ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

Законодавче забезпечення та реальний стан

дотримання прав дитини в Україні

 

Сесійний зал Верховної Ради України

22 грудня 2010 року, 15 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради України

ТОМЕНКО М.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні колеги! Учасники парламентських слухань та гості, займіть, будь ласка, свої місця. Прошу колег з комітету допомогти знайти вільні місця учасникам.

Шановні учасники парламентських слухань! З ініціативи народного депутата Олени Федорівни Бондаренко та її колег Верховна Рада України прийняла рішення провести сьогодні парламентські слухання на тему: “Законодавче забезпечення та реальний стан дотримання прав дитини в Україні”.

Переконаний, що ми сьогодні розглядаємо найважливіше питання майбутнього розвитку нашого суспільства, присвячене правам дітей. Порушене питання не має партійності, не має влад­ності та опозиційності. Ця тема хвилює все українське суспіль­ство. Я впевнений, що сьогодні буде хоч і реалістична дискусія про непросте наше життя, але дискусія продуктивна і конструк­тивна. Оскільки в результаті цієї дискусії Президент, уряд і Вер­ховна Рада визначать, як нам рухатися далі стосовно підготовки нових законодавчих актів, а найважливіше — стосовно виконання прийнятих документів, рішень і програм.

Отже, декілька слів про законодавче забезпечення. Верховна Рада України ще 1991 року ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй про права дитини. З того часу пар­ламент прийняв цілу низку законів щодо посилення захисту прав дитини загалом і щодо окремих категорій дітей, які потребують особливої уваги. Це насамперед діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, діти-інваліди, діти, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Як бачимо, законодавча частина випереджає практичну. Оскільки дія низки законів, особливо спрямованих на соціальну підтримку, щороку під час ухвалення бюджету призупиняється, ос­новною проблемою залишається не наявність законодавчої бази, а спроможність держави фінансувати виконання цих законів.

Варто, мабуть, згадати закони “Про Загальнодержавну програму “Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини” на період до 2016 року”, “Про охорону дитин­ства”, “Про забезпечення організаційно-правових умов соціаль­ного захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”, “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей”, “Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю”. Не буду називати всі законодавчі акти, але наголошую, що низка законів передбачає посилення дій у питаннях усинов­лення, надання допомоги при народженні дитини та багатодітним сім’ям.

Верховна Рада України тему всиновлення активно контролює. Я мав честь разом із своїми колегами переконати парламент, уряд і Президента обмежити всиновлення іноземцями. Зокрема, ухвалено закон, що забороняє всиновлення наших дітей іноземцями, які не перебувають у шлюбі.

На сьогодні реалії життя засвідчують, що ми маємо зробити наступний крок. Верховна Рада в першому читанні ухвалила законопроект, яким пропонує (у разі якщо нас підтримає уряд і  закон буде прийнято) або пришвидшити підписання міждержав­них угод, або заборонити всиновлення дітей іноземцями з тих країн, які не мають міждержавних угод з Україною. Оскільки за таких обставин ми практично втрачаємо можливість контролювати долю наших дітей у тих країнах, які не мають з Україною відповідних міждержавних угод.

У нас залишається низка проблем, що стосуються захисту дітей від різних форм фізичного та психічного насильства, особ­ливо безпритульних та бездоглядних. Ці діти позбавлені освітніх, медичних, соціальних послуг.

На превеликий жаль, залишається негативна тенденція зменшення чисельності дітей, особливо в сільській місцевості. Хоча за останні три роки спостерігається певна тенденція до збільшення народжуваності внаслідок значного підвищення допо­моги сім’ям з дітьми та одноразової допомоги при народженні дитини. Однак позитивна тенденція викликає низку нових проб­лем, одна з яких — дефіцит дошкільних дитячих закладів. Врахо­вуючи, що значно збільшилася кількість дітей віком до трьох років, у майбутньому цей дефіцит посилиться. Думаю, що в доповіді міністра освіти і науки, молоді та спорту України цьому питанню приділятиметься особлива увага, тому що роль дошкільних закла­дів в освітньому процесі законодавчо значно підвищується.

Водночас, незважаючи на певні зрушення щодо збільшення народжуваності, загалом чисельність нашого населення, як ви знаєте, не збільшується, а зменшується, до того ж, на превеликий жаль, достатньо швидкими, можна сказати, стрімкими темпами.

Коли ми в сесійному залі обговорюємо низку проблем різного характеру, я завжди наголошую на тому, що ми маємо всі зусилля спрямовувати не на формальні речі, а на змістовні. Маю на увазі якість і тривалість життя. Дискусія про кількісні парамет­ри, на мою думку, є непродуктивною, якщо ми не можемо забез­печити якість життя людини, зокрема й дитини.

У нас, на жаль, зростає кількість дітей, народжених поза шлюбом. На сьогодні це кожна п’ята дитина. Зрозуміло, що умови їх фізичного і духовного розвитку не відповідають потребам.

Є достатньо серйозна проблема, про яку ми практично не говоримо, виховання дітей заробітчан. Деякі експерти вважають, що більше 5 мільйонів наших співгромадян щороку виїжджають на  заробітки за межі країни на тривалий час, залишаючи дітей напризволяще.

Потребують поліпшення і вирішення питання сфери освіти, особливо в сільській місцевості, оздоровлення та низка інших проблем.

На жаль, сьогодні не вдалося мені переконати парламент (переконав я його лише направити мій законопроект на доопра­цювання) зупинити моду на пивний і алкогольний патріотизм. Я  просив би більшої підтримки всіх людей, які займаються цін­нісними аспектами цього питання. Мій законопроект, де пропону­ється заборонити пряму рекламу пива і повністю заборонити брендову рекламу горілки, сьогодні не був підтриманий у першо­му читанні. Розумію, що вплив пивних і алкогольних компаній сильніший, ніж вплив мій і громадських організацій. Однак роботу в цьому напрямі треба продовжувати, тому що на сьогодні всі наші зусилля марні. Дитина приходить з дитячого садочка чи школи, включає телевізор і дивиться рекламу, в якій кажуть: щоб бути патріотом, українцем, любити Батьківщину, і щоб Україна перемогла, треба пити горілку такої марки, а пиво такої марки. Тому, очевидно, ми повинні мати спільну систему дій, щоб спові­дувати ціннісні речі не лише теоретично, а й на практиці.

Шановні учасники парламентських слухань! Зазвичай ми працюємо впродовж трьох годин. Завершуємо роботу о 18 годині. Ми вже виробили принцип роботи, за яким (я інформую) сьогодні буде три співдоповіді: від уряду — міністра освіти і науки, молоді та спорту, від Верховної Ради — голови Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму і  Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Регламент цих доповідей — до 15 хвилин. Потім перейдемо до обговорення. Промовці матимуть на виступи до 5 хвилин.

Тим, хто вперше бере участь у парламентських слуханнях, пояснюю, що працює електронний таймер. За 30 секунд до завершення виступу пролунає звуковий сигнал. Це означає, що ви  маєте ще півхвилини для завершення свого виступу. Мене вважають найбільш демократичним головуючим у Верховній Раді, але все-таки зауважте: коли закінчився час, я не буду продовжу­вати виступ, щоб більше людей, особливо які мають практичний досвід роботи у сфері захисту дітей, представляють громадські організації, мали можливість виступити. Прошу народних депута­тів від кожної фракції делегувати одного промовця, щоб ми послухали більше людей, які мають практичний досвід роботи щодо зазначених проблем.

Після завершення нашої роботи ми приймаємо рекомендації парламентських слухань. Хто не встигне виступити в силу часово­го обмеження, мають можливість передати свої виступи до комі­тету, вони будуть опубліковані в матеріалах парламентських слухань.

Отже, розпочинаємо нашу роботу. Запрошую до доповіді міністра освіти і науки, молоді та спорту Табачника Дмитра Володимировича. Регламент 15 хвилин.

 

ТАБАЧНИК Д.В., міністр освіти і науки, молоді та спорту України. Шановний головуючий! Шановні учасники парламент­ських слухань! Передовсім дозвольте від імені уряду подякувати Верховній Раді України за розгляд на парламентських слуханнях такого надзвичайно важливого питання, яке стосується кожної української родини.

З часу ратифікації у 1991 році Конвенції ООН про права дитини Україна взяла на себе зобов’язання формувати соціальну політику на засадах пріоритетності захисту прав дитини та відпо­відальність перед світовою спільнотою забезпечити реалізацію положень цього документа через національне законодавство і на практиці. Наша держава цим підтвердила свій курс на підтримку загальнолюдських цінностей та розбудову демократії.

Політика першочергової турботи про дитину протягом останніх 19 років впроваджувалася досить активно, ми досягли певних позитивних результатів у цій сфері. Так, в Україні створено основні правові засади захисту дитини, що ґрунтуються на по­ложеннях більше 10 кодексів, законів України, а також указах Президента, постановах і розпорядженнях уряду, відомчих норма­тивних актах. Реалізуючи принципи Конвенції ООН про права ди­тини, розроблено та схвалено Закон України “Про Загальнодер­жавну програму “Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини” на період до 2016 року”. Метою за­значеної програми є забезпечення оптимального функціонування цілісної системи захисту дітей в Україні та забезпечення гідного рівня життя.

Системна робота з питань законодавчого забезпечення сфери захисту дитинства, підтримки сім’ї тривала і впродовж 2010 року. Зокрема, центральними органами виконавчої влади розроблено і підготовлено для затвердження урядом низку змін до 4 кодексів, більш як 15 законів України, до низки постанов Кабінету Міністрів та інших нормативних актів з метою гармоні­зації законодавства в питаннях представлення інтересів і захисту прав дітей та врегулювання наявних суперечностей.

Одним з пріоритетних завдань держави є забезпечення рівного доступу дітей до якісної освіти.

Дошкільна освіта. Навчання дитини дошкільного віку є пер­шим важливим етапом освіти, оскільки він багато в чому визначає успіхи та невдачі людини на всіх наступних рівнях, а також її здатність до адаптації та ефективної соціалізації.

В Україні на сьогодні діють 15,5 тисячі дошкільних навчаль­них закладів, у яких здобувають дошкільну освіту 1 мільйон 214 тисяч дітей, що перевищує 56 відсотків загальної кількості дітей від одного до шести років. Зокрема, частка п’ятирічних ді­тей, охоплених дошкільною освітою, становить майже 94 відсотки.

Для забезпечення рівних стартових умов на початок шкільного навчання цього року держава взяла на себе додаткові зобов’язання у сфері освітніх прав дитини та запровадила обов’язковий рік дошкільної освіти для дітей п’ятирічного віку. Верховна Рада України 6 липня 2010 року ухвалила відповідний закон.

Загальна середня освіта. З метою забезпечення права на освіту дітей шкільного віку внесені зміни до Закону України “Про загальну середню освіту”. Зокрема, вперше законодавчо унормо­вано функціонування таких типів навчальних закладів, як гімназія-інтернат, ліцей-інтернат, колегіум-інтернат та добровільне об’єд­нання навчальних закладів “освітній округ”.

Вищезазначене дало можливість надати старшій школі в Україні справді профільне спрямування та вилучити застарілий, надмірно деталізований матеріал з навчальних програм, а також забезпечило можливість дітям здобути якісну середню освіту за 11 років без надмірного перенавантаження.

У 2010/2011 навчальному році в Україні функціонують 20 112 загальноосвітніх навчальних закладів усіх типів і форм власності та підпорядкування. Наявна мережа шкіл практично в  повному обсязі задовольняє потреби населення. Так, зокрема, для роботи з обдарованою молоддю діють 568 гімназій, 354 ліцеї та 44 колегіуми.

Особливу увагу Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України приділяє проблемам дітей з особливими потребами. Завдяки внесенню Верховною Радою змін до Закону України “Про загальну середню освіту” вперше вдалося законодавчо врегулю­вати запровадження в Україні інклюзивного навчання. Запрова­джено якісно новий тип навчального закладу для навчання дітей з  тяжкими порушеннями розвитку — навчально-реабілітаційний центр. До цього року переважна більшість таких дітей перебувала вдома, не отримуючи системної психолого-педагогічної допомоги. Міністерство розробило концепцію розвитку інклюзивної освіти, що вже втілюється в життя. На сьогодні в загальноосвітніх на­вчальних закладах навчаються більш як 100 тисяч дітей з особли­вими потребами.

У час економічної нестабільності актуалізується також проб­лема необхідності принципової зміни парадигми роботи з сім’єю, переорієнтації на підтримку родини: розвиток доступних послуг для сімей з дітьми, профілактика сімейного неблагополуччя, по­силення міжвідомчої співпраці всіх служб, що надають соціальну підтримку сім’ям, дітям та молоді, працівників закладів і установ освіти, системи охорони здоров’я, правоохоронних органів з ме­тою раннього виявлення сімей, які опинилися у  складних життє­вих обставинах.

Нагадаю, що 2 мільйони 200 тисяч родин в Україні неповні, майже кожна п’ята дитина із загального числа дитячого населення проживає в такій сім’ї, 93,5 відсотка дітей з неповних сімей не мають батька, майже 3 відсотки не мають матері, решта прожи­вають у родинах без обох батьків. У неблагополучних сім’ях про­живають169 тисяч дітей. Щороку від 7 до 10 тисяч дітей втрача­ють батьків внаслідок позбавлення батьківських прав.

Найбільшої скрути в умовах сучасного життя зазнають багатодітні сім’ї, що пояснюється обмеженістю їхніх матеріальних ресурсів. Насамперед це сім’ї, що проживають у сільській місце­вості. Вони обмежені в доступі до об’єктів соціальної інфраструк­тури і в задоволенні специфічних дитячих потреб. Незважаючи на зростання видатків на соціальну підтримку сімей з дітьми, розмір цієї допомоги, на нашу думку, недостатній.

З огляду на вищезазначене, вкрай необхідно переглянути методики розрахунку прожиткового мінімуму як базового соціаль­ного стандарту для визначення розміру державних соціальних гарантій, удосконалити механізми призначення адресної допомоги малозабезпеченим сім’ям з дітьми, впровадити механізми поєд­нання соціальної допомоги з наданням якісних соціальних послуг малозабезпеченим сім’ям.

Наголошую, що робота з сім’ями вимагає найтіснішої відом­чої співпраці у вирішенні тих проблем, що зумовили виникнення ускладнень чи кризи в сім’ї. Уваги з боку держави потребує зміцнення соціальної, виховної функції сім’ї у формуванні та роз­витку духовних потреб дитини. Відповідну діяльність мають активі­зувати місцеві органи влади, громада і школа.

Гострими залишаються питання протидії втягуванню дітей у злочинну діяльність, запобігання насильству стосовно дитини, формування безпечного інформаційного простору для дітей, запо­бігання поширенню на них соціальних проблем і негараздів дорослих.

Щороку, на жаль, близько 10 тисяч дітей стають жертвами злочинів. Не відповідає сучасним потребам суспільства і система роботи з дітьми, які перебувають у конфлікті із законом. Реаліза­ція принципів і положень Факультативного протоколу до Конвенції ООН про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції, дитячої порнографії, на нашу думку, є пріоритетом формування європейського, цивілізованого обличчя України. Формування не­терпимого ставлення до фактів насильства над дітьми — завдання кожного члена суспільства.

Важливим завданням є також збереження здоров’я дитини, забезпечення доступу до високоякісної медичної допомоги неза­лежно від місця проживання та соціального статусу батьків, фор­мування цінностей здорового способу життя. І тут приклад дорос­лих для дітей є чи не найбільш вагомим фактором.

В умовах зростання ризиків бідності держава докладає чималих зусиль для забезпечення рівних можливостей дітей, пе­редусім дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклуван­ня, яких у державі на сьогодні налічується 100 700 осіб. Україна має вагомі напрацювання для розвитку сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Пріоритетним напрямом у державі розвивається усинов­лення. На сьогодні більше 35 тисяч усиновлених дітей проживають у сім’ях громадян України. Стабільно більш як 62 відсотки дітей зазначеної категорії виховуються в сім’ях під опікою та піклу­ванням. Ще майже 9 тисяч (8,7 відсотка) дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, влаштовані в прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.

З метою поліпшення умов виховання і розвитку дітей, які перебувають під опікою та піклуванням, виховуються в дитячих будинках сімейного типу та прийомних родинах, необхідно забез­печити в повному обсязі фінансування програм підготовки і під­вищення кваліфікації прийомних батьків, батьків-вихователів, опі­кунів, розширити мережу центрів соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді в сільській місцевості.

Робота щодо забезпечення права дитини на виховання в  сім’ї є невід’ємною складовою реформування системи інтернат­них закладів для цієї категорії, яких на сьогодні в системі освіти налічується 194, в них перебувають більше 16 тисяч дітей. На ви­конання заходів Державної програми реформування системи за­кладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклу­вання, за минулі два роки 11 інтернатів уже перепрофільовано в навчальні заклади іншого типу. Враховуючи потребу сьогодення щодо виховання конкурентоспроможної особистості, міністерство продовжує активну роботу із створення моделі закладу нового типу, що гарантуватиме дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, широкий спектр освітніх, виховних, ко­рекційних, оздоровчих та інших послуг. З цією метою міністерство розробило проект рішення уряду про поліпшення умов утримання дітей в інтернатних закладах на період до 2017 року.

Потребують активного запровадження програми соціальної адаптації та супроводу випускників інтернатних закладів. Це зав­дання ми ставимо на найближчу перспективу, на 2011–2012 роки.

Змушений також констатувати, що нині немає технологій адекватного бюджетного аналізу видатків на дітей та ефективності їх використання, гнучких механізмів перерозподілу чи переорієн­тації цих видатків з метою максимального врахування потреб дітей. Це є вкрай серйозною проблемою, яка, з одного боку, стримує розвиток ефективних послуг для дітей, а з другого — потребує законодавчого врегулювання.

Захист прав дитини — це комплексна політика, злагоджена робота всіх гілок влади. На жаль, треба визнати, що такої єдності дорослого суспільства в цій роботі ще не вдалося досягти. Ми маємо запровадити нові підходи до захисту прав дитини, посили­ти відповідальність місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за виконання своїх функцій щодо опіки та піклування, створити якісно нову національну систему контролю та моніторингу за дотриманням прав дітей в Україні. Такий моні­торинг має базуватися не лише на показниках державної статис­тики і звітах органів влади. Принципово важливо з’ясувати та врахувати точки зору батьків і дітей.

Загалом можна констатувати, що система захисту прав дітей в Україні потребує істотного вдосконалення, розроблення окремої стратегії щодо забезпечення прав дітей, особливо тих, для яких захист держави є життєво необхідним. Зацікавленість у  цій роботі виявило також Представництво Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні.

Вважаю за необхідне поінформувати, що наприкінці січня 2011 року Україна звітуватиме перед Комітетом ООН з прав дитини та захищатиме національний звіт “Зведена III та IV періо­дична національна доповідь про реалізацію Україною положень Конвенції ООН про права дитини”. Тому парламентські слухання ми розглядаємо як важливий підготовчий етап до цього звіту перед Організацією Об’єднаних Націй.

У травні — листопаді 2011 року Україна головуватиме в  Комітеті міністрів Ради Європи. Це почесна і важлива місія, якою Україна скористається також і для просування ідей захисту прав дітей. Зокрема, Україна ініціюватиме прийняття нової загаль­ноєвропейської програми “Європа проти насильства щодо дітей”.

На завершення хочу ще раз наголосити: від того, наскільки продуманою та виваженою буде державна політика у сфері захисту прав дітей, залежить збереження і зміцнення позитивних тенденцій щодо забезпечення гідного рівня життя майбутніх поколінь юних громадян України.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Дмитре Володимировичу, і за дотри­мання регламенту також.

Шановні колеги, ми працюємо таким чином. Сьогодні у нас три доповідачі. Якщо їм надійдуть письмові запитання, під час підбиття підсумків я надам по декілька хвилин для відповіді на запитання. Отож можете звертатися до доповідачів з письмовими запитаннями.

Запрошую до співдоповіді голову Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Павла Івановича Костенка. Регламент 15 хвилин. Будь ласка, Павле Івановичу.

 

КОСТЕНКО П.І., голова Комітету Верховної Ради України з  питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (Блок Юлії Тимошенко). Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учас­ники парламентських слухань! Мабуть, не знайдеться в цьому залі жодної людини, яка заперечила б актуальність проблем захисту дитинства для подальшої перспективи розвитку нашого суспіль­ства, нашої держави, очевидно, як і завдання щодо посилення ре­зультативності процесів у цій сфері.

Переконаний, що, незважаючи на те, що охорона дитинства в Україні визначена на державному рівні загальнонаціональним пріоритетом, рівень і вплив соціально-економічних заходів, ре­зультативність наших рішень потребують не тільки системного аналізу, а й якісно нових підходів, у тому числі до реалізації поло­жень Закону України “Про Загальнодержавну програму “Націо­нальний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дити­ни” на період до 2016 року”. Я висловив таку довгу тезу, тому що саме цей закон визначає довгострокову програму діяльності всіх державних органів щодо вирішення проблеми прав дитини, при­чому не на один рік.

Чому я наполягаю саме на такому підході до проблеми?

Перше — залишковий принцип фінансування охорони прав дитини досяг критичної межі. Саме тому істотних позитивних зрушень на рівні невеликих міст, селищ і сіл не відбулося. Не буде перебільшенням, якщо згадану програму назвати не Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини, а деко­рація про наміри щодо захисту прав дітей. І ніхто мені не закине, що я неправий. Тому що вже прийнятий у першому читанні проект Державного бюджету України на наступний рік, де, на превеликий жаль, фінансування залишилося, вибачте за тавтологію, залишковим.

У зв’язку з цим комітет пропонує уряду цілеспрямовано переглянути обсяг фінансування сфери захисту прав дітей та внести відповідні зміни до проекту Державного бюджету України. Це буде найнадійнішою інвестицією у майбутній соціальний та економічний розвиток нашої держави.

Друге. Органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування необхідно посилити увагу до вирішення питань, що сприяють зміцненню соціальної та виховної функції сім’ї у фор­муванні та розвитку потреб дитини. На жаль, і це вже очевидно, сім’я в нашій державі в умовах кризи залишилася сам на сам з усіма негараздами.

Як це можна довести, не вдаючись до різноманітних експертних висновків? Елементарно, адже соціальні виплати при народженні дитини, пільги багатодітним сім’ям не адекватні необ­хідним витратам, навіть якщо говорити про доступність для біль­шості пересічних сімей дитячих садочків або спортивних секцій тощо.

Хочу звернути увагу, що, за висновками фахівців, сім’ї з  дітьми перебувають у більш несприятливих умовах з точки зору фінансової спроможності, забезпечення нормального рівня добробуту, ніж бездітні. Досвід дослідження бідності в Україні за  умовами життя свідчить, що вона значною мірою залежить від монетарної складової. Працюючі батьки дуже часто не в змозі задовольнити потреби навіть однієї дитини. Назріла потреба у  здійсненні кардинальних змін у системі оплати праці.

Більше того, центральні органи виконавчої влади взяли за правило не дотримуватися вимог Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, яким, зокрема, визначено, що допо­мога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається у розмірі встановленого законом прожиткового мініму­му для дітей віком до шести років.

Ще в 2006 році не без “допомоги” Верховної Ради України уряд сам собі як захотів, так і розробив положення щодо виконан­ня цієї норми, внаслідок чого дія цієї норми була незаконно зупи­нена. Незважаючи на рішення Конституційного Суду від 9 липня 2007 року, яким визнано ці дії такими, що не відповідають вимо­гам Конституції України, в частині встановлення розміру допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, дер­жавні органи до сьогодні не компенсували витрати, пов’язані із задоволенням судами позовів отримувачів цієї допомоги.

Наведу ще один приклад. У 2007 році внесено зміни до Закону України “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” щодо штатної чисельності працівників район­них, міських, районних у містах служб у справах дітей. Правова норма встановлює таку чисельність: один працівник служби не більш як на 2 тисячі дітей, які проживають у районі, та не більш як на 4 тисячі дітей, які проживають у районі в місті. На сьогодні сфера повноважень служби у справах дітей, до компетенції якої належать питання реалізації державної політики з питань захисту прав дітей, запобігання дитячій безпритульності і бездоглядності тощо, зросла майже вдвоє, а остаточно вирішити кадрове забез­печення не вдалося. Коли, яким чином виконуватимуться норми чинних законодавчих актів? Питання поки що залишається без відповіді.

У зв’язку з проведенням адміністративної реформи питання адміністрування набуває ще більшої актуальності стосовно збере­ження структур соціальних служб, служб у справах дітей, інших підрозділів щодо роботи з дітьми в центральних та місцевих ор­ганах виконавчої влади.

Хочу з цієї трибуни висловити занепокоєння тим, що під час проведення адміністративної реформи ми чомусь у системі центральних органів виконавчої влади втратили поняття інституту сім’ї у сфері реалізації державної політики щодо соціально-право­вого захисту дітей, сімейної політики. Незрозуміло, яке саме міні­стерство виконуватиме ці функції. Тому я пропоную в рекомен­даціях парламентських слухань чітко визначити, які центральні ор­гани виконавчої влади будуть забезпечувати виконання цих функцій.

Користуючись нагодою, звертаюся до Кабінету Міністрів України, до керівництва новоутвореного Міністерства освіти і  науки, молоді та спорту з проханням переглянути свою позицію щодо зменшення порівняно з 2010 роком обсягів бюджетного фі­нансування на 2011 рік заходів, пов’язаних з подоланням бідності сімей з дітьми, реалізацією на практиці права дітей на охорону здоров’я, адже рівень захворюваності серед цієї категорії насе­лення має негативну тенденцію до зростання і є найвищим у Євро­пі. До цього варто додати, що в Україні вкрай низькі показники доступності до медичних послуг.

Третє. Останнім часом активізувався процес удосконалення законодавства і формування нормативно-правової бази щодо реалізації державної політики у сфері оздоровлення та відпочинку дітей. Безперечно, є позитивні зрушення. Водночас на сьогодні мусимо констатувати наявність деяких прогалин у законодавстві, зокрема, з питань економічного стимулювання розвитку мережі дитячих закладів оздоровлення і відпочинку, організації забезпе­чення діяльності різних типів дитячих оздоровчих закладів тощо.

Починаючи з 2005 року, як свідчать статистичні дані, відбу­вається постійне зменшення кількості дітей, охоплених послугами оздоровлення та відпочинку. Однією з причин цього є щорічне зростання вартості перебування дитини в таких закладах. Порів­няно з 2001 роком, вартість ліжко-дня зросла майже в 6 разів. У  цьому питанні маємо очевидний перекіс: плануємо розвивати мережу дитячих оздоровчих закладів і водночас обмежуємо мож­ливість дітей скористатися послугами з оздоровлення.

Окрім цього, потребує аналізу і пояснення питання, чому в  Україні така регіональна диференціація охоплення дітей оздо­ровчими послугами (від 88 до 29 відсотків). При цьому найнижчий показник оздоровлення дітей спостерігається, хоч як це прикро, в  місті Києві. Отже, рівень відповідальності керівництва окремих місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самовряду­вання аж ніяк не відповідає основним засадам державної політики у сфері оздоровлення та відпочинку дітей, визначеним законо­давством України.

Аналогічна ситуація складається і щодо можливості влашту­вання дітей у дошкільні заклади, адже дефіцит вільних місць у цих закладах з кожним роком стає дедалі відчутнішим.

За даними Держкомстату України, лише в минулому році у  переважній більшості дошкільних закладів чисельність дітей пе­ревищувала кількість місць. На що ми лише спромоглися повідо­мити суспільству, що проблема доступності дошкільних закладів справді актуальна.

Впевнений, що сьогодні будуть обговорюватися і проблеми, пов’язані з додержанням прав дітей, які перебувають у дитячих будинках, притулках, школах-інтернатах, а також безпритульних дітей. На сьогодні у нас більше 100 тисяч дітей-сиріт, але тільки 6,8 відсотка з них можна вважати повними сиротами, решта — це діти, які стали сиротами за живих батьків, яких позбавлено батьківських прав, які перебувають у місцях позбавлення волі, недієздатні або перебувають на лікуванні, відмовилися від дітей у  пологових будинках. Діти таких батьків — так звані соціальні сироти. Це явище створює загрозу будь-якому суспільству. За не­офіційною статистикою, до 70 відсотків хлопчиків на час закін­чення шкіл-інтернатів вже залучені до криміналу, кожен третій випускник потрапляє до місць позбавлення волі, кожен п’ятий поповнює лави осіб без постійного місця проживання.

У нашій державі на цю проблему накладаються ще й про­блеми дітей заробітчан. Цей феномен характеризується тим, що близько 200 тисяч дітей проживають в Україні без батьків внаслі­док їх трудової міграції. Однак до сьогодні законодавчо не врегу­льовано питання надання певного статусу таким дітям, немає на­віть елементарного їх обліку.

Водночас треба визнати, що соціальне сирітство — це провина насамперед держави, адже саме відповідні державні інституції мають готувати молодь до створення сім’ї та відпові­дального батьківства. Мало того, що з шкільних навчальних про­грам зник курс “Етика і психологія сімейного життя”, ще й з теле­екранів, сторінок друкованих засобів масової інформації молоді активно нав’язують стереотип переваг позашлюбних стосунків, а держава за цим мовчки спостерігає. Чим це все закінчиться? Тобто і в цьому плані необхідно багато зробити для вдосконален­ня чинного законодавства.

У першочерговому порядку, якщо ми хочемо домогтися позитивних змін, не відкладаючи на завтра, необхідно відпрацю­вати пропозиції щодо:

створення сприятливих умов для усиновлення, визначення повноважень відповідних органів опіки і піклування;

реформування процедур досудового розслідування та за­безпечення ефективності кримінального судочинства;

забезпечення житлом молодих сімей, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на перспективу до 2020 року;

поліпшення діяльності та підвищення відповідальності центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місце­вого самоврядування в напрямі соціальної роботи з дітьми;

визначення правового механізму кримінальної відповідаль­ності суб’єктів правовідносин за невиконання вимог законодав­ства у сфері дотримання прав дитини.

Це реальні завдання.

На сьогодні Верховна Рада України ратифікувала практично всі міжнародні угоди, прийняла низку законів, Кабінет Міністрів — відповідні нормативно-правові акти, затверджено близько десяти важливих державних актів. Враховуючи це, нам сьогодні необхідно забезпечити практичне виконання вже намічених планів та заходів всіма гілками влади, суб’єктами господарювання, громадськими об’єднаннями, дотримання чіткої послідовності та системності.

Особливо важливо в цій діяльності не припускатися однієї помилки: з кожною зміною уряду вся робота практично почина­ється з нуля, у тому числі з реорганізації відповідних органів виконавчої влади. Зокрема, центральний орган виконавчої влади, до предмета відання якого належить сімейна політика, за останні роки реорганізовувався 7 разів. На сьогодні сімейна політика вза­галі не належить до компетенції жодного центрального органу виконавчої влади.

Переконаний, що промовці зосередяться і на інших аспектах теми наших парламентських слухань, проаналізують конкретні ситуації, внесуть цікаві і дуже потрібні нашому суспільству пропо­зиції щодо забезпечення прав дітей, посилення їх соціального захисту, які комітет обов’язково розгляне і винесе на розгляд Верховної Ради України. Враховуючи те, що я зекономив час, прошу всіх сьогодні плідно попрацювати, зокрема й законодавчо, бо всі рішення, прийняті на парламентських і комітетських слу­ханнях, будуть враховані в рішеннях Верховної Ради.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Павле Івановичу.

Запрошую до співдоповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Карпачову Ніну Іванівну. Регламент 15 хви­лин. Прошу, Ніно Іванівно.

 

КАРПАЧОВА Н.І., Уповноважений Верховної Ради України з  прав людини. Шановний голово! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань, представники засобів масової інформації, співвітчизники! Права людини починаються з  прав дитини — це філософія і пріоритетний принцип діяльності українського омбудсмена. Ставлення до дитини, забезпечення її прав як рівної з нами, дорослими, є реальною оцінкою політики держави і загального стану розвитку суспільства та його духов­ності. Саме ці питання сьогодні в центрі уваги наших парламент­ських слухань.

Користуючись нагодою, я сьогодні хочу представити вам спеціальну доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з  прав людини “Стан дотримання та захисту прав дитини в  Україні”, яка є результатом здійснюваного системного моніто­рингу всього комплексу питань, пов’язаних з реалізацією прав дитини, у тому числі на основі аналізу звернень до омбудсмена самих дітей, а також в інтересах дітей. Ця доповідь підготовлена до 20-річчя ратифікації Україною Конвенції ООН про права дити­ни, яке відзначатиметься 27 лютого 2011 року, і буде представ­лена під час національного звіту “Зведена III та IV періодична національна доповідь про реалізацію Україною положень Конвенції ООН про права дитини” відповідному комітету Організації Об’єд­наних Націй.

Хочу засвідчити, що ця конвенція запроваджує сучасні універсальні стандарти, які слугують орієнтирами для забезпе­чення прав дитини. Один з таких орієнтирів (це вперше визначено в цій конвенції), що дитина має право бути почутою. Голос дитини має бути врахований навіть при прийнятті державних рішень.

Починаючи з 2003 року, я як омбудсмен виступаю за забез­печення права дітей на індивідуальну петицію щодо порушення їхніх прав. Таку позицію я висловила і в Організації Об’єднаних Націй минулого року, коли підтримала проект Третього факульта­тивного протоколу до Конвенції ООН про права дитини, де місти­ться норма про запровадження процедури індивідуальних звер­нень, який було подано на розгляд 13-ї сесії Ради ООН з прав людини.

В офісі омбудсмена вже кілька років діє механізм розгля­ду  звернень безпосередньо самих дітей. Тільки за останніх три роки до Уповноваженого з прав людини надійшли індивідуальні і колективні звернення за підписами 7,5 тисячі дітей. Ми створили відповідну модель для розгляду цих звернень. У нас є і дитячі омбудсмени, ця інституція запроваджена з 2005 року. Це хлопець і  дівчина, які обираються на принципі гендерного паритету з-по­між талановитої молоді з активною життєвою позицією. Крім того, створена посада представника омбудсмена України, який опіку­ється безпосередньо правами дитини та питаннями недискримінації.

З яких питань звертаються діти до омбудсмена? Це проб­леми бідності, захисту від насильства та експлуатації, позбавлен­ня їх житла дорослими, права на освіту і охорону здоров’я. На жаль, бідність сьогодні в Україні має дитяче обличчя. Проблема загострилася під час глобальної фінансово-економічної кризи. Дослідження Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України свідчать, що протягом останніх 10 років рівень бідності в сім’ях з дітьми майже вдвічі перевищує рівень бідності у сім’ях без дітей. Прошу звернути увагу на таблицю 1.

Хочу підтримати міністра освіти і науки, молоді та спорту Дмитра Табачника, який запропонував переглянути розрахунки, виходячи з розмірів прожиткового рівня. Це дуже важливо.

Діти, які виховуються в малозабезпечених сім’ях, можуть розглядатися, крім всього, і як жертви нерівності та дискримінації, адже вони позбавлені повноцінного харчування, не мають належ­ного одягу та взуття, житлових умов, через це їхні можливості отримати якісну освіту вкрай обмежені. Вже з дитинства вони відчувають приниження людської гідності, потерпають від трудової експлуатації та рабської праці. Як наслідок, в Україні поширю­ються спадкова бідність і подальше розшарування населення. Тому 26 травня 2010 року я внесла подання Президенту України щодо проблем захисту соціальних прав дітей з малозабезпечених родин, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Право дитини на життя і здоров’я. У ході реалізації Цілей розвитку тисячоліття Україна взяла на себе зобов’язання змен­шити рівень материнської та дитячої смертності і значно ско­ротити захворюваність на СНІД, туберкульоз, поліпшити загаль­ний стан здоров’я. Тривалий час в Україні залишається досить високою смертність дітей віком до одного року, показники дитячої смертності значно перевищують показники країн з найнижчою смертністю немовлят, а саме Японії, Швеції, Франції і Куби (дані таблиці на екрані).

Діти страждають від вуличного та побутового травматизму, нещасних випадків, тобто вони постійно перебувають у небезпеч­ному для них середовищі. Три роки триває справа омбудсмена України щодо захисту права на життя 23 загиблих від вибуху побутового газу в житловому будинку в місті Дніпропетровську, серед яких, між іншим, було 13 дітей віком від 5 до 18 років, а  всього 509 постраждалих. Спільно з потерпілими і родичами жертв цієї страшної трагедії мені довелося у Верховному Суді обстоювати їхнє законне право щодо встановлення винних у цій трагедії. Чергове амністування керівників “Дніпрогазу” районним судом міста Запоріжжя стало пострілом у  спину всьому нашому суспільству. Скільки ще дітей і їхніх рідних мають стати жертвами подібних вибухів газу, щоб такі трагедії, які стали системними в  Україні, нарешті привернули увагу влади, і відповідальність стала невідворотною?

Не можу не сказати про провадження омбудсмена щодо свавільного відібрання невід’ємного права на життя у сільського хлопця Ігоря Індила, який дійшов до Києва заради здобуття освіти, але трагічно загинув у Шевченківському районному управ­лінні міліції. Наразі за участю представника омбудсмена України розпочався судовий процес у цій резонансній справі. Проваджен­ня омбудсмена триватиме до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування всіх обставин, через які ця людина пішла з життя.

Проблема насильства. Хочу зазначити, що останніми роками в українському суспільстві почастішали випадки жорстокості та насильства щодо дітей. На жаль, Україна стала одним з головних центрів вироблення порнографічної продукції з використанням образу дитини. За оцінками Інтерполу, український ринок такої продукції оцінюється в 100 мільйонів доларів на рік. Лише за останні п’ять років майже 3 тисячі осіб в Україні засуджені за зло­чини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, де постраждалими були діти (таблиця перед вами). Однак в Україні досі немає статистичних даних щодо дітей, які стали жертвами сексуальної експлуатації і торгівлі людьми, зокрема щодо статі, віку і місцезнаходження дітей. Такий облік потрібно невідкладно запровадити.

З розвитком інформаційно-комунікаційних технологій сексу­альна експлуатація і сексуальне розбещення дітей набули загроз­ливих масштабів у всьому світі, в тому числі і в Україні, яка на сьогодні перебуває в п’ятірці країн — виробників дитячої порно­графії. Я вважаю, що Україна має імплементувати до свого націо­нального законодавства положення про кримінальну відповідаль­ність клієнтів сексуальних послуг дітей, як це зроблено у Швеції і  Норвегії. Переконана, що аналогічно треба встановити кримі­нальну відповідальність клієнтів за перегляд в мережі Інтернет порнографії з використанням образів дітей, що є прямим шляхом до злочинів педофілії та інших тісно пов’язаних з ними злочинів.

Якнайкраще забезпеченню прав дітей, постраждалих від сексуальних злочинів, сприятиме ратифікація Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуаль­ного розбещення, яку Україна підписала три роки тому. І поперед­ньому Президенту Віктору Ющенку, і чинному Президенту Віктору Януковичу я внесла уже два подання з цього приводу.

Крім того, ми, дорослі, маємо забезпечити дитині доступ до безпечного Інтернету, чітко визначити відповідальність за поши­рення дитячої порнографії, реклами наркотиків і психотропних речовин на різних інформаційних ресурсах.

Сьогодні вже порушувалося питання про статус дітей, які перебувають у конфлікті із законом. Зі свого боку я як омбудсмен хочу зазначити, що, на жаль, діти не ізольовані від жорстокості, що ллється з телеекранів, від подвійної моралі, що стала нормою життя, неповаги до законів, зневаги людської гідності, а тому поширюються жорстокість і агресивність у самому дитячому середовищі. Як наслідок, маємо проблему дитячої злочинності. У  2009 році злочини в Україні скоїли майже 13 тисяч осіб, які не досягли 18 років (таблиця на екрані). За останніх п’ять років тільки за умисні вбивства та замахи на них засуджено 500 непов­нолітніх, близько 100 неповнолітніх щороку засуджуються в Україні за вбивство.

Наполягаючи на необхідності якнайшвидшого розв’язання проблеми дитячої злочинності, наголошую, що держава має дбати про своє майбутнє і не збувати неповнолітніх за ґрати, а піклува­тися про них, передусім долаючи їхню необлаштованість у житті та соціально-педагогічну занедбаність. Безперечно, Україна дося­гла певних позитивних результатів. Завдяки послідовному здій­сненню заходів щодо гуманізації каральної політики держави намітилася тенденція до поступового зменшення кількості непов­нолітніх, засуджених до позбавлення волі, причому з 2003 року — майже втричі.

На сьогодні в 10 виховних колоніях перебувають 1452 засу­джені дитини, у тому числі 102 дівчинки. Кожного другого з них засуджено на строк від трьох до п’яти років, кожного третього покарано за крадіжки, розбій та пограбування. Ще близько тисячі заарештованих дітей утримуються у слідчих ізоляторах України, очікуючи вироку суду. Більшості засуджених неповнолітніх у по­всякденному житті бракувало повноцінного батьківського піклу­вання та виховання. Майже кожен четвертий з них ніде не навчався і не працював.

Тому надзвичайно актуальною є проблема адаптації до міжнародних стандартів системи виховних колоній, щоб малолітні порушники закону перебували в нормальних умовах, були оточені увагою педагогів та психологів, а установи, де вони утримуються, певною мірою відповідали всім міжнародним стандартам. Безперечно, що Україні необхідно зробити наступний відповідаль­ний крок — запровадити правосуддя для дітей відповідно до міжнародних стандартів.

Кожна дитина має право на сім’ю, але моніторинг омбуд­смена свідчить, що державна політика не завжди спрямована на підтримку інституту сім’ї. Хоча за останніх п’ять років кількість рішень судів про позбавлення батьківських прав зменшилася, однак вона залишається значною. У 2009 році більше 12 тисяч осіб в Україні позбавлені батьківських прав. Мені сьогодні прикро констатувати, що не всі такі рішення приймалися виважено та в  інтересах дитини, через безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків окремих чиновників діти позбавлялися родинного виховання, інколи навіть без судових рішень.

Хочу привернути увагу учасників парламентських слухань до того, що Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 2008 року у справі “Савіни проти України” стосовно родини сліпих батьків, де виховувалося семеро дітей, зазначив (це родина з  Сумщини, в якої декількох дітей відібрали без рішення суду), що було порушено право на повагу до приватного і сімейного життя окремими чиновниками, не враховано думку самих дітей, а також те, що поміщення дитини в середовище більш сприятливе для її виховання не виправдовує примусового відібрання її від батьків, мотиви прийняття рішення є неадекватними і недостат­німи для виправдання такого серйозного втручання в сімейне життя заявників. Тому я звернулася до Генерального прокурора України з пропозицією здійснити спільну комплексну перевірку дотримання законодавства при відібранні дітей у батьків без позбавлення їх батьківських прав.

Сьогодні Микола Володимирович Томенко у своєму вступ­ному слові звернув увагу на проблему всиновлення наших дітей (таблиця на екрані). Хочу додати, що ми впродовж багатьох років намагалися подолати ганебну тенденцію переваги міждержавного усиновлення над національним. На сьогодні ми маємо 42 відсотки усиновлення іноземцями, решту, більше 50 відсотків, усинов­люють українці. Проте в Одеській, Запорізькій, Кіровоградській, Чернігівській областях усиновлення українських дітей іноземцями і  досі превалює над національним усиновленням. Абсолютно переконана, що іноземне усиновлення може здійснюватися лише у  виняткових випадках. Зрештою, Україна має укласти двосторон­ні угоди з державами, до яких найчастіше усиновлюють україн­ських дітей-сиріт, і де є українська діаспора, тобто є українське коріння.

Минулого року в спільному зверненні омбудсмена України і  представника Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні шанов­ної пані Юкіе Мокуо до органів влади і громадськості з нагоди 20-річчя Конвенції ООН про права дитини ми наголосили, що через відсутність механізмів реалізації законодавчих норм щодо надання житла у разі повернення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьків­ського піклування, з інтернатних закладів, від піклувальників вони залишаються просто неба і поповнюють лави безпритульних (таблиця на екрані). Тому ми переконані, що необхідно внести зміни до законодавства України, які чітко регламентували б мож­ливість взяття дітей, позбавлених батьківського піклування, на позачерговий квартирний облік, а також у разі неможливості спільного проживання в одному помешканні з батьками, позбав­леними батьківських прав.

Сьогодні в цій залі присутня людина, права якої мені доводилося захищати протягом семи років. Це дитина-сирота, яка добивалася поновлення своїх житлових прав, Микола Кожушко з  міста Дніпропетровська. Ми спільно поновили його права, і  тепер він створив громадську організацію “Допоможемо дітям”, яка захищає права таких самих дітей-сиріт. Я вітаю таких людей і  вітаю всіх представників громадських організацій.

Наостанок хочу підтримати виступ голови Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму шановного Павла Івановича Костенка стосовно системи органів влади, які опіку­ються становищем дітей. Якраз це питання було в центрі уваги Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, яке 7 разів реор­ганізовувалося. Свого часу я як народний депутат, потім як ом­будсмен домагалася, щоб Україна створила такий унікальний орган, і ми створили його спільними зусиллями. На превеликий жаль, сьогодні в ході адміністративної реформи, як кажуть, з  купелем вихлюпнули і дитину (у прямому розумінні). Інститут сім’ї та інститут усиновлення дітей на сьогодні абсолютно не визначені.

Вважаю, що таке реформування неминуче призведе до послаблення державної політики у сфері забезпечення прав дити­ни і родини. Саме тому я внесла подання Президенту України Віктору Федоровичу Януковичу про недопущення в ході адміні­стративної реформи послаблення державної політики у сфері сім’ї, дітей та гендерної рівності. Сподіваюся, що така позиція ом­будсмена буде підтримана учасниками парламентських слухань, а наш спільний голос буде почутий Президентом України. Позиція полягає в тому, що, попри зрозумілу кадрову оптимізацію, Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту має бути збере­жено як центральний орган виконавчої влади (Оплески). Дякую.

Доля дітей, захист їхніх прав і людської гідності — це головне, що має об’єднати наше суспільство. Напередодні Нового року і Різдва Христового дозвольте привітати всіх учасників пар­ламентських слухань, глядачів і слухачів. Будьте щасливі, будьте здорові! Пам’ятайте, що наші права — у наших руках (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ніно Іванівно.

Враховуючи реакцію на вашу пропозицію, думаю, що парла­мент має відреагувати таким чином. Звернення до Президента України має міститися в рекомендаціях парламентських слухань, оскільки закони — дуже добре, постанови — напевно, ще краще, але якщо не буде інституту і структур, які реалізують політику в  цих напрямах, нічого доброго з цього не вийде.

Запрошую до слова народного депутата України Бондаренко Олену Федорівну. Їй як ініціатору парламентських слухань, як автору постанови регламент 7 хвилин. Будь ласка, Олено Федорівно.

 

БОНДАРЕНКО О.Ф., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і  міжнаціональних відносин (Блок Юлії Тимошенко). Шановний Миколо Володимировичу! Шановні колежанки та колеги! Насам­перед хочу подякувати Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму, всім моїм колегам народним депутатам України за підтримку нашої ініціативи сто­совно сьогоднішніх парламентських слухань.

На моє переконання, національна система захисту прав дитини має чітко відповідати міжнародним документам у сфері прав дитини. У цьому контексті необхідно забезпечити виконання рекомендацій заключних зауважень Комітету ООН з прав дитини. Зокрема, у 2007 році Комітет ООН з прав дитини наголосив на необхідності ратифікувати Конвенцію про захист дітей та співро­бітництво в галузі міждержавного усиновлення (Гаага, 29 травня 1993 року). Конвенція до сьогодні Україною не ратифікована, хоча було вже чотири спроби. Верховна Рада не ратифікує цю конвен­цію, і це не дає змоги ефективно моніторити становище дітей, усиновлених за кордон, та захищати їхні права.

На особливу увагу заслуговує проблема запровадження в  Україні ювенальної юстиції. Ратифікувавши в 1991 році Конвен­цію ООН про права дитини, Україна взяла на себе зобов’язання щодо запровадження ювенальної юстиції на національному рівні. Однак до сьогодні це питання не вирішено, більше того, воно на­було суспільного загострення. На жаль, проект Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні, який підготу­вало Міністерство юстиції України, не є оптимальним, оскільки забезпечує права лише тих дітей, які перебувають у конфлікті із законом, не приділяючи належної уваги інтересам дітей, які по­страждали від правопорушень.

Ще одна проблема — необхідність реформування кримінально-процесуальної системи з метою створення процедур, дружніх до дітей, це не раз рекомендували Україні Комітет ООН з  прав дитини і Комітет міністрів Ради Європи. Чинне криміналь­но-процесуальне законодавство не враховує інтересів дітей, які постраждали або стали свідками злочинів. Законодавчо не врегу­льовані питання вразливості дітей-жертв, не адаптовано проце­дури для визнання їхніх особливих потреб, не передбачено чіткого обмеження кількості допитів потерпілої дитини, не встановлено вимогу проведення допитів у спеціально обладнаному приміщенні особами, які мають спеціальну підготовку. Навіть найпоширеніша слідча дія в досудовому слідстві — допит неповнолітнього потер­пілого — відповідно до статті 171 Кримінально-процесуального кодексу України проводитися аналогічно до допиту дорослої людини. Бракує адвокатів, здатних кваліфіковано надати допомогу дітям-жертвам.

На сьогодні у Верховній Раді України зареєстровано законо­проекти про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів щодо допиту неповнолітніх потерпілих і  свідків (№7340) та щодо захисту дитини від торгівлі людьми та експлуатації (№7391). Дуже важливо, щоб мої колеги проголосу­вали за ці два законопроекти.

Для України також є актуальними питання захисту дітей від торгівлі людьми, дитячої проституції, порнографії та сексуального насильства. За даними Міністерства внутрішніх справ України, лише за дев’ять місяців 2010 року порушено 250 кримінальних справ за фактами торгівлі людьми, 268 жертв торгівлі людьми повернуто в Україну, серед яких 31 дитина, у тому числі 5 мало­літніх дітей. Розкрито 356 злочинів, скоєних проти статевої недо­торканості та свободи дітей.

Однак Україна сьогодні не спроможна ефективно реагувати, маємо це визнати, на грубі порушення прав дитини ні на законо­давчому, ні на практичному рівні. Дослідження нормативно-право­вої бази з метою визначення відповідності українського законо­давства вимогам Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії, нещодавно проведені Міжнародним жіночим право­захисним центром “Ла Страда — Україна” за підтримки Представ­ництва ЮНІСЕФ в Україні, виявили численні недоліки і прогалини в чинному законодавстві у цій сфері.

Наведу приклад. Попри всі міжнародні стандарти щодо захисту дітей від втягування у проституцію та про надання допо­моги дітям-жертвам, Кодекс України про адміністративні право­порушення дозволяє притягнення до відповідальності за заняття проституцією дитини, яка досягла 16-річного віку, оскільки вік адміністративної відповідальності настає з 16 років. Водночас Верховною Радою досі не запроваджено кримінальну відповідаль­ність клієнтів за купівлю секс-послуг від дитини.

Проблеми існують і на практичному рівні. Зокрема, в Україні немає системи запобігання сексуальному насильству і сексуальній експлуатації дітей та системи надання допомоги постраждалим дітям. Сьогодні лише в Одесі діє центр (єдиний на всю Україну) соціально-психологічної реабілітації дівчат, постраждалих від сексуального насильства та експлуатації. Фінансується він на по­жертви. У 2011 році може припинитися фінансування цього центру.

Нарешті, проблеми щодо забезпечення прав дитини існують не лише в законодавчій сфері. Особливо гостро постає питання щодо координації діяльності у сфері захисту прав дитини у зв’язку з адміністративною реформою. Ліквідовано Міністерство у спра­вах сім’ї, молоді та спорту. Якщо питання молоді та спорту відте­пер перебувають у віданні Міністерства освіти, то питання сім’ї, а значить і дитини, взагалі опиняються поза увагою влади. Це при тому, що українці є другими в Європі після угорців, які називають родинні цінності найпріоритетнішими. Постає запитання: який ор­ган виконавчої влади буде координувати та організовувати діяль­ність у царині забезпечення прав дитини в Україні?

Втім, на моє глибоке переконання, поряд з виконавчим органом, має існувати інституція, яка ефективно здійснюватиме моніторинг дотримання прав дитини та в разі необхідності ефек­тивно реагуватиме. У цьому контексті надзвичайно актуальним, я в цьому переконана, є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав дитини (Оплески). І це, до речі, не раз рекомендували Україні Комітет ООН з прав дитини і Комітет міністрів Ради Європи.

Наостанок хочу наголосити, що не витримує жодної критики підхід до фінансування дитячих та молодіжних програм. Наведу лише один приклад: у проекті Державного бюджету України на 2011 рік на виконання Загальнодержавної програми “Національ­ний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини” на період до 2016 року передбачені видатки в обсязі 70 мільйонів гривень, тоді як виконання плану заходів у 2011 році потребує ще додатково 415 мільйонів гривень.

Я цілком переконана, що велика увага до сьогоднішніх парламентських слухань свідчить про те, що ми спільно подо­лаємо труднощі, які виникли на шляху забезпечення і захисту прав дитини. Бажаю всім нам успіху в цій нелегкій роботі (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олено Федорівно.

Переходимо до обговорення. Запрошую до виступу представника ЮНІСЕФ в Україні Юкіе Мокуо. На першому каналі нашої системи виступ звучить українською мовою, на другому — англійською. Можете слухати, як кому зручніше. Будь ласка, регламент 5 хвилин.

 

ЮКІЕ МОКУО, голова Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні. Шановні народні депутати, пане міністре, учасники парламентських слухань! Дозвольте всіх вас привітати. Передусім хочу подякувати за організацію цих парламентських слухань у Верховній Раді України. Парламентські слухання, при­свячені питанням захисту прав дитини, мають дуже велике значення. Вдячна за можливість проголосити промову від імені Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ).

Україна вже давно є почесним членом Організації Об’єдна­них Націй, однією з перших ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини в 1991 році. Сьогоднішні парламентські слухання мають дуже велике значення, оскільки 28 січня 2011 року уряд України офіційно звітуватиме Комітету ООН з прав дитини. Напередодні звіту уряду хочу привернути вашу увагу до ключових проблем на шляху виконання Конвенції ООН про права дитини, з  огляду на останні реформи в Україні.

З точки зору ЮНІСЕФ, адміністративна реформа, яку нещодавно розпочато, несе деякі потенційні ризики щодо захисту прав дітей в Україні. Це стосується реструктуризації Міністерства сім’ї, молоді та спорту. Нас особливо турбує ліквідація Держав­ного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини і  Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді.

Під час фінансової кризи, підвищення рівня бідності, за нерівних можливостей, поширення демографічних проблем вкрай важливо, щоб адміністративна реформа, що здійснюється в Україні, не призвела до скасування необхідних функцій держави у сфері сім’ї та дітей. Навпаки, реформа має чітко встановити, як будуть виконуватися функції щодо захисту прав дітей.

ЮНІСЕФ не виступає проти реформи. Ми не виступаємо за  збереження квот та існуючих структур. Натомість ЮНІСЕФ рекомендує приймати виважені рішення в рамках проведення реформи, щоб забезпечити надання більш ефективних соціальних послуг дітям та сім’ям. Оскільки існує необхідність створення ефективного механізму надання державних послуг, реформа має продемонструвати рішучість у забезпеченні єдності політики і  системи надання послуг заради інтересів сім’ї та дитини.

В Україні на сьогодні немає ефективного механізму соціального захисту від будь-яких потенційних соціальних ризиків найбільш вразливих категорій дітей та сімей. Хоча запобігання ризикам є економічно вигіднішим і дієвішим механізмом для за­безпечення благополуччя сімей та дітей.

Реформування сфери охорони здоров’я має передбачати: покращення системи надання первинних медичних послуг, прове­дення профілактики поширення інфекційних хвороб серед дітей шляхом щеплення, запобігання передачі ВІЛ/СНІДу від матері до дитини, захист дітей та молоді від уживання наркотичних засобів, а також від поширення ВІЛ-інфекцій та інших хвороб.

Необхідно розширити охоплення соціальними послугами найбільш вразливих категорій дітей та сімей, у тому числі дітей вулиці, кризових сімей тощо. Це сприятиме запобіганню таким явищам, як відмова від дитини, передача дітей до інтернатів, підліткова та ювенальна злочинність.

Звертаюся до вас щодо певних непорозумінь у сфері прав дитини, які дуже поширені в Україні. На сьогодні обговорюються питання, пов’язані з ювенальною юстицією, ведеться дискусія щодо безпеки вакцин для імунізації дітей. Шановні високопоса­довці! Звертаюся до вас та сподіваюся на вашу відданість справі захисту прав дітей, щоб розвінчати ці міфи. Реформа ювенальної юстиції має проводитися у контексті дотримання виконання прав дітей. Реформи мають здійснюватися нерозривно із забезпечен­ням прав дітей та сім’ї.

Існує низка міжнародних конвенцій, які Україна ще не ратифікувала. Наприклад, Конвенція про захист дітей та співро­бітництво в галузі міждержавного усиновлення (Гаазька конвенція 1993 року), а також Конвенція про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення. Треба гармонізувати законодавство України з Факультативним протоколом до Конвен­ції про права дитини щодо торгівлі людьми, дитячої проституції і  дитячої порнографії. ЮНІСЕФ закликає до розгляду і прийняття відповідних національних та ратифікації міжнародних правових актів з метою вдосконалення законодавчої бази щодо захисту прав дитини в Україні.

Хочу висловити подяку народним депутатам України за прийняття Закону України “Про Загальнодержавну програму “Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини” на період до 2016 року”. Верховна Рада взяла на себе дуже велике зобов’язання у 2009 році. Статус, а також фінансу­вання видатків на захист прав дітей треба збільшувати. Пріоритет­ним напрямом національної та фінансової політики уряду України має бути визнання прав дітей, оскільки інвестування в дітей є  найбільш ефективною гарантією майбутнього процвітання України.

Нагадаю основні соціальні та житлові проблеми дітей: ураження ВІЛ-інфекціями, життя на вулиці, позбавлення батьків­ського піклування, безпритульність, статус біженця та відсутність будь-якого статусу.

Усі діти від народження мають однакові рівні права, і наш спільний обов’язок — забезпечити дітям щасливе дитинство, з  радісною усмішкою на обличчі, щоб кожна дитина змогла вико­ристати свій великий потенціал для власного розвитку. Запевняю вас у повній підтримці та допомозі з боку Організації Об’єднаний Націй. Сподіваюся також на відданість та підтримку всіх зацікавле­них осіб.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Катерину Семенівну Самойлик, народ­ного депутата України. Наступним виступатиме Віктор Анатолійо­вич Занфіров. Будь ласка, Катерино Семенівно.

 

САМОЙЛИК К.С., секретар Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (Комуністична партія України). Шановні учасники парламентських слухань! Ратифікувавши Конвенцію ООН про права дитини, Україна взяла на себе зобов’язання вжити необхідних законодавчих, адміністративних та інших заходів щодо забезпечення прав та інтересів дітей. Сьогодні маємо визнати, що, на превеликий жаль, за п’ять років роботи попереднього уряду, майже за рік роботи нового уряду не відбулося ніяких зру­шень. Поки що всі обіцянки залишилися деклараціями.

Давайте подивимося та проаналізуємо інформаційні повідомлення в засобах масової інформації, які ми дивимося або читаємо кожен день. Майже 90 відсотків цієї інформації вкрай негативно впливає на психіку наших дітей і є агресивною. Засоби масової інформації потребують захисту, і про це дуже часто йде­ться в цих засобах, але хто захистить наших дітей від ЗМІ?

Майже в кожній програмі є інформація про порушення прав дітей на освіту та охорону здоров’я, про катування дітей, пору­шення свобод, зазіхання на власність і заробіток, використання дітей та підлітків кримінальними структурами, експлуатацію дітей ділками від бізнесу тощо. Складається враження, що життя в Україні розмальоване лише чорними фарбами.

Чи були такі повідомлення 20–25 років тому? Держава своєчасно реагувала на випадки порушень прав дітей та опера­тивно виправляла недоліки, відповідала на виклики, які ставило життя. На сьогодні ми маємо десятки законодавчих актів, спрямо­ваних на захист прав дитини, зокрема на освіту, на охорону здоров’я, на достатній рівень життя тощо. Величезна кількість законів не сприяє вирішенню проблем, оскільки більшість норм та положень чинних законів не виконуються.

Сьогодні вже говорили, що в державі майже 100 тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Всі вони мають можливість оздоровитися? Ні. Більше 5 мільйонів дітей мають оздоровлюватися за літо, а оздоровлено лише 2 міль­йони дітей. Не можна погодитися з тим, що місцеві органи вико­навчої влади не дбають про збереження існуючої мережі дитячих оздоровниць, і тому за 2009 рік майже на тисячу скоротилася кількість оздоровниць у нашій державі.

Я знаю, що й Генеральна прокуратура опікується держав­ними оздоровчими центрами, у тому числі Молодіжним дитячим центром “Артек” та Українським дитячим центром “Молода гвар­дія”. Замість того щоб направляти до “Артека” і “Молодої гвардії” дітей з багатодітних сімей, дітей-сиріт, дітей з малозабезпечених сімей та обдарованих дітей, на літній період замовляється велика кількість комерційних путівок, щоб заробити гроші. На мою думку, ця проблема має турбувати нас усіх.

І стосовно права дітей на загальну середню освіту. Особливо це стосується загальноосвітніх навчальних закладів у  сільській місцевості. Міносвіти багато робить у цьому напрямі, однак я вважаю, що необхідно передбачити в рекомендаціях пар­ламентських слухань доручення Кабінету Міністрів України розро­бити програму щодо майбутнього сільської середньої освіти, щоб села не залишилися без шкіл. Політична воля у міністра є, маю надію на розуміння і сподіваюся, що скоро така програма буде у Верховній Раді України.

Хочу сказати про право дітей на навчання рідною мовою. Наприклад, в альтернативному звіті написано, що у ромів немає своєї школи. Однак, крім ромів, в Україні є ще представники 100 національностей, чому ми не думаємо про цих дітей? Прошу записати в рекомендаціях парламентських слухань: прискорити прийняття Закону України “Про мови в Україні”, забезпечивши доступ до вивчення рідної мови.

І ще одне питання стосовно багатодітних матерів. Мені боляче, бо я є ініціатором цього закону, але звертаюся до пред­ставників органів державної влади: будь ласка, давайте дуже від­повідально ставитися до підготовки документів на присвоєння звання “Мати-героїня”. Ви подивіться, кого ми іноді представ­ляємо до нагородження. Тих, хто народжує, а потім кидає дітей, залишаючи їх без батьківської турботи. Ми даємо їм можливість заробляти на сльозах дітей. Дуже прошу вас на це питання звернути увагу.

Бажаю нам усім у цьому великому завданні — вихованні підростаючого покоління — досягти великих успіхів.

Дякую вам (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Катерино Семенівно.

Шановні колеги, дуже багато представників громадських організацій просять слова. Мої обов’язки полягають у тому, щоб надавати слово згідно із запропонованим комітетом списком. Оскільки ніхто з народних депутатів і посадовців не відмовився від права на виступ, я змушений надавати слово за списком. Тому прошу дотримуватися регламенту, щоб встигли виступити пред­ставники громадських організацій.

Запрошую до слова Занфірова Віктора Анатолійовича, заступника Генерального прокурора України. За ним виступатиме Лук’янова Катерина Іванівна. Будь ласка.

 

ЗАНФІРОВ В.А., заступник Генерального прокурора України. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Захист прав і свобод дітей визначено пріори­тетним напрямом діяльності органів прокуратури України. Лише завдяки втручанню прокурорів за останніх п’ять років поновлено права майже 1 мільйона дітей. Цим дітям відшкодовано 2,6 міль­ярда гривень пенсій, аліментів, стипендії, соціальних виплат, за­робітної плати. На захист прав дітей порушено 9,3 тисячі кримі­нальних справ, більшість з яких направлено до суду. Внесено майже 65 тисяч документів прокурорського реагування, за резуль­татами яких до відповідальності притягнуто 75 тисяч службових осіб.

Особлива увага приділяється забезпеченню прав дітей, які опинилися у складних життєвих умовах, це вихованці дитячих закладів, прийомних сімей, спеціальних установ для неповноліт­ніх, а також діти, які виховуються у неблагополучних сім’ях.

Прокурорськими перевірками встановлено, що дітям-інвалі­дам не завжди створюються необхідні умови для повноцінного життя і розвитку, забезпечення лікування та реабілітації, праце­влаштування. Лише незначний відсоток навчальних закладів та гуртожитків, закладів культури та позашкільної освіти мають пан­дуси. Майже 8 тисяч дітей-інвалідів не забезпечено технічними та іншими засобами реабілітації. Найгірша ситуація в сільській місце­вості, де не організовано безоплатне підвезення дітей до реабілі­таційних установ.

Внаслідок неналежного виконання службами у справах дітей вимог закону порушуються права дітей-сиріт та дітей, позбав­лених батьківського піклування, на сімейне виховання. Таким ді­тям несвоєчасно встановлюється правовий статус дитини-сироти, внаслідок чого вони тривалий час утримуються в лікарнях, притул­ках для дітей, не отримують державної соціальної допомоги, не влаштовуються у родину.

У дитячих будинках сімейного типу та в прийомних сім’ях перебувають більше 8 тисяч дітей зазначеної категорії. На їх утри­мання з державного бюджету виділяються мільйонні кошти. На жаль, послаблено контроль за умовами проживання дітей, цільо­вим використанням коштів, спрямованих на їх утримання, призво­дить до порушення прав дітей, використання прийомними бать­ками зазначених коштів на власні потреби, а інколи й до трагічних випадків.

Прокурорськими перевірками встановлено порушення прав дітей на безпечні товари та продукти харчування. Водночас органами санітарно-епідеміологічної служби, а також органами у сфері захисту прав споживачів та стандартизації не забезпечено належного державного нагляду за виготовленням та реалізацією дитячих товарів, своєчасним вилученням недоброякісної продукції.

Щороку потребують оздоровлення близько 5 мільйонів неповнолітніх. Проте їхні права реалізуються не в повному обсязі. Оздоровчі послуги отримала лише половина дитячого населення. Місцевими органами виконавчої влади не вжито належних заходів щодо створення та збереження існуючої мережі дитячих оздоров­ниць. Основною причиною закриття таких закладів є неналежне фінансування власниками, погіршення матеріально-технічної бази, недотримання вимог санітарно-епідеміологічного стану.

Залишаються поширеними факти незаконної передачі комерційним структурам дитячих оздоровниць, передусім розта­шованих у мальовничих куточках та на узбережжі морів. Майже чотири роки органи прокуратури відстоюють дитячий санаторій “Люстдорф” (Одеська область), який незаконно продано за один день. Упродовж п’яти років за втручанням прокурорів у державну власність повернуто майже 20 дитячих оздоровниць.

Одним з головних питань прокурорського нагляду залиша­ється додержання прав неповнолітніх на здобуття освіти. За втру­чанням прокурорів більше 10 тисяч дітей, які залишилися поза шкільним обліком, повернуто до навчання. Більшість з них прожи­вають у неблагополучних сім’ях. Стосовно батьків, які не створили умов для повноцінного розвитку дітей, прокурорами порушено майже 3 тисячі кримінальних справ.

Захищаючи майнові та житлові права дітей, прокурори за  п’ять років порушили 680 кримінальних справ, внесли майже 7 тисяч документів прокурорського реагування, скасували більше 3 тисяч незаконних актів органів місцевої влади. Більшість випуск­ників інтернатних закладів не мають житла, проте далеко не всі перебувають на квартирному обліку. За втручанням прокурорів місцевими органами влади відкрито 10 соціальних гуртожитків для молоді.

Іншим чинником злочинності неповнолітніх є їх незайнятість. Проте органи праці, соціального захисту населення практично не забезпечують молодь робочими місцями. За відсутності держав­ного контролю допускаються численні порушення трудових прав та гарантій неповнолітніх, які нерідко працюють без укладення трудових угод, проведення медичного огляду, не отримують заро­бітної плати, виконують важку або небезпечну роботу.

Прокурорами приділяється увага захисту суспільної моралі, запобіганню поширенню продукції, яка негативно впливає на свідомість молоді, встановлено неконтрольоване розповсюдження в інформаційному просторі фільмів, журналів, комп’ютерних ігор, які пропагують насильство, жорстокість, розпусту. Водночас орга­ни нагляду та контролю за додержанням законодавства в цій сфері неналежно виконують свої функції щодо обмеження обігу такої продукції. Як приклад хочу навести інформацію, що протя­гом двох минулих тижнів закрито 50 таких центрів.

І наостанок. Залишається питання, виходячи з адміністра­тивної реформи, як діятимуть у структурі органів виконавчої влади служби у справах дітей, що є одним з основних органів захисту прав дітей.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую народного депутата України Лук’янову Катерину Євгеніївну. За нею виступатиме Гончаренко Олексій Олексійович. Будь ласка, Катерино Євгеніївно.

 

ЛУК’ЯНОВА К.Є., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Добрий день, шановні учасники парламентських слухань! Хочу побажати всім у новому році щастя, здоров’я, щоб ми частіше посміхалися і  збиралися тут зовсім з інших приводів.

Прагнучи бути повноправними членами Європейської спіль­ноти, ми зобов’язані пам’ятати, що безпека нашої держави складається передовсім з відчуття соціальної безпеки і підтримки з боку держави кожної окремої дитини, молодої сім’ї, сім’ї зага­лом. Проте сьогодні допомога сім’ям з дітьми фактично звелася до виплати допомоги при народженні дитини. Між владою та опо­зицією постійно відбувається змагання, хто дасть більше дітям, при цьому нікого не цікавить ефективність використання цих коштів.

Крім того, щоб народити другу дитину, необхідно спочатку народити першу. На жаль, в Україні не ведеться статистика щодо молодих жінок, які не мають дітей. За даними перепису населення 2001 року, 52 відсотки жінок віком до 34 років не мають дітей. Водночас дітей не мають 59 відсотків жінок віком 20–24 роки, 24 відсотки жінок віком 25–29 років, 12 відсотків жінок віком 30–34 роки. Я вважаю, що це і є резерв. Крім того, було б доцільно доручити Держкомстату збирати такі дані не тільки під час про­ведення перепису населення, а щорічно.

За даними Держкомстату, в 70,9 відсотка сімей з дітьми виховується одна дитина, у 25,4 відсотка — дві дитини і лише у  3,7 відсотка — три дитини і більше. Тому суперечливим є збіль­шення виплат при народженні другої і третьої дитини, оскільки першу дитину важче виховувати і утримувати, ніж другу і третю. Першу дитину народжують молоді люди без життєвого досвіду, не забезпечені житлом, які отримують стипендію або невелику заробітну плату. Ні в якому разі не можна ставити другу чи третю дитину дорожчими за першу. Для батьків їхні діти мають бути однаково дорогими та улюбленими. На мою думку, державна допомога сім’ї має бути однаковою на кожну дитину в певному фіксованому розмірі.

Асоціальні сім’ї народжують дітей переважно заради одер­жання значних коштів, а потім витрачають їх на задоволення власних потреб, не виконуючи своїх батьківських обов’язків. Це часто призводить до трагічних наслідків. Тільки за останніх два місяці в засобах масової інформації з’являються жахливі повідом­лення одне за іншим. Одна жінка, яку не можна назвати матір’ю, продала дитину за 15 тисяч доларів (добре, що працівникам міліції). Друга у стані сп’яніння ледве не вбила дитину, яка зава­жала їй своїм криком. Третя вбила дитину, яка плакала, вдаривши її об ліжко. Четверта відсікла дитині голову. Навіть якщо державні органи встигають позбавити таких горе-батьків батьківських прав, держава знову змушена вирішувати питання забезпечення таких дітей, витрачаючи на це чималі державні кошти.

Виникає парадокс: держава виплачує великі суми при народженні дитини, водночас не може знайти кошти на виконання рішення Конституційного Суду про виплату допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в розмірі прожит­кового мінімуму згідно із законом. У розданих вам матеріалах зазначено, що відповідна допомога в цьому році становила 130 гривень.

Звернення щодо необхідності глибокого реформування системи державної допомоги українській сім’ї було направлено мною Президенту України. Однак я отримала відписку від першо­го заступника глави Адміністрації Президента, де все зводиться до необхідності підвищення народжуваності. Проте, на мою думку, не можна підвищувати народжуваність шляхом збільшення одно­разової допомоги, якщо надалі діти не забезпечені ні дитячими садочками, ні спортивними, культурними та оздоровчими закла­дами, якщо держава не братиме участі в їхньому вихованні та розвитку. Можна запровадити комендантську годину для дітей. Це простіше, ніж задовольнити потребу дітей та молоді у дозвіллі. Крім того, не можна допомогу зводити виключно до грошових витрат. Необхідно дати сім’ї можливість виховувати та розвивати своїх дітей.

Велику роботу в цьому напрямі здійснюють соціальні служби для сім’ї, дітей та молоді та служби у справах дітей. Саме вони контролюють умови проживання дітей у рідних та прийомних сім’ях. Працівники цих служб допомагають дитині-сироті та дити­ні, позбавленій батьківського піклування, знайти сім’ю, яка на­дасть їй батьківське тепло та любов. З їх допомогою близько 9 тисяч дітей-сиріт виховуються в родинному оточенні. Саме пра­цівники соціальних служб умовляють молоду маму не залишати немовля в пологовому будинку, приводять її за руку до соціаль­ного центру матері та дитини, допомагають відновити родинні зв’язки. Лише за останніх три роки попереджено 1260 відмов матері від новонародженої дитини саме працівниками цих служб.

Проте складається враження, що під час здійснення адміні­стративної реформи забули про сім’ю та дітей, оскільки у складі об’єднаного міністерства планується створити лише Державну службу молоді та спорту. Водночас у зв’язку з ліквідацією урядо­вих органів будуть ліквідовані Державна соціальна служба для сім’ї, дітей та молоді та Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини. На мою думку, це значно послабить захист прав дітей з боку держави та їхню державну підтримку і може призвести до катастрофічних наслідків.

У зв’язку з цим пропоную включити до рекомендацій парла­ментських слухань звернення до Президента України щодо ство­рення Державної служби з усиновлення та захисту прав дитини і  збереження Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді та самого міністерства.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до слова Гончаренко Олексій Олексійович, заступник голови Одеської обласної ради. За ним виступатиме Корж Віктор Петрович. Будь ласка.

 

ГОНЧАРЕНКО О.О., заступник голови Одеської обласної ради. Уважаемые друзья! Уважаемые народные депутаты! Уважае­мый господин министр! Начать свое выступление хочу цитатой из законодательства. Статья 6 Закона Украины “Об охране детства” гласит: “Держава гарантує дитині право на охорону здоров’я… сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здоро­вого способу життя”.

Сегодняшние парламентские слушания посвящены законо­дательному обеспечению и реальному положению дел. Я привел цитату из закона. А каково же реальное положение дел? Коснем­ся только двух сфер — детское питание и безопасность детей.

Детское питание. По результатам рейдовых проверок пище­блоков учебных заведений, проведенных по поручению Премьер-министра Николая Азарова, выявлены массовые случаи несоот­ветствия пищеблоков и столовых общеобразовательных и до­школьных учебных заведений установленным нормативам. Почти тысяча пищеблоков общеобразовательных учебных заведений не имеют централизованного водоснабжения. В сотнях школ холо­дильное оборудование не работает. В целом нарушения санитар­ного законодательства выявлены в 17 процентах всех школ Укра­ины и в 12 процентах дошкольных учебных заведений.

Следующий вопрос: чем кормят детей в столовых садиков и  школ? По результатам мониторинга в областных центрах Украины, по состоянию на август 2010 года, установлено, что уча­щиеся начальных школ получают в столовых обеды стоимостью в  среднем от 3 до 5 гривень, а в некоторых городах, например в  Луцке, стоимость обеда для школьников младших классов со­ставляет 1,5 гривни. Может ли такое питание быть здоровым и качественным?

Государство стимулирует рождаемость социальными выпла­тами — это тысячи гривень на каждого ребенка, при этом мы кормим наших детей копеечными обедами, что в дальнейшем повлечет многомиллионные затраты из государственного бюдже­та. Результат этого — неединичные случаи отравлений. Все пом­нят о массовом отравлении детей в Джанкое в сентябре 2009 го­да, когда почти 200 детей оказались в больнице. Кто понес наказание за это? Никто.

Уверен, что для государства вопрос обеспечения качест­венным детским питанием должен быть приоритетным, а степень ответственности — высочайшей.

Возможны два выхода из сложившейся ситуации. Первый — обеспечить необходимый контроль над качеством и финансиро­ванием детского питания. Нормально кормить детей на 1,5 гривни невозможно. Второй — государство честно признает, что не в  состоянии обеспечить полноценным питанием всех детей, кор­мит только группу социально необеспеченных, льготных катего­рий, но кормит хорошо. Кормить детей для галочки и таким об­разом экспериментировать над детским здоровьем, я считаю, непозволительно. Прошу вопрос качества детского питания внести в проект рекомендаций парламентских слушаний.

Следующий вопрос — безопасность наших детей. Приведу конкретный пример. Весной текущего года в Одессе пытались реализовать проект “Безопасная школа”. Некая фирма “Интел секьюрити Украина” совместно с управлением образования Одесского городского совета пыталась собрать личные данные о  78 тысячах одесских школьников (начиная от номера телефона до группы крови) для установления турникетов в учебных заведениях.

Ко мне обратились встревоженные родители, и мы провели собственное расследование этой, как оказалось, грандиозной аферы. Выяснилось, что “Интел Секьюрити Украина” — дочерняя компания американского предприятия “Интел Секьюрити Инкор­порейтед”. Мы обратились к правительству штата Калифорния с просьбой предоставить данные об этой фирме. Нам удалось выяснить, что она имеет статус suspended, т. е. деятельность этой компании приостановлена в США. Кроме того, деятельность этой фирмы фиктивна, поскольку, согласно данным налоговой админи­страции, валовой доход фирмы за последние два года составляет ноль гривень. Самым шокирующим фактом оказалось то, что учредители и руководители “Интел Секьюрити Украина” были тесно связаны с международным сообществом садомазохистов. На одного из учредителей и по совместительству технического директора этой компании был зарегистрирован крупнейший в СНГ портал bdsm.ru.

Пролив свет на эту компанию, при помощи прокуратуры Одесской области нам удалось остановить этот проект и не допустить сбора информации о детях Одессы такой сомнитель­ной организацией. Однако подобный проект с очень похожим названием, и я опасаюсь, что с теми же учредителями, пытаются реализовать в городе Черновцы. К сожалению, на сегодняшний день в стране нет механизмов проверки деятельности таких фирм. Убежден, что любая частная компания, желающая работать с детьми, должна проходить серьезнейший контроль и экспер­тизу, как и все проекты, связанные с безопасностью наших детей.

Спасибо за внимание (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Віктор Петрович Корж, народний де­путат України. За ним виступатиме Наталя Анатоліївна Бучковська. Будь ласка, Вікторе Петровичу.

 

КОРЖ В.П., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я (Партія регіонів). Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Питання порядку денного давно стоїть серед пріоритетів розвитку нашої держави, а ратифікація Конвенції ООН про права дитини започат­кувала реалізацію комплексу міжнародних правових стандартів щодо захисту та створення належних умов для повноцінного вихо­вання молоді в Україні. Проте соціально-економічні негаразди, перманентна політична криза призвели до поглиблення проблем у сфері захисту прав дитини, і, як наслідок, стримується розвиток позитивних тенденцій щодо вирішення низки таких питань. Саме тому сьогоднішнє обговорення має сприяти пошуку сучасних ме­ханізмів та ефективних засобів кардинального розв’язання проб­лем у цій сфері на державному рівні.

Слід зазначити, що в умовах незадовільної екологічної ситу­ації, поширення ВІЛ/СНІДу, туберкульозу, наркоманії, алкоголізму, тютюнопаління гостро постає питання збереження здоров’я підростаючого покоління. Настав час покласти край збагаченню бізнесменів на здоров’ї найбільш незахищеної категорії — наших дітей. Рекламуючи, пропонуючи шкідливі та неякісні напої, про­дукти харчування, суміші для куріння тощо, ми маємо усвідомити, що благі наміри щодо реалізації будь-яких державних програм не дадуть жодних результатів, доки ми не створимо цивілізованих умов для розвитку дітей.

В умовах сучасних викликів щодо соціально незахищених категорій сімей необхідно подбати про народження здорової дитини та забезпечити доступ до високоякісних медичних послуг, відсутність яких нерідко віддзеркалює стан здоров’я та розвиток особистості. Не можна не згадати останній випадок в Україн­ському дитячому центрі “Молода гвардія”, про який ви всі знаєте.

Особливої уваги потребують питання соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Про це вже сьогодні говорили. Ми створили сумний феномен — сирітство в нашій державі набуло ознак соціального, переважна більшість дітей-сиріт мають живих батьків.

Загрозливих тенденцій набуває соціальне сирітство і в ди­наміці. Лише минулого року 8 тисяч дітей залишилися без бать­ківського піклування, майже 800 дітей відібрано у батьків без позбавлення їх батьківських прав. Внаслідок несвоєчасного попе­редження ці проблеми важким тягарем лягають на державний бюджет. Хочеться звернути увагу, що сироти досить часто стають об’єктом легкої наживи для торгівців “живим товаром” з метою продажу і трансплантації органів, сексуальної чи трудової експлуатації.

Сьогодні вкрай необхідно вирішити питання влаштування дітей після закінчення навчання, ліквідувати розриви (про які ви добре знаєте) в освіті. Для більшості вихованців намір продов­жити навчання означає передусім можливість отримати місце в  гуртожитку, фінансову підтримку у вигляді стипендії та інші пільги, встановлені державою. Потребує врегулювання і питання захисту жертв торгівлі дітьми та їх реабілітація до, протягом і  після кримінального розслідування.

Користуючись нагодою, звертаюся до міністра освіти і нау­ки, молоді та спорту Дмитра Володимировича Табачника і хочу підтримати позицію Ніни Іванівни Карпачової. На сьогодні най­більш актуальним питанням є збереження і приведення у відпо­відність з європейськими нормами системи управління. Я не думаю, що адміністративна реформа зашкодить цьому. Погодьте­ся, і раніше важелі впливу на виховання дітей були насамперед у  Міністерства освіти і науки — це і дитячо-юнацькі спортивні школи, і дитячі садки, і загальноосвітні школи, і вузи…

Мені як колишньому міністру, повірте, добре відомо, що міжвідомча розпорошеність не сприяє якісному і своєчасному вирішенню питань, про які ми сьогодні говоримо. Сподіваюся, що накопичений досвід уряду і Верховної Ради дасть змогу створити таку систему, яка відповідатиме вимогам сучасності.

Я хотів би наголосити на тому, що сьогодні в парламенті створено лобі (серед яких і я, і Микола Володимирович Томенко) для розроблення та прийняття низки законів стосовно захисту прав дітей. Це законопроект про обмеження реклами алкоголю і  ціла низка інших.

Лише вчора з ініціативи Президента України парламент ухвалив Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”. Шляхом внесення змін до Цивільного кодексу України врегульовано питан­ня визначення органів опіки та піклування і уточнення категорій осіб, яким встановлюються пільги. Законодавчо унормовано осно­ви соціального захисту бездомних громадян. У проекті Держав­ного бюджету України на 2011 рік передбачається підвищення прожиткового мінімуму для дітей віком від 6 до 18 років.

Наостанок хочу підтримати відому тезу, що права людини починаються з прав дитини. Давайте разом творити добро заради нашого майбутнього.

Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Наталю Анатоліївну Бучковську, матір-виховательку дитячого будинку сімейного типу.

 

БУЧКОВСЬКА Н.А., мати-вихователька дитячого будинку сімейного типу (Волинська область). Добрий день, шановні учасники парламентських слухань! Звертаюся до вас як мама 13 синочків і 3 донечок, як представник Всеукраїнської громад­ської організації “Асоціація — Моя родина” і від імені 3121 родини, до яких належать родини опікунів, усиновлювачів, прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу. Звертаюся із запитанням: чому так сталося, що під час адміністративної реформи в назві жодного з міністерств немає слова “сім’я”? Ми забули про сім’ю, а сім’я — це основа нашої держави.

Ви добре знаєте, що жодна установа не замінить дитині родину. Хай би хто що казав, але кожен з нас мав маму і тата, кожен пам’ятає колискові, кожен з нас був захищений передовсім материнською любов’ю. Якщо ми знову повернемося в 1994 рік або ще раніше, то просто втратимо здобуте. Не можна віддавати сім’ю під опіку Міністерству освіти і науки, молоді та спорту! Хоча я маю дві вищі освіти, педагог за освітою і ратую за педагогів та освіту. Освіта дуже багато дає для розвитку талантів наших дітей, пропонує різні освітні послуги, але віддати нас освіті — це озна­чає, що ми знову повернемося до інтернатів. Чому? Бо інтернати не зацікавлені в тому, щоб віддавати дітей на усиновлення. Під опіку беруть дітей переважно близькі родичі, ви це знаєте, хоча тепер почали брати й інші категорії.

Прийомній сім’ї чи дитячому будинку сімейного типу з вели­кими “скрипом” віддають дітей з інтернатів, це просто жах. До того ж не всі діти можуть бути всиновлені, оскільки у багатьох з  них є братики або сестрички, деяких за станом здоров’я просто не візьмуть усиновлювачі. У моїй родині виховуються двоє дітей-інвалідів з важкими органічними порушеннями, з дитячим цере­бральним паралічем. Таких дітей не беруть у сім’ї, але вони мають шанс жити в моїй сім’ї, вони найкращі для мене, тому що це дуже добрі діти.

Давайте дуже виважено поставимося до цього питання. Якщо треба передати справи сім’ї, скасувавши Міністерство у  справах сім’ї, молоді та спорту, можливо, варто їх передати Міністерству соціальної політики, тому що саме воно опікується дітьми-інвалідами та дітьми всіх категорій, воно здійснює всі виплати. Тоді можна буде зберегти Державний департамент з  усиновлення та захисту прав дитини, перейменувавши його в  Державну службу у справах дітей та з питань усиновлення. Словом, необхідно реформувати цю систему і підтвердити незмін­ність курсу нашої держави на сімейну політику. Оскільки сімейна політика визнана найбільш прогресивною на теренах колишнього Радянського Союзу, а сімейна форма виховання визнана світовою спільнотою.

Кожна дитина повинна мати маму і тата. Кожна дитина має право на сім’ю відповідно до ратифікованої Конвенції ООН про права дитини. Для кожного з нас сім’я є острівцем любові та добра і дає можливість кожній людині реалізувати себе. Якщо дитина не народилася здоровою і не буде відмінником, вона буде щасливою тільки тим, що в неї є батько і мати, які допоможуть їй влаштуватися в цьому житті і не відчувати себе неуспішною. Кожна дитина має право бути успішною. І сьогодні саме від вас, народних обранців, залежить, чи буде більше щасливих родин і  щасливих дітей у нашій країні, чи збережуться досягнення мину­лих років у сімейній політиці.

Напередодні новорічних свят бажаю кожному з вас здоров’я, щастя, виважених рішень (це дуже важливо), миру, злагоди, лю­бові та всього найкращого у ваших сім’ях і ваших домівках. Як  сказано у Біблії, хто допоможе сироті, тому допоможе Бог. Отож нехай Бог вас усіх благословить. І нехай захист прав дитини справді стане пріоритетом, щоб діти виховувалися в сім’ях.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова народного депутата України Вадима Васильовича Колесніченка. За ним виступатиме Людмила Іванівна Давидова.

 

КОЛЕСНІЧЕНКО В.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя (Партія регіонів). Дякую. Шановні колеги! Забезпечення прав дитини — це ключове завдання сучасної держави, яка прагне бути демократичною. Якщо ми не реалізуємо права дитини, то не варто розраховувати, що доросла людина, яка з неї виросте, стане законослухняним громадянином з високим рівнем громадянської культури. Якщо в  державі не дотримуються права дитини, ніколи в ній не буде побудовано громадянське суспільство.

3 листопада 2010 року Всеукраїнський правозахисний рух “Російськомовна Україна” оприлюднив альтернативний громад­ський звіт про виконання Україною Конвенції ООН про права дитини. У цьому звіті засвідчено, що за час, що минув з дня ратифікації Україною Конвенції ООН про права дитини до початку 2010 року, політика Української держави у сфері захисту прав дитини залишалася далекою від досконалості. Крім того, досить часто ця політика мала дискримінаційний характер стосовно дитини та її прав.

У нашій державі бракує системного підходу до врахування думки дитини на всіх рівнях суспільного життя, принцип пріори­тету інтересів дитини не покладено в основу державної політики у  сфері охорони дитини та регулювання сімейних відносин. Політика держави не була спрямована на активну протидію дискримінації дитини, передовсім у доступі до інформації, освіти, медичних послуг. Фінансування державних програм та планів щодо прав дітей здійснювалося за принципом “скільки залиша­ється”, а не шляхом визначення фіксованої частки у Державному бюджеті України на їх реалізацію.

У нас системно порушувалися і порушуються права дитини на отримання інформації та навчання рідною мовою, а також на рівноправне користування рідною мовою в усіх сферах суспіль­ного життя, на протидію дискримінації за етнічною та мовною ознаками. В Україні посилилася державна політика з витіснення недержавних мов, що є рідними для значної частини населення України, з усіх сфер суспільного життя, що, у свою чергу, за висновками вчених, вкрай негативно впливає на повноцінне становлення та розвиток дитини.

Кожного дня більше 30 мільйонів громадян України (це 60 відсотків населення) користуються російською мовою та інши­ми недержавними мовами України, а для 17 мільйонів з них ці мови є рідними. Проте українська влада на порушення всіх демо­кратичних принципів та норм міжнародного і внутрішнього зако­нодавства позбавляє цих людей права користуватися рідною мо­вою в суспільному житті, що безпосередньо стосується і дітей віком до 18 років.

Положення Конвенції ООН про права дитини щодо недопу­щення дискримінації за мовним принципом грубо ігноруються в  Україні шляхом прийняття суперечливих підзаконних актів та неможливості оскарження їх у судах. При цьому страждають не лише російськомовні громадяни України, а й представники угор­ської, румунської та інших громад. Про це свідчать тисячі скарг і звернень не лише до державних та судових органів, а й до ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ, Ради Європи, Європейського Союзу. Прийнято більш як 80 законів та кілька сотень підзаконних актів, що обме­жують застосування російської мови та мов меншин, а це супере­чить нормам міжнародного права та Конституції України.

Показовою є ситуація у сфері освіти. За 20 років знищено 3,5 тисячі шкіл з російською мовою навчання, тобто скорочення становить майже 65 відсотків. Щороку свій статус шкіл з росій­ською мовою викладання втрачають близько 130 шкіл. Лише 20 відсотків дітей, що належать до мовних меншин в Україні, мають можливість навчатися своєю рідною мовою. Навчання дитини нерідною мовою, за висновками психологів, педагогів, медиків і вчених, погіршує її інтелектуальні здібності на 25–60 від­сотків. Фактично до звітного періоду ми були свідками того, як під приводом начебто захисту і зміцнення державності української мови в Україні здійснювався плановий наступ на культурне та мовне середовище.

Окремо хочу зупинитися на питанні застосування ювеналь­ної юстиції. Переконаний, що пряме і повне перенесення євро­пейських традицій щодо ювенальної юстиції на терени нашої держави неприйнятне, тому що основою нашої держави є дитина і  батьки. Інститут сім’ї — це для нас головне. Сумніваюся, що переважна більшість громадян України підтримають європейські цінності, коли до батьків рекомендовано звертатися не “мати” чи “батько”, а “один з батьків”. Це для нас, для мене особисто, не­прийнятно. Вважаю, що грантоїди, які пропонують нам це засто­сувати, не мають права на повагу і підтримку в нашому суспільстві.

Переконаний, що парламентські слухання поставлять крап­ку  в питанні порушення прав дитини, майбутнього громадянина та будівника нашої держави і нашої поліетнічної, багатомовної та красномовної України.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до виступу Давидову Людмилу Іванівну, заступника голови Харківської обласної ради. За нею виступатиме Сагайдак Віра Віталіївна. Будь ласка.

 

ДАВИДОВА Л.І., заступник голови Харківської обласної ради. Шановні учасники парламентських слухань! 27 вересня 1991 року Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дити­ни. Цей міжнародний документ містить всеосяжний комплекс міжнародних правових стандартів щодо захисту і забезпечення належних умов для виховання дітей. Зобов’язання, взяті на себе Україною стосовно дітей, складаються з чотирьох основних прин­ципів, зазначених у конвенції: пріоритетність інтересів дитини, забезпечення повноцінного життя та розвитку, залучення до су­спільного життя, недопущення дискримінації.

У своєму виступі хочу звернути увагу на проблеми дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, конкретно щодо забезпечення їх житлом. Законодавство України гарантує цілу низку пільг та допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. Водночас соціальне сирітство набуває загрозливих масштабів. Діти України сиротіють, маючи живих батьків. Щороку близько 6 тисяч дітей залишаються без батьків­ського піклування, при цьому всиновити чи удочерити дитину з  інтернату можуть далеко не всі громадяни України у зв’язку з  низьким рівнем матеріального забезпечення.

Відповідно до статті 32 Закону України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” за дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, а також особа­ми з їх числа зберігається право на житло, в якому вони прожи­вали з батьками або рідними до влаштування у відповідні заклади. Місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за збереження зазначеного житла і повер­нення його дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, а також особам з їх числа після завершення перебу­вання у відповідному закладі.

Для практичної реалізації цього питання не визначений механізм, як реально можна зберегти житло, що належить дитині, зокрема, яке розташоване у сільській місцевості і є приватним будинком. За два-три роки будівля руйнується, ні органи держав­ної влади, ні органи місцевого самоврядування не мають коштів на підтримання будівлі в належному стані, що призводить до того, що на час виходу дитини з державного інтернатного закладу чи з  сімейної форми виховання житло стає непридатним для проживання.

Ще одна проблема — дитина повертається в житлове примі­щення, в якому проживають батьки або один з них, які свого часу були позбавлені батьківських прав. Така ситуація часто стає перешкодою у забезпеченні права дитини на житло.

І найбільша проблема — коли за дітьми взагалі не закріп­лено житло, оскільки його не мали батьки. Згідно зі статтею 33 Закону України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьків­ського піклування” після завершення перебування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у відповідних закла­дах у разі відсутності у таких дітей житла обласні, районні держав­ні адміністрації, органи місцевого самоврядування забезпечують дітей-сиріт у позачерговому порядку впорядкованим соціальним житлом. Соціальне житло, що надається для проживання, має відповідати санітарним і технічним вимогам. Враховуючи, що, як правило, діти повертаються з державних або інших форм виховання після досягнення 18 років, фактично не мають житла 82,3 відсотка таких дітей.

На позитивне вирішення питання забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, соціально впоряд­кованим житлом спрямований Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту житлових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а та­кож осіб з їх числа”, згідно з яким діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, а також особи з їх числа не після виходу з державних та інших форм виховання, а з досягненням 16 років беруться відповідними органами місцевого самоврядування на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, за міс­цем їх походження або проживання.

Для забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб з їх числа необхідна відпо­відна державна програма. Питання захисту житлових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, має залиша­тися на особливому контролі органів опіки та піклування районних державних адміністрацій, міських та обласних рад і всієї держави.

Отже, певною мірою проблема самостійного життя вирішу­ється для тих, хто вступає на навчання до професійно-технічних та вищих навчальних закладів, і складніше — для тих, хто розпо­чинає своє трудове життя.

Вважаю, що у нас є унікальна можливість зробити вагомий крок у розв’язанні проблем дітей-сиріт шляхом надання їм нор­мальних умов для проживання. Впевнена, що нинішні парламент­ські слухання дадуть результат у вирішенні цього питання.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до слова Віра Віталіївна Сагайдак, начальник служби у справах дітей Донецької обласної державної адміністра­ції. За нею виступатиме Симона Волькен.

 

САГАЙДАК В.В., начальник служби у справах дітей Донець­кої обласної державної адміністрації. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Основні показники дитинства залежать від тих соціально-економічних явищ, що характеризують загальну ситуацію в суспільстві.

Несприятлива екологічна ситуація, важкі умови праці, техно­генні аварії на промислових підприємствах Донецької області часто призводять до передчасної смерті осіб, які мають неповно­літніх дітей, що обумовлює високий рівень сирітства. Щороку в Донецькій області близько 2 тисяч дітей поповнюють банк даних дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Зага­лом в області проживають 11 тисяч дітей цієї категорії, що стано­вить 1,7 відсотка загальної кількості дитячого населення. В Україні середній показник у 1,5 разу менший — 1,2 відсотка.

Влаштування дітей під опіку, у прийомну сім’ю або в дитячий будинок сімейного типу значно покращує її моральний стан. Підвищення рівня захисту прав та інтересів дитини не позбавляє її  статусу дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування. Врятувати дитину від сирітської долі та відповідно зменшити загальну кількість сиріт можливо лише шляхом усиновлення цих дітей. Пріоритетність усиновлення закріплена в  законодавчих актах України. На Донеччині усиновленню підля­гають 3 тисячі дітей.

Динаміка усиновлення в Донецькій області свідчить, що до 2005 року рівень національного усиновлення залишався незмін­ним протягом багатьох років, а іноземне усиновлення значно перевищувало національне. З 2006 року вдалося зупинити цю тенденцію. У 2009 році громадяни України в області усиновили 304 дитини, що вдвоє більше, ніж у 2005 році. Рівень усиновлення дітей громадянами України другий рік поспіль перевищує рівень іноземного усиновлення.

Зазначене переконливо свідчить про послідовну та системну роботу служб у справах дітей області щодо влаштування дітей в  сім’ї громадян України. Кожна четверта дитина з тих, які поси­ротіли у 2009 році, була усиновлена. Відповідно і кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за п’ять ро­ків в області зменшилася на 25 відсотків при зменшенні загальної чисельності дитячого населення за цей період на 15 відсотків.

Слід зазначити активну співпрацю служб у справах дітей з громадськими та благодійними організаціями, засобами масової інформації у питаннях популяризації національного усиновлення, створення спеціалізованих рубрик на обласному телебаченні, ра­діо, у регіональних газетах, а також спеціального всеукраїнського сайту “Сиротству — нет!”, що дає змогу залучати до усиновлення дітей-сиріт з Донецької області усиновлювачів з усієї України, у тому числі із західних областей, що сприяє активнішому спілку­ванню між сходом і заходом, кращому розумінню національних традицій та зближенню позицій з багатьох питань.

Усиновлення дітей і активне обговорення цього явища виявило багато глибинних аспектів життя суспільства, висвітлило потреби громадян у зростанні духовності та необхідності до­тримання морально-етичних норм. Зміни мотивацій усиновлення, що відбулися останнім часом, стали індикатором моральності суспільства. Зокрема, значне збільшення кількості усиновлених дітей більш старшого віку, одночасне усиновлення двох-трьох братів та сестер, усиновлення дітей громадянами, які мають власних дітей, а особливо усиновлення ВІЛ-інфікованих дітей свідчать про те, що в українському суспільстві відроджуються загальнолюдські цінності — милосердя, співчуття, доброта. Лише у 2010 році в області здоровими громадянами усиновлено 11 ВІЛ-інфікованих дітей. Отже, усиновлення і турбота про знедолену дитину у значної частини громадян України знаходять позитивний відгук, і це може стати тим вогником, який у подальшому об’єднає під своїм гаслом суспільство.

Ми зробили перші кроки на шляху розірвання порочного кола, що стримує усиновлення. Однак залишилися проблеми. Таємниця усиновлення не дозволяє відверто, з урахуванням віку, говорити дитині про її походження, біологічних батьків, причини сирітства та шлях до нової сім’ї. Суспільство також ще не сприй­має усиновлену дитину як рідну, тому батьки вимушені прихову­вати факт усиновлення. Подолання цих стереотипів в Україні роз­почалося. Дуже важливо підтримати ці перші кроки, і тоді діти із шкіл-інтернатів будуть також стрімко усиновлюватися, як і діти молодшого віку.

Саме для цього створені в Україні державні структури — служби у справах дітей, на які відповідно до ратифікованих міжна­родних угод покладено весь комплекс основних питань щодо за­хисту прав та законних інтересів дітей, у тому числі питання усиновлення. В умовах адміністративної реформи потребує особ­ливої уваги питання права наших дітей на щасливу долю.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Симона Волькен, регіональний представник Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні, Білорусі та Молдові. За нею виступатиме Юрій Олексійович Павленко. Будь ласка.

 

ВОЛЬКЕН СИМОНА, регіональний представник Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні, Білорусі та  Молдові. Шановні пані та панове, учасники парламентських слухань! Дякую за надану можливість виступити. Передовсім дозвольте висловити подяку за прекрасне співробітництво між Управлінням Верховного комісара ООН та Уповноваженим Вер­ховної Ради України з прав людини. В Україні почали приділяти належну увагу захисту прав дітей-біженців, особливо неповно­літніх набувачів статусу біженця без супроводу дорослих. Це діти, які втекли від переслідувань, війни або інших серйозних порушень прав людини, залишилися без батьківського піклування чи опіки інших близьких родичів, які шукають притулок в Україні. За 2009–2010 роки приблизно 150 неповнолітніх без супроводу дорослих звернулися із заявами про надання статусу біженця в Україні.

Скажу лише декілька слів про ситуацію, що склалася в  Україні. Лише у 20 місцях по всій країні є можливість забезпе­чити притулок таким дітям. Ці діти дуже часто психологічно травмовані, але вони не отримують психологічної допомоги, ма­ють обмежений доступ до освіти (особливо це стосується підліт­ків). У багатьох випадках державні органи не призначають закон­ного представника чи опікуна для неповнолітніх без супроводу. Як наслідок, діти не мають змоги подати заяву про надання статусу біженця та отримати державний захист. Це означає, що офіційна статистика про неповнолітніх без супроводу менша, ніж реальна кількість таких дітей, які проживають в Україні.

Діти, які не можуть звернутися із заявою про надання статусу біженця, не з власної вини опиняються поза рамками системи регулювання законного перебування іноземців. Тому дуже часто таких дітей затримують за порушення правил перебу­вання в країні, яких вони не порушували. Багато дітей залишилися без необхідних документів, не мають можливості підтвердити свій вік. Унаслідок цього дехто з них помилково перебуває в місцях затримання разом з дорослими.

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців останніми роками активно підтримувало позитивні зміни у сфері захисту дітей-біженців. Норми чинного законодавства містять багато необхідних положень, але вони були прийняті ще до виник­нення в Україні проблеми щодо неповнолітніх шукачів статусу біженця без супроводу дорослих. Унаслідок цього практичне застосування існуючих норм для захисту таких дітей ускладнено.

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців підтримує міжвідомчі ініціативи про розроблення інструкції, що уточнить національну процедуру захисту неповнолітніх шукачів статусу біженця без супроводу дорослих.

Хочу звернути увагу на рекомендації, спрямовані на подальше зміцнення захисту цієї вразливої групи дітей. Необхідно внести зміни до Закону України “Про охорону дитинства”. Цих дітей треба включити до категорії дітей, позбавлених батьків­ського піклування, що забезпечить захист їхніх прав.

Управлінням Верховного комісара ООН також закликає якнайшвидше розробити і впровадити міжвідомчу інструкцію, яка урегулює процедуру, права та обов’язки відповідних органів вла­ди, до повноважень яких належить захист неповнолітніх шукачів статусу біженця без супроводу дорослих.

Це лише деякі рекомендації. Однак необхідно звернути увагу на те, що права дітей, які не мають супроводу дорослих, не відрізняються від прав інших дітей у різних країнах світу.

Дякую за увагу. Вітаю вас з Новим роком!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до виступу Павленка Юрія Олексійовича, почесного голову Всеукраїнської громадської організації “Служба захисту дітей”. За ним виступатиме Мандзій Сергій Петрович. Будь ласка, Юрію Олексійовичу.

 

ПАВЛЕНКО Ю.О., почесний голова Всеукраїнської громад-ської організації “Служба захисту дітей”. Добрий день! (Оплески). Шановний головуючий! Шановний пане міністре! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Насамперед хочу підтримати звернення Всеукраїнської громадської організації “Асоціація — Моя родина”, під яким підписалися більше 3 тисяч батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу, прийомних батьків та опікунів. Впевнений, що влада має почути це звернення і врахувати його в подальшому проведенні адміністративної реформи (Оплески).

Хочу нагадати, що з часу ратифікації Конвенції ООН про права дитини Комітет з прав дитини ООН наполегливо рекомен­дував Україні створити координуючий орган виконавчої влади з  питань захисту прав дитини, вивівши ці функції з системи осві­ти. У 1994 році це було зроблено. Що це дало? Лише за останні п’ять років спільно з Верховною Радою України прийнято дев’ять законів України щодо захисту прав дитини. Удосконалені функції та кадрове забезпечення служб у справах дітей, центрів соціаль­них служб сім’ї, дітей та молоді, створена ефективна вертикаль органів захисту прав дитини.

Унаслідок цього в Україні відбулися глибокі системні зміни і  результат діяльності є очевидним: дедалі більше дітей мають можливість реалізувати своє конституційне право на виховання в  сім’ї. Порівняно з 2004–2009 роками, майже вдвічі зросла кількість дітей, які щорічно усиновлюються громадянами України. Національне усиновлення вже три роки поспіль перевищує між­державне. У 6 разів зросла кількість дітей, які виховуються в ди­тячих будинках сімейного типу, у прийомних сім’ях. Порівняно з 2004 роком, у 17 разів більше дітей влаштовані в сімейні форми виховання. Значно поліпшився соціальний захист сімей, які взяли на виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського пік­лування. Це перемога передовсім дітей, оскільки вони отримали батьків. А заслуга в цій роботі, без сумніву, служби у справах дітей і центрів соціальних служб сім’ї, дітей та молоді, за що вам велика подяка (Оплески).

Хочу сказати про останні десять місяців роботи в цьому напрямі Міністерства сім’ї, молоді та спорту. На жаль, всі показ­ники значно погіршилися, крім національного усиновлення, яке ще за інерцією перевищує міждержавне, але показники гірші, ніж 2009 року.

Ще гірша ситуація щодо влаштування дітей в сімейні форми виховання. Порівняно з попереднім роком, в сім’ї влаштовано майже вдвічі менше дітей. Об’єктивних причин для такого зменшення немає: законодавство протягом року не змінювалося, закони забезпечують пріоритетність сімейних форм виховання, бюджет на 2010 рік передбачав субвенцію в сумі 276 мільйонів гривень на влаштування щонайменше 4 тисяч дітей. На сьогодні влаштовано лише 1188 дітей. Тобто гроші залишилися в бюджеті, діти їх не отримали.

Попри це, 253 голови районних державних адміністрацій за поточний рік не підписали жодного розпорядження про влашту­вання дітей у прийомні сім’ї або дитячі будинки сімейного типу. У  144 районах у містах влаштували лише одну дитину. Щороку внаслідок позбавлення батьківських прав (ці цифри сьогодні називали) більше 10 тисяч дітей залишаються без батьківського піклування.

Нагадаю, у 2009 році лише 19 органів місцевої влади не влаштували жодної або влаштували лише одну дитину в сімейні форму виховання (цього року майже 500). Думаю, такий сумний стан речей обумовило і доручення Кабінету Міністрів, яке зобо­в’язувало виконавчі органи влади направляти дітей-сиріт і дітей з  малозабезпечених сімей в інтернатні заклади. Окрема подяка громадським організаціям, які активно відстояли цю позицію, я її також повністю підтримую.

Ще один важливий момент, на який хочу звернути увагу. Без сумніву, Указ Президента України “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” не дав чіткої відповіді на питання, до повноважень якого центрального органу виконавчої влади належать тепер питання соціального захисту дітей. Впевнений, що не може реалізація права дитини на освіту погли­нути глобальну функцію захисту прав дитини ні на центральному, ні тим паче на місцевому рівні. Захист прав дитини включає право на освіту, здоров’я, сім’ю, а не навпаки.

Комплекс функцій щодо дітей-сиріт та кризових сімей, що його на сьогодні виконують служби у справах дітей і центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, є частиною соціальної політики держави. Тому я повністю підтримую позицію віднов­лення Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту як органу центральної виконавчої влади. Разом з тим я розумію, що це зробити майже неможливо. Тому треба шукати найбільш реальні виходи з цієї ситуації, щоб не втратити здобуті напрацювання. Найголовніше — не зменшити захист прав дитини і досягнуті темпи влаштування дітей в сімейні форми виховання. Пропоную передбачити в рекомендаціях парламентських слухань створення державної служби з питань сім’ї та захисту прав дитини. Найкра­ще ця служба працюватиме в системі Міністерства соціальної політики.

Ще раз дякую вам за роботу. Вітаю з Новим роком та Різдвом Христовим! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Олексійовичу.

Запрошую до виступу Сергія Петровича Мандзія. За ним виступатиме Плаксюк Юрій Олександрович. Будь ласка.

 

МАНДЗІЙ С.П., прийомний батько прийомної сім’ї (Хмельни­цька область). Шановний головуючий! Шановні учасники парла­ментських слухань! Сьогодні ми, на жаль, маємо парадоксальну ситуацію: у той час, як велика кількість сімей з різних причин не мають дітей і мріють відчути радість материнства та батьківства, зростає кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються в інтернатних закладах. Ці заклади на сьогодні є альтернативною формою виховання таких дітей, умови в них кращі, ніж ті, де перебували діти раніше. Проте інтернатні заклади не дають головного — поняття сімейних цінностей, адап­тування в суспільстві. Щоб створити хорошу і міцну сім’ю, потріб­но знати, як її створити і якою вона має бути.

У нашій сім’ї виховуються два хлопчики, позбавлені батьків­ського піклування. На прикладі одного з них, який перебуває у нас вже п’ять років, можемо сказати, що сім’я робить чудеса. Дитина за цей час відчула, що таке батьківське піклування. Різні інстанції йому рекомендували індивідуальні заняття у школі, але дитина з  першого і вже до п’ятого класу навчається у приватній школі, здобуває загальну освіту, займається танцями у зразковому танцювальному ансамблі міста Хмельницького “Веснянка”. З цим ансамблем він уже об’їздив всю Україну, двічі брав участь у кон­цертах у Національному палаці мистецтв “Україна”. Вони виступа­ють не лише в Україні, були в Білорусі, Болгарії, у лютому з тан­цювальною програмою збираються на Сицилію.

Однак мине час і перед нами постане дуже велика пробле­ма, яка виникає не лише в сім’ях, а й у закладах, де виховуються діти, позбавлені батьківського піклування. Постає питання, як діти будуть влаштовувати своє подальше життя, де вони зможуть створити власну сім’ю, ростити своїх майбутніх дітей. На жаль, дуже велика частка таких дітей мають свої будинки або квартири, але з різних причин не можуть там жити (цьому є підтвердження).

На мою думку, держава повинна розробити більш досконалу програму щодо забезпечення соціальним житлом таких дітей. Можливо, надавати їм кредити на пільгових умовах на будівництво будинків або придбання квартир. Інакше кількість дітей-сиріт у нас не зменшиться. Статистика підтверджує, що діти, за незначним винятком, повторюють долю своїх батьків.

Щиро вітати вас усіх із святами, бажаю здоров’я і терпіння у нашій справі (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується голова Державного комітету теле­бачення і радіомовлення України Плаксюк Юрій Олександрович. За ним виступатиме Звєрєва Ірина Дмитрівна.

 

ПЛАКСЮК Ю.О., голова Державного комітету телебачення і  радіомовлення України. Шановні учасники парламентських слухань! Переконаний, що в цій залі немає людини, яка не змогла б дохідливо роз’яснити дитині різницю між добром і злом, красою і огидою, радістю і горем і в інших, подібних до нашої, аудиторіях за аналогічних обставин. Люди адекватно розуміють і оцінюють істинні значення цих морально-етичних антонімів.

Переконаний, збери ми в одному залі всіх керівників наших вітчизняних телерадіокомпаній, а їх ні мало, ні багато більше 2 тисяч, ми тішилися б їхніми сентенціями щодо загрозливої не­безпеки для суспільства насильства, наркоманії, здирництва, хамства стосовно всіх і кожного, не кажучи вже про дітей. Та коли більшість цих освічених і талановитих менеджерів усамітнено бе­реться за добір програм і передач для керованих ними телерадіоканалів, їм уже не до сентиментів. Вони безапеляційно, наче загіпнотизовані, підпорядковуються законам ринку, корпора­тивного зиску, неоднозначним інстинктам, ними ж вигаданої вірту­альної радіо-, телеаудиторії і починають верстати на свій розсуд національний ефір з передач, дозвіл на перегляд яких давно належить отримувати за рецептами лікарів-психіатрів.

Варто стрілці годинника перетнути позначку 24:00, а то й  23:00, як усілякі сцени зла, огиди і страху вриваються в людські душі, наче пустельна саранча на квітучий оазис. Хтось передрікає кінець світу, хтось розпочинає страшну помсту з морем крові, а  хтось, наприклад магістр сексу, на радіохвилях однієї столичної FM-станції — групове еротичне кровозмішування братів із сестрами.

Дещо стриманіше програмне меню комерційних телерадіо­компаній вранці та вдень, однак для алкогольних напоїв — ніяких перешкод. Майже одночасно з початком магазинної торгівлі ллється і піниться з телеекранів горілочка та пивко в ім’я спорту, дружби та просто гарної компанії. Соціальна амнезія спожива­цькою корозією роз’їдає свідомість заклопотаних телеменеджерів, які, однак, у власному домі є зразковими батьками і дбайливими вихователями своїх дітей.

Програми радіо- і телепередач на кожному кроці підстері­гають емоційно вразливу свідомість дитини і, на жаль, не мають нічого спільного з вихованням, навчанням, пізнанням нестійкої психіки малюка.

“Усе найкраще дітям!” — гасло, яке не всі знають і розу­міють, однак яке колись було придумане з метою спонукати трудящих до організації таких виробничих відносин, які завдяки правильним цінам, податкам, тарифам створювали достатньо суспільних благ, щоб і дітям перепадала якась дещиця од того найкращого. На жаль, чужим дітям із загального народного пирога починає перепадати здебільше, коли вони вже передані до спе­ціальних виховно-виправних закладів. Тоді вони вже вражені специфічною дитячою субкультурою і хибним розумінням того, що красиве життя здобувається не зразковою поведінкою і слухняні­стю, а хитрістю, підступністю, жорстокістю.

Що ж може бути категоричнішим за положення частини п’ятої статті 28 Закону України “Про телебачення і радіомовлен­ня”, що визначає: “Ліцензіат не має права розповсюджувати програми, здатні впливати на нормальний фізичний, розумовий або моральний розвиток дітей та юнацтва, і програми, що містять сцени, які викликають жах, сцени вбивства, насилля (фізичного чи психологічного), сцени, звернені до сексуальних інстинктів”.

Звісно, держава контролює дотримання законодавства теле­радіоорганізаціями, але щоб у семи няньок дитя не було без ока, слід нарешті від закликів перейти до справ, а конкретніше — до фінансових стягнень, санкцій. Якщо комерційна вигода для них важливіша, нехай будуть готові з отриманих прибутків компенсу­вати заподіяну суспільству шкоду. Спрямовувати ці кошти не на інтернати взагалі, а конкретним дітям-інвалідам. Вважаю, це більш як справедливий вирок за заподіяну шкоду.

Безперечно, з впровадженням суспільного телерадіомов­лення, цифрового ефірного телебачення відповідальність за якість теле-, радіоефіру ставатиме колегіальною. Наглядові органи, про­вайдери мультиплексів будуть зобов’язані не просто виконувати вимоги законодавства, а й повсякденно демонструвати зразкове розуміння державних пріоритетів. Закономірно, що державні теле­радіоорганізації складатимуть основу суспільного телерадіомов­лення, бо вони сьогодні є такими.

Великий педагог-гуманіст Януш Корчак, який разом з вихо­ванцями-сиротами пішов до камери смерті у фашистському концтаборі Треблінка, писав: “Ми не чарівники і не хочемо бути шарлатанами. Ми відрікаємося від лицемірної туги за доскона­лими дітьми. Ми вимагаємо: усуньте голод, холод, сирість, задуху, тісноту, перенаселення. Поважайте, якщо не шануєте, чисте, ясне, непорочне, святе дитинство”.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Олександровичу.

До слова запрошую Звєрєву Ірину Дмитрівну, виконавчого директора Всеукраїнської благодійної організації “Український фонд “Благополуччя дітей”. За нею виступатиме Аландаренко Катерина Юріївна. Будь ласка.

 

ЗВЄРЄВА І.Д., виконавчий директор Всеукраїнської благодійної організації “Український фонд “Благополуччя дітей”. Добрый день! Обеспечение прав детей в Украине имеет социаль­ный аспект, определяющийся социально-экономическим потенци­алом и социальным заказом, положением и социокультурными особенностями среды, и отображается в социальной политике государства.

Политика, как нам кажется, а я выступаю от группы обще­ственных организаций, должна основываться на принципе обес­печения прав каждого ребенка, а не на распространенном сейчас принципе защиты ребенка. Для соблюдения и защиты права детей их необходимо обеспечить. Мне кажется, что фактически речь идет о переходе от концепции охраны детства к концепции гарантии обеспечения прав ребенка.

Дмитрий Владимирович Табачник, завершая свое выступ­ление, сказал о необходимости принятия концепции по поддер­жке и обеспечению прав детей, требующих особого внимания со стороны государства. Мне кажется, что это один из тех докумен­тов, который готовился Министерством по делам семьи, молоде­жи и спорта, и который как раз делал акцент на обеспечении прав. Векторы обеспечения прав детей могут изменяться в зави­симости от обострения тех или иных проблем подрастающего поколения. Сегодня задача заключается в том, чтобы определить, кто должен и может обеспечить защиту прав ребенка.

Мы единодушны в том, что социальные проблемы имеют глубокие корни, и их не вылечит только благотворительность. Решение этих проблем требует профессионального, комплекс­ного государственного подхода и согласованных действий всех субъектов, привлеченных к поддержке семьи, в том числе обще­ственных организаций.

Весомым достижением Украины является построение сети социальных служб, центров социальных служб для семьи, детей и молодежи, в которых на профессиональном уровне оказывалась поддержка и помощь детям, семьям и молодежи.

Социальный работник — это посредник между человеком и государством, и именно он как семейный врач знает историю каждой семьи, каждого ребенка и может вовремя вмешаться в кризисную ситуацию и остановить ее развитие. Закон Украины “О социальной работе с семьями, детьми и молодежью” преду­сматривает специалиста в этой области. Однако до сих пор не разработаны и не предложены механизмы его введения. Лишь в  отдельных поселковых и сельских советах введена эта долж­ность. Коллизия состоит в том, что специалисты этих центров — это государственные служащие, чиновники, выполнящие очень важные полномочия, но не всегда имеющие опыт практической работы. Тем более что вы все прекрасно знаете, сколько человек работает в центрах социальных служб на местах. Поэтому введение должности специалиста с практическим опытом работы во все районные и городские центры социальных служб для семьи, детей и молодежи является первоочередным шагом в обеспечении прав детей.

Важность работы такого специалиста не вызывает сомнения во многих странах. Например, в Соединенных Штатах Америки, Норвегии в случае вызова полиции при семейном конфликте вместе с полицией обязательно едет социальный работник, кото­рый имеет право и должен войти первым в дом и сообщить поли­ции, действительно ли необходимо вмешательство полиции или социальный работник самостоятельно справится с этой задачей.

К сожалению, у нас нет такого отработанного механизма, возможно, поэтому мы недостаточно полно говорим об обеспече­нии прав детей. Уже неоднократно говорилось, что именно отсут­ствие социального работника и невнимание со стороны государ­ства к вводу этой должности влечет определенные последствия. Если говорить о Законе “Об обеспечении организационно-право­вых условий социальной защиты детей-сирот и детей, лишенных родительского попечения”, то при всех позитивных достижениях увеличения числа приемных семей и усыновленных детей, не уменьшается количество детей в интернатных учреждениях. Поэтому, не уделяя внимания деятельности социальных работни­ков, мы создаем армию детей-сирот, живущих в интернатах.

Остановлюсь на еще одном вопросе — формирование заказа на подготовку специалистов по работе с семьями, детьми и молодежью. Та когорта специалистов, которая сейчас готовится в институтах, может остаться без работы, если будут ликвидиро­ваны центры социальной помощи. Этот вопрос очень актуален для общественных организаций, имеющих очень мощную методи­ческую и интеллектуальную базу, способную решать очень много вопросов. К сожалению, до сих пор нет механизмов предостав­ления нам права реализации социальных услуг.

Мне кажется, что сегодняшние парламентские слушания — это как раз та возможность, когда мы все вместе учимся думать сердцем и любить головой.

Спасибо.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Аландаренко Катерина Юріївна, заступник голови Всеукраїнської громадської організації “Право­захисна організація “Спільна мета”. За нею виступатиме Жовтяк Володимир Олегович. Будь ласка.

 

АЛАНДАРЕНКО К.Ю., заступник голови Всеукраїнської гро­мадської організації “Правозахисна організація “Спільна мета”. Добрий день, шановні пані та панове! Одним з провідних напрямів діяльності Всеукраїнської громадської організації “Правозахисна організація “Спільна мета” є здійснення моніторингу дотримання Україною положень міжнародних документів.

Перше питання — захист прав дитини. Ми підготували альтернативний громадський звіт про стан справ щодо захисту прав дитини в Україні. Права дитини потребують особливого за­хисту з боку держави, що передбачено міжнародними документа­ми та національним законодавством України. Проблеми, що сто­суються дотримання прав дитини, посилюються передовсім від­сутністю системного підходу до створення дієвих процедур захис­ту прав дитини.

Ситуація із забезпеченням прав дітей на охорону життя та  здоров’я, опіку, піклування, освіту, майно, житло, захист від жорстокого поводження та насильства залишається складною. Статистика свідчить, що на сьогодні майже 80 відсотків дітей мають одне або декілька захворювань. Лише 15–20 відсотків ма­люків народжуються цілком здоровими. У кожної третьої дитини фіксується відхилення фізичного або психічного розвитку, що по­рушує право дитини на здоров’я (статті 23 та 24 Конвенції ООН про права дитини).

Щороку зростає кількість кримінальних справ, порушених правоохоронними органами за фактами злочинів, вчинених проти неповнолітніх. У 2010 році на 22 відсотки більше зареєстровано злочинних проявів серед неповнолітніх, дві третини з яких ста­новлять крадіжки. Вчинили злочини 9,8 тисячі неповнолітніх, з них кожен третій — учень або студент навчального закладу.

Не краща ситуація щодо забезпечення права дитини на освіту. До нас як до представників громадської організації не раз зверталися громадяни із скаргами щодо неможливості навчатися рідною мовою, отримати інформацію рідною мовою, дискримінації за мовними ознаками, що є порушеннями статей 2, 8, 13, 14, 17, 19, 29 і 30 Конвенції ООН про права дитини.

Крім того, місцеві органи влади не вживають достатніх захо­дів щодо збереження мережі закладів освіти. Упродовж останніх п’яти років закрито та ліквідовано 2 тисячі шкіл, з них 80 — у по­точному році. Закриваються гуртки та центри юнацької творчості. На сьогодні функціонують 1,5 тисячі спортивних шкіл, де навча­ються лише 12 відсотків неповнолітніх.

Україна увійшла в п’ятірку країн — виробників дитячої порнографії та в десятку лідерів її розповсюдження. Цьому сприя­ють насамперед відсутність дієвої законодавчої бази та недо­статнє залучення до боротьби Інтернет-співтовариства. Зокрема, у 2008 році майже 80 відсотків дитячої порнографії було виготов­лено в Росії, Білорусі, Україні та Молдові.

Соціальне дослідження серед дітей виявило, лише третина опитаних мають обох батьків, упродовж останніх трьох місяців лише 11,7 відсотка проживали з обома батьками. Внаслідок цього діти голодують, іноді жебракують і навіть вчиняють крадіжки, 31,8 відсотка дітей ніде не навчаються. Основні причини, через які вони не навчаються, — відсутність інтересу до навчання, замість навчання вони змушені працювати або батьки не дозволяють навчатися.

З 9 мільйонів українських дітей більше 65 тисяч живуть у державних інтернатних закладах. Серед основних причин цього явища — відмова від дітей, бідність, безробіття батьків, девальва­ція сімейних і моральних цінностей, алкоголізм і наркоманія.

Під час проведення соціального дослідження підтвердилися факти, що 44 відсотки населення України потерпають від насиль­ства в сім’ї упродовж свого життя, причому 30 відсотків зазнали насильства в дитячому віці.

Такий стан у сфері дотримання та захисту прав дитини в Україні певним чином обумовлений неналежним виконанням органами виконавчої влади та органами місцевого самовряду­вання, правоохоронними органами, керівниками навчальних за­кладів законів щодо запобігання правопорушенням серед дітей, захисту їхніх прав на освіту, створення належних умов для її здо­буття. Тому це питання потребує особливої уваги з боку громад­ськості, яка має брати участь у контролі за виконанням вимог за­конодавства з боку органів влади.

Наш громадський звіт у повному обсязі буде подано Комітету ООН з прав дитини, іншим міжнародним організаціям, Президенту України та Прем’єр-міністру, керівникам профільних міністерств, відомств, органів державної влади.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Володимира Олеговича Жовтяка, голову Координаційної ради Всеукраїнської благодійної організації “Все­українська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом”. Будь ласка. За ним виступатиме Ткаченко Євгенія Володимирівна.

 

ЖОВТЯК В.О., голова Координаційної ради Всеукраїнської благодійної організації “Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом”. Дякую. Шановні Миколо Володимировичу, Дмитре Володимировичу, Ніно Іванівно та Світлано Валентинівно! Вдячний за можливість донести думку ВІЛ-позитивної спільноти щодо цього вкрай важливого питання. Наша організація працює у сфері ВІЛ/СНІДу, тому мої пропозиції стосуються цих питань. Цього року об’єднана програма ООН щодо ВІЛ/СНІДу підготувала гло­бальний звіт та звіт щодо поширення епідемії ВІЛ/СНІДу у світі. Україна посідає одне з перших місць щодо поширення епідемії ВІЛ/СНІДу.

Ці проблеми стосуються і дітей. Станом на 1 липня 2010 року, в Україні зареєстровано більш як 9 тисяч ВІЛ-позитив­них дітей. За шість місяців поточного року зареєстровано більше 2 тисяч нових випадків народження ВІЛ-позитивними батьками дітей. У минулому році за цілий рік зафіксовано 3700 таких випад­ків. В Україні ВІЛ-позитивні діти дискримінуються і стигматизу­ються ще до народження.

Хочу наголосити, що цьогоріч Міністерство охорони здоро­в’я централізовано не закупило тестів для виявлення ВІЛ-інфекції, тому ми не знаємо, якою буде статистика цього року. Лише вчора я розмовляв з керівниками центрів СНІДу, які стурбовані відсут­ністю тестів на ВІЛ/СНІД навіть для тестування вагітних жінок.

Такі діти народжуються і, якщо вони стають ВІЛ-позитив­ними, вони мають право на лікування. Що ми маємо на сьогодні? Ми маємо незабезпеченість антиретровірусним лікуванням інфіко­ваних дітей. Пігулки розраховані на дорослих, батьки ламають їх “на око” і не завжди вгадують дозу, тому в дітей може розвинути­ся резистентність до ліків. Крім того, на сьогодні майже 130 дітей перебувають у черзі на отримання антиретровірусного лікування. Це неприпустимі факти.

Протягом шести місяців поточного року смертність від ВІЛ/СНІДу збільшилася майже на 30 відсотків (тобто сиріт стає більше). Оскільки епідемія швидко поширюється, смертність від захворювань, зумовлених СНІДом, також збільшується.

Зростає кількість дітей, народжених ВІЛ-позитивними мате­рями. На сьогодні в Україні немає уніфікованих статистичних даних щодо кількості ВІЛ-позитивних дітей-сиріт, які перебувають під опікою держави в інтернатних закладах. Лише в 2006 році проведено таке дослідження за кошти Глобального фонду, під час якого виявлено більше 500 таких дітей. Яка ситуація на сьогодні, ніхто не знає.

Хочу підтримати звернення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Іванівни Карпачової та представника ЮНІСЕФ в Україні Юкіе Мокуо щодо необхідності збереження служби у справах дітей та центрів соціальної допомоги. Необхідно залишити служби, які діють в Україні, і зберегти їх фінансування на наступний рік. Ці центри на сьогодні визнані найкращими в  нашій державі.

Декілька слів скажу про співпрацю з Міністерством освіти і  науки та Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту. У  рамках нашої співпраці лише за минулі два роки більше 80 ВІЛ-позитивних дітей всиновлені, взяті в сімейні форми виховання, більше 959 дітей залишилися у своїх біологічних батьків, 300 дітям встановлено статус ВІЛ-позитивних.

Проблем дуже багато. Серед них проблеми, з якими сього­дні стикаються ВІЛ-позитивні дорослі та діти, — розголошення таємниці діагнозу, нетолерантне ставлення до ВІЛ-позитивних дітей, стигма та дискримінація.

Хочу звернутися до міністра освіти і науки, молоді та спорту Дмитра Володимировича Табачника щодо заборони збирання інформації про інвалідність дітей, зокрема щодо ВІЛ-статусу, що є  підставою для надання інвалідності, управліннями освіти, які зобов’язують вчителів збирати таку інформацію.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Олеговичу.

Слово має Алєксєєнко Марія Костянтинівна, голова Ради “Жіночого консорціуму України”.

 

АЛЄКСЄЄНКО М.К., голова Ради Всеукраїнської громадської організації “Жіночий консорціум України”. Шановний пане голову­ючий! Шановні учасники парламентських слухань! Передовсім хочу внести пропозицію, яку не планувала висловлювати: необхідно вдосконалити організацію парламентських слухань, щоб більше представників громадських організацій мали можливість виголосити свої пропозиції, ідеї, думки.

Хочу підтримати колег, які сьогодні вже виступали, щодо питань, які були виголошені групою громадських організацій у  пропозиціях до влади та комітету ООН. На мою думку, має працювати єдиний координуючий орган, що відповідатиме за захист всіх без винятку дітей. Таким органом на сьогодні є служба у справах дітей. Однак вона здебільшого працює з дітьми, по­збавленими батьківського піклування. Інші категорії дітей, наприк­лад, які підозрюються у правопорушеннях (а таких у нас щороку налічується близько 13 тисяч) або які потребують захисту, зокре­ма у правоохоронних органах, часто не отримують такого захисту.

На мою думку, функції державних органів, що відповідають за захист прав дітей, мають бути чітко визначеними, розмежо­ваними і не дублюватися. Наведу лише один приклад. Є ціла низ­ка нормативних документів, що регламентують дії різних установ у  разі виявлення фактів домашнього насильства, насильства над дитиною, а також роботи з кризовою родиною. У  кожному з цих документів координуючими є різні служби або установи: якщо насильство над дитиною — одна, якщо домашнє насильство — інша. Якщо йдеться про домашнє насильство над дитиною, то тут маємо певний люфт, щоб передавати справи від однієї служби іншій.

Впевнена, що дії державних установ мають бути ефектив­ними. Наприклад, якщо дитину з кризової сім’ї поміщають у при­тулок або центр соціально-психологічної реабілітації, має прово­дитися інтенсивна робота з батьками, щоб дитина могла повер­нутися у свою сім’ю. Однак на практиці ця робота майже не про­водиться, з багатьох причин. Наприклад, брак методики роботи з батьками, зневіра спеціалістів у тому, що таким батькам можна допомогти, або суто технічні проблеми — ці заклади розташовані так далеко, що батьки (особливо у кризових ситуаціях) просто не можуть доїхати до них, щоб отримати цю послугу. Тому за останні роки ми маємо 85 тисяч батьків, позбавлених батьківських прав. Фокусуємося на тому, щоб влаштовувати дітей у прийомні сім’ї, і  паралельно сприяємо тому, щоб кількість дітей, які потребують такого влаштування, не зменшувалася.

На мою думку, якщо ми створюємо послуги для дітей, то вони мають чітко знати, до кого їм звертатися і як отримати допомогу, якої вони потребують.

За нашими даними, які ми отримали в українських школах, діти повідомляють, що коли вони потрапляють у скруту, то за допомогою звертаються до своїх друзів. У них немає інформації, а  головне — немає довіри до дорослих, щоб просити їх про допо­могу. Наведу один приклад, опублікований нещодавно. Приблизно 60 дітей віком 10–16 років у Черкасах систематично зазнавали сексуального насильства з боку однієї дорослої людини. Усі вони боялися сказати про це батькам і вчителям.

Олена Федорівна Бондаренко порушувала питання, хочу її підтримати, що діти, постраждалі від насильства, у нас часто не отримують необхідної допомоги. Тому необхідно передбачити, щоб існували спеціальні приміщення для дітей, які дають свід­чення правоохоронним органам, а також щоб діти були убезпечені від засобів масової інформації, які публікують інформацію про різ­ні випадки з дітьми, щоб не поширювалися відомості про дитину, яка зазнала насильства (особливо якщо вона живе в маленькому селі), не варто показувати її обличчя на телеканалах.

Наостанок хочу сказати: хай би яка адміністративна рефор­ма проводилася, яка була структура, головне — щоб уряд враху­вав інтереси дитини, щоб було чітко зрозуміло, за ким закріплена кожна дитина і хто несе за неї відповідальність.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, переходимо до найскладнішого моменту наших парламентських слухань. Я змушений зупинити обгово­рення і передати слово доповідачам для відповіді на запитання. Прошу комітет наступного разу уважніше поставитися до громад­ських організацій, оскільки, на жаль, велика кількість представ­ників громадських організацій фізично не змогли виступити на парламентських слуханнях, бо записані занадто далеко, за на­шими колегами з парламенту і органів державної влади.

До заключного слова запрошую Ніну Іванівну Карпачову, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Регла­мент 3 хвилини. Будь ласка, Ніно Іванівно.

 

КАРПАЧОВА Н.І. Дякую. Шановні учасники парламентських слухань! Передусім хочу подякувати ініціаторам, організаторам і  учасникам парламентських слухань, у тому числі представнику ЮНІСЕФ в Україні Юкіе Мокуо і регіональному представнику Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні, Білорусі та Молдові Симоні Волькен за активну підтримку, яку вони надають Україні, і за участь у парламентських слуханнях.

Обговорення засвідчило, що у сфері захисту прав дитини у  нас зберігається дуже і дуже багато проблем. Насамперед ми не подолали головну проблему сучасності — дискримінацію дитини за різними ознаками. Тому особливу увагу у своїй доповіді я  приділяю дітям уразливих груп, це, перш за все, діти-інваліди, діти-сироти, діти — біженці без супроводу батьків, діти ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД, а також діти, які потребують нашої особливої уваги, які перебувають у конфлікті із законом.

Хочу засвідчити, що в офісі омбудсмена створено посаду спеціального представника омбудсмена України з питань прав ди­тини, рівноправ’я і недискримінації. На цю посаду мною призна­чена знана і шановна людина в Україні, яка бере участь у пар­ламентських слуханнях і присутня в цьому залі, хочу вам її пред­ставити, це Наталія Іванівна Іванова, колишній заступник міністра праці і соціальної політики України (Оплески). Ви її добре знаєте, і  в цьому статусі прошу до неї звертатися безпосередньо, у неї є  спеціальний відділ. Є у нас і дитячий омбудсмен. Тому, будь ласка, прошу звертатися. Працює гаряча лінія. До нас можна звернутися за телефоном гарячої лінії (це я кажу для телеглядачів і радіослухачів) 253-75-89. Будь ласка.

І наостанок. У нас найближчим часом будуть відбуватися новорічні святкування, тож прошу не оминути увагою дітей з особ­ливими потребами, які мають проблеми з пересуванням, особли­во дітей, хворих на ДЦП. У Будинку прав людини ми щороку про­водимо ялинку для дітей, хворих на ДЦП, у нас є кімнати без порогів, де цим дітям зручно пересуватися у візках. Ми це робимо щороку, і я хочу, щоб владні структури пам’ятали про цих дітей і  не забули їх привітати.

Сьогодні не всі представники громадських організацій мали можливість виступити, зокрема, вінницькі дитячі омбудсмени, з  якими ми співпрацюємо. Хочу сказати, що ми підтримуємо будь-яку ініціативу, яка йде від самих дітей. Давайте всі об’єднає­мося заради того, щоб права дитини в Україні були найбільш захищеними.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ніно Іванівно.

До підсумкового слова запрошую міністра освіти і науки, молоді та спорту Табачника Дмитра Володимировича.

 

ТАБАЧНИК Д.В. Дякую. Шановні учасники парламентських слухань! Шановний головуючий! Хочу подякувати всім представ­никам громадських організацій, місцевих органів влади за активну участь, за ті надзвичайно цікаві пропозиції, які були висловлені у  ваших виступах. Хто не встиг виступити, ми обов’язково за допомогою секретаріату комітету отримаємо всі ваші матеріали та пропозиції і уважно їх опрацюємо.

Запитань дуже багато, але я хочу відповісти на головне, яке часто повторювалося і звучало в багатьох виступах, у тому числі у співдоповіді Ніни Іванівни Карпачової. Під час адміністративної реформи буде обов’язково збережена активна державна політика щодо дитинства, захисту прав дітей і сім’ї. Ми забезпечимо наступність політики і збереження всіх функцій щодо усиновлення та захисту прав дитини, запобігання насильству в родині, протидії торгівлі людьми, оздоровлення дітей.

Хочу, щоб ви розуміли, що Державна служба у справах молоді та спорту залишається центральним органом виконавчої влади зі своїм бюджетом і повноваженнями. Координація полягає лише в тому, що міністерство буде юридично опрацьовувати нормативно-правові акти, проекти розпоряджень, постанов Кабінету Міністрів, проекти указів, розпоряджень Президента, законопроекти. Тому ніякої дезінтеграції, руйнування служб, які опікуються долею дитини, питаннями усиновлення, не буде.

Багато присутніх мають великий досвід роботи, багатьох я знаю особисто, ви всі пам’ятаєте, що існував державний комі­тет, він виконував функції міністерства і мав багато цікавих та ко­рисних напрацювань. Тому, звичайно, державна служба буде виконувати свої повноваження за допомогою міністерства, це сприятиме більш чіткій законодавчій роботі.

Хочу сказати, що міністерство вже підготувало проект поло­ження про державну службу, де передбачається збереження всіх функцій щодо захисту прав дитини і сім’ї. Не всі позиції та функції державних органів влади записані в назві міністерств. Існувало Міністерство промислової політики, не було міністерства металур­гії, але ви знаєте, що металургія розвивалася. Це, звісно, лише порівняння. Тому хочу всіх заспокоїти.

Ще раз дякую. Ми опрацюємо всі ваші пропозиції і обов’яз­ково зробимо, щоб співпраця і всі здобутки забезпечили наступ­ність і тяглість державної політики і зберегли всі кращі напрацю­вання міністерства.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До заключного слова запрошую Павла Івановича Костенка, голову Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму. Комітет опрацює всі матеріали, підготує рекомендації парламентських слухань. Будь ласка, Павле Івановичу.

 

КОСТЕНКО П.І. Шановні учасники парламентських слухань! Передусім дозвольте висловити подяку всім учасникам слухань, представникам громадських організацій, народним депутатам України, представникам органів влади, науковцям за підтримку ініціативи комітету, за проведення парламентські слухань досить цікаво і на належному рівні. Вважаю, ми всі разом сьогодні зробили добру справу.

Запевняю всіх присутніх, що комітет обов’язково розгляне та підтримає кожну пропозицію і всі побажання, що сьогодні луна­ли в цьому залі. Впевнений, що доопрацьований варіант рекомен­дацій парламентських слухань буде містити максимум необхідних заходів і конкретних механізмів щодо вирішення всіх проблем, пов’язаних з подальшим поліпшенням діяльності держави щодо захисту прав дитини. Комітет підготує рекомендації парламент­ських слухань і сподівається на підтримку більшості голосів у Верховній Раді, майже конституційної більшості.

Хочу висловити сподівання, що адміністративна реформа центральних та місцевих органів виконавчої влади не вплине на час і обсяг конкретних дій, які потрібно виконати для вирішення проблем захисту прав дитини.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Павле Івановичу.

Шановні колеги, завершується час, і я хочу підвести підсумки нашої роботи. Загальний висновок стосовно всіх наших парламентських слухань — треба приймати нові законопроекти. Однак у нас є закони, але вони, на жаль, не виконуються.

Сьогодні йшлося про серйозну проблему підліткового алко­голізму. До речі, за останніми дослідженнями, у нас близько 50 відсотків молодого покоління до 18 років постійно вживають алкоголь. Це майже половина молодого покоління.

У нас уже майже рік діє закон, який я ініціював, про заборону продажу та вживання алкогольних, слабоалкогольних напоїв і пива у громадських місцях. Якщо промоніторити це пи­тання, то виявляється, що у нас є регіони, де взагалі ніхто не зай­мається цими проблемами. Закон не виконується. Ні правоохо­ронні органи, ні органи місцевої влади цим не займаються. Це не цікаво, краще когось зупинити, оштрафувати, заробити гроші, ніж проводити роз’яснювальну роботу, щоб на дитячих майданчиках не розпивали спиртних напоїв. Ніхто цього не робить.

Така сама ситуація щодо низки інших законів, які ми прий­няли. Віктор Петрович Корж казав про закони, які ми спільними зусиллями всіх фракцій ухвалили, а як доходить до виконання — все зупиняється.

Враховуючи присутність на парламентських слуханнях поса­дових осіб, сподіваюся, що факт смерті 14-річного школяра в  Українському дитячому центрі “Молода гвардія” матиме аде­кватну реакцію і належне розслідування. Якщо в “Молодій гвардії” вмирають діти, то що говорити про інші табори. Ця подія викли­кала неоднозначну реакцію. Тому чим швидше ми отримаємо повну інформацію, тим спокійніше буде батькам відправляти дітей на відпочинок. Школярів заохочують такими путівками за гарне навчання і спортивну роботу, а отримуємо таку ситуацію, яка трапилася днями.

Стосовно адміністративної реформи. Найважливіше на сьогодні — мати чітке і зрозуміле пояснення, як працюватиме ця система, оскільки наступним етапом, як я розумію, буде реформа на місцевому рівні. Усіх присутніх більше турбує, як працюватиме система на рівні області, міста, району. Думаю, що це питання потребує роз’яснення, щоб люди не хвилювалися, хто де працю­ватиме, хто кому буде підпорядкований, скільки людей скоротять. Це надзвичайно важливе питання, і чим швидше ми зрозуміємо, як працюватиме система у сфері сім’ї, молоді, молодіжної політики на місцевому рівні, тим краще.

На жаль, так сталося, ініціатива довго не розглядалася у  Верховній Раді, може, і Верховна Рада винна, але дуже багато пропозицій, які сьогодні лунали, буде складно реалізувати наступ­ного року. Оскільки паралельно з нашими слуханнями засідає Комітет з питань бюджету. Державний бюджет у другому читанні і  в цілому буде ухвалюватися завтра. І я думаю, що фізично дуже важко буде вплинути на бюджетний процес щодо тих пропозицій, які сьогодні звучали. Сподіваюся, що якісь поправки бюджетний комітет врахує. На жаль, аналіз бюджету в першому читанні залишив сумне враження, оскільки на масовий спорт, фізичне оздоровлення дітей і школярів не збільшено, а зменшено фінансування.

Ми три години говорили, щоб діти не вживали алкогольних та слабоалкогольних напоїв, вели здоровий спосіб життя. А де вони будуть займатися спортом, якщо фінансування професійного спорту зменшується? На Євро-2012 ми збільшуємо фінансування, і, напевно, це треба робити, але не можна забувати про оздоровлення дітей.

Аналогічна ситуація з фінансуванням позашкільної роботи, дитячих будинків, будинків сімейного типу тощо. Ми тут говоримо про теорію, а на практиці рік буде надзвичайно складним.

Сподіваюся, що завтра на етапі другого читання ми зможемо переконати уряд і Комітет з питань бюджету збільшити фінансування нашої сфери. Є ще етап підписання державного бюджету Президентом України, можливо, Президент з якихось позицій не підтримає парламент і внесе поправки щодо збіль­шення фінансування соціальних питань. Хочу наголосити, що без реальної практики, без реальної фінансової підтримки дуже важко буде реалізовувати те, про що ми говорили.

Переконаний, якщо ми сьогодні не забезпечимо системної політики у сфері підтримки і захисту прав дитини, підтримки молодого покоління, нас чекає непросте життя. Не дай Бог втратимо молоде покоління — втратимо Україну. Сподіваюся, що це песимістичне гасло не справдиться, ми спільними зусиллями виправимо ситуацію і вирішимо хоча б частину тих проблем, про які сьогодні говорили. Питання дітей, сім’ї, молоді, спорту, дитинства, материнства не мають партійності, і ми в сесійному залі будемо робити все, щоб довести, що всі фракції опікуються цими питаннями.

Ще раз дякую за продуктивну і конструктивну дискусію. На  все добре. Вітаю з Новим роком і Різдвом Христовим! Хай щастить!

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ВДОВЕНКО А.В., засновник та голова групи добровільних волонтерів “Діти — майбутнє України”. У кожної дитини має бути повноцінна сім’я. Це в ідеалі. Однак у нашій країні, яка так прагне до “порядного Європейського суспільства”, на жаль, число сиріт і  дітей, позбавлених батьківського піклування, постійно зростає. Свого часу Президент України В. Ющенко заявляв, що до 2008 ро­ку ліквідуються дитячі будинки та інтернати, а сироти будуть виховуватися у прийомних сім’ях і дитячих будинках родинного типу. Було б добре, але це все були тільки добрі наміри…

Справді, система інтернатного виховання сиріт, яка ще діє на даний час, застаріла. Якщо не сказати більше. Особливо турбує те, що за останніх п’ять років кількість дітей, з різних причин позбавлених батьківської опіки, збільшилася фактично вдвічі, а переповнені інтернати, хоч як їх працівники стараються, не можуть забезпечити родинного затишку і повноцінного вихо­вання дітей.

Сьогодні в Україні інтернатів не сотні і навіть не десятки лише тому, що їх передали міським і районним радам, які мають мізерні фінансові можливості. Чи погодиться місцеве начальство витрачатися на те, щоб діти виховувалися в майже домашніх умовах? Ні, їм не до дитячих будинків. Жодного дитячого будинку родинного типу досі не з’явилося на узбережжі Криму, хоч і в Ялті, і в Алушті є ті, хто бажає стати батьками-вихователями. Проте, мабуть, чиновники не вважають, що повітря Криму буде на ко­ристь дітям. У них, певно, свої плани на це повітря.

Причин, з яких такі потрібні програми розвиваються з чере­пашачою швидкістю, дуже багато: це і недосконалість законо­давчої бази стосовно дітей-сиріт, і недостатня допомога держави у створенні умов для родинного виховання, і нестача фахівців, які повинні займатися проблемами соціального сирітства.

Не фінансуються такі програми тому, що в держави нібито бракує коштів на це. Як не соромно народним депутатам казати таке! Коли в кошторис 2011 року закладено 12 мільйонів гривень на реконструкцію санаторію “Кришталевий”, 300 мільйонів на придбання нового літака, мільйони гривень на інші свої потреби. І  це тільки для невеликої кількості людей! А при тому зменшили на 10 відсотків соціальне забезпечення порівняно з минулим ро­ком для майбутнього нашого покоління, кількість якого перевищує 100 тисяч, повних чи соціальних сиріт.

Багато дитячих будинків та соціальних закладів не ремонту­валися більше 30 років, на це в держави завжди бракує коштів. На сьогодні деякі будинки, здебільш у Київській області та великих містах, відремонтовані за кошти волонтерів, меценатів та благо­дійних фондів. А якщо навідатися до тих, які розташовані далі, то стане зрозуміло, в яких умовах виховуються діти — грибок і си­рість у приміщеннях, нормальна їжа, медикаменти, одяг та засоби особистої гігієни повністю відсутні. Скажіть, будь ласка, чи можуть у таких умовах діти зростати повноцінними? Чи не стануть вони інвалідами? Чи служитимуть вони державі, коли виростуть, якщо держава так піклується про них? Ці діти потребують допомоги і  повного соціального забезпечення!

Реформування, проголошене державою з 2007 року, розра­ховане на десять років. Зокрема, перший етап (2007–2010 роки) передбачає створення передумов для реформування системи за­кладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклуван­ня. Під час другого етапу (2010–2011 роки) заплановано врахува­ти реалізацію заходів першого, уніфікувати нормативно-правове забезпечення процесу реформування і здійснити перепідготовку кадрів. На третьому етапі (2011–2017 роки), власне, і буде рефор­мована існуюча система виховання дітей-сиріт та дітей, позбав­лених батьківського піклування.

Це дуже багато часу, адже ми не знаємо, як зміниться кількість таких дітей, і чи зможемо ми пізніше впоратися з цією проблемою. На сьогодні ми можемо собі це дозволити, треба якнайшвидше здійснювати реформу!

Отже, необхідно:

ухвалити закон про закріплення великих підприємств за дитячими закладами, щоб вони взяли шефство над забезпечен­ням потреб дітей, при цьому перевіряти виконання таких зобо­в’язань. Однак для цього держава повинна і допомогти таким під­приємствам, зменшивши податки;

розробити єдину систему усиновлення дітей з пільгами для прийомних батьків, на сьогодні вона не є мотиваційною та повноцінною;

створити виконавчу службу, яка займалася б перевіркою потенційних батьків та родин, які усиновили дитину (для безпеки виховання дитини в нормальній сім’ї);

провести реконструкцію усіх дитячих закладів та виділити кошти на повне соціальне забезпечення;

розробити систему, за якою дитина набуватиме статусу усиновленої, тому що на сьогодні закон суперечить сам собі в багатьох аспектах;

надавати безоплатне навчання випускникам дитячих закла­дів та гуртожиток;

для забезпечення майбутнього дитини на спеціальний рахунок зараховувати кошти, якими можна користуватися після випуску;

вирішити проблему кадрового забезпечення залежно від типу закладу та щороку проводити перекваліфікацію кадрів.

Досить розмов, настав час діяти! Покажіть собі та всій Україні, хто на що гідний!

 

ВЄГА Є.В., засновник татусевого руху в Україні, радник з прав людини Міжнародної громадської організації “Міжнародний союз мужніх татусів”. Рада Міжнародної громадської організації “Міжнародний союз мужніх татусів”, що об’єднує розлучених тат, які виховують дітей без рідної матері і водночас є інвалідами, висуває громадську ініціативу і пропонує таке.

Перше — доповнити статтю 146 Кримінального кодексу України частиною четвертою, якою передбачити кримінальну від­повідальність у виді позбавлення волі за викрадення дітей бать­ками, яке вважати злочином, свавіллям дорослих, наругою над особистістю дитини, порушенням прав дитини.

Законодавче запровадження відповідальності батьків за викрадення дітей реально захистить права дітей і запобігатиме скоєнню злочинів проти дітей. Тільки таким чином права дітей в  Україні будуть захищені законом. Викрадання дітей одним із батьків через кілька років після того, як залишив (залишила) дітей з колишньою дружиною (чоловіком), негативно впливає на стан психологічного здоров’я дітей. Є органи опіки і піклування, суди, де можна без насильства і психологічного стресу для дитини вирішити питання щодо місця проживання та умови спілкування з  дитиною того з батьків, хто проживає окремо, а також питання участі у вихованні.

Друге — законодавчо передбачити двотижневу оплачувану декретну відпустку татові з наступного дня за днем народження дитини водночас з декретною відпусткою матері. Це позитивно вплине на дотримання права дитини на татусевий догляд і вихо­вання, на майбутні стосунки між дитиною і татом, які заклада­ються на біоенергетичному рівні, бо тато з перших днів народжен­ня дитини буде поряд з нею. Коли тато у перші два тижні з  народження дитини триматиме її на руках, пратиме пелюшки, він відчує потребу, у нього прокинеться відповідальність і бажання й надалі активно займатися вихованням дитини. Крім того, пологи часто бувають важкими, і в післяпологовий період мама дитини потребує моральної підтримки та побутової допомоги чоловіка. Потрібно мати можливість придбати усе необхідне для дитини і  створити для неї гарні умови вдома.

Такий закон у Франції започаткував президент Жак Ширак, він діє з 2002 року. У Швеції ухвалений парламентом і з 2002 року діє закон, що передбачає декретну відпустку одному з батьків протягом 13 місяців, надає можливість родині вирішувати, хто саме з подружжя і скільки доглядатиме за дитиною у декретній відпустці, але зобов’язує кожного з батьків бути у декретній від­пустці по догляду за дитиною не менше двох місяців.

Третє — з метою відродження татусевого виховання в сім’ях і заохочення чоловіків до активної участі у вихованні дітей засну­вати День тата в Україні і вважати цей день неробочим. Це пози­тивно вплине на дотримання права дитини на якісні татусевий догляд і виховання.

Роль тата у вихованні дітей у сім’ї неоціненна. Французькі вчені-дослідники з Міжнародного центру дитячого здоров’я дійшли сенсаційного висновку: 98 відсотків життєвого досвіду та інтелектуального розвитку може надати дітям саме тато. У кількох країнах Європи вже святкується День тата, уперше його відзна­чили 19 червня 1910 року у США. Ініціатором заснування такого свята називають міссіс Додд із Вашингтона. Національним святом цей день у США став у 1966 році, коли Президент США Ліндон Джонсон оголосив третю неділю червня національним святом. Згодом і інші країни, де декларується повага до сімейних цінно­стей, почали відзначати цей день, висловлюючи шану чоловіку-татові. У цей день тати виявляють лицарство стосовно до жінки, беруть участь у сімейних іграх та показують позитивні приклади у  вихованні дітей. Запровадження цього свята в Україні стане важливим кроком на шляху розвитку та зміцнення сім’ї, яка є клі­тинкою повноцінного суспільства, запорукою сильної держави!

19 травня 1991 року у м. Слов’янську на Донеччині у квар­тирі Євгєна Вєги — розлученого тата-інваліда, який виховує двох синів з дворічного віку самотужки, зібралися одинадцять розлуче­них тат, у тому числі інваліди, і вирішили: організації татусів — бути! З цього розпочався татусевий рух в Україні та СНД. На засновницьких зборах організації тат запропоновано запровадити державне свято — День тата в Україні і вважати цей день неробочим. У 2002 році активісти організації тат офіційно письмо­во звернулися з цією пропозицією до Президента України Леоніда Кравчука. Члени Всеукраїнської громадської організації тат, які офіційно з’їхалися до Києва з різних областей України, 19 травня 1995 року вперше на всеукраїнському рівні почали святкувати День тата. Про це писали газети та журнали, передавало держав­не радіо, показували всеукраїнські канали телебачення.

Потім активісти організації тат направляли офіційні письмові пропозиції, затверджені всеукраїнським з’їздом у 1996 році, на підтримку запровадження державного свята День тата в Україні до Президента України Леоніда Кучми. З Мінсім’ямолоді надійшла письмова відповідь, що міністерство направило для вивчення думки з цього приводу до інших громадських організацій України (у тому числі жіночих). Серед жінок тати знайшли підтримку. У  січні 2001 року організація татів набула міжнародного статусу. Радою Міжнародного союзу мужніх татусів направлено офіційні письмові пропозиції, затверджені з’їздом у 2005 році, на підтрим­ку запровадження державного свята День тата в Україні до Президента України Віктора Ющенка. З Мінсім’ямолоді надійшла письмова відповідь, що міністерство в цілому підтримує ініціативи Міжнародного союзу мужніх татусів, але питання за п’ять років не вирішилося.

Тому 1 червня 2010 року Рада МСМТ направила офіційні письмові пропозиції на підтримку запровадження державного свя­та День тата в Україні до Президента України Віктора Януковича та Голови Верховної Ради України Володимира Литвина. Новим складом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту укладено договір про співробітництво з МСМТ. За ці роки прий­нято і діють чотири закони, прийняті за пропозиціями Ради МСМТ.

Ще існує комуністичне свято “Міжнародний день солідарно­сті трудящих”, яке чомусь досі святкується два дні — 1 і 2 травня (неробочі дні). Пропонуємо замість державного свята 2 травня запровадити нове українське державне свято — День тата. Або  запровадити це свято 19 травня — в день зародження і за­початкування татусевого руху (або в день реєстрації громадської організації тат 19 червня).

Четверте — заснувати звання “Мужній тато” нарівні зі званням “Мати-героїня” з нагородженням спеціально заснованою державною нагородою та наданням відповідних пільг. Це сприяти­ме підвищенню ролі тата, поширенню відповідального батьківства серед чоловіків, заохоченню чоловіків до активної участі у вихо­ванні дітей у сім’ях та вшануванню мужніх відповідальних тат в  Україні.

Розлучені тати-інваліди І-ІІ груп, які самотужки виховали чотирьох або більше дітей до 18-річного віку, або двох дітей-інвалідів І-ІІ груп до 18-річного віку, досягли у вихованні значних успіхів і є гідним прикладом мужності та сумлінного виконання батьківського обов’язку для молодого покоління, за вагомий осо­бистий внесок у виховання дітей у сім’ї, створення сприятливих умов для здобуття дітьми освіти, розвитку їхніх творчих здібно­стей, формування високих духовних і моральних якостей заслуго­вують на державне звання “Мужній тато”, нарівні зі званням “Мати-героїня”, з нагородженням спеціально заснованою держав­ною нагородою та наданням відповідних пільг за пропозицією кандидатури Ради Міжнародного союзу мужніх татусів та подан­ням Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України і місце­вих органів влади.

Тати-інваліди, які не кинули напризволяще своїх дітей, хоча і  мають обмежені можливості, протистоять своїм недугам, пропа­гують активний спосіб життя, жертвують усім, щоб виховати дітей добрими, є в очах їхніх дітей наймужнішими, неегоїстичними та люблячими.

Розлучені тати, які самотужки в неповній сім’ї виховали п’ятьох або більше дітей до 18-річного віку, або двох дітей-інвалідів І-ІІ групи та двох або більше здорових дітей до 18-річ­ного віку, досягли у вихованні значних успіхів і є гідним прикладом сумлінного виконання батьківського обов’язку для молодого покоління, є громадськими активістами, враховуючи вагомий осо­бистий внесок у виховання дітей у сім’ї, створення сприятливих умов для здобуття дітьми освіти, розвитку їхніх творчих здібно­стей, формування високих духовних і моральних якостей, заслу­говують на державне звання “Мужній тато”, нарівні зі званням “Мати-героїня”, з нагородженням спеціально заснованою держав­ною нагородою та наданням відповідних пільг за поданням Міні­стерства освіти і науки, молоді та спорту України і місцевих органів влади.

 

ДІДКОВСЬКИЙ ЄВГЕН, учень гуманітарної гімназії “Гармонія” (м. Київ). Дозвольте звернутися до вас учневі, який відчуває проблеми приватної школи не на словах, а на власному досвіді. Мені 15 років, я навчаюся у приватній гуманітарній гімназії “Гармонія” м. Києва протягом 10 років. Моя молодша сестра та­кож навчається у цій школі, у 4 класі. Наші батьки, Дідковський Олег Миколайович та Дідковська Олена Анатоліївна — представ­ники середнього бізнесу, роблять усе, щоб ми отримали якісну освіту, саме тому ми навчаємося в цій гімназії. Я, у свою чергу, незважаючи на всі труднощі, хочу здобути вищу освіту в Україні.

Не вдаватимусь у деталі українського законодавства, адже не маю належного фаху, аби дослідити всі тонкощі регулювання системи української освіти (бо тут йдеться не лише про зміст навчання, а й про матеріально-технічне забезпечення навчального процесу). Проте я вивчав шкільний курс права і непогано засвоїв прописну істину, що всі люди, у тому числі і всі діти, є рівними перед законом, а тому не можуть бути піддані дискримінації з тієї чи іншої причини. Однак в українських реаліях учні приватних шкіл мають великі сумніви в тому, що держава забезпечує їм ті самі права, які мають учні шкіл державних.

Щороку мої однолітки стикаються з проблемою підручників, адже учні цього набору (2000 року) навчаються за новими програмами. Протягом кількох місяців підручників немає ні в кого, але потім держава безоплатно забезпечує учнів державних шкіл книжками, а учні приватних шкіл мають знаходити навчальні книги деінде і за власний кошт. Добре, якщо адміністрація школи яки­мось чином “дістане” потрібні підручники для своїх учнів. Те саме можна сказати і про підручники для інших класів, адже книги мають здатність фізично зношуватися, а приватні школи Попов­нення навчальної літератури від держави не отримують. Але ж ми — діти, які мають право на якісну середню освіту, нам гаран­товано безоплатну обов’язкову початкову освіту.

Схожа ситуація і з наданням медичних послуг. Адже навіть плановий, визначений нормативами МОЗ та МОН України, медич­ний огляд школярів для учнів приватних шкіл не є безоплатним. Аналогічну ситуацію можна простежити і щодо надання соціальних пільг, які визначені дітям-сиротам, дітям-інвалідам, дітям із бага­тодітних сімей, наприклад безплатне харчування (право на соці­альне забезпечення, стаття 26 Конвенції ООН про права дитини).

Парадоксально, що на мою освіту державою закладені чима­лі кошти, але за моє навчання сплачують батьки, тоді як бюджетні гроші, теоретично призначені мені, на практиці зникають невідомо де. У результаті приватний навчальний заклад видаватиме мені атестат державного зразка, який засвідчуватиме, що всі державні вимоги до якості освіти цей навчальний заклад виконав. І у мене як в учня до навчального закладу навряд чи виникнуть якісь запитання. Питання виникнуть радше до держави Україна, яка зобов’язалася заохочувати розвиток різних форм середньої освіти (у тому числі й недержавної форми власності), забезпечувати її доступність для всіх дітей, гарантувати право дітей користуватися благами соціального забезпечення, користуватися найбільш досконалими послугами системи охорони здоров’я тощо.

Звертаюся до Вас, шановні народні депутати, з надією, що ви почуєте голос тих дітей, які з різних причин надали перевагу альтернативній системі освіти — приватній школі, та розробите і  підтримаєте ефективні механізми забезпечення рівних можливо­стей в освіті учнів приватних шкіл з учнями шкіл державних.

 

ЄРМАКОВА НАТАЛІЯ, студентка Національного університету “Києво-Могилянська академія”, Громадське представництво уповноважених з прав дітей (дитячих омбудсменів) м. Вінниці. “Діти — чи не найголовніша ланка, що пов’язує минуле та майбут­нє. Завдання кожного дорослого — створити для дитини такі умо­ви, щоб вже сьогодні вона була щасливою, а отже і в завтрашній день вступила з вірою в себе і переконанням у своїй важливості для цього світу” — така головна ідея роботи Вінницького пред­ставництва Уповноваженого з прав дитини.

У Вінниці мешкають 72 240 дітей, і кожен з них потребує уваги. Дитячий омбудсмен Вінниці — це громадський представник прав дітей у місцевій владі, а також у державних органах, всюди, де потрібно адвокувати та захищати права дітей.

Основними завданнями дитячих омбудсменів є:

сприяння реалізації Конвенції ООН про права дитини;

підвищення поінформованості дітей та громади про їхні права через заклади освіти та засоби масової інформації;

моніторинг стану дотримання прав дітей;

вирішення у місцевих органах влади питань, що стосуються захисту прав дітей як пріоритетних;

сприяння змінам у ставленні громади до проблем захище­ності дітей;

надання конкретної допомоги дітям, права яких порушені, шляхом звернення до органів влади, психологів, правоохоронних органів.

У травні 2007 року наш міський голова Гройсман Володимир Борисович підтримав ініціативу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н.І. Карпачової і в місті було проведено відкритий конкурс проектів “Якби я був омбудсменом” серед учнів шкіл (всього взяло участь 32 школярі). Учасники презенту­вали свої проекти, впровадження яких, на їхню думку, зумовить покращення стану захищеності дітей міста. За погодженням міського голови обрану команду уповноважених з прав дітей першої каденції.

Дитячі омбудсмени активно співпрацюють з органами шкіль­ного самоврядування та медіаторами, організовують та беруть участь у різноманітних благодійних акціях. Важливим напрямом їхньої роботи є виявлення та допомога дітям, які стали жертвами насилля в сім’ї. Юристи і психологи, які співпрацюють з представ­ництвом омбудсменів, допомагають дітям подолати пережитий стрес та знайти оптимальний варіант вирішення проблеми, яка у них виникла.

Організована система роботи дитячих омбудсменів зі звер­неннями дітей. З цією метою розроблена та функціонує Інтернет-сторінка, де передбачена можливість безпосереднього звернення до дитячого омбудсмена відповідно до його напряму діяльності. На сторінці можна знайти законодавчу базу, якою керуються уповноважені, звернення, загальні засади і положення, умови конкурсу та фотогалерея. Крім того, діє електронна пошта пред­ставництва дитячих омбудсменів та ведеться особистий прийом. Адреса проста для запам’ятовування: dity-ombud.vin.com.ua.

Ми розпочали серію Інтернет-конференцій для школярів міста, інформаційну кампанію щодо мотивування дітей користува­тися цим інструментом захисту своїх прав. Крім того, виготовлена та постійно поширюється в навчальних закладах, у різноманітних дитячих та молодіжних аудиторіях друкована соціальна реклама діяльності представництва. Проводяться прес-конференції з пред­ставниками ЗМІ, “круглі столи”, інформаційні зустрічі із заступни­ками директорів з виховної роботи та шкільними лідерами, інформаційні акції безпосередньо у школах міста.

Дитячі омбудсмени постійно беруть участь у міжнародних проектах. Зокрема, у 2007–2010 роках ми взяли участь у молодіж­них соціальних проектах Школи рівних можливостей, у проекті “Ресурси бібліотек у боротьбі з корупцією” під гаслом “Формуємо антикорупційну свідомість молоді”.

У рамках відзначення річниці Конвенції ООН про права дитини під гаслом “Вас мають поважати, хоч ким ви є” у Вінниці 19–21 листопада був створений дитячий табір для підлітків 14–16 років з різних соціальних груп. Діти доповнили гасло табору: “У  країнах різних народились, та головне, щоб не забув — ти маєш право на повагу, яким би ти не був!” Тепер просвітянами, тренерами з прав дітей працюватимуть самі діти, що позитивно вплине на правовий рівень свідомості учнів.

Омбудсмени та представники Вінницького міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді — головні наші партнери у всіх акціях провели тренінг “Безпека дітей у мережі Інтернет” в усіх школах міста. Тепер вони беруть участь у цій програмі, яку взяла на себе компанія “Київстар”.

Протягом 2007–2010 років представництво дитячих омбуд­сменів брало участь у вирішенні справ, пов’язаних з порушенням прав дітей внаслідок домашнього насильства, недбалого ставлен­ня батьків до виховання дітей та забезпечення їхніх потреб, конфліктів у школі. Представництво дитячих омбудсменів забез­печує подальший моніторинг рівня дотримання прав дітей, які перебувають у дитячих будинках міста.

З 2010 року спільно з УМВС у Вінниці здійснюються рейди щодо перевірки продажу пива та слабоалкогольних напоїв неповнолітнім. Складаються акти.

Ми постійно співпрацюємо з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Ніною Іванівною Карпачовою. Робота Вінницького представництва дитячих омбудсменів у 2008 році була відзначена Уповноваженим з прав людини як перспективна і  така, що заслуговує на подальший розвиток та увагу з боку владних структур.

Саме Громадське представництво уповноважених з прав дітей (дитячих омбудсменів) м. Вінниці стало основою для реалі­зації важливої програми, в якій задіяні усі управління та відділи Вінницької міської ради, причетні до проблем дітей, — програми “Місто Вінниця — дружнє до дітей”. Омбудсмени увійшли до складу Дитячої дорадчої ради при Вінницькому міському голові.

Дитячими омбудсменами активно лобіюється питання інклю­зивної освіти. Діти з фізичними вадами мають право навчатися у  звичайних школах, і наше завдання — сприяти цьому. У школах міста вже почалося облаштування спеціальних пандусів для інвалідних візків. Діти з особливими потребами увійшли до складу Дитячої ради при міському голові, це дає змогу їм відчувати себе рівними з іншими. Важливим є сприйняття таких діток їхніми ровесниками, тому метою дитячих омбудсменів є пропагування програми “Рівний — рівному”, що передбачає зустрічі та різно­манітні заходи, в яких діти з особливими потребами беруть участь нарівні зі здоровими дітьми.

 

ЖОВТЯК В.О., голова Координаційної ради Всеукраїнської благодійної організації “Всеукраїнська мережа людей, які живуть з  ВІЛ/СНІДом”. Пропозиції до рекомендацій парламентських слухань.

Перше — просимо виключити з пункту 10 частини першої статті 212 Сімейного кодексу України слова “у сфері обігу нарко­тичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів”.

На сьогодні Сімейний кодекс закріплює таке положення (стаття 112): “Не можуть бути усиновлювачами особи, які… були засуджені за злочини проти життя і здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх ана­логів або прекурсорів, а також за злочини, передбачені стаття­ми 148, 150, 1501, 164, 166, 167, 169, 181, 187, 324, 442 Кримі­нального кодексу України, або мають непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших злочинів”.

Відповідно до чинної редакції цієї статті особа, яка будь-коли була засуджена за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, на все життя втрачає право усиновлювати дітей. Відповідно до частини другої статті 50 Кримінального кодексу України “покаран­ня має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами”. Отже, закон передбачає, що, навіть вчинивши злочин, особа може виправитися. Якщо судимість погашена або знята в установленому законом порядку, то особа може набути право всиновлювати дітей і, таким чином, покращити їх життя (зокрема це стосується ВІЛ-позитивних дітей).

Друге — просимо збільшити розмір допомоги ВІЛ-інфікова­ним дітям з двох до щонайменше двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Постановою Кабінету Міністрів України встановлено, що ВІЛ-позитивним та хворим на СНІД дітям щомісячна державна допомога виплачується у розмірі двох неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян. Проте цієї суми не­достатньо для покриття витрат, що виникають у зв’язку з лікуван­ням ВІЛ-інфекції у дітей. Таким дітям, зокрема, необхідне поси­лене та більш повноцінне харчування.

Клінічний протокол з антиретровірусного лікування та здійснення медичного спостереження за дітьми, хворими на ВІЛ-інфекцію, затверджений наказом МОЗ від 13.04.2007 №182, вка­зує, що повноцінне харчування є невід’ємною складовою медичної допомоги ВІЛ-інфікованим дітям. За певних обставин у дітей спостерігаються порушення надходження, всмоктування або засвоєння поживних речовин.

На сьогодні два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян — це 34 гривні. За ці гроші неможливо організувати повноцінне харчування ВІЛ-позитивних дітей. Зважаючи на це, просимо збільшити розмір допомоги ВІЛ-інфікованим дітям з двох до щонайменше двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Проблеми, з якими стикаються ВІЛ-позитивні діти та їхні батьки:

1) розголошення конфіденційної інформації щодо ВІЛ-ста­тусу (стаття 132 Кримінального кодексу України):

розголошення ВІЛ-статусу дитини фахівцями різних профе­сій у закладах різного підпорядкування;

управління освіти збирають дані щодо інвалідності дітей, зокрема щодо ВІЛ-статусу, який є підставою інвалідності. Управ­ління освіти зобов’язують вчителів та фахівців сфери освіти здо­бувати таку інформацію всіма можливими шляхами;

2) нетолерантне ставлення до ВІЛ-позитивних дітей (стигма та дискримінація):

відмова та створення перешкод у прийомі ВІЛ-позитивних дітей у дитсадки, стигматизація ВІЛ-позитивних дітей (у тому числі вчителями), статус яких відкрито у школах;

відмова та небажання приймати ВІЛ-позитивних дітей до санаторіїв, оздоровчих таборів;

небажання надавати медичну допомогу дітям з ВІЛ-позитив­ним статусом під час перебування у санаторіях, оздоровчих таборах;

3) обмеження ВІЛ-позитивних дітей-сиріт щодо влаштування у сімейні форми виховання:

обмеження законодавства, які створюють перешкоди для ВІЛ-позитивних людей у всиновленні дітей. Практика показує, що ВІЛ-позитивні люди більш схильні приймати дітей з ВІЛ на виховання, оскільки вони розуміють потреби цих дітей і не мають упередженого ставлення до них. Разом з тим чинне законодав­ство унеможливлює влаштування дітей-сиріт у сім’ї, члени яких перебували у місцях позбавлення волі, навіть якщо судимість по­гашена. Враховуючи особливості поширення епідемії ВІЛ в Україні, велика кількість ВІЛ-позитивних людей мають судимість у минулому. Таким чином, вони мають обмеження щодо всинов­лення дітей, що зменшує шанси дітей-сиріт з ВІЛ на сімейне виховання;

упереджене ставлення до ВІЛ-позитивних дітей серед фахів­ців різних професій, в тому числі фахівців служб у справах дітей, від яких залежить влаштування дітей у сімейні форми виховання.

 

ЗАБОЛОТНИЙ А.О., директор Фонду Ріната Ахметова “Розвиток України”. Для Фонда Рината Ахметова “Развитие Украины” приоритетом являются семейные ценности, и фонд де­лает все возможное для того, чтобы ребенок жил и воспитывался в семье.

С июня 2008 года началась реализация проекта “Развитие семейных форм воспитания”, в рамках которого фонд способ­ствует национальному усыновлению, оказывает поддержку при­емным семьям и детским домам семейного типа, взаимодей­ствует с интернатными учреждениями с целью профилактики социального сиротства.

Украиной пройден непростой путь от осознания реальной проблемы состояния детей-сирот и детей, лишенных родитель­ской опеки, до принятия осознанного решения о необходимости реформирования системы защиты детей.

Полномочия и функции по защите прав детей, контролю над ними распылены между разными министерствами, между ними отсутствует действенное и качественное взаимодействие относи­тельно принятия решений, реализации государственных про­грамм. Каждое министерство в своих интересах “реформирует” подведомственную систему. На практике это приводит к тому, что Министерство образования любыми способами пытается сохра­нить существующую сеть интернатных учреждений, искусственно заполняя их новыми воспитанниками. А теперь ее и возглавит. Министерство здравоохранения также стремится сохранить дома ребенка как лечебные заведения с долгосрочным пребыванием детей.

Это привело к тому, что при общем уменьшении количества детского населения количество детей, которые воспитываются вне родной семьи, постоянно растет. Растут расходы из бюдже­тов всех уровней на содержание сети заведений и развитие новых форм воспитания детей.

Поэтому по заказу фонда “Развитие Украины” было прове­дено исследование Украинским центром социальных реформ совместно с Украинским институтом социальных исследований им. Александра Яременко на тему: “Жизненный путь выпускников интернатных учреждений, детских домов семейного типа и при­емных семей”. Исследование показало, что:

каждый 12-й выпускник интернатов отмечал “плохой” социально-психологический климат в интернатном учреждении во время своего пребывания;

каждый 7-й выпускник заявляет о жестоком отношении к себе во время пребывания в интернатном учреждении;

практически все, кто рассказывал о фактах насилия над детьми, отмечали полную бесправность ребенка и отсутствие контроля со стороны руководства учреждений, органов образова­ния, которым подчинены учреждения, органов опеки и попечения по месту нахождения учреждения, а следовательно декларатив­ность действующего в Украине законодательства по вопросам осуществления контрольных функций за пребыванием детей в этих учреждениях;

половина выпускников переживала чувство страха за несколько месяцев до выпуска;

почти половина выпускников ДДСТ и ПС имели опыт прожи­вания в интернатном заведении и менее четверти из них удовле­творены периодом проживания в интернатном учреждении;

86 процентов опрошенных задумывались перед выпуском о своей дальнейшей жизни;

каждый 4-й скрывает статус “выпускник интернатного учреждения”;

каждый 11-й выпускник интернатного учреждения испыты­вает притеснения из-за своего статуса ребенка-сироты;

24 процента опрошенных получили специальность во время учебы в школе-интернате. Лишь 35 процентов довольны специ­альностью, которую они освоили, и планируют работать по этой специальности;

опрошенные привели многочисленные доказательства стигматизации, предвзятого отношения общества к детям-сиро­там и детям, лишенным родительской опеки. Особенно это харак­терно для выпускников интернатных учреждений, которые гораз­до чаще, чем дети из семейных форм воспитания, сообщали о таких фактах.

Следовательно, можно утверждать, что дискриминационным проявлениям со стороны социума больше подвергаются дети не только и не столько по факту сиротства или потери родительской опеки, а, прежде всего, по факту воспитания в интернатном учреждении.

Материалы исследования убедительно доказывают, что современная практика воспитания ребенка в интернатном учреж­дении требует серьезных изменений, поскольку не способна обеспечить право ребенка на надлежащее образование, выбор профессии, защиту от насилия (материалы исследования пере­дадим всем заинтересованным).

В тоже время реформировать систему, не предложив алгоритма действий, невозможно. При таких подходах можно только напугать персонал интернатов, заставить их уйти в глухую оборону и не воспринимать основную идею: ребенок имеет право на семью.

Внешняя видимость решения проблемы: забрать ребенка из кризисной, бедной семьи, поместить в интернат и забыть. Это удобно для государства и общества. Работать с семьей слож­нее — нужны специалисты, финансовые ресурсы для поддержки, улучшения условий, и все промахи видны. В интернате же, напро­тив, — за закрытыми, изолированными дверями легко скрыть все проблемы, насилие и т.п., финансирование не зависит от каче­ства работы учреждения (индикаторов качества услуг в учрежде­нии нет), главное, чтобы там физически были дети как средство для функционирования системы.

Наработанный опыт доказывает, что проведение рефор­мы — посильная задача для Украины, при условии, что надо отчетливо, пошагово понимать, что делать, кто должен делать, какие существуют механизмы взаимодействия в процессе рефор­мирования между всеми ветвями власти. Если не провести кар­динальных изменений, то количество детей, попадающих в госу­дарственную систему опеки, будет расти, как и количество не­благополучных семей, а следственно и финансовые затраты госу­дарства, будет ухудшаться физическое и моральное состояние будущих поколений.

Что делать? Мы предлагаем эволюционный путь развития:

1) развивать социальные услуги по поддержке семьи и де­тей на уровне сообществ (городов, районов), там, где живут семьи. Одновременно работать на выведение детей из интерна­тов (возвращение в биологическую семью, усыновление, семей­ные формы), предотвращение поступления детей, реализовать планы реформирования каждого интерната (где целесообразно — закрывать);

2) закрепить ответственность местных органов власти за обеспечение прав детей, требующих государственной защиты;

3) повысить профессионализм и кадровое обеспечение органов и служб защиты детей, отвечающих за поддержку семей, развитие семейных форм воспитания;

4) разработать и ввести единый и четкий механизм приня­тия решений органами власти в отношении ребенка с учетом его индивидуальных потребностей и интересов.

Фонд готов взять на себя расходы по разработке стратегии реформирования и привлечь лучших украинских и международных экспертов.

Какие будут результаты? О результатах в цифрах без анализа говорить трудно. Несомненно, количество детей, которые будут воспитываться в своих семьях, значительно возрастет, улучшится качество воспитания детей в приемных семьях, повы­сится уровень профессионализма специалистов, работающих с  детьми и отвечающих за их благополучие. Государственная политика будет сфокусирована на семье и ребенке, а не на благополучии и неприкосновенности системы.

В завершение я хочу процитировать выпускника детского дома Александра Гезалова: “Плохой детский дом гораздо лучше хорошего детского дома. Если твое детство было настоящим адом, это может в тебе что-то пробудить для будущей жизни. А  благополучный детский дом — это колыбельная песня перед расстрелом”.

 

КОЖУШКО М.М., керівник Всеукраїнської дитячої громад­ської організації “Допоможемо дітям”. Я, будучи сиротою, закін­чив Дніпропетровський будинок-інтернат №7. Мою квартиру нерадиві опікуни відразу після поміщення мене до інтернату продали. Закінчивши навчання, я залишився просто неба. Протя­гом довгих семи років, написавши тисячі звернень, відчайдушно добивався поновлення права на житло. Знайшовши підтримку Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і отримавши довгоочікувану квартиру, я зрозумів, що треба допомагати іншим. Так виникла ідея створення громадської організації “Допоможемо дітям”, яка народилася 12 грудня 2005 року і стала підтримкою для кожного сироти, який потребує допомоги.

Два дні тому, 20 грудня, в м. Дніпропетровську відбулися загальні збори Всеукраїнської дитячої громадської організації “Допоможемо дітям”. Делегації з 16 областей підтримали рішення про об’єднання своїх зусиль з метою захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Обласна організація “Допоможемо дітям” після п’яти плідних років діяльності перетво­рилася на всеукраїнську.

Сьогодні організація може з гордістю сказати, що свою місію виконує на “відмінно” — 19 квартир повернуто випускникам дитячих будинків завдяки нашим активним діям. Ми реалізовуємо безліч проектів та програм для підтримки сиріт під час навчання у  дитячому закладі та після завершення навчання і переходу в  доросле життя. Серед них є навіть сенсаційний проект “Стар­ший брат, старша сестра”, який дає змогу колишнім випускникам дитбудинків та інтернатів, які вже знайшли себе у житті, передати свій досвід тим, хто лише збирається ступити на цей нелегкий шлях.

Сьогодні хотілося б висвітлити основні проблеми у сфері захисту прав дітей-сиріт, адже вони болять кожному, хто зали­шився без батьків.

Перше і головне — це, звісно, житло. Проблема соціального житла постає перед кожним випускником дитячого навчального закладу після закінчення навчання. Доволі невелика частина дітей-сиріт мають власне житло, яке вони отримують після досягненні повноліття.

Найголовніше, що можна зробити в цій ситуації — побуду­вати соціальні гуртожитки для таких дітей, заодно вирішивши проблему житла для інших категорій, зокрема для одиноких мате­рів з дітьми (для неповних сімей), для малозабезпечених сімей з  дітьми тощо. База для побудови таких об’єктів є — це старі гуртожитки заводів та інших зупинених підприємств, які зберег­лися в задовільному стані, або недобудовані будівлі такого при­значення, що перебувають у власності заводоуправлінь і терито­ріальних громад, а також приміщення інтернатів, які вивільняються при реформуванні.

Друга актуальна проблема — навчання. Після випуску з ди­тячого виховного закладу перед молодими людьми постає питання подальшого навчання. Тут є декілька дуже неприємних моментів, які перешкоджають сиротам у подальшому навчанні, зокрема відсутність гарантованого влаштування таких дітей до ВНЗ. Всім пропонується вступ на пільгових умовах до технікумів та коледжів з подальшим отриманням робітничої професії, тоді як більшість таких дітей мають бажання продовжувати навчання за цікавим фахом та здобувати високу кваліфікацію. У них практично немає такої можливості. А ті, хто навіть вступає до вузу, через брак коштів залишає навчання, так і не здобувши вищої освіти.

Ми вважаємо, що всі пільгові місця мають розподілятися з  урахуванням побажань самих випускників. Для цього треба створити громадські комісії, щоб вони могли неупереджено працювати над цим. Можна також доручити це питання дитячим громадським організаціям.

Третя і одна з найнагальніших проблем на сьогодні — працевлаштування. У молодих людей немає шансів на праце­влаштування, тому що працедавці віддають перевагу досвідченим фахівцям. Тут рішення може бути тільки одне: створення спеці­ального буферу працевлаштування з альтернативним навчанням за бажаним фахом або стажуванням за отриманим раніше фахом для молоді, позбавленої соціального захисту.

Ще одна проблема, яка постає перед молодими людьми, — дотримання соціальних гарантій, які забезпечує держава. Вельми часто молоді люди стикаються із свавіллям чиновників щодо них і  повним ігноруванням їхніх проблем. Для цього треба запрова­дити громадський контроль соціального гарантування, що дасть змогу громадським діячам здійснювати контроль за ефективністю роботи чиновників соціальної сфери.

Наша організація плідно співпрацює з багатьма установами та організаціями, які опікуються дотриманням прав дітей в Україні, зокрема чималу допомогу ми отримуємо від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Карпачової Ніни Іванівни. На даний час ми дуже стрімко розвиваємося і маємо намір ще активніше займатися вирішенням проблем соціально незахищених верств дітей та молоді.

Діти — це майбутнє нашої держави, і ми хочемо зробити все від нас залежне, аби це майбутнє постало перед нами у най­яскравіших фарбах, у добробуті та злагоді.

 

КОЧЕМИРОВСЬКА О.О., головний консультант відділу соці­альної політики Національного інституту стратегічних досліджень. Дотримання прав та захист інтересів дитини, розвиток ювенальної юстиції, підтримка дітей із вразливих груп на сьогодні є голов­ними пріоритетами соціальної політики Європейської спільноти.

Україна, ратифікувавши Конвенцію ООН про права дитини, Європейську конвенцію здійснення прав дитини, визнавши Цілі розвитку тисячоліття до 2015 року, також приєдналася до такого бачення проблеми. Однак захист прав дитини, забезпечення її прав та інтересів і досі залишаються другорядними питаннями, хоча підтримка здорового розвитку дітей, створення умов для здобуття ними якісної освіти, підвищення доступності культурних, духовних та економічних благ є вагомою інвестицією у формуван­ня людського капіталу майбутнього, внеском у соціально-еконо­мічний розвиток держави.

Отже, ефективна реалізація державної політики та її ціліс­ності вимагає:

відмовитися від усталеної традиції розгляду проблем дітей та дитинства за залишковим принципом, адже забезпечення інте­ресів дитини сьогодні є одним із наріжних каменів розвитку людиноцентричної економіки, проголошеної Програмою економіч­них реформ на 2010–2014 роки “Заможне суспільство. Конкурен­тоспроможна економіка. Ефективна держава”;

відійти від суб’єкт-об’єктного, безособового підходу, спря­мованого на охорону дитинства, та стати на позиції забезпечення інтересів кожної конкретної дитини як повноправного суб’єкта власних прав;

розв’язати питання щодо збереження функцій соціальних інституцій, які опікувалася захистом прав дітей, у їх цілісності — кримінальної міліції у справах дітей та Департаменту з усинов­лення та захисту прав дітей (служби у справах дітей на регіональ­ному рівні);

трансформувати традиційну політику кризового втручання у  разі наруги над правами дитини та розвивати систему соціаль­ної допомоги, спрямованої на превенцію, запобігання можливим порушенням. Зокрема, держава має ратифікувати Конвенцію Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуаль­ного розбещення, дотримуватися положень Європейської конвен­ції з усиновлення дітей та відійти від практики збереження таємниці усиновлення, забезпечити збереження житла дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебувають в  інтернатних закладах, дитячих будинках сімейного типу, прийомних сім’ях;

розвивати дієву систему протидії жорстокому поводженню з  дітьми в сім’ї та поза нею: просувати політику нульової терпи­мості до випадків насильства над дитиною; створити мережу реа­білітаційних центрів для постраждалих; покращити взаємодію між органами та службами, на які покладені обов’язки у цій сфері; забезпечити підготовку фахівців із протидії домашньому насиль­ству, зокрема над дітьми; покращити законодавство щодо проти­дії жорсткому поводженню з дітьми та домашньому насильству, забезпечити неухильне виконання положень Закону України “Про попередження насильства в сім’ї”, зокрема в частині запро­вадження корекційних програм для осіб, які вчиняють насильство в сім’ї, та створення кризових центрів для членів сімей, в яких вчинено насильство в сім’ї або є реальна загроза його вчинення;

роз’яснювати сутність та підтримувати розвиток ювенальної юстиції як комплексної системи соціально-правових заходів, спрямованих на забезпечення прав та дотримання інтересів дитини, яка перебуває у конфлікті або в контакті із законом;

визнати пріоритетність та розвивати сімейні форми вихо­вання дітей, протидіяти випадкам порушення права дитини на виховання в сім’ї з боку працівників інтернатних закладів;

сприяти внесенню законодавчих норм, які покращують статус дитини (у тому числі в судовій та правоохоронній сферах) та запроваджують ефективні механізми їх реалізації. Зокрема, йдеться про нагальну необхідність внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України стосовно організації роботи з  дитиною — свідком злочину та дитиною-постраждалим;

сприяти роботі організацій громадянського суспільства, діяльність яких спрямована на захист та просування прав дітей, підтримку їхніх інтересів, захист від жорстокого поводження, забезпечення високої якості життя, соціального та культурного розвитку.

 

КРЕСТОВСЬКА Н.М., професор кафедри теорії держави і права Національного університету “Одеська юридична академія”. У своєму виступі я хочу звернути увагу на необхідність забез­печення прав дітей, які перебувають у конфлікті із законом, що передовсім пов’язано з реформуванням системи державно-пра­вового реагування на правопорушення дітей та акти їх асоціальної поведінки.

Правопорушуваність у молодіжному та дитячому середо­вищі, поширення наркоманії, алкоголізму та інших девіантних форм поведінки залишаються серйозними соціальними пробле­мами. Хоча протягом останніх декількох років статистика показує стабільну тенденцію до зниження абсолютних показників зло­чинності неповнолітніх, але ж і чисельність дітей в Україні скоро­чується, тому відносні показники злочинності неповнолітніх зали­шаються на тому самому рівні. Більше того, на сьогодні і ця нібито сприятлива тенденція залишилася в минулому. Якщо 2009 року неповнолітніми вчинено більше 15 тисяч злочинів, то за перше півріччя поточного року — більше 9 тисяч злочинів, що на 20 від­сотків перевищує відповідний показник минулого року.

Не в останню чергу гальмування у справі протидії таким правопорушенням пов’язано з тим, що існуюча в Україні концепція притягнення неповнолітніх до юридичної, зокрема кримінальної та  адміністративної, відповідальності не дає бажаних результатів. Профілактика ж має адміністративний за формою і реактивний (а  не запобіжний) за спрямуванням характер.

Коли ми говоримо про дітей, які перебувають у конфлікті із  законом, то слід мати на увазі багатоликість цього поняття. На  перший погляд, це діти-правопорушники, але в реальності справа не така проста. Ось декілька прикладів.

Неповнолітній, діючи у групі, розібрав огорожу одного з по­ховань на місцевому цвинтарі, а металеві деталі здав як метало­брухт. Зрозуміло, що це злочин. Але якою є постать його вико­навця? Хлопчик з неблагополучної, дуже бідної, практично голоду­ючої сім’ї, яка давно втратила контроль над його поведінкою, оскільки зайнята елементарним виживанням. Неповнолітній є не тільки правопорушником, а й жертвою, скривдженою дитиною, яка потребує особливого ставлення та негайної соціальної допомоги.

Інший приклад: малолітній заздалегідь замислив і вчинив убивство однолітка особливо жорстоким способом виключно че­рез особисту неприязнь. Кримінальній відповідальності він не під­лягає за недосягненням віку, з якого цей вид відповідальності є  можливим, але реагування на це діяння є необхідним в інтере­сах суспільства, врешті-решт, в інтересах найближчого оточення цієї дитини.

Ще один випадок: 15-річний підліток, будучи у стані сп’я­ніння, образливо чіпляється до перехожих, нецензурно лається. Адміністративній відповідальності він за недосягненням віку теж не підлягає, але очевидною є необхідність реагування і на цей акт поведінки.

Ще один, на жаль, типовий для багатьох шкіл приклад: учень-старшокласник відбирає гроші у молодших школярів, теро­ризує однокласників, зриває уроки. Жодним виховним заходам не піддається, складу адміністративного проступку, тим паче злочи­ну, в його діях немає, отже, правоохоронні органи безсилі.

У таких випадках сучасне українське “доросле” правосуддя неспроможне адекватно та індивідуалізовано відреагувати на прояви протиправної поведінки малолітніх та неповнолітніх осіб. І  що ще сумніше — воно не може їм запобігти і не може гаран­тувати від рецидиву.

Постає запитання: чому це є можливим? Передовсім тому, що модель офіційної, передовсім кримінальної, юстиції розрахо­вана на дорослих правопорушників, право- та дієздатність яких є  статичними, а спроможність до коригування поведінки шляхом перевиховання значно меншою, ніж у дитини. Не випадково слово “перевиховання” зникло з визначення мети кримінального пока­рання. Немає такої мети і в розділі Кримінального кодексу, при­свяченому особливостям кримінальної відповідальності неповно­літніх. Отже, дитина у кримінальному правосудді досі розгляда­ється як маленький дорослий. Між тим, правосуддя для дитини має бути пристосоване до потреб її перевиховання, що не ста­виться за мету в “дорослому” правосудді.

Отже, як бачимо, у полі правосуддя щодо дітей перебувають або мають перебувати:

діти, які вже вступили у конфлікт із законом;

діти, які перебувають на межі конфлікту із законом;

діти, які вступили у конфлікт із законом і при цьому потре­бують допомоги, оскільки опинилися у складній життєвій ситуації.

На сьогодні заходи кримінального реагування на дитячу злочинність примхливо поєднують жорсткість та пробачення. З  одного боку, за злочини середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі неповнолітні отримують таке саме покарання, як і дорослі, а  з другого — у більшості випадків дитина за вчинення менш тяжкого злочину, так би мовити, відкараскується легким переля­ком. Якщо її засуджують, то, як правило, звільняють від відбування покарання з випробуванням. Якщо ж до дитини застосовують примусові заходи виховного характеру, то серед них найпошире­нішим є віддання під нагляд батькам, тобто саме тим особам, які уже не впоралися з вихованням дитини.

Реформування кримінального правосуддя щодо неповнолітніх насамперед має подолати цю хибну тенденцію у кримінальному праві та оптимізувати заходи реагування і на злочини, і на адміні­стративні правопорушення неповнолітніх, і на делінквентну пове­дінку малолітніх осіб. У розпорядженні правоохоронних органів та суду має бути широкий вибір заходів виховної спрямованості, при­чому переважна більшість з них мають використовуватися як досу­дові та позасудові. Серед них — програми відновного правосуддя, спрямовані на залагодження кримінально-правового конфлікту між неповнолітнім та скривдженою ним особою.

Правосуддя щодо дітей є частиною загальної юстиції та водночас має свою специфіку. Воно має відповідати принципам верховенства права, оперативності досудового слідства та судово­го розгляду, доступності суду, рівності перед судом, право на за­хист, змагальність процесу, презумпція невинуватості, право на оскарження судового рішення, обов’язковості виконання судового рішення.

Проте, на відміну від звичайного кримінального судочинства, правосуддя щодо дітей повинно мати виховну, а не каральну спрямованість. Кримінальна юстиція для дорослих має на меті виправлення особи, яка вчинила злочин, та запобігання новим злочинам. Натомість неповнолітній правопорушник розглядається як особа, яку ще можна перевиховати, якій треба дати другий шанс для адаптації до життя в суспільстві. Враховується той факт, що нерідко у конфлікт із законом потрапляє дитина, яка опини­лася у складній життєвій ситуації. Таку ситуацію може спричинити сирітство або відсутність батьківського піклування, безпритуль­ність, жорстоке поводження або експлуатація з боку дорослих тощо. Саме тому суд для неповнолітніх має співпрацювати із сім’ями, соціальними службами, школами, громадськими органі­заціями, що опікуються дітьми, а його значення та діяльність вихо­дять за межі суто юридично-судових установ.

На сьогодні Україна має велику частину організаційних компонентів правосуддя щодо дітей, зокрема: державні та муні­ципальні служби у справах дітей; кримінальну міліцію у справах дітей ОВС; приймальники-розподільники для дітей ОВС; школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілі­тації МОН; центри медико-соціальної реабілітації дітей МОЗ; спе­ціальні виховні установи Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань; притулки для дітей; центри соціально-психологічної реабілітації дітей; соціально-реабілітаційні центри (дитячі містечка).

Чого бракує цій системі, якщо залишити осторонь відзна­чену недосконалість законодавства про відповідальність непов­нолітніх? З інституцій — передусім спеціалізованого суду або спеціалізації суддів загальних судів, спеціалізації інших осіб, залу­чених до системи кримінального правосуддя щодо неповнолітніх, служби пробації. З інструментів — соціально-психологічної харак­теристики неповнолітнього правопорушника, якою міг би керува­тися суд при визначенні рішення щодо нього, ефективної адво­катської допомоги, яка на сьогодні є суто формальною, виховних та виправних програм, спрямованих на ресоціалізацію неповноліт­нього правопорушника, системи навчання персоналу. Однак най­головнішою проблемою є розпорошеність, різна відомча підпо­рядкованість органів, служб та установ, які включені у відправу правосуддя щодо неповнолітніх, відсутність чітко визначеної взаємодії між ними, відсутність єдиного керівного центру в діяль­ності їх посадових осіб та спеціалістів.

Комплексність кримінального правосуддя щодо неповно­літніх є ключовим принципом його реформування. При цьому особлива увага має приділятися запобіганню злочинності непов­нолітніх, впровадженню заходів, альтернативних до покарання, захисту прав дітей, які перебувають у конфлікті із законом. Саме такий підхід властивий проекту Концепції реформування кримі­нальної юстиції щодо неповнолітніх, розробленому Міністерством юстиції України. Якнайшвидше підписання та реалізація цієї кон­цепції стане вагомим внеском у забезпечення прав дитини в  Україні.

 

ЛАШКО К.Ю., президент Благодійного фонду “Фонд сприян­ня розвитку досліджень синдрому Ретта”. Своєю промовою я хочу привернути увагу до необхідності вирішення проблеми щорічного зростання кількості дітей-інвалідів в Україні. Не можна не визна­вати той факт, що з року в рік народжується дедалі більше дітей з вадами розвитку та здоров’я. Що це — випадковість? Плата за прогрес? Чи наша нова реальність? Якщо раніше вважалося, що діти з генетичними патологіями народжуються лише в сім’ях наркоманів, алкоголіків та інших неблагополучних верств населен­ня, то тепер, думаю, ні для кого не секрет, що таке лихо все частіше приходить у нормальні, здорові сім’ї.

Факторів, що сприяють цьому, дуже багато — від несприят­ливої екологічної ситуації (всі ми розуміємо, що гряде бум народження хворих дітей у другого покоління після аварії на ЧАЕС) до халатності медиків.

Чи можуть батьки бути впевненими, що винесуть з полого­вого будинку здорову дитину? І якщо вже таке лихо сталося, чи не злякаються вони труднощів життя на 1000 гривень пенсії, при тому що один з батьків працювати не може, бо дитина потребує постійного нагляду. І, між іншим, постійно потребує ліків, вітамінів, особливого харчування, операцій тощо. І чи держава може бути впевненою, що за таких умов батьки не віддадуть свою дитину на піклування до якихось псевдореабілітаційних центрів та спеціалі­зованих закладів? Де жах, де діти не живуть, а доживають!

Права дітей-інвалідів в Україні регулюються багатьма законами та постановами, але чи можна сказати, що ця верства населення є захищеною? Можна кожен рік переглядати бюджет та  додавати по 100 гривень до пенсій інвалідів, але важкості тягара проблеми це не змінить.

То, може, вже настав час не просто відводити очі від дитини в інвалідному кріслі і тричі спльовувати через плече, сподіваю­чись, що з нами такого не станеться? Може, вже настав час перейти до мислення розвинутого суспільства, що краще запо­бігти, ніж долати наслідки?

Я закликаю на рівні держави та на рівні нашої особистої свідомості зрозуміти важливість збільшення дотацій у сферу медичної аналітики, виділення коштів на обладнання, що дасть змогу проводити більш точні попередні обстеження батьків та зробить більш фінансово доступним отримання генетичної карти обох батьків ще до народження дитини, встановити сучасне обладнання у кабінетах діагностики вагітних. І не тільки у спеціа­лізованих центрах діагностики патологій, а в усіх жіночих консуль­таціях районних поліклінік. Бо 95 відсотків жінок, вагітних першою дитиною, у Києві (не кажучи вже про регіони) не проходять спеціалізованого огляду. Лише той базовий, який дає можливість виключити у дитини одну-дві важкі патології. А на сьогодні в Україні на 100 тисяч хворих дітей 65 різних патологій! Більшість з яких спеціаліст може виявити ще на ранніх строках вагітності за умови використання спеціального сучасного обладнання.

Наведу конкретний приклад. До нашого фонду надійшов лист з Харківського спеціалізованого медико-генетичного центру, підписаний завідувачем кафедри медичної генетики, доктором медичних наук, професором Гречаніною Оленою Яківною, в якому міститься прохання допомогти із закупівлею обладнання, яке дасть змогу, по-перше, обстежувати батьків до та під час вагітно­сті на можливу наявність у їхньої дитини генетичних проблем широкого спектра, а по-друге — обстежувати народжених дітей з безліччю вад, щоб мати можливість встановити точний діагноз та призначати кваліфіковане лікування. Коштує таке обладнання менше 800 тисяч гривень. В Україні на сьогодні його немає в жод­ному державному медичному закладі! Невже на державному рівні важко забезпечити хоча б великі медичні заклади такою необхід­ною базою, яка дасть змогу вже сьогодні докорінно змінити підходи до розв’язання проблеми, а не лише пожинати її плоди?

Саме на рівні держави ми маємо порушувати питання про необхідність розширення свідомості громадян щодо свого здоро­в’я та здоров’я дітей. Держава повинна дати змогу майбутнім батькам народити здорових дітей!

Давайте припинимо списувати дітей-інвалідів як нецікавих для держави. Давайте вже сьогодні навчимося думати про наші майбутні покоління. Пропоную внести додатковий пункт до прав дитини в Україні — право на здорове народження!

 

САВЕЛЬЄВА Ю.М., член Комітету радників Міжнародної мережі дій у сфері дитячого харчування. У Конвенції ООН про права дитини харчування визнано основним компонентом права дитина на досягнення найвищого можливого рівня здоров’я. Неадекватне і неповноцінне харчування нерідко стає причиною захворюваності та навіть смертності.

Україна підтримала Глобальну стратегію з вигодовування немовлят та дітей раннього віку на Асамблеї ВООЗ 2002 року і  таким чином зобов’язалася відповідально та послідовно реалі­зовувати політику, сприятливу для оптимального харчування своїх наймолодших громадян. Дійсно, наша держава має досить про­гресивні національні напрацювання з інтегрованого та мульти­дисциплінарного підходу до розвитку дитини раннього віку з ак­центом на здоров’я та вигодовування. Так, близько 20 наказів Міністерства охорони здоров’я містять рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я стосовно вигодовування та розвитку дітей раннього віку.

Однак, за даними МОЗ України (2008 рік), лише 38 відсотків дітей, які проживають у сільській місцевості, мають доступ до послуг охорони здоров’я та отримують лікування в обласних дитя­чих лікарнях. Рівень малюкової смертності на селі вищий, ніж у мі­стах. Немовлята в сільській місцевості вдвічі частіше помирають від респіраторних захворювань, в 2,1 разу — від інфекційних захворювань, в 2,5 разу — від дії зовнішніх факторів.

На момент виписки з лікарень, доброзичливих до дитини, 98,2 відсотка малюків перебувають винятково на грудному виго­довуванні. Однак у віці 6 місяців винятково грудне молоко отриму­ють лише 18 відсотків українських малюків. Кількість дітей, яких припинили годувати груддю у 6-місячному віці, збільшилася з  31,8 відсотка у 2000 році до 47,7 відсотка у 2008 році. У віці один рік і старше грудне молоко отримує лише кожний п’ятий малюк, який народився у лікарні, доброзичливій до дитини. Проте системно недосконалими у статистиці з грудного вигодовування є наявність, збір, аналіз, надійність та гармонізація даних з різних джерел.

Міжнародне зведення правил маркетингу замінників грудно­го молока ВООЗ/ЮНІСЕФ в Україні залишається не закріпленим законодавчо. Моніторинг стану ринку дитячого харчування в Україні продемонстрував, що виробники дитячого харчування активно рекламують та поширюють свою продукцію саме через медичних працівників та всіляко заохочують молодих батьків до вибору на користь штучного вигодовування. Напевне, саме через неконтро­льовану рекламу близько чверті українців вважають, що молочні суміші не гірші за грудне молоко або навіть кращі. І це незважа­ючи на те, що в Україні добігає кінця вже третя програма на під­тримку грудного вигодовування.

Наприкінці 1990-х завдяки Дитячому фонду ООН в Україні було розпочато втілення ініціативи “Лікарня, доброзичлива до дитини”. Однак у 2009 році лише 246 лікувальних закладів нашої країни мали статус лікарні, доброзичливої до дитини, де народи­лися 51,7 відсотка малюків. У сільській місцевості лише 8 відсотків лікувальних закладів мають “дружній до дитини” статус. Прикро, що медичні працівники часто під назвою “доброзичливий до ди­тини заклад” розуміють лише модернізовані та оснащені сучасним обладнанням пологові зали і палати. Досі залишається не інтегрованим у щоденну медичну практику підхід до ведення матері та дитини, заснований на повазі до прав людини.

Останніми роками в Україні зростає кількість пологів від ВІЛ-позитивних матерів: протягом 2000–2008 років — більш як у 5 ра­зів. ВІЛ-статус матері в Україні є протипоказом до грудного виго­довування. Відповідно до державної доповіді немовлята, народже­ні від ВІЛ-позитивних матерів, повністю забезпечені необхідною кількістю замінників грудного молока.

Однак згідно з результатами дослідження “Вивчення потреб дітей, народжених ВІЛ-позитивними матерями”:

11 відсотків батьків стикалися з труднощами в організації вигодовування дитини першого року життя;

регулярно отримують замінники грудного молока у закладах охорони здоров’я лише 40 відсотків батьків, 2 відсотки отримують їх від НДО;

29 відсотків отримують замінники грудного молока час від часу;

13 відсотків купують замінники грудного молока за власні кошти;

лише 55 відсотків батьків були проконсультовані стосовно принципів штучного вигодовування.

Виходячи з вищевикладеного, вважаємо за необхідне передбачити такі рекомендації:

Верховній Раді України прискорити розгляд та прийняти закон, що регулював би маркетинг (збут) замінників грудного молока у дусі рекомендацій ВООЗ/ЮНІСЕФ (проект закону підго­товлено робочою групою з представників ЮНІСЕФ в Україні, не­державних організацій, медиків);

Міністерству охорони здоров’я:

працювати над втіленням заснованого на повазі до прав людини підходу до дитини та матері в системі послуг з охорони здоров’я;

забезпечити наявність, збір, аналіз та надійність даних стосовно практики вигодовування немовлят та дітей раннього віку відповідно до визначень ВООЗ;

пропагувати втілення розширеної ініціативи “Лікарня, добро­зичлива до дитини”, забезпечуючи доступ до цих послуг найбільш вразливих категорій населення, приділяючи належну увагу подо­ланню нерівності жителів міст і сіл;

підвищувати рівень обізнаності громади стосовно практики оптимального вигодовування немовлят;

заохочувати співпрацю громадських організацій з держав­ним сектором у справі пропаганди, захисту та підтримки грудного вигодовування;

розробити механізми навчання та вмотивування медичних працівників до дотримання дружніх до матері та дитини підходів;

регулярно проводити оцінку рівня задоволення пацієнтів послугами родопомічної системи;

забезпечити консультування ВІЛ-позитивних матерів з  питань передачі ВІЛ від матері до дитини.