забезпечуються.

     Тепер необхідно   перейти   від   кількісних   параметрів  та формальних  атрибутів  державності  до  реального  і  якісного  їх наповнення.   Це   потребує   конкретної   напруженої   роботи   і відповідальності від усіх інститутів влади, від кожного працівника і всього суспільного загалу. Потрібні синтез енергії, концентрація волі,  наполегливості й розуму.  Якщо раніше,  на  етапі  здобуття незалежності,    вимагалися    політична   воля   і   громадянська відповідальність та мужність,  то сьогодні до цього  треба  додати компетентність та професіоналізм.

     Ми повинні  відповісти  на  виклик  історії,  мати оптимізм і стійку віру в те,  що здолаємо всі труднощі.  І діяти. Послідовно, виважено та узгоджено,  запровадивши надзвичайний режим роботи для органів державної влади.

     Президент встановлює жорсткий контроль за реалізацією завдань та  дотриманням  вимог,  сформульованих у Посланні Верховній Раді. Указом будуть визначені організаційні основи їх здійснення.

     Шановні Голово  та  народні  депутати!  Нас  можуть   різнити погляди  та  позиції,  політичні  уподобання.  Але  в  нас спільне завдання - закласти надійний фундамент у  будівництво  Української держави,  фундамент  для цивілізованого життя багатьох поколінь її громадян.  Якою Україна буде в XXI сторіччі, залежить від того, що ми зробимо для неї зараз. А зробити треба багато.

     Дякую за увагу (Оплески).

     ГОЛОВА. Шановні  депутати!  Учора  керівники  фракцій  і груп пропонували  скористатися  можливістю  і  за  бажанням   депутатів зустрітися  з  керівниками  обласних рад і обласних адміністрацій, представниками уряду тощо.  Вам на  руки  роздано  пропозиції  про можливі  місця  зустрічей.  Це  в  основному  кабінети  завідуючих відділами чи голів комісій. Я прошу скористатися цією можливістю.

     Наступне засідання Верховної Ради відбудеться 1 квітня  о  10 годині ранку.

     До побачення.

     Спасибі.

 35