ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ЗЕМЛЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ДОЛІ: СИТУАЦІЯ У ЗЕМЕЛЬНІЙ СФЕРІ,

ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

ТА ПРАКТИКА ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

23 березня 2011 року, 14 година

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

ЛИТВИН В.М. 

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні учасники парламент­ських слухань! Сьогодні ми проводимо парламентські слухання на  тему: “Земля в українській долі: ситуація у земельній сфері, законодавче забезпечення земельних відносин та практика його реалізації”.

Скажу, шановні учасники парламентських слухань, що коли була запропонована така тема парламентських слухань, щоб саме в такому розрізі розглянути це питання, був і сьогодні залиша­ється певний скепсис: давайте одразу поговоримо про законо­давче забезпечення ринкових реформ на селі і на цьому закінчимо тему.

Думаю, більше того, переконаний, ви погодитеся зі мною, що земля — це не економічна категорія. І, очевидно, до землі ми повинні підходити відповідально, враховуючи, що це не лише національне багатство і стратегічний ресурс України. Земля має державоутворюючу функцію, земля — це наша культура, наша ментальність і наш світогляд. Фактично мова йде про збереження особливого укладу життя мільйонів людей і загалом України.

Сьогодні ми маємо з вами, шановні колеги, на основі проекту рекомендацій зробити відповідальний вибір, а для цього маємо знайти золоте рішення з урахуванням і нинішнього обгово­рення, і тих, які вже відбулися.

На сьогодні всі, хто хотів, з цього приводу вже висловили свою точку зору. Умовно можна поділити учасників дискусії на дві категорії: перша — за мораторій, за великим рахунком, проти прийняття рішень щодо ринку землі, а друга — за невідкладне прийняття таких рішень. Оскільки ми будемо вести дискусію з  цього приводу, очевидно, треба виходити з реального стану речей. Виходити з того, що землю розпаювали, акти на право приватної власності дали людям (не всім, але дали). Виходити з того, що записано в Конституції, у Земельному кодексі, і жити реаліями, а не ілюзіями.

Маю сказати, що я намагався застосовувати красиве гасло: “Землю і душу не продають”. Натомість отримую масу листів від людей такого змісту: а яке ви маєте право розпоряджатися моєю власністю? Отже, якщо ми зробили перший крок, то, очевидно, маємо говорити про те, як зробити правильний другий крок.

Ми можемо скільки завгодно продовжувати дію мораторію перед виборами, а землю в тіньовий спосіб будуть скуповувати і продавати. Нам потрібно прийняти чіткі і зрозумілі закони, в яких позитив буде вивищений, а ризики мінімізовані. Нагадаю відомі слова Грушевського: “Добрий земельний закон займе місце в на­шій національній бібліотеці поруч Шевченкового Кобзаря”.

А тепер давайте подивимося закони, які наприймала Верховна Рада різних скликань. Чи займуть ці закони місце поряд із Кобзарем Шевченка? А це 37 законів і 86 змін до законодавчих актів, у тому числі до Земельного кодексу — 48, до Закону “Про оренду землі” — 22, 64 постанови Верховної Ради України, 178 указів Президента України, 84 постанови Кабінету Міністрів України і 758 відомчих актів. Це такі реалії на сьогодні.

Якщо говорити про неминучість запровадження ринку землі, очевидно, варто було б сказати про ймовірні позитивні наслідки прийняття такого рішення. Це дасть змогу землевласнику вибрати один із трьох напрямів: виробництво на власній землі сільсько­господарської продукції з її подальшою ринковою реалізацією, передача землі в орендне користування іншому сільськогосподар­ському товаровиробнику за орендну плату і продаж або застава землі як джерело грошових надходжень. І якщо говорити про позитив, то, очевидно, він полягає в тому, що скасування морато­рію на обіг сільськогосподарських земель матиме важливе інсти­туціональне значення. А сьогодні, нагадаю, у приватній власності селян перебуває 84 відсотки ріллі та садів і трохи більше третини природних кормових угідь.

Очевидно, треба враховувати і статистику, яка свідчить, що річний обсяг операцій з купівлі-продажу фермерських земель ста­новить майже 1 відсоток всього земельного фонду. І ця статисти­ка дає можливість подивитися, яка ж реальна ціна на землю на тому чи іншому етапі. Тобто ми повинні говорити, що має підви­щитися капіталізація землі.

Чому на цьому варто акцентувати увагу? Бо ми всі знаємо, що сьогодні в межах 12 тисяч гривень — це кадастрова грошова оцінка 1 гектара сільськогосподарських угідь. Якщо все це пора­хувати, то ми в один момент, якщо вирішимо продати землю, отримаємо 500 мільярдів. Якщо виходити з того, що в нас дер­жавний бюджет 40 мільярдів, на перший погляд, сума астро­номічна. Однак якщо порахувати і подумати на перспективу, то це ніщо. І, очевидно, треба цю обставину також враховувати.

Окрім іншого, нам треба визначитися з тим, який застосову­вати підхід до оцінки землі. Скажімо, на одній зустрічі пропону­валося порахувати, скільки в середньому збирається з 1 гектара пшениці (умовно), ринкову вартість цієї пшениці помножити на 100, і це буде приблизно правильна оцінка 1 гектара землі.

До позитиву можна віднести і збільшення інвестиційних можливостей через розвиток іпотечного кредитування тощо.

Очевидно, до позитиву слід віднести й те, що це позитивно вплине на ціни на ринку земельної оренди, яка сьогодні в 3–4 ра­зи менша за відповідні нормативи, на збільшення надходжень до  державного бюджету. Ну і, звісно, якщо розвиток земельного ринку поступово підвищить рівень концентрації землеволодіння, то зростуть земельні можливості Аграрного фонду як об’єкта опо­даткування. Це позитиви, хоча, очевидно, не всі.

Давайте говорити і про можливі загрози і виклики, я м’яко так скажу, про які попереджають спеціалісти та вчені. Очевидно, треба враховувати ту обставину, що зростає дефіцит землі. Відповідно останнім часом знову-таки вчені і фахівці, експерти говорять про те, що на рубежі XX і XXI століть з’явилися нові фор­ми колонізації країн шляхом начебто навіть цивілізованого гло­бального перерозподілу землі. Як це здійснюється? Через програ­ми урядової підтримки купівлі або довгострокової оренди сіль­ськогосподарських земель інших країн своїми компаніями.

Нещодавно в газеті “Сільські вісті” була публікація “Продавати — не продавати?”, де наведена така статистика: щороку багаті країни витрачають від 20 до 30 мільярдів доларів на купівлю землі у країнах, що розвиваються. До таких країн відно­сять Україну, Молдову, Росію, окрім інших, які вже традиційно належать до цього списку.

Очевидно, ми цю обставину маємо враховувати, зважаючи на негативи, які несе так звана колонізація, а саме: використання робочої сили і спеціалістів, які не проживають на тій місцевості, де працюють (такі факти мають місце в Україні? Мають); експортна орієнтація виробництва (це має місце в Україні? Має); техногенне перевантаження (є проблема? Кричуща); експлуатація природної родючості (питання ключове для України).

І зрозуміло, коли ми говоримо власне про закони, то маємо звернути увагу на те, про що останнім часом майже всі говорять.

Суб’єкт господарювання — очевидно, це перше і ключове питання.

Друге — землекористування. Площі будуть виділятися зако­ном чи закон відсилатиме до рішення Кабінету Міністрів України? Очевидно, законом.

Наявність підтримки для придбання землі. Тут посилаються на досвід Європейського Союзу, де на 20 років під 2 відсотки річних дають кредити, і навіть на столипінську агарну реформу.

Далі — основні принципи ціноутворення та формування орендної плати, наявність державних спеціалізованих інститутів. Оскільки ці проблеми не були враховані в тих законопроектах, які пропонувалися, ви знаєте, вони відхилені Верховною Радою України. Очевидно, це було правильне рішення, тому що потрібен новий закон, який враховуватиме все те, про що ми вже говорили і ще будемо говорити, і проблеми людей, які живуть і безпосеред­ньо працюють на землі.

Як відомо, сьогодні серед 3,1 мільйона осіб, зайнятих у сіль­ському господарстві, мисливстві, лісовому господарстві, рибаль­стві і рибництві, лише 0,9 мільйона найманих працівників підпри­ємств, установ, організацій, а 2,2 мільйона осіб працюють у секторі самостійної зайнятості, що у 2,5 разу перевищує чисель­ність найманих працівників. Нам потрібне загострення проблеми зайнятості, що відповідно посилюватиме тиск на державу?

І головна проблема — розселянення аграрного виробництва. Наведу статисти стичні дані, які, очевидно, вам відомі, що у нас динамічно розвивається негативний процес руйнування сільської поселенської мережі. В Україні у 2001–2010 роках у середньому щороку знімалося з обліку 20 сільських поселень. А ще більше сільських поселень нагромаджувалося у групі так званих мало­людних — до 50 на рік. На сьогодні приблизно 14 відсотків сіл в Україні малолюдні. Це, фактично, бригада. Як там забезпечити соціальну сферу, інфраструктуру тощо? Зокрема, останнім часом загострилися проблеми, пов’язані із закриттям шкіл.

Саме ці виклики, які далеко не всі я назвав у вступному слові, мають бути в центрі нашої уваги. І, очевидно, треба вихо­дити з того, що ми не можемо зупинити загальну тенденцію в Україні, але можемо, мусимо і зобов’язані зробити все для того, щоб були людські правила в земельних питаннях. Я не кажу вже про проблему інвентаризації земель, проблему реєстру власників земель, відновлення законності там, де вона порушена. І на цій основі приймати відповідні рішення.

Шановні учасники парламентських слухань, пропонується таким чином організувати нашу роботу. Доповідь виконувача обов’язків міністра аграрної політики та продовольства України Безуглого Миколи Дмитровича — до 15 хвилин. Співдоповідь го­лови Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Калетніка Григорія Миколайовича — також до 15 хвилин. Прошу запитання подавати в письмовому вигляді, щоб була можливість у  заключному слові відповісти на ті з них, на які будуть готові відповісти доповідач і співдоповідач.

На виступи в нас записалися на цей момент 45 учасників парламентських слухань. Комітет пропонує, щоб виступали до 3 хвилин, я пропоную дотримуватися Регламенту, де чітко перед­бачено 5 хвилин. Хто вкладеться в 3 хвилини, будемо вдячні.

Головне, щоб у нас відбулася спокійна, виважена розмова. Політики, ви добре розумієте, у нас вже надмір. Нам потрібна розмова, рекомендації, за якими будуть рішення, щоб ці рішення були для людей, для України і для її майбутнього.

Якщо немає заперечень щодо організації нашої подальшої роботи, давайте заслухаємо доповідь. Запрошую до доповіді виконувача обов’язків міністра аграрної політики та продоволь­ства України Миколу Дмитровича Безуглого. Як відомо, Микола Дмитрович водночас є президентом Національної академії аграрних наук України, тож йому всі карти в руки, так? Будь ласка.

 

БЕЗУГЛИЙ М.Д., перший заступник міністра аграрної полі­тики та продовольства України. Дякую. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати, учасники парламент­ських слухань! Проблема, винесена на порядок денний сього­днішніх парламентських слухань, широко обговорюється в україн­ському суспільстві. Вона стосується не лише позиції влади, а й долі мешканців кожного українського села. Тому принципово важливим, на нашу думку, є системний підхід до бачення всіх проблем земельних відносин на основі аналізу окремих взаємо­пов’язаних та взаємообумовлених проблем розвитку і сільсько­господарського виробництва та сільських територій, і аграрного сектору загалом.

У завершенні формування ринку земель сільськогосподар­ського призначення держава зацікавлена через необхідність за­безпечення продовольчої безпеки та відповідного регуляторного впливу на ведення підприємницької діяльності в аграрному сек­торі економіки. Хтось із громадян вбачає в державній реформі лише скасування мораторію на купівлю земель сільськогосподар­ського призначення та можливості прибуткового бізнесу в торгівлі нею. Хтось турбується про своє село як про малу батьківщину. Когось цікавлять інвестиції в сільські території та довкілля. А ще хтось зацікавлений у зміні місця проживання, у міграції з села у місто або з міста в село. Цілий клубок цих та інших надзвичайно важливих проблем впливає на земельні відносини, а точніше, на економічну складову відносин власності.

Виходячи з цього вважаємо за необхідне розглядати перспективи розвитку земельних відносин в Україні у контексті трьох базових аспектів — політичного, економічного та соціаль­ного. Мою доповідь супроводжуватимуть слайди, я не буду на них посилатися, вони будуть показуватися до тих частин доповіді, яких стосуються.

Отже, перший аспект — політичний — полягає в тому, що згідно із статтею 13 Конституції України земля зафіксована як  об’єкт права власності українського народу, тобто належить народу на всій її території. Разом з тим приватна власність на землю, поряд з державною і колективною, запроваджена Законом України “Про форми власності на землю” ще 30 січня 1992 року. У  Земельному кодексі України, прийнятому 25 жовтня 2001 року, до переліку суб’єктів земельних відносин включені громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування і органи державної влади. Таким чином, у попередні роки законодавцем створені певні передумови для функціонування ринку сільсько­господарських земель, що можуть бути реалізовані за політичної консолідації поглядів виконавчої і законодавчої гілок влади та будуть спрямовані на забезпечення ефективного землекористу­вання.

Економічний аспект полягає в забезпеченні розвитку земельних відносин, власне, у завершенні їх реформування з  метою створення найкращих організаційно-економічних умов для стимулювання довгострокової реалізації земельної продуктив­ності, результатом якої буде збільшення виробництва сільсько­господарської продукції. Створення умов для обігу земель та під­вищення відповідальності виробників за дотримання цілого блоку технологічних вимог у виробничому процесі має консолідувати і збільшити площу ріллі в обробітку та значно підвищити врожай­ність, змінити ставлення суб’єктів підприємницької діяльності до стану родючості ґрунтів.

Соціальний аспект земельної реформи необхідно розгляда­ти в контексті аксіоми: селяни мають жити на землі, обробляти її та отримувати від цієї діяльності дохід, здатний забезпечити гідні умови для духовного і культурного розвитку члена сільської громади.

Держава безоплатно передала селянину земельний пай у власність. Селянин, у свою чергу, хочу на цьому наголосити, має право реалізувати декілька найбільш важливих із 14 прав земле­користувача — самому обробляти землю, здавати її в оренду, продавати або передавати у спадок родичам. За нинішнього ста­новища, під час дії мораторію, селянин поступово і надзвичайно дешево перетворюється на безземельного мешканця сільських населених пунктів.

Зрозуміло, що наші логічні передбачення щодо можливих наслідків запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення можуть бути перевірені досвідом інших країн. Тим більше що цей досвід є поруч — у державах Європейського Союзу, в Російській Федерації. Цей досвід, так би мовити, є і дав­ній, і новий.

Приватна власність на землю сільськогосподарського при­значення існує у світі давно. На сьогодні в усіх 27 країнах Євро­пейського Союзу діє налагоджений ринок землі, який і є основою ринкового сільського господарства. У більшості держав — старих членів ЄС прямих юридичних обмежень на володіння сільсько­господарськими землями немає, проте нові члени Євросоюзу запровадили обмеження на володіння сільськогосподарськими землями для іноземців, у тому числі і для громадян держав — членів ЄС.

Так, у Чехії, Литві та Словаччині іноземні фізичні та юридичні особи не мають права купувати землю сільськогосподарського призначення.

В Угорщині громадяни можуть придбати не більше 300 ге­ктарів землі в одні руки. Іноземні фізичні та юридичні особи до 2011 року не могли купувати такі землі, проте якщо іноземець проживає на території країни не менше трьох років і провадить сільськогосподарську діяльність, то він, як і громадянин Угорщини, може придбати землю у власність.

У Румунії площа купівлі обмежена 200 гектарами, у Данії — 30, при цьому потрібна ще фахова підготовка та фермерський досвід.

Для узагальнення слід зауважити, що загалом у державах ЄС практика трансакцій з купівлі-продажу земель сільськогоспо­дарського призначення не є достатньо поширеною, і лише від 1 до 5 відсотків земель перебувають щорічно в обігу. Ціни на землі, що використовуються в сільськогосподарському виробни­цтві, також значно коливаються в різних країнах і регіонах Європи — від 800 євро до 35 тисяч, в окремих випадках до 50 тисяч євро за 1 гектар.

Шановні учасники парламентських слухань! Завдяки даним Богом, природою та історією можливостям наша держава має могутній природно-ресурсний потенціал. Наш земельний фонд становить 5,7 відсотка території Європи. У складі земель майже 71 відсоток, а це 42,8 мільйона гектарів, займають сільськогоспо­дарські землі, 17,6 відсотка, або більше 10,5 мільйона гектарів, — лісові угіддя.

За формами власності, станом на 1 січня 2011 року, 50,8 відсотка земель перебувають у приватній власності, 49 від­сотків — у державній і лише 0,2 відсотка — у колективній.

У зв’язку із своєю продовольчої місією, закладеною ще в  попередньому столітті, розораність земель у нас є найвищою у  світі. Водночас у світі площа ріллі на душу населення скоро­тилася з 0,38 гектара у 1970 році до 0,23 гектара у 2000 році і має тенденцію зменшення до 0,15 гектара протягом наступних кількох десятиліть. Таким чином, можемо констатувати, що Україна за кількістю ріллі на душу населення, а це близько 1 гектара, є  однією з найкраще забезпечених країн світу.

За період проведення земельної реформи, а нагадаю, що вона започаткована ще 1992 року, подолана монополія держави на земельну власність, проведена реорганізація сільськогоспо­дарських підприємств. Громадяни — власники земельних часток (паїв) отримали 6,5 мільйона державних актів на право власності на земельні ділянки загальною площею майже 28 мільйонів гектарів. Більше 7 мільйонів громадян отримали земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, а це ще 2,6 мільйона гектарів. Створено майже 42 тисячі фермерських господарств, яким передано 4,3 мільйона гектарів земель.

За ці роки зроблені перші логічні і в чомусь інтуїтивні, а тому непередбачувані кроки до ринку земель сільськогосподарського призначення. В основному створено земельне законодавство перехідного періоду, відповідно до якого і відбувалося реформу­вання земельних відносин. Як сказав Володимир Михайлович, розроблена значна частина законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють земельні відносини та використання земель і  загалом є базовими для формування ринку земель і несільсько­господарського, і сільськогосподарського призначення.

Поряд з тим маємо зазначити, що відповідно до результатів перевірок Рахункової палати, викладених у Звіті про результати аудиту управління землями державної власності за 2007–2009 ро­ки, державне управління у сфері охорони і раціонального вико­ристання земель здійснюється незадовільно. Ефективної комп­лексної системи планування, організації та контролю за викори­станням, охороною земель на сьогодні не створено. І для такого висновку є певні підстави.

По-перше, на сьогодні 1,46 мільйона гектарів земель вико­ристовуються без достатніх правових підстав. Це не успадковані відповідно до чинного законодавства землі, не витребувані земельні частки (паї) тощо. Якщо врахувати, що нормативна грошова оцінка цих земель перевищує 16,5 мільярда гривень, то власники і держава недоотримують тільки 0,5 мільярда гривень орендної плати та земельного податку на ці землі.

По-друге, щороку близько 2 мільйонів гектарів орних земель не використовуються внаслідок володіння ними найменш еконо­мічно активною частиною сільського населення — пенсіонерами та  особами передпенсійного віку, а також внаслідок отримання земельних ділянок сільськогосподарського призначення у спад­щину особами, які проживають у містах та навіть в інших країнах. Нормативна грошова оцінка цих земель становить майже 23 мільярди гривень.

По-третє, близько двох третин орендованих земельних ділянок використовуються виробниками на підставі договорів оренди, укладених на строк до п’яти років, що однозначно не сприяє дбайливому господарюванню на землі, здійсненню видат­ків на землеохоронні заходи. А це призводить до зростання площ земель, що зазнали впливу ерозії. Нагадаю, що загальна площа таких земель на сьогодні становить 13,3 мільйона гектарів, з них три чверті, а це більше 10,5 мільйона, — орні землі.

Є й багато інших підстав стверджувати, що в земельній сфері не все так, як ми хотіли б, як це повинні були зробити політики в попередні роки.

Саме тому відповідно до напрямів реалізації Програми Президента України “Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава” Міністерству аграрної політики та продовольства доручено розробити блок економічних перетво­рень в АПК, що включає земельну реформу. Подальше форму­вання ринку земель сільськогосподарського призначення є одним з найбільш дискусійних питань економічного і соціального блоків аграрної політики нашої держави.

На нашу думку, пріоритетними напрямами розв’язання земельної проблематики держави на найближчу перспективу мають бути заходи щодо: вдосконалення системи державного управління земельними ресурсами; продовження формування необхідної законодавчої та нормативної бази; створення до кінця року передумов для повноцінного функціонування обігу земель; побудова системи гарантування державою прав власності на землю шляхом створення єдиної автоматизованої системи веден­ня Державного земельного кадастру; здійснення розмежування земель державної і комунальної власності; проведення інвентари­зації земель; завершення проведення нормативної грошової оцінки земель; створення системи економічного стимулювання раціонального використання і охорони земель, а також здійснення заходів з охорони земель.

З метою реалізації цих заходів і для створення чіткого механізму обігу земель, у тому числі сільськогосподарського при­значення, уже цього року Верховна Рада могла б прийняти низку законодавчих актів, проекти яких розроблені під керівництвом Міністерства аграрної політики та продовольства.

Зокрема, метою проекту Закону про ринок земель є визна­чення правових та економічних засад ринкового обігу земельних ділянок, встановлення порядку їх продажу, визначення еконо­мічних, екологічних і правових обмежень обігу земель сільсько­господарського призначення, оптимізація сільськогосподарського землекористування і визначення ефективного власника землі. На нашу думку, зважаючи на настрої в суспільстві, на першому етапі після скасування мораторію можна передбачити купівлю-продаж земель лише фізичними особами — громадянами України.

Прийняття проекту Закону про державний земельний кадастр дасть змогу створити правову базу для проведення земельно-кадастрової діяльності, запровадження державного зе­мельного кадастру як ефективного механізму гарантування прав власності на землю і державного управління земельними ресурсами.

Прийняття проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення контролю за викори­станням земель дасть змогу відновити роботи з охорони ґрунтів, відтворення, підвищення і збереження їх родючості.

Проект Закону про консолідацію земель спрямований на мінімізацію негативних наслідків подрібнення земельних фондів сільськогосподарських підприємств під час купівлі-продажу зе­мельних паїв і збереження цілісних земельних масивів.

Прийняття проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застави прав на земельну ділян­ку сільськогосподарського призначення підвищить інвестиційну та кредитну привабливість аграрного сектору шляхом запроваджен­ня в обіг права цільового використання земельної ділянки, що орендується.

Планується також важлива робота з формування організаційно-економічної інфраструктури ринку земель, а саме шляхом створення державного земельного іпотечного інвестицій­ного банку, головною метою якого буде забезпечення потреб сільськогосподарських товаровиробників у дешевих (на нашу думку, не більше 10 відсотків річних) банківських продуктах та послугах довгострокового фінансового кредитування аграрного виробництва під заставу земельних ділянок або прав їх оренди.

Не викликає сумнівів потреба створення державного фонду земель сільськогосподарського призначення як державної уста­нови, інституції трансакцій на ринку земель з визначеними для цього повноваженнями. До речі, створення такого фонду перед­бачається одним з розділів проекту Закону про ринок земель.

Передбачається також здійснити інші землевпорядні заходи, серед яких — проведення повної інвентаризації земель, доведен­ня до логічного завершення процесу розмежування державних та  комунальних земель, проведення повної переоцінки земель з  урахуванням реалій сьогодення.

Що дасть запровадження обігу земель сільськогосподар­ського призначення українському суспільству? На нашу думку, по-перше (і це головне), громадяни отримають можливість повністю реалізувати своє конституційне право на землю щодо вільного розпоряджання земельною власністю. На законодавчому рівні врегулюється порядок проведення земельних торгів.

По-друге, у фінансово-економічному аспекті підтримки виробників сільськогосподарської продукції, кардинально розши­риться база кредитування під заставу землі або права її оренди. Міністерство розробило принципово нову схему кредитування сільськогосподарських товаровиробників, яка дасть змогу залу­чити у виробничу сферу більше 200 мільярдів гривень кредитних ресурсів на рік з річною ставкою до 10 відсотків, що достатньо для фінансування і технічного переоснащення сільського госпо­дарства, а також запровадження нових високопродуктивних технологій.

По-третє, реалізація земельної реформи дасть змогу опти­мізувати сільськогосподарське землеволодіння та землекористу­вання сільських громад у напрямі поширення середньотоварних господарств ринкового типу шляхом визначення науково обґрун­тованих граничних площ для ведення товарного виробництва. На  сьогодні ця площа відповідно до “Перехідних положень” Земельного кодексу обмежена 100 гектарами і є економічно нераціональною для ведення господарства. Уже 2012 року за умо­ви прийняття низки необхідних законів в обіг земельного ринку може бути залучено до 10 відсотків розпайованих земель, а це 2,75 мільйона гектарів. Кількість трансакцій при цьому станови­тиме близько 670 тисяч, вартість сплаченого мита від продажу цих земель — 312 мільйонів гривень.

Шановні учасники парламентських слухань! Міністерство аграрної політики та продовольства у своїй новій структурі лише короткий час опікується надзвичайно важливим і складним блоком земельних питань. З метою узагальнення суспільної думки, фор­мування власного переконання в об’єктивності подальших кроків ми істотно інтенсифікували роботу Державного агентства земель­них ресурсів. За участю громадських організацій створені наукові робочі групи з розроблення окремих законопроектів, наші фахівці брали участь у кількох слуханнях, які проводилися у профільному парламентському комітеті, і, що надзвичайно важливо, проведено соціологічні опитування власників паїв та їх потенційних покупців.

Аналізуючи результати цього соціологічного опитування, можна відзначити незначну кількість людей, які бажають продати свій пай. Так, з 8041 опитаного лише 8,7 відсотка хочуть це зро­бити, 35,5 відсотка бажають віддати землю в оренду, 21,5 від­сотка — передати у спадок, 11 відсотків — обробляти самостійно. Інші не визначилися або планують змінити напрям використання земельної ділянки. Із загальної кількості більш як 15,5 тисячі опитаних лише 26,5 відсотка потенційних покупців та 31 відсоток власників паїв вважають, що необхідно заборонити їх продаж. Решта за умови запровадження певних обмежень погоджуються з пропозицією скасувати мораторій на продаж земель сільсько­господарського призначення.

Такий суспільний фон дає нам підстави сьогодні на парла­ментських слуханнях за участю народних депутатів України, пред­ставників сільських громад, виробників, органів державного управління та інших заінтересованих осіб ще раз порадитися, звірити наші погляди, визначити найближчі кроки в земельній реформі, шляхи і темпи їх реалізації.

Хочу наголосити, що всі пропозиції, висловлені на цих парламентських слуханнях чи під час обговорення даного питання в регіонах, ми обов’язково проаналізуємо і врахуємо в подальшій роботі.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам також. Сідайте, будь ласка.

Шановні колеги, у нас у кращих традиціях демократії занесли і повісили плакат (Оплески). Я думаю, що ті шановні колеги народні депутати, які його повісили, уже виступили. Я вас розумію, але в Регламенті записано, що забороняється заносити предмети, що не стосуються організації роботи. Давайте викону­вати Регламент (Шум у залі). Я ще раз кажу: будемо вважати, що ви вже виступили. Шановні колеги, спокійно!

Слово для співдоповіді має голова Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин Калетнік Григорій Миколайович. Будь ласка.

 

КАЛЕТНІК Г.М., голова Комітету Верховної Ради України з  питань аграрної політики та земельних відносин (Партія регіонів). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати! Шановні громадяни України! З ініціативи Комітету з  питань аграрної політики та земельних відносин, за підтримки керівництва Верховної Ради, Кабінету Міністрів, народних депу­татів ми маємо сьогодні можливість обговорити одне з найважли­віших для подальшого розвитку нашої держави питань, оскільки Україна є традиційно хліборобською країною. Ставлення до землі завжди було ознакою духовної зрілості кожного українця. Розпочаті й не завершені реформи агарного комплексу та зе­мельних відносин призвели до ситуації, яку ви можете бачити на слайдах.

При цьому держава віддала монопольне право на земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Якщо на початок 1992 року 100 відсотків земельного фонду України були держав­ними, то сьогодні в державній власності залишилося лише 26,2 відсотка земель. Формуються принципово нові земельні відносини, в основі яких лежить приватна власність на землю, що дає право її оренди, спадкування та заповіту.

Проведене реформування відносин власності в аграрній сфері було спрямоване на формування ефективного сільсько­господарського власника та землекористувача. І оскільки земля споконвічно була, є і залишиться годувальницею, то я спочатку хочу привернути вашу увагу саме до цього аспекту.

Спробуймо проаналізувати, чи вдалося підвищити ефектив­ність сільськогосподарського виробництва в результаті реформу­вання упродовж 20 років. На слайді, ви бачите, аналіз динаміки виробництва валової продукції свідчить про те, що з 1990 року до 1999 року обсяг виробництва сільськогосподарської продукції в  порівняльних цінах зменшився вдвічі. Піднесення розпочалося з  відомого указу 1999 року, тому що до 1999 року існували водночас і розпайовані землі, і землі колективних сільськогоспо­дарських підприємств, які не знали своєї перспективи, і фермер­ські та селянські господарства, яких тоді всі ЗМІ та політики “годували” тим, що саме вони мають на власному клаптику забезпечити фантастичні врожаї, які нагодують Україну і весь світ.

І коли знову розпочалася консолідація земель (це видно на слайді), підвищилося виробництво і рослинницької, і тваринни­цької продукції. З 1999 року виробництво поступово зросло з 35,6 до 42,4 мільярда гривень у рослинництві і з 35,4 до 58,7 мільярда гривень у тваринництві. Однак все-таки треба сказати, що це сільськогосподарська продукція у порівняльних цінах. Досі про­довжується падіння, і ніяк ми не можемо його зупинити.

Подивіться, поголів’я великої рогатої худоби з 25 мільйонів у 1990 році скоротилося сьогодні до 4,8 мільйона, корів — з 8,5 до 2,7 мільйона, і воно постійно скорочується.

 

 

На наступному слайді дуже чітко можна побачити постійне скорочення поголів’я свиней. М’ясо овець та кіз взагалі на сьогодні є дефіцитним і стало дорожчим у декілька разів, ніж м’ясо свиней чи інше.

Зменшилося у 2,2 разу виробництво молока порівняно з  1990 роком.

У галузі рослинництва виробництво цукрового буряку зменшилося у 3 рази і в 2010 році становило лише 13,8 мільйона тонн. Усі ці галузі мають вкрай важливе значення для українського села, оскільки вони створюють значну кількість робочих місць у  сільській місцевості.

За роки реформ з карти України зникло 560 сіл, і цей процес триває. Враховуючи загальне підвищення виробництва сільськогосподарської продукції з 1999 року, я звертаю увагу, що цей показник у 2010 році ще перебував на рівні 70 відсотків показників 1990-х років. Я дуже хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Я в жодному разі не агітую за колишні виробничі відносини, за колгоспи, як дехто висловлюється, але хочу, щоб ми з вами з розумінням поставилися до такого. Не варто всім нагадувати, якою технікою були досягнуті валові збори у 1990 ро­ці, якими були комбайни, трактори, сівалки, до яких втрат вони призводили, якою малопотужною була техніка на тваринницьких комплексах. Усі технічні засоби в сільському господарстві були малопродуктивні, енерговитратні, і якість сільськогосподарських технологічних операцій була на значно нижчому рівні, ніж сього­дні, як і техніки, на якій уже працюють у сільському господарстві.

Саме тому треба дуже добре думати перед тим, як робити стратегічно важливі кроки. Бо все, що ми робили з 1990 року, відбувалося під лозунгами, що ми проводимо реформи, які значно покращать результати, але, з огляду на наведені приклади, наші слова розходилися з ділами. За ці роки виросло вже нове покоління 20-літніх молодих громадян України, а ми лише вийшли на 70 відсотків обсягу виробництва продукції 1990-х років.

Мабуть, можна зробити висновок, що ми хапалися за ідеї тих чи інших реформ, але не готували виважених розрахунків, не прораховували довгострокових наслідків. Тому відрізали, хоча народна мудрість каже, що спочатку варто сім разів відміряти. І  ми, не відмірявши, отримали такі результати. Саме ця народна мудрість має нас сьогодні закликати до глибокого аналізу оцінок та розрахунків, під якими мають стояти підписи конкретних авто­рів, щоб ми, запроваджуючи ринок землі, виправдали надії і споді­вання наших громадян, що дуже чітко сформувалися сьогодні в суспільстві.

Земля в разі прийняття проекту Закону про ринок земель має залишитися для держави і для громадян України. Ефектив­ність сільськогосподарського виробництва має підвищуватися, сільське господарство повинно виконати визначену Президентом України Віктором Федоровичем Януковичем місію щодо отриман­ня 80 мільйонів тонн зерна в найближчій перспективі, значного збільшення виробництва м’яса та іншої тваринницької продукції. Ми маємо внаслідок реформ і скасування мораторію зупинити вимирання сіл. Навпаки, село в результаті земельної реформи, запровадження ринку землі має стати привабливішим для молоді. На належному рівні мають функціонувати школи, фапи, дороги, освітлення тощо.

Однак чи потрібно скасовувати мораторій? Якщо так, то чому, і який потрібно запровадити ринок землі? На підставі висту­пів, які ми проаналізували (у комітеті відбулося два розширених слухання і кілька “круглих столів”), випливають такі висновки. Мораторій сьогодні сприяє дедалі ширшому розвитку тіньового обігу землі. Наявність мораторію суперечить нормам чинних зако­нів, що призвело до серйозних проблем у державі. У нас є чинні статті законів, проти яких не виступає все суспільство, навпаки, воно за.

Наприклад, значна кількість наших громадян живуть і працю­ють у Молдові, Росії, Білорусі, у країнах Євросоюзу і набули вже там навіть громадянство. Відповідно до закону їм за заповітом або у спадщину перейшла значна кількість земельних ділянок. У  законі йдеться, що набуту таким чином у власність землю іноземний громадянин повинен протягом одного року відчужити і  повернути Україні. А як він може це зробити, якщо немає ринку землі, а діє мораторій на продаж? Є один спосіб: теж написати заповіт і самому вмерти, тоді земля перейде до іншого громадя­нина України.

Є державні потреби, які не задовольняються, з огляду на дію мораторію.

Врешті-решт, є бажаючі продати свої земельні ділянки, це  наші люди, наші громадяни. Держава, наділивши їх землею, зробила дуже правильний і важливий крок, тому що землю отримали селяни, які в переважній більшості живуть у селі, не ходять по асфальтованих дорогах і тротуарах. Це не комфортні квартири, театри, кінотеатри, парки, стадіони, це, врешті-решт, цілорічна важка праця і влітку, і взимку, і в дощ, і в сніг. Однак з  6,9 мільйона пайовиків більше 17 відсотків проживають за межами територіальних громад, більше 30 відсотків — пенсіонери. І це не ті пенсіонери, які за деякими спеціальностями виходять на пенсію у 35–40 років, хоча ще можуть тягти плуга. Ці вже не можуть, тому їм держава повинна дати можливість розпорядитися своєю землею, своєю власністю і отримати з цього якийсь зиск. Інакше як тоді це розцінювати?

Забезпечити такий дохід і вигоду держава має не диким ринком, а діями законів, які потрібно сформувати, щоб було вигідно продати свою ділянку і не завдати шкоди державі, майбут­нім поколінням чи виробництву сільськогосподарської продукції. Бо саме виробництво сільськогосподарської продукції є сьогодні для України найкращою, найбільшою перспективою. Не земля, а продукція, яку ми вирощуємо і виробляємо на нашій землі, може дати світу продовольство, біоенергетику, а громадянам України — заможне життя. Саме продукція сільського господарства формує продовольчу безпеку держави і може витягти Україну з фінансової кабали. Натомість розпродаж землі в жодному разі з цієї кабали не витягне. Тому, приймаючи рішення щодо подальшого рефор­мування земельних відносин, ми маємо обов’язково врахувати і власний досвід, і досвід іноземних держав, передовсім наших сусідів.

Наприклад, досвід Болгарії і Румунії свідчить, що запрова­дження ринку земель без будь-яких обмежень призвело до втрати землі національними виробниками сільськогосподарської продук­ції — громадянами цих держав, а отже, і державою. Саме через зменшення виробництва власної сільськогосподарської продукції та неспроможність гарантувати і впливати на рівень своєї про­довольчої безпеки багато країн запровадили на початкових етапах заборону на купівлю земель іноземними громадянами та юридич­ними особами.

Для того щоб оцінити загрози, які сьогодні ми можемо отри­мати внаслідок запровадження вільного ринку земель сільсько­господарського призначення, варто спробувати відповісти на деякі запитання, хоча їх дуже багато.

На перше: “Хто сьогодні хоче продати землю в Україні?” — ми вже частково відповіли. Є й інші бажаючі — ті, хто нахапав ОСГ по 2 гектари, з тим щоб змінити цільове призначення землі, продати її, бути учасником ринку і заробляти гроші на купівлі-продажу. Думаю, їм є за що плакати писати і приносити їх до Верховної Ради.

Для того щоб оцінити загрози, ми повинні визначити, хто хоче купити землю і в якій кількості. Мабуть, це стосується лише великих холдингів. Купівля землі фермерами, малими сільсько­господарськими підприємствами на сьогодні є малоймовірною, оскільки це зумовить вилучення обігових коштів з виробництва та призведе до його згортання. Навіть великі сільськогосподарські товаровиробники заявляють нині про свою фінансову неспромож­ність купувати землю сільськогосподарського призначення в обся­зі, що забезпечує рентабельне виробництво.

Подивіться, скільки коштував трактор у 1990 році — 43 тонни пшениці, а у 2010 році — у 8 разів більше, 345 тонн пшениці треба продати за нинішніми цінами, щоб його придбати. А якщо взяти бензин і дизпаливо, то в 1990 році необхідно було 0,5 тонни пшениці на 1 тонну дизпалива, нині — у 10 разів більше, тобто потрібно продати 5 тонн продовольчої пшениці на 1 тонну диз­палива. Те саме з амофосом, аміачною селітрою. Співвідношення збільшилося у 5–7 разів.

Тому за таких умов нормальний орендар землі, який дбає про щорічне збільшення виробництва сільськогосподарської продукції… А купувати потрібно не менше 1200–1500 гектарів! Будь ласка, покажіть через один слайд карту з паями. Чому йдеться про те, що не можна говорити про купівлю землі в обсязі 10 чи 50 гектарів? Так виглядають сьогодні практично всі роз­пайовані землі навколо сіл, усі господарства. І якщо цих 2,5, 3 чи 4 гектари продати, 650 паїв лише в цьому населеному пункті, тобто якщо продасть тільки 10 відсотків громадян, а в нас їх знач­но більше (ми говорили, що 17 відсотків проживають за межами територіальної громади і не пов’язані з нею, тому хочуть збути свою землю, є 30 відсотків пенсіонерів, є ті, хто взагалі хоче продати, бо вони її з собою в могилу не заберуть), то, продавши цю землю, ми виключаємо можливість використання широко­захватної техніки нинішніми орендарями цієї землі і не даємо можливості покупцеві створити свій 100- чи 200-гектарний масив. Адже всі землі і земельні паї прив’язані сьогодні координатно.

Необхідно добре подумати, яким чином можна провести консолідацію, які на нас чекають при цьому великі труднощі, оскільки треба, щоб кожна людина якимось чином поступилася своїм паєм, аби можна було сформувати окремі земельні масиви для поступового запровадження ринку земель.

Отже якщо погоджуватися на купівлю-продаж, треба купувати всю сівозміну, а це означає, що це навіть 1200 гектарів. За нинішніми мінімальними цінами, потрібно 140–150 мільйонів на 1200–1500 гектарів землі. Чи є сьогодні орендарі з числа великих товаровиробників, які можуть вкласти такі гроші та ще забезпе­чити купівлю техніки, добрив і працювати ефективно на цій землі?

Більше того, хочу сказати, що сьогодні 120–150 мільйонів гривень — вартість оціночна. Є приклади наших сусідів, і ми не маємо права цим нехтувати. У Польщі ринок землі стартував з  1,5 тисячі доларів за 1 гектар, через 5–7 років цей самий гек­тар у Польщі коштував 17–20 тисяч доларів. Чи можемо ми сказа­ти, що українська земля дешевша? Тому говорити про реальну ціну землі і про суму, яку потрібно вкласти тому, хто має її використовувати за цільовим призначенням… Сьогодні потрібно дуже серйозно над цим працювати, і не лише над створенням земельного банку, а й над іншими дуже серйозними законами, аби це стало реальністю.

Якщо говорити про 405 холдингів, які контролюють сьогодні, орендують 10,5 мільйона гектарів землі, то потрібно зважати на те, що в разі запровадження земельного ринку для юридичних осіб тут абсолютно відкрито проглядаються і іноземний капітал, і  втрата землі, а ми повинні гарантувати громадянам України, що  земля буде українською. А ті, хто має гроші, мають тепер дещо інше тлумачення.

Є багато розмов про взагалі вільний ринок землі. Дозволити, нехай купує будь-хто — іноземний громадянин, іно­земна юридична особа. Мовляв, земля в Україні, нікуди вона не дінеться.

Хочу нагадати, шановні колеги, недалекий приклад з історії. Нафтопереробна галузь України була досить потужною. У 1990 ро­ці ця галузь, будучи українською, переробляла 58 мільйонів тонн нафти. Ми виробляли більше 30 мільйонів тонн світлих нафтопро­дуктів (бензин, солярка), з них більше 5 мільйонів тонн навіть експортували за кордон. Сьогодні вся нафтопереробна галузь, як ви знаєте, не є, на превеликий жаль, українською. Тільки до одного-двох нафтопереробних заводів має стосунок держава, у власності якої перебуває певна кількість акцій. Сьогодні нафто­переробна галузь України переробляє не 58, а лише 10 мільйонів тонн нафти, виробляє 6 мільйонів тонн нафтопродуктів, більш як 50 відсотків світлих нафтопродуктів ми імпортуємо, витрачаючи на це валюту, а не заробляючи її на власній продукції. При цьому кількість робочих місць скоротилася в 6 разів, доходи до держав­ного бюджету — у 7 разів. І найголовніша проблема, нехай не ображається на мене Мінпаливенерго, але сьогодні воно фактич­но не впливає на ринок нафтопродуктів в Україні.

Тому у процесі земельної реформи необхідно забезпечити широке інформування громадськості про політику у сфері земель­них відносин і про проекти законів, які ми будемо приймати. Сподіваюся, що під час парламентських слухань будуть напра­цьовані пропозиції щодо вирішення проблемних питань у сфері земельних відносин, у тому числі тих, які мають бути вирішені для запровадження повноцінного ринку земель сільськогосподар­ського призначення на користь громадян України і держави.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань, доповідь і співдоповідь виголошені, переходимо до виступів. Відповідно до запропонованого комітетом списку я буду запрошу­вати на виступ. Деякі учасники парламентських слухань зверта­ються з проханням надати їм можливість виступити, тому прошу промовців дотримуватися регламенту, щоб могли виступити більше людей.

Розпочинаємо наші дебати, дискусію. Запрошую до виступу Рибалка Сергія Вікторовича, голову фермерського господарства “Аделаїда” Херсонської області. Наступним виступатиме Григорій Рудюк.

 

РИБАЛКО С.В., голова фермерського господарства “Аделаїда” (Херсонська область). Шановний Володимире Михай­ловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Говорячи про купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення, усі  псевдоекономісти намагаються запевнити наше суспільство у великій користі від цього. Є три міфи про позитиви від продажу землі.

Міф перший: сільськогосподарські товаровиробники змо­жуть отримати іпотечні кредити під заставу землі.

Ні. Тому що землю спочатку треба буде викупити у влас­ників, а коштів для цього у сільгоспвиробників немає.

Міф другий: продаж землі дасть змогу подолати бідність в Україні (до речі, за рекомендаціями ООН).

Неправда. Тому що власність землі на первинному ринку на перших етапах (а саме в цей час продасть свою землю найбід­ніша частина населення) становитиме від 3 до 15 тисяч гривень за пай. Такі разові суми жодним чином не зможуть вплинути на подолання бідності в сім’ях.

Міф третій: приватна власність на землю є визначальним чинником забезпечення ефективності сільськогосподарського виробництва.

Ні. Тому що, незважаючи на дію мораторію, у 2008 році прибутково функціонували 82 відсотки сільгосппідприємств. Порівняно з 2007 роком, кількість збиткових підприємств скороти­лася на третину, при цьому рівень рентабельності рослинництва зріс до 32 відсотків. Тобто на ефективність впливають зовсім інші чинники, а не володіння землею.

Мені дуже хотілося б сьогодні почути реальні аргументи, які позитиви дасть нам купівля-продаж землі.

Справді, у ХІХ–ХХ століттях приватна власність на землю була важливою складовою економіки країн з ринковими відноси­нами. Однак сьогодні найбільші досягнення в сільгоспвиробництві мають ті країни, де немає приватної власності на землю. Лідера­ми є Китай та Ізраїль. І це зрозуміло, адже довгострокова оренда та державне регулювання податку на землю дають змогу залучати інвестиції та впроваджувати найпередовіші технології.

Уявімо економічні наслідки купівлі-продажу землі.

Перше. Розвиток виробництва різко зупиниться, адже селя­ни будуть вимушені всі кошти вкладати в купівлю землі, бо без землі немає жодного сенсу розвивати інфраструктуру. Цей про­цес затримає модернізацію та розвиток на найближчі 8–10 років. Україна знову, як і 18 років тому, втратить свою конкурентоспро­можність на світових ринках продовольства. Хто в цьому зацікав­лений? Мабуть, відповідь треба шукати в тому, що на проведення розпаювання Україні було виділено 200 мільйонів доларів за між­народною програмою, фінансованою США.

Друге. Землю скуплять олігархічні фінансові групи, пере­важно іноземні, через свої спільні підприємства. Іноземні компанії з нетерпінням чекають продажу землі в Україні, тому що вартість 1 гектара землі в Північній Вестфалії коштує 40 тисяч євро. Продавши там ділянку у 80 гектарів, можна скупити середній сільськогосподарський район в Україні. Наприклад, закони Німеч­чини стимулюють такі операції. Від продажу землі там необхідно сплачувати 50 відсотків податку, а в разі купівлі землі, у тому числі й іноземної, такий податок не справляється.

Третє. Зацікавленість у відкритті ринку сільськогосподар­ської землі виявляють і структури, які до цього займалися спеку­ляціями на ринку несільськогосподарської землі. Адже це єдиний ресурс, на якому можна за рахунок спекуляції заробити надприбутки.

Розгляньмо соціальну складову цього процесу.

Лише 12 відсотків жителів України отримали право власно­сті  на землю і тільки 38 відсотків з усього сільського населення. Аналіз структури пайовиків у моєму господарстві показує, що 41 відсоток становлять пенсіонери, 28 відсотків працюють на своїх присадибних ділянках, у бюджетній сфері або є безробіт­ними, 6 відсотків працюють у нашому господарстві, а 25 відсот­ків — правонаступники, які взагалі не проживають на території села. Водночас із 30 трактористів 26 не мають своєї землі. Узагалі вся молодь до 30 років не має землі і більше ніколи не матиме, якщо ми почнемо продавати землю. Тобто розпаювання призвело до великої соціальної несправедливості.

Приватизація землі призвела до того, що сільські громади майже не мають власних податкових та орендних надходжень і  є  глибоко дотаційними. Раніше вся соціальна інфраструктура трималася за рахунок базових господарств. Це так, але тоді ніхто не сплачував орендної плати за землю! Якщо орендна плата над­ходитиме до сільських бюджетів, то ситуація зміниться кардинально.

Візьмемо для прикладу Чулаківську сільську раду Херсонської області. Річний бюджет — 850 тисяч гривень, з них власних надходжень — тільки 450 тисяч. Якби надходження оренд­ної плати за 5 тисяч гектарів, а це 1,75 мільйона гривень, надхо­дили до сільського бюджету, то через п’ять років там запрацю­вали б дитячі садки, школи, будинки культури, на європейському рівні були б відремонтовані дороги.

Основним бюджетоутворюючим джерелом у сільській місце­вості можуть бути лише надходження від довгострокової оренди поверненої територіальним громадам землі. І це той шлях, який ми сьогодні повинні визначити.

Пропозиції:

1) продовжити мораторій на продаж землі сільськогоспо­дарського призначення на три роки;

2) провести інвентаризацію земель з чітким визначенням меж та вартості землі;

3) прийняти закон про земельний кадастр та внести всю базу даних до єдиного електронного реєстру;

4) вирішити питання переоформлення земель колишніх КСП під господарчими дворами, меліоративними об’єктами, дорогами та лісосмугами, закріпивши право власності на земельні ділянки за власниками нерухомого майна;

5) активізувати діяльність органів місцевого самоврядування щодо повернення неуспадкованої землі у власність територіаль­них громад. Зважаючи на досвід інших країн, законодавчо визна­чити механізм стимулювання такого повернення, запровадивши довічне володіння без права продажу та податок на спадкування;

6) під час чергових виборів провести референдум щодо купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення і ли­ше потім приймати політичне рішення.

Володимире Михайловичу, у мене взагалі склалося таке враження, що нам колись зав’язали очі, поставили, підштовхнули і  сказали: ідіть, отам реформована земля. Ми пройшли трохи, розв’язали очі і побачили, що не туди йдемо. І сьогодні дійшли до прірви, а нас знову підштовхують: ідіть туди. Замість того щоб озирнутися, розвернутися і зробить якісь правильні кроки, нас знову штовхають: ідіть, ідіть, ми там вас чекаємо. Я думаю, що нам не можна цього робити, і тоді аграрії будуть всім нам вдячні.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую за правильний, емоційний виступ. Шановні колеги, я подивився список учасників парламентських слухань, це люди з величезним стажем. Ви так само дружно апло­дували, коли пропонували розпаювання земель, дружно мовчали, підтримували своє керівництво (Шум у залі). Послухайте, що я  кажу! Коли приїздить міністр, ви розказуєте, що це саме той міністр, який зможе підняти село. І ви кричали, що ми зайшли у глухий кут, а тепер знову аплодуєте. Давайте будемо розбира­тися і приймати рішення! Ми для цього й зібралися, щоб не констатувати, а просто визначити, яке рішення маємо прийняти, де є ризики, що зробити, щоб цих ризиків уникнути, де є позитив, який потрібно розвинути. А якщо будемо займатися виключно констатацією, то ми вже й так висмоктані цими оцінками, словами і бідами.

Давайте подивимося, якою є середня плата за пай. Давайте скажемо, шановні колеги, що 283 гривні, і тільки 28 відсотків — грошима, решта — натуроплатою. Якщо ми так дбаємо про людей, то давайте спочатку їм заплатимо за паї те, що вони мають отримувати. Розмова в нас має бути спокійною, зваженою. Ми зібралися не на мітинг, мітингів у нас вистачає. Давайте серйозно говорити про серйозні речі. Думаю, ви підтримаєте таку позицію.

Слово має Рудюк Григорій Лаврентійович, Новоборівський селищний голова (Володарсько-Волинський район Житомирської області). Наступним виступатиме Голобородько.

 

РУДЮК Г.Л., Новоборівський селищний голова (Житомир­ська область). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні ми розглядаємо надзвичайно важливе для нашої дер­жави питання: земля в українській долі.

Земля є основним національним багатством нашої держави. Право власності на землю гарантується статтею 14 Конституції України. А у статті 41 Конституції визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Конституція України є Основним Законом нашої держави, і  приймалася вона в цій залі. У цій самій залі був накладений мораторій на продаж земель сільськогосподарського призна­чення, що практично є порушенням Конституції. Давайте, врешті-решт, визначимося: або забезпечимо конституційне право грома­дян на володіння землею, або внесемо зміни до Конституції і ска­суємо цю статтю. Бо у нас виходить так, що ми, з одного боку, гарантуємо право, а з другого — б’ємо по руках і не даємо цього робити.

Які ризики, негативні наслідки зумовить продовження мора­торію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призна­чення? Їх можна виділити в такі групи.

Перше — неможливість поліпшення технологічних умов вико­ристання сільськогосподарських земель внаслідок нераціональних розмірів землеволодінь, через смужжя, вкраплення дрібних діля­нок інших власників у масиви земель господарств. Пригадайте, що між паями передбачаються ще й дороги, які на сьогодні використовуються не за цільовим призначенням. У цьому також треба наводити порядок.

Друге — концентрація більшої частини земель сільсько­господарського призначення у власності найменш економічно активної частини сільського населення — пенсіонерів і людей передпенсійного віку, які не мають фінансових і фізичних мож­ливостей займатися землеробською роботою. А вартість одного паю, який вони отримали, ви щойно почули.

Третє — отримання земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення у спадщину особами, які проживають у містах і не мають наміру займатися сільськогосподарським виробни­цтвом, що призводить до невикористання земель сільськогоспо­дарського призначення.

Четверте — блокування процесу створення великотоварних господарств ринкового типу, що в умовах завершення процесів інтеграції України до СОТ кардинально знижує конкурентоспро­можність вітчизняних сільськогосподарських підприємств на світо­вих ринках.

П’яте — зниження інвестиційної привабливості аграрного сектору української економіки, пов’язане з підвищенням ризику вкладень внаслідок неможливості кредитування сільського госпо­дарства під заставу земельних ділянок.

А чи існує на сьогодні продаж земель сільськогоспо­дарського призначення? Так, існує, і всі ми добре це знаємо. Через різні тіньові схеми — договори застави, міни, дарування. І,  як правило, власник земельної ділянки залишається ошуканим. Тому треба невідкладно встановити законні, відкриті, прозорі правила в земельних відносинах.

Однак, хай би що ми робили, держава має залишатися основним гравцем на ринку землі. У власності держави мають залишатися 30–40, а то й 50 відсотків земель сільськогоспо­дарського призначення. Необхідно створити державну установу, яка управлятиме цими землями, здаватиме їх в оренду, сплачува­тиме територіальним громадам земельний податок, виставлятиме земельні ділянки на торги або в разі потреби викуповуватиме їх у власників.

Необхідно обмежити площу земельної ділянки, що може перебувати у власності однієї особи або фінансової групи.

За рахунок коштів державного бюджету треба провести розмежування земель державної і комунальної власності, обов’яз­ково враховуючи перспективу розвитку сільських населених пунктів (бо коли проводилося розпаювання, не були враховані перспективи розвитку населених пунктів), і прискорити роботу з  нормативної грошової оцінки земель за межами населених пунктів, що сприятиме збільшенню надходжень до місцевих бюджетів.

Позиція Всеукраїнської асоціації сільських та селищних голів співзвучна з позицією Міністерства аграрної політики та продо­вольства щодо запровадження ринку земель за однієї умови: не обезземелити українського селянина, не втратити українське село!

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Ольга Пантелеймонівна Голобородько, директор ПСП “Синюха” Новоархангельського району Кіровоградської обла­сті. За нею виступатиме Геєць.

 

ГОЛОБОРОДЬКО О.П., директор ПСП “Синюха” (Кіровоград­ська область). Добрий день, шановні учасники парламентських слухань! Бажаю всім міцного здоров’я, патріотизму та виваженості у вирішенні даного питання. І вітаю всіх аграріїв з настанням нового сільськогосподарського року! Бажаю всім нам стабільності, високих врожаїв, світових цін на нашу продукцію і можливості працювати на наших українських землях на благо наших людей, а  не іноземних інвесторів.

Побажання до уряду. Показуйте більше репортажів про хід робіт у сільському господарстві, щоб громадяни України бачили, як нам дається той хліб, який лежить на столі і який всі бажають зробити дешевим.

Питання землі за важливістю можна поставити в один ряд з  питанням суверенітету нашої держави. Хотілося б сьогодні бачити на нашому засіданні і Президента, і Прем’єр-міністра. В  Основному Законі України чітко визначено, що земля — це національне багатство. Тому ми, українці, маємо берегти та захи­щати нашу землю, аби було що передати майбутнім поколінням у спадщину.

Українці вже перестали довіряти владі у будь-яких почи­наннях, можливо, і корисних. Тому всі питання щодо землі мають бути прозорими. Їдучи сюди, я запитала думку більше 100 людей щодо продажу землі: 90 відсотків вважають, що землю взагалі не треба продавати, меншість — за продаж землі, але за світовими цінами. Пенсіонери, яких сьогодні згадували, одностайні у тому, що земля не повинна продаватися. А вони пережили і війну, і го­лод. А що робити із землею? Для цього в них є спадкоємці.

Люди занепокоєні тим, щоб не забрали землю за безцінь. І  не треба говорити, що, дбаючи про добробут селян, вирішили продавати землю. У ці казки вже давно ніхто не вірить! Я думаю, що й ви також (Оплески). Люди ще довго не забудуть втрачених вкладів в Ощадбанк, які досі не повернуті.

Дедалі частіше у виступах чиновники висловлюють занепо­коєння про неефективне використання земель, погіршення якості ґрунтів, зміну цільового призначення земельних ділянок, спекуля­ції на ринку землі, і в усьому звинувачують орендарів. Та хіба ми варвари, щоб не думати про завтрашній день? Чи у нас є такий капітал, щоб у разі чого виїхати за кордон? Чи покращиться наша земля після того, як скупиться, і ми віддамо останні кошти, яких і  так бракує, на купівлю землі?

Кажете, що 7 мільйонів українців хочуть продати землю. А  мені цікаво: де проводилося опитування? Зокрема, у нашому Новоархангельському районі все на виду, і я про таке не чула. А  чи питали, за якою ціною вони хотіли б продати землю? Моя особиста думка: землю не продавати взагалі або продовжити дію мораторію хоча б на п’ять років, щоб за цей час підготувати всі документи, прийняти всі закони, які в нас ще не прийняті.

Стратегія держави має бути спрямована на ефективну оренду, адже на наших ґрунтах можна виростити небувалі врожаї, продати надлишок за кордон за світовими цінами (тому що у світі багато голодуючих) і за рахунок цього підняти економіку України, яка є аграрною державою, без державних дотацій. Тоді можна порушувати питання про ефективне використання земель, і за оренду можна сплачувати більшу ціну, а не таку, як ми платимо тепер. Хоча в моєму господарстві ми платимо 5 відсотків за оренду у грошовому еквіваленті і не примушуємо людей: хочеш — бери грошима, хочеш — натурою. За 20 років виплачується вар­тість землі, і людина залишається із землею. Хочу нагадати, за рахунок чого ми вижили і пережили фінансову кризу 2008–2009 років. Та за рахунок сільського господарства!

У вас є можливість вивчати питання ринку землі у світі. Ми вас закликаємо вибрати все найцінніше і з думкою про майбутні покоління запровадити в нашій державі. А ми терплячі, ми почека­ємо! Я з упевненістю заявляю, що закони щодо ринку земель читали дуже мало людей. Пропоную залучити спеціалістів з управ­лінь сільського господарства, земельних ресурсів, нехай вони їх вивчать, проведуть навчання, опублікувати їх у місцевих газетах, не тільки в урядових. Люди прочитають, проведуть загальні збори села, поставлять запитання, і визначаться, як діяти.

Хотілося б, щоб були обмеження щодо купівлі землі. Гадаю, ви мене підтримаєте, якщо скажу, що в сільських підприємствах працює багато людей, які не мають землі. Отже, можна зробити так, щоб той, хто працює на селі, міг отримати землю.

Також у мене є прохання, яке не стосується ринку землі. Мене попросили наші сільські жителі звернутися до Верховної Ради з пропозицією переглянути питання щодо переходу на літній час. Нам, селянам, переводити стрілки годинника не потрібно, ми робимо роботу, коли треба, а не за годинником. Ми й так живемо на годину вперед, бо всі знають, що у 1920-х роках декретом було переведено стрілки годинника.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань, якщо ви хочете слухати, то нехай говорять і займають весь час, але не забувайте, що є ще 35 осіб, які хочуть виступити. І кожен, хто забирає більше 5 хвилин, не дає можливості виступити тим, хто записаний за ним. Тому давайте це враховувати.

Слово має Геєць Валерій Михайлович, директор Інституту економіки та прогнозування НАН України. За ним виступатиме Микола Васильченко.

 

ГЕЄЦЬ В.М., директор Інституту економіки та прогнозування НАН України. Шановна президіє! Шановні високоповажні пред­ставники аграрного сектору! Ми можемо, звичайно, дискутувати щодо продовження чи не продовження дії мораторію, але ринок землі був, є і буде. Може бути тіньовим, а може бути легальним. Тобто ми від цього не відмовимося, не відійдемо і не відхрести­мося. Тоді постає запитання: а як же бути?

Що глобального відбулося в аграрному секторі за ці роки, поки ми приймали закони, які запустили аграрну реформу? З од­ного боку, відбулася страшенна агрохолдингізація, яка сьогодні дає їм змогу контролювати від 30 до 50 відсотків землі, і не було ніякого ринку. Однак, з другого боку, відбувся малопомітний про­цес: 26 відсотків малих сільськогосподарських форм стали товар­ними і навіть за американськими критеріями є фермерськими господарствами, 36 відсотків є напівтоварними, тобто сумарно вони нині становлять 60 відсотків. Це потужна сила! Тобто на сьогодні в нашому сільському господарстві є дві форми, які поки що нерівноважно борються одна з одною.

Якщо так і надалі триватиме, агрохолдинги переможуть фер­мерські господарства з усіма тими негараздами, які ми маємо на сьогодні. Тому постає надзвичайно важливе завдання у процесі подальшого висвітлення всіх пов’язаних з аграрною реформою проблем вирішити одне ключове питання: яким чином забез­печити ситуацію, щоб земля не тільки виконувала економічну, а й могла реалізувати соціальну функцію? Оце ключове питання! Оскільки в багатьох країнах, де є цивілізований ринок землі, земля одночасно виконує і одну, й другу функції.

Якщо ми у процесі подальшого земельного реформування не вирішимо цього питання, станеться те, що відбулося під час приватизації і після неї в інших сферах. Тоді ми були напівсліпі, багато чого не бачили, хоча експертне середовище, яке працю­вало в українській економіці, попереджало про негативні наслідки. Ми й сьогодні попереджаємо, є висновки щодо макроекономічних наслідків поспішного запровадження ринку землі для економіки України, яке загрожує саме в такий спосіб.

Дозволю собі дуже стисло сказати про наслідки такої агрохолдингізації: низька орендна плата, у 8–10 разів нижча, ніж у європейських корпорацій, а це призводить до надконцентрації; надбавка до ціни на міжнародних ринках, зрозуміло, ким і як вона контролюється; низький рівень витрат за рахунок дешевих вироб­ничих ресурсів, оплата праці в українських корпораціях у 10 разів нижча; вертикаль організації виробництва і нульова рентабель­ність проміжних виробництв, кращий доступ до експорту сприя­ють надприбуткам; монополізація транспортних коридорів, влас­ний флот, портові термінали сприяють цим процесам; пільгове оподаткування і все, що з цим пов’язано.

Шановні колеги! Ми готові внести і внесли свої пропозиції, я  їх зараз передам до президії. Тому закликаю вас, паралельно працюючи у сфері формування економічних відносин, пов’язаних з  ринком землі, знайти мужність визначитися, яким чином реалі­зувати соціальну функцію землі у процесі запровадження, як ка­жуть, “неизбежного” — ринку землі. Він буде запроваджений або залишатиметься нелегальним, що ще гірше. Власне кажучи, я  передам до президії наші пропозиції, які допоможуть доопра­цювати дане питання, з тим щоб зекономити ваш час.

Дякую за увагу.

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

ЛИТВИН В.М. 

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Васильченко Микола Семенович, генеральний директор СТОВ “Агрофірма “Маяк” Золотоніського району Черкаської області, Герой України. Наступним виступа­тиме Микола Миркевич.

 

ВАСИЛЬЧЕНКО М.С., директор СТОВ “Агрофірма “Маяк” (Черкаська область). Не генеральний, а просто директор товари­ства, колишній голова колгоспу. До генерального ще не доріс, я  лише таблички змінюю на конторі, а суть залишається.

Шановна президіє! Шановні учасники парламентських слу­хань! З урахуванням регламенту говоритиму конкретно, оскільки працюю. Земля є надбанням усієї нації, причому минулих, сучас­них та майбутніх її поколінь. Українська земля є загальнонаціо­нальним, загальнодержавним багатством. Для всіх має бути аксіо­мою: треба торгувати не землею, а якісною продукцією, вироб­леною на цій землі. В усі часи торгувати землею бралися ті, хто не може і не вміє організувати на ній виробництво. Зрештою, як розпоряджатися землею, має вирішувати лише український на­род. Як на мене, це слід робити через всеукраїнський рефе­рендум. Як вступати до НАТО, то Україна може лише за підсумка­ми референдуму, а як продавати землю, а отже саму Україну, то це вирішує група людей.

Складається враження, що й нинішні парламентські слухання вже нічого не вирішують. Хтось уже вирішив, хтось уже дав коман­ду. А хіба нас, господарників, хтось зібрав на рівні Президента чи Прем’єр-міністра та порадився з нами? Ніхто! Ми знову перед прірвою. Зупинімося! Подумаймо, що ми робимо! Може, уже до­сить жити за чужими вказівками?

Даруйте за різкість у висловлюваннях, але вважаю, що маю на це право, бо більш як 31 рік очолюю велике багатогалузеве господарство і пережив усього, але найголовніше — не зрадив українській землі! Господарство, яке я очолюю, має в обробітку 6700 гектарів землі, з яких третину становлять запаси сільської ради, решта — паї селян. У господарстві утримується 1 тисяча корів (усього 3 тисячі худоби) з надоями майже 8 тисяч літрів. Використовуються американські доїльні технології. Вирощуємо на сьогодні 13 тисяч поголів’я худоби (а через два роки буде 20 тисяч завдяки тому, що завезли поголів’я з Англії) і постійно вирішуємо проблему, куди її подіти, через той дешевий непотріб, що завозиться як імпорт. Річна виручка від сільськогосподарської продукції становить 75 мільйонів гривень. Усі 20 років незалежно­сті України господарство працює на фінансовому самозабезпе­ченні: без кредитів, без подачок, без прохань, без ходіння по міністерствах для вибивання фондів. Таке було колись за часів Союзу, але сьогодні я в принципі не бачу причин, за чим туди можна ходити. Лише за останніх 10 років у розвиток господарства вкладено 235 мільйонів власних, а не позичених чи в когось випрошених, коштів.

Пропоную наступні слухання з цього самого питання, якщо вони відбудуться, провести на базі нашого господарства, і я по­кажу, чого можна досягти, якщо не красти (Оплески). Я запитую: кому захотілося на догоду українським та заморським латифунди­стам розорити такі господарства?

Який вихід? Думаю, що нічого не треба придумувати, а  просто варто включити в роботу мозок і подивитися, що робиться у світі. Ми часто у всіх своїх діях рівняємося на Америку. Нині американські економісти вважають, що приватна власність на землю є головним гальмом подальшого розвитку сільського господарства США. Чуєте? Гальмом, а не стимулом!

Таким чином, на даному етапі варто не поспішати з введен­ням у дію закону про продаж землі, а продовжити, як уже говорили, мінімум на 2–3 роки дію мораторію і відпрацювати це питання (як обговорювалося в Аграрному союзі) хоча б у чотирьох регіонах. Щоб набити гуль, наламати дров і не переносити проблеми на всю Україну. За ці роки напрацювати, прийняти програми, закони, відповідно до яких держава має стати власни­ком землі, тобто земля має поступово переходити у власність держави (Оплески).

У Росії, наприклад, уже прийнято закон, який регулює обіг земель сільськогосподарського призначення. Нещодавно за за­прошенням я був учасником ІІ Всеросійського молочного конгре­су, на якому про це сповістив віце-прем’єр-міністр Росії. А хто зупинить наші дії? Невже ми хочемо повторити долю Угорщини і опинитися там, де сьогодні опинилася вона?

Набувши право власності на землю, держава має право активно, за прикладом Ізраїлю, Китаю, Німеччини, впроваджувати її оренду. Такий єдино правильний підхід збереже село, дасть змогу державі регулювати орендну плату і мати фінансові надхо­дження до місцевих бюджетів. Прикладом є наше господарство. Плата до місцевого бюджету в січні за оренду 2,3 тисячі гектарів у  сумі 1750 тисяч гривень дає змогу повноцінно функціонувати середній школі, будинку культури з двома народними колекти­вами, дитячому садку, амбулаторії, спорткомплексу. Сьогодні на Черкащині такий підхід щодо надходжень до місцевих бюджетів вважається найбільш реальним. Звичайно, своє вагоме слово мають сказати вчені-економісти, вчені-аграрії, частина з яких поки що діє в інтересах великих землевласників.

Тож наприкінці звертаюся до всіх тих, у чиїй голові ще бродить думка про негайне запровадження продажу землі. Побійтеся Бога і не беріть на себе чорного гріха! Бог дав землю всьому роду людському, і ніхто не має права нею торгувати! Це все одно, що торгувати Україною!

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Миркевич Микола Степанович, президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України, голова фермерського господарства “Земля” Надвірнян­ського району Івано-Франківської області. Наступним виступатиме Олександр Мороз.

 

МИРКЕВИЧ М.С., президент Асоціації фермерів та приват­них землевласників України, голова фермерського господарства “Земля” (Івано-Франківська область). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати, учасники парламент­ських слухань! Маючи високу честь виступити з цієї високої трибуни, хочу висловити свою позицію і позицію селян.

На численних зібраннях фермери визнають становище земельних відносин в Україні вкрай тривожним і вимагають проведення всеукраїнського референдуму щодо ринку земель. Аналіз і тенденції свідчать, що більша частина населення проти продажу сільськогосподарських земель і проти дикого земельного ринку в Україні.

У владних і політичних колах дедалі настирливіше нав’язу­ється думка про припинення дії мораторію на продаж українських земель сільськогосподарського призначення. Як і раніше, викори­стовуються аргументи, що землі потрібен ефективний господар, що вона сьогодні все одно фактично продається, що інвестиції в  сільське господарство підуть лише тоді, коли земля стане товаром. Усе це — слова і обман. Чи хтось не бачить, як земля розтягується, особливо в приміських зонах, що спекулятивні, корупційні оборудки із землею відбуваються не лише в населених пунктах, курортних та лісових зонах, а й на продуктивних землях?

Не варто повторювати азбучні істини про конституційне право власності народу на землю, про його єдине право на земельну ренту, яка у разі продажу землі втрачається, про те, що обман народу з приватизацією промислових підприємств уже збагатив деяких людей. Продаж землі ще більше прискорить зубожіння людей і втрату не тільки будь-яких перспектив, а й надії на них, призведе до виселення людей з їхньої землі, а Президент України залишиться без держави.

У разі скасування мораторію основні чорноземи скуплять ділки, а потім Україна перетвориться на китайську резервацію. Жоден селянин не зможе придбати землю, адже він і так ледве зводить кінці з кінцями. Не втримається жодне господарство, яке займається рослинництвом, тваринництвом, бо його розвалять за декілька місяців. Земля за короткий строк знеціниться, бо влас­ники актів на неї створять пропозицію, яка в декілька разів переважатиме попит.

Загострення світової продовольчої кризи — ще одна причина прискіпливої уваги до української землі, адже Україна має більше п’ятої частини світових запасів чорнозему. Останній Економічний форум у Давосі, склад його учасників і предмет переговорів теж є свідченням такої уваги. Україна може стати вирішальним чинником світової політики на користь свого народу. Безглуздо, недалекоглядно таку перспективу віддавати в чужі руки, на поталу чиїмсь приватним і корпоративним інтересам. Потрібно негайно відроджувати виробництво і водночас забез­печити реалізацію продукції, щоб відбувалося просте і надійне рефінансування сільського господарства.

Оскільки в Україні офіційно діє мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення, будь-які розмови про утиск начебто набутих прав власності на землю різними ділками, так званими інвесторами, за тіньовими чи напівлегаль­ними схемами є аморальними, недоречними і антинародними. За таких умов Верховна Рада України зобов’язана створити прозоре і дієве законодавство з позиції українських національних інтересів. Водночас треба посилити вимоги щодо визнання недійсними угод і запровадити кримінальну відповідальність за порушення чинного законодавства, зокрема за вчинені дії щодо відчуження землі під час дії мораторію. Визнати конфіскованими, повернути у дер­жавну власність нелегально відчужені, необґрунтовано змінені чи використані не за цільовим призначенням земельні ділянки, паї незалежно від того, хто ними фактично володіє, користується чи розпоряджається.

Різні помилки в суспільних відносинах можна виправити. Помилки щодо землі не виправляються. Прошу вас не залишатися байдужими, не дозволити продавати свою Батьківщину.

Користуючись нагодою, хочу звернути вашу увагу на таке. Позавчора Кабінет Міністрів прийняв рішення про оподаткування експорту зернової групи: пшениця — 9 відсотків, ячмінь — 14 від­сотків і кукурудза — 12 відсотків. Це ганьба! Сьогодні, скасувавши ПДВ, ще й обкласти нас квотою!

Асоціація фермерів та приватних землевласників України, яка об’єднує більше 40 тисяч вітчизняних сільськогосподарських виробників, підтримує проект Закону про внесення змін до Закону України “Про зерно та ринок зерна в Україні” щодо експорту зер­на за зовнішньоекономічними договорами (контрактами) №8163. Цей законопроект захищає інтереси українських селян та ферме­рів, а не посередників та іноземних трейдерів. Він стимулює інвестиції в сільське господарство і форвардні закупівлі на культи­вацію земель, дає можливість нам, сільгоспвиробникам, за допо­могою держави вийти на кінцевого покупця зерна та отримати справедливі прибутки, не залишаючи їх у кишенях зерно­трейдерів.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Олександр Олександрович Мороз, Голова Верховної Ради України другого та п’ятого скликань. За ним виступатиме Володимир Сличук.

 

МОРОЗ О.О., Голова Верховної Ради України другого та п’ятого скликань. Шановні учасники парламентських слухань! Стисло про головне. Поза будь-яким сумнівом, дію мораторію треба продовжити. Він є захистом від Земельного кодексу. Я чув дискусію щодо статей 13 і 14 Конституції. Вирішується це елемен­тарно: народні депутати пишуть звернення до Конституційного Суду, і Земельний кодекс визнається нечинним, тому що він не приймався у Верховній Раді. Немає Земельного кодексу — це афера, зроблена тодішньою владою. Я не вдаюся в деталі.

Далі. Уявімо, що земля офіційно стала товаром. Що буде? Казали вже промовці: жоден селянин не придбає, жодне господарство, у тому числі й Васильченка, не отримає землі, бо знайдеться “достойник”, який за два місяці його розвалить. Як це робити, ми бачили на слайдах. Багато хто з доведених до зубо­жіння селян готовий продавати землю, і це правда. Але їм закиди робити не можна. Це докір владі, це докір державі.

Що станеться далі? Сотня магнатів за безцінь (уже все підготовлено, бо самі фонди не діють, усе знецінено) скуплять землю для продажу, і тоді на вторинному ринку вони зароблять близько 400 мільярдів доларів, з яких 150–200 піде до кишень чиновників і фінансових посередників. Це корупційна ціна даного питання. Земля при цьому назавжди перейде у власність зару­біжних господарів.

І нехай ніхто не тішить себе думкою про те, що ми передбачимо запобіжники в законі. Не буде земля нашою! У  доповіді згадували про держави Балтії. Сьогодні там вся земля належить шведським банкам, навіть за наявності такого законо­давства. Як це робити, я розказувати не буду, подивіться, що від­бувається у промисловості.

Треба чесно сказати людям, що ми будемо 51-м штатом США, провінцією або автономією Російської Федерації, Ізраїлю чи якоїсь іншої країни. Інакше не буває! Крім того, ми будемо тоді всередині визначати свої позиції, коли сперечатимуться власники між собою, і це призведе до розколу України. Це політична ціна питання.

А розмови про те, що діє тіньовий ринок… Тіньовий ринок в  Україні регулюється Кримінальним кодексом, тож треба, щоб він працював, і проблем не буде (Оплески).

Роль міжнародних фінансових кіл. Міжнародний валютний фонд, до речі, є виразником інтересів. Україна настільки залежить від світового ринку, який регулюється і організований на основі емісійного долара, що як тільки земля у нас стане товаром, вона відразу зникне для невеличкого врівноваження цього долара. Продаж землі назавжди залишить за нашою державою, за наши­ми людьми принизливу роль обслуговування світового ринку си­ровиною, дешевою робочою силою тощо. Не можна цього допустити!

Попередній промовець сказав цілком правильну тезу, що не можна в чужі руки віддавати те, що сьогодні нам належить і може зробити Україну процвітаючою. Це вирішення світової проблеми голоду за допомогою нашої землі, якщо вона буде власністю України.

Що треба зробити? Прийняти закон щодо використання права оренди як предмета застави. Від уряду вносилася пропозиція: або земля, або оренда. Не буває так! Оренда може бути предметом застави, а земля має залишитися загально­народною власністю з вільним користуванням нею на умовах оренди. Таким чином, до речі, розв’язується потреба капіталізації основних фондів.

Далі. Ринок землі призведе до перенесення нової вартості землі на ціну хліба і всіх продуктів харчування. Ми ж бачили сьогодні схеми, як усе має відбуватися! Це означає, що на першому етапі ціна на продукти харчування зросте вдвічі. І це не може залишати байдужим ні селянина, ні міського жителя. Невже це не зрозуміло? Я хотів би, щоб економісти роз’яснили, врешті-решт, соціальну складову, соціальні наслідки запровадження обігу землі.

Я передаю позицію не тільки соціалістів, а й своє глибоке переконання: ми не проти продажу землі державі. Повторюю, покупцем землі може бути лише Українська держава. Вона викуповує землю і через державний земельний банк передає її в  оренду на конкурсних умовах з гарантіями для інвестора, контролюючи збереження родючості ґрунтів, створивши для цього єдину державну службу. Цим шляхом іде весь світ. До речі, циф­ри, що тут наводилися (Сполучені Штати Америки, Англія), — це соціальна функція держави. А як можна забезпечити виконання статті 14 Конституції про те, що земля є загальнонародною власністю? Тільки таким шляхом, іншого шляху просто не існує!

Я хочу тільки сказати: Франція, Німеччина, Англія концентру­ють землю в руках держави, а ми йдемо в інший бік. Гадаю, ми просто щось не додумали.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Володимир Андрійович Сличук, Росошан­ський сільський голова (Липовецький район Вінницької області). Наступним виступатиме Володимир Снітинський.

 

СЛИЧУК В.А., Росошанський сільський голова (Вінницька область). Шановний Володимире Михайловичу! Шановна президіє! Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні ми слухаємо надзвичайно важливе питання для всіх громадян України, тому що всі добре знають, що земля — найдорожче, що є  в нашій державі. І не даремно люди кажуть, що земля — мати. А  хіба є щось дорожче для людини, ніж мати? Звичайно, ні, і ми це добре знаємо.

Земля є одним з найважливіших ресурсів людського розви­тку в сільській місцевості. За землю точилися війни, за землю гинули люди, і на сьогодні земля є найбільшим національним багатством.

Земельно-ресурсний потенціал України зосереджений переважно у землях сільськогосподарського призначення, що ста­новлять у структурі земельного фонду 6354 тисячі гектарів сіль­ськогосподарських угідь, або 69 відсотків.

За час проведення земельної реформи відбувся значний перерозподіл власності. У власність юридичних і фізичних осіб передано 31 мільйон гектарів землі, або 51 відсоток. Сьогодні основним видом користування землею є оренда (близько 22,5 мільйона гектарів). На даний час більшість землі оренду­ється, і промовці — фермери, сільгоспвиробники про це казали. Як уже йшлося (я теж спілкувався з людьми, і вони підтримують таку позицію), найефективнішим методом є оренда землі, але після доопрацювання певних нормативних документів.

Орендна плата у західних областях становить 50 гривень за 1 гектар землі, а середня, як сказав Володимир Михайлович, — близько 200 гривень за гектар. Це ненормально! І дуже багато орендарів, які беруть сьогодні землю в оренду, не укладають інвестиційних угод з органами місцевого самоврядування, тобто не піклуються про соціальну сферу на селі. І чим далі, тим більше ми добиваємо село. Одним з прикладів є реформи в медичній сфері. Також ніхто нікого не питав, насильно впроваджують, роб­лять так, аби село швидше вимерло.

Я за те, щоб земля була товаром, щоб вона продавалася, але передовсім її повинна викуповувати держава, органи місце­вого самоврядування — сільські, селищні і міські ради. Це моя пропозиція. Держава повинна регулювати земельні відносини щодо використання земель сільськогосподарського призначення у проектах землеустрою, що забезпечить обґрунтованість сіво­змін, впорядкування угідь. Доведено, що площа земельних діля­нок повинна становити не 4,2 гектара, якою є сьогодні середня норма паю, а більше 100 гектарів, тоді використання землі буде ефективним і принесе прибуток. Є спеціалісти, які працюють над цим.

Договори оренди укладаються переважно на 3–5 років, орендарі не турбуються про подальший стан сільськогосподар­ських угідь, з орендованих земель витискається усе можливе, а  потім настає час визначення землі. Тобто треба посилити контроль держави за сівозмінами і мати механізми реального впливу на орендарів, позбавляти їх права оренди або штрафувати на користь орендодавців за неякісне використання землі. Необхідно, щоб це було ефективно, щоб був контроль держави.

Усі спостереження за використанням земель сільськогоспо­дарського призначення дають підстави зробити висновок, що землі потрібен господар. На думку людей, має бути наш, україн­ський, господар, і має бути оренда як форма користування зем­лею. Проблеми, що існують нині, потрібно винести на всенарод­ний референдум, аби кожна людина висловилася з цього дуже важливого питання.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань! До мене вже двічі — і з запискою, і з листом — звернувся президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України з вимогою зачи­тати пропозиції. Тут чотири пункти, я, з вашого дозволу, їх за­читаю, а в ході дискусії їх, можливо, підтримають чи доповнять.

“Перше — враховуючи зміст положень Конституції та загрозу національній безпеці України, Президенту і Верховній Раді при­значити проведення всеукраїнського референдуму щодо ринку земель сільськогосподарського призначення.

Друге — прийняти в першочерговому порядку і ввести в дію закони про державний земельний кадастр, про державний іпо­течний банк, про сільські товариства з регулювання земель сіль­ськогосподарського призначення для здійснення об’єктивного нагляду місцевих громад за ринком земель та про особливо цінні землі.

Третє — забезпечити виконання чинних законів “Про земле­устрій”, “Про фермерське господарство”, “Про особисте селян­ське господарство” тощо.

Четверте — до запровадження даної законодавчої бази та   проведення всеукраїнського референдуму продовжити дію мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення.

Надати право виступити фермерам Миколі Миркевичу, Івану Томичу, Леоніду Кириченку, Ярославу Кардашу, Миколі Халупенку і власнику паю Миколі Шкарбану”.

Шановні колеги, я зачитав. Давайте, якщо не заперечуєте, ви домовитеся, щоб від вас виступив хтось один. Немає запе­речень? Визначайтеся, тоді я надам слово.

І стосовно референдуму. Тут можливі різні варіанти. Очевидно, може бути референдум і за народною ініціативою, коли треба ініціативні групи створити, зібрати 3 мільйони підписів у  двох третинах областей, не менше як по 100 тисяч підписів у  кожній області, потім Президент України повинен оголосити референдум. Проте я скажу свою думку для роздумів: проблема не в референдумі, а в тому, як розпорядитися результатами референдуму.

Чому я про це кажу? Можливо, ви не погодитеся. Ось я бачу уславлених людей, які віддали своє життя селу, знають і живуть проблемами села. Однак давайте подивимося, шановні колеги, як вас підтримують під час виборчих кампаній. Це свідчить про те, що в нас громадська думка багато в чому не збігається з різного роду позиціями. Я нікого не хочу образити, але думаю, що ви зі мною цілком погодитеся. Бо є люди надзвичайно заслужені, а під час виборчої кампанії… Це свідчить про те, що ми інколи по-різному говоримо з людьми, і про те, що, очевидно, суспільні настрої треба формувати, не насаджуючи свою точку зору. Тут є  проблеми, тому давайте, коли говоримо про референдум, не поспішати, щоб потім не було неочікуваного результату.

Володимир Васильович Снітинський, ректор Львівського національного аграрного університету. Наступним виступатиме Григорій Смітюх.

 

СНІТИНСЬКИЙ В.В., ректор Львівського національного аграрного університету. Вельмишановний Володимире Михайло­вичу! Шановна висока президіє! Шановні народні депутати, члени уряду, колеги! Я спробую дещо змінити модель нашої роботи. Постарюся вкластися в 3 хвилини, бо розумію, що в залі дуже багато людей хочуть виступити, багато хочуть говорити, але, на­певно, дуже мало є тих, які хочуть слухати.

Сьогодні на обговорення винесено питання про землю. Якщо казати про ціну цього питання, то вартість української землі (території, на якій колись було море, а потім у результаті певної екологічної системи виникли чорноземи, розломи яких сягають 17 метрів) набагато перевищує вартість усіх надр і основних засо­бів, розташованих на території нашої держави. Тому зрозуміло, чому такий великий інтерес до цього питання.

На сьогодні держава, яка має величезний потенціал у ре­сурсній сфері сільськогосподарського виробництва, перетвори­лася на територію, на яку потрапляє food rubbish (харчове сміття), де не забезпечена фізіологічна норма харчування громадян, що є результатом нашої з вами роботи в новітній історії. І надзвичай­но прикро, що на сьогодні ми не маємо остаточно визначеної концепції, що ми хочемо.

З одного боку, є пропозиції продовжити дію мораторію, а з другого — агресивні заяви, що цього робити не можна, тому що ми більше не витримаємо. Я думаю, що в даному разі треба все-таки послухати вчених. Послухати людей, які знають тенденції розвитку земельних відносин у розвинених країнах, і спробувати їх перенести на український ґрунт. На жаль, так виходить, що український шлях новітньої історії є найскладнішим, найбільш суперечливим і тернистим, тому що ми намагаємося придумати щось особливе, українське. Я думаю, не можна перенести все те, що сьогодні прийнято в Європі, адже там є національні традиції, які формувалися тисячоліттями. Водночас є й розуміння того, що таким ресурсом, як земля, треба розпорядитися правильно, розумно, з урахуванням перспективи для майбутніх поколінь.

Не буду розповідати, які на сьогодні існують системи, але думаю, для того щоб розпочати роботу, ми мусимо зрозуміти, де ми знаходимося і чим володіємо. Коли востаннє проводилася оцінка наших земель? В якому становищі вони перебувають? Яка їхня родючість? Яку площу сьогодні можна віднести до сільсько­господарських земель, що можна інтенсивно використовувати для виробництва? Оце, власне, і повинно стати відправною точкою, з чого нам треба розпочинати. Тому я не буду оригінальним, якщо скажу такі банальні речі: давайте створювати “дорожню карту”, формувати концептуальні пропозиції з боку політиків, що ми хочемо мати, і дайте можливість спеціалістам розробити основу для прийняття законів.

У Конституції записано, що Україна є правовою і соціальною державою. Давайте виконувати положення Конституції. Давайте жити за законами і не намагатися внести в проекти законів, які пропонувалися щодо ринку землі, можливість впливу певних державних органів з урахуванням того, хто сьогодні при владі. Бо всі ви добре знаєте: переможцям — усе, переможеному — закон. Давайте виходити з того, що ця робота має бути проведена найближчим часом, треба чітко визначити завдання, що стоять перед державними, громадськими структурами, перед тими орга­нізаціями, які стосуються цієї справи і які з розумінням підійдуть до їх вирішення.

Сподіваюся, що все-таки в цій ситуації особливу роль має відіграти Верховна Рада. Бо питання формування інфраструктури ринку, питання фінансового забезпечення, інтелектуального за­безпечення вирішуються легше, а от закони, які будуть прийняті, дуже багато визначатимуть у цій ситуації.

Володимире Михайловичу, оскільки тут сьогодні приносили Шевченка, і зараз Шевченківські дні, то я хочу сказати: таки ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом!

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам також.

Шановні колеги, в Асоціації фермерів порадилися і просять надати слово для виступу Івану Томичу. Ви не будете запере­чувати, якщо я надам слово? Ні.

Тоді зараз слово має Григорій Євдокимович Смітюх, народний депутат України, а за ним виступатиме Іван Томич.

 

СМІТЮХ Г.Є., член Комітету Верховної Ради України з пи­тань аграрної політики та земельних відносин (Партія регіонів). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Шановні слухачі! Сьогодні, на мою думку, вирішується найважливіше питання відтоді, як ми стали незалеж­ною державою. З 1991 року важливішого, актуальнішого питання в нашій країні не було і, напевно, не буде.

Дозволю собі навести декілька прикладів, як у нас відбува­лася приватизація. У держави є така функція — забезпечення державної незалежності. Скажіть, будь ласка, чи забезпечила приватизація промислових підприємств державну незалежність України? Ви погодитеся зі мною, що ні. Ми не збільшили кількості товарів, не покращили їх якість, номенклатуру тощо. Чи маємо ми на сьогодні військову незалежність? Думаю, ви погодитеся, що майже ні, адже сучасний світ демонструє зовсім інше. Чи має нині Україна фінансову незалежність? Більшість банків не належать Україні. Чи може бути завтрашній день в України, якщо ми дозволимо вільний продаж земель? Ми втратимо незалежність України внаслідок продажу землі. І такі свідчення є (Оплески). Сучасний світ характеризується зростанням, а не зменшенням напруженості. Згадайте, коли Верховна Рада і Президент України прагнули позбутися ядерної зброї, чи поліпшилася наша безпека? Думаю, ви погодитеся, що ні.

Тоді що потрібно робити? Ми зробили певний крок — віддали паї в приватну власність частині населення. Це неспра­ведливо, тому що згідно з Конституцією кожний громадянин має рівні права. Чому в нас так сталося, що частина людей отримали паї, а частина не отримали? А що станеться з тими людьми, які народжуються і будуть народжуватися в нашій державі? Вони скористаються конституційним правом на землю? Ніколи цього не відбудеться! Як приклад — приватизація промисловості.

І я дивуюся, адже сьогодні розглядаються найважливіші питання… У нас є Рада національної безпеки і оборони, 11 за­ступників у Секретаря. Чи є хоча б один із них? Немає. У нас є  Генеральна прокуратура з великим бюджетом і численними заступниками. Чи є вони тут? Немає. А чи дотримується сьогодні законодавство у сфері земельних відносин? Ні. У нас з Кабінету Міністрів сьогодні, крім одного заступника міністра аграрної політики та продовольства, нікого немає.

Про що це свідчить? Промовці вже казали, що нас штовха­ють, Олександре Олександровичу, але хто? Я вам скажу, хто — Світовий банк. Тому що Світовий банк диктує сьогодні умови, що Україна повинна негайно прийняти ті чи інші рішення. Я відчуваю це щодня, коли стоять ці гострі питання у Верховній Раді. Відчу­ваю, але нічого не можу зробити. Нас штовхають у прірву, тому що Україна з її економічним потенціалом нікому не потрібна.

Я прошу показати слайд, де продемонструю вам одну дошку. Ця шахова дошка — наша земля. Хто грає в шахи? Фігури стоять, а грають ті, хто ці шахи переміщує з місця на місце. І так щодо землі. Спочатку зруйнували колективні господарства шля­хом неправильної реформи, потім розподілили паї, а тепер по окремих частинках хочуть забрати землю.

Що потрібно робити в Україні? Як так сталося? Треба шука­ти справедливість, у тому числі людям, які не отримали землю, забезпечити їм це право. Це право, яке виникає з дня наро­дження наших нинішніх і завтрашніх, і післязавтрашніх поколінь.

Що потрібно робити? У нас є золотовалютний резерв. Я вам наведу приклад. У 2007 році я шукав коріння, де ж знаходиться золотовалютний запас. На 14 мільярдів доларів тоді було куплено цінних паперів та інших казначейських зобов’язань, на 14 мільяр­дів! Сьогодні кажуть, що в нас є золотовалютні запаси. Не знаю, скільки, бо народний депутат не може добитися, скільки їх є. Якщо золотовалютний резерв становить 30 чи 40 мільярдів, ство­ріть національний державний земельний банк, забезпечте викуп землі у тих, хто хоче її продати, у державну власність, виплатіть гроші відповідно до ринкових відносин, оцінки, експертизи, нехай люди скористаються. Хтось не може обробляти, бо не має здо­ров’я, хтось не має часу, хтось не бажає. Таких людей, як ви знає­те, дуже багато на місцях. Дайте їм гроші, нехай вони їх викори­стають на лікування, харчування, житло, на що завгодно. Ці кошти підуть в економіку.

І головне, на чому я наполягаю, — необхідно передбачити контроль держави саме через механізм державного банку і націо­нального земельного фонду, збільшивши орендну плату, пере­давши права на орендну плату органам місцевого самовряду­вання. І тоді в селі вирішаться всі нагальні проблеми щодо шкіл, лікарень, доріг тощо. Тоді ви будете повновладними господарями, тоді громада відчуватиме, що земля використовується їй на користь.

За браком часу і через емоційне ставлення до цього питання я не зміг донести увесь біль, що в мене є.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Григорію Євдокимовичу, за емоцій­ний і образний виступ.

Шановні учасники парламентських слухань! Щодо участі в  парламентських слуханнях зголосилися більше 700 осіб, але враховуючи те, що виступатимуть і представники депутатсько­го  корпусу, зупинилися на списку, який склав комітет, тобто 557 учасників парламентських слухань. Виходили з того, щоб це були люди, які говоритимуть про проблеми, щоб було менше представників державних інституцій, щоб не тиснули на про­мовців, аби ми виробили необхідні рекомендації.

Слово має Іван Томич. Наступним виступатиме Михайло Колісник.

 

ТОМИЧ І.Ф., почесний президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України, народний депутат України четвертого скликання. Щиро дякую. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Сього­дні обговорюється питання століть, питання майбутньої долі України. Тому, безумовно, зважаючи на виклик загальної ситуації, що склалася в Україні, необхідно вирішувати це питання спіль­ними зусиллями і представників депутатського корпусу, і уряду на чолі з Прем’єр-міністром.

Отже, розуміючи стратегічну важливість української землі, з  точки зору одного з вирішальних на Земній кулі питань продовольства, протягом багатьох століть за неї відбувається боротьба. Актуальність її сьогодні полягає в тому, що нові тен­денції і зміни, які ми спостерігаємо на Африканському континенті, безпосередньо стосуються аграрного потенціалу України. Наша держава має хліб, вона має повний потенціал, щоб виробляти продовольство для півмільярда людей, а також має газ і нафту. Враховуючи те, що сьогодні відбувається на світовому ринку нафти, найкраща енергетика — це той продукт, який можуть да­вати українські чорноземи. Виходячи з цього, нам усім необхідно спільно будувати стратегію розвитку такого потенціалу та подо­лання бідності.

Давайте на хвилину осмислимо (звертаюся до тих, хто сьогодні агітує за ринок землі) можливі прогнози такого кроку. По-перше, це остаточне руйнування продовольчої стабільності в  Україні. Те, що ми маємо з гречкою, стане системою і щодо м’яса, і щодо молока, і щодо овочів, фруктів та зерна. Це про­довольча залежність. Внаслідок таких трансформаційних процесів передовсім загинуть середній товаровиробник у сільській місцевості та фермерські господарства.

По-друге, і це найважливіше, — остаточно буде знищено сільську поселенську мережу, українське село. Адже за тими тен­денціями, які сьогодні спостерігаються, коли 10,5 мільйона гекта­рів землі знаходиться у руках купки осіб, вони скуплять більшість землі і контролюватимуть виробництво. Їм не потрібно 28 тисяч населених пунктів і 15 мільйонів наших співвітчизників, які мешка­ють у сільській місцевості. Їм не потрібні дороги, не потрібні ди­тячі садки, не потрібні фапи, оскільки вони живуть на заокеан­ських віллах. Цього однозначно руйнівного процесу допустити не можна!

По-третє, з руйнуванням сільської місцевості можна очі­кувати руйнування основи — людського капіталу. І сьогодні той, хто працює на селі, дуже добре розуміє, що професійні кадри і ті, хто завтра прийде працювати, на 80–90 відсотків відсутні. За ни­нішніх обставин для тих, хто молодий, і тих, хто народжується, бути хліборобом і відроджувати хліборобську славу — шлях безперспективний.

Це основні фактори, але можна додати і четвертий. За таких обставин ми опинимося в завтрашньому дні з прекрасними українськими символами — Державним Прапором, Державним Гербом і Державним Гімном, але з контролем іноземного капіталу над українськими чорноземами.

Тому однозначно сьогодні треба визначити.

Перше. Володимире Михайловичу, земельний кадастр був практично готовий, його необхідно прийняти.

Друге — прийняти закон про державний іпотечний банк і не говорити про кредити, а нарешті почати реально їх надавати (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Іване Федоровичу, дякую вам.

Слово має Михайло Григорович Колісник, голова фермер­ського господарства “Златопіль” Глобинського району Полтав­ської області. Наступним виступатиме Василь Кравчук.

 

КОЛІСНИК М.Г., голова фермерського господарства “Злато­піль” (Полтавська область). Шановна президіє! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Після засі­дання Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин я не можу не погодитися з академіком Петром Трохимовичем Саблуком, що землю продавати не можна. Я підтримую його думку, тому що він — глиба української науки.

Я не можу не вірити тричі Герою Дмитру Костянтиновичу Моторному, що близько 11 мільйонів гектарів української землі знаходиться в іноземних руках. Я вірю, тому що він для мене авторитет.

Я погоджуюся із своїм колегою з Херсонщини Сергієм Рибалком, що нас запевняють, що до ринку землі десять кроків, а насправді через п’ять кроків — прірва, і ми повинні зупинитися або звернути в бік. Це його слова.

Я погоджуюся із заступником голови Кіровоградської облас­ної державної адміністрації Богданом Андрющенком, що наші онуки нам не пробачать продажу землі, политої кров’ю батьків та дідів.

У нашій пам’яті ще свіжі спогади, коли була порушена тери­торіальна цілісність нашої держави, і значна територія Чорного моря біля острова Зміїного відійшла Румунії. У нас є яскравий приклад продажу землі на південному узбережжі Криму, де місцеві жителі можуть спостерігати за цією красою хіба що з гори Ай-Петрі.

Продовольча безпека України є основою основ, і цьому підтвердження — події в Тунісі, Єгипті, Лівії, у країнах, де є великі родовища нафти і газу, але обмаль продовольства. І в Японії сьогодні на карті стоїть не кількість збудованих електростанцій, а  кількість рису на руки постраждалим. Хто володіє продоволь­ством, той володітиме всім!

Ідучи до Верховної Ради, я спинився біля будинку, де колись жив Олександр Петрович Довженко. Я перехрестився, дивлячись на меморіальну дошку, і попросив, щоб переміг здоровий глузд. Адже аграрне виробництво дає не тільки прибутки, воно дає життя 16 мільйонам громадян України. Як на мене, на сьогодні назрів законопроект про консолідацію землі, який наведе лад у великому земельному домі, адже ситуативна карта земельних часток (паїв) за 11 років господарювання є складним ребусом. Як кажуть, там чорт ногу зламає. І підтвердженням цього є виступ голови комітету Григорія Миколайовича Калетніка і карта, яку ми бачили.

Розв’язувати проблеми переходу від ситуативного викори­стання земельних паїв потрібно шляхом надання ширших прав органам місцевого самоврядування. Необхідно розширити права місцевого самоврядування щодо вирішення земельних питань шляхом надання виконавчим комітетам місцевих рад реальних прав у вирішенні земельних проблем. Саме органи місцевого самоврядування, які створили комісії у 1999 році, 11 років тому провели розпаювання землі, мають у цьому досвід.

Україна вагітна ринком землі, але для того, щоб вона народила, необхідно підготувати такі умови у земельному законо­давстві, які сприятимуть народженню повноцінної здорової “дитини” не раніше 2015 року.

Користуючись нагодою, скажу ось що. Я весь час думав, звідки “ростуть ноги” про 1,5–2 мішки зерна, які дають орендарі пайовикам. От народні депутати з екранів розповідають про 1,5–2 мішки. На сьогодні у Глобинському районі — 1,5–2 тонни зерна, безоплатно оброблені присадибні ділянки восени та весною, відбудовані будинки культури, куплені автомобілі швидкої допо­моги, збудовані спортивно-оздоровчі комплекси. Приїздіть до нас, представники засобів масової інформації, подивіться і розвійте міф про 1,5–2 мішки.

Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Василь Кравчук, народний депутат України. Наступним виступатиме Геннадій Новіков.

 

КРАВЧУК В.П., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України (Блок Юлії Тимошенко). “Ми не отримали землю у спадок від наших предків, ми лише запозичили її в борг у наших дітей і онуків”. Це слова відомого вченого-аграрія, академіка Дмитра Прянишникова, сказані у першій поло­вині ХХ століття. Земля — мати багатства. Це надбання держави, всіх людей, бо вони живуть на ній. Селяни і особливо пенсіонери вдячні, що свого часу отримали у приватну власність земельні паї, за що отримують у кінцевому результаті, як уже було сказано, від­повідну орендну плату від орендарів.

Сьогодні більше 80 відсотків власників земельних паїв передали свою землю в оренду великим і малим сільськогоспо­дарським товаровиробникам. Проте останнім часом поспішність всіх реформ, які нинішня влада недолуго намагається здійснити, привела українців до розгубленості, розчарування та обурення. Останньою краплею терпіння людей може стати прийняття про­екту Закону про ринок земель. Це й не дивно: у народу вже відібрали більшість корисних копалин, що приносять мільярдні статки їхнім власникам, які встигли “прихватизувати” заводи, шахти, а тепер ще хочуть відібрати землю — останнє багатство, що має забезпечувати добробут народу, а не купки людей.

А якими будуть роль і місце селянина з прийняттям проекту Закону про ринок земель? Наведу приклад з історії. У ХІХ столітті Галичина була хлібною коморою для Австрії і Німеччини, вона експортувала велику кількість збіжжя з панських маєтків, що при­носило чималий зиск. Разом з тим сільське населення періодично голодувало. Український селянин стане кріпаком на землі, яка належатиме невеликій групі іноземних та наближених до влади українських олігархів, які вже давно в Україні не живуть. Що буде з українським селом, його соціальною інфраструктурою? Уже сьогодні в засобах масової інформації так звані ефективні інве­стори висловлюють думку, що українське село майбутнього не має та існувати не повинно. Вони хочуть побудувати селянам за бюджетні кошти так звані соціальні містечка, зібрати туди насе­лення з 5–6 навколишніх сіл. Можете прочитати це в коментарях журналу “Зерно”, №11 за 2010 рік.

Можливо, причиною розгляду одного з найважливіших питань держави є те, що за останній рік з 8 мільярдерів в Україні стало 21? На жаль, влада не розуміє, що треба торгувати не землею, а тим, що вирощено на ній. Адже справжня війна за про­дукти харчування у світі ще попереду. За даними ООН, потреба в зернових до 2030 року зросте на 50 відсотків, до 2050 року — на  всі 100 відсотків, тому що населення планети до середини ХХІ століття зросте до 9,5 мільярда осіб.

Україна має всі можливості збільшити виробництво сільсько­господарської продукції на 50 і більше відсотків за умови нор­мальної державної підтримки. А це дотації на 1 гектар посіву основних культур, на 1 тонну виробленої тваринницької продукції, пільгові умови довгострокового і короткострокового користування, паритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію. Тоді   будемо торгувати не землею, а продуктами харчування, і наповнюватиметься державний бюджет, Пенсійний фонд, буде можливість збільшити орендну плату власникам земельних паїв.

Вважаю, що в разі прийняття проекту Закону про ринок земель необхідно передбачити, що землю має право купувати лише держава і тільки через державний земельний банк та зда­вати її в оренду лише громадянам України, які бажають на ній працювати. Це єдиний і правильний шлях зберегти Україну як незалежну державу, це виключить будь-які спекулятивні дії щодо землі, і земля залишиться державною власністю України.

Шановний Володимире Михайловичу! Я прочитав проект рекомендацій парламентських слухань і проаналізував, що до мене виступили 12 осіб, лише один підтримав те, що земля у  2012 році має стати товаром, 11 виступили категорично проти. Тому пропоную включити до рекомендацій, що будуть затверджені постановою Верховної Ради, питання про продовження мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення щонай­менше на три роки.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань! Надходять записки з пропозиціями, щоб після виступу Новікова підвести риску і прийняти рекомендації. Маю вам сказати, шанов­ні колеги, що в нас є порядок, тому парламентські слухання три­ватимуть до 17 години, а тоді підведемо підсумки. Інакше не можна, згідно з Регламентом не менш як дві години відводиться на обговорення. Тому я прошу більше таких записок не передавати.

Слово має Новіков Геннадій Володимирович, голова Аграр­ного союзу України, генеральний директор приватного підприєм­ства “Аскон” Якимівського району Запорізької області. Наступним виступатиме Терещук.

 

НОВІКОВ Г.В., голова Аграрного союзу України, генераль­ний директор приватного підприємства “Аскон” (Запорізька область). Добрий день, шановні колеги! Сьогодні на засіданні розширеної ради Аграрного союзу ми розглядали питання, які нині обговорюються в залі. Було майже 40 учасників, і близько 30 думок стосувалися порядку запровадження чи не запроваджен­ня ринку землі. Думки були різні. І причина якраз у тому, що все законодавство щодо ринку земель, яке нині так поспішно форму­ється, запроваджується не прозоро. Взагалі іноді відсутня інфор­мація про зміст проектів законів, які розглядаються або пропону­ються для розгляду суспільства. Я вже не кажу про те, що перед нами сьогодні виступали керівники передових господарств, у тому числі герої України.

Тому я вважаю, що розробникам законів треба все-таки більш ґрунтовно підходити до інформування суспільства про те, що відбувається, і тоді у нас не буде таких кардинально різних думок щодо їх прийняття чи неприйняття. На мою думку, треба все-таки не тільки прийняти закони про інвентаризацію земель, про державний земельний фонд тощо, а й почати їх виконувати, а ще краще — виконати їх, щоб ми знали, на що ми розраховуємо в державі, і розуміли, що з цим робити.

Ми в Аграрному союзі також розуміємо, що люди, які отримали земельні акти, можуть реалізувати своє право приватної власності на землю. До речі, всі члени Ради Аграрного союзу одностайні в тому, що першим і єдиним покупцем на первинному ринку землі має бути держава в особі державного агентства чи іншої законодавчо встановленої установи. І треба вилучити із законодавчих, нормативно-правових актів України чи розроблю­ваних проектів норми, за якими можна було б офіційно або через будь-які тіньові чи напівлегальні схеми набути право власності на сільськогосподарські угіддя іноземним юридичним особам чи громадянам.

Керівники господарств, що створюють продукцію, якою Україна торгує на теренах світу, яка становить її продовольчий потенціал, висловлюють занепокоєння з приводу того, що тільки-тільки встановилися суб’єкти господарювання, землі почали об­роблятися стабільно, за технологією, і тепер перерозподіл земель­них відносин призведе до руйнування цих суб’єктів господарю­вання. Тому пропонується, якщо держава буде першим покупцем, усе-таки більш чітко виписати в законодавчих актах гарантії збе­реження ефективно діючих суб’єктів господарювання та гарантії їхнього першочергового права на оренду та довгострокову оренду.

У нас запитують, чому не розвивається тваринництво? А  тому що немає гарантії оренди землі. Як можна купувати коро­ву, якщо немає гарантії оренди земельної ділянки більш як на 10 років, як її годувати? А це величезні кошти.

Крім того, закон має встановити чіткий порядок фінансуван­ня спеціалізованої державної установи. Закон повинен легалізу­вати гарантію довгострокової оренди землі.

Підтримуючи в цілому запровадження вмотивованих ринко­вих земельних відносин, товаровиробники вимагають від Вер­ховної Ради України лише комплексних і системних подальших реформувань на селі, виправляючи допущені помилки, законо­давчо збалансувати всі інтереси, у тому числі через пропоновані механізми…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

НОВІКОВ Г.В. …і що ми хочемо в кінцевому варіанті в моло­дій Українській державі. Для вдосконалення цих законів за пропо­зицією двічі Героя Соціалістичної Праці, Героя України Моторного необхідно апробувати їх у різних регіонах, областях або районах. Спочатку в областях “обкатати” проекти, а вже потім приймати ці значущі закони.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Сергій Миколайович Терещук, народний депутат України. За ним виступатиме Галина Тесленко.

 

ТЕРЕЩУК С.М., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин (Блок Литвина). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні колеги! Мабуть, немає в Україні людей, які байдуже ставляться до того питання, яке ми сьогодні обговорюємо. Це хвилює кожну людину, бо в Конституції записано, що земля є основним національним багатством, і те, що завтра буде з продуктами харчування, із землею, її надрами, хвилює і сільських, і міських жителів.

Хвилює це питання й тих, хто має земельні паї. І давайте не будемо лукавити, будьмо чесними: значна частина людей хочуть продати земельні паї. Є закони економіки: отримувати з 1 гектара 20 чи навіть 30 центнерів зерна або продати пай за 15 тисяч і  покласти гроші на депозит під 10–15 відсотків (Шум у залі). Можете самі порахувати. Дозвольте завершити.

Хвилює це питання й тих, хто сьогодні користується землею. Тому що значна частина людей придбали високопродуктивну техніку, інвестували в ферми і не знають, що буде завтра, якщо землю порвуть на шматки. І ці люди сьогодні хвилюються, що буде завтра.

Хвилюються й сільські голови, тому що не знають, як розвиватимуться сільські громади.

Проблем безліч, їх дуже багато. І за 20 років ми все далі заходимо у глухий кут, а треба шукати вихід із ситуації. Ринок землі складний сам по собі, але ми повинні усвідомлювати ризики, які можуть бути.

Передовсім, якщо буде ринок землі, прийдуть гроші, буде величезна інфляція. В одному селі поблизу Києва, де три роки тому незаконно продали земельні паї, усі їздили на джипах, з магнітофонами. Сьогодні джипи з’їздилися, джинси зносилися, і люди залишилися без нічого. Це величезна проблема. А якщо на ринок прийде 50–100 мільйонів незв’язаних грошей? Це інфляція!

Величезна проблема сьогодні, шановні друзі, і для тих, хто користується землею. Ви знаєте, було б краще, аби ринку землі не було. Це найкраще! Але ми вже підійшли до нього. Є Консти­туція, яка гарантує право власності. І я дуже боюся, щоб ви, керівники, ті, хто працює на землі, через місяць, через рік, через декілька років не прокинулися, а тут ринок землі, а ви не готові до цього. Ми внесли законопроект, який передбачав мораторій до 2015 року. І що вийшло? Нічого. Верховна Рада не підтримала. Дія мораторію може закінчитися.

Тому розуміючи, що це величезна проблема, що краще, щоб земля була державною, давайте говорити про те, що ми сьогодні повинні зробити. Що ми можемо зробити, аби в Україні не утво­рилися латифундії. Давайте поставимо запитання: яка ідеологічна основа проведення реформи? Щоб багаті стали ще багатшими, щоб утворилися латифундії чи, можливо, щоб ті, хто працює на землі, і далі господарювали, щоб залишилося українське село? Постсоціалістичні країни пройшли цей етап, і всі робили помилки, і тепер дуже важко повернутися до первісного стану.

Ми, принаймні мої колеги з Народної партії, свідомі того, що потрібно зробити все, щоб якоюсь мірою відкласти поки що запровадження ринку землі. Однак просто відкладання нічого не вирішить, уже 10 років відкладають. Давайте ми поставимо за мету зробити кроки, які дадуть можливість зберегти українське село і виробника.

Ми повинні розробити плани землеустрою в кожному населеному пункті. Буває так, що кладовище розмістити ніде, бо поспіхом розпаювали землю. Давайте подивимося, яку землю потрібно вилучити з обігу, провести залуження, заліснення. Для цього є всі підстави і є законодавча база. Давайте подумаємо про те, чи зможе держава одночасно купити всю землю? Ні! Бо не знайдуть таких коштів, оскільки й досі не можуть повернути 100 мільярдів вкладів.

Тому давайте скажемо, що в цій ситуації держава повинна створити спеціалізовану державну установу, яка на першому етапі придбає землі резерву, запасу, відмерлі паї, аби сконцентрувати їх у державних руках. Нехай спочатку ця установа купує землі, але для цього необхідні кошти. Земельний банк — це не фінансова установа, це інструмент реалізації програми. Держава повинна видати кошти у вигляді погашення відсотків за кредити якомусь уповноваженому банку, є у нас державні банки, з таким розрахун­ком, щоб ті, хто працює на землі, могли отримати у майбутньому якийсь ресурс і купити землю.

Ми вносимо пропозицію. Давайте запровадимо поняття “неподільні суспільні масиви”, щоб не розірвали оті клітини по 100 гектарів. Сьогодні можна зруйнувати будь-яке господарство. Ці клітини по 100 гектарів повинні залишитися, щоб ними могли користуватися.

Давайте запровадимо обмеження на користування землею однією структурою. Вона повинна обмежуватися рамками сіль­ської ради, а не орендувати, як сьогодні, сотні тисяч гектарів землі. У кожному селі має бути одна-дві структури, які орендують землю, утримують інфраструктуру, сплачують податки, створюють робочі місця.

Ми повинні говорити про це, щоб не допустити тих помилок, яких припустилися інші, а не тупо заперечувати. Давайте шукати вихід. Пропонуйте! Бо нам, врешті-решт, сидіти у залі і голосувати за ці законопроекти. Ми хочемо почути ваші конструктивні пропозиції.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Галина Іванівна Тесленко, голова Полтавського осередку Всеукраїнського громадського об’єднання “Українська аграрна конфедерація”. Наступним виступатиме Роман Ткач.

 

ТЕСЛЕНКО Г.І., голова Полтавського осередку Всеукраїн­ського громадського об’єднання “Українська аграрна конфедера­ція”. Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні розгля­дається надзвичайно болюче питання. Я в цьому залі відчуваю якусь тяжбу. Земля — наше національне багатство. І сьогодні ми всі дискутуємо: продавати чи не продавати землю. Дехто стверджує, що якщо запровадити ринок, продати землю, то ми подолаємо бідність селян. За отих нещасних 15 тисяч гривень, за які продасть пай селянин, а якщо я не помиляюся, це місячна заробітна плата народного депутата, ми подолаємо бідність? Це ж ганьба! (Оплески).

Земля — головний економічний ресурс нашої держави. Українські землі — ресурс світового масштабу, особливо сьогодні, в умовах світової продовольчої кризи. Ми бачимо, що робиться у світі з продовольством. Ми, звичайно, не можемо ховатися від проблем, і нам потрібно краще господарювати на землі, але сьогодні ми можемо однозначно заявити, що скасовувати морато­рій не можна. Неприпустимо торгувати землею, треба торгувати продовольством і розвивати нашу економіку!

Ми ж бачимо, що в нас робиться. Не секрет, що в окремих регіонах відбувається прихований продаж землі, ідеться про довгострокову оренду земельних паїв на 20 і більше років вели­кими агрохолдингами. Вони просто виснажують землю, заробля­ючи на ній великі гроші. А керівники сільськогосподарських підприємств, які тут виступали, справді дуже багато працюють на людей і на громаду. Тому необхідно чітко виписати норми щодо структури посівів, квоти на посіви, бо те, що сьогодні відбувається в Україні, — це ганьба! Завозимо цукор, молоко, м’ясо, гречку! Україна не може себе забезпечити продовольством? Куди ж ми йдемо? Вже дійшли до прірви. То що, продавати землю і таким чином вирішувати наші проблеми? Так ми проблем не вирішимо.

На мою думку, ми не можемо допустити сьогодні вільного продажу земель. Якщо й допустити через якийсь час, вивчивши всі ці питання, то дійсно через державу, через державний банк. Тому потрібно подбати про створення державного земельного банку, обмежити обіг земель сільськогосподарського призначення і прийняти закон про сільськогосподарську діяльність. Якщо й до­зволяти купувати землю фізичним особам, то винятково тим, хто займається сільським господарством або в кого є до цього прагнення, щоб особа обов’язково проживала на території, де розташована земельна ділянка. А не так, як сьогодні відбувається: приїхали, посіяли, забрали, і селяни не бачать, що там робиться.

Села занедбані, пропадають, скрізь безробіття, знищено тваринництво. Особливо поширюється сільська бідність. А ми думаємо, що як запровадимо ринок землі, то її подолаємо? Роз­биті дороги, закриваються школи, фапи. На сьогодні ми конста­туємо, що найбільше хворіють люди на селі. А чому? Ми бачимо, як рано-ранесенько о п’ятій ранку селянин здає молоко за смішною ціною, а тоді перекупники-спекулянти його продають за  якою ціною? А якщо запитати в обідню пору, щоб селянин продав склянку молока, то він скаже, що немає, бо вже все здав. Адже треба вижити, заплатити за газ, інші енергоносії.

Ми продали свердловини, нафту, газ — все. У нас така багатюща Полтавська область, і що ми з цього маємо? Нічого! Кому належать свердловини? Не знаємо. Тому потрібно сьогодні хоча б подбати про реальну ціну на землю, щоб не повторилася історія з державним майном.

Думаю, ми сьогодні не готові до скасовування мораторію на продаж землі. Необхідно визначити максимальний розмір ділянки, яку можна придбати, щоб не допустити шахрайства, адже на сьо­годні ще не скрізь завершена видача державних актів на землю. Актуальними завданнями є проведення інвентаризації, звірення державного реєстру з фактичним станом. Необхідно уточнити всі обтяження щодо землі, можливо, пішли у вічність власники паїв, ми ж не знаємо цього.

А якщо сьогодні запровадимо ринок землі, буде хаос. Тому, шановні, давайте не поспішати, а думати і готуватися (бо весна на порозі), як підтримати вітчизняного товаровиробника, щоб він нагодував український народ і продав продукцію іншим народам.

І на підтримку фермерів. Вони сьогодні надають найбільшу допомогу в обробітку присадибних ділянок (Оплески). І за рахунок цього наші селяни поки що не голодують. Тому завданням є ви­роблення механізму збереження українського села — колиски культури і національності. Земля України належить народу України!

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Роман Володимирович Ткач, народний депутат України. Наступний — Леперда.

 

ТКАЧ Р.В., секретар Комітету Верховної Ради України з  питань аграрної політики та земельних відносин (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Шановні учасники парламент­ських слухань! Шановний пане Голово! Думаю, зі мною погодяться багато присутніх у цій залі, що причиною проблем українського села є те, що протягом 20 років з часу запровадження земельної реформи в більшості питань вона була заговорена, вона була недовершеною, непрофесійною і недосконалою. Якщо протягом перших 10 років ще робилися принаймні якісь кроки, потуги, то практично останніх 10 років лише точаться балачки. І всі вони зводяться до того, за скасування мораторію чи за продовження його дії.

Як на мене, сьогодні, хай би хто що казав, значна частина суспільства вже розуміє, що альтернативи обігу земель сільсько­господарського призначення немає. Якщо не вважати альтерна­тивою експропріацію земель, якщо не рахувати того, що сьогодні 16 мільйонів осіб чи й більше мають акти на право власності. Ми маємо це розуміти.

Сьогодні Президент, Прем’єр-міністр, уособлюючи державу, навіть називають якісь строки, кажуть про те, що треба запрова­джувати ринок землі. Я підтримав би цю ідею лише в одному випадку: а що вони бачать у кінцевому результаті?

Якщо сьогодні говорити тільки про економічний розвиток, тільки про розвиток великотоварного виробництва, то, на мою думку, ми не про те говоримо. Ми маємо говорити про те, про що говорить і як живе ціла Європа, тобто про сталий розвиток територій. А сталий розвиток включає традиції, екологічну складо­ву і вже потім — економічну складову. Подивіться сьогодні на Австрію, на інші європейські країни: стоїть далеко в горах хатина, а до неї є дорога, підведений газ, є електростанція, водогін, кана­лізація. Ось про що ми повинні говорити! Так, нам треба рахувати надої, тонни, мільярди, але якщо в селі не буде зручно і вигідно жити, то гріш ціна цим реформам. Я не погоджуюся з тими, хто розповідав, як було добре до 1990 року. Значна частина з вас за талони купували варену ковбасу і масло. Припинімо ці розмови!

Що ж робити? Я працюю секретарем аграрного комітету. Скажу буквально декілька слів. На наступному тижні ми подаємо на розгляд проект Закону про державний земельний кадастр. Я є одним із співавторів. Ввести закон в дію плануємо вже з 1 січ­ня 2012 року. Це база інформації про всі земельні ділянки в Украї­ні. Мені приємно, що сьогодні багато хто вказує на його недоліки, але мало хто критикує. За п’ятибальною системою він одержує трійку. Думаю, що до другого читання ми його допрацюємо і  приймемо.

Ще одне питання, про яке сьогодні йшлося, — консолідація земель. У нас нещодавно на засіданні комітету був присутній голова Національного земельного фонду Угорщини. Він розповів дуже багато мудрих речей. Сьогодні ми думаємо йти тим шляхом, за тією формулою, яка діє в багатьох так званих нових європейських країнах (Угорщині, Польщі), коли право першої руки, право першої купівлі-продажу належить державі, а держава потім визначає, кому передати в оренду, кому перепродати, на яких умовах тощо. Однак у цьому питанні велике значення відіграє консолідація земель.

Щодо проекту Закону про ринок земель. Я хочу звернутися до всіх вас, щоб ви зрозуміли одну річ. Знаєте, прихильником якої формули я є? Негайно в 2011 році треба прийняти законопроект про ринок земель з відстроченням набрання ним чинності. Можна говорити про 2013 чи 2014 рік. Зрозуміло, що у 2012 році ми будемо півроку вибиратися і півроку грати у футбол, тобто року не буде. Нам треба прийняти закон, щоб суспільство побачило, який він, як працюють його статті, а вже потім спокійно вводити його в дію.

Також хочу привернути вашу увагу до ще одного питання. Я — за ринок землі, але треба, щоб цей ринок працював на повну юридичну силу. Чому ми ринок землі зводимо лише до продажу? Ринок землі — це і міна, застава, суперфіцій, емфітевзис, оренда. Ось про що треба говорити! Чому ми зводимо лише до продажу землі? І якщо треба сьогодні селянській сім’ї вивчити дитину, не­хай віддають договір у заставу банку і беруть нормальний кредит. Якщо сьогодні дідусю чи бабці треба грошей, чому вони не можуть у державний земельний банк здати землю і жити на ренту, як це робить цілий світ?

Тому звертаюся до всіх тих, хто має землю: не поспішайте продавати. Виступаймо за ринок землі, але за ринок у повному розумінні!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Леперда Володимир Юрійович, директор приватного сільськогосподарського підприємства “Агрофірма “Перше Травня” Дніпропетровської області. Наступним виступатиме Михайло Лазаренко.

 

ЛЕПЕРДА В.Ю., директор ПСП “Агрофірма “Перше Травня” (Дніпропетровська область). Добрий день, шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні ми обговорюємо дуже важливе питання для України — питання землі. Земля — найбільше надбання українського народу, найголовніше, що в нас є, основний стратегічний ресурс.

Розмовляти про ринок землі, напевно, можна лише як про ринок землі несільськогосподарського призначення. Земля сіль­ськогосподарського призначення може перебувати в обігу лише в одному випадку: якщо її викуповуватиме держава в особі орга­нів місцевого самоврядування (сільських, селищних чи районних рад) як основний стратегічний ресурс країни. Адже ринок землі — це набагато більше, ніж всі підприємства, металургійні комбінати, нафтопереробні заводи. Навіть наша газотранспортна система не коштує стільки, як ринок землі, який працюватиме вічно.

Держава в такому разі отримає величезні важелі впливу на орендарів, які оброблятимуть землю. Це і науково обґрунтовані сівозміни, і вирощування культур, які на даний час необхідні державі, і постійне надійне джерело надходжень до бюджету для вирішення соціальних питань. У разі якщо орендар братиме зем­лю в оренду у держави, він братиме на себе і зобов’язання щодо дитячих садків, шкіл, лікарень, фапів, доріг тощо. І це є тим основним, про що я сьогодні хотів сказати.

Щодо проведення референдуму. Можливо, він і потрібен, а  може й ні. Проте скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення може бути лише в одному випадку: якщо виключне право купівлі землі матиме держава. Це можна внести як зміну до Конституції чи виписати окремим законом.

Якщо запрацює ринок землі сільськогосподарського при­значення в такому вигляді, як він зараз виписаний… Я на сайті Держкомзему читав невеличкий законопроект з 30 сторінок, лише дві з яких відведені для земель сільськогосподарського призначення, що перебувають у власності приватних та юридич­них осіб. Дві сторінки! Невже таке можна приймати?

Якщо буде запроваджений ринок земель у повному обсязі з вільною купівлею-продажем, то ніхто не вкладатиме коштів у нові технології, в добрива, в розвиток науки насінництва, у нові довгострокові програми, бо всі ці кошти треба акумулювати для викупу землі. А про галузь тваринництва, яка й так ледве зводить кінці з кінцями внаслідок політики держави, взагалі годі й казати. То ввозимо м’ясо (якщо те, що ввозимо, можна назвати м’ясом), то збиваємо ціни на продовольство лише за рахунок аграріїв (а так не повинно бути), то є дотації, то їх немає, то змінюється механізм їх розподілу. Це лише поле діяльності для контролюючих органів і більше нічого. Тому тваринництво перше ляже під ніж заради отримання коштів для викупу земель.

Можливо, доцільно запровадити на законодавчому рівні або хоча б у вигляді рекомендацій довгострокову оренду землі на 10–25 років, щоб не укладали договори на 3–5 років. Тоді можна вкладати кошти в програми, купувати нову техніку, будувати нові підприємства. Тоді це буде ефективно! Якщо ми говоримо про ефективне сільське господарство, то достатньо оренди, для цього не треба викуповувати землю, на що ми тільки витратимо кошти.

Усі ми, хто зібрався тут, а виступило більше 20 осіб, одна­ково розуміємо цю проблему та шляхи її вирішення. Так розуміють і народні депутати, і ми, керівники, і наші селяни. Усі українці од­наково розуміють цю проблему. Тоді кому потрібен такий продаж землі? Про що ми говоримо? Декільком міністрам, декільком дер­жавним службовцям? Тож будьте державними мужами і думайте про державу, а не лише про власний зиск і ще декількох фінансових магнатів! Та невже ці 100–200 осіб зможуть нас усіх перемогти? Я в це не вірю!

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Наївний ви чоловік.

Лазаренко Михайло Дмитрович, голова селянсько-фермер­ського господарства “Прогрес” Одеської області. Наступним виступатиме Петро Симоненко.

 

ЛАЗАРЕНКО М.Д., голова СФГ “Прогрес” (Одеська область). Шановний Володимире Михайловичу! Шановний український народе! Чому я звертаюся саме так? Тому що сьогодні багато говоримо про землю, але зовсім мало говоримо про український народ, про українського селянина. Це основне питання треба розглядати в тій площині, що на селі живуть люди і на селі по­винні працювати селяни. Сьогодні на українській землі ще дуже багато людей, які люблять землю, які народилися на цій землі, сьогодні на ній зростають і зростатимуть наші діти, тому землю потрібно зберегти для них.

Сьогодні зовсім мало говорилося про те, що в разі скасу­вання мораторію не буде можливості створити перше робоче місце для селянина. А куди прийдуть наші діти після вищих на­вчальних закладів, технікумів, коледжів та аграрних академій? Великим компаніям не потрібні наші діти, бо вони приходять, загарбують великі обсяги землі і вирощують переважно ріпак, соняшник, трохи ячменю і пшениці, щоб сплатити за паї. А що далі буде з нашою прекрасною землею, з нашим родючим чорноземом?

Ще одне питання лежить в іншій площині. Ми повинні сьогодні схилити голову перед нашими батьками, матерями, перед тими людьми, які живуть на селі. Чому? Тому що ми всі тричі на день сідаємо за стіл і тричі їмо те, що вирощується на селі. А може статися так, що будемо їсти китайську гречку, польське м’ясо, білоруське молоко тощо. Вибачте, але ми все це можемо виростити, ми це вміємо!

І найголовніше. Деякі промовці закликали допомогти селянам. А я хочу сказати з цієї високої трибуни, Володимире Михайловичу, що нам не треба допомагати. Не заважайте нам працювати, і ми нагодуємо український народ, ми знаємо, що робити з нашою українською землею. Я думаю, що у нас є всі можливості в разі прийняття нового правильного закону про сіво­зміну, щоб на наших полях росли і горох, і соя, і ячмінь, і пшени­ця. Україна є житницею, ми зможемо нагодувати не тільки україн­ський народ, не тільки свою націю, а й увесь світ.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Петро Симоненко, народний депутат України.

 

СИМОНЕНКО П.М., член Комітету Верховної Ради України з  питань правової політики (Комуністична партія України). Шановні учасники парламентських слухань! Відразу хочу сказати про те, що фракція Комуністичної партії не голосуватиме за початок процедури продажу землі. І ми послідовно обстоюємо позицію, яку заявили тоді, коли реформатори сходили з розуму в цьому залі, пропонуючи зруйнувати українське село.

Я хочу нагадати, як відбувалося прийняття Земельного кодексу, коли фракція попереджала: не робіть біди для україн­ського народу! У результаті що у нас відбулося? Державну влас­ність на землю скасували, землю розпаювали, колгоспи, радгоспи знищили, виробничий потенціал села довели “до ручки”, соціаль­ну сферу зруйнували.

Я хочу нагадати вам, спеціалістам, що до 1990 року в кож­ному господарстві їх було більше 12,5 тисячі. Було! Нагадую, щоб ми сьогодні розуміли, що втратили. Було більше 40 автомобілів у  середньому в кожному господарстві, 20 комбайнів і 27 тракто­рів. У кожному господарстві в середньому було 1700 голів великої рогатої худоби, 4800 тисяч робочих місць, а тепер залишилося 600 тисяч. І сьогодні поголів’я великої рогатої худоби становить 5 мільйонів, це менше, ніж станом на 1 січня 1934 року, коли в Україні не було п’яти західних областей.

Україна практично втратила перспективу продовольчої безпеки. З експортної держави ми перетворилися на імпорто­залежну державу, ви про це говорили.

Що отримали наші власники паїв? Я ще раз нагадаю, минулого року в середньому на 1 гектар паю отримували 280 гри­вень. На що це? На сірники. Це хіба розвиток села? Ні, це знищення нашого села! Що отримали наші громадяни? У резуль­таті цієї ганебної, на мою думку, неперспективної системи реформування села наші громадяни отримали те, що в нас удвічі скоротилося виробництво, порівняно з 1990 роком. Виробництво цукрового буряку ви бачите, в якому стані, в 4 рази зменшилося. Практично вдвічі менше стали вживати м’ясної і рибної продукції, молочних продуктів — в 1,9 разу менше. Ідеться про здоров’я нації! Нас годують різним непотребом, що завозять з-за кордону, а продукції українського виробника на ринку немає, і про це треба відверто казати!

Сьогодні ми повинні серйозно подумати і про те, що село перестало бути джерелом сировини для переробної галузі української економіки. Ми втратили льонарство. Нещодавно був на Волині, так туди картоплю з Туреччини вже завозять. Ми все втрачаємо!

Тому, шановні, проведення і надалі політики, яка призвела до занепаду українське село, я вважаю великою загрозою для народу України.

Шановні фермери, звертаю вашу увагу ось на що. Це моя точка зору, але замисліться й ви. Початок продажу землі — це знищення фермерського господарства в Україні. Це буде знищено!

Де ті, хто закликав приватизувати промислові галузі, заводи і фабрики? Де ті ефективні господарі? Злодіїв і шахраїв — багато. Тих, хто розікрав економіку, — багато. Людей залишили без робо­ти, це факт. Те саме буде і з селом. Бо ми сьогодні розуміємо: програма СОТ дасть можливість розвиватися селу? Ні. Бо в цій програмі, яку, на жаль, прийняла Україна, записано, що державі заборонено підтримувати власного селянина. Записано, і тоді Ющенко прийняв рішення, щоб на кордоні відкрити всі двері, не контролювати якість ввезеної продукції, нехай український народ годують чим завгодно.

Тому, шановні, звертаюся до вас, до нашої шановної громади. Давайте ми все-таки подумаємо, а чому б не примусити державні органи сьогодні надавати селянину, фермеру кредити під 3–5 відсотків? Хто з вас відмовиться? Під 3–5 відсотків не відмовитеся. Давайте за доступною ціною, добуваючи нафту і  переробляючи її, надамо пальне, щоб мати стабільну економіку та умови праці.

Давайте сьогодні встановимо тверді ціни на зерно, і експор­том зерна буде займатися не зернотрейдер, його треба відсторо­нити, а державний фонд, який допомагатиме селянину, в тому числі продавати зерно за кордон. Сьогодні за кордоном зерно продають по 300 доларів (це 2,5 тисячі гривень), купують у вас за 1 тисячу, а собі з повітря 1,5 тисячі кладуть у кишеню з кожної тонни.

Я ще раз закликаю до розуміння того, що сьогодні треба захистити внутрішній ринок для власного сільськогосподарського виробника. І на кордоні поставити такі умови для імпортної продукції, щоб нам було вигідно продавати (Шум у залі). Чекайте! Шановні, давайте зараз не говорити про гречку, бо коли 15 років знищують село, то ми мовчимо. Не треба! Ви були народним депутатом, і я знаю, за що ви голосували і як ви голосували.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань, ми маємо завершити нашу роботу о 17 годині. Хто ще наполягає на виступі? Ішлося про те, щоб надати слово Петру Саблуку.

Будь ласка, Ляшко, 2 хвилини. Потім Саблук, і будемо завершувати.

 

ЛЯШКО О.В., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (Блок Юлії Тимошенко). Дякую, Володимире Михайловичу, може, я й за хвилину впораюся. Дуже важливо, що ми зібралися, і вся країна нас почула. Дозвольте висловити свою особисту позицію. Я прихильник ринкової еконо­міки, прихильник приватної власності, але я категорично проти продажу землі. Продаж землі — це афера тисячоліття, яку нинішня влада хоче провернути в нашій країні. Згадайте, як у 1990-х роках всім роздавали ваучери і розповідали, що ми володіємо часткою державної власності. Сьогодні ми знаємо десяток сімей, які за­робляють мільярди, коли мільйони українців зубожіють, і вся власність належить їм.

Тепер нам підсовують аферу із землею, бо в Україні більше нічого красти, уже все розікрали, залишилася лише земля. І тому сьогодні хочуть її продати, розказуючи нам, що як тільки почнуть продавати землю, рай зійде на нашу землю, і всі проблеми роз­в’яжуться. Представники влади до нас не прийшли: ні Прем’єр-міністр, який проводить збори депутатів усіх рівнів (очевидно, вже ділять земельні ділянки між собою, які будуть продавати), ні Президент, немає нікого!

Володимире Михайловичу, ви боялися, що вони будуть тиснути? Нехай би прийшли і висловили свою позицію. Нехай би сказали аграріям, громадськості, чому вони збираються прода­вати землю. Щоб в Україні утворився десяток латифундистів, а  мільйони українських селян стали кріпаками? Комусь хочеться сотні мільярдів покласти в кишені? Уже немає на чому заробляти?

Той, хто проголосує в цьому залі за продаж землі, вчинить злочин перед українським народом, перед наступними поколін­нями українців! Бог нам дав цю землю, і ні Янукович, ні Азаров, ні Литвин, ні Ляшко, ні будь-хто інший не має права позбавляти українську націю її найголовнішого багатства.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Володимир Стретович, 2 хвилини, а потім Петро Трохимо­вич. Мені завтра в сесійній залі з народними депутатами спілку­ватися, а ви ж поїдете.

 

СТРЕТОВИЧ В.М., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохорон­ної діяльності (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Дорога українська соле землі! Не буду повторювати те, що сказа­но, хочу висловити суто юридичний аспект проблеми. Як правник зі стажем, що прийшов до Верховної Ради з академічної сім’ї, хочу сказати, що право на оренду дає змогу ефективно господа­рювати в Україні, адже право власності складається з трьох складових: володіти, користуватися і розпоряджатися. Право оренди позбавляє останнього — розпоряджатися засобом вироб­ництва, яким для більшості з вас і для мільйонів українців є земля. Тому виконання договору щодо оренди землі і Закону “Про оренду землі” є досить ефективним та успішним.

П’ять років тому, у 2005 році, перебуваючи у США, я почув від американських фінансистів, що вони в рамках так званого Бостонського проекту акумулювали значну суму для купівлі української землі. Кажуть, ми чекаємо, коли ви відкриєте шлюз. Це було п’ять років тому.

Три дні тому я почув, що вже наш східний сусід тут створив банк (можу сказати назву, кому цікаво), де накопичені гроші, для того щоб скуповувати українську землю. І тоді історичний вислів “Чия земля?” (пам’ятаєте відповідь: “Калитчина, їдеш і серце мліє”) звучатиме: “А чия, врешті-решт, Україна?”.

Тому хочу з упевненістю заявити, шановний пане Голово, що тенденція така. Більшість людей від плуга, від сохи заявляють категоричне “ні”. Я запитую вас, себе і всіх 450 народних депу­татів: кого ми представляємо? Ми представляємо скоробагатьків, які хочуть взяти собі землю в довісок, чи ми народ України представляємо? (Оплески). Тому ми повинні сказати категоричне “ні” тим, хто хоче приватизувати землю.

І завершуючи, бо в мене скорочений час виступу, я вам хочу сказати таке:

Моя душа холоне від тривоги.

Помре село — протягне й місто ноги.

А щоб обом їм ніг не протягти,

селу держава мусить помогти.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Шановні колеги, нам треба менше хвилюватися. Звідкіля вони візьмуть ті гроші, щоб купити нашу землю?

Слово має Петро Трохимович Саблук, директор Національ­ного наукового центру “Інститут аграрної економіки” Національної академії аграрних наук України. І на цьому будемо підбивати під­сумки. Прошу доповідача і співдоповідача підготуватися до відпо­відей на запитання.

 

САБЛУК П.Т., директор Національного наукового центру “Інститут аграрної економіки” НААН України. Шановні учасники парламентських слухань! Оскільки час обмежений, розпочну з про­екту рекомендацій. У проекті рекомендацій записано, що голов­ним завданням земельної реформи, яка проводиться в Україні вже 20 років, є забезпечення продовольчої безпеки держави, під­вищення продуктивності виробництва сільськогосподарської про­дукції. Я вношу пропозицію доповнити цю норму словами “вирішення проблем економіки, селянина, села і галузі в цілому”. Це має бути записано і бути азбучною істиною, програмою дій для всіх.

Як це забезпечити? Я прошу прислухатися тих, хто висту­пав. Я прошу прислухатися! Бо на комітетських чи парламентських слуханнях ми виступаємо ніби правильно, але давайте врахову­вати, що ми живемо в умовах ринкової системи господарювання, і  в цій системі рахуються з тим, хто має капітал. Ми забрали від селянства 500 мільярдів капіталу і забираємо від них щороку по 50 мільярдів гривень. Це я кажу тим, хто плаче за селянство! І  якщо ми продовжимо дію мораторію і щороку будемо забирати у селянства 50 мільярдів... Треба виходити з цього, шановні друзі.

Тому давайте розглядати ринок землі з різних боків. Наприклад, я і науковий центр, який я очолюю, розглядаємо його з двох позицій. Дайте формулу, алгоритм ціни на продукцію, яка вирощується в сільському господарстві, як даємо на метал. Якщо ми це зробимо, тоді з’явиться інтерес. А якщо ми в цю формулу не впишемо ресурс землі як капітал, то ніколи цього паритету не буде, і ми завжди будемо на узбіччі (Оплески).

Ми внесемо пропозиції, але я запрошую всіх, хто виступав, прислухатися до того, що я сказав: щороку ми забираємо у селян 50 мільярдів через свою неповороткість.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Ви право на виступ передаєте мені чи наполягаєте на виступі? Цілий виступ передала мені Лосюк Лариса Володими­рівна, заступник голови Всеукраїнської громадської організації “Асоціація “За чисте землеробство та безпечне довкілля”. Шанов­ні колеги, ми можемо послухати останній виступ? Будь ласка.

 

ЛОСЮК Л.В., заступник голови Всеукраїнської громадської організації “Асоціація “За чисте землеробство та безпечне довкілля”. Шановні співвітчизники! Я представляю Асоціацію “За чисте землеробство та безпечне довкілля”, яку очолює народний депутат Юрій Кармазін. З часу створення і донині ми не можемо достукатися до найвищих посадових осіб держави, які не усвідом­люють, наскільки стратегічно важливими і актуальними для Украї­ни є проблеми землі, відродження села та безпеки навколишньо­го природного середовища.

Сьогодні багато говорили про ситуацію в земельній сфері, про те, які треба приймати закони. У межах відведеного часу торкнуся тільки трьох аспектів цієї найактуальнішої проблеми в житті кожного українця.

На перше запитання “Чи може бути земля товаром?” відповім — ні, земля сільськогосподарського призначення не може бути товаром, бо її ніхто не виробляв.

Як же треба ставитися до землі? Адже саме вона дала життя і дає жити. Отже, маємо ставитися до неї, як до матері. Хіба ми не чуємо, що земля кричить і б’є на сполох?

Перш ніж говорити про можливість продажу землі, треба об­лікувати кожний сантиметр української землі, оприлюднити: кому, скільки, на яких підставах вона належить, адже більше 50 відсотків землі жодним чином не контролюється державою.

Однією з основних причин деградаційних процесів ми вва­жаємо тотальну розораність земель. Якщо Україна займає 5,7 від­сотка території Європи, то площа території сільськогосподарських угідь становить 18,9 відсотка, а ріллі — 26,6 відсотка. Слугування житницею для колишнього СРСР надто дорого коштувало для України, для нас, її громадян, для наших нащадків, адже ступінь освоєння земельного фонду становить близько 60 відсотків порів­няно з 10 відсотками у колишньому Радянському Союзі та 12 від­сотками у США. За загальної площі сільськогосподарських угідь 39,4 мільйона гектарів під ріллею перебувають 32,3 мільйона гектарів, що становить 82 відсотки. У Вінницькій, Тернопільській і  Кіровоградській областях цей показник сягає 90, а в окремих районах 96 відсотків. Водночас у Великобританії розорено 18,5 відсотка, у ФРН — 32, у США — 20 відсотків сільсько­господарських угідь.

Продовжується негативна тенденція різкого зниження рівня гумусу в ґрунтах України (щорічне зниження 0,5–0,6 тонни з 1 ге­ктара). Щорічні втрати гумусу через мінералізацію та ерозію ґрунтів становлять 32–33 мільйони тонн, або більше 10 мільярдів гривень збитків, а це пряма загроза національній безпеці України. До цих негативних процесів додалося виснаження ґрунтів через інтенсивне використання орних земель за відсутності сівозмін для посівів соняшнику, рапсу, інших культур.

Очевидно, що така “діяльність” на землі поглиблює наслідки для України глобального потепління, становить реальну загрозу національній і економічній безпеці України, порушує передбачені статтями 27, 42 і 50 Конституції України право на життя, на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Передпосівна обробка насіння отрутохімікатами проти фітопатогенів — обов’язкова складова чи не всіх сучасних техно­логій вирощування агрокультур. Щороку з цією метою витра­чається багато тисяч тонн дуже небезпечних для людини та живої природи хімічних препаратів. Забруднюються зелені насадження, виникає загроза отруєння людей, домашніх тварин, водойм тощо, що ускладнює екологічну ситуацію в країні, яка й без того перебуває на межі екологічної катастрофи. Та якщо в розвинених країнах є можливість вибирати між органічною (вирощеною без хімікатів, але значно дорожчою) і звичайною продукцією, то українці подібного вибору не мають, хоча проблема пестицидного забруднення стоїть у нас дуже гостро.

Більшість орних земель в Україні орендуються, тож нікому не вигідно дбати про них, як це робив би справжній господар. Орендарі щороку засівають їх економічно вигідними культурами — цукровим буряком, який щоразу обробляється засобами захисту та добривами, і соняшником, що повністю виснажує ґрунт. Тож під паром, коли земля відпочиває від посівів та самовідновлюється, у  тому числі й шляхом природної детоксикації пестицидів, сіль­ськогосподарські угіддя практично не бувають. Натомість, аби “вичавити” добрі врожаї з украй виснаженого поля, його щедро здобрюють дедалі більшими дозами різноманітних хімікатів.

Залишки пестицидів знаходять у всьому живому — рослинах, тваринах, птахах, рибах та людях. Стала закономірністю постійна їх міграція по ланцюгу харчування організмів, включаючи людину. Тож, по суті, вони є міною уповільненої дії. Наприклад, тварина харчується обробленими хімікатами рослинами і, крім того, отри­мує ін’єкції гормонів росту та антибіотиків. Як наслідок, вся хімія вбудовується в тканини тварин. У результаті разом з різними продуктами ми щодня ризикуємо спожити значні дози пестицидів, а більшість із цих хімікатів є біологічними отрутами, що руйнують наші клітини і органи. Ось чому тривалість життя у нас найменша в Європі.

Незважаючи на величезну загрозу, яку становлять пести­циди для навколишнього природного середовища і для людини, лише невелика їх доза досягає поставленої мети — знищити бур’яни чи шкідники. Дослідження показали, що майже 30 видів бур’янів, раніше чутливих до гербіцидів, стали стійкими до них. Виживаючи навіть після посиленого обробітку посівів, вони спри­чиняють значні втрати врожаю. Крім того, нині налічується більше 400 видів комах і 7 видів гризунів, включаючи щурів, які вже втра­тили чутливість до пестицидів. Підраховано, що 98 відсотків інсек­тицидів (проти комах) і фунгіцидів (проти грибкових захворювань), 60–95 відсотків гербіцидів (проти бур’янів) не досягають об’єктів пригнічення, а потрапляють у воду і в повітря. Зооциди (отрути проти гризунів) теж далеко не завжди ефективні, зате створюють у ґрунті “мертве середовище”.

Маленький приклад. Тільки за минулий рік на поля нібито благополучної Полтавської області внесено 2294 тонни пестици­дів, що на 24 відсотки більше, ніж у 2009 році. І це й не дивно, бо відбувається звикання.

Необхідно терміново запровадити строгий контроль за поширенням пестицидів та затвердити їх перелік. На сьогодні в Україні не ведуться карти ґрунтів, а отже, ніхто не знає, на яких ділянках внесення пестицидів буде доцільним, а на яких вони вже й без того зашкалюють. У нашому суспільстві практично відсутня масова пропаганда органічного землеробства — вирощування садових та городніх культур без залучення отрутохімікатів. Тож і  маємо те, що маємо, нерідко дивуючись, звідки беруться наші нескінченні хвороби. А насправді їхнє коріння лежить на поверх­ні — у нашій безвідповідальності та невігластві.

Чи є вихід ? Є. Він — у можливостях, які надають нам новітні інноваційні технології, зокрема мікрохвильова технологія. За її до­помогою можна успішно вирішувати завдання сільськогоспо­дарського виробництва, у тому числі щодо підвищення лабора­торної і польової схожості та сили росту практично всіх агро­культур, які вирощуються в Україні, прискорення вегетації рослин, підвищення стійкості рослин до посухи, морозів, шкідників, хвороб та інших несприятливих чинників, значного підвищення врожайно­сті сільськогосподарських культур від 15 до 50 відсотків з 1 гек­тара, одержання екологічно чистої врожайної продукції (органічної продукції), зменшення або повного виключення отрутохімікатів при підготовці насіння до посіву.

Сьогодні можна сміливо стверджувати, що мікрохвильова технологія за широкомасштабного її впровадження здатна істотно збільшити продовольчий баланс країни та значно підвищити якість сільськогосподарської продукції і тим самим серйозно зміцнити економіку України.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Миколо Дмитровичу, будь ласка, до вас були записки. Можна з місця, можна і з трибуни. Будь ласка, 3 хвилини.

 

БЕЗУГЛИЙ М.Д. Надійшло декілька запитань. Перше: “Нещодавно відвідав Францію і був дуже здивований рівнем розвитку сільського господарства. У нас надзвичайно високі ціни на матеріально-технічні ресурси. За розрахунками міністерства, цього року за нинішніх закупівельних цін на селітру, паливо собі­вартість зерна пшениці при урожайності 4 тонни з 1 гектара ста­новитиме 1100 гривень. Закупівельна вартість по форварду, яку встановлює Аграрний фонд, тобто 1600 гривень, — це 50 відсотків рентабельності навіть на цьому рівні матеріально-технічних ресурсів…” Ну, відвідувати Францію і дивуватися… Зрозуміло, в цій країні дотація на 1 гектар становить 800 євро.

Друге запитання: “Як зрозуміти неузгодженість інформації, що була озвучена в залі, адже в проекті рекомендацій парламент­ських слухань зазначено про державний аграрний банк, а допо­відалося про державний земельний іпотечний банк?” Ситуація така, що йдеться про ту саму іпотечну установу — державний земельний іпотечний інвестиційний банк. Згідно з “Перехідними положеннями” Земельного кодексу саме такий банк планується створити в державі після запровадження ринку землі.

Третє запитання: “Чи вважаєте ви, що земля має бути власністю прилеглих до неї територіальних громад, і саме терито­ріальні громади повинні вирішувати, здавати її в оренду чи ні?” Щодо земель запасу і резерву — однозначно так. Що стосується приватної землі наших землевласників, то, напевно, так бути не може.

Четверте запитання: “Чому в районах протягом трьох місяців відділами земельних ресурсів не проводилася реєстрація дого­ворів оренди земельних паїв?” Пояснюю, затримка з реєстрацією в окремих районах була різною і пояснюється введенням в дію закону про реєстрацію прав. Цей закон передбачає передачу функцій щодо реєстрації договорів від обласних і районних управлінь земельного кадастру до відповідних управлінь земель­них ресурсів у регіонах. Ця робота вже завершена, реєстрація буде проводитися відповідним чином.

П’яте запитання: “Землю створив Бог і природа, то чи можна оцінювати те, що не було вироблено? Чому не оренда?” Мається на увазі, напевно, продаж земель. Безумовно, духовна складова питання зрозуміла, але ми повинні враховувати й еконо­мічну складову, про яку дуже добре сказав академік Саблук.

І останнє запитання: “Не кажется ли вам, что причиной коррупции является продажа земли? Отмените продажу земли, и  коррупция как следствие исчезнет”. Ну, на превеликий жаль, це не так. За підрахунками фахівців та експертів, протягом дії мораторію 10 відсотків земельних паїв були учасникам тіньового ринку, це приблизно 3 мільйони гектарів. Від цього селяни — власники паїв не отримали доходу, місцевий і державний бюдже­ти теж нічого не отримали. Отже, це не є панацеєю.

Я відповів на всі запитання. Дозвольте подякувати за запитання, за обговорення, за внесені пропозиції. Найбільше ми вдячні всім промовцям за конструктивну критику. Я дуже уважно слухав усі виступи. Єдине, що мені не зрозуміло, Володимире Михайловичу, чому не було жодного середньостатистичного влас­ника земельного паю, яких у нас майже 7 мільйонів? Вони не виступили і не висловили позицію людей, які мають землю.

Нагадаю, що студенти аграрних університетів провели соціологічне опитування майже 16 тисяч власників земельних паїв: 31 відсоток власників паїв виступили проти, 69 відсотків — за продаж землі. Це результати соціологічного опитування.

У позиції опонентів щодо скасування мораторію, шановні колеги, я вбачаю значну помилку. Ринок землі — це не тільки купівля-продаж. Купівля-продаж є лише одним з елементів ринку землі.

Щодо питань, які порушувалися опонентами ринку, і тих питань, які були поставлені як завдання виконавчій владі. У мене до всіх єдине прохання: будь ласка, прочитайте законопроекти про ринок земель, про державний земельний фонд, про держав­ний земельний кадастр. Будь ласка, беріть участь у розробленні законопроектів, адже засідання робочих груп відбуваються у від­критому режимі. Пан Новіков (Аграрний союз), Козаченко (Україн­ська аграрна конфедерація) брали участь. Пана Миркевича ми не раз запрошували на засідання робочої групи. Шановний, я це вам казав особисто на апаратній нараді міністерства два місяці тому, просив взяти участь в обговоренні. Давайте не політизувати над­звичайно важливе питання, яке має дуже серйозну економічну складову.

Питання щодо державного земельного іпотечного банку, державного земельного фонду, строку оренди. Нагадаю шанов­ним керівникам господарств (я розумію ваше занепокоєння), що в  разі зміни власника договори оренди, які діють на сьогодні, залишатимуться чинними незалежно від того, хто буде новим власником земель.

Ці та багато інших запитань мають відповіді в законо­проектах, розроблених за участю народних депутатів. Зараз вони або розглядаються в комітетах, або найближчим часом будуть подані до Верховної Ради.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Думаю, що у вас буде можливість провести дискусію, коли закінчиться засідання.

Голова комітету Григорій Миколайович Калетнік. Будь ласка.

 

КАЛЕТНІК Г.М. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Насамперед хочу подякувати всім, хто сьогодні взяв участь в обговоренні цього важливого питання. Запевняю вас, що комітет систематизує всі виступи, які прозвучали на розширених засіданнях комітету, а це більше 50 представників різних регіонів, груп, професій. Ми їх опрацьовуємо на сьогодні. “Круглий стіл” за участю Голови Верховної Ради теж відбувся досить активно. Усі ці матеріали дуже важливі, аби ми не помилися в законодавстві, під загальною назвою закону не пропустили тих норм, які можуть зашкодити, про що говорили промовці.

Особливо хочу подякувати тим, хто виступив сьогодні. Прошу тих, кому не вдалося виступити, передати тексти своїх виступів до секретаріату комітету, ось тут сидять представники. Ми видамо матеріали парламентських слухань, які надішлемо і  вам в області, і кожному з промовців.

Хочу сказати, що було дуже багато правильних думок, підкріплених певними розрахунками. Кожна думка — це, звичайно, позиція якоїсь географічної частини нашого населення, частини працюючих. Хтось висловлює думку, і нам вона дуже цінна, навіть якщо не збігається з нашою, бо це думка і тих громадян, які не отримали земельного паю, які не бачать себе сьогодні в можли­вому ринку землі. Тому все це потрібно врахувати, і ми будемо підходити до цього зважено і прагматично.

Хочу також відповісти на зауваження, що ми не почули сьогодні думки середньостатистичного власника паю. Я зверта­юся до виконувача обов’язків міністра Миколи Дмитровича Безуглого. Прошу вас як керівника центрального органу виконав­чої влади запитати про це голів обласних державних адміністра­цій, яким комітет направив листи, де ми просили обов’язково включити до складу делегації 10–12 власників земельних паїв, керівників сільськогосподарських підприємств і фермерів. І якщо на парламентських слуханнях не було цього середньостатистич­ного власника земельного паю, то я прошу вас отримати відповідь, бо вона цікавить і мене як голову комітету.

Усім нам бажаю доброго, гарного законодавства, успіхів та процвітання Україні!

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань! Не помилюся, якщо скажу, що більшість присутніх тут є власни­ками земельних паїв. Так? Ну, не більшість, а, скажімо, частина. Отже, вони знають, що це таке, і відчувають. Це перше.

Друге. Я вдячний усім, хто прибув на ці парламентські слу­хання. Дуже не хотілося б, щоб результат парламентських слухань був такий: приїхали із своєю думкою і з такою ж думкою поверну­лися, одні — за, інші — проти. Очевидно, тільки парламентськими слуханнями не можна досягти порозуміння і консенсусу, тим паче що у нас переважають констатації. Маю вам сказати, що ми силь­ні у плані констатацій і таврування один одного. Усі ми виснажені словами і виснажили ними країну. І знаєте, складається враження, що чим більше емоцій, тим менше змісту.

Ще одна обставина, на яку маємо зважати, шановні колеги. Усі промовці, маю на увазі керівників з величезним досвідом, розуміють, що вони і країна живуть у ринкових умовах “україн­ського розливу”. Водночас психологічно ми ще хочемо залишити себе і країну на засадах загальнодержавної і загальнонародної власності. Не може так далі тривати! Або ми будемо враховувати ситуацію, що склалася, спільно змінювати психологію і шукати правильне рішення, щоб не втратити все (бо земля в Україні є “останнім бастіоном”), або далі будемо обговорювати і прово­дити не одні парламентські слухання. Наводилися дані, що відбу­вається тіньовий обіг землі, незважаючи на те, що в Земельному кодексі у “Прикінцевих положеннях” написано, що всі оборудки із землею до скасування мораторію незаконні і виконанню не підлягають.

Очевидно, нам треба глибше зрозуміти сьогодні не лише власні позиції, а й глибинні настрої людей, адже вони дещо інші. Можливо, це пов’язано із складним життям, з тим становищем, у якому нині перебувають люди. Про це свідчить зміна настроїв у листах, а їх минулого року надійшло до Верховної Ради 72 тися­чі, і значна частина стосувалися земельних питань.

Ми повинні виходити з того, що для нас земля або стане об’єднуючим чинником, або слугуватиме розбратом. Лінії поділу на цій основі нам допускати не можна! Тому, мабуть, усе те, про що ви говорили, усі проблеми, які сьогодні порушувалися, свід­чать про те, що земельна проблема набуває дедалі більшої гостроти. І ми повинні очолити процес, скерувати його в правиль­ному напрямі, підказати, допомогти в цьому плані Верховній Раді України, або будемо йти за подіями і реагувати на те, що вже просто склалося в нашому житті.

Ми знаємо, що було багато реформ, і ми знаємо, до чого вони призвели. Ми також знаємо, що за будь-яких новацій та пертурбацій земля вистояла, і вистояли люди на землі. Однак, мабуть, вистояли і земля, і люди востаннє. Тепер нам треба допо­могти і всім спільно прийняти розумне рішення. І, перефразову­ючи відомий вислів, я скажу, що земельні питання варто вирішу­вати чистими руками, люблячим серцем, мудрою головою, твер­дою волею і душею патріота. Присутні тут усі ці якості мають.

Тому, підбиваючи підсумки, прошу вас ще раз переглянути проект рекомендацій парламентських слухань, подати свої пропо­зиції. Я прошу всі асоціації, громадські об’єднання аграріїв роз­глянути проекти законів, які опрацьовуються. У Верховній Раді України немає, наголошую, проекту Закону про ринок земель. Немає, він зараз у процесі роботи. І я прошу Міністерство аграр­ної політики та продовольства і голову комітету залучити якомога ширше коло людей, у тому числі представників академічного співтовариства, двох наших академій, як мінімум, і зробити все, щоб ми закріпили і підсилили позитиви, а негативів позбулися. Це те максимальне, що ми можемо зробити на цьому етапі.

Ми можемо і надалі говорити, що маємо найкращі у світі чорноземи, а на цих найкращих чорноземах періодично виникає нестача продуктів і навіть голод. Ми повинні враховувати ще одну обставину, що земля — наш безпрограшний, наш головний козир у геополітичному плануванні, у міжнародній політиці України.

З урахуванням усіх цих чинників нам потрібно вийти на виважені рішення. Зрозуміло, що будь-які рішення мають прийма­тися абсолютно публічно, доказово та переконливо і працювати на все українське суспільство.

Дякую вам за участь у парламентських слуханнях, а також дякую комітету за їх підготовку. Парламентські слухання оголошую закритими. До кращих часів!

Дякую вам.

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

БАЛЮК С.А., директор Національного наукового центру “Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О.Н. Соколовського” НААН України. Останніми роками в Європі усвідомили, що віднос­не благополуччя в сільському господарстві досягнуто за рахунок надмірного механічного і хімічного навантаження на ґрунтовий покрив. Це спричинило погіршення якості земель, лісів, поверхне­вих вод, їхню деградацію і забруднення. Тому тепер майже в кож­ній європейській країні прийнято закони (декларації, звернення, акти) і програми, спрямовані на захист ґрунтів, активно вивчають і впроваджують новітні ґрунтоохоронні технології (мінімальні, під­тримувальні, консервативні, нульові, точні, органічні). Впрова­дження новітніх технологій підтримується субсидіями, до 125 євро на гектар. За розширеним переліком показників ведеться моніто­ринг ґрунтів, створено інформаційні бази даних про якість ґрунто­вого покриву, виявлено і ретельно контролюються джерела погір­шення довкілля. До ґрунтоохоронної роботи залучаються широкі кола спільноти, ЗМІ, різноманітні фонди, асоціації. У цілому посту­пово формується нова ґрунтоохоронна політика.

В Україні за 20 років незалежності важко зрозуміти, якої стратегії додержується держава в земельній політиці. Мети земельної реформи не досягнуто, бо не створено ефективного і  відповідального власника земельної ділянки. Управління земель­ними ресурсами розпорошено між майже десятком міністерств, відомств, комітетів, агентств, а координації між ними немає. Декілька ґрунтоохоронних законів прийнято, але вони не викону­ються. Саме тому родючість знижується, деградація посилюється, а земельний потенціал реалізується не більш як на половину. Державні і регіональні ґрунтоохоронні програми скасовано, дуже позитивний закон про плату за землю, що передбачав акумуляцію коштів і виняткове їх спрямування на охорону та підвищення родючості ґрунтів, прийнятий ще 1996 року, не працював жодного року.

У результаті Україна, яка могла б перетворити свій аграрний комплекс на зразковий, не може забезпечити власну продовольчу безпеку і вимушена імпортувати навіть традиційні українські продукти.

Що треба робити?

Перше — реанімувати програми охорони земель (державну, обласні, районні, кожного сільськогосподарського підприємства), надати їм статус пріоритетних. На жаль, у попередні роки Верхов­на Рада відхиляла відповідну програму через начебто надмірні витрати, що не під силу країні. А тепер на реалізацію програми потрібно грошей ще більше, ніж 10 років тому, коли було подано її перший варіант. Дуже бажано, щоб у Комітеті Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин уважні­ше розглянули програму і задіяли всі необхідні заходи для її реалізації.

Наші підрахунки доводять, що якщо переглянути тарифні ставки земельного податку, підняти ціну на землю і скласти реєстр усіх платників, то можна акумулювати близько 4 мільярдів гривень щорічно. Цієї суми вистачить, щоб зупинити найгостріші види деградації земель, досягти простого відтворення родючості ґрунтів, хоча б частково відновити меліорацію і взагалі зробити більш привабливою і комфортною для життя сільську місцевість, особливо для молоді. Адже це просто неподобство, коли гектар найкращого чорнозему коштує 10 тисяч гривень, а податок ста­новить лише 10 гривень.

Друге — створити службу з охорони земель. У ННЦ вивчено досвід управління земельними ресурсами іноземних країн та обґрунтовано висновок про доцільність створення в Україні служ­би охорони земель, яка об’єднала б споріднені підрозділи різних відомств і перебрала на себе усі зобов’язання щодо вироблення стратегії, координації, нормування і контролю землекористування.

Третє — розробити нові закони, що унеможливлять нераціо­нальну, дефіцитну і екологічно небезпечну систему землеробства:

закон про збалансоване землекористування;

закон про ґрунт і його родючість;

закон про моніторинг ґрунтів;

закон про державну і регіональні Червоні книги ґрунтів;

закон про особливо цінні ґрунтові об’єкти і об’єкти, що зникають;

закон про виведення деградованих і малопродуктивних земель з ріллі і їх консервацію;

закон про страхування земель;

закон про органічне виробництво;

закон про стимулювання впровадження ґрунтозахисних технологій.

Четверте. Найближчими роками потрібно вирішити нарешті актуальне питання наукового забезпечення збалансованого вико­ристання і охорони ґрунтів, а саме: провести суцільне ґрунтове обстеження, організувати моніторинг, гармонізований з європей­ським досвідом, удосконалити методику бонітування і грошової оцінки, створити умови для дослідження і впровадження альтер­нативних ощадливих і екологічно безпечних агротехнологій тощо. У 1950–60 роки Україна однією з перших країн провела суцільне ґрунтове обстеження, і кожне господарство отримало ґрунтову карту з рекомендаціями щодо раціонального землекористування. Тепер ці матеріали давно застаріли і просто втрачені. Водночас застаріли матеріали, що базуються на даних минулого суцільного обстеження ґрунтів, — зонування, районування, якісної і грошової оцінки тощо.

Україна гостро потребує оновлення картографо-аналітичних матеріалів про ґрунтовий покрив, організації моніторингу, удоско­налення агрохімічної і технологічної паспортизації земельних діля­нок. Оновлення повинно вестися на принципово іншій методоло­гічній базі — з урахуванням сучасних досягнень геоінформатики, дистанційного зондування, моделювання, прогнозування, із вико­ристанням сучасних програмних засобів. Особливо актуальними є питання вдосконалення якісної оцінки, бонітування, а також встановлення об’єктивної грошової вартості земель, що вкрай важливо для визначення реальної інвестиційної привабливості зе­мель України. Підкреслимо: чинну методику бонітування не можна ефективно використати у розрахунках вартості земель та розміру земельного податку.

 

ГРЕКОВ В.О., директор Державного технологічного центру охорони родючості ґрунтів. Деградація ґрунтового покриву — чітко зафіксований факт. Родючість ґрунтів України невпинно знижу­ється. Найродючіші чорноземи, яких в Україні 65 відсотків, майже 7 відсотків чорноземів світу, перестали бути такими завдяки на­шому господарюванню. Розмови про охорону державою найбіль­шого багатства українського народу за всі 20 років незалежності не змінили безгосподарного ставлення до землі-годувальниці.

Спочатку її, за матеріалами ґрунтового обстеження 35–40-річної давнини, ділили на паї, незважаючи на реальний стан ґрунтового покриву та вимагаючи від проектних організацій звітів про відсоток виданих державних актів на право власності. Тепер схаменулися і будемо консолідувати те, що роздали. Ціка­во, що робили перше і збираються робити друге одні й ті самі особи. А це все вимагає грошей.

За такими важливими проблемами, як розподіл земельних масивів, встановлення права власності, формування земельних відносин, створення ринку земель тощо ми забули про якісну складову землі — її ґрунтовий покрив. Що ми знаємо про нього сьогодні? Дуже мало. Єдина установа, яка проводить моніторинг ґрунтів України і спостерігає за їх родючістю, — Державний технологічний центр охорони родючості ґрунтів, який працює на   застарілому обладнанні, не отримуючи останніми роками жодної копійки капітальних вкладень на придбання нових та обслуговування наявних приладів. Оновлення приладного парку відбувається за рахунок спецфонду, що поповнюється шляхом надання платних послуг сільськогосподарським виробникам, але цих коштів недостатньо для створення сучасних лабораторій.

Відкриття ринку земель сільськогосподарського призначен­ня, іпотечне кредитування під заставу землі неодмінно поставить вимоги щодо оперативного отримання інформації про якісний стан ґрунтового покриву. А чи можливо швидко виконати відбір зразків та провести аналітичні роботи за наявного обладнання, без сучасних методик, що існують у світі?

У кожному виступі звучить — раціональне використання та охорона земель. А хто замислився, що ж конкретно треба охоро­няти під назвою “земля”? Земля по латині — terra, тобто терито­рія. Для охорони території в державі існують інші органи. Земна поверхня вистелена ґрунтами — поверхневим родючим шаром. Саме його і треба охороняти, бо не земля виснажується або деградує, а ґрунт.

Раніше на розгляд Верховної Ради виносився проект закону про загальнодержавну програму використання та охорони земель, розроблений Держкомземом. Проте не територія забезпечує людство продуктами харчування, а ґрунт завдяки своїй головній властивості — родючості, тому логічно розглядати загальнодер­жавну програму охорони родючості ґрунтів.

В умовах нинішніх земельних відносин відсутній реальний державний нагляд за зміною родючості ґрунтів. Знижується родю­чість ґрунтів, змінюються їх якісні показники, що забезпечують врожаї сільськогосподарських культур. Виснаження ґрунтів відбу­вається за рахунок ерозії, винесення поживних речовин для фор­мування врожаю, недотримання сівозмін та системи добрив, що призводить до втрати гумусу та негативного балансу елементів живлення.

За попередніми розрахунками, у 2010 році з 18,5 мільйона гектарів ріллі безповоротно втрачено: 2,38 мільйона тонн азоту, фосфору та калію на суму більше 29,5 мільярда гривень, 8,2 мільйона тонн гумусу на суму 16,3 мільярда гривень.

Буферність ґрунтового покриву має певні межі, і не можна без кінця черпати з нього поживні речовини без компенсації. Повернення їх у ґрунт у вигляді органічних та мінеральних добрив, сидератів, шляхом посіву трав та зернобобових культур, що ком­пенсують нестачу азоту та поліпшують структуру ґрунту, вимагає вкладання коштів. Раніше ці кошти були передбачені у статті 22 Закону України “Про плату за землю”, але кілька років тому дію цієї статті зупинили, а тепер і зовсім вилучили із закону.

У держави є багато проблем, які потребують фінансування, але ці проблеми не можна вирішувати за рахунок власної про­довольчої безпеки. Виснажуючи ґрунтовий покрив України, ми перетворимо державу з експортера аграрної продукції на імпор­тера, а голодний не може бути незалежним.

Отже, пропозиції:

1) запровадити як метод контролю за використанням ґрун­тового покриву розрахунок балансу поживних речовин у сівозмі­нах з наступною грошовою компенсацією землекористувачем у разі негативного балансу до спеціального фонду Державного бюджету України та виплатами з нього при позитивному балансі (економічне стимулювання, що передбачено статтею 27 Закону України “Про охорону земель”);

2) створити у Державному бюджеті України Фонд економіч­ного стимулювання підвищення родючості ґрунтів;

3) відновити дію статті 22 Закону України “Про плату за зем­лю”, передбачивши використання 30 відсотків коштів на заходи з підвищення родючості ґрунтів.

 

ЗІНЧУК М.П., директор Державного підприємства “Дослідне господарство “Тучинське” Рівненської сільськогосподарської дослідної станції НААН України (Рівненська область). У селі Поліському, що на Рівненщині, я працюю з 1954 року. І я катего­рично проти того, щоб в Україні будь-коли земля стала товаром (Оплески). Якщо земля стане товаром, ми не тільки втратимо село, ми можемо втратити Україну як державу.

Звертаюся до народних депутатів і до Голови Верховної Ради України. Я розумію, що не все від вас залежить. Бути землі товаром чи ні, вирішуватимуть там, згори. Що, сьогодні зібрали більшість депутатів, які проголосують за те, щоб земля стала товаром? Не дай Боже, таке станеться.

Якщо це станеться, селяни продаватимуть землю чи ні? Продаватимуть! Їх біда змусить, щоб хоч якусь копійку отримати, щоб вижити. І цим скористаються спритні ділки, грошовиті люди, які за безцінь заберуть землю у свої руки і будуть нам диктувати, як працювати. Земля не буде власністю нашої держави. Знедоле­ний селянин, який продасть свою землю за копійки, бо вже роз­повідають у засобах масової інформації, що ціна землі має стано­вити 4–5 тисяч гривень. Помножте на 3 гектари, це 15 тисяч гри­вень. Не врятують вони селянина від злиднів, ніколи не врятують! Навперебій кинуться продавати знедолені і їхні спадкоємці — діти, онуки, які на цій землі не працюють і ніколи не працюватимуть.

Проте я хочу привернути вашу увагу ось до чого. Президент України Віктор Федорович Янукович поставив цілком справедливу вимогу (і я його в цьому цілком підтримую), щоб до 2020 року Україна в економічному розвитку стала однією з 20 найбільш розвинених країн світу. Може Україна за такий час цього досягти? Може, за рахунок аграрного сектору. Аграрний сектор на сьогодні може дати віддачу.

Однак держава робить усе, щоб аграрний сектор був знищений. Як приклад наведу той факт, що сьогодні ми купуємо сільськогосподарську продукцію у країнах, де ринку землі немає: у Китаї купуємо гречку, в Білорусі — цукор. За кордоном купуємо все, що тільки можна. Приходить до влади один уряд — розроб­ляє одну програму, змінюється уряд — інша програма, третій — ще інша. І ось на сьогодні уряд при владі вже декілька років. На якій підставі у нас із кожним роком поголів’я великої рогатої худоби зменшується на 20 відсотків? Приклад я навів для того, щоб показати, що Україна сьогодні не може забезпечити себе продукцією харчування.

Буде ринок землі. Зміниться якось ситуація на селі? Ні, вона погіршиться. Про це й мови бути не може. А якщо там, згори, проголосують за ринок землі, я прошу, шановні народні депутати, нагадайте своїм опонентам, що ринку землі в Японії немає, в  Білорусі немає, в Ізраїлі, в Англії, де 90 відсотків земель сільськогосподарського призначення — у власності держави.

Тут присутній професор Василь Семенович Клюй, який каже, що у Сполучених Штатах Америки після Другої світової війни було 3 відсотки державної землі, а сьогодні — до 70 відсотків. У  Німеччині, Франції 60–65 відсотків земель у руках держави. Увесь світ намагається скупити землю у приватного сектора, щоб збагатити свою державу. У нас робиться навпаки. Не знаю, з чиєї ініціативи, мабуть, великий капітал хоче примножити свої статки ще в десятки разів за рахунок купівлі-продажу земель. Якщо про­голосують згори, щоб земля стала товаром, з’явиться новий клас на землі — безземельна голота. Хай би що казали, земля із рук землевласника вислизне. Земля, найбільше багатство світу, пере­йде в руки великого капіталу, який ні до держави, ні до викори­стання землі, ні до соціального розвитку села ніякого стосунку не матиме.

Кажуть, у проекті щодо продажу землі передбачено, що земля продаватиметься по 100 гектарів на одну фізичну особу. Тут є люди, які працюють чи працювали на землі. Що таке 100 гектарів для ефективного використання землі? Яку сівозміну там можна застосувати? Однопілку? Двопілку? Чотирипілку? 100 гектарів! А техніка випускається сьогодні на тисячі гектарів для обробітку. Значить, через пару років після того, як буде прийнято один закон, Верховна Рада прийматиме інший закон про об’єднання дрібних фермерських господарств.

Ціна землі. Тут казали попередні промовці, що немає встановленої ціни на землю, адже 4–5 тисяч гривень за гектар — це кілька ящиків мінеральної води. Наші предки-прадіди землю продавали в дуже простий спосіб: брали врожайність з гектара, множили на 100 років — оце ціна землі. Якщо взяти врожайність 20 центнерів пшениці з гектара і помножити на 100 років — це 200 тонн. Сьогодні пшениця продається в середньому по 2 тисячі гривень, тобто це 400 тисяч гривень за гектар. Якщо земля дає врожайність удвічі більшу, значить, буде 800 тисяч гривень. Якщо є такі поля, райони, де одержують по 60 центнерів з гектара — 1 мільйон (Оплески).

Скажіть, 1 мільйон — це багато чи мало? Якби сьогодні продавати український чорнозем на аукціоні, цю землю вмить забрав би закордонний капітал і господарював би тут.

Нам дорікають, що Європа виробляє стільки. Ось я й запи­тую: чому в Європі, в сусідній Польщі, на гектар ріллі одержують державної дотації 1250 доларів? Помножте на 10 років, це 125 ти­сяч доларів, або 1 мільйон гривень. А в нас хочуть по-шахрайськи забрати землю по 4–5 тисячі гривень.

Люди! Схаменіться! Чим перед вами село завинило, що ви так люто його ненавидите?

 

КУЛІНИЧ П.Ф., заступник завідувача відділу Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Дозвольте представити результати наукових досліджень проблем ринку земель сільськогосподарського призначення, проведених в Інсти­туті держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук. Чому адміністрація інституту доручила мені зробити цю доповідь? Тому що я цілком поділяю результати цих досліджень. І  головним постулатом є те, що, з соціально-економічної точки зору, Україна дозріла до скасування мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення. А для того щоб цей мораторій зняти, потрібно вжити певних законодавчих заходів.

Виходячи з чинного Земельного кодексу, такими діями є прийняття двох добре вам відомих законів — про земельний кадастр і про ринок земель. Однак справа не в тому, які закони будуть прийняті, а в тому, що ці закони міститимуть, які норми права будуть до них включені, як ці норми права регулюватимуть відносини щодо відчуження земель сільськогосподарського призначення.

Не зупиняючись на змісті проведених досліджень, зазначу: ми глибоко переконані в тому, що ринок земель сільськогоспо­дарського призначення може бути запроваджений в Україні, якщо відповідні законодавчі акти забезпечуватимуть такі вимоги.

Перше — недопущення скупівлі земельних ділянок сільсько­господарського призначення іноземцями. Земельний кодекс цьо­го не допускає. Нам потрібно вдосконалити механізми, щоб не було можливості обійти цю заборону. Наприклад, це стосується передачі корпоративних сільськогосподарських прав іноземцям. Це дуже просто зробити, у нас є відповідні пропозиції.

Друге — недопущення концентрації земель в одних руках. Цього також можна досить ефективно досягти шляхом встанов­лення максимальних розмірів земельних ділянок сільськогоспо­дарського призначення, які можуть набуватися в різних природно-кліматичних зонах для відповідних потреб.

Третє — запровадження оптимальної системи суб’єктів права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Вона, власне, нині існує, і суть її полягає в тому, що такими суб’єктами можуть бути у приватному секторі громадяни України і юридичні особи України. Сьогодні вносяться пропозиції про доцільність обмеження кола таких суб’єктів виключно грома­дянами України. Ми можемо це зробити, однак таким чином ми зафіксуємо, законсервуємо нинішню систему сільськогосподар­ського виробництва, яка є не найбільш оптимальною, а то навіть і  найгіршою у світі. За системи орендного землекористування, коли виробники сільськогосподарської продукції використовують чужі землі, вони не переймаються родючістю, оскільки земля не їхня.

Четверте — необхідно забезпечити недопущення спекуляції земельними ділянками, тобто придбання земельних ділянок з ме­тою їх продажу, для того щоб отримати дохід. Це також, на нашу думку, нескладно зробити шляхом запровадження прогресивного мита на продаж земельних ділянок сільськогосподарського при­значення. Якщо земельна ділянка куплена і продається протягом року, встановлюється максимальне мито, якщо на другий рік — трохи менше, на третій — ще менше і через п’ять років мито зво­диться до нуля. Такий підхід пропонується в законопроекті про ринок земель, і ми його цілком підтримуємо.

П’яте — недопущення набуття земельних ділянок сільсько­господарського призначення непідготовленими особами, грома­дянами, які не мають досвіду сільськогосподарської роботи або інших кваліфікацій, необхідних для ведення сільського господар­ства. Такі положення є в Земельному кодексі.

Що стосується юридичних осіб, то вони мають бути зобов’я­зані у разі набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського ви­робництва розробляти за власний рахунок проекти земле­устрою щодо підвищення родючості земель. І треба встановити дуже строгий контроль за дотриманням цих проектів землеустрою власниками земельних ділянок.

Законодавча ідея, задекларована в Законі “Про державний контроль за використанням і охороною земель”, про створення державної служби охорони земель в системі Міністерства аграр­ної політики та продовольства має бути реалізована. Це дуже позитивний захід.

Шосте — треба впорядкувати питання зміни цільового призначення земель сільськогосподарського призначення, бо, як свідчить досвід дії мораторію, основним привабливим критерієм для тих, хто набував землі сільськогосподарського призначення, була можливість їх переведення у несільськогосподарські з метою забудови.

Як здійснюється зміна цільового призначення державних земель з переведенням у несільськогосподарські? Дуже просто, за принципом “чорного ящика”: орган влади приймає рішення — задовольнити заяву про зміну чи не задовольнити. До введення мораторію на зміну цільового призначення так і було.

Оскільки, скасовуючи мораторій, ми скасовуємо також забо­рону на зміну цільового призначення земельних ділянок сільсько­господарського призначення, у законі має бути встановлено перелік видів діяльності, для яких землі сільськогосподарського призначення можуть переводитися в несільськогосподарські. Вичерпний перелік видів діяльності.

Сьоме. Зверніть увагу, що 1 січня 2010 року ми ввели у пра­вове поле безпрецедентний захист щодо земель сільськогоспо­дарського призначення. Він, власне, стосується всіх земель, але дуже негативно впливає на правовий режим земель сільсько­господарського призначення. З 1 січня 2010 року набрала чинно­сті нова редакція статті 120 Земельного кодексу України, згідно з  якою при набутті у власність будівлі (споруди) право власника на землю попереднього власника будівлі (споруди) припиняється автоматично, і новий власник будівлі (споруди) набуває виключне право на отримання у власність такої земельної ділянки під будівлею (спорудою).

Щодо земельних ділянок сільськогосподарського призна­чення, особливо які використовуються для забудови, це цілком природний захід. Однак щодо земель сільськогосподарського призначення, які виконують роль основного засобу сільськогоспо­дарського виробництва, це неприйнятно. Уже тепер, протягом поточного року, на землях сільськогосподарського призначення будуються невеличкі сарайчики, права власності на них реєстру­ються в бюро технічної інвентаризації, і через рік землі сільсько­господарського призначення можна буде продавати шляхом продажу цих сарайчиків.

 

КУНЕЦЬ І.С., голова Бородянської районної ради (Київська область). Сьогодні вже не треба говорити, чия власність, державні чи приватні земельні ділянки, головне — щоб ці землі працювали на громаду і на державу загалом.

У принципі, продаж землі здійснюється вже з 2002 року, і  тому сьогодні багато людей, які мають наділи у вигляді паїв чи наділи, які їм перейшли у спадок, чекають, не здаючи в оренду товаровиробникам, щоб їх продати. Тому наше головне завдан­ня — щоб держава встановила правила гри, прозорі відносини у  сфері продажу землі.

І цього питання не треба боятися. Тому що сьогодні склада­ється ситуація, що районна влада, я, будучи головою районної ради, і всі голови сільських, селищних рад, щоб привести інвесто­ра, мусимо переконувати власників паїв: “Шановні, віддайте свій пай в оренду, ми будемо вирощувати гречку”. А люди кажуть: “Ми можемо віддати на рік-два, бо як буде продаж землі, то ми свою землю продамо”.

У нашому районі, наприклад, ми маємо 29 тисяч гектарів ріллі, з них обробляється 10 тисяч, решта гуляє, і навіть товаро­виробники, які обробляють 10 тисяч гектарів землі, плачуть, бо всі ті горе-шкідники — і фауна, і флора на тих наділах не обробля­ються. Усе лягає на плечі тих, хто землю обробляє. Тому держава має встановити правила гри і не боятися цього питання, прода­вати землю, нехай люди визначаються. Просто мають бути прозорі (наголошую на цьому!) правила гри.

Наступне питання. Хай би хто що казав, але якщо в нас не буде єдиного загальнодержавного земельного реєстру, нічого з  того всього не буде. Все має бути включено в єдиний блок питань: нотаріальні питання, податкові і питання земельного када­стру. Якщо сьогодні вже нотаріус робить продаж землі, подає повідомлення на електронних носіях і документи до податкової служби, то сільські, селищні ради мають достатньо велике форму­вання другого кошика і всього іншого. Тобто ці речі треба робити.

Хочу нагадати про постанову №1420 від 23 грудня 2009 ро­ку. Ви знаєте, що створена комісія, яка допомагає, так би мовити, нам оформляти документацію. Люди збирають по колу документи, у всіх тих органах, які дають погодження, потім засідає в районі комісія, і тоді знову по-новому роблять єдиний дозвільний доку­мент, з яким людина знову має йти по тих органах і ставити печатку. Ця постанова сьогодні не дієва, її, на моє переконання, треба скасувати.

Також хочу наголосити, що влада на місяцях і в районі стає заручником, вибачте, певних корупційних схем. Я сьогодні як го­лова районної ради хочу, щоб прийшов інвестор. Проте як я можу виділити йому землю? Необхідно врегулювати статтю 143 Земель­ного кодексу України, де має чітко бути визначена прозора про­цедура. Якщо є інвестор, який хоче працювати, треба дати йому таку можливість протягом тижня, а потім його контролювати.

Проблем є багато, абсолютно досконалих законів не буває, але хотілося б, щоб ми створили такий закон, який працюватиме на користь і сільських громад, і держави. Тоді все у нас буде гаразд.

 

МОТОРНИЙ Д.К., голова приватного орендного кооперативу “Зоря” (Херсонська область), Герой України. Справді, питання, що обговорюється, надто складне, скажемо прямо. Ми у своєму колективі обговорювали всі ці позиції, радилися із спеціалістами, з рядовими членами кооперативу, і мені ставили такі запитання, на які я не зумів відповісти. Наприклад: чому коли у США створю­вали потужну техніку і намагалися створити великі господарства, нам рекомендували зробити шахову дошку з поля? Сьогодні Сполучені Штати Америки йдуть на те, що скуповують землю у  фермерів. Навіщо? Вони поясняють це тим, що ефективність використання землі у приватній формі власності набагато нижча, ніж коли створюються холдинги, потужні агропідприємства. І  сьогодні Америку годує вже не фермер, а саме такі об’єднання. Нам рекомендують навпаки — вже сьогодні приватизувати землю. Так, законів багато треба прийняти. Коли вводили ваучери, то прийняли низку законів. І тепер так буде: приймемо низку законів, а результат?

Що ми пропонуємо, якщо говорити конкретно.

Кваліфікацію земель треба провести яким чином? Десь є  незручні для обробітку ділянки — у когось дача, у когось якийсь лісочок. Це буде одна категорія, яку можна продавати, і там знайдеться ефективний господар, який наведе лад.

Стосовно наших золотих чорноземів. Ми повинні прямо сьогодні створити міцні запаси. Ось взяти мене для прикладу: у  мене є 3 гектари землі. У нас є зрошувані землі, за які ми боремося, щоб вони у нас лишилися. Але ж коли ми ось так про­понуємо торгувати землею, то хтось захоче продати, а хтось не захоче. Ми втратимо зрошувані землі.

Значить, є така пропозиція, яку внесли наші спеціалісти. Селянин має сьогодні сертифікат або має вже земельний пай. А  що це означає? Це не означає, що це власність, яку треба купувати. То пропонується на цю суму видати йому державні цінні папери, які він має право передавати у спадок, як завгодно, а всю цю землю треба передати у державний аграрний фонд, для того щоб він міг підтримувати життєдіяльність нашої держави.

Ми домовилися з людьми, що як вони дадуть згоду, то ми сьогодні можемо працювати так, як і працювали. Ця земля має бути державна, а ми повинні брати її в оренду. У нас таких господарств близько тисячі. І ми вже як керівники будемо пла­тити, а не так, як платимо зараз за оренду землі, — невідомо кому. І тут було сказано, що 30 відсотків уже таких людей, яких і в селі немає, а ми кудись перечислюємо гроші. То ці гроші за оренду ми будемо платити у бюджет нашої держави.

Таким чином, із тих земель буде створено, а їх має бути десь 20–25 мільйонів, міцні високотоварні, високомеханізовані об’єднання. У нас уже є такі приклади в Хмельницькій області, і в інших областях. А ті іноземці, які орендують 11 мільйонів гекта­рів, нехай собі працюють. Тільки треба сказати, що не діждешся, що це буде твоя власність, згідно із договором стільки-то маєш продати продукції, а стільки-то здати і сплати одразу орендну плату.

Дехто сьогодні, може, вже має і 5 тисяч гектарів землі. Нехай вони в нього будуть, нехай він отримає акційні папери, передає все державі і укладає договір оренди з державою, спла­чує податок за кожен гектар. Тоді в нас не буде отих пустих зе­мель, які сьогодні не обробляються, а ми думаємо, що на цих землях щось робиться.

Я думаю, що головне питання — іпотека. Вважаю, що має бути банк, але якщо позичальник збанкрутує, то ця земля має перейти у фонд держави.

Проте якщо й надалі буде таке ставлення до селян, як протягом 20 років, то ми ніяких проблем взагалі не вирішимо. І  тому прохання нашого колективу до народних депутатів таке:

Давно депутати б’ють себе в груди,

обіцяючи, що село виведуть в люди.

Обіцянки ми чуємо вже років з 20.

Просимо, зверніть увагу на село так,

як на Євро-2012.

 

НІКОЛЕНКО О.В., директор приватного сільськогосподар­ського підприємства “Банівка”, депутат Запорізької обласної ради. У Запорізькій обласній раді 42 відсотки депутатів-аграріїв. І  ми запланували на кінець березня позачергову сесію обласної ради, де плануємо обговорити всі питання, які нас сьогодні хвилюють. Гадаю, свої пропозиції ми обов’язково передамо до Верховної Ради.

Також від нашої запорізької делегації є деякі пропозиції. Торкнуся питань, які вже наболіли: диспаритет цін, постійне підви­щення цін на паливо, добриво, електроенергію, техніку. Кабінет Міністрів адміністративно зарегульовує ринок, таким чином зни­жуючи капітал. АПК продовжує кредитувати державу за рахунок соціального хліба, борошна, дешевого зерна (особливо під час жнив), м’яса, молока. Де ви ще знайдете хліб, дешевший, ніж паливо?

Що стосується акцизного збору на дизельне паливо. Наша техніка працює не на асфальті, а в полі. Ми зі своєю делегацією обмірковували ці питання. У нас є органи місцевого самовряду­вання, тобто сільради. І є така пропозиція: якщо цей акциз спрямувати до місцевих бюджетів, то і в сільради будуть гроші на тротуарів і доріг. Тому що нині ні копійки немає на ці потреби на місцях.

Навіть промислові гіганти нашого багатого Запоріжжя спла­чують за електроенергію від 50 до 70 копійок за кіловат, а село сплачує 93 копійки. Ми, напевно, більш спроможні, ніж всі проми­слові гіганти.

За складовими собівартості не може бути дешевого хліба та дорогої юшки. Пропозиція: має бути держзамовлення. Колись воно було. Я думаю, багато колег в залі пам’ятають часи, коли тонна добрив коштувала, як тонна пшениці другого класу. Я не кажу, що це дуже добре, але чому не повернутися до цієї простої схеми держзамовлень? На сьогодні ми бачимо з преси, що вже пшениця другого класу на 10 грудня чи листопада коштуватиме 1512 гривень. За якою ціною куплять цю пшеницю у селян? Знову питання. Тобто село завжди страждає від чого? Від того, що ми не можемо сформувати свій бізнес-план, тому що не знаємо, за якою ціною будемо продавати соняшник, пшеницю тощо. Зате всі хочуть нами командувати, навіть вказувати, що сіяти. Та ніхто не хоче ділити з нами ризики, взяти на себе хоч частку цих ризиків.

Щодо підготовки проекту землеустрою. Це теж викачування обігових коштів. За даними обласного управління при ОДА, вартість залежно від розміру площі становить від 14 до 80 тисяч гривень. Це розмір від 100 гектарів до 4 тисяч гектарів.

Пропозиція. У кожному господарстві є вчений агроном, який складає сівозміну. Затвердіть її в агропромисловому управлінні, в  інспекції земельних ресурсів, а потім хай перевіряють, як ми її виконуємо. Інститути зайняті державними актами, розмежуванням комунальної і державної власності. Хто буде вирішувати це питан­ня? Звісно, комерційні структури.

До того ж, наприклад, якщо господарство зробить проект землеустрою у 2011 році, а з наступного року почнеться рух землі, знову доведеться розробляти проект? І чому проект тільки на 5 років, а не на строк договорів оренди землі? Таких запитань дуже багато.

Щодо структури сівозмін. На півдні, в степах України, опади становлять 200–250 міліметрів. І з кожним роком їх стає все менше. Наші основні культури — озимі, які зимують при сильних морозах і вітрах без снігового покриву. Ми розраховуємо на них за рахунок зимової вологи. Ярі культури дуже рідко дають у нас врожай за сприятливих погодних умов, дуже рідко вдається навіть кукурудза силосна, не кажучи вже про кукурудзяне зерно. Відсутні кормові сівозміни. І залишається стратегічна культура — соняш­ник. І назва його сонячна, вона сонце витримує. Доводиться сіяти також на заміну загиблих культур.

Їхали ми на цей форум… Озимий ячмінь жовтий, рапс жовтий. Снігу не було, морози дуже сильні. Що ми будемо сіяти замість цих культур? Такі запитання у виробників. Тому пропозиція така. У структурі посівних площ технічні культури мають становити не менше 35 відсотків. Хай наука скаже правду, що на сьогодні є гібриди, у яких вегетація 90 днів. Це не ті гібриди, які раніше протягом 4–5 місяців виносили все із землі.

Про рух землі і продаж земель сільськогосподарського призначення. Кожна людина має право розпоряджатися своєю власністю, але для цього має бути економічне підґрунтя. А то будуть не величезні інвестиції, а як у класика: “Гірше ляха свої діти її розпинають...” Бо ми думаємо, що прославимося на весь світ, а потім завжди стоїть риторичне запитання: що робити? Горе з розуму…

Земля — останнє добро України. Якщо ми запустимо механізм продажу землі, після цього в Україні вже буде тиша і спокій, вже нікому нічого не буде потрібно.

Тому наша запорізька делегація вважає, що треба мораторій продовжити, доки не буде міцної економіки. Треба завершити реформи в освіті, в охороні здоров’я, а вже потім братися до землі, коли в людей буде трохи грошей.

Інфраструктура села та рівень модернізації виробництва на сьогодні жахливий, не всі в змозі утримувати водогін, допомагати школі, дитячим садкам, об’єктам культури, не у всіх селах сього­дні народжуються діти. А село — це фундамент нашої держави, нікому не треба цього пояснювати. Обігових коштів не завжди вистачає, а якщо на ринку продукції буде один монопольний держагент, то до світових цін ми не доростемо скоро з усіма наслідками, які з цього випливають.

Пропозиція: не маржувати на виробникові, роблячи вигляд, що все йде “в закрома Родины”. Село повинне мати гроші, а не державні недіючі програми.

 

НОВАКІВСЬКИЙ Л.Я., заступник директора Державного підприємства “Київський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою”. Пропозиція перша. Я думаю, що треба зробити аналіз виконання рішення минулих парламентських слухань та повернутися до питань, які намічалися, але досі не вирішені.

Сталося так, що сфера регулювання земельних відносин не має жодної затвердженої загальнодержавної програми. Немає державної програми використання і охорони земель, немає дер­жавної програми регулювання земельних відносин, немає держав­ної програми автоматизації земельного кадастру, немає держав­ної програми розмежування земель державної і комунальної власності та ще декількох програм, які мали бути розроблені на виконання рішень парламентських слухань, а також законів, які мають бути прийняті на виконання Земельного кодексу.

Друга проблема — реформування комунальної власності на землю. Якщо хтось думає, що, запровадивши ринок, ми завер­шимо земельну реформу, він помиляється. Земельну реформу ми завершимо тоді, коли реформуємо власність на землю. Нам треба створити комунальну власність на землю, яка є у всіх цивілізо­ваних державах.

Комунальну власність започаткували 15 років тому в Консти­туції. Минуло багато часу, ми по документах або по інформації Держземагенства на сайті розробили і затвердили проекти на 173 тисячі гектарів, це лише 0,7 відсотка території, яку треба розмежувати. За статистичною державною звітністю, на сьогодні в державі зовсім немає комунальної власності. Тобто на кому­нальну власність, виходить, такий самий мораторій існує, як і на продаж земель сільськогосподарського призначення.

Якщо такими темпами і надалі будемо реформувати влас­ність державну і створювати комунальну власність, на це знадо­биться 585 років. Якщо ми навіть розробимо державну програму розмежування земель державної і комунальної власності, реалі­зація якої потребуватиме щонайменше 1,5 мільярда гривень, нам треба не менше 5–7 років. А ми з наступного року вводимо цивілізований ринок земель. Ми не можемо не мати розпоряд­ника землі, який регулюватиме процеси купівлі-продажу. Тобто поняття комунальної власності має бути сформульоване.

Пропозиція. Я вважаю, що нам у державі потрібно змінити порядок. Як ми зараз діємо? У нас встановлено, що в межах населених пунктів землею розпоряджаються органи місцевого самоврядування, за межами населених пунктів — органи вико­навчої влади. Оскільки органи місцевого самоврядування, крім приватної власності, розпоряджаються цими землями, починаючи з 1 січня 2000 року, можливо, встановити таким чином, щоб вони й надалі розпоряджалися, ми ж не заберемо у них ці права. Тобто в нас є підстави для того, щоб оголосити землі в межах насе­лених пунктів, крім земель приватної власності, землями кому­нальної власності і доручити органам місцевого самоврядування в якийсь дуже короткий строк оформити право державної власно­сті на ті ділянки, які мають залишитися. Інакше держава весь час буде залишатися без комунальної власності, і бажаючих для цього немає.

Третє питання безпосередньо стосується ринку землі. Я  думаю, нам потрібно, щоб хтось зробив детальний аналіз, що державі дали майже десять років мораторію на продаж земель. Тут вже говорили загалом про деякі недоліки, але ж є фактори нормальні. Котрийсь із промовців казав, що в нас офіційно не було в продажу земель сільськогосподарського призначення. У  нас офіційно, за статистикою, є продаж земель сільськогоспо­дарського призначення. Станом на 1 січня 2001 року було про­дано 9336 паїв, за період до 1 липня 2005 року, коли існував мораторій, продано 2400 паїв. Отже, станом на жовтень минулого року, загалом продано 14 300 паїв. Тобто це паї, продаж яких зареєстровано у нотаріусів, тобто офіційно, тобто можна сказати, що в нас мораторію як такого не існує, цей мораторій у нас на папері.

Якщо подивитися на рух землі за цей час, за 10 останніх років, коли діє мораторій, то побачимо, що ми втратили 200 тисяч гектарів орних земель. Це територія орних земель Закарпатської області. Де ж той ефективний власник, якого ми створили і який дотримується умов мораторію на ці землі? Це до тих фракцій у  Верховній Раді, які думають, що мораторій на продаж земель врятує наше землекористування і поліпшить використання земель.

Як треба будувати ринок землі? Що ринок має бути, двох поглядів бути не може. І коли я чую, що ми зробимо опитування населення, чи хочуть люди, щоб був ринок землі, чи не хочуть, я  цього не розумію. Це те саме, що поставити запитання насе­ленню: “Чи хочете ви змінити статтю 41 Конституції, щоб у нас не було права власності, згідно з якою кожен може розпоряджатися своєю власністю?” Тобто це питання закрите.

Однак треба роз’яснювати інше питання. Ми ж не хочемо прийняти закон, яким зобов’яжемо власників продати землю? Такого закону ніхто приймати не хоче. Ми просто вводимо цей процес у цивілізоване русло. Що нам важливо тут зробити? Важливо вирішити питання щодо тих земель, які належать пенсіо­нерам. Коли ми укладали перші договори, то 52 відсотки дого­ворів оренди були укладені з пенсіонерами. У нас, за статисти­кою, є більше 2 тисяч невитребуваних паїв, у нас є відумерла спадщина. Тобто це землі, які потрібно якось використовувати.

Пропозиція одна: маючи за приклад досвід інших держав, створити державний фонд земель. У принципі, якщо ми створимо державний фонд, ми ж не можемо землю націоналізувати, як дехто пропонує, ми не можемо примусово викупити землю в селянина, адже в нас цивілізована держава. Ми повинні вже для того запровадити ринок землі, щоб в умовах цього ринку у цивілі­зований спосіб викупити у громадянина за відповідну плату ці землі, для того щоб створити фонд регулювання землекористу­вання і покласти початок консолідації, вирішенню інших питань.

Що тут важливо? Важливо повернутися до тих схем поділу, які ми колись розробляли. Ми ж далі з цими схемами не працю­вали. Хтось комусь здав в оренду, кому що належить конкретно, які площі? У нас же документації немає щодо цих змін. Я так розу­мію, що інвентаризація, про яку тут казали, має полягати в тому, щоб визначити, де чиї землі. У нас же інформації про це немає остаточної. І нам потрібно починати це все з формування земле­користування великих господарств, з тим щоб зберегти сільську поселенську мережу. Якщо ми й надалі будемо провадити політи­ку, орієнтовану на агрохолдинги, села в нас не буде, не буде селянина, тоді і землі в державі не буде.

СМОЛЕНСЬКИЙ Є.В., голова постійної комісії з питань земельних відносин та адміністративно-територіального устрою Одеської обласної ради. Існуюча система обліку земель побудо­вана виключно на просторових даних і юридичному забезпеченні виникнення прав на земельні ділянки. Водночас за період неза­лежності нашої держави жодного разу не проведено якісного обліку земель. Ми не знаємо, чим на сьогодні володіємо. Держава передала мільйони гектарів у власність громадянам і не зафіксу­вала якість переданих земель. Те саме стосується земель, які на даний час належать до сфери управління місцевих державних адміністрацій, місцевих рад.

Потрібні нові підходи щодо оцінки якості ґрунтів і земель України. Вкрай важливо повторно провести суцільне ґрунтове обстеження з перерахуванням бонітету ґрунтів. До цього часу немає національної програми охорони земель, не проведено паспортизації особливо цінних земель.

Хочу привернути увагу до хаотичності розвитку територій за межами населених пунктів. В Україні відбувається розвиток так званих інвестиційно привабливих територій, і невідомо, хто їх визначає. У нас немає проектно-планувальної документації роз­витку районів, раніше це були схеми районного планування. Я як землевпорядник не розумію, як можна шляхом затвердження містобудівного обґрунтування без урахування комплексного роз­витку територій і згоди місцевих рад розміщувати об’єкти на землях сільськогосподарського призначення. Є випадки, коли таким чином більше 50 відсотків земель сільськогосподарського призначення змінили на землі інших категорій. Тобто юридично це землі, наприклад, промисловості, а фактично це рілля, яка не використовується. І як можна обрахувати вартість тієї продукції, яка буде там вирощуватися?

Заслуговує на увагу і той факт, що місцеві ради позбавлені права брати участь у погодженні питань регулювання земельних відносин за межами населених пунктів.

Проблема розмежування земель державної і комунальної власності для нашої держави надважлива, і її необхідно виконати у строки, визначені Президентом України. Однак є питання, які потребують термінового втручання. На мою думку, Державне зе­мельне агентство має затвердити еталон відповідного проекту землеустрою, а також визначити, що зробити із землями, пере­даними у власність відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок”, на які не оформ­лені державні акти на право власності на землю. Тому що відповідно до закону їх потрібно показувати.

Крім того, межі земельних ділянок державної та комунальної власності потрібно встановити в натурі і зареєструвати їх в авто­матизованій системі Державного земельного кадастру. Тільки тоді вони відповідатимуть визначенню “земельна ділянка”, встанов­леному чинним земельним законодавством, і відповідно можуть стати об’єктом земельних правовідносин. Це сприятиме розвитку ринку земель.

Виконання вказаних завдань можливе тільки за умови якісної підготовки фахівців у сфері землеустрою, Державного земельного кадастру та оцінки земель. Навчальні плани земле­впорядних факультетів потребують внесення змін відповідно до потреб сьогодення. Ми надмірно захоплюємося геодезією і не приділяємо уваги ґрунтознавству, агролісомеліорації, оцінці зе­мель. Крім того, мабуть, потрібно залучати кафедри землевпо­рядних факультетів до виконання замовлень з виконання земле­впорядних та земельних кадастрових робіт. Ми маємо такий до­свід в Одеському аграрному університеті, він досить успішний.

Було б доцільно залучати представників регіонів до розробки та експертизи законопроектів, пов’язаних із земельними питаннями та розвитком територій.

 

СТАДНІК Н.М., депутат Хмельницької обласної ради. Завдання влади — провести земельну реформу згори і не допустити революції знизу. Вам це успішно вдається, хоч наслідки такого кроку можуть бути непередбачуваними.

Хто з вас відповість за долю села? Хто відповість за долю селянина? Продаж землі ще більше прискорить зубожіння всього українського народу, призведе до соціально-демографічної ката­строфи. Усім зрозуміло, що ринок землі буде таким, як привати­зація за ваучерами.

Попередні реформи розтоптали і знищили колгоспи, а тепе­рішні знищать селянина. Знищивши селянина та розпродавши землю, ми знищимо нашу державу Україна. Уже все продано, залишилася тільки земля. Однак у Святому Письмі сказано (книга Левіт, глава 25, 23-й вірш): “Землю не должно продавать на­всегда, ибо Моя земля, вы: пришельцы и поселенцы у Меня”.

Земля — наша годувальниця, земля — це наша мати. А хіба можна матір продавати? Задумайтеся над цим, шановні народні депутати, приймаючи Закон про продаж землі. Адже ми, громадяни України, обрали вас до найвищого органу влади — до Верховної Ради, і яке ваше ставлення до народу, до землі та до  матері, таким буде й рішення. Адже від вашого волевиявлення залежить доля всього українського народу на всі віки, доля майбутніх поколінь. І я не хочу, аби вас проклинали наші діти та онуки, адже наші діди та прадіди віддали життя за ці прекрасні чорноземи та квітучі сади. А ми, виконуючи забаганки заокеан­ських консультантів та банкірів, збираємося продати найцінніше надбання наших предків. Незалежно від того, кому буде продана земля, вона все одно раніше чи пізніше стане власністю інозем­ців. А механізм простий: отримуючи кредит у банку, власник землі у заставу віддасть землю, а банк зробить все для того, щоб власник не повернув кредит. А банки ж іноземні. То чиєю стане наша земля?

Я як громадянка України, як жінка, як мати, як фермер, як депутат обласної ради стаю перед вами на коліна і переконливо прошу: не продавайте землю, не знищуйте село! Хай Господь Бог дасть вам здоров’я, розуму, мудрості прийняти мудре рішення! Впевнена, що влада прислухається до думки українського народу.

А як альтернативу, крім того, що вже було сказано, про­поную таке. Насамперед створити Державний земельний банк. Дозволити продаж земельних ділянок виключно Державному зе­мельному банку. Заборонити продаж земель сільськогосподар­ського призначення громадянам та юридичним особам іноземного походження.

Землі, викуплені Державним земельним банком, передавати в оренду юридичним та фізичним особам, які безпосередньо працюють у сільськогосподарському виробництві, на конкурсній основі з наданням переваги тим, хто обробляє їх не менше трьох років, зареєстрований у цьому районі, не має заборгованості із сплати податків до місцевого бюджету та підтримує соціальну програму розвитку села.

Землі державного резерву та землі запасу використовувати виключно для створення нових господарств, а там, де немає ба­жаючих, передавати їх в оренду діючим господарствам на конкур­сній основі, надаючи перевагу тим господарствам, які здійснюють свою діяльність на території даної сільської ради не менше трьох років, раціонально використовують власні землі, де показники ви­робництва сільськогосподарської продукції є вищими за середній районний показник. Передати у власність засновникам фермер­ських господарств надані їм раніше земельні ділянки у постійне користування залежно від внеску до статутного фонду даного господарства.

З метою раціонального та ефективного використання зе­мель сільськогосподарського призначення термін оренди обмежи­ти 10 роками, обмежити кількість орендованих земель однією структурою залежно від регіону до 15 тисяч гектарів максимум, що унеможливить монополізацію землі та сприятиме розвитку конкурентного середовища.

Буде фермер — буде село, буде село — буде держава.

 

ТИХОВОД А.М., директор ТОВ “Ольвія”, голова Ради сільськогосподарських підприємств Запорізької області. Дозвольте зачитати виписку з протоколу спільного засідання Аграрного союзу та Асоціації фермерів Запорізької області від 18 березня 2011 року і звернутися до Верховної Ради України з пропозиціями.

Перше — невідкладно прийняти Закон про громадські організації, згідно з яким без обговорення та погодження з гро­мадськими організаціями не приймався б жоден закон України.

Друге — провести інвентаризацію та розмежування земель державної і комунальної власності та внести до статті 7 Закону України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” зміни, які передбачатимуть передачу земель сільсько­господарського призначення саме в комунальну власність територіальних громад.

Третє. Щодо проекту Закону України про ринок земель пропонуємо таке:

1) першочерговим покупцем визначити створену державою юридичну особу, у статутному фонді якої частка державної власності становитиме 100 відсотків;

2) другим покупцем, у разі відмови першого, визначити орендаря або сумлінного користувача земельної ділянки;

3) третім, у разі відмови попередніх, — власників суміжних земельних ділянок.

Також хочу висловити незгоду з пропозицією пана Миркевича М.С. щодо тотального перегляду і ревізії ділянок нових власників земельних паїв. Пропоную кардинально інший підхід до розв’язання цієї проблеми, враховуючи той факт, що за період дії  мораторію громадяни — власники земельних паїв, бажаючи скористатися своїм конституційним правом на вільне розпоря­дження своїм майном, знаходили законні способи це здійснити, а  орендарі незалежно від форми власності та способу організації праці і розміру господарств, намагаючись захистити цілісність оброблюваних ними земельних ділянок, були змушені купувати земельні ділянки своїх пайовиків, які бажали терміново розпоря­дитися своєю власністю. Тож я вважаю, що в даному разі ні попередній власник, ні новий не постраждали.

Як правило, новими власниками земельних паїв стали фізичні особи, які живуть і працюють на землі, у тих самих територіальних громадах. Постраждав лише державний бюджет. Тому пропоную прийняти законодавчий акт, який зобов’яже осіб, які стали новими власниками у період дії мораторію, сплатити податок з доходу фізичних осіб з розрахунку експертної оцінки вартості конкретної земельної ділянки, внаслідок чого до бюджету надійде приблизно 6,5 мільярда гривень.

Шановні парламентарії! Українські аграрії сподіваються на ваш далекоглядний розум і розраховують, що остаточні правила гри, які ви приймете в цьому залі, не залишать без уваги те, що у  нас є не тільки земля, яка безцінна, а й села, що на ній роз­ташовані, а в селах живуть люди, які працюють на землі і хочуть, щоб села розквітали.

 

ШАРИЙ Г.І., начальник головного управління Держкомзему у  Полтавській області. Введення земель сільськогосподарського призначення в активний економічний обіг потрібне Україні, поряд із завершенням земельних та аграрних перетворень. Розуміючи, що трансформаційні процеси у землекористуванні і аграрному виробництві постійні й безупинні, необхідно терміново державни­ми важелями і регуляторними механізмами спрямувати їх у русло цивілізованих, суспільно необхідних та соціально виважених відносин.

Навіть земля, включена в економічний обіг на умовах орендних відносин, не завжди працює на соціум, на село і на селянина. Тому закони і нормативні акти, які необхідно терміново прийняти, повинні діяти на користь широких мас населення та особливо вразливої соціальної групи — селян, які проживають і  працюють на селі.

Треба врахувати уроки Росії, де ігнорування землеустрою як головного інструменту державної регуляторної політики щодо земельних відносин, ліквідація центрального органу державного управління в галузі земельних відносин призвели до катастрофіч­них наслідків в аграрній сфері. За даними Державного універси­тету землеустрою (м. Москва), земельно-ресурсний потенціал країни за останні 19 років знизився на 30 відсотків. Із 12 мільйонів пайовиків оформили земельні частки (паї) лише 3,2 мільйона власників. Виділили в натурі паї лише 640 тисяч власників. Більше 400 тисяч власників паїв їх втратили, внісши до статутних фондів підприємств, які потім збанкрутували, 1,9 мільйона паїв з різних причин взагалі вийшли з сільськогосподарського обігу і не використовуються в сільськогосподарському виробництві, близько 2,6 мільйона громадян не розпорядилися земельними наділами, тому 25,6 мільйона гектарів залишилися невитребуваними. Зага­лом за цей період переведено в інші категорії земель 16,6 мільйо­на гектарів ріллі, самозаліснилося 3,14 мільйона гектарів орної землі. У результаті в Росії посівні площі за вказаний період скоротилися на 40,8 мільйона гектарів. Відсутність необхідної земельно-кадастрової документації не дала змоги задіяти іпотечні механізми землекористування на селі, за три роки (протягом 2006–2009 років) у Росії надано лише 228 іпотечних кредитів на суму 7,6 мільярда рублів, 88 відсотків сільських населених пунктів деградують, а сільське населення за останніх 50 років скоротилося на 76,9 відсотка.

Формування повноцінного економічного обігу земель в Україні, особливо сільськогосподарського призначення, має бу­ти комплексним та багатостороннім і в правовому, і в соціально-економічному, і в політичному спектрах.

До введення в дію закону про ринок земель у правовому полі України необхідно передовсім прийняти нові закони та внести зміни до чинних законодавчих актів, а саме:

1) Закон “Про державний земельний кадастр”, в якому:

сформувати об’єкт правовідносин — земельну ділянку, ввівши її у прозорий реєстр та завівши на кожен пай і ділянку поземельну книгу. Це дасть можливість гарантувати право влас­ності, захистити та забезпечити його реалізацію з подальшою ви­дачею державних актів як титульного елемента посвідчення права землевласників та витягу з поземельної книги, які вестимуться довічно на кожну земельну ділянку незалежно від власника і її статусу, а також провести облік земель за їх якісним, вартісним і кількісним складом;

передбачити технічні умови для об’єднання ділянок, консолі­дації земель, сервітутні платежі, обмеження, обтяження;

державний моніторинг земель як головний елемент када­стрової і державної нормативної оцінки земель має бути узгодже­ний з іншими законами, положеннями та порядками;

2) Закон “Про оцінку земель та професійну оціночну діяль­ність” і постанови Кабінету Міністрів України “Про методику нормативної грошової оцінки земель” та “Про експертну грошову оцінку земельних ділянок”, де:

розробити вдосконалену нормативну грошову оцінку, особливо для земель сільськогосподарського призначення, з ура­хуванням природного бонітету;

розробити вдосконалену методику експертної оцінки земель сільськогосподарського призначення, з урахуванням прибутково­сті сільськогосподарського виробництва, місця розташування земельних ділянок, сервітутних платежів, можливості включення земель до вторинного ринку, зміни їх цільового призначення тощо;

надати функції замовника експертної грошової оцінки не бажаючим викупити земельні ділянки, а власникам, Державному фонду земель та Державному земельному (іпотечному) банку з  обов’язковим проведенням державної землевпорядної експертизи.

На першому етапі формування повноцінного ринку земель доцільно започаткувати пілотний проект в ряді регіонів України з  продажу державних сільськогосподарських земель з визначен­ням їх ціни шляхом проведення аукціону. Перереєструвати та визначити новий Порядок акредитацій (ліцензування) структур, що працюють на ринку оцінки земель. Сформувати інфраструктуру ринку земель, прийнявши Закони України “Про Державний фонд земель” і “Про Державний земельний (іпотечний) банк” та ство­ривши відповідні структури.

У відповідних законах визначити Державний фонд земель як державну установу — головну державну дійову особу на ринку земель, яка здійснює господарську діяльність із впровадження суспільно значущих заходів в галузі земельних відносин. Серед них такі як: управління і розпорядження всіма державними земля­ми; продаж державних земель, передача їх в оренду; викуп паїв; консолідація земель, формування цілісних майнових виробничих масивів і комплексів з ув’язкою їх з поселенською мережею; оцінка державних земель, їх землеустрій; створення інвестиційно привабливих ділянок і масивів, кадастрове зонування; перероз­поділ земель, оптимізація землекористувань та володінь в частині боротьби з безземеллям, далекопіллям, черезсмужжям, парцеля­цією; державні заходи щодо охорони земель, їх консервації, рекультивації та повернення в економічний сільськогосподарський обіг.

Статутний фонд Державного фонду земель і Державного земельного банку формується шляхом випуску іпотечних облігацій на вартість частини державних земель. Потрібно законодавчо закріпити норми щодо консолідації земель та сільськогосподар­ських наділів, особистих селянських та фермерських господарств, їх неподільності.

Вищезазначене має бути виписано в Законі України “Про державний фонд земель” та продубльовано в Законі України “Про землеустрій”, а також в інших нормативних актах.

Крім держави як головного регулятора ринку земель, необхідно визначити особливу правосуб’єктність покупців на ринку земель сільськогосподарського призначення, а не просто фізичних та юридичних осіб, прийнявши нові закони України та внести зміни до чинних: “Про особисте селянське господарство”, “Про фермерське господарство (дрібне, середнє та велике)”, “Про сільськогосподарське підприємство” та “Про сільськогоспо­дарську діяльність”.

У Законі України “Про сільськогосподарську діяльність” необхідно визначити роль і місце Міністерства аграрної політики та продовольства України як головного регулятора і провідника державної політики не тільки в аграрній сфері, а й у системі зе­мельних відносин та з охорони земель. Можливо, доцільно зміни­ти його назву на Міністерство аграрної політики та земельних відносин.

Сільськогосподарське виробництво повинно мати якщо не обов’язково ліцензійний характер щодо ведення та оренди, то нормативно-декларативний — обов’язково. У законі необхідно передбачити право державного органу забезпечити обов’язко­вість застосування науково обґрунтованої структури посівних площ, квотування посівів, проведення землеустрою, розроблення економічних механізмів щодо застосування екологічного земле­робства та розвитку тваринництва і створення робочих місць на селі та соціально-економічного розвитку села;

У законах “Про особисте селянське господарство” та “Про ринок земель” треба передбачити норму, що покупцями земель­них ділянок сільськогосподарського призначення на даному етапі формування ринку земель можуть бути лише селяни, які займа­ються веденням особистого селянського господарства. Вони мають бути наділені особливою правосуб’єктністю та отримати переваги на ринку земель вказаної категорії. Для цього необхідно розділити земельні ділянки, отримані в результаті недосконалого законодавства, і ділянки тих селян, які справді займаються госпо­дарською діяльністю та отримали земельні ділянки для особи­стого селянського господарства.

Потрібно внести зміни до законів України “Про землеустрій”, “Про охорону земель” в частині конкретизації щодо обов’язковості розроблення проектів землеустрою та заходів щодо запобігання парцелізації земель у процесі сільськогосподарської діяльності, передбачивши в Законі України “Про землеустрій” порядок консо­лідації земель шляхом неподільності паїв особистих селянських господарств, фермерських господарств, проектування мінімально-неподільних підприємств як основних шляхів боротьби з латифун­дизмом та запровадивши норму проти концентрації більше 50 відсотка земель в одного суб’єкта господарської діяльності чи агрохолдингу в окремій адміністративно-територіальній одиниці. Треба пов’язати проектами землеустрою виробничу структуру та  поселенську мережу із застосуванням економічних санкцій до порушників вказаних норм.

Потрібно внести зміни до Господарського кодексу України, прийняти Закон “Про сільськогосподарське підприємство” на заміну Закону України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, передбачивши ліцензування або декларативний характер господарської діяльності в сільськогосподарському ви­робництві, відповідальність за перешкоджання консолідації зе­мель, використання земель колективної форми власності, недопу­щення членства іноземних громадян у сільськогосподарських підприємствах та в інших суб’єктах господарської діяльності у сфері сільськогосподарського виробництва.

Крім того, в Законі “Про сільськогосподарське підприєм­ство” необхідно передбачити:

1) реєстрацію підприємств за місцезнаходженням земельної ділянки;

2) обов’язковість використання земель згідно із проектами землеустрою, в основі яких лежать науково обґрунтовані сівозміни;

3) створення виробничих структур з обов’язковою прив’яз­кою до поселенської мережі;

4) норми протидії щодо поглинання сільськогосподарських підприємств, правонаступників КСП агрохолдингами, рейдерства, поглинання фермерських господарств, особистих селянських господарств, крім випадків їх кооперації та об’єднання земель лише в законний спосіб;

5) систему штрафних санкцій у земельному законодавстві щодо неув’язки виробничої структури і поселенської мережі, які були б джерелом фінансування заходів боротьби з безробіттям на  селі, з реконструкції поселенської мережі, щодо повторного розселення та утримання соціальної інфраструктури.

У відповідних законах необхідно сформувати головні об’єкти правовідносин — земельні ділянки, виписавши їх особливу об’єкт­ність, та забезпечити їх раціональне і високоефективне викори­стання шляхом прийняття нових законів або внесення відповідних змін до чинних законів України “Про землеустрій” та “Про охорону земель”.

Внести доповнення до Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності", а саме до статті 6 щодо віднесення земель за межами населених пунктів до земель державної власності. Закон повинен не тільки відповідати рівню розвитку суспільства, а й стимулювати суспільство до розвитку.

Однак тільки тоді, коли закон діятиме не всупереч тради­ціям, а на користь селянина, ми переборемо латифундистське лобі і створимо новий соціально орієнтований справедливий зе­мельний лад в Україні, який буде підтриманий народом. Суспільні ризики будуть переважені суспільними перевагами, дії Прези­дента, уряду і Верховної Ради знайдуть підтримку широких мас сільського населення.