УРОЧИСТЕ ЗАСІДАННЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

з нагоди 20-ї річниці прийняття

Декларації про державний суверенітет України

Сесійна зала Верховної Ради України

16 липня 2010 року, 10 година

Веде засідання Голова Верховної Ради України В.М.ЛИТВИН

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго ранку, шановні народні депутати, гості Верховної Ради України! На Урочистому засіданні Верховної Ради України з нагоди прийняття Декларації про державний суверенітет України присутні: Прем`єр-міністр Микола Янович Азаров та члени уряду (оплески), Голова Конституційного Суду України Анатолій Сергійович Головін (оплески), Голова Верховного Суду України Василь Васильович Онопенко (оплески), Голова Вищого адміністративного суду України Олександр Михайлович Пасенюк (оплески), Голова Національного банку України Володимир Семенович Стельмах (оплески), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Іванівна Карпачова (оплески).

В Урочистому засіданні беруть участь народні депутати України першого та наступного скликань, Президент України Леонід Макарович Кравчук (оплески), голови Верховної Ради України попередніх скликань, колишні прем`єр-міністри України, представники духовенства, дипломатичного корпусу та інші посадові особи.

Вітаючи всіх вас, урочисте засідання Верховної Ради України, присвячене 20-й річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України оголошую відкритим.

(Лунає Державний Гімн України)

(Оплески)

Шановні учасники Урочистого засідання! З нагоди 20-річчя прийняття Декларації про державний суверенітет України Президент України Віктор Федорович Янукович виступив зі зверненням до українського народу. Пропоную його вашій увазі.

ЯНУКОВИЧ В.Ф. (Відеозвернення)

Дорогі співвітчизники! 20 років тому прийнявши Декларацію про державний суверенітет України, наша держава зробила рішучий крок до незалежності. Це було не просте рішення, адже ментальна більшість депутатів Верховної Ради тодішньої Радянської України все ще мислила категоріями існуючої політичної реальності. І все ж вони проголосували за документ, що відкрив принципово нову сторінку в історії України. Не забуваймо: усі попередні спроби здобуття суверенітету завершувалися його втратою.

Водночас слід пам’ятати, що у складі Радянського Союзу, хай і в умовах обмеженого суверенітету, Україна заклала основи економічної і культурної потуги, без якої майбутня незалежність була б неможливою. По-різному можна оцінювати той період, але незаперечним лишиться одне: це – наша історія, і переписувати її нікому не дозволено.

20 років тому українському народу, разом міжнародній спільноті було дано чіткий сигнал, яким шляхом Україна попрямує у майбутнє. Ніхто тоді не міг передбачати, наскільки складним і суперечливим буде цей поступ. Багато помилок було допущено, чимало зусиль витрачено на безслідне протистояння між окремими політичними таборами. Однак, очевидно, так було визначено самим провидінням, щоб ми пройшли цей шлях надій і розчарувань до кінця. Тому я переконаний: нам не слід ані ідеалізувати попередні 20 років, ані применшувати їх значення. Ми рухаємося уперед.

Сьогодні нарешті здобуто довгоочікувану політичну стабільність, закладаються підвали глибоких системних реформ, які дозволять вивести Україну на шлях сталого соціально-економічного розвитку. Як Президент держави, гарант Конституції я сповнений рішучості забезпечити Україні такі внутрішньополітичні і зовнішні чинники, які дозволять нашому народу відчути, що безвідповідальність влади назавжди відійшла в минуле.

Європейська перспектива, розвиток стратегічних відносин з центрами світової політики, в тому числі, і з Російською Федерацією забезпечать нам економічне процвітання і соціальний прогрес. Таким чином ми гідно продовжимо справу, розпочату 20 років тому.

Зі святом вас, дорогі співвітчизники! (Оплески)

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, дозвольте від вашого імені подякувати Президенту України.

(Лунає пісня на слова І.Франка «Не пора!»)

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Слава Україні! Героям слава! (Оплески)

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради України А.І.МАРТИНЮК

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово для доповіді надається Голові Верховної Ради Володимиру Михайловичу Литвину. (Оплески)

ЛИТВИН В.М.

Високе зібрання, шановні співвітчизники! Історичний досвід, політична практика та народна істина свідчать, що велике бачиться з відстані. Тим більше, коли історія державотворення народів насичена безліччю подій, що різняться за важливістю та малозначністю, трагічність і звитяжністю, зразками високого духовного інтелектуального злету та пригнічення і навіть падіння. Але за будь-яких обставин не так уже і багато таких, що позначені особливою високоповністю, історичного відлуння та вкарбованістю в хронологію народної пам’яті, що знаменують етапи розбудови державності та суспільного поступу.

Для України такою подією виняткового значення є прийняття Верховною Радою Українською РСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України.

За 20 років незалежної України побачило світ багато політико-правових документів вагомого характеру. Варто згадати хоча б прийняття Акту про незалежність України та Конституції України 1996 року. Водночас без проголошення Декларації про державний суверенітет України навряд чи було можливим прийняття у порівняно короткий строк цих та інших основоположних правових документів держави.

Декларація стала першим і найбільш вагомим кроком на шляху розбудови суверенної незалежної української держави і, що особливо важливо, започаткувала становлення якісно нового етапу в розвитку та захисті прав і свобод людини в Україні. Наша держава постала об’єктивно. Більше того, набуття Україною суверенності зумовлено всім ходом її історії. Незалежність виборов український народ, політики лише реалізували, втілили в скупі політико-правові формули його одвічну волю. Згадаймо, що саме за активної участі громадян у березні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання, в результаті яких її склад оновився на 90 відсотків.

Більшість депутатів ще не знали тоді достеменно, яким чином, але вірили, що їм під силу поновити історичний процес національного державотворення і дати йому потужний поштовх. Декларація про державний суверенітет України стала їх першим внеском в торжество історичної справедливості. Але, на превеликий жаль, життя невблаганне, і сьогодні серед нас немає 85 творців Декларації про державний суверенітет, депутатів Верховної Ради. Прошу вшанувати їх світлу пам'ять.

(Хвилина мовчання)

Прошу сідати.

Оцінюючи цей документ через 20 років, краще усвідомлюєш його історичну значущість, він став першим політичним актом в Україні, який проголосив: ні – тоталітаризму; так – демократії; ні – байдужій до людини ідеології; так – правовій державі, в якій людина має бути творцем власної долі; ні – командній економіці; так – сучасній економіці та захисту всіх форм власності. Саме на той час, після прийняття Верховною Радою України цього пам’ятного документу, зросли популярність парламенту, і водночас ідеї парламентаризму як форми державного правління, що натепер, на жаль, втратила частина, причому значну частину своїх прихильників. Це має слугувати уроком для всіх, хто уособлює український політикум. Коли керуєшся волею народу, прагнеш до утвердження демократичного суспільства, дбаєш про всебічне забезпечення прав і свобод людини, шануєш права усіх в державі, тоді й можеш розраховувати на суспільне визнання.

Прийняття декларації і сам документ становлять приклад високо фахової законотворчої роботи, мужності та персональної і персоніфікованої відповідальності депутатів. Декларація блискуче довела, що навіть добре розроблені іноземні закони, якщо вони не відповідають інтересам і потребам твого народу, не мають перспектив їх ефективного застосування. Положення декларації акумулювали в собі запити і прагнення саме українського народу, і не були привнесені чи нав’язані нам ззовні. Хоча і зараз деякі науковці та особливо фахівці з конституційного права намагаються довести, що ідея Декларації про державний суверенітет була запозиченням політичних рішень інших союзних республік і особливо тих, які приймалися в Російській Федерації.

Справді, Росія проголосила Декларацію про державний суверенітет 12 червня 1990 року, трохи раніше це зробили прибалтійські республіки і Грузія. Але в них йшлося про відновлення державності, тобто до повернення того, що було. Українська декларація є програмним документом розвитку державності на перспективу.

Належить визнати, що ідея такого акта вперше в Україні зародилася в надрах Комуністичної партії України. Ще 5 квітня 1990 року, тобто навіть до проголошення відповідної декларації в Росії ЦК КПУ опублікувало програмні принципи своєї діяльності, серед яких знаходимо такі позиції: досягнення економічної автономії України, створення власної кредитно-фінансової системи, утвердження свободи, власної зовнішньоторговельної системи, створення національної армії і служби безпеки згодом вони були викладені в резолюції ХХVІІІ з’їзду КПУ про державний суверенітет Української РСР. У ній вже йшлося про Україну як про суверенну державу. Резолюція віддзеркалила лише вимоги народу, певною мірою це визнав тоді Перший Секретар КПУ Володимир Івашко, в заключному слові він сказав: „Прошу вас зрозуміти реалії життя, з якими не можна не рахуватися”.

Разом з тим прийняттю Декларації передувала вкрай напружена дискусія. Обговорення проходило в гострих суперечках, що також було новим для Верховної Ради. Вироблення єдиної редакції декларації на основі ряду проектів здійснювалося в парламентській Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських, міжнаціональних відносин, до складу якої входили представники різних політичних сил, зокрема: Михайло Горинь, Леон Горохівський, Михайло Косів, Степан Хмара, Василь Червоній, Микола Багров, Юрій Єльченко, Альберт Корнєєв, Леонід Кравчук, Микола Шульга. Вони працювали над п’ятьма проектами за авторством Сергія Головатого, Михайла Косіва, Юрія Гнаткевича, Степана Хмари та Сергія Дорогунцова.

Після завершення дебатів і прийняття рішення щодо декларації знаний усіма нами Вадим Гетьман так охарактеризував подію, що відбулася: „Щойно наш молодий парламент став фундатором історичної події. На очах багатомільйонної аудиторії наших виборців у запеклій боротьбі навколо кожного слова, кожного речення народився документ, що закладає основи нашої державності”. Цей історичний документ всі ми розцінювали як колективний розум, щоб ніхто не став визначати переможців і переможених, ніхто не став ділити депутатів на патріотів нації, а тим більше на її ворогів, ніхто не став вираховувати хто більше, хто краще, хто частіше – всі ми діти свого народу. І свого часу всі ми прийшли сюди, і добровільно взяли на свої плечі цей нелегкий вантаж заради тільки одного – в міру своїх сил і здібностей допомогти нашому народу знайти гідне місце у співдружності націй. Український народ його історія дає нам для цього всі підстави.

В одному я впевнений, що у прагненні знайти шлях до кращої людської долі всі ми тут з вами однодумці незалежно від того, яке слово „товариш”, „добродій”, чи „пан” тішить наш слух.

Поздоровимо себе і зробимо все можливе, щоб ідеї, які пронизують Декларацію про суверенітет України, були якомога швидше втілені в життя”.

Його доповнив Сергій Дорогунцов такими словами: „Ми стояли на ґрунті реалій сьогодення, зверталися за порадою до історії і з надією та оптимізмом дивилися у майбутнє”.

Лариса Скорик, процитувавши Михайла Грушевського наголосила, що: „Декларація – це документ для всіх сущих в Україні. Україна не тільки для українців, вона для всіх, хто живе на ній, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для блага її та її людяності”.

Таким чином фактично Верховна Рада України чи не вперше прийняла акт, яки втілив волевиявлення всього народу. Те, що Декларація про державний суверенітет України за своїм характером була народним документом, свідчить реакція людей на її прийняття. Якщо під час її обговорення не вщухали мітинги під стінами парламенту з вимогами негайного прийняття декларації, то після її затвердження головною вимогою суспільства стало дотримання і розвитку її положень.

Активну позицію щодо цього історичного акту продемонструвала молодь, зокрема Спілка незалежної української молоді і Українська студентська спілка. Показовим у цьому сенсі згодом було голодування студентів у Києві з 2 по 17 жовтня 1990 року за участю 158 осіб з 24 міст України та за підтримки широкого суспільного загалу.

Декларація фактично заклала підвалини нового курсу розвитку українського законодавства. Слід віддати належне Верховній Раді, зробила вона це оперативно і послідовно. Вже 30 липня затверджується рішення про повернення в Україну для продовження служби солдат, які були призвані з її території лав Радянської Армії.

2 серпня ухвалюється Закон про економічну самостійність Української РСР.

31 жовтня – Постанова „Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сферах відносин з радянськими республіками”, у якій упорядковується механізм укладення міжнародних договорів.

4 грудня – закони про ціни та ціноутворення і про Державну податкову службу Української РСР.

25 грудня – про міліцію. Постанова про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх зносин, в останній визначався порядок становлення дипломатичних, консульських і торговельних відносин України з іноземними державами.

Логічним завершенням цього процесу стало ухвалення 24 серпня 1991 року Акту про незалежність України. А далі започаткування роботи з прийняття Конституції вже суверенної незалежної України. Після обговорення семи варіантів проекту концепції нової Конституції Верховна Рада України затвердила таку концепцію у червні 1991 року.

Важливо зазначити, що кожен такий правовий акт приймався у розвиток положень декларації та у системній відповідності з ними. Вона закріпила такі компоненти державного суверенітету: верховенство Конституції України та її законів та території України, її право на власні Збройні сили, органи державної безпеки, внутрішні війська, недоторканість території України, право мати власне громадянство, самостійно вирішувати будь-яке питання свого державного життя, як і питання науки, освіти і культурного і духовного розвитку української нації. Гарантування всім національностям, які проживають на території республіки, права їх вільного національного і культурного розвитку. Самостійно встановлювати порядок організації охорони природи і використання природних ресурсів. Самостійно визначати свій економічний статус і закріплювати його в законах. Безпосередньо здійснювати зносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами. Брати участь у діяльності міждержавних організацій.

У свою чергу, Закон України „Про економічну самостійність Української РСР” розкрив наведені положення в економічній сфері, через проголошення головних принципів економічної політики, як-то: власність українського народу на його дохід і національне багатство, запровадження національної грошової одиниці і самостійного регулювання грошового обігу, рівноправність усіх форм власності і їх державний захист, повна господарська самостійність і свобода підприємництва, створення національної митниці, захист внутрішнього ринку.

Проголошена Декларацією ідея державного суверенітету в своєму розвитку пройшла два основних етапи, що пов’язується як з еволюцією державного владарювання, так і з певними суспільно політичними силами внутрішнього та зовнішньополітичного характеру, які обумовили цю еволюцію. Адже суверенітет може бути наявним лише за умов єдності внутрішнього верховенства і зовнішньої незалежності держави, як здатності останньої здійснювати свою внутрішню і зовнішню політику незалежно від інших держав.

Перший етап встановлення держави. Від проголошення Декларації ідеї Державного Суверенітету України, як верховенства самостійності повноти і неподільності влади республіки в межах її території, незалежності і рівноправності у зовнішніх зносинах до конституційного закріплення народного суверенітету в Основному Законі України.

Таким чином уже на першому етапі державотворення, який супроводжувався глибокою системною кризою, радикальною зміною світоглядних і ціннісних орієнтацій значної частини населення Україні вдалося в короткий історичний термін не тільки задекларувати державну владу як суверенну, а й визначитися з конституюванням її носія, яким визнано український народ.

Природна еволюція суверенітету, як визначальної і невід’ємної якісної характеристики держави, що відображає її верховенство на своїй території та незалежність у міжнародних відносинах успішно була завершена прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України. В ній законодавчо закріплено суверенітет українського народу, як політичної нації його право на політичне самовизначення.

Другий етап розвитку ідеї державного суверенітету, відлік якого розпочався з прийняттям Основного Закону є всі підстави вважати одним з найбільш складних та навіть подекуди драматичних у новітній вітчизняній історії. Спираючись на державотворчий потенціал Конституції, народ вперше за сучасних умов отримав можливість стати творцем української державності, демократичних засад її функціонування, орієнтації на європейські цінності ринкового господарювання та соціально-політичного життя. В цьому сенсі є всі підстави стверджувати, що народ як суверенний суб’єкт влади та її джерело вітчизняну владу фактично переріс. Його ресурси і потенціал розвитку так само як і державотворчі можливості мають бути сповна реалізовані на засадах побудови демократичної соціальної правової держави та розвитку громадянського суспільства, безумовному дотриманні проголошених у Декларації про державний суверенітет України і гарантованих Конституцією прав і свобод людини і громадянина.

Вітчизняний досвід державотворення, започаткування якого можна датувати днем проголошення Декларації про державний суверенітет України дозволяє зробити висновок про соціальну обумовлений закономірний процес утворення, становлення та розвитку України як суверенної незалежної держави, їх формування у руслі укоріненої соціокультурної традиції, що унаочнює твердження про вічність і незнищенність України у світі. Відповідно ми не можемо погодитися і ніколи , я вважаю, не погодимося зі спробами відвести сучасній Україні роль своєрідного політичного проекту, тимчасового чи окраєного державного утворення з невизначеною перспективою, її приреченістю до постійного пошуку шляхів суверенного розвитку власної долі.

Декларація – політичний документ, але сила її впливу на зміни у суспільстві можна порівняти з конституційним актом. Цьому сприяло не лише те, що за неї проголосувала конституційна більшість депутатів – 355 осіб, практично кожне положення цього документу відповідало прагненням народу, а тому не потребувало запровадження додаткових гарантій його дотримання чи механізму застосування.

Вважаю за необхідне наголосити, що практично всі положення декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Але не декларацію було змінено, а Конституцію приведено у відповідність до декларації. Оскільки саме таке рішення відповідало волевиявленню народу, що і було підтверджено Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року, за результатами якого, нагадаю, понад 90 відсотків виборців підтримали суверенний статус України. Новий правовий курс утверджувався не лише прийняттям відповідних законів, а і укладенням двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів. Буквально у перші місяці після проголошення декларації Україна підписала двосторонні угоди з Білорусією, Узбекистаном, Казахстаном та іншими республіками. Всього за 20 років Україною укладено 4 тисячі двосторонніх міжнародних договорів. І понад 700 багатосторонніх угод. У той час, як за 20 років після повернення Україні в 1944 році права на укладання міжнародних договорів, вона стала учасником лише однієї двосторонньої угоди. Це угода з Польщею від 9 вересня 1944 року про евакуацію польських громадян з території УРСР, а українського населення з території Польщі. Із 66 багатосторонніх угод. Останні стосувалися лише договорів, які регламентували діяльність міждержавних організацій, у яких членами були Радянський Союз і відповідно Україна.

Декларація справила величезний вплив на трансформацію українського суспільства завдяки таким її програмним принципам і положенням, як створення демократичного суспільства, вимоги всебічного забезпечення прав і свобод людини, повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, необхідність розбудови правової держави, утвердження самоврядування народу і забезпечення йому національно-культурного відродження, відмова участі у військових блоках, утвердження переваги загальнолюдських цінностей над класовими тощо.

Втім, за своєю природою це був компромісний документ. У ньому виявився і певний романтизм законодавців, і їх максималізм, а не рідко і відсутність досвіду законотворчої роботи. Але було помилковим вбачати ці прояви лише в недосконалості Декларації. Давайте відверто зізнаємося, низка її положень ще чекають на своє втілення в життя через наше легковажне ставлення до них або й просто нехтування ними. Скажімо, положення про необхідність побудови правової держави. Загальновизнано, що така держава, це насамперед налагоджений механізм захисту прав і свобод людини, верховенство права і збалансована система поділу і взаємодії влади.

Стосовно прав і свобод людини Верховна Рада зробила більше за інші владні інституції. І це природно. Зокрема ратифіковано Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 року з 60-річчя з дня ухвалення якої відзначатиметься у жовтні цього року. Прийнято Конституцію України 1996 року, в якій розділ прав людини, визнаний міжнародними експертами одним із кращих у сучасному конституційному законодавстві демократичних країн. Загалом серед 4 тисячі 506 прийнятих і 4 тисячі 76 введених в дію законів велику групу складають акти, мета яких – утвердження прав і основних свобод людини.

Отже, маємо достатню законодавчу основу щодо прав людини, але не спромоглися сформувати належний механізм їх захисту. Тому не дивно, що Україна перебуває серед лідерів за кількістю звернень її громадян до Європейського Суду з прав людини. Бажає кращого і темп приведення українського законодавства до міжнародних стандартів у галузі прав людини. І досі не все зроблено для максимально точного застосування Європейської конвенції про захист прав людини, основних свобод. А Європейський Союз, куди Україна так прагне потрапити, вже прийняв новий документ – Хартію Європейського Союзу про основні прав. Ознайомлення з цим документом є підставою для того, щоб зрозуміти наскільки ми відстали і відстаємо у загальному процесі розвитку прав людини. Мусимо зізнатись, що сьогодні наша держава не в змозі захищати права людини у такому обсязі, як це передбачено хартією. Існуючі в Україні механізми захисту таких прав часто не працюють, а це вказує на те, що нам належить наздоганяти, наголошую, наздоганяти демократичний світ.

У сфері бажаного, потрібного, а не реальності, є стан справ і щодо дотримання принципу Верховенства права. Зараз хіба що лінивий не говорить у нас про цей принцип. Але такі заяви швидше нагадують політичні декларації, таке собі політичне токування, ніж розуміння проблеми. Нічого не зробив у цьому плані Конституційний Суд України, рішення якого – це більше нагадування про доцільне, ніж юридично аргументовані акти. Складається враження, що Конституційний Суд України все ще перебуває на етапі усвідомлення належним чином своєї ролі та призначення у нашому суспільстві.

Ми так і не спромоглися створити збалансованої системи поділу та взаємодії влади, як то передбачалося у Декларації. 20 років не припиняється перетягування каната з повноважень, і, що цікаво, ніхто не стомився, крім народу, звичайно. Дотепер було зламано багато списів навколо судової реформи, тоді як мову треба вести не тільки про реформу суду, в тому числі і Конституційного, а й звертати увагу на весь комплекс законодавчих проблем. Не є таємницею те, що майже половина із 685 первинних, оригінальних законів України не відповідає стандартам Ради Європи та нормам Європейського Союзу. Значна частина нормативно-правових актів реєструється з обмеженим доступом, таємні для службового користування. А додаймо сюди майже 29 тисяч постанов Кабміну, які в свою чергу базуються на такій законодавчій базі. До того ж вже можна говорити і про поширену практику підправлення закону підзаконними актами.

На сьогодні в органах виконавчої влади та у Верховній Раді України існують численні підрозділи, що відповідають за той чи інший напрям законодавства. Така система потребує удосконалення, оскільки не тільки знижується її ефективність через відсутність належної координації, а й наявні ризики суттєвої зміни методологічних і фактологічних основ проектів законів та інших нормативних актів, під час їх прийняття та затвердження. Належить виробити працюючий, ефективний механізм розробки та експертизи проектів законів, інших нормативних актів, на їх відповідність нормам і стандартам Ради Європи та Європейського Союзу, причому невідкладно. А тим більше, шановні колеги, як ви знаєте, незабаром Україна буде головувати в Раді Європи, але це буде прецедент, це буде виняток. Країна, яка перебуває під моніторингом європейського співтовариства, буде головувати в Раді Європи. Отже за цей час нам потрібно всім разом зробити все, щоб виконати зобов’язання України перед європейським співтовариством, тобто перед Радою Європи.

Слід визнати, що недосконалість законодавства та його подекуди декларативний характер не підкріплені закону реальним механізмом впровадження, набули системного характеру. Це добре видно хоча б на прикладі Конституції, яка гарантує соціальні права людини і законів, що не відображають її положення. Ще більше недосконалості у, так би мовити, поточному законодавстві. Законодавство про банкрутство дозволяє банкруту існувати та не сплачувати своїх боргів. Законодавство про відшкодування ПДВ дозволяє його не повертати. Законодавство про виконавче провадження позбавляє можливості судового контролю за виконанням судових рішень і тривалістю виконання, законодавство про приватизацію та земельне законодавство через їх непрозорість створюють нерівні умови для набуття права власності фізичними та юридичними особами. Водночас великі можливості для маніпулювання і корупційних дій.

До проблем українського законодавства треба віднести і внутрішні протиріччя самих законодавчих актів та підзаконних актів чи різних правових актів між собою. Перевищення меж повноважень при прийнятті нормативно-правових актів (йдеться про розмежування функцій Верховної Ради, нормотворчість Президента України, уряду та інших органів виконавчої влади). Вихід один: законодавчо передбачити відповідальність суб’єкту за вторгнення на чуже правотворче поле.

Необхідно звернути увагу і на інші недоліки: постійне внесення змін і доповнень до закону негативно впливають на стабільність законодавства в цілому і правову передбачуваність, зокрема, а копіювання нормативних розробок інших держав без відповідної адаптації нерідко привносить у нашу правову систему норми і принципи, нехарактерні для неї, що загрожують блокуванням застосуванням інших положень, особливо тих, які виконуються за гранти. І ті, хто сьогодні працює у Верховній Раді, знає, який тиск іде з боку розробників таких законів, бо їм треба швидше прозвітувати, що вони виконали відповідну роботу. Якість нікого не цікавить.

Гадаю, не потребують коментарів такі приклади: до Кодексу про адміністративні правопорушення внесені зміни 256-ма законами, Кримінально-процесуального кодексу України – 177, до Закону „Про податок на додану вартість” - 137, до Закону "Про оподаткування прибутку підприємств” додатково прийнято 126 законів щодо змін.

Очевидно, що позбутися такої української практики можна і треба, у тому числі, через здійснення осмисленої, науково обґрунтованої кодифікації та систематизації законодавства за загальними, галузевими та міжгалузевими ознаками. Під час такої кодифікації стає можливим забезпечення єдності у законодавстві, уникнення протиріч, усунення колізій і прогалин та інших дефектів законодавства.

Принагідно лише позначу, і лише принагідно, проблему підготовки спеціалістів у галузі права. Зараз її здійснюють 153 вищих навчальних заклади. Загальна кількість студентів-юристів наближається до 90 тисяч. Більшість з них здобуває освіту у непрофільних вузах, а інакше кажучи, у вчорашніх профтехучилищах, які сьогодні обізвали університетами. Лише одне це вказує на нагальну необхідність рішучих і навіть жорстоких заходів.

Шановні учасники урочистого зібрання, можливо, я дещо надприскіпливо поставився до викладення хронології подій та фактів, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані із ухваленням Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України.

Але мені видається, що всі вони складають єдине мозаїчне панно, уникнення згадування якоїсь на чийсь погляд, можливо, прохідної події явища позбавило б нам цілісної уяви про те, що відбувалося на той час в країні та діється зараз. А тому не дозволило б повною мірою оцінити надзвичайну важливість цього акта та його вплив на подальший перебіг подій у нашій державі у площині правотворення.

На завершення вважаю за необхідність ще раз акцентовано наголосити на важливості питання щодо реалізації положень декларації. Будь-який подібний документ буде ефективним лише за умови його правової захищеності, гарантованості. Якщо він не має належного правового захисту, то існує ризик нехтування його положеннями. На відміну від Конституції України однією з юридичних властивостей якої є спеціальний правовий захист, насамперед органом конституційної юрисдикції, на декларацію він не поширюється.

Хоча за українських умов навіть спеціальна правова захищеність Конституції не гарантує від спроб порушення її приписів. Для прикладу. Свідченням цього є відображене в проектах податкового і бюджетного кодексів, намагання урізати конституційні повноваження Верховної Ради України. З такою ганебною практикою читати Основний закон по-своєму треба негайно рішуче покінчити. І пам’ятати, що реалізація положень декларації забезпечується насамперед її морально-політичним авторитетом як важливого джерела і основи розбудови української держави та формування її правової системи.

Звісно, використання потенціалу Декларації про державний суверенітет України вирішальною мірою залежить від самоідентифікації українського народу як української політичної нації і від рівня політичної еліти. Тоді б не набували періодично надзвичайної гостроти, обумовлені культурно-історичними особливостями розвитку, питання мовно-культурних та світоглядних орієнтирів суспільства, які до того ж поглиблюються політичними спекуляціями. Політична мудрість полягає в протилежному, не розділяти, а створювати умови для консолідації та формування єдиної української спільноти. Отже, Декларація про державний суверенітет України зберігає і буде зберігати свій статус дороговказом у сьогоденні і на майбутнє.

За це я складаю високу подяку її творцям, народу і Верховній Раді України, яка у 1990 році виявилась на висоті свого...

Дякую за увагу. (Оплески)

Веде засідання Голова Верховної Ради України В.М.ЛИТВИН

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники Урочистого засідання! Запрошую до виступу Прем’єр-міністра України Миколу Яновича Азарова. (Оплески)

АЗАРОВ М.Я.

Шановні народні депутати! Шановні громадяни України! Перечитуючи Декларацію про державний суверенітет України з висоти 20-річного досвіду чітко бачиш, які можливо романтичні, але надзвичайні щирі та відверті помисли і сподівання закладені в цей документ.

На початку останнього десятиліття минулого століття народ України з піднесенням формулював завдання новій державі, визначав, які зміни мають відбутися. Тому дороговкази декларація сталі концентрованим наказом народу України, адже над текстом працювали депутати, обрані на перших демократичних виборах в нашій країні. Тому сміливо можна стверджувати, що Декларація про суверенітет – документальне юридично освідчення волі народу, його бачення, якою має бути рідна незалежна держава.

Виключне право народу України розпоряджатися національним багатством, а парламенту – виступати від його імені. Принципи розподілу влади, верховенства права, забезпечення прав і свобод людини, національна рівність, прагнення до безблоковості і без’ядерності, - всі ці положення декларації, вочевидь, залишаються актуальними. Це тому, що текст декларації 20 років тому був викарбуваний твердою рукою з певністю власної сили. Стверджувати це мені дають підстави реалії нинішньої доби. Так, за два десятиліття Україна пройшла безліч випробувань, наробила багато кроків вліво-вправо і, на жаль, набагато менше вперед. Але здоровий глузд народу, вкладений зокрема у Декларацію про державний суверенітет переміг. Нинішній вибір народу України на користь єдиної сильної влади, впевнений рух держави в напрямку подолання економічної та політичної криз співпадає з дороговказами Декларації про суверенітет, нині все стає на свої місця.

Базові принципи декларації повертаються. Верховна Рада України вперше за часи незалежності затвердила, а Президент України підписав Закон про засади внутрішньої і зовнішньої політики, який нарешті упорядкував бачення яку ж Україну ми будуємо.

Президент України проголосив Програму соціально-економічних реформ, заможне суспільство, конкурентноспроможна економіка, ефективна держава. Вже ці віхи є величезним поступом на шляху забезпечення верховенства права, зміцнення демократичних засад, існування нашої держави на шляху розвитку економіки.

Шановні колеги, сьогодні Україна стоїть перед великим історичним викликом. Ми визначилися, що старий потенціал, отриманий нами у спадок, вичерпався, світова криза прискорила розуміння того, що альтернативи кардинальному оновленню всіх сфер життєдіяльності держави немає. За десять років Україна має стабілізувати ситуацію, подолати кризу, здійснити структурні реформи, модернізувати економіку і суспільні відносини, наблизяться до європейських стандартів життя. Тобто на новому історичному витку ми повинні здійснити практично все те, що визначали для держави творці Декларації про державний суверенітет України.

Переконаний, що нам разом стане на це сили. Такого ж переконання і впевненості у своїх силах бажаю кожному громадянинові України. Дякую. (Оплески)

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Яновичу, вам.

Шановні народні депутати! Шановні гості слово має Президент України Леонід Макарович Кравчук. (Оплески)

КРАВЧУК Л.М.

Шановний Голово! Шановні учасники урочистого засідання! Декларація про державний суверенітет України займає особливе місце в історії нашої боротьби за незалежність. Це перший державно-політичний документ, у якому проголошено державний суверенітет України. За суверенітет постала сама держава, причому Радянська Республіка, що само по собі є подією без перебільшення безпрецедентно. Декларація визначила основні засадничі напрями державотворення, визначила принципи внутрішньої та зовнішньої політики України, відносин України з іншими державами і з Радянським Союзом зокрема. Вона є справді орієнтиром для демократичної і загалом української еліти – як можна здобути в той час незалежність України.

Про вагу Декларації свідчить такий факт. Мабуть, не всі про це пам’ятають, двічі принаймні у парламенті вносилась пропозиція про те, щоб Декларацію проголосити Конституцією України – це не могли ми зробити тому що справді це декларативний документ, але вага Декларації в парламенті була надзвичайно важливою. Декларація збудила політичні фігури України, національні почуття українського народу. Вона несла в собі дух незалежності, вселяла у людей віру, можливість її здобуття. То був час віри в те, що ми робили. Її писали разом комуністи, націонал-патріоти, тому не було гострого протистояння між політичними силами і я думаю, що цей приклад міг би бути і сьогодні застосований в Україні, принаймні в парламенті.

Так, в Декларації було багато романтизму, ейфорії, сьогодні, я переконаний, Верховна Рада могла б написати кращий документ, більш досконалий, більш досконалий в правовому плані. Але я можу точно говорити, що віри в нього не було б ніякої як і в багатьох інших. (Оплески)

Тому що протистояння, воно з’їдає віру і породжує зневіру. Саме цим відрізняється той час від теперішнього, та еліта від нинішньої. А тодішня Верховна Рада відрізняється від теперішньої тим, що вона була епіцентром політичних подій, вона формувала фундамент нової держави. (Оплески) До Верховної Ради були спрямовані всі погляди.

До речі, я як Президент України, тут знає і Мороз, і Іван Степанович Плющ, я приходив в будь-який час, сідав от там і спілкувався з народними депутатами.

Зараз трошки змінилося, дуже поділилися гілки, а точніше більше „надулися”, ніж поділилися. (Оплески)

Шкода, але доводиться сьогодні говорити, що Верховна Рада втратила таку силу, вона перетворилася: або хоче, або може, з позиції, з подачі деяких депутатів перетворитися в філіал Адміністрації Президента… (оплески... або в орган «Что изволите? Так і натиснемо» Ну це вже забагато!

Треба, щоб Верховна Рада відтворила свій авторитет, свою конституційну і громадсько-політичну роль в розбудові України. Вона не може брати участі в розгортанні політичної колотнечі навколо повноважень, навколо: менше, більше повноважень, хто старший, хто більший, хто молодший, хто найстарший і найважливіший в Україні. Верховна Рада – це орган всенародний, обраний народом. І тільки вона може зупинити будь-які спроби знущання над законом, над Конституцією і над Верховною Радою як такою. (Оплески)

А чому так відбувається? Тому що еліти – східна і південна створила собі свою Україну, і свій авторитет, західна свою Україну і свій електорат, і так собі їх експлуатують для того, щоб потихеньку пробиватися до влади. А якщо, де більше того електорату, та і здобуває владу. Приходить влада, починається політична колотнеча. Ми маємо це зупинити, працювати разом, адже тоді працювали разом, тому що думали про Україну.

На моє глибоке переконання, у відповідності до духу Декларації, Верховна Рада має зависокий обов’язок, зависоку відповідальність перед виборцями – повернути їй втрачений через безпринципність частини ...депутатів авторитет, оголосити боротьбу з порушеннями Конституції, цинізмом фальшуванням, пристосовництвом посадових осіб всіх органів.

Скажіть, будь ласка, хто ще в Україні має право на незалежність? Хіба тільки Президент і його Адміністрація? Хіба не має права на незалежність Верховна Рада? Люди, які живуть в Україні? Чому вони до чогось повинні пристосовуватись? Хто до грошей, хто до посадових осіб? Такого не може бути. Я переконаний в тому, ми не можемо ні за які гроші повернути той час, той дух, Декларацію. Але те, що нам потрібно, щоб сьогодні ожила Україна в своїй честі, гідності і незалежності, щоб посадові особи перестали торгуватися у Верховній Раді, як на Бессарабці, щоб посадові особи піднялися до честі і гідності представників українського народу – це ми можемо зробити і мусимо зробити.

Якщо і далі буде продовжуватися політична колотнеча за повноваження. Якщо й дальше будуть продовжуватися політичні ігрища, в будь-який час ми можемо назвати десятки речей, десятки подій, які не мають абсолютно ніякого реального відношення до тих завдань, які вирішує Україна. Влада працює для себе, влада працює для збільшення свої сили, свого впливу.

Я задаю запитання. На кого? На народ який бідніє. На кого вона хоче? На народ, який страждає від корупції, страждає від чиновника, страждає від інших чинників, який може зупинити Верховна Рада.

Я прошу вас, шановні учасники урочистого засідання, я прошу вас, просто молю, знайдіть у собі сили і скажіть ні – ні корупції, ні торгівлі людьми і посадами, (Оплески), ні будь-кому, (Оплески) будь-кому ні хто хоче знущатися над Україною, хто топчеться по Конституції, хто топчеться по закону, адже тільки хтось десь сказав, що та Конституція 1996 року була краща, як уже зразу сказали давайте її сюди. Мало того, що сказали, а я вам… Запросіть Президента Кучму сюди і скажіть: „Чого він в 2004 році маючи таку блискучу Конституцію з власної ініціативи подав до Верховної Ради нову Конституцію не президентсько-парламентську, а парламентсько-президентську”.

На моє запитання, я задавав йому. Він сказав: „То буде краща Конституція, вона більш демократична і ми будемо робити менше помилок „.

А сьогодні зразу же в Конституції є подання. Хлопчики зразу подали написали не думаючи, що він Кучма жив за тією Конституцією 9 років. за цією 6 років. Я називаю це чим? Політичною колотнечею і безвідповідальністю. Зупинити це може тільки і тільки Верховна Рада. Дякую. (Оплески)

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу до слова Голову Верховної Ради України другого та п’ятого скликань Олександра Олександровича Мороза.

МОРОЗ О.О.

Шановна президія, шановні учасники урочистого засідання, колеги, друзі, товариші! Керуючись встановленим регламентом, я висловлю кілька тез.

Перше. Декларація – це форма суверенітету. Ми над нею серйозно працювали у цьому залі. І у той час ми були творцями історії, можливо, не усвідомлюючи значення зробленого. І не треба шукати сьогодні героїв, бо всі варті поваги і варті пошани і ті, хто живий, і ті, хто пішов уже із життя, бо сьогодні такий політичний поділ каденції першого скликання нашого парламенту.

Друге. Певною мірою незалежність України в контексті діяльності парламенту більше дісталася, ніж була виборонена. Це треба знати і треба розуміти, що так є. І сьогодні дуже важливо не втратити суверенітет, бо це може статися у різний спосіб. Чого, скажімо, варта втрата землі державою. А загроза така є і наміри такі є. А приклад прибалтійських деяких держав сьогоднішній говорить про те, що, наприклад, у Латвії немає ні одного гектару сільськогосподарської землі, який не належить банкам Швеції. Ми не повинні допустити такого в Україні.

Третє. Ми декларацію не всю буквально, але в основному поклали в основу Конституції, кращої в Європі Конституції, треба про це не забувати. Вона не подобалася, ну, хіба що президентам українським, а задовольняє всі потреби суверенної держави. Наш обов’язок – берегти Конституцію від будь-яких зазіхань. Є лише один шлях її вдосконалення, це європейська модель управління, сильне самоврядування. В цьому напрямку можна рухатися, можна робити. Не зробимо цього, не буде європейської України і люди не стануть громадянами, народом. А змінити людину, це найскладніша справа. Хто займався і займається, тут всі ті, що займаються політикою, це знають.

І четверте. Ми допускали і помилки під час роботи над декларацією, під час роботи депутатів першого скликання. Зокрема достроковий розпуск парламенту у 1994 році, це була одна з помилок. Але згадуючи склад першого і другого скликань, мені дається, ми не стали ворогами. Ми були достойними політиками всі, хто був депутатом у той час. Ми творили державу і щиро хотіли, щоб вона була кращою. Особисте тоді для всіх важило менше, ніж згодом. Це теж треба пам’ятати. І шкода, що це не стало традицією. А вона потрібна саме такою. Україна на першому місці для кожного, хто займається політикою. Спасибі.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до виступу народного депутата України Івана Олександровича Зайця.

ЗАЄЦЬ І.О.

Іван Заєць, місто Київ. Шановні колеги! Пані та панове! 16 липня – воістину великий день для України, для української нації! В цей день ідея незалежності і власної державності нарешті приписалась у владних кабінетах. До тих пір вона жила на велелюдних майданах, в серцях мільйонів простих людей. Це примножило силу нації до того рівня, що стало можливим відродити власну державу мирним шляхом. Дорога нашого народу до теперішньої державності була дуже довгою у тернистою з мільйонними жертвами людей тільки у XX столітті. І до нашої честі ми не змарнували цієї нагоди, не розгубили державотворчої енергії нації.

Декларація про державний суверенітет України є історичним документом особливої української державотворчої сили, вона є виявом споконвічних прагнень українців до святої волі, до свободи. Декларація стала не тільки заявкою українців на власну самостійну державу, а на повноцінну європейську державу, державу демократичну. Декларація зафіксувала прагнення українців повернутися з вікової неволі назад додому, у Європу.

З огляду на все це надзвичайно важливим є розділ декларації, де проголошується, що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення, що Україна здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Отже, декларація визначила, що теперішня українська держава від початків творилася в річищі європейської державотворчої традиції, творилася через самовизначення української нації, творилася як держава національного типу, де традиція і звичай титульної нації кладеться в основу суспільного буття при, звісно, гарантуванні прав національних меншин.

Значення декларації як історичного документу полягає у тому, що вона на досить тривалий час стала основним джерелом права в Україні. Так національний тип української держави зафіксований у Конституції в таких ознаках, як: єдина українська державна мова, державній символіці, синьо-жовтому прапорі, у гербі тризубів, у грошовій одиниці – гривні і в багатьох інших.

Декларація стала плодом нечуваного для сьогоднішніх часів широкого консенсусу тодішніх політичних сил у Верховній Раді, які дуже різнилися ідеологічно, рівнем державного управлінського досвіду, але спрацювала та глибинна українськість більшості депутатів, яка ожила під впливом тодішнього масового національного пробудження, яке реалізовувалось в рамках Шевченкового заклику: „ В своїй хаті, своя правда і сила, і воля”. Тодішні депутати усвідомлювали, що українці не мають іншої землі, де б вони могли реалізуватись, як державна модерна нація. Декларація є прикладом спільного бачення політиків і громадян стратегічної перспективи для нації, а перспектива ця була у найшвидшому відродженні самостійної держави. В подальшому Верховна Рада діяла саме у такому руслі. Декларація стала для неї програмою рішучих дій по суверенізації України. Без перебільшення можна сказати, що Декларація про державний суверенітет стала предтечею Акту проголошення незалежності України. До літа 91 року Україна суверенізувалась настільки, в першу чергу в економіці, що залишилося зробити лише один крок до повної волі. Тут вже називалися приклади на підтвердження цього. В результаті таких дій Україна опинилася в багатьох сферах поза СССРівським державно-політичним організмом. Московській Кремлівській владі нічого не залишалося зробити, як вдатися до крайнього заходу організації державного перевороту ГКЧП, що лише прискорило проголошення Україною незалежності. Прикладів достатньо, щоби остаточно спростувати різних інтернаціоналістів і матеріалістів з їхніми закликаннями щодо української державності як ніби-то історичної випадковості, негаданості, непотрібності. Це слова одного з міністрів теперішніх. Ми за вами, шановні колеги, як ніхто знаємо, що наша державність не звалилася нам з неба як манна небесна. Вона не стала результатом ні процесу суверенізації, започаткованого Кремлівською московською владою, ні розпаду ССР. Вона повстала з вікових національно-визвольних змагань багатьох українців, зокрема, з військовою звитяги УПА, з нашої з вами далекоглядності. Тож не дозволяймо нікому ніколи в будь-який спосіб обесцінювати українську державу. Це наш обов’язок, наша відповідальність як творців декларації і батьків-засновників. Нас не можуть не тривожити наростаючі атаки багатьох сучасних політиків і політичних сил на фундаментальні принципи, на яких створена і розвивається сучасна українська держава. В першу чергу на ті, які зафіксовані в першому розділі декларації і стосуються способу творення держави, її типу та захисту. В нас має непокоїти прагнення цих політиків демонтувати українську національну державність і замінити її начебто постмодерністською, а насправді сурогатною державністю багатонаціонального мультикультурного типу. Саме з цією метою суспільство привчається до думки про нібито необхідність ухвалення нової Конституції і запровадження другої державної мови.

Викликає тривогу також намагання перетворити Україну в так звану позаблокову державу. Будь-які посилання на декларацію тут, м’яко кажучи, є недоречними. В декларації проголошено намір, лише намір не брати участь у військових блоках, який ніколи не реалізовувався ні в законодавстві, ні на практиці. Навпаки всі 20 років реалізовувалася, коли успішно, коли ні, політика інтеграції України до політичних, європейських та євроатлантичних безпекових структур. Парадоксальність теперішньої ситуації полягає в тому, що якщо раніше це положення розвертало Україну в бік демократичної Європи, то нині правляча влада намагається використати його як технологію виходу України з європейського цивілізаційного простору і розвернення її в бік євразійства та неосталінізму.

В умовах глобалізації, серйозних викликів безпеки, а, найперше, таких, як міжнародний тероризм, нелегальна міграція, наркотрафік, піратство та кібератаки, позаблоковість, яка на практиці означає тільки відмову від членства в НАТО і переорієнтацію на ташкентський військовий блок, – це самоізоляція і суттєве послаблення безпеки України.

Шановні друзі, тоді ми були не одні на терені колишнього СРСР у своєму національному державотворенні. Так звані тоді прибалтійські республіки та Грузія пішли самостійним шляхом далі. Все це полегшало наші завдання. Ми повинні подяувати цим маленьким, але сміливим і мужнім, державницько мудрим націям. Успіх їхньої справи сприяв нашому успіху. А наш успіх їхньому. Не дарма тоді було популярне гасло: „За нашу і вашу свободу!”.

Нам ще належить усвідомити справжню роль і місце України у змінах, які відбулися на терені колишнього СРСР у світі і Європі. Саме українська державність ліквідувала СРСР як імперію зла, зруйнувала світову комуністичну систему. Саме українська державність створила умови для побудови нової більш безпечної Європи. І про це треба нагадувати міжнародній спільноті. Найкраще це робити під час подібних ювілеїв. А для цього нам слід відмовитися від кулуарних, виключно внутрішніх відзначень, важливих історичних подій, пов’язаних з українською державністю.

Наступного року відзначатимемо 20-річний ювілей проголошення незалежності України. Верховна Рада має так само провести урочисте засідання за участю керівників, політиків багатьох європейських держав. І ми почуємо від них багато добрих слід на адресу України. Декларація є надзвичайно важливим історичним документом. Її вплив на суспільну свідомість громадян був настільки великий, що багато хто з них сприйняв ухвалення декларації як проголошення незалежності України.

Мені згадується наш вихід до людей, які очікували біля стін Верховної Ради остаточного рішення. Нас вітали квітами, поцілунками, багато хто плакав, навіть ридав з радості, що Україна, нарешті, здобуде волю, здобула волю.

Можна назвати тисячі прикладів схвалення нашого тодішнього рішення з боку простих громадян. Тому декларація є дуже важливим етапом національно-визвольних змагань українців за незалежність. То були великі часи і були великі люди як на майданах, так і в політиці. На жаль, нині якось замовчуються ці події. Більше того, спостерігається бажання у багатьох нових політиків почати новітню історію України з їхнього приходу до влади, а це вже переписування історії під себе.

Нині я хочу звернутись до тих хто працював над текстом декларації, своїх колег, що приймали її у Верховній Раді, до тих хто стимулював політиків до ухвалення цього історичного документу з за стін парламенту своєю вірою в українську державність і майбутнє нації з побажаннями усім їм добра і щастя. Слава Україні! (Оплески)

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Президент Асоціації народних депутатів України Олександр Леонідович Барабаш.

БАРАБАШ О.Л.

Шановний пане Голово Верховної Ради України! Шановні учасники високого зібрання!

Перш за все дозвольте мені від імені Асоціації народних депутатів України, єдиної всеукраїнської громадської організації, яка здійснює свою діяльність у відповідності до Закону „Про статус народного депутата України” та об’єднує у своєму складі понад 60 народних депутатів України всіх скликань Верховної Ради в тому числі абсолютну більшість учасників прийняття Декларації про державний суверенітет, висловити глибоку вдячність керівництву країни за високу увагу і повагу до Декларації і цілей, і цінностей, та до відзначення 20-ої річниці прийняття Декларації.

Ми особливо вдячні вам, шановний Володимире Михайловичу, за запрошення на урочисте засідання Верховної Ради України оскільки для нас є дорогим і символічним бути в цьому святому місті у день і годину, коли 20 років тому було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

Для нас, учасників прийняття Декларації, яких в інших країнах називають батьками-засновниками це наше рішення є так само дорогим, як і прийняття нами через рік Акту проголошення незалежності України.

Декларація по суті стала розгорнутою програмою розбудови України, її шляху до незалежності. Акт логічної, природної, історично невідворотної реалізації дороговказу Декларації. Після її прийняття, проголошення незалежності України було вже неминучим, лише питанням часу.

Народні депутати України першого скликання, учасники прийняття Декларації, детально розповіли про прийняття Декларації у цьому фундаментальному виданні, документально-публіцистичному, яке Асоціація народних депутатів України зробила до ювілею Декларації.

В 900 сторінковому тому є все: документи, свідчення, історія прийняття, фотографії і статті, спогади, які дають відповіді на всі питання щодо прийняття Декларації про державний суверенітет. І сьогодні мені хотілося б доповнити це тільки кількома особливостями прийняття Декларації.

Перше. Прийняття декларації було здобутком усієї Верховної Ради Української РСР Дванадцятого скликання, яка розпочала свою роботу 15 травня 90-ого року і цей день фактично став початком новітнього етапу українського парламентаризму. Це була заслуга ні одного або двох героїв, а спільно вистраждана позиція всього депутатського корпусу. За декларацією 16 липня о 10 годині 8 хвилин проголосували 355 народних депутатів, ще двадцять депутатів приєдналися до цього рішення пізніше на підставі заяв. За декларацією голосували і члени КПРС, яких у складі Верховної Ради тоді було 370 осіб і безпартійні члени демократичної опозиції, партійні, радянські, господарські керівники всіх рангів, директори найбільших підприємств країни, науковці, аграрії, інженери, вчителі, лікарі, робітники, представники усіх верств і регіонів. Тобто головним результатом процесу прийняття декларації було юридичне оформлення унікальної одностайності нової Верховної Ради в баченні стратегічної перспективи країни.

Друге. Сукупність усіх положень декларації однозначно і незаперечно свідчило про стратегічний курс Верховної Ради Української РСР. Незалежна суверенна держава, територіальне верховенство, верховенство Конституції законів України, власні Збройні сили, внутрішні війська та Служба безпеки, генеральний прокурор підпорядкований і підзвітний тільки Верховній Раді, власні банківська, грошова, фінансова, бюджетна, податкова система, повноцінна суб’єктність у міжнародних відносинах. Реалізація цих та інших повноважень України була можлива лише у разі створення дійсно самостійної держави. Входження України з такими повноваженнями до будь-якої іншої держави, в тому числі так званої союзної, ставало очевидним політичним нонсенсом. Дійсно конкретних кроків реалізації усіх цих намірів у декларації не було встановлено, але вектор розвитку України був заданий однозначно.

Третє. Розвиток України на принципах декларації двічі був підтриманий українським народом, двічі у 91-му році переконливої більшості. 17 березня під час всеукраїнського опитування, проходження в союз суверенних держав на принципах декларації. До речі, цій волі народу сьогодні повністю відповідає участь України в СНД. І 1 грудня під час всеукраїнського референдуму на підтримку акту проголошення незалежності України як акту реалізації декларації.

П’яте. Пропустивши через себе кожну думку, кожне слово декларації депутати досягли набагато більшого ніж формально прийняття документів, а саме неписаної, не формально згоди діяти далі в дусі декларації. З цього моменту почалося створення власної бази, перш за все, в економічній сфері, відмежування від правової системи СРСР у повній єдності з урядом,який очолювався шановний Вітольдом Павловичем Фокіним,були переведені в юрисдикцію України союзні підприємства, зупинялися положення указів Президента СРСР і законі СРСР з найбільш важливих економічних питань. Почався процес повернення в Україну військовослужбовців з гарячих точок СРСР.

У жовтні 1990 року на реалізацію відповідного розділу декларації були прийняті етапні зміни до Конституції Української СРСР щодо верховенства Конституції Закону УРСР. Це стало по суті точкою розпаду правової систем СРСР.

У травні 1991 року була прийнята концепція нової Конституції України, було запроваджено пост Президента України як головного боронця суверенітету України. Тобто до літа 1991 року СРСР як єдиної, правової, політичної, економічної системи практично вже не існувало. Єдиною залишалася лише система силових органів, яка 19 серпня вдалася до антиконституційного перевороту. Щоб зупинити, перш за все, семимильне крокування України до своєї незалежності шляхом накресленим декларацією. Опередковий путч провалився і Україна здійснила останній фінальний крок – 24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради був прийнятий Акт проголошення Незалежності України.

Шановні учасники високого зібрання! Нам видається важливим сьогодні висловити і свої тривоги щодо дотримання деяких цілей, принципів і цінностей декларації, підкреслю, двічі підтриманих українським народом на референдумах 91-го року.

Крім проблеми дотримання фундаментальних принципів закладених у першому головному розділі Декларації „Самовизначення української нації”, про що йшлося у виступі Івана Зайця, нас також дуже тривожить глибокий відступ від другого базового фундаментального принципу проголошеного Декларацією – народовладдя.

Сьогодні в усіх сферах суспільного життя країни в корінилась і домінує філософія групового егоїзму, яка в політичній сфері законодавчо закріплена виборчою системою, одною із самих недемократичних у світі і не наше переконання глибоко є неконституційною. Оскільки практично увесь обсяг виборчих прав, особливо право бути обраним надано Конституцією громадянам, народу як єдиному джерелу влади узурпований через закони політичними партіями.

Сьогоднішня політична система країни за своєю глибинною суттю все більше стає схожою на систему радянського народовладдя СРСР з домінування КПРС, від якої найперше і найбільше ми усі в 90-му році, приймаючи декларацію, прагнули відійти назавжди. Тільки сьогодні роль монопольної КПР, яка також узурпувала всі виборчі права громадян, відіграє фактично колективна КПР в особі кількох парламентських партій. Можливо окремим політикам сьогоднішня політична система дуже подобається, оскільки відкриває майже необмежені політичні можливості: довічне депутатство, ручний розподіл усіх депутатських та інших владних мандатів. Але в довгостроковій перспективі для суспільства в цілому, для держави – це цивілізаційний застій, глухий кут. І приклад історичної долі політичної системи СРСР має бути серйозною пересторогою.

Нас також дуже турбує стан наукового осмислення глибини і значення декларацій, ідей її цінності, а також факти переслідування деяких наших побратимів, творців декларації за активну громадянську позицію і діяльність, зокрема Олександра Гудими.

Що стосується нас, усіх учасників декларації, сьогодні видається недоречним виділяти, вираховувати заслуги когось окремо, депутата, чи політичної партії. Як жодний інший документ, декларація була спільною роботою та спільним досягненням. Волею долі ми опинилися в той час і в тому місці, але з викликом історії впоралися гідно.

Єдине хочемо згадати, що вже 85 наших колег назавжди покинули цей світ і користуючись оцією рідкісною можливістю, хочемо звернутися до уряду за підтримкою ініціатив асоціації про вшанування пам’яті цих наших колег, зокрема надання їх імен окремим загальноосвітнім навчальним закладам.

І на завершення хочу звернутися до своїх колег-побратимів улюбленими рядками великого Кобзаря: „Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою!”. Дякую! (Оплески)

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую! Шановні учасники Урочистого засідання, сьогодні у нас відбулося не просто Урочисте засідання, це зустріч різних поколінь політиків, політиків сучасної України. Це було відчуття єднання, це було спільне вболівання за Україну, за її сьогодення і за її майбутнє. Я переконаний, що нам сьогодні потрібна як ніколи консолідація і ті заклики, які прозвучали, вони є вкрай потрібними, вкрай необхідними.

Водночас, закликаючи до консолідації нам не потрібно в той же час працювати на розбрат, а треба, очевидно, нашу енергію слів перевести в енергію справ в інтересах України, а не того чи іншого політичного діяча. І я переконаний, що так воно і буде.

Тому складаю щиру подяку від імені чільної Верховної Ради України, я наголошую, що Верховна Рада України є, була і буде, може комусь вона не подобається і хоче, щоб служили інтересам іншого політика, не буде служити вона одним або іншим політикам, вона буде служити українському народу. І я переконаний, що український народ на виборах буде робити свідомий завжди вибір, і тоді не буде на кого нарікати.

Тож, шановні учасники Урочистого засідання, добра вам і здоров’, і політичних життєвих успіхів, спокою і процвітання українському народу. А спокій, процвітання буде залежати виключно від присутніх тут і неприсутніх тут, хто обіймав чи обіймає відповідні державні посади.

Шановні народні депутати, шановні гості, Урочисте засідання Верховної Ради України, присвячене 20-й річниці прийняття Декларація про Державний суверенітет України оголошую закритим.

(Лунає Державний Гімн України)