ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ЗАПРОВАДЖЕННЯ 12-РІЧНОЇ ЗАГАЛЬНОЇ

СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ:

ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

9 червня 2010 року, 15 година

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні учасники парламент­ських слухань! Дивлюся я на сесійну залу, аж посвітлішало, зібра­лася зовсім інша аудиторія, світліша, ніж депутатська, це я щиро кажу (Оплески). Щоправда, присутні тут у невеликій кількості народні депутати ображаються. Вони також світлі, але ви все-таки світліші.

Мені дуже приємно провести ці парламентські слухання, бо свою трудову діяльність я починав зі школи, мав невеликий стаж, але все-таки знаю, що таке школа. Це перше.

І друге. Оскільки більшість із вас були відірвані від засобів  масової інформації, бо добиралися, щоб взяти участь у цій серйозній розмові, то, напевно, не знаєте останньої досить приємної новини щодо вчительства, тож я її повідомлю. За напо­легливою рекомендацією Міністерства освіти і науки сьогодні на засіданні Кабінету Міністрів прийнято рішення, що в цьому році вчителі одержать у повному обсязі всі відпускні, виходячи з підви­щеної заробітної плати (Оплески).

Тепер, шановні колеги, дозвольте вас так називати, декілька слів з приводу нашої сьогоднішньої розмови. Ми з вами повинні дати відповідь тим, хто буде приймати рішення з приводу надзви­чайно серйозного питання: що нам робити з 12-річним терміном навчання? Переходити до нього, не переходити чи залишити так, як є. Дехто навіть пропонував, і Верховна Рада вже розглядала подібні пропозиції, повернутися до 10-річного навчання. Ця проб­лема, кожен з вас не гірше за мене це знає, надзвичайно важлива для наших людей, для нашого суспільства. І я без перебільшення хочу сказати, що від нашої розмови, від ваших думок і пропози­цій, на основі яких потім будуть прийняті рекомендації парламент­ських слухань, залежатиме її вирішення, залежатиме практично доля кожної сім’ї. Тому що так чи інакше вона стосується майже кожної сім’ї, бо чи діти вчаться, чи онуки.

Проблема не проста. Я вам назву тільки два показники, не вдаючись до коментарів. Минулого року атестати про середню освіту одержали 391 тисяча осіб, а студентами вузів ІІІ-ІV рівня акредитації стали 370 тисяч осіб. Тобто з 391 тисячі, які одержали атестат, 370 тисяч стали студентами вузів ІІІ-ІV рівня акредитації. Я боюся прогнозувати, але дуже скоро до вузів прийматимуть більше студентів, ніж ви, працівники школи, їх випускатимете. Тобто перехід на 12-річну освіту ще більше поглибить цю пробле­му. Проте не буду попереджати обговорення.

Я дуже просив би, щоб кожен, хто матиме можливість виступити, серйозно підійшов до цієї проблеми, бо від нашої розмови, ще раз наголошую, залежить остаточне її розв’язання. Ми побудуємо свою роботу таким чином: доповідь від уряду зро­бить міністр освіти і науки протягом 20 хвилин, співдоповідь голо­ви профільного комітету — 15 хвилин, після того приступимо до обговорення. З урахуванням ситуації трохи відступимо від регла­менту і надамо 10 хвилин для виступу президенту Академії педа­гогічних наук. Всі решта, хто братиме участь в обговоренні, мати­муть регламент 5 хвилин.

Дуже прошу на мене не ображатися, але я як вчитель дуже строго ставлюся до дотримання регламенту. Більше 5 хвилин ніхто з вас, хоч як би мене просили, не матиме. Не забувайте, що за вами черга тих, які також хочуть висловитися. Я хотів би, щоб якомога більше людей мали можливість виступити в обговоренні. На завершення, якщо у вас будуть запитання, прошу звернути увагу, справа від мене сидять представники секретаріату коміте­ту. Тож запитання, які у вас виникнуть, будь ласка, передавайте їм, а наприкінці засідання доповідачі дадуть відповіді. Таким чи­ном, приблизно протягом трьох годин ми будемо в такому ритмі працювати.

А зараз я запрошую до доповіді міністра освіти і науки України Дмитра Володимировича Табачника. Будь ласка.

 

ТАБАЧНИК Д.В., міністр освіти і науки України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні колеги! Справді, ця зала зібрала сьогодні цвіт освіти України для найваж­ливішої розмови, від якої залежить майбутнє всього суспільства. І,  знаєте, за освіченість кожної людини відповідає вчитель, за відсутність цієї освіченості — Міністерство освіти і науки, тому да­вайте спробуємо нашу розмову сьогодні побудувати таким чином, щоб об’єднати наші компетенції.

Перехід на 12-річний термін навчання визначений статтею 12 Закону України “Про загальну середню освіту”. На її виконання 2000 року урядом ухвалено постанову №1717, якою, зокрема, передбачалася ціла низка заходів. Найважливіші з них: здійснити протягом 2000–2003 років заходи, спрямовані на онов­лення змісту загальної середньої освіти відповідно до нової структури школи; розробити навчальні плани і програми для загальноосвітніх навчальних закладів різних типів; запровадити ефективну форму державної підсумкової атестації випускників шкіл; розробити і запровадити у навчальний процес нові засоби навчання, нові педагогічні технології, інформатизацію середньої освіти, оновити підготовку педагогічних кадрів тощо.

Багато що вдалося зробити. Так, вперше в історії україн­ської школи зміна цілей, структури і змісту відбулися на основі нових державних стандартів загальної середньої освіти. Підготов­лено десятки нормативних, інструктивних, методичних документів. Проте, на превеликий жаль, не все з визначених завдань вдалося реалізувати повною мірою.

Концептуальні засади 12-річної освіти розроблялися та ухвалювалися в роки стрімкого економічного зростання України, коли держава мала найвищі темпи розвитку в Європі, а деякі ро­ки — і у світі. Економічної кризи ніхто не прогнозував. Нині реалії свідчать, що Україна замикає першу сотню країн світу за рівнем використання інформаційно-комунікаційних технологій, конкурс­ний відбір підручників не забезпечив підвищення їх якості, онов­лення змісту освіти пішло іноді шляхом перевантаження навчаль­них програм, реформування системи підготовки вчителів так і не здійснено.

За останні два роки були взагалі повністю заморожені всі державні програми в освітній галузі. Справедливе гасло “Рівний доступ до якісної освіти” так і залишилося лише гаслом. Тому давайте ще раз повернемося до найбільш відомих і задекларо­ваних тез переходу на 12-річне навчання.

Міжнародний аспект. Якщо аналізувати терміни навчання для здобуття повної загальної середньої освіти, то вони станов­лять 11–13 років у багатьох країнах. Хоча, аналізуючи термін здо­буття обов’язкової середньої освіти, а майже в усіх країнах він не збігається з терміном повної середньої освіти, зауважу, що лише у Великій Британії, Угорщині та Нідерландах цей термін перевищує 11 років.

Для того щоб з’ясувати, наскільки обов’язковою вимогою інтеграції в єдиний європейський освітній простір є саме 12-річ­ний термін навчання, ми звернулися до головної європейської структури в цій царині — Директорату з питань освіти, культури, спадщини, молоді і спорту Ради Європи. Дозволю собі проциту­вати відповідь: “Щодо тривалості обов’язкової освіти у школах, то Рада Європи не має чітких рекомендацій на цю тему. Тривалість навчання становить від 11 до 13 років. Багато європейських країн мають 12-річну освіту. Пояснювальна доповідь Лісабонської конвенції передбачає, що різниця в один рік у той чи той бік не є достатньою причиною для невизнання кваліфікацій, які дають доступ до вищої освіти”. Лист підписала генеральний директор Габріела Батіані Драгоні. Тобто розмови про будь-які міжнародні санкції безпідставні і вигадані.

До того ж, на наш погляд, коректніше порівнювати не кількість років навчання, а кількість навчальних годин, оскільки тривалість навчального року, кількість уроків, кількість днів на ка­нікулах у багатьох країнах є зовсім різною. За нашими навчаль­ними планами граничне навантаження на учня за 12 років має становити 10 745 навчальних годин, у системі 11-річної школи — 10 268. Європейський досвід наші фахівці вивчали безпосередньо у Страсбурзі. У Великій Британії за 12-річної тривалості обов’яз­кової освіти кількість навчальних годин — 10 260, підкреслюю, що це менше, ніж у нас в 11-річній школі. Обов’язкову середню освіту здобувають у Норвегії за 8500 годин, у Франції — 9300, у Фінлян­дії — за 7695 навчальних годин. Так що за кількістю уроків наша обов’язкова освіта, і 11-річна, і 12-річна, не поступаються обо­в’язковій освіті переважної більшості країн Європи. Порівняння загального обсягу кількості навчальних годин в Україні та інших європейських державах дає підстави зробити висновок про те, що за меншої тривалості навчання (11 років) кількість навчальних годин у школах України перевищує їх загальну кількість в окремих країнах з 12-річним терміном навчання, наприклад у Великій Британії та Португалії.

Зарубіжний досвід також свідчить, що в країнах з ефектив­ною системою освіти навчання в початковій школі триває 5-7 ро­ків, до того ж у значній частині країн цьому передує обов’язкова передшкільна освіта. Враховуючи це, Міністерство освіти і науки найближчим часом внесе відповідні документи щодо впроваджен­ня обов’язкового року передшкільного навчання в системі до­шкільної освіти. На тепер рівень охоплення різними формами дошкільної освіти дітей п’ятирічного віку становить 93,7 відсотка.

Безумовно, позитивним нововведенням стало запроваджен­ня профільного навчання, адже саме профілізація старшої школи дає шанс створити найсприятливіші умови для диференційова­ного навчання старшокласників, забезпечити їм осмислений вибір професії, допомогти школі перебороти певну закритість, об’єд­навши ресурси та зусилля з іншими навчальними закладами — професійно-технічними, вищими, міжшкільними навчально-вироб­ничими комбінатами тощо, а в перспективі і з потенційними роботодавцями.

Громадськість позитивно ставиться до впровадження профільного навчання. Це засвідчує ряд соціологічних досліджень, проведених у квітні — травні 2010 року Інститутом психології Академії педагогічних наук та нашим Інститутом інноваційних технологій змісту освіти. Учасники опитувань вважають, що профі­лізація навчання позитивно впливає на якість освітніх послуг, оскільки пов’язана з підвищенням готовності випускників шкіл здобувати вищу освіту та із свідомим вибором професії. На підтримку профільного навчання висловилися більше 60 відсотків учнів, вчителів та батьків.

Водночас переважна більшість опитуваних керівників шкіл стверджують, що рівень готовності до переходу старшої школи на  профільне навчання недостатній. Серед основних чинників, що впливають на формування такої точки зору керівників шкіл:

1)  незадовільний стан матеріально-технічної бази шкіл, що не дає змоги якісно та в повному обсязі реалізувати завдання профільного навчання;

2)  недостатня підготовленість вчителів до викладання профільних предметів і особливо до роботи з учнями 18-19 років, враховуючи їх психологічні та фізіологічні особливості;

3)  невиправдано велика кількість обов’язкових шкільних предметів для вивчення у профільних школах, що призводить до значного перевантаження учнів та зменшення часу на профільні дисципліни.

Мотивацією переходу на 12-річний термін навчання було і  збереження здоров’я школярів, що забезпечувалося унорму­ванням навчального навантаження переходом на п’ятиденний тиждень.

Водночас, попри позитивні тенденції в розробленні і впрова­дженні навчальних планів і програм 12-річної школи, вони все ще залишаються переобтяженими інформативним матеріалом. Це підтверджується результатами багатьох різних соціологічних опитувань у 2006, 2007, 2008 і 2010 роках.

Так, при оцінюванні чинних навчальних планів і програм батьки та вчителі майже одностайні у своїх судженнях: навчальні програми перевантажені інформацією, а співвідношення годин та обсягу дисциплін, що вивчаються, не збалансовано. Переважна більшість опитуваних батьків (більше 75 відсотків) вважає, що їхні діти не можуть опанувати навчальний матеріал самотужки. Характеристика самими учнями шкільного середовища також свідчить про наявність гострих проблем. Більш як третина учнів не задоволена школою, 30 відсотків відчувають складність навчання, до 50 відсотків — втому від занять. А це, безумовно, призводить до збільшення кількості хворих дітей.

Успіх роботи школи залежить від готовності вчителів до якісних змін у своїй професійній діяльності. У вчителя профільної школи фахова підготовка має відповідати профілю навчального закладу. Він передовсім має забезпечити особистісно орієнтоване навчання, практичну спрямованість навчального процесу та про­фільне самовизначення старшокласників, формування в них відпо­відних компетенцій. Проте на даний час діяльність вищих педа­гогічних навчальних закладів та інститутів післядипломної освіти все ще спрямована на підготовку вчителя до роботи у звичайній загальноосвітній школі. Відверто кажучи, по-новому вчителя ніхто не готує.

Щоб виправити ситуацію, слід кардинально перебудувати роботу педагогічних університетів та інститутів післядипломної освіти. Відповідне реформування — в найближчих планах Міністерства освіти і науки.

Вивчення стану справ засвідчило, що переважна більшість регіонів має гостру проблему забезпечення шкіл педагогічними кадрами. Відносно благополучна ситуація лише у Волинській, Івано-Франківській, Сумській, Тернопільській та Чернігівській об­ластях. Разом з тим зауважу, що при переході на 12-річну школу необхідно буде ввести додатково ще майже 17 тисяч ставок, у то­му числі майже 8,5 тисячі ставок у сільській місцевості.

Є ще одна не менш гостра проблема — старіння педагогічних кадрів. Кількість вчителів у віці до 30 років з кожним роком зменшується, за останніх чотири роки вона впала з 21 до 17 відсотків. А ось кількість педагогічних працівників пенсійного віку щороку збільшується, наприклад, порівняно з минулим роком вона збільшилася на 2,5 тисячі осіб. На сьогодні в навчальних закладах працюють майже 79 тисяч педагогічних працівників пен­сійного віку, тобто більше 16 відсотків. Окрім того 58,5 відсотка вчителів України старші 41 року. Причому більша половина з  них — пенсіонери за віком або які можуть вийти на пенсію за вислугою років. Зрозуміло, що це також невтішні цифри.

Така ситуація збільшує ще й віковий розрив між поколіннями дорослих і дітей, що ускладнює процес комунікації вчителів та учнів. За даними психологів, збільшення віку учнів з 16 до 18–19 років потребуватиме додаткової психологічної підготовки вчи­телів, передовсім саме в підходах до комунікацій з молодими людьми. Тобто, як бачимо, і 12-річна, і 11-річна системи освіти мають свої переваги і свої недоліки.

Наскільки ми готові сьогодні до переходу на 12-річний термін здобуття повної загальної середньої освіти? Завдання, які покладалися на Міністерство освіти і науки для переходу на нові зміст, структуру і термін навчання, в переважній більшості вико­нані — розроблені необхідні нормативні документи, нові навчальні плани та програми, триває видрук підручників.

Так, починаючи з 2001 року, для початкової школи видано 210 найменувань підручників загальним накладом майже 23 міль­йони, для основної школи видано 607 найменувань загальним накладом майже 48,5 мільйона. Нині завершується підготовка до друку підручників для 10 класів. Коштів, які є в державному бю­джеті, має вистачити на випуск всієї лінійки підручників. Переко­наний, нам вдасться оновити повністю “Букварі”, підручники для 2 класів, для спеціальних і професійно-технічних навчальних за­кладів. Залишиться завданням на наступні роки конкурсний відбір, видрук і доставка підручників для 11–12 класів, для чого необхід­но передбачити приблизно 360 мільйонів гривень в Державному бюджеті на наступні роки.

З метою вивчення готовності до переходу шкіл на 12-річний термін навчання міністерство звернулося до керівників всіх без винятку регіонів України з проханням проаналізувати стан готов­ності навчальних закладів до такого переходу. За інформацією місцевих органів виконавчої влади, збільшення учнівського кон­тингенту, а це орієнтовно більш як 300 тисяч осіб, призведе до зростання кількості учнів, які будуть навчатися у другу зміну. Цей показник може становити до 5 відсотків, а це не багато, не мало — більш як 220 тисяч дітей. При збільшенні терміну навчання потребують вирішення питання створення умов для харчування та медичного обслуговування учнів. За письмовою інформацією з регіонів, на 1 вересня 2012 року в школах необхідно буде додат­ково передбачити більш як 51 200 місць у шкільних їдальнях та буфетах, залучити до медичного обслуговування учнів майже 2,5 тисячі медичних працівників і облаштувати заново 2583 медич­них пункти. За самими скромними мірками, для цього в держав­ному бюджеті необхідно більше 120 мільйонів гривень щороку.

12-річна школа потребуватиме значно більших видатків на комп’ютеризацію шкіл. За результатами проведеної в регіонах паспортизації кабінетів інформатики для завершення комп’ютери­зації шкіл та оновлення застарілої техніки вже необхідно близько 4 тисяч навчальних комп’ютерних комплексів. Для повноцінного функціонування 12-річки ця цифра буде ще більшою. Вкрай актуальним залишається також питання підключення до мережі Інтернет. Загалом в Україні підключені близько 85 відсотків шкіл, у  сільській місцевості — на жаль, лише 54. Ситуацію значно погіршує якість підключення шкіл до мережі, в основі якого ще й  досі лежить телефонний зв’язок, а в більшості країн світу ці технології вже не використовуються. Хочу нагадати, що всі наші сусіди мають 100-відсоткове якісне та сучасне підключення до Інтернету. З урахуванням потреб 12-річної школи, вартість заку­півлі необхідної кількості навчальних комп’ютерних кабінетів, оснащення навчального процесу мультимедійним обладнанням та створення комп’ютерного програмного забезпечення перевищу­ватиме 1 мільярд гривень.

Перехід школи на 12-річний термін навчання збільшує кількість учнів та вчителів, яких необхідно підвозити до місць навчання. На сьогодні необхідно забезпечити організацію під­везення 276 тисяч учнів та майже 42 тисяч вчителів. Дванадця­тий  рік навчання у загальноосвітніх навчальних закладах збіль­шить орієнтовно на 25–30 тисяч кількість учнів, які потребують перевезення. Окрім того, за результатами інвентаризації, дове­деться оновити близько 800 автобусів, термін експлуатації яких уже завершується. За інформацією з регіонів, для реалізації в повному обсязі програми “Шкільний автобус” загальна потреба в транспортних засобах для 11-річки становить 5900 автобусів, для 12-річної школи — майже 6500. Для вирішення означеного питання, з урахуванням потреб 12-річної школи, необхідно також ще більше 1 мільярда гривень.

Збільшення вікової різниці між учнями до 12–13 років потребуватиме вирішення питання про відокремлення початкової школи в самостійну навчальну структуру, яка повинна мати окреме приміщення. Це, до речі, усталена міжнародна практика.

12-річна освіта потребує значно більшого фінансування денних загальноосвітніх шкіл. З розрахунку бюджетного норма­тиву на одного учня зазначене фінансування становитиме майже 1,5 мільярда гривень. Якщо приплюсувати все вже згадане, то загальна вартість дванадцятого року для держави коштуватиме більш як 4 мільярди. До цих витрат слід також додати збільшення вартості підготовки фахівців у професійно-технічних навчальних закладах, яка, за розрахунками, зросте на 36 відсотків, або на 1,7 мільярда, і становитиме 6,4 мільярда гривень.

Враховуючи викладене і проаналізовані матеріали, Міністер­ство освіти і науки пропонує два варіанти подальшого розвитку загальної середньої освіти.

Перший — зупинитися на 11-річному терміні навчання з  одночасним запровадженням обов’язкової передшкільної освіти протягом одного року і зберігши кращі ідеї 12-тирічної школи — профільне навчання, можливість отримання професії тощо. Ми ще маємо можливість внести зміни до навчальних планів та програм і  гармонійно поєднати матеріал 11 та 12 класів (Оплески).

Другий — паліативний. Враховуючи нерівномірність забезпе­чення шкіл у різних регіонах, містах, селах, дозволити місцевим радам самостійно приймати рішення про термін здобуття повної загальної і середньої освіти за програмою або 11, або 12 років. Проте я, відверто кажучи, не прихильник такого варіанта. Однак вирішальним при прийнятті рішення має бути стан матеріального, фінансового, навчально-методичного, кадрового забезпечення кожного конкретного закладу та рівень підготовки учнів.

Перед прийняттям остаточного рішення щодо подальшого розвитку освіти хочу привернути увагу до думки громадськості. Міністерство освіти і науки, зважаючи на величезний суспільний резонанс проблеми, організувало проведення ряду досліджень та зустрічей з керівниками місцевих управлінь освіти, широкими колами педагогічної громадськості, батьківською громадськістю, учнівським врядуванням у регіонах. Про що свідчать результати? Результати засвідчили, що переважна більшість суспільства не відчуває на сьогодні готовності до переходу на 12-річний термін навчання. За результатами соціологічних досліджень, позитивно до переходу на 12-річний термін навчання ставляться лише бли­зько 10 відсотків учнів, 15 відсотків батьків і трохи менше 20 від­сотків учителів. Водночас негативне ставлення до цього переходу скрізь, у будь-якому дослідженні, висловлюють більше 70 відсот­ків респондентів.

Риторичним видається запитання: що краще для молодої людини — ще рік навчатися у школі з крейдою в руках чи в будь-якому вищому або професійно-технічному навчальному закладі здобувати обрану професію? Що краще для держави, яка поста­вила перед собою амбітні цілі розвитку економіки: вкладати мільярди у продовження навчання в середній школі чи в якісну підготовку фахівців, і ще на рік наблизити цих людей…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

ТАБАЧНИК Д.В. Насамкінець хочу запевнити, що Міністер­ство освіти і науки цілком свідоме наявних проблем, має детальні “дорожні карти” на реалізацію названих шляхів та готове ефективно працювати.

Ну, і на завершення. За великим рахунком, вирішальним є  не те, скільки років ми вчимо, а те, як і чому вчимо. Якість освіти визначається новітніми технологіями, професійними кадра­ми і сучасним змістом освіти. І саме якість освіти є дорогою до успіху, до визнання і до здійснення мрій.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Дмитре Володимировичу.

Запрошую до слова голову Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Володимира Івановича Полохала. Будь ласка. Підготуватися Кременю.

ПОЛОХАЛО В.І., голова Комітету Верховної Ради України з  питань науки і освіти (Блок Юлії Тимошенко). Шановний пане головуючий! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Гадаю, що в цій авторитетній аудиторії немає потреби переконувати один одного в безцінному значенні освіти в сучасному суспільстві, в тому, що освіта, наука, інновація є найважливішими чинниками і мовою життєдіяльності. Звісно, освіта в Україні, у тому числі загальна середня, нарешті має посісти місце пріоритетної складової державної діяльності.

Варто зазначити, що саме парламент — Верховна Рада України відповідно до статті 92 Конституції України та статті 4 Закону України “Про освіту” має визначати державну політику в  галузі вітчизняної освіти. А здійснення її покладено на органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. І мушу сказати, що на законодавчому рівні вітчизняна освіта справді визнається пріоритетною у сфері соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

Однак у нашій державі, на жаль, часто лише декларується, що освіта є основою майбутнього інформаційного суспільства — суспільства знань. Водночас ті, хто сьогодні ухвалює рішення, стверджують, наприклад, що лише економіка є саме тим факто­ром, який визначає практично всі сфери суспільного життя. Такий примітивний економічний детермінізм означає не що інше, як те, що освіта, наука і інноваційна галузь фактично відсуваються на периферійні напрями внутрішньої політики держави.

Особливо згубно це може позначитися на середній освіті. Можемо мати ситуацію, коли, як твердять песимістично налашто­вані експерти, через 3–5 років переважна більшість випускників середньої школи просто не зможуть засвоїти програму вищої школи, особливо вищих технічних навчальних закладів. Зокрема, той рівень знань з математики і природничих наук, що фіксується в Україні останніми роками, практично з 1990 року (хоч 20 років тому ми мали перевагу порівняно з більшістю країн світу), є  серйозною загрозою для економіки. Якщо все залишиться без змін, то не так уже й важливо, як ми прийматимемо випускників до вищих навчальних закладів — через тести, співбесіди, іспити чи без них, скільки в нас буде років навчання — 13, 12 чи 10. Це взагалі стане вторинним питанням, яке чомусь на сьогодні надзвичайно заполітизоване, а часом є і предметом спекуляцій, що лише відволікають увагу від реального стану середньої освіти замість змістовного, а не декоративного її реформування.

Інакше кажучи, якщо ми найближчим часом не забезпечимо припинення зниження рівня інвестування в людський капітал, як це робиться в розвинутих країнах світу, зокрема припинення зниження якості шкільної освіти, то жодні заходи щодо реформу­вання вищої школи, у тому числі законодавчі, не будуть дієвими і  втратять будь-який сенс. Вища школа просто буде не зможе готувати фахівців для сучасної конкурентоспроможної інноваційної економіки. А іншого шляху для економічного зростання у ХХІ сто­літті ще ніхто не вигадав.

І ще один загальновідомий факт. Для того щоб освіта функціонувала і розвивалася, потрібно на неї витрачати не менше 10–12 відсотків обсягу національного валового продукту. У Законі “Про освіту” передбачено 10 відсотків ВВП. Яка реальна картина в  нашій державі щодо рівня інвестування в людський капітал, підтримки належного рівня освіти і науки, надто порівнюючи її навіть з середньо розвинутими країнами, думаю, що всі учасники парламентських слухань знають.

Чи покращило якість середньої освіти, чи підвищило її роль у формуванні суспільства знань запровадження 12-річного терміну навчання? Відповідь на це запитання мають дати саме учасники парламентських слухань, всі, хто тут присутній і представляє півмільйонну найосвіченішу армію нашого суспільства, хто працює в середній школі.

Як відомо, після прийняття рішення про запровадження    12-річної освіти, минуло майже 10 років. За цей період змінилася низка урядів, декілька керівників Міністерства освіти і науки, декілька віце-прем’єр-міністрів, які курирують цей напрям. За цей час справді прийнято ряд нормативно-правових актів щодо модернізації змісту освіти, затверджено державні стандарти, роз­роблено державні програми, новітні підручники, методичні реко­мендації, запроваджено 12-бальну систему оцінювання знань, всеохопне зовнішнє незалежне оцінювання навчальних досягнень випускників загальноосвітньої школи тощо. Разом з тим змушений наголосити на тому, що заходи щодо запровадження 12-річної загальної середньої освіти в Україні проводилися непослідовно, несистемно, без належної уваги з боку держави і фінансової підтримки протягом останнього десятиріччя.

Шановні колеги! Всі ми знаємо, що ідея 12-річного терміну навчання в загальноосвітній школі, особливо його запровадження, сприймається неоднозначно в нашому суспільстві. На жаль, сьогодні в державі немає достатньо авторитетних моніторингових досліджень щодо сприйняття суспільством запровадження 12-річ­ного терміну здобуття загальної середньої освіти. Немає автори­тетних, посилатися на них не можемо. Минуло 10 років, ми не провели таких моніторингових досліджень, це засвідчив і лист з Інституту соціології Національної академії наук України.

Водночас у міру наближення терміну, три роки залишається до повного запровадження 12-річного навчання, в українському суспільстві почали з’являтися критичні оцінки запропонованої реформи. Особливо під час виборчої президентської кампанії 2009 року. А освіту завжди згадують під час політичних баталій та виборів. Тема повернення до 10-річки в школі активно викори­стовувалася кандидатами в президенти Богословською, Грицен­ком, Супрун, Противсіхом, Януковичем. До Верховної Ради навіть надійшов законопроект про запровадження 10-річного терміну навчання для здобуття повної загальної середньої освіти. Верхов­на Рада відхилила його, підтримали за основу лише 75 народних депутатів. На мою думку, це правильне рішення Верховної Ради. Розуміючи складність питання, з метою всебічного фахового обговорення проблеми Верховна Рада України прийняла рішення про нинішні парламентські слухання, доручивши їх підготовку чи координацію Комітету з питань науки і освіти.

А проблеми, з точки зору досягнення цілей запровадження 12-річки, звісно, є, вони вже обговорюються і за межами освітян­ського середовища, а не тільки в експертному товаристві. У цьому легко переконатися, ознайомившись з інформаційно-аналітични­ми матеріалами щодо запровадження 12-річного терміну здобуття повної загальної середньої освіти, які на наше прохання надійшли від усіх обласних державних адміністрацій, обласних рад, від педагогів, науковців, педагогічних працівників, Академії педаго­гічних наук, батьківської громадськості. Ось цей документ, майже 500 сторінок. На жаль, комітет не зміг організувати, щоб всі учасники з ним ознайомилися. Це думка всіх регіонів.

І що ж випливає? Аналіз цих матеріалів (думаю, вони будуть враховані при підготовці рекомендацій парламентських слухань), насамперед думка тих, хто готував ці документи, дає підстави дійти висновку, що на регіональному рівні все-таки є розуміння того, що запровадження 12-річної школи — це передовсім поліп­шення якості освіти, підвищення конкурентоспроможності вітчи­зняної освіти, забезпечення економіки держави кваліфікованими кадрами тощо. Тому більшість областей висловилися за впрова­дження 12-річної середньої освіти, але за умов (це цілком справедливо):

1)  зміцнення матеріально-технічної бази шкіл, переоблад­нання шкільних кабінетів, спортивних залів, налагодження випуску підручників, методичних посібників, перетворення шкільних бібліо­тек на інформаційно-інформаційні медіацентри, розгортання різ­них форм дошкільного виховання;

2)  вдосконалення законодавчої бази, законодавчого закріп­лення обов’язкової дошкільної освіти для дітей 5-річного віку, врегулювання правового статусу учнів 17–18 років щодо призову до лав Збройних Сил і щодо укладення шлюбу, зменшення наповнюваності класів у сільській місцевості до трьох учнів;

3)  підвищення соціального статусу вчителя, приведення заробітної плати у відповідність з суспільною вимогою педагогіч­ної праці.

Абсолютно всі регіони підготували такі матеріали. Декілька областей, щоправда, пропонують не поспішати із запроваджен­ням 12-річної школи, пропонують старшу школу обмежити 11 кла­сом, тобто запровадити 11-річну освіту.

Я впевнений, що коригування державної політики в галузі загальної середньої освіти, у тому числі з точки зору запрова­дження 12-річки, потрібно розглядати виключно з позиції прагма­тизму, з огляду на світові тенденції, враховуючи всі ключові аспек­ти. А саме, які ризики повернення 10-річки можуть бути, якщо взяти міжнародний аспект? Це справді може призвести до між­народного невизнання атестатів про загальну середню освіту та  дипломів про вищу освіту, тому що є відповідні рекомендації ЮНЕСКО про щонайменше 11-річний термін здобуття середньої освіти. Це може унеможливлювати навчання випускників україн­ських шкіл у зарубіжних вищих навчальних закладах та означатиме порушення зобов’язань, взятих Україною у травні 2005 року під­писанням Болонської декларації.

Якщо ми говоримо про інтеграцію в європейський освітній простір, про європейські тенденції, додам ще раз, що в Фінляндії, яка на сьогодні є лідером за якістю середньої освіти в Європі, тривалість навчання для здобуття середньої освіти становить 14 років, у Великій Британії, Франції, Італії, Польщі, Румунії — 13 років, в Австрії, Іспанії, Швеції, Болгарії, Латвії, Литві — 12 ро­ків, 11 років лише в Білорусі і в Росії.

Педагогічний аспект. Насправді повернення до 11-річної освіти ускладнить, якщо не унеможливить, перехід старшої школи на профільне навчання, погіршить підготовку випускників до вступу до вищих навчальних закладів.

Економічний аспект, щоб просто всі присутні тут знали. Навчальний процес у 1–9 класах 12-річної школи організовано з  використанням 800 підручників з обов’язкових предметів. Вже надруковано більше 95 мільйонів примірників, які обійшлися плат­никам податків в 1,5 мільярда гривень. Прийняття рішення про перехід на 11-річний термін навчання потребуватиме лише на заміну підручників ще більшої суми, близько 2 мільярдів.

Нарешті соціальний аспект. Підраховано, що повернення до 11-річної школи призведе до того, що безробітними стануть більш як 100 тисяч вчителів. Внаслідок демографічної кризи вже сього­дні багато з них працюють з неповним трудовим навантаженням.

Немає 10-річки в Європі, у двох чи трьох країнах існують  11-річки. Навіщо і кому це потрібно в Україні? А що вкрай по­трібно, то, на моє переконання, нам вкрай необхідно нарешті роз­почати виконувати статтю 57 Закону України “Про освіту”, особли­во в частині встановлення середніх посадових окладів, ставок заробітної плати педагогічним працівникам на рівні, не нижчому за середню заробітну плату по промисловості. Це перше.

Друге. Профільне навчання у старшій школі слід запро­ваджувати лише в тих загальноосвітніх школах, де є відповідна матеріально-технічна база.

Третє. Зважаючи на кількість малокомплектних сільських шкіл, низьку наповнюваність класів у сільських школах, розробити відповідну нормативно-правову базу щодо створення міжшкільних профільних груп у межах освітнього округу.

І ще про одну кричущу проблему. Звичайно, це добре — комп’ютери в школі, але йдеться про стан забезпеченості за­гальноосвітніх навчальних закладів сучасними засобами навчання. Про яку профілізацію школи можна вести мову (не важливо, скіль­ки буде років навчання), якщо школи забезпечені лабораторним обладнанням кабінетів хімії, біології і фізики для проведення лабо­раторних робіт лише на 10–15 відсотків, а загальний стан забез­печення сучасними засобами навчання в цілому по Україні становить лише 29 відсотків потреби. В Україні є підприємства, і я думаю, їх представники виступлять сьогодні, зокрема в Сумах, де наш комітет проводив виїзні слухання, які можуть у 5–6 разів дешевше виробляти таке обладнання, постачати школам. Треба, щоб була політична воля місцевої і центральної влади.

Натомість не можуть не насторожувати деякі позиції, які торкаються середньої освіти, що містяться у Програмі економіч­них реформ на 2010–2014 роки, яка оприлюднена для обгово­рення на офіційному сайті Президента України. Зокрема, це опти­мізація мережі шкіл, розроблення і перехід до єдиного стандарту вартості навчання одного учня. Постає запитання: що за цим стоїть? Якщо коротко, чи будуть школи позбавлені гарантованого державного фінансування в повному обсязі? Чи будуть виділятися кошти залежно лише від кількості учнів у межах гарантованого державного ліміту? Чи безплатний ліміт включатиме мінімум на­вчальних годин? Чи не зникатимуть школи? Чи не доведеться батькам всупереч Конституції України, Закону України “Про осві­ту” доплачувати за повноту середньої освіти?

Щодо оптимізації мережі загальних шкіл. Це дуже гарне слово, але про автобуси ви всі добре знаєте. Нам треба 300 тисяч учнів підвозити до шкіл, щоб так оптимізувати, і в нас дороги не такі, як у Канаді чи США, де можна і 100 кілометрів їхати. У тій самій Сумській чи Волинській області і 3 кілометри не проїдеш! Яка оптимізація, коли учні взимку просто не доберуться до шкіл, на возах їхатимуть? А якщо вже говорити про автобуси, то, наприклад, у Дніпропетровській області 40 відсотків автобусів не мають постійного місця зберігання, фактично розміщуються на території відділу освіти або школи, за місцем проживання водія.

Змушений наголосити на тому, що треба серйозно говорити про підручники. І ще раз хочу сказати: недостатньо в нас сьогодні цьому приділяється увага, особливо для початкової школи.

Зрозуміло, що стратегія розвитку вітчизняної системи освіти потребує коригування. Тому я думаю, що варто розглянути питання про доцільність скликання чергового з’їзду педагогічних працівників (досі було лише два з’їзди), щоб на з’їзді самі вчителі визначали і диктували владі, законодавчій і виконавчій, що потрібно робити.

І, нарешті, я запрошую всіх до відвертої, професійної розмови.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Будь ласка, завершуйте.

 

ПОЛОХАЛО В.І. Ви всі отримали проект рекомендацій парламентських слухань. Я переконаний, що конструктивна, не­політизована розмова дасть нам можливість прийняти правильні рішення, не просто про форму, а про зміст, про якість і про те, як нам наздоганяти європейські країни, які ми колись набагато випереджали.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шкода, але доповідачі не подали вам гарного прикладу з дотримання регламенту.

До слова запрошується Василь Григорович Кремень, прези­дент Національної академії педагогічних наук України, академік Національної академії наук. Будь ласка, 10 хвилин. За ним слово матиме Леонід Макарович Кравчук.

 

КРЕМЕНЬ В.Г., президент Національної академії педагогіч­них наук України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні колеги! Глибоко переконаний, що встановлення 12-річного терміну на­вчання у школі було своєчасним і прогресивним кроком. Чому це було необхідно?

По-перше, цей крок абсолютно співзвучний з визначальни­ми тенденціями трансформації національних систем освіти розви­нутих країн. До речі, вони і розвинутими стали через те. Він зумовлений цивілізаційними змінами, що відбуваються у світі: глобалізація економіки, інноваційний характер розвитку, інфор­матизація суспільства тощо. Якісна підготовка молодих людей до повноцінного входження в життя за таких умов вимагає відповідної тривалості навчання.

По-друге, у змістовому плані 12-річна школа покликана розв’язати і такі хронічні проблеми нашої шкільної освіти, як пере­вантаженість, що негативно позначається на стані здоров’я школярів, відставання в освоєнні ними комп’ютерної грамотності, незнання іноземних мов і таке інше.

Нарешті, якщо євроінтеграція справді є нашим пріоритетом, як нещодавно цілком обґрунтовано проголосив Президент України Віктор Федорович Янукович у Зверненні до українського народу, то не можна не зважати на те, що в Європейському Союзі немає жодної країни (я підкреслюю, жодної!), де здобуття повної середньої освіти триває менше 12 років.

Тому 12-річний термін навчання в школі є нині тим опти­мальним мінімумом, який, поряд з іншими факторами, зможе забезпечити Україні достатній рівень конкурентоспроможності в  Європі і у світі, прискорити процес інтеграції нашої країни до об’єднаної Європи. І повертатися назад від 12-річки в минуле, після того як пройдено три чверті шляху — дев’ять років, м’яко кажучи, не зовсім логічно. Тим паче що про результативність    12-річної середньої освіти можна аргументовано вести мову лише після того, як буде проаналізовано наслідки її першого заверше­ного циклу, тобто не раніше 2013 року. Сьогодні доцільніше говорити про те, наскільки ефективно вдається реалізувати ідею 12-річного шкільного навчання, і про ті кроки, які необхідно зробити, щоб її не скомпрометувати, а також, скажемо чесно, не скомпрометувати себе в очах світового співтовариства.

Серед цих кроків передусім слід виокремити такі.

Перше. Нині очевидно, що доцільність і успіх запровадження 12-річної загальної середньої освіти в Україні вирішальною мірою буде визначатися створенням оптимальних умов для всебічної реалізації функції заключної старшої ланки, що ґрунтується на ідеях профілізації. Профільна старша школа поширена в більшості розвинутих країн, вона є одним з проявів гуманістичного харак­теру суспільства, його орієнтації на людину, її розвиток, її само­реалізацію, врешті-решт. І лише суспільства авторитарні, тоталі­тарні чи такі, що тільки-но вийшли з цього стану, намагаються і  в  освіті зачесати всіх діточок під один гребінець, який тримає жорстка, відчужена від людини рука авторитарної чи поставтори­тарної держави, нехтуючи при цьому сутністю, думкою і почуттями дитини, а то й зневажаючи її. Наслідки такого навчання добре проілюстровано у казці “Школа звірів” педагога Рівза, уривок з якої я наведу:

“Якось звірі вирішили здійснити щось грандіозне в дусі “нового часу”, і відкрили школу. Предметами для навчання було визначено біг, вміння лазити по деревах, плавання та польоти. Усі  навчалися за єдиною програмою. Качка дуже добре плавала, навіть краще за вчителя, мала відмінні оцінки за польоти, але відставала з бігу, тому їй довелося залишатися після уроків і на­віть кинути плавання, щоб навчитися бігати. Це продовжувалося доти, доки перетинки на її лапах не зносилися так, що вона вже і плавала на трійку. Білка відмінно лазила по деревах, але не мог­ла злітати із землі в небо, бо вміла стрибати лише з однієї верхівки дерева на іншу та вниз. Через перевтому в неї почалися судоми, вона отримала трійку з лазіння по деревам, двійку з  бігу…”. Чи не нагадує це певні аспекти нашої школи?

Проте неможливо досягти нової якості освіти, шановні колеги, я згоден тут з попередніми промовцями, нічого не змінюючи по суті. Це стосується і профільного навчання. На мій погляд, потрібні істотні зміни в освітній мережі та створення спеціальних (я підкреслюю) навчальних закладів, де здійснювати­меться профільна підготовка учнів. Це може бути профільний фізико-математичний, природничо-науковий, гуманітарний ліцеї або ж, за відсутності необхідних умов, ліцей, що забезпечує кілька профілів навчання. Але це має бути окремий від традиційної школи заклад, де здобуватимуть знання учні 10–12 років навчання.

Слід відокремити старшу профільну школу, в якій навча­ються більш дорослі учні, від початкової та основної. На нашу думку, таке відокремлення доцільно здійснити і з психолого-педа­гогічного погляду, і за санітарно-гігієнічними вимогами. Між ін­шим, такі ліцеї буде легше обладнати сучасним обладнанням, бо їх буде менше і вони будуть спеціалізовані.

Ефективне профільне навчання дало б змогу припинити розмови щодо недостатнього рівня підготовки сучасних учнів з  того чи того предмета, частіше кажуть про математику і фізику. Діти, які своє майбутнє пов’язують з певними професіями, гарно вивчатимуть предмети відповідно до своїх уподобань та здібно­стей, чим забезпечуватиметься потреба суспільства у фахівцях високої кваліфікації.

Що стосується технологічного профілю, то, на наш погляд, найкраще його можуть забезпечити наявні, але модернізовані навчальні заклади професійно-технічної освіти і вищі навчальні заклади І–ІІ рівня акредитації. З цією метою варто у державному замовленні передбачати відповідну кількість учнівських і студент­ських місць у цих закладах, осучаснити їхню матеріальну базу, здійснити необхідні структурні зміни.

Тому сьогодні, на мій погляд, завдання усіх нас полягає не в  тому, щоб шукати шляхи відступу, а щоб мобілізувати зусилля і  наявні матеріальні ресурси на створення необхідних умов для здобуття підростаючим поколінням повноцінної конкуренто­спроможної середньої освіти.

Другий крок. Мова йде про необхідність подальшого вдосконалення змісту загальної середньої освіти. Він все ще хибує перевантаженістю, недостатньою інтегрованістю, незбалан­сованістю гуманітарної і природничо-наукової складових. Ми вва­жаємо, що подальше удосконалення змісту з урахуванням резуль­татів його запровадження слід розглядати як закономірний і  необхідний процес, який має завершитися затвердженням нової редакції державного стандарту загальної середньої освіти. І  Національна академія педагогічних наук спільно з Міністерством освіти і науки веде аналіз і змісту базової, початкової освіти, яка вже пройшла два терміни в рамках 12-річної освіти, і тепер будемо проводити такий аналіз 5–9 класів.

Переконаний, що затвердження державного загальноосвіт­нього стандарту має відбуватися як важлива подія загальнонаціо­нального значення, відкрито, з широкою попередньою експерти­зою фахівців та професійним обговоренням.

І третій крок. Мають бути подолані суперечності між необхідністю безумовного виконання вимог державного стандарту загальної середньої освіти і відсутністю державних гарантій щодо створення відповідних умов для їх досягнення. А те, що вони не дотримуються, свідчать хоча б такі факти — з року в рік не­своєчасне забезпечення шкіл підручниками, порушення термінів їх видання та перевидання, байдуже ставлення держави до стану навчально-матеріальної бази шкіл.

Для прикладу, шкільні навчальні кабінети оснащені дидактичними засобами і обладнанням лише на чверть потреби для повноцінного виконання навчальних програм. Остання позиція серед країн Європи щодо комп’ютеризації шкіл та їх підключення до Інтернету, про що справедливо казав Дмитро Володимирович Табачник. Згадаймо часи, як декілька років тому Україна значно просунулася в плані інформатизації, тобто це можливо здійснити, якщо є увага до освіти. Шановні друзі, якщо ми не зрушимо ці питання з мертвої точки, через кілька років у школах нічого з  обладнання не залишиться, не кажучи вже про сучасні засоби навчання чи комп’ютери. Між іншим, у нас абсолютно відсутня вітчизняна індустрія навчального обладнання та засобів. Пропону­валися певні заходи в попередні роки, але вони не були реалі­зовані практично. Тому, на наш погляд, гарантії, про які йдеться і  які я не назвав, слід обов’язково закріпити в новій редакції Закону України “Про загальну середню освіту” і неухильно їх виконувати.

Національна академія педагогічних наук України ширше виклала сутність наявних в освіті проблем і шляхи їх подолання у  нещодавно підготовленій вперше в Україні Білій книзі націо­нальної освіти, яка невдовзі буде видрукувана масовим тиражем і  направлена в навчальні заклади і органи управління освітою.

Цікавий аналіз, на наш погляд, зроблено в аналітичному матеріалі академії, розданому вам сьогодні. Національна академія педагогічних наук і надалі робитиме все для того, щоб українська школа була серед кращих на Європейському континенті.

І останнє. Пам’ятаймо колеги, сьогодні ми обговорюємо не просто питання 12-річної нової за сутністю школи, а питання майбутнього України — бути їй серед розвинутих країн світу чи скотитися на узбіччя людського прогресу. Іншими словами, ми сьогодні складаємо іспит на європейськість нашу з вами і нашої майбутньої держави.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Григоровичу.

Слово має Леонід Макарович Кравчук, перший Президент України, голова Наглядової ради Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За ним виступатиме Єрмак Любов Василівна.

 

КРАВЧУК Л.М., перший Президент України, голова Наглядової ради Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Шановні учасники парламентських слухань! Аналізуючи доповідь і спів­доповідь, я підтвердив свій висновок, що аби ми за роки неза­лежності вирішили три основні проблеми — забезпечили належне фінансування школи, матеріально-технічну базу і статус та на­лежну зарплату вчителю, як в інших країнах, то ми сьогодні не шукали б і не реформували, а вирішували б кардинальні питання, як покращити те, що в нас є. Все це випливає саме з цього.

Тому я повертаюся до перших днів незалежності і хочу вас поінформувати, що першим законом, який прийняла Верховна Рада, був Закон “Про освіту”. У цьому законі ми визначили на  освіту 6 відсотків обсягу валового продукту. До цього часу ми  не дійшли цієї цифри, на сьогодні трохи більше 4 відсотків, у Сполучених Штатах Америки — 15. Тобто все впирається в те, що в нас не забезпечується реальна підтримка державою серед­ньої освіти. Більше нічого тут шукати.

І друге, що ми наголосили в цьому законі, що основні напрями, політику в освіті визначає лише Верховна Рада. І це за­кономірно, бо 90 відсотків людей пов’язані з освітою, отже, це загальнонаціональна проблема. І будь-який орган, навіть найавто­ритетніший, — чи то міністерство, чи місцеві органи, не має повноважень втручатися в політику, зміст школи. Це визначається, повторюю, Верховною Радою. А це означає, що будь-який орган виконавчої влади повинен поважати Конституцію і закон і викону­вати ті повноваження, які мають. А їх до біса! Якщо перерахо­вувати — не вистачить і дня, і ночі. Але беруться, як правило, за те, що легше, і на чому можна зробити політику. А це не годиться для середньої освіти.

Ще більш неприйнятно, з точки зору політики України, залучати до змісту навчання державні органи інших держав. Я  маю на увазі спроби підготувати спільний з Росією посібник. Можуть готувати такі посібники вчені, наукові заклади, приватні ініціативи, але коли втручаються державні органи, то освячують це державною політикою. Це треба просто знати, треба поважати Конституцію і закон. І тут Кравчук не є недемократом, що комусь щось забороняє, Кравчук просить, щоб виконували Конституцію і  закони України, більше нічого. А чому тоді не писати спільні підручники, скажімо, з Польщею? Що, в України з Польщею не було спільних проблем? Хай вивчають і пишуть ті, хто займається наукою.

Тобто я підводжу до того, що у нас нарешті треба навести порядок в державі, щоб поважали закон, Конституцію і кожний виконував те, що йому належить. Кожний молотить свого снопа і  пре свого плуга. І не треба втручатися в повноваження інших.

Далі. Кому належить оцінювати знання? У нас вже є випро­бувана система незалежного оцінювання — тести, як ми їх назива­ємо. Чому зараз це ставиться під сумнів і якісь проблеми свідомо загострюються? Вважаю, цього не треба робити.

І на завершення. Нам потрібно врешті-решт не втручатися перевірками в школу, а допомагати методично-інформаційно. Тут сказали, що я є головою Наглядової ради Українського гуманітар­ного ліцею. Він три роки поспіль за результатами незалежного оцінювання посідає перше місце в Україні. Оце і все. І більше нічого не потрібно говорити, не потрібно зводити руки до неба і  казати…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

КРАВЧУК Л.М. …Треба впроваджувати кращий досвід, який у нас є, виконувати закон, поважати вчителя і допомагати серед­ній школі. І все у нас буде гаразд, я в це вірю.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Леоніде Макаровичу. Я думаю, якби кожному ліцею в голови наглядової ради Президента, то кожен ліцей мав би перші місця. Давайте цього прагнути.

Слово має Любов Василівна Єрмак, директор загально­освітнього навчального закладу І–ІІІ ступенів №34 міста Полтави. За нею виступатиме Борис Петрович Клімчук.

 

ЄРМАК Л.В., директор загальноосвітнього навчального закладу І–ІІІ ступенів №34 м. Полтави. Вельмишановна президіє, народні депутати України та запрошені! Аналіз перспектив переходу на 12-річний термін навчання в Полтавській області з  урахуванням усіх реалій засвідчує, що профілізація старшої школи, на порозі якої ми сьогодні стоїмо, може стати просто профанацією, особливо в сільській місцевості. Тому що немає належної сучасної матеріально-технічної бази та оснащення навчальних кабінетів для профільного навчання.

Так, матеріально-технічна база освітньої галузі “технологія” централізовано не поновлювалася більше 30 років. Як правило, недофінансовувалися курси за вибором і факультативи, тобто не забезпечувалася відповідна допрофільна підготовка учнів. Підруч­ники для поглибленого вивчення предметів спецкурсів 10–11 кла­сів за кошти державного бюджету не надходять. Державна про­грама інформатизації не забезпечує сучасною комп’ютерною технікою міські школи, а більшість учнів навчаються саме в них. Переважна більшість сільських шкіл є однокомплектними і запро­вадження повноцінного профільного навчання там неможливо, а  це обмежує права дітей на вибір відповідно до своїх потреб.

Дивлячись у недалеке майбутнє, можемо спрогнозувати, що цей перехід призведе, і в Полтавській області також, до того, про що казав міністр освіти і науки Дмитро Володимирович Табачник, — до збільшення кількості учнів, які навчатимуться у  другу зміну, до необхідності створення нових освітніх округів, а  отже і до збільшення кількості шкільних автобусів, а також до необхідності обладнання додаткових місць у класах, у їдальнях та до інших проблем. Отже, якщо запроваджувати 12-річну освіту, то видатки на освіту мають бути значно збільшені і справді відповідати тим нормам, які потрібні.

Проте якщо аналізувати думки учнів і батьків, то з них випливає, що перехід на 12-річну освіту недоцільний, бо батьки та діти морально не готові до навчання у 12-річній школі, оскільки при закінченні школи вік випускників буде 18, 19, 20 років, а це вік призову до лав Збройних Сил і вік права створювати сім’ю.

Вже сьогодні ми спостерігаємо, як 9-класники намагаються вступити до вузів I–II рівнів акредитації, оскільки тривалість на­вчання така сама — три роки, але після закінчення вони отрима­ють і атестат, і диплом. Це може перетворитися на тенденцію, яка створить проблеми для старшої школи і для вузів III–IV рівня акредитації.

Фактично 12-річний термін навчання не сприяє підвищенню якості знань, збереженню фізичного та психічного здоров’я учнів та не зменшує навчальне навантаження. Отже, оптимальним тер­міном одержання повної середньої освіти громадськість Полтав­ської області визначає 11-річний (Оплески).

Таким чином, ми вважаємо за доцільне і просимо вас, шановні народні депутати, шановний пане міністре, посприяти тому, щоб були внесені відповідні зміни до Закони “Про освіту”, законодавчо закріпити обов’язковість дошкільної освіти дітей     5-річного віку, зберегти 4-річну початкову школу і неповну серед­ню школу такою, як вона є сьогодні, термін навчання у старшій школі зменшити до 2-річного (10, 11 класи). При цьому слід тер­міново переглянути та внести відповідні зміни до типових робочих планів та навчальних програм старшої школи. І все. Профільне навчання у старшій школі слід запроваджувати лише в тих загаль­ноосвітніх навчальних закладах, де є відповідна матеріально-технічна база, контингенти учнів, педагогічне та методичне забезпечення.

Отже, ми пропонуємо перехід на 11-річний термін навчання здійснити вже з 1 вересня цього року (Оплески). Це буде най­оптимальніший термін, оскільки він не зумовить ніяких негативних наслідків — скорочень тощо. Це позиція більшості районних і міських рад Полтавської області та депутатів Полтавської облас­ної ради. Просимо зважити на наші позиції.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Любове Василівно. Я так зрозумів, що далі можемо вже й не обговорювати. Ваші оплески показують, що ви хочете.

Борис Петрович Клімчук, голова Волинської обласної державної адміністрації. Будь ласка. Підготуватися Палтишеву Миколі Миколайовичу.

 

КЛІМЧУК Б.П., голова Волинської обласної державної адміністрації. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депу­тати, колеги педагоги! Ліпші свої роки, до 39 років, я працював у  школі, у тому числі директором, а потім нелегка ось потягла, включно й на цю трибуну.

Не дискутуватиму з приводу років навчання, бо для мене як для батька це вже не актуально, а як для діда… Ну, я просто своїх онуків люблю і їх не виховую, тим паче не вчу. Ви розумієте, статус діда зовсім інший. Проте для мене дуже важливо, щоб мої онуки отримали гарну освіту, достойну середню базову освіту, щоб вони вміли вчитися далі. Це те, що я робив 20–25 років тому. Ви знаєте тенденцію тодішньої української школи, яка була про­ривною в Радянському Союзі, ми вчили дітей учитися.

Я не думаю, що нам треба шукати нові технології і нові підходи, власне, і кількість років не має принципового значення. Треба дати те, про що сказав міністр Табачник, — варіативність і  те, про що сказала колега директор школи, що далі робити після 9 класу, кому профільний, кому непрофільний. Звичайно, можливо якесь ліцензування на рівні областей чи прийняття рішень на рівні обласних управлінь освіти, не треба це питання підносити до Києва. Дискусія саме щодо цього мені подобається.

Я як голова виконавчої влади в регіоні вже вдруге хочу вам сказати, що наше завдання — приймати рішення непопулярні. І ми їх приймали, ліквідовували, пробачте, чи оптимізовували мало­комплектні школи, і я приймав такі рішення. І робили ми це не тому, що нам так хотілося. Я сам випускник початкової малокомплектної школи. Моє щастя в тому, що мама-вчителька мене вдома доучувала і чомусь навчила. Розумієте? Це не навчання, це не якість, це на дитині відразу після 1, 3, 4 класу ставиться хрест, вона виходить з колії. Тому шкільний автобус по поганій дорозі, тому, можливо, і на санях чи на возі взимку, але це треба робити. Поки ми будемо чекати добрих доріг, ми втратимо тисячі дитячих душ.

Тому постанова Верховної Ради є, ми законослухняні, але, якби вона, Адаме Івановичу, була варіантивною. Тому що ми — між молотом і ковадлом, між необхідністю приймати рішення непопулярні і необхідністю виконувати закони. Цього року на ви­ході виклинюється, я так сказав би, ще 6 шкіл. Звичайно, громади прийматимуть рішення. Можливо, не по всіх шести вони будуть прийняті. Але батьки розумнішають і вони розуміють, що їм треба робити. Тому не треба зв’язувати руки організаторам освіти і ви­конавчій владі на місцях. Ми не вороги своїм дітям, своїм регіонам і Українській державі.

Кілька слів про те, що сьогодні випадає за межі, — про систему професійно-технічної освіти. Є проект нового Бюджетно­го кодексу, він на стадії обговорення і затвердження. Там є поло­ження про те, що система передається на рівень областей, великих міст-мільйонників і так далі. Я не розписуюся за міста-мільйонники, тут треба дивитися, очевидно. Але якщо до цього буде постанова Верховної Ради про категоричну заборону від­чуження і перепрофілювання, жорстка засторога повинна бути, то віддавайте в області, не бійтеся. Ми швидко будемо приймати рішення. Ми і в цьому році сім нових спеціальностей вводимо в  галузі АПК. Бо життя потребує підготовки нових спеціалістів. Але і ліцензування, прийняття рішень — теж на рівень області. Ми справимося. Це щодо профтехосвіти. І, безумовно, це елемент, складова профільної освіти.

І останнє, колеги. Ми тут, більшість з присутніх, здобували базову університетську або педагогічну освіту в ті часи. І перший курс, і другий, і третій, і далі ми вчилися, вчилися, ми клято вчилися. Оцінка для нас було все, залікова книжка — це все. Я не знаю, хотів би помилитися, але, здається, ми увійшли в зону страшенної дискредитації, за великим рахунком, higher school (вищої школи). Дмитре Володимировичу, така вже невдячна у нас робота, але ми просимо, голови обласних організацій, зробіть аналіз, подивіться, які ліцензії видавалися, які вузи, які філіали працюють у регіонах. Ну не може так далі бути у XXI столітті, не може! Треба приймати жорсткі рішення, ми підтримаємо (Оплески).

І найостанніше. Хотів би помилятися, але у мене проблеми з  моїми онуками і комп’ютерами. Книга йде…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

КЛІМЧУК Б.П. Я колись казав батькам: хочете мати освіче­них дітей, які будуть далі вчитися, викиньте телевізор за вікно. Я  завжди був максималістом. Я не закликаю викидати за вікно комп’ютер, але нам треба подумати про книгу, де включається зорова пам’ять, інші моменти, де працює інтелект (Оплески). Про велику книгу, про велику освітню, наукову, художню книгу. Наша область третя в Україні за обсягом книговидавництва, хочемо стати першими.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Микола Миколайович Палтишев, вчитель фізики загальноосвітнього навчального закладу І–ІІІ ступенів №5 міста Одеси, Народний вчитель СРСР, кандидат педагогічних наук. За ним виступатиме Леонід Васильович Губерський.

ПАЛТИШЕВ М.М., вчитель фізики загальноосвітнього навчального закладу І–ІІІ ступенів №5 м. Одеси. Уважаемые кол­леги, я первым попробую выступить на русском языке. Я викла­даю фізику українською мовою в українській школі, але мені зручніше розмовляти російською. Поэтому, если вы мне разре­шите, я буду говорить на русском языке.

Вы знаете, были очень тяжелые годы. У нас в Украине было всего лишь четыре народных учителя СССР, и я один из них. Но та власть нас просто отбросила и затоптала. Я бывший народный депутат СССР, возглавлял подкомитет по профессиональному образованию, но та власть нас отбросила. И когда возникли идеи о 12-летнем образовании, я обрадовался, потому что в основу учебного процесса была положена моя поэтапная система обуче­ния. Если взять фильм, который в 1984 году подготовил “Киев­научфильм” о моей методике преподавания, то она полностью применялась во всех школах, и вы тоже применяете мою мето­дику, хотя этот факт власть скрыла. Но я искренне верю, что эксперимент, который проводит Академия педагогических наук, а  именно Василий Григорьевич Кремень, все-таки, наверное, отбросит мои сомнения.

Поскольку мне приходилось проводить уроки во Франции, Японии, Германии, во всех союзных республиках, я видел целый спектр различных подходов в области образования. И вот подумал: ну, хорошо, 12-летнее образование. Может, я не прав. Сегодня правильно говорят, что надо открывать детские сады при школах, чтобы наши активные дети в 12 классе не отрывались от своего рабочего места, от класса. Правильно говорят о том, что необходимо каким-то образом обеспечить наглядными пособия­ми учебный процесс по физике, математике, химии. Сегодня профанацией является профильное обучение в старшей школе, поскольку оно ничем не подкреплено — ни оборудованием, ни на­бором предметов, ни содержанием, компоновкой этих предметов.

Я очень уважаю Академию педагогических наук. Я очень благодарен новому министру, потому что когда я позвонил и по­просился на прием, меня тут же приняли, и я высказал свои сомнения о происходящем. Я очень благодарен. Академия педа­гогических наук проделала сумасшедшую работу. Да, создали плохие учебники. Да, учить программу по физике невозможно, но, поверьте, это большущая работа. Теперь им предстоит провести еще большую работу: скорректировать то, что они сделали (Оплески).

Дорогие мои коллеги, я хочу сказать (министру я об этом говорил), что необходимо немедленно объявить тем, кто выпус­кался после 9 класса в этом году, что все-таки за лето Академия педагогических наук утвердит обучение за два, а не за три года (Оплески).

Сидящие здесь знают, что у нас в школе из пяти 9 классов остаются два. И лучшие убегают! Почему? Чтобы пойти в техни­кум и не сдавать тестирование (Оплески).

Дорогой Леонид Макарович, вы возглавляли нашу депутат­скую группу в Верховном Совете СССР, отвечая за депутатов Украины. Я избирался от Академии педагогических наук СССР. Так вот, дорогой Леонид Макарович, я понимаю, что у вас вели­колепный лицей, но если мы с вами и с коллегами сядем и нам дадут три часа на то, чтобы ответить на вопросы тестов по любому предмету, то мы не ответим (Оплески). Почему? Да по­тому что там, например, по физике на один вопрос — четыре ответа, из которых два правильных. Скажите, а судьи кто?

Поэтому, дорогие мои коллеги, хотя и заканчивается время, отведенное для выступления, я хочу сказать: то, что мы не смо­жем ликвидировать, — это оптимизм наших учеников, их жизне­радостность, их толковость. Мы не сможем ликвидировать то, что сегодня они более информированы, чем мы, учителя. Они сего­дня умнее, тактичнее, они прекрасны, дети индиго, талантливы!

И вот, что я еще хочу сказать, дорогие руководители:

Дитя прекрасно. Ясно это?

Оно — совсем не то, что мы.

Все мы — из света и из тьмы,

Дитя — из одного лишь света.

Давайте сохраним этот свет! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Проте, я думаю, наше завдання — переконати цих прекрасних, чудових дітей, щоб вони йшли у вузи, в тому числі в педагогічні університети.

Слово надається Губерському Леоніду Васильовичу, ректору Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академіку Національної академії наук України, голові Всеукраїн­ської ради ректорів вищих навчальних закладів. За ним виступа­тиме Федорів.

 

ГУБЕРСЬКИЙ Л.В., ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні колеги! Насамперед дозвольте подякувати за можливість взяти участь в обговоренні такої надзвичайно важливої, суспільно значущої проблеми. Адже стан справ в освітянській сфері, рівень освіченості наших грома­дян має стратегічне значення для подальшого поступу Української держави.

Для вищої школи надзвичайно актуальною залишається проблема якості вищої освіти, забезпечення конкурентоспромож­ності наших випускників. І зрозуміло, що для цього варто поліп­шити діяльність середньої школи. Вирішення цієї проблеми дуже непросте, потребує ретельного аналізу фахівців, великих зусиль шкільних педагогічних колективів, допомоги держави. Чільне місце в поліпшенні цієї ситуації, на нашу думку, має посісти і наша вища школа. Дозвольте висловити декілька міркувань з  цього приводу.

На мою думку, насамперед необхідно рішуче подолати розрив між середньою і вищою школою, що склався за останні роки. Професори університетів фактично відсторонені від розроблення навчальних програм, створення нових підручників, які нерідко видаються маловідомими авторами великим тиражем без належної апробації. Однак згадаймо, ще 30–40 років тому академіки, провідні професори створювали шкільні підручники, організовували і проводили шкільні та університетські олімпіади, і випускники класичних університетів йшли працювати до школи. Необхідно якнайшвидше відродити ці традиції.

Ми повинні створити нові стандарти освіти для середньої та вищої школи, які були б скоординовані між собою. До їх розроб­лення потрібно залучити провідних учителів, науковців, професо­рів університетів. Особливої уваги потребує фізико-математична і природничо-наукова освіта, в якій ми маємо добрі традиції. Необхідно, щоб саме на цих фундаментальних знаннях у школі закладався науковий світогляд і формувалася особистість. Школа повинна виконувати свою головну функцію — давати знання і при­щеплювати потяг до них. Натомість до професії мають готувати вищі і професійно-технічні навчальні заклади, мережа яких у нашій країні достатня для забезпечення будь-якої фахової підготовки.

На мою думку, до справи підготовки кваліфікованих учителів варто рішучіше залучати і класичні університети. Нам необхідно спільними зусиллями виробляти інноваційний педагогічний інстру­ментарій, нові технології навчання. Чи може хтось сьогодні точно сказати, скільки випускників класичних університетів нині працює в середніх школах? Або що треба зробити, щоб закріпити їх у  школі, щоб учні отримували фундаментальні, глибокі знання та готувалися до здобуття університетської освіти? Які соціальні стандарти необхідно запровадити для підвищення престижності учительської праці? Адже якщо сьогодні випускник університету на первинній учительській посаді отримує відому заробітну платню, навряд чи можна очікувати від нього повної віддачі та якісного наповнення уроків. Ці питання потребують нагальної відповіді.

Сьогодні відсутня програма підвищення кваліфікації учителів насамперед з предметів, що є основами фундаментальних наук, — фізики, хімії, біології, математики. Наш університет готовий на базі відповідних факультетів започаткувати курси підвищення кваліфікації, літні школи, в яких під час шкільних канікул провідні вчені та викладачі читатимуть учителям лекції з сучасних проблем конкретних наук.

Далі. Важливо розширити мережу олімпіад для пошуку та добору талановитої молоді, насамперед у фізико-математичній і  природничо-наукових сферах. Такі олімпіади дають змогу попу­ляризувати в суспільстві статус науки, престиж знань, формують увагу і повагу до освіченої особистості. Зберегти систему олім­піад означає зберегти і виплекати таланти для України, підняти рівень шкільної освіти. Вагомим механізмом виявлення творчої обдарованої молоді має стати і Державна програма “Майбутнє України”, розроблена нашим університетом, Національним техніч­ним університетом “Київський політехнічний інститут” та Малою академією наук. Ця ініціатива підтримана Президентом України Віктором Федоровичем Януковичем, готується указ Президента України про Державну цільову програму “Майбутнє України” на 2011–2015 роки.

Налагодженню тісної співпраці з обдарованими дітьми через спеціалізовані профільні ліцеї перешкоджає відсутність відповід­ного законодавчого регулювання. Тут говорили про досвід нашого ліцею. Таких у нас два, є ще фізико-математичний ліцей, вони постійно посідають перші місця. Однак вони не входять повністю у  структуру університету, позбавлені бюджетного фінансування і впливу наших викладачів.

За ініціативою спілки ректорів ця пропозиція вже врахована у проекту нової редакції Закону України “Про вищу освіту”, і ми просимо шановних народних депутатів підтримати таку ініціативу.

Отже, нам всім потрібно чітко зрозуміти, що без якісної середньої освіти прорив у вищій освіті, в економічному розвитку України неможливий.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Леоніде Васильовичу.

Слово має Тетяна Михайлівна Федорів, директор Калуського загальноосвітнього навчального закладу №10 Івано-Франківської області, кандидат педагогічних наук. За нею виступатиме Ніколаєнко Станіслав Миколайович.

 

ФЕДОРІВ Т.М., директор Калуського загальноосвітнього навчального закладу №10 Івано-Франківської області. Вельми­шановна освітянська аудиторіє! Дозвольте висловити власну думку та думку педагогів Прикарпаття щодо питання, яке нас зібрало в цьому залі. Усю громадськість України турбує, скільки років необхідно навчатися у школі. Відповідь на нього легше дати, якщо зрозуміти суть 12-річної освіти: основна школа дає базовий рівень знань з усіх предметів, старша школа здійснює профільну підготовку, виступає своєрідною з’єднувальною ланкою між за­гальною середньою, професійною і вищою освітою.

Батьки стурбовані тим, що діти закінчуватимуть школу у 14 чи 18 років. Проте переваги трирічного навчання у старшій школі, на мою думку, переконливіші. По-перше, профільна школа дасть змогу ґрунтовніше підготувати учня до професійного вибору, здійснити його свідомо. Міністерством освіти і науки України для цих цілей вже розробило відповідні нормативні документи.

По-друге, здійснити профільну підготовку за два роки неможливо. Дев’ятикласникам доведеться вивчити програму трьох класів за два роки. 12-річний термін навчання унормував навчальне навантаження, дав змогу запровадити п’ятиденний на­вчальний тиждень, що позитивно впливає на збереження здоров’я дітей. Міжнародна спільнота визнаватиме атестати, і  випускники зможуть здобувати вищу освіту за межами України.

Для переходу до профільної школи часу залишилося дуже мало. На сьогодні ті, хто дотримується чинного законодавства, уже визначилися з мережею класів, у тому числі і 10-х, на наступ­ний навчальний рік. Керівниками шкіл проведено попередню тарифікацію і ознайомлено педагогів з навантаженням згідно з мережею визначених профілів та вибраних навчальних програм.

Нині потрібно провести ретельний аналіз і почати активно доробляти те, що досі не зроблено. У цьому контексті варто врахувати проблеми, з якими зіткнулися педагоги, впроваджуючи впродовж дев’яти років освітянську реформу в життя, насамперед проблеми, пов’язані з підручниками. Погоджуюся з опонентами, які стверджують, що підручники 5–9 класів перевантажені інфор­мативним матеріалом. Тому на перше місце при укладанні підруч­ників варто поставити критерій доступності підібраного навчаль­ного матеріалу, його логічний виклад, зв’язок з повсякденним життям. Необхідно дотримуватися принципу наступності щодо авторства підручників, забезпечити вільний вибір підручників педагогами навчального закладу та їх вчасне постачання до навчальних закладів (найпізніший строк — 20 серпня), повне за­безпечення підручниками для поглибленого та профільного вивчення предметів у 8–10 класах.

Щодо проблем, пов’язаних з навчально-матеріальною базою. Під час комплексної інформатизації всього навчально-виховного процесу школі бракує комп’ютерних класів, як уже зазначалося, мультимедійних проекторів та інтерактивних дошок, програмного забезпечення. Профілізація навчання вимагає оновлення кабінетів фізики, біології, хімії, трудового навчання та інших. Шкільні бібліотеки потребують і книжкового поповнення, і  технічного забезпечення.

У зв’язку із збільшенням тижневого навантаження з фізичної культури, з метою виконання програми та уникнення травматизму на навчальних заняттях варто спорудити криті спортивні майданчики. Це економічно вигідніше, ніж будівництво спортзалів.

Інституту підвищення кваліфікації варто подбати про підго­товку педагогів до навчання учнів у профільній школі за трьома рівнями — стандартним, академічним, профільним.

Щодо проблем, пов’язаних з наповнюваністю класів. Забезпечення рівного доступу кожному учневі до отримання якісних освітніх послуг вимагає сьогодні внести зміни до порядку поділу класів на групи при вивченні деяких предметів у загально­освітніх навчальних закладах. Насамперед зменшити максимальну наповнюваність класів до 25–26 учнів, здійснювати поділ класів на групи для вже визначених законодавством предметів при напов­нюваності 22–24 учні. Здійснювати поділ класів на групи з пред­метів, які вивчаються поглиблено, та профільних предметів, вклю­чаючи базовий курс, спецкурси та курси за вибором, не встановлюючи межі наповнюваності груп.

Погоджуюся з попередніми промовцями, що варто пере­глянути зміст навчальних програм, збільшити час на формування вмінь та навичок учнів, закріплення навчального матеріалу.

Ще однією важливою проблемою в оптимізації мережі навчальних закладів є норма Закону України “Про загальну серед­ню освіту” про те, що в сільській місцевості реорганізація школи можлива лише за згоди громади.

Безперервні реформи не сприятимуть підвищенню якості освіти. Потрібно зупинитися, зосередити зусилля на вирішенні справді важливих для нас питань, тоді гарантовано припиняться розмови про кількість років, проведених дітьми у школі, адже громадськість зацікавлена у здобутті якісної освіти та зміцненні здоров’я дитини.

Щиро дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Ніколаєнко Станіслав Миколайо­вич, голова Громадської ради освітян і науковців України, доктор педагогічних наук, професор. За ним виступатиме Сазоненко Галина Стефанівна.

 

НІКОЛАЄНКО С.М., голова Громадської ради освітян і нау­ковців України. Шановні колеги, однодумці, уся освітянська громадо! На цю трибуну мене, як і вас, привела велика турбота про долю наших дітей, нашої освіти, а отже, і всієї України.

Стан справ в освітянській галузі дуже тривожний, і ми про це чули. Ми втрачаємо вчителя, якість знань, економічні, демогра­фічні кризи руйнують українську школу. На жаль, адекватної державної стратегічної лінії на освітянській ниві ми не спостері­гаємо. Упродовж останніх двох років, окрім теми щодо зовні­шнього незалежного оцінювання, мовних проблем, суспільство практично нічого не чуло про освіту. Навіть і сьогоднішня, без сумніву, доцільна дискусія, правильний крок з боку парламенту, на мою думку, має не чільну тему. Бути чи не бути 12-річці? А  чому ми не говоримо сьогодні про якість української освіти, її роль у зміцненні держави, подоланні соціально-економічної кри­зи? Головне — визначити стратегію розвитку, а тоді терміни навчання, тестування та інші важливі питання знайдуть своє місце в цій стратегії.

Щодо 12-річки. У 1917 році 3,4 відсотка громадян царської Росії не вміли читати і писати. На початок 1930-х років у СРСР була подолана неграмотність — країна розвивалася. У 1938 році ми першими в світі запровадили обов’язкове 7-річне навчання. Хіба не казали батьки: кому це потрібно? Не кричали, що не потрібно? У десятки разів зросло промислове виробництво, до­бробут людей. Не випадково, підводячи підсумки Великої Вітчиз­няної війни, керівництво Радянського Союзу заявило, що Велику Перемогу викував радянський вчитель. У 1966 році було важко, але вперше в світі запровадили обов’язкову 10-річну освіту. Чо­му? Бо наші предтечі, батьки розуміли, що неосвічений народ не  зможе розвивати державу. Перші супутники, вихід людини в космос, перші комп’ютери в Європі з’явилися у нас завдяки освіченим громадянам.

Запитую і себе, і вас: а що, мало було тоді таких, хто казав: нащо та чортова 10-річка, нехай і так іде в колгосп? Однак країна могутнішала, набирала сили. Один рік збільшення протяжності середньої освіти дає 10 відсотків приросту внутрішнього валового продукту. В Європі лише Албанія на сьогодні має термін навчання менше 12 років. Жоден олігарх, який вчить дітей у Європі, не скаржиться на те, що там 12 і більше років, їх це влаштовує. Чому ж в Україні піднялося таке вселенське збурення навколо, здава­лося б, зрозумілого питання про термін навчання? Дехто в запалі політичних пристрастей спутав тему нашої готовності до переходу на 12-річку з темою необхідності такого кроку. Визнаю, ми не готові, і себе я можу в цьому критикувати.

Отже, потрібна чи не потрібна 12-річка? Логіка підказує, що необхідна, але за таких умов: розумна державна політика, приціл на суспільство, знання, соціально справедливу державу, потужний середній клас. Наша ж держава є технічно і технологічно відста­лою, з сировинною економікою, а тому не потрібна і 12-річка, бо олігархам освічені люди не потрібні. Якщо в холодному класі без сучасного обладнання, лабораторій, Інтернету (Микола Миколайо­вич Палтишев казав про це) сидітимуть голодний учень і бідний вчитель, то чи 10, чи 11, чи 12 років — результат буде один. Відповідь зрозуміла.

Видатний Гельвецій писав, що країна, в якій не в пошані освіта, наука, культура, буде рабом свого сусіда. Ми не повинні бути рабами своїх сусідів. Усі державні сили, весь інтелект по­трібно спрямувати на подолання кризи в освіті. Громадська рада освітян і науковців України, партія “Справедливість” підготували програму щодо виходу освіти з кризи. Ми її оприлюднили в Інтер­неті та подаємо уряду.

Перше — негайно повернути в державі бізнес до проблем освіти і науки (10 відсотків ВВП), який повинен працювати на освіту і науку. Сьогодні він поза межами впливу на освіту.

Друге — зосередитися на поліпшенні підготовки вчителя, піднесенні престижу педагогічної праці, питаннях зарплати, житла, оздоровлення, методичної допомоги. Яка допомога? На шість шкіл сьогодні один профільний журнал. Зарплата має бути як мінімум у два-три рази вищою.

Третє — зміст освіти. Погоджуюся з Василем Кременем, міністром, про те, що негайно, засукавши рукава, академія наук, міністерство, національна академія мають оновити зміст, держав­ну програму, виділити десятки мільйонів гривень на це.

Четверте — оновлення матеріальної бази. На “таврії” україн­ський учитель не наздожене “мерседеса”, тим паче пішки. Без лабораторій у кабінетах фізики і хімії нічого не буде.

П’яте — рішуча зміна ставлення до формування моральності та духовності в суспільстві, школі, сім’ї. Як повітря, потрібна загальнодержавна програма формування патріота України. Без освітніх каналів, освітніх, культурологічних програм нічого не буде. Ідеї моральності, справедливості, патріотизму, працелюбності, поваги до старших повинні об’єднати Україну. Нехай учні і студен­ти Східної України дружно живуть, розмовляють мовою, якою хочуть, але всі повинні знати державну мову.

За умови реалізації цих п’яти вимог освіта буде якісною. Думаю, що новий Президент і коаліція, якщо схочуть, зможуть це зробити (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Галина Стефанівна Сазоненко, директор Україн­ського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка, народний вчитель України, кандидат педа­гогічних наук. За нею виступатиме Леся Оробець.

 

САЗОНЕНКО Г.С., директор Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Шановні народні депутати! Шановні колеги! Почну з  центральної проблеми освіти — проблеми якості освіти. Одна теза: якість освіти — це якість життя. Маємо це розуміти з огляду на те, що ми перестанемо вивчати і давати знання, уміння й на­вички, ми маємо перейти на компетентнішу, спрямовану освіту.

З огляду на це, питання перше — необхідна розробка національного курикулуму. І тоді ми не будемо мати те, що маємо на сьогодні. Наведу лише один приклад за браком часу. Дивлюся наші навчальні плани філологічного спрямування. І це треба додуматися Академії педагогічних наук визначити 1 годину для історії України, яка є обов’язковою у випускному класі і на зовніш­ньому незалежному оцінюванні! Одна-єдина година! Таких при­кладів ми, вчителі, можемо навести дуже багато.

Друге стратегічне питання — структура. З огляду на проблему, яку ми розглядаємо сьогодні, стратегічно встановити 12 років. Проте скажіть мені, в якій країні світу 12-річка є обов’яз­ковою? Вона не є обов’язковою, вона запропонована, і варіації для вибору є абсолютно різні.

Тому ми мусимо змінити підходи, ми мусимо запропонувати зовсім інший варіант. І я цілком погоджуюся, що структура 12-річ­ної школи має бути іншою. Перший рік, 1 клас для дітей з п’яти років — це дошкільний заклад. Не можна шестирічок вводити в  наші школи-гіганти, де разом з ними навчатимуться 17-річні діти. Початкова школа має бути 5 класів, а далі досить 10 класів для всіх дітей — обов’язкова середня освіта, а профільна школа, яка сьогодні абсолютно не підготовлена і тільки завдяки універ­ситету може існувати, — це вже 11–12 клас.

Таким чином, виходячи з обговорюваної проблеми, перша пропозиція, яка мусить бути: терміново призупинити випуск 9 кла­сів 12-річної школи (Оплески). Розробити тимчасові плани, про­грами. Це ми підтримуємо.

Особливе місце мають знайти (і я вважаю, народні депутати підтримають цю ідею) ліцеї, які входять до структури вищих на­вчальних закладів. Тільки вони зможуть забезпечити якісну профільну освіту.

Наступне питання — підготовка педагогічних кадрів. Це питання архіважливе. Ми взаємозалежні. Ми мусимо визнати, шановні колеги, що даємо погану освіту, і якість освіти безкінечно падає. А чому вона падає? Такий учитель! Одному з відомих педа­гогічних університетів виповнилося 175 років, і показують на теле­каналі: усі студенти втікають, до школи ніхто не піде. За статисти­кою, лише 20 відсотків ідуть за вчительський стіл. А це кошти держави!

Тому пропоную двоступеневу підготовку педагогів: бака­лавр — 4 роки (наприклад, фізики і хімії чи фізики і математики чи що обирають), а далі — 2 роки школи. І тут ми за 2 роки з нього зробимо людину, яка розумітиме, що таке школа, учитель і дити­на. Бо вони навіть не знають, як підійти до дитини! Такий досвід є у Франції, Німеччині, Голландії. Я думаю, це архіважливо.

Наступне питання щодо оптимізації мережі. Ну, не можна так робити! Це має починати Київ, на мою думку. У нас у Києві поряд є дві школи, розділені стадіоном чи ще чимось. Необхідно виділити початкову школу окремо, тоді вона буде потужною шко­лою в підготовці учнів для середньої школи. Це вже буде об’єк­тивна оцінка. Не рівень навчальних досягнень, не кількість золотих медалей! Ви подивіться, у чому нас постійно звинувачують ЗМІ? І  правильно звинувачують, і ми знаємо чому, бо кількість медалі­стів цього року значно збільшилася! До того ж, ви пригадуєте, 50 відсотків медалістів минулого року не змогли підтвердити на зовнішньому незалежному оцінюванні свої результати.

І останнє. Адаме Івановичу, я звертаюся до вас. Ви були членом піклувальної ради однієї з гімназій. Так ось та гімназія навіть у 500 кращих навчальних закладів України не входить.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. На превеликий жаль, ви дуже помилилися, ніде я не був у гімназіях, на жаль. Гімназії не пощастило, що я не був. Бо якби я там був, то вона обов’язково увійшла б. Прошу користуватися достовірною інформацією (Оплески). Вчителям це не личить.

Слово має Оробець Леся Юріївна, народний депутат України, голова підкомітету з питань базової освіти Комітету Вер­ховної Ради України з питань науки і освіти. За нею виступатиме Пупишева Валентина Яківна.

 

ОРОБЕЦЬ Л.Ю., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Доброго здоров’я, шановна громадо! Склалася дивовижна ситуація. Реформу запровадили у 2000 році. Діти пішли до школи у 2000 році, експеримент на них розпочався. А  тепер ми через 10 років намагаємося з’ясувати, що відбува­ється і куди далі йти. Насправді найприкріше батькам цих дітей, вони звертаються з болем: а що ж їм робити? Чи не будуть їхні діти першим і останнім роком цього експерименту? Чим взагалі це закінчиться і хто за це відповідальний?

Бо це сьогодні ми ставимо запитання: чи потрібна нам     12-річка? І більшість, як стверджує міністр, відповідає негативно. Однак у 2000 році питання ставилося зовсім по-іншому: скажіть, будь ласка, якби ваша дитина мала можливість рік навчатися в хорошій добротній школі, підтягти іноземну мову, здобути осно­ви професії, до того ж це вам нічого не коштуватиме, бо це будуть кошти держави? Тоді, у 2000 році, багато хто відповів “так”. І це зрозуміло. Нині ситуація складається інакше.

12-річка профільна. Отже, у сільській школі, де п’ять учнів у  класі, запровадити п’ять профілів? Складається ситуація, коли учні цього нещасного 2000 року, для якого впроваджують підруч­ники, підручники бачать в середньому в березні-квітні, а не у ве­ресні. Між іншим, цього року буде не виняток, з необхідних 640 мільйонів гривень для друку підручників передбачено лише 200, і не факт, що казначейство виділить ці кошти. Тобто гаранту­вати, що 1 вересня буде 100-відсоткове забезпечення підручни­ками дітей, які пішли до школи 2000 року, немає можливості.

Отож перш ніж давати собі відповідь, потрібна чи не по­трібна 12-річка, було б дуже цікаво розібратися, а в чому взагалі проблема. Чому ми з вами, шановні колеги, зібралися в цьому залі і обговорюємо цю проблему? І складається враження, що ситуація така. Це як чоловік влітку пообіцяв дружині подарувати шубу. І все морочив голову: тобі з песця чи норкову? Настали холоди, він каже: “Ні, рідна, переб’ємося цигейкою”. От ми зараз намагаємося перебитися цигейкою, не розуміючи, у чому справж­ні причини. А говорити про 12-річну реформу освіти, втім, як і про будь-які інші реформи освіти, не передбачаючи розмову про ре­формування фінансування освіти, є щонайменше безглуздим заморочуванням наших жіночих мозків.

Так ось щодо фінансування освітніх потреб. Щонайменше потрібно подолати чотири негативні реалії.

Перше — залишковий принцип фінансування освіти. Ми вже звикли до того, що грошей немає, що на освіту виділяють за залишковим принципом, і після того, як виділять на всі “поро­дисті” міністерства і відомства, може, і нам щось капне. А з того, що таки передбачено в бюджеті і нам має капнути, реально доходить 40–50 відсотків. З них 10–20 відсотків залежно від року з’їдає інфляція.

Друге — адміністративний підхід до фінансування освіти. Тобто в бюджеті гроші закладаються з розрахунку на дитину, але на місця вони доходять з необхідністю субсидіювання з місцевих бюджетів. Чи не так? Окреме питання — низька ефективність використання цих коштів. Тобто, за даними Міністерства освіти і  науки, лише кожна четверта школа забезпечена новітніми освітніми засобами, а 70 відсотків коштів спрямовується не на підвищення якості освіти, а на комунальні платежі.

Третє — проблема оптимізації мережі шкіл. Усі кажуть про те, що шкіл забагато, що сільська школа не дає високої якості освіти. Втім, якщо піти просто шляхом укрупнення, тобто закриття шкіл у селах, ми породимо колосальну демографічну проблему. Є  цікавіший спосіб вирішення цієї проблеми: освітні шкільні окру­ги, коли заклади не закриваються, а кооперуються. І навіть роз­роблено положення про освітні округи, яке подорожує Кабінетом Міністрів уже півроку. Було б дуже непогано його затвердити.

І, нарешті, останнє. 12-річка — це не лише гроші і не лише адміністрування. Тобто це не лише відповідь на те, чи є в нас гроші здійснити цю реформу і чи є в нас освітнє керівництво, здатне втілити таку реформу в життя. Це ще й питання кадрів, їх підготовки. Адже, врешті-решт, саме вчителям за будь-якого рі­шення доведеться віддуватися. І їхніми спинами, і їхніми зусилля­ми потім будуть творитися подвиги під назвою освітня реформа.

Тому, колеги, перш ніж завершити, варто дати відповідь на такі запитання: чи є в нас гроші, чи є в нас кадри і чи закінчиться “чому бідний, бо дурний, чому дурний, бо бідний”? І взагалі, реформу почали ще 2000 року, і складається враження, що ми зараз шукаємо… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Пупишева Валентина Яківна, директор гуманітарного департаменту — заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради Кіровоградської міської ради. За нею виступатиме Володимир Юхимович Сторіжко.

 

ПУПИШЕВА В.Я., директор гуманітарного департаменту — заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради Кіровоградської міської ради. Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Справді, ми сьогодні розглядаємо проблему, що постала, може, навіть і не сьогодні. Ми з вами постали перед вибором: чи продовжувати перехід на 12-річний термін навчання, чи, може, переглянути і повернутися до іншого терміну?

Звичайно, той період, що минув з 2000 року, за який ми встигли і перейти на 12-бальне оцінювання, й інші речі запрова­дити, що входили до планів реформування, ніби й не дають нам можливості повернутися назад. Але є економічні чинники, на які ми повинні зважати і враховувати.

Тому педагогічна громадськість міста Кіровограда не раз обговорювала це питання. З’ясувалося, що більшість педагогів нашого міста вважають, що найбільш прийнятним на сьогодні є все-таки 11-річний термін навчання в загальноосвітніх навчаль­них закладах (Оплески).

Педагогічний досвід однозначно доводить, що безперервна освіта повинна бути, і вона має починатися ще з дошкільних на­вчальних закладів. Приклади наших сусідів, деяких європейських країн, свідчать, що в Англії, Франції, Голландії діти починають навчання у 2, 3, 4 роки, а термін навчання становить від 11 до 14 років. За таких умов, може, і для нас був би найкращим варіант переходу на такий термін навчання.

Ми з вами маємо структуру навчання: початкова, основна і профільна школа. Однак зважаючи на те, що все-таки в по­чатковій і основній школах, де є прекрасні, творчі педагоги, які намагаються закласти фундаментальні знання, профільна школа вимагає від нас більшої уваги, насамперед фінансування і забез­печення матеріальної бази на належному рівні. Та забезпеченість підручниками, яку ми маємо на сьогодні, звісно, не влаштовує, мабуть, не тільки керівників, а й кожного вчителя. Тому треба сказати, що все-таки 12-річна освіта — прогресивна система осві­ти, але нині вона не на часі. Україна все-таки економічно не готова до цих реформ.

Деякі вчителі вважають, що навчання до 18–19 років призведе ще й до втрати страхового стажу. Деякі діти не зможуть одразу одержати цей страховий стаж. 12-річний термін навчання можливий, але за умови навчання в дитячому садочку, як це відбувається в інших європейських країнах. Учні наших шкіл однозначно проти 12 років навчання. Для цього є об’єктивні підстави, і їхня мотивація про це свідчить. Під час опитування батьків 98 відсотків висловилися не за 12-річний термін навчання, а за 11-річний. Тобто ми маємо прислухатися і зважити на те, що думають з цього приводу батьки наших дітей.

Складна ситуація в майбутньому намічається, починаючи з  вересня. Багато вчителів, керівників уже мають таку проблему, що майже всі дев’ятикласники йдуть до профтехучилищ, техніку­мів. Мотивація тут різна. І діти, і деякі батьки негативно став­ляться до ЗНО і тому вбачають такий вихід із ситуації: не йти до 10 класу, щоб обійтися без ЗНО. До речі, хочу сказати (мабуть, засоби масової інформації повідомлять), що сьогодні в нас стався прикрий випадок. З гімназії №9 міста Кіровограда надійшов сигнал про замінування, тому ми були змушені вивести дітей, компетентні органи з’ясовують цей факт.

Педагогічні працівники нашого міста готові використовувати провідний педагогічний досвід і їх хвилює, щоб у майбутньому не постраждали діти. Тому, підсумовуючи, хочеться сказати, що ми маємо прислухатися і до батьків, і до вчителів, і до учнів, аби мати справді якісну освіту, яка даватиме фундаментальні знання, щоб вона традиційно, як і колись, цінувалася у європейській і навіть світовій спільноті.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Сторіжко Володимир Юхимович, академік, директор Інституту прикладної фізики Національної академії наук України. За ним виступатиме Сергій Вікторович Мельник.

СТОРІЖКО В.Ю., директор Інституту прикладної фізики Національної академії наук України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! У своєму виступі я хочу привернути увагу до питання, яке всіх нас об’єднує, — стан шкільних кабінетів, насамперед з природничих дисциплін, а також університетських лабораторій. Ми всі добре знаємо, в якому стані вони перебувають.

Проте я хочу розпочати ось з чого. Як фізик-ядерник хочу сказати, що освіта, яку ми здобуваємо в нашій державі, дає змогу нашим вченим брати участь у найпрестижніших мегапроектах. У  будь-якій лабораторії, хоч куди приїдете, скрізь побачите фізиків, хіміків, біологів, які здобули освіту в Україні. І наші вчені почувають себе досить впевнено, тому що вони здобули гарну освіту. Однак ми всі добре розуміємо, що це здобутки і досяг­нення переважно минулих років. Тому старше покоління вчених і, мабуть, старше покоління вчителів, педагогів турбує питання про те, хто прийде їм на зміну, який рівень підготовки вчених, учи­телів, педагогів ми на сьогодні маємо.

Тому не випадково ще шість років тому в Національній академії наук відбулася міжвідомча нарада за участю президента НАН України академіка Патона, міністра освіти і науки України, президента Академії педагогічних наук Кременя, на якій було розглянуто питання забезпечення наукових установ та навчальних закладів України сучасними науковими та навчально-науковими приладами і обладнанням. Було прийнято рішення про об’єднання зусиль наукових установ НАН, АПН і МОН України для розроб­лення і виробництва сучасних технічних засобів навчання.

Варто сказати, що уряд у 2004 році досить оперативно відреагував на ці пропозиції і на доручення уряду було розроб­лено комплексну програму забезпечення загальноосвітніх, профе­сійно-технічних і вищих навчальних закладів сучасними технічними засобами навчання з природничих, математичних і технологічних дисциплін. На сьогодні деяка частина завдань цієї програми виконана: створено науково-дослідний центр подвійного підпо­рядкування (НАН і МОН) — Центр навчально-наукових приладів, на який покладено функції з реалізації єдиної науково-технічної політики в галузі створення і виробництва навчально-наукової техніки; спільно з інститутами Академії педагогічних наук розроб­лено концепцію створення та впровадження в навчальний процес технічних засобів навчання, проект національного класифікатора і чотирьох національних стандартів на обладнання навчальних за­кладів і засоби навчання; розроблено специфікацію навчально-лабораторного обладнання для оснащення кабінетів фізики, хімії та біології; розроблені нові зразки комп’ютерно орієнтованих тех­нічних засобів навчання, які відповідають принципам модульності та універсальності.

На виконання наказу міністерства здійснено пілотний проект з апробації нових комплектів технічних засобів навчання кабінетів фізики в 20 навчальних закладах України. На сьогодні вже підбиті підсумки цього пілотного проекту і найближчим часом рекомен­дації будуть внесені на розгляд Міністерства освіти і науки. Створено технологічний парк “Наукові навчальні прилади”. Центр увійшов до складу міжнародної асоціації засобів навчання.

Однак головне питання — розроблення засобів навчання і наукових приладів, незважаючи на укази президентів, на Націо­нальну доктрину розвитку освіти, на жаль, залишається не вирі­шеним. Тому провідне підприємство в Україні за часів СРСР…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Володимире Юхимовичу, завершуйте, будь ласка.

 

СТОРІЖКО В.Ю. Пропоную внести до проекту рекомендацію Кабінету Міністрів України розглянути розроблені Національною академією наук України, АПН першочергові заходи щодо органі­зації вітчизняного виробництва технічних засобів навчання і науко­вих приладів для потреб освіти і науки.

І на завершення хочу передати звернення працівників цього славетного підприємства — ВАТ “Селмі”, єдиного на теренах СНД, яке здатне виробляти електронні мікроскопи, мас-спектрометри, спектрометри та інші наукові прилади, але перебуває на стадії банкрутства.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Мельник Сергій Вікторович, директор Науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин Міністерства праці та соціальної політики України. За ним виступатиме Іван Васильович Вєтров.

 

МЕЛЬНИК С.В., директор Науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин Міністерства праці та соціальної політики України. Шановні колеги! Порушена проблема є вкрай актуальною, це питання національної безпеки, оскільки саме у  школі закладаються основні позитивні та негативні складові майбуття країни, формуються бази з трудового потенціалу та його конкурентоспроможності. Якщо розглядати з цих позицій, то на сьогодні наша робоча сила вже менш як на 30 відсотків відповідає європейським професійним та кваліфікаційним стандартам. І ма­буть, до цього катастрофічного показника доклала руку не лише вища освіта, я про це скажу, а й принаймні старша школа, слаб­кий рівень профорієнтаційної роботи в середній школі тощо.

Серед потреб загальної комплексної реформи не можна виривати (ми це бачимо і чуємо) декілька варіантів. Дійсно, треба реформувати систему освіти і навчання в цілому, починаючи з системи підготовки кадрів.

Причин — безліч. Одна з них — наявна на сьогодні мотивація молоді до гарного життя без адекватної працевіддачі. За резуль­татами наших соціологічних обстежень 2007–2008 років, тільки 6 відсотків старшокласників та 8 відсотків їхніх батьків зорієнтовані на отримання першої робітничої професії, а решта — на те, щоб стати керівниками, моделями, політологами та банкірами.

У професійному розрізі випускники шкіл у 7 з 10 випадків пов’язують своє майбуття з фаховими професіями, за якими з  вірогідністю більше 90 відсотків вони ніколи не праце­влаштуються через стабільну відсутність відповідних вакансій. Наприклад, у 2007–2008 роках на одну вакансію в Україні пре­тендували 30 безробітних дипломованих професіоналів з енерге­тичного менеджменту, 48 філософів, 64 фахівці з організації та ведення фермерського господарства, 143 торговці, 30 фахівців з  готельного обслуговування, 30 техніків-екологів, 67 політологів і до безкінечності.

Зазначимо, що спостерігаються і значні регіональні диспро­порції. Так, 16 відсотків українських безробітних математиків, 58 відсотків філософів продукуються на Львівщині, 30 відсотків безробітних художників-модельєрів — у Луганській області, 12 від­сотків філологів та 11 відсотків екологів — у Донецькій області. Близько половини державного замовлення формується хибно і помилково. Це мільярди гривень!

Тому я вношу пропозицію провести експертизу вивчення цієї ситуації (ці гроші — фактично зариті гроші), для того щоб прове­сти профілізацію старшої школи. Така професійна дезорієнтація шкільної молоді та перевиробництво кадрів відбуваються на тлі того, що більш як 80 країн світу модернізують свої шкільні, про­фесійні та вищі освітні системи в бік збалансованості, відповід­ності потребам ринку праці, суспільства.

Тому постає риторичне запитання: яким чином ми за 10 років зможемо потрапити у двадцятку найзаможніших держав світу, якщо Україна вже років на 20 відстає від Євросоюзу щодо рівня підготовки кадрів та майже на 30 років — щодо інновацій­ного розвитку, а за рейтингом оплати праці вчителя не входить і до 50 провідних країн світу?

Таким чином, 12-річна шкільна модель — це вже вчорашній день у світі. Безумовно, треба до цього рухатися, але ж підготовча робота справді не виконана. Тому ми пропонуємо таке.

Передовсім виділити старшу школу в окрему структуру із забезпеченням фінансування за рахунок державного бюджету. Забезпечити відповідним педагогам умови зайнятості, у тому числі умови оплати праці, як викладачам університетів. Скасувати прив’язування старшокласників до конкретних шкіл, тобто ство­рити умови для їх мобільного переходу до профільних класів у  різних навчальних закладах міста, району, регіону чи країни. Запровадити шість академічних профілів старшої школи і один професійно орієнтований, причому випускників академічних про­філів автоматично зараховувати до вищих навчальних закладів.

Скорочення обсягів підготовки у профільній школі дасть змогу вищим навчальним закладам вивільнити два семестри для реальної, а не на 17 відсотків, як сьогодні, підготовки професійно орієнтованих бакалаврів. Залучати кошти та виробничі потужності роботодавців до цієї діяльності, створити мережу профорієнта­ційних центрів (їх у нас немає), розробити та прийняти державну програму профілізації старшої школи.

Таким чином, без реформування сфери освіти, у тому числі шкільної, політичної волі можновладців, великих обсягів фінансу­вання з боку держави, участі соціальних партнерів тощо профілі­зація школи залишиться профанацієзацією за прикладом болонізації.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Вєтров Іван Васильович, начальник управління освіти і науки Рівненської облдержадміністрації, кандидат педаго­гічних наук. За ним виступатиме Віталій Курило.

 

ВЄТРОВ І.В., начальник управління освіти і науки Рівненської обласної державної адміністрації. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Закон України “Про загальну середню освіту” передбачає її обов’язковість. А чи досліджували ми ефективність такої обов’язковості, особливо в перехідний період між ІІ і ІІІ ступенями? Зокрема, чи досліджу­вали ми ефективність фінансування загальної середньої освіти? Чи опанує учень, який не опанував базового рівня, повний? Під­твердженням цього є багаторічний експеримент у формі існуючої системи освіти.

Безперечно, потребує змін структура нашої освіти. Перший ступінь — початкова школа. Напевно, ми в цьому питанні єдині щодо дошкільної підготовки дітей віком 4–5 років.

Другий ступінь — гімназія (це наш власний український довоєнний досвід), 5 років навчання, передбачаючи на цьому етапі навчання різні рівні складності, у тому числі для задоволення потреб більш обдарованої молоді, з допрофільною підготовкою. Дитина має спробувати себе на різних факультативах.

Третій ступіть — ліцей, 2–3 роки навчання. Якраз ось тут все залежить від змісту і, напевно, суть не в тому, 2 чи 3 роки навча­тися. Адже коли ми купуємо валізу, то спочатку дивимося, скільки речей туди треба покласти, а потім вибираємо розмір. Відповідно, на цьому ступені маємо забезпечити ліцейну освіту академічного та профільного рівнів. Після завершення навчання випускник складає ЗНО, яке потрібно об’єднати з ДПА. Рівень навчальних досягнень є перспективою і перепусткою до вищих навчальних закладів за відповідним конкурсом.

У рамках цього ступеня має зайняти місце і технічний ліцей, тепер профтехзаклад. Дитина, яка закінчила технічний ліцей, отримала робітничу професію і виявляє бажання вступати до ВНЗ, повинна мати можливість повернутися до класичної форми ліцею, отримати повну загальну середню освіту і згодом здобути вищу освіту. Така практика виправдала себе в багатьох країнах.

Вищі навчальні заклади І та ІІ рівнів акредитації теж потре­бують винесення за межі повної загальної середньої освіти. Разом з тим ми уникнемо спекуляцій, коли діти обирають вступ після 9 класу лише з метою обійти ЗНО. Сама подвійність таких стандартів провокує дитину і порушує об’єктивність ступеневої вищої освіти.

Щодо змісту освіти у профільних ліцеях. Потрібно перегля­нути навчальні плани, визначити у старшій школі кілька обов’яз­кових предметів для всіх учнів, враховуючи мету, яку ми ставимо перед світоглядом українця. Наприклад, це українська мова і літе­ратура, історія України, іноземна мова, математика, фізична куль­тура і мистецтво. Причому з цих двох предметів (фізична культура і мистецтво) діти мають вибрати той вид чи жанр, який їм до вподоби, а решту годин, 50–70 відсотків, віддати на блок профіль­них предметів. Не можна також забувати про особливих дітей у своєму розвитку, які змогли б у разі потреби обрати індивіду­альну форму навчання. Це зробить старшу профільну школу для дитини цікавою та розвантаженою і фізично, і психологічно.

Потребує ґрунтовного вивчення питання необхідності домашніх завдань у такому обсязі, як тепер. Лише кілька годин самопідготовки у школі після відповідної фізкультурної та обідньої перерви знімає потребу щоденного носіння від 5 до 10 кілограмів підручників. Діти через перевантаженість практично не читають книжок. І навіть творчі завдання, яких вони, на превеликий жаль, отримують дуже багато (по три-п’ять на день), втрачають будь-який елемент творчості за наявного перевантаження.

Для забезпечення реального рівного доступу до якісної до­шкільної, загальної середньої і позашкільної освіти, до професій­ної підготовки, безперервної освіти на територіях обслуговування потрібні кардинальні зміни у підходах, насамперед на державному рівні (внесення змін до законів, розроблення підзаконних актів, програм, положень) і далі, відповідно, на регіональному.

Освітнє середовище в нашому розумінні — це освітні округи чи профільна освіта. Профільне навчання має бути чи не основою розбудови соціально-економічної інфраструктури на місцях, водопостачання, телемереж, енергетичних і транспортних мереж, особливо доріг.

Навчально-методичне забезпечення. У багатьох випадках воно все-таки відбувається знизу догори і є розбалансованим. Відсутні єдині підходи, особливо у профільному навчанні, тому потрібна чітка координація діяльності наукових установ і закладів освіти.

Кадрове забезпечення — підготовка фахівців до роботи у профільних закладах, державний розподіл кадрів, зміна поло­ження про атестацію з урахуванням сучасних потреб, зміни в пен­сійному законодавстві. Нині до 15 відсотків вчителів — працюючі пенсіонери, що спричиняє неабияку проблему наступності. Молоді спеціалісти працевлаштовуються через 5–10 років, фактично вже втративши фахові знання.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Іване Васильовичу.

Я прошу промовців усе-таки виступати ближче до теми нашої розмови. Не хочу нікого критикувати, ви кажете абсолютно правильні речі, які безпосередньо стосуються освіти, але сьогодні ми звузили розмову до однієї глобальної проблеми: треба чи не треба 12 років навчання? Усе, що ви кажете, на 120 відсотків пра­вильно, але більшість з вас, на жаль, не дає відповіді на постав­лене запитання, а вас слухає вся країна. Вас слухають ваші колеги, вас слухають батьки, які хочуть почути від тих, хто най­більше в темі, відповіді на запитання, заради чого ми витрачаємо зараз державні кошти. Тому, будь ласка, прошу виступати ближче до теми парламентських слухань.

Слово має Курило Віталій Семенович, народний депутат України, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук, доктор педагогічних наук, професор. За ним виступатиме Сергій Дмитрович Максименко.

 

КУРИЛО В.С., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (Блок Юлії Тимошенко). Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Майже 10 років триває реформа загальноосвітньої школи і начеб­то дивним видається, що ми сьогодні зібралися і обговорюємо її доцільність.

На мій погляд, є декілька причин цього. Насамперед те, що наша економіка не стала високотехнологічною. Адже в усіх розвинутих країнах школа 12–13 років, у нас була 10, 11–12 років, і ми зупинилися. Чому так? Економічна проблема — корінь усього питання. Це перше.

Друге — це консерватизм суспільства, у тому числі вчителів, а надто батьків, чиї діти навчаються у школі. І пов’язана ця проблема, на мій погляд, з тим, що суспільство дуже слабо поінформоване про сутність самої реформи, що ця реформа дає дітям, що буде після того, як дитина провчиться 12 років.

Третє — це проблеми самої школи, особливо проблема, яка постала цього року, що ніхто не йде в 10 клас, і це викликало консерватизм самих вчителів.

Четверте — це проблема 2012 року для вищих навчальних закладів, коли не буде випускників і до вищих навчальних закладів ніхто не прийде. І це також проблема, яка викликає певне невдоволення в суспільстві.

Ну, мабуть, ще одна проблема — проблема з державними фінансами, яка є для нас вічною, незалежно від уряду.

Який же шлях розв’язання цих проблем? На мою думку, тільки не відмова від самих реформ. Адже ми йдемо еволюційним шляхом реформування школи. У нас була колись обов’язкова     7-річка, потім 8 років, 9, 10, 11, тепер 12. І завжди всі ці реформи проводилися згори. Реформи згори як потреба часу. Ніколи ці реформи не були популярними, і ніколи жоден реформатор, який проводив реформу, не був популярним серед своїх сучасників. Пригадайте, хоч би які реформи проводилися, чи в освіті, чи в  економіці, завжди ці люди були непопулярними, вони викликали тільки заздрість нащадків. Тому, мабуть, багатьом треба набра­тися терпіння, щоб провести ці реформи. Терпіння всім нам, тому що повернення назад — це шлях у нікуди.

Що можна зробити, на наш погляд, у цій ситуації? По-перше, розпочати проведення серйозної роз’яснювальної роботи серед населення. Напевно, має бути державна чи урядова про­грама з роз’яснення позитивів шкільної реформи.

По-друге, удосконалення (тут багато казали про це, тому не буду зупинятися) змісту освіту: навчальні програми, навчальні плани, посібники і підручники. На мій погляд, необхідно посилити в цьому плані роль Національної академії педагогічних наук України, яку останні п’ять років, мені здається, дещо усунули від прийняття багатьох важливих рішень. Більше залучати вчителів-практиків і вчених. Коли ми зведемо вчителя-практика і вченого, то зможемо одержати гарний і цікавий підручник.

Профілізація старшої школи. Сьогодні багато уваги зосере­дили на профілізації школи і побачили, що це певний глухий кут. Точніше, не так глухий кут, як фінансова і економічна проблема. На мій погляд, це питання можна вирішити найближчим часом хоча б частково, передавши заклади профтехосвіти і вузи I–II рів­нів акредитації на місцевий бюджет. Що це дасть? Діти одні й ті самі на певній території, тільки перетікають із школи в ПТУ. Кадри одні й ті самі. Якщо це питання буде кероване з одного центру, то вирішуватиме кадрову і матеріальну проблеми. А старша школа, яка залишиться, повинна мати більш таку…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Віталію Семеновичу. Сідайте, будь ласка.

Шановні промовці, я вас дуже прошу звернути увагу на мої попередні слова. Тим більше що у головуючого відповідно до нашого Регламенту, який є законом, є право позбавляти слова промовця, якщо він виступає не по темі. Прошу вас, умовляю, ми не для того зібралися, щоб говорити про вселенські масштабні проблеми освіти.

Максименко Сергій Дмитрович, академік-секретар Відділен­ня психології, вікової фізіології та дефектології Національної академії педагогічних наук. За ним виступатиме В’ячеслав Кириленко.

 

МАКСИМЕНКО С.Д., академік-секретар Відділення психології, вікової фізіології та дефектології Національної академії педагогічних наук. Вельмишановний Адаме Івановичу! Вельми­шановні колеги! Вельмишановний Дмитре Володимировичу! З ва­шого дозволу зупинюся на трьох питаннях.

Питання перше полягає в тому, як зберегти віру у школу? Ви  розумієте, що вона підмивається з усіх сторін (вибачте на слові, нікого не хочу образити), навіть зовнішнім незалежним оці­нюванням. Справа в тому, що школа відповідальна за освіту дитини, вона ж формує цю особистість. Розумієте? Коли школа залишається осторонь, а зовнішнє оцінювання виступає альфою і  омегою, Сціллою і Харібдою, тими воротами, через які дитина йде у вуз. Я за, але чогось не розумію! Психологічно я, як казав мій дід, не сприймаю цього.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Так ви більше за чи проти?

 

МАКСИМЕНКО С.Д. Я за тільки в тому, що треба робити оцінювання, але не зводити його до абсолюту. Це перше.

Друге. Я хочу зупинитися на тих моментах, які для мене видаються найбільш важливими. Отут Володимир Іванович казав, що не проводилося жодних експертиз. Ні, ми проводили експер­тизу, причому і по 5-рівневій, і по 6-рівневій системах освіти.

Ми проводили дослідження по п’яти позиціях. Чи приведе продовження терміну навчання до зниження навантаження? Чи приведе продовження терміну навчання до збільшення обсягу знань, чи засвоюватимуться вони? Чи приведе продовження терміну навчання до покращення якості навчання? Чи приведе додатковий термін навчання до покращення умов психологічного та соціального розвитку? Чи приведе подовження терміну навчан­ня до більш високого задоволення суспільної потреби в освіті?

Здавалося б, правильні запитання, і ми могли б отримати правильні відповіді. Але ми зіткнулися з двома кардинальними питаннями. Під критичне навантаження підпадають дві категорії дітей: шестилітки і учні, які закінчують школу після 12-річного навчання і за нашими соціальними і культурними нормами можуть бути обраними, мають служити в армії тощо. Я запитую, а що з ними робити? Це питання.

Тепер щодо шестиліток. А чому шестилітки? Фундамен­тальне психологічне новоутворення і сензитивний період, який розпочинається у дітей віком від 6 до 7 років, є символічною функцією. По-перше, це функція заміщення реальних предметів у  їх образах. По-друге, формується довільна функція. Чи може довільна функція сформуватися в умовах класу, де сидять діти, які мають можливість підняти руку, якщо зможуть? Тобто чи розви­нена в них ця функція? Ні! Тому саме ігрова навчальна діяльність є домінуючою, і тому ці діти найбільш вразливі.

Ми внесли свої пропозиції. Тепер, Адаме Івановичу, ви хочете запитати мене, за що я. Я за те, щоб усі діти зуміли стати особистостями. Вони можуть стати особистістю за різних форм навчання, але найбільш адекватною формою, мені видається, є  та, яка існує зараз. А знаєте, чому? Тому що знову ламати, повертатися назад... Знаєте, поворот назад як психологічний момент — це вказівка “не роби так”. Тут присутній психологічний механізм провокації, щоб людина таки зробила так. Розумієте? От ми кажемо про те, що економічна ефективність зросте, але я не знаю, зросте вона чи ні, оскільки людський потенціал…

Завершуючи, хочу сказати ось що. Психологічні дослідження свідчать, що ми досягли в цей період і досягнемо соціальної зрілості, інтелектуального розвитку, морально-етичного, емоціо­нально-вольового, особистісного зростання, креативності, ком­фортності, а ще, я сказав би, віри в батьківщину і духовності.

Дякую вам за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Сергію Дмитровичу. Дипломат із вас був би непоганий.

Кириленко В’ячеслав Анатолійович, народний депутат України. Підготуватися Яцуню Олександру Михайловичу.

 

КИРИЛЕНКО В.А., член Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Депутатська група “За Україну!”. Вельмишановні освітяни! Ця тема є дуже важливою, і тому, безумовно, необхідно провести не одне обговорення не тільки на парламентському рівні, а й, понад усе, на урядовому рівні та на рівні шкільних, місцевих громад, де люди безпосередньо знають, що відбува­ється, як відбувається і що може відбуватися.

Зовсім нещодавно, 16 лютого цього року, в цій залі взагалі була дискусія: повертатися до 10-річки чи не повертатися? Один з  депутатів вніс законопроект про повернення до 10-річки. До речі, один з кандидатів у президенти з цією тезою ішов і, до речі, переміг, і тут були серйозні дебати. Мені здається, що абсолютно правильно зал прийняв рішення не повертатися до 10-річки і сконцентруватися на продовженні освітньої реформи.

Я — переконаний прибічник освітньої реформи. Безумовно, я розумію, що без належного фінансування освіти про жодну реформу говорити не можна. Це факт, який не підлягає дискусії. Але є різні речі: є пошук фінансів і продовження реформи, а є згортання реформи під приводом того, що цих грошей все одно ніколи не вистачатиме. Їх же ніколи не вистачало, от і зараз не вистачить на наступні реформи.

У зв’язку з цим у мене виникає багато запитань, у тому числі і до діючого уряду, але не буду вносити зайву політичну напру­женість. Скажу лише, що 12-річка (на мою думку, можна дебату­вати, якби було більше часу на виступ) — це додаткові робочі місця для вчителів. Крути не крути, а це все одно додаткові робочі місця для вчителів. Крім того, це зайнятість тих молодих людей, які на нинішньому жорстокому ринку праці в Україні не знаходять роботи. Хоча й закінчують гарні, елітні школи, їм по 17–18 років, але вони не можуть знайти роботи. А якщо вони навчатимуться в  цей час у школі, то принаймні матимуть більше можливостей для підготовки.

Коли кажуть, що для запровадження 12-річки потрібно що­найменше 4 мільярди українських гривень (здається, саме цю цифру сьогодні уряд називав), то я не вважаю, що це непідйомна ноша для Української держави, тому що є безліч джерел, де ці кошти можна взяти, було б політичне бажання у тих, хто при владі. Ось подивіться, зовсім нещодавно підписано резонансні по­літичні угоди. За ними Україна щороку отримуватиме 4 мільярди доларів США! Це відома угода “газ — флот”, яка викликала серйозні дискусії в усіх середовищах. А тут необхідно тільки 4 мільярди гривень для того, щоб запровадити в повному обсязі 12-річку. Питання відкриті, їх можна дискутувати, для того щоб продовжити добрі справи, а не згортати те, що тільки почали робити.

Далі. Є дуже серйозна тема, яка все одно тут паралельно обговорюється, але яка не стала резонансною настільки, на­скільки вона заслуговує, — сільські школи. З одного боку, декла­рується необхідність покращення якості освіти, а з другого — ми стоїмо перед загрозою закриття сільських шкіл, а вони в нас і так мало чисельні, 3,5 тисячі шкіл малочисельні. А це села, це 26 від­сотків усіх шкіл. Окрім того, якщо немає школи — немає села. А ще сільська школа є також носієм української ідентичності. Села україномовні, там україномовні вчителі, там діти і традиції також українські. Це в тому числі і основа існування Української держави. Я згоден, що не тільки на цьому все починається і за­вершується, але це питання не тільки соціально-освітнє, а й націо­нальної безпеки.

Тому ми в групі “За Україну!” дуже стурбовані наміром урядовців почати знову закривати сільські школи. Я також згоден з тим, що цим грішила майже кожна влада. Але зараз, якщо ці процеси будуть реалізовуватися, то ми зупинимося перед тим, що просто зникатимуть села. Бо забери з села сільську інтелігенцію, забери вчителя, лікаря — жодного села не буде. Усе, воно закри­ється, воно перестане існувати на мапі України! І з цього питання ми готові відкрити “гарячу лінію”, якщо в будь-якому селі будуть спроби закрити сільську школу. Тому що вчителі — це люди, які отримують зарплату з бюджету, вони скаржитися не будуть, вони, як правило, змушені владу підтримувати, але тим, хто може цю владу критикувати, вони скаржитися зобов’язані. І ми подамо руку допомоги кожному селу і кожній сільській громаді, де будуть спроби закрити школу.

Підсумовуючи свій виступ, хочу сказати, що ми готові про­довжити дискусію щодо теми 12-річки, але я думаю, що остаточне слово буде за постановою парламенту за результатами цих слухань.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Яцунь Олександр Михайлович, голова Київської міської організації Комітету профспілки працівників освіти і науки. Підготуватися Йолкіній Людмилі Володимирівні.

 

ЯЦУНЬ О.М., голова Київської міської організації Комітету профспілки працівників освіти і науки. Шановний голово! Шановні колеги! З вашого дозволу я зупинюся на соціальних аспектах даного питання. Соціально захищений вчитель — щасливий учень. Цей месседж ми всі знаємо і щиро його вітаємо. Однак у вчителя захисту немає. У державному бюджеті приведені у відповідність до мінімальної заробітної плати лише перші — сьомі тарифні роз­ряди, тобто до 884 гривень, а починаючи з восьмого тарифного розряду, уся Єдина тарифна сітка побудована на основі визна­ченого урядом розміру, що на 1 квітня становить 567 гривень. Тому ставка молодого педагога (це восьмий тарифний розряд) 930 гривень зрівнялася із ставкою прибиральниці 884 гривні за всієї поваги до цієї праці.

Потрібно нагально (профспілка освітян України звертається до уряду) всі тарифні розряди Єдиної тарифної сітки перераху­вати на основі визначеної законом мінімальної заробітної плати на відповідні тарифні коефіцієнти. Тоді хоча б молодий спеціаліст отримає зарплату вдвічі вищу, ніж тепер.

Щасливий учень не відбудеться у разі повернення до       10-річної освіти. Реверс до шестиденного режиму навчання зумо­вить перевантаження школярів. Діти і без того набувають проблем із здоров’ям, пов’язаних із незбалансованим харчуванням, не­сприятливою екологічною ситуацією, низькою рухливістю тощо. Так, у 2009 році, за офіційною інформацією приймальної комісії Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, з   2800 вступників, зарахованих на перший курс, 1746, тобто 57 відсотків, мали хронічні захворювання за двома, трьома, а то й  чотирма діагнозами — сколіоз, хвороби шлунка, щитовидної залози, ураження опорно-рухового апарату.

12-річна школа має запровадити профільне навчання, яке значно підвищить рівень знань учнів і сприятиме якісній підготовці до свідомого, наголошую, вступу до вищого навчального закладу. За даними Державної служби зайнятості, у 2009 році зареєстро­вано 45 тисяч безробітних випускників вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації. Випускники 12-річної школи зможуть мати ширші можливості для адаптації в самостійному житті, опти­мального використання здобутих знань і навичок у професійній діяльності.

Успіх запровадження 12-річної системи навчання можна забезпечити за умови інноваційних змін педагогічних технологій на кожному щаблі навчання, значного поліпшення матеріальної бази навчально-виховного процесу, зокрема для проведення інди­відуальних лабораторних і практичних занять, вирішення ряду кад­рових проблем, розроблення та реалізації масштабного загально­державного проекту “Вчительські кадри”, у тому числі “Молоді педагоги”, формування спільно з Міністерством освіти і науки престижу вчительських династій.

За сьогоднішньої ситуації, шановні колеги, складається враження, що комусь конче необхідно, щоб освітяни — найбіль­ший, найпотужніший загін суспільства — перебували на межі жебрацтва, щоб були легко керованими і слухняними. Майже два десятиліття не виконуються норми статей 57 і 61 Закону “Про освіту”.

І останнє. Місяць тому в цьому залі порушувалося питання про пенсійне забезпечення вчителя на рівні державного служ­бовця, тобто на рівні 90 відсотків заробітної плати. І що ви дума­єте? Цей проект постанови не пройшов тільки з однієї причини: деякі депутати просто забалотували це питання, мотивуючи тим, мовляв, чому постанова стосується не всіх бюджетників, а тільки вчителів.

Шановні колеги! Шановна громадськосте! Україна має майбутнє, і це майбутнє є результатом все-таки пріоритетного бачення в державі національної освіти. Це пріоритет номер один.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Йолкіна Людмила Володимирівна, Германівський сільський голова (Обухівський район Київської області). За нею виступатиме Петро Юрійович Саух.

 

ЙОЛКІНА Л.В., Германівський сільський голова (Обухівський район Київської області). Шановний пане голово! Шановні учас­ники парламентських слухань! Уважно прослухавши виступ міні­стра освіти і науки Табачника Дмитра Володимировича, ми всі зрозуміли, що є два варіанти щодо терміну навчання в загально­освітній школі: 11 років і 12.

Звісно, хоч які рішення сьогодні прийматиме Верховна Рада, а на місцях їх виконувати нам, місцевим радам. Саме місцеві ради фінансують дошкільну освіту, а в деяких регіонах і початкову. І  мені цікаво, чи прораховували сьогодні, скільки треба грошей, щоб привести до ладу нашу сьогоднішню освіту?

Останніми роками, аналізуючи фінансування освіти, я поба­чила, що накопилося надзвичайно багато проблем. Я їх дуже добре розумію як колишній директор гімназії. І хоч останні чотири роки працюю на посаді сільського голови, проблеми сільської освіти мене дуже турбують.

Насамперед я керуюся статистичними даними освітніх закладів свого села та району. Чому сьогодні потрібно віддати перевагу 11-річній освіті? Наприклад, із 21 випускника 9 класу нашої Германівської гімназії 10 залишають її стіни. Із 1143 випуск­ників 9 класів Обухівського району залишаються для продовження навчання у школі лише 600, майже половина залишають школу. А  батьки тих учнів, які пішли до 10 класу, з оптимізмом розрахо­вують, що їхні діти будуть навчатися лише 11 років. І це у благо­получному пристоличному районі!

А чи є у нас на сьогодні відповідна база для 12-річної освіти? Наприклад у нас немає навіть приміщень. Чи готові профінансувати? І тут позитивної відповіді дати не можемо. Тому що лише по Обухівському району для заробітної плати вчителям 12 класів треба додатково виділити майже 1 мільйон гривень.

Зважаючи на вищенаведені цифри, переконана, що право на життя має лише 11-річна освіта. На мою думку, якість освіти визначається не тим, скільки років навчатимуться у школі наші діти, а тим, якими методами. Тому треба мислити економічно. Чи не краще кошти, які планувалися для 12-річної освіти, викори­стати, щоб привести в порядок освіту, яка є на сьогодні? Завер­шити комп’ютеризацію, покращити матеріальну базу освітніх закладів, виділити гроші на якісні ремонти (Оплески).

Тут вже багато було сказано про профільне навчання, але давайте подивимося, куди йдуть наші діти після закінчення загальноосвітньої школи, у тому числі старшої профільної школи? Ідуть у вузи, у коледжі, у ПТУ і лише одиниці йдуть працювати за шкільним профілем. То скажіть, будь ласка, кому потрібна така профільність? Чому ми сьогодні думаємо лише про те, як наван­тажити учня, а не як максимально спростити програми, щоб дітям подобалося навчатися, щоб вони знали, що їм це знадобиться в  подальшому житті? Адже головне для кожної людини — це професія, яка її годує.

І доки ми думаємо, як нам далі бути з профільною освітою у старшій школі, то наші діти вже самі визначаються. І проаналізу­вавши, куди йдуть наші випускники, я побачила, що 80 відсотків учнів 11 класів відвідують курси довузівської підготовки. То чому нам не подумати про укладення угод з такими вузами?

Аналізуючи нинішній стан освіти, хотілося б більшої стабіль­ності. Останнім часом дуже багато непродуманих нововведень, які лише забирають державні кошти. В останні роки стало традицією розпочинати навчальний рік без підручників. По телебаченню чує­мо, що підручниками забезпечені всі учні, а школи їх отримують лише всередині навчального року.

У нашому селі є два загальноосвітніх заклади — загально­освітня школа і гімназія, крім того є ще дитячий садок, школа мистецтв. І мені, як нікому, дуже близькі проблеми, особливо матеріального характеру. Адже не секрет, що коштів, які виділяє держава на освіту, вистачає лише на зарплату працівникам шко­ли, оплату електроенергії, теплоносіїв. Тому потрібно негайно вирішувати питання державної допомоги. Хотілося б, щоб обіцянки держави перед освітою виконувалися, адже скільки років існує програма “Шкільний комп’ютер”, але й досі не завершена, програма “Шкільний автобус” також повністю не виконується.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Людмило Володимирівно.

Слово має Петро Юрійович Саух, ректор Житомирського університету імені Івана Франка, доктор філософських наук, професор. За ним виступатиме Катерина Самойлик.

 

САУХ П.Ю., ректор Житомирського університету імені Івана Франка. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні колеги! Я хочу привернути увагу до того, що проблема переходу української школи на 12-річний термін навчання загалом постала у нас не випадково. Не погоджуюся з тезою, яка сьогодні культивується в засобах масової інформації, громадській думці, що сьогодні вже ніхто не пам’ятає, задля яких цілей дев’ять років тому прийняли таке рішення. Алгоритм 12-річної системи перед­бачав єдине — підвищення конкурентоспроможності випускника української школи, становлення його професійної зрілості, розши­рення життєвої і соціальної компетентності.

Ще наприкінці XX століття для багатьох стало очевид­ним,  що новий посткласичний образ освіти вже не вписується в  10-річний термін навчання. Тому говорити сьогодні про плюси та мінуси 10-річного навчання, я думаю, не варто. Це давно зро­зуміли провідні країни світу, в яких термін навчання в повній загальній середній школі становить 12–14 років.

Поряд з цим важко не погодитися з думкою, що тоді, дев’ять років тому, практично ніхто не намагався підрахувати, до яких наслідків для вищої школи, армії, суспільства, економіки все це призведе. Ніхто не думав про те, що доведеться здійснювати цю реформу не на кращому етапі економічного розвитку нашої держави. А головне, ми втратили час, і сьогодні ліміт часу, відверто кажучи, нас усіх найбільше лякає.

Чи є вихід з цієї ситуації? Враховуючи розпорошений су­спільний резонанс, неготовність старшої школи здійснити повно­цінний перехід до профільної школи та відсутність соціально-економічних механізмів її реалізації, я вважаю, що як робоча гіпотеза цілком можлива 11-річка. Що це дасть або що не дасть?

Перше — хоч і неповною мірою, але збереже можливість розширення життєвої і соціальної компетентності наших випуск­ників, сприятиме входженню в нову системну якість освіти впродовж життя.

Друге — дасть можливість перейти від школи знання до школи розуміння, підтягне систему середньої освіти до вимог і  стандартів вузів, разом з тим збереже і розширить систему профільної підготовки у коледжах і ПТУ, відведе удар по системі вищої школи, можливий за 12-річної освіти, поклавши руку на серце, у 2012 році.

Третє — збереже можливість вийти на обсяг більше 10 тисяч академічних годин. Це менше, ніж у Європі, проте достатньо для того, щоб освіта залишилася якісною і конкурентоспроможною.

І четверте — дасть змогу уникнути скорочення вчителів, яке обов’язково спричинить перехід до 10-річки, як пропонувалося, вирішить проблему додаткових витрат для незміцнілої економіки України, а також дасть можливість спрямувати заощаджені кошти на покращення змісту освіти та підвищення соціального статусу професії вчителя.

Проте не це основне, на чому я хотів би наголосити. Думаю, ми надто абсолютизуємо тривалість навчання у школі. Суспільний резонанс 12-річного навчання зумовлений іншим — проблемою якості освіти, знеціненням її змісту і дивовижною деформацією соціальних ліфтів: працюють батьківський ліфт і гроші. Козьма Прутков казав: купи спочатку картину, а потім раму. Ми сьогодні опікуємося рамою. Нам потрібно негайно розпочати оновлення змісту освіти, який мав би життєво-практичну націленість, зорієнтованість.

Однак з ким це робити, якщо більше 20 відсотків вчителів — пенсійного віку? І лише 20 відсотків студентів педагогічних спе­ціальностей, до того ж не найкращих, готові пов’язати своє життя з педагогічною діяльністю. Якщо уява про майбутню трудову діяльність формується у нашої молоді під впливом телебачення, батьків, які відповідно виховують дітей, пропагуючи фантастичний спосіб життя бізнесменів, політиків, зірок шоу-бізнесу. Адже саме вони заполонили телеекрани, дають інтерв’ю ЗМІ і що завгодно, і іноді здається, що скромні соціальні ролі сьогодні вже нікого не влаштовують, вважаються долею невдах. Створюється враження, що в суспільстві є потреба лише… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Петре Юрієвичу.

Слово має Самойлик Катерина Семенівна, народний депу­тат, секретар Комітету з питань науки і освіти. За нею висту­патиме Віктор Федорович Колісник.

 

САМОЙЛИК К.С., секретар Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (Комуністична партія України). Вельми­шановні учасники парламентських слухань! Питання, яке ми сього­дні розглядаємо, актуальне. Про це свідчить те, що під час прези­дентської виборчої кампанії люди нам постійно ставили запитання про зміну терміну навчання у школі, про статус учителя як дер­жавного службовця (щоправда, політики про це лише говорять), про пенсійне забезпечення освітян, матеріальну базу, доступність освіти. І це стало поштовхом для того, щоб ми сьогодні провели дуже серйозну розмову у Верховній Раді України. Щоправда, трішечки запізно, бо минуло 10 років від прийняття базового закону, і дуже багато проблем залишилися невирішеними.

Зважаючи на сьогоднішню нашу розмову, я бачу по загаль­ному настрою, що ми дійдемо спільного знаменника, що оптимальним варіантом для нашої середньої школи є 11-річка (Оплески). Дякую. Я не вважаю, що це відкат назад. Ні, це наша мудрість. Ми зібралися тут, щоб оцінити пройдений шлях: чи пройшов він бездарно, чи справді приніс нам щось цілком нове.

Тому я поділяю і ваші настрої, і думку Міністерства освіти і  науки, і думаю, що цей оптимальний варіант ми обов’язково з  вами залишимо, хоч нас зараз лякають тим, що Європа нас засудить, що ми не відповідаємо євростандартам. А чому ж Євро­па нас не засудила, що вчитель одержує жебрацьку пенсію, же­брацьку заробітну плату, що вчитель без житла? Мовчить Європа? (Оплески). А це також соціальні стандарти.

Ми, український парламент, прийняли досить значну, потуж­ну законодавчу базу. Це і базовий Закон України “Про освіту”, і стратегічний документ — Національна доктрина розвитку освіти. Проте останнім часом ми чуємо дедалі більше негативу на адресу нашої освіти. Все більше нам кажуть, що начебто не так ми йдемо, що не треба відкидати все, що раніше у нас було. Бо рані­ше не тільки навчали, а й виховували наших дітей. Чи не потрібно нам повернутися до цього? Звичайно, потрібно. Це також дуже серйозна проблема.

І раніше проводилися реформи, кожен з вас уже по три реформи пережив, але всі знали, що спочатку наукове обґрунту­вання, методичне і потім законодавче. Обов’язково ми повинні все це законно прийняти, потім розрахувати кожну копійку на цю реформу. І те, що ми сьогодні говоримо про проблеми, означає, що реформа не була продумана до кінця. І реформа зовсім не означає термін навчання. Ось зараз кажуть, що це робочі місця і  нехай ще протирають штани. Можливо, тоді взагалі зробити середню базову школу до 15 років, щоб і робочі місця були, і діти там перебували до заміжжя або до армії? Тобто це зовсім не є реформою.

Що нам робити? Шановний Дмитре Володимировичу, ви зробили дуже влучний перший крок — створено робочу групу з науковців та практиків для розроблення нового закону про вищу освіту, який відповідатиме проблемам сьогодення. Нам необхідно обов’язково записати в рекомендаціях доручення Міністерству освіти і науки створити подібну робочу групу для розроблення змін до чинного законодавства, які необхідні сьогодні нашій школі. У створенні цього проекту мають взяти участь і вчителі, і дирек­тори, і, звичайно, наші науковці.

Звичайно, потребують уточнення програми про шкільний автобус, про вчителя. Забули про це! А це й житло, і все інше! Обов’язково треба! Проект нового Бюджетного кодексу, розгля­нутий Кабінетом Міністрів України, буде внесений до Верховної Ради України. Давайте спільно подивимося, щоб знову наша осві­та і наука не залишилися на задвірках у нашій державі. Це дуже важливі питання.

Потрібно реформувати, але дуже добре, що сьогодні зібра­лися в цій залі мудрі люди, які підказали: зупиніться, трохи не те робимо. Треба скоординувати наші дії відповідно до потреб сьогодення (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Катерино Семенівно.

Слово має Віктор Федорович Колісник, директор Мамаїв­ського загальноосвітнього навчального закладу Чернівецької області. За ним виступатиме Олег Зарубінський.

 

КОЛІСНИК В.Ф., директор Мамаївського загально­освітнього навчального закладу Чернівецької області. Шановний Адаме Івановичу! Шановний Дмитре Володимировичу! Шановні народні депутати! Шановні колеги! Я врахував зауваження головуючого і кажу, що Буковина — за 11-річний термін навчання, та прошу нас підтримати (Оплески).

Що зумовило таке рішення батьків, учнів, освітян Черні­вецької області? Чому дев’ять років питання доцільності 12-річної освіти не порушувалося на державному рівні? Мабуть, тому що ігнорувалися інтереси всіх учасників навчально-виховного процесу, великого педагогічного трикутника: батьків, учнів, вчите­лів, задля яких і була ця система запроваджена.

Знову повторю: якою була мета запровадження 12-річної освіти? Це насамперед намагання розвантажити дитину, дати їй якісні знання, соціально захистити, забезпечити у старшій школі профільне навчання та вхід України в Болонський процес. За дев’ять років роботи ми бачимо, що жодне з цих завдань практично не виконується.

Якщо бути щирим, то, мабуть, корінь зла — у завищених державних стандартах. Тому розвантажувати дитину потрібно не шляхом подовження шкільного віку, а шляхом негайного перегля­ду державних стандартів. Не секрет, що більше 50 відсотків дітей не засвоюють навчального матеріалу, а частка випускників, які вступають до іноземних вузів, залишається мізерною, бо фінан­сове становище значної більшості українських сімей скрутне.

Протягом квітня — травня 2010 року у школах нашого регіону не раз проводилися педагогічні ради, батьківські збори, зустрічі начальника головного управління освіти і науки з дирек­торським корпусом шкіл області, на яких обговорювалося питання продовження навчання учнів 9 класів у старшій 12-річній школі. За результатами обговорення можна стверджувати, що переважна більшість батьків, педагогів, учнів, керівників шкіл області катего­рично проти 12-річного терміну навчання. Тому 1 вересня 2010/2011 навчального року за парти шкіл області сядуть лише 24 відсотки випускників базової школи. Минулого навчального року цей показник становив більше 57 відсотків. Таким чином, ми бачимо закономірну тенденцію катастрофічного зменшення учнівського контингенту старшої школи. Крім того, соціологічні дослідження показують, що більшість дітей бажають якомога швидше здобути відповідну освіту і розпочати трудову діяльність. А наслідком цього буде відсутність 10 класів у багатьох школах, що призведе до зменшення тижневого навантаження вчителів та скорочення штатної кількості працівників шкіл.

Сьогодні можна знову і знову говорити про профілізацію старшої школи, що має бути основою вибору професії учнями, але через відсутність матеріальної бази її організувати немож­ливо. Тому, враховуючи думку переважної більшості батьків, вчи­телів, учнів, керівників шкіл, працівників органів управління осві­тою Чернівецької області, вважаю недоцільним 12-річне навчання у школі та пропоную залишити вже апробовану 11-річну освіту, підтримуючи перший варіант, запропонований міністром освіти і науки України Дмитром Володимировичем Табачником, звернув­ши увагу на відповідні напрями роботи в дошкільній освіті.

Дякую за те, що сьогодні з цієї трибуни ми можемо висло­вити інтереси батьків, учнів, вчителів і долучитися до вирішення долі наших дітей — найціннішого багатства, майбутнього України.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Вікторе Федоровичу, за те що ви відгукнулися на мою пропозицію і чотири чи п’ять разів підтвер­дили думку, яку я хотів почути. Навіть я зрозумів, що ви хотіли сказати.

Слово має Олег Олександрович Зарубінський, народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. За ним виступатиме Валентина Григорівна Кіяшко.

 

ЗАРУБІНСЬКИЙ О.О., голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і між­національних відносин (Блок Литвина). Дякую, Адаме Івановичу. Шановні добродії! Дуже добре, що сьогодні так широко і глибоко дискутується, полемізується важлива проблема. Я щойно поду­мав, що якби так само розглядалася проблема впровадження   12-річної освіти дев’ять років тому, то, думаю, у нас набагато менше було б підстав говорити про проблеми і шляхи їх подо­лання (Оплески). Бо ми створюємо проблеми, а потім їх долаємо. Чому тоді не було широкого обговорення? Чому тоді це вирішува­лося на рівні чиновників від освіти? Це перше запитання.

Друге питання, а точніше, репліка. Ви знаєте, ми всі сього­дні є свідками формування міфів, вони буквально експромтом формуються. Перший міф. Ви чули, 15–20 осіб називали різні терміни тривалості освіти у країнах Європейського Союзу та інших країнах. У нас так люблять посилатися на європейський досвід, коли це вигідно, що забувають про те, що є дві позиції — загальна обов’язкова освіта і загальна освіта. Ось у чому суть проблеми! Ось у чому маніпуляції! Тому що загальна обов’язкова освіта завжди є меншою, ніж та, яку людина може здобути, якщо захоче. Це так? Так.

Другий міф. Тут було сказано: ось треба ще один рік додати, і всі знатимуть іноземні мови. Ну я ж на цьому розуміюся, шановні. Це ж просто смішно! Мови людина (юнак чи дівчина) знатиме тоді, коли так звана українська еліта знатиме іноземні мови, а вона їх не знає. Мови знатимуть маленькі діти, коли буде мотивація і стимул їх вивчати. І це не залежить від того, 12, 15 чи 20 років навчатися. Я, наприклад, 25 років вивчаю іноземні мови.

Наступний момент, можливо, він пафосно звучить, але є ду­же важливим. Ви знаєте, тут правильно говорили про проблеми української освіти, про те, що бракує грошей і таке інше. Однак є  ще один момент, про який не дуже хочуть говорити. Доки українські можновладці або владоможці навчатимуть своїх дітей не в українських школах, а не вивозитимуть їх за кордон, доки ті люди, які під час виборів дуже люблять розривати свої сорочки (національні, гарні сорочки!), говорячи про патріотизм, а при цьому своїх дітей навіть у Києві віддаватимуть до закритих іноземних шкіл, очевидно, доки ми цього не позбудемося з нашої практики, нічого не буде з української освіти. Нехай віддають дітей до українських шкіл! (Оплески). Бо патріотизм — це не професія. Хай патріотично ставляться до української школи, тоді буде патріотизм!

Не можу не сказати ще про одне. Ми весь час говоримо про громадську думку, про демократію. Кажемо, що при виробленні зовнішньої політики має враховуватися громадська думка, при внутрішньополітичних проблемах — громадська думка, щодо полі­тики — громадська думка. А чому не враховується громадська думка при вирішенні цього питання? Адже не тільки чиновники і науковці-освітяни є референтною групою, для того щоб прийма­ти рішення. Чому нехтується, ігнорується думка батьків? Вони що, зайві в цьому процесі? Чому ігнорується думка самих учнів? Вони що, зайві? Чи це не для них? Чому, врешті-решт, ігнорується думка вчителів? А вона ігнорується!

Я вам зараз наведу результати соціологічного дослідження, проведеного Інститутом соціальної та політичної психології Акаде­мії педагогічних наук України, і тоді, можливо, не треба було б так багато витрачати часу на дискусію. А тут є абсолютно чіткі показники, валідне дослідження, будьте впевнені в цьому: як ви ставитеся до 12-річного терміну навчання? Учителі: 17 відсотків — позитивно, 62 — негативно. Учні (спеціальна розбивка): 9 клас: 8 відсотків — позитивно, 79 відсотків — негативно; 10–11 класи: 11 відсотків — позитивно, 71 відсоток — негативно.

Дуже важлива динаміка цього ставлення. У 2002 році пози­тивно ставилися 34 відсотки, негативно все-одно було набагато більше — 55 відсотків. А у травні 2010 року 11 відсотків — пози­тивно і 71,9 відсотка — негативно. Про що це свідчить? А це свідчить про те, що треба довіряти своїм громадянам.

І мені здається, що коли ми говоримо про те, яке рішення приймати, то не треба виставляти себе демократами і плювати на  думку людей. Думка батьків, думка вчителів, думка освітян і думка самих учнів!

Дякую за увагу. Я — за 11 років (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Валентина Григорівна Кіяшко, начальник Луган­ського міського управління освіти. За нею виступатиме Тхоржевський Ігор Вікторович.

 

КІЯШКО В.Г., начальник Луганського міського управління освіти. Уважаемый Адам Иванович! Уважаемые участники парла­ментских слушаний! Большая часть пути введения 12-летнего среднего образования уже пройдена. По мере приближения к  конечной цели мы осознали многие проблемы. Возможно, необходимо начать со структуры общего среднего образования, как это сделано в Польше, где все ступени обучения отделены друг от друга. То, что наша начальная школа стала 4-летней, мы считаем положительным. Однако многие ли учебные заведения могут похвастаться сегодня тем, что создали для шестилеток специальные условия: отдельный блок для обучения, дневной сон в школе полного дня, игровую зону для отдыха? Трудно себе даже представить, что в одном здании будут учиться дети 6 и 18–19 лет. Поэтому мы сегодня поддерживаем мнение, высказанное Дмитрием Владимировичем и другими выступающими, о том, что начальная школа может стать пятилетней, учитывая подготови­тельный этап, и она должна быть отделена от основной и стар­шей школы.

Кроме того, учитывая то, что не все учебные заведения, в  частности, средние школы даже нового типа, могут обеспечить настоящую профильность обучения, мы предлагаем выделить профильную школу отдельно как новый тип учебного заведения и  снабдить ее соответствующей материально-технической базой, современными средствами обучения и научно-методическим обеспечением. Кроме того, желательно нормативно закрепить в  документах положение о том, что в профильной школе будет работать специально подготовленный педагог, владеющий современными технологиями обучения старшеклассников. Естественно, и его заработная плата должна быть иной.

Кадровая проблема всегда остается одной из самых важных. Необходимо повысить статус учителя в обществе, обес­печить его моральное и материальное благосостояние и, конечно, социальные гарантии. Сегодня много говорили о том, что надо выделять педагогам квартиры, путевки на оздоровление. Мы считаем, что необходимо производить доплату на приобретение методической литературы, учреждать премии и другие поощре­ния за особые достижения в педагогической деятельности. К со­жалению, это в основном решается на местном уровне.

Мы считаем, что выполнение этих условий будет способ­ствовать тому, что в школу, особенно в сельскую школу, придут творчески мыслящие педагоги, которые могут и хотят работать по-новому.

В концепции профильного обучения установлены уровни преподавания предмета, выделены направления, но в реальной жизни даже в больших школах нет возможности создать условия для свободного выбора профиля обучения каждому ученику. Не всегда готовы к осознанному выбору направления профилизации ученики и их родители. Критериями выбора по-прежнему оста­ются имидж школы, авторитет учителя, близость расположения учебного заведения к месту жительства, то есть выбор профиля в большинстве случаев не направлен на будущую профессию.

Сегодня мне бы очень хотелось заострить внимание на других организационно-управленческих проблемах. Мы уже де­вять лет шагаем по пути образовательной реформы, но обратите внимание: за много лет не менялось штатное расписание школ, директор погряз в хозяйственных вопросах, ему некогда осваи­вать новые направления образовательного и управленческого менеджмента. Поэтому мы предлагаем пересмотреть штатное расписание школ, обязательно ввести должности инженера по охране труда, по технике безопасности, инженера по обслужи­ванию компьютерной техники, медицинского работника (Оплески). Для школ нового типа и учебно-воспитательных комплексов и объединений обязательно должна быть ставка заместителя директора по научно-методической и экспери­ментальной работе. Обязательно должна быть введена ставка заместителя директора по воспитательной работе независимо от количества классов. И очень важно, чтобы не сокращались ставки психологов и социальных педагогов при уменьшении численности учащихся в школе.

Мы считаем, что повышению качества образовательных услуг будет способствовать уменьшение граничной наполняемо­сти классов до 25 детей с последующим урегулированием механизма деления на подгруппы при изучении отдельных предметов, в том числе профильных. Такой шаг поможет даже усовершенствованию внутриклассной дифференциации. С мате­риальным обеспечением все понятно, говорить не будем.

От имени педагогов Луганщины и общественности я хочу сказать, что, выйдя на третий этап реформы, мы столкнулись с негативным отношением общественности к 12-летнему обуче­нию. Мониторинг показывает, что учащиеся 9 классов сейчас в  ожидании позиции. Все ждут: если будет принято решение об 11-летнем сроке обучения, дети пойдут в школу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валентино Григорівно.

Слово має Тхоржевський Ігор Вікторович, начальник Київ­ського військового ліцею імені Івана Богуна. За ним виступатиме Максим Луцький.

 

ТХОРЖЕВСЬКИЙ І.В., начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Шановний голово! Шановні учасники парламентських слухань! Я представляю 20 навчальних закладів: два військових ліцеї, що підпорядковуються і перебувають на фінансуванні Міністерства оборони, і 18 обласних ліцеїв з посиле­ною військовою і фізичною підготовкою.

Коли я побачив тему наших слухань, то подумав, що дуже добре, тому що для ліцеїв перехід на 12-річку — це питання: два роки навчатися у старшій школі чи три? Думаю, дуже добре, знімаються дві проблеми, можна за три роки трохи підтягти хлоп­ців до вступу до вищих військових навчальних закладів, адже два і три роки — велика різниця. До того ж ті, хто не вступив, авто­матично у 18 років йдуть у професійну армію, вони вже майже готові.

Проте оскільки я тут виступаю майже останнім, точка зору змінюється. Звісно, я як людина розумію, що колись було навчан­ня 7 років, потім 8 — стало краще, потім 10, 11 — ще краще. Коли людина багато навчається, вона стає більш мобільною, соціаль­ною, і це зрозуміло. Я, може, відкрию таємницю зараз для наших керівників, для вас це не таємниця, чому ви відмовляєтеся від 12 класу. Знаєте, коли ми проводимо показові заняття в ліцеї для нашого Печерського району, то перше враження у вчителів таке: як гарно у вас працювати! Чому? Тому що у звичайній школі 15 хвилин іде на те, щоб привести дітей до ладу. У так: “Бажаємо здоров’я, пані викладач”, і поїхали. Я розумію, що 18-річні діти некеровані.

Щодо тези, яку я почув. Один з попередніх промовців сказав про те, що спочатку треба визначитися із вмістом валізи, а потім її купувати. За спрямованістю наші навчальні заклади є соціаль­ними. Наприклад, у Київському військовому ліцеї більше 10 від­сотків ліцеїстів — сироти, значна частина — напівсироти, є діти загиблих військовослужбовців. Тобто це діти, які, скажемо так, потребують піклування з боку держави.

Наведу приклад з минулорічної вступної кампанії. Ми прий­маємо після 9 класу, якраз був перехідний рік, випускників 9 кла­сів було дуже мало, у нас був недобір. І приймаємо після 7 класу 100 осіб. Ситуація склалася така: на 100 місць приїхало 360 дітей. Після закінчення вступної кампанії позитивно склали вступні випробування аж 75 осіб. Це при тому, що приймальна комісія занизила планку з математики на рівень трьох балів, також за­низила з фізкультури і так далі. Щодо фізкультури взагалі був нонсенс, батьки влаштували скандал, чому наші діти мають бігти крос 1,5 кілометра. Розумієте? Ми маємо підготувати нормальну, здорову дитину, здорову і освічену.

Тому я хочу завершити свій виступ просто: давайте боро­тися за якість освіти! Тому що у нас такі діти, інших немає, вони мають бути освічені.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Максим Георгійович Луцький, народний депутат України, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. За ним виступа­тиме Тетяна Валеріївна Коваль.

 

ЛУЦЬКИЙ М.Г., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (Партія регіонів). Шановний Адаме Івановичу! Шановні колеги освітяни! Перед тим як почати, я хочу підтримати слова Адама Івановича, що ми зібралися тут не обговорювати газові угоди (це зауваження до пана Кириленка) і скільки грошей від них буде, і не обговорювати питання, яку діру в бюджеті вони нам залишили і що тепер робити, треба було думати п’ять років тому.

Я хочу поділитися досвідом. Це, мабуть, не виступ, а погляд на роботу вчителів, з точки зору вищих навчальних закладів. Тому що маю 10-літній досвід роботи в одному з найбільших вищих технічних навчальних закладів нашої держави — Національному авіаційному університеті. Щороку ми приймаємо близько 5 тисяч студентів на перший курс і робимо відповідний аналіз, висновки, тому що насамперед зацікавлені, щоб до нас приходили найкращі діти. Отже, деякі приклади з нашого досвіду.

У Національному авіаційному університеті 11 років тому створено Авіаційно-космічний ліцей. Ці роки переконливо засвід­чили, що така співпраця середнього і вищого навчального закладу є, по-перше, найкращою формою реалізації по-справжньому про­фільної школи, яка має можливість використовувати кадровий потенціал, матеріально-технічну базу університету, а по-друге, чудово розв’язує найголовнішу проблему вищого навчального закладу — знайти свого студента. Як доказ, наведу статистичні дані: щороку 95 відсотків випускників ліцею стають студентами нашого університету. Зауважу, що це свідомий вибір, який дає молодій людині можливість обирати свій шлях у житті, свою май­бутню професію. Випускники ліцею вже адаптовані до студент­ського середовища, постійно демонструють високий рівень на­вчальних досягнень, продовжують наукову роботу, розпочату під керівництвом викладачів вищого навчального закладу ще у шкільні роки. Успішно закінчуючи навчання, працевлаштовуються за обраним фахом.

Ще зі свого досвіду роботи в університеті хочу звернути увагу на особливості навчання дітей із сільської місцевості. На першому курсі ці діти часто поступаються за рівнем знань, але, починаючи з другого курсу, завдяки природній працелюбності, маючи мотивацію стати успішними в житті, під впливом якісного середовища ці студенти вириваються вперед і часто дають фору своїм одноліткам з міських шкіл. Звідси висновок: чим раніше ми заберемо молоду людину до іншого інформаційно-культурного середовища, тим більше в неї шансів розкрити власні таланти, відкрити для себе нові можливості, поповнити ряди української еліти. Тому, як це вже пролунало у виступі міністра Дмитра Володимировича, чи варто штучно утримувати ще один рік молоду людину в школі без належного забезпечення, чи все-таки дати їй шанс? Думаю, варто дати шанс (Оплески).

Щодо запровадження обов’язкової передшкільної освіти. Вважаю, що ця пропозиція Міністерства освіти і науки є   надзвичайно актуальною та сучасною. Таку форму уже запровадили чи наразі запроваджують багато країн Європи та світу. Наша народна мудрість про те, що дитину світ виховувати, поки вона лежить поперек лавки, сьогодні знаходить підтверджен­ня у дослідженнях науковців, медиків, психологів, педагогів. Від­так курс на підтримку дошкільної освіти, обраний Міністерством освіти і науки, є сучасним, науково обґрунтованим і заслуговує на всіляку підтримку, а формула “1 + 11” є найбільш вдалою.

І насамкінець. Сьогодні економічні реалії змушують нас діяти прагматично. Мене, як і більшість присутніх вразили багато­мільярдні цифри витрат, необхідних на запровадження 12 року навчання, названі міністром освіти і науки. Постає запитання: що краще — виявити принциповість, вперте бажання довести до кінця справу, задуману 10 років тому, незважаючи на витрати, на те, що це може зашкодити дітям і державі, чи використати ці 5–6 мільяр­дів на якісне оновлення нашої освіти, на створення сучасних умов навчання в 11-річній школі? Те, що замислювалося як передове, сучасне, перспективне 10 років тому, за сьогоднішніх реалій уже не є таким. Світ змінився, і ті, хто це розуміє, розуміють і під­тримують зміни в освіті, але зміни глибоко продумані, обґрунто­вані, реалістичні та гуманістичні.

І на завершення приклад. Коли ми вступали до 1 класу (особисто я), ми у школі вивчали, як правильно писати літери, складали “один додати два”. Завтра моєму старшому синові ви­повнюється 6 років, він іде в 1 клас. І на сьогодні завдяки до­шкільній освіті (“нулівці”, як її називають) він абсолютно вільно пише і читає українською, російською і англійською мовами, а також додає і читає тризначні цифри.

Тому треба робити висновки. І мені дуже приємно, що зал сприймає правильну позицію, яка має бути впроваджена в нашій державі.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Максиме Георгійовичу. Проте не у всіх дітей батьки — народні депутати і перші проректори.

Слово має Коваль Тетяна Валеріївна, голова Ради дирек­торів загальноосвітніх навчальних закладів міста Сімферополя, директор гімназії №9.

 

КОВАЛЬ Т.В., голова Ради директорів загальноосвітніх навчальних закладів м. Сімферополя, директор гімназії №9 м. Сімферополя. Мені, напевно, найважче, тому що моє завдан­ня  — тільки висловити позицію. Позиція освітян Автономної Республіки Крим така: зупинитися на 11-річному терміні навчання, причому зробити це з 1 вересня 2010 року. І буквально декілька слів щодо обґрунтування.

По-перше, ми не готові запроваджувати концепцію профільного навчання. Сьогодні ми згадуємо Європу, Сполучені Штати Америки, але чомусь не згадуємо, що наша матеріально-технічна база зовсім не схожа з базою цих країн. Чомусь ми не згадуємо, що учень у США має 4 обов’язкових предмети, а не 25, як наші діти за типовими навчальними планами. Сьогодні ми не говоримо про те, що наш штатний розклад абсолютно не готовий до впровадження профільного навчання, до того ж йому вже майже 20 років. І чи будуть школярі навчатися 11 років, чи 12 ро­ків, нам усім необхідний новий штатний розпис на 1 вересня 2010 року, в якому обов’язково будуть передбачені посади за­ступника директора з профільної або з інноваційної освіти, медич­ної сестри, інженера з обслуговування комп’ютерів, інженера з  охорони праці, які вже є в м. Сімферополі завдяки місцевій владі.

Сьогодні ми не говоримо про те, скільки років дитина навчатиметься — до 17 чи до 18 років, але ми не можемо забез­печити їй другу половину дня у школі, тому що на гурткову роботу майже нічого не маємо (1–2 ставки). Схвалюю досвід російських колег, де 10–12 штатних одиниць на кожний навчальний заклад. Нам потрібен і обов’язковий стимулюючий фонд заробітної плати для заохочення творчо працюючих вчителів. І всі ми розуміємо, що говорити про це ми зможемо тільки тоді, коли буде достатнє фінансування освітянської галузі.

Настав час затвердити і озвучити сучасний бюджетний ко­шик учня, в якому буде передбачено і вдосконалення матеріаль­но-технічної бази, і оновлення комп’ютерів, і користування мере­жею Інтернет, і медичне обслуговування, і бібліотечні фонди, і су­часні спортивні зали. Озвучити його і порівняти з тим, що маємо на сьогодні, де є тільки дві позиції — заробітна плата вчителів та оплата комунальних послуг. І нехай гроші ідуть у навчальний заклад за учнем, з урахуванням специфіки, його статусу, комп­лектності і місцезнаходження.

Сьогодні казали про те, що нам необхідний обов’язковий рік навчання в дошкільному закладі. Звісно, це так, але тоді нам потрібна державна програма розбудови дошкільних навчальних закладів, інакше ту чергу, яку ми маємо на сьогодні, своїми власними зусиллями в жодному регіоні ми ніколи не подолаємо.

Є ще деякі проблеми, які хвилюють Автономну Республіку Крим. По-перше, це недостатня кількість підручників для класів з державною мовою і відсутність підручників у класах з росій­ською мовою, отримуємо їх напередодні закінчення першого се­местру. Нам дуже необхідні типові навчальні плани для спеціалізо­ваних шкіл з поглибленим вивченням іноземних мов, але з ро­сійською мовою навчання. На жаль, російську мову ми сьогодні вивчаємо за рахунок зменшення вивчення іншої іноземної мови.

Ми дуже вдячні за можливість озвучити ці проблеми. І віримо, що обговорення на цьому не закінчиться. А найголов­ніше, що до 1 вересня 2010 року ми, керівники, точно будемо знати, як ми закінчимо 2010/2011 навчальний рік, а діти, які підуть у 10 клас, точно знатимуть, скільки їм навчатися у школі.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, я розумію ваше прагнення і  підтримую пропозиції, висловлені в записках. Тому давайте будемо завершувати.

Будь ласка, Дмитре Володимировичу, заключне слово. Підготуватися Полохалу.

 

ТАБАЧНИК Д.В. Шановний Адаме Івановичу! Дорогі освітяни! Шановні опоненти! Насамперед дозвольте подякувати всім за надзвичайно великий інтерес, бо за чотири скликання рідко коли парламентські слухання до завершення утримують повну залу. Це справді важлива проблема. І я хочу подякувати всім за участь, особливо промовцям, і тим, хто готувався до виступу, але не встиг виступити, за величезний інтерес і за щирі думки та бажан­ня обговорювати не політичні, а освітянські проблеми.

Я цілком солідарний з виступами більшості освітян-прак­тиків. Проте одне спостереження: освітяни від Луганська до Чернівців мають спільну точку зору і спільну позицію, але вона чомусь дуже відрізняється від позиції науковців з Академії педаго­гічних наук. Припустити, що в Україні 486 тисяч неправильних вчителів, не можна. Тому я думаю, що нашій науці треба певною мірою коригувати свою позицію (Оплески).

Думаю, що цілком має рацію наш колега народний депутат Зарубінський, що якщо демократично впроваджувати будь-які реформи, то треба йти за суспільством. Не може бути в су­спільстві 75 відсотків неправих. За даними опитування Інституту психології Національної академії педагогічних наук, серед освітян 17 відсотків підтримують 12-річну освіту, а отже, 83 відсотки апріорі не можуть бути неправими в демократичному суспільстві. І я категорично відкидаю розмови про те, що це відступ. Це ніякий не відступ, це, як сказала Катерина Семенівна Самойлик, освітян­ська мудрість: зупинитися, тверезо оцінити, яка є матеріальна база, які є можливості, які настрої в суспільстві, і прийняти (є ще час його реалізувати) абсолютно виважене, спокійне рішення.

Для нас надзвичайно важливо, що широке обговорення і на місцях, і в районах, і в областях показує, що освітяни підтримують запропоновану модель: 1 рік дошкільної освіти і 11 років шкільної.

Я думаю, найголовніше, що показала сьогоднішня розмова, що якість освіти — дороговказ для всіх. І ми готуємо нові державні стандарти. Думаю, не помилюся, якщо скажу, що для початкової школи ми їх завершимо за літо, і до кінця літа зможемо на їх базі запропонувати нові державні стандарти для середньої школи.

Що дуже прикро? Я навіть цитував офіційний документ Ради Європи. Прикро, що знані вчені плутають або свідомо заплутують суспільство, коли змішують поняття “обов’язкова середня освіта” і  “повна середня освіта”. Це вже звучало не раз. Так ось, наша 11-річка здатна забезпечити обов’язкову середню освіту, що цілком відповідає європейським вимогам. Ми не відкидаємо кращі ідеї 12-річної школи: це і профілізація, і компетенція учнів, про що казали наші колеги з Мінпраці. Усе це треба робити! Але чому так гостро постала ця проблема? Тому що у 2000 році відомий уряд без будь-якого обговорення кулуарно ухвалив рішення, не роз­рахувавши матеріальні можливості. Потім друга гострота, тому що впроваджувати реформу словами, базіканням, абсолютизацією тільки форми оцінювання — це не реформа. І попередні 2,5 року проговорили, не реалізуючи жодної освітянської програми, усі вони були заморожені. Це без зайвої політизації. А тепер казати, що ми за 2,5 місяця щось не так робимо, коли ви в 12 разів триваліший термін змарнували на запровадження 12-річної освіти…

Я думаю, треба спокійно визнати, що треба зупинитися, інвентаризувати можливості і говорити про якість освіти і про те, як подолати розрив між середньою і вищою школою. На цьому я  хочу завершити і сказати, що я навіть від нашої опозиції не очікував такої глибокої педагогічної інновації: розглядати школу і  термін навчання як засіб створення нових робочих місць (Оплески). Вибачте, до шкільної реформи це не має жодного стосунку.

І останнє. Після двох доповідачів виступав шановний оратор. Так ось я вважаю, що Конституцію поважати, шанувати і всіх повчати треба не лише на пенсії, а й на посаді. Якщо казати про європейський досвід, то Рада Європи зараз фінансує створення спільних посібників і підручників для Німеччини і Франції, а на­ступного року вийде посібник і підручник за кошти Ради Європи для Польщі і Німеччини. Тому залякувати і казати про необхідність заборони посібника для вчителя — вибачте, від цього тхне ідеологічним пенсійним тоталітаризмом.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Володимир Іванович Полохало, голова комітету. Будь ласка.

 

ПОЛОХАЛО В.І. Шановні учасники парламентських слухань! Шановний Адаме Івановичу! Я думаю, що, мабуть, мають рацію народні депутати, з якими ми обмінялися думками в кулуарах (і ви в процесі чули), які відзначають змістовний, зацікавлений, кон­структивний характер сьогоднішньої розмови. Відверто скажу вам як корінний освітянин, яким залишаюся, що у виступах було більше глибини, змісту і державницьких позицій, ніж у багатьох виступах моїх колег інколи тут у залі, коли йдеться про освіту.

Звісно, було б добре, якби депутатів було більше. Виборча кампанія завершується, депутати зникають, а потім з’являться після того, як почнеться нова виборча кампанія. Так і тема 12-річ­ки виникла під час виборчої кампанії, я про це сказав. Я абсо­лютно проти того, щоб у цьому сенсі на підставі політичної кон’юнктури політизувати освіту. Тому я намагався у своєму ви­ступі не вживати жодних радикальних висловлювань. Я взагалі вважаю, що той, хто належить до освіти, має бути інтелігентним, толерантним, освіченим і не повинен давати ідеологічних оцінок будь-кому, чи то першому Президенту, чи попередньому міністру, чи ще якомусь міністру. Ми запросили абсолютно всіх попередніх міністрів, тому що всі несуть відповідальність, всіх моїх колег голів комітету. Більшість прийшли.

От мені було б легко, тому що в 1999–2000 роках я не був ні Прем’єр-міністром, ні головою комітету, ні Президентом і пізніше не приймав таких рішень. Як не приймав рішення раніше, у 1990-х роках, а проблеми створювалися саме в 1990-х роках, насам­перед 11-річки. Але я не вважаю, що треба так: прийшов новий і  всіх попередників одним махом, усі діяли неправильно. Є ще й поняття відповідальності політичного класу державців загалом. Тому я схильний до того, щоб брати на себе відповідальність, коли йдеться про ті чи інші проблеми, до створення яких я не мав відношення.

І саме тому Верховна Рада прийняла абсолютно правильне рішення: перенести з виборчої кампанії в сесійну залу проблему 10-річки (так вона стояла?). Верховна Рада, ми переконували і комітет переконував, що це буде кон’юнктурне питання. Давайте не поспішати, є такий вислів festina lente — поспішай повільно. А освіта не потребує шарахань, крайнощів: давайте до 1 вересня, до 1 серпня, одним махом враз вирішили і пішли. Проблеми нако­пичуємо 20 років, а вирішити хочемо за місяць. Так не буває (Шум у залі).

Якщо є бажання і політична воля або, як сказав Станіслав Ніколаєнко, коли освіта, наука і інновації закладаються у стратегію державного розвитку, коли ми не дискутуємо і не кажемо тільки риторично про суспільство знань, інформаційне суспільство… Для нас це сьогодні поки що віртуальні поняття.

Я не буду називати, річ не в голосуванні. Ось у мене записка, які області “за”, які “проти”. Вони є в матеріалах, щоб не забирати час, я назву. Наприклад, за 12-річку виступають Дніпро­петровська, Миколаївська, Одеська, Рівненська, Тернопільська об­ласті. Так висловилися, але це підписали голови обласних державних адміністрацій або їх заступники, це не є плебісцитом по областях. Вінницька, Луганська, Полтавська області та Авто­номна Республіка Крим за 11-річку. Деякі взагалі… Але мені було дуже важливо, що за 10-річку не висловився жоден. Це дуже важливо, ми зробили великий крок вперед, і ці парламентські слухання мають величезне значення.

Щодо опитування і всього іншого необхідний нормальний моніторинг. Не учнів! Я дуже поважаю Олега Зарубінського, який казав, мовляв, давайте учнів запитаємо. Запитайте першоклас­ника, скільки він хоче вчитися (Шум у залі). Шановні колеги, він скаже, 5 або 7 років! Фахово має все обговорюватися! І науковці мають, і Академія педагогічних наук, це науковці і експерти, які спираються на ваш досвід. Давайте не будемо з педагогічної науки робити сьогодні, вибачте мені, те, що робили в середньовіччя.

Шановні колеги! І народні депутати ще донесуть свої виступи, і Комітет з питань науки і освіти висловить свою думку, буде стенограма парламентських слухань, буде ще серйозне обговорення! Не будемо поспішати при прийнятті рекомендацій парламентських слухань, які відповідно до Конституції мають бути дороговказом і основою для виконавчої влади.

Дякую за плідну конструктивну роботу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Будемо підбивати підсумки. Я прошу вибачення у тих, хто був записаний, але не зміг виступити. Я й так зробив усе, щоб виступили якомога більше. Шкода, що не всі слухали мене щодо дотримання регламенту. Якщо в тих, хто мав виступити, і тих, хто подав мені записки з бажанням виступити, є підготовлені тексти виступів, я прошу передати їх до секретаріату комітету. За ре­зультатами парламентських слухань будуть видані їх матеріали, куди будуть включені і невиголошені виступи.

Давайте подякуємо профільному комітету, який домігся того, що ми провели ці парламентські слухання і почули тут вашу думку. Це дуже і дуже важливо (Оплески).

І декілька моментів щодо того, про що ми тут говорили. Дозвольте назвати вам загальну цифру. Я радий, що це так, бо я  відчуваю аудиторію. Усе-таки ще раз нагадаю, що я вчитель і вмію чути аудиторію. І аудиторія не тільки оплесками, а й відпові­даючи на мій заклик визначатися дала відповідь на запитання. Загалом, враховуючи доповідачів, сьогодні мали можливість ви­словитися 30 осіб. З них 8 підтримали 12-річне навчання, 8 не сказали ні за, ні проти (це переважно керівники і начальники), а найголовніше, що 14, особливо ті, кого безпосередньо стосу­ється ця проблема, сказали “ні” 12-річному навчанню, нехай зали­шається 11-річне (Оплески).

Тут присутні і виступали ректори. І мені дивно, що жоден з  них не поставив запитання: а що робити у 2012 році? (Шум у залі). Випускників шкіл не було б. Кого приймати і що робити вузам? Хтось про це подумав? Щось не хочуть думати. Не буде ж кого вчити! Що робити вузам? Канікули оголосити на один рік? Це також, мабуть, аргумент на користь 11-річної освіти.

Хоч він волинянин, і вчитель, і директор школи… Немає вже губернатора волинського? Але його ідея (і в тому числі міністра) віддати дещо на відкуп місцевим органам влади означає загубити справу (Оплески). У нас має бути загальнодержавна позиція і політика. Якщо ми на рівні областей будемо визначати, скільки навчатися і як вчитися, то це буде вже не держава, це повернення до князівств. А цього нам робити, звичайно, не можна (Шум у залі).

Я з вами солідарний, і ми не раз приймали рішення, але на жаль, немає таких можливостей. Проте до цього треба прагнути, щоб ваша заробітна плата справді була на рівні середньої заро­бітної плати по промисловості. Для інформації наведу декілька цифр. За чотири місяці цього року (січень–квітень) середня заробітна плата в державі становила 2021 гривню, середня заро­бітна плата по промисловості — 2357 гривень, а середня заробіт­на плата працівників освіти — лише 1647 гривень. Тому тут дійсно є що робити і є на що сподіватися.

І ще раз наголошую, давайте ще раз попросимо уряд, нехай почує міністр, щоб сьогоднішнє рішення Кабінету Міністрів обо­в’язково було виконано, оскільки більше 3 мільярдів гривень виділено на те, щоб вам виплатити відпускні в цьому році.

Поза сумнівом, абсолютно праві ті, хто казав, що без зміц­нення матеріально-технічної бази, без розв’язання тих проблем, про які кожен з вас з болем у в серці, з криком душі говорив, кардинальні зміни на краще неможливі. І тут широке поле діяль­ності. І ми сподіваємося, що буде повна політична стабільність, що перерветься тимчасовість. Бо ви знаєте, що у нас в серед­ньому кожен уряд працював рік, а будуть, будемо сподіватися, більше працювати, і тоді, можливо, вирішаться ці проблеми.

І на завершення. Хоч як голова комітету закликав потерпіти і  попрацювати, почувши вас, я вам скажу: залишиться так, як ви хочете, — буде 11 років (Оплески). І я переконаний, що нас у цьому переважна більшість народних депутатів підтримає.

Дякую вам за участь у парламентських слуханнях. Вибачте, що тримали без перерви. На все добре. Хай живе 11-річна освіта!


НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ВЛАСЕНКО В.М., директор гімназії №28 м. Запоріжжя. Вдячний долі, що мені надано право висловити свої думки з  приводу реформування загальної середньої освіти на парла­ментських слуханнях. Тому дозвольте порушити декілька питань, які турбують мене і, на мою думку, багатьох моїх колег.

Наша гімназія працює більше 50 років. І щороку 100 відсот­ків випускників продовжують навчання у вищих навчальних закладах України, а також Чехії, Болгарії, Росії, Японії, Сполучених Штатів Америки, Великобританії, Франції. В усіх цих країнах випускники нашої гімназії підтверджують, що рівень загальної середньої освіти відповідає міжнародним стандартам. Щороку наші гімназисти стають переможцями всеукраїнських предметних олімпіад та конкурсів Малої академії наук. Хочу підкреслити, що ці учні навчалися саме 10 років. Отже, справа не в терміні навчання, а в якості.

Тепер щодо аргументів, які підтверджують необхідність комплексного реформування освітньої галузі, зокрема загальної середньої освіти.

Перше. Я вважаю, що до школи необхідно зараховувати дітей з 7 років. Чому? Тому що переважна більшість шкіл не мають змоги виконати вимоги пункту 8.5 Державних санітарних правил і норм щодо створення умов для відпочинку (сну) першо­класникам — дітям сьомого року життя через брак обладнаних спальних приміщень, ліжок, білизни, прального обладнання тощо. Як засвідчує практика, більшість дітей, яким на 1 вересня випов­нилося менше 6,5 року, відчувають психологічний дискомфорт, вони складніше адаптуються до навчання, що підтверджується медико-психологічними дослідженнями, які ми проводили.

Вважаю, що оптимальний термін навчання у загальноосвітніх навчальних закладах — саме 10 років: І ступінь (початкова школа) — 3 роки, ІІ ступінь (основна школа) — 5 років, ІІІ ступінь (старша школа, обов’язково профільна) — 2 роки.

Друге. З метою диференційованого підходу до профільного навчання пропоную в типових навчальних планах визначити розподіл годин інваріантної (державного стандарту) та варіативної (згідно з регіональним компонентом) складових таким чином, щоб була можливість ширше запроваджувати курси за вибором: у  початковій школі — 80 і 20 відсотків; у середній школі — 75 і  25 відсотків; у старшій (профільній) школі — 60 і 40 відсотків.

Для старшої (профільної) школи важливо передбачити не більше восьми предметів згідно з профілем навчання, а не велику кількість, як нині. У даному разі кількість не означає якість. Школам нового типу (гімназіям, ліцеям), які щороку погоджують свої плани з МОН України і доводять на практиці високий рівень соціальної адаптації своїх випускників, треба надати більшої автономії.

Третє. Розроблені освітні стандарти потребують доопрацю­вання, зважаючи на те, що вони мають відповідати міжнародним, зокрема європейським, стандартам. Зовнішнє незалежне оціню­вання я вважаю доцільним і переконаний, що його необхідно запровадити ще в основній школі, по-перше, щоб учні звикали до нього, а по-друге, щоб усунути суб’єктивізм в оцінюванні знань. Тому в кожному районі доцільно створити центр незалежного оцінювання рівня знань учнів згідно з вимогами державних стандартів. А це, у свою чергу, дасть можливість деяким здібним учням екстерном здобувати відповідний рівень освіти.

Четверте. Надзвичайно актуальним на сьогодні є запрова­дження дистанційного навчання. Це значною мірою розширить доступ до якісної освіти всіх категорій учнів незалежно від місця проживання і навчальних можливостей, передовсім учням з обме­женими фізичними можливостями.

П’яте. Необхідно створити однакові умови вступу до вузів для всіх абітурієнтів — випускникам і шкіл, і ПТНЗ, і вищих навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації, а не зараховувати їх одразу на другий курс ВНЗ.

Шосте. Багато років ми чекаємо на новий штатний розклад та зміни до Закону України “Про загальну середню освіту”, які враховували б вимоги до сучасної якості освіти та умов її здобуття. Наприклад, нам необхідно мати у штаті лікаря-педіатра (хоча б 0,5 ставки на 500 учнів), медичну сестру. Нині практично всі школи мають комп’ютерні класи, але в бюджеті закладу освіти на технічне обслуговування та модернізацію комп’ютерної техніки не перед­бачається жодної копійки, як не передбачено і посад інженера-програміста, системного адміністратора або навіть лаборанта комп’ютерного класу. А в нашій гімназії діють чотири комп’ю­терних класи, працює локальна мережа, тому це конче необхідно.

Висновок: загальна середня освіта потребує реформування з урахуванням стану сучасної інфраструктури загальноосвітніх навчальних закладів.

 

ВЛАСЕНКО Л.А., голова Асоціації керівників освітніх закладів м. Борисполя Київської області, директор Бориспільського ліцею “Дизайн-освіта” імені Петра Чубинського. Сьогодні ми хочемо дійти висновку, до 16, 17 чи 18 років учень має навчатися в загаль­ноосвітній школі. Іншими словами, коли він набуде освіченості, вихованості, стане більш розвиненим, буде готовий продовжувати навчання чи працювати, зможе нормально соціалізуватися в до­рослому житті. У більшості країн світу середня освіта триває 12 років. У Франції, Англії та США — 13 років, а це країни з потуж­ним економічним розвитком та високими статками громадян.

Отже, в центрі нашої уваги — процес, що, як будь-який процес, повинен мати вхід та вихід, керування та ресурсне забез­печення. Керування — це визначення умов, необхідних процесу, щоб створити передбачуваний вихід. Ресурси — це персонал, обладнання, фінанси, які підтримують функціонування процесу. Якщо проаналізувати те, що ми маємо, то отримаємо не дуже гарну картину.

Перше. У центр освітнього процесу поставлена не дитина, а  міністерська чи регіональна інструкція про те, як мають діяти ті чи інші суб’єкти навчально-виховного процесу. За невиконання інструкцій освітянський чиновник може строго покарати і вчителя, і адміністратора освітнього закладу.

А як же в Європі з її гуманною педагогікою, Болонським процесом? Там дитинка на навчальному занятті може зайняти ту позицію, яку диктує їй природа. А в нас 6-річна дитина повинна висидіти, застібнута на всі ґудзики, а учень старшої школи зобо­в’язаний засвоїти 28 предметів замість 5–6 справді йому потрібних.

Друге. Зміст навчального матеріалу побудований не на розвитку дитини, а на процесах запам’ятовування. Підручники нецікаві, складні. Ми нещодавно в ліцеї зважили портфель першокласника — 8 кілограмів.

Навчально-матеріальна база школи у Європі чи Америці дає змогу і вчителю, і учню не тільки теоретично, а й практично здобувати знання, не кажучи вже про віртуальні, з Інтернету. Чи можуть похвалитися наші освітні заклади такою базою, а шкільні бібліотеки — під’єднанням до всеукраїнської бібліотечної мережі?

Третє. Останнім часом ми констатуємо, що у наших дітей дуже погане здоров’я. А де ж наша загальнодержавна програма “Здоров’я”, яка покращила б справи у цій царині — сучасні спортзали, тренажери, комплекси тощо?

Четверте. Престиж учителя на Заході вимірюється не моральним заохоченням, а доброю зарплатою. Що ж має наш учитель? Замість закордонних поїздок та інтелектуального зба­гачення — городи та догляд за свійськими тваринами. Я вже не кажу про вчительські пенсії.

П’яте. Всі три ступені школи краще функціонували б окремо. Більше уваги профільній школі, бо профілізація у нас проводиться без належного навчально-матеріального забезпечення.

Шосте — державно-громадське управління. У розвинених країнах територіальна громада справді впливає на владу, а в нас нещодавно ліквідовано Громадську раду з питань освіти при Кабінеті Міністрів. Влада вирішила, що з народом нічого ради­тися, а чиновник з МОН, який відповідає за загальну середню освіту, захоче — вислухає керівника освітнього закладу, а не захоче — не надасть слова чи відмовить у прийомі.

Можна назвати ще багато пунктів. Але якось так у нас складається, що в ланцюжку “держава — суспільство — людина”, вибудуваному за радянської системи, змістилися акценти, і він розвернувся на 180 градусів: на першому місці людина, проте держава людині нічого не дає, але функцію контролю міцно тримає у своїх руках.

Якщо ми хочемо дати відповідь на запитання, скільки років дитина мусить навчатися у школі, то нам потрібно так керувати освітнім процесом, щоб вийти на рівень, в якому функціонує освітній процес Європи чи інших заможних країн світу. А для цього в Україні вистачає різних інституцій, які мають те все роз­писати, а держава — забезпечити необхідними ресурсами. А ще обов’язково порадитися з нашими основними замовниками — батьками та учнями.

То виконується у нас Закон “Про загальну середню освіту” чи не виконується? Я думаю, що не виконується. Чому? Напри­клад, у законі записано, що ДПА має проводитися після закінчен­ня навчального року. А МОН впродовж трьох останніх років змушує випускників проходити її під час навчального року, що призводить не тільки до порушення права випускників на вільні дні для підготовки, а й загалом дестабілізує навчальний процес, бо адміністрація десятками знімає вчителів з уроків та відправляє в комісії ДПА. То виконувати закон чи писати новий? А якщо виконувати, то всім.

Хто керує загальноосвітнім закладом? Директор, методист, начальник управління освіти? Якщо директор, то потрібно чітко виписати його повноваження. І якщо директор справляється, а  для визначення цього необхідні чіткі критерії та показники до них, то не заважати йому працювати, а управлінській вертикалі освіти від МОН до місцевих органів управління освітою зосереди­тися на створенні умов для навчання дітей, себто на створенні відповідних державних та регіональних програм, залученні коштів для їх реалізації.

Паперотворчість дуже заважає в роботі навчальних закладів. Наприклад, за нашою книгою вхідних документів, станом на 7 червня 2010 року, необхідно дати відповідь на 283 документи. Школа має лише вчити і виховувати, а адміністрація — управляти цими процесами.

І насамкінець. Вчителі — народ терплячий і готовий до реформи. І реформуватися треба, бо не годиться Україні за індексом розвитку людського потенціалу, серед показників якого є освіта, із 177 країн займати 76 позицію.

 

КОРОТЯЄВ Б.І., професор кафедри природничо-математичних дисциплін та педагогічних технологій початкової освіти Слов’янського державного педагогічного університету. Парламентские слушания по проблемам образования я считаю актуальными и своевременными. Чтобы усовершенствовать зако­нодательную базу его развития на перспективу, необходимо выполнить два условия: первое — определить точку, в которой находится вся исторически сложившаяся система образования на  текущий момент, и второе — понять и осознать причины, приведшие образование к этой точке.

Проблема состоит вовсе не в том, сколько лет учить детей в средней школе (10? 12? 14? а кого-то, может, и 8?), а в том, как строить школу будущего во имя сохранения, развития и укрепления здоровья подрастающего поколения на всех этапах его взросления как главной ценности и достояния общества, государства, украинского народа в целом. Если в ней сохранить старый фундамент, то в любом случае, независимо от сроков обучения, здоровье подрастающего поколения обречено. Могиль­щиком его окажутся взрослые, не осознав этой зловещей роли в нужное время и в нужном месте. Такой момент наступил.

Научно-педагогический анализ реального состояния дел в системе образования дает основания считать, что сегодня оно находится в нулевой, или мертвой точке движения, если исходить из состояния здоровья молодого поколения — физического, психического, духовного. А оно таково, что из года в год ухудша­ется и деградирует, набирая при этом темпы и увеличивая обороты. Вопрос стоит так: способна ли законодательная база блокировать сложившийся вектор движения образования как раз­рушительный и заложить основы для нового вектора — созида­тельного, ориентированного на сохранение, развитие и укреп­ление здоровья молодого поколения на всех этапах и стадиях взросления?

Приняв это как аксиому, необходимо глубоко понять и осо­знать причины, а точнее, грубые ошибки, допущенные при построении здания образования, приведшие его к мертвой точке. По большому счету, в качестве основных можно назвать три.

Первая ошибка, которая до сих пор глубоко не осознает­ся, — это закладка в фундамент образования ненадежных и раз­рушительных опор под условным названием “иждивенчество”, “потребительство”, “леность”, поскольку почти 80 процентов учебного времени ученик живет в режиме слушания, самом бестолковом, непроизводительном и ленивом.

Вторая ошибка состоит в том, что в Национальной доктрине развития образования и принятых законах некорректно, а если жестче, неправильно определена цель образования (вооружить обучаемых суммой научных знаний, учебных умений и навыков в  соответствии с заданной программой), которая на поверку является иллюзорной и недостижимой почти для 80 процентов тех, кто обучается, а потому вся энергия и обучающих, и обучае­мых уходит в черные дыры, в песок и исчезает бесследно.

Третья ошибка связана с тем, что чиновники от образова­ния, являющиеся основными разработчиками законов об образо­вании, благодаря этому сосредоточили в своих руках неограни­ченные и вместе с тем наиболее важные и выгодные для себя функции управления — разрешительные, запретительные, контро­лирующие, не оставив места для осуществления поисково-организаторских функций, подменив их функциями проведения тотальных реформ (сразу для всех и по команде сверху).

Чтобы выйти из тупика и ответить на вызовы жизни и вре­мени, в законодательную базу необходимо внести существенные поправки, которые позволят всем заинтересованным сторонам уверенно, но неспешно и постепенно освобождаться от истори­чески сложившихся ошибок и заблуждений, названных выше, и начинать выстраивать принципиально новые, штучные экспери­ментальные средние и высшие школы с нулевого цикла, в долго­срочном режиме — от поступления в школу и до ее окончания. При этом необходимо:

во-первых, заложить в фундамент такие несущие опоры, как “самость”, “поиск”, “творение и созидание” на всех стадиях взросления, по нарастающей;

во-вторых, считать главной целью образования формирова­ние такого устойчивого способа жизни всех участников образова­тельного пространства, который надежно гарантирует поступа­тельное развитие и укрепление всестороннего здоровья молодо­го поколения, в том числе физического, психического, духовного, соответственно острие контроля должно быть направлено не на качество знаний, а на качество жизни;

в-третьих, необходимо законодательно предоставить право создания таких долгосрочных проектов Министерству образова­ния и науки, Академии педагогических наук Украины, обществен­ным центрам и наиболее авторитетным специалистам. Детали и образцы создания таких школ и центров описаны в моих книгах, изданных с 2000 года.

Массовую школу целесообразно оставить в покое и не под­вергать тотальным реформам и преобразованиям, предоставить широкий выбор путей развития непосредственно самим школам и  всем ее прямым и косвенным участникам. А все, что уже сделано — сделано, и не надо возвращаться назад.

 

НЕЧАЙ Я.В., директор спеціалізованого загально­освіт­нього навчального закладу І–ІІІ ступенів з поглибленим вивченням іноземних мов смт Залізці Зборівського району Тернопільської області. Запровадження 12-річного терміну навчання — один з ос­новних факторів євроінтеграції України. Протягом останніх п’яти років всі загальноосвітні навчальні заклади нашої держави пра­цювали за програмами, складеними відповідно до потреб 12-річ­ної освіти. Сьогодні в нашому суспіль­стві не велися б дискусії щодо цього терміну, якби повною мірою були реалізовані про­грамні засади, передбачені Постановою Кабінету Міністрів України №1717 від 16 листопада 2000 року “Про перехід загально­освітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання” та Концепцією загальної середньої освіти      (12-річна школа), затвердженою МОН України та Президією АПН України №12/5-2 від 22 листопада 2001 року.

У прикінцевому положенні концепції відзначено, що процес переходу до 12-річної школи є складним і тривалим. Насамперед це підвищення соціального статусу вчителя, приведення його заробітної плати у відповідність із суспільною вагою педагогічної праці, зміцнення матеріальної бази шкіл, переобладнання шкіль­них кабінетів, спортивних залів, оснащення комп’ютерами, налагодження випуску підручників, методичних посібників, пере­творення шкільних бібліотек на інформаційно-бібліографічні центри, розгортання різних форм дошкільного виховання.

На жаль, політична нестабільність і економічні негаразди за останнє десятиліття спричинили негативний вплив на реформу­вання в галузі освіти. Не закладено надійного фундаменту в базо­вій загальній середній школі для переходу старших класів на      3-річний термін навчання. Залишаються недосконалими навчальні програми з ряду базових дисциплін, що призводить до нерівно­мірного навантаження учнів. Вимагає поліпшення робота над створенням шкільних підручників, особливо з біології, фізики і  хімії, які набагато гірші від тих, що використовувалися до впро­вадження реформи; не всі ЗОШ І–ІІ ступенів забезпечені НКК, зокрема в Тернопільській області — лише на 30 відсотків.

Вимагають оновлення комп’ютерної техніки кабінети інфор­матики у школах І–ІІІ ступенів, обладнання в яких використову­ється більше п’яти років, забезпечення їх сучасними педагогіч­ними програмними засобами навчання. Вкрай необхідно ввести в  штатні розписи загальноосвітніх закладів посади техніка (чи лаборанта) з обслуговування НКК. Великою проблемою залиша­ється підключення НКК до мережі Інтернет у сільській місцевості, де технічні можливості АТС “Укртелекому” не відповідають потре­бам навчальних закладів у цьому питанні.

Виділяється надто мало коштів на навчально-методичне забезпечення шкіл, переобладнання шкільних кабінетів. Це справ­ляє безпосередній негативний вплив на запровадження профіль­ного навчання, яке є найважливішим компонентом 12-річної освіти. Фактично в більшості сільських шкіл, де немає паралель­них класів, сьогодні неможливо запровадити повноцінне профіль­не навчання навіть з одного напряму. А для задоволення потреб старшокласників у сільській місцевості потрібно, щоб у ЗНЗ І–ІІІ ступенів впроваджувалося не менше двох різних профілів навчання. Тому пропоную хоча б до 2013 року зберегти у старшій школі, поряд з іншими, універсальний профіль, для реалізації якого не потрібні значні фінансові витрати.

Будь-які нововведення в галузі освіти вимагають психоло­гічного супроводу навчально-виховного процесу. Однак його кадрове забезпечення, особливо в сільській місцевості, явно недостатнє. Тому необхідно переглянути нормативні документи щодо організації психологічної служби в закладах освіти, зменши­ти кількісні норми наповнюваності шкіл для введення у штат ставки практичного психолога.

Демографічна ситуація загострює ще одну проблему, яку потрібно вирішувати шляхом виконання Державної програми “Шкільний автобус” — проблему малокомплектних шкіл. Рівний доступ до якісної освіти неможливий без розширення парку шкільних автобусів та відповідного ремонту і облаштування сільських доріг.

Тому завершальний період реформування освіти в нашій державі вимагає значних зусиль і коштів, щоб наздогнати згаяне в  попередні роки і якнайшвидше забезпечити необхідні умови для переходу на 3-річне навчання у старшій школі.

 

ОНІЩЕНКО І.Г., професор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Освіта — ключовий елемент націо­нального розвитку, а відтак розроблення довгострокової стратегії модернізації вітчизняного освітнього простору — пріоритетне завдання для країни та суспільства.

Історія вчить, що всі успішні стратегічні інновації вдалося реалізувати тим країнам, які здійснювали цілеспрямовану політику підвищення якості знань. Причому не революційну, а політику ево­люційної зміни освітньої парадигми, яка відповідає потребам сучасного розвитку. Сьогодні питання про те, “навіщо”, “чому” і “як” навчаються діти, набувають державного значення, бо стрімкі зміни геополітичних, економічних, соціально-політичних умов під час кризи безпосередньо пов’язані з освітньою системою.

Власне, освіта створює образ країни. Реформа системи освіти спричиняє істотні зміни у способі життя величезної кілько­сті людей. Відтак, необхідно дуже чітко розуміти, що саме ми хочемо отримати в результаті реформи.

Останні декілька десятиліть ми постійно щось реформуємо в  освіті. У 2009 році напередодні 1 вересня було проведено опи­тування вчителів щодо ситуації в освіті. На запитання, чи відбу­лися зміни в системі освіти за роки незалежності, 57,7 відсотка не змогли дати чіткої відповіді, а відповідали приблизно так — “щось поліпшилося, щось погіршилося”, 20,1 відсотка відзначили, що якість освіти дещо поліпшилася, 2,4 відсотка висловили впевне­ність, що ніяких змін не відбулося.

На запитання, заради якого ми сьогодні зібралися, про перехід на 12-річне навчання 60,7 відсотка відповіли, що цей перехід радше гальмує розвиток школяра, 18,3 відсотка — радше дає можливість підвищення освітнього рівня випускників шкіл, 16,5 відсотка — складно відповісти.

Коли запитали, що необхідно зробити, аби поліпшити систему середньої освіти, 43,8 відсотка вчителів відповіли — по­силити вимоги до навчання і дисципліни, 22,9 відсотка — вдоско­налити систему підвищення кваліфікації вчителів.

Отже, як бачимо з відповідей, питання якості освіти залиша­ються першочерговими. Хочу наголосити, що за радянських часів, хай би що там казали, насиченість процесу навчання, висока вимогливість педагогів, складність і обов’язковість предметів, що вивчалися, та широка гуманітарна підготовка створювали потужну систему освіти з орієнтацією на універсалізм. Недарма президент США Кеннеді свого часу нарікав, що Америка програла космос Радянському Союзу за шкільною партою.

На жаль, сьогодні ми припускаємося системної помилки — реформування більшою мірою стосується форми, а не змісту.

Що стосується форми, можемо говорити про різні освітні парадигми — американську та європейську. В американській закладено підхід, який свого часу озвучив Г. Форд. Коли його запитали про наявність корпоративного університету у складі його концерну, він відповів: “А навіщо мені потрібно, щоб робітники розуміли, звідки береться додаткова вартість, якщо я отримую ці гроші?”. Власне, це прихована ідея всієї системи освіти США, там освіта існує для держави.

Європейська освітня парадигма зовсім інша. Вона розрахо­вана для людини, освіта для себе. Там, як і у нас, чим ширший світогляд людини, тим вона цікавіша для інших. В Україні освічена, інтелігентна людина виконує місію голови нації. А цю голову треба навчити думати.

Отже, місія школи — не напхати голову учня знаннями, а  навчити цю голову думати. Тому коли кажуть про великий обсяг інформації і необхідний час для його засвоєння, треба розуміти, що часу завжди бракує. Ефективність навчання визначає не тер­мін перебування у школі, а зміст і якість організації навчального процесу.

Тим опонентам, які стверджують, що нас не приймуть до Європи, якщо ми не запровадимо 12-річну загальну середню освіту, треба уважніше вивчати освітні системи європейських країн. Мова йде про різні терміни — “обов’язкова середня освіта” і “загальна середня освіта”, вони не тотожні.

Отже, глибоко переконана, що переходити на 12-річну середню освіту з нового навчального року не раціонально. Важливіше сконцентрувати увагу на ефективності змісту навчання та раціональній організації навчального процесу — усунути зайві предмети, інтенсифікувати навчальний час. Необхідно зупинитися в гонитві за реформами і відповісти на запитання: скільки пред­метів і в якому обсязі викладати, з якого принципу виходити — дати максимум знань чи умінь та навичок, чи потрібна факуль­тативна і позакласна робота?

Окреме питання — профілізація школи. Чи можемо ми, наприклад, говорити про профільне навчання у малокомплектній сільській школі чи школі невеликого міста? Кого ми обманюємо? Вибір профілю навчання потребує наявності у школі фахівців, яких на сьогодні немає.

Нарешті, практика доводить, що кожного року відбувається скорочення дітей у старшій школі. Діти обирають можливість навчання у вишах І та ІІ рівня, одразу отримуючи документ про здобуття середньої освіти, до речі, без обов’язкового тестування.

Таким чином, освіта України перебуває у стані системної кризи, як і країна загалом. Для виходу з кризи потрібна політична воля. А оскільки державна освітня політика полягає у визначенні перспектив розвитку суспільства, її відсутність свідчить про відсутність перспективи.

Вважаю вкрай необхідним зупинити необґрунтоване запозичення з іноземних освітніх систем організаційно-методич­них підходів, строго враховувати ті соціально-економічні умови, в  яких ці системи формувалися, функціонують і розвиваються. Необхідно зберегти і примножити унікальні вітчизняні освітні про­грами. І головне — вічні освітні цінності не можна підміняти тимчасовими кон’юнктурними політичними інтересами. Будь-яка криза дає можливість зрозуміти, де можливі точки зростання. Такою точкою зростання для України може стати освіта.

 

ПАТАЙ М.М., директор Дерценського загальноосвітнього навчального закладу І–ІІІ ступенів з угорською мовою навчання Мукачівського району Закарпатської області. Тема парламент­ських слухань “Запровадження 12-річної загальної середньої осві­ти в Україні: проблеми та шляхи їх подолання” є дуже важливою для суспільства, адже від рішень, які будуть сьогодні прийняті, залежить майбутнє української освіти, насамперед загально­освітньої школи.

Основним завданням галузі є забезпечення високоякісної освіти на всіх етапах та рівнях. Єдина можливість реалізації цих вимог — отримання учасниками навчально-виховного процесу вичерпних знань, досконалих умінь в умовах профільної школи  12-річного терміну навчання.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2000 року №1717 “Про перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний тер­мін  навчання” впровадження 12-річного навчання розпочалося в 2001 році. Постановою передбачалося створити систему безпе­рервної освіти, уникнувши розриву між усіма її ланками, змен­шити навчальне навантаження на учнів, запровадити особистісно орієнтовані педагогічні технології, організувати навчальний процес на засадах єдності та варіативності, навчання у 10–12 класах зробити профільним, враховуючи здібності кожного учня. Така ре­форма мала вивести нашу освітню галузь на якісно новий рівень. Натомість на сьогодні нововведення звелося до механічного збільшення терміну навчання та розширення спектра предметів і факультативів.

За останні роки на рівні держави розроблено чимало програм, які, зважаючи на вимоги та нагальні потреби сьогодення, покликані створити належні умови для надання рівного доступу до  якісної освіти кожній дитині, а також передбачали зміцнення матеріально-технічної бази навчальних закладів. У нашій області в  рамках державної політики в галузі освіти особлива увага при­діляється поліпшенню умов для надання учням якісних освітніх послуг. З цією метою реалізуються 10 цільових галузевих програм.

В області діє мережа закладів, що задовольняє конститу­ційне право громадян на освіту в різних формах, за різними профілями і з різними мовами навчання. На території області функціонують 707 загальноосвітніх навчальних закладів усіх типів та форм власності. Щороку мережа навчальних закладів вдоско­налюється відповідно до освітніх потреб населення. Дотримано вимоги Постанови Верховної Ради України від 19 грудня 2008 року №778-VІ “Про впровадження мораторію на закриття загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості”.

Приділяється належна увага розвитку нових типів загально­освітніх навчальних закладів, профілізації старшої школи. В об­ласті функціонують 13 гімназій і 13 ліцеїв, у тому числі 5 приват­них. Для задоволення освітніх потреб національних меншин функ­ціонують 118 загальноосвітніх навчальних закладів (17 відсотків загальної кількості), в яких мовами національних меншин навча­ються 20 552 учні, у тому числі й наша школа.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 9 січня 2007 року №536-V “Про стан і перспективи розвитку загальної середньої освіти в Україні” упродовж останніх трьох років в обла­сті введено в експлуатацію 27 шкільних новобудов та добудов на 4859 учнівських місць, що є непоганим показником по Україні. Такі темпи будівництва шкіл буде збережено і цього року.

Обласною державною адміністрацією протягом 2003–2010 років здійснюється робота щодо виконання програми “Шкільний автобус”. За час її дії придбано 112 автобусів, у тому числі 51 — за рахунок коштів обласного, 25 — районних бюджетів.

За кошти Програми розвитку освіти Закарпаття на 2003–2012 роки всі загальноосвітні навчальні заклади І–ІІІ ступенів та 90 відсотків шкіл І–ІІ ступенів комп’ютеризовано, з них 254 закла­ди, тобто 87 відсотків, мають можливості виходу в Інтернет. Чин­ником успішної реалізації програми інформатизації має стати впровадження в навчальний процес інтерактивних методів навчання із застосуванням педагогічних програмних засобів.

Триває виконання обласної програми забезпечення за­гальноосвітніх, професійно-технічних навчальних закладів області сучасними технічними засобами навчання з природничо-матема­тичних і технологічних дисциплін. Протягом 2006–2009 років наоч­не і технічне приладдя для проведення лабораторних і практичних робіт з фізики, хімії, біології та математики отримують пускові навчальні заклади.

Процес переходу на 12-річний термін навчання має ряд безумовних переваг, а саме:

дає змогу учню поступово засвоювати більшу кількість знань, що сприятиме зменшенню ризику перевтоми і сприятиме збереженню його фізичного і психічного здоров’я;

поступове введення в навчальні програми навчальних дисциплін залежно від складності дає змогу привести їх вивчення у відповідність з готовністю учнів до засвоєння, яка визначається віковим рівнем розвитку пізнавальних процесів.

Однак недостатність фінансування освітніх програм та освіт­ньої галузі загалом призвела до того, що в державі не створено належних умов для навчання учнів 1 класу.

Профільне навчання як вид диференційованого навчання передбачає врахування освітніх потреб, нахилів і здібностей учнів, створення умов для навчання старшокласників відповідно до їх­нього професійного самовизначення, що забезпечується за раху­нок змін у цілях, змісті та структурі організації навчання.

Запровадження профільного навчання старшокласників об’єктивно відповідатиме розвиткові європейського освітнього простору, орієнтуватиметься на диференціацію, варіативність, багатопрофільність, поєднуватиме загальну та професійну освіту, забезпечуватиме умови рівного доступу до здобуття якісної загальноосвітньої профільної та допрофесійної підготовки учнів­ської молоді, виявлятиме та розвиватиме професійні інтереси, реалізуватиме ідеї перманентної освіти впродовж життя. Такі під­ходи до профілізації старшої школи вимагають належного фінансування.

Кількість і обсяг предметів, які перевантажують учнів, а  нерідко й обмежують їхній вибір, слід скоротити.

Проблемами залишаються неналежна кадрова підготовка, недостатній рівень матеріального забезпечення, невизначеність потреби в кадрах для профільного навчання з урахуванням особливостей регіону, а також не визначено ефективність освітніх округів як організаційно-методичних структур.

На державному рівні слід вирішити питання діяльності загальноосвітніх шкіл І–ІІІ ступенів з малою кількістю учнів стар­ших класів. Ця проблема хвилює мене як директора сільської школи. Чи буде взагалі хтось навчатися у 10–12 класах? Адже вже тепер більшість учнів, які закінчили 9 клас, продовжуватимуть навчання у технікумах, ПТНЗ, ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації. Логіка цих учнів та їхніх батьків зрозуміла, адже через один-два роки навчання в цих закладах вони мають можливість скласти іспити за  курс повної загальної середньої освіти в формі екстернату, отримати атестат та вступати до ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації, таким чином “вигравши” у своїх однолітків, які навчатимуться три роки у школі, рік або навіть два. Тому, вважаю, необхідно запов­нити прогалину в цьому ланцюжку освітянських нововведень, щоб вони набули послідовного, системного характеру. Інакше може статися так, що одні учні отримають атестат у 16–17 років, а ін­ші — у 18–19 років.

З іншого боку, профільне навчання в умовах сільського освітнього округу відкриває перед учнями, особливо обдаро­ваними, перспективи одержання ґрунтовної підготовки, полегшить їх вступ до вищих навчальних закладів, включає допрофільне навчання як складову профільного.

Питання про запровадження профільного навчання у стар­шій школі, його кадрове забезпечення реалізується через курсову перепідготовку педагогічних працівників області. Запроваджена масштабна підготовка педагогічних працівників до роботи у про­фільних класах і групах.

Та все ж однією з проблем загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням мовами національних меншин є недостатня забезпеченість кваліфікованими кадрами з предметів природни­чо-математичного циклу, які здатні працювати в умовах швидко­змінного сучасного інформаційного світу, обізнані з сучасними освітніми технологіями.

Працюючи у школі з угорською мовою навчання, ми вирішуємо ще одну проблему — проблему належного вивчення української мови. Відповідно до Регіональної програми розвитку і  функціонування української мови на 2004–2010 роки в загально­освітніх навчальних закладах з мовами навчання національних меншин збільшено кількість годин на вивчення української мови, особливо для учнів 2–4 та 10–11 класів. Відповідно з покращен­ням кадрового і навчально-методичного забезпечення збільшу­ється кількість класів, у яких запроваджується двомовне вивчення окремих предметів. Порівняно з минулим роком кількість 5 класів, у яких введено двомовне вивчення історії України, збільшилася в  2,4 разу, а 6 класів, де введено двомовне вивчення географії України, — в 4,5 разу.

Управлінням освіти і науки Закарпатської обласної держав­ної адміністрації та Закарпатським інститутом післядипломної педагогічної освіти здійснюються заходи, які сприяють поліпшен­ню вивчення української мови. Зокрема, виділяються цільові направлення до Ужгородського національного університету для випускників національних шкіл, створюються умови для здобуття другої вищої освіти вчителями національних шкіл, розроблено навчальні програми, методичні посібники для вчителів, щомісяця проводяться практичні заняття з учителями.

Протягом останніх років за сприяння держави поліпшено навчально-методичне забезпечення вивчення української мови та літератури. Крім того, у 2009 році спеціалістами управління освіти і науки облдержадміністрації спільно з творчими групами освітян області підготовлено і видано: підручники з української мови для 9, 10 класу угорськомовних навчальних закладів, інструктивно-методичні рекомендації, термінологічні словники та інші матеріали на допомогу вчителям, що сприяє підвищенню рівня викладання державної мови, зокрема в угорсько- та румуномовних школах. Коштом облдержадміністрації здійснено видання угорсько-українського та українсько-угорського термінологічного словника.

Шкільні бібліотечні фонди щороку поповнюються кращими творами національної та світової художньої літератури, довідко­вими, науково-популярними виданнями з різних галузей знань, виданих українською мовою.

Одна з найважливіших проблем, над якою спільно працюють вчителі-словесники — вироблення в учнів потреби знань з мови, формування мовної культури, розвиток усного та писемного мов­лення. Для покращення ситуації, на нашу думку, необхідно:

створити компетентну державну комісію, яка вивчила б цю проблему, виробила стабільну (державну) програму дій з питання вивчення державної мови і надала практичну допомогу в її реалізації;

пожвавити створення та видання стабільних державних програм з української мови і літератури для шкіл з навчанням мовами національних меншин, відповідних підручників, словників та інших навчально-наочних посібників.

Нині слід проаналізувати всі “за” і “проти” 12-річної освіти, відмовитися від непродуманих реформ, які навряд чи підуть на користь школярам і сприятимуть підвищенню якості освіти. Необ­хідно дослухатися до думки громадськості та прийняти рішення, яке очікує суспільство, невідкладно.

Вважаю, що на даному етапі сільські національні школи до переходу на 12-річний термін навчання не готові.

 

СУХОМЛИН М.О., голова Кіровоградської обласної ради. Протягом останніх років українське суспільство лихоманить від численних реформ у галузі освіти. Серед них — перехід на 12-річ­ну шкільну програму, спроби повернутися до 10-річної програми. Дане питання є надзвичайно серйозним, оскільки реалізація чи нереалізація зазначеної реформи значною мірою впливає на долю кожного громадянина України. Найголовніше в цьому процесі — визначені на тривалий час “правила гри”, які дадуть можливість кожному громадянину України планувати своє життя.

Чому досі на рівні держави ми не можемо побачити прогнози реалізації 12-річної шкільної програми? Чому досі оста­точно не визначилися, чи доцільно 12 років навчатися у школі? Вже сьогодні необхідно на рівні обласних управлінь освіти, методичних кабінетів проводити масову роз’яснювальну роботу серед населення, обговорювати проблеми, що виникають у ході реалізації цієї реформи. А їх безліч. Що робити 400 тисячам цьогорічних 9-класників, які навчаються за 12-річною програ­мою,  — це лише видима частина айсберга порівняно з іншими, більш серйозними проблемами, які можуть спричинити серйозну соціальну кризу в суспільстві.

Перше — час перебування у школі. Батьки дітей, які народи­лися у вересні — грудні, будуть вимушені віддавати своїх дітей до школи у п’ятилітньому віці, щоб потім діти не закінчували школу в 19 років. А чи готова середньостатистична п’ятилітня дитина йти до школи?

Якщо школяр у 19 років закінчує школу і планує вступати до  вищого навчального закладу, то він його закінчить у кращому разі у 24–25 років, а студенти медичних вузів — у 27–28 років. Чи  готові вони, часто вже маючи власні сім’ї, дитину їхати за розподілом у сільську місцевість і працювати за невеликі гроші? Однозначно: не готові. Знову загострюється кадрова проблема в сільській місцевості.

Згідно з чинним законодавством кожен громадян України має право на повну середню освіту. Учням, які бажають обрати робітничу професію і йдуть навчатися до професійно-технічних училищ, строк навчання збільшується на один рік. Проте чи до­цільно тримати ще один рік у навчальному закладі людину, яка опанувала професію столяра, муляра, слюсаря і бажає працювати за спеціальністю?

У разі невступу з першої чи другої спроби до вищого навчального закладу людина фактично втрачає шанс здобути вищу освіту. Що робити людині, яка відклала свій вступ до вищого навчального закладу через народження дитини або службу в  армії? Враховуючи, що аналітики прогнозують підвищення тер­міну військової служби до 2,5 року, а також термін відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, людина буде змушена закінчувати навчання у 30-річному віці. Виникає загроза ще більшого загострення демографічної кризи.

Друге — адаптація реформи до чинного законодавства. Призовний вік в Україні починається у 18 років. Таким чином, вже тепер на законодавчому рівні потрібно вирішувати проблему відстрочки від призову або вносити зміни до законодавства та підвищувати призовний вік до 20 років, оскільки значна частина школярів чоловічої статі мають всі шанси, не отримавши повної середньої освіти, бути призваними до лав Збройних Сил України.

Законодавством визнано шлюбний вік для жінок 17 років, для чоловіків — 18 років. Враховуючи моральні норми нашого суспільства, необхідно змінювати мінімальний вік вступу до шлю­бу, оскільки в 10–11 класах молодь зможе утворювати подружжя та народжувати дітей. Вони зможуть отримати повноцінну середню освіту, враховуючи, що фактично вже не вчитимуться?

Третє — методична підготовленість. Враховуючи, що однією з основних цілей середньої освіти є не лише навчання, а й вихо­вання людини і громадянина, постає проблема методичної підго­товки вчителів, особливо молодих, до роботи з 18–19-річними учнями, фактично дорослими людьми, до впливу на їхній світо­гляд, виховання. Потрібно змінювати форми і методи шкільної освіти, не лише механічно розтягувати шкільну програму, а й які­сно її наповнювати.

Отже, з метою забезпечення соціальної адаптації молоді в  результаті перетворень у системі освіти необхідно:

по-перше, визначити, чи необхідно переходити на 12-річну систему навчання через збільшення обсягу інформації у шкільних програмах, прорахувати ефективність запровадження 12-річної шкільної освіти саме в частині інформативності навчальних програм, чи сприятиме це підвищенню якості освіти, а не механіч­ному збільшенню обсягу предметів, що вивчаються;

по-друге, держава повинна остаточно визначитися з термі­ном навчання у школі на тривалий час, кожен громадянин України має знати, скільки років він буде навчатися у школі, що строк навчання не буде змінюватися протягом часу його навчання;

по-третє, необхідно внести відповідні зміни до чинного законодавства.

 

СУХОМОВСЬКИЙ О.Г., директор закладу “Середня загальноосвітня школа І–ІІ ступенів — ліцей №7 м. Вінниці”. Скільки себе пам’ятаю учнем, вчителем, заступником директора, директором школи — весь час освіта живе в системі реформу­вання. В усьому світі досліди проводять на тваринах, а ми, на жаль, на дітях. Була 10-річка, 11-річка, знову 10-річка, 11-річка. Ми на рік маємо обмежену кількість випускників, а то на два роки їх зовсім не планується. Сьогодні вся громадськість стурбована майбутніми змінами.

Чи потрібна нам 12-річна освіта? Так, потрібна. Чи потрібна вона всім? На мою думку, ні. У старшій школі мають навчатися саме ті діти, які бажають продовжувати освіту у вищих навчальних закладах ІІІ–ІV рівнів акредитації та в майбутньому будуть займа­тися науковою діяльністю.

Чи всі можуть на належному рівні опанувати курс старшої школи? Звісно, ні. Та й сама старша школа повинна якісно зміни­тися. Ми сьогодні називаємо це профільною освітою, але займа­ємося, крім спеціалізованих шкіл, ліцеїв, гімназій (та й то не всіх), швидше, профанаційною освітою.

Напевно, ми така багата країна, що маємо найвищий рівень базарної інтелігенції, де працюють продавцями яток люди з дво­ма, а то й трьома дипломами про вищу освіту.

На мою думку, в такому місті, як Вінниця достатньо 3–5 старших шкіл, які надавали б дієву допрофесійну підготовку, де має бути перелік обов’язкових предметів, а левова частина має бути надана предметам за вибором і новітнім інтегрованим курсам, наприклад, для майбутніх юристів, філологів, природни­чий курс з фізики, хімії, біології, географії. Щорічний моніторинг підтверджує, що 70–90 відсотків наших випускників продовжують навчання саме за тими п’ятьма профілями, які існують у ліцеї.

Що робити іншим учням? Решта учнів після закінчення базової школи, ДПА мають продовжувати навчання у професійно-технічних училищах, технікумах, коледжах, інститутах І–ІІ рівнів акредитації, що, по суті, є тими самими технікумами, де отрима­ють спеціальність у поєднанні із загальною освітою, маючи можливість продовжити навчання в університетах за дистанцій­ною, заочною та іншими формами навчання з 2–3 курсу.

Ми, на жаль, зруйнували професійно-технічну освіту, тоді як країни Європи запроваджували саме таку ступеневу форму освіти. Суспільне життя коригує багато процесів, адже вже цього року абсолютна більшість випускників базової школи налаштована на продовження освіти саме в таких закладах. В Україні не завжди пануватиме криза, ми підведемося з колін і всім знадобляться академіки-медики і академіки-муляри, академіки-фізики і  академіки-токарі.

Нам потрібна потужна, високоякісна освіта, конкуренто­спроможна у світовому просторі. Ми весь час плескали в долоні та проголошували, що у нас найкраща освіта. Хто її моніторив? І  тільки зовнішнє незалежне оцінювання якості освіти показало, де ми перебуваємо. Аналіз минулорічних результатів виявив, які проблеми сьогодні існують з української мови, з математики, інших предметів.

Водночас ЗНО розвіяло міф про рівень навчання в місті та селі. Мені приємно, що мій навчальний заклад посів 50-те місце у  сотні найкращих, маючи 153 випускників, а перше місце в  рейтингу посідає Калуська гімназія Івано-Франківської області, 16-те — Самбірська, попереду загальноосвітня школа №2 Зборова Тернопільської області і багато інших. Я ретельно ознайомився на сайті Міністерства освіти і науки з підсумками всеукраїнських олімпіад з усіх предметів, там також — потужне представництво учнів сільської школи.

Чому я про це кажу? Тому що весь час порівнюються можливості міської і сільської школи. Маючи особистий досвід роботи в сільській школі, а також співпрацю з багатьма сільськи­ми навчальними закладами, я впевнений, що в кожному районі мають бути одна-дві старші школи з інтернатною формою прожи­вання, які могли б залучати до праці провідних фахівців, надаючи можливість розквітнути чарівній квітці природного таланту. Адже найважче це зробити саме сільській дитині. Озирнімося довкола, скільки талановитих людей дало нам, світові саме сільське сере­довище! Як складно цим дітям пробитися в освітньому просторі, коли один вчитель викладає 3, 5, 6 предметів.

Однак постає ще одна проблема, яка унеможливлює спів­працю у таких старших школах високих професіоналів, у тому чи­слі вузівських фахівців. Це ненормально, коли доцент, професор, залучаючись до співпраці з навчальним закладом, тарифікується, як “спеціаліст”, на рівні випускника вищого навчального закладу.

Ми маємо прекрасний досвід співпраці з Вінницьким національним медичним університетом ім. М.І. Пирогова, Київ­ським національним торговельно-економічним університетом, іншими вищими навчальними закладами Вінниці та інших регіонів України, але раптом стали їм нецікавими. Тому що всі дуже швидко зрозуміли: навіщо опановувати весь перелік предметів, якщо достатньо взяти репетиторів з трьох предметів? Учні перестали відвідувати заняття. Своєчасне запровадження врахування середнього балу атестату стало для багатьох випуск­ників та їхніх батьків “прохолодним душем”. Однак має спрацю­вати і відповідальність вчителя за виставлені оцінки, за кінцевий результат навчання, бо пішла тенденція, що краще навчатися в тому закладі, де легше отримати високий бал.

Саме в цьому напрямі необхідно наповнити співпрацю закладів освіти з вищими навчальними закладами. Я можу добре знати хімію, біологію, але ніколи не стати лікарем, знати іноземну мову — і ніколи не стати вчителем. У форматі зовнішнього неза­лежного оцінювання, співпраці з вищими навчальними закладами необхідно виявляти майбутню професійну компетентність фахівця через систему відповідних тестів.

І ще одне. Протягом останніх років у травні розпочинається штормове попередження серед учнівської і батьківської громад­ськості, коли з коліс змінюються правила вступу до вищих нав­чальних закладів. На мою думку, щонайменше за два роки учні повинні знати правила вступу і бути гарантовані, що ці правила не зміняться.

Сьогодні найбільше мовиться про середню освіту, старшу школу, але найбільше ми повинні опікуватися початковою шко­лою.  Вважаємо найбільшою помилкою радянської школи перехід з 4-річної до 3-річної школи. Повернення до 4-річної школи          з 6-річного віку навчання також не зовсім обґрунтоване. Скажімо відверто, далеко не всі школи мають матеріально-технічні можли­вості починати навчання дітей з 6-річного віку, де потрібні 35-хви­линні уроки, великі перерви, спальні кімнати.

Свого часу була чудова програма підготовчих груп у до­шкільних дитячих закладах. Давайте повернемося до підготовчих груп, хай з 5-річного віку, із залученням учительства до співпраці з садочками, з розробленням відповідних програм, а іншим дітям, яким бракує місць у таких закладах, надати практичну можливість підготовки в офіційних “Дошколяриках” при шкільних закладах освіти. Цей 1 рік плюс 11-річна освіта — і маємо 12-річну ступеневу освіту.

Будьмо мудрими, адже народна мудрість каже, що огріхи медиків лежать у землі, а освітянські огріхи ходять по землі. Закликаю вас, зробімо так, щоб унеможливити подібні явища, щоб Україна справді увійшла в число 20 найкращих країн Європи. Без освіти це зробити неможливо. Всі ми — родом зі школи.

 

ТЕБЕШЕВСЬКА О.С., учитель Голинського загальноосвіт­нього навчального закладу І–ІІІ ступенів Калуського району Івано-Франківської області. Питання радикальних змін в освіті постало в  Україні ще на початку 1990-х, але перші реальні кроки в цьому напрямі були здійснені років десять тому, коли міністром освіти і  науки був Василь Кремень. Продовжували реформування освіт­ньої галузі і наступні міністри, і треба сказати, що, попри всі наші негаразди та проблеми, освіта живе і виконує свої функції. Більше того — поступово викристалізовується як цілісна система.

Чи є труднощі, помилки? Звичайно, але це не означає, що  ми маємо відмовлятися від досягнутого і повертатися назад. Це стосується насамперед зміни терміну навчання. Ми вважаємо, що перехід на 12-річну школу доцільний і необхідний, бо це не просто продовження тривалості навчання на рік чи два, а переду­сім зміна якісної сутності освіти, яка має максимально відповідати підготовці дитини до майбутньої фахової діяльності і життя.

Яких же позитивів ми очікуємо від 12-річного навчання?

По-перше, ліквідації розриву між дошкіллям і початковою школою. Надзвичайно важливе охоплення дітей 6-річного віку підготовкою до школи, особливо в сільській місцевості, де немає достатньої кількості дитячих садків.

По-друге, стабільного просування національної системи освіти до інтегрованого міжнародного освітнього простору.

По-третє, реального розвантаження учнів.

По-четверте, свідомого вибору школярами майбутнього фаху внаслідок переходу до якісної старшої профільної школи, яку доцільніше було б назвати ліцеєм. Випускники фізико-матема­тичних, природничо-наукових, гуманітарних та інших ліцеїв, окрім професії, здобували б також середню загальну освіту, щоб за бажання мати можливість вступити до ВНЗ.

По-п’яте, вирішення питання зайнятості молодої людини, її перебування у звичному і рідному сімейному середовищі до повноліття.

По-шосте, забезпечення робочих місць в умовах кризи, зокрема й демографічної.

По-сьоме, скерування величезних коштів, які мали б піти на створення програм, підручників знову для 10-річки чи для 11-річ­ної школи, на подальше реформування освіти, на вдосконалення вже досягнутого, зрештою, на наш поступ вперед, а не на повернення назад.

Разом з тим ми добре розуміємо виклики, які перед нами постають. Що ж, на нашу думку, потрібно зробити якнайшвидше, щоб добрі ідеї не залишилися лише ідеями?

Перше — оптимізувати мережу навчальних закладів, зокре­ма, забезпечивши життєдіяльність освітніх округів. Велику увагу звернути на сільську школу, тут є свої особливості.

Друге — переглянути державні стандарти освіти, програми та плани з метою розвантаження учнів і можливості зосередитися у  старшій школі на вивченні профільних предметів.

Третє — на законодавчому рівні затвердити як обов’язкову 9-річну освіту, яка передбачатиме нормативне вивчення всіх пред­метів і буде тим фундаментом, на якому дитина будуватиме своє майбутнє.

Четверте — забезпечити різні шляхи здобуття повної середньої освіти, у тому числі через професійно-технічні училища, коледжі, використовуючи і такі форми навчання, як вечірня, індиві­дуальна, екстернатна, дистанційна.

П’яте — забезпечити якісну підготовку майбутніх учителів в  університетах для праці в нових умовах, звернувши особливу увагу на методику навчання і виховання.

Шосте — створити умови для видання шкільних підручників та методичної літератури. На нашу думку, доцільно видавати підручник разом з посібником для вчителя.

Сьоме, мабуть, найважливіше — вектор сучасної політики і  стратегії держави спрямувати на подальшу розбудову системи освіти. Потрібно надати освіті пріоритетного значення. Про це вже давно говориться, але цього немає.

Восьме — піднести престиж учительської професії, удоско­наливши систему оплати педагогів, а в пенсійному забезпеченні прирівнявши їх до науково-педагогічних працівників.

Звісно, процес якісних змін завжди довготривалий, але не треба їх боятися, бо лише здійснюючи такі системні і цілеспря­мовані кроки, зможемо модернізувати освіту для найповнішого розвитку дитини відповідно до її сутності, для її максимальної самореалізації і конкуренто­спроможності в непростих умовах сьогодення.

 

ТЮРІН В.П., начальник управління освіти Кам’янець-Поділь­ської міської ради Хмельницької області. Закономірно, що сього­дення гостро ставить питання про створення освіти майбутнього, яка формувала б творчу особистість, сприяла б становленню громадянина і патріота України. І тому сьогодні триває активна дискусія щодо терміну навчання дітей у середній школі.

Звісно, модель 12-річної школи відповідає прийнятим у світі термінам здобуття середньої освіти, але на даному етапі соціаль­но-економічного розвитку України, враховуючи демографічну ситуацію та реакцію суспільства на інноваційні процеси в освіті, вважаємо за доцільне зберегти 11-річну загальноосвітню школу. Її  навчальні плани, підручники відповідають принципам наступ­ності та послідовності. Оновлений зміст освіти у старшій школі вже апробований щодо впровадження профільного навчання.

Ми провели опитування громадськості міста з даного питан­ня. Результати показали, що 5,9 відсотка респондентів підтри­мують перехід на 12-річний термін навчання, 82,4 відсотка не підтримують, а 13,3 відсотка висловлюються неоднозначно.

Продовжується негативна динаміка зменшення шкільних контингентів. Цьогорічна наповнюваність 10 класів у сільській мі­сцевості Хмельниччини становить 11 учнів, а наступного року, за прогнозами, зменшиться до 10. За таких умов забезпечити реалі­зацію змісту профільної освіти у старшій школі неможливо. У  зв’язку із запровадженням ЗНО учні та батьки висловлюються проти вузької профілізації школи, мотивуючи це необхідністю оволодіти в процесі підготовки до ЗНО академічним рівнем знань з основних предметів.

Ще серед причин відмови батьків залишати нинішніх           9-класників у школі — проблема перевантаження учнів через недосконалість підручників та не завжди оптимальне введення нових предметів, а також можливість у технікумі або ПТНЗ за три роки отримати загальну середню освіту і спеціальність та всту­пити до вищого навчального закладу без ЗНО на третій курс.

Викликає занепокоєння стан фінансування освітньої галузі, коли в бюджеті передбачаються видатки лише на захищені статті. На розвиток освіти, тим паче на введення додаткових ставок, чого вимагає 12-річка, зовсім не виділено коштів.

Переконані, що ефективність освіти визначає не термін навчання, а його зміст та якість. Тому пропонуємо:

зберегти 11-річну загальноосвітню школу, запровадивши  12-річне навчання учнів за рахунок введення підготовчого класу в  дошкільному закладі;

прийняти на державному рівні програму модернізації навчально-матеріальної бази старшої школи;

зменшити розмаїття підручників, забезпечити їх надход­ження до навчальних закладів до початку навчального року і в повному обсязі;

вдосконалити державні стандарти освіти, збільшивши варіативну складову робочих навчальних планів;

ввести міські школи в державну програму інформатизації освіти.

Школа існує насамперед для дитини. Це соціальний проект, кінцевою метою якого є якісна освіта як основа будь-якого розвитку, в тому числі й особистісного.