ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ПЕРСПЕКТИВИ СТВОРЕННЯ

ГРОМАДСЬКОГО ТЕЛЕРАДІОМОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

13 квітня 2005 року, 11 година

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго дня, шановні учасники парламент­ських слухань! Нарешті ми з вами дочекалися ще однієї (будемо сподіватися, якщо не останньої, то передостанньої) розмови про проблему, яка хвилює громадськість нашої держави, а надто тих, хто зібрався сьогодні в цій сесійній залі, — створення громад­ського, суспільного мовлення.

Проблема не нова, має давнє коріння, проблема має навіть, на відміну від деяких інших, законодавче вирішення. Дозволю собі нагадати, що ще 1997 року парламент прийняв Закон про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України. Закон був під­писаний, обнародуваний, вступив у дію з 1997 року.

Надворі 2005 рік. Зовсім небагато часу залишилося до того, щоб відзначати ювілейну дату прийняття цього закону. Як і в бага­тьох інших випадках, закон є, але, але, але... Користуючись наго­дою, я хотів би наголосити: ті, хто каже, що законів у нас недо­статньо, або їх мало, або вони не такі, як треба, не завжди спра­ведливі. На моє переконання, у нас законів інколи більше, ніж треба. Проблема полягає зовсім в іншому — у реалізації, вико­нанні цих законів. Виходячи з цього, на жаль, ми до сьогодні ще  не можемо говорити про створення правової держави, тому що закони, прийняті Верховною Радою, суцільно не виконуються, зокрема й той закон, який я назвав.

Однак ця проблема, як кажуть, на часі. Особливо багато розмов, дискусій, різноманітних заходів наша громадськість за участю тих, хто зібрався в цій сесійній залі, провела протягом останнього часу, розмірковуючи про те, яким має бути громад­ське мовлення, що це таке, і найголовніше — чи буде від нього користь. Чи ми знову-таки під хорошими, благими намірами не  створимо організації, яка перетвориться у вотчину групи, що представлятиме більшість у керівному органі цього телебачення? Питання не просте і далеко не однозначне. Проблем тут набагато більше, ніж здається на перший погляд.

І тому я хотів би, щоб ті, хто сьогодні візьме участь в обговоренні даної проблеми, вносили пропозиції, висловлювали своє бачення розв’язання цієї проблеми, зокрема щодо термінів її вирішення. На мій погляд, якщо ми найближчим часом, букваль­но за місяць-два, не зрушимо цієї проблеми з місця, повірте, ми до неї не скоро повернемося. Ми будемо чекати наступних прези­дентських виборів, і аж після того, можливо, знову нам дозволять поговорити про можливість і реальність створення такого мовлен­ня. Поки, вибачте, ще живі учасники і ті, в кого на пам’яті минулі виборчі перегони, хто пам’ятає, що вони обіцяли і за що боро­лися, давайте спільно доб’ємося того, щоб нарешті це суспільне, громадське мовлення було.

Я знаю, що у профільному комітеті, який чимало доклав зусиль, щоб відбулися ці парламентські слухання, практично гото­вий законопроект, який розвиватиме названий закон 1997 року. Тому я просив би вас вносити свої пропозиції, аби ми вже найближчим часом могли втілити їх у відповідному законопроекті, з тим щоб прийняти його і приступити до практичної реалізації.

Пропонується побудувати нашу роботу таким чином. Ми заслухаємо доповідь і дві співдоповіді віце-прем’єр-міністра України, голови Національної ради з питань телебачення і радіо­мовлення та першого заступника голови профільного комітету (по   10 хвилин), а після того приступимо до обговорення (регламент 5 хвилин). Приблизно матимуть можливість взяти участь в обговоренні 25 учасників парламентських слухань.

Ще раз нагадую (хоча тут зібралася аудиторія, якій нібито й не треба це нагадувати), що в нас працює автоматична система вимкнення мікрофона. За 30 секунд до закінчення вашого часу пролунає звуковий сигнал, а в 5 хвилин і 6 секунд мікрофон авто­матично вимкнеться.

І прошу врахувати ще одне. Тут до мене надходять записки на виступи. Я їх не приймаю, тому що список сформований профільним комітетом. Он там сидять представники профільного комітету, працівники секретаріату — звертайтеся до них, нехай вони вносять корективи, бо якщо ми почнемо зараз вносити корективи, то викличемо небажані дискусії.

Таким чином, з вашого дозволу приступаємо до реалізації порядку денного.

Запрошується до слова віце-прем’єр-міністр України з гума­нітарних питань Микола Володимирович Томенко. Будь ласка, 10 хвилин. Підготуватися Шевченку.

 

ТОМЕНКО М.В., віце-прем’єр-міністр України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні колеги! Я з приємністю відзначаю, що ідея суспільного мовлення, народжена українським парламентом, повернулася в український парламент для того, щоб бути реально підтвердженою не лише сьогоднішньою дискусією, а й відповід­ними рішеннями за результатами парламентських слухань.

Хочу нагадати всім, що в цій залі в 1997 році прийнято Закон про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України, щоправда, ніким не реалізований і не виконаний. Загаль­ні принципи, загальне бачення того, що в Україні має бути ство­рено суспільне мовлення, закладалися тут, і автори цього закону виступатимуть сьогодні в сесійній залі.

Хочу нагадати, що авторами постанови, на підставі якої ми проводимо ці слухання, є група народних депутатів, до якої я також мав честь належати, коли парламент звертав увагу уряду і Президента на те, що це необхідно зробити.

Я цілком переконаний, що сьогодні нам треба завершити дискусію про суспільне мовлення в Україні і почати його ство­рювати. Не тому, що вже не треба, як казав Адам Іванович, більше збирати парламентських слухань, а тому що, на мою думку, головні ключові гравці, які мають вплив на прийняття рішень, і  суспільство визначилися стосовно цього питання. Президент — за суспільне мовлення (ви чули його заяву у Варшаві), уряд, позицію якого я представляю з цього питання, — за суспільне мовлення, і найголовніше — суспільство за суспільне мовлення, про що свідчать і результати соціологічних опитувань, які ви бачите. Не кажу про парламент, бо він завжди підтримував суспільне мовлення, я переконаний, і підтримає своїми рішеннями й після парламентських слухань.

Чи є хтось проти суспільного мовлення? Мені здається, що є невелика група людей, здебільшого на певній ланці державного управління, та якась частина політиків. Як не сумно про це гово­рити, всі ці люди використовували державне й комунальне мов­лення для того, щоб сіяти, м’яко кажучи, неправдиві речі про Україну і, найголовніше, про опозицію. І сьогодні вони розпо­відають опозиції, яка прийшла до влади, що державне мовлен­ня  —  це унікальний інструмент, у тому числі знищення своїх колишніх політичних патронів, а тепер нової опозиції.

Я цілком переконаний, що люди, які це робили протягом останніх кількох років, можливо, щирі в бажанні служити новій владі, але, гадаю, ці аргументи не будуть підтримані ні суспіль­ством, ні новою владою, оскільки суспільне мовлення чи взагалі телебачення не робиться для політичних партій і точно не робить­ся для виборів, воно робиться для людей і для журналістів, які мають право вільно говорити і професійно діяти.

Тому ідеологічно я хотів би завершити і дискусію про понят­тя. Ми рік дебатуємо і визначаємо, хто більший патріот, вико­ристовуючи ті чи інші поняття. Насправді тут дуже багато мудрих людей, юристів, які об’їздили всі європейські країни, і вони ска­жуть, що існує до 50 моделей суспільного мовлення, і в кожній моделі поняття, дефініції мають дещо інше значення. Якщо ми хочемо використовувати всі терміни, кому який подобається, я пропоную їх використовувати.

Ми залишаємо державне мовлення за формою власності, тому що це буде державне підприємство. Ніхто не збирається приватизувати телебачення і робити з нього закрите акціонерне товариство для трьох сімей чи двох людей. Це державне мовлен­ня за формою власності і (в цьому році точно) за процедурою фінансування. Думаю, що в наступному році держава так само зобов’язана фінансувати всі освітні, культурологічні та інші про­грами, які захищають суспільство, на відміну від комерційних каналів, які не хочуть це фінансувати.

Це телебачення національне за духом, за ідеями, за цін­ностями, які воно представлятиме у своїх програмах. Це теле­бачення народне, оскільки воно повинне представляти інтереси переважної більшості громадян України і говорити з народом. І це телебачення суспільне насамперед за системою управління, механізмом впливу суспільства та за суспільними цінностями, які воно повинно представляти.

Тому немає дискусії, якими термінами послуговуватися, — “державне”, “національне”, “народне” чи “суспільне” — всі вони присутні в цій моделі, якщо ми синхронізуємо наші кроки і не будемо продовжувати якусь софістичну дискусію, що хтось хоче руйнувати, а хтось — будувати. Ми всі хочемо будувати, творити якісний продукт, який не посідатиме останніх місць у рейтингу українських телекомпаній, а журналісти зі статусом державного службовця не отримуватимуть у конвертах від своїх керівників доплату за лояльність до влади. Якщо ми не хочемо, щоб кон­верти з грошима роздавали в Національній телекомпанії, в усіх інших державних та комунальних медіа, і хочемо, щоб журналіст отримував платню не як державний службовець — за службу, а як професіонал — за свій талант і за свою професію, ми повинні обговорити кроки, які маємо зробити. Ці кроки абсолютно реа­лістичні, і ще раз кажу: уряд готовий їх робити і діяти спільними зусиллями.

Перший крок. Наглядова рада має складатися з людей не  за  посадою, не під керівництвом представників Секретаріату Президента, уряду чи парламенту, вона повинна мати у своєму складі щонайменше 50% представників громадськості. Її вплив має починатися із затвердження загальних принципів програмної політики і закінчуватися контролем фінансування. А в перспективі, коли буде прийнято Закон про суспільне мовлення, я перекона­ний, що не Президент, а Наглядова рада призначатиме керівників цієї телекомпанії.

Другий крок чітко пов’язаний з процедурою редакційної політики. Я знаю, що експерти і громадськість підготували прин­ципи редакційної політики. Я повністю підтримую (і це позиція уряду), щоб найближчим часом керівництво Національної теле­компанії спільно з журналістським колективом підписало принци­пи редакційної політики, з яких було б усім зрозуміло, як будують­ся новини, як готуються інформаційні програми. І ситуація, коли можливі дзвінки чи поради, як і кого показувати, залишиться в  минулому. Таким чином ми страхуємо і керівників національних теле- та радіокомпанії, і журналістів, які працюватимуть за цими редакційними угодами.

До речі, принагідно скажу, що ми нічого не придумуємо. Ми  зробили перший крок — щодо Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в цій сесійній залі ухвалено закон, і вже відповідно до нього призначено головою Національ­ної  ради України з питань телебачення і радіомовлення Віталія Шевченка, за якого шляхом таємного голосування вчора було подано вісім з восьми голосів. Ні Президент, ні Голова Верховної Ради не рекомендували, як раніше, і не подавали списку, за кого голосувати. Тобто щодо процедури обрання керівництва Націо­нальної ради за новою редакцією закону цей крок уже зроблено. Ті, хто побоюється, що Президент чи Верховна Рада втрачає вплив на це телебачення, гадаю, можуть впевнено себе почувати, тому що суспільство і влада, коли склад Національної ради буде 50 на 50, у перехідному періоді, напевно, знайдуть той варіант, який влаштовуватиме і працівників телекомпанії, і суспільство.

Наступна теза — статус. Я вже сказав, ми є категоричні противники того, щоб журналісти продовжували залишатися у статусі державних службовців з мізерними посадовими оклада­ми. Це повинно бути державне підприємство, і люди у всіх дер­жавних та комунальних медіа повинні стати, нарешті, журналіста­ми і отримувати ту заробітну плату, на яку вони заслуговують, а не ходити й випрошувати гроші в конвертах за свою роботу.

Щодо фінансування. Я абсолютно переконаний, що в цьому році ми повинні бути реалістами і мислити категоріями того, що вже закладено. Є бюджетне фінансування. Ми розуміємо, що нор­мальне, якісне телебачення потребує досить великої суми гро­шей. І тому, попри всю критику наявності комерційної реклами, зокрема на Першому національному, я думаю, що ні Верховна Рада, ні Президент, ні уряд не ініціюватимуть перегляду цієї норми, оскільки зрозуміло: для того щоб робити якісні програми, якісний продукт, необхідні кошти.

Як далі виходити з цієї ситуації? Думаю, треба аналізувати, є  багато шляхів. Точно треба зберегти державне фінансування тих  програм, про які я вже говорив, — освітніх, культурологічних, дитячих тощо. Який інший сегмент фінансування — чи це буде податок з реклами, чи податок з діяльності комерційних телеком­паній, чи податок з громадян? Думаю, ми ще маємо час, щоб визначитися до підготовки наступного бюджетного року.

Найголовніше в цій ситуації, повторюю: ми повинні робити крок за кроком. І для мене немає предмета для дискусії, на під­ставі чого створювати суспільне мовлення. Якщо все суспільство і вся держава працювали на Перший національний (який, очевидно, вже за фактом треба було б перейменувати, бо він не перший і точно не національний), то не можна створювати суспільне мов­лення, як кажуть зараз деякі класики, з самого початку. Організо­вувати його треба, звичайно, на підставі того, що створено зусил­лями всього суспільства і всієї держави. І я не бачу тут предмета для дискусії. Так само, як і стосовно того, що треба робити суспільними за характером, змістом і системою управління обласні телерадіокомпанії. Проте, гадаю, це предмет іншої диску­сії, оскільки сьогодні ми говоримо передовсім про перші кроки.

Я цілком переконаний: якщо ми будемо без політики гово­рити про те, що хочемо зробити, вже цього року матимемо на   Першому національному суспільне мовлення в інтересах українського суспільства. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Володимировичу.

Запрошується до слова голова Національної ради України з  питань телебачення і радіомовлення, народний депутат України Віталій Федорович Шевченко. Поки Віталій Федорович іде, давай­те привітаємо його з тим, що протягом останньої ночі він здобув цю відповідальну посаду, тим більше одностайно (Оплески). Будь ласка, Віталію Федоровичу.

 

ШЕВЧЕНКО В.Ф., голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (багатомандатний загальнодержав­ний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Дякую. Шановні учасники парламентських слухань! Виступаючи близько восьми років тому з цієї трибуни з першим законо­проектом на тему громадського, чи суспільного, мовлення, я посилався на прикметний факт. У 60-х роках минулого століття у  країні, що стояла біля витоків того явища, яке ми сьогодні розглядаємо, називалися дві найбільші історичні події — висадка людини на Місяць і створення громадського мовлення. Йдеться про Сполучені Штати Америки, в яких уряд ніколи не домінував над засобами масової інформації.

Відтоді дуже багато у світі змінилося у стосунках між владою і засобами інформації. Ті самі Сполучені Штати Америки, до речі, свої стосунки із створення громадського радіо не перенесли на   сферу телебачення. В Європі, яка ревниво ставиться до американських новацій, по-іншому складалися ці схеми, і утвер­дилася так звана дуальна, чи публічно-правова, схема облашту­вання телерадіопростору. Нові уряди постсоціалістичних країн пішли своїм шляхом, будучи переконані, що таке мовлення, яке є ознакою демократичного суспільства, має постати на базі дер­жавних телерадіокомпаній. Зрештою, цей досвід захлинувся, можна сказати, на теренах колишнього СРСР, відколи маємо хибну практику створення суспільного мовлення на російському ґрунті у вигляді ОРТ, приклади Середньої Азії, Закавказзя, де  спершу його створювали, а потім думали, що з того вийшло, і яку законодавчу базу під це підвести.

Тепер зрештою й ми, і наші добрі приятелі в Європі роз­водять руками, гадаючи, що вийде в Україні з цими намірами. Ми маємо особливий напрям, з огляду на ситуацію, яка склалася в Україні зі свободою слова, на політичні очікування, які нова сьогоднішня Європа пов’язує з Україною, сподіваючись на те, що все-таки ми зможемо реформувати свій занедбаний інформа­ційний простір.

Хочеться сподіватися, що вже через кілька п’ятирічок ми будемо говорити так само, як американці 50 років тому, що найкращими чи найцікавішими явищами нашої новітньої історії були не лише помаранчева революція, а й створення в Україні суспільного мовлення, оскільки це надто багато важить для наших подальших перспектив.

Якщо міряти нашу сьогоднішню історію п’ятирічками, то варто сказати, що, на жаль, перша п’ятирічка у нас минула в  суперечці про те, чи потрібне нам суспільне мовлення, і яким воно повинно бути. А наступна п’ятирічка чи, може, навіть семи­річка пішла на з’ясування того, чи достатньо в наших політиків політичної волі на те, щоб піти на ці зміни і прийняти необхідні закони, на базі яких постане в Україні довгоочікуване суспільне мовлення.

При цьому ми створили кілька своїх суто українських міфів. Міф перший зводиться до того, що держава, маючи власні, а по суті підпорядковані владі ЗМІ, повинна захистити національні цінності та національну культуру, що опинилися під загрозою під час формування суто ринкових відносин. Насправді національ­ні мотиви державних ЗМІ були у нас мовби компенсацією за що­денну політичну фальш, всі прекрасно розуміють наші реалії. І навіть останні вибори продемонстрували, що коли влада стояла на межі — втримається чи не втримається при своїх кріслах, то  вона через підконтрольні ЗМІ пустила в розмін національну ідею, національні атрибуції — громадянство, державна мова тощо.

Другий міф української історії у питанні про створення суспільних ЗМІ полягає в тому, що державні ЗМІ у нас (за твер­дженням влади) виконують функцію суспільних. Порівняно недав­но цей міф запроваджено самими ж державними органами. Це наскрізь хибна теза, оскільки якщо ми підемо шляхом ство­рення суспільного мовлення поряд з державним, то утворимо гібрид, коли суспільство змушене буде двічі платити за різні прав­ди, оскільки державне мовлення — це, власне кажучи, суспільне мовлення, де від імені суспільства чиновники намагаються вста­новлювати правила гри на інформаційному ринку.

Нарешті, третій міф полягає в тому, що люди не готові платити за суспільне мовлення, себто за таке суспільне мовлення, яке не залежить за способом фінансування ні від держави, ні від приватних осіб чи корпоративних груп. По-перше, очевидно, людям потрібно сказати правду: якщо ми підемо на глобальне роздержавлення засобів масової інформації (і влада вже заявила про готовність це зробити), то вивільнимо стільки грошей, що їх вистачить кількаразово оплатити витрати на створення суспіль­ного мовлення з кишені простого споживача інформації. По-друге, суспільство, яке виходило на Майдан під час помаранчевої рево­люції, відмовившись від багатьох благ і заплативши якимись своїми економічними чи фінансовими зручностями, очевидно, на сьогодні готове платити за правду. Запровадження суспільного мовлення, яке фінансуватиметься переважною мірою громадя­нами і не залежатиме від інших способів фінансування, нині, як ніколи, реальне.

Нам залишається тільки визначитися, що треба зробити. На моє переконання, ми маємо сьогодні вийти на якусь узгоджену думку про те, що нам у перспективі робити з державними ЗМІ. До  речі, наші європейські сусіди, європейські інституції, куди прямує Україна, переконані в тому, що найкращою базою для створення суспільного мовлення є державні теле- і радіокомпанія з використанням людського потенціалу, техніки, радіочастотного ресурсу та інших напрацювань минулого. Це перше.

Друге. Керівництво країни має чітко визначитися з цього приводу, визначити мету і задекларувати якомога конкретніше, як воно дивиться на проблему реорганізації наших ЗМІ і, зокрема, на створення суспільного мовлення.

Третє. Ми маємо домовитися про те, яке поняття ми вклада­ємо в суспільне мовлення, що це має бути — чи це стосувати­меться лише телебачення, чи так само і сфери радіомовлення.

Четверте. Ми повинні з’ясувати, що робити в майбутньому з  обласними державними телерадіокомпаніями: чи увійдуть вони до системи майбутнього суспільного мовлення, чи в якийсь спосіб існуватимуть самі по собі, і який вони матимуть статус.

І нарешті, на мій погляд, п’яте. Ми маємо визначитися, яким за тривалістю має бути підготовчий чи перехідний період, з тим щоб рішення, які будуть прийняті на підставі сьогоднішніх парла­ментських слухань, забезпечили незворотність цього процесу.

В умовах створення суспільного мовлення, очевидно, велика роль відводитиметься Національній раді України з питань теле­бачення і радіомовлення. Європейський досвід свідчить, що цей орган у багатьох країнах відіграє провідну роль, починаючи з при­значення керівників наглядових рад і закінчуючи виконанням контрольних функцій.

Національна рада України з питань телебачення і радіо­мовлення нещодавно ухвалила рішення, яким засвідчила, що вона підтримує ініціативи щодо створення суспільного телебачення і радіомовлення в Україні як важливий етап утвердження демокра­тії та побудови громадянського суспільства, забезпечення необ­хідних реформ в інформаційній сфері та реальної свободи слова. Національна рада заявляє про свою готовність приєднатися до цих процесів і зробити все належне, що від неї вимагатиметься в плані сьогоднішніх рішень і в плані нового законодавства, яке ми приймемо з урахуванням усіх висловлених зауважень, пропозицій та рекомендацій парламентських слухань.

Бажаю вам плідної роботи з виходом на конкретні резуль­тати, які забезпечать незворотність цього процесу. Вірю, що нинішні парламентські слухання стануть тим поворотним днем, який дасть поштовх до великих потрібних і довгоочікуваних реформацій у сфері інформаційної політики в нашій державі та в діяльності засобів масової інформації. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Віталію Федоровичу. Головне, щоб ми порушили традицію, встановлену вами, бо ви 8 років тому запропонували, ми 8 років чекали. Щоб на цей раз чекали менше.

Сергій Макарович Правденко, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації. Будь ласка.

ПРАВДЕНКО С.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! На тему суспільного телебачення вже наговорено “великих слів велику силу” на різного роду зібраннях, тому я намагатимуся прагнути стислості. Те, що створити суспільне телерадіомовлення в Україні треба було ще вчора, доводити нікому з нас не треба. Ми маємо й рамковий закон, прийнятий ще 1997 року, автор — Віталій Федорович Шевченко. Закон був відхилений попереднім Президентом як передчасний. Тут його можна зрозуміти, для нього він був справді передчасним. Ми всі професіонали, розуміємо, чому.

На мою думку, цей закон слід лише доповнити статтями про принципи і способи формування Наглядової ради суспільного телерадіомовлення, кількість членів, хто їх призначає і відкликає, на який термін вони призначаються, їхні права, можливості та   обов’язки стосовно призначення і звільнення президентів теле- чи радіокомпанії тощо. Треба передбачити наявність юри­дичної служби при Наглядовій раді та служби зв’язків з громад­ськістю для ведення моніторингу програм. А також треба допов­нити згаданий закон статтями про фінансування суспільного теле­радіомовлення. Тому і мої колеги народні депутати, і я будемо вдячні всім учасникам парламентських слухань і взагалі всім гро­мадянам України не за загальні побажання, а за конкретні пропо­зиції щодо розв’язання цих двох основних проблем, за пропози­ції, які можна законодавчо оформити.

А тепер з вашого дозволу я викладу своє бачення розв’я­зання цих двох проблем — формування Наглядової ради і фінан­сування. Звичайно, висловлю для обговорення, для дискусії, а не як якусь вже остаточно прийняту точку зору.

Наглядова рада має призначати і звільняти безпере­шкодно   президентів суспільного телебачення та суспільного радіомовлення, відстежувати програмове наповнення, рівень програм, витрачання коштів і таке інше. Вона й має бути відпові­дальною перед суспільством за суспільне телерадіомовлення, за  його якість, духовність, достовірність. Отже, склад Наглядової ради повинен бути не дуже численним, інтелектуально потужним, політично незаангажованим і незалежним від законодавчої і виконавчої влади.

Однак як у нашому заполітизованому суспільстві при нашому заполітизованому державному житті сформувати не­заполітизовану Наглядову раду? Це є питання питань, на мою думку.

Є вже перевірений шлях: сформувати Наглядову раду суспільного телебачення і радіомовлення за тими ж принципами, за якими формується Національна рада України з питань теле­бачення і радіомовлення: чотирьох членів призначає Президент і  чотирьох — Верховна Рада. Проте чи була за всі роки своєї роботи Національна рада України з питань телебачення і радіо­мовлення політично незаангажованою і незалежною? Жодного дня, на мою думку, вона такою не була. А через недосконалість нашого законодавства фактично не Національна рада, а місцеві суди вирішують, у кого забрати ліцензію, а кому надати чи продовжити, і таким чином суди розпоряджаються телерадіо­простором, що є парадоксом. Причому місцеві суди. Тобто питати немає з кого. Не питати ж у Нацради: чому місцевий суд вирішив так чи отак? На мою думку, спори про ліцензії на ті чи інші канали мають вирішуватися не в районному, а у Верховному Суді. Це  треба вирішити або законодавчо, або на пленумі Верховного Суду України. Бо місцеві суди дров тут наламали вже більш ніж достатньо.

Я недаремно зупинився на цій проблемі, бо не хочу, щоб якісь питання майбутнього суспільного телерадіомовлення вирішу­валися в місцевих судах, а майбутня Наглядова рада була без­порадною у виконанні своїх повноважень, як це трапляється зараз і траплялося ще недавно. Однак головне те, що спосіб форму­вання складу Наглядової ради указами Президента і постановами Верховної Ради, на мою думку, не гарантує її незалежності з  багатьох причин, у тому числі і в силу нашого менталітету. Навіть якщо призначати членів Наглядової ради на 5, 6 чи 10 років і забезпечити їм зарплату (а це треба буде передбачити в законі) в розмірі близько 15 мінімумів та невеликий виконавчий апарат. Давайте або підемо цим шляхом, попри його недоліки, або разом поміркуємо про інші способи формування Наглядової ради.

Наприклад, такий (знову-таки для дискусії): двох або трьох членів Наглядової ради називає Національна спілка журналістів України, двох або трьох — Спілка кінематографістів, далі — Спілка письменників, Спілка театральних діячів, Спілка композиторів, Національна академія наук України. Разом це може бути, таким чином, 12–18 осіб. Причому вони можуть називати не обов’язково своїх членів, а будь-кого з громадян України, кому вони довіря­ють. Тоді ця Наглядова рада з невеликим апаратом укладає необ­хідні статутні документи, призначає президентів, одним словом, починає діяти.

База для створення суспільного телерадіомовлення — звичайно ж, національні теле- та радіокомпанія, іншої просто не існує. Творити з нуля — це дуже складна і довга в часі справа. Враховуючи перспективу цифрового телебачення, з’явиться можливість на одному нинішньому каналі утворити 5–7 цифрових. Наприклад, канали про культуру, освіту, науку і техніку, природу, канал для дітей тощо. Крім того, у нас є обласні державні теле­радіокомпанії. Їх можна об’єднати у Другий канал суспільного радіо і телебачення і, наприклад, утворити в рамках суспільного мовлення канал “Республіка” — такий самий суспільний, під крилом тієї ж Наглядової ради, яка призначатиме там керівництво, відстежуватиме і таке інше.

Усе це, зрозуміло, — лише пропозиції для дискусій. Бо виникає питання: чому лише ці організації, які я назвав, можуть називати членів Наглядової ради? І взагалі, де припинити цей перелік? Бо в нас громадських організацій — безліч. Я все-таки рекомендував би, якщо ми пристанемо до цієї думки, зупинитися на цих, бо в нас сотні організацій.

Тепер про фінансування. На мою думку, перші два-три роки діяльності суспільне телерадіомовлення треба фінансувати з Дер­жавного бюджету в обсязі до 100 млн гривень на рік. Уже цього року можна починати це фінансування, оскільки бюджет затвер­джено, хоча б з резервного фонду Кабінету Міністрів до певної міри. При цьому державний чиновник і сьогодні, й завтра має бути лише чітким технічним виконавцем спрямування необхідних коштів, і не більше. Ви розумієте, про що я кажу: він не повинен вважати, що це він платить і відповідно замовляє музику.

Паралельно слід створювати накопичувальний фонд розвитку суспільного телерадіомовлення на основі спеціальних податків, можливо, зборів з ігорного бізнесу, з реклами алкоголь­них напоїв та тютюну, з тоталізаторів, лотерей і, врешті-решт, із спонсорських та меценатських внесків. Можливо, варто подумати і про абонентну плату. Хоча ви знаєте, в якому стані добробут основної маси членів нашого суспільства, але все-таки як тезу я це проголошую.

Переконаний, що ми повинні ставити перед собою над­завдання, а саме: в країні, де є безліч журналістів, вибачте, згодних холуйствовати за будь-яку подачку; де є занадто багато політиків, здатних сприймати лише славослів’я на свою адресу; де десятки мільйонів людей не можуть собі дозволити витрат на передплату видань, на абонентське утримання телерадіокана­лів; де ці ж десятки мільйонів ще й не усвідомили, що правдиве слово треба підтримувати матеріально, інакше ковтатимеш брехню; де державна влада всіма своїми можливостями прагне (чи грубо, чи делікатніше, суті це не змінює) диктувати, радити, допомагати, як саме її треба висвітлювати, створити суспільне телерадіомовлення високого ґатунку. Я вважаю це надзавданням для нинішніх умов, і з ним ми таки маємо впоратися.

Суспільне телерадіомовлення має стати професійним етало­ном для всіх засобів масової інформації, воно обов’язково має подавати різні точки зору на події, стати еталоном у дотриманні свободи слова, у культурі мовлення, в художньому, духовному наповненні. З часом воно повинно мати і свої друковані видання, і  серйозний конкурс програм, вартих трансляції на його каналах, і  здатність забезпечувати журналістські розслідування (маю на увазі матеріально й технічно), і власні престижні премії. У Сполу­чених Штатах Америки є Пулітцерівська премія. Чому в нас немає журналістської премії такого ґатунку, а є конверти, про які казав Микола Володимирович?

Суспільне телерадіомовлення повинно допомагати і нашим політикам, і державним діячам дбати не про те, як висвітлюють їхню  діяльність, а про те, щоб ця діяльність була варта бодай одного доброго слова на суспільному теле- чи радіоканалі, і щоб запрошення на кілька хвилин до ефіру політик чи діяч будь-якого калібру вважав для себе за високу честь.

Хочеться вірити, що все це у нас вийде так, як ми прагнемо, а не так, як виходило завжди. Успіхів нам спільних! Наш комітет буде вдячний саме за конкретні законодавчі пропозиції. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Сергію Макаровичу.

Шановні учасники парламентських слухань! Ми заслухали доповідь і співдоповіді. Якщо у вас є запитання до доповідачів, будь ласка, в письмовій формі подавайте їх працівникам секрета­ріату комітету. Перед завершенням слухань доповідачі матимуть можливість протягом 2–3 хвилин дати відповіді на запитання і  підбити певні підсумки. Ще раз інформую вас, що ми плануємо завершити парламентські слухання за три години, будемо працю­вати до 14 години без перерви.

А зараз переходимо до виступів в обговоренні. Ще раз нагадую: регламент 5 хвилин.

Слово має Тарас Степанович Стецьків, президент Національної телекомпанії України. Підготуватися Володимиру Яворівському.

 

СТЕЦЬКІВ Т.С., президент Національної телекомпанії України (виборчий округ №118, Львівська область). Шановні учасники парламентських слухань! Спробую в межах 5 хвилин представити погляд на проблему суспільного мовлення з точки зору Національної телекомпанії.

Перше, з чого я хотів би почати. Персонально я належу до   переконаних прихильників створення в Україні суспільного мовлення загалом і суспільного телебачення зокрема, а також як до найбільш ймовірного способу — трансформації державного телебачення в систему суспільного мовлення. Це є перша обставина.

Друга обставина полягає в тому, що ми повинні говорити не просто про канал суспільного телебачення, а про цілу систему суспільного телебачення, яка мала б включати, наприклад, канали УТ-1 і УТ-2 на базі обласних телерадіокомпаній, канал закордон­ного мовлення, канал культури тощо. І як перший етап цього про­цесу можна і треба розглядати створення суспільного телебачен­ня на базі УТ-1.

Щоб створювати суспільне мовлення на базі УТ-1, який на  сьогодні має досить низький рейтинг і низьку довіру, треба поставити собі за мету перетворити його на високоякісний соціально орієнтований канал, розрахований на максимально широку аудиторію.

Третя обставина — державний статус УТ-1, який ні сього­дні,  ні в майбутньому не повинен підлягати сумніву. І взагалі, я вважаю некоректною дискусію, що створення суспільного теле­бачення в Україні — це приватизація державного телебачення. Це некоректна постановка питання, це не має нічого спільного — державний статус телекомпанії та ідея створення суспільного мовлення.

Більше того, я особисто вважаю, що першим кроком до створення системи суспільного телебачення в Україні є надання телеканалу УТ-1 статусу державного підприємства. На сьогодні юридичний статус телекомпанії є таким, що ніхто з юристів у цьому розібратися не може. Ми діємо як державна установа, де  всі ліміти розписані до останньої ручки. Скажіть мені, будь ласка: навіщо таке державне фінансування державного каналу, коли потреба в оплаті сигналу Концерну РРТ коштами, закладе­ними в бюджеті, покривається лише на 50%? Статус підприємства відразу вирішує цілу низку проблем, зокрема взаємовідносин з  Державним бюджетом. Так, якщо бюджет фінансує певні про­грами, роблячи держзамовлення, то в цій частині і фінансування відбувається. В усіх інших випадках телекомпанія має діяти на власний розсуд.

На мій погляд, суспільне мовлення повинно відповідати двом основним критеріям: по-перше, з технічної точки зору — це  загальна доступність покриття, тобто фізичний доступ цього продукту до всіх громадян (з цієї точки зору УТ-1 є найкращою базою для створення такого суспільного телеканалу); по-друге, таке телебачення має бути призначено для всіх секторів суспільства.

Ключове питання: як забезпечити перехід? Я виокремив би чотири основні питання, на які, на мою думку, мають дати відпо­відь і сьогоднішні слухання, і, сподіваюся, майбутній закон, який ми розглянемо у Верховній Раді ще на цій сесії.

Отже, перше — система управління. Ключове питання: хто призначає керуючий менеджмент компанії включно з її прези­дентом? За діючим порядком керівника компанії призначає Президент України, а далі одноособово набираються підлеглі. У версії переходу до суспільного мовлення цю функцію має взяти на себе Наглядова рада у складі представників влади і громад­ськості. Давайте дискутувати про те, скільки, від яких середовищ вони мають бути, але ця норма має бути чітко і ясно виписана в законі, як і функції Наглядової ради. І, власне, це є основа май­бутньої об’єктивності та неупередженості суспільного мовлення.

Пункт другий — система фінансування. У наших умовах розмір фінансування не повинен залежати від щорічного прийнят­тя Державного бюджету, щоб унеможливити вплив політиків на  політику громадського мовлення. Я особисто мало вірю, що у   2006 році телебачення буде фінансуватися так, як треба. Щороку ми про це говоримо, але ніколи такого фінансування немає. Тому повинна бути допущена обмежена реклама, повинна бути введена абонентська плата, яка, можливо, ще 3–5 років не  буде основним джерелом, але її треба вводити. І так само я  розглядав би ідею спеціального податку на рекламні доходи комерційних каналів, за всієї її дискусійності.

Третє — засади редакційної політики, або, іншими словами, основні стандарти подачі журналістської інформації, правила робо­чих відносин журналістів з менеджментом компанії. Вважаю, що за основу треба взяти проект, розроблений коаліцією “Суспільне мовлення”, на каналі УТ-1 його вже зараз можна підписати як публічний документ.

І, нарешті, четверте питання — програмна політика. Виходячи з вищевикладеного, я вважаю, що громадське, чи суспільне, мовлення не просто має шукати своє місце на ринку, його роль — не лише задоволення попиту, а й формування та  підтримка громадянського суспільства, тобто воно повинно бути на півкроку попереду. Це означає, що велику частку на кана­лі повинні мати публіцистика, просвітницькі програми, не забува­ючи при цьому і про розважальні.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Володимир Олександрович Яворівський. Тут ба­гато в нього регалій, я його представлю насамперед як голову Національної спілки письменників України, бо це до громадського телебачення матиме найбільший стосунок. Підготуватися Горлову.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова Національної спілки письмен­ників України, голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (виборчий округ №123, Львівська область). Шановні теле- і радіоколеги! Мама Карла Маркса якось сказала: “Якби мій син Карл весь той час, який він виділив для написання “Капіталу”, витратив на те, щоб мати цей капітал, було б набагато краще”. Це я веду до того, що, як мені особисто здається, про громадське, чи то пак суспільне, теле­бачення ми вже наговорилися, можна поставити крапку. Відбу­лася ціла система дискусій, “круглих столів”, і, на мою думку, тема цілком вигулялася. Чому це потрібно робити саме сьогодні? Я переконаний: якщо ми це затягнемо ще на рік-два, ніякого суспільного телебачення вже не буде. Буде те, що є в Росії. У  Росії за Путіна, треба визнати, його не буде ніколи, доки не зміниться влада.

Сьогодні ми як суспільство повинні скористатися тим, що наш уряд живе ще трішки таким майданно-ейфорійним, спалахо­вим настроєм, такою романтикою. Їх треба брати, поки вони теплі, поки не охолов Микола Томенко, який як голова комітету пропагував цю ідею, треба створювати телебачення саме в цей момент. Тому що, ще раз кажу, потім може бути запізно.

Я перегорнув фактично всі документи, які є щодо створення громадського чи суспільного телебачення в інших країнах. Чому ми повинні робити це саме сьогодні? Важко повірити, що п’ять чи шість місяців тому ми жили в інформаційно зовсім іншій державі, ніж сьогодні. Нині дивовижа: відбувається просто змагання в  об’єктивності, у демократизації... Проте десь у душі я постійно відчуваю (не хочу називати каналів, ви їх знаєте, це ті канали, які  сьогодні є, може, супер-, навіть гіпероб’єктивними), що той, хто сидить у кущах, просто відпустив поводок і сказав: “Хлопці, робіть сьогодні, що хочете, але перед виборами я цей поводок підтягну до ноги, і будете робити те, що я скажу”. І обов’язково так буде. Через те ми повинні убезпечити себе як суспільство і обов’язково створити цю інституцію.

Тут мій колега Сергій Правденко дуже широко намагався висвітлити, якою повинна бути Наглядова рада. Думаю, що ми як законодавці над цим попрацюємо і вирішимо. Проте, на моє пере­конання, Сергію: не конче там повинні бути представники всіх спілок, я переконаний, що це мають бути національні моральні авторитети, яких має затверджувати Верховна Рада, іншого я просто не бачу. Якщо затверджуватиме Президент, будуть якісь помилки, обов’язково будуть якісь відступи від цього.

Ще одне. Здається, Єжи Лец сказав про те, що варення можна зварити навіть із самої мрії, але за умови, що є цукор і  ягоди. Тому я постійно думаю ось про що. Навіть якщо це знову буде такий, знаєте, український романтичний проект, хай це буде щось таке наше, незалежне і таке інше, але давайте не забудемо найголовніше — фінансування. І якщо на старті ця інституція матиме кошти, а потім піде по світу з простягнутою рукою, тут же знайдуться пінчуки, тут же знайдуться ахметови, тут же знайдуть­ся ті, хто в цю руку що-небудь покладе. Через те я переконаний, що нам треба вибирати оцей середній варіант. І, здається, ми на  ньому якраз і сходимося. Треба це робити на базі Першого національного каналу.

Я, мабуть, зараз наживу собі дуже багато ворогів, але ризикну і все-таки скажу: на Першому національному каналі дві тисячі працівників. Товариство, це ж не телевізійний канал, це танковий або ракетний завод, не менше! Хіба можна таким колективом керувати? І яка продукція виходила з рук цих двох тисяч? Там є дуже талановиті люди, тільки не ловіть мене на слові, яких я глибоко шаную й навіть тут бачу знайомі обличчя. Проте я цілком переконаний, що треба піти на радикальне скоро­чення цього штату, треба перерозподілити бюджетні кошти.

Крім того, ми повинні (розумію, який це непопулярний крок) вводити якийсь новий платіж або податок. Ми мусимо на це піти. На це пішла Франція, 30% французи беруть для того, щоб мати об’єктивну інформацію. Я переконаний, що час уже настав, ми обов’язково повинні це зробити.

Від імені комітету я просто обіцяю, що ми найближчим часом переглянемо законопроект, який у нас є, внесемо до нього чіткіші якісь позиції (я був на всіх слуханнях, які у нас прово­дилися, є дуже цікаві ідеї), і переконаний, що ще до кінця року ми повинні мати суспільне телебачення.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Анатолій Федорович Горлов, головний редактор газети “Голос України”. Підготуватися Андрію Шкілю.

 

ГОРЛОВ А.Ф., головний редактор газети Верховної Ради України “Голос України”. Шановний голово! Шановні учасники парламентських слухань! З вашого дозволу почну з того, що нам необхідно визначити пріоритети. Перше, на мій погляд, і головне, що повинно бути, — визначення програмної політики суспільного телерадіомовлення. Друге — джерела матеріально-технічного і фінансового забезпечення. Третє — знайти виконавця. І четвер­те — створити систему управління.

Дискусії, які ведуться, і навіть сьогодні, тривають навколо того, як визначати систему управління. На мій погляд, це непра­вильно, треба починати не з системи управління, а із створення програмної політики. Якщо ми сьогодні подивимося на ті теле­візійні канали, які працюють у нашому просторі (можна називати будь-який канал, який вважає себе незаангажованим, незалеж­ним), то побачимо, що практично протягом усього дня на цих каналах крутяться телесеріали, кінофільми і таке інше, і лише надвечір з’являється якийсь власний телевізійний продукт, і то переважно інформаційний. Якщо ми хочемо мати щось подібне, тоді, очевидно, треба починати з управління. Проте визначатиме, чи потрібен канал суспільного мовлення, все-таки програмна політика.

Що я маю на увазі? Передовсім те, що цей канал не повинен заробляти гроші, він не повинен бути комерційним. Як  тільки ми допустимо, що найменшим способом він повинен заробляти гроші, значить, будемо мати ще одну іграшку в руках одного олігарха чи купи олігархів. Отже, це вже буде не суспіль­ний канал, а чергова іграшка в чиїхось руках — чи політиків, чи фінансових магнатів.

Я переконаний, що суспільне телебачення однозначно повинно фінансуватися з Державного бюджету. Чому? Тому що в програмі суспільного телебачення мають бути освітні програми, програми мовами національних меншин, що надзвичайно важли­во. І якщо ми хочемо, щоб суспільний канал був справді народ­ним, то там повинно бути присутнє і якнайширше висвітлення політичних подій, які відбуваються в державі, але об’єктивне і не­заангажоване. Для цього керувати цим каналом повинні люди, які  на сьогодні не задіяні на будь-яких інших каналах, у яких не  запилені політикою і матеріально-фінансовою залежністю очі та руки від нинішніх власних теле- чи радіопрограм.

Як утворити Наглядову раду? На мій погляд, винятково на громадських засадах. Розмови про те, що давайте визначимо, скільки призначатиме Президент, скільки Верховна Рада і Кабінет Міністрів, а іншу частину призначатиме суспільство, наперед ведуть до того, що ми будемо мати чергову Національну раду з  питань телебачення і радіомовлення, яка, як сказав Сергій Макарович Правденко, ніколи не була незалежною. І Наглядова рада ніколи не буде незалежною, якщо тільки хтось туди когось призначатиме. Тільки громадськість, тільки суспільство повин­но   визначати, хто входитиме до її складу. І найпершим та   найголовнішим завданням цієї Наглядової ради має бути визначення програмної політики.

Для того, щоб убезпечити суспільне телебачення від усіля­ких фінансових зловживань, а вони можуть бути, потрібно ство­рити ще й Контрольну раду. Контрольна рада також повинна формуватися на громадських засадах, але туди мають увійти правники, економісти, фінансисти, які відстежуватимуть, як витра­чаються кошти в цьому суспільному телебаченні та радіомовленні. Проте якщо ми сьогодні будемо навіть на законодавчому рівні визначати, хто і як увійде до складу цих двох рад (Наглядової і Контрольної), нічого доброго з цього не вийде.

І наостанок хотів би сказати, що, очевидно, треба створити групу, яка опрацювала б і підготувала проект програми. Оголо­сити конкурс на проект програми і, дасть Бог, провести підсумки анонімно. Яка програма переможе, ту й треба взяти за основу для створення суспільного телебачення. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Андрій Васильович Шкіль, народний депутат України, фракція Блоку Юлії Тимошенко. За ним виступатиме Андрій Шевченко.

 

ШКІЛЬ А.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (виборчий округ №121, Львівська область). Дякую. Я  також хочу погодитися з Яворівським, що дуже багато ми говоримо про суспільне телебачення. Тривають дискусії, обгово­рення, проводяться “круглі столи”, але тут треба вийти на визна­чення потреби. Якщо суспільне мовлення є потрібним, тоді ми можемо говорити про те, яким воно має бути, хто має очолювати, яким чином формувати Наглядову раду, кошторис і таке інше. Однозначну відповідь, що суспільне телебачення необхідне, дає насамперед суспільство. Той інформаційний голод, який ми постійно відчували впродовж останніх 10 років (тільки тепер потроху починаємо ставитися до телебачення як до джерела отримання інформації), дає нам всі підстави вважати, що для нас суспільне телебачення необхідне.

Яким воно має бути? До речі, обговорення технічних чи інших тонкощів не потребує навіть цієї зали. Треба виходити з  того, хто утримуватиме це телебачення. Якщо держава — це   буде державне телебачення, яке не має нічого спільного з суспільством. Якщо група олігархів — це буде телебачення групи олігархів, які не мають нічого спільного з суспільством, є тільки окремими і не завжди кращими його представниками.

То яким чином ми можемо вийти на суспільність цього телебачення, на суспільність мовлення? Тільки тоді, коли суспіль­ство утримуватиме цей продукт. Не можна говорити, що таких прикладів у світі немає, їх безліч, всі ми знаємо приклади суспільного телебачення у багатьох країнах світу. Просто десь воно потрібне, а десь ні. Україні воно потрібне. Як і абонентська плата, яка може через три чи п’ять років повертати кошти. Тоді держава може дати кредит, хай пільговий, хай безвідсотковий, хай будь-який, але кредит, який повернеться, і суспільне теле­бачення нічого не буде винне державі. Це дуже простий вихід. Тобто я не бачу тут складнощів.

Як не бачу складнощів і в тому, хто входитиме до складу Наглядової ради. Просто треба з’ясувати, що визначає і за що відповідає Наглядова рада. Це питання до парламенту. Треба розуміти, що Наглядова рада має тільки наглядати, а не керувати процесом. Керувати процесом має суспільство, і рейтинг теле­візійної продукції має визначати суспільство.

Єдине, що треба визначити, — яким повинно бути це теле­бачення. Якщо з тими передачами, які люблять дивитися, то це буде 99% серіалів, трошки ток-шоу про те, хто кого любить, хто з ким спить — і все, тому що саме це суспільство хоче дивитися. Однак якщо ми визначимо, що суспільне телебачення має нести інформаційний потік, давати публіцистичний продукт, умовно кажучи, щоб це були українські Discovery, НТВ чи будь-що інше... Ми мусимо за цими критеріями визначити, яким буде це теле­бачення. Якщо суспільним, то воно має відігравати якусь певну роль, нести якусь місію суспільству, а не бути тією річчю, якою суспільство нехтує. Одна справа — утримувати, інша справа — використовувати суспільне телебачення як відеомагнітофон чи DVD-приставку.

На ці питання треба давати відповіді, а не обговорювати і дивитися в далеку далечінь, хто впливатиме, яким чином, як роз­поділити, куди кого ввести. Таким чином ми ніколи відповіді не дамо. Ми будемо обговорювати роками, десятиліттями і ні до чого не дійдемо. Думаю, що вже настав час і є необхідність створити на базі УТ-1 суспільне телебачення, є достатньо форм і формул творення.

Щодо питання про зв’язок суспільства з телебаченням. Не  забуваймо, що ми живемо в інформаційному суспільстві, і це інформаційне суспільство треба забезпечити і інформацією, і дво­стороннім зв’язком. При формуванні суспільного телебачення треба дивитися не в минуле, а в майбутнє. Я переконаний, що законопроект, який лежить у Верховній Раді, можна доопрацю­вати, щоб він давав відповіді на запитання про те, хто замовля­тиме музику, хто під неї танцюватиме, і хто користуватиметься суспільним телебаченням. На все це треба дати просту і зрозу­мілу відповідь суспільству. І саме з цим треба звіряти кожен крок щодо створення суспільного телебачення.

Труднощі, які нас спіткають на цьому шляху, не повинні нас  лякати. Звичайно, вони будуть, будуть проблеми і фінансові, і  організаційні, і стосовно скорочення кадрів. Все це буде, але треба наважитися на перший крок і вирушити тою дорогою, яка веде до храму, у даному разі — до храму суспільного теле­бачення. Наше суспільство варте того, щоб мати таке телеба­чення, яке несе правду і веде до храму. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до слова Андрій Віталійович Шевченко, поки що шеф-редактор “5 каналу”. Підготуватися Сергію Гмирі.

 

ШЕВЧЕНКО А.В., шеф-редактор “5 каналу”. Два роки тому я  мав досить сумнівну честь стояти тут і показувати темники. Як на мене, це найганебніша сторінка в історії української журна­лістики. Відбулася помаранчева революція і разом з нею відбу­лася журналістська революція, темники тепер — лише спогад, принаймні поки що це спогад. Країна отримала тріумфальний досвід “5 каналу”, який показав, що життя на Марсі є, і можна працювати чесно за будь-яких обставин.

Проте в мене особисто відчуття незворотності змін на цей момент немає. Ринок не змінився: ті самі власники, ті самі менеджери. Слава Піховшек і Дмитро Кисельов так само, як і раніше, залишаються працювати в кадрі. Нова влада все частіше демонструє дуже своєрідне розуміння принципів, засад свободи слова. Як журналіст і як громадянин я шокований, розчарований і  роздратований тим, як довго нова влада визначається з пер­спективою громадського мовлення в Україні. Я не розумію, чому так багато часу потрібно для відповіді на прості запитання: хоче ця влада громадського телебачення чи ні? Коли конкретно це має статися? Коли будуть зроблені конкретні перші кроки? Чому ми не  чуємо чіткої і зрозумілої тези: у цій країні буде громадське мовлення, і воно буде створено на базі Національної телекомпанії України? У мене особисто поки що немає відповіді, у мене є від­чуття, що те саме почувають багато людей, які є в цьому залі.

Мене не заколисує те, що ми чуємо впродовж останньої години. Звичайно, Микола Томенко точно заслужив оплески за те, що він сказав: дискусію припинено. На такі самі оплески, я думаю, заслужив і новий президент Національної телекомпанії України, який, не маючи фахового телевізійного досвіду, демонструє набагато більшу рішучість вирішувати саме професійні питання, ніж попередні керівники телекомпанії. Ці люди беруть на себе відповідальність, ініціативу, вони викликають вогонь на себе, але де гарантія, що через кілька тижнів це не виявиться їхньою приватною думкою, приватною ініціативою?

Ми знаємо, що у владі відбувається досить жорстка внутрішня дискусія. Ми також знаємо ті аргументи, які наводяться вголос. Є люди, які кажуть, що й державне телебачення може виконувати функції громадського. Я знаю, що Іван Сергійович Чиж, зокрема, каже, що державне телебачення вже виконує функ­ції громадського, тому треба поновити те телебачення, яке зали­шила у спадок стара влада. Це антигромадське телебачення, воно брехливе, злодійкувате і нежиттєздатне.

Ми також знаємо ті аргументи, які вголос не говоряться, але  дискутуються: про те, що влада боїться втратити державну телекнопку перед парламентськими виборами. Але що влада має зараз? Канал, який змагається за почесне восьме місце в рей­тингах. Канал, якому не довіряють навіть ті люди, які тільки прийшли у владні кабінети, але вже телефонують на Національну телекомпанію з проханням висвітлити їхню діяльність. Це ілюзія! Якщо це їхня зброя, то це зброя з пап’є-маше, вона не приго­диться на парламентських виборах.

Я не хочу, щоб Президент моєї країни, який натерпівся від знущань державного телебачення, який говорив про зобов’язання перейти до громадського мовлення, сьогодні опинився серед тих людей, які є противниками реформи. Панове Ющенко, Тимошенко, Порошенко, Зінченко! Поверніть собі розкіш красивих, сміливих рішень! Відпустіть державне телебачення, і ви отримаєте силь­ного, надійного, ефективного партнера. Ви йшли на такі ризико­вані рішення на холодному Майдані, повторіть це ще раз! Ми знаємо, що сильний продукт може створити лише та команда, яка об’єднана навколо сильної ідеї.

Я сьогодні виступаю тут у двоякій ролі, оскільки прийняв пропозицію взяти відповідальність за інформаційно-публіцистич­ний блок у Національній телекомпанії України, і я вірю, що найближчим часом там буде згуртована дуже сильна команда, яка зможе високо підняти планку. Для цього потрібна одна умова — чіткий і зрозумілий курс на зміни. Ті люди, які йдуть у Національну телекомпанію України, йдуть не для косметичного ремонту дер­жавного телебачення. Вони туди йдуть для того, щоб зробити знакову річ, про яку можна буде розповідати онукам: ми запусти­ли суспільне мовлення. Інакше сильну, творчу команду зібрати на першій кнопці не-мож-ли-во!

Чому журналісти підтримують ідею суспільного мовлення? Тому що це хороший шанс створити канал, який буде взірцем, прикладом, носієм стандартів професії. Що для цього потрібно? Це вже називали: публічна редакційна політика, механізм гарантій цієї редакційної політики, який буде виписано в законі та у статуті Національної телекомпанії, і третє — Наглядова рада, про яку також говорив сьогодні пан Томенко.

Насамкінець. Суспільне мовлення — це, безумовно, не само­ціль. Важливіше розібратися для початку, навіщо ми це робимо. Щоб країна отримала не просто нового гравця на ринку, а канал, який буде носієм стандартів. Щоб у телевізорі було місце для тієї продукції, на яку неохоче дають гроші, але за якою — майбутнє нації. Щоб була надія, що це буде перший реальний суспільний телеканал на території колишнього Радянського Союзу. Це гра, у якій мають виграти всі (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Андрію.

Слово має Сергій Петрович Гмиря, народний депутат України, фракція Комуністичної партії. За ним виступатиме Віктор Набруско.

 

ГМИРЯ С.П., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Уважаемый Адам Иванович! Уважаемые участники парламентских слушаний! Фракция коммунистов всегда стояла, стоит и будет стоять за  создание общественного телевидения. И я хочу сказать, что это нужно делать не за один-два года, как говорил коллега Яворивский, а до лета, потому что за полгода до парламентских выборов, я твердо уверен, создание общественного телевидения может превратиться в фарс. Лето — последний срок. В данном случае можно четко сказать: лучше никогда, чем поздно. Сделать это можно в течение двух-трех месяцев, даже месяца — пере­смотреть закон, найти источники финансирования. Правильно здесь говорил коллега Правденко о том, что можно ввести налог на игорный бизнес. Они получают деньги из воздуха, можно сказать, из вольного эфира, пусть за эфир и платят.

Но фракция коммунистов хочет сказать еще об одном. К  сожалению, в современных политических условиях создание общественного телевидения не может стать панацеей, если эти  условия не будут изменены. Очень велика угроза того, что общественное телевидение станет элементом муляжа демо­кратии, который у нас создается. Ну, как зубы у чучела кроко­дила: все на месте, а не кусается.

Хочу сказать вот о чем. Твердо уверен, что у нас в течение последних месяцев происходила не революция и не переворот (в общем-то, это однопорядковые слова, политически одно­порядковые, все зависит от отношения к происходящим собы­тиям), а трансформация циничного авторитарного режима Кучмы  в режим тоталитарный и не менее циничный. Принципов этого режима три: если враг не сдается, его уничтожают; кто
не с нами — тот против нас; мы не знаем, чего хотим, но обяза­тельно этого добьемся.

В чем это проявляется? Элементарный пример. Мнение части народа выдается за мнение всего народа в целом. Вот  только что коллега, которого я искренне уважаю, с которым мы восемь лет проработали в комитете, сказал: общество вышло на Майдан. Да не общество вышло! Говорят, полтора миллиона. Ну, я не знаю, я смотрел площадь Святого Петра во время известных событий, визуально она выглядит побольше, чем Майдан, а там поместилось 300 тысяч. Ну, пусть полтора мил­лиона — это 3% населения. И мнение 3% населения выдается за мнение всей страны. Так делать нельзя. Вы можете сказать: вот примем соответствующий закон, и все исправится. У меня есть очень серьезные сомнения. Вот давайте посмотрим.

Принципы формирования Наблюдательного совета. Выска­зываются разные точки зрения. Конкурсная основа — очень хорошо. Мы смотрели, как проходил отборочный тур на Песенный конкурс “Евровидения”, когда фактически участники конкурса были назначены за то, что они спели (кстати, не очень хорошо) гимн оранжевой революции.

Другой вариант — Наблюдательный совет предлагается формировать из представителей различных политических сил, в  том числе и оппозиционных. Ну, вы меня извините, сегодня власть назначает оппозицию, она позволяет себе судить о том, какая оппозиция правильная, а какая неправильная. И что мы будем иметь в результате? Власть назначит оппозицию. Назна­ченная оппозиция назначит Наблюдательный совет. А Наблюда­тельный совет назначит исполнительного директора.

Возьмем кадровую политику. Я хорошо отношусь к Тарасу Стецькиву, но (это не в обиду ему, а констатация факта) он политически заангажирован и не профессионал. Зачем его поста­вили на это место? Другого не нашлось, где политик требуется? Наоборот, должен быть политически незаангажированный профессионал.

И последнее, что меня больше всего испугало, это когда представители УТ-1 во время известных событий заявили: мы больше не врем. Мне сразу вспомнились романы Оруэлла: вчера врали — сегодня не врем.

Ну, и в заключение. На рубеже столетий фракция ком­мунистов выдвинула лозунг “За Украину без Кучмы и Ющенко”. Первая часть лозунга отпала, вторая остается актуальной. Спасибо.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Віктор Іванович Набруско, президент Національної радіокомпанії України. За ним виступа­тиме Олександр Ткаченко.

 

НАБРУСКО В.І., президент Національної радіокомпанії України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Громадське мовлення, як мов­лення, що максимально наближене до інтересів громади і задо­вольняє світоглядні, інформаційно-політичні, художньо-естетичні проблеми усіх верств суспільства кожного регіону, варто роз­глядати у двох аспектах.

По-перше, з огляду на слабкість і нерозвиненість демокра­тичних інституцій, проблема громадського мовлення постає як запобіжник проти повернення будь-яких авторитарних форм прав­ління. Як на мене, для транзитного суспільства, яким на сьогодні є українське суспільство, класичне державне мовлення — так само вагомий і продуктивний державотворчий інструментарій, що й під­тверджує досвід країн розвиненої демократії, які йшли до громад­ського мовлення десятиліттями.

По-друге, дискусію щодо громадського мовлення варто вести лише в контексті всього національного інформаційного ланд­шафту, де частка державного ресурсу на сьогодні менш як 10%.

Отже, для становлення цивілізаційних норм, функціонування національного інформаційного поля як перехідного етапу до повнокровного громадського мовлення варто звернути увагу на такі чинники.

Перше — у законодавчій сфері відпрацювати незаперечні механізми щодо пріоритетності державних, а далі й суспіль­них   мовників, їхньої присутності в усіх регіонах держави. Співвідношення публічного та інших засобів мовлення за останні десятиліття у країнах об’єднаної Європи зберігає сталу про­порцію: приблизно 40 на 60. Тобто громадське мовлення в роз­виненій Європі виконує роль активного гравця. Як бути в Україні, коли в нас дискусія щодо громадського мовлення точиться навколо 10% фізично наявного інформаційного ресурсу? Тобто ми апріорі закладаємо безперспективну, програшну схему для гро­мадського мовлення на ринку інформаційних послуг.

Друге — покінчити з монополією операторів зв’язку. Нині відсутні будь-які правила гри, жива конкуренція для наших парт­нерів — Концерну РРТ, Укртелекому. У цій сфері для нас — печерна епоха. Нас досі транслюють на енерговитратних пере­давачах Кагановича. І цікаво, що слюсар-ремонтник на цих чудо-станціях отримує в кілька разів більше, ніж висококласний журна­ліст, політичний оглядач зі знанням іноземної мови на державному радіо чи телебаченні.

Третє — надати державним, а далі й громадським мовникам статус особливих інституцій стратегічного характеру і на звичай­ний, і на особливий період. У нас якийсь таємничий іноземець, власник обленерго, своїм рішенням вимикає ефірні передавачі, і  будь-яка важлива державна інформація чи у звичайний, чи в особливий період йому байдужа. Так сталося, зокрема, з бро­варським передавачем сьогодні, і раніше такі випадки вже були. А  зарубіжні мовники успішно працюють у цей час на наших хвилях, на наших передавачах.

Четверте — забезпечити економічні підвалини для сталого розвитку державних телерадіоорганізацій як потужного чинника державотворення. Наведу показовий приклад як передумову для громадського мовлення. Багато високих чиновників говорять про безперспективність проводового мовлення, але інакше думають прості люди, які становлять нашу постійну багатомільйонну аудиторію. Укретелеком, що поширює наші програми проводовою мережею, збираючи за місяць символічну плату в розмірі 50 копійок за радіоточку, не вкладаючи фактично нічого, заробив у минулому році близько 70 млн гривень, що в кілька разів перевищує бюджет НРКУ. Умовно, скажімо, піднімаємо плату до  2 гривень, і набуває справжньої вартості наш інформаційний інтелектуальний продукт, за який, власне, люди і платять гроші. Вистачить грошей і на технічне оснащення, і на розвиток.

П’яте — при переході до громадського мовлення забез­печити прозорість і наступність творчого, художньо-естетичного характеру високої школи українського радіо — безперечного лідера радіоефіру як за рейтингами, так і за духом.

Аналіз діяльності Національної радіокомпанії України, зокрема її програмної політики, свідчить про те, що серед усіх електронних засобів масової інформації в Україні вона найближче стоїть до реалізації принципів суспільного мовлення. Добре розвинена інформаційна служба з потужною кореспондентською мережею в  Україні й за кордоном дають змогу радіокомпанії забезпечувати слухачів найповнішою та найоперативнішою інформацією.

В ефірі українського радіо багато молодіжних, дитячих, пізнавальних, освітніх передач. Другий канал “Промінь” є лідером серед інших радіокомпаній у популяризації сучасної музики. Третій канал радіо пропонує слухачам багато культурологічних програм, передач про класичне мистецтво, фольклор, літературу, театр. Маємо і Всесвітню службу радіомовлення в Україні, яка транслює нас за кордоном.

Отже, громадське мовлення постає на часі викликом історичної доби та інформаційного суспільства. При цьому на перехідному етапі варто максимально зафіксувати засадничі принципи національної інформаційної політики...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Вікторе Івановичу.

Слово має Олександр Владиславович Ткаченко, керівник Медійної інвестиційної компанії “Нова студія”. За ним виступатиме Чиж.

 

ТКАЧЕНКО О.В., керівник Медійної інвестиційної компанії “Нова студія”. Шановні народні депутати, колеги! Я радий, що дискусія, яка тривала досить довгий час, завершується. Радий також тому, що багато ідей, які репрезентувала група, яку я маю честь представляти, вже пішли в маси. І для того, щоб цей процес завершився успішно, ми теж зробимо невеличкий крок. Наші спеціалісти відпрацювали проект нового Закону про суспільне телебачення і радіомовлення. Ми відправили його на експертизу до Європейської мовної спілки. Сподіваємося, що він стане до нагоди комітету Верховної Ради, а також Миколі Томенку, Тарасу Стецьківу, тому що після цього закону всі розмови вже дійсно мають завершитися.

Другим важливим елементом цього закону, на наш погляд, мають бути перехідні положення, в яких треба вказати конкретний термін, коли цей суспільний мовник має розпочати своє мовлення.

І одним із важливих кроків могло б стати створення Наглядової ради ще до остаточного вирішення всіх юридичних і   фінансових питань, які можуть зайняти певний час. Саме Наглядова рада могла б обирати нове керівництво суспільного телерадіомовника і затверджувати принципи програмної політики. На мій погляд, принципово, щоб це сталося вже до початку нової виборчої кампанії. Це реально зробити.

Інший принциповий момент — створення другого телеканалу суспільного мовлення на базі діючих обласних державних теле­радіокомпаній. Сьогодні обласні державні ТРК перебувають фактично поза межами правового поля та реального впливу громадськості. Це своєрідна вотчина власних інтересів обласних керівників за сприяння керівництва Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення. Створення мережі УТ-2 з акцентом на регіональне та культурологічне мовлення, в тому числі й  російською мовою, не лише розв’яже проблему статусу та фінансування обласних державних ТРК, а й суттєво збільшить можливості та вплив суспільного мовлення в усій країні.

Проте найголовніше, що має вирізняти суспільне теле­мовлення від мовлення приватних каналів, — програмна політика. Слід одразу зауважити: якщо мовник працюватиме лише в інтере­сах вузької, навіть дуже освіченої групи все-таки маргінальних глядачів, навряд чи це можна назвати суспільним мовленням. Такий канал ніколи не виконає своєї основної функції — задово­лення потреби в якісному і неупередженому мовленні якнайшир­ших верств населення. Популярність програм не обов’язково є синонімом комерціалізації, але це краща ознака того, що ство­рений за всіма вимогами формату суспільного мовлення оригі­нальний програмний продукт справді потрібен аудиторії.

Розумію, що проти появи реального гравця на ринку висту­патимуть в тому числі й приватні канали, але, на мій погляд, на те й існує конкуренція. До того ж у приватних мовників (я про це можу з упевненістю казати) є певний моральний борг перед українським суспільством. Крім того, це буде для них стиму­лом  для збільшення кількості та якості власного виробництва, не  кажучи вже про появу нових орієнтирів в інформаційному та  публіцистичному мовленні, які може запропонувати суспільне телебачення.

Тому, за нашою формулою, телебачення для суспільства — це телебачення, яке враховує інтереси суспільства, яке йому цікаве і є популярним. Основу мовлення такого телебачення мають становити не лише інформаційні програми, а й серіали українською мовою, документальні проекти про історію та куль­туру, дитячі програми високої якості, орієнтовані передовсім на маленьких глядачів, різноманітні ток-шоу, унікальні спортивні трансляції, які популяризують виступи вітчизняних збірних. Головною відмінною рисою має стати не закуплений програмний продукт (бо сьогодні на українському телебаченні показують пере­важно російські програми), а високоякісна продукція українського виробництва. Якщо вже закуплені, то ці зарубіжні програмні про­дукти, в тому числі музичні трансляції, повинні відповідати жорстким вимогам якості. Суспільний мовник — це й найкращий майданчик для спільних проектів передовсім з європейськими мовниками.

Безперечно, всі ці проекти потребують значних коштів. Тому, на мою думку, відмовлятися від ідеї рекламного ринку, від залучення можливостей рекламного ринку на даний момент — це означає не розуміти природу, звідки, власне, беруться гроші для фінансування телебачення. Розраховувати на доброчинність держави чи масову готовність громадян фінансувати суспільного мовника, на мій погляд, означає свідомо обмежувати можливості суспільного проекту.

Тому бажаю всім успіху у створенні проекту, яким ми всі маємо пишатися. Суспільний мовник, суспільне телебачення принаймні, повинно стати найкращим каналом у країні, інакше не  мають суттєвого значення розмови, які ми сьогодні, я дуже сподіваюся, завершуємо. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре.

Тут добивається позачергового слова радник Президента, улюбленець телеканалів Черновецький Леонід Михайлович. Будь ласка. Каже, що нарада у Президента. Повіримо йому, що це правда. За ним виступатиме Чиж.

ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ Л.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №212, м. Київ). Христианско-либеральная партия Украины. Уважаемый Адам Иванович, не сомневайтесь в том, что я говорю правду. И я вам очень признателен, что вы мне верите, иначе не дали бы мне слова.

Для меня очень важно сказать то, что я думаю об обще­ственном телевидении. Я хочу поставить вопрос в такой плоскости. Конечно, создание общественного телевидения — очень благородная идея, потому что сегодня в Украине действи­тельно не существует незаангажированных телевизионных каналов. Треть из них принадлежит Пинчуку, остальные — другим олигархам. Думаю, что вместе с решением вопроса об обще­ственном телевидении надо было бы поинтересоваться, как они их приобрели. Я хорошо помню, находясь еще в той власти, как происходило разделение этих каналов. И я думаю, что за счет одного из них можно было бы запросто решить этот вопрос, потому что приобретались они за копейки, а в отдельных случаях вообще даром.

Существует такая тенденция: канал принадлежит конкрет­ному человеку, имеющему громадные, миллиардные интересы в Украине, и он единолично решает, кого показывать, а кого нет. Например, я иду по коридору, а оператор, у которого все же есть совесть, ему стыдно, но бежит вместе с телекамерой, лишь бы только я не попал в экран, потому что Пинчук его на следующий день сразу же выгонит. Вот такая правдивая история.

Вообще, есть очень много людей красивых, в том числе и среди коммунистов, и среди социалистов, среди правых, левых и центристов, которых обязательно надо показывать, потому что и с ними может такое случиться, что их тоже перестанут пока­зывать. Но сам-то олигарх не публичный, его нигде не видно. Он сам сидит, как мышь под веником, а его каналы показывают только то, что он хочет. Это категорически неправильно! Поэтому и возникла идея создания общественного телевидения, которую я приветствую.

Но, с другой стороны, есть другая олигархия, еще более суровая и беспощадная, — это олигархия государственных чиновников. Если общественное телевидение, а у нас сегодня нет на 100% гарантии того, что это не случится, будет показывать нам (как каналы, созданные местными администрациями) только то, как кривляется очередной чиновник, который живет за счет народа, с утра до вечера берет взятки и рассказывает сказки бабушки Арины о том, что он служит народу, — такое телевидение, конечно, нам не нужно.

И я не уверен, что сегодня есть механизм, который позво­лит раскрыться нашим выдающимся журналистам, ведь половина из них сбежала в Россию. Сегодня Путин их там прищучил, идет полная информационная блокада, и они готовы вернуться сюда, но им нужны гарантии, что они смогут показывать действительно публичных людей. Например, Адама Ивановича, которого давно не показывали. Ему что, нечего сказать? Или вашего покорного слугу и других выдающихся людей Украины, которые могут сегодня красиво говорить. Вот сидят представители БЮТ, других фракций. Ну класс был бы! Но такой гарантии нет, потому что то  государственное телевидение, которое мы сегодня имеем, создано для кривляния всяких негодяев, которые под прикрытием того, что они народные избранники, рассказывают сказки бабуш­ки Арины и дурят наших избирателей. Я полагаю, что это боль­шая проблема, которую нужно будет решить при голосовании за общественное телевидение.

И, наконец, самое главное. Меня упрекают, что я забываю сказать всем, кто слушает нашу трансляцию: позвоните своим пожилым родным и близким, это очень важно. И это самое глав­ное, что мы сегодня, к сожалению, при таком телевидении можем сделать. Спасибо за внимание (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі й вам. Наше прохання, Леоніде Михайловичу: правильно радьте там Президенту і розкажіть, що ми тут правильно думаємо (Оплески).

Запрошується до слова Іван Сергійович Чиж, голова Дер­жавного комітету телебачення і радіомовлення України. За ним виступатиме Володимир Різун.

 

ЧИЖ І.С., голова Державного комітету телебачення і радіо­мовлення України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні колеги! Постараюся дуже коротко.

Перше. Гадаю, і Державному комітету телебачення і радіо­мовлення, і мені особисто не можна дорікнути, що ми віддали олігархам, щодо яких зараз так гарно висловився народний депутат Черновецький, державну складову. Навпаки, це заслуга, що ще збереглися 10%. І це дало нам підставу сьогодні говорити, що можна щось будувати на цій основі. Тому докір я тут не приймаю.

Друге. Сьогодні розмова вийшла абсолютно інша, аніж вона започатковувалася щодо суспільного мовлення. Ця розмова якраз і відповідає моєму баченню перспектив. Бо спершу було так: людей вигнати, бульдозер підігнати, все закрити і на цьому починаємо будувати. А я казав, що за Райкіним “два пишем, семь на ум пошло” — не пройде, ми не для того зберігали для суспіль­ства, щоб потім під псевдонімом “суспільне” віддати іншому олігарху або якійсь клановій корпоративній групі.

Тому сьогодні формула, яка тут висловлюється, є цілком логічною. Державна власність, державне підприємство, суспільний зміст, відгуки на всі суспільні потреби, насамперед, очевидно, й   опозиції. Бо сьогоднішня влада завтра буде опозицією, і навпаки — такий закон демократії. І громадський нагляд — це формула, яка нас цілком влаштовує, і це моя позиція.

Я був палким лобістом (тут присутній пан Цендровський, він  добре пам’ятає, коли я ще був керівником фракції) Закону про  систему Суспільного телебачення і радіомовлення України. І  коли мені дорікають, що Чиж зберігає державне... То ви мені скажіть: я що, його для себе зберіг чи за три роки в кишеню щось поклав? А лобістом був і навіть входив до наглядової структури, яку очолював Левко Григорович Лук’яненко. Бо переконаний, що треба створити систему, щоб губернатор, який 30 хвилин тому обійняв посаду, не викликав генерального директора зі словами: ти зараз напишеш заяву чи через 10 хвилин підеш? Щоб це було просто неприйнятно! І те, що ми ще якось тріпалися, зберігаючи 115 суспільних програм, давало мені підстави говорити, що ми вже й зараз виконуємо функцію суспільного мовника. Гарно чи погано, але жоден комерційний канал цієї функції не виконував, хіба що в період революційних потрясінь, коли деякі канали вели прямі трансляції. Це факт.

Як я уявляю проблему? Ми говоримо про перші кроки. Недарма тут Тарас Степанович виступав, безперечно, і в Законі про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України це  передбачено, треба створити суспільного мовника на базі Національної телекомпанії. Хай це буде державне підприємство, починаємо перший крок.

Обов’язково треба створити канал громадського мовлення, канал територіальних громад. Територіальна громада має в собі все, що є фактично суспільством для території. Він має бути спільним (хай це буде УТ-2, як завгодно його називайте) і висловлювати інтереси територіальних громад. А не 4 звідти, 4 звідти, 4 з середини — і вже командують суспільним мовленням. І ми створили це. От поки ви ще думали, дехто з теоретиків цієї справи, ми зробили крок — двічі тільки на колегії Держтелерадіо ці питання розглядали і створили передумови для становлення громадського мовлення на базі обласних телерадіокомпаній.

Яким чином? Передавачі та перебудування мереж і облас­них каналів — за рахунок коштів територіальних громад. Зараз ніякий олігарх жодної обласної компанії в кишеню не покладе, вони об’єднані єдиною системою. Ми створимо там громадське телерадіомовлення, бо це і урядова позиція, це позиція Прези­дента і, головне, суспільства, територіальних громад. І Верховна Рада, я думаю, на це піде. Мені здається, що паралельно треба йти, будувати паралельно.

Далі. Ми справді не повинні забувати і про державне мовлення. От зараз тут вже тема державного — це начебто щось незаконне, щось таке, про що мовчати треба. Шановне панство, почитайте українське законодавство, там записано про особливий режим. Не дай Бог (хай би ми процвітали і квітли), ми покладемо комусь формулу відповідної системи. Значить, має бути елемент інформаційної безпеки, якимось чином застрахований. Якщо хочемо суспільному віддати, давайте це випишемо, але державне мовлення (от у нас в державному комітеті відбулася конференція, на якій якраз про це й говорили) є страховочним моментом на предмет того, щоб раптом суспільне мовлення не золігархилося або не було монополізоване, щоб не створилася ситуація, коли  буде монопольне володіння — то якась частина сімей, то якась частина кланів. І цей момент треба враховувати.

А потім, наприклад, парламентське мовлення — це що, як не  державне? Ми створили УТР на 82 країни — це прообраз Deutsche Welle. Україна повинна мати такий державний канал, де вона себе пропагує як систему цінностей, як держава, яка має свою ментальність (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Іване Сергійовичу.

Слово має Володимир Володимирович Різун, директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Шевченка. За ним виступатиме Микола Жулинський.

РІЗУН В.В., директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Шевченка. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Тільки-но, 11 квітня, вчена рада Інституту журналістики схвалила спільну думку нашого науково-педагогічного колективу щодо розвитку суспільного мовлення в Україні. Свої пропозиції ми вже сьогодні передали профільному комітетові.

Напевно, нерозумно було б, якби ми справді відмовилися від мовлення, яке у всьому світі декларує неможливість впливу влади на засоби масової інформації, відстоює захист інтересів людини і громади, суспільства. Ми стверджуємо, що суспільне мовлення має право на існування хоч би вже з тих міркувань, що влада (нехай вибачають представники влади) ніколи не буває гарною, ніде й ніколи не було такої влади, яка не сподівалася б якось підкорити собі засоби масової інформації.

Поряд з цим необхідно пам’ятати, що незалежно від форми власності всі засоби масової інформації повинні виконувати суспільно важливі функції і працювати на засадах професійної журналістики. Бо в нас складається таке враження, що от ми зараз виробляємо критерії для суспільного мовлення, і воно ніби має бути ідеальним. А як же бути тоді іншій журналістиці, тій же комерційній? Ми повинні сьогодні визначити редакційну політику, фактично закласти, законодавчо затвердити основи професійного журналізму. У тому числі й комерційні канали повинні працювати на цих засадах. Адже не проти 13 числа, яке сьогодні, згадуючи деякі наші рідні комерційні канали, не називаючи їх, зауважимо, що вони настільки просякли українофобією, що їм уже нічого не допоможе — ні зміна форми власності, ні формату.

Є два шляхи запровадження нового — революційний та ево­люційний. Революційний шлях запровадження суспільного мов­лення ми вже проґавили, адже революції через парламентські слухання не відбуваються. Залишається шлях еволюційний, але не  так багато треба, щоб на базі державного мовлення справді сформувалося суспільне та громадське. В Інституті журналістики ми розрізняємо поняття суспільного і громадського мовлення.

Отже, якщо до конкретних кроків, то нам необхідно законо­давчо унеможливити вплив влади та політичних і бізнесових сил на засоби масової інформації. І принагідно, оскільки часу небага­то, хочу сказати, що Наглядова рада (тут вже один із промовців говорив) обов’язково має формуватися на громадських засадах, інакше почнуться речі небажані.

Треба допомогти регіональним засобам масової інформації стати громадськими, щоб вони діяли в інтересах територіальної громади, контролювалися та фінансувалися нею. Ось тут якраз щодо різниці між суспільними і громадськими засобами масової інформації. Громадські — це ті, які утворюються громадою. Однак не забувайте, що на громаду може чинити тиск якийсь політичний діяч або власник якоїсь бізнесової структури. Пригадайте пома­ранчеву революцію. По одному з каналів (здається, по “5 каналу”, але точно не пригадаю) показували жінку із Східної України, яка  сказала, що вона заборонила вдома дивитися “5 канал”, дивляться тільки канал “Україна”. Отже, якщо та територіальна громада створить свій громадський засіб масової інформації, то вона відповідно й визначатиме його політику. І якщо у нас справді буде модель абонплати, то вони не захочуть фінансувати той засіб масової інформації, який не буде проповідувати те, що потрібно цій громаді, на яку чинить тиск та чи інша політична структура. Проте поряд із суспільним телебаченням чи радіо­мовленням ми повинні законодавчо передбачити створення громадських засобів масової інформації. Тобто громади мають право створювати свої засоби масової інформації.

Нам треба переконати громадян, що їм потрібне саме громадське чи суспільне мовлення. Адже ніхто не знає, чи будуть громадяни платити абонплату, коли можна безкоштовно дивитися комерційні канали. Треба використати технічний, професійний і  творчий потенціал державних засобів масової інформації, дати їм належне фінансування. Воно, звичайно, має бути спочатку змішаним, бюджетним плюс абонплата. І тоді ми нарешті отри­маємо вистраждане в дискусіях і революціях суспільне мовлення. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Володимировичу.

Слово має Микола Григорович Жулинський, фракція “Наша Україна”. За ним виступатиме Ангеліна Солдатенко.

 

ЖУЛИНСЬКИЙ М.Г., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні учасники парламентських слухань! Думаю, що далі процес матиме тільки ритуальний характер. Питання вирі­шено, “караул устал”, начальства немає, суспільне телебачення у нас буде і, здається, більше ніяких проблем.

Насправді ситуація не така проста, і не так все однозначно, як ми сьогодні заявляємо один одному і переконуємо, що без суспільного телебачення жити не можемо. Безперечно, воно потрібне. Але я згадую вислів одного чоловіка, не буду його називати, який сказав: “Спішити треба тільки на похорон, бо це єдиний випадок, коли ти вже ніколи не побачиш героя події”.

Так от я вважаю, що поспішати з розформуванням націо­нальних теле- і радіокомпанії треба дуже повільно. Чому? Передусім тому, що ми вже маємо сьогодні в Україні унікальну ситуацію — абсолютно неконтрольований інформаційний простір. І не тільки не контрольований громадськістю, він, по суті, окупо­ваний. І ми не маємо на сьогодні жодних відчутних механізмів для того, щоб можна було впливати на те, які ж національні цінності, які пріоритети ми обстоюємо, як збираємося консолідувати українське суспільство, які цінності хочемо продукувати в Україні і з якими ідеалами будемо йти у світ. Це є серйозною проблемою.

Хочу нагадати, що колись давно ще канцлер Федеративної Республіки Німеччини Гельмут Шмідт сказав: комерційне теле­радіомовлення більш небезпечне для культури нації, ніж атомна бомба. Різко сказано? Різко.

А президент Франції Жорж Помпіду сказав так: ніколи у  Франції не буде комерційного радіо і телебачення, тому що французи вміють шанувати та обстоювати свої національні цін­ності і пріоритети.

Безперечно, це було сказано різко, в такому полемічному запалі. Комерційне телебачення і радіо прийшло, воно є. Однак згадайте, скільки часу витратили демократичні країни на те, щоб підійти до такого суспільного телебачення. Формування націо­нальних держав у Європі почалося після відомої “Весни народів” 1848 року. Створилася ціла система національних пріоритетів, які  й сформували суспільство, громадську думку і підготували створення суспільного радіо й телебачення.

Для прикладу згадаймо долю італійського “Радіотелевізіоне італьяно”. У 1975 році почалася дерегуляція, передали цю акціо­нерну компанію від уряду до парламенту, були створені блискучі умови для розвитку так званого комерційного телебачення і радіо. До чого це призвело? До страшного ефірного буму, який вніс в  італійське суспільство зовсім інші цінності, проамериканські. І  тоді італійські політики й культурні діячі кинулися думати: що ж ми робимо, що відбувається в нашій державі?

Це дуже серйозні проблеми. Мені здається, що ми ще до  сьогодні не проаналізували ситуацію, яка склалася в нашому теле- і радіопросторі, не навели порядку. Ті ж французи встано­вили квоту: 80% — тільки французька естрадна пісня. Я вже не  кажу про те, що в Індії — 90%, в Індонезії — 80%. Для самозахисту виставляється квота на використання зарубіжної продукції. В Україні — 50%.

І тут я дуже серйозний докір кинув би Національній раді з  питань телебачення і радіомовлення, яка не внесла необхідних коректив для того, щоб ці закони працювали в національних інтересах, створювали необхідні можливості для формування гро­мадського телебачення і радіомовлення. Тільки тоді ми зможемо сказати, що справді створили відповідну правову базу й суспільну атмосферу для громадського телебачення і радіо. Проте я пере­конаний, що громадське радіо і телебачення треба створювати.

І на завершення. А чи не подумати нам над тим, щоб замість ліквідації Національної телекомпанії створити три канали: один канал — громадське телебачення, другий — формально державне телебачення і третій — українсько-європейський канал для виходу України в європейський світ (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Григоровичу.

Слово має Ангеліна Абрамівна Солдатенко, голова правління Асоціації “Журналістська ініціатива” (місто Харків). За нею висту­патиме Ігор Шурма.

 

СОЛДАТЕНКО А.А., голова правління Асоціації “Журналіст­ська ініціатива”. Шановні колеги! Шановні народні депутати! Шановний пане головуючий! Хочу почати з того, на чому зупи­нився Андрій Шевченко, і сказати про мотиви, які можуть звести нанівець усі зусилля щодо створення суспільного телерадіомов­лення. Ці мотиви абсолютно цивілізовані. У кожного з учасників комунікативного, інформаційного простору є свої інтереси. Треба лишень зрозуміти, що суспільне телебачення є інтересом гро­мадськості, інструментом, завдяки якому громадськість спілкуєть­ся з владою, контролює її. А влада має користуватися і створю­вати ті інструменти, які, до речі, дозволяє їй створити Закон про інформацію, тільки треба чесно виконувати цей закон і не плутати засоби масової інформації та засоби масової комунікації. Це перше.

І друге, те, що залишається взагалі поза рамками дискусії про суспільне мовлення. Які моделі ми не обирали б — досвід BBC чи американський досвід, інших країн — маємо визнати, що суспільне мовлення базується на принципах суспільної журна­лістики. А це базові принципи, і вони не зводяться до етичних принципів діяльності журналістів, обов’язкових для всіх, у яких засобах масової інформації вони не працювали б.

Я просто процитую нашого колегу із Сполучених Штатів Америки, керівника одного з найвпливовіших суспільних радіо: “Основними принципами, і європейськими, і американськими, є залучення громадян до визначення кола проблем, які треба висвітлювати, створення публічної дискусії і громадське обговорення цих проблем. Підтримайте громадян у їхніх спробах знайти розв’язання соціальних проблем”. Оце базові принципи, від яких залежать певні інструменти формування редакційної і, безумовно, фінансової політики. І не можна говорити про те, що ми відмовляємося від коштів громадян, бо це їхній важіль впливу на суспільне мовлення. Це те, що робить суспільне мовлення їхньої власністю, а не власністю влади.

Є ще деякі речі, які залишаються поза рамками, але вони можуть зробити наші дискусії неефективними. Для того щоб повноцінно працювали суспільне мовлення і суспільна журналіс­тика, треба переглянути законодавство в галузі засобів масової інформації, засобів інформаційної діяльності. Треба нарешті адап­тувати його до європейської практики, бо наша система засобів масової інформації, інформаційного простору надто регуляторна.

Через відсутність структурованого професійного середо­вища з інструментами саморегулювання це дуже небезпечно, це не дасть можливості журналістам працювати в рамках суспільного мовлення і взагалі зробить неможливою журналістику, бо не заохочує журналістів до ведення журналістського розслідування тощо. Більше того, це призводить Україну до суперечності з прак­тикою Європейського суду з прав людини, бо цей суд керується професійними етичними кодексами. А якщо взяти навіть новий Цивільний кодекс, прийнятий минулого року, то деякі його пункти, що регулюють інформаційну діяльність, суперечать цій практиці.

Хочу сказати ще про одну небезпеку. Ми обговорюємо проблеми створення суспільного мовлення, але я не знаю, чи хтось взагалі спитав у суспільства, що воно хоче від цього суспільного мовлення. Посилаючись на досвід Великої Британії, хочу сказати, що отримати там ліцензію на мовлення можна тільки після проведення опитування потенційних слухачів. Якщо вони підтвердять, що потенційний мовник відповідає їхнім інтересам, тоді він отримає ліцензію. Ми хочемо створити щось для когось, навіть не запитуючи цього суб’єкта інтересів про те, що він хоче, і за що він готовий платити.

Нарешті, я хотіла б вам сказати ось що. Останні 11 років наша організація працює з регіональними журналістами, з регіо­нальними засобами масової інформації по всій Україні, впродовж останніх двох років ми обговорювали з ними принципи соціальної журналістики, навчали їх інструментам роботи в умовах соціальної журналістики. Хочу з усією відповідальністю заявити, що українське журналістське середовище готове до змін, готове підтримати ці принципи і працювати в умовах професійної суспільної журналі­стики. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Ігор Михайлович Шурма, народний депутат України, фракція Соціал-демократичної партії України (об’єдна­ної). Підготуватися Ігорю Лубченку.

 

ШУРМА І.М.‚ член Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СДПУ(о)). Фракція Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). За дорученням фракції хотів би озвучити деякі візії стосовно розвитку даної проблеми.

Громадське телебачення — тема, яка назріла вже давно, але, на превеликий жаль, у минулої влади не було політичної волі розв’язувати цю проблему. Діяла так звана політична доцільність, коли тактичні проблеми, а насамперед питання виборів, вияви­лися важливішими, ніж питання стратегічні, до яких належить і створення громадського телебачення.

З іншого боку, є правдою, що попередня влада ніколи не ставила за мету формування громадського телебачення. Нова влада задекларувала таке бажання як одну з передвиборних обіцянок. Завдання демократичної влади — виконати обіцяне виборцям. Цілком закономірно, що завдання демократичної опо­зиції — контроль за виконанням обіцянок влади.

У будь-якій справі ключовими питаннями завжди було і є — завдання і гроші. Об’єднані соціал-демократи вбачають дві небез­пеки на сучасному етапі творення громадського телебачення. Перша небезпека — концентрація влади над громадським теле­баченням, а зараз над УТ-1, з боку команди, яка виграла вибори, але представляє заледве половину виборців країни. Друга небез­пека — це реальність введення нового податку, за рахунок якого нібито фінансуватимуть УТ-1 — громадське телебачення.

Що стосується першої небезпеки, то зрозуміло, що ті в новій владі, хто не бажає створення справжнього громадського телебачення, використовуватимуть Перший національний як теле­ресурс для власної перемоги на виборах. Щодо другої небезпеки, то, як зрозуміло всім, вводити нові податки для населення, яке щойно спирається на власні ноги, виходячи з революційних реформ, є щонайменше аморальним. Відповідно не можна під­тримувати будь-які кроки влади, які навіть із задекларованою благородною метою ведуть до погіршення економічного становища громадян.

Однією з обіцянок нової влади був передвиборний проект морального указу про забезпечення прав опозиції в Україні, розроблений діючим Президентом з метою продемонструвати нібито демократичність нової влади. Що ж, настав час перевірити, наскільки реально дії влади відповідають тому, що вона обіцяла. Наразі констатуємо, що влада цинічно, системно порушує і,  судячи з усього, не збирається кидати практику невиконання своїх обіцянок щодо цього указу. Цитую: “Обов’язкове заміщення представниками опозиції посад голів комітетів Верховної Ради України з питань бюджету, свободи слова та інформації, законо­давчого забезпечення правоохоронної діяльності”. Якщо влада зневажає власні передвиборні обіцянки, то чи можна сподіватися на те, що вона дотримає демократичних принципів у формуванні громадського телебачення?

Зробивши висновки, враховуючи розвиток об’єктивних реалій, СДПУ(о) вважає нагальною потребу формування гро­мадського телебачення. У нашому розумінні, це телебачення, яке об’єднуватиме країну, а не роз’єднуватиме її. Це телебачення, де вигідно представлені інтереси тих 15 млн виборців, які віддали голоси за переможця, і тих 13 млн виборців, які голосували за іншого учасника перегонів. Це телебачення, яке робиться не згідно з параметрами команди, яка прийшла до влади, а з урахуванням бажань усіх регіонів України.

Однак вже сьогодні є певні застереження, оскільки, за пові­домленням засобів масової інформації, керівником новин на УТ-1 призначений представник “5 каналу” — засобу масової інфор­мації, який під час виборів цілком закономірно, але, на наш погляд, однобоко висвітлював і аналізував події. Просування на нову посаду особи, яку міцно й довгі роки асоціюють з одним з  вихідців із Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), народним депутатом, головою бюджетного комітету і за суміс­ництвом секретарем Ради національної безпеки і оборони, дово­дить, що ніхто не збирається відмовлятися від ручного управління Першим національним, який, до речі, має стати основою для громадського телебачення. Сам Андрій Шевченко сьогодні сказав: поки що немає темників.

Суспільство практично підійшло до стану вимоги негайного формування громадського телебачення, в наглядових органах якого, принаймні в перші роки існування, порівну, 50 на 50, будуть представлені інтереси влади і опозиції. Тільки такий підхід унеможливить інформаційну диктатуру влади. Тільки такий підхід зробить можливим гідне представлення опозиції в інформа­ційному просторі України. Тільки такий підхід буде справжньою гарантією недопущення становища, в якому існувала опозиція під  час старої влади, традиції якої продовжує нова влада. На  превеликий жаль, влади немає. Хто буде реалізовувати цю концепцію? Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Ігор Федорович Лубченко, голова Національної спілки журналістів України. Підготуватися Княжицькому.

 

ЛУБЧЕНКО І.Ф., голова Національної спілки журналістів України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Ніякого суспільного мовлення в Україні не   може бути доти, доки влада так брутально, як сьогодні, розставлятиме кадри в інформаційному полі держави.

Не встиг Микола Володимирович Томенко, віце-прем’єр-міністр і заодно голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації, заявити, що керівники державних ЗМІ повинні подавати заяви про відставку, як на місцях всі князьки почали вимагати таких заяв. На якій підставі? На підставі якої норми Кодексу законів про працю? Що, тепер заява віце-прем’єр-міністра закон заміняє?

А в херсонського губернатора зараз немає більшого завдан­ня, як зняти Валерія Долину. Каже: як не подаси заяви, право­охоронні органи на тебе натравлю. Те саме відбувається в Черкасах, у Житомирі, у друкованих засобах масової інформації Сумської області, а на Хмельниччині голова обласної держадміні­страції разом з головою обласної ради підготували новий статут редакції, де колектив взагалі позбавляється права висувати свою кандидатуру на посаду редактора. І таких прикладів багато.

Підстави прямо кажуть: ми з вами наступних парла­ментських виборів не виграємо. Так до чого ж ми прийшли? До  того, з чого починали? Підстава одна — координаційні ради, які з’явилися, вважають, що треба змінити керівництво. В одній районній газеті на повному серйозі хочуть поставити редактором виховательку дитячого садка, яка була активісткою Руху.

Особливий цинізм цього починання полягає в тому, що губернаторів, працівників Адміністрації Президента, які “ламали” журналістів, примушували їх однобоко висвітлювати передвибор­чий процес, ніхто не притягує ні до якої відповідальності. Вони спокійно на своїх статках сидять, займаються політикою чи бізне­сом і абсолютно нічого не побоюються. А журналістів, які за 500–600 гривень утримують сім’ю, позбавляють права на працю, на професію! От що найстрашніше нас чекає, якщо ми дозволимо владі так само тиснути на засоби масової інформації, як це було досі. Але найстрашніше, що це ж нова влада робить!

А тепер щодо проекту суспільного телебачення і радіо­мовлення. Я з багатьма позиціями, висловленими тут, пого­джуюся. Програмне наповнення і формування Наглядової ради — це робочі проблеми. Мені здається, важливо визначитися в тому, що сьогодні не прозвучало. Я от чекав, що в якійсь із доповідей хоч скажуть, скільки населених пунктів в Україні не приймають сигналу не тільки Національної телекомпанії, а й обласних дер­жавних телекомпаній (Оплески).

Що ж ми збираємося? Ми говоримо про те, що громадяни мають сплачувати за передачі, щоб мати чесне телебачення, і це правильно. Я вважаю, що так воно й має бути. У Румунії півтора долара кожен румун у січні платить на цілий рік за своє теле­бачення. Однак там всі дивляться це телебачення, а в нас скільки? У нас за останні роки на 11 млн зменшилася кількість радіоточок проводового радіо! Деякі власники FM-радіостанцій кажуть: немає проблеми, кожному власнику, який втратив радіо­точку, ми купимо приймач, нехай слухає. Проте це їхні передачі, а не суспільне мовлення.

І на завершення низка питань: хто залишиться працювати, яка структура, як будуть влаштовані люди, які позбавляться роботи, з якими профспілками це вирішено, які програми перед­бачені для працевлаштування цих людей? Про це ніхто не гово­рить, а це величезна соціальна проблема. Це наші колеги, ми про них повинні думати, працюючи над розробленням наступних проектів законів (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ігоре Федоровичу.

Слово має Микола Леонідович Княжицький, генеральний директор Товариства “Медіа дім”. За ним виступатиме Наталія Лігачова.

 

КНЯЖИЦЬКИЙ М.Л., генеральний директор Товариства “Медіа дім”. Мене щиро дивують кілька речей.

Перше. Якщо ми хочемо в цьому залі не продовжувати демагогію про необхідність створення громадського телебачення, яка вже тягнеться 10 років, то мали б обговорювати законо­проект, поданий Президентом або урядом, а не далі просто говорити.

Друге. Кому потрібне громадське телебачення? Найбільше, мені здається, воно потрібне опозиції, але зараз від опозиції, крім  Ігоря Шурми і комуністів, тут фактично ніхто не присутній і  не виступає. Вони знову дурять себе. Так, як теперішня влада, коли була в опозиції, дурила себе й думала: ось ми прийдемо до  влади і все залишимо, як було, і це телебачення стане нашим, тому ми не вимагаємо його змін. Тому коли тодішній Президент Кучма неконституційним указом призначив Савенка, лише Микола Томенко сказав кілька слів, усі інші промовчали. Коли сьогодні неконституційним указом призначили Стецьківа, знову опозиція мовчить. Мовчить, бо думає, що прийде до влади і знову отримає державне телебачення. Не отримає! Тому що половину посадять, а друга злякається. Вже злякалася.

Тепер про саме громадське телебачення. Є базові прин­ципи, на яких воно формується. Найперший: громадське теле­бачення має бути незалежним від влади і, по суті, опозиційним до  влади, як у більшості європейських країн, до яких ми так прагнемо.

Якщо ми туди прагнемо, то перше, що повинні зробити, — ратифікувати Європейську конвенцію про транскордонне теле­бачення, яку досі не ратифікували, хоча підписали.

Друге — ми повинні визначитися щодо формування Нагля­дової ради, встановлення абонентської плати і захисту національ­ної ідентичності.

Як повинна формуватися Наглядова рада? Якщо це буде групка з п’яти людей, яких призначатиме або Національна рада, як це робиться в Польщі чи інших країнах, або Президент, — фактично, це телебачення продовжуватиме бути керованим владою. Єдиний вихід для нас, на мою думку, — німецький шлях. Там ради великі. У громадському телебаченні в радах повинні бути представлені всі регіони, тому обласні ради мають призна­чити туди по кілька своїх представників. Повинні мати своїх пред­ставників усі церкви — українські православні, греко-католики, римо-католики, іудеї, мусульмани. Вже тоді вони могли б обрати адміністративну раду, яка призначила б керівника такого телебачення. І таке ступеневе призначення теж гарантувало б незалежність цього телебачення. Тому що громадське теле­бачення повинно бути незалежним від влади.

Наступне — абонентська плата, брати її чи не брати. Це  взагалі не принципове питання. Лише одна країна у світі — Японія — на 100% задовольняє бюджет громадського телебачення за рахунок абонентської плати, в Німеччині — на 80%. У деяких скандинавських країнах, в Італії, Іспанії, Португалії і багатьох інших таке телебачення дотується з бюджету, і нічого страшного в  цьому немає. Єдина умова — щоб уряд через ці дотації не впливав на телебачення. І це, безумовно, теж можна забезпечити, це не надзвичайно складно, якщо буде стала цифра в бюджеті.

Третє питання — національна ідентичність. Ми живемо в  багатокультурній країні. Ми законодавчо повинні забезпечити захист українських виконавців, музикантів, українських письмен­ників. Незалежно від того, де ці письменники мешкають, у Львові чи Донецьку, всі вони — українські письменники. Українські сим­фонічні оркестри і музиканти не послуговуються мовою у своїй творчості, але якщо вони мають стосунок до України, їхній захист на телебаченні повинен бути забезпечений.

У Львові під час виборів 2002 року проходила акція “Слухай українське!” Результатом цієї акції стали зміни до закону, і всі кандидати в депутати (я тоді теж балотувався) взяли на себе зобов’язання: у разі, якщо вони пройдуть до парламенту, підписати зміни до закону, які забезпечували б національну іден­тичність. Тоді взяли на себе зобов’язання представники проти­лежних політичних сил на сьогодні — Тарас Чорновіл, який у  Партії регіонів, і Тарас Стецьків, теперішній керівник НТКУ, нашоукраїнець. Ніхто цього слова не дотримав. Зміни до закону, які забезпечували б національну ідентичність і розвиток культури на нашому телебаченні, не прийняті і навіть не обговорювалися, далі продовжується демагогія. Якщо ми кажемо, що прагнемо інтегруватися до європейського співтовариства, то повинні захи­щати і пропагувати на нашому телебаченні не лише українські, а  й  європейські цінності. І ми це робили б, якби ратифікували Європейську конвенцію про транскордонне телебачення.

Мені здається, досить вже говорити про міфічні, ефемерні інтеграції до Європи, знову-таки перетворюючи це на демагогію і гасла для виборців. Доки ми тут не створимо нормальних євро­пейських законів, доки телебачення не стане справді громадським, а буде телебаченням влади чи групи людей, призначених владою, яких вони називатимуть моральними авторитетами, доки всі регіо­ни (і схід, і захід) не впливатимуть на це телебачення, їхні інтереси не  будуть там представлені, — доти всі розмови про інтеграцію до  Європи і щодо цієї теми, на мою думку, будуть звичайною порожньою тратою слів. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до слова Наталія Іллівна Лігачова, голова правління громадської організації “Телекритика”. Підготуватися Віктору Терену.

 

ЛІГАЧОВА Н.І., голова правління громадської організації “Телекритика”. Добрий день, шановні учасники парламентських слухань! “Телекритика” є спеціалізованим виданням насамперед для журналістської аудиторії, тож ми вважаємо, що маємо право казати від медійників країни. Також я представляю інтереси коаліції “Суспільне мовлення” і хочу сказати Миколі Княжицькому, що, власне, як вже сказав Олександр Ткаченко, ми подали свої пропозиції, концептуальні пропозиції, щодо засад створення суспільного мовлення в Україні. І робимо ми це винятково тому, що для більшості журналістів наявність політичної волі нової влади на створення суспільного мовлення — це тест на її демо­кратичність не на словах, а на ділі. Якщо журналісти не побачать, що нова влада вже в парламентські вибори готова увійти з   суспільним телебаченням, а не відкладатиме цю справу на післявиборний період, то довіри до такої влади у журналістів не буде, що відповідно відіб’ється й на тому, що преса казатиме своєму народу про цю владу.

Ми не бачимо іншого шляху, як створити суспільних мовників саме на базі державних національних теле- і радіоком­панії, скоріш за все — з долученням до цього процесу місцевих ТРК, про що вже говорили. Якщо залишати, як дехто пропонує, державне мовлення, а поряд створювати суспільне, якесь маргі­нальне, то я кажу так: Болівар, тобто український народ, не витри­має фінансування цих двох структур.

А ще було б дуже цікаво почути відповідь на запитання: чим, власне, має відрізнятися суспільне телебачення, суспільне мов­лення від державного? Що, у нашої Української держави є якісь інші інтереси й цінності, ніж суспільні? Тобто це означає, що державне ТБ і радіо мають бути антисуспільними, чи що?

Отже, існування могутнього, не маргінального суспільного мовлення із загальнонаціональною базою, з поширенням по всій країні, з достатньою технічною базою вигідне журналістам, тут вже казали про це, бо воно має задавати професійні стандарти у  підходах до інформації. І якщо саме на такому могутньому загальнонаціональному рівні існуватиме мовник, який подає новини збалансовано, з дотриманням стандартів професійної етики, то не зможуть існувати в країні ніякі темники, бо в насе­лення буде джерело об’єктивної інформації.

Журналістам комерційних каналів буде легше боротися проти тих менеджерів, які нині прагнуть маніпулювати інфор­мацією, як ми знаємо. Менеджери та власники комерційних теле­каналів також будуть вимушені рахуватися з існуванням такого впливового та незаангажованого мовника. Таким чином, в інфор­маційному просторі постане могутній бар’єр на шляху того теле­бачення спецоперацій, яке в нас було досі.

Водночас я вважаю, і мене підтримують колеги, що й новій владі вигідне могутнє суспільне телебачення на базі державного мовника. Бо суспільне ТБ, на відміну від нинішніх каналів, матиме підходити до будь-якої події з точки зору її справжнього суспіль­ного значення. Воно не спиратиметься тільки на чиїсь політичні чи комерційні інтереси, не гратиметься на смажених фактах в ім’я горезвісних рейтингів. Наприклад, на відміну від усіх наших кана­лів, для суспільного мовника арешт Колеснікова — резонансна, але не історична все-таки подія — не міг би стати топ-темою підсумкових програм тижня, коли відбулися поховання Папи Римського та дуже важливий візит Ющенка до Сполучених Штатів Америки.

А від того, щоб, як каже шановний Микола Жулинський, спочатку треба навести порядок у державі і знову контролювати, нічого доброго новій владі не буде. Знову-таки ми знаємо, як керував ЗМІ Віктор Медведчук, і як від цього виграла стара влада, теж добре знаємо. Треба, щоб наші ЗМІ керувалися не держав­ними і не олігархічними інтересами, а насамперед суспільними, і  саме для цього й має відбутися реформування державного мовлення в суспільне.

Разом з тим і опозиції має бути вигідним створення суспіль­ного мовлення. Саме реальне створення, а не гра на тому, щоб звинувачувати нову владу в небажанні суспільного мовлення або щоб сіяти недовіру до Національної телекомпанії з її нинішнім помаранчевим менеджментом. Суспільне ТБ вигідно опозиції, якщо вона зможе стати справжньою опозицією, бо тільки суспіль­не мовлення не буде обмежуватися поверховим висвітленням штучно створених інформаційних приводів, наприклад, галасливих вуличних акцій, до яких не має довіри більшість населення, а  ставитиме владі запитання по суті значущих для народу проблем. І якщо опозиція наша справжня, то саме цього вона, власне, й має прагнути. Саме створення цих пріоритетів і має стати основою законодавчого визначення бази суспільних мовників, як на мій погляд.

Українські журналісти сподіваються, що вже цього року наші   депутати та чиновники напрацюють всю законодавчу та нормативну базу суспільного телебачення, і не далі як з 1 січня 2006 року національні теле- та радіокомпанія України почнуть працювати в рамках суспільного мовлення. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Віктор Таран, народний депутат України, фракція Блоку Юлії Тимошенко. Підготуватися Віктору Пасаку.

 

ТАРАН (ТЕРЕН) В.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Блок Юлії Тимошенко, партія “Батьківщина”. Дорогі друзі! Тут говорилося про те, що пора створювати суспільне мовлення, що треба дуже поспішати. Я ще раз хочу звернутися до світової практики. Дозвольте нагадати, що суспільне мовлення в демократичних країнах існує справді давно, наприклад, у Сполучених Штатах Америки воно веде свою історію з 30-х років минулого століття. І що важливо: як тільки та чи інша країна ставала на шлях демо­кратії і свободи, там починало діяти незалежне суспільне мов­лення. За прикладами далеко ходити не треба. Наша сусідка Польща правові положення сучасного телебачення закріпила в 1980-х роках згідно з демократичними процесами, які відбулися в цій країні.

І навпаки, у країнах, де є серйозні проблеми з демократією, про суспільне мовлення ведуться лише розмови. Приклад — та сама Росія, де 12 років це питання висить у повітрі. Там влада не  готова розлучитися із слухняним державним телеагітатором. Аксіома: без незалежної журналістики немає шляху в майбутнє.

Хочу наголосити, що створення суспільного мовлення є над­звичайно актуальним сьогодні, напередодні 2006 року. Я згоджуюся з попереднім промовцем, що саме нинішньому уряду це суспільне мовлення потрібне, а не навпаки. Чому? Та тому що лише об’єктивна правда про його роботу є підтримкою цього уряду, бо (скажемо, як є) власних інформаційних ресурсів у нової владної команди дуже небагато. Ви скажете, “5 канал”. Та інколи дивишся “5 канал” і дуже сумніваєшся, чи він підтримує уряд, чи ні.

На сьогодні потужні телеканали й надалі залишаються в  руках українських владоолігархів, і на виборах вони так само інформуватимуть спільноту, як робили це раніше, коли інфор­мували нас про те, що планував Пінчук, інтригував Медведчук, і  про що мріяв Кучма. Будьте певні, що й надалі продюсерські очі  випускатимуть тих телекілерів, яким за моральним складом не можна на 100 метрів підходити до телебачення.

Тут правильно наголошував Адам Іванович, що Закон про  систему Суспільного телебачення і радіомовлення є, і можна внести до нього окремі доповнення, зокрема, з Концептуальних засад створення незалежного суспільного мовлення, про які ми чомусь забули, розроблених Юлією Тимошенко ще навесні 2001 року, коли вона перебувала в камері Лук’янівського СІЗО. Ще тоді Юлія Тимошенко виробила ці засади, виклала свої власні міркування щодо всебічної перебудови засобів масової інфор­мації, вибудувала основні елементи цілісної програми, які стосу­ються права власності на незалежні засоби масової інформації, їхнього фінансового забезпечення, так званих податкових канікул для новостворених ЗМІ тощо. Тобто ми вже маємо досить деталь­но розроблений план заходів із створення незалежного мовлення. Тепер залишається лише втілити його в життя, доповнивши іншими цікавими напрацюваннями.

Стосовно цих інших напрацювань. Аби мій виступ був конкретним, я пропонував би тим, хто працюватиме над про­грамою, над засадами суспільного мовлення, звернутися до ре­зультатів роботи Коаліції громадських організацій “Суспільне мовлення”. Робочі групи цієї коаліції (я дуже хотів би, щоб це не загубилося) представили на загальне обговорення свій проект засад редакційної політики громадського мовлення, в якому досить широко використано досвід і західних громадських телекомпаній, і українських центральних та мережевих ТРК. У ньому також поєд­нано теорію з реальною багаторічною успішною і не дуже успіш­ною практикою новинної журналістики в Україні, враховано безліч ситуацій та обставин, які були, є і можуть бути в майбутньому.

Дорогі друзі, дозвольте ще одну репліку. Мій парла­ментський колега Сергій Гмиря тут казав, що фракція комуністів “всегда стояла, стоит и будет стоять... Ленин жил, Ленин жив, Ленин будет жить”. Дорогі друзі, краще стояти, ніж сидіти, це так. Але ж було сказано, що на помаранчевий Майдан вийшло лише 3% населення, і що це не є позицією всього народу. То в мене дуже просте запитання: скільки матросиків вийшло до Зимового палацу в 1917 році? Це по-перше. А по-друге, реальна підтримка Ющенка якраз і була висловлена українським народом на прези­дентських виборах. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Віктор Васильович Пасак, голова Ради генеральних директорів державних обласних і регіональних телерадіокомпаній. За ним виступатиме Павло Мовчан.

 

ПАСАК В.В., голова Ради генеральних директорів державних обласних і регіональних телерадіокомпаній. Оце так колись перший Президент України на першій прес-конференції сказав “Віктор Васильович”, хоча Віктор Володимирович, то я його поправив. Тоді він дякував за роботу, яку провело українське телебачення щодо виборів першого Президента України, проголо­шення незалежності нашої держави.

Тепер до суті нашої сьогоднішньої зустрічі. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парла­ментських слухань! Я з прикрістю вже не вперше тут відзначаю, що, на мій погляд, це не парламентські слухання, а слухання в  парламенті, оскільки присутніх народних депутатів — одиниці. Ми всі готові були б сидіти там, нагорі, а щоб тут, у залі, всі народні депутати слухали про те, чим сьогодні живе телерадіо­інформаційний простір, які його болі, який вихід із ситуації, що склалася.

У нас, у державній структурі, в Держкомтелерадіо, немає сумнівів у тому, що суспільне телебачення потрібне Україні як цивілізованій державі. Однак згодьтесь, що навіть у цій залі при нагоді й без часто-густо народні депутати повторюють, що Україна ще не стала цивілізованою державою. Тому нам треба нею стати і стати, як мінімум, структуризованою.

З практичного підходу до вирішення проблеми. Суспільне телебачення пропонується створити на базі Першого націо­нального каналу. Він у нас є, Перший національний? Він обкуса­ний знизу і зверху компанією “Ера”, яка вчасно і, мабуть, розумно переорієнтувалася в часи помаранчевої революції і її вже звідти юридично не зженеш. Що це за державний канал, який не може починати і закінчувати ефір державним гімном, як це роблять усі цивілізовані держави?

Головна проблема з проблем — державному телебаченню, яке по суті виконує функції суспільного, громадського телеба­чення, необхідне нормальне фінансування. Треба нормальну зарплату журналістам, операторам, режисерам. Якщо сьогодні редактор, журналіст одержує 340 гривень, то, вибачте, наша ком­панія є полігоном з підготовки журналістських кадрів для комер­ційних структур, де ця цифра така сама, але тільки в “зелених”.

Треба змінити чинне законодавство. Сьогодні Адам Іванович сказав, що в нас доволі законодавчих актів. Ось щойно виступав Леонід Михайлович Черновецький, який тиждень тому подав заявку в усі обласні телерадіокомпанії з проханням надати 20 хвилин ефіру як народному депутатові України. Він підрахував, що з початку року жодного разу не виступав, відповідно треба надати 80 хвилин. Я сказав Леоніду Михайловичу, при всій повазі до нього, ми його дуже шануємо, він завжди нас підтримує, але оскільки в нас у день — 1 година, то надамо цілий тиждень. А що буде далі, коли зникне державне телебачення? Куди йому подавати заявку? Її приймуть на громадському телебаченні? Це  теж треба передбачити в законодавстві, мабуть, норми якісь змінити.

Далі. Що робитимуть урядові і президентські структури, які  щодня надсилають таку купу запитів: дайте довідку, як ви виконуєте те чи інше доручення, як висвітлюєте той чи інший крок керівництва держави. Щодня я сиджу і розписую отаку купу доку­ментів тільки в Київській державній телерадіокомпанії. Що буде завтра, куди підуть ці циркуляри, цікаво? Комерційній структурі? Так вони їх десять разів бачити не захочуть. Це теж питання, яке вимагає законодавчого узгодження.

Мовиться про фінансування за рахунок абонплати. Ну, люди добрі, хто платитиме додатковий податок, щоб користуватися цим каналом? Він включить комерційний канал, де знайде те, що хоче, а, може, й не знайде, це вже таке діло.

Колись я слухав на журналістському зібранні Миколу Володимировича Томенка, який кинув таку ідею, я її повністю підтримую: чому ми повинні говорити про суспільну мораль тільки на суспільному телебаченні, чому ми сьогодні не говоримо про дотримання суспільної моралі на всіх телевізійних каналах і радіо, які є в нашій державі? Подивіться, що робиться на потужному каналі, який дає абетку фізіологічних стосунків між двома статями. Він показує її ввечері, але цілий день дає анонси. Та соромно перед дітьми, перед близькими, що в нас таке йде на екрані! Колись підписували угоду між чотирма каналами про дотримання суспільної моралі, її ніхто не виконав, крім Першого націо­нального. Тому я кажу: тут теж є питання для унормування, для вирішення в законодавчому порядку.

І чи варто ставити воза поперед коня? Можна іноді ставити, коли рухатися нікуди не треба, але нашій державі треба рухатися вперед! Я не все встиг сказати, що хотів. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Вікторе Володимировичу.

Слово має Павло Михайлович Мовчан, народний депутат України, перший заступник голови Комітету з питань культури і духовності. За ним виступатиме Валентина Яковлєва.

 

МОВЧАН П.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Українська народна партія. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Тут Микола Григоро­вич згадував про те, в якій ситуації треба квапитися. А я у зв’язку з цим пригадав одного члена Літфонду, який приходив, особливо весняної пори, коли людина похилого віку була вже охляла, і його завданням було виміряти пальцями довжину, щоб потім замовити труну. Так от мені здається, що сьогодні багато хто хоче доклас­тится до Національної телекомпанії, приміряючись, чи можна її вже закопати, і якої довжини яму викопувати.

Є така аксіома: кожна людина має право на отримання актуальної і правдивої інформації. При цьому кількість джерел інформації не так важлива, як надійність і правдивість. Якщо ми говоримо про побудову громадянського суспільства, то маємо пов’язувати його з поняттям рівності у правах і можливостях всіх його членів, без винятків. Усі члени суспільства повинні мати рівні можливості отримання основних інформаційних послуг. Це закріп­лено Конституцією.

Тепер я вас запитую: які мої рівні права як українця в цій державі, якщо я одержую 3% української книги, а 90% в Україні — винятково російська продукція; якщо я одержую 5% інфор­маційного продукту на електронних ЗМІ, за винятком радіо і того маленького сегмента, який залишився, як сказав Пасак, від націо­нального телеканалу; якщо я не можу, проїхавши від Сум до Карпат, почути української пісні; якщо я беру до рук кожне нове видання, яке зареєстроване, пані Лігачова, і воно виходить російською мовою, маленькими літерами написана українська об’явочка якась для відмазки; якщо щодня системно порушуються всі норми закону і статті 10 та 11 Конституції? То які мої рівні права в тому сегменті, який нам сьогодні планується на суспіль­ному телебаченні?

Суспільне телебачення — це не що інше, як спроба пере­фарбувати, зробити димову завісу і мати п’яту правду. Бо в нас в  Україні є чотири правди, згадаймо: правда Медведчука, правда Пінчука, правда Деркача, який сидить на кінцях Першого націо­нального, і правда Порошенка. Тепер ми хочемо ще однієї правди. Я хотів би запитати — якої групи? Ви мені назвете, дасте відповідь, бо добре вмієте рахувати. І тому я питаю і Українська народна партія: що ми хочемо? Як сказав Микола Григорович, швиденько закопати? Чи, можливо, ми знайдемо інші форми для того, щоб внести відповідні зміни до блоку вже чинних законів про засоби масової інформації, зокрема, врегулювавши це питання законом про національний телеканал.

Бо якщо ви кажете, пані Лігачова, про те, що немає від­мінності між суспільним і державним телебаченням, принаймні я так почув (бо немає фактично, так же?), але є суттєві відмінності в оплаті та статусі (про що сказав президент НТКУ, що невідомо, якими циркулярами керуватися, за якими нормативами платити чи  не платити, як використовувати рекламні надходження до бюджету, який взагалі механізм оплати, і які можливі заохочення), то, можливо, ми, Верховна Рада, спільно з відповідною дер­жавною інституцією і Національною радою подумаємо, як дати новий поштовх цьому національному телеканалу? Адже в Європі на сьогодні єдина держава, яка не має національного теле­каналу, —  Угорщина, і суспільство там дуже переживає з цього приводу. То ми хочемо бути другими в Європі?

Усі інші держави піклуються про те, щоб національний канал був справді національним. Бо яка різниця? Якщо ми кажемо “статус державного”, то обов’язково розписуємо — без права приватизації. Якщо не буде роздержавлення і приватизації, то я готовий голосувати в цій залі і говорити про те, що вже є випадки в окремих областях (наприклад, на Івано-Франківщині, тут присут­ня представник обласної телерадіокомпанії пані Ольга Бабій), де   діють послідовно, де українська пісня, українське слово, українське наповнення. То, може, ми нарешті зробимо цей канал справді національним? Не суспільним для п’ятої правди, а націо­нальним, де мої права, права моїх дітей, моїх онуків будуть забез­печені і гарантовані. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Валентина Іванівна Яковлєва, директор телекомпанії “Жовта річка” (м. Жовті води, Дніпро­петровська область). За нею виступатиме Катерина Фоменко.

 

ЯКОВЛЄВА В.І., директор телекомпанії “Жовта річка” (м. Жовті води, Дніпропетровська область). Мені важко зараз говорити, тому що всі вже втомилися і, мабуть, я єдина з такого невеличкого уранового містечка, яке має такі величезні екологічні, соціальні й політичні проблеми. Проте, мабуть, я все-таки не­дарма сюди потрапила і буквально тезово хочу висловити свою думку, свій погляд з української глибинки на розвиток суспільного телебачення в Україні. Тому що ми всі розуміємо, якщо цей процес не буде просуватися далі, а залишиться в цьому залі, залишиться в Києві або навіть на рівні обласних центрів — про розвиток демократії не можна буде й гадати.

Я хочу, щоб ви всі знали (може, хто не знає, хто працює у  великих містах), що в маленьких містечках місцеві царьки керують усіма засобами масової інформації — чи то радіо, чи телебачення, чи газети, якого підпорядкування вони не були б. І  мої колеги на місцях не можуть навіть мріяти про чесні новини, вони за подачки з бюджету, за дуже низькі подачки, просто щоб вижити, повинні день і ніч хвалити, хвалити і хвалити. Деякі сюжети, якщо їх можна так назвати, трансляції сесій рад чи засідань виконкомів, дивитися просто неможливо — по півгодини виступають мер, заступники, депутати міської ради. Я вже не кажу про професійний рівень цієї роботи.

Наша телекомпанія три роки тому вирішила вирватися з  цього ряду. І знаєте, чим це закінчилося? Дуже плачевно для  нас. Ми створили незалежну телекомпанію “Жовта річка”, у  нас працюють лише 8 осіб, але люди професійні, з великим досвідом роботи, ми всі колись працювали на комунальній телестудії. І ось ми “созрели”, як кажуть, і почали робити критичні репортажі, ну, було за що, мабуть. Люди зраділи і щодня йшли до нас з проханням записати їх на камеру і показати. Різні проблеми у людей, ми їх вивчаємо, виїжджаємо на місця, переконуємося, що справді вони є, не просто так людина говорить. Ми зверта­ємося до керівників підприємств, до місцевої влади і намагаємося вирішувати ці проблеми, але це не подобається ні місцевій владі, ні керівникам підприємств, ні навіть правоохоронним органам.

Почався економічний тиск. В якому розумінні? Зараз поясню. Наприклад, деякі місцеві бізнесмени, чий бізнес зав’я­заний на бюджет, нам кажуть: ми із задоволенням з вами спів­працювали б і давали б у вас рекламу, але нам влада не реко­мендує, а ми не хочемо з нею сваритися. Вже не кажучи про керівників комунальних підприємств, просто підприємств міста, яким влада не рекомендує з нами співпрацювати. Вони кажуть: ми вас любимо, ми вас дивимося, нам цікаво щодня дивитися хроніку міста, але нам не радять з вами працювати, і ми не хочемо собі проблем. А ви розумієте, що така маленька телекомпанія не має ніякого фінансування, вона ні звідки нічого не отримує, тому просто змушена ганятися за кожним оголошенням, за кожним рекламним роликом, для того щоб якось забезпечити собі роботу.

Треба сказати, що я як журналіст отримала задоволення від  такої роботи. Тому що я зрозуміла, що наша телекомпанія потрібна, ми потрібні людям. І ми почали дійсно виконувати ту роль в суспільстві, яку повинні виконувати, — бути посередником між владою і народом, допомагати людям вирішувати проблеми і здійснювати контроль за владою.

Скажу тільки одне: я дуже прагнула створення суспільного телебачення, я навіть хотіла б бути філіалом суспільного теле­бачення, бо в нашому місті немає державного телебачення, але коли я почула про зарплату, яку люди отримують на державних телевізійних каналах, я вже туди не хочу. А вам, державні мужі, розв’язувати цю проблему (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово надається Катерині Фоменко, народ­ному депутату України, група “Союз”.

 

ФОМЕНКО К.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №114, Луганська область). Народна партія. Дякую, Адаме Івановичу. Шановні учас­ники парламентських слухань! Який захід, яка подія не плану­валися б у нас в державі, неодмінно виникає питання: а хто це фінансуватиме? Мені як члену бюджетного комітету, як голові підкомітету це дуже добре відомо. І я хочу сказати, що більшість цих заходів частково або повністю лягає на плечі Державного бюджету України.

Так, Державний бюджет України стає дедалі більшим. Якщо  цікаво, наведу деякі цифри. Якщо три роки тому ми затверджували бюджет у 72 млрд гривень, то місяць тому ми вже затвердили бюджет у 140,5 млрд гривень, тобто вдвічі більший. Три роки тому ми затверджували мінімальну заробітну плату 118 гривень, а в серпні — вересні цього року вона вже стане 332 гривні. Проте навіть за таких темпів зростання бюджету держава не фінансує розв’язання найболючіших проблем нашого суспільства.

Скажу лише про два показники. Я очолюю підкомітет з  питань місцевих бюджетів Комітету Верховної Ради України з  питань бюджету. Наші місцеві бюджети, а це вся територія України, у своїх видатках мають 85% саме видатків на заробітну плату і решта 15% — це медикаменти, харчування, опалення і все, все, все. Це знаєте, як на тобі 3 гривні, купи собі все, що хочеш, і ні в чому собі не відмовляй.

Хочу нагадати, що вчора в цій залі відбувся День уряду з питань фінансування наших чорнобильських проблем. У своєму виступі я такі дві цифри навела. У нас є державна підтримка згідно з постановою №836. Отже, за цією постановою інвалід-чорнобилець першої і другої категорії отримує щорічну допомогу на оздоровлення аж 26 гривень 70 копійок, а дитина з сім’ї такого чорнобильця щомісяця отримує 6 гривень 70 копійок. Шановні, про яку державну підтримку ми можемо говорити?

Тому я хочу навести приклади, як сьогодні у світі фінан­сується державне телебачення і радіомовлення. Скажімо, модель Великої Британії — фінансування здійснюється через абонплату або через спеціальний ліцензійний податок з населення. Анало­гічним чином фінансуються громадські телевізійні канали в Польщі. У Швеції є спеціальний ліцензійний податок. У Франції кошти знаходять через рекламу. Модель Естонії — абонентна плата від­сутня, фінансування громадського мовлення здійснюється через оподаткування приватних телерадіоканалів.

Хочу сказати, що за результатами цих парламентських слухань буде прийнята постанова Верховної Ради України. Гадаю, вже не треба нікого переконувати в тому, що громадське теле- і  радіомовлення повинно бути. І я як член бюджетного комітету навіть сьогодні виходжу з пропозицією до ваших шановних керів­ників лобіювати це питання в бюджетному комітеті. Проте я прошу вас підійти дуже зважено, професійно, враховуючи те, що бюд­жетні кошти справді дуже й дуже обмежені. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Катерино Олександрівно.

Слово має Михайло Сятиня, народний депутат України, фракція Народної партії України.

СЯТИНЯ М.Л., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства (виборчий округ №74, Закарпатська область). Фракція Народної партії, Закарпаття. Шановний головуючий! Шановні присутні! Можливість почути чи подивитися на моєму виборчому окрузі має тільки половина населення. Друга половина проживає в інфор­маційному вакуумі з одним телеканалом “Інтер” або УТ-1, не має жодної вітчизняної радіопрограми. Йдеться про гірські населені пункти Закарпаття. Незважаючи на всі мої листи та запити до минулого й позаминулого Кабінету Міністрів, виступи у Верховній Раді, проблема залишається гострою до сьогодні.

Ні галузева програма розвитку та переоснащення переда­вального обладнання Концерну РРТ до 2012 року, ані Державний бюджет не виправдали моїх сподівань. Фактично в географічному центрі Європи в інформаційному полі ХХІ століття є населені пункти, де немає жодної вітчизняної програми телебачення або радіомовлення, хоча в деяких селах люди мають можливість спостерігати за подіями в сусідніх державах, бо діє канал інозем­ного телебачення завдяки автономному проходженню радіо­сигналів через кордон або завдяки супутниковій системі “Москва”, яка була збудована більш як 50 років тому.

Практично частотний ресурс України на прикордонних територіях втрачено назавжди. Країни-сусіди за минулі два-три роки зареєстрували майже всі можливі частоти для телебачення й  радіомовлення на прикордонній території Закарпаття. Хоча в Державному бюджеті на 2004 рік на забезпечення ефективного використання радіочастотного ресурсу було заплановано вагому суму видатків — майже 7 млн гривень, порівняно, наприклад, з  видатками на розробку найважливіших новітніх технологій у  галузі зв’язку та інформатизації в сумі лише 100 тис. гривень. Ось така була стратегія Держкомітету зв’язку та інформатизації.

Сьогодні фахівці, професіонали, які здійснюють передачу, або транспортування, інформації від виробника до споживача, розглядають три складові електронних засобів інформації — телефонні послуги, телебачення і передача даних, в тому числі Інтернет. Технічні можливості для цього в Україні є вже сьогодні. Державним підприємством побудована наземна кабельна мережа від Києва до обласного центру, а в перспективі — і до кожного райцентру, з використанням цифрових стандартів, що надає широкі можливості щодо передачі голосу, зображення і даних одночасно і в різних напрямках.

Цифрова транспортна магістраль може передавати одночасно більш як 100 пакетів українських телеканалів. Теле­продукт будь-якого українського телеканалу, і центрального, і регіонального, стає доступним усій Україні, і кожен регіон може вибирати необмежену кількість будь-яких каналів. Кінцева миля забезпечується гібридним способом: використовується місцева кабельна мережа або багатоканальні мікропередавачі. Це локаль­не завдання на місцях вирішують своїми силами, різними шляха­ми, за участю компаній різних форм власності.

Виникає питання: як здійснюється доставка телепродукту з  центру до регіону і назад, або обмін між регіонами? Так ось ця цифрова мережа, яка передає переважно телефонію, може пара­лельно вирішувати питання поширення багатоканального телеба­чення та багатопрограмного радіо. На сьогодні це завдання вирішується через радіорелейні лінії або через супутник. Однак ця можливість істотно обмежена фінансовим ресурсом і відсутністю в України власного супутника.

Ось чому так важливо ефективно використати побудовану наземну кабельну мережу на державних засадах. Це зруйнує і  ту  історичну природну монополію, яка склалася в інформацій­ному просторі, і створить нові можливості напрацювання україн­ського телепродукту. Україна вкрай зацікавлена в такому кроці на випередження, оскільки подібні проекти тільки випробовуються в Європі. Для успішної реалізації було б доречно прийняти навіть окремий Закон про єдину інформаційну магістраль України, який регулював би відносини між учасниками проекту і гарантував його реальність та цілісність.

Слід особливо підкреслити, що технологічні можливості проекту з введенням такої мережі дадуть змогу вирішити питання доставки і поширення програм по всій Україні. Цей проект повністю комерційний, він не вимагає вкладення бюджетних коштів. Всі необхідні економічні макропараметри прораховуються і мають реальне обґрунтування. Затримка — тільки за політичною волею вищого керівництва держави. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, будемо підбивати підсумки.

Віталій Шевченко має 2 хвилини для заключного слова. Будь ласка.

 

ШЕВЧЕНКО В.Ф. Шановні учасники парламентських слухань! Колись, коли ми дебатували, чи варто створювати суспільне мов­лення, ми сварили закон (той перший закон, рамковий), що він не  вповні відповідав реаліям. Хоча той закон не спрацьовував, бо  не було політичної волі, не було рішення Верховної Ради, на якій базі це мовлення створювати.

Колись жартували: для того щоб створити суспільне мов­лення, треба розбити одні таблички, повісити інші і запускати всі механізми перехідного періоду. І в такий спосіб протиставили державне мовлення суспільному.

Сьогодні інші реалії. В Україні з’явилася влада, яка не тільки говорить про те, що вона підтримує ідею створення суспільного мовлення, а яка заявляє більше — що вона готова йти на схеми роздержавлення українських ЗМІ. Отже, не треба протиставляти державне суспільному, а треба зробити єдину річ: усунути владу як посередника між державними ЗМІ та суспільством. І це є ключовим етапом створення суспільного мовлення.

Влада до цього готова, тим більше готова до цього громад­ськість. Тому давайте скажемо відповідним інституціям, політикам, які говорять про те, що в них теж з’являється політична воля, що зробимо цей перший крок і далі на цьому шляху вже не  зупинимося, доки не зробимо те, чого суспільство чекає від політиків. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Сергій Макарович Правденко від комітету. Будь ласка, 3 хвилини.

 

ПРАВДЕНКО С.М. Шановні колеги! Наш комітет вдячний всім, хто висловив конкретні пропозиції. Ми проаналізуємо як слід стенограму і, гадаю, протягом максимум двох тижнів наш комітет внесе необхідні поправки до рамкового закону, які будуть стосу­ватися: а) способу призначення Наглядової ради; б) фінан­сування. Після прийняття цього закону і підписання його Прези­дентом можна починати практичні кроки.

І найголовніше навіть не фінансування, а все-таки спосіб призначення Наглядової ради. Чи Верховна Рада всіх членів призначатиме... Звичайно, це не має бути 50 чоловік. Я бачив список членів Наглядової ради, яка пропонувалася 1997 року, він величезний. Це значить утворити величезну структуру, яка по суті не керуватиме, і кожен окремо взятий член Наглядової ради зробить одне — віддасть чи не віддасть свій голос за президента каналу і далі на нього не впливатиме. Тобто над способом призначення — чи всієї Верховною Радою, як пропонував колега Яворівський, чи через творчі спілки (як одну з пропозицій подавав я), чи Президентом — нам, аналізуючи стенограму, ще доведеться думати й думати. Тому якщо у когось з вас (чи просто громадян України, чи колег журналістів) є конкретні пропозиції, я прошу, звертайтеся до нашого комітету — до Яворівського, до Правденка, до будь-кого з членів комітету.

У найближчі два тижні, не відкладаючи, ми будемо пред­метно працювати, щоб внести грамотні, а головне — придатні до виконання зміни до закону, щоб можна було провести процедуру призначення Наглядової ради, передбачивши, як кажуть, все, все, все. І не забуваючи ідею, яку висловив редактор “Голосу України” Анатолій Горлов, вона зрозуміла. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Микола Володимирович Томенко. Будь ласка.

 

ТОМЕНКО М.В. Шановні колеги! Я дуже вдячний за сього­днішню дискусію. І мені здається, що ми вже виходимо з такої загальної розмови у практичну площину. Я абсолютно переко­наний у тому, що після сьогоднішньої дискусії і розмови нам треба все-таки говорити тепер словами проекту закону, відповід­них постанов Кабінету Міністрів і вести дискусію в межах цих документів.

Оскільки суспільство в переважній більшості має єдину позицію, то немає сенсу нам тут вишукувати, хто більший патріот чи більший прихильник влади в тому, як треба робити суспільне мовлення. Всі ми є патріотами і піклуємося про суспільство. І тут я хотів би підкреслити тезу, яка прозвучала, вона дуже правильна. Коли ми кажемо про суспільне мовлення на базі державних і комунальних ЗМІ, то хочемо, щоб суспільне мовлення за змістом поширювалося і на комерційні медіа, бо не може бути ситуації, щоб там були якісь аморальні чи антиукраїнські речі, як часом це  буває, — на одному каналі у нас все буде добре, а на десяти інших все проти країни і проти суспільства. Тобто це мусить бути загальне розуміння, загальна система, що ми змінюємо нашу медіа-політику і ситуацію у ЗМІ.

Ще раз хочу сказати, що є політична воля уряду йти на  швидкі кроки в тому, щоб передати від влади до суспільства важелі контролю, важелі прийняття рішення і оцінку того, що на  сьогодні є важливим і пріоритетним у телерадіомовленні. Тому нам залишається об’єднати зусилля Верховної Ради в роботі над законопроектом. Якщо ми матимемо спільний підхід, гадаю, що паралельно може надійти і законопроект від Президента, щоб пришвидшити цей процес. І я думаю, треба забути про те, будуть вибори чи не будуть, треба робити суспільне мовлення — державне за формою власності, суспільне за ідеєю, національне за духом і народне, виходячи з інтересів усіх людей. Тоді ми точно зробимо те, про що сьогодні говорили всі, тільки трошки в різ­ному контексті. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань! Дозвольте на завершення кілька слів. Думаю, ви погодитеся, що у нас справді відбулася досить цікава, головне — професійна і зі знанням справи розмова. І ця розмова була не тільки професійною, чимало з вас говорили з певним острахом: що ж буде і чи буде взагалі щось? Бо ви знаєте, як ми звикли до реорганізацій, а найголовніше, чимало з вас на власному прикладі не раз бачи­ли, чим закінчуються ці реорганізації. А за реорганізаціями — живі люди, творчі колективи, сотні, а то й сотні тисяч людей, які працюють у різних сферах журналістики.

Віктор Володимирович Пасак зауважив про те, що це не парламентські слухання, а слухання в парламенті. Ми завжди так і задумуємо ці слухання, щоб це були слухання в парламенті, щоб у стінах парламенту послухати тих фахівців, яких безпосередньо стосуються ці проблеми. Я навмисно обмежую своїх колег народних депутатів, бо серед них бажаючих виступити завжди достатньо, але я їх прошу: давайте ми не будемо говорити, давайте послухаємо, що скажуть спеціалісти. Бо серед народних депутатів чимало “багатоверстатників”, які можуть на будь-яку тему говорити — від доїння молока до запуску в космос. А от почути думку тих, хто безпосередньо займається тією чи іншою конкрет­ною справою, набагато продуктивніше. І тому я ще раз повторюю: ми свідомо йдемо на те, щоб на парламентських слуханнях у парламенті послухати фахівців. Гадаю, що саме таким чином це й потрібно робити.

Якщо до цих парламентських слухань у мене практично не  було ніякого сумніву в тому, що суспільне, громадське теле­бачення, радіомовлення треба створювати на базі нині діючих державних каналів, то зараз у мене такого стовідсоткового переконання вже немає. Бо я дуже боюся, що ми можемо знищити державні канали, не створивши суспільних, громадських. І це найбільша небезпека (Оплески).

Тому давайте спільно думати про те, як створити суспільне мовлення. Те, що воно потрібне, необхідне — поза будь-яким сумнівом. Однак щоб не вийшло так, як завжди під час наших реорганізацій, — задумуємо прекрасно, а втілюємо настільки погано, що знищуємо навіть і те напівпогане чи напівхороше, яке  було раніше. Тут треба діяти досить і досить обережно. Я, наприклад, готовий підтримати тих, хто каже: давайте знай­демо можливість, нехай поруч з державним існує паралельно й суспільне мовлення. Гадаю, хвиль у нас, частот, незважаючи на те, що ми вже майже все роздали, можна ще назбирати і виділити для того, щоб і те, і те функціонувало.

Побажання і заклики, що, мовляв, це потрібно опозиції, що опозиція повинна турбуватися про суспільне, громадське мов­лення... Без сумніву, але дивлячись, яка опозиція. І тут промовці говорили, що треба ще розібратися, хто сьогодні є в опозиції, і що це таке. Якщо говорити, що сьогодні в опозиції ті, хто вчора був при владі, то, гадаю, ви зі мною погодитеся, їм теле- і радіо­мовлення більше, ніж достатньо. Держава стільки не має у своїх руках каналів, скільки мають ті, хто сьогодні не при владі. Так що тут також потрібно подумати і бути об’єктивним у тому, хто більше зацікавлений. Передусім зацікавлені наші громадяни, ті, хто хоче чути правду, якою гіркою вона не була б.

Проте, на превеликий жаль, сьогодні жоден з учасників парламентських слухань не говорив про журналістські кадри, про тих, хто має забезпечити це громадське, суспільне теле- і радіо­мовлення. Ми можемо називати, як завгодно, можемо надати будь-який статус (космічний, небесний, національний, суспіль­ний), але комусь треба працювати. І якщо ми з нинішніми кадрами (я не хочу образити присутніх журналістів) підемо на створен­ня  чогось нового, багатообіцяючого для суспільства, і будемо такими  ж необ’єктивними або такими ж заангажованими, як були до сьогодні, то втратимо ще на десятки років повагу і до журналістської професії, і до наших розмов про громадське, суспільне мовлення.

Бо правда ж одна. Ви подивіться, мабуть, добре, що наші громадяни не мають можливості передплачувати чимало видань. Бо якщо покласти п’ять газет і прочитати про одну й ту саму подію, то кожна з них писатиме по-різному. Наші громадяни, на щастя, більшість з них, мають можливість дивитися різні теле­канали. І про одну й ту саму подію кожен журналіст розповідає так, як йому замовляє господар, або інтерпретує так, як йому підказує його політична свідомість чи самосвідомість.

Отже, на мій погляд, найголовніша проблема, найважливіше питання, те, яке ми сьогодні залишили, на превеликий жаль, поза рамками наших парламентських слухань, — хто працюватиме і наскільки самовіддано на цьому громадському телебаченні. Ваші колеги сьогодні відверто сказали: на таку зарплату вони туди не  підуть. Це правда. Однак, мабуть, не хлібом єдиним живе людина. Гадаю, знайдуться й ті, які підуть і на мізерну поки що зарплату для того, щоб втілити цю хорошу, гуманну і світлу ідею. Тобто не все так просто, як інколи здається.

І ще одна заувага. Я не хотів би, шановні колеги, щоб ми неправильно зрозуміли або поставилися до двозначного вислов­лювання і надії Андрія Шевченка, який сказав, що ми запустимо суспільне мовлення. Ви знаєте, що слово “запустити” має двояке значення: і натиснути кнопку “старт”, і не зробити з цієї справи нічого путнього. То давайте все-таки будемо сподіватися, що ми натиснемо кнопку “старт”.

І наостанок я вибачаюся перед тими, кого, можливо, неправильно представив. Моєї вини тут немає, тому що я читав те, що мені написали, це вина нашого профільного комітету — або вас погано почули, або комп’ютери не так досконало працювали. Тих, хто не встиг виступити, прошу передати виступи до секре­таріату комітету, вони будуть враховані при підготовці нашого підсумкового матеріалу. Ми завжди за результатами парла­ментських слухань видаємо збірник матеріалів. А найголовніше — вони, я думаю, будуть враховані при створенні того, про що ми так довго, довго і довго говоримо.

І, завершуючи, давайте скажемо: “Первый тайм мы уже отыграли”. Давайте, щоб другий був набагато продуктивнішим і ефективнішим для наших людей. Дякую. На цьому парламентські слухання оголошуються закритими.

ТЕКСТ НЕВИГОЛОШЕНОГО ВИСТУПУ

 

КАЛЕТНІК Г.М., член Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №15, Вінницька область). Незважаючи на те, що ідея створення громадського телебачення виникла не сьогодні, обговорення цієї теми все-таки ведеться лише на високому політичному рівні, а не на рівні простих теле­глядачів. Через це, на мою думку, в черговий раз може виникнути загроза створення чогось нового на зразок старого.

Потрібно визнати: незважаючи на те, що телебачення є одним з наймогутніших засобів впливу на свідомість людей, воно на сьогодні витребуване здебільшого владою. Про це мені дає підстави говорити ситуація в моїй рідній Вінницькій області.

Коли ми ведемо мову про свободу слова як одну з основних цінностей демократичного суспільства, то насамперед потрібно пам’ятати, що рівень цієї свободи визначається рівнем розвитку громадянського суспільства, в основі якого стоїть середній клас, про який сьогодні в Україні поки говорити зарано, він лише зарод­жується. До тих пір, поки наші люди думатимуть про шматок хліба, ми не можемо говорити про сформоване громадянське суспільство і наявність у ньому демократичних цінностей.

Що таке громадське телебачення? Кому потрібне громад­ське телебачення? Концепція громадського телебачення перед­бачає вільний доступ громадян до активної, неупередженої, неза­ангажованої інформації. Однак для того, щоб глядач міг визначити якість того продукту, який йому пропонують, він повинен мати можливість хоча б його порівнювати.

Що ж ми маємо? Говорячи про Вінницьку область, я з при­крістю змушений констатувати, що більшість населення Віннич­чини бачить лише УТ-1 і в кращому разі “1+1”. Проводове радіо відсутнє, газети в селах сьогодні — розкіш. То про яку здорову конкуренцію ЗМІ ми сьогодні говоримо?

Люди отримують лише ту інформацію, яку їм пропонує один провладний канал, і рівень цієї інформації залежить від рівня політичної свідомості влади. А тепер на його базі пропонується створити суспільне телебачення?

З одного боку, декларуючи свободу слова в Україні, з дру­гого, ми вже маємо проблеми з каналами “Київська Русь”, НТН та іншими, зокрема, аналогічні проблеми є й у Вінницькій області. Деякі регіональні мужі не можуть збагнути, що межі критики політиків є ширшими, ніж приватних осіб. Політик має бути від­критим, і кожен його вчинок, кожне мовлене слово аналізуються ЗМІ та громадськістю. А громадяни в демократичній державі мають право знати про нього все суспільно значуще.

Не краще сьогодні виглядає Національна рада України з  питань телебачення і радіомовлення — структура, яка передо­всім має бути зацікавлена в розбудові мережі мовлення, забез­печуючи право людини на вільний доступ до інформації для забезпечення тієї ж свободи слова, особливо в сільській місце­вості, де її бракує. Проте, як не дивно, саме Нацрада виступає перепоною в розбудові телемереж. Наприклад, заявку на участь у  тендері на отримання ліцензії на телечастоти у віддалених районах Вінницької області ТРК “Вінниччина” подала, але їй від­мовлено. Журналісти каналу вважають це відповіддю на критику дій нового обласного керівництва.

Ми відзначаємо, що громадське телебачення буде підзвітне лише громаді, тому що фінансуватиметься громадою. Скажіть, будь ласка, яким чином жителі сотень сіл півдня Вінниччини зможуть контролювати громадське телебачення, яке буде ство­рено на базі УТ-1, якщо вони позбавлені можливості дивитися будь-які інші українські канали? Через нерозбудовану телемережу вони знову будуть заручниками своєї потреби. Тому, щоб гово­рити про незалежне і якісне телебачення, ми маємо створити всім учасникам рівні умови, а глядач сам має визначати того, хто достойний його довіри.

І ще на одній важливій проблемі хочу наголосити. Теле­бачення сьогодні — один з найпотужніших засобів масової інформації, який справляє найрішучіший вплив на розвиток суспільства, на хід історії держави. Коли ми вже врешті-решт зробимо реальні висновки з проблеми: чим сьогодні заповнений ефір всіх або майже всіх каналів? Насилля, жорстокість, амораль­ність, ненависть. Ви подивіться, під цим впливом ми також стаємо іншими, в наших характерах, поведінці, стосунках з’являються саме ці якості.

А що вже казати про дітей, молодь? Якими вони виростуть, дивлячись дитячі телепередачі та мультфільми, сповнені тим самим? Більшість програм несуть негативний вплив на моральний стан людини, на її психіку. Потрібно вітати появу на деяких каналах християнських телепередач.

Одним із найцінніших здобутків помаранчевої революції Президент України Віктор Ющенко, виступаючи перед Конгресом США, назвав свободу слова. Ющенко заявив, що віднині нашим журналістам ніхто не вказує, що писати, говорити і показувати про нинішню владу, однак ті проблеми, які наявні в Україні, свідчать, що це, напевно, не зовсім так. Адже про тиск з боку влади і під­контрольних їй органів говорять сьогодні ті ЗМІ, які передусім позиціонуються в медіа-просторі як опозиційні. А поки є така проблема, до звання демократичної українській владі буде далеко. За популізмом і політичною риторикою сьогодні ми поки не побачили нічого з того, що декларувалося на Майдані, в тому числі й стосовно ЗМІ.

Влада сьогодні ще не усвідомила того, що європейські політики, приклад з яких вона нібито бере, ще в позаминулому столітті стверджували: уряд ніколи не буде в безпеці там, де немає впливової опозиції.