ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ПРО СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

ВОЄННОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

ТА СЕКТОРУ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

23 травня 2012 року, 15 година

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

ЛИТВИН В.М.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні учасники парламент­ських слухань! Сьогодні нам належить проаналізувати одне з най­складніших питань української державності — проблеми Воєнної організації і сектору безпеки України і, звісно, законодавче за­безпечення їх розв’язання. Відтак сподіваюся на серйозну, вдум­ливу розмову про стан безпеки України та її майбутнє.

Складність комплексу проблем, винесених на парламентські слухання, на мою думку, полягає в їх надзвичайній багатопла­новості. Маю на увазі складне переплетіння внутрішніх та зовніш­ніх факторів, економічних і соціальних проблем, технологічних та людських чинників, відсутність перспективного законодавчого ко­ридору для створення надійного воєнного та безпекового середо­вища в Україні, яке цілком відповідало б викликам ХХІ століття, на­ціональним інтересам України, її міжнародним домовленостям і  міжнародним зусиллям в ім’я безпечного майбутнього.

Динамічні міжнародні процеси після завершення холодної війни кардинально змінили геополітичну ситуацію в Європі і у світі загалом. Інтенсивний розвиток новітніх технологій привів до того, що сучасний світ став більш тісним, я сказав би, більш вразли­вим. На жаль, він не став більш безпечним.

Говорячи про майбутнє, ми усвідомлюємо, що й сьогодні залишаються нерозв’язаними традиційні проблеми безпеки. А на додаток до них постали нові загрози і виклики зон нестабільності та керованого хаосу. Насамперед йдеться про існування заморо­жених конфліктів, міжетнічних проблем, у тому числі прецедентів етнічних чисток, проблем біженців, неврегульованих питань кор­донів, які потенційно можуть призвести до серйозних кризових ситуацій. Цей список можуть доповнити міжнародний тероризм, транскордонна організована злочинність, кіберзлочинність, нарко­трафік, незаконна торгівля зброєю, відмивання грошей, піратство, проблеми енергетичної безпеки, нелегальна міграція, торгівля людьми, страхітливі за своїми масштабами і наслідками природні і  техногенні катастрофи, ендемії важких інфекційних захворювань.

Звісно, все це може безпосередньо стосуватися нас, бо Україна — не острів. Всі ці реальні і потенційні загрози можуть постукати у наші двері. Втім, вони вже й стукають в українські двері. Тим паче що все гучніше лунають голоси, мовляв, перед світом незабаром об’єктивно постане питання непоширення на­ціональних суверенітетів на ресурси так званого глобального ха­рактеру, насамперед енергетичні та продовольчі ресурси. Україні, як відомо, в цьому сенсі є що втрачати, а головне — є що захи­щати. У зв’язку з цим нагадаю доречну думку одного з батьків-засновників Сполучених Штатів Америки Бенджаміна Франкліна: “Той, хто готовий обміняти свободу на безпеку, не гідний мати ані свободи, ані безпеки”.

В умовах світових фінансово-економічних, політичних та соціальних потрясінь завжди виникає спокуса розв’язати свої проблеми за рахунок інших. Зважаючи на це, а також пам’ятаючи уроки історії, Україна не може покладатися тільки на диплома­тичні, економічні методи усунення суперечностей та залагодження конфліктів. Перед нашою країною стоїть завдання розвитку вій­ськового потенціалу на рівні оборонної достатності. Бо, як казав Макіавеллі, завжди безпечніше, коли вас побоюються, аніж люб­лять. До речі, передовсім люблять сильних. А над слабкими, як ви  знаєте, переважно насміхаються або поблажливо плескають їх по плечу, примовляючи: ми ваші прагнення врахуємо.

Отже, Збройні Сили України, спецслужби, інші силові структури мають бути підготовлені до швидкого та ефективного реагування на будь-які виклики. Це необхідна умова для того, щоб Україна почувалася в безпеці, а аргументи нашої країни сприйма­лися з повагою партнерами в різних міжнародних форматах.

Саме тому, виступаючи в Санкт-Петербурзі на Міжнародній парламентській конференції щодо майбутнього європейської без­пеки, я змушений був говорити про наше стратегічне бачення питань безпеки, яке має базуватися на принципах визнання права кожної держави самостійно обирати спосіб гарантування власної безпеки, особливо в умовах загострення боротьби між провідни­ми світовими гравцями за глобальне лідерство, економічного та політичного егоїзму, девальвації та руйнування базових принципів міжнародного права, зокрема у сфері міжнародної безпеки. Ми часто апелюємо до міжнародного права, а точніше, до залишків міжнародного права, яке вщент зруйноване. При цьому треба враховувати, що, на нашу думку, процеси у світі визначатимуть два ключових тренди: перший — боротьба за ресурси — продо­вольчі, енергетичні, водні тощо і другий — боротьба за демокра­тизацію. При цьому другий тренд безпосередньо диктуватиметься першими потребами.

Українське суспільство має знати, що без сучасних спро­можностей захистити державні інтереси ми не можемо зміцнити наші міжнародні позиції. Питання безпеки вимагає передбачення ризиків, можливих конфліктів, забезпечення воєнно-технологічної незалежності, готовності реагувати на потенційні виклики і загро­зи. Таке прогнозування характеру загроз та викликів має бути розраховано на десятки років уперед.

Не деталізуючи, оскільки про це буде йтися у доповідях та виступах, зупинюся лише на ключових питаннях сфери безпеки і  оборони.

Становлення Збройних Сил України як інституту суверенної держави і серцевини її Воєнної організації із затвердженням відповідальних осіб у цілому відбулося. З точки зору законодав­чого забезпечення, я вважаю, ми прийняли основний масив доку­ментів у сфері національної безпеки і оборони. Ми маємо низку програм реформування складових Воєнної організації держави, насамперед Збройних Сил.

Постійно змінюється структура Збройних Сил, інших військо­вих формувань та правоохоронних органів. Думаю, що це не зовсім добре.

Військовослужбовці Збройних Сил, особовий склад Міністерства внутрішніх справ активно та успішно беруть участь у  миротворчій діяльності, здійснюваній за мандатом Організації Об’єднаних Націй.

Указами Президента України створено Комітет з реформу­вання і розвитку Збройних Сил України та оборонно-промисло­вого комплексу і Комітет з питань реформування правоохоронних органів. За всю історію існування України їх вперше очолив глава держави. Тому сподіваємося, що ці державні інституції стануть дієвими важелями розв’язання проблем, які роками нагромаджу­валися у Збройних Силах, оборонно-промисловому комплексі та правоохоронній сфері.

Водночас ситуація, як ви знаєте, залишається в цих напря­мах складною і має викликати наше занепокоєння, а головне — спонукати до практичних дій. Вітчизняні Збройні Сили лише умовно готові до виконання завдань, покладених на них Консти­туцією України. Держава на сьогодні економічно не спроможна повною мірою забезпечити ефективне функціонування Збройних Сил в існуючій структурі та чисельності.

Окремо треба сказати про те, що оборонний потенціал, який дістався Україні після розпаду Радянського Союзу, вичерпа­ний або залишається потенціалом переважно минулого століття. Більшість оборонних підприємств, конструкторських бюро, науко­во-дослідних установ, здатних проектувати, створювати, випуска­ти сучасну зброю та обладнання, у кращому разі перебувають на межі виживання. Зрозуміло, що треба шукати шляхи вирішення цієї проблеми.

Маю сказати, що в сесійній залі Верховної Ради поки що  замість серйозної розмови саме в цій царині переважають істерика і намагання взаємно звинувачувати одне одного, насам­перед у корупції. Це у нас сьогодні надзвичайно модно, за­мість  того щоб приймати чіткі і прозорі рішення та забезпечити контроль за їх виконанням. Бо якщо ми й надалі будемо тільки критикувати, то передові технології, які ми маємо у зразках, у роз­робках, у планах, перетворяться на музейні експонати.

Ключова проблема, яку ми мусимо поставити на перше місце, — втрата кадрів, яких у цій надзвичайно важливій сфері потрібно готувати (спеціалісти знають) десятиліттями.

Ми практично не усвідомили і не враховуємо в державній практиці всі потенційні загрози сучасних інформаційних техноло­гій. Прикро, але національний інформаційний простір, суспільна думка в Україні формуються тепер під значним впливом інших держав і залежать не від принципів державної політики, а від стратегії фінансово-промислових груп.

Нинішній стан національної безпеки в інформаційній сфері, на мою думку, кричуще вимагає вжиття невідкладних адекватних заходів — насамперед створення з урахуванням міжнародного до­свіду національних механізмів і структур, які гарантували б ефек­тивну комунікацію влади і держави з громадянським суспільством, експертним середовищем, бізнесом та із світом загалом.

Потрібна широкомасштабна комплексна увага до всього сектору безпеки і оборони. Я навмисне не вживаю слова “рефор­мування”. Бо в нашій суспільній свідомості реформування часто ототожнюється, причому небезпідставно, з масштабною коруп­цією і свавіллям. У суспільній свідомості має утвердитися впевне­ність, що корупція у сфері національної безпеки і оборони — це державна зрада. І, можливо, під це треба підвести законодавчі рішення, прийняти відповідні закони.

Завдання подальшої трансформації Воєнної організації та сектору безпеки — створити нові спроможності держави, забез­печити нейтралізацію та запобігання загрозам. Зрозуміло, що ви­конання цих завдань, про які ми сьогодні будемо говорити, вима­гає і вимагатиме значних економічних ресурсів. Але завдання полягає в тому, щоб не виснажити заради безпеки, а примножити економічні сили за рахунок вмілого, розумного, господарського підходу до розвитку Воєнної організації і військово-промислового комплексу. У підсумку ми маємо створити в державі такий сектор безпеки і оборони, такий військово-промисловий комплекс, які будуть здатні забезпечити суверенітет України, повагу партнерів і  міцний мир.

Сподіваюся і розраховую, шановні учасники парламентських слухань, що у нас відбудеться спокійна, зважена, відповідальна, аргументована і професійна розмова.

Пропонується таким чином організувати нашу роботу. Доповідь Секретаря Ради національної безпеки і оборони. Спів­доповідь голови Комітету Верховної Ради України з питань націо­нальної безпеки і оборони. Співдоповідь першого заступника міні­стра оборони. Запитання прошу подавати у письмовому вигляді, щоб при завершенні нашого засідання можна було дати на них відповіді. Для виступів учасників слухань відводиться по 5 хвилин. Думаю, немає потреби доповідача і співдоповідачів обмежувати, я прошу вкладатися приблизно в 15 хвилин. Немає заперечень?

Тоді слово для доповіді надається Секретарю Ради націо­нальної безпеки і оборони Андрію Петровичу Клюєву (Оплески).

 

КЛЮЄВ А.П., Секретар Ради національної безпеки і оборони України. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Насамперед хочу подякувати вам, Воло­димире Михайловичу, за організацію нинішніх слухань з украй важливих для сучасної України питань.

Хочу нагадати, що великим досягненням наших батьків було те, що наша країна давно звикла до миру і майже не має спогадів про воєнну або іншу небезпеку. За часів існування двополярного світу зберігався певний баланс у військово-політичній сфері.

На сьогодні ситуація швидко змінюється і стає дедалі більше напруженою. Глобальна політико-фінансова система проходить черговий етап кардинальних змін і трансформацій. Їх характерною ознакою є геополітичне “перезавантаження”, на міжнародній арені складається нова розстановка сил.

Дестабілізуючими факторами є не тільки “гарячі точки” на планеті та наявність терористичних організацій. На сьогодні реальну загрозу суверенітету, територіальній цілісності, політичній та економічній незалежності більшості країн, які не мають влас­ного оборонного комплексу, адекватного сучасним загрозам, становлять насамперед агресивна економічна експансія окремих країн, загострення боротьби за природні ресурси, різке коливання світових цін на енергетичні та інші продукти, що призводить до розбалансування національних економік, посилення їх боргової залежності. Окрему роль кожного руйнівного фактора та їх соціально-економічні і суспільно-політичні наслідки в сукупності не можна недооцінювати.

Глобалізація не всім забезпечує надприбутки. Її наслідком є фінансові кризи, економічний і культурний занепад, деградація вітчизняного виробництва, технологічне відставання і узбіччя сві­тової економіки для країн, які, за чиїмись оцінками, не відбулися. На жаль, загроза опинитися на такій межі для нашої країни поступово зростає, оскільки протягом двох десятиліть не приділя­лося достатньої уваги зміцненню економічного потенціалу та підвищенню на його основі обороноздатності держави.

Зазначені сигнали чітко демонструють: основні виклики та загрози світовій стабільності протягом найближчих років більше зосереджуватимуться в економічній та безпековій сферах. Їх про­яви ми бачимо вже сьогодні. Тероризм став відігравати роль глобального чинника впливу. Загострилися давні та виникли нові міжрелігійні, міжетнічні і міждержавні конфлікти.

Звісно, це не повний перелік існуючих проблем. Однак він  дає можливість побачити, що затишний однополярний світ зі стабільною фінансовою системою також уже залишився в минуло­му. Людство стоїть на порозі нового світового порядку. Яким він буде? Світ активно переходить на новий технологічний устрій, що водночас провокує нову гонку озброєння.

Можливість поширення зброї масового ураження, між­народний тероризм, транскордонна організована злочинність та ескалація локальних конфліктів, здатних перерости у масштабні воєнні дії, створюють реальну загрозу стабільності багатополяр­ного світу, що тільки-тільки зароджується. Тому ми вважаємо, що новий світовий порядок має формуватися за активної участі нашої держави — України.

Ми маємо розвивати відносини із стратегічними партне­рами — Росія, США, держави ЄС, Близького Сходу — та макси­мально налагоджувати відносини з Китаєм та іншими країнами.

Слід звернути увагу на необхідність прискорення процесу євроінтеграції та збереження дружніх і взаємовигідних відносин на пострадянському просторі. При цьому не можна допускати будь-яких агресивних проявів щодо заморожених конфліктів. Україна має брати участь у їх залагодженні мирним шляхом. Для нас важливі відносини не лише з державами, а й з міжнародними організаціями, насамперед з ООН, ОБСЄ, НАТО, СНД, ОДКБ.

Шановні учасники парламентських слухань! Нова реальність диктує суворі правила гри. Від того, як швидко ми до них присто­суємося, залежить доля нашої держави і нашого народу.

Якщо говорити про внутрішні загрози національній безпеці, то насамперед слід назвати широке коло проблем в економічній сфері. За оцінками експертів, загрозу економічній безпеці станов­лять більш як 90 відсотків усіх видів реальних загроз. Нам дове­деться докласти значних зусиль до комплексної модернізації української економіки, яка вже розпочалася в рамках запропоно­ваної Президентом України Віктором Федоровичем Януковичем Програми економічних реформ на 2010–2014 роки.

Надзвичайно актуальним є питання підвищення енергетичної незалежності України. Від цього залежить фінансова стійкість держави. Слід враховувати, що в сучасному світі ніхто не дасть нам послаблення, ніхто не зважатиме на українські труднощі, всім вистачає власних проблем.

Тому питанням забезпечення національної безпеки маємо приділяти першочергову увагу. Виходячи з цього, сьогодні вкрай необхідно зрозуміти, наскільки ми реально готові до нових ви­кликів та загроз національним інтересам нашої країни і що необ­хідно зробити для того, щоб ми увійшли у новий світовий порядок на правах рівноправного та повноцінного партнера. Відповіді на ці запитання знайшли своє відображення в нових редакціях концеп­туальних документів оборонного планування, які наразі готуються до введення в дію указами Президента України.

Хочу зазначити, що оборонне планування є одним з основ­них напрямів діяльності Ради національної безпеки і оброни України. Це підготовка зазначених документів, які, окрім політич­ного курсу держави, визначають напрями реформування і роз­витку суб’єктів Воєнної організації та сектору безпеки України на перспективу. Такими документами є Стратегія національної без­пеки України, Воєнна доктрина України, Стратегічний оборонний бюлетень України, Концепція реформування та розвитку Збройних Сил України. Слід зазначити, що необхідність переходу до страте­гічного управління багато хто недооцінює до сьогодні, хоча лише воно здатне вивести країну на якісно новий рівень розвитку.

Проект нової редакції Стратегії національної безпеки Украї­ни “Україна у світі, що змінюється” підготовлений на виконання рі­шення Ради національної безпеки і оборони України від 17 листо­пада 2010 року. Цей документ увійшов додатком до Щорічного послання Президента України до Верховної Ради України “Модер­нізація України — наш стратегічний вибір”. До його розроблення та опрацювання залучалися широкі кола фахівців з питань націо­нальної безпеки, політиків, представників центральних органів ви­конавчої влади, наукових та громадських організацій в Україні й за кордоном.

Проект нової редакції Стратегії національної безпеки містить ґрунтовний аналіз змін у середовищі безпеки. Він структурований за рівнем і джерелами загроз, враховує тенденції, закладені у  стратегічних концептуальних документах провідних країн світу. Крім того, даний документ висвітлює нові виклики та загрози на­ціональній безпеці України, а саме зростання масштабів і небез­пеки міжнародного тероризму, організованої злочинності.

На основі проекту стратегії розроблена нова редакція Воєнної доктрини України. Її положення враховують останні зміни воєнно-політичної і воєнно-стратегічної обстановки у світі і зокре­ма в Європі, особливості геополітичного становища України та можливості її економіки, характер нових викликів і загроз воєнній безпеці держави, вимоги до Збройних Сил та механізми забезпе­чення воєнної безпеки в сучасних умовах.

У доктрині сформульовані погляди на застосування Україною воєнної сили у разі збройної агресії та виникнення збройного конфлікту. Зокрема, незастосування воєнної сили першою, дотри­мання міжнародних норм ведення війни, прагнення щодо надання пріоритету політичним механізмам у вирішенні воєнного конфлікту.

Головний аспект, який закладено у Воєнну доктрину України, полягає в тому, що у найближчі п’ять — сім років збройна агресія проти нашої держави у формі локальної або регіональної війни є малоймовірною. Таким чином, ми маємо час для прове­дення системних реформ Збройних Сил України та підвищення рівня їх боєздатності, насамперед за рахунок технічного переозброєння.

У процесі роботи над Воєнною доктриною України Апаратом РНБО проведено кілька експертних нарад із залученням спеціа­лістів з наукових установ та неурядових організацій, які опікуються питаннями безпеки і оборони. Проведено також фахову зустріч з  керівництвом Збройних Сил та інших військових формувань України. Крім того, проект Воєнної доктрини України отримав ви­соку оцінку міжнародних військових експертів у сфері стратегіч­ного оборонного планування.

Підсумовуючи, хочу сказати, що проект Воєнної доктрини України, без перебільшення, можна вважати результатом великої колективної роботи.

Шановні учасники парламентських слухань! Хочу нагадати, що однією з основних процедур оборонного планування, визна­чених законодавством України, є проведення оборонного огляду. Дані оборонного огляду максимально відкриті, у їх широкому об­говоренні брали участь представники не лише державних струк­тур, а й неурядових організацій та іноземні експерти. На їх основі розроблено Стратегічний оборонний бюлетень України. Результа­ти оборонного огляду використовуються для планування подаль­шого розвитку всіх складових Воєнної організації держави.

На основі комплексної оцінки стану і готовності Збройних Сил, інших складових сектору безпеки та оборони України для спільного виконання завдань щодо гарантування безпеки і оборо­ни держави згідно з концепцією розроблятиметься Державна комплексна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на 2012–2017 роки. Не менш важливим стало уточнення довгострокових перспектив розвитку Збройних Сил, визначення потреби в матеріальних, фінансових та людських ресурсах для забезпечення захисту національних інтересів, узгодженості напря­мів розвитку Збройних Сил України з розвитком інших військових формувань та правоохоронних органів, які залучаються до обо­рони держави.

Такий підхід зумовлений насамперед наявністю спільних оборонних завдань. Комплексний розгляд особливостей спільних завдань, врахування законодавчо визначених повноважень сило­вих структур, їх чисельності, структури та бойових можливостей дає змогу, крім іншого, уточнити частку їх участі в обороні держави.

Стратегічним оборонним бюлетенем України передбачено, що до кінця 2025 року Збройні Сили у взаємодії з іншими силами безпеки і оброни мають бути спроможними виконувати завдання за призначенням у повному обсязі.

Шановні учасники парламентських слухань! Зміст зазначеної концепції полягає у визначенні головних напрямів та завдань ре­формування і розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року та подальшу перспективу. Вони ґрунтуються на прин­ципах і пріоритетах державної політики у сферах національної безпеки і оборони, визначених Законом України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”, Стратегією національної без­пеки України, Воєнною доктриною України та Стратегічним обо­ронним бюлетенем України.

З метою приведення стану і спроможності Збройних Сил України у відповідність з реальними і потенційними воєнними загрозами їх реформування і розвиток передбачається здійснити в три етапи. На першому етапі планується здійснити основні заходи реформування. Мова йде про оптимізацію чисельності та завершення формування особового складу Збройних Сил України, вивільнення їх від надлишкового майна та непритаманних функцій, укомплектування військових частин постійної готовності новим озброєнням і військовою технікою, підвищення рівня державних соціальних гарантій військовослужбовцям. На другому етапі пла­нується досягти здатності військ до адекватного реагування на загрозу прикордонного збройного конфлікту. У подальшому передбачається продовжити розвиток та нарощення боєздатності Збройних Сил України.

Крім того, на порядку денному стоїть завдання завершення реформування вітчизняного оборонно-промислового комплексу. Необхідно розробити програму щодо його модернізації, впровадження новітніх технологій, створення нових мобілізаційних потужностей.

Дякую (Оплески).

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради України

ТОМЕНКО М.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Андрію Петровичу, сідайте.

Шановні колеги, за традицією ми працюємо з письмовими запитаннями. Секретаріат передасть доповідачам ваші запитання, а наприкінці парламентських слухань і Андрій Петрович, і спів­доповідачі матимуть можливість виступити, підбити підсумки та відповісти на запитання.

Запрошую до співдоповіді голову Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони Анатолія Степа­новича Гриценка. Регламент 15 хвилин. Анатолію Степановичу, прошу.

 

ГРИЦЕНКО А.С., голова Комітету Верховної Ради України з  питань національної безпеки і оборони (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Добрий день, шановні учасники парла­ментських слухань і ті, хто дивиться пряму трансляцію нашого засідання! Хочу подякувати всім військовим і цивільним, які в дуже складних політичних і економічних умовах щодня чесно й гідно виконують свої службові обов’язки і тим самим тримають на плаву ці надзвичайно важливі державні інститути.

Ці парламентські слухання ініційовані нашим комітетом, і я вдячний колегам по парламенту, які підтримали їх проведення. Тому що ситуація критична, на межі руйнації, скажу словами з  назви відомого фільму: “Так жить нельзя”.

Комітет підходить до питань оборонної і безпекової політики виключно з точки зору визначення пріоритетів, постановки зав­дань і їх виконання, без жодного політиканства, без жодного партійного забарвлення. Рішення приймаються, як правило, одно­голосно, професійно. І якщо не доходить до політиканства у Вер­ховній Раді, то рішення, як бачите, приймаються одразу в цілому після дуже короткого обговорення. Тобто якби все залежало від комітету, то всі питання були б вирішені вже давно.

Однак хочу нагадати, що в жовтні 2010 року було прийнято принципове рішення щодо перерозподілу повноважень, і повно­важення парламенту в частині впливу на ситуацію в силовому блоці були істотно обрізані, у тому числі контрольні функції.

Ми не раз вносили пропозиції Президенту, Прем’єр-міністру як голові уряду з різних питань, які стосуються розвитку оборон­но-промислового комплексу, армії, спецслужб, правоохоронних органів. Усі залишилися без уваги. Писали жорстко: “Ситуація в  армії близька до катастрофи. Офіцерський корпус деморалізо­ваний. У нинішньому стані Збройні Сили неспроможні в повному обсязі виконувати завдання навіть мирного часу”. Без уваги.

Була навіть ініціатива членів комітету, я письмово звернувся до Президента, щоб посадити за один стіл керівництво силових структур і членів комітету, які професійно можуть дати оцінку си­туації, з’ясувати, що насправді відбувається, що треба робити. Не знаю, чи доповіли Президенту, але я отримав відповідь від Глави Адміністрації Президента Льовочкіна, в якій сказано, що у Прези­дента дуже напружений графік, часу немає. І це дуже сумно, тому що питання не вирішуються, проблеми накопичуються.

Відповідальність має прізвище. Конституція і закони чітко визначають, хто відповідає за цю сферу. Це Президент і уряд, очолюваний Прем’єр-міністром, тобто Янукович і Азаров. За всі успіхи і за всі провали хтось несе відповідальність, і цей хтось має прізвище.

Кого повинні захищати силові структури? У Законі України “Про основи національної безпеки” сказано так: на першому місці — людина, її права і свободи, на другому — суспільство (це ми, всі ті, хто нас дивиться і слухає, 46 мільйонів як спільнота) і  тільки на третьому місці — держава, тобто влада.

Якщо ми подивимося і проаналізуємо: чи захищена людина, її права і свободи, чи захищене суспільство, чи захищена дер­жава, тобто влада? Ствердно можна відповісти тільки стосовно держави. Відповідно це відображається у пріоритетах — фінан­сування, матеріально-технічне забезпечення тощо. Але це ознака поліцейської держави, а не демократичної і правової, як записано в Конституції. І “поліцейська” — не лайливе слово, це політоло­гічний термін. Отже, ситуацію треба виправляти.

Що робити? Я не даватиму зараз оцінку зовнішнього фактора, загроз, це вже було зроблено і ще буде зроблено. Тому окреслю тільки ключові питання, які члени комітету вважають важ­ливими і про які не раз доповідали у письмовій формі.

Перше — треба виконувати закон, він не виконується. Потрібно відновити роль РНБО як органу, який має повноваження приймати рішення, обов’язкові для виконання всіма силовими і виконавчими структурами. У законі записано: проект Державного бюджету в частині національної безпеки і оборони попередньо обговорюється в РНБО. Не обговорювався ні за чинного, ні за попереднього Президента — це порушення закону. Не прийма­ються інші важливі рішення.

Як наслідок, склалася ситуація, що в Сухопутних військах немає жодного боєздатного батальйону, в Повітряних силах немає жодної повністю боєздатної ескадрильї, у Військово-Морських Силах немає жодного підрозділу кораблів, який міг би виконувати всі завдання за призначенням. Отже, треба зупинитися і діяти зовсім інакше, а починати — з виконання закону. Президент має усвідомити, що він Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, а не податкової міліції чи якихось інших підрозділів вну­трішньої безпеки, і діяти відповідним чином.

Друге — потрібно приймати рішення, вони не приймаються. Щойно Андрій Петрович Клюєв говорив правильні речі, називав правильні документи. Але то все проекти. Дотепер немає жодного затвердженого документа за підписом Президента. Минуло вже майже два з половиною роки діяльності. Немає? За цих умов, коли немає затверджених державних програм розвитку, хто ви­значає фінансування, забезпечення і перспективу силових струк­тур? Я вам скажу — Міністерство фінансів. Під що давати? Немає параметрів розвитку — скільки дадуть, стільки і є. Тому такий стан.

Третє — треба виконувати прийняті рішення. Це начебто очевидно, але рішення не виконуються. Жодного з указів Прези­дента стосовно силового блоку — і з тих, які розміщені на сайті, і з тих, які мають гриф таємності, — не виконано. Військові почули і записали собі, що в жовтні 2010 року на 55 відсотків підвищать посадові оклади, — не відбулося. Контрактники записали собі, що згідно з указом з липня 2010 року буде забезпечено безплатне харчування, — немає.

Півтора року тому, 10 грудня 2010 року, було прийнято рі­шення, чітко визначені завдання. Нової Воєнної доктрини немає. Стратегії національної безпеки немає. Державної комплексної програми розвитку армії немає. Щодо інших питань — теж немає. І за це ніхто не відповів.

Немає системи елементарного контролю. Хтось може собі уявити, щоб за часів КПРС хтось не виконав рішення Політбюро ЦК? Голову одірвали б! У нас же серйозна, важлива сфера — нікому відповісти. Хоча в кожному указі зазначено, на кого покла­дається контроль за його виконанням.

Тому я радив би Секретарю РНБО як новій людині пере­вірити виконання, бо Секретар РНБО відповідає за те, про що я казав. Попередній не зробив, тож наступний має зробити аналіз.

Четверте — потрібно визначити головним пріоритетом діяль­ності всіх силових структур виконання завдань за призначенням, нічого більше. Якщо це розвідки, то вони аналізують ситуацію, запобігають конфліктам, а не прослуховують когось, для того щоб вирішувати внутрішні питання. Якщо це Служба безпеки, то вона бореться з корупцією, а не здійснює вибіркове застосування за­кону або займається прослуховуванням чи придушенням інакоми­слення. Якщо це армія, то вона займається бойовою підготовкою, це головний показник, а не якісь рятувальні заходи чи ще щось. Те саме стосується всіх інших силових структур. Хто може це за­безпечити? Президент, Верховний Головнокомандувач.

П’яте — потрібно припинити розмови про кардинальне ско­рочення армії і будь-які інші небезпечні експерименти. В умовах прийнятого рішення про позаблоковість — це злочин, без пере­більшення. Треба прийняти принципове рішення: або відмовитися від позаблоковості і шукати союзників, або шукати гроші і зміц­нювати власну оборону і сферу національної безпеки. Рішення абсолютно очевидне. Немає іншого підходу! Якщо вибираємо позаблоковість без союзників і кардинально скорочуємо армію, то залишаємося голими і беззахисними. Це неприпустимо! Хто це може вирішити? Президент, РНБО. Читай закон.

Шосте — потрібно припинити політизацію силових структур. На жаль, через 20 років незалежного розвитку, коли ми відійшли від однопартійної монополії КПРС, це завдання знову стає актуальним.

Сьоме — треба кардинально змінити підходи до кадрової політики. Ключовими параметрами при призначенні, починаючи з  найвищих посадових осіб, мають бути моральність, відповідаль­ність, професійність і готовність працювати з першого дня. Кожен може зробити висновок: чи відповідають цим ознакам і чи за такими ознаками призначали керівників, заступників і так далі? Моя відповідь: ні. Тому питання риторичне: хто може змінити цю ситуацію? Ні комітет, ні Верховна Рада не може. Це повноваження Президента, він повинен її змінити.

Восьме — потрібно забезпечити належний соціальний за­хист людини в погонах. Три професії — військовий, лікар і вчи­тель  —  визначають, чи є у країни майбутнє. А у військового, як і  в  учителя, і в лікаря, зарплата нижче середньої по країні. Це  неприпустимо! Немає мотивації — сильніші, кращі, моральніші йдуть. Це має бути виправлено, у тому числі в частині службового і постійного житла. Чиї повноваження? Згідно із законом — Кабінету Міністрів.

Дев’яте — треба виправити разючі диспропорції у грошо­вому забезпеченні в різних силових структурах, які явно не на користь армії. Хто може це зробити? Це повноваження уряду, він має це зробити.

Десяте — треба припинити обман військових пенсіонерів, тому що підвищення грошового забезпечення для тих, хто слу­жить, здійснюється за рахунок надбавок, премій, а військові пен­сіонери залишаються при їхніх бубнових інтересах і закидають нас тисячами листів. Чиї це повноваження? Постанова Кабінету Міні­стрів, відповідальність має прізвище.

Одинадцяте — треба виправити разючу несправедливість щодо соціального захисту сімей загиблих військових. Я вніс за­конопроект №5108, його завалили. Уряд був проти, хоча Тігіпко публічно обіцяв, що приймуть. У січні цього року я зареєстрував новий законопроект №9724. Побачу, як його приймуть.

Зміст вам зрозумілий: коли помирає цивільний держав­ний  службовець, його дружина, якщо вона непрацездатна, отри­мує 70 відсотків його зарплати як соціальний захист, а коли гине військовий, його дружина одержує 30 відсотків грошового забез­печення, яке менше, ніж зарплата цивільного державного служ­бовця. Несправедливість? Так. Наводять аргументи: бракує 200 мільйонів гривень. “Вишки Бойка”, там украли 2,5 мільярда, і  вже закрили це питання. Тобто не грошей немає, немає моралі і  відповідальності.

Дванадцяте — треба нарешті підняти з колін оборонно-промисловий комплекс. Я знаю, що з цього питання будуть детальні виступи, але хочу сказати, що оборонно-промисловий комплекс — це не тільки сектор економіки, який виробляє зброю для армії та інших силових структур, це той сектор, який визначає інженерний інтелект нації. Або не визначає.

У нас слово “інженер” скоро зникне із словника, тому що все, що ви бачите в цивільному секторі, — все чуже. І якщо не працюватиме оборонний комплекс за підтримки держави, почи­наючи з фундаментальних, прикладних досліджень, розробок, які потім через конверсію ідуть у цивільний сектор, розум нації вза­галі зникне. Цей процес треба зупинити!

У Радянському Союзі цим величезним сектором опікувалися три міністерства, тепер його підпорядкували одному з десятка департаментів Мінекономрозвитку. Це не державний підхід. Оче­видно, уряду треба повернутися до вирішення питання про ство­рення агентства з питань ОПК або іншої структури з відповідними повноваженнями.

Тринадцяте — потрібно забезпечити силові структури сучасним озброєнням і технікою. Без цього їх немає, все лише на  папері. І вже настав час для прийняття стратегічних рішень. Техніка постаріла за 20 років, треба приймати стратегічні рішення: яку техніку ми спроможні виробляти самі (зрозуміло, це невели­кий відсоток), яку в кооперації з кимось на основі офсетних схем (і з ким саме), яку і в кого закуповувати або брати в лізинг, бо це залежність на десятиріччя і це стратегічний баланс. Ці рішення не окреслені навіть у тих проектах, які прийняв уряд, маю на увазі Концепцію розвитку Збройних Сил. Хто має повноваження для вирішення? Президент і Кабінет Міністрів, не Верховна Рада.

Чотирнадцяте — треба усвідомити нарешті, що військовий — це професія, а не хобі. І це стосується всіх військових — від ря­дового солдата до генерала. Має бути чіткий контрактний прин­цип комплектування із зобов’язаннями обох сторін, у тому числі з конкретними зобов’язаннями держави.

Що робити для контрактної армії, давно відомо: по-перше, повноцінна бойова підготовка; по-друге, грошове забезпечення, щонайменше на 10 відсотків вище за середню зарплату по країні; по-третє, службове житло; по-четверте, соціальний пакет — ліку­вання, здобуття освіти під час служби в армії. Чиї повноваження? Уряду.

Людина в погонах — це особливий статус і особлива відпові­дальність. На жаль, це втрачається. Комітет отримує сотні листів, у яких йдеться про порушення прав офіцерів, але їх підписують не офіцери, а їхні дружини. І це сумно. Офіцери завжди захищали жінок, а не прикривалися ними. Я хотів би, щоб мене почули.

П’ятнадцяте — треба провести демілітаризацію силових структур. Переконаний, що форму і погони мають носити тільки в армії, більш ніде. На цьому шляху вже прикордонна служба та інші. Треба відділити форму, погони від соціального статусу. Про соціальний захист я вже сказав, а погони треба зняти.

Шістнадцяте — потрібно піднести значущість військового звання, припинити девальвацію. Не може бути кількох генералів армії України у структурах, які мають чисельність 5, 15 чи 20 ти­сяч. Один генерал армії, бо одна армія. Військове звання — це не подарунок до свята, це результат відповідної діяльності. Це пов­новаження Президента, має бути його відповідний указ.

І останнє, сімнадцяте, — фінансування силових структур по­трібно здійснювати виключно із загального фонду бюджету. Ніяких спеціальних фондів, ніяких підробітків. З 1 січня до 31 грудня всі силові структури повинні отримувати те, що передбачено в законі. Щоб не було потім ніяких “можливостей”. Чиї це повноваження? Президента і уряду.

Якщо ви скажете, що бракує коштів… Кошти є, і ми їх знайдемо.

Я сподіваюся, що відбудеться розмова, як сказав Голова Верховної Ради, спокійна, предметна, конструктивна, і наперед вам за це вдячний.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Анатолію Степановичу.

До співдоповіді запрошую начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України Заману Володимира Михайловича. Регламент — 15 хвилин.

 

ЗАМАНА В.М., начальник Генерального штабу — Головно­командувач Збройних Сил України. Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Продовжуючи обгово­рення одного з найактуальніших і найскладніших питань — про стан та перспективи розвитку Збройних Сил України як основної складової Воєнної організації держави, — не можна не погодитися із загальновідомими критичними та надкритичними висновками і  зауваженнями переважної більшості політиків, науковців, експер­тів, журналістів, які досліджують і аналізують становище вітчизня­ної армії. Причини цього криються в низькій готовності Збройних Сил України до адекватного реагування на сучасні загрози націо­нальній безпеці України у воєнній сфері. Ці загрози зазначені у проекті нової Воєнної доктрини України, яка схвалена урядом та розглянута Комітетом з реформування і розвитку Збройних Сил України та оборонно-промислового комплексу під головуванням Президента України.

Враховуючи воєнні загрози та сучасний характер збройної боротьби, Збройні Сили насамперед мають бути готові до негай­ного реагування, гарантованого стримування та швидкої ліквідації прикордонного збройного конфлікту на ранній стадії його виник­нення, недопущення його переростання в масштабну агресію. Вони повинні мати спроможності для охорони повітряного просто­ру, підводного простору держави, брати участь у міжнародних миротворчих операціях та гуманітарних операціях.

Саме готовності до негайного реагування і бракує сьогодні Збройним Силам, які все ще залишаються фрагментом радян­ського війська, призначеного для масштабних війн зразка середи­ни минулого століття, що вимагали тривалого мобілізаційного розгортання і такого ж масштабного ресурсного забезпечення. Пов’язане з цим утримання військ переважно у скороченому складі призвело до перекосу в пропорціях між старшими і молод­шими офіцерами, а низький мотиваційний ресурс — до падіння престижності військової служби та некомплекту первинних офі­церських посад.

Так, основу бойового складу Збройних Сил на сьогодні становлять військові частини, які укомплектовані від 10 до 50 від­сотків штатів воєнного часу. Частка старших офіцерів у Збройних Силах, що становить 51 відсоток, перевищила частку молодших офіцерів. Для порівняння, у Росії і Польщі частка старших офіцерів становить близько 35 відсотків. Це негативно вплинуло на якість кадрового потенціалу національного війська.

Утримання військових частин у скороченому складі виключає проведення повноцінної бойової підготовки, оскільки половина особового складу постійно перебуває в нарядах, відрядженнях, на охороні містечок тощо. У таких умовах виросло ціле покоління офіцерів, які ніколи не проводили тактичних навчань батальйонів з  бойовими стрільбами, не керували групою кораблів чи літаків у  повітрі.

Якість проведення бойової підготовки та загалом боєздат­ність Збройних Сил знижується також внаслідок незадовільного стану озброєння і військової техніки. Через завершення терміну технічної придатності та відсутність планових закупівель більше половини зразків потребують модернізації і оновлення. У високо­технологічних системах озброєння, якими є авіація, система ППО, корабельний склад, цей показник ще гірший.

Існуюча проблемна ситуація пов’язана ще й з тим, що у ми­нулі роки реформування Збройних Сил відбувалося переважно за рахунок скорочення бойових частин, а ще більше — особового складу в бойових частинах, які залишалися в мінімальному складі при повному бойовому комплекті техніки і озброєння. При цьому загальна чисельність особового складу органів управління, уста­нов, закладів забезпечення життєдіяльності зростала. На сьогодні вона сягає 57 відсотків. Тоді як частка бойових частин відповідно зменшилася до 43 відсотків.

Для прикладу, в сусідніх країнах частка бойових частин перевищує дві третини загальної чисельності війська, зокрема в  Польщі — 76 відсотків, Румунії — 71, Туреччині — 68 відсотків. В  умовах, які склалися в Україні, фактично весь виділений фінан­совий ресурс держави витрачається на утримання Збройних Сил, тобто проїдається більше 80 відсотків бюджету Міністерства обо­рони. Зрозуміло, що за таких умов ні про який розвиток мови бу­ти не може. При цьому кошти, що виділяються на утримання військ, не покривають їх нормативних потреб. Як наслідок, остан­німи роками офіцери фактично не отримували нової форми одягу, військові частини забезпечується пальним лише наполовину, комунальні послуги на сьогодні оплачені на 70 відсотків.

Окреме питання — соціальні стандарти військової служби. На сьогодні вони найнижчі серед усіх наших сусідів. Це стосується і грошового забезпечення, і житлової проблеми. Наприклад, не­зрозумілою є ситуація, коли командир української військової бри­гади отримує вдвічі менше, ніж контрактник сусідньої держави.

Таким чином, на сьогодні ми намагаємося утримувати Збройні Сили, які за чисельністю особового складу є одними з  найбільших у Європі, але на порядок поступаються арміям су­сідніх країн за рівнем підготовки, станом технічної готовності, озброєнням і соціальними стандартами.

Отже, виходячи з того, що теперішній стан Збройних Сил — це стан стагнації і занепаду з украй негативними наслідками для національної безпеки, об’єктивно виникає необхідність радикаль­ного реформування такого війська. Саме цього вимагає від нас Президент України.

На засіданні Комітету з реформування і розвитку Збройних Сил України та оборонно-промислового комплексу 20 квітня в  цілому підтримано проект Концепції реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року. Проект концепції схвалений також на нещодавньому засіданні уряду і найближчим часом ми очікуємо його затвердження Президентом.

Наша мета — в короткі строки побудувати нову армію євро­пейського типу, професійну і мобільну, добре оснащену та підго­товлену, спроможну адекватно реагувати на сучасні загрози на­ціональній безпеці у воєнній сфері (Оплески). Дякую.

Для цього пропонується, як уже зазначав Секретар Ради національної безпеки і оборони, на першому етапі, протягом на­ступних двох років, провести основні заходи реформування та досягти кількісних показників перспективного обрису Збройних Сил шляхом позбавлення їх від усього непотрібного та формуван­ня частин постійної готовності. Наприкінці цього етапу у 2014 році планується перейти до комплектування Збройних Сил виключно на контрактній основі.

На другому етапі, до кінця 2017 року, пропонується за показниками злагодженості частин, навченості особового складу, технічної готовності озброєння та соціальними стандартами вій­ськової служби наблизитися до армій європейських країн.

Проект концепції передбачає виконання таких основних завдань.

По-перше, нарощування спроможності бойових частин для зменшення часу реагування на загрози та забезпечення адекват­ності відповідних дій. За рахунок скорочення структур забезпечен­ня до прийнятних у Європі співвідношень частка бойового складу Збройних Сил становитиме 70 відсотків. Бойовий склад Збройних Сил за функціональним призначенням буде розподілено на сили постійної готовності та сили резерву. Частини постійної готовно­сті, які будуть підготовлені до негайного реагування та швидкої нейтралізації виникаючих загроз у воєнній сфері, становитимуть основу майбутнього обрису Збройних Сил.

При цьому під час реформування ми не плануємо шокової терапії. За рахунок збалансування чисельності бойового складу частин, їх укомплектування справним озброєнням та військовою технікою наша армія матиме кращі спроможності та вищу бойову готовність. Збройні Сили буде позбавлено надлишкових, непо­трібних структур, озброєння, техніки, іншого військового майна, які нині тягарем лежать на плечах військ та гальмують їх розвиток. Планується поступово перейти до обслуговування військової ін­фраструктури та охорони об’єктів із залученням сторонніх струк­тур на засадах аутсорсингу.

По-друге, досягнення відповідності структури Збройних Сил мирного часу сучасним формам і способам застосування військ у  воєнний час шляхом переходу до міжвидової організаційної структури. При цьому міжвидовий підхід буде застосовано і до структур Генерального штабу з інтегрованими в нього штабами видів Збройних Сил, і до побудови оперативних командувань, які складатимуться з відповідних видових компонентів та відповіда­тимуть за оборону визначеної території держави.

З метою підвищення ефективності та оперативності управління військами планується законодавчо перерозподілити завдання і функції між органами військового управління та про­довжити створення єдиної автоматизованої системи управління Збройними Силами. До кінця 2014 року передбачається пере­вести на цифрові засоби стаціонарну компоненту системи зв’язку і водночас проводити переоснащення її польової компоненти та розгорнути новітню систему захисту інформації.

По-третє, передбачається посилити кадровий потенціал, сформувати професійний сержантський склад та перейти до комплектування Збройних Сил виключно на контрактній основі. Для цього пропонується підвищити мотивацію військової служби та відновити в суспільстві повагу до людей у погонах (Оплески). Дякую.

Зокрема, поступово, починаючи вже з поточного року, буде підвищено грошове забезпечення військовослужбовців. Плануєть­ся розпочати створення достатнього фонду службового житла та запровадити ефективні механізми забезпечення військовослуж­бовців постійним житлом після 20-річної служби в лавах Збройних Сил.

По-четверте, вдосконалення військово-технічної політики. При цьому пріоритетними напрямами в розвитку озброєння вій­ськової техніки визначені: посилення повітряної компоненти, від­новлення та продовження ресурсу зенітних ракетних комплексів, посилення військово-морських спроможностей та нарощування потенціалу стримування. Передбачається укомплектувати справ­ними і перспективними зразками озброєння та військової техніки всі військові частини сил постійної готовності. Частку нових і мо­дернізованих зразків планується збільшити до 30 відсотків.

І по-п’яте, надання підготовці військових військ інтенсивно­го, комплексного і міжвидового характеру за рахунок впроваджен­ня тренажерів, сучасних моделюючих систем та змінних підходів до бойової підготовки. Військові частини отримають можливість відпрацьовувати на тренажерних комплексах до 30 відсотків висо­ковитратних заходів бойової підготовки — підготовку екіпажів літа­ків, вертольотів, бойових машин тощо. З метою зниження вартості підготовки екіпажів вже до кінця цього року війську буде постав­лена значна кількість тренажерних комплексів і літальних апаратів, зокрема навчальних літаків Л-39 і вертольотів Мі-2. Інтенсивність підготовки планується підвищити у три-чотири рази. Це дасть можливість відновити та підтримати готовність усіх військових частин Збройних Сил до виконання завдань за призначенням.

Буде істотно зменшено мобілізаційне навантаження на економіку України, обсяг мобілізації людських і транспортних ресурсів.

У зазначеному контексті розглядається і трансформація си­стеми військової освіти, медичного забезпечення тощо. Ми розу­міємо важливість виваженості в цих питаннях. Відразу зазначу, що ніяких руйнівних підходів не передбачається. Навпаки, буде збе­режено потенціал кращих закладів, до яких належать Національ­ний університет оборони України, Головний військовий клінічний госпіталь Міністерства оборони України та інші, але буде оптимі­зовано їхню структуру. За рахунок оптимізації буде вивільнено ресурс для розвитку цих систем, зокрема покращення навчання та надання якісних медичних послуг військовослужбовцям, членам їхніх сімей і ветеранам.

Принциповою відмінністю запропонованої реформи від попередніх є опора на реальні можливості держави щодо ресурс­ного забезпечення. Ми не просимо великих обсягів фінансування, а розраховуємо насамперед на власні можливості та ефективний ресурсний менеджмент. Розрахунки показують, що виділення у  2013–2014 роках коштів у розмірі 1,32–1,35 відсотка обсягу ВВП дасть можливість виконати заплановані заходи реформування та перейти на службу за контрактом. У подальшому цей показник може бути поступово знижено до 1,2 відсотка обсягу ВВП, що дасть можливість збалансувати структуру оборонного бюджету: витрачати на утримання 50–60 відсотків, на розвиток — 25–30 і на підготовку — 10–15 відсотків виділеного фінансового ресурсу. Таке співвідношення видатків на оборону притаманне більшості європейських країн.

Шановні народні депутати! Наведені мною сьогодні основні напрями реформування національного війська будуть доопрацьо­вані та деталізовані у проекті нової Державної програми розвитку Збройних Сил, у тому числі з урахуванням ваших зауважень. Також очікую на ваше сприяння у прийнятті законопроектів щодо посилення соціального захисту військовослужбовців, вивільнення Збройних Сил від надлишкового майна та забезпечення необхід­ного фінансування реформ з державного бюджету.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Михайловичу.

Шановні колеги, ми заслухали доповідь і дві співдоповіді. Як домовлялися, співдоповідачі матимуть можливість наприкінці на­шого засідання відповісти на запитання, підбити підсумки.

Тепер переходимо до дискусії. Регламент виступів в обгово­ренні — 5 хвилин.

До слова запрошую голову підкомітету з питань державної безпеки Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони Скибінецького Олександра Матвійовича. За ним виступатиме Самофалов Геннадій Григорович. Пане Олександре, прошу.

 

СКИБІНЕЦЬКИЙ О.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони (Блок Юлії Тимошенко). Дякую. Шановні учасники парламентських слухань! Дозвольте мені від парламентської фракції “Блок Юлії Тимошен­ко” і від себе особисто висловити певні міркування щодо стану і перспектив безпекового сектору. Цей стан, на нашу думку, мож­на коротко охарактеризувати як стан довготривалої застійності, на жаль.

Сектор безпеки України на сьогодні залишається, можливо, найменш реформованою сферою державного управління. Існуюча модель у багатьох аспектах спирається ще на радянські підходи, є  неадекватною нинішнім умовам і заважає Україні рухатися впе­ред. Це уможливлює невиправдане втручання силових структур у суспільно-політичні та соціально-економічні процеси, провокує їх залучення до виконання невластивих функцій і вимагає утримання великого апарату співробітників. Відтак сектор безпеки обходить­ся державі дорого, але це не забезпечує його ефективного функ­ціонування. Цю неефективність суспільство бачить, зокрема, те­пер, коли правоохоронні органи демонструють неспроможність у розслідуванні так званих терактів у Дніпропетровську і, здається, вже і в Києві.

Ситуацію наочно ілюструє призупинення заходів з реформу­вання Служби безпеки для приведення її завдань, функцій та на­прямів діяльності у відповідність із сучасними потребами забезпе­чення національних інтересів та захисту прав людини. Невиріше­ним залишається питання деполітизації Служби безпеки, запобі­гання використання її ресурсів в інтересах окремих політичних сил чи осіб. До цього часу діяльність Служби безпеки регулюється застарілим законом від 1992 року, в якому деполітизація проголо­шується, але не підкріплюється реальними механізмами запобі­гання і стримування. Проект нового закону, незважаючи на обі­цянки і декларації, так і не розроблено з боку Президента, а окре­мі депутатські ініціативи в цьому напрямі блокуються парламент­ською більшістю.

Критеріями оцінки діяльності спецслужб, до речі, як і всіх правоохоронних органів, досі залишаються статистичні результати роботи, а не її оцінка і довіра з боку громадянського суспільства, як це прийнято в демократичних країнах. На сьогодні рівень такої довіри, як показують соціологічні опитування, коливається в межах від 10 до 20 відсотків.

Однією з головних причин замороження процесів реформу­вання є результати конституційних змін 2010 року, які призвели до концентрації в одних руках практично всієї державної влади, а  відтак керівництво держави не бачить необхідності будь-що змінювати. Нині Президент фактично одноосібно керує сектором безпеки, парламент втратив механізм здійснення контролю за розробленням і реалізацією державних програм і не має жодного впливу на кадрову політику в цій сфері. Все це — реальні ознаки загрози повернення до авторитарних методів державного управ­ління, згортання демократичних надбань українського суспільства.

Тож не дивно, що залишаються невиконаними резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи від 1992, 2005, 2010 років щодо демократичних перетворень у секторі безпеки України. На  мою думку, навряд чи можна їх очікувати і зі створенням Президентом Комітету з питань реформування правоохоронних органів, оскільки таке завдання там навіть не ставиться, воно не сформульоване. Є лише посилання на абстрактний міжнародний досвід. Хоча цей досвід буває різним: один — у Путіна і Лука­шенка, інший — у Меркель і Обами. Досвід розвинених держав засвідчує, що збереження стабільності у країні та протидію зовнішнім викликам можна забезпечити лише через зміцнення демократичних принципів, прогресивні перетворення у безпеко­вому секторі і в суспільстві загалом. Очевидно, що для України, яка обрала європейський вектор розвитку, іншої альтернативи немає.

Головним завданням у наших умовах мало б бути пере­творення сектору безпеки з інструмента контролю і силового при­мусу влади щодо суспільства на інструмент, що захищає демокра­тичний устрій держави, економічний добробут громадян, мир та процвітання України. Адже якщо влада демократична, вона не може керуватися страхом, не може використовувати сектор без­пеки як тіньовий механізм державного управління, а тим більше — допускати його перетворення на непідконтрольну суспільству си­лу. Тіньова політика так само небезпечна, як і тіньова економіка.

Декілька слів стосовно перспектив сектору безпеки. Очевидно, слід невідкладно взятися до реального, а не деклара­тивного реформування. Для цього створений Президентом Комі­тет з питань реформування правоохоронних органів (якщо йдеть­ся справді про реформування, а не його імітацію) мав би залучити до співпраці профільні парламентські комітети, представників гро­мадських організацій, які мають відповідні напрацювання.

Я пропонував би зазначити в рекомендаціях парламентських слухань Президентові необхідність напрацювання законопроектів, які відновили б систему стримувань і противаг, баланс між гілками влади і роль Верховної Ради України як головного елемента си­стеми демократичного цивільного контролю та запобіжника спо­куси зловживання владою в особистих або вузькопартійних інтересах.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Матвійовичу.

Запрошую до слова народного депутата України Самофа­лова Геннадія Григоровича. За ним виступатиме Крючков Георгій Корнійович. Пане Геннадію, прошу.

 

САМОФАЛОВ Г.Г., член Комітету Верховної Ради України з  питань охорони здоров’я (Партія регіонів). Уважаемый Николай Владимирович! Уважаемые участники парламентских слушаний! Я, генерал-майор Самофалов, 32 года службы в Вооруженных Силах Советского Союза и Украины (Оплески), ветеран двух во­оруженных сил, народный депутат Украины четырех созывов. Я  сказал об этом, чтобы было понятно, о чем буду говорить.

В народе говорят, что говорить — не мешки носить. Анато­лий Степанович здесь очень красиво говорил, отметил и Прези­дента, что не работает, и правительство, и Минфин, но не сказал ни слова о том, что же сделало Министерство обороны. Почему? Видимо, потому что надо было сказать о себе, о том, что он сделал, два года будучи министром обороны (Оплески). А я вспо­минаю, Анатолий Степанович, как вы, извините, выбросили на улицу 19 тысяч офицеров и семей офицеров, оставив их без жилья и без работы, потому что они ничего не умеют делать, кроме служения Родине. Может быть, вы подумали о том, чтобы повысить денежное содержание военнослужащих, пенсии, ликви­дировать разницу в пенсионном обеспечении советских пенсио­неров и тех, кто стал пенсионером уже в независимой Украине? Ничего этого не было сделано, хоть это была ваша власть — Президента, Премьер-министра и вас как министра обороны.

Вот пришел новый министр обороны Дмитрий Альбертович и первый вопрос поставил: что необходимо офицерам, чтобы они нормально работали? Первое — денежное содержание. Сегодня денежное содержание за полгода повышается. Второе — люди должны знать, что в дальнейшем их ожидает пенсия. За полгода на 36 процентов возрастут пенсии военнослужащих и будет про­исходить выравнивание пенсий советских офицеров по отноше­нию к пенсиям нынешних офицеров на 36 процентов (Оплески).

Это я говорю к тому, Анатолий Степанович, что есть честь мундира, честь офицера, и мы с вами должны очень серьезно к  этому относиться. Прежде всего, как в армии говорили: делай, как я. Понимаете? Ставить себя на их место.

Тема моего сегодняшнего выступления касается работы одной из составляющих боеготовности Вооруженных Сил — оборонно-промышленного комплекса. Актуальность проблематики обусловлена постоянным снижением боеготовности Вооруженных Сил (об этом здесь правильно говорили), в частности, уровня тех­нической готовности вооружений, военной и специальной техни­ки, находящихся в распоряжении войск.

Повышение боеготовности войск в значительной мере за­висит от состояния и возможностей отечественного оборонно-промышленного комплекса. Именно он должен осуществлять текущий ремонт неисправных вооружений, их модернизацию, а  также заниматься разработкой новых образцов вооружений. Государственный оборонный заказ сегодня не позволяет сформи­ровать надежный внутренний рынок товаров военного значения. Он не исполняет роль экономического стимулятора и не опреде­ляет приоритеты развития ОПК. Объем внутренних заказов со­ставляет только 5–7 процентов от объема экспорта продукции военного назначения. Следовательно, важнейшей целью государ­ственной политики в сфере развития оборонно-промышленного комплекса является превращение научно-технического и произ­водственно-технологического потенциала ОПК в поддерживаемый государством инновационный ресурс, обеспечивающий обороно­способность и безопасность Украины.

В условиях ограниченного бюджетного финансирования го­сударственных оборонных программ и государственного оборон­ного заказа целесообразно сосредоточить бюджетное финанси­рование на разработках, имеющих приоритетное значение для обеспечения обороноспособности государства, которые позволят:

1)  эффективно использовать уникальный научно-производ­ственный, технологический потенциал оборонных отраслей про­мышленности и Национальной академии наук для производства конкурентоспособной на мировом рынке военной продукции то­варов двойного назначения;

2)  сохранить базовые технологии оборонных отраслей промышленности;

3)  сохранить старые и создать новые рабочие места в про­мышленном секторе экономики.

Государственным приоритетом как минимум на ближайшие 15 лет должно стать развитие технологий, которые обеспечат производство конкурентоспособной военной продукции, разра­ботку и внедрение принципиально новых видов материалов, комплектующих, обладающих возможностью их использования на производстве перспективных вооружений.

Для этого Кабинету Министров Украины совместно с Нацио­нальной академией наук целесообразно разработать и утвердить Стратегию инновационной деятельности в сфере оборонно-про­мышленного комплекса до 2015 года.

Украина в перспективе имеет возможность занять ведущие позиции на рынках высокотехнологичной продукции и услуг в авиа­строении, судостроении, предоставлении космических услуг. Можно много говорить о критериях отбора предприятий, но это надо делать, и это будет делаться.

Если говорить конкретно о сфере реализации оборонно-промышленной политики, то надо отметить, что необходимо пога­сить задолженность перед предприятиями, учреждениями и орга­низациями за выполненные работы по государственному оборон­ному заказу и государственным программам.

Хотелось бы выразить уверенность, что решение всех вышеназванных задач и проблем окажет существенное влияние на повышение обороноспособности Вооруженных Сил и безопас­ности страны в целом.

Спасибо за внимание (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Крючкова Георгія Корнійовича, народного депутата України третього і четвертого скликань. За ним виступатиме Саламатін Дмитро Альбертович. Георгію Корнійовичу, прошу.

 

КРЮЧКОВ Г.К., народний депутат України третього і четвер­того скликань. Шановні учасники парламентських слухань! Фрак­ція Компартії, позицію якої мені доручено викласти, поділяє ви­словлену тут і висловлювану в суспільстві стурбованість критич­ним станом, в якому опинилася святая святих, одна з найважли­віших сфер держави — вітчизняні Збройні Сили, сектор безпеки, наша оборонна промисловість.

Мені, колишньому голові парламентського комітету, особ­ливо прикро і боляче відзначати це, тому що практично все, про що тут мовиться сьогодні — небезпечні, загрозливі тенденції у вій­ськовому будівництві, — говорилося в парламенті ще майже 13 років тому, на парламентських слуханнях у червні 1999 року. Відтоді ми маємо третього Президента, змінилося близько півтора десятка урядів, періодично лунають обнадійливі обіцянки, але си­туація дедалі більше загострюється.

Серед причин такого становища я назвав би насамперед недооцінку з боку найвищого політичного керівництва держави надзвичайної важливості Воєнної організації і безпекового секто­ру, відсутність системного, перспективного підходу до їх рефор­мування, непродумане часом експериментування у цій сфері, сліпе копіювання зарубіжного досвіду, брак вимогливості і відпо­відальності за вирішення наявних проблем, за виконання законів та урядових рішень, намагання підтримувати оборонний потенціал переважно за рахунок того, що Президент Янукович назвав над­мірною експлуатацією людського чинника, а також сподівання на те, що хтось нас захистить або, як казав незабутній Остап, “загра­ница нам поможет”, неврахування того, що сильна, багата, впли­вова Україна нікому в світі не потрібна, крім самої України і її народу.

Як наслідок, у фінансовому забезпеченні і переоснащенні Збройних Сил, вирішенні соціальних проблем захисників Вітчизни, військових пенсіонерів, виконанні законів з цих питань, як тут го­ворилося, перейдено критичну межу, що створює реальну загрозу обороноздатності і безпеці держави.

В умовах нестабільності у нашому багато в чому розколо­тому і розбурханому суспільстві дуже небезпечною є політизація цієї сфери, спроба використати силові структури в інтересах пев­них політичних сил. Це знаходить вияв, зокрема, у серйозних ви­кривленнях кадрової політики, частій зміні керівників силових ві­домств. В Україні 13-й міністр оборони, 12-й Голова Служби без­пеки! При цьому відбувається просування на відповідальні посади не досвідчених фахівців-державників, а “любих друзів” чи своїх людей, часом тих, хто до проблем оборони і безпеки не мав ніякого стосунку (Оплески).

На жаль, на кадрову політику в силових структурах фактично не поширюється парламентський контроль, який ефективно спра­цьовує, наприклад, у Сполучених Штатах Америки, Великій Брита­нії, Польщі та інших країнах. Плинність офіцерських кадрів, заго­стрення соціальних проблем, небезпечне поширення корупційних діянь призвели до зниження престижності військової служби, а  також до втрати професіоналізму, особливо у спецслужбах.

А якої шкоди Збройним Силам, патріотизму молоді, готов­ності виконувати конституційний обов’язок служити в армії заподіяли авантюрні популістські обіцянки скасувати призов на військову службу і перейти виключно на контрактну форму ком­плектування Збройних Сил чи то з 2010 року, як обіцяв Ющенко, чи навіть з 2008 року, як заявляла пані Тимошенко, при злиден­ному, особливо порівняно з сусідами — і на Сході, а тим паче на Заході — грошовому утриманні військових і незабезпеченості майже 45 тисяч сімей житлом!

До тяжких наслідків призвело зруйнування багатьох найсучасніших підприємств і організацій вітчизняної оборонки. Втрачено досвідчені, такі, що готуються десятиліттями, кадри виробничників, управлінців, конструкторів, вчених, в уряді немає структури, яка системно займалася б визначеними Конституцією проблемами забезпечення обороноздатності і національної без­пеки держави. Посаду віце-прем’єр-міністра з цих питань неви­правдано, на мою думку, скасовано. Конституційний контролю­ючий і координуючий орган — Рада національної безпеки і оборо­ни якийсь час себе майже не проявляла.

Все це потрібно виправити, змінити нарешті ставлення до цієї сфери. Прискорити прийняття базових документів у сфері оборони і безпеки, забезпечити оновлення нормативної бази та неухильне виконання чинних законів, якщо ми справді прагнемо мати сучасну армію і високопрофесійний нерозпорошений сектор безпеки.

За браком часу, на жаль, не можу зупинитися на зовнішньо­політичних аспектах даної проблеми, хоч є про що сказати. Навряд чи хтось може заперечити, що незабезпечення надійної безпеки, обороноздатності нашої держави негативно позначаєть­ся на визначенні і здійсненні зовнішньополітичного курсу держави, особливо в умовах позаблоковості, спричиняє відсутність часом твердості і вміння обстоювати національні інтереси України. Тому щодо даної ситуації потрібно зробити серйозні висновки.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Георгію Корнійовичу.

До слова запрошую міністра оборони України Саламатіна Дмитра Альбертовича. За ним виступатиме Надрага Василь Іванович.

 

САЛАМАТІН Д.А., міністр оборони України. Давненько я не был в этом зале, за этой трибуной. Уважаемые присутствующие! Уважаемый председательствующий! Я не планировал сегодня выступать, но, наверняка, многие помят статью, опубликованную в одной центральной газете в 1987–1988 годах, “Не могу мол­чать”. Тогда была одна центральная газета. Так вот, конечно, молчать я не могу.

Что я хочу вам сказать, уважаемые? Сегодня очень много говорится о том, как проводится реформа, так она проводится или не так, проводится или вообще не проводится. Чем это мож­но объяснить? Предвыборный год, ставки очень высоки, кому-то очень хочется попасть в Раду.

Что я могу сказать? Основополагающие документы, о кото­рых здесь говорили, будут приняты, я надеюсь, в ближайшее время. Все документы полностью отработаны, прошли все необ­ходимые согласования, от начала до конца. Вопросов с этим нет.

Было сказано о повышении денежного содержания на 55 процентов. Почему этого не сделано до сих пор? Потому что повышение будет больше (Оплески). И потому что сейчас пере­считывается вся система! Подчеркиваю, вся система.

У меня вопрос возникает: с чем можно сравнить то, что мы делаем сейчас, и какая у нас может быть точка отсчета? Кризисный 2009 год? Да нет, плохо было. 2008 год? Да нет, тоже было плохо. Наверное, возьмем 2005–2007 годы. Кто умный, тот поймет. И что же мы увидим, друзья мои? А мы увидим, допус­тим, количество жилья для военнослужащих, которое вводилось… Правильно, наверное, сказать, об очереди на жилье для офице­ров и вообще для военнослужащих, которая в 2004 году состав­ляла 44 тысячи человек, в 2005 году — 44,2, а в 2007 году — уже 51,5 тысячи. Кто из вас хотел бы оказаться в этой разнице в 6–7 тысяч человек? Думаю, таких нет.

Дальше посмотрим. В 2005–2007 годах было сокращено 85 тысяч военнослужащих. Где эти люди? Они получили все вы­платы, которые им положены и обещаны? Думаю, что нет. Имел ли возможность тот, кто находился тогда у власти, что-то сделать для них? Имел.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Ви за себе кажіть, а не…

 

САЛАМАТІН Д.А. Почему же? Я не о себе говорю, я сравни­ваю для вас. Я больше, чем о себе говорю. Я уважаю ваше мнение…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, давайте спокійно вислухаємо.

 

САЛАМАТІН Д.А. Но я работаю только три месяца. Через год вы меня спросите, даст Бог, если через год я буду за это отвечать.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Не дасть!

 

САЛАМАТІН Д.А. Ну, это уже не вам решать.

Вернусь к сказанному. Было сокращено 85 тысяч. Где эти люди? Все ли они получили? Или они пополнили ряды тех, кто сейчас нуждается во всем? Я думаю, что второе.

Если финансирование оборонного бюджета в 2004 году со­ставляло 1,49 объема ВВП, то в 2006 году — 1,2. А кто тогда должен был отвечать за это, товарищи? Вот вам и все вопросы.

Нас ругают за финансирование подводной лодки. Так что я  должен был сделать? Посмотрим, когда ее финансировали: 2006 год — 2219 тысяч, 2007 год — 1094 тысячи. Что я после всех этих затрат должен был сделать? Прийти и закрыть глаза на это? Естественно, я финансировал ее до завершения, и она вышла в  море. Но и этому уже не рады.

Теперь смотрим дальше. Здесь говорили о том, что ни одной эскадрильи у нас боеготовой нет. А мы посмотрим, что было у нас по боевым самолетам в 2007 году (это не секретные данные): 2006 год — 35 боевых самолетов, 2007 год — уже 27, товарищи! Минус сколько, умеем считать? Минус 8. Теперь мне вам объяснять, сколько самолетов в эскадрилье?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте можливість завершити.

 

САЛАМАТІН Д.А. Что тогда мешало? Поэтому, вот, засучи­ваю рукава и иду работать. А всем вам желаю здоровья (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Надрагу Василя Івановича, першого заступника міністра соціальної політики Украї­ни. За ним виступатиме Горбулін Володимир Павлович. Василю Івановичу, прошу.

 

НАДРАГА В.І., перший заступник міністра соціальної політи­ки України. Шановний головуючий! Шановні учасники парламент­ських слухань! Сьогоднішні слухання є дуже актуальними з різних точок зору, але я вважаю, що без вирішення соціальних проблем військовослужбовців розмова не відбудеться в повному обсязі. Отже, враховуючи зазначене, зупинюся виключно на соціальних аспектах нашої проблеми.

Стосовно грошового забезпечення. Обмаль часу, тому, з ва­шого дозволу, тезово. Президентом України дано доручення щодо вдосконалення системи грошового забезпечення. Мінсоцполітики провело обговорення цього питання з громадськими організа­ціями цього профілю, за результатами якого вжито таких заходів:

1)  до серпня 2012 року буде підготовлено проект рішення щодо зміни структури грошового забезпечення та його підвищен­ня, починаючи з 2012 року;

2)  Мінсоцполітики опрацює питання щодо запровадження системи постійної зміни структури грошового забезпечення при збільшенні видатків на грошове забезпечення.

Щодо пенсійних виплат колишнім військовослужбовцям, особам начальницького і рядового складу та за втрату годуваль­ника членам сімей цих категорій. Останнього разу перерахунок пенсій колишнім військовослужбовцям, особам начальницького і рядового складу здійснювався на початку 2008 року. Враховуючи зазначене, Кабінет Міністрів України прийняв постанову, за якою з  липня — вересня 2012 року та з січня 2013 року буде збільшено пенсійні виплати колишнім військовослужбовцям, особам началь­ницького і рядового складу, що дасть можливість поетапно вирі­шити питання ліквідації різниці у пенсійних виплатах пенсіонерам, які вийшли на пенсію у різні роки. Крім того, Мінсоцполітики опра­цьовує питання щодо запровадження постійного перерахунку пен­сій колишнім військовослужбовцям, особам начальницького і рядо­вого складу при збільшенні видатків на грошове забезпечення.

Стосовно адаптації військовослужбовців, які звільняються в  запас. Мінсоцполітики підготовлено проект Концепції державної програми соціальної і професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або у відставку зі Збройних Сил України та ін­ших військових формувань. Ми розраховуємо, що реалізація нової державної програми соціальної і професійної адаптації військово­службовців, звільнених у запас або у відставку зі Збройних Сил та інших військових формувань, розпочнеться вже з 2013 року, тобто ми плануємо у 2012 році її прийняти і почати виконувати з 1 січня 2013 року. Це дасть змогу реалізувати відповідні положення зако­нів України “Про соціальний і правовий захист військовослуж­бовців та членів їх сімей”, “Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв’язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей”, зберегти міжнародні програми в зазначеній сфері.

Крім того, хочу зазначити, що відповідно до згаданих законів України військовослужбовцям при звільненні з військової служби буде передбачена виплата разової грошової допомоги, оплата вартості проїзду і перевезення багажу до нового місця прожи­вання, виплата на період працевлаштування щомісячної допомоги у розмірі посадового окладу та окладу за військове звання, випла­та допомоги по безробіттю у разі реєстрації в державній службі зайнятості, право на користування закладами охорони здоров’я Міністерства оборони, право на забезпечення житлом та інше. Видатки на реалізацію цих положень будуть передбачатися в дер­жавному бюджеті та бюджеті Фонду соціального страхування на випадок безробіття.

На завершення свого виступу хочу запевнити: Мінсоцполі­тики усвідомлює свою відповідальність перед людьми в погонах, і ми виконаємо поставлені перед нами завдання.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Горбуліна Володимира Павловича, голову Ради із зовнішньої та безпекової політики. За ним висту­патиме Породько Володимир Михайлович. Прошу, Володимире Павловичу.

 

ГОРБУЛІН В.П., голова Ради із зовнішньої та безпекової політики. Шановна президіє! Шановні учасники парламентських слухань! Враховуючи брак часу, скажу тільки про те, що я вважаю за необхідне зробити. Насамперед дозвольте подякувати за на­дану можливість виступити на парламентських слуханнях. Я дуже давно не був ні в цьому залі, ні за цією трибуною.

Справді, треба відзначити, що на сьогодні напрацьовані дуже серйозні стратегічні документи, завдяки яким ми можемо з  певним оптимізмом дивитися у майбутнє. Водночас слід відзна­чити, що цих документів, мабуть, недостатньо для того, щоб пере­вести справу від паперів до конкретних дій. Час вимагає створен­ня реальних механізмів. Адже в останнє десятиліття розвивається вкрай небезпечна тенденція фактичного роззброєння головної складової сектору безпеки і оборони, а саме Збройних Сил. Вна­слідок цього ми наближаємося до парадоксальної ситуації, коли завдання, структуру та чисельність особового складу бойових з’єднань і частин Збройних Сил визначатиме існуюча кількість справного бронетанкового, ракетно-артилерійського, авіаційного, протиповітряного, морського та інших видів озброєння. За умов подальшої деградації озброєння як такого і військової техніки дуже важко вести мову про вдосконалення управління військами, їх структури тощо.

Зрозуміло, що протягом двох-трьох років не вдасться вирі­шити всі проблеми відновлення боєздатності наявного озброєння, модернізації певної його частини та закупівлі нової зброї. І справа тут не лише в обмежених фінансових ресурсах та можливостях українського оборонно-промислового комплексу. Для цього має бути забезпечено ефективне стратегічне планування заходів для здійснення паралельної та одночасної реалізації двох тісно пов’я­заних між собою процесів — реформування Збройних Сил і транс­формації оборонно-промислового комплексу, який має модернізу­вати існуюче та виробляти нове озброєння.

Єдиним органом, який за своїм статусом, повноваженнями та функціями може виконати таке завдання, є Рада національної безпеки і оборони України. До речі, саме РНБО має координувати виконання всіх заходів, які будуть передбачені відповідними дер­жавними програмами і планами. Це не моя особиста ностальгія, не моє тяжіння до минулого, це — вимога часу.

Тому доцільно було б рекомендувати Раді національної безпеки і оборони України забезпечити підготовку та розгляд на її засіданнях взаємоузгоджених проектів держпрограми реформу­вання та розвитку Збройних Сил і держпрограми розвитку озбро­єння та військової техніки. І тільки після цього можна братися до створення ефективної програми реформування та розвитку обо­ронно-промислового комплексу, який сьогодні існує у власній си­стемі координат. Вирішення складних питань розвитку оборонно-промислового комплексу тільки за рахунок створення Державного концерну “Укроборонпром” поки що не дало результатів.

Як об’єднати можливості науки, технологій та виробництва, щоб вийти на рівень, передбачений у Концепції реформування та розвитку Збройних Сил, яка прийнята Кабінетом Міністрів мину­лого тижня і тепер передана до Ради національної безпеки і обо­рони? З метою визначення шляхів впровадження досягнень науки в оборонну сферу у Президії НАН України свого часу напрацьо­вано дуже цікавий інформаційний масив. Прошу надати мені мож­ливість, я дуже швидко його прокоментую, щоб було зрозуміло.

Подивіться, зліва — весь перелік фундаментальних та при­кладних досліджень, які можуть бути використані для модернізації та створення нових зразків оборонної техніки. Наступний рядок — де ці можливості сьогодні використовуються у дослідно-конструк­торських роботах Міністерства оборони. Далі показано, де всі ці дослідження можуть бути використані на підприємствах вітчизня­ного оборонно-промислового комплексу. І останній рядок — це інститути Національної академії наук, здатні по всіх цих позиціях працювати спільно з Міністерством оборони та з оборонною промисловістю.

Цей документ створений за участю Центрального науково-дослідного інституту Збройних Сил та всіх головних і генеральних конструкторів нашого оборонно-промислового комплексу, за що їм велика вдячність (Оплески). Однак він практично не знайшов втілення ні в Державній цільовій програмі реформування та роз­витку оборонно-промислового комплексу, ні в оборонному замов­ленні на 2012 рік.

У чому причина? Головна — відсутність органу, в якому перетиналися б шляхи воєнно-технічної та оборонно-промислової політики. За формування та реалізацію воєнно-технічної політики відповідає Міноборони, за формування та реалізацію оборонно-промислової політики і державного оборонного замовлення — Мінекономрозвитку.

Що треба зробити? На мою думку, потрібен такий орган (про це сьогодні вже говорилося), і ним, я вважаю, міг би бути Комітет з реформування і розвитку Збройних Сил України та оборонно-промислового комплексу. Цей орган має забезпечувати оперативне реагування на виклики часу: по-перше, затверджувати та впроваджувати дійові механізми вирішення існуючих проблем розвитку і формувати умови для створення напрацювань щодо військової техніки; по-друге, вдосконалювати нормативне середо­вище, яке сьогодні просто необхідне для того, щоб наука, вироб­ництво і завдання Міністерства оборони були об’єднані.

Враховуючи викладене, я вважаю за доцільне внести до рекомендацій парламентських слухань пропозицію про визначен­ня завдань та провідної ролі Комітету з реформування і розвитку Збройних Сил України та оборонно-промислового комплексу у  забезпеченні розвитку сектору безпеки та оборони України.

Для організації такої роботи потрібні потужні підрозділи і  в  Апараті РНБО, і в Адміністрації Президента, і в Міністерстві оборони (я кажу про департамент закупівлі та розробок), і в Міні­стерстві економічного розвитку і торгівлі. Тут потрібні кваліфіко­вані спеціалісти, а головне — створити їм необхідні умови для ви­конання завдань. Тільки разом (маю на увазі і Президента, і Вер­ховну Раду, і Кабінет Міністрів, і всіх тих, хто за посадою відпові­дає за оборону, безпеку держави, і тих, які без посади, але пра­цюють для цього за велінням серця) ми можемо все-таки зробити дуже серйозний крок у поліпшенні стану наших Збройних Сил і сил, які відповідають за безпеку держави.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Володимира Михайловича Породька, заступника Голови Служби безпеки України. За ним виступатиме Гриневецький Сергій Рафаїлович. Прошу, друзі, відповідальніше ставитися до регламенту, оскільки, на жаль, вже не всі заявлені встигнуть виступити, бо ніхто не дотримується регламенту. Прошу.

 

ПОРОДЬКО В.М., заступник Голови Служби безпеки України. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слу­хань! Відповідно до положень Конституції, базового закону та Закону “Про основи національної безпеки України” Служба безпе­ки є підпорядкованим Президенту правоохоронним органом спе­ціального призначення, який сформований в рамках військової структури та як один із суб’єктів забезпечення національної без­пеки забезпечує державну безпеку України. До її безпосередніх завдань віднесені захист основ національної безпеки та боротьба з протиправними діями, які створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Крім того, на підставі законів, які регламентують порядок здійснення різних видів спеціальної правоохоронної діяльності та окремі правові режими, Служба безпеки реалізує свої функції як спеціально уповноважений державний орган у сферах контррозві­дувальної діяльності, забезпечення охорони державної таємниці.

Як головний орган у загальнодержавній системі боротьби з  тероризмом оперативні підрозділи Служби безпеки є суб’єкта­ми оперативно-розшукової діяльності, а спеціальні підрозділи — суб’єктами боротьби з організованою злочинністю та корупцією.

Хотів би зазначити, що всі ці завдання, функції і повно­важення Служби безпеки, так само як і загальна структура та чисельність, закріплені виключно законами України, що відповідає рекомендації №1402 1999 року Парламентської асамблеї Ради Європи щодо контролю за діяльністю служб внутрішньої безпеки держав — учасниць Ради Європи.

У контексті положень Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод на сьогодні здійснюються оперативно-розшукові заходи та слідчі дії, що обмежують консти­туційні права і свободи людини і громадянина, які мають виключно тимчасовий характер, лише у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини і лише тоді, коли отримання інформації в інший спосіб є  неможливим. Думаю, ні для кого в цьому залі не секрет, що такі дії проводяться виключно за рішенням суду, і вже протягом семи років Служба безпеки не має ні повноважень, ні можливостей здійснювати такі дії без відповідних рішень.

Процес реформування Служби безпеки України розпочато у березні 2008 року з розроблення концепції та продовжено у бе­резні 2009 року підготовкою комплексної цільової програми, які були затверджені указами Президента. Згідно з цими актами Служба безпеки мала бути реформована в напрямі позбавлення військового статусу співробітників, позбавлення повноважень правоохоронного органу та посилення контррозвідувальної скла­дової її діяльності. Проте на самому початку ці прагнення були позбавлені конституційно-правового і економічного підґрунтя, а  головне — вони були вирвані з контексту функціонування ціліс­ної правоохоронної системи в державі та системи правового захисту суспільних відносин. І вже затверджена у травні 2008 року Концепція реформування кримінальної юстиції України безпосе­редньо засвідчила існування істотних суперечностей у визначенні місця і ролі Служби безпеки в системі державних органів.

З огляду на це, розроблений та затверджений у березні 2009 року план заходів з реалізації комплексної цільової програми включив заходи, спрямовані більше на розвиток Служби безпеки, вдосконалення всіх сфер її оперативно-службової діяльності, ніж на кардинальні зміни у її структурі та функціях.

Сьогодні згадували про спробу розробити нову редакцію Закону “Про Службу безпеки України”. У цій роботі брала участь тимчасова спеціальна комісія, створена українським парламентом. Безумовно, це мало винятково важливе значення, і в проекті, під­готовленому 2010 року, враховано цілу низку її положень. Проте заради об’єктивності слід зазначити, що й у висновках комісії основна увага була сконцентрована на питаннях спеціального статусу співробітників Служби безпеки, питаннях контролю за її діяльністю та порядку призначення на посади і звільнення з посад Голови Служби безпеки та керівного складу. У процесі виконання плану за останні два роки вдалося значно посилити контррозвіду­вальну складову захисту інтересів держави, зміцнено оперативні засоби інформаційного забезпечення та удосконалено запобігаль­но-профілактичну діяльність.

Я хотів би сказати, що подальший розвиток Служби безпеки України, безумовно, безпосередньо пов’язаний з реалізацією по­ложень Закону України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”, Кримінального процесуального кодексу України, підго­товленої на їх основі Стратегії національної безпеки України, яку буде прийнято найближчим часом. Відповідно до указу Президен­та буде внесено законопроект про Службу безпеки України, ви­значено річний термін з моменту прийняття Кримінального проце­суального кодексу України.

І насамкінець хотів би висловити думку, що багато наявних недоліків у правозастосуванні мають суб’єктивне підґрунтя. І хоч як ми будемо змінювати порядок та умови діяльності в цій сфері, без кардинальних змін у свідомості тих, хто застосовує право, без зміни ставлення кожного члена суспільства до своїх прав та обо­в’язків досягти позитивного результату буде дуже нелегко.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони Гриневецького Сергія Рафаїловича. За ним ви­ступатиме Литвиненко Олександр Валерійович. Сергію Рафаїло­вичу, прошу.

 

ГРИНЕВЕЦЬКИЙ С.Р., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони (Блок Литвина). Дякую. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учасники парламентських слухань! У своєму виступі вважаю за доцільне привернути увагу до двох питань.

Перше. У 2013 році наша держава головуватиме в ОБСЄ. На мою думку, це не тільки реальний шанс підвищити авторитет України, а й зробити вагомий внесок у формування нового безпе­кового середовища, в якому враховувалися б інтереси нейтраль­них та позаблокових країн.

Ми маємо чітко сформулювати власну позицію щодо ЄвроПРО, щодо врегулювання заморожених конфліктів на євро­пейському та пострадянському просторі. А це, в свою чергу, ви­магає від органів державної влади, від політичної еліти цілісного бачення проблем регіональної безпеки, місця в ній України, зав­дань щодо реформування сектору безпеки і оборони, які дали б можливість адекватно реагувати на існуючі загрози.

Майже два роки тому Верховна Рада України прийняла Постанову “Про Заяву Верховної Ради України “Без’ядерному ста­тусу України — реальні гарантії”, в якій ми звернулися до за­конодавчих органів держав ядерної п’ятірки із закликом підтрима­ти ініціативу щодо укладення державами-гарантами нових домов­леностей з Україною, які закріпили б та розвинули положення Будапештського меморандуму. Втім, як засвідчує досвід, ці дер­жави стримано ставляться до перспектив надання юридично зо­бов’язуючих гарантій безпеки на двосторонньому рівні. Отже, реальною гарантією безпеки нашої країни можуть бути тільки ефективні реформи в цьому секторі.

На жаль, останніми роками в суспільстві сформувалося не­гативне ставлення до самого слова “реформи”. В умовах тоталь­ної корупції, яка, за визначенням керівництва держави, на сього­дні становить головну загрозу національній безпеці, будь-яка ре­форма сприймається як чергова спроба заробити швидкі гроші на державних ресурсах.

Через свою специфіку саме сектор безпеки є одним з най­привабливіших з точки зору реалізації політичних та економічних інтересів потужних бізнес-груп. Не останню роль у поширенні корупції в оборонному секторі відіграють непрозорі схеми дер­жавних закупівель, наявність надлишків озброєнь та устаткування, а головне — земельної власності. Хронічне недостатнє фінансове забезпечення людей у погонах, житлові проблеми тільки стиму­люють корупцію. Все це загалом призводить до зниження довіри суспільства до безпекових інституцій, до того ж часті зміни керів­ництва силових відомств ведуть до втрати правонаступництва, кожний новий керівник започатковує нову реформу, приймає нові програми, висуває нові прогнози на майбутнє. То, може, годі робити прогнози? Давайте робити погоду, шановне товариство!

Друге питання. У контексті регіональної безпеки особливе значення має ще один аспект. Одним із заявлених кроків у рефор­муванні Воєнної організації має стати переведення штабу Південного оперативного командування з Одеси до Дніпропетров­ська. Це, м’яко кажучи, викликає здивування, адже місце розташу­вання оперативного командування зумовлене передовсім геополі­тичним чинником. Штаб, до речі, розташований у безпосередній наближеності до однієї з так званих потенційних “гарячих точок” — Придністров’я, де містяться значні запаси озброєнь. В Одесі та регіоні дислокуються, крім Південного оперативного командуван­ня, штаб та військові частини повітряного командування “Південь”, Західна військово-морська база, Військово-медичний клінічний центр Південного регіону, Південно-Східне територіальне квар­тирно-експлуатаційне управління, прокуратура Південного регіону України, Контрольно-ревізійне управління, частини та підрозділи розвідки, бази та склади матеріально-технічного забезпечення, все необхідне для проведення ремонту техніки і озброєння. Я вже не кажу про систему захищених пунктів управління, організацію системи зв’язку, забезпечення житлом. Уявляєте, скільки додат­кових коштів треба на їх переведення?

Ще один важливий чинник — більшість офіцерів запасу, придатних за віком до військової служби, проживають в Одесі. Вони мають досвід роботи в органах військового управління, а це дає змогу без додаткової підготовки особового складу вийти на штати мирного часу та доукомплектувати за штатами особливого періоду.

Є зауваження і морально-психологічного плану. Як пояснити рішення про переведення штабу Південного оперативного коман­дування жителям міста, яке першим отримало високе звання “місто-герой” і має давні військові традиції? Невже нас нічому не навчив досвід переведення Болградської дивізії та Одеського ін­ституту Сухопутних військ? Аналогічний негативний суспільний резонанс ми отримаємо і в даному разі. Думаю, що такі дії не додадуть авторитету чинній владі.

Пропоную підготовлений проект рекомендацій парламент­ських слухань взяти за основу і доопрацювати з урахуванням висловлених зауважень.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Сергію Рафаїловичу.

До слова запрошую заступника директора Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України Литвиненка Олександра Валерійовича. За ним виступатиме Куратченко Володимир Олександрович. Прошу, пане Олександре.

 

ЛИТВИНЕНКО О.В., заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України. Шановний пане головуючий! Шановні пані і панове, учасники парламентських слухань! Для мене велика честь брати участь у цих слуханнях і виступати з цієї найважливішої в Україні трибуни.

У попередніх виступах докладно проаналізовано проблеми забезпечення оборони і розвитку Збройних Сил України. Проте в сучасному світі дедалі більш вагомими і такими, що поступово набувають ключового характеру, стають проблеми не воєнної, а так званої “м’якої безпеки”. Це проблеми тероризму, екстреміз­му, насамперед на релігійному ґрунті, організованої злочинності, корупції, наркотрафіку, нелегальної міграції, останнім часом кі­бербезпеки та інші. У сукупності ці загрози можуть заподіяти національним інтересам, життю і здоров’ю людей шкоду, співмірну, а, може, й більшу, ніж невеликий локальний збройний конфлікт.

Ситуація в безпековій сфері довкола України має стійку тен­денцію до загострення. Можна констатувати, що відносно спокійні роки, які почалися після закінчення “холодної війни” і з набуттям Україною незалежності, коли проблеми безпеки відійшли на дру­гий план, поступово закінчуються. Є багато чинників, які свідчать про це. Наприклад, у 2014 році має завершитися виведення коалі­ційних військ НАТО з Афганістану, результатом чого будуть карди­нальні зміни в безпековій ситуації не лише в Центральній Азії, а в усій Північній Євразії із Східною Європою включно.

Не виключено, що ситуація ще більше ускладниться через реалізацію негативних сценаріїв довкола Ірану і в Перській затоці, а також у Пакистані і навіть на Близькому Сході. У найгіршому разі (на щастя, не самому ймовірному), ітиметься про формування ве­личезної зони нестабільності, яка може перетворитися на неконт­рольоване джерело загроз, у тому числі для України.

За цих умов уже сьогодні необхідно розпочати опрацювання відповідних заходів реагування з боку Української держави. Важливим напрямом протидії може стати наша участь у міжнарод­них заходах протидії зазначеним вище загрозам, насамперед це НАТО, СНД та інші. До речі, нам треба ставитися до співпраці з альянсами не як до предмета релігійної віри, а як до можливості посилити нашу національну безпеку, розвивати Збройні Сили, інші органи сектору безпеки.

Водночас слід активніше опрацьовувати дії українських орга­нів сектору безпеки всередині держави на випадок виникнення кризових ситуацій. Приклади Дніпропетровська, Кіровограда, Макіївки таку нагальність наочно демонструють. Слід інтенсифіку­вати дії щодо профілактики і моніторингу ситуації із залученням всіх наявних інструментів, у тому числі спеціальних. Це стосується не лише ситуації всередині держави, а й за кордоном.

Проблеми протистояння тероризму мають стати реальним пріоритетом діяльності наших безпекових структур. Зазначені проблеми актуалізують питання якості та оперативності системи прийняття рішень державними органами у сфері національної безпеки. Часто-густо у кризових ситуаціях рішення приймаються не завжди вчасно і адекватно розвитку ситуації, недостатні існуючі алгоритми і механізми взаємодії зазначених структур та інших державних органів.

Назріла потреба опрацювання необхідних нормативно-пра­вових актів, у тому числі законопроектів, які регулювали б діяль­ність державних органів у кризових ситуаціях, що не вимагають запровадження надзвичайного чи воєнного стану, тобто в більшо­сті реальних ситуацій. Особливо підкреслюю, що йдеться не про обмеження прав і свобод громадян, а про алгоритми взаємодії безпекових органів та про ширше залучення цивільних громадян і  суспільства до вирішення проблем національної безпеки.

Існують проблеми обміну інформацією і вироблення взаємо­узгоджених рішень, проблеми взаємодії ситуаційних центрів, які створені в різних структурах секторів безпеки. Є проблема ство­рення, нарешті, ситуаційного центру Верховного Головнокоманду­вача Збройних Сил, інші проблеми.

Ще одне питання — організація підготовки до скоординова­них дій різних органів сектору безпеки у кризових ситуаціях. Загалом, слід підкреслити нагальну необхідність вдосконалення механізмів прийняття загальнодержавних рішень у сфері націо­нальної безпеки. Проте цього неможливо зробити без істотної модернізації існуючої системи інформаційно-аналітичної підтрим­ки таких рішень, а також загалом системи координації у цій сфері.

Пропоную внести відповідні пропозиції до рекомендацій парламентських слухань.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Куратченка Володимира Олексан­дровича, заступника генерального директора державної компанії “Укроборонпром”. За ним виступатиме Молдавчук Василь Степа­нович. Володимире Олександровичу, прошу.

 

КУРАТЧЕНКО В.О., заступник генерального директора ДП “Укроборонпром”. Шановний головуючий! Шановні народні депутати, члени уряду, запрошені! Насамперед дозвольте висло­вити вдячність ініціаторам та організаторам парламентських слу­хань за запрошення взяти участь у цьому важливому для забезпечення національної безпеки заході. Безумовно, визначе­ний порядок денний є вкрай актуальним і своєчасним.

Зрозуміло, що розвиток Воєнної організації і сектору безпеки неможливий без ефективного функціонування оборонно-промислового комплексу держави. Рівень оснащеності сектору безпеки та оборони цілком залежить від стану оборонних галузей промисловості, їх здатності створювати і виробляти високотехно­логічні зразки озброєнь та військової техніки, які за своїми тактико-технічними характеристиками не поступаються закордон­ним аналогам.

На етапі становлення незалежності Україна мала загалом добре оснащений науково-виробничий потенціал, який за умови здійснення ефективної державної політики давав можливість виконувати різні завдання національної безпеки. Більше 700 під­приємств і більше 1 мільйона висококваліфікованих працівників розробляли і виробляли озброєння та військову техніку і комплек­туючі до них. Проте з часом, в умовах неспланованого та неефек­тивного проведення конверсії і диверсифікації, значного змен­шення оборонних замовлень, державної підтримки за залишковим принципом більша частина виробничих потужностей стали неза­діяними, частина з них втрачені.

На жаль, доводиться констатувати, що з переданих в управ­ління Укроборонпрому 124 державних підприємств більша частина перебуває у вкрай скрутному фінансово-економічному становищі, а деякі з них є банкрутами. Лише близько 10 відсотків підпри­ємств демонструють економічне зростання завдяки активному оборонному експорту.

Нинішня ситуація в оборонних галузях промисловості має такі характерні риси:

1)  роздрібненість науково-технічних і виробничих комплек­сів, відокремленість їх одне від одного, що призвело до розриву технологічних циклів, занепаду галузевої та заводської науки, різ­кого скорочення випуску продукції;

2)  відсутність низки базових і критично важливих техноло­гій, значний розрив відносин між наукою і виробництвом, велика заборгованість більшості суб’єктів господарської діяльності, яка становить близько 2 мільярдів гривень;

3)  значне скорочення або припинення розробок і вироб­ництва важливих зразків озброєння військової та спеціальної тех­ніки і боєприпасів для забезпечення обороноздатності держави, а також продукції цивільного призначення;

4)  відставання у технологічному розвитку від провідних країн світу, низька завантаженість основних виробничих потужно­стей та їх старіння, відсутність замкнутих циклів виробництва біль­шості видів озброєння та військової техніки;

5)  критичний стан із забезпеченням підприємств високо­кваліфікованими працівниками, наявні проблеми з підготовкою робітничих та інженерних кадрів.

Усі ці проблеми потребують розв’язання.

Загалом підприємства оборонної промисловості пережива­ють глибоку кризу, яка має системний характер. Проте в оборон­них галузях ще збереглися значні внутрішні резерви — науково-технічний, виробничий потенціал, які за ефективної державної політики можуть і повинні бути використані для підвищення обо­роноздатності та експортного потенціалу держави, стимулювання соціально-економічного розвитку України.

Укроборонпром наразі вживає комплекс заходів щодо за­безпечення безумовного виконання оборонного замовлення, між­народних контрактів у сфері військово-технічного співробітництва, стабільної роботи підприємств. Визначені і реалізуються пріори­тетні напрями діяльності, розроблена і затверджена стратегія роз­витку концерну.

Минулого року обсяг робіт та послуг, поставок продукції військового та подвійного призначення на міжнародні ринки пере­вищив 1 мільярд доларів США. Україна здійснювала військово-технічне співробітництво з 62 країнами світу. Традиційно найбільш ємними ринками для української продукції залишаються країни Азії і Африки.

Хочу констатувати, що з призначенням міністром оборони Дмитра Альбертовича Саламатіна значно зросли оборонні замов­лення за всіми напрямами, активізувалося співробітництво з Міні­стерством оборони. Однак ємність внутрішнього ринку оборонної продукції недостатня, значно ускладнюється реалізація на зовніш­ньому ринку. Маємо випадки, коли доводиться реалізувати на експорт продукцію військового призначення.

Не менш гострим є питання створення системи безперерв­ної підготовки фахівців робітничих та інженерних спеціальностей, найважливіших для воєнно-промислового комплексу.

І на завершення. Безперечно, стабільна робота підприємств ОПК не тільки створює умови для розвитку Воєнної організації, сектору безпеки держави, а й забезпечує ефективне функціону­вання суміжних галузей промисловості та перехід від сировинної моделі побудови економіки до інноваційного розвитку.

Тому оборонно-промисловий комплекс, на наше переко­нання, має стати пріоритетом у державі. Сьогоднішні парламент­ські слухання, утворення Комітету з реформування і розвитку Збройних Сил України та оборонно-промислового комплексу на чолі з главою держави, який завершив створення вертикалі управління оборонно-промисловим комплексом, безумовно, нада­дуть новий поштовх у розв’язанні накопичених проблем.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую заступника командувача Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України Молдав­чука Василя Степановича. За ним виступатиме Петрук Микола Миколайович. Прошу.

 

МОЛДАВЧУК В.С., заступник командувача Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України. Шановний головуючий! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Внутрішні війська є багатофункціональним військовим формуван­ням, яке входить у систему Міністерства внутрішніх справ України та виконує законодавчо визначені завдання і в секторі внутрішньої безпеки, і в секторі оборони нашої держави.

Особливістю Внутрішніх військ є те, що близько 25 відсотків особового складу щоденно залучаються до виконання службових завдань зі зброєю та забезпечують надійну охорону 16 об’єктів військово-промислового комплексу, у тому числі атомних елек­тростанцій та інститутів з ядерними установками, недоторканність 109 об’єктів дипломатичного призначення та їх персоналу. Протя­гом року особовий склад у середньому виконує близько 19 тисяч завдань з участі в охороні громадського порядку, варти з конвою­вання перевозять більше 470 тисяч осіб спецконтингенту.

Реформування Внутрішніх військ здійснюється в єдиній системі заходів з реформування Міністерства внутрішніх справ з  урахуванням державних заходів, що будуть здійснюватися сто­совно військовослужбовців. Ми відпрацювали Концепцію розвитку Внутрішніх військ МВС України на період до 2015 року і направили її до Міністерства внутрішніх справ. Документ передбачає вдоско­налення нормативно-правової бази функціонування Внутрішніх військ, для чого потрібно підготувати на розгляд Верховної Ради України нову редакцію Закону “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” та низку проектів постанов Кабінету Міністрів України, завершити розподіл внутрішніх військ за функ­ціональним призначенням, щоб мати в їхньому складі: терито­ріальні сили правопорядку, сили оперативного втручання, сили спеціальної охорони і оборони, сили забезпечення і підтримки.

Заходами щодо підвищення ефективності виконання служ­бових завдань передбачається протягом 2012–2015 років посту­пово прийняти на військову службу за контрактом більш як 4,5 тисячі військовослужбовців та зменшити частку військовослуж­бовців строкової служби до 20 відсотків загальної чисельності військ. Ми не передбачаємо цілковитої відмови від строкової служби, оскільки це зумовить збільшення загальної чисельності військовослужбовців за контрактом, що в подальшому потребува­тиме додаткового фінансування та комплексного підходу до вирі­шення питань грошового забезпечення, будівництва помешкань та переобладнання казарм під гуртожитки.

Удосконалення системи професійної підготовки офіцерів передбачає обов’язкове тестування офіцерів усіх рівнів, від лейте­нанта до генерала, раз на рік, військовослужбовців за контрак­том — двічі на рік. Планується поступове нарощення рівня забез­печення військ матеріально-технічними засобами, необхідними для успішного виконання завдань, які поставлені перед військами.

На сьогодні проблемним питанням у реформуванні внутріш­ніх військ, на нашу думку, є відсутність протягом останніх років належного бюджетного фінансування. На функціонування внутріш­ніх військ виділяється лише 25 відсотків потреби. Це не дає мож­ливості оновлювати техніку, озброєння і спеціальні засоби. Існую­чий рівень грошового забезпечення, про який сьогодні вже го­ворили, не дає нам можливості бути конкурентоспроможними на  ринку праці. Через такий рівень грошового забезпечення, особливо військовослужбовців за контрактом, внутрішні війська не можуть не те що здійснити поступовий перехід на укомплекту­вання військовослужбовцями контрактної служби, а й зберегти наявну чисельність особового складу даної категорії.

Не вирішені питання планового забезпечення військово­службовців житлом. Протягом останніх чотирьох років коштів на будівництво, закупівлю житла не виділялося, а в 2012 році з дер­жавного бюджету взагалі вилучена бюджетна програма будівни­цтва, придбання житла для військовослужбовців внутрішній військ. Протягом останніх років кількість безквартирних військовослуж­бовців зросла на 18 відсотків і на сьогодні становить близько 5 тисяч родин.

На нашу думку, кінцевою метою реформування внутрішніх військ має стати створення на їх базі нової моделі мобільних, автономних, з підвищеною оперативною готовністю сил, здатних у  найкоротші строки виконувати законодавчо визначені завдання у будь-якому регіоні нашої держави. У цьому ми сподіваємося на підтримку Верховної Ради України.

Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую народного депутата України Петрука Миколу Миколайовича. За ним виступатиме Цуркан Олександр Григорович. Пане генерале, прошу.

 

ПЕТРУК М.М., член Комітету Верховної Ради України з пи­тань національної безпеки і оборони (Блок Юлії Тимошенко). Шановні учасники парламентських слухань! Шановні колеги! Бачу тут багато офіцерів, які свого часу служили зі мною. Я думав, що, може, на цих слуханнях не буде взаємних звинувачень, хто що робив у минулому, хто що робить тепер.

Я з 1993 року у Збройних Силах України, починаючи з поса­ди командира дивізії, був і командувачем армійського корпусу, і  командувачем військ Західного оперативного командування, і  командувачем Сухопутних військ. Я вам чесно і відверто скажу: за 20 років ніхто нічого не робив для Збройних Сил, тому вони сьогодні в такому стані (Оплески). Це правда, і це має зрозуміти нинішній міністр оборони.

У цьому немає ніяких секретів. Я це все бачив зсередини і відчував, коли й харчування не було, і по три місяці м’яса не було, і з підсобними господарствами треба було якийсь вихід шукати… І техніка 1960–70-х років, на якій базуються наші Збройні Сили, не змінилася. Хай мені покажуть хоча б один зразок нової техніки в Сухопутних військах. Якщо скажете про “Булат”, то цю черепаху вже давно треба витягти з парку, викинути і більше до неї підходити. Розумієте? У цій залі є танкісти, вони знають цю машину. На 7 тонн більше її навантажили, дали у Збройні Сили і  радіють, що це прекрасний модернізований танк. Коли я був командувачем, я від нього відмовився, сказав, що такі танки мені в Сухопутних військах не потрібні. Інших зразків немає. Подиві­мося Повітряні сили — нічого немає.

Тому всім треба визнати, що ми нічого не зробили, немає нічого, тому що немає фінансування. Буде фінансування — буде все. І міністр оборони, і всі, хто в цій галузі, повинні звертатися до Президента. Президент все вирішує. Тим паче з повноваженнями, які він має на сьогодні, Президент може все. Міністр оброни нічого не зробить. Він може обіцяти, що підвищить зарплату офіцерам та іншим, але він її не підвищить, поки не буде команди Президента Кабінету Міністрів, щоб вони цю роботу зробили на високому рівні.

Офіцери, контрактники не мають форми одягу, купують форму за свої гроші. Це що, армія? Ви розумієте, армія на сього­дні принижена, недофінансована і не має перспектив розвитку, бо досі немає програмних документів. Міністр оборони доповідав, що вже десь є, але вже два року ту програму ніхто не бачив. Немає програми — немає розвитку, немає програми — немає ар­мії, немає техніки, немає озброєння, немає нічого і вперед ніщо не рухатиметься.

Повірте мені, ще раз вам кажу, я все це відчув на собі, бо в армії 42 роки і з 1993 року — у Збройних Силах України. На всіх нарадах обіцяють, приходять, розказують, а потім нічого не роблять. І найбільш прикро, що не роблять нічого для армії.

Армія — це стрижень нашої національної безпеки, на якому тримається все. Проте для безпеки ніхто нічого не робить. Цього року спромоглися аж так, що на Міністерство внутрішніх справ виділили таку саму кількість коштів, як на армію. Міністерство внутрішніх справ не має ні літаків, ні танків, ні кораблів, і їм стільки ж коштів, як Міністерству оборони. Це правильно? Абсолютно неправильно!

Я вважаю, що на 2012 рік мало б бути хоча б 22 мільярди. Міністру оборони треба йти до Президента, на засіданнях РНБО порушувати це питання. Дайте нам 2 відсотки ВВП і більше нічого не треба, ми все зробимо.

Тому я вважаю, що все залежить від Президента. Не треба кивати на міністра оборони, на Кабінет Міністрів, все має зробити Президент. У мене все (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Миколайовичу.

До слова запрошую першого заступника голови Держспец­зв’язку України Цуркана Олександра Григоровича. За ним висту­патиме Мальков Микола Іванович. Будь ласка.

 

ЦУРКАН О.Г., перший заступник голови Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Серед основних завдань Держспец­зв’язку, від ефективності виконання яких безпосередньо залежить здійснення управління державою, є забезпечення урядовим зв’яз­ком Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, інших посадових осіб держави та органів військового управління у мирний час і в умовах надзвичайного чи воєнного стану.

Державна система урядового зв’язку, функціонування якої забезпечує Держспецзв’язку, була і залишається єдиною систе­мою, що призначена для забезпечення надійного та стабільного управління державою в мирний час і в особливий період. До її складу входить підсистема урядового польового зв’язку, призна­чена для забезпечення урядовим зв’язком Верховного Головно­командувача Збройних Сил — Президента України, Ставки Вер­ховного Головнокомандувача з посадовими особами Генераль­ного штабу Збройних Сил, командувань Збройних Сил та інших військових формувань. Виконання цього завдання покладено на територіальні підрозділи Держспецзв’язку.

Станом на грудень 2011 року, загальна штатна чисельність Держспецзв’язку становила 6209 осіб, у наявності 5401 особа. Динаміка зміни чисельності Держспецзв’язку за останні роки свід­чить про скорочення штатної чисельності на 25 відсотків.

Щодо стану озброєння і військової техніки слід зазначити, що заміна обладнання, частина якого введена в експлуатацію ще наприкінці минулого століття, на сучасне та високотехнологічне через обмеженість фінансування здійснюється повільними темпа­ми. Водночас останніми роками Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації розробила та здійснила значні кроки в напрямі розвитку інфраструктури і матеріально-технічної бази. Зокрема, переведено в цифровий формат транспортну мережу урядового зв’язку, розроблено вітчизняні захищені комутаційні системи та надійні засоби захисту інформації, створено сучасні рухомі комплекси для підрозділів польового та урядового зв’язку. Водночас через відсутність належного фінансування протягом 2007–2010 років не було можливості повною мірою реалізувати всі заплановані заходи щодо розвитку систем спеціального зв’яз­ку та захисту інформації.

У Державному бюджеті України протягом 2007–2011 років видатки на Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації враховувалися на рівні не більше 50 відсотків потреби. Загалом останніми роками фінансування державних цільових програм, головним виконавцем яких є Держспецзв’язку і якими передбачені заходи з модернізації та розвитку урядового зв’язку, національної системи конфіденційного зв’язку, створення засобів криптографічного і технічного захисту інформації, становило лише 39 відсотків потреби.

Однією з умов, за якої забезпечується ефективне виконання завдань, покладених на Держспецзв’язку, є забезпечення соціаль­них гарантій працівників. Передовсім це належний рівень гро­шового забезпечення і забезпечення житлом осіб рядового та начальницького складу Держспецзв’язку. Слід зазначити, що на сьогодні рівень оплати праці в Держспецзв’язку в розрахунку на одну особу залишається чи не найнижчим серед військових формувань та органів сектору безпеки. На квартирному обліку Держспецзв’язку, станом на грудень 2011 року, перебуває 1271 черговик, з них 1200 — особи рядового і начальницького складу. За час існування Держспецзв’язку лише у 2007 році було виділено 4 мільйони гривень, за які закуплено 20 квартир для потреб регіональних підрозділів Держспецзв’язку.

І на завершення. Однією з основних проблем діяльності Держспецзв’язку як структури, що виконує завдання Воєнної організації держави, на сьогодні є неврегульованість правового статусу її особового складу. Державна служба спеціального зв’яз­ку та захисту інформації, яка виконує функції, подібні до функцій військових формувань, не маючи на сьогодні такого статусу, не має можливості здійснювати належну підготовку до оборони та, як наслідок, буде значно обмежена у виконанні завдань в особливий період. Крім того, через відсутність законодавчих підстав на по­повнення мобілізаційного ресурсу, а також внаслідок непоправних втрат особового складу існує загроза щодо нетривалого виконання підрозділами Держспецзв’язку покладених на них завдань в умовах воєнного стану.

Відтак нагальним і вкрай необхідним є прийняття законопро­екту, який має врегулювати всі питання участі Держспецзв’язку в обороні України.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую голову Адміністрації Держспецтранс­служби Малькова Миколу Івановича.

 

МАЛЬКОВ М.І., голова Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту України. Шановний заступнику Голови Верхов­ної Ради! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! На сучасному етапі розвитку Державна спеціальна служба транспорту є спеціалізованим державним органом тран­спорту, що призначений для забезпечення стійкого функціонуван­ня національної транспортної системи в мирний час і в особливий період.

Основними завданнями служби є:

1)  організація і планування технічного прикриття, прове­дення робіт з технічного прикриття;

2)  розбудова об’єктів національної транспортної системи, будівництво та ремонт у мирний час і в умовах воєнного стану нових і підвищення строку експлуатації та пропускної спроможно­сті діючих об’єктів національної транспортної системи;

3)  встановлення загороджень та розмінування на об’єктах транспорту;

4)  виконання завдань, пов’язаних з участю в обороні дер­жави, для забезпечення ефективного функціонування національної транспортної системи, охорона об’єктів транспорту;

5)  територіальна оборона держави та дотримання заходів правового режиму воєнного та надзвичайного стану;

6)  наведення наплавних залізничних мостів;

7)  проведення аварійно-рятувальних робіт та участь в лікві­дації наслідків аварій, катастроф на транспорті;

8)  виконання інших завдань, пов’язаних із забезпеченням ефективного функціонування Національної транспортної системи держави.

Виходячи з актуальності питань, які розглядаються сьогодні на парламентських слуханнях щодо складу сектору національної безпеки, під час оборонного огляду визначено роль і місце Держ­спецтрансслужби як профільного органу державної служби на рів­ні сил забезпечення, визначено її завдання під час реагування на кризові ситуації за безпосередньої участі служби, зокрема у разі збройної агресії проти України, терористичних актів проти Украї­ни, надзвичайних ситуацій природного, техногенного чи воєнного характеру, в тому числі спричинених терористичними актами та диверсіями.

Виходячи із загальних завдань, характеристик, викликів та загроз національній безпеці в умовах мирного часу і особливого періоду, Дежспецтрансслужба виконує завдання насамперед в ін­тересах стабільного функціонування національної транспортної системи України.

Подальший розвиток служби передбачає такі основні напрями:

1)  передача завдань мобілізаційної підготовки і мобілізації в  галузі транспорту, технічного прикриття об’єктів транспорту від Міністерства інфраструктури України до Дежспецтрансслужби;

2)  створення системи транспортного забезпечення складо­вих сектору національної безпеки і оборони, у тому числі пере­дача функції планування військових перевезень від Генерального штабу до Держспецтрансслужби;

3)  вдосконалення транспортної складової — створення автодорожніх комплексів, формування водолазних підрозділів, розгортання підрозділів технічного прикриття аеродромів та морських портів;

4)  виконання функцій з організації та контролю за охороною оборонних об’єктів транспорту в мирний час;

5)  оновлення парку наплавних залізничних мостів, які мо­жуть застосовуватися в особливий період і в разі необхідності у мирний час;

6)  подальше вдосконалення роботи при виконанні специ­фічних завдань з розмінування та встановлення загороджень на об’єктах транспорту, виконання заходів з територіальної оборони, інтеграція у систему безпеки на транспорті, ліквідація наслідків аварій техногенного та природного характеру на об’єктах тран­спортної інфраструктури;

7)  удосконалення системи управління, оновлення засобів зв’язку для технічної розвідки, технічне переоснащення новими зразками та модернізація існуючої техніки Держспецтрансслужби, удосконалення системи накопичення матеріально-технічних засо­бів для виконання покладених на службу завдань.

Повертаючись до питань сьогодення, хочу наголосити, що служба продовжує виконувати завдання з реалізації основних заходів Програми формування та розвитку Державної спеціальної служби транспорту на 2005–2015 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України. Одним з показників виконання зазна­ченої програми є надходження коштів до спеціального фонду держбюджету від виконання всіх видів робіт у 2005–2011 роках, що свідчить про динаміку зростання, таким чином, з’явилася можливість спрямувати кошти на забезпечення життєдіяльності служби.

За браком часу доповідь закінчу. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Івановичу.

До слова запрошую Перепелицю Григорія Миколайовича, директора Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України. За ним виступатиме Білоус В’ячеслав Олександрович. Прошу, Григорію Миколайовичу.

 

ПЕРЕПЕЛИЦЯ Г.М., директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України при МЗС України. Дякую. Шановний пане головуючий! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Для мене теж велика честь виступати в українському парламенті з такого важливого питання.

Ми заслухали доповіді керівництва Міністерства оборони, керівництва оборонного сектору нашої держави. Я не представ­ляю тут ніяких офіційних посад і з цього питання виступаю як експерт у галузі міжнародної безпеки і національної безпеки зо­крема. Тому моя доповідь буде більше акцентована на методології розроблення документів, які визначають перспективи розвитку Збройних Сил.

Що стосується власне аналізу, то, гадаю, промовці вже дали глибоку оцінку ситуації. Особливо мене вразила надзвичайно твереза, глибока і об’єктивна оцінка стану Збройних Сил, яку дав начальник Генерального штабу Збройних Сил, генерал-лейтенант Замана Володимир Михайлович. Справді, він показав разючу кар­тину стану Збройних Сил, в якій змальовано одне — тенденцію до деградації Збройних Сил.

Проте якщо детальніше придивитися до цього стану дегра­дації, то стане зрозуміло, що не можна звинувачувати в цьому Міністерство оборони і керівні органи Міністерства оборони, міні­стрів, які керували Збройними Силами протягом багатьох років. Чому? Тому що ця проблема постає як наслідок ставлення воєнно-політичного керівництва країни до забезпечення воєнної безпеки, зокрема і до розвитку Збройних Сил. У цих причинах я вбачаю певні системні прорахунки, допущені керівництвом нашої держави протягом усіх 20 років існування незалежної України.

Якщо ми подивимося на те, як реалізовувалися державні програми, то побачимо, що жодна державна програма розвитку, реформування Збройних Сил не була реалізована. В основі цього хибний підхід — покладатися на колишній радянський оборонний ресурс. Практично це був досить потужний оборонний ресурс, ми бачимо, що його вистачило на 20 років. Однак, як зазначив Голо­ва Верховної Ради України пан Литвин, на сьогодні цей оборон­ний ресурс практично вичерпаний. Хибність підходу до фінансу­вання Збройних Сил полягала в тому, що значною мірою фінан­сування покладалося на спеціальні фонди, а в повному обсязі Збройні Сили так і не забезпечувалися.

Проте є й інша хибна позиція. На мою думку, це досить часта зміна воєнно-політичного курсу країни. За дев’ять років ми тричі змінювали воєнно-політичний курс. Ми маємо розуміти, що зміна воєнно-політичного курсу дезорієнтує Збройні Сили. У  1993 році ми закріпили у Воєнній доктрині позаблоковий статус. Тоді це можна було виправдати, тому що наш оборонний ресурс на той час ще був досить потужним, і оборону можна було вибудувати індивідуально. А потім, коли цей ресурс почав вичер­пуватися, ми перейшли на принцип колективної оборони, що знову було зафіксовано у Воєнній доктрині 2004 року. Відповідно під цей принцип колективної оборони і вибудовувалися Збройні Сили. Тепер ми знову повернулися до позаблокового статусу, що знову потребує переходу на індивідуальну оборону. Однак тепер уже немає оборонного ресурсу, яким можна було б підкріпити цей позаблоковий статус.

Який вихід з цієї ситуації? Я вважаю, що має бути посилений парламентський контроль. Тому що в цьому процесі деградації винен не тільки Президент, а й парламент. Попри те, що після 2010 року відбувся перерозподіл функцій, все-таки ніхто не ска­сував парламентський контроль над Воєнною організацією. І тому сьогодні, коли ми говоримо про перспективу, маємо скон­центрувати увагу на парламентській експертизі документів, що приймаються.

Оскільки в мене залишилося 30 секунд, хочу сказати, на чому має сконцентруватися парламент у цій експертизі.

Перше питання: наскільки оцінка, яка дана сьогодні воєнно-політичній обстановці, відповідає реальним загрозам і реальним тенденціям? За великим рахунком, такої об’єктивної оцінки на сьогодні немає.

Друге питання: наскільки обрані шляхи, інструменти і стан забезпечення сектору безпеки адекватні наявним ризикам?

І третє — продовження системної, послідовної перебудови структур безпеки під нові реальні загрози і під нові можливості, які маємо шукати уже не під колективну, а під індивідуальну оборону.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую голову Спілки офіцерів України Білоуса В’ячеслава Олександровича. За ним виступатиме Тарасюк Борис Іванович.

 

БІЛОУС В.О., голова Спілки офіцерів України. Миколо Володимировичу, там Євген Лупаков, який виступає…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. На жаль, не може людина, яка не встигне виступити, передати свій час, ви як народний депутат знаєте це. У  вас 5 хвилин. Будь ласка, не гайте часу.

 

БІЛОУС В.О. Гаразд, тоді почну з пропозицій Спілки офіцерів України щодо рекомендацій парламентських слухань, дозвольте їх вам передати. Із двох десятків пропозицій, які подала Спілка офіцерів до рекомендацій парламентських слухань у 2006 році, до уваги взяли лише одну.

Отже, Спілка офіцерів України, створена 1991 року, ще за Радянського Союзу, заслухавши сьогодні доповіді, з метою вирішення зазначених проблем пропонує:

1)  затвердити Воєнну доктрину, Стратегію національної безпеки України з орієнтацією на колективну безпеку з НАТО;

2)  провести департизацію Збройних Сил України, інших військових формувань, тому що Збройні Сили — не місце для реалізації ідеології будь-яких партій, адже в Україні лише 1,5 від­сотка населення є членами партій, забезпечити мінімізацію полі­тичного втручання у справи військових та добровільне визнання цивільними особами взаємної відповідальності за прийняття та виконання рішень у воєнній сфері;

3)  розробити державну програму відродження ВПК з метою оновлення, вдосконалення техніки та озброєння на період до 2017 року;

4)  позбавити Міністерство оборони України невластивих йому функцій, а саме забезпечення житлом покласти на Міністер­ство будівництва, видачу довідок, документів — на Міністерство соціальної політики тощо;

5)  для підвищення мотивації військової служби внести зміни до Закону України “Про державну службу”, якими передбачити, що посади держслужбовців від голови держадміністрації до Пре­зидента включно мають право обіймати лише особи, які служили у війську;

6)  у зв’язку із зменшенням призовного контингенту запро­вадити воєнний податок з осіб, які не проходили військової служ­би, з метою використання коштів на створення відповідних умов для проходження служби тими, хто служить;

7)  Верховній Раді України визнати державним боргом витрати на забезпечення житлом військовослужбовців і протягом 7–10 років через державний бюджет погашати цей борг шляхом надання безвідсоткових кредитів для будівництва житла;

8)  щорічно відзначати День Військо-Морських Сил України 5 квітня, тому що до сьогодні немає такого свята;

9)  центром військової реформи має бути військово­службовець;

10)  заборонити звільняти військовослужбовців без житла, пенсійного забезпечення;

11)  скорочення проводити шляхом зменшення набору до військових навчальних закладів та шляхом оптимізації військових підрозділів і частин;

12)  військовослужбовців працевлаштовувати на посади державних службовців у першу чергу, адже відповідно до статті 2 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” вій­ськова служба є державною службою особливого характеру;

13)  скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України №1718-Р від 27 серпня 2010 року “Деякі питання військово-патрі­отичного виховання учнів загальноосвітніх навчальних закладів”;

14)  розробити новий контракт, в якому передбачити не тільки обов’язки, а й реальні права військовослужбовців та їх соці­альні гарантії.

Тепер щодо теми. Сьогоднішні парламентські слухання як частина цивільного контролю дають можливість проаналізувати виконання державою її функцій, передбачених у статті 17 Консти­туції. Спілка офіцерів України занепокоєна виконанням цих функ­цій, адже відповідно до статті 17 Конституції України “захист суве­ренітету і територіальної цілісності України, забезпечення її еконо­мічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу... Держава забез­печує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуван­нях, а також членів їхніх сімей… На території України не допуска­ється розташування іноземних військових баз”.

Шановні учасники парламентських слухань! Справа не у  формі комплектування, як тут говорилося з трибуни. І Фінляндія, й інші розвинені країни призивають військовослужбовців і форму­ють військо за призовом. У Словаччині, до речі, черга стоїть на службу у збройних силах, тому що людина, яка не проходила такої служби, не може обійняти посади держслужбовця. У Швеції так само — молоді люди стоять у черзі на службу в Королівських збройних силах. В Україні все лише декларується. У 2006 році змінили навіть назву закону! Закон називався “Про загальний військовий обов’язок”, тепер просто “Про військовий обов’язок”. Для представників влади і великого бізнесу цей закон означає, що їхні діти у війську не служать, а Збройні Сили стали виключно робітничо-селянськими.

Кадрова політика. Неукомплектованість первинних офіцер­ських посад, плинність кадрів, у тому числі зумовлена партійними реорганізаціями після кожних парламентських чи президентських виборів, поширення корупції у вищих ешелонах Збройних Сил України, особливо серед вищого командного складу, призводять до знищення професіоналізму в органах військового управління, диспропорцій…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, В’ячеславе Олександровичу.

 

БІЛОУС В.О. Завершую. Хочу згадати прізвища Костюка, Мамчака, Литвина, яких звільнив міністр оборони Єжель тільки за те, що вони були патріотами України. Але він не знав, що і його скоро звільнять. Тому, Михайле Броніславовичу, треба чинити з людьми так, як ви хотіли б, щоб чинили з вами — це біблійна істина.

Слава Україні!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Тарасюка Бориса Івановича, голову Комітету Верховної Ради України з питань євро­пейської інтеграції. За ним виступатиме Тімченко Віктор Мико­лайович. Прошу, Борисе Івановичу.

 

ТАРАСЮК Б.І., голова Комітету Верховної Ради України з  питань європейської інтеграції (Блок Юлії Тимошенко). Шанов­ний Миколо Володимировичу! Шановні учасники парламентських слухань! Насамперед хочу відзначити надзвичайну актуальність теми нинішніх парламентських слухань, яка стосується не лише інтересів національної безпеки нашої держави, а й держави в цілому.

Отже, дозвольте детальніше зупинитися на кількох ключових моментах, які мають стратегічний характер у контексті перспекти­ви розвитку Воєнної організації, а саме на ефективності реформу­вання сектору безпеки та ролі парламенту в цьому процесі.

Враховуючи критичний стан Збройних Сил та обороноздат­ності України, хочу зупинитися на одному з аспектів так званого реформування Збройних Сил, передбаченого проектом Концепції реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року. Йдеться про скорочення української армії до 2017 року, тобто за п’ять років, майже вдвічі. Таке скорочення не має жод­ного стратегічного обґрунтування. Чи дає можливість стратегічна оцінка військової потуги наших сусідів прийняти рішення про ра­дикальне скорочення нашої армії за такий короткий період? Категорично ні. Навіть приблизний математичний підрахунок співвідношення сил вказує або на разюче невігластво наших стратегів, або ж на бездумне виконання ними безвідповідальних рішень, що мають ознаки державної зради.

Нагадаю, що заплановане в попередні роки поетапне скоро­чення війська було зумовлене реальною перспективою приєднан­ня України до системи колективної безпеки, а саме НАТО. Однак нинішня влада по-волюнтаристськи змінила безпекову політику, проголосивши ефемерний позаблоковий статус. Але ж нейтральні держави військо не скорочують, оборонні витрати не зменшують.

Звісно, можна дурити людей, стверджуючи, що політика так званої позаблоковості сприяє зниженню напруженості воєнно-політичної обстановки в регіоні, чи безпідставно повторювати як мантру зовсім неоднозначну тезу, нібито в середньостроковій перспективі збройна агресія з боку однієї чи кількох держав, внаслідок якої проти України може початися війна локальна або регіональна, малоймовірна. Але ж існує можливість активізації заморожених конфліктів, висунення до нашої держави територі­альних претензій, виникнення спровокованої ззовні дестабілізації ситуації на території України. Зрештою, на нашій території дисло­кується іноземна військова база.

Очевидно, що Україна вимушена розраховувати насамперед на власний оборонний потенціал, який свідомо знищують, цинічно стверджуючи, що Концепція реформування та розвитку Збройних Сил на період до 2017 року нібито передбачає створення мобіль­ної та ефективної армії, яка відповідатиме сучасним викликам та вимогам. Така армія може бути створена лише ціною великих витрат. Передові армії світу мають такий бюджет, що дає можли­вість їм витрачати на утримання війська лише до 50 відсотків його обсягу, а не менше 20 відсотків виділяти на бойове навчання, 30 відсотків — на розвиток озброєнь. За таких стандартів норма­тивна річна потреба Збройних Сил України, яка забезпечила б відновлення боєздатності та розвиток армії, тобто бюджет розвит­ку, має становити щонайменше 30 мільярдів гривень. А що маємо нині? Дещо більше 16 мільярдів гривень. Не передбачено карди­нального збільшення фінансування і в майбутньому, тобто все це дає підстави стверджувати, що ми фактично не зміцнюємо свою національну безпеку, а послаблюємо її.

Хотів би також зупинитися на соціальному аспекті реформу­вання оборонного сектору. Відповідального державника не мо­жуть не турбувати негативні соціальні насідки такої реформи. Справедливими є твердження аналітиків, які вважають, що меха­нічне скорочення армії (за п’ять років — майже вдвічі та ще й без гарантованого забезпечення адаптації і перенавчання військово­службовців) може призвести до різкого стрибка безробіття, до загострення атмосфери у військових колективах та навіть до соціальних вибухів.

Маю підстави стверджувати, що звільненими ніхто серйозно опікуватися не буде. Так, ліквідувавши цільовий державний ор­ган  —  Державний департамент адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або у відставку, та конверсії колишніх військо­вих об’єктів, що опікувався адаптацією звільнених, уряд не забез­печив належне правонаступництво і безперервність процесу со­ціальної та професійної адаптації військових. Функції адаптації військовослужбовців передані Мінсоцполітики, у відділі якого сім осіб займаються цією справою.

Отже, на завершення, шановні учасники парламентських слухань, я хочу сказати, що уряду, особисто Президенту потрібно втрутитися в ситуацію, вжити невідкладних заходів для відновлен­ня випереджальної системи перенавчання військовослужбовців, які підлягають звільненню з військової служби. Конкретні пропо­зиції на цю тему я як голова Комітету з питань європейської інтеграції передав.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Борисе Івановичу.

До слова запрошую Віктора Миколайовича Тімченка, голову Товариства сприяння обороні України. І будемо підбивати підсумки.

 

ТІМЧЕНКО В.М., голова Товариства сприяння обороні України. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учасники парламентських слухань! Після ухвалення Акта проголошення незалежності України в серпні 1991 року 26 вересня того ж року центральний комітет Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту скликав позачерговий з’їзд, який перетворив республіканську організацію ДТСААФ на Товариство сприяння обороні України.

Незважаючи на складні соціально-економічні умови, това­риство зуміло вистояти, зберегло свої базові структури, основний матеріальний і кадровий потенціал, продовжує активно викону­вати статутні завдання. На сьогодні у нас працюють близько 10 тисяч штатних працівників у 27 обласних регіональних осеред­ках, організаціях центрального підпорядкування, навчальних за­кладах, спортивно-технічних і авіаційних клубах.

Основу керівних кадрів товариства становлять офіцери запасу, які мають за плечима великий досвід служби у Збройних Силах, органах МВС та інших військових формуваннях. Щороку ми  готуємо для потреб держави близько 220 тисяч спеціалістів 35 робітничих професій. За 20 років своєї діяльності товариство підготувало більше 500 тисяч призовників з військово-технічних спеціальностей для лав Збройних Сил України.

На жаль, з 2008 року припинилася спільна діяльність з  Міністерством оборони України щодо підготовки призовної молоді. На мою думку, це помилково. Адже досвід військового — це надбання практичної багаторічної служби, і в підручниках його не надбаєш, а ми маємо його реально. Окрім того, база дає змогу розгорнути таку діяльність в усіх регіонах України.

У різні часи розбудови Збройних Сил незалежної України кожний новий керівник мав своє бачення, відповідно працювала його команда. А це призводило до того, що рахувалася тільки калькуляція, тобто скільки коштує підготовка водія, зв’язківця чи іншого спеціаліста. Решта залишалася поза увагою, а саме готовність молодої людини йти до лав Збройних Сил з високою моральною підготовкою, патріотичним настроєм. Наші навчальні заклади мають все для проведення цієї важливої роботи. Я сього­дні з упевненістю кажу: прийдіть до будь-якої автомобільної чи технічної школи, поспілкуйтеся з особовим складом і переконай­теся, що ми готові розпочати підготовку в різних регіонах водіїв-механіків на гусеничні та колісні машини, маємо можливість готувати спеціалістів зв’язку.

Шановні товариші! Я і до керівництва Міністерства оборони звертаюся. Особливо ми стурбовані тим, що припинена співпраця в авіаційній сфері. Товариство сприяння обороні України вико­ристовує більше 100 літаків і планерів для навчання, проведення змагань та виконання стрибків з парашута. У 2003–2009 роках наші авіаційні організації літакового та вертолітного профілю вико­нували замовлення Міністерства оборони, забезпечували первин­ну льотну підготовку для Харківського авіаційного університету, за цей час 159 курсантів освоїли літак Як-52 та 80 курсантів — вертоліт Мі-2. Невже комусь більше сподобалося б, якби ми проводили первинну підготовку пілотів на реактивному Л-39, година польоту якого коштує в десять разів дорожче? Весь світ так робить — починає на малій авіації. У нас трохи інше.

Доповідаю вам, шановні учасники парламентських слухань, що Товариство сприяння обороні України, керуючись законами, указами Президента України, постійно проводить роботу з удо­сконалення навчальної та спортивної бази. Майже 7 тисяч оди­ниць навчальної і спортивної техніки оновлюється. Це дає можли­вість фахово готувати спеціалістів та спортсменів. Підтверджен­ням цього є високий патріотичний дух спортсменів товариства — і ветеранів, і майбутніх захисників Вітчизни. Тільки протягом 2007–2011 років наші спортсмени вибороли 1129 медалей на чемпіона­тах Європи і світу, завдяки їм 477 разів пролунав Державний Гімн України і піднявся Державний Прапор України в різних куточках світу.

Дозвольте висловити вдячність організаторам парламент­ських слухань. Маю надію, що їх результатом будуть не тільки якісь взаємні звинувачення. Ми маємо можливість спільно працю­вати над тим, щоб хлопець, який служитиме у війську, заздалегідь пройшов відповідну підготовку. Про це нас просять батьки, повірте, я їжджу по всіх куточках України…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Вікторе Миколайовичу, дякую за оптимістич­ний виступ (Оплески).

Переходимо до заключної частини. Згідно з регламентом співдоповідачі мають можливість відповісти на запитання і висту­пити із заключним словом. Запрошую до трибуни начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил Украї­ни Володимира Михайловича Заману. Ви маєте 5 хвилин, щоб відповісти на базові запитання і підбити підсумки.

Інформую вас, що Андрій Петрович Клюєв, Володимир Михайлович Литвин і Адам Іванович Мартинюк зараз на нараді у   Президента. Тому Андрій Петрович делегував Володимиру Михайловичу право підбити підсумки. Прошу.

 

ЗАМАНА В.М. Дякую. Я дякую всім за виступи, за висловлені зауваження і пропозиції. Хотів би зазначити, що ми дуже уважно прислухаємося до тих зауважень і пропозицій, які лунають.

Хочу сказати, що нині розгорнута дуже серйозна робота з  відпрацювання Державної комплексної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на 2012–2017 роки. Тож, відпо­відаючи на зауваження, хотів би зорієнтувати вас таким чином. Мова не йде про скорочення як таке, йдеться про оптимізацію. Спробую дуже коротко сформулювати, що це таке. Ми сьогодні маємо, як я вже сказав, занадто роздуті структури. І я казав у своїй доповіді, що ми за рахунок внутрішнього ресурсу будемо знаходити методи і способи, щоб розв’язати ті проблеми, про які йшлося сьогодні.

Ось замисліться, у нас на сьогодні є органи військового управління. Для війська з невеликим бойовим складом їх аж 15. Це занадто. А ми розуміємо, що чисельність одного навіть неве­ликого органу становить приблизно 90 чи 120 осіб. Йому потрібні підрозділ забезпечення, зв’язку тощо. Це перше.

Друге — військові комісаріати. Зрозуміло, якщо мобілізацій­на складова скорочується, то їх чисельність не може залишатися такою, як тепер, а це приблизно 10 тисяч.

Третє — навчальні заклади. Ми маємо більше 30 тисяч на­вчальних закладів з навчальними центрами, більше 10 тисяч ме­дичних закладів, більше 30 тисяч частин матеріально-технічного забезпечення. Якщо це скласти докупи, то ми зрозуміємо, що ми маємо. Ось про що мова йде!

Щодо переміщення Штабу оперативного командування “Південь”. Непросте завдання, непросте було рішення. Розумієте, ми не можемо дослухатися до того, що комусь хочеться чи не хочеться. Є стратегічні замисли, згідно з якими ми маємо створю­вати пункт управління там, де він має бути.

Я отримав записки із запитаннями. Запитання від голови Київської обласної організації Спілки офіцерів України стосується будівництва житла. Це завдання Міністерства оборони, а не Генерального штабу, але тут питання конкретне стоїть.

Можу сказати, що цього року для будівництва житла виділе­но півмільярда гривень. Ці кошти будуть освоюватися. Однак, продовжуючи цю тему, хочу сказати, що тільки будівництвом жит­ла, як показує досвід, проблеми не вирішиш, коли безквартирних близько 45 тисяч. Серед інших, сьогодні вивчаються пропозиції щодо пільгового кредитування у рамках реалізації соціальних іні­ціатив Президента, вивчається питання грошової компенсації тощо. Проте це буде дещо пізніше.

Є запитання без підпису: “Сучасна збройна боротьба — це боротьба інтелектів. Що потрібно зробити, щоб залучити до Збройних Сил України інтелектуальний потенціал?”

Міністр оборони у своєму виступі сказав, що це питання ми вважаємо пріоритетним і розуміємо, що без розумних, досвідче­них офіцерів вести мову про розвиток Збройних Сил, про їх сучасний стан абсолютно безперспективно.

Я відповів на всі запитання.

Було запитання до Андрія Петровича Клюєва щодо підго­товки до Євро-2012. Мушу сказати, що нині завершується розгор­тання сил, які визначені для забезпечення безпеки Євро-2012, проведені тренування, визначений особовий склад, забезпечена система управління. І ті завдання, які поставлені перед цими си­ловими структурами, запевняю вас, будуть виконані на високому рівні.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Михайловичу, сідайте, будь ласка. Шановні колеги, це ж не зустріч. Я перепрошую, ми домовилися, у нас же серйозні люди, офіцери. Будь ласка, звер­ніться, Володимир Михайлович надасть вам відповідь після слухань.

Запрошую підбити підсумки від імені комітету і відповісти на запитання Анатолія Степановича Гриценка. До 7 хвилин, будь ласка.

 

ГРИЦЕНКО А.С. Шановні учасники парламентських слухань! Звісно, прикро, що не всі, хто планував, змогли виступити. Хоч я  думаю, що ніколи не вистачило б часу. Тому просив би тих лю­дей, які не змогли озвучити з трибуни свої пропозиції, або зайти до комітету зараз, після завершення слухань, або завтра пере­дати в письмовій формі, для того щоб ми спільно могли вийти на прийняття рішення. За два тижні наш комітет розглядатиме проект рекомендацій. Тобто є час, нічого не пропаде. Це перше.

Друге. Мабуть, ті оцінки і пропозиції, що я висловив, які переважно вже обговорювалися в комітеті, досягли мети. Хоча когось образили. Тому що я отримав п’ять запитань від п’яти народних депутатів, усі, підкреслюю, з команди Януковича.

Зміст цих запитань приблизно однаковий. Наприклад, ось одне з них, автор пан Личук: “Чи не викликана ваша відверто ворожа позиція до керівництва Міноборони тим, що широкій громадськості стануть відомі факти корупційних діянь у період вашого перебування на посаді міністра оборони?” Ну, от вони всі такі приблизно: “Служив? Ні? Сам дурак”.

Принципової відповіді на запитання, які справді непокоять сотні тисяч людей у погонах і без погонів та ще більше мільйона тих, які вже звільнилися, але які віддали своє життя цій справі, не дано. Чергові обіцянки підвищити грошове забезпечення не пере­кривають безвідповідальності тих, хто мав це зробити у жовтні 2010 року шляхом підвищення посадового окладу на 55 відсотків, як це визначено дотепер чинним рішенням Президента. І якщо хтось цього не виконав, це означає, що понад півтора року людей обманювали. Не можна обманювати нікого, а тим більше — людей у погонах. Ось про що ми говорили, і цього не заперечує ніхто.

Я не збираюся вступати в дискусію з такими людьми. Будемо, як кажуть, вище тих, хто нижчий нас. Для нас важливо говорити про ті речі, які непокоять і щодо яких очікують рішень. Тому, справді, якщо приймається рішення на рівні Президента, а  воно обов’язкове для всіх органів виконавчої влади, коли він дає хід рішенню РНБО своїм указом, то воно має бути виконано. Крапка. А хто не виконав, той має вилетіти зі свого крісла. Це  також зрозуміло. І той, хто це покриває, той покриває безвід­повідальність, покриває обман. Таке неприпустимо! Тоді не буде довіри до влади взагалі, а тим паче серед людей у погонах.

Хочу нагадати, що за писаними і неписаними правилами, згідно з військовою традицією і статутами солдат, незалежно від звання, у бою грудьми захищає свого командира. Я хотів би, щоб командири, начальники мали такі мораль, відповідальність і про­фесійність, щоб солдати хотіли захищати їх грудьми, а не стріляли в спину за першої нагоди. Оце неприпустимо. І тому важливо відновити атмосферу довіри і виконання кожним своїх функціо­нальних обов’язків.

І ще раз хочу нагадати жорсткі оцінки, які я озвучив. Ситуація в армії близька до катастрофи, офіцерський корпус деморалізований, армія не може виконувати завдання в повному обсязі мирного часу. Це не оцінки Гриценка, це оцінки комітету, які в письмовій формі направлені Президенту і спікеру. А до скла­ду комітету, нагадую, входять у більшості представники команди Януковича. Тобто це професійна оцінка, а не якась упереджена, на яку міністр зривається і емоції тут виплескує. Хай це залишить­ся на його совісті.

Я вдячний усім, хто взяв участь у парламентських слуханнях, і сподіваюся, що завдяки трансляції по радіо, по телебаченню суспільство краще усвідомить роль і значення цієї сфери, краще розумітиме суть рішень, які приймаються, і розумітиме міру відпо­відальності тих, які не приймають рішень або їх не виконують.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Анатолію Степановичу.

Шановні колеги, за традицією ми діємо в такий спосіб. Я був дуже толерантний і ліберальний, що призвело до того, що не всі, кого комітет включив до списку промовців, змогли виступити. На  жаль, не вистачило часу. За домовленістю з головою комітету можете передати тексти своїх виступів. У матеріалах парламент­ських слухань, які будуть видані Верховною Радою України, всі виступи, у тому числі невиголошені, будуть опубліковані. Так само включайтеся в серйозну роботу над рекомендаціями. Проект рекомендацій ви бачили, чули цікаві і конструктивні пропозиції, треба їх врахувати, тоді вони будуть розглянуті і затверджені Верховною Радою України.

Загалом, ідеологія парламентських слухань, яку ми намага­ємося провадити в парламенті, зводиться до того, щоб ми все-таки менше говорили про те, що зроблено, а більше про те, що належить спільно зробити. І я радів, коли саме такий контекст домінував. Тому що сьогодні цілком очевидно, що у стратегічному сенсі такі, я сказав би, морально-світоглядні речі надзвичайно важливі. Важливо відновити повагу до Збройних Сил, повагу до офіцера, оскільки в силу різних обставин склалося так, що і офі­церське звання, і офіцерські погони втратили повагу і пошану, на які вони заслуговують.

Я переконаний, що ми мусимо зробити кілька принципових, стратегічних речей. І поки ми їх не зробимо, будь-хто з РНБО чи з  Міністерства оборони не зможе доповідати про якісне покра­щення ситуації.

Насамперед треба жорстоко і принципово провести деполі­тизацію і департизацію Збройних Сил та системи правоохоронних органів загалом.

Потрібно відокремити бізнес від армії, бо не можуть праців­ники Міністерства оборони (не тому що вони цього хочуть, а тому що так склалося історично) заробляти гроші і думати, як ці гроші інвестувати в житло чи в забезпечення армії. Завдання держави — створити такі умови, щоб армія займалася виконанням своїх обов’язків, а не бізнесом чи земельними питаннями.

Надзвичайно важливо (ми про це говорили, гадаю, Андрій Петрович Клюєв це розуміє) повернути статус і місце такому важливому інституту, як Рада національної безпеки і оборони. Я  нікого не критикую, але за останні роки ми забули, що такий орган існує, що він зобов’язаний бути координатором і тією інсти­туцією, яка в інтелектуальному, стратегічному, управлінському сенсі визначає політику у сфері національної безпеки і оборони. Це надзвичайно важливо. І якщо ми повернемо РНБО такий статус, думаю, що багато питань будуть вирішуватися.

Сьогодні дуже важливо було почути думки і запитання стосовно Євро-2012. Я цілком переконаний, що тепер і РНБО, і  всі правоохоронні структури мають підключитися до того, щоб ми з честю пройшли це випробування — Євро-2012. Я не хочу за­раз критикувати підготовку до Євро, але головне наше завдан­ня — забезпечити безпеку людей, які приїдуть до України, і наших співвітчизників. Якщо ми це завдання виконаємо, то й головне завдання підготовки до Євро буде виконано. Тому що іноземців, які приїздять в Україну, не цікавить, скільки ми заробимо чи не заробимо на Євро. Вони хочуть впевнено і спокійно почуватися в Україні. Тому я вважаю, що на сьогодні це надзвичайно важливе завдання, і його треба виконати.

Отже, друзі, сподіваюся, що, можливо, не так швидко, не за рік чи два, але настане час, коли ми зберемося в цій залі, будемо дебатувати про роль і місце Збройних Сил України, про систему національної безпеки і оборони, і присутні курсанти, офіцери, всі, хто причетний до захисту України, з гордістю казатимуть: “Служу українському народу! Служу Україні!” (Оплески).

Дякую. На все добре!

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ЖУГАЄВИЧ Я.В., голова Профспілки авіабудівників України, голова Координаційної ради профспілок оборонно-промислового комплексу. Спільно зі своїми колегами-профспілковцями ми пред­ставляємо трудові колективи оборонно-промислового комплексу та Збройних Сил України.

У розданих учасникам документах зазначено, що за останні 20 років наші сфери зазнали найбільш загрозливого скорочення — залишилося менше 14 відсотків працюючих. Тому підвищена увага до проблем ОПК, що спостерігається останніми роками, у тому числі нинішні парламентські слухання, вселяють надію на краще. А  те, що ми вижили за неймовірних умов, підкріплює нашу віру! Тому ми впевнені, що будь-які заходи щодо сприяння ОПК, як кажуть російською, “обречены на успех”.

У всьому світі підприємства сфери ОПК визначають суверенітет нації, формують імідж країни як високорозвинутої і  передової. Уже багато років модно говорити про інвестиційні підходи до формування перспектив розвитку сфери ОПК. Дуже важливо, щоб у цьому залі народні депутати розуміли, що для підприємств, які випускають продукцію військового призначення, інвестиції — це наявність державного замовлення. На жаль, Міні­стерство оборони в умовах критичного фінансування не в змозі сформувати пріоритети щодо фінансування. У результаті навіть те, що є, часто-густо розпиляється за програмами НДіДКР і до серій­ного виробництва, а тим більш до комерціалізації кошти не доходять.

Враховуючи вищесказане про скорочення працюючих у сфе­рі ОПК, ми пропонуємо в основу формування структури витрат на закупівлю військової техніки закласти принцип збереження та розвитку промислової і технологічної бази ОПК. Необхідно про­вести інвентаризацію підприємств ОПК на предмет їх можливості випускати конкурентоспроможну військову техніку. У перспективі в  державному бюджеті для кожного з таких підприємств варто передбачати кошти для державного замовлення хоча б на рівні 25–40 відсотків їх виробничих потужностей, а в державному бю­джеті на 2013 рік на забезпечення фінансування Збройних Сил України передбачити закупівлю озброєння у вітчизняних підпри­ємств ОПК. При цьому планувати здачу продукції, а отже і фінан­сування, треба не пізніше третього кварталу.

Для врятування потенціалу ОПК треба швидше вирішувати питання збільшення обсягу виробництва шляхом істотного підви­щення продуктивності праці. З нашим показником 20–30 тисяч доларів США продукції на одного працюючого на рік неможливо конкурувати на ринку. Підкреслюю, на ринку, де представлені фірми з показниками, вищими у 15–18 разів.

Для того щоб більше заробити, треба більше продати, а для того щоб більше продати, треба більше виготовити. У цьому твердженні абсолютно збігаються інтереси і профспілок (праців­ники зароблять більше), і держави (буде більше надходжень до бюджету, заможніші громадяни), й інших власників (більший при­буток). Тобто необхідна програма технічного і технологічного пе­реоснащення сфери ОПК із забезпеченням її державної фінансової підтримки.

Гарантією успіху є те, що за наявності замовлення, підкріп­леного своєчасним фінансуванням, працівники наших підприємств на наявному обладнанні можуть у 10 разів збільшити обсяг продукції! Найкращими прикладами є ДАХК “Артем”, який у 2006–2007 роках випускав продукції на 70 тисяч доларів США на одного працюючого на рік, і Державне підприємство “Завод 410 ЦА”, яке минулого року реалізувало продукції на 75 тисяч доларів США на одного працюючого на рік. Однак, на жаль, поки що це менше, ніж у конкурентів, та й спостерігається така продуктивність праці не частіше одного разу на 6–8 років.

Щодо необхідності посилення впливу держави на реструкту­ризацію ОПК. Працівники державних підприємств ОПК (їх не так багато залишилося) мають право відчувати опіку держави шляхом ефективнішого “ручного” управління.

Насправді ОПК як комплекс існує віртуально. Термін “комп­лекс” передбачає єдине управління, якого поки що немає. Тому ми пропонували раніше і тепер підтримуємо ідею утворення окремої міжгалузевої структури з правами міністерства чи агент­ства для забезпечення державної політики і координації фінансу­вання. До речі, навіть у Європейському Союзі існує Європейське оборонне агентство. Можливо, для цього Державному концерну “Укроборонпром” треба надати вищий статус і ширші повноваження.

Ця дуже актуальна проблема найближчим часом може бути вирішена нещодавно утвореним Президентом України Віктором Януковичем Комітетом з реформування і розвитку Збройних Сил України та оборонно-промислового комплексу.

Хочу порушити ще одне питання — щодо підпорядкування низки підприємств оборонно-промислової сфери Державному концерну “Укроборонпром”. Повільно вирішуються питання роз­гляду та затвердження змін до контрактів з директорами навіть стабільно працюючих підприємств. Це значно гальмує і стримує роботу таких підприємств із замовниками, банківськими устано­вами, державними органами тощо. Затримується укладення вигід­них контрактів, проходження фінансових розрахунків, бо до пере­ліку документів фінансові установи вимагають підтвердження пов­новажень діючого керівника. Така практика не сприяє здоровому соціально-психологічному клімату в колективах. Люди звертають­ся із запитаннями до керівників профспілок, адміністрації, але вони не можуть дати чіткої відповіді.

Не затверджені зміни до контрактів не дають змоги виконати окремі пункти контракту, зокрема щодо підвищення заробітної платні керівників. З травня 2010 року посадові оклади директорів не збільшувалися, що не сприяє мотивації їх праці.

Вирішення питання розгляду та затвердження змін до контрактів давно назріло. Керівництво ДК “Укроборонпром” має невідкладно визначитися щодо кожного керівника. Тому прошу посприяти підготовці та надати протокольне доручення керівни­цтву ДК “Укроборонпром” у місячний строк розглянути зміни до контрактів з керівниками підпорядкованих підприємств і визна­читися щодо персонального затвердження кожного керівника.

Бути представнику профспілок на цій трибуні і нічого не попросити — нелогічно і несправедливо. Ми просимо і бажаємо успішної реалізації всіх ваших задумів, побільше військових замовлень! Це дасть більше роботи нашому ОПК!

І на завершення звертаюся до народних депутатів. Шановні народні депутати! З вашою допомогою, а точніше, з вашою підтримкою пропозицій, озвучених у цьому залі, заграє діамант національної промисловості — оборонно-промисловий комплекс. А від цього ще краще запрацює вся економіка України — машино­будування, хімічна промисловість, інші базові галузі, наука і освіта!

 

ПОЛЯКОВ Л.І., голова Експертної ради Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння. Щодо перспектив розвитку Воєнної організації та сектору безпеки України, які ми сьогодні обговорюємо, вважаю за доцільне зазначити таке. Перспективи загалом залежать від того, чи зможемо дати правильну відповідь на три взаємопов’язані стратегічні запитання: який напрям роз­витку обрати, де взяти потрібні ресурси, щоб прийти саме туди, куди треба, і яким шляхом рухатися в цьому напрямі?

Щодо вірогідності правильно вибрати напрям. Якісно підго­товлені до парламентських слухань довідково-аналітичні матеріа­ли Комітету з питань національної безпеки і оборони та озвучені головою Комітету Анатолієм Гриценком рекомендації, загальний рівень обговорення за межами парламенту (у ЗМІ та в експертно­му середовищі) свідчать про наявність в Україні достатньо висо­кого інтелектуального потенціалу з проблематики розвитку секто­ру безпеки. Цей потенціал дещо розпорошений, але, зважаючи на рівень проекту Стратегії національної безпеки України та деяких попередніх документів, цей потенціал реально існує — і в апараті Комітету, і в Національному інституті стратегічних досліджень, і в Національній академії державного управління, і в деяких неза­лежних дослідницьких організаціях, і навіть у деяких урядових структурах. Тобто на перше запитання відповідь можна вважати умовно позитивною — якщо завдання буде поставлено, то рано чи пізно українські експерти дадуть правильну відповідь, а далі — справа за рішенням керівництва і за народом, який має ці рішення оплачувати.

Стосовно потрібних ресурсів. З огляду на значне зростання вже у 2012 році бюджетних видатків на національну оборону (цифри тут вже наводили) і на потреби сектору безпеки загалом, а також на обсяги і структуру видаткової частини державного бюджету, фінансові ресурси в державі є. Також ще є в наявності і  технологічні ресурси — окремі важливі сектори оборонної про­мисловості, яким вдалося адаптуватися до жорстких реалій сучас­ного міжнародного ринку озброєнь. Якщо ще й Міністерство обо­рони та інші відомства врешті-решт почнуть закуповувати продук­цію вітчизняної “оборонки”, то це дасть додатковий ресурсний поштовх у справі реформування Воєнної організації. Тому й на запитання ресурсного забезпечення реформ відповідь можна вважати умовно позитивною — ресурсний потенціал в Україні ще є, і на його базі можна успішно реформувати сектор безпеки (зві­сно, за умови цілеспрямованої та ефективної координації процесу реформування).

Водночас навіть якщо уявити, що буде правильно вибраний напрям реформ і виділено потрібні ресурси, все одно залиша­ється найбільш проблемним третє запитання: як саме, яким шля­хом іти у вибраному напрямі реформування? Якщо так, як раніше, коли прийняті рішення не виконувалися, а затверджені оборонні програми ніколи повноцінно не фінансувалися, тоді знову нічого не вийде. Бо досі програми реформ якщо й фінансувалися, то значна частина коштів і ресурсів, особливо за спеціальним фондом, витрачалася неефективно або губилася в корупційних схемах, про що також говорилося і писалося дуже багато, але поки що істотних змін не спостерігається.

Згідно з висновками дослідження стану корупції в оборон­ному секторі, проведеного Центром дослідження армії, конверсії та роззброєння, який я тут представляю, саме корупція, а не лише недостатність фінансування, стала основним гальмом ре­формування Збройних Сил. Корупція і неефективне витрачання коштів відіграли значну, а іноді вирішальну роль у провалі планів професіоналізації армії, модернізації техніки, автоматизації управ­ління, забезпечення військових житлом і навіть у зниженні колись позитивного іміджу України у сфері миротворчої діяльності.

Якщо ситуацію не змінити, якщо не забезпечити надійний контроль на всіх рівнях за цільовим і ефективним витрачанням бюджетних коштів (та інших ресурсів), нам ніколи не вистачить ресурсів, щоб належним чином реформувати Воєнну організацію та сектор безпеки.

У зв’язку з цим, оскільки ми беремо участь у парламент­ських слуханнях, тобто в реалізації одного з ключових інструмен­тів парламентського контролю, вважаю важливим звернути увагу і  на інший парламентський інструмент — повноваження Рахунко­вої палати. На жаль, у списку промовців представника цього ор­гану сьогодні немає. На мою думку, закладений у Законі України “Про Рахункову палату” механізм контролю є доволі дієвим, але використовується недостатньо. Рахункова палата проводить регу­лярні перевірки використання бюджетних коштів, аналізує стан виконання загальнодержавних програм і направляє свої матеріали керівництву Верховної Ради та зацікавлених відомств для реагу­вання. Однак які саме недоліки виявлені перевірками Рахункової палати, або яким чином відомства на них реагують, зазвичай не­відомо, бо для громадськості, як правило, публікується лише дуже загальне повідомлення про перевірку і зовсім нічого не пові­домляється про вжиті заходи.

Відсутність інформації про адекватне реагування на виявлені Рахунковою палатою недоліки в секторі безпеки провокує недові­ру до парламенту і не стимулює посадових осіб до бюджетної дисципліни, зберігає передумови для корупції та неефективного витрачання коштів.

У Законі “Про Рахункову палату” визначено, що “Рахункова палата здійснює контроль на засадах законності, плановості, об’єктивності, незалежності та гласності”. Водночас безпосеред­ньо в положеннях закону, де має бути детально виписаний меха­нізм практичної реалізації цих принципів, зовсім нічого не сказано про реалізацію принципу гласності, зате про необхідність збере­ження таємниці написано дуже багато. Таким чином, громадяни, які є платниками податків, не мають незалежної інформації про те, як витрачаються їхні гроші, зокрема в інтересах національної безпеки, а посадові особи не відчувають відповідальності перед громадськістю. А без довіри, підтримки й активної участі гро­мадськості у демократичній країні подолати корупцію неможливо. Про це свідчить досвід багатьох країн, зокрема, близьких до України, таких як Болгарія, Грузія, Литва, Румунія та інші.

У зв’язку із зазначеним пропоную внести зміни до Закону України “Про Рахункову палату” з метою повноцінного забезпе­чення реалізації принципу гласності в роботі Рахункової палати. Вважаю, що за його належного виконання і парламент, і грома­дяни-виборці отримають значно ефективніший інструмент контро­лю за витрачанням бюджетів на оборону і безпеку, а також наба­гато більш ефективний інструмент боротьби з корупцією порівня­но з тим, який є тепер. Це, безумовно, сприятиме якісному забез­печенню планів реформування і успіхові реформування Воєнної організації та всього сектору безпеки.

У ситуації, коли держава має потенційну спроможність правильно планувати реформи в секторі безпеки, коли з’явилися необхідні для забезпечення планів реформування ресурси, най­більш принциповим питанням все ще залишається забезпечення належного контролю за постачанням ресурсів і за ефективністю їх витрачання. Без вирішення цього питання всі розмови про ре­форми так і залишаться розмовами, хоча вкотре марнувати час вже не хочеться.

 

СУНГУРОВСЬКИЙ М.В., директор військових програм Центру Разумкова. Дякую за надану можливість виступити на цьому дуже поважному зібранні та стисло висловити певні зауваження, що стосуються системності реформ як обов’язкової вимоги та запо­руки їх успіху.

Системність і технологічність визначаються не широтою охоплення певними заходами різних сфер, а винятково наявністю та якістю зв’язків між цими заходами, а також наявністю їх все­бічного забезпечення. Зокрема, якщо започатковано певну ре­форму, а питання правових, організаційних, кадрових, фінансових ресурсів не вирішені, то можна впевнено гарантувати, що через рік-два така реформа провалиться, а закладена в ній ідея, навіть суперперспективна, буде дискредитована на тривалий час.

По-перше, реформа сектору безпеки є невід’ємною скла­довою реформування державного апарату в цілому. Ці системи не можуть реформувати самі себе, тому орієнтирами в їх рефор­муванні мають бути не подолання внутрішніх проблем державних органів і силових структур, а сучасні, усвідомлені потреби су­спільства в розвитку та безпеці, що визначаються за допомогою вироблених механізмів публічної політики.

По-друге, реформування є цілеспрямованим процесом, побудованим за принципом достатності. Проте на практиці, на відміну від декларацій, реформування здійснюється переважно за принципом “що можна зробити, щоб покращити ситуацію”, а не “що треба зробити для досягнення визначених цілей”. Завдання у програмах реформування визначаються часто в термінах гасел і  побажань (покращити, підвищити, вдосконалити), а не потрібних кінцевих результатів. Оскільки зробити можна багато чого і є кому, все це створює сприятливі умови для нецільових витрат та корупції.

По-третє, від політиків, керівників різних відомств часто можна почути схвальні відгуки про британську, польську, росій­ську, французьку, шведську та інші моделі побудови сектору безпеки та окремих силових структур. Причому зрозуміло, що в одній країні побудувати декілька моделей водночас неможливо. Що насправді можна і треба зробити — запровадити основу, яка породжує потрібні моделі залежно від зовнішніх і внутрішніх умов, дає змогу побудувати ефективну українську модель. Такою осно­вою має бути узгоджена і схвалена експертним середовищем методологія. Саме з цього має починатися реформа і лише в та­кому разі можна аргументовано говорити про певні гарантії її успіху, про її зміст, потрібні часові, фінансові та інші ресурси.

По-четверте, нагальною потребою є запровадження прозо­рого циклічного процесу і стандартної процедурної бази розроб­лення стратегічних документів у секторі безпеки (як, до речі, і в усіх інших сферах життєдіяльності). Це потребує внесення до існуючого порядку стратегічного планування щонайменше трьох елементів:

1)  обов’язкового комплексного огляду сектору безпеки та його складових, який робиться раз на п’ять років і за резуль­татами якого розробляються (або коригуються) концепції, страте­гії, програми;

2)  балансування всіх програм у безпековому секторі в рам­ках стратегії забезпечення національної безпеки та загальнонаціо­нальної програми розвитку (неприпустимо, коли в Програмі еко­номічних реформ немає оборонного сектору, утримання та розви­ток якого є однією з головних функцій держави, а видатки на нього є одним із джерел дефіциту бюджету);

3)  поточного планування, що охоплює постійний моніторинг виконання програм та їх своєчасне коригування, у тому числі бю­джетних складових, яке має здійснюватися на решту відповідного програмного періоду, замість розроблення бюджетів на два-три роки, як пропонується зараз.

По-п’яте, без зацікавленості керівництва та певного попиту на зміни будь-які реформи перетворюються на головний біль для виконавців і споживачів відповідних послуг. Тому необхідними передумовами успішної реформи сектору безпеки мають бути:

1) сильна політична воля як спонукальний імпульс, стимул до рішучих перетворень;

2) широка громадська підтримка як підґрунтя її доцільності та легітимності;

3) постійний аналітичний супровід як запорука забезпечення системності, своєчасного виявлення та виправлення помилок.

По-шосте, система забезпечення безпеки є таким механіз­мом захисту особи, суспільства, держави, який має бути ефектив­ним на кожному кроці незалежно від того, реформується він чи перебуває у стаціонарному стані. Передумовою цього є обґрунто­ваність, технологічність і підготовленість реформ.

Краще витратити більше часу на підготовку та узгодження, ніж потім тупцювати на місці, безрезультатно намагаючись за бюджетні кошти втілити в життя чиїсь уподобання. Краще кілька разів помилитися на папері, ніж одного разу в житті. Саме тут і  потрібні механізми публічної політики, які сьогодні відверто ігноруються, замість чого запроваджується “презумпція компе­тентності” державних органів.

І остання ремарка: зневага до системних принципів є саме тим матеріалом, з якого по всьому світу викладено цвинтарі багатьох реформ. І Україна, на жаль, не є винятком.

 

ЦИБЕНКО П.С., перший заступник голови Комітету Верхов­ної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (Комуністична партія України). Сьогодні ми зібралися для обгово­рення дуже важливих для розбудови нашої незалежної держави питань. Я як голова Ради Організації ветеранів України, в лавах якої більше 10 мільйонів наших співвітчизників старшого поколін­ня, хочу привернути вашу увагу до проблем правового та соціаль­ного захисту ветеранів військової служби, яких в Україні близько 600 тисяч. Ця проблема пов’язана насамперед з пенсійним забез­печенням вказаної категорії громадян України, для переважної більшості з яких пенсія стала єдиним джерелом існування.

Гострі протести ветеранів військової служби України, які відбуваються в усіх регіонах нашої держави, зумовлені зневажан­ням владними структурами правових та соціальних інтересів пенсіонерів.

Насамперед звертаю вашу увагу, що пенсіонерів з числа військовослужбовців обурює практика роботи Міністерства оборо­ни України, яке виданням своїх відомчих нормативно-правових актів призвело до збільшення різниці між пенсіями ветеранів вій­ськової служби, які служили за часів Радянського Союзу, і вете­ранів Збройних Сил України.

Зокрема, відповідно до наказів Міністра оборони України №576 від 5 листопада 2010 року, №50 від 28 січня 2011 року та №355 від 25 червня 2011 року збільшено щомісячну премію в за­гальному грошовому забезпеченні відповідної категорії військово­службовців з 10 до 90 відсотків. Водночас щомісячна премія в за­гальному грошовому забезпеченні відповідної категорії пенсіоне­рів з числа військовослужбовців залишилася незмінною. Таким чином, недоплата військовим пенсіонерам щомісяця становить 750 гривень. До речі, Пенсійний фонд України за підписом заступ­ника голови правління Никитенко Валентини Степанівни у своєму листі на адресу Ради Організації ветеранів України у квітні 2011 ро­ку прокоментував, що такі дії Міноборони “мають тимчасовий характер” (так відбувалося тільки у 2007 та 2010 роках відповідно).

Звертаю вашу увагу, що згідно з правовою нормою частини третьої статті 63 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, зміна розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповід­них категорій військовослужбовців тягне за собою перерахунок раніше призначених пенсій. Альтернативи немає.

Є лише одне застереження в цьому питанні: перерахунок раніше призначених пенсій проводиться у разі прийняття рішення Кабінетом Міністрів України про зміну хоча б одного з видів грошового забезпечення для відповідних категорій військово­службовців, осіб, які мають право на пенсію за цим законом, або у зв’язку із введенням для них нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством. А враховуючи те, що рішення про зміни в розмірах грошового забезпечення або введення нових щомісячних додаткових видів грошового забезпе­чення для відповідних категорій військовослужбовців Кабінетом Міністрів України після 1 січня 2008 року не приймалося, для перерахунку пенсій у зв’язку з введенням у дію вищезазначених наказів Міністра оборони України, на думку Мінсоцполітики та Пенсійного фонду України, правових підстав немає.

Організація ветеранів України у грудні 2011 року звернулася з цього приводу до керівництва держави. За дорученням Кабінету Міністрів України 5 грудня минулого року в Міністерстві соціальної політики України на робочій нараді фахівців міністерства з пред­ставниками громадських організацій прийнято рішення про утво­рення робочої групи під керівництвом заступника Міністра со­ціальної політики, яка мала підготувати пропозиції уряду щодо ліквідації диспропорцій у розмірах військових пенсій. Однак віз і  нині там.

Ще раз хочу привернути вашу увагу до того, що частиною першою статті 2 Закону України “Про військовий обов’язок і вій­ськову службу” визначено, що військова служба є державною службою, а її особливість полягає у більш вагомій, ніж в інших державних органах, відповідальності, яка пов’язана із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується до страхового стажу, загального стажу роботи за спеціальністю та до стажу державної служби. Військовослужбовці займають посади у державному органі та здійснюють встановлені для цієї посади повноваження щодо практичного виконання завдань і функцій держави, одержують заробітну плату за рахунок коштів держав­ного бюджету, як і інші державні службовці (стаття 1 Закону Украї­ни “Про державну службу”).

Незрозуміло тоді, чому сім’ї державних службовців, зокрема прокурорів, суддів, депутатів усіх рівнів, одержують пенсію у роз­мірі 70 відсотків грошового забезпечення загиблого (померлого), а сім’ї військовослужбовців та ветеранів війни — у розмірі лише 30 відсотків (учасників бойових дій — 40 відсотків). Такий підхід до сімей військовослужбовців ставить їх у нерівні умови, підриває принцип довіри військовослужбовців, звільнених у запас чи від­ставку, до держави. Саме тому зусиллями пенсіонерів та небайду­жих до цих проблем народних депутатів України ще минулого року внесено законопроект №5108 про внесення змін до статті 36 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з вій­ськової служби, та деяких інших осіб”, яким пропонується членам сімей військовослужбовців встановити пенсію у розмірі 70 відсот­ків грошового забезпечення загиблого (померлого) годувальника. Внесення зазначених змін до закону було б справедливим щодо ветеранів військової служби.

Дискримінація військовослужбовців як державних службов­ців відбувається і щодо розмірів пенсійного забезпечення. На думку ветеранів, потребує перегляду нормативно-правова база, що нерівноцінно прирівнює посади військовослужбовців до посад державних службовців.

Крім того, існує диспропорція в посадових окладах військо­вослужбовців, працівників органів військової служби та інших силових структур порівняно з державними службовцями, які обій­мають аналогічні посади в державних установах, яка становить в окладах 55 відсотків, а в сумарному грошовому забезпеченні — від 400 до 1200 гривень. За даними Державної служби статисти­ки  України, станом на 1 січня 2011 року, середній розмір пенсії в Україні відповідно до законів України “Про пенсійне забезпечен­ня військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” та “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” становив 1506,55 гривні, а середній розмір пенсії відповідно до Закону України “Про державну службу” — 3030 гривень.

З року в рік залишають нас сивочолі ветерани, залишилося їх не так багато. Наш обов’язок — надати їм допомогу, щоб про­довжити їхнє героїчне життя.

На медичному та санаторно-курортному забезпеченні у ліку­вально-профілактичних закладах Міністерства оборони України перебувають на обліку близько 395 тисяч ветеранів військової служби та ветеранів війни, у тому числі 37 тисяч інвалідів. Для за­безпечення їх медичного та санаторно-курортного лікування ме­дична служба Міністерства оборони України має шість військово-клінічних центрів, 17 військових госпіталів і три військові лазарети загальною потужністю близько 6 тисяч ліжок.

Через таку ємність медичних та санаторно-курортних закла­дів Міноборони черга на оздоровлення в зазначених закладах не зменшується, а зростає. Пенсіонер з числа військовослужбовців може розраховувати на оздоровлення за чергою раз на шість-сім років. Так, наприклад, якщо 2010 року було виділено 11 655 сана­торно-курортних путівок, то 2011 року — 9531, тобто на 2124 пу­тівки менше.

За такої складної ситуації нас турбує не тільки тенденція до скорочення медичних і санаторно-курортних закладів Міноборони, а й дуже низька компенсація за невикористані санаторно-курортні путівки (інвалідам війни І та ІІ групи — 320 гривень).

Дуже багато проблем у питанні забезпечення ветеранів військової служби житлом. Законодавство в цьому спектрі проб­лем практично не діє.

Я звертаюся і до судової гілки влади. З обуренням сприй­няли ветерани рішення Конституційного Суду України, яким він прирівняв Кабінет Міністрів України за статусом до законодавчого органу, фактично дозволив судам загальної юрисдикції при роз­гляді соціальних справ безпосередньо застосовувати підзаконні акти уряду. Пенсійне та інше законодавство стало заплутаним і незрозумілим навіть суддям, які його застосовують. У судах роз­глядаються сотні тисяч скарг на дії органів Пенсійного фонду України.

Запевняю Вас, що ветерани не будуть спокійно спостерігати за вакханалією, яку чинить Кабінет Міністрів України щодо со­ціальних та правових гарантій ветеранів, які їм надала держава за вірне служіння народові України.

На завершення хочу наголосити, що ветерани військової служби не просять підвищення пенсій, пільг чи компенсаційних виплат, а вимагають від нас — народних депутатів, керівників міні­стерств і відомств соціального блоку припинити вносити безлад у  чинне законодавство з соціальних питань (на сьогодні існує близько трьох десятків законів соціального спрямування) і вико­нувати чинні закони в повному обсязі.

 

ЧУМАК В.В., директор Українського інституту публічної політики. З огляду на обмежений час, хотів би сконцентруватися на одній з ключових сфер українського сектору безпеки, а саме на правоохоронній сфері. Поясню, чому хочу приділити увагу саме цьому аспекту.

Українська правоохоронна система порівняно зі своїми колегами з сектору безпеки, зокрема Збройними Силами чи Службою безпеки України, має найнижчий рівень довіри наших громадян. За останніми даними Центру Разумкова на жовтень 2011 року, діяльність органів внутрішніх справ не підтримують 57 відсотків громадян, окремі їх заходи підтримують 26,3 відсотка громадян, а повністю підтримують лише 6 відсотків. Оцінка роботи міліції за п’ятибальною шкалою за різними параметрами залиша­ється на рівні 2–3 бали. Це діагноз, про який ми вже давно гово­римо, але нічого не змінюється.

Про реформування сектору безпеки, зокрема правоохорон­них органів, ведеться мова дуже давно. Перша комісія, яка мала перейматися цим питанням, була створена 2002 року. Десять ро­ків потому, у 2012 році, Президент знову створює Комітет з питань реформування правоохоронних органів.

Готуючись до цього зібрання, я переглядав матеріали щодо реформи сектору безпеки, датовані 2005 та 2006 роками. Пара­доксально, але звороти, які вживалися там, дуже подібні до сього­днішніх: “від минулої влади ми отримали у спадок погану си­стему”... Те саме чуємо і сьогодні.

Звісно, останніми роками ми маємо певний прогрес у пере­твореннях, який не можна не помітити. Якщо раніше критика зовнішніх експертів була зосереджена на тому, що влада нічого не робить, тепер все частіше ми змушені визнати, що зміни від­буваються. Але критика залишається, і вона полягає в тому, що зміни відбуваються не в тому напрямі.

У чому проблема реформування саме правоохоронних органів? У тому, що вони надзвичайно закриті. В інші сфери державного управління можуть потрапляти люди “зі сторони”, які мають сучасні погляди на політику в даній сфері, вони отримують підтримку недержавних та незалежних експертів, які діють у цій сфері, і спільно можуть просувати деякі зміни, хоча б на своєму рівні. Правоохоронний сектор набагато більш закритий. Через його специфіку у нас фактично немає зовнішніх експертів, які розбиралися б у тому, що відбувається в цій системі. А люди всередині надзвичайно лояльні до того стану справ, що склався. Тому що лояльність є чи не ключовою ознакою, за якою здійсню­ється добір. І саме відсутність людей, здатних продумати зміст реформи правоохоронних органів, людей, які розуміють, як живе система, і здатні реалізувати зміни, — чи не найбільша проблема. На мою думку, у людському факторі криється коріння проблем правоохоронних органів.

Ми можемо говорити про прийняття нового Кримінального процесуального кодексу та інших законів і підзаконних актів, можемо обговорювати, чи стане нарешті адвокатура повноцінним суб’єктом кримінального процесу, чи буде реформовано функції прокуратури, чи стане нарешті Міністерство внутрішніх справ політичним органом. Можемо також говорити про реформи зако­нодавства, інститутів, ресурсів. Однак усі зміни гальмуються через людський фактор, людський ресурс та необхідність змінити філо­софію діяльності правоохоронних органів. Правоохоронець не має бути жандармом, якого всі бояться, він має надавати громадянам послуги з безпеки. І це ключова зміна, яка має відбутися в голові кожного в цій системі.

По-перше, нам треба чесно сказати про те, які характери­стики правоохоронних органів нам дісталися у спадок з радян­ських часів або виникли вже в часи незалежності. Правоохоронні органи України все ще залишаються каральними за своєю суттю, а не правоохоронними. Пріоритет їхньої роботи — захист інтересів держави, а не інтересів громадянина. Про захист інтересів держа­ви продовжують і сьогодні говорити з високих трибун.

За роки незалежності до цього додалася ще одна характеристика наших правоохоронців — психологія утриманства. Державі не вистачає грошей на фінансування правоохоронних органів, і вони, відповідно, шукають їх у будь-який спосіб, зокре­ма, активно вдаються до отримання благодійної допомоги, яка є відкритою формою хабарництва. При цьому на запитання про ре­форми весь час відповідають скаргами на нестачу грошей. Так само відповідають і на всі інші запитання, наприклад, щодо низь­кої ефективності роботи, недовіри громадян, високого рівня ко­рупції тощо.

При цьому парадоксально, що четвертою характеристикою наших правоохоронних органів і зокрема міліції є їх колосальна надмірність. Україна посідає третє місце у світі за кількістю полі­цейських на тисячу громадян. У нас цей показник сягає 8,4 мілі­ціонера. Більше, ніж у нас, лише в Білорусі та Росії. Тоді як у ре­комендаціях ООН щодо ефективності поліцейської діяльності йде­ться про кількість від 2,2 до 3 людей, що в цілому відповідає показникам усіх розвинутих країн.

Що з цим робити?

По-перше, ми маємо відкрити правоохоронну систему. Без цього жодна реформа не відбудеться. Бо всі її розробники і впро­ваджувачі — це люди, народжені існуючою системою, люди, від­дані існуючій системі. Інші не приживаються.

Як можна відкрити цю систему? Думаю, що необхідно почати з кардинальної реформи системи підготовки та перепідго­товки особового складу з одночасним значним його скороченням. Доступ до служби в міліції мають отримати громадяни з різним досвідом та різною базовою вищою освітою. У систему мають прийти люди з іншими поглядами, з яких ці погляди за роки муштри не вибиті. Економія фонду заробітної плати в результаті скорочень має дати можливість підвищити зарплату, щоб люди знаходили мотивацію приходити у правоохоронні органи.

По-друге, необхідно деполітизувати систему правоохорон­них органів. Не може існувати ситуація, коли найбільший началь­ник у міліції — це міністр, який за політичними мотивами призначається Президентом і звітує перед ним за свою діяльність. У всіх розвинених країнах міністр внутрішніх справ — це людина, яка розробляє політику в багатьох сферах. Він відповідає і за готовність до надзвичайних ситуацій, і за регіональну політику. А вже у його підпорядкуванні — професійний керівник поліції, який призначається на посаду за професійними кваліфікаціями, за конкурсом, і якого, як і його заступників, не так просто звільнити у разі зміни влади. Саме вони мають стати прямими розпоряд­никами бюджетних коштів, самостійно і прозоро здійснювати кад­рову політику. Розподіл професійних та політичних посад має дійти і до правоохоронних органів, інакше ми не зрушимо цю реформу.

По-третє, як я вже казав, поліцейська діяльність, незважа­ючи на її специфіку, стосовно до громадянина — це сервісна діяльність. Поліцейський надає послуги безпеки для громадянина і оберігає його права. Відповідно, у реформі правоохоронних органів необхідно рухатися паралельно до тих змін, які уряд запроваджує у сфері надання адміністративних послуг. А саме необхідно розробити і запровадити Кодекс поліцейських проце­дур — закон, у якому виписані всі процедури поліцейської діяль­ності, права та обов’язки поліцейських при виконанні кожної з процедур. Вони мають регулюватися не відомчими інструкціями чи наказами, а законом. Ці процедури мають чітко знати і грома­дянин, і поліцейський. Таким чином ми виведемо взаємодію між ними на новий рівень.

Очевидно, що запропоновані зміни — ще не вся реформа. Це лише спроба окреслити, як ми можемо ліквідувати “вузькі місця”, що перешкоджають конструктивним змінам у правоохо­ронному секторі. І тим паче очевидно, що для реалізації навіть таких незначних змін потрібні значні фінансові та організаційні ресурси, а також політична воля вищого керівництва держави на їх впровадження. Бо опір цієї системи буде шалений, його немож­ливо подолати без серйозної політичної підтримки.