СПЕЦІАЛЬНЕ ЗАСІДАННЯ

Верховної Ради України з нагоди 60-ї річниці з дня підписання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року

Сесійна зала Верховної Ради України

22 жовтня 2010 року, 14.30 година

Веде засідання Голова Верховної Ради України В.М.ЛИТВИН

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго дня, шановні народні депутати, шановні гості, дозвольте привітати всіх учасників сьогоднішнього спеціального засідання Верховної Ради України!

Шановні народні депутати, шановні гості, на спеціальному засіданні Верховної Ради України присутні: Прем’єр-міністр України Микола Янович Азаров та члени уряду, Голова та судді Конституційного Суду України, Голова Вищого господарського суду України, Голова вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Голова Вищої ради юстиції, Генеральний прокурор України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, присутні представники міжнародних організацій, правозахисних організацій України, церков та релігійних організацій, дипломатичного корпусу, наукових установ та вищих навчальних закладів, представники всеукраїнських громадських організацій національних меншин.

Шановні народні депутати, шановні гості! Спеціальне засідання Верховної Ради України з нагоди 60-ї річниці з дня підписання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року оголошую відкритим.

Шановні народні депутати, шановні гості, в спеціальному засіданні Верховної Ради України бере також участь Борис Ілліч Олійник - український поет, письменник, дійсний член Національної академії наук України, голова Українського фонду культури, почесний академік Академії мистецтв України, Голова Комітету з національної премії України імені Тараса Шевченка, Герой України, депутат Верховної Ради СРСР, віце-голова Палати національностей Верховної Ради СРСР, депутат Верховної Ради УРСР Х та ХІ скликань, народний депутат України І, II III та ІV скликань. Сьогодні Борису Іллічу виповнюється 50 років. Прошу привітати класика української літератури, відомого громадського діяча. (Бурхливі оплески)

Шановні народні депутати! Шановні гості! До учасників спеціального засідання Верховної Ради України з нагоди 60-ї річниці з дня підписання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод звертається Президент України Віктор Федорович Янукович.

ЯНУКОВИЧ В.Ф. (Відеозвернення)

Дорогі громадяни України! Шановні народні депутати! Спеціальне засідання Верховної Ради України з нагоди 60-річчя Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є доволі символічним, адже ми проводимо його в умовах глибинного реформування всіх сфер життєдіяльності України, зокрема системи захисту прав людини.

Ви знаєте, що вже прийнято Закон „Про судоустрій та статус суддів”, розпочато реформування правоохоронної системи держави, але ювілей конвенції – це не привід для святкування. Це нагода замислитися щодо стану захищеності, а, скоріше, незахищеності основних прав людини в Україні. З одного боку наше зібрання засвідчує готовність нової української влади реалізувати найвищі стандарти із дотримання прав людини. А з іншого ми мусимо відповісти на низку непростих запитань. Чому Україна на 60-му році існування Конвенції про захист прав людини змушена боротися за запровадження у життя її базових принципів. Чому в Україні не реалізована стратегія з подолання бідності, що безпосередньо випливає з міжнародних зобов’язань нашої держави? Чому в Україні не розроблено національний механізм щодо запобігання катування? Чому в правоохоронних органах щороку фіксуються чисельні випадки загибелі невинних людей. На жаль, ці питання риторичні, і ті, кому вони адресовані, не спроможні дати переконливі відповіді. Так не може продовжуватися.

Не стану заперечувати того, що зроблено і чимало кроків у напрямку забезпечення прав і свобод українських громадян, серед яких і можливість оскаржувати судові рішення у Європейському суді з прав людини. Але ми мусимо оцінювати ситуацію із захистом прав людини глибше і системніше. Я вважаю, що і Верховна Рада, і Кабінет Міністрів мають як можна швидше завершити процес уніфікації національного законодавства із європейськими правозахисними стандартами. Я переконаний, що Україна має всі можливості за рік-два істотно покращити ситуацію із дотримання стандартів, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Ми мусимо переконати весь світ реальними справами у серйозності і незворотності наших намірів. Україна мусить позбутися, і вона позбудеться, статусу держави статусу держави, в якій регулярно порушуються основні права людини.

Я переконаний, що наша спільна із вами, шановні колеги, робота в ім’я України дозволить вирішити накопичені проблеми та зробити нашу державу країною, де панує справедливість та людські свободи.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники спеціального засідання Верховної Ради України, прошу подякувати Президенту України за його позицію, за бачення того, що нам потрібно зробити в плані розв’язання проблем, пов’язаних з правами людини.

Запрошую до вітального слова Прем'єр-міністра України Миколу Яновича Азарова.

АЗАРОВ М.Я. Шановні учасники спеціального засідання Верховної Ради України! 60 років тому в Римі європейські держави зробили історичний крок. Чи не вперше в історії людства вони взялися колективно гарантувати права, проголошені у Загальній декларації прав людини.

Свій історичний крок зробила і Україна, коли 17 липня 1997 року в цій сесійній залі народні депутати України ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод. Ми підтвердили тоді не тільки європейські устремління нашої держави, а й реальний європейський вибір, бажання жити за тими нормами, які дійсно є основою справедливості і свободи. А роком раніше, в 1996 році, в цій же залі ми прийняли Конституцію України, яка всім світом була визнана одним із найкращих основних законів, в першу чергу тому, що в ній чітко відображено і гарантовано права та свободи людини. Тобто в нашій державі закладено правильний, міцний фундамент життя сучасного суспільства. Що ж ми маємо збудувати на цьому фундаменті? Думаю, немає потреби доводити, що права і свободи бідної людини – це лише благі наміри. Тому ми зобов`язані збудувати країну, в якій всі громадяни будуть заможні та сповна будуть користуватися своїми невід`ємними правами. Саме це – кінцева мета програми реформ, проголошеної Президентом України Віктором Федоровичем Януковичем. І це робота для всього суспільства, для кожного громадянина. Всі ми добре знаємо як багато у нас негараздів, але якщо поступово крок за кроком вирішувать ці питання, ми обов`язково покращимо життя людей. Завдяки спільним зусиллям влади, громадських та правозахисних організацій, незважаючи на проблеми перехідного періоду ми послідовно наближаємось до міжнародних стандартів у сфері забезпечення прав людини як у законодавчому, так і в практичному вимірі.

Для уряду дотримання та захист прав громадян є безумовним пріоритетом. Міністерство юстиції через урядового уповноваженого у справах Європейського Суду з прав людини здійснює постійне представництво України в Європейському суді з прав людини і звітують про хід виконання рішень Європейського Суду. Ми забезпечуємо відкритість та прозорість діяльності органів виконавчої влади, а також участь громадськості у процесі формування та реалізації державної політики. Створені всі можливості для вільного та об’єктивного висвітлювання діяльності влади в засобах масової інформації. Ми розуміємо, що стан справ у державі потребує рішучих реформ. Президент України отримав від народу мандат на здійснення таких реформ, на оновлення країни. І тому сьогодні єдина сильна влада спільно виконує цей мандат. Уряд і надалі буде робити все для демократичного розвитку України, забезпечення прав і свобод громадян. Дякую за увагу.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Микола Яновичу, вам також.

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради України А.І.МАРТИНЮК

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники спеціального засідання, слово для доповіді надається Голові Верховної Ради України Володимиру Михайловичу Литвину.

ЛИТВИН В.М. Шановні народні депутати та гості Верховної Ради, пані і панове, щиро вітаю всіх, кого зібрала сьогодні в українському парламенті знакова дата в історії європейської спільноти. Виповнюється 60 років від дня прийняття Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - міжнародного правового акту, який за своєю масштабністю та авторитетністю співвставлений зі статутом Організації Об’єднаних Націй. Його виконання розглядається як наріжний камінь і вимір цивілізованості будь-якого суспільства та демократизму державної влади. Це щоденний іспит на відданість демократичним цінностям, що слугують спільним орієнтиром для країн і народів континенту, правовим осердям їхнього життя та розвитку. Саме під таким кутом зору маємо розглядати значущість та наслідки події, що відбулася 4 листопада 1950 року в римському палаці Барберіні і відповідно оцінювати ініціативу 15 держав, чиї лідери поставили свої підписи під конвенцією: Бельгії, Данії, Франції, ФРН, Ісландії, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, землі Саар, Туреччини, Великобританії, Греції і Швеції. Той потужний гуманістичний імпульс було послано Європі і всьому світові невдовзі по завершенні другої Світової війни з її нечуваними звірствами, втратами та спустошеннями. Перед врятованим людством окреслювався шлях до майбутнього без жорстокості, насильства і гноблення. Звідси колосальний політичний резонанс і повсюдний суто людський відгук – довіра і надія, з якими було зустрінуто прийняття конвенції, її довготривалий і неослаблений вплив на долю планети.

Проголошені в ній принципи мали істотний вплив на формування регіональних стандартів прав людини в різних частинах світу, зокрема: Американської конвенції про права людини, Африканської хартії прав людини і народів, конвенції Союзу співдружності незалежних держав про права і основні свободи людини, Арабської хартії прав людини і інших документів регіонального та спеціального характеру.

Ряд положень конвенції увійшов вагомою складовою до Конституції багатьох європейських держав, наклав свій відбиток на формування та вдосконалення національних механізмів захисту прав людини.

Історична значущість Європейської конвенції повніше, рельєфніше постає перед нами і нашими сучасниками з висот новітньої доби. А з часом її роль буде, поза всяким сумнівом, зростати далі.

Нинішній ювілей, надаючи можливість оглянутися в минуле, поновити в пам’яті його віхи, водночас є доброю нагодою критично зважити сьогоденні реалії, світлої тіні процесу втілення вжиття положень та вимог конвенції і винести з такого аналізу відповідальні уроки та висновки. Критичних висловлювань на цю тему не бракувало протягом усього періоду існування конвенції проте критика стосувалась не самого документа, а процесу його реалізації, що зрештою бачимо і сьогодні. Обов’язок нинішніх поколінь – бути гідними спадкоємцями тих, хто стояв біля джерел Європейської конвенції і наповнив її конкретним, дієвим змістом всупереч усім складнощам та перепонам.

Відтак, дозволю собі невеликий екскурс, який підтверджує, наскільки це було нелегко і непросто. Ідею прийняття конвенції відхилив свого часу Комітет Міністрів Ради Європи. Головні аргументи: Рада Європи не повинна дублювати ООН; ухвалення конвенції завадить реалізації щойно прийнятої Загальної декларації прав людини, яка накладала на учасників політичні, а не юридичні зобов’язання. Одначе, вирішальне слово залишалося за консультативною Асамблеєю Ради Європи. Більшість її членів репрезентували держави, які активно боролися з фашистською агресією і не з чужих слів знали, що принесли народам війна, нацизм та інші тоталітарні режими.

Сьогодні варті і вдячної згадки імена П’єра-Анрі Тайтжена (Франція), Девіда Максвелла-Файфа (Великобританія), усіх 45 представників консультативної асамблеї, які добилися ухвалення резолюції, де пропонувалося укласти конвенцію, згідно з якою, кожна держава-член зобов’яжеться непорушно додержуватись прав і основних свобод людини, забезпечених Конституцією, законами і практикою управління, які фактично існують у відповідних країнах на дату підписання конвенції. Створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечення додержання зазначеної конвенції. Так закладався фундамент і проектувалися несучі конструкції цієї вікопомної будови. Її спорудження, це теж історія подолання незгод, пошуку компромісів, зіткнення думок та концепцій, не рідко несумісних і взаємовиключних.

Одні вважали, що конвенція проголошує забагато прав людини. Інші навпаки, - декларованих прав замало. Причому, до того світ ще не знав жодного іншого міжнародного акту, до якого була прикута така всезагальна увага. Доходило до резонансних демаршів. Наприклад, представники постійного комітету від Франції та ФРН на знак протесту відмовилися бути присутніми під час підписання конвенції через те, що Комітет міністрів Ради Європи несподівано не погодився з деякими доповненнями, пропонованими Конституційною асамблеєю. Йшлося про вилучення з тексту трьох позицій: права на особисту власність, права батьків мати вибір стосовно тієї освіти, яку вони хочуть дати своїм дітям і право на проведення вільних виборів.

Аргументація противників включення таких положень до конвенції виглядала наступним чином. Щодо права на власність: таке право, мовляв, не може бути абсолютним, його не можна проголошувати без розумних обмежень. Перш ніж декларувати право кожного на власність, слід закріпити права на зайнятість та працю, без чого не буде і власність.

Щодо освіти. Покладення державою цього права на батьків зніме з неї відповідальність за те, чому саме навчатимуть дітей у країні. Представник Великобританії, зокрема, заявив, що тоді кожній дитині викладатимуть свою історію, релігію, ідеологію тощо, що призведе до дезінтеграції суспільства.

Щодо права на вільні вибори. На думку опонентів, цього не можна робити, поки не буде визначено сам зміст терміну поняття „вільні вибори”.

Сподіваюсь, шановна аудиторія не буде в претензії на таку деталізацію, хоча б тому, що всі три зазначені тези не втратили своєї актуальності і до наших днів. Лише набули деякої нової конкретики з поправками на час.

Після тривалої дискусії, яка розгорнулася вже наступного дня після підписання конвенції, всі три зазначених пункти з редакційними уточненнями були внесені до першого протоколу до конвенції, відкритого до підписання 20 березня 1952 року.

Проте дискусії не припинялися і в подальшому. Але конвенція неухильно, крок за кроком, утверджувала свої пріоритетні позиції системи європейського правопорядку.

Усе це, звісно, вже давно стало історією, проте вона багато про що говорить і багато чому вчить.

По-перше, перед нами справжній сплав професіоналізму. Відповідальності і, що не менш важливо, скрупульозності у підходах до найвищих цінностей людини, її прав та свобод.

По-друге, маємо взірець демократії, поваги до інших поглядів та думок, процедури, що сприяє зближенню позицій і виробленню взаємоприйнятних рішень. Не буде перебільшенням сказати, що самий такий, висловлюючись сучасною мовою, алгоритми підготовки, узгодження та ухвалення великою мірою забезпечили Конвенції загальне визнання, як своєрідної Конституції прав людини європейської спільноти. Разом з тим, це не набір застиглих, раз і назавжди сформульованих канонів, а живий, сприятливий до змін правовий організм, який еволюціонує разом з мінливим і динамічним світом, у якому він діє. Дискусії навколо Конвенції тривають, найбільша їх гострота припадала на середину 90-х років минулого століття, а стосовно цілої низки аспектів і положень вони не припиняються і зараз. Формально йдеться начебто про захист правових надбань Конвенції, але в основі лежать суто ідеологічні мотиви. Більш того, хоч як парадоксально це виглядає, загострення суперечок припало на кінець холодної війни. Розцінивши цей, безумовно, позитивний факт, як завершальний і остаточний акорд глобального ідеологічного протистояння, постсоціалістичні країни Східної і Центральної Європи побачили в ньому сигнал про відсутність будь-яких перепон для розгортання співпраці із Заходом. Їхні настрої були матеріалізовані у проханнях про прийом до Ради Європи з подальшими намірами щодо ратифікації конвенції, що викликало супротив і нерідко різкий у країн Західної Європи, які висували наступні ключові аргументи. Перший, обмеженість ресурсів системи конвенції, що не дозволить ефективно розв’язувати внутрішні проблеми країн-кандидатів до Ради Європи. Другий, неготовність цих країн забезпечувати бодай мінімальні стандарти функціонування демократичних інститутів, вироблені радою Європи. Третій, суперечність між сповідуванням у Східній Європі принципів… сповідуваним у Східній Європі принципом верховенства закону, до того ж закону тоталітарного характеру, і необхідність дотримання проголошеного конвенцією принципу верховенства права.

Четвертий, у разі допуску цих країн до системи Європейської конвенції Рада Європи перетвориться з Клубу демократичних держав в учбовий центр для тих, хто не має розвиненого досвіду функціонування за законами демократії.

П’ятий, розширення Ради Європи може стати серйозною загрозою для загальновизнаних положень конвенції, оскільки вони будуть розмиті низькими або суперечливими стандартами країн Східної і Центральної Європи.

Було чимало інших заперечень, які теж зводилися до того, що країни нерозвиненої демократії ще рано приймати до цього комфортооднорідного демократичного клубу. Деякі посадові особи були налаштовані настільки радикально, що коли процес пішов всупереч їхнім переконанням та бажанням, вони не вагаючись подавали у відставку. Одним з останніх таких протестантів став у 1997 році заступник Генерального секретаря Ради Європи.

В силу відомих історичних обставин, об’єктивних і суб’єктивних, Україна змогла приєднатися до конвенції порівняно недавно – 9 листопада минає 15-річчя цього етапного її кроку назустріч великій європейській сім’ї.

Розглядаючи історію розвитку правової думки та права в нашій державі, слід самокритично визнати, що вона є країною не стільки нерозвиненої демократії, скільки демократії, я б сказав, невитребуваної, невикористаної, причому, такої, що не поступається тій, яку сповідує Рада Європи.

Ретроспективний екскурс переконує, важко або і, практично, неможливо назвати статтю конвенції і протоколів до неї, положення якої були б відкриттям для українського права, правової думки українців чи народів, які проживали на території нашої держави до її утворення. Якщо конкретніше, то звернімося, скажімо, до припису у преамбулі конвенції: забезпечити дієву політичну демократію. Ще наприкінці четвертого, на початку п’ятого століття до нашої ери в Херсонесі діяв порядок набуття громадянства, згідно з яким кожен бажаючий мав скласти таку присягу. Цитую: „Я буду однодумним стосовно свободи держави і громадян. Не порушу демократичного ладу і не дозволю цього зробити нікому. Я не замишлятиму жодної несправедливої справи проти будь-кого із громадян. Я не дозволю цього нікому і на суді подам голос згідно із законом”. Що це, як не паростки демократії? Нехай ще стихійні, і не зовсім правно артикульовані, але впевнені і наскрізь пройняті громадянською переконаністю.

Добре відомі колізії, які виникали і продовжують виникати навколо проблеми смертної кари. Як відомо, її скасування передбачено у статті 2 Конвенції, що має назву „Право на життя” та у протоколах номер 6 і 13. Так от, коли єпископи спитали київського князя Володимира, чому він не запровадить смертну кару, адже в країні збільшилося число розбійників, він відповів: „Боюся гріха”. Звідси випливає логіка статті другої „Руської правди” (широка редакція), якою констатовано: після смерті Ярослава зібралися сини його: Ізяслав, Святослав, Всеволод і воєводи їхні і скасували смертну помсту за вбивство, а встановили: за вбивство кунами відкуповуватися.

Подібне ж можна сказати і про статтю 3 Конвенції стосовно заборони катувань та права на справедливий суд, передбачено статтею 6. У співставленні з ними цілком по-сучасному виглядає фрагмент із статуту великого князя Ярослава Володимировича Мудрого: „Суддям належить вникати в суть справи, оскільки мають право осудити і без катувань. Судіть зі страхом божим. Належить підсудного перевірити, яке йог життя, яка життєва мораль засвідчена слідством. Горе тому, хто оправдує нечестивого ради мзди і від правдивого правду віднімає. Бійтеся, хто не судив справедливо”.

Як бачимо, навіть без мінімального коригування настанови тисячолітньої давності цілком можуть адресовані сучасному суддівському корпусу і не тільки йому. Прикладів можна навести і більше. Але із сказаного очевидно, чогось принципово нового для української правової думки українського права Європейська конвенція не містить. Є в ній, ясна річ, статті де ряд положень формулюються інакше, але сутність від того не змінюється.

Слід також визнати, що у період тоталітаризму нас примусили відійти від багатьох демократичних положень, але вони існували в дототалітарній історії України, і це підтверджується, знову ж таки, незаперечними фактами. Мова, насамперед, про верховенство права, сповідування якого належить до засадничих підвалин Європейської конвенції. Так даний термін свого часу, дійсно, мало вживався в українському праві, визнавалося верховенство закону, проте в давнину були відомі інші дефініції. Благодать, істина, божественне веління, практично тотожні верховенству права. І перший руський Митрополит Ілларіон Київський, а це ХІ століття, кількома своїми тезами краще і повніше ніж дехто з новітніх дослідників у своїх монографіях розкрив цю проблему. Більше того, він казав, і шлях його утвердження – спершу був закон, а потім благодать, спершу тінь – потім істина. Закон, бо був предтечею і слугою благодаті та істини.

Справді, я думаю, ми погодимося з вами, що важко висловитися більш глибоко і повно. Тепер щодо ідеї гідності людини, яка є серцевиною конвенції. Доволі часто доводиться чути закиди стосовно того, що у нас порушуються права людини через нерозуміння чи недооцінку положення про повагу до гідності кожного, викладене у статті три. Радив би скептикам перечитати повчання Володимира Мономаха, який, і це варто підкреслити особливо, першим у середньовічно правовій думці тлумачив поняття гідності людини та юридичні і моральні імперативи, які з нього випливають.

Резюмуючи скажу так – в Україні ще справді потрібно чимало зробити для вдосконалення механізмів захисту прав людини, але пояснювати нам, що це за права і як їх розуміти не варто.

Потрібно також з обережністю і обачністю сприймати твердження про те, начеб-то масові порушення прав людини у країнах центральної та східної Європи призвели до того, що їхні громадяни кинулися шукати, як останнього порятунку, захисту в Європейському суді. Мовляв, не бачена досі кількість скарг, фактично заблокувала нормальну його роботу. Звернемось до офіційно оприлюднених даних.

Станом на 1 жовтня 1994 року, відколи протоколом № 9 фізичним особам держав-учасниць конвенції було надане право звертатися безпосередньо до Європейського суду, він розглянув 498 справ з 506, що надійшли. Кількість заяв, які щорічно надходили до суду, коливались в межах 5-6 десятків. Країни, які першими отримали право звертатися до суду, Болгарія та Угорщина, Чехія, Польща і Словаччина, Румунія та Словенія, зовсім не вплинули на динаміку зростання звернень. Протягом п’яти наступних років до конвенції приєдналися такі країни Центральної і Східної Європи – Литва, Албанія та Естонія, Хорватія, Латвія, Молдова, Македонія, Україна, Росія, Грузія. А із західноєвропейських лише Андорра, яка зрозуміло наробила погоди у ці статистиці. Оскільки число поданих до суду заяв сягнуло у 1999 році за 20,5 тисяч, склалося враження ніби до цього причетне головним чином центральне східноєвропейське поповнення. Насправді Західна Європа навіть лідирувала, з Італії надійшло 3 тисячі 645 звернень, з Франції 2 тисячі 581 звернення, з Німеччини 1 тисяча 599, з Британії 1 тисяча 28. Тобто загальним числом майже 13 тисяч, майже половина. Якщо взяти ще один показник, кількість звернень на 10 тисяч населення, то він для обох регіонів приблизно однаковий. Причини слід шукати в іншому, на наш погляд, у недосконалості і механізмів захисту прав людини, як на національному так і на загальноєвропейському рівні. Не випадково з 15 прийнятих протоколів дев’ять орієнтовані якраз на вирішення процедурно технічних питань, насамперед, стосовно контролю та реалізації положень конвенції. Зрештою сам Президент Європейського суду з прав людини Жан-Поль Коста, підбиваючи підсумки спільних зусиль у цьому напрямку країн-членів Ради Європи, змушений був визнати, що за 10 років різні спроби реформування системи зазнали невдачі. Очевидно, треба не шукати винних, а розібратись в упущеннях та прорахунках і разом виводити систему з ситуації, що склалася.

Хоча найпроблемнішим чинником тут залишається той самий постійно і стрімкозростаючий потік звернень до суду. Наприкінці першої половини нинішнього року в Європейському суді чекали свого вирішення вже 129 тисяч 650 справ – цифра вражаюча. І відчутний внесок в неї зробила, на превеликий жаль, Україна. Вона посідає четверте місце після Росії, Туреччини та Румунії, причому це „після” є відносним поняттям. За кількістю звернення на 10 тисяч населення ми випереджаємо і Росію, і Туреччину. Що це означає? Схоже на те, що з ратифікацією конвенції органи влади і посадові особи вважають свою місію завершеною. Замість того, щоб бити на сполох і всіма засобами виправляти ситуацію як у межах компетенції уряду, так і через парламент, судові та інші установи, ми все ще опікуємося даною проблемою значно менше ніж організацією візитів своїх представників до Страсбургу.

Не кращим чином виглядає під цим кутом зору і наша судова система: 39 відсотків рішень Європейського суду щодо України стосуються порушення права на справедливість суду, 28 відсотків – порушення права власності, а 12 відсотків пов’язано з тривалими судовими розглядами. І це при тому, що сотні посланців українських судів, в тому числі і Конституційного, і Верховного, і Вищо-господарського, Вищо-адміністративного неодноразово стажувалися в Європейському Суді.

Наврядчи менше відмітилися в Страсбурзі і представники правоохоронних органів. Тим часом Україна продовжує випереджати країни члени Ради Європи в кількості справ за статтею 13 конвенції „Право на ефективний засіб юридичного захисту” і статтею 3 „Заборона катування”. Надворі, як мовиться ХХI століття, а ганебні, просто неймовірні факти катувань не припиняються, і далеко не кожний з них розглядається як надзвичайна подія та кваліфікується як один з найтяжчих злочинів. Прикро, що про подібні речі доводиться говорити після скількох років членства у Раді Європи вбачаючи в цьому значну частку вини і парламенту. Звертаюсь насамперед до Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, час, шановні колеги, обіруч братися за справу: заслуховуйте посадових осіб, ініціюйте проведення парламентських слухань з дорученої вам проблематики, вивчайте рішення Європейського суду та практику їх виконання в Україні, готуйте і вносьте законопроекти з актуальних, назрілих питань. В кінцевому підсумку саме цей комітет повинен стати каталізатором створення ефективних та реально функціонуючих механізмів захисту прав людини у нашій державі, я маю на увазі на парламентському рівні і зрозуміло, що від цього не повинен стояти осторонь і весь український парламент.

Є підстави привернути увагу в даному контексті і до ролі вітчизняної адвокатури. На перший погляд вона працює наче і не погано, а з іншого боку, чому наші співгромадяни дедалі частіше вдаються до послуг іноземних фахівців при зверненні до Європейського суду з прав людини і чому на низькому рівні так зване дружнє врегулювання справ, ініціатором якого має бути передусім адвокат. З статистикою Європейського суду із загальної кількості таких врегулювань 381 на Україну припадає лише 2 відсотки. Подібна ж пропорція і у вилученні справ зі списку.

Ситуація, що склалася, настійно вимагає поліпшення національних механізмів захисту прав людини. З урахуванням того, що в даному разі над національними проблемами безумовно домінують загальноєвропейські у центрі яких найбільш невідкладне реформування самого Європейського суду з прав людини, про це однозначно заявив Генеральний секретар Ради Європи Турбьєн Янгланд : „Ми врятуємо суд, оскільки в нас немає іншого вибору, цього вимагають європейські громадяни, а вони не заслуговують ні на що менше за це.

Таку категоричність виправдовує і той факт, що в Європейському суді як я вже наголошував, чекають свого вирішення майже 130 тисяч справ. Суд, який є мозковим центром захисту прав людини, фактично став заручником і жертвою власної популярності. Вимагаючи від сторін конвенції справи в розумний термін, він сам уже не в змозі поратись зі своїми ж вимогами.

Дотепер підходи до проблеми зростання кількості справ теж були кількісними, процес їх розгляду на двох рівнях у трьох стадіях: Комісія з прав людини, Комітет Міністрів і суд - скорочено до мінімуму. Замість великої палати сформовано ще одну, а число звичайних палат збільшено до 5. Майже подвоїлась кількість комітетів, проте відчутних результатів це не дало, темпи зростання кількості прийнятих рішень набагато відстають від динаміки маси невирішених справ. Навіть при максимальному завантаженні усіх своїх структур суд спроможний вирішувати за рік трохи більше 50 тисяч справ. Це значно менше кількості і тих справ, які чекають своєї черги, і нових, що на підході. Протокол №14 до конвенції знову ж таки орієнтований на кількісний принцип. Він надає право одному судді вирішувати питання про неприйнятність справи, передбачає можливість скорочення палати до 5 суддів і в такий спосіб збільшити кількість палат, висуває нові критерії визнання справи неприйнятною, тощо.

Але, як уже зазначалося, усе це не принесло бажаного, і не приносить бажаного ефекту. Натомість додається нових проблем. Серед них можна прогнозувати і такі: суддя, який засідає одноосібно зіткнеться щонайменше з мовною проблемою, оскільки не зможе ознайомитися з документами, написаними мовою, якої він не знає, що не виключає маніпуляцій текстами з боку перекладачів чи юристів, які даною мовою володіють, а це загроза авторитетові судових рішень.

У статті 8 протоколу констатується, що комітет суду може винести рішення по суті, якщо покладене в основу справи питання щодо тлумачення або застосування конвенції чи протоколів до неї є предметом усталеної практики суду. Проте поняття „усталена практика” чітко не визначене, а відтак комітети можуть давати йому довільну інтерпретацію.

Відповідно до статті 6 протоколу, коли суддя засідає одноосібно, він не розглядає жодної заяви проти високої договірної сторони, від якої цього суддю було обрано. Згідно ж з іншою, 8 статтею цього протоколу, якщо суддя обраний від високої договірної сторони, яка є стороною у справі, не є членом комітету, то комітет може запросити цього суддю зайняти місце одного з членів комітету, а може і не запросити. Таким чином виникає унікальна ситуація в міждержавному судочинстві, коли вина держави-відповідача може бути визнана органом міжнародної юрисдикції поза участю судді, який обраний від неї чи якого вона обрала у статусі ad hoc на конкретну справу.

Нова процедура, безумовно, сприятиме пришвидшенню здійснення судочинства у певній категорій справ, але суттєво обмежить суверенітет тієї чи іншої держави навіть без консультації з нею. Задля забезпечення незалежності і неупередженості суддів протокол лімітує їх обрання на один дев’ятирічний термін. Але при цьому не взято до уваги, що нині суддями обираються юристи навіть віком 32-35 років, тобто роботу у суді вони завершують в 41-44 роки. Отже, до пенсії їм чекати ще 20-25 років. Та і з самою пенсією питання у суді остаточно не вирішене. Таким чином суддям доведеться після повернення на батьківщину напрацьовувати необхідний стаж. Практика різних країн, у тому числі і України, де існує норма обрання судді Конституційного Суду лише на один термін, засвідчує, коли завершується строк його обрання, а до пенсії ще далеко, з’являються певні проблеми. Очевидно, нам належить це врахувати.

Перелік проблем, які створив, але не розв’язав Протокол №14, можна продовжити. Зокрема розширення критеріїв визнання заяви неприйнятною, що може призвести до розмивання системи захисту прав людини. Відхилення заяви без судового рішення, в принципі, не може вважатися таким, що має стосунок до захисту прав людини. З цього приводу вже висловлювали занепокоєння неурядові організації, а також уряди деяких країн, які вказували, що індивідуальну заяву може бути відхилено, якщо заявник не зазнав суттєвого збитку. Суть чи реформатори конвенції мали визначити, що слід вважати таким суттєвим збитком. Але цього не зроблено. Оскільки віднині таке рішення судді можуть приймати лише одноосібно, з огляду на юридичних стаж декого з них, не важко передбачити, що і тут можуть очікуватися складнощі. До речі, щодо виконання положення статті 21 конвенції, де міститься вимога до суддів: бути юристами з визнаним рівнем компетентності. З часом відбулася очевидна девальвація цього критерію. Ось промовиста конкретика. З 15 суддів, обраних до суду на перших виборах. 11 були професорами: Мослер, Росс, Арік, Федрос, Кассен, Фольбак, Макнерь, Марідакіс, Пальєрі, Азбек, Ролен, а чотири – верховними суддями у своїх країнах: Волд, Макгоніал, Роденбур, Арнальдс. Тобто відомі вчені та фахівці, визнані найбільш авторитетними правниками в Європі. За їхніми підручниками і монографіями, на прикладі винесених ними судових рішень навчалися юристи усього світу.

На такому фоні особливо очевидні вади системи добору суддів, у якій превалюють партійні уподобання, що беруть гору над професіоналізмом. Не може не турбувати і те, що в період прийняття протоколу номер 14 багато авторитетних суддів від Італії, Нідерландів, Сан-Маріно, Ірландії, Польщі, Фінляндії, Люксембургу, України, Латвії, Литви, Норвегії перейшли на іншу роботу або відмовилися брати участь у перевиборах. Відповідно до цього протоколу, найближчим часом понад 60 відсотків суддів буде замінено. Ситуація вимагає підвищення вимогливості до кандидатур їхніх наступників. Інакше ми ризикуємо втратити Європейський Суд як високофахову інституцію.

Більш продуманості потрібно і в підходах до завантаженості суду. Нині левова частка його уваги зосереджується на справах, що дублюють одна одну. Мабуть, слід подбати і про те, щоб цей високий, авторитетний орган реально став загальноєвропейським визначником стандартів в галузі прав людини, а не осередком для множення клонових справ, подібно до суду першої інстанції. На часі також урізноманітнення санкцій за порушення норм конвенції, щоб суд не перетворювався у касовий апарат, який лише визначає, кому з потерпілих і скільки буде виплачено.

Шановне зібрання! Дебати навколо вдосконалення загальноєвропейського механізму захисту прав людини не припиняються доти і не припинять доти, доки не буде проведена ефективна комплексна реформа всієї правозахисної системи. Головна сфера докладання зусиль – реформування Європейського суду з прав людини. Виходячи з того, що як підкреслив колишній його голова Рольф Різдал, у галузі демократичного захисту окремих осіб та інститутів він став єдиним і найбільш важливим політико-правовим знаменником для держав європейського континенту в найбільш широкому географічному ареалі. Вже вносились численні пропозиції щодо того, як це зробити, зокрема замість нинішніх місій з установлення фактів створити інститут з наданням йому відповідних засобів та повноважень; сформувати додаткову палату, як було зроблено в Європейському суді в Люксембурзі, яка б вирішувала клонові справи чи встановлювала факти і проводила попередні розслідування; розділити систему захисту на три складові: попередження порушень, підвищення ефективності відсіві скарг, вирішення скарг по суті; утворити в рамках Європейської конвенції регіональні суди першої інстанції; надати право Європейському суду виносити попередні постанови на запити національних судів; розширити компетенцію суду до прийняття рішень і винесення консультативної думки; надати безпосередньо суду можливість вирішувати які справи він розглядатиме; започатк4вати обов`язкове юридичне представництво заявника на всіх етапах Страсбурзького судочинства; створити окремий орган для відсіву скарг, до складу якого входили б судді або збільшити кількість суддів задля формування такого органу. Деякі з перелічені пунктів були враховані, але більшість відхилена з різних мотивів.

Ці та інші проблеми докладно обговорювалися на конференції високого рівня, що відбулася в Інтерлакені 18-19 лютого цього року з ініціативи швейцарського головування в Комітеті міністрів Ради Європи. За її результатами було прийнято Декларацію.

На конференції зокрема розроблено комплекс заходів, що заклали основу реформування як Європейського суду з прав людини, так і всієї регіональної системи захисту цих прав. Учасники закликали держави - члени Ради Європи зробити все, щоб підсумки конференції не звелися до політичної заяви про наміри, а були підкріплені конкретними діями. В Декларації справедливо підкреслено, що засадничу роль стосовно гарантій захисту прав людини на національному рівні покликані відігравати національні органи влади, а саме: уряди, суди і парламенти. До речі, до кінця наступного року Україна має поінформувати Комітет міністрів Ради Європи про те, що зроблено на виконання цієї Декларації. Минула вже майже половина відведеного терміна, а роботи у нас в цьому плані ще непочатий край. Складається враження, що у нас на першому місці все ще залишається наш власний погляд на дану ситуацію і наше власне розуміння відповідальності за виконання міжнародних зобов’язань, у тому числі і політичних, які взяла на себе Україна.

Нагадаю у зв’язку з цим, що конференція закликала майбутніх голів в Комітеті Ради Міністрів Європи слідкувати за виконанням цієї декларації. А з травня наступного року як відомо, Україна якраз приступає до головування в комітеті. Вочевидь, у наших європейських колег виникне нерозуміння того факту, що виконавець цієї провідної почесної ролі показує, м’яко кажучи, не кращий приклад реалізації положень декларації.

Очевидно, що і Верховній Раді, і Кабінету Міністрів України, і нам усім спільно необхідно негайно вжити заходів щодо виконання зобов’язань Україною перед Радою Європи. Нам треба домогтися зняття моніторингу з України, бо це явно не нормальна ситуація, коли головуюча в Комітеті міністрів Ради Європи країна сама знаходиться під моніторингом.

Виходячи з завдань та цілей реформування європейської системи захисту прав людини, нам, очевидно, варто було б найближчим часом розробити і офіційно затвердити комплекс заходів щодо неухильного і комплексного дотримання розробленого конференцією плану дій як інструмента політичної орієнтації в процесі, спрямованому на забезпечення довгострокової ефективної системи конвенції. При цьому мають бути чітко визначені зобов’язання держави та її органів, а також громадських організацій і політичних партій, громадянського суспільства загалом; підвищення ефективності співпраці у сфері захисту прав людини України з органами та установами Ради Європи; вироблення конкретних пропозицій з питань, які вимагають внесення поправок до конвенції стосовно механізму прийняття і відсіву заяв, розгляду їх у європейському суді, контролю за виконанням його рішень.

Реформування європейської системи захисту прав людини вимагає якісного підвищення ролі національних парламентів. Згадаймо ще раз: коли виконавчі структури Ради Європи блокували прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, саме члени парламентів країн-учасниць зуміли прорвати їхню блокаду. Тоді зусилля парламентарів були потрібні для прийняття цього акту, тепер – для розвитку і втілення його положень у життя. Відтак, нам потрібно виробити цілісну концепцію національної політики у галузі прав людини, а також ввести в практику експертизу законопроектів та інших нормативно-правових актів на предмет їх відповідності Конвенції. Адже, цим документом права людини, фактично, виведені із компетенції окремо взятої держави і вони набули універсального характеру. В свою чергу Конвенція – це перепустка до європейської спільноти. Усі назрілі питання можна було б обговорити на Конференції високого рівня держав членів ради Європи. І, очевидно, її варто було б провести в Україні в другій половині 2011 року. На цьому форумі доречно було б проаналізувати перебіг і попередні результати виконання інтерлакінської декларації.

На завершення вважаю за необхідне акцентовано ще раз зазначити, вся передісторія 60-літнього ювілею, який ми нині відзначаємо, доводить, що попри все Конвенція є не рутинним міжнародно-правовим актом, а надійним дорого указом цивілізаційного просування шляхом демократії, що, попри усі вади, є найкращою моделлю розвитку. Бажаю усім нам успіху в реалізації цих завдань. Дякую за увагу. (Оплески)

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо за доповідь і за ініціативу щодо проведення цього спеціального засідання.

А зараз я до слова запрошую Міністра юстиції України Лавриновича Олександра Володимировича. (Оплески)

ЛАВРИНОВИЧ О.В. Шановні народні депутати України, високоповажне зібрання, сьогоднішнє урочисте засідання Верховної Ради України, безперечно, є нагодою ще раз згадати про універсальність та унікальність конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є безпрецедентним проявом прагнення країн Європи, об’єднати зусилля у сфері захисту прав людини, утвердження демократії і верховенства права.

Але в першу чергу сьогодні ми маємо, очевидно, говорити про те, в зв’язку із чим наша держава входить сьогодні до сумною п’ятірки лідерів за кількістю звернень проти неї до Європейського суду з прав людини. Ми зараз чули ґрунтовну доповідь по цифрах. Але мене більше хвилює навіть не чисельність звернень, а чисельність і зміст рішень.

Якщо виходити з того, що Європейський Суд з прав людини не є каральним органом, а лише механізмом, який на найвищому професійному рівні допомагає державі чітко визначити найбільш болючі проблеми, які вона має із забезпеченням прав людини, то аналіз рішень Європейського Суду проти України показує наші внутрішні негативні тенденції, які потребують особливої уваги з боку влади. Хотів би звернути вашу увагу, що таких рішень на сьогодні у нас є уже 670.

Так, зокрема, до констатації Європейським Судом порушення Україною конвенції призводять невиконання або тривале виконання рішень національних судів, 365 таких порушень зафіксовано; тривале провадження досудового слідства по кримінальним справам та тривалий розгляд справ судами, 154 таки порушення констатовано; погане поводження щодо особи, яка тримається під вартою, а також неналежне розслідування скарг осіб на погане поводження з боку представників держави під час затримання та (або) тримання під вартою, неналежні умови тримання, а також ненадання належної медичної допомоги у місцях попереднього ув’язнення та в установах виконання покарань, 39 таких порушень зафіксовано; недоліки законодавства та адміністративної практики, які призводять до тримання особи під вартою без належної законної підстави та порушення права особи на свободу та особисту недоторканість, 38 таких порушень констатовано; порушення права на справедливий суд, пов’язані із судовою практикою, що не відповідає вимогам конвенції та практиці Європейського Суду, 50 таких порушень; порушення права на повагу до приватного та сімейного життя, 19 таких порушень; порушення свободи вираження поглядів, 6 порушень зафіксованих; порушення права на мирне володіння своїм майном, 285 таких порушень.

Україна стала першою державою на європейському континенті, яка на законодавчому рівні ухвалила процедуру виконання рішень Європейського Суду шляхом прийняття у 2006 році у цьому залі Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” яким передбачено систему та процедурних механізмів виконання рішень та превенцій новим порушенням Конвенції.

Відповідно до цього закону виконанням рішення Європейського суду про порушення Україною прав людини є виплата відшкодування, вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, спрямованих на усунення конкретного порушення, визначеного рішенням Європейського суду, а також заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстави для надходження до суду аналогічних заяв проти України у майбутньому (найскладніше місце для української держави, яке лишається по сьогоднішній день).

Власне, процес виконання рішень Європейського суду мав би об’єднати всі три гілки влади в державі, оскільки уряд України відповідає за сплату справедливої сатисфакції, в основному судова гілка влади за заходи індивідуального характеру, які найчастіше полягають у необхідності відновити судове впровадження. Верховна Рада в свою чергу очевидно має ухвалювати рішення щодо законодавства з метою якнайшвидшого вирішення проблеми, яка призвела до порушень прав людини.

І маю зазначити, що це було б логічно, наскільки відповідачем у нас в Європейському суді у нас є держава Україна, а не тільки уряд, і відповідно всі органи державної влади несуть спільну відповідальність за те, наскільки захищеними є права людини в Україні.

При цьому маю зазначити, що лише в частині сплати справедливої сатисфакції механізм працює належним чином. Гроші, які мають бути виплачені за рішенням Європейського суду, особа гарантовано отримає протягом 3 місяців з моменту набуття рішенням статусу остаточного. Але маю зазначити, що саме ці кошти, які щороку передбачаються в Державному бюджеті для виконання рішень Європейського суду, є найбільш яскравим показником того, наскільки коштовним для держави є порушення прав людини.

Я не буду приводити ці цифри, вони достатньо великі по цим рішенням. Але ще раз хочу підкреслити, що до останнього євро, центра все виплачується вчасно, відповідно до рішень.

Якщо аналізувати такий етап виконання рішень Європейського суду, як індивідуальні заходи, то можу з жалем констатувати, що при тому, що на сьогоднішній день у процесуальному законодавстві є всі можливості для відновлення судового розгляду внаслідок констатації Європейським судом порушення прав людини Верховним Судом України ці можливості не використовуються, а часто ігноруються. Це не залежить від процесуального законодавства, яке діяло до ухвалення нових процесуальних правил, не так давно і зараз це одне з найперших повноважень і прав Верховного Суду, яке зберігається постійно.

Хочу донести тільки одну справу „Яременко проти України”, в якій людину було засуджено до довічного позбавлення волі на підставі тільки одного доказу, явки з повинною, яка була отримана правоохоронними органами за відсутності адвоката.

Європейський Суд констатував порушення права на справедливий судовий розгляд і здавалося, що при дотриманні процесуального законодавства і при наявності поваги до принципу захисту прав людини Верховний Суд мав би скасувати вирок в тій частині та направити справу на новий судовий розгляд з метою виправлення порушень. Однак Верховний Суд у своєму рішенні лише виключив із мотивувальної частини вироку згадку про явку з повинною, залишивши сам вирок в силі.

Не важко спрогнозувати наслідок для держави, оскільки Міністерством юстиції вже отримано з Європейського Суду справу „Яременко проти України-2”, яка стосується права на справедливий судовий розгляд саме під час перегляду справи Верховним Судом. За розглядом цієї справи ми найближчим часом матимемо оцінку з боку Європейського Суду, наскільки ефективним є Верховний Суд України, як основний захисник прав людини під час судового розгляду при констатації порушень Конвенції.

Не можна оминути і питання виконання заходів загального характеру, спрямованих на усунення підстав до надходження до Європейського Суду заяв проти України, а саме приведення законодавства України у відповідність до Конвенції та практик Європейського Суду.

Саме з цією метою за поданням уряду протягом останніх десяти років Верховною Радою України було внесено низку дуже важливих змін до законодавства.

Зокрема скасовано повноваження прокуратури санкціонувати тримання особи під вартою. Скасовано процедуру перегляду рішень судів, які набрали законної сили у порядку нагляду. Заборонено перегляд кореспонденції особи, яка тримається під вартою або відбувають покарання, обмінюються з Європейським судом та захисником, встановлено порядок оскарження рішень судів по адміністративних справах в ординарному порядку, врегульована на національному рівні процедура екстрадиції, скасовано процедуру перегляду Верховним Судом України рішень вищих судів України в порядку подвійної інкасації. Це також були рішення констатовані Європейським судом з прав людини. Але при цьому не можна не сказати про головну проблему, яку констатовано Європейським судом в першому пілотному рішенні щодо нашої держави і воно проти України, це до речі вже наслідки інтерлакінської конференції. Питання, коли приймається пілотне рішення, яке стосується тисяч спільних чи подібних заяв. Пов’язана ця проблема з двома головними факторами, вирішення яких має стати першочерговим для всіх органів державної влади України.

По-перше, нам необхідно унормувати те, очевидно чесно визнавши популістичне законодавство, яке в силу різних політичних причин або уподобань, гарантувало громадянам України ті чи інші пільги та виплати, які ніколи в повному обсязі не фінансувалися і навіть теоретично не могли бути профінансовані державним бюджетом.

Станом на сьогоднішній день за роки незалежності України, борг держави за такими законами перед громадянами України становить більше 130 мільярдів гривень. Крім того маю зазначити, що цей борг зростає кожного дня і зростатиме далі, поки не буде знайдено вирішення цієї проблеми. Розумію, проблема, яка в нас існує, ухвалення нових законів і статті 22 Конституції. Але ми повинні знаходити рішення, щоб ми себе далі не заганяли в глухий кут неможливості виконання рішення Європейського суду з прав людини.

По-друге, необхідно вирішити питання із встановленням мораторію на реалізацію майна, яке не дозволяє органам державної виконавчої служби виконувати рішення суду тільки тому, наприклад, що державі в майні підприємства не належить більше 25 відсотків або підприємство внесено до енергетичного реєстру. Це використовується як охорона грамота для підприємства, щоб не виконувати будь-які судові рішення, які ухвалюються в Україні, потім приймаються рішення в Страсбурзі і державний бюджет України розраховується за підприємства, які дозволяють собі не виконувати свої договори і контракти і не виплачувати заробітну плату своїм працівникам.

Маю зазначити, що часу для вирішення вказаних проблем у нас не так багато, в січні 2011 року у нас спливає строк виконання пілотного рішення. Ми зараз знаходимося в пошуку яким чином запропонувати українському парламенту, щоб ми ухвалили рішення на виконання Європейського суду з тим, щоб ми надалі за соціальними виплатами не нарощували свій борг і не провокували нових тисяч звернень до Європейського суду з прав людини.

У зв’язку із цим, повертаючись до теми нашого зібрання, сьогодні маю ще раз наголосити на тому, що Конвенція з прав людини, ювілей якої широко відзначає у всій Європі, крім інших завдань містить ще й завдання для всіх гілок влади України – консолідувати свої зусилля для того, щоб права людини були належним чином захищені у нас на національному рівні у нашій рідній українській державі.

Веде засідання Голова Верховної Ради України В.М.ЛИТВИН

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам. Шановні колеги! Я запрошую до виступу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніну Іванівну Карпачову. (Оплески)

КАРПАЧОВА Н.І. Шановний Голово! Шановні народні депутати! Шановні члени уряду! Представники релігійних громад, дипломатичного корпусу, науки, засобів масової інформації, дорогі співвітчизники! Із прийняттям Радою Європи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на європейському континенті розпочався процес створення якісно нової європейської системи захисту прав і свобод людини, яка стала фундаментом для національних правових систем усіх країн Європи.

Європейська конвенція рішення і практика Європейського Суду – це сучасна скарбниця верховенства права і поваги до прав людини. Використовуючи надану сьогодні можливість, відповідно до постанови Верховної Ради України, я сьогодні представляю шановному зібранню спеціальну доповідь Уповноваженого Верховної Ради України: ”Стан дотримання Україною європейських стандартів з прав і свобод людини з нагоди 60-річчя європейської Конвенції з прав людини”.

В цій доповіді зроблено комплексний аналіз виконання Україною зобов’язань, взятих при вступі до Ради Європі, так і тих, що випливають з європейської Конвенції з прав людини та інших європейських конвенцій, ратифікованих Україною. Висвітлена діяльність Уповноваженого з прав людини щодо сприяння імплементації в законодавство України та правозастосовчу практику європейських стандартів, аналізуються рішення і практика Європейського суду щодо України. Публічно вперше представлено аналіз виконання Україною зауважень і рекомендацій постійних контрольних моніторингових органів Ради Європи.

Процес ратифікації в Україні конвенції був складним і навіть драматичним одночасно. Йому чинився активний супротив, це нагадувало, до речі, драматичну історію розробки і прийняття самої європейської Конвенції, про сьогодні детально нам розповів Володимир Михайлович Литвин. Мені як народному депутату України другого скликання довелося тоді бути координатором та співдоповідачем питання щодо ратифікації європейської Конвенції з прав людини. Ми пам’ятаємо як в цій залі 17 липня 1997 року фактично тільки з третьої спроби нам вдалося добитись ратифікації цієї конвенції.

До речі, сьогодні в цій ложі сидять поважні люди, які в той момент були моїми колегами і допомагали мені якраз в тому, щоб добитись ратифікації цієї конвенції і виконати взяті на себе собі зобов’язання. Це шановний Борис Ілліч Олійник, який протягом 10 років був головою парламентської делегації в Раді Європи і шановний Володимир Буткевич, який фактично був першим суддею від України в Європейському суді з прав людини. Але закон щодо ратифікації конвенції було прийнято з застереженнями та заявами. Правова система України, це відзначу, дуже неохоче і боляче розставалася з правом прокурорів надавати санкцію на арешт і обшук житла. Проте, ці рудименти продовжують жити і досі.

До речі, зараз в зверненні Президента України ми почули щодо незахищеності прав людини.

У цьому контексті хочу сказати, що нещодавній обшук без санкції суду в офісі вінницької правозахисної групи із вилученням оргтехніки і 300 файлів з конфіденційною інформацією стосовно біженців – яскраве свідчення цього.

Одним з пріоритетів діяльності омбудсмена є сприяння виконанню зобов’язань України перед Радою Європи, тому 10 травня 1999 року омбудсмен України звернулась до Президента держави як гаранта Конституції з проханням оприлюднити офіційний текс конвенції і лише 10 січня 2001 року, звертаю вашу увагу, було оприлюднено в Україні офіційний переклад конвенції. Таким чином понад 3 роки була унеможливлена фактична дія конвенції у національній правовій системі.

Найбільш складним став процес реалізації Україною головних вимог Європейської конвенції з прав людини, зокрема забезпечення охорони законом права кожного на життя і заборону смертної кари. Спочатку, пригадаємо, був мораторій, потім визнання Конституційним Судом України смертної кари неконституційною, пізніше ратифікація двох протоколів – шостого і тринадцятого. І навіть після скасування в Україні смертної кари мені доводилося як омбудсмену захищати права наших співвітчизників на життя у таких країнах як Таїланд, Китай і Сполучені Штати Америки.

Я, як омбудсмен, рішуче підтримую скасування смертної кари в усьому світі, адже це і можлива судова помилка, і неможливість її виправити. Показовою в цьому сенсі є справа Володимира Панасенка, якого в 2008 році вироком апеляційного суду Львівської області було засуджено до довічного позбавлення волі за організацію замаху на умисне вбивство. Фактично довічне ув’язнення стало помстою через зведення рахунків у бізнесовій сфері. Проте, завдяки саме скасуванню смертної кари в Україні, у нас є час ще поборотися за справедливість.

Шановні учасники зібрання! Із забезпеченням права на життя безпосередньо пов’язано запобігання катуванням та всі інші зобов’язання України, які випливають із Європейської конвенції про запобігання катування, ратифіковані, до речі, нашою країною. Питання створення людських умов перебування ув’язнених у місцях позбавлення волі потребують негайного державного вирішення. Досі зберігається недопустима практика застосування тортур і дій, що принижують гідність людини, особливо під час затримань і під час арештів. Сьогодні кожне повідомлення в Україні про насильства або про застосування тортур до людей у відділках міліції лунають як повідомлення з поля бою.

На превеликий жаль, непоодинокими є і випадки, що призводять до загибелі затриманих. У зв'язку з цим не можу не звернути увагу на факт загибелі 20-річного студента Ігоря Індила у Шевченківському райвідділі міліції. З перших днів я заявила, що фактично це є вбивство. Провадження омбудсмена підтвердило, що смерть стала наслідком застосування до нього насильства і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Як відзначено в одному з рішень Європейського суду „Вінтерверп проти Нідерландів”, що в 1979 році свавільне затримання ніколи не може вважатися законним. Але саме таке затримання студента у гуртожитку, в його тимчасовій домівці, вартувало йому життя. На жаль, у Шевченківському райвідділі міліції міста Києва подібні дії стали системою. Тільки провадженням омбудсмена встановлено побиття і приниження людської гідності у 2007 році лікарів і працівників Київської міської стоматологічної лікарні. Ми вночі виїжджали у цей райвідділ міліції. У 2008 році смерть 30-річного Тимура Федоса, яка стала наслідком його побиття.

За ініціативою Уповноваженого з прав людини 21 липня 2006 року Верховна Рада ратифікувала факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань. Відповідно до нього має бути створений національний контрольний механізм із запобігання катуванням, на мою думку, як окремий незалежний орган із спеціальним статусом. Я звертаюсь до присутніх тут представників уряду і, безперечно, сподіваюсь, що мене почує і Микола Янович. І прошу віднайти можливість і фінансову, і ресурсну і створити в Україні цей превентивний механізм у відповідності до міжнародних і європейських стандартів. Зі свого боку як омбудсмен готова всіляко сприяти його становленню і роботі.

Уже 10 років поспіль мною порушується питання про те, що Україна залишається в Європі за кількістю арештів лідером. І хоча, відповідно до європейських стандартів, Україна передала функцію щодо санкцій на арешт від прокурорів судам, ситуація практично в Україні не змінюється. Сьогодні в Україні йде нова хвиля арештів. Проте, здебільшого арешти за будь-якими ознаками мали би бути в першу чергу застосовані не арешти, а запобіжні заходи, які не позбавлені, які не пов’язані з позбавленням волі.

Нещодавно мені довелося витримати безліч критичних випадів з боку керівництва міліції щодо моєї позиції, яку вдалося обстояти у Конституційному Суді України у липні цього року, стосовно визнання неконституційним статті 11 Закону України „Про міліцію”, яка стосується затримання до 30 діб за підозрою у зайнятті бродяжництвом. Таким чином, на системному рівні зупинено ситуацію, коли працівники міліції, з метою розкриття кримінальних злочинів та вибивання явки з повинною могли зловживати зазначеними повноваженнями, застосовуючи цей термін затримання до будь-якої людини.

Шановні учасники засідання! Особливо гостро в Україні стоїть питання дотримання права на судовий захист і невиконання судових рішень. Про це сьогодні вже йшлося з цієї трибуни. Але хочу зазначити, що навіть виконання рішень Європейського суду в Україні становить на сьогодні лише 9 відсотків. 616 рішень Європейського суду, вибачайте, з 674 рішень Європейського суду лише сьогодні 616 досі поки що залишаються остаточно невиконаними і йде моніторинг Комітету Міністрів Ради Європи.

Проблема невиконання рішень судів, національних в першу чергу. Європейського. Має розглядатися, на мою думку, як нагальна проблема.

Невипадково, що Верховна Рада України ввела спеціальну кримінальну відповідальність (стаття 382 Кримінального кодексу України) за невиконання судового рішення, а четвертою частиною цієї статті передбачила позбавлення волі навіть до 8 років за умисне невиконання службовою особою рішень Європейського суду з прав людини. Невиконання або затримка у виконанні рішень національних судів є системною проблемою в Україні, на що звернув увагу і голова Європейського суду з прав людини Жан Поль Коста.

Шановні учасники зібрання! Свобода ЗМІ і плюралізм думок є наріжним каменем демократії, а тому Україна має зробити все, щоб захистити ці європейські принципи і стандарти. хотіла б нагадати, що до цього часу Україною не виконано своє зобов`язання, яке ми брали при вступі до Ради Європи ще 15 років тому. Йдеться про створення суспільного телебачення. Журналісти в Україні як і раніше, зазначу, зазнають фізичних погроз і насильницьких дій при виконанні ними професійних обов`язків.

У впровадженні Уповноваженого з прав людини перебувають одразу дві справи: щодо розбійного нападу на головного редактора житомирської районної газети „Сільське життя” Валерія Івановського та щодо зникнення за невідомих обставин головного редактора харківської газети „Новий стиль” Василя Климентієва. Вважаю, що ці справи як і справа безвісно зниклого 10 років тому журналіста Георгія Гонгадзе, так і без вісті зниклого журналіста Климентієва мають бути ретельно розслідувані, а також мають спонукати Україну приєднатися до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких дій. З цього приводу мною внесено було декілька років тому спеціальне подання.

У своїй останній Резолюції Парламентська асамблея Ради Європи, ви знаєте про цю Резолюцію функціонування демократичних інституцій в Україні, ПАРЕ висловлює свою стурбованість з приводу збільшення кількості заяв стосовно того, що демократичні свободи, так як свобода зібрань, свобода вираження думок, свобода ЗМІ, опинилися під загрозою.

Наше спеціальне засідання парламенту відбувається напередодні місцевих виборів. В офісі омбудсмена відкрито телефон гарячої лінії. Я сподіваюсь, що заяви від різних сторін, зацікавлених у чесних виборах, будуть почуті владою – і влада забезпечить рівні умови всім учасникам виборчого перегону, а також зробить все і буде вживати всіх заходів для зміцнення довіри до виборчого процесу, який має ґрунтуватися на широкому політичному консенсусі. На мою думку, це має стати передумовою прийняття уніфікованого виборчого кодексу України.

Водночас не можу не звернути уваги, що останнім часом регіональними управліннями СБУ відкриті гарячі лінії з питань порушення виборчого законодавства. Навіть відділи військової контррозвідки втягнулися в контроль за виборчим процесом. Таке тотальне контролювання виборів спецслужбами є небезпечним для демократії України. Це вже було в 2007 році, на що мені доводилося звертати увагу тоді попереднього керівництва Служби безпеки України.

Я хочу наголосити з цієї трибуни, що ні Закон про СБУ, ні Указ Президента України Віктора Януковича від 16 вересня 2010 року не покладають яких би то не було завдань щодо здійснення нагляду за дотриманням виборчих прав під час виборчих перегонів на Службу безпеки.

Шановні учасники спеціального засідання, в 2011 році виповнюється 50 років Європейській соціальній хартії. Це один з найважливіших європейських документів, що стосуються соціально-економічних прав людини. Я переконана, що фактично Європейська конвенція з прав людини разом з Соціальною хартією і протоколами до них становлять своєрідний європейський біль про права людини. Саме єдність цих документів є підтвердженням універсальності, неподільності і взаємозалежності всіх прав людини: громадянських, політичних, соціально-економічних і культурний. І завершуючи представлення спеціальної доповіді, я хочу зазначити, що в ній ви знайдете аналіз виконання Україною зауважень і рекомендацій всіх постійних контрольних моніторингових органів Ради Європи. Підсумовуючи, хочу закликати усі політичні сили України до консолідації на засадах реального захисту прав і свобод людини. Це той важливий висновок, який ми всі мусимо зробити в 60-річчя Європейської конвенції з прав людини. Дякую вам за увагу.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ніно Іванівно, вам також за ваш виступ. (Оплески) Запрошую до виступу Уповноваженого… уповноваженого, Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Юрія Євгеновича Зайцева.

ЗАЙЦЕВ Ю.Є. Вельмишановний пане головуючий, вельмишановні депутати, вельмишановні члени уряду, гості, запрошені, представники дипломатичних представництв. Ну, мені важко уже після настільки ґрунтовного огляду і практики Європейського суду з прав людини і застосування Конвенції в Україні конкретизуватися на деталях і по ходу корегував, скажімо так, свій виступ, і я хотів би зосередитися на двох аспектах, які взаємозалежні по суті. Тут неодноразово згадувався, так званий, інтерлакінський процес. Під час швейцарського головування було прийнято надзвичайно важливий документ, який відкриває шлях до стратегічного, скажімо так, реформування Європейського суду з прав людини. Суть його полягає і ядро цього реформування полягає в тому, що акцентується увага на поділі відповідальності прямо сформульованої в декларації і в відповідному плані дій, затвердженому цією інтерлакінською конференцією між державою та судом. Тобто акцентується увага на посиленні, так званого, принципу субсидіарності.

Європейський суд позначає проблему, а держава вже має вжити всіх заходів для того, щоб цю проблему вирішити. Кілька… Я, як практик, практично, урядовий уповноважений, це є посадова особа, яка, ну, неформально їх називають, в кожній державі Європи є така посада, вона називається „адвокат держави”. І як практик я можу сказати, що, фактично, на системному рівні порушена проблема, особливо на законодавчому. Ну, і як правило, справа „Гуребко проти України”, коли відсутність можливості оскарження, судового оскарження адміністративного арешту, фактично, мала наслідком цілу таку лавину звернень до Європейського суду аж допоки Верховна Рада не прийняла відповідний закон і проблема була знята.

На сьогоднішній день Європейський суд ставить нам проблему стосовно можливості застосування, знову ж таки, згадувалася процедура, пілотного рішення щодо відсутності в Україні законодавчо визначеної процедури екстрадиції, але Верховна Рада приймає дев’яту главу до Кримінально-процесуального кодексу, і я сподіваюся, що Європейський суд, проаналізувавши відповідним чином, знову ж таки, зніме це питання.

Тобто держава може превентивно… На сьогоднішній день акценти зміщуються, Європейський суд, захлинаючись, фактично, про це вже говорили, у тій кількості справ, яка наростає в геометричній прогресії, і Володимир Михайлович сказав абсолютно точно, що він став заручником власної популярності, він зміщує акценти. На сьогоднішній день це превенція.

І в цьому контексті я хотів би, знову ж таки, порушити друге питання. Кожного дня у мене на столі буває 10-20-30 справ проти держави. І я… читаючи їх, я бачу, що, раз – адвокат зміг би представити цю справу в інший спосіб і вона пройшла б у Європейському суді, і право особи було б захищено, однак незнання формальних аспектів прийнятності, фактично, унеможливило право особи здобути захист у Європейському суді, з іншого боку, національні суди – перша, друга, третя інстанція – могли виправити, але цього не зробили. І тому я думаю, що ключова проблема на сьогоднішній день – це відсутність системного підходу до юридичної освіти.

На сьогодні практика Європейського суду з прав людини читається у курсі міжнародного права. На мою думку, і ця думка співпадає, я думаю, із ідеологією частини першої статті 9 Конвенції, де сказано, що міжнародні договори є частиною національного законодавства. Цей курс має читатися в рамках національного права. Тобто в рамках конституційного права засадничі речі: що таке справедливий суд, що таке межі втручання в державі… держави в права людини, що таке розумність. Я пам’ятаю, як судді не сприймали, я дуже багато читаю лекції суддям, не сприймали взагалі поняття „розумний строк”, аж допоки воно не з’явилося в кодексах і було прописано.

Базові якісь речі, мабуть, що треба читати в рамках конституційного права і в рамках галузевих дисциплін, читати у порівнянні з Європейською конвенцією „Національні галузеві дисципліни”. На жаль, на сьогодні ні фундаментальна наука, ні, скажімо так, якісь методичні, методологічні розробки цього не роблять.

І я вже, я перепрошую, я вийшов трошки за межі регламенту, один такий показовий момент. Телефонували мені з одного поважного нашого відомства, сказали, от нам треба зробити запитальник, вопроснік, по Європейській конвенції. А хто буде приймати ці іспити від співробітників. А ми напишемо відповідь на кожне питання і роздамо, і відповідно будуть знати, яким чином відповідати. Все. Оце підхід.

Якщо ми не перенесемо акценти з Європейського суду на національний рівень, на розробку механізмів превенції, то ми будемо платити з бюджету весь час. Я закінчив. Дякую. (Оплески)

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Євгеновичу, дякую вам.

Я запрошую до виступу голову Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин, міжнаціональних відносин Олега Олександровича Зарубінського.

ЗАРУБІНСЬКИЙ О.О. Шановний голово! Шановні учасники спеціального зібрання!

Відзначення на високому державному рівні ювілейної річниці Європейської конвенції з прав людини – є добрим знаком для суспільства. Воно засвідчує, що всі гілки влади прагнуть докласти зусиль, щоб права людини в нашій державі наповнились реальним змістом.

На жаль, це не можливо зробити швидко, але ми повинні йти цим шляхом. Не прикриватись правами людини в політичних баталіях, а жорстко дискутувати щодо дієвих шляхів їх забезпечення.

Щоб зрозуміти глибину завдань, які стоять перед Президентом України, урядом, парламентом, поставимо перед собою кілька простих запитань. Чи кожна людина у нас знає свої права? Чи спроможна їх захистити? Чи забезпечує держава повною мірою реалізацію прав і свобод передбачених Конституцією і передбачених законодавством України? Відповідь буде не втішною.

Саме тому, як сьогодні, правильно зазначалось мають бути консолідовані дії, об’єднані дії, щоб ці запитання перестали бути риторичними. В решті ми всі маємо зрозуміти, що є цілі, заради яких потрібно шукати порозуміння. І такою метою та, власне, нашим прямим обов’язком є утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Так наша держава ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини лише, і можна сказали, лише у 1997 році. Але заради об’єктивності скажу, що за час, що минув ми ратифікували практично всі протоколи до Конвенції. Пройшли не прості суспільні дебати і ліквідували смертну кару, поставивши над усе, право на життя.

Верховна Рада України постійно працює над розвитком положень Конвенції та інших фундаментальних міжнародних договорів у церені прав людини в національному законодавстві.

Можу назвати низку чинних Законів України у даній сфері адаптованих до європейських стандартів, більш того, законів, які пройшли експертизу у Раді Європи, ОБСЄ та в інших міжнародних структурах. Це закон про громадянство, закон про біженців, закон про свободу пересування та вільний вибір місця проживання тощо. Стисло зупинюсь на діяльності Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, адже його головним завданням і є законодавче забезпечення прав людини. В даний час комітет опрацьовує законопроекти про порядок організації проведення мирних зборів, про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою, про внесення змін до Закону України про звернення України щодо удосконалення порядку розгляду звернень громадян, про запобігання дискримінації осіб літнього і похилого віку та інше.

Окремо хочу приділити увагу темі підготовки законопроекту про мирні зібрання. Право людини на свободу мирних зборів передбачено у загальній декларації прав людини та гарантується Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Так от підготовка закону, який би врегулював весь комплекс питань, пов’язаних із забезпеченням права людей збиратися мирно, триває з 1996 року. Тобто 14 років в нашій державі відсутній один із конституційних законів. І давайте чесно скажемо, це не лише проблема нинішньої влади як дехто намагається це подати сьогодні. Такий закон не могли увалити і рік тому, і два роки тому, і п’ять років тому. Адже, коли міняється місцями влада і опозиція, діаметрально протилежно бачаться норми закону. Наприклад, нинішній законопроект про мирні зібрання вносився попередньою владою, яка зараз будучи опозицією, виступає вже проти цього закону. Тому в цьому питанні потрібен суспільний компроміс між владою, опозицією і широкою громадськістю. Комітет намагається йти саме цим шляхом. Ми провели слухання щодо положень законопроекту про мирні зібрання із залученням широкого кола громадських організацій. Утворили робочу групу, до якої увійшли народні депутати України, представники органів виконавчої влади, правозахисних організацій опрацювали сотні пропозицій, дійсно, сотні пропозицій, що надійшли в комітет. І на даний час проект знаходиться на експертизі у Венеціанській комісії.

Сподіваємося, що авторитетна фахова і головне незалежна експертиза дозволить уникнути необґрунтованих звинувачень на адресу парламенту, комітету та головне – врешті буде прийнятий цей важливий закон.

Комітет тісно співпрацює з Офісом Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин щодо проекту Закону про відновлення прав, депортованих за національною ознакою, відбулося кілька зустрічей з Кнутом Воллєбеком в комітеті, на яких обговорювалося це питання. На даний час йде опрацювання пропозицій до законопроекту від ОБСЄ та підготовка проекту до розгляду.

Ще один аспект, на якому хотів би зупинитися, - необхідність посилення функцій парламентського контролю за дотримання прав людини і за виконанням прийнятих законів, адже задекларовані і закріплені у законодавстві права людини, що в принципі у нас є ніщо без їх реального забезпечення і це всі розуміють. В цьому контексті, в цьому зв’язку наведу слова колишнього Генерального Секретаря ООН Кофі Аннана який сказав: „Настав час, щоб уряди відзвітували перед своїми громадянами і один перед одним за ту повагу до особистої гідності, яку вони досить часто визнають на словах. Ми повинні перейти від епохи законодавства – до епохи здійснення. Цього вимагають проголошені нами принципи і наші спільні інтереси.” - кінець цитати.

Наочну ситуацію з дотриманням прав людини ілюструють звернення громадян вищі керівні органи держави, буквально засипані ними, серед іншого це свідчить про відсутність належної організації роботи у низових ланках владних інституцій. Адже людина не від добра – шукає правди в Києві. Це означає, що вона не знаходить її правду там – на місці свого проживання. І в багатьох моментах – це проблеми, які можуть бути вирішені органами місцевого самоврядування.

Підсумовуючи зазначу, що сьогоднішнє спеціальне засідання ще раз засвідчило, проблеми у сфері забезпечення прав людини мають бути сфокусовані у чітких завданнях, а останні, у свою чергу, конвертовані у реальній та ефективній дії, адже визначальною для отримання результату тут є сама модель підходу до проблеми.

І тут, на наш погляд, доречною є така аналогія: песиміст скаржиться на вітер, оптиміст сподівається на зміну погоди, а реаліст ставить вітрила. Отже ані „ліниве скигління”, з одного боку, ані „маніловські” фантазії з іншого, а щоденна, наполеглива, цілеспрямована робота є шляхом до справжнього забезпечення прав людини і основоположних свобод, а відтак, комплексного, системного і повноцінного виконання конвенції, 60-річчю підписання якої присвячене наше зібрання. Дякую за увагу! (Оплески)

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники спеціального засідання Верховної Ради України, ви бачите, що ця тема безкінечна, її потрібно обговорювати, а головним чином діяти. І наше спеціальне засідання Верховної Ради України було присвячене 60-річчю конвенції для того, щоб ми підтвердили свою європейську ідентичність, для того, щоб ми склали данину шани тим, хто витворив цей документ. Я переконаний, документ на віки, який буде лише вдосконалюватись, для того, щоб критично поглянути, а ми це вміємо завжди робити, на те, що відбувається у царині прав людини в усіх вимірах, а головне, щоб сказати, що нам належить далі робити на рівні законодавчому насамперед, на рівні виконавчої влади.

І зрозуміло, що права людини, вони безмежні, вони будуть розвиватися, головне, щоб вони співставлялися із нашими традиціями, з нашою вірою та для того, щоб вони слугували людям, прогресу і, власне, в Україні і людській спільноті. Я складаю щиру подяку всім вам за участь у спеціальному засіданні Верховної Ради України і оголошую його закритим. Дякую вам. (Оплески)