ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ІНСТИТУТ СІМ’Ї В УКРАЇНІ: СТАН, ПРОБЛЕМИ

ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

21 вересня 2011 року, 15 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради

України М.В. ТОМЕНКО

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні колеги! Прошу, займайте свої місця. Сьогодні ми в українському парламенті проводимо парламентські слухання, присвячені надзвичайно важливому і чутливому питанню — інституту сім’ї в Україні, розгля­немо його стан, проблеми та шляхи їх вирішення.

Так історично склалося, що наші слухання збіглися в часі з надзвичайно важливим і значущим святом — Різдвом Пресвятої Богородиці. За українськими народними звичаями, в цей день до молодих приходили рідні, і молоді подружжя звітували, як вони виконують свої сімейні обов’язки, а потім збиралися родинами і намагалися всіляко зміцнити українську родину. Думаю, якби народних, християнських традицій дотримувалися, то, може, і парламентських слухань не треба було б проводити. Але оскіль­ки, на жаль, не дотримуємося, то вже вдруге за свою історію парламент розглядає це питання.

Наша тема стосується не лише інституту сім’ї, а й різних соціальних, економічних, моральних, інформаційних складових. Фахівці й експерти стверджують, що, як правило, поодинокі дії парламенту (прийнята низка законів, я не буду їх називати), хоч і оцінені високо міжнародними структурами, не дають серйозного результату, оскільки не діють системно.

Так само і попередній уряд, і теперішній уряд багато зро­били в частині фінансової підтримки народжуваності дітей, підви­щення виплат у зв’язку з народженням першої, другої, третьої дитини. Однак ці періодичні, поодинокі дії не підтримані передов­сім загальнодержавною, я сказав би, суспільною та інформацій­ною модою на сім’ю в Україні. Доки не буде сформовано і закріп­лено цієї моди, доки модними будуть на телебаченні чи в масовій свідомості трохи інші стандарти поведінки (такий своєрідний агресивний тип поведінки, несумісний з традицією), доти матимемо проблеми, про які сьогодні будемо говорити.

Наведу лише один показник. Експерти говорять, що сім’ї, які опинилися в надзвичайно складних життєвих обставинах, а таких сімей у нас більше 100 тисяч, в них виховується більш як 200 ти­сяч дітей, — найбільш соціально вразливі. Якщо взяти категорії, близькі до вразливих, мова йтиме про мільйонний вимір.

Отже, гадаю, нам варто почати розмову, тому завершую своє вступне слово. Поінформую тільки, що відповідно до Регла­менту ми працюємо, як завжди, в такий спосіб: заслухаємо доповідь представника уряду та співдоповідь голови Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спор­ту та туризму, виступи в обговоренні — до 5 хвилин.

Ви знаєте, що триває адміністративна реформа в уряді, тому в обговоренні візьмуть участь представники і Міністерства з питань освіти і науки, молоді та спорту, і Міністерства соціальної політики, оскільки повноваження різних аспектів захисту дитини, усиновлення, молоді тепер сконцентровані, як мінімум, у цих двох міністерствах та опосередковано в інших міністерствах.

За дорученням Кабінету Міністрів доповідатиме від імені уряду Юрій Павлович Сизенко. Регламент — до 20 хвилин. Оскіль­ки система “Рада” зараз не працює в сесійному режимі, в пись­мовій формі подавайте запитання доповідачу і присутнім пред­ставникам уряду, вони матимуть можливість відповісти в кінці нашого засідання. Із співдоповіддю виступить голова комітету Павло Іванович Костенко.

Прошу, Юрію Павловичу, до доповіді. Сизенко Юрій Павло­вич, заступник міністра України у справах сім’ї, молоді та спорту.

 

СИЗЕНКО Ю.П., заступник міністра України у справах сім’ї, молоді та спорту. Дякую, Миколо Володимировичу. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Насамперед дозвольте подякувати пар­ламенту України за винесення на розгляд надзвичайно важливого питання, яке, до речі, за часів незалежності України розглядається вперше.

Стабільність держави, її економічний розвиток значною мі­рою залежать від фізичного та духовного здоров’я сім’ї, від став­лення держави до її проблем, інтересів і потреб. Держава зацікав­лена в активно діючій сім’ї, здатній виробити нову життєву страте­гію, забезпечити не лише своє виживання в умовах нестабільного суспільства, що трансформується, а й успішно розвиватися.

Насамперед слід зазначити, що точні цифри щодо кількості та структури сімей визначаються за результатами перепису насе­лення. За часів незалежності в Україні перепис населення прово­дився у 2001 році. За 10 років, що минули, показники істотно змінилися. Тому далі я наводитиму дані за результатами вибірко­вих обстежень домогосподарств, які щороку проводить Державна служба статистики України. Отже, вони свідчать про таке.

На кінець 2010 року в Україні налічувалося 37,8 відсотка домогосподарств з дітьми до 18 років: з однією дитиною — 73,5 відсотка, двома — 23,5 відсотка, з трьома і більше — 3 відсот­ки. Як бачимо, з кожним десятиліттям в Україні зменшується кількість сімей з дітьми, а багатодітні сім’ї є винятком. Україна стає країною сімей з однією дитиною. У суспільній свідомості маємо суперечливе ставлення до багатодітності: якщо до родин, які виховують 3–5 дітей, ставлення цілком позитивне, то до родин з більшою кількістю дітей ставлення різко змінюється в негатив­ний бік.

Жінки і чоловіки вступають у шлюб пізніше. Поширюється мода на цивільний шлюб, внаслідок чого кожна п’ята дитина народжується поза офіційним шлюбом.

Високим залишається рівень розлучень. Україна поряд з Росією та Республікою Білорусь залишається у трійці лідерів за рівнем розлучень у Європі.

Підвищується середній вік подружжя, в якого народжується первісток.

З метою підтримки та забезпечення необхідних умов для повноцінного функціонування інституту сім’ї в Україні з перших років незалежності почала формуватися державна сімейна політи­ка, яка стала одним з пріоритетних напрямів державної соціальної політики. Сьогодні, на жаль, основні зусилля держави спрямовані на розбудову системи підтримки родин, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Фактично з 1999 року державна сімейна політика позиціону­валась як невід’ємна складова програм діяльності різних урядів, проте слід визнати, що частина ініціатив у сфері державної сімей­ної політики не мали успіху через нестабільну соціально-еконо­мічну ситуацію в країні. Чинний уряд усвідомлює свою відпові­дальність за створення ефективної системи державної сімейної політики через забезпечення стабілізації та поступове покращен­ня економічної ситуації в Україні.

Фундаментальні принципи здійснення цілісної системи захо­дів щодо становлення та розвитку сім’ї, поліпшення її життєвого рівня визначені Концепцією державної сімейної політики, яка затверджена постановою Верховної Ради України у 1999 році. Водночас концепція має низку недоліків, які стали перешкодою на шляху досягнення проголошених принципів.

Насамперед у законодавстві не визначені основні поняття — “державна сімейна політика”, “категорії сімей”, “сім’я з дітьми” та інші, що призводить до різного тлумачення і змістовного напов­нення цих термінів. Існує пересторога, що відсутність термінів виключає наявність об’єктів сімейної політики.

Сама державна сімейна політика розглядається як система заходів, спрямованих на усунення наслідків, а не причин, що перешкоджають повноцінному функціонуванню інституту сім’ї. Крім того, сім’я розглядається як соціальний інститут, не здатний до самостійного повноцінного функціонування. Внаслідок цього держава сприймає сім’ю як суспільну проблему, з якою потрібно боротися, а не надавати їй підтримку для самостійного функціону­вання.

У результаті такого підходу в 1999–2010 роках основний век­тор державної політики спрямовувався на матеріальну підтримку окремих категорій сімей. Отже, маємо констатувати: чинна дер­жавна сімейна політика призводить до формування пасивної, споживацької поведінки сімей і спрямовується переважно на вирішення проблем окремих сімей.

Потужний вплив на розвиток сім’ї мають економіка, демо­графія, соціальна політика тощо. Хочу зупинитися на тенденціях, що відбуваються в цих сферах. Почну з соціально-економічного становища сімей. Держава зробила перший крок і запровадила соціальні пільги для платників податків залежно від рівня їх дохо­дів та категорій сімей. Наступним кроком має стати запроваджен­ня механізму зменшення податку на сукупний дохід усіх членів сімей.

Низькі стандарти оплати праці в Україні ускладнюють і без того скрутне матеріальне становище родин. Заробітної плати, як правило, не вистачає не тільки на утримання дітей, а й на потреби самого працюючого. Батьки часто вимушені поєднувати декілька форм зайнятості, погоджуватися на роботу у шкідливих чи не­безпечних умовах, на ненормований робочий день. У 2009 році вперше в Україні зафіксовано скорочення розміру реальної заробітної плати на 9,2 відсотка порівняно з попереднім роком, відносний розмір реальної заробітної плати повернувся на рівень 1999 року. Проте вже у 2010 році розміри реальної та мінімальної заробітної плати збільшилися відповідно на 14,5 та 19,4 відсотка порівняно з попереднім роком.

Потрібно вжити заходів, які дадуть можливість значно підвищити рівень оплати праці на підприємствах і в установах. Врешті-решт, ми маємо вийти на рівень, коли середня заробітна плата одного працівника має компенсувати витрати на утримання дво- чи тридітної сім’ї.

Важливим аспектом державної соціальної політики стосовно сімей має бути створення сприятливих умов для використання трудового потенціалу родини. Для цього необхідно: створити сприятливі умови для виконання батьками своїх сімейних обов’яз­ків; стимулювати пільгове оподаткування місцевих ініціатив та підприємств, які створюють робочі місця для молоді, молодих сімей; розробити модель пільгового кредитування молоді та молодих сімей на організацію своєї справи, самозайнятості.

Таким чином, пріоритетним напрямом поліпшення структури доходів сімей і підвищення їх добробуту має стати переорієнтація на самозабезпечення на трудовій основі.

Наступне питання, на якому хочу зупинитися, — забезпе­чення сімей житлом. Для молодої сім’ї наявність окремого житла, як правило, є першочерговою проблемою. На сьогодні в Україні лише кожна третя молода сім’я мешкає в окремому домогоспо­дарстві, при цьому 3,4 відсотка з них проживають у гуртожитку, 4,3 відсотка — у комунальній квартирі або в частині індивідуаль­ного будинку. Молоді сім’ї, які мешкають окремо від родичів, забезпечені житлом гірше за середньоукраїнський показник.

Вирішення житлових проблем молодих сімей регулюється Законом “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”. На стимулювання молодіжного будівництва також спрямована Державна програма забезпечення молоді житлом на 2002–2012 роки, але з 2002 року лише 2,8 відсотка молодих сімей, які перебували на квартирному обліку, отримали житло, а обсяг введеного в експлуатацію житла становить лише 12 відсотків запланованого. Отже, процес фінансування житлового будівництва в Україні потребує модернізації та забезпечення ефективності фінансових механізмів.

На нашу думку, одним із шляхів вирішення проблеми забез­печення сімей житлом є впровадження програми соціального житла. За сучасних умов важливого значення для збереження нації набуває проблема подолання в Україні негативних демогра­фічних тенденцій. У 2010 році в Україні народилося близько півмільйона дітей, що майже на 15 тисяч менше, ніж 2009 року. Навіть у селах, де традиційно народжуваність була вищою, її показник впав нижче межі простого відтворення населення.

Найнижча народжуваність спостерігається у промислово розвинутих областях та Автономній Республіці Крим. На катастро­фічно низькому рівні сумарний показник народжуваності в Доне­цькій, Луганській, Харківській, Дніпропетровській та Запорізькій областях, на порівняно вищому — в західних областях України, лише у Волинській, Закарпатській, Рівненській областях та місті Києві рівень народжуваності перевищує рівень смертності.

Для ефективного впливу на демографічну ситуацію необхід­но посилити демографізацію соціально-економічної політики, тобто вжити заходів, спрямованих на підвищення народжуваності, створення жінкам і чоловікам сприятливих умов для поєднання їх професійної зайнятості з материнством і батьківством.

Ще одна проблема, яка ускладнює членам сім’ї, переважно жінкам, поєднання професійної діяльності з сімейними обов’яз­ками, — відсутність якісної та доступної інфраструктури вихован­ня, медичного забезпечення та полегшення домашньої роботи. Так, забезпечення дітей дошкільною освітою все ще не досягло рівня 1990 року. Утримання відповідних комунальних закладів та установ покладено на місцеві бюджети, що призводить до їх скорочення. Руйнація системи змістовного дозвілля дітей не дає можливості розвантажити батьків та ефективно використовувати їхній трудовий потенціал, а також створити нові робочі місця у сфері надання соціальних послуг.

Таким чином, потрібно впроваджувати в життя альтернативні форми і методи організації виховного та освітнього процесу для дітей дошкільного віку, наприклад, запровадити інститут домаш­ніх  вихователів. З цією метою необхідно розробити положення про домашнього вихователя. Відповідні пропозиції включені до проекту рекомендацій парламентських слухань, який, до речі, у кожного з вас є на руках.

Хоча ми говоримо про кризу інституту сім’ї, її цінність та довіра до неї в суспільстві залишаються стабільно високими. Це підтверджують дані Інституту соціології Національної академії наук України. У 1994–2008 роках за рівнем довіри у населення сім’я посідала перше місце серед усіх соціальних інститутів. Результати опитування свідчать, що тільки власне здоров’я може конкурувати з цінностями сім’ї та благополуччям своїх дітей.

Однією з гострих проблем сучасної сім’ї є відсутність узго­дженої стратегії виховання дітей. Через це виникають сімейні конфлікти, в основі яких — різні погляди матері та батька на виховання. Тому на часі — розроблення та впровадження програм підготовки молоді до сімейного життя і формування відповідаль­ного батьківства. Пріоритетне місце в цих програмах має бути відведено формуванню ідеалу повнодітної сім’ї.

Тенденції розвитку інституту сім’ї потребують вдосконалення системи надання соціальних послуг та допомоги сім’ї. Сьогодні замість надання соціальних послуг для запобігання проблемам функціонування сім’ї здійснюється лише кризова інтервенція або через надання грошових дотацій сім’ям, які опинилися у складних життєвих обставинах, або шляхом втручання державних служб після виникнення неблагополуччя.

У роботі з надання соціальних послуг потрібно:

вдосконалити форми консультативної роботи з питань шлюбу, виховання дітей, статевого виховання підлітків і молоді;

розробити та задіяти національну модель соціально-еконо­мічного патронажу молодих шлюбних пар, сімей з дітьми, особли­во багатодітних, неповних та соціально неблагополучних сімей для різних рівнів впровадження (місто, село);

забезпечити переорієнтацію державної сімейної політики на запобігання сімейному неблагополуччю;

ввести посаду фахівця з соціальної роботи у громаді з метою забезпечення раннього виявлення та вчасного надання адресної комплексної соціальної допомоги сім’ям, координації діяльності суб’єктів соціальної роботи у вирішенні проблем сімей;

забезпечити подальший розвиток системи закладів, що надають допомогу людям з алкогольною та наркотичною залежністю;

забезпечити міжсекторальну взаємодію в роботі з сім’ями.

Важливим напрямом державної соціальної політики стосов­но сімей є оптимізація системи соціального захисту окремих категорій сімей, особливо соціально вразливих — багатодітних, неповних, студентських, функціонально неспроможних, сімей пен­сіонерів тощо. На сьогодні державну матеріальну підтримку щомі­сяця одержують більше 3,5 мільйона родин і громадян. Загальні бюджетні видатки на надання допомоги сім’ям з дітьми, малоза­безпеченим сім’ям, державної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам сягають 24 мільярдів гривень.

Протягом минулого року ліквідовано заборгованість з випла­ти разової винагороди жінкам, яким присвоєно почесне звання України “Мати-героїня”, що утворилася з 2004 року. Всього 34 842 жінки отримали грошову винагороду на загальну суму 288 мільйонів 799 тисяч гривень.

Значне зростання соціальних виплат спостерігається у на­данні допомоги при народженні дитини, право на яку отримали також особи, які всиновили дитину. Якщо у 2001 році допомога при народженні дитини становила 118 гривень, то у 2011 році вона становить 24 960 гривень при народженні першої дитини, 49 920 гривень — при народженні другої дитини, 99 840 гривень — при народженні третьої і кожної наступної дитини.

Таким чином, протягом 2000–2010 років основною тенден­цією державної сімейної політики є збільшення обсягу матеріаль­ної підтримки сімей з дітьми. Сім’ї без дітей отримують матері­альну допомогу як малозабезпечені.

Значні зміни відбулися у сфері надання допомоги багато­дітним сім’ям, які, окрім специфічної матеріальної допомоги, користуються низкою соціальних пільг, зокрема стосовно оплати комунальних послуг, вартості палива, газу, проїзду дітей тощо. За минулий рік більше 237 тисяч багатодітних сімей, внесених до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги, скористалися правом на їх отримання.

На жаль, сьогодні держава виконує роль утримувача, ототожнюючи соціальну допомогу сім’ям з дітьми з підтримкою непрацездатних груп населення, хоча сім’ї потребують не утри­мання, а умов для реалізації своїх функцій. Державні механізми не спрямовані на створення і розвиток доступних соціальних послуг на рівні громади, які допомагали б сім’ї долати складні життєві обставини та забезпечувати себе самостійно.

Отже, соціальний захист сімей має розглядатися як система законодавчих, економічних, соціально-психологічних гарантій, яка створює працездатним громадянам рівні умови для поліпшення свого добробуту за рахунок особистого трудового внеску, а не­працездатним і соціально вразливим верствам населення — пере­вагу в користуванні суспільними фондами споживання, пряму матеріальну підтримку.

На завершення слід зазначити, що проблеми української родини можна розв’язати тільки шляхом удосконалення та оптимі­зації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, до компетенції яких належить забезпечення достатнього рівня життєдіяльності функціонально спроможних сімей та соціальний захист сімей. Таким чином, головним завданням, яке ми ставимо, є формування цілісної стратегії державної сімейної політики, основною метою якої має стати якісне відтворення соціального і  трудового потенціалу нації.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Павловичу, за повагу до регла­менту. Інших промовців теж прошу бути уважними в частині регламенту.

До співдоповіді запрошується голова Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Павло Іванович Костенко. Регламент — до 20 хвилин.

Поки Павло Іванович іде до трибуни, хочу поінформувати, друзі, що сьогодні в Україні розпочався Форум християнських політиків “Християнські цінності в глобалізованому суспільстві”. І на нашому зібранні присутні представники 12 християнських пар­тій європейських країн, деякі з них візьмуть участь в обговоренні.

Прошу, Павле Івановичу.

 

КОСТЕНКО П.І., голова Комітету Верховної Ради України з  питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (Блок Юлії Тимошенко). Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учас­ники парламентських слухань! Питання, яке ми сьогодні розгляда­ємо, має ключове значення для розвитку України. Сім’я — це один з основних соціальних інститутів суспільства, основа людського життя. Тому закономірно, що проблеми сім’ї були і залишаються об’єктом прискіпливого вивчення науковців, державних інститутів. Не оминають цю тему і політики, надто під час виборчих кампаній.

На сьогодні в суспільстві домінують дві думки щодо проблем сім’ї. Перша зводиться до того, що інститут сім’ї припинив своє існування і в перспективі буде непотрібний. Друга думка: ніякої кризи цей суспільний інститут не переживає, йому нічого не загрожує, сім’я існуватиме вічно. Нам, обговорюючи питання “Інститут сім’ї в Україні: стан, проблеми та шляхи їх вирішення” важливо відійти від цих крайніх точок зору, в них ми не знайдемо конструктиву.

На моє переконання, саме життя засвідчує, що сім’я не втратила свого значення в нашому суспільстві. Так, сім’я пережи­ває серйозні труднощі, які, на мою думку, пов’язані з процесом оновлення сім’ї в умовах трансформації суспільства, а не з її від­миранням. Для України, за висновками експертів Інституту соціо­логії Національної академії наук України, особливо тривожною є тенденція до подальшого поширення однодітності та бездітності, збільшення числа неповних сімей, які складаються переважно з матері і дітей, внаслідок збільшення кількості розлучень і випад­ків безшлюбного материнства, поширення сімейних стосунків, заснованих на юридично неоформлених шлюбах, зростання без­шлюбної самотності та збільшення частки одинаків не лише у старшому, а й у молодшому віці внаслідок зубожіння, відсутності постійної роботи, житла, підвищення чоловічої смертності у се­редньому і старшому віці, значного зростання трудової міграції.

Як впливає трудова міграція на сучасні сім’ї, переконливо засвідчили члени Івано-Франківської обласної організації “Жіноча громада”, які в листі на ім’я Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховної Ради України змушені стверджувати таке: “На 20-му році незалежності України наші жінки подалися на заробітки по закордонах. Відбувається тихий геноцид: мільйони українок покинули своїх дітей і подалися в найми. Там доглядають чужих дітей, а власних покинули на виховання вулиці. Не бачимо ми належних дій влади, щоб змінити ситуацію. Злободенними і  надалі залишаються питання працевлаштування наших жінок, створення робочих місць, належної оплати їхньої праці”.

Проблема, пов’язана з удосконаленням, а точніше, з доко­рінною перебудовою всієї системи оплати праці, соціальних виплат, уже давно вийшла за рамки дискусій. Ця проблема стала однією з основних у питанні подальшої долі держави, а її замов­чування та бездіяльність органів влади матимуть негативні наслід­ки для суспільства.

Візьмемо для прикладу дані обстеження домогосподарств в  Україні. Поряд з тенденцією до збільшення кількості сімей з однією дитиною спостерігається зменшення кількості офіційно оформлених шлюбів. Так, частка дітей, народжених жінками, які не перебували у зареєстрованому шлюбі, перевищує 20 відсотків всіх новонароджених. Рівень народжуваності становить півтори дитини на жінку дітородного віку.

Відповідаючи на питання, чому в Україні зростає кількість дітей, народжених поза зареєстрованим шлюбом, чому все більш поширеною стає однодітна сім’я, а також перестає бути феноме­ном тенденція до зменшення шлюбності, спеціалісти вважають, що подібні трансформації зумовлені двома основними причинами.

По-перше, в умовах різкого зниження рівня життя різко погіршилися матеріальні можливості для формування нової роди­ни. Середній рівень заробітної плати ледь забезпечує потреби лише однієї людини.

По-друге, останніми роками Україну охопила друга хвиля сексуальної революції, яка вплинула на моральні норми у взаємо­відносинах у молодіжному середовищі.

Можна констатувати, що нині в державі склалася досить несприятлива атмосфера для розвитку родини. І це попри те, що протягом останніх років основні державні ресурси спрямовува­лися і продовжують спрямовуватися на матеріальну допомогу сім’ям при народженні дитини, багатодітним, неповним сім’ям, тим, які опинилися у складних життєвих обставинах. Проте слід наголосити, що хоча протягом усіх років держава визначала сімейну політику як невід’ємну складову програми діяльності всіх урядів, відповідні заходи не дали бажаного результату, не мали успіху насамперед через дестабілізацію в економічній сфері.

Водночас недостатньо зроблено для створення дієвої систе­ми підтримки, яка задіяла б механізми родини для самостійного подолання проблемних ситуацій. Це стосується насамперед питань утвердження високого соціального статусу сім’ї, зокрема шляхом пропаганди в засобах масової інформації дітонароджен­ня, досвіду організації сімейного життя, започаткування сучасних форм підготовки молоді до шлюбу та створення сім’ї, підвищення статусу материнства, розвитку соціального обслуговування сімей тощо.

У матеріалах Щорічної державної доповіді про стан реа­лізації державної сімейної політики “Становище сімей в Україні (за  підсумками 2000–2009 років)” переконливо науково обґрунто­вано таке. Сім’я є пріоритетом у житті демократичного суспіль­ства. Сім’я є суверенною та автономною у питаннях прийняття рішень щодо свого розвитку. Сім’я має пріоритетну роль у гумані­тарному вихованні підростаючого покоління. А ось система запро­понованих заходів, як зазначено в доповіді, була спрямована на усунення наслідків, а не причин, які перешкоджають повноцінному функціонуванню сім’ї. У результаті такого підходу основний вектор державної сімейної політики був спрямований на акумулювання ресурсів для надання матеріальної допомоги певним категоріям сімей. Проте поза увагою держави залишаються середньостати­стичні сім’ї, яким теж потрібна допомога з боку державних інститутів. Невже незрозуміло, що набагато простіше підтримати ці сім’ї сьогодні, ніж завтра рятувати їх у пожежному порядку?

Що головне для нормального функціонування сім’ї, особливо молодої? Впевненість у завтрашньому дні. А що дає впевненість? Робота, що належно оплачується, і наявність житла. Чи   може сьогодні держава забезпечити це молодим сім’ям? Не  впевнений. На сьогодні на більшості підприємств вимагають досвід роботи, а де його отримати випускнику навчального за­кладу? Коли людина залишається без роботи, вона не може утримувати сім’ю. Це часто призводить до розпаду молодих сімей, від чого страждають насамперед діти.

Ще проблематичніше для молодих сімей вирішити житлову проблему. Фактично зірвано виконання Державної програми забезпечення молоді житлом, яка профінансована тільки наполо­вину. У результаті до комітету звертаються молоді сім’ї, які отри­мали кредит, зробили перший внесок, виплачують відсотки, але будівництво будинку, в якому вони мають проживати, навіть не розпочалося. Необхідно більш предметно і, головне, результатив­но займатися розвитком молодіжного житлового будівництва.

Хочу додати, що вчора відбулося засідання Комітету з пи­тань бюджету щодо молодіжного будівництва. У Державному бюджеті України на 2012 рік на ці цілі плануються видатки на рівні 2011 року, близько 60 мільйонів гривень, що дасть можливість забезпечувати на рік близько 200 молодих сімей, а в нас чергови­ків більше 130 тисяч. Отож підрахуйте, протягом якого часу ми будемо забезпечувати молодь житлом, якщо такими темпами і надалі виконуватиметься ця програма.

Я погоджуюся з тим, що не варто применшувати позитивні здобутки, які на сьогодні були б значно вагомішими, якби всі державні заходи здійснювалися системно і послідовно органами влади та органами місцевого самоврядування на всіх рівнях.

Більше того, під час адміністративної реформи з незрозумі­лих причин ліквідовано Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, а його повноваження з питань сім’ї та охорони дитинства передано іншим органам влади, але тільки на папері. У результаті жодне із створених після адмінреформи міністерств не захотіло взяти на себе відповідальність виступити з доповіддю від уряду на сьогоднішніх парламентських слуханнях. А в підсумку ми повторюємо ту саму помилку, адже за 20 років стало очевид­ним, що не можна реалізувати державну сімейну політику лише засобами реформування галузевого управління.

Або візьмемо такий приклад. У державі майже в 20 разів зросли виплати матеріальної допомоги при народженні дитини. Тим самим вирішили, що проблема депопуляції буде знята. Проте вже сьогодні експерти висловлюють занепокоєння. Ще років десять тому громадяни виїжджали за кордон з метою заробити кошти на придбання житла і на освіту дітей, а сьогодні мова йде про виїзд назавжди. Можливість виїхати до Сполучених Штатів отримали вже 6 тисяч наших громадян. Бажають це зробити майже 49 відсотків молоді, а 45-47 відсотків змінили б країну з  метою працевлаштування. З кожним роком населення України буде зменшуватися, а найстрашніше, що в цій категорії майбутніх мігрантів — кваліфіковані молоді спеціалісти.

Трудова міграція — це реальність, яка загрожує вітчизняному ринку праці, всій економіці. Для суспільного інституту, яким є сім’я, втрати вкрай небезпечні. На календарі ХХI століття, а ми мусимо говорити про соціальне сирітство в Україні. Потрібно працювати на запобігання негараздів у сім’ях і головне — не допустити втрати дитиною зв’язку з сім’єю, запобігання дитячій бездоглядності та безпритульності.

Насамперед ці питання стосуються сфери роботи соціальних служб. Незважаючи на розвиненість мережі соціальних послуг сім’ям з дітьми, слід відзначити їх недостатню ефективність. Соціальні послуги сім’ям з дітьми надають уже тоді, коли така сім’я із звичайними окремими проблемами стає сім’єю, що опинилася у складних життєвих обставинах — кризовою сім’єю. Не ведеться робота з сім’єю, спрямована на запобігання кризо­вим, гострим проблемам. Середньостатистична сім’я не цікава для соціальних служб.

До цього варто додати ще один український феномен: у  державі створені тепличні умови для вживання алкоголю і тютю­ну. Тому сумна першість України за рівнем вживання алкоголю неповнолітніми не випадкова.

Ще однією проблемою є відсутність системи моніторингу та оцінки ефективності державної допомоги сім’ям з дітьми. Без відповіді залишається питання: що потрібно зробити, щоб усі дитячі виплати спрямовувалися саме на дітей?

Експерти Комітету ООН з прав дитини зазначають, що, попри велику кількість прийнятих Україною законів і ратифікації міжнародних документів, стан соціального захисту дітей в Україні є незадовільним. Особливо тривожні сигнали щодо дій влади, пов’язаних з позбавленням батьківських прав і відібранням дітей, та недостатньої уваги державних структур до підтримки сімейних форм влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Такі сімейні форми, як усиновлення, опіка, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу забезпечують реалізацію одного з основних прав дитини, визначених міжнародною спільно­тою, — права на проживання в сім’ї, на піклування батьків. До  цього варто додати, що зауваження до України від Комітету ООН з прав дитини налічують до 100 пропозицій, які держава має реалізувати до 2018 року.

Хочу навести ще один яскравий і водночас сумний приклад. До комітету звернулася молода сім’я — громадянин України та уродженка Молдови, яка протягом трьох років не може зареєстру­вати свій шлюб і народжену дитину. Причина проста: на думку працівників міліції, 13 років тому у 9-річному віці мати дитини емігрувала в Україну з Молдови з порушенням певних процедур і тепер не може отримати будь-яких документів, крім податкового коду. Через бюрократичну тяганину дитина — громадянин України вже три роки не має навіть імені. Молода сім’я не отримала жодної допомоги від держави у зв’язку з народженням дитини.

Безумовно, в цій ситуації винні і батьки дитини, але невже це питання протягом трьох років не могли вирішити на місцевому рівні? Мова йде про Запорізьку область. Звідки такий бездушний формалізм до долі дитини, до долі молодої сім’ї? Впевнений, ця кричуща ситуація відображає реальний стан нашої сімейної політики. Факти безвідповідальності державних структур у вирі­шенні проблем сім’ї, дітей в Україні засвідчує насамперед низьку фахову підготовку управлінців середньої та низової ланок місце­вих органів виконавчої влади та їх структур.

Окремо хочу зупинитися на питаннях вироблення концепту­альних засад державної сімейної політики. І одразу постає запи­тання: чому політику держави щодо сім’ї сьогодні визначає Кон­цепція державної сімейної політики, схвалена Верховною Радою України ще 1999 року, яка є чи не єдиним орієнтиром для діяль­ності державних органів влади та органів місцевого самовряду­вання? У 2007 році постановою уряду було затверджено нову Дер­жавну програму підтримки сім’ї на період до 2010 року, але захо­дами програми не були враховані істотні аспекти функціонування та розвитку сім’ї в умовах розвитку нашого суспільства, зміни структури сімейних цінностей.

Конвенція ООН про права дитини набула чинності в Україні у  1991 році. Відтоді вона стала частиною національного законо­давства, тому всі дії державних інституцій щодо дитини мають виконуватися в інтересах дитини. Водночас і батьки повинні ростити та виховувати дітей належним чином. Однак сьогодні це дуже важко зробити.

По-перше, всім відомі проблеми з влаштуванням дітей до дитячих дошкільних закладів. Так, наприклад, у місті Києві навіть при перевантаженні дитячих садків їх відвідують тільки 63 відсотки дітей відповідного віку, а більше 10 тисяч дітей стоять на черзі, щоб потрапити до дитячого садка.

По-друге, є проблема з якістю медичної допомоги, яку отри­мують діти. Я розумію, що дефіцит медичних кадрів зумовлений низькою зарплатою медичних працівників, але як можна пояснити відсутність у медичних закладах життєво необхідних вакцин?

По-третє, питання оздоровлення та відпочинку. Більшість батьків з довірою поставилися до бадьорих заяв державних поса­довців щодо готовності оздоровчих закладів прийняти дітей цьогорічного сезону. Проте, за даними Генеральної прокуратури України, майже у кожному другому оздоровчому закладі не забез­печено належного контролю за якістю харчування, термінами зберігання продуктів, правилами приготування їжі. Як наслідок, сталися масові харчові отруєння дітей в оздоровчих таборах Сева­стополя, Запорізької та Чернігівської областей. Перевірки оздо­ровчих закладів розпочалися після цих випадків. А хіба не можна було провести перевірки заздалегідь?

Ще одна проблема. Батьки не розуміють, чому держава належно не дбає про збереження здоров’я підростаючого поко­ління. Суспільство було шоковане, коли засоби масової інформа­ції оприлюднили дані про якість шкільної форми: сорочки прово­кують алергію, взуття викликає деформацію стопи, рюкзаки спри­чиняють сколіоз, зошити псують зір. І все це продається в рідній державі для наших дітей. Чому це відбувається? Відповіді немає.

А чи можемо ми відзначити щось позитивне щодо якості дитячого харчування для найменших, яке реалізується в нашій торговій мережі? Я розумію, що для деяких підприємців надпри­бутки дорожчі за здоров’я дітей, але де державний контроль? У  результаті кожна сім’я залишається сам на сам зі своїми проблемами.

На мою думку, все це підтверджує тезу, що державна сімей­на політика зорієнтована на боротьбу не з причинами негараздів у суспільстві, у тому числі в сім’ї, а з наслідками. Це свідчить про відсутність системних, послідовних дій органів влади усіх рівнів. Через залишковий принцип фінансування, нерозвиненість та нерівномірність розвитку відповідної інфраструктури, нерівність доступу різних категорій сімей до соціальних послуг державна сімейна політика залишається пріоритетом лише у програмах політиків та звітах урядових установ.

Користуючись нагодою, хочу висловити слова подяки громадським організаціям, які, незважаючи на кризу, незадовільне фінансування, відсутність належної матеріальної бази, доклали чималих зусиль до підтримки сімей. Ефективність роботи багатьох з них перевірена часом.

На сьогодні Верховній Раді України та уряду, як вважають фахівці, доцільно врегулювати законодавство щодо діяльності закладів соціального захисту сімей і дітей, створених громадськи­ми організаціями. Не завадило б також створити відповідну зако­нодавчу базу щодо запровадження соціального замовлення для таких організацій з боку держави. Слід наголосити, що органи влади ще не сприймають структури громадянського суспільства як рівноправного партнера, не виявляють належного бажання до співпраці.

На думку комітету, за підсумками парламентських слухань мають бути визначена стратегія державної сімейної політики, роз­роблена та затверджена законом загальнодержавна програма забезпечення розвитку сім’ї на довгостроковий період, налаго­джено функціонування системи державного моніторингу за стано­вищем сімей, насамперед сімей з дітьми, забезпечено ефективне використання бюджетних коштів на підтримку сімей, що сприяло б збільшенню народжуваності, покращенню здоров’я дітей. Шлях реформування і подолання негативних явищ у державній сімейній політиці не має закінчуватися на стадії прийняття програми чи закону, ефективність державної сімейної політики залежить також від якості роботи державних структур та їх взаємодії з неурядо­вими організаціями, і насамперед від залучення самих сімей до вирішення власних проблем.

Зрозуміло, що на 20-му році незалежності ми одностайні в одному — або ми формуємо цілісну систему державної сімейної політики, або продовжуємо імітувати, декларувати та проголошу­вати популістські лозунги. Впевнений, учасники слухань також внесуть цікаві пропозиції щодо вдосконалення державної сімейної політики, які ми обов’язково врахуємо і під час доопрацювання рекомендацій, і у подальшій законодавчій роботі.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Павле Івановичу.

Шановні колеги, переходимо до дискусії. Нагадую, що згідно з регламентом на виступ в обговоренні відводиться 5 хвилин. За  30 секунд до завершення виступу ви почуєте звуковий сигнал, а між 6-ю і 7-ю хвилиною мікрофон вимкнеться. Прошу в регла­мент вкладатися.

Дискусію розпочнемо з ініціаторів наших парламентських слухань. Як ви знаєте, проект постанови внесли народні депутати Оксана Білозір та Катерина Лук’янова. Отже, запрошується до слова Білозір Оксана Володимирівна, народний депутат України. Прошу.

 

БІЛОЗІР О.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у закордонних справах (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Вітаю вас, шановне товариство! Сьогодні весь православний світ святкує одне з величальних свят — Різдво Богородиці Пречистої Діви Марії. Свято, з якого починається новий церковний православний рік. І дуже знаковим є те, що після чотирьох років поневірянь по парламентських полицях про­ект постанови про проведення таких парламентських слухань тіль­ки цього року був проголосований і саме з цією датою — 21 вересня. Погодьтеся, що це знак. Знак, який підказує нам Богородиця, вона ніби прикриває нас своїм омофором, ніби хоче захистити від небезпеки українську християнську сім’ю, бо саме вона в часи поневолення та бездержавності зберегла у своєму лоні віру, культуру і народ.

Сім’я — це колиска життя, колиска Господньої благодаті, яку Творець як божу інституцію підняв до небувалих висот. І суспіль­ство, не здатне захистити гідності сім’ї, втрачає почуття власної гідності. Нині сім’я поступово втрачає своє суспільне значення, і в разі подальшої її деградації як засадничого соціального інсти­туту відбудеться занепад українського суспільства, яке втратить свою самобутність та ідентичність.

Українська сім’я тримає подвійний удар — і духовно-мораль­ний, і соціально-економічний. Я не буду розповідати про моральну складову, про антисімейні технології, які працюють в Україні, переконана, що будуть промовці, які наголосять на цьому, — це і викривлена реалізація гендерної політики, і тотальне руйнування основного фундаменту сім’ї — шлюбу, і деморалізуючі сім’ю по­стулати ювенальної юстиції. Скажу лише, що святе місце порож­нім не буває. Там, де не працюємо ми, працює хтось інший.

Хочу сконцентрувати свій виступ на питаннях економічної та соціальної безпеки сім’ї. Сім’я, родина завжди були в центрі релігійного світосприйняття. І європейські уряди вже давно пере­коналися, що саме орієнтація на домогосподарство, на сім’ю є найбільш ефективною для реалізації успішної державної політи­ки, для розбудови держави.

Саме розуміння соціальних обов’язків держави і суспільства бере початок з християнської моралі. Турбота про тих членів соціуму, які не здатні забезпечити себе самі, усвідомлення своєї відповідальності за них, неприпустимість залишення їх напризво­ляще як непотрібних, непродуктивних відрізняє демократичні суспільства від тоталітарних. Тому в основу європейської ідеології державного управління покладено принцип субсидіарності. І одну з найважливіших позицій у реалізації цього принципу може зай­няти українська церква, релігійні об’єднання, здатні насправді виконувати свої релігійні, етичні та соціальні функції.

Ще один принцип ефективної соціальної політики — адрес­ність соціальної підтримки. Він передбачає, що будь-яка соціальна допомога надається не на основі належності до певної соціально незахищеної категорії (пенсіонерам чи інвалідам), а відповідно до індивідуальної програми соціальної підтримки. Підтримка сімей має бути не соціальним благодіянням, а справедливою компенса­цією за ту величезну працю, яку вони виконують, та інвестицією в майбутнє суспільства.

Нам треба дуже відповідально ставитися до політики стиму­лювання народжуваності. На жаль, є випадки, коли народження дитини зумовлюється не природним бажанням батьків продовжи­ти свій рід і виконати Господню заповідь, а банальним бажанням отримати допомогу. Треба створювати умови і стимули, що зроб­лять прийнятним народження дитини відповідальними батьками навіть за складних обставин і дадуть їм змогу забезпечити належ­не виховання та освіту своїх дітей. До таких стимулів належать: формування материнського капіталу, запровадження програм ди­тячого страхування, забезпечення можливості працювати непов­ний робочий день і за гнучким графіком, врахування часу, витра­ченого на догляд за дитиною, до пенсійного стажу.

Потрібно переходити до нової моделі оподаткування сімей, особливо тих, які мають дітей. Сім’ї з дітьми мають отримати особливий податковий статус, більш вигідний, ніж бездітні сім’ї або одинокі платники податків. Це заохочуватиме батьків вихову­вати декількох дітей. Аналогічні податкові, економічні стимули повинні отримати сім’ї, що мають у своєму складі літніх людей, інвалідів та забезпечують догляд за ними. Це створить реальні умови до виконання угоди поколінь і гарантує найкращий догляд та підтримку тим, хто їх потребує.

Хочу наголосити на особливій ролі шлюбу як спільності від­повідальних батьків і ядра сім’ї. Саме шлюб нині потребує най­більшої державної підтримки. Саме у шлюбі права подружжя і ді­тей, народжених у ньому, є максимально захищеними, тому поза­шлюбні союзи у правовому плані не повинні прирівнюватися до офіційно зареєстрованих шлюбів.

На завершення хочу сказати таке. По-перше, захист сім’ї як Божої інституції починається тоді, коли ми бачимо, що вона існує. По-друге, треба відкрити вуха, щоб почути, чим живе сім’я. І по-третє, треба допомогти їй прийняти свій Богом даний статус, який має бути пошанований усіма без винятку.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Оксано Володимирівно.

До слова запрошується Василь Іванович Надрага, перший заступник міністра соціальної політики України. За ним виступа­тиме Віктор Петрович Корж. Прошу вас, Василю Івановичу.

 

НАДРАГА В.І., перший заступник міністра соціальної політики України. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учасники парламентських слухань! Питання розвитку сім’ї, захисту дітей та материнства є одним з головних завдань суспільства на будь-якому етапі його розвитку. З метою доповнення попередніх виступів дуже коротко зупинюся на питаннях соціального захисту сім’ї, дітей та материнства.

Одним з першочергових завдань, які визначив нинішній уряд з перших днів роботи, є подолання бідності серед сімей з дітьми. Так, у 2010 році розмір прожиткового мінімуму для призначення допомоги на дітей з малозабезпечених сімей віком до шести років збільшено на 35,3 відсотка, для дітей до 18 років — на 28,9 відсот­ка. У 2011 році продовжено політику підвищення рівня забез­печення прожиткового мінімуму для призначення розміру такої допомоги: для дітей до шести років розмір прожиткового мінімуму збільшився на 8,3 відсотка, для дітей до 18 років — на 8,7 від­сотка. У проекті Державного бюджету України на 2012 рік врахо­вано збільшення прожиткового мінімуму для призначення розміру допомоги малозабезпеченим сім’ям з дітьми до шести років на 9,6 відсотка, з дітьми до 18 років — на 14 відсотків.

Уряд планує найближчими роками досягти збільшення рівня забезпечення прожиткового мінімуму для призначення допомоги до 100 відсотків прожиткового мінімуму.

З метою виконання програми Президента України Віктора Федоровича Януковича у 2011 році вперше за роки незалежності України безпрецедентно підвищено розмір допомоги при народ­женні дитини, що, безумовно, стане значним кроком підвищення рівня соціального захисту молодих сімей. Так, 2011 року вже двічі підвищувався розмір цієї допомоги, у січні та квітні. При народ­женні першої дитини розмір допомоги збільшений на 204 відсотки (з 12 240 до 24 960 гривень), при народженні другої дитини — на 200 відсотків (з 25 тисяч до 49 920 гривень), при народженні третьої і наступної дитини — теж на 200 відсотків (з 50 тисяч до 99 840 гривень). І це ще не все: до кінця поточного року така допомога буде збільшена ще на 4,6 відсотка. У проекті Держав­ного бюджету України на 2012 рік передбачено подальше збіль­шення допомоги при народженні дитини на 9,6 відсотка.

Варто зазначити, що вперше в Україні запроваджено допо­могу для дітей з малозабезпечених сімей з трьох до 18 років. У  2011 році кожна малозабезпечена сім’я на дитину віком від трьох до 13 років отримує 60 гривень, на дитину віком від 13 до 18 років — 100 гривень. У 2012 році розмір цих доплат буде збільшено відповідно на 100 і 130 відсотків. До 2014 року розмір доплат поступово буде доведено відповідно до 250 і 500 гривень.

Окремо хочу зазначити, що уряд приділяє значну увагу підвищенню соціального захисту жінок, які народили та виховали до восьмирічного віку п’ятеро і більше дітей. Так, у проекті бюджету на 2012 рік збільшено видатки на виплату одноразової грошової допомоги жінкам, яким присвоєно почесне звання “Мати-героїня”, на 89,6 мільйона гривень, або на 30,2 відсотка.

Уряд також передбачив у 2012 році збільшення фінансування на виплату державної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбав­лених батьківського піклування, грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях за принци­пом “гроші ходять за дитиною” на 60 мільйонів 700 тисяч гривень, або на 21,4 відсотка порівняно з 2011 роком.

Безумовно, не лише надання державної допомоги має вирішити проблеми сім’ї та материнства. Одним з напрямів підви­щення рівня соціального захисту є створення робочих місць, особливо для молоді. Потрібно зазначити, що і в Державному бюджеті України на 2011 рік, і в проекті бюджету на 2012 рік передбачено по 25 мільйонів гривень для забезпечення молоді першим робочим місцем. Незважаючи на труднощі із збалансу­ванням державного бюджету, і в 2011, і в 2012 році буде викори­стано 161,6 мільйона гривень на оздоровлення дітей, насамперед з малозабезпечених сімей та дітей-сиріт, у дитячих центрах “Артек” і “Молода гвардія”.

Наостанок хочу зазначити, що питання вироблення та реалі­зації державної політики з питань сім’ї, дітей-сиріт, гендерної політики найближчим часом будуть передані до повноважень Мінсоцполітики. По суті, всі ці питання є складовою соціальної політики. Міністерство бачить стратегію розвитку держави у цій сфері, готове до реформування цих напрямів і забезпечить виконання рекомендацій нинішніх парламентських слухань. Ми закликаємо громадські організації: давайте спільно працювати в цьому напрямі.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Віктор Петрович Корж, народний депутат України, заступник голови Комітету з питань охорони здоров’я. Прошу і народних депутатів, і представників міністерств вкладатися в регламент, оскільки інакше ми унеможливлюємо участь в обговоренні представників громадських організацій.

Вікторе Петровичу, прошу.

 

КОРЖ В.П., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я (Партія регіонів). Шановний Миколо Володимировичу! Шановні урядовці! Шановні учасники парламентських слухань! Питання порядку денного давно привер­тають увагу держави — проблеми сучасної сім’ї, адаптації молоді до подружнього життя, свідомого і відповідального виховання дітей, формування сімейного добробуту.

Безперечно, сучасна криза сім’ї пов’язана з проблемами, що виникають на державному рівні, а також між сім’єю та суспіль­ством. Потрібно відверто сказати, що інститут сім’ї на сьогодні опинився під впливом спадкових тенденцій радянських часів та новітньої глобалізації у світі і в нашому суспільстві. За ситуації, що складалася протягом багатьох років, постає необхідність чіткої реалізації виваженої державної політики з метою усунення кризових явищ у питаннях формування сім’ї з усіма її складовими.

Слід зазначити, що, попри низку об’єктивних і суб’єктивних перешкод, за роки незалежності проведена колосальна робота із створення дієвої вітчизняної нормативно-правової бази у сфері соціальної підтримки сім’ї — це і Сімейний кодекс, і закони України “Про охорону дитинства”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”, ратифіковані європейські конвенції тощо.

Стратегічним пріоритетом державної політики на сьогодні залишається соціальний захист найбільш незахищених категорій громадян. Починаючи з 2006 року, в Україні розпочався комплекс дій щодо виведення дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, з державних установ з метою створення умов для їх виховання і розташування поза закладами інтернатного типу, в сімейному оточенні. На сьогодні в Україні функціонують 546 ди­тячих будинків сімейного типу, в яких виховується більш як 3,5 тисячі дітей, 5,5 тисячі дітей перебувають у 3200 прийомних сім’ях. Водночас ще більше 100 тисяч дітей знаходяться в інтер­натних закладах. Такі заклади — тема для окремої розмови, хочу сказати, що здебільшого вони не виконують функцій, покладених на них державою.

Проте на цьому давно розпочатому шляху існує домінування на регіональному рівні адміністративних методів щодо передачі дітей до будинків сімейного типу і прийомних сімей. Спостеріга­ється недостатній розвиток мережі центрів для підготовки потен­ційних прийомних батьків, усиновителів. Тому ми маємо, як кажуть, зворотний рух і втрату в сім’ях дітей, які були усиновлені. Не сприяє позитивному вирішенню існуючих проблем психоло­гічна неготовність потенційних батьків до усиновлення і створення сімейної форми опіки. Залишається невирішеним питання збере­ження професійних кадрів, зокрема щодо працевлаштування та перепідготовки вихователів і працівників державних виховних структур.

З метою розв’язання існуючих проблем, збільшення кілько­сті та підвищення якості ефективних форм виховання на держав­ному і регіональному рівнях постає необхідність адаптування міжнародного досвіду щодо соціальної реклами національного усиновлення та популяризації статусу прийомних сімей.

На превеликий жаль, державне регулювання комплексу про­блемних питань інституту сім’ї на сьогодні здебільшого зводиться до матеріальної та фінансової допомоги, що залишається ваго­мим стимулом з боку держави, але не несе морального та духов­ного змісту. Цілком слушно щодо цього висловилася Оксана Білозір, і я дякую їй за таку позицію в цьому питанні. Разом з тим ми маємо подбати про дієву та ефективну структуру управління на центральному і на місцевому рівнях, що потерпають від численних реорганізацій, в яких уже всі остаточно заплуталися. І та нова система, яка має бути відновлена, повинна відродити стабільну, якісну роботу в цьому важливому соціальному питанні.

Незважаючи на нещодавно прийняте урядом розпорядження про затвердження додаткового розподілу субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на виплату державної соціальної допомоги за принципом “гроші ходять за дитиною”, вкрай важли­во визначити ефективність цього експерименту. Як ви пам’ятаєте, він був започаткований на рівні однієї області, потім на рівні всієї країни, а сьогодні став невід’ємною частиною соціальної політики. Але хто в цьому залі чи за його межами може чітко сказати про його переваги і недоліки? Переконаний, що моніторинг і аналіз проведених державних заходів вкрай важливі.

На часі — вирішення питань соціально-економічного благо­получчя, залучення до здорового способу життя та позбавлення негативних звичок. Хочу відзначити, що в цій проблематиці великих зрушень досягнуто завдяки ухваленню в новій редакції Закону “Про фізичну культуру і спорт”. Завершується розроблення нової державної програми розвитку фізичної культури і спорту, яка передбачає багатомільярдні вливання в цю інфраструктуру.

Закінчуючи, хочу сказати, що в парламенті створено лобі — міжфракційну депутатську групу “За здорову і спортивну Украї­ну”,  співголовами якої є я і Микола Володимирович Томенко. Ми є  ініціаторами розроблення і прийняття цілої низки законопро­ектів, спрямованих на запобігання поширенню шкідливих звичок, на те, щоб здоровий спосіб життя став нормою життя не тільки молоді, а всіх громадян України.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Вікторе Петровичу.

До слова запрошується представник Дитячого фонду Організації Об’єднаних Націй (ЮНІСЕФ) в Україні Юкіе Мокуо. Нагадаю, хто працює з англійською мовою, можуть слухати по другому каналу, хто з українською — по першому. Є можливість слухати у двомовному режимі. Прошу, пані Юкіо.

 

МОКУО ЮКІЕ, представник ЮНІСЕФ в Україні. Дякую. Шановні парламентарії! Шановні панове міністри, представники державних установ, партнери з громадянського суспільства! На­самперед дозвольте подякувати за те, що у Верховній Раді відбу­ваються парламентські слухання з питання сім’ї. Я дуже вдячна за нагоду виступити від імені Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Надворі вересень 2011 року, погода чудова, і я хотіла б привітати уряд України, бо цими слуханнями ми відзначаємо 20-ту річницю рати­фікації Україною Конвенції ООН про права дитини.

Водночас я хотіла б також наголосити на тому, що нинішні слухання мають особливу вагу в контексті продовження реформу­вання адміністративної системи в Україні, оскільки необхідно завершити передачу від відомства до відомства відповідальності щодо питань родини, дітей та гендеру.

Захист дітей починається з родини. Комітет ООН з прав дитини висловив своє занепокоєння з приводу того, що багато дітей в Україні не мають можливості зростати в родині не тільки від народження, а й на подальших стадіях дитинства. За нашими даними, більше 100 тисяч дітей зростають у відповідних держав­них установах, маються на увазі інтернати та дитячі будинки.

Чи ви колись думали про життя дитини без родини, яка зростає не вдома, а в державному закладі? Ці діти переходять з  одного закладу до іншого, все життя мандрують таким чином. Державні заклади належать до відання різних міністерств, тому відповідальність за соціальний захист таких дітей розмита і погано координована. Такі діти не мають змоги отримати необхідних навичок і розвиватися емоційно та когнітивно. Внаслідок цього вони потерпають від бідності, браку освіти, браку роботи, а відтак маємо серед них високий рівень самогубств.

Ми зобов’язані знайти спосіб розірвати це коло. Усі діти мають одержати можливість для розвитку свого потенціалу саме в родині. Це питання національного розвитку і майбутнього дер­жави Україна.

З огляду на це, передовсім потрібно припинити відокрем­лення дітей від родини. Найпотрібніше в сьогоднішній Україні — це ефективний соціальний захист, для того щоб запобігти будь-яким соціальним ризикам у найвразливіших родинах. Запобігання має бути ефективним насамперед для добробуту родини і дітей.

Хочу також привернути вашу увагу до питання запобігання злочинам серед малолітніх. На думку ЮНІСЕФ, реформи, що про­водяться в Україні, є чудовою нагодою для поліпшення ситуації, для вдосконалення і реформування системи соціального захисту та надання державою соціальних послуг.

У цьому аспекті я ще раз наголошую, що ми беремо на себе зобов’язання від ЮНІСЕФ посилювати партнерську співпрацю з усіма міністерствами та відомствами, з урядом, парламентом і громадянським суспільством, з органами місцевого самовряду­вання. Зокрема, з Міністерством соціальної політики України, яке згідно з новим президентським указом, що вийшов на початку цього року, має завдання перебрати на себе відповідальність за родину і дітей. Ми впевнені в тому, що наше партнерство чітко визначить шлях до успішного реформування системи соціального захисту в Україні. Це унікальна нагода об’єднати всі заходи соціального захисту під проводом Міністерства соціальної політи­ки задля добробуту і захисту вразливих родин і дітей.

На завершення хочу висловити глибоку вдячність Адміні­страції Президента, парламенту України і уряду України за їхню ретельну працю над питаннями захисту сім’ї і дітей. Як завжди, ви можете покладатися на підтримку ЮНІСЕФ, але я також хочу, щоб і ви виконували свої зобов’язання.

Шановні члени парламенту, представники уряду і партнер­ських організацій громадянського суспільства, красно вам дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Катерина Євгенівна Лук’янова, голову підкомітету Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму. Потім виступатиме Леонід Михайло­вич Новохатько. Пані Катерино, прошу.

 

ЛУК’ЯНОВА К.Є., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Добрий день, шановні учасники парламентських слухань! Вітаю вас зі святом! Сьогодні в цій залі ми почули і ще почуємо думки експертів про стан, проблеми та перспективи української родини, про цінності, які нас об’єднують і на яких ми виховуємо наше суспільство. З одного боку, говорити про це легко, адже більшість з нас є частиною цієї родини. А з другого — важко, коли розумієш, як сказане втілити в життя.

Українська родина сьогодні, безумовно, переживає досить складний період. Маючи одне з найкращих у Європі законодав­ство щодо захисту інтересів родини, у нас залишаються відчутні проблеми. Основні з них я хотіла б окреслити.

За 20 років керівництво держави так і не визначило, що є пріоритетом для України. Перше десятиліття люди слухали про демократію, друге — про свободу. Проте залишилося за дужками, що стоїть за цими поняттями і для кого мають бути свобода та демократія. У результаті обидва ці поняття спаплюжилися і стали дорівнювати одному — вседозволеності.

Не розуміючи, що є пріоритетом для держави, неможливо рухатися вперед. Адже розмиваються сутність і мета реформ. Ми  не знаємо, на кого вони спрямовані — на дітей, молодь, особистість, родину чи на когось іншого. У результаті складається враження, що дії держави скеровані лише на мінімальну підтримку найбільш вразливих верств суспільства, а не на створення умов для появи міцного середнього класу і щасливої української родини.

На моє переконання, влада принижує людей, зводячи свою діяльність, як правило, до коригування мінімальних виплат. Прем’єр-міністри один за одним хизуються, хто більше підвищив мінімальну пенсію на 10 чи 20 гривень або відремонтував дитячі будинки. У результаті отримуємо країну бідних та знедолених. І це не лише вада суспільства, навпаки, це культивується в усі часи всіма керівниками держави.

Звісно, держава має підтримувати тих, у кого умови життя складніші. Проте підтримувати, а не перетворювати наших людей на суспільство інвалідів. Водночас ніхто не порушує питання про те, щоб виховати морально і фізично здорове покоління, сформу­вати в Україні повноцінний середній клас. Значно вигідніше роз­повідати перед виборами, що збільшили виплати при народженні дитини одиноким матерям, ніж аналізувати, чому за останніх шість років стрімко зросла кількість одиноких матерів. Якщо в 2004 році було 31,8 тисячі одиноких матерів, то у 2010 році — 559 тисяч. Кожна п’ята дитина в Україні народжена поза шлюбом, це теж показник, над яким варто замислитися.

Що ми маємо в результаті? Українцю вигідніше бути нещас­ним, щоб отримувати від держави додаткові пільги. Так, жінка вирішує не оформляти офіційно стосунки з чоловіком, щоб мати статус одинокої матері та відповідні соціальні виплати. Таким чином поступово розмиваються цінності родини, і в цьому винна виключно держава, яка не створила умов для того, щоб родина змогла себе забезпечити. Середньостатистичний українець зали­шається сам на сам зі своїми проблемами. Він нікому не потріб­ний і не цікавий, бо в державі вирішили, що цей українець якось виживе сам. Тому не важливо, чи може він дозволити повноцінне харчування, м’ясо та фрукти, забезпечити дітей усім необхідним у школі, відправити їх влітку до табору, на відпочинок тощо.

В Україні немає жодних комплексних програм, спрямованих на підтримку та розвиток здорової української родини. У резуль­таті ми перетворюємося на націю втомлених батьків, які весь час присвячують пошуку заробітків, дітей, залишених напризволяще. Якщо подивимося на наш середній клас, на тих, хто має його представляти, — вчителів, лікарів, представників малого і серед­нього бізнесу, то в думках цих людей одне — як вижити. Вижити, а не виховати щасливе, інтелектуальне, здорове покоління нових українців.

Спотворюються наші цінності. Духовна криза глибша й жах­ливіша, ніж соціально-економічна. Вона ховається всередині нації, в думках і діях людей. Проте зараз вона просочується назовні. Молодь, як губка, вбирає те, що модно, що показують по телеба­ченню — алкоголь, насилля, гомосексуальні стосунки. Агресія в суспільстві, небажання адекватно реагувати та сприймати іншу точку зору, віддаленість людей одне від одного — це все симпто­ми сьогодення.

Можна довго посипати голову попелом, але потрібно, врешті-решт, почати змінювати ситуацію. Для цього потрібні бажання і, головне, політична воля. Що треба змінити?

По-перше, треба визнати, що Україна не знає, куди руха­тися, а все, що проводилося раніше і проводиться тепер, — це не реформи і до реформ не має жодного стосунку. Нехай урядовці мені вибачать, але вони говорять про необхідність непопулярних кроків для майбутнього розвитку, а це лише спроби залатати існуючі проблеми. Потрібне чітке розуміння того, що будь-яка реформа стане реальною, коли буде визначена її кінцева мета, бо покриття дефіциту чи наповнення бюджету — це не мета і метою бути не може. Це лише виклики сьогодення, на які доводиться реагувати кожній владі. На моє глибоке переконання, одиницею таких реформ має стати українська родина. І саме для неї мають бути виписані всі кроки влади. Саме родина має стати нашим першим соціальним стандартом.

По-друге, я переконана, що потрібно вимірювати результа­тивність реформ, а не розмірковувати, що комусь колись стане жити краще. А для цього, я вважаю, насамперед треба перегля­нути споживчий кошик і мінімальний прожитковий рівень, до якого прив’язані всі виплати та стандарти держави. Вибачте, але дві пляшки шампуню на рік — це не анекдот, а норма, виписана у нашому споживчому кошику. Коли ми сформуємо повноцінний кошик, то побачимо всю абсурдність наших реформ. Досить жити в міфічних цифрах! Треба порахувати, скільки мінімально необ­хідно грошей людині для нормального життя, і відштовхуватися від цієї цифри. Якщо це 7–8 тисяч, то ми маємо поставити відповідну мету і йти до неї шляхом реформ, якщо 20 тисяч — так само.

По-третє, потрібно назавжди припинити мислити подачками і створити умови, щоб українець зміг спокійно працювати та забезпечувати себе і свою родину. Саме на це мають спрямову­ватися реформи, а не на виплату допомоги з бюджету. Так само результатом пенсійної реформи має стати достойна пенсія, а не латання дір у Пенсійному фонді.

Не буду затримувати вашу увагу, тому що говорити можна довго. Наведу ще такі цифри. Якщо у 2001 році 7 відсотків молоді брали так званий цивільний шлюб, то на сьогодні — вже 12,5 відсотка. Тому я вважаю, що захист родини — це насамперед захист від збочень, у тому числі й від гомосексуалізму. Я хочу сказати тим, які бажають стати українською родиною, що шлюб, сім’я — це союз чоловіка і жінки (в Україні так було, є і буде), які пов’язали себе коханням і взяли на себе зобов’язання продовжу­вати життя.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Катерино Євгенівно.

Слово має Леонід Михайлович Новохатько, заступник голови Київської міської державної адміністрації. Потім виступатиме Олена Федорівна Бондаренко. Прошу.

 

НОВОХАТЬКО Л.М., заступник голови Київської міської державної адміністрації. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Зрозуміло, що сім’я є основою основ заможного демократичного суспільства. І в цьому контексті над­звичайно важлива роль держави в центрі і на місцях, регіональної влади і органів місцевого самоврядування. Оскільки в нас сього­дні парламентські слухання, ми повинні обговорити “правила гри”. Я хотів би почати з українського законодавства і загалом зупини­тися на трьох таких аспектах.

Перше. У нас є ціла низка галузевих законів, які досить повною мірою відображають потреби сім’ї і окреслюють соціальні послуги, які мають надаватися сім’ям, насамперед у галузі освіти, культури, охорони здоров’я, у тому числі здоров’я дітей, у сфері спорту менше, але так само є. Проте загалом виходить так, що немає належним чином виписаних “правил гри”, в яких сім’я розглядалася б як цілісний інститут.

Так сталося, що Концепція державної сімейної політики, яку сьогодні вже критикували з цієї трибуни, була прийнята 1999 року, тобто давно. Я теж вийшов на цю трибуну із словами критики цієї концепції. Однак тепер на її захист хочу сказати: давайте не забу­вати, що вона була прийнята 1999 року, а відповідно розробля­лася у 1996–1998 роках. Більшість з присутніх тут пам’ятають тодішню соціально-економічну ситуацію, які були невиплати зар­плат, яке було ставлення до сім’ї, у тому числі й з боку тих, хто сидить у цьому залі, з боку державних людей, виходячи з умов і можливостей, які в нас були. Тому й вийшло, що в 2001–2005 ро­ках акцент робився на допомозі малозабезпеченим сім’ям, у наступні роки — на гендерній рівності і допомозі молодим сім’ям. На сьогодні, оскільки ми вже маємо досвід такий дещо не зовсім цілісного підходу, на часі — погляд більш інтегральний, узагальнюючий, у зв’язку з чим я вношу пропозицію про розроб­лення нової концепції, скажімо, Загальнодержавної стратегії розвитку сім’ї на період до 2025 року.

Ми в Києві розробляємо перспективи розвитку міста до 2025 року, у зв’язку з цим проведена велика аналітична робота. І  виявилося, що навіть у рамках одного міста (це стосується вели­ких міст України) виходить так, що діти однакові, а соціальні послуги, які надають держава і органи місцевого самоврядування, дуже різні. Наприклад, якщо розглядати вартість харчування на одну дитину на день у різних районах Києва (зверніть увагу, не в різних містах, скажімо, в Києві та Житомирі, а на правому і ліво­му березі Дніпра, навіть у сусідніх районах), то різниця в коштах — більш як удвічі. Як таке може бути? Причому з юридичної точки зору все чисто, немає криміналу, але ж зрозуміло, що це нерівність для дітей. І ми маємо виробити такі “правила гри”, які  даватимуть можливість виправляти таку ситуацію, у тому числі і в юридичному плані.

Отже, ми розробляємо і обговорюємо концепцію розвитку міста до 2025 року. Активну участь у цій роботі бере голова Київської міської державної адміністрації Олександр Павлович Попов, чим, як мені видається, київська міська влада демонструє повагу і увагу до сім’ї та до дітей.

Думаю, можна було б ще раз провести мозковий штурм, залучити експертне середовище, громадські організації і помірку­вати над тим, як вдосконалити концепцію 1999 року і, можливо, вийти на інший документ.

Другий аспект, який я хотів би назвати. Ми, очевидно, має­мо змінити ставлення громади до дітей, особливо неблагополуч­них, а також до неблагополучних сімей. За соціалізму у нас було надзвичайно централізоване суспільство, роль громади і колекти­ву була надвідповідальна, не було місця приватній ініціативі. Сьогодні інша ситуація, коли громада мало за що відповідає. Тому можна було б внести зміни до законів “Про соціальну роботу з  сім’ями, дітьми та молоддю” і “Про місцеве самоврядування в Україні”, виписавши відповідальність громади у цій сфері. Бо  коли сім’я або дитина потрапляє у складну ситуацію, навіть сусіди по під’їзду часто займають пасивну позицію.

І третє, останнє. Хочу сказати про створення владою умов для розвитку сім’ї. Назву кілька цифр. Рік тому міністр освіти проголосив “хрестовий похід” за повернення дитячих садків. Нам  сподобалося це словосполучення, ми спробували його реалі­зувати, адже це умови для розвитку насамперед молодої сім’ї. Минулого року черга в садки була 6 тисяч, тепер 4200 завдяки нашим зусиллям. Як? Збудували 7 нових садків і 10 відновили, позабирали в інших відомств. Я не уявляю, як би ми забрали дитячі садки в СБУ, Державного управління справами, Мінагро­політики, якби не цей “хрестовий похід”, в організації якого брали участь і ви, шановні народні депутати, і засоби масової інформації.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Леоніде Михайловичу.

До слова запрошується Олена Федорівна Бондаренко, народний депутат України. Після неї виступатиме Микола Харитонович Шершун.

 

БОНДАРЕНКО О.Ф., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і між­національних відносин (Блок Юлії Тимошенко). Шановний Миколо Володимировичу! Шановні колеги! Безумовно, цінність сім’ї для українців залишається найвищою. За результатами міжнародного дослідження, проведеного у 24-х європейських країнах, українці на другому місці після угорців стосовно твердження, що сім’я має бути головним пріоритетом у житті і чоловіка, і жінки. А тепер цитати:

“Мою матір постійно б’є батько. Багато разів я сам уже звертався до дільничного, але батько платить йому гроші”.

“Мене привселюдно принижує чоловік. Чи є якийсь закон, який би мене захистив?”

“У мене батько знущається над матір’ю, піднімає на неї руку. Це відбувається систематично. Вона від цього дуже страждає, і страждаємо ми всі, діти в сім’ї”.

Це тільки три цитати з безлічі звернень, які надходять до Національної “гарячої лінії” з питань запобігання насильству та захисту прав дитини. Ось тут — звернення тільки за квітень — липень цього року.

Отже, на моє глибоке переконання, збереження і посилення інституту сім’ї нерозривно пов’язано з діяльністю держави в цари­ні захисту прав жінок і дітей у сім’ї. Кричущим порушенням прав людини є насильство щодо членів сім’ї — фізичне, сексуальне, економічне, психологічне. Тому хочу зосередити вашу увагу на цій великій і серйозній проблемі — проблемі насильства в сім’ї, яка для України є надзвичайно актуальною і яка потребує постійного адекватного реагування і з боку держави, і з боку суспільства.

Спочатку трохи статистики. У 2010 році в органах внутрішніх справ зареєстровано 157 167 заяв та повідомлень про вчинення насильства в сім’ї. Минулого року органами внутрішніх справ взято на облік 81 135 осіб за вчинення насильства в сім’ї, за шість місяців цього року — 44 088 осіб. Але навіть ця статистика не відображає всієї гостроти і глибини проблеми. Так, за даними дослідження, що проводилися ПРООН у 2009 році, 44 відсотки населення України потерпає від насильства в сім’ї.

Ми слушно говоримо про виховання щасливого, інтелекту­ального, здорового покоління. Скажіть мені, будь ласка, яке поко­ління виховується в сім’ях, де прикладом є регулярне, система­тичне побиття одного з подружжя іншим: батьком — матері або буває й навпаки? Якою виросте ця дитина? Чи буде вона жорсто­кою? Чи буде вона, навпаки, всього боятися? Буде вона активною і щасливою чи, навпаки, буде нещасною людиною, нещасним членом новітнього суспільства?

У 2006 році Рада Європи ініціювала загальноєвропейську кампанію з подолання домашнього насильства. Йшлося про, по-перше, визнання домашнього насильства кримінальним злочином, по-друге — забезпечення підтримки жертвам насильства та формування нового ставлення до проблеми насильства вдома як явища, з яким жодним чином не можна миритися. Ця кампанія актуалізувала проблеми і змусила активно працювати щодо подолання домашнього насильства практично в усіх державах — членах Ради Європи.

У результаті проведеної кампанії напрацьовано засадничий, я сказала б, фундаментальний документ — Конвенцію Ради Євро­пи з питань попередження та боротьби з насильством щодо жінок та насильством у побуті. Конвенція відкрита для підписання з  11 травня 2011 року. Станом на 1 серпня цього року її підписали 13 держав. Україна поки що не входить до числа цих держав, хоча й брала активну участь у розробленні цього документа. Нагадаю, що уряд України обіцяв підписати конвенцію у травні цього року, в день початку головування України у Комітеті міністрів Ради Європи. Однак головування України вже завершується, конвенція не підписана і жодної інформації про подальшу долю підписання та ратифікації у нас немає.

Чому так важливо для України підписати і ратифікувати цю конвенцію? Тому що цей документ, без перебільшення, є справж­нім дороговказом на шляху подолання домашнього насильства.

І на завершення — кілька слів про те, що необхідно зробити.

Десять років тому, 2001 року, Верховна Рада України ухва­лила Закон “Про попередження насильства в сім’ї”. Цей закон має безліч прогалин, він потребує змін, і вже розроблений новий відповідний законопроект, який потребує негайного прийняття.

Крім того, наше з вами спільне завдання — сприяти процесу підписання і ратифікації Україною Конвенції Ради Європи з питань попередження та боротьби з насильством щодо жінок та насиль­ством у побуті, запровадити моніторинг виконання Закону “Про попередження насильства в сім’ї”.

Надзвичайно важливим є розроблення і запровадження Державної програми розвитку сім’ї, але без належного фінансу­вання жодна програма не працюватиме. На сьогодні у проекті Державного бюджету України на 2012 рік скорочено видатки стосовно сім’ї і дітей, виведено окремою програмою молодіжні питання, але з 20 мільйонів залишилося 3. Тому наше велике завдання — боротися за збільшення фінансування програм, які стосуються забезпечення розвитку української родини.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олено Федорівно.

До слова запрошується Микола Харитонович Шершун, народний депутат України. За ним виступатиме Адріан Йосипович Буковинський. Будь ласка, пане Миколо.

 

ШЕРШУН М.Х., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (Блок Литвина). Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань, колеги! Сьогодні тут уже прозвучали слова, що інститут сім’ї є запорукою державності кожної країни. І це правильно, бо саме в сім’ї закладаються головні життєві цінності, до яких прагне людина. Дитина виховується в сім’ї і у школі, яка покликана ство­рювати сприятливі умови для всебічного формування особистості. Проте основа характеру, життєві позиції, елементарна вихованість беруть початок, звичайно, в родині.

Український народ здавна вирізнявся міцним інститутом сім’ї та шлюбу. Щоправда, останнім часом відбувається трансформа­ція, зміна понять, і сучасна сім’я до певної міри перестає викону­вати свої функції. Погіршення соціально-економічних умов життя має наслідком посилення негативного та песимістичного інформа­ційного образу родини, яка у сприйнятті молодих людей виглядає економічним тягарем. Значного поширення набув стереотип про те, що молоді сім’ї, які наважуються народжувати більш як одну дитину, ризикують опинитися за межею бідності.

На сьогодні прикладом для наслідування щодо природного приросту населення в Україні залишаються, на жаль, тільки Закар­паття, Волинь та Рівненщина. Досягти такої позитивної тенденції вдається за рахунок традицій, які впродовж багатьох століть скла­лися, наприклад, на території Полісся, де в родинах виховується велика кількість дітей. Саме вони в майбутньому наслідують приклад своїх батьків, адже з дитинства бачать традиційну україн­ську родину, яка живе з дотриманням звичаїв свого народу, що є ознакою духовної культури.

Утримує молодь від створення сімей недоступність житла. Попри те, що реалізується державна програма забезпечення мо­лоді житлом, ціна квадратного метра навіть так званого доступ­ного житла для молодих людей є захмарною. Таке нехтування державними інвестиціями в молодь забирає в України перспекти­ву, обертається хронічним небажання молодих людей мати власну родину.

Виходить, що тоді як високі державні посадовці займаються подоланням економічних та політичних криз, в Україні форму­ється, можна сказати, системна криза майбутнього. А вихід, як завжди, поряд: проблеми можливо вирішити на рівні життєвого старту кожного громадянина, на шляху соціалізації людини від дитячого майданчика до вищого навчального закладу та першого робочого місця. Для цього потрібно будувати дитячі садки, школи, створювати інфраструктуру для спорту та дозвілля, забезпечити рівні права і доступ до освіти та ринку праці, а головне — зберіга­ти в усіх суспільних закладах здоровий дух українських традицій.

Мені дуже боляче про це говорити, але чимало зневаги зазнають ті, хто дав життя не одній дитині. Багато сімей залиша­ються без законної державної допомоги, через те що матері рока­ми чекають на отримання належного їм статусу “Мати-героїня”. Цим жінкам треба дякувати за те, що вони рятують націю від зник­нення, а не зволікати з визнанням їхніх заслуг через бюрократичні процедури. І це тоді, коли потрібно дбати про підвищення соці­ального престижу материнства.

Є пропозиція запровадити грошову виплату батькам за виховання дитини, таку собі сімейну заробітну плату. Розрахунок її має базуватися на рівні прожиткового мінімуму та на кількості дітей в сім’ї. Ще одним засобом допомоги батькам можуть стати податкові преференції для родини з дітьми, наприклад, зменшен­ня розміру податку з доходів фізичних осіб з урахуванням кількості членів сім’ї.

Державна підтримка інституту сім’ї має виходити із страте­гічного бачення розвитку України у довгостроковій перспективі. Здоров’я нації, розвиток материнства і дитинства, якість життя та соціальна успішність громадян мають стати головними цінностями державної політики України. Це дасть можливість нашим молодим громадянам повірити у державу та у своє майбутнє. І лише тоді ми зможемо аргументовано говорити про перспективу України.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Харитоновичу.

До слова запрошується Адріан Йосипович Буковинський, президент Всеукраїнського благодійного фонду “Сім’я”.

Хочу поінформувати вас, що зараз відбувається нарада у Прем’єр-міністра, і Павленко Юрій Олексійович, Уповноважений Президента України з прав дитини, та Равіль Сафіуллін, голова Державної служби молоді та спорту України, попросили пере­казати, що приєднаються до нас, як тільки звільняться.

Адріане Йосиповичу, будь ласка.

 

БУКОВИНСЬКИЙ А.Й., президент Всеукраїнського благодійного фонду “Сім’я”. Вельмишановний Миколо Володими­ровичу! Шановні учасники парламентських слухань! Попри оптимі­стичне прагнення українців створити міцну, щасливу сім’ю, більше половини сімей розпадаються, приносячи біль і страждання у своє життя і життя своїх дітей. Для того щоб ефективно запобігати руйнації інституту української сім’ї, треба усвідомити основну причину розлучень. Насамперед це порушена ієрархія цінностей, непідготовленість людей до подружнього життя, нерозуміння сутності сімейного життя.

Останнім часом спостерігаються спроби змінити визначення поняття “сім’я” в законодавстві України. Різні організації в Україні й  за кордоном маніпулюють поняттями “права людини”, “дискри­мінація”, “розвиток демократії”, “захист прав дитини”, прагнучи привести українське законодавство у відповідність з так званими європейськими стандартами. Наприклад, лесбійки, геї, бісексуа­ли, трансгендерні особи претендують на права, встановлені для подружжя, яке до сьогодні визначається як союз чоловіка і жінки. Вони домагаються легалізації гомосексуальних союзів, що згідно з європейськими стандартами передбачає введення у шкільні програми пропаганди гомосексуальної ідеології.

Можу відверто заявити від імені батьків українських дітей, що це впевнений курс до деморалізації молодого покоління. Ми  розцінюємо такі ініціативи як злочин, тому віримо, що народні депутати проголосують за проект закону №8711 про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір. На підтримку цього законопроекту зібрано вже більш як 130 тисяч підписів. Прийняття закону захистить від пропаганди гомосексуалізму в нашій державі згідно з державною політикою України у справах захисту прав сім’ї та дитинства.

Такі явища, як розлучення, низька народжуваність, дитячий алкоголізм, ВІЛ/СНІД, аборти, постійне збільшення кількості сімей, які не можуть мати дітей, є наслідком відсутності адекватної до викликів сучасності сімейної політики. Традиційно сім’ю розглядають через призму соціальної політики і шукають, якими заходами їй допомогти. Ми наполягаємо, що такий підхід є помилковим.

Сім’я — це не проблема, а запорука процвітання країни. Сім’я — це єдина повноцінна одиниця суспільства, яка здатна найефективніше забезпечувати процес виховання громадян, формувати їхні цінності та реалізувати цілі держави. Тому ми наполягаємо на розгляді сімейної політики як національної стра­тегії Української держави. Вона має реалізовуватися через окреме міністерство сім’ї і молоді у тісній взаємодії та співпраці з іншими профільними міністерствами — освіти і науки, соціальної політики, охорони здоров’я, культури, юстиції. Ми також вважаємо, що сімейна політика обов’язково має розглядатися в контексті національної безпеки України.

Основний акцент у сімейній політиці має робитися на запо­біганні проблемам, а не на їх розв’язанні. Це можливо реалізувати через належну підготовку до життя в подружжі. Окрім сім’ї, така підготовка має забезпечуватися державою через середню школу та інші заклади освіти, релігійні організації, засоби масової інфор­мації та різнопрофільні громадські організації. На рівні Міністер­ства освіти і науки, молоді та спорту для такої підготовки треба передбачити включення до державних освітніх програм навчаль­них дисциплін і курсів, що забезпечуватимуть підготовку та фор­мування в молодої людини розуміння щодо побудови стосунків і сімейного життя.

Ефективна реалізація сімейної політики потребує залучення зусиль та праці багатьох тисяч кваліфікованих фахівців для належ­ної підготовки до життя в подружжі, соціального супроводу та необхідної підтримки сім’ї. Ми вважаємо за необхідне створити на базі Національного педагогічного університету імені М.П. Драго­манова Інститут сім’ї та подружнього життя з метою підготовки фахівців соціального супроводу і підтримки сім’ї. Прохання підтри­мати таку нашу ініціативу.

Актуальним є створення Всеукраїнського експертного цен­тру сім’ї недержавної форми власності, який зможе забезпечити регулярні якісні експертні та аналітичні оцінки задля досконалого формування сімейної державної політики. Що стосується кадрової бази цього центру, то ми вже маємо багатьох науковців, які бажають долучитися до цієї шляхетної справи.

Успіх реалізації сімейної політики значною мірою залежить від засобів масової інформації. Тому Державному комітету теле­бачення і радіомовлення України потрібно включити до пріорите­тів своєї діяльності пропаганду сімейних цінностей шляхом ство­рення різноманітних передач. Пропозиції напрацьовані.

Я можу стверджувати, що десятилітній досвід праці для сім’ї, якою охоплено більше 40 тисяч осіб, на сьогодні дає відпо­віді на питання, що робити, з ким і в якій послідовності працю­вати. За умови отримання відповідної підтримки та повноважень ми готові взяти відповідальність за досягнення результатів у цари­ні сім’ї та у відповідній підготовці співгромадян до подружнього життя.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується народний депутат України Олег Валерійович Ляшко. За ним виступатиме Катерина Борисівна Левченко. Прошу.

 

ЛЯШКО О.В., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (Блок Юлії Тимошенко). Дякую. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні українські громадя­ни, співвітчизники! Тема, яка обговорюється в залі, надзвичайно актуальна. Однак подивіться, будь ласка, на урядову ложу, там немає урядовців. Де Прем’єр-міністр? Де віце-прем’єр-міністри? Де відповідальні міністри? Їх немає. Ви знаєте, чому їх немає? Бо їм до лампочки ваші інтереси, їх хвилюють лише власні інтере­си. Катерина Левченко повідомляє, що 500 тисяч дітей в Україні ростуть без батька. А в кожного з них є батько й мати, і грошей мільйони щодня гребуть. А ви сидите безробітні, без засобів до існування.

Поки ми сиділи в залі, я познайомився з молоддю. Це тала­новиті, освічені, молоді, красиві, розумні хлопці й дівчата, але вони не мають роботи, не мають за що жити, не мають за що утримувати свої сім’ї. Христина Гунько, Богдан Кубік, Андрій Кру­жило, Олексій Кочермін, Жанна Мительська, Кирило Андрущенко, Андрій Карпенко, Віктор Чола, Ян Сурахан — це наше майбутнє, це люди, які мають будувати країну. Нинішня влада позбавила їх цієї перспективи. Ця талановита освічена молодь, яка має дипло­ми, має голову на плечах і бажання піднімати Україну з колін, позбавлена такої можливості.

Чому? Подивіться, ось тут сама молодь. А коли в цей зал прийдуть народні депутати, ви побачите, що майже половина з них — пенсіонери. Що їм тут робити? Що вони тут роблять? Вони отримують 15 тисяч зарплати, 15 тисяч пенсії і сплять тут або секс-сайти дивляться. Оце все, що вони роблять (Оплески).

А ви хочете, щоб вони на вас працювали? Ніколи вони на вас не працюватимуть, бо в них є свої діти й онуки, вони у спадок передають посади народного депутата. Згадайте часи Ющенка: півуряду — його куми. А чому так? Чому не породичатися з про­стими українськими сім’ями?

Ми говоримо про проблеми сім’ї. Урядовці розказують, як вони ними опікуються. Хлопці, беріть приклад з мене. Я в серпні поїхав у Знам’янку Кіровоградської області. Там є сім’я Шевчен­ків, у якій п’ятеро дітей. Я похрестив їхню найменшу дитину, Богдана, за кілька місяців йому виповниться рік. Хай би кожен урядовець похрестив дитину не своїх колег урядовців, а з багато­дітних сімей. Думаю, що від вас було б більше користі, ніж сьогодні (Оплески).

Ви нам отут годину морочите голову, як ви вболіваєте за сім’ї. Я вам розкажу, як ви вболіваєте. У проекті бюджету на наступний рік: надання пільгового довгострокового державного кредиту молодим сім’ям на придбання житла — 60 мільйонів гривень. Що таке 60 мільйонів гривень? Це один будинок на чотири-п’ять під’їздів. А в Україні тисячі сімей потребують житла. Ви, урядовці, кожен живете у своїй квартирі, всі маєте дачі, сотні, десятки гектарів землі! Поділіться з цим народом, віддайте їм хоча б частину з того, що ви отримали від держави! (Оплески). А ви все під себе гребете і людям не даєте.

Тому, сподіваюся, ви підтримаєте мій наказ, таке звернення до уряду. А ви не кивайте головами, коли йдеться про проблеми людей, а слухайте і підтримуйте, бо як ні, то залишите свої посади! Я пропоную в бюджеті на наступний рік передбачити як мінімум 5 мільярдів на придбання житла для молоді (Оплески). Так чи ні? А тих, хто вас не почує, ми винесемо звідси, вони тут не сидітимуть. Учора афганці почали свою справу, молодь закінчить, підніме Україну з колін, поміняє цю владу. Прийдуть і самі будуть вирішувати проблеми молоді, проблеми сім’ї в Україні (Оплески).

Я назвав прізвища талановитих молодих людей, які тут при­сутні, є й інші, мільйони українських молодих людей по всій країні не мають роботи, не мають зарплати. А що наш уряд, чим він хизується? Нам розповідають, що 25 мільйонів гривень дадуть на створення робочих місць для молоді. Це ніщо, це означає, що кожен з вас і надалі буде без роботи, без зарплати. Тому я про­поную радикальне вирішення проблеми і сподіваюся, що урядовці це почують, намотають на вус і реалізують, а не ігноруватимуть, як завжди, представників опозиції.

Перше — роботодавець має отримувати дотацію, коли бере молодь на роботу.

Друге — роботодавець має отримувати пільги із сплати податків, коли бере молодь на роботу.

І третє — кожна молода сім’я повинна мати можливість як мінімум на 30 років взяти кредит на придбання житла під 3 відсотки, щоб жити у своїй хаті, народжувати по п’ятеро дітей і піднімати Україну. Лише це дасть нам можливість розв’язати проблеми сім’ї.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Катерина Борисівна Левченко, президент Міжнародного жіночого правозахисного центру “Ла Страда — Україна”. Прошу, Катерино Борисівно.

 

ЛЕВЧЕНКО К.Б., президент Міжнародного жіночого право­захисного центру “Ла Страда — Україна”. Дякую, Миколо Володи­мировичу. Шановні колеги, добрий день! Складно виступати після такого запального і справедливого виступу. Пане Олеже, ви поча­ли з тих слів, які я хотіла сказати, подивившись на ложу уряду. З ким ми говоримо сьогодні? Кому даємо завдання?

Взагалі, коли я слухала гарну доповідь заступника міністра у справах сім’ї, молоді та спорту, мені хотілося запитати: а кому ви ставите завдання? Нам — громадським організаціям? Ви пред­ставляєте центральні органи виконавчої влади, а так розповіда­єте, ніби ви і є той народ, який дає завдання тим, хто має їх виконувати. Потрібно зробити те, те, те. А що заважало за півтора року роботи уряду професіоналів скасувати віковий ценз для надання допомоги потерпілим від насильства і різних кризових ситуацій? Ви знаєте, що у нас можна страждати від насильства до 35 років, а після 35 років не можна, бо ніхто вам не надасть допо­моги? Що заважало затвердити соціальні стандарти роботи в цій сфері? Що заважало зробити нормальне законодавство у сфері запобігання насильству в сім’ї?

І таких запитань можна ставити багато, але сьогодні їх нікому ставити. Бо міністерство, яке внаслідок адміністративної реформи має відповідати за політику у сфері сім’ї, сьогодні не представлене своїм керівництвом. Міністерству соціальної політи­ки не цікаво, буде в них департамент сімейної політики чи не буде. І листи, які ми надсилаємо, просячи надати інформацію про контактних осіб, з якими можна працювати, повертаються з відпо­відями: “У нас їх немає, вони не визначені”. Це означає, що слова про пріоритет сімейної політики можуть викликати лише гірку посмішку, бо сім’я — це пріоритет для нас з вами, але не для уряду.

Саме тому кількість звернень на “гарячу лінію” з питань запобігання насильству та захисту прав дитини невпинно зростає. Олена Федорівна говорила про це. За вісім місяців цього року ми отримали 6,5 тисячі звернень, тоді як минулого року — близько 6 тисяч за рік. Що це означає? Це означає те, що люди не можуть отримати на місцях ані допомоги, ані інформації. Це означає, що вертикаль влади зруйнована і не працює. Вона не захищає нашу найбільшу цінність — родину. Це свідчення і бездіяльності, і без­відповідальності держави щодо захисту прав громадян, насампе­ред жінок і дітей.

Не буду наводити історії, цитати, яких у мене дуже багато. Скажу лише про ті узагальнені речі, які не зроблені, але які потрібно робити:

невідкладно продовжити впровадження практики корекцій­них програм і профілактичної роботи з особами, які скоюють насильство в сім’ї;

врешті-решт затвердити Державну програму підтримки сім’ї, яка розроблена більше року тому і якої на сьогодні в державі немає;

сформулювати замовлення на створення кризових центрів, щоб такі інституції були в кожному регіоні (це завдання централь­ного уповноваженого органу виконавчої влади з питань сімейної політики).

Міліція повинна реагувати на випадки насильства в сім’ї. На сьогодні 78 відсотків скарг, які надходять на нашу “гарячу лінію”, стосуються бездіяльності органів Міністерства внутрішніх справ. Ну, зрозуміло, міністра тут немає, але ж це робота не лише центрального апарату, це робота кожного дільничного і кожного райвідділу міліції.

Серйозного дофінансування потребує вся сфера, про це вже говорили. Порівняйте: 3 мільйони — на сімейну політику і  11 мільярдів — на Міністерство внутрішніх справ. Є різниця? І  33 мільйони — на культурно-просвітницькі заходи Міністерства культури України.

З цього приводу мене цікавить, де ж та державна політика, яка дозволяє на нашому телебаченні такі шоу, як “Діти напрокат”? Тоді як учора Верховна Рада ратифікувала Конвенцію Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми, дітей надають у  сім’ї напрокат, виходить, з дозволу Державного комітету теле­бачення і радіомовлення України. “Міняю жінку”, “Холостяк” — люди, це все заважає нормальному розвитку сімей і нормальному розвитку людини.

Що потрібно? Реальна увага (не така, як нам сьогодні демонструє уряд) і реальне фінансування. Необхідне включення цих питань до числа тих, моніторинг яких здійснює Рада Європи. І  не треба парламентській більшості та уряду закликати зупинити цей моніторинг, бо ми хочемо до Європейського Союзу. Ми хочемо не до Європейського Союзу, ми хочемо жити добре, тому нехай моніторять нас міжнародні організації.

Решту рекомендацій, які ми розробили спільно з колегами, я передаю до президії, шановний Миколо Володимировичу, і до профільного комітету для врахування в подальшій роботі.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Катерино Борисівно.

У роботі наших парламентських слухань бере участь Уповно­важений Президента України з прав дитини Юрій Олексійович Павленко, який зараз виступатиме. Думаю, він зафіксує і пере­дасть Президенту, Адміністрації Президента побажання та думки учасників парламентських слухань.

До слова запрошується Юрій Олексійович Павленко, Уповноважений Президента України з прав дитини. Прошу.

 

ПАВЛЕНКО Ю.О., Уповноважений Президента України з прав дитини. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Незважаючи на те, що останніми роками в законодавчій сфері відбувся цілий ряд важливих, позитивних змін, якщо ми порівняємо стан сім’ї і законодавчу базу, то можемо сказати, що між законом і реальним життям є глибокий рів.

Складні економічні процеси, що відбуваються в державі, на жаль, мають безпосередній вплив на становище сім’ї. Маємо прикру ситуацію, коли кількість дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, з кожним роком не зменшується, а збільшу­ється. На сьогодні майже 150 тисяч таких сімей зареєстровані на обліку в соціальних службах.

В Україні велика кількість соціально неадаптованих батьків, які не справляються з батьківськими обов’язками. Впродовж багатьох років ми, захищаючи дітей від сімейного неблагополуччя, караємо батьків за незадовільне виконання своїх обов’язків, позбавляючи їх батьківських прав. Скажу відверто, ще й сьогодні основним показником роботи прокуратури, судів, органів внутріш­ніх справ залишається показник: що більше дітей вилучили з сім’ї, то краще. Щороку в Україні приймається близько 10 тисяч таких рішень. Підтверджує цю негативну тенденцію сучасна практика стимулювання батьків до влаштування дітей в інтернатні заклади як спосіб подолання бідності. Вважаю, що подібне рекрутування дітей є дискримінаційним підходом до вирішення долі дитини. Міжнародна спільнота засуджує Україну за каральний підхід до сімей, які перебувають у скруті, та за стабільно високі показники позбавлення батьківських прав.

Ми вкладаємо шалені фінансові та людські ресурси в надан­ня послуг, але не маємо адекватного результату, з року в рік повторюючи системні помилки. Боротися з наслідками біди неефективно. Потребує перегляду практика діяльності служб у справах дітей, надання соціальної допомоги та здійснення соці­ального супроводу сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах. Система соціальних служб сім’ї, дітей та молоді так само потребує глибокого реформування за функціями і посилення кадрового забезпечення.

З метою підвищення соціальної підтримки сім’ї пропоную:

переглянути чинну в Україні процедуру позбавлення батьків­ських прав, передбачивши обов’язкове інформування органами опіки та піклування судів про здійснення ними діяльності з надан­ня допомоги сім’ям у виконанні ними батьківських прав;

запровадити обов’язковий соціальний супровід осіб, у яких за рішенням суду діти вилучені без позбавлення батьківських прав, та осіб, які заявили про бажання відновити свої батьківські права;

внести пропозиції до Верховного Суду про неприпустимість існуючої практики прийняття рішення про позбавлення батьків­ських прав осіб, які не можуть виконувати батьківські обов’язки через бідність або інвалідність.

Шановні учасники парламентських слухань! У своєму виступі я наголосив лише на одній проблемі щодо прав дітей в Україні. Очевидно, їх безліч, за короткий виступ їх неможливо висвітлити. Разом з тим я інформую, що інституція Уповноваженого з прав дитини в Україні діє, почала працювати і має достатньо функцій та повноважень для ефективної роботи.

13 жовтня цього року відбудеться Всеукраїнська нарада з  питань захисту прав дитини під головуванням Президента Укра­їни. Очікується непроста, відверта дискусія. Ключове завдання — проаналізувати стан захисту прав дитини в Україні та визначити подальші дії щодо вдосконалення роботи органів центральної і  місцевої влади у сфері захисту прав дитини. До участі в нараді будуть запрошені представники громадських організацій, всіх органів центральної та місцевої влади, які відповідають за захист дитинства в Україні.

Крім того, 27 вересня, у 20-ту річницю початку дії в Україні Конвенції ООН про права дитини, планується створити Громад­ську консультативну раду з питань захисту прав дитини. Користу­ючись нагодою, я запрошую всі громадські організації, які працю­ють в інтересах дітей, які мають програми, мають пропозиції щодо вдосконалення державної політики, взяти участь і надалі активно спільно працювати над формуванням ефективної політики захисту прав дитини в Україні.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Олексійовичу.

До слова запрошується наш колега з Парламентської асам­блеї Ради Європи, член парламенту Литовської Республіки Егідіус Варейкіс. За ним виступатиме народний депутат України Андрій Михайлович Найдьонов. Прошу.

 

ВАРЕЙКІС ЕГІДІУС, член Парламентської асамблеї Ради Європи, парламентарій Литовської Республіки. Щиро дякую, пане голово. Шановні пані та панове! Сьогодні я чую багато розмов про гроші: ми потребуємо грошей, батьки, діти, уряд. Я не говоритиму про гроші, я вважаю, що гроші — це не розв’язання проблеми. Може, це вас здивує, але я говоритиму про любов.

Ми часто-густо називаємо одне одного братами і сестрами, батьками і матерями. Батько, мати, донька, син. Ми кажемо, що родина — це ланка нашого суспільства. Цю ланку зруйновано. Що сталося? Що не так з нашими європейськими родинами — чи соціалістичними, чи комуністичними, чи християнськими, будь-якими? Я адресую це питання і до вас, бо ми тут маємо зустріч християнських політиків. Отже, я звертаюся до християнських політиків.

Коли я думаю про родину, я думаю про те, що таке христи­янська родина, що найголовніше для такої родини. Багато хто каже, що знає. Хочу процитувати Святе Письмо, коли я його цитую, люди часто дивуються. Лише два речення з Послання Святого Павла до ефесян. Перше: “Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господові”. Я бачу збентеження в очах багатьох із вас. Друге: “Чоловіки, любіть своїх дружин”. Бачу запитання в очах чоловіків. Тут ні про гроші не йдеться, ні про поліцію, ні про захист дітей. Сказано тільки: будьте покірними, підтримуйте і  любіть один одного.

Отже, в чому тут трудність? У тому, що ми маємо певну філософію. Одна трудність у тому, що ми освічені і виховуємо своїх дітей як індивідуалістів, щоб вони були самодостатніми, покладалися лише на себе. А родина — це спільнота. І ми кажемо, що ми спільнота, громада. Так каже і священик у проповіді, коли ми йдемо до церкви, так стверджується і в суспільстві. Але ми боремося: жінки — з чоловіками, чоловіки — із своїми начальни­ками тощо. Все суспільство в цій боротьбі, і нам треба змінити ставлення. Індивідуалізм — не надто добра риса. Часом добра, але не завше.

Інколи я чую від своїх колег-лібералів з парламенту, що розлучення — це одне з фундаментальних, засадничих людських прав, тому що звільняє людину. Вбивство ненародженої дитини звільняє від наслідків народження дитини, але чи треба ставитися до цього саме так, чи треба все-таки звернутися до християнської моралі?

Філософська трудність з числом “2”, на мою думку, полягає в тому, що ми є родинами споживачів. Ми переносимо ринкові відносини на сім’ю. Я шукаю кохану, дружину, вибираю, хто кращий. Але родина — це не ринок, не можна замінити товар. Побралися, два роки пожили і розбіглися, бо не сподобалося. Це споживацький підхід. Натомість треба ставитися інакше. Якщо я десять років живу з дружиною і бачу, що вона негарна, то це не її провина, а моя. Однак на загал ми цього не розуміємо. Наступ­ного року я святкуватиму 30-ту річницю свого подружжя, і дру­жина мені й далі подобається. Ось те, чого ми маємо триматися.

Що треба робити законодавцям?

Насамперед треба змінити ставлення до материнства. Згідно із законодавством багатьох країн (і моєї, й вашої) материнство — це хвороба, недуга, а дитина — це проблема.

Маємо змінити ще одну річ. Ось ваше законодавство: чоловік не відповідає ні за що в родині. Ми маємо цю відпові­дальність посилити, і значно. Чоловіки ні за що не відповідають. Це дуже важлива річ.

І треба змінити ставлення громадськості до родини. Родина — це не проблема, а розв’язання багатьох проблем. Якщо ми кохаємо, якщо ми маємо дітей, то менше буде проблем з пен­сіями, з соціальним захистом тощо. Отже, треба змінити ставлен­ня до родини. Це непросто, не можна це зробити притьмом, але, мені здається, якщо ми хочемо вижити як цивілізація, то треба триматися родини. Це не соціальний, не економічний проект, це проект любові. І нам треба це усвідомити, цього триматися і як слід затвердити.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Андрій Михайлович Найдьонов, секретар Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму. За ним виступатиме Найчук Наталія Анатолі­ївна. Будь ласка.

 

НАЙДЬОНОВ А.М., секретар Комітету Верховної Ради Украї­ни з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (Комуні­стична партія України). Уважаемые участники парламентских слушаний! Сегодня на обсуждение вынесен вопрос, имеющий чрезвычайно большое значение для жизни нашего государства, его будущего. В народе говорят: крепкая семья — крепкое госу­дарство. А известный российский писатель Сергей Довлатов как-то сказал: “Семья — не ячейка государства, семья — это и есть государство”.

К сожалению, сегодня, как справедливо отмечено в докладе профильного комитета, роль семьи, этого уникального общест­венного института, недопустимо принижена. И обусловлено это негативными процессами, происходящими в нашей стране. Разрушена вся система общественных отношений, которая в со­ветское время обеспечивала нашим людям полную занятость, гарантированную оплату труда, государственную заботу о мате­ринстве и детстве, самую справедливую в мире систему социаль­ной защиты, продуманную систему воспитания молодежи.

Разве можно всерьез говорить о прочной семье, когда около 7 миллионов наших граждан вынуждены искать работу за пределами Украины, а их дети годами остаются без родительско­го присмотра? Какие стимулы к рождению детей в семьях, кото­рые отброшены за черту бедности, едва сводят концы с концами? И таких, по официальным данным, почти треть.

Массовая бедность — позор для государства и самый тяж­кий удар по институту семьи. Добавим к этому необеспеченность многих молодых семей жильем, разрушенную систему общедо­ступного бесплатного здравоохранения, фактически, переход к платному обучению не только в высших, но и в других учебных заведениях, ликвидацию значительной части детских дошкольных заведений, поборы в тех, которые еще остались, ликвидацию кухонь детского питания с натуральными продуктами, а не хими­чески опасными искусственными заменителями, реализуемыми, к тому же, по космическим ценам, рост цен на продукты питания, предметы первой необходимости.

Все это привело к тому, что семья в Украине перестала должным образом исполнять важнейшие социальные функции: демографическую, социально-культурную, воспитательную, соци­ально-психологическую. И в этом — одна из главнейших причин уменьшения рождаемости и в целом численности населения за годы независимости более чем на 6 миллионов человек. Кто может отрицать, что это прямое следствие реставрации в нашей стране порядков дикого капитализма, перманентных структурных финансовых кризисов, циничного ограбления населения, концен­трации национального богатства в руках небольшой группы олигархов?

Конечно, радикально изменить ситуацию можно лишь на основе изменения социально-экономического строя, утверждения принципов социальной справедливости, присущих социализму. Но уже сегодня для восстановления роли семьи можно и нужно делать намного больше. Это хорошо, что без задержки выплачи­вается пособие в связи с рождением ребенка, почти 90 тысячам малообеспеченных семей оказывается адресная помощь. В  последние годы усилено внимание к оздоровлению и отдыху детей в летнее время, в прошлом году оздоровлено почти 2,4 миллиона детей. Но наиболее важно — обеспечить молодых людей, вступающих в самостоятельную жизнь, жильем, обязатель­но предоставить им первое рабочее место по окончанию учебно­го заведения, восстановить и укрепить сеть детских дошкольных учреждений, спортивных заведений, радикально изменить поло­жение в системе здравоохранения.

И еще одно. Не может не тревожить крайне негативное влияние средств массовой информации на моральное состояние нашей молодежи. Насилие, разврат, цинизм, культ обогащения, индивидуализма — к этому сводятся многие телепередачи, кино­фильмы. Разве можно в таких условиях надеяться, что у молоде­жи будут сформированы высокие моральные качества, уважение к старшим, любовь к Родине?

Хотелось бы, чтобы эти проблемы нашли отражение в реко­мендациях, которые будут приняты по итогам парламентских слушаний, в законодательных и других правовых актах, в практи­ческой деятельности всех государственных органов. Фракция коммунистов в Верховной Раде будет инициировать принятие соответствующих законов, и мы будем этого добиваться.

Благодарю за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Наталія Анатоліївна Найчук, начальник Управління у справах сім’ї, молоді та спорту Тернопільської обласної держадміністрації. За нею виступатиме народний депутат Павло Якимович Унгурян. Будь ласка.

 

НАЙЧУК Н.А., начальник Управління у справах сім’ї, молоді та спорту Тернопільської обласної державної адміністрації. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Проблема сімей трудових мігрантів є глобаль­ною не лише для Західного регіону, а й для України загалом.

З давніх-давен українському народу завжди були притаманні родинні цінності, а створення сім’ї, народження і достойне вихо­вання дітей визначалися одним з найважливіших обов’язків. Протягом історії саме сім’я за відсутності держави стала для нашого народу місцем плекання, передачі мови, моралі, віри. Тепер на противагу цим цінностям прийшли інші — матеріальний добробут і свобода самореалізації.

Тернопільщина, яка здавна славилася своїми сімейними традиціями виховання, достойними багатодітними сім’ями, де ду­ховне переважає над матеріальним, у період становлення Україн­ської держави опинилася перед складним вибором: цілісність сім’ї чи її матеріальний статок? У пошуках матеріального десятки тисяч галичан роз’їхалися по світах. Трудова міграція батьків, що пере­довсім має на меті розв’язання матеріальних проблем родини, призводить до складних наслідків у розвитку дітей, які залиша­ються в Україні. Спостерігається чітка тенденція перекладання батьками відповідальності за результати виховання своїх дітей на  дитячий садок, школу, вищий навчальний заклад, бабусь та дідусів.

За майже 20 років міграційних процесів уже виросло ціле покоління дітей, батьки яких вимушено перебувають за кордоном. Це особлива категорія дітей, які раптово, оминаючи всі природні, фізіологічні процеси формування особистості, стають дорослими, відповідальними за власне життя. Діти, у яких втрачена модель формування сім’ї, стосунків між батьками, яким батьки потрібні лише для фінансового забезпечення. Ці діти не бачать свого май­бутнього в Україні і, отримавши куплений за батьківські гроші дип­лом, поповнюють ряди трудових мігрантів.

Здається, що ще потрібно сім’ї, коли нарешті вирішилися матеріальні проблеми? Виявляється, це не все. Психологічні трав­ми, що їх зазнають діти в умовах тривалої розлуки з батьками, розриву родинних зв’язків, призводять до негативного сприйняття реалій та оточення, пошуку прихистку в кримінальному середови­щі, до дитячого алкоголізму, наркоманії та проституції. Все більша частка дітей трудових мігрантів стають так званими дітьми вулиці. За даними служби у справах дітей обласної державної адміністра­ції, в області налічується 3090 дітей, обоє батьків яких виїхали за кордон.

За орієнтовними даними, близько 10 відсотків мешканців області працездатного віку працюють за кордоном. З них 88 від­сотків осіб перебували у шлюбі. Лише в поодиноких випадках відбувається так зване возз’єднання сім’ї, коли після багатьох років розлуки сім’я живе в повному складі. Практично 90 відсотків сімей, де один чи обоє батьків є трудовими мігрантами, розпада­ються, і лише питання часу, скільки існуватиме така родина.

Іноді з різних причин — проблеми з легалізацією, примусова депортація, потреба відвідати родину — заробітчани вимушено повертаються в Україну. Такі люди, повірте, відчувають себе втраченими для держави і для суспільства. Терміном “італійський синдром” психологи описують стан людей та членів їхніх сімей, які повертаються з-за кордону і не можуть адаптуватися у колись звичному житті, особливо коли це стосується стосунків дітей та батьків.

Що ми можемо створити для родини? Як ми можемо поліпшити умови, запровадити сприятливішу політику і, зрештою, гарантувати сім’ям безбідне життя в Україні? Необхідно нарешті прийняти Державну програму підтримки сім’ї, яка має перед­бачати можливість комплексної допомоги сім’ям мігрантів, а не обмежуватися лише соціальними заходами, визначити систему зв’язків міждержавного рівня з легалізації трудової міграції.

Шановні учасники парламентських слухань! Усі ми маємо чітко усвідомити, що ні держава, ні політичні або громадські об’єднання чи інші соціальні інститути не зможуть самотужки подолати проблеми таких сімей. Це під силу тільки всім нам разом. Саме тому відродження сімейних традицій і як наслідок — подолання демографічної кризи є загальною справою, посильну участь у якій має брати кожен з нас.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Павло Якимович Унгурян, народний депутат України. За ним виступатиме Євген Євгенович Савін.

 

УНГУРЯН П.Я., член Комітету Верховної Ради України з пи­тань соціальної політики та праці (Блок Юлії Тимошенко). Здравствуйте, уважаемые коллеги! Я рад, что сегодня у нас такая серьезная дискуссия, ведь все мы понимаем, что большинство из  социальных проблем, существующих в стране, коренятся в  кризисе семьи, кризисе семейных ценностей. Поэтому я рад, что не так давно мы в этом зале рассматривали вопросы моло­дежи и здорового образа жизни, сегодня рассматриваем вопросы семьи, а в ноябре состоятся парламентские слушания о состоя­нии общественной морали.

Сегодня уже отмечали, что мы все-таки не можем вот так одномоментно, принятием какого-то закона решить все пробле­мы. Мы не можем в парламенте принять закон, чтобы все семьи стали здоровыми, счастливыми и богатыми. Это дело всего общества.

Я благодарен Андриану Буковинскому и другим коллегам, внесшим основательные, серьезные замечания и предложения, думаю, мы их учтем в рекомендациях. Но что мы можем сделать как парламент? И что мы можем сделать в режиме диалога общественных организаций и парламентариев?

Первое — это масс-медиа. Согласитесь, что, прежде всего, сегодня проблема в телевизоре, в Интернете, других средствах массовой коммуникации, где пропагандируются идеи нездоровой семьи, где нет популяризации семейных ценностей — института отцовства, ответственного материнства, рождаемости. Везде мы видим пропаганду свободных отношений, гомосексуализма, других извращенных форм существования в обществе. Поэтому первое и однозначное — на уровне РНБОУ, на уровне Президента страны собрать владельцев ключевых телеканалов, Интернет-ресурсов и сказать: ребята, надо менять информационный фон в стране. Так или нет? Абсолютно верно.

Второе — воля. Необходима воля всех органов власти. Я как парламентарий всегда призываю к этому коллег в этом зале, но при этом необходима воля Кабинета Министров, Администрации Президента, областных государственных администраций, район­ных, городских, сельских советов к тому, чтобы эти проблемы решать в первоочередном плане. Не по остаточному принципу, мол, если останутся средства, может, какие-то объедки, мы направим их на решение этих проблем, а в качестве приоритета должны решаться эти вопросы. Поэтому и парламентские слушания надо проводить, и рассмотрение на специальных заседаниях правительства, коллегий облгосадминистраций, местных советов и так далее.

И третье — деньги. Как ни прискорбно, но третье — деньги. Деньги на семью, на жилье, на детские сады, на создание сети молодежных, подростковых, детских клубов. Это та функция, которую сегодня обязано осуществлять государство.

Поэтому прошу эти три позиции включить в рекомендации.

Спасибо.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується заступник голови Харківської обласної державної адміністрації Савін Євген Євгенович. За ним виступатиме Лілія Степанівна Григорович.

 

САВІН Є.Є., заступник голови Харківської обласної держав­ної адміністрації. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні колеги! Ви знаєте, я вдруге на парламентських слуханнях і хочу вам сказати таке. Поки депутати умовляють уряд, уряд умовляє депутатів, у Харківській області прийнята Програма підтримки сім’ї до 2016 року. Уже прийнята, за відсутності державної про­грами. Бо ми розробили Стратегію сталого розвитку Харківської області до 2020 року. Без сім’ї, без програми підтримки сім’ї ніякого сталого розвитку в регіоні бути не може (Оплески).

Ми провели аналіз, що реально відбулося з інститутом сім’ї за останнє 20-ліття тільки по Харківській області. Виявилося, що загальна кількість сімей за останні роки зменшилася майже вдвоє. Втрачаються традиції багатодітності, кількість багатодітних родин за останніх 20 років зменшилася втроє і становить 7733 сім’ї. Переважна більшість сучасних багатодітних родин не спроможні забезпечити себе без допомоги держави. Зокрема, серед родин, у яких більше п’яти дітей, 60 відсотків — украй бідних. У серед­ньому одна сім’я витрачає на статті, пов’язані з вихованням дитини, тільки 2 відсотки загальних витрат родини.

Зрозуміло, що це позначається на якості виховання дітей, а також частково призводить до проблем бездоглядності і безпри­тульності — це друга сторона медалі. Офіційної статистики щодо кількості дітей, які виховуються вулицею, немає. Однак, за опера­тивними даними служб у справах дітей та кримінальної міліції у справах дітей, лише за останніх 10 років під час рейдів у Харків­ській області за бродяжництво затримано більше 25 тисяч дітей, переважно це підлітки до 15 років.

Що жене їх з дому? Найчастіше — антисоціальна поведінка батьків, 80 відсотків дітей вулиці мають батьків, які вживають алкоголь, не працюють, вчиняють насильство в сім’ї. Діти мігру­ють по областях, 7 відсотків дітей взагалі ніколи не навчалися і  майже стільки ж — не навчаються більше року.

Тож сучасна українська сім’я дуже змінилася. Втрачені сімейні цінності, пріоритети. Аналізуючи якісні показники сімей, відзначаються риси, які вирізняють середню сучасну сім’ю: закри­тість, консервативність, дисгармонійність, корпоративність у від­носинах. Шлюб перестав бути довічним і легітимним. Орієнтація молоді на короткотермінові сімейні стосунки стає нормою пове­дінки. Зростає число розлучень, збільшується кількість одиноких людей. Статистика по Харківській області свідчить, що за останні роки кількість розлучень, зареєстрованих у нашій області, стано­вить 58 відсотків.

За даними соціологічних досліджень, проведених у регіоні, на запитання “Що не так у вашій родині?” відповіді розподілилися таким чином: низькі доходи — 69 відсотків, погане здоров’я — 29 відсотків, побутові труднощі — 17 відсотків, безвихідь, погане житло — 12 відсотків, неможливість дати дітям освіту — 9 відсот­ків, негативні явища та погані сімейні стосунки — 4 відсотки.

На запитання “Наскільки сім’я в українському суспільстві здатна повноцінно здійснювати сімейне виховання дітей?” батьки відповіли так: повністю здатна — 17 відсотків, скоріше здатна, ніж нездатна — 39 відсотків, скоріше нездатна, ніж здатна — 27 від­сотків, повністю нездатна — 9 відсотків, важко відповісти — 8 відсотків. Таким чином, можна констатувати, що більше 40 від­сотків батьків визнають свою неспроможність у виховній сфері.

Звичайно, представники державної влади на місцях реагу­ють на такий кризовий стан у сімейній політиці. Заходи реалізації державної сімейної політики в Харківській області умовно поділя­ються на чотири напрями роботи: організаційний, інформаційно-просвітницький, культурно-масовий і напрям співробітництва та моніторингу. Однак хочу звернути увагу на відсутність загально­державного дослідження проблем сучасної родини, на брак таких досліджень, взагалі на брак інформації стосовно сім’ї, молоді, родини, про непрості стосунки в сім’ї, народжуваність.

Адекватно оцінивши ситуацію, яка склалася в регіоні та загалом в Україні, постає питання про розроблення невідкладних заходів з надання допомоги сім’ї у всіх напрямах. Дієвим меха­нізмом вирішення проблем сучасної сім’ї може стати прийняття Державної програми підтримки сім’ї, проект якої обговорено в регіонах у 2010 році.

Державна сімейна політика була і залишається опікунською та побудованою за залишковим принципом. Такий підхід необхід­но змінювати. Основним завданням держави у сфері підтримки сім’ї на сьогодні має стати не тільки соціальний захист родини шляхом надання пільг, матеріальної допомоги та соціальних виплат, а створення ефективних умов для самореалізації сім’ї, впевненості її у майбутньому, яка ґрунтується на правовій, економічній, соціальній і моральній стабільності держави.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується народний депутат України Лілія Григорович. Будь ласка. За нею виступатиме Євген Анатолійович Ісаєв.

 

ГРИГОРОВИЧ Л.С., секретар Комітету Верховної Ради Украї­ни з питань охорони здоров’я (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Голова Всеукраїнської громадської жіночої органі­зації “Союз українок”. Шановний Миколо Володимировичу! Дорогі колеги! Почну з думок, які зародилися щойно, під час наших парламентських слухань. Показуючи на напівпорожню трибуну, запитували, кому ставити завдання. Відповідаю: нам самим, собі. Можна багато разів вимагати (а я про це пишу в законопроектах), що треба поділитися, про це каже Обама, це роблять європейські мільйонери, але починати треба з себе.

Коли їдеш Україною, по всіх дорогах бачиш білборди. На одних промовець, який щойно виступав, везе жінку на велосипеді, на інших показує отак великий палець. І білбордів тих тисячі, тисячі й тисячі. Продай ті білборди і дай гроші. Дай гроші і  Христинці Гунько, і Яну Курману, і багатьом іншим дітям, про яких ти казав. Тому завдання для нас: “Comedy Club” можна аплодувати, “Comedy Club” не треба вірити. Тоді наші сім’ї будуть у безпеці, а нас не ошукають.

Тепер почну з того, що, власне, хотіла сказати. Дорогі мої, я, як і мій шановний литовський колега Егідіус Варейкіс, хочу сьогодні говорити не про виплати, хоча про них, не про мало­забезпечених, хоча про них, а про любов, про те вічне джерело, яке ніколи не вичерпається в кожному з нас, в людині, бо людина — творіння Боже.

У другу неділю травня, коли відзначаємо День матері, до мене підійшли журналісти і запитали: що ви як політики зробили, щоб жінка народжувала, і народжувала більше, не боялася наро­джувати? Мені легко відповідати, бо я один із співавторів Закону “Про охорону дитинства”, бо подаю повсякчас поправки до зако­нів про малозабезпечених, про дітей-інвалідів. І все одно Україна, на жаль, на сьогодні на одному з останніх місць за соціальними виплатами. Але, дорогі мої, є речі, які не вписуються в кондуїти державних бюджетів, не вписуються в постанови чи законопро­екти. Знову-таки, це любов. Якщо ми напишемо “любов” і поста­вимо знак дорівнює — буде сім’я, якщо ми напишемо “любов” і поставимо знак дорівнює — буде світ.

Уявіть собі, про що ми сьогодні ведемо мову: бути чи не бути в Україні традиційній сім’ї? Сім’я, яка пережила дві світові війни і Голодомор на цій землі, сьогодні потерпає від того, бути чи не бути їй в епоху затяжного трансформаційного періоду. Я  хочу відповісти: бути. І з огляду на те, ми повинні поставити дієздатний інститут сім’ї не тільки на рівень загальнонаціо­нального пріоритету, а на рівень питання національної безпеки.

Я представляю жіночу громадську організацію. Ось наші конференції ще з 2007 року. Міцна родина — запорука держави. Родина може замінити державу, держава ніколи не замінить. Судіть самі, чи ми можемо прописати у бюджеті: колискова від матері — 30 гривень, вечірня казка від батька — 40 гривень, поцілунок матері — 5 гривень. Хто зглянеться над нашою дитиною швидше: мер, губернатор, міністр Кабінету Міністрів чи два най­головніші високопосадовці — батько і мати, бо це їхній священний обов’язок? Якщо батько і мати не хочуть зглянутися над своєю дитиною, то чи будуть успішними подачка, опіка чи бюджетна графа від мера, губернатора чи міністра Кабінету Міністрів?

І з огляду на те, я хотіла б сьогодні висловити пропозиції “Союзу українок”, задля того щоб інститут сім’ї запрацював. Дорогі мої, пропозиція номер один. На противагу ювенальній юстиції, яку нам сьогодні нав’язують і яка в епоху трансформації може остаточно добити українську родину деякими своїми норма­ми, пропонується доповнити проект такими рекомендаціями:

розробити державну програму сприяння становленню і роз­витку функціонального інституту сім’ї;

замість “Міняю жінку” і подібних телепередач закли­каю   “1+1”, “СТБ” та інші телеканали запровадити передачу “Мій  сімейний вихідний”, де провідні моральні авторитети пока­жуть, як вони у своїй сім’ї, зі своїми дітьми проводять вихідний: поїхали до Пирогова, показали гончарство, вивезли на Хортицю. Щоб це було модно, круто, cool! (Оплески). І це не залежить від урядів, це залежить від нас;

підтримати діяльність Національної експертної комісії з пи­тань захисту суспільної моралі, бо дитина мусить дихати чистим повітрям і мати чисте інформаційне довкілля. Вчора на засіданні комісії моральні авторитети — філософ Мирослав Попович, кардіохірург Геннадій Книшов, народний артист України Богдан Бенюк — і всі інші члени комісії засудили телепередачу, про яку ішлося, “Діти напрокат”. Це не моральний поліцейський, це моральний ангел в українській справі! (Оплески).

І на завершення. Якщо ви хочете почути рецепт ефективної, могутньої, процвітаючої держави на віки, я відповім — дієздатна, функціональна сім’я. І хай у цьому нам допоможе Господь Бог (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Євген Анатолійович Ісаєв, перший заступник голови правління Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву. За ним виступа­тиме Алла Василівна Шлапак.

 

ІСАЄВ Є.А., перший заступник голови правління Державної спеціалізованої фінансової установи “Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву”. Шановний Миколо Володи­мировичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парла­ментських слухань! Ви бачите, що кожен промовець вважає проблему забезпечення молоді житлом однією з головних. Ця  проблема — одне з найгостріших соціальних проблем у нашій державі. Тому вважаю дуже доречним порушення цього питання на нинішніх парламентських слуханнях.

За статистичними даними, у нас зареєстровано близько 130 тисяч молодих сімей, які потребують власного житла. Точніше, це сім’ї, які перебувають на квартирному обліку. А ті, які потре­бують житла, навіть не реєструються, бо вважають це справою безперспективною.

Відсутність власного житла визнана однією з основних причин відмови від народження дітей, конфліктів у сім’ях, навіть, на жаль, розлучень, а також виїзду молодих фахівців за кордон. Таким чином, позитивне вирішення даного питання — це не просто отримання власних квадратних метрів, це розв’язання більш глибинних, гострих соціальних проблем, значне покращання демографічної ситуації в Україні, зниження показника розлучень та збереження інтелектуального потенціалу нації.

Донедавна житлові права громадян в Україні реалізову­валися державою переважно шляхом безоплатної передачі житла. Однак часи вже не ті, і житлові зобов’язання держави постійно зростають, тож вирішити житлову проблему старими методами неможливо. Потрібно поступово переходити від безоплатного надання житла до його будівництва або придбання громадянами за власні кошти, але за державної підтримки, звичайно.

У цьому контексті кредитування молодих сімей, яке здійсню­ється Державним фондом сприяння молодіжному житловому будівництву, є перспективним та ефективним напрямом реалізації державної житлової політики. За період діяльності фондом забез­печено доступним житлом більше 29 тисяч молодих сімей, але, незважаючи на певні результати, більшість молодих сімей в Украї­ні проживають у незадовільних житлових умовах. Вирішення жит­лової проблеми більшої частини молодих сімей впирається у си­стемне і хронічне недофінансування Державної програми забез­печення молоді житлом та недосконалість нормативно-правової бази. У 2009 році взагалі не було передбачено жодної копійки на кредитування житла для молодих сімей.

Виходячи з цього, з ініціативи фонду робочою групою, до складу якої увійшли народні депутати України, представники Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, Федерації профспілок, громадських організацій та Державного фонду сприяння молодіжному житло­вому будівництву розроблено проект закону про особливості державної підтримки забезпечення молоді житлом, який має на меті закріпити на законодавчому рівні реальні механізми забезпе­чення житлом молодих громадян. Незабаром група народних депутатів планує внести цей законопроект на розгляд Верховної Ради. Тому я звертаюся до народних депутатів з проханням підтримати цей законопроект.

Крім того, замість передбачених Державною програмою забезпечення молоді житлом на 2002–2012 роки коштів в обсязі 1 мільярд 397 мільйонів гривень фактично виділено 668,8 мільйо­на, що становить близько половини планованої суми і ставить під сумнів ефективну реалізацію цієї програми. Минулого року були виділені гроші, цього року вже виділено 60 мільйонів, але, на жаль, у проекті закону про Державний бюджет України на 2012 рік, внесеному на розгляд Верховної Ради, передбачено лише 60 мільйонів, що ніяк не відповідає пріоритетам держави та реаль­ній потребі молоді. Правильно було сказано, що 60 мільйонів — це  приблизно житловий будинок на три під’їзди, але ж треба будувати не один будинок і в усіх регіонах.

Тому хочу з цієї високої трибуни ще раз звернутися до народних депутатів з проханням при опрацюванні проекту закону про Державний бюджет України на 2012 рік збільшити асигну­вання на бюджетну програму “Надання пільгового довгостроко­вого державного кредиту молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво, реконструкцію, придбання житла”. Ну, я не можу назвати суму, як пан Ляшко пропонує, 5 мільярдів, хоч би 700 мільйонів гривень. Держава має створити умови для придбання молоддю свого першого власного житла, і це стане головною передумовою створення міцної та щасливої сім’ї.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Алла Василівна Шлапак, голова постійної Комісії Київської міської ради з питань охорони здоров’я та соціального захисту. За нею виступатиме Валентина Матвіївна Бондаровська. Прошу.

 

ШЛАПАК А.В., голова постійної Комісії Київської міської ради з питань охорони здоров’я та соціального захисту. Дякую. Добрий день усім! Шановний Миколо Володимировичу! Шановні присутні! Шановні народні депутати, члени уряду! Розпочну свій виступ з того, що сьогодні велике свято для України і для світу —29 років тому Резолюцією Організації Об’єднаних Націй третій вівторок вересня визнаний Міжнародним днем миру. Сьогодні в  Києві відбувся Марш миру, і всі промовці говорили про одне: запорукою миру є міцна сім’я і сімейні традиції. Україна, яка має глибокі сімейні традиції, має стати прикладом для інших країн світу. І цілком логічно, що сьогодні в цьому високому залі ми обговорюємо складні проблеми сім’ї та шляхи їх вирішення.

Розпочну зі стану інституту сім’ї. Місто Київ, звісно, в наба­гато кращій ситуації, ніж інші міста України. Тут багато представ­ників Києва, і я киянка, але хочу сказати про всіх. Так, Київ має можливість допомагати трохи більше — і фінансувати програму репродуктивного здоров’я, і підтримувати клуби за місцем прожи­вання, чого не мають багато регіонів, де навіть не всі діти пішли в перший клас цього року. Це стан, який ми маємо. Не буду багато про це розповідати, тому що тут залишилися люди, які знають про це і кожен день з цим стикаються, а не знайомляться з проблемою тут, у сесійному залі.

Те, що стосується проблем, ми почули від тих людей, від яких дуже хотілося б почути про шляхи вирішення цих проблем. Я хочу спочатку зачитати пропозиції до проекту рекомендацій, який роздано, а потім сказати висновок.

Перше, що треба доповнити. Рекомендації Кабінету Міні­стрів України, де записано “визначити чіткий статус у системі органів центральної виконавчої влади”, треба доповнити “статус центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді у складі Міні­стерства соціальної політики”. Те, що на сьогодні не вирішено та породжує проблеми і в фінансуванні цих служб, і в наданні ними якісних послуг, і загалом в управлінні.

Кабінету Міністрів України необхідно привести у відповід­ність з прийнятими законодавчими актами всі підзаконні норма­тивні акти, відповідальність за розроблення яких лежить на урядо­ві. У нас прекрасне законодавство, це засвідчують всі, але, на превеликий жаль, бракує механізмів реалізації чинних законодав­чих норм.

Я пропоную чітко записати в рекомендаціях: Кабінету Міністрів України У 2012 році подати на розгляд Верховної Ради України Державну програму підтримки сім’ї, про яку не раз гово­рилося з цієї трибуни, і зміни до Закону “Про рекламу”. Тому що багато можна говорити, але, шановні народні депутати, ви вже два роки розглядаєте в другому читанні законопроект про обме­ження реклами алкогольних напоїв і тютюнових виробів. У другому читанні застряг у парламенті законопроект, де пиво визнається алкогольним напоєм. Це законопроекти, які першочергово мають бути розглянуті, і не напередодні виборів, не заради парламент­ської трибуни, а заради українського народу, заради наших дітей.

Стосовно Міністерства охорони здоров’я чіткий пункт перед­бачено: вжити заходів для забезпечення ефективного функціону­вання при медичних закладах центрів здоров’я та центрів плану­вання сім’ї. Шановні, в місті Києві загальний бюджет на профілак­тику охорони здоров’я становить 0,1 відсотка. Про який стан здо­ров’я ми говоримо? Реформуванням визначено, що більшість фінансування має спрямовуватися на первинну медико-санітарну допомогу. На другому місці має стояти профілактична робота, яку проводитимуть центри здоров’я і центри планування сім’ї, і не лише в Києві, а по всій Україні. І Міністерство охорони здоров’я має визначити чітку цифру на наступний рік — 5 відсотків чи 10.

Стосовно Міністерства фінансів. Ми постійно говоримо про збільшення підтримки, але це не відображено в рекомендаціях. Давайте конкретний пункт запишемо: збільшити видатки на підтримку сім’ї.

І короткий висновок. Шановні чиновники, не треба ставити українців у чергу за пільгами, треба створити умови, щоб кожна українська людина змогла заробити собі на харчування, на житло і забезпечити собі гідне майбутнє (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Валентина Матвіївна Бондаровська, президент Міжнародного гуманітарного центру “Розрада”. За нею виступатиме Василь Васильович Костицький.

 

БОНДАРОВСЬКА В.М., президент Міжнародного гуманітар­ного центру “Розрада”. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учасники парламентських слухань! На жаль, на нашому зібранні дуже мало представників уряду. Хочу нагадати, що я  представляю фахових сімейних психологів, які працюють для підтримки сім’ї вже багато років.

Що важливо? Важливо те, що говорила видатний фахівець у галузі психології сім’ї Вірджинія Сатір: “Якби ми могли лікувати сім’ю, ми могли б лікувати суспільство”. І я підтримую всіх тих, хто сьогодні сказав, що це першочергове завдання, яке не може фінансуватися за залишковим принципом. Однак справа не тільки в фінансуванні, справа в тому, як ми ставимося до цього інституту і чи розуміємо, що відбувається. Ми можемо поставити себе поза всім світом і говорити те, що хочемо, але є тенденції, які ми не в змозі зупинити.

І перша актуальна проблема інституту сім’ї в період транс­формації суспільства — скорочення народжуваності та демогра­фічна криза. Давайте тверезо подивимося на ситуацію. В Європі, де більшість людей мають робочі місця, житло, отримують гідну заробітну платню, народжуваність скорочується. Чому? Дійсно, серйозні фахівці з цієї проблематики відзначають, що це сталося, коли жінка вийшла на ринок праці. Коли ще з подачі Троцького у Радянському Союзі створилася “трудова армія”, дуже багато жінок вийшли на роботу, було навіть суспільне виховання дітей. Це треба аналізувати і сприяти нормальному життю сім’ї.

Друга проблема — нестійкість сімейних цінностей. Діти сприймають сімейне життя, поведінку батьків та інших членів сім’ї як норму, ми маємо про це пам’ятати. Сім’я виступає для них як проекція світу, як нормативна модель поведінки в суспільстві, модель спілкування, модель оцінки явищ природи і суспільної поведінки інших людей. Саме в сім’ї формуються такі цінності, як духовність, національні цінності, цінність знань, цінність освіти, орієнтація на позитив, цінності гідності, самоповаги та само­стійності.

У нас на сьогодні інша картина: формуються цінність розваг (подумайте над цим, це національна біда), цінність покладатися на самого себе, бо ніхто не допоможе, не є цінностями батьківство, сім’я і любов. Сама родина часто є не інститутом суспільства, інститутом виховання, а чимось тимчасовим, створеним для задо­волення фізичних потреб, отримання матеріальних цінностей.

Третя дуже серйозна проблема — необізнаність батьків про закони і особливості сімейного життя, про права дитини та основи виховання. Ми дійсно не готуємо до сімейного життя. Ось я вам показую книжку “Школа для батьків”, яка вийшла жалюгідним накладом, але пережила вже чотири видання, останній раз видало Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту. Це настільна книж­ка для кожної сім’ї, за нею можна курс лекцій для школярів читати і таке інше. Чому її немає в кожній школі? Видання рекомендовано Міністерством науки і освіти. Тут йшлося про трудову міграцію. Будь ласка, ось для дітей трудових мігрантів — “Побудуй карту свого життя”, ось для батьків… Незначні гроші треба, коли вже багатьма недержавними організаціями зроблена прекрасна робо­та, ми їх не знаходимо.

Ще одна дуже серйозна проблема — проблема розлучень і  прав дітей.

І тепер дуже коротко пропозиції:

розробити та реалізувати системну стратегію виховання ді­тей в Україні на базі загальнолюдських демократичних цінностей;

розробити стратегію інформаційних кампаній (досить нам усього, що тут називали);

здійснити експертний аналіз інформаційного простору (хочу сказати, що 1993 року я і мій керівник двічі подавали РНБОУ матеріали про стан інформаційно-психологічної безпеки України);

розробити основи соціального договору та зміни до законів України з метою забезпечення інформаційно-психологічної безпе­ки держави;

провести навчання всіх залучених фахівців, від суддів до соціальних працівників, психологічним засадам підтримки сім’ї.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошується Василь Васильович Костицький, голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Будь ласка.

 

КОСТИЦЬКИЙ В.В., голова Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Добрий день, шановні учасни­ки парламентських слухань! Шановний Миколо Володимировичу! Користуючись нагодою, дозвольте висловити вам вдячність за сприяння представленню інтересів морально-етичних аспектів розвитку українського суспільства. Хотів би також приєднатися до пропозицій, які прозвучали в абсолютній більшості виступів, зокрема Катерини Левченко, Лілії Григорович, Алли Шлапак, Валентини Бондаровської, і, може, дещо несподівано сказати про економічну етику державної політики. У зв’язку з цим, на мою думку, треба говорити про комплексну підтримку інституту сім’ї з урахуванням функцій сім’ї.

Перша функція сім’ї (одна з них, може, всіх не назву) — демографічне відтворення. На сьогодні темпи народжуваності серед сімей, члени яких досягли 15-29 років, почали знижуватися. В 1,4 разу зросла кількість домогосподарств без дітей, в яких усі працюють. Невже українська молодь боїться народжувати дітей? Навіть ті, у кого є гроші. А чому боїться? Можливо, відповідь на це питання далі.

Друга функція сім’ї — економічна. На сьогодні пересічна українська сім’я використовує на харчування більше 50 відсотків свого бюджету. Знижується частка сімейного бюджету, яка спрямовується на використання досягнень культури, відвідування театру чи кіно, на придбання книжок. Зростає частка сімейного бюджету, яка використовується на закупівлю алкоголю. Знову постає запитання: чому? Очевидно, що треба і на цю функцію сім’ї звертати увагу.

Третя функція сім’ї — виховна. Підтримка родинних стосун­ків, зв’язок поколінь, дітям потрібні і батько, і мати, які їх люблять. Родина — це не тільки подружжя, це ще й діти. І якщо інформа­ційний простір України переповнений насиллям, зневагою до сі­мейних цінностей, очевидно, формуються певні стереотипи життя.

Ще одна функція сім’ї — соціальна, яка полягає у передачі способу життя. І очевидно, наші правнуки житимуть по-іншому, ніж ми. Тобто українські традиції приречені, виходить так?

І ще таке запитання: скільки коштує державі тільки таке явище, як насильство в сім’ї? Виявляється, 158 мільйонів на рік. Це цифри з програмної доповіді Президенту України, яку нам тут роздали. Очевидно, тоді постає питання, що зміна пріоритетів у діяльності держави має враховувати ці особливості.

Отже, я хочу висловити дві пропозиції, приєднавшись до думки народного депутата Унгуряна про державну волю, і запро­понувати проведення зустрічі у Раді національної безпеки і оборо­ни керівництва держави і керівництва провідних засобів масової інформації, де поговорити про соціальну відповідальність медіа-бізнесу. Сказати про те, де закінчується заробляння грошей і по­чинається відповідальність перед суспільством, перед соціумом, перед людьми, які споживають ці послуги, які утримують владу, які допомагають розвиватися бізнесу.

Початок закладений — підписана Хартія про партнерство заради інформаційних прав і свобод між Національною експерт­ною комісією з питань захисту суспільної моралі, Національною радою з питань телебачення і радіомовлення та провідними ЗМІ, але, на жаль, продовжується практика, яка мала місце.

Я розумію, що буде багато крику, але ще раз кажу, що питання, яке озвучила член Національної експертної комісії шановна Лілія Степанівна Григорович, уже сьогодні на контролі Генеральної прокуратури, зокрема заступника Генерального про­курора, державного радника юстиції Пришка. І, очевидно, може постати питання навіть про порушення кримінальної справи щодо осіб, задіяних у передачі “Діти на прокат”, бо там вбачаються порушення ряду міжнародних документів, зокрема Декларації прав дитини, українського законодавства і навіть факти психічного насильства над дітьми (Оплески). Дякую. Я розумію, скільки буде крику і звинувачень на адресу комісії.

І друга пропозиція. Є обов’язок держави — фінансувати програми, пов’язані з підтримкою сім’ї, з урахуванням її функцій, які я назвав. Тому мені хотілося б побачити коли-небудь у програ­мі соціально-економічного розвитку, яка подається з бюджетом, питання, пов’язані з фінансуванням сім’ї саме з урахуванням її функцій.

І, здається, можна завершити словами класика, який сказав, що людству можна вибачити все тільки за геніальний винахід сім’ї. Ми всі з вами — люди сімейні і маємо зробити все для того, щоб цей інститут зберігся в українській традиції.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Олександр Сергійович Марченко, президент Міжнародної громадської організації “Міжнародний центр батьківства”. Будь ласка.

 

МАРЧЕНКО О.С., президент Міжнародної громадської орга­нізації “Міжнародний центр батьківства”. Шановний Миколо Воло­димировичу! Шановні учасники парламентських слухань! Дуже багато вже сказано, і, приєднуючись до цього, я хочу наголосити на тому, про що не говорили так розгорнуто, як треба було б.

Всі ті проблеми, про які ми сьогодні говоримо, мають першопричини. І представники Міжнародної громадської організа­ції “Міжнародний центр батьківства“, а також учасники громад­ської ініціативи “День батька” першопричиною вважають кризу батьківства. Криза сім’ї сьогодні полягає передовсім у кризі бать­ківства. Під терміном “батьківство” ми розуміємо роль у вихованні не тата і мами, а саме тата.

Дуже багато людей мене запитують, чим займається наша міжнародна громадська організація, особливо коли дізнаються, що ми працюємо з чоловіками. Відповідаю так. Якщо окреслити всі питання виховання дитини колом, то як ви думаєте, де знахо­диться мама? Вона в центрі цього кола. А тато? Ви знаєте, я оптимістична людина, тому кажу, що принаймні тато знаходить­ся на орбіті цього кола. І ми займаємося тим, що знімаємо чоловіків з їхніх “орбітальних станцій” і притягуємо туди, де вони мають бути, — у центр виховного процесу дитини (Оплески). Я впевнений, що сьогодні тут зібралися люди, які розуміють, що батьківство — це не збіг обставин, а життєва місія (Оплески).

І хочу наголосити, що якщо чоловік на всіх рівнях — на рівні сім’ї, бізнесу, державотворення — буде усвідомлювати і керувати­ся правильними мотивами, сутністю розуміння того, яка роль чоловіка у сім’ї і в суспільстві, то багато проблем, про які ми сьогодні говоримо, будуть вирішені.

Хочу також наголосити, що важливо говорити все-таки про те, що батько — дуже важлива людина в розвитку дитини, він закладає майбуття для багатьох поколінь. Те, що батько важли­вий, підтверджує й те, що відбувається, коли він відсутній у вихов­ному процесі. У мене тут аж два аркуші статистики, яка показує, що відбувається. За браком часу можу зачитати тільки деякі показники: 90 відсотків безпритульних дітей — це діти, які росли в сім’ї, де батько був відсутній фізично або емоційно, або духовно; 85 відсотків дітей з типовою антисоціальною поведінкою з таких сімей; 85 відсотків підлітків, які перебувають у в’язницях.

Ми говоримо про те, що є банкрутство, в суспільстві є ідео­логічне банкрутство розуміння того, ким є батько. Є різні причини, не буду зараз на них наголошувати, думаю, вони всім відомі. Проте є й духовні витоки цієї проблеми. Можна з упевненістю сказати, що в цьому приміщенні є книга, яка лежить в основі християнського світогляду — Святе Письмо, на якому складає присягу Президент. Так ось у цій книзі є пророцтво, де сказано: якщо у батька з дітьми не буде стосунків від серця до серця, це суспільство приречене на прокляття, а якщо будуть такі стосунки, то воно буде благословенне. Благословення — це процвітання нації, процвітання держави. Прокляття — це руйнація держави, руйнація суспільства.

Які у нас є пропозиції до держави? З метою підвищення та популяризації ролі чоловіка як батька в сім’ї, вшанування чоло­віків, які опікуються своїми родинами, та заохочення інших до відповідального батьківства запровадити на державному рівні всенародний День батька. Хочу сказати, що завдяки ініціативі громадських і релігійних організацій, яка розпочалася в 2007 році, цей день вже існує в українському суспільстві. З 2009 року третя неділя вересня оголошена всенародним Днем батька (Оплески). Тут переважна більшість жінок, сподіваюся, вони підтримають це свято...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Сергійовичу.

На цій добрій ноті я прошу вас завершити, оскільки о 18 го­дині у нас припиняється трансляція. Незважаючи на те, що і голо­ва комітету Павло Іванович Костенко, і доповідач Юрій Павлович Сизенко відмовилися від заключного слова, за кілька хвилин ми мусимо закінчити нашу роботу.

Я перепрошую, у нас ще є ряд промовців, яких комітет подав. Це достойні люди, присутні в цьому залі, — єпископ Панте­леймон, професор Сагач Галина Михайлівна, директор тернопіль­ської школи Іванюк Інна Володимирівна, — які хотіли долучитися до обговорення, але, на жаль, мусимо дотримуватися Регламенту.

З Павлом Івановичем Костенком ми домовилися таким чином. Всі рекомендації, які до мене надійшли, я передав до комітету. Ви ще маєте час передати секретаріату комітету свої пропозиції щодо рекомендацій. Вони будуть готуватися в нашому профільному комітеті і потім будуть винесені в сесійну залу для ухвалення Верховною Радою.

Кілька реплік щодо нашої дискусії. Тут владу згадували “незлим тихим словом”. Я був би несправедливим, якби не сказав кілька слів. Звичайно, я не хотів з поганого починати, я ще раз прочитав лист до Верховної Ради Прем’єр-міністра України. Дійсно, він вважав, що доповідати на нашому засіданні має заступник міністра і голова комісії з проведення реорганізації. Тобто я шаную Юрія Павловича як професійну людину, але уряд до нас направив представника міністерства, якого не існує, яке реорганізовано. На мою думку, це класична ознака ставлення уряду до проблеми, яку ми обговорюємо.

Стосовно критики, яка тут звучала, справедливої критики на адресу Верховної Ради щодо низки законопроектів. Хочу вам доповісти про мої законопроекти, зокрема про заборону прямої реклами пива, про заборону реклами горілки загалом, включно з рекламою брендів, і так далі. Довів до другого читання, потім з уряду прибіг посильний і сказав, що Томенко валить нам Євро-2012, мовляв, і пиво не продаватиметься, і гроші не надходити­муть. Тому влада радісно не проголосувала за цей законопроект, хоча я два роки життя поклав на те, щоб переконати, що він дуже важливий. Тому ми знову його перереєстрували. Але якщо уряд обстоює позицію, що без пива і без прямої реклами пива ми всі помремо, то, очевидно, треба звертатися до іншої зали, зверта­тися до уряду, а не до парламенту, який забороняє більшості підтримувати даний законопроект.

Так само я стривожений тенденціями, які в парламенті сьогодні відбуваються, пов’язаними з переглядом низки законо­давчих норм європейського характеру в частині захисту прав дітей. От комусь захотілося усиновити дитину, щоб лялька була, у старшому віці, і скасували мою зміну до Сімейного кодексу про різницю в усиновленні. Я завжди виходив з того, що ми маємо захищати права дітей, а не старших людей, яким комусь нікому пасти корів, комусь ще чогось бракує. От вони хочуть ляльку в ди­тячому будинку взяти і в 60 чи 70 років її “виховувати”. На жаль, сесійна зала проігнорувала серйозну дискусію, проголосувавши за проект у першому читанні і в цілому.

Якщо Юрія Олексійовича Павленка немає, ми до нього звер­таємося і до всіх, хто працює з Президентом. Є можливість Президенту ще не підписати даний закон. Ми готові на компроміс, нехай Президент внесе пропозицію, щоб, зберігши норму, яка встановлює різницю у віці усиновлювача і усиновленого в 45 ро­ків, послабити її для родичів. Коли родичі звертаються за усинов­ленням — це нормально, це можна дозволити. А загалом, імпера­тивно це обмеження має бути, як ми свого часу заборонили уси­новлення іноземцями, які не перебувають у шлюбі. Я стільки ви­тратив зусиль, переконуючи попереднього Президента, що інозе­мець, який не створив сім’ї, не може усиновлювати наших дітей.

Так само, я думаю, аргумент щодо віку ми мусимо довести і в низці інших законодавчих ініціатив. Зокрема, ми зареєстрували з Віктором Коржем, з іншими народними депутатами з Партії регі­онів і з “Нашої України” законопроект про підвищення шлюбного віку відповідно до української сімейної традиції, про яку сьогодні говорили. Не можемо ми триматися в режимі 14–16 років, це суперечить і фізіології, і здоровому глузду, і світогляду. У зв’язку з цим хотів би сказати про суспільний вплив громадських органі­зацій. Суспільство повинно допомагати нам, бо ситуація виглядає так, що, як казав один класик, не на часі у нас сім’я, діти і все решта. Діляться гроші великі, великий бізнес лобіює собі якісь преференції у бюджеті, і якщо немає суспільного тиску, дуже важко такі проекти проводити.

Тут говорили про Київську міську державну адміністрацію, про позитивний і негативний досвід. Я вам скажу як автор закону, що діє в Україні, про заборону продажу спиртних напоїв, включно з пивом і слабоалкогольними напоями, у громадських місцях. Ми залишили люфт для органів місцевого самоврядування. І я стур­бований, що Київська міська рада скасувала своє рішення про заборону продажу алкогольних і тютюнових виробів у малих архі­тектурних формах. Доповідаю вам, що наш закон дає можливість органам місцевого самоврядування встановлювати таку заборону. Невже ми не розуміємо, що єдина можливість для підлітків купу­вати пиво — це мафи? У супермаркеті, де стоять дорослі люди, підліткам уже не продають, бо діє наш закон.

Тому я вважаю, що місцеве самоврядування, якщо воно думає про країну і про суспільство, а не про бізнес, який втратить на цигарках чи алкоголі, має підтримати ініціативу, яка свого часу в Києві була, і зробити це на всій території України. Ми зареє­стрували такий законопроект, він нелегко зараз розглядається в комітеті, було б легше, якби ми законом це зробили. Ми будемо йти цим шляхом, але місцеве самоврядування, я вважаю, має долучитися до цієї роботи.

Йшлося тут про телебачення. Я всіх підтримую, і Василя Васильовича Костицького, але ви знаєте, там такі серйозні влас­ники телеканалів, що я не знаю, як ви будете їх збирати і переко­нувати, щоб вони про сім’ю розповідали і про любов. Бо ви знає­те, що Україна — толерантна держава. Наші власники телекомпа­ній прихистили сьогодні всіх скандальних російських заробітчан, яких вигнали з російських каналів за скандальні програми, а тепер власники наших каналів платять їм, я прочитав, по 15, 20, 30 тисяч доларів на місяць (у нас же грошей багато), щоб учили україн­ський народ і українську молодь, як жити. Причому ці власники каналів серйозні посади займають в Україні, кажуть, один — Голова СБУ, інші ще якісь посади займають. То, напевно, це вже не нам треба збирати, бо ми не зберемо Голову СБУ, очевидно, потрібно на Президента тиснути, на інших посадових осіб, щоб вони не тільки принагідно розповідали, як люблять дітей і сім’ю, а примусили власників телеканалів не руйнувати, а захищати суспільні цінності. Бо, на жаль, суспільство це дивиться, рейтинг високий, рекламний час купують, тому й ідуть такі програми, про які ми сьогодні говоримо.

І кілька слів про бюджет. Я, звичайно, в шоку від презен­тації, яка завтра буде. Я все прочитав, що нам уряд подав, і мені здається, що немає розуміння пріоритетів соціально-гуманітарної сфери, немає розуміння пріоритетів інституту сім’ї. У цивілізова­них європейських державах, де влада готується до чергової еко­номічної кризи і думає, на чому зекономити, вона починає еконо­мити з себе, тому що суспільство не повинно потерпати.

І я вам так коротенько скажу, що в проекті бюджету, який завтра буде презентуватися, утримання Міністерства внутрішніх справ збільшується на 576 мільйонів, Служби безпеки — на 235 мільйонів, Генеральної прокуратури — на 207 мільйонів, Дер­жавного управління справами при Президенті — на 50 мільйонів. Це взагалі унікальна інституція, Державне управління справами коштує українському народу 1 мільярд 437 мільйонів. Ось тут би ті, хто за народ виступає, трохи урізали. Так, Верховній Раді урізали, але треба більше урізати, і Кабінету Міністрів. Це дві структури, фінансування яких планується менше, ніж минулого року, але все одно забагато. Я думаю, можна достатньо знайти коштів, щоб з утримання влади передати на серйозніші, системніші програми.

Ось Равіль Сафович Сафіуллін, я знаю, переживає і лобіює фізичну культуру і спорт. У нас є цифри, скільки школярів займа­ються фізичною культурою і спортом, і план розвитку на 2012–2014 роки. Уряд повідомляє, що 1,5 мільйона займаються фізич­ною культурою і спортом. Думаю, ця цифра й на половину не від­повідає дійсності, але хоча б це зберегти. Ну, якщо такі неамбітні плани у нашого уряду, що на кілька років планується зберегти те, що є, тоді ми втрачаємо молоде покоління. Якщо ми не створю­ємо ніяких можливостей для оздоровлення молодого покоління, то можна уявити собі, якою буде сім’я цих молодих людей, які не займаються оздоровленням.

Тому я запрошую вас теж бути активнішими у бюджетному процесі. Процедура проста: завтра буде презентація, потім перше читання, потім друге читання. От до першого читання, до другого, я думаю, надзвичайно важливо по базових характеристиках, що стосуються теми, яку ми сьогодні обговорювали, треба бути максимально активними в частині лобіювання хоча б трьох-чоти­рьох принципових позицій у Державному бюджеті України на 2012 рік. Бо якщо ми лише так теоретично будемо збиратися… У нас вже норма, що ми збираємося тут раз на рік, спілкуємося. На жаль, я з сумом констатую, що поки що навіть не радикальних, а тактичних змін немає. Як була у нас розібрана управлінська система до адміністративної реформи, так і залишилася. Ніхто не може відповісти, до чого вона прийде.

Впевнений, що в наших руках — можливості бути більш активними і більш переконливими для влади. Звичайно, за рік-два влада може зробити багато, але якщо ми остаточно втратимо цінності, якщо ми остаточно втратимо молоде покоління, якщо ми остаточно втратимо повагу до української сім’ї, то ми втратимо Українську державу. Я не хотів би, щоб ми втрачали українську сім’ю і Українську державу. З цим оптимістичним побажанням не втратити дякую вам за роботу і прощаюся. До побачення.

 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ДЕНИСЮК О.Д., перший заступник начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Генеральної прокуратури України. Головним завданням органів прокуратури визначено захист прав і свобод людини.

Нестабільна економічна ситуація, незайнятість населення, неналежне медичне обслуговування не сприяють покращенню становища сімей. Повною мірою не впливають на вирішення існуючих проблем органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, на які покладено обов’язки щодо формування державної політики в цій сфері.

Негативно позначається на становищі сімей заборгованість із заробітної плати, що перевищує 1 мільярд гривень. Однією з  причин її утворення є відсутність належного контролю органів влади за діяльністю підпорядкованих їм суб’єктів господарювання та прорахунки під час виконання своїх повноважень органами державного нагляду.

Прокурори виявляють чисельні факти умисної невиплати роботодавцями заробітної плати. Зокрема, прокуратурою Кора­бельного району м. Миколаєва 7 вересня цього року порушено кримінальну справу за фактом безпідставної невиплати заробітної плати посадовими особами товариства “Океан” (заборгованість становить 17 мільйонів гривень). Натомість кошти, що надходили на розрахункові рахунки підприємства, спрямовувалися на при­дбання товарно-матеріальних цінностей, оплату послуг, інші гос­подарські потреби. Слідство у справі триває.

Усього на захист права громадян на оплату праці прокуро­рами упродовж року порушено 1,8 тисячі кримінальних справ. За документами реагування до відповідальності притягнуто 4,3 тисячі посадових осіб, відшкодовано 1,2 мільярда гривень заборгованої заробітної плати.

Однією із складових сталого існування родини є право кожного на житло. Особливо це стосується сімей, які мешкають у гуртожитках. В Україні налічується близько 6 тисяч гуртожитків, з яких більше 700 увійшли до статутних фондів приватизованих підприємств. Під час відчуження державного майна гуртожитки незаконно віднесено до об’єктів приватизації.

Прокурорами м. Києва, Вінницької, Запорізької, Луганської, Херсонської та Черкаської областей до суду пред’явлено позови про повернення гуртожитків у державну власність. За прокурор­ського втручання усунуті порушення прав мешканців гуртожитків на отримання житлово-комунальних послуг у Київській, Луганській, Рівненській, Одеській, Херсонській областях.

Негативно впливає на формування міцної родини поширен­ня в інформаційному просторі публікацій, програм, фільмів, які популяризують вільні стосунки, безвідповідальне ставлення до виконання сімейних обов’язків, виховання дітей.

Результати перевірки додержання Закону України “Про захист суспільної моралі” засвідчили, що відповідні органи дер­жавної влади послабили контроль в інформаційній та видавничій сферах. До телерадіокомпаній, які порушують закон, штрафні санкції не застосовуються, ліцензії не анулюються. Не вживаються заходи щодо збереження закладів для сімейного відпочинку — клубів, кінотеатрів, бібліотек, передусім у сільській місцевості. За  результатами зазначеної перевірки прокурорами порушено 100 кримінальних справ, за документами реагування до відпові­дальності притягнуто 500 службових осіб.

Відсутність достатньої кількості дитячих садків, гуртків та спортивних секцій не допомагає сім’ям у вихованні дітей. Неможливість влаштувати дитину в дитячий садок ставить родину у складне матеріальне становище, оскільки можливість працювати має лише один із батьків. На сьогодні в черзі для влаштування до дитячих садків перебувають більше 100 тисяч дітей, найбільша кількість — в Автономній Республіці Крим, Донецькій, Дніпропетровській, Житомирській, Одеській, Рівненській областях та м. Севастополі.

Незабезпечення дітей змістовним дозвіллям, закриття позашкільних закладів призводить до безконтрольності підлітків, що нерідко стає причиною конфліктів у сім’ї. Водночас не всі рі­шення щодо ліквідації та перепрофілювання закладів освіти є за­конними. Так, лише після втручання прокурора Сумської області повернуто в комунальну власність територіальної громади м. Сум приміщення 19 підліткових клубів.

Усього на захист прав дітей на освіту прокурорами пору­шено 122 кримінальні справи. За документами реагування до відповідальності притягнуто 2,4 тисячі службових осіб, відшкодо­вано 12,3 мільйона гривень.

Більше 160 тисяч дітей проживають у неблагополучних сім’ях, у тому числі майже 34 тисячі — в родинах, де батьки мають наркотичну або алкогольну залежність. Органи і служби у справах дітей не приділяють достатньої уваги проблемам неповнолітніх, які проживають у таких сім’ях. Невчасно вирішуються питання щодо вилучення дітей з небезпечного оточення.

У 2011 році прокурорами порушено більш як 600 криміналь­них справ стосовно недбалих батьків.

Так, 21 червня 2011 року прокурором Драбівського району Черкаської області порушено кримінальну справу стосовно матері, яка у стані алкогольного сп’яніння спричинила тяжкі тілесні ушкод­ження чотирирічному синові. Службові особи органів соціального захисту, центру соціальних служб, служби у справах дітей, які знали про таку поведінку матері, упродовж трьох років не вжили жодних заходів до вилучення в неї дітей. Слідство у справі триває.

Незважаючи на загострення проблем наркоманії та алкого­лізму, органи охорони здоров’я, освіти і науки, молоді та спорту, соціальної політики не вживають дієвих заходів, спрямованих на формування стандартів здорового способу життя, запобігання шкідливим звичкам. Не створено комплексної системи своєчас­ного виявлення, лікування та реабілітації осіб, які вживають наркотичні речовини, зловживають алкогольними напоями. Не ви­рішено питання про включення наркологів до складу лікарських комісій, які проводять щорічні медичні огляди школярів.

Реклама алкогольних напоїв, пива, тютюнових виробів про­вокує до зловживання ними. Реалізація таких виробів підліткам негативно впливає на стан їхнього здоров’я та поведінку. Як на­слідок, торік до лікувальних установ з отруєннями від уживання алкоголю госпіталізовано більше 1 тисячі дітей. Майже 20 тисяч підлітків доставлено до органів внутрішніх справ за появу у нетве­резому стані та куріння у громадських місцях.

Проте органи внутрішніх справ, податкової служби, захисту прав споживачів не повною мірою запобігають незаконному обігу алкогольних напоїв і тютюнових виробів, не ініціюють притягнення до відповідальності осіб, які реалізують вказані товари дітям, залучають їх до шкідливих звичок.

За результатами перевірки додержання законодавства щодо запобіганню поширенню шкідливих звичок прокурорами порушено 14 кримінальних справ, притягнуто до відповідальності 225 служ­бових осіб, на вимогу прокурорів анульовано 30 ліцензій на продаж алкогольних напоїв і тютюнових виробів.

Про стан законності у всіх сферах щодо захисту прав людини Генеральна прокуратура України інформує Верховну Раду України, Президента України та Кабінет Міністрів України.

З метою зміцнення інституту сім’ї потрібен комплексний підхід до розв’язання зазначених проблем, забезпечення прав та свобод громадян. Необхідно налагодити взаємодію всіх органів державної влади, їх службових осіб у виконанні державних програм та заходів у цій сфері.

 

МІШИН А.О., директор Державного інституту сімейної та молодіжної політики. Безумовною передумовою поступального розвитку суспільства є збереження та забезпечення повноцінного функціонування сім’ї як соціального інституту.

Разом з тим у багатьох аспектах державна сімейна політика є низкою ситуативних заходів соціального або квазісоціального спрямування. Такі заходи характеризуються як патерналістські або такі, що формують пасивну споживацьку поведінку отримувачів, та спрямовані переважно на вирішення низки проблем дисфункцій­них сімей. Аналізуючи заходи щодо сімей, здійснені за останніх десять років, можна дійти висновку, що держава розглядає сім’ю як суспільну проблему, з якою потрібно боротися. Складається враження, ніби Україні потрібні пасивні, залежні від державних виплат родини, не здатні до активного самостійного життя.

Пріоритетність заходів сімейної політики визначається пере­важно на основі оцінки гостроти і значущості проблем сім’ї, сту­пеня їх впливу на реалізацію основних функцій сім’ї, а також внаслідок обмеженості фінансових і ресурсних можливостей дер­жави. На сучасному етапі проблеми сім’ї розглядаються у поєд­нанні з проблемами бідності, безробіття, браку соціальних служб, а впродовж останніх шести років — ще й наднизької народжуваності.

Кожна держава має свої цілі, концепції та дії стосовно сім’ї. Здебільшого увагу націлено на сім’ю з дітьми. Однак політика завжди спрямована на мотивацію сім’ї та її членів до активного пошуку виходу з кризової чи проблемної ситуації. Держава не може дозволити собі виховувати утриманців, вона має виховувати активних і самодостатніх партнерів. Держава і сім’я є рівноправ­ними та однаково відповідальними партнерами у створенні люд­ського капіталу країни.

Необхідно визнати і той факт, що, поряд з відсутністю офіційного тлумачення терміна “державна сімейна політика”, існує невизначеність самого її об’єкта. Наразі основні ресурси держави спрямовуються на матеріальну допомогу певним категоріям сімей: багатодітним, тим, які опинилися у складних життєвих обставинах, неповним сім’ям. Разом з тим ці категорії недостатньо чітко визначені.

Наприклад, що ми розуміємо під поняттям “багатодітна сім’я”? За деякими нормативними актами це родина, де вихову­ються троє і більше дітей віком до 18 років. Інші документи визна­чають багатодітну родину як таку, де виховуються п’ятеро і більше дітей.

Ще приклад — визначення категорії “молода сім’я”. У Законі України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” визначено, що молода сім’я — це “подружжя, в якому вік чоловіка та дружини не перевищує 35 років, або не­повна сім’я, в якій мати (батько) віком до 35 років”. Наукове спів­товариство переконане, що молода сім’я — це сім’я одружених вперше жінки і чоловіка у період до народження першої дитини або протягом перших двох-трьох років спільного життя. Отже, як­що хлопець і дівчина побралися в 19 або 20 років, то протягом 15 років вони будуть вважатися молодою сім’єю і користуватися певними державними преференціями. Натомість родина, де чле­нам подружжя виповнилося 37 і більше років, в якій немає дітей, не підпадає під жодну з категорій державної сімейної політики і повністю випадає з поля її зору.

Можемо впевнено стверджувати, що в сучасній державній сімейній політиці подібних парадоксів чимало. Таким чином, з ме­тою підвищення ефективності державної сімейної політики вкрай необхідно переглянути підходи до категоризації сімей та чітко визначити об’єкти і суб’єкти такої політики.

Ще однією “білою плямою” державної сімейної політики є   система державної допомоги. Існуючу систему державної допомоги можна умовно поділити на матеріальну та соціальну. Особливе занепокоєння викликає чинна система державної мате­ріальної допомоги. Так, до 2002 року існувало 11 видів допомоги сім’ям з дітьми. На сьогодні їх кількість зменшилася до 5–6 видів, зокрема: допомога у зв’язку з вагітністю та пологами; допомога при народженні дитини; допомога при усиновленні дитини; допо­мога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування; допомога на дітей одиноким матерям, одиноким усиновителям (вдовам, вдівцям), матері/батьку у разі смерті одного з батьків. На папері все виглядає як надзвичайно активне піклування держави про родини. На практиці це переважно мізерна допомога, що жодним чином не забезпечує мінімальних стандартів гідного жит­тя. І навіть навпаки — породжує бюрократичні лабіринти, з яких може вийти не кожна родина.

Підкреслимо, що за роки незалежності не проведено жод­ного наукового дослідження, яке дало б змогу зробити обґрунто­вані висновки щодо ефективності тих чи тих виплат. Ми вважаємо за необхідне запровадити єдиний гарантований державою міні­мальний стандарт матеріальної допомоги на дітей, максимально спростивши систему його призначення. В ідеалі така допомога має спрямовуватися на ефективне подолання стану, що вважа­ється кризовим / проблемним, як то: бідність, злидні, різноманітні залежності, хвороби, безробіття, бездомність.

У більшості родин немає розуміння алгоритму взаємодії з державними та недержавними інституціями, які могли б забез­печити вирішення проблем, що перед ними постали. Так, лише одиниці з них мають досвід звернення за допомогою до держав­них та недержавних організацій, що належать до сфери надання соціальних послуг сім’ям. Основною метою таких звернень було: оформлення різних видів державної допомоги на дітей; отримання грошової допомоги; отримання натуральної допомоги; працевла­штування та отримання допомоги по безробіттю; допомога в  організації літнього відпочинку дітей; отримання безплатних медичних послуг; отримання житла; допомога у приватизації житла; юридична допомога. Завжди це лише очікування допомоги, але не система мотивації до самостійного подолання проблемної ситуації.

Нині не існує формально визначених стандартів надання соціальних послуг сім’ям. Це стосується і державного, і недержав­ного сектору. Заклади та організації не мають чітко виписаних, загальноусталених стандартів, які давали б змогу оцінювати якість соціальних послуг та їх ефективність. Якщо вони навіть існують, то мають лише формальний характер. Як наслідок, отримувачі соці­альних послуг не поінформовані щодо існування таких стандартів, а тому застосовують критерії оцінки, виходячи з власного досвіду та бачення. Це загалом негативно впливає і на організацію надан­ня соціальних послуг, і на результати державної сімейної політики.

Як уже зазначалося, сімейна політика є складовою соціаль­ної політики і становить цілісну систему принципів, оцінок та захо­дів організаційного, економічного, правового, наукового, інформа­ційного, пропагандистського і кадрового характеру, спрямованих на поліпшення умов і підвищення якості життя сім’ї. Важливою характеристикою цієї політики на національному рівні є забезпе­чення конкурентоспроможності держави через мобілізацію та роз­виток людських ресурсів. Тому метою сімейної політики має стати прагнення держави забезпечити необхідні умови для мотивації членів родини до реалізації своїх функцій і підвищення якості життя.

Ще одне питання, що є визначальним у виборі моделі сімейної політики: чи повинна державна політика бути зосередже­ною безпосередньо на сім’ї та ставити цілі, пов’язані з родиною? Чи все-таки сімейна політика має включати заходи, спрямовані на інші цілі, побічно дотичні до інтересів сім’ї?

Ще задовго до появи безпосередньо системи сімейної полі­тики великого значення набували дії держави, що опосередковано стосувалися сімейної політики. Наприклад, система пенсійного забезпечення, оподаткування, ринку праці та оплати праці, ство­рення сприятливих умов для розвитку малого та середнього біз­несу. Все це безпосередньо впливає на появу та функціонування сім’ї.

Сьогодні держави Європейського Союзу перебудовують свою сімейну політику відповідно до нових реалій. Відбувається перехід від політики простого надання грошових виплат, соціаль­ної допомоги до створення системи послуг, спрямованих на допомогу родині у догляді за дітьми, організацію побуту, мінімі­зацію витрат у зв’язку з народженням, вихованням та освітою дітей, гармонізацію сімейних та професійних обов’язків.

Підсумовуючи, варто зазначити, що, попри наявність чи від­сутність чітко сформульованої та виокремленої державної сімей­ної політики, головним принципом для всіх розвинутих демократій є принцип невтручання держави у приватне життя громадян, тобто максимальної автономності сім’ї. Цей принцип має стати наріжним каменем державної сімейної політики і в Україні. На жаль, у нас не завжди дотримуються цього принципу, що переоб­тяжує державу та не дає можливості досягти визначених цілей державної сімейної політики.

У цьому контексті більш адекватною метою державної сімей­ної політики слід було б визначити заходи, спрямовані на ство­рення сприятливого соціально-економічного середовища. У комп­лексі ці заходи створюватимуть можливість для сім’ї повноцінно виконувати свої основні функції — народження та виховання ба­жаної кількості дітей, які згодом стануть активними громадянами України.

Таким чином, держава має прагнути, аби сімейна політика була адаптованою до мінливих умов і потреб родини. Будь-яка сучасна потреба сім’ї є комплексною. Урахування цих особливо­стей має стати підґрунтям для формування ефективної державної сімейної політики.

Для забезпечення державної сімейної політики необхідно:

По-перше, підготувати зміни до Постанови Верховної Ради України “Про Концепцію державної сімейної політики”. Зокрема, визначити державну сімейну політику як ціннісно-зорієнтовану систему діяльності держави, спрямовану на соціальний інститут сім’ї з метою його формування, зміцнення та розвитку. Розпочати підготовку до розроблення проекту Державної програми підтрим­ки сімей, яка сприятиме народжуваності та вихованню дітей. Розробити систему стимулювання залучення позабюджетних коштів для запровадження нових механізмів кредитування сімей, підприємництва, житлового будівництва.

По-друге, усунути недоліки чинної системи надання допо­моги сім’ям. На нашу думку, треба перейти від пасивної системи допомоги, що не стимулює родину та її членів до подолання проблемних ситуацій, до системи, яка сприятиме активній участі сім’ї у вирішенні своїх життєвих проблем та поліпшенні свого матеріального становища. Основним завданням нового підходу у  сфері реформування державної сімейної політики має стати принцип, за яким організація допомоги / підтримки сім’ї передба­чає не тільки матеріальну допомогу, а й систему заходів щодо стимулювання сім’ї до активного вирішення своїх проблем з ме­тою повноцінного виконання сімейних функцій.

По-третє, започаткувати реалізацію заходів щодо:

формування в суспільстві позитивного ставлення до сімей з двома і більше дітьми;

підвищення стандартів оплати праці;

гармонізації виконання сімейних та професійних обов’язків;

розширення мережі дитячих дошкільних закладів та поліп­шення якості послуг, які вони надають.

 

МОЛОКАНОВ Ю.А., консультант секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму. Сьогодні ми обговорюємо різні аспекти сімей­ної політики, насамперед проблеми молодих сімей. Як зазначив у співдоповіді голова Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Павло Іванович Костенко, основні ресурси спрямовуються на допомогу багатодіт­ним, малозабезпеченим сім’ям, сім’ям, які перебувають у склад­них життєвих обставинах, натомість звичайним сім’ям держава приділяє недостатньо уваги. Безумовно, перша категорія сімей найбільше потребує державної підтримки, проте якщо держава не сприятиме нормальному розвитку так званої “середньої” сім’ї, кількість “соціально складних” сімей постійно збільшуватися, і на­віть усього державного бюджету не вистачить, щоб їм допомогти матеріально, у вирішенні питань виховання тощо.

Однією з важливих складових забезпечення нормального та повноцінного в соціальному розумінні розвитку сімей є надання можливості молодим батькам реалізувати себе в сучасному суспільстві. В Україні існує законодавчо визначена, хоч не дуже досконала у практичному сенсі, система працевлаштування моло­ді, але майже відсутня система сприяння самореалізації молодих людей.

На мою думку, було б доцільно застосувати російський до­свід реалізації національних програм самореалізації молоді, запо­чаткований 2009 року, під час проведення Року молоді у Росій­ській Федерації. Зокрема, запроваджено декілька загальнонаціо­нальних молодіжних проектів, а саме програми “Росія для всіх”, “Артпарад”, “Інформаційний потік”, “Зворикінський проект”, “Ти — підприємець”, “Територія”, “Лідерство”, “Технологія добра”. Як вид­но з назв проектів, молодим людям надається можливість реалі­зувати себе в бізнесі, інноваційній діяльності, мистецтві, інформа­ційній політиці, туризмі, благодійництві, взяти участь у створенні привабливого образу країни, розвинути свої лідерські якості. Ці програми дають змогу вибрати найбільш близький напрям реалі­зації власного потенціалу.

Розроблена проста схема участі молоді у зазначених про­грамах — реєстрація через сайт Року молоді чи портал відповідної програми. Протягом двох місяців після реєстрації за допомогою організаторів програми потрібно довести проект до презента­ційного рівня.

Одним з основних заходів Року молоді став всеросійський молодіжний форум “Селігер-2009”, на якому проведено тематичні зміни, присвячені кожній з національних програм. У рамках фору­му підписано більше 1700 угод щодо реалізації проектів учасників змін на загальну суму 315 мільйонів рублів.

Реалізацію більшості програм, започаткованих у Рік молоді, та форуму “Селігер” продовжено і в 2010–2011 роках, посиливши вимоги до їх учасників. У цей період започатковані проекти “Крок назустріч” (надання допомоги щодо інтеграції в суспільство моло­дим людям, які опинилися у складних життєвих обставинах), “Біжи за мною” (поширення культури харчування і фізичної активності серед молоді) та “Усі вдома” (залучення активних молодих людей до сфери управління житловим простором).

Впевнений, що аналогічні програми сприяння самореалізації молоді можуть бути реалізовані і в Україні. Адже не можливо вирішити проблеми державної сімейної політики, не розв’язавши проблем державної молодіжної політики, бо саме в молодому ві­ці громадяни України створюють сім’ї і, на жаль, у молодому віці нерідко розлучаються, у тому числі через матеріальні та побутові проблеми.

Ми повинні зрозуміти, що якщо допомогти молодим громадянам України реалізувати свої здібності, знайти своє місце в суспільстві, вони створять нормальні, стабільні сім’ї, забезпе­чать утримання і виховання своїх дітей.