ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ В УКРАЇНІ

В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ВИКЛИКІВ:

ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЗБЕРЕЖЕННЯ

 

Сесійна зала Верховної Ради України

9 грудня 2009 року, 15 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради України

ТОМЕНКО М.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні учасники парламент­ських слухань! Прошу займати місця. Шановні колеги, відповідно до прийнятої постанови Верховної Ради України сьогодні ми проводимо парламентські слухання на тему: “Національна ідентич­ність в Україні в умовах глобалізаційних викликів: проблеми та шляхи збереження”. До цієї розмови ми йшли дуже довго, бо ініціатива народних депутатів не раз не підтримувалася більшістю сесійної зали. І тільки останнім часом Верховна Рада знайшла 230 голосів, зокрема, народних депутатів із фракцій “Блок Юлії Тимошенко”, Блоку “Наша Україна — Народна самооборона”, “Блок Литвина”, для того щоб переконати своїх колег, що така серйозна тема потребує дискусії в парламентській залі за участю фахівців, науковців, інтелектуалів.

Сподіваюся, що наша сьогоднішня розмова буде розмовою української еліти про майбутнє української нації і не нагадуватиме попередні парламентські слухання про свободу слова (які, на своє нещастя, я вів), оскільки упродовж трьох годин виступали представлені основними передвиборчими штабами кандидатів у  президенти журналісти й народні депутати, вихваляючи своїх партійних вождів та клянучи конкурентів. Думаю, що в такій ситуації нам треба говорити більше про Україну і про українську націю, а не про партійних вождів чи кандидатів у президенти.

Я вважаю, що тема національної ідентичності є надзвичайно важливою. Зокрема, я стою на тій позиції, що ми досягли досить високого рівня громадянської ідентичності в нашій державі. Ви  знаєте, я також не раз ініціював проведення різноманітних соціологічних досліджень на предмет нашої теми і скажу вам, що якісний перелом у частині громадянської ідентичності відбувся після помаранчевої революції.

Наведу деякі цифри, це результати дослідження, яке “Українське демократичне коло” проводило на замовлення Інституту політики протягом кількох років. Отже, у 2002 році 49 відсотків наших співвітчизників сказали, що пишаються тим, що вони  — громадяни України. На початку 2007 року таких громадян було вже 65 відсотків. Якщо подивитися в регіональному розрізі показники 2007 року (на жаль, новіших я не маю, але вважаю, що загальна динаміка не зазнала значних змін), то ми не маємо жодного регіону в Україні, де цей показник був би меншим, ніж 50 відсотків. Таким чином, можна стверджувати, що ми маємо на  сьогодні державу, де більшість громадян вважають її своєю державою.

Більше того, ми тестували співвідношення між так званою радянською ідентифікацією та українською ідентифікацією з точки зору історичної традиції, досвіду і громадянства. Тут ситуація не така оптимістична. Однак у 2002 році на запитання “Чи відчуваєте ви свою близькість насамперед з Радянським Союзом, аніж з   Україною?” ствердно відповіли 39 відсотків, у 2007 році — 34 відсотки. Якщо екстраполювати ці цифри на регіони, то ситуація, як ви розумієте, інша. Маємо цілу низку регіонів, де більше половини населення вважають себе більше радянськими людьми, ніж українськими.

Я можу навести ще низку результатів наших досліджень щодо цього громадянського виміру, але думаю, що надзвичайно важливо сьогодні обговорити питання, запропоноване нашими колегами з Комітету Верховної Ради України з питань культури і  духовності, оскільки питання національної ідентичності набагато складніше, більш багатовимірне і потребує серйозної державної, громадської, інформаційної та інших складових діяльності. Думаю, що ми сьогодні будемо говорити і про проблеми інформаційної безпеки в контексті нашого виживання у глобалізованому світі, і  про мовне питання.

Я цілковито переконаний, що останні, можливо, 10 чи 18 років ми живемо в певній пастці, оскільки вважаємо, що, прий­нявши декілька законів або постанов, справу такого національного культурного поступу ми серйозно зрушимо з місця. Я не поділяю такої точки зору, бо вважаю, що сьогодні набагато важливіше мати такий системний політичний напрям діяльності, який перед­бачатиме нашу успішність та активність в інформаційній сфері, на рівні, як я кажу, масової культури, оскільки це найбільша ахілле­сова п’ята української культури і такої національної ідентичності, як масова культура.

За кількістю конференцій, семінарів, навчань, досліджень з  питань мови і культури ми скоро вийдемо на перші місця у світі, але це значною мірою не вплине на показники українізації або українськості масової культури. Ось тут є проблема, про яку ми сьогодні будемо говорити, і колеги, які виступатимуть, можливо, запропонують якісь свіжі й цікаві креативні підходи, щоб зробити якісний поступ у цій важливій для української гуманітарної політики сфері.

Щодо порядку роботи. Ми зазвичай працюємо, у тому числі й сьогодні, протягом трьох годин і завершуємо о 18 годині. Комітет творчо і нетрадиційно підійшов до організації доповідей та співдоповідей. Я вважаю, що це право комітету, тому ніхто з  керівництва Верховної Ради не застерігав щодо цієї позиції. У  нас є дві доповіді і дві співдоповіді, хоча зазвичай маємо тільки дві, сьогодні — чотири.

Для мене було певною несподіванкою те, що ще вчора ввечері ми чекали міністра культури і туризму і віце-прем’єр-міністра, а сьогодні вранці цих двох співдоповідачів немає. Мені важко достеменно з’ясувати, чому так сталося. Гадаю, заступник міністра належним чином представить міністерство і висловить позицію віце-прем’єр-міністра, який опікується гуманітарними питаннями.

Отже, на пропозицію комітету ми маємо доповідь одного з  ініціаторів проведення парламентських слухань Павла Михай­ловича Мовчана, доповідь заступника міністра культури і туризму Миколи Михайловича Яковини, співдоповідь голови комітету Володимира Олександровича Яворівського і співдоповідь Миколи Григоровича Жулинського. Далі працюємо за звичайним регла­ментом для парламентських слухань: виступи до 5 хвилин. Тим, хто вперше в сесійній залі, повідомляю, що за 30 секунд до завершення виступу вас попередять звуковим сигналом. Я не маю звички жорстко обривати промовців, даю можливість завершити, але прохання дотримуватися регламенту, інакше всі особи, визначені комітетом, не встигнуть виступити.

Отже, розпочинаємо роботу. Запрошую до доповіді голову підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, культурно-просвітницької та мовної політики Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, ініціатора парламентських слухань Павла Михайловича Мовчана. Регламент 15 хвилин.

 

МОВЧАН П.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок Юлії Тимошенко). Дякую, Миколо Володимировичу. Шановні учасники парламент­ських слухань! Свою тему я означив як “Камо грядеши, Україно?”. Не було б потреби перейматися двома взаємозумовленими і  взаємопов’язаними проблемами — глобалізація і самоідентифі­кація, — якби ми не усвідомлювали, що світ стрімко і принципово змінився після зміни його двополярного стану на однополярний. Стрімко змінюються географічні кордони соціальних та культурних систем. Західна модель розвитку екстраполюється на всі існуючі традиційні моделі: однополюсний світовий лад визнається зразко­вим, оптимальним, прогресивним і єдино можливим, західний тип культури — найдоцільнішим, соціальні стандарти — незапереч­ними, знеособлення і загальноетнічні, і особистісні — неминучими.

Усвідомлюю, що ми не зможемо дати вичерпну відповідь на всі запитання, пов’язані з інтенсивними світовими глобалізаційни­ми процесами, але мусимо з’ясувати, які криються небезпеки для таких пізньосформованих держав, як Україна, у тому вирі, в який вона засмоктується. Чи справді ця світова модель є єдино прий­нятною, чи є вона оптимальною для людства і для нас як його складової? Але найпосутніше запитання: як нам, українцям, які підлягають двом хвилям знеособлення — русифікації і космополі­тизації, — вистояти перед цими тайфунами? Що нам необхідно чинити вже сьогодні? Які мають бути внесені корективи до наших засадничих національних проектів, наприклад до Конституції?

Хочу відразу заспокоїти своїх опонентів з табору “москво­центристів”, що цими самими проблемами “перейнята” і політич­на еліта Росії. Тому відсилаю їх до праць відомого російського філософа Олександра Панаріна, який називає глобалізаційний процес “ліберальним джихадом”.

Концепція відкритого суспільства у сфері національної ідео­логії та культури — а мене передовсім саме ці сфери цікавлять — створила небачені сприятливі умови для глобальної експансії американської масової культури і підриву традиційно-національ­них мов і культур, які впродовж тисячоліть забезпечували всім, у  тому числі й нам, національну ідентичність. Без підсилення ідентифікаційного фактора ми можемо забути про Спільний Європейський дім, де вже немає кордонів, де єдина валюта, де спільна армія, де чітко простежується тенденція до керування економічними центрами з єдиного центру.

В Європі зникають класичні ознаки державності, залиша­ються “константними національні мови і культури”, — зазначає колишній міністр культури Росії Михайло Швидкой. Продовжу його цитату, і ви зрозумієте, чому: “Ми живемо в період глобалізації, період культури споживацького суспільства. Вона не амери­канська, не європейська, не російська, — вона космополітична… Чим  більше універсалізуючих процесів, тим гостріша необхідність збереження самобутності кожної окремої культури”. З цими висновками М. Швидкого може солідаризуватися кожен, хто вболіває за національну культуру, підтверджуючи правильність узагальнень про існуючі світові цивілізаційні стандарти: однакові готелі, автобани, глянцеві журнали, таблоїди, телепрограми чи в  Пекіні, чи в Москві, чи у Варшаві.

Проте коли заходить мова про Україну, відразу російським політиком-інтелектуалом робляться відхилення. Цитую за оригі­налом: “Украинцы боятся раствориться в русском и, определяясь со своей национальной идентичностью, делают резкие движения. Русская культура имеет мощное влияние на украинскую, и этого нельзя отрицать. Ведь на украинском книжном рынке, к примеру, русский язык доминирует”.

І я запитую шановних учасників парламентських слухань: хіба лише на українському книжковому ринку домінує не україн­ське рідне слово, яке є найважливішим чинником самоіденти­фікації? А інформаційний простір, а кіноринок, а ринок телепро­дукту, а шоу-бізнес! Не робитиму повного переліку тих національ­них питомо українських сфер, звідки за останнє десятиріччя інтенсивно витіснялося українське слово. Ви їх добре знаєте. Мене просто вражає ця роздвоєність мислення російського ліберала, який закликає в Росії захищати свою мову, культуру, історію, а щодо нас, українців, пропонуються інші підходи: “Зачем украинцам, отказываясь от русского языка, обеднять себя”. І дає нам пораду: будьте прагматиками — бережіть російську мову, яку нам нав’язували, витісняючи свою рідну, починаючи від часів Мазепинської поразки.

Виникає цілком логічне запитання до адептів подібної концепції, не так до тих, хто за межами України, а до тих, хто серед нас: чому ви, прагматики, не вивчаєте української мови в  Україні, а воюєте за свої колонізаційні принципи? Слухаючи мову багатьох народних депутатів, особливо з Партії регіонів, я  зауважую, що більшість з них, володіючи українською мовою, принципово артикульовано вдаються до російської, нав’язуючи багатомільйонній українській нації не лише чужу мову, чужу істо­рію, чужу культуру, прагнучи розчленувань, розділень, знеособ­лень, денаціоналізації українського масиву, який зберіг себе всупереч репресіям, голодоморам і лінгвоцидам. І зрозуміло, чому ліберал М. Швидкой нам по-приятельськи нашіптує на вушко: “недопустима своего рода украинизация” історії.

І те, що очолювана депутатом Держдуми Н. Нарожницькою комісія з питань “правильної російської історії” при Президентові Д. Медведєву почала видавати серію історичних праць з фальси­фікації історії за аналогом комісії Катерини ІІ, чомусь не засу­джується російськими ліберал-демократами.

Наведу лише один приклад — книга С. Баранова та Д. Конова “Русская нация”. Цитую: “Нельзя согласиться с мнени­ем, что на Украине нет своей культуры, но вся она российского происхождения. Однако культура Украины несколько отдельна от общерусской — это культура народности в процессе становления, но отнюдь не нации”. Це праця 2009 року. Після такого “глибокого і модерного” аналізу не менш “модерна” прагматична реко­мендація керівництву Росії (цитую з оригіналу): “Необходимо объединение основных территорий русского этноса в единое на  начальном этапе конфедеративное пространство в составе России, Белоруссии и Украины. Уже до юридического закрепле­ния такой конфедерации сама работа по созданию такого геополитического пространства значительно укрепит и оформит русский этнос”.

Я не можу не звернути вашої уваги і всього свідомого українства на ті загрози, що йдуть з півночі, у зв’язку з тим, що наступного року ми будемо робити серйозний вибір, підтримуючи чи не підтримуючи тих, хто хоче офіційно впровадити в Україні російську мову як другу державну. Ці “глобалізаційні технології” по-московськи продукують щоденно в Росії кілька наукових центрів, і вони безперешкодно розповсюджуються, тиражуються в Україні.

Саме тому я змушений вдаватися до цитат “великих прагматиків” початку ХХ сторіччя з Росії. Ось, наприклад, візьмемо професора О. Будиловича: “Русское племя уже издревле раско­лолось по типу, быту и культуре на два самостоятельных народа: северорусский и южнорусский, или как теперь чаще выражаются, великорусский и украинский”. Це констатуюча частина тодішніх інтеграторів. Основний висновок: “Мы должны дать дружный отпор тем “украинцам”, которые — по святой ли простоте или по интригам врагов, или, наконец, по корыстному желанию стать из вторых в городе первыми в деревне — упражняются теперь в  раскалывании то “немецким топором”, то “польскою пилою” самого ядра нашей земли”.

Дану цитату я взяв в одній з багатьох праць, присвячених “украинской болезни русской нации”, видавництва “Имперская традиция”, в передмові до якої упорядник М. Смолін перевершує всі геббельсівські чи гітлерівські постулати: “По своей сути “украинство” является серьезнейшей болезнью Православной цивилизации в целом. Именно эта болезнь явила миру и хорва­тов, и косоваров — сербов, предавших Православие. Наши южнорусские сепаратисты — “украинцы” такие же предатели Православной цивилизации, как и русского единства”. Порятунок один — розчиняйтесь, братове, якомога швидше в глобалізацій­ному процесі по-московськи.

Глобалізаційні процеси почалися на початку XX сторіччя, коли ще не було термінів “глобалізація” і “самоідентифікація”. Тому російський філософ, наш земляк М. Бердяєв вживає такі поширені у філософії терміни, як “культура” і “цивілізація”. Ця опозиційна пара існує спередвіків, але такого фатального виміру вона набула лише у XX сторіччі — сторіччі прискореної технізації, індустріалізації, а тепер вже й інформатизації. Культура, як відо­мо, пов’язана з культом пращурів, з традиціями і переказами, вона виповнена священною символікою. Кожна культура є культу­рою духу, в підґрунті якої — творча робота, в ній присутня жива доля нації, її історія, тому вона безкорислива і безцінна у найви­щих її виявах. А цивілізація — завжди “зацікавлена” (за висловом М. Бердяєва), бо покликана задовольняти життєві потреби, потурати насолодам і задоволенням.

У культурі сучасній великі релігійні символи десакралізу­ються, з поразкою високої культури підноситься фактор “еконо­мізму”, тобто комерціалізації культури, що породжує всеохопний маскульт, покликаний знеособити кожну етнічну одиницю, розмити етноси, які були стійкими завдяки кристалізації високих духовних змістів кожної національної культури. На зламі XX та XXI сторіч всі футурологічні суперечки точилися навколо двох прогнозів: Фукуями та Семюеля Хантінгтона. Перший у відомій праці “Кінець історії” 1989 року стверджував, що із завершенням глобального конфлікту двох систем і зникненням комунізму весь світ стане світом демократії, лібералізму та вільного ринку, і  цивілізація всього світу уподібниться до американської. Цей своєрідний науковий міф з перебігом часу був спростовний Хантінгтоном, який сповіщав, що замість міждержавних воєн нас очікують великі міжцивілізаційні конфлікти, вкладаючи в поняття “цивілізація” ще й культурно-релігійний зміст.

Світ цікавий не лише цивілізаційними всеуніфікуючими глобальними здобутками, а передовсім культурними набутками, культурним різноманіттям. Немає культур головних чи другоряд­них, важливих чи малозначущих. І мови даються кожному етносові як космічна програма, як завдання бути собою, тобто виконувати своє призначення від Бога. Фома Аквінський сказав: “Бог — у  різноманітності”. Кожна з існуючих культур у певних умовах і за певних обставин створює відмінну систему цінностей, цілком логічних і функціональних, наближених до довершеності. Саме тому цей постулат різноманітності розвитку і рівнозначності та рівноцінності культур є найважливішим для людства.

Електронно-інформаційні рекламні технології ніколи не замі­нять культурної комунікації всередині кожного етносу і міжетнічних відносин. Якщо замість мовно-культурних діалогів запанує мова військових статутів і наказів, де під слово “ворог” підверстується “чеченець”, “грузин”, “українець”, “татарин”, “таліб”, “араб” чи “пуштун”, то справді світ дійде до глобальної катастрофи. І за наявності різної пагубної зброї — атомної, хімічної, біологічної — справа це не така вже й складна.

Ми були зачаровані словом “демократія” і тому здали в архів усі існуючі загрози для нас, молододержавників, ототожнивши це слово зі словом автоматичної рефлексії “мир”, не усвідомлюючи того, що Європа вже не раз, підставляючи Україну, підставлялася сама.

Планетарне співтовариство, глобалізоване лише фактором часу, яке нараховує шість мільярдів сущих, розділене несамохітно мовами, культурами, релігіями, історіями. Сущих, які не мають ані спільної шкали цінностей, ані спільного авторитету, ані загальної влади і живуть у відносному мирі. І кожна спроба переділу сфер впливу вкрай небезпечна. І будь-яка спроба зазіхань на моє право бути українцем, визначеним, ще раз нагадаю, самим Богом, є  викликом Творцеві. Ніхто не має мандата від Всевишнього на свою зверхність ані до мене особисто, ані до мого народу, ані до моєї культури, ані до моєї мови.

Хоча ми й запізнилися з відродженням своєї держави, але  це не дає права фінансово-олігархічним колам ігнорувати Українську державу, цілеспрямовано послаблюючи всі її механіз­ми, всі її правові засади. Ці кола є складовими транснаціональних угруповань, які прибрали до рук усі виборчі, аграрні, інформаційні сфери і проектують всі політичні процеси, внаслідок яких в Україні все менше стає українського, гальмуючи усіма можливими засо­бами цілком природний потяг нації до самоідентифікації. Але Господнього плану ніхто не скасовував і не скасує, і це стосується не лише нас, українців. Глобалізований світ рухається до поступо­вого елімінування значення кожної держави. Космічного ж плану ніхто не спроможний відхилити. Тому бути собою є космічним заповітом.

Мовно-культурний ландшафт ще ніколи так не руйнувався, як тепер. Виглядає, що наша доля — це безкінечний шлях випробовувань. Ми мусимо усвідомити, що справді оцарилася нова постіндустріальна доба, де фактично сформований новий світолад, нова економічна система, нові міждержавні стосунки, де домінують ті народи, які перетрансформувалися в нації, створив­ши в попередніх сторіччях свої національні держави.

Легітимізація української нації відбулася за її цілковитого обеззброєння і в мілітарній, і у всіх інших сферах — виробничій, аграрній, інформаційній, науковій. Європа постійно вимагатиме від України все нових стандартів, а Росія завжди шантажуватиме, вимагаючи зупинення так званої українізації історії, культури, освіти і так далі.

Як ми пересвідчилися останніми роками, глобалізаційні процеси вписують усі держави в іншу систему координат, в інші економічні системи й умови існування. Нам просто необхідно усвідомити, що ніхто і ніколи не сприятиме нашому історичному вияву бути собою і на загальнонаціональному рівні, і на індиві­дуальному. Ринок співчуття не знає, конкуренція ні з ким не дружить. Соціальний дарвінізм — головний принцип існуючого світоладу. Великими і славними за теперішніми мірками є не ті, хто успадкував тисячолітні культурні набутки, традиції, артефакти, а той, хто володіє статками і споживає найбільше благ.

До критеріїв оцінки суспільств і націй не належать, на превеликий жаль, ані високий рівень духовності, ані загально­доступна освіта, ані мистецьке різноманіття. Система ліберальних репресій якраз і стосується згаданих категорій, щоб притлумити надихаючі цінності, аби витіснити їх з великого національного простору у вузький, приватний, що, власне, і відбувається стрімко в новій Україні, де прищеплюється конформізм, впроваджуються масово стереотипи: вибирай або програєш. Але я переконаний, що, попри всі зусилля лібералів і русифікаторів, скасувати національну ідентичність, яка вбирається з молоком матері, яка набуває статусу звичаєвості і створює вищу цінність, неможливо. Адже людині властиво за своєю природою стверджувати не тільки своє “я”, а й “ми”, і природно відстоювати в дихтомії “ми” — “вони”.

Російська мова перетворилася на інструмент, хоч як це дивно, світового лібералізму, який прагне демонтувати колективну національну пам’ять, зруйнувати мовно-інформаційний україн­ський простір, знецінити, висміяти українські традиції. І зрозуміло, чому. Ця “так би мовити” культурна підсвідомість, на якій завжди відбувалася самоідентифікація, заважає впровадженню універ­сальної нової соціокультурної системи.

Решту моєї доповіді ви можете прочитати у “Слові Просвіти”. Мої роздуми звелися до одного: глобалізаційні проце­си, що відбуваються, є загальними, їх ніхто не уникне. Сьогодні є  намагання через різні системи криз, у тому числі економічну, фінансово-банкову, нав’язати людству зовсім інші принципи — принципи контролю. Нині в так званому прогресивному світі готівка вже не ходить, існують чипи, карти, магнітні стрічки. Кожна людина ототожнюється з числом, вона втрачає свою сутність, і  тому контроль через число, через чипізацію відбуватиметься дуже стрімко. Спершу роблять відкачування готівки, так званого кешу, для того щоб запровадити свої стандарти, свої принципи загального світового контролю.

І справа ось у чому: як у цій системі діяти нам — тим, хто за таких несприятливих умов здобув державу? Тільки впроваджуючи свої культурну, інформаційну програми! Це те, до чого ми підхо­дили, підходимо, але ніяк не розв’яжемо. Почати хоча б з того, що  прийняти закон про мови. Ось Микола Володимирович каже, що, мовляв, це не вирішує питання. Вирішує! Давайте робити поступово те, що необхідно, те, що ми не зробили 18 років тому.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Павле Михайловичу. Я, щоправда, стою на тій позиції, що якби ми виконали хоча б один закон про підтримку української культури і мови, то вже були б інакшою, більш цивілізованою українською нацією.

Шановні колеги, ще раз хочу пояснити щодо виступів. Я тут людина, яка нічого не вирішує, від якої нічого не залежить. Я  тільки зачитую українською мовою прізвища, ім’я, по батькові та посади тих осіб, яких визначив комітет.

Запрошую до доповіді заступника міністра культури і  туризму Миколу Михайловича Яковину. Прошу, 15 хвилин.

 

ЯКОВИНА М.М., заступник міністра культури і туризму України. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні народні депутати! Шановні пані та панове! Національна ідентичність є  здатністю особистості чи групи ототожнювати себе з великою національною спільнотою, її символами та цінностями, історією та культурою, з державними інституціями, національними інтере­сами. Це ототожнення не лише раціональне, а й емоційне і навіть естетичне, що сприяє самовизначенню та самоорієнтації індивіда у світі завдяки ресурсам національної культури, значення якої неоціненне у формуванні символічного капіталу нації.

Національна ідентичність передбачає самоототожнення особистості з ідеалізованим, ідейно наснаженим образом нації, звіряння себе і своїх дій з цим образом. Націєтворчий і рефор­маторський потенціал національного ідеалу українців досі не реалізований належно через складну історію, тривалу бездержав­ність, протидію колоніальних, імперських чинників, які не зникли, а  працюють і сьогодні.

Стратегічним завданням після здобуття державної незалеж­ності стало подолання колоніально-імперських хвороб, зміцнення культурної та національної ідентичності української політичної нації. Іншими словами, це завдання національної визначеності суспільства, його культури в умовах глобальної жорсткої боротьби у світі за культурно-духовний та інформаційний простір. Питання збереження і навіть виживання постає й перед тими мовами і культурами, які давно сформувалися і утвердилися.

Національна визначеність потребує не лише творчих поривів окремих особистостей, а й чіткого усвідомлення всією націо­нальною спільнотою своїх стратегічних культурно-світоглядних завдань. Значна частина українського суспільства, як було сказано у вступному слові заступника Голови Верховної Ради, має розмиту, двоїсту, провінційну імперську ідентичність, є зденаціо­налізованою. Як свідчать соціологи, для більш як третини громадян пріоритетними є локальна та регіональна ідентичності, а  для 8–9 відсотків такою залишається радянська ідентичність. Переважання локальних ідентичностей над загальнонаціональною, що має місце на значній частині України, особливо загрозливе.

Національна ідентичність не є раз і назавжди застиглим феноменом. Вона постійно змінюється разом з цивілізаційним поступом суспільства. Як дуже красномовний приклад, можна навести матеріали єдиного дореволюційного перепису населення в Російській імперії 1897 року, де фіксувалася саме етнічна належність, і де українці виявилися провідним етносом тодішньої імперії. І це за тодішніх кордонів, без урахування деяких інших українських земель. Що з нами робили, як маніпулювали націо­нальною ідентичністю впродовж страшного ХХ століття, підтвер­джує сучасна соціологія. І причини, очевидно, не тільки в постко­лоніальній спадщині, за 18 років не вироблено стратегії форму­вання міцної ідейно визначеної національної ідентичності.

Україна, не позбувшись постколоніальних проблем, має відповідати на потужні виклики глобалізації, яка, з одного боку, створює нові можливості для матеріального і духовного розвитку, а з другого — підтримує і поглиблює наявні диспропорції та деформації, загрожує нівелюванням,  уніфікацією національних культур аж до зникнення мовно-культурного розмаїття сучасного світу. Чи вдасться нам використовувати надані глобалізацією нагоди і нейтралізувати створені нею загрози? На жаль, глоба­лізаційні тенденції радше сприяють збереженню в українців розмитої, постколоніальної ідентичності, ніж її подоланню. На це є  дві причини.

По-перше, Україна є сьогодні, мусимо визнати, радше об’єктом, ніж суб’єктом глобалізаційних процесів. Рівень нашої інтегрованості у глобалізований світ оцінюють як посередній. Більшість наших співгромадян не володіють іноземною мовою, не користуються Інтернетом, не бували за кордоном, а тому судять про світ на підставі старих (ще радянських, очевидно) стерео­типів, а не нових знань і досвіду. І приклад такого світогляду — масове ставлення до НАТО чи Європейського Союзу. Це означає, що Україна ще не здатна ефективно захиститися від негативних аспектів глобалізації та отримати користь від позитивних аспектів, які, безумовно, є.

По-друге, глобалізований світ і глобальні тенденції, зокрема у культурній сфері, часто сприймаються в Україні через російське (російськомовне, очевидно) посередництво. Наслідок такого становища — домінування в українському культурно-інформа­ційному просторі закордонної маскультурної продукції. Наше суспільство є пасивним споживачем культурних, ідеологічних послань, створених іншими культурами, іншими державами, що згубно впливає і на економіку України, і на культуру, і на національну ідентичність її громадян.

Небезпека — не у відкритості нашої культури до зовнішніх впливів, а у фактично однобічній культурній, інформаційній, ідео­логічній експансії під прикриттям всіляких високодумних фраз (на  кшталт “единый русский мир”), які погано маскують ненависть до всього українського, перешкоджають реальному взаємовпливу та взаємообміну між культурами і народами.

Успішна відповідь України на внутрішні і зовнішні виклики залежить від успішного формування модерної української іден­тичності, прийнятної і привабливої для більшості населення та ґрунтованої на сучасній, європейського рівня національній куль­турі. Це, з огляду на етнокультурні поділи в Україні, має полягати у плеканні громадянської і культурної складової національної ідентичності.

Кожна політична або громадянська нація має етнічне і  мовно-культурне ядро. Протиставлення політичної нації і куль­турної, громадянської та етнічної є штучним, бо практично всі нації поєднують у собі ці складові, звісно, у різних пропорціях. Як показує світовий досвід, обійтися в націєтворенні без культурних чинників неможливо, оскільки саме вони за слабкості державних інституцій та громадянського суспільства об’єднують і легітимі­зують спільноту. Саме потужна національна культура може мати значення національної ідеї.

Формування громадянської складової національної ідентич­ності передбачає самоототожнення громадян з національними державними інституціями, що ефективно виконують свої функції, забезпечуючи рівність громадян перед законом, здобуваючи авторитет у суспільстві та набуваючи символічного (а не лише утилітарного) значення.

Незалежна Україна зробила ряд кроків у цьому напрямі, надавши громадянство всім, хто проживав на її території, визна­чивши в Конституції українську націю як політичну спільноту всіх етносів, що проживають в Україні. Натомість розбудова культурної складової національної ідентичності потребує делікатного балансу між пріоритетністю культури титульного українського етносу та дієвою підтримкою меншинних культур за умови концептуального розуміння української національної культури як такої, що охоплює спадщину всіх етносів, які традиційно проживають в Україні, доповнюючи і збагачуючи одне одного.

Пріоритетність культури українського етносу визначається титульним статусом українства, його консолідуючим, стрижневим значенням у державі і потребою культурного протекціонізму на користь української культури і мови, дискримінованих в імперські та совєтські часи, а сьогодні відкритих усім вітрам глобалізації та комерціалізації.

Потребують державної підтримки також культури етносів України, адже й вони зазнали руйнівного імперського тиску. Мовне та культурне різноманіття є багатством сучасної нації, яке слід оберігати і використовувати. Наша держава розуміє і врахо­вує це краще, ніж деякі сусідні, на чиїх теренах мешкають українці. У цьому напрямі Українська держава має змогу показати меншинам, що їхній культурний інтерес є спільним з національни­ми інтересами, і що Українська держава є захисником цих спіль­них інтересів в умовах глобалізації. У свою чергу, представники етнічних меншин мають усвідомлювати і реалізувати на практиці значення державної української мови як мови міжетнічного спілкування в Україні, виявляти належну повагу до мови і культури титульного етносу.

Ще одна проблема. Значна частка україномовного насе­лення, а також національні меншини України змушені споживати переважно продукти не своєї, а сусідської культури, яка фактично єдина щедро представлена на ринку. Отже, кількісне домінування набуває якісного виміру, формуючи враження культурної неповно­цінності української нації, свідомо поглиблюване українофобськи­ми місцевими і закордонними мас-медіа.

Нелегко бути патріотом своєї держави, яка досі залишається культурним сателітом колишньої метрополії, не здатна забезпе­чити повноцінне функціонування національної культури на власній території. Тому дуже важливо утвердити солідарне, об’єднавче розуміння модерної національної культури як такої, що включає спадщину і сучасну творчість усіх етносів України.

Російськомовна складова національної культури має розглядатися як доповнення, а не замінник україномовної куль­тури. Обидва ці складники як європейські, політично проукраїнські можуть і мають стати альтернативою імперській культурі, що в ба­гатьох проявах є антидемократичною, антиєвропейською, анти­українською. Тож замість протистояння мов і культур, на якому часто наголошують політики, слід говорити про боротьбу цін­ностей, які справді багато в чому є несумісними.

За таких умов конче необхідним і водночас цілком реаль­ним, уже випробуваним в інших країнах засобом протекціонізму національної культури в умовах глобалізації є набір правових і  фінансових інструментів, задіяний у проекті закону про націо­нальний культурний продукт, розробленому фахівцями Міністер­ства культури і туризму України із залученням широкого кола науковців.

Ідейно пов’язаний з ним проект закону про меценатство. Ідеться про забезпечення комплексної підтримки виробника національного культурного продукту шляхом пільгового оподатку­вання, активного інформаційного супроводження, закупівлі україн­ських книжок, часописів, фільмів тощо, а також через підтримку участі українських митців у міжнародних проектах.

Потрібно не лише протекціоністське законодавство, а й інституційні заходи: створення національних центрів з промоції української культури за кордоном, а також національних тури­стичних агенцій, які забезпечили б зростання іноземного культурного туризму в Україну. Потрібна масштабна державна програма формування міцної національної ідентичності, її грома­дянських і культурних складників. Підтримка української мови має ґрунтуватися на затвердженні Концепції державної мовної полі­тики і забезпечуватися роботою єдиного центрального органу виконавчої влади з питань мовної політики. А для підтримки культури та ідентичності українців діаспори, очевидно, доцільно створити спеціальний державний орган.

Протекціонізм щодо національної культури матиме виразний соціальний аспект, оскільки йдеться, по суті, про культурне відродження малих містечок і сіл, де україномовне населення становить переважну більшість і водночас є майже ізольованим від національного культурного простору, якісної освіти.

Конче необхідно передбачити в державних програмах, спрямованих на розвиток місцевого самоврядування і, зокрема, на розвиток села, цілком конкретні завдання щодо відродження культурної та освітньої інфраструктури, розвитку новітніх засобів інформації, доступу до мережі Інтернет, забезпечення інших духовних потреб сучасних селян. Механізми підтримки культурної інфраструктури, зокрема на селі, передбачаються в проекті закону про культуру, нещодавно поданому на розгляд Верховної Ради, прийняття якого наше міністерство вважає невідкладним.

Очевидно, треба подбати і про інші аспекти вдосконалення законодавчої бази, насамперед про засоби масової інформації. На черзі — прийняття законів про культуру, про національний культурний продукт, про Концепцію державної мовної політики України, про Концепцію державної національної політики України, про Концепцію розвитку гуманітарної сфери України, а також внесення змін до законів “Про охорону культурної спадщини”, “Про захист суспільної моралі” та низки інших законодавчих актів.

Ми також солідарні з колегами з Міністерства освіти і науки України щодо необхідності державної підтримки справи викла­дання та вивчення української мови, що потрібно постановою уряду встановити доплати учителям української мови і літератури, які працюють у загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням мовами національних меншин, а також вжити заходів задля неухильного дотримання єдиного мовного режиму в навчальних закладах.

Важливим інструментом формування національної ідентич­ності є відродження історичної пам’яті, очищення її від фаль­сифікацій. Сьогодні вже зроблено перші кроки на нелегкому шляху повернення до історичної притомності, що його має пройти все українське суспільство.

Упродовж останніх п’яти років Президент України Віктор Ющенко доклав чимало зусиль, аби розгребти авгієві стайні занедбаних питань реформування національної історичної пам’яті та ідентичності українського суспільства, надати цій справі системного характеру та ідеологічної визначеності. Ці важливі кроки однак не підкріплені глибинними реформами в різних сферах державного життя: Україна так і не стала правовою державою, її владні установи залишаються неефективними, корумпованими, відчуженими від громадян.

Отже, без кардинальної зміни нинішньої, фактично пост­колоніальної, ситуації в культурному просторі України говорити про формування міцної національної ідентичності навряд чи доводиться. Тому ще раз наголошу, що для України розвинута національна культура є національною ідеєю (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую за чітке дотримання регламенту.

Слово для співдоповіді надається голові Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Володимиру Олександровичу Яворівському. Регламент 10 хвилин.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок Юлії Тимошенко). Дорогі колеги! Я ледве збувся спокуси замість співдоповіді зачитати свій виступ на першому установчому з’їзді Народного Руху, який нази­вався “Що ж ми за народ такий?”, але одігнав цю спокусу, оскільки за роки відновлення української державності з’явилися нові виклики, нові зрізи, нові проблеми.

Я відкладаю свою доповідь, яку підготував, аби не повторю­вати того, що сказали мої колеги. Вони сказали про фунда­ментальні, базові, теоретичні речі. Я хочу трошки осадити ту проблему, що є, на наші українські реалії сьогодення.

Переконаний, що багато тих проблем, які ми сьогодні маємо в ідентифікації української нації, означають, що йдеться про спільноту, об’єднану історією, об’єднану територією, об’єднану загальними національними, економічними і духовними цінностями. Багато з тих питань, які ми сьогодні маємо, приховані — більш чи менш відкрито — у нашій українській історії.

Я чомусь думаю, що будівництво Української держави фактично розпочалося саме за княгині Ольги (може, хтось зі мною захоче посперечатися — будь ласка), тому що вона вперше спрямувала політику Київської Русі не на захоплення нових земель, а на наведення ладу всередині своєї країни. Це була справді дивовижна політика.

Ще один штрих з нашої української історії. Я чомусь думаю про те, що всі наші романтичні державницькі поривання були ґвалтовно перервані. Ми мали першу Україну за часів Богдана Хмельницького, коли справді нація піднялася, об’єдналася. Одначе, очевидно, не вистачило останнього штриха Богдану Хмельницькому, щоб юридично оформити Українську державу. Вона так і залишилася на рівні напівцивільного-напіввійськового об’єднання. Переяславська рада, далі знаєте самі.

Я переконаний, що поява Тараса Шевченка — це одне з рятівних кіл, яке було кинуто українській нації. Сьогодні можна досліджувати українську душу до Шевченка і після Шевченка. Наразі думається про те, що Шевченко, власне кажучи, так увіковічнив, так схопив цю Україну, ніби боявся, що вона зникне раз і назавжди, що за його творами можна було б відтворити (не приведи Господи), якби довелося, Українську державу. І хто міг би подумати, що майже через 150 років після смерті Тараса Шевчен­ка тут, у нашому українському співтоваристві, з’являться люди з прізвищами, що мають рослинне походження, які будуть просто топтатися по Тарасові Шевченку, гуляти по нашій історії і розпові­дати про те, що український народ такої історії не має.

Друга Україна, я її називаю тільки так, — це знову-таки романтичний і колосальний підйом із січовими стрільцями, прого­лошенням української незалежності і знову ґвалтівне зупинення розвитку українського духу, української історії.

Сьогодні ми маємо третю Україну, і я молю Бога (мабуть, і  ви також), аби це була остання, щоб четвертої вже не було, третя — це магічне число, і щоб такою вона й залишилася.

Хочу сказати про деякі виклики сьогодення, які ми маємо. Наша національна ідентичність залежить від зовнішнього і від внутрішнього чинників. Наскільки могутній зовнішній чинник? Давайте поміркуємо: чи маємо ми сьогодні союзників за кордо­ном, на яких можна покластися? Я шукаю-шукаю і можу назвати хіба що, скажімо, Польщу, яка теж могла б мати до нас якісь певні претензії, але полякам вистачило глузду. А решта або абсолютно індиферентні до нас, або відверто ворожі. Я не хочу наживати ворогів, бо ми шукаємо собі союзників, але те, що сьогодні відбу­вається в Румунії — і подвійні паспорти для чернівчан, і острів Зміїний, питання щодо якого, до речі, ми самі спровокували, нам не треба було вв’язуватися в цю історію… Фактично ми сьогодні не маємо за межами України хоч декілька сильних, надійних союзників, і це колосальна проблема.

Далі. Звідки виростають ці наші питання, наші болі, які ми сьогодні маємо? Ми маємо, очевидно, усвідомити, що сьогодні українське суспільство має болючий постколоніальний сидром. Він є в політиці, демонструється в цій залі чи не щодня. Ви знаєте, що в жодному парламенті, мабуть, не представлено стільки антидержавних, антипатріотичних сил, як у нашому. Цей постколоніальний синдром є і в нашій культурі. Тут уже дещо про це говорилося, я потім ще додам. Він є навіть в економіці. Ви розумієте? Ми ж маємо називати речі своїми іменами. У жодній молодій державі, яка відновила свою державність на пострадян­ському просторі, мабуть, немає такої антидержавної сили в пар­ламенті. І сьогодні, власне кажучи, цю антиукраїнськість у дуже яскравій і відвертій версії уособлює (ви це знаєте) могутнє політичне угруповання, яке діє в Україні і знову готове прийти до влади.

Я не раз думаю (може, це і спірне питання) про те, що фактично ми з вами ще не мали такої патріотичної, культурної і  освіченої української влади, як сьогодні в особі і Ющенка — українського патріотичного чоловіка, і Тимошенко. Але скажіть мені: за цих п’ять років ми пройшли десь хоч трошки вперед? Дуже і дуже сумніваюся. Тому що за Кучми, хоч як би ми до нього ставилися, фактично ми були ближчими і до НАТО, і до Європей­ського Союзу, ніж сьогодні. Тепер про нас взагалі майже ніхто не згадує, навіть дату не називають, коли це питання може бути актуалізовано.

І я хочу назвати з цієї трибуни, що ідеологом цього політичного сегмента в Україні є Дмитро Табачник, вчений, який дозволяє собі говорити про те, що Україна — штучна держава, що вона виникла абсолютно штучно. Хоча вона виникла на базі основних міжнародних постулатів. Є націє- і державотворча основна коренева нація — українська. Сьогодні він каже, що це держава фіктивна, вона ось-ось щезне, зникне і таке інше. А  українську інтелігенцію — можливо, основного носія якихось цінностей, які ми сьогодні маємо, він називає “тонкой прослой­кой”, яка ніяк не може конкурувати з російською культурою. А  чому ми маємо конкурувати з російською культурою, якщо повинні розвивати насамперед свою культуру?

Постколоніальний синдром у нашій економіці. Що я маю на увазі, коли про це кажу? Назвіть мені бодай одного могутнього олігарха чи бізнесмена, який є проукраїнським, національним. Я  ось їх перебираю — Ахметов, Коломойський, Фірташ, брати Клюєви… Назвіть бодай одне прізвище людини, яка, скажімо, явно продемонструвала б свою належність, свою любов, даруйте за банальне, може, слово, до Української держави. Усім цим людям вона цілком байдужа. Це територія, на якій вони роблять бізнес, не завжди, до речі, або здебільшого, як правило, неправедний.

Декілька слів про ті речі, які ми обов’язково мусимо робити. Ми сьогодні фактично втратили український кінематограф. Тут присутній пан Сергій, новий голова Національної спілки кінемато­графістів, він мене підтримає, думаю. Ми забули про те, що сьогодні може зробити український кінематограф для підняття духу нації. У нас же кіт не валявся в нашій прекрасній історії!

Більше того, за комуністів все-таки у нас був прекрасний напрям — поетичне кіно, який виходив із “Тіней забутих предків”, ось Іван Драч сидить, з його як сценариста фільмів “Кам’яний хрест” і “Криниця для спраглих”. Тоді знімалися такі кінострічки, десятиліттями лежали на полицях, але вони були! Сьогодні маємо свою Українську державу, і цього року з бюджету виділено 5 мільйонів на зйомки кінофільмів. Це не можна зняти жодного фільму, в якому є масові або батальні сцени. Ми маємо просто все зробити сьогодні, тому що російський кінематограф, росій­ське кіно… До речі, весь цей декор, коли нібито дублюємо ці фільми, нічого не вартий, ніхто титрів внизу не читає, усі слуха­ють, все одно на слуху російська мова. Це просто колосальна проблема, яку ми маємо вирішити.

Ще один штрих. Є така спокуса у влади, щоб деякі культурні програми перевести на регіональний рівень. Я уявляю, що з цього вийде, коли ми переведемо культуру на донецький рівень чи, скажімо, на харківський. Пригадуєте, як один з вождів, царство йому небесне, казав, що “будем жить по харьковским законам, а  не по галицким”. Тому я переконаний, що все-таки національна ідея, національний дух, національна культура мають формуватися в центрі.

Є ще одна проблема, і я завершую. Сьогодні культивується дуже підступна річ — так званий місцевий патріотизм, наприклад донецький патріотизм. І навіть стосовно людини, яка, скажімо, сиділа в тюрмі, на основі цього квазіпатріотизму формується ідея про те, що “все равно он наш, донецкий, ну и что, что сидел, но он наш”. Це теж дуже небезпечна річ.

Саме тому я хочу вірити в те, що ми — не втрачена нація. Якщо ми пережили такі важкі часи (і Голодомор, і все інше), але все-таки сьогодні є і відкрито обговорюємо ці проблеми, у нас є майбутнє і в нас його ніхто не забере (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Олександровичу.

Запрошую до співдоповіді голову Національної ради з  питань культури і духовності при Президентові України Миколу Григоровича Жулинського. Регламент 10 хвилин.

 

ЖУЛИНСЬКИЙ М.Г., голова Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України. Шановний голово! Шановні учасники парламентських слухань! Коли Тарас Шевченко за два роки до свого передчасного завершення життя заповідав: “Воскресну нині! Ради їх, людей закованих моїх, убогих, нищих… Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово!” — то думав він про духовне пробудження української людини, про набуття нею національної гідності і честі, про відродження національного духу. Пригадуєте в Івана Франка: “Вірю в силу духа і в день воскресний твойого повстання…” Це з пролога до поеми “Мойсей”, яку Франко написав у 1905 році заради возвеличення високої правоти самопожертви в ім’я духовного прозріння тих, кого слід вивести з пустелі рабства та національної неправоти.

Наші політики завзято проштрикують один одного словес­ними списами в намаганні подати суспільству своє розуміння національної ідеї, тоді як і Шевченком, і Франком, і Лесею Україн­кою, і багатьма іншими українськими письменниками, митцями національна ідея осмислювалася та образно виражалася як про­блема духовного вибору і моральної свободи, як енергія любові до свого народу і повсякчасна готовність до самопожертви в ім’я реалізації національного ідеалу.

А дух нашого народу ослаблений, знесилений боротьбою за виживання і відразою до політично-спекулятивної демагогії цинічних “державників”. Український народ так і не набув віри, бо влада її не культивувала, оскільки була зайнята передусім приватизацією політики та комерціалізацією власної влади. А  народ без віри не набуде національної гідності, бо саме на вірі вирощується дух нації, національний характер. Пам’ятаєте, як Микола Гоголь висловився: “Справжня національність перебуває… в самому дусі народу”.

Поняття “народний дух”, “душа народу”, які лежать в основі філософії національної ідентичності, належать німецькому філосо­фу Й.Г. Гердеру. Що ж зумовлює специфіку “народного духу” кожної нації? За Гердером, людину як особистість формують два світи — світ природи і світ духу, що втілені у мові, психології та людських цінностях. Передусім мова організовує і єднає через культуру і завдяки культурі ці два світи, бо мова, як згодом визначить інший німецький філософ Гумбольдт, це “дух нації”.

Культурно організований “дух народу” втілюється у форму “нації-держави”. Це не я сказав, це сказав Гегель. І саме Гегель обґрунтував правом сенс державності як форми культурної цілісності. Філософ наголошував: “Народ, що не організувався в  державу, — просто народ, позбавлений власне історії”.

Ми організувалися в державу, ми не позбавлені власної історії, хоча її вповні не знаємо, бо не здійснили суцільної рестав­рації історичного досвіду нації, не забезпечили повноцінного і  повнокровного функціонування державної мови — української, не розширили весь простір національного буття на власні цінності і  пріоритети, але ми опинилися на порозі небезпечної для збереження держави межі, коли реальною загрозою є духовне і  моральне знесилення народу, суспільна дезінтегрованість та наростаюча соціальна нерівність і конфліктність.

Очевидним є тривожне наростання процесу дегуманізації українського суспільства, зараження його бацилами аморальності, бездуховності, прагненням досягти збагачення будь-якими засо­бами, коли хизування багатством, як і приховування багатства, набутого нечесним шляхом, жорстокість, насильство, цинічне роз­кошування безкарністю руйнують моральні і духовні цінності нації.

Безперечно, все треба робити для того, щоб формувати суспільство, як казав Іван Франко, як “суцільний культурний організм”. Ця “величезна дійова задача”, за Франком, особливо гостро постала нині, в умовах незалежності, коли на наших очах розмивається наш національний образ, руйнуються наші базові цінності і трансформуються під панросійську національну ідентич­ність. Відбувається активне поширення інших цінностей, ідеалів, змістів, культурних кодів і зразків, особливо мови — всього того, що й формує ідентичність. Кажемо “формує” — і зразу себе запитуємо: які ж механізми формування національної ідентичності задіює українська влада? І чи існує якась система, інституційна структура, якийсь державний орган, спроможний конструювати власну національну ідентичність?

Мусимо з гіркотою визнати, що українська влада, за винятком очевидних зусиль Президента України Віктора Ющенка, виявилася не здатною забезпечувати захист національного куль­турно-інформаційного простору, а отже, активно і системно формувати національну ідентичність, зберігати, захищати, розви­вати і поширювати власні ідеали та цінності.

Україна як суверенна держава стоїть перед серйозним модернізаційним викликом, який зосереджений на трансформації української національної ідентичності в умовах глобалізації. Оскільки процеси інтеграції та глобалізації активно впливають не лише на національну економіку, а передусім на соціогуманітарну сферу, є нагальною необхідність формування цілісної політики гуманітарного розвитку України.

Очевидно, що реалізація цілісної політики гуманітарного розвитку не можлива без формування демократичного, консолідо­ваного суспільства, досягнення найвищих рівнів свободи особи­стості та утвердження людської і національної гідності. Важливо виробити інтегративні механізми, соціальні стандарти та моделі поведінки, продукувати цінності толерантності і суспільної консо­лідації, на основі яких і відбувається трансформація національної ідентичності в контексті європейської інтеграції.

У людини зокрема та суспільства в цілому має виробитися потреба і вміння спільного, в атмосфері поваги і взаєморозуміння толерантного співжиття, зберігаючи при цьому власну мовну, культурну, етнічну, релігійну різноманітність. Держава зобов’язана з цією метою забезпечувати розвиток і якнайповніше викори­стання української мови як важливого консолідуючого чинника, культурного потенціалу нації в багатогранних зв’язках з іншими національними культурами, розвивати міжкультурну взаємодію з  метою виборення належного місця України в європейському і  світовому гуманітарному просторі.

Передусім нам потрібно вибудувати національний Дім буття для всіх громадян України — створити національну державу. Таке завдання і поставив 1905 року Іван Франко в “Одвертому листі до галицької української молодежі”: здобути незалежність України, що означало, “здвигнення нашої національної будови в усій її цілості”.

Ми досягли незалежності, утверджуємо її, але ми ще не витворили з “величезної етнічної маси українського народу”, як казав Франко, “суцільний культурний організм” — українську націю зі своєю системою цінностей і пріоритетів, з власною мовою, міфологією, свідомістю і символізмом. Тому формування націо­нальної ідентичності для нас, для української влади, громадських інституцій, національної еліти — завдання першочергове, невід­кладне. І в цьому плані ніяк не оминути питання націоналізму в  тому європейському розумінні і тлумаченні, яке базується на національній свідомості, національному чутті, почуванні, а голов­не — на пориванні до свободи і державного самоздійснення нації.

Оскільки наші власні авторитети нас не переконують, нагадаю, що відомий фахівець з питань виникнення і розвитку націй і націоналізму Ентоні Сміт писав, що “націоналізм — це головним чином культурна доктрина”, яка слугує передусім для досягнення “єдності та ідентичності нації”. Отже, націоналізм можна розглядати не лише як різновид політичної ідеології, а як культурну доктрину, як “форму культури”, а саму націю — як “тип ідентичності, чиє значення і пріоритет зумовлені цієї формою культури”.

Отже, формування національної ідентичності як колектив­ного феномена має бути спрямоване передусім на творення єдності, суспільної солідарності, на досягнення консолідації українського народу. Більше двох тисяч років тому славетний філософ Луцій Анней Сенека в одному із своїх “Моральних листів до Луцилія” навів мудрі слова мужнього Марка Агріппи: “Згодою розростаються малі держави, незгодою руйнуються навіть найбільші”.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Григоровичу.

Шановні колеги, переходимо до дискусійної частини. Нагадую, що регламент виступів в обговоренні — 5 хвилин.

До слова запрошується Максим Віталійович Стріха, заступник міністра освіти і науки України. Підготуватися Горіну.

 

СТРІХА М.В., заступник міністра освіти і науки України. Вельмишановний пане голово! Вельмишановні учасники парла­ментських слухань! Часу обмаль, тому говоритиму дуже тезово.

Отже, чи є Україна унікальною в сьогоднішніх глобаліза­ційних умовах? Та ні, бо глобалізація стосується всіх.

Чи є в нас обтяжувальний фактор? Безумовно, так. Ми увійшли в глобалізацію в умовах незавершеного націєтворення (пам’ятаєте термін “спізніле націєтворення” Д. Чижевського?), і  маємо сьогодні пройти те, що інші європейські нації пройшли століття чи два століття тому.

Чи маємо ми шанс це пройти? Безумовно, так. Згадаймо Францію. Згадаймо, що навіть після наполеонівських війн більше половини мешканців Франції ідентифікували себе не французами, а насамперед мешканцями Нормандії чи Іль-де-Франс. І згадай­мо, що шкільна освіта наприкінці ХІХ століття зробила з французів націю.

Величезне значення в цьому процесі завжди належить національній еліті. І українці так само не виняток. Згадаймо київських книжників початку XVII століття з їхньою концепцією тяглості від княжої Русі до козацької Гетьманщини. Згадаймо, врешті-решт, “Громади” — київську, одеську, харківську. Згадаймо НТШ у Львові з його подвижницькою просвітницькою і науковою роботою. Згадаймо історичні школи В. Антоновича, М. Грушев­ського, І. Крип’якевича. Це все ті чинники, що сприяли україн­ському націєтворенню.

Сьогодні обов’язок державної влади — використати ці цивілізовані, прийняті світовим співтовариством інструменти, для того щоб завершити процес сучасного, модерного націєтворення, аби нейтралізувати ті ризики глобалізації, про які вже говорилося.

Дуже стисло про те, що зроблено останнім часом саме в  царині освіти і науки. Науки також, оскільки саме в науковій сфері лежить осмислення націєтворчих процесів. І тут ми, може, досягли найбільшого: українська гуманітаристика протягом остан­ніх двох десятиліть увірвалася у світову гуманітаристику, стала інтегрованою її частиною. У нас уже не загумінкова наука для хатнього вжитку, і тут слово “глобалізація” я вживаю в цілком позитивному значенні.

Щодо освіти. Протягом останніх трьох років міністерство, я  сказав би, дуже вперто через нові підручники реалізує програму покращення вивчення української мови. Справді, підручники нові в  усьому: від змісту до поліграфічного оформлення, до того, наскільки вони санітарні під час користування, до шкільного режиму. Постійне використання української мови в навчальному процесі, врешті-решт, стало предметом багатьох дискусій.

Міністерство також звертає величезну увагу на те, щоб були інтегровані в загальноукраїнський процес представники націо­нальних меншин. Боронь Боже, не йдеться про якусь примусову асиміляцію чи сприяння асиміляції не примусовій. Можу сказати, що в умовах сьогоднішньої скрути міністерство стежить, аби насамперед було надруковано малотиражні підручники національ­них меншин.

Водночас вперше за добу незалежної України надруковано серію термінологічних словників (російських, угорських, румун­ських, молдавських, польських, кримськотатарських), які допо­можуть учням у користуванні фаховою термінологією під час проведення зовнішнього незалежного оцінювання, яке цього року, як ви знаєте, здійснюватиметься українською мовою.

Цього року вперше запроваджено вивчення деяких дисциплін українською мовою у школах з викладанням мовами національних меншин. За цей крок міністерство багато критикува­ли, але лише політики, а не ті, хто реально навчається україн­ською мовою. Представники меншин переважно схвально це сприйняли, оскільки це дає змогу їм краще оволодіти мовою і  краще почуватися в освітньому процесі.

Нова концепція історії — усього лише українська концепція історії. Нам закидали, що немає Куликовської битви. Вона є, але в  курсі світової історії, там, де вона має бути. У курсі української історії — те, що стосується української історії.

Переконаний, що спільними зусиллями держави, виконавчої і законодавчої влади, і громадянського суспільства ми зуміємо пройти той шлях, який пройшли щасливіші європейські нації сто чи двісті років тому.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Олександр Олегович Горін, заступник міністра закордонних справ України. Підготуватися народному депутату Косіву.

 

ГОРІН О.О., заступник міністра закордонних справ України. Шановний пане заступник Голови Верховної Ради України! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Дозвольте розпочати свій виступ словами глибокої вдячності Верховній Раді України за внесення до порядку денного такої важливої для національних інтересів нашої держави теми, яка має і національний, і глибокий міжнародний вимір.

Не будемо приховувати, що після проголошення незалеж­ності України перед нашою країною постала нагальна потреба пошуку формули, її місця і значення в регіональних, європейських та світових структурах. Це має під собою серйозну підставу, насамперед з огляду на унікальний історичний, географічний, людський, науково-технологічний та культурно-гуманітарний потенціал України.

У цьому контексті варто нагадати шановній аудиторії, що наша нація, на відміну від інших, формувалася за тривалих несприятливих історичних умов. Як вам відомо, існують думки, особливо в деяких сусідніх країнах, що процес творення україн­ської нації не завершився й дотепер, позаяк цю націю не консо­лідують ані спільна мова, ані спільна історична пам’ять, ані віросповідання — три основні загальновизнані базисні складові для визначення національної ідентичності.

На жаль, такі оцінки продовжують лунати, впливаючи на сучасну ситуацію в нашій державі, віддзеркалюючись у політичних позиціях українців, особливо за підтримки ними тих чи тих зовнішньополітичних пріоритетів України. За таких умов для національної ідентичності України важливі не ілюзорні принципи цілісності європейського народу або асиміляція європейських націй, а об’єднана Європа націй, центром інтеграційної перспек­тиви якої, її головним суб’єктом і носієм мають залишатися держави-нації, у тому числі й українська.

Як доводить остання хвиля розширення Європейського Союзу, Європа, яка наразі не демонтує, а навпаки, поглиблює національну ідентичність кожного народу, має таку перспективу розвитку, що перетворює її на привабливий суб’єкт для великих та малих народів, для Старого та Нового континенту, включно для України. Тому варто наголосити, що сьогоднішню Європейську спільноту, куди прагне Україна, об’єднують не лише спільність історичного минулого, а й турбота про недопущення втрати європейської та національної культурно-історичної ідентичності кожної її складової.

У цьому контексті заявлений нами процес повернення України в Європу в жодному разі не слід розглядати як підготовку до вступу до клубу заможних, а як багатогранний процес незво­ротного наближення кожного українця до сталих європейських цінностей.

Природний процес взаємного зближення українців та євро­пейців — шлях відродження історичних традицій і для Української держави, і для старої Європи. Наразі усвідомлення цього шляху покликане стати надійним орієнтиром чи, як модно сьогодні казати, дорожньою картою у взаємовідносинах України і тради­ційної Європи, необхідною для найскорішого повернення нашої держави до загальновизнаних європейських цінностей. Ці підходи мають особливе значення для Української держави, оскільки вона робить остаточні кроки на шляху самоствердження, зміцнення значення титульної нації та відтворення власної історичної, куль­турної, мовної та національної ідентичності.

Проте окремо наголошу, що модель європейської інтеграції без збереження національної ідентичності українському суспіль­ству не підходить. Як зазначають вітчизняні фахівці, у цій сфері ми ще не пройшли шляху остаточного утвердження, робимо лише перші кроки. Україні насамперед необхідно виконати обов’язок перед самою собою, реалізувати місію самоутвердження як суве­ренної держави. Свого часу ще Іван Франко зазначав, що “консо­лідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей… може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені”.

Водночас за умов прискореної глобалізації сучасного світу вивчення зарубіжного досвіду переконливо доводить, що для будь-якої поліетнічної держави корисним може бути досвід став­лення до національної ідентичності в таких державах, як Австрія, Естонія, Латвія, Литва, Туреччина, Чехія та інших. Ці держави надають належної уваги системному формуванню почуття патріо­тизму, коли всім громадянам незалежно від мови, національності, віросповідання пропонується об’єднати зусилля заради процві­тання своєї держави.

При цьому зазначені країни не лише декларують, а й неухильно дотримуються принципу рівності всіх своїх громадян незалежно від їх расової, мовної, гендерної та політичної ідентичності. Тому в нашому баченні консолідована підтримка поліетнічної держави з боку деяких її національних компонентів є   безперечним гарантом міцності держави, у тому числі її відносин з історичними батьківщинами відповідних національних меншин.

Хочу також зазначити, що цілком неприйнятним є досвід Бельгії щодо збереження національної ідентичності, оскільки специфіка цієї країни полягає у практичному збігові мовних та етнічних кордонів відповідних національностей, що за тісних зв’язків з їх історичними батьківщинами створює додаткові джерела напруженості в бельгійському суспільстві.

Загалом, зважаючи на перспективу, хочу зазначити, що новою тенденцією щодо визначення національної ідентичності як особливо важливої цінності сучасного громадянського суспільства є характерний для низки передових європейських країн розпо­діл  самоідентифікації кожної окремої людини як єдиного носія національної ідентичності на три види: національну (усвідомлення своєї належності до тієї чи тієї нації); регіональну (усвідомлення своєї належності до відповідного регіону, наприклад мешканець Скандинавії, Британських островів, Центральної або Західної Європи) та глобальну (усвідомлення своєї належності до Європи, що у більшості випадків відповідає території держав — членів Європейського Союзу).

Ну, і як висновок можна стверджувати, що інтеграція України до європейських та євроатлантичних структур, безумовно, сприятиме консолідації української нації та утвердженню нашої держави на Європейському континенті та у світі в цілому.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Михайло Васильович Косів. Підготуватися народному депутату Зайцю.

 

КОСІВ М.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок Юлії Тимошенко). Шановні учасники парламентських слухань! Виступаючи від імені комітету, який був ініціатором проведення нинішніх слухань, я хочу (і маю таке завдання) зупинитися на тих конкретних параметрах і  принципах, які ми маємо визначити в результаті нашої роботи, які потім мають увійти до постанови Верховної Ради про реко­мендації наших парламентських слухань, до виконання органам виконавчої влади.

Отже, ми констатували, що Україна увійшла в процеси глобалізаційних викликів, так і не закінчивши своєї націєтворчої, націєоб’єднувальної роботи в одну велику націю. Звісно, треба говорити не лише про ті чотири століття, протягом яких Україна перебувала в умовах і бездержавності, і несвободи, а й про ті останні десятиліття, які ми переважно всі пам’ятаємо, коли на повну потужність утверджувалося стирання національних відмін­ностей між народами, коли творилася нова історична єдність під назвою “радянський народ”, і жодних національних особливостей не існувало, мала бути одна мова. І хоч ця мова була суто національною, а саме російською, якихось інших мов у цій історичній єдності не мало бути.

Отже, я вважаю, що ми маємо сьогодні визначити стано­вище, в якому опинилася Україна, а також параметри чи зміст, який ми вкладаємо в поняття “національна ідентичність”. Маємо визначити, які проблеми виникають у зв’язку із збереженням нашої ідентичності в умовах тих викликів, які постають сьогодні не лише перед нами, а й перед усім світом. Я слухав, як мої колеги визначали деякі параметри національної ідентичності. Для себе я  теж таку, так би мовити, шкалу визначив.

Перше. Національна ідентичність полягає в тому, що людина ототожнює себе як індивідуум не лише з певною етнічною, а й із суспільною спільнотою. Я хотів би, щоб ми в цьому плані вихо­дили з Конституції України, в якій сказано, що вона приймається “від імені Українського народу”, причому “Український” написано з  великої літери, і цей народ складається з “громадян України всіх національностей”. Отже, в Україні всі мають бути українцями, звісно, залишаючись належними до тих національних етнічних спільнот, з яких вони вийшли.

Друге — територія, про це вже говорили. Ми маємо сьогодні в Україні впевненість у тому, що всі наші співвітчизники сприй­мають територіальну цілісність України як єдиний комплекс? Звичайно, не маємо. Бо я думаю, ви пам’ятаєте оті карти, які п’ять років тому, напередодні виборів, ділили Україну на різні пояси. Ви думаєте, що сьогодні таких карт немає? Вони є, тільки сьогодні ідеологи з сусідньої держави, які малюють такі карти, видумали нову географічну сутність: що є Європа Західна, куди нам не треба йти, бо нас там не хочуть, і є Європа Східна, куди ми маємо йти, висловивши ініціативу утворення нового союзу.

Нещодавно ми приймали дуже високого гостя з сусідньої церкви, який казав: “Какая Украина? Украина, Россия, Беларусь — это единая тысячелетняя православная святая Русь”.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Пане Михайле, ви тільки почали крити­кувати, як вимкнувся мікрофон. Будь ласка, продовжуйте.

 

КОСІВ М.В. Хіба там є місце для такої території, як Україна? Ну, і так далі. Про мову тут багато говорили.

Отже, я визначив для себе (але не всі назвав) сім компонентів. Якщо ми випишемо їх, то зможемо спільно створити на основі цих параметрів концепцію формування загально­національної ідентичності громадян України, а також визначити параметри діяльності в кожному цьому напрямі, а тоді будемо приступати до їх реалізації.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова заступника голови Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Івана Олександровича Зайця. Підго­туватися Ларисі Терентіївні Масенко.

 

ЗАЄЦЬ І.О., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Шановні учасники парламент­ських слухань! Пані та панове! Дехто вважає, що європейці, а отже, й українці, увійшли в постнаціональну еру, що глобалізація зменшує значення нації, що гряде епоха ліберального глобалізму і, як наслідок, ідеологія динамічного консерватизму, що базується на етнічній основі, начебто стрімко втрачатиме свою силу. Іншими словами, стверджують, що національний етнічний фактор буде явищем світової історії, що відходить. І нібито особливу цінність матимуть не окремі держави, а наднаціональні інститути та космополітичні ідеології.

Однак з досвіду ХХ століття і з того, що нині спостерігається на Європейському континенті (згадаймо хоч би жорстку боротьбу з міграцією, поширення процесу запровадження і захисту єдиної державної мови), випливає цілком протилежний висновок, а саме: ХХІ століття стане часом широкої реалізації етнонаціональних модерністських проектів, і тільки ті народи, які постійно поглиблю­ватимуть та розвиватимуть національну ідентичність, забезпечать собі конкурентоспроможність і гідне місце під сонцем. Отже, ми, українці, маємо також подбати про свою національну ідентичність на всіх її рівнях.

Перше — потрібно наполегливіше і послідовніше утверджу­вати європейську концепцію національної держави. Протягом усіх років незалежності саме вибір українцями національного типу держави найбільше піддається ревізії. Кому не доводилося чути з найвищих трибун, що Україна є державою багатонаціональною? А звідси і набір рецептів, який не можна сприймати за жодних умов: дві державні мови, федералізм, мультикультурність. Поряд з  цим бачимо чимало спроб спекуляцій і зловживання легітимни­ми правами національних меншин з метою обмеження національ­ного розвитку титульної нації.

Проте Українська держава проголошена в річищі європей­ської традиції державотворення, якій властивий саме національ­ний тип держави. Це означає, що традиції і звичаї української нації, яка є титульною, лягають в основу суспільної організації при гарантуванні прав національних меншин. Саме така концепція сформована в Декларації про державний суверенітет України і  покладена в основу всіх законодавчих актів, у тому числі Конституції. Перший розділ декларації називається “Самовизна­чення української нації”, а в Конституції зазначено, що національ­ний синьо-жовтий прапор, тризуб, гімн “Ще не вмерли України…” є державними символами, а українська мова є державною мовою. І це не може підлягати жодній ревізії.

Твердження, що Європа зі створенням Європейського Союзу відмовляється від національних традицій державотворення є не чим іншим, як спекуляціями. Це спосіб солідарної конкуренції цивілізаційно близьких європейських національних держав з інши­ми світовими потугами, і ця солідарність простежується з дуже широкого кола питань — від економічних до міграційних.

Друге. Особливої уваги вимагає утвердження української мови в Україні в усій її цілісності і насамперед як єдиної держав­ної, як основи національної ідентичності та єдності нації. Світ вступає в інформаційну добу, коли інтелектуальний інформаційний ресурс виступатиме як найдорожчий. І кожен знає, що носієм інформації є мова. Мова — це окремий світ. Одна державна мова  — один світ, дві державні мови — два світи. А націям потрібна не роздвоєність, а єдність.

У сучасну інформаційну постіндустріальну добу мова, окрім  культурно-духовної основи, має дуже важливу раціональну функцію. Не секрет, що передові країни використовують мову як потужний інструмент захисту національного ринку, як тарифний інструмент. Ось чому США, Франція, Індія, Росія, ряд інших держав останніми роками на законодавчому рівні вжили заходів щодо інституювання єдиної державної мови. То відповідно до яких  світових тенденцій нам нав’язують всередині і ззовні другу державну мову? Мовні проблеми треба вирішувати не з позиції побутової зручності, а з позиції розуміння мови як сфери буття нації і людини.

Третє. Необхідно також пам’ятати, що національна ідентич­ність базується на історично вироблених традиційних способах господарювання, які слід модернізувати, а не руйнувати. Україн­ська традиція праці на землі сягає глибини багатьох тисячоліть, тому збереження і розвиток українського села, традицій праці на землі, бережливого ставлення до природи є життєво важливими для української ідентичності в будь-який час, включно з інформа­ційною добою. Органічна для українців потреба в гармонійних відносинах з природою є суперактуальною в наш час. Читаймо Шевченка, читаймо Михайла Коцюбинського, там природошану­вання виведено на найвищий рівень.

Я лише вкрай стисло означив деякі засади сучасної ідеології динамічного консерватизму, що єдиний здатен протистояти ліберальній глобалізації. Ідея динамічного консерватизму полягає в розвитку форм, що зберігають сутність і цілісність українського духу і при цьому піднімають їх на новий, вищий рівень, адекватний викликам сучасної доби. Усі успішні приклади модернізації нації у  XIX–XX століттях мали чітко виражений національний характер. Наша відповідь на виклики глобалізації — це національна форма модернізації, що базується на вмілому використанні та розвитку потенціалу, що міститься в традиціях ментальності та інших чеснотах, накопичених поколіннями нашого народу.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Лариса Терентіївна Масенко, професор Національного університету “Києво-Могилянська акаде­мія”. Підготуватися Вікторії Олександрівні Дем’янчук.

 

МАСЕНКО Л.Т., професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Шановний пане голово! Шановні учасники парламентських слухань! Хочу почати свій виступ словами чоловіка, який не був українцем ні за народженням, ні за походженням, але обрав Україну своєю другою батьківщиною, ідентифікував себе з українцями. Це Джеймс Мейс. І я хочу процитувати такі його слова: “Це сувора діалектика: щоб піти далі, треба знайти, звідкіля йти. Щоб стати європейцем, треба стати українцем. Щоб стати громадянином світу, треба стати українцем і європейцем. І цей шлях самоідентифікації треба пройти. І почи­нати треба сьогодні і тепер, бо завтра буде пізно”. Ці слова Мейс сказав у 2000 році. Минуло майже десять років, а ми тупцюємо на місці і, власне, залишаємося (про що вже йшлося в попередніх виступах) недосформованою нацією.

І, власне, тільки тому, що Україна не стала українською, перед нами поки що зачинені двері Європейського Союзу. І тут я  хочу сказати, що основною причиною (знову-таки, про це вже йшлося) є радянський спадок, роздвоєна національна свідомість значної частини нашого населення, роздвоєна між російським і  українським. Тобто не чітка ідентичність. Можна багато про це говорити.

Окремо хочу зупинитися на проблемах національних меншин, на тому, як спекулюють і як використовують ці проблеми проти державної мови і проти України як держави. Свого часу ми ратифікували сумнозвісну Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. До речі, на Україну був страшенний тиск Ради Європи, на Раду Європи тиснула передусім Росія, щоб Україна ратифікувала цю хартію, тоді як її ще не прийняло багато країн. І  сама Росія, в якій дуже багато національних меншин, до речі, теж не прийняла. І ми знаємо, що ратифікована вона на пору­шення самої хартії, фактично для захисту, збереження панівного становища російської мови.

Тому те, що сьогодні робить Міністерство освіти і науки — поширює, запроваджує українську мову в усі сфери, — є дуже важливим. Треба лише підтримувати і схвалювати рішення про обов’язкове тестування українською мовою цього року. І те, що кримські депутати збираються позиватися до суду, лише означає, що вони хочуть дезінтеграції України. Оскільки якщо національні меншини ми не інтегруємо, як це зробили всі європейські держави, то це призведе до дезінтеграції і навіть до розвитку сепаратистських тенденцій у прикордонних регіонах, наприклад на Буковині або в Закарпатті.

Треба сказати, що коли всі європейські держави будували свої національні держави, взагалі ніхто не зважав на права національних меншин. У Франції такого поняття, власне, немає, у  школах запровадили вивчення мов національних меншин лише наприкінці XX століття. Ще після французької революції було сказано, що кожен громадянин незалежно від етнічного похо­дження є громадянином Франції, і у школах система освіти була побудована на французькій мові. Так, власне, розвивалося багато європейських країн. Отже, цей шлях цілком відповідає євро­пейським стандартам.

Хочу сказати ще і про програми деяких кандидатів у прези­денти. Не казатиму про вимогу впровадження російської як другої державної мови у програмах лідерів регіоналів і комуністів — це, зрештою, було очікувано. Але мене дивують деякі пункти, до речі, навіть у програмі Голови Верховної Ради Володимира Литвина, яка дивно збігається з програмою Сергія Тігіпка, де за російською мовою пропонується закріпити статус мови міжнаціонального спілкування. Це абсолютно хибна позиція! Причому Литвин каже, що державний статус української мови буде наповнюватися реальним змістом. Але статус російської мови як мови міжнаціо­нального спілкування не нижчий за статус державної української. Що було за Радянського Союзу? Тоді російська мова не була державною, а мала статус мови міжнаціонального спілкування. Власне, це й призвело до зросійщення. Тобто, безперечно, державний статус української мови передбачає обов’язковий її статус і як мови міжнаціонального спілкування.

Я все-таки сподіваюся, оскільки ми вже 18 років незалежні, що процес формування української нації як повноцінної є незво­ротним. Проте, звичайно, виклики і загрози перед нами ще дуже великі.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується секретар Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Вікторія Олександрівна Дем’янчук. Підготуватися Владиславу Федоровичу Верстюку.

 

ДЕМ’ЯНЧУК В.О., секретар Комітету Верховної Ради України з  питань культури і духовності (Комуністична партія України). Шановні колеги! Шановні учасники парламентських слухань! Проблема збереження національної ідентичності для багатонаціо­нальної держави, якою є Україна, тим паче в умовах глобаліза­ційних викликів, є непростою. Вона не може зводитися, як це робиться в поданих урядом матеріалах, лише до визнання єдиної державної мови головним чинником консолідації суспільства, до його українізації. Ці питання надзвичайно важливі й делікатні. Усі ми бачимо, як розколює суспільство намагання нинішньої влади силоміць нав’язати громадянам українську мову, передусім за рахунок витіснення російської мови, якою розмовляють більше половини наших співвітчизників (Шум у залі).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, майте витримку! Ми так багато терпіли, наша нація так багато терпіла, потерпімо ще 3 хвилини.

Будь ласка.

 

ДЕМ’ЯНЧУК В.О. Серцевиною процесу національної іденти­фікації, на наше переконання, є збереження кращих рис і тради­цій українського народу, незакаламутненої історичної пам’яті, усього того, що вирізняє і підносить наш народ, визначає особливе місце України у світі.

Характер і ментальність нашого народу сформувалися протягом багатовікової історії, сповненої героїчних і трагічних сторінок. Почуття власної гідності, гордості за свою Вітчизну, працьовитість, вміння стійко переносити труднощі, цнотливість, толерантне ставлення до людей будь-якої національності — ось що завжди вирізняло наших співвітчизників. І саме ці благородні риси в нинішній непростий час піддаються тяжким випробу­ванням.

За роки після проголошення незалежності зруйновано, доведено до краху вітчизняну економіку, систему соціальних гарантій і соціального захисту, мільйони людей викинуто за межу виживання. Тяжких ударів завдано науці, культурі, кінематографії, знищується армія, засмічується галицизмами і говірками україн­ської діаспори наша прекрасна українська мова.

За ці роки, коли не було воєн, епідемій, голодоморів, природних катаклізмів, кількість населення України зменшилася на 6 мільйонів. Це більше, ніж за роки минулої війни. На жаль, про це жодного слова не сказано в поданих до слухань матеріалах, натомість у них вкотре тасуються заяложені тези про колоніальне минуле України, про якийсь негативний образ відсталої, неосвіченої, нецивілізованої спільноти з недорікуватою мовою, примітивною культурою і без будь-яких перспектив повноцінного державного існування в сучасному світі.

Хіба можна на такій основі консолідувати та ідентифікувати націю? Особливо коли замовчуються справді історичні звершення нашого народу, який своєю самовідданою працею, талантом та розумом перетворив Україну за роки радянської влади на одну з провідних держав Європи з потужним індустріальним, науковим, аграрно-промисловим потенціалом, самобутньою культурою (Шум у залі).

У матеріалах уряду жодним словом не згадано про подвиг нашого народу у Великій Вітчизняній війні, коли з величезною силою розкрилася його готовність до подвигу і самопожертви в  ім’я свободи і незалежності Вітчизни. Саме поняття “Велика Вітчизняна війна” на державному рівні витісняється з нашого життя. Свідченням цього є указ Президента про відзначення 65-х роковин звільнення України від німецько-фашистських загарбни­ків, в якому йдеться про Другу світову війну.

Суспільству нав’язується ідея формування якоїсь модерної української ідентичності. Що за цим стоїть? Насамперед образли­ве переписування історії, героїзація фашистських пособників, потурання вандалізму, намагання нав’язати чужий світогляд. Нас, по суті, примушують ідентифікувати себе з христопродавцем Мазепою, антисемітом Петлюрою, який віддав Польщі західні землі України, головорізами з банди ОУН-УПА і з фашистською дивізією СС “Галичина” (Шум у залі).

Наш свободолюбний героїчний народ видається вічно побореним, голодом замореним, усіма пригніченим. І з таким народом закликають ідентифікуватися. Ми не сприймаємо такого підходу. Ми хочемо ідентифікувати себе з країною — переможцем у Великій Вітчизняній війни, засновником Організації Об’єднаних Націй, батьківщиною радянської космонавтики, першого комп’ю­тера і найбільшого літака світу, колискою православ’я у Східній Європі. Серед тих, хто творить цю державу, гідне місце належить видатним представникам української нації — і Корольову, і Амосо­ву, і Шолом-Алейхему, і Малевичу, і Параджанову, і Блохіну. Вони зробили для української ідеї в сотні разів більше, ніж ті, хто вимагає думати по-українськи, хто практикує Україну для україн­ців, сприймаючи її крізь призму трипільських глечиків, гопака, вишиванок, поряд із заокеанською так званою діаспорою (Шум у залі).

Видатний український історик і письменник Михайло Драго­манов писав: “Сама по собі думка про національність не може привести людей до волі і правди, і тим більше не може дати ради у впорядкуванні державних справ”. Ось чому ми не тільки не можемо підтримати підхід уряду до ідентифікації, а й поданий нам проект рекомендацій парламентський слухань.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, шановні колеги, за терпіння. Це позиція фракції Комуністичної партії України. Вона є такою, якою є, і я вважаю, що нам вистачило мужності й терпіння упродовж 6 хвилин послухати, що думає Комуністична партія України.

Друзі, я прошу вас, тут у нас вистачає “футболістів” з різних партій, які і свистять, і кричать. Давайте продемонструємо, що  все-таки є серед української еліти і української інтелігенції виховані, толерантні люди. Коли треба, ми скажемо своє слово і  заступимося за нашу позицію.

Слово має Владислав Федорович Верстюк, доктор історич­них наук, заступник голови Українського інституту національної пам’яті. Будь ласка. Підготуватися Ярославу Михайловичу Кендзьору.

 

ВЕРСТЮК В.Ф., заступник голови Українського інституту національної пам’яті. Шановний голово! Шановні присутні! Україна — молода держава, яка виникла на розламі комуністичної тоталітарної системи. Нові державні кордони, нова структура влади, нова еліта, ринкові відносини, зовнішня політика, система освіти — усе це допомагає українській людині ставати громадяни­ном України. Зрозуміло, що йдеться не про штамп у паспорті, а  про глибоке (пере)осмислення власного буття і буття країни.

Ця обставина актуалізує проблему ідентичності. Окрім державно-політичних складових, проблема ідентичності має і не менш вагомі соціокультурні. Велике і принципове значення в її формуванні належить історичній пам’яті. Власне, історична пам’ять — чи не найефективніший засіб протистояння глоба­лізації, можливість вписати себе в мозаїку світової культури.

Історична пам’ять — це складний комплекс уявлень про минуле країни і її народу, який формується взаємодією систем освіти, культури, виховання, академічної науки і засобів масової інформації. Важко сказати, хто чи що відіграє в цьому процесі формування головну роль: школа, музей, бібліотека, Інтернет чи телевізор. Не так важливо, в якій послідовності ми будемо відтво­рювати цей ланцюжок, як те, наскільки суголосно і скоординовано працюватимуть його ланки.

Поставимо себе на місце пересічного українця, який навчається у школі чи тільки-но її закінчив, читає в підручниках з історії України про жахливі для України наслідки тоталітарного комуністичного режиму і водночас проживає на вулиці імені Воло­димира Леніна, щодня споглядає його пам’ятник на найкращому майдані свого населеного пункту, дивиться на екранах телевізорів старі радянські фільми, які романтизують будівництво соціалізму та комунізму. Неважко зрозуміти, до чого це може призвести.

Держава повинна мати чітку політику у сфері національної пам’яті і послідовно втілювати її в життя. На жаль, така політика сьогодні фрагментарна і не завжди послідовна. Минуле, його інтерпретація останнім часом дедалі більше і не приховано стає об’єктом відвертої інформаційної війни, інструментом електораль­ного впливу, способом зовнішньополітичних притягань, власне кажучи, міжетнічного зіставлення наших громадян.

Український інститут національної пам’яті усвідомлює всі можливі небезпеки, які має подібне використання історії, і своєю діяльністю намагається їх мінімізувати.

Зверну увагу на основні напрями діяльності УІНП. Можливо, найперше варто говорити про програму моніторингу шкільних підручників з історії.

За узгодженням з Міністерством освіти і науки при інституті створена робоча група з провідних істориків України, яка провела уже п’ять сесій, на яких ретельно протестовані сучасні вітчизняні підручники з історії на предмет:

чи соціокультурний образ українського суспільства, як його подають підручники, здатен викликати у молодого покоління емоційне відчуття співпричетності та гордості за власну історію;

чи підручники практикують антропологію історії, іншими словами, чи вони описують історію виключно через державно-політичні системи, війни, битви, чи розкривають у різні епохи приватний простір людини, характерний для українців спосіб життя, вияви їх ініціатив;

чи підручник є етноцентричним, чи в ньому присутня відкритість до іншого;

і нарешті, як підручник прищеплює критичне мислення, яке запобігає маніпуляції свідомістю учня — майбутнього грома­дянина.

Висновки були не дуже втішними, наші підручники не завжди відповідають сучасним вимогам. Робоча група сьогодні працює над концепцією історичної освіти, якої досі в нас немає і яка має привести до декларованих засад, стати орієнтиром для створення нових підручників.

Як фаховий історик хочу виступити на захист нашої історії. Тут, у цьому залі, в доповідях звучало ствердження про її колоні­альний статус. Думаю, як ми назвемо корабель, так він і буде плисти. Україна має нормальну історію. А я не знаю таких країн і  такий історій, які були б стовідсотково успішними. Не така вже пізня Україна у формуванні своєї державності, більшість європей­ських держав сформувалися у кінці XIX — на початку ХХ століття.

Для формування сучасної української ідентичності є вкрай важливою тема порахунку з тоталітаризмом і переосмислення історії ХХ століття. Ми не можемо викреслити це століття із своєї пам’яті, тому що воно було надзвичайно травматичним. Катастро­фу, якої зазнала Україна у ХХ столітті, важко собі уявити. Хіба ми можемо забути про ці жертви?

Сьогодні в суспільстві з’являються думки, що тема Голодомору є надуманою, що вона нав’язується Президентом і  державними структурами, що вона є травматичною історією, а  нам потрібна успішна.

Давайте подивимося на історію Німеччини — країни і наро­ду, який програв дві світові війни, який взяв на себе провину та спокуту за Голокост. Хіба це не травматична історія? А країна успішна сьогодні.

Візьміть історію єврейського народу. У ній взагалі немає нічого успішного — це суцільні гоніння і полони, втрата своєї мови і нарешті тільки у 1948 році утворення власної держави. Сьогодні це теж успішний народ.

Очевидно, батьків не вибирають, їх шанують. Хоч якою нам дісталася Україна, ми маємо її шанувати. І від того, як будемо шанувати, залежатиме велич нашої історії.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Ярослав Михайлович Кендзьор, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. Підготуватися Василю Васильовичу Костицькому.

 

КЕНДЗЬОР Я.М., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Депутатська група “За Україну!”. Шановні присутні! Шановні учасники парламентських слухань на тему, що є надзвичайно важливою для нас, сущих сьогодні в  Україні! Знаєте, коли зал аплодував, тупотів ногами під час виступу нашої колеги з прекрасним українським прізвищем Дем’янчук, секретаря Комітету з питань культури і духовності, я,  зрештою, тішився. Думаю, слава Богу, є ілюстрація того, яку проблему ми маємо вирішувати. Прослухавши такий виступ, треба зрозуміти всю глибину морального, психологічного і духов­ного падіння, щоб громадянин України, українець з роду-племені так розумів нашу сьогоднішню українську історію і українські реалії.

Шановні друзі! Буду говорити надзвичайно відверто і відкри­то, по-іншому я не можу, бо проблема є надзвичайно важливою. Україна у процесі всесвітніх глобальних процесів має архіскладне завдання. Якщо тим націям, тим державам, яким давним-давно уже ніщо не загрожує, бо нація як єдине ціле легко протистоїть руйнівним глобалізаційним процесам і зберігає свою самоіден­тичність, ми, українці, мусимо вирішувати одночасно дві проблеми.

Перша проблема — витягти велику частину українського громадянства з полону російського, радянського, комуністичного забуття, щоб, нарешті, ця частина українського суспільства зрозуміла, збагнула, хто вона, звідкіля вона, яка її місія в Україн­ській державі.

От сьогодні я хотів розпочати з іншого, але відклав свої записи, бо мене спровокувала пані Вікторія. Треба було замість доповідей запросити актора, щоб прочитав “І мертвим, і живим, і  ненародженим…” Шевченка. І сьогодні ми сказали б декому: “Раби, підніжки, грязь Москви”. Як ту частину рабів, підніжків виводити, так би мовити, з цього полону? (Оплески).

І тому якби воістину сьогодні принаймні керівники Української держави — Президент, Голова Верховної Ради, Прем’єр-міністр — були, як кажуть, у повному розумінні того, що вони є від плоті, крові і духу українцями, і розуміли цю проблему, то дуже швидко пішов би цей процес.

Скажу без перебільшення, що єдиним форпостом українства в  українській владі є Президент Віктор Ющенко (Оплески). Пані Вікторія (вибачайте, стала іменинницею) навіть у вишиваній сорочці могла вийти сюди і говорити те, що говорила. Не зовнішні ознаки українства є домінуючими, а те, як сказав, здається, Микола Жулинський, що в тебе в душі засіяно і що там утверджено. Це і є утвердження українства.

І коли ми сьогодні бачимо, що в нас є народні депутати, які у вишиванці, як у спецівці, на роботу щодня ходять, але голосують із свою командою за запит комуністів (131 голос дав БЮТ) про захист і відновлення пам’ятника Леніну. Оце вам мораль, так би мовити, і чому ця проблема так загострилася в нашій державі.

І тому, шановні друзі, ми розуміємо, чому такі шалені напади на Президента. Саме за його українськість, за те, що він хоче витягти з цього полону небуття і забуття велику частину україн­ського громадянства. Пробудження народу від летаргії забуття і безпам’ятства — найбільша небезпека і загроза для українофобів та політичних блазнів. Українська свідома інтелігенція, українське громадянство має колосальний обсяг роботи, для того щоб відроджувати нашу Україну.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Думаю, дуже багато цікавих пропози­цій, які ми почули, увійдуть до проекту постанови, підготовленого комітетом.

Запрошую до слова Василя Васильовича Костицького, голову Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Підготуватися Володимиру Миколайовичу Скляру.

КОСТИЦЬКИЙ В.В., голова Національної експертної комісії з   питань захисту суспільної моралі. Шановний пане голово! Шановні учасники парламентських слухань! Висловлюючи вдяч­ність парламенту за винесення означеної проблеми на таке обго­ворення, скажу, що бачу національну ідентичність як сукупність ознак, що виділяють націю з-поміж інших. І якщо духовна культура є зовнішнім проявом національної ідентичності, національна ідея є  її змістом, то мораль є мереживом ниток, які об’єднують і куль­туру, і національну ідею, і націю. Мораль — вчення не про те, як стати щасливим, а як стати достойним щастя. Маю на увазі, щастя жити достойно у шанованій державі.

Сьогодні ми є свідками руйнування української ідентичності. Такі чинники глобалізації, як масова культура, Інтернет, функціо­нування інформаційних транснаціональних компаній, монополіза­ція кіновиробництва неухильно формують нову якість сучасної людини — громадянина глобального суспільства, позбавленого багатьох рис національного менталітету. І тут, мабуть, треба зга­дати слова професора, народного депутата Білоруса, якого я не бачу, на жаль, сьогодні в залі, про те, що в умовах глобалізму національній державі залишається тільки роль місцевої адміні­страції, чого не можна допустити.

Внутрішніми руйнаторами національної ідентичності є на­самперед спроби девальвації такої важливої її складової, як мова. Мова — не тільки символ спілкування, а й носій культури. Віруси у  вигляді нецензурних слів, запозичених виразів, бюрократичних, навіть кримінальних штампів спрямовані на деградацію мовного середовища. Дивно, що за таких умов ми все ще розмовляємо українською, бо віруси у комп’ютерній мові уже вивели з ладу всю мережу Інтернет. Це перше.

Друге. Питання свободи літературної, художньої творчості і  журналістської діяльності у певної частини наших співвітчизників звелися до претензій на загальнодоступне розповсюдження лже­цінностей. Ми є свідками феномена, коли людині, яку ранять нецензурна лайка і непристойність, людині, яка цінує свою сім’ю і   не терпить пісенних вульгаризмів, чоловікові, який поважає жінку, немає місця в інформаційному просторі. Гарантовані Конституцією України ліберальні права і свободи — не для нас, і  байдуже, що 58 відсотків українців — за моральну цензуру, а  70 відсотків не хочуть бачити насильства на екранах. Виявля­ється, треба просто відселити 58 відсотків людей, щоб створити безпротестне середовище для інформаційного тероризму.

Третє — руйнування історичної пам’яті, інституту сім’ї, поваги до традицій і звичаїв. Який вибір пропонується? Назву тільки два факти: 30 відсотків дітей у віці 11–15 років щонайменше раз на місяць вживають алкоголь, зростає дитяча злочинність. Зневага до українських національних та релігійних цінностей і  символів стає новою традицією в інформаційному просторі, що руйнує, на мою думку, традиційну для України національну толерантність.

Четверте. Звичне в усіх країнах невдоволення владою як запорука змін у нас переводиться на цілеспрямовану політику формування невдоволення своєю державою, за яку заплачено мільйони життів. Ціль зрозуміла: позбавлена підтримки в народі держава втрачає опору в особі громадянського суспільства і  перетворюється на глиняний колос. Якщо покласти цю проблему на процвітаючий правовий нігілізм, то зрозуміло, чому 37 відсотків школярів готові порушувати закон. Що за цим настає? Криміналі­зація суспільства, відповіддю на яку буде диктатура, яка, нага­даємо суб’єктам інформаційного тероризму, не терпить ні свободи слова, ні свободи творчості.

Спроби Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі привернути увагу суспільства до фактів сіяння національної і релігійної ворожнечі, зневаги до релігійних і національних цінностей, культу насильства і жорстокості нарази­лися на цинічний спротив, надто в Інтернеті, тому ми зробили все, щоб організувати загальносуспільну дискусію. Сьогодні тільки лінивий в Україні не каже про мораль. Прекрасно, що про це говорять влада і народні депутати. Загальносуспільна дискусія потрібна нам для того, щоб осмислити і зберегти моральні цінності, які ідентифікують українську націю.

І останнє. В умовах тиранії інтелігенція не мовчала. Наші  співвітчизники, причому різних національностей, навіть на Соловках відстоювали своїм словом як єдиним засобом боротьби національну ідентичність України. Тому тепер, коли за слово не треба платити життям чи роками таборів, я звертаюся до української інтелігенції, до 12 тисяч українських професорів, до майже 400 тисяч українських науковців, до членів 45 творчих спілок і ще багатьох регіональних із запитанням: невже нам не болить? Думаю, що ми не маємо права мовчати.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Володимира Мико­лайовича Скляра, доцента Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”. Підготуватися Юрію Васи­льовичу Гнаткевичу.

 

СКЛЯР В.М., доцент Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”. Шановні учасники парла­ментських слухань! Свій виступ я хотів присвятити зміні україн­ської ідентичності за роки незалежності, порівняти з тенденціями, які були за радянських часів. Однак, враховуючи стислий час, зупинюся насамперед на проблемі міфологізації поліетнічного складу населення України.

Нині дуже популярний міф про 130 етносів. Проте якщо попросити вас назвати хоча б перших 50 — жоден з присутніх не   відповість. Це міф. Україна не є поліетнічною державою (Оплески), 78 відсотків населення становлять українці, на 95 від­сотках її районів — 468 із 490, українці становлять більшість серед усього населення.

В Україні є одна велика за чисельністю етнічна меншина. Раніше, у XIX столітті, у нас було три меншини — євреї, поляки і   росіяни (близько 2 мільйонів), а тепер одна. Щоправда, у  1989 році їх було 11 мільйонів, а тепер 8 мільйонів, на 26 від­сотків менше. Не за рахунок вимирання чи міграції, а за рахунок зміни етнічної самоідентифікації. Ті росіяни, які походили з міша­них сімей, у 1989 році записалися росіянами, а у 2001 році стали українцями. Однак переписатися легше, ніж змінити мову. Стереотипи мовної поведінки дуже тривкі. І якщо основна мова російська, то їм важко перейти на іншу, тому в нас збільшилося число так званих російськомовних українців.

Тепер про меншини. Усього за переписом їх 131 (це калька з радянського перепису), з них 76 — вихідці з Російської Федерації, у тому числі 30 етносів-реліктів, які вже асимільовані на своїй території, наприклад чуванці. Хто знає, хто такі чуванці? Чуванці — це помісь юкагірів з чукчами. У нас їх 30, ще 30 чукчів, 6 алеутів. Це випадкові люди, які приїхали сюди і вже асимільовані.

Отже, 114 представників етнічних меншинних груп станов­лять, наголошую, 0,37 відсотка населення. Це дрібниця! Вони розкидані і не відображають ситуації. У нас є 17 меншин, з яких більше 30 тисяч гагаузів, що становить 0,07 відсотка, і найбільша перед росіянами етнічна меншина білорусів — 0,57 відсотка. З цих 270 тисяч білорусів лише 25 відсотків народилися в Україні, решта — мігранти в першому поколінні. А згідно з міжнародною класифікацією мігранти не можуть належати до етнічних меншин.

Що до росіян, то 3,5 мільйона росіян, які живуть в Україні (41 відсоток) є мігрантами у першому поколінні. Вони дивляться на Україну очима історичної батьківщини, у тому числі в 19 з  24 областей вони є мігрантами в першому поколінні. Лише в  4 областях і в Криму більшість росіян народилися тут, в Україні. Росіяни розселені дисперсно в містах, в оточенні українських сільських округ, як колись німці були розселені в Чехії. Навіть у  Криму росіяни живуть у великих містах, а сільські округи — українські і кримськотатарські.

У нас є Українська держава з домінантою українця і пред­ставниками етнічних меншин, які розселені дисперсно в містах або в межах наших кордонів: угорці — на Закарпатті, румуни — на Буковині, болгари, молдавани — на Одещині.

Наступна проблема. За радянських часів спостерігалася чітка тенденція деукраїнізації України, що полягала, по-перше, у  зміні етнічного складу на користь росіян, а по-друге, у зміні мовного середовища на користь російської мови.

Чому так сталося? Якщо Прибалтику заселяли росіянами, то зміна мовного і етнічного складу в Україні відбувалася за рахунок того, що частина українців ставали росіянами. Стати росіянином було вигідно. Тому українці за радянських часів опинилися у  становищі “підпорядкованої більшості”, з точки зору етнології, “масовим етносом”. І масовий етнос зазнавав асиміляції. Росіяни мали статус так званої домінантної меншини. Тому більшість представників етнічних меншинних груп інтегрувалася чи адапту­валася не в українське середовище, воно не було домінантним, а в російське.

Тому я вважаю, що Україна на правильному шляху. Українська ідентичність закріпиться лише тоді, коли влада буде українською. Адже статистика свідчить: чим вищий рівень освіти, тим менша частка українців.

І дещо позитивне. За радянських часів була така система: чим молодші діти і молодь, тим вищий рівень зросійщення. Старі вимруть, а молоде покоління стане російськомовним. У незалеж­ній Україні позитив полягає в чому? Молодше покоління менш асимільоване, ніж середнє, але середньому належить влада. А  нове покоління все-таки інтегрується і адаптується до україн­ського середовища, для них Україна — Батьківщина.

Дякую за увагу. Вибачте за емоції (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую за цікавий виступ, Володимире Михайловичу.

До слова запрошується народний депутат Юрій Васильович Гнаткевич. Підготуватися Ганні Аркадіївні Скрипник.

 

ГНАТКЕВИЧ Ю.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і між­національних відносин (Блок Юлії Тимошенко). Шановна україн­ська громадо! Коли у 1990–1991 роках у Києві почали українізу­вати київську школу і майже усі школи робили українськими, ми з  академіком Кислим, тодішнім головою комітету, а я був його заступником, дискутували. Академік казав: ось побачиш, Юрію Васильовичу, коли ми запустимо українську школу, перші класи, батьки і діди почнуть говорити з дітьми українською мовою. Практика показує, що це не так.

Я маю нагоду жити біля самісінької школи, з вікна навіть можу чути, про що говорять батьки з дітьми. Абсолютно всі батьки, проводжаючи і зустрічаючи дітей зі школи, розмовляють російською мовою. Я навіть одного разу підслухав таку розмову. Сиділи бабусі, приблизно років по 50, і розмовляли українською, а   коли прибігла маленька дитина, бабуся каже: “Смотри, Игоречек, воробушка прилетел, брось ему хлебушка”. І я подумав, що слова “воробушка” і “хлебушка” — це не тільки перспектива на російську мову (вони настільки російсько-колоритні), це перспек­тива на іншу націю.

Годину тому я повернувся з Рівного, учора був у Кременці, у  Дубні, Шумську. І коли я ходжу Рівним, де винаймаю квартиру у зв’язку з виборчою кампанією, і коли приїжджаю на Донбас (там у мене п’ять аспірантів, які під моїм керівництвом захистили дисертації), то, вибачте, у мене створюється враження, що це різні народи, фактично формуються різні етноси. Там скрізь і  завжди українська мова, а коли хтось говорить російською, то кажуть: “Да я командировочный из Киева”. А там скрізь російська мова, і вулиці названі іменами тих, хто підкладав динаміт під православні храми, скрізь Ленін.

Це пояснюється, звичайно, тим, що визволителі були різні. На Західній Україні визволителі постійно змінювалися — поляки, росіяни, знову поляки, знову росіяни, німці, знову росіяни, — і це загартовувало національний патріотизм. А на Сході визволитель був один і той самий, і за 350 років, до яких можна додати ще 20, він зігнув українцям національний хребет і їх національно розмагнітив.

Етнопсихологи кажуть, є у них теорія націєтворення, що кожна нація проходить період зачаття, виношення плоду, а також народження. Користуючись цією образністю, можу сказати, що українці були зґвалтовані російським імперіалізмом, а потім московським імперіалізмом. А курс Комуністичної партії на створення “лично под руководством товарища Суслова единого советского народа с единым советским языком” призвів до того, що відбувається, по суті, народження якогось іншого народу. Аборт не стався!

І за нинішніх умов ми можемо спостерігати, що функцію російського царизму і більшовизму перехопила наша буржуазія. Проблема України полягає саме в тому, що в нас немає україн­ської національної буржуазії. Державна політика, у принципі, є,  зокрема вона постійно формується у Верховній Раді, але в нас практично немає жодного олігарха — українця за національністю. Для них усе українське чуже, і вони взяли курс на розкол України. Їхній лозунг: “Два языка — один народ”. Вони що, не знають, що якщо народ має дві мови, то це вже не один народ, а два народи? Такого в історичній практиці ще не було, і наші перспективи, хай би що говорили в цьому контексті, для мене особисто є сумними.

Я розглядаю нинішній стан української нації в контексті глибокої кризи ідентичності. Звісно, це стосується не всіх україн­ців, але великої частини стосується, і національне питання на сьогодні стоїть гостріше, ніж навіть соціальне.

Думаю, шановні колеги, що науковці мають нам сказати чітко: у нас одна українська нація! І тоді ми на законодавчому і  виконавчому рівнях скажемо тим “русскоязычным украинцам”: добре, що ви знаєте російську мову, ми теж її знаємо, але хочемо навчити вас української і нічого поганого в цьому не бачимо. Що  поганого в тому, що Янукович і Богатирьова вивчили україн­ську мову? Це прекрасно! Але Янукович каже: “Подождите, вот мы…” Він не закликає: “Делайте, как я, учите украинский язык”, а  каже: зачекайте трохи, “мы сделаем русский язык государ­ственным”.

Думаю, що, безумовно, тільки державна політика… А це тривала політика, і починати треба з армії, там є певні інстру­менти. Пам’ятаєте, Пілсудський казав, що в польськім війську не може бути офіцерів, які не розмовляють польською? У нас майже всі й досі говорять російською. Можливо, нам треба знайти свого Пілсудського?

Мене попросили, тому я ще раз звертаюся до власників нашого телебачення Пінчука, Фірташа, Ахметова, Суркіса: згадай­те все-таки про свою відповідальність перед українським наро­дом. І коли освіта, преса, телебачення та армія заговорять україн­ською мовою, я думаю, що український народ згадає, що вони українці.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Ганна Аркадіївна Скрипник, директор Інституту мистецтвознавства, фольклори­стики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. Підготуватися Лілії Степанівні Григорович.

 

СКРИПНИК Г.А., директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. Шановний голово! Шановна громадо! Я вдячна всім, хто сьогодні ініціював це зібрання, ці парламентські слухання. І хочу сказати, що шкодую лише за одним, що в цій аудиторії зібралися пере­важно люди, більшість яких я знаю в обличчя і знаю, що це саме ті люди, зусиллями яких будувалася Українська держава і сьогодні обстоюються пріоритети національної культури та мови. Проте дуже шкода, що в цій аудиторії немає людей, які могли б як опоненти принаймні послухати наші аргументи або опонувати нам. Тому, думаю, що ми, очевидно, десь чи не допрацювали в  цьому напрямі чи, можливо, настільки мало важимо в контексті суспільно-політичного буття, що з нами навіть на такому рівні не рахуються.

Проте повертаюся до проблеми, що сьогодні озвучена. Шановне товариство, звичайно, мова є важливим ідентифіка­тором національних ідентифікаційних процесів. Проте ще є не менш важливіші державні чинники, інформаційний фактор, етно­культурні чинники, етнопсихологічні тощо. Відтак, хотілося б заго­стрити вашу увагу на деяких з них, які, на мій погляд, частково були порушені попередніми промовцями, але потребують більш чіткого позиціонування.

Передусім, національна ідентифікація в Україні, хоч ми сьогодні з сумом констатували, що не тими темпами відбувається, усе-таки відбувається в потрібному напрямі. Статистика показує, що якщо так звана регіонально-локальна ідентифікація, напри­клад, у 2003 році становила третину населення (33 відсотки), то вже наприкінці 2005 — на початку 2006 року — лише 25 відсотків, тобто чверть. Таким чином, є тенденція, яка засвідчує, що посту­пово витісняється локальна ідентифікація на рівні регіональних якихось цінностей тощо. Водночас саме за цей період зросла кількість тих, хто ідентифікує себе саме як громадянин України, тобто громадянська загальноукраїнська ідентифікація, і таких на початок 2006 року було 55 відсотків. Отже, хоч як би ми сумували за тим, що не в такий спосіб і не такими темпами розвиваємося, усе-таки є позитивні зрушення.

Хотілося б сказати і про те, що насправді надзвичайно важливим у контексті сьогоднішнього цивілізованого суспільства є такий фактор ідентифікації, як засоби масової інформації. І якщо ми, шановні колеги, подивимося на те, що сьогодні відбувається в засобах масової інформації, то хочу сказати, що я не пам’ятаю, щоб за радянських часів так цинічно ставилася під сумнів гідність нації, яка є, зрештою, домінуючою, бо 80 відсотків становлять етнічні українці.

Отже, ми маємо приватизовані засоби масової інформації, які неславлять українську минувшину, ставлять під сумнів досяг­нення і значення діячів української культури та науки. Зрештою, ідеться про те, що накидається ідея регіоналізму, у тому числі нерідко в тих засобах масової інформації, які мають ніби загаль­нодержавний характер, тобто на загальнонаціональних каналах.

Треба сказати, що так звана свобода слова, яка є насправді свободою купованого слова, на сьогодні має надзвичайно нега­тивну, я сказала б, деструктивну функцію в контексті інтеграційних процесів України. Чому? Тому що запрошуються нібито експерти, які не обстоюють пріоритети загальнонаціональної консолідації, цілісності держави, не шукають тих парадигм суспільного роз­витку, політичного буття нації, які об’єднали б нас незалежно від етнічного походження, а навпаки, поляризуються, протистав­ляються саме етнічні українці як недолугий, вибачте, хохол, як такі, які десь не дотягли в інтелектуальному розвитку, як готові до зрадництва, підступу тощо.

Я хочу сказати, що такі негативні стереотипи не тільки не зміцнюють української ідентичності, а й відштовхують молодь від українства як спільноти. Більше того, вони приховують стратегічну загрозу цілісності держави.

І хотіла б акцентувати ще на одному важливому факторі. Є  два, так би мовити, сценарії розвитку інтеграційних процесів в  Україні, які, на жаль, не працюють на консолідацію українства. Одні закликають, що ми маємо інтегруватися в Євросоюз, що це та інтеграційна сила, яка нас об’єднає. Інші орієнтуються на ЄЕП, тобто на Росію як фактор об’єднання. Маємо в цьому приховану небезпеку. Вона полягає в тому, що політична суб’єктність українства знецінюється, нейтралізується. Це означає, що наші очільники, на жаль, недооцінюють фактору суб’єктності України.

І насамкінець. Ми мало про це говоримо, а треба сказати, що є дві ідентичності. Перша ідентичність — це ідентичність українського суспільства, яка, дякувати Богові, поступово набирає потрібного напряму розвитку. Друга ідентичність — це ідентич­ність нашого політичного класу, політичного бомонду, яка є цілком протилежною за спрямуванням, інтересами, формами і пріорите­тами свого розвитку.

Тобто скажімо чітко, що ми побудували в Україні олігархічну демократію. Що це означає? Це означає, що інтереси цієї космо­політичної верхівки не суголосні інтересам нації, вони йдуть у  розріз з цими інтересами. І саме з боку цієї безвідповідальної так званої еліти відбувається дезінтеграція, що дуже згубно впливає на загальноінтеграційні, загальноконсолідаційні процеси ідентифікації.

Тому наше завдання: порятунок потопаючих — справа їх власних рук. Українська інтелігенція завжди вміла мобілізуватися в   потрібний час. Нам потрібно задіяти альтернативні форми громадського спротиву і не допустити, щоб ці маніпулятори спри­чинили втрату того величезного завоювання, яким є Українська держава.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується народний депутат Лілія Степанівна Григорович. Підготуватися Василю Григоровичу Шевченку.

 

ГРИГОРОВИЧ Л.С., секретар Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Депутатська група “За Україну!”. Дорогі співвітчизники! Вельмишановна українська інтелігенціє! Вельми­шановні представники української науки! Я буквально щойно приїхала на ці слухання з північних областей України і на тлі сумних осінньо-зимових пейзажів мене відвідували такі самі сумні думки: а чи варто взагалі проводити ці слухання? І не тільки тому,  що, в принципі, немає камер. Сподіваюся, ці слухання десь транслюються. Ми зібралися тут такою громадою і один одного розуміємо, бо ми про це дбаємо. І не тому, що криза чи останній бюджетний місяць, а лише тому, що, здається, сучасна формула нашої української національної ідентичності є. Вона по всіх доро­гах, якими і я їхала до Києва, і ви: “Вона працює. Вона — це Україна”.

Ви знаєте, щойно ми слухали ностальгічний голос нашого тоталітарного комуністичного минулого. А це що, прообраз нашо­го національного індиферентного майбутнього? Правильно було б написати: “Україна працює. Україна переможе”. До чого тут “вона”? Бо якщо вона — це Україна, то хто тоді Леся Українка, Катерина Білокур, Ліна Костенко, Шевченко, Франко, Грушев­ський, Куліш? Хто тоді той величезний обшир, огром людський і духовний між українським небом і українською землею упродовж тисячоліть? Може, це просто етнічно-етнографічний колаж довкола того плаката?

З огляду на це, шановні друзі, я хотіла б сьогодні провести дуже предметну розмову про те, що визначає нашу українську ідентичність в умовах глобалізації. Тут були чудові виступи. Вибачте, що я сказала, може, не треба було проводити слухань. Тут були чудові поради. І ви знаєте, багато людей скажуть: треба продовжувати цю розмову. Бо на мову, культурність, духовність, на наш український ермітаж у бюджеті на 2009 рік заплановано 1 мільйон 300 тисяч, а на оті плакати, папір, який за місяць стане сміттям, — мільйони, мільйони і мільйони. Тому я не буду характе­ризувати нинішню ситуацію, бо яка еліта, така і її національна ідентифікація, вона прописана на тих плакатах.

Зупинюся на тих умовах, які дадуть нам можливість зберегти нашу українську національну ідентифікацію в умовах глобалізова­ного світу. Це дві позиції.

Перша — демократія. Місяць тому в західних областях України бушувала епідемія грипу. Я розмовляла з німецькими лікарями, які привезли гуманітарну допомогу. Я привітала їх, бо щойно пані Меркель перемогла на виборах, стала канцлером Німеччини. І я поцікавилася, які гасла використовувала пані Меркель у своїй передвиборчій кампанії? Мені повідомили, що стосовно зменшення податкового навантаження, соціальних пре­ференцій для малозабезпечених, вирішення екологічних проблем. І тоді я запитала: а якби пані Меркель використала таке гасло: “Вона працює. Вона — це Німеччина”? Мене перепитали, подумали і відповіли, що це був би вирок для її особистої політич­ної кар’єри і тривала пауза в роботі політичної партії. У Німеччині це так, там демократія.

Тому, дорогі мої, перша умова нашої самоідентифікації в умовах глобалізованого світу — це демократія. І я, їй Богу, пого­джуюся з нашими шановними сивочолими академіками, які ще й   сидять під штандартами Григорія Сковороди, котрі кажуть: у другому турі підтримаємо демократа. А чому не в першому? Тим більше що з 18 кандидатів 17 пропонують згорнути демократію в Україні, і тільки один є демократом та ще й дбає про національ­ну самоідентифікацію як може, хоча повноважень після 2005 року має менше. З огляду на це, шановні друзі, — демократія!

Друга обставина, яка дасть нам змогу зберегти себе, залишатися самими собою. Я сьогодні з цієї трибуни скажу це (хоча обережні кажуть, може, не треба), оскільки не можу зрадити свого батька, який у 1949 році прийняв 25 років вироку, бо не погодився, що немає Бога і немає України. Тому як кандидат філософських наук, який спеціалізується на гуманітарній і політич­ній безпеці, я відкидаю формулу “Вона — це Україна” як фальшиву і пропоную нам справжню, відпрацьовану, вистраждану і єдину: “Бог і Україна”. З нею переможемо! Хай допоможе нам Бог.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую за цікавий аналіз рекламної кампанії Юлії Тимошенко.

Запрошую до слова Василя Григоровича Шевченка, заступника голови Державного комітету телебачення і радіо­мовлення України. Підготуватися Ользі Петрівні Гінзбург.

 

ШЕВЧЕНКО В.Г., заступник голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Шановний Миколо Володи­мировичу! Шановні народні депутати! Вельмишановна українська громадо! Хочу продовжити слова моєї попередниці і зазначити, що питання, яке ми сьогодні розглядаємо на парламентських слуханнях, має особливе значення. Воно має особливе значення в контексті розвитку нашої держави і майбутнього.

Зокрема, ось на чому зупинюся. Безперечно, погоджуюся з  промовцями щодо того, що сьогодні було сказано про основні проблеми і про те, що нам треба зробити, щоб ідентичність українського народу і української нації, держави як такої відбулася в Україні повною мірою. Я скажу про українську книгу, адже якщо вибудувати той ряд чинників, про які ми кажемо, то, на мій погляд, саме українська книга уособлює національну ідентичність українського народу, оскільки в книгу вмонтовано генетичний код багатьох поколінь українців, у ній — наша історична пам’ять, традиції, культура, мистецтво, літературна спадщина.

І тому важко змиритися з тим, що сьогодні вітчизняний книжковий ринок наповнений переважно книгами не національ­ними, а виданнями, завезеними легально і нелегально з сусідніх країн. Ситуація, що склалася останніми роками на вітчизняному книжковому ринку, негативно впливає на освітній і культурний рівень населення. Українські видавництва і видавничі організації, які в умовах фінансово-економічної кризи були змушені скоротити випуск видавничої продукції і за назвами, і за тиражами, поки що програють у конкуренції, але, на мій погляд, це поки що.

Якщо російських видавців і наших близьких сусідів, умовно кажучи, можна розглядати як зовнішній чинник, то є ще й такі чинники, які працюють всередині України і, на жаль, не сприяють оздоровленню ситуації на книжковому ринку. Маю на увазі насамперед проблему з виселенням видавництв та книгарень із  приміщень, які вони займають, за рішенням місцевих органів виконавчої влади.

Як кажуть, далеко ходити не треба. Варто подивитися на те, що робить київська міська влада. Буквально нещодавно виселено з приміщення видавництво “Мистецтво”, яке розташовувалося в  центрі Києва. Під загрозою виселення опинилося видавництво “Українська енциклопедія” імені Миколи Бажана, видавництво “Дніпро”, книгарні “Сяйво” та “Знання”. Ви знаєте, що “Сяйво” вже фактично продано, до того ж за смішною ціною. Всі вони розташовані в центральній частині міста. І це відбувається всу­переч цілій низці нормативно-правових актів, прийнятих Верхов­ною Радою і Кабінетом Міністрів. Я кажу не тільки про закон, я  кажу про мораторій. І ви знаєте, це саме той чинник, який, на мою думку, ми маємо перебороти. Ми — це всі, і громада, і влада. Перебороти спільними діями, зусиллями, тому що це той життєво важливий для видавництв елемент розвитку, базисний рівень, без якого неможливо забезпечити ведення господарської діяльності. На мій погляд, якщо не буде в Україні достатньої кількості книг, газет і журналів державної мовою, питання національної ідентич­ності українців не буде вирішено.

Скажу не тільки про проблеми, що існують, а, власне, і про те, що реально на сьогодні зроблено завдяки якраз спільним зусиллям усіх гілок влади, наголошую на цьому. На сьогодні вдалося дещо зробити. У нас діє Закон України “Про оренду державного та комунального майна”, але, як я вже казав, для декого з чиновників він не є обов’язковим до виконання. У нас запроваджено мораторій на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації і закладів культури. У нас діє відповідне рішення уряду щодо мережі книгорозповсюдження. Прийнята постанова про затвердження порядку визначення обсягу книжкової продукції, щоб були пільги щодо книговидання. І, врешті-решт, закон, що продовжує дію пільг до 2015 року, прийнятий у цій сесійній залі. Це все ті чинники, які спільними зусиллями, я думаю, допомагатимуть долати негативні тенденції розвитку українського книговидання і проблеми, що є на ринку. Безперечно, здійснюється державна підтримка шляхом видання книг за державні кошти.

До вашого відома декілька слів про нинішнє становище українського книговидання. Трохи скоротилося воно порівняно з аналогічним періодом минулого року, що зумовлено фінансово-економічною кризою, яку ми переживаємо. Станом на 1 листопада цього року, видано близько 17 тисяч назв і більше 36 мільйонів примірників книг. Українською мовою надруковано 11 149 назв (приблизно 65,6 відсотка) і більше 20 мільйонів примірників книг (більше 54 відсотків). Це до відома громади.

І насамкінець скажу від себе те, що думаю. У цієї держави є  прекрасне майбутнє. Це моє глибоке переконання. Але це те майбутнє, яке ми створимо своїми руками і своєю працею, я в це щиро вірю!

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

До слова запрошується Ольга Петрівна Гінзбург, голова Державного комітету архівів України. Підготуватися Сергію Васильовичу Тримбачу.

 

ГІНЗБУРГ О.П., голова Державного комітету архівів України. Шановний голово! Шановні гості! Також я хочу, щоб мене почули люди в далеких селах, містах, які, можливо, не зовсім розуміють, про що буде йтися. Хочу розпочати свій виступ з того, що ніхто в  цьому світі і в Україні не має права давати оцінки, хто більший українець. Бо я, наприклад, з діда-прадіда українка, моє дівоче прізвище Мельник, і я страшенно люблю свою Батьківщину. Я  працюю для неї в різних умовах і маю право висловити власну думку на користь своєї держави, тільки не на шкоду. І ось що я  хочу сказати. Я сьогодні подивилася проект рішення, який нам запропонували, він абсолютно не враховує тих позицій, висловле­них різними промовцями, а також моїх пропозицій, які мали б після цих парламентських слухань щось поліпшити в державі, тобто вирішити дану проблему.

Наприклад, що таке ідентичність? Це — пам’ять, яку зберігають сьогодні наші архіви. Архіви — це така всесильна система в усьому світі і в нашій державі зокрема. Вони зберігають історію, яка комусь подобається, комусь не подобається… І коли гортаєш ці сторінки, створені поколінням за поколінням (а в нас зберігаються перші документи з ХІІ століття), ніхто вже не згадає тих людей. І ми колись ляжемо на ті сторінки, і за нами підуть інші. Це кілометри полиць, це тисячі-тисячі справ, це страшенно багато цікавих моментів, які сьогодні лежать на полицях і чекають, щоб до них доторкнулися і принесли в сучасне українське суспільство щось позитивне і гарне.

І ми сьогодні не маємо копійки. Тисячі архівістів працюють у  підвалах, отримують мізерну заробітну плату. А багато тих, хто має здавати документи незалежної України до архіву, сьогодні цього не роблять, і ми мусимо їх просто видирати, бо це теж збереження нашої пам’яті. Ви розумієте? Створений архів зару­біжної україніки майже не фінансується. Ми хочемо збирати документи з усього світу, а він не фінансується. Розпочато будівництво по вулиці Солом’янській, 24 — сім і п’ять поверхів, руйнуються цілий рік, усе іржавіє. Ми просимо 70 мільйонів, щоб звершити роботи до даху, а далі вже ми підемо. Жодного квадратного метра, нікуди складати. Це стосується нашої сього­днішньої теми, але я кажу про матеріальне. Я зараз кажу не про те, що можливо, а про те, що зрозуміло всім.

І ще дещо мене турбує, і я маю право про це сказати. Щоб  виростити людину, яка любить свою країну… Я, наприклад, народилася в селі і хоч би де по світу їздила, завжди повертаюся до свого села, бо я його люблю більше за всю Європу, Азію, усе на світі разом узяте, бо там лежать мої батьки, діди і прадіди. Але де-факто хочу вам сказати, бо це правда, що ми через декілька років покладемо село в архів.

І хоч ви тут Вікторію затупували: немає бібліотек на селі, а  якщо ще є, то там немає вугілля; закриті клуби в селах, де виховувалася культура, немає дитячих садків, корупція скрізь, на нижчих і вищих рівнях, що спотворює душу людини. І ще хочу вам сказати, це дуже важливо, про школи, де виховуються покоління. Учитель не думає, як викладати українську чи іншу мову, а думає, коли цю школу закриють, бо вони щороку закриваються по селах.

Ми можемо з вами говорити про велике, інтелігентне, красиве, але мусимо пам’ятати, що було в нашій історії, що було після війни, коли наша нація надзусиллями (розумієте, це були надзусилля, звідки тільки сила в людей бралася) за півтора року відновила Україну, вивела на рівень 1941 року. Це факт. І ці надзусилля, можливо, треба вкласти в душі. Звідки вони взялися? Чому вони були тоді і чому їх зараз немає? Це важливо.

Я хочу сказати, що міст Патона і приміщення моєї архівної установи на Солом’янській були побудовані одразу після війни. Ми на сьогодні маємо документи, і я запрошую вас прийти їх вивчати, бо це принесе користь нашій державі, яку ми з вами однаково любимо, незалежно від того, до якої партії належимо. Головне, щоб ми не робили шкоди, а працювали на благо держави.

Дякую вам за терпіння, що мене вислухали, і хотіла б, щоб мене почули люди, які сьогодні фінансують архівні установи, цю систему, яка є єдиною, ще не зруйнованою сьогодні в Україні. Вона чекає.

Усім архівістам України я дуже дякую і щиро вітаю вас з про­фесійним святом, яке буде 24 грудня. Я вдячна вам за вашу плідну, самовіддану роботу! Ви, мабуть, усі вже заслужили на звання героїв.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Сергія Васильовича Тримбача, голову Національної спілки кінематографістів України. Підготуватися Сергію Івановичу Коту.

 

ТРИМБАЧ С.В., голова Національної спілки кінематографістів України. Дорогі друзі! Як і моя попередниця на цій трибуні, я го­воритиму про прозаїчні речі. Тут, знаєте, високі слова щось не складаються в якісь фразеологеми, тому що життя наше, на жаль, аж ніяк не сприяє тій самій ідентифікації нації. До речі, у виступах були названі дві, на мій погляд, вагомі причини — космополітична верхівка і неукраїнська велика буржуазія. Можливо, тому у нас немає кінематографа, кіноіндустрії на сьогодні?

Запитаймо себе: чи є у нас взагалі державна культурна політика? Я скажу, що є. Один з її проявів — системне нищення національної кіноіндустрії. Так виглядає, це так мовою прози.

Свіжий приклад. “Київміськбуд”, у принципі, приватна компанія, кілька років тому виставила рахунок (їх там декілька, як я розумію) Національній кіностудії імені Довженка за абсолютно вигаданими підставами. Я не можу розповідати детально, як ви розумієте. Нині сума зросла до 9 мільйонів гривень. І це підтри­мується судами всіх рівнів, нещодавно Верховний Суд підтвердив чинність рішення. Це рейдерська атака на Національну кіностудію, де взагалі вже все зруйновано, понищено фактично, а виходить так, що влада дивиться на це із співчуттям. Не потрібно!

Володимир Яворівський казав про 5 мільйонів. Хіба це не ганьба? Та й тих не заплатили! Це ганьба! Який я можу зробити висновок як кінематографіст? Кінематограф, екранна культура цій державі не потрібна.

А наші діти, наші онуки? Моє покоління більше читало, ніж дивилося, але мій онук переважно дивиться, а не читає. І оскільки українського кіно немає, то що він дивиться? В основному американське і російське кіно.

То про яку ідентифікацію, про яку національну культурну патріотичну політику в цій державі йдеться? Про що ми взагалі говоримо з цієї трибуни? Цієї політики немає (Оплески). Вона антиукраїнська і антидержавна, якщо в цій країні не буде кіно. У бюджеті Росії на наступний рік передбачено на кіно 5,5 мільярда рублів, це близько 1,7 мільярда гривень, а в нас — 5 мільйонів. Знову-таки, про що ми говоримо? Я вже не кажу про Болівуд і про Голівуд. Звичайно, не подумайте, що я закликаю і в нас мільярди виділяти, але має бути сегмент української національної екранної культури, вона має творитися.

Спілка кінематографістів, кінематографісти не ставлять питання так: дайте нам грошей. Проведіть системні реформи! Вони ніде в нас не йдуть. І тут не потрібно величезних коштів, необхідно зробити так, щоб знову відтворилася система, щоб прокат, кіновиробництво, дистрибуція становили єдність. Нині навіть та невелика кількість фільмів, які знімаються за бюджетні кошти, не доходить до прокату. Автомобільний завод, який випускає автомобілі без коліс, — ось що таке кінематографія у  тому жалюгідному становищі, в якому вона перебуває нині. Необхідні реформи!

Два роки тому вийшов президентський указ, який передбачав такі реформи. Нічого не зроблено! Нічого! Я хотів би запитати у Васюника, якби він тут був: що він робив два роки? Він киває на інших.

Далі. Один з виходів доволі радикальний і водночас простий. Законодавчими актами вже внесені зміни до чинного Закону України “Про кінематографію”. Ідеться про створення фонду, не бюджетного, а який буде формуватися з відсотків від кінопрокату інших форм показу, як у Франції, скажімо, у Польщі чи  в маленькій Естонії, де сьогодні створюється більше ігрових фільмів, ніж у нас. Це звільнило б чиновників від опіки. Нам не потрібна ця опіка!

Кінематографічна громада мусить не тільки впливати, а й творити політику у сфері екранної культури. І на основі такого фонду можна було б поступово, еволюційно створити щось на зразок британського чи шведського кіноінституту. Це не тільки навчальний і науковий заклад, це орган, що визначає політику у  сфері екранної культури, політику, якої в нас абсолютно немає. Її треба творити ділами, а не високими словами.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Сергій Іванович Кот, керівник Центру досліджень проблем повернення та реституції культурних цінностей Інституту історії України НАН України.

 

КОТ С.І., керівник Центру досліджень проблем повернення та реституції культурних цінностей Інституту історії України НАН України. Шановні учасники парламентських слухань! Однією з  передумов збереження національної ідентичності в умовах глобалізації є опертя на твердий фундамент нашої національної спадщини, і не лише тієї, що ще існує, а й тієї, яка була втрачена Україною за різних обставин і в різні часи в умовах відсутності власної держави і яку ще можна та потрібно повернути нашому народові, повернути на рідну землю.

Ця тема є надзвичайно широкою та багатоплановою, тому я хочу порушити одне важливе питання концептуальних засад нашої державної політики в цій сфері, а саме питання забез­печення цілеспрямованості, тяглості та наступності в діяльності державних органів та установ, дотичних до справи повернення наших скарбів.

На жаль, доводиться констатувати наявність ситуації, коли із  зміною політичних та відомчих команд радикально змінюються вектори їх діяльності. Те, що нещодавно належало до пріоритетів, раптово опиняється в забутті. Але ж ідеться про вічні цінності, загальнонаціональні реліквії, позиція держави щодо яких визна­чена в Конституції, законах, підзаконних актах, рішеннях держав­них органів та установ, і, зрештою, у міжнародних угодах України! Як правило, жодний з таких документів не скасовується і не зазнає радикальних змін. Вони просто де-факто перестають вико­нуватися. При цьому іноді повністю перекреслюються напрацю­вання та досягнення, над якими роками працювали попередні когорти українських дипломатів, діячів культури, науковців. Такого немає в жодній країні світу!

Як приклад, наведу ситуацію щодо долі мозаїк та фресок Михайлівського Золотоверхого собору, що перебувають поза межами України. Ще зовсім недавно, в середині 1990-х років, коли відбувалося відновлення цієї зруйнованої у трагічні 1930-ті роки святині, доля тих небагатьох безцінних мозаїк та фресок, що перед знищенням собору були демонтовані з його стін, хвилю­вала всю країну. Це питання піднеслося на загальнонаціональний рівень, об’єднало все суспільство і його еліту незалежно від соціального статусу та політичних поглядів.

Тоді вдалося встановити, що щонайменше 26 оригіналів ХI–ХII століть зі стін собору (мозаїки, фрески, рельєфи) зберігаються в музеях сучасної Росії. Частина з них була без жодних дозволів таємно вивезена в 1936 році, частина не повернута після Все­союзної виставки у Москві 1938 року, у тому числі славнозвісна мозаїка святого воїна Дмитра Солунського. Але найбільше цих реліквій, щонайменше 18, були серед вивезених нацистами українських музейних скарбів і під час повернення з Німеччини після війни замість Києва опинилися в Росії.

Відомо, що тема українських культурних цінностей у Росії була серед найскладніших в українсько-російських взаєминах після розпаду СРСР. Великими зусиллями протягом 1990-х років напрацьована певна нормативна база, яка хоч і не є ідеальною, проте дає змогу на двосторонньому рівні вирішувати складні проблеми, що можуть виникати.

Внаслідок непростих рішень і з українського, і особливо з  російського боку створена спеціальна двостороння спільна українсько-російська комісія експертів. Комісія почала працювати у грудні 1998 року і працювала чесно, рівноправно та об’єктивно. Як наслідок, за підсумками трьох засідань та на підставі погодже­них протоколів в Україну протягом 2001 та 2004 років з Держав­ного Ермітажу повернулися 11 фресок ХІІ століття.

Це був успіх для обох сторін, а головне — для України, яка не лише вперше у своїй історії самостійно знайшла втрачені реліквії, а й змогла реально їх повернути. Тоді в найближчому часі було можливе ухвалення позитивних рішень ще як мінімум щодо п’яти чудових фресок та однієї мозаїки. Усі підстави для цього були і є.

Проте раптом все зупинилося. Від 2004 року жодні подальші переговори і засідання на рівні експертів не проводяться. Як один з ініціаторів і учасник попередніх переговорів у цій справі я не можу пояснити, чому саме з українського боку нічого не робиться для їх продовження. Більше того, я не раз звертався до різних високих українських інстанцій і відчуваю існування якоїсь стіни, подолати яку й досі не вдається.

Можливо, Комітету Верховної Ради України з питань культу­ри і духовності треба провести спеціальний “круглий стіл”, і тоді ми принаймні довідаємося мотивацію наших дипломатів, Міністер­ства культури і туризму, влади Києва, чому з їхнього боку немає жодного зацікавлення у продовженні справи повернення в Україну реліквій Михайлівського Золотоверхого собору.

Україна лише почала свій незалежний шлях, попереду в неї велика дорога повернення до європейської цивілізації. Збира­ючись у цю дорогу, нам насамперед треба зберегти, зібрати і  взяти з собою нашу унікальну культурну спадщину, яка є осно­вою нашої ідентичності та самоусвідомлення. Знову настав час збирати каміння, фундаментальне каміння нашої спадщини. У  цьому ми несемо відповідальність перед минулими і перед прийдешніми поколіннями українців.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, змушений підбивати підсумки, оскільки зобов’язаний о 18 годині завершити наше зібрання. Серед представників влади, до яких зверталися із запитаннями, я надаю хвилину для відповіді заступнику міністра освіти і науки України Максиму Віталійовичу Стрісі. Будь ласка, з місця.

 

СТРІХА М.В. Шановні учасники парламентських слухань! Було декілька запитань, відповіді на які я або вже дав, або вони будуть надіслані письмово.

Одне запитання, підписане групою освітян: “Чи має намір міністерство переглянути навчальні плани і відновити кількість годин для вивчення української мови і літератури, яка була у  1990 році?”

Отже, можу відповісти, що нині є варіанти програм, у певних з них кількість годин більша, десь менша, але важить не тільки кількість годин, а й наповнення і спосіб викладання. Нагадаю, що в 1990 році, на жаль, в українській літературі не було й половини першорядних імен — Винниченка, Хвильового, Зерова, Підмогиль­ного і далі за списком. Інша половина була представлена не найкращими творами. І навіть були купюри з Шевченка по живому текстові віршів. Сьогодні ми все-таки представляємо українську мову і літературу в повноті лексичного багатства, стилістичного блиску і грому тієї творчості, яка до нас дійшла.

Межі досконалості немає. І міністерство завжди запрошує всіх освітян, які мають свіжі ідеї, для участі у вдосконаленні наших підручників.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, ви отримали і переглянули проект рішення. Багато з вас критикували і вносили слушні пропозиції до рекомендацій парламентських слухань. Ми зазвичай діємо так. Цей проект документа ще обговорюється. Можливо, комітет проведе якесь спеціальне засідання, потім остаточну версію подає Верховній Раді України, а Верховна Рада схвалює рішення як документ.

Тому для того щоб презентувати основні моменти цих рекомендацій і розповісти про подальшу роботу над ними, я  запрошую до слова голову Комітету Верховної Ради України з   питань культури і духовності Володимира Олександровича Яворівського.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О. Шановні колеги! Шановні люди, які нас слухають! А слухає нас велика аудиторія, парламентські слухання транслюються у прямому ефірі на Першому каналі Національного радіо і по телебаченню. Отож ми це говорили не просто самі для себе, як тут хтось казав.

Мені здається, що є всі підстави, підбиваючи сьогодні попередні підсумки, сказати про те, що ми не даремно провели ці парламентські слухання. Ми справді відкрили дивовижну тему, без якої не може існувати жодна нація, якщо вона її не осмислить на інтелектуальному рівні і якщо влада не буде виконувати все те, що осмислено. Тому я переконаний, що це підступи до цієї теми. Ми з вами не згаяли час даремно, було висловлено дуже багато думок, побажань.

Ви прочитали проект, це лишень проект рекомендацій парламентських слухань. Мені він теж видається надто переванта­женим, тут занадто багато деталей. Нам не треба замахуватися, щоб одним рішенням вирішити колосальну проблему нашої нації, яка формувалася впродовж декількох століть. Очевидно, потрібно сфокусуватися на декількох дуже важливих моментах, які необхід­но негайно вирішувати. Ми даємо доручення, але це лишень проект, я ще раз хочу наголосити, ми над ним ще будемо думати в комітеті.

Є ще така проблема. Я переконаний, що нам треба приймати цей проект після президентських виборів, тому що, не доведи Господи, тіпун мені на язик, ми можемо обрати такого Президента, після якого все те, про що ми тут говоримо, буде нікому не потрібне. А проект постанови може складатися з двох моментів: визнати, що в російській літературі є “гениальная русская поэтесса Анна Ахметова” і прекрасний російськомовний прозаїк Бебель. Може, доведеться таку постанову приймати?

Я як прагматик чомусь думаю, що найкраще, коли ми визна­чимося і приймемо дуже реальний проект постанови. Ми його в комітеті обговоримо і приймемо.

Миколо Володимировичу, ще декілька слів буквально. Поки ми тут обговорюємо, уже є деякі повідомлення з передової. Виконувач обов’язків голови Державного комітету телебачення і  радіомовлення Наливайко заявив про те, що уряд прийняв постанову, за якою цивілізовано (наголошую, щоб ніхто не ловив нас на слові, що ми утискаємо свободу слова) буде регулюватися надходження іноземної преси. А, як правило, половина преси, що до нас надходить, є контрабандною. Там такий хаос, стільки цієї контрабанди! Тобто уряд відважився це зробити.

Друге повідомлення. Ви знаєте, що 2 вересня Янукович в ефірі Одеської обласної телекомпанії заявив, що у разі обрання його Президентом має намір зробити все можливе для надання російській мові статусу другої державної. Цитую: “Я хочу відпові­сти Тимошенко, яка говорила у Львові про те, що в Україні повинна бути одна державна мова — українська. А я зроблю все, щоб російська мова була другою державною”.

Сьогодні в Інтернеті уже повідомляють, що Янукович заявив, що не надаватиме російській мові статусу державної, цитую: “Я  питаю: от ти не розумієш української мови, які в тебе через це проблеми? Кажуть: проблеми в лікарні, у школі, в університеті, в судах, у діловодстві. І якщо запитати, чи буде достатньо, якщо я вирішу ці проблеми, усі відповідають, що, звичайно, достатньо”.

Це заявив лідер Партії регіонів. І пояснює, що його фракція внесла близько 30 законопроектів. Павло Мовчан, Ярослав Кендзьор, усі присутні члени нашого комітету знають, які це законопроекти. Їх вніс Колесніченко. Зміст законопроектів такий: всюди, у кожному законі, де написано, що функціонує державна мова, він поставив кому і дописав “а також російська”. То якщо він так відмовляється від другої російської мови, то я особливої перспективи не бачу.

Тому я хочу подякувати всім (і заступнику Голови Верховної Ради, і тим, хто готувався) і вибачитися сердечно перед тими, хто хотів би сказати, може, навіть щось розумніше, ніж ми сказали, але не встиг виступити. Повірте мені, це зумовлено тільки регламентом. Тому я всім дякую. Переконаний, ми видамо збірник матеріалів парламентських слухань і включимо до нього всі невиголошені виступи.

І на завершення скажу. У Грузії я бачив на могилі дивовиж­ний напис. Там, крім прізвища, років народження та смерті, дуже багато всіляких цифр. Скажімо, народився грузин у 1912 році, помер у 1991-му. Я питаю: а що то за інші цифри? І мені поясни­ли, що хоч насправді він прожив 90 з гаком років, але тут зазначено, скільки років у нього було справжнього життя — 28 років 3 місяці 2 тижні і стільки-то днів.

Переконаний, що ці 3 години, які ми, українці, провели разом, поділилися своїм болем, через 100 років ми зможемо дописати до свого справжнього життя. Дай Боже, щоб так і було.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, шановні колеги.

Я теж хочу подякувати Павлові Мовчану, Володимиру Яворівському і їхній команді за цю ініціативу. Незважаючи на те, що тут були передвиборчі сегменти, переконаний, що все-таки розмова відбулася так, як, очевидно, і задумували ініціатори. Вона привернула увагу і парламенту, і суспільства до становища української культури, гуманітарної політики. Бо я ще раз кажу: найбільша наша проблема, що ми здебільшого теоретики. Я не тільки про тих, хто в цьому залі. Ми теоретично любимо свою країну і теоретично любимо заявляти про те, як багато треба зробити. От коли когось звинувачують (хтось Прем’єр-міністра, хтось Президента), я завжди кажу: друзі, треба любити практично.

Не можна любити теоретично і практично давати орден Ярослава Мудрого Черновецькому. Розумієте? Це не справжня любов. Я борюся сьогодні за те, щоб телеканал “Київ” повернути в русло української столиці. Бо трансляція телеканалу, який фінансується за бюджетні гроші, починається вранці з проповіді нігерійського проповідника, а завершується екстрасенсами. І я не можу знайти союзників ні в Секретаріаті Президента, ні в багатьох міністерствах. Тому я кажу: друзі, борімося практично.

Ми з колегами письменниками, громадськими діячами буквально днями готували до 75-річчя з дня народження Василя Симоненка документи на присвоєння йому посмертно звання “Герой України”. І тут мене ошарашили, що Президент дав “Героя України” Симоненку. Я думаю: усе-такий мудрий у нас Президент. Виявляється, це іншому Симоненку, якого я ніколи не чув, щоб він виступав українською мовою. Просто він почав Прем’єр-міністра критикувати, і одразу голова Рахункової палати — Герой України! То, друзі, що ми робимо з цієї країни? Це я про теоретичну і про практичну любов.

Тепер щодо законів. Лесь Танюк попросив мене звернути на це увагу. Ми підготуємо листа на ім’я одеської влади. Ми маємо добрі постанови про мораторій на виселення творчих спілок, друкованих засобів масової інформації. Трагедія в тому, що ніхто  цього не виконує. Лесь Степанович надав листа стосовно Одеської обласної організації театральних діячів, якого сьогодні буде надіслано одеській владі. Така сама ситуація і в Києві. Якби ми не шукали, хто кого любить і хто кого підтримує на президент­ських виборах, а спільним фронтом сказали, що не допустимо закриття жодного книжкового магазину і виселення жодної творчої спілки, то ми цього домоглися б. Адже, ще раз кажу, законів достатньо! Я за те, що чим більше їх буде на підтримку української мови, літератури і культури, тим краще. Проте давайте починати з того, що в нас є, і спільно громадою захищати ті українські позиції, які сьогодні надзвичайно обмежені.

Тут ішлося про серйозні, стратегічного характеру проекти. У  мене складається враження, що ми забули нашу роботу напри­кінці 1980-х — на початку 1990-х років, коли реалізували невеличкі проекти, але вони були надзвичайно ефективними. Я зараз не пропагую себе чи своїх колег, але сьогодні моя мета така: у кожній школі, у кожному дитячому садочку, у кожному вузі мають бути якісні, враховуючи новітній досвід, аудіо- і CD-проекти. Середовище, яке формує українство, має отримати від нас щось нове, а не тільки скарги на те, що ми погано живемо. Вони мають отримати креативний, оптимістичний, успішний продукт.

Тут мій колега Верстюк говорив про те, що така в нас історія. Та є в нас і героїчна історія, не тільки трагічна. Є героїчна, успішна, переможна історія! Тож не будемо давати нашим дітям…

До речі, кілька місяців тому президента Національної радіокомпанії України хотів звільнити гуманітарний блок Секрета­ріату Президента, очолюваний бездипломним Кислинським, який колись у нас здійснював гуманітарну політику в країні (щоб ви не забували про успішність гуманітарної політики). І з’ясувалося (для мене це теж несподіванка), що він нібито зі мною навчався на історичному факультеті, бачте, а тепер десь диплома не може знайти. Отже, викликали президента Національної радіокомпанії Набруска до Секретаріату і сказали: занадто багато українського, напевно, будемо тебе звільняти. Ось як бездипломні хлопці керу­вали гуманітарною політикою.

Тому, друзі, я ось про що. Якщо ми хочемо в цій країні щось робити, маємо робити спільно і конкретно, крок за кроком. Бо я в цій залі з кінця 1980-х — початку 1990-х слухаю вічні слова: “гроші” і “закони”. А я хочу сьогодні запропонувати слова “ідеї”, “проекти”, “спільна позиція”, “національна єдність”, “національна гідність”. І якщо ми цими цінностями об’єднаємося, то знайдемо і  гроші. Нікуди не дінуться ні влада, ні олігархи — дадуть. Знайдемо і закони, і рішення, треба тільки знати, для чого шукати і як впевнено до цієї справи рухатися.

Дякую вам, друзі, за розмову і сподіваюся, що наступні парламентські слухання з цих питань будуть більш опти­містичними (Оплески).