ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ:

ЗДОБУТКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

11 січня 2012 року, 15 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради України

М.В. ТОМЕНКО

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, прошу займати місця, будемо розпочинати нашу роботу.

Добрий день, шановні учасники парламентських слухань! Відповідно до Постанови Верховної Ради України сьогодні ми проводимо парламентські слухання на тему: “Етнонаціональна політика України: здобутки та перспективи”.

Хочу вас поінформувати, що парламентські слухання з таким порядком денним проводяться в українському парламенті вперше, тож їх ініціатори і Верховна Рада загалом сподіваються, що всі, хто бере участь у нашому засіданні, будуть активними і конструк­тивними, для того щоб ми змогли підбити певні підсумки нашого 20-річного незалежного існування в частині реалізації етнонаціо­нальної політики, проаналізувати проблеми і питання, які сьогодні викликають стурбованість громадських організацій і представників національних меншин.

Я обстоюю таку позицію, що ми можемо вдосконалювати чинне законодавство, але ключовою проблемою залишається відсутність оптимальної управлінської моделі та проблеми функ­ціональної частини взаємин в етнонаціональній сфері. Ми почуємо точку зору голови профільного комітету Олега Зарубінського, міні­стра культури, інших посадовців та фахівців. Моя особиста думка, що уряд під час адміністративної реформи припустився помилки, ліквідувавши Державний комітет у справах національноcтей та релігій, оскільки не можна ліквідовувати те, що ефективно пра­цює, треба ліквідовувати і змінювати те, що не працює або зава­жає роботі.

Так само я переконаний, що громадський інститут — Рада керівників громадських організацій національних меншин є ефек­тивним, він потрібен країні, оскільки жодне міністерство зокрема і  уряд загалом не здатні без комунікації з громадськими організа­ціями, що представляють національні етнічні спільноти, приймати правильні та ефективні рішення. Тож парламентські слухання організовані, зокрема, і для того, щоб ми обговорили правильну модель управління у сфері національних відносин.

Ми маємо надзвичайно серйозний список промовців, тому одразу декілька слів про регламент. Доповідач та співдоповідач згідно з Регламентом Верховної Ради матимуть на виступи до 20 хвилин, далі перейдемо до дискусії, регламент виступів в обго­воренні — 5 хвилин. Зважаючи на те, що досить багато людей, які представляють серйозні організації і шановані нами поважні спіль­ноти, хотіли б висловитися, дуже просив би під час дискусії продемонструвати не лише міжетнічну, а й регламентну толерант­ність. За 30 секунд до завершення виступу ви почуєте відповідний сигнал, а між шостою і сьомою секундою шостої хвилини мікро­фон автоматично вимкнеться. Я намагатимуся забезпечити робо­ту в межах регламенту. Таким чином, до 18 години абсолютна більшість наших колег, які зголосилися висвітлити свої конструк­тивні ідеї, матимуть можливість виступити.

Зазвичай за результатами парламентських слухань Верхов­на Рада ухвалює рекомендації. Проект рекомендацій ви отримали. Отож я просив би, окрім загальної оцінки ситуації, бути більш конкретними в частині саме зауважень і пропозицій до проекту рекомендацій. За результатами слухань Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин доопра­цює проект, і тоді Верховна Рада схвалить ці рекомендації. Отже, ключовий підсумок нашої роботи — це рекомендації, тому дуже просив би вас бути практичними, подаючи або підтримуючи ті чи ті тези, пропонуючи конструктивні ідеї до тексту рекомендацій.

Отож переходимо до реалізації нашого порядку денного. Слово для доповіді надається міністру культури України Михайлу Андрійовичу Кулиняку. Ще раз нагадую, регламент виступу — до 20 хвилин. За ним із співдоповіддю виступатиме Олег Олексан­дрович Зарубінський. Прошу, Михайле Андрійовичу.

 

КУЛИНЯК М.А., міністр культури України. Дуже дякую. Шановний пане голово! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! У кожного народу, нації, етносу є своя, властива лише їм історична, культурна та духовна спадщина, навколо якої формується національне буття та усвідомлення свого місця в цивілізаційному процесі. Україна — поліетнічна держава, в  якій проживають представники більше 139 національностей, за­гальна чисельність яких сягає 10 мільйонів, або 22 відсотки загальної чисельності населення України.

Не менш значущим є й те, що сучасний етнонаціональний процес в Україні дещо відмінний від того, що існує наразі в біль­шості країн Центральної та Східної Європи. Це значною мірою зумовлено історичним поділом нашої держави між досить різними країнами з відмінними політичними, духовними і культурними традиціями, до складу яких ще століття тому входила Україна. Саме у різному трактуванні національно-історичної спадщини криються, зокрема, різновекторні оцінки щодо минулого націо­нальних взаємовідносин на українських теренах. Історичні стерео­типи та упередження ще й сьогодні наявні в нашій соціальній дійсності, вони зумовлюють відмінні політичні та геополітичні орієнтири різних соціальних верств суспільства.

З огляду на це, визначальним пріоритетом сучасної етнонаціональної політики виступає завдання вироблення консолі­дованої позиції з усіх принципових аспектів подальшого розвитку етнонаціональних процесів — законодавчих, правових, політичних, економічних та гуманітарних. Її мета — формування громадян­ського суспільства, в якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етнонаціональна політика буде засобом духовного розвою української нації, її соціального, економічного, політичного розвитку.

У Посланні Президента України Віктора Федоровича Януковича до Верховної Ради України наголошено, що “державна етнополітика України має базуватися на принципах плюралізму, поваги до національних мов, культури, історії етнічних спільнот і  громадян, які до них належать”.

З цією метою за участю представників наукових, експертних та громадських організацій національних меншин розроблено законопроект про Концепцію державної етнонаціональної політики України. Основоположними засадами законопроекту передбача­ється втілення таких основних завдань, як правове забезпечення самостійності національних меншин у розв’язанні питань, що торкаються їхніх інтересів, та вільного вибору ними шляхів свого національного відродження і розвитку.

Особливо слід наголосити на тому, що відродження та онов­лення національного життя етносів України — невід’ємна складова формування громадянського суспільства, правової держави. Всебічне врахування етнонаціонального буття народів, сприяння етнічному відродженню забезпечує етнонаціональне оновлення через можливості подальшого всебічного розвитку. Врахування етнонаціонального потенціалу дає можливість у духовно-культур­ній сфері всебічно підтримати відродження культурно-етнічної самобутності етноменшин, сприяти ціннісно-культурологічному осмисленню фольклору, епосу та всього їхнього духовно-історич­ного надбання.

З огляду на це, упродовж 2010 року за державні кошти було надано фінансово-організаційну підтримку в проведенні числен­них культурно-мистецьких заходів, зокрема Всеукраїнського фестивалю культур національних меншин “Таврійська родина”, Всеукраїнського фестивалю національних культур Південного регі­ону України “Дружба”, культурно-мистецьких акцій з підтримки культури етносів, які не мають своєї історичної батьківщини, та нечисленних народів Криму. За державної фінансової підтримки проведено Всеукраїнський форум національних культур “Україна: мистецьке розмаїття та діалог культур”.

У 2011 році за рахунок відповідних статей бюджетного фінансування Міністерством культури України проведено Всеукра­їнську виставку образотворчого мистецтва етносів України “Vivat, Україно!”, присвячену 20-річчю незалежності України, Всеукраїн­ський дитячий форум “Співдружність”, Всеукраїнський фестиваль грецької культури “Мега йорти”, Всеукраїнський фестиваль корей­ської культури “Кореяда”, Всеукраїнську культурно-мистецьку ак­цію “Грузинська народна творчість в Україні”, Загальноукраїнський форум “Україна: діалог культур”, низку інших культурно-мистець­ких заходів.

Пріоритетним напрямом реалізації сучасної української державної етнополітики є популяризація національних культур через мережу культурно-мистецьких закладів — музеїв, бібліотек, театрально-видовищних закладів. У різних регіонах держави функціонує близько 100 центрів національних культур, діяльність багатьох із них фінансується з місцевих бюджетів. За підтримки держави діють будинки народної творчості, центри фольклору та етнографії, тисячі національних аматорських колективів. У 360 бі­бліотеках працюють відділи літератури мовами національних меншин. На базі цих закладів діють літературні вітальні, клуби за інтересами, відбуваються масові просвітницькі заходи, присвячені популяризації культурної спадщини, різних етносів України, їхніх мов, традицій та звичаїв. Здійснюються практичні заходи, пов’яза­ні з розширенням та оптимізацією інформаційної сфери та засобів масової інформації мовами національних меншин на регіональ­ному рівні, які висвітлюють актуальні питання міжнаціональних від­носин та події культурно-мистецького життя.

До ключових питань державної етнополітики належить задоволення потреб громадян у навчанні мовами національних меншин, у вивченні цих мов. В Україні діє мережа загальноосвіт­ніх, дошкільних та вищих навчальних закладів, в яких навчальний процес здійснюється мовами національних меншин. Також функ­ціонує мережа культурно-освітніх центрів та недільних шкіл, де представники різних етносів вивчають рідну мову та культуру свого народу. Робота цих закладів здійснюється за постійного сприяння органів освіти і культури, національно-культурних това­риств і просвітницьких організацій.

Українська держава надає великого значення розвитку міжнародного співробітництва у сфері захисту прав національних меншин з країнами, що мають з Україною етнічно споріднені спільноти. Важливим механізмом здійснення такої взаємодії є  укладання міждержавних і міжвідомчих угод про співпрацю та  діяльність міжурядових комісій з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин.

З метою координації дій центральних органів виконавчої влади та активізації роботи міжурядових комісій щодо забезпе­чення прав угорців в Україні та українців в Угорщині, румун в Україні та українців у Румунії, словаків в Україні та українців у Словаччині урядом України прийнято рішення щодо оновлення складу та положень раніше створених комісій. Це дало змогу провести 19 грудня 2011 року XV засідання Змішаної українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин у Будапешті.

Діє ряд міждержавних договорів, міжурядових та міжвідом­чих угод з питань співробітництва, положеннями яких передба­чено широкоформатну співпрацю, в тому числі у сфері захисту прав та забезпечення етнонаціональних потреб закордонних українців та відповідних національних меншин в Україні.

Помітну роль у подальшому вдосконаленні державної етнополітики відіграє участь України у міжнародних проектах, спрямованих на підтримку полікультурного простору. Зокрема, варто виокремити участь України в регіональній програмі Ради Європи “Київська ініціатива для демократичного розвитку через культуру”, а також у міжнародному проекті “Інтеркультурні міста: управління та політика щодо різноманітних громад”. Учасником зазначеного проекту стала територіальна громада міста Меліто­поля. За наслідками успішної реалізації цього проекту до спіль­ноти “Інтеркультурних міст” в Україні долучаються також міста Одеса, Донецьк, Сімферополь та Ужгород, які вирізняються своєю культурно-етнічною палітрою.

Урядом, уповноваженими органами державної виконавчої влади постійно аналізується, вивчається та здійснюється моніто­ринг стану, тенденцій і перспектив розвитку етнонаціонального процесу. У зазначеному контексті доцільно відзначити, що на сьогодні етнонаціональна політика в Україні ґрунтується на ідеоло­гії державотворення, поєднаній з розвитком та поглибленням процесів демократизації. Ця політика неможлива без вироблення механізмів узгодження національно-специфічних інтересів україн­ців, етносів та регіонів щодо сучасної стратегії розвитку держави.

Основу цього стратегічного курсу визначають основоположні цінності та ідеї, що мають бути реалізовані на всіх рівнях суспіль­ства. До них передовсім належать:

дотримання прав людини та основоположних свобод, у тому числі національних, незалежно від статі, віри, соціального стано­вища та регіону проживання;

рівні права етносів за різних форм їхнього самовизначення;

багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян;

розвиток багатонаціонального українського суспільства шляхом діалогу;

державна підтримка національних меншин щодо збереження їх культури, мови, традицій, середовища проживання.

Ці принципи взаємопов’язані та створюють органічну єдність, а реалізація кожного з них є умовою для реалізації інших. Їх утвердження в українському суспільстві передбачає врахування конкретних історичних умов розвитку етносів, створення загально­визнаних демократичних механізмів та норм, які забезпечать втілення цих принципів у суспільне життя.

Динамічно розвиваються в Україні релігійні організації та об’єднання етноконфесійного спрямування. Репрезентація духов­них, культурно-освітніх і специфічних релігійних потреб національ­них меншин характерна для всіх традиційних віросповідань, а також окремих новітніх релігійних рухів, що діють у державі. Істотно розширилася географія цих етноконфесійних спільнот.

Найбільше громад, створених на етноконфесійному ґрунті, належить мусульманам України. Мусульманські релігійні інституції активно розвивають мережу духовно-освітніх закладів. При цьому особливу увагу приділяють вивченню Корану, студіюванню іслам­ських дисциплін, історії ісламу, вивченню арабської мови, форму­ванню відповідних норм поведінки.

Релігійні організації як носій авторитетних для значної частини віруючих конкретних віровчень, національних ідей, власних позицій у трактуванні національної і церковної історії мають стабільно високу довіру громадян.

Слід враховувати, що в перехідний період суспільного розвитку, який характерний для сучасної України, в умовах ста­новлення демократії, політичного і релігійного плюралізму актуалі­зуються певні релігійні, церковні та релігійно-територіальні інтере­си. Забезпечення церкві повноцінного правового і соціального статусу, створення сприятливих умов для її діяльності ставить на порядок денний необхідність ініціювати внесення до законодав­ства з питань релігії та церкви змін, які якомога повніше врахову­вали б реалії сьогодення. У зазначеному контексті дорученнями Президента України визначено завдання розробити та подати на розгляд Верховної Ради України нову редакцію Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” та проект Закону України про повернення майна культового призначення релігійним організаціям.

Метою проекту нової редакції Закону “Про свободу совісті та релігійні організації” передбачено зміцнення правових засад свободи віросповідання. Законопроект містить ряд концептуаль­них положень державної політики, які мають відповідати зобов’я­занням України перед відповідними європейськими та світовими організаціями.

Проект Закону України про повернення культових будівель релігійним організаціям спрямований на вироблення правового механізму повернення релігійним організаціям культових будівель з метою відновлення порушених тоталітарною політикою колиш­нього СРСР прав церков і релігійних організацій, яким належали ці будівлі до їх переходу у власність держави. Про рівність усіх церков і недопустимість преференцій на місцевому рівні неодно­разово заявляв Президент України Віктор Федорович Янукович, наголошуючи, що важливим чинником духовного вдосконалення суспільства, піднесення його моралі, відповідальності виступає церква.

Головним завданням у сфері державно-церковних відносин має бути створення сприятливих умов для реалізації духовної місії церкви. При цьому принципово важливо, щоб держава чітко окреслила свої зобов’язання перед церквою, визначила коло тих повноважень, які є сферою її компетенції, що робить її політику щодо церкви прозорою і відкритою для суспільного загалу.

Сприяючи розвитку громадянського суспільства, українська влада створює необхідні умови для участі громадських об’єднань у державотворчій діяльності. Виходячи з того, що відповідно до українського законодавства церква відділена від держави, і релі­гійні організації не виконують державних функцій, оптимальним варіантом участі громадськості у формуванні та реалізації держав­ної політики щодо релігії виявився механізм участі міжцерковних консультативно-дорадчих органів всеукраїнського та місцевого рівня. Зокрема, їхньої участі в законотворчій, експертній, науково-практичній роботі.

Так, утворена в 1996 році Всеукраїнська рада церков і релі­гійних організацій на сьогодні займає провідне місце у процесі формування міжконфесійного та етноконфесійного діалогу та си­стеми державно-церковних відносин в Україні, об’єднуючи у своє­му складі більше 90 відсотків релігійної мережі держави.

Окрім Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, на національному рівні діють інші консультативно-дорадчі органи, які сприяють державно-конфесійному та міжконфесійному діалогу. Серед них слід назвати Нараду представників християнських цер­ков України, Раду євангельських протестантських церков України, Українську міжцерковну раду, Всеукраїнську раду християнських церков та Раду представників духовних управлінь і центрів мусуль­ман України.

Нині церква взяла на себе частину відповідальності за морально-етичний стан суспільства, її соціальна діяльність вихо­дить за конфесійні межі, охоплюючи своїм впливом, по суті, всі сфери громадського життя.

На сьогодні очевидною є тенденція посилення устремлінь народів і націй до суверенітету, відновлення втрачених традицій, мови, духовної культури, які стимулюють їх до розвитку й онов­лення. Ці та інші основоположні принципи знайшли своєрідне відображення в Законі України “Про засади внутрішньої і зовніш­ньої політики”, прийнятому з ініціативи Президента України.

Головне стратегічне завдання держави у сфері етнополітики полягає в тому, щоб закріпити і зміцнити нинішні стабільні міжет­нічні та етноконфесійні взаємини в Україні, забезпечити умови для вільного розвитку культур і мов усіх етнічних груп, що населяють нашу країну. Для цього необхідні мир у суспільстві, громадянська злагода загальнонаціонального характеру, що ґрунтується на до­триманні та захисті прав людини, співіснуванні політичних, релігій­них, історико-культурних поглядів та переконань, різних етнічних традицій та уподобань.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Андрійовичу.

Шановні колеги, зазвичай ми працюємо таким чином. Оскільки система “Рада” працює лише для народних депутатів, ви можете поставити запитання доповідачам у письмовому вигляді, і наприкінці парламентських слухань вони матимуть можливість відповісти.

А я запрошую до співдоповіді Зарубінського Олега Олексан­дровича, голову Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

 

ЗАРУБІНСЬКИЙ О.О., голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин (Блок Литвина). Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Від імені Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин радий вітати вас на цих слуханнях. Також хочу подякувати своїм колегам народним депутатам України Давиду Жванії, Володимиру Марущенку, Оксані Білозір та Володимиру Стретовичу за їх ініціативу провести парламентські слухання саме з таким порядком денним.

Справді, так склалося, що сконцентровано тема етнополі­тики до цього часу на парламентські слухання не виносилася. У  цій залі за участю широкого загалу обговорювалися лише її окремі аспекти, зокрема проблеми законодавчого врегулювання прав депортованих за національною ознакою.

Сьогодні ми маємо нагоду обговорити стан реалізації державної етнонаціональної політики, окреслити перспективи її подальшого розвитку та акцентувати увагу влади і суспільства на проблемах, які, цілком очевидно, ми маємо на цім терені.

20 років української незалежності засвідчили, що питання етнонаціональної політики в нашій державі завжди були на чіль­ному місці. Україна позиціонувала себе і утвердилася як держава з високим рівнем толерантності і міжнаціональної взаємоповаги.

Я навмисно, шановні друзі, використовую термін “толерант­ність”, а не “терпимість”, як це інколи робиться. Думаю, що коли мова йде про відносини між етнічними групами, між представ­никами різних націй і національностей у нашій державі, термін “терпимість” є некоректним, оскільки не можна терпіти чи не терпіти представників іншої етнічної групи. Не терпіти чи терпіти можна погане повітря, а тих, хто живе поруч з нами, треба прий­мати. Приймати такими, якими вони є, з розумінням їхніх особли­востей, специфіки, ментальності, уподобань, симпатій, антипатій (Оплески). Отже, пропоную, щоб неправильний, некоректний тер­мін “терпимість” щодо представників інших націй був усунутий з нашого лексикону. Має бути толерантність.

Правову основу у сфері міжнаціональних відносин заклали Декларація про державний суверенітет України та Декларація прав національностей України. Ці засадничі для Української дер­жави документи сформулювали принципи, на яких сьогодні буду­ється етнонаціональна політика, забезпечуються повага до прав національних меншин, їх вільний національно-культурний розви­ток, рівні права всіх етносів, які проживають в Україні, та заборона дискримінації за національною ознакою. Пізніше гарантії прав національних меншин були закріплені і знайшли свій розвиток у Конституції України і в цілій низці законів. Всі не буду перера­ховувати, назву лише Закон “Про національні меншини в Україні”.

Частиною українського законодавства і принципами, яких має дотримуватися Українська держава, формуючи, визначаючи і  здійснюючи етнонаціональну політику, є й міжнародні документи, які ратифікувала Україна. Зокрема, йдеться про Рамкову конвен­цію Ради Європи про захист національних меншин, Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Українське законодав­ство з питань захисту прав і свобод національних меншин постій­но доповнюється також і за рахунок міждержавних договорів та спеціальних угод про співробітництво у забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин. Зокрема, такі угоди укладені нашою державою з Молдовою, Білоруссю, Польщею, Німеччиною, Узбекистаном. Хотілося б вірити, що цей перелік буде продовжений.

Важливою складовою всього масиву законодавства у цій сфері є також, і це цілком зрозуміло, нормативно-правові акти Президента України та Кабінету Міністрів.

Разом з тим, шановні учасники парламентських слухань, давно назріла потреба визначення цілісного концептуального бачення основних засад етнополітики. Зокрема, хочу звернути увагу і наголосити, що питання прийняття нової редакції Закону “Про національні меншини в Україні” було поставлено в пряму за­лежність від ухвалення основ етнополітики. У Посланні Президен­та України до Верховної Ради, проголошеному в квітні 2011 року, сформульовано завдання держави “вибудувати концепцію етно­політики, орієнтовану на демократичні європейські цінності, здат­ну адекватно й ефективно реагувати на зміни в етнополітичній ситуації, пов’язаній з процесами глобалізації”, та сформульовано принципи, на яких вона має базуватися.

І ми добре розуміємо, що опрацювання такого масштабного і амбітного документа неможливе без проведення попереднього обговорення з суб’єктами етнополітичних процесів. Тому ми очіку­ємо від нинішніх парламентських слухань, про це головуючий вже сказав, широкого спектра думок щодо ситуації у сфері міжнаціо­нальних відносин, конструктивних пропозицій, які могли б лягти в основу концепції етнополітики.

У складі Верховної Ради України, починаючи з першого скликання, діяла комісія, що опікувалася міжнаціональними відно­синами. Пізніше й дотепер у структурі парламенту незмінно пра­цює Комітет з питань прав людини, національних меншин і між­національних відносин, керівником якого протягом двох скликань був Геннадій Йосипович Удовенко, який надзвичайно багато зро­бив для формування української політики у сфері, вибачте за  тавтологію, етнополітики, багато зробив для нашої країни. Він присутній і буде виступати (Оплески).

Комітет стоїть на позиції необхідності проведення широкого суспільного діалогу, який має передувати прийняттю рішень. Не рішення, а потім обговорення, а діалог, який має передувати прийняттю рішень, які визначають права і свободи людини, особ­ливо в такій чутливій сфері, як етнополітика.

На пропозицію громадських організацій комітетом проведе­ні  “круглі столи” на тему: “Перспективи правового регулювання у  сфері відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”, “Проблеми законодавчого врегулювання етнонаціональ­ної політики в Україні. Основні критерії майбутнього закону”, “Перспективи правового регулювання державної підтримки україн­ської громади за кордоном”, слухання в комітеті на тему: “Сучас­ний стан та шляхи врегулювання проблем у сфері захисту прав трудових мігрантів — громадян України”.

Саме ці заходи мали визначальний вплив на формування позиції комітету щодо правового врегулювання відносин у зазна­ченій сфері. У підсумку, маю це заявити, був відкликаний урядо­вий проект Закону України про відновлення прав осіб, депорто­ваних за національною ознакою, який категорично не сприймався в середовищі депортованих. Натомість народним депутатом Укра­їни Джемілєвим внесений законопроект, що ґрунтується на вис­новках учасників “круглого столу”. Шановний Мустафа Джемілєв теж сьогодні виступатиме. Так само відкликаний проект Концепції державної етнонаціональної політики, внесений Кабінетом Міні­стрів, як такий, що не відповідав вимогам часу та не давав відпо­віді на існуючі виклики.

Комітет систематично здійснював контроль за дотриманням вимог законодавства у сфері етнонаціональної політики. Ми за­слуховували на своїх засіданнях інформацію представників цент­ральних органів виконавчої влади про стан задоволення націо­нально-культурних, мовних, освітніх потреб національних меншин в Україні, звіти Рахункової палати щодо ефективності використан­ня коштів на виконання державних програм з розселення та об­лаштування депортованих, з питань співпраці із закордонними українцями.

Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин підтримує тісне співробітництво з офі­сом Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин, Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, Пред­ставництвом Міжнародної організації з міграції. Маю сказати, що нещодавно, 21 грудня 2011 року, комітет формалізував свої відно­сини з Міжнародною організацією з міграції, вперше в історії взаємин МОМ в інших країнах уклавши меморандум про взаємо­розуміння і співпрацю з Представництвом Міжнародної організації міграції в Україні.

Шановні учасники парламентських слухань! Упродовж двох десятиліть у нашій державі відбувався пошук ефективної системи етнополітичного менеджменту. Хочу наголосити, що у структурі виконавчої влади постійно функціонував орган, покликаний реалі­зовувати державну етнонаціональну політику. Після адмінреформи 2010 року функції із забезпечення реалізації прав осіб, які нале­жать до національних меншин України, віднесені до компетенції Міністерства культури України, власне, тому міністр і доповідав.

Поки що, очевидно, рано судити, наскільки ефективною буде діяльність зазначеного міністерства у сфері етнополітики, але відразу висловлюю пропозицію комітету щодо необхідності посилити ресурсний і кадровий потенціал цього міністерства у тій складовій, що відповідає за реалізацію етнополітики. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне розглянути питання про утворення Державної служби у справах національностей та релігій як цент­рального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовува­лася б, можливо, через міністра культури України.

На нашу думку, успішність реалізації етнополітики безпосе­редньо залежить від підтримки постійного діалогу влади із суб’єк­тами етнополітичних процесів та взаємного діалогу етноспільнот між собою. На сьогодні діє Гуманітарна рада при Президентові України, у складі якої цілком можливо, на наше переконання, утворити підрозділ у справах етнополітики. Таку пропозицію ми пропонуємо включити до рекомендацій сьогоднішніх слухань.

Потреба в ефективному менеджменті у сфері етнополітики та посиленні взаємодії з громадськістю викликана значною кіль­кістю нагальних проблем. Коротко означу окремі з них.

Постійної уваги і послідовного врегулювання потребують етнонаціональні проблеми Криму, з урахуванням специфіки етно­національних відносин, пов’язаних з репатріацією, облаштуванням депортованих етнічних спільнот. Передовсім має бути невідкладно розроблена і затверджена Програма облаштування кримських татар та інших осіб, депортованих за національною ознакою, які повернулися чи повертаються на проживання в Україну, їх адап­тації та інтеграції в українське суспільство. Програма щонай­менше до 2015 року.

Завдання правового врегулювання цілого комплексу питань має вирішити ухвалення закону про відновлення прав осіб, депор­тованих за національною ознакою. Такий проект внесений до Верховної Ради України, про що я вже казав. Він підтриманий нашим комітетом і рекомендований до прийняття в першому читанні. Однак скажу відверто, що його ухвалення залежить від політичної волі та активного залучення до цього процесу уряду.

Проблема реалізації конкретних заходів для збереження і підтримання етнокультурних потреб народів, що зникають, про що в нас майже ніколи не говорять. Насамперед це стосується кримчаків, кількість яких (близько 400 осіб) перейшла позначку, за якою процес демографічного самовідтворення, фактично, стає неможливим. Обов’язком суспільства залишається збереження пам’яті про їхню культурну спадщину.

Така небезпека стає дедалі реальнішою для караїмів, чисельність яких з кожним переписом скорочується, нині вона становить менше 1200 осіб. Варто передбачити, можливо, не окремою програмою, але обов’язково окремим напрямом загаль­ної програми підтримки культур національних меншин, збережен­ня культурної спадщини зникаючих етносів.

Ще одна проблема, на яку необхідно звернути увагу, — потреба більшої активності держави у задоволенні національно-культурних і мовних потреб закордонних українців і трудових мігрантів з числа громадян України, сприяння збереженню ними своєї етнічної ідентичності. Це засвідчили організовані комітетом слухання з питань співпраці із закордонними українцями та з проблематики трудових мігрантів. Вирішенню цих проблем може сприяти, на нашу думку, корелювання етнополітики України з дер­жавами-сусідами через застосування (наголошую) симетричного підходу до задоволення етнокультурних потреб вихідців із сусідніх країн неукраїнського походження і, відповідно, українських мен­шин у державах-сусідах.

Ще одним інструментом є утворення і функціонування дво­сторонніх комісій з питань співробітництва в галузі культурно-мовних потреб національних меншин. Частина таких комісій вже створена, на сьогодні працюють українсько-словацька, україн­сько-угорська, українсько-румунська комісії.

Шановні учасники парламентських слухань! Ми не повинні себе заспокоювати тим, що в нас немає гострих етнічних конфлік­тів, масштабної ксенофобії. Заспокоївшись, Україна може дуже швидко опинитися перед цими викликами. Варто згадати, що ще 2006 року у звіті тодішнього Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, поданому на розгляд учасників Комісії з народонаселення і розвитку, зазначалося, що Україна входить до першої п’ятірки країн, де мешкають міжнародні мігранти, посідаючи четверте місце в цьому списку.

Очевидно, що посилення процесів міграції до України пред­ставників тих громад, які не проживали традиційно на її території, призводить до утворення в Україні нових етнічних груп, і це треба добре усвідомлювати. І тому питання інтеграції та співжиття цих етнічних груп з громадянами України стоїть на сьогодні на одному з перших місць.

Завершуючи свій виступ, зазначу: в Україні впродовж бага­тьох століть сформувалося унікальне розмаїття національних куль­тур, яке є загальним надбанням, джерелом духовного розвитку нашої країни. І сьогодні головне завдання — зберегти це надбан­ня через забезпечення умов для рівноправного розвитку культур, їх взаємозбагачення, що сприятиме зміцненню громадянського суспільства і підвалин Української держави (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Олегу Олександровичу.

Шановні колеги, відкриваємо дискусію. Нагадую, що виступи згідно з Регламентом Верховної Ради передбачені до 5 хвилин.

Отже, запрошую до слова Майбороду Олександра Микито­вича, заступника директора Інституту політичних і етнокультурних досліджень імені Івана Федоровича Кураса Національної академії наук. За ним виступатиме Володимир Марущенко. Прошу, Олександре Микитовичу.

 

МАЙБОРОДА О.М., заступник директора Інституту політич­них і етнокультурних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. Шановні учасники парламентських слухань! Успішність державної етнонаціональної політики залежить, по-перше, від правильно визначених її змісту та мети, а по-друге, від спроможності етнополітичного менеджменту виконати поставлені завдання.

Етнополітичний менеджмент в Україні у цілому можна оцінити за відповідним критерієм професійності. Висловлена оцінка спирається на той факт, що наявні етнічні суперечності та конфлікти ніколи не переходили небезпечної межі, за якою почи­нається масштабне насильство. Загалом компромісна етнополі­тична атмосфера в Україні забезпечена як зваженістю етнічних лідерів, так і вправністю державних структур.

Значно більшою є проблема сутності та мети етнонаціо­нальної політики. Якщо зводити її тільки до опікування менши­нами, то тут можна говорити про її успішність в Україні. Проте ця перевага етнонаціональної політики в такому форматі може обернутися на її значний недолік. Діяльність держави в етнополі­тичній сфері має полягати у всебічному сприянні розвитку всіх без винятку етносоціальних сегментів суспільства. Тобто правильне визначення мети і сутності етнонаціональної політики є невідділь­ним від визначення об’єктів, на яких вона спрямована. Саме в цьому аспекті доводиться говорити про обмеженість етнонаціо­нальної політики в Україні.

Навіть у проекті рекомендацій нинішніх парламентських слухань зазначається, що державна етнонаціональна політика має бути спрямована на забезпечення конституційних прав представ­ників як титульної української нації, так і національних меншин. Коли йдеться про першочергові завдання, то представники націо­нальної більшості згадуються тільки закордонні. Тобто в усіх правових актах, якими регулюється етнополітична сфера України, починаючи від Основного Закону держави, немає й згадки, вза­галі не визначений у правовій формі статус національної більшо­сті, титульного етносу.

Формально-правове замовчування національної більшості є наслідком матричного копіювання європейського і загалом між­народного права у застосуванні до української ситуації. Нагадаю, що це право формувалося на основі правових систем тих країн, де титульні етноси національної більшості майже ніколи, якщо візьмемо найпотужніші країни, не були в такій історичній ситуації, як титульний етнос України. Тому там можна і не згадувати про національну більшість (Оплески). Там можна про неї не згадувати, тому що автоматично передбачається, що ця більшість має всі можливості для асиміляції, для домінування тощо. У нас це пере­несено матрично, а українська ситуація є не класичною, тому що титульний етнос України внаслідок тривалої дискримінаційної політики щодо нього має такі втрати в ознаках своєї ідентичності, які не відрізняють його за цим показником від національних меншин, крім російської, румунської, угорської, які, так би мовити, збереглися.

За такої ситуації спрямованість державної та національної політики на захист і підтримку тільки національних меншин дедалі більше набуває ознак продовження політики якщо не відвертої, то прихованої дискримінації етнічних українців (Оплески). Тобто етнонаціональна політика виходить із презумпції асиміляційної загрози, мовної і культурної, з боку національної більшості. У ре­зультаті від національної більшості вимагається політкоректність щодо національних меншин, недопущення ксенофобії тощо.

З боку представників національних меншин, особливо якщо вони наділені владою і фінансовими ресурсами (я не хочу сказати, що від меншин як таких, але з боку окремих представників), часто ми спостерігаємо дії протилежного характеру. Скажімо, етнічним українцям довелося вислухати, що їхня західна частина немає ніякого відношення до власного народу. Альянс великого капіталу і юридичних повноважень в руках представників меншин спри­чинив впровадження в наше політичне життя традиції особистої помсти і таке інше. Я вже не кажу про доволі нелогічний Закон “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”.

Отже, пошуки шляхів оптимізації державної етнонаціональної політики будуть безплідними, доки в центр цієї політики не буде поставлено питання мовно-культурного, духовного відродження титульного етносу, який усією історією України покликаний бути інтегруючим ядром української поліетнічної нації. У протилежному разі з його боку можна очікувати реакцію, аналогічну до тієї, що демонструють національні меншини, коли вони відчули загрозу своїй ідентичності. Я думаю, що це треба мати на увазі.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Микитовичу.

До слова запрошується Марущенко Володимир Станіславо­вич, який представляє групу народних депутатів — ініціаторів про­ведення парламентських слухань. За ним виступатиме Полканова Анна Юріївна. Прошу, Володимире Станіславовичу.

 

МАРУЩЕНКО В.С., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Шановний Миколо Володими­ровичу! Шановні учасники парламентських слухань! 8 квітня 2011 року депутатська група “Право вибору” провела зустріч з  керівниками і представниками всеукраїнських організацій націо­нальних меншин, на якій було обговорено низку проблемних питань забезпечення прав та інтересів національних спільнот України. Дискусія, що відбулася під час згаданої зустрічі, засвід­чила необхідність, враховуючи важливість сфери етнополітики, обговорення цих питань на більш високому та комплексному рівні, яким є формат парламентських слухань. Дозвольте подякувати Олегу Олександровичу Зарубінському і всім представникам Комі­тету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональ­них відносин за те, що підтримали нашу пропозицію, яка в по­дальшому була схвалена Верховною Радою України.

На нашу думку, проведення у Верховній Раді України парла­ментських слухань з питань етнонаціональної політики за участю представників органів державної влади, громадських організацій національних меншин, провідних наукових установ дасть змогу провести фахову дискусію з порушених питань, проаналізувати стан реалізації етнополітики України, намітити подальші кроки в напрямі розвитку діалогу між державою та національними гро­мадами України, що сприятиме формуванню державної політики у визначеній сфері на подальший період з урахуванням необхідно­сті забезпечення прав представників національних меншин і су­спільної злагоди в нашій країні.

Питання регулювання етнонаціональних відносин і захисту прав національних меншин є важливою складовою державної по­літики. За 20 років незалежності Україна накопичила значний до­свід у сфері задоволення етнічних, мовних, культурних, релігійних потреб національних меншин.

Відзначаючи позитивність здобутків Української держави у сфері етнополітики, водночас важливо виокремити нагальні пи­тання подальшого розвитку вказаної сфери. Зокрема, актуальним завданням залишається гармонізація відносин між українською нацією та національними громадами.

Як зазначено в посланні Президента України до Верховної Ради України “Модернізація України — наш стратегічний вибір”, “національна приналежність громадян України має бути сформо­вана насамперед на засадах спільного громадянства, утвердженні громадянських свобод, побудові консолідованої демократії, ство­ренні умов для повноцінного та гармонійного розвитку культур національних меншин і корінних народів”. Президент України ви­значив: “Застосування ефективних механізмів консолідації усіх етнічних складових українського суспільства є необхідною умовою для успішного розвитку України як європейської держави. У  контексті європейської інтеграції наша держава має вибудувати концепцію етнополітики, орієнтовану на демократичні європейські цінності, здатну адекватно й ефективно реагувати на зміни в  етнополітичній ситуації, пов’язані з процесами глобалізації”. Це,  в свою чергу, зумовлює необхідність налагодження сталого діалогу між державними інституціями різного рівня та національ­ними громадами.

У цьому контексті я хотів би відзначити, що, на нашу думку, основною проблемою нинішнього етапу реалізації державної етнополітики є саме відсутність діалогу між державою і національ­ними спільнотами. Свідченням цього є ліквідація Ради з питань представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України та Державного комітету України у справах національностей та релігій — спеціально уповноваже­ного державного органу, відповідального за забезпечення реалі­зації державної політики у сфері міжнаціональних відносин та захисту прав національних меншин.

Хотів би наголосити, що, не приділяючи належної уваги питанням міжнаціональних відносин, ми ризикуємо нашим спіль­ним надбанням — стабільністю і безконфліктністю у міжнаціо­нальних стосунках. Відтак необхідна активізація такого діалогу, чому має сприяти і наша сьогоднішня дискусія, а також віднов­лення дорадчо-консультативного органу з питань етнополітики при Президентові України та посилення організаційно-інсти­туційного забезпечення реалізації політики держави у зазначеній сфері, на чому, зокрема, наголошується і в проекті рекомендацій парламентських слухань.

Хотів би відзначити, що хоча Верховна Рада України проводила парламентські слухання з проблематики закордонних українців, облаштування колишніх депортованих за національною ознакою, проте парламентські слухання, що ставлять перед собою за мету аналіз усього комплексу формування та реалізації дер­жавної етнополітики, відбуваються за 20 років уперше. На наше переконання як ініціаторів слухань, такий представницький фор­мат потрібен не лише для обговорення наявних проблем, а й для спільного пошуку шляхів їх розв’язання та налагодження подаль­шої ефективної роботи. Сподіваюся, що такий підхід поділяють і присутні представники органів державної влади.

У цьому контексті закликаю вас, шановні учасники парла­ментських слухань, до активного обговорення проекту рекомен­дацій наших слухань, щоб ми могли спільно виробити певний дороговказ для подальшого формування та забезпечення реалі­зації етнополітики в Україні.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Станіславовичу.

До слова запрошую Полканову Анну Юріївну, представницю Всеукраїнської асоціації кримських караїмів “Кримкарайлар”. За  нею виступатиме Карпачова Ніна Іванівна. Прошу.

 

ПОЛКАНОВА А.Ю., представник Всеукраїнської асоціації кримських караїмів “Кримкарайлар”. Здравствуйте! Крымские караимы — коренной народ Украины, сформировавшийся как этнос в Крыму, и родиной своей мы считаем, естественно, Украину. У караимов нет метрополии, нет своего национального государства. У крымских караимов есть национальная религия, которая называется караизм, или караимское вероисповедание. В  местах компактного проживания на общинные средства были построены храмы — кенасы, национальные образовательные учреждения, то есть школы, училища и так далее. Главные древние святыни народа — крепость Чуфут-Кале близ Бахчисарая и рядом расположенное священное родовое кладбище “Балта Тиймэз”. После революции и храмы, и общинная собственность, и святыни были национализированы. Таким образом, народ пол­ностью лишили сформированных трудом многих поколений эко­номической и духовной базы.

Численность народа катастрофическая: в Украине насчиты­вается немногим более 1200 человек, а в мире — немногим более 2 тысяч. Для сравнения скажу, что до революции на территории Украины проживало крымских караимов в 10 раз больше. Отсюда и главные цели, которые ставит перед собой национальная организация. Это, прежде всего, сохранение и возрождение самого народа и его самобытной культуры как фрагмента куль­туры всей Украины. Для этого необходимы национальные браки, воспитание детей в национальном духе, чтобы дети могли гор­диться своими предками и своей историей, постоянное общение представителей народа, возможность соблюдения национальных традиций и обычаев, консолидация вокруг национальной идеи. А эта идея — сохранение национальных святынь.

С созданием независимого Украинского государства такая возможность у народа появилась. Способствует этому и нацио­нальное украинское законодательство, и международное. В част­ности, статьи 11 и 35 Конституции Украины, указы Президента о  возврате культового имущества, рамочная конвенция и другие. К сожалению, не везде и не всегда эти прекрасные акты действуют.

Так, уже 20 лет, как не возвращены храмы-кенасы в Киеве и Симферополе. А в Симферополе — самая крупная община по численности в стране. Народ отлучают от святынь. Например, часто бывает, что не пускают представителей народа в древние храмы крепости Чуфут-Кале, которая находится в ведении Бахчисарайского историко-культурного заповедника. Несмотря на наши многочисленные обращения и письма, в катастрофическом состоянии находится священное кладбище “Балта Тиймэз”, оно разграблено, там нет охраны. Каждому новому чиновнику мы вынуждены доказывать, что не только имеем право, это наш на­циональный долг — посещать святыни, проводить там националь­ные и религиозные мероприятия.

Мы считаем, что изменить ситуацию к лучшему возможно. Для этого необходимо принять ряд мер. Прежде всего, офици­ально придать статус коренного народа Украины крымским караимам, придать статус национальных святынь крепости Чуфут-Кале и кладбищу “Балта Тиймэз”, вернуть крымским караимам храмы в Киеве и Симферополе и национальные святыни, создать на базе Бахчисарайского историко-культурного заповедника музей истории и культуры крымских караимов, беспрепятственно пропускать представителей народа к храмам, на территорию святынь, содействовать проведению там национальных и религи­озных мероприятий.

По мнению международных экспертов и самого народа, шансы на сохранение и возрождение как народа, так и его культуры есть, но с каждым годом бездействия они становятся все более призрачными. Кроме как на свою родину, на Украину, больше караимам надеяться не на кого. Поэтому мы надеемся, что ситуация изменится к лучшему.

Благодарю за внимание и за возможность выступить с этой высокой трибуны (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Карпачова Ніна Іванівна, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. За нею виступатиме Проценко-Пічаджі Олександра Іванівна. Прошу, Ніно Іванівно (Оплески).

 

КАРПАЧОВА Н.І., Уповноважений Верховної Ради України з  прав людини. Шановний Миколо Володимировичу! Вельмиша­новні представники церковних громад! Шановні учасники парла­ментських слухань! Вважаю надзвичайно актуальними сьогоднішні парламентські слухання. Уповноважений Верховної Ради України з  прав людини здійснює постійний моніторинг та обстоює права національних менших. Сьогодні з цієї трибуни хочу подякувати профільному парламентському комітету, у тому числі його голові Олегу Зарубінському та народним депутатам — ініціаторам, за вне­сення до порядку денного цього надзвичайно важливого питання.

Створення на початку незалежності України законодавчої бази, яка відповідає міжнародним стандартам, та утворення центрального органу виконавчої влади у сфері міжетнічних від­носин дало змогу закласти підвалини державної етнонаціональної політики. Це вдалося завдяки надзвичайно важливому діалогу влади і громадянського суспільства.

З цієї високої трибуни я хочу подякувати активістам всіх громадських організацій, як українських, так і організаціям націо­нальних меншин та корінних народів, за наполегливу подвиж­ницьку діяльність, завдяки якій в Україні вдалося уникнути гострих конфліктів і протистоянь, які нині стали сучасними викликами у Європі та світі.

Шановні учасники парламентських слухань! За останні три роки до Уповноваженого з прав людини надійшло близько тисячі колективних звернень від ромських, єврейських, кримськотатар­ських, караїмських, польських, болгарських, німецьких, курдських, румунських, угорських, русинських, а також від російських гро­мадських організацій, у яких ідеться про порушення прав на освіту, доступ до інформації, до культурних надбань, про прояви нетолерантності, дискримінації за національною ознакою. У звер­неннях також ідеться про відсутність бюджетних коштів для недільних шкіл з вивчення рідних мов, народних звичаїв і тради­цій, через що кількість таких шкіл зменшилася за цей період, звертаю вашу увагу, з 3 тисяч до 570. Болючою залишається проблема забезпечення організацій національних меншин примі­щеннями, їх має лише третина.

Як свідчить моніторинг Уповноваженого з прав людини, гуманітарні питання в умовах глобальної фінансово-економічної кризи, на жаль, стають другорядними. Як справедливо зазнача­лося у попередніх виступах, останнім часом роль державного управління у сфері етнонаціональної політики фактично зведена нанівець. Усупереч чинному Закону “Про національні меншини в Україні” рік від року статус органу з реалізації етнонаціональної політики знижувався — від рівня міністерства до відділу в шано­ваному Міністерстві культури. Омбудсмен України спільно з гро­мадськими організаціями національних меншин неодноразово доводила доцільність збереження такого центрального органу виконавчої влади, адже якщо його немає, то немає й вивіреної державної етнополітики. Час диктує необхідність відновлення центрального органу виконавчої влади з питань національних меншин. При цьому просили б не об’єднувати питання етнонаціо­нальних відносин з релігійними. Це не менш складні й чутливі проблеми, які потребують окремого підходу (Оплески). Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань! Вважаю, що будувати національну етнополітику, орієнтовану на європейські цінності, неможливо без відновлення діалогу на найвищому рівні.

Найближчим часом має відбутися моя зустріч з Президен­том України Віктором Федоровичем Януковичем, під час якої я порушу і таке наболіле питання, як відновлення діяльності Ради представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України. У зв’язку з цим пропоную у ра­зі вашої підтримки включити таку позицію до рекомендацій парла­ментських слухань (Оплески). Дякую.

Нині питанням дотримання прав національних меншин і  недискримінації приділяє особливу увагу Європейський суд з  прав людини. Про це йшлося і під час моєї зустрічі з Комісаром Ради Європи з прав людини Томасом Хаммарбергом у листопаді минулого року. Зазначу, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях має чітку позицію стосовно питань недискримі­нації на основі раси або етнічного походження. У своїх рішеннях, зокрема у справах “Сеждіч та Фінчі проти Боснії та Герцеговини”, “Тімішев проти Росії”, “Начова та інші проти Болгарії”, “Ремлі проти Франції”, а також у справі щодо використання мов у систе­мі освіти Бельгії, Євросуд констатував: жодна відмінність у став­ленні до людини, що базується на її етнічному походженні, не може бути виправданою у сучасному демократичному суспільстві. Україна, яка ратифікувала Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, інші європейські та міжнародні документи, має дотримуватися взятих на себе зобов’язань та виконувати у своїй правозастосовній практиці прецедентні рішення Європей­ського суду з прав людини.

Отже, повага до прав національних меншин, утвердження міжнаціональної злагоди в багатонаціональному українському суспільстві мають бути одним із ключових завдань органів влади та органів місцевого самоврядування.

Бажаю всім успіхів і дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ніно Іванівно.

Запрошую до слова Олександру Іванівну Проценко-Пічаджі, голову Федерації грецьких товариств України. Підготуватися Яворівському Володимиру Олександровичу. Прошу.

 

ПРОЦЕНКО-ПІЧАДЖІ О.І., голова Федерації грецьких това­риств України. Уважаемый Николай Владимирович! Уважаемый Олег Александрович! Уважаемые участники парламентских слуша­ний! Для нас сегодняшняя встреча очень значима. Я глубоко сожалею, что, поставленные в жесткие временные рамки, мы не сможем говорить о наших достижениях, а они у нас есть, и до­вольно неплохие. В отведенное время лучше сказать о наболев­ших проблемах и о том, как заботится о нас наше родное госу­дарство. Текст полного выступления находится в Верховной Раде, поэтому остановлюсь лишь на самых болезненных и общих для всех нас проблемах.

За 20 лет существования независимого государства законо­дательство Украины по этнонациональной политике, как говори­ли  предыдущие ораторы, не приведено в соответствие с нор­мами европейского права и устарело. Периодически эти вопросы обсуждаются, но самое главное, что не исполняются законы “О  национальных меньшинствах в Украине”, “Об объединениях граждан”, “О языках”, Cоглашение по вопросам, связанным с вос­становлением прав депортированных лиц, национальных мень­шинств и народов. И совсем “заговорили” законопроекты о Кон­цепции этнонациональной политики Украины и о национально-культурной автономии.

Функции государственных структур, призванных заниматься национальными меньшинствами, распорошены по министерствам и ведомствам. В Украине нет единого центрального органа исполнительной власти, где были бы сконцентрированы органи­зационные, правовые, образовательные, культурные и другие полномочия с финансированием из государственного бюджета, обеспечивающим эффективное национально-культурное развитие национальных меньшинств. Для нас очевидно, мы все время об   этом говорим: необходимо министерство по делам национальностей.

Деятельность многочисленных советов руководителей всеукраинских общественных объединений нацменьшинств при Президенте, Кабинете Министров, Министерстве культуры, об­ластных администрациях не эффективна. Один пример: многолет­ние обращения в Министерство образования о придании статуса всеукраинских олимпиадам по языкам национальных меньшинств не находят понимания.

Указом Президента Украины утверждена и действует Нацио­нальная концепция сотрудничества с зарубежными украинцами, проведен форум. По работе с национальными меньшинствами таких документов нет. Согласно данным СМИ, за рубежом прожи­вают более 7 миллионов граждан Украины. И в первую очередь нашу страну покидают высококвалифицированные специалисты — ученые, программисты, строители. А мы, имеющие свои истори­ческие родины, делаем все возможное, чтобы предотвратить миграционные процессы и работать на благо Украины. Поэтому предлагаем разработать государственную и региональные про­граммы национально-культурного развития национальных мень­шинств на определенный период. На время отсутствия вышеука­занных законов считаю необходимым издать указ Президента Украины о мерах по поддержанию деятельности национально-культурных обществ.

Мы благодарны Комитету Верховной Рады Украины по вопросам прав человека, национальных меньшинств и межнацио­нальных отношений за сегодняшнюю встречу и считаем полезным и целесообразным периодически проводить такие слушания и  совещания при участии представителей национальных мень­шинств. Мы готовы принимать участие в выработке решений в сфере этнонациональной политики.

Просим также, особенно в преддверии парламентских выборов, исключить использование национальных организаций в политических целях (Оплески). Лучше на законодательном уров­не закрепить их участие в политической жизни страны, особенно в районах компактного проживания национальных меньшинств. Искренне верим, что сегодняшние слушания не являются началом предвыборной гонки.

Украина имеет хороший опыт в деле развития национальных меньшинств в 1920-е годы, в 1930-е, в 1960-е, в первые годы независимости. Сегодня необходима консолидация всего граж­данского общества. Мы как граждане Украины считаем, что каждая национальность в красивом букете полиэтничной Украины представляет свой цветок и вносит свой вклад в развитие нашей страны. Такой патриотизм должен воспитываться не только в на­циональных сообществах, но и со стороны государства, уделяя внимание и оказывая широкомасштабную поддержку в решении проблем национальных меньшинств.

Спасибо за внимание (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександро Іванівно. На щастя, вибори почнуться 30 липня, ще маємо трохи часу.

До слова запрошується Яворівський Володимир Олексан­дрович, народний депутат України. За ним виступатиме Борис Михайлович Жебровський.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок Юлії Тимошенко). Дорогі мої українці! Багатоликі, різнозвичаєві, різноконфесійні, різномовні, але українці в політичному сенсі цього слова (Оплески). Я дуже радий, що в ці дивовижні дні великого християнського свята, яке відзначає чи не весь світ, ми з вами зібралися на нашу сімейну раду, для того щоб обговорити болючі питання, які за цей час набігли.

Я добре знаю, що дуже часто після таких масованих, темпераментних, прекрасних парламентських слухань все це за­вершується тоненькою свистулькою, яка потім не залишає жодні­сінького сліду. Через те відмовлю собі у спокусі говорити про якісь речі загальні і у своєму виступі торкнуся дуже конкретних двох-трьох питань.

Перше. У Чернівцях розумний мер прийняв ухвалу про те, що з представників національних меншин за оренду приміщень брати 1 гривню на місяць (Оплески). Молодець! Оце рішення!

Що ж роблять наші “жирні київські коти”? На сьогодні єврейське товариство винне півмільйона гривень, тому що мусить щомісяця платити 20 тисяч гривень. На кому ви заробляєте, пане Азаров? Не фітькайте грошей на майданчики для вертольотів, на прокладення асфальтових доріг у мисливських угіддях Президента і таке інше. З кого ви дерете ці жалюгідні гроші? Тепер уже йдуть суди. Я не знаю, чи є тут представники цього товариства, ми готові втрутитися і допомагати, але суди є судами.

Через те ми звертаємося до уряду з пропозицією (і я прошу, Олеже, обов’язково внести її до рекомендацій) вирішити питання про звільнення організацій національних меншин від орендної плати. З вас же “деруть” так само, як з бізнесових структур. Це неможливо! На сьогодні в такій ситуації перебувають німецьке товариство, польське товариство, в Одесі болгарське товариство. Це неприпустимо!

Друге питання, якого я хочу торкнутися, дуже делікатне, але я вважаю, що обходити його не потрібно. Ми добре розуміємо, що мова є одним з найголовніших націотворчих чинників. Питання дуже делікатне, дуже тонке, одначе в нас намагаються його вирішити сокирно, грубо, а не так, як це роблять, скажімо, хірурги під час операції.

Що я маю на увазі. Україна свого часу ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. На що вона спрямована? Поясню вам: на те, щоби захистити ті мови, які можуть загинути. Нещодавно в пресі опублікована інформація про те, що померла людина, з якою остаточно померла мова. Я навіть назви не знаю тієї мови. Отож ішлося про те, щоб у нас захистити караїмів, кримчаків, можливо, і про гагаузів треба подумати.

А натомість ми прийняли безглуздя. Там записано, що треба захищати єврейську мову. Та немає окремої єврейської мови, є або ідиш, або іврит. Тобто абсолютна дурниця. І туди потрапила російська мова. Скажіть, будь ласка, що, російській мові сьогодні загрожує зникнення? Та про що ви кажете! Є величезна Росія. На місці Путіна я образився б і ноту дипломатичну виставив: ви що, подуріли, українці, що нас треба захищати, коли в нас є велика Російська держава, коли російською мовою користується весь пострадянський простір?

Після цього група народних депутатів, назву цих героїв — Гриневецький, Симоненко і Єфремов — розробили законопроект, у якому поставили українську мову і російську на один рівень, хоча це є порушенням Конституції. Ледве “одбили” за допомогою і наших експертів, і зарубіжних. Здається, все, можна перевести подих і поки що не торкатися цього болючого питання.

Натомість вони вносять новий законопроект, щоб обдурити Венеціанську комісію. Про що йдеться? Вони російську мову заводять у ранг мови національних меншин, але виставляють умову: якщо є 10 відсотків, тоді можна запроваджувати регіональ­ну мову. Жоден з ваших представників, ніхто, опріч росіян, не набере 10 відсотків, щоб у регіоні функціонувала ваша мова. Ось у чому річ. І не підписуйте цього документа, який вам підсунули, нібито це прекрасно. Навпаки, це повністю знищує національні мови!

І на завершення. Дорогі мої, так склалося, що у нас є одна-єдина мати. Вона сьогодні, може, сумна з цими арештами опози­ції і таке інше, вона бідна, бо злюмпенізований наш народ, мож­ливо, не престижна на світовому рівні, але вона наша, і ми її ніко­му не віддамо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Борис Михайлович Жебровський, заступник міністра освіти і науки, молоді та спорту України. За ним виступатиме Ілля Михайлович Левітас. Прошу, Борисе Михайловичу.

 

ЖЕБРОВСЬКИЙ Б.М., заступник міністра освіти і науки, молоді та спорту України. Шановні учасники парламентських слухань! Ми, освітяни, з гордістю любимо повторювати, що Украї­на першою на пострадянському просторі прийняла Закон “Про освіту”, це правда. Ми маємо солідну нормативно-правову базу для розвитку національної системи освіти. Міністерство здійснює і  необхідну роботу з виконання Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

Як доказ — мережа навчальних закладів, що відповідає запитам населення. Деякі цифри. У 2011/2012 навчальному році кількість дошкільних навчальних закладів з вихованням україн­ською мовою становить 87 відсотків, російською — 7 відсотків. Існують заклади, де виховання здійснюються кримськотатарською, угорською, румунською, молдовською, німецькою та польською мовами. Українською мовою у школах навчаються 82 відсотки учнів, російською — 17 відсотків, діти навчаються також молдов­ською, румунською, угорською, кримськотатарською, польською, болгарською і словацькою мовами. Крім того, вивчається ново­грецька, гагаузька, корейська, чеська, вірменська, естонська мови та іврит. Міністерством рекомендовані для використання 48 навчальних програм. Професійно-технічні заклади: українською мовою навчаються 85 відсотків учнів, російською — 4, українською і російською — 11. Вища освіта: 90 відсотків студентів навчаються українською мовою, у місцях компактного проживання національ­них меншин — російською, угорською, румунською. Треба відзна­чити, що останніми роками ці показники майже не змінювалися.

Щодо рівного доступу до вищої освіти. Тести ЗНО перекладаються російською, угорською, молдовською, польською, румунською, кримськотатарською мовами. Цього року приймаль­ним комісіям надана можливість встановлювати вступний екзамен з  відповідної мови для осіб, які вступають на рівень бакалавра за  напрямом “Філологія (мови національних меншин)”. Широко­масштабна мовна політика держави потребує постійної уваги до підготовки педагогічних кадрів. Підготовка вчителів здійснюється для шкіл з українською, російською, молдовською, кримськотатар­ською, угорською, польською, румунською, словацькою, болгар­ською мовами навчання, українською і російською мовами підго­товка здійснюється в закладах першого — четвертого рівнів акре­дитації в усіх регіонах.

З 2009 року при міністерстві успішно діє Громадська рада керівників освітніх програм всеукраїнських громадських об’єднань національних меншин України.

Щодо виховання толерантності. У виховній діяльності пе­дагоги керуються програмою “Основні орієнтири виховання учнів 1–11 класів”, в якій закладено принцип культури міжетнічних від­носин, толерантного ставлення до історії, мови, культури та віру­вань представників усіх національностей, які проживають в Україні.

Приємно доповісти, що в 2011 році започатковано Між­народний мовно-літературний конкурс учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка. Базовими предметами конкурсу є українська мова та мови національних меншин.

Розпочато оновлення змісту історичної освіти, перегляда­ються стандарти і програми, створюється нове покоління підруч­ників на засадах полікультурності.

Пропонуємо в рекомендаціях парламентських слухань передбачити таке:

1) сприяти розвитку усіх мов як важливої складової культури і традиції національних меншин в Україні;

2) сприяти перегляду стандартів і програм, створенню нового покоління підручників на засадах полікультурності;

3) поліпшити навчально-методичне забезпечення навчаль­ного процесу мовами національних меншин;

4) сприяти здійсненню наукових досліджень у галузі мов національних меншин в університетах та наукових установах;

5) висвітлювати в засобах масової інформації позитивний досвід розв’язання освітніх проблем національних меншин в Україні;

6) досягти повного кадрового забезпечення освітніх потреб представників усіх національностей.

На підставі офіційних документів і з досвіду власного спілкування з багатьма європейськими фахівцями можу сказати, що етнонаціональна політика в освіті України має позитивний імідж. Я про це міг би довго й довго розповідати, і це дуже й дуже приємно, не так часто про нас говорять позитивно. Тому цю думку, цей імідж, цей досвід треба і берегти, і розвивати. Я в цьо­му впевнений і на це сподіваюся.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Ілля Михайлович Левітас, президент Ради національних товариств України, голова Єврейської ради України. За ним виступатиме Іван Васильович Попеску. Прошу, Іллє Михайловичу.

 

ЛЕВІТАС І.М., президент Ради національних товариств України, голова Єврейської ради України. Дорозі друзі! Дорогі брати українці різного національного походження, але українці, і ми на цьому наполягаємо упродовж усіх 23 років існування нашої організації. Ми не можемо жити без України, але й Україна не може жити без нас.

Отут зібралися представники тієї України, яка існує насправ­ді — багатонаціональної, патріотичної, які просять, щоб те, що держава гарантує, вона давала, а не тільки декларувала.

Я не зупинятимуся зараз на слушних пропозиціях, які вже висловлені. Зупинюся на проблемах, про які ще не розповідали. І  хочу додати, що протягом останніх двох місяців у нас з’явилося два нові національні товариства — чувашське товариство, пред­ставники якого присутні тут, і товариство, яке називається “Африканська рада України”, наші чорношкірі брати. Ось сидить керівник цієї організації, вони вже брали участь у наших заходах (Оплески). Тобто ми стали багатшими ще на дві національності.

Хочу сказати, що в цьому році виповнюється ювілей закону, визнаного одним з найкращих у світі, — Закону “Про національні меншини в Україні”. Будемо відзначати, 20 років він існує, але жодного разу не виконувався. Ось він, гарний закон, але він не діє упродовж усіх цих років. Час зробити так, щоб він виконувався.

У цьому законі є дві важливі позиції. Зокрема, згідно зі статтею 14 національні громадські об’єднання мали право вису­вати своїх представників до всіх виборчих органів. Проте потім був прийнятий закон про вибори, який скасував цю нашу можли­вість всупереч чинному закону і всупереч Конституції, яка заборо­няє звуження прав. Ми мали право обирати і бути обраними, але новим законом нас позбавили цього права. І обидва закони приймала Верховна Рада.

У статті 16 цього закону визначено: “У Державному бюджеті України передбачаються спеціальні асигнування для розвитку національних меншин”. Оце те, що нам потрібно, тоді ми не стогнали б, не плакали, не ходили з простягнутою рукою. Закон не виконується, жодного разу за 20 років не було окремого рядка видатків у Державному бюджеті України на розвиток національних меншин. Не культури, а взагалі на розвиток національних меншин, це і приміщення, і ансамблі… Усе, що стосується національних меншин, не виконується. Який ювілей будемо святкувати — прий­няття чи невиконання закону? Чи об’єднаємо їх?

Не працює і стаття 119 Конституції, зокрема пункт 3, де прямо передбачено, що місцеві державні адміністрації забезпе­чують “виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національ­них меншин — також програм їх національно-культурного роз­витку”. Яка державна адміністрація в Україні робить щось таке, що можна відчути, крім того що “дере” гроші за оренду приміщень, про що тут вже казали? Як бути? Що означає термін “компактне проживання”? Не існує такого юридичного визначення. Ми розумі­ємо, що це таке, але юридичного визначення немає. Так само, як немає визначення поняття “корінні народи”, яке тричі згадується в  Конституції, а “національні меншини” згадуються 5 разів. Оці питання треба вирішувати.

Всі наші побажання, все, хай би що ми тут казали, нічого не буде втілено в життя, поки про це не знатиме гарант нашої Конституції — Президент. Я впевнений, що наші листи до нього не доходять. Я це знаю, ми двічі (52 організації, тут присутні їх представники) за два роки надсилали листи Президенту з 52 під­писами, але вони до нього не дійшли. Якщо Президент не візьме під свою оруду всі наші пропозиції (а я прошу, щоб все, що тут буде висловлено, обов’язково дійшло до Президента і до Прем’єр-міністра), це знову залишиться нашими побажаннями.

Ще я хотів би сказати про толерантність, вже йшла мова про це. Треба ввести предмет “народознавство” у школах, щоб дитина принаймні в 4 класі розуміла, що вона не одна тут живе, хоч би якої національності вона була, щоб дитина знала, що таке національність, які товариства існують, що вони роблять.

Ми плідно спілкуємося і співпрацюємо з Міністерством культури, з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини. Однак є питання, які не вирішуються, тому що до них не доклали зусиль Прем’єр-міністр чи Президент України. Я просив би, щоб до них усі наші зауваження дійшли.

Спасибі (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Іван Васильович Попеску, народний депутат України. За ним виступатиме Тамара Азатівна Салістая-Григорян. Прошу, Іване Васильовичу.

 

ПОПЕСКУ І.В., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин (Партія регіонів). Вельмишановні учасники парламентських слухань! Шановні колеги! Незважаючи на те, що Україна є незалежною державою вже 20 років, чіткої етнонаціо­нальної політичної концепції досі немає, як немає чіткої концепції мовної політики. Як наслідок, мовні питання та питання міжетніч­них відносин набувають політичного забарвлення і систематично використовуються у спекулятивно-агітаційних цілях, перетворю­ючись на фактор дестабілізації політичної ситуації. Тому основним підсумком нинішніх парламентських слухань має бути рекомен­дація Кабінету Міністрів прискорити доопрацювання відповідної концепції і невідкладно подати її для затвердження Верховній Раді України. Ця рекомендація підтримується Партією регіонів.

На наше глибоке переконання, при доопрацюванні положень цієї концепції ми повинні спиратися насамперед на положення Конституції України, Декларації прав національностей, на норми законів “Про мови в Українській РСР” і “Про національні меншини в Україні”, а також на наші міжнародні зобов’язання в цій сфері, відповідно до яких представники всіх національностей України є самодостатніми елементами багатонаціонального українського народу.

При цьому меншини мають дотримуватися таких принципів: відмова від сепаратизму, неутискання прав інших етнічних мен­шин при реалізації своїх прав, спроможності самостійно реалізу­вати частку гарантованих на законодавчому рівні прав, лояльності та усвідомлення того, що невитребуване право не вважається порушенням права.

Європейський досвід забезпечення етнокультурних і полі­тичних прав національних менших дає змогу застосувати дифе­ренційований підхід, виходячи з реальних потреб і можливостей кожної окремої мовної або етнічної групи.

Перший етап — забезпечення самого права на існування, виведення відповідної етнічної групи з так званої анонімності, тобто офіційно визнається її існування. В Україні на рівні законо­давства проблем з цим немає, але під час попередніх переписів населення спостерігалися певні колізії, наприклад стосовно само­ідентифікації русинів. Тому під час перепису населення 2012 року рекомендуємо врахувати не тільки дані щодо рідної мови, ос­новних мов спілкування респондента, належності до певної націо­нальності, а й належність до певної етнічної або мовної групи.

Другий етап — забезпечення права розвивати і використо­вувати здобутки власної культури та офіційно використовувати власну мову в усіх сферах життя.

Третій етап забезпечує право на виховання та здобуття освіти рідною мовою. Ці два етапи взаємопов’язані. І, здавалося, з прийняттям Конституції України та вступом нашої держави до Ради Європи в цьому плані у нас все буде гаразд. Імплементація положень Рамкової конвенції Ради Європи про захист національ­них меншин та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин були серед основних зобов’язань при вступі України до Ради Європи. І хоча наш парламент ратифікував ці два документи, чіткого механізму реалізації їх положень і достатнього рівня їх матеріально-фінансового забезпечення досі не визначено.

Тому вважаємо за доцільне рекомендувати Кабінету Міністрів розробити ефективні механізми реалізації положень цих міжнародних зобов’язань України, а Верховній Раді України — прийняти закон про функціонування мов в Україні та при кори­гуванні Державного бюджету України на 2012 рік передбачити на це відповідні кошти.

Четвертий етап — забезпечення права на політичне пред­ставництво як на законодавчому рівні, так і на рівні виконавчої влади. Якщо в Румунії, Словенії, Хорватії та інших країнах, в яких традиційно проживають численні національні меншини, запрова­джено принцип квотного представництва, то в нашому законодав­стві цього немає.

У Законі “Про національні меншини в Україні” у 1992 році було передбачено, що національні меншини мають право висува­ти кандидатів у депутати через власні національно-культурні орга­нізації, у тому числі й до Верховної Ради України. У 1998 році в Законі “Про вибори народних депутатів України”, коли вперше була запроваджена змішана система, передбачалося, що в місцях компактного проживання національних меншин округи форму­ються таким чином, щоб території компактного проживання відпо­відних меншин були включені до складу одного округу. У новому виборчому законі цих норм уже немає.

Тому рекомендуємо Центральній виборчій комісії при фор­муванні виборчих округів для проведення парламентських виборів у 2012 році врахувати компактність проживання національних меншин і включити їх у разі неперервності таких компактів до складу одного виборчого округу, а Верховній Раді України — при розробленні Виборчого кодексу передбачити квоти для національ­них меншин, які традиційно проживають в Україні, як це робиться в Європі.

П’ятий етап — надання права етнічним меншинам на авто­номію. Хоча в Україні певні елементи національно-культурної автономії забезпечені, комплексний нормативний акт ще не роз­роблено. Більше того, не всі законодавчо закріплені норми імпле­ментовані, а інколи навіть спостерігаються колізії.

Тому завдання законодавців, і такий підхід підтримується фракцією Партії регіонів, — усувати існуючі прогалини, поступово розширюючи існуючий обсяг прав і свобод всіх автономних націо­нальностей України, забезпечивши реалізацію в нашій державі європейського принципу єдності та розмаїття.

І на завершення я хотів би звернути увагу на те, про що говорили деякі колеги, а саме на відновлення органу виконавчої влади, який відповідає за питання національних меншин. У Законі “Про національні меншини в Україні” йдеться про міністерство, а  закон не має зворотної сили (Оплески). І в Конституції передба­чено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і  свобод.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Тамара Азатівна Салістая-Григорян, директор Нетрадиційної вірменської школи Кримського вірменського товариства. За нею виступатиме Ірина Олексіївна Кресіна. Прошу, пані Тамаро.

 

САЛІСТАЯ-ГРИГОРЯН Т.А., директор Нетрадиційної вірмен­ської школи Кримського вірменського товариства. Шановні учасники парламентських слухань! Шановні народні депутати! Шановний пане голово! Я хотела бы говорить на русском языке, потому что лучше им владею, чем украинской мовой.

Украинская земля хранит память о многовековой истории армян, нашедшей выражение в письменных памятниках, архи­тектуре многих ее городов, в трудах созидания и творчества не одного поколения армян. Сегодня армяне Украины организованы в культурно-национальное общество во всех ее регионах и объе­динены во Всеукраинскую ассоциацию общественных организа­ций “Союз армян Украины”.

Благодаря этнонациональной политике независимого Украинского государства, подтвержденной статьями Конституции и рядом правовых документов, о которых говорили сегодня, армяне получили возможность возобновить деятельность своих средневековых храмов и строить новые церкви. Через 85 лет сно­ва принимает паломников средневековый монастырь Сурб-Хач в Старом Крыму, переживший к своему 650-летию широкомасш­табную реконструкцию по целевой государственной программе при поддержке армян Украины.

Армяне Украины издают на родном языке периодические издания, два из которых выходят при финансовой поддержке государства — “Арагац” (Киев) и “Масяц Агавни” (Симферополь). На армянском языке с 1993 года звучит радиопередача, идут трансляции армянской редакции “Барев” ГТРК “Крым”. Интернет-издание Analitika.at.ua вновь признано лучшим среди армянских СМИ Украины, получило золотую медаль Всемирной армянской диаспоры.

В Дни армянской культуры и памятные даты со всем народом Украины мы чествуем своих знаменитых соотечествен­ников — братьев Айвазовских, братьев Спендиаровых, Теодора Тарасевича, Сергея Параджанова и других, а также воинов, проливших кровь за освобождение Украины.

Ежегодно проводятся научно-практические конференции по армянистке. Три из них, посвященные Ярославу Дашкевичу, были данью уважения и признательности знаменитому украинскому ученому-армяноведу, а также ярким свидетельством гармониза­ции межнациональных отношений.

Практически во всех общинах созданы воскресные школы.  Среди лучших армянских образовательных учреждений Всемирной армянской диаспоры по итогам конкурса 2010 года названы Одесская, Львовская воскресные школы, Нетрадицион­ная армянская школа Крымского армянского общества, ставшие дипломантами.

Несмотря на это, учитывая данные Всеукраинской переписи населения 2001 года, когда более половины (52 процента) укра­инских армян не смогли назвать армянский язык своим родным языком, проблема его сохранения выходит на первый план и на длительную перспективу. Воскресные школы, культурно-образо­вательные центры этой проблемы не решают. Новые перспективы открывает учебная программа по армянскому языку для 1–4 клас­сов общеобразовательных школ, разработанная специалистами Нетрадиционной армянской школы и утвержденная Министер­ством образования и науки, молодежи и спорта Украины в  2011 году. Впервые в Украине заботу о сохранении армянского языка готово взять на себя Украинское государство, так как со­здана возможность для его изучения в государственной образо­вательной системе.

Положительный опыт работы по данной программе уже имеется в Крыму — в четырех школах Симферополя и Евпатории. Но только в Крыму. Утвержденная программа позволяет включить армянский язык в перечень образовательных услуг средних учеб­ных заведений, что потребует в ближайшей перспективе опреде­ления перечня школ в областных центрах страны, крупных горо­дах и местах компактного проживания армян, где армянский язык будет изучаться как предмет.

Данный процесс неминуемо потребует издания учебной и детской литературы на армянском языке, которая в Украине за счет бюджетных средств не издавалась вообще, а также решения вопроса о переподготовке учителей или о признании в Украине свидетельств Министерства образования и науки Республики Армения о прохождении учителями армянского языка курсов повышения квалификации, поскольку в Украине нет ни одного высшего учебного заведения с армянским компонентом, то есть где была бы возможность изучать армянский язык.

Открывается перспектива возобновления — это опыт 1960-х годов — обмена абитуриентами филологических факультетов с  целью обучения их в национальных университетах Украины и  Армении и подготовки высококвалифицированных кадров для обоих государств, а значит, и развития более тесных взаимоотно­шений между уполномоченными государственными структурами Республики Армения и Украины в области образования.

Исходя из вышеизложенного, мы хотели бы, чтобы были разработаны и утверждены проекты, о которых уже шла речь, — Концепция государственной этнонациональной политики Украины, государственная целевая программа развития межнациональных отношений, культурной и языковой самобытности национальных меньшинств на 2012–2015 годы, законопроект о внесении изме­нений в Закон Украины “О ратификации Европейской хартии ре­гиональных языков или языков национальных меньшинств”. Чтобы в Законе “О Государственном бюджете Украины на 2013 год” и на последующие годы предусматривались средства на финансовую поддержку образовательных потребностей национальных меньшинств.

Спасибо за внимание, за право выступить (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Ірину Олексіївну Кресіну, завідувача відділу правових проблем політології Інституту держави і права. Наступним виступатиме Мовчан Павло Михайло­вич. Прошу, пані Ірино.

 

КРЕСІНА І.О., завідувач відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Сьогоднішні парламентські слухання — велике зрушення в осмис­ленні здобутків і перспектив нашої етнонаціональної політики. На мою думку, це зрушення сталося саме тому, що в Посланні до Верховної Ради Президент Віктор Федорович Янукович наголосив на необхідності модернізувати етнонаціональну політику, зробити її ефективною, гнучкою і адекватною викликам часу.

Отже, насамперед сьогодні нам доцільно поставити запитання: а які виклики для нашої етнонаціональної політики створюють сучасні процеси глобалізації і посилення міграційних процесів? Почну з цифр.

По-перше, рівень ксенофобії за останніх десять років в Украї­ні істотно зріс, максимальний рівень ксенофобії спостерігався в 2007 році. За останні три роки тенденція трохи стабілізувалася. Екстраполюючи тенденцію в міжетнічних відносинах на найближче майбутнє, соціологи передбачають, що й надалі триватиме зро­стання ксенофобських настроїв, особливо щодо ромського насе­лення, причому передбачається, що рівень негативного ставлення до них у 2014 році загрожуватиме досягненням критичного показ­ника. Якщо такі темпи погіршення ставлення до ромського насе­лення збережуться, індекс соціальної дистанції щодо них пере­вищить показник 6 при максимумі 7. Тобто це свідчить про те, що формуються відкриті ксенофобські установки. Ймовірне також зростання соціальної відчуженості всередині слов'янського кла­стера, поступове дистанціювання від росіян та білорусів. Щодо них динаміка показує наближення до показника 4, що свідчить про поступовий перехід від національної толерантності до націо­нальної відокремленості.

Друга тенденція, або виклик. У 2011 році Кабінет Міністрів дозволив в’їхати в Україну або залишитися для постійного прожи­вання 7600 іноземцям та особам без громадянства. Показники міграційного руху населення у 2011 році: прибуло більше 25 тисяч, вибуло 12 тисяч, приріст 13 300. Аналіз квот еміграції на 2011 рік засвідчує, що переважно отримують дозвіл на проживання не висококваліфіковані спеціалісти, а родичі вже прибулих в Україну мігрантів. Нині Україна — четверта у світі велика країна, яка приймає мігрантів. Це серйозна цифра, про це треба думати, це серйозні виклики. Україна займає дев’яте місце у світі за загаль­ною чисельністю іноземних студентів, на сьогодні це більше 40 ти­сяч. Нелегальна міграція: кількість затриманих у 2011 році — 11 тисяч, загальна кількість — до 100 тисяч. Кількість біженців в Україні постійно зростає, особливо з країн Азії.

По-третє, за даними Міжнародної організації міграції, на сьогодні кожен сьомий українець — трудовий мігрант. За кордо­ном працюють 6,5 мільйона громадян, що на 2,5 мільйона більше, ніж п’ять років тому. Це переважно люди у працездатному віці, 20–40 років. Це означає, що 20 відсотків населення працездат­ного віку в Україні перебувають у міграційному русі.

Підкреслюю, що це серйозні виклики для нашої етнонаціо­нальної політики. Відповідно ми повинні поставити собі запитання: а чи адекватна вона за своєю сутністю, оперативністю, ефектив­ністю, прогнозованістю цим викликам, чи спроможна вона адекватно відповісти на них?

Як я вже казала, протягом останнього року намітилися певні зрушення, пов’язані з тим, що влада поставила це питання у  практичну площину. Хотіла б назвати деякі проблеми, але, на жаль, вже немає часу. Думаю, що найголовніша проблема — зміна нашої правової бази, істотне її розширення, внесення змін до законодавства і насамперед до Конституції України, в якій дуже багато неузгоджених, неконсолідованих норм, особливо щодо корінних народів (стаття 11), що породжує чимало суперечностей, різних тлумачень і перешкоджає нормальному розвитку правового процесу.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Павла Михайловича Мовчана, народного депутата України. За ним виступатиме Анатолій Семенович Фєтєску. Прошу, Павле Михайловичу.

 

МОВЧАН П.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок Юлії Тимошенко). Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Свій виступ почну з двох цитат.

Перша: “На драглистому, гнилісному фундаменті не збудуєш нічого. Він мусить згинути… Треба бути правдивим і мати муж­ність прямо дивитися майбутньому в очі… Повірте, вся ця прима­ра зовнішнього щастя і тупого, ситого вдоволення не лише не вартує жодного людського життя, страченого на це, ані нігтя людського…”

Друга: “Найбільшу цінність, яку я здобув за життя, се — свобода. Внутрішня свобода. Звільнення від страху, від забобону, марних клопотів, облудних пристрастей, людських обмов”.

Перша цитата з Льва Толстого, друга — з твору видатного, на мою думку, сучасного українського письменника Мирослава Дочинця.

Запитаєте мене, а який це має стосунок до сьогоднішніх парламентських слухань? Відповідь — найбезпосередніший. Свід­ченням безберегого антиукраїнського нахабства стали дні 29 і  31 грудня. 29 грудня у Харкові спалили приміщення “Просвіти”, випалили всі українські книги, всі часописи. І день 31 грудня, який продовжився в новорічну ніч, коли я зі своєю родиною шукав свого українського телеканалу і лише за 23-ю спробою знайшов пряму трансляцію зі столичного майдану (Оплески), на якому лу­нало моє рідне слово, слово, що споріднює всю українську люд­ність, у якої новорічної ночі (і не лише!) відібрано право на свою пісню, свою молитву, свою співзвучність і відлунність із космосом. Навколо ж було все — галкіни-шмелкіни, пугачови-цекали, цьом­кали-гейкали і “прочая”, і “прочая”. Навколо — прірва лютого бі­снування, “привид… тупого, ситого вдоволення…”

Якщо в Україні близько 80 відсотків українців, цілком логічно постає запитання: чому я не бачу відповідного співвідношення в  інформаційній, освітній, культурній сферах? Якщо це не етно­політика, то що це? Агресивна меншість, яка за сприяння зовніш­ніх чинників узурпувала і владу, і кошти, намагається запевнити, що це природний історичний процес, внаслідок чого денаціона­лізуються не лише корінна нація, а й національні меншини. Продовжується формування “homo sovetikusa”. Всі національні меншини інтенсивно русифікували. Нелегальні емігранти з дале­ких південно-азійських країн так само підлягають русифікації… Ознайомтеся з культурними процесами громад із колишніх союзних республік — вони всі російськомовні: періодичні видання, книги, довідники, словники… Це громади-русифікатори, вони не опановують мову тієї держави, де знайшли свою другу батьків­щину, діти їхні не вивчають української мови… А задля чого, якщо тутешній чиновник спедальовано відкидає державну мову?..

Стрімкі і значні відтоки українців із Батьківщини і припливи нового етнічного елементу в економічній, соціальній, культурній сферах відчутно порушують попередню рівновагу, формуючи ґрунт для виникнення майбутніх складних проблем і конфліктів. Перед суспільством і державою несподівано виникають нові і складні завдання. Хто цим займається? Які аналітичні центри? Які державні структури?

Від того, як розв’язуватимуться національно-етнічні пробле­ми в Україні, і передовсім проблема сприяння розвитку україн­ської визначальної складової, залежатиме траєкторія розвитку України, темп її економічного зростання, рівень соціальної і полі­тичної стабільності та характер політичного режиму. Якщо й далі підігріватимуться українофобські тенденції, це неминуче спричи­ниться до формування потужного і стрімкого ксенофобського комплексу, який неможливо буде профільтрувати через Інтернет.

Масові відтоки українців і притоки народців формують відпо­відні стереотипи поведінки, пов’язані з поняттям “тимчасовість”. Україна не виробила та й не могла виробити необхідних механіз­мів адаптації, серед яких мова в цілому світі є визначальним чинником. А якщо держава волюнтаристськи відкидає мову на догоду комерційним інтересам українського олігархату, то україн­ською людністю були сформовані відповідні стереотипи у став­ленні до чужинців. Критична маса ворожості будь-коли може бути спедальована. Інструментальні можливості нормативної бази у  вирішенні етнічних конфліктів дуже й дуже низькі. І причина — відома.

Так само, як і добре відомі ті політичні сегменти, які делеговані не зміцнювати Українську державу, а якомога скоріше позбавити навіть рудиментарних форм її незалежність, які потрак­товують слідом за московськими ідеологами наші національні устремління як “украинскую” болезнь русской нации”, які слово українська беруть ще й досі в лапки і процес нашого державотво­рення називають не інакше, як “движением украинского сепара­тизма”, а дійсною ідеологією визнають ідеологію “русского мира” и “русского единства”, чиїми виразниками є міністр освіти України і низка депутатів. Їхні законодавчі ініціативи є озвученням історич­ного погляду на Україну одного з сучасних шовіністичних ідеологів Росії, історика Натальї Нарочніцкої, яка сказала в газеті “Комсо­мольская правда в Украине”: “Ни один серьезный историк не скажет, что история Киевской Руси принадлежит одной Украине. Это наша общая история. И язык, на котором мы говорим, — это общерусский литературный язык, производный от древнерус­ского, язык наших предков. А украинский язык — местный, как, например, вологодский”.

Що можна сказати у відповідь цьому академіку? Що можна сказати тим, хто нині готує спільний російсько-український підруч­ник для нас? А Нарочніцкая входить у комісію, вона очолює Фонд історичної перспективи, яка розробляє для 78 відсотків українців наше майбутнє під російський копил. Проходили.

І саме тому на цих парламентських слуханнях я озвучив тему найболючішу — українську, без вирішення якої не вирішуються проблеми усіх вас присутніх.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Анатолій Семе­нович  Фєтєску, президент Всеукраїнської національно-культурної молдовської асоціації. За ним виступатиме Геннадій Йосипович Удовенко. Прошу, пане Анатолію.

 

ФЄТЄСКУ А.С., президент Всеукраїнської національно-культурної молдовської асоціації. Шановні учасники парламент­ських слухань! Молдовська спільнота України, нараховуючи понад чверть мільйона, займає третє місце в Україні і є найбільшою спільнотою за межами історичної батьківщини, тобто Республіки Молдова.

Відомо, що молдовський народ сформувався до певної мі­ри в межах сьогоднішньої України. Ми пишаємося тим, що в істо­ричному контексті відносини між Україною і Молдовою є найменш захмареними. А такі постаті молдовського походження, як митро­полит Петро Могила, останній обраний гетьман Лівобережної України Данило Апостол чимало зробили для становлення україн­ської державності. Останні дні провів у Молдові найвідоміший гетьман України Іван Мазепа. У важкі часи для Молдови українські козаки воювали на її боці. І навпаки, коли лихо приходило до українців, молдовани допомагали захищати українську землю.

На жаль, на сучасному етапі ці дружні відносини з молдов­ським народом не набули відповідного розвитку. Вакуум, що утво­рився, до певної міри можна було б заповнити шляхом створення Всеукраїнського центру молдовської культури і духовності, якого на сьогодні ще немає в Україні.

Загалом права молдовської спільноти певною мірою забез­печені, але все це здійснюється переважно за підтримки місце­вого бюджету Одеської області. До речі, в Одеській області, де зареєстрована Всеукраїнська національно-культурна молдовська асоціація, діяльність національних спільнот підтримується на під­ставі спільно розробленої та затвердженої обласною радою три­річної програми. Вважаю за доцільне поширити таку практику на загальнодержавний рівень замість механізму, запропонованого постановою Кабінету Міністрів від 12 жовтня 2011 року №1049, недосконалого щодо підтримки національних спільнот.

На думку активу асоціації, настав час принципово змінити підходи до державної фінансової підтримки діяльності національ­них меншин. Не можна погодитися з тим, що третя за кількістю в Україні молдовська спільнота отримує 1 відсоток коштів, перед­бачених на зазначені цілі в державному бюджеті.

Потребує перегляду механізм задоволення потреб в отри­манні інформації рідною мовою. Є приклади, коли національна спільнота, або меншина, яка за чисельністю вдвічі менша, ніж молдовська, має ефірного часу на державному телебаченні і радіо в 5 разів більше. Єдина молдовська всеукраїнська газета “Луча­ферул”, що видається протягом семи років, не має системної фінансової підтримки з боку держави.

Вважаємо зовсім парадоксальним, що на державному теле­баченні в Чернівцях життя, історично-культурні, мовні питання майже 70-тисячної місцевої молдовської громади висвітлює ру­мунська редакція, працівники якої не визнають ані молдован, ані їх права на саму назву історичної рідної мови молдовською. Все це призводить до румунізації молдован.

Крім того, ми стикаємося також із серйозними зовнішніми чинниками, спрямованими на денаціоналізацію українських мол­дован, адже, позбавивши їх історичної пам’яті, фактично фальси­фікується виникнення нації на психологічно-аналітичному рівні, таким чином отримується інструмент управління ними в майбутньому.

Проте ідеологія румунізації молдован цим не обмежується, вона має серйозний політичний, міжнародний характер та вагомі центри впливу. З одного центру політики з Бухаресту заявляють про дві румунські держави — Румунію і Молдову, що Румунія ніко­ли не визнає молдовський народ і молдовську мову, що вони та­кож у 1941 році дали б наказ своїм солдатам перейти Прут.

З другого центру в Кишиневі деякі недалекоглядні діячі намагаються замінити підручник своєї історії на історію румун.

З третього центру в Чернівцях мій колега, що виступав тут, лідер українських румунів, народний депутат Іван Васильович Попеску зі своїми сподвижниками звертаються до Міністерства освіти України, до Державного комітету телебачення і радіомов­лення України із закликом не допустити офіційного використання молдовської мови в місцях компактного проживання молдован та до Республіки Молдова, щоб там у конституції змінили назву державної мови з молдовської на румунську.

Така політика є порочною, порушує права молдовської мен­шини і, думаю, має отримати відповідну оцінку від держави, мають бути вироблені відповідні підходи і вжиті заходи для захисту прав молдовської меншини в Україні.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Удовенка Геннадія Йосиповича, голову Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин третього і четвертого скликань (Оплески). За ним виступатиме Мрідула Гош. Будь ласка, Геннадію Йосиповичу.

 

УДОВЕНКО Г.Й., голова Комітету Верховної Ради України з  питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин третього та четвертого скликань. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учасники парламентських слухань! Дійсно, сьогодні визначна подія в житті України — проведення парламентських слухань, на яких розглядаються питання, пов’я­зані з етнополітикою Української держави. Це політика, яка сто­сується не тільки національних меншин, дуже важливо також, на мою думку, що вона повинна передбачати і статус української нації. Щоб ми не забували про те, що протягом тривалого часу українська нація була пригноблена, була позбавлена можливості розмовляти своєю мовою, розвивати свою культуру тощо.

Я хотів би віддати належне Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, зокрема голові комітету Зарубінському, за виключно активну діяльність у сфері етнонаціональної політики. Комітет проводить величезну роботу в  цьому напрямі, про що свідчать сьогоднішні парламентські слухання.

Треба говорити телеграфною мовою, бо жорсткий регламент.

Чим має пишатися Українська держава?

Перше. Нас дуже багато клюють, цькують, намагаються перетворити на “хлопчика для побиття”, але Українська держава має пишатися тим, що за роки незалежності в Україні не було конфліктів на міжнаціональній, міжетнічній основі, на відміну від майже всіх держав на пострадянському просторі (Оплески). Дякую. Це величезне досягнення України. Це наслідок толерант­них відносин української нації і величезної кількості національних меншин, які споконвіку проживають тут, в Україні. Як слушно сказав Левітас, ми всі українці, це наша земля. І ми повинні пле­кати ці досягнення, що у нас, слава Богу, немає таких конфліктів. Ну, може, ще в Білорусі також не було, як і у нас, конфліктів на міжнаціональній основі.

Друга позиція, дуже багато говорилося про це: для того щоб плекати національну злагоду в нашій державі, потрібен централь­ний органи виконавчої влади. В Україні ставлення до законів, до Конституції ви знаєте яке — немає ніякого ставлення. Забули про те, що з 1992 року в Законі “Про національні меншини в Україні” передбачено: “Центральним органом державної виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин є Міністерство у справах національностей України”. Чого тільки не створювали.

Тут присутній Юрій Решетніков, колишній голова Держком­нацрелігій. Це був Державний комітет у справах національностей, потім додали міграцію, став Держкомнацміграції, потім міграцію зняли, назвали Держкомнацрелігій, потім його передали до Міні­стерства юстиції, тепер частину функцій передали Міністерству культури. Слава Богу, що там Юрій Петрович Богуцький — на мою думку, видатний організатор національних меншин. Що там у ньо­го? Відділ, здається, п’ять людей. У Міністерстві освіти теж… Потрібен орган. Треба, щоб нарешті уряд зрозумів, що у нас чверть населення — національні меншини.

Не говорилося сьогодні про те, що треба провести Всеукраїнську асамблею представників національних меншин на урочистому рівні — в оперному театрі, за участю Президента.

І ще одне питання. Всі президенти України давали дору­чення всім мерам Києва про відкриття Всеукраїнського будинку національностей. Ну, виділяли десь на окраїні гуртожиток запу­щений, страшний. Так ось моя пропозиція. Ми вже не знайдемо приміщення в Києві, бо все куплено, перекуплено, перерозпо­ділено. Треба протягом п’яти років збудувати за державний кошт сучасний комплекс — адміністративний центр і центр культури. В  адміністративному центрі розмістити всі всеукраїнські організа­ції національних меншин, щоб вони не шукали приміщень і щоб потім їх не обкладали великими податками чи зборами. А друга частина — на зразок Жовтневого палацу, в якому будуть концерт­ний зал, кімнати для репетицій тощо.

А почати з того, хай комітет Зарубінського організує (ще встигне до виборів) “круглий стіл”: запросити архітекторів, обго­ворити концепцію і тиснути, тиснути. Чому національні меншини ніколи не приходять до уряду з плакатами? Чого ви боїтеся? Давайте об’єднаємося (Оплески). І я прийду на громадських засадах, не на платних, з плакатом до уряду “Даешь”, щоб вони зрозуміли (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Геннадію Йосиповичу, дякую.

 

УДОВЕНКО Г.Й. І останнє, завершую. Миколо Володими­ровичу! Олегу Олександровичу! Благаю вас, не поспішайте із законом про внесення змін до Закону “Про національні меншини в Україні”, не поспішайте із законом про державну етнонаціональ­ну політику, дайте можливість народним депутатам готуватися до виборів. Хай вони готуються до виборів, а ви тим часом про­водьте “круглі столи”, обговорення концепції проекту закону, бо я дуже боюся, що поспіхом не тільки не покращать, а тільки погір­шать ті прекрасні закони, які є. Завдання — їх виконувати.

І останнє в світлі того, про що говорив Павло Михайлович Мовчан. Люди добрі! Ми в концепції повинні записати положення: мовою міжнаціонального спілкування в Україні є державна україн­ська мова. І ми не повинні цього боятися.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Мрідулу Гош, голову правління Східноєвропейського інституту розвитку. За нею висту­патиме Іван Олександрович Заєць. Прошу, пані Мрідуло.

 

ГОШ МРІДУЛА, голова правління Міжнародної громадської організації “Східноєвропейський інститут розвитку”. Добрий день! Шановний пане головуючий! Шановні урядовці! Шановні народні депутати, учасники та гості парламентських слухань! Дякую за надану мені можливість бути присутньою і виступити перед вами сьогодні. Представляючи Міжнародну громадську організацію “Східноєвропейський інститут розвитку” та одночасно представ­ляючи іноземний корпус, я все-таки можу сказати, що в Україні за 20 років є здобутки у сфері етнополітики. І за це моя пошана всім гілкам влади та опозиції, безперечно. Інакше не було б сьогодні­шньої події.

У зв’язку з обговорюваною темою хочу зазначити деякі дуже короткі тези. У контексті європейської інтеграції та глобалізації уявімо, що, як казав Махатмі Ганді, у нашому домі всі вікна відкри­ті, склопакетів немає: вільний рух, міграція, рух товарів, капіталу, інформаційне суспільство — все це є. І за цих умов треба сприйняти всі культури і мови, але не забуваючи своєї культури, своєї мови, своєї ідентичності, щоб всі рухалися вільно, вітри гуляли через ці вікна, але нічого не збивало з ніг власну культуру цього народу (Оплески).

Що це означає? Насправді це означає, що потрібна дуже важка праця в умовах перехідного періоду і щодо подолання економічної кризи, і в галузі науки, прийняття практичних і вико­навчих рішень.

У галузі науки ми чули доволі цікаві дані, але, чесно скажу, якщо в руслі етнополітики не зважати на міграційні, демографічні дані і не виробляти чіткої політики, то ми постійно будемо мати справу з різними спекуляціями та здогадами. А щоб цього не було, можна вважати, що етнонаціональна політика, на мою дум­ку, — це передусім не тільки етнографічна, історична або політич­на річ, це математична, економічна реальність, і з цим треба рахуватися.

Як це втілюється? Робиться демографічна проекція на 50 років, калькуляція еміграції та імміграції, напрацьовується чітка політика, чіткі двосторонні договори з країнами, звідки відбува­ється імміграція чи куди йдуть українці. Таким чином регулюється цей процес і вибудовується ринок праці, розробляються чіткі державні програми — інтеграційні, соціальні, економічні.

І тому задля цього — переходжу до другої тези — треба все-таки поновити науковий апарат. Це передусім концепції, міжна­родно визначені терміни. Наприклад, зараз лунає термін “мі­грант”. Насправді, мігрант — це людина, яка пересувається, але є іммігранти і емігранти. Щодо терміна “терпимість”: “толерант­ність” англійською мовою теж означає “терпимість”. Тобто в де­яких випадках це теж не дуже прийнятно. Тому дуже часто лунає новий термін, який вже входить в обіг, — “розмаїття”. Є індекс розмаїття в різних корпораціях в усьому світі. В Україні діє проект “Ініціатива розмаїття”, який підтримують Міжнародна організація з міграції, Управління Верховного комісара ООН з питань біженців і дуже багато громадських організацій. Думаю, що це дуже гарний термін. Світ розмаїтий, тому й ми розмаїті, сьогодні ця зала теж розмаїта.

Тому друга теза: захист прав і сприяння розвитку культури не можливі без сприяння відновленню різних структур, які були скасовані. Наприклад, поміж інших, згадаю міжвідомчу робочу гру­пу, яка дуже чітко ставила акцент подолання будь-яких нетоле­рантних проявів. Можливо, треба було б її відновити.

Отож я вважаю, що таким чином ми можемо допомогти Україні будувати консолідовану громадянську політичну націю.

Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується народний депутат Заєць Іван Олександрович. За ним виступатиме Решетніков Юрій Євгенович. Прошу.

 

ЗАЄЦЬ І.О., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Шановні пані та панове! За сучасних умов етнонаціональна політика України має забезпечити національне відродження, формування сучасної національної іден­тичності та суспільну інтеграцію всіх громадян. Однак реалізація цих завдань відбувається надто уповільнено, особливо стосовно української нації. Більше того, теперішній владний режим свідомо стимулює подальші деградаційні та дезінтеграційні процеси у сфері етнонаціонального буття.

Така політика влади дуже небезпечна, бо знижує рівень толерантності в суспільстві, вибудовує додаткові бар’єри між гро­мадянами та окремими регіонами країни, підриває єдність народу та загрожує національній безпеці держави. Треба називати речі своїми іменами: така етнонаціональна політика є політикою сегре­гації, якщо хочете, навіть апартеїду, тобто політикою атоміза­ції суспільства, через роз’єднання громадян, протиставлення ти­тульної нації і національних меншин, формування відособлених етнічних груп та їх роздільного проживання в паралельних су­спільних просторах.

Адептами і провідниками такої політики можна назвати такі одіозні фігури, як Табачник, Колесніченко, Ківалов, Костусєв та іже з ними. Першочерговою мішенню цих сучасних геростратів є  українська мова, її державний статус, а також правдива україн­ська історія та самобутня культура. Свою провокаційну діяльність вони намагаються приховати демагогічною риторикою про начеб­то багатонаціональність України та необхідність реалізації кон­цепції мультикультуралізму.

Мультикультуралізм в інтерпретації названих панів урядовців та депутатів виливається, по суті, в гуманітарну агресію проти України. Це війна проти всіх, хоча насамперед вона спрямована на нищення всього українського в Україні. Вони намагаються підірвати основи цивілізованого співжиття національних меншин з українською нацією, що ґрунтуються на європейських стандар­тах. Зокрема, прагнуть спровокувати їх на війну проти української України у сферах мовно-культурній, історіографічній, релігійній та інформаційній.

Владна практика в етнонаціональній сфері не відповідає ні сучасним світовим тенденціям, ні внутрішнім потребам України, що обумовлені нинішнім історичним станом української нації.

Всі ви чули заяви перших осіб провідних держав Європи: Німеччини — канцлера Меркель, Франції — президента Саркозі, Великої Британії — прем’єр-міністра Камерона про те, що багато­річна політика мультикультуралізму в їхніх країнах зазнала повного краху, бо породила цілу низку складних проблем для єдності їхніх націй. Зокрема, через формування відокремлених від суспільства етнічних груп та проблем із суспільною інтеграцією їх членів.

Відповіддю європейських держав на крах концепції мульти­культуралізму стало посилення політики інтеграції суспільства на базі єдиної державної мови, спільних цінностей і спільної історич­ної долі. Не забуваймо, що й сьогоднішня Європа залишається об’єднанням національних держав, влада яких забезпечує роз­виток і поглиблення власної національної ідентичності, зокрема через інтеграцію національних меншин у суспільний простір.

Більшість країн світу в нинішню інформаційну добу також прямує до єдиної державної мови! Адже мова — не тільки голов­ний виразник і творець національної ідентичності, а й головний носій сучасного інформаційного продукту. Жодна сучасна держава не витримає державної багатомовності. А наші так звані мульти­культуралісти штовхають Україну у протилежному напрямі — до двомовності та суспільної сегрегації за етнічною, мовною і куль­турною ознакою. Нас як націю хочуть залишити в травматичному, понівеченому імперією стані. Не вийде!

Кілька слів про внутрішні чинники, що мають визначати етнонаціональну політику України. Базовим має бути розуміння нинішнього історичного стану української нації. Вона є постколоні­альною, постгеноцидною нацією, яка до того ж пережила 70 років комуністичного тоталітаризму. Маємо подолати цю жахливу спад­щину, яка значною мірою вразила життєві сили українського етносу. А це обумовлює потребу в реалізації державної політики національного відродження, зокрема титульної нації.

Отже, Українська держава, влада зобов’язана проводити політику на базі міжнародно визнаного принципу affirmative action, тобто “позитивної (або утверджуючої) дії”, спрямованої на віднов­лення історичної справедливості щодо утиснутих прав українців, на зміну ганебного постколоніального статус-кво. Етнонаціональ­на політика має будуватися на принципах, визначених у засад­ничих документах українського державотворення — в Декларації про  державний суверенітет України та Конституції України. Так, у Декларації про державний суверенітет Україна відповідно до європейської традиції державотворення визначена як “суверенна національна держава”, що “здійснює захист і охорону національ­ної державності українського народу”. А в Конституції України, у статті 11, задекларовано: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релі­гійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”.

Як бачимо, підходи, визначені в цих документах, за бажання нашої влади дають змогу гармонійно поєднати українське націо­нальне відродження із збереженням самобутності національних меншин при їх інтеграції у процесі формування сучасної націо­нальної ідентичності України. Національний тип Української дер­жави передбачає, що саме традиції та звичаї титульної нації по­кладено в основу державного буття і суспільного устрою та є фундаментом для суспільної інтеграції представників усіх етніч­них груп і національних меншин. Україна потребує не сегрегацій­ної моделі мультикультуралізму, а сучасної інтеграційної моделі етнонаціональної політики.

Що ж треба робити, щоб поліпшити ситуацію?

Перше — берегти українську мову, її статус єдиної держав­ної мови як найвпливовішого чинника суспільної інтеграції та єдності народу, чинника державотворення. Маємо рішуче відки­нути диявольські технології нищення української мови, як то штуч­не протиставлення прав людини і національних меншин її дер­жавному статусу. Недаремно Венеціанська комісія у своїх виснов­ках щодо законопроекту Ківалова–Колесніченка про засади мов­ної політики наголосила на неприпустимості позбавлення винятко­вої інтегруючої ролі української мови в українському суспільстві. Особливу важливість української мови в національному відрод­женні й суспільній інтеграції усвідомлює більшість громадян, бо інакше не протестували б батьки у Донбасі проти закриття україн­ськомовних шкіл. На жаль, влада цього не розуміє.

Друге — написати правдиву історію України.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Іване Олександровичу, завершуйте, будь ласка.

 

ЗАЄЦЬ І.О. Третє — забезпечити інформаційний суверенітет і розвивати національний інформаційний простір відповідно до потреб українців, а не зовнішніх сил чи олігархічного блатняка. Маємо також домагатися українських телепрограм у Росії, що обіцяли в Харкові Медведєв та Путін, коли наша влада продавала територію в обмін на ілюзорні знижки ціни на газ.

Четверте — припинити штучне утворення нових етнічних груп. Ви знаєте, про що йде мова.

П’яте — наполегливіше працювати над створенням єдиної помісної церкви.

Шосте надзвичайно важливе завдання — недопущення обезземелення українців і руйнування села як джерела україн­ської національної ідентичності. А така загроза вже на порозі че­рез введення запропонованої урядом спекулятивної моделі ринку землі.

Сьоме — домагатися очищення органів влади від українофо­бів та осіб, які провокують напруження в міжнаціональних питан­нях. Таких як Табачник і тих, хто усвідомлено нехтує українською державною мовою при виконанні своїх службових обов’язків.

Усім варто усвідомити, а особливо представникам влади, що основою для етнонаціонального комфорту всіх є етнонаціо­нальний комфорт української нації (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, хочу вас поінформувати, щоб не було претензій до мене як ведучого, що завдяки трьом попереднім промовцям у нас два останніх записаних вже не встигають виступити. Тому я просив би всіх решта виступати в межах 5 хвилин.

До слова запрошую Решетнікова Юрія Євгеновича, голову Державного комітету у справах національностей та релігій у 2009–2010 роках. За ним виступатиме Ратушний Михайло Ярославович. Будь ласка.

 

РЕШЕТНІКОВ Ю.Є., голова Державного комітету України у  справах національностей та релігій у 2009–2010 роках. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Як уже зазначалося, у Посланні Президента України до Верховної Ради України “Модернізація України — наш стратегічний вибір” наголошується: “Застосування ефективних механізмів консолідації усіх етнічних складових українського су­спільства є необхідною умовою для успішного розвитку України як європейської держави”.

Безумовно, Україна має вагомі здобутки у сфері забезпе­чення реальної багатонаціональності нашого суспільства. Разом з тим необхідний об’єктивний аналіз стану реалізації державної етнонаціональної політики, визначення проблемних питань у цій сфері та спільний пошук шляхів їх вирішення. З урахуванням того, що вже багато сказано, а також за браком часу буквально тезово торкнуся деяких з таких питань.

Звісно, необхідним є удосконалення нормативно-правової бази у сфері регулювання міжнаціональних відносин. Такі законо­проекти мають враховувати інтереси подальшої розбудови Україн­ської держави, захист прав національних спільнот, а їх ухвалення в жодному разі не містити загроз для міжнаціонального миру в Україні.

Не менш важливим є питання належного інституційного забезпечення реалізації державної етнополітики. Нині до компе­тенції Міністерства культури України належить виконання цілої низки масштабних завдань у сфері етнополітики. Натомість на практиці реалізація відповідних функцій покладена лише на один відділ у складі міністерства, що викликає обґрунтовані сумніви в можливості ефективного виконання зазначених завдань. Відтак підтримую пропозицію, яка вже лунала сьогодні, про утворення в контексті адміністративної реформи Державної служби у спра­вах національностей та релігій, а на першому етапі, як мінімум, — утворення управління у справах національностей у складі міністерства.

Формування та реалізація державної етнополітики об’єктив­но потребують налагодження постійного діалогу між органами влади і представниками національних спільнот. Відповідно вида­ється доцільним утворення Ради керівників всеукраїнських гро­мадських організацій національних меншин як консультативно-дорадчого органу при Президентові України або Громадській гу­манітарній раді. Важливою є й активізація діяльності Ради пред­ставників громадських організацій національних меншин при Міністерстві культури України.

Потребує вдосконалення механізм державної підтримки збереження культурної та мовної самобутності національних меншин. У цьому контексті не може не викликати занепокоєння те, що, на відміну від попередніх років, у Законі “Про Державний бюджет України на 2012 рік” зникли окремі бюджетні програми на зазначені напрями, а відповідні видатки виявилися розпороше­ними за різними бюджетними програмами. Підтримуючи курс уря­ду на скорочення кількості бюджетних програм, вважаємо доціль­ним виокремити бюджетні видатки, спрямовані на підтримку куль­тур національних меншин, реалізацію Європейської хартії регіо­нальних мов або мов меншин та на зміцнення зв’язків закордон­них українців з Україною, в окремі бюджетні програми.

У цьому контексті вважаємо за необхідне вдосконалити механізм фінансової підтримки проектів громадських організацій національних меншин. Запроваджений Кабінетом Міністрів Украї­ни у жовтні минулого року порядок проведення конкурсу з визна­чення програм, розроблених громадськими організаціями, для ви­конання яких надається фінансова підтримка, не лише не вдо­сконалив механізм надання державної допомоги громадським організаціям національних меншин, а ще більше його ускладнив, що призведе до згортання їхньої діяльності.

Враховуючи зазначене, видається доцільним зробити виняток для громадських організацій національних меншин із загального порядку, як це держава вже зробила для фізкультурно-спортивних товариств та національних творчих спілок.

Варто подумати і про вдосконалення механізму державної підтримки видань мовами національних меншин. Нагадаю, що на даний час за рахунок державного бюджету здійснюється підтрим­ка лише шести газет мовами національних меншин, тоді як відпо­відно до Закону України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” таких видань має бути щонайменше 13.

Невиконаною залишилася Постанова Верховної Ради України “Про державну підтримку газет, що видаються мовами національних меншин” 2003 року, якою Кабінету Міністрів України пропонувалося запровадити механізм підтримки газет мовами національних меншин. Відтак вважаємо за необхідне повернутися до цього питання і розробити прозорий механізм надання дер­жавної підтримки виданням мовами національних меншин.

Серед інших проблемних питань назвав би відсутність культурних центрів національностей, які утримувалися б коштом державного чи місцевих бюджетів. Зокрема, за 20 років у Києві так і не створено Всеукраїнського будинку національностей. Необхідно збільшити у засобах масової інформації обсяг програм, присвячених мові, культурі, традиціям національностей України.

Шановні колеги! Реалізація державної національної політики потребує реального, а не декларативного захисту інтересів української нації та національних меншин, і насамперед переко­наності всіх дотичних до цього у важливості поставленої мети та реальних зусиль для її досягнення.

Завершуючи свій виступ, хотів би закликати вас підтримати запропонований проект рекомендацій з урахуванням можливості його доповнення та доопрацювання.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Ратушного Михайла Ярославовича, голову Української всесвітньої координаційної ради. За ним виступатиме Мустафа Джемілєв. Прошу, пане Михайле.

 

РАТУШНИЙ М.Я., голова Української всесвітньої координа­ційної ради. Шановний пане головуючий, члени уряду, дорогі співвітчизники! Я виступаю від Української всесвітньої координа­ційної ради — організації, що координує роботу українських громад більш як у 40 державах світу і представляє, за різними оцінками, не 7, як тут було сказано, а близько 20 мільйонів закордонних українців.

Українці, які проживають за кордоном, як ніхто інший, розу­міють необхідність дотримання прав і свобод етнічних меншин відповідно до норм міжнародного права, бо самі є національними меншинами в країнах свого перебування і щодня стикаються з не­обхідністю задоволення своїх мовних, культурних, гуманітарних та релігійних потреб.

Не вдаючись до повного аналізу, скажу, що Українська всесвітня координаційна рада загалом підтримує проект рекомен­дацій, розроблений парламентським комітетом. Водночас хочу висловити тезово деякі пропозиції.

Юридичною і правовою базою етнонаціональної політики України має бути міжнародне право в цій сфері з урахуванням українських особливостей. Українське законодавство в частині захисту прав етнічних меншин визнане одним з найдемократич­ніших у Європі і може залишатися правовою базою етнонаціо­нальної політики України. Звісно, деякі положення вимагають осучаснення, про що зазначено у проекті рекомендацій.

Підтвердженням цього є те, що представники етнічних меншин займають належне, а іноді домінуюче становище в Україні у бізнесі, в банківській сфері, засобах масової інформації, а то й  у  державному управлінні. Думаю, не варто називати прізвища, ви всі їх знаєте. У цьому й полягає “український парадокс”: сприяння в забезпеченні прав національним меншинам призвело до того, що природне прагнення до забезпечення мовних, духов­них і культурних потреб української етнічної більшості доволі часто дискримінується та обмежується.

“Український парадокс” полягає і в тому, що під приводом забезпечення прав етнічних меншин дехто проводить дії щодо утвердження домінуючого становища лише одної, а саме росій­ської етнічної меншини, яка й тепер, як і в часи царської Росії та Радянського Союзу, хоче залишити за собою провідні позиції у всіх ділянках політичного, суспільного і ділового життя України.

Повірте, ті, хто хочуть зробити сьогодні з українця “мало­роса”, завтра захочуть зробити з представника етнічної меншини “нацмена”. Тому, захищаючи інтереси корінної нації, виступаючи проти політики українофобства, російського шовінізму, ви в такий спосіб захищаєте свої права як представників етнічних меншин.

Особливо гостро питання відвертих проявів російського великодержавного шовінізму, українофобства, а то й відвертого чорносотенства постало нині, коли у владі вільно почуваються сили, для яких політика подальшої деукраїнізації і денаціоналізації переважної більшості етнічних меншин є архіважливою. Це особ­ливо проявляється в ділянках освіти, гуманітарної сфери, діяльно­сті засобів масової інформації, а то й у релігійній політиці. Вважаю, що одним із підсумків цих парламентських слухань має бути відставка представників виконавчої влади, які проводять в Україні ксенофобську і антиукраїнську політику.

Як представник Української всесвітньої координаційної ради я міг би розповісти, як забезпечуються права української етнічної меншини за кордоном. Ситуація в різних державах різна. Для прикладу, в Євросоюзі, попри неідеальне становище, українці все-таки мають право на реалізацію своїх мовних, етнічних, куль­турних і духовних потреб, тоді як у Російській Федерації стано­вище із забезпеченням прав і свобод українців, що гарантуються міжнародним правом, ратифікованим Росією, не просто ігнору­ються, а дискримінуються. Думаю, про це більше зможе розповісти, якщо вдасться виступити, представник Об’єднання українців Росії Валентин Пилипчук з Камчатки. Скажу лишень те, про що, напевно, багато хто з вас і так знає: у Росії немає жодної української школи, жодної української церкви, жодного україн­ського засобу масової інформації.

Тепер стосовно проекту рекомендацій. УВКР підтримує створення Державної служби у справах етнічних меншин. Ми вважаємо, що питання закордонних українців і етнічних меншин поєднувати в одному департаменті недоцільно. Ми також проси­мо, щоб у рекомендаціях ще раз було порушено питання про відновлення спеціального державного органу з питань закордон­ного українства.

Ми вважаємо, що квотний принцип формування органів державної влади є хибним. Таким чином ми можемо дійти до обрання всіх органів державної влади за етнічною ознакою, починаючи з українців. Так ми не сформуємо політичної україн­ської нації, про яку сьогодні всі говорили.

І насамкінець. Як українець, бачачи тут своїх приятелів і дру­зів — представників інших національностей, я знаю: той, хто любить свій народ, поважатиме і любитиме представника іншої національності. Тоді ми з гордістю скажемо, що я — українець єврейського походження чи я — українець російського походжен­ня. Тоді ми справді станемо єдиною Україною.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую народного депутата Мустафу Джемілєва. За ним виступатиме Товт Михайло Михайло­вич. Прошу.

 

ДЖЕМІЛЄВ  МУСТАФА, голова підкомітету Комітету Верхов­ної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (Блок “Наша Україна — Народна само­оборона”). Шановний головуючий! Шановні учасники парламент­ських слухань! Тема, яку ми сьогодні обговорюємо, є вкрай актуальною, оскільки утвердження та забезпечення прав і свобод громадян — представників різних національностей є одним з головних обов’язків держави.

Можна погодитися з тим, що сформована за роки незалеж­ності законодавча база України до певної міри сприяє створенню умов для реалізації державної політики в етнонаціональній сфері. Однак правда полягає в тому, що наявність низки невирішених питань у цій сфері, зокрема подальше ігнорування необхідності вирішення проблем, пов’язаних з поверненням, облаштуванням та відновленням прав кримськотатарського народу, інших депорто­ваних спільнот, є істотною перешкодою на шляху розвитку демо­кратії в Україні, утвердження в українському суспільстві засад гуманізму, забезпечення всебічного розвитку кожної окремої осо­би та етнічних спільнот, формування політичної української нації.

Немало хто з депутатів та урядовців виходять з того, що, мовляв, вирішення суспільством питань соціально-економічного розвитку та покращення життєвих умов автоматично приведе до усунення проблем у міжнаціональній та міжрелігійній сферах. Це хибна думка, про що свідчить досвід інших країн, які, забезпе­чивши високий матеріальний рівень життя своїх громадян, все одно були змушені повернутися до вирішення питань, що сприяли б міжетнічній злагоді в суспільстві на основі невід’ємних прав людини та прав народу.

Отже, для України з її поліетнічним складом населення прийняття Концепції державної етнонаціональної політики вкрай необхідне. При цьому головним завданням такої концепції має бути забезпечення єдиного розуміння законотворцями і держав­ними службовцями принципів, цілей та напрямів державної етно­національної політики. Саме таким чином можна убезпечитися від появи суперечливих положень у законах та особливо підзаконних актах, довільного тлумаченню на місцях сутності політики держави щодо титульної української нації, корінних народів та національних меншин. Дуже правильно сказав голова нашого комітету пан Зарубінський, що без ухвалення Концепції етнонаціональної полі­тики неможливо прийняти закон, який розв’язуватиме конкретні національні проблеми.

Хочу також зазначити, що в електронній базі Верховної Ради України ще з 2005 року зберігається проект Закону про Концепцію державної етнонаціональної політики, внесений народним депута­том України Рефатом Чубаровим, підготовлений спільно з автор­ським колективом з числа провідних фахівців України. Цей проект містить термінологічний апарат, аналіз сучасного стану етносоці­ального та етнополітичного розвитку України, визначення принци­пів, мети, завдань, основних напрямів державної етнонаціональної політики і спрямований на законодавчий розвиток положень Конституції України, зокрема статей 11 і 92, що встановлюють зобов’язання держави щодо української нації, корінних народів та національних меншин. Свого часу цей проект отримав позитивний висновок Головного науково-експертного управління Апарату Вер­ховної Ради України та був рекомендований для прийняття за ос­нову. Хочу також нагадати, що законопроект підтриманий Верхов­ним комісаріатом ОБСЄ у справах національних меншин. Я звер­нувся до авторів і отримав від них дозвіл на повторну реєстрацію законопроекту від імені народних депутатів — членів Комітету з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин.

Окремо хочу відзначити, що за підсумками розгляду останнього звіту України щодо дотримання Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації у своїх рекомендаціях, ухвалених 14 вересня 2011 року, поряд з іншими заходами, яких необхідно вжити Україні задля відновлення політичних, культурних та соці­альних прав кримськотатарського народу і деяких інших етнічних груп, які мешкають в Україні, висловив стурбованість з приводу відсутності в Україні законодавчого акта, який гарантує дотри­мання прав корінних народів і національних меншин відповідно до статей 11 та 92 Конституції України.

У контексті практичної реалізації зазначених питань хочу сьогодні анонсувати ініціативу Національного з’їзду кримськота­тарського народу щодо проведення в Україні у 2012 році під егідою ОБСЄ Міжнародного форуму з питань відновлення прав кримськотатарського народу на своїй батьківщині, забезпечення його безпеки та гарантій його розвитку в Україні. Проведення такого форуму сприятиме піднесенню проблеми на високий між­народний рівень, що допоможе нашій державі спільно з міжнарод­ним співтовариством вирішувати складні завдання відновлення історичної справедливості та забезпечення прав і свобод грома­дян та народів.

Я також повністю згоден з головуючим, з народними депута­тами Марущенком, Попеску і патріархом української дипломатії Геннадієм Удовенком щодо необхідності негайного відновлення Державного комітету у справах національностей.

Завершуючи свій виступ, хочу акцентувати вашу увагу на очевидній істині. Успіх України, майбутнє України та українського суспільства, перспективи демократії цілком залежать від того, наскільки нам вдасться забезпечити невід’ємні права всіх етнічних і релігійних складових нашого суспільства.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Михайла Михайловича Товта, почесного голову Демократичної спілки угорців України. За  ним виступатиме Надрага Василь Іванович.

 

ТОВТ М.М., почесний голова Демократичної спілки угорців України. Добрий день! Дозвольте привітати всіх вас, шановний головуючий, шановні урядовці, шановний омбудсмене! На жаль, формат і час, відведений на нашу дискусію, не дає можливості подискутувати про те, що було сказано, підсилити певні тези, висловлені, скажімо, професором Кресіною або народним депута­том Попеску, або заперечити певні тези, висловлені шановними народними депутатами, скажімо, паном Яворівським. Тому напе­ред вибачаюся за можливі повтори і хочу висловити нашу позицію щодо минулого і сучасного стану обговорюваного питання.

За два десятиліття незалежності Української держави на практиці декларувалися різні концепції етнонаціональної політики, хоча формально акта під такою назвою не було ухвалено. У Законі “Про національні меншини в Україні”, ухваленому 1992 року, крім територіальної автономії, знайшли своє закріплення всі права, крім, можливо, мінімального їх закріплення у Конституції України та проблем з ратифікацією відповідних європейських конвенцій наприкінці 1990-х років.

Перше десятиліття XXI століття без перебільшення можна назвати десятиліттям захисту прав національних меншин, який досяг свого апогею під час урядування Ющенка–Тимошенко. Це  підтверджують дані соціологічних досліджень щодо сплеску нетолерантності у 2007–2008 роках. Саме тоді влада розпочала демонтаж інститутів, покликаних слугувати збереженню і розвитку культур національних меншин. Особливу старанність виявляв мі­ністр освіти Вакарчук. Будь його воля, нині вже не було б в Україні закладів середньої освіти мовою національних меншин, у кращому разі залишалися б заклади з вивченням таких мов.

Певний поворот у цій політиці відбувся після перемоги Януковича на президентських виборах. Відчутно зменшився асиміляційний тиск. Так, були скасовані найбільш абсурдні владні рішення, зокрема, знову відкрилася можливість проходження зовнішнього незалежного оцінювання знань мовою навчання для випускників шкіл мовами національних меншин, а також вступу на факультети філології з вивчення відповідних мов. І, дійсно, маю підтвердити слова заступника міністра освіти, що ці рішення по­слугували піднесенню авторитету міністра, міністерства і загалом Україні.

Законодавче закріплення, підтвердження рішенням Кон­ституційного Суду можливості використання регіональних мов у процесі судочинства, без перебільшення, належить до вагомих досягнень у сфері забезпечення мовних прав громадян України.

Проте, на жаль, вищевикладене не дає підстав стверджу­вати, що відбувся докорінний перелом у державній політиці щодо національних меншин, адже за цей період відбулася ліквідація Державного комітету з питань національностей, про що вже багато ораторів згадували, а також всіх можливих дорадчих рад з представників національних меншин. Тобто перестали існувати форуми, де могли узгоджуватися позиції органів державної влади та представників національних меншин, про що також сьогодні багато говорили. Не додає оптимізму і той факт, що нещодавно під цим куполом не знайшла підтримки пропозиція стосовно законодавчого закріплення права представників національних меншин на виховання дітей у дошкільних закладах рідною мовою. Прикро, адже йшлося про право, яким “споконвіку” користуються окремі національні меншини, яке передбачено законодавством і міжнародними зобов’язаннями України.

Для угорської спільноти України, як, власне, і для всіх недисперсних етнонаціональних громад, які не бажають мовної асиміляції, нині особливої актуальності набувають питання законо­давчого врегулювання мовних відносин. Тому не можу погодитися з колегами, які закликали до відкладення цих питань. Гаранту­вання можливості виховання і здобуття освіти рідною мовою, від дитячого садка до вищого навчального закладу, гарантування і за­безпечення можливостей використання регіональних мов у су­спільних відносинах, особливо щодо контактів з органами влади, а також покращення умов викладання української мови у школах з  українською мовою навчання є, на нашу думку, нагальним завданням.

У зв’язку з цим вважаємо, що прийняття проекту Закону про засади державної мовної політики, внесеного на розгляд Верхов­ної Ради народними депутатами Ківаловим і Колесніченком, має концептуальне значення, адже цей документ цілком відповідає Конституції і міжнародно-правовим зобов’язанням України. Вва­жаємо, що набрання ним чинності на ділі слугуватиме реалізації конституційних гарантій щодо вільного розвитку і самобутності всіх корінних народів та національних меншин України, таким чи­ном, сприятиме їх інтеграції в українське суспільство, а отже зміцненню суспільної злагоди в нашій країні.

Дозвольте подякувати всім, особливо організаторам, тим, які поділяють такі думки, і які не поділяють. Я вважаю, що діалог, який сьогодні відбувається, незважаючи на такі емоційні сплески, у будь-якому разі на користь Україні.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Надрагу Василя Івано­вича, першого заступника міністра соціальної політики України. За  ним виступатиме Ганна Володимирівна Тимошевська. Прошу, Василю Івановичу.

 

НАДРАГА В.І., перший заступник міністра соціальної полі­тики України. Дякую. Шановний головуючий! Шановні колеги! Важливим напрямом державної національної політики, що має велике значення для збереження соціально-економічної стабіль­ності, національної безпеки та міжнародного авторитету нашої держави, є забезпечення необхідних умов для повернення в  Україну, облаштування, соціальної адаптації та інтеграції крим­ських татар, а також депортованих болгар, вірмен, греків, німців.

За даними правоохоронних органів, на даний час в Україну повернулися 265 113 осіб, у тому числі в Автономну Республіку Крим на постійне проживання повернулися 253 863 репатріанти, що становить 12,7 відсотка загальної чисельності населення авто­номії. Крім того, до міста Севастополя повернулися 5750 депор­тованих осіб і ще 5,5 тисячі — в Херсонську область. За межами України залишаються близько 100 тисяч депортованих осіб, зокре­ма кримських татар, які найближчими роками можуть повернутися на Батьківщину. Кількість тих, які повертаються, щороку становить близько 1,5 тисячі осіб, а отже, процес репатріації триватиме ще протягом певного часу.

На сьогодні в Криму сформовано 300 масивів компактного проживання депортованих, у тому числі шість вірменських, грець­ких, болгарських і німецьких.

З вересня 2011 року повноваження щодо формування та реалізації заходів заселення, облаштування, адаптації і забезпе­чення захисту прав депортованих в Україні здійснює Міністерство соціальної політики. За попередні 20 років на будівництво об’єктів для облаштування репатріантів витрачено 1163 мільйони гривень бюджетних коштів, що дало змогу побудувати 485,7 тисячі квад­ратних метрів житла, 906,5 кілометра водопроводів, 1193 кіломет­ри ліній електропередачі, 110 кілометрів доріг з твердим покрит­тям, 386 кілометрів газопроводів. Побудовано та реконструйовано 7 шкіл на 2043 учнівських місця. Проведено комплекс соціально-культурних заходів на суму 217 159 тисяч гривень.

Розв’язання нагальних проблем репатріантів у 2012 році здійснюється відповідно до Закону “Про Державний бюджет України на 2012 рік”, Указу Президента №615 від 14 травня 2010 року “Про додаткові заходи з облаштування кримських татар, інших осіб, депортованих за національною ознакою, та їх нащад­ків, які повернулися чи повертаються на постійне місце прожи­вання в Україну”, окремих доручень Президента України та поста­нов Кабінету Міністрів.

У Державному бюджеті України на 2012 рік затверджено бюджетну програму відповідного профілю. На реалізацію заходів цієї програми в поточному році передбачено виділити з держав­ного бюджету 25 мільйонів гривень. Кошти будуть направлені на будівництво житла для депортованих осіб, спорудження водо­проводів, газопроводів, електричних мереж у місцях їх компакт­ного проживання, а також на проведення соціально-культурних заходів, спрямованих на адаптацію та інтеграцію репатріантів в  українське суспільство. Крім того, розглядається можливість ви­ділення додатково за рахунок централізованих капітальних вкла­день 29 мільйонів гривень на добудову школи в місті Севастополі для дітей депортованих осіб.

Незважаючи на значний обсяг виконаних робіт, залишається ще цілий ряд проблем, які потребують вирішення на державному рівні. З огляду на це, Міністерство соціальної політики розробило проект Програми розселення та облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, які повернулися на проживання в Україну, їх адаптацію та інтеграцію в українське суспільство на період до 2015 року. На даний час цей проект опрацьовується, і ми вважаємо, що найближчим часом він буде затверджений.

Що робиться, які вживаються заходи на даний час.

По-перше, одним з найважливіших факторів, що негативно впливає на процес адаптації репатріантів, є відсутність його законодавчого забезпечення. На даний час у Верховній Раді пере­буває проект закону про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою (№5515). Ми сподіваємося, що найближ­чим часом він буде прийнятий, і ми будемо мати такий законо­давчий акт.

По-друге, важливим аспектом соціально-культурної адапта­ції репатріантів, на який останнім часом спрямовано увагу уряду, є сприяння розвитку національної освіти і навчання дітей рідною мовою. У Республіці Крим діють 15 загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням кримськотатарською мовою, в яких здобува­ють освіту 2845 учнів. Окрім цього, у 27 загальноосвітніх навчаль­них закладах функціонують 279 класів. Загалом кримськотатарську мову як предмет вивчають 16 318 учнів, ще 486 дітей виховуються кримськотатарською мовою у дошкільних навчальних закладах. Підготовку педагогічних кадрів здійснює Кримський інженерно-педагогічний університет у межах державного замовлення.

Міністерство соціальної політики і надалі зосереджуватиме свої зусилля на виконанні завдань у сфері облаштування, соціаль­ної адаптації та захисту прав депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Тимошевська Ганна Володимирівна, виконавчий директор Асоціації національно-культурних об’єднань України. За нею виступатиме Аркадій Ілліч Монастирський. Прошу.

 

ТИМОШЕВСЬКА Г.В., виконавчий директор Асоціації націо­нально-культурних об’єднань України. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Асоціація національно-культурних об’єднань України, яку очолює народний депутат Фельдман Олександр Борисович, діє в царині захисту прав націо­нальних меншин вже 15 років поспіль, координуючи та інтегруючи зусилля понад трьох сотень своїх колективних членів з різних регіонів України. На підставі набутого асоціацією за ці роки досві­ду в контексті теми наших парламентських слухань хочу запропо­нувати визнати як головний серед здобутків етнонаціональної політики високий рівень розвитку громадських організацій націо­нальних меншин, їх внутрішню солідаризованість, розгалуженість на території країни та значну роль їхньої діяльності для консолі­дації поліетнічного, багатоконфесійного українського суспільства. Фактично, за минулі роки громадські організації національних меншин стали суб’єктами етнополітики України, які реалізують свою суб’єктність через вироблення форм і методів.

Дозволю собі у зв’язку з цим навести лише декілька прикладів діяльності нашої організації, а саме: організація та про­ведення Всеукраїнської наради керівників громадських організа­цій національних меншин з актуальних проблем етнонаціональної політики держави; першої та другої Асамблеї національних меншин України; масштабних, до 3 тисяч учасників, представни­цьких форумів за участю керівництва держави і центральних орга­нів виконавчої влади; “круглого столу” на тему: “Кримський ви­мір державної етнонаціональної політики” у Лівадійському палаці; трьох всеукраїнських журналістських конкурсів “ЗМІ за міжетнічну толерантність та консолідацію суспільства” за участю журналістів радіо, телебачення та Інтернет-видань; Всеукраїнських громад­ських слухань щодо загроз ксенофобії в Україні; низки регіональ­них нарад з проблем забезпечення прав національних меншин за участю представників Ради Європи та багато інших.

Без сумніву, досвід проведення багатьох цікавих і змістов­них акцій мають і інші громадські організації. Однак на сьогодні цей потенціал не задіяний. Перешкоджають цьому причини орга­нізаційні і законодавчі, які мають спільний знаменник — відсутність адекватних сучасному етапу етнонаціонального розвитку механіз­мів реальної участі громадських організацій у вирішенні існуючих проблем. А без цього громадянське суспільство функціонувати не може, воно перетворюється на формальне гасло.

Тому, обговорюючи перспективи етнонаціональної політики, треба виходити саме з цієї ключової проблеми: громадянське суспільство потребує підтримки. На законодавчому рівні для цього необхідно забезпечити права національних меншин на відстою­вання своєї самобутньої ідентичності у межах інституту національ­но-культурної автономії, на захист від дискримінації за расовою етнічною чи релігійною ознаками. Актуальним є також відновлення комунікаційних каналів, прямого діалогу представників етнічних спільнот з вищою українською владою, адже наразі припинили свою діяльність дорадчо-консультативні органи ради представни­ків громадських організацій національних меншин. Більшість учасників парламентських слухань на власному досвіді знають про переваги існування цих рад і про їх недоліки, але тепер їх немає взагалі. До речі, це суперечить рекомендаціям, які містяться в  низці міжнародно-правових документів щодо захисту прав національних меншин.

Треба також мати на увазі, що Громадська гуманітарна рада при Президентові України хоча і має серед своїх основних завдань забезпечення взаємодії органів державної влади та гро­мадських організацій з питань розвитку етнічної, культурної, мов­ної самобутності національних меншин України, все-таки не може повною мірою компенсувати ліквідацію консультативно-дорадчих органів з питань етнополітики.

Можливість дієвої участі громадських організацій у форму­ванні та реалізації етнополітики ускладнюється відсутністю в Украї­ні спеціального центрального органу виконавчої влади, уповнова­женого комплексно вирішувати проблеми етнонаціонального роз­витку суспільства.

Як відомо, наприкінці 2010 року в рамках адміністративної реформи ліквідовано Державний комітет у справах національно­стей та релігій. А між тим, сенс існування такого державного орга­ну значною мірою полягає в тому, що він є відповідальним за до­тримання законів, виконання указів, розпоряджень щодо протидії ксенофобії, розпалюванню в суспільстві міжетнічної, міжконфесій­ної ворожнечі та здійснює міжвідомчу координацію дій з цих питань. Наразі ці функції в очікуванні нового виконавця.

За таких умов видається за доцільне взяти на озброєння досвід багатьох зарубіжних країн щодо підтримки громадянського суспільства шляхом укладення договорів між відповідною урядо­вою структурою і громадськими організаціями для вирішення кон­кретних суспільно значущих проблем. У договорі виписують обов’язки сторін і відповідальність, а їх легітимність забезпечу­ється високим рівнем затвердження — парламентом або урядом країни.

Цією пропозицією я завершую свій виступ і прошу її підтри­мати та врахувати у підсумковому документі парламентських слухань.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Монастирського Аркадія Ілліча, голову Громадської ради керівників освітніх програм все­українських громадських об’єднань національних меншин України при Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту України. За ним виступатиме Володимир Павлович Трощинський. Будь ласка.

 

МОНАСТИРСЬКИЙ А.І., голова Громадської ради керівників освітніх програм всеукраїнських громадських об’єднань націо­нальних меншин України при Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту України. Шановний головуючий! Шановні друзі! Вперше за 20 років незалежності у сесійному залі Верховної Ради зібралися представники майже всіх етносів, які живуть в Україні. 20 років тому, стоячи біля витоків національно-культурного відродження, ми мріяли, що наріжний Закон “Про національні меншини в Украї­ні” забезпечить рівні можливості для їх розвитку. Тоді, 1992 року, цей закон вважався найкращим, найпрогресивнішим у Європі. Було створено міністерство, забезпечено фінансування розвитку культур національних меншин.

Останнім часом ми втратили майже всі ці надбання. Під час проведення адміністративної реформи ліквідовано Державний комітет у справах національностей та релігій, Раду керівників національних громад при Президентові України. Замість цих інсти­туцій в Міністерстві культури утворено департамент у справах релігій та національностей і у його складі відділ національних мен­шин України та української діаспори з п’яти осіб. Отже, тепер всі питання майже 20 відсотків населення України 134 національно­стей вирішуватиме в Україні один департамент, на жаль.

Шановні друзі! Мета наших парламентських слухань — не тільки обговорити сучасний стан етнополітики в Україні, а й вне­сти пропозиції до проекту рекомендацій органам влади України. На нашу думку, важливо передбачити, як уже казали, створення у  складі Міністерства культури Державної служби у справах націо­нальностей та релігій, запровадження посади Уповноваженого з  питань національностей та релігій при Президентові України, утворення при Громадській гуманітарній раді при Президентові України Ради керівників всеукраїнських організацій національних меншин, відновлення діяльності Міжвідомчої робочої групи з пи­тань протидії ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості та утворення на її базі Урядової комісії з питань протидії ксенофобії, антисемітизму, расовій та етнічній нетерпимості. Нарешті, треба вирішити питання, про яке ми 20 років говоримо, відкриття в Києві Всеукраїнського будинку національностей.

Співробітництво громадських організацій з державними органами останнім часом стало можливим завдяки громадським радам, створеним на виконання постанови Кабінету Міністрів №666 при центральних органах виконавчої влади. Я особисто вже два роки очолюю Громадську раду керівників освітніх програм всеукраїнських громадських об’єднань національних меншин України при Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту і можу констатувати, що за цей час члени нашої громадської ради ініціювали прийняття Концепції розвитку кримськотатарської мови в Автономній Республіці Крим. З 2012 року дозволено складати тести зовнішнього незалежного оцінювання для вступу до вищих навчальних закладів шістьома мовами. Розроблено нові програм і  підручники для початкової освіти національних меншин, розроб­люється програма з вивчення мови ідиш у школах України.

І наостанок хочу розповісти про успішний досвід співробіт­ництва Єврейського форуму і Верховної Ради України. Більше двох місяців у стінах Верховної Ради з успіхом працювала виставка-музей “Історія та культура євреїв України”, з якою ознайомилися більшість народних депутатів, журналістів та гостей парламенту. Вперше в історії українського парламенту виставка розповіла про історію і культуру єврейського народу, який живе в Україні більше тисячі років. Сподіваюся, що цей досвід стане в нагоді іншим національним громадам, які також можуть підготувати подібні виставки.

Важливою подією ми вважаємо і прийняття 5 липня 2011 ро­ку за ініціативою народного депутата Вікторії Дем’янчук Постано­ви Верховної Ради України “Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру”, за яку проголосували 313 народних обранців. Сподіваємося, що всі пункти цієї постанови будуть виконані, особливо щодо надання приміщення Національному історико-меморіальному заповіднику “Бабин Яр”. Це нонсенс, національний заповідник не має ні свого приміщення, ні виставкового залу, поки що немає і музею.

Віддаючи данину пам’яті жертвам Бабиного Яру, Верховна Рада України постановила щороку відзначати День пам’яті жертв Голокосту 27 січня. Цього року вперше на державному рівні буде відзначено цей день, про це свідчать листи і телефонні дзвінки з  обласних державних адміністрацій, з міністерств культури і осві­ти. У Києві в цей день відбудуться всеукраїнська акція “Шість мільйонів сердець”, меморіальний вечір, наукова конференція і “круглий стіл” у Верховній Раді України за сприяння фракції Партії регіонів і народного депутата Вадима Колесніченка.

Місяць тому наша організація спільно з Конгресом націо­нальних громад України створили нову унікальну виставку, при­свячену історії і культурі національних менших України, в якій історія 15 етносів України поєднується з культурою і сьогоденням молоді етносів. Сучасна і дуже позитивна виставка. Цю виставку треба обов’язково показати у Верховній Раді, запросивши її ге­роїв — сучасну молодь з національних громад, яка і є нашим майбутнім, вагомою складовою народу України.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Трощинського Володи­мира Павловича, завідувача кафедри соціальної і гуманітарної політики Національної академії державного управління при Президентові України.

 

ТРОЩИНСЬКИЙ В.П., завідувач кафедри соціальної і гумані­тарної політики Національної академії державного управління при Президентові України. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні колеги! Уже було сказано стільки гарних і правильних слів, що я відкладу те, що хотів тут виголосити, і спробую зробити тільки деякі уточнення до тих позицій, які вже називалися. Відгу­куючись на пропозицію Миколи Володимировича, хочу сконцен­трувати свій виступ на управлінській моделі державної етнополітики.

Думаю, що фахівці зі мною погодяться, що є чотири моделі державної етнополітики — сегрегаційна, асиміляційна, маргіналь­на та інтеграційна. Гадаю, всі погодяться з тим, що перші три моделі ми відкидаємо як непродуктивні, залишається інтеграційна модель.

Для того щоб реалізувати інтеграційну модель державної етнополітики, потрібно чітко визначити її об’єкти. У статті 11 Конституції України зроблена спроба визначити об’єкти державної етнополітики, але це визначення не є гранично точним. Ілля Михайлович Левітас уже говорив про це. Скажімо, вводиться по­няття “корінні народи”. Власне кажучи, як його розуміти? До цього часу, мені здається, і Конституційний Суд України, починаючи з  1996 року, коли була прийнята Конституція України, не може дати відповідь на це питання. Хоча цілком зрозуміло, що об’єкти державної етнонаціональної політики в Україні — це українська нація, національні меншини, етнічні спільноти з невизначеним поки що статусом і представники окремих етносів. Коли я кажу про представників окремих етносів, то маю на увазі окремих осіб і  групи людей, які прибули в Україну внаслідок міграційних процесів.

Проте для здійснення інтеграційної політики мало визначити тільки об’єкти цієї політики, потрібно ще чітко визначити функції, які виконують ці об’єкти в етнонаціональній структурі. Отже, українська нація як системоутворюючий елемент етнонаціональної структури — це етнічна демографічна основа українського суспіль­ства, основний носій державної мови і основний генератор державотворення. Коли ми говоримо про національні меншини, то їхня основна функція — також державотворення. Вони є головним чинником утвердження культурного плюралізму, поглиблення зарубіжних зв’язків України тощо.

Виходячи з цього, яку модель державної етнополітики ми обираємо? Звісно, інтеграційну. При цьому міжетнічна інтеграція, на мою думку, має стати невід’ємною складовою політики національного діалогу і внутрішньої інтеграції, про що, зокрема, йшлося в Посланні Президента України до Верховної Ради України “Модернізація України — наш стратегічний вибір”. Там, якщо пам’ятаєте, є навіть окремий підрозділ “Національний діалог і політика внутрішньої інтеграції”. До речі, вперше в офіційних документах введено термін “внутрішня інтеграція”. Я кажу про те, що міжетнічна інтеграція повинна стати невід’ємною складовою внутрішньої інтеграції.

Власне кажучи, результатом інтеграційного процесу, який після максимально широкого громадського обговорення його засад і досягнення відповідного консенсусу мав би бути втілений у низці державних та регіональних програм, має бути, скажемо так, українська версія мультикультурного суспільства. Це суспіль­ство і надалі визначав би культурний плюралізм, але була б інте­грація на базі певних спільних цінностей. Про такі цінності вже говорили — це загальнонаціональний патріотизм, українська дер­жавність, державна українська мова. Ну і, звичайно, до інтегра­ційної сфери не можуть належати освіта рідною мовою національ­них меншин, релігійні вірування, релігійні, сімейні традиції, індиві­дуальні стилі життя, тобто компоненти, які визначають етнічну самобутність національних меншин.

Отже, я пропоную в рекомендаціях, де мова йде про етно­політику, передбачити розроблення її концепції за інтеграційною моделлю, а серед рекомендацій Кабінету Міністрів — затвердити Загальнодержавну програму міжетнічної інтеграції українського суспільства до 2020 року.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги! Настав найбільш відповідальний момент наших парламентських слухань, і я мушу підбити підсумки, оскіль­ки 18 година, ми завершуємо роботу і, відповідно, трансляцію. Як  колишній заступник начальника управління Міністерства у справах національностей та міграції хочу дати кілька порад нам усім, як рухатися в цьому напрямі, оскільки я був одним із тих, хто розробляв перші документи нашої етнонаціональної політики, і пишаюся своєю роботою в цьому міністерстві.

Я вважаю, що треба йти від простого до складного, оскільки зрозуміло, що досягнення глобальної мети — внесення змін до Конституції чи ухвалення якихось стратегічних документів — це завдання надскладне і його виконання малоймовірне, а практичні речі цілком реально вирішити. Під практичними речами я маю на увазі управлінську модель, про яку ми сьогодні говорили, можли­вість громадських організацій впливати на прийняття державних рішень. І я переконаний, що всі громадські інституції, які пред­ставляють різні національні меншини, можуть визначити, умовно кажучи, п’ять проблем, які є спільними, вийти з цими проблемами і домогтися від уряду, від Президента їх вирішення.

Мені досить дивно було чути про цей задекларований 20 років тому центр чи дім для національних меншин. Якщо проведено адміністративну реформу і скорочено стільки комітетів і управлінь, то, напевно, скоротилася купа приміщень. Я думаю, не треба нічого будувати, просто на місці скорочених міністерств і відомств (якщо не встигли продати ці приміщення) утворити задекларований Всеукраїнський будинок національностей і відпо­відно там працювати.

Як віце-спікер і народний депутат хотів би так само звернути увагу на те, що ми мусили б торувати шлях передовсім у частині виконання чинних законодавчих актів, а потім уже ухвалення нових. Дійсно, я погоджуюся з Геннадієм Йосиповичем Удовенко, що біда нашого парламенту полягає в тому, що як тільки ми підходимо до такого делікатного питання, і задум наш благород­ний і правильний, у результаті виходить такий законопроект, що краще б його не приймали. Тому сьогодні, на мою думку, важли­віше сконцентруватися на виконанні тих законодавчих актів, які є, а вже потім думати над радикальною, так би мовити, концепцією їх оновлення.

Нарешті скажу як представник національної меншини, як етнічний українець. Тому що за змістом, за характером рішень, які приймаються сьогодні в уряді і в парламенті, я як українець представляю національну меншину, оскільки якщо ви проаналізу­єте останні рішення, то українців нікому захищати в частині, так би мовити, представників більшості.

Я абсолютно переконаний, що компроміс і консенсус в етнонаціональній політиці буде тоді, коли буде згода, коли ми, українці, шануватимемо представників національних меншин, а  представники національних меншин шануватимуть і поважати­муть Українську державу, в якій вони живуть. Отоді консенсус бу­де забезпечено. Бо без поваги до слів “громадянин України”, без поваги до слова “Україна” дуже важко нам, українцям, іти назу­стріч і виконувати пропозиції чи ідеї, які тут висловлюються.

Без перебільшення можу сказати як людина, яка виступала на дуже великій кількості міжнародних конференцій і вивчала принципи етнонаціональної політики в інших країнах. За всієї на­шої бідності і корупційності все-таки ми багато зробили в частині пошанування етнічних спільнот і національних меншин. Аби інші держави зробили для українців за кордоном хоч 10 відсотків того, що ми зробили для етнічних спільнот, я з великою пошаною назвав би хоч одну з них.

Тому ще раз кажу, друзі, саме згода між національ­ними  меншинами і між українцями, а не сподівання на Прези­дента, уряд чи парламент — це дороговказ нам, як забезпечити оптимальну і правильну етнонаціональну політику. А правильна і  оптимальна етнонаціональна політика — це політика, за якої не­має міжнаціональних конфліктів. Переконаний, що спільними зу­силлями ми будемо так діяти, щоб жити в Україні, якою пишати­муться і українці, і представники інших народів, національних спільнот, тобто всі громадяни України (Оплески).

Дякую вам за конструктивну дискусію. Парламентські слухання оголошуються закритими.


НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ГНАТКЕВИЧ Ю.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і між­національних відносин (Блок Юлії Тимошенко). Обов’язки голови підкомітету, до компетенції якого належать питання етнічної полі­тики, я виконую вже упродовж п’яти років. У зв’язку з цим хочу доповісти про кілька цікавих спостережень.

Протягом останніх п’яти років до Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин не над­ходило скарг чи заяв від громадян чи їх груп про порушення прав людини на національному ґрунті. Жодного разу не доводилося розглядати міжнаціональні конфлікти чи суперечки на загально­державному чи регіональному рівнях. Це, вочевидь, має означати, що в Україні немає об’єктивних передумов для таких конфліктів, або що українське суспільство зовсім збайдужіло до національної проблематики. Варто додати, що не було чути якихось гострих невдоволень і на зборах активів національних організацій, де я бу­ваю. Активісти національних громад скаржаться більше на відсут­ність фінансування державою їхніх планів та програм.

Запитаймо себе, чи є держава, де немає українців? Таких держав практично немає. А чи є держави, де українська справа фінансується за рахунок бюджетних коштів? Таких держав немає. Навіть уряд сусідньої братньої Росії не фінансує українських газет, шкіл, театрів. Розв’язання проблем національних меншин в Украї­ні, принаймні на даному етапі, є справою не тільки і не стільки Української держави. Було б правильно і добре, якби білорусам у їхніх гуманітарних справах сприяла Білорусь, німцям — Німеччи­на, полякам — Польща, а росіянам — Росія.

За згаданий мною п’ятирічний період неодноразові спроби прийняти Концепцію державної етнічної політики зазнали невдачі. Чому? Та тому, що політична еліта України розділилася на дві великі групи, які по-різному оцінюють історичне минуле України і по-різному бачать її етнічне майбутнє. Ці сили по-різному став­ляться до того факту, що українська нація внаслідок 300-літнього існування як складової частини Російської держави була піддана серйозним деформаціям, і що значна частина українців зазнала впливу асиміляції, втратила повагу до своєї мови як основного атрибуту нації. На цій основі в середовищі українства почав формуватися особливий підетнос, який можна умовно назвати “украинцы”. Це такі собі квазіінтернаціоналісти, які зневажливо ставляться до всього українського і цураються української мови. Саме їхні представники в політиці, зокрема у Верховній Раді, най­частіше з прізвищами на -енко, активно обстоюють ідею держав­ності російської мови, твердячи, що в Україні залишається нероз­в’язаним російське питання. Вони невтомно намагаються зупини­ти повернення “украинцев” до своїх національних витоків.

Національне питання в Україні є справді нерозв’язаним. Однак нерозв’язаним залишається, як і 200, і 100, і 20 років тому не російське, а саме українське питання. Політична колотнеча, яка триває ось уже 20 років між двома згаданими групами політиків, пов’язана саме з цим. Боротьба точиться навколо питання: буду­ємо Українську національну державу, тобто державу українців, чи будуємо державу, як кажуть комуністи, “народа Украины”, тобто державу, де гуманітарні та мовні права українців прирівнюються до прав росіян, євреїв, татар та інших.

Які шляхи вирішення національного питання пропонуються? Одні політики пропонують спиратися на “права человека”. Вони сконцентрували свою позицію навколо мовного питання, домага­ючись офіційного проголошення російської мови державною в Україні. Оскільки для цього їм не вистачає голосів у Верховній Раді, вони вдаються до політичних маніпуляцій, часто роблять своєрідний “хід конем”, вносячи все нові проекти законів та про­понуючи замість поняття “національні мови” запровадити поняття “регіональні мови”, що, власне, вони вже активно здійснюють на  практиці, оскільки перебувають нині при владі. Вони рішуче наполягають на праві виховання і навчання рідною мовою, розра­ховуючи, що росіяни й “украинцы” відмовляться від навчання своїх дітей в українськомовних освітніх закладах та збережуть у такий спосіб панівне становище російської мови в Україні. Зокрема, на­родний депутат І. Попеску (фракція Партії регіонів) від імені своєї фракції запропонував, поряд з поняттями “росіяни” та “українці” запровадити поняття “русскоязычный украинец” і керуватися ним під час майбутнього перепису населення. Фактично регіонали пропагують офіційну легітимізацію розпаду української нації на дві нації, оскільки, як відомо, націй з двома мовами не буває. Постає запитання: навіщо?

Українські націонал-патріоти заявляють, що їхні опоненти хочуть легітимізувати всі досягнення царської влади в асиміляції українців під росіян та успіхи комуністів у вихованні “человека но­вого типа”, тобто людини національно кастрованої. Тому націонал-патріоти пропонують вести українську націю за активної підтримки Української держави шляхом національного відродження, тобто шляхом, пройденим поляками, чехами, євреями та багатьма інши­ми націями. Дана група політиків виходить не тільки з прав лю­дини, а й з прав української нації як державотворчої. Їхній план — це план поступового усунення деформацій у ставленні багатьох українців до своєї мови та культури.

Нещодавно в пресі оприлюднена думка одного з відомих проросійських політиків В. Колесніченка, який твердить, що Украї­ну як незалежну державу нібито утворили не тільки українці, а й росіяни та російськомовні. Це має, очевидно, означати, що ро­сіяни претендують на роль не національної меншини, як це фак­тично закріплено в Конституції, а на роль етносу, який утворив державу Україна, з усіма політичними і юридичними наслідками, які звідси випливають. Якщо це визнати у правовому сенсі, то вийде, що росіяни утворили не одну, а дві держави — Росію і Україну. Проте такий шлях є несправедливим, з огляду на трива­лий період національного гніту і дискримінації української культури з боку царського самодержавства і сталінського режиму. Чи В. Ленін помилився, коли сказав, що Росія була і залишається тюрмою народів? До проросійських політиків в Україні у зв’язку з цим є два запитання: навіщо росіянам дві держави, і чому росія­ни в Росії не створюють відповідних умов для українців?

Я не бачу перспективи повної і остаточної перемоги якоїсь з означених політичних груп, натомість бачу лише перспективу подальшої конфронтації. Одна з цих груп нині при владі. Однак їй майже нічого не вдається. Наприклад, намагання Д. Табачника активно проводити проросійську мовну політику в освіті не дає йому відчутних плодів, і звітувати йому перед Москвою нічим. Спроби широкого впровадження російської мови у виховний про­цес у дитячих садках шляхом внесення змін до чинного законо­давства зустрічають опір навіть у Верховній Раді. Більшість депу­татів розуміє, що під правом на виховання рідною мовою насправ­ді приховано право на продовження русифікації дітей українців та  національних меншин. Разом з тим неясно, як довго депутати з   Партії регіонів і комуністів, які узгоджено підтримують ідеї Д. Табачника, залишатимуться при владі.

Друга група політиків нещодавно теж була при владі. А чого досягли? Вони не підтримали українську мову жодним новим законом, не спромоглися створити жодного українського фільму і не збільшили питому вагу українськомовної преси. Далі демаго­гічних патріотичних заяв здебільшого на прес-конференціях спра­ва не просунулася, оскільки реально влада в Україні перебуває не в руках президентів, а в руках купки неукраїнської космополітич­ної буржуазії, яка розікрала колись могутню державну власність, а тепер прибрала під себе весь фінансово-промисловий капітал і майже всю гуманітарну та інформаційну сферу. Спроби поперед­нього Президента схилити цей капітал до побудови “української України” і залучити до сприяння розвиткові української культури виявилися марними. Яскравим прикладом цього є фінансований одним з донецьких олігархів телеканал “Україна”, який навіть у  наші великі національні і державні свята пропагує виключно російську мову і московських виконавців, зухвало і демонстра­тивно ігноруючи все українське.

Протягом 20 років українські націонал-патріоти і проросійські політики та “украинцы” жодного разу не сіли за круглий стіл. З різних трибун чути лише образи. Одні кричать: перевертні, шові­ністи, манкурти, русифікатори. Інші волають: бандерівці, печерні націоналісти, національно-занепокоєні, нацисти, фашисти. Спокій­ний діалог між ними не практикується. А тим часом варто було б, спираючись на добру волю та виходячи з існуючих реалій, обго­ворити та узгодити етнічну модель майбутньої України, розробити оптимальний шлях до досягнення цієї моделі в сучасних умовах. Шлях конфронтації — це шлях до розколу української нації, шлях до розпаду України. За спокійного і реалістичного підходу політи­ків Україна має шанс стати справді демократичною в етнічно-правовому сенсі, справді українською державою.

 

МОЗЕР Г.Е., народний депутат України другого скликання, почесний голова Ради німців України. Німецьке прислів’я каже: “Не скласти веселки з одного кольору”. У цьому контексті одним з головних досягнень української етнополітики стало домінуюче трактування української політичної нації як єдності в різноманітті. При цьому стабільний ефект гармонії веселки може бути досяг­нутий лише на міцному правовому фундаменті. Для його побудови життєво важливо найближчим часом прийняти цілий пакет нор­мативних актів. Серед них:

Закон України “Про реабілітацію етносів України, репресова­них за національною ознакою”, який вирівняє правовий статус ет­носів України і відкриє репресованим етносам можливість актив­ніше брати участь у формуванні громадянського суспільства;

нову редакцію Закону України “Про національні меншини в  Україні”, що відповідатиме сучасним міжнародним правовим стандартам і буде адекватним етнополітичним реаліям нинішньої України;

замість Закону “Про мови в Українській РСР”, прийнятого 28 жовтня 1989 року, прийняти Закон України “Про мови в Украї­ні”, який визначить статус регіональних мов або мов етнічних меншин;

підзаконні акти для забезпечення механізму реалізації Закону України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”;

нормативні акти щодо національних недільних шкіл;

нормативні акти, що закріплять право громадян України на етнічну ідентифікацію в документах (свідоцтво про народження, паспорт громадянина України у графі “особливі відмітки”) та спро­стять процедуру відновлення етнічної належності через органи РАЦС та суди;

з метою подальшої демократизації етнополітики в Україні, сприяння етнічному відродженню та підвищенню рівня етнічного менеджменту внести істотні зміни до законів України “Про об’єд­нання громадян”, “Про громадянство України”, “Про охорону куль­турної спадщини”, “Про свободу совісті і релігійних організацій”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про освіту”, до Основ законодавства України про культуру, до Сімейного та Цивільного кодексів.

З метою реалізації укладених міждержавних та міжвідомчих угод про співробітництво України та Німеччини рекомендуємо Кабінету Міністрів України виступити з ініціативою перед урядом ФРН про створення Міжурядової українсько-німецької комісії у справах етнічних німців — громадян України.

На території України — найбільшої за площею європейської країни проживають 134 етноси. При цьому для розселення біль­шості етносів характерна велика дисперсність. Для їх збереження та розвитку їхньої етнокультурної ідентичності, оперативного та надійного захисту їхніх прав і свобод необхідно відновити вертикаль етнічного менеджменту в Україні. На вершині такої вер­тикалі має бути Міністерство України у справах національностей та релігій, на рівні областей — його територіальні органи, а на рівні міст і районів — представництва або представники.

 

ПОТАПОВА А.В., президент Всеукраїнського національного культурно-просвітницького товариства “Русское собрание”. Я вышла на эту трибуну, чтобы сказать важное: национальным об­ществам нужен чиновник. Знаете, какая разница между чиновни­ком и общественником? Чиновник может сменить место работы, а общественник — нет, потому что это его призвание. Чиновник хочет, чтобы вокруг него поменьше толклось народу, а обществен­ник сам созывает вокруг себя побольше народу. Чиновник полу­чает вознаграждение деньгами, а общественник — стихами, пес­нями, бардовскими концертами, фестивалями, “круглыми стола­ми”. Чиновник порой сетует, что у него зарплата могла бы быть повыше, а общественник не сетует о зарплате, потому что ее у него нет. Но оба нужны друг другу, поскольку иной связи госу­дарства и общества не существует.

В конце 2010 года ликвидирован Государственный комитет по делам национальностей и религий Украины. Прервалась пря­мая связь между многонациональными культурами и государ­ственной поддержкой. Госкомнац хорошо знал положение дел на местах, создал при себе общественный совет, рассматривавший каждое отдельное предложение, все было прозрачно и понятно.

Заботу о нацменьшинствах передали Министерству культу­ры Украины, выделив для этого всего пять человек. Не мне су­дить о деятельности Министерства культуры, но что оно будет делать с проблемами национальных обществ? Минкульт может отразить конечный результат — фестивалем, например. А нацио­нальные общества — постоянно развивающийся организм, инте­ресный в своей деятельности на каждом этапе. Именно этот процесс творения и помогал отражать Госкомнац, поддерживая не только общепоказательные проекты, но и созидательные, авторские, в реальном времени.

Проблема далеко не второстепенная и не однозначная. Более 20 процентов граждан Украины являются представителями иных языковых культур. Они объединились в несколько сотен общественных организаций. Их цель — самореализация в продук­тивном сотрудничестве с государством. Это доказывает сама жизнь, поскольку многие представители Украины, независимо от языка и национальности, несут славу Украине в литературе, искусстве, спорте, науке. Однако многоцветье культур занимается самореализацией нередко самостоятельно. Должна быть обще­государственная программа Украины по этнополитике, и общест­венники готовы помочь в этом.

Сейчас очень часто обращаются к положениям Европейской хартии и сомневаются, имеет ли она отношение ко всем нацио­нальностям, проживающим в Украине, ссылаясь на неточности перевода. Но в Украине есть важный четкий документ, по кото­рому живут все граждане Украины, независимо от того, на каком языке они говорят, пишут или поют, — Конституция Украины. Давайте в нее заглянем.

Часть вторая статьи 34: “Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, пись­мово або в інший спосіб — на свій вибір”.

Как это делать без поддержки государства? “Русское собрание” — общество, объединяющее творческую интеллиген­цию Украины — прозаиков и поэтов, композиторов и бардов, артистов, хоровые коллективы и театральные группы, историков и  летописцев. В обществе — молодые авторы и зрелые мастера, профессионалы и самодеятельность, ветераны, афганцы, черно­быльцы... И всех их объединяет главное — творчество. А творче­ство требует выхода “в люди”. То есть необходимы издание книг, сборников песен, творческие отчеты, сольные и сборные концер­ты, обсуждение отдельных творческих задач — “круглые столы”, конференции, печатный орган, хоть изредка — телевиденье. Мы  живем в Украине, и наше творчество отражает ее жизнь, соприкасается с ее историей. Кстати, многие другие националь­ные общества работают по такому же принципу, и недооценивать их вклад в развитие общей культуры Украины неправильно.

Часть пятая статьи 53: “Громадянам, які належать до націо­нальних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культур­ні товариства”.

Как Министерство культуры будет обеспечивать реализацию этих статей Конституции? У национальных обществ нет культур­ного центра, где они могли бы вести свою работу. Раньше нас привечали у себя Украинский дом, музей истории Киева. Первый Президент Украины Леонид Макарович Кравчук в свое время обе­щал нам: “Мы сделаем из Украинского дома Лигу наций”. Увы!

Национальная общественность безголоса. У нее нет публич­ной трибуны. Телеканала нет, телестраничек или газетных вкла­дышей в серьезных СМИ по теме национальных обществ нет, за исключением нескольких национальных газет, освещающих жизнь своих диаспор, за что им спасибо. Время от времени выходит “Новая литературная газета”, которую издает “Русское собрание”. Ее выходу, пусть один раз в год, но помогал Госкомнац. Минкульт в прошлом году не смог найти на нашу газету средств. При под­держке Александра Попова в Киеве вышел первый и пока един­ственный номер журнала “Русло” (“Русское слово Украины”), за что спасибо Киевской городской власти.

Бизнесом заниматься не имеем права по закону. Мы обра­тились к трем украинским миллионерам с просьбой помочь в пу­бликации добрых нравственных, любимых читателями сказок, историй, которые сегодня нужны как лекарство от безнравствен­ности и детям, и государству. Один с улыбкой ответил: “Мы не благотворительная организация”. Второй покивал головой: “Присылайте! Сказки нам нужны!”, дал свой электронный адрес и… не ответил на наши письма. Помощник третьего ответил устно: “Если будем вам давать — нам не хватит!” Это, так сказать, меценатство на современном этапе.

А между тем, о Терещенко редко вспоминают как о сахаро­заводчике. Он помнится нам как меценат, подаривший Киеву и киевлянам на разные нужды 5 миллионов рублей, когда мешок картошки стоил 40 копеек...

Я выражаю искреннюю признательность всем организато­рам сегодняшних парламентских слушаний. Может быть, теперь многонациональную общественность Украины услышат депутаты? Нам есть что дать стране — свой талант в музыке, поэзии, прозе, бардовской песне, философской мысли, киносценариях, пьесах. Да и наше доброе слово об Украине не лишнее в мире! Ведь сегодня языковая палитра как украинской, так и иноязычной куль­туры создает мощный разнообразный интеллектуальный пласт, отражающий построение Украинского государства!

Пользуясь случаем, обращаюсь к тем, кто знает меня как детского писателя. В плане реализации нашего проекта “С деть­ми в будущее” помогите увидеть свет (в Год Дракона!) моей культовой сказке “Молочный зуб дракона Тишки”. Обращались в Минкульт, в киностудии с предложением экранизировать сказку. Сказке говорят “Да!”, но денег нет.

Есть удивительный парадокс в развитии всех цивилизаций, и он заключается в том, что каждый человек в отдельности хочет быть богатым, а человечество в целом — нравственным. И приви­вает это качество гражданам государство своей политикой.

Нам необходима дружеская рука государства, возможно, в  лице Государственного комитета по делам национальностей. Мы не возражаем, он нам нравился. Нам нужен мудрый неравно­душный чиновник.

И в завершение — поэтические строки:

 

Мы, общественные культурологические организации —

Вьем воздушные гнезда,

В которых нельзя поселиться,

Но душе там вольготно,

Свободно от жизненных пут.

Может, я неправа,

Мне наградами нужно гордиться!

Я горжусь

чудаками,

Что рядом

со мною

идут!

 

ЮРЧЕНКО І.І., віце-президент громадської організації “Національно-культурне об’єднання “Амала” (Друзі)”. Первый воп­рос, который я хочу осветить в своем выступлении, — проблема ксенофобии и дискриминации ромов в Украине.

Статья 24 Конституции Украины (части первая и вторая) гласит:

“Граждане имеют равные конституционные права и свободы и равны перед законом.

Не может быть привилегий или ограничений по призна­кам расы, цвета кожи, политических, религиозных и иных убежде­ний, пола, этнического и социального происхождения, имущест­венного положения, места жительства, по языковым или иным признакам”.

Согласно пункту 2 части первой статьи 3 Закона Украины “О гражданстве Украины” гражданами Украины являются “лица, независимо от расы, цвета кожи, политических, религиозных и  других убеждений, пола, этнического и социального происхо­ждения, имущественного положения, места жительства, языковых или других признаков, которые на момент вступления в силу Закона Украины “О гражданстве Украины” (13 ноября 1991 года) проживали в Украине и не являлись гражданами других государств”.

Несмотря на вышеуказанные нормы действующего законо­дательства Украины, в нашей стране на сегодняшний день оста­ется острым вопрос ксенофобии и дискриминации такой этниче­ской группы, как ромы (цыгане). Так, согласно результатам мони­торинга Института социологии НАН Украины, который ежегодно проводится с 1992 года, в Украине сохраняется довольно высокий уровень ксенофобии по отношению к цыганам. По данным мони­торинга, в начале 1990-х годов показатель толерантности к цыга­нам составлял 11 процентов, впоследствии эта величина закре­пилась на уровне 2 процента и остается практически стабильной.

В мониторинге, проводимом Институтом социологии, используется шкала Богардуса, позволяющая определить уровень дистанции между этносами, степень межэтнической терпимости и предубеждений. Респондентам предлагалось ответить на во­прос, насколько близко они готовы допустить к себе представи­телей других этносов: от готовности принять их как членов семьи или как близких друзей (толерантность) до утверждения, что их вообще не стоит допускать в Украину (ксенофобия).

Вопрос неонацизма неоднократно обсуждался на различных форумах и конгрессах. Много вопросов и нареканий вызывают действия средств массовой информации, являющихся на сего­дняшний день основными виновниками разжигания межнацио­нальной розни и ненависти в отношении ромов. В силу социаль­но-экономических, культурных и исторических причин большин­ство членов этой этнической группы принадлежат к самым бед­ным и необразованным слоям населения. Устойчивые негативные стереотипы массового сознания, связанные с ромами, до сих пор существуют в нашем обществе.

Средства массовой информации систематически исполь­зуют и эксплуатируют эти стереотипы, изображая обобщенный портрет целого народа в образе наркоторговца и мошенника. Газеты, журналы, радио и телевидение, а также Интернет-изда­ния в криминальных хрониках, репортажах, телепередачах и ра­диоэфирах постоянно используют такие выражения и фразы, как “подозреваемые в совершении уголовного преступления — лица цыганской или ромской национальности”, “цыгане — наркоторгов­цы, мошенники, наркобароны”, акцентируя внимание на нацио­нальных признаках и тем самым бросая тень на всех предста­вителей ромской национальности. Большая часть публикаций поддерживает идею криминальной исключительности цыганского народа, тем самым возлагая вину и ответственность за деяния отдельных представителей на всю этническую группу. Таким об­разом формируется и укрепляется стереотип негативного нацио­нального образа ромского народа.

Данные действия следует расценивать как преступление против нации, поскольку они направлены на формирование в   массовом сознании населения негативного образа ромов в целом, что противоречит статье 3 Закона Украины “О печатных средствах массовой информации (прессы) в Украине”, которая устанавливает, что печатные средства массовой информации не могут быть использованы для разжигания расовой, национальной, религиозной вражды.

Кроме того, согласно Закону Украины “Об информации” (статья 28 “Недопустимость злоупотребления правом на инфор­мацию”) “информация не может быть использована для призывов к свержению конституционного порядка, нарушения территори­альной целостности Украины, пропаганды войны, насилия, жесто­кости, разжигания межэтнической, расовой, религиозной вражды, совершения террористических актов, посягательства на права и свободы человека”.

В соответствии со статьей 6 Закона Украины “О телевиде­нии и радиовещании” не допускается использование телерадио­организаций для “пропаганды исключительности, превосходства или неполноценности лиц по признакам их религиозных убеждений, идеологии, принадлежности к той либо иной нации или расе, физического или имущественного положения, социаль­ного происхождения”.

В соответствии со статьей 161 Уголовного кодекса Украины  (“Нарушение равноправия граждан в зависимости от их расовой, национальной принадлежности или отношения к рели­гии”) предусматривается уголовная ответственность за “разжи­гание национальной, расовой либо религиозной вражды и нена­висти”, а также за “прямое либо косвенное ограничение прав или установление прямых либо косвенных привилегий граждан по признакам расы, цвета кожи, политических, религиозных и иных убеждений, пола, этнического и социального происхождения, иму­щественного положения, места жительства, по языковым или иным признакам”.

По сути, эта норма Уголовного кодекса должна быть основ­ным инструментом, регулирующим соответствующие правонару­шения. Однако в связи с тем, что на сегодняшний день отсутству­ет эффективный механизм экспертного определения наличия в определенных действиях ненависти, унижения, обиды нацио­нальной чести и достоинства, разжигания национальной вражды, данная статья является декларативной. Отсутствие четкого соста­ва преступления в статье 161 делает ее абсолютно неэффектив­ной. Такая безнаказанность позволяет СМИ продолжать противо­правные действия в отношении ромского народа, посягая на права и свободы ромов, также являющихся гражданами Украины.

Кроме того, согласно действующему законодательству Украины для привлечения к уголовной ответственности по данной статье необходимо доказать наличие умысла, что фактически представляется невозможным, и, в свою очередь, ведет к безна­казанности и массовому нарушению этой нормы права. В связи с   этим предлагаем перенять положительный международный опыт правового урегулирования данного вопроса. Так, согласно законодательству Германии, Франции, Дании и Нидерландов ответственность наступает за любые высказывания, вызывающие рознь, независимо от наличия умысла и возможных последствий. Оскорбительные высказывания в адрес группы лиц относительно их расовой, национальной или религиозной принадлежности определяются природой самого высказывания, а не намерением того, кто его публикует.

Таким образом, с целью разрешения проблемы ксенофобии и дискриминации национальных меньшинств в Украине предла­гаем внести следующие изменения в законодательство Украины:

1) дополнить статью 161 Уголовного кодекса Украины опре­делением понятия “разжигание национальной, расовой, религи­озной вражды и ненависти”, под которым следует понимать лю­бые действия, направленные на возбуждение ненависти либо вражды, а также унижение чести и достоинства человека или группы лиц по признакам пола, расы, национальности, языка, происхождения, отношения к религии, принадлежности к какой-либо социальной группе, совершенные публично или с использо­ванием средств массовой информации;

2) уголовная ответственность, предусмотренная ста­тьей 161, должна наступать за любые действия и высказывания, направленные на разжигание национальной розни, независимо от умысла и возможных последствий.

Второй вопрос — представление и защита прав ромов в   центральных органах государственной власти и органах местного самоуправления. Большое количество ромов, прожива­ющих в Украине, каждый день сталкивается с рядом проблем, ме­шающих им реализовывать свои политические, трудовые, соци­альные, культурные права, право на получение образования, пра­во собственности и иные. Одной из таких проблем является полу­чение и восстановление документов, удостоверяющих личность (паспорта и свидетельства о рождении); сложности с оформлени­ем пенсий и льгот; регистрация объектов недвижимости. В силу низкого уровня образования цыгане сталкиваются с подобными сложностями, а органы государственной власти, в свою очередь, эксплуатируют “необразованность” ромов, массово нарушая их права как граждан, в том числе и право на самоопределение.

Массовые дискриминационные действия в отношении ромов наблюдаются и со стороны правоохранительных органов Украины. Каждый день ромы сталкиваются с произволом со стороны милиции. Это фабрикация уголовных дел, угрозы и запу­гивания, часто содержащие расистские антицыганские высказы­вания, подтасовка статистических данных об успешности раскры­тия уголовных дел. Многочисленные ходатайства и жалобы в ор­ганы прокуратуры и правоохранительные органы заканчиваются стандартными фразами о том, что соответствующая инстанция провела расследование, в ходе которого в поведении сотрудника милиции противозаконных действий не выявлено.

Сегодня наблюдается растущее самосознание среди пред­ставителей ромской национальности. Все больше и больше орга­низаций и отдельных представителей ромского народа проявляют готовность присоединиться к правозащитному движению, для того чтобы сделать хоть что-нибудь для улучшения сложившейся ситуации с дискриминацией прав ромов. С целью представления и защиты прав ромов возникает необходимость в представителях ромской национальности в центральных органах государственной власти и органах местного самоуправления.

Для урегулирования данного вопроса предлагаем опреде­лить, что:

1) одним из членов Комитета по вопросам прав человека, национальных меньшинств и межнациональных отношений дол­жен быть представитель ромского народа;

2) одним из членов управлений или отделов областных государственных администраций по вопросам национальных меньшинств должен быть представитель ромского народа, который будет избираться местной цыганской общественной организацией.

Третий вопрос — проблема получения образования. Цыгане в Украине в силу нехватки образования являются наиболее уязви­мым в правовом и материальном отношении слоем населения. Низкий уровень образования или полное его отсутствие влечет за собой сложности с трудоустройством и полноценной интеграцией ромов в гражданское общество. В силу социально-экономиче­ских, культурных и исторических причин большинство членов этой этнической группы пребывают на пороге бедности, что является одной из основных причин необразованности ромов.

Несмотря на социально-экономические трудности, в по­следнее время в Украине наблюдается положительная тенденция стремления цыганской молодежи к получению высшего образо­вания. Благодаря грантовым программам международных фон­дов, в частности фонду “Возрождение” и Цыганскому образова­тельному фонду, в 2011 году более 200 представителей ромской молодежи получили возможность обучаться в высших учебных заведениях.

С целью решения проблемы получения ромами образования предлагаем разработать целевую программу, направленную на предоставление 100 бюджетных мест в высших учебных заведе­ниях Украины представителям ромской национальности.