ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ВЛАДИ В УКРАЇНІ.

РОЗШИРЕННЯ ПРАВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

12 жовтня 2005 року, 15 година

 

Веде слухання Голова Верховної Ради України

ЛИТВИН В.М.

 

ГОЛОВА. Доброго дня, шановні колеги! Відповідно до рішення Верховної Ради України сьогодні ми проводимо парла­ментські слухання з питання “Децентралізація влади в Україні. Розширення прав місцевого самоврядування”.

На парламентських слуханнях присутні члени уряду на чолі з віце-прем’єр-міністром України Романом Петровичем Безсмерт­ним, міністри Кабінету Міністрів, керівники і представники місце­вого самоврядування, голови обласних рад, мери міст, керівники обласних держадміністрацій, фахівці, які опікуються цією проб­лемою, представники громадських організацій, вчені.

Шановні колеги! Розглядаючи це питання, ми насамперед повинні надати відповідь на запитання: якою хочемо бачити Україну, якою хоче бачити Україну український народ і що потрібно Україні?

Очевидно, при цьому маємо виходити з того, що потрібна обґрунтована, зрозуміла, чітка й перспективна програма будів­ництва України, що слід відійти від схем, які панують у формуванні політики, в управлінні державою. Для того щоб реалізувати про­граму, ми повинні говорити про набір інструментів, з допомогою яких можна і потрібно забезпечити реалізацію завдань, що стоять перед Україною, українським суспільством. Ми можемо і повинні говорити про механізми і засоби реалізації проекту будівництва України — України XXI століття, на яку заслуговує український народ.

Отже, ми повинні заглянути за горизонт, не жити на досягнення короткого результату. І, очевидно, питання щодо децентралізації влади в Україні, розширення прав місцевого самоврядування ми повинні розглядати в контексті будівництва України.

Для того щоб розв’язати це питання, що нам потрібно? По-перше, потрібна політична воля, потрібно сформувати відпо­відну атмосферу розуміння необхідності розв’язання цієї проб­леми, передусім домогтися й отримати підтримку в цьому наших громадян, українського суспільства.

По-друге, потрібно підвести адекватну правову базу під це питання.

По-третє, треба мати солідну економічну основу. Це дасть змогу нам працювати ритмічно, передбачувано і з великими результатами, а не жити від проблеми, від кризи до кризи, коли вимушені демонструвати героїзм. Бо героїзм за українських умов, на моє переконання, це вершина поганої організації нашого життя.

З урахуванням цього, шановні колеги, сьогодні маємо провести парламентські слухання. Пропонується такий регламент нашої роботи. Доповідь, з якою має виступити віце-прем’єр-міністр України Роман Петрович Безсмертний, — про реформу­вання публічної адміністрації в Україні — до 30 хвилин. Співдопо­відь від Міністерства фінансів виголосить перший заступник міністра фінансів Анатолій Аркадійович Максюта — до 10 хвилин. Доповідь від Комітету Верховної Ради України з питань дер­жавного будівництва та місцевого самоврядування — до 15 хви­лин. З доповіддю виступить Віктор Андрійович Слаута, виконувач обов’язків голови комітету. Потім перейти до діалогу, виступів і обміну думками. Пропонується на виступи відвести до 5 хвилин, нашу роботу провести протягом 3 годин і завершити її о 18 годині. Немає заперечень? Тоді починаємо працювати.

Запрошую до доповіді віце-прем’єр-міністра України Романа Петровича Безсмертного.

 

БЕЗСМЕРТНИЙ Р.П., віце-прем’єр-міністр України. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати, шановні учасники слухань! Реформування публічної адміністрації — одна з  найскладніших проблем реформування будь-якої держави в будь-якому суспільстві. А ще складнішою є тема збільшення повноважень і матеріально-фінансового забезпечення діяльності місцевого самоврядування, якщо не говорити про владу в цілому.

Хочу одразу зауважити, що говорити про децентралізацію і  збільшення повноважень органів місцевого самоврядування можна тільки в розрізі зміни в цілому системи, структури і повно­важень публічної адміністрації, тобто в цілому державної влади і місцевого самоврядування, тому що тільки так можна побачити, де криються проблеми й окреслити виходи з ситуації, в якій ми перебуваємо нині.

Будь-яка влада заслуговує на увагу тільки тоді, коли вона будує свої дії, структуру і повноваження відповідно до потреб людини. І на першому слайді ви можете побачити, як у принципі мають будуватися мета і зміст реформування публічної адміні­страції. Виключно і тільки на основі потреб людини, через послуги державна влада і місцеве самоврядування мають збалансувати суспільство. Тобто державна влада і місцеве самоврядування існують для задоволення потреб українця. І, як ми всі добре розу­міємо, потреби громадян України й іншої держави відрізняються, а відтак мають відрізнятися форма і зміст державної влади і місцевого самоврядування.

Тільки в такій зв’язці, яку ми бачимо на цьому слайді, можна говорити про відповідальність влади перед людиною, а не її від­повідальність перед якимись органами чи посадовими особами. Тільки в такій системі можна говорити про стабільне зростання рівня життя, громадян і контроль громадян за органами державної влади.

Який же з існуючих органів може забезпечити реалізацію потреб громадян? На цьому слайді ви можете чітко побачити, що таким органом є місцеве самоврядування, позаяк воно знахо­диться в безпосередній близькості до громадянина, і тільки воно може надати послуги для задоволення потреб громадян України. І не тільки їх, а й усіх, хто мешкає в Україні.

Чого не вистачає сьогодні місцевому самоврядуванню для реалізації цих послуг? Не вистачає двох складових: відповідних повноважень і ресурсів. Тому, коли йдеться про права, насам­перед маємо говорити про забезпечення місцевого самовряду­вання повноваженнями, а відтак необхідними ресурсами для реалізації цих повноважень. Насамперед треба говорити про те, що максимальна кількість послуг, які може надати місцеве само­врядування, має бути виправдана через таку ж максимальну кількість повноважень і відповідних ресурсів для їх забезпечення. Але треба мати на увазі, що більше повноважень і більше ресур­сів — це й більша відповідальність, і це те приємне, що у відповідь на такі дії може отримати держава. Реалізація принципу децен­тралізації, субсидіарності влади має в Україні досить чітко вира­жений зміст, і можна побачити на цьому слайді, що, затиснуті між потребами людини і нейтралізованими повноваженнями, ресур­сами, органи місцевого самоврядування потрапили в дуже скрутну ситуацію.

Тому першим завданням, яке стоїть перед державою, є перерозподіл повноважень і ресурсів від органів державної влади до органів місцевого самоврядування і на основі вироблених стандартів — реалізація через послуги відповідних потреб громадян. Зверніть увагу, що, тільки передавши повноваження, ресурси, можна очікувати від місцевого самоврядування відповідальності.

Яку ж ситуацію маємо нині в Україні? На цьому слайді ви можете чітко побачити, як сучасна динаміка впродовж останніх десятиліть централізує повноваження, причому централізує не тільки шляхом передання цих повноважень до обласних, районних державних адміністрацій, а й шляхом їх передання нагору.

Як приклад хочу навести цьогорічне рішення щодо пере­дання фінансування з районних бюджетів сільських шкіл. Збере­ження такої тенденції призведе до знекровлення бюджетів, і, кінець кінцем, отримаємо ситуацію, за якою з усе вищих рівнів бюджету фінансуватимуться потреби безпосередньо людини, яка живе в тій чи іншій територіальній громаді. Така тенденція має продовження в переданні повноважень обласних державних адміністрацій до центральних органів виконавчої влади — міністерств, відомств і до Кабінету Міністрів.

Наступний слайд чітко демонструє, що звернення громадян до Кабінету Міністрів, а їх майже 40%, стосуються питань, які належать до компетенції органів місцевого самоврядування. Зрозуміло, чому зберігається така тенденція. Тому що, не маючи ресурсів для реалізації цих повноважень, ми фактично ставимо місцеве самоврядування в ситуацію, коли воно не може реалі­зувати своїх повноважень. А відтак громадяни звертаються до Кабінету Міністрів, Президента, парламенту для того, аби реалізу­вати свої потреби.

Внаслідок такої централізації відбуваються процеси некон­трольованої субрегіоналізації. І на цьому слайді ви можете побачити на прикладі Вінницької області, як усупереч нині діючій системі територіального устрою побудована система державної податкової адміністрації. Це означає, що практично держава втрачає контроль над органами влади і фактично кожен із органів має свою Україну, яку він ділить так, як вважає за потрібне.

До цих процесів можна віднести і ситуацію з “нарізанням” виборчих округів. Ми “втікаємо” від системи державних органів виконавчої влади, яка побудована відповідно до територіального устрою, а відтак “нарізаємо” виборчі округи для того, щоб нейтра­лізувати їх під час виборчої кампанії. Це видно з наступного слайду.

Хочу звернути вашу увагу на те, що навіть такі органи, як Служба безпеки України, які побудовані на старих засадах, мають власну територіальну прив’язку. Фактично вони безвідповідальні і непідконтрольні суспільству.

Як же має бути побудована система влади на центральному рівні? Торкнусь лише виконавчої системи влади, виконавчих органів. На нашу думку, центральним і головним органом вико­навчої влади має бути Кабінет Міністрів України. Міністерства мають бути побудовані виключно за секторальним принципом. Також до уряду мають входити центральні органи виконавчої вла­ди зі спеціальним статусом, який визначено Конституцією, а також центральні органи виконавчої влади, які мають регулюючі функції. Це так звані національні комісії, які забезпечують зв’язок органів виконавчої влади та громадськості.

Тому такі принципи, як секторальність, регулятивність і спе­ціальний статус органів мають забезпечуватися в діяльності центральних органів виконавчої влади. Також до них мають при­микати обласні державні адміністрації, які повинні здійснювати координуючі функції, а також моніторинг на відповідній території.

Як має бути побудована система організації влади на регіо­нальному і місцевому рівнях? Прошу вас звернути увагу на цей слайд.

Повноваження, які на сьогодні мають обласні державні адмі­ністрації (а це виконавчі функції), повинні бути передані до відповідних органів місцевого самоврядування — відповідно регіону, району і громади. За таких умов повноваження районних державних адміністрацій “розводяться” між органами місцевого самоврядування громади, району і регіону, і вони втрачають своє призначення. Тому в перспективі ми пропонуємо ліквідувати районні державні адміністрації.

Як у цілому має бути побудоване державне управління? На центральному рівні воно має бути представлене Президентом, Кабінетом Міністрів, Верховною Радою. На обласному рівні мають бути обласні державні адміністрації та регіональні представництва органів державної виконавчої влади. Місцеві — це управління внутрішніх справ та інші, які мають вертикальну систему підпо­рядкування. Основне ж навантаження з погляду реалізації потреб громадян, надання їм послуг має лягти через передання відпо­відно повноважень і ресурсів органам самоврядування регіо­нального рівня і міста-регіону, районного рівня і міста-району, а  також громади. Міста-регіони і міста-райони виділяються як урбанізаційні центри для того, щоб процеси, які відбуваються в Україні, в урбанізації не замикалися на одному місті — на сто­лиці України — місті Києві.

Паралельно з запровадженням такої системи управління потрібно розв’язати деякі поточні проблеми. До них належать забезпечення присутності влади в кожному населеному пункті. На  цьому слайді ви бачите як з 27 210 сіл ми маємо представ­ників місцевого самоврядування, тобто влади, лише в 10 281 на­селеному пункті. Фактично у процесі цієї реформи потрібно зро­бити так, щоб у кожному селі був представник влади, який комунікував би відповідно з органами державної влади і місцевого самоврядування. Також під час реформи треба забезпечити повсюдність місцевого самоврядування.

Сьогодні ж маємо місцеве самоврядування, яке фактично “загнане” в межі населеного пункту. Відтак територія, яка знахо­диться між населеними пунктами, не підпадає під юрисдикцію органів місцевого самоврядування. Тому з погляду юрисдик­ційності цієї території говорити, що за такої ситуації можна забезпечити земельну реформу, є, на мою думку, великим обманом. Тому що ці території, ці ресурси насамперед мають слугувати територіальним громадам, а не органам чи посадовим особам державної виконавчої влади.

Для того щоб чітко розмежувати функції по вертикалі і по горизонталі, мусимо розподілити їх між органами, а також між територіальними рівнями. І тому перше наше завдання — виділити виключні повноваження представницьких органів місцевого самоврядування.

На цьому слайді ви бачите, що до виключних повноважень місцевих рад різного рівня ми пропонуємо віднести: затвердження бюджетів, структури виконавчого органу ради, обрання посадових осіб і керівництва та складу контрольних органів, затвердження окладів посадових осіб виконавчого органу та оцінку дій вико­навчого органу ради.

Також потрібно чітко виділити повноваження, які має здій­снювати обласна державна адміністрація. До цих повноважень ми відносимо чотири складові: забезпечення і виконання, контроль за  дотриманням Конституції та законів України, актів Президента та Кабінету Міністрів; додержання прав і свобод громадян; координацію діяльності регіональних представництв центральних органів виконавчої влади; контроль за недопущенням бюджетних диспропорцій упродовж бюджетного року. Як бачите, на цьому рівні не пропонується ніяких виконавчих функцій державним адміністраціям.

Також пропонуємо чітко розмежувати повноваження терито­ріальних рівнів самоврядування. До обласного рівня пропонуємо віднести: затвердження програм регіонального розвитку, підго­товку та перепідготовку спеціалістів у інститутах і академіях, роз­виток регіональної науки, утримання доріг регіонального значення та транспортної інфраструктури області, спеціалізоване медичне обслуговування, запобігання та ліквідацію наслідків надзвичайних ситуацій, координацію діяльності місцевої міліції, управління об’єктами спільної власності, питання дозвілля і культури.

До повноважень районного рівня пропонуємо віднести: стаціонарні медичні послуги; підготовку молодшого медичного персоналу, спеціалістів у професійно-технічних училищах, коледжах, насамперед орієнтованих на комунальну сферу; органі­зацію та утримання місцевої міліції; кадастр, організацію торгівлі; утримання доріг районного значення, транспортне обслуговуван­ня, а також питання дозвілля і культури.

Найбільше повноважень, а відтак і ресурсів ми пропонуємо передати самоврядуванню громади. До його відання потрібно віднести: дитячу дошкільну освіту та виховання, догляд за осо­бами похилого віку та інвалідами, турботу про сім’ю та підрос­таюче покоління, початкову та загальну освіту, профілактику та первинну медичну допомогу й організацію торгівлі, планування і використання землі, охорону довкілля, будівництво житла, благо­устрій територій, утримання місцевих доріг, вулиць, парків тощо, дозвілля та культуру, транспортне забезпечення, побутове забез­печення (водогони, каналізація, тепло- та енергозабезпечення), санітарний контроль і профілактику, ветеринарний контроль та профілактику, а також дотримання громадського порядку.

Які функції в такій системі покладатимуться на обласні державні адміністрації загалом у системі органів державного управління? Прошу звернути увагу на цей слайд. Головними завданнями місцевої державної адміністрації області буде коорди­нація діяльності органів державної влади регіонального і місце­вого рівнів, а також моніторинг діяльності органів місцевого само­врядування, зупинення дії актів і передання їх до суду для винесення остаточного вердикту. Через координацію і моніторинг обласні державні адміністрації мають здійснювати контроль за додержанням прав і свобод громадян.

Як має бути організовано місцеве самоврядування на рівні області? Воно має бути організоване за такими принципами: громада обирає раду, рада обирає голову, він же є головою виконкому, пропонує на затвердження ради склад виконкому, виконком здійснює фактично виконавські дії щодо реалізації потреб громадян.

Для того щоб зробити стабільною діяльність виконавчих органів, тобто комунальних служб, тепло- та енергопостачальних служб, пропонується відокремити органи, які формуються як колегіальні й діючі. Таким чином, утворивши на рівні відділів і  управлінь управу, за пропозицією голови виконком призначає керівника відповідної управи.

Як пропонується організувати самоврядування на рівні району? Воно має бути організоване за тими ж принципами, що і  на рівні області: громада обирає раду, рада обирає голову, голова очолює виконком, за його пропозицією рада формує виконком. Відокремлюються виконавчі структури, і за поданням голови виконком призначає керівника виконавчої структури —управи.

Дещо інша модель пропонується на рівні громади. Громада обирає раду, вона ж обирає голову громади. Він очолює виконком, за його пропозицією рада формує виконком, до викон­кому також входять старости всіх населених пунктів, які є на території відповідної ради. Старости обираються на загальних зборах поселення й отримують свої повноваження після затвер­дження їх комісією відповідної ради. Це робиться для того, щоб не виникали конфлікти між депутатом відповідної ради від тієї території і старости відповідного населеного пункту.

Для того щоб реалізувати всі ці заходи, зробити збалан­сованими органи влади по горизонталі й розподілити повно­важення по вертикалі, потрібно реалізувати цілий комплекс реформ. До них ми відносимо територіальну, адміністративну реформи, реформу місцевого самоврядування, бюджетну та податкову реформи.

У цілому, як сказав сьогодні міністр юстиції на засіданні уряду, ця модель має зразковий вигляд. Тому для того, щоб її реалізувати, потрібні спільні дії, розроблення нормативних актів, аби чітко визначити часові рамки запровадження цієї моделі.

Правова база реалізації такої моделі в нас є, це Євро­пейська хартія місцевого самоврядування, яка ратифікована, звертаю вашу увагу, без будь-яких зауважень. Для того щоб її реалізувати повною мірою, потрібно прийняти цілий комплекс законодавства.

Частину цього законодавства у вигляді проектів ви сьогодні отримали. Це проект Концепції реформування публічної адміні­страції в Україні, законопроекти: про місцеве самоврядування області, про місцеве самоврядування району, про місцеве само­врядування громади, а також про внесення змін до Закону про місцеві державні адміністрації.

Шановні учасники слухань, вам також роздано законо­проект-пропозицію щодо внесення змін до Конституції України, №3207–1, для того, щоб повною мірою могла бути реалізована модель, про яку сьогодні я вам доповів.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВА. Дякую, Романе Петровичу.

Шановні колеги, якщо будуть запитання до доповідача і співдоповідача, я просив би їх передавати в письмовому вигляді, у заключному слові вони намагатимуться сформулювати відповіді на ваші запитання і пропозиції.

Запрошую до виступу Анатолія Аркадійовича Максюту, першого заступника міністра фінансів України. Як домовлялися, до 10 хвилин.

 

МАКСЮТА А.А., перший заступник міністра фінансів України. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Фінансова складова у процесі реформування місцевого самоврядування в Україні є, на нашу думку, на даному етапі, можливо, не найважливішою, але, врешті-решт, вона буде визначальною щодо успіху чи неуспіху цих реформ.

Гадаю, всі присутні вже багато років чують одне й те саме під час розгляду проекту бюджету на черговий рік: держава не дала достатньо коштів місцевим бюджетам і не вистачає на те й на інше. Якраз перед цими парламентськими слуханнями ми мали таке зібрання, де все це було висловлено і вислухано.

Виникає запитання: чому так є, чому жоден уряд, жоден склад Верховної Ради не змогли розв’язати цієї проблеми? Проблема полягає не в тому, що недостатньо коштів, бо їх завжди бракує. І не в тому, що Мінфін чи уряд не хочуть ці кошти додатково давати місцевому самоврядуванню. На нашу думку, причина полягає в загальній невпорядкованості відносин, які скла­даються між центральною та місцевою владою щодо компетенції, прав та відповідальності. Відповідно у такій ситуації неможливо оптимально ефективно сформувати міжбюджетні відносини та визначити критерії достатності чи недостатності передбачених коштів.

Достатність має визначатися не абсолютною потребою в  коштах, а тим, наскільки обсяг повноважень відповідає обсягу ресурсів, який є в розпорядженні місцевого самоврядування.

До цього часу були спроби розв’язати цю проблему. Однією із таких спроб було прийняття у 2001 році Бюджетного кодексу. Це був значний крок у збільшенні можливостей розвитку тери­торій, розширенні повноважень місцевих органів, у формуванні фінансових ресурсів, що забезпечують самостійність терито­ріальних громад та їх життєдіяльність. Він дав змогу розпочати довготривалу роботу з децентралізації бюджетного процесу, ство­рення прозорих бюджетних відносин між державою і територіями.

Головною заслугою Бюджетного кодексу є спроба вперше чітко визначити, які видатки з якого рівня бюджету мають фінан­суватися і які доходи, в яких розмірах, до якого бюджету мають зараховуватися. Це дуже суттєвий крок з погляду розмежування компетенції органів місцевого самоврядування, хоча це потрібно було робити не в Бюджетному кодексі, а в інших законах.

Ще однією важливою заслугою Бюджетного кодексу було те, що під час розрахунку трансфертів орієнтація робилася не на мережу чи штати установ, а саме на споживача послуг: учня — в освіті, жителя — в медицині чи культурі, дитини — в дошкільній освіті.

Такий підхід був незвичним для тієї системи, яка існувала, і  передбачав поступове переведення мережі із штатів установ відповідно до потреб споживачів у якісних послугах. Для цього була передбачена спеціальна додаткова дотація, яка є, до речі, і  до цього часу. Для цього мали використовуватися капітальні субвенції до місцевих бюджетів на створення установ для надання послуг там, де їх немає, і перепрофілювання там, де вони зайві.

На жаль, слід констатувати, що такої реструктуризації мережі за ці роки не відбулося. І знову ж таки через ту саму розмитість компетенції повноважень, тому що чітко не знали, хто  за що має тут відповідати. Крім того, дотації й субвенції, які  виділялися на цю мету, були витрачені на інші цілі, можливо, і на протилежні тим, які передбачалися.

Прийняття Бюджетного кодексу дало можливість для стабілі­зації прогнозованості бюджетних відносин між містами, в містах обласного значення і районах. Він розв’язав дуже складні проб­леми, що існували на той час у взаємовідносинах між головами обласних державних адміністрацій та мерами міст. Ми знаємо ці конфлікти. І якраз завдяки тому, що бюджети були чітко роз­межовані, ці конфлікти були вичерпані. Але кодекс не розв’язав проблеми формування бюджетів територіальних громад, сіл, селищ і міст районного значення. І це слід констатувати.

Можна ще довго аналізувати достоїнства і недоліки Бюджет­ного кодексу, але ще тоді, коли він розроблявся, іноземні експер­ти нам зауважили: ви ставите коня попереду воза, або, іншими словами, реформуєте бюджетну систему, не реформувавши місцевого самоврядування і податкової системи, а отже, ваша реформа не може бути довговічною і ефективною, оскільки обтяжена нереформованістю територіального устрою, системи влади та податкової системи і рано чи пізно призведе до заплу­таності взаємовідносин і тенденцій до централізації. Здебільшого, вони, на жаль, мали рацію.

Повертаючись до початку свого виступу, хочу ще раз на­голосити, що бюджетна реформа має бути наслідком реформи територіальної, реформ систем влади, податкової, а також ряду інших реформ — у галузях освіти, охорони здоров’я, житлово-комунального господарства та інших, а не навпаки.

Хотів би коротко пояснити цю тезу. Наприклад, виникає перше запитання: скільки в Україні має бути бюджетів? Сьогодні їх  —  12 тис. Державний бюджет має відносини з 700 бюджетами. Скільки їх буде в результаті реформи, зі скількома будуть прямі трансфертні відносини? Відповіді на ці запитання залежать від того, який буде прийнято закон про територіальний устрій.

Друге запитання. Наприклад, виходячи з одного з варіантів проекту закону, має бути десь близько 4,5 тис. територіальних громад. Але яку компетенцію, які повноваження матимуть ці громади? Відповідатимуть вони за надання послуг із середньої освіти чи тільки дошкільної з урахуванням рішень, які приймалися і в цьому році? Чи відповідатимуть вони за надання послуг, чи буде в них право самостійно визначати мережу шкіл, чи це вказу­ватиметься із центру? Чи повинні вони фінансувати послуги медицини, чи таке фінансування здійснюватиметься за рахунок страхових фондів?

Відповіді на ці запитання можна отримати лише після внесення змін до Конституції, законів про місцеве самовряду­вання в Україні та про місцеві державні адміністрації, а також прийняття відповідних законів, які визначать реформи у відповід­них галузях освіти і охорони здоров’я. Але від цих відповідей залежить також те, якими будуть обсяги місцевих бюджетів та якими доходами ці обсяги мають покриватись.

Звідси випливає ще одна проблема — податкова реформа загалом і реформа місцевого оподаткування зокрема. Особливо це стане актуальним, якщо частина повноважень щодо надання послуг перейде з категорії так званих делегованих до власних. Тоді має зростати і частка власних місцевих податків.

У даний час в уряді розглядається кілька шляхів зміцнення власної дохідної бази місцевих бюджетів. Серед них — запро­вадження місцевих податків з продажу чи місцевих акцизів, прийняття закону про податок на нерухомість, встановлення місцевих надбавок до податку на доходи фізичних осіб та зара­хування цього податку за місцем проживання громадянина, а не за місцем його роботи.

У будь-якому варіанті база цих податків повинна бути ста­більною, не мігрувати на інші території залежно від зміни еконо­мічних умов і бути простою в адмініструванні. Проте остаточне рішення має прийматися в контексті загальної податкової рефор­ми із забезпеченням гармонізації ставок податків, що зарахо­вуються до державного та місцевих бюджетів та загальним фіскальним навантаженням на економіку.

Ще одним джерелом зміцнення власної дохідної бази місце­вих бюджетів може бути переведення частини податків із категорії тих, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, до категорії тих, що не враховуються. Такі пропозиції вже містять­ся в розроблених Міністерством фінансів змінах до Бюджетного кодексу стосовно плати за землю, фіксованого та єдиного податків.

Думаю, найближчим часом їх можна буде розглянути. Але  неможливо остаточно визначитись щодо доцільності таких змін, поки не буде проведено чіткого розмежування повноважень і  компетенції між новоутвореними територіальними громадами. Отже, запропонована сьогодні у виступі Романа Петровича Безсмертного концепція реформи адміністративно-територіаль­ного устрою та місцевого самоврядування вимагає дуже глибокого реформування бюджетної системи і внесення змін до Бюджетного кодексу. Метою таких змін має стати забезпе­чення відповідності між компетенцією місцевого самоврядування і  фінансовими та матеріальними ресурсами, які збираються чи отримуються відповідними органами місцевого самоврядування. Проте модель нової бюджетної системи можна побудувати лише після прийняття відповідних законів та проведення глибоких структурних реформ в основних галузях соціально-культурної сфери.

Іншим шляхом може бути еволюційне, поступове впро­вадження окремих змін у податковій системі чи проведення окремих реформ у бюджетній сфері. Проте такий шлях до цього не виявив своєї високої ефективності.

Щодо міжбюджетних відносин, тобто відносин між централь­ною і місцевими владами з приводу формування системи фінан­сового вирівнювання. Ключовою проблемою, на нашу думку, є розробка стандартів надання основних соціальних послуг насе­ленню та їх вартісна оцінка. Такі стандарти мають стати, з одного боку, основою для розрахунку видатків, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, а з іншого — певним критерієм того, наскільки якісні послуги надають місцеві органи влади населенню відповідної території.

Такі стандарти також мають бути основою для визначення потреби у видатках, тобто слугувати фінансовими нормативами для надання суспільних послуг. Проте проблема полягає, по-перше, в самій розробці таких стандартів, що їх мають підготувати відповідні галузеві міністерства спільно з науковими установами, а  по-друге, в урегулюванні ситуації, коли держава чи орган місцевого самоврядування не може забезпечити фінансового покриття існуючого стандарту…

 

ГОЛОВА. Будь ласка, надайте можливість завершити виступ.

 

МАКСЮТА А.А. Органи місцевого самоврядування повинні мати право знизити стандарти надання послуг або зменшити обсяг їх надання. Звичайно, в таких умовах ні Верховна Рада, ні уряд не можуть приймати рішення щодо заборони скорочення мережі чи будь-яких інших дій, інакше це не місцеве самоврядування.

Тільки громада має вирішувати: скільки установ зможуть найкраще надати якісні послуги населенню, яке проживає на даній території. Тільки громада має право вирішувати: тримати кілька малокомплектних шкіл чи звозити учнів в одну школу, яка надає освітні послуги належного рівня. Іншим шляхом розв’язання подібних проблем має бути право громади збільшувати місцеві податки до того рівня, щоб забезпечити існуючі стандарти.

Отже, на нашу думку, для досягнення успіху в проведенні реформи місцевого самоврядування необхідний комплексний підхід до її фінансового забезпечення. Ця комплексність полягає в  тому, що основні закони повинні бути розроблені й реалізовані одночасно або за короткий проміжок часу, що дасть можливість запрацювати зміненій системі в новій якості. Розмежування реформ у часі міститиме певну загрозу їх малорезультативності як для людини, так і для держави у цілому.

Нарешті, щодо вартості реформ. Оскільки ми не маємо нині чітких критеріїв можливих змін, хочу загалом сказати, що в цілому вартість реформ складатиметься з таких трьох категорій: видатки технічного характеру, наприклад, у разі зміни територіального устрою; видатки пов’язані зі зміною системи органів управління, створенням виконкомів і реорганізацією місцевих адміністрацій; видатки, пов’язанні з підвищенням якості надання суспільних послуг, у тому числі на створення потрібної інфраструктури.

На жаль, ми сьогодні не знаємо, яка точно форма реформи пройде, але хочу сказати, що перші дві групи видатків потрібно буде провести у досить короткі терміни й передбачати в бюд­жетах наступних років після того, як будуть прийняті рішення.

Стосовно третьої групи видатків, яка пов’язана з розвит­ком  інфраструктури, то ці видатки можна проводити поступово, в  міру того, як розбудовуватимуться нові територіальні громади і вишукуватимуться ресурси для цього.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВА. Дякую вам також.

До доповіді запрошується Віктор Андрійович Слаута, виконувач обов’язків голови Комітету з питань державного будів­ництва та місцевого самоврядування. Будь ласка, як ми домов­лялися, до 15 хвилин.

 

СЛАУТА В.А., виконувач обов’язків голови Комітету Верхов­ної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (виборчий округ №63, Донецька область). Дякую. Шановний Голово! Шановні учасники слухань, члени уряду! Поза   сумнівом, проблеми, які зібрали нас у залі пленарних засідань Верховної Ради України, можна віднести до найбільш актуальних і важливих. Їх розв’язання багато в чому визначатиме не лише майбутнє наших міст і сіл, а й держави загалом. Йдеться про реорганізацію системи влади в Україні на засадах народо­владдя, передання реальних владних повноважень найближчим до людини ланкам влади — органам місцевого самоврядування.

Ці думки звучать не перший рік, і навіть приймаються нормативно-правові акти та здійснюються окремі програми. Але реальний вектор розвитку країни залишається мало пов’яза­ним з розширенням прав місцевого самоврядування, попри про­голошені Конституцією гарантії його здійснення.

Основні проблеми, з якими ви стикаєтеся щодня, на жаль, мало змінилися з часу проведення Дня уряду і парламентських слухань 2003 року та комітетських слухань 2004 року. Навпаки, вони набувають ще більшої гостроти. Наприклад, питання відно­син органів місцевого самоврядування з місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами міністерств і відомств.

Недостатньо виписані процедури взаємин дають змогу виконавчій владі втручатися у справи органів місцевого само­врядування, у здійснення ними власних повноважень. Серед іншого варто згадати знайому вам ситуацію, наприклад у житлово-комунальному господарстві, що знаходиться на межі колапсу, великий пласт неврегульованих питань у царині адміністративно-територіального устрою, забезпечення повсюдності місцевого самоврядування, неадекватній оплаті праці службовців органів місцевого самоврядування.

Сьогодні дійшло до того, що оклади технічних працівників перевищують оклади власне сільського, селищного голови, секре­таря ради і спеціаліста. Люди просто залишають цю роботу. Або: до цього часу не визначено правовий статус об’єктів комунальної власності, зокрема тих, що перебувають в управлінні районних та обласних влад.

Тяжба в цьому питанні триває не на користь справі. Матеріально-фінансова основа місцевого самоврядування зали­шається в досить тяжкому стані. Держава, на жаль, не забезпечує здійснення делегованих повноважень коштами в повному обсязі. Внаслідок цього близько 4 млрд гривень місцеві ради щорічно додають з кишені громади до розрахованих Мінфіном показників видатків на здійснення тих самих повноважень.

У цьому контексті слід відзначити серйозні недоліки багатьох норм Бюджетного кодексу України, про що до мене уже говорилось. По-перше, він вступає в суперечність із положеннями Закону про місцеве самоврядування в Україні. У кодексі практично ігнорується низка делегованих повноважень, які виконують органи місцевого самоврядування, і тому немає фінансового покриття цієї роботи. Кодекс не вимагає при формуванні місцевого бюд­жету окремо передбачати кошти на делеговані й власні повно­важення, як це визначає базовий закон.

По-друге, розроблені на виконання Бюджетного кодексу постанови Кабінету Міністрів не спонукають органи місцевого самоврядування до роботи над збільшенням дохідної бази бюд­жету в частині так званого першого кошика доходів, оскільки понадпланові надходження просто вилучаються. Криком кричать сьогодні міста Київ, Донецьк, Комсомольськ, Харків, Маріуполь та інші. Міста-донори просто не витримують цього тиску.

По-третє, визначених Бюджетним кодексом податків для наповнення першого кошика доходів місцевих бюджетів явно недостатньо для виконання делегованих повноважень. Унаслідок цього щорічно зростають обсяги дотацій вирівнювання, а отже, і  залежність від центральної бюрократії. Звідси можна робити висновки про справжній вектор здійснюваної політики і ціну розмов щодо турботи про органи місцевого самоврядування або прагнення передати їм ті чи інші повноваження. Що стосується передбачених надходжень на виконання власне самоврядних повноважень, зокрема від місцевих податків і зборів, то вони просто мізерні, тут ні про що говорити. Не додав приводу для оптимізму і проект Закону про Державний бюджет України на 2006 рік. У ньому ви не знайдете положень про середньострокові позички місцевим бюджетам з єдиного казначейського рахунку, стрімко зросли трансферти до держбюджету з місцевих бюджетів успішно працюючих міст. Залишилася маса питань щодо обрахунку обсягів дотацій вирівнювання. Закладено ненадійні джерела формування субвенцій спеціального фонду. Є намагання вдвічі зменшити частку місцевих бюджетів при розподілі коштів зборів за забруднення навколишнього природного середовища тощо.

Тепер кілька слів про бюджети розвитку. Як ви знаєте, їх головною складовою визначено продаж майна громад. Скажу від­верто, що ця обставина вже не перший рік викликає стурбо­ваність, а сьогодні вже й подив. Для будь-якої окремої людини чи економічної структури розвитком вважалося б придбання споруди, квартири, земельної ділянки тощо. А для місцевого самоврядування виходить навпаки. У результаті вже сьогодні, оскільки багато об’єктів комунальної нерухомості продано, немає за що формувати фонди розвитку. Складається враження, що громаду намагаються остаточно позбавити будь-якої власності. До того ж ця обставина склалася на тлі розмов про продаж землі, що взагалі, як ви знаєте, суперечить нинішнім світовим тенденціям.

А тепер скажіть: чи можна без суспільної власності говорити про якесь народовладдя на державному чи місцевому рівні? Відповідь є очевидною.

Шановні присутні! Я нагадав вам лише окремі аспекти проблем місцевого самоврядування, що негайно потребують роз­в’язання. Вони майже всі вам відомі. Чим же, запитаєте ви, виді­ляється нинішній день? На мою думку, тим, що на рівні державної влади, суспільства загалом вже складається критична маса для здійснення рішучих кроків, саме рішучих кроків, спрямованих на вирішення згаданих складних питань. І не в ім’я децентралізації як такої чи декларацій про розвиток місцевого самоврядування в  контексті європейських норм — йдеться про наповнення цих понять конкретним вагомим змістом.

Деякі позитивні кроки в цьому питанні вже робляться. Нарешті, врегульовано ситуацію у визначенні посадової особи, яка могла б виконувати обов’язки сільського, селищного, міського голови у разі дострокового припинення його повноважень, на законодавчому рівні підвищено ранг службовця для сільських, селищних, міських, міст районного значення голів. До речі, нашим комітетом підготовлені проекти аналогічних рішень для посад заступників голів районних рад, і ми цю проблему знімемо.

Нагадаю, що органи місцевого самоврядування отримали змогу формувати цільові фонди коштів у складі місцевих бюд­жетів. До позитиву відніс би і недавні законодавчі зміни у статусі депутатів місцевих рад: щодо особливого порядку притягнення їх до кримінальної відповідальності. Вони дещо призупинять прояви волюнтаризму, адміністративного тиску з боку виконавчої влади.

Після висновку Конституційного Суду України щодо відомого вам законопроекту №3207–1 фактично розблоковано шлях для подальшої законодавчої роботи над базовими законами про місцеве самоврядування. Скільки їх буде, один чи три, — не так важливо. Головне, витримати лінію на реальне втілення права на  самоврядування. Саме в законах мають бути виписані запо­біжні положення, щоб не допустити появи в підзаконних актах можливостей для неправомірного втручання органів виконавчої влади у діяльність місцевого самоврядування. Чітко зафіксувати механізм відповідальності й контролю за виконанням делегованих повноважень, унеможливити вал позапланових перевірок з метою використання контрольних повноважень для вирішення власних питань окремими особами тощо.

На жаль, у запропонованих урядом матеріалах цього не видно. У його варіанті контрольні повноваження місцевих держав­них адміністрацій і запроваджених регіональних рахункових палат виписані нечітко, що дає змогу подвійного їх тлумачення. Що  означає “неналежне виконання”, “контроль за ефективністю здійснення наданих повноважень”? Зверніть увагу, шановні друзі, на формулювання: не використання коштів, а повноважень як таких. А оцінка ефективності роботи органів місцевого само­врядування з боку згаданих регіональних рахункових палат, про які, до речі, у чинній Конституції України нема і згадки? При “твор­чому” застосуванні відповідних положень поле для тиску на місце­ве самоврядування лише розширюється. І тут треба виправити ситуацію.

Ключову роль у розширенні прав місцевого самоврядування відіграє зміцнення його матеріально-технічної й фінансової основи. Паралельно з відновленням повсюдності місцевого само­врядування на рівні сіл, селищ, міст, встановленням виконавчих органів районних та обласних рад слід працювати над змінами до  податкового та бюджетного законодавства. Розширити дже­рела формування дохідних частин місцевих бюджетів, реорга­нізувати вже існуючі. Перспективною, на мою думку, є пропозиція про переведення частини земельного податку, що надходить до районних та обласних бюджетів, до так званого другого кошика доходів, а також віднесення частини податку на прибуток під­приємств до джерел бюджетів розвитку місцевих бюджетів.

На тлі переходу до адресних соціальних виплат є сенс сьогодні ліквідувати механізми податкового кредиту та соціальної пільги з податку на доходи фізичних осіб. Окрім того, нам слід подумати над доцільністю існування єдиної ставки цього податку. В Україні, де таке велике соціальне розчарування, адекватним видається повернення до прогресивної шкали оподаткування. Давно назріла потреба в перегляді місцевих податків і зборів, їх ставки не змінюються вже добрий десяток років, оскільки пов’язані з сумою, як ви знаєте, 17 гривень неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

У результаті частка цих податків у загальних обсягах над­ходжень місцевих бюджетів зменшується. Для виправлення ситуа­ції варто було б пов’язати ставки місцевих податків з рівнем мінімальної заробітної плати, прийнявши відповідний закон про місцеві податки і збори, а також запровадити податок на неру­хомість як один із місцевих податків.

І насамкінець хотів би привернути вашу увагу до наступних виборів на місцевому рівні. Закон, що набрав чинності з 1 жовтня цього року, окрім суто технологічних прорахунків, не враховує визначеного Конституцією України статусу органів місцевого самоврядування на рівні районів і областей. Тому Верховна Рада України, на мою думку, має негайно повернутися до розгляду цього важливого питання. Гадаю, в сьогоднішніх виступах ця проблема розглядатиметься прискіпливіше.

Отже, досконально не відпрацювавши поставлені питання, ми ризикуємо дискредитувати саму ідею самоврядування, яке є найбільш доцільною, оптимальною й ефективною формою здій­снення влади народом, стосується широкого кола питань його повсякденного життя. Сподіваюся, учасники слухань висловлять сьогодні своє бачення з заявленої тематики. Нагадаю, що всі про­позиції будуть узагальнені в Комітеті з питань державного будів­ництва та місцевого самоврядування, і Верховна Рада України прийме відповідну постанову та рекомендації з цього приводу.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВА. Шановні колеги, доповідь і співдоповідь зроблено. Переходимо до обговорення питання, до дебатів, до діалогу.

До виступу запрошується Тихонов Віктор Миколайович, президент Української асоціації місцевих та регіональних влад, голова Луганської обласної ради. Підготуватися Яловому Володимиру Борисовичу.

 

ТИХОНОВ В.М., президент Української асоціації місцевих та регіональних влад, голова Луганської обласної ради. Уважаемый Владимир Михайлович! Уважаемые участники парламентских слушаний! Я благодарен за предоставленную мне возможность высказаться по одной из самых значимых проблем современного развития украинской государственности. Сегодня главной зада­чей считается укрепление и развитие демократии. И проблема децентрализации государственной власти еще более актуализи­руется. Мы идем в Европу, где считают, что ни одно государство не может быть демократическим, если оно не имеет террито­риальной децентрализации государственной власти.

Участвуя в работе Конгресса местных и региональных властей Европы, я и мои коллеги все больше и больше убеж­даемся в том, что Украина не может оставаться равнодушным наблюдателем и не замечать процессов, происходящих в Европе. Они направлены на усиление роли и влияния регионов. Эти про­цессы получили название “регионализм”. На майской сессии 2005 года конгресса много было сказано об укреплении региона­лизма, защите живого федерализма как важнейшей формы децентрализации публичной власти.

В Украине же фактически до сих пор действует жесткая централизованная система власти. Она сдерживает инициативу территориальных образований, а следовательно, и их само­развитие. Налицо явное противоречие между публичными намерениями властных структур, как в прошлом, так и в настоя­щем, и фактическим бездействием по изменению существующей территориальной организации власти в нашем государстве.

Есть целая когорта влиятельных политиков, все еще счи­тающих децентрализацию угрозой единству и целостности Украины. Чего здесь больше — искреннего заблуждения или четкого стремления затормозить процессы развития демократии ради сохранения собственного положения?

Объективная оценка показывает, что Украина является страной многонациональной, многоязычной, поликонфессиональ­ной, имеющей разнонаправленные экономические интересы региональных элит. У нас не получится всех стричь под одну гребенку, как бы этого кому-то не хотелось.

И грамотная государственная политика заключается не в бесполезном стремлении искусственно нивелировать различия или в подавлении самобытности, а в их превращении из фактора потенциальной опасности в фактор, укрепляющий единство.

Искаженное толкование понятия территориальной органи­зации государства позволяет тем, кто не скрывает своего стрем­ления к абсолютной, а можно сказать, и к абсолютистской власти под лозунгом укрепления единства и территориальной целост­ности Украины, пытаться сохранить существующую сверхцен­трализованную систему управления.

Она, по существу, превращается в своеобразный диктат, основанный на распределении средств и подавлении любой попытки принятия самостоятельного решения. Отдельные чиновники из центрального государственного аппарата приоб­ретают особый вес и значение, именно узурпировав систему распределения. От их личных взаимоотношений с представите­лями местной власти зависит финансирование, развитие терри­тории. Это и позволяет держать их в жестких рамках, а следо­вательно, ни о каком саморазвитии и реальном самоуправлении на местах не может быть и речи.

Используя методы психологического давления, такие защитники Украины обвиняют каждого, кто выступает за качест­венно новую территориальную организацию власти в Украине, в  расколе. Пугая народ Украины сепаратизмом, в действитель­ности они боятся децентрализации государственной власти, объективной необходимости укрепления регионального и мест­ного самоуправления, расширения их полномочий.

Здесь чисто личная заинтересованность сохранить как можно дольше статус-кво своей собственной выгоды и значи­мость. На протяжении всех лет независимости ассоциации органов местного самоуправления неоднократно вносили предло­жения в парламент, Президенту об изменении организации государственной власти и ее децентрализации, усилении роли местного и регионального самоуправления в решении проблем нашего общества. Действуя исключительно в рамках Конституции и законов Украины, мы пытались воплотить в жизнь идею раз­витого местного и регионального самоуправления, соответ­ствующего европейским стандартам. Однако самое большое, на что оказались способны высшие органы власти, это принять предложение к сведению и положить его в долгий ящик.

Уже очевидно, и об этом публично говорят отечественные и иностранные эксперты, что такая политика никак не способствует укреплению стабильности державы, наносит вред ее единству. Она — причина роста напряженности в обществе, разобщенности регионов, снижения их экономической активности. Это в свою очередь ведет к обострению социальных проблем, ухудшению жизненного уровня населения. Прямым давлением центра путем издания даже самых умных указов и распоряжений эти противоречия не разрешить…

 

ГОЛОВА. Надайте можливість завершити виступ.

 

ТИХОНОВ В.М. Я убежден, что какими бы благими намере­ниями не руководствовалась сегодня власть, без преобразования системы территориальной реорганизации власти, без изменения взаимоотношений центра и территорий в направлении децен­трализации Украина еще дальше будет уходить от европейских ценностей. Поэтому считаю очень важным проведение научных дискуссий, теоретических диспутов, а не голословных обвинений в адрес своих оппонентов, навешивание им различных полити­ческих ярлыков по проблеме.

Надеюсь, тон зададут сегодняшние парламентские слуша­ния. Пора перейти и к реальным преобразованиям. Трансфор­мация нашего государства из централизованного в децентрали­зованное унитарное государство, а в будущем, возможно, и в федеративное — не самоцель, а необходимое условие для само­реализации потенциала регионов, каждой территориальной громады, каждого гражданина Украины. Именно администра­тивно-экономическая финансовая самостоятельность террито­риальных образований Украины, эквивалентный обмен между ними позволит реально внедрить в жизнь принцип социальной справедливости, укрепить единство и целостность нашего государства.

Спасибо за внимание.

 

ГОЛОВА. Шановні колеги, прошу виступаючих дотримува­тися регламенту, мікрофон відключатиметься автоматично. Просто залишайте в себе на місці, там, де ви сидите, останню сторінку свого виступу.

До виступу запрошується Яловий Володимир Борисович, голова Національної ради всеукраїнської громадської організації “Всеукраїнське об’єднання депутатів місцевих рад”, заступник Київського міського голови, секретар ради. Підготуватися Слишу Віктору Михайловичу.

 

ЯЛОВИЙ В.Б., голова Національної ради всеукраїнської громадської організації “Всеукраїнське об’єднання депутатів місцевих рад”, заступник Київського міського голови, секретар Київської міської ради. Дякую. Шановний Володимире Михайло­вичу! Шановні учасники слухань! Тема сьогоднішніх парламент­ських слухань значною мірою співзвучна проблемам, які нещо­давно обговорювалися на всеукраїнському з’їзді об’єднання депу­татів місцевих рад.

Питання місцевого самоврядування обговорювалися й на багатьох інших форумах. Таким чином, ми спостерігаємо в Україні явище, яке підтверджують у тому числі сьогоднішні парламентські слухання, — по суті, безпрецедентне зростання уваги суспільства до проблем, які ще 15–20 років тому навіть не могли й обго­ворюватися. Це децентралізація влади, добровільна відмова центрального уряду від частини своїх повноважень, збільшення реальних прав і свобод громадян, у тому числі, хочу на цьому наголосити, проблема формування своїх бюджетів.

Буквально кілька годин тому на засіданні Координаційної дорадчої ради з питань місцевого самоврядування при Голові Верховної Ради йшлося про Державний бюджет України на 2006 рік. І всі були одностайні в тому, що бюджет на наступний рік потрібно робити з урахуванням потреб місцевого самовряду­вання, а не так, як сьогодні пропонується Міністерством фінансів України.

І, Анатолію Аркадійовичу, ви у своєму виступі сказали, що бюджетна реформа — після реформи адміністративно-тери­торіального устрою. Це не так. Якщо ми не почнемо сьогодні реформувати й створювати новий бюджет, то, як говорилося на засіданні Координаційної дорадчої ради, є побоювання, що бюд­жет 2006 року стане не бюджетом розвитку України, а бюджетом її загнивання.

Не можна зволікати. Гасло Президента України Віктора Ющенка “Держава має стати країною самоврядних громад” зали­шається, по суті, нереалізованим, а незабаром буде вже й річниця президентських виборів.

Що викликає найбільше занепокоєння у людей? На нашу думку, це не роздрай у владній команді, і не взаємні викиди компромату чи вступ України до НАТО чи СОТ, і не проблема шлюбного чи позашлюбного життя топ-моделі, як це в деяких наших засобах масової інформації проскакує. У наших громадян передусім викликає занепокоєння їх особисте благополуччя, стрибок цін, робота комунальних служб.

Шановні учасники парламентських слухань! Багато партій і  рухів, громадських об’єднань, принаймні центристських, завжди виступали за розвиток, зміцнення місцевого самоврядування. Сьогодні, і це ще раз засвідчив установчий з’їзд Всеукраїнського об’єднання депутатів місцевих рад, це має стати стратегічним напрямом внутрішньої політики держави. І сьогодні має йтися, і я в цьому переконаний, як, думаю, і багато з вас, не тільки про надання послуг нашим громадянам, а й про те, що місцеве самоврядування повинно стати на один рівень з державною владою і отримати певний паритет і певний статус.

Начебто всім зрозуміло, що в державі потрібно серйозно змінити функції різних гілок влади. Настав час від слів і балачок про наш рух до Європи перейти до рішучих кроків для виконання підписаної Україною Європейської хартії місцевого самовряду­вання. І, безумовно, на часі прийняття законопроекту №3207–1.

Шановні колеги, вам усім роздані проекти законів. Думаю, на нашій сьогоднішній зустрічі буде висловлено пропозиції і до­повнення, які слугуватимуть прийняттю поправок і нових законів.

Делегати всеукраїнського з’їзду депутатів місцевих рад і українська партія “Єдність”, яку я очолюю, виступали і будемо виступати за розумне і науково обґрунтоване передання частини повноважень із центру місцевим громадам. Як засвідчили перші спроби проведення адміністративно-територіальної реформи, в тому числі поїздки шановного Романа Безсмертного в регіони, кавалерійські наскоки у внутрішній політиці не пройдуть. Бо це зачіпає інтереси кожного. І тому кожному громадянину треба як мінімум пояснити необхідність змін. А починати потрібно із законодавчих змін: щодо повноважень центральної і місцевої влади, принципів формування бюджету і місцевих податків і зборів.

Нині саме незацікавленість у результатах життєдіяльності громади призводить до пасивності виборців. Тому прискорення процесів децентралізації влади, прискорення повновладдя місце­вих громад, починаючи з формування їх бюджету, і водночас їх відповідальність за стан справ на території — потреба часу.

Всі поправки щодо цього нами передані в комітет і, споді­ваємося, вони будуть ураховані.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВА. Дякую вам також.

До виступу запрошується Слиш Віктор Михайлович, голова Асоціації сільських, селищних і міських рад України, Ново­водолазький селищний голова, Харківська область. Підготуватися Усаченко Ларисі Михайлівні.

 

СЛИШ В.М., голова Асоціації сільських, селищних і міських рад України, Нововодолазький селищний голова, Харківська область. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати! Шановні представники органів місцевого самовряду­вання і засобів масової інформації! Декілька років ведуться пусті розмови про децентралізацію влади і розширення прав місцевого самоврядування. Асоціація сільських, селищних та міських рад України підтримує необхідність реформування системи влади в Україні як на обласному, так і на районному рівнях, на рівні місце­вого самоврядування. І головне, що начебто всі з цим згодні, однак з кожним роком права місцевого самоврядування зву­жуються, а влада централізується. Особливо загрозливої центра­лізації влада набула за часи Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Централізація фінансових ресурсів, а потім їх перерозподіл стали нормою для Міністерства фінансів. До речі, передача трансфертів до місцевих бюджетів відбувається не в повному обсязі, делего­вані повноваження фінансами не забезпечуються.

Сьогодні відбувається передання коштів з Державного бюд­жету України на введення з 1 вересня 2005 року міжпосадових співвідношень, однак механізму цих нарахувань до цього часу немає. Ніхто не знає, як ці гроші використовувати. Держава в особі Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів довела бюджети сіл, селищ та міст районного значення до злиденного існування. Формульний підхід у багатьох випадках не забезпечує видатків навіть на заробітну плату закладів освіти, охорони здоров’я і  культури. Сьогодні на харчування в лікарні виділяється від 10 копійок до 1 гривні на добу, а на ліки — від 15 до 80 копійок. І  ці люди з Міністерства фінансів ще говорять про соціальну орієнтацію наших бюджетів?

Численні пільги, які надаються державою щодо місцевих податків і зборів, не дають можливості повною мірою мати другий кошик, який нині становить 1–2% у бюджетах сіл і селищ.

Ми звертаємося до Верховної Ради України з проханням якнайшвидше прийняти закони: про місцеві податки і збори, про комунальну власність, про нерухомість, внести зміни до Бюд­жетного кодексу та ліквідувати всі пільги, надані державою щодо місцевих податків і зборів, або ввести дієву компенсацію втрат місцевих бюджетів від наданих пільг. З упевненістю можу сказати, що у цьому разі кількість дотаційних бюджетів зменшиться на  третину, і тоді нам не доведеться говорити про об’єднання громад. Сьогодні на засіданні Координаційної дорадчої ради з  питань місцевого самоврядування при Голові Верховної Ради України більшість представників областей, районів, міст і селищ зазначили, що запропонований Кабінетом Міністрів України Державний бюджет України на 2006 рік є для них неприйнятним, він є бюджетом знищення громад, а отже, ми скликатимемо розширене засідання конгресу, на якому узгоджуватимемо наші дії проти прийняття цього антидемократичного бюджету і його творців.

Тепер кілька слів стосовно проекту. Знову його автори чомусь вважають, що основним чинником побудови ефективного місцевого самоврядування є перенесення виборів. На думку Асоціації сільських, селищних та міських рад України, це хибна думка, адже до цього часу не прийнято жодного закону чи кодексу, що дійсно працював би на розвиток місцевого самоврядування.

Навпаки, починаючи з 1990 року, кожна реформа, кожен закон погіршував стан місцевого самоврядування. А тому наша пропозиція полягає в тому, щоб провести вибори в березні 2006 року, а створення умов для розвитку громад розпочати з прийняття законів, і негайно! І розпочати спочатку з бюджетної, потім робити податкову, адміністративну, а потім, можливо, територіальну реформи.

Сподіваємося, що і Президент України Віктор Андрійович Ющенко скаже своє слово стосовно перетворення України в  країну територіальних громад, адже тільки через заможне село, селище, місто буде сильною і могутньою наша держава.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВА. До виступу запрошується Усаченко Лариса Михай­лівна, народний депутат України. Потім виступатиме Дмитрук Василь Павлович.

УСАЧЕНКО Л.М., член Комітету Верховної Ради України з  питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Становлення громадянського суспільства, децентралізація влади в Україні є чи не найважливішими елемен­тами впровадження державної політики, що визначає курс України  на європейську інтеграцію та побудову демократичного суспільства.

Для реалізації цього курсу потрібно надати всі необхідні правові, фінансові, інші гарантії місцевому самоврядуванню на рівні територіальних громад села, селища, міста, відродити повномасштабне місцеве самоврядування на рівні району, надати обласним радам право створювати виконавчі органи, перейти до  продуманої збалансованої регіональної політики, спрямованої на вирівнювання регіонів, належне розкриття їхнього потенціалу в єдиному загальнодержавному комплексі. Слід створити систему державної влади і органів місцевого самоврядування, які спіль­ними зусиллями зможуть зрівняти економіку регіону і гарантувати рівні можливості кожному громадянину. Необхідно приділити увагу діяльності органів самоорганізації населення, в рамках яких до­цільно створювати спеціалізовані підрозділи, які безпосередньо працювали б з громадянами, вивчали зауваження тощо. Адже всі ми знаємо, що без реального місцевого самоврядування неможливо забезпечити сталий соціально-економічний розвиток населених пунктів, добробут їхніх мешканців, їх участь у демо­кратичних перетвореннях, у житті держави і в цілому. Саме тому сьогодні головними чинниками місцевого самоврядування в  Україні повинні бути юридична відокремленість, економічна самостійність і фінансова самодостатність територіальних громад. Нам потрібна активна співпраця центральної влади та органів місцевого самоврядування для гідного життя українського народу.

Дякую за увагу.

ГОЛОВА. Дякуємо вам також, Ларисо Михайлівно.

До виступу запрошується Дмитрук Василь Павлович, голова Волинської обласної ради. Підготуватися Бердніковій Ірині Аркадіївні.

 

ДМИТРУК В.П., голова Волинської обласної ради. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Гадаю, переважна більшість присутніх у залі підтримує думку про те, що майбутнє України полягає в децентралізації, розвитку місцевої та регіональної демократії, забезпеченні вер­ховенства права, що має стати одним із головних пріоритетів України. Проголошений новосформованою владою — Президен­том України, Кабінетом Міністрів України — курс на здійснення перетворень, у центрі уваги яких є громадянин, спонукає усіх нас до проведення масштабної реформи місцевого самоврядування.

З огляду на це хочу спинитися лише на двох питаннях. Перше — це зміцнення конституційно-правових засад місцевого самоврядування. Загальновідомо, що розділ ХІ Конституції України “Місцеве самоврядування” містить ряд суперечливих норм, які обмежують розвиток повноцінної законодавчої бази для місцевого самоврядування. Відсутність належного законодавства в свою чергу стримує побудову в Україні ефективної моделі місцевого самоврядування.

Потреба зміцнення конституційних засад місцевого само­врядування пов’язана також із тим, що не можна продовжувати ігнорувати вимоги Конгресу місцевих та регіональних влад Європи, висловлені в прийнятих ним рекомендаціях та резолюціях щодо невиконання Україною взятих на себе зобов’язань ратифі­кацією Європейської хартії місцевого самоврядування.

З огляду на це вважається доцільним якнайшвидше оста­точне вирішення питання законопроекту №3207–1 щодо внесення змін до Конституції України в частині, що стосується місцевого самоврядування. І, мабуть, усім нам хотілося б мати позитивне рішення Конституційної комісії, яка працює у Верховній Раді з розгляду даного питання, а також позитивне рішення Верховної Ради в цілому.

Передбачені в законопроекті положення стануть важливою основою подальшого здійснення реформ, пов’язаних із удоско­наленням адміністративно-територіального устрою України, поси­ленням дієздатності органів місцевого самоврядування, що пред­ставляють спільні інтереси територіальних громад, районних і обласних рад.

Водночас хочу зазначити, що цей законопроект охоплює лише частину комплексу проблемних питань, які потрібно вре­гулювати на конституційному рівні.

Друге, на чому хотів би спинитися: на окремих питаннях щодо фінансового забезпечення повноважень, що належать до відання місцевого самоврядування, адже це основа розширення прав місцевого самоврядування. Про це уже говорив у своєму виступі Віктор Андрійович. Але хочу підкреслити, що, виходячи із ситуації, яка склалася у сфері фінансів та бюджету на місцевому рівні, у відносинах між державою і місцевим самоврядуванням щодо міжбюджетних трансфертів, враховуючи бюджетні права та обов’язки місцевих органів влади стосовно надання громадянам суспільних послуг, вважається доцільним і нагальним зосеред­ження зусиль усіх гілок влади на виконанні таких пропозицій.

На засіданні Консультативної дорадчої ради з питань місце­вого самоврядування при Голові Верховної Ради ми розглядали і  прийняли відповідне рішення у частині законопроекту про державний бюджет, про що сказано вже сьогодні попередніми виступаючими. Все-таки потрібно чітко визначити на законо­давчому рівні перелік делегованих і самоврядних повноважень, які належать до відання органів місцевого самоврядування.

Потрібно вирішити і питання виконання положень Консти­туції України та чинного законодавства щодо фінансування дер­жавою в повному обсязі повноважень, які передані виконавчою владою місцевому самоврядуванню. Також слід вирішити питання зміцнення і розширення дохідної бази місцевих бюджетів, що спрямовуються на фінансування самоврядних повноважень, у тому числі шляхом передачі, по-перше, надходжень від єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва, по-друге, від плати за ліцензії та державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що видаються та справляються виконавчими органами відповідних рад, встановлення диференційованих ставок за місце­вими податками та зборами, надати статус місцевого податку платі за землю і платежам за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення. Розробити механізми поступового введення податку на нерухоме майно, який отримав би статус місцевого. Це також прийняття Податкового кодексу з чітким визначенням переліку місцевих податків і зборів та їх граничних ставок.

Також потрібно запровадити ефективну стабільну систему стимулювання органів місцевого самоврядування за нарощування ресурсного потенціалу місцевих бюджетів за дохідними дже­релами, що закріплюються за цими бюджетами, та посилити відповідальність органів державної податкової адміністрації за адміністрування всіх податків і зборів, що зараховуються до місцевих бюджетів. Думаю, ці та інші пропозиції, висловлені сьогодні на парламентських слуханнях, в остаточному підсумку сприятимуть розв’язанню питань місцевого самоврядування.

 

ГОЛОВА. Дякую. Запрошується до виступу Берднікова Ірина Аркадіївна, Новосвітський селищний голова, Донецька область. Наступним виступатиме Мороз Олександр Олександрович.

 

БЕРДНІКОВА І.А., Новосвітський селищний голова, Донецька область. Шановні учасники парламентських слухань! Майже півроку спливло відтоді, як у столичному палаці “Україна” відбу­лися всеукраїнські збори представників місцевого самовряду­вання. Я, як і багато моїх колег, працівників місцевої гілки влади, міських, селищних та сільських голів, покладала чимало надій на  це високе зібрання. Але, на превеликий жаль, нас просто не почули. І ми знову залишилися наодинці з цілою низкою проблем, які не поліпшують життя наших виборців.

Ми змушені приймати на баланс об’єкти соціальної сфери від великих підприємств. Але внаслідок відсутності фінансування відбувається скорочення штатів із зменшенням заробітної плати спеціалістів, які її обслуговують. Тим самим ми втрачаємо фахів­ців, і це призводить до погіршення надання послуг населенню. Про який авторитет місцевого самоврядування за таких обставин можна говорити?

На виконання статті 31 Закону України про житлово-кому­нальні послуги місцеві ради затвердили на них підвищені тарифи. Передбачити ж у бюджеті міста, села, селища видатки на відшко­дування витрат підприємств, що пов’язані з їх затвердженням нижчими від розміру економічно обґрунтованих на їх виробництво, просто не можна.

І знову працівники органів місцевого самоврядування опини­лися в ролі заручників. Наші бюджети не стали самостійними та збалансованими, не мають достатньої дохідної бази на здій­снення видатків для повного та якісного виконання делегованих та власних повноважень.

Введення з 1 січня 2006 року змін до Бюджетного кодексу України про вилучення з бюджету сільської (селищної) ради видатків на об’єкти охорони здоров’я, культури і мистецтва призведе до визначення їх фінансування на районному рівні. На мою думку, впровадження цієї законодавчої норми є подаль­шим наступом на права місцевого самоврядування, обмеженням можливостей місцевого самоврядування поліпшувати та розши­рювати рівень надання громадянам гарантованих державою послуг, передусім освітянських, медичних та культурних.

Планування бюджету знизу так і залишилося нездійсненною мрією багатьох моїх колег. Ми з великою тривогою чекаємо цифр бюджету 2006 року. Знову постає питання про оптимізацію мере­жі, а оптимізувати вже немає що, крім самих рад, в яких вирі­шуються питання життя людини від її народження і до самої смерті. Тільки за останній місяць, крім виконання основних обо­в’язків, працівниками рад складено загальний список виборців — по нашій раді це 7832 особи, нараховано кредиторську забор­гованість із державного бюджету на пільги, надані відповідно до статті 57 Закону України про освіту, і надбавки за вислугу років та допомогу на оздоровлення педагогічним працівникам.

Ми працюємо без вихідних, що називається цілодобово, розуміючи важливість даної справи. Але просимо припинити знущання і над нами. Адже сьогодні посадовий оклад селищного голови — 280 гривень, секретаря ради та виконкому — 215 гри­вень, спеціалістів — 192 гривні. Це так держава оцінює нашу працю? У нас виникла кадрова проблема, тому що фахівців не задовольняє така мізерна заробітна плата.

Шановні народні депутати, ми, як і ви, є народними обранцями. І, усвідомлюючи всю високу відповідальність перед громадою, запрошуємо вас до сільських, селищних рад пере­конатися, що все, про що я говорила, є, на жаль, гіркою правдою.

Хочеться вірити, що звернення працівників місцевої гілки влади, звичайних чесних працівників, серед яких дійсно багато ентузіастів, готових працювати на благо України, сьогодні, на парламентських слуханнях на тему децентралізації влади в Україні та розширення прав місцевого самоврядування, буде почуте.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВА. Дякую, Ірино Аркадіївно.

До виступу запрошується Мороз Олександр Олександрович, народний депутат України, керівник депутатської фракції Соціа­лістичної партії України. Підготуватися Ключковському Юрію Богдановичу.

 

МОРОЗ О.О., член Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СПУ). Шановні учасники слухань! Хотів би висло­витись не стільки як представник фракції Соціалістичної партії України в парламенті, скільки як співголова Конституційної комісії, що працює сьогодні над проектами законів, які дають відповідь на питання, що хвилюють вас. Йдеться передусім про законопроект №3207–1, який стосується місцевого самоврядування, організації влади на місцевому рівні, та про інші законопроекти, зокрема про Кабінет Міністрів тощо, які пов’язані з урегулюванням цієї сфери суспільних відносин.

Отже, хотів би зробити кілька ремарок щодо змісту законо­проекту №3207, на який надано висновок Конституційного Суду України, за висновком нашої комісії, потребує певного коригу­вання, врахування зауважень Конституційного Суду, тих норм, які пропонувалися раніше. Тому цілком згоден з більшістю висновків, зроблених у виступі Романа Петровича Безсмертного. Очевидно, я так розумію, він уже мав можливість ознайомитися з проектом, який був підтриманий Конституційною комісією, і, сподіваюсь, розглядатиметься наступного пленарного тижня на сесії парла­менту. Але окремі нюанси, очевидно, потребують уточнення, оскільки в цьому проекті вилучена така категорія, як громади як адміністративно-територіальна одиниця. Позаяк це потребує до­сить складних уточнень, пояснень, і, кінець кінцем, не буде сприйнято, ми обійшли цю категорію, запропонувавши ліквідувати “матрьошку”, яка була раніше у відносинах влад місцевого рівня.

Ми говоримо, що на одній території, яка має ознаки самоврядності, як наприклад у Севастополі, де поряд Інкерман і  села, обирається одна рада, а не в кожну структуру свої представницькі органи. І ця рада, створюючи свій виконком, потім призначає виконавчі структури міської ради в населених пунктах, які входять до однієї територіальної громади.

Саме цим пропонуємо ліквідувати суперечності, які вини­кають у Києві, скажімо з Пущею-Водицею, та більшості великих міст. Ця новація, на мою думку, не настільки радикальна, щоб не була сприйнята населенням і представниками рад, зокрема, тими, що сьогодні здійснюють свої повноваження. Тому, гадаю, це буде сприйнято так, як потрібно, і в сесійній залі.

Очевидно, і Роман Петрович у своїй доповіді про це сказав, що не буде районних адміністрацій і суттєво змінюються функції обласних адміністрацій, навіть більше, радикально, ніж про це було сказано в доповіді. Йдеться про контроль за дотриманням законності на відповідному рівні, але всі питання, зв’язані з фор­муванням і використанням бюджету, розпорядженням майном, кадровою політикою, можливістю сприяти розвитку економіки на  місцевій території, належатимуть до повноважень рад і їх виконкомів. Гадаю, цим самим буде ліквідовано те двовладдя, яке тривалий час не давало можливості нормально працювати й існувати владі в Україні.

Після того як доопрацюємо Закон про місцеве само­врядування в Україні, який відповідатиме вимогам Конституції, якраз ті потреби, про які говорилося тут у виступах, законодавчо будуть вирішені.

Фракція Соціалістичної партії України виступає за те, щоб зведений бюджет поділявся за принципом 50 на 50: 50 — місцева рада, 50 — центральний бюджет. Але потрібно мати на увазі, що бюджет повинен формуватися так, як визначено в Конституції —знизу догори, щоб з’явилися реальні важелі для того, аби на місцях можна було здійснювати владу, щоб громада обов’язково боролася за представництво в раді.

І ще один момент, який, очевидно, пов’язаний з цією ситуацією, — вибори на пропорційній основі. Знаю, що стосовно цього є різні міркування. Якщо ми перейдемо на мажоритарну систему, це означатиме повернення попереднього режиму в новій іпостасі. Пропорційні вибори — відступу від того не буде. Будь ласка, готуйтеся до того. Ви всі поважні люди. Якщо сумні­ваєтеся, ми всіх вас заберемо у список Соціалістичної партії України.

Дякую.

 

ГОЛОВА. Запрошується до виступу Ключковський Юрій Богданович, заступник голови Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування.

 

КЛЮЧКОВСЬКИЙ Ю.Б., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні колеги!  Одним із центральних предметів обговорення сьогодні є проб­лема становлення місцевого самоврядування як правового інсти­туту і суспільного явища особливого значення, бо це водночас і  демократія на місцях, і школа демократії, яка залучає широкі маси людей. На жаль, сьогодні є ілюзії щодо можливості інсти­туційного запровадження місцевого самоврядування як способу організації місцевої влади. Однак я переконаний, що самовряду­вання треба розвивати, а не запроваджувати. Якщо хочете, його треба зростити, створюючи відповідні умови. І цьому заважає сьогодні брак територіальної й фінансової основи місцевого само­врядування, а також розуміння місця і ролі цієї інституції в житті держави.

За браком часу спинюся лише на трьох проблемах теле­графним стилем. Передусім це зміни до Конституції, №3207–1. Основна ідея цього законопроекту, одним із авторів якого є і я, полягає в забезпеченні територіальної основи місцевого самоврядування. Стаття 140 Конституції визначає місцеве само­врядування як право людей, не чітко пов’язуючи його здійснення з територією. Чи здійснюється самоврядування в адміністративно-територіальній одиниці, якими є відповідно до статті 133 Консти­туції місто, селище, село? А як бути з п’ятьма селами і однією радою? А як бути з кількома містами, селищами і селами, об’єд­наними в одну громаду? Це одна одиниця чи кілька?

Нерозв’язаність цієї проблеми на рівні Конституції зумовлює питання щодо території юрисдикції органів місцевого самовряду­вання, заплутаних і суперечливих “матрьошок”-громад і органів самоврядування, проблеми повсюдності здійснення місцевого самоврядування. Особливо гострими є питання адміністративно-територіального устрою, які часом набувають просто гротескного характеру. Наприклад, ми приймаємо рішення включити 20 гек­тарів земель міськради до складу міста. Задумайтеся над цим формулюванням. Отже, суперечливість змісту статей 133 і 140 Конституції створює об’єктивну перешкоду як розв’язанню проблем адміністративно-територіального устрою, так і станов­ленню місцевого самоврядування. Проте останні пропозиції щодо доопрацювання цього законопроекту насторожують. Як ми чули, звідти пропонується повністю вилучити положення стосовно статті 133. А це була основна ідея авторів законопроекту. Нато­мість пропонується подальше обмеження повноважень Прези­дента держави. Таке політиканство навколо цього законопроекту неприйнятне.

Однак водночас хочу зауважити, що без запровадження конституційно закріпленої територіальної бази місцевого само­врядування та ліквідації “матрьошок” не доведеться говорити ні про його життєздатність, де воно реалізується, ні про податково-фінансову і бюджетну бази.

Певні застереження щодо регіонального самоврядування в  Україні. Регіональне самоврядування принципово відрізняється від місцевого. Недаремно Європейська хартія регіонального самоврядування вже понад 10 років у нас перебуває без руху, на  стадії проекту. Для запровадження регіонального самовряду­вання держава має дотримати трьох передумов. По-перше, має існувати розвинуте і міцне місцеве самоврядування. По-друге, регіональне самоврядування має базуватися на чіткому і рішучому розмежуванні повноважень, їх відокремленості від повноважень місцевого самоврядування і органів державної влади на місцях.

На цьому наголошую особливо, бо досі в Україні панує психологія влади як хазяїна відповідної території, який відповідає за все. Про розподіл повноважень за таких умов немає й мови. І  по-третє, мають існувати надійні правові й суспільно-політичні гарантії проти переростання регіональної самоврядності в полі­тичний сепаратизм.

Як ілюстрацію проблем згадаємо досвід часто неподоланної правової неузгодженості щодо здійснення влади з боку Авто­номної Республіки Крим, яка є діючим прикладом регіонального самоврядування, як і досвід організації влади в державі та функ­ціонування регіонального самоврядування в 1994–1995 роках. Маю на увазі не тільки децентралізацію, а й принцип декон­центрації влади. Водночас такі застереження не означають, що районні чи обласні ради мають бути й надалі позбавлені вико­навчих органів. Наприклад, проблема управління об’єктами спіль­ної комунальної власності, які здійснюють органи державної влади. Те саме стосується місцевих бюджетів, самоврядних за своєю природою, але які здійснюються органами державної влади.

І нарешті, формування органів місцевого самоврядування — проблема місцевих виборів. Закон про місцеві вибори в редакції 2004 року є просто небезпечним щодо можливих наслідків спроб його застосування. Регулювання так званої процедурної частини є суттєво неповним і суперечливим, що загрожує зривом виборчого процесу. Водночас застосована для обрання районних і обласних рад система єдиного партійного списку, на мою думку, суперечить встановленій статтею 140 Конституції ролі відповідних рад як представників спільних інтересів територіальних громад.

Дякую.

 

ГОЛОВА. Дякую вам також.

Запрошую до виступу Давидовича Ярослава Васильовича, голову Центральної виборчої комісії. Підготуватися Шпаку Ігорю Олександровичу.

 

ДАВИДОВИЧ Я.В., голова Центральної виборчої комісії. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Одним із важливих аспектів питання, яке сьогодні розглядається на парламентських слуханнях, є організа­ція, підготовка та проведення виборів до органів місцевого само­врядування. У свою чергу така організація визначальною мірою зумовлена якістю її законодавчого забезпечення. Говорячи про законодавче регулювання проведення майбутніх місцевих виборів, хочу підкреслити, що Центральну виборчу комісію як організатора виборів найменше цікавить система виборів до органів місцевого самоврядування. Це питання політичної доцільності, і його вирі­шення є прерогативою виключно політиків. Для нас важливим є технологічний аспект виборів, а саме чіткість, продуманість, обґрунтованість, простота виборчих процедур, які забезпечили б чесні, прозорі й демократичні вибори.

Аналіз Закону про вибори депутатів Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів у редакції від 6 квітня 2004 року, який набув чинності з 1 жовтня цього року, саме з погляду регламентації виборчих процедур дає підстави для однозначного висновку про те, що організувати і провести наступні місцеві вибори відповідно до правових засад, встановлених ним, неможливо. Я жодною мірою не перебільшую проблеми. Я пройшов не одну виборчу кампанію, мені довелося працювати не з одним виборчим законом, що, як правило, не відзначалися досконалістю, але, повірте, такої ситуа­ції із законодавчим регулюванням ще не було. Цей закон, на жаль, не адаптований до чинної системи законодавства, в тому числі виборчого. Концептуально він у багатьох випадках не лише не вписується у процедури, які здійснюватимуться на парла­ментських виборах, а й передбачає зовсім інше їх регулювання. Він містить численні положення, які суперечать одне одному, не  кореспондуються між собою, не враховують особливостей одночасного проведення місцевих виборів і виборів до парла­менту. Він містить серйозні прогалини в регулюванні певних ста­дій виборчого процесу. Низка його положень є непродуманими і такими, що не відповідають сьогоднішнім правовим та фактичним реаліям.

На відміну від нової редакції Закону про вибори народних депутатів України у чинному законі про місцеві вибори не врахо­вані уроки проведення минулих президентських виборів. У бага­тьох його положеннях запрограмовані серйозні виборчі конфлікти, розв’язання яких потребуватиме колосальних зусиль виборчих комісій, судів та інших суб’єктів.

З огляду на брак часу зверну увагу лише на деякі проблеми. Почну з такого базового і надзвичайно актуального на сьогодні питання, як складання та уточнення загальних списків виборців. Закон про місцеві вибори передбачає зовсім інших суб’єктів складання таких списків, зовсім інші їх форму та процедуру уточнення, ніж Закон про вибори народних депутатів України. Але оскільки місцеві вибори проводяться одночасно з парламент­ськими, для їх організації утворюються одні й ті самі виборчі дільниці та дільничні виборчі комісії, то абсолютно нелогічним убачається виготовлення двох різних загальних списків виборців, на основі яких складатимуться списки виборців по кожній дільниці.

Якщо не буде змінений закон про місцеві вибори, матимемо ситуацію, за якою списки виборців на парламентські, місцеві вибори складатимуться різними суб’єктами на підставі різних відомостей про виборців у різні строки з різним порядком уточнення й передачі одній і тій самій дільничній виборчій комісії. Окрім того, складно уявити організацію роботи дільничних вибор­чих комісій у день голосування щодо видачі виборчих бюлетенів по двох виборчих списках. З огляду на це доцільним видається складення одних і повних якісних загальних списків виборців, а  також використання на місцевих виборах списків, які склада­тимуться під час підготовки проведення виборів народних депу­татів України і з урахуванням членства в громаді.

До Центральної виборчої комісії звертаються представники органів місцевого самоврядування, вказуючи на абсурдність цієї ситуації. Але, на жаль, ми тут не можемо зарадити. Закон про місцеві вибори неповно визначає ряд засадничих моментів. Одним із них є відсутність чіткого окреслення суб’єктів посиле­ного виборчого права. Закон нечітко врегульовує питання щодо можливості однієї й тієї ж особи одночасно балотуватися в депу­тати міських рад різних рівнів, а також на посаду сільського, селищного, міського голови. Закон містить також прогалини в  частині регламентації повноважень виборчих комісій, зокрема територіальних, та порядку їх здійснення. Передусім це стосуєть­ся їх повноважень щодо визнання виборів недійсними на певній виборчій дільниці, передачі відомостей про результати голо­сування в комісії вищого рівня. Закон містить також численні недоліки технологічного і навіть технічного характеру...

 

ГОЛОВА. Враховуючи важливість питання, будь ласка, надайте ще 1 хвилину.

 

ДАВИДОВИЧ Я.В. Дякую.

Взяти для прикладу такий технічний момент, як друкування бюлетенів для голосування на місцевих виборах. Тут потребує уточнення форма виборчих бюлетенів, процедура їх виготовлення з метою запобігання виготовленню виборчих бюлетенів понад встановлену кількість або фальшивих бюлетенів, потрібно перед­бачити вимогу до підприємства-виготовлювача бюлетенів, зокрема, щодо знищення друкарських форм, технічних відходів, поліграфічного браку. Належним чином не врегульовано порядок внесення змін у виборчі бюлетені та їх передрук. Потрібно вдосконалити і механізм передачі виборчих бюлетенів виборчим комісіям, їх охорони. Все це негайно потрібно зробити, адже це гарантуватиме порядок їх виготовлення і законність виборчого процесу. А тому Центральна виборча комісія підтримує думку, що виборчий закон обов’язково й невідкладно слід удосконалити. Часу, на жаль, залишилося обмаль, але ситуацію ще можна виправити. Є відповідні законопроекти, які парламенту потрібно невідкладно розглянути. Потрібно виходити з того, що проблеми, які породжені недосконалим законом, мають бути розв’язані на законодавчому рівні.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВА. Дякую вам також, Ярославе Васильовичу.

До виступу запрошується Шпак Ігор Олександрович, депу­тат   Вишневої міської ради Київської області. Підготуватися Пономаренку Георгію Григоровичу.

 

ШПАК І.О., депутат Вишневої міської ради Київської області. Шановні колеги! Свого часу американці витратили немислиму кількість грошей, щоб винайти ручку, якою можна писати в кос­мосі. А росіяни вирішили це питання просто — вони взяли й вико­ристали олівець. Роман Петрович змалював нам схему ручки, якою можна писати в космосі. Ми маємо в руках олівець.

Комусь він не подобається, комусь, можливо, здається, що пише він погано, але він пише. І він пише значно краще, аніж писав до прийняття Бюджетного кодексу у 2001 році.

Якщо взяти стенограми подібних парламентських слухань 1999, 2000, 2001 років, то ви побачите, що вони схожі. Наступний бюджет — бюджет “знущання” над територіальними громадами, бюджет їх “загнивання” і так далі, і так далі. Шановні друзі, або в  нас коротка пам’ять, або ми починаємо підміняти інтереси територіальних громад політиканством. Насправді, ситуація після 2001 року, тобто після ухвалення Бюджетного кодексу, змінилася. Вона змінилася на краще. Його можна критикувати, можна до нього ставитися критично, але це був дійсно значний крок уперед.

Хотів би у своєму виступі розвінчати чотири міфи, які склалися у фінансовій системі забезпечення місцевого само­врядування. Перший міф, і він, на жаль, лунав сьогодні: те, що бюджет повинен формуватися знизу догори. Це міф, це демагогія. Бюджети, як державний, так і місцеві, повинні формуватися паралельно. Паралельність у формуванні забезпечується чітким розподілом передусім видаткових, а потім підведених під них дохідних повноважень.

Другий міф: те, що в цій залі і на всіх зібраннях місцевого самоврядування звучить заздалегідь визначена пропорція: буцімто 50% — державні, 50 — місцеві; або 40 і 60% і так далі. Це  також міф, бо пропорція не може бути задана заздалегідь. Пропорція є похідною від визначення видаткових і підведення під них дохідних повноважень. Можливо, вона виявиться і 60 на 40 на користь місцевих бюджетів.

Третій міф. Багато представників органів місцевого само­врядування прагнуть докорінної зміни видаткових та дохідних повноважень. Насправді, схема, запроваджена Бюджетним кодек­сом на 90% відповідає структурі бюджетів, які визначені Євро­пейською хартією місцевого самоврядування. Так, вона потребує коригування, змін, але каркас визначений, його потрібно наповнювати.

Стосовно дохідної частини. Шановні друзі, будьмо профе­сіоналами! Ми повинні залишити в минулому вимоги зараховувати до місцевих бюджетів частку ПДВ, на прибуток. Треба припинити розмови про податок з продажу для місцевих бюджетів (погляньте на росіян: вони проекспериментували два роки, відмовилися від будь-якого податку з продажу), оскільки це лише зайвий головний біль. Треба ввести податок на майно.

І звертаємось до народних депутатів. Не робіть так, як лунає в цьому залі: що доходи від податку на майно повинні йти на погашення знецінених заощаджень, до Пенсійного фонду і т.д. Це місцевий податок. Але, шановні друзі, ми не зможемо його збирати, якщо в нас не буде власних податкових інспекцій. Це  дуже трудомісткий, важкий податок, і ми повинні надалі мати на місцевому рівні податкові інспекції.

Четвертий міф. Не вбачаймо в Мінфіні та Держказначействі ворогів, вони не хочуть нам зла, але це не означає, що ми не повинні їх критикувати.

Користуючись присутністю у цьому залі віце-прем’єр-міністра з питань регіональної політики та першого заступника міністра фінансів, хотів би звернутися до них. Можливо, в нас не буде державного комітету з питань місцевого самоврядування, можливо, і не потрібно його мати, можливо, не буде й міністер­ства, але принаймні має бути інституційно визначений, не дорад­чий, не консультативний, а постійно діючий орган, який забез­печував би донесення до будинку по вулиці Грушевського наших потреб, наших вимог. І цей орган, Романе Петровичу, ви повинні створити і ним керувати в тісній взаємодії із Мінфіном та органом місцевого самоврядування.

Позаяк у мене обмаль часу, хотів би коротко спинитися на  двох політичних моментах. Ми підтримуємо застереження Олександра Олександровича Мороза про те, що потрібно готу­ватися до пропорційної системи виборів. Хто хоче відкату назад? Я висловлюю думку депутатів місцевих рад Київщини: цього хочуть мери. Міські голови бояться формування в міських радах потужних партійних фракцій, які не дозволять їм висмикувати поодинці депутатів. А до вас, Юрію Богдановичу, прохання не розмежовувати міста обласного та районного значення...

 

ГОЛОВА. Запрошується до виступу Пономаренко Георгій Григорович як уповноважений представник депутатської фракції Комуністичної партії України. Підготуватися Ткачуку Анатолію Федоровичу.

 

ПОНОМАРЕНКО Г.Г., член Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Шановні учасники парламентських слухань! Якщо прочитати рекомендації сьогоднішніх парламентських слухань, то з них випливає, що всі ті негаразди в країні, в тому числі місцевого самоврядування, успадковані від радянських часів і традицій.

Варто нагадати, як 15 років тому, в обстановці ейфорії, говорили про так зване роздержавлення рад. Позбавили їх власних функцій. Що одержали? Життя засвідчило, що доско­налішої форми самоврядування, ніж повноправні ради з фінан­совими можливостями, немає.

Розумію, що кожен сільський, селищний, міський голова, депутат місцевої ради, який приїхав сьогодні на слухання, чекає з  надією, що, нарешті, в Києві: по-перше, зроблять вичерпний аналіз сучасної ситуації з місцевим самоврядуванням, по-друге, змалюють бажану модель місцевого самоврядування в майбут­ньому, по-третє, визначать кроки, які потрібно здійснити, щоб рухатися у визначеному напрямі. Боюся, що цього не буде.

Ми два роки тому на аналогічних парламентських слуханнях і  змальовували, і визначалися, і робили, а стан справ не тільки не  поліпшується, а дедалі стає критичнішим. Про це говорила тут і селищний голова з Донеччини.

За більш як чотирнадцять років у результаті реформ не тільки село, промисловість, а й самоврядування зареформували до смерті.

Знаю, що нас слухає Гаврилівський сільський голова і жде відповіді, чому Гаврилівка, зібравши в 2004 році понад 80 тис. гривень податків, отримала у свій бюджет лише меншу частину з  них, а все інше Вишгородська райдержадміністрація віддала в район. А для фінансування дитсадка, амбулаторії, фапу сіль­ський голова повинен іти з протягнутою рукою і просити те, що повинно належати раді.

Він усім ставить це запитання, а відповідь одна — формула. Так що це за формула, що нанівець зводить усі зусилля громади? Ви запитайте у будь-якого міського, селищного, сільського голови, чи вистачає йому повноважень. Він скаже, що так, Закон про місцеве самоврядування в Україні надає мені неосяжні повноваження, але фінансових можливостей виконати їх — ніяких. Місцеві бюджети в нас перетворилися в каси із виплати заробітної плати. Верховна Рада змушена вносити зміни до бюджету, щоб надати 800 млн. гривень тільки на заробітну плату місцевим бюджетам. Про яке будівництво, про який благоустрій, ремонт доріг може йтися?

Запитайте Чернівецького міського голову Миколу Федорука про вартість одного ліжко-дня. Це 71 копійка — харчування і 71 копійка — на медикаменти. Віктор Слиш тут називав ще менші цифри.

Гроші місто заробляє, а використати на конкретні цілі не може. Одесити, мабуть, сказали б: “Щоб ви так харчувалися і так лікувалися”.

Ми вважаємо, що розмова сьогодні повинна більше йти не  про те, як розводити чи не розводити вибори народних депутатів і до місцевих рад, не про те, якою повинна бути система виборів, а має йтися про те, що потрібно зробити, аби місцеві органи влади мали хоча б якісь фінансові можливості для виконання своїх і делегованих їм повноважень.

Тобто сьогоднішні парламентські слухання насамперед повинні запропонувати законодавчо визначити ідеологію місцевих податків, щоб для виконання власних повноважень було напов­нення власних надходжень. Якщо на виконання делегованих повноважень грошей немає, хай ці функції бере на себе держава. Зрозуміло, Верховна Рада повинна внести зміни до Бюджетного кодексу або прийняти його нову редакцію.

Кабінет Міністрів вже в Державному бюджеті України на 2006 рік повинен передбачити концентрацію мізерних субвенцій, які надаються на інвестиційні проекти. Сьогодні тільки на селі не завершено будівництво 349 шкіл, 111 об’єктів охорони здоров’я, 151 закладу культури, 61 дошкільного закладу, 13 тисяч кілометрів газопроводів, водопостачання тощо.

Мабуть, потрібно звернути увагу на те, щоб не розпочинати нове і щоб народний депутат не диктував місцевій раді, що і де газифікувати чи будувати, а сама рада це вирішувала.

 

ГОЛОВА. Дякую вам. До виступу запрошується Ткачук Анатолій Федорович, директор Інституту громадянського суспільства. Підготуватися Бондаренку Володимиру Дмитровичу.

 

ТКАЧУК А.Ф., директор Інституту громадянського суспільства. Добрий день, шановне товариство! Я написав промову, але, на жаль, не буду її озвучувати, тому що те, що я почув сьогодні, мене дуже стурбувало.

На одних з минулих слухань ми говорили про регіональну політику. Мені також довелося виступати, і я тоді сказав, що регіональної політики немає, статистичні дані свідчать, що щороку диспропорції між регіонами не пом’якшуються, а зростають.

Сьогодні говориться про децентралізацію влади. На жаль, мені доводиться констатувати, що державної політики щодо децентралізації влади і розвитку місцевого самоврядування в Україні немає.

Поясню чому. Сьогодні ми почули два абсолютно проти­лежних виступи. Роман Петрович Безсмертний блискуче з погляду викладу матеріалу проілюстрував можливий розвиток політики в  Україні стосовно децентралізації місцевого самоврядування. Чому я кажу “можливий розвиток”? Тому що це, як на мене, був виступ громадянина Безсмертного, адже в Україні немає офіцій­ного документа, отже, політики, яким би було затверджено саме такий розвиток подій на майбутній період.

А представник Верховної Ради Олександр Олександрович Мороз, голова Конституційної комісії, сказав, що буде дещо інше.

І виникає запитання: а чи є в Україні політика, згідно з якою має здійснюватися правове регулювання? Думаю, немає.

І, послухавши вас, Олександре Олександровичу, я з жахом подумав, якою ж буде нова редакція законопроекту №3207–1, тому що закон №2222, який став наслідком проекту №4180, породив дуже цікаву ситуацію. Якщо до березня 2006 року не будуть внесені зміни до Конституції і не буде синхронізовано те, що голова на сьогодні обирається на чотири роки, а рада — на п’ять років, то після наступних виборів, навіть якщо ми внесемо зміни до Конституції, постане питання легітимності продовження повноважень голови на один рік. Люди добрі, це ж Конституція, що ми робимо?

Є законопроект №3207–1. Я не кажу, що він дуже добрий, тому що він готувався й узгоджувався протягом ночі і ранку 8 грудня минулого року. У результаті там немає суперважливого розділу — перехідних положень. Без цього розділу цей документ не може бути впроваджений у життя.

На сьогодні ми отримали інший документ, про який говорив Роман Петрович Безсмертний. Але він, пане Романе, не коре­люється із тим, що ви говорили стосовно децентралізації влади на  обласному рівні, тому що ми отримуємо обласну державну адміністрацію і отримуємо таку саму державну адміністрацію уже в місті, регіоні.

Але коли ми працювали над ідеологією територіальної реформи і створенням міста, регіону як громади зі спеціальним статусом, про це не йшлося. Тобто знову ж це підтвердження відсутності в Україні політики. І тому, думаю, що на сьогодні, якщо не синхронізуємо дії уряду, Президента, Верховної Ради, не під­ключимо до роботи Конституційної комісії людей, які розби­раються в юриспруденції й політиці й не зав’язані під клан, партію чи якусь особу, то нічого доброго не отримаємо.

Є дуже цікавий досвід Німеччини, парламентської респуб­ліки зі стабільною системою, яка досі не може сформувати уряд, хоча Шредер уже відмовився від претензій.

Хочу запитати себе і вас усіх: хто в нас відмовиться від   претензій на лідерство, коли ніхто не матиме більшості в  наступному парламенті? У мене є великий сумнів у тому. І тому прошу всіх вас: люди добрі, давайте будемо дивитися не з по­гляду політичної доцільності, а з погляду системи. Як має працювати система? Якщо вона, як ми бачимо, не працює вже на папері, то не буде працювати й у житті. Вибачте, якщо говорив щось неприємне.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВА. Дякую.

Бондаренко Володимир Дмитрович має слово від депу­татської фракції “Реформи і порядок”. Підготуватися Нудельману Володимиру Іллічу.

 

БОНДАРЕНКО В.Д., голова підкомітету Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (виборчий округ №219, м.Київ). Шановні друзі! Тема сьогоднішніх слухань — децентралізація влади. Питання, безумовно, надзвичайно важ­ливе, і хотів би поглянути на нього як народний депутат, обраний у місті Києві уже втретє.

Я, як і усі ми, спостерігаю процес, зворотний темі сього­днішніх слухань. Маємо не тільки децентралізацію та деконцен­трацію влади, а фактично перехід окремих міських голів до самодержної форми управління містами.

Візьмімо, наприклад, Київ. Ну як можна говорити про децентралізацію, як це робить сьогодні тут заступник Олександра Олександровича, коли, я сказав би на маніакальному рівні, здійснюються потуги на знищення в Києві 10 районів і створення натомість 7, ще більших.

Сьогодні 350 тис. населення — це стандартний київський район. Хочуть зробити півмільйонні райони. А що дасть півмільйонний район? Він ще далі відірве владу від людей. Практично не можна буде потрапити до жодного керівника, а питань у громадян надзвичайно багато, я це відчуваю як народний депутат.

Але, Романе Петровичу, ви завізували цей документ. Ви   знаєте, що з цього приводу з киянами ніхто не радився? На жаль, кажуть, завізував його і Президент України.

Мене дивує: як можна такі питання, визначені законом за  радою, вирішувати апріорі, без її згоди і доносити їх як уже фактично прийняте рішення?

Реформу в Києві я бачу в дещо іншій площині. Децентралізація могла б полягати в тому, щоб у територіальних утвореннях, які історично склалися в Києві, а їх 42 (це Борщагівка, Біличі, Академмістечко, Соцмістечко, Дарниця та інші), створю­вати маленькі представництва державної влади або хоча б міської влади, бо в Києві немає виконкому, і ніхто не планує його створювати, а київські депутати одночасно є заступниками Олек­сандра Олександровича. 73% київських міських депутатів прямо залежать від служби Київського міського голови. Про яку децен­тралізацію чи деконцентрацію влади в такому разі може йтися?

От такі представництва у 42 мікрорайонах при існуванні 10 районів могли б створити умови для того, щоб влада була ближче до людей. Візьмімо будь-який район, наприклад, мій, Святошинський. У ньому школами ми забезпечені нібито стовід­сотково, але в Академмістечку шкіл є лише 60% від потреби, а на Борщагівці — 120%. Хіба реально дітям їздити туди чи туди? За умови збереження наявного районування ми мали б чітку картину соціальних нормативів для мікрорайонів.

Далі. На жаль, не діє в Україні закон, автором якого я є, про органи самоорганізації населення. Його суть полягає в тому, що найменше утворення, наприклад будинок чи вулиця, бере у ради якусь функцію, але разом з грошима. Тоді в селі можна було б відновити розв’язання проблем благоустрою. Віддає районна рада кошти на проблеми селу, але фінансує з районного бюд­жету. Таким чином можна було б у Києві утворити консьєржів, які охороняють будинки, народні дружини. А, наприклад, у місті Енергодарі і сімейні лікарі з’явилися. З поліклініки вони розо­середилися в житлові будинки. Це прекрасний закон, тільки його в Києві також спотворили. Депутат Київради одержує на рік 1 млн гривень на власне існування, на кишенькові витрати, у тому числі взявши на себе одну функцію — інформування населення, тобто видачу своїх бойових чи рекламних листків. Яке це самовряду­вання? Це практично консервація депутатського корпусу навіки. Тому що, отримуючи 1 мільйон, можна купити якусь частину ви­борців і тримати у руках контрольний пакет.

Далі. Стосунки з Київською областю. Весь час нав’язується ідея передачі Києву п’яти районів області для того, щоб столиці краще жилося. Та, очевидно, ці райони передаються з однією метою — забудувати їх так, як Київ, коли у дворах почали зводити споруди.

А як же реалізація спільних програм, наприклад щодо доріг Київщини? Це і області цікаво, і місту. Скажімо, трудові ресурси: 320 тисяч доїздять у Київ, а хто з цим рахується? Або, наприклад, у війні Омельченка і Засухи вийшло так, що Засуха продавав за межі України 60 тис. тонн жита щороку, а Омельченко купував їх у Канаді й Казахстані. Це нормально чи ні? Здійснення таких спільних програм могло б слугувати децентралізації влади як у  Києві, так і області, а також реалізації нормальних життєвих умов у цьому регіоні. Або чи можуть бути і надалі окремо питання екології Києва й області? Не може такого бути.

Тому будь-яка дія має відкриту частину і закриту. Так от, реформуванням Києва до семи районів ставиться мета сплутати карти перед виборами, підвісити всіх на гачку, зробити так, щоб правонаступництво не було зрозуміле, не було зрозуміло, куди поділися тисячі земельних ділянок та майнових комплексів.

Тому давайте відкрито говорити, яку мету ми ставимо: сплутати карти чи налагодити реальне самоврядування в Україні?

Дякую.

 

ГОЛОВА. Слово має Нудельман Володимир Ілліч, професор Київського національного університету будівництва та архітектури. За ним — Заєць Іван Олександрович.

 

НУДЕЛЬМАН В.І., професор Київського університету будів­ництва та архітектури. Уважаемый Владимир Михайлович! Уважаемые коллеги! Я благодарен за возможность выступить с этой самой высокой трибуны в стране по такому очень важному вопросу. Чарльз Дарвин говорил, что в этой жизни побеждает не самый сильный и не самый умный, а тот, кто может наиболее эффективно адаптироваться к изменяющимся условиям.

В наших условиях целесообразно, необходимо развивать местное самоуправление, поскольку это — ключ к решению стратегических задач развития страны. Это обеспечивает и повы­шение конкурентоспособности нашей страны, и позитивную эко­номическую динамику, и повышение социальных стандартов, и  формирование полноценной жизненной среды, и реальное привлечение граждан к управлению государством, стимулируя их социальную и экономическую активность.

Для того чтобы реализовать это, необходимо реформи­ровать административно-территориальное деление. И здесь — целый ряд проблем, связанных с этим. Необходимо, чтобы информация о сущности этой реформы, о выгодах ее была достоянием не только элит на разных уровнях, но и граждан. Необходимо, чтобы граждане понимали, что это реформа не Романа Петровича Бессмертного, а их реформа. И поэтому, мне кажется, что недостаточно проводится такая наступательная, толерантная работа по донесению до каждого гражданина Украины, что никто не собирается по сконструированным в Киеве лекалам реформировать эту структуру, создавать какие-то образования. И на этой основе необходимо добиваться общественного согласия. И в этом случае возможно, что это необходимо и эта реформа будет успешной.

Важнейшим критерием реформирования административно-территориального деления является обеспечение простран­ственно-временной равнодоступности всех граждан, независимо от того, где они проживают, к социальным и административным услугам. Для этого необходима последовательная передача функций по предоставлению этих услуг с более высокого на более низкий уровень. Так, функции областного уровня должны передаваться на межрайонный договорный уровень и таким образом приближаться к населению. Речь идет о том, что эти услуги должны предоставляться, скажем, в таких центрах, как Ковель Волынской области, Умань Черкасской области, Кривой Рог, Никополь, Павлоград Днепропетровской области и так далее с соблюдением 90-минутной транспортной доступности.

Более сложное и ответственное формирование нижнего уровня территориальных громад, особенно сельских, потому что понятно, что здесь необходимо обеспечить адекватное развитие человеческого потенциала, без чего невозможно повышение инвестиционной привлекательности села, диверсификация еконо­мической базы и самого существования села. Вот здесь на уровне громады должно быть обеспечено при 30-минутной до­ступности предоставление как повседневных услуг, так и стан­дартно периодических, которые сегодня предоставляются район­ным центрам. Иными словами, вместо 490 центров, районов, где сегодня предоставляются эти услуги, они могут предоставляться порядка в 4 тысячах, то есть плотность центров по предостав­лению таких услуг возрастет в восемь раз.

Центры таких территориальных громад должны быть не только в крупных селах, но и в поселках городского типа, и в городах, и особенно в бывших районных центрах. Вы пом­ните, что после Второй мировой войны количество районных центров в Украине было в полтора раза больше, чем сегодня.

Для того чтобы это реализовать, нужна финансовая основа.   И здесь нужно использовать опыт, накопленный ранее. В 1912 году в бюджетах земств местные налоги и сборы составляли 74%, что в 10–15 раз больше, чем сегодня. Тогда государство определяло только объекты налогообложения, а ставки определялись на месте.

 

ГОЛОВА. Будь ласка, 30 секунд. Завершуйте.

 

НУДЕЛЬМАН В.І. Необходимо использовать опыт Польши, Франции, Испании, которые финансово стимулируют объеди­нение громад.

Что касается выборов, то, представляется, если районный совет представляет общие интересы территориальных громад, он должен формироваться таким образом, чтобы каждая громада избирала своего представителя в него. То же самое нужно делать на уровне громады: чтобы каждый населенный пункт имел своего представителя. И здесь, может быть, полезен опыт Швеции, где действует специальный закон, позволяющий форми­ровать вот эти укрупненные межмуниципальные образования.

Спасибо.

 

ГОЛОВА. Дякую вам також, Володимире Іллічу.

До виступу запрошується Заєць Іван Олександрович від депутатської фракції Української народної партії. Підготуватися Беньковській Наталії Олексіївні.

 

ЗАЄЦЬ І.О., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (багато­мандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні учасники парламентських слухань! Шановні пані та панове! Слухаючи виступаючих з цієї трибуни, в мене склалося враження, що ми йдемо, щонайменше, трьома дорогами. Чому? Тому що розуміння децентралізації влади в нас дуже й дуже різне. Якщо аналізувати з позиції теорії, то, зрозуміло, що на другому кінці централізації є громада, місцеве самоврядування саме на рівні громади. Давайте відверто визнає­мо, що централізація влади в нас не збалансована саме потен­ціалом громади.

У своєму виступі пан Микола Тихонов, говорячи про територіальну організацію влади п’ять хвилин, сказав про регіо­нальний рівень, він не спускався до громади і фактично захищав ідею регіоналізації й федералізації. Але ж ми добре знаємо, які причини такої невтішної організації влади, яку на сьогодні маємо. У нас є бюрократична, кланово-олігархічна система влади. І вона не могла інакше бути побудована як бюрократія — найсильніша у центрі й така сама кланово-олігархічна система на базі регіону. І цей груповий інтерес доповнюється економічним інтересом, а він потребує самоізоляції цього економічного регіону, потім підклю­чаються інтелектуальні сили регіону, засоби масової інформації, і в нас Україна, по суті, почленована на такі собі замкнуті регіони, які здебільшого “прорубують вікно”, вбачають свою перспективу тільки в експорті: один вугілля везе, другий — метал, Черкащина чи хтось інший — соняшник. А це дуже маленькі економічні й полі­тичні системи, вони “перегрівають” свою економіку, занепадають регіони і занепадає Україна. Замість того щоб “прорубувати двері” між цими регіонами, далі сповідують принцип регіоналізації й федералізації. Натомість мали б сказати: нам треба розкрити потенціал саме громади, того найнижчого рівня. Тобто там, де людина, власне, може реалізувати свої можливості. Ось про що нам сьогодні потрібно говорити.

Тому, поки не подолаємо страх переступити через цей регіональний рівень, нічого доброго не буде. Це видно і по законопроекту №3207–1 — знову є спроби, щоб зафіксувати цей рівень.

Отже, давайте шукати вихід. Він полягає в тому, щоб забезпечити потенціал громади. І тут я погоджуюся з тими, хто говорив, що треба подумати передусім про ресурсне забезпе­чення громади, зокрема фінансове. Потрібно залишити на місце­вому рівні податок на майно. І взагалі слід розглянути всю цю шкалу.

Хочу порушити ще одне питання — розподілу власності. Воно звучало сьогодні, але треба загострити на ньому увагу. До  цього часу не розмежовані ні землі, ні майно, а ми знову хочемо розбудовувати систему самоврядування. Та ми не зроби­мо навіть перерозподілу повноважень між громадою і органами державної влади, бо коли немає економічного забезпечення громади чи, наприклад, органу влади, то нічого з цього не вийде. Тому давайте скажемо, що нам треба швидко розмежувати власність, і не під наступну реформу, а тепер, щоб зафіксувати якісь економічні, політичні й інші категорії.

Є ще одна проблема, яку тихцем обходимо. Це проблема “матрьошок”, таких, як Ялта, Севастополь, райони в містах. Давайте ставити запитання так: чи дасть змогу ця система управ­ління зробити ефективним місцеве самоврядування? Я думаю, що ні. Тобто потрібно, врешті-решт, зрозуміти, що не може бути цих “матрьошок” у такому управлінні.

Тепер питання виборів. Я підтримую депутата з Вишневого в  тому, що не треба побоюватися виборів на багатопартійній основі на рівні громади, адже вони не обмежуються тільки формуванням списків із партійних людей. Партія може залучати до свого списку і безпартійного, який має авторитет і поділяє ці погляди. Проблема в Україні полягає не в тому, що в нас немає людей, а в тому, що в нас немає політиків. У нас немає страте­гічних рішень, програм, програмового фінансового забезпечення місцевого самоврядування. Тому закликав би вас все-таки підтри­мати партійні вибори, і буде все нормально.

Дякую вам.

 

ГОЛОВА. Запрошується до виступу Беньковська Наталія Олексіївна, Братський селищний голова, Миколаївська область. Підготуватися Масенку Олександру Миколайовичу.

 

БЕНЬКОВСЬКА Н.О., Братський селищний голова, Миколаїв­ська область. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Селище Братське, головою ради якого я є протягом двох скликань, знаходиться на півдні України, в Миколаївській області. Його населення становить 6130 осіб, плюс 1300 осіб прилеглих до селищної ради шести населених пунктів.

Декому може здатися, що мала громада — малі проблеми. Але це зовсім не так. На території нашого селища знаходяться райрада, райдержадміністрація і всі адміністративні структури, які є в кожному райцентрі: податкова, міліція, прокуратура, суд, центр зайнятості, пенсійний фонд, казначейство.

Через відсутність чіткого розмежування повноважень — скрізь одні непорозуміння, внаслідок яких передусім страждають громадяни. Повноваження в кожного органу, звичайно, є. Але  вони так тісно переплелися, що кожна гілка влади відповідає практично за все, але поверхово. Якщо це стосується влади, кожен орган прагне “перетягти ковдру на себе”. А коли йдеться про розв’язання конкретних проблем, а особливо якщо вони пов’язані з реформуванням аграрного сектору економіки, і відпо­відальність, то вони, звичайно, перекидаються на інші плечі. І це, як правило, наші плечі — органів місцевого самоврядування.

Спілкуючись зі своїми виборцями, роблю висновок, що ніхто не розуміє, навіщо нам сьогодні райдержадміністрація. Будь-яке питання, з яким звертаються люди, адресується до нас, але вже протокольним дорученням. Держадміністрації взяли на себе повноваження створення додаткових перешкод у розв’язанні проблем і для розподілу наших коштів.

Про кошти хочу сказати окремо. Район наш дотаційний. Наша рада самоокупна і слугує держадміністрації додатковим джерелом для залатування районних бюджетних дірок. Щороку нас змушують делегувати на виконання різноманітних районних програм, а їх на контролі налічується понад 60, від 100 до 200 тис. гривень, що становить 20–30% нашого річного бюджету, хоча всі розуміють, що ці кошти для нас не зайві. Уже два роки припа­дають пилом проекти ремонту дахів багатоповерхових будинків селища загальною вартістю 1,2 млн гривень, проекти газифікації сіл Висока Гора та Кам’яноватка, ремонту каналізаційного колек­тора, проект будівництва топкової і дитячого садка “Веселка”.

Самі розробили програми нічного освітлення, дорожнього руху. За кошти від продажу земель несільськогосподарського призначення, нерухомості фінансуємо ці заходи.

Дратує також безліч інструкцій і наказів по лінії Кабінету Міністрів України, які звужують наші повноваження у використанні наших же коштів. Наведу лише один приклад. Два роки тому для роботи по благоустрою селища ми укладали угоди на викорис­тання колісного трактора лише за 4 гривні за годину, сьогодні за  той самий трактор, але від юридичної особи, як вимагає інструкція, я сплачую вже 64 гривні. Не знаю, що тут виграла держава, але мій бюджет від цього не виграв нічого.

Болючим є питання і заробітної плати сільських голів, які просили мене озвучити його у Верховній Раді. І я повністю погоджуюся з колегою, яка виступала тут, що дипломований спеціаліст приходить на роботу на 215 гривень з доплатою за ранг і йому ще і доплачують до мінімальної заробітної плати. Скажіть, будь ласка, хто, поважаючи себе, працюватиме на такій роботі? Вісім років тому, коли ми вперше балотувалися на вибо­рах, було вісім претендентів, чотири роки тому — вже два. То хто тепер прийде в сільські та селищні ради на таку заробітну плату, я не знаю.

Нова влада зуміла добитися підвищення заробітної плати буквально всіх працюючих у своїх відомствах. У цьому році під­вищили заробітну плату усій соціальній сфері, крім сільських рад. Виходить, якщо в нас немає свого міністра, значить, немає кому за нас і потурбуватися.

У мене є ще претензії щодо розподілу державної субвенції, яка погоджується із народним депутатом. Протягом чотирьох років ці кошти отримують одні й ті самі прибуткові господарства, за ці кошти вони газифікували свої села і розв’язують інші соціальні проблеми.

Наша селищна рада не отримала жодної копійки, дитячий садок відвідує 200 дітей, а він і досі безтопковий.

Говорити про реформу, яку не всі сприймають однозначно, складно. Але наша обласна рада мудро і далекоглядно запропо­нувала нам створити на кожній території свій старостат, де на сході громадян люди визначили найавторитетніших. Селищною радо було закуплено чотири радіотелефони, і щодня о 7 годині старости виходять на зв’язок. Але ці люди працюють на голому ентузіазмі.

Тому, коли ми говоримо про децентралізацію держав­ного   управління, то передусім потрібно внести зміни до законодавства…

 

ГОЛОВА. Запрошується до виступу Масенко Олександр Миколайович, член Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування. Наступним виступатиме Майстришин Володимир Якович.

 

МАСЕНКО О.М., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого само­врядування (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Шановні учасники слухань! Безсумнівно, сьогодні на парламентських слуханнях обговорюється дуже важливе питання. І не можна однозначно стверджувати, що тільки децентралізація влади може виправити становище в Україні. На мою думку, це дуже дискусійне питання.

Якби в нас була міцна і відповідальна центральна влада, то, мабуть, і не було б великої потреби вести мову про де центра­лізацію влади. Але в цих умовах нашої реальності дійсно потрібно шукати вихід, оскільки законодавчо основні важелі влади знахо­дяться в центрі, а вся відповідальність за негаразди, які пережи­вають громадяни України, лягає на плечі місцевої влади.

А місцева влада у переважній більшості не є само­достатньою для розв’язання життєвих проблем. Зрозуміло, що якби в Києва чи в інших великих міст не забирали фінансові ресурси, то їм було б ще краще. Але скільки в нас ще є терито­ріальних громад, які не можуть себе забезпечити, забирай у них чи не забирай. І в такому разі саме і потрібен центральний механізм перерозподілу.

Сьогодні на слуханнях присутні переважно люди, які обіймають високі чи не дуже, але все ж керівні посади в органах виконавчої влади, місцевого самоврядування або якоїсь іншої державної чи громадської установи, і вони бачать проблеми організації влади з висоти свого крісла, своєї посади. Але мине час, і ми не обійматимемо високі чи низькі посади, а станемо, як і всі, нормальними людьми. І тоді й нам, як і іншим звичайним громадянам, доведеться звертатися до місцевої влади, щоб вирішити питання, які нас хвилюють. На превеликий жаль, нині більшість наших громадян не можуть цього зробити. Люди і досі згадують, що за радянських часів, було, підуть на прийом до секретаря райкому партії чи голови райвиконкому, то питання вирішувалися значно краще, ніж тепер, навіть після неодноразо­вого звернення до Президента чи Прем’єр-міністра. А кажуть, що була узурпація влади в центрі.

До нормальної, на мою думку, моделі управління на місцевому рівні ми вже були підійшли в 1994 році, але амбіції Кучми не дали змоги втілити в життя модель, яка зміцнила б позиції місцевого самоврядування. Дії Кучми вже найбільше засудили ті, хто його десять років найбільше вихваляв, принаймні публічно. Але й нинішня влада не хоче випускати з рук важелі впливу, а без цього яка може бути децентралізація влади і поси­лення ролі місцевого самоврядування? От і маємо те, що маємо.

Нова влада різко взялася за адміністративно-територіальну реформу. З питань агропромислового комплексу віце-прем’єра не  було, і до чого дійшло сільське господарство ми всі бачимо, а з реформи — був. Люди не хочуть її, а влада нав’язує. Мабуть, уже всі зрозуміли безперспективність такого кроку, але й у   новітньому уряді той же віце-прем’єр відає питаннями регіональної політики і робить те, що й робив до цього.

Теоретично адміністративно-територіальна реформа перед­бачає наближення влади до громадян, але ж на практиці це буде шалена прірва. Отже, не територіальна реформа потрібна людям, а відповідальність влади. А яка може бути відповідальність і, головне, перед ким, коли голова держадміністрації призна­чається? Не на простий люд йому доводиться дивитися, а слу­жити тому, хто нагорі, бо як не так піддакуватиме, то завтра не  буде на своїй посаді. А якби перші особи в районі та області обиралися всенародно, то відповідальність була б більша. Яскравий приклад цього — Київ.

І не потрібно тут наводити приклади Польщі чи інших держав. Немає потреби в нас створювати ґміни чи повіти. Поляки є поляки, турки є турки, а ми ж українці. І давайте робити так, як краще нашим громадянам. А то в націоналістичній істерії Росію паплюжать, як кому заманеться, а голів облдержадміністрацій губернаторами називають. А губернії ж були засновані в Росій­ській імперії. Та й останні вибори в країнах Європи, зокрема в тій же Польщі, свідчать, що не так усе добре там, як нам розказують.

І хотів би ще Роману Петровичу сказати: введення понять “управа” і “староста” — це наруга над українським народом, над світлою пам’яттю тих, хто загинув, захищаючи нашу землю.

Як на мене, то по-українськи потрібно запровадити на місцевому рівні всенародну виборність і надати більше само­стійності громадянам. І не треба списувати в інших, як невсти­гаючим учням.

Я ще раз наголошую: як ніколи сьогодні є актуальним гасло: “Вся влада радам!”

 

ГОЛОВА. Майстришин Володимир Якович, від депутатської фракції Народної партії. Підготуватися Ковалю Вячеславу Станіславовичу.

МАЙСТРИШИН В.Я., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №14, Вінницька область). Фракція Народної партії є ініціатором цих парла­ментських слухань. Передусім хотів би висловити велику подяку всім головам районних рад, до яких ми направили листи, і сього­дні маємо відповіді майже з усієї України.

Оскільки обмаль часу, зверну увагу лише на головні моменти, на яких сьогодні хотів би на голосити. Регіони України сьогодні потерпають від такого, скажімо так, слабкого розвитку. І, на нашу думку, проблема полягає в тому, що ми ніяк не можемо зрозуміти: а що має стати локомотивом руху вперед у нас, в Україні?

Ми будуємо такого собі великого колоса з великою голо­вою, але на дуже тоненьких ніжках. Більше того, час від часу ми ці ноги ще сплутуємо всілякими вказівками з Києва. Поки не під­ключимо енергію регіонів, ніяких змін на краще годі й чекати. Для мене розуміння важливості адміністративно-територіальної ре­форми постало після того, як проаналізував, що відбувається із сільським головою, як тільки його обирають головою сільської ради. Приходить та Галина Іванівна в сільську раду, в неї там є бюджет, зарплата тільки для неї і секретаря, й то на півроку. Село пересварилося, і через деякий час одне незадоволення і незрозу­міло, для чого вона сюди прийшла.

Тому найголовніше в даному випадку — надати тій самій Галині Іванівні певні інструменти, щоб вона могла насамперед проявити себе як керівник. Проявити завдяки чому? Це відпо­відний бюджет, відповідні можливості змінювати певні податки на  підвідомчій території. І тоді можна говорити про довіру чи недовіру людині на майбутніх виборах.

Таким чином, суспільно-політичне життя нашої держави останніми роками неухильно диктує потребу зміни існуючої системи і по лінії “центр—регіони”. У цьому контексті, зважаючи на загальнодержавне значення цього питання, потрібно об’єднати положення законів про місцеве самоврядування для різних тери­торіальних рівнів і створити Муніципальний кодекс. Саме цей кодекс має врегулювати правовідносини між адміністративно-територіальними утвореннями всіх рівнів.

Слід наголосити на гострих проблемах у системі адміні­стративно-територіального устрою. Недостатнім є фінансування органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, перед­бачене законодавством, для виконання делегованих повноважень.

Щодо основних принципів удосконалення системи адміні­стративно-територіального устрою. На чому наголосив би? Потрібно враховувати історичні, економічні, екологічні, геогра­фічні, демографічні особливості регіонів. Надто це стосується питання укрупнення територіальних громад. Для децентралізації бюджету потрібно прийняти не тільки законопроект №3207–1, а й обов’язково зміни до Бюджетного кодексу. Ми маємо створити умови, за яких місцеві органи самоврядування самі братимуть участь у створенні системи стабільних довгострокових надход­жень до своїх бюджетів. Наприклад, Підгаєцька районна рада запропонувала запровадити податок на нерухомість. При цьому рада базового рівня матиме 60%, район — 30 і область — 10%.

Нині в бюджетному комітеті якраз розглядається проект Закону про Державний бюджет України на 2006 рік, який подав уряд. Ми там бачимо певні декларації. Тобто, з одного боку, в пресі лунають заяви про те, що ми йдемо в Європу, а з іншого — у проекті бюджету для цього нічого немає. Рівень місцевих бюджетів — не більше 40%. Система оподаткування і система Бюджетного кодексу така ж сама. Більше того, там жодного рядка, жодної цифри немає, що 2006 рік є роком впровадження політичної реформи.

Фракція Народної партії внесла поправки до проекту бюд­жету з метою поступового збільшення частки місцевих бюджетів у  зведеному бюджеті так, щоб ця цифра в наступному році була щонайменше 50%.

Сьогодні планується, як я вже говорив, менше 40%. Довідково: у країнах Європейського Союзу частка місцевих бюджетів становить усього 80%. Саме у разі збільшення частки місцевих бюджетів органи місцевого самоврядування зможуть ефективно планувати економічний і соціальний розвиток своїх територій. І треба забути про центробіжні тенденції в регіонах.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВА. До виступу запрошується Коваль Вячеслав Станіславович від депутатської фракції Народного руху України. Наступним виступатиме Ткач Роман Володимирович.

 

КОВАЛЬ В.С., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України (багатомандатний загально­державний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань!

Проблема децентралізації влади та зміцнення місцевого самоврядування не є новою для України. Сьогоднішні парла­ментські слухання — черговий виток у тривалих дискусіях щодо вирішення цього питання.

Основним завданням у процесі децентралізації, деконцен­трації влади, на думку фракції Народного руху України, має бути наближення місцевого самоврядування до європейських прин­ципів та практики діяльності органів влади на місцях. Місцеве самоврядування в Україні мусить розвиватися на основі Конституції України та Європейської хартії місцевого само­врядування, ратифікованої Верховною Радою України.

Безперечною істиною політичної практики, випробу­ваної  у   країнах Європейського Союзу, є те, що лише децен­тралізовані держави забезпечують ефективне управління. Самодостатні в економічному розумінні громади є ознакою стабільності та поступального розвитку всієї держави. Тільки розвиваючи місцеве самоврядування та посилюючи його функції, можна уникнути та виправити ситуацію, яка склалася в Україні, наприклад, у зв’язку зі зникненням цілих сіл. Якщо українській владі негайно не вдасться реалізувати на місцях принципи ефек­тивного управління, то можемо зіткнутися з ситуацією, що в сіль­ській місцевості просто не буде кому працювати. Таким чином, передання владних повноважень на найближчий для громадянина рівень, на якому буде забезпечено їх ефективне виконання, є єдино правильним виходом із ситуації, яка склалася в Україні.

Водночас Народний рух України виступає проти хвороб­ливих рецидивів минулого режиму, які подекуди ще спостері­гаються, коли виконавча влада робить спроби безпосередньо керувати місцевим самоврядуванням. Варто також зазначити, що принцип децентралізації не потрібно плутати з федералізмом, як про це голосно заявляли окремі політики ще під час виборчої кампанії, і, до речі, на думку правоохоронців, з ознаками вчинення злочину.

Посилення прав місцевого самоврядування та реалізація відомих принципів субсидіарності, децентралізації і деконцентра­ції влади полягає, на нашу думку, в такому. Громади беруть на себе відповідальність за виконання усіх суспільних завдань місцевого значення, які можуть ефективно ними виконуватися. Право приймати остаточні рішення та відповідальність за їх вико­нання покладається на адміністративний орган найнижчого рівня. Така система забезпечує близькість реалізації прийнятого рі­шення до громадян. Водночас будь-яке посилення ролі місце­вого  самоврядування не повинно сприйматися як штучний поділ України. А такі ідеї постійно витають у повітрі. Ми повинні гово­рити про реформування місцевого самоврядування виключно з позиції унітарності та соборності Української держави.

Наступне не менш важливе питання в процесі реформування місцевого самоврядування полягає у проблемі фінансування та неврегульованості його бюджетного забезпечення.

Всім зрозуміло, що без належного фінансування не може йтися про ефективне управління на рівні місцевого самовряду­вання. Місцеві бюджети мають бути максимально наближені до  реалізації конституційного права щодо їхньої самостійності й самодостатності за рахунок створення реально гарантованої бюджетної бази. Має йтися в тому числі про закріплення за місцевими бюджетами частини надходжень від загально­державних податків, зборів та інших обов’язкових платежів. Якщо місцеві бюджети не забезпечені належними бюджетними кош­тами, то держава повинна вживати заходів для вирівнювання таких бюджетів.

Уже давно, на нашу думку, назріла потреба законодавчо врегулювати це питання. І, гадаю, всім зрозуміло, що не обійде­мося внесенням змін до Бюджетного кодексу. Фракція Народного руху України вважає, що має бути окремий закон, який регулював би засади місцевого самоврядування в Україні. Законопроект щодо цього за №3387 депутатська фракція Народного руху України вже зареєструвала у Верховній Раді. Це проект Закону про фінансові основи місцевого самоврядування в Україні. Він включений до порядку денного, і, сподіваюся, на цій сесії ми його розглянемо.

Водночас у рекомендаціях, які будуть прийняті за резуль­татами наших парламентських слухань, ми пропонуємо окремо визначити потребу законодавчого врегулювання проблеми фінан­сування місцевого самоврядування.

Дякую.

 

ГОЛОВА. До виступу запрошується Ткач Роман Володи­мирович, голова Івано-Франківської обласної державної адміні­страції. Підготуватися Шевчуку Сергію Володимировичу.

ТКАЧ Р.В., голова Івано-Франківської обласної державної адміністрації. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні присутні! Шановні колеги! Готуючись до сьогоднішніх парламент­ських слухань, уважно прочитав виступи в газеті “Дзеркало тижня” учасників Українського муніципального форуму, представників місцевих органів самоврядування, який відбувся в Алушті. Це  поважні люди, колеги з досвідом, я їх шаную. Суть їхніх виступів зводилася до того, що у принципі все погано: погано з  дорогами, бюджетом, власністю, дахи протікають, але якщо буде реформа, то буде ще гірше. І висновок такий: якби нам дали кошти, ми з ними розібралися б й навели порядок.

Я маю досвід роботи сільського голови, голови районної ради, голови райдержадміністрації, народного депутата України, вже сім місяців як голова обласної держадміністрації. Я цілком упевнений, що скільки грошей не було б, усе одно їх ніхто не розподілив би.

Сьогодні Роман Петрович тут досить чітко все розписав і  розповів, що основою життя має бути громада, і ця система досить ефективно працює у Польщі. І як би хто до цього не ставився. Ніхто й не каже, що треба повністю переносити досвід Польщі на українську землю, ми абсолютно різні, але все те, що там добре працює, варто запозичити. Я возив сільських голів, священиків, представників бізнесу до Польщі, у ґміни, повіти, воєводства, вони бачили, як там працює місцеве самоврядування, і їх не треба ні в чому переконувати. Тому потрібно сьогодні спокійно ці питання обговорювати і братися за цю реформу.

Про економічну основу. Коли десь починаю з кимось дискутувати, то одразу першим виникає таке запитання: “Ну от, Романе, будуть громади, а де ви гроші візьмете?” Мовляв, грошей більше не стане. Ми проаналізували ці питання, і хочу поділитися з вами своїми думками з цього приводу. Як на мене, сьогодні не варто розподіляти надходження від плати за землю на три рівні, їх варто зосередити в сільському бюджеті. Досвід цього є в багатьох країнах світу. Є прибутковий податок, так званий податок на фізичних осіб, їх варто сплачувати не за місцем роботи, а за місцем проживання.

Наступне питання. У нас специфічний край, ми маємо багаті надра. У 1994 році прийнято, як на мене, непоганий Кодекс України про надра. 60% плати за надра загальнодержавного користування йшло до місцевих бюджетів, з 2000 року цього немає.

Плата за добування нафти й газу сьогодні повністю йде до  державного бюджету. Розмір цієї плати постійно змінюється. Варто десь 30% цієї суми залишати для місцевих бюджетів.

І, може, варто було б поговорити про податок на додану вартість — з виробництва — до державного бюджету, а з торгівлі, зі сфери послуг — до місцевого бюджету. Хай би економісти висловили про це свою думку.

Ще одне питання, про яке сьогодні не говорилось, — земля. Шановні колеги, поряд з адміністративно-територіальною реформою, нам треба серйозно поставитися й до земельної. Вона сьогодні буксує. Як бути з розмежуванням земель державної і комунальної власності? Сьогодні немає законів про державний земельний кадастр, про ринок землі. Не працюють закони про оцінку земель, про реєстрацію прав нерухомості. Немає дер­жавного земельного іпотечного банку. Якби все це запрацювало, ось, друзі, вам була б база для оподаткування, надходження до місцевого бюджету.

Вважаю, над цими речами нам потрібно серйозно зосередитися. Ми мусимо зрозуміти, що коли цього не зробимо, то не буде про що завтра говорити.

Про повноваження. У тій самій Польщі, про яку тут не люблять говорити, я запитав людину про те, коли вона була востаннє у ґміні. На що отримав відповідь: та років чотири–п’ять тому, а чого мені туди ходити? Як треба, тоді я йду в санстанцію, лікарню, податкову.

Що сьогодні вирішують сільські ради? Загалом три речі: трошечки того бюджету, а то — скарги і довідки... Довідки це ви, комуністи, придумали в 1930-х роках зі своїм Сталіним. Усе це треба скасувати. Ми маємо жити так, як у всій Європі.

Насамкінець. Як на мене, потрібно розвести в часі вибори до місцевих рад і до Верховної Ради. У березні наступного року провести вибори до Верховної Ради, напрацювати законодавчу базу і в жовтні обрати депутатів місцевих органів влади, і з 1 січня 2007 року почати спокійно і нормально працювати…

 

ГОЛОВА. Дякую. Прошу заспокоїтися, шановні колеги, це парламентські слухання.

До виступу запрошується Шевчук Сергій Володимирович від  депутатської фракції Блоку Юлії Тимошенко. Підготуватися Кириленко Галині Володимирівні.

 

ШЕВЧУК С.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, виборчий блок “За Єдину Україну!”). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні колеги! Шановні депутати рад усіх рівнів! У розданих нам документах я  натрапив на такий чудовий вислів Романа Петровича Безсмерт­ного: “Тільки його величність Закон стане батьком реформи”.

Але закон приймають 450 народних депутатів, поділяючи відповідальність і обов’язки “батьківства”. Тому значна частина членів фракції Блоку Юлії Тимошенко хочуть зараз делікатно відмежуватися від такого “батьківства”, доки цей плід праці ще не побачив світ Божий.

Країна має знати авторів важливих державних проектів, як наприклад, у Польщі знають автора економічної реформи Бальцеровича, в Чехії — реформи Клауса. Ми ні в якому разі не  хочемо применшити значення цієї великої праці, навпаки, хочу привернути вашу увагу, шановні присутні, до величезного обсягу роботи, системності, цілісності пакета розданих нам законо­проектів, добрих намірів авторів, що, безумовно, ще прислу­житься інтересам держави і місцевого самоврядування. Прислужиться в оптимальний період української історії, коли ідеї  та концепції заволодіють масами. Поки що маси не зовсім зрозуміли, а окремі громади, наприклад у Київській області, зовсім не зрозуміли мотивів такого поспішного реформування.

Застереження фракції Блоку Юлії Тимошенко стосовно деяких ініціатив. Передусім, як передбачається концепцією, Верховна Рада вже до 20 листопада має прийняти закон щодо розведення в часі виборів до парламенту і до органів місцевого самоврядування, які провести 1 жовтня наступного року.

Нам видається, що це порушення системності обрання представницької гілки влади. Цей процес розведення може тривати і може виявитися так, що в жовтні скажуть: до обласної ради ми готові вже обирати депутатів, а до місцевих рад ні.

Можна сказати, що це своєрідний “темпоральний хабар” нинішнім представникам і керівникам органів місцевого само­врядування. Хоча, насправді, пане Ткач, мабуть, у чомусь іншому питання. Певно, не вистачає часу дібрати найбільш вірних, привабливих для нинішньої влади керівників, і треба ще півроку, аби їх обрати, бо нині не все збігається в політичному контексті.

Насамкінець, про фінансові витрати. Вибори коштують 300 млн гривень, давайте розділимо це на 12 тис. сільських рад. Це означає, що за умови проведення виборів одночасно приблизно по 27 тис. гривень могла б отримати кожна сільська рада, якщо в держави є такі надлишкові кошти. Тоді можна було б до тих 215 гривень, які отримують працівники сільських і селищ­них рад, додати зарплати.

Окрім цього, нова редакція закону про вибори депутатів місцевих рад, яка є складовою реформи, передбачає зміну системи виборів. Зокрема, до обласної ради пропонується обирати в одних районах за порційною системою, а в інших районах, дрібніших, — за мажоритарною системою. Ми з цим ніяк не можемо погодитися, тому що такі новації викликають заперечення. Конституційна комісія, як доповідав пан Мороз, своєю більшістю рекомендувала Верховній Раді зовсім інші підходи, вироблені народними депутатами.

Фракція Блоку Юлії Тимошенко пропонує зберегти ухвалену систему, провести вибори в березні 2006 року і приступити до роботи вже новим кадровим складом і органів місцевого само­врядування, і уряду згідно з вимогами політичної реформи. Тому що, шановні колеги, зміст виборчого процесу буде якісно новим, це буде не стільки змагання партій і блоків, скільки всенародне обрання Прем’єр-міністра — керівника виконавчої гілки влади в Україні. А вибори в областях і районах фактично будуть обран­ням жителями регіону керівника території. Програмні документи партії матимуть, мабуть, допоміжне значення, тому що виборці орієнтуватимуться на особистості, яких знають і які домоглися мати право бути обраними керівниками територій.

В окремих законопроектах сказано, що при поділі територій, укрупненні районів повинна враховуватися думка громадськості. Однак той, хто уважно прочитає проект Закону про терито­ріальний устрій України, який, як сказано, є матрицею, а, насправді, це така собі книга крою та шиття територій і земель України, помітить, що у його прикінцевих положеннях написано зовсім по-іншому. Тому ми вважаємо, що сьогодні потрібно більше довіряти представникам органів місцевого самовряду­вання і враховувати їхню думку.

Дякую.

 

ГОЛОВА. Дякую.

Кириленко Галина Володимирівна, голова Оратівської районної ради, Вінницька область. Будь ласка, ваше слово. Підготуватися Климпушу Оресту Дмитровичу.

 

КИРИЛЕНКО Г.В., голова Оратівської районної ради Вінницької області. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Сучасний стан місцевого само­врядування в Україні характеризується наявністю цілої низки проблем, які стримують і не дають йому можливості надалі розвиватись. Серед основних таких проблем — відсутність дієвих повноважень органів місцевого самоврядування щодо вирішення питань місцевого значення, дублювання повноважень органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади. Найбільш болючою проблемою є відсутність елементарної матеріальної та фінансової основи для виконання повноважень, як власних, так і делегованих.

Що сьогодні потрібно місцевому самоврядуванню? Насам­перед нормальні закони. Адже Україна, ратифікувавши у 1997 році Європейську хартію місцевого самоврядування, взяла на себе зобов’язання дотримуватися положень цієї хартії, а це у свою чергу означає, що все законодавство щодо місцевого само­врядування має бути приведене у відповідність до її положень.

Що ж зроблено в Україні у цьому напрямі упродовж останніх восьми років? А майже нічого, і ось чому. Ми маємо Закон про місцеве самоврядування в Україні, до якого давним-давно потріб­но було внести суттєві зміни, а найкраще було б прийняти новий закон, який виключав би будь-яке делегування повноважень без відповідної передачі фінансових ресурсів. Адже більшість проблем і невдоволення громадян на місцях породжується саме на цій основі.

Сьогодні маємо Бюджетний кодекс, який надав можливість більш-менш нормально функціонувати бюджетам міст і заклав основу для вимирання. Я не обмовилася: не для виживання, а для вимирання сільських бюджетів. А це означає, що чинний Бюджет­ний кодекс негайно потребує внесення до нього змін і доповнень.

Також змін і доповнень потребує все податкове законо­давство, тому що без розширення податкової бази місцевих бюджетів не може бути й мови про їх самостійність. І не треба боятися передачі повноважень на місця. Це тільки підвищить відповідальність органів місцевого самоврядування за стан справ на місцях.

Само собою зрозуміло, що не торкнутися виборчого законодавства — означає не сказати нічого. Нині ми маємо чинний закон про вибори органів місцевого самоврядування. Саме за його нормами мають відбутися вибори 2006 року. А от чи замислювалися всі ми над тим, як забезпечити весь виборчий процес з огляду на норми, які в ньому закладені? Якби замислю­валися, то, мабуть, усі одностайно дійшли б висновку: забезпе­чити місцеві вибори за цим законом практично неможливо. Цей закон — міна уповільненої дії. Його потрібно скасувати як такий, що, по-перше, не відповідає конституційним принципам формування обласних і районних рад і, по-друге, містить у собі такі правові неузгодженості, які можуть призвести до зриву місцевих виборів.

Шановні колеги, це дуже серйозно. Якщо в кого є запере­чення, будь ласка, візьміть чинні закони про вибори до місцевих рад, про вибори народних депутатів України і Конституцію й ви все зрозумієте. Для забезпечення у 2006 році нормальних виборів вважаю негайно потрібно розглянути законопроект про внесен­ня  змін до Закону України про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, внесений народними депутатами Ключковським, Мусіякою та Оніщуком. Його треба розглянути і прийняти як закон.

Щодо проекту Закону про внесення змін до Конституції України, славнозвісного №3207–1. Цей законопроект потребує невідкладного ухвалення, адже пропоновані зміни до Конституції України стосуються удосконалення системи місцевого самовряду­вання. Передбачені в законопроекті положення стануть важливою основою подальшого здійснення реформ, що посилить дієздатність органів місцевого самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальних громад.

Що ж потрібно для прийняття законів, так необхідних для нормального функціонування місцевого самоврядування? Як на мене, то всім, хто причетний до процесу законотворення, потріб­но більше політичної волі, сміливості і, вибачте за неделікатність, трішечки совісті.

 

ГОЛОВА. Дякую, Галино Володимирівно.

Климпуш Орест Дмитрович, народний депутат України, депутатська фракція партії “Єдина Україна”.

 

КЛИМПУШ О.Д., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і зв’язку (виборчий округ №75, Закарпатська область). Шановні учасники парламентських слухань! Потреба проведення адміністративно-територіальної реформи, реформи місцевого самоврядування в Україні не просто назріла, вона є очевидною і нагальною. Країна конче потребує зміцнення влади місцевих громад. Це підтверджується і подіями, пов’язаними з  виборами 2004 року. Українці переконливо довели, що здатні самі вирішувати свою долю й активно впливати на політичну, соціально-економічну ситуацію в кожній області, місті чи селі.

Тому невипадково Президент одним із завдань визначив, що Україна повинна стати державою самоврядних громад. Сьогодні всім зрозуміло, що державним органам влади не під силу утри­мувати дитячі садки, лікарні, дороги, житловий і нежитловий фонди. Та й непритаманна їм ця діяльність. Однак нині все це на плечах органів місцевого самоврядування, громади.

Тому не лише завданням, а й обов’язком парламенту сьогодні є не просто зміна умов діяльності місцевого самовряду­вання, а максимально можливе розширення його прав і відповідно забезпечення місцевих громад повноцінними ресурсами для реалізації їхніх повноважень. Це є головним завданням. Перший крок у цьому напрямі ми вже зробили. Парламентом попередньо схвалена конституційна реформа про місцеве самоврядування, ратифікована Європейська хартія місцевого самоврядування, але цього замало.

Децентралізація влади, територіальне зміцнення само­стійності місцевих громад зумовлюють потребу величезних змін у  законодавчому полі, передусім внесення змін до Бюджетного кодексу України. Без цього наші напрацювання залишаться лише добрими намірами. Не секрет, що фінансові ресурси сільських рад сьогодні настільки мізерні, що їх 90% потрібно тільки на заробітну плату.

Тому за ініціативою нашої фракції був ухвалений закон, відповідно до якого фінансування розвитку сільської культури та  медицини здійснюватиметься з районного бюджету. Також фракцією партії “Єдина Україна” розроблено проект, який перед­бачає передачу до районного бюджету ще й сільської дошкільної освіти. Це дасть змогу хоча б деякою мірою поліпшити фінансу­вання дитячих садків, клубів, фельдшерсько-акушерських пунктів у   малозабезпечених селах. Є й інша думка щодо цього. Безумовно, ці заходи можуть бути лише тимчасовими, поки ми не віднайдемо достатні джерела фінансування для бюджетів найнижчого рівня — сільських і міських.

Сьогодні ми спостерігаємо катастрофічну нестачу коштів у місцевого самоврядування. У нас є місцеві бюджети, сформо­вані за рахунок дотацій вирівнювання більш як на 60%, а в моєму гірському виборчому окрузі — більш як на 80%. Внаслідок цього бюджетна забезпеченість із розрахунку на одного жителя села, селища, міста подекуди становить менше 100 гривень, тоді як у більшості європейських країн ця сума становить 2 тис. євро.

Тому члени фракції партії “Єдина Україна” переконані в  тому, що потрібно переглянути бюджетну політику з тим, щоби частина податків, які сьогодні перераховуються до державного бюджету, вже завтра спрямовувалася до місцевих бюджетів. Перші реальні кроки в цьому напрямі члени нашої фракції вже зробили: внесли законопроект, який передбачає від 15 до 40% податку на прибуток підприємств перераховувати до місцевих бюджетів.

Сподіваємося, що після сьогоднішніх слухань усі парла­ментарії підтримають цей законопроект. Ми також переконані в  тому, що потрібно надати більше повноважень місцевій владі у  здійсненні податкової політики. Скажімо, експеримент, який проводиться в Криму щодо запровадження місцевих податків і  зборів, доцільно поширити на інші регіони. Можливо, доцільно дозволити регіонам самостійно змінювати ставку деяких податків.

Ще одна проблема — надання Верховною Радою пільг зі сплати місцевих податків. Йдеться про пільги з плати за землю. Це неприпустимо, позаяк завдає великої шкоди деяким регіонам. Розв’язання цих проблем дасть змогу місцевій владі впливати на інвестиційний клімат у регіоні й результативніше працювати над створенням робочих місць і формуванням місцевого бюджету.

Члени фракції партії “Єдина Україна” вважають, що лише за умов реального збільшення повноважень рад усіх рівнів можна буде говорити про політичну структуризацію суспільства, реальне самоврядування в Україні за європейським зразком, відповідаль­ність влади, як сказав віце-прем’єр-міністр, перед конкретною людиною, а не перед народом, як це зазвичай заведено.

 

ГОЛОВА. Дякую. Шановні колеги, на превеликий жаль, час невблаганно рухається вперед, наближається 18 година. У нас записалися на виступ близько 80 учасників парламентських слу­хань. Я просив би передати ваші виступи до секретаріату, ми їх оформимо протоколом.

Запрошую Романа Петровича Безсмертного виступити з заключним словом і відповісти на запитання, які були до вас.

 

БЕЗСМЕРТНИЙ Р.П. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! На жаль, на всі запи­тання я не встигну відповісти, але на ключові, які прозвучали і які є в записках, я готовий зараз у режимі трьох хвилин відповісти.

Найчастіше в записках ставиться запитання про те, які пропонуються етапи реалізації реформи. Я погоджуюся тут з Анатолієм Федоровичем Ткачуком, з багатьма речами, про які він говорив, але хочу, щоб з розумінням поставилися до позиції уряду. Уряд не прийматиме рішень, які не будуть детально пророблені, обговорені з представниками місцевого самовряду­вання — працівниками місцевих рад, з сільськими, селищними, міськими головами, з громадськістю, яка опікується цими питаннями.

Ви отримали сьогодні проекти документів, і ми очікуємо на  них вашої реакції і пропозицій щодо змісту. Тому хотів би зауважити, позаяк тут висловлювалися претензії щодо того, що це не є офіційною позицією уряду, що це є позиція робочої групи, сформованої урядом. Як тільки ми завершимо етап обговорення, а він чітко визначений у програмних заходах, які вам роздані, ці проекти будуть розглянуті урядом і офіційно направлені до Верховної Ради для їх розгляду і прийняття.

Ми планували зробити так, щоб до кінця цього року завершити розробку всього комплексу законопроектів, які стосуються всіх складових реформи. У нас залишилося завершити розробку внесення змін до Бюджетного кодексу на засадах ідеології, про яку ми говоримо, і змінити структуру податків в Україні з тим, щоб посилити доходи місцевого самоврядування. Тобто, як ви бачите, якщо ідеологема проекту №3207–1 з кори­гуванням сприймається, то це означає, що ми дуже швидко можемо завершити цю роботу, аби упродовж 2006 року парла­ментом був розглянутий і прийнятий у тій чи іншій редакції закон.

Чому ми пропонуємо розвести вибори? Сергію Володими­ровичу Шевчук, фантазувати можна все, що завгодно, але нищити еліту нації нікому ніхто не надавав права. Зосередивши свою увагу на виборах до Верховної Ради, місцеві вибори будуть перетворені в загальнонаціональну кампанійщину, по-іншому я це назвати не можу, тому що проведення загальнонаціональної кампанії виборів до місцевих рад називається кампанійщиною, а не виборами, далі так чинити ми не маємо права. Треба берегти людей, які сьогодні готові реалізувати європейські принципи місцевого самоврядування. Не змогли пройти до Верховної Ради, вони можуть бути обраними до місцевих рад чи бути обраними сільськими, селищними, міськими головами. На це вони заслуго­вують. І тому ще раз кажу: можна говорити все, що завгодно, але  рано чи пізно ми все одно прийдемо до цього принципу. Тому така пропозиція буде, інша річ, яке рішення буде прийнято. На це є воля закону, воля Верховної Ради.

Таким чином, якщо буде завершено прийняття законо­давства в 2006 році, щоб з 1 січня 2007 року були запущені в дію всі закони, про які ми говоримо, то буде створена нова податкова база, нова бюджетна база, нова система і модель місцевого самоврядування, нова модель центральної влади і нове просто­рове застосування всіх цих законів.

Тепер про те, якщо такі плани не будуть реалізовані. Багато країн проводили аналогічні реформи п’ять–десять років. Якщо в нас це буде на декілька років довше, в цьому ніякої трагедії не буде. Головне, щоб була спільна згода на такі кроки.

У чому я цілком згоден з усіма виступаючими, так це в тому, що насильно щасливим нікого не зробиш. Треба погоджувати ці  кроки між центральною владою і місцевою. Але можу напевно сказати: центральна влада має обов’язково розпрощатися з багатьма своїми повноваженнями. Вона їх уже не може реалі­зувати, тому що вони природно не належать їй.

Дякую вам за сьогоднішні слухання, за прекрасні ідеї, які були висловлені.

 

ГОЛОВА. Шановні учасники парламентських слухань, дозвольте сказати про сухий залишок, резюме щодо обговорення проблеми, надзвичайно актуальної, злободенної і надзвичайно потрібної для України. Але якщо говорити про сухий залишок, то він невеликий. Думаю, ми сьогодні “вигуляли” свої проблеми публічно, продемонстрували свою політичну лінію, особливо з прицілом на майбутні парламентські і місцеві вибори.

Вважаю, що серйозно підійти до розв’язання цієї проблеми, але комплексно, вмонтовуючи її в загальний контекст розвитку України, ми зможемо лише після парламентських виборів. Це  якщо серйозно ставитися до цього надзвичайно болючого і важливого питання. Бо в нас, як ви розумієте, обіцяного три роки чекають, а четвертий рік передвиборний, він практично не рахується, бо “викреслюється” з нашого життя.

Переконаний, що із вгамуванням пристрастей після прези­дентської кампанії в нас є всі підстави для того, аби розпочати серйозний аналіз процесів в Україні і серйозну розмову. Якщо проводити аналогії, то мені видається, що “якобінський період” нашої революції вже скінчився, скінчився він легким двірцевим переворотом, а тепер нам потрібно відмовлятись від гасел, сідати і говорити, що потрібно Україні, всерйоз, надовго і назавжди. Тому, сподіваюсь, що думки і пропозиції, які сьогодні прозвучали у ваших виступах, будуть покладені в основу роботи наших про­фільних комітетів, а також у діяльність уряду, про що сказав віце-прем’єр-міністр України Роман Петрович Безсмертний. Ми повин­ні подальшу нашу роботу організувати таким чином, щоб на запи­тання “Що робити?” не відповідали, як правило, ті, хто винні у постановці, власне, самого запитання.

А отже, тут лежить взаємна відповідальність і на органах місцевої влади, і на Верховній Раді, і на уряді. Тобто ми маємо знайти спільні точки дотику, але такі, які врахували б наші позиції, наше бачення й відповідали б сьогоденним перспективним запи­там українського суспільства. Ми маємо надати чітку відповідь на  запитання: куди має рухатись Україна? Ми всі ж, мабуть, ствердні в тому, що вона має рухатись у європейському векторі, в європейському напрямі.

Отже, модель організації нашого життя, модель політичної системи, модель влади ми повинні вибудовувати за таким зразком. А в нас спостерігається така картина: проголошуємо європейський вибір і хочемо законсервувати те, що залишилося. Тому що влади, як ви розумієте, мало чи багато не буває, її завжди не вистачає. З урахуванням цього просив би організаторів парламентських слухань доопрацювати проект рекомендацій парламентських слухань, який відповідав би актуальності питання, яке ми обговорюємо, щоб це не було просто прохідне рішення.

Думаю, що парламенту доведеться неодноразово повер­татися до цього питання, оскільки тут ми повинні прийняти виважене і потрібне рішення. Потрібне рішення, знову хочу наголосити, для України, українського народу.

Шановні колеги! Хотів би ще раз перепросити всіх тих учасників парламентських слухань, які не змогли скористатися можливістю і виступити. Добре розумію, що це парламентські слухання, що парламент має слухати, що мають більше виступати люди, які не є народними депутатами, я намагався якось дотри­муватися черговості, очевидно, не все мені вдалося тут зробити.

Дякую вам за нашу спільну роботу. Парламентські слухан­ня   з питання децентралізації влади в Україні, розширення прав    місцевого самоврядування оголошую завершеними. До побачення.


ТЕКСТ НЕВИГОЛОШЕНОГО ВИСТУПУ

 

НАДРАГА В.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (виборчий округ №104, Луганська область). Конституцией Украины и дей­ствующим законодательством органам местного самоуправления предоставлены довольно широкие права, но на практике они не  имеют полноценных полномочий, и их конституционное право быть хозяином в своем доме существенно ограничивается. И ограничивается это право центром то ли по инерции, традиции, доставшимся нам от прежних времен, то ли нежеланием делиться властью, ресурсами, которые должны направляться местным громадам под выполнение полномочий, и т.п. Но если централь­ная власть решает все вопросы без местного самоуправления и  народовластия, то эта государственная власть неэффективна, и без местного самоуправления и народовластия никогда она не  будет эффективной. Государство с такой властью не может считаться демократическим, если государственная власть в нем не децентрализована и не деконцентрирована.

Активное привлечение местных громад к разработке, принятию и выполнению принятых решений в различных сферах жизни — один из важнейших аспектов реформирования местного самоуправления. Эффективной государственная власть может быть лишь при условии скорейшего развития местного самоуправления, в основе которого — активный и инициативный член местной громады. И каждый отдельный член каждой отдельной местной громады должен ощутить, что он может влиять на управление государством. Если каждый человек ощутит себя активным членом общества, он не будет равнодушен ко всему происходящему в собственном государстве. Это ощущение будет способствовать превращению каждого отдельного человека в гражданина, и оно же лежит в основе созидательной инициативы всего народа. Активный член местной громады интересуется всем, что происходит во власти, которую он имеет право и обязан контролировать. Но он также должен четко знать, что нельзя от власти только требовать, надеяться лишь на нее, надо и самому отвечать за организацию своей жизни, жизни местной громады. Только используя всю полноту полномочий, инициативу и активность местного населения и при условии достаточного финансирования станут в полной мере функцио­нировать органы местного самоуправления.

Когда мы говорим о реформировании власти в государстве, то должны четко понимать, что без сильной, крепкой местной власти, которая ближе всего стоит к человеку, нормального государства не построим.

Поэтому на повестке дня стоит вопрос о перераспреде­лении полномочий и финансирования между центром, обще­национальным уровнем и местной властью, местным само­управлением. И если мы этот шаг сделаем, то сможем построить цивилизованное общество, общество, в котором человеку, гражданину будет достучаться до государства нетрудно, как и во всем цивилизованном мире. Это и есть децентрализация власти, децентрализация бюджета с целью подведения материальной базы для деятельности местного самоуправления. А если мы опять полномочия и ресурсы оставим в центре, то останутся бедные, нищие регионы, выступающие в унизительной роли просителя, и достаточно зажиточный центр, выступающий в роли этакого благодетеля, который, к большому сожалению, ничем хорошим так и не хочет делиться с территориями.

В более детальном виде децентрализация и деконцен­трация государственной власти должна выглядеть, на мой взгляд, следующим образом.

Децентрализация власти — перераспределение полномочий и ресурсов от центральной власти к местной: а) за центральной исполнительной властью: стратегия развития общества и госу­дарства, макроэкономика, основные социальные программы, финансовая политика, основы налоговой политики, внешняя политика, оборона, национальная безопасность, координация межрегионального развития, управление общегосударственной собственностью; б) за местной исполнительной властью: здраво­охранение, образование, социальная защита и реабилитация, трудовые отношения и занятость, экономическое развитие регио­на (в том числе налоговые и иные стимулы), экология, жилищно-коммунальное хозяйство, культура, спорт, правопорядок; в) за центральной законодательной властью: Конституция, законода­тельство, общенациональные программы социально-экономи­ческого развития; г) за местной представительской властью (нормативные акты): программы экономического развития регио­нов, социальные программы, защита культурных и моральных ценностей, налоги и иные платежи в части местных бюджетов.

Перераспределение бюджетных средств между центром и регионами, соизмеримое их полномочиям, уход от практики тотальных субвенций из центрального бюджета местным.

Деконцентрация: реальное перераспределение полномочий и реальная независимость между исполнительной, законодатель­ной и судебной властью; четкое определение полномочий каждого органа власти и должностного лица, системы контроля их деятельности (нет ни одного, который командует всеми, но и нет ни одного бесконтрольного); свободное становление и дея­тельность общественных институтов (партий, общественных организаций, профсоюзов и т.д.); независимость СМИ.

Выполнив все вышеизложенное, мы сможем утверждать, что  построили нормальное государство, в котором созданы все    предпосылки для построения гражданского общества и достойной жизни для всех граждан.