ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ПРО СТАН СВОБОДИ СЛОВА У РЕГІОНАЛЬНИХ ЗАСОБАХ

МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

2 грудня 2009 року, 15 година

 

Веде слухання заступник Голови Верховної Ради України

ТОМЕНКО М.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні колеги! Вітаю вас на парламентських слуханнях на тему: “Про стан свободи слова у  регіональних засобах масової інформації”. Так сталося, що за останні десять років ми вже вшосте проводимо парламентські слухання з питань свободи слова, я мав честь тричі доповідати на таких слуханнях. Думаю, цілком правильно, що в цей непростий період ми вирішили обговорити ситуацію, яка склалася в регіо­нальних засобах масової інформації. Зрозуміло, що зазвичай проблеми, які мають місце, посилюються під час президентської виборчої кампанії. Тому краще обговорити сьогодні ці проблеми, щоб не допустити їх, уникнути, аніж потім підбивати підсумки після завершення цієї кампанії.

Єдина проблема, яка є, і ми свідомі того, що, напевне, нам необхідно зібратися в парламенті і поговорити про комерційні засоби масової інформації, бо державних і комунальних ЗМІ вже так мало залишилося, а ми щороку про них говоримо. Це добре, значить, ми любимо їх, шануємо. Однак і комерційні засоби масової інформації треба змушувати працювати відповідно до чинного законодавства і стандартів професійної журналістики та етики, оскільки державних телерадіокомпаній у нас, як ви знаєте, по одній в області залишилося. Щоправда, друкованих засобів масової інформації державних і комунальних у нас доволі велика кількість. Гадаю, основні проблеми сьогодні виникатимуть саме довкола друкованих засобів масової інформації.

Ви знаєте, що ми в парламенті зазвичай намагаємося підстрахуватися до початку виборчої кампанії. Так склалося, що правила гри для ЗМІ практично не змінені, тому що сьогодні не вдалося ухвалити нову редакцію Закону “Про вибори Президента України”. Це означає, що діє стара редакція і норми, якими регулюється діяльність засобів масової інформації в інших законах. Це плюс і мінус: плюс, тому що фактично нічого не змінилося, а мінус, бо можна очікувати таких самих зловживань і  порушень, які завжди мали місце.

Натомість, ви знаєте, я зі своїми колегами запропонував Верховній Раді, і Верховна Рада, всі фракції, дружно відгукнулася і  10 червня ухвалила Постанову “Про забезпечення безперешкод­ної діяльності засобів масової інформації у передвиборчий період”, тож Кабінет Міністрів, Державна податкова адміністрація, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення отримали ці застереження. Щоправда, Національна рада довго радилася, але нарешті 28 жовтня прийняла рішення, що діятиме в контексті постанови Верховної Ради і позапланові перевірки на час вибор­чої кампанії зупиняє. Думаю, це невеличкий, але все-таки внесок у справу заспокоєння ситуації під час президентської виборчої кампанії.

На мою думку, сьогодні потрібно звернути увагу на існуючі ключові проблеми, і про це ви будете говорити. Ці проблеми залишаються незмінними. Це насамперед протиправне втручання засновників ЗМІ в редакційну політику. Особливо це стосується засобів масової інформації місцевих органів управління, район­ного рівня і вище. Очевидно, тема роздержавлення залишається актуальною, але, ви бачите, немає ні політичного, ні суспільного консенсусу щодо цього. Усі спроби вийти на якесь порозуміння в сесійній залі, як нам рухатися в частині роздержавлення комунальних і державних ЗМІ, поки не дали позитивних результатів. І я вважаю, що тут так само є і плюс, і мінус, тому що до проведення роздержавлення необхідно підготуватися, щоб не втратити ні українського характеру ЗМІ, ні людей на цьому шляху. Тому, очевидно, це вже буде нова історія, після завершення президентської виборчої кампанії.

Ще одна проблема — забезпечення нормальних, безпечних умов для журналістської діяльності. На жаль, у нас мають місце напади на журналістів та погрози їм. Вони не такі масові й часті, як це було в сумнозвісний період, але, тим не менше, звертати на них увагу потрібно. Я вважаю, що ситуація значно поліпшилася після того, як нам вдалося у 2003 році врегулювати питання судових позовів. Уже перестало бути нормою закриття ЗМІ фактично через судові позови, хоча певні прояви ще мають місце, але ситуація вже є не такою сумною, як раніше.

І перед тим, як доповісти про регламент слухань і розпочати нашу роботу, хотів би висловити одне побажання. У засобах масової інформації я читаю про низький рівень політичної культу­ри, етики, дискусії у Верховній Раді України, і це справедливо. Думаю, сьогодні журналісти покажуть народним депутатам (при­нагідно повідомлю, що здійснюється пряма трансляція нашого засідання, і не вважайте, якщо в залі мало депутатів, то вони не дивляться парламентські слухання) рівень політичної культури, який має бути під час обговорення такої непростої, гострої проблеми.

Отже, ми діємо згідно з Регламентом і мусимо завершити роботу о 18 годині. Маємо, як звичайно, доповідь та співдоповідь. У мене таке прохання: враховуючи, що учасники парламентських слухань не мають реєстраційних карток і мікрофон не можуть включити, щоб не гальмувати процес, після доповіді і співдоповіді подавати запитання в письмовій формі подати доповідачу і спів­доповідачу, а після завершення обговорення я надам 5 хвилин кожному з них, щоб відповісти на всі запитання чи репліки, зреагувати на дискусію. Так, вважаю, буде коректніше, ніж чекати, доки надійдуть записки у президію.

Згідно з Регламентом на виступ відводиться 5 хвилин. Повідомляю всім, хто вперше в сесійній залі, що за 30 секунд до закінчення виступу пролунає відповідний сигнал, а потім мікрофон автоматично вимкнеться. Тому прохання вкладатися у відведений час, щоб ми могли почути більше людей.

Отже, починаємо роботу. Запрошую до доповіді першого заступника голови Державного комітету телебачення та радіо­мовлення України Олега Ігоровича Наливайка. Підготуватися спів­доповідачу Ганні Миколаївні Герман.

 

НАЛИВАЙКО О.І., перший заступник голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Щиро дякую за надану можливість виступити на парламентських слуханнях, донести своє бачення існуючих проблем і висловити міркування щодо стану та перспектив подальшого утвердження в  Україні свободи слова. Думаю, що гаряча дискусія, яка відбувалася вчора і сьогодні з приводу процедури проведення наших слухань, свідчить про внутрішній ефективний демократизм Верховної Ради і суспільства в цілому.

Наявність такої фундаментальної загальнолюдської цінності, як свобода слова перетворює засоби масової інформації на ефек­тивний інструмент контролю суспільства над владою, забезпечує зворотний зв’язок між громадянами і державою, що дає змогу владі приймати рішення, які матимуть суспільну підтримку та сприятимуть зміцненню довіри громадськості до влади. При цьому хотів би зазначити, що за останні роки наша країна зробила значні кроки у впровадженні європейських і світових стандартів свободи слова, сформовано розгалужену правову базу в інформа­ційній сфері, створено належні умови для діяльності вільних та плюралістичних засобів масової інформації, здійснено заходи з  усунення правових, адміністративних та економічних перешкод у діяльності засобів масової інформації, сформовано достатньо розвинений медіа-ринок. Можна також констатувати, що значно зріс рівень відкритості влади.

Разом з тим мусимо визнати, що, попри очевидні позитивні зміни останніх років, стан і тенденції у сфері свободи слова свідчать про наявність серйозних проблем. До таких можна віднести, зокрема, порушення прав журналістів на доступ до інформації, втручання в редакційну політику з боку власників ЗМІ, адміністративний тиск на журналістів, який чиниться посадовими особами місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, переслідування за критичні матеріали, безпід­ставні звільнення керівників місцевих засобів масової інформації.

На жаль, слід визнати, що навіть найдосконаліше та найпрогресивніше законодавство ще не гарантує повної свободи і  безпеки здійснення журналістської діяльності. Для забезпечення свободи слова та інформаційної діяльності можливості вітчизня­ного законодавства не використовуються належним чином, є  непоодинокі факти відкритого ігнорування законів, зокрема, хоч як це прикро, і з боку окремих місцевих органів державної влади. Впевнений, що учасники парламентських слухань зможуть відкрито і чесно розповісти про такі випадки.

Наш комітет ретельно відслідковує ситуацію щодо стану свободи слова на місцях. Слід зазначити, що останнім часом почастішали сигнали, які свідчать про зростання кількості нападів та спроб залякування журналістів, — обстріли приміщень редак­цій, замах на директора телекомпанії, побиття журналістів і теле­операторів, навіть тут, у стінах Верховної Ради. На жаль, адекват­них та злагоджених дій з боку правоохоронних і судових органів поки що ми не бачимо.

Якби ми не знали реальної ситуації, то подумали б, що журналісти в нас працюють просто в тепличних умовах, адже за  дев’ять років з часу набрання чинності новим Кримінальним кодексом було лише два випадки, коли винні у перешкоджанні професійній діяльності журналістів (стаття 171) понесли покаран­ня за відповідними вироками суду. Уся хитрість такої дивної статистики в тому, що в інших випадках нападів на журналістів правоохоронні органи, замість порушення кримінальної справи за статтею 171 Кримінального кодексу, кваліфікують такі дії як хулі­ганство, а відтак стає неможливим належне їх розслідування.

Оскільки відповідно до Кримінально-процесуального кодексу злочини, пов’язані з перешкоджанням законній професійній діяльності журналістів, розслідують органи прокуратури, на мій погляд, доречно було б рекомендувати Генеральному прокурору України створити робочу групу для узагальнення практики їх розслідування та вироблення рекомендацій, щоб під час роз­слідування кримінальних справ застосовувати саме статтю 171 Кримінального кодексу.

На мою думку, не завадило б також заслухати у Верховній Раді звіт Генерального прокурора щодо ходу розслідування кримінальних справ за фактами перешкоджання журналістам у  виконанні їх професійних обов’язків.

Інша, не менш важлива, проблема пов’язана з тиском на редакторів і журналістів з боку співзасновників комунальних ЗМІ в  особі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Очільники місцевої влади нерідко намагаються використовувати те чи те видання у своїх здебільшого вузько­партійних інтересах або ж задля власного піару. Цивілізованим способом вирішення таких конфліктів може бути роздержавлення комунальної преси. Наразі урядом підготовлено проект закону України про реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації, триває збір документів з метою всебічного аналізу питань, пов’язаних з правовим статусом та майновими відносинами редакцій комунальних друкованих ЗМІ.

Втім, реалії життя, здоровий глузд та інтереси держави під­тверджують необхідність зваженого підходу до роздержавлення, створення необхідної організаційної, правової та, найголовніше, матеріально-технічної бази цієї реформи, оскільки є загроза, що процес роздержавлення може призвести до знищення суспільно орієнтованої місцевої періодики. Вже сьогодні в окремих регіонах ми фіксуємо порушення інформаційного законодавства, пов’язані, зокрема, з обмеженням або повним припиненням фінансування редакцій державних і комунальних ЗМІ з боку місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Як мені відомо, щодо цього виступатиме голова Національної спілки жур­налістів, який весь час тримає під контролем це питання.

Поспішність і невиваженість дій деяких місцевих чиновників щодо виходу зі складу співзасновників та відчуження майна редакції дискредитує саму ідею роздержавлення.

Яскравим прикладом цього є тиск, який чинить голова Старовижівської районної державної адміністрації Микола Башук на головного редактора районної газети “Сільські новини” Наталку Фещук. Цей місцевий можновладець вимагає від голов­ного редактора газети, аби вона приносила йому на оцінку матеріали, які планує друкувати газета, погрожує припинити фінансування.

Головний редактор баришівського районної газети “Баришівські вісті” Наталя Кириленко оголошувала голодування на  знак протесту проти втручання в редакційну політику з боку райради, припинення фінансування, намагання виселити редакцію з її приміщення. У липні 2008 року голови райради і райдержадмі­ністрації таки звільнили редактора “Баришівських вістей”, але вона продовжує відстоювати свої права. Таких прикладів дуже багато. Гадаю, голова профільного парламентського комітету у  своїй співдоповіді ще наведе такі приклади.

Тому до остаточного законодавчого врегулювання усіх аспектів цього процесу діяльність комунальної преси має пере­бувати під особливим контролем.

Важливою складовою є економічне становище видань, адже без економічної свободи дуже важко здійснювати роздержав­лення і загалом забезпечувати свободу слова. Криза завдала значного удару по рекламному ринку. Саме економічна доціль­ність керувала нами, коли Держтелерадіо розпочало роботу з  оптимізації сітки мовлення, і результату вже досягнуто. Ще сітка не погоджена директорами ОДТРК, ще триває процес, але найбільші рекламні агентства України вже прийшли до нас з про­позиціями про укладення договорів. У четвертому кварталі в  цілому по системі ми зекономили 10 мільйонів гривень бюджет­них коштів, але щоб розвиватися, треба передовсім більше за­робляти, а не економити на й так проблемному бюджетному фінансуванні.

Після старту нашого проекту з оптимізації сітки мовлення минуло вже півтора місяця, і користуючись тим, що в цій залі присутні наші колеги директори ОДТРК, хочу сказати, що всі ті закиди, які звучали, і всі ті переживання, що це все робиться на користь якоїсь політичної сили чи задля впровадження цензури, на сьогодні не підтвердилися. Думаю, у виступах це також прозвучить.

Загалом численні випадки безкарного перешкоджання здійсненню журналістської діяльності вказують на необхідність удосконалення законодавчої бази, покликаної гарантувати реалі­зацію прав громадян на свободу слова. У цьому контексті вже дещо зроблено, зокрема, парламент ухвалив Закон України “Про мораторій на відчуження від редакцій державних та комунальних засобів масової інформації приміщень та майна”. Цей закон має на меті убезпечити редакції друкованих ЗМІ від виселення. І хочу сказати, що він досить дієво працює, та нагадати про спроби Київської міської державної адміністрації виселити ряд видав­ництв буквально на минулому тижні. Адже саме таку форму боротьби з неслухняними ЗМІ зазвичай обирають місцеві чинов­ники. Також закон захищатиме від неправомірних дій державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування підприємства з розповсюдження преси.

Урядом затверджено розпорядження про нормативи міні­мального забезпечення сіл, селищ та міст кіосками з продажу друкованої продукції, засобів масової інформації, яким створю­ються умови для забезпечення мешканців кожної адміністративно-територіальної одиниці кіосками з продажу преси, що сприятиме задоволенню їх потреб у друкованій періодиці.

З метою вдосконалення порядку та дотримання строків доставки періодичних видань за передплатою Кабінетом Міністрів затверджено розпорядження про забезпечення своєчасної доставки друкованих ЗМІ та передплатних видань. Саме цьому питанню була присвячена одна з останніх колегій Держтелерадіо. Мінтрансзв’язку спільно з Держкомтелерадіо підготовили проект наказу про затвердження правил розповсюдження періодичних друкованих видань за передплатою. Розглядається можливість тимчасового зменшення або, щонайменше, заморожування тари­фів на передплату і доставку передплатникам друкованих періо­дичних видань та на перевезення преси для роздрібної торгівлі.

Проте не завжди наші зусилля знаходять належне розуміння у вищому законодавчому органі держави. Так, майже півтора року, даруйте, “зависає” в парламенті проект закону України про захист професійної діяльності журналістів, який замість громізд­кого і застарілого законодавства дасть суспільству єдиний акт, що регулюватиме професійну діяльність журналістів, сприятиме захи­сту їх законних прав і свобод, відповідатиме нормам та вимогам законодавства Європейського Союзу.

Вже третій рік поспіль у народних депутатів не доходять руки до законопроекту про забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації. А це один з клю­чових законів, який гарантуватиме вільну та безперешкодну діяльність ЗМІ, свободу слова та інформації. Чекає своєї черги і  законопроект про доступ до публічної інформації. Це окремий процедурний закон, який вирішить більшість проблем, пов’язаних з доступом до інформації, що перебуває в розпорядженні суб’єк­тів владних повноважень.

Тож хочеться сподіватися, що нинішні парламентські слухання сприятимуть якнайскорішому прийняттю цих важливих законів, що, безумовно, матиме позитивний вплив на ситуацію із свободою слова в Україні. Загалом наша мета полягає в тому, щоб кожна стаття і пункт закону, які стосуються журналістів і  свободи слова, були деталізовані. В Україні, врешті, має бути створена по-справжньому дієва система контролю за виконанням норм інформаційного законодавства.

І нарешті, розглядаючи на парламентських слуханнях стан свободи слова у регіональних засобах масової інформації, для повноти картини і заради справедливості мусимо згадати про, так би мовити, зворотний бік медалі. Всупереч закону дедалі частіше з’являються публікації, теле- і радіопередачі, які містять заклики до порушення територіальної цілісності України, розпалюють національну та релігійну ворожнечу, ставлять під сумнів державну незалежність України, дискредитують духовні, морально-етичні, культурні, історичні та інтелектуальні цінності українського народу. Масований вилив подібної інформації призводить до вихолощення в українців почуття патріотизму і гордості за Батьківщину, до підміни їх комплексом національної меншовартості, дезорієнтує в  усвідомленні власної національної ідентичності і нав’язує ви­кривлені погляди на події минулого та сьогодення, а отже, фактично розколює наше суспільство.

Загалом вищевикладене дає підстави зробити однозначний висновок, що гарантоване Конституцією України право на свободу слова може стати запорукою цивілізованого входження україн­ського суспільства до сім’ї націй з усталеними демократичними традиціями лише за умови, я це підкреслюю, чіткого дотримання балансу інтересів особи, суспільства і держави та їх взаємної відповідальності.

На завершення хочу порушити ще два аспекти, можливо, навіть не як чиновник, а як ще нещодавно керівник одного із засобів масової інформації. Під час виборів бажання перейти грань цивілізованих відносин між редакціями і власниками, засновниками, хоч ким би вони були — владою чи опозицією, завжди різко загострюється. І тут, напевно, основним стає так званий “фактор головного редактора”, коли це слово пишеться з  великої літери. Адже вміння тримати удар стає ключовим у  діяльності ЗМІ. Тому як колега хочу нагадати, що наше профе­сійне життя не закінчується 17 січня. Будьмо справді головними редакторами з великої літери.

І на завершення. Нещодавно ми з пані Оленою Бондаренко були на Першому національному телеканалі на ток-шоу з питань свободи слова. І дуже здивував приклад, гадаю, він сьогодні ще звучатиме, конфлікту в Черкасах з однією з телекомпаній, про який жоден з великих каналів нічого не повідомив. Постає запи­тання: а де ж наша корпоративна солідарність? На мою думку, непрозорість і байдужість — це найбільша небезпека для свободи слова.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олеже Ігоровичу, за зекономлений час, сідайте, будь ласка. Як ми домовилися, передавайте запи­тання доповідачу через працівників секретаріату, він відповість на них після завершення нашої дискусії.

Запрошую до співдоповіді голову Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Ганну Миколаївну Герман. Будь ласка.

 

ГЕРМАН Г.М., голова Комітету Верховної Ради України з  питань свободи слова та інформації (Партія регіонів). Друзі, я  вітаю вас з тим, що наші парламентські слухання все-таки відбуваються. Ви знаєте, що непросто було організувати та провести такі парламентські слухання до президентських виборів, бо багато людей у цьому залі вважали, що треба перенести цю розмову на час після виборів. Я вважаю, що ми все-таки зробили правильно, вирішивши нашу відверту і щиру розмову провести саме тепер, коли ще можна щось поправити.

Вчора я мала суперечку з моїм колегою Миколою Томенком, якого дуже шаную за те, що він багато зробив для розвитку свободи слова в Україні, стосовно регламенту. Я наполягала на тому, щоб основний час на цій трибуні надати не високим чиновникам з центральних органів виконавчої влади, а вам — людям, які приїдуть з регіонів. На жаль, мені не вдалося досягти того, щоб поламати Регламент Верховної Ради, тому я зроблю це в інший спосіб: я використаю лише 10 хвилин свого часу, а решту передам колезі зі Львова, редактору першої незалежної міської газети “Ратуша” Миколі Савельєву, щоб він мав можливість повніше висвітлити тут питання.

Я ще раз закликаю народних депутатів і високих київських чиновників, присутніх тут, яких дуже шаную: менше говорімо ми, надаймо слово людям, які приїхали з регіонів. Я знаю, що тут присутні журналісти, яких скривдили представники різних полі­тичних партій, тому будь-які звинувачення мене як голови комітету в тому, що я хочу перетворити наші слухання на “клуб Партії регіонів”, не мають під собою жодних підстав. Я хочу, щоб про порушення журналістської етики, про порушення закону, про тиск на журналістів говорили журналісти з усіх регіонів, без винятку, незалежно від того, яка місцева влада там керує. Бо тут добре сказав колега, що життя після 17 січня продовжиться, а нам, обравши нового Президента, треба зберегти головне — свободу слова в Україні.

Мені дуже шкода, що за рейтингами міжнародної організації “Репортери без кордонів” свобода слова в Україні за останній рік впала на два пункти і тепер нас порівнюють з Сенегалом. Сподіваюся, що наступний 2010 рік стане роком, коли Україна за рівнем свободи слова увійде принаймні в першу десятку країн з тих 75, які відстежують “Репортери без кордонів”.

Мене часто запитують: чи є свобода слова в Україні? Скажу відверто, що часом гублюся і не знаю, що на це запитання відпо­вісти. І тоді я згадую слова В’ячеслава Чорновола, які він сказав мені у 1990 році: “Знаєш, Ганно, я не вірю в незалежну пресу, але я вірю в незалежних журналістів”. Я думаю, що ці слова дуже актуальні сьогодні, стосовно ситуації, яку ми переживаємо.

Нам сьогодні справді складно вірити в незалежну пресу. Надто тоді, коли місцеві чиновники забирають у вас редакції і вишукують різні способи, щоб тиснути на вас фінансово. Надто тепер, коли більша частина медіа України у приватних руках, і тиск гаманця є часом навіть гіршим, ніж тиск колишньої радян­ської цензури. Надто тепер, коли журналісти отримують мізерну зарплату, а вони теж хочуть жити, і їх пробують підкупити. І я знаю приклади, коли деяким з них доводиться йти на компроміс із сумлінням, тому що треба якось жити, треба годувати дітей.

Я знаю про те, що навіть у центральних газетах з дуже добрим брендом сьогодні бувають випадки, що вилучають цілі абзаци із статей журналістів і замінюють їх іншими, навіть не узгодивши з автором, і про це мені кажуть самі журналісти. Цього не було навіть у радянській пресі.

Я знаю багато випадків, тут Комітет з питань свободи слова та інформації написав мені цілих 30 сторінок прикладів тиску на журналістів, звільнення з роботи цілих редакцій, цензурування матеріалів і змушування журналістів ставити замовні матеріали, використовувати чорний передвиборчий піар. Проте я не наво­дитиму ці приклади, я хочу, щоб натомість на цю трибуну вийшли люди і відверто та щиро про все поговорили. Те, що ми зараз скажемо, зіграє на нашу користь. Те, що ми зараз проголосимо, а  не пригладимо, працюватиме на нас після президентських виборів, тому що, повторю, хоч кого б ми обрали, мусимо зберегти вільну пресу. Слово правди камінь точить, і воно сточить будь-яку владу, яка намагатиметься взяти під свій контроль медіа.

На цьому я хотіла б закінчити свій виступ і передати решту часу наступному промовцеві, як я пам’ятаю, зі Львова, з газети “Ратуша” Миколі Савельєву.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ганно Миколаївно.

Як ми домовилися, і співдоповідач матиме можливість зреагувати на запитання та репліки. Думаю, ми знайдемо компро­міс. Він пов’язаний з тим, що комітет і голова комітету запропо­нували, щоб виступили ті представники ЗМІ, які сьогодні потер­пають — перебувають у судовому процесі зі своїми власниками чи  ведуть непрості дискусії із засновниками. Проте, гадаю, якщо ми в цій залі зібралися, то, очевидно, треба почути і керівників громадських інституцій, які опікуються цими питаннями, і позицію фракцій, як того вимагає Регламент. Тому зараз будемо макси­мально надавати слово тим учасникам парламентських слухань, які сьогодні відстоюють своє право на професію і перебувають у судових процесах чи, скажімо, діють, як вони вважають пра­вильним, і попросимо виступити по одному представнику від фракцій та основних громадських інституцій, які представляють медіаспільноту.

Запрошую до слова Миколу Володимировича Савельєва, головного редактора газети “Ратуша” (м. Львів). Будь ласка.

 

САВЕЛЬЄВ М.В., головний редактор газети “Ратуша” (м. Львів). Добрий день, вельмишановні народні депутати і колеги журналісти! Знаєте, з давніх-давен існувала традиція, що після перемоги місто на три дні віддавали на розграбування. І вперше ця традиція була порушена у Львові, після перемоги на виборах 2006 року нашого міського голови Андрія Садового: місто було віддано на розграбування на три з половиною роки, а комунальна преса віддана на знищення. І це не порожні слова, я зараз спробую це довести.

Видання Львівської міської ради, газета “Ратуша”, яку я маю честь очолювати, ще до виборів мера Садового застерігала, що його прихід стане для нашого старовинного міста великою трагедією. І, на жаль, ми не помилилися. Бо найнебезпечніша корупційна схема — це структура, що пов’язує між собою всіх учасників спільного скоєння якогось кримінального або суспільно шкідливого діяння. Так сталося і цього разу. Порушивши всі свої передвиборчі обіцянки, міський голова Садовий миттєво оточив себе кумами, приятелями, вчорашніми бізнес-партнерами. Ось погляньте самі: один із заступників мера — його кум, секретар Львівської міської ради — кум, лідер фракції у міській раді — кум, члени виконкому — всі колишні бізнес-партнери, прокурор міста — однокласник, а начальник міліції міста — однокурсник. Ну, чому б, здавалося, не жити, чи не так?

Отже, за короткий час мер створив саме таку структуру, яка дозволила йому, не криючись, абсолютно безкарно чинити у Львові все, що заборонено законом. Серед, на жаль, небагатьох перепон на шляху його карколомних планів постала міська газета “Ратуша”, яка насмілилася просто мати власну думку і вмотиво­вано критикувати. Ми не програли жодного судового процесу проти нього і його оточення, тому що ці плани ставали дедалі більш зухвалими і безпардонними.

Мер зробив усе від нього залежне, аби газету “Ратуша” відразу і безповоротно ліквідувати. Спочатку він спробував підкупити головного редактора, запропонувавши мені за вельми пристойні гроші посаду свого радника з питань преси в обмін на закриття газети. Та коли це не пройшло, Садовий спробував мене банально зняти з посади рішенням сесії міської ради. На той час депутатський корпус ще не так відкрито підтримував будь-які дії і  прожекти нашого мера, і рішення не пройшло.

Однак міський голова не заспокоївся і включив усі можливі законні та, головне, незаконні важелі впливу на газету. Мотивуючи свої дії шляхом України в Європу, мер Львова, про що сьогодні вже говорили промовці, спробував спершу реорганізувати ви­дання у звичайний інформ-бюлетень, залишивши від газети 2–3 працівники і 3–4 аркуші. Коли це не пройшло, він спробував роздержавити газету шляхом малої приватизації, залишивши жур­налістам замість солідного фінансового підґрунтя лише назву ви­дання. Ну, ми мали з тим вже йти далі.

Коли це теж не вдалося, мер пішов на крайнощі. Спершу газету абсолютно і незаконно перестали фінансувати. Ми, нагадаю, є офіційним виданням Львівської міської ради. Через борги у нас взимку відключили газ, відключили телефон, відклю­чили Інтернет, не виділили коштів на друк і на заробітну плату. Ну, так попрацювали. Проте видання, скоротивши обсяг і тираж, оскільки іншого виходу не було, продовжувало виходити і далі критикувати Садового та його оточення.

Тоді клерки міськвиконкому просто зателефонували у видав­ництво і наказали не друкувати газету. Ми перейшли в інше видавництво, продовжували виходити. Тоді, знову-таки, з ініціа­тиви міського голови, почалися тотальні масові перевірки газети. Проте, на велике розчарування мера, нічого не знайшли. Розумієте, шукали-шукали, але нічого не знайшли.

Зрештою, пославшись на значні витрати, бо, мовляв, треба економити кошти, за одноосібним рішенням газету перестають фінансувати взагалі, на 100 відсотків, але рішення про закриття газети не приймають. Газета — офіційне видання міської ради має виходити, але без грошей. Знаєте, з одного боку, мер ненавидить будь-які критичні висловлювання на свою адресу, як, у принципі, і більшість можновладців, має пресу за лакеїв. А з другого, він боїться втратити реноме ліберала і проєвропейського політика. Ну, взяли б, проголосували і закрили, і все, немає питань. Але ж буде втрачено імідж!

П’ять місяців газета виходила у світ. Усі зароблені на рекламі кошти, спонсорські і ті, що випросили в людей, ми спря­мовували лише на друк. Видзвонювали з власних мобілок, як жебраки, заходили на Інтернет до колег і таке інше. П’ять місяців ми все-таки протрималися. Ну, врешті-решт, терпіння увірвалося. Я та ще двоє журналістів почали безстрокове голодування у приймальні Садового. Мер витримав цю акцію тільки 26 годин. І незабаром сесія Львівської міської ради проголосувала за те, що ми весь цей час справді мали право на фінансування. Нам виді­лили ні багато, ні мало 300 тисяч гривень. І мер це рішення під­писав. Тобто п’ять місяців, розумієте? Було навіть створено комісію з депутатів міської ради, яка мала встановити, хто винен в усьому цьому. Але, як ви розумієте, діяльність комісії заверши­лася традиційно — нічим.

Мене сьогодні цікавить: хто відповість за приниження членів трудового колективу? Люди п’ять місяців без зарплати. Ми пода­вали заяву до прокуратури. Але ж ви пам’ятаєте, хто прокурор міста? Правильно, однокласник.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте ще 5 хвилин, щоб була можливість завершити.

 

САВЕЛЬЄВ М.В. Дякую. Чому прокуратура міста Львова не знайшла складу злочину у п’ятимісячній невиплаті заробітної плати? Упродовж двох місяців розслідувалася кримінальна справа. Розумієте, п’ять місяців люди без копійки, і складу злочину не знайшли. І нам на той час не допоміг ніхто, взагалі ніхто, розу­мієте, хоча конфлікт отримав певний резонанс, у тому числі в загальноукраїнських ЗМІ. І це найбільш образливо мені сьогодні.

Якщо ви думаєте, що наш міський голова — такий демократ, колишній діяч “Галицьких інвестицій”, було у нас таке львівське МММ, — заспокоївся на цьому, то ви глибоко помиляєтеся. Незважаючи на те, що після нашого голодування мер потрапив до списку ворогів преси України, здобувши там шосте місце, він вирішив на досягнутому не зупинятися і на даний час завдяки врахуванню низки бізнес-інтересів депутатів міської ради мер здобув тверду підтримку депутатського корпусу і, ніскільки не переймаючись незаконністю свого вчинку, вніс до порядку денного сесії питання про функціонування газети “Ратуша”. Воно саме так і звучало: “Про функціонування газети “Ратуша”. Роз­шифровується це так: “З метою покращення функціонування газети “Ратуша” звільнити з роботи редактора газети Савельєва Миколу Володимировича”. Але ви не повірите: рада голосує і бракує всього-на-всього двох голосів. Проте мер не розгубився, “нормальные герои всегда идут в обход”. Він шантажував депута­тів тим, що зніме з розгляду всі земельні питання, а земельні питання у Львові — це святе. Цього ж дня Садовий скликає вночі ще одну сесію, о пів на дванадцяту ночі знайшлися ще два голоси і мене звільнили.

Я швиденько пішов на лікарняний, рік судився, суд скасував незаконну ухвалу сесії. Це також безпрецедентний факт. Знервований мер відкрито оббрехав наш колектив і сказав: вами будуть займатися правоохоронні органи, ви, мовляв, усі отримує­те зарплату в конвертах. Видання подало до суду і виграло цей процес. Садовий відмовився спростовувати брехню, управління юстиції двічі його штрафувало за це, а прокуратура міста (ви пра­вильно зрозуміли) не порушує проти мера кримінальної справи за невиконання рішення суду. На сьогодні таких невиконаних рішень суду по Львову 10 чи 12, а підстав для порушення кримінальної справи немає.

Здавалося б, ну що такого може писати муніципальне комунальне видання “Ратуша”, якщо у Львові все так спокійно, тим паче, зважаючи на виступи Садового на телепередачах Савіка Шустера? Дозвольте вам пояснити і тут. Саме завдяки Садовому було прийнято рішення без жодних потрібних дозволів прове­сти   у   Львові псевдореставрацію історичної площі Ринок, де старовинну бруківку просто втопили в бетоні, а історичні портали попробивали газовими трубами. Одразу відбулася безпрецедент­на журналістська акція “Антируїни”. Більше сотні журналістів за­блокували трибуну Садового на сесії, вимагаючи, щоб він назвав винуватих у цьому. Ну, звичайно, винуватих не знайшли, а суд цього року встановив, що розпорядження про руйнацію спадщини ЮНЕСКО підписав сам нинішній мер Львова. Це вже факт.

Інший приклад. Після незаконного прийняття виконкомом, знову-таки під керівництвом Садового, завищених тарифів львів’я­ни сплатили зайві сотні мільйонів гривень. У 2009 році тільки за воду суд зобов’язав повернути мешканцям Львова 43 мільйони. Великі гроші! На черзі багатомільйонні повернення обдуреним львів’янам грошей за тепло і квартплату.

Під керівництвом мера міста у Львові розпродується за копійки все, що тільки можна продати. Окрім приватизованих військкоматів (військкоматів!), яскравим прикладом є приватизація готелю “Львів”, коли об’єкт, що коштує 100 мільйонів гривень, міські чиновники примудрилися продати за 18. Цієї п’ятниці спа­лили автомобіль депутата, який з цього приводу дав коментар нашій газеті. Я знаю, що Львів називають маленьким Парижем, але його ж не називають маленьким Чикаго, правильно?

Міліція порушила кримінальні справи проти радника Садового, який разом з іншими посадовими особами ухитрився на закупівлі для міста старих німецьких трамваїв привласнити 2 мільйони бюджетних коштів. І досі всі дійові особи на місцях активно працюють.

Так само прокуратура міста ухитрилася закрити кримінальні справи щодо розкрадання коштів, виділених до 750-річчя Львова, хоча елементарно можна було з’ясувати, чи справді виплачува­лися такі космічні гонорари.

Шалені кошти розкрадаються на будівництві доріг. Шляховики розповідають, що колись нормальні відкати становили 10–12 відсотків (якщо відкат взагалі можна назвати нормальним явищем), а тепер — до 40 відсотків. Ви можете уявити якість доріг, на прокладанні яких вкрали 40 відсотків фінансування? Ну, нічого дивного, у Львові зникають навіть ділянки трамвайних колій, збудованих тільки на папері.

Тепер скажіть мені: навіщо нам така свобода слова, на яку ніхто не реагує? Я думаю, що це не тільки в нас, це питання питань.

І на завершення тема, яку всі бояться зачіпати: Євро-2012. Сьогодні Львів потрапив у просто абсурдну ситуацію: кожен, хто зважується вказати на будь-які недоліки під час зведення в нашо­му місті євростадіону, автоматично зараховується мером, його оточенням до лав ворогів євроінтеграції, а всі зловживання освячуються великою спортивною метою, під яку вже є індуль­генція. Якщо послухати Садового, то на стадіоні можна грати в футбол хоч завтра. Хоча насправді якщо справи так підуть і далі, то грати в футбол доведеться на пасовиську.

Давайте апелювати до фактів: на сьогодні Львів відстає в  побудові стадіону до єврочемпіонату на два місяці. Два місяці — реальне відставання, про це кажуть будівельники. Наздогнати цей графік за три місяці зими навряд чи вдасться. Наразі реально оплачено генпідряднику — фірмі “Азовіндекс” 80 мільйонів гривень, тоді як вартість стадіону становить близько 1 мільярда гривень. Реального інвестора нині немає, хоча ще недавно мер бив себе в груди, що інвестори до нього просто в двері ломляться. Проект стадіону, розроблений австрійською фірмою “Альпіна”, не збігається з робочими кресленнями маріупольського “Азовіндекса”. Найцікавіше, що 100 мільйонів гривень, які надій­шли у вигляді кредиту після візиту до Львова Президента Віктора Ющенка, просто не було на що витратити. Як наслідок, 40 мільйо­нів взяли, а 60 знову поклали на рахунок у тому самому банку, але вже під менший відсоток.

За рейтингом журналу “Кореспондент”, мер Андрій Садовий входить до десятка найбагатших людей Львова, йому належать потужні медіаресурси — ТРК “Люкс” і 24-й канал. Однак будівництво стадіону активно фінансується не ним і не людьми з його бізнес-середовища, а коштами місцевого бюджету, яких, як ви розумієте, немає. Сьогодні мер зайняв дуже цікаву позицію: на євродороги у Львові має виділити кошти держава, на євро­аеропорт — держава, на євростадіон — держава. Постає одне закономірне запитання: а навіщо нам таке місцеве самовряду­вання? Щоб через себе, не без вигоди, пропускати фінансові потоки і мати з того копійку? Ну, дурних немає, усі розуміють, що й до чого.

Дякувати Богу, що Садовий, попри активні намагання, не встиг забрати в комунальну власність львівський аеропорт, бо тоді б і цей об’єкт чекала сумна доля львівського стадіону. Йде постійне окозамилювання, локшину вішають і експертам УЄФА, і керівництву держави. Мер і його компанія постійно повторюють, як мантру: все добре, все просто чудово. І де тоді об’єктивна оцінка ситуації, якщо навіть Садовий, який на біле каже чорне, визнає, що відставання по стадіону є? І що ми будемо робити, коли врешті-решт УЄФА прийме рішення залишити Львів за бортом єврочемпіонату? Отоді-то, я впевнений, Садовий почне шукати винуватих, тоді винуватими будуть хто завгодно — Партія регіонів, БЮТ, комуністи, я, газета “Ратуша”, Прем’єр-міністр, Президент. Бо одні йому в чомусь зашкодили, а інші щось обіцяли і не дали. І коли ми врешті перестанемо рапортувати про успіхи, яких фактично немає?

І ще одне. Кабінет Міністрів виділив Львову на здійснення цілодобового водопостачання 191 мільйон гривень. Справа дуже хороша і благородна, в принципі, але, люди добрі, сьогодні на дворі вже зима. І львівські чиновники, для того щоб догодити керівництву держави і вислужитися, намагатимуться аврально встановити надпотужні насоси і помпувати ними воду у старі іржаві львівські водогони. Уявляєте, що може статися? Тоді Алчевськ здаватиметься дитячою казкою.

Про все, що я вам зараз розповів, вже три з половиною роки пише газета “Ратуша”. Саме тому Садовий з такою маніа­кальною впертістю намагається нас закрити. Думаю, цього разу, у  2010 році, йому це вдасться. Найвірогідніше, мер Львова, щоб не виділити коштів газеті на наступний рік, почне знову щось розповідати про євроінтеграцію, економію бюджетних коштів чи світову кризу. Кажуть, президент США Авраам Лінкольн стверджу­вав, що не можна обманювати велику кількість людей нескінченно довго. Я думаю, проблема Авраама Лінкольна полягала в тому, що він не був особисто знайомий з мером Львова Андрієм Садо­вим. Я знайомий з ним особисто і тому закликаю вас не вірити жодному його слову і підтримати газетярів “Ратуші” у нашому з ним протистоянні.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, стандартів демократії ми дотримуємося, 13 хвилин надали на виступ. Я думаю, як Микола Володимирович стане народним депутатом, ми зможемо його висунути на голову слідчої комісії по Львову, в нього багато матеріалів.

Шановні друзі, я забув повідомити, що на нашому зібранні присутні представники братніх органів державної влади, які у своїй діяльності торкаються інформаційної політики. Тут фіксує все і виступатиме Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Іванівна Карпачова, присутні міністр культури і туриз­му Василь Володимирович Вовкун, голова Національної експерт­ної комісії України з питань захисту суспільної моралі Василь Васильович Костицький, заступники керівників головних міні­стерств, про які, очевидно, тут згадуватимуть незлим тихим словом. І я думаю, що вони потім своїми діями реагуватимуть на ваші зауваження та застереження. Тому я хотів би, щоб ми почули точку зору всіх.

Запрошую до слова Ніну Іванівну Карпачову, Уповнова­женого Верховної Ради з прав людини. Думаю, вона має багато прикладів того, як діють у нас журналісти, засоби масової інфор­мації. Будь ласка, Ніно Іванівно.

 

КАРПАЧОВА Н.І., Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Шановні учасники парламентських слухань! Ніщо в житті не буває випадково. Сьогодні, до речі, Міжнародний день боротьби за скасування рабства. Нам випадає саме сьогодні ще раз усвідомити, що журналіст без свободи слова, чи то в центрі, чи у найвіддаленішому селі, — кріпак на інформаційній панщині грошовитого хазяїна або можновладця. Для мене повсякчас актуальною є співпраця з місцевими ЗМІ, і я сьогодні вітаю рішення комітету і Верховної Ради про проведення парламент­ських слухань. Останні слухання щодо свободи слова у нас відбулися у 2002 році, і можу сказати вам, що головне питання — право на безперешкодну професійну журналістську діяльність.

Виступаючи з цієї трибуни у 2002 році, мені довелося заявити про те, що справедливість можлива, однак за неї треба боротися. Тоді мова йшла про захист права не тільки на професійну честь і гідність, а й на життя регіонального журналіста, нашого колеги Володимира Лутьєва з газети “Евпаторийская неделя”. Саме тоді ми спільно з Національною спілкою журналіс­тів, кримськими журналістами, небайдужими до долі Володимира Лутьєва, а також з фахівцями Інституту масової інформації спробували захистити цю людину, щоб він не став в Україні другим Гонгадзе. Однак саме тоді було винайдено інший спосіб, не вбиваючи: його було заарештовано і закрито на вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна.

З 2003 року триває ця боротьба. Майже шість років нашої спільної боротьби знадобилося, щоб захистити тільки одного регіонального журналіста. Нам вдалося це зробити. Саме він кинув тоді виклик зловживанням у міліцейській, прокурорській та судовій системах, за що й потрапив за ґрати. Ми тоді перемогли, ми дійшли до Верховного Суду України, у залі якого регіонального журналіста було звільнено з-під варти і нарешті виправдано за всіма пунктами обвинувачення. На жаль, таких перемог у нас на інформаційному фронті небагато.

Постійний моніторинг омбудсмена засвідчує, що свободу слова на регіональному рівні влада тримає на голодному пайку, втручається в редакційну політику, у творчу діяльність, тягне до суду за надуманими позовними заявами. Неугодні чи занадто незалежні журналісти зрештою опиняються просто голого неба, надворі.

Тиждень тому до мене звернувся головний редактор жито­мирської районної газети “Сільське життя” Валерій Івановський. Він просив захисту від свавілля міської влади. Редактор обстоював законні права своїх колег, трудового колективу газети, який з червня цього року, до речі, як і у Львові, в газеті “Ратуша”, не отримує заробітної платні, перетворившись просто на жебра­ків. Замість підтримки влади, на яку справедливо очікували жур­наліст і редакційний колектив, районний керівник вдався до ганьби — він підняв руку на журналіста. У такій ганебній ситуації, як у краплині води віддзеркалюється сучасний стан усієї регіо­нальної журналістики в Україні. Звичайно, омбудсменом було невідкладно відкрито провадження.

Подібних справ, на жаль, сьогодні стає дедалі більше і вони все тривожніші. Тільки в жовтні цього року зафіксовано спалах нападів на журналістів та спроб їх залякування. Дійшло до обстрі­лів місцевих ЗМІ на Волині, Дніпропетровщині, Івано-Франківщині, Львівщині.

Вважаю, що відповідно до європейських стандартів в Україні слід запровадити практику парламентських розслідувань фактів загибелі представників ЗМІ та насильства над ними. Перший заступник голови Державного комітету телебачення та радіо­мовлення України шановний пан Наливайко зазначив, що, на превеликий жаль, стаття 171 Кримінального кодексу України (а  ми  спільно з вами боролися за її появу в Кримінальному кодексі) фактично сьогодні не застосовується судами. Тому, мабуть, слід вітати принципову позицію прокуратури міста Одеси, яка нещодавно порушила кримінальну справу саме за статтею 171 стосовно розбійного нападу на знімальну групу Одеської теле­компанії ATВ, внаслідок якого одного з журналістів було поранено ножем і відібрано телекамеру.

Я високо ціную прояв громадянської сміливості та професійну позицію колективу районної газети “Вісті Приорілля” Царичанського району Дніпропетровської області, який захистив право громадян на отримання інформації омбудсмена про стан прав і свобод людини в Україні. Попри те, що парламент досі не спромігся прийняти постанову про щорічну доповідь омбудсмена, представлену у Верховній Раді у червні цього року, районна газе­та на Дніпропетровщині першою опублікувала в повному обсязі виступ Уповноваженого з прав людини, що мала б зробити пере­довсім газета “Голос України”, але досі постанова не прийнята. Це якраз щодо доступу до публічної інформації, про що сьогодні вже йшлося.

Притчею во язицех у нас стало зволікання із створенням суспільного незалежного телерадіомовлення. Без нього проти­стояти комерційно-клановим телеканалам просто неможливо, як і  подолати хибну практику деяких ЗМІ, що сприймають свободу слова не як свободу слова від цензури, а як свободу від духовних, моральних, культурних і національних традицій українського народу.

Що говорити про суспільне телебачення, коли за 18 років незалежності в Україні кількість радіоточок зменшилася з 19 міль­йонів до 3 мільйонів 300 тисяч! Цей безпрецедентний процес набирає обертів, і складається враження, що відбувається бру­тальне зачищення інформаційного простору України.

Фронтальний наступ на права вітчизняних ЗМІ триває, перемістившись сьогодні з політичної сфери в економічну. На зміну політичній цензурі прийшла цензура грошей. Це неминуче призводить до імітації свободи слова, яка перетворилася, на превеликий жаль, на щоденні шоу.

І останнє питання — роздержавлення регіональної преси. Сьогодні про це вже говорили. У пілотному проекті, як відомо, задіяно 50 регіональних ЗМІ. Зазначу, що цей експеримент дуже часто дискредитується жорстким тиском влади, засновників ЗМІ, які впливають на редакційну політику місцевих газет.

Прикладів — безліч. Ми підтримували журналістів львівської “Ратуші” під час голодування і намагалися спільно з ними при­вернути увагу до проблем трудового колективу газети. “Поділь­ська зоря” на Вінниччині — одна з найстаріших газет України. Тільки виїзд туди представників омбудсмена України зупинив дискримінаційні наміри місцевої влади, яка підготувала проект рішення про створення нового друкованого видання та призна­чила його головним редактором родича (знову-таки родича) одного з районних керівників. Як сьогодні повідомив мені голов­ний редактор газети Олександр Баркан, місцева влада також повністю відмовилися фінансувати це видання і фактично вивела його з комунальної власності. Нині колектив виживає самотужки і  сподівається на прийняття довгоочікуваного закону про роз­державлення регіональних ЗМІ.

І насамкінець хочу звернутися до вас не просто як до пред­ставників регіональних ЗМІ, а як до людей, які фактично в першій шерензі сьогодні виборюють право на свободу слова, на об’єк­тивну, неупереджену інформацію, а також як до колег. Я є членом Національної спілки журналістів і хочу всім нам побажати все-таки не втрачати твердості, сили духу і спільними зусиллями, виявля­ючи журналістську солідарність, домагатися нових перемог.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ніно Іванівно.

За Регламентом кожна фракція має можливість представити свою позицію в сесійній залі. Отож зараз виступить наша колега, яка активно працює в комітеті, але до цього все життя працювала в журналістиці. Запрошую до слова народного депутата із фракції Комуністичної партії України Світлану Олександрівну Шмельову. Будь ласка.

 

ШМЕЛЬОВА С.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці (Комуністична партія України). Шановні колеги! Кажу “колеги”, бо з 1963 року працюю в засобах масової інформації, заслужений журналіст, нині народний депутат України. Я належу до журналістів, які навчалися і набували практичних навичок у роки радянської влади. Ми з вами добре пам’ятаємо оцінку преси, її ролі в суспільстві, яку дав поет Володимир Маяковський:

“Газетою ми чистимо Республіку в болоті,

газета — наші очі і вуха,

допомога щоденно

в повсякденній роботі”.

Змінилася епоха, та наші керманичі намагаються переконати народ у тому, що в Україні й тепер панує свобода слова. Виступаючи в Українському домі на честь річниці Дня свободи, Віктор Ющенко відзначив: “Головним досягненням Майдану є сво­бода слова, що утверджує ідеали демократії і виховує почуття національної гідності”. Хотілося б, дуже хотілося б. Однак, незва­жаючи на виголошене Президентом, проблема свободи слова існує.

Жодна місцева газета — чи то районна, чи обласна — не  візьметься опублікувати критичний матеріал щодо місцевої чи  центральної влади, навіть якщо професіоналізм матеріалу не викликає сумнівів. Не дозволяють господарі. Результатом такого вибіркового підходу до матеріалів стало те, що не лише політики, а й, на жаль, багато журналістів стають дедалі цинічнішими, фактично відхрещуються від таких професійних понять, як честь, гідність, правда. Обслуговування влади стало природним станом багатьох регіональних, і не лише, засобів масової інформації. На превеликий жаль, нормою журналістської роботи є принцип “хто платить, той і музику замовляє”. Це не вина журналістів, це час так зробив.

Отже, серед основних факторів, що визначають рівень свободи слова в Україні, можна виділити залежність ЗМІ від влади та бізнесу. Як і раніше, зберігається реальна можливість впливу на ЗМІ адміністративними та фінансовими ресурсами, особливо на рівні районів та областей. Вирішити цю проблему можливо лише шляхом забезпечення максимальної фінансової незалежності ЗМІ.

Крім того, свобода слова не обмежується лише правом вільно висловлювати свої думки. Вона також передбачає право на оперативне отримання інформації. А ця норма, виписана в декіль­кох законах України, майже ніколи не виконується. Центральні та місцеві органи державної влади, органи місцевого самовря­дування нехтують цим правом суспільства, цинічно порушуючи Конституцію та закони України. Наприклад, Київський міський голова Леонід Черновецький заборонив своїм підлеглим давати інтерв’ю та будь-які коментарі без його особистого дозволу. Доходить до абсурду: керівники управлінь, їх заступники, дирек­тори шкіл, дитсадків та інших комунальних підприємств відмов­ляються надати інформацію, посилаючись на таємне розпоря­дження Черновецького.

Втім, свобода слова — це не лише збір та поширення інфор­мації, це ще й готовність влади реагувати на критичні зауваження, виправляти помилки тощо. Нині ми стали свідками того, що журналістика перетворилася на ілюстрацію відомих слів: “Гово­ріть-говоріть, ви нам не заважаєте”. Ми говоримо, а хто нас чує?

За радянських часів, хочу вам нагадати, навіть запис до Книги скарг зумовлював перевірки і ревізії, а часом звільнення і  навіть порушення кримінальних справ. Сьогодні в газеті можуть бути опубліковані факти кричущої безгосподарності, наведені приклади оборудок і шахрайства, повідомлено про скоєння злочи­ну, і що? Гроші закривають усі факти.

Вороги свободи слова наступають не з відкритим забралом, а тишком-нишком плетуть інтриги поза спинами журналістів, про­тягують закони про приватизацію, маніпулюють свідомістю депу­татів місцевих і районних рад, пересічних громадян, а “четверта влада” часто залишається безсилою, коли йдеться про її захист.

Таким чином, можна констатувати, що свобода слова в  Україні переродилася на безкарність і вседозволеність у ви­словлюванні: брутальна лайка, наклепи, брудні політтехнології, провокації. І це свобода слова? Закриття газет і телеканалів, штучне банкрутство видавництв і редакцій — це свобода слова? Коли районний суд забороняє засобам масової інформації крити­кувати одного з кандидатів на пост Президента — це свобода слова? Розголошення міністром внутрішніх справ таємниці слід­ства у прямому ефірі — це свобода слова? Привселюдний тиск на суддів з боку Президента — це свобода слова? На мою думку, головне надбання псевдореволюції — отримана політиками мож­ливість безкарно брехати народу, а справжня свобода слова, виходячи з того, що відбувається нині, ще не скоро утвердиться на українській землі, як і справжня цивілізована демократія.

Насамкінець хочу сказати про те, що три газети, які входять до видавництва “Київська правда”, рейдеруються ДАК “Укрвидав­поліграфія”, 29 видавництв по всій Україні цією компанією вже розкидані, розпродані. Знищується видавнича справа. Я запро­шую всіх присутніх долучитися до захисту цих трьох газет. Ми перебуваємо в судових тяжбах, але ми виграємо, тому що правда на боці цих газет. Хто хоче, будь ласка, приєднуйтеся і будемо спільно перемагати рейдерів з керівних ешелонів.

Дякую.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Шилову Вікторію Віталіївну, депутата Дніпропетровської обласної ради.

 

ШИЛОВА В.В., депутат Дніпропетровської обласної ради. Дуже дякую за слово. Я і колектив Дніпропетровського держав­ного телеканалу майже півроку чекали на це слово. Присягаюся перед Богом і народом України говорити тільки правду.

Я хочу сказати, що риба гниє з голови. І ми це побачили на  прикладі Блоку Юлії Тимошенко і самої Юлії Тимошенко на Дніпропетровщині. Свободу слова вона просто розтоптала разом з губернатором. П’ять днів 22 журналісти Дніпропетровського державного телеканалу голодували, жоден канал не приїхав, жо­ден не показав. Ми стукалися всюди, і в Секретаріат Прези­дента… Слава Богу, відреагувала Верховна Рада, але загалом мовчання, повне мовчання. Після цього я була звільнена, теле­канал передано Блоку Юлії Тимошенко, бо його тепер очолює Віктор Ожогін, який керував прес-службою БЮТ у місті Дніпропетровську.

Наш телеканал показував правду. У тому числі правду про народних депутатів із Блоку Юлії Тимошенко, вони вам відомі, Михайла Соколова і Гарегіна Арутюнова. Ця парочка, я так ска­зала б, у смугастих костюмах біло-сердечного кольору проявила себе в захопленні 34-го телеканалу, але не вийшло, у захопленні газети “Днепр вечерний” — захопили, деяких інших площ, а також дружбою з губернатором.

Хочу сказати, що голодування 22 журналістів, троє з яких потрапили до лікарні, одна дівчинка з кровотечею, — це ціна, яку ми заплатили за свободу слова, якої наразі немає. Гарегін Арутюнов планується на посаду губернатора Дніпропетровської області в разі перемоги Тимошенко. Не буде цього! Усі рейдерські захоплення, що відбувалися, фактично йдуть від цієї політичної сили. І все це даремно, бо рейтинг Юлії Тимошенко в її рідному Дніпропетровську сьогодні становить 7 відсотків. Лише 7 відсотків, це така ціна!

На жаль, як казав перший Президент України Леонід Кравчук, маємо те, що маємо. І все-таки журналісти об’єдналися і  тепер ми видаємо газету “Правый берег”, де розповідаємо і про спроби Луценка й Тимошенко загальмувати справу бютівських педофілів, і про Лозинського, і про губернатора Віктора Бондаря, який присягнув на вірність Тимошенко, і про інших, завжди готових до розтягування бюджетних коштів. Окремим розпоря­дженням було виділено 32 мільйони на нібито об’їзну дорогу, яка насправді веде до бази олігарха, великого друга Віктора Бондаря.

Сьогодні у нас немає “темників”, але є жорсткий вплив політично-олігархічно-капіталістичних структур, яким “темники” не потрібні, бо фактично весь інформаційний простір тепер у їхніх руках. Але народ дає оцінку — 7 відсотків!

І ще одне. На жаль, маленька дуже симпатична вірменська дівчинка Юля Григян так і не зуміла стати для України великим українським політиком Юлією Тимошенко.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую за виступ про свободу слова. Думаю, що це допоможе під час виборчої кампанії.

Запрошую до слова голову Національної спілки журналістів Ігоря Федоровича Лубченка.

 

ЛУБЧЕНКО І.Ф., голова Національної спілки журналістів України. Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні вранці відбувся пленум правління Національної спілки журналістів, який ухвалив заяву з обговорюваних сьогодні проблем і доручив мені оголосити її тут.

Національна спілка журналістів України глибоко стривожена тим, що політична ситуація в державі, ускладнена гострими суперечностями між Президентом і Прем’єр-міністром, розв’язала руки олігархам і чиновникам для наступу на свободу слова, на права журналістів.

Обласні, районні державні адміністрації, ради у багатьох випадках не виконують покладені на них обов’язки щодо розбудо­ви інформаційного простору, не розраховуються вчасно з редакці­ями за опубліковані регуляторні акти та інші матеріали про діяльність органів державної влади і органів місцевого самовря­дування, таким чином здійснюючи прихований економічний тиск на видання. Проте вони відразу реагують на кожен критичний виступ у пресі, по радіо, на телебаченні, нерідко багатотисячними судовими позовами намагаються закрити рота журналістам.

Нещодавно такі “демократи” отримали щедрий подарунок від Верховної Ради, від народних депутатів, які проголосували за те, що сума відшкодувань за моральну шкоду має враховувати статус критикованої особи. Це ще один спосіб надягти вуздечку на пресу. Національна спілка журналістів України відразу закликала Президента заветувати цю норму закону. Ми вдячні главі держави за те, що він дослухався до голосу спілки та інших громадських організацій і не дав можливості посадовцям різних рангів пустити журналістів ЗМІ голими і босими по світу.

В Одесі під приводом ремонту даху рішенням міськвикон­кому припинили діяльність три теле- і три радіоканали, опозиційні до міського голови. Дах так і не ремонтують, електрики не дають, а журналісти змушені виконувати свої професійні обов’язки в інших приміщеннях.

У багатьох рад сверблять долоні, щоб викинути трудові колективи із складу співзасновників видань, зробити редакції комунальними підприємствами, а редакторів, всупереч рішенню Конституційного Суду, перевести на контракт. Саме з цією метою у Вишгороді Київської області намагаються зняти редактора газети “Слово”.

На днях, порушуючи оголошений парламентом мораторій на перевірки ЗМІ, представник Міністерства праці та соціальної політики завітав до редакції газети “Вісник Рокитнянщини”, що на Київщині. А що перевіряти? Що колектив сім місяців не отримує зарплату, заборгував 8 тисяч гривень друкарні, а 10 тисяч тепло­мережі? Проти редактора погрожують порушити кримінальну справу. А чому не проти голови райдержадміністрації і голови райради? Саме ці структури нинішнього року не перерахували редакції ні гривні, нічого не заплатили за публікацію регуляторних актів і матеріалів про свою діяльність.

Багатомісячні невиплати зарплати у колективах ЗМІ Харків­ської, Рівненської, багатьох інших областей. У Чернігові сталося небачене досі рейдерство. Групка людей почала видавати газету “Деснянська правда”, яка багато років випускається облдерж­адміністрацією, обласною радою і журналістським колективом. Справжня “Деснянська правда” теж друкується, але “Чернігів­пошта” доставляє за адресами її передплатників новоявлену газету. Що, в Чернігові вже немає влади, яка поставила б усе на місце? Немає прокуратури і Антимонопольного комітету? Спілка наполягає, щоб Кабінет Міністрів України розглянув питання про персональну відповідальність генерального директора “Укрпошти” пані Замкової за те, що робиться в чернігівській філії керованого нею відомства.

Ще ганебніший факт у Здолбунові на Рівненщині. Нинішній голова районної державної адміністрації Любомир Кінах колись викупив перший поверх редакційного комплексу. Тепер там керує його дружина. Вона вимагає від редакції, щоб сплачували по 100 гривень щомісяця за те, що користуються сходами на дру­гий  поверх. Коли журналісти обурюються, пан Кінах відповідає: “Я дружиною не керую”. То як же Президент довіряє йому керувати цілим районом?

У ситуації, коли ради різних рівнів часто керуються лише інтересами політичних сил, ми сподіваємося на принциповість, державницьку позицію Генеральної прокуратури, її органів на місцях. Ми знову повторюємо нашу пропозицію — провести розширене засідання колегії Генеральної прокуратури за участю секретаріату Національної спілки журналістів, де обговорити проблеми захисту свободи слова і прав журналістів.

Українська журналістика сьогодні прагне відійти нарешті від ролі пропагандиста і агітатора, дати своїй аудиторії об’єктивний і  неупереджений погляд на те, що відбувається в Україні та поза її межами. Цей сегмент інформаційного простору ще досить слаб­кий, але українська журналістика поступово (на жаль, не так швидко, а головне — не так якісно) трансформується в бік неза­лежності від влади, вже стає громадським контролером суспільства.

При цьому ми повинні усвідомлювати, що незалежність журналістики від влади не означає, що вона автоматично стає об’єктивною, неупередженою, подає альтернативні точки зору на процеси, що відбуваються в суспільстві. Це мета, якої ми маємо досягти. І тут велику роль повинна відіграти саморегуляція журна­лістського середовища, але й держава, якщо вона ідентифікує себе як держава демократична, зацікавлена у якнайшвидшому становленні незалежної і якісної журналістики.

Шлях до незалежної преси, створення рівних умов діяль­ності для всіх суб’єктів інформаційного ринку — у реформуванні комунальної преси. За активної участі Національної спілки журналістів розроблено відповідний проект закону. На жаль, цей проект і досі лежить у Кабінеті Міністрів, його ніяк не спромо­жуться навіть розглянути на засіданні урядового комітету.

Гостро стоїть питання про виробництво українського газет­ного та журнального паперу і витратних матеріалів. Після звер­нення спілки з цього приводу уряд дав відповідні доручення міністерствам та відомствам. Завдання полягає в тому, щоб нове виробництво не спіткала сумна доля Жидачівського комбінату.

Постійно виникає проблема з передплатою і доставкою друкованих періодичних видань. “Укрпошта” як монополіст у цій сфері щороку підвищує тарифи на свої послуги: 2007 року — на 70 відсотків, минулого року за підтримки Президента України спілка обмежила її апетити 27 відсотками, з 1 січня тарифи знову зростуть на 28 відсотків. Проте ні позаминулого, ні минулого року ні Міністерство транспорту і зв’язку, ні “Укрпошта”, порушуючи закони, не відзвітували, які кошти вони від цього отримали і куди конкретно витратили. Тому всі намагання поштовиків знову заліз­ти до кишені передплатників спілка відкидатиме як незаконні.

З особливою гостротою постає питання кадрів. В Україні існує чимало видань, в яких немає жодного працівника на творчій посаді з базовою журналістською освітою. Слід з прикрістю констатувати, що в Україні професійне журналістське середовище розмите, представниками нашої професії вважають себе і праців­ники PR-агентств, прес-секретарі, помічники народних депутатів. Вони навіть частіше, ніж професійні журналісти отримують звання “Заслужений журналіст України”. Забувається істина, що журналі­стом не може бути людина, яка обслуговує владу чи людей при владі.

Сьогодні більш як 50 вищих навчальних закладів готують журналістів. Настав час детально вивчити рівень і ефективність цієї підготовки, обговорити цю проблему на всеукраїнській нараді ректорів, деканів, учених вузів, керівників засобів масової інформації.

Уже на нинішньому етапі вважаємо за доцільне: приймати на бюджетну форму навчання журналістським спеціальностям юнаків і дівчат, які мають направлення редакцій ЗМІ та зобов’язуються відпрацювати після закінчення вузу у ній або в аналогічних ЗМІ регіону не менше трьох років; збільшити у 3–4 рази прийом за заочну форму навчання на бюджетній основі за співбесідою абітурієнтів, які виявили здібності до журналістики, мають рекомендації редакцій ЗМІ та організацій Національної спілки журналістів; розробити і запровадити систему перепідготовки працівників редакцій ЗМІ при Національній академії державного управління та її філіях, вищих навчальних закладах, які готують журналістів, забезпечивши хоча б на перші три роки часткове бюджетне фінансування навчання.

Ці та інші проблеми спілка не раз порушувала у різних інстанціях, зокрема, понад два роки вони лежать без руху у Раді національної безпеки і оборони. Пленум правління НСЖУ сподівається, що питання, винесені на сьогоднішні парламентські слухання, не спіткає така сама доля.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ігоре Федоровичу.

Запрошую до слова першого заступника голови парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Андрія Шевченка.

 

ШЕВЧЕНКО А.В., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (Блок Юлії Тимошенко). Колеги, доброго здоров’я! Наші парла­ментські слухання відбуваються в конструктивній атмосфері, але я вважаю, що було б чесним розповісти передісторію цих слухань, щоб ми розуміли інтригу, яка була на вчорашній вечір і на сьогоднішній ранок. Справа в тім, що на вчорашній вечір ми мали список промовців, у якому не виявилося, точніше, були викреслені не лише народні депутати, делеговані фракціями, не лише керів­ник Держтелерадіо, а й голова Національної спілки журналістів України Ігор Лубченко та керівник Незалежної медіапрофспілки України Роман Скрипін. Натомість у цьому списку було дуже бага­то таких людей, як пані Шилова, яка свого часу, якщо мені не зраджує пам’ять, була у списку ворогів преси, визначеному спіл­кою журналістів. Ну, а про наявність конкретних нагальних про­блем у нашій галузі, гадаю, кожен склав думку щойно з її виступу.

І саме тому я просто для себе подумав, що, виявляється, колись безробітному телевізійнику Скрипіну в часи президентства Кучми, “темників” і першого прем’єрства Януковича було легше потрапити на парламентські слухання у 2002 році, ніж тепер, коли він очолює Незалежну медіапрофспілку, але коли в нас таке керівництво парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації.

І тому я думаю, що саме цим викликані ті оцінки, які ми чули вчора ввечері, сьогодні від представників громадськості та журна­лістських колективів. Мені здається, що має бути межа цинізму. Були певні підстави підозрювати, що нинішні парламентські слухання будуть використані як спроба маніпулювати цією ситуацією в інтересах однієї команди, в якої, чесно кажучи, не найкраща репутація в журналістських колах за останні роки, команди, яка не дала жодного голосу за суспільне мовлення тут, у цьому залі, команди, яка методично блокувала розгляд Закону “Про мораторій на відчуження від редакцій державних та комунальних засобів масової інформації приміщень та майна”, якого ми всі так чекали. Одним словом, я дуже радий, що фактично ці слухання проходять конструктивно. Я дуже вдячний, що голова комітету вчинила мудро і гнучко, що ми зараз працюємо в такому форматі, в якому працюємо. Але цією історією вважав за необхідне поділитися.

Тепер по суті. Я думаю, що з цього моменту і надалі треба чітко розуміти, що об’єктивно вороги преси є в усіх ключових політичних командах. Треба чесно розуміти, що політична абсурд­ність не має партійних кольорів, чиновницьке хамство не має партійних кольорів. І тому сьогодні є сенс говорити про проблеми, які не вирішуються тим, від якої ми політичної сили оберемо мера, міську чи районну раду або Президента. Треба говорити про цілком системні речі, від яких залежить професія. І я думаю, що в такому ключі й варто говорити, тому що найголовніша проблема, яка є у нас в Україні і яка пов’язана з журналістикою, дуже проста: за всі ці роки розуміння цінності професії, того, як вона працює, у владі загалом, на жаль, не додалося.

І тому ми бачимо, що періодично у Верховній Раді з’явля­ються такі речі, як нещодавно ухвалені зміни до Цивільного кодексу, за якими оббрехати депутата виходило б дорожче, ніж вчителя, але дешевше, ніж Президента. Тому у Верховній Раді з’являється ініціатива, підписана моїми колегами з Партії регіонів та Комуністичної партії, про те, що редакційна політика державних телерадіокомпаній повинна визначатися, контролюватися і керу­ватися парламентським Комітетом з питань свободи слова та інформації. Тому у Верховній Раді під час розгляду виборчого законодавства говорять про що завгодно, але не про зміни, які потрібні професії, щоб журналісти могли нормально працювати на  виборах. І сьогодні ми це бачили в сесійному залі. Саме це і є найбільшою проблемою, і ця проблема не залежить від кольо­ру партійного значка на лацкані піджака чи на сукні. Тому що у влади дуже мало розуміння, як живе професія і що їй потрібно.

Тому я вважаю, що сьогодні ми повинні сформулювати порядок денний цієї зустрічі дуже чітко: напрями змін і конкретні законопроекти, або шляхи їх вирішення. Дозволю собі намітити кілька таких шляхів і винести їх на обговорення.

Перший — доступ до інформації. Це тема, яка сьогодні вже озвучена кількома доповідачами. Скажу, що насправді маленька перемога, яка пройшла малопоміченою нашим журналістським загалом, — у червні Верховна Рада голосами фактично всіх фракцій підтримала в першому читанні законопроект про доступ до публічної інформації. Це закон, який має перевернути стосунки між чиновником і журналістом, щоб журналіст не змушений був доводити, чому йому потрібна та чи та інформація від чиновника. Вся інформація апріорі буде відкритою для преси. Будуть лише окремі винятки, чітко зазначені у вичерпному переліку інформації, яка має певні обмеження до поширення. Тому я закликаю нас тримати кулаки і максимально добиватися швидкого розгляду цього законопроекту в другому читанні і ухвалення в цілому. Це те, що реально повинно нам допомогти. Я також сподіваюся, що це дасть змогу вирішити проблему акредитації, яка має місце і  досі не вирішена.

Другий — роздержавлення преси. Як ми знаємо, Кабінетом Міністрів України розроблено відповідний законопроект. Гадаю, що в рекомендаціях наших парламентських слухань, які ми прий­мемо і які ухвалить парламент, має бути відображена позиція, що уряд мусить якнайшвидше внести цей законопроект на розгляд Верховної Ради, щоб ми ухвалили його.

Третій напрям — суспільне мовлення, четвертий — це зміни до законодавства про вибори. Набридло, що про пресу згадують в останній момент, у свинячий голос, і зміни, які потрібні для про­фесії, залишаються не ухваленими.

Ну, і насамкінець скажу, що саме ці речі та інші пропозиції нам треба буде оформити в рекомендаціях, які парламент має розглянути у 20-денний термін. Я сподіваюся, там будуть абсо­лютно конкретні напрями змін до законодавства. Усе це важливо не тільки тому, що журналістика — особлива професія, а й тому, що це професія з особливою місією, яка об’єднує людей, присутніх у цьому залі.

Дуже вірю в успішну країну і в успішні медіа як невід’ємну частину успішної України. Тримайтеся!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Марину Леонідівну Багрій-Шахматову, голову правління громадської організації “П’ята студія”.

 

БАГРІЙ-ШАХМАТОВА М.Л., журналіст, член Національної спілки кінематографістів України, голова правління громадської організації “П’ята студія”. Добрый день, господа народные избранники, коллеги! Вопреки социальным потрясениям послед­них десятилетий одесситам удалось сохранить и высокую культу­ру, и интеллект, и юмор. Особого труда не составило сообразить, отчего так срочно, прямо в спортивном костюме, в телеэфире появился народный депутат Украины Алексей Алексеевич Косту­сев, стал плечом к плечу с экс-депутатом Козаченко. Ничего, что оранжевый, зато бизнес общий — телеканалы “Арт”, “Арт-24”, “Град” да еще три радиостанции. Тут не до политических амби­ций, когда деньги в опасности. Ну, вот оно и есть — сращение власти и капитала, коррупция, одним словом.

А дальше — больше. Подтянулся к ним еще один “владелец заводов, газет, пароходов”, некто Марков, правда, с уголовным прошлым и сейчас пребывающий под следствием, но зато со своими средствами массовой информации — телеканалом АТВ, который суд вот-вот может лишить лицензии по иску Нацио­нального комитета по телевидению и радиовещанию за призывы к насильственному изменению конституционного строя Украины, к агрессивным действиям и так далее, там длинный список.

Но это хозяева. А что же журналисты всех этих “карманных” средств массовой информации? Они добровольно сдались в  плен. О какой свободе слова можно говорить, когда тебе в оттопыренный карман запихнули денежки? Жалко смотреть, как опытная журналистка, будучи, правда, плохой актрисой, разыгры­вает круглосуточный фарс, пресмыкаясь перед хозяевами. И так вот уже две недели. Это что, зажим свободы слова? Не думаю. Надо сказать, не совсем удачная, скорее, совсем неудачная по­пытка политтехнологов под шумок защиты свободы слова втиснуть одновременно две кандидатуры, Костусева и его сына Гончаренко, в одно несчастное мэрское кресло на фоне простого хозяйственного спора.

А суть этого спора вот в чем, коротко. Первое: арендатор — частная компания “Одесский городской телерадиоцентр” за три года задолжала бюджету города кругленькую сумму.

Второе: здание, находящееся в коммунальной собственно­сти города, из-за текущей, но внешне очень благополучной крыши разрушается и требует срочного ремонта. Это докумен­тально подтверждено экспертами, строителями. О предстоящем ремонте и необходимости освободить помещение арендаторы были извещены еще полгода назад. И заметьте, ни одно из средств массовой информации официально арендатором не является. Ситуацию сейчас анализируют эксперты, следователи, строители. Желающие могут ознакомиться, я диски оставлю, а вердикт, конечно, вынесет суд.

По моему глубокому убеждению, идущему во власть должно быть свойственно понимание своей особой роли в обществе, как, впрочем, и журналисту. Главное — это моральная чистота, духовная жажда познать истину, которую еще надо найти. И мне искренне жаль, что некоторые кандидаты в президенты включи­лись в истерику по поводу зажима свободы слова в Одессе, пренебрегая элементарными правилами: выслушать мнение обеих сторон и основывать свою точку зрения на документах и фактах. А то ведь когда одна одесситка спросила меня: “Вот я — за Януковича, но абсолютно не верю болтовне Костусева и его сына Гончаренко, а они — его доверенные лица. За кого голо­совать?” — я не знала, что ответить.

Сегодня, когда мутация личности, потеря нравственных ценностей и смена приоритетов ведет к деградации всего общества, нельзя интеллект нашего времени сужать до пред­выборного информационного киллерства, нельзя играть на чувствах людей. И если свобода — это возможность, не нарушая ни формального, ни нравственного закона, высказать то, что думаешь, осознавая при этом всю меру ответственности за сказанное, то я — за такую свободу слова. А если под свободой слова экран денно и нощно пропагандирует злость и ненависть, вседозволенность и беспринципность, если в многонациональной Одессе в телеэфире журналист позволяет себе призывы бить евреев и травить украинцев, выскакивает в эфир в портупее с пистолетом под мышкой под собственные вопли: “Приходите, поддержите, вместе мы вышвырнем эту банду из кресел любой ценой!”, то я за самые жесткие меры к такого рода средствам массовой информации во имя сохранения мира, спокойствия и психического равновесия людей, ибо психическое благополучие страны — это безопасность государства.

И последнее. Приезжайте в Одессу, и вы увидите, каким за последние четыре года стал наш город, тогда поймете, почему те, кто умеет только критиковать и обещать, с такой зоологиче­ской ненавистью относятся к Гурвицу. Конечно же, проблем у нас очень много, но ведь не сразу же и Рим строился. Приезжайте!

Благодарю вас за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Єдине, не ставте тут запитання, за кого голосувати на виборах Президента. Ми не знаємо, ми про свободу слова тут говоримо.

Запрошую до слова Костянтина Олександровича Григоренка, президента Асоціації комунальних ЗМІ України.

 

ГРИГОРЕНКО К.О., головний редактор газети “Обрії Ізюмщини” (Харківська область), президент Асоціації комунальних ЗМІ України. Шановний головуючий! Шановні народні депутати, колеги! Я хочу почати з нашої солідарності. Погляньте на балкон — без коментарів, це наша журналістська солідарність. Ми прийшли сказати українській громаді про свободу слова. Хто про неї говоритиме? Я вас прошу, після повернення додому розкажіть через газети, через радіо і телебачення і назвіть усі прізвища, нехай люди почують (Оплески). Дякую вам.

Хотів би зосередити свій виступ на взаємовідносинах комунальної преси із співзасновниками. Не буду зупинятися на фактах звільнення редакторів комунальних ЗМІ, назву лише одну цифру: із 27 районних газет Харківської області за останні чотири роки у 18 змінилися редактори. Можливо, причина криється у перманентності виборів різних рівнів, а можливо, в тому, що новообрані керівники відразу відчули смак до влади. Бо як можна пояснити, що з їхньої, як кажуть, легкої руки відразу були поставлені чіткі вимоги безоплатно друкувати матеріали органів державної влади. До того ж висунута обов’язкова умова — друку­вати російською мовою у виданнях, які мають свідоцтво на друк українською, і не вказувати посаду губернатора, тільки прізвище.

Дійшло до критичної точки і протистояння між районними державними адміністраціями та районними радами. Місцева преса в цьому процесі опинилася в ролі своєрідної мішені, бо стріли невдоволення співзасновників полетіли саме в її бік. А ми, скажімо чесно, сподівалися, що йдемо шляхом формування громадянського суспільства, що дбаємо про плюралізм думок, розширюємо сферу гласності. Натомість на практиці отримали зовсім інше — розквіт корупції в усіх сферах життя і прихований тиск на засоби масової інформації.

Сьогодні хотів би зупинитися на проблемних питаннях, щодо яких регіональним друкованим ЗМІ довелося звернутися до юридичного відділу Національної спілки журналістів. Передовсім це безцеремонне втручання співзасновників газет в організацій­но-правову форму діяльності редакцій. З таким зіткнулися колек­тиви редакцій газет “Трудова слава” (м. Ічня Чернігівської області) і “Зорі над Убортю” (Житомирська область). Засновники газети “Таврія” (Запорізька область) наполягають на укладенні угоди з  редактором газети, аналогічні вимоги поставили і редактору газети “Перемога” (Зачепилівський район Харківської області). Не  влаштовує організаційно-правова форма засновників газети П’ятихатської райради Дніпропетровської області та газети “Жит­тя Лебединщини” (Сумська область). Апостолівська райрада Дніпропетровської області вимагає негайно змінити статут редакції газети.

На другій позиції за кількістю звернень питання неправо­мірних дій з боку засновників щодо перереєстрації друкованих ЗМІ, як, наприклад, до редакцій газет “Нова доба” (Черкаська область), “Обрії Ізюмщини” (Харківська область). Неодноразово надходили і продовжують надходити такі неправомірні вимоги до газет у Житомирській області. Шляхом приєднання та реоргані­зації газети “Прапор” засновники наполягають змінити статут редакції “Летичівської газети”. Про зміну складу співзасновників йдеться в газеті “Вперед” (Київська область). Наполягає на виключенні трудового колективу із складу засновників газети “Радянська Таврія” (Херсонська область) місцева районна рада. Те саме намагається зробити районна рада з трудовим колекти­вом газети “Слово” (Київська область). Щодо зміни складу співзасновників постало питання в редакції газети “Приорільська правда” (Дніпропетровська область).

Я навів факти тих трудових колективів, які намагаються захищатися від свавілля чиновників. Проте в мене, на жаль, немає статистики, скільки було укладено незаконних угод і скільки судо­вих позовів влада подала сьогодні до суду на дії трудових колективів. Яскравий приклад — газета “Зоря” (Харківська об­ласть), з трудовим колективом якої сьогодні судиться перший заступник голови райдержадміністрації.

Не можу промовчати і щодо випадків неправомірних дій з боку контрольно-ревізійних управлінь. Практично в усіх регіонах України ревізори КРУ прирівнюють ЗМІ до бюджетних установ. Доки це триватиме? Вони забули, що мають перевіряти тільки використання бюджетних коштів та державного і комунального майна? Забули. Хочу звернутися до народних депутатів України з пропозицією не приймати нову редакцію Закону “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”, оскільки вона передбачає необмежені права ревізорів щодо перевірок суб’єктів господарю­вання. Ви мене підтримуєте, колеги? (Оплески). Дякую.

Від імені Всеукраїнської асоціації комунальної преси дозвольте подякувати Комітету з питань свободи слова та інформації, народним депутатам за своєчасне прийняття Закону “Про мораторій на відчуження від редакцій державних та кому­нальних засобів масової інформації приміщень та майна”. І водно­час хочу зазначити, що чиновники на місцях або не чули про цей закон, або відверто його ігнорують — продовжують відбирати у редакцій газет майно та приміщення.

Багато можна говорити про хронічне невиконання фінан­сових зобов’язань з боку засновників. Вони не просто відмовля­ються укладати угоди на висвітлення своєї діяльності, а й не надають фінансової підтримки, виділеної районними бюджетами.

Засновники регіональних газет продовжують практику втручання в господарську діяльність ЗМІ, хоча органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є контролюючими органами. Це підтверджують звернення до НСЖУ редакцій газети “Нафтовик Борислава” (Львівська область) та газети “Вперед” (Одеська область). Районні ради створюють редакційні колегії, які влаштовують своєрідну цензуру друкованих матеріалів, порушу­ючи вимоги Закону “Про друковані засоби масової інформації (пресу) України”. Цей приклад стосується Вишгородського району Київської області.

І насамкінець. Я уважно прочитав проект рекомендацій сьогоднішніх парламентських слухань і не знайшов жодного абзацу щодо негайного внесення законопроекту про реформу­вання і роздержавлення комунальної і державної преси. Ніколи в Україні не буде свободи слова, доки органи влади будуть засновниками ЗМІ! Тому від імені колег з різних регіонів України звертаюся до народних депутатів з проханням прискорити процес прийняття Закону “Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації”. Насамкінець скажу, що журналістам регіональних ЗМІ сьогодні вже байдуже, яким буде цей закон, оскільки мине небагато часу, і роздержавлювати буде вже нічого.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Це приємно, що дискусія відбулася не даремно. Бо я декілька років тому зустрічався з вами щодо роздержавлення, то позиція була критичнішою.

Запрошую до слова Василя Васильовича Костицького, голову Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі. Комісія активно працює з тим, що відбувається і в регіональних, і в центральних засобах масової інформації.

 

КОСТИЦЬКИЙ В.В., голова Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Свобода слова — одне з найбільших політичних завоювань, за яке проливали кров на барикадах Парижа і Варшави, Києва і Москви, під Крутами і в окопах Другої світової війни. І досягнення Української держави, зафіксовані у статті 34 Конституції, яка гарантує кожному право на свободу слова і думки, на вільне висловлення своїх поглядів, є великими, однак їх реалізація ще потребує певних зусиль. І мені видається, що найбільш яскраво ця проблема ілюструється саме в роботі регіональних ЗМІ.

З цього приводу я хотів би висловити декілька тез, дбаючи про те, щоб хоча б 30 секунд зекономити із свого виступу з  урахуванням побажань народних депутатів. Пробачте, якщо повторюся, але це моя особиста позиція і я хотів би довести її до відома загалу.

Перше. Журналісти стали об’єктами внутрішньої цензури, про що сьогодні вже говорили тут і я повторювати не буду.

Друге. Журналісти, які насмілюються демонструвати свою незгоду, стають об’єктами вже не цензури внутрішньої, а шельму­вання, звільнень, побиття або навіть фізичного знищення. А ті, хто залишається працювати, стоять перед вибором між повною слухняністю чи переслідуванням.

Третє — фінансово-економічна та адміністративна залеж­ність журналістської діяльності, про це теж говорилося, не буду повторювати.

Четверте. Свобода слова журналіста на сьогодні дуже часто стає свободою слова власника, мера, олігарха і правом на їхню дискусію з використанням пера журналіста або його слова.

П’яте. У роботі регіональних засобів масової інформа­ції  відображаються загальнодержавні проблеми. Тобто те, що є  в  державі, є й там. Але цікава і парадоксальна річ полягає в  тому, що регіональні ЗМІ із задоволенням обговорюють за­гальнодержавні проблеми, а ось внутрішні проблеми — важче. Мені видається, що сьогоднішні слухання є цьому ілюстрацією.

Шосте. Підміна принципу свободи слова свободою творчо­сті, що закріплена у статті 54 Конституції. І про це дуже яскраво сказала представник із Одеси, коли нецензурщина, абсолютна зневага до споживача, до українських національних і релігійних цінностей, до особи, до моралі поширюються через пресу і телебачення.

Я не схильний критикувати журналістів, просто наведу декілька цифр. За опитуваннями Центру Разумкова сьогодні 8 відсотків громадян довіряють засобам масової інформації, 51,9 відсотка не довіряють, а 58 відсотків українців виступають за  запровадження моральної цензури. Я кажу це не для того, щоб звинуватити когось, а оприлюднюю показники, які змушують замислитися над тим, що робити.

Що з цього приводу робить Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі. Не в порядку звіту, а для роздумів скажу, що ми пропонуємо і власникам, і самим телеканалам, і громадським професійним організаціям підписання документа на зразок хартії про партнерство заради гарантування інформаційних прав і свобод та захисту суспільної моралі, у якому будуть виписані правила гри та взяті публічні зобов’язання про дотримання певних етичних норм.

Досягнення політичної і економічної нейтральності. Очевидно, мова має йти про саморегулювання галузі. Проте, на жаль, нині ситуація така, що я не бачу можливості для саморегулювання. У будь-якому разі, відсутність сьогодні на трибуні представників центральних ЗМІ є яскравою відповіддю з  цього приводу. І правильно кажуть у регіонах: у вас в Києві є  телебачення, дипкорпус, народні депутати, “Репортери без кордонів”, а нас кинули напризволяще. І тому сьогодні я схиляю голову перед жінками-матерями з Івана-Франківська, 1367 яких створили живий ланцюг за захист суспільної моралі, у тому числі за захист інформаційного простору.

Звичайно, необхідно приймати закон про журналістську діяльність, але остання наша пропозиція — створення в регіонах громадських колегій, до яких запрошуються не лише чиновники (обласні керівники освіти, культури, охорони здоров’я), а й знакові люди. Ми розраховуємо на те, що ці громадські колегії стануть своєрідним майданчиком, де журналіст зможе публічно захистити свої права і свободи.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова президента Західноукраїнської гільдії операторів кабельного телебачення Василя Степановича Волокітіна.

 

ВОЛОКІТІН В.С., президент Західноукраїнської гільдії операторів кабельного телебачення. Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! На прохання всіх учасників ринку кабельного телебачення України прошу шановних народних депутатів звернути увагу на ситуацію, що склалася в Україні з обмеженням свободи слова у сфері розповсюдження іноземних телепрограм, яка вже більше року дратує українського телеглядача.

Усе почалося восени 2008 року, коли Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення прийняла рішення, яким зобов’язала провайдерів програмної послуги припинити ретрансляцію всіх іноземних програм, не включених до відповід­ного переліку телеканалів Національної ради. На сьогодні цей перелік містить лише 109 іноземних телеканалів.

За результатами досліджень Європейської аудіовізуальної обсерваторії, у 29 європейських державах глядачам доступні приблизно, для порівняння, 6,5 тисячі телеканалів. Порівняйте: 109 телеканалів доступні глядачам України за рішенням Націо­нальної ради і 6,5 тисячі — мешканцям ЄС. Це є звичайною цензу­рою, шановні народні депутати! Постає риторичне запитання: навіщо приймати рішення, які заздалегідь не будуть виконуватися, оскільки ці канали практично не вимкнуті? Нижче я зупинюся на  цьому. Для чого дратувати телеглядачів, обурювати людей та гальмувати розвиток телеінформаційних мереж?

Обурені суб’єкти господарювання, громадські об’єднання провайдерів та представники телеглядачів звернулися за захи­стом своїх прав до окружного адміністративного суду міста Києва про оскарження відповідних рішень Національної ради. У травні цього року суд вже визнав незаконними і перелік іноземних телепрограм, і заборону ретрансляції в Україні тих каналів, які не увійшли до цього переліку. Однак постанова суду не набрала чинності, оскільки судова тяганина, як ви знаєте, триває в апеля­ційній інстанції. По всій країні то там, то тут під тиском перевірок провайдери програмної послуги вимикають улюблені програми. Глядачі обурені, але нічого не вдієш. Це розпорядження головного органу у сфері телебачення.

Наприклад, тиждень тому під тиском перевірок провайдерів програмних послуг Маріуполя одночасно у всьому місті припинили ретрансляцію так званих неадаптованих телеканалів. Гудуть всі засоби масової інформації, телефони абонентських відділів червоні, до керівництва міста і депутатів надходить багато різких запитань. Ну, не можуть телеглядачі України зрозуміти, як узгод­жуються заяви Президента України Ющенка про своє головне досягнення — свободу слова з реальною цензурою, так званими приписами Національної ради відключити улюблені телеканали, які дивиться майже півсвіту.

Є проблеми і в самому переліку так званих адаптованих телеканалів. У результаті кулуарних ігор під назвою “цензура” шість російських телеканалів — “Охота и рыбалка”, “Ретро”, “Здоровье”, НТВ, “Усадьба”, “Драйв” — начебто і включені, увійшли до переліку дозволених, але документи від провайдерів на ці канали на включення програмної концепції Національна рада з лютого 2009 року не приймає. Пояснити глядачеві, чому не мож­на ретранслювати “Охоту и рыбалку”, досить важко. Мало того, взагалі неможливо пояснити, чому в одному місті, де працюють декілька провайдерів, одні показують зазначені канали, а іншим не можна. Виходить, що тим, у кого раніше ці телеканали були прописані в концепції, дозволено, а решті — зась, не приймає документи Національна рада. Ось парадокс! Живемо за подвій­ними стандартами, у підвішеному стані. У будь-який час провай­дерів можуть позбавити ліцензії.

Наші численні звернення до Національної ради не дали жодних результатів. Попри те, Національна рада позбавляє ліцензії багатьох провайдерів програмних послуг за ретрансляцію “опальних” каналів. Найсвіжіші приклади позбавлення ліцензії операторів кабельного телебачення з міст Лисичанськ, Маріуполь, Тернівка. Така сувора кара за порушення чекає чомусь саме дрібних провайдерів у регіонах, які не мають великої сили протистояти апарату чиновників. Усі хочуть керувати контентом, бути цензорами. А де справжня свобода слова?

Наведу ще один приклад про цензуру по-львівськи, але вже з боку колишніх депутатів. Усі ви знаєте поважну людину Ірину Калинець, яка пройшла табори, поклала власне здоров’я на вівтар свободи слова та незалежності України. Так ось, щойно з’явився в кабельних мережах телеканал “Ностальгия”, де в літерах “С” і “Т” висвітлювалися серп і молот, одразу надійшов дзвінок від помічника депутата, а потім і від самої пані Ірини про негайне вимкнення совєцької пропаганди з телемереж. Ну, звичайно, телеканал ніхто не вимкнув, а з часом і сама депутат розібралася в ситуації. Зрив пані Калинець ще можна зрозуміти, а ось ситуація довкола адаптації мені нагадує радянську цензуру, коли заборо­няли слухати “Радіо Свобода”, “Голос Америки”, “Німецьку хви­лю”. І всі ми знаємо, що з цього вийшло.

Дехто стане на сторону Національної ради і скаже, що ці державні службовці — патріоти і захищають інформаційний простір України. Однак справа в тім, що Європейська конвенція про транскордонне телебачення, яка є частиною вітчизняного законодавства, чітко виписує процедуру обмеження поширення іноземних телепрограм. Як відомо, конвенція набрала чинності близько півроку тому, але Національною радою досі не було зроблено жодної спроби розробити хоча б тимчасовий норма­тивний документ, що на підставі реальних моніторингів інозем­них  телепрограм визначав би їх відповідність вимогам конвенції, а в разі виявлення будь-яких порушень давав змогу вживати обґрунтованих дій згідно з положеннями міжнародного документа.

Продовження Національною радою практики цензури, обме­ження ретрансляції телевізійних каналів на порушення законо­давства та міжнародних зобов’язань України стане гальмівною силою на шляху України до європейської інтеграції.

Виходячи з вищевикладеного, просимо парламентаріїв у межах наданих повноважень включити до рішення парламент­ських слухань лише два пункти:

по-перше, доручити Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення привести свою діяльність у відпо­відність з вимогами Європейської конвенції про транскордонне телебачення у питаннях обмеження ретрансляції іноземних телепрограм;

по-друге, пропонувати Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації підготувати та розглянути законопроект про внесення змін до Закону України “Про телеба­чення і радіомовлення” щодо приведення законодавства про телебачення у відповідність з вимогами Європейської конвенції про транскордонне телебачення в частині розповсюдження іноземних телепрограм.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Сергія Миколайовича Довгаля, власного кореспондента газети “Україна молода” у Дніпропетровську.

 

ДОВГАЛЬ С.М., власний кореспондент газети “Україна молода” у м. Дніпропетровську. Високоповажне товариство! Пане головуючий! Хочу подякувати, що Дніпропетровській області вже вдруге надали слово, оскільки в радянські часи Дніпропетровськ називали “не перше місто в Радянському Союзі, але й не друге”, і ми ще живемо рештками колишньої слави.

Тепер про те, про що сказала моя колега Вікторія Шилова. Я  хочу зазначити, що БЮТ у Дніпропетровському регіоні не домінує, у нас домінує Партія регіонів. Є ще у нас такий феномен, як Блок Лазаренка, який у десяти районах обігнав навіть Партію регіонів. Тому тут про якесь домінування БЮТ не можна говорити, у нас інша специфіка.

І пані Ганна Герман справедливо обурювалася, що сьогодні не надають слова журналістам. Ну, я якраз журналіст, від дзвінка до дзвінка 28 років не розлучаюся з ручкою, тепер уже з комп’ю­тером, і тому багато у своєму житті зазнав. Знаєте, свободи слова в нас немає. І не те, що вона утискається, просто чиниться щось незбагненне!

Ну, уявіть, я 28 років попрацював, багато бачив, аж ось подали на мене позов до Шевченківського суду міста Києва. І  знаєте, на яку суму? Аж 19 мільйонів гривень вимагають з мене та з редакції. За що? Відшкодування майнової шкоди Павлоград­ському хімічному заводу, який здійснює утилізацію твердого ракетного палива. Проблема дуже страшна, тому що за всіма термінами зберігання 5 тисяч тонн ракетного палива вже давно мали б утилізувати, а вони лежать мертвим вантажем. Ця вибухо­небезпечна суміш може знести і Павлоград, і частину Дніпропетровська.

Проводилися громадські слухання, але вони організовува­лися керівництвом заводу, тож розумієте, якими вони були. Коли відбулися справжні громадські слухання з ініціативи громадських організацій, це було справжньою бомбою, тому що приїхав гене­ральний конструктор ракетних двигунів Кукушкін, наша знамени­тість, і сказав, що місто Павлоград і частина міста Дніпропетров­ська можуть просто злетіти в повітря.

Звісно, як журналіст я написав про ці громадські слухання, за що й отримав позов на 19 мільйонів гривень. Півтора року до­велося мені їздити до славного міста Києва, доводити очевидне. Наведу цитати з цього позову:

“Інформація журналіста викликала в контрагентів підозру в чесності підприємця, чесності людини, що відбилося на нашій репутації”. І вони мене почали звинувачувати, що через мою стат­тю, а це лише репортаж із громадських слухань, зірвався контракт на 19 мільйонів.

“Автор статті намагається нав’язати читачеві свою думку, викликає острах мати з підприємством ділові відносини”. І  головне: “Автор намагається викликати соціальну напруженість у  Західному Донбасі”. Тобто мене тероризували півтора року, не маючи жодного факту.

Ми знаємо, є роз’яснення Міністерства юстиції, що мораль­ну чи будь-яку іншу шкоду можна відшкодовувати тільки після того, як будуть спростовані фактичні відомості, саме фактичні відомості. Та одну фактичну відомість вони все-таки знайшли в  моєму матеріалі: я назвав ракетне паливо високотоксичним. У  суді я запитую: а який стосунок ви маєте до ракетного палива? У нього є розробники, нехай вони претензії висувають. І звичайно, цей суд я повністю виграв, але, вибачте, скільки мені коштувало нервів, скільки статей я написав би.

А проблема дуже серйозна, наша газета цю проблему пору­шила: підприємство вимагає кошти на утилізацію твердого ракетного палива, але, отримуючи на це величезні державні кошти, до утилізації дотепер ніхто не приступив. Паливо лежить мертвим вантажем. Вони зайнялися бізнесом — з компонентів цього палива почали виготовляти вибухівку для кар’єрів. Тобто держава виділяє кошти на утилізацію, а ми живемо на пороховій бочці. І пан Шиман, генеральний директор підприємства, на початку кожного року, коли треба вибити бюджетні кошти, з’яв­ляється на телеекранах, проводить прес-конференції.

Отже, з мене вимагали, що паливо не високотоксичне. Наведу цитату Шимана з прес-конференції, коли він вимагав гро­шей: “У разі вибуху або загоряння всіх ракетних двигунів викиди в атмосферу токсичних речовин перевищать 4,7 трильйона літрів із зоною ураження, що на порядок перевищить гранично допусти­му концентрацію”. Отака в нас ситуація.

І насамкінець. У нас у Західному Донбасі домінує саме Партія регіонів. Я хочу, як кажуть, вудку закинути Комітету з пи­тань свободи слова та інформації: проведіть експертизу всіх засо­бів масової інформації Західного Донбасу та деяких донецьких, що за угоди вони підписали з комерційною структурою, яка займається у нас видобутком вугілля і уособлює Партію регіонів? Бо саме в цих угодах є рядок про узгодження критичних матеріалів щодо цієї структури. Ну, всі розуміють, що йдеться не про інформаційні послуги, а про заборону критики.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, оскільки народні депутати — теж люди, ну, маю на увазі, що вони теж мають права і наполягають на них, то я  надаю слово народному депутату з фракції Партії регіонів Олексію Олексійовичу Костусєву.

 

КОСТУСЄВ О.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики (Партія регіонів). Уважаемые коллеги! В розданных нам аналитических материалах говорится о том, что в Одесской области обеспечивается право всех СМИ на беспрепятственную деятельность, и все граждане имеют свободный доступ к информации. Вынужден сказать, что это неправда, на самом деле местные власти, игнорируя Конституцию и законы Украины, цинично попирают свободу слова и различными способами препятствуют деятельности средств массовой информации и журналистов, имеющих смелость гово­рить правду о событиях в Украине и в нашем городе.

Под предлогом ремонта крыши уже две недели отключены от электроснабжения три телеканала и три радиостанции. В  здании, где находятся телерадиокомпании, топорами и ломами разломали хорошую, недавно отремонтированную крышу. После этого рабочих с объекта сняли, крышу никто не ремонтирует, студии и аппаратные заливает водой. Все это сделано, несмотря на решение суда, которое запрещает проводить в доме, где находятся телерадиокомпании, любые ремонтные работы и даже косвенно препятствовать нормальной работе СМИ. Но одесские власти плюнули на это решение суда, не исполнили они и пред­писания прокурора, обязывающего их немедленно подключить компании к электроснабжению. По этому факту возбуждено уголовное дело.

Подвергается преследованию и городской оппозиционный канал АТВ, у которого под надуманными предлогами пытаются отобрать лицензию. Все это настолько возмутило одесситов, что на митинг в защиту свободы слова, состоявшийся 28 ноября этого года в Одессе, пришло более 5 тысяч человек. Вдумайтесь, коллеги, не против повышения цен на хлеб, не против повышения тарифов на коммунальные услуги, а за свободу слова. Настолько возмущены одесситы, что 5 тысяч человек вышли выразить свой протест. И эти люди, митингующие, приняли резолюцию, которую поручили мне донести к вашему сведению. В частности то, что они горячо поддерживают журналистов и выражают возмущение попытками одесской мэрии во главе с Эдуардом Гурвицем уни­чтожить свободу слова в Одессе. Участники митинга потребовали от руководства города прекратить произвол, от правоохранитель­ных органов — обеспечить немедленное восстановление полно­ценной работы телеканалов и радиостанций, а виновных в нару­шении конституционных прав граждан на свободу слова привлечь к уголовной ответственности.

Выполняя волю моих земляков, я предлагаю в рекоменда­циях парламентских слушаний, которые мы примем сегодня, отметить факт попыток уничтожения местной властью свободы слова в Одессе. Одновременно предлагаю внести в рекоменда­ции пункт, которым поручить Генеральной прокуратуре Украины обеспечить возобновление полноценной работы телекомпаний “Арт”, “Град”, “Новая волна”, “52-й канал” и привлечь к уголовной ответственности лиц, препятствующих деятельности этих СМИ.

И последнее. Дорогие коллеги, есть множество примеров, когда независимые СМИ и журналисты подвергаются преследо­ванию, вплоть до физического давления, а их коллеги молчат, словно воды в рот набрали. Или, еще хуже, за деньги или по команде “ату” подключаются к травле своих коллег. Яркий пример подобного позора — сегодняшнее выступление здесь пани Багрий-Шахматовой, которая (я вежливый человек, скажу мягко) говорила неправду с трибуны Верховной Рады о том, что   одесские телерадиокомпании якобы задолжали городу какие-то средства (ничего не задолжали!), что их предупредили о  выселении за погода (тоже неправда: решение о ненужном ремонте горисполком принял 27 октября, телекомпаниям напра­вили письмо 29 октября и предложили выселиться на улицу до 15 ноября). Говорила она неправду и в целом, и по мелочам, например, о том, что Алексей Гончаренко является доверенным лицом кандидата на пост Президента Виктора Януковича. Нет, он не является доверенным лицом Виктора Януковича.

Вы знаете, если работники СМИ не будут солидарны друг с другом, не будут поддерживать друг друга, Украина так и оста­нется страной, где можно калечить и убивать журналистов, а свобода слова будет только красивым лозунгом.

Благодарю за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, тут і колега Костусєв, і колега Волокітін звертали увагу на дії Національної ради. Я бачу тут представників Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, тож якщо буде бажання зреагувати, будь ласка. Я готовий під кінець слухань надати слово, можливо, ви вважаєте ваші рішення адекватними і хотіли б висловити застереження стосовно критики, яка тут прозвучала.

Запрошую до слова колишнього головного редактора газети “Юг”, голову правління Фонду свободи і демократії Володимира Костянтиновича Курінного.

 

КУРІННИЙ В.К., голова правління Фонду свободи і демокра­тії (м. Одеса). Добрий день, шановні учасники і гості парламент­ських слухань! Тема свободы слова в Украине действительно актуальна и остра. И я хотел бы поблагодарить Комитет по вопросам свободы слова и информации за то, что парламентская трибуна стала местом, где мы обсуждаем эту проблему.

Мне легко выступать после моего коллеги Алексея Алексее­вича Костусева. Я тоже вежливый человек и могу сказать, что половина его выступления была неправдой, к сожалению (Оплески).

Я работал редактором газеты, бывшей органом Одесского обкома Компартии Украины. Сначала я был завсектором, потом обозревателем, потом — главным редактором этой газеты и счи­тал, что ситуация со свободой слова очень непростая, все очень тяжело. Но теперь, оценивая ту ситуацию, я понимаю, что хорошо уже было.

Сегодня ситуация гораздо более сложная. Теперь нельзя сказать, кто красный, а кто белый, где черное, а где белое, все значительно запутаннее. И поэтому все речи звучат очень красиво. Мы слушаем одного выступающего — вроде бы правду говорит, слушаем другого — вроде тоже правда.

Я не хотел бы, чтобы рассмотрение вопроса о свободе слова стало ристалищем противостояния двух-трех политических сил, борющихся сегодня за президентскую булаву в нашей стра­не, потому что реально мы должны добиться, чтобы результатом парламентских слушаний стало повышение уровня свободы слова в Украине.

Мы привыкли говорить о свободе слова в контексте того, как власти ущемляют журналистов и средства массовой информации. Однако, на мой взгляд, сегодня не менее, а все более актуальной становится иная грань свободы слова — защита журналистов и творческих коллективов средств массовой инфор­мации от своеволия собственников СМИ.

Общенациональные СМИ, принадлежащие крупным финан­совым структурам, имеют возможность создавать хотя бы види­мость объективной подачи информации, в регионах ситуация намного хуже. Если СМИ, контролируемые органами местного самоуправления, принято, не беспочвенно, называть “паркетны­ми”, то телеканалы и газеты, принадлежащие местным политикам и бизнесменам, можно прямо назвать “карманными”. Журнали­сты, работающие там, зачастую попадают в унизительное, раб­ское положение. Особенно в предвыборный период, когда, пови­нуясь интересам своих хозяев, их вынуждают подавать заведомо неправдивую, субъективную информацию, и де-факто они стано­вится разменной монетой в политической борьбе.

Попытки препятствовать этому дают отличный повод спекулировать на понятии свободы слова. Очень часто региональ­ные политики за неимением других возможностей используют это в качестве предвыборной технологии. Самый свежий пример этого — скандал, о котором только что говорил не только народ­ный депутат Украины, но и собственник указанных средств мас­совой информации Алексей Алексеевич Костусев.

Я хотел бы задать вопрос: если гражданин, работающий журналистом, бросил окурок в неустановленном месте, то есть нарушил правила нормального, приличного поведения, а дворник сделал ему по этому поводу замечание, является ли это посяга­тельством на свободу слова со стороны дворника?

В средине прошлого месяца несколько одесских телекана­лов обвинили мэрию Одессы в том, что она препятствует веща­нию оппозиционных СМИ. Поводом стало отключение электро­энергии в связи с ремонтом крыши, мы все это уже слышали. Помещения в здании на Артиллерийской улице находятся в  аренде общества с ограниченной ответственностью “Одесский городской телерадиоцентр”, который никоим образом не явля­ется средством массовой информации. Эта хозяйственная струк­тура передавала в субаренду часть нежилых помещений для размещения органов управления некоторых СМИ. Однако по документам право на субаренду для этих организаций закончи­лось еще в 2004 году. Таким образом, ремонтные работы, о кото­рых, кстати, “Одесский городской телерадиоцентр” был извещен заранее, никак не вписываются в понятие “препятствование деятельности СМИ”.

Телеканалы и радиостанции, вещанию которых якобы помешали, зарегистрированы совершенно по другим адресам. Никакой связи с улицей Артиллерийской не имеют и передатчики этих телеканалов и радиостанций, о чем свидетельствуют данные Национального совета по телевидению и радиовещанию. Нако­нец, “Одесский городской телерадиоцентр” подключен к отдель­ной линии электропитания и является единственным ее собствен­ником. Это значит, что ни отключение света, ни любые другие процессы в здании на Артиллерийской улице нарушить вещание этих СМИ и свободу слова никак не могли.

Почему же поднялась такая шумиха? Ларчик открывается очень просто: эти телеканалы непосредственно связаны с поли­тиками. Некоторые из этих политиков хотят стать мэрами, в дан­ном случае мэром Одессы, и уже объявили об этом буквально на месте происшествия. Объявили о том, что они идут в мэры и  будут дальше бороться. Но при чем здесь…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

КУРІННИЙ В.К. Завершая свое выступление, хочу призвать вас не путать свободу слова, свободу творчества журналиста, творческого коллектива и редактора со свободой политиков и  собственников телеканалов в ходе избирательной кампании. И  не надо использовать тему свободы слова как разменную монету в политической борьбе.

А результаты наших парламентских слушаний, мне кажется, необходимо серьезно обсудить и использовать в работе Комите­та по вопросам свободы слова и информации по законодатель­ному обеспечению деятельности журналистов и редакционных коллективов, их творческой свободы.

Спасибо.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, якщо ви не заперечуватиме, оскільки ми вже зупинили лінію дискусії про етнічне походження кандидатів у президенти, давайте зупинимо і одеську дискусію. Бо тут ще чоловік п’ять з Одеси, я так розумію, що знатиму назви всіх провулків. Давайте обговорювати фундаментальні речі.

Запрошую до слова Віктора Володимировича Пасака, гене­рального директора Київської державної регіональної телерадіо­компанії. Будь ласка.

 

ПАСАК В.В., генеральний директор Державної організації “Київська державна регіональна телерадіокомпанія”. Спочатку декілька слів щодо репліки пана Григоренка з Харківщини про відсутність телекамер і трансляції. Офіційно повідомляю, що за дорученням виконувача обов’язків голови Держтелерадіо парла­ментські слухання транслюються на Першому національному каналі, на УТР, на каналі “Рада”. Компанія “Рада” та обласні теле­радіокомпанії записують парламентські слухання для подальшого використання. Миколо Володимировичу, прошу не зараховувати цей час до мого регламенту.

Шановний Миколо Володимировичу! Шановні колеги! Від імені Ради генеральних директорів державних обласних теле­радіокомпаній України не можу не подякувати керівництву нашого рідного профільного комітету і заступнику Голови Верховної Ради за можливість сьогодні зустрітися, поспілкуватися і поговорити про наболіле.

Символічно, що нинішні парламентські слухання відбува­ються наступного дня після 18-річчя вікопомної події — Всеукраїн­ського референдуму, який підтвердив вибір народу на шляху незалежності, і виборів першого Президента України. Я добре пам’ятаю першу президентську виборчу кампанію, напрочуд про­зору, з наданням рівних можливостей всім кандидатам (зокрема, у студії програми “Перше грудня”, яку мені випало вести з коле­гами Миколою Білоусом і Юрієм Шкарлатом), рівного ефіру, до речі, безоплатного, бо всі три канали тоді були державними, закріплення за кожним кандидатом телевізійної і радіогрупи. Відверто скажу, що тоді ми за кандидатом Кравчуком закріпили (я був директором об’єднання “Громада” і мав право пропону­вати) симпатичного і розумного Ігоря Сторожука, який потім став керівником прес-служби Президента України. Але рівні можли­вості були для всіх.

Що найголовніше? Кожний кандидат агітував за себе і не дозволяв собі виливати помиї на конкурента, що тепер суцільно ми бачимо на всіх каналах. Про це сьогодні, до речі, на ранковому засіданні Верховної Ради сказав один з народних депутатів і  закликав кандидатів у президенти не робити цього, не обливати брудом і утриматися від подібного.

Проте досить спогадів, регламент обмежений. Що сьогодні робити нам, керівникам державних телерадіокомпаній, вже за інших економічних і політичних умов, коли все продається, а полі­тичний цинізм просто зашкалює? Відповідь одна: чітко дотриму­ватися чинного законодавства, не допускати так званої “джинси” в ефір, створити рівні умови для всіх кандидатів, щоб не було: “А  з нашого боку — Тягнибок” (вибачте, цитую рекламу на радіо), щоб усі були в одному колі, усі були рівні, а не хтось десь збоку.

І у зв’язку з цим хочу привернути увагу депутатського корпусу, принаймні невеличкої його частини, присутньої в залі, до таких проблем. Маю на увазі дуже потрібну нам допомогу народ­них депутатів у вирішенні гострих питань, які сьогодні залиша­ються не вирішеними у царині телебачення і радіо.

Перше — принизливо мізерна зарплата журналістів, операторів, режисерів, особливо інженерно-технічних працівників у державних компаніях. Вдумайтеся в цифри: 773–1400 гривень “брудними”.

Державні компанії є кузнею кадрів для комерційних каналів, я про це вже казав з трибуни Верховної Ради більше чотирьох років тому, 13 квітня 2005 року. Я вносив пропозицію, чому б нам не скористатися методикою, яка діє в футболі: структура, що переманює до себе спеціаліста з телебачення, мусить сплатити компенсацію організації, яка цього спеціаліста виплекала. Могли б тут народні депутати сказати своє вагоме слово? Думаю, що могли б. Нас підтримував тоді віце-прем’єр-міністр Дмитро Володимирович Табачник, але до вирішення цієї проблеми справа не дійшла.

На початку жовтня тему низьких зарплат я озвучив на “круглому столі” у Президента України, пригадуєте, генеральних директорів збирали, і він пообіцяв втрутитися в ситуацію. Поки що, на жаль, ми результату не відчули.

Друге — технічне переоснащення обласних компаній японським телевізійним обладнанням відповідно до постанови Кабінету Міністрів. Я проситиму Ганну Миколаївну виділити з її резерву хоч дві хвилини для мене, а не тільки для львівського колеги, щоб я завершив про ті проблеми, які є. Добре?

Постанова про технічне переоснащення, яке почало здійснюватися, прийнята Кабінетом Міністрів ще десять років тому, підписав її тодішній Прем’єр-міністр Віктор Ющенко. Реалізація постанови почалася 2004 року, але досі не завершена. Вже другий рік на Бориспільській митниці лежить обладнання для п’яти обласних державних телерадіокомпаній, бо немає бюджет­них коштів на розмитнення, це з тих більш як 8 мільйонів гривень, які торік Держкомтелерадіо не отримав.

В які тільки двері ми не стукали за цей час, щоб сучасне цифрове обладнання працювало для територіальних громад. Нарешті прийнята постанова Кабінету Міністрів України про виділення необхідних коштів із Стабілізаційного фонду, погоджена з бюджетним комітетом. Але поки накопичуються кошти в цьому фонді, обладнання перебуває на митниці, за зберігання на складах якої 3,5 тисячі гривень щодоби нараховується як борг Київської телерадіокомпанії, оскільки вона є консолідованим замовником. А могло ж бути інакше, якби вчасно підключився депутатський корпус.

Я перепрошую, мені особисто імпонує, коли народні депутати вболівають за дотримання сітки мовлення державних телерадіокомпаній, переймаються тим, куди подівся той чи той цикл, а ще більше, коли від них надходять рекомендації з  кадрових питань. Зокрема, таке подання навесні цього року надійшло до Держкомтелерадіо від голови Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи пана Семиноги щодо заміни генерального директора КДТРК. Свій підпис долучив і Володимир Яворівський, член колегії Держкомтелерадіо, потім, до речі, він зізнався, що його дезінформували.

Отож на черговій колегії, де слухалися питання реалізації японського проекту, за який відповідає Київська телерадіокомпа­нія, я попросив Володимира Олександровича відкласти кадрове питання, посприяти у прискоренні розмитнення японської техніки. На щастя, моє звернення було почуто і завдяки сприянню пана Яворівського ця проблема на завершальній стадії вирішення. Це саме той приклад, коли депутати допомагають.

І на завершення ще одна пропозиція, висловлена з цієї трибуни 13 квітня 2005 року. Мова йде про видалення з держав­ного ефіру реклами, передавши рекламний ринок повністю в руки комерційних структур. Але водночас треба законодавчо забезпе­чити повернення цими структурами до державного бюджету, скажімо, 15–20 відсотків прибутків від реклами і спрямувати ці кошти на фінансування державного, а з часом суспільного мовлення. Ганно Миколаївно, я прошу вас підключити до цієї проблеми ваш комітет.

І насамкінець знову до виборчої теми. Звертаюся до своїх колег і колективів, які вони очолюють. Головне для нас, як і під час попередньої виборчої кампанії, зберегти обличчя, не прогнутися перед будь-якою політичною силою. І тут я хотів би процитувати Ніну Іванівну Карпачову, яка згадала, що сьогодні Міжнародний день боротьби за скасування рабства. Я хотів би процитувати слова нашого російського колеги, відомого режисера і політика Станіслава Говорухіна, які він виголосив на міжнарод­ному кінофестивалі у Ялті: “Робоча худоба потрібна за будь-якого режиму, але місце їй — у хліві” (Оплески).

Дякую.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, за списком, поданим комітетом, далі має виступати Вікторія Антонівна Плахта. Вона надіслала записку, що передає слово Василю Антоновичу Дем’яніву, головному редак­тору газети “Коломийський вісник”. Підтверджуєте? Так.

Василь Антонович Дем’янів. Будь ласка.

 

ДЕМ’ЯНІВ В.А., головний редактор газети “Коломийський вісник” (Івано-Франківська область). Шановний заступнику Голови Верховної Ради України! Шановні народні депутати! Шановні колеги! Слово до преси: свобода слова — що це? Намір влади чи потреба людства, щоб забезпечити собі важливі умови існування? Згадаймо: “Спочатку було слово”. Якщо ми як частина цілісної країни прямуємо до цивілізованого світу, то маємо замислитися: наскільки журналісти чесні перед собою, чи не байдужі вони люди і чи не мовчать, коли порушують їхню свободу? Яка преса потрібна владі — слухняна чи справедлива?

У нас свобода слова, як засвідчує Конституція України, є найвищою соціальною цінністю для кожного — олігарха і селя­нина, багача і бідняка, жінки і чоловіка, студента і учня, дитини і  дорослого. Усі вони різні, але всіх єднає те, що вони мусять бути людьми. Звичайно, хтось виглядає краще, але це тільки зовнішня оболонка. Ось і свобода преси, свобода слова, яка є дзеркалом суспільства, інколи буває і рентгеном, що висвітлює його внутрішній стан. Бо вона, свобода слова, — для всіх.

Майже 19 років із 20, які газета “Коломийський вісник” відзначатиме у травні наступного року, співзасновником була Коломийська міська рада. Редакція як господарська структура працювала у формі товариства з обмеженою відповідальністю, де 50 відсотків голосів належало владі, а 50 — журналістам. Такий паритет тривалий час зумовлював якісний компроміс, коли одні без других не могли обходитися.

Свіжий приклад місцевого самоврядування у фаховому, а  надто в майновому плані (репутація ж газети залишається): міська рада попереднього скликання віддала в заставу престижне приміщення редакції, яке вона орендує безстроково, під банків­ський кредит, щоб у такий спосіб відчужити. Півтора року ми судилися, допоки вибори принесли іншу команду. Почалася чер­гова співпраця. Спершу нормальна і наче партнерська, допоки газета не стала на бік територіальної громади стосовно майнових і земельних питань.

Цьогоріч, у середині січня, поки головний редактор здавав випускні магістерські екзамени на заочному відділенні Національ­ної академії державного управління при Президентові України, рада ухвалила рішення про вихід із співзасновників. Його готували таємно, кулуарно, однобоко. Бо якби вони подивилися в очі газе­тярам і надали, хоча б для годиться, останнє слово, — не досягли б свого. Необдуманий і поспішний вихід: виживайте, як хочете, панове журналісти, адже 150 тисяч боргу, з яких левова частка — зарплатня і нарахування, ніхто погашати й не думав. Кому яке діло, що в бюджеті регулярно закладали тільки 30 відсотків необ­хідного, а журналісти впродовж 15 років задля економії коштів забули про гонорари.

Таке становище — зрозуміло, це економічний тиск на свободу слова. Чому так квапилася коломийська влада, нехтуючи співпрацею, зрадивши правам виборців та обов’язкам державної політики в засобах масової інформації? Бо вільної нерухомості в місті майже не залишилося. Все приватизували і “прихватизу­вали”. А редакція розміщається у двоповерховому особняку. Чому б не забрати? Апетиту додав розгляд проекту закону про забо­рону відчуження приміщень та майна редакцій державних ЗМІ. Закон Верховна Рада прийняла в січні, але слово “комунальні” пропустили. Була нагода хапнути приміщення газети, та зникла — парламент все врегулював Постановою “Про заправадження мораторію на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств з розповсюдження книг та преси”.

Процес тримісячного розлучення змусив проаналізувати факти. Ми порівняли аналітичні відомості Управління преси та інформації Івано-Франківської ОДА за останні 10 років і вияви­лося, що за цей час редакція використала на випуск газети із загальних коштів 1 мільйон 350 тисяч гривень власних надход­жень. Якщо в цілому вся дотація з міського бюджету становила 453 тисячі гривень, то різних податків за 10 років ми сплатили 444 тисячі гривень. Відчуваєте різницю? Фактично за 9 тисяч гривень упродовж останніх 10 років ми впроваджували державну політику, розуміючи владу. А вона нас кинула напризволяще, до того ж позбавила пільг держслужбовців, визначених у законодав­стві про соціальний захист журналістів. Наразі правонаступником міськради стала приватна особа, тривають деякі організаційні заходи, і добре, що ми значно скоротили борги, у тому числі й із зарплатні.

Згадується фундаментальна основа світлої пам’яті Вчителя, професора Львівського державного університету імені І.Я. Франка Володимира Здоровеги про трьох китів, на яких тримаються мас-медіа будь-якої цивілізованої країни: перший кит — економіка, матеріальні підвалини існування ЗМІ; другий кит — законодавчі основи функціонування преси, у тому числі відносини з владою, суспільством, бізнесом; третій кит — професіоналізм журналістів, тобто рівень їх кваліфікації, загальна, політична, фахова культура.

То про яку свободу слова можна говорити, якщо економічна самодостатність визначальна для “четвертої влади”? Що далі від Києва, то більше підкреслюють свою містечковість, на жаль, у  гіршому розумінні цього слова. Фінансового тиску влади зазнають усі — хто частково, хто більше, хто менше. Якщо серед засновників є держадміністрації, то можна волати хоч до прези­дентської вертикалі, а місцеве самоврядування, так виглядає, взагалі поза впливом державної політики.

Ось нещодавно через брак коштів закрила свою газету Яремчанська міськрада, а в туристичному Карпатському краї це було єдиним місцевим виданням. Тепер залишилися одні білбор­ди. Усе може трапитися і в нашому обласному центрі. Попри настійливі рекомендації державної влади, так і не увійшов до складу співзасновників колектив “Західного кур’єра”, що повністю належить Івано-Франківській міськраді.

Спілкуючись з колегами не тільки із Західного регіону, знаючи, що проблема набирає всеукраїнського масштабу, вва­жаю, слід негайно внести доповнення до ухвалених Верховною Радою документів, зокрема, запровадити мораторій на будь-які зміни юридичного статусу мас-медіа, доки законодавець остаточ­но не визначиться, що робити далі з роздержавленням. Повністю підтримую одного зі своїх колег, якщо цього не буде зроблено, співзасновники вийдуть, залишивши напризволяще колективи, роздержавлювати буде нічого.

Світ постійно перебуває в розвитку, тому й вічний до дру­гого пришестя Бога. Так і категорія свободи слова вічна до вдосконалення, до другого пришестя. Спочатку ж було слово (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова керівника Київської незалежної медіапрофспілки Юрія Володимировича Луканова.

 

ЛУКАНОВ Ю.В., голова Київської незалежної медіапроф­спілки. Доброго здоров’я, шановний головуючий, шановні колеги! Я із задоволенням сказав би вам про те, що ми є так само захи­щеними, як народні депутати, захищені профспілкою, законами, загальною атмосферою в суспільстві. На жаль, я цього зробити не можу, хоча наведу унікальний приклад.

Десь півтора-два місяці тому сталася прикра подія — побили журналістів телеканалу “Магнолія-ТV”, які знімали чергову ДТП. Приїхали якісь молодики і настукали їм по голові. А назавтра керівник київської міліції Віталій Ярема, побачивши на відео, як це відбувалося, звільнив усіх працівників міліції. Це унікальний факт! Його унікальність полягає в тому, що це просто виняток, який підтверджує правило. У решті випадків, особливо з наближенням і  початком президентської виборчої кампанії, журналістів б’ють дедалі частіше, але міліція і прокуратура не реагують на це, вони просто горою стоять на захисті причетних до цього можновладців чи так званих правоохоронних органів.

Просто унікальний в іншому, так би мовити, вимірі випадок стався більше року тому, коли в Києві під час конфлікту навколо забудови по вулиці Первомайського, поблизу Будинку звуко­запису, так відлупцювали трьох журналістів, що одному з них зламали руку. За цією подією спостерігали шестеро працівників Печерського райвідділу міліції, жоден з них не був покараний. Точніше, мені той самий Ярема надіслав відповідь, що комусь оголосили догану, когось попередили і таке інше, хоча юрист Андрій Нечипоренко, який з нами працює, наполягає на тому, що за це працівники міліції повинні нести кримінальну відпові­дальність, оскільки своїм невтручанням у бійку вони порушили Закон “Про міліцію”. Ну, до кримінальної відповідальності ми ще не доросли. Спасибі, що хоч одного разу когось звільнили. Можливо, це буде уроком для інших.

Ми — київська профспілка, але до нас звертаються і люди з  регіонів. Наприклад, у Хмельницькому теж була аналогічна історія, там протестували вкладники банків і працювала журна­лістка видання “Моя газета плюс” Людмила Луніна. До неї підійшов чоловік у цивільному, сказав “Мені це все не подоба­ється”, вирвав диктофон і зламав його. Потім з’ясувалося (власне, всі знали, але потім отримали офіційне підтвердження), що це був заступник начальника обласного управління внутрішніх справ.

Не зовсім аналогічна, але теж історія трапилася з кореспон­дентом УНІАН Віталієм Данильченком, який працював у Каховці, коли там відбувався конфлікт навколо коньячного заводу. Його побили, у нього струс мозку, проте міліція всіляко намагається кваліфікувати цю справу як хуліганство, а не як перешкоджання професійній діяльності.

Власне, чому відбуваються такі речі? Ми регулярно пишемо, особливо щодо київських випадків, звертаємося до прокуратури, але отримуємо відписки, на нас фактично не звертають жодної уваги. Звичайно, всі наведені випадки є прикладом чи наслідком ставлення до журналістів взагалі, у тому числі й можновладців. Згадаймо останні випадки.

Віктор Янукович на незручне запитання журналіста каже йому: “Не болтай языком”. Крім того, оголошується, що відомого Калашникова, який відлупцював телегрупу СТБ, і оператор досі лікується, відновлять у Партії регіонів.

Юлія Тимошенко намагається провести судове рішення, яким заборонити критикувати свою особу. Крім того, її команда оголошує, що головного редактора газети “Україна молода” вони залишать без особистого майна, бо газета наважилася їх покритикувати.

Глава нашої держави у прямому ефірі читає мораль журналістам, розповідаючи про те, які запитання треба ставити, а  які не треба.

Ну, і, звичайно (тут “червоні” виступали), добродій Ткаченко. Це останній просто унікальний випадок, коли він по-хамськи вирвав мікрофон з руки журналістки і кинув його на підлогу.

Отже, самі можновладці створюють у суспільстві атмосферу хамського ставлення до журналістів. Звісно, серед нас є різні люди, бувають і продажні, але 95 відсотків журналістів працюють чесно, намагаються виконувати свій професійний обов’язок.

Тут пропонують внести якісь пропозиції від профспілки щодо змін до законодавства тощо. Ви знаєте, я не буду цього робити, хіба що Андрій Нечипоренко щось у цьому плані підготував. Ми вивчали ситуацію: можна покращити якісь дрібниці, а в основному законодавство є. Використовуючи це законодавство, можна захи­щатися. Але, бачте, суцільний правовий нігілізм у нашій державі позначається і на журналістах, ми дуже тяжко добиваємося перемог у судах.

Отже, сьогодні я можу вас лише закликати працювати за професійними стандартами і тоді ви з чистою совістю зможете згуртуватися. Зокрема, запрошую, якщо у вас виникають якісь критичні ситуації, ми так чи інакше зможемо вам допомогти, зможемо вас підтримати. Київська незалежна медіапрофспілка і  Незалежна медіапрофспілка України створювалися свого часу на революційній хвилі. Тепер настав час її інституціоналізації, прове­дення реформ і таке інше. Проте ми функціонуємо, і ви можете розраховувати на наш захист, а також створювати профспілки у  себе в регіонах.

Дякую за увагу. Хай вам щастить!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова народного депутата Юрія Кармазіна, який представляє фракцію Блоку “Наша Україна — Народна самооборона”.

 

КАРМАЗІН Ю.А., перший заступник голови Комітету Верхов­ної Ради України з питань правосуддя (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Шановні колеги! Шановні журналісти! Шановний головуючий! Я з глибоким занепокоєнням слухав усі виступи. Щоб не зачіпати одеську тему, скажу, що вона надзви­чайно складна, але все, що міг, я зробив: звернувся до мера, до голови облдержадміністрації, навіть до прокурора області в той час, коли це потрібно було. Насправді там ситуація не така прозо­ра і потребує вирішення. Тому що нікому не можна відключати світло, це однозначно. Але і платити треба, це також однозначно. Є суди, які вирішать цей спір, і я думаю, вирішать правильно.

Мій заклик і до мерії, і до власників засобів масової інформації: знайти спільну мову і відновити трансляцію каналів. Правда, це жодним чином не виправдовує ні хамства, ні того, що на деяких каналах людей називали такими словами, що мені просто соромно було дивитися той канал. Тому я не знаю, як там Національна рада… Це не той канал, який відключили, але хто був в Одесі, той знає. Не хочу робити рекламу не тим каналам, яким треба.

Шановні друзі, я хотів би зараз додати буквально декілька штрихів, бо часу дуже мало. Його в усіх мало, але почав читати проект рекомендацій і зрозумів, що не виступити від фракції не можу. Чому?

Щойно ми збиралися, ті, хто боровся за свободу слова за Кучми, тут, у кінозалі, де вперше збирався Комітет національного порятунку. Просто одночасно, о 15 годині, оце бігав по поверхах. І  ось я згадував. Згадував ту свободу слова, коли забирали газети, коли Олега Ляшка кидали в буцегарню, коли я серед ночі витягував його звідти, коли з цієї трибуни доповідав, будучи головою Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, про те, що треба скасувати таку кримінальну статтю, як відповідальність за наклеп. Цієї статті сьогодні немає, але її відсутність не означає вседозволеності. Свобода слова — не все­дозволеність. Це я кажу тим, кого це стосується, вони зрозуміють.

Хотів би підкреслити, що ми не можемо порівнювати ниніш­ню ситуацію з тією, яка була за Президента Кучми і Прем’єр-міністра Януковича, коли сталися ті події, про які я розповідаю, що змушені були скасовувати кримінальну відповідальність, бо проти журналістів порушували кримінальні справи, проводили обшуки і  просто, так би мовити, їх відстрілювали. І я всюди втручався в  такі випадки.

І ми зараз пишемо: “На жаль, слід констатувати, що масові порушення свободи слова як з боку центральної влади, так і з бо­ку місцевих органів влади… Йдеться про відкриту і приховану цензуру, політичний, економічний, фінансовий тиск”. Шановні, ну, хіба можна так говорити і так писати? Очевидно, ні. Очевидно, що сьогодні, якщо взяти “спарку” Ющенко і Тимошенко, за всієї різновекторності кожного з них, але все-таки свобода слова існує. На скільки відсотків вона реалізована і чи правильно розумі­ється — то вже інше питання. Але я хотів би, щоб ми такі речі не записували, тому що вони, по-перше, ганьблять нас з вами, ганьблять державу, а по-друге, не відповідають дійсності.

Я хотів би порушити ще одну дуже важливу тему і, користу­ючись нагодою, звернутися до членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Шановні, що ви робите? Хіба ви не усвідомлюєте, що сьогодні за тих ліцензій, які у вас були, ви 100 відсотків мовлення українською мовою тихенько переводите на 50? Хіба ви не розумієте, що навіть регіональне мовлення вже передали за кордон? Ось чому немає центральних каналів, тому що власники — швейцарці, німці, хто завгодно. Час внести зміни до закону і заборонити впливати на нашу свідомість із-за кордону. Заборонити!

Нині у 10 разів піднявся платіжний тиск за отримання ліцензій. Три місяці Комітет з питань свободи слова та інформації не може зібратися. Це що, робота? Що, такі речі, які сьогодні звучали, спочатку на засіданні комітету, а потім на всю країну не треба обговорювати? Очевидно, що треба. Але комітет для цього повинен працювати. А він не працює. Кому він сьогодні підконтрольний? Партії регіонів.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Юрію Анатолійовичу, завершуйте, будь ласка.

 

КАРМАЗІН Ю.А. Тому я хотів би, щоб ми сьогодні розглянули проекти, внесли сюди. Це робота парламенту, це робота парламентського комітету. Поки що цього, на превеликий жаль, я  не бачу.

І насамкінець. Хочу вам сказати як юрист, як багаторічний дописувач до газет, що ті речі, які були в засобах масової інфор­мації щодо скандалів стосовно так званих педофілів, вийшли за межі моралі, у тому числі не без допомоги журналістів. Саме через це я пропоную внести зміни до Кримінального кодексу щодо протидії вчиненню злочинів проти статевої свободи і  статевої недоторканості неповнолітніх, у тому числі й передба­чити покарання за поширення неправдивих відомостей про вчинення таких злочинів. Вчинив такий злочин — хімічна кастрація! Розповсюдив про такий злочин неправдиву інформацію — також хімічна кастрація, бо люди можуть померти, отримавши цю інформацію.

На цій світлій, мажорній ноті хочу би побажати добра і  процвітання всім представникам засобів масової інформації. Я  буду домагатися, щоб свобода слова існувала насправді і щоб критикувати можна було будь-кого і кожного. І вас, пані Ганно. Нічого особистого, я вас дуже люблю й поважаю, але комітет повинен працювати. І я прошу винести поданий мною законо­проект у цей зал з висновком комітету.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Ганно Миколаївно, ви в кінці відповісте, я  вам надам стільки часу, скільки скажете, не переживайте. Ганно Миколаївно, це ж не колгосп і не партійні збори. Я вас прошу, сядьте, заспокойтеся.

Хочу одне сказати. Я теж був головою Комітету з питань свободи слова та інформації, і хоча більшість членів комітету представляли опозицію, у мене засідання завжди проводилися. Думаю, що депутатів з БЮТ, фракції Партії регіонів, інших фракцій треба об’єднати в такий спосіб, щоб вони ходили на засідання і  працювали. І в цьому, на моє переконання, завдання голови комітету.

Слово надається Людмилі Валентинівні Грубляк, радіожурна­лісту з 25-річним стажем, місто Сокиряни Чернівецької області, яка втратила роботу через критику БЮТ. У мене так написано.

 

ГРУБЛЯК Л.В., радіожурналіст (м. Сокиряни Чернівецької області). Шановні головуючий, народні депутати, колеги! Мені випала велика честь виступати з цієї трибуни і говорити про свободу слова в Україні. Привела мене сюди не особиста образа, а вболівання за те, щоб у нашій державі кожна людина мала право на висловлення своєї думки та позиції.

Мій гіркий досвід свідчить, що сьогодні ще не можна говорити правду про чиновників, місцевих князьків, які узурпували владу і розпоряджаються нею на свій розсуд. У своїх матеріалах я  розповіла радіослухачам району, читачам обласних друкованих видань про одного з таких посадовців. Мої критичні матеріали були написані на основі фактів та документів, як і матеріли, оприлюднені журналістами з обласних та всеукраїнських газет.

Три роки пройшло відтоді, як Сокирянська районна рада під впливом та з подачі голови районної ради, бютівця Василя Козака 26 липня 2006 року прийняла рішення, в якому, зокрема сказано: “Протягом останніх років редакція Сокирянського районного радіомовлення однобоко висвітлює події в районі, подає недосто­вірну інформацію. Районна рада змушена була звернутися до суду з метою спростування фактів, які не відповідають дійсності”.

Не дочекавшись рішення суду, редакцію знищено без жодних попереджень колективу, а редактора, тобто мене, звіль­нено шляхом скасування рішення від 1996 року, яким районна рада призначила мене редактором. У той самий день, 26 липня 2006 року, була утворена ідентична радіоорганізація, в якій при­значений новий, вже зручний, підпорядкований голові районної ради керівник з новим складом працівників редакції. Фінансування також було переадресовано новоствореній редакції.

Суд, розглянувши позовні вимоги Василя Козака та позовні вимоги Сокирянської районної ради, бо було два позови, визнав, що матеріали, написані мною, були об’єктивними, але на це вже ніхто не зважав. Шукаючи захисту, я зверталася до різних інстанцій, але отримувала відписки. Та що мої звернення, Чернівецька влада проігнорувала три заяви обласної спілки журналістів, кілька запитів і звернень мого колеги, депутата обласної ради Петра Кобевка також залишилися без реагування. І  тільки на десятий день мого голодування під стінами ОДА та обласної ради в обласній прокуратурі таки побачили порушення законів. Тоді й були внесені протести на рішення засновників — районної ради та розпорядження райдержадміністрації про ліквідацію радіоорганізації.

Я вже говорила, що зверталася за допомогою до багатьох високопосадовців. Мені випала нагода коротко розповісти про ситуацію, що склалася навколо редакції районного радіо, під час зустрічі в Чернівцях 6 березня 2007 року Президенту України. Віктор Андрійович тоді дав доручення голові Чернівецької ОДА Володимиру Кулішу розібратися та допомогти, навіть нового голову Сокирянської райдержадміністрації призначив. Проте ре­зультатом мого звернення до Президента України стало звільнен­ня мого чоловіка з посади заступника голови РДА. Ще через декілька днів райдержадміністрація вийшла із засновників та утво­рила ліквідаційну комісію. Не увінчалося успіхом і моє звернення на прес-конференції в Чернівцях у 2007 році до Юлії Тимошенко, яка також пообіцяла допомогти.

Протягом цього періоду редакцію радіо перевіряли різні служби, навіть у день професійного свята журналістів у моєму кабінеті здійснювали перевірку інспектор з праці та працівники райвідділу міліції з боротьби з економічною злочинністю, переві­ряла прокуратура та інші. Усі шукали криміналу. Однак та сама прокуратура не відреагувала на мої заяви про викрадення з ре­дакції фінансово-господарських документів (щоправда, вже через рік), про фальсифікацію статистичної звітності ліквідаційної комісії у 2008 році.

Я залишилася за бортом: ні трудової книжки, не праце­влаштована, не звільнена. Ось так журналістка з 25-річним стажем роботи, яка за весь період мала лише грамоти та подяки, навіть від двох Президентів України, заплатила за свободу слова.

Та що там незаконне знищення редакції? Депутати районної ради також зверталися до всіх інстанцій держави, області із заявою про кричущі факти розкрадань, привласнень, зловживання владою, порушення конституційних прав громадян головою Соки­рянської районної ради Василем Козаком. Проте, на мою думку, кришування високопосадовцями цього чиновника дуже надійне. Навіть протокол про корупцію на Василя Козака чиясь невидима рука вилучила з Чернівецького суду.

Чи зможу я сподіватися на справедливість Чернівецького господарського суду, якщо у стінах цієї поважної установи спустили на гальма не лише справу щодо редакції Сокирянського районного радіо (бо позов подавала обласна прокуратура, від редакції навіть позов не прийняли), а й щодо золотих придні­стровських земель? Досі ніхто не звертає уваги на масове побиття людей в селі Вашківці нашого району, де селяни не захотіли під тиском того ж Василя Козака віддати свої земельні та майнові паї інвестору, інтереси якого він лобіює. Всі звернення розбиваються об глуху стіну мовчання, відписок.

Цікаво відреагувала районна прокуратура на заяву депутатів. Вона викликала депутатів-підписантів і вимагала писати пояс­нення. У тому числі мала б писати пояснення і я, бо в листі, бачте, йшлося про знищення редакції радіо.

Тих, хто посмів думати і говорити правду, на посадах у  районі вже немає, розправи та переслідування цих посадовців головою районної ради Василем Козаком тривають і донині. Районні журналісти, зручні голові районної ради, про це мовчать.

Тож доки такі Козаки, Садові безкарно чинитимуть зло, а ми просто будемо спостерігати за цим?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, маємо можливість ще 20 хвилин попрацю­вати, оскільки завершуємо о 18 годині.

Запрошую до слова автора та ведучу соціального проекту Першого національного “Знайдемо вихід” Наталію Розинську.

 

РОЗИНСЬКА Н.М., журналіст Національної телекомпанії України. Щиро дякую за надане слово. Передовсім дозвольте привітати усіх вас, шановні колеги журналісти, і нагадати, що, на жаль, за 18 років незалежності нашої держави загинули 63 жур­налісти. І це тільки те, що ми знаємо, те, що увійшло до так званої статистики, це ті люди, які виконували свій обов’язок журналіста. І  я думаю, за браком часу, кожен подумки вшанує мовчанням пам’ять про цих людей.

На початку нашого засідання шановний голова державного комітету згадував про черкаську телестудію “Антена”. Я є консуль­тантом цієї телекомпанії і хочу сказати, що наших колег за те, що вони рятували школу від так званої оптимізації, а насправді відомі люди (не буду називати їхні прізвища, щоб не політизувати ситуацію) просто хотіли забрати землю, на якій стоїть школа, підірвали разом з дитиною, коли вони ввечері збиралися їхати додому. І ніхто про це не сказав.

Думаю, шановні колеги, що ми маємо усвідомити, скільки жалю, скільки болю, скільки порушень сьогодні. І підтверджую слова Юрія Луканова про те, що сьогодні в судах нам, журна­лістам, дуже важко захищати себе. Наприклад, у Фонді незалеж­ної профспілки лише 150 тисяч гривень на захист журналістів. На скільки судових позовів може вистачити цих грошей?

Мені самій не раз доводилося перемагати в судах, і я знаю, як це важко. Тому закликаю, шановні колеги, створити об’єднання журналістів, допомагати один одному, розповідати, хто у своїй газеті, хто у своїй передачі, про те, що відбувається, і рано чи пізно нас почують чиновники, нас почує міліція.

До речі, я вшановую колег зі Львова, і кажу вам: тримайтеся, я особисто як громадянин і як журналіст підтримую вас. Редакцію газети “Експрес” нещодавно тричі обстрілювали! Знаєте, шановні колеги, що заявила міліція? Що це якийсь ненормальний тричі стріляв по горобцях. “Українська правда” розповіла, що лише протягом жовтня було здійснено більше п’яти збройних нападів на редакцію наших колег.

Впевнена, шановні колеги, що настав час нам об’єднуватися. Тільки ми самі можемо себе захистити. Поки що іншого виходу я не бачу. Але все-таки прошу комітет, Національну спілку журналістів, шановних народних депутатів дослухатися і підготувати окремий закон, яким чітко, конкретно регламентувати захист професійної діяльності журналіста. Можливо, журналіст повинен мати мандат недоторканності. Чому суддя має, депутат має, а журналіст на це не заслуговує? Хоча професія журналіста є однією з найнебезпечніших у світі.

Ще мене вразила отака книжечка “На захист суспільної моралі”. Ви знаєте, що це за країна, і мені прикро, що ми повинні закликати суспільство захищати суспільну мораль. Я думаю, її треба не захищати, а підтримувати. І до цього закликаю всіх присутніх у цій залі.

Насамкінець хочу сказати, що зі свого прикрого досвіду знаю, що із зміною політичної ситуація журналісти з острахом чекають, що ж буде далі, як змінюватиметься політика того чи того каналу або газети з приходом нової влади. Тому ще раз, шановні друзі, колеги журналісти: політична ситуація змінюється і,  мабуть, ще довго змінюватиметься в нашій країні, а ми з вами залишаємося. І як було сказано в одній з наших програм, які ми нещодавно, передбачаючи також і ці парламентські слухання, записали, журналіст — остання надія на справедливість для гро­мадян. А хто захищатиме журналістів? Це питання сьогодні зали­шається відкритим. Я сподіваюся, що воно буде вирішено.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, мусимо підбивати підсумки. Запрошую до слова наших доповідачів, як і планували, до 5 хвилин надаємо на відповіді, за необхідності спробуємо цей час збільшити.

Голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Ганна Миколаївна Герман. Будь ласка.

 

ГЕРМАН Г.М. Шановні колеги! Мені справді прикро, що засідання Комітету з питань свободи слова та інформації часто не відбуваються. І я сподіваюся, що коли нарешті завершиться спра­ва педофілів, у якій, на жаль, фігурує один з членів мого комітету, представник фракції “Блок Юлії Тимошенко”, цей чоловік почне ходити на засідання парламенту, відтак і на засідання комітету.

Я також сподіваюся, що й деякі народні депутати з “Блоку Юлії Тимошенко”, маючи квартири в Києві, відмовляться від утримання за державний кошт номерів у готелі “Київ”, за який платять за день більше, ніж людина отримує за місяць пенсію. І  замість того, щоб просиджувати в готелі, незаконно утримуючи його за державні кошти, ходитимуть на засідання комітету. Коли я  викреслюю “вісімки” цим депутатам, які не ходять на засідання комітету, вони обурюються, що їм не платять за це гроші. Але, пробачте мені, пане Томенко, коли ви очолювали комітет, депу­тати були моральніші і не займалися такими справами, а працю­вали. Тому я, на жаль, не знаю, як об’єднатися з людьми, які не ходять до парламенту з таких причин. Але я не про це зараз говоритиму.

У той час, як ми з вами тут працювали, мені зателефонував один високий чиновник і надав такий документ. Це документ з  Кабінету Міністрів, розпорядження Юлії Тимошенко про виділення із Стабілізаційного фонду 7 920 000 гривень на перед­плату на 2010 рік газети “Урядовий кур’єр”. Тобто, ви розумієте, якщо “Урядовий кур’єр” за кілька місяців помістив на своїх сторінках 600 фотографій Прем’єр-міністра, за це варто запла­тити 7 мільйонів. Якщо ви будете дуже покірні, як газета “Урядо­вий кур’єр”, вам завжди будуть перераховувати кошти. А якщо ви хочете бути вільними журналістами, то, на жаль, мусите тут відстоювати свою свободу слова.

Я сподівалася, що сьогодні більше журналістів з регіонів отримають тут слово, і саме тому просила колег народних депутатів і високих чиновників не брати слова, щоб надати слово їм. Я готова була поступитися усім своїм часом, особливо для голови Національної спілки журналістів, для того щоб ми підбили підсумки з уже почутого.

На жаль, мені здається, що навіть дрібної частини тих проблем, з якими сюди приїхали люди, висловлено не було. Мені дуже шкода, що, по суті, ми сьогодні зробили холостий вистріл (Оплески). Але ще більше мені шкода, у мене складається враження, що вся ця розмова, яку ми тут вели, так і залишиться в  цьому залі.

Я не бачу тут поважних представників Кабінету Міністрів, хоча ми запрошували і Тимошенко, і високих представників Президента. Я не бачу людей, які сьогодні розуміли б важливість свободи слова в Україні. Я казала на початку, що хоч хто ставне Президентом, ми мусимо відстояти головне — свою гідність лю­дей, журналістів, з якими вони мають рахуватися, хоч ким би вони були і з якої політичної сили походили.

Тому ми можемо сьогодні сподіватися лише на нашу солідарність, на те, що будемо підтримувати один одного незва­жаючи на те, до однієї партії належимо, що не будемо виходити сюди і лити бруд на колегу, бо він не з тої партії. Ми повинні підтримувати одне одного, бо належимо до одного цеху і сповіду­ємо одну мораль, однакові демократичні принципи. Я дуже на це сподіваюся.

Я сподіваюся, що ми будемо дбати про те, як зберегти свою незалежність і свободу слова, незалежно від того, що вибори, що є замовні матеріали, що мусимо брати рекламу, бо засоби масо­вої інформації мають якось вижити. І немає у нас зараз в Україні захисту більшого, окрім нашої моралі і нашої солідарності. Так, є  закони. Можливо, вони недосконалі. Але життя показує, що життя і закони в нашій державі не перетинаються. Закони живуть своїм життям, у своїй країні, а ми реально живемо в зовсім іншому світі. Тому я закликаю вас до журналістської солідарності, до створення потужної журналістської профспілки. Не кишенько­вої, які зараз є в певних політичних сил і фінансуються з одного гаманця, а потужної журналістської профспілкової організації.

Я закликаю вас об’єднатися навколо Національної спілки журналістів України, повернути їй колишні вплив, силу і авторитет, які дуже ефективно впливали на чиновників. Давайте робити це вже сьогодні, не чекаючи виборів.

Дякую вам за те, що приїхали. Пробачте, що це сталося не так, як нам хотілося б. Але те, що парламентські слухання відбу­лися, незважаючи ні на що, я вважаю нашою спільною перемогою.

І дякую представникам Парламентської асамблеї Ради Європи, за те що підтримали мене вчора, коли була небезпека зриву цих парламентських слухань.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Є можливість відреагувати на зауваження, репліки, відповісти на запитання у першого заступника голови Державного комітету телебачення та радіомовлення Наливайка Олега Ігоровича. Можна з місця. Будь ласка.

 

НАЛИВАЙКО О.І. Передовсім дозвольте подякувати всім присутнім за змістовну, конструктивну, щиру дискусію. Гадаю, щоб це не був холостий вистріл, нам усім необхідно спільно по­працювати над рекомендаціями. І це буде, власне кажучи, відпо­віддю на той виклик, який ми сьогодні обговорювали.

Також хочу звернутися з проханням. У кого є факти щодо порушення мораторію на виселення редакцій, прошу подавати нам таку інформацію. Ми вже навчилися працювати із структу­рами, які це роблять, будемо допомагати.

Цілком підтримую пропозицію голови профільного комітету об’єднатися навколо Національної спілки журналістів. Думаю, що це було б дуже правильно.

Також надійшло одне запитання від Валентини Романенко, редактора газети “Сільські новини” (м. Валки Харківської області), про те що вже п’ять років у Державному комітеті телебачення та радіомовлення знаходиться пропозиція щодо зміни статуту цієї районної газети на державне підприємство. На жаль, в оператив­ному режимі ми не змогли знайти сліди цього подання п’ятирічної давності. Тому якщо пані Валентина не заперечує, після завершення парламентських слухань ми зустрінемося в робочому порядку і обговоримо механізм, як діяти далі.

Спасибі.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, дозвольте сказати декілька слів на завершення. Я теж радію, що під кінець ми вирішили, що Ігор Федорович Лубченко має право виступити в цій сесійній залі і не треба викреслювати керівництво Національної спілки журналістів зі списку виступаючих. Уже якогось компромісу ми досягли. І хочу сказати, що парламентські слухання призначаються рішенням Верховної Ради (226 голосів) і скасовуються рішенням Верховної Ради (226 голосів).

Для мене як чоловіка, який з присутніх тут, думаю, найбіль­ше законопроектів щодо захисту свободи слова підготував у цій країні (на жаль, більшість з них не виконуються), завжди було важливо, щоб ми говорили не про те, як догодити своїм партій­ним вождям, а про те, як догодити українському суспільству. Як зробити так, щоб не соромно було дивитися вечірні новини, коли вони починаються з самогубства, вбивства чи скандалу?

Я вже говорив, що коли починав боротьбу за свободу слова, то не думав, що за те, що в засобах масової інформації чи якось інше згадають, що я зробив добру справу, мені треба заплатити гроші, а за те, що покажуть скандал чи погану справу, мені заплатять. Думаю, це не той стандарт свободи слова, за який ми боролися.

Тут багато людей, які пройшли довгий шлях, щоб і така дискусія відбувалася, хоча вона мені не подобається, бо якщо ми самі демонструємо аморальність, ми не можемо говорити про мораль. Коли присутні в залі звинувачують один одного у страш­них гріхах, щодо яких не те що судового рішення немає, а десь в  Інтернеті передруковано, що один про одного колись щось сказав, то про яку моральність ми всі тут говоримо?

Я критикую Василя Васильовича Костицького за те, що він занадто активно бореться за мораль, але насправді найбільше зло сьогодні не те, скільки разів якого кандидата в президенти показали, найбільше зло сьогодні — зміст того, що ми бачимо на телебаченні і в засобах масової інформації. Бо президентські вибори закінчаться, а молоді люди, які сьогодні виростають під впливом цієї інформаційної політики, скоюють злочини. І якщо ви звернетеся до міліції чи до правоохоронних органів і запитаєте, чому вони це зробили, вам скажуть: то це ж на телебаченні так показали. У серіалі чи у програмі все детально описано.

І коли ми критикуємо за те, що хтось звернув увагу, що   в   якійсь програмі чи фільмі демонструють хамство чи непристойність, то невже можна не звертати на це увагу? Напевно, завдання влади і суспільства — звертати на це увагу.

Тут говорили і захищали бідні іноземні канали. Друзі, я вам хочу сказати, що завжди був патріотом національного телерадіо­простору. І коли ми з наших телеканалів крок за кроком видавлювали алкоголь, видавлювали недобросовісну рекламу, то я це робив не для того, щоб наш вітчизняний виробник реклами розміщував її на іноземних каналах і показував у той самий час, а  за це брав гроші з наших виробників. Друзі, якщо наші теле­радіоорганізації виконують закон, то невже американські чи росій­ські не повинні його виконувати? Хіба в цьому принцип законності?

Сьогодні у нас президентська виборча кампанія. Вона має низку обмежень для українських засобів масової інформації: “день тиші” в суботу, заборона друкувати результати соціологічних досліджень, ще якісь речі. А якийсь іншомовний канал покаже в  суботу фільм про одного з кандидатів у президенти, що він там бандит, гад чи ще щось. І що робити нам?

Тому, друзі, коли ви захищаєте наших колег з інших країн, трошки думайте і про нашу країну, а не тільки про гроші, які нібито хтось втрачає.

Я думаю, що найважливіше, що я сьогодні почув, — це корпоративна солідарність журналістів, яку ми частково мали в попередній період. Бо сьогодні звільнили з комерційного каналу 20 працівників — жоден нічого не сказав. Усі думають так: сього­дні ми прийшли на канал, значить, усе буде добре. А через місяць і їх звільнили, тому що власники сьогодні не підпадають під жодну норму впливу за законом.

Ми сьогодні почули, що райради злочинні, антинародні, райдержадміністрації злочинні, антинародні, щоправда, наклад газети, яка випускається в районі, аж 1 або 2 тисячі примірників. І  її серйозно нищать. А коли центральні канали, які дивиться 30 відсотків українських громадян, а це 15 чи 20 мільйонів, пропагують антиукраїнські, антиморальні речі, то що їх власникам зробиш, якщо це впливові люди, мільярдери, які отримують наго­роди від Президента, від місцевої влади? То давайте ж боротися за свободу слова не тільки для цього 1 відсотка, а й для 99 відсотків боротися.

Тому я думаю, що побажання, які сьогодні звучали в сесійній залі, можна виконати вже після виборів, оскільки ви добре розу­мієте, що ми нічого тут не зробимо, йде президентська виборча кампанія. І я не бачу необхідності якихось радикальних змін у чинному законодавстві.

Є дві проблеми. Перша проблема, про яку говорили, — це наше розуміння роздержавлення ЗМІ і створення суспільного мовлення. Це абсолютні й очевидні речі. Я радію, що сьогодні редактори, які мене критикували у 2002 році, виступають револю­ційніше, ніж я тоді.

І друга проблема — боротьба з монополізмом і фінансово-промисловою складовою засновництва. Ми вже не кажемо, що в нас є олігархи, які по три, чотири, п’ять каналів мають, на регіо­нальному рівні одна людина може контролювати все. Де ж тоді антимонопольні обмеження? Ніхто нічого не каже про це.

І ще одне, я про це говорив. Якщо ми не йдемо парламентським шляхом, давайте підемо шляхом Національної спілки журналістів чи через якісь корпоративні речі. Ми мусимо чітко, як в усіх цивілізованих країнах, укласти жорсткі угоди між роботодавцем і журналістом. Я розумію, що журналісти у нас теж специфічні люди, коли їм платять багато, вони не хочуть підпису­вати угоди, вони думають, що й так все добре. А потім їх звіль­няють, вони звертаються до нас, ми запитуємо: а угоду ви підписували? Ні, не підписували. Тобто ми повинні зробити нормою обов’язкову угоду, обов’язкову відповідність і обов’язкову “білу” заробітну плату. Бо коли тут звернення надходять, що не заплатили... А яка у вас заробітна плата? Нам у конвертах давали тисячу доларів. Тому, друзі, кращого захисника журналістів, ніж самі журналісти у світі і в Україні немає.

Тому я хотів, щоб голова комітету не скаржилася на депутатів, а депутати — на голову комітету, щоб і комітет, і парла­мент, і всі ми працювали не для звіту перед своїми партійними штабами, скільки є негативу і, я сказав би, хамських згадок про основного конкурента, а щоб ми звітували, що в наших виданнях, партійних чи позапартійних, надруковано більше матеріалів про українську освіту, про українську культуру, про український спорт, про людей, які працюють у цій країні, але нікому не потрібні, бо не платять за публікації, як кандидати у президенти. Тому я мрію про такий час і вірю, що на наступних парламентських слуханнях ми будемо говорити не про своїх ворогів, політиків чи кандидатів у  президенти, а про те, що зробили засоби масової інформації для красивого, доброго і позитивного образу України.

На все добре. Дякую за роботу.