ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

СТРАТЕГІЯ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

6 жовтня 2010 року, 15 година 5 хвилин

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні учасники парламент­ських слухань! Передусім вибачаємося за затримку їх початку. Ви знаєте, що країна живе сьогодні у досить прискореному ритмі, пов’язаному з останніми прийнятими рішеннями, і, на жаль чи на щастя, дуже багато нагальних питань, які необхідно розв’язати.

Ми з вами маємо виконати постанову Верховної Ради України від 13 травня цього року, відповідно до якої на сьогодні призначені парламентські слухання на тему: “Стратегія гуманітар­ної політики сучасної України”. Переконаний, що ті, хто прийшов сьогодні на парламентські слухання, ті, хто братиме участь в обго­воренні, і ті, хто нас слухає, а я наголошую, що парламентські слухання транслюються у прямому ефірі, відповідно розуміють та усвідомлюють надзвичайну важливість теми, про яку ми протягом приблизно трьох годин будемо вести мову.

Ми побудуємо нашу розмову таким чином. Спочатку заслу­хаємо представника Кабінету Міністрів. Кабінет Міністрів визна­чився, що виступатиме міністр Кабінету Міністрів. Потім матиме можливість виступити заступник Голови Верховної Ради Микола Володимирович Томенко, який у Верховній Раді відповідає за блок питань і комітетів стосовно цієї проблематики. Потім заслухаємо співдоповіді від Міністерства культури і туризму, Міністерства осві­ти і науки та відповідно голови профільного комітету. Це перше.

Друге. Завжди виходить так, що головуючий винний і почу­вається незручно, коли промовці порушують регламент. Того, хто виступає і просить надати більш як 5 хвилин, можна зрозуміти, але я кожного з вас прошу врахувати, що після вас є ще бажаючі виступити, і якщо ви переберете час, вони не матимуть такої можливості. Тому заздалегідь прошу вибачення, але кожен висту­патиме лише стільки, скільки йому відведено регламентом. Тим, хто вперше в парламенті, повідомляю, що за 30 секунд до закін­чення виступу прозвучить сигнал, після цього система автома­тично вимкнеться, і ваші слова будуть чути в залі, але вони не транслюватимуться, бо вимкнеться мікрофон.

І ще одна пропозиція. Кожен з вас під час реєстрації одержав проект рекомендацій парламентських слухань. Прохан­ня  з ним ознайомитися. Якщо ви встигнете переорієнтуватися і у своїх виступах висловите зауваження і пропозиції, ми із задо­воленням їх врахуємо. Якщо ні, то, будь ласка, всі пропозиції надайте представникам профільного комітету, з тим щоб потім ми їх опрацювали. За результатами парламентських слухань Вер­ховна Рада прийматиме спеціальну постанову про рекомендації парламентських слухань, і бажано, щоб ваші пропозиції були враховані.

А тепер переходимо до реалізації нашого порядку денного. Слово для доповіді надається міністру Кабінету Міністрів України Толстоухову Анатолію Володимировичу. Будь ласка, 10 хвилин. Підготуватися Томенку.

 

ТОЛСТОУХОВ А.В., міністр Кабінету Міністрів України. Шановна президіє! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Дозвольте привітати вас і в рамках ни­нішніх парламентських слухань розпочати розмову про гумані­тарну політику сучасної України, що потребує виваженої, науково обґрунтованої стратегії розвитку з урахуванням національно-культурних, історичних традицій, сучасних соціально-економічних, політичних і соціокультурних реалій та світового досвіду.

Обмеженість у часі позбавляє мене можливості ґрунтовно проаналізувати всі складові процесів, що стосуються гуманітарної політики. Тим більше що у підготовлених Кабінетом Міністрів за участю центральних органів виконавчої влади та Національної академії наук інформаційних матеріалах предмет сьогоднішніх парламентських слухань достатньо ґрунтовно висвітлений. Врахо­вуючи сказане, зупинюся на деяких найважливіших аспектах озна­ченої проблематики, зважаючи на те, що

дев’ятнадцяте вже літо

себе шукаємо і свій шлях,

фундамент — від імперій світу

і ще не європейський дах.

Не буде перебільшенням сказати, що стратегію гуманітарної політики держави чітко сформульовано у статті 3 Конституції України: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінні­стю… Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є голов­ним обов’язком держави”. А гуманітарний розвиток України — це розбудова держави та формування громадянського суспільства на  основі поєднання якості життя населення та створення умов для всебічного розвитку людини, захисту її прав і свобод у всіх сферах суспільної життєдіяльності задля збалансованого поступу держави у цивілізаційному просторі.

Уся історія України, у тому числі й новітня, свідчить, що зробити це зовсім не просто. Чому? Ми ще не вийшли з кризи історії, тому що довго шукали національну ідею, а вже потрапили у кризу перспективи: за темпами вимирання населення наша країна посідає одне з перших місць у світі. Між кризою історії і  кризою перспективи не може не бути кризи політики. Вона водночас є загрозою існуванню держави і шансом отримати можливість цілісного розвитку.

Такий шанс став реальним після президентських виборів 2010 року і перемоги Віктора Федоровича Януковича, формування стабільної парламентської коаліції, згодом більшості, і уряду, здатного швидко подолати кризові явища, забезпечити умови для стабільного розвитку, а також рішення Конституційного Суду, який повернув нас у конституційне поле після спроб погратися у третю каденцію і так звану демократичну революцію. Коли, як дві хви­лі,  ідуть назустріч національне і глобальне, відбуваються дивні речі: щоб досягти сучасних стандартів ринкової економіки, нам ще потрібно вийти на рівень соціально-економічного розвитку 1990 року, а щоб стати на шлях демократичного розвитку, рухом стає своєрідне відкочування у 1996 рік.

Відомий британський філософ Дарендорф якось зауважив: “Потрібно шість місяців, щоб організувати вибори, десять років, щоб встановити ринкову економіку, але ціла генерація, щоб ство­рити громадянське суспільство”. Чому ми гойдаємося на маятнику історії? Тому що не маємо ефективної держави, немає громадян­ського суспільства, як наслідок, упродовж 74-річного існування СРСР (як, власне, і в період царизму) ми не мали ані самостійної гуманітарної політики, ані підготовленої національної еліти. Ми 19 років чекали, коли згинуть наші воріженьки, не розуміючи, що вони — передовсім у нас самих.

Хто має взяти і вже взяв на себе відповідальність за “Україну для людей”, за гуманітарний розвиток країни? Президент дав відповідь на це питання у своєму виступі вчора на Всеукраїн­ських зборах юристів: сильний глава держави з практичними важелями координації і контролю за реалізацією ключових питань реформи та стратегічного курсу держави, компетентний політично структурований парламент з сильною більшістю і впливовою опозицією, відповідальна та професійна виконавча влада, тобто Кабінет Міністрів, економічно забезпечене і відповідальне перед місцевими громадами місцеве самоврядування, незалежні, спра­ведливі суди, яким довіряють громадяни України.

У рамках Програми економічних реформ України на 2010–2014 роки “Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава” сформовані основні напрями реформи медичного обслуговування, визначено основні етапи ре­формування, що проводитиметься протягом чотирьох років. Завдання Кабінету Міністрів на найближчий період — визначення строків запровадження страхової медицини, вдосконалення функ­ціонування інституту сімейного лікаря, відновлення профілактичної медицини, ефективного державного контролю за якістю ліків та підвищення соціального захисту медичних працівників.

Важливо спрямувати систему освіти на шлях інтенсивної якісної трансформації, створення належних умов для нарощення освітнього потенціалу України, забезпечення талановитій молоді широкого доступу до нових знань. У серпні цього року вперше проведено окреме засідання уряду з питань розвитку освіти, на  якому прийнято 36 нормативно-правових актів, спрямованих на вирішення проблемних питань освіти — від дошкільної до вищої.

Сьогодні гостро стоїть питання щодо впровадження системи раннього виявлення та соціального обслуговування сімей з дітьми та молодих осіб, які перебувають у скрутних життєвих обставинах, здійснення модернізації системи надання адресних соціальних послуг за місцем проживання, формування ринку якісних соціаль­них послуг.

Урядом розроблено проект концепції Загальнодержавної соціальної програми підтримки сім’ї та демографічного розвитку на період до 2015 року. Розробляється державна стратегія ре­формування системи захисту прав дитини, що передбачатиме вдосконалення законодавства, зокрема Сімейного та Цивільного кодексів, законів “Про охорону дитинства” та “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”, інших нормативно-правових актів щодо запобігання поширенню соціального сиріт­ства, забезпечення права дитини на виховання в сім’ї.

Цього року, незважаючи на затримку з прийняттям бюджету, аномальні кліматичні умови, уряду вдалося на високому рівні забезпечити оздоровлення та відпочинок дітей. У результаті за літній період цього року оздоровленням та відпочинком забезпе­чено 2 333 700 дітей шкільного віку, що становить 53,9 відсотка загальної кількості дітей шкільного віку в Україні. Для порівняння, у 2009 році було оздоровлено лише 41 відсоток дітей. Таким чином, уряд вперше виконав взяті на себе зобов’язання щодо оздоровлення не менш як 50 відсотків дітей шкільного віку, що передбачено Національним планом дій щодо реалізації Концепції ООН про права дитини на період до 2016 року.

Стратегічним напрямом має стати розвиток культури, збере­ження національної культурно-історичної спадщини, забезпечення рівного доступу громадян до культурних надбань, активізація між­культурного діалогу. Урядом підготовлено та подано до Верховної Ради проект закону про культуру, готується комплексний розгляд питання щодо вдосконалення системи охорони та збереження музейних цінностей.

Державна інформаційна політика полягає в забезпеченні конституційного права людини на одержання, використання, по­ширення і зберігання інформації, вільне вираження своїх поглядів, безперешкодного функціонування засобів масової інформації, а  також створення системи суспільного мовлення та державної підтримки розвитку книговидання.

Державна етнонаціональна політика має перетворитися на дієву систему практичних заходів, спрямованих на регулювання міжетнічних процесів, додержання загальновизнаних стандартів захисту та розвитку прав і свобод людини та громадянина. Уряд завершує розроблення Концепції державної етнонаціональної політики України.

Важливим питанням для держави є розвиток науки, повер­нення престижу науковій діяльності, забезпечення поповнення наукової сфери талановитою молоддю, а також розвиток націо­нальної інноваційної системи України.

Стратегічними напрямами розвитку гуманітарної політики нашої держави є подолання та запобігання бідності, вдоско­налення оплати праці, розвиток системи соціального страхування, реформування системи соціального захисту, а також проведення пенсійної реформи.

Кабінет Міністрів затвердив основні напрями реалізації державної політики зайнятості на 2010–2011 роки. За дорученням глави держави Кабінет Міністрів завершує розроблення проекту Загальнодержавної програми подолання та запобігання бідності в  Україні на 2010–2015 роки.

З метою забезпечення екологічної безпеки країни до Верховної Ради подано проект закону про Стратегію національної екологічної політики України на період до 2020 року.

Переконаний, що гуманітарна політика покликана не лише сприяти розвитку науки, а й бути ефективним інструментом до­сягнення громадянської злагоди в суспільстві, і тоді:

Все зміниться на краще. І рідна Україна!

Розквітне калиново наш український рід,

державна справа наша, як пісня, вдалеч лине,

нехай її почує увесь широкий світ… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Анатолію Володимировичу. До регалій міністра Кабінету Міністрів додам, оскільки у нас слухання саме з такої проблематики, що він ще й доктор філософських наук, професор, який чимало робить для розвитку культурної спадщини нашої держави.

Тепер слово надається майбутньому доктору наук (він  захистився, лише, мабуть, ще не одержав диплома) Миколі Володимировичу Томенку, заступнику Голови Верховної Ради України. Будь ласка, 10 хвилин.

 

ТОМЕНКО М.В., заступник Голови Верховної Ради України (Блок Юлії Тимошенко). Добрий день, шановні колеги! Я радий, що парламент підтримав нашу ініціативу, моїх колег Володимира Яворівського та інших народних депутатів з різних фракцій, щоб сьогодні колом інтелектуалів, громадських діячів поговорити про ключові проблеми — визначення пріоритетів стратегії гуманітарної політики. Я теж міг би сказати слова подяки міністру Кабінету Міністрів як громадському, державному діячеві, бачу ще двох міністрів — Володимира Яцубу і Равіля Сафіулліна, хоча, думаю, що і міністр культури і туризму, і міністр освіти і науки, і голова Держкомтелерадіо, й інші посадовці, які за своїми повноважен­нями вдень і вночі повинні працювати на гуманітарну політику, могли б знайти час тут з нами поспілкуватися і визначити, що їм робити і як далі рухатися.

Я хочу одразу сказати, що мене непокоїть, що сьогодні за змістом, ціллю і стратегією в головних державних документах, починаючи з Програми діяльності Кабінету Міністрів, усе-таки зберігається планова радянська доктрина. Там головними завдан­нями є розбудова економіки, збільшення обсягу ВВП, розвиток будівництва і всього на світі, тільки немає (хоча Анатолій Володи­мирович сказав, але в програмі цього немає) того, що є в основі будь-якої цивілізованої країни, — якість життя людини, права та свободи громадянина, духовний розвиток особистості. Це основа будь-якої держави. І хоч яка влада приходить, ця стратегія не змінюється. Змінюється тактика, як це реалізувати.

Я, можливо, піду нестандартним шляхом (мої колеги пору­шать ціннісні, мовні, культурні питання) і зверну увагу на ключові позиції, про які, на мою думку, ми сьогодні не говоримо, оскільки такі загальні, стратегічні, я навіть сказав би, пафосні речі відво­дять нас від ключових проблем.

Президент, коли йшов на вибори, задекларував, що буде боротися, щоб у нас було 50 мільйонів населення. А в мене запитання. Ну, по-перше, це нереально. А по-друге: навіщо це? Напевно, ключовим завданням є те, що ми мусимо боротися за кожний рік тривалості життя людини, її успішності і щасливості, а  не боротися за збільшення кількості населення, а потім думати, що робити з дітьми, яких у деяких областях, отримавши допомогу на першу чи другу дитину, через кілька місяців відправляють до дитячих будинків.

Будь ласка, покажіть перший слайд. Давайте подивимося, що в нас відбувається з тривалістю життя. Ми сьогодні відстаємо від країн Європейського Союзу більш як на 10 років. Ми обійшли Росію на один рік. Це, до речі, щодо того, на кого орієнтуватися в  базових ціннісних позиціях. На сьогодні у нас середня трива­лість життя становить 68 років. Різниця між середньою тривалістю життя чоловіка і жінки — 12 років. У мене запитання: хтось пояс­нить, чому так сталося? І що нам треба робити, аби змінити цю небезпечну ситуацію?

Один Нобелівський лауреат сказав, що успішність суспіль­ства визначає його ставленням до смертності, тобто до боротьби за зменшення коефіцієнта смертності. Мені видається, що це гуманний і правильний індикатор. Подивіться на другу таблицю з  показниками коефіцієнта смертності. Україна посідає 18-те місце у світі. Показник смертності в Україні — 15,3. Ось над чим ми повинні думати і працювати щодня, тому що все впирається в  життя людини, скільки і як вона живе.

Ми трохи покращили коефіцієнт народжуваності. І на третій таблиці, ви бачите, цей коефіцієнт становить 11,1. На тлі європей­ських країн, для яких це також важливо, але не є істотною проблемою, бо вони, ще раз кажу, думають про тривалість життя, це єдина таблиця, яка виглядає більш-менш пристойно.

Наступний базовий показник — коефіцієнт природного приросту населення. На жаль, друзі, Україна на 226-му місці. Мінус 0,76 — співвідношення між смертністю і народжуваністю. Попереду нас у цьому питанні — 225 країн.

Тому, на мою думку, необхідно визначити на сьогодні системну щоденну роботу, яка давала б нам можливість сказати, що здоров’я і якість життя конкретної людини покращується, як покращується, і що ми для цього зробили. Я зараз не говоритиму про базові загальновідомі позиції, але по ключових параметрах стосовно підвищення рівня і тривалості життя фактично в Україні зроблено надзвичайно мало.

Наступна теза пов’язана з освітою. Знову, аналізуючи доку­менти, ключова дискусія у нас ведеться щодо формальних ознак. Ось тепер нова ініціатива — зменшити бюджетне замовлення. Один мій знайомий ректор каже: “Ви розумієте, що означає зменшити бюджетне замовлення? Це щоб ректори вишикувалися в   чергу і просили, наскільки зменшити бюджетне замовлення. Це  ключове завдання!”. Натомість у моєму розумінні ключовим завданням є якість і конкурентність української освіти.

Я пам’ятаю, як тут відбулася дискусія, коли попередній уряд запропонував нам увійти в європейський простір щодо захисту інтелектуального і авторського права, і половина залу сказала, що  нам це не потрібно. Ви сьогодні зайдіть до вузу і запитайте, як студенти пишуть реферати, з якими текстами вони працюють. Та вони все беруть з Інтернету! Один текст на сто осіб, передають один одному, а ми робимо вигляд, що у нас якісна і конкурентна освіта, що діти у нас навчаються! Необхідно зміст навчання, саму систему навчання змінювати, а не думати, скільки має бути бю­джетного замовлення, а скільки не бюджетного. Це інструменти. А  де стратегія і якісні параметри?

Мої колеги з Партії регіонів та інші сказали, що поки це не актуально. Хоча в Росії вже створили програму і за ключовими словами перевіряють, визначають, що це плагіат, компіляція, що такий реферат уже десять разів був. Тоді ми змусимо студентів працювати самостійно, активно працювати. Не будемо набирати, щоб на потоці було 200 чи 300 людей, де немає навчання, а є ли­ше галочка, а будемо працювати з кожним студентом.

Така сама ситуація і щодо охорони здоров’я, коли ми сьогодні б’ємося (і попередня, на жаль, влада, і теперішня) за те, щоб клініки великі будувати. А насправді треба думати, як забез­печити діагностування кожної людини, як підказати кожній людині, а не вкладати фантастичні кошти в один об’єкт, який, врешті-решт, стає приватним.

Кілька слів про близький для мене напрям фізичної культури і спорту. Чесно кажучи, я останнім часом стурбований ситуацією, що ми почали думати більше про світ, УЄФА і ще про якусь біду, а не про наших громадян. Історія з Євро-2012 нам чітко доводить: якщо ми хочемо щось показати світові, то не треба це робити по-українськи. Ми сьогодні пішли українським шляхом, вкладаємо бюджетні кошти у футбольні стадіони, які потім віддамо приват­ним власникам, футболістам, бо держава ж не буде утримувати НСК “Олімпійський”. Думаю, врешті-решт, він коштуватиме 4,5–5 мільярдів гривень. І те, що ми за бюджетні кошти це робимо… Скільки можна було б дитячих і спортивних майданчиків побуду­вати, підвищити зарплату вчителям фізкультури і тренерам.

Тепер виникла нова ідея: руйнувати гори в Карпатах і буду­вати там спортивні об’єкти для зимової олімпіади. Я замовив соціологічне дослідження і отримав результат, що 78,7 відсотка громадян України вважають, що треба кошти інвестувати в масо­вий спорт, оздоровлення, а не в професійний спорт, зимові види спорту чи якісь олімпіади.

Я точно знаю, що якщо ми сьогодні не кинемо всі кошти на відновлення у школах басейнів, спортивних об’єктів, якщо не збу­дуємо у мікрорайонах спортивні об’єкти, то втратимо молоде покоління. Може, ми отримаємо зайві дві олімпійських медалі. Невже ціна двох олімпійських медалей — втрата здоров’я молодо­го покоління, яке ні на що не буде здатне? Тому треба повністю змінити стратегію і чітко визначити: оздоровлення, масовий спорт, фізична культура.

Ще один ціннісний момент. Під час підготовки до цих парламентських слухань ми замовили ще одне дослідження на предмет того, як оцінюють роботу влади в гуманітарній сфері. Чесно кажучи, я був шокований, що переважна більшість людей визнали, що сьогодні влада в основному підтримує радянську, російську культуру і традиції, меншість сказала, що національну культуру і традиції. Ось що мене непокоїть. Складається такий світоглядний чи історичний парадокс: більшість населення підтри­мує національну культуру і традиції, а чільні представники влади підтримують російсько-радянські традиції і культуру. І цей пара­докс переходить у конфлікт, бо якщо суспільство у своїй більшості вважає себе українськими патріотами, то деякі керівники влади вважають себе російськими патріотами. Може, вони владу пере­плутали чи щось інше зробили? Тому, мені видається, цей парадокс треба ліквідувати.

Я цілком переконаний, як і Михайло Грушевський, який 100 років тому сказав, що біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна. Ці слова актуальні, але, думаю, не для нас з вами. Бо нам Україна потрібна, бо в нас іншої держави немає, бо нам і нашим дітям жити тут, бо ми — українці (Оплески)!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Ми заслухали дві доповіді, переходимо до співдоповідей.

Слово має заступник міністра культури і туризму України Ольга Григорівна Бенч. За нею виступатиме Зайцева.

 

БЕНЧ О.Г., заступник міністра культури і туризму України. Добрий день, високодостойне товариство! Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Сьогодні не лише для України, а й для всього людства актуальною є гуманізація усіх сфер людської діяльності, наповнен­ня її справді гуманістичним, духовним і творчим змістом. Як кожна держава має свої закони, так і кожен народ має свої традиції і  духовні цінності. У них втілено світогляд, засади ментальності, історичну долю народу. Вони і становлять єдину систему цін­ностей, осердя духовності, що формує культурне буття народу і держави.

Гуманітарний розвиток — це модель розвитку, орієнтована на максимальне розкриття духовного потенціалу кожної людини і  суспільства в цілому, це створення гідних умов для реалізації всіх інтелектуальних, культурних, творчих можливостей людини і  нації. Для нас це означає, зокрема, розкриття креативного потенціалу української культури. Нині потрібно, щоб і креатив став потребою життя всього народу і тих, хто його планує і будує.

Отже, Україна має сформувати дієву сучасну стратегію гуманітарної політики, ключовим складником якої буде оновлена культурна політика нашої держави. Вона має ґрунтуватися на новому способі мислення, що є визначальним для кожного етапу розвитку держави. При цьому, на наш погляд, варто зосередитися на таких ключових пріоритетах та стратегічних завданнях.

Формування цілісного національного культурного простору, що має базуватися на забезпеченні присутності якісного і різно­манітного національного культурного продукту для наших громадян.

Збереження та актуалізація культурної спадщини, матері­альної та нематеріальної, що передбачає вдосконалення правової бази пам’ятко-охоронної справи, її відповідне фінансове та мате­ріально-технічне забезпечення: розвиток мережі музеїв та істори­ко-культурних заповідників, створення реєстру об’єктів нематері­альної культурної спадщини.

Збереження і підтримка культурної поліфонії та етнокультур­ного розмаїття сучасної України, реалізація потенціалу суспіль­ного й економічного розвитку, що міститься в цьому розмаїтті: підтримка якісного професійного мистецтва і мистецької освіти, створення належних умов для діяльності закладів та колективів у  сфері музичного, образотворчого, хореографічного, театраль­ного, циркового та кіномистецтва.

Підтримка вітчизняних культурних індустрій, збереження на­лежної присутності, якості асортименту національного культурного продукту на вітчизняних ринках, активна популяризація україн­ської культури у світі, її інтеграція у глобальні культурні процеси, належне представлення нашого культурно-мистецького надбання у міжнародному культурному просторі.

Міністерство культури і туризму підготувало і подало від­повідні пропозиції до підсумкового документа сьогоднішніх парла­ментських слухань. Тож нагадаю лише ключові моменти щодо культурної сфери.

По-перше, необхідно прийняти і впровадити в життя закон України про культуру, покликаний осучаснити всю систему прин­ципів і механізмів державної культурної політики.

По-друге, потрібно вдосконалити систему бюджетного фінансування культури, а головним інструментом має стати за­провадження конкурсних грантових механізмів для підтримки мистецьких проектів творчої молоді і творчих спілок, а також удосконалити систему розподілу міжбюджетних трансфертів при формуванні видатків на культуру в регіонах.

Нарешті, слід прийняти і впровадити в життя вже підготов­лені законопроекти щодо підтримки українського кінематографа, зберегти в Податковому кодексі чинні пільги для українського книговидання.

Сподіваємося, що пропозиції Міністерства культури і туриз­му, а отже і культурні аспекти гуманітарної стратегії знайдуть належне місце і в рекомендаціях парламентських слухань, і в дер­жавній гуманітарній політиці загалом.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ольго Григорівно.

Слово має Ірина Павлівна Зайцева, заступник міністра освіти і науки України. Регламент 5 хвилин. За нею виступатиме Володимир Яворівський.

 

ЗАЙЦЕВА І.П., заступник міністра освіти і науки України. Шановна президіє! Шановні учасники парламентських слухань! Дозвольте в межах відведеного часу довести позицію Міністер­ства освіти і науки щодо теми сьогоднішніх парламентських слухань.

Як відомо, сучасний світ переживає докорінну зміну підходів до освіти та культурної політики загалом, що обумовлено пере­орієнтацією суспільного розвитку на розвиток людини, її особис­тісних та культурних якостей. На мою думку, це переконливо доведено в доповіді міністра Кабінету Міністрів. Ці зміни в сус­пільній свідомості, ставленні суспільства до освітньої сфери викликали появу нової парадигми освіти. Саме тому на сучасному етапі розвитку освіти гуманізація та гуманітаризація освіти набу­вають надзвичайно важливого значення.

Гуманізація освіти — це передовсім заміна предметно-центристської системи навчання системою антропоцентрист­ською. Гуманізація освіти означає повагу до особистості, довіру до неї, прийняття її особистісних цілей, запитів та інтересів, ство­рення максимально сприятливих умов для розкриття і розвитку її  здібностей та обдарувань. Гуманізація освіти є важливою для розвитку і вдосконалення мислення фахівця будь-якого профілю, для усвідомлення того, що будь-яка розробка запроваджується насамперед для людини, вона має сприяти збільшенню людсько­го в житті індивіда. Саме такі пріоритети закладені в системі освіти України, правове поле якої ґрунтується на Конституції, за­конах України, що діють в освітній галузі, та Національній доктрині розвитку освіти.

На думку Міністерства освіти і науки, важливу роль у підви­щенні гуманістичної складової освітньо-виховного процесу мають відігравати також державні та державні цільові програми, основна мета яких — виконання на державному рівні та переважно за дер­жавні кошти комплексу взаємопов’язаних завдань і заходів, спря­мованих на розв’язання найважливіших проблем розвитку країни.

Державна цільова програма роботи з обдарованою молоддю на 2007–2010 роки, дія якої завершується цього року, отримала логічне продовження в Указі Президента України №927/2010 “Про заходи щодо розвитку системи виявлення та підтримки обдарова­них талановитих дітей та молоді”. Здається, символічно, що цей указ підписаний Президентом 30 вересня 2010 року, тобто напе­редодні святкування Дня працівників освіти.

Окрім програм, що діють на сьогодні, звертаю вашу увагу ще на дві програми, прийняття яких, на думку Міністерства освіти і науки, значно посилить гуманістичну складову освіти. Нині згідно з Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Державної цільової соціальної програми розвитку позашкільної освіти на період до 2014 року” №785 від 27 серпня 2010 року в  міністерстві опрацьовується цей важливий документ.

І ще один міжвідомчий проект, над яким також завершується робота, — проект постанови Кабінету Міністрів України про за­твердження Концепції Державної цільової програми підтримки та розвитку читання на період до 2015 року.

Інститут інноваційних технологій і змісту освіти, що є струк­турним підрозділом міністерства, аналітично узагальнив пропо­зиції щодо нової стратегії гуманітарної політики України, які на­дійшли від закладів та установ освіти, науково-методичних комісій з  вищої освіти та науково-педагогічної громадськості. Ці пропо­зиції можна поділити на декілька напрямів, серед яких необхід­ність взаємозв’язку гуманітарної політики держави з економічним розвитком, вдосконалення мовної політики, захист інформаційно­го простору тощо. На переважній більшості зазначених напрямів зосереджено сьогодні увагу Міністерства освіти і науки та під­порядкованих йому підрозділів.

Таким чином, для діяльності Міністерства освіти і науки України в його нинішньому складі гуманізація освіти, безперечно, є одним з пріоритетних напрямів, однією із стратегічних цілей, що цілком відповідає пріоритетам світового освітнього простору. Успішна реалізація завдань, поставлених у зв’язку з цим перед усіма навчально-виховними закладами, незалежно від типу та форми власності, дасть змогу, на наше переконання, значно по­кращити не тільки якість освіти, а й суспільний контекст загалом, підвищити індекс показника гуманітарного розвитку України.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ірино Павлівно.

Слово має Володимир Олександрович Яворівський, голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. Регламент 7 хвилин. Підготуватися Курдіновичу.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок Юлії Тимошенко). Дорогі українці в цій залі і поза цією залою! Тут пан Микола порушив питання, що Президент Янукович обіцяв збільшити народонасе­лення. Пане Миколо, не поспішайте, у листопаді якраз мине де­в’ять місяців, тоді й будемо чекати цього демографічного вибуху. Він обов’язково має відбутися в Україні!

Тепер до теми. Шановні колеги, коли розпадається імперія або відбувається революція, держава, суспільство мимоволі потрапляє в постколоніальний період. І як довели інші нації, які сьогодні вже процвітають, перед кожною нацією постає колосаль­на проблема — скинути панцир стереотипів, нав’язаних у період колоніального стану або попередньою політичною системою. Так вчинили чехи і словаки, які, до речі, теж розлучилися, і це був болісний період, але сьогодні Чехія не є метрополією, яка щось там указує Словаччині. Так вчинили поляки. Так вчинили країни Балтії. На превеликий жаль, Україна залишилася законсервова­ною в її духовному стані як постколоніальна держава.

Цього не зміг зробити, тобто зрушити з місця, можливо, Кравчук, але не будемо йому надто докоряти, бо він займався дещо іншими питаннями. Та й не був готовий тодішній Кравчук.

Цим абсолютно не займався Кучма, бо був до цього не готовий, тільки десь на третій-четвертий рік для себе з’ясував, що він є Президентом саме України.

Віктор Ющенко фактично розвів манну кашу по цьому всьому, майже нічого не довівши до кінця, хоча були дуже гарні шанси для цього.

І сьогодні маємо владу, яку маємо. Тому я хочу нагадати, що потрібна особлива воля, аби виробити нову державницьку ідеоло­гію в країні. Ви вірите в те, що сьогоднішня влада здатна це зробити? Я в це абсолютно не вірю. Переконаний, що якби попе­редні президенти цим займалися, і ми мали українську ідеологію, проукраїнську політику, сьогодні у нас було б набагато менше економічних та інших проблем, які ми маємо.

І, безперечно, якби український народ пройшов це очищен­ня, якби ми справді повернули нашу історію... Історію нам писали, як правило, чужинці, ніби на зло нам, де всі наші герої ставали або покидьками, або бандитами, їм виголошували анафеми і таке інше. Якби нація через усе це пройшла за 20 років, та вона ніколи не обрала б Президентом напівосвічену людину, яка плутає Чехова і Бабеля з кобельом. Та ніколи не обрала б! Зрозуміло, в  чому річ.

Через те замість відродження, якого ми так чекали, фактич­но маємо сьогодні, принаймні в царині нашої культури, таке тихе, повзуче виродження. Ми нібито повернули народові пам’ять про Голодомор. Повернули, пригадуєте? При всьому при тому Ющенко це зробив. Я хочу вам навести приклад колосального лицемірства тих людей, які сьогодні якоюсь мірою керують ідеологією. Тут виступала заступник міністра, розповідала нам про  гуманізацію школи. А ми хотіли б почути, чому так вульгар­но   сьогодні знову перекроюється українська історія вашим міністром? І хотілося б його тут послухати, а не розповідати нам про те, як гуманізується українська освіта. Це добре, що вона гуманізується.

Ось що зовсім нещодавно казав з цієї трибуни ваш міністр Табачник: “Ця інформація підтверджує, на нашу думку, те, що Голодомор в Україні був не тільки злочином проти людяності, а й потрапляє під дію конвенції як акт геноциду”. Це слова пана Табачника! Читаю далі: “...навчати, пам’ятати, досліджувати. Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну свідомість. Жертв геноциду та їх нащадків мають знати. Ніхто не забутий і ніщо не забуте”.

Лицемірство! Політичне лицемірство! Він сьогодні цілковито викидає з підручників історії навіть згадку про Голодомор. Якби ми були відреставрували і все-таки поставили крапку, як це зробили прибалти, з приводу вояків УПА, так само забуті наші правозахисники. Через те ми маємо сьогодні абсолютну порож­нечу, в якій дуже легко гуляти напівграмотним, напівосвіченим людям, для яких, даруйте мені, патріотизм — це щось таке, що або їх лякає, або взагалі їм не потрібне.

У зв’язку з цим скажу декілька слів про мову як основну ознаку нашої нації. Мова — реакція, коли нерви перебувають поверх шкіри. Тільки тупі, задурманені поразкою метропольні шовіністи можуть у конвульсіях кидати в суспільство тему націо­нальної мови у постколоніальний період. Те, що відбувається в  Україні, є прикладом агресивного примітиву. Нервове дихання авторів неовалуєвського закону про мови викличе велику україн­ську бурю, я попереджаю, за яку нестимуть відповідальність регіо­нальні вожді і вождики. В Україні 77,8 відсотків українців є етніч­ними українцями. Дзюба сказав: “Сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є україномовні українці”.

Нині всі посилаються на хартію (це велике шулерство, я хочу щоб люди про це почули), яку підсунув тут, у Верховній Раді, Медведчук. Вона не була офіційно перекладена. Це був вульгар­ний переклад та ще й з російської мови. Я не хочу наводити зараз факти, забирати час. Навіть Головатий, нинішній регіонал, а тоді­шній міністр, категорично визнав, що цей переклад не є автентич­ним, що вони записали “регіональні мови”, але виключили поняття “міноритарні”. Тобто хартія присвячена тільки тим мовам, яким загрожує зникнення. У цьому суть, у цьому гуманістична спрямо­ваність хартії — зберегти мовне багатоманіття.

Ви, мабуть, читали, нещодавно на планеті помер один чоловік, з яким померла мова, я навіть назви її зараз не прига­даю. То скажіть мені, будь ласка: а що загрожує сьогодні росій­ській мові в Україні? Доведіть мені. Я на місці росіян сьогодні образився б і на Табачника, і на Колесніченка, який виступатиме після мене, які російську мову відносять до вимираючих мов. Та, вибачте, це мова міжнаціонального спілкування, політична!

Сьогодні підготовлені документи, і якщо вони підуть на прийняття такого закону... Якби це хоча б був закон, що визначав російську поряд з українською, а так у ньому все зроблено для того, щоб замість української фактично була російська.

Товариство, хотілося б ще сказати і про музеї, і про Печерську Лавру, але скажу в іншому місці. Я переконаний, що ми цікаві світові нашою культурою, нашою історією, нашою мовою. Це найголовніше. І ми цього не віддамо ніколи! Ми переживемо цю чергову орду Чингіз-Хама (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, я прошу згадати тему парламентських слухань. Мова не про Чингізхана і не про орду. Ми маємо сьогодні говорити про стратегію, ще раз наголошую, стратегію гуманітарну… Я вас не повчаю, а просто закликаю тих, хто братиме участь в обговоренні, не вдаватися до історії, а гово­рити про стратегію, що ми маємо зробити, а не що ми не зробили. Що не зробили, то вже не зробили.

Доповіді і співдоповіді завершилися, переходимо до висту­пів в обговоренні. Слово має Олександр В’ячеславович Курдіно­вич, перший заступник голови Державного комітету телебачення і   радіомовлення України. За ним виступатиме В’ячеслав Кириленко.

 

КУРДІНОВИЧ О.В., перший заступник голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Дякую. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Як відо­мо, важливим сегментом вітчизняного гуманітарного простору є розвиток вітчизняної інформаційної сфери. І сьогодні головним пріоритетним напрямом роботи і Держкомтелерадіо, і уряду, і до­рученням Президента поставлено це завдання, є впровадження системи суспільного телерадіомовлення.

Як ви знаєте, нещодавно Громадська гуманітарна рада при  Президентові України схвалила відповідну концепцію, в якій максимально враховані зауваження і пропозиції експертів, фахів­ців, громадськості, а також іноземний досвід. І на основі цієї концепції дуже оперативно готується відповідний проект закону.

Хочу наголосити, що впровадження системи суспільного телерадіомовлення буде важливим кроком і внеском у процес гуманітарного розвитку України, про який сьогодні багато йшлося і ще, безумовно, буде сказано. Нині державні телерадіоорганізації вже поступово переходять на формат суспільного мовлення, і ми робимо все можливе для того, щоб продукт державних телерадіо­організацій відповідав критеріям суспільного мовлення. Зокрема, такі пропозиції і завдання з нового року будуть передбачені в дер­жавному замовленні. Тому це питання номер один.

Питання, безперечно, теж номер один, ніяк не номер два, — роздержавлення друкованих засобів масової інформації. Це си­стемна величезна реформа, яка вже розпочата, але, на жаль, ще не завершена. Головним проблемним питанням є те, що у процесі реформування спостерігаються деякі негативні тенденції, вплив яких може призвести взагалі до зникнення місцевої преси. Тому я  поставив би завдання, і ми внесли до проекту рекомендацій парламентських слухань відповідну пропозицію, що треба якомога швидше прийняти якісний закон про реформування державних та комунальних друкованих засобів масової інформації і невідкладно розпочати цю роботу, особливо серед місцевих друкованих ЗМІ.

На жаль, є багато випадків, коли в регіонах місцева влада без відповідного обґрунтування і причин просто виходить із скла­ду співзасновників засобів масової інформації і фактично відчужує майно редакцій, що взагалі дискредитує саму ідею роздержавлен­ня. Щоб такого не було в подальшому, прийнято Закон України “Про посилення захисту майна редакцій засобів масової інфор­мації, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження, творчих спілок”. І фактично сьогодні дія цього закону, з одного боку, стимулює процес захисту, а з другого — дає змогу здій­снювати наступні ефективні кроки з реформування.

Важливий напрям роботи — створення сприятливих умов для забезпечення розвитку вітчизняного книговидання та книго­розповсюдження. Сьогодні проводиться аналіз і готуються кон­кретні пропозиції щодо підвищення ефективності системи дер­жавної підтримки книговидавничої галузі. Визначені пріоритетні напрями і готуються конкретні пропозиції щодо реформування цієї сфери, зокрема секторів, що потребують реформування, та забезпечення ефективної системи управління майном державних видавництв. Пріоритетним завданням є розбудова системи книго­розповсюдження. Ця теза не нова, але якщо ми не створимо потужної розгалуженої книготорговельної мережі, то й зусилля книговидавців будуть марними. Тому нам важливо, особливо на місцевому рівні, зробити все для недопущення закриття книгарень та книжкових крамниць у столиці, обласних і районних центрах, у  селищах і селах.

Щодо законодавчого забезпечення цієї діяльності. Сьогодні на розгляді у Кабінеті Міністрів перебуває законопроект про Концепцію державної інформаційної політики, в якій буде визна­чено принципи, пріоритетні завдання, основні напрями діяльності держави у цій сфері.

Також важливим є якнайшвидше завершення підготовки проекту закону про захист професійної діяльності журналістів. Це фактично буде новий єдиний правовий акт, що регулюватиме професійну діяльність журналістів, посилюватиме їхній захист, захист їхніх прав і свобод та застерігатиме і стримуватиме чинов­ників від спокуси зазіхати на конституційні гарантії журналістів. Ці всі пропозиції є в рекомендаціях парламентських слухань.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має В’ячеслав Анатолійович Кириленко, народний депутат України, фракція Блоку “Наша Україна — Народна само­оборона”. Підготуватися Кременю.

 

КИРИЛЕНКО В.А., член Комітету Верховної Ради України з  питань культури і духовності (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Партія “За Україну!”. Шановні учасники парла­ментських слухань! Тема нинішніх парламентських слухань: “Стратегія гуманітарної політики сучасної України”. А хто взагалі цю гуманітарну політику сьогодні в сучасній Україні впроваджує та реалізовує? Ось був у нас віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань, ну, виступив за Союз з якимись фантазіями, проти Інсти­туту національної пам’яті, за його скасування. Ну, злетів з посади. Тепер чи не вперше в історії незалежної України у нас взагалі немає віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань.

На жаль, я не чую потужного голосу міністра культури і тури­зму, нехай вже урядовці вибачають, на захист української культу­ри. А зараз є від чого захищати! На жаль, я не чую потужного голосу представників інших міністерств, які мають опікуватися гуманітарною політикою. Не буду деталізувати.

Проте я чую постійний наполегливий голос головного гума­нітарія країни на теперішню пору, яким в уряді і взагалі у владі є  міністр освіти і науки Дмитро Табачник. Ось цей говорить і, на жаль, діє. І я думаю, що його діяльність має бути одним з основ­них предметів розгляду на наших парламентських слуханнях. Це окрема тема, оскільки упродовж семи місяців Дмитро Табачник невпинно руйнує українську освіту.

Його діяльність сконцентрована, на мою думку, у трьох основних напрямах: повернення максимально непрозорих і корум­пованих схем в освіті, знищення української мови і національної ідентичності в освіті і знищення будь-яких кроків, що ведуть укра­їнську освіту від радянсько-російської моделі до європейської. Ось ці три основних напрями діяльності в гуманітарній політиці сьогодні є абсолютно очевидними і, на жаль, такими, що вдало реалізовуються.

Руйнується система вступу до навчальних закладів, поверта­ються старі корумповані схеми, принаймні очевидний намір ці схеми повернути, а остання вступна кампанія взагалі відбувалася в умовах небаченого хаосу і знущання з абітурієнтів.

Ще одне досягнення — повернення до 11-річки. Скасована 12-річна освіта, незважаючи на те, що Україна йшла до неї десять років. Що натомість запропоновано? Обов’язкова дошкільна осві­та. Однак нових дитячих садків не збудовано, нових місць у дитя­чих садках великих міст не запропоновано, нових дитячих садків у селах, де їх не вистачає, також не збудовано. Тобто обов’язкову дошкільну освіту запроваджено всупереч Конституції, додаткових грошей на це немає, нових програм немає, підготовки нових кадрів немає, користі ні батькам, ні дітям поки що немає.

Інша виразно антиукраїнська складова гуманітарної політики від Табачника — скасування іспитів з української мови для студен­тів та аспірантів — є наміром звести вивчення іноземної літерату­ри виключно до вивчення російської літератури, підстригти підручники історії України під кремлівську гребінку.

Ось це все, що я лише стисло окреслив, і є, на жаль, гумані­тарною стратегією сучасної України. Вчинки, які демонструє міністр освіти Табачник, характерні для провінційного намісника імперії на завойованій території, а не міністра незалежної держа­ви. Тому переконаний, що першим пунктом рекомендацій парла­ментських слухань має бути рекомендація тепер уже Президенту Януковичу, який рішенням Конституційного Суду сконцентрував всю повноту влади в країні, звільнити українофоба Дмитра Табачника з посади міністра освіти (Оплески).

Далі. Український інститут національної пам’яті. Як його може очолювати людина, яка взагалі не визнає Голодомор спла­нованим геноцидом проти українського народу? Українська гро­мадськість, українські науковці, активні люди з патріотичною позицією мають призначати керівника Українського інституту національної пам’яті. На мою думку, це має бути другим пунктом рекомендацій парламентських слухань (Оплески).

Ну, і українська мова. Не буду вдаватися до деталей, бо вже сказано і, переконаний, ще буде сказано багато про законопро­ект, який внесли представники більшості. Однак хочу сказати, що без організованої протидії, і не тільки в парламенті, на цей раз українці не обійдуться. Я знаю, про що кажу. Лише активними зусиллями всіх небайдужих людей ми зможемо зупинити цей антиукраїнський наступ у мовній політиці. Тому пропоную третім пунктом рекомендацій парламентських слухань записати вимогу до представників більшості з метою запобігання створенню суспільної напруженості, протистояння в суспільстві відкликати цей антиукраїнський проект закону про мови, поданий регіона­лами і Симоненком. Якщо хоча б це зробимо, то ці парламентські слухання будуть дуже результативними.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Василь Григорович Кремень, президент Національної академії педагогічних наук України. Підготуватися Мовчану.

 

КРЕМЕНЬ В.Г., президент Національної академії педагогіч­них наук України. Шановні Адаме Івановичу, Миколо Володими­ровичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламент­ських слухань! Важливою складовою гуманітарної політики, безумовно, є освіта. Освіта, як і інші напрями гуманітарної сфери, потребує справді стратегічних змін. І обумовлені вони новими вимогами до людини у XXI столітті. Про що йдеться?

Перше. Світ вступив у новий тип прогресу — інноваційний, коли постійно відбувається зміна ідей, знань, технологій, обставин життя і діяльності. Ми маємо готувати людину, здатну сприймати і  творити зміни, тобто людину з інноваційним типом мислення, інноваційною культурою і здатністю до інноваційного типу діяльно­сті. Для цього треба змінювати функції навчального процесу.

Традиційно він зводиться переважно до засвоєння суми знань, у кращому випадку — до творчого засвоєння. Поряд з цим, необхідно виробляти в учня вміння і навички самостійно навча­тися, оволодівати інформацією, щоб рано чи пізно не відстати від життя. Людина розумна (homo sapiens) XXI століття — це людина, яка постійно навчається.

І ще одна функція — необхідно навчити учня використову­вати отримані знання в практичній, професійній, суспільно-громадській діяльності, побуті. Суспільство знань, що формується сьогодні у світі, можливе лише за умови, що знання будуть в  основі життєдіяльності і людини, і країни в цілому. України це також стосується. У нас знання часто засвоюються для відповіді на іспитах, а не для життя.

Друге. В умовах розширення демократичних засад функ­ціонування суспільства, зрослого комунікативного середовища, в  якому перебуває людина (Інтернет, мобільний зв’язок тощо), значно підвищуються вимоги до людини як самостійної, само­достатньої особистості. Вельми поширена в нашій освіті авто­ритарна, а іноді й репресивна педагогіка заважає формуванню самодостатньої особистості. Адже дитина, перебуваючи 11 і біль­ше років в авторитарному середовищі, часто формується як носій цінностей авторитарного суспільства і не здатна жити в умовах демократії. Тому перехід до педагогіки толерантності, взаємної поваги учителя і учня, професора і студента є обов’язковою умовою демократизму країни.

Третє. Ми маємо зробити освіту дитиноцентристською. Тобто максимально наблизити навчання і виховання кожної дитини до конкретних здібностей цієї дитини, щоб вона відбулася як людина і фахівець на основі власних талантів. І тут необхідно серйозним чином реорганізувати нашу середню освіту, а саме: старша школа має стати профільною, діти після 9 класу повинні навчатися у фізико-математичних, природничо-наукових, гумані­тарних ліцеях, а технологічний напрям профілю забезпечать професійно-технічна освіта, технікуми і коледжі.

Четверте. Ми зможемо підготувати людину до життя в  інформаційному суспільстві, лише активно долучаючи до нав­чання інформаційні технології. І тут слід вітати Указ Президента України про оголошення 2011 року Роком освіти та інформацій­ного суспільства, що передбачає створення електронних підруч­ників, різноманітних посібників, підвищення кваліфікації вчителів і  обов’язково надійне підключення всіх шкіл до мережі Інтернет.

П’яте. В умовах глобалізації прогрес будь-якої країни зале­жить не тільки від зусиль громадян цієї країни (це стосується й  України), а й від того, як вони взаємодіють з рештою світу. І  в  цьому сенсі ми маємо готувати людину, здатну жити і діяти у  глобалізованому просторі. Завдань тут багато: від відповідної світоглядної підготовки до обов’язкового знання громадянами, окрім державної української, російської та інших мов національних меншин, англійської мови, що стала світовою мовою. Я вважаю, що варто було б розглянути доцільність обов’язкового і, безумов­но, більш якісного вивчення англійської мови всіма школярами, як це є в інших країнах.

Шосте. Новий час вимагає оновлення цінностей і якостей, які ми формуємо у дітей. Я не зможу розкрити всю тему, але, безумовно, до них належить формування в дитини бажання бути успішною в житті, заможною, і досягати цього на основі власної самореалізації, успішної роботи, а не аморальним шляхом, як це нерідко буває в нашій країні. Цінності патріотизму, національного єднання не лише самоцінні, а й необхідні для заможнішого життя громадян України. Бо тільки єдиний народ може успішно обстою­вати власні інтереси в конкуренції з іншими державами і, таким чином, забезпечити успіх країни, а отже, і краще власне життя.

І останнє. Названі узагальнені напрями модернізації освіти є  стратегічними і передбачають здійснення багатьох конкретних кроків. Про деякі з них ідеться у вперше підготовленій в нашій країні… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Григоровичу.

Слово має народний депутат України Павло Михайлович Мовчан. За ним виступатиме Гінзбург.

 

МОВЧАН П.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок Юлії Тимошенко). Шановні учасники парламентських слухань! Зауважимо, що “стра­тегія” ніколи не поєднувалася в жодному контексті з такими по­няттями, як “демонтаж”, “руйнація” або “самознищення”. Слово “стратегія” природно поєднується з “розвитком”, “поступом”, “боротьбою”, вона розраховане на позитивний результат. Стратегія ж абсурду можлива, якщо за нею передбачають інші сюжети, що доводять існуючий стан до цілковитого безглуздя, за яким проглядатиме заздалегідь розроблена і протилежна за свої­ми наслідками дія.

Візьмемо хоча б освітню сферу в “сучасній Україні”. У яку стратегію, а точніше чию стратегію вписується вона разом з її очільником Табачником, який концептуально нав’язує всім учите­лям і учням сприймати Україну “як територію, де проживають представники різних етнічних груп і релігій... де головне — відмо­витися від етноцентризму, сприйняття подій із позицій окремої етнічної групи і впровадження антропоцентричного підходу — викладення подій через сприйняття окремої людини” Ще раз повторюю, “окремої людини”. І ми цю людину добре знаємо.

Отже, про яку стратегію, зокрема в освітній складовій гуманітарної політики, може йтися, якщо “керована з Кремля, за   словами Оксани Пахльовської, освіта може привести лише в  глухий кут — патологічного невігластва, неморальності, непро­фесійності? Уже не кажучи про новий етап радянізації історії, про демонтаж будь-якої форми знання про Україну”, а отже, демонтаж національної пам’яті.

Голодомору не було. Слово “геноцид” викреслюється із словників. Друга світова війна знову стає вітчизняною. Пакту Молотова — Ріббентропа не було. Йосип Віссаріонович поверта­ється в Україну, поки що у бронзі. УПА — вигадка бандерівців. Колективізація — досягнення суспільного ладу в Україні. Несходи­мий Сибір — рідна земля. Мазепа — зрадник. Виговський — розбійник. Українська мова — польсько-австрійський витвір. Українська інтелігенція — “тонкий слой образованщины”. І все це транслює на наших теренах від нашого імені одна почвара... І  цілком логічно постає запитання: скільки ще може тривати ця “стратегія руйнації”? І хто далі формуватиме гуманітарну сферу в  Україні? Вони? Він? Чи воно?

Років шість тому я ознайомився з працями відомого росій­ського політтехнолога Сергія Переслєгіна, який рекомендував як   тоді ще консультант главі адміністрації президента Росії Медведєву, як потрібно діяти щодо України. Україну потрібно розглядати “как дешевый источник неоприходованных ресурсов, прежде всего человеческих. Утилизация этих ресурсов может проводиться экономико-дипломатическими методами — при сла­бой Украине, либо силовыми методами, если к власти в респуб­лике законным путем или через механизм переворота придет сильный лидер правой ориентации… Одной из необходимых в  этой связи мер является изменение образовательных про­грамм. Понятно, что выбросить из школьного курса украинский язык невозможно, но необходимо трезво смотреть на вещи: в  эпоху регионализации этот язык жителям страны не понадо­бится” (с. 183 книги “Самоучитель игры на мировой шахматной доске”). Отже, ви почули: регіоналізація, яка тягне за собою не­минучу федералізацію України. Задля чого? — питається. Самозрозуміло.

Так само, як нам зрозуміло, чому за наполяганням Медведєва відбуваються щотижневі зустрічі двох президентів. Так само зрозуміло, де знаходиться кухня, на якій виробляється дійсна “стратегія гуманітарної політики” для нас. Усе було розроб­лено задовго до виборів 2010 року. І тому так стрімко, обвально зникає Україна. Тому й маємо демонстративну зневагу до Кон­ституції і, зокрема, появу законопроекту “Про мови”, підготовле­ного і профінансованого фондом із промовистою назвою “Русский мир” та підписаного Єфремовим, Симоненком, Гриневецьким, які “засудили українську мову на смерть, — цитую Олега Медве­дєва, — вона взагалі не становить для них жодної цінності”. Як і сама Україна.

Саме тому я хочу нагадати вам про “стратегему павука”, який, як і піщана оса, вполювавши великого трав’яного коника, поволі обплутуючи павутинням, паралізує його рухи, перетворю­ючи жертву на живу консервну банку, аби згодом у череві пійманої істоти відкласти свої личинки...

Російська державна мова виплодить в Україні не Короленків, не Волошиних, не Тарковських, а зловісних крихіток Цахес і  патріархів-парторгів, які прагнуть розширити “русский мир” до Рейну, не усвідомлюючи того, що Великий Китай уже відкладає свої личинки згідно із стратегемою павука у слабо захищене черево “русского мира”.

Держава, як сказала велика українка Ліна Костенко, — це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а отже система, то чому дозволяємо її руйнувати?

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Ольга Петрівна Гінзбург, голова Державного комітету архівів України. Підготуватися Павличку.

 

ГІНЗБУРГ О.П., голова Державного комітету архівів України. Шановні друзі, я трохи з іншого боку підійду до висвітлення цієї проблеми. Я розумію своє завдання як керівника великої державної установи, що для мене важливо, як втілити гуманітарну політику в життя, щоб розумів це кожен працівник моєї установи, за яку я відповідальна, і щоб ми могли дати віддачу на виконання завдань держави, яку гуманітарну політику треба здійснювати в  державі. У мене таке завдання, і я мушу його добре виконувати, бо мені це доручила держава.

Для мене гуманітарна політика — щоб моїм людям жилося в  теплі, щоб вони спокійно працювали, і сьогодні у наших кабінетах тепло. Я хочу, щоб мої архівісти за свої копійки могли купити в буфеті не дуже дорого якісь продукти харчування. І у нас це є, це моя гуманітарна політика у ставленні до підлеглих, до моєї системи, до моїх колег.

Для мене гуманітарна політика теж важлива. Свого часу я не встигла в Конотопі побудувати будинок ветеранів, а старим людям треба десь тулитися, і це гуманітарна політика для мене. У  тому числі гуманітарна політика, якщо онкохвора людина не може знайти грошей, навіть щоб звернутися до лікаря. З різних сторін я підхожу до виконання своїх обов’язків.

Архіви України — це величезна імперія, що об’єднує біль­ше  3 тисяч людей, які працюють на виконання завдань держави. Це збереження Національного архівного фонду, який був до нас, це збирання Національного архівного фонду незалежної України, який ми мусимо зібрати, і це використання, доступ до Національ­ного архівного фонду. Це ті питання і завдання, які ми виконуємо.

Щодо проблем, які у нас є. Сьогодні навколо архівів дуже багато політики. Вона там не потрібна, бо це все надумано, немає там того, про що говорять. Ми надаємо сьогодні доступ до архівів усім, хто бажає з ними працювати. У нас засекречено лише 0,4 відсотка архівних документів.

Питання, що порушується в суспільстві щодо закритої архівної інформації, визначається Законом України “Про інформа­цію” та статтями 32 і 34 Конституції України, яка обмежує доступ до конфіденційної інформації. Інших проблем немає. Якщо внесе­те зміни, всі проблеми відпадуть, а все решта — політика! Усе решта, про що йдеться в суспільстві, — політика! Ми сьогодні пра­цюємо над багатьма проектами з різними країнами, і якщо хтось з істориків хоче працювати на державу, включайтеся в роботу над цими проектами. Ми сьогодні їх підпишемо і зможемо працювати з Росією та з іншими країнами з усього світу, бо ми входимо в цю спілку.

Проблеми, які у нас є, дуже стисло. Відсутність площ. Ми   почали будувати комплекс, щодо якого свого часу Віктор Федорович Янукович як Прем’єр-міністр дав мені команду: будуй, це треба державі. Тепер я розраховую на його підтримку, і до 20-річчя незалежності ми відкриємо архівний комплекс, де будемо зберігати національні архівні документи незалежної України. На сьогодні просто немає площ, де їх зберігати, а нам це вкрай необхідно. І я звертаюся до Адміністрації Президента, ще раз прошу підтримати мене в цьому починанні.

Дуже складною проблемою на сьогодні є трудові архіви. Ми  ще виконуємо соціальні запити. Надходять тисячі, мільйони запитів щодо пенсій, пологів, майнові та інші. Ми не маємо трудо­вих архівів. Я звертаюся до міністра регіонального розвитку та будівництва: Міністерство регіонального розвитку та будівництва постійно відмовляє мені в погодженні законопроекту, щоб ми могли дати доручення місцевим органам влади щодо створення трудових архівів. Це стосується збанкрутілих підприємств і решти. Оце і є гуманітарна політика!

У мене ще є проблема — культові приміщення, що по­требують повернення. Наприклад, синагога в Одесі, приміщення військової їдальні, які можна надати без зайвих якихось витрат, для того щоб ми створили там Одеський обласний архів.

Ще стосовно гуманітарної політики. Скажу вам, що з’явля­ється дуже багато фізичних осіб, які хочуть витягти з Національ­ного архівного фонду документи або інші цінні предмети, вартість яких обчислюється у мільйонах доларів. У нас зараз страшенна проблема з картинами Глущенка Миколи Петровича. Судиться його онука, яка хоче забрати в Америку 52 картини, а вони уні­кальні. Відбуваються судові порушення тощо.

На завершення хочу подякувати своїм архівістам за роботу. Ми в цьому році зайняли друге місце серед усіх міністерств і  відомств щодо виконання гуманітарної політики держави. Я хочу подякувати їм за те, що вони за свої копійки виконують на “5”, свої обов’язки.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ольго Петрівно.

До слова запрошується Дмитро Васильович Павличко, голова Української всесвітньої координаційної ради. Підготуватися Зарубінському.

 

ПАВЛИЧКО Д.В., голова Української всесвітньої координа­ційної ради. Шановне товариство, представники уряду, пане головуючий! У 1964 році на прийомі на честь XIV з’їзду комсомолу в Георгіївському залі Кремля я виступав і сказав, звертаючись до Хрущова: “Дорогой Никита Сергеевич!”. А Хрущов перебив мене: “Дмитре, говори по-українськи”. Я перейшов на українську мову і  бачив, і чув, що Брежнєв перекладає Мікояну деякі фрази з моєї промови.

Отже, комуністична влада, зорієнтована постановами ЦК КПРС на знищення національних мов у СРСР, на створення нової формації — російськомовного радянського народу, розуміла, що та політика тотальної русифікації натраплятиме на твердий опір, а  тому треба інколи дозволяти невеличку свободу, про людське око підтримувати національно-патріотичні настрої.

Таку саму фальшиву показуху можете побачити тепер, коли Президент України Віктор Янукович звертається до міністра Моги­льова: “Говори по-українськи”, — а насправді благословляє новий закон про мови, за яким українській мові приписано не бути.

Радянський Союз розвалився не лише тому, що програв економічне змагання із Заходом, а насамперед тому, що був імпе­рією, де жорстоко пригноблювалися національні стремління до самостійного державницького життя, під маскою комунізму прово­дилася шовіністична політика царської Росії.

Гуманітарна політика нової влади в Україні є ні чим іншим, як  реанімацією політики Петра І і Сталіна щодо України. Обидва диктатори і ті, що пленталися поміж них, ставили завдання обер­нути Україну на Малоросію. Петру І русифікувати Україну допома­гала російська церква, Сталіну — партія, але і тому, і тому найбільше допомагала жорстока й хитра мовна політика, тобто надання слухняним посад на різних службах, а неслухняні — на каторгу, в Сибір, у ГУЛАГи, в Сандармох.

Дехто з політиків сьогодні вказує, що в Україні мовної проблеми немає, що треба все залишити в такому стані, як во­но  є. І справді, то було б набагато мудріше і корисніше для нової  влади, яка обіцяє народові щасливе, стабільне, економічно устатковане життя, а тим часом хапається за мовне питання, як  божевільний за бритву. Невже Віктор Федорович, Президент України, не може збагнути, що не російська, а українська мова потребує у нас повсякденної урядової, державної підтримки, що вона принижена, упосліджена, витіснена із засобів масової інфор­мації, з багатьох сфер життя, що надання російській мові статусу другої державної — це смерть українській мові і державі?

Прихильники другої державної мови намагаються оживити мертву балаканину радянських ідеологів про те, що український народ за природою є двомовним. Але ж немає у світі двомовних народів, усі народи є багатомовними. У світі переважна більшість держав встановлює на своїх територіях одну мову як основу життя державного організму, як чинник єдності людей різномовних. І  чим більше різних народів і мов живе в країні, тим більше піклу­ється вона про свою єдину мову, що є запорукою її державного існування. Росія, Китай, Сполучені Штати Америки, країни Західної Європи — приклади цього. А там, де діють дві державні мови, як, наприклад, у Канаді чи Бельгії, під загрозою перебуває канадська і бельгійська державність через ворожнечу між англійською та французькою і між французькою та фламандською мовами. Люди, які намагаються нав’язати українському народові двомовність, — це неграмотні і філологи, і політики, російські шовіністи, що не­навидять український народ, його мову і державність.

Шановні народні депутати! Українська нація сформува­лася  насамперед у боротьбі за збереження своєї мови. То була боротьба не проти польської чи російської, чи німецької мови, а проти окупантів, що змушували наш народ ставати польсько-, російсько- чи німецькомовним населенням. Команда Президента Януковича прагне показати дружній Росії, що ми, українці, най­більші російські патріоти у світі, що ладні відмовитися від рідної мови на догоду фальшивому братерству, за плечима якого стояв цар, генеральний секретар з усмішкою ката.

Запропонований новою владою закон про мови — це тяжка бритва, що розтинатиме Україну, та при цьому може зачепити і самого цирульника, бо вона дуже гостра і дуже велика.

Пропоную підтримати В’ячеслава Кириленка в тому, як він сформулював резолюцію парламентських слухань.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Олег Олександрович Зарубін­ський, народний депутат України. За ним виступатиме Гриценко.

 

ЗАРУБІНСЬКИЙ О.О., голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин (Блок Литвина). Шановні учасники парламент­ських слухань! Можна довго сперечатися про пріоритети та на­прями гуманітарної політики, однак докорінні зміни в гуманітарній політиці держави можливі лише тоді, коли ми вийдемо за межі розуміння цієї політики виключно у її вузькому значенні. Саме комплексність розуміння проблеми, зміна підходів, зміна парадиг­ми, розуміння і сприйняття гуманітарної політики є відповіддю на запитання.

Маємо виходити з того, що гуманітарна політика будь-якої держави — це дії, що ставлять у центр державної політики інтере­си людини. Людина з методу державної політики має перетвори­тися на її ціль. Тому гуманітарна політика, на нашу думку, — це не просто освіта чи культура, а й олюднення держави, спрямування її діяльності в інтересах суспільства.

Водночас гуманітарна політика — це усуспільнення самої людини, ми не можемо продукувати атомізованих істот, осіб, при­речених на соціальний дискомфорт, орієнтованих на постійні внутрішні кризи, людей, спроможних не жити, а лише виживати за нових умов. Отже, цілеспрямування гуманітарної політики подвій­не: яку людину ми формуємо і які умови для її розвитку створю­ємо, і лише врахування обох цих чинників дасть змогу вважати гуманітарну політику держави повноцінною.

У свою чергу, гуманізація суспільства має передбачати створення можливостей для розвитку кожної людини в конкретних історичних умовах. І якщо Україна є елементом світового співтова­риства, частиною Європи, то гуманітарна політика має формувати людну ХХІ століття, а не людину, налаштовану на патронатні від­носини з державою, людину, яка виживає соціальними подачками та надією на те, що чергові вибори неодмінно покращать її життя.

Чому ж тоді в українському суспільстві наявні величезні прірви: прірва між освітою і практикою, прірва між цінностями, на яких виховуємо дітей, та цінностями, з якими їм доводиться стикатися в реальному житті, прірва між інтенсивністю роботи та обсягом винагороди за неї? За великим рахунком, останніми роками наслідком гуманітарної політики держави стало втиску­вання людини в реальність, не адекватну її системі цінностей. Не дивно, що за таких обставин життєве кредо, або логічний ланцюг “краще вчуся — краще працюю — більше заробляю — заможно живу” не працює. Людина бачить, що достаток набувається шля­хами, що виходять за межі цього правила і цієї логіки.

Далі. Підміна методів і цілей, дисонанс між вихованням та реальністю змітають персональні особливості людини, її потяг до самовдосконалення. Без розуміння реальної мети існування суспільство починають розтинати метастази ліні. Від держави продовжують вимагати реалізації задекларованих нею прав, але на фінансування яких вона вже давно не має жодних можливо­стей. То й не дивно, що в нашому суспільстві вигідніше бути пільговиком, аніж власною працею заробляти на своє життя. А  суспільство людей, позбавлених цілей, індивідуальності та, головне, бажання вдосконалюватися, стає орієнтованим тільки на виживання, а не на розвиток та прогрес.

Тому сьогодні надзвичайно важливою є зміна пріоритетів, переорієнтація людини з механізму досягнення цілей держави на мету держави. Ми маємо формувати людину, адекватну викликам сьогодення, людину ХХІ століття (активну, конкурентоспроможну, відповідальну, соціально компетентну), а також людину, здатну за­хищати свої права. І в цьому полягає одне із завдань гуманітарної політики держави.

Свого часу давньогрецький філософ Протагор сказав, що людина є мірилом всіх речей. Тому успіх і державної політики, і  всіх реформ українські громадяни оцінюватимуть не через ста­тистику, а через зміну власної свідомості і власного буття, а в ре­зультаті — покращення власного існування. Людина, орієнтована на успіх за будь-яких умов, навіть коли вони несприятливі, — ось що має становити новітню мету гуманітарної політики України. Тільки така людина — єдина можливість зупинити соціальну де­градацію, це шлях до громадської згоди, запорука прогресу України.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Павло Юхимович Гриценко, директор Інституту української мови Національної академії наук України. Підготува­тися Вадиму Колесніченку.

 

ГРИЦЕНКО П.Ю., директор Інституту української мови Національної академії наук України. Високодостойні учасники парламентських слухань! Гуманітарна стратегія держави обов’яз­ково включає питання мовного буття суспільства. І тому сьогодні питання мови, функціонування української мови звучить так гостро.

Гуманітарна стратегія спирається на докладне вивчення стану та на обґрунтовані перспективи розвитку мовної сфери, моделі мовного планування. Немає необхідності доводити само­очевидне, що мовна підготовленість окремої особи, її мовна поведінка в соціумі, насамперед її здатність адекватно сприймати і реагувати на різні форми мовного спілкування в полімовному середовищі є запорукою психологічного комфорту людини, її творчого, а не сірого буття, її відчуття волі, а не пригніченості, і, зрештою, фізичного здоров’я. Сьогодні в Україні щодо мовного буття констатуємо викривлення мовної ситуації, коли мова корін­ного населення — українська мова, але її чомусь сьогодні так постійно намагалися уникнути, говорячи і про розмаїття, і про книгодрукування, ніби національне книгодрукування безмовне.

Українська мова, що має багатовікову писемність, літе­ратуру, науково опрацьована і закріплена, у себе в Україні опи­нилася у стані загроження. У засобах масової інформації перева­жає неукраїнський мовний продукт, ринок друкованої продукції в Україні переважно неукраїнський, а спроби вирівняти ситуацію і  нарешті запровадити систему освіти українською мовою, що спостерігалися останніми роками, знайшли войовничих против­ників у чинному уряді, серед частини депутатського корпусу, багатьох державних службовців.

Шукаючи різні претексти, щонайменші зачіпки, антиукраїн­ськи налаштовані чільники різного рангу піддавали і продовжують піддавати сумнівам доцільність утвердження української мови як справді державної, створюють реальні перепони до її поширення, узаконення в різних сферах життя.

Не варто коментувати, яких психологічних травм завдають народові постійні спекуляції навколо мовних питань, яку антипатію вони викликають. Якщо українців в Україні майже 80 відсотків, то нарешті має бути мовний продукт і мовне оточення хоча б на 80 відсотків українськомовним. Його немає! (Оплески).

Протидія розвиткові мови корінного населення держави на державному рівні, внесення антиукраїнських войовничих положень і законопроектів! Наголошу, що Інститут мовознавства імені О.О. Потебні, Інститут української мови Національної академії наук, виконуючи прохання Голови Верховної Ради Володимира Михайловича Литвина і доручення президента Національної ака­демії наук Бориса Євгеновича Патона, проаналізували законо­проекти і дійшли висновку, що такі проекти, як подали, зокрема, депутати з фракції Партії регіонів, у принципі не можуть бути внесені на розгляд Верховної Ради (Оплески).

Я звертаю увагу на ще одну деталь сьогоднішнього буття нашого уряду і наших державців. Шановні колеги, сьогодні пере­рвався діалог народу з владою. Влада не чує народ. Якщо вже від імені народу звернувся до Президента не персонально, а через пресу академік Дзюба і показав антиукраїнську сутність діяльності міністра освіти, і це стало загальновідомим, а ми на сьогодні не маємо реакції, значить, цій владі байдуже до інтелекту, до думки народу, і тому, думаю, вони так само поставляться і до рекомен­дацій наших парламентських слухань.

І ще нагадаю. Попередні слухання були майже десять років тому, і Володимир Михайлович, який головував, тоді запевнив, що слухання про функціонування української мови будуть щорічними. На жаль, їх не було (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Вадим Васильович Колесніченко, народний депу­тат України. Підготуватися Масенку.

 

КОЛЕСНІЧЕНКО В.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя (Партія регіонів). Шановні колеги, учасники парламентських слухань! У гуманітарній сфері на голову українців системно, часто з використанням засобів масової інформації, виливається потік пропаганди, переповнений симво­лами ненависті та ворожнечі. Складається враження, що деякі безвідповідальні політики та діячі навмисно намагаються розпо­чати бойові дії в гуманітарній сфері. Навіть сьогодні ми можемо чути термінологію війни, за якою когось захоплюють, придушують, знищують тощо.

Переконаний, що заради майбутнього України і українського народу ми раз і назавжди маємо відмовитися від такого лекси­кону. Першочерговим нашим завданням для вироблення єдиної стратегії гуманітарної політики є припинення протистояння, зни­ження градусу соціальної напруженості, демілітаризація гуманітар­ної сфери та спрямування вивільненої енергії на здобуття високих соціальних стандартів та благополуччя. Весь цивілізований світ давно виробив і випробував цей рецепт.

Тому, на моє глибоке переконання, основними п’ятьма принципами стратегії гуманітарної політики сучасної України мають бути такі:

по-перше, побудова в Україні поліетнічного та багатокуль­турного суспільства на основі безумовної поваги до прав людини;

по-друге, визнання поліетнічності та полікультурності України як національного надбання, її стратегічної переваги в су­часному глобалізованому світі, основи соціального розвитку;

по-третє, захист громадян України від дискримінації за етнічною, мовною чи іншими ознаками;

по-четверте, жорстка протидія на державному рівні всім видам расизму, ксенофобії та розпалюванню міжнаціональної ворожнечі;

по-п’яте, виховання в суспільстві принципів толерантності та взаємоповаги до всіх громадян України, без обмежень за расо­вою, етнічною, мовною, культурною та іншими ознаками.

Проблеми виховання толерантності, взаємоповаги та безу­мовного дотримання прав людини в України вже вийшли на міжнародний рівень. Це турбує провідні міжнародні організації. Варто лише пригадати резолюцію Європарламенту та звернення ОБСЄ щодо необхідності врегулювання мовного питання в Україні та виконання Європейської хартії регіональних мов або мов меншин і, нарешті, висновок Європейської комісії проти расизму та нетерпимості.

Крім того, цього року Комітет міністрів Ради Європи ухвалив і оприлюднив рекомендації Україні на прикладі імплементації положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Так, Комітет Міністрів зазначив: “Мовний ландшафт України унікальний, оскільки мовою, яка не є державною (російська), гово­рить більша частина населення, включаючи людей, які належать до інших національних меншин”. При цьому “…російську мову віднесено на невідповідний їй рівень” (пункт 10 доповіді). “…Вра­ховуючи кількість російськомовних мешканців в Україні, очевидно, що ця мова має займати особливе становище” (пункт 79 доповіді).

Саме на повне виконання рекомендацій міжнародних орга­нізацій спрямований внесений на розгляд парламенту проект Закону про мови в Україні (№1015-3) від 7 вересня 2010 року від імені Єфремова, Симоненка, Гриневецького. Зазначений зако­нопроект пройшов тривалу підготовку та обговорення у фахових колах і отримав позитивні висновки міжнародних експертів та чотирьох департаментів Ради Європи.

Враховуючи огульну критику проекту закону з боку його опонентів, необхідно наголосити, що законопроект повністю збе­рігає конституційний державний статус української мови.

Частина перша статті 6 проекту встановлює: “Державною мовою України є українська мова”. Українська мова залишається виключною мовою Збройних Сил України, інших військових фор­мувань, ведення засідань Верховної Ради, угод, картографічних видань тощо.

Разом з цим, паралельно з державною, на території України вільне використання гарантується регіональним мовам, до яких законодавці вже віднесли півтора десятка мов. Дія цього поло­ження поширюється на мови, якими користується не менше 10 відсотків громадян, які населяють певну територію.

Паралельно коаліція і уряд працюватимуть над реальною, а  не декларативною програмою підтримки і розвитку української мови. Безумовно, дискусія навколо законопроекту може тривати й  надалі, його текст потребує внесення певних коректив. Ця дис­кусія має бути фаховою і конструктивною. Наприклад, звинувачу­вати нинішніх російськомовних українців в утисках української мови і відіграватися на них за валуєвські укази абсурдно, проти­законно і безперспективно, з точки зору майбутнього Української держави.

Прийняття нового закону про мови об’єднає суспільство на ґрунті прав людини, взаємоповаги і толерантності, адже Україну розколюють не мови, а політики, які спекулюють на мовному питанні. Упевнений, що прийняття такого закону стане величез­ною віхою не лише у боротьбі за права людини, а й у вітчизня­ному державному будівництві, перетворюючи Україну на потужну, стабільну, процвітаючу державу, в центрі якої стоятиме людина, її права та свободи.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, не зривайте засідання, бо я  бачу, що прагнуть зірвати засідання ті, хто найбільше про нього піклувався. У вас буде можливість виступити, ви скажете у висту­пі, Ярославе, вас зараз все одно не чують.

Слово має Масенко Лариса Терентіївна, професор Націо­нального університету “Києво-Могилянська академія”. Підготува­тися Косіву.

 

МАСЕНКО Л.Т., професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Шановний головуючий! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Я  не можу втриматися все-таки від репліки щодо попереднього доповідача. Ось він говорив про те, що його опоненти сіють роз­брат і протистояння, але водночас саме він постійно займається провокаціями, що сіють цей розбрат (Оплески). І тут я не можу втриматися, щоб не сказати про останню його провокацію. Буквально минулого тижня він подав донос в СБУ на українських співаків, які проводили концерт патріотичної пісні в Ірпені. І в цьо­му доносі він приписав їм слова, яких немає в піснях, це слова дійсно фашистського спрямування. Оце методи, якими діє пан Колесніченко.

Ну, а зараз я все-таки перейду до змісту своєї доповіді. Теоретично опрацювання концепції гуманітарної політики не ста­новить великих труднощів, її давно уже опрацювали наші україн­ські інтелектуали. Зокрема, хочу нагадати лекцію Ліни Костенко “Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала”, яку вона прочитала у Києво-Могилянській академії ще десять років тому, 1 вересня 2000 року. Наведу фрагмент з цієї лекції, який безпосе­редньо стосується нашої теми:

“Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед — об’єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою си­стему дзеркал. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі забло­кована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень”.

“Ось він і настав, цей найвищий час, — наголошувала Ліна Костенко, — повернути українському народові його історію, його мову, його культуру”. Лише тоді українська нація самоствердиться у своїй суверенній державі, лише тоді її визнає світ і вона буде йому цікавою.

Отже, головна мета гуманітарної політики України, як і будь-якої іншої держави, полягає у створенні позитивного образу своєї країни, що повертає народові гідність, усвідомлення своєї колек­тивної причетності до багатої самобутньої культури, створеної попередніми поколіннями.

Однак сили, що протидіють природному процесові звіль­нення і самоствердження української нації, виявилися сильні­шими. Нині стратегії гуманітарної політики України розробляються в Кремлі, а влада слухняно їх втілює. Головна мета цієї політики — лишити країну в мовно-культурній залежності від Росії. А як відомо, кайдани культурного підпорядкування легко носити, але важко скинути.

Варто наголосити на тому, що нинішня антиукраїнська й  антигуманна політика не обмежується пануванням продукції російського маскульту в українських медіа, передусім на теле­баченні, включно, до речі, з державним каналом. Навіть цей канал призначено формувати в українського населення позитивний образ Російської імперії. Найгірше те, що в нинішньому масова­ному наступі на українську мову, культуру, історію застосовується відома імперська стратегія приниження залежних народів. Найви­разніше це проявилося у факті встановлення в Запоріжжі з мов­чазної згоди влади пам’ятника Сталінові. Таке монументальне пошанування найбільшого в історії ката українського народу ро­бить нас посміховиськом в очах усього цивілізованого світу.

Не можу також оминути увагою і законопроект, про який сьогодні було багато сказано. Скажу єдине: ключові його поло­ження слово-в-слово списані із законопроекту комуніста Леоніда Грача, поданого ще у 2007 році.

Отже, приниження українців з боку деяких урядовців, зокрема з боку міністра освіти і науки, відбувається настільки відверто і брутально, що складається враження, ніби українську спільноту навмисне провокують на вибух. У будь-якому разі, немає сумніву в тому, що нинішня політика влади, власне, пред­ставляючи українську культуру у викривленому дзеркалі, спрямо­вана на антиукраїнську мобілізацію проросійських сил частини соціуму Сходу і Півдня, який давно вже перебуває під повним контролем Росії. І в цій тактиці свідомого провокування і розпа­лювання міжетнічного протистояння всередині країни полягає найбільша загроза майбутньому України. Бо, як відомо, хто сіє вітер — пожне бурю!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Косів Михайло Васильович, народний депутат України. Підготуватися Медведєву.

 

КОСІВ М.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок Юлії Тимошенко). Шановні учасники парламентських слухань! Шановні співвітчизни­ки! Проблема, заради якої ми сьогодні зібралися в цьому залі, є  актуальною для всіх держав цивілізованого світу. Зокрема, у  Франції буквально кожного року приймаються постанови і уря­ду, і парламенту про те, що основою (замисліться лише!) консолі­дації французької нації і французького суспільства є французька мова. А у Франції близько 40 відсотків населення — неетнічні французи. Таким чином, доповнюючи до того, що запропонував В’ячеслав Кириленко, скажу, що такі парламентські слухання що­до мови і взагалі гуманітарної політики в Україні ми маємо прово­дити щороку і приймати відповідні постанови.

Я прочитав (не знаю, чи ви стигли, мабуть, не встигли, депутатам просто раніше подали) інформативно-аналітичну працю Кабінету Міністрів за підписом Миколи Азарова. Якби у нас зараз були, як колись, кочові племена (половці, хазари), тобто якби це стосувалося Хозарського каганату, то я ще міг би це сприйняти як основу для роздумів. Але якщо це стосується української нації, то, даруйте мені, це свідчення того становища, в якому ми, на превеликий жаль, нині перебуваємо.

Думаю, що говорити про гуманітарну політику в галузі соціальних аспектів, як це намагався дехто з промовців, без сум­ніву, можна і навіть треба. Проте в основі гуманітарної політики будь-якої держави лежать насамперед духовні, мовні, культурні параметри, без яких про жодні інші говорити не можна.

“Японське диво” сталося не тому, що японці найкращі тех­нарі у світі. “Японське диво” після війни сталося тільки тому, що японці віддавали духовному вихованню своїх поколінь найбільше навчального часу і у школах, і у вузах.

Ми не ступимо жодного кроку в суспільній консолідації та  усвідомленні того, куди йде Україна, якщо не прийдемо до розуміння трьох глобальних трагедій, що їх пережила українська нація протягом найтрагічнішого ХХ століття.

Перша трагедія — Голодомор, унаслідок якого загинуло 11 мільйонів наших співвітчизників. Але справа навіть не в тих жертвах, хоча вони страшенні, а в тому психологічному настрої, який залишився після цієї трагедії. У якому стані ми пережива­ємо? Навіть пам’ять голоду іноді проявляла себе страшніше, ніж пам’ять історії, бо це була пам’ять страху!

До речі, не тільки ми, а й англійський автор Роберт Конквест у своїх двох книжках писав, що українських селян знищували не  тому, що вони селяни, а тому, що вони українські селяни. Треба було знищити українське село як джерело традицій мови, культури, історичної пам’яті.

Друга трагедія — героїчна, але трагічна боротьба Україн­ської повстанської армії за відновлення Української незалежної самостійної соборної держави.

І третя. Буквально два тижні тому, в середу, я намагався з  цієї трибуни привернути увагу своїх колег до примусового переселення з Холмщини, Лемківщини, Підляшшя. Не проголосували (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Олег Олександрович Медведєв, депутат Київської міської ради, голова редакційної ради Центру інформаційних та комп’ютерних технологій. За ним виступатиме Царьков.

 

МЕДВЕДЄВ О.О., голова редакційної ради Центру інформа­ційних та комп’ютерних технологій. Добрий вечір, шановне това­риство! З наступаючим вас! Бо поки ми тут з вами дискутуємо, в “Українській правді” з’явилося повідомлення, що Комітет Вер­ховної Ради України з питань соціальної політики та праці ухвалив проект змін до Кодексу законів про працю: оголосити 7 листопада святковим днем — Днем Великої жовтневої соціалістичної рево­люції. Це, думаю, прямо стосується і стратегії гуманітарного роз­витку України.

Однак я хочу сьогодні стисло доповісти вам про результати своєї роботи над мовним балансом, що віддзеркалює реальне співвідношення української та російської мов у всіх сферах гро­мадського життя. Я говоритиму здебільшого мовою цифр, хоча розумію, що цифри можуть бути такими, що не сподобаються і  одній, і другій стороні.

Наше суспільство (для одних із нас — на жаль, для інших — на щастя) є дійсно двомовним. Хоча насправді складається воно з трьох великих мовних спільнот: 36–40 відсотків громадян у ро­дині спілкуються лише українською мовою, 36–40 відсотків грома­дян — лише російською, решта — так звані білінгви, які залежно від обставин користуються або українською, або російською. Відтак, українську та російську практикують за різних обставин приблизно по 63 відсотки громадян.

За таких умов, та навіть і за будь-яких інших, ніхто не має права заперечувати право наших російськомовних співвітчизників широко користуватися своєю мовою. Однак матеріали мовного балансу переконливо свідчать, що права російськомовних грома­дян забезпечені не гірше (як на мою думку, то значно краще), ніж права україномовної громади України.

За паритетної чисельності мовнопрактикуючих спільнот та за  суттєвої переваги тих, хто рідною мовою вважає все-таки українську, поширеність російської мови у більшості сфер є ви­щою за 50 відсотків, вищою від рівня поширеності української мови, а в переважній більшості сфер громадського життя росій­ська мова домінує з колосальною перевагою, яка іноді сягає 100 відсотків.

У сфері державного управління українська мова переважає як письмова, принаймні на центральному рівні. Проте лише 37 відсотків чиновників відповідають на звернення громадян пере­важно українською мовою, 32 відсотки — російською, 27 від­сотків — обома мовами. На Сході та Півдні у сфері спілкування державних службовців з громадянами тотально домінує російська. Відтак, не відповідає дійсності твердження, ніби російськомовні громадяни не мають можливості відстоювати свої інтереси перед державою російською мовою.

У навчальному процесі, крім великих міст Півдня і Сходу, ніби переважає українська мова, але перевага української в нав­чальному процесі не означає її домінування у сфері освіти, тому що поза уроками у школах спілкуються переважно тією мовою, яка домінує в даному регіоні.

У сукупному обсязі телевізійного мовлення в Україні одно­значно переважає російська мова, і лише якщо виокремити в окрему групу суто українські телеканали, то там можна говорити про певний паритет, але у прайм-тайм переважає російська.

На газетному та журнальному ринках України переважає російська мова. У газетах співвідношення 68 до 32 відсотків у  річному накладі на користь російської, 90 відсотків журналів російськомовні, 10 відсотків україномовних.

У кінопрокаті існує міф, що в нас не можна дивитися кіно російською мовою. За два останніх роки кожна третя фільмокопія була продемонстрована російською мовою. Це йдеться про росій­ські кінофільми. А на телебаченні у прайм-тайм всюди домінують телесеріали російською мовою.

Як бачимо, у цілому по країні, в усіх сферах громадського життя домінує російська мова. Українська як соціальне явище є  слабшою за російську, її стартові позиції для ринкової конку­ренції, що проголошується новим законом “Украина только для русскоязычных” (і, до речі, пан Колесніченко і рух, який він очолює, так і називається — “Русскоязычная Украина”), є значно гіршими, і без спеціальної державної підтримки, що повністю вбивається проектом закону у вигляді певних квот присутності української в тих чи інших сферах, українська ризикує за декілька поколінь втратити реальну комунікативну функцію і перетворитися на мертву мову, якою свого часу стала латина.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Євген Ігорович Царьков, народний депутат України. Підготуватися Левковій.

 

ЦАРЬКОВ Є.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань податкової та митної політики (Комуністична партія України). Уважаемые участники парламентских слушаний! Уважаемые телезрители! Мы обсуждаем очень широкую, чрезвы­чайно важную проблему. Речь идет о реализации консти­туционных мер по развитию Украины, где господствует закон, надежно защищены конституционные права и свободы человека и  гражданина, утверждается гражданское общество. Гуманитар­ная политика государства должна способствовать выходу на уро­вень лучших мировых примеров всех составляющих этой сферы — образования, науки, культуры, искусства, здравоохранения, физи­ческой культуры, системы социальной защиты, обеспечивать постоянное наращивание образовательного, культурного, научно­го, информационного, творческого потенциала общества, созда­вать условия для гармоничного развития личности.

Актуальность обсуждения стратегий гуманитарной политики обусловлена тем, что в этой сфере за прошедшие два десяти­летия утрачены огромные социальные завоевания советских времен, которыми справедливо гордился наш народ, и которые взяли на вооружение многие европейские государства, а вместо этого деструктивные процессы приобрели масштабный характер.

Достаточно сослаться хотя бы на жалкое состояние, до  которого доведены отечественная медицина и учреждения со­циального обеспечения. Вспомнить проблемы общего, высшего, особенно профессионального и дошкольного образования. Достаточно посмотреть на отечественный кинематограф, книго­издание... Уничтожена социальная сфера на селе. Вы же знаете, что вместо дворцов культуры и спорта у нас сегодня сплошные “наливайки”, “бульбуляторы” и похабные клубы. Я уже не говорю о мизерных суммах, выделяющихся на развитие науки, об эконо­мическом состоянии многих индустриальных регионов.

Добавим к этому насаждение бездуховности, цинизма, мо­ральное разложение молодежи, в том числе и в средствах мас­совой информации, а особенно на телевидении. Сплошь насилие, стрельба, акценты, простите за выражение, ниже пояса и в юмо­ре, и на телевиденье. Только тогда оно становится смотрибель­ным. Вот что насаждают нашему населению! А когда последний раз наши телеэкраны показывали научно-популярные фильмы, образовательные передачи для детей? Этого нет и не будет в ближайшее время, если мы не изменим подход к проблеме.

Справедливости ради важно также напомнить, что практи­чески все годы после провозглашения независимости гуманитар­ной сферой заправляли представители националистических сил. Особенно разрушительными годами были последние пять лет, огромный ущерб стабильности национального единства нанесли попытки ющенковского режима навязать в нарушение Конститу­ции как обязательную националистически-шовинистическую идео­логию, сфальсифицированную историю, реабилитировать колла­борационистов и героизировать пособников Гитлера. Пример — попытка дать имя национальному стадиону во Львове, который строится к Евро-2012, кстати, на бюджетные деньги, “Лемберг”. То есть ума не хватило даже на национальное название, они придумали немецкое. Присвоение звания героя Бандере и Шухе­вичу — массовое оскорбление наших отцов и дедов, сражавшихся в Советской Армии. Вы знаете, как назвали их Ющенко и эти мерзавцы, сидящие справа? Оккупационные войска. При этом ярлыки навешивал Ющенко, который, кстати, служил в КГБ СССР.

А бывших носителей партбилетов Мовчана, Павлычко хочу спросить: а сколько вы за 20 лет построили книжных магазинов и  школ? Я вам отвечу: вы уничтожили 270 книжных магазинов, по данным Генеральной прокуратуры, за последние 20 лет закры­лись 2 тысячи школ. Вот вам и ваша политика.

Вы знаете, я не хочу переходить к полемике. Вы мне напо­минаете при всем моем уважении к украинской культуре (у меня, кстати, по украинскому языку и литературе всегда были пятерки) один персонаж: вы стоите в вышиванке, но с голой задницей. Извините.

Сегодня важно и необходимо говорить о противостоянии окончательной утрате интеллектуального потенциала нашего народа, о моральном состоянии нации. Это неотъемлемое усло­вие стратегии гуманитарной политики, которая должна отвечать национальным интересам Украины и быть направленной на построение справедливого, интеллектуального, духовного обще­ства. Состояние дел в гуманитарной сфере требует также усиле­ния контроля со стороны правительства по отношению к руковод­ству соответствующих отраслей и направлений. Следует также усилить кадрами гуманитарную сферу, подумать о достойной оплате труда. Это неотъемлемое условие решения стратегиче­ской задачи — построения новой и сильной Украины ХХІ века.

И последнее. В связи с тем, что гуманитарной сфере мы  уделяем так много внимания, не понятно, почему у нас нет профильного вице-премьер-министра по гуманитарной политике. Я считаю, что в ближайшее время и парламент, и правительство должны устранить этот недостаток.

А вам, знаете, я хочу (пока есть время) привести один пример и сказать, что я как молодой человек, как патриот Украины никогда этого не допущу. Мои ребята выслали нам из Винницы (там есть село Стрижавка) фотографии. Что вы сейчас делаете? Вы продаете фашистскую форму детям, и цена ее от 20 до 30 гривень. Вот и номера автомобилей есть, и знаки есть, и  ваши книжки есть.

Вы знаете, я посоветую только одно. Мой сын, которому 14 лет, случайно нашел в архивах книгу Яворивского “Яничари”. Я  вам советую прочитать ее.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Слабкий Геннадій Олексійович, виконувач обов’язків директора Державної установи “Український інститут стратегічних досліджень” Міністерства охорони здоров’я. Підготуватися Кендзьору.

 

СЛАБКИЙ Г.О., виконувач обов’язків директора Українського інституту стратегічних досліджень Міністерства охорони здоров’я України. Шановна президіє! Шановні учасники парламентських слухань! За сучасних умов відзначається погіршення стану здоро­в’я населення, особливо із захворювань, пов’язаних із способом життя.

Провідна роль у захворюваності, інвалідності та смерт­ності   населення належить хворобам органів кровообігу, ново­утворенням, хронічним неспецифічним захворюванням органів дихання, діабету, які мають спільні основні фактори ризику, що визначаються способом життя людини, — тютюнопаління, алко­голь, характер харчування та фізична активність.

За оціночними даними, в Україні у 2010 році налічу­ється до 360 тисяч ВІЛ-позитивних осіб, зареєстровано близько 1 200 000 споживачів наркотиків, з яких молодь віком до 28 років становить 80 відсотків.

Окреслюється тенденція до погіршення психічного здоров’я населення. Відзначається високий рівень саморуйнівної поведін­ки, особливо серед молоді та сільського населення, що, в тому числі, визначається його незайнятістю.

В Україні показник середньоочікуваної тривалості життя населення залишається одним з найнижчих в Європі, розрив між очікуваною тривалістю життя в Україні та країнах Європи стано­вить 13 років у чоловіків і більше 8 років — у жінок. Визначено, що спосіб життя більш як на 50 відсотків формує здоров’я людини, але у своїй більшості для населення здоров’я не є пріоритетом, в  Україні робота щодо його формування проводиться вкрай недо­статньо. При тому що профілактика захворювання в 4–5 разів є економічно доцільнішою та ефективнішою, ніж лікування хворих.

В умовах оптимізації системи охорони здоров’я особливого значення набуває діяльність з формування здорового способу життя та впровадження профілактичних технологій, спрямованих на збереження і зміцнення здоров’я населення.

У галузі з формування здорового способу життя, гігієнічного виховання простежується несприятлива тенденція щодо функціо­нування мережі закладів здорового способу життя. Під виглядом реорганізації у деяких областях (Закарпатська, Івано-Франківська, Сумська, Чернігівська тощо) обласні центри здоров’я перетвори­лися на відділи інформаційно-аналітичних центрів або лікарсько-фізкультурних диспансерів, оснащення та забезпечення кадрами яких не дає змоги виконувати поставлені перед ними завдання. Центри здоров’я фінансуються за залишковим принципом: від 2 до 10 копійок з розрахунку на одного мешканця. Такі вкладення неадекватні до соціальних наслідків, що спричиняються нездоро­вим способом життя населення. При цьому заняття фізичною культурою і спортом як один з провідних факторів здорового спо­собу життя для більшості населення стали недоступними через високу вартість.

Робота з формування здорового способу життя в Україні проводиться за основними напрямами системи гігієнічного вихо­вання, з урахуванням так званого календаря знаменних дат, що не має системного характеру та носить секторальний підхід, що, врешті-решт, не дає змоги отримати бажаний результат.

Ще хочу наголосити на тому, що в Україні проводиться активна антипропаганда здорового способу життя. Це реклама пива та слабоалкогольних напоїв, пропаганда через Інтернет наркотиків, алкоголю, жорсткості, насильства. Крім того, тривале користування комп’ютером викликає комп’ютерну залежність, що, у свою чергу, призводить до порушення психіки та поведінки, особливо у молоді.

Вирішення зазначених проблем може бути здійснено на державному рівні шляхом прийняття загальнодержавної програми з формування здорового способу життя населення, консолідації всіх заінтересованих сторін, включаючи недержавні організації, що запропоновано в рекомендаціях парламентських слухань.

Загалом для вирішення питання покращення здоров’я нації через формування здорового способу життя необхідне усвідом­лення цієї проблеми як національного пріоритету представниками всіх гілок влади і кожним громадянином України. Особливо на перших етапах комплексного проведення цієї важливої роботи необхідно створити мотиваційні умови для кожної людини з метою визначення свого здоров’я пріоритетом і особистої зацікавленості в його збереженні і покращенні.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Кендзьор Ярослав Михайлович, народний депутат України. Підготуватися Левковій.

 

КЕНДЗЬОР Я.М., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Шановний головуючий! Шановні колеги, учасники парламентських слухань! З першого речення я дещо, як кажуть, подискутую з Адамом Івановичем, який радив не дуже серйозно, так би мовити, оглядатися на історію, мовляв, нам треба говорити про стратегію. Для того щоб ми свідомо осмисли­ли, яка стратегія потрібна саме гуманітарної політики, варто осмислити, що відбулося, принаймні за останні роки ХХ століття, яка гуманітарна катастрофа відбулася в Україні і з українським народом, пам’ятаючи, що тут, на нашій землі, на наших україн­ських теренах попрацювали кілька імперій — і російська, і поль­ська, і австро-угорська, і, найстрашніше, більшовицька.

Для того щоб збагнути масштаби української гуманітарної і  духовної катастрофи лише минулого ХХ століття, варто загадати три голодомори, масові винищення національної інтелектуальної еліти, українського духовенства упродовж усіх років панування комуністичного режиму. Жертви сягають кількох десятків мільйо­нів, хто мав би стати інтелектуальною і духовною основою і благо­датним ґрунтом нової незалежної національної демократичної Української держави.

За 19 років української незалежності владу держави особ­ливо не турбували проблеми гуманітарного відродження. Лише за минуле п’ятиріччя, власне, з уст Президента Ющенка, на повний голос заговорили про Голодомор, про українську мову, про укра­їнську історію, про українських героїв, про українську національну перспективу.

За цей час було зроблено багато, але не достатньо для того, щоб процеси національного відродження стали незворот­ними. Цю крихку тенденцію, закладену в нещодавньому минулому, безжально нищить сьогоднішня влада і насамперед (тут багато про це йшлося) атака на мову. З часів царя Олексія Михайловича, я вже це казав, до сьогодні налічується більш як 170 відомих та вагомих актів українського мововбивства, тобто знищення україн­ського народу. Якщо такий закон у виконанні постійного штатного провокатора у Верховній Раді депутата Колесніченка і його співавторів буде прийнятий, то це буде останній факт у списку хроніки українського мововбивства.

Атака на історичну пам’ять, церкву, пісню, українські тради­ції, демократичні свободи, свободу слова. На війну з істориками, які хочуть докопатися до правдивої української історії, кидається Служба безпеки. Конфлікт з Музеєм окупаційних режимів на Лонського набув резонансу і за кордоном. Кидається на боротьбу з цими молодими істориками Служба безпеки, яка дуже стрімко почала трансформуватися і набувати ознак колишнього НКВС.

Ускладнюється доступ до архівів, що були розсекречені. Інститут національної пам’яті очолив товариш Солдатенко, член Центрального комітету Комуністичної партії України, нащадок тієї політичної сили, яка чинила ці злочини, і тепер доступ до доку­ментів, що свідчать про ці злочини, є ускладненим. Чи уявляєте ви, шановні панове, щоб таку аналогічну державну структуру, як наш Інститут національної пам’яті, наприклад музей Яд ва-Шем в  Ізраїлі, очолив нацист, член фашистської партії? Це був би абсурд. Чи можете ви собі уявити, щоб аналогічну структуру в  Польщі очолив представник тієї політичної сили, яка нищила поляків?

Ми маємо ще дещо дуже цікаве. Чи може хтось допомогти мені знайти ще одного прем’єр-міністра якоїсь держави, який не знав би мови народу, яким він керує? Чи могли б ви мені знайти ще одного президента, який би публічно з трибуни Парламент­ської асамблеї Ради Європи заперечив Голодомор українського народу?! Чому це не роблять вірмени? Чому це не роблять євреї? А наша українська влада допускає, тобто ми бачимо повний поворот…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Відчувається, Ярославе, що ви були також членом тієї партії, яка керує, бо гарно виступаєте.

Левкова Оксана Вікторівна, виконавчий директор громад­ського руху “Не будь байдужим!”. За нею виступатиме Григорович.

 

ЛЕВКОВА О.В., виконавчий директор громадського руху “Не будь байдужим!”. Високоповажне панство! Дякую за можли­вість виступити. Я представляю всеукраїнську громадську органі­зацію, яка вже п’ять років проводить акції для молоді переважно з   південних і східних теренів України. Ми проводимо акції, покликані спростувати негативні стереотипи щодо українськості: нашої історії як історії невдах, нашої мови як колгоспної мови, якою, на думку молоді, можна говорити про високі символи, на кшталт калини і сопілки, але не можна говорити про побутові речі. Тут маю на увазі тенденцію до латинізації мови.

Ми захекано намагаємося виправити ситуацію, яку не виправило Мінкультури за 19 років. На щастя, на наших акціях ніколи не буває партійних прапорів, не буває логотипів, не буває банерів. Ми справді позапартійна громадська організація, яку фінансують дрібні власники. Своїми рок-концертами, українськи­ми дискотеками, літературними вечірками, історичними таборами ми охопили 50 тисяч молодих людей і сьогодні дозвольте гово­рити від їх імені.

Ми роздали 50 тисяч психологічних порадників про те, як безболісно переходити на українську. Ми пролобіювали на рівні Кабінету Міністрів постанову про те, що де-юре в українських школах насправді все-таки бракує української мови і вчителі таки повинні постійно розмовляти українською, тому що інакше орга­нічно українська дитина не може розвиватися. Нашими активі­стами є Олег Скрипка з гурту “ВВ”, Фагот і Фоззі з гурту “Танок на майдані Конго”, Юрій Андрухович та інші відомі діячі культури.

Поки україноорієнтовані владники роками і десятиліттями просять неукраїноорієнтованих підтримати українську культуру, ми не чекаємо милості від природи. Дозволю собі виступити від імені тих людей із Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, які кажуть, що насправді немає проблеми з українською мовою. Насправді ми самі спроможні саморегулюватися як нормальне громадянське суспільство в нормальній цивілізованій державі, ми  можемо допомогти самі собі. І, якщо чесно, є консенсус і на масовому рівні, і на експертному рівні: російська мова у нас не загрожена, а українська таки потребує підтримки. Немає консен­сусу щодо підтримки української мови лише на політичному рівні.

І на завершення скажу кілька слів про громадянську кампанію “Займіться ділом, а не язиком!”. Десять громадських організацій об’єдналися в загальнонаціональну кампанію, з тим щоб все-таки спробувати довести владі, що в тій країні, в якій соціально-економічна криза просто непристойно затяглася, де ЖКГ в такому зруйнованому стані, що весь світ сміється, усе-таки бажано витрачати гроші на це, а не на безглузді закони про мови. Я маю на увазі, звісно ж, законопроект про мови.

Справа в тому, що безглуздо, коли в Севастополі (є дані лише по одному місту) витрачають 150 тисяч гривень на заміну дорожніх покажчиків. Молодь волає про те, що не можна так поводитися з грошима платників податків. Ми дуже просимо владу не ставити на одну бігову доріжку інваліда і здорову люди­ну. Тобто годовану, підживлену, розкішну російську мову, яка століттями квітла, і постколоніальну мову, якою є українська.

Дуже вам дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Лілія Степанівна Григорович, народний депутат України. Підготуватися Князевій.

 

ГРИГОРОВИЧ Л.С., секретар Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Шановний головуючий! Вельмишановні учасники парламентських слухань! Вельмишановні громадяни України! Близько місяця тому в повітрі зле запахло мовною провокацією. Саме так я можу назвати зміни до закону про мови.

До мене на Хрещатику підійшла жіночка, старша за віком, і сказала: “Я вас узнала. Я очень прошу, не давать особый статус русскому языку”. Я запитала: “Чому ви мені це кажете, адже ви розмовляєте по-російськи?”. А вона відповіла: “Вы знаете, когда будет второй государственный язык, пропадет первый государ­ственный язык, а вместе с ним и государство Украина. Я из семьи русскоязычного патриота, покойного Николая Амосова”. Ось вам, усім ініціаторам законопроекту і тим двом провокаторам, які сьогодні стояли на трибуні, найкраща відповідь.

До речі, зверніть увагу, так виглядають штатні провокатори. Вони витягнуть на фотографії будь-яку машину з будь-якими номерами і шапку дочеплять, і емблему домалюють. Такі вони є, впізнавайте їх. Тож оце найкраща відповідь усім. До речі, пози­цію, яку несуть зміни до закону про мови, підтримують усього-на-всього від 11 до 15 відсотків громадян.

Але повернімося до стратегії. Чому не говоримо про охорону здоров’я, про антистратегію в освіті? Тому що мова! Мені імпонує слово стратегія, бо її кінцевою метою є успіх, перемога. Ось стратегія Російської Федерації (не унітарної країни, а саме федерації), де єдина мова федерації, звичайно ж, російська: “Россия заканчивается там, где нет русского языка. И русский мир там, где есть русская православная церковь”. І Україна закінчується там, де закінчується українська мова. Ми стоїмо на  межі. Зрештою, починалася Україна з Товариства української мови. І про стратегію якої країни ми будемо говорити, яку країну будемо розвивати, якщо Україна закінчується там, де закінчується українська мова?

Президент України має велику амбіцію: вивести за десять років Україну в число Великої двадцятки. Це дуже добре, але ж як? У той час як Російська Федерація бореться за світове пану­вання, поширюючи межі російської мови, російського право­слав’я, в Україні, здається, відбувається те саме, але тільки 11 відсотків громадян це підтримують. Тому це антистратегія, це дорога в нікуди. Президент Білорусі Лукашенко довго йшов. Вертається, вже по-білоруськи став виступати. Ми маємо десять років витратити на це?

У мене виникає ще одне запитання: чому зміни до закону про мови виринули саме тепер, восени, перед місцевими ви­борами і опалювальним сезоном? Це така димова завіса, щоб затулити платіжки, які прийдуть людям уже в листопаді, і люди побачать, що дешевого газу і дешевих енергоносіїв у нас немає.

А давайте-но разом з вами порахуємо, у що Україні обійдуться ці зміни до закону про мови. Мільярд гривень! Мільярд гривень заради того, щоб відкинути Україну невідомо куди, зара­ди того, аби бувати “русский мир” і утверджувати якісь речі, які не підтримуються переважною більшістю громадян.

Україні — мовний консенсус! І не утискуйте, будь ласка, цими змінами російськомовного патріота-українця. А такий є, і я з цього саме починала.

Тепер про парламент. Ми збираємо підписи від двох фракцій, що в опозиції, і від тих, які кудись пішли, і від тих, які стоять на місці, бо вони йшли під гаслами, що другої державної мови в Україні не буде.

І насамкінець. Я дуже добре розумію і звертаюся сьогодні до Президента України Віктора Федоровича Януковича. Я не є  прихильником політреформ, ні в 2004 році, ні тепер. Але якщо вже ця політреформа прийшла, то беріть мітлу і вимітайте всіх тих, хто шкодить вам, щоб Україна розвивалася як європейська, як успішна і щоб за десять років постала в числі країн Великої двадцятки. Головним у цьому є українська мова, українська прав­дива історія, а відтак і український національний успіх. Українська мова вистояла у всіх випробуваннях, вистоїть і тепер.

Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Надія Михайлівна Князева, викла­дач кафедри українознавства Державного університету інфор­маційно-комунікаційних технологій. Підготуватися Набруску.

 

КНЯЗЕВА Н.М., викладач кафедри українознавства Держав­ного університету інформаційно-комунікаційних технологій. Дякую. Шановні учасники парламентських слухань! Мій виступ також буде присвячений питанням мови. Ну, насамперед, проект закону, внесений до Верховної Ради, на мій погляд, як будь-який інший проект, має відповідати Конституції України. А Конституція, якщо говорити про мовні питання, оперує поняттями “державна мова”, “російська мова”, “мови інших національних меншин” і “мови між­народного спілкування”. Тому проект, якщо він претендує бути ба­зовим і регулювати мовне питання, мав стосуватися зазначених конституційних постулатів.

Особливу увагу я хочу зосередити на іншому. Чому ж, маючи Закон “Про мови в Українській РСР” (до речі, 28 жовтня 2009 року йому виповнилося 20 років), ми маємо мовні проблеми, до того ж дуже гострі? І не тільки через українську мову.

Насамперед хочу зазначити, що притримуюсь тієї думки, що Україна як християнська держава не може силоміць до чогось спонукати, чи, борони Боже, примушувати. Але я також є прихиль­ницею активної участі держави в будь-якій політиці, у тому числі і  щодо мовних питань.

Це добре, що небайдужа громадськість активно впроваджує в життя закони і всі підзаконні акти, у тому числі щодо мови, бо це насамперед і нас стосується. Добре, що проводяться заходи на вшанування пам’яті відомих українців, відбуваються різні громад­ські події (конкурс “Коронація слова”, вшанування громадськістю перекладу Біблії українською мовою). Це і роль церкви: поши­рення слова Божого українською мовою, це і “Слово пастиря” — бесіди про православну віру українською мовою патріарха Кири­ла. Але, на мою думку, все-таки найбільша роль має належати державі. Саме держава непомітно, але дієво мала б брати участь у реалізації державної політики. Саме держава має демократично, з урахуванням принципу верховенства права, забезпечувати вико­нання того ж закону.

І як мені видається, нарешті, в державі має бути відомство, яке опікувалося б лише мовними питаннями. Здивуєтеся, але є у нас Міністерство економіки і ще принаймні з десяток міні­стерств, які опікуються питаннями конкретних галузей економіки. Чи, може, питання мови є набагато другоряднішим, ніж питання економіки? Пригадайте, скільки було ініційовано або обіцяно ініціювати всеукраїнських та місцевих референдумів з економічних питань. Ну, і з мовних питань набагато більше, ніж достатньо. Проте за весь суверенний період окремої посадової особи, яка мала б владні повноваження і від імені держави реалізовувала б мовну політику, жодного разу не було визначено.

До 20-річчя Закону “Про мови в Українській РСР” Україна як держава звузила мовні питання до сектору з мовної політики у структурі центрального апарату Міністерства культури і туризму. Чисельність — три працівники. Чому в цьому відомстві? Бо саме Міністерство культури і туризму визначено головним органом у  системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпе­чення державної мовної політики.

Звісна річ, дискусії щодо окремого державного органу з мовної політики у суспільстві виникали давно. І першим цю тему, здається, порушив Олег Тягнибок, який 12 січня 2006 року напра­вив депутатський запит до Президента України Віктора Ющенка, тодішнього Прем’єр-міністра Юрія Єханурова, в якому з метою захисту української мови як одного з факторів збереження Україн­ської держави попросив створити в системі органів державної влади Державний комітет з питань мовної політики.

З усіх ведених дискусій погоджуся лише з єдиним, що державний орган з питань мовної політики мав би бути саме в  системі Кабінету Міністрів. Це з одного боку. З другого — хотілося б, щоб це був колегіальний орган, але ж хотілося б бачити його очільника членом уряду, оскільки окремий член уря­ду, який відповідає за мовні питання, підвищив би ставлення держави до мовних питань. Зауважу, що не тільки до конкретної, навіть державної. Звісно, Прем’єр-міністр України, перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри мають радників, можуть мати радників на громадських засадах. Але від імені держави віддавати мовні питання радникам не зовсім серйозно. І лише тоді, з урахуванням такої позиції, держава мала б виокремлювати і пропонувати проекти законів про мови, оскільки мовні питання регулюються виключно законом. Мені здається, першочергово це мав би бути закон про державну мову. Зокрема, Росія після такої своєї мовної політики на користь російської мови прийняла досить стислий закон про державну мову.

І насамкінець зазначу, що в Росії порушенням законодавства Російської Федерації про мову вважається прийняття федераль­них законів та інших нормативних актів…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

КНЯЗЕВА Н.М. Сподіваюся, що моя пропозиція матиме втілення.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Віктор Іванович Набруско, секретар Національної спілки журналістів України. Підготуватися Тримбачу.

 

НАБРУСКО В.І., секретар Національної спілки журналістів України. Високодостойні учасники парламентських слухань! Погляньмо на проблеми гуманітарної політики через призму національного інформаційного ландшафту. На жаль, український медіаресурс за роки незалежності не став державотворчим інструментом, а перетворився на банальне гендлярське поле і фактично загрозу інформаційному суверенітету України. Нинішня картина нашої власної інформаційної оселі гнітюча. Даруйте, але за художньо-естетичним наповненням український інформаційний простір у роки СРСР був більше українським, аніж сьогодні.

Отже, виклики інформаційної сфери.

Перше. Не забезпечено конституційне право громадян на одержання інформації і у фізичному, і у змістовному сенсі. Доміну­ють різноманітні шоу, фільми жахів, бойовики, лавина примітивної розважалівки і фактично відсутні культурологічні, дитячі, пізна­вальні, художні програми.

Друге. Незахищеність національного інформаційного простору від зовнішніх впливів робить його особливо вразливим в  умовах реальних інформаційних війн, які ми неодноразово про­гравали в минулому і приречені програвати в майбутньому, якщо держава не виробить дієвого механізму захисту і протидії. Зокрема, йдеться про створення механізму недопущення монопо­лізації медійних ринків і нерезидентами, і доморощеними медіа­магнатами, що яскраво видно на сьогоднішніх прикладах.

Третє. Останнім часом активізувалося питання громадського мовлення. Справа, безперечно, потрібна, але варто врахувати одну серйозну проблему. Якщо в країнах усталеної європейської демократії громадське мовлення займає в загальному інфор­маційному ресурсі сегмент у межах 20–30 відсотків, то наше дер­жавне мовлення, на базі якого формується громадське, опини­лося на задвірках інформаційного поля із скромною часткою менш як 10 відсотків та застарілою технологічною базою.

Четверте. Змістовний фактор, ціннісно-нормативна база національно-інформаційного поля є одними з вирішальних чин­ників формування світоглядних поглядів, національно-патріотич­них переконань. У нас своя українська специфіка. Скасувавши як явище шароващину, якщо чесно, знищивши національну самобут­ність, коли традиційна українська пісня — дивовижне культурне явище світового масштабу стала неформатом, під прапором космополітизму та абсолютизації формули п’яти “с” — сенсація, скандал, смерть, секс, страх — змістовна складова нашого інфор­маційного поля стала реальною загрозою національній безпеці, формуючи соціальну біомасу, а не свідомих громадян.

П’яте. Не розв’язана проблема налагодження системи соціального партнерства між владою та засобами масової комуні­кації. Але допоки існує практика квотування посад, політичної доцільності, жодного партнерства не буде, і проблема зі свобо­дою слова, демократичними цінностями буде загострюватися.

Шосте. Фактично провалена в державі програма цифрового мовлення.

Пропозиції. Державно-управлінський аспект: створити єди­ний потужний державний орган влади, який у нас фактично відсутній, що системно займався б проблемами інформаційної по­літики, від законодавчого регулювання до формування та впрова­дження високих технологій. Інформаційно-частотний ресурс дер­жави зафіксувати на законодавчому рівні як національний фено­мен одного рівня з надрами, землею, повітрям, водою.

Ціннісно-нормативний аспект: у розробленні національної комплексної програми гуманітарного розвитку врахувати, що мас-медіа є найефективнішим засобом формування світоглядних по­зицій транзитного суспільства, оберегами традиційних моральних імперативів та виразниками художньо-естетичних ідеалів, а не носіями розбещення та руйнації особистості.

Технологічний аспект: у реальній програмі цифрового мовлення, яку варто затвердити на рівні закону, передбачити, що новітні інформаційні технології мають впроваджуватися не лише через комерційно-ринкові мотивації, а й з урахуванням пріорите­тів державної інформаційної політики за чітко визначених алго­ритмів змістовно-творчої концепції мовників, що передбачає за­хист національно-духовних цінностей України.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до слова голова Національної спілки кіне­матографістів України Сергій Васильович Тримбач. І оскільки всі із  столиці виступали тут, є пропозиція за ним надати слово Філіппову.

 

ТРИМБАЧ С.В., голова Національної спілки кінематографі­стів України. Шановний головуючий! Шановні учасники парла­ментських слухань! Укотре доводиться констатувати: про жодну стратегію гуманітарного розвитку щодо кінематографа, медіа­сфери в цілому на державному рівні говорити не доводиться. Немає такої стратегії. Вона відсутня упродовж останніх 18 років. Є  вона хіба що в руйнівному плані. Кінематографічну галузь понищено, розірвано зв’язки сфер виробництва, поширення, споживання. Що там Росія, де майже 300 мільйонів доларів, скажімо, минулого року було вкладено, у нас — менше 1 мільйона. Навіть Естонія витрачає більше за Україну, от вам і вся стратегія. У середині десятиліття, що минає, щоправда, означився певний прогрес: будувалися нові та реставрувалися старі кінотеатри, збільшилася кількість продукованих фільмів. Так звана криза поклала всьому кінець.

На жаль, гуманітарна складова є найнепомітнішою в політиці нашої держави за всіх президентів і урядів. Це, якщо брати європейський та загальносвітовий контекст, очевидний нонсенс. Якість людського життя визначається не тільки кількістю спожитих харчів і куплених автівок. У нас же стало аксіомою: престиж люди­ни, про що не втомлюється нагадувати нам телебачення, є по­хідним від кількості брязкалець на ній і ціни її чобіт. Відтак не дивно, що обличчя жлоба, його моральний кодекс будівника капі­талізму, з дозволу сказати, стало візитівкою чималої кількості телепрограм і телефільмів. Це є той канон, який буквально нав’я­зується масовій аудиторії.

На Заході давно ствердилося: в основі економіки мають лежати знання і культура. Той, хто спілкується з українськими школярами і студентами, знає: із знаннями в нас катастрофа. Ще більша — з культурою.

Що збирається робити держава? А ось що. З Києво-Печер­ської лаври хочуть випровадити наші кращі музеї, у тому числі Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва. А  наказом міністра культури і туризму реформується, з дозволу сказати, Національний центр Олександра Довженка, він же дер­жавний кіноархів. Головний зміст реформи полягає в тому, що власне архівну частину (вочевидь тому, що не підлягає привати­зації) переводять до кіностудії імені Довженка, де немає навіть мінімальних умов для роботи такого архіву. На протести нашої спілки відповідь одна: є державні інтереси... У чому ж вони, хотілося б знати? Тому прошу внести до резолюції наших слухань позицію щодо Центру Довженка: закликати Мінкультури призупи­нити виконання наказу. Там дійсно необхідно приймати рішення, але на розвиток, а не на знищення.

Саме архів та музеї мали б стати центрами кіно-і медіа-освіти, яку настав час упроваджувати. Наші діти й онуки мало читають, зате багато працюють з екраном. Одначе їхнє спілку­вання з екранними текстами не має освітньої основи. Взагалі, маємо падіння кінокультури публіки, яку посилено харчують чи­мось дуже примітивним. Мова екрана деким сприймається вже як китайська за складністю. Просте порівняння з якістю аудиторії 1960–80 років минулого століття викликає сумні думки. І це при тому, що смішно навіть порівнювати обсяг доступної тоді і нині культурної інформації.

Перші наробки вчених і педагогів щодо медіа-освіти вже є. Міністерство освіти і науки та Міністерство культури і туризму мають підключитися, аби за 5–6 років створити дієву, виважену систему освіти або принаймні її початки. Водночас треба зробити аналіз відповідних кіно-, телевузівських інституцій. Тільки в Києві є  чотири вузи, що готують кадри для кіно, телебачення, відео. Водночас повна розруха у підготовці середньої ланки фахівців, без яких фільмовиробництво неможливе. Потрібні серйозні і про­думані внески в цю сферу, її реформування, інакше стагнація триватиме.

До речі, наш Будинок кіно віддавна є фактичним центром кіноосвіти. Нині цей акцент посилився. Ідеться головним чином про арт-мистецтво. Ми пропонуємо, аби держава серйозніше підійшла до можливостей нашої спілки і Будинку кіно, допомігши перетворити його на насправді сучасний центр популяризації, поширення стрічок, передусім з вітчизняного фільмофонду. До речі, наш фільмофонд використовується на диво непродуктивно, тут є підстави для аналізу і серйозних висновків.

І є питання щодо стратегії, тобто гри на випереджен­ня.  Я  цілком приєднуюся до попереднього оратора, який казав про перехід на цифрові технології показу. Ось тут і кінопрокат передусім, і держава має підтримати цей рух хоча б тому, що нові технології дадуть змогу забезпечити кінопоказ у багатьох містах і  селищах, де люди вже забули, що це таке — дивитися фільм на великому екрані. Зате не зрідка можна побачити картинку, коли навколо закритого або перепрофільованого кінотеатру — віялом ігрові зали, що відгонять духом криміналу.

Чимало проблем у сфері дотримання законів щодо автор­ського права, скажімо несплата роялті тощо. У нас чимало пра­вильних, гарних законів, але проблема, як відомо, з їх виконан­ням, з виконавчою владою.

Ще така “дрібничка”, як піратство. Скільки про це мови — про піратські копії, їх поширення і розповсюдження, — практично немає спротиву з боку держави.

На жаль, не все встиг сказати, але сказав те, що сказав.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Сергію Васильовичу.

Слово має Філіппов Валерій Леонідович, депутат Луганської обласної ради.

 

ФІЛІППОВ В.В., депутат Луганської обласної ради. Спасибо за предоставленное слово. Уважаемые участники! Я слушал выступления в основном представителей Киева, руководителей государственных структур, поэтому я попросил слово, и спасибо еще раз за предоставленное слово, чтобы высказать позицию депутатского корпуса (во всяком случае, его большинства) Луганского областного совета.

Честно говоря, собираясь на сегодняшние парламентские слушания, я надеялся на то, что будет какая-то заинтересованная, содержательная дискуссия, поскольку очень важная, актуальная проблема. Но, к сожалению, получились элементы очередного политического митинга. Это несколько расстроило.

Если мы говорим о теме сегодняшних слушаний — о страте­гии гуманитарной политики, то ведь стратегию необходимо стро­ить на твердом фундаменте, на прочном базисе. Такой базис — это реальность, живая реальность. Вот я перед вами стою, я же реальность, да? Реальность в том, что Украина является много­национальным государством (Шум у залі). Ну, вы же народные депутаты Украины, дайте депутату областного совета закончить выступление!

У нас поликультурное государство. И нас нельзя сравнивать с Францией, когда мы говорим о том, что 40 процентов жителей страны не французы. Конечно, не французы, они — арабы, кото­рые приехали. Но весь мой род жил на территории Луганской области (я проследил) 150 лет. Я коренной украинец, но русско­говорящий. Я человек, родной язык которого — русский, и та­ких — большинство.

Поэтому, уважаемые коллеги, у нас многонациональное государство. И если у нас многонациональная страна, и мы стро­им демократическое государство, то должны стремиться к тому, чтобы каждому гражданину в этом государстве жилось комфорт­но. Потому что вам не нравилось, что унижали украинский язык, вы говорили, что большевики — нехорошие люди (я очень толе­рантно), но когда вы унижаете русский язык, то вы — нью-большевики.

Поэтому, если мы хотим снять вообще все эти проблемы, чтобы лишить политиков возможности перед каждыми выборами говорить об этом, необходимо сделать русский язык вторым госу­дарственным. И все наши политические партии по своей плат­форме практически станут одинаковыми (Шум у залі).

Боже упаси, это миф! Когда вы говорите, что если мы выступаем за русский язык, то не любим Украину и хотим присоединиться к России, то это миф! Мы любим Украину, мы все время жили в Украине, но Украина разная. И если Украина разная, то я считаю, что это наше достоинство. В конце концов, уважаемые коллеги, мы живем в глобальном мире, и это нельзя не учитывать.

И еще. Я никогда, бывая в Европе, уважаемый председа­тель комитета господин Яворивский, не слышал, чтобы публич­ные люди на официальном мероприятии обращались “дорогие французы”, “дорогие поляки” или “дорогие англичане”. Они обра­щаются “уважаемый французский народ”, “уважаемый народ Великобритании”, понимаете? Нам тоже надо быть толерантны­ми, потому что это правильно. Мы должны искать то, что нас объединит, а не то, что нас разъединит. Нельзя обращаться “украинская нация”, надо говорить “народ Украины”, потому что мы разные. Не надо советский народ! Вот когда вы строите еди­ную нацию, то это мне напоминает единую общность — советский народ. Вот вы это тоже хотите сделать. Не надо этого делать! Мы разные, но мы все любим Украину.

Спасибо (Шум у залі).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, Ярославе! Якщо ми будемо проводити дискусії з важливої теми, про яку говоримо, на такому рівні, то вона й надалі перебуватиме на тому самому рівні. Я про­шу своїх колег з Верховної Ради не показувати присутнім негатив­ний у цьому сенсі приклад. Вони й так на нас уже надивилися, набачилися і знають, чого ми варті. Ярославе, ви мали можливість висловлювати все, що хотіли. Усю історію, яку знаєте, висловили. Людина висловила своє бачення проблеми. Щось змінилося від цього? Ні. Але ми маємо знати, що є і така проблема.

Усі бажаючи взяти участь в обговоренні висловилися, дехто навіть з місця більше, ніж хотів. Тому давайте таким чином. Зараз я надам заключне слово доповідачам, по 3 хвилини. Попросимо голову комітету, щоб він ще раз зосередив увагу на рекоменда­ціях, які ми маємо запропонувати Верховній Раді, і будемо підби­вати підсумки.

Володимир Анатолійович Толстоухов. Будь ласка.

 

ТОЛСТОУХОВ В.А. Шановний головуючий! Шановні колеги! Дякую всім за розмову, що відбулася на парламентських слухан­нях. Якщо бути відвертим, то мали б говорити про стратегію гума­нітарної політики, але вище і далі мовних питань мовної політики ми переважно не пішли. Мабуть, готуючи такі слухання в майбут­ньому, потрібно об’єднувати зусилля і урядових структур, і комі­тету, аби вони були ефективнішими. Це перше.

Друге. Мені видається, щоб бути об’єктивними, ми маємо аналізувати всі періоди своєї історії. Це стосується і радянської доби, і періоду до 2004 року, і періоду з 2010 року, бо ми чомусь швидко забуваємо, що події 2004 року на Майдані почалися з того, що неіснуючий комітет зупинив дію Конституції.

Третє. Ми можемо довго сперечатися, але так чи інакше задля України нам потрібно шукати і знаходити шляхом співпраці та спільної роботи стратегію гуманітарної політики. Бо в широко­му розумінні слова це діяльність людей, держави і суспільства заради людей, через людей задля того, щоб розвивалося людство. Ось я багато разів сказав слово “людина”, але це так, по суті, у глобальному контексті. І на гуманітарне поле необхідно заходити культурною людиною, а виходити ще культурнішою, особливо якщо ми громадяни України.

І нарешті, нам потрібно зрозуміти, що коли ми ображаємо Президента, то ми ображаємо і людей, які його обрали. Коли ми ображаємо уряд, то ми ображаємо і людей, які його підтримують. Ми не дозволяємо собі ображати тих, хто сьогодні представляє опозицію.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Микола Володимирович Томенко. Будь ласка.

 

ТОМЕНКО М.В. Шановні колеги! Як вчений скажу декілька ремарок.

Перша. Звісно, історія етнонаціональної політики непроста. Але насправді, шановний колега вже виступав, у базових знан­нях політичних наук визначено, це у всіх підручниках написано, що багатонаціональна держава — це держава, утворена кількома націями, які історично проживали на цій території. Натомість і в попередній версії Конституції, і в теперішній, відновленій Кон­ституційним Судом (хоча я це важко розумію), написано, що утворена Українська держава реалізує право української нації на самовизначення. Немає у нас інших націй. Наші брати і сестри в Росії мають свою державу і там творять державотворення. Тут наші представники російського етносу, яких ми шануємо і пова­жаємо, вони живуть разом з нами в Українській державі. Тому термін “багатонаціональна держава” не має жодного стосунку до  слова “Україна”, до держави Україна і Конституції, яку ми виконуємо.

Друга ремарка стосується колеги, який мене трохи злякав, чесно кажучи, коли сказав, що на базі Першого національного вже майже створено суспільне телебачення. Чому я злякався? Тому що я багато займався темою суспільного телебачення і скажу таке. Те, що відбувається на Першому національному, не має жодного відношення до суспільного телебачення. Адже суспільне телебачення — це телебачення в інтересах всього суспільства, яке пропагує цінності культури, освіти, де є пізнавальні та дитячі програми.

А нинішні керівники Першого національного каналу, які, я так розумію, важко розуміють українську мову і не знають української історії та культури, сказали, що цей канал для влади. Ну, якщо канал для влади, то нехай ті, хто підтримує владу, платять гроші. За все ж держава платить, усе на державному фінансуванні! Це канал всієї України, всього суспільства. І коли у прайм-тайм транслюють “Бои без правил”, з 19 години 40 хвилин до 21 го­дини показують, як б’ють один одного, добивають, то це точно не суспільне телебачення.

Якщо ми хочемо зробити суспільне телебачення, треба залучити фахівців, експертів, тих людей, які розуміються на гума­нітарних справах. І на Першому національному мають транслюва­тися дитячі програми, пізнавальні та освітні, які не можуть іти за визначенням на комерційних каналах. Оце суспільне телебачення!

І третя ремарка. Звичайно, проблема на сьогодні є. І Пре­м’єр-міністр має консультуватися з Президентом щодо складу уряду. Ви знаєте, що за старою-новою Конституцією є перший віце-прем’єр-міністр і три віце-прем’єр-міністри, а зараз їх п’ять. Усе-таки, я думаю, треба переконувати Президента, що має бути людина, яка відповідає за гуманітарну політику. Краще поганий гуманітарний віце-прем’єр-міністр, ніж його відсутність.

Сьогодні дуже важко зрозуміти, хто в уряді за що відповідає, і дуже важко нам в парламенті, і мені як віце-спікеру, який відпо­відає за ці питання. З ким мені контактувати? Один віце-прем’єр-міністр веде частину проблеми, другий — іншу частину. Тому, я  думаю, було б справедливо і правильно, щоб в уряді з’явився віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань. Ідеально, щоб цей гу­манітарний віце-прем’єр поважався гуманітарною сферою, шану­вався, і тоді, я думаю, ми з таким гуманітарним віце-прем’єр-міністром у парламенті намагалися б зробити все, щоб ті рекомендації, які сьогодні обговорювали, не лише були ухвалені у  Верховній Раді, а й виконувалися.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Володимир Олександрович Яворівський. Будь ласка, з приводу рекомендацій парламентських слухань.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О. Шановні українці! Я відповім колезі з  Луганська про те, що я вживаю це слово в політичному сенсі цього слова. Через те всі, хто живе на цій землі, мають вважати себе українцями — не етнічними, а в політичному сенсі. Запам’я­тайте це, гаразд?

Скажу кілька слів. Мені здається, що ми цих три години не згаяли. Мені як голові комітету самому не віриться, що слухання вже відбулися, бо дуже важко проходило включення до порядку денного. Як показала практика, ми маємо чути один одного, вислуховувати і ту сторону, й іншу. Справді, це болючі питання для суспільства, і, Адаме Івановичу, я думаю, було б непогано, якби ми так робили щороку. Це дуже важливо, і це потрібно робити.

Комітет осмислить усі висловлені зауваження. Тут дуже багато було радикальних зауважень. Але, звичайно, не від нас залежить, чи пройде це рішення, скажімо, з приводу Табачника, через Верховну Раду, але ми будемо обов’язково це робити.

Я вдячний всім, хто сьогодні виступив, і всім, хто прийшов. І  пам’ятайте: незважаючи на те, що тут, може, не так багато людей, нас сьогодні слухала вся Україна.

І кілька реплік, оскільки постійно згадувалося моє ім’я. Хочу сказати, що я дійсно шаную Толстоухова, він спільно з депутатом Зубановим веде дивовижну програму про українську історію. Я  йому за це безмежно вдячний! Але, пане Анатолію, я дуже радий, що колись виступав у вас в партшколі, і ви таки чогось у  мене навчилися. Я дуже радий з цього приводу. Але я благаю вас: ну, вже вам, може, не годиться… Он сидить Клочик, ректор Кіровоградського педагогічного університету, мій однокурсник, який знає, що я лише в студентському дитинстві писав вірші. Написав кілька віршів про любов і більше не писав. Ну, не приписуйте!

Я розумію, коли Шуфрич каже, що Яворівський відомий поет і таке інше, я це розумію. Ну, читайте хоч що-небудь і тоді вже будете якось виходити. Так само, як і Царьков сказав, що Яворів­ський написав книжку. Як він її там назвав, я не знаю. Ну, немає в  моїй біографії такої книжки. А його чотирнадцятирічний син, видно, розумна дитина, розумніша від батька, бо все-таки знай­шов якусь книжку і читав, а батько, мабуть, і цієї книжки в очі не бачив.

Також хочу відповісти і за Мовчана. Ну, не приписуйте йому цю Компартію. Мовчан далі комсомолу не пішов, далі його вже не брали. Усе цілком нормально, але ж не приписуйте йому, що він був у Комуністичній партії.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Але ж він з Донбасу.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О. Хто, Мовчан?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Так.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О. Хай буде. Товариство, я ще раз від імені комітету хочу подякувати всім, хто взяв участь. Ми маємо тут, на своїй землі, про ці проблеми говорити, вони неймовірно болючі. До речі, як ви бачите, і один, і другий виступили і швиденько повтікали. Ну, треба ж було дослухати все-таки до кінця.

Мені здається, що наші слухання все-таки допоможуть нам, щоб той антиукраїнський закон про мови, який ви подали, не було внесено на розгляд Верховної Ради. Бо ми з Мовчаном внесемо наш закон, і тоді побачите, що буде робитися отут, у цій залі, — гірше, ніж ратифікація харківських угод. Я хочу, щоб про це дехто дуже добре пам’ятав.

Взагалі, дуже дякую всім. Вам, Адаме Івановичу, теж дякую. Я вже не пам’ятаю, коли ви були таким толерантним, м’яким і  красивим, як сьогодні.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Справа в тому, що я толерантний, бо мало депутатів у сесійній залі. Якби вас було багато, то треба було б бути іншим.

Шановні учасники парламентських слухань! Будемо підби­вати підсумки нашої тригодинної розмови. Декілька суб’єктивних зауважень.

Найцінніше, я вважаю, що в нас була розмова небайдужих. Кожен висловлював свою думку, але висловлювали те, що болить, що цікавить, що гарно знають і чим добре володіють. Звичайно, як завжди в таких розмовах, були крайнощі, але давайте виходити з того, що ці крайнощі — це реалії нашого життя, реалії нашої держави. І чим більше ми будемо терпимими до цього, толерант­ними, будемо чути один одного (повірте мені, я це дуже добре знаю, бо тривалий час працював у Львові, і я дуже добре знаю, як це можна і як не варто робити), терпляче ставитися до проблем, які існують у державі, тим швидше їх стане набагато менше.

Ми — нація, яка є, як кажуть, державоутворюючою. І якщо ми це усвідомимо і будемо спокійно до цього ставитися, повірте, показники, про які ми сьогодні говорили, досить швидко зміняться на краще.

Звичайно, якщо підбивати підсумки, то розмова, по суті, звелася до двох домінант — мовне питання і щодо Табачника. Я  думаю, кращого піару, ніж сьогодні у виступах, йому і не снило­ся. Але це нехай залишається у межах нашої розмови.

Шкода, але з 26 виступаючих лише двоє, Набруско і  Тримбач, звернули увагу на ще одну, на мій погляд, важливу проблему. Бо не тільки те, про що ми говорили, важливо. Це  залишатиметься важливим і реальним, якщо буде необхідна матеріально-технічна база, якщо буде необхідне фінансування того, про що ми з вами говоримо.

Я назву лише деякі цифри з тих матеріалів, що вам роздали. Більше 70 відсотків пам’яток нашої матеріальної, духовної культу­ри перебувають у незадовільному стані, 10 відсотків з них — в  аварійному стані. І кожен з вас може такі цифри наводити, наводити і наводити стосовно своєї галузі. Тобто ми маємо гово­рити і, я думаю, в рекомендаціях, мабуть, на перше місце треба поставити вимогу про збільшення в Державному бюджеті України на 2011 рік і на наступні роки фінансування цієї сфери.

І на завершення. Ми ще раз і ще раз переконалися в тому, що ми, громадяни України, різні за національними ознаками, різні за мовними чинниками, різні за віросповіданням, але в цьому наше багатство і з цим ми маємо рахуватися. Головне, що ми по­винні бути єдиними у прагненні дбати про державу, яка нази­вається Україна.

На цьому наші парламентські слухання дозвольте оголосити завершеними. Дякую.