ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

Духовна криза суспільства і шляхи її подолання

 

Сесійний зал Верховної Ради України

5 листопада 2003 року, 15 година

 

Веде слухання Перший заступник Голови Верховної Ради

України ВАСИЛЬЄВ Г.А.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні колеги, запрошені! На виконання прийнятої 19 вересня цього року постанови Верхов­ної Ради України сьогодні ми проводимо парламентські слухання “Духовна криза суспільства і шляхи її подолання”.

Запрошую вас до активної розмови, оскільки тема ця гостра й актуальна, вона всеосяжна, охоплює проблеми культури, освіти, науки, а також охорони здоров’я, економіки, промисловості, проблеми соціального захисту і захисту навколишнього середо­вища у широкому розумінні.

Нам необхідно визначити основні чинники духовної кризи суспільства, виявити причини, які його деморалізують і впливають на стан духовної сфери, адже без міцних і несхитних духовних засад не побудувати міцної держави. Розвалене, знищене духов­но суспільство не може творити ні нормальної економіки, ні нор­мального життя загалом, не кажучи вже про краще майбутнє.

Безумовно, деморалізація, розкультурення, знедуховлення — явища тенденційні і процеси не лише суто українські. Як висло­вився в одній із своїх статей наш відомий академік Іван Дзюба, “це нині найгрізніший світовий процес, грізніший, ніж насування екологічної катастрофи”.

Будь-яке сучасне суспільство різнорідне за ідеологічними, соціальними, соціально-культурними, мовними та конфесійними ознаками. В Україні така різнорідність через відомі історичні обставини надто висока, а тому є перешкодою для національної консолідації. Тільки конституювання сучасної структурованої дина­мічної української культури, освоєння і поцінування регіональних культурних та звичаєвих відмінностей неодмінно спричинить якнайшвидше становлення і зміцнення української нації.

Логіка тут жорстка й однозначна: для того щоб вижити, треба насамперед зміцнити духовність, відстояти себе, свою люд­ську й національну гідність. Щоб стати європейцями, нам треба передусім стати українцями. Потрібно, образно кажучи, піднести життєвий тонус нації, відродити та посилити роль і значущість духовних, моральних, культурних цінностей, які творилися протя­гом віків.

Нова суспільна солідарність може народитися лише тоді, коли навчимося, по-перше, розуміти суспільство як культурний організм, а відтак, формувати той тип культури, який перетво­рився б на основу державності. По-друге, перспектива розвитку будь-якого суспільства проглядається крізь призму науки та осві­ти, саме в цій сфері концентрується і примножується інте­лектуальний потенціал нації. Нас не можуть залишати байдужими згортання діяльності наукових закладів або їх закриття, відплив висококваліфікованих фахівців за кордон, втрата Україною лідер­ства у тих сферах і на тих напрямах науково-технічного прогресу, де їй належали передові позиції.

Національна культура, освіта і наука — це базові засади та   цінності державності, суспільної свідомості та національної безпеки, які потребують постійної і максимальної уваги, фінан­сової підтримки і забезпечення якомога сприятливіших умов для їх розвитку.

Ми з вами маємо визначити, уточнити і всебічно та вива­жено обґрунтувати національні пріоритети у даній сфері, виробити і задіяти механізми втілення їх у життя заради досягнення націо­нальної злагоди, консолідації суспільства, соціальної гармонії, загального добробуту.

Пам’ятаймо мудрі, вистраждані і перевірені століттями настанови наших попередників про те, що розквіт культури, мистецтва і знання надихає гідність людської особистості.

Пропонується провести парламентські слухання за таким регламентом: доповідь першого заступника голови Комітету з  питань культури і духовності — до 15 хвилин, виступ від уряду міністра культури і мистецтв — до 10 хвилин, співдоповідь голови Комітету з питань культури і духовності — 10 хвилин, виступи учасників слухань — до 5 хвилин. Якщо немає заперечень, приступаємо до роботи.

Слово для доповіді надається першому заступникові голови Комітету з питань культури і духовності Павлу Михайловичу Мовчану. Будь ласка.

 

МОВЧАН П.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Геннадію Андрійовичу! Шановні колеги! Шановні учасники парламентських слухань! Проблема, яку ми розглядаємо сьогодні, не є вузьколокальною, хоча має, без сумніву, свою специфіку, і до неї прилучаються суто українські чинники, ті, що цю духовну кризу суспільства роблять не лише національною, а й суттєво поглибленою на тлі загальносвітової духовної кризи.

Ще в 1995 році в 11-й енцикліці Папа Іван Павло II зазначав, що “держави Західного світу зрадили своїм демократичним принципам і рухаються в бік тоталітаризму, а демократія стала всього лише міфом та прикриттям аморальності”.

У своєму слові я змушений не лише вдаватися до гострих інвектив на адресу існуючого режиму в Україні, який спричинився до катастрофічного духовного стану суспільства, а й торкнутися ідеології Нового часу, ціннісних його установок та парадигм. Усі  ми є свідками фатальної кризи цивілізаційної моделі та вичер­паності історичного часу.

Зникли з обрію химерні марева щастя для людства, мрії про “суспільство загального благополуччя та духовного піднесення”. Новий світогляд поступово виокреслюється не як оптимістична схема майбутнього, а як своєрідна “ідея фікс”, в якій усе менше безпеки, соціальної справедливості, свободи і рівних можли­востей.

Демократичні принципи, що оголошувалися панацеєю від усіх суспільних проблем, спричинилися до появи різнопоясових політичних химер, таких як керована демократія або авторитарна демократія, переростаючи в квазідемократію Акціонерного Товариства Закритого Типу, яка фактично функціонує останнє десятиріччя в Україні, або ж у “ліберальну імперськість”, що поступово набирає сили в сусідній Росії, набуваючи все ширшого контролю над суспільними процесами.

Якщо духовна криза сучасної цивілізації є наслідком дехристиянізації та все глибшої прагматизації суспільної свідо­мості, то в Україні культурне підґрунтя зазнає руйнувань через усе відчутнішу денаціоналізацію всіх сфер національного буття, через що втрачається історична перспектива нації, звужується її звичний ландшафт. Держава, а відтак і все суспільство, стають безпер­спективними, якщо втрачаються цементуючі начала: мова, культура, історія, релігійні інституції.

Не прийшовши до тями після тривалочасного шоку комідео­логії, український національний організм зазнав чергового удару з   боку все посилюваного процесу прагматизації, утилітарності та вестернізації. На зміну християнським цінностям, які все-таки ферментували суспільство і за радянської доби, прийшов сурогат масової культури у вигляді рекламних роликів, трилерів, бойови­ків, попси, дешевого чтива, порнухи, чорнухи і всілякої чортівні.

Антиприродний статус цивілізації неодмінно передбачає відсутність історичної пам’яті. “Кум” і “селітра” покликані разом з   кавунами, кіньми і дороговказом змінити напрям нашого мислення: “Е-е-е, я знаю, куди по селітру”. Історична категорія існує у вигляді своєрідної травестійної стилістики: пиво “Сармат”, як будь-яке інше, скажімо, “Чернігівське”, разом з братами Кличками, котрі опанували європейські мови, але не свою батьківську, стають фішками щастя, яке досяжне вже нині — відкоркуй лише пляшку.

Духом святковості наповнені не лише 365 днів, а й кожна година: вмикай будь-який телеканал, і ти матимеш свято зустрічі з  “тампаксами”, “діролом”, шампунем, пральним порошком, зуб­ною пастою, милом, з людьми року, товаром місяця, політиком тижня і відчуттям “вічного” щастя, що тобі випало жити саме в цій країні, з цією владою.

То неважливо, що за межами України вже близько 7 мільйо­нів найздібніших, найспритніших, найвимогливіших і водночас — безперспективних тут, де немає роботи, немає надії придбати житло, сподівання, що можна, вивчивши своїх дітей, їх праце­влаштувати. То неважливо, що близько півмільйона нашого най­кращого цвіту, майбутніх матерів, розпродані по європейських борделях, що число наркоманів збільшується щогодини, що кіль­кість дітей-безбатченків і безпритульних перевищує всі мислимі і   повоєнні наслідки. І ми вже перестали здригатися, коли “Магнолія” (подумайте, яке поетичне слово!) розповідає нам про тих підлітків, які заповнили всі мегаполісні шпарини.

“Камо грядеши?” — питали ми раніше. Тепер народ запитує: “Допоки?”.

Римський клуб, прогнозуючи, рекомендував демографічний оптимум для України в 25 мільйонів, отже, є ще ресурс: 47 мінус 25 — 22 мільйони. А це значить, що кожен чи не другий у нашій Україні — зайвий. Доки?

Доки терпіти всю цю вакханалію, всі ці забави в “державо­творення” і в “демократичні процеси” та реформи: політичні, економічні, адміністративні, конституційні?!

Щовечора хліборобська Україна занурюється в темряву. Сільські клуби зруйновані, амбулаторій і лікарень немає. Востаннє в сільські та шкільні бібліотеки книжки надходили десять років тому. Дротове радіо давно перетрухло, телебачення стає розкіш­шю для села. Доки будуть люди заливатися самогонкою, отруюва­тися різними артемідівськими сурогатами та “благими” напоями? Хто відверне цю катастрофу, що валом котиться по нашій багатій землі?

У містах же, великих та малих, де найбільше сконцентровано знедоленого люду, де можуть вбити заради п’яти гривень, де смітники перефільтровуються людиноподібними істотами, теле­канали безперестанку насичують пенсіонерів “достатками”, ком­фортом італійських меблів, гарантують захист, живлять їх без­проблемним оптимізмом разом із ванними “джакузі” та масаж­ними кріслами. При цьому у віртуальному світі ступінь зубожіння немовби не впливає на духовний стан людини: твоя знедоле-
ність — звичайна соціальна норма, яка виправдовується перехід­ним періодом від партноменклатурності до капіталістичного ста­тусу ділової, успішної ясновельможності.

Релігія безпроблемного оптимізму вимагає своєї щоденної літургії успіху і благополуччя. Для цього ж існують нічні клуби, салони краси, казино, свої закриті відпочинкові зони, свої ордени, свої розпізнавальні знаки, скажімо, ліцей “п’ять зірок”, свої звання на зразок призабутого вже “шевальє”.

Тонка соціальна тканина може ось-ось розірватися. Це від­чувають і розуміють ті, хто збудував життя для вузького кола “своїх”, тому й переганяють кошти на рахунки євробанків в оф­шорних зонах, а дітей відправляють на навчання до Оксфордів і   залишають там. Вони, володарі, відчувають крихкість цього світоладу, тому і вдаються до агресивного наголосу: самі вину­ваті, самі заробляйте, ви — історично безперспективні, одним словом, “ізгої” у власній батьківщині.

Може, доречно пригадати, як опинилися господарі північно­американських земель у резервації? Або як у них відбирали мову, культуру, а за тим — землю з усіма родовищами?

Тому розмова про духовну кризу, ініціатором якої я є, у мене особисто поєднується з українською перспективою в добу глоба­лізації, яка, як ми пересвідчилися, утверджує свій власний істо­ричний і соціально-культурний ландшафт, де національне вино­ситься за дужки історичного контексту, а установлена соціально-правова ієрархія, що визначилася протягом згаданого десяти­річчя, загрожує узаконитися навіки, як за часів давньої Еллади чи Давнього Риму, де паралельно існували два світи — патриціїв та рабів. Ця еклектична, неврівноважена і почасти космополітична конструкція прагне утвердитися назавжди, прикувавши суспільну увагу до трьох сцен (конів) театральних — президентського, урядового та парламентського, в той час як за її лаштунками веде свій спектакль анонімна економічна влада.

Українська культура і її моральні засади формувалися протягом тривалих віків. Синкретизм її полягає в неподільності Істини, Краси і Добра, тобто тих категорій, які нині активно виносяться за дужки, офіруються постіндустрійному спожива­цькому суспільству, якому послідовно нав’язують новий критерій успіху. Руйнівна сила антикультури, антитрадицій, антидуховності може згодом стати незворотною, якщо не відновимо моральні фільтри, котрі відокремлюють Боже від сатанинського.

Чи спроможна українська культура, як чи не єдиний чинник, що забезпечує духовний ресурс, вдруге після 20-х років минулого сторіччя зробити прорив, коли стартові матеріальні та духовні умови погіршилися, а критерії відбору розмилися?

Ми знаємо з історії, що з дна відчаю та невігластва знімалися на поверхню цілі материки світла, що опромінювали людей, а не заганяли їх у пацючі нори звиродніння. Ми успад­кували великі духовні набутки, котрі необхідно актуалізувати. Потрібна загальнонаціональна робота з відродження національних ідеалів, відновлення суверенітету морального клімату в суспіль­стві, а це можливо лише за умови зміни існуючої влади, яка і  сформувала на всьому просторі України атмосферу безпросвіт­ності та приреченості на існування, а не повносущного життя.

Україні необхідно якнайскоріше розлучитися з тоталіта­ризмом та технократизмом як зворотним боком однієї і вже вчорашньої медалі. Технократична домінанта перетворила держа­ву в одне підприємство, в суцільний “Южмаш”, який керується принципом жорсткого “єдиноначалія”, підтвердженням чому є останнє звільнення Генерального прокурора. Політичний моноло­гізм влади, успадкований від радянщини, не виносить на дух будь-яку опозиційність, — і це є дорогою до самосуду, до суспіль­них потрясінь та ще більшої духовної деградації.

Незважаючи на всі зусилля власників національного капіталу та, відповідно, засобів масової інформації, національна свідомість усупереч титанічним зусиллям “корчмаринських” та “джандурових” в останні роки дещо зміцніла, активізувалася, про що свідчать вибори 2002 року. Політична верхівка влади, що в переважній більшості вийшла з совковської дрімучості, була відчужена і зали­шається відчуженою від національної культури, від гуманістичного життєтворення, від високої моралі, що єдино спроможна транс­формувати національні цінності в політичну волю.

Українська культура спроможна стати суттєвим корелянтом суспільно-політичних процесів. Недовіра, зневага до власної національної культури є ознакою відчуженості влади від україн­ської нації, від її перспективи. Більше того, вона, влада, прагне змінити український культурний генотип, вилучаючи з нього саме національну складову, прищеплюючи йому етику “безчуттєвої корисності” та соціального автоматизму. “Гроші не пахнуть”... Тому можна співати і чужих пісень, можна без угаву кпити з національних традицій, національних героїв, національного пан­теону, з усього комплексу вітчизняних культурних заповітів, атаку­ючи маскультом юні душі, витравлюючи з них джерела мораль­ного наснаження.

Вітчизняна освіта також через чуже слово намагається “охолодити”, остудити ціннісно ангажовану особистість, вилучити з неї моральний кристал, що може спричинити до загально­суспільного вибуху асоціальних стихій. Духовна анемія і понижен­ня моральної температури можуть давати лише духовне здичавін­ня, всеруйнівний цинізм. Культурно-ціннісне роззброєння україн­ців, яке триває досі, створює культурний вакуум, з якого може постати лише перманентна “кримінальна революція” з супутнім варварством, що вже мало місце у вітчизняній історії.

Масована деформація ціннісних орієнтирів, пониження рівня національних авторитетів, ослаблення культурних генотипів — шлях до потрясінь. Культура не може бути служкою одного лише типу свідомості — корисливого, цинічного і чужого загалу. Так само не можна зводити культуру до моралі успіху, вона перед­бачає присутність інших, альтернативних кодів, практик, напрямів, як і політика. Якщо скоро скінчиться цей свавільний, анти­національний, грабіжницький шок, почнеться стрімке долання духовної кризи, українська свічка не згасне на європейських протягах, навпаки — горітиме рівно та всеочисно.

Незважаючи на відкриття нових церков, храмів, релігійна свідомість згасає набагато інтенсивніше, аніж за часів радянщини, що є також наслідком великого економічного, політичного, інфор­маційного та маскультівського терору, що триває вже стільки років. Тому питання “доки?” не знімається з порядку денного ані перед старшим, ані перед новим поколінням, яке, я переконаний, буде активніше шукати відповіді, аніж ми.

Зрозуміла всім річ, що без альтернативного прочитання майбутнього з існуючим станом речей погодитися неможливо. Ігноруючи ці проблеми, можна лише перетворити феноменологію протесту в згущену політичну силу, яка розірве державний механізм. І це не просто застереження, це — насамперед розуміння того, що “культура смерті”, яка накидається суспільству, може породити лише страх, що є підґрунтям будь-якого тоталітаризму.

Абсолютизуючи лише матеріальне, перетворюючи культуру на прислужницю бізнес-еліти, ми ніколи не здолаємо духовного здичавіння суспільства. Закони ринку слугують лише вузькому колу людей, котрі зацікавлені і в безробітті (бо можна засто­совувати виборчі технології: один голос — один долар), і в без­духовності (депресивне суспільство найбільш кероване). Безро­біття використовується як стимул керованості і збивання хвилі протестності, а мрія про виграш у лото стає для людини най­заповітнішою.

Комуністичний лад замінено грошовим, при якому пачка морозива на довиборах або кіло гречки принижену людину опускає до абсолютної безнадії. Якщо ще донедавна у нас домінували духовні цінності, то нині стають домінуючими інтереси. У довготривалій християнській цивілізації, до якої належить Україна, існувала тріада: людина — світ — Бог. У маскультурі, яка накинута нам, дві останні категорії знімаються. Зміщуються часи, втрачається потяг до великих змістів буття і пошуків його сенсу. І  вже кліпмейкери формують “кліпову” свідомість як самостійну універсальність. І вже дооформлюється альтернатива християн­ській цивілізації, де відсутні і співчуття, і спожаління, і порядність, і  сумлінність, і любов до сім’ї, до батьків, до свого роду-племені, до своєї землі, до своєї батьківщини.

І знову виникає питання: допоки? До яких меж? Чи можна зберегти особистість за умов тотального панування зла, в хаосі пристрастей, ситуації політичної розокремленості? Чи знову настають часи катакомбного порятунку духу?

Я зумисне не даю попунктних рекомендацій, оскільки усві­домлюю, що вони не будуть виконані. Як не виконуються постанови попередніх парламентських слухань. Як з вини чиновництва в Міністерстві культури і мистецтв не виконується Закон про Державний бюджет України на 2003 рік, де закладено жалюгідні копійки на розвиток та функціонування української мови. Як не припиняються інсинуації навколо Національної спілки письменників України. Як не припиняється агресія влади проти Київського патріархату. Як не зупиняється захоплення корпусів у  Києво-Печерському заповіднику. Як не, не, не!.. Включно з  дешевими провокаціями проти “Нашої України” у Харкові, Білій Церкві, Луганську, Донецьку, Львові. Тут, напевне, потрібні вже інші аргументи. І ми їх дочекаємося, якщо не змінимо правила гри.

Дякую за увагу (Оплески).

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради України

ЗІНЧЕНКО О.О.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово для виступу від Кабінету Міністрів України надається міністру культури і мистецтв України Юрію Петровичу Богуцькому. Будь ласка.

 

БОГУЦЬКИЙ Ю.П., міністр культури і мистецтв України. Вельмишановний Олександре Олексійовичу! Вельмишановні народні депутати! Шановні запрошені, колеги! Передусім дозвольте від імені уряду подякувати за увагу до одного з най­важливіших питань нашого суспільства. Думаю, не буде пере­більшенням сказати, що саме духовний стан нації, розвиток освіти, науки, культури є визначальним показником життєздат­ності кожної країни.

Поступ розвитку об’єктивно вимагає зміцнення духовності, творення єдиного високоморального, культурного, освітнього простору, формування сучасної національно самодостатньої системи виховання громадян. Проте це відбувається у складних умовах, у тому числі в європейському і світовому контексті. На нас не можуть не впливати міжнародні відносини, відкритість кордонів, поширення теле-, радіокомунікацій. Ці впливи не завжди є позитивними.

У назві теми нинішніх слухань є однозначне слово­сполучення —  духовна криза. Науковці твердять, що є загальна або загальноцивілізаційна криза, яка веде до повної деградації. І  є криза, точніше, кризові явища при трансформаціях, тобто не­минучі мінуси в ході певного поступального процесу. Наприклад, сьогодні в багатьох країнах Європи, як і в Україні, є наркоманія, ВІЛ-інфікованість, безробіття і пов’язані з ними морально-психологічні проблеми. Думаю, нам слід говорити про глибокі кризові явища, неминучі в перехідний період, в якому перебуває наша держава, — від тоталітарного ладу до демократичного, від однопартійності до багатопартійності, від одного типу власності до різноманітних, від надцентралізованої економіки до ринкової.

Втрата багатьох усталених, як раніше здавалося, цінностей, моральних орієнтирів не могла пройти безболісно. Наведу один приклад. У розданих вам матеріалах стверджується, що протягом 1990–2000 років суттєво зменшилося відвідування населенням музеїв, театрів, кіноконцертних залів, особливо молоді. Без­перечно, сумні цифри. Але правдою є й інше. За останні три роки спостерігаємо хоча й повільне, але стійке збільшення по всіх названих показниках, стійке підвищення позабюджетних доходів установ освіти і культури.

Звичайно, головна мета нинішніх слухань — не констатація, не самозаспокоєння, а спільний пошук шляхів виходу з ситуації. Тобто питання, по суті, одне: що робиться сьогодні і що робити у  найближчі роки? Передусім, звичайно, слід посилювати систем­ність, результативність наших дій, законодавче поле у всій багатогранній діяльності держави. Одним із важливих кроків у  цьому напрямі є виконання указів Президента щодо захисту суспільної моралі. Ці документи визначають головні напрями та зміст державної діяльності з виховання патріотизму, впроваджен­ня у суспільну свідомість кращих загальнолюдських цінностей.

При обговоренні сьогоднішнього питання хотів би акценту­вати вашу увагу на тому, що чи не вперше за останні роки існування незалежної України соціально-гуманітарна сфера зайня­ла домінуючу позицію у Програмі діяльності уряду, головна мета якої — підвищення якості життя населення. Вперше у повному обсязі фінансуються видатки на гуманітарну сферу, хоч і повільно, підвищується заробітна плата, краще почав виконуватися бюджет.

Саме в останні роки нам вдалося стабілізувати мережу закладів культури, освіти, а головне — за роки незалежності змінюється зміст їхньої роботи. Замість заідеологізованих орієнтирів нині в основі їхньої діяльності — загальнолюдські цін­ності, толерантність, відкритість, повага до закону та інші складові демократичного громадянського суспільства.

За останній час у сфері компетенції Міносвіти, Мінкультури, державних комітетів у справах сім’ї та молоді, національностей та   міграції прийнято низку законів, важливих відомчих актів. Цього року Кабінетом Міністрів прийнято 15 постанов і розпо­ряджень лише щодо вдосконалення галузі освіти.

З метою гармонізації міжнаціональних відносин урядом розроблено проект Закону про внесення змін до Закону про на­ціональні меншини в Україні, який вже розглянуто комітетами з  питань науки і освіти, з питань свободи слова та інформації, а  також законопроект про Концепцію державної етнонаціональної політики.

Важливим напрямом зміцнення духовності є засвоєння громадянами культурної спадщини, кращих традицій нації. Прийнята урядом цього року Державна програма розвитку культури, розрахована на період до 2007 року, дає можливість розпочати цілеспрямованішу роботу щодо надання цільової підтримки музеям, бібліотекам, заповідникам, театрально-видовищним та іншим закладам. Сприяло цьому і проведення в  нинішньому році Всеукраїнського огляду матеріально-технічної бази закладів культури у сільській місцевості, як це й передбачено Указом Президента про оголошення 2003 року Роком культури в  Україні. Всеукраїнські огляди народної творчості, звіти майстрів мистецтв регіонів у місті Києві виявили потужний потенціал традиційної народної культури, професійного мистецтва, збага­чення репертуару.

Нині Кабінет Міністрів розпочав розробку Державної програми охорони та збереження нематеріальної культурної спад­щини. Хотів би підкреслити, що саме ця програма співзвучна з  вимогами ЮНЕСКО в контексті розгляду проекту Міжнародної конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини. Адже звичаї, фольклор, народні традиції в усі часи для кожного народу, кожної нації були й залишаються основою духовності.

Важливим напрямом діяльності уряду щодо зміцнення духовних основ є забезпечення зайнятості населення. Нині Мін­праці допрацьовує проект Закону України про забезпечення молоді першим робочим місцем. Дані соціологічних досліджень Державного інституту проблем сім’ї та молоді дають можливість стверджувати, що переважна більшість молодих людей прагне досягти в житті якомога більшого, не порушуючи законів і мораль­них норм. Важливим у цьому зв’язку є використання потенціалу громадських організацій. Сьогодні в Україні діють 104 громадських всеукраїнських та 4,5 тисячі регіональних молодіжних і дитячих громадських об’єднань, а також близько 1,5 тисячі жіночих неурядових організацій.

Важливою ознакою поваги громадян до духовної спадщини своєї Батьківщини є ставлення до державної мови. У червні 2002 року 59 відсотків молодих людей назвали українську мову рідною, 82 відсотки вважають себе українцями за національністю. Десять років тому, у грудні 1992 року, ці показники були набагато нижчими.

Згідно з рекомендаціями парламентських слухань про функціонування української мови в Україні центральними органами влади здійснювалися заходи щодо підтримки національ­ної кіно-, відео-, аудіопродукції, збільшення кількості та тиражу літератури українською мовою. За перше півріччя цього року в  Україні випущено книжкової продукції на 1,1 тисячі назв більше (а це близько 20 відсотків), ніж за відповідний період минулого року. На виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів розроблено і схвалено Верховною Радою у першому читанні проект Закону про Концепцію національної інформаційної політики.

На зауваження Павла Михайловича Мовчана про виділення коштів на програму української мови хотів би доповісти, що кошти вже виділені, і наступного тижня будуть профінансовані, триває просто їх технічне та фінансове оформлення.

Переконаний, що ефективніше можна використовувати й систему моральних настанов і цінностей церкви.

Шановні учасники парламентських слухань! На завершення хотів би підкреслити: Україна, її народ є високодуховними спокон­віків. На нашій землі утвердилася наша духовність, і ми зобов’я­зані кращі її здобутки передати нащадкам. Сьогодні в цій залі буде висловлено багато слушних пропозицій і зауважень, але роз­різненими діями справі не зарадиш. Тому уряд пропонує розро­бити і затвердити у Верховній Раді Національну програму гумані­тарного розвитку України як основу духовності. До її розробки залучити міністерства і відомства, депутатів усіх рівнів, громад­ськість. Основою змісту такого важливого документа можуть стати матеріали нинішніх парламентських слухань.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово для співдоповіді надається голові Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Лесю Степановичу Танюку. Будь ласка.

 

ТАНЮК Л.С., голова Комітету Верховної Ради України з   питань культури і духовності (багатомандатний загально­державний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні мої друзі! Дуже сумно бути на спектаклях, на  яких немає публіки. Ми говоримо про кризу, духовну кризу суспільства, а не бачимо Президента в залі, у нього кризи немає, ми не бачимо Прем’єр-міністра, у нього кризи немає, ми не бачи­мо депутатів від більшості, у них кризи ніякої немає — у них “все хорошо, все по базару, все хорошо идет”. А для нас все-таки криза.

Я хотів як людина культури говорити про цю кризу на тлі моральної деградації наших засобів масової інформації, або засо­бів масової дезінформації, якщо вже правильно говорити; про нав’язування нашому народові “кліпової” системи мислення, коли від мистецтва залишаються тільки якісь блискітки; про необхід­ність художнього, мистецького радіо і телебачення з класичною музикою, з радіо- і телетеатром, з етичними, а не рекламно- і порнопрограмами; про трагічну роль українського кіно та україн­ського книговидання. Афонін тут роздає лист для депутатів, з якого все це зрозуміло.

Проте після тих відомих сакраментальних подій у Донецьку, які просто звалились на Україну, як злива, я одержав десь близько 15 телеграм і комп’ютерних повідомлень із Франції, Канади, Польщі, Америки, Німеччини, навіть з Японії та Бразилії. І  всі мої друзі, колеги по мистецтву, видатні, шановані у світі люди, яких я дуже поважаю, цікавилися: “Що ж у вас там робить­ся? До якого рівня дійшла сьогодні Україна?”. Я кажу: “Ну, добо­ролися до самого краю і завтра-післязавтра будемо робити слу­хання про духовну кризу суспільства”. “О, ну то, напевне,
ви на цьому слуханні все з’ясуєте, і ваш уряд вживе якихось етичних заходів для виправлення ситуації”. Вони наївні люди, вони дуже наївні люди. Те, що творить сьогодні цей новий клас нуво­ришів, який прийшов в Україну на керівні посади, не просвітлена етикою, мораллю, освітою і культурою влада, не можна зрозуміти, не побувавши тут. І я їм говорив з невимовним болем про те, що Україна — це особливий заповідник, у справжньому сенсі слова.

Отож після всіх цих дзвоників я побував на засіданні, яке вів колега Табачник, стосовно Хортиці. Абсолютно нормально: Хорти­ця на багато років запродана приватній фірмі, яка будуватиме міст через національний заповідник. Це підписує колега Табачник, якому байдуже абсолютно до українських святинь, це підписує Міністерство культури, яке так болюче зараз сприймає цю проблему. Протестують проти цього тільки троє осіб на цьому засіданні: виступає Танюк, виступає Удовенко і виступає націо­нальний Герой України Тронько, який колись створював цей заповідник, і кров’ю старому чоловікові болить, що та робота, яку він 30 років вів, цими молодими людьми буде покладена в могилу.

А самі ви розумієте прекрасно, що прокласти той міст, який пройде через Хортицю і якого так посилено добивається мер міста Карташов, — значить поховати цей заповідник, порушити всі закони. Але нічого, нормально, нормально наші керівники кліпа­ють очима, коли їм кажуть: “А ми землю національному заповід­нику “Хортиця” і не віддамо. Ми віддали 3 гектари, а більше не можемо віддати”. Існує закон, а голова Держкомзему пояснює, що цього не можна зробити, бо з тими, хто захопив сьогодні самовласно Хортицю і живе там поза законом, держава мусить узгоджувати кожен квадратний метр заповідника. Це абсурд! Це гірше, ніж театр Іонеску, бо там хоч був якийсь смисл.

Взяла мене велика туга після всіх цих наших подвигів, я  вирішив, почитаю все-таки Гоголя, але й тут не повезло. Гоголь записує: “Знаю, підло завелося тепер у нашій землі: думають тільки, аби при них були пшеничні копиці та кінні табуни, та були б цілі в їхніх пивницях закорковані їхні меди; переймають чортзна-що, будь-які басурманські звичаї; цураються рідної мови, свій до свого не хоче говорити по-своєму, свій свого продає, як прода­ють бездушну тварину на торговому базарі”. Гоголь як у воду дивиться, ніби портретує сьогоднішню українську незалежну дійсність, тільки він говорить про торговий базар, а ми говоримо про ринок, про ринкові наші взаємини, які переходять у духовний базар, де продається абсолютно все — від совісті журналіста до  совісті народного депутата, де зміщено й деформовано всі соціальні, моральні, політичні, економічні й навіть фізіологічні орієнтації, де культуру й мораль упосліджено і відправлено на паперть за милостинею.

Сьогодні ми ввійшли у стан глибокої системної кризи в усіх галузях нашого життя. В Україні досі відсутня єдина всеукраїнська ідея побудови та розвитку держави, яка мала б стати квінт­есенцією національної свідомості українців та історично спорідне­них з ним етносів.

Пригадуєте, як свого часу нас страшно збентежила фраза Президента про те, що українська національна ідея не спрацю­вала? Йшлося про спроби знайти причини гальмування економіч­них реформ і політичного поступу. І тоді спробували перекласти з   хворої голови на здорову, адже саме економічний безлад і  нездала боротьба політичних кланів за власну кишеню призвели до духовної руйнації суспільства. Українську національну ідею спробували звести винятково до проблем символіки, мови, культури, національних традицій, і цим обмежили її наповнення.

Мусимо сьогодні зрозуміти, що українська національна ідея сьогодні — це і розвиток національної економіки, підтримки віт­чизняного виробника, розбудова власної армії, зміцнення націо­нальної валюти, гідне поводження з державами-партнерами. Складовими національної ідеї є обов’язок держави повернути борги по зарплатах, пенсіях, стипендіях; відшкодувати понад 150 мільярдів доларів внесків українських громадян до Ощадбанку СРСР, які привласнила Росія; захистити моральні та матеріальні інтереси всіх тих, кого більшовицький режим катував на Соловках і Магаданах, на Колимах і в Мордовіях. Україні потрібен патріо­тичний уряд і патріотичний парламент. Лише тоді українська національна ідея стане чинником повноцінної розбудови нашої держави.

Упродовж минулого століття ми пережили три етапи духовного відродження. Перший дійшов до нас як епоха Розстрі­ляного Відродження, коли Микола Хвильовий у травні 1933 року поставив крапку на своїй скроні пострілом з револьвера.

Друге відродження 1960-х років обернулося для України ГУЛАГом. Жертвами його стали Василь Стус і Алла Горська, Олекса Тихий та Іван Світличний, десятки, сотні й тисячі в’язнів сумління, учасників правозахисного руху.

Третє українське відродження, перейшовши бурхливий стан кульмінації, вступило у складний період нищення. І спротив ренесансові України чинять як традиційні імперські сили, так і хи­мерний гібрид старого й нового — чисто український кентавр ідеолога й погонича, кримінального бандита й освіченого моло­дого хижака, ладного продати три України за власний добробут, гроші й кар’єру.

Звичайно ж, озброєні до зубів і безцеремонні, з новою перефарбованою ідеологією, вони, можна сказати, перемагають, але тільки на короткій дистанції. Ви самі розумієте, що криза — це  явище таке, що після нього хворий або вмирає, або одужує. Після цієї кризи Україна, звичайно, одужає, але вже одужає без тих кентаврів, які призвели її до цієї кризи. Ці люди залишаться все-таки у вчорашньому дні.

І я хотів би закінчити поезією, своїм віршем 1965 року, щоб все-таки підкреслити, що ми, люди тих років, залишилися тим, ким були, і не зраджуємо своїх інтересів:

Ми не блукальці потай миру.

Ми маєм честь.

Ми маєм віру.

Ми маєм тяглість.

Ми є ми.

Були й лишаємось людьми.

Бо ми — завжденні.

На віки.

Бо змаг вдихнули в нас батьки, —

Ми з вами, Курбаси й Шекспіри,

Бо знак доби —

вогонь офіри.

Адже за нами —

Україна.

Одна у всесвіті.

Одна.

Кохана.

Праведна.

Єдина.

Одвічна пісня журавлина.

Неопалима

купина (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Лесю Степановичу.

До слова запрошується Микола Григорович Жулинський, народний депутат України, голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету Верховної Ради України, фракція “Наша Україна”.

 

ЖУЛИНСЬКИЙ М.Г., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні учасники парламентських слухань! 31 жовтня в  Донецьку я підійшов до юнака, який тримав у руці трикольор Росії, і запитав: “А чий це прапор?” Він мені відповів: “Какая разница?”

І тоді я подумав, що оцей сакраментальний вираз “какая разница” визначає суть нашої ідеологічної політики. Справді, “какая разница”, що наш книжковий ринок більш як на 90 відсотків заповнений російською книгою, “какая разница”, що в нас телеба­чення і радіо майже на 80 відсотків також російськомовні, “какая разница”, яку ми політику проводимо, і так далі, і так далі. Це є надзвичайно тривожна і надзвичайно складна проблема.

Я пригадую, скільки зусиль було покладено на те, щоб розробити Концепцію розвитку гуманітарної сфери згідно з ука­зом Президента від 21 січня 2000 року. Ця концепція була розроблена, схвалена навіть президією Національної академії наук України, передана в Адміністрацію Президента України, але не схвалена. І поясню, чому. Дуже просто: тому що ця концепція подавалася на оптимальній єдності людиноцентричної, державо­центричної і націоцентричної моделей суспільно-політичного розвитку України.

Концепція не була схвалена, тому що перший розділ нази­вався “Ідеологія державотворення”. Там чітко було сказано, що деідеологізація, яка була вже прийнята в нашому українському незалежному суспільстві, по суті, призвела до дезорієнтації українського суспільства, і виникає абсолютна потреба вироб­лення системи ціннісних орієнтації українського суспільства — того, що ми боїмося називати ідеологією. І я переконаний, Дмитре Володимировичу, якщо ця концепція буде доопрацьована згідно з вашим дорученням, то там розділу “Ідеологія державо­творення”, мабуть, не буде.

Ми боїмося говорити про те, що держава без ідеологічної бази, без основи — ідеологічної політики не може здійснитися, тому що потрібно формувати націю, той організм, який здатний для самоздійснення у світовому змаганні (Оплески).

Згадаймо, в 1905 році Іван Франко писав: “Наша мета — витворити з величезної етнічної маси українського народу україн­ську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостій­ного, культурного і політичного життя”. Ви подивіться, Франко ставить на перший план не політичне життя, а культурне, тому що він прекрасно розуміє, що держава — це національна держава, суспільство — це культурний організм, який має бути життє­здатним і сконсолідованим.

А що ми бачимо сьогодні? Ми сьогодні бачимо те, що призводить нас до розконсолідації, до того, що ми розриваємо оцю тканину українського суспільства на шматки, і цим користу­ються певні політичні сили, тому що ми не об’єднані єдиною метою, тою національною ідеєю, яка нам необхідна.

Я скажу вам більше. Ми сьогодні часто говоримо про приклад Франції. Ви подивіться, Франція ще 1539 року королів­ським ордонансом запровадила французьку мову як обов’язкову в  судочинстві і в різних державних актах. У 1635 році створюється Французька академія. Ради чого? Вона створюється для того, щоб слідкувати за чистотою французької мови. Французька мова стала тією глиною, яка сформувала французьку націю і створила фран­цузький народ. Ми ж сьогодні повинні говорити про те, які закони нами прийняті, і чому вони, ті закони, якщо й прийняті, не діють.

У Франції на телебаченні 40 відсотків всієї продукції обо­в’язково повинні бути французьких авторів і 40 відсотків — інша закордонна продукція, але обов’язково французькою мовою, отже, 80 відсотків; на радіо — 60 відсотків французькою мовою. Франція створює свої центри у 150 країнах світу для того, щоб продукувати французьку мову. А ми що сьогодні маємо?

Отже, це проблема надзвичайно важлива і складна. На  жаль, я не маю можливості далі говорити, але ситуація, що на сьогодні склалася з українською книгою, — це надзвичайно три­вожний момент. На минулий рік для державної підтримки соціаль­но значущих видань було заплановано 19 мільйонів 900 тисяч гривень, профінансовано лише 37 відсотків, вже на 2004 рік заплановано всього 13 мільйонів. І ми кажемо, що не треба вводити в дію Закон про державну підтримку книговидавничої справи в Україні, щоб позбавити українську книгу отого пресу податкового? Та це потрібно робити! Я дуже підтримую лист, який сьогодні роздав Олександр Афонін.

Шановні колеги! Проблема полягає передусім у тому, що держава повинна виробити свою систему ціннісних орієнтацій. І  ця система має базуватися на певних традиціях, звичаях, на  мові і на всьому комплексі духовного надбання. Тільки тоді ми можемо говорити про те, що духовна криза може бути пере­борена.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має голова Рахункової палати України Валентин Костянтинович Симоненко. Прошу до трибуни. Підготу­ватися народному депутату Михайлу Васильовичу Косіву.

 

СИМОНЕНКО В.К., голова Рахункової палати України. Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні народні депутати та колеги! Перш за все хочу подякувати Комітету з питань культу­ри і духовності за запрошення виступити на парламентських слу­ханнях. Бо без перебільшення можу сказати, що тема нинішніх слухань для держави має особливе значення. Вона торкається моралі, совісті, почуття обов’язку та державності.

Ще у 1990 році ООН визнала Україну як індустріально надрозвинену країну. Сьогодні за рівнем якості людського роз­витку вона відкинута на соте місце. І це при тому, що Україна має потужний виробничий, науковий та людський потенціал, який сьогодні в пошуках засобів до існування змушений займатися дрібною торгівлею, спекуляцією, принизливим заробітчанством за кордоном.

Щорічно без роботи залишаються в середньому близько 29 тисяч випускників вищих навчальних закладів, а це більш як 40 відсотків всіх випускників. У державі відсутня стратегія зайня­тості молодих людей корисною для них і суспільства працею, що сприяє соціальній напруженості, калічить дух і тіло молоді.

Можновладці пояснюють: у державі немає грошей. Однак численні перевірки Рахункової палати постійно виявляють бюджетні правопорушення, нецільове та неефективне використан­ня коштів Державного бюджету України. За роки існування Рахункової палати їх виявлено на суму понад 26 мільярдів гривень. У нас накопичується все більше даних, що між збільшен­ням числа правопорушень у бюджетній сфері та занепадом моралі й духовності існує тісний взаємозв’язок.

Характерною особливістю нинішнього життя є те, що із змісту економічної політики випав основний елемент як кінцева ціль — благо людини. Хіба можна на державному рівні ставитися до бідності та злиденності більшості населення України як до другорядної, малозначущої проблеми, що автоматично породжує нігілізм та байдужість до таких святих понять, як патріотизм, любов до Батьківщини? Цьому сприяє політика виділення бюджет­них коштів на науку, освіту, культуру, медицину за залишковим принципом.

Як відомо, Україна приєдналася до Конвенції про охорону всесвітньої культури і природної спадщини, прийнятої на гене­ральній конференції Організації Об’єднаних Націй, проте стан культурної і природної спадщини України не може не викликати занепокоєності через руйнівні процеси, що відбуваються з ними. На сьогодні склалася парадоксальна ситуація, коли природні та  культурні пам’ятки треба охороняти перш за все від тих персон, на яких державою покладено обов’язки їх збереження та  відтворення. Навіть концептуально не забезпечено охорону природної спадщини, не кажучи вже про створення належного організаційного механізму. А це призводить до того, що зни­щується заповідний фонд, на його місці будуються котеджі
й вілли, гаражі й басейни, порушується екологічна рівновага.

Хочу особливо наголосити на простій і, на мою думку, незаперечній істині: економічні та управлінські реформи в нашій державі незадовільно втілюються в життя тому, що вони не  супроводжуються формуванням моралі, і криза в Україні — це безпосередньо криза моралі та правосвідомості.

Результати перевірок, здійснених фахівцями Рахункової палати, повністю підтверджують висновок, який було озвучено в  цьому залі, що сучасна духовна криза, яка опанувала українське суспільство, є насамперед кризою українського мово-мислення. Через низку об’єктивних та суб’єктивних факторів не вдалося забезпечити повноцінне функціонування української мови як державної. Ось окремий приклад: за пропозицією Рахункової палати уряд Постановою від 28 серпня цього року зобов’язав Міністерство освіти і науки забезпечити щорічне видання букварів відповідно до кількості учнів перших класів та урочисте вручення їх першокласникам від імені держави у День знань. Нарешті державні чиновники зрозуміли, що буквар — це не просто підручник, він не може використовуватися протягом п’яти років. Зауважте, що ця постанова була видана після 12 років незалежності України. І подібних прикладів можна навести багато, на жаль.

Вже зараз реальністю стала поляризація українського суспільства за освітнім рівнем залежно від доходів. Якщо країни Європи нарощують охоплення дітей освітою, то в Україні цей показник постійно знижується, для дітей дошкільного віку він зменшився на 20 відсотків. Частка випускників базових середніх шкіл, які не продовжують навчання в середній школі, на селі перевищує 40 відсотків, у містах — 30 відсотків.

І на завершення. Для того щоб Україна стала на шлях відновлення свого духовного та наукового потенціалу, потрібне негайне прийняття програми надзвичайних заходів. Цю програму потрібно розробити і реалізувати нам самим, спираючись на власні ресурси. Ніхто не в змозі допомогти нам у досягненні наших духовних еверестів.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валентине Костянтиновичу.

Слово має Михайло Васильович Косів, фракція “Наша Україна”. Підготуватися Надразі Василю Івановичу.

 

КОСІВ М.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні учасники парламентських слухань! Почну свій виступ з євангельської істини: “Якщо не Господь будує дім, даремно трудяться будівничі”. Ці слова звернені не лише до людей віруючих, а й до всього суспільства, адже в них закладена вимога правди, суспільного добра і справедливості. Якщо ці кате­горії не закладені в основу функціонування держави, якщо не вони визначають будову суспільства, не проявляють себе у взаєминах людей поміж собою — така держава і таке суспільство приречені на хаос, безладдя і деградацію. Саме на принципах християнської моралі сформована спільнота людей, яка тепер називається сучасною європейською цивілізацією.

Чи став цей принцип визначальним у сучасному україн­ському суспільстві? Звичайно, ні! Мусимо констатувати, що най­головнішим суспільним принципом у діяльності нинішньої влади в  Україні стала мімікрія, себто переродження і підміна понять, коли брехня видається за правду, мафіозні корупціонери посі­дають керівні щаблі влади і видають себе за правдомовців і  доброчинців. Саме тому Українська держава обходиться без державної ідеології в галузі культури і духовності.

Колись великий російський літературний критик Віссаріон Бєлінський казав: “Якщо письменник віддається брехні, його полишають розум і талант”. Боюся, що це твердження тонкого цінителя словесності у наш час перестало бути актуальним. У нас у засобах масової інформації пишеться й говориться відверта й   свідома неправда, яка, проте, виглядає правдоподібною і переконливою. Наприклад, і сьогодні говорилося й писалося про те, що парламентська опозиція блокувала прийняття законодавчих актів, а вони, мовляв, могли б вирішити проблеми в агро­промисловому комплексі, у прийнятті бюджету. Проте жодним словом не згадувалося про те, що ця влада спочатку обдурила, а   потім пограбувала українське село; що нам пропонують прийняти абсолютно антисоціальний і грабіжницький бюджет, про що вже тут йшла мова.

Я розумію той біль, з яким виступали мої попередники, який відчуєте ви, але хотів би звернути увагу ще й на інший аспект цієї проблеми. На моє переконання, духовна прірва у сучасному суспільстві пролягає не за ознаками національної належності, не  між лівими і правими, зокрема і в цьому залі, не між захід­няками і східняками, а між кількома корумпованими кланами і  народом, якого ці клани пограбували й довели до межі вими­рання, чи виживання.

Як твердить статистика, на сьогодні з України виїхало, рятуючись від злиднів і безправ’я, від 3 до 7 мільйонів наших співвітчизників. Цілі регіони залишилися фактично без жіноцтва, бо принизлива праця прислужниць стала основним товаром, як правило — нелегальним, на ринках Європи. Розпадаються сім’ї, діти залишаються без материнської опіки й виховання.

У той час, як у парламенті — і зліва, і справа — з диво­вижною впертістю демонструється небажання “поступитися прин­ципами”, долю народу вершать ті, котрим наплювати на будь-які політичні принципи та духовні засади, адже єдиним принципом для них є власна кишеня, вони живуть за понятіями, а не за зако­ном.

І на завершення, оскільки вийшов мій час, хочу сказати ось що. Так, ми приймемо постанову Верховної Ради, яка базувати­меться на пропозиціях нинішніх парламентських слухань. Ми роз­робимо програму розвитку духовності в Україні, пане міністре, і затвердимо її. Але що з того? Таж і нинішній рік також оголоше­но Роком культури в Україні. На моє переконання, на переконання фракції “Наша Україна”, до якої я належу, зміни можливі лише внаслідок зміни нинішнього правлячого режиму (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Василь Іванович Надрага, уповноважений представник депутатської групи “Народний вибір”. Підготуватися Євгену Олександровичу Сверстюку.

 

НАДРАГА В.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (виборчий округ №104, Луганська область). Уважаемые коллеги! Пять ми-
нут — это не время, поэтому позвольте остановиться буквально на одной теме. Духовный кризис, который охватил наше обще­ство сегодня, к большому сожалению, не минул и семьи, которая была, есть и всегда будет основой любого общества. На уровне семьи духовный кризис общества проявился в невозможности значительной части семей в полной мере выполнять возложенные на нее обществом функции, и в первую очередь воспитательные. Как следствие — усиление такого отрицательного явления, как социальное сиротство.

Статистика свидетельствует, что ежегодно количество социальных сирот в течение последних пяти лет возрастает в   среднем на 15–20 процентов. В большинстве случаев, если ребенок теряет возможность воспитываться в родной семье, он попадает в интернатные учреждения и таким образом фактически отмежевывается от социальной жизни.

В последнее время в нашей стране внедряются альтерна­тивные формы интернатного воспитания детей, оставшихся без родителей, прежде всего, это семейные формы — приемные семьи, детские дома семейного типа. К сожалению, существу­ющие механизмы финансирования, система управления этими учреждениями если и не тормозят их развитие, то явно и не спо­собствуют этому.

Согласно действующей нормативной базе детские дома семейного типа и приемные семьи финансируются из местного бюджета, в то время как интернатные учреждения — преиму­щественно из областного. Интернаты для детей-сирот финанси­руются через органы образования и подчиненные им структуры, а  приемные семьи и детские дома семейного типа подчинены отделам по делам семьи и молодежи, но финансирование затрат на их содержание, к большому сожалению, осуществляется дале­ко не в полном объеме, даже по заниженным ныне существу­ющим нормативам, через органы образования. Возникает проти­воречие между желанием структур по делам семьи и молодежи забрать ребенка из интерната и передать его в детский семейный дом и стремлением органов образования сохранить сеть интернатных учреждений и обеспечить их стопроцентную заполняемость. Местным бюджетам на данном этапе не по силам создание развитой системы приемных семей и детских домов семейного типа.

Недавно мы изучали ситуацию в Германии. У них ставка делается как раз на детские дома семейного типа, на то, что ребенок попадает в атмосферу, когда взрослый имеет возмож­ность дойти до каждого ребенка, а не просто работает с группой в 25–30 человек, и маленький человек нивелируется в этой обойме.

Таким образом, ежегодно интернаты Украины продолжают выпускать в мир целую армию социально неадаптированных молодых людей с ярко выраженным стремлением выжить в любой ситуации любым способом, которые, как правило, пополняют, повторю еще раз, асоциальные прослойки населения. К сожале­нию, жизненный путь этих выпускников складывается трагически и заканчивается весьма рано.

Приведу пример по Луганской области. Так, по словам одного из выпускников детского дома семейного типа в Луган­ской области (есть такой дом Переяславых, кто знает), который в   данное время уже закончил высшее учебное заведение и  имеет свою семью, из 25 парней-сирот, с которыми он учился в интернате ПТУ и откуда он был взят в детский дом семейного типа, до 25 лет дожили всего пять человек. То есть эти люди настолько неадаптированы к жизни, что даже чисто, я про­шу прощения, физиологическое существование для них тоже является проблемой.

Поэтому наше общество должно осознать, что нельзя лишать ребенка семейного воспитания, когда он чувствует внима­ние близких, знает, что взрослым он нужен как личность. Если мы этого не добьемся, то, во-первых, мы нарушаем одно из фунда­ментальных прав, провозглашенных Конвенцией ООН о правах ребенка, и во-вторых, это свидетельствует о небрежном отноше­нии к использованию средств местных бюджетов.

Существующая система заботы о детях, которые остались без родительской опеки, на мой взгляд, требует реформы, и главным ее направлением может быть развитие семейных форм воспитания. А для этого необходимо как можно быстрее ввести единый государственный стандарт по финансовым затратам на содержание детей-сирот и детей, лишенных родительской опеки, независимо от того, где содержится ребенок, — под опекой родственников, в интернате, в приемной семье или в детском доме семейного типа. У нас сегодня эти затраты абсолютно различны, и один и тот же ребенок в зависимости от того, в  какую ситуацию он попал, и кто его воспитывает, по-разному получает поддержку от государства. Это первое.

Второе. Все формы воспитания детей-сирот и детей, лишенных родительской опеки, должны быть подчинены одной государственной структуре, потому что разрыв между органами образования и комитетами по делам семьи и молодежи ребенку на пользу не идет.

И последнее. Затраты на создание и финансирование семейных форм воспитания детей, которые остались без родите­лей, глубоко убежден, должны финансироваться из Государствен­ного бюджета, потому что на данный момент в местных бюджетах подобного ресурса нет, и прогнозы говорят, что, к большому сожалению, в полном объеме мы его не найдем.

Еще раз хочу сказать: проблем много, но если мы повер­немся к проблеме воспитание ребенка в семье и в семейных условиях, я глубоко убежден, что целый ряд проблем духовного воспитания мы решим.

Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Івановичу.

До слова запрошується Євген Олександрович Сверстюк. Підготуватися Мирославу Володимировичу Поповичу.

 

СВЕРСТЮК Є.О., редактор газети “Наша віра”, президент українського Пен-клубу. Шановні учасники парламентських слухань! Складно на парламентських слуханнях говорити про те, що щодня мало б бути в полі уваги, адже йдеться про моральну забезпеченість слова, про справжність того, що ми говоримо й робимо.

Духовна криза — то затяжна хвороба нашого часу. Перечи­туючи Орвелла — одного з наймудріших авторів ХХ століття, відомого сатирою “Хутір тварин” і романом “1984”, я натрапив на  роздум “У дорозі”: “За сніданком він ненавмисно перерізав осу, а вона собі далі ласувала джемом, який тут же скапував. І   тільки коли зібралась летіти, відчула, що летіти не може. Те саме, — роздумує він — відбувається з нинішньою людиною — їй відсікли душу, а вона цього й не помітила”. Я подивився на дату написання — 1940 рік.

Під відсіканням душі Орвелл має на увазі відкидання релігії, відколи вона стала виправданням для багатих і ситих. Сам Орвелл належав до лівих, але у прагненні повернути людині духовні потреби він хапається за все і тяжко переживає те, що ми століт­тями підрубували сук, на якому сиділи, і таки підрубали, але впали не на траву, посипану пелюстками, а в помийну яму, обнесену колючим дротом.

Він перечитує Малкольма Магриджа, того самого, що мужньо писав правду про голодомор 1933 року, і повторює за  ним Еклезіаста: “Бійся Бога і заповіді його виконуй, бо в цьому для людини все”. “Тепер, — міркує він — сенс тих слів близький багатьом, хто ще кілька років тому висміював їх”.

Цікаво, що свою думку він підпирає авторитетом Маркса, з  якого, як він вважає, вискубли фразу “Релігія — це опіум для   народу”. Ні, заперечує Орвелл, Маркс не стверджував, що релігія — наркотик, підкинутий зверху, він цитує: “Релігія — це зітхання пригніченої тварі, серце безсердечного світу, релігія — опіум народу”.

“Хіба тут сказано не про те, — запитує Орвелл — що людина не може жити хлібом єдиним, що самої ненависті не досить, що світ, гідний роду людського, не може триматися реалізмом і силою кулеметів?”

Війни, концтабори, ГУЛАГи і віра в силу, яка знов і знов збанкрутувала. Що б ці ліві й праві сказали тепер, коли наш хижий споживацький світ пробує поєднати свій бульдозерний реалізм з комфортною політизованою релігією, просякнутою матеріалізмом? А наші діти розгублено повторюють за Шевчен­ком: “І день іде, і ніч іде, і, голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки?..”

До речі, у своїй промові до Дня Незалежності Президент згадав і про виклик духовності. Але, порадившись зі своїми розумними, він вирішив, що духовність не має стосунку до душі, а  десь вона крутиться біля знань, які є “найціннішою валютою”. А  тимчасом без честі й поваги до закону, без святині в душі, без любові до ближнього та найцінніша валюта — лише папірці, які дурень пожирає голодними очима.

Оса буде смакувати солодке, але не підніметься. І тисячі очей дивитимуться не на неї, а на того, хто покаже приклад, як підійматися і злітати (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Євгене Олександровичу.

Слово має Мирослав Володимирович Попович, директор Інституту філософії Національної академії наук України. Підготува­тися Івану Сидоровичу Бокому.

 

ПОПОВИЧ М.В., директор Інституту філософії Національної академії наук України. Шановні колеги! Я зразу будуватиму свій виступ як якусь пораду до програми, що має складатися. І, може, він місцями матиме дещо загальний характер, тим не менш, гадаю, що це речі, над якими треба подумати.

Передусім про саме поняття втрати фундаментальних духовних цінностей. У соціології воно називається “аномія” і ви­вчається точними соціологічними методами. У нас в Україні такі дослідження вже більше десятка років проводять соціологи Голова і Хаєпаніна, і за їхніми висновками, втрата цінностей приблизно сягає 80 відсотків. Тут, щоправда, можливі різні тлумачення цієї цифри, оскільки стовідсоткова втрата цінностей навіть за умов “беспредела” все одно неможлива. Мається на  увазі, що не можна вважати, ніби наша людність втратила моральність, якісь фундаментальні засади залишаються, просто йдеться про те, що є певна ієрархія цінностей, але якісь основи лишилися.

Якщо мати на увазі європейський досвід, як про основи можна говорити саме про такі поняття, як “ринкова економіка”, “парламентська демократія”, “національна державність”. Вони базуються не тільки на певних конституційних та інших нормах, а й на певних духовних цінностях. Скажімо, є елементарне відчут­тя — інстинкт власності — як мінімальна основа для ринкової діяльності, і є більш високі градації, пов’язані з наявністю ініціа­тиви і таке інше.

Хотілося б зазначити, що тут є певний простір, який має свої консервативні цінності, тобто мінімальні цінності, порушення яких просто знищує всю систему, і є поверх, так би мовити, верхній, найбільш рухливий, де діють цінності, скажемо так, більш космополітичного характеру, чи загальнолюдського. І хотілося б, щоб ми перед лицем тих всіх загроз, про які сьогодні так яскраво говорилося, не бачили єдиного виходу в тому, що ми будемо рятувати консервативні цінності.

Сам я — людина радше лівих орієнтацій, але ніколи не мав розходжень, наприклад, з Євгеном Сверстюком, людиною суто релігійних цінностей, я би сказав. Тим не менш, можливий єдиний простір, в якому ця солідарність може досягатися. І поки ми не розв’яжемо проблеми солідарності для України, для української нації, ми не можемо розраховувати на її майбутнє.

У зв’язку з цим я хотів би заперечити проти розуміння духовності як винятково релігійного поняття, оскільки є поняття “дух” і “душа”, що дійсно у “Посланні до корінфян” Апостола Павла фігурують, але є більш пізні, хоча б Сковородинські та ще пізніші поняття. Саме поняття “духовність” введено німецькими філософами часів Просвітництва. Це не обов’язково релігія, так само, як не будь-яка релігія є духовністю. Скажімо, для мене Любомир Гузар — це висока духовність, Мирослав Маринович — це висока духовність, Ігор Ісіченко — це висока духовність. Але   коли той священик, який збирається сьогодні перейняти Кирилівський собор, оголошує, що він викине звідти Врубелівські фрески й неканонічну Матір Божу, — це не духовність.

І наостанок я хотів би закликати подбати про елітарні форми культури. Без державної підтримки такі високі елітарні форми культури, як опера і театр просто не можуть існувати. В опері 4,5 тисячі місць і 4,5 тисячі співробітників, не може така система існувати без активної підтримки. І у зв’язку з цим хотілося б зазначити й таку небезпеку: ми сьогодні легко вішаємо на все елітарне вивіску “секонд-хенд”. В Україні дуже важко давалося вибороти сучасні форми, орієнтовані на європейську цивілізацію, і вони вимагають зараз дбайливої опіки та підтримки.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

Слово має Іван Сидорович Бокий, фракція Соціалістичної партії України. Будь ласка. Підготуватися Борису Іллічу Олійнику.

 

БОКИЙ І.С., член Комітету Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СПУ). Шановні колеги й учасники парламентських слухань! Корінь слова “духовність” — дух, який дух у країні, така і її духовність. А дух такий, яка влада. І коли ми сьогодні дружно говоримо про бездуховність, значить, маємо бездуховну владу.

Влада підтверджує таку свою репутацію. Останні події навколо Національної спілки письменників, ініційовані, відрепе­тирувані і проведені Адміністрацією Президента, з усією очевид­ністю показують, що на Банковій оселився дух сатани, дух руїни. Я не захищаю тут Яворівського, у нас ніколи не було з ним ні дружби, ні ворожби. Я не хочу воювати тут і з Наталією Околітенко, яку знаю й шаную давно, як і її чоловіка Данила Кулиняка, для якого, здається, дещо й добре робив у нелегкі для нього часи. Тут  не в іменах річ. Банкова посягнула на головне — єдність письменницької спілки, яку творили великі, яку заповідав Олесь Гончар.

Кучмівщина заради самозбереження посіяла розбрат скрізь — на селі, в місті, між політичними силами. Тепер узялася за творчі спілки. Не хочу оцінювати тут духовність майстрів пера, які клюнули на цей гачок, але дії, якими користується влада для письменницького розбрату, не можуть не викликати огиди і триво­ги. Банкова діє всупереч Конституції і закону, всупереч будь-якій моралі, діє цинічно і нахабно, увірувавши, що їй можна все. Діє  так, як діє в усіх сферах, — так само вона придушує свободу слова в Україні, так само зіштовхує лобами політичні сили, як це трапилося в Донецьку, так само зіштовхує між собою селян за  землю, так само сіє ненависть і злобу проти Верховної Ради, якщо здорові сили повстають у ній проти її диктату. Це той дух, котрий, якщо його з України не вигнати, зжере, спопелить, перетворить на шашіль і саму державу. Зрозуміло, що запобігти цьому ми не можемо ні розвитком фольклору, ні державними програмами.

Тут є представники багатьох творчих колективів, і вони можуть підтвердити, як влада сіє між ними дух розбрату. Наприклад, у Києві є два національні театри і є академічний театр на лівому березі. Проте, скажімо, ставки народних артистів у них різні. У російській драмі ці ставки вдвічі вищі, ніж в інших театрах. Я тут не кажу про таких геніїв, як Ада Роговцева, це поза конкуренцією, хоч вона зараз пішла з цього театру. Але чим якісь доволі ординарні артисти з театру Лесі Українки, скажімо, кращі за акторів такого ж ряду з інших театрів? А іскру розбрату вкинуто. І хто вкинув? Влада.

Звідки в неї цей злий дух? Звідки така ненависть до людей творчих? За що та ж Банкова хотіла змістити голову Національної спілки журналістів Ігоря Лубченка? До речі, як і Володимира Яворівського, — руками колег. Журналісти виявилися горішком міцнішим, але зрозуміло, що це не зупинить команду Медведчука, вона від свого не відступить. За яким правом? — питання, вочевидь, риторичне.

Це один бік справи з духом і духовністю в коридорах влади, але є й інший — насаджування такого чиношанування в коридорах влади і в суспільстві, що навіть культ особи часів недалекого минулого меркне перед новітніми вивихами. Торік я прочитав в   одній із газет такий панегірик за підписом якогось Андрія Тернинського во славу Леоніда Кучми з присіданням, типу
“ми з вами, батьку”, що аж під серцем замлоїло. Здалося, що я десь в імперії Ніколає Чаушеску в період найвищого його возве­личення, а я бачив і знаю, що це таке. Як же я здивувався, коли в  одному з посольств мені назвали справжнє ім’я автора, котрий невдовзі став заступником глави Президентської Адміністрації. То що ж це за дух на Банковій, коли посади одержують за відвер­те лакейство і вилизування всіх можливих місць головного тіла держави? А це ж вилизування ми спостерігаємо щодня на телеба­ченні. Ми що, збираємося у цій атмосфері досягати якихось духовних вершин? Та ні ж, дорогі колеги, ми тому і в ямі кризи, в ямі бездуховності, що дозволяємо себе тримати в цьому багні.

Хотілося б сьогодні говорити про високе, про хороше в   людині, але ми добре розуміємо, що за влади, узурпованої відомим режимом, ніякі благополучні цифри, огляди, фестивалі, інша мішура не здатні просунути Україну до вищих вершин духу.

Якщо культура в голоді і холоді, то про неї просто треба забути. І ніякі укази про нових героїв у цій сфері не додадуть духу народові, ніяка політична біжутерія не піднесе нікого вище, ніж ми  є. Я не закликаю всіх, як Ліна Костенко чи Олександр Мороз, відмовлятися від нагород із рук Кучми, зрештою, вершина Ліни Костенко в Україні — єдина й недосяжна, навіть для тих, хто біжутерію роздає. Проте так само я хотів би просити не гоно­ритися заявами типу “мене не цікавить думка опонентів Прези­дента”, бо розуму в цих заявах небагато. Небагато хоча б тому, що опозиція виражає волю і думку більшості народу, а в годину великих бідувань людей і політичного лихоліття інтелігенція як  люди духовні — завжди з народом, а бездуховні — з владою. Таким не пишаються, такого завжди соромляться.

Я сказав про те, що боліло, і хоч міг би сказати ще більше доброго, біль завжди вищий за похвалу, бо біль — не хула, біль — це вилив душі, і душі незлої.

Спасибі, що вислухали (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Борис Ілліч Олійник. Підготува­тися Івану Олександровичу Зайцю.

 

ОЛІЙНИК Б.І., член Комітету Верховної Ради України у   закордонних справах (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Дякую. Шановні колеги! Не мені вам говорити, що до будь-якого явища, природного чи суспільного, належить підходити детерміновано, оскільки це аксіома. І чи так уже глибоко закорінюються причини нинішнього морально-етичного стану нашого і не тільки нашого суспільства? Всі ж при­чини лежать на поверхні, але певні сили роблять все можливе й   неможливе, аби їх заховати чимглибше, а ми намагаємося обходити.

Порушивши усталений порядок, почнемо з глобального з  переходом на менші площини. Якщо 350 з невеликим гаком мультимільйонерів володіють стількома ж статками, як 2 мільярди голодранців планети, то про яку навіть елементарну мораль тут розводитися? Якщо в нашій рідній Україні кілька сімей (читай — кланів) мають більше, аніж 80 відсотків решти посполитих, то про яку найелементарнішу мораль хтось зважиться говорити?

Засилля на теле- і кіноекранах порнухи, чорнухи, одвертого сексу і культу насильства, СПІДу, розмаїтих збочень, наркоманії, катастрофічне падіння народжуваності і відповідно зростання смертності та злочинності, особливо серед молоді, де культи­вується психологія легіонерства і безбатченківства, — всі ці й інші моральні звихи — то лише наслідки прірви між диявольськи багатими і божевільно бідними.

Скажені неправедно добуті гроші породжують розбещеність, відчуття безкарності, безмір’я, сказ від перенасиченості, агре­сивне збоченство не лише окремих суб’єктів, а й суспільних груп (читай — зграй) і навіть, що найжахливіше, цілих держав в особі так званої правлячої еліти. Ви ж, напевно, чули про теорію “золотого мільярда обраних”, який, за задумом Світового форуму і Римського клубу, має правити світом. Решта населення Землі, що не увійшло до реєстру богообранців, у скороченому вигляді роковані обслуговувати новочасних надлюдей. Це не містика, це — виважений план, що нині послідовно реалізується.

Погляньте хоча б на ситуацію в Україні. Ви скажете: так це ж сатанинська аморальність. Коли б то все було так просто, шановні. Складність у тому, що глобалісти не кидаються голими фразами, вони тонко їх маскують, пропонуючи нову мораль, що іменується “ситуативна етика”. Словник її трактує так: “Етична система, згідно з якою правила моралі не є абсолютно обов’язковими, а можуть змінюватися залежно від ситуації”. Оскільки ситуації постійно змінюються, уточнює відомий політолог Сенченко, то те, що є справедливим сьогодні, може виявитися помилковим узавтра. З тієї, пробачте, моралі виростає прагма­тизм, що визначає особливості глобальної культурної революції, пов’язаної з поняттям товару як універсальної категорії.

З цього приводу знаний політолог Панарін пише: “Мова йде про те, щоб буквально всім явищам життя і культури надати товарну, а отже відчужену, форму мінової вартості. Донині куль­тури були дуалістичними, поряд з тим, що продається і купується на ринку, вони мали невідчужуваний фонд цінностей особистого й колективного призначення. У кожній здоровій культурі непро­дажними вважалися кохання й натхнення, істина й краса, непродажними також були і випробувані колективності вартості — рідна мова і священна земля пращурів, національна територія й національні інтереси, громадянський і військовий обов’язок”.

Власне, це ж і є складові патріотизму, так нині осміяні глобалістами й мондеалістами як пережиток традиціоналізму. Лукавите, панове! Справжня причина зненависті вашої в тому, що доки в людях живе чуття патріотизму, яких ви не в змозі купити і   остаточно встановити новий порядок, шанс для “золотого мільярду” відсутній. На жаль, глобалісти досить-таки просунулися й у наших кресах, скупивши оптом кримінальну еліту, яка жодним капіляром не зв’язана з українським народом. Відтак, їй байдуже, що діється в державі, чому вимирає народ, чому морально-етичний стан суспільства неухильно котиться до нульової позначки.

Єдиний порятунок від сповзання до прірви — єднання істин­них духовних патріотів з тим, аби в Україні запанувала нарешті українська влада, підзвітна історичній пам’яті і свідома свого покликання збудувати справді незалежну державу, у якій би пану­вала висока мораль на ґрунті наших віковічних традицій.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Заєць Іван Олександрович, народний депутат України.

 

ЗАЄЦЬ І.О., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (багато-мандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні учасники парламентських слухань! Як це не прикро, але слід визнати, що українське суспільство роз’їдає бездуховність. Суспільство здеморалізоване організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом, пияцтвом, безпритульністю дітей, варварським нищенням природного сере­довища. І цьому є багато причин. Я ж хочу привернути вашу увагу лише до однієї — діяльності влади на цьому напрямі.

Складається враження, що правляча влада не просто спостерігає, як знижується рівень духовності суспільства, а всіля­ко сприяє цьому процесу. Щоб не бути голослівним, наведу кілька прикладів.

Перше. Глибинним джерелом духовності і моральності будь-якого суспільства є народна культура. Всі сподівалися, що з   набуттям державності будуть нарешті створені умови для вільного розвитку народної культури українців в усіх її виявах. І,  дійсно, на початку 90-х років вже минулого століття спостері­галася повсюдна зацікавленість традиціями і звичаями свого народу, що породило прекрасну українську естраду, цілу низку нових форм екологічного руху, відродження козацьких традицій, ремесел і, що найсуттєвіше, утвердження української мови в бага­тьох сферах суспільного буття.

Проте з 1994 року все різко змінилося. Нова влада взялася піднімати українську культуру до європейського рівня, проголо­сивши політику очищення теле- та радіопередач, концертів від, як казали представники тодішньої влади, “шароварщини”. З тих пір з ласки тодішньої Адміністрації Президента України, зокрема пана Табачника (він був, зараз вже його немає), та керівників галузі культури перед народними піснями й танцями, гумором почали методично зачинятися двері на телебаченні, в офіційних концер­тах, престижних палацах культури тощо.

На сьогодні вони вже зняли з української культури такі мулькі для них шаровари, а на заміну, як виявилося, нічого вдягти, бо ту похабщину, жорстокість, яка заполонила телевізійні екрани, кіноконцертні зали, навіть у страшному сні не можна назвати високою культурою. Всі ті американські та російські бойовики, які заполонили кінопростір, є не явищами культури, а простими життєписами бандитського олігархічного сходняка.

У межах боротьби з так званою шароварщиною відбулося просте заміщення спочатку народної культури, а потім всієї української культури інтернаціональною бандитською ерзац-культурою, яка насаджує в суспільстві бездуховність і амораль­ність. Згадайте виступ Лужкова в нашому Національному палаці “Україна”.

Знищення народної культури — це руйнація традицій і зви­чаїв, які завжди були, є і будуть підвалинами найкращої організа­ції національного буття, чого ми не можемо допустити ніколи. Тому в рекомендаціях парламентських слухань слід передбачити заходи, здійснення яких забезпечить вільний розвиток народної культури. Народна культура, традиції та звичаї українського народу мають стати наріжним каменем освітньої та виховної системи в Україні.

Друге. Морально здоровий народ завжди оберігає свою історію, особливо багато уваги приділяється застережливим подіям і явищам. Для нас у ХХ столітті такою подією був голодо­мор. Цього року українці відзначають 70-ту річницю цього злочину комуністично-сталінського режиму, і Верховна Рада прийняла цілу низку відповідних рішень, зокрема про будівництво меморіального комплексу жертвам голодомору по вулиці Січневого повстання, 1, голодомор визнано геноцидом проти українського народу. Парламенти різних країн вже визнали голодомор геноцидом, а ми, народні депутати, не можемо домогтися засідання Національного оргкомітету, щоб з’ясувати, який же проект резолюції підготувала наша виконавча влада для прийняття Генеральною асамблеєю ООН. Є всі підстави підозрювати, що правлячий режим робить усе, щоб унеможливити прийняття резолюції з визначенням голодомору як геноциду проти українського народу.

Я вже не зупиняюся навколо проблеми побудови меморіаль­ного комплексу. Кабінет Міністрів і київська влада всіляко ухиля­ються від створення такого меморіалу в центрі столиці. Тому в ре­комендаціях парламентських слухань має бути зафіксована вимога до Кабінету Міністрів і київської влади неухильного вико­нання рішень Верховної Ради з цього питання.

Третє. Останні донецькі події засвідчили, що від цієї влади ми не дочекаємося заходів, спрямованих на подолання духовної кризи. Влада, яка примусово, під страхом звільнення з інституту чи позбавлення торгового місця на ринку, зганяє людей на мітин­ги, щоб унеможливити реалізацію громадянами права на прове­дення зборів; влада, яка заливає в горло підлітків горілку, ніколи не зможе забезпечити високої духовності в суспільстві. Тому без зміни цієї влади нічого не буде.

Четверте. Після вигнання української культури з теле­простору, зі столичних кіноконцертних залів і заміни її квазі­культурою олігархічного штибу “кризові менеджери” готують другу небезпеку для української душі — так звану концепцію полі­культурного розвитку українського суспільства. Така концепція вже розробляється у стінах Міносвіти, її призначення — розчинити культуру української нації серед культур національних меншин. Особливо стараються ці сучасні мефістофелі в мовній проблема­тиці.

П’яте і останнє. Яскравим виявом високої духовності суспільства є бережливе ставлення до природного середовища. Нині накреслився широкий наступ на зелені насадження, долини рік. Громадськість обурюється, протестує, Верховна Рада приймає відповідні рішення, а Генеральна прокуратура, Кабінет Міністрів, Президент мовчать і спокійно спостерігають, як братки знищують природне середовище побутування українського народу. Тому я закликаю вас усіх до активної протидії цій владі.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має секретар Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Станіслав Семенович Пхиденко, фракція Комуністичної партії України. Будь ласка.

 

ПХИДЕНКО С.С., секретар Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загально­державний виборчий округ, КПУ). Шановний головуючий! Шановні колеги народні депутати! Шановні присутні! Без перебільшення, проблема, яку ми сьогодні розглядаємо, належить до числа найфундаментальніших проблем держави і суспільства. У доповіді і у виступах попередніх промовців порушено ряд важливих, гострих і болючих аспектів розвитку й функціонування духовної культури. Під яким кутом ми не розглядали б цю проблему, напрошується один висновок: криза духовності дійшла жахливого стану, хоча й із запізненням, її треба негайно лікувати.

Державі культура, як і багато іншого, не потрібна, а тому владні структури неспроможні її рятувати, підіймати на обидві ноги, розвивати і, що найголовніше, залучати до неї народ України. Щоб не бути голослівним, зупинюся на проблемі держав­ної політики щодо культури на найвищому рівні.

Почнемо з Верховної Ради. Вона хоча й із запізненням,
але витягнула це провальне питання до сесійної зали, зауважу, на   13-му році незалежності. Шановні присутні, нагадаю: ми прийняли цілий ряд фундаментальних і, на мій погляд, вдалих, навіть красивих, а часом і невдалих законів, вони є. І тому усілякі “россказни” державних чиновників про те, що все добре, тільки нам законів бракує, — це, чесно кажучи, брехня.

Вдумаймося в такий факт: 2003 рік Кучмою проголошено Роком культури, а ми сьогодні, в Рік культури, зібравшись тут, у   сесійній залі парламенту України, ведемо мову про духовну кризу, тобто про повний розвал культури. Це, як кажуть, приїхали.

У політиці уряду і Президента, у їхньому ставленні до куль­тури існує повна взаємодія. Кучма видає укази, а уряд на їхнє виконання множить свої так звані цільові програми. Яке місце посідає культура в цих програмах? І брехливе, і жахливе, і сміхо­винне.

Так, у програмі уряду на 2004 рік (про що ви ще не знаєте, ми, депутати, знаємо) говориться, що бібліотек у наступному році буде 20 380. Більшість з них останнім часом не діють, як відомо, але вражає інше: за останні три роки уряд не планував і не планує відкрити бодай одну хату-читальню. Мова йде про матеріальну базу, бо без матеріальної бази, це всім відомо, усі наші гарні виступи про духовні цінності — пустопорожні балачки. Отже, жодної нової бібліотеки три роки не планувалося і на наступний рік не планується, буде стільки, як і три роки тому.

Водночас ми знаємо: щороку закривається маса бібліотек, вони аварійні, за роки незалежності в Україні припинила існування практично кожна друга бібліотека. Це жахливо! Може, уряд приді­ляє належну увагу тим бібліотекам, які залишилися? Часом, буває й така логіка: дуже багато маємо, давайте вдвічі скоротимо, більше грошей вкладемо, нехай якісніше працюють. Зовсім не так: за три роки не планувалося зростання бібліотечно-книжкового фонду. Тобто яка була кількість книг три роки тому, така плану­ється й на наступний рік, а реально їх ще вдвічі менше, ніж запи­сано, це теж треба враховувати. Зростання кількості читачів теж абсолютно не планується. Ну та й що можна планувати, вона не зростає просто!

Ще гірша справа з кіноустановками. За радянської влади вони були в кожному селі, а сьогодні збереглися лише деінде, як релікти. У своїй програмі уряд навіть і те планує зменшити в півтора разу.

Кіно, кінопрокат, кіностудії — це такий матеріальний чинник, який формує нашу духовну культуру, принаймні дуже багато років формував, і без цього не обійтися. А в якому стані сьогодні кіностудія Довженка? Треба сказати, що найбільший у Європі знімальний павільйон знаходиться в цій кіностудії. І як, ви дума­єте, він використовується? Як склад для зберігання цигарок! Оце, шановні друзі, те, що ми маємо.

У такій самій жалюгідній ситуації й інші заклади, які впливають на формування духовної культури. За три роки також не передбачено зростання кількості клубів, дитсадків, художніх та музичних шкіл, дитячих театрів, професійно-технічних училищ — тобто всього того, що дає знання і формує культуру.

А ми сьогодні слухаємо розповідь про те, що бюджет на наступний рік є найбільш вдалим і найбільш соціальним. То це ми чуємо, принаймні я це чую, мабуть, вже шостий чи сьомий рік поспіль. Шановні друзі! Бюджет не є ні соціальним, ні вдалим, більше того, він ще гірший, ніж попередні. Кількісні показники зростають, але якщо враховувати інші фактори, то виходить, що ми в культуру вкладаємо все менше й менше, тому що вона, очевидно, не потрібна.

Вихід один — бити тривогу, закликати народ вийти на вули­цю і силою змусити виконавчу владу повернутися до культури лицем. Декому з вас здається це надто революційним і, можливо, таким, що виходить за рамки цієї трибуни. Зовсім ні, ми у Верхов­ній Раді сміливо про це говоримо, чітко й ясно. Але чи вийде народ, позбавлений соціального захисту і шматка хліба? Це   питання з питань. Чи вийдуть хоч би працівники культури, творча інтелігенція, нарешті, функціонери культури? Всі вже виходили на мітинги — вчителі, лікарі, працівники сільського господарства, різних сфер. Працівники культури ні разу не вийшли, їх ніхто не збирається виводити. Мабуть, це нам дуже подобається.

На превеликий жаль, регламент (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Олександр Афонін, президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів. Підготува­тися Володимиру Олександровичу Яворівському.

 

АФОНІН О.В., президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів. Шановне зібрання! Я вдруге стою на цій трибуні і сьогодні представляю, мабуть, саму аморальну частку нашого суспільства — українських видавців. Це не я себе таким вважаю, так нас обізвав один високий посадовець з Кабінету Міністрів.

У липні нинішнього року на прес-конференції, де обгово­рювалися питання економічної політики уряду і майбутнього бюджету, він заявив наступне: “Які пільги для видавців? Ніяких пільг! Невже ви думаєте, що ці поліграфісти, видавці, отримавши гроші і пільги, з кимось цими грошима поділяться?.. Що, ви думаєте, вони дадуть гроші своїм працівникам чи заплатять більше гонорарів авторам? Ні! Я їхню психологію знаю, вони ніколи цього не зроблять”.

Коли людина, обіймаючи таку височенну посаду, дає оцінку всім без винятку видавцям, то чого варта ця влада? — я вас питаю.

Сьогодні українська книга переживає страшний час. І най­жалюгідніше те, що у проекті Державного бюджету на 2004 рік записано: для покриття фінансових ризиків відкласти введення в дію Закону про державну підтримку книговидавничої справи.

Я питаю: яке суспільство закриває книгою фінансові дірки? Яке суспільство дозволяє собі майбутнім закривати один рік? Вибачте, я не знаходжу в українській мові такого терміна — “временщики”. “Временщики”! Вони ніколи не будуть українцями, вони вже подумки за межами України, вони тільки тремтять за свої крісла і за свої гроші.

Прошу вас: підтримайте книгу і майбутнє України!

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Володимир Олександрович Яворівський. Підготуватися Прошкуратовій.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (виборчий округ №123, Львівська область). Шановні представники україн­ського духовенства у класичному розумінні цього слова. Точніше, мабуть, було б сказати: залишки українського духовенства. А ще точніше, як це не гірко: жалюгідні залишки. Я дуже рідко цитую, а  сьогодні от знайшов щойно в записнику кілька дуже цікавих цитат.

Гюго: “Дехто володіє бібліотекою, як євнух гаремом”.

Брехт: “Якщо влада не задоволена своїм народом, вона повинна його розпустити і обрати собі новий народ”.

Сенека: “Природа педантично обшукує нас при вході в цей світ і при виході, через те винести нічого неможливо”.

Едуард Еріо, французький письменник і політик: “Культура — це те, що залишається, коли все решта забуто”. А ми живемо в країні, де вже забуто й культуру.

Я от сидів і думав. Ось подивіться, у ХХ столітті: у 20-ті роки був спалах відродження нації, піднялися з колін українці, відродження духовності; 30-ті роки — все вбито, поховано; 60-ті роки — піднімаються Ліна Костенко, Микола Вінграновський, цілий  ряд; далі знову задуха. І ось знову маємо щось подібне:
90-ті роки — відродження, проголошення держави, віра, роман­тизм, очищення, і врешті-решт — такий жорстокий прес, така темнота, таке бездухов’я, таке безголів’я, що я переконаний,
що й дітям нашим, а, можливо, ще й онукам доведеться підніма­тися бодай на якийсь дуже усереднений, далекий рівень.

Ми мусимо сказати собі сьогодні: ми маємо най­некультурнішу, найтупішу, найпримітивнішу владу в Європі.

І якщо ми хочемо відповісти собі на запитання: чому так швидко піднялися чехи? — то я відповів би: бо вони мали Гавела.

Якщо ви мене запитаєте, чому так швидко піднялися литовці, то я скажу: тому що вони мали Бразаускаса. Так, полі­тичного лідера, але я добре його пам’ятаю в 1989 році як народ­ного депутата, цього високого, як громовідвід, скандинава, довкола якого оберталася вся литовська інтелігенція.

Через те нам з вами, українцям, сьогодні говорити про духовність — це те саме, у мене таке враження, що говорити в  газовій камері про лісове повітря. Сьогодні щось говорити, волати до когось — чи до віце-прем’єр-міністра, чи до нашого багатостраждального міністра культури... Я переконаний, що Юрій Петрович за іншої влади був би дуже нормальним міністром. Я  переконаний, що й Табачник міг би бути іншим віце-прем’єром, бо, по-моєму, це єдиний грамотний чоловік у Кабінеті Міністрів, який щось читає (Оплески).

І хочу завершити таким рядом. Візьміть хоча б події остан­нього часу, зокрема в Донецьку, про що сьогодні говорили. Ви ж подивіться, я боюся вже вмикати телебачення: ці перекошені, насичені злобою очі, ці опущені діти... Я бачив їх у Харкові, коли туди приїздили Ющенко і ще 20 народних депутатів. Найпопуляр­ніший політик, що б про нього не говорили. Оперний театр в    400 метрах був оточений вантажівками, вулиці перекрито,
і з усіх гучномовців волали: “Национал-фашизм Ющенко не пройдет!”.

Те, що намагалися зробити зі Спілкою письменників... Іван Бокий сказав, що Спілка журналістів — твердий горішок. Іване, Спілка письменників — ще твердіший. Вчора відбувся пленум, де   була представлена вся еліта письменницька. Одноголосно засудили дії і Адміністрації Президента, і тієї купочки людей. Прийнято ухвалу виключити зі Спілки письменників заколотників, які піддалися, яких купили (Оплески). Наклали мораторій на будь-які балачки про позачергові з’їзди до президентських виборів. Я  переконаний, що після президентських виборів ми зберемося обов’язково.

Зачитаю з цього приводу прекрасні слова людини, яку я гли­боко шаную, морального авторитета нації Павла Загребельного: “Це якась комічна опера. Зібралися якісь там загальні збори письменників. Це 50, 70 чи 80 київських нездарностей зійшлися і вирішили переобрати Яворівського. Якби в мене були гроші, я б завтра зібрав загальні збори українців, які б переобрали Кучму і внесли зміни до Конституції” (Оплески).

Отож, завершую. Не будемо давати собі рекомендацій, не будемо давати собі рецептів, тому що ми з вами — анклав, ми з вами — оці рештки інтелігенції, ми — резервація. Нас сьогодні не транслюють, ми говоримо одне для одного — це ще один доказ. Але це, може, найголовніший доказ: нас мало, ми збідніли, нас опустили на самісіньке дно, але вони нас бояться, і це найголовніше. Друзі, нам треба протриматися 360 днів!

Дякую (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Тамара Сергіївна Прошкуратова, фракція СДПУ(о). Підготуватися Тарану Віктору Васильовичу.

 

ПРОШКУРАТОВА Т.С., член Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СДПУ(о)). Фракція СДПУ(о). Нашу фракцію, як і  всіх присутніх у цьому залі, турбує криза українського суспіль­ства. Нагадування про неї банальне, але від цього не зменшують­ся загострені проблеми. Найглобальнішою можна вважати духов­ну кризу, суспільство все більше відходить від життя за законами душі. І це при тому, що в народу генетично закладено потяг до знань, освіти, що заради духовного люди свідомо йшли на різні самообмеження. Тому для об’єднання нації потрібно використати наявний інтелектуальний потенціал.

На жаль, нині процвітають наркоманія, алкоголізм, злочин­ність, руйнування традицій і цінностей, відчуття людьми без­перспективності, зростає ізольованість людини в суспільстві. Духовний світ людини не терпить порожнечі, а його занепад породжує занепад усього життя суспільства.

Нині Україна потребує нових світоглядних орієнтирів. Для  цього необхідна нова світоглядна парадигма, що поєдну-
вала б історичні традиції та сучасні перспективи. З урахуванням історичних традицій, менталітету українського народу, ми вважаємо, що сучасна система цінностей має ґрунтуватися на  поєднанні поваги до індивідуальних прав, свобод та суспільної солідарності громадян. Духовна сила нації пов’язана з відновлен­ням християнської моралі разом з трудовою етикою, що є необ­хідною умовою добробуту і економічного розвитку.

Духовна самостійність розвивається так, як і матеріальна. Коли розвивається лише матеріальна сторона, порушується рівновага. Культура, яка розвиває лише матеріальну сторону, без відповідного духовного прогресу, схожа на корабель, який пливе без керма, втрачає маневреність, мчить назустріч катастрофі.

Людина не стане господарем природи, доки не стане господарем свого внутрішнього світу. Формуванню духовного світу особистості допомагають наука і релігія, про це говорили, вони не суперечать одна одній, тому що сфери впливу різні. Наука дає відповідь на питання про те, як живе світ, а релігія відповідає, як живе людина в цьому світі. Релігія пропонує найкращу шкалу цінностей — цінність людського життя, рівність, високу мораль.

Підґрунтя моралі — культура. Прикро, що з побуту, про це говорили, вимивається книга. Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивність запитів.

Широкими є міжнародні контакти української культури, а це означає, що вона цікава для світу і здатна відгукуватися на світові імпульси, які спонукають до виходу на нові творчі горизонти. У нас ще зберігається ефективна система мистецького навчання, з надр якої виходить достатньо талановитої творчої молоді, якій тільки треба забезпечити можливість працювати в рідній культурі.

Ми є однією з небагатьох країн Європи, де народна мистецька культура — не предмет спогадів чи музейного догляду, а реальність життя мільйонів людей. Це величезний резерв для професійної творчості і неабияка величина в загальному культур­ному потенціалі нації, яка постійно породжує нові й нові таланти.

Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечено духовно і культурно, інакше залишиться ущербним. Йдеться насамперед про конкурентоспроможність української культури, її здатність задавати тон інтелектуальному, духовному життю свого суспільства, адаптувати для суспільства культурну реальність світу.

Шляхи подолання бездуховності ми вбачаємо перш за все у   визначенні права кожної особи на свободу віросповідання, атеїстичних переконань і вибору належності до будь-якої конфесії.

Підтримка молодої сім’ї, практика надання пільгових довго­строкових кредитів на придбання квартири. Власний дім — необхідна передумова нормального розвитку системи духовних цінностей молодої родини, її майбутніх нащадків.

Створення комплексної статистичної картини функціонуван­ня української мови в різних сферах суспільного і культурного життя.

І коли будемо приймати бюджет у другому читанні, то не просто декларувати з трибуни Верховної Ради, а проголосувати значне збільшення фінансової підтримки засобів масової інфор­мації, програм видання наукових праць з історії України, історії української культури і мистецтва, народознавства, літературної і мистецької спадщини, збільшення асигнувань на розвиток науки і культури, модернізацію матеріально-технічної бази, розширення мережі театрів, філармоній.

Ось біля мене сиділа учасниця слухань, яка пропонує створити в Києві Будинок молоді, тому що молодь дійсно не читає книжок. Скоріше будуть бавитися в комп’ютерні ігри до пізньої ночі, а книгу в руки не візьмуть. І це — наша проблема, наш біль.

Співпраця з українськими силами за кордоном, підтримка українського духовного культурного життя в усьому світі. Дещо з  цього вже робиться, але до системності і належних масштабів цієї роботи нам ще далеко. І досі не зроблено найпростіше і найголовніше — дитячі садки та школи, які названо українськими, не стали насправді українськими, не мають українського мовного режиму.

Час вимагає вводити в шкільну програму курси філософії, громадської етики, історії мистецтв тощо. Державний компонент учбових програм настільки інформативно перенасичений, що за існуючої класно-урочної системи ввести таку кількість нових предметів майже неможливо. Діти й так перевантажені.

І тому, завершуючи свій виступ, хочу сказати, що без духовності не буде суспільної злагоди, а без злагоди — майбутньої багатонаціональної держави, ім’я якій Україна.

Дякую (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Таран Віктор Васильович, фракція Блоку Юлії Тимошенко. Підготуватися Черняку Володимиру Кириловичу.

 

ТАРАН (ТЕРЕН) В.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Віктор Терен, Блок Юлії Тимошенко. Шановні друзі! Духовний стан суспільства визначається місцем у ньому художнього слова, бо спочатку було слово. Моя колега Прошкуратова говорила про країни Європи і  про те, що немає жодної такої країни, як Україна, де так був би поширений духовний пласт. Я хочу сказати, що знаю лише одну країну — Україну, в якій вночі автоматники вдираються до духовної цитаделі держави — Спілки письменників. В ніч з 2 на 3 листопада озброєні автоматами люди виламали двері Спілки письменників. Що вони там хотіли знайти, якою була їхня мета і, врешті, хто вони самі, ніяких пояснень міліція не дає.

Тому, що сталося у Спілці письменників, передували так звані збори письменників, коли на автобусах з номерами Адміністрації Президента до Пущі-Водиці звезли близько 60 літе­раторів. Це мізерна частина, всього зареєстровано 1730 письмен­ників на сьогодні. Звезли цих кілька десятків, і на цьому нелегі­тимному зібранні відбулися так звані нібито перевибори голови спілки. І телеканали, успадковуючи традиції Лапікури, Долганова, а тепер і Піховшика, безжально викрививши інформацію, повідо­мили про це як про новину номер один.

Те, що відбувається сьогодні навколо Спілки письменників, є ганебним і цинічним фарсом, що розігрується з волі Президента та глави його Адміністрації. Це речі з того самого ряду, як вбивство Чорновола і Гії Гонгадзе, як багаторічна війна на зни­щення Юлії Тимошенко і її родини, як антиющенківський шабаш у Донецьку і Харкові. Це той самий почерк влади.

Чому ж саме українські письменники стали об’єктом шале­них нападок влади? Може, тому, що українські письменники хочуть бачити українську Україну? Чи, може, тому, що українські письменники не запросили до спілки Президента після його бестселера “Україна — не Росія”, виданого в екзилі, у Росії, і   навіть не провели, знаєте, обговорення цього літературного шедевра? Чи, може, тому, що спілчанське приміщення знахо­диться на вулиці Банковій, і після привласнення будинку з химе­рами химери з Банкової замахнулися ще й на спілчанський будинок?

Ясно одне: за рік до президентських виборів влада розпо­чала й продовжує тотальну зачистку території, щоб звільнити Україну від інакодумства, демократії, від усього українського, адже в українській Україні не може бути місця кучмам і медвед­чукам. І тому вони бояться нас. І тому в порушення Закону про Регламент Верховної Ради України, згідно з яким всі парламент­ські слухання повинні транслюватися, сьогодні немає трансляції. Ми знову знаходимося у резервації.

Вольтер казав, що диявол пізнається в деталях. Звертають на себе увагу такі факти, такі деталі. Наприклад, синхронно зі спілчанськими подіями, синхронно з автоматниками на інтерне­тівському сайті compromat.ru з’явилися брудні наклепи на голову Спілки письменників Яворівського. Як відомо, цей сайт контро­люється і належить ФСБ Росії. Це говорить тільки про те, що люди, які замахнулися на спілку, у той чи інший спосіб спів­працюють із ФСБ.

Симптоматично, що злодійський напад на спілку відбувся в  ніч на 3 листопада. Саме 3 листопада 1937 року в Сандармосі розстріляно цвіт українського письменства — Підмогильного, Куліша, Зерова та багатьох інших. Про це на телебаченні не було промовлено й слова, але ж, успадкувавши традицію сталінського режиму, нинішній режим достойно пом’янув закатованих україн­ських письменників.

Спілка письменників вистоїть, ці нападки її лише згуртують. Вчора на розширеному пленумі спілки над усе домінувала ідея єдності, спілчани-колабораціоністи, в тому числі й саме та Околітенко, виключені зі спілки. Кажу “саме та” Околітенко, бо саме вона стала гостем і героїнею передачі “Саме той”. Отож, спілка вистоїть. І навіть не в той спосіб, який запропонував письменник-гуморист Євген Дудар. А запропонував він так: давайте замість виключених приймемо до спілки Кучму за його книжку, і тоді спілці дадуть спокій, і тоді будуть у спілці гроші. Але   ця пропозиція письменника-гумориста зібрала лише один голос. Як говорила Ліна Костенко: “Душа пройшла всі стадії печалі. Тепер уже сміятися пора”.

Ми говоримо про подолання кризи. Наведу таку цитату. Коли під час передвиборних президентських перегонів у Сполуче­них Шатах Америки Рейган дискутував з Картером, то він сказав, що спад — це коли роботу втрачає сусід, криза — коли ви втрачаєте роботу, але оздоровлення настає тоді, коли втрачає роботу ваш попередник. Він мав на увазі президента Сполучених Штатів Америки. З вашого дозволу я перефразую його слова і   скажу: оздоровлення суспільства настане тоді, коли роботу втратить Кучма.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Володимир Кирилович Черняк, фракція “Наша Україна”.

 

ЧЕРНЯК В.К., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні учасники парламентських слухань! Для того щоб лікувати хворобу, треба впливати на її причини. Які основні й найбільш загальні причини духовної кризи в Україні?

Перша — несформованість української патріотичної політич­ної нації на всіх теренах України із системою її духовних, культур­них і моральних цінностей. Це, мабуть, найбільш глибинна причи­на.

Друга — несформованість української національної патріотичної ефективної влади. Якби у нас була сформована справжня українська патріотична політична нація, то у нас була б сформована справжня українська патріотична влада. Заєць диску­тує зі мною, це нормально, але зрозуміло, що причина й наслідок постійно міняються містами, тому що відбувається взаємодія. І   для того щоб сформувати справжню українську патріотичну націю, потрібна справжня українська патріотична влада.

Третя причина — несформованість української національної держави й української патріотичної політичної еліти, як загально­української, так і регіональної.

Четверта — несформованість системи національної культу­ри, національної духовності, в тому числі національної церкви.

П’ята — несформованість українського національного інфор­маційного простору із системою національних духовних цінностей.

Шоста — масове зубожіння населення і злочинне, амораль­не збагачення купки нуворишів.

І сьома — мізерне фінансування потреб розвитку культури і духовності.

Отже, якщо ми хочемо подолати духовну кризу, то потрібно впливати на ці причини. Нам потрібно сформувати українську патріотичну політичну націю замість зденаціоналізованої та ідеологічно дезорієнтованої маси. Для подолання духовної кризи нам потрібно сформувати українську національну патріотичну моральну владу.

Чого нам бракує найбільше? Нам бракує культури влади і  влади культури. Нам треба сформувати українську патріотичну політичну еліту, загальноукраїнську і регіональну, і з нею форму­вати систему влади. Нам потрібно сформувати єдину українську помісну православну церкву. Звичайно, нам треба сформувати український інформаційний простір. Нам потрібно вирішити проблему злидарства, зубожіння й бідності більшості населення і  покласти край злочинному й аморальному збагаченню купки наближених до влади олігархів.

Звичайно, в мене немає можливості говорити більш деталь­но про це, я вважав своїм обов’язком виступити концептуально. Кожна з цих причин є і наслідком.

Яким чином це робити? Потрібні механізми. До речі, в реко­мендаціях запропоновано, в який спосіб долати кризу, але я вважав своїм обов’язком узагальнити таким чином.

Звичайно, я хотів би зробити особливий акцент на тому, про що вже тут казали, і що потрібно робити в першу чергу. Йдеться про фінансову підтримку державної мови, національного книговидання, національної культури, національної духовності. Це найперший обов’язок парламенту і уряду, я вважаю, що це має бути пріоритетом бюджетної політики. Бо якщо ми цього не зро­бимо, Україна не матиме українського майбутнього. Ми зараз стоїмо перед необхідністю зробити це. І коли існуюча влада хоче позбавити так званих пільг українське книговидання — це злочин. Ми повинні прямо сказати про це і боротися з владою, яка не  хоче фінансово підтримувати українську культуру, українську духовність.

На завершення я хотів би сказати, що тут є і наша вина і  біда. Вина в нерозробленості проблеми національної ідеології. Вона повинна бути розроблена, це має бути не державна, я   згоден, а національна ідеологія. Це повинна бути система національних моральних, духовних і культурних цінностей, орієн­тир для всіх наших людей. І саме над цим ми повинні працювати. Думаю, що це обов’язок якраз тих людей, які присутні сьогодні в цій залі, наш з вами обов’язок — розробляти систему національ­ної ідеології, ідеології державотворення, вироблення системи цінностей. Ідеали, а не ідоли повинні бути в її основі. І на основі ідеології ми повинні здійснити конверсію свідомості нашого населення, тільки тоді вийдемо з духовної кризи.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Наєнко Михайло Кузьмович, доктор філологічних наук, завідувач кафедри Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Підготуватися Білозір.

 

НАЄНКО М.К., професор, завідувач кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Добірне товариство! Мені здається, що свій виступ покійний Леонід Ілліч Брежнєв міг би почати так: “я с чувством глубокого удовлетво­рения” почув, як іде масовий процес розкультурення, роздухов­лення цілого народу, цілої нації. При цьому дехто з промовців посилався на різні приклади, що сталося це, мовляв, десь
у ХХ столітті.

Я хотів би сказати, що в Україні 200 років тому відбулася така ситуація, про яку найбільший наш філософ XX століття, найбільший літератор як науковець Дмитро Чижевський сказав: “Неповна нація, неповна література, неповна культура...” Сьогодні хочеться сказати, що маємо справу з неповною духовністю.

У чому це виявляється і до чого може дійти? На це запитання нещодавно відповів інший видатний науковець, наш сучасник Іван Дзюба, який сказав: якщо підемо таким шляхом, то скоро перетворимося на Кубань, де один-єдиний ансамбль “пісні і пляшки”, кілька якихось фольклорних груп, і на тому все.

З чого це все починається? Кажуть, що від повторення не псується тільки молитва. У нас молитва — це мова. Відомий філософ казав, що здоров’я людини — це не головне, але коли його немає, тоді все інше нічого не варте. Так само і з мовою: якщо вона є, то вона ніби не головна, але коли її немає, або коли її ще й забирають силою, тоді все інше нічого не варте.

Виявляється, наші владні структури досі навіть не можуть визначитися з державною мовою. Хоча б згадали, скажімо, досвід капіталізму. Подивіться, у США штучно створена нація американ­ська завдяки чому? Завдяки мові. Спробуй у США влаштуватися на роботу бодай каменотеса чи прибиральниці, не знаючи англійської — нічого не вийде. А в нас навіть у найвищому законодавчому органі, в парламенті, “двуязичіє” існує, і ніхто на це не звертає уваги. Тобто звертають, але нічого це не дає.

Тут згадували про друковану продукцію українською мовою. Мабуть, ніде у світі немає такого співвідношення — 90 і 10 відсот­ків, про що говорив депутат Жулинський. Хіба що в Білорусі, але там, як відомо, Союз Росії й Білорусі, тому, може, це й дозволя­ється. Але у нас... Немає на кого послатися.

Чи є якийсь вихід з такої ситуації? Микола Григорович Жулинський тут наводив як приклад Францію, такі приклади можна продовжити. Німеччина має Інститут Гете, філії якого діють в усіх країнах світу для поширення німецької мови і культури. Франція має Інститут Сервантеса з філіями в багатьох країнах світу. По своєму підтримують свою мову Польща, Чеська Республіка, у них записана в бюджеті навіть окрема стаття на під­тримку поширення своєї мови не лише в межах країни, а й поза її межами.

Ще одне питання. В “Історії Русів”, теж більш як 200-літньої давності, написано, що після Богдана, який пішов на унію з Москвою, українські гетьмани були подібні до того пастуха, який тримав корову за роги, а доїли її інші. Виявляється, і сьогодні тримає за роги один чоловік, а доять Україну всі. У тому числі доять з точки зору культури, і виявляється, доять, спираючись на підтримку (тут говорили про автобуси з Адміністрації Президента і таке інше).

І останнє, про що тут згадували, — безпам’ятство, що треба було 3 листопада згадати розстріляних письменників, а робилося насправді інше. Хто бував у Вашингтоні, в центрі, напевно, бачив стелу, на якій викарбувано сотні тисяч імен людей, які загинули у  різних війнах — у Кореї, В’єтнамі і так далі. А в нас що робиться? Я згадував Чижевського. Прекрасно вчений виступив тут, директор Інституту філософії. Є академічна премія імені Чижевського, але навіть найменшого знака немає, що цей найбільший філософ десь тут учився, формувався тут, в Україні. І  чому б, зрештою, всіх загиблих, зокрема й письменників, яких ми хоч прізвища знаємо, не опублікувати? Отам на Майдані Незалежності, вздовж вулиці Інститутської, та не поставити стелу? Туди вмістяться мільйони імен людей, які віддали своє життя за нашу культуру, за наше життя, за наше майбутнє.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Оксана Володи­мирівна Білозір. Наступним виступатиме Сергій Макарович Правденко.

 

БІЛОЗІР О.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у закордонних справах (багатомандатний загально­державний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановне товариство! Нас сьогодні не чує Україна. Забагато парламентських слухань, більше 40. Сьогодні відключені від ефіру парламентські слухання на найбільш болючу тему, яка в серці кожного українця, кожної української хати — духовна криза нашої нації. І перш ніж говорити про причини і про кризу, яку ми подолаємо, я хочу з вами з’ясувати, з чим ми маємо справу.

Існує реальна потреба переосмислити діючі в суспільстві моделі поведінки особистості відповідно до істинних, а не фаль­шивих, до християнських життєвих стратегій. Якщо говорити образно, то суспільство можна уявити як піраміду, на вершині якої знаходиться влада. І відповідно як вершину видно здалеку, так і   дії та вчинки представників влади є найбільш помітними та знаковими для суспільства.

Однак чи відповідає більшість вчинків та дій представників влади критерію не духовності, а хоча б моральності? Сьогодні в   цьому залі ми констатуємо: ми маємо глибоку, системну, моральну кризу влади, втрату нашими громадянами сенсу життя, знецінення дарованого Богом життя. Більше того, сьогодні україн­ське суспільство на крутозламі історії переживає боротьбу за значущі засоби життєдіяльності: територію України, сировинну базу, енергетичні ресурси, ринки збуту, можливості їх розподілу, сфери політичного домінування. Проте найголовніше — ми маємо ідеологічну, духовну боротьбу, коли в народу віднімають і зне­цінюють, нищать систему вірувань, переконань, ідеали, принципи суспільної організації, культурні традиції, ідеологію і навіть міфологію.

Хтось може сказати: ну, подумаєш, обмаліли нашу культуру. Однак згадаймо хоча б Францію, про яку сьогодні говорили. Заберемо в неї 100 видатних імен, що тоді залишиться з великої Франції? Адже культура — це той універсальний модуль, який пронизує всі сфери суспільства і формує її, це той універсум, який становить духовно-матеріальний світ нації.

А хто означив культуру? Хто нам сказав, яка вона, де вона, який її код, які її соціальні феномени, моральний принцип? А моральний принцип у нас давно був — це єдність думки, слова і вчинку, ще за філософом Сковородою: як думаю, так роблю.

А що ми робимо з вами сьогодні? Ми маємо, за словами Ліни Костенко, соціальну шизофренію: думаємо одне, говоримо друге, робимо третє або не робимо нічого взагалі.

Як можна сьогодні в Україні зберегти культуру, і тим більше сформувати, сконсолідувати на її основі націю як політичну спільність, коли політичний і господарський безлад, безробіття викинули мільйони наших громадян за кордон? Сьогодні називали цифру 3 мільйони, від 3 до 7. Від 7 до 15 мільйонів громадян України знаходяться за межами нашої держави, сьогодні вони працюють там, і 65 відсотків з них — це інтелігенція: музиканти, артисти, лікарі, вчителі, це молодь.

Нещодавно я повернулася з Італії, де зустрічалася з лідером Християнсько-демократичної партії. Ось він мене зустрічає і най­перше, що каже: ви знаєте, пані Білозір, моя дитина перший віршик вивчила українською мовою, перша пісенька, яку вона заспівала, була українська пісенька, і перша казочка, яку вона почула, була казочка про козака. Наша українська жінка сьогодні не вдома, а в Італії виховує молоде покоління.

І цей вакуум, який утворюється, заповнюють мігруючі людські маси з інших країн, які в кращому разі приносять невластиві нашій культурі культурні елементи. Так само мене нещодавно вразило — всі новини по всіх каналах з такою вели­чезною гордістю подали інформацію, що китаєць став громадя­нином України.

За ще повної відсутності української держави культура була і  має бути сьогодні основою у відстоюванні духовних цінностей. Гофміллер сказав: душа культури — це культура душі, а ми-
стецтво — це життєпис духу людського. Який життєпис нашого духу ми передамо своїм дітям? Я хочу, щоб ми сьогодні в цьому залі пізнали одну-єдину істину, зрозуміли її: щоб відчути власну перспективу, щоб викласти власну дорогу до власної долі, ми повинні здійснити культурно-історичний прорив.

Я пропоную поряд із превентивними заходами, а це створення належної законодавчої бази, відповідних нормативно-правових актів, утворити при Кабінеті Міністрів України Націо­нальну раду з питань культури, науки та освіти з метою форму­вання концепції національної культури, яка повертає нам наші духовні цінності, і формування концепції національної освіти, яка трансформує ці надбання у навчально-виховний процес.

Провідною силою нашого суспільного організму має стати релігія. Саме на релігію вищою волею покладена турбота про моральне здоров’я людини, про її духовність, про цілісність людського єства і суспільства. Саме релігійний фактор, християн­ська віра інтегрує людей у єдину соборну спільноту, формуючи істинну трансцендентальну систему соціальної взаємодії та солі­дарності. І це відбувається сьогодні, відбувається духовна рево­люція знизу.

Ось приклади. “Просвітою” започатковано телемарафон “Тарасова церква”. Ми сьогодні вперше всією громадою будуємо на Чернечій горі храм. Проект унікального Храму Примирення Ігоря Миколайовича Дідковського, президента групи компаній “Родовід”. Проект планетарної акції під назвою “Ворота в небо до Бога” із будівництвом духовно-просвітницького центру “Світло”, автор Віталій Мартиненко. І це не повний перелік того, що нуртує в серці нашої України.

Україні сьогодні потрібні не показові псевдокультурні акції, а цілеспрямована копітка щоденна робота на відродження моралі, на відродження культури, на наше з вами відродження. Як сказала наша велика Ліна Василівна Костенко: “Лиш Храм збудуй, а люди в нього прийдуть”. І цей Храм ми повинні з вами побудувати.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Сергій Макарович Правденко, депутатська група “Народовладдя”. Підготуватися Баранівському.

 

ПРАВДЕНКО С.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Шановні учасники парламентських слухань! Нині російський телеканал РТР проводить опитування: чого ви прагнете? “Отнять и поделить” чи “работать и зара­батывать”? Уявляєте ступінь блюзнірства? Спочатку все відняли і поділили між кланами, а потім цікавляться думкою народу, чого він хоче, спекулюючи на тому, що відняти й поділити — давно затавроване гасло. У нас ситуація абсолютно тотожна: ми не пішли шляхом Чехії, навіть Польщі, у нашого народу все відняли і все поділили між кланами, вседержавними і регіональними.

Як не бути духовній кризі, коли ми втратили ціле ХХ століття через нав’язаний нам (а український народ в особі лідерів зразка 1917–1918 років дозволив це нав’язати, бо не захистив себе) кривавий і економічно безперспективний експеримент з ощаслив­лення всього людства? У результаті людство йшло своїм шляхом, а ми несли жахливі втрати, а потім розчарування і гнів, а далі — крах надій на те, що незалежна Україна неодмінно з перших кроків ставатиме соціально справедливою державою, турбот­ливою до своїх синів і доньок.

Кланова приватизація, безсоромне захоплення власності, дикий капіталізм розчавили надії людей на справедливу Україну. Про яке хоч трохи помітне пожвавлення духовного життя можна говорити, коли мільйони і мільйони українців шукають по закордо­нах хоч якоїсь роботи, хоч якогось заробітку, або животіють удома? Про яку духовність можна говорити в таких умовах? Єдина розрада — церква, та й туди йдуть не для роздумів, не для духовного примирення, а з відчаю.

Найсумніше, з моєї точки зору, те, що в народу забрано надію, його дурять з усіх боків. До формування суспільства злиднів прямо причетні представники і влади, і нинішньої опозиції. Хто, може, забув, нагадаю про пряму причетність одного реформатора, тодішнього віце-прем’єр-міністра, до створення декретних умов для махінаторів у трастах. Чи, може, нувориші з   обох таборів не причетні до розквіту дикого капіталізму? Чи хтось має персональну індульгенцію?

На сьогодні констатуємо: існує потужна група людей з вели­кими капіталами, готова служити будь-якій владі в Україні — хоч Януковичу, хоч Ющенку — в обмін на неперегляд результатів приватизації та на неписаний дозвіл не платити або несповна платити податки.

Тим не менше, вихід із зубожіння, із рабства злиднів, а отже з бездуховності, існує. Він, його передумови — у сфері матеріальній, економічній. У нас, за оцінками Кабінету Міністрів, до 60 відсотків економіки в тіні, а це 60–70 мільярдів гривень щороку поза бюджетом. Це ті кошти, які мають йти пенсіонерам, вчителям, лікарям, вченим та іншим, це кошти надії, в тому числі реальної надії на подолання духовної кризи.

Я свідомо залишаю поза увагою суто духовні аспекти проблеми, про них достатньо сказано і без мене. Я свідомо говорю саме про те, що держава зобов’язана і має можливість сьогодні змінити матеріальне, а отже й духовне, самопочуття суспільства.

Законодавчий вихід тут один — впровадження соціально справедливого податку на нерухомість. До речі, 1999 року я подав проект постанови про утворення депутатської слідчої комісії для вивчення обсягів нерухомості, що належить керівникам держави і  уряду, міністрам та іншим високим посадовим особам, які пере­бувають на державній службі, та членам їх сімей. Отже, потрібен соціально справедливий податок на нерухомість, на приватизовані заводи, фабрики, енергетичні потужності, великі земельні площі, будинки, квартири тощо. Цей податок має бути прогресуючим, його питома вага має зростати залежно від розмірів приватної нерухомості. Нерухомість — це річ, яку важко приховати, хоч на родичів вона записана, хоч на кого, хтось кінцево мусить все одно платити.

Не з дрібних підприємців, не з дрібних торговців (як роб­ляться спроби зараз) — колишніх інженерів, кандидатів, докторів наук, яких вигнали на базар торгувати, маємо брати до казни дедалі більше з великих капіталів, з великої власності, без розподілу на своїх і чужих, на лояльних і нелояльних. Це маємо вимагати в законодавчому плані від Верховної Ради, у виконав­чому плані — від силових структур і державної влади. Якщо ми цього не зробимо, будемо мати те, що маємо, та ще нові витки клановізації з усіма їх квіточками і ягідками.

А ми з вами хочемо іншої України. І вона буде такою, на яку ми здатні. І не чекаймо ні Апостола, ні Месію, їх не буде, ніхто нічого на тарілочці нікому не принесе. Мусимо навчити будь-яку владу поважати народ і його культуру.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Олександр Петрович Баранівський, фракція Соціалістичної партії України. Підготуватися Морозу.

 

БАРАНІВСЬКИЙ О.П., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (багатомандатний загально­державний виборчий округ, СПУ). Дякую. Фракція соціалістів. Шановні учасники парламентських слухань! Як неважко помітити, назва нинішніх слухань звучить, як присуд нашому суспільству. Повна духовна деградація, криза моралі, про яку ми сьогодні говоримо, спричинила кризу віри, церкви, мистецтва, культури, сім’ї, всього святого.

Головною причиною цього, як на мене, став драматичний злам суспільних підвалин. Перехід основної маси населення із стану людей, які поважають себе і свою країну, до стану ізгоїв, сірої маси, бидла. Яка, скажіть, мораль, духовність у голодного, знедоленого? Треба одразу відзначити, що нинішня влада від дня свого існування якраз турботливо вирощує саме бідність. За   12 літ свого правління вона створила ситуацію практично тотального злидарства.

Ви думаєте, пан Кучма і його команда, яка знаходиться при владі без малого 10 літ, цим відкрили Америку? Ні, в історії людства в усіх землях, в усі часи зажерливі можновладці користу­валися беззахисністю трудових мас. Великий історик Сергій Соловйов приводить свідчення з древнього літопису про події тисячолітньої давності, 987 року, коли один воєвода, оглянувши після чергової битви полонених, з жалем сказав своєму соратнику князю Володимиру: “Такі не будуть платити нам данини, бо вони всі в чоботях, підемо шукати тих, що в лаптях”.

Отже, відімкнення України від моралі — не випадковий,
а, я сказав би, добре спланований крок. Кому незрозуміло, що легше управляти бидлом? За найменшу подачку тебе боготвори­тимуть. Найстрашніше те, що процес цей не знижує темпів, а набирає їх, і це не просто слова. Я працюю в Комітеті Верховної Ради з питань бюджету . З цієї трибуни, а також у парламентській газеті “Голос України” мені вже доводилося говорити про те,
що проект бюджету на 2004 рік, запропонований до розгляду Кабінетом Міністрів, є неспростовним документом, який свідчить, що влада продовжує турбуватися не про народ, а про збагачення олігархів, тобто про подальше знедолення людей. Це означає, що ніякого просвітку на обрії зростання цінностей моралі і духовності не передбачається, оскільки питання освіти, культури, розвитку медицини й надалі залишаються у злиденному стані, а це означає повну руйнацію того, про що ми сьогодні говоримо.

І цьому всіляко сприяла парламентська більшість, яка в  першому читанні 231 голосом підтримала авантюру першого віце-прем’єр-міністра Миколи Азарова, де приховуються над­ходження доходів, де врізали заробітну плату на місцях вчителям і  лікарям, де ввели ПДВ на ліки, де ввели додаткові податки 50 відсотків для села. Бо в наступному році буде приватизація землі, тому цього року треба добити все до кінця. І вони потім нас показують, мовляв, дивіться, як блокують роботу Верховної Ради, не дають їм швидкими темпами просувати це остаточне роз­крадання.

Отже, якщо говорити про духовну кризу суспільства, то розмову треба починати з кризи влади. Ми маємо чесно визнати, що на вищі державні посади прийшли люди, які не те що не можуть бути взірцем для наслідування, а багатьма своїми вчинками просто дискредитують себе як інтелігентних добродіїв, державних службовців. Ну який ще, скажіть, глава держави, прибувши з офіційним візитом до сусідньої країни, влаштовує дебош у ресторані, ковтнувши зайве оковитої, чи разом зі своїм оточенням підозрюється в причетності до зникнення журналіста? Не дивно, що в такого глави держави міністри діють на власний розсуд, виконуючи певні політичні замовлення своїх партійних вождів.

Маю на увазі і вчинки одного з чинних лідерів СДПУ(о) міністра освіти Кременя щодо подій у Донецьку. Коли за вказів­кою чи просто згодою з міністерських кабінетів на вулиці, у вир політичних подій були кинуті не лише студенти, а й старшо­класники, а розмінною монетою слугувала банальна пляшка горілки чи пива. Кого ж тоді готує для суспільства пан Кремень? Невже бойовиків, які за ковток “вогняної води” готові будуть рознести на цурпалки міста і села, все спопелити?

Зрозуміло, що для того, аби зомбувати маси, передусім молодих людей, потрібно мати аудиторію. Партія влади, якою нині по праву є СДПУ(о), володіє потужними засобами масової інформації. Що нам подають ці партійні канали? Скажімо, телекомпанія “1+1” в останні дні наче головну подію року замало не щогодини рекламує супер-бойовик “Бригада”. Є немало доказів того, як, надивившись подібного звірства, котре подається в особливих барвах та з кривавим смаком, молоді нувориші йдуть громити окремі сім’ї та невірних, які живуть не за їхніми поняттями. Чи не є все це підготовкою до майбутніх президент­ських виборів?

З огляду на це, не дивно, що значна частина знедолених людей є потенційними правопорушниками. Відтак люди, які побу­вали в ув’язненні, втрачають соціальну активність, відсторо­нюються від політичної боротьби. Можна сказати, що кримінальна влада культивує криміногенну ситуацію, створює певну пустелю.

Що тут далеко ходити за доказами? У ці хвилини, коли відбуваються парламентські слухання, не інакше, як за іронією долі, апеляційний суд міста Києва під головуванням судді Слинька розглядає питання про звільнення з-під варти генерала Олексія Пукача, колишнього керівника Департаменту зовнішнього спостереження Міністерства внутрішніх справ України. Пукач — це та людина, яка підійшла до Георгія Гонгадзе ввечері 16 вересня 2000 року і посадила його в міліцейську машину. Більше живим Гонгадзе не бачили. Це з матеріалів преси, і ніхто цього поки що не спростував. Міліцейський генерал, без сумніву, є ключовим свідком у справі про це вбивство. Його звинувачують у тому, що   він начебто особисто знищив усі матеріали про нагляд за Гонгадзе. За деякими даними, він готовий сьогодні заговорити, але є відомості про те, що найвищі посадові особи створюють неймовірний тиск на суд і слідство, вимагаючи звільнення генерала. Він може викрити багатьох. Якщо Пукача випустять на   волю, значить, справу Гонгадзе вже ніхто ніяк не розкриє.
Та й у тюрмі для нього було б сьогодні безпечніше, ніж на волі.

Влада не хоче, щоб люди знали правду. Влада не хоче, щоб люди свою думку сказали про неї. Влада людям постійно бреше. І  сьогодні з парламентських слухань віце-прем’єр-міністра як ото щось жене... Прем’єр-міністр уже рекомендував їм з памперсами ходити. Мабуть, треба було б послухати, про що тут люди говорять. І чому він, який має опікуватися питаннями, що сьогодні розглядаються, виключає телебачення, коли всі парламентські слухання проходили публічно, щоб люди могли почути? Це про те, як поважають сьогодні не тільки питання, а й людей, які цим опікуються.

Тому висновок сьогодні один, шановні друзі: потрібно таку владу змінювати, бо за цієї влади, повірте, не буде ні духовності, ні культури, а потім і нас з вами (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Анатолій Миколайович Мороз, фракція Комуністичної партії України.

 

МОРОЗ А.М., член Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики і підприємництва (виборчий округ №83, Запорізька область). Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Виступати в кінці, зрозуміло, дуже складно, бо сказано вже багато — і цінного, і дещо, як кажуть, кривлячи душею. Однак все-таки, незважаючи на це, дуже приєм­но, що, врешті, з трибуни Верховної Ради України лунає набат: люди держави Україна, зверніть увагу на духовність суспільства!

Упродовж 12 років незалежності України політика держави була спрямована на переділ власності, і ніхто не звертав уваги на те, що ж формується у свідомості громадян, які пройшли нелегкий шлях від повоєнних років, відбудови народного господарства до сьогодення, були взірцем для багатьох поколінь молоді, як тепер уже модно говорити, на пострадянському просторі. На прикладах нашої історії виховувався патріотизм підростаючого покоління. Сьогодні практично нанівець зведено патріотичне виховання молоді, формування почуття любові і поваги до рідної держави, адже держава не забезпечує своїм громадянам виконання консти­туційних гарантій. Тож не варто дивуватися зниженню інтересу громадян до літератури, мистецтва, духовних надбань україн­ського народу.

Щодня ми з вами спостерігаємо, як на телебаченні демон­струють фільми жахів, насильство, злодіяння, пропагується право міцного кулака та товстого гаманця, що все у світі купується і  продається. Моє покоління може з гордістю говорити про своє виховання, адже конституція Радянського Союзу гарантувала кожному громадянинові дотримання його прав. І боляче робиться на душі у старшого покоління, коли читаємо Конституцію України, де записано: “Громадянин має право...” Так, має, але вже більш як 10 років “мается”.

А виховувалися ми за радянських часів на документальних фільмах про рекорд Стаханова, на образах героїв Великої Вітчизняної війни і Героїв Соціалістичної Праці, на прикладах космонавтів, зрештою, українського футбольного клубу “Динамо”, який у 1975 році виборов Суперкубок УЄФА. Це історія країни, історія нашого народу.

Великий вплив на виховання мали фільми “Земля” Довженка, “Вавилон ХХ” Миколайчука, “У бій ідуть лише старики” Бикова, вони становлять скарбницю не лише радянсько-українського кінематографа, а й світового.

Хочу наголосити, що громадянсько-патріотичне виховання є одним із головних пріоритетів освіти. А за 12 років навчання в  загальноосвітніх школах у вивченні всього курсу історії перед­бачено 10 навчальних годин для вивчення історії Великої Вітчизняної війни. Про що це свідчить? Це свідчить про те, що свідомо замовчується подвиг наших співвітчизників у роки Другої світової війни.

Шановні друзі! У процесі роботи народним депутатом України багато осмислюєш, аналізуєш, порівнюєш. Нещодавно в  одному із журналів в бібліотеці Верховної Ради натрапив на статтю Юзефа Бахенського “Духовна ситуація часу”. Як і багато іншого, що сьогодні публікується, вона просто дивує. Як можна і  скільки можна займатися демагогією щодо України і на терені України? Ось лише деякі витяги з цієї статті: “У наші дні широко розповсюджена думка, що ми знаходимося на розпутті. У США завойовує популярність рух, що називає себе «новим віком»”. Автор не погоджується з цим напрямом і говорить, що питання
не в тому, яким повинно бути і буде людство, а скоріше в тому, як висловити ступінь розриву з минулим.

З чим треба поривати? Про яке минуле йдеться? Можливо, про те, що ми мали за конституцією безплатну освіту, а по закін­ченні — гарантоване забезпечення робочим місцем, безоплатне лікування, гарантоване право безоплатно займатися фізичною культурою, спортом і багато, багато іншого?

Сьогодні, як сказав відомий “класик”, маємо те, що маємо. Я з округу приїхав нещодавно. Закриті будинки культури. Ті, що працюють, як правило, знаходяться в жалюгідному стані — неопа­люване приміщення, протікає дах, не поновлюється матеріально-технічна база, відключається електроенергія. Заробітна плата працівників мізерна. Працівників культури і освіти, соціально-культурної сфери позбавили землі, ніби вони все життя обслу­говували інопланетян, а не сільських жителів і їхніх дітей. Освітяни також у жалюгідному стані.

З чим у минулому ми пориваємо? Недарма, мабуть, казав великий Ленін, що разом з мильною водою вихлюпнули і дитя. Адже в нашій історії було, і треба цим гордитися, дуже багато цікавого. А що ж ми сьогодні — славних прадідів великих правнуки погані? Зламали все, що було позитивне, а тепер сльози ллємо, як погано живеться?

Наведу лише один приклад: за радянських часів дві третини літературно-художніх видань виходили українською мовою. А сьогодні? Чому ж сьогодні промовці мовчали про це?

Ви знаєте, на початку перетворень ті, хто сьогодні тут лив сльози, хулили все те, чого досягли народ України і наша держава за радянських часів. Тепер поливають багнюкою плоди своїх же “досягнень” у нинішньому суспільстві, наслідки перебудови. Я вам скажу, це непогана позиція.

Шляхи подолання кризи. Можливо, хтось бачить їх багато, як на мене, він один — зміна політики в інтересах більшості народу, а не купки олігархів, зміна, врешті-решт, політичної системи. Тільки тоді можна говорити про подолання кризи.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Геннадій Йосипович Удовенко, і будемо підводити підсумки.

УДОВЕНКО Г.Й., голова Комітету Верховної Ради України з  питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний головуючий! Шановні учасники цих важливих парламентських слухань! Я можу погодитися з попереднім моїм колегою в тому, що дійсно, в кінці слухань, після багатьох блискучих виступів Леся Танюка, Миколи Жулинського, Павла Мовчана і багатьох, багатьох інших важко щось уже нове сказати. З цим можна погодитися. Але я не можу погодитися, безумовно, з ностальгією за тим ладом, який був у нашій країні.

Біда наша полягає в тому, що з перших днів незалежності ми вважали, що все прийде само собою, що не треба важко працювати, а раз стали незалежною державою, все воно до нас прийде. І країна почала свою незалежність з безладдя. І дійсно, те, що ми успадкували, до речі, від розваленої радянської економіки... Бо Радянський Союз розвалився не через сепаратизм український, ви ж знаєте, що вже квіти купили їхати в Москву і  підписувати нову угоду про Радянський Союз. Справа полягає в  тому, що менталітет залишився старий, радянський. І нічого ж ми й не зробимо! Влада не українська, влада не вболіває за те, щоб ми зберегли ті видатні гени українського народу, які тисячо­літтями виховувалися: це працездатність українського народу, це... Ми ж ніколи нікого не окупували, ми ні з ким не воювали, не  оголошували воєн, ми миролюбні люди! А до нас сьогодні всі мають претензії.

Саме головне — немає ідеології в нашій державі. Українська національна ідея не стала ідеологією цієї держави. Українська національна ідея — це не націоналістична ідея, це проголошення України незалежною державою і два важливих компоненти державності. Що таке незалежна держава? Це проголошення держави, мова державна і кордони. Ще кордони ми якось протягом 12 років зберігали, але події навколо Тузли свідчать про те, що й тут ми прохибили, і тут пасемо задніх. А про мову й говорити нічого.

Сьогодні академік Жулинський, наша видатна постать, говорив, як плекають французи свою мову. Я був директором служби синхронних перекладів та обслуговування конференцій Організації Об’єднаних Націй, і французький посол постійно приходив до мене: чому працівники секретаріату виступають на   засіданнях органів ООН тільки англійською мовою, чому не французькою? А французька теж є робочою, не офіційною, а  робочою мовою секретаріату. Вони борються за свою мову. Боремося ми за українську мову? Навіть у своїй державі ми цього не робимо!

Хочу навести простий приклад — Ізраїль. Хоч мене там вчора “Столичные новости” почали паплюжити, але я пошлюсь на  позитивний досвід Ізраїлю. Батьки і мама Ізраїлю, а мама — це Голда Меїр, з моєї точки зору, коли створювали державу Ізраїль, витягли із загашників історії мертву мову — іврит. Це була мертва мова, нею тільки рабини користувалися. Але ця мова об’єднала всіх ізраїльтян, і вони перетворилися в потужну державу сьогодні. Тисячу островів в Індонезії теж обрали мову невеличкого народу, і  вона стала об’єднуючим фактором. У нас такого об’єднуючого фактора, на жаль, немає.

До тих пір, поки керівництво нашої держави не зробить рішучих кроків, спрямованих на зміцнення позицій державної мови в Україні, ми будемо говорити про поглиблення кризи в нашій державі.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Геннадію Йосиповичу.

Будемо підводити підсумки, а перед тим я хотів би надати слово Юрію Петровичу Богуцькому. І репліку просить перший заступник міністра освіти Ткаченко Василь Миколайович. Будь ласка, з місця.

ТКАЧЕНКО В.М., перший заступник міністра освіти і науки України. Шановне товариство! Я хотів би зачитати офіційного листа на ім’я Голови Верховної Ради Володимира Михайловича Литвина від Міністерства освіти і науки України:

“Міністерство освіти і науки України повідомляє, що з боку міністерства ніяких розпоряджень, доручень стосовно участі учнів та студентів навчальних закладів міста Донецька та Донецької області у масових заходах, що мали місце в Донецьку 31 жовтня, не надходило.

За інформацією голови Донецької обласної державної адміністрації Близнюка, начальника Головного управління науки і   освіти Донецької обласної державної адміністрації Тесленка та  голови Ради ректорів Шевченка, управлінням освіти і науки та  Радою ректорів також не давалися відповідні розпорядження навчальним закладам.

Тим не менше, для того, щоб вивчити докладно інформацію про нібито організовану участь учнів та студентів навчальних закладів міста Донецька і Донецької області у подіях, що мали місце в Донецьку 31 жовтня, міністерством було створено робочу групу, яка була надіслана у Донецьку область із завданням підготувати інформацію за результатами вивчення даного питання”.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується міністр культури і мистецтв України Юрій Петрович Богуцький. Будь ласка.

 

БОГУЦЬКИЙ Ю.П. Шановні учасники парламентських слу­хань! Хочу подякувати всім, хто висловив конструктивні зауважен­ня і пропозиції щодо подолання тих проблемних явищ, які є в на­шому суспільстві з питань духовності. Я ознайомлений з проектом рекомендацій парламентських слухань, проектом постанови Верховної Ради, Міністерство культури і уряд цілком поділяють ті позиції, які там закладені, і сподіваюся, що в ході доопрацювання будуть враховані ті слушні зауваження, які сьогодні прозвучали.

Проте оскільки в окремих виступах були конкретні зауваження, дозвольте на деякі з них відповісти. Наприклад, Лесь Степанович Танюк у своїй співдоповіді сказав, що на засіданні Координаційної ради з питань охорони культурної спадщини приймалося рішення щодо будівництва мостопереходів через острів Хортиця. Я хотів би вам доповісти, що такого рішення там не приймалося, а розглядалося питання щодо розробки генераль­ного плану, землевідведення, а також застережних заходів, які разом з громадськістю, з Товариством охорони пам’яток історії та культури запобігли б можливому негативному впливу будівни­цтва, яке може розгортатися на острові Хортиця. Остаточне рішення, Лесю Степановичу, яке було прийнято, вам буде направ­лено як члену цієї комісії.

Іван Сидорович Бокий слушно зауважив щодо несправедли­вості в оплаті праці в театрах. Я хотів би лише зауважити, що підвищена оплата праці в національних театрах — це театр російської драми імені Лесі Українки, театр імені Івана Франка, Національна опера України, театр імені Заньковецької у Львові. Там дійсно зарплата дещо підвищена. Нині уряд закінчує розробку проекту, і найближчим часом буде прийнята постанова щодо підвищеної заробітної плати в академічних театрах.

Окремо я хотів би зазначити, що Міністерство культури проаналізує ті критичні зауваження, які прозвучали у виступі товариша Пхиденка. Там, на мій погляд, є неточності, дозвольте, ми вам у письмовій формі надамо відповідь щодо оренди складів тощо. І на деякі інші виступи, у яких йшлося про конкретні зауваження, ми також надамо письмову відповідь.

Також я хотів би наголосити, що питання духовності надто складне, воно всеосяжне і тому потребує спільних дій, зацікав­леності з боку і виконавчої, і законодавчої влади, і громадськості. Сьогодні Міністерство культури, культура в цілому, мистецтво у  вузькому розумінні цього слова, як сфера, як галузь опинилися під критичними вашими зауваженнями і під критичним оглядом. Дійсно, мені б не хотілося, щоб у загальнодержавному процесі культура як галузь була в ролі невістки. Митці, діячі культури зроблять все для того, щоб підвищувати і долати ті проблеми, які, на жаль, є в нашому суспільстві.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Павло Михайлович Мовчан, перший заступник голови комітету. Будь ласка.

 

МОВЧАН П.М. Шановний Олександре Олексійовичу! Шанов­ний Юрію Петровичу! Шановні учасники парламентських слухань! На превеликий жаль, те, що ми передбачали, сталося. Це перші парламентські слухання, які не транслюються на загально­державний загал.

Я з прикрістю хочу відзначити, що до цього готувалися. І  заздалегідь, ще більш як місяць тому, я знаю, що прийшов темник на ім’я президента Національної телекомпанії Олександра Миколайовича Савенка з рекомендацією не транслювати сьогоднішнє обговорення. Я не хотів би, щоб тільки один Юрій Петрович опинився в фокусі сьогоднішньої уваги, адже ми можемо зробити підсумок із тих розмов, що ці проблеми виходять за межі суто культурних. Це сфера значно ширша. Ми говорили про інформаційну сферу, ми говорили про книговидавничу справу. І тут мусів би стояти Іван Сергійович Чиж і говорити, що треба зробити загалом і громадськості, і парламенту, і уряду, і Адміністрації Президента, і самому Президенту, щоб змінити цю атмосферу. Що зробити у війську, де панує  невитравний дух дідизни, де доводять до відчаю, до самогубств, і таких випадків предосить.

Ми не зачіпали у своїх рекомендаціях і багато явищ, які супутні національному життю. І, очевидно, ця сфокусованість на  темі “влада і ситуація” продиктована саме тим, як поводиться влада стосовно вас, представників різних сфер. Вони не дали можливості, щоб це було почуто.

І саме тому, Олександре Олексійовичу, я звертаюся до вас, що у проекті постанови Верховної Ради обов’язково треба перед­бачити, щоб ці парламентські слухання були показані на націо­нальному телеканалі. Адже дві камери (чи скільки тут працюють) записали слухання в повному обсязі. Я просив би, щоб це було головною вимогою. Ми не демонстрували тут своїх власних амбіцій, ми не намагалися висвітити свій інтелект, ми говорили про кричущі проблеми, які роблять нашу національну справу безперспективною.

Якщо не буде тих цементуючих речей, про які тут говорили, і  в академічних формах, і, як кажуть, в публіцистичних, і просто в  публічних, політичних оцінках, якщо не буде з цього зроблено висновків і не буде найрадикальнішого втручання держави, ми матимемо тільки велику кризу.

Україна поділиться, не мені треба говорити про це. Вона вже сьогодні на наших очах членується: Схід — Захід. Ми бачимо вже по багатьох симптомах, що служби Російської Федерації працюють в Україні дуже активно, починаючи від Тернопільщини, де в центрі українського православ’я, в Почаївській лаврі, форму­ють п’яту колону. Коли за українські кошти дітей відбирають від  батьків і навчають їх російської мови, бо там української як предмета не існує. Можна було б навести безліч прикладів про те, як захоплювали 12 корпусів українського національного заповід­ника “Києво-Печерська лавра”, захищеного законами, як викида­ють всі найбільші археологічні здобутки, де зневажання це триває щоденно, щохвилинно. І якщо не зупинити цього, то ми матимемо те, про що я казав, — наступні удари внутрішні, потрясіння. Чи  вони потрібні? Ті, хто сповідує політику примирення і зала­годження, нічого не знають, суспільство відключене від цих важливих моментів.

Саме тому, Олександре Олексійовичу, я хотів би, щоб ми записали: трансляція обов’язкова, передбачити кошти на видання збірника матеріалів цих слухань. Щоб усі, хто не зміг виступити, хто сьогодні в залі, а це і Андрій Чебикін, і Сергій Тримбач, і   представники різних сфер нашого суспільного життя, були почуті, прочитані, і відповідно ми змогли прийняти таку постанову за підсумками парламентських слухань, яка необхідна для зміни ситуації в Україні.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Павле Михайловичу.

Шановні колеги, я дозволю собі буквально кілька реплік на завершення нашої розмови. На мій погляд, ми дійсно доторк­нулися надзвичайно болючої теми, гострої теми, яка потребує системного ставлення з боку держави, з боку всіх органів, які мають опікуватися найдорожчим, найголовнішим.

Сьогодні ми мали нагоду ще раз переконатися в тому, що протягом останнього десятиліття, на жаль, культура не лише втратила належне їй місце серед пріоритетів державної політики, про що говорилося дуже переконливо, гостро, і виправдано гостро, а й взагалі опинилася на периферії державних інтересів.

У чому це виявляється? Абсолютно погоджуюся з тими, хто досить гаряче говорив про вияви розмивання та поступової маргіналізації духовних цінностей у суспільному житті, руйнування цілісної мережі культурних установ, цілісного культурного простору тощо. Проте найголовніше все-таки — не констатація, бо констатацією вже перевантажені засоби масової інформації, які опікуються цими темами, але віз, як кажуть, і нині там.

Отож якщо говорити про подолання системної кризи у духовній сфері, то, напевно, одним із головних напрямів націо­нальної культурної політики на найближчі роки має стати приско­рений розвиток інформаційно-освітніх процесів, і на жаль, про це говорили дуже невиразно саме державні мужі наші. Треба тим, хто опікується цими справами в Кабінеті Міністрів, просто змінити свої пріоритети саме в цьому напрямі. І Державний комітет телебачення і радіомовлення, на мою думку, має бути в цьому провідною інституцією. Потрібна консолідація суспільства навколо цієї проблеми.

Не хотів би зайвий раз виголошувати гучні фрази, але все-таки маю сказати, що культура і духовна сфера, освіта мають стати центром уваги суспільної думки, пріоритетом державної бюджетної політики. Ми сьогодні знаходимося в центрі вирішення бюджетних проблем, тому це не просто технічна промова головуючого, а це абсолютна потреба нашого сьогодення.

Значно більшої уваги потребує формування державницького світогляду у свідомості молодого покоління. Тут говорили про телебачення, радіо, про кіно, але, на мій погляд, все-таки говорили, знаєте, так, по дотичній, просто доріканням. Дуже складно буде змінювати цю ситуацію. Треба дуже серйозно подумати над тим, яких радикальних заходів треба вжити вже тепер, за короткий час, і державним органам, і відповідним посадовим особам, які відповідають за політику держави в галузі телебачення, радіо тощо.

І нарешті, напевно, один із висновків сьогоднішньої нашої роботи. Мені здається, що не варто дорікати, що ця робота була непродуктивною, бо інколи ми посипаємо голову попелом. Ми  серйозно попрацювали, серйозно готувалися до цієї розмови, і не думаю, що це буде тільки розмовою. Наш обов’язок — ство­рити відповідні чинники, які мають бути виписані у відповідній постанові, про яку вже згадували сьогодні, власне кажучи, всі доповідачі, незалежно, до речі, від їх політичного спрямування. Тому ще раз дозвольте мені сказати, що проблема гостра, розмова набирала температури, але це дуже природно не тільки для парламенту, і невипадково, що ця розмова відбулася саме в  парламенті. Я хотів би подякувати всім запрошеним, всім, хто скористався нагодою і взяв участь у дискусії.

Будь ласка, Лесю Степановичу.

 

ТАНЮК Л.С. Від імені комітету я хочу подякувати всім, хто виступив, і попросити всіх, хто не встиг виступити, подати свої тексти до комітету, вони неодмінно увійдуть до матеріалів слухань, які ми будемо готувати до друку. Це перше.

Другий момент — це те, що до запропонованого проекту постанови сьогодні, під час слухань, внесено ще близько 15 нових пунктів. Не переживайте, що ми їх не обговорили, ми їх теж у повному обсязі винесемо на обговорення Верховної Ради.

І остання репліка колезі міністрові. Все-таки ми не формул чекаємо від міністерства, ми чекаємо вето Міністерства культури і  мистецтв на будівництво мосту через Хортицю. Цього не було. Коли я пішов із цього засідання, висловивши позицію комітету, всі інші, крім названих трьох осіб, голосували за те, щоб цей перехід був. Ми вимагаємо, щоб Міністерство культури виконувало закони України. Закони України говорять про те, що є національний заповідник “Хортиця”, і через національний заповідник не можна будувати мости. Так само, як не можна будувати мости через Вестмінстерське абатство та через інші заповідники. Не можна цього робити!

Отже, ми чекаємо від Міністерства культури конкретної заборони, вето, а не узгодженої позиції, яку потім нам буде повідомлено в письмовому вигляді. Всі інші варіанти будуть конфліктом між Комітетом Верховної Ради України з питань культури і духовності та позицією тих людей, які вдруге не виконують рішення Верховної Ради. Рішення Верховної Ради щодо Хортиці вже прийнято парламентом минулого скликання. І   ми будемо обстоювати, щоб не були виділені ті бюджетні 18 мільйонів, які просять сьогодні на будівництво мосту через Хортицю, щоб ці гроші пішли на відновлення заповідника.

Це наша принципова позиція. І я хотів би, щоб люди, які сьогодні сидять у цій залі, донесли цю позицію до громадськості України. Ми створили Всеукраїнський комітет захисту Хортиці, голова цього комітету — національний Герой України Тронько.
І ми все зробимо для того, щоб позиція цього комітету була вищою, ніж позиція бюрократичних кіл України. Хортиця віддана у  концесію фірмі на 49 років. Це нонсенс! Але я оголошую
про це з  цієї високої трибуни, цей документ у мене є, і міністр про це знає (Оплески).

 

ГОЛОВА. Дякую, Лесю Степановичу.

Шановні друзі! І від нас, і від залежить, щоб це обговорення не залишилося у вигляді розмови. Відповідні доручення будуть дані і комітетам Верховної Ради, і уряду, буде підготовлена постанова Верховної Ради про рекомендації парламентських слухань. Давайте попрацюємо для того, щоб ми переконалися, що наша праця має результат.

Дякую всім присутнім за увагу. На все добре.


НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ДЕМЬОХІН В.А., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій (виборчий округ №184, Херсонська область). Соглашусь с предыдущими докладчиками в том, что уровень развития экономики в стране зависит от уровня развития духовности населения. C другой стороны, экономические условия определяют уровень духовно­сти. Говорить о том, что первично и что от чего находится в большей зависимости, непросто.

В сегодняшних условиях, когда отсутствует выраженная экономическая политика государства, принятие экономически результативных решений весьма затруднено. Более того, в боль­шинстве тех решений, которые все же принимаются, не учиты­ваются национальные духовные традиции и ментальность.

Основное внимание хотелось бы уделить анализу одного из аспектов общественных отношений и духовности. Что произошло с некогда сильным и стабильным обществом? Почему наше общество сейчас находится под влиянием духовного кризиса? Думаю, в немалой степени ответ на эти вопросы определяется ошибками и неразрешенностью проблемы соотношения между принципиальными понятиями “гражданское общество” и “собор­ность” в нашей общественно-политической практике.

Что такое гражданское общество? В основу этого понятия заложены такие основные идеи, как свобода личности, частная собственность, договорная база отношений. В гражданском обществе основная ценность — каждый сам для себя, отношения с остальными рассматриваются только во имя достижения определенного объема своих целей, а регулирующие функции государства сводятся к необходимому минимуму. Идея граждан­ского общества является частью европейской и северо­американской истории.

Что такое соборность? Соборность (кафоличность) — один из основных признаков христианской церкви, фиксирующий ее самопонимание как всеобщей, универсальной. Соборность — общий принцип устроения бытия, характеризующий множество, собранное в свободное и органическое единство, подразумева­ющий наличие базовых, исходных ценностей у всего народа и  приоритет общественных интересов над личными. Соборность рассматривается как совокупный разум народа в отличие от индивидуализма и авторитаризма и обозначает отнюдь не только религиозное единение, а скорее — единение с представителями своего этноса.

Идея соборности возникла за полтора тысячелетия активного формирования славянского самосознания. Именно соборность, непонятная и несвойственная другим культурам, позволила создать культурный монолит из частей многих отдельных культур, что на сегодняшний день находит свое отражение в искусстве, идеологических установках, бытовых привычках.

Как становится понятным из толкований, эти две идеи имеют ряд взаимоисключающих моментов, в связи с чем простое их объединение (скрещивание) выглядит как минимум нелепо. Почему не имеют успеха, в контексте нашего разговора, измене­ния и нововведения в духовной сфере нашего общества? Да  потому, что именно идеи соборности в душах населения вступают в конфликт с попытками внедрения в наше общество идеалов гражданского общества.

Нужно учитывать, что существуют принципиально разные пути развития общества. В отечественных условиях часть населения страны больше тяготеет к западным идеалам граждан­ского общества, другая часть — к сохранению идеалов и цен­ностей соборности. Это еще раз свидетельствует о том, что оба варианта дальнейшего развития имеют право на существование, но представителям и одной, и другой направленности крайне тяжело будет навязать противоположную точку зрения и противо­положные идеалы.

Как же быть в таком случае? Выход из ситуации видится в  синтезе таких решений, которые были бы приемлемыми для представителей противоположных идей.

Духовный кризис украинского общества зарождался и  прогнозировался давно. Виной тому — непоследовательные и нескоординированные действия, направленные на переориен­тирование на потребительские ценности, на западный вариант массовой культуры, на внедрение гражданского общества. Ментальные границы и сформированное понимание обществен­ных ценностей по-прежнему существует, несмотря на то, что нестабильность и непоследовательность последних десятилетий негативно на них повлияли. Если бы негативные факторы отсут­ствовали или имели меньший масштаб, речь шла бы о новых культурных и духовных достижениях общества, а не о духовном кризисе.

Как же нам действовать сейчас и как выходить из кризиса? Думаю, прежде всего, пора осознать, что общество — это не механизм, который можно просто переключить на другую про­грамму. Как и каждый человек в отдельности, каждое общество по-своему уникально. Нельзя слепо перенимать традиции других обществ и бездумно реформировать отечественную систему общественных отношений, это ведет к конфликту ценностей и  устоев в душах наших граждан, большинство из них просто теряются в неразберихе.

Нет у нас традиции празднования Дня благодарения — не  нужно его искусственно популяризировать и пытаться навя­зать. В то же время есть у нас замечательный праздник — Международный женский день 8 Марта, давайте будем делать все, чтобы его сохранить. Это наша национальная особенность — у нас самые красивые женщины, пускай весь мир нам завидует, особенно в этот день!

Еще раз подчеркну: каждое общество по-своему уникально, поэтому не нужно стремиться к бездумной адаптации. Существу­ет, например, в гражданском обществе такое понятие, как фер­мерство. Давайте будем его реализовывать в наших условиях, но  не слепо, а анализируя и модифицируя в привязке к условиям общества. Давайте изучим, какие в нем есть позитивные моменты, не противоречащие национальным устоям, и именно их  и попробуем внедрить. У нас же до сих пор происходит иначе: коллективные хозяйства душим, вместо них вводим фермер-
ство — без объяснений, предварительного анализа, без учета национальных традиций и уклада.

 

РІШНЯК І.М., член Комітету Верховної Ради України у закордонних справах (виборчий округ №162, Сумська область).  Коли мова йде про духовність нації, я згадую слова простої сільської жінки з мого виборчого округу, які беруть за серце: “Знаєте, — сказала вона — сьогодні якось можна вдягти та нагодувати дитину. Страшніше інше: заглянеш, а в душі в неї порожньо”. На жаль, це значною мірою стосується в цілому нашого суспільства. Втративши або відкинувши вчорашні ідеали та духовні цінності, дотепер у масштабах держави ми не запов­нили національні духовні підвалини, плутаємо різними стежками, які здебільшого не ведуть до Храму.

Безумовно, нині перед нашою молодою державою стоять десятки гострих, невідкладних проблем. Проте, визначаючи пріоритети, ми не маємо права забувати вже перевірену повчальним досвідом істину, що без порядку в душах людей не може бути порядку й процвітання у державі.

На мій погляд, сьогодні ми повинні будь-що зосередити зусилля всіх — уряду, всіх органів державної влади, творчих спілок та організацій, найбільш активної частини суспільства насамперед на протидії тенденціям, які знищують духовний потенціал нації. Це   по-перше. А по-друге, неухильно поліпшувати умови для залучення кожного громадянина до духовного, культурного життя.

Українська держава потребує згуртованого суспільства, адже лише таким чином стає можливим прорив до високих цін­ностей цивілізації. Згуртовуючою, консолідуючою силою, ідейним фундаментом прогресу може бути лише нова, підтримана і уособлена державою національна ідеологія розвитку.

Національна свідомість утверджується насамперед через освоєння традицій народу, здобутків його духовної культури, національних цінностей. Проте саме тут, на мій погляд, ми маємо найбільш серйозні недопрацювання.

Лише сьогодні, і то з великими труднощами, ми повертаємо Україні славне ім’я такої величної постаті, як Петро Іванович Калнишевський — останній кошовий Запорозької Січі, видатний воєначальник, політичний діяч. Навіть у рік вшанування його пам’яті з нагоди 200-річчя з дня смерті, на жаль, у державі так
і не знайшлося коштів на спорудження хоча б скромного меморіа­лу на батьківщині Калнишевського, на Роменщині, на відновлення зведених свого часу на кошти Калнишевського таких визначних пам’яток архітектури, як Покровська та Троїцька церкви, на пере­видання літератури, присвяченої життєвому шляху кошового.

Вважаю, що нинішній стан культури в Україні вимагає невід­кладного її реформування із забезпеченням необхідного протек­ціонізму, встановленням фінансових квот у видатковій частині бюджетів усіх рівнів.

Не може не турбувати, що в духовному відродженні нації, на  мій погляд, в останні роки неприпустимо послаблюється роль школи, виховна функція вчителя. Далекою від сучасних стандартів є освіта на селі, де працюють дві третини шкіл, тут особливо відчутні втрати культурного ресурсу.

Справою великої політичної ваги є підвищення статусу вчителя, суспільного престижу цієї професії, поліпшення матеріального та соціально-побутового забезпечення освітян. Треба пам’ятати, що вчитель — це не лише носій певної суми знань, яку він зобов’язаний передати своїм учням, передусім це   наставник, який значною мірою впливає на формування морально-етичних принципів підростаючого покоління.

Не можна закривати очі й на те, що за сьогоднішнього скромного життєвого достатку наших людей в умовах тотальної комерціалізації всіх сфер життя відбувається відторгнення основної маси населення від культури, освіти, духовних цінностей. Як зазначалося в пресі, на ці потреби (музей, театр, книгу) україн­ська сім’я в середньому витрачає приблизно 10 гривень на мі­сяць. І це страшно.

Ми дуже мало робимо, щоб забезпечити повноцінне функціонування української мови в усіх сферах життя і на всій території України. Недостатньо працюємо над тим, щоб однією з  надійних опор української державності була атмосфера толе­рантності, доброзичливості, взаєморозуміння між людьми різних національностей та віросповідань.

На даному історичному етапі в українського народу є дві можливості: фізично зникнути чи вижити, розпочати жити своїм розумом, а не розумом “вчителів” зі Сходу чи Заходу. Для того щоб вижити, необхідно визначитися з державною ідеологією, що дасть можливість протистояти як неолібералізму, так і подальшій неоколонізації України.

Насамкінець хочу навести слова американського філософа і   письменника минулого століття Ралфа Волдо Емерсона: ”Істинний показник цивілізації — не рівень багатства, не величина міст і навіть не високий рівень урожаю, а людський фактор, що  ґрунтується на вихованні особистості в даній країні”. Саме забезпечити виховання особистостей, створити для цього всі належні умови — нагальна потреба часу.

 

ШУЛЬГА М.О., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і між­національних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Усі ми, сучасники, стали свідками і учасни­ками великої трагедії нашого суспільства, коли більшість людей виявили безвідповідальність перед самими собою, дали себе обманути невеликій купці демагогів і авантюристів, що спритно обібрала нас. Обібрала матеріально і духовно. Німа людська маса, немов загіпнотизована, сповзла у злидні, безлад, розруху, аморальність.

Ми безсловесно дозволили зруйнувати засади організації суспільства, де в ієрархії цінностей на перших місцях стояли людина праці, колективізм, справедливість, рівність. Спокусив­шись на обіцянки, що будемо жити краще, ми опинилися біля розбитого корита. Обдивившись, зрозуміли, у яку прірву впали. Найхарактернішими прикметами, на думку 55 відсотків наших громадян, для сьогоднішньої України є корупція і руйнація економіки, зубожіння населення (47 відсотків). Це дані моніто­рингу суспільної думки Інституту соціології НАН України.

Практика останніх років підірвала віру людей у найвищі політичні і моральні цінності. Переважна більшість громадян сприймає принцип суверенітету як спеціально придуману форму, що прикриває владу бандитів. У людей визріла впевненість, що найбільший вплив у суспільстві мають не робітники (19 відсотків), не селяни (15 відсотків), не інтелігенція (10 відсотків) і навіть не  чиновники (24,5 відсотка), а мафія, кримінал. Якщо у 1993 році так вважали 34 відсотки наших громадян, то у 2003 році — вже 43 відсотки.

Підточується основа, на якій стоїть суспільство — втрача­ється сенс людської праці і віра в те, що вона є джерелом багатства. На думку двох третин респондентів, меншість або дуже мало людей, яких вони постійно зустрічають у своєму житті, вважають, що на сьогодні успіху, благополуччя можна досягти чесною працею. І лише 3 відсотки опитаних заявили, що так вважають усі.

У цьому їх переконує життя. Маючи освіту, професію, сумлінно працюючи, сьогодні не можна заробити навіть на повно­цінне харчування: 63 відсотки спеціалістів, зайнятих у сфері освіти, науки і культури, та 66 відсотків кваліфікованих робітників заявляють, що їхні сім’ї протягом останніх 12 місяців відчували нестачу м’яса та інших харчових продуктів.

За таких умов робота розглядається лише як товар, як засіб для добування грошей. Ні про яку самореалізацію особистості у  праці, про вияв її здібностей ніхто вже й не згадує. Головним в  усьому є гроші. “Гроші, гроші, гроші” — так з ранку до вечора вдовбує нам телереклама. Мамона вже спокусила багатьох. Заради великих грошей готові на що завгодно 40 відсотків респондентів (зокрема 46 відсотків молоді у віці до 30 років), а  48 відсотків — братися за будь-яку роботу, аби добре платили (50 відсотків молоді).

І так людям гірко жити, а тут все ще ніяк не заспокоюються нещодавні обіцяльники ринкового раю. Щоб не дати отямитись масам, щоб не додумалися вони до причин свого сьогоднішнього нелюдського стану життя, втовкмачують і втовкмачують їм ці винахідники все нові байки. Особливою популярністю користу­ються сюжети, побудовані за моделлю, яка називається “комплекс жертви”. Виявляється, що причинами всіх наших негараздів є те, що ми жертви. Ми є жертвою царів, генсеків, сусідів і ще бозна-кого. Зручна річ: не треба розбиратися у складнощах, супере­чностях і несправедливостях сьогоднішнього дня, ми — жертви. Проте комплекс жертви — це вкрай небезпечна для суспільства і  його моралі річ. Вона деморалізує людей, заводить у глухий кут плаксивості, бездіяльності та пасивності.

Хто винен? Винних, як завжди в нашій країні, немає. Уряд? Але який? Кожен з 12 урядів, що існували за останні 12 років, скаже, що за короткий відрізок часу йому не дали можливості реалізувати свою програму. Політичні партії? Проте жодна з них не вважає, що була при владі. До речі, громадяни віддячують партіям тим самим. На запитання “Чи є серед існуючих на теперішні час в Україні політичних партій і рухів такі, яким можна довірити владу?” лише 23 відсотки відповіли ствердно. Отже, винних у суспільстві на сьогодні немає.

За сценарієм сучасних політичних режисерів винні або в  історії, або за кордоном. Проте кожному зрозуміло, що так далі жити не можна. Та й дійсно не живуть, у прямому сенсі слова — нас вже залишилося 47,5 мільйона.

То хто ж тоді винен у цьому? Сам народ? Проте політикам, владоможцям, очевидно, слід усвідомити, що іншого народу в нас не буде. Тому висновок один: треба змінювати порядки в суспіль­стві. І робити це треба по-чесному, а не грати в політичну реформу лише для того, щоб залишити все, як є.