ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ОСВІТА, ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я

ТА СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІТЕЙ

З ПОРУШЕННЯМИ ПСИХОФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ:

ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

4 червня 2014 року, 15 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради України

КОШУЛИНСЬКИЙ Р.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго дня, шановне товариство! Шановні пані та панове! Я вас вітаю у сесійній залі, на парламентських слуханнях. Сьогодні нас очікує надзвичайно цікава, хвилююча роз­мова. Я думаю, що у нашій розмові ми будемо настільки оголено щирі, відверті, шпичасті для того, щоб знайти відгуки, напевно, мільйона людей в Україні, які очікують від нас, зокрема від нашого нинішнього діалогу, вирішення нагальних питань.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 25 бе­резня 2014 року сьогодні проводяться парламентські слухання на тему: “Освіта, охорона здоров’я та соціальне забезпечення дітей з  порушеннями психофізичного розвитку: проблеми та шляхи їх вирішення”. Ініціатором цих слухань виступив Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти. До проведення слухань до­лучилися також комітети Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, з питань соціальної політики та праці, у справах пенсіо­нерів, ветеранів та інвалідів.

Для участі в парламентських слуханнях запрошені представ­ники уряду, депутатських фракцій, комітетів, громадських органі­зацій, науковці, освітяни, працівники соціального захисту, охорони здоров’я, медики і ті громадські організації, які безпосередньо представляють зацікавлені сторони у нашій сьогоднішній розмові.

Чим викликана наша сьогоднішня розмова? У світі при­близно 450 мільйонів людей (а це майже десята частина насе­лення) мають порушення психофізичного розвитку. Така проблема є і в Україні, зокрема ми говоримо про дітей.

За статистикою, тенденція до зростання кількості дітей у нас досить незначна, у період після 2012 року чисельність дитячого на­селення знизилася більш як на 19 відсотків, але чисельність дітей з особливими потребами (я все-таки вживав би таке словосполу­чення, а не “дітей-інвалідів”, хоча, можливо, це не дуже коректно, але, думаю, що для всіх приємніше звучить) збільшується щороку на 0,5 відсотка і на початок 2014 року становила 167 059 осіб, тоб­то практично 2 відсотки всього дитячого населення України.

Ми можемо багато говорити сьогодні про законодавчу ба­зу,  про законодавчі ініціативи, закони, постанови, накази, урядові програми, але воно все вихолощено, розкидано по різних законо­давчих актах, і тому надзвичайно складно це все мобілізувати і да­ти зрозумілу картину для людей, які безпосередньо працюють у цій галузі. Я думаю, що метою, одним із завдань нашого сього­днішнього обговорення буде знаходження шляху, який дав би можливість максимально спростити цей механізм людям, які пра­цюють у цій царині. Тому ми й запросили, як бачите, представ­ників трьох профільних міністерств — Міністерства освіти і науки, Міністерства соціального захисту, Міністерства охорони здоро­в’я, — для того щоб ми могли якісно опрацювати і обговорити в різних напрямах законодавчий базис, який дасть змогу об’єднати цей розрізнений документообіг, назвемо його так, щоб спрости­ти цей механізм.

Звісна річ, ми можемо обговорити також нові підходи в цій царині, організацію навчального процесу. Ми говоримо про новий механізм підходу — недискримінаційний, максимально демокра­тичний підхід до діток, які потребують особливих послуг.

Отже, шановне товариство, я розумію, що ми багато очікуємо від цих парламентських слухань, ми вважаємо, що вони нададуть нам можливість скомпонувати все це і запропонувати законодавчі ініціативи.

Я пропоную вам такий регламент нашої роботи.

Надамо по 10 хвилин для доповідей міністру освіти і науки Квіту Сергію Мироновичу, першому заступнику міністра охорони здоров’я України Салютіну Руслану Вікторовичу і заступнику міні­стра соціальної політики Федорович Наталії Володимирівні.

До співдоповідей запросимо голів комітетів з питань охоро­ни здоров’я Бахтеєву Тетяну Дмитрівну, у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Сушкевича Валерія Михайловича і з питань науки і освіти Гриневич Лілію Михайлівну.

Для виступів в обговоренні пропонується регламент до 5 хвилин. Для того, щоб ви призвичаїлися, за 30 секунд до завер­шення виступу пролунає звуковий сигнал. Це означатиме, що ще півхвилини мікрофон буде ввімкнений. Тих, хто не встигне висту­пити в межах відведеного часу (ми працюємо до 18 години), про­шу передати доповіді до секретаріату профільного комітету, вони також будуть опубліковані і враховані при опрацюванні проекту Рекомендацій.

Наше засідання транслюється у прямому етері — на Першо­му національному і по радіо. Отже, ваші виступи, ваші пропозиції, ваші думки почує вся Україна. Запитання до представників Кабіне­ту Міністрів пропоную подавати в письмовій формі, для того щоб після завершення обговорення вони могли надати вам відповіді.

Із заключним словом виступить ініціатор парламентських слухань — голова Комітету з питань освіти і науки пані Гриневич. Ось такий регламент нашої сьогоднішньої розмови.

Отже, щоб не гаяти часу, а більш максимально обговорити, запрошую до слова міністра освіти і науки Квіта Сергія Мироно­вича. Прошу.

 

КВІТ С.М., міністр освіти і науки України. Дякую, пане Руслане. Доброго дня, шановне товариство! Я до вас поспішав із засідання уряду, трохи в милі, прошу вибачити мені.

У нас надзвичайно важливий день і надзвичайно важлива проблематика. Шкода лише, що не так багато журналістів, не так вони цікавляться питаннями освіти, як політичними проблемами, які у нас є. Але, як сказав заступник Голови Верховної Ради, все одно буде пряма трансляція.

Шановні народні депутати! Шановні колеги! Нині рівень цивілізованості суспільства визначається, в тому числі, за рівнем забезпечення доступу до якісної освіти для дітей з особливи­ми  освітніми потребами. Діти не повинні зазнавати будь-якої дискримінації через проблеми свого розвитку. Фундаментальним принципом освіти дітей з особливими потребами є створення для кожної дитини умов, які дають змогу почуватися їй повноправним і  поважним громадянином, цінною та захищеною особистістю. Оптимальним на сьогодні є шлях реалізації та поширення моделі інтегрованого та інклюзивного навчання. Таке навчання є корис­ним і для інших дітей, тому що вони призвичаюються перейматися проблемами людей, стають добрішими і толерантнішими.

Оця проблема з толерантністю стоїть дуже гостро. Якщо ви  пам’ятаєте, кілька років тому були навіть сюжети на телеба­ченні, коли батьки зверталися до директора школи з вимогою виключити зі школи дітей, які мали особливі потреби. Я думаю, що проблема толерантності і чуйності, розуміння іншої людини, яка інакша, яка має інакші потреби і проблеми, — це надзвичайно важлива суспільна проблема.

Процес включення дітей з особливими освітніми потребами у загальну діяльність спільно з іншими дітьми починається з до­шкільного віку. Відповідно кожний дошкільний навчальний заклад має відповідати потребам кожної дитини, у тому числі з особ­ливими освітніми потребами. Важливе завдання, що стоїть перед усіма нами, — привести у відповідність з потребами населення мережу дошкільних навчальних закладів різних типів та зробити їх доступними для дітей з різними порушеннями психофізичного розвитку.

Законом України “Про дошкільну освіту” затверджено дер­жавні гарантії здобуття дошкільної освіти всіма дітьми, незалежно від стану здоров’я, за рахунок держави. Однак щороку зростає кількість дітей дошкільного віку з порушеннями психофізичного розвитку, у тому числі дітей з інвалідністю, у дошкільних навчаль­них закладах: у 2012 році — 7,9 тисячі дітей, у 2013 році — 8,5 ти­сячі дітей. З цієї причини щороку збільшується мережа дошкіль­них закладів із спеціальними групами. Порівняно з 2012 роком кількість таких груп збільшилася на 97 і нині становить 5147 спеці­альних груп. Відповідно до 3 тисяч збільшилася кількість дітей, охоплених навчанням та корекційно-розвитковою роботою, які ви­ховуються в цих групах, загалом близько 85 тисяч дітей.

Разом з тим маємо бути чесними перед собою і перед та­кими людьми, що значна кількість дітей з особливими потребами, особливо з числа дітей-інвалідів, перебувають вдома, бо вони, наприклад, фізично не можуть здолати сходи чи інші перешкоди на шляху до дошкільних закладів. У таких закладах немає розви­вального середовища, бракує навчених спеціалістів для роботи з таким дітьми.

Одним із першочергових кроків для виправлення ситуації має стати внесення змін до Закону “Про дошкільну освіту” в час­тині організації інклюзивного навчання у дитячих садках. При міні­стерстві вже створено робочу групу у складі провідних педагогів, лікарів, психологів, батьків, представників громадських організа­цій, завданням якої є активізація впровадження інклюзивного на­вчання в систему дошкільної освіти.

Особливої уваги потребує рання діагностика дітей з пору­шеннями психофізичного розвитку та корекційна робота з ними. Останнім часом частка дітей, які мають порушення психофізично­го розвитку, майже незмінна: 2012 рік — 10,9 відсотка, 2013 рік — 11,4 відсотка загальної кількості дітей віком до 18 років. Однак відсутність єдиного загальнодержавного банку даних дітей з пору­шеннями психофізичного розвитку перешкоджає вирішенню пи­тання про охоплення їх освітою. Це ускладнюється ще й тим, що, враховуючи вимоги законодавства про право осіб з інвалідністю на конфіденційність інформації особистого характеру, іноді батьки, які виховують дітей з інвалідністю, не повідомляють керівників на­вчальних закладів про статус і потреби цих дітей. Це зумовлює розбіжності між статистичними даними про чисельність дітей-інва­лідів і, як наслідок, такі діти не отримують необхідної допомоги.

Інтеграція дітей змінюється, я дивлюся, на загал. Кількість дітей з особливими освітніми потребами, інтегрованих у школи, зростає. Цього року ця кількість зросла на 2 тисячі осіб. Загалом у всіх типах навчальних закладів навчаються понад 60 тисяч дітей з інвалідністю.

У розрізі регіонів найбільше інтегровано дітей з особливими потребами у школи у Хмельницькій (25,4 тисячі), Дніпропетров­ській (10,4 тисячі), Волинській (8,2 тисячі), Чернігівській (5,4 тисячі) областях. В інклюзивних класах шкіл у поточному навчальному ро­ці навчаються 2,5 тисячі дітей, порівняно з минулим роком — на 700 більше. Тут треба розуміти, що це не означає, що в нас яки­мось чином різко збільшується кількість дітей, але більшість таких дітей, можливо, зараз не охоплені увагою. Кількість інклюзивних класів — 1350, що на 600 класів більше, ніж у минулому році.

Більшість дітей з особливими освітніми потребами навча­ються в інклюзивних класах у загальноосвітніх школах у Донецькій (283 дитини), Хмельницькій (247), Київській (227) областях і в місті Києві (253 дитини). Найменше у Севастополі (4 дитини), Івано-Франківській (5) і Запорізькій (6 дітей) областях. Вкрай поганий стан організації інклюзивного навчання у Миколаєві, про що свід­чать справедливі нарікання людей.

З метою надання допомоги дітям з особливими освітніми потребами, які навчаються в інклюзивних класах, ми передбачили у типових штатних розписах шкіл посаду асистента вчителя. На сьогодні в інклюзивних класах працюють 635 асистентів вчите­лів, що порівняно з минулим навчальним роком на 208 більше. Найбільше ставок асистентів вчителів введено у штатні розписи загальноосвітніх шкіл у Житомирській (32), Чернівецькій (34) об­ластях і в місті Києві (42). Не введено жодної ставки в Івано-Франківській області, лише по одній ставці — у Харківській обла­сті, Севастополі, дві ставки — в Одеській області, три ставки  — у Запорізькій області.

Очевидним є те, що недостатньо уваги приділяється пи­танню організації корекційно-реабілітаційної роботи з дітьми, які навчаються в загальноосвітніх школах, про що свідчать численні звернення батьків. Такі послуги повинні надаватися в навчально-реабілітаційних центрах, логопедичних пунктах, психолого-медико-педагогічних консультаціях, а також у реабілітаційних установах ін­ших відомств, наближених до місця проживання дитини.

Незважаючи на збільшення відсотка охоплення інклюзивним навчанням дітей з особливими освітніми потребами, залишається досить високим показник охоплення таких дітей індивідуальною формою навчання: у Луганській області — 997 дітей, у Київській — 838, у Кіровоградській — 854, у Запорізькій області — 824 дитини.

Ми також не можемо вдавати, що не помічаємо, що майже 5,5 тисячі дітей, охоплених індивідуальною формою навчання, — це розумово відсталі діти, всього 33 відсотки.

Ще одне. Досить великою залишається кількість дітей із затримкою психічного розвитку (до 20 відсотків), які навчаються за індивідуальною формою, проте могли б навчатися у звичайних класах, поруч із здоровими однолітками. Питання соціалізації та­ких дітей та надання їм якісних освітніх послуг потребує посиленої уваги і законодавців, і управлінців освіти, і психолого-медико-педагогічних працівників.

У багатьох регіонах залишається невирішеним питання залу­чення до інклюзивного навчання дітей з порушеннями опорно-рухового апарату. З огляду на ганебний стан забезпечення безперешкодного доступу до навчальних закладів та відсутність спеціалістів для роботи в умовах інтегрованого та інклюзивного навчання, 4,5 тисячі таких дітей навчаються за індивідуальною фор­мою, вдома. Повністю або частково доступними є чверть дошкіль­них, 40 відсотків загальноосвітніх та 37 відсотків позашкільних на­вчальних закладів. Більше архітектурно доступних навчальних за­кладів у Хмельницькій області — 80 відсотків, Івано-Франківській — 63 відсотки, Одеській — 53 відсотки, Донецькій — 52 відсотки, Він­ницькій — 48 відсотків, Житомирській — 55 відсотків. Натомість у Луганській області — 8 відсотків, Дніпропетровській — 9, Хар­ківській — 6, Чернігівській — 9.

Міністерство затвердило Заходи щодо впровадження інклю­зивного навчання в дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2015 року, спрямовані на усунення назва­них та інших перешкод на шляху інтегрованого та інклюзивного навчання. Я перепрошую, колеги, але, думаю, цікава статистика, варто послухати.

Спільно з Національною академією педагогічних наук Украї­ни розроблено проект нового положення про психолого-медико-педагогічні консультації, зараз проходить його громадське обго­ворення. Головне, на що звертається увага в новому положенні, — консультації не мають права направляти дитину до навчального закладу будь-якого типу, право вибору навчального закладу ма­ють винятково батьки. Завдання консультації — визначити форми та методи навчання дитини з урахуванням індивідуальних можливостей.

Очевидно, що впровадження інклюзивної освіти не є запере­ченням спеціальної освіти дітей з особливими потребами. На сьо­годні функціонують 337 спеціальних загальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів різних типів, в яких навчаються близько 45 тисяч дітей, та 45 навчально-реабілітаційних центрів.

У пошуках нових підходів і можливостей забезпечення якісною освітою дітей з особливими освітніми потребами важливо співпрацювати з громадськими організаціями. Так, вперше в Украї­ні спільно із Всеукраїнським фондом “Крок за кроком” розпочато міжнародний експеримент щодо впровадження в навчальних за­кладах індексу інклюзії, що дасть можливість дитячим садкам та школам проаналізувати та визначити шляхи їх розвитку.

Право дітей з особливими потребами, у тому числі дітей з інвалідністю, на подальше навчання після закінчення спеціаль­ного загальноосвітнього навчального закладу забезпечує профе­сійно-технічна освіта, у тому числі в очній, заочній, дистанційній формах, а також за індивідуальними навчальними планами.

У професійно-технічних навчальних закладах, підпорядкова­них Міністерству освіти і науки, в поточному навчальному році навчалося 5,5 тисячі осіб з інвалідністю, це 1,5 відсотка загальної кількості учнів професійно-технічних училищ. Найпоширеніші серед цих учнів професії — кухаря, плиточника, маляра, операто­ра комп’ютерного набору, секретаря керівника організації, під­приємства, установи, слюсаря з ремонту автомобілів, перукаря, візажиста та інші. Ліцензуються нові професії з метою забезпе­чення працевлаштування осіб з інвалідністю або надання їм допо­моги у зайнятті індивідуальною трудовою діяльністю.

Окрім професійно-технічних закладів, право на освіту дітям та особам з інвалідністю забезпечують вищі навчальні заклади. Законодавством України про освіту, Умовами прийому до вищих навчальних закладів України, які щороку затверджуються наказом міністерства, передбачені пільги під час вступу до вищих навчаль­них закладів для дітей та осіб з інвалідністю, а також для окремих категорій дітей, чиї батьки стали інвалідами, а діти — інваліди І та ІІ групи мають право за власним вибором брати участь у конкурсі за результатами вступних іспитів із конкурсних предметів у вищо­му навчальному закладі або за результатами зовнішнього неза­лежного оцінювання.

За рекомендацією органів охорони здоров’я та соціаль­ного  захисту населення приймальна комісія вищого навчального закладу розглядає питання про можливість зарахування до вищих навчальних закладів понад державне замовлення, за результата­ми співбесіди, з правом навчання за місцем проживання дітей та осіб з інвалідністю, які неспроможні відвідувати навчальний за­клад, а також створює умови для проходження ними конкурсу на навчання за екстернатною формою. Також існує положення про дистанційне навчання.

Важливу роль у розвитку творчих здібностей дітей з особ­ливими потребами відповідно до їхніх обдарувань покликані вико­нувати позашкільні навчальні заклади. У поточному навчальному році позашкільною освітою охоплено 12,6 тисячі дітей з особливи­ми потребами. Позашкільні заклади також здебільшого є архітек­турно недоступними і не мають умов для перебування в них дітей з вадами психофізичного розвитку.

Не менш важливою є проблема непідготовленості фахівців до роботи з дітьми з особливими потребами. У наших університе­тах, на жаль, немає відповідних методик. Я як колишній президент університету хочу сказати, що у нас також були приклади, коли ми  брали на навчання дітей з особливими потребами, зважаючи на їхні виняткові здібності, але не мали відповідних методик. І то­му тільки бажання піти назустріч такій дитині відіграє насправді головну роль. І я знаю, що в університетах, як правило, завжди ідуть назустріч.

Проте поступово, крок за кроком, ми намагаємося роз­в’язувати всі ці проблеми, причому не осібно, а спільно з Націо­нальною асамблеєю інвалідів України, Представництвом Дитячого фонду Організації Об’єднаних Націй (ЮНІСЕФ), Всеукраїнським фондом “Крок за кроком”, Всеукраїнською громадською організа­цією “Наукове товариство інвалідів “Інститут соціальної політики” та іншими. За цю співпрацю щира всім подяка. Адже тільки нашими спільними зусиллями можна досягти позитивних резуль­татів у цій життєво необхідній справі.

Шановні колеги, дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова першого заступника міністра охорони здоров’я України Салютіна Руслана Вікторовича.

 

САЛЮТІН Р.В., перший заступник міністра охорони здоров’я України. Доброго дня! Вельмишановний головуючий! Шановні на­родні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Рівень розвитку підростаючого покоління, його фізичний та розумовий потенціал є передумовою виходу держави із соціально-економіч­ної кризи.

В Україні протягом останніх десятиліть склався звужений характер відтворення населення, коли кожне покоління народже­них за чисельністю менше за покоління своїх батьків і не може поповнити втрати населення внаслідок смерті. В умовах низького рівня народжуваності особливого значення набуває якість здоро­в’я нових народжених поколінь дітей, дитячого населення України.

На сьогодні ситуацію щодо зниження здоров’я дітей дещо стабілізовано. Якщо упродовж 2009–2010 років і захворюваність, і  поширеність хвороб зростали, то, починаючи з 2011 року, намі­тилася тенденція до їх зниження. На слайді ви маєте змогу поба­чити динаміку захворюваності та поширеності хвороб у дітей за класами хвороб. Найбільшу увагу привертає збільшення рівня за­хворюваності і поширеності хвороб органів дихання, вроджених вад розвитку, хвороб системи кровообігу, новоутворень, травм та  отруєнь. Саме ці хвороби мають істотний вплив на порушення психофізіологічного розвитку дитини і спричиняють розвиток інва­лідності з дитинства.

Показник інвалідності дітей можна вважати концентрованим відображенням успішності суспільства, соціальної захищеності та рівня і якості здоров’я підростаючого покоління. Значущість проб­леми інвалідності з дитинства також обумовлена тим, що майже у 25 відсотків інвалідів у віці до 50 років інвалідизація обумовлена захворюваннями, перенесеними в дитинстві.

Наступний слайд демонструє рівень інвалідності у дітей, яка значно зростає. На сьогодні показник дитячої інвалідності в Украї­ні — 210,6 на 10 тисяч дитячого населення, або (в абсолютних цифрах) більше 168 тисяч дітей віком від 0 до 18 років.

Упродовж останніх років в Україні вперше інвалідами упро­довж року стають близько 18 тисяч дітей, а серед усього дитячого населення діти-інваліди становлять 2 відсотки. Переважна біль­шість із них зберігають статус інваліда і в подальшому житті, що значно впливає на проблему збереження працездатності та обо­роноздатності нації. Тому питання дитячої інвалідності стають де­далі більш актуальними в умовах стрімкого наростання проблем соціального розвитку, втрати людського потенціалу, розбалансо­ваності міжособистісних стосунків і потребують пошуку рішень ме­дичного і соціального характеру на якісно новому рівні.

Тенденція до зростання інвалідності дітей і первинної інвалідності зумовлена як збільшенням рівня захворюваності та поширюваності хвороб дітей віком від 7 до 17 років, накопиченням патологічних станів серед дітей і значним збільшенням у дитячому віці кількості важких інвалідизуючих захворювань, так і значним розширенням останніми роками переліку захворювань і станів, що віднесені до інвалідності з метою соціального захисту сім’ї, в якій виховується така дитина, а також з метою її реабілітації до до­сягнення 18-річного віку, підвищення доступності отримання ста­тусу інваліда та покращення обсягу соціального пакета, що пропо­нується сім’ї державою для реабілітації дитини. Ці тенденції при­таманні будь-якій цивілізованій державі, бо на першому місці стоїть питання збереження життя всім дітям. Розвиваються суча­сні медичні технології, які дають можливість вижити більшості дітей, які раніше помирали, проте, на жаль, це часто призводить до інвалідизації.

Проведений нами спеціальний аналіз частки інвалідів се­ред  загальної кількості хворих дітей у розрізі класів хвороб у 2008 та 2013 роках засвідчив, що найбільш інвалідизуючими хворобами є  вроджені вади розвитку, деформації та хромосомні аномалії, розлади психіки та поведінки, хвороби нервової системи (це ви бачите на слайді).

За даними Європейської академії дитячої інвалідності, у кра­їнах Центральної та Східної Європи чисельність хворих дітей становить 2,5 відсотка, з них 1 відсоток — діти з тяжким ступенем інвалідності, 10–20 відсотків дітей і підлітків мають обмежені мож­ливості здоров’я і вимагають постійного медико-педагогічного су­проводу. Тобто в Україні слід очікувати більше 212 тисяч дітей-інвалідів віком до 18 років, з них до 85 тисяч — з тяжкою інвалід­ністю, понад 1,5 мільйона дітей — з обмеженими можливостями здоров’я.

Тенденція до зростання інвалідності свідчить про необхід­ність структурної перебудови системи надання медичної допо­моги на користь первинної ланки, раціоналізації стаціонарної та спеціалізованої медичної допомоги шляхом запровадження міжна­родних стандартів, лікувальної діяльності в умовах єдиного медич­ного простору, формування мотивації населення до збереження та зміцнення здоров’я.

Тому з 2011 року в Україні в рамках Національного проекту “Нове життя” — нова якість охорони материнства та дитинства” здійснювалася регіоналізація перинатальної допомоги із створен­ням перинатальних центрів другого і третього рівнів, де своєчасно проводяться профілактика, діагностика та лікування новонародже­них з вадами розвитку, з ушкодженнями нервової системи, що сприятиме своєчасній діагностиці станів, що призводять до ран­ньої тяжкої інвалідизуючої патології з високим ступенем розумової відсталості.

Запроваджені сучасні методи виходжування новонароджених з низькою і дуже низькою масою тіла при народженні. Створені центри і відділення планування сім’ї, медико-генетичні центри, де проводиться масовий скринінг новонароджених на фенілкетонурію та вроджений гіпотиреоз, а з 2011 року — скринінг новонародже­них на муковісцидоз та адреногенітальний синдром.

З метою ранньої діагностики, лікування та зменшення інва­лідизації дітей, які народилися з критично низькою масою тіла, покращення якості надання медичної допомоги новонародженим з ретинопатією, моніторингу дітей, хворих на ретинопатію, а також зменшення рівня інвалідизації по зору створено три міжрегіональ­ні центри діагностики та лікування ретинопатії у новонародже­них — у Києві, Одесі та Харкові.

У контексті державної політики у сфері охорони здоров’я важливе значення надається розвитку медико-організаційних тех­нологій, що сприятимуть вдосконаленню медико-соціальної допо­моги дітям-інвалідам. Система медичної реабілітації дітей-інвалі­дів в Україні представлена таким чином: заклад охорони здоров’я за місцем проживання дитини — обласна дитяча лікарня — про­фільний інститут і реабілітаційний центр (дитячий санаторій).

Основними стратегічними напрямами системи медичної реа­білітації є профілактика, подальше вдосконалення спеціалізованої медичної допомоги дітям. Наразі в Україні функціонує система медико-соціальної реабілітації дітей з органічними ураженнями нервової системи, яка ґрунтується на принципах доступності, про­філактичної спрямованості та ефективності медичних послуг, залу­чення до їх надання інших відомств, громадських організацій та міжнародних проектів.

Нині в Україні функціонує Український медичний центр реа­білітації дітей з органічними ураженнями нервової системи МОЗ України та 41 центр (відділення, кабінети) у регіонах. Міністер­ством охорони здоров’я України заплановано вжити заходів до розвитку цього медичного закладу та утворення на його базі Центру соціальної педіатрії.

Що стосується медичної допомоги дітям з розладами психі­ки та поведінки, у тому числі з розладами аутичного спектра, така допомога надається на первинному, вторинному і третинному рів­нях надання медичної допомоги.

Первинна медична допомога дітям з розладами психіки та поведінки надається лікарями загальної практики — сімейними лікарями, лікарями-педіатрами та дитячими лікарями — психіатра­ми, які мають спеціальну підготовку та підтвердили свою кваліфі­кацію у встановленому законодавством порядку.

Надання вторинної спеціалізованої психіатричної допо­моги   забезпечується в амбулаторних умовах консультативно-дитячими підрозділами лікарень, міськими дитячими лікарнями, лікарнями відновного лікування та спеціалізованими дитячими ме­дичними центрами. У стаціонарних умовах надання вторинної спе­ціалізованої психіатричної допомоги забезпечується багатопро­фільними лікарнями планового лікування, відновного лікування, спеціалізованими міськими центрами і міськими дитячими лікарнями.

Третинна високоспеціалізована психіатрична допомога ді­тям надається при тяжких поєднаних психічних розладах, зокрема у випадках подвійної діагностики психічного розладу та залежності від психоактивних речовин, алкоголю або інших наркотичних пре­паратів. Надання третинної високоспеціалізованої психіатричної допомоги забезпечується обласними міськими дитячими лікарня­ми, науково-дослідними інститутами Національної академії медич­них наук України.

Порядок надання психіатричної допомоги дітям потребує:

1)  відокремлення стаціонарної психіатричної допомоги дітям від психіатричної допомоги дорослим;

2)  організації спеціалізованої психіатричної допомоги у  структурі багатопрофільних лікарень для планового лікування та спеціалізованих закладів;

3)  розвитку медичної, зокрема психіатричної, допомоги ді­тям із психічними розладами та особливими потребами за місцем проживання на первинному рівні медичної допомоги;

4)  інтеграції спеціалізованої психіатричної допомоги дітям із загальною медичною допомогою.

Серед актуальних завдань — приведення нормативних до­кументів Міністерства освіти і науки України, методичних матеріа­лів щодо спеціальних освітніх послуг у відповідність з принципами наукової доказовості, діагностичними критеріями Міжнародної ста­тистичної кваліфікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я Десятого перегляду.

Доказові методики-практики мають розглядатися як пер­спективи розвитку сфери освітніх послуг для осіб з особливими потребами. Ефективність таких практик є значно вищою, ніж прак­тик, результати впливу яких не підтверджені дослідженнями. На сьогодні існують інформаційні ресурси, що містять дані про вже підтверджені та багатообіцяючі доказові методики. Впровадження в Україні нових методик в освіті матиме значний позитивний вплив на користувачів та працівників цієї галузі.

Слід зазначити, що медична допомога, рання діагностика, медикаментозна і немедикаментозна терапія, зокрема раннє втру­чання, є невід’ємною частиною допомоги хворим з аутичними розладами, але визначальними є сфери соціальної освіти і соці­альної підтримки.

Факторна детермінація головних причин дитячої інвалідності зумовлює доцільність формування основних напрямів та програм:

1)  подальший розвиток служби медико-генетичного кон­сультування центрів планування сім’ї;

2)  поліпшення якості медичного догляду новонароджених з низькою і дуже низькою масою тіла при народженні;

3)  організація служби медико-соціального патронату в сім’ях високого соціального ризику.

З метою вдосконалення системи медико-соціальної реабілі­тації дітей Міністерством охорони здоров’я заплановано розроб­лення концептуальних засад розвитку соціальної педіатрії як між­дисциплінарної галузі, завданням якої є оформлення життєвого простору дитини в суспільстві з урахуванням стану її здоров’я.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова заступника міністра соціальної політики Федорович Наталію Володимирівну. Будь ласка.

 

ФЕДОРОВИЧ Н.В., заступник міністра соціальної політики України. Шановний головуючий! Шановні народні депутати! Ша­новні учасники парламентських слухань! Тема сьогоднішніх парла­ментських слухань є надзвичайно важливою, адже стосується вона 887 тисяч дітей з порушеннями психофізичного розвитку, із них 168 тисяч дітей, яким встановлено статус дитини з інвалідністю. Я  хочу акцентувати увагу на тому, що з 7 мільйонів 990 тисяч українських дітей понад 11 відсотків, тобто 887 тисяч, — діти з по­рушеннями психофізичного розвитку, з яких майже 19 відсотків — діти, яким встановлено інвалідність.

У формуванні та реалізації політики стосовно дітей з пору­шеннями психофізичного розвитку Міністерство соціальної політи­ки керується трьома головними принципами:

перший — соціальне сприйняття. Всі діти однакові, але кожна дитина має свої особливості;

другий — формування безбар’єрного середовища;

третій — від патерналізму до створення можливостей, від ізоляції до соціалізації.

Перший напрям — соціальне сприйняття. У грудні 2009 року Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права інвалідів та Факультативний протокол до неї. Це стало підтвердженням взя­того державою курсу на забезпечення рівних прав людей з інва­лідністю, ліквідації щодо них будь-яких проявів дискримінації, зміни щодо даної категорії осіб існуючих стереотипів та усвідом­лення їх повноправними членами суспільства.

Однак на сьогодні надзвичайно актуальним залишається питання внесення змін до офіційного перекладу Конвенції ООН про права інвалідів і Факультативного протоколу до неї в частині заміни перекладу, мається на увазі заміна терміна “інвалід” на термін “особа з інвалідністю”. Це питання не раз порушувалося під час обговорення в усіх середовищах, причетних до цієї теми. І  нині ми спільно з Міністерством закордонних справ працюємо над тим, щоб виправити цю серйозну помилку.

Ратифікувавши Конвенцію про права інвалідів, Україна таким чином взяла на себе юридичні зобов’язання щодо зміни класи­фікації і моделі інвалідності — від медичної до соціальної. Всі діти однакові, але кожна дитина має особливості — ця теза має стати засадничою в суспільній свідомості.

Основою позитивного розвитку дитини є сприятливий пси­хологічний клімат у соціумі. Для подолання негативного стерео­типу сприйняття суспільством дітей з інвалідністю слід активізува­ти подання в засобах масової інформації матеріалів про позитив­ний світовий та вітчизняний досвід соціалізації таких дітей як рівноправних членів суспільства. При цьому дуже важливо взяти до уваги той факт, що виховувати толерантне ставлення до дітей з психофізичними порушеннями треба з раннього віку.

Другий напрям — формування безбар’єрного середовища. Одним із шляхів забезпечення соціальної інтеграції дітей з пору­шеннями психофізичного розвитку в суспільстві, надання їм рівних можливостей є подальше формування інфраструктури населених пунктів за принципом безбар’єрного середовища. Проблемою є  не лише необхідність вкладення значних коштів для забезпе­чення середовища рівних можливостей і на рівні держави, і на рівні місцевих громад, а й відсутність дієвих механізмів контролю за пристосуванням існуючих об’єктів до потреб людей з інвалід­ністю. Це не лише нова інфраструктура — дороги, пішохідні пере­ходи, доступність для маломобільних груп населення, у тому числі дітей з порушеннями психофізичного розвитку, а й доступність дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів, органів охо­рони здоров’я, державних установ, спортивних закладів і, що дуже важливо, транспорту. Наприклад, посилення штрафних санкцій для несумлінних забудовників, які нехтують вимогами державних бу­дівельних норм, на нашу думку, було б дієвим бажаним впливом у зазначеній ситуації.

Одним із шляхів забезпечення середовища рівних можливо­стей для дітей є забезпечення технічними засобами реабілітації, спеціальними засобами для навчання та спеціальним автотран­спортом. У 2014 році на ці цілі виділено 127 мільйонів гривень, за п’ять місяців поточного року виготовлено та видано 33 700 оди­ниць засобів реабілітації на суму 32 мільйони гривень. У кожному регіоні створено сервісні центри із забезпечення такими засоба­ми. У даний час міністерство веде роботу над удосконаленням по­рядку забезпечення осіб з інвалідністю, зокрема дітей з інвалід­ністю, технічними та іншими засобами реабілітації. На жаль, за останні два роки лише 31 родина, в яких є діти з інвалідністю, була забезпечена автотранспортом, з них 27 сімей отримали його за рахунок коштів благодійників та місцевих бюджетів.

Хочу зазначити, що з метою покращення відповідної ситуа­ції міністерство працює над підготовкою законопроекту щодо аль­тернативних шляхів забезпечення спеціальним автотранспортом дітей з інвалідністю, які перебувають у черзі. Дуже важливим на­прямом нашої спільної роботи і на державному рівні, і з органами місцевого самоврядування є також створення служб для переве­зення людей з інвалідністю.

Третій напрям — від патерналізму до створення можливо­стей. Основними напрямами діяльності міністерства та всієї системи соціального захисту населення у забезпеченні соціальної моделі інвалідності є підтримка сім’ї як бази, основи виховання дитини, у тому числі дитини з порушеннями психофізичного роз­витку, матеріальне забезпечення таких сімей, надання родинам, у яких виховуються діти з інвалідністю, реабілітаційних та соціаль­них послуг, сприяння оздоровленню та професійній орієнтації таких дітей.

Важливим напрямом підтримки дітей з психофізичними пору­шеннями є матеріальне забезпечення сімей, у яких вони вихову­ються, і власне таких дітей. Так, дітям з інвалідністю призначаєть­ся пенсія або державна соціальна допомога. Спільними зусиллями уряду і Верховної Ради вдається забезпечити виплату кожній ди­тині з інвалідністю пенсії чи державної соціальної допомоги у роз­мірі, не меншому за прожитковий мінімум для дитини відповідного віку.

Малозабезпеченим сім’ям, у тому числі сім’ям з дітьми-інвалідами, виплачується державна соціальна допомога залежно від майнового стану та сукупного доходу родини. Таку допомогу отримують понад 200 тисяч родин, в яких виховуються більше 440 тисяч дітей, при цьому на кожну дитину малозабезпеченої сім’ї в поточному році розмір допомоги збільшено залежно від віку дитини на суму від 250 до 500 гривень.

Родинам, які всиновлюють дітей, встановлюють над ними опіку та піклування, створюють дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї, законодавством передбачено ряд виплат. Бать­кам-вихователям та прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях виплачується грошове забезпечення. Особам, які всиновили ди­тину з числа дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, також призначається державна допомога при усинов­ленні. Порівняно з минулим роком розмір означеної допомоги збільшено на 1800 гривень і на сьогодні становить 30 960 гривень.

Велике значення для інтеграції дітей з інвалідністю у сус­пільство має їх реабілітація. З метою забезпечення своєчасності, комплексності та безперервності реабілітаційного процесу, а та­кож для запобігання погіршенню стану здоров’я у плані наслідків інвалідності Міністерством соціальної політики сформовано мере­жу із 141 реабілітаційної установи для дітей з інвалідністю. Коор­динатором організації та діяльності мережі реабілітаційних центрів для дітей з інвалідністю є Державний комплекс соціальної реабі­літації дітей-інвалідів у місті Миколаєві. Робота центрів соціальної реабілітації дітей-інвалідів спрямована на збереження сімейних і  соціальних зв’язків. У середньому впродовж року в таких уста­новах отримують реабілітаційні послуги близько 14 тисяч дітей з  інвалідністю, з яких 5,5 тисячі дітей відвідують трудові майстерні для здобуття професійних навичок.

Щороку майже 2 тисячі дітей з інвалідністю інтегруються у загальноосвітні заклади. Безперечно, цього недостатньо. За раху­нок коштів державного бюджету Мінсоцполітики у 2012–2013 ро­ках придбало для восьми найбільших реабілітаційних установ, у  яких проходять реабілітацію діти з інвалідністю, найсучасніше обладнання “Lokomat”. Цього року на зазначені цілі передбачено 24 мільйони гривень. На сьогодні існує потреба поширення відпо­відної бюджетної програми на дітей із захворюванням інших но­зологій, а також удосконалення порядку використання таких коштів.

Крім того, є необхідність приведення у відповідність з між­народною класифікацією ISO переліку реабілітаційних заходів, передбачених у Державній типовій програмі реабілітації інвалідів, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2006 року №1686. На цією проблемою Мінсоцполітики працює з кінця минулого року, залучаючи в якості експертів представників громадських організацій.

Безперечно, покращення якості соціальних послуг та роз­виток мережі реабілітаційних закладів дає позитивний результат, ми спостерігаємо позитивну тенденцію до зменшення кількості дітей в інтернатних установах. Від того, наскільки своєчасно та якісно будуть надані дитині всі необхідні послуги та чи буде адаптоване навколишнє середовище, залежить все подальше життя та благополуччя маленького громадянина України. Давайте всі разом зробимо таких дітей щасливими.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Наталіє Володимирівно.

До співдоповіді запрошую голову Комітету з питань охорони здоров’я Бахтеєву Тетяну Дмитрівну.

 

БАХТЕЄВА Т.Д., голова Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я (одномандатний виборчий округ №42, Донецька область, Партія регіонів). Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Насамперед хочу ви­словити щиру подяку нашим колегам з Комітету з питань науки і освіти за привернення уваги суспільства до дуже важливої проб­леми освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення дітей з порушеннями психофізичного розвитку. Усі ми розуміємо, що діти — це майбутнє нації та держави. Адже саме вони надалі ви­значатимуть хід та результати політичного, економічного, інтелек­туального і культурного розвитку нашої країни.

На сьогодні в Україні майже 8 мільйонів дітей. Це наше найдорожче надбання і ми маємо зробити все можливе, щоб за­безпечити їм щасливе та здорове дитинство. Однак, на жаль, нині діти в Україні опинилися у складній та небезпечній ситуації. Впер­ше за роки незалежності нашої держави до їхнього безтурботного життя увійшло страшне слово “війна”. А для дітей Донбасу вона стала не лише словом, а й реальністю — закриваються дитячі сад­ки та школи, стало небезпечно виходити на вулиці рідного міста. Проте я не втрачаю надії і дуже сподіваюся, що ситуація в нашій країні вже найближчим часом нормалізується та зміниться на краще.

Шановні панове! Як народний депутат України і як лікар я  вважаю, що проблеми охорони дитинства завжди мають бути в  центрі уваги держави та суспільства. Тому тема сьогоднішніх парламентських слухань є дуже важливою і актуальною.

Не можу не сказати, що стан здоров’я дитячого населення в Україні з року в рік погіршується. Якщо в першому класі першу групу здоров’я мають 20 відсотків учнів, другу групу — 50 відсот­ків, третю групу — 30 відсотків учнів, то серед випускників середніх шкіл відхилення стану здоров’я мають вже 90 відсотків дітей. Найпоширенішими у дітей стали хронічні захворювання — психо­неврологічні розлади, міопія, ожиріння, сколіоз. Медики все часті­ше виявляють у молоді підвищений кров’яний тиск, існують навіть випадки інсульту. Особливе занепокоєння викликає поширення невротичних розладів, які часто стають причиною порушення по­ведінки, серед школярів такі розлади сягають 40 відсотків. Багато з цих захворювань призводять до порушення психофізичного роз­витку дитини і навіть до дитячої інвалідності.

Такий стан здоров’я наших дітей пов’язаний насамперед з  дією зовнішніх факторів та способу життя. Наші діти живуть в умовах інформаційного перевантаження та поганої екології, хар­чуються нездоровою їжею та ведуть малорухливий спосіб життя. Лише 13 відсотків молоді відвідують спортивні школи. Щоправда, за умов мізерного фінансування та жебрацької зарплати тренерів у 1400 гривень скоро нікому буде навчати і тих дітей. Крім того, значного поширення серед дітей і підлітків набули тютюнопалін­ня,  споживання пива, алкогольних напоїв та навіть наркоманія і токсикоманія.

Шановні панове! У медичній класифікації не визначено такої окремої категорії “діти з порушеннями психофізичного розвитку”. Цю категорію запровадили освітяни, зважаючи на те, що такі діти мають особливі освітні потреби. За даними Міністерства освіти і  науки, частка таких дітей в Україні становить 11,4 відсотка. Як медик я хочу зупинитися насамперед на медичних аспектах цієї проблематики.

Отже, для нас ця робота має починатися ще до народження дитини. Тому в жодному разі не можна недооцінювати роль профілактики, бо стан здоров’я дитини безпосередньо залежить від стану здоров’я матері. У цій роботі мають бути задіяні всі лан­ки охорони здоров’я. І першими тут я бачу сімейного лікаря та інших лікарів первинної ланки, які мають робити все від них за­лежне, щоб кількість дітей з порушеннями психофізичного розвит­ку в Україні скорочувалася. Насамперед це профілактична робота з молоддю та підлітками, спрямована на їх підготовку до свідо­мого ведення здорового способу життя.

Такі заходи передбачені Державною програмою “Репродук­тивне здоров’я нації” на період до 2015 року, що реалізується вже восьмий рік поспіль і не дає позитивних результатів. Ми розу­міємо, що у зв’язку із складною економічною ситуацією в Україні урядом заблоковано прийняття будь-яких державних програм. Однак нам нічого не заважає провести аналіз стану виконання цієї програми та розпочати роботу над підготовкою нового проекту програми з охорони репродуктивного здоров’я населення. Пропо­ную відзначити це в Рекомендаціях парламентських слухань.

Нам необхідно також активізувати роботу з раннього охоп­лення вагітних диспансерним спостереженням. Кабінет Міністрів України має вжити заходів до завершення Національного проекту “Нове життя” — нова якість охорони материнства та дитинства”.

Шановні учасники парламентських слухань! Крім профілак­тики виникнення порушень психофізичного розвитку, ми маємо дбати ще й про належне медичне обслуговування дітей, які вже мають такі порушення. Насамперед це стосується дітей з розла­дами психіки та поведінки, яких в Україні вже 195 тисяч.

Наш комітет не раз звертав увагу Міністерства охорони здоров’я на незадовільний стан надання психіатричної допомоги дітям та необхідність її інтеграції в роботу закладів охорони здо­ров’я загального профілю для надання такої допомоги. У 2013 році Міністерство охорони здоров’я видало відповідний наказ, спрямо­ваний на врегулювання цих питань, однак на практиці його вимоги не виконуються. Тому пропоную врахувати і цю позицію в Реко­мендаціях парламентських слухань.

Шановні учасники парламентських слухань! Через брак часу я не зупинятимуся окремо на інших проблемах лікування та реабі­літації дітей з порушеннями психофізичного розвитку. Хочу лише зазначити, що організація надання допомоги таким дітям — це державна проблема, якісно вирішити її можливо тільки на держав­ному рівні. В Україні немає комплексної загальнодержавної про­грами з питань охорони материнства і дитинства. Тому я пропоную в Рекомендаціях парламентських слухань доручити уряду розгля­нути можливість створення такої програми.

Питання допомоги дітям з порушеннями психофізичного розвитку є проблемою національного значення. З огляду на це, пропоную учасникам парламентських слухань звернутися до Пре­зидента України з пропозицією оголосити 2015 рік Роком держав­ної підтримки дітей з порушеннями психофізичного розвитку. Прошу підтримати мою пропозицію (Оплески). Дякую.

На завершення виступу нагадаю вам слова видатного педа­гога Василя Сухомлинського: “Не можна вимагати від дитини не­можливого — до певного рівня і певного кола знань різні діти йдуть по-різному”. Тому наше завдання, шановні дорослі, — зро­бити все для того, щоб діти з будь-якими потребами могли отримати найкращий рівень освіти і охорони здоров’я, який дасть їм можливість стати повноправними членами українського су­спільства і повністю реалізуватися в житті.

Усі виголошені мною пропозиції до проекту Рекомендацій парламентських слухань будуть направлені до Комітету з питань науки і освіти.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до співдоповіді голову Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Сушкевича Валерія Михайловича. Прошу включити мікрофон.

 

СУШКЕВИЧ В.М., голова Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”). Дякую, Руслане Володимировичу. Шановні колеги! Шановні учасники парламентських слухань! Насамперед я хочу, не повторюючи статистичних даних про діток, які мають проблеми психофізичного розвитку, діток-інвалідів, ска­зати про найболючіше. Це, на жаль, сумна і проблемна статисти­ка — існує тенденція до збільшення кількості дітей з інвалідністю в  Україні. Хочу нагадати, що більше 18 тисяч діток з інвалідністю щороку з’являються в нашій державі. І це надзвичайно велика проблема.

І дозвольте декілька слів про нинішній біль всієї України — про дітей-інвалідів на сході, під час неоголошеної війни. Сьогодні на парламентські слухання мало приїхати подружжя на візках, яке має дітей. Їхні дітки — не інваліди, але вони сьогодні настіль­ки  беззахисні, безправні, навіть обмежені у праві просто втекти від стрільби, від вибухів, від розв’язаного терору на сході України. Сьогодні така ж ситуація, навіть ще гірша, ще страшніша, у Сло­в’янську, звідки всі, хто може, виїжджають, а дітки з інвалідністю не можуть цього зробити. Не можуть цього зробити батьки, які мають інвалідність і мають діток. На сьогодні ця проблема най­страшніша на сході — безправ’я діток з інвалідністю під час не­оголошеної війни з терористами.

Я хочу звернутися до керівників Луганської, Донецької облдержадміністрацій, до Міністерства соціальної політики з про­ханням терміново вирішити це питання. Подумати разом, Руслане Володимировичу, і сьогодні відреагувати на цю ситуацію. Бо насправді ситуація така: втікають всі, хто може. Не можуть втекти лише дітки-інваліди і батьки-інваліди, які мають діток. Це надзви­чайно гостра проблема.

І ще дещо в цьому контексті. На сьогодні інваліди, у тому числі діти-інваліди, на сході не отримують пенсій та державної допомоги. Це не просто засіб до існування, це також можливість оплатити виїзд за межі терору, який там панує. Тому прошу і це питання терміново розглянути.

Тепер по суті, щодо освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення дітей з порушеннями психофізичного розвитку.

Щодо освіти. Шановні друзі, я вважаю, що на сьогодні в  освіті таких дітей є два головні завдання. Перше — це робота інституцій неінклюзивної, спеціальної освіти. Тобто це інтернатні заклади, спеціальні класи, спеціальні школи і так далі, які на­справді існують. Я наголошую, що сьогодні не можна говорити про перманентну ліквідацію інституцій, де надається поки що не­інклюзивна освіта. Це треба усвідомити, друзі. Я палкий прихиль­ник інклюзії, але треба дивитися на реальні речі. Перехід до ін­клюзії у сфері освіти у випадку, коли є спеціальна освіта, потрібно запроваджувати обережно, виходячи з інтересів дитини, яка поки що навчається в неінклюзивному закладі.

І друге завдання банальне і дуже важливе — поширення та глобалізація системи інклюзивної освіти на всіх рівнях, починаючи з дошкільного навчального закладу до вищих навчальних закладів, аспірантури тощо.

На жаль, у проекті Рекомендацій парламентських слухань системного і комплексного вирішення цих двох головних питань немає, особливо щодо неінклюзивних спеціальних закладів. Зга­дуючи про цей перший напрям, неінклюзивну освіту, я хочу сказа­ти, що на сьогодні Міністерством освіти і науки взагалі не опра­цьовується ані концептуально, ані поетапно, як прогрес інклюзії, ані в розрізі системності, комплексності питання реалізації прин­ципу впровадження інклюзії в інтернатних закладах. Це потрібно і необхідно, і цим треба займатися.

На даний час у системі Мінсоцполітики діють 53 дитячі будинки-інтернати і 3 дитячі відділення психоневрологічних інтер­натів, у яких на повному державному забезпеченні перебувають 6,5 тисячі дітей, і 342 спеціальні загальноосвітні навчальні закла­ди  Міністерства освіти і науки України, де навчаються близько 45 тисяч дітей з особливими освітніми проблемами. Система спе­ціальної освіти в деяких випадках є концептуально необхідною. На жаль, це так, і на щастя теж. Дитину з інвалідністю не можна бли­скавично вилучити із системи спеціальної освіти, потрібно вико­ристовувати відповідні кадрові, матеріально-технічні, методичні напрацювання інклюзивної освіти в рамках цих певним чином ізо­ляційних інституцій.

Ми повинні рухатися в напрямі надання якісних освітніх послуг дітям з інвалідністю для можливості їх безболісної інтегра­ції в загальний процес освіти після інтернату або під час перебу­вання в інтернаті. В інтернатних закладах сьогодні, на жаль, рівень викладання та надання освітніх послуг є жалюгідним, особливо у спеціальних закладах системи Мінсоцполітики. В інтернатних закладах проблемним є навіть загальний розвиток дитини. Просто розвиток дитини в інтернатному закладі — це проблема, а рівень патронатної підтримки дитини низький, кваліфікація персоналу не витримує критики. Для розв’язання проблеми надання якісної освіти дітям з інвалідністю у спеціалізованих закладах потрібний потужний постійний моніторинг ситуації, пошук оптимальних, ро­зумних витрат на покращення надання освітніх послуг на всіх рівнях.

Шановні колеги! Однією з нагальних проблем під час перебування дітей в інтернатах є цільове витрачання коштів, що виділяються на їх утримання. Прошу звернути увагу Генеральної прокуратури, що, за моїми даними, 25 відсотків державної допо­моги чи пенсії, які надходять на рахунок дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, у тому числі дітей-інвалідів, які перебувають в інтернатних закладах, розкрадаються. А після смерті ці кошти кудись зникають. Куди вони зникають? Я хочу на­гадати, що власником і розпорядником цих коштів є директор інтернату. Він розпоряджається коштами кожної дитини, якій ви­плачує держава. Куди вони йдуть? І куди вони зникають, коли діти помирають?

Згадуючи про це, я хочу привернути увагу до рівня смертності дітей в інтернатних закладах. Хто із промовців надав статистику щодо смертності в інтернатних закладах? А ви поцікав­теся, будь ласка. Я вимагаю цього показника в матеріалах парла­ментських слухань!

Отже, загальною проблемою надання послуг дітям з інва­лідністю в інтернатних закладах є необхідність покращення роботи за кожним напрямом — освіта, соціальна допомога, охорона здо­ров’я. Поки що ситуація така, що критичним є саме перебування дитини з інвалідністю в інтернатному закладі, бо іноді це загрожує її існуванню. Інтернат — це вимушена, але суттєва необхідність, осучаснити підходи в цій сфері — це те, що сьогодні потрібно, мінімізуючи їх як інституцію.

Інклюзія в загальноосвітньому процесі — це наш головний напрям, це шлях, яким ми йдемо. Міністерством освіти і науки розроблено понад 25 нормативно-правових актів щодо організації інклюзивного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах. Хочу сказати, що головним досягненням є те, що інклюзія визна­на, вона працює, вона сприймається суспільством як головний напрям. Але гостро стоїть проблема інклюзивної освіти для дітей дошкільного віку, оскільки на даний час питання дошкільної інклю­зії навіть не врегульовано на законодавчому рівні. Давайте звер­немо на це увагу. Близько 24 відсотків дітей з інвалідністю з трьох до шести років виховуються і навчаються в дошкільних навчальних закладах.

Проблеми в інклюзії вже обговорили. Одна із глобальних проблем — архітектурна і транспортна бар’єрність. Знаєте, чита­ючи статистику, що є безбар’єрними 25 відсотків дошкільних, 40 відсотків загальноосвітніх, 37 відсотків позашкільних навчаль­них закладів, — не вірю! Не вірю я в ці цифри, у ці відсотки. Не вірю! Насправді показники набагато менші, запевняю вас.

Вирішення питання інтеграції в загальноосвітній простір ускладнюється недостатньою кількістю автобусів, спеціально при­стосованих для перевезення дітей з порушеннями опорно-рухо­вого апарату. Лише 52 автобуси пристосовані, потреба — 119. Знаєте, найстрашніше у сфері бар’єрності — це бар’єрність на­вчального закладу, до якого дитина дісталася, подолавши безліч бар’єрів разом із батьками, але…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу дати завершити.

 

СУШКЕВИЧ В.М. Я прошу ще 5 хвилин. Вибачте, але я не встигаю, ще три позиції. Дозвольте мені ще 5 хвилин, я дуже прошу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Будь ласка.

 

СУШКЕВИЧ В.М. Найстрашніше те, що й сьогодні продовжу­ють будувати нові навчальні заклади, недоступні для дітей з інва­лідністю! Будують бар’єрність — сходи і продовжують витрачати державні кошти на недоступність освіти для діток з інвалідністю. При цьому ніхто не дивується. Реакції МОН немає! Шановні колеги з Міністерства освіти і науки, ви не зважаєте на ці питання, коли будується нова бар’єрна школа?

Шановні колеги, я хочу озвучити ще одну проблему запро­вадження інклюзії — неготовність українських педагогів. Неготов­ність не лише професійна, методична, методологічна, а й мен­тальна. Є багато педагогів, які не готові сприймати інклюзію як таку. На жаль, таке ментальне несприйняття дітей з інвалідністю у дошкільних закладах спостерігається і в батьків здорових дітей, про це сказала колега з Мінсоцполітики.

Проблемою є відсутність системних розробок щодо різних методик, залежно від нозології інвалідності, особливо викладан­ня  в загальноосвітніх навчальних закладах інклюзивного типу. Їх впровадження на сьогодні відсутнє як системний чинник. Шановні колеги з Міністерства освіти і науки, необхідно прийняти пакет розпоряджень уряду і галузевих нормативно-правових актів щодо вирішення проблемних питань у сфері інклюзії. Просто розробити пакет щодо пріоритетів впровадження інклюзії!

Окрема проблема — підручники. Шановні колеги, це страш­на цифра. Я назву лише те, що зробив, вибачте, Радянський Союз: за 1945–1965 роки було видано 3 тисячі різних книг шриф­том Брайля для сліпих дітей накладом 10 мільйонів примірників! Сказати вам, скільки ми видали? Ми видали всього-на-всього 27 книг шрифтом Брайля накладом 200 тисяч примірників. Порів­няйте: 200 тисяч і 10 мільйонів. І це були повоєнні роки. То що ми робимо? Ми сьогодні підручники взагалі як норму викладання та навчання забули! У вирішенні цієї проблеми Міністерство освіти і науки просто безпорадне, завжди, за всіх каденцій влади. На­лежно не захищається право на підручник дитини сліпої, безногої, з ДЦП, аутизмом. Немає підручників для дітей-інвалідів! Про який рівень освіти може йтися?

У мене є сподівання на нашого фахового міністра освіти, що він чутиме громадянське суспільство в особі громадських органі­зацій інвалідів, батьків дітей-інвалідів, долучиться до вирішення проблем дітей з інвалідністю, як це робить Національна асамблея інвалідів України та представники громадянського суспільства.

Щодо охорони здоров’я. Головною проблемою у сфері забезпечення охорони здоров’я дітей з порушеннями психофізич­ного розвитку є те, що МОЗ просто не бачить дітей з інвалідністю, які потребують пріоритетного медичного забезпечення. Вибачте, колеги з МОЗ, я вас не критикую, ви щойно обійняли посади, але охорони здоров’я дітей-інвалідів як напряму для МОЗ просто не існує.

Одним із основних чинників у сфері охорони здоров’я, який творить чудеса, є реабілітація. Реабілітація дітей з інвалідністю — це чудодійний, неймовірно ефективний засіб мінімізації патологій, пов’язаних зі станом здоров’я, мобілізації компенсаторних можли­востей хворої дитини, а це головне.

Проблемами розбудови і впровадження системної та систе­матичної реабілітації дітей з інвалідністю МОЗ, на жаль, не займа­ється. Друзі, шановні представники МОЗ! Санаторно-курортного лікування за роки незалежності для дітей-інвалідів просто не існу­вало. Для дорослих інвалідів є програми санаторно-курортного лікування, для дітей їх практично немає. Є лише одна програма МОЗ для дітей, хворих на туберкульоз. Для інших хворих дітей санаторно-курортних програм у МОЗ немає. А якщо не проводити щорічно санаторно-курортного оздоровлення хворої дитини… Не казатиму, до чого це призведе, тут усі фахівці, знають.

Шановні колеги! Я хочу привернути увагу Міністерства охорони здоров’я до відповідальності за неможливість дитини з інвалідністю отримати реабілітацію, оздоровлення, часткове від­новлення втрачених функцій внаслідок пошкодження здоров’я.

Щодо соціального забезпечення. Я вже казав про інтернатні заклади, але слід відзначити рівень проблемності інтернатних за­кладів Міністерства соціальної політики.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу завершувати виступ.

 

СУШКЕВИЧ В.М. Шановні колеги, я звертаюся до пред­ставників усіх міністерств і Кабінету Міністрів України: настав час уніфікованого підходу до діяльності всіх інтернатних закладів. Це проблема Кабінету Міністрів України. Потрібна уніфікація — від норм харчування до методичної основи реабілітації, виховання, освіти, заробітної плати працівників (нехай у всіх буде однакова), штатного розкладу, чисельності персоналу тощо. Потрібна уніфі­кація! Чому інтернат в одній галузі отримує одне, а в іншій галузі — друге? І ми кажемо, що одні гарні, а інші погані. Чому так?

Вважаю, що Мінсоцполітики має бути лідером у комплексній підтримці сімей, в яких виховуються діти з інвалідністю, формуючи комплексний пакет соціально-гуманітарних проблем, які повинні обліковуватися Мінсоцполітики, і грошовий еквівалент державної допомоги родині, в якій є дитина з інвалідністю. Повинна бути чіт­ка система: рання діагностика — реабілітація — дитячий садок — школа — професійна освіта — вища освіта. З обов’язковим скла­данням єдиного плану розвитку і реабілітації дитини.

Взагалі Мінсоцполітики має сконцентруватися на забез­печенні прав дитини з інвалідністю, з раннього дитячого віку до повноліття. Загальною філософією, шановні колеги, у сфері освіти, охорони здоров’я та соціального забезпечення дітей з інвалідні­стю, повинно стати першочергове завдання — надання державою реальної допомоги матері дитини-інваліда. Саме тоді ми врятуємо дитину з інвалідністю. Допоможіть матері дитини з інвалідністю, і  ми отримаємо вагомий соціальний результат у суспільстві для діток з інвалідністю.

Шановні колеги! Я перебрав регламент і дякую головуючому за те, що дав таку можливість. На жаль, не все сказав. Єдине хочу зазначити, що готовий спільно з колегами, з усіма присутніми в  цьому залі доопрацювати проект Рекомендацій парламентських слухань, щоб вони були все-таки більш дієвими.

І хотів би, щоб нові керівники міністерств і відомств, які при­сутні тут, звернули увагу на таких дітей. Ресурс того, що можна зробити з дитиною, яка має інвалідність і особливі потреби, ко­лосальний саме в дитинстві — компенсаторність і відновлення дитини, щоб вона стала повноправним членом суспільства, — тож давайте його не втрачати. Це надзвичайно важливо.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валерію Михайловичу.

Запрошую до співдоповіді голову Комітету з питань науки і освіти Гриневич Лілію Михайлівну.

 

ГРИНЕВИЧ Л.М., голова Комітету Верховної Ради України з   питань науки і освіти (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”). Добрий день, шановні колеги! Що відбувається у пересічній українській родині після того, як народжується дитина з порушеннями розвитку? Як правило, в родину приходять неви­значеність, страх і розгубленість. І часто українські громадяни постають перед вибором — або боротися за дитину, або віддати її на утримання державі, тим самим відмовитися від неї. Це штучний вибір: постійна боротьба, ізоляція, безпорадність або більш-менш звичне життя. До цього вибору спонукає держава.

Чому так відбувається? Держава й далі сприймає людей з особливими потребами лише як пацієнтів, яких потрібно лікува­ти, а не як громадян, яким потрібно створювати відповідні умови для життя.

Усі ви знаєте, що у статті 24 Конвенції ООН про права інвалідів йдеться про обов’язок держави реалізувати інклюзивну модель освіти, тобто забезпечити кожній дитині право навчатися за місцем проживання. Цей обов’язок Україна взяла на себе на міжнародному рівні, а виконується він лише частково. З усіх дітей, які потребують корекції фізичного або розумового розвитку, 40 відсотків випадають із системи загальної освіти. На порушення законодавства і етичних норм дітям відмовляють у навчанні в за­гальноосвітніх навчальних закладах. Дітей відправляють до спеці­альних інтернатних закладів, які, як правило, розташовані далеко від дому. Як наслідок, діти позбавляються найголовнішого — про­живання в сім’ї, можливості і права участі в житті суспільства.

Ми не повинні впадати в крайнощі. Мова не йде про закрит­тя спеціальних інтернатних закладів, де розроблені методики роботи з такими дітьми, де працюють фахівці. І цей потенціал необхідно використовувати. Але ми повинні виконати свої зобо­в’язання перед усіма дітьми, діти з особливими потребами мають право на таке саме ставлення, як до кожної дитини в суспільстві.

Треба сказати, що проблеми починаються з раннього дитин­ства. Дуже часто порушення діагностуються запізно. На рівні району, області далеко не всі лікарі можуть правильно діагносту­вати ураження нервової системи новонароджених і дітей раннього віку. А ми знаємо, що чим раніше розпочати лікування, тим більше є можливостей для корекції. Батькам, у яких народилася дитина з порушеннями розвитку, не надається психологічно-консульта­ційна допомога. Вони залишаються сам на сам із забобонами оточуючих, власним розпачем і страхами.

Так, система освіти не готова до впровадження інклюзивної освіти. З чого складаються ті відсотки, які сьогодні називали? Насправді лише 11 відсотків загальноосвітніх навчальних закладів цілковито безбар’єрні, а 39 відсотків — так звані частково доступні для дітей з обмеженими фізичними можливостями. Це дані Національного звіту з виконання Конвенції про права інвалідів. І  70 відсотків педагогів українських шкіл стверджують, що вони не готові або не бажають працювати з особливими дітьми у своїх класах.

Сьогодні дитина з особливими потребами перебуває у сфері відповідальності трьох міністерств, і між ними потрібна злагодже­на співпраця.

Простий приклад. Як відомо, окрім якісного харчування, яке дуже важливе для дитини до двох років, не менш важливим для розвитку дитини в цей період є відповідне стимулююче середо­вище — позитивна взаємодія з батьками, у тому числі вербальна. І  саме в цей час батьків потрібно навчити, як поводитися з дити­ною, і вже запроваджувати певну корекційну освіту.

У європейських країнах над лікуванням і реабілітацією кожної дитини працюють злагоджено спеціалісти різних галузей. В Україні такої системи немає. Нам потрібно реалізувати цілісний підхід, який дасть змогу вчасно діагностувати порушення, вчасно розпочати лікування (реабілітацію), пояснити батькам, як вони мо­жуть допомогти дитині і розвивати її, а тоді відповідно знайти індивідуальний підхід до освіти кожної такої дитини.

Отже, для того, щоб забезпечити ранню діагностику, раннє втручання, слід активізувати роботу центрів раннього втручання, що створюються нині на базі навчально-реабілітаційних центрів. Нам необхідно оптимізувати управління і налагодити міжвідомчу співпрацю, треба оновити склад Ради у справах інвалідів при Ка­бінеті Міністрів України і реально активізувати її роботу. Цю коор­динацію треба здійснювати також через мережу інклюзивних ре­сурсних центрів, вони вже діють при деяких психолого-медико-педагогічних консультаціях та при обласних інститутах після­дипломної освіти. Сьогодні треба розробити положення про такі центри і запровадити його в життя.

Слід створити єдину ресурсну базу для педагогів та батьків дітей з особливими освітніми потребами, щоб забезпечити їх необхідною інформацією про існуючі послуги, навчання і кон­сультації.

Нам треба, звичайно, готувати вчителів і вихователів. Слід переглянути чинні програми з підготовки педагогів і включити питання роботи в умовах інклюзивного навчального середовища для більшого спектра педагогічних спеціальностей, які мають слу­хати навчальний курс “Основи інклюзивної освіти”. Цей курс також має бути включений у процес підвищення кваліфікації вчителів-предметників і викладачів системи професійно-технічної освіти.

Нам треба розширити спектр сучасних методик роботи з та­кими дітьми і їх навчання. Маленький приклад: ми весь час гово­римо тільки про книжки шрифтом Брайля, а в усьому світі сліпих дітей уже навчають за допомогою аудіозасобів. А ми досі не маємо синтезатора української мови, про який, я думаю, більше розповість Оксана Потимко.

Нам, без сумніву, необхідно оновити законодавство. Бо  освітнє законодавство приймалося у 1990-х роках, власне, на основі медичної моделі, а потрібне розуміння інвалідності з точки зору сучасної соціальної моделі. Це означає не віддавати дітей тільки до спеціальних окремих закладів, а створювати умови для їх розвитку і навчання у звичайних дитячих садках, школах, інклю­зивних та спеціальних групах і класах під опікою кваліфікованих педагогів. Створення таких класів вже передбачено нашим законодавством.

Зараз доопрацьовується проект нового Закону “Про вищу освіту” (№1187–2), де, зокрема, завдяки поправкам Валерія Сушкевича та рекомендаціям робочої групи, до складу якої вхо­дить Андрій Гаррійович, ми виписали ряд важливих положень, що передбачають запровадження можливостей інклюзивної освіти для осіб з порушеннями психофізичного розвитку.

Нам потрібні зміни до Закону “Про дошкільну освіту”. Такі проекти є, вони прийняті в першому читанні, і ми дуже сподіває­мося, що завтра до порядку денного пленарного засідання Вер­ховної Ради буде внесений законопроект №2878, який відкриє для наших дітей двері дошкільних закладів на системному рівні. Цим проектом також буде запроваджена не тільки шляхом листів Міністерства освіти і науки, а на законодавчому рівні посада асистента вчителя в інклюзивних класах загальноосвітніх шкіл (Оплески).

Зрештою, шановні колеги, ми зараз працюємо над розроб­ленням нового базового Закону “Про освіту”, де червоною ниткою мають проходити системні передумови для впровадження інклю­зивної освіти.

Очевидно, що така освіта дітей потребує інвестицій, а наразі ми не можемо розраховувати на велике додаткове фінансування, тому більш реальними є мобілізація існуючих ресурсів і коорди­нація наявних зусиль. Вважаю, що ключова роль у цьому процесі поступових змін належить організаціям батьків. Ви, шановні батьки, — головні драйвери змін і контролери дій влади.

Ми також розраховуємо на допомогу міжнародних організа­цій і запровадження провідного світового досвіду за допомогою донорських структур. Комітет з питань науки і освіти вже є бене­фіціаром проекту “Інклюзивна освіта: крок за кроком”, що реалізу­ється у п’яти областях України і має на меті створення моделі інклюзивних ресурсних центрів, про які вже згадували. Зі свого боку я запевняю, що наш Комітет і батьки, й активісти, й інші ві­домства завжди матимуть за вірного союзника і партнера.

Всі люди народжуються рівними і водночас різними, і кожна людина є особливою. Рівність полягає не в тому, щоб до всіх ставитися однаково, а в тому, щоб до кожного ставитися особли­во, а надто до дітей з особливими освітніми потребами. Наша мета — створити таку систему освіти, яка дасть змогу ставитися до кожної дитини особливо.

Ми як держава, яка вже задекларувала і обрала європей­ський шлях розвитку, повинні гарантувати гідність кожному гро­мадянину. Кожен з вас мав або ще матиме змогу відвідати ви­ставку робіт дітей на третьому поверсі, у кулуарах. Багато людей, які працюють у таких закладах, знають, як добре розвинуті творчі здібності таких дітей. Ці діти — громадяни України, яким держава повинна допомогти розкрити свій творчий потенціал і повноцінно жити в суспільстві.

Я дякую вам за те, що ви сьогодні доповните цю дискусію, доповните проект Рекомендацій, щоб вони стали дієвими. Я дя­кую всім тим, кого немає сьогодні в цій залі, але хто не байдужий до згаданих проблем і спостерігає за цими парламентськими слу­ханнями на екранах телебачення.

Впевнена, що ці парламентські слухання зобов’язані ста­ти  важливим кроком на нашому шляху утвердження людської гідності.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні друзі, ми заслухали доповіді і співдоповіді, перехо­димо до обговорення. Запрошую до виступу Лутковську Валерію Володимирівну, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Прошу підготуватися Засенка В’ячеслава Васильовича.

 

ЛУТКОВСЬКА В.В., Уповноважений Верховної Ради України з  прав людини. Дякую. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Знаєте, мені здається, що всі проблеми, які існують у дітей-інвалідів, власне, можна розділити умовно на три великі групи, які, звичайно, перетинаються одна з одною.

Перша величезна група — це проблема законодавства. Я не говоритиму про те, що, дійсно, необхідно на законодавчому рівні запровадити необхідність інклюзивної освіти на дошкільному рівні, на рівні вищої освіти, про це вже казали. Я цілковито погоджуюся з головою Комітету з питань науки і освіти, що це зробити необхідно, сподіваюся, що парламент дослухається до цього. Але не треба забувати і ще про дуже важливий напрям — професійно-технічну освіту, яка також повинна включати елементи інклюзивної освіти, а також про позашкільну освіту, яка теж має передбачати елемент інклюзивної освіти для таких дітей.

Я хочу привернути вашу увагу ось до чого. Зрозуміло, що досить часто батьки з дітьми-інвалідами зіштовхуються з пробле­мою, що їм недостатньо отримувати лише ті соціальні послуги, які надаються за місцем проживання. І, зрозуміло, виникають проб­леми і з центрами соціальної реабілітації інвалідів, де дитина під час денного перебування може отримати педагогічну і реабіліта­ційну допомогу, а батьки — психологічну допомогу. Більше того, у час, поки дитина перебуває в такому центрі, мати може працю­вати, щоб забезпечити дитину всім необхідним. На жаль, таких центрів замало, і тому або діти з батьками залишаються прак­тично ізольованими від суспільства, тому що вони залежні від місця проживання (квартири), або дитину влаштовують до інтер­натного закладу, і втрачається зв’язок із родиною.

Ще у 2012 році до Закону України “Про соціальні послуги” були внесені зміни, якими, зокрема, надано право місцевим ор­ганам виконавчої влади визначати потребу в соціальних послугах, їх видах і обсягах, та забезпечувати їх надання, у тому числі шля­хом соціального замовлення у недержавного сектору за рахунок бюджетних коштів. Проте до теперішнього часу у відповідність із цими нормами закону не приведені статті 89, 90 та 91 Бюджет­ного кодексу України, які передбачають лише державне фінансу­вання закладів, а не послуг, і добру ініціативу, яка могла б бути реалізована, це просто зводить нанівець. Відповідно необхідне втручання законодавців.

Крім того, зрозуміло, що на сьогодні величезною проб­лемою є закон, який визначає бюджетні видатки, — Закон про Державний бюджет України. Давайте відверто визнаємо: на сьо­годні проблемними залишаються якість і доступність медичних послуг для дітей з інвалідністю. Особливої актуальності це питан­ня набуло в умовах проведення медичної реформи, внаслідок якої спостерігається скорочення мережі закладів охорони здоров’я на місцевому рівні, але при цьому не розроблено інфраструктуру, не вирішено питання, як довезти дитину-інваліда до відповідного медичного закладу.

Ще одна проблема — надзвичайно низький рівень держав­них витрат на придбання лікарських засобів. Фактично, всі лікар­ські засоби, необхідні для лікування, у тому числі у лікарнях, бать­ки змушені купувати для дітей за власні кошти, що є додатковим тягарем на сімейний бюджет.

За інформацією Міністерства охорони здоров’я щодо виконання у 2013 році Національного плану дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини, необхідними лікарськими засо­бами в обсязі близько 50 відсотків були забезпечені діти, хворі на дитячий церебральний параліч, хворобу Гоше, гемофілію та муко­полісахаридоз. У 2013 році взагалі не було виділено коштів на придбання діагностичного обладнання для обстеження слуху. Передбачаю, що в умовах нинішньої соціально-економічної кризи ситуація у 2014 році вже значно погіршується. У зв’язку з цим хо­четься звернутися до парламенту і до уряду з проханням не ско­рочувати видатки на ці державні програми.

Друга проблема — проблема міжвідомчої співпраці та ефек­тивності виконання тих функцій, які покладені на конкретні відом­ства і міністерства. Зокрема, невирішеним залишається питання щодо довезення дітей-інвалідів до навчальних закладів. Ми багато говоримо про інклюзивну освіту. А як довезти дитину до навчаль­ного закладу? До мене звернулася жінка — мати двох дітей-близнюків, які мають психофізичні розлади. Вона не може двох   6-річних хлопчиків довозити до школи щодня маршруткою. І лише після того, як ми звернулися до територіального центру соціаль­ного обслуговування “Довголіття”, родина була забезпечена по­слугами соціального таксі.

Третя проблема, про яку я також хочу сказати, — проблема чуйності. Я можу пояснити, чому вона існує. Нещодавно я була у Святошинському дитячому будинку-інтернаті ІІ профілю. Там діти танцюють, співають, беруть участь у театральних виставах. Це показник чуйності.

З іншого боку, до нас звернулася жінка — мати дитини-аутиста, яка проживає не в Києві і не могла потрапити на прийом до головного дитячого психіатра. Ми звернулися до Міністерства охорони здоров’я з проханням організувати консультацію. Знаєте, що відповіли? Не проблема, привозьте дитину. Дитину-аутиста везти потягом до Києва неможливо, і це проблема. Це питання чуйності, у тому числі працівників державних органів щодо тих дітей, які потребують особливого ставлення.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова директора Інституту спеціальної педагогіки Національної академії педагогічних наук України Засенка В’ячеслава Васильовича. Прошу підготуватися голову Представництва ЮНІСЕФ в Україні Юкіе Мокуо.

 

ЗАСЕНКО В.В., директор Інституту спеціальної педагогіки Національної академії педагогічних наук України. Шановний Руслане Володимировичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! З огляду на проблематику нашого зібрання, інформація стосуватиметься освіти осіб з особ­ливими потребами. Це, як уже зазначалося, близько 3 мільйонів осіб, у тому числі 880 тисяч дітей. Аналіз проблеми, як ви розумі­єте, я не зможу зробити за 5 хвилин, будуть тези — що є, чого немає, що потрібно зробити.

При цьому мені не хотілося б, щоб присутні сприймали інформацію через призму того, що у нас існують суцільні пробле­ми, оскільки про них і попередні промовці розповідали, акценту­вали на них увагу, і це правильно, і в подальших виступах про них згадуватимуть. Ситуація трохи інша.

В Україні традиційно існує розгалужена мережа системи освіти для осіб з особливими потребами, яка охоплює дітей віком від дошкільнят до студентів. Заклади спеціальної освіти працюють за розробленими в Україні вітчизняними концептуальними підхо­дами і навчально-методичним забезпеченням.

Набирає обертів навчання дітей з особливими потребами у загальноосвітніх навчальних закладах, так звана інклюзивна форма навчання. Відчутних результатів важко досягти за рік чи навіть п’ять років. Розвинені країни йшли від цієї ідеї до її впрова­дження 30–40 років. Але вже сьогодні є перші паростки переходу від так званої “стихійної” інклюзії до цілком унормованої системи.

На теренах України науковцями спільно з МОН, з практи­ками, представниками громадських організацій, таких як Всеукра­їнське громадське об’єднання “Національна асамблея інвалідів України”, Всеукраїнський фонд “Крок за кроком” та іншими, розроблені вітчизняні моделі і технології розбудови інклюзивної освіти в Україні.

Діє новий державний стандарт початкової освіти, який з успіхом може використовуватися в умовах інклюзивного навчан­ня. Розроблено відповідне програмне і навчально-методичне за­безпечення на основі сучасного міжнародного досвіду для вчите­лів інклюзивних класів, батьків таких дітей. Із усім щойно згаданим ви можете ознайомитися на виставці на третьому поверсі, у кулуарах.

Розроблено і запроваджено в практику відповідні навчальні курси з підготовки та перепідготовки педагогічних працівників до роботи в інклюзивних навчальних закладах. Ми готові й надалі впроваджувати у життя все це, лише потребують уточнення окремі нормативні документи.

Слід сказати, що переважна більшість випускників, а це люди, які мають ті чи інші відхилення психофізичного розвитку, відповідно до особистісних можливостей, освітнього цензу успіш­но працюють, продовжують навчання і навіть здобувають наукові ступені. Наші останні науково-методичні розробки мають успіх за межами України.

Водночас у системі освіти, безумовно, є деякі прогалини, як і в кожній галузі, але говорити про те, що ми розпочинаємо боротьбу за інновації на порожньому місці, неправильно.

Тепер про неприємне, нагальне. Що нам потрібно?

Найперше — це приведення до пуття законодавчої бази, про це вже говорили. Зокрема, потрібно прискорити роботу над проектом нового Закону “Про освіту”, де від дошкілля до вищої освіти простежувався б захист прав таких дітей. Упорядкування термінології також є доцільним, про введення терміна “діти з особливими потребами” також згадували.

Потрібно налагодити єдиний статистичний облік таких дітей.

Потрібно запровадити раннє виявлення і раннє втручання (це наше горе впродовж тривалих років), тут потрібна співпраця Міністерства освіти і науки, Міністерства охорони здоров’я та Міністерства соціальної політики.

Практично відсутня дошкільна ланка, ефективність якої засвідчує досвід провідних країн Європи, Японії.

Безумовно, потребує подальшої уваги інклюзивна форма навчання. Що важливо — потрібне розширення функцій спеціаль­них освітніх закладів і створення на їх базі ресурсних центрів освітніх округів.

Одним з основних своїх завдань ми вбачаємо кадрове та методичне забезпечення цього процесу.

Потрібно започаткувати фінансування дитини, а не навчаль­ного закладу — це заїжджена теза. Нагадую, потрібно створити освітній кошик дитини. Далі розроблювати педагогічні засади на­вчання і соціалізації дітей з порушеннями аутичного спектра та інших складних нозологій.

Я вже не кажу про фінансування і згаданих позицій, і підго­товки та друку підручників. Підручники є, вони лежать на полицях, частина з них знаходиться на оптичних носіях, але зміна позицій дасть змогу ознайомитися з ними і батькам, і вчителям.

На моє глибоке переконання, всі наші біди — не лише від поганого фінансування, а й від політики. Потрібно вирішити, куди ми йдемо, і хто для нас має стати орієнтиром. Я звертаюся до присутніх тут поодиноких народних депутатів: таке визначення — ваша прерогатива. Якщо ми йдемо до Європи, і цю позицію, як мені відомо, поділяють голови комітетів Лілія Михайлівна Грине­вич і Валерій Михайлович Сушкевич, Національна академія педа­гогічних наук України, керівництво міністерства, то це одне — це як мінімум 12-річна освіта, сучасні інформаційно-комунікативні технології, профільна старша школа. Якщо ми йдемо у зворотно­му напрямі — всього цього немає.

І насамкінець. Освіта осіб з особливими потребами базу­ється на системі загальної освіти. І коли ми постійно змінюємо термін, зміст, а відтак і решту характеристик галузі, це не додає оптимізму. Хочеться висловити впевненість у тому, шановні друзі, що всі ми вийдемо звідси однодумцями, що, власне, і дасть змогу розбудувати відповідну систему освіти для таких дітей.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова голову Представництва ЮНІСЕФ в Україні Юкіе Мокуо. Підготуватися Островській Катери­ні Олексіївні.

 

МОКУО  ЮКІЕ, голова Представництва ЮНІСЕФ в Україні. Добро дня, шановні пані та панове! (Оплески). Для мене велика честь сьогодні виступати перед вами на парламентських слуханнях. Незалежно від особливих потреб усі діти мають право на освіту, охорону здоров’я, соціальний захист і активну участь у суспільному житті. На жаль, ми знаємо, що сьогодні в Україні діти з особливими потребами мають обмежені можливості. Над поліпшенням становища ми всі повинні спільно працювати, і ось мої основні ідеї щодо цього.

Необхідно працювати з родинами, особливо з біологічними батьками і дітьми. Необхідно створити умови, щоб діти, які пере­бувають в інтернатних закладах, набували життєво важливих на­вичок та отримували можливості для інтеграції в суспільне життя. Громада має підтримувати соціалізацію таких дітей, позбавлятися негативного ставлення до них, підтримувати ідею інклюзивної освіти. З перших років життя діти з особливими потребами та їхні сім’ї потребують всебічної підтримки громади, медичних, соціаль­них працівників, психологів і педагогів. Потрібні люди, які працю­ватимуть з членами родин з метою задоволення потреб дитини. Ця всебічна допомога називається раннім втручанням.

Чому важливе раннє втручання? Послуги раннього втручання допомагають мінімізувати затримку у фізичному та розумовому розвитку дітей у ранньому віці. Послуги раннього втручання є най­більш ефективними порівняно з будь-якими послугами, що нада­ються пізніше. Це може зменшити або навіть усунути майбутню потребу у спеціальній освіті та інших спеціальних послугах для дитини. Це зміцнює родину і знижує ризик інституалізації дитини з особливими потребами.

Крім того, раннє втручання надає інші соціальні переваги, серед яких — зменшення стигми, насильства, розширення можли­востей здобуття вищої освіти та працевлаштування.

Ми хочемо бачити суспільство, де всі діти, незалежно від здібностей чи особливих потреб, мають змогу зростати в сім’ї, розвивати свій потенціал та бути активним громадянином у житті суспільства. Я вважаю, Україна може це зробити, може втілити це в  життя. І якщо ми спільно будемо працювати в цьому напрямі, то Україна створить суспільство, де права дитини з особливими потребами будуть повністю захищені.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова голову товариства “Родина Кольпінга”, кандидата психологічних наук, доцента кафедри психології Львів­ського національного університету імені Івана Франка Островську Катерину Олексіївну. Прошу підготуватися Хованову Олену Анатоліївну.

 

ОСТРОВСЬКА К.О., голова Товариства “Родина Кольпінга”. Доброго дня, шановні учасники парламентських слухань! Дякую за можливість виступити в цьому залі. Намагатимуся виступити стисло і порушити проблему групи осіб, про яку ми згадували вже сьогодні, але недостатньо. Отже, я розповім про осіб з розладами спектра аутизму.

На сьогодні стан освіти і медичного обслуговування та соціального захисту дітей-аутистів в Україні бажає бути кращим. Отже, одразу озвучу наші пропозиції. Їх мета полягає насамперед у розробленні індивідуального освітнього маршруту, який дасть змогу дітям здобувати освіту у навчальних закладах відповідно до рівня свого психофізичного розвитку та напрацювати механізми допомоги дорослим особам, про що ми взагалі не згадуємо, а  саме створювати центри денного перебування підтриманого проживання в громаді.

Щодо шляхів, які можуть реалізувати поставлену мету.

В умовах дефіциту державного бюджету, і це дуже прин­ципово, відповідно до Закону України “Про державно-приватне партнерство” потрібно напрацювати механізми надання інновацій­них освітніх та соціальних послуг особам з порушеннями психофізичного розвитку, зокрема з аутизмом, із залученням коштів місцевих бюджетів та ресурсів громадських організацій.

Вжити заходів до підвищення статусу громадських органі­зацій в Україні, справжнього підвищення, зокрема, враховувати стаж волонтерської роботи у громадських організаціях при за­рахуванні на роботу, вступі до вищих навчальних закладів за пев­ними профільними напрямами.

Кабінету Міністрів України — забезпечити ефективну координацію між Міністерством охорони здоров’я, Міністерством освіти і науки, Міністерством соціальної політики та Міністерством фінансів з питань надання освітніх, соціальних послуг та послуг охорони здоров’я особам з порушеннями психофізичного розвит­ку, зокрема з аутизмом. Для цього потрібно ініціювати створення міжвідомчої робочої групи, завданням якої було б напрацювання механізмів надання інноваційних освітніх та соціальних послуг ін­валідам із залученням коштів місцевих бюджетів та ресурсів громадських організацій.

З огляду на актуальність проблеми інклюзивного навчання, клопотати перед Міністерством освіти і науки України щодо впро­вадження таких заходів:

1)  рекомендувати органам управління освітою запровадити підготовку до навчання дітей з розладами спектра аутизму в опор­них закладах (ДНЗ та НРЦ) і наголосити на необхідності створен­ня консультативних пунктів в обласних та районних центрах на основі базових НРЦ;

2)  рекомендувати введення до арсеналу психолого-медико-педагогічних консультацій апробованих науковцями об’єктивних методик для раннього виявлення та скерування на навчання дітей з розладами спектра аутизму;

3)  модернізувати систему підготовки кадрів для забезпе­чення права таких дітей на освіту, створивши систему підготовки індивідуальних помічників, наголошую, на відміну від асистентів, для супроводу у навчанні дітей з важкими порушеннями розвитку, зокрема з аутизмом;

4)  з метою підготовки дитини до самостійного життя реко­мендувати створення індивідуального навчального маршруту для дітей з аутизмом через індивідуальну програму навчання, спрямо­вану на соціалізацію та профорієнтацію дітей;

5)  ініціювати проведення пілотного проекту з реорганізації професійно-технічних училищ для професійної підготовки дітей з порушеннями психофізичного розвитку.

Клопотати перед Міністерством соціальної політики України про розроблення та реалізацію Стратегії реформування системи надання соціальних послуг, що передбачатиме впровадження ін­новаційних соціальних послуг, спрямованих на проживання отри­мувачів послуг у громаді, у тому числі альтернативних до інститу­ційного догляду.

Наголосити на важливості розроблення та впровадження альтернативних до існуючих шляхів підтриманого проживання не­повносправних осіб у будинках та квартирах від 2 до 6 осіб. При цьому необхідно врахувати гнучкість можливих форм підтримано­го проживання щодо існуючих ДБН та санітарно-гігієнічних норм. Отримання потенційних приміщень для надання послуг підтрима­ного проживання за рахунок збереження квартир за інвалідами та організаціями інвалідів після смерті батьків та опікунів. Подальше впровадження альтернативного (доповнюючого) до інституту опіки механізму підтриманого прийняття рішень, особливо щодо органі­зації кола підтримки інвалідів, які знаходяться у віддалених та об­ласних інтернатах і не мають родин.

Ініціювати створення груп денного догляду для дорослих осіб на умовах укладення договорів управліннями соціального захисту та громадськими організаціями з використанням ресурсів місцевих бюджетів та громадських організацій.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова директора Богодухівського спеціального навчально-виховного комплексу Хованову Олену Анатоліївну. Підготуватися Ірині Спіріній. Будь ласка.

 

ХОВАНОВА О.А., директор комунального закладу “Богодухів­ський спеціальний навчально-виховний комплекс” Харківської обласної ради. Шановне зібрання! Насамперед хочу зазначити, що тема парламентських слухань є дуже актуальною, багато пи­тань потребують обговорення. Виховання, навчання та соціальна реабілітація дітей з порушеннями психофізичного розвитку з чи­сла дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, — одне з найважливіших завдань держави.

На Харківщині функціонує комунальний заклад “Богодухів­ський спеціальний навчально-виховний комплекс” Харківської об­ласної ради, який забезпечує право 90 дітей-сиріт та дітей, по­збавлених батьківського піклування, з порушеннями розумового розвитку на освіту, різнобічний розвиток, професійну орієнтацію, соціальну адаптацію та підготовку до самостійного життя.

З 2005 року на базі закладу, який я очолюю, проводиться Всеукраїнський науково-педагогічний експеримент “Професійно-трудова реабілітація дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьків­ського піклування, які потребують корекції розумового розвитку, шляхом організації профільного навчання в умовах навчально-виховного комплексу”. Експеримент закінчується у 2015 році.

Для дітей з порушеннями розумового розвитку набуває особливого значення формування професійно-трудової компетен­ції, оскільки ефективність адаптації та соціалізації таких дітей зу­мовлюється станом їхньої психологічної та професійної готовності до подальшого самостійного життя.

Сутність науково-дослідної роботи експерименту полягала в розробленні науково обґрунтованої моделі професійно-трудової реабілітації вихованців закладу. Професійно-технічне навчання забезпечує одержання випускниками свідоцтв про присвоєння робітничих кваліфікацій — плодоовочівник, тваринник, озеленювач, квітникар та працевлаштування за спеціальністю на підприємствах області.

У формуванні усвідомленої соціальної поведінки у вихован­ців груп професійно-технічного навчання особливого значення набуває поєднання навчально-виховної діяльності, індивідуальної виробничої практики на власному навчальному господарстві та організоване самостійне проживання учнів випускних класів на базі НВК з плануванням власного бюджету. Обов’язково здійсню­ється психолого-педагогічний супровід.

У ході зазначеного експерименту встановлено, що навички самостійного проживання дають змогу випускникам відчути себе дорослими людьми, навчитися розпоряджатися коштами та пла­нувати власний бюджет, робити закупівлю продуктів та готувати їжу, утримувати в належному стані житло, користуватися побуто­вою технікою, самостійно себе обслуговувати.

Соціально-психологічна служба закладу упродовж п’яти років після випуску проводить моніторинг адаптації та соціалізації випускників. За результатами такого моніторингу встановлено, що 87 відсотків випускників НВК успішно адаптувалися в самостійно­му житті, створили сім’ї, працюють на виробництві. Це підтвер­джує ефективність напрацьованої колективом моделі професійно-трудової реабілітації та соціалізації розумово відсталої дитини.

У закладі приділяється велика увага організації змістовного дозвілля вихованців, їх участі у спортивних змаганнях в Україні та за кордоном (у Туреччині, Польщі, Італії, Китаї).

Особлива увага приділяється розвитку інтересів і потреб дітей, які в закладі не лише навчаються, а й живуть повноцінним духовним життям. Багато років у нашій школі діє дитяча органі­зація “Сузір’я”, і саме через шкільне самоврядування відбувається процес формування особистості, громадянської позиції учнів.

Слід зазначити, що розумово відсталі діти-сироти потребу­ють постійного соціального супроводу з боку відповідних служб, оскільки через особливості розвитку потребують соціальної під­тримки упродовж всього життя, а на сьогодні це питання ще не вирішено.

Водночас виникають проблеми з працевлаштуванням таких дітей та забезпеченням робочими місцями розумово відсталих випускників з числа сиріт та за місцем їх походження, дотриман­ням соціальних гарантій для таких громадян. Сподіваємося, що ми ці питання спільно вирішимо.

І завершити свій виступ я хочу словами відомої чилійської поетеси, лауреата Нобелівської премії з літератури Габріели Містраль: “Багато з того, що нам необхідно, може почекати, але тільки не дитина. Їй ми не можна сказати: почекай до завтра. Її  звуть “Сьогодні”.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова народного депутата України, першого заступника голови Комітету з питань охорони здоров’я Спіріну Ірину Дмитрівну. Прошу підготуватися Софій Наталію Зіновіївну.

 

СПІРІНА І.Д., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, Комуністична партія України). Дякую. Глубокоуважаемые председательствующий, участники парламентских слушаний, народные депутаты! Я сегодня хочу акцентировать внимание на очень серьезной проблеме, о ней уже говорилось, — это аутизм.

Общая численность детей-инвалидов ежегодно увеличи­вается на 0,5 процента. Опережающими темпами растет детский аутизм. Эксперты говорят об эпидемии аутизма не только в Украи­не, но и в мире. По данным официальной статистики, количество таких больных за пять лет выросло в 3 раза. Но эти точные дан­ные сегодня как бы размыты, в Украине такой статистики, к со­жалению, не существует, потому что страдает диагностика.

Методы диагностики и помощи детям с аутизмом в мире и Украине сравнивать сложно. Есть акцент в мировой обществен­ности содружества медиков на то, что должна проводиться ран­няя диагностика и программа раннего вмешательства для детей от рождения до трех лет. А в нашей стране диагноз ставится ребенку только в три года или позже. Давайте задумаемся об этом, какие проблемы сегодня у нас и в перспективе. При этом в Украине ребенок очень часто получает только медикаментозное лечение. На этом я и хочу акцентировать внимание.

По нашим законам такой ребенок имеет право на образо­вание. Однако если он не способен посещать общеобразова­тельную школу, то вынужден сидеть дома — других вариантов не предлагают. При этом, как правило, один из родителей оставляет работу, потому что такого малыша нельзя оставить одного. Расходы на лечение, реабилитацию ребенка не каждой семье по силам. Почему средства, которые государство обязано потратить на образование ребенка, если бы он мог учиться, нельзя пере­дать специализированным центрам, где детям с аутизмом могут реально помочь?

Отдельно стоит сказать о детской психиатрии в Украине. У  нас есть Концепция по усовершенствованию психиатрической помощи детям, утвержденная еще в 2012 году (приказ Министер­ства здравоохранения Украины №668 от 30 августа 2012 года), а также Концептуальные основы по усовершенствованию оказа­ния психиатрической помощи детям (приказ Министерства здра­воохранения Украины №399 от 18 мая 2013 года), но никаких по­ложительных сдвигов не происходит. Из документа в документ мигрируют одни и те же фразы:

“Организация психиатрической помощи детям в Украине устарела и требует реорганизации.

Специализированная психиатрическая помощь детям стигматизирована, основные ресурсы службы сосредоточены в детских психиатрических отделениях психиатрических больниц, амбулаторная служба развита недостаточно”.

Я спрашиваю представителей Министерства здравоохра­нения: почему вы ничего не делаете, не решаете эту проблему? Реорганизация и усовершенствование психиатрической помощи детям в Украине относится к компетенции Минздрава. Но меня­ются министры, главные специалисты, а ситуация остается такой же.

Рекомендации этих парламентских слушаний Минздраву содержат все те же предложения:

“Усовершенствовать порядок оказания психиатриче­ской  помощи детям путем: отделения стационарной педиатри­ческой помощи детям от психиатрической помощи для взрослых путем организации специализированной психиатрической помо­щи в структуре многопрофильных больниц для планового лечения и  специализированных учреждениях… интеграции специализиро­ванной психиатрической помощи детям с общемедицинской помощью”.

Напомню, что реформированием системы Семашко в Украи­не уничтожили детские психиатрические отделения, они были переведены из детских больниц в психиатрические больницы об­щего типа. Почему министерство не проводит анализ прошлого опыта?

Многие родители детей с нарушениями психофизического развития, особенно с аутизмом, отмечают, что не получают дей­ственной помощи со стороны врачей, так как врачи предлагают только психотропные препараты, без альтернативы.

А как вообще оценить роботу врача, если вопрос назначе­ния и порядка применения медикаментозного лечения при рас­стройствах у детей спектра аутизма урегулирован клиническим протоколом (приказ Министерства здравоохранения Украины “Об утверждении клинических протоколов” от 15 февраля 2010 года №108), который невозможно найти даже на официальном сайте Минздрава? Он что, невероятно секретный или содержит призна­ки государственной тайны?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу завершувати виступ.

 

СПІРІНА І.Д. …10 миллионов на эти нужды.

Поэтому, пожалуйста, давайте четко, конкретно будем не только декларировать законопроекты, а слушать информацию, обсуждать действующие законы и пытаться найти решение су­ществующей проблемы. Потому что эти дети сегодня находятся за чертой, за “забором” наблюдения. Родители ходят с протяну­той рукой, извините за сентиментальность, чтобы этим детям помочь. Вы слышали статистику.

Благодарю за внимание (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу до слова директора Всеукраїнського фонду “Крок за кроком” Софій Наталію Зіновіївну. Прошу підготу­ватися Турецьку Наталію Іванівну.

 

СОФІЙ Н.З., директор Всеукраїнського фонду “Крок за кроком”. Шановні учасники парламентських слухань! Тема, яка об’єднала сьогодні нас у цій залі: “Освіта, охорона здоров’я та соціальне забезпечення дітей з порушеннями психофізичного розвитку”. Для мене це перший виступ на такому заході. Але я твердо переконана, що саме те, що сьогодні в цій залі зібралися і народні депутати, і представники трьох міністерств, і науковці, і  практики, і представники громадських організацій, — це єдиний правильний шлях, щоб обговорювати таке комплексне питання.

Виникла думка, що, напевно, наступного разу варто запро­сити і самих дітей з порушеннями розвитку, дітей з особливими потребами. Тому що одне з основних гасел організацій людей з інвалідністю: “Нічого не робіть для нас без нас”. Діти також ма­ють право бути почутими в тому, що стосується їхніх прав.

А я, намагаючись вкластися в регламент, зупинюся на двох важливих, на мою думку, аспектах.

Перший — це партнерство і координація дій. Ми вважаємо, що це ключові принципи, які допоможуть нам усім як у виробленні спільного бачення, так і в розробленні шляхів його досягнення та подолання багатьох проблем.

Саме партнерство дало можливість започаткувати першу програму, про яку згадував Сергій Миронович Квіт, залучення дітей з особливими потребами до дошкільних груп і початкових класів, яка була ініційована Всеукраїнським фондом “Крок за кро­ком” і підтримана Інститутом спеціальної педагогіки Національної академії педагогічних наук та Міністерством освіти і науки. Це сталося ще до того, як були напрацьовані перші зміни до зако­нодавства. І найголовніше, ця програма показала, що це можливо і це має свої переваги для всіх учасників навчального процесу. Приємно, що до цього партнерства приєднуються й інші міністер­ства, зокрема Міністерство охорони здоров’я, Міністерство соці­альної політики. Такий партнерський підхід важливий на всіх рів­нях — і на національному, про що говорилося, потрібно активізу­вати діяльність Ради у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України, і на місцях.

Нехай ми користуємося різними термінами — освітяни, соціальні працівники, медики, — це не важливо. Ми думаємо, що ці терміни по-своєму важливі для кожного з міністерств, але якщо у в нас є спільне бачення, чого ми прагнемо, то, напевно, це пи­тання другорядне. Важливо те, що партнерство передбачає довіру і відповідальність.

Виступаючи від імені недержавної організації, я хочу звер­нутися до представників державних органів: більше довіряйте професійній компетентності і відповідальності недержавних орга­нізацій. Часто нам легше запропонувати інноваційні підходи до розв’язання існуючих проблем. Приємно, що останнім часом акти­візувалася така співпраця і на рівні Міністерства освіти і науки, і на рівні Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. Важливо не лише залучати громадські організації до обговорення та вирішення питань, а й, можливо, делегувати їм надання певних послуг, як це робиться в усьому світі, зокрема освітніх.

Другий аспект, на якому я хочу зупинитися. Ми працюємо переважно з педагогами і тому хочемо підкреслити надзвичайно вагому роль керівників навчальних закладів як лідерів в освіті, які підтримують працю своїх педагогів, обстоюють право дітей навча­тися разом із своїми однолітками. Це те, чого ці діти позбавлені, на жаль, коли вони навчаються у спеціальних навчальних закла­дах, у них немає можливостей для спілкування. Саме керівники навчальних закладів знають, що таке спільне навчання є корисним для всіх, які працюють не лише з батьками, а й з усією місцевою громадою, впливаючи на ставлення людей у громаді, а також мобілізуючи ресурси на місцях.

На жаль, іноді на тренінгах чи курсах (і сьогодні про це говорили) можна почути запитання: чому я маю працювати з таки­ми дітьми? У свою чергу, ми ставимо зустрічне запитання: а  навіщо ви обрали професію педагога? Ми маємо бути готові працювати з усіма дітьми. Добре, що керівники навчальних закла­дів, присутні в цій залі та багато інших, не ставлять таких запитань, бо твердо переконані, що кожна дитина має право навчатися за місцем проживання, зростати в сім’ї, а обов’язок держави, у тому числі школи, — створити для цього всі необхідні умови. Зокрема, спеціалісти мають надавати послуги дитині, а не щоб дитина ви­мушена була забиратися до ізольованих навчальних закладів.

Саме тому ми підтримуємо проект Рекомендацій у частині важливості навчання педагогів, а також (підкреслюємо) керівників навчальних закладів та державних службовців. На нашу думку, це дуже важливо.

І наостанок процитую відомого антрополога Маргарет Мід, яка сказала: “Ніколи не сумнівайтеся в тому, що маленька група свідомих відповідальних громадян може змінити світ. Насправді тільки це його і змінює”. Ми — не маленька група, число однодумців збільшується з кожним днем, і це дає надію, що ми можемо змінити цей світ.

Дякую вам за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова директора комунального закладу “Центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів” (м. Тернопіль) Турецьку Наталію Іванівну. Прошу підготуватися Мірошниченка Юрія Романовича.

 

ТУРЕЦЬКА Н.І., директор комунального закладу “Центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів” (м. Тернопіль). Доброго вечора, шановне товариство! Мушу зауважити, що я вже не впер­ше є учасником парламентських слухань, але сьогоднішні парла­ментські слухання, напевно, вперше мають характер такого інтегративного громадського органу. Перепрошую, що я так кажу, але так відчувається. І того, направду, дуже потребують діти з особливими потребами, з якими ми всі працюємо. Тобто ці діти передовсім потребують інтеграції діяльності Міністерства освіти і  науки, Міністерства охорони здоров’я та Міністерства соціальної політики. Чому? Зроблю маленький історичний екскурс.

Усім відоме ім’я Марії Монтессорі, першої італійки, яка стала доктором медицини. У 1896 році вона вперше сформулю­вала постулат про те, що проблеми дітей-інвалідів (я перепро­шую, але вона використовує саме це словосполучення) більше педагогічні, ніж медичні, і з такими дітьми треба працювати не в лікарні, а в дитячому садку і школі. А я додаю — чи в реабіліта­ційних закладах, це вже наше, новітнє.

І оця інтеграція, висловлена Марією Монтессорі, фактично стала базою, за якою я працюю у своєму закладі соціальної реабілітації дітей-інвалідів. З одного боку, мені, лікарю-психотера­певту, легше працювати, розуміючи, що я мушу комплексно під­ходити до дитини. А з другого — це значно ускладнило пошук спеціалістів для роботи з дітьми з особливими потребами. І я як директор закладу зіткнулася з тими проблемами, про які говорили Валерій Михайлович і Лілія Михайлівна, що у нас є ментальна не­готовність дипломованих спеціалістів, які мають гарний диплом, але внутрішньо не готові до роботи з такими дітьми.

І ще я хотіла б акцентувати увагу на тому, що це не держава не підтримує дітей чи якось недопрацьовує з цими дітьми, тому що в кожному окремому випадку для дитини з особливими потре­бами уособленням держави і носієм усіх можливостей держави є окремий спеціаліст.

З чим я зіткнулася у своїй роботі? Знову-таки, мій пошук не новітній. Перед Європою після Другої світової війни, так само, як, на жаль, сьогодні перед Україною, стояло питання: як зробити так, щоб суспільство стало здоровішим? Тому що той гострий посттравматичний стресовий розлад, який ми всі переживаємо, на жаль, відбився і на спеціалістах, які працюють з дітьми з особ­ливими потребами. І наша вища школа, яка мала б готувати спеціалістів для роботи з дітьми з особливими потребами, також не залишилася осторонь, вона також є ураженою, повторно ура­женою, тому що, будьмо відверті, я також здобула освіту в україн­ському вузі, де панувала ще посттоталітарна, пострадянська мо­дель освіти.

Я хотіла б оминути питання професіоналізму спеціалістів та якості методик викладання у вищих навчальних закладах, нато­мість акцентувати увагу саме на психологічному здоров’ї викла­дацького складу та особливостях групової динаміки у закладах освіти.

Очевидно, що освітяни є тими представниками нашого суспільства, які транслюють не тільки позитивні (знання, моральні цінності і все інше позитивне), а й негативні аспекти, часто де­структивні. Отже, педагогічні вищі навчальні заклади у своїй діяль­ності — це часто організації, що продовжують традиції і дух радянських часів. Дуже часто і студенти-психологи, і студенти-педагоги, які навчаються в цих закладах, на жаль, відчувають на собі оцей тиск викладацького складу, сформованого у минулому столітті. І в результаті ми отримуємо дипломованого спеціаліста, але з прищепленим комплексом меншовартості і комплексом травматизації. До мене приходять спеціалісти, яких, на жаль, іноді доводиться ще довчати.

Я стикаюся з тим, що вчитель у школі або вихователь у дитячому садку часто неусвідомлено травмує учнів або вихован­ців через приниження, знецінення, пригноблення волі та особи­стої думки учня, пацієнта чи клієнта. Це пов’язано також із тим, що статус вчителя, статус психолога знижений у нашому суспільстві.

Структура дитячого садка і школи також несе деструктивне ярмо. Тому що до сьогодні у багатьох закладах (я нікого не хочу образити) директор сприймається як цар і бог, спеціалісти цілком йому підпорядковані і в жодному разі не мають можливості ви­словлювати власної думки.

Психолог у закладах освіти часто не має відповідної ком­петенції для того, щоб модерувати конфліктні ситуації, які вини­кають у закладі освіти, лікувальному чи спеціалізованому реабілі­таційному закладі. А це також опосередковано впливає на тих діток, які до нас приходять. Вони приходять відкриті і ранимі, ми маємо їм допомагати, а натомість часто не можемо вберегтися від конфліктних ситуацій, що виникають у наших колективах.

Крім того, часто психолог, який підпорядковується директору, на жаль, не має можливості висловити окремої думки. І це викликає недовіру до цього психолога. Тому я пропоную ви­вести психологічну службу у школах і дитячих садках з підпоряд­кування дирекції закладу… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Наталіє Іванівно, прошу завершувати, мікро­фон вимкнений, вас не чути. Дякую.

Запрошую до слова народного депутата України, заступника голови Комітету у закордонних справах Мірошниченка Юрія Рома­новича. Прошу підготуватися Потимко Оксану Збігнівну.

 

МІРОШНИЧЕНКО Ю.Р., заступник голови Комітету Верховної Ради України у закордонних справах (загальнодержавний багато­мандатний виборчий округ, Партія регіонів). Дякую. Ви знаєте, я   виступатиму не як народний депутат, а як батько дитини з   аутизмом. На прикладі моєї родини я можу вам розповісти, з  чим стикаються багато сотень сімей у нашій країні, у яких на­родилася дитина з аутизмом.

Мій син до трьох років не розмовляв. Звісно, ми зверталися до лікарів, радилися, можливо, він не чує. Ми не знали про існування аутизму і не могли припустити, що у нашої дитини щось не так. І лише після трьох років, дякуючи лікарю Марцинков­ському… Можливо, багато хто з вас його знає, він багато робить для того, щоб допомогти таким родинам. Він відкрив нам очі на те, що з нашою дитиною. І лише після того як дитині виповнилося три роки, ми дізналися про те, що є аутизм, почали звертатися до різних спеціалістів, їздили за кордон, куди тільки могли, як кожні батьки намагаються допомогти своїй дитині.

Ми зіткнулися з тим, що, на жаль, наша держава взагалі не ідентифікує аутизм як окрему нозологію. Ми зрозуміли, що таких дітей відносять до категорії, яким просто дають препарати, що пригнічують психіку, і фактично вбивають їхній інтелект.

Ми зіткнулися з тим, що у нас взагалі величезна кількість родин, які залишилися сам на сам з такою проблемою, і багато матерів, батьків перебувають у глибокій депресії.

І тоді у нас склалася така команда (і я хотів би бути оптимістом, говорячи про партнерство і про координацію дій) серед депутатів, Лілія Михайлівна активно працювала як голова комітету, і серед Асоціації батьків дітей з аутизмом, потім ми підключили міністерство. Міністерство освіти і науки, до речі, вже досить тривалий час з нами співпрацює, і вже є досягнення. Сьо­годні говорили про те, що і координаційна рада створена, і  багато що ми зробили.

Ми не починали з того, що агресією відповідали на заяви чиновників, що це не їхня компетенція. У Міністерстві освіти і нау­ки нас відправляли до Міністерства охорони здоров’я, казали: ми раді допомогти, але немає окремої нозології, ми не можемо роз­робляти окремі програми, нічого не можемо робити. 

Найбільш консервативною установою виявилося Міністер­ство охорони здоров’я. Я тут звертаюся до представників міні­стерства: є критика, вона заслужена. Проте, я думаю, що присутні в цій залі представники громадськості, освітньої галузі, народні депутати не воювати прийшли, ми хочемо допомогти, ми хочемо долучитися.

Ми уже ухвалили в першому читанні законопроект про інклюзивну освіту, тепер ми хочемо розширити законодавче поле, яке дозволить працювати органам виконавчої влади. Нам треба працювати разом, потрібно більше довіряти громадськості, більше довіряти батькам. Нам треба виробити спільний план дій. Ми вно­сили пропозиції до проекту Рекомендацій парламентських слу­хань, які ми маємо ухвалити, щоб це була спільна робота законо­давчої, виконавчої, місцевої влади і, звісно, громадськості.

Я хочу сказати про те, що у нас є успіхи. Насправді ми дуже багато зробили буквально за останній рік-півтора. Вперше за всю історію Міністерство охорони здоров’я визнало проблему аутизму. Ми багато працювали, щоб у державному бюджеті закласти кошти. І було прикро, коли ми просили направити ці кошти на фі­нансування діагностичного обладнання, щоб запровадити ранню діагностику аутизму та інших психофізичних розладів у дітей, а на ці гроші закупили ліки. Причому ми розуміємо, що хтось із цього мав ще й якийсь зиск.

У нас є цілий ряд пропозицій до Міністерства охорони здоров’я (назву коротко):

1)  виділити аутизм в окрему нозологію;

2)  створити обласні центри ранньої діагностики та реабілі­тації дітей з розладами аутичного спектра (можна розширити);

3)  передбачити в межах коштів, виділених на профілактику, закупівлю діагностичного обладнання для таких центрів;

4)  призначити у структурі центрального апарату МОЗ та обласних управлінь охорони здоров’я відповідальних осіб, з якими представники громадськості зможуть контактувати;

5)  утворити в МОЗ робочу групу із залученням представ­ників громадськості з метою підготовки проекту Загальнодержав­ної цільової програми допомоги дітям з розладами аутичного спектра та їхнім сім’ям. Батькам потрібна допомога, хоча б еле­ментарні знання. Ми з Асоціацією батьків дітей з аутизмом змогли зробити такі малюнки. Тобто те, що могли, робили, але це має бути на державному рівні;

6)  запровадити повноцінну підготовку спеціалістів для робо­ти з дітьми-аутистами;

7)  запровадити інститут раннього огляду дітей першого року життя психіатрами для виявлення відхилень і вад розвитку. Це ду­же важливо, про це сьогодні говорили.

Щодо Мінсоцполітики. Ми розуміємо, що коштів немає і, на­певно, цього року не буде, але нам треба хоча б розробити державну соціальну політику в цій сфері, чіткий комплекс заходів, де велику частину роботи громадськість візьме на себе.

Ми готові працювати не лише за гроші, але з тим, щоб це було узгоджено між міністерствами і між тими, хто за це відпо­відає. Ми, народні депутати, готові вносити зміни до закону про бюджет...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Юрію Романовичу, завершуйте, будь ласка.

 

МІРОШНИЧЕНКО Ю.Р. Необхідно розпочати створення центрів денного перебування дітей і дорослих, хворих на аутизм, де вони могли б розвивати свої навички, здібності під наглядом фахівців.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Юрію Романовичу, завершуйте. Ви досвідче­ний депутат. Дякую.

Запрошую до слова керівника Ресурсного центру освітніх ін­формаційних технологій для осіб з особливими потребами Націо­нального університету “Львівська політехніка” Потимко Оксану Збігнівну. Прошу підготуватися Онуфрик Маріанну Святославівну.

 

ПОТИМКО О.З., керівник Ресурсного центру освітніх інфор­маційних технологій для осіб з особливими потребами Національ­ного університету “Львівська політехніка”. Дякую. Шановні учасни­ки парламентських слухань! Вибачте, якщо буду трохи збиватися, але я без папірця і, відповідно, без зайвої патетики.

Кілька років тому в Національному університеті “Львівська політехніка” утворено Ресурсний центр освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами. Цей центр ство­рювався з дуже прагматичних і конкретних підстав: ми прагнули надавати оперативні освітні послуги дітям з глибокими уражен­нями зору.

За неповні три роки роботи центру нам вдалося впровадити в життя перший і, як мені відомо, поки що єдиний в Україні випа­док інклюзивного навчання сліпонародженої дитини у звичайній школі. Тепер ми займаємося тим, що впроваджуємо другий такий випадок.

У Львові нам також вдалося забезпечити технічними засо­бами — це озвучені комп’ютери, брайлівські друкарські машинки, інше досить дороге технічне обладнання, яке ми зараз роздаємо в різні куточки України.

Ми почали розробляти мультиплікаційні фільми для незря­чих дітей і на сьогодні маємо їх вже 13.

Ми друкуємо брайлівську літературу і абетки в рельєфних малюнках.

Ми розробляємо аудіопідручники для середньої школи і нині розробляємо озвучений курс лекцій для медичних коледжів, які приймають на навчання сліпих студентів. Таких коледжів в Україні чотири.

У нас є дуже багато інших проектів, я не буду про це гово­рити. Хочу лише наголосити, що для реалізації всіх цих проектів ми не взяли з державного бюджету жодної копійки, а інвестували в державу близько 3,5 мільйона гривень (Оплески). І зробили це троє працівників ресурсного центру, двоє з яких є повністю не­зрячими людьми (Оплески). Я просто хочу наголосити на тому, що якщо хочеш робити — шукаєш шляхи, якщо не хочеш — шукаєш причину. Можна все зробити в нашій державі, у тому числі й за існуючих економічних умов.

А тепер трохи щодо проблем і пропозицій. Ми працюємо з незрячими дітьми, з незрячою молоддю, з їхніми батьками. Ми самі не бачимо, тому постійно тримаємо руку на пульсі і, будучи у цій шкірі, знаємо, як знаходити вихід з тих чи інших проблем.

Тому проблема перша. На сьогодні ресурсний центр роз­почав шведський проект зі створення аудіопідручників у форматі DayZ для незрячих користувачів. Уряд Швеції виділив кошти, 20 незрячих людей до кінця наступного року готові розробити повний пакет цих підручників для середньої і, якщо потрібно, для вищої школи. Все, що нам потрібно від держави, — електронні версії підручників у форматі Word або txt. Властиво, не pdf, тому що з ним працювати незрячим або дуже складно, або неможливо.

Я звернуся з цієї трибуни, знову-таки, до Міністерства освіти і науки, до шановного Сергія Мироновича. Справа в тому, що 8 червня група незрячих з України відправляється до Швеції на навчання. У нас вже немає, на жаль, часу. Нам дуже потрібні ті підручники. Я розумію, що постає питання авторських прав. Тому, окрім прохання надати нам електронні версії шкільних підручників і підручників для вищої школи, є ще одна пропозиція: Міністерству освіти і науки укладати з авторами підручників, які отримують гриф МОН України, угоди про надання електронних версій таких підручників у форматі Word або txt з можливістю їх подальшої адаптації для користувачів з вадами зору. Це дуже потрібно. Нам необхідно мати електронну базу підручників, щоб ми могли адаптувати їх для незрячих людей.

Далі. Лілія Михайлівна сьогодні згадувала, що прогресивні країни світу користуються не тільки брайлівськими, а й електрон­ними та аудіоверсіями книжок для сліпих людей. Ми готові робити ці книжки. Але є одна величезна проблема — Україна досі не має якісного синтезатора української мови. І мені зараз дуже соромно про це казати. Минулого року російське радіо брало у нас інтер­в’ю з приводу цього швецького проекту, і було страшенно прикро, що ми не маємо синтезатора української мови. Ми про це не ска­зали росіянам в умовах нинішньої політичної ситуації… Синтеза­тор мови — це програма, яку можна встановлювати на комп’ютер, на мобільний телефон, на інші засоби, завдяки яким можна читати книжки. І, врешті, зі звичайної книжки, яку можуть читати зрячі лю­ди, за декілька годин можна зробити аудіокнижку, дуже потрібну для сліпих людей.

Я дуже прошу все-таки знайти якщо не в державному бюджеті (це невелика сума коштів), то принаймні за рахунок за­лучення благодійних фондів, національних чи міжнародних, кошти для створення цього синтезатора. Розробити його дуже складно. Розробити такий синтезатор може “Львівська політехніка”, оскіль­ки має відповідні напрацювання.

Ще кілька коротких пропозицій. Ми зараз говоримо про інклюзивну освіту. Справа в тому, що дуже багато дітей з глибо­кими ураженнями зору навчаються не лише у спеціальних школах-інтернатах, от одна дитина вже навчається за інклюзивною фор­мою, чимало дітей — за індивідуальною формою навчання. Тому є прохання: при обласних ПМПК в кожному регіоні створити бібліотеки і укомплектувати їх бодай кількома примірниками брай­лівських підручників, електронних аудіопідручників, щоб діти, які навчаються за інклюзивною та індивідуальною формами, мали вільний доступ до них.

Ще один момент. Ми пропонуємо свої послуги для прове­дення семінарів-практикумів для обласних, районних психолого-медико-педагогічних консультацій. Тому що коли питання стосу­ється навчання сліпої дитини поза межами спецшколи-інтернату, де є відповідні методики, то вчителі, які беруть дитину на індиві­дуальну чи інклюзивну форму, бояться такої дитини, вони не зна­ють, що з нею робити. Ми готові приїхати в регіон, надати технічне обладнання, готові посидіти кілька днів і навчити таких вчителів. Будь ласка, залучайте нас. І прохання внести до проекту Рекомен­дацій пропозицію про проведення таких семінарів-практикумів для ПМПК.

Ще одна пропозиція. Обов’язково запровадити в інститутах післядипломної педагогічної освіти (я там викладала і знаю ситуа­цію) спецкурс, на якому педагогів незалежно від спеціалізації знайомили б із програмами, технічними засобами і методиками навчання дітей з психофізичними розладами, особливо дітей з ва­дами зору. Таке навчання потребує спеціального технічного об­ладнання. Ми готові його привезти і роздати.

Є ще один дуже важливий момент для Міністерства охорони здоров’я, прошу на це звернути увагу. Досі при вступі на навчання інвалідів застосовується Перелік медичних протипоказань до при­йому абітурієнтів у вищі і середні спеціальні навчальні заклади, затверджений ще 1968 року. Ми говоримо про інклюзію і водночас допускаємо такі речі.

І останнє. Я пропоную розробити спеціальні порадники для  батьків дітей з особливими потребами. Ми з департаментом соціального захисту Львівської обласної державної адміністрації беремося до кінця цього тижня розробити такий порадник. Ліліє Михайлівно, ми вам його передамо, і було б добре поширити його серед такої аудиторії… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова кандидата економічних наук Онуфрик Маріанну Святославівну. Прошу підготуватися Скрипку Наталію Сергіївну.

 

ОНУФРИК М.С., вчений секретар Науково-дослідного інсти­туту фінансового права Національного університету Державної податкової служби України. Доброго дня! Я також представляю, можна сказати, батьківський комітет, бо я теж є мамою дитини з особливими потребами. І в першу чергу я хотіла б подякувати Гриневич Лілії Михайлівні, яка ініціювала такий захід і привернула увагу всього суспільства до проблем наших дітей (Оплески).

Хочу сказати, що у співпраці з народним депутатом Вале­рієм Дубілем і громадською організацією “Родина” ми виявили такі ключові проблеми, які перешкоджають реалізації основних конституційних прав дітей з порушеннями психофізичного розвит­ку, які я хотіла б дуже коротко назвати, а потім запропонувати шляхи їх подолання:

1)  недостатня, а іноді взагалі відсутня взаємодія між орга­нами державної влади;

2)  обмежений перелік і низька якість соціальних послуг, що надаються державними установами на монопольній, безальтерна­тивній основі;

3)  невідповідність кваліфікації та навичок державних фахів­ців сучасним світовим підходам, що застосовуються у реабілітації дітей з порушеннями психофізичного розвитку;

4)  недосконалий механізм формування соціального замов­лення і відсутність системи контролю за якістю і відповідністю надання соціальних послуг інвалідам;

5)  відсутність чіткого розуміння того, скільки коштів держава виділяє на одного інваліда, і які саме соціальні послуги він може отримати на цю суму.

Зазначені проблеми існують і поглиблюються, незважаючи на те, що з року в рік на потреби інвалідів виділяються значні кошти, але ситуація не покращується, і становище цих людей не стає кращим. Тобто система працює сама на себе і фокусується не на підтримці інвалідів, а на підтримці існування самої системи.

Вважаємо, що таку систему потрібно змінювати, у тому числі на законодавчому рівні, тому пропонуємо такі кроки для розв’я­зання зазначених проблем.

По-перше, для вирішення проблеми міжвідомчої коорди­нації, за прикладом таких європейських держав, як Франція та Польща, пропонуємо у структурі Мінсоцполітики утворити мережу широкопрофільних соціальних центрів. Я вчора була присутня на конференції проекту Twinning у Міністерстві соціальної політики, у якій брали участь фахівці з Франції. Вони пропонують свою вже напрацьовану систему, де існує єдиний центр, “єдине соціальне вікно”, де здійснюється первинний прийом громадян, які потра­пили у складні життєві обставини, виявляються їхні потреби, вони направляються до спеціалізованих центрів, а також безпосеред­ньо надається допомога інвалідам в отриманні соціальних послуг. Тобто не просто перенаправляти людину від установи до уста­нови, як це зараз у нас відбувається, а надається практична допо­мога у вигляді, наприклад, написання заяви, укладення угоди зі спеціалізованою установою тощо.

По-друге, пропонуємо законодавчо затвердити принцип “гроші ходять за дитиною” для дітей з особливими освітніми по­требами, у тому числі дітей-інвалідів, шляхом запровадження механізму соціального ваучера або соціальної картки інваліда, що передбачає цільове направлення бюджетних коштів до закладу, який обрали батьки дитини для отримання соціальних, освітніх та інших послуг. Такий механізм створить конкурентне середовище, а отже, сприятиме підвищенню якості соціальних послуг, надасть можливість вибору постачальника таких послуг, а соціальні служ­би зможуть контролювати цільове використання батьками чи опі­кунами бюджетних коштів, що надаються державою як допомога на дитину-інваліда.

По-третє, потрібно розширити перелік спеціальностей у ви­щих навчальних закладах, за якими здійснюватиметься підготовка таких фахівців, як АВА-терапевт, ерготерапевт, педагог з альтер­нативних комунікацій та інших спеціалістів, які у заняттях з дітьми з  порушеннями психофізичного розвитку застосовують прогре­сивні методики — соціально-психологічну реабілітацію, соціальну адаптацію, інтеграцію тощо. Ефективність застосування названих терапій у роботі з дітьми з особливими освітніми потребами, у то­му числі з важкими формами розумової відсталості, доведена в багатьох країнах світу, а також вітчизняними фахівцями, які на­дають такі послуги приватно.

Доцільно також розробити нові стандарти освіти для засто­сування їх при навчанні дітей з психофізичними порушеннями, у тому числі з аутизмом, тяжкими порушеннями розвитку, комбі­нованими порушеннями, з урахуванням соціальних компонентів — навчання навичкам самостійного життя, набуття елементарних професій.

По-четверте, переймаючи прогресивний світовий досвід, зокрема таких соціально досконалих держав, як Швеція, пропону­ємо передати громадським організаціям право надання більшості соціальних послуг для людей з особливими потребами шляхом спрощення процедури соціального замовлення. Вважаємо за до­цільне залишити за державою переважно функції первинного прийому, координації, інформування, контролю за якістю надання соціальних послуг і делегувати повноваження щодо надання таких послуг громадським організаціям, які, визнаймо відверто, краще на цьому розуміються.

Ми усвідомлюємо, що запропоновані заходи з розв’язання окреслених проблем потребують значного реформування існу­ючих механізмів за рахунок державного та місцевих бюджетів, певних структурних реформ і перерозподілу повноважень між органами державної влади. Водночас уже в короткотерміновій перспективі очікуваними результатами буде значне покращення якості соціальної допомоги дітям-інвалідам, розширення спектра послуг, що надаватимуться, і більш чітке відстеження порядку ви­користання бюджетних коштів. За результатами такої реформи бюджетних коштів витрачатиметься не більше, ніж сьогодні. При цьому кожен інвалід відчує персональну турботу з боку держави, отримає більшу свободу вибору необхідних йому послуг та отри­муватиме послуги вищої якості. І соціальні структури будуть заці­кавлені у підвищенні якості своїх послуг та розвитку власних можливостей.

Уже сьогодні ми маємо закласти основу майбутньої системи соціального захисту в Україні, яка дасть змогу дітям з порушен­нями психофізичного розвитку отримати рівний доступ до освіти, соціального захисту та охорони здоров’я, а отже, зробить їх щасливішими.

Дякую за увагу. Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова виконавчого директора Всеукраїнського громадського об’єднання “Національна асамблея інвалідів Украї­ни” Скрипку Наталію Сергіївну. Підготуватися Леонову Едуарду Володимировичу.

 

СКРИПКА Н.С., виконавчий директор Всеукраїнського гро­мадського об’єднання “Національна асамблея інвалідів України”. Шановний пане головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Передовсім я хочу подякувати за те, що ми сьогодні, незважаючи на тему парламентських слухань, все-таки ведемо розмову не лише про дитину, а й про сім’ю. Як справедливо зау­важували більшість промовців, сім’я потребує системної підтрим­ки від самого народження дитини. Наголошую, саме підтримки, а  не перекидання від закладу до закладу, що переважно знахо­дяться у підпорядкуванні різних відомств.

Тут слушно зауважували, що вже давно назріла необхідність забезпечення міжвідомчої взаємодії. Така взаємодія, на нашу дум­ку, має бути втілена у послугах раннього втручання та забезпе­ченні супроводу сім’ї з дитиною протягом усього життя дитини. Саме такий супровід, ми в цьому переконані, і це підтверджують представники міжнародних інституцій, запобігає відмові від дітей та їх влаштуванню до інтернатних закладів.

Щодо інтернатних закладів. Ми, представники громадян­ського суспільства, наполягаємо на запровадженні мораторію на створення нових інтернатних закладів. За даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, за останні два роки в Україні з’явилося шість нових інтернатних закладів. Ми наполя­гаємо на забороні розбудови за державні кошти нових бар’єрів, у тому числі для наших дітей.

Отже, деінституалізація. Але не шляхом закриття, як слушно зауважив пан Валерій Михайлович Сушкевич, чи завуальованого переформатування будинків-інтернатів у послуги підтриманого проживання, як це записано у проекті Рекомендацій парламент­ських слухань. Колеги, ці заклади, будинки-інтернати, розташовані на відстані кілометрів, часто понад 10 кілометрів, від найближчого населеного пункту. Яке підтримане проживання? Яка мама чи батько відвезе свою дитину на період, щоб лягти у лікарню, щоб забезпечити послугу підтриманого проживання?

Ми розуміємо деінституалізацію так, як її розуміє весь світ. Це процес, що передбачає надання альтернативних послуг на рів­ні громади. Сьогодні в цій залі є представники громадських ор­ганізацій, батьківських об’єднань, які вже надають такі послуги у громаді. Але, на жаль, вони не мають належної підтримки з боку держави.

Повною мірою усвідомлюючи відповідальність, я як представник Національної асамблеї інвалідів України, що об’єднує 115 організацій, з них 39 батьківських об’єднань дітей з різними видами порушень, стверджую, що ми готові взяти на себе вико­нання соціального замовлення з надання таких альтернативних послуг на рівні громади. Але надайте нам таке право і таку підтримку.

І наостанок. З цієї трибуни сьогодні вже звучало світове гасло громадського руху людей з інвалідністю: “Не робіть для нас без нас”. Але, знаєте, у нашому українському суспільстві воно ви­глядає так: “Спасение утопающих — дело рук самих утопающих”. Це гасло нам часто кажуть державні службовці. Зокрема, коли під час евакуації громадян у Слов’янську забули про людей з інвалід­ністю. І низький уклін представникам громадської організації (це люди з інвалідністю, які прибули сьогодні з Донбасу, зі Сло­в’янська та Краматорська), які самотужки здійснювали і продов­жують здійснювати таку евакуацію. Але, знаєте, для нас важливе це гасло: “Не робіть для нас без нас”. Почуйте нас!

Я звертаюся до Кабінету Міністрів, до Верховної Ради, до міністерств, відомств, до місцевих органів влади. Побачте в нас не опонентів і не опозицію, а професійних партнерів, експертів. Ті виступи, які лунали з цієї трибуни від представників громадського сектору, від користувачів цих послуг, доводять, що ми сьогодні спроможні бути фахівцями і вашими партнерами у напрацюванні проектів нормативно-правових документів, програм і, звісно, в їх реалізації задля людей з інвалідністю, задля дітей, які народжу­ються з певними порушеннями, для всіх нас — заради єдиної України.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова народного депутата України Леонова Едуарда Володимировича. Прошу підготуватися Сергієнко Інну Володимирівну.

 

ЛЕОНОВ Е.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (загально­державний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Свобода”). Доброго дня, шановні учасники парламентських слухань! Дуже дякую вам, що ви зібра­лися в сесійній залі. Насправді ми повинні бути свідомі того, що не так часто в сесійній залі Верховної Ради України збирається так багато людей, які розділяють проблеми діточок з інвалідністю, дорослих з інвалідністю, які безпосередньо намагаються вирішити ці проблеми.

На жаль, у цій сесійній залі зазвичай не так багато людей, які готові жертвувати інтересами бізнесу, політичними інтересами на користь інтересів людей з інвалідністю і діточок з інвалідністю. І в цьому велика проблема. Тому що на розгляді Верховної Ради України постійно з’являються законопроекти, які, зокрема, ініціює Валерій Михайлович Сушкевич як керівник профільного комітету, спрямовані на вирішення тих чи інших проблем людей з інвалід­ністю. Проте дуже важко подолати опір тієї частини парламенту, яка не хоче витрачати додаткові гроші у своєму великому бізнесі на облаштування пандусів чи на інші речі, необхідні людям з інва­лідністю, для того щоб нормально жити.

Ми добре розуміємо, що наше суспільство далеко не іде­альне. Знаєте, кожен з нас народжується самотнім, а тим більше самотні люди з якимись проблемами. І тільки коли ми об’єдну­ємося в соціум, з’являються можливості, щоб один одному до­помагати. І в тому числі це стосується і парламенту. Бо, ну, не розуміють! Так, ми добре розуміємо, що у Верховній Раді України сидять переважно здорові люди, інтереси яких зовсім не збігають­ся з інтересами людей з особливими потребами. І це об’єктивна реальність. Ми розуміємо, що у більшості цих людей навіть немає розуміння того, що треба зробити для людей з особливими по­требами (Оплески). І тому наші сьогоднішні парламентські слухан­ня мають декілька дуже важливих аспектів.

Передовсім це представницька функція, своєрідна церемоні­альна функція. Знаєте, ми тут зібралися для того, щоб заявити, що ми знаємо, що робити, знаємо, куди рухатися і чого бракує. І  ми не зупинимося, ми будемо продовжувати той поступ. Дуже важливо, щоб він не зупинявся.

Все дуже складно: немає грошей, немає суспільного розу­міння. Коли ми роз’їжджаємося по Україні, нас просто не видно дуже часто, на жаль. Роз’їхалися — і немає проблеми. Зібралися докупи — вже можна сформулювати проблему.

Отже, Верховна Ради України має стати інструментом. Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів має стати дієвим інструментом громади, для того щоб впроваджувати зако­нодавчі зміни. Кабінет Міністрів України має стати інструментом громади, для того щоб реалізувати ці зміни. І саме громадськість, саме ті люди, які безпосередньо мають проблеми, повинні форму­лювати, в якому напрямі рухатися.

Зрозумійте, друзі, чому я про це кажу. Тому що це, мабуть, найважливіший аспект сьогоднішньої нашої зустрічі, наших парла­ментських слухань. Ми повинні напрацювати систему, за якої ініці­ативи, що зароджуються за необхідністю в середовищі громад­ських організацій, у середовищі професійних організацій, будуть формалізуватися в законах або підзаконних актах.

Тому, друзі мої, я делегований сюди фракцією Всеукраїн­ського об’єднання “Свобода”, Олег Ярославович Тягнибок сказав мені: “Іди, виступи перед людьми. І скажи людям, що ми готові бути інструментом”. Ми відкриті до того, щоб впроваджувати за­конодавчі ініціативи, які вже сформульовані в суспільстві. Щоб ми не винаходили нового велосипеда. Ми готові зустрічатися, готові бути вашим голосом у Верховній Раді України, вашим інструмен­том, зокрема і в профільному комітеті.

Мені дуже пощастило працювати з Валерієм Михайловичем Сушкевичем. За півтора року, що ми працюємо пліч-о-пліч, я зро­зумів, що, дійсно, у Верховній Раді України є люди, які знають, що робити, і знають, як робити. Проблема в іншому. Треба, щоб Вер­ховна Рада України постійно відчувала тиск громади щодо розв’я­зання цих проблем. Тому що ми ж бачимо, все дуже просто: є на вулиці, в засобах масової інформації громадська кампанія — Вер­ховна Рада України приймає закони, мовчить суспільство — не приймаються закони.

Тому давайте, друзі, кожен на своєму місці — хтось у сесій­ній залі, хтось у громадських організаціях, на своєму робочому місці — спільно вирішувати ці проблеми.

Дякую вам, друзі.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова Сергієнко Інну Володимирівну, засновника Міжнародної громадської організації “Фонд допомоги дітям із синдромом аутизму “Дитина з майбутнім”, консула Європейської асоціації “Аутизм — Європа”. Прошу підготуватися Слободенюк Наталію Григорівну.

 

СЕРГІЄНКО І.В., засновник Міжнародної громадської органі­зації “Фонд допомоги дітям із синдромом аутизму “Дитина з майбутнім”. Добрий день, шановне товариство! Мені дуже приємно, що я маю змогу тут виступити. Багато з вас мене знають, бо я — головний лобіст аутизму в Україні. Так сталося, така моя доля. Бо я маю можливість їздити до інших країн, вивча­ти їхній досвід і впроваджувати його в Україні. Я є одним із спів­засновників першого в Україні дитячого садка для дітей з аутиз­мом “Дитина з майбутнім”.

Не повторюватиму те, що вже казали інші, бо обмаль часу. Хочу сказати, що вже рік я подорожую Україною. Раз на місяць я їду до якогось регіону з лекцією про аутизм. Мої лекції включені до плану Міністерства освіти і науки, їх слухають вчителі, корек­ційні педагоги, люди, які мають таких дітей і які надають ко­рекційні послуги нашим дітям. Вони нічого не знають про аутизм, тому дуже потребують інформації, як і що робити з такими дітьми.

На жаль, наша педагогічна наука не має такого досвіду. В  інших країнах Європи, Америки за 30 років люди багато що напрацювали, а ми це викреслюємо і кажемо: наше — краще. Вибачте, ні. Бо я теж маю проблему з кадрами для дитячого садка. Випускники наших педагогічних вищих навчальних закладів, які приходять до нас, просто не знають, що робити з дітьми з аутизмом. Бо цьому потрібно навчати зовсім іншим шляхом, не так, як навчають у наших вузах. Ці технології ліцензовані, і навчан­ня коштує великих грошей. І батьки дітей з аутизмом навчаються самі, а потім надають корекційні послуги іншим дітям і сім’ям.

Тож я буду робити все для того, щоб ці технології з’явилися у нас, з’явилися офіційно, щоб ми мали можливість їх легалізу­вати. І навчають не так, як у наших вищих навчальних закладах, коли всі сидять за партами і щось записують. Читається неве­ликий теоретичний курс, а потім — багато годин праці з дітьми під супервізією. Це зовсім інша модель навчання.

Ми живемо у ХХІ столітті і не можемо навчатися за стандартами середини минулого століття. Ми повинні це змінити. І я наполягатиму на тому, щоб міністерство розробило спрощену процедуру для легалізації дипломів, які отримали батьки дітей з аутизмом, офіційно пройшовши такі курси навчання. Це перше.

Друге. Оскільки держава чомусь не має грошей на наших дітей… Мені це дуже прикро, бо на щось інше гроші знаходяться. Ну, як немає, то немає. То спростіть нам хоча б процедуру отри­мання приміщень для надання соціальних послуг. Дайте нам піль­ги з оплати енергоносіїв. Чому ми витрачаємо величезні кошти на енергоносії? Тому що ми — приватний навчальний заклад. Але ми надаємо послуги дітям з інвалідністю. Ми робимо те, чого не ро­бить наша держава. Тож давайте якось вирішувати цю проблему.

Тут уже казали про принцип “гроші ходять за дитиною”. Я хочу підкреслити, що це дуже важливо. На кожну дитину держа­ва повинна витрачати кошти і гарантувати їй право на безоплатну освіту. І якщо держава не має можливості забезпечити дитині безоплатну освіту, вона повинна дати ці гроші тим, які забезпе­чують реалізацію цього права. Тому принцип “гроші ходять за ди­тиною” — це також наша вимога.

Уже також згадували про ранню діагностику, раннє втру­чання. Але ми маємо маленьку “дірку” між двома і трьома роками життя дитини. Бо раннє втручання — до двох років, а дитячий са­док — після трьох, і дитина між двома і трьома роками опиняється ніде — ні там, ні там. Ви повинні це вирішити.

Отже, наші вимоги такі. Потрібно законодавчо врегулювати відносини між громадськими організаціями та державними інсти­туціями. Бо навіть коли ми щось робимо — знаходимо гроші, дру­куємо підручники чи посібники — Міністерство охорони здоров’я, наприклад, не має можливості їх розповсюджувати, бо немає та­кої процедури. Любі мої, ну, це смішно. Ми вже зробили, то ви хоча б розповсюдьте, зробіть хоч щось!

Я наголошую: необхідно запровадити процедури взаємодії з громадськими організаціями. Ми можемо і будемо вам допома­гати, але й ви також повинні нам чимось допомогти.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу до слова Слободянюк Наталію Григо­рівну, директора Білоцерківської загальноосвітньої школи І–ІІІ сту­пенів №15 (Київська область). Підготуватися Дорохову Антону Миколайовичу.

 

СЛОБОДЯНЮК Н.Г., директор Білоцерківської загальноосвіт­ньої школи І–ІІІ ступенів №15 (Київська область). Шановні учас­ники парламентських слухань! Шановний головуючий! Сьогодні ми обговорюємо дуже важливу проблему, адже для більшості батьків народження дитини з проблемами розвитку стає справжнім пере­воротом у житті, тому що це повна протилежність їхнім очікуван­ням, мріям і надіям.

За нинішніх соціально-економічних умов право дітей з особ­ливими освітніми потребами на освіту забезпечується у чотирьох школах Білої Церкви завдяки можливостям спеціально організо­ваного навчально-виховного процесу у комплексному поєднанні з реабілітаційною роботою.

Вчителі нашої школи з 2000 року зробили перші кроки до залучення до навчання дітей з особливими потребами спільно з їхніми здоровими ровесниками — школа включена до реалізації програми науково-педагогічного експерименту, організаційне ке­рівництво яким здійснює Міністерство освіти і науки, безпосеред­ньо відділ інклюзивної освіти.

Ми навчилися і вчимося працювати з дітьми різних нозо­логій  — із затримкою психічного розвитку, розладами аутичного спектра, розумовою відсталістю, з порушенням слуху. При цьому поетапно вивчався вплив інклюзивної освіти на особистісний роз­виток таких дітей. Систематизовано матеріали щодо психолого-педагогічного супроводу дитини з особливими потребами у кла­сах інклюзивного навчання. Організовано навчання, без перебіль­шення, всіх учителів школи, асистентів вчителя шляхом курсової перепідготовки, яку забезпечує Київський обласний інститут після­дипломної освіти педагогічних кадрів.

Завдяки тісній співпраці із Всеукраїнським фондом “Крок за  кроком” вчителі школи мають можливість вивчати вітчизняний та іноземний досвід педагогів, брати участь у всеукраїнських і міжнародних конференціях.

Систематично проводиться робота з розроблення мето­дичного забезпечення вчителя у класах інклюзивного навчання. І в цьому ми маємо велику підтримку науковців Інституту спеціаль­ної педагогіки Національної академії педагогічних наук України.

На сьогодні школа є ресурсним центром інклюзивної освіти. Школа є науковою лабораторією Київського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів з питань інклюзивної освіти. Ми маємо потужно обладнану сенсорну кімнату, яка пов­ною мірою забезпечує можливість проведення корекційної роботи. Тобто школа має достатній ресурс для забезпечення повноцін­ного навчання дітей з особливими потребами. І аналіз спосте­реження за прогресом у розвитку дітей з особливими потреба­ми,  за їхнім спілкуванням із здоровими дітьми свідчить, що діти з  особливими потребами за період впровадження інклюзивної освіти у школі досягають позитивних змін.

На своєму практичному досвіді ми переконалися, що розви­ток інклюзивної освіти обумовлює необхідність плідної профе­сійної співпраці педагогічних, медичних, соціальних працівників в інтересах конкретної дитини. Проте на сьогодні не розроблено міжгалузевих нормативних актів з питань такої співпраці. Вже не раз ця думка лунала сьогодні.

Ми говоримо про те, що оплата праці вчителя інклюзивного навчання має прирівнюватися до оплати вчителів спеціальних навчальних закладів. І нам, директорам, дуже боляче, що асис­тент вчителя, який працює у класі з дитиною чи групою дітей, яких може бути до трьох у класі, працює на півставки, бо він перебуває у класі лише три години. Ми просимо переглянути штатний роз­пис, у класі з інклюзивним навчанням з групою дітей асистент вчителя має працювати повний навчальний день.

Школа за потреби має бути забезпечена необхідними підручниками для навчання дітей за програмою спеціальної шко­ли. Для таких дітей має в повному обсязі фінансуватися варіатив­на складова навчального плану, яка реалізує особливі потреби, пі­знавальні інтереси учня, відображає корекційну спрямованість у навчанні, забезпечує реалізацію індивідуального підходу.

Міністерство освіти і науки за останні роки напрацю­вало  низку нормативно-правових актів, які стали підґрунтям для запровадження інклюзивної освіти на загальнодержавному рівні. Однак має бути відпрацьований механізм фінансування додатко­вих освітньо-корекційних послуг. У центрі уваги сьогодні питання, як наблизити цю послугу до дитини, яка включена в загально­освітній простір. Питання фінансового забезпечення мають бути відображені в державному та місцевих бюджетах.

Як директор школи я цілком переконана: якщо директор школи не хоче відштовхнути дитину і батьків з проблемами своєї дитини, він знайде можливості навчити вчителя, знайти ресурс та надати допомогу, якої потребує конкретна дитина. Нам необхідно зробити все для того, щоб дитина з особливими потребами, дитина з інвалідністю відчула себе захищеною, а батьки були впевнені, що їхня дитина буде залучена до повноцінного життя.

Дякую вам (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується народний депутат України Дорохов Антон Миколайович.

 

ДОРОХОВ А.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (загальнодержавний багатоман­датний виборчий округ, Комуністична партія України). Уважаемые участники парламентских слушаний! Несомненно, тема сегодняш­них слушаний актуальна и злободневна. Считаю, что наш комитет, инициируя проведения парламентских слушаний, поступил пра­вильно, сформулировав тему комплексно: здоровье детей с инва­лидностью, их социальная защита и право такой категории детей на образование.

Очевидно, что сегодня как раз самый проблемный вопрос — координация действий органов исполнительной власти в решении проблем детей с нарушениями психофизического развития. Полу­чается так, что соответствующие министерства и ведомства, ор­ганы исполнительной власти на местах вроде бы и занимаются разрешением проблем детей с инвалидностью, но эта работа носит разрозненный характер. Отсутствуют комплексность, меж­ведомственная координация. Поэтому в проекте Рекомендаций парламентских слушаний мы обязаны поручить Кабинету Мини­стров Украины создать эффективную управленческую вертикаль, позволяющую успешно координировать работу. Это первое.

Второе. Необходимо признать, что в Украине нет единой официальной терминологии для характеристики детей с особыми образовательными потребностями. В базовых законах об образо­вании встречаются термины “діти, які потребують корекції фізич­ного або розумового розвитку”, “особи, які мають вади фізичного чи розумового розвитку і не можуть навчатися в масових навчаль­них закладах”, “молодь з інвалідністю”, “діти з тяжкими пору­шеннями розвитку”, “діти з обмеженими можливостями здоров’я” и другие. Согласитесь, что такой разброс в терминологии не позволяет эффективно применять даже существующее несовер­шенное законодательство и нормативно-правовую базу. Поэтому сегодня крайне важно пересмотреть действующее законодатель­ство с целью применения единых терминологических подходов. Эта задача должна стать определяющей и для Верховной Рады, и для Кабинета Министров.

Третье. Сегодня на законодательном уровне мы уже вне­дряем инклюзивное обучение, что закреплено в статье 9 Закона Украины “Об образовании”. Несомненно, это направление необ­ходимо развивать. Но в процессе этой работы нельзя допустить того, чтобы кампанейскими методами уничтожать сеть специаль­ных школ-интернатов, других специальных учебных заведений, которые в условиях безденежья в основном выполняют свою роль по доступу к образованию лиц с особыми образовательными по­требностями. Прошу внести в проект Рекомендаций отдельный пункт, который не позволит уничтожить существующую сеть спе­циальных учебных заведений, как это произошло с дошкольными учебными заведениями в 90-е годы ХХ столетия.

И еще об одном. В докладах и выступлениях уже подчерки­валось, что в Украине неуклонно растет количество детей с инва­лидностью, увеличивается и количество инвалидов в целом. На  этом фоне населением Украины крайне негативно оценива­ются последствия так называемой антитеррористической опера­ции в восточных регионах страны. Давайте признаем честно, что эта операция несет смерть не только военным, но и мирному на­селению, калечит взрослых и детей. Как вывод: стоит ждать уве­личения количества инвалидов среди взрослых и среди детей. Поэтому народу Украины нужна не война, народу Украины нужен мир, а обрести его можно только за столом переговоров.

Спасибо за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до заключного слова голову Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти пані Гриневич.

 

ГРИНЕВИЧ Л.М. Шановні колеги! Я вважаю, що відбулася справді важлива подія, тому що для нас було найголовнішим завданням — привести на один майданчик усі відомства, які на сьогодні займаються дітьми з особливими потребами. Я хочу щиро подякувати своїм колегам народним депутатам, які взяли участь у цих слуханнях, які допомогли їх ініціювати. Першим цю ідею висловив Юрій Мірошниченко, гаряче підтримав її Валерій Сушкевич.

Проект Рекомендацій, який вам роздано і який обговорю­вався, підготовлений робочою групою за участю трьох комітетів — Комітету з питань науки і освіти, який очолюю я, представників Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, який очо­лює Валерій Сушкевич, і Комітету з питань охорони здоров’я, який очолює Тетяна Бахтеєва. До робочої групи ми запросили також представників громадських організацій, і ви мали можливість вно­сити в цю канву (я вважаю, що це зараз канва Рекомендацій) свої пропозиції.

Ми свідомі того, що нам не скоро випаде нагода знову зустрітися на такому майданчику. Тому для нас найголовніше завдання — повноцінно використати цю можливість, доопрацю­вати проект Рекомендацій законодавчому органу, органам вико­навчої влади з усіх тих питань, які сьогодні лунали і не лунали.

Не всі заявлені до виступу мали можливість і встигли виступити. Ми обов’язково опублікуємо ваші виступи у матеріалах парламентських слухань. Але про що ми особливо просимо: упродовж десяти днів надати в письмовому вигляді ваші пропози­ції, щоб вони були включені до проекту Рекомендацій. Ці рекомен­дації будуть слухатися парламентом і будуть затверджені поста­новою Верховної Ради.

Я дуже сподіваюся, що сьогоднішні слухання допоможуть виконавчій владі зрозуміти комплексність цієї проблеми і відійти від уникання міжвідомчої взаємодії. Ми не можемо уникнути цієї взаємодії. А ще я хочу закликати і законодавців, і виконавчу владу більше покладатися на громадські організації. Тому що сьогодні ми, власне, на цих слуханнях продемонстрували всю інтелекту­альну потугу і спроможність громадських організацій, зокрема і в пошуку фінансових ресурсів, а головне — величезне бажання розв’язувати ці проблеми. Тому що в цих організаціях дуже часто працюють люди, які безпосередньо, своїм життям, змушені дола­ти крок за кроком всі перешкоди, які постають перед родинами з дітьми з особливими потребами.

Ми мусимо вийти на цілісний підхід взаємодії, і пропозиції, які тут лунали, в цьому сенсі є надзвичайно важливими і корис­ними. Тільки давайте ми ще їх відредагуємо так, щоб вони могли бути втілені органами виконавчої влади.

Я всім щиро дякую за участь, за дискусію. І ми не повинні її перервати. Тепер вона має продовжитися на “круглих столах”, втілитися в документах. А далі треба всіх контролювати (маю на увазі і нас, і виконавчу владу), як ці рекомендації виконуються. Отже, до роботи!

Дякую вам.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

Шановне товариство! Я щиро вдячний вам за те, що ви змогли все-таки впродовж трьох годин почути один одного. Зараз 18 годин 7 хвилин, ми завершили нашу роботу. На превеликий жаль, не всі промовці встигли виступити, я прошу надати ваші пропозиції у письмовій формі, вони будуть враховані. Шановне товариство, ми можемо говорити до ранку, але, на жаль, ми об­межені в часі, і я зичу вам того натхнення, з яким ви сьогодні приїхали сюди.

У принципі, якийсь оптимізм у мене особисто є. Я не надіяв­ся, що ми знайдемо оптимальне питання, яке можна було б вирі­шити. Але є оптимізм, що один одного почують. Я бажаю передо­всім Кабінету Міністрів мати добрий слух, бо саме від того, як добре вони почують наші рекомендації, як дієво працюватиме механізм, як швидко законодавець оформить це у законодавчу іні­ціативу, яка буде ухвалена в сесійній залі, залежить, чи будуть зрушення максимально прискорені, чи ні.

Отже, я бажаю вам активності, бажаю міцного здоров’я, яке виллється у добрі якісні справи. І зичу вам гарних усмішок наших дітей.

Дякую. Всього найкращого. Слава Україні!

 

 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

БАБІЧЕВ О.І., проректор з науково-педагогічної роботи Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Соціальна інклюзія поступово стає магістральною лінією су­спільного розвитку в багатьох країнах світу. І саме освіта — той ключовий чинник, який сприяє її здійсненню. Проте діти і молодь з особливими потребами не мають рівного з іншими права на здобуття освіти, необхідної для успішної соціалізації. Це спричи­нено не тільки браком ресурсів, а й інерцією мислення педагогів та батьків, нерозумінням у суспільстві важливості розвитку інклю­зії, відсутністю необхідної нормативно-правової бази. Тому серед пріоритетів діяльності Луганського національного університету імені Тараса Шевченка складним, але надзвичайно важливим завдан­ням є робота над вирішенням проблем рівного доступу до освіти молоді з обмеженими можливостями.

У нашому університеті завжди навчалися студенти з особ­ливими потребами. У 2009 році, на час прийняття Комплексної програми освіти та фахової підготовки студентів з інвалідністю в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка на 2010–2015 роки, в університеті вже навчалися 158 студентів з інвалідністю за 45 спеціальностями на денній та заочній формах навчання.

Наш університет одним із перших в Україні почав реалізацію повноцінного проекту щодо інклюзії в навчальний простір студен­тів з тяжкими вадами опорно-рухового апарату, зору та слуху. Професорсько-викладацький склад впевнений у тому, що методи роботи інклюзивних викладачів сприяють активізації навчальної діяльності всіх студентів незалежно від індивідуальних потреб.

На сьогодні загальна кількість студентів з особливими потребами становить 237 осіб, які навчаються в університеті за 55 спеціальностями. Студенти, які здобувають освіту за бюджетні кошти, отримують стипендію за такими критеріями:

795,7 гривні — для студентів з особливими потребами, які мають середній бал за результатами сесії нижче 4 балів;

868,7 гривні — для студентів з особливими потребами, які мають бал 4 і вище та навчаються на педагогічних спеціальностях;

1095 гривень — для студентів з особливими потребами, які мають середній бал за результатами сесії не нижче 4 балів;

1168 гривень — для студентів з особливими потребами, які мають бал 4 і вище та навчаються на педагогічних спеціальностях.

За бюджетні кошти здобувають освіту 128 студентів з особ­ливими потребами, з яких 18 — у навчальних підрозділах. Згідно із Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” студенти з особливими освітніми потребами мають пра­во на отримання стипендії при середньому балі нижче 4.

На диспансерному обліку перебувають 237 студентів.

За кошти Фонду соціального захисту інвалідів навчається 41 студент на загальну суму 500 тисяч гривень.

В університеті з 2010 року працює відділ з питань реабіліта­ції студентів з особливими освітніми потребами, який впроваджує систему супроводу таких студентів. Фахівці відділу надають сту­дентам психологічний, медико-реабілітаційний, соціокультурний, фізкультурно-оздоровчий супровід, допомагають в організації зруч­ного середовища в гуртожитку та навчальних аудиторіях, у відділі функціонують кабінети соціально-правової допомоги та професій­ної реабілітації.

Для студентів з вадами опорно-рухового апарату забезпече­но архітектурну доступність навчальних корпусів, території універ­ситету та гуртожитків.

Для студентів з вадами зору та слуху створено мобільні технічні навчальні комплекси: брайлівські принтери та дисплеї, відеозбільшувачі, інфрачервона система слухання для студентів з вадами слуху, вертикалізатори для студентів, які використовують інвалідний візок, тощо.

Виходячи з досвіду Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, вважаємо за необхідне розпочати розроб­лення та реалізацію таких комплексних заходів:

1.  У Законі України “Про освіту” окреслити права та відпові­дальність вищого навчального закладу, визначити його статус як центру інклюзивної освіти регіону, на базі якого будуть здійсню­ватися робота з надання різнорівневих освітніх послуг для дітей та молоді з інвалідністю, цілеспрямована підготовка педагогів для реалізації інклюзивної моделі освіти, зокрема підготовка педаго­гічних кадрів для роботи в інклюзивному освітньому середовищі та спеціалістів для спеціальної освіти. Для такого центру має бути розроблена специфічна процедура державної акредитації, затвер­джені контрольні цифри прийому молоді з інвалідністю, коефіцієн­ти, що коригують витрати на навчання, у штатному розписі перед­бачені ставки висококваліфікованих лікарів.

2.  На базі вищих навчальних закладів, які активно впрова­джують інклюзивну освіту, утворити спеціалізовані центри профе­сійної підготовки молоді з інвалідністю та надавати цим навчаль­ним закладам державну підтримку. Моделлю створення таких умов є Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, де сформовано систему безперервної інклюзивної освіти на основі міжвідомчого партнерства: садок — школа — коледж — універси­тет — центр профорієнтації — центр професійної підготовки — партнерство з громадськими організаціями — комітет батьків. Ме­тодологічною основою навчально-виховної роботи нашого універ­ситету є соціально-правова модель інвалідності.

3.  Розробити Загальнодержавну цільову програму розвитку інклюзивної освіти. До розроблення слід залучити спеціалістів, які вже мають досвід роботи у створенні безперервного інклюзивного освітнього середовища, як у нашому університеті, з обов’язковою участю представників громадських організацій, батьків дітей та молоді з інвалідністю.

4.  Розробити та впровадити державні освітні стандарти для учнів, які мають специфічні захворювання, і для тих, які навчають­ся у спеціальних корекційних школах. Освітні стандарти повинні відповідати статті 24 Конвенції про права інвалідів.

5.  При Міністерстві освіти і науки України утворити комісію із залученням спеціалістів Національної асамблеї інвалідів України з метою розроблення заходів, які дадуть змогу створити сприят­ливий ґрунт для гнучкого навчання. Уже сьогодні необхідно роз­робляти “дорожню карту” індивідуального розвитку дитини та учня з особливими потребами, що дасть можливість дітям і молоді з  інвалідністю навчатися у загальноосвітніх закладах та отриму­вати додаткові послуги в регіональних спеціальних (корекційних) освітніх закладах і реабілітаційних центрах.

6.  Змінити систему фінансування навчальних закладів, у яких навчаються діти та молодь з інвалідністю, що дасть можливість підвищити заробітну плату педагогам-предметникам, які працю­ють в інклюзивних класах і групах, запрошувати до штату сурдо- і  тифлоспеціалістів, соціальних педагогів, формувати універсаль­ний дизайн навчального закладу відповідно до міжнародних стан­дартів доступності освітнього середовища.

Своє основне завдання ми вбачаємо в тому, щоб допомогти студенту з особливими потребами включитися в суспільство та активно в ньому діяти нарівні з іншими, збільшити його само­стійність і знизити рівень залежності від соціального середовища.

 

ГЛУЗМАН С.Ф., президент Асоціації психіатрів України. Глубокоуважаемые коллеги! Сожалею, что в силу объективных причин не могу присутствовать на парламентских слушаниях. В  тезисном режиме хочу сообщить следующее.

1.  Значительная часть детей, не получивших серьезной со­циальной помощи, традиционно уходит на стационарное содер­жание или в места лишения свободы. Никто никогда не проводил в Украине серьезное исследование этой очевидно существующей проблемы. Никто никогда не просчитывал стоимость (в прямом смысле этого слова) такого безобразного, антигуманного отно­шения Украинского государства, его министерств и ведомств к этим детям. Лишь сейчас, в эти дни, по инициативе НИИ соци­альной, судебной психиатрии и наркологии Минздрава начинает­ся исследовательская программа совместно с Государственной пенитенциарной службой Украины.

2.  Имитация (именно так!) подготовки детских психиатров и детских психологов по архаичным программам приводит к тому, что уровень оказания специальной помощи таким детям низок чрезвычайно. Пользуясь этим, многие врачи и психологи с высо­кими академическими регалиями советского образца используют в качестве терапевтических средств всевозможные “лечебные” методики, не имеющие никакого отношения к принципам доказа­тельной медицины. Здесь и дельфинотерапия, и кошкотерапия, и назначение экзотических “медикаментов”, неизвестных в циви­лизованных странах, но разрешенных Минздравом Украины.

3.  Рекомендованные для студентов отечественные учеб­ники, как правило, не соответствуют современным научным критериям.

4.  Многие (большинство) родители проблемных детей обладают сегодня гораздо более серьезными, глубокими спе­циальными знаниями, нежели доктора всевозможных наук, фор­мирующие моральный и интеллектуальный климат в этой сфере медицинской, социальной и психологической практики.

Понимаю, что решение этих проблем требует жестких, целенаправленных перемен в подготовке специалистов и в ка­дровой политике. Разумеется, проще эту проблему по-прежнему не видеть. Но изменяется украинское общество, родители этих детей объединились в профильные организации. И, между про­чим, все они — налогоплательщики. Это они своими деньгами оплачивают “труд” всех этих имитаторов и дикарей с профессор­скими степенями.

 

ДЗОЗ В.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (одномандатний виборчий округ №1, Автономна Республіка Крим, Партія регіонів). В силу своей работы я знаю очень много разных людей и очень много детей — самых разных. Детей с разными характерами, разными склонно­стями, разными возможностями. Среди них есть дети особенные, к которым нужен особый подход, им необходимо особое внима­ние — это дети с особыми образовательными потребностями.

К сожалению, каждый год количество особенных детей в   Украине увеличивается на 0,5 процента. Почти 2 процента украинских детей сегодня живут с инвалидностью, из них почти 3 тысячи — с расстройствами спектра аутизма.

Глубоко убеждена, что каждый ребенок может развиваться в своем собственном режиме и должен получить доступное каче­ственное образование с учетом индивидуальных потребностей и  своих возможностей. Образование, которое должно соответ­ствовать двум основным критериям:

1)  помочь ребенку познать этот мир, получить знания, навыки и умения, которые он способен принять и применить во взрослой жизни;

2)  помочь ребенку социализироваться — осознать себя частью общества, развить способности и навыки взаимодействия с окружающим миром.

Где сегодня получают образование дети с нарушениями психофизического развития? Большинство — в специализирован­ных школах-интернатах. К сожалению, многие — до сих пор инди­видуально, дома, часто без специального наблюдения и коррек­тирующих программ. И, наконец, часть учатся в обычных обще­образовательных школах и классах среди своих сверстников — это инклюзивное обучение.

В Украине такая инклюзия пока спонтанна, несистемна, держится в основном на упорстве родителей, энтузиазме педаго­гов и поддержке медиков. В то же время системный и осознан­ный подход к инклюзивному образованию со стороны власти — это единственно верный путь.

Больших успехов в инклюзивном образовании особенных детей достиг Крым. В общеобразовательных и дошкольных учеб­ных заведениях Крыма в 106 инклюзивных классах и 33 группах обучаются 163 ребенка с особыми потребностями, в том числе 63 с инвалидностью. Сегодня Крым — ведущая территория по вве­дению инклюзивного образования. И мы этим опытом всегда готовы делиться.

Да, сегодня у семей с особыми детьми много проблем. Крайне важно обеспечить своевременную качественную раннюю диагностику, выявлять детей с нарушениями психофизического развития, оказывать им медицинские и реабилитационные услу­ги. Доказано, что чем раньше ребенку будет поставлен правиль­ный диагноз, тем больше шансов преодолеть недуг либо умень­шить его проявления.

Нам крайне необходимы профессиональные специалисты — медики, педагоги, ассистенты, волонтеры — для работы с детьми с психофизическими нарушениями всех категорий. И создать спрос на этих специалистов должно государство.

На сегодняшний день дети с нарушениями психофизичес­кого развития нуждаются в специально разработанных стандар­тах, методиках, содержании образования. Необходимы специаль­ные учебники, учебно-методические пособия, специальная мебель и оборудование для особенных детей.

Что же надо сделать? Необходимо увеличить бюджетное финансирование государственных программ по поддержке детей с ограниченными возможностями, несмотря на любые режимы экономии. В Законе Украины “О государственно-частном парт­нерстве” предусмотреть возможность частным инвесторам помо­гать государству, помогать детям. Разработать и внести необхо­димые поправки в действующее законодательство.

Подводя итог своего выступления, хочу сказать: в психо­логии есть очень важный принцип “обучение ведет за собой развитие”. Но обучение это будет полезным и правильным только тогда, когда будет соответствовать реальным возможностям ре­бенка. В том случае, если на стороне ребенка будут не только родители, но и учителя, медики, чиновники. В том случае, когда на защиту ребенка, наконец, встанет государство.

 

ЗАГРЕВА В.Я., начальник Управління освіти і науки Волин­ської обласної державної адміністрації. Формування демократич­ного суспільства, надання рівних прав протягом життя кожному громадянину незалежно від стану здоров’я є пріоритетом держав­ної соціальної політики в Україні. Актуальним на сьогодні є питання навчання дітей з особливими освітніми потребами. Одним із на­прямів його вирішення є впровадження інклюзивної освіти, яка реалізує право дітей з особливими потребами на якісну освіту.

Новий формат школи вимагає формування позитивної гро­мадської думки, наукового та навчально-методичного забезпечен­ня, належної підготовки кадрів, підвищення фахового рівня педа­гогів саме в цьому напрямі.

Перше — впровадження інклюзивної освіти в дошкільних навчальних закладах. Одним із першочергових завдань є забезпе­чення якісних освітніх послуг дітям, починаючи з дошкілля. Тому прийняття законопроекту “Про внесення змін до Закону України “Про дошкільну освіту” щодо запровадження інклюзивної дошкіль­ної освіти” (№2348а) забезпечить правову основу для здобуття дітьми з особливими освітніми потребами якісної дошкільної осві­ти за місцем проживання.

На Волині зроблені перші кроки в напрямі впровадження інклюзивної освіти у дошкільних навчальних закладах. Для задово­лення освітніх потреб дітей даної категорії у 18 дошкільних на­вчальних закладах комбінованого типу функціонують 45 груп спе­ціального призначення, де поряд з дошкільною освітою прово­диться кваліфікована корекційно-відновлювальна робота для 631 дитини з особливими освітніми потребами. Відкрито шість дошкільних інклюзивних груп, в яких виховуються 19 дітей даної категорії.

Друге — кадрове та навчально-методичне забезпечення. Впровадження якісної освіти неможливе без:

1)  підготовки достатньої кількості фахівців для роботи з діть­ми даної категорії;

2)  оновлення змісту освіти шляхом запровадження сучасних спеціальних навчальних програм, нових навчальних планів, роз­роблення та видання в достатній кількості спеціальних підручників, наочно-дидактичних матеріалів, посібників для роботи з дітьми з особливими освітніми потребами.

Волинський інститут післядипломної педагогічної освіти систематично забезпечує спеціальну підготовку та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів для роботи з дітьми з особливо­стями психофізичного розвитку в умовах інклюзивного навчання у дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних навчальних закладах. До плану курсів підвищення кваліфікації педагогічних працівників, керівників закладів освіти, вихователів, учителів початкових класів, практичних психологів, дефектологів введено лекції на теми: “Вступ до інклюзивної освіти”, “Діти з особливими освітніми по­требами та організація їх навчання”.

Третє — фінансове забезпечення. Виконання поставлених завдань неможливе без належного фінансування дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів, що передбачає кошти для придбання наочно-дидактичних матеріалів, необхідних комп’ютер­них навчальних програм (для дітей з порушеннями зору та слуху), обладнання для кабінетів (фізики, математики, хімії, біології, географії, історії та інших), меблів, пристосованих для навчання дітей з порушеннями опорно-рухового апарату.

Четверте — завдання органів управління освітою на місцях. Першочерговим завданням управлінь освіти і науки обласних державних адміністрацій є координування діяльності управлінь (відділів) освіти щодо забезпечення якісної освіти дітей з особли­вими освітніми потребами, насамперед за місцем їх проживання, що включає:

1)  впровадження інтегрованого, інклюзивного навчання, забезпечення реабілітації та соціальної адаптації дітей з особли­вими освітніми потребами;

2)  забезпечення системної консультативно-роз’яснювальної роботи серед керівників навчальних закладів, педагогічних праців­ників, батьків, громадськості щодо права дітей з особливими по­требами на освіту в загальношкільному середовищі;

3)  забезпечення системної корекційно-розвиткової допомо­ги учням з порушеннями психофізичного розвитку, які навчаються у спеціальних та інклюзивних класах / групах, шляхом співпраці дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів із навчально-реабілітаційними центрами, спеціальними загальноосвітніми шко­лами (школами-інтернатами);

4)  створення архітектурної доступності дошкільних, загаль­ноосвітніх та позашкільних навчальних закладів для навчання дітей з обмеженими фізичними можливостями;

5)  забезпечення довезення учнів з порушенням опорно-рухового апарату спеціально пристосованими автобусами з місця проживання до місця навчання дитини.

За оперативними даними, в області налічується 11 928 дітей з порушеннями психофізичного розвитку. Кількість загальноосвіт­ніх навчальних закладів, у яких навчаються діти з особливими освітніми потребами, — 460. Кількість дітей з особливими освіт­німи потребами, які інтегровані у загальноосвітні навчальні закла­ди, — 2540, навчаються за індивідуальною формою 715 дітей.

Активізовано роботу з впровадження інклюзивного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах. На сьогодні у 85 класах 56 шкіл організовано інклюзивне навчання для 100 дітей з особли­вими освітніми потребами (у 2012–2013 навчальному році —16 учнів), з якими працюють 26 асистентів учителя.

Діє мережа гуртків, груп, клубів, об’єднань, до роботи в яких упродовж 2013–2014 навчального року залучені 2388 дітей з особ­ливими освітніми потребами.

З метою створення умов для соціалізації дітей зазначеної категорії налагоджено дієву співпрацю з обласними дитячими громадськими організаціями “Центр розвитку дитини”, батьків ді­тей з синдромом Дауна та іншими порушеннями розвитку, “Янго­лятко” та іншими. Для організації соціального супроводу дітей з   особливими освітніми потребами, у тому числі з інвалідністю, постійно залучаються волонтери з числа учнівської та студент­ської молоді.

Функціонують 7 спеціальних загальноосвітніх шкіл (шкіл-інтернатів) і 3 навчально-реабілітаційні центри, в яких комплексну реабілітацію отримують 1312 дітей. На базі спеціальних навчаль­них закладів та навчально-реабілітаційних центрів організовано роботу постійно діючих консультативних пунктів, що надають до­помогу педагогам та батькам у проведенні корекційно-реабіліта­ційної роботи з дітьми, які мають порушення психофізичного розвитку.

Крім того, у Рожищенському навчально-реабілітацій­ному  центрі для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату функціонують інклюзивно-реабілітаційна та оздоровчо-реабілі­таційні групи. До складу оздоровчо-реабілітаційних груп входять діти з інвалідністю, які навчаються у загальноосвітніх школах міста та навколишніх сіл і проходять у центрі медичну та соціальну реа­білітацію. До інклюзивно-реабілітаційної групи входять діти з об­ласті, які отримують реабілітаційні послуги у зазначеному закладі та навчаються в інклюзивних класах загальноосвітньої школи — партнера, розташованої поруч із центром.

З метою розширення спектра корекційно-реабілітаційних послуг відкрито відокремлене дошкільне відділення Крупівського навчально-реабілітаційного центру, яке на сьогодні забезпечує ранню психолого-медико-педагогічну реабілітацію та соціалізацію дітей з порушеннями психофізичного розвитку з різних районів області.

Протягом десяти років проводиться Спартакіада Волині серед спеціальних навчальних закладів під гаслом “Ти зможеш, якщо зміг я!”, в рамках якої організовуються змагання з міні-волейболу, міні-футболу, легкої атлетики та за програмою дитя­чих ігор “Веселі старти”, у яких беруть участь понад 680 учнів. До  Дня захисту дітей проводиться традиційний конкурс-огляд художньої самодіяльності серед вихованців спеціальних навчаль­них закладів.

Для забезпечення соціалізації, трудової реабілітації дітей, які потребують корекції фізичного та / або розумового розвитку, на базі спеціальних шкіл-інтернатів організовано навчання вихо­ванців за напрямами: столярна та швейна справа, сільськогоспо­дарська праця, квітникарство тощо. Випускники зазначених закла­дів можуть продовжити професійну підготовку в Локачинській філії Оваднівського професійного ліцею за професіями “кравець” та “муляр-штукатур”, у професійно-технічному училищі №11 міста Нововолинська — за професією “оператор комп’ютерного набору” та в Луцькому центрі ПТО — за професією “кравець”.

Луцький інститут розвитку людини Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна” продовжує професійну підготовку молоді з обмеженими можливостями здоров’я. У нав­чальному закладі функціонує відділення реабілітаційного супро­воду, до структури якого входить науково-дослідна лабораторія функціональної діагностики та реабілітації. На базі відділення працює центр “Надія”, мета якого — комплексна реабілітація осіб з обмеженими функціональними можливостями в системі профе­сійної та соціальної адаптації.

П’яте — створення умов для діяльності психолого-медико-педагогічних консультацій. Важливу роль на місцях відіграє діяль­ність психолого-медико-педагогічних консультацій, що забезпечу­ють діагностичну, просвітницьку, консультативно-роз’яснювальну роботу, системну психолого-педагогічну підтримку дітей з пору­шеннями психофізичного розвитку та їхніх батьків за місцем проживання. Створення належних умов для діяльності обласних та районних (міських) психолого-медико-педагогічних консультацій на постійній основі, забезпечення їх необхідною кількістю фахівців з відповідною освітою на сьогодні є актуальним і водночас проб­лемним питанням.

В усіх 20 адміністративно-територіальних районах обла­сті  створені психолого-медико-педагогічні консультації, в роботі яких задіяно 129 фахівців. Загалом введено 18 посад завідувачів районних (міських) консультацій, з них 11 — протягом 2013–2014 навчального року. У 2013 році консультаціями області прове­дено 345 діагностичних засідань, під час яких психолого-педаго­гічне вивчення пройшли 2678 дітей, фахівцями надано 3013 кон­сультацій та проведено 5140 індивідуально-корекційних занять із дітьми.

Кроки, зроблені в цьому напрямі на державному рівні та на місцях, є показником комплексних змін щодо покращення життя дітей з особливими освітніми потребами та їхніх сімей. На сього­дні кожна дитина має право на повноцінне життя в умовах, що забезпечують її гідність, сприяють розвитку впевненості в собі, а також забезпечують право на особливу турботу і доступ до які­сної освіти, активне соціальне та культурне життя.

Джон Кеннеді свого часу сказав: “Якщо ми зараз не можемо покінчити з нашими відмінностями, ми принаймні у змозі зробити світ місцем, безпечним для різноманіття”.

Отож ми й надалі будемо сприяти створенню всіх належних умов для надання якісних освітніх послуг дітям з особливими освітніми потребами, враховуючи індивідуальні особливості на­вчально-пізнавальної діяльності таких дітей та освітні запити населення.

 

КОМОРНА В.Б., заступник директора з науково-методичної роботи з питань інклюзивної освіти та моніторингу середньої загальноосвітньої школи №233 м. Києва. З 1 вересня 2009 року розпочато впровадження експерименту “Соціально-педагогічні аспекти організації інклюзивної освіти дітей зі зниженим слухом в умовах початкової школи”, з 1 вересня 20013 року педагогічний колектив розпочав роботу над педагогічним експериментом “Со­ціально-педагогічні аспекти організації інклюзивної освіти дітей зі зниженим слухом в умовах основної та старшої школи”.

Питання щодо впровадження інклюзивної освіти стає дедалі актуальнішим. За даними обстежень ПМПК (психолого-медико-педагогічних консультацій), кількість встановлених випадків проб­лем психофізичного та / або розумового розвитку у маленьких громадян України зростає з кожним роком. У 2013 році такі пору­шення при обстеженні виявлені в 1 194 031 дитини (15 відсотків загальної кількості), що на 12 відсотків більше, ніж у 2012 році. Але й ці цифри не відображають реальної картини, оскільки обстеженню підлягають лише ті діти, батьки яких звертаються за допомогою.

Інклюзивна освіта — це система освітніх послуг, що ґрунту­ються на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права здобуття її за місцем проживання, що передбачає на­вчання дитини з особливими потребами в умовах загальноосвіт­нього закладу. В основі практики інклюзивного навчання лежить ідея прийняття індивідуальності кожного окремого учня.

Зміст інклюзії полягає в тому, що система навчання і вихо­вання підлаштовується під дитину, а не дитина під систему. У багатьох школах України, зокрема і в нашій середній загально­освітній школі №233 м. Києва, діти мають можливість навчатися в інклюзивних класах.

У процесі нашої роботи в умовах експерименту ми отримали такі результати.

Відбувається процес соціалізації (спілкування в класі між однолітками). У процесі співпраці всі діти навчилися розуміти по­треби оточуючих і толерантно ставитися один до одного.

Працюючи з дітьми з особливими освітніми потребами, педагоги враховують індивідуальні особливості дитини, адаптують підходи та методики відповідно до особливостей розвитку дітей. У процесі роботи у педагогів виникає потреба якісного та кількіс­ного збагачення досвіду шляхом опрацювання різноманітних дже­рел, обміну досвідом, що позитивно відображається на самоосвіті вчителів.

Незважаючи на зазначене, працівники закладу зіткнулися з певними проблемами. Однією з основних проблем залишається врегулювання інклюзивної нормативно-правової бази, яка є фун­даментом зовнішніх та внутрішніх відносин різних освітніх об’єктів. Ядром даного питання є підготовка спеціалістів (асистента вчи­теля), підвищення кваліфікаційного рівня працівників інклюзивних класів ЗНЗ за певними дисциплінами. Важливі також методична підтримка педагогів, налагодження тісної співпраці з інтернатними закладами, взаємозв’язок та співпраця з ПМПК.

З появою дітей з особливими освітніми потребами у ЗНЗ гостро постала проблема матеріально-технічного забезпечення, зокрема, встановлення FM-систем та слухо-мовленнєвих трена­жерів для дітей з вадами слуху та іншого обладнання. Крім того, бракує необхідних дидактичних матеріалів.

Наріжним каменем виступає проблема оцінювання навчаль­них досягнень учнів інклюзивних класів та видачі випускникам атестатів.

 

КОРОЛЬ І.Я., директор закладу освіти І–ІІІ ступенів “Терно­пільський обласний навчально-реабілітаційний центр”. Тернопіль­ський обласний навчально-реабілітаційний центр утворений 2009 року шляхом реорганізації школи-інтернату для дітей з на­слідками поліомієліту та церебральним паралічем. Пріоритетом у роботі з дітьми з комплексними вадами є формування ефектив­ної системи корекційного впливу на розвиток, реабілітацію та со­ціалізацію кожної дитини, яка потребує насамперед гуманного ставлення до себе як до особистості.

Народження в сім’ї дитини з комплексними порушеннями стає для батьків болем, що руйнує всі мрії. Що далі? Постійні лікування, конфлікти, взаємні звинувачення, розпач та відчуження. Ось такі сім’ї — втомлені, зневірені, з тягарем розчарувань, часто неповні (32 відсотки учнів ТОНРЦ саме з таких сімей) — приводять дітей у центри. Тому працювати слід не окремо з дитиною як пацієнтом чи учнем, а з сім’єю в цілому.

Зважаючи на реально низькі можливості соціально-педаго­гічної допомоги сім’ї та дитині-інваліду в масовій школі, на­вчально-реабілітаційний центр — це найважливіший осередок ста­новлення та розвитку життєвих компетентностей для дітей з проб­лемами здоров’я, місце розкриття, розвитку та реалізації їхнього життєвого потенціалу.

Не випадково на сучасному етапі активізувалася науково-пошукова робота щодо співпраці школи, сім’ї, громадськості у ви­хованні дітей з особливими потребами. Тому модель партнерства ТОНРЦ “сім’я — фахівці — громадськість” вибудувана на принци­пах довіри, взаємодопомоги, відповідальності та рівноправності.

Головним завданням роботи колективу центру є формування у дітей з комплексними вадами навичок самостійного життя, духовності, морально-правової культури, поглиблення соціальних контактів та, як результат, самореалізація, становлення особисто­сті як активного творця своєї життєвої долі.

Комплексна індивідуальна програма реабілітації в центрі за­безпечує планомірну корекцію дитини в цілому через навчально-виховну діяльність, соціально-психологічну та логопедичну корек­цію, медичну реабілітацію, спортивно-оздоровчу роботу, розвиток творчих здібностей та обдарувань.

Для реалізації поставлених завдань спеціалісти закладу використовують різноманітні корекційні методики: піщану терапію, кольоротерапію, казкотерапію, музикотерапію, сенсорну релак­сацію, Монтессорі-педагогіку, анімалотерапію тощо. Діти беруть участь у різних секціях інваспорту, обласних творчих фестивалях та конкурсах.

У рамках діяльності реабілітаційного центру часто перед нами постає потреба батьківського супроводу (особливо для дітей з важкими порушеннями функцій ходи). Працівники школи скеро­вують дії батьків, ефективно використовують їхню присутність на заняттях ЛФК, психолога, логопеда, різних уроках та позаурочних заходах, під час проведення медичних процедур.

Варто відзначити, що центр сприяє поширенню практики “батьки — батькам”. Батьківські групи дають змогу обмінюватися інформацією, надавати та отримувати емоційну підтримку, працювати разом для подолання спільних проблем. Батьки наших вихованців є активними членами громадських організацій “Крила ангела”, “Дитина”, з якими налагоджена тісна співпраця. Спільни­ми зусиллями організовано довезення дітей, які не ходять до шко­ли, на таксі в Тернополі, сеанси іпотерапії, плавання тощо.

До вирішення проблем закладу активно залучаються благо­дійники. У школі є стіна вдячності “Подяка лине до небес”, де кожна цеглинка — подяка спонсору чи доброчинцю.

Свій досвід Тернопільський обласний НРЦ активно попу­ляризує під час проведення обласних та міських семінарів і кон­ференцій (директорів шкіл-інтернатів, голів районних ПМПК, лого­педів та психологів загальноосвітніх шкіл, дефектологів) з метою його впровадження в інклюзивних закладах.

Безперечно, в роботі центру є низка проблем, що потребу­ють значних фінансових витрат: завершення встановлення ліфта, облаштування власного басейну, придбання спеціального автобу­са для дітей-інвалідів. Проблемою роботи спеціальних установ є також встановлений бюджетом 70-відсотковий бар’єр для контин­генту з даного населеного пункту. Це неприпустимо, адже до­ведеться відмовляти дітям-інвалідам з міста Тернополя у навчанні в установі.

Проте не все залежить лише від грошей. Величезною мірою робота центрів залежить від того, наскільки активними будуть лю­ди, які до цього причетні. Стереотип “суспільство повинно допо­магати людям з інвалідністю” треба змінити на думку про те, що нам потрібна підтримка через партнерство, через співпрацю. Ми меншою мірою потребуємо одноразових акцій з подарунками (ми не хочемо бути лише споживачами), а більшою мірою у нас виникає потреба у спілкуванні, у спільній колективній діяльності з однолітками. Тільки так ми зможемо довести, що наші учні тала­новиті, унікальні, потрібні громаді!

Нехай девіз наших вихованців “Боже, дай нам сили ступати кожен крок з любов’ю” стане девізом усього суспільства.

 

ЛЕНІВ З.П., директор Педагогічного коледжу Львівського національного університету імені Івана Франка. Сучасною світо­вою тенденцією є прагнення суспільства до інтегрування осіб з особливостями психофізичного розвитку в соціум. Не осторонь і  наша держава.

Постають нові вимоги до професіограми спеціаліста, який працює в умовах спеціальної освіти та інклюзивного простору. Зміцнюється та послідовно вдосконалюється потенціал кадрового забезпечення освітньо-реабілітаційної роботи з особами з особ­ливими освітніми потребами. Модернізація освітньої галузі в Укра­їні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості.

Протягом останніх десяти років новітня історія спеціальної педагогіки та психології в Україні визначається пріоритетними тенденціями розроблення реабілітаційного змісту ранньої корек­ційно-педагогічної роботи та реабілітації дітей із групи ризику — від народження до трьох років, проведення превентивної корекції з метою запобігання виникненню ускладнень до основного нозо­логічного порушення, забезпечення діагностичного та прогностич­ного змісту в роботі спеціальних закладів, диференціації та індиві­дуалізації змісту корекційної роботи за розвиваючим, виховним, дидактичним та корекційним підходом.

На парламентських слуханнях на тему: “Доступність та якість загальної середньої освіти: стан і шляхи поліпшення”, що відбу­лися в жовтні минулого року, з ініціативи Комісії з питань освіти і  науки Львівської обласної ради особливу увагу було приділено освіті дітей з порушеннями психофізичного розвитку. Серед проб­лем, що потребують нагального вирішення, окреслено проблему підготовки фахівців для роботи з означеною категорією дітей.

У зв’язку з інтенсифікацією інтегративно-інклюзивних тенденцій в Україні виникла нагальна потреба більш якісної під­готовки фахівців до роботи з дітьми з особливими потребами. На  сьогодні в Україні функціонують понад 15 ВНЗ, що готують фахівців за напрямом підготовки “Корекційна освіта” (за нозоло­гіями), здійснюють перепідготовку педагогічних працівників для роботи в умовах інтегрованого та інклюзивного навчання.

Для забезпечення потреб міста та області у відповідних фахівцях Педагогічний коледж Львівського національного універ­ситету імені Івана Франка у 2003 році вперше здійснив прийом студентів за напрямом підготовки “Корекційна освіта” на денну та заочну форми навчання.

Педагогічний коледж розвиває різні форми міжнародної співпраці, зокрема налагоджені контакти з фахівцями Австрії, Білорусі, Данії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, Словаччини, США, Чехії, Швеції в рамках різних освітніх проектів. Наймасштаб­нішим і найрезультативнішим з них виявився Українсько-канад­ський проект “Інклюзивна освіта для дітей з особливими потреба­ми в Україні”. Упродовж 2008–2013 років на правах рівноправного партнера проекту Педагогічний коледж виконував низку завдань щодо організації підготовки фахівців до роботи в умовах інклюзії шляхом адаптації та апробації спецкурсів з інклюзії, розроблених канадськими колегами.

У результаті реалізації проекту на всіх напрямах підготовки коледжу інтегровано в навчальні плани спецкурси з інклюзії, зокрема “Вступ до інклюзивного навчання”, “Стандартизоване оці­нювання та диференційоване викладання в інклюзивному проце­сі”, “Лідерство в інклюзивному просторі”, “Менеджмент інклюзив­ного навчання”. Теми окремих курсів інтегровано в навчальні модулі психолого-педагогічних дисциплін при підготовці психоло­гів та вчителів середньої ланки у Львівському університеті.

З вересня 2012 року відповідно до листа МОНмолодьспорту України №43-20/3923 від 7 жовтня 2011 року вперше в Україні у Педагогічному коледжі започатковано підготовку асистента вчи­теля класу з інтегрованою / інклюзивною формою навчання за на­прямом підготовки “Початкова освіта”. Передумовою цього була створена в коледжі необхідна науково-методична та навчально-технічна база, оскільки з 2007 року експериментально викладався курс “Основи інклюзивного навчання”, вдосконалено програми пе­дагогічної практики, придбано необхідне технічне корекційне обладнання.

Нині відбувається апробація дисципліни “Асистування в  інклюзивному середовищі”, розробляються нові спецкурси: “Філософія інклюзії”, “Управління школою з інклюзивним навчан­ням”, “Інноваційні методики діяльності інклюзивних шкіл” з метою підготовки фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем “магістр” на новоствореній кафедрі початкової та корекційної освіти.

Так, проект став поштовхом до започаткування в універси­теті постійно діючого семінару з питань інклюзії, проведено чотири міжнародні науково-практичні конференції, 26 семінарів-тренінгів, “круглих столів”, майстер-класів (у тому числі на базі пілотних інклюзивних шкіл) з питань інклюзивної освіти, розроблення і ви­кладання відповідних спецкурсів, вісім педагогічних та науково-педагогічних працівників пройшли наукове стажування в універси­тетах Канади, захищене одне дисертаційне дослідження, готу­ються до захисту ще два.

Вагомим досягненням стало відкриття у 2008 році Науково-дослідної педагогічної лабораторії “Інклюзивний центр творчого розвитку дітей “Калинонька” та у 2010 році Ресурсного центру з ін­клюзивної освіти, діяльність якого зосереджена довкола поширен­ня принципів інклюзивної освіти в академічному середовищі, фор­мування інклюзивної компетентності у майбутніх викладачів у  процесі їхньої професійно-педагогічної підготовки, кординації зусиль адміністрації університету, факультетів, структурних підроз­ділів, органів студентського самоврядування та громадських орга­нізацій щодо створення належних умов для задоволення освітніх потреб студентів з інвалідністю, яких в університеті налічується понад 200 осіб.

Основні напрями діяльності Ресурсного центру з інклюзивної освіти:

1)  координування осіб з особливими потребами, які навча­ються в університеті;

2)  розвиток академічного середовища для формування філософії інклюзії;

3)  консолідація зусиль.

З 2012 року Педагогічний коледж залучений до експери­менту Міністерства освіти і науки “Про організацію інтегрованого навчання осіб з особливими потребами у вищих навчальних за­кладах І–ІV рівнів акредитації незалежно від форми власності та підпорядкування”, в якому фахівцями коледжу розроблено модель комплексної психолого-педагогічної та корекційно-реабілітаційної допомоги студентам з інвалідністю.

У стінах університету та коледжу систематично організо­вуються культурно-мистецькі акції, виховні заходи, арт-терапев­тичні заняття, на які запрошуються діти з порушеннями зору, слу­ху, мовлення, інтелекту, опорно-рухового апарату, з розладами спектра аутизму, синдромом Дауна, гіперактивним синдромом, за­тримкою психічного розвитку. Підтримується студентська ініціати­ва щодо допомоги особливим дітям: влаштовуються благодійні свята, вечори та аукціони. На волонтерських засадах студенти до­помагають організовувати навчально-виховний процес на базах практики.

Концентрується навчання майбутніх педагогів на базі Ауди­торії спеціальної педагогіки та інклюзії імені Лева Семеновича Виготського і в аудиторії логопедії та спеціальних методик навчання. Також створена навчально-практична лабораторія “Новітні технології в спеціальній освіті”, обладнана мультимедій­ним засобами та спеціальними комп’ютерними програмами.

Підготовка педагогів для роботи з дітьми, які мають по­рушення психофізичного розвитку, акумулювала майже 150-літні традиції та сучасні надбання науки і практики у застосуванні інно­ваційних підходів, що дало змогу виробити в коледжі структурно-функціональну модель підготовки фахівців, яка містить такі компоненти:

1)  пропедевтично-мотиваційний;

2)  змістовно-діяльнісний;

3)  операційно-практичний.

Сьогодні Педагогічний коледж — заклад нової генерації, який допомагає молодим фахівцям виконувати свої освітньо-функціональні обов’язки на сучасному рівні, орієнтуватися в ін­формаційному просторі, стати конкурентоспроможними праців­никами. На сьогодні 732 студенти слухають курси з інклюзивного навчання, а серед випускників останніх років, які готові працювати в інклюзивних умовах: 276 осіб закінчили “початкову освіту”, 234 особи — “дошкільну освіту”, 147 осіб — “соціальну педагогіку”, 74 особи — “корекційну освіту”. З них три випускники 2012 року та  чотири випускники 2013 року працюють на посадах асистен­та  вчителя. Такі результати дають надію та впевненість у тому, що невдовзі забезпечення інклюзивної освіти не потерпатиме від дефіциту відповідних фахівців.

Пропозиції.

1.  До переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка педагогічних кадрів, ввести спеціальність 5.01010501 “корекційна освіта” за освітньо-кваліфікаційним рівнем “молодший спеціаліст” з кваліфікацією “асистент вчителя класу з інтегро­ваним / інклюзивним навчанням”.

2.  До переліку спеціальностей, за якими здійснюється підго­товка педагогічних кадрів за спеціальністю 6.010102 “початкова освіта”, ввести додаткову кваліфікацію “асистент вчителя класу з інтегрованим / інклюзивним навчанням”.

3.  До переліку спеціальностей, за якими здійснюється підго­товка педагогічних кадрів за спеціальністю 8.01010201 “початкова освіта” ввести додаткову кваліфікацію “вчитель початкових класів школи з інклюзивним навчанням”.

4.  Під егідою Міністерства освіти і науки України започатку­вати діяльність Всеукраїнського науково-практичного семінару кафедр корекційної та інклюзивної освіти із залученням Інституту спеціальної педагогіки НАПН України, Національної асамблеї інвалідів України, інших інституцій.

5.  Налагодити систему міжнародного стажування у провід­них університетах Європи та Північної Америки для молодих нау­ковців, які вивчають проблеми спеціальної та інклюзивної освіти.

6.  З метою диверсифікації навчального процесу розширити можливість надання за окремими спеціальностями додаткових кваліфікацій задля підготовки фахівців з використання альтер­нативної та допоміжної комунікації, арт-терапії, музикотерапії, трудотерапії тощо з подальшим введенням відповідних посад до Класифікатора професій.

7.  Започаткувати та поширити підготовку фахівців у галузі реабілітології, аутології, ортопсихопедагогіки.

 

ЛУЦЕНКО Л.М., директор Багатопрофільного навчально-реабілітаційного центру “Сузір’я” (Дніпропетровська область). Найперше хочу подякувати організаторам за те, що на такому високому рівні йде розмова про здобутки, проблеми, перспективи навчання та реабілітації дітей з особливими потребами.

Заклад, який я представляю, не раз змінював свою адресу, реорганізовувався, зміцнював і розвивав навчально-матеріальну базу, виховував гідні педагогічні кадри, долучався до участі у про­ектах різних рівнів, здійснював дослідницько-експериментальну та  пошукову роботу, завжди перебуває в епіцентрі педагогічного життя Дніпропетровщини та нашої країни.

З лютого 2013 року Криворізька спеціальна школа-інтернат реорганізована в Багатопрофільний навчально-реабілітаційний центр “Сузір’я”, і це, звичайно, внесло великі і серйозні інновації в організацію роботи щодо забезпечення права на освіту дітей з особливими потребами. На сьогодні у закладі створена сучасна навчально-реабілітаційна база з урахуванням особливостей на­вчання дітей з порушеннями слуху, працюють досвідчені високо­кваліфіковані педагоги-дефектологи.

Про якість діяльності педагогічного колективу закладу красномовно свідчать досягнення наших випускників. Серед них є вчителі-дефектологи, медичні працівники, художники, майстри ви­робничого навчання, бізнесмени, спортсмени та шановані праців­ники виробничої сфери.

У НРЦ забезпечується комплексна реабілітація 108 учнів, які отримують відповідні освітні та реабілітаційно-корекційні послуги, а 6 дітей, які навчаються в інших закладах, у тому числі в умовах інклюзії, належать до змінного контингенту і приходять до закладу на реабілітаційні заходи.

До участі в реабілітаційній діяльності центру ми максималь­но залучаємо батьків. Вони не тільки присутні на реабілітаційних заняттях, а й беруть безпосередню участь у них, краще розуміють особливі потреби своїх дітей та можливість їм допомогти.

На сьогодні навчально-реабілітаційні центри мають пробле­ми, від розв’язання яких залежить ефективність їх діяльності.

Зокрема, ми просимо Міністерство освіти і науки приско­рити роботу з розроблення та введення в дію типових штатних нормативів навчально-реабілітаційних центрів. Це дасть можли­вість вирішувати питання залучення до роботи в центрі потрібних спеціалістів, здійснювати якісну і доцільну розстановку фахівців, які працюють у закладі. Також просимо активізувати роботу з роз­роблення та видання спеціальних підручників для глухих дітей.

Багато з того, що відбувається в освітньо-правовому про­сторі, засвідчує, що держава не на словах, а на ділі намагається допомогти людям з особливими потребами. Але є ще безліч при­чин — соціально-економічних, культурно-освітніх, ментальних, — через які ставлення переважної більшості громадян до людини з інвалідністю залишається у кращому разі поблажливо-байдужим, відстороненим.

Наприклад. Діти з порушенням слуху не мають проблем із спілкуванням під час перебування в навчальному закладі, де пе­дагогічні та інші працівники знають жестову мову, яка вже чотири роки є обов’язковою складовою білінгвального методу навчання. Проте, потрапляючи в соціум, у середовище чуючих людей, вони натикаються на стіну нерозуміння, і це велика їхня проблема, а, як на мене, і проблема суспільства.

То чому якимось розпорядчим документом не ввести в усіх офіційних установах, закладах і підприємствах вимогу до праців­ників оволодіти певним обсягом жестів, зміст яких конкретно сто­сується змісту їхньої діяльності — у лікарнях, аптеках, магазинах, квиткових касах тощо? Така проста і доступна схема допоможе соціалізуватися людям з вадами слуху, зробить їхнє життя ком­фортнішим і спокійнішим.

Думаю, нам необхідна державна система соціальної роботи з молоддю з особливими потребами, яка чітко визначатиме на­прями, зміст і форми соціального супроводу дітей-інвалідів після закінчення навчального закладу, заходи щодо сприяння їх соціа­лізації, адаптації та інтеграції в суспільство, з тим щоб вони почувалися гідно, впевнено, як рівні серед рівних, а не на узбіччі життя, як це часто у нас трапляється. Таку роботу, на мою думку, має здійснювати Міністерство соціальної політики. А ми, освітяни, будемо прагнути працювати ще краще.

 

ПЕТРОВИЧ В.С., директор Міжрегіонального вищого профе­сійного училища зв’язку м. Києва. Після здобуття базової або повної середньої освіти перед кожною молодою особою стоїть питання здобуття професійної освіти. Особливо гостро ця пробле­ма постає у сім’ях, де є діти з порушеннями психофізичного роз­витку. Ми бачимо, що кількість таких дітей порівняно з минулим роком зросла на 2 тисячі.

Держава, яка поважає себе і своїх громадян (а саме таку державу я хочу будувати і жити в ній), повинна дбати про майбутнє ображених долею дітей, у яких гарячі серця і чисті душі, створити їм умови не “інкубаторські”, європейські, а людські — для підготовки до самостійного плавання, творення власного ща­стя. Для таких дітей, громадян у частині професійної підготовки не має бути державного замовлення, а має бути соціально-дер­жавна гарантія здобуття професії, спеціальності.

Ось один із прикладів допомоги, сприяння у навчанні таким дітям. Ми, колектив Міжрегіонального вищого професійного учи­лища зв’язку м. Києва, спільно з педагогічним колективом Київ­ської загальноосвітньої спеціальної школи-інтернату №5 для слі­пих дітей імені Я.П. Батюка (директор Коваль Людмила Сергіївна) здійснюємо професійне навчання дітей з вадами зору, які здобу­вають професію оператора комп’ютерного набору. Така співпраця дала можливість отримати професію 116 дітям з вадами зору, з них 38 осіб продовжили навчання у вищих навчальних закладах: Київському національному університеті імені Тараса Шевченка — 8 осіб, Національному педагогічному університеті імені М.П. Драго­манова — 9 осіб, Відкритому міжнародному університеті розвитку людини “Україна” — 8 осіб, Національному авіаційному універси­теті — 6 осіб, інших — 7 осіб.

Серед випускників: Бурилко Олександр — кандидат матема­тичних наук, Васін Сергій — кандидат економічних наук, Зелін­ський Андрій — кандидат історичних наук.

У професійному навчанні педагогічні працівники училища використовують брайлівські навчальні місця і комп’ютерні звукові програми. Для прикладу скажу, що обладнання тифлотехнікою однієї майстерні (11 робочих місць) коштує 1 мільйон гривень.

“Не вірте заяві, що без зорових вражень світ

Одноманітний і нудний. Жадібно, невтомно

Вбирайте його у себе і ви впевнитеся, що він,

Хоч і незримий, все одно величний і прекрасний”.

                                          О. Фесенко

В Україні робляться перші кроки з інтеграції інвалідів у суспільство, і батьки дітей-інвалідів повинні мати право вибору між інтернатом та іншим навчально-реабілітаційним закладом, як у  цивілізованих демократичних країнах. У нашій країні таких дітей понад 150 тисяч, і, на жаль, спостерігається стійка тенденція до зростання.

Соціальна реабілітація інваліда має розпочинатися з ди­тинства. Більшість таких дітей перебувають у школах-інтернатах, і  тому саме в цих школах, у співпраці з іншими навчальними за­кладами, має починатися їх підготовка до реального життя.

Зупинюся на тому, що ми спромоглися зробити для цих дітей. Ми даємо професійну освіту. Ті, хто навчається на “відмін­но”, можуть продовжити навчання у нас, здобути початкову вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем “молодший спеціаліст” та продовжити навчання у ВНЗ, з якими налагоджена співпраця.

Якої допомоги ми просимо у народних депутатів України? Раніше ми мали чітку і струнку ступеневу систему професійної освіти: кваліфікований робітник — молодший спеціаліст — III курс ВНЗ — бакалавр — спеціаліст — магістр. Нині є намагання виклю­чити молодшого спеціаліста з проекту нового Закону “Про ви­щу  освіту”. Це завдасть удару по стрункій національній системі, її кращих надбаннях, а головне — зникає мотивація у молодих громадян здобувати робітничу професію.

Пропоную:

1)  поліпшити умови навчання шляхом додаткового фінансу­вання зазначеної категорії дітей;

2)  забезпечити їх обов’язкове працевлаштування;

3)  забезпечити навчальний процес методичними посібника­ми та спеціальною літературою;

4)  підвищити стипендіальне забезпечення;

5)  залишити у Законі “Про вищу освіту” освітньо-кваліфіка­ційний рівень “молодший спеціаліст” та закріпити право вищих професійно-технічних навчальних закладів на здійснення підго­товки таких фахівців.

 

РИБЧЕНКО Л.К., директор Міжнародної громадської органі­зації “Фонд допомоги дітям з синдромом аутизму “Дитина з май­бутнім”. Дані пропозиції підготовлені Міжнародною громадською організацією “Фонд допомоги дітям з синдромом аутизму “Дити­на  з майбутнім” та Благодійним фондом “Асоціація батьків дітей з  аутизмом” на підставі вивчення і аналізу пропозицій, наданих Благодійним фондом “Аутизм-2006” (Крим, Сімферополь), Гро­мадською спілкою “Захист прав осіб з розладами спектра аутиз­му” (Київ), Товариством “Родина Кольпінга” (Львів), Громадською організацією “Аутизм. Альтернатива” (Харків), Благодійним фондом взаємодопомоги та захисту дітей з аутизмом “Погляд” (Рівне), головним позаштатним спеціалістом зі спеціальності “дитяча пси­хіатрія” Міністерства охорони здоров’я України І.А. Марцинков­ським та батьками дітей, хворих на аутизм.

Експерти впевнені, що в нашій країні проблема людей з роз­ладами аутичного спектра стоїть не менш гостро, ніж у США та Європі. Кожна сота дитина в Україні має діагноз “аутизм”, просто про це воліють не говорити. Проблема стане очевидною лише тоді, коли стане явною. Нормативно-правова база відповідних міністерств та відомств повинна включати поняття “аутизм” та “розлади аутичного спектра”. Тільки тоді виникне платформа для побудови єдиної системи допомоги дітям з аутизмом.

Необхідно розробити і запровадити систему раннього втру­чання, що відповідатиме світовим стандартам. При цьому необхід­ною умовою реалізації таких програм є діагностика аутизму в ран­ньому віці — від 1,5 року.

Українські батьки дітей з розладами аутичного спектра змушені задовольнятися тим, що їм пропонують згідно із ново­введеними індивідуальними планами реабілітації, а це, як прави­ло, стаціонарне лікування та формальне відвідування соціального центру або допоміжної групи дитячого садка. Нерідко батькам бу­ває складно розібратися, чим відрізняється центр соціальної допомоги від спеціалізованого або інклюзивного садка. Їм дово­диться постійно проходити якісь комісії, збирати нескінченні до­відки, а в підсумку з’ясовується, що установа, куди їх направили, не має кваліфікованих фахівців.

На превеликий жаль, навіть якщо батькам вдається якимось дивом “витягти” дитину і підготувати її до школи, на цьому майже все закінчується. Про систему наступності між дошкільною і шкіль­ною освітою насправді немає й мови. Трагедія таких сімей у тому, що дитині насправді нікуди йти! Звісно, у нас існують спецшколи і спеціалізовані класи при загальноосвітніх школах, але ні перше, ні друге дітям з аутизмом не підходить категорично.

На жаль, немає жодної спеціальної програми, крім загально­освітньої, розтягнутої в часі. Навчання дітей, як правило, прово­дять педагоги, які не мають професійного уявлення про специфіку дитячого аутизму і не володіють навичками спеціальної педаго­гіки. Важко всім — і дітям, і батькам, і самим педагогам. Потрібна чітко вибудувана система лікування, навчання та соціальної реа­білітації дітей з розладами аутичного спектра, а також система підготовки фахівців, які вміли б кваліфіковано лікувати, навчати та реабілітувати дитину з особливими потребами.

На сьогодні спостерігається зміщення акцентів з медичної терапії на педагогічні методи реабілітації, вирішення соціальних проблем пацієнта та його сім’ї. Асистент дитини у школах та дитсадках — один із ключових факторів навчання та реабілітації дитини з аутизмом. Тому необхідно розробити нормативний доку­мент для введення асистента дитини (це можуть бути або батьки, або волонтери) в систему роботи дошкільних та шкільних установ, де навчаються діти з аутизмом.

На жаль, мусимо констатувати не лише різноспрямованість векторів зусиль фахівців різного профілю, відсутність єдиної стра­тегії у подоланні проблем, зумовлених аутизмом, а й розрізне­ність діяльності всіх державних і недержавних структур. Держава повинна розробити єдину стратегію подолання проблем, зумов­лених аутизмом, залучити недержавні організації до роботи та контролю.

Вочевидь, наша країна перебуває на самому початку шляху, який пройшли багато європейських країн 30–40 років тому. На  шляху інтеграції України до Європейської Спільноти у сфері надання спеціалізованої допомоги дітям необхідно докласти бага­то зусиль кожному з нас, а надто органам державної влади.

Пропонується передбачити у Рекомендаціях парламентських слухань:

1)  у галузі охорони здоров’я:

введення раннього скринінгу (виявлення) аутизму на пер­винному рівні медичної допомоги;

раннє діагностування аутизму;

розроблення та запровадження системи раннього втручання;

підготовка та перепідготовка спеціалістів первинного та вторинного рівня;

закупівля за бюджетні кошти діагностичного інструментарію, його сертифікація, адаптація та підготовка фахівців для роботи з ним;

2)  у галузі освіти:

виділити дітей з розладами аутичного спектра в окрему категорію серед дітей з порушеннями психофізичного розвитку, що дасть можливість започаткувати у вузах підготовку фахівців з  аутизму, а дітям — можливість навчатися в освітніх закладах на законних підставах;

запровадити підготовку (перепідготовку) фахівців для робо­ти з дітьми з психофізичними порушеннями всіх категорій, особ­ливо з аутизмом, у державних освітніх закладах всіх типів;

формувати державне замовлення на фахівців, які готувати­муть спеціалістів для роботи з дітьми з психофізичними порушен­нями за сучасними світовими технологіями та освітніми програ­мами;

на рівні відомчого нормативного акта закріпити за дитиною з психофізичними порушеннями, особливо за дітьми з аутизмом, асистента дитини, який має спеціальну підготовку та супроводжує дитину під час навчально-виховного процесу;

розробити та впровадити механізм фінансування інклюзив­ної освіти;

ввести в навчальний процес засоби альтернативної комуні­каціі і технології, що дозволять налагодити контакт з дитиною та дати їй можливість здобувати знання та досвід;

розробити навчальні та реабілітаційні програми для дітей з аутизмом.

Оскільки аутизм — це хронічний стан, що супроводжує людину протягом усього життя в усіх сферах, необхідним та обов’язковим є створення державної системи допомоги особам з розладами аутичного спектра. Вважаємо необхідним розширити експертно-консультаційну раду з питань аутизму при МОН до міжвідомчої робочої групи з питань комплексної медико-соціаль­ної і психолого-педагогічної допомоги особам з розладами аутистичного спектра з метою напрацювання пропозицій і шляхів вирішення проблем.

Для створення механізмів реалізації прав осіб з розладами аутичного спектра у сферах освіти, охорони здоров’я і соціаль­ного захисту вимагаємо обов’язкового включення до органів вико­навчої влади всіх рівнів представників громадських організацій.

Вважаємо за необхідне також передбачити пільги з оплати житлово-комунальних та інших послуг для організацій (незалежно від форми власності), які займаються навчанням, корекцією та реабілітацією осіб з розладами аутичного спектра.

 

РЕМАЖЕВСЬКА В.М., директор Навчально-реабілітаційного центру “Левеня” для дітей з порушеннями зору (м. Львів). З  1996 року у Львові створений спеціальний садок-школа для ді­тей з вадами зору, що через три роки був реорганізований у на­вчально-реабілітаційний центр (новий тип закладу), в якому роз­почався педагогічний експеримент, що триває на даний час.

Основними цілями педагогічного експерименту є:

1)  створення української моделі ранньої допомоги дитині з вадами зору та її сім’ї;

2)  рання інтеграція та інклюзія дитини з особливими освіт­німи потребами в середовище здорових однолітків;

3)  створення української моделі навчання і реабілітації сліпоглухих дітей.

Щороку в НРЦ “Левеня” отримують допомогу більше 500 ді­тей з Львівської області та інших областей України, які належать до змінного контингенту центру. Ми пропонуємо батькам комп­лексну діагностику дитини та двотижневі курси реабілітації.

Проблема: співпраця МОЗ, МОН, Мінсоцполітики у ви­явленні, створенні єдиного банку даних, ранній діагностиці та реабілітації.

Ретинопатія недоношених — основна причина дитячої сліпо­ти на сьогодні. Ми спостерігаємо значне зростання кількості таких дітей.

Працівники служби ранньої допомоги, працюючи командою, розв’язують важливі завдання спільно з сім’єю дитини з важкими вадами зору:

1)  зменшення часового розриву між встановленням медич­ного діагнозу і наданням комплексної корекційної допомоги;

2)  максимальне включення найближчого оточення, зокрема батьків, братів і сестер, у процес корекції вад розвитку та вихо­вання дитини-інваліда;

3)  недопущення тяжкої інвалідизації дитини.

Проблема: успішна інклюзія можлива лише за умови актив­ної роботи з сім’єю у службі ранньої допомоги.

Спеціалісти НРЦ “Левеня” 2004 року вперше в Україні роз­почали роботу над створенням індивідуальних корекційних про­грам для сліпоглухих дітей. Робота зі сліпоглухими дітьми потре­бує не лише знання спеціальних методик, готовність персоналу, а  й специфічну організацію життєвого простору, використання спеціальних засобів корекції.

Проблема: подальша реабілітація (у тому числі трудова) дітей зі складними порушеннями після закінчення навчального закладу.

З 1 вересня 2011 року ми розпочали новий етап експери­менту — “внутрішню інклюзію” (спільне навчання дітей за систе­мою Брайля та плоским друком) з перспективою навчання сліпої дитини в загальноосвітній школі. Одна з проблем — забезпечення спеціальними технічними засобами (зокрема брайлівськими ма­шинками), корекційним обладнанням, відповідними підручниками та дидактичними матеріалами.

Важливим компонентом успішної реабілітації дитини є участь батьків як членів єдиної команди реабілітологів.

Проблема частини сучасного батьківства: пасивна позиція, споживацьке ставлення, безпідставне отримання коштів на дити­ну, коли дитина перебуває на державному утриманні у навчаль­ному закладі.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що створення системи ранньої комплексної допомоги дітям зі складними вадами розвит­ку дасть змогу скоротити кількість спеціальних навчальних закла­дів з повним утриманням та впроваджувати сучасні моделі спе­ціальної освіти, зокрема інклюзію, оскільки багатьом вторинним відхиленням у розвитку можна запобігти, якщо вчасно і якісно на­дати допомогу дітям у ранньому віці.

Злагоджена робота всіх відомств, що опікуються дітьми-інвалідами, сучасне оснащення спеціальних закладів освіти техніч­ними та корекційними засобами, продумана фінансова політика держави (“гроші ходять за дитиною”), оновлена політика профе­сійно-технічної спеціальної освіти, підвищення відповідальності за долю дитини-інваліда не лише держави, а й батьків сприятимуть побудові сучасної європейської системи освіти дітей з порушен­нями психофізичного розвитку.

 

ТАРГОНСЬКИЙ Г.М., начальник Управління освіти і науки Рівненської обласної державної адміністрації. Кожна людина неза­лежно від стану здоров’я, наявності фізичного чи інтелектуального порушення має право на здобуття освіти, якість якої не різниться від якості освіти здорових людей.

Розкриття потенційних можливостей дітей з психофізичними порушеннями залежить не так від форми навчання (інтернатна чи  інклюзивна), хоча вони й визначають різний ступінь соціальної адаптованості, як від гнучкості системи спеціальної освіти, рівня та діапазону наданих послуг, що задовольняють потреби таких дітей (раннє виявлення порушень, єдність діагностики і корекції розвитку, наступність дошкільного, шкільного і післяшкільного змісту освіти тощо).

Системою освіти Рівненської області забезпечено охоп­лення   дітей з порушеннями психофізичного розвитку різними формами навчання відповідно до стану здоров’я, можливостей та  здібностей. Освіту у спеціально організованих умовах здобу­вають 2479 дітей, з них: у спеціальних інтернатних закладах — 1464 дитини, які потребують корекції фізичного або інтелектуаль­ного розвитку (59 відсотків), за індивідуальною формою навчан­ня — 732 дитини (30 відсотків), у спеціальних класах — 208 дітей (8 відсотків), за інклюзивною формою навчання — 75 дітей (3 відсотки).

Такий низький показник запровадження інклюзивної освіти маємо внаслідок того, що для України це педагогічна інновація, що перебуває на стадії впровадження, а тому зустрічаємо немало труднощів:

1)  професійна непідготовленість вчителів масової школи до роботи з дітьми з особливими освітніми потребами;

2)  архітектурна недоступність шкіл;

3)  недосконалість нормативно-правої бази;

4)  необхідність додаткового фінансування інклюзивних за­кладів освіти;

5)  перевантаженість навчальних програм, які складно адап­тувати до потреб дитини з вадами у розвитку;

6)  відсутність спеціальних підручників;

7)  негативне ставлення батьків здорових дітей.

Все це значно утруднює процес запровадження інклюзив­ного навчання.

Попри те, що в Україні розвивається інклюзивна освіта, наявний контингент дітей, які потребують комплексного підходу до корекції розвитку з боку корекційних педагогів, психологів, ло­гопедів, дефектологів тощо. У багатьох випадках діагнози дітей ускладнені фізичними ураженнями, що потребують корекції пору­шень розвитку не лише шляхом психолого-педагогічного впливу, а  й лікувальних методик (медикаментозної, масажу, лікувальної фізкультури, фізіотерапії, психотерапії тощо) з максимальним за­стосуванням засобів індивідуальної корекції, що забезпечують спеціальні навчальні заклади.

Упродовж останніх років у спеціальних інтернатних закладах забезпечуються оптимальні умови для утримання та виховання дітей, які потребують особливої уваги з боку держави. В інтернат­них закладах організовано навчально-виховний процес у комп­лек­сному поєднанні з корекційно-розвитковою роботою відповідно до особливостей психофізичного розвитку дітей, створено умови для допрофесійної, професійної підготовки дітей з інвалідністю, ство­рено відповідну матеріально-технічну та навчально-методичну ба­зи. Усі спеціальні заклади укомплектовані педагогічними кадрами, медичним та обслуговуючим персоналом, створені і діють у кож­ному закладі соціально-психологічні служби.

Тому інклюзивне навчання в повній мірі не є альтернативою спеціальній освіті, спеціальна та інклюзивна освіта мають функціо­нувати паралельно.

Школи з інклюзивним навчанням мають працювати, викори­стовуючи напрацьовані методики роботи з дітьми тієї чи іншої нозології, потрібно залучати до консультування спеціалістів із ба­гаторічним досвідом роботи з такою категорією дітей. Залучення до навчального процесу педагогів зі спеціальних шкіл дасть мож­ливість використовувати відповідний досвід та знання, однак така практика найбільш реальна у великих містах, де географічно однаково розміщені спеціальні інтернатні заклади та школи з ін­клюзивною формою навчання. На сьогодні актуальна проблема сільських шкіл, які за відсутності відповідного кадрового та мате­ріального забезпечення не мають можливості відкрити класи з ін­клюзивною формою навчання, а також співпрацювати з географіч­но віддаленими спеціальними інтернатними закладами.

Зважаючи на вимоги сьогодення щодо інтеграції дітей з  особливими освітніми потребами в суспільство, проводиться робота з оптимізації мережі спеціальних інтернатних закладів. Реорганізовано два спеціальні інтернатні заклади у навчально-реабілітаційні центри, що забезпечує можливість надавати комп­лексну допомогу дітям з різними нозологіями.

Разом з тим є ряд невирішених проблем.

Так, Порядком організації інклюзивного навчання у загально­освітніх навчальних закладах, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2011 року №872, визначено, що особистісно орієнтоване спрямування навчально-виховного процесу забезпечує асистент вчителя. Постановою Кабінету Міні­стрів України від 18 липня 2012 року №635 посаду “асистент вчи­теля загальноосвітнього навчального закладу з інклюзивним та інтегрованим навчанням” внесено до Переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників. Наказом Міністерства освіти і науки України від 1 червня 2013 року №665 затверджено кваліфі­каційну характеристику, посаду віднесено до фахівців у галузі освіти (код Класифікатора професій 3330). Типовими штатними нормативами загальноосвітніх навчальних закладів, затверджени­ми наказом Міністерства освіти і науки України від 6 грудня 2010 року №1205, передбачено, що у школах, де запроваджується інклюзивне навчання, може вводитися посада вихователя (аси­стента вчителя) для роботи з учнями, які мають вади розумового або фізичного розвитку, з розрахунку 0,5 ставки на клас, у якому навчаються такі діти.

Проте практично ввести посаду асистента вчителя до штат­ного розпису неможливо, оскільки не визначено умови та розміри оплати праці за посадою асистента вчителя загальноосвітнього навчального закладу з інклюзивним та інтегрованим навчанням. Враховуючи це, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України листом від 28 вересня 2012 року №1/9-694 рекоменду­вало у загальноосвітніх навчальних закладах з інклюзивним на­вчанням вводити посаду вихователя, а не асистента вчителя, що суперечить вимогам Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах.

Для врегулювання питання необхідно визначити умови та розміри оплати праці асистента вчителя, для чого внести зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року №1298 “Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери” та відповідного галузевого наказу.

До того ж 0,5 ставки вихователя (асистента вчителя) недо­статньо на клас для роботи з дітьми з особливими освітніми потребами навіть у початковій школі, не кажучи про середню та старшу школу: 0,5 ставки на п’ять днів — це по три години, що унеможливлює соціально-педагогічний супровід дітей на всіх уро­ках (тижневе навантаження становить від 20 до 32 годин).

Відповідно до Положення про групу продовженого дня загальноосвітнього навчального закладу, затвердженого поста­новою Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 2009 року №1121 у групі продовженого дня (до якої входять і діти з особливими освітніми потребами) не передбачено асистента вихователя, пра­цює один вихователь, що перешкоджає ефективній роботі з інши­ми здоровими дітьми та дітьми з особливими потребами.

У типових навчальних планах для спеціальних шкіл-інтер­натів корекційна складова не входить у гранично допустиме на­вантаження, а відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 15 серпня 2012 року №872 “Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах” (пункт 12) входить у гранично допустиме навантаження, що уне­можливлює виконання програм та належної корекції.

Учням, які здобувають освіту за індивідуальною формою навчання у спеціальних та інклюзивних класах загальноосвітніх на­вчальних закладів, видається документ встановленого зразка для загальноосвітнього навчального закладу, учнями якого вони були, свідоцтво окремого зразка отримують лише випускники, які на­вчалися у спеціальних школах або школах-інтернатах для дітей з розумовою відсталістю (лист Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 2 квітня 2012 року №1/9-245).

Тривалість робочого тижня психолога на одну ставку — 40 годин (лист МОН України від 27 листопада 2000 року №109), з  яких 20 годин відводяться для роботи безпосередньо у навчаль­ному закладі з дітьми, педагогами, батьками. Враховуючи те, що в закладі є діти, які навчаються за інклюзивною формою навчання, практичний психолог повинен щодня займатися індивідуальною роботою з цими дітьми, що перешкоджає ефективній роботі з ін­шими учасниками навчально-виховного процесу.

Зміст діяльності асистента вчителя регламентується від­повідними документами, однак відсутній чіткий перелік докумен­тації, яку він має вести (лист Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України “Про організацію інклюзивного навчання у за­гальноосвітніх навчальних закладах” від 18 травня 2012 року №1/9-384).

Вкрай незадовільним є забезпечення підручниками спеці­альних шкіл-інтернатів і практично відсутні такі підручники у масо­вій школі. Не розроблено програм із деяких предметів для дітей з особливими освітніми потребами.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що у впровадженні інклюзивної освіти більше проблем, ніж здобутків. Станом на сьогодні єдиним позитивним вагомим моментом є соціалізація дітей.

 

УМАНЕЦЬ Г.М., завідувач Науково-методичного центру спеціальної та інклюзивної освіти Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Актуальність проблеми навчання дітей з порушеннями психофізичного розвитку, яка сьо­годні винесена на розгляд, пов’язана з інноваційними процесами в системі дошкільної та загальної середньої освіти, і, на жаль, з по­стійним зростанням цього контингенту дітей, що обумовлено екологічними, економічними причинами та спадковими факторами захворювань членів родини.

Як показує аналіз, в Донецькій області серед загальної кількості дітей шкільного віку (близько 338 тисяч) перебувають на обліку як діти з особливими освітніми потребами 24 197 дітей, або 7 відсотків. Реформування системи спеціальної освіти зумовлює потребу в додатковій підготовці керівних та педагогічних кадрів до роботи у форматі інклюзивної освіти.

Регіональна освітня політика в системі післядипломної освіти забезпечується шляхом реалізації програми “Освіта Донеч­чини: 2012–2016 роки” та проекту “Підготовка фундаторів освітніх інновацій”, де замовником виступають відділи / управління освіти міських та районних державних адміністрацій області, навчальні установи.

Система корекційно-педагогічної роботи з дітьми, які потре­бують психолого-медико-педагогічної підтримки, в регіоні пред­ставлена різними навчальними закладами: спеціальними дошкіль­ними закладами різного типу (367), спеціальними загальноосвіт­німи школами-інтернатами для дітей з психофізичними вадами розвитку (32).

Збільшилася вдвічі, порівняно з минулим навчальним роком, кількість ЗНЗ з інклюзивним навчанням: з 13 до 26 (у містах Горлівка, Добропілля, Кіровське, Макіївка, Маріуполь, Донецьк).

Постійно скорочується чисельність дітей, які перебувають на індивідуальній формі навчання, — 2682.

Розширення мережі нових форм навчання дітей з особ­ливостями розвитку потребує додаткового фінансування. Так, при­кладом збільшення бюджетного фінансування, спрямованого на розвиток інклюзії, можуть бути міста Горлівка (НВК “Сузір’я”, ди­ректор Артьомова Ю.А.) та Добропілля (НВК №4, директор Кальченко І.В.).

На підготовку спеціалістів спрямовані такі обласні програм­но-цільові проекти (ПЦП):

ПЦП “Тематичні курси в системі неперервної освіти педаго­гічних кадрів”, прикладом яких є “Педагогічне проектування інклю­зивного освітнього простору для дітей з особливими потребами в початковій школі”, “Інформаційна культура як складова профе­сійної компетентності керівника спеціального навчального закла­ду”, “Стандартизація та оновлення змісту спеціальної освіти дітей з особливими потребами” тощо;

ПЦП “Дистанційна освіта педагогічних кадрів” (40 відсотків курсів переведено в систему очно-дистанційного формату, що за­безпечує єдиний інформаційно-освітній інтернет-простір системи післядипломної педагогічної освіти області);

ПЦП “Впровадження кредитно-модульної системи організа­ції навчального процесу”.

До всіх програм курсів підвищення кваліфікації керівних та педагогічних кадрів загальноосвітніх дошкільних та шкільних нав­чальних закладів введено варіативні навчальні модулі “Лідерство та інклюзивна освіта”, “Психолого-педагогічний супровід дітей з ООП в умовах інклюзивного навчання”, “Науково-методичне за­безпечення інклюзивної освіти”, “Професійне співробітництво в ін­клюзивному навчальному закладі”, “Індекс інклюзії: дошкільний навчальний заклад, загальноосвітній навчальний заклад”.

Тільки протягом 2010–2013 років охоплено курсовою пере­підготовкою в області 9086 педагогічних працівників ЗНЗ, ДНЗ, що становить 27,8 відсотка загальної кількості слухачів, 124 педа­гоги пройшли навчання за програмою спеціалізації “Інклюзивна освіта”, мета якого — підготовка управлінських кадрів та педаго­гів-практиків до впровадження інклюзивного навчання.

Ще один напрям, який потребує уваги, — науково-методична робота, яка є важливою складовою післядипломної педагогічної освіти.

Грані партнерства. Велику наукову підтримку ми отримуємо постійно від МОН України, Інституту інноваційних технологій та змісту освіти МОН України (відділ науково-методичного забезпе­чення корекційної та інклюзивної освіти, завідувач Несен Г.М.), Інституту спеціальної педагогіки НАПН України (директор Засен­ко В.В.), Інституту корекційної педагогіки та психології Національ­ного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (директор Синьов В.М.). Маємо спільний план діяльності з Донбаським дер­жавним педагогічним університетом, співпрацюємо з Луганським національним педагогічним університетом імені Тараса Шевченка.

Наукова інфраструктура Центру спеціальної та інклюзивної освіти інституту визначається експериментальною діяльністю:

експериментальні майданчики, школи-лабораторії, які мають всеукраїнський та регіональний рівень з проблем інклюзивного навчання дітей з аутизмом (м. Макіївка, ДНЗ компенсуючого типу (спеціальний) №168 “Особлива дитина”), формування інклюзив­ного простору для дітей з особливими освітніми потребами в умо­вах ЗНЗ (5 експериментальних навчальних закладів у Донецьку, Кіровському, Макіївці, Слов’янську);

програмно-методичний інструментарій інклюзивного навчан­ня, авторські моделі інклюзивної освіти, перевірені на практиці.

Найбільш значущим став веб-колегіум креативної педаго­гіки  (близько 500 освітян спеціальної та інклюзивної освіти взяли участь у 12 вебінарах, веб-консультаціях, веб-нарадах, веб-пре­зентаціях) у форматі єдиного освітньо-інформаційного простору регіону.

Особлива увага приділяється створенню науково-методич­ного забезпечення навчально-виховного процесу.

На допомогу керівникам та педагогам освітніх навчальних закладів спеціальної та інклюзивної освіти підготовлено практич­ний посібник “Особливій дитині — особлива увага”, збірники науко­вих, методичних та інформаційних матеріалів “Розвиток системи інклюзивної освіти в Україні”, “Спеціальна освіта: досвід створен­ня інноваційного простору”, “Інклюзивна освіта Донеччини: досвід та пошук перспектив розвитку”, “Інклюзивна освіта: психологічний аспект”.

Кращі напрацювання педагогічних колективів та окремих педагогів спеціальних освітніх закладів області постійно знаходять відображення на шпальтах педагогічної преси, зокрема газети “Дефектолог”. Програмно-методичне забезпечення представлено на сайті Науково-методичного центру спеціальної та інклюзивної освіти Донецького обласного інституту післядипломної педагогіч­ної освіти http://vso-ippo.at.ua.

Проблеми, що потребують вирішення:

1)  недостатній рівень готовності фахівців загальноосвітніх навчальних закладів до реалізації ідей інклюзивного навчання дітей з ООП на місцях, використання інноваційних технологій та корекційних програм в системі навчально-виховної роботи;

2)  гальмує процес розвитку інклюзивного навчання брак коштів місцевого бюджету на функціонування спеціальних та ін­клюзивних класів у загальноосвітніх навчальних закладах, обме­женість витрат на відрядження педагогів та керівників навчальних закладів на обласні заходи та курси;

3)  підготовка вихователя (асистента вчителя) ЗНЗ з інклю­зивним навчанням у системі післядипломної освіти, що потребує збільшення кількості таких посад на місцях.

 

ЯКОВЕНКО О.С., директор Центру лікувальної педагогіки для дітей і підлітків “Свідомість” (м. Київ). В последние годы наблюдается неуклонный рост количества детей с ярко выражен­ными признаками психоэмоционального расстройства поведения и недоразвития речи. Украинские, зарубежные врачи и ученые констатируют, что сегодня 75-80 процентов детей рождаются с признаками функциональной незрелости центральной нервной системы или органического поражения мозга.

К чему это приводит? Для многих из нас достаточно знаком термин “гиперактивный ребенок”, ранний детский аутизм. В пе­диатрии нормы развития речи сдвинуты к 3 годам и, как след­ствие, к 4–5 годам большинству детей ставят диагноз “общее недоразвитие речи” разного уровня.

К термину “агрессивный подросток” мы почти привыкли, во всяком случае, этим никого сегодня не удивить. Педагоги очень обеспокоены норовитостью, неуправляемостью и агрессивностью младшего дошкольника.

А что происходит в школе? Нарушение поведения и кон­центрации внимания. Повышенная утомляемость. Истощаемость нервных процессов. Нарушение школьных навыков. Все пере­численные синдромы отклоняющегося развития (СОР) пополня­ют  список “особых детей”. Дополняют этот список дети с генети­ческими синдромами, ДЦП, нарушением слуха и зрения.

Сегодня в сфере образования Украины накоплен достаточно большой позитивный опыт работы с перечисленными нозоло­гиями. Грамотных, квалифицированных педагогов готовит Нацио­нальный педагогический университет имени М.П. Драгоманова (Институт коррекционной педагогики и психологии). При раннем выявлении СОР и своевременной коррекционной работе прогно­зы очень перспективные. Если с ребенком, у которого в раннем возрасте выявлены отклонения в развитии, начать своевремен­ную работу, очень большая вероятность выйти в абсолютную нор­му к школьному возрасту.

Для этого необходимы:

1)  организация системы раннего выявления отклонений в развитии у детей и оказания им ранней психолого-педагоги­ческой и медико-социальной помощи;

2)  создание научно-методического и программного обеспе­чения для оказания ранней помощи детям с СОР;

3)  проведение научно-исследовательских, программно-методических мероприятий;

4)  проведение семинаров, вебинар-семинаров, конферен­ций для широкого круга специалистов и родителей;

5)  ведение просветительской работы и обучение персонала дошкольных учреждений, специалистов МППК, консультационных перинатальных пунктов с целью раннего выявления у детей по­добных проблем с первого года жизни;

6)  организация подготовки, переподготовки и повышения квалификации кадров.

Только совместные усилия родителей, педагогов, врачей, представителей государственных ведомств дадут значимый, мас­штабный результат в преодолении обозначенной проблемы.

Хочется отметить, что в Украине сегодня достаточно внима­ния уделяется детям с особыми потребностями. Специалисты Министерства образования и науки уже подняли вопросы прена­тальной педагогики, в нескольких регионах организованы центры пренатальной педагогики и ранней помощи. При МОН создана рабочая группа с участием специалистов, работающих с детьми разных нозологий. Впервые разработаны и утверждены програм­мы развития детей по разным нозологиям. Проведена Всеукраин­ская конференция и серия вебинар-семинаров для педагогов и  родителей. Отмечается тесное взаимодействие МОН с обще­ственными организациями в решении важных вопросов обучения детей с ограниченными возможностями развития.

Сегодня крайне необходимо законодательное утверждение правовых механизмов реализации всестороннего развития детей-инвалидов и детей с ограниченными возможностями здоровья, их включения в существующую образовательную среду на уровне дошкольного образования, права на инклюзивное образование. Мы знаем, что законопроекты о внесении изменений в Закон Украины “О дошкольном образовании” уже находятся на рассмо­трении в комитетах Верховной Рады, поэтому просим парламент принять их в кратчайшие сроки. Инклюзивное образование смо­жет достичь своей цели только тогда, когда оно будет реализо­вано на всех ступенях учебно-воспитательного процесса — от детского сада до вуза.

И в заключение. Детский мозг настолько уникален, что может преодолеть множественные поломки в развитии, но ему надо помочь. Если мы объединим усилия родителей, медиков, пе­дагогов, политиков, межведомственных организаций, то сможем спасти большую часть детей, оказавшихся в плену недоразвития, и дать им шанс на полноценную счастливую жизнь.