ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

БЕЗПЕКА ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ В УКРАЇНІ:

СТАН, ПРОБЛЕМИ І ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

 

Зал засідань Верховної Ради України

6 листопада 2019 року, 12 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради

України КОНДРАТЮК О.К.

 

ГОЛОВУЮЧА. Доброго дня, шановні колеги! Прошу всіх займати місця в залі. За вашої готовності, як тільки ви зручно розміститеся в залі, ми розпочнемо роботу. І я дуже просила б не затримуватися. Сідайте, будь ласка.

Отже, шановні журналісти, експерти, наші міжнародні колеги, народні депутати, представники уряду, правоохоронних органів! Ми зібралися у Верховній Раді України для проведення парламентських слухань на тему: «Безпека діяльності журналістів в Україні: стан, проблеми і шляхи їх вирішення».

Перш ніж розпочати нашу роботу, прошу вшанувати хвилиною мовчання пам’ять про українських журналістів та медійників, яких немає сьогодні з нами.

(Хвилина мовчання).

Дякую, прошу сідати.

Отже, наші слухання присвячені напрацюванню ефективних механізмів формування і реалізації державної інформаційної політики в Україні та ви­рішенню проблем безпеки діяльності працівників засобів масової інформації. Це також виконання Україною зобов’язань у рамках Угоди про асоціацію з Європейським Союзом у площині свободи слова.

За останні роки Верховною Радою України проведено немалий обсяг законодавчої роботи щодо посилення відповідальності за переслідування журналістів.

Зокрема, напади на журналістів прирівняні до нападів на представників правоохоронних органів. У 2016 році прийнятий Закон України «Про вне­сення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення захисту професійної діяльності журналістів», що передбачав внесення змін до ста­тей 163 та 171. Разом з колегами із Комітету з питань свободи слова та інфор­маційної політики у Верховній Раді України восьмого скликання я була ініціатором та автором цього законопроекту. Цим законом запроваджена від­повідальність за незаконне вилучення зібраних, опрацьованих, підготовлених журналістами матеріалів і технічних засобів, якими вони користуються у  зв’язку із своєю професійною діяльністю, розкрито поняття професійної діяльності журналістів, уточнено статті та види покарання за переслідування журналістів, зокрема службовими особами, запроваджено відповідальність за перешкоджання професійній діяльності журналістів.

Однак, на превеликий жаль, гострота цих проблем не зникла. Досі не розкриті останні найбільш резонансні вбивства журналістів, зокрема Павла Шеремета.

Новим викликом для медіаспільноти стали проблемні питання, що виникають під час участі журналістів у висвітленні російської агресії безпосередньо в зоні бойових дій. Ще одна загроза – переслідування та незаконне ув’язнення журналістів в анексованому Криму та на тимчасово окупованих територіях Донеччини і Луганщини. Маємо об’єднатися і боро­тися за звільнення журналіста Станіслава Асєєва, якого так званий суд терористів «ДНР» засудив до 15 років ув’язнення.

Сьогодні окремим блоком будуть заслухані доповіді представників силових структур, які опікуються питаннями забезпечення безпеки журналі­стів під час виконання ними своїх професійних обов’язків та розслідування нападів на представників ЗМІ. Ми очікуємо від доповідачів на змістовні та конкретні відповіді на запитання журналістів, які були попередньо зібрані та передані їм у рамках підготовки до парламентських слухань.

Ще раз хочу підкреслити, що основною причиною нападів на українських журналістів є безкарність. Лише незворотність справедливого покарання зупинить агресію проти свободи слова та проти представників ЗМІ.

Профільним комітетом напрацьовано проект Рекомендацій, який розданий учасникам парламентських слухань. За підсумками парламентських слухань Верховна Рада України відповідно до частини восьмої статті 236 Регламенту має розглянути та прийняти постанову про Рекомендації парла­ментських слухань з урахуванням висловлених пропозицій.

Отже, парламентські слухання на тему: «Безпека діяльності журналі­стів в Україні: стан, проблеми і шляхи їх вирішення» проводяться відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 вересня 2019 року. Ініціатором проведення парламентських слухань є Комітет Верховної Ради України з пи­тань свободи слова.

Інформую вас, що відповідно до статті 235 Регламенту Верховної Ради України Комітетом з питань свободи слова розроблено, а Головою Верховної Ради погоджено порядок проведення цих слухань, він вам усім розданий. Отже, маємо такий регламент. Для доповіді надається до 5 хвилин, для висту­пів – до 3 хвилин. Потім ми матимемо підбиття підсумків – до 5 хвилин. Окремо зауважу, що представники Міністерства внутрішніх справ, Націо­нальної поліції, Офісу Генерального прокурора та Міністерства оборони матимуть для доповіді до 10 хвилин і, за потреби, до 10 хвилин на відповіді на запитання, які були надіслані і опрацьовані секретаріатом Комітету з пи­тань свободи слова.

Для тих, хто вперше буде виступати з парламентської трибуни, хочу сказати, що за 30 секунд до завершення вашого часу пролунає сигнал, це означає, що ви маєте півхвилини для того, аби завершити свою думку. Я прошу всіх бути дуже уважними, тому що це час ваших колег, і від того, як ви будете дотримуватися регламенту, залежить, скільки колег зможуть виступити.

Також звертаю вашу увагу, що сьогодні ми обговорюємо надважливі проблеми, тому прошу всіх, хто виступає, зосередитися саме на темі безпеки діяльності журналістів в Україні. Давайте будемо відповідальними щодо цієї теми, шанувати процедуру і предмет нашого обговорення.

Також інформую вас, що пряма трансляція парламентських слухань ведеться на парламентському телеканалі «Рада» і в мережі Інтернет.

Отож після такого короткого вступного слова переходимо до роботи. Запрошую до слова голову Комітету з питань свободи слова Нестора Шуфрича.

 

ШУФРИЧ Н.І., голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Опозиційна платформа – За життя»). Дякую, шановна головуюча. Дякую нашим іноземним гостям, представникам Кабінету Міні­стрів України, представникам правоохоронних органів, але передовсім дякую вам. Дякую, що ви знайшли можливість взяти участь у парламентських слуханнях. Сьогодні вперше за 10 років ми будемо обговорювати саме ваше питання – питання вашої особистої безпеки та незалежної діяльності жур­налістів. З вашого дозволу, я зачитаю офіційну доповідь Комітету з питань свободи слова.

Питання особистої безпеки та незалежної діяльності журналістів в Україні на сьогодні актуальне як ніколи. Хочу відзначити, дуже символіч­но, що наші слухання майже збіглися з Міжнародним днем припинення безкарності за злочини проти журналістів, адже однією з найважливіших складових, що засвідчують авторитет будь-якої держави, є стан свободи сло­ва та розвитку засобів масової інформації.

У 1992 році вперше вбито журналіста, Вадима Бойка. З 1993 року по 2019 рік вбито понад 60 журналістів. Виходить, що Україна лише формально взяла курс на євроінтеграцію та прийняття європейських цінностей.

Сьогодні випадки силового тиску на журналістів, на жаль, стали звичайним явищем у нашій країні: 92 відсотки злочинів проти працівників ЗМІ залишаються безкарними, лише кожна 12-та справа про напади на жур­налістів доходить до суду, а підсудні, як правило, навіть після вчинення побоїв і псування дорогої техніки відбуваються штрафами близько 1 тисячі гривень.

Можу зауважити, що наше законодавство досить надійно захищає основні демократичні свободи представників ЗМІ, але, на жаль, лише на папері. У реальному житті правоохоронці бездіяльні. Нагадую, що напад на  журналіста чи погрози на його адресу прирівнюються до нападу на правоохоронця.

Сьогодні журналістів можна порівняти зі слідчими, адже від їхніх розслідувань, від їхнього слова залежать долі всіх верств населення, а часом і  цілої країни. Тому я вимагаю, щоб за перешкоджання журналістській діяльності було суворе покарання. Водночас Комітет з питань свободи слова і надалі буде вимагати від кожного журналіста і очікувати від вас як пред­ставників четвертої влади особистої відповідальності за кожне слово. Праців­ник ЗМІ має надавати лише об’єктивні факти. Наших громадян треба навчи­ти відрізняти фейки від правда. Окрім того, треба підвищувати рівень медіа­грамотності майбутніх журналістів у вишах, вони повинні чітко знати свої права та відповідальність, норми журналістської етики.

На сьогоднішніх парламентських слуханнях ми розглядаємо питання бездіяльності правоохоронців у справі захисту представників засобів масової інформації. У чому проблема, якщо в законі все чітко виписано? А все дуже просто, і від того жахливо: наші правоохоронці неохоче реагують на заяви журналістів про погрози, а коли доходить до побиття, не розцінюють це як напад на журналіста, а кваліфікують як хуліганство.

Так, 4 травня у Черкасах напали на журналіста Комарова. Він 46 днів провів у комі, так і не отямившись, пішов із життя. У 2016 році в нього стріляли.

До сьогодні не знайдені замовники вбивства Олеся Бузини, журналіста. За місяць до загибелі він говорив про погрози, що надходили на його адресу. З вимогою знайти його вбивць і замовників виступили Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун, офіційні представники США та ОБСЄ. Українські право­охоронці затримали трьох підозрюваних у скоєнні вбивства, але незабаром всі вони були на волі. Справа далі не пішла.

Досі не розкрита справа Павла Шеремета. На показове і зухвале його вбивство швидко відреагували за межами України, Білорусі та Росії, де жив і працював журналіст. Про злочин писали закордонні засоби масової інфор­мації, його засуджували іноземні лідери і політики.

Вбивство Катерини Гандзюк. Попри обіцянки очільників МВС та ГПУ, у справі не було жодних зрушень, замовники злочину досі залишаються на свободі.

За статистикою Національної спілки журналістів України, найчастіше журналісти страждають від нападів саме посадових осіб, чиновників і депу­татів. На другому місці – поліцейські і працівники інших силових відомств. Разом з тим складно навести приклад, коли спроба чиновника заткнути рот журналісту в країні ЄС не закінчилася перемогою журналіста. Лідером за рівнем свободи слова у світі є Норвегія, Україна на 102-му місці. За рівнем свободи слова можна виявити рівень демократії в державі. Мета наших пар­ламентських слухань – привернути увагу влади до цієї кричущої проблеми.

Наша робоча група склала низку рекомендацій щодо змін у системі правоохоронних органів, змін до законодавства та настанови для самих жур­налістів. Наша мета – створити умови для розвитку незалежної та водночас відповідної журналістики в Україні. Дозвольте буквально 20 секунд…

 

ГОЛОВУЮЧА. Буквально 20 секунд.

 

ШУФРИЧ Н.І. Це офіційна частина доповіді.

Шановні колеги по владі, адже саме ви є четвертою владою. Відверто скажу і зізнаюся, що мені не завжди подобається те, як ви оцінюєте нашу діяльність, і мою особисту в тому числі. Але з цієї трибуни… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Несторе.

І я з великою приємністю хочу запросити до доповіді журналіста інформаційного агентства «Укрінформ» пана Романа Сущенка. Давайте при­вітаємо його (Оплески). Пане Романе, з поверненням. Запрошуємо вас до слова.

 

СУЩЕНКО Р.В., журналіст Українського національного інформацій­ного агентства «Укрінформ». Дякую. Добрий день, шановні пані та панове! Для мене велика честь виступати перед такою поважною аудиторією. І дуже символічно, що наші слухання відбуваються через чотири дні після того, як у світі відзначали Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів. У демократичних країнах, до яких, поза будь-яким сумні­вом, належить Україна, журналісти відіграють надзвичайно важливу роль, надаючи громаді об’єктивну інформацію. Саме з цих причин наявні та при­ховані ризики, загрози і насильство стосовно представників ЗМІ можуть позбавити суспільство його фундаментального цивілізованого права – отри­мувати і надавати інформацію.

Журналістська професія набуває особливого значення в умовах збройного протистояння, гібридних війн, окупації національних територій, масштабних переміщень людей, відстоювання суверенітету і територіальної цілісності держави, а також боротьби з корупцією. Тобто всіх викликів і ви­пробувань, що сьогодні у світі називають українським контекстом шести­річної війни.

Право журналістів на здійснення своєї професійної діяльності в безпечних умовах, – без ризику загинути або потрапити під переслідування, стати об’єктом нападу, побиття, каліцтва, – має виняткове значення для сво­боди преси і висловлення думок у національному та міжнародному вимірах. Виконуючи суспільно важливу місію, журналісти зіштовхуються з силами і державними режимами, готовими за будь-яку ціну змусити їх замовкнути, часом платять власним здоров’ям та життям за висвітлення бойових дій, ситуації на окупованих територіях, питань корупції, організованої злочинно­сті, місцевих подій.

Серед найбільш поширених форм насильства стосовно журналістів варто виокремити арешти і вироки за сфабрикованими звинуваченнями; психологічний тиск, включаючи погрози розправи над журналістом та його родиною; вбивства і фізичне насильство; заподіяння шкоди власності ЗМІ. Незаперечним фактом залишається відсутність політичної волі щодо на­лежного розслідування і притягнення до відповідальності осіб, які вчинили злочини проти журналістів.

Сьогодні Україна, в умовах конфлікту, не має можливості ефективно розслідувати такі злочини та притягнути злочинців до відповідальності на неконтрольованих територіях. Тому, на мою думку, положення Декларації № 29 ЮНЕСКО «Засудження насильства, спрямованого проти журналістів» від 1997 року, Резолюції Ради Безпеки ООН № 1738 від 2006 року, Женев­ських конвенцій та Додаткових протоколів до них, що створюють основи міжнародного гуманітарного права, та Вільнюських рекомендацій з безпеки журналістів від 2011 року є застарілими і потребують оновлення.

У цьому контексті цілком доцільною може стати ініціатива з боку України скликання міжнародної конференції з безпеки журналістів з ураху­ванням саме українського контексту, в ході якої доречним було б створення нових механізмів примушення урядів, державних авторитарних режимів до відповідальності за злочини проти журналістів та свободи слова і ЗМІ шля­хом запровадження санкцій.

У національному вимірі Україна потребує ефективного моніторингу безпеки діяльності журналістів. Одним із дієвих елементів механізму відсте­ження безпекової ситуації у цій професії є парламентський контроль за кож­ним випадком порушення прав журналістів та швидке реагування, у тому числі акцентування уваги відповідних органів державної влади та інших зацікавлених сторін шляхом фахових рекомендацій, вимог та публічних заяв.

Потребують особливої уваги парламенту справи журналістів Георгія Гонгадзе, Павла Шеремета, Станіслава Асєєва, Миколи Семени, Євгена Гайворонського, Нарімана Мемедемінова, Сервера Мустафаєва, Османа Аріфмеметова, Ремзі Бекірова, Рустема Шейхалієва та інших колег по цеху.

Я закликаю наших шановних парламентаріїв до посилення відпові­дальності за протидію професійній діяльності журналістів у Кримінальному кодексі України. Замало, що журналісти, в принципі, отримали статус спе­ціального суб’єкта в цьому кодексі, потрібно, щоб притягнення їх до відпо­відальності за професійну діяльність було можливим лише після відповідної прокурорської санкції. Тобто йдеться про відповідальність не за кримінальні злочини, а саме за розслідування, за роботу в ЗМІ, підготовку статей, радіо- або телевізійних передач, журналістські розслідування. Для цього потрібна особлива санкція, тобто введення чіткої юридичної процедури.

Я також пропоную законодавчо затвердити норми, які не дозволять офіційним особам ухилятися від звернень журналістів з питань, що станов­лять суспільний інтерес. Передусім ідеться про посадовців, які отримують заробітну плату з державного або місцевих бюджетів, а отже, за рахунок податків громадян… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякуємо вам за доповідь.

Запрошую до слова міністра культури, молоді та спорту пана Володимира Бородянського (Оплески).

 

БОРОДЯНСЬКИЙ В.В., міністр культури, молоді та спорту України. Добрий день, шановна пані голово! Добрий день, шановні народні депутати! Шановні гості, журналісти! Добрий день, шановний Романе Володимировичу, після вас виступати непросто, але я спробую.

Хочу сказати, що ми всі усвідомлюємо, що журналісти виконують важливу функцію – функцію медіатора між владою та суспільством. І це велика відповідальність і великий обов’язок. Тому держава, своєю чергою, зобов’язана створювати журналісту спеціальні умови для його діяльності. Сьогодні я хочу поговорити про різні аспекти такого захисту, про різні аспекти таких умов.

Найважливішим з них, безумовно, є фізичний захист. Про це сьогодні будуть багато говорити і вже говорили.

Не менш важливий захист журналіста від будь-якого виду тиску, на­приклад від фінансового тиску або тиску безпосереднього керівника, тиску, спрямованого на маніпулювання суспільною думкою або на замовчування важливих фактів. Форма тиску може бути будь-яка, наприклад публічна. Це може відбуватися через оприлюднення персональних даних журналістів, які працюють над розслідуваннями. Так, як зараз це відбувається з редакцією програми «Схеми» спільного проекту «Радіо Свобода» та «UA: Перший».

Ми вважаємо, що відповідальність за оприлюднення персональних даних журналістів має бути значно посилена. Враховуючи надважливу роботу, яку роблять журналісти для суспільства, ми будемо розробляти відповідні зміни до законодавства. Ми будемо забезпечувати і створювати умови для фізичного, фінансового та юридичного захисту журналістів, які заявляють, що вони зазнають тиску в тій чи іншій формі.

Однак я не можу не сказати про те, що відповідальність журналіста за розповсюдження неправдивої та/або маніпулятивної інформації також має бути посилена. І це третя частина наших важливих змін, про які я сказав раніше, а саме визначення в законодавстві поняття та критеріїв маніпулю­вання суспільною думкою, маніпулювання суспільною свідомістю, а також запровадження адміністративної і кримінальної відповідальності за замов­лення та здійснення такого маніпулювання.

Останнім часом у мене відбувається багато дискусій щодо свободи слова, щодо грані між захистом свободи слова та маніпуляціями. Так, ми розуміємо і знаємо, що ця грань дуже тонка. І я розумію, що надважливе завдання держави – вибудувати баланс між захистом свого інформаційного простору та захистом свободи слова. Саме тому захист журналістів та відпо­відальність за спотворення громадської думки – це нерозривні частини. Не може бути відповідальність і не бути захисту. Тому наше завдання – в першу чергу, забезпечити захист журналістів та гарантувати умови, за яких вони можуть чесно і професійно виконувати свою роботу.

Ми перебуваємо на передовій у гібридній війні. До того, як це сталося з Україною, ніхто не міг навіть припустити, як сам принцип свободи слова може бути цинічно та зухвало використаний для знищення демократичних цінностей. І ми маємо захищати свою державу та її інформаційний простір.

Ми можемо і маємо формувати у світовому контексті нові правові моделі, які дозволяють ефективно відповідати на виклики гібридної війни. Елементами таких дій і стане введення в законодавче поле поняття та крите­ріїв маніпулювання суспільною свідомістю. Це передбачає надання додатко­вих державних гарантій працівникам медіа.

Таким чином, наше завдання – створити збалансовану систему захисту журналістів, які чесно виконують свій професійний обов’язок і свою роботу. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякуємо, пане Володимире.

Запрошую до слова голову Національної спілки журналістів України, члена виконкому Європейської федерації журналістів пана Сергія Томіленка. Будь ласка.

 

ТОМІЛЕНКО С.А., голова Національної спілки журналістів України. Дорогі колеги журналісти! Шановні учасники парламентських слухань! Нарешті на найвищому державному рівні ми розглядаємо тему безпеки і виживання журналістів.

Георгій Гонгадзе, Ігор Александров, В’ячеслав Веремій, Василь Сергієнко, Павло Шеремет, Вадим Комаров. Список загиблих журналістів збігається зі списком тих, чиї вбивці не встановлені або належно не покарані, і в цьому – найбільша трагедія.

Сідаючи за монітор, український журналіст знає: якщо він напише правду, яка не сподобається фігурантам, з ним може трапитися біда, і в цій біді його ніхто не захистить.

На подібних парламентських слуханнях щодо свободи слова ще 2002 року Ігор Лубченко, тодішній голова Національної спілки журналістів України, наголосив: «Цензура кулі і зашморгу – найжорстокіша форма цензу­ри». Ці слова залишаються актуальними і сьогодні.

Чи не тому, постійно спілкуючись із студентами-журналістами, в кожному університеті я чую одне й те саме: «Батьки відмовляли мене вчитися на журналіста, казали: «Дитино, тебе вб’ють, як Гонгадзе». Трагедія Гонгадзе – це трагедія української журналістики, це страх, який досі па­ралізує українське суспільство.

Шановні колеги! Кожна влада вважає, що вона вічна, і кожна в цьому помиляється. Це доведено всіма, хто був у цій залі до вас, шановні народні депутати і шановні високопосадовці. Воювати з пресою та свідомо не за­хищати журналістів означає одне – свідомо скорочувати термін свого пере­бування при владі. Починати потрібно з безпеки. Захистіть базову цінність – людське життя, життя і здоров’я українського журналіста. Спочатку – без­пека, а потім лякайте кримінальною відповідальністю (Оплески).

Напередодні парламентських слухань Національна спілка журналістів України досягла домовленості з міністром внутрішніх справ, що він візьме під особистий контроль розслідування всіх справ про напади на журналістів і  запровадить у його відомстві щоквартальні звіти за результатами цієї роботи. Поки що ми говоримо про це з обережним оптимізмом. Будуть прецеденти покарань нападників, зможемо назвати прізвища журналістів, стосовно яких відновлено справедливість, – тоді будемо говорити про реаль­ний прогрес у справі захисту українських журналістів.

Поки цього немає, ми говорили і говоримо про одне: страх, безкарність і бездіяльність. Ми говорили і говоримо про те, що кожні п’ять днів в Україні б’ють чи виявляють агресію на журналіста. Це не гучна метафора, це дані моніторингу «Індекс фізичної безпеки українських журналістів», який наша спілка третій рік поспіль проводить у партнерстві з іншими авторитетними громадськими організаціями. Міжнародна федерація журналістів цього року через системну безкарність за атаки на журналістів навіть включила Україну до переліку небезпечних країн, де не захищають журналістів, поряд із Філіппінами, Перу, Палестиною і Сомалі.

Говорячи про безпеку журналістів, ми не поділяємо їх на своїх і чужих, правильних і неправильних, патріотичних чи неугодних. І ми закликаємо працівників медіа: підтримайте свого колегу, який постраждав від нападу, навіть якщо ви не поділяєте редакційну політику його медіа. Тоді й вам допоможуть, коли ви будете в біді. Солідарність та слово – це єдина наша зброя, єдиний наш захист у боротьбі з безкарністю.

Я щиро вдячний Верховній Раді, яка знайшла в собі сили нарешті послухати журналістів. Проведення таких парламентських слухань Націо­нальна спілка журналістів України вимагала понад два роки, з перших роко­вин вбивства Павла Шеремета. Шкода, що тут немає Президента Зеленсько­го, але сподіваюся, він почує наш голос і нашу вимогу: зупиніть безкарність, захистіть журналістів!

Що ми пропонуємо? Публічні парламентські слухання з питань безпе­ки  журналістів і свободи слова мають стати щорічними. У Міністерстві внутрішніх справ, Офісі Генерального прокурора, інших правоохоронних органах мають бути призначені уповноважені особи, які несуть персональну відповідальність за розслідування справ щодо злочинів проти журналістів і належне доведення їх до суду.

Захистіть українського журналіста, захистіть себе, захистіть своє майбутнє і нашу державу Україну! І тоді суспільство отримає сигнал, що бити журналіста не можна, і українці перестануть боятися відпускати дітей вчитися на журналіста. Слава українським журналістам! Зупиніть без­карність! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Сергію.

Запрошую до доповіді виконавчого директора громадської організації «Інститут масової інформації», представницю в Україні Міжнародної право­захисної організації «Репортери без кордонів» пані Оксану Романюк. Будь ласка.

 

РОМАНЮК О.М., виконавчий директор громадської організації «Інститут масової інформації». Дорогі журналісти! Шановні народні депутати! Шановні представники влади і міжнародної громади! Насправді питання безпеки журналістів, питання свободи слова – це дуже конкретні речі, які потребують стратегічного підходу влади. Це має бути візія, це не має бути якийсь тактичний маневр, що ось ми зібралися, поговорили і розі­йшлися, так не має бути.

З початку року, за 10 місяців цього року, в Україні 208 журналістів постраждали внаслідок своєї професійної діяльності. Всі вони всі тут при­сутні незримо, тому що ми говоримо про безпеку, про їхній захист.

Безпека для мене особисто – це питання дуже болюче. Я ніколи не казала про це публічно, але я сама пройшла через побиття, через погрози, через публічний тиск, обшуки, допити, у мене вилучали ноутбук, торік вибивали двері в офіс ІМІ. Я знаю, як складно, коли не маєш сил, щоб іти далі, але ти розумієш, що мусиш встати. Бо якщо не ти, то хто? Для мене була дуже важливою підтримка колег, і саме тому двері офісу Інституту масової інформації завжди будуть відкриті для журналістів. Ми з-під землі дістанемо броники, знайдемо гроші на лікування, ми допоможемо колегам.

Саме тому ми дуже ретельно і відповідально ставимося до «Барометра свободи слова». Це перелік кейсів, що стосуються свободи слова, які зби­рають наші представники в усіх регіонах України. Із тих 208 кейсів, про які я  говорила, 147 стосувалися фізичної агресії. Станом на сьогодні, фізична агресія є найбільшою проблемою для українських журналістів.

Я назву чотири категорії журналістів, які страждають найбільше.

Перша – це, зрозуміло, журналісти, які працюють в зоні ООС. Україн­ські журналісти не можуть працювати на окупованих територіях, і я хочу, щоб це почули представники міжнародної спільноти. Немає жодних гарантій фізичної безпеки. Вже згадували Станіслава Асєєва, якого засудили до 15 ро­ків. Сотні журналістів виїхали, сотні ЗМІ закрито, сотні кейсів ми зафіксу­вали за ці роки.

На другому місці – журналісти-розслідувачі. Думаю, зрозуміло, що атакують ті, кого вони критикують.

Далі – фотографи і оператори. Це люди, які завжди на вістрі атаки, вони першими «вигрібають» на акціях протесту, на зйомках.

І нарешті, це регіональні журналісти. Їм немає на кого сподіватися. На жаль, у них ресурсів набагато менше, ніж у київських журналістів.

Регіони, найгірші з точки зору безпеки журналістів. Зрозуміло, це окуповані території. Далі – Київ і область. На другому місці в нашому анти­рейтингу серед контрольованих українською владою територій – Одещина, третє розділили Волинь і Дніпропетровщина. Я закликаю представників влади звернути особливу увагу на ці регіони.

І три рекомендації.

Перше. Надзвичайно багато залежить від політичної еліти, від хиб державної адміністрації. Якщо буде політична воля – будуть розслідування. Це означає, що нам потрібен системний діалог з правоохоронними органами, із судовою владою. Щокварталу представники ІМІ в регіонах зустрічаються з місцевими слідчими, щомісяця ми надсилаємо перелік кейсів до поліції. Але нам цього мало, нам потрібен системний діалог на найвищому рівні. І зараз я звертаюся до правоохоронних органів, щоб цей діалог запустити, щоб він працював. А також нам потрібно говорити з судовою владою.

Друге. Ми категорично проти політизації питань свободи слова і безпеки журналістів. Sorry, але це конкретне питання, воно стосується безпеки конкретної людини. Ніякого популізму, ніякого піару! На жаль, дуже багато ми бачимо його, особливо з боку проросійських політиків. І я хочу сказати: «Стоп!».

І третє – взаємна підтримка журналістів. Давайте підтримувати один одного. Але давайте підтримувати на основі цінностей, на основі етики, на основі стандартів. Тому що сьогодні вже такі одіозні політики, як Андрій Портнов називають себе журналістами. Так бути не може.

Отже, ми маємо з вами об’єднуватися навколо цінностей і підтриму­вати один одного. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам, пані Оксано.

До доповіді запрошується пані Тетяна Печончик, голова громадської організації «Центр прав людини Zmina». Будь ласка.

 

ПЕЧОНЧИК Т.І., голова громадської організації «Центр прав людини Zmina». Дорогі колеги! У своєму виступі я буду говорити про нашу терито­рію, де свобода слова була знищена як така, про територію анексованого Криму. За цей час Крим перетворився на півострів страху, навколо нього ви­будувана стіна мовчання. Там незалежна журналістика в принципі знищена як така. І нині, за оцінками міжнародної організації Freedom House, Крим займає передостанні місця у світі за станом свободи слова, позаду тільки Узбекистан, Туркменістан та Північна Корея.

За п’ять з половиною років анексії Криму наша організація разом із Кримською правозахисною групою зафіксувала щонайменше 369 випадків переслідування журналістів у Криму, з яких 100 трапилися під час першого місяця силового захоплення Криму.

Близько сотні журналістів і 10 редакцій через переслідування і тиск були змушені переїхати на материкову частину України, а багато журна­лістів, які залишилися в Криму, через погрози і залякування були змушені піти з професії.

Захоплені українські теле- і радіочастоти в Криму. Зараз на території Криму немає українських телеканалів, радіосигнали глушаться. Крім того, заблоковані два десятки Інтернет-видань, тобто людям важко діставати ін­формацію навіть через Інтернет.

Відкрито більше десятка кримінальних справ проти кримських журна­лістів і блогерів, зокрема проти таких журналістів, як Андрій Клименко, Микола Семена, Анна Андрієвська та інші. Заборонено в’їзд на територію окупованого Криму українським журналістам-фрілансерам, які, незважаючи на ризик, продовжували їздити туди, для того щоб здобувати інформацію. Зокрема, це журналістки Аліна Смутко та Альона Савчук.

Російська Федерація, грубо порушуючи норми міжнародного гуманітарного права, як держава-окупант змусила існуючі там видання перереєструватися за російським законодавством. Багато редакцій, які були неугодні окупаційній владі, таку реєстрацію отримати не змогли і багато відмовилися від цього.

Фактично, в умовах тотальної зачистки і створення інформаційного гетто єдині, хто зараз намагається звідти доносити інформацію, – це грома­дянські журналісти, кримськотатарські активісти з ініціативи «Кримська солідарність», які роблять відеостріми, блоги, розповідаючи про обшуки, арешти та інші брутальні порушення прав людини в Криму. Тепер і вони стали мішенню для переслідування з боку окупаційної влади. Так, близько 10 журналістів зараз утримуються за ґратами за сфабрикованими звинувачен­нями у тероризмі. Це Наріман Мемедемінов, Ремзі Бекіров, Осман Аріфмеме­тов, Рустем Шейхалієв, Сервер Мустафаєв та інші.

За наслідками цього беззаконня прокуратура Автономної Республіки Крим, яка зараз розміщується на материку, порушила 50 кримінальних про­ваджень. Власне, це приклад абсолютного безправ’я, і важливо, щоб ми всі реагували на це і не опускали руки.

Що ми можемо роботи? Владі України необхідно добиватися звільнення політв’язнів, серед яких є й ті, які ув’язнені за свою громадську і журналістську діяльність. Також добиватися звільнення Миколи Семени, який хоч і не знаходиться за ґратами, але отримав вирок і не може залишити територію окупованого Криму.

Потрібно добиватися запровадження урядами демократичних держав персональних санкцій стосовно осіб, які найбільш злісно порушували права журналістів у Криму.

Ми закликаємо Верховну Раду України (ми просимо про це вже п’ять років) прийняти закон про соціальний і правовий захист політв’язнів та їхніх родин. Частина цих політв’язнів, як я вже сказала, ув’язнені саме через свою журналістську діяльність. Такий законопроект напрацьовано правозахисними організаціями, у п’ятницю його буде презентовано спільно з Міністерством у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо пере­міщених осіб України.

Крім того, я звертаюся до прокуратури Автономної Республіки Крим з проханням продовжувати всі можливі слідчі дії, відкривати кримінальні провадження, щоб ті люди, які вчиняли порушення прав людини, не зали­шилися безкарними і знали, що одного дня вони будуть покарані.

До Кабінету Міністрів України ми звертаємося із закликом спростити процедуру доступу в Крим для іноземних журналістів, правозахисників, тому що наразі вона досить забюрократизована.

І нарешті, звертаюся до всіх журналістів, які потерпіли через цю ситуацію: звертайтеся до правоохоронних органів, до міжнародних судових інстанцій, до Європейського суду з прав людини. Тому що наразі велика кількість справ і порушень, але не так багато справ, які були подані до ЄСПЛ. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую вам, пані Тетяно.

Запрошую до доповіді пана Михайла Ткача, журналіста програми «Схеми» «Радіо Свобода» (Оплески).

 

ТКАЧ М.С., журналіст-розслідувач телепрограми «Схеми: корупція в деталях». Доброго дня! У нашій країні не б’ють Президента лише через те, що він Президент. У нашій країні не б’ють Прем’єр-міністра лише через те, що його робота – бути Прем’єр-міністром. Не б’ють Генерального проку­рора, тому що він має робити роботу Генерального прокурора. Їх захищає закон, і нікому не спадає на думку порушити цей закон, тому що настане відповідальність.

Я – журналіст. Закон захищає також і мене, і мою діяльність. Але нас, журналістів, постійно б’ють, нас залякують. За останніх п’ять років роботи у проекті журналістських розслідувань «Схеми» зазначу лише декілька випадків.

Співробітники СБУ скоїли напад на нашу знімальну групу. Заламали, змушували писати зізнання у шпигунстві тільки через те, що ми знімали матеріал про те, як ці співробітники Служби безпеки України приїжджають на роботу на автівках, які не відповідають їхнім зарплатам. Минуло п’ять років, покараних немає.

Охоронці Віктора Медведчука у масках і капюшонах здійснили напад на нашу знімальну групу лише через те, що ми хотіли показати, з ким Віктор Медведчук, який мав виключне право прямого авіасполучення, прилетів із Російської Федерації.

Співробітники Державного управління справами скоїли напад на нашу знімальну групу (струс мозку у оператора) лише через те, що ми хотіли зафіксувати, як Петро Порошенко, тодішній Президент, залишав заклад, у якому відбувалося святкування весілля генпрокурорського сина Луценка.

Чому так? Недосконале законодавство? Багато журналістів з більш розвинених країн часто наголошують на тому, що в Україні жорстке за­конодавство в частині захисту журналістів. У тих більш розвинених країнах законодавство м’якше, але воно діє. Ті, хто має намір перешкоджати журна­лістській діяльності, не мають перед очима вироків за такі дії. Вони не розуміють, що ризики від перешкоджання журналістській діяльності перева­жають ризики від того, що журналістській матеріал буде опубліковано і ре­дакційне завдання буде виконано.

Справа Георгія Гонгадзе – це всім сигнал, що можна безкарно вбивати, замовляти вбивство журналістів. Причому цей сигнал дали нагорі, там, куди дивляться всі люди за прикладами.

Якщо Президент Зеленський може захищати поведінку своєї прес-секретарки тільки тому, що вона формує для нього комфортний простір, то чому десь у селі друзі голови сільради не можуть поводитися, як Юлія Мендель? Якщо персональні дані водіїв, відданих справі людей, які разом зі мною знімають матеріали, які більшість із вас, напевно, бачили, можна публікувати, і відповідні органи не реагують на факти такої публікації, то чи не головний це доказ того, що цей діяч і досі має вплив? І це тут, у Києві. Як тоді залякують журналістів у регіонах?

Багато з тих, хто в «п’ятирічку» Зеленського протидіятиме журналіс­там, останніх п’ять років чекали, за кордоном або в Україні, і вболівали за журналістів. І вони – і ті, хто в Україні, і ті, хто був за кордоном, – раділи щоразу, як виходили матеріали про Порошенка, Грановського, Кононенка. А тепер, коли вони прийшли до влади і отримали вплив, вони не розуміють, звідки увага до них і до їхньої діяльності.

За президенства Порошенка влада витратила багато ресурсів на те, щоб створювати атмосферу ненависті і зневаги до журналістів просто за професійну діяльність. Я не знаю, який зараз план у Президента Зеленського, чи буде він особисто ініціювати боротьбу проти журналістів, які критикують його владу і тим самим знижують його рейтинги, чи він просто мовчки спо­стерігатиме, як проти журналістів будуть боротися інші люди з його мовчазної згоди.

Я не звертаюся до влади з проханням про захист журналістів, ні. Я вимагаю від влади просто робити свою роботу, гарантувати закон. Я про­сто хочу робити свою роботу, а надто часто не можу. Ви – можете робити свою роботу, але чи хочете?

Тим, хто не хоче, щоб ми розповідали суспільству про підкилимні домовленості, таємні зустрічі, на яких державні питання часто вирішуються на користь приватних осіб, я хочу відповісти, перефразувавши відомого по­літика та журналіста Вінстона Черчилля: «Ми будемо знімати їх на пляжах, ми будемо знімати їх на узбережжях, ми будемо знімати їх у полях і на вулицях, ми будемо знімати їх на пагорбах, ми будемо знімати, і ми ніколи не здамося». Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Михайле.

Запрошую до доповіді Валерія Макеєва, журналіста, правозахисника, медіаюриста. Будь ласка.

 

МАКЕЄВ В.Ф., адвокат. Шановні пані та панове! Я зайшов сюди з шаликом «Зупиніть безкарність!» і, власне, моя доповідь про безкарність. Безкарність вбиває, безкарність нападів на журналістів в Україні стала при­низливою і системною. У суспільства та журналістів немає переконання у незворотності покарання нападників, а тому злочинці нахабно перешкоджа­ють професійній діяльності журналістів, чинять тиск, здійснюють погрози, і, на превеликий жаль, наша держава є одним із європейських лідерів за кіль­кістю вбивств журналістів.

Цього року 4 травня було скоєно напад на мого колегу, черкаського журналіста Вадима Комарова. Після тривалого перебування в комі в ніч на 20 червня 2019 року Вадим помер. Чи все зробило суспільство, щоб не допустити цієї загибелі? Чи все зробили правоохоронці для ефективного розслідування вбивства? Як секретар Національної спілки журналістів України, відповідальний за безпеку журналістської діяльності, візьму на себе сміливість констатувати: ні. Ні нападник, ні замовники цього показового та жорстокого вбивства не встановлені.

З 2015 року, після Революції Гідності, внесені суттєві зміни до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за перешкоджання журналістській діяльності, за заподіяння шкоди майну журналістів, погрози журналістам та їхнім родинам і, врешті-решт, за вбивство журналістів. По су­ті, журналісти захищені законом на рівні працівників правоохоронних орга­нів. Дивує той факт, що, попри те, що професійна діяльність Вадима Комаро­ва як журналіста є ключовою версією причини його вбивства, слідство так і не обрало спеціалізовану кваліфікацію для злочину, що розслідується.

Вбивство Вадима Комарова – це друге вбивство журналіста в Україні за останні три роки. Нагадаю, що вранці 20 липня 2016 року в центрі Києва в результаті підриву автомобіля загинув Павло Шеремет. Попри значний суспільний та міжнародний резонанс, справа про вбивство Павла Шеремета залишається нерозкритою. Правоохоронці доповіли про допити декількох тисяч свідків, здійснили подвірний та поквартирний обхід декількох кварта­лів, але результату немає.

З розслідуванням вбивства Вадима Комарова ситуація аналогічна. Рапорти про безплідність розслідування – всі, наче під копірку. Обійшли двори, допитали людей і… розвели руками. Ну, не змогли. Але маю зазначити, що така безрезультатність розслідування вбивства Вадима Комарова щонайменше дивує. Вбивство, зверну увагу, в самому центрі міста, поблизу перехрестя з активним рухом, біля центрального ринку міста у  вихідний, як кажуть, у самий базарний день. При цьому вбивцю, який декілька кілометрів переслідував журналіста, перетинаючи центральні вулиці міста, не встановлено. То за яких обставин взагалі можна встановити будь-яких нападників?

Чомусь у нас, за добрим старим совковим стилем, гучні заяви, які бодай емітують ефективність розслідування, прийнято робити до певних роковин. Так, напередодні роковин смерті громадського активіста Каті Гандзюк було поширено повідомлення про те, що Служба безпеки України відкрила кримінальне провадження проти співробітників Головного управ­ління Національної поліції України в Херсонській області через недбалість при розслідуванні вбивства виконуючої обов’язки керуючого справами мерії Херсона, антикорупційної активістки Каті Гандзюк. Думаю, є всі підстави, не дочікуючись роковин вбивства Вадима Комарова, також перевірити причини такої низької ефективності розслідування. Тим паче що з приходом нового (другого за останні три місяці, до речі) очільника Черкаської ОДА, яким став експредставник СБУ, оновлено і керівництво СБУ в Черкаській області.

Достеменно відомі всі журналістські розслідування, якими займався Вадим. Пріоритетом розслідування журналіста була, власне, корупція в орга­нах місцевого самоврядування, з якою так палко обіцяла боротися нова влада. Минула весна, за нею літо, злетіло листопадове вбрання з дерев… То коли саджати будемо, пане Антоне? Злочинці – нападники на журналіста і зловмисники нападу – не встановлені.

Нагадаю, що Європейський суд з прав людини вже виносив резонансне рішення щодо України у справі «Гонгадзе проти України». Суд відзначив, що органи державної влади зробили все, щоб видалити пов’язаність державних органів з убивством. Чи варто наступати на ті самі граблі? Маю нагадати, що рішення ЄСПЛ є джерелом права України.

Окрім пошуку вбивці журналіста, не менш важливо встановити замовників зухвалого вбивства. Час на ефективне розслідування вбивства Вадима Комарова по свіжих слідах бездарно змарновано. Та ще є час від­стояти честь правоохоронної системи: розкрити вбивство журналіста, встано­вити замовників та продемонструвати всьому суспільству, що напади на журналістів незворотно будуть покарані. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Валерію.

Запрошую до доповіді голову Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики пана Олександра Ткаченка (Оплески). Прошу, пане Олександре.

 

ТКАЧЕНКО О.В., голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики (загальнодержавний багатоман­датний виборчий округ, політична партія «Слуга народу»). Добрий день, колеги! Минуло 19 років відтоді, як не стало Георгія Гонгадзе. Три роки тому було вбито Павла Шеремета. Досі не знайшли тих, хто має бути покараний. Вже говорили про вбивство Вадима Комарова цього року. Десятки вбитих журналістів, сотні побитих і покалічених – це в нашій незалежній Україні, навіть не беручи до уваги фактор війни. Україна, за оцінками міжнародних організацій, є небезпечною для цієї професії. На жаль, я мушу це констату­вати, владу в цій країні поєднувала одна прикра деталь: журналісти їй заважали.

Чи є вихід з цього замкненого кола? Принаймні один я хочу запропо­нувати. Ми з колегами зі «Слуги народу» будемо пропонувати таке рішення: злочини проти журналістів – оскільки це є четверта влада – мають розсліду­ватися окремо. Принаймні з Генеральним прокурором Рябошапкою ми обго­ворювали питання створення спеціального прокурорського підрозділу, який буде розслідувати справи проти журналістів, а з міністром внутрішніх справ Аваковим – створення спеціальних слідчих груп. Я дуже сподіваюся, що такий підхід дасть змогу підвищити рівень розслідуваності.

Втім, є й інша сторона цієї медалі – це відповідальність самих журна­лістів та ЗМІ. На жаль, останнім часом стали звичними фейкові новини, свідома дезінформація, порушення журналістських стандартів, потурання агресії ворога проти нашої країни, я вже не кажу про мову ненависті. Звичайно, це делікатне питання, і його обговорення межує з наступом на сво­боду слова, але хтось за це має нести відповідальність, особливо коли йдеться про потурання агресії ворога. Можу запевнити, жодний кум Путіна в цьому питанні не допоможе.

У парламенті створена тимчасова слідча комісія, яка зараз займається питанням встановлення власників деяких телеканалів. Думаю, ця комісія також розгляне питання відповідальності деяких осіб та їхніх друзів за по­турання російській агресії.

Ще про вплив власників на ЗМІ. Україна – ледь не єдина країна Європи, в якій переважна більшість приватних ЗМІ є збитковими. Це, звичай­но, створює підозру, що власники впливають на журналістів. Наприклад, у футболі, в УЄФА, вже 10 років діє принцип так званого фінансового fair play, умовно кажучи: скільки заробляєш – стільки витрачаєш.

Якщо, наприклад, впродовж трьох років ЗМІ постійно є збитковими, напевно, треба застосовувати до них певні санкції. Так, можливо, в результаті у нас стане менше яскравих шоу, не буде безлічі серіалів і безлічі інформа­ційних каналів, але це буде чесний бізнес.

Так само всі журналісти мають чесно отримувати зарплату, не в конвертах, та сплачувати з неї податки. У новому законопроекті про медіа, який наш комітет збирається винести на розгляд парламенту ще до кінця 2019 року, ця ідея також знайде своє відображення.

І останнє. Майже все своє свідоме життя я був журналістом, починаючи десь з 9 класу школи, – і в часи Reuters, і на «Новому каналі», в часи «Післямови», і вже останнім часом на «плюсах», під час Революції Гідності. Цей маркер, як казав наш декан факультету журналістики Анатолій Москаленко, – в крові. У крові журналіста ця професія. І тепер як політику, я сподіваюся, цей маркер допомагатиме мені приймати правильні рішення. Принаймні можу вас запевнити, що цю систему ми разом з вами – зробимо. Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Героям слава! Дякуємо вам, пане Олександре.

Запрошую до слова пані Ірину Венедіктову, голову Комітету Верховної Ради України з питань правової політики. Прошу, пані Ірино.

 

ВЕНЕДІКТОВА І.В., голова Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Слуга народу»). Доброго дня, шановні друзі! Не можу сказати, що виступ Михайла Ткача, який закінчив тим, що ми вас буде­мо фотографувати на пляжах і деінде, дуже мене надихнув, але я розумію, що це реалії життя. Дійсно, це реалії життя, якщо ми говоримо про те, як сьо­годні не один раз лунало, що у нас діє четверта влада. І ми добре розуміємо, що кожна з гілок влади має свої інструменти, свій почерк і, звичайно, несе свої ризики.

Ризики, які несе журналістська діяльність, мені здається, дуже наочні, помітні, а я за останній рік вже трохи занурилася в цю проблематику. Я ро­зумію, що журналісти, кожен окремо і всі разом, – це концентрація суспіль­ства в певну мить, тут і зараз. І тому нам, всім громадянам і представникам різних гілок влади, дуже важливо розуміти, що для нас є важливим. Сьогодні вже звучало слово «цінності». Тож нам важливо розуміти свої цінності, розу­міти, як важливо встановлювати баланс між тим, що ти робиш, наслідками твоєї роботи і відповідальністю.

Безперечно, безпека журналістів має бути на першому місці, і я із задоволенням послухала виступ пана Олександра, дійсно, можливо, ці справи треба виокремлювати в окремі провадження.

Сьогодні так само лунало, що необхідно достукуватися до судової влади. Я думаю, що судова влада добре розуміє проблематику. Є Резолюція ПАРЄ 1165 (1998) про те, що до публічних фізичних осіб, нарівні з політи­ками, державними діячами, належать і журналісти. Тому, дійсно, статус жур­наліста дуже високий. Для того щоб цей статус був ще й захищений, у нас мають бути достатні законодавчі механізми і основне – виконання закону. Це стосується не лише журналістської діяльності, у нас взагалі основна вада в державі – невиконання закону.

Якщо ви, шановні друзі, вважаєте, що ми щось можемо поліпшити, цей склад Верховної Ради, – ми відкриті. Предмет відання Комітету з питань правової політики, який я маю честь очолювати, – цивільне законодавство, адміністративне законодавство, процесуальні кодекси. Тому, будь ласка, welcome, подавайте матеріали, ми готові розглядати і впроваджувати. Якщо ви вважаєте, що необхідно щось посилювати у кримінальному законодавстві, думаю, що Денис Анатолійович Монастирський (він зараз у відрядженні), який очолює відповідний комітет, так само буде відкритий. Голови інших комітетів, які безпосередньо займаються питаннями свободи слова та гумані­тарної політики, тут присутні.

Однак мені чомусь здається, що законодавчі зміни – це найпростіше, що ми можемо зробити. З іншого боку, найпростіше часто стає декларатив­ним. У нашому законодавстві так багато всього декларативного… Воно доб­ре, як правильно сьогодні звучало, міжнародна спільнота вітає наше законо­давство, але воно не виконується. Тому я вважаю, що нам треба зосередитися на формуванні в нашій державі інституту репутації. І я зараз кажу не про журналістів, а про інші три гілки влади. Тому що коли людина йде на посаду, вона має розуміти, що вона виконує місію, а якщо не впорається, то буде нести, в тому числі, і репутаційні ризики.

Сьогодні від пана Сергія Томіленка пролунало дві пропозиції, я навіть занотувала їх, що необхідно систематично проводити такі парламентські слухання, а також закріпити окремих осіб у правоохоронних органах, які відповідально ставилися б і відповідали особисто.

Мені здається, що кожна особа в трьох гілках влади – законодавчій, виконавчій і судовій – має відповідати особисто, для цього потрібен інститут репутації. Коли він почне в нашому громадянському суспільстві нормально функціонувати, все буде зрозуміло, людина буде виконувати свої обов’язки тільки для того, щоб їй не було соромно. Те саме стосується і представників четвертої гілки влади, бо ми всі добре розуміємо, що журналісти є різні.

Тому я хочу висловити вам свою щиру вдячність за те, що ви робите, і завершити словами Вінстона Черчилля, який був колись військовим ко­респондентом: «Мені здається, панство журналісти, що у всіх вас велике і майбутнє, і сьогодення». Дякую вам (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пані Ірино.

Переходимо до доповідей представників силового блоку. І якщо надій­шли запитання від журналістів, то зразу будуть і відповіді на них. Тому я запрошую до доповіді пана Антона Геращенка, заступника міністра вну­трішніх справ України.

 

ГЕРАЩЕНКО А.Ю., заступник міністра внутрішніх справ України. Вітаю всіх присутніх! Вітаю українських журналістів, всіх українських гро­мадян, які дивляться зараз наші парламентські слухання! Я дуже радий, що вперше за 10 років у залі Верховної Ради України розглядається це важливе питання – безпека діяльності журналістів в Україні.

Однією з головних ознак демократичного суспільства є свобода слова. Незалежні засоби масової інформації є головним інструментом суспільства для повідомлення про порушення прав людини, недопущення посягання на демократію, боротьби з корупцією та викриття злочинів. І тому саме журна­лісти часто стають жертвами олігархів, корупціонерів, криміналу або право­охоронців, які є злочинцями в погонах.

Однією з необхідних умов свободи ЗМІ є безпека журналістів. Безпека журналістів – це не лише особиста безпека, це і безпека держави, наявність демократії та розвитку сучасного суспільства в Україні. Відсутність безпеки журналістів обмежує журналістську свободу та не дає можливості надавати чесну і незалежну інформацію суспільству.

Обов’язок сучасної демократичної держави, яку ми намагаємося побудувати в Україні, – довести присутність політичної волі в захисті журна­лістів. І вона у нас є. Саме тому одним із зобов’язань України на шляху до демократичного суспільства є забезпечення безпеки журналістів.

«Коли у суспільстві страх та самоцензура витісняють свободу критику­вати та розслідувати, демократія, безперечно, зменшується. Свобода та без­пека журналістів є також нашою свободою та нашою безпекою» – зазначено в Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи 2035 (2015) «Захист без­пеки журналістів та свобода медіа в Європі». Я повністю згідний з цією оцінкою.

У Рекомендації CM/Rec(2016)4 Комітету міністрів державам – членам Ради Європи щодо захисту журналістики і безпеки журналістів та інших працівників ЗМІ зазначено: «Захист журналістів та інших представників ЗМІ, усунення безкарності осіб, які чинять злочини проти них, є нагальними по­літичними завданнями держав – членів Ради Європи».

Політика Міністерства внутрішніх справ України полягає в тому, що влада демократичної європейської держави, якою є Україна, має системно докладати зусиль, щоб гарантувати безпеку журналістів і право громадян на вільний доступ до інформації.

Вбивство Вадима Комарова, підпал автомобіля журналіста Сергія Гузя в Кам’янському Дніпропетровської області, побиття телеоператора Вадима Макарюка в Харкові, напад радикалів на агентство «Укрінформ», стрілянина по прес-центру газети «Новий день», побиття фотокореспондента Ігоря Єфімова співробітниками міліції 2004 року, в часи Євромайдану, – цей пере­лік підготувала Національна спілка журналістів України на зустріч з міні­стром внутрішніх справ Арсеном Аваковим, на якій я був присутній.

На цій зустрічі ми прийняли рішення, що Міністерство внутрішніх справ визначить посадову особу, відповідальну за контакти з журналістським середовищем і відповідальну за організацію безпеки журналістів з урахуван­ням всіх структур Міністерства внутрішніх справ. Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков доручив цю роботу мені, і я буду разом з вами робити все необхідне для того, щоб забезпечити вашу безпеку, а отже безпеку держави і свободу демократії в Україні. Із завтрашнього дня, зранку, на сайті Міні­стерства внутрішніх справ з’явиться спеціальний розділ «Захист прав жур­налістів», в якому об’єктивно буде висвітлюватися інформація, у тому числі статистичні дані, про те, на якій стадії розгляду знаходяться ці справи.

Ми вітаємо ініціативу голови Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики пана Ткаченка, щоб в Офісі Генерального прокурора також були визначені відповідальні особи, щоб найкращі прокурори і найкращі слідчі розглядали всі найскладніші справи проти журналістів.

Я як представник правоохоронних органів з цієї високої трибуни хочу відповідально заявити, що забезпечення безпеки журналістів є справою честі і для Міністерства внутрішніх справ, і для Національної поліції України. Зараз, після мого виступу і відповідей на запитання, виступатиме керівник Національної поліції України Ігор Володимирович Клименко, він доповість щодо всіх кричущих фактів, ще не розслідуваних злочинів проти безпеки журналістів. Для того щоб керівники регіональних підрозділів Національної поліції розуміли, наскільки важливими є питання захисту журналістів, забез­печення безпеки журналістів для Міністерства внутрішніх справ, Національ­ної поліції і взагалі для держави, сюди запрошені керівники багатьох голов­них управлінь Національної поліції, вони присутні в залі, ви їх бачите.

Я також хочу звернутися з проханням до журналістів України. В Італії вже більше двох років перебуває в ув’язненні український воїн Віталій Марків. Його безпідставно звинувачують у тому, що він нібито причетний до вбивства італійського журналіста Ракелі, яке сталося під час мінометного обстрілу 24 травня 2014 року. На стороні обвинувачення виступали Націо­нальна федерація італійської преси і Асоціація журналістів Ломбардії, фак­тично, ці дві організації журналістів вимагали від італійського уряду покара­ти Віталія Марківа. Ми ознайомилися з вироком, він засуджений до 24 років позбавлення волі. На нашу думку, немає жодного факту, жодних доказів для звинувачення Віталія Марківа. Можна сказати, що його звинуватили, в тому числі, під тиском італійської преси. Я вже звернувся до пана Томіленка, голови Національної спілки журналістів України, і прошу всіх вас звернутися до колег в Італії із закликом до справедливого всебічного розгляду цієї спра­ви в апеляції і до припинення тиску італійських медіа на суд, щоб рішення було об’єктивним і наш воїн, який захищав Україну, не отримав несправед­ливого покарання.

Захист журналістів – це захист демократії в Україні, цими словами я закінчу свій виступ. Тому давайте разом захищати демократію в Україні, захищаючи кожного журналіста в нашій країні (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Антоне.

І я запрошую до доповіді голову Національної поліції України пана Ігоря Клименка. Прошу, пане Ігорю.

 

КЛИМЕНКО І.В., голова Національної поліції України. Шановна Олено Костянтинівно! Шановні народні депутати! Шановні журналісти та учасники парламентських слухань! Хочу висловити подяку за запрошення та можливість виступити на такому важливому для країни заході. Саме безпека працівників засобів масової інформації, своєчасне реагування на всі загрози свободі слова, а також розкриття і розслідування кримінальних правопору­шень, пов’язаних з перешкоджанням законній професійній діяльності журна­лістів, є одним із пріоритетних завдань Національної поліції України.

Як сказав Антон Юрійович, у цьому залі присутні мій заступник – начальник Головного слідчого управління, начальники головних управлінь Національної поліції та начальники регіональних слідчих управлінь, які від­повідають за справи щодо вчинення правопорушень стосовно журналістів.

На сьогодні працівниками Національної поліції опрацьовано наданий Національної спілкою журналістів України перелік порушень прав журна­лістів у ході здійснення ними законної професійної діяльності, що мали місце у 2017-2019 роках.

Так, із наведених 199 фактів слідчими Національної поліції розпочато досудове розслідування у 152 кримінальних провадженнях. Із зазначеної кількості розпочатих кримінальних проваджень у 8 провадженнях визначено підслідність за органами безпеки та ДБР, у 42 провадженнях на даний час триває досудове розслідування. За результатами проведення досудового роз­слідування 28 кримінальних проваджень направлено до суду з обвинуваль­ним актом. Хочу зазначити, що ми готові звітувати щомісяця або щоквар­талу, як буде встановлено Радою з питань свободи слова та захисту журналі­стів при Президентові України.

Хочу звернути увагу на деякі проблеми, на наші спільні проблеми. Це труднощі застосування спеціальних статей при кваліфікації правопорушень, вчинених стосовно журналістів, які виникають деколи через відсутність точ­них даних про мотиви злочину при отриманні первинної інформації про ско­єння злочину, коли правопорушник не може ідентифікувати осіб як журналі­стів, бо журналісти під час здійснення своєї діяльності не завжди мають на одязі відповідні позначення «ЗМІ», «преса», «журналіст» або назву теле­каналу, не називаються та не надають відповідних посвідчень.

Триває дискусія щодо законодавчого визначення професійної діяльності журналіста. Як зазначено у примітці до статті 3451 Кримінального кодексу України, професійною діяльністю журналіста є систематична діяль­ність особи, пов’язана із «збиранням, одержанням, створенням, поширенням, зберіганням або іншим використанням інформації з метою її поширення на невизначене коло осіб...». Тому постало питання щодо осіб, які поширюють інформацію через мережу Інтернет, у тому числі блогерів, діяльність яких опинилася поза правовим полем. На цю проблему у визначенні професійної діяльності журналіста звернув увагу ще 2017 року експерт Ради Європи Даріан Павлі.

Хочу сказати, що на сьогодні Національна поліція і я як голова Національної поліції України відкриті для кожного журналіста. Якщо вас не почують у регіоні, я готовий втрутитися в будь-який час. Робота з журналіст­ським корпусом – у нас в пріоритеті, у мене в пріоритеті як голови Націо­нальної поліції. Я вже призначив на наступний тиждень заслуховування оперативних груп і слідчих, які ведуть справи стосовно журналістів, для того щоб бути особисто поінформованим і бути, як кажуть, у темі по кожній цій справі. Тому давайте будемо працювати.

Дякую за увагу. Готовий надати відповіді на запитання (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Я так розумію, що запитання вам надали через секретаріат Комітету з питань свободи слова, так?

 

КЛИМЕНКО І.В. Є у мене запитання.

 

ГОЛОВУЮЧА. Тоді прошу відповідати, у вас є 15 хвилин, будь ласка.

 

КЛИМЕНКО І.В. Добре, дякую.

Від громадянки Надії Труш надійшло запитання, що стосується без­пеки журналістів Полтавщини, зокрема щодо діяльності слідчих у розсліду­ванні справи погроз зґвалтуванням та вбивством у соціальній мережі журналістці Дарині Синицькій. Розслідування триває з 2017 року з перервами на закриття справи. Чи планує Національна поліція контролювати розсліду­вання справ щодо погроз та перешкоджання діяльності журналістів у регіо­нах і як саме?

Хочу доповісти, що Полтавським відділом поліції розслідується кримінальне провадження за фактом погроз за статтею 3451 Кримінального кодексу України. Особу встановлено та допитано. Ця особа не вважає, що в  його словах містяться погрози, тому на даний час призначено судово-психологічну експертизу. Розслідування триває.

Запитання від Національної спілки журналістів України: «Просимо поінформувати про хід розслідування злочинів проти журналістів, що ста­лися у 2017-2019 роках, та сприяти їх ефективному розслідуванню».

Зокрема, у місті Вінниці невідомі молодики в липні 2017 року побили власника сайту «Власно.Інфо» Володимира Воловодюка, який отримав відкриту черепно-мозкову травму, перелом ребра, перелом руки. Слідчим відділом Вишенського відділення поліції Вінницького відділу поліції ГУНП у Вінницькій області розслідується кримінальне провадження за частиною четвертою статті 296 і частиною другою статті 121 Кримінального кодексу України за фактом нанесення В. Воловодюку та О. Маліновській тілесних ушкоджень. Потерпілі впізнати нападників на сьогодні не можуть. Злочин не розкрито, розслідування триває.

Щодо підпалу автомобіля, що належить журналісту Сергію Гузю. Доводжу до вашого відома, що Кам’янським відділом поліції ГУНП в Дніпропетровській області розслідується кримінальне провадження за фактом підпалу автомобіля Гузя за частиною другою статті 3471 Криміналь­ного кодексу України. Проведено велику кількість слідчих дій. Злочин на сьогодні не розкрито. Це один із злочинів, звіт про який я буду заслуховувати наступного тижня. Розслідування триває.

Напад на журналіста інформаційного агентства «Правда ТУТ» Віталія Коваленка. У грудні 2018 року в місті Кривому Розі невідомі чоловіки біля під’їзду будинку жорстоко побили журналіста металевими трубами, зламали обидві ноги, вкрали сумку. Слідчим відділом ГУНП в Донецькій області здій­снюється розслідування за фактом спричинення Коваленку тілесних ушкод­жень та заволодіння його майном. Розслідування триває. Повірте, розсліду­вання цього злочину теж на контролі, ми проводимо ряд дій, у тому числі затребувано інформацію в операторів мобільного зв’язку, проведено три експерименти. Тому я думаю, що розкриття цього злочину має перспективу.

Телеоператор Вадим Макарюк постраждав під час сутички між під­приємцями в торговому центрі «Барабашово» в місті Харкові 7 червня 2019 року. На сьогодні чотирьом особам повідомлено про підозру та обрано запобіжні заходи у вигляді домашнього арешту. Необхідно провести судово-портретні експертизи, судову експертизу, комісійну судово-медичну експер­тизу і отримати висновок молекулярно-генетичної експертизи. Перспектива – направлення до суду.

Напад на Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ» 30 липня 2019 року. Прес-конференція, на якій кандидати в депутати по округу збиралися розповісти про ймовірні фальсифікації на виборах, була зірвана молодиками в футболках з написом «Традиції і поря­док». Справу розслідує Шевченківське управління поліції ГУНП у м. Києві. На сьогодні здійснюється розслідування за фактом вчинення невстановле­ними особами хуліганських дій у приміщенні агентства «Укрінформ» та спричинення тілесних ушкоджень Негрею. За участю потерпілого та двох свідків проведено два впізнання за фотокартками, під час яких впізнано осіб, які вчиняли хуліганські дії, на даний час вживаються заходи для встанов­лення їх місця перебування. Думаю, що розкриття – це питання найближчо­го часу.

Наступне: «Просимо вас призначити перевірку компетентності та всеосяжності досудових розслідувань, за якими до нас надходили скарги від постраждалих».

Зокрема, мова йде про напад на кореспондента інформаційного порталу «20 хвилин» Руслана Мороза. Справа відкрита ще в червні 2017 року, досудове розслідування кримінального провадження здійснювалося слідчим відділом Житомирського відділу поліції ГУНП в Житомирській області. У вчиненні злочину двом особам повідомлено про підозру та складено об­винувальний акт. Вироком Корольовського районного суду м. Житомира від 29 березня 2019 року винним визначено покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі без конфіскації майна. На користь Мороза стягнута від­повідна сума, компенсація моральної шкоди виплачена.

Побиття кореспондента житомирської обласної суспільно-ділової газети «Эхо» Світлани Михальової та власного кореспондента видання «КП в Україні» Тетяни Кодак, що сталося 21 липня 2017 року. Радомишльське відділення поліції Коростишівського відділу поліції ГУНП в Житомирській області здійснювало досудове розслідування у кримінальному провадженні. Потерпіла Кодак від співпраці із слідством відмовилася, на неодноразові виклики до слідчого не з’являлася, причини не пояснила, в заяві про вчи­нення кримінального провадження вказала адресу, за якою не проживає, судово-медичну експертизу не проходила. У серпні 2019 року у криміналь­ному провадженні прийнято рішення про закриття у зв’язку з відсутністю ознак складу злочину, оскільки в ході проведення досудового розслідування факти перешкоджання професійній діяльності журналістів та зловживання опікунськими правами з боку Окотенко не знайшли підтвердження.

Побиття журналіста інтернет-видання «Наддніпрянська правда» Романа Варшанідзе з міста Овідіополя Одеської області. Слідчий відділ Овідіопольського відділу поліції ГУНП в Одеській області здійснював роз­слідування за фактом побиття громадянина Варшанідзе. У кримінальному провадженні складено обвинувальний акт, який скеровано до Овідіополь­ського районного суду Одеської області.

Подія, що трапилася в липні 2018 року у приміщенні Борзнянської райдержадміністрації, коли 15 осіб заблокували вихід із залу для нарад і понад годину утримували працівників районної державної адміністрації та головного редактора газети. Поліція Чернігівщини розпочала кримінальне провадження за статтею 3451 та статтею 296 Кримінального кодексу України, але 26 липня у зв’язку із закінченням строку досудового розслідування, визначеного статтею 219 Кримінального процесуального кодексу України, у кримінальних провадженнях, в яких не повідомлено про підозру, прийнято рішення про його закриття. Тобто за рік правоохоронці не змогли знайти жодного із 15 молодиків, які фактично захопили районну раду. Я особисто цю справу ще раз затребую.

У місті Херсоні 18 січня 2019 року невідомі чоловіки стріляли по вікнах, розпилювали сльозогінний газ у приміщенні офісу газети «Новий день». Слідчим відділом Херсонського відділу поліції ГУНП в Херсонській області здійснювалося досудове розслідування за фактом хуліганських дій та перешкоджання діяльності журналістів у приміщенні прес-клубу. Трьом осо­бам на сьогодні повідомлено про підозру, ще 26 квітня складено обвинуваль­ний акт та направлено до суду.

«Окрему увагу просимо приділити інциденту, який відбувся ще 2014 року, під час Революції Гідності». Слідство проводила прокуратура, але пропоную провести службове розслідування та звільнити з лав Національної поліції осіб, які не перешкодили жорсткому побиттю журналіста. Ми цю справу ще раз переглянемо, і я окремо доповім.

 

ГОЛОВУЮЧА. Ще є запитання?

 

КЛИМЕНКО І.В. Так, по одній справі я не готовий доповідати, це звернення Київської спілки журналістів. Ми з вами зв’яжемося, думаю, на наступному тижні, після того, як я вивчу матеріали справи.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую Голові Національної поліції України пану Клименку.

Запитання, будь ласка, подавайте до секретаріату Комітету з питань свободи слова, потім вони всі будуть передані.

Запрошую до доповіді пана Олександра Мотузяника, тимчасово вико­нуючого обов’язки начальника Управління комунікацій та преси Міністер­ства оборони України. Прошу, пане Олександре.

 

МОТУЗЯНИК О.А., тимчасово виконуючий обов’язки начальника Управління комунікацій та преси Міністерства оборони України. Доброго дня, пані головуюча, панове представники засобів масової інформації, шановні народні депутати! Дозвольте коротко доповісти про те, як Міністер­ство оборони в межах своєї компетенції сприяє забезпеченню безпеки жур­налістів, передусім у районі проведення операції Об’єднаних сил.

Враховуючи специфіку своєї діяльності, оборонне відомство постійно приділяє увагу підготовці цивільних журналістів до роботи в районах, де ведуться бойові або стабілізаційні заходи, а також сприяють їх безпеці.

Зокрема, ще в 2015 році Міністерством оборони спільно з Координато­ром проектів ОБСЄ в Україні реалізовувався проект з підготовки і забезпе­чення діяльності цивільних журналістів в районі проведення антитеро­ристичної операції. Метою проекту, який мав назву «Розвиток в Україні журналістики з відповідальним підходом до висвітлення конфліктів», було визначено підтримку розвитку журналістики, яка враховувала б кращі між­народні практики висвітлення конфліктних ситуацій, а також забезпечення безпеки журналістів, які працюють у бойових умовах.

Цей проект передбачав три напрями: підготовка прес-офіцерів військо­вих частин і підрозділів, які виконували завдання в районі проведення опера­ції; підготовка командирів бригад щодо роботи з журналістами; тренування українських цивільних журналістів для роботи в зоні бойових дій.

У рамках проекту було організовано та проведено цілу низку заходів, зокрема у Вінниці, Одесі, Києві, Краматорську та Маріуполі були проведені відповідні тренінги для командирів бригад Збройних Сил України. Ця серія занять отримала дуже схвальні відгуки бойових офіцерів, які на той час, на превеликий жаль, не розуміли важливості і необхідності роботи з пресою та потребували більшої інформації про організацію такої роботи.

Відзначу, що напрацювання в рамках спільного проекту Міноборони та ОБСЄ дали змогу налагодити контакт з цивільною пресою під час ініцію­вання питання щодо запровадження дворівневої акредитації для роботи жур­налістів у районі проведення операції, а також стали основою для запровад­ження Міноборони профільних курсів для представників ЗМІ. Такі курси були започатковані у 2016 році і мають назву «Курс підвищення медійної компетенції для українських журналістів з питань висвітлення проблематики в районі проведення операції».

На сьогодні завдяки цим курсам журналісти мають право і мають можливість ознайомитися із структурою, функціями і завданнями складових сектору безпеки і оборони, нормативно-правовою базою діяльності Збройних Сил України, військовою термінологією, порядком взаємодії представників ЗМІ з офіцерами прес-структур операції Об’єднаних сил. Крім того, учасники цих курсів залучаються до практичних занять з тактичної медицини, вивча­ють та на практиці відпрацьовують правила поводження з вибухонебез­печними предметами, правила поведінки представників ЗМІ в зоні збройного конфлікту. Після завершення курсу журналісти отримують прес-карти пер­шого рівня акредитації, які дають їм право і підстави виконувати редакційні завдання в районі проведення операції, працювати безпосередньо на лінії бойового зіткнення.

Станом на 2019 рік, акредитацію представників ЗМІ в районі проведення операції здійснює штаб Об’єднаних сил. Аби потрапити в район проведення бойових дій, цивільні журналісти вітчизняних та іноземних ЗМІ надсилають необхідні документи згідно з переліком. Для представників українських ЗМІ – громадян України термін проходження акредитації стано­вить не більше семи днів, для іноземних журналістів – не більше 30 днів, що зумовлено необхідністю додаткової перевірки, яку проводять відповідні органи. Про продовження акредитації журналістів інформує начальник прес-центру, далі відвідування представниками ЗМІ районів бойових дій відбува­ється у взаємодії з військовими інформаційними структурами, які спеціально створені у Донецькій та Луганській областях.

Наразі в районі проведення операції на сході існує дворівнева система акредитації журналістів. Рішення про її запровадження зумовлено передусім метою забезпечення безпеки журналістів і працівників засобів масової інфор­мації під час роботи в зоні бойових дій. Для отримання прес-карти першого ступеня акредитації, як вже було сказано, представники ЗМІ направляють до Міноборони подання на проходження курсів підготовки при Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського. Термін дії обох прес-карт становить шість місяців. Якщо представник ЗМІ вже був акредитований прес-центром і в нього спливає термін дії прес-карти, він має звернутися до прес-центру для отримання нової акредитації.

З 2016 року, тобто з часу запровадження цієї системи, проведено вже 15 таких курсів, за підсумками яких пройшли навчання і отримали прес-карти першого рівня акредитації більше 400 журналістів і представників засобів масової інформації.

Відзначу, що знання і навички, які журналісти здобувають під час практичних занять у польових умовах в рамках курсу, безумовно, є корис­ними для їхньої роботи в районі бойових дій. Зокрема, ідеться про вимоги щодо обов’язкового користування шоломами та бронежилетами не нижче четвертого рівня захисту з відповідними позначками «преса», аби макси­мально убезпечити працівників медіа – і кореспондентів, і операторів. Наші військові медики навчають журналістів навичкам надання первинної медич­ної допомоги собі і оточуючим у разі поранення. Наші військові консуль­танти надають необхідні пояснення, наприклад, що цивільним журналістам не слід носити камуфльований одяг або користуватися будь-якими знаками розрізнення, щоб не потрапити під ворожий обстріл та не стати мішенню для снайперів. Супровід, охорона та організація роботи представників національ­них та іноземних засобів масової інформації в районі проведення операції здійснюють підрозділи Об’єднаних сил.

Відповідно до законодавства України розроблено відповідну нормативно-правову базу, зокрема порядок акредитації представників ЗМІ щодо висвітлення діяльності Об’єднаних сил, а також інструкція про допуск журналістів, працівників ЗМІ до військових частин і підрозділів Об’єднаних сил. Ці нормативно-правові документи затверджені відповідними наказами командувача операції.

Кілька цифр. З початку проведення операції Об’єднаних сил, з 30 квітня 2018 року, для роботи в районах проведення операції і виконання завдань пройшли акредитацію 2320 представників засобів масової інфор­мації. Зокрема, із січня по жовтень поточного року акредитацію пройшли 1430 цивільних журналістів, 470 представники іноземних та 960 представ­ників вітчизняних засобів масової інформації.

Безпосередньо координацію роботи представників засобів масової інформації в районі проведення операції здійснюють відповідні посадові особи, визначені внутрішнім наказом, – керівник прес-центру штабу операції, офіцери прес-центру, прес-офіцери оперативно-тактичних угрупувань і прес-офіцери військових частин, військових підрозділів або командири, помічники командирів по зв’язках із ЗМІ.

Перед здійсненням переміщення в районі операції представники ЗМІ зобов’язані за допомогою засобів електронного, поштового або телефонного зв’язку повідомити керівника прес-центру операції про маршрут, яким вони будуть рухатися, і термін відрядження до району проведення операції Об’єднаних сил. Ці заходи необхідні для забезпечення безпеки журналістів, а саме шляхом оперативного повідомлення про особливо небезпечні райони, куди вони прямують, а також для недопущення порушення прав і свобод представників засобів масової інформації на вільне отримання інформації, зокрема коли йдеться про можливі тривалі затримки на блокпостах. Це необ­хідно також з метою оперативного забезпечення надання медичної допомоги чи евакуації до медичного закладу представника засобу масової інформації у разі його поранення, травмування або захворювання.

У разі серйозної загрози життю чи загибелі представника ЗМІ офіцери прес-центру зобов’язані негайно повідомляти відповідну редакцію. Це дає змогу вчасно забезпечити повернення журналіста з району проведення операції, у тому числі до країни, з якої він прибув або громадянином якої він є, а також призначити особу, яка здійснює супроводження представників ЗМІ за визначеним маршрутом.

Наостанок хочу запевнити вас, що Міністерство оборони України працює з журналістами на засадах абсолютної відкритості, без урахування політичних поглядів або інших ознак. Хочу наголосити, що новим керів­ництвом оборонного відомства взято курс на підтримку і максимальне сприяння журналістам у їхній діяльності. Дякую за увагу. Якщо будуть запитання, готовий відповісти (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо, пане Олександре. Я так розумію, що до секретаріату Комітету з питань свободи слова запитань до вас не надійшло. Думаю, що в порядку подальшої роботи комітету, якщо будуть запитання, ви будете їх обговорювати. Дякую вам за доповідь.

Я так розумію, що з Офісу Генерального прокурора нікого немає з доповіддю, на жаль, тому переходимо до обговорення.

І я запрошую до виступу пані Матильду Богнер, голову Моніторинго­вої місії ООН з прав людини в Україні. Прошу, пані Матильдо.

У нас є переклад, якщо є потреба, скористуйтеся навушниками, будь ласка.

 

БОГНЕР М., голова Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні. Дуже дякую за запрошення. Свобода слова та висловлювань є ключовим елементом сильної демократії, активних ЗМІ та громадянського суспільства. У рамках нашої місії в Україні ми відстежуємо стан свободи слова з часу нашого розташування тут, з 2014 року, документуємо, прово­димо інтерв’ю. І на територіях, контрольованих збройними групами само­проголошених «ДНР»/«ЛНР», а також на території Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, тимчасово окупованих Російською Федерацією, ми маємо певні побоювання щодо свободи слова. Деякі з наших побоювань справдилися, як у випадках арештів Станіслава Асєєва та Олега Галазюка, а  також у подібних випадках на окупованих територіях Донбасу. І сьогодні я  хочу сказати про ті побоювання, які актуальні для всієї України і які, я сподіваюся, новий парламент візьме до уваги.

Найперше і основне побоювання, про яке згадували попередні промовці, – це фізична безпека журналістів, блогерів та медійників. З листопада 2017 року ми задокументували 96 нападів та актів залякування журналістів, блогерів, медійників, активістів громадянського суспільства та політичних активістів. З 2015 року ми задокументували принаймні три напади на представників медіа із смертельними наслідками. Найбільш свіжий випадок – цього року загинув журналіст-розслідувач Вадим Комаров внаслі­док брутального нападу, що стався в центрі Черкас серед білого дня. Розслі­дування цього випадку, як і вбивства Павла Шеремета, на жаль, не дало результатів. Як і вбивства Олеся Бузини 2015 року, в цій справі зволікається судовий розгляд. За таких умов неможливо створити безпечне середовище для тих, хто здійснює журналістську діяльність. Надзвичайно важливо забез­печити ефективне переслідування та належну кваліфікацію злочинів проти медійників.

Ще одне побоювання – щодо відсутності реагування поліції на такі напади. Ми бачили, наприклад, як 30 липня члени правих угруповань зірвали прес-конференцію з питань виборів у Києві. Вони фізично напали принаймні на трьох журналістів. Поліція приїхала, і більшість нападників просто пішли, не надавши особистої контактної інформації.

У деяких випадках поліція спрацювала належно та ефективно. Ну, ми лише кілька таких моментів бачили.

Ми рекомендуємо розглянути питання утворення тимчасової спеціаль­ної слідчої комісії щодо розслідування нападів на журналістів, блогерів та медійників. Потрібно засудити будь-які залякування та акти насильства про­ти медійників, а також стимулювати державні органи до розроблення та імплементації регуляторних норм щодо захисту журналістів та належного застосування статей 171, 3451, 3471, 3481 Кримінального кодексу України. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Слово надається панові Метью Шаафу, директору Представництва Freedom House в Україні.

 

ШААФ М., директор Представництва Freedom House в Україні. Вітаю всіх! Дякую за можливість виступити в парламенті в обговоренні цієї дуже важливої теми. Звичайно, фізична безпека журналістів в Україні – це такий виклик, який ставить перед нами проблемні питання. Ми, Freedom House, завжди повідомляємо про такі випадки, не лише в Україні, а й в інших країнах. Ми вважаємо, що Україна є частково вільною країною в цьому сенсі. В Україні дуже багато різних розвинених засобів масової інформації, але вони почасти стикаються з дуже великими викликами, коли існує безкарність за такі правопорушення.

Мої колеги вже наводили інформацію про інциденти, які мали місце, про напади на журналістів, у тому числі вбивства, на жаль. Загалом кажучи, поступ у розслідуванні таких справ дуже слабкий, і це говорить само за себе, тому що навіть у дуже резонансних справах не було проведено розслідувань протягом останніх трьох років. До того ж продовжується практика, коли справи щодо порушення прав журналістів не реєструються в Єдиному реєстрі досудових розслідувань, деякі справи взагалі закриваються без жод­ного прогресу. Отже, ці проблеми треба вирішувати в першу чергу.

Ми вітаємо проведення нинішніх парламентських слухань та утворення Ради з питань свободи слова та захисту журналістів при Президентові України і, звичайно, хотіли б побачити результати. Ми дуже раді були по­чути про домовленості щодо створення ефективного і продуктивного середо­вища для роботи журналістів, і також щодо забезпечення їхньої безпеки. Тут багато говорили про загрози, про булінг, про тиск і залякування, а також про погрози журналістам. У демократичному суспільстві журналісти відіграють дуже важливу роль, тому не можна підривати такі дуже важливі елементи їхньої роботи. Отже, фізична безпека є надзвичайно важливим компонентом, і ці питання, поряд із питаннями самоцензури, треба вирішувати.

За даними Центру захисту прав людини та протидії корупції, 41 % журналістів повідомляли про загрозу життю та здоров’ю у зв’язку з їхньою професійною діяльністю, 21 % відчували тиск під час виконання своїх обов’язків, а 13 % повідомляли про випадки цензури у процесі виконання своєї роботи. Також є політичний тиск, коли, наприклад, до конфіденційної інформації журналістів отримують доступ представники правоохоронних органів. Є певні економічні, політичні інтереси, які не сприяють тому, щоб журналіст був вільним та міг ефективно працювати у професійному полі. Неважко побачити, яка динаміка має місце. Тому треба звернути увагу, в тому числі, і на інформацію, нещодавно поширену паном Портновим.

Я рекомендував би також здійснити ряд кроків і для того, щоб покращити систему реагування на випадки погроз та нападів на журналістів. Можливо, ми маємо говорити і про те, як легально захищати людей, які не мають журналістської акредитації, але виконують журналістську роботу.

І нарешті, я хотів би також порекомендувати, щоб журналісти і ЗМІ розглядали можливість солідарності, спільної роботи над вирішенням цих проблем. Тому що часто лунають скарги про те, що немає професійної єдно­сті, а отже, неможливо об’єднати всі зусилля та ресурси для того, щоб вирі­шувати ці проблеми більш ефективно. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Запрошую до виступу пані Севгіль Мусаєву, головну редакторку інтернет-видання «Українська правда».

 

МУСАЄВА С.Х., головний редактор інтернет-видання «Українська правда». Доброго дня, шановні учасники парламентських слухань! У квітні 2020 року одному із найстарших і найвідоміших онлайн-видань в Україні – «Українській правді» виповниться 20 років. За 20 років з часу заснування «Української правди» змінилося декілька президентів та парламентів. Звичайно, порівнювати умови роботи журналістів тоді, 20 років тому, коли існувала ера темників, і сьогодні не можна. Дуже багато змінилося, дуже суттєві відбулися зміни. Однак, разом з тим, у колективі змушені конста­тувати, що протягом усіх цих 20 років люди при владі завжди намагалися втручатися в нашу роботу, у тому числі на фізичному рівні, іноді шляхом залякування, прослуховування, тиску з боку правоохоронних та контролю­ючих органів.

З цими проблемами стикалася не тільки наша редакція, а так само й журналісти проекту «Схеми», журналу «Новое время», «Слідство.Інфо», «Bihus.info» і, звичайно, колеги з регіонів. На жаль, за ці 20 років влада не змінила свого ставлення до журналістів, вона й досі бачить у нас загрозу, а не важливий соціальний інститут та елемент демократичного суспільства. Так було за часів Ющенка, Януковича, Порошенка. Ми бачимо деякі загрозливі тенденції і після зміни влади.

Історія нашого видання – це також історія про безкарність злочинів проти журналістів. Через півроку після заснування «Української правди», у вересні 2000 року, зник засновник «Української правди» Георгій Гонгадзе. Як ви пам’ятаєте, його тіло було знайдено без голови через декілька місяців. Справа Гонгадзе стала одним із найрезонансніших політичних кейсів, вона призвела, власне, до антиурядових протестів. Обіцянки довести цю справу до кінця лунали від усіх наступних президентів. Однак і сьогодні замовники цього злочину не покарані, а в суспільства досі залишається купа питань до офіційного розслідування.

Те саме можемо сказати і про справу нашого колеги Павла Шеремета. Він загинув внаслідок підриву машини 20 липня 2016 року в самому центрі Києва. Того ж дня тодішній Президент Петро Порошенко назвав розкриття цієї справи справою честі і своєрідним іспитом для держави. Такі самі гучні обіцянки давали керівники всіх правоохоронних органів. Згодом ці заяви перетворилися на ганебне мовчання. Через три роки після цього вбивства колеги, друзі, вся журналістська спільнота змушені констатувати, що офіцій­не слідство за цей час не просунулося. У цій справі досі немає ані однієї ключової версії, ані підозрюваного, що вже казати про замовників.

У вересні 2017 року слідство вирішило засекретити матеріали цієї справи, пояснивши це захистом життя осіб, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві. З того часу наші запити до правоохоронців залишаються просто без відповіді або відповіді зводяться до загальних фраз.

У лютому ми звернулися до тодішнього Генерального прокурора Юрія Луценка з проханням перекваліфікувати цю справу на терористичний акт, ми наголошуємо на тому, що злочинці розраховували не лише вбити нашого колегу, а й отримати психологічний ефект від вчиненого терористичного акту в багатолюдному місці. Ми в «Українській правді» впевнені, що це цинічне вбивство мало на меті не лише забрати життя, а й посіяти страх в українському медіа-середовищі. На жаль, замовникам цього зухвалого вбивства це вдалося. Я чула від багатьох колег, що допоки офіційне слідство не назве виконавців і замовників цього вбивства, не можуть почуватися в безпеці інші журналісти.

І завершити я хотіла ось чим. Два роки тому в Україні відкрилася виставка «Музей новин», відвідувачам якої, серед них, я впевнена, були і ви, пропонували відповісти на запитання про найважливіші події в історії незалежної України. І ви знаєте, яка подія посіла друге місце в цьому рейтингу, після окупації Криму? Так, вбивство Георгія Гонгадзе.

Розкриття резонансних вбивств або нападів на громадських активістів вимагають не журналісти, не медіа-середовище і не громадські активісти, цього вимагає українське суспільство. Тому що українське суспільство не може почуватися безпечним, допоки не будуть розкриті ці резонансні справи (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пані Севгіль. На жаль, у нас регламент. Дякую вам за виступ.

Запрошую до виступу пані Олену Нечипуренко, спеціальну кореспондентку газети «Новий день» (місто Херсон). Будь ласка.

 

НЕЧИПУРЕНКО О.М., спеціальний кореспондент газети «Новий день». Доброго дня, шановні колеги, учасники парламентських слухань! Хочу приземлити вас до реалій, які відбуваються в регіонах, де, як сьогодні говорилося, журналістам ще важче відстоювати свої права і напади на них. Тому мушу відповісти на сказане сьогодні шановним головою Національної поліції України з приводу того, що карна справа кваліфікує дії, про які зараз буде йти мова, як хуліганські та перешкоджання виконанню обов’язків.

Отже, 18 січня під час прес-конференції у прес-клубі незалежної газети «Новий день» у центрі Херсона було застосовано сльозогінний газ та зброю. Вогонь відкрили, коли учасники прес-конференції почали називати прізвища чиновників, причетних до корупційних схем в організації пасажирських перевезень на Херсонщині, у тому числі в напрямку окупованого Криму. Моторошну картину зафіксувала відеокамера прес-клубу, яка вела пряму трансляцію.

Вогонь по залу вели невідомі з коридору. Стріляли вони не в стелю, щоб попередити чи налякати журналістів, стріляли на ураження. На щастя, кулі ні в кого не влучили. Невідомо, скільки могло б бути жертв, якби не туман розпиленого перед тим газу, який підняв учасників заходу з місць, люди почали шукати, чим затулити обличчя. Намагання відкрити вікна, щоб не задихнутися від газу, бо двері були підперті, були безуспішними, під вікнами стояли люди в чорному однострої. Нагадаю, що це було посеред білого дня в центрі міста. Кулі прошили зал і вилетіли через вікна на вулицю.

Хтось із журналістів впав на підлогу, а хтось продовжував виконувати свої обов’язки – знімати фото та відео. Перебуваючи в оточенні, саме камера, що транслювала конференцію, стала рятівним колом для людей, зачинених у залі, адже всі їхні спроби викликати поліцію, підкреслюю, були невдалими: телефонна лінія постійно була або зайнята, або в режимі очікування.

Не з першої спроби вдалося викликати правоохоронців і працівникам редакції, які побачили жахливі кадри через відеотрансляцію. Вразило й те, що на місце події першими прибули карети швидкої допомоги, а не поліція. Підкреслю ще раз, це в центрі міста. Незважаючи на те, що черговому поліції, до якого таки додзвонилися, пояснили, що і де відбувається, що стріляють у людей, він продовжував неспішно розпитувати про подробиці інциденту, скільки конкретно нападників тощо. І коли нарешті на подвір’ї з’явилися підрозділи силовиків, яких просили першочергово вивести людей із залу, де застосований газ, вони сказали, що у них свої командири, і просили не втручатися.

Далі цинізм і непрофесіоналізм зашкалювали. Про це писали журна­лісти-очевидці. Коли близько 20 молодиків, затриманих на місці злочину, виводили через коридор із кремезних силовиків та вантажили в поліцейські спецавтомобілі, вони безперешкодно через плечі поліціянтів передавали речі, мобільні телефони, ключі. Тобто це могли бути і речові докази. Поки роз­биралися, хто ким командує, як нам сказали, встигли втекти і досі перебу­вають у розшуку ті, хто керував процесом озброєного нападу. А справи, заведені на інших фігурантів, доведені до суду, але жодне судове засідання…

 

ГОЛОВУЮЧА. Пані Олено, завершуйте, будь ласка.

 

НЕЧИПУРЕНКО О.М. І ще один момент. У процесі розслідування деякі свідки відмовилися давати свідчення практикантам і стажерам, які це робили без присутності досвідченого слідчого.

З усього сказаного вражає ставлення представників правоохоронних органів та органів правосуддя. Дійсно, я згодна з колегами, що через не­покараність невідомо, чи завтра прес-конференція проти організаторів коруп­ційних схем не закінчиться так, як 18 січня. Всім дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пані Олено.

Ми зараз очікуємо на виступ Романа Бочкали, координатора інформа­ційного агентства «Стоп корупції ТВ». Є пан Роман? Немає.

Тоді запрошую до виступу пана Сергія Гузя, головного редактора видання «Пильний погляд» (місто Кам’янське Дніпропетровської області). Пане Сергію, будь ласка.

 

ГУЗЬ С.І., головний редактор інформаційного агентства «Пильний погляд». Доброго дня, шановні присутні народні депутати, колеги журналісти та представники правоохоронних органів! На фоні нерозкритих нападів і навіть вбивств журналістів випадки пошкодження майна журналістів вида­ються не таким вже тяжким злочином. Так, це не те саме, що відібрати життя чи здоров’я журналіста, але ці злочини так само впливають на ситуацію в медіа, яку ми зараз спостерігаємо. Ось декілька прикладів з нашого міста Кам’янського. Я працюю журналістом з 1995 року, і два десятиліття ми вважали своє місто, в принципі, безпечним для журналістів. Так, бували погрози на адресу журналістів, спроби залякати величезними судовими по­зовами, навіть відкриття безглуздих кримінальних проваджень, але нікому в голову не приходило нападати на журналістів чи знищувати їхнє майно.

Усе змінилося в грудні 2016 року, коли під редакцію газети «Событие сегодня» принесли такий собі «подаруночок» на Новий рік. Це була коробка з пляшкою шампанського, коробкою цукерок, гранатометом і кількома бойовими гранатами, а також запискою з погрозами на адресу власника видання.

За півтора місяця, 12 лютого 2017 року, невідомі прямо у дворі будинку, де я живу, підпалили мою автівку. Це сталося відразу після виходу кількох публікацій з розслідуваннями про політичну та бюджетну корупцію в нашому місті.

Ще за два тижні, 25 лютого 2017 року, невідомі вщент спалили машину головного редактора газети Дніпропетровського обласного громадського правозахисного об’єднання «Антимафія».

Потім, 31 березня 2017 року, при спробі головного редактора газети «Антимафія» перевидати наклад своєї газети невідомі закидали «коктейлями Молотова» місцеву друкарню. Газети, на щастя, не згоріли. Проте коли го­ловний редактор спробував їх роздати у місті безкоштовно, на нього напали невідомі молодики і забрали весь наклад. Це сталося в центрі міста серед білого дня.

17 листопада 2017 року невідомі підірвали вибуховий пристрій у гаражі головного редактора газети «Событие сегодня» Михайла Балтакси, мабуть, вирішили, що погроз з гранатометом недостатньо.

Демонстративне, зухвале та цинічне наплювання на правоохоронну систему – ось що можна подумати, дивлячись на ці злочини. Проте якщо подивитися пильніше на весь ланцюг залякування у Кам’янському, то можна побачити інше – змову з правоохоронною системою, тому що жодна із цих справ так і не була розслідувана, а по окремих із них навіть не було відкрито кримінальне провадження. Я вам скажу, чому. Тому що на моє запитання, чи буде щось вжито стосовно того, кого ми підозрюємо в організації підпалу моєї автівки, колишній очільник одного з райвідділів поліції відверто від­повів: «Це людина не мого рівня, я не можу на неї вплинути». І якби правоохоронні органи проаналізували всі ці наведені факти, вони побачили б, що у чотирьох випадках із п’яти фігурує одна й та сама особа. Проте на наше звернення за підтримки НСЖУ, коли в липні минулого року підірвали двері редакції ще однієї газети в нашому місті, СБУ нам відмовила.

Кожна друга редакція зазнала атаки. Уявіть собі, якби кожна друга редакція газети чи інших медіа в Києві зазнала атаки, якою була б реакція правоохоронних органів? Або кожна друга урядова установа. Але ж ми – провінційні журналісти, тому ніхто нічого не робить, жодна справа не розслідується.

І тому я підтримую ініціативу народного депутата Олександра Ткаченка, що треба створювати спеціальні слідчі групи, спеціальні групи прокурорів, бо зв’язок замовників із правоохоронними органами на місцево­му рівні не дає змоги ефективно розслідувати такі справи. Про це вже багато років говорили у профспілці, у спілці журналістів, треба нарешті зрушити це питання, інакше такі злочини ніколи не припиняться. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую вам, пане Сергію.

Запрошую до виступу пані Людмилу Панкратову, медіа-юристку Інституту розвитку регіональної преси. Прошу, пані Людмило.

 

ПАНКРАТОВА Л.Л., медіа-юрист громадської організації «Інститут розвитку регіональної преси». Добрий день, шановні учасники парламентських слухань! Окрім тих проблем, які вже було названо, я хочу звернути увагу на ще одну – захист джерел інформації журналістів.

Наприкінці серпня минулого року Печерський районний суд міста Києва постановив ухвалу про доступ до речей та документів, якою зобов’язав мобільного оператора надати доступ до комунікацій журналістки Наталки Седлецької, редакторки програми «Схеми», за 17 місяців. Цей доступ був настільки надмірним і настільки загрозливим для її джерел інформації, що загрожував, власне, не лише самій Наталці та її джерелам, а ставив під пи­тання роботу всієї редакції, всіх журналістів програми «Схеми». Таку саму ухвалу було постановлено і щодо комунікацій пані Христини Бердинських, журналістки видання «Новое время». Це було надзвичайно небезпечно для журналістів, оскільки такого ми досі ще не знали.

Завдяки дуже злагодженій роботі багатьох адвокатів нам вдалося зупинити ці неправомірні дії, до яких хотіла вдатися Генеральна прокура­тура, через застосування запобіжних забезпечувальних заходів Європейсько­го суду з прав людини. У цій справі Європейський суд з прав людини засто­сував правило 39 свого Регламенту, яким зобов’язав Українську державу не втручатися в комунікацію журналістки Наталки Седлецької і зупинити дію цієї ухвали. Потім нами була підготовлена заява до Європейського суду з прав людини, яка вже пройшла комунікацію з урядом України, і ми очіку­ємо рішення ЄСПЛ з цього приводу, можливо, навесні 2020 року.

Здавалося б, дуже швидкі та ефективні дії ЄСПЛ зможуть зупинити в подальшому такі неправомірні дії правоохоронних органів. На жаль, ні. Після цього було ще кілька випадків, коли правоохоронні органи в рамках розслідування кримінальних справ клопочуть перед судом про постанов­лення ухвали про тимчасовий доступ до речей та документів журналістів без належного контролю з боку суду. Саме такі випадки становлять загрозу для джерел журналістів і для безперешкодного виконання журналістами своєї роботи. Тому я хочу привернути вашу увагу саме до таких випадків.

Михайло Ткач сказав: «Ми будемо знімати завжди». А я хочу сказати, що юристи і адвокати так само ніколи не зупиняться в тому, щоб захищати своїх клієнтів – журналістів. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякуємо, пані Людмило, і бажаємо вам успіхів у цьому.

Запрошую до виступу пані Анну Черненко, харківську журналістку, колегу жорстоко побитого в червні 2019 року телеоператора каналу «24» Вадима Макарюка. Прошу.

 

ЧЕРНЕНКО А.М., журналіст телеканалу новин «24». Вітаю вас, колеги! Я, Анна Черненко, колега і друг Вадима Макарюка, його прізвище сьогодні вже кілька разів згадувалося в цій залі. Я хочу розповісти про те, що сталося.

Коли тобі телефонують і кажуть, що людина, яка просто поїхала на зйомку, побита і її везуть у лікарню, – це насправді шок. Але шоком став весь той день, 7 червня. Вадим приїхав знімати конфлікт на місцевий ринок «Барабашово». Спочатку до нього підійшли і почали погрожувати, а потім вдарили. Він почав відходити від тієї групи людей, але його наздогнав натовп (це є на відео). За ним бігли більше десятка людей цілеспрямовано. Чому? Тому що у нього в руках була камера. Вадима наздогнали, збили з ніг, били ногами (це теж є на відео). У нього вирвали з рук камеру, розбили її.

Що було далі? Вадим 12 днів провів у реанімації. Через побиття у нього стався інсульт, неоперабельна гематома в лівій півкулі мозку. Завтра минає п’ять місяців з дня інциденту, але він досі повністю не відновився. У нього була паралізована права рука, зараз вона не повністю працює. Я не знаю, коли він повернеться і чи повернеться до роботи.

Сьогодні пан Клименко говорив про те, що відкрито кримінальне провадження, є чотири підозрюваних. Так, є. Так, відкрито. Так, тривають слідчі дії. Але ви знаєте, я просто хочу без натяків описати атмосферу, в якій все це відбувається зараз у Харкові.

Ці люди під нічним домашнім арештом. Одного з них бачать у компанії правоохоронців на масштабних міських акціях, на місці резонансного вбивства він проходить просто повз стрічку, за яку не можна зайти ні журналісту, ані пересічному громадянину. Треба сказати, що цю людину протягом року двічі затримували за кермом п’яним, буквально днями його затримували за злісну непокору поліції. І нічого.

Оперативники райвідділу, де проводиться слідство за фактом побиття Вадима, вп’яте не можуть знайти на весь Харків трьох бородатих чоловіків, щоб провести впізнання. Він ходить оформлювати інвалідність і вп’яте приходить на одне й те саме впізнання. Начальник обласної поліції дозволяє собі жартувати над станом здоров’я Вадима, хоча потім, треба сказати, все-таки прилюдно вибачився.

Вадима підтримало дуже багато людей, десятки колег із Харкова, з усієї України і навіть міжнародна спільнота. Я дуже вдячна всім за це. Вони навіть прийшли під реанімацію відсвяткувати його день народження, хоча сам Вадим на той час не розумів, ні хто він, ні де він, ні що з ним.

Саме тому я хочу подякувати колегам і ще раз нагадати про кілька справ, які в Харкові не мають продовження:

у червні 2016 року напали і вибили телефон у журналіста медіа-групи «Накипело»;

у травні 2017 року завадили зйомці програми медичних розслідувань «Лікарські таємниці»;

у липні 2017 року підпалили авто редактора сайту InsiderNews;

у листопаді 2018 року зірвали пряме включення журналістів NewsOne;

уже минуло дев’ять років, досі не розкрито вбивство редактора газети «Новий стиль»;

у лютому 2014 року стався напад на знімальну групу програми «Вікна-новини»;

нещодавно при зйомці скандального лісгоспу в Харкові напали у прямому ефірі на групу телеканалу «112 Україна».

Якщо про це все не говорити, то все отак і залишиться. Тому я вдячна за цю можливість, щоб ви почули не тільки про Вадима Макарюка, а про всі інциденти, які відбулися і, можливо, будуть відбуватися у Харкові, якщо ми це не будемо контролювати. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пані Анно.

Ми можемо надати для репліки одну хвилину заступнику міністра внутрішніх справ пану Антону Геращенку. Будь ласка, увімкніть мікрофон.

 

ГЕРАЩЕНКО А.Ю. Головою Національної поліції України паном Клименком на завтра запланована нарада за результатами сьогоднішніх парламентських слухань, на якій будуть повністю вивчені всі питання щодо неефективного розслідування злочинів, у тому числі питання розслідування побиття журналіста на ринку «Барабашово». Завтра буде запитано у харків­ської поліції, що зроблено, якщо не буде результатів, будуть кадрові висновки. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова пана Романа Бочкалу, координатор інформаційного агентства «Стоп корупції ТВ». Будь ласка.

 

БОЧКАЛА Р.О., координатор інформаційного агентства «Стоп корупції ТВ». Доброго дня! Я дуже радий, що ця зустріч відбулася. Мені дуже хотілося б, щоб вона не сприймалася політично, щоб нас почули насамперед як представників професії ті, хто має почути.

Коли мене сюди запрошували, то фокусували увагу на тому, щоб я поділився своїм баченням як військовий журналіст. І тому я розділив би безпековий блок на два такі напрями: робота в гарячих точках і робота в тилу, де ми дуже часто буваємо під час підготовки журналістських розслідувань.

Так ось мені доводилося багато разів бувати в зонах бойових дій (не лише в Україні, а й за кордоном), і можу сказати, що на сході України цей процес впорядковано не гірше, ніж, наприклад, під час проведення військо­вих операцій НАТО чи миротворчих місій ООН. Навіть скажу, що ми маємо більше свободи, ми маємо більше розуміння. Я вважаю, що українські прес-офіцери Збройних Сил, а іноді і співробітники Служби безпеки України та органів МВС, військової прокуратури загалом ставляться з розумінням до питань журналістів.

Звичайно, відбуваються певні ексцеси в зоні бойових дій. Наприклад, у мене за час проведення АТО було два легкі поранення. Проте коли ми їдемо на війну, ми розуміємо, куди їдемо, на яку небезпеку себе наражаємо і, власне, чого ми можемо там очікувати.

Інша справа, коли з журналістом, який перебуває на так званій мирній території, відбуваються прикрі події. Перед вами журналіст, який у 2012 році виграв справу за статтею 171 Кримінального кодексу України. На той момент за цією статтею взагалі не було ніякої практики в Україні, у Реєстрі судових рішень не було відповідних судових рішень. Можливо, це взагалі було перше таке рішення. На жаль, воно не стало прецедентом, на сьогодні, ми бачимо, стаття 171 фактично не працює. Єдине, що змінилося – принаймні почали порушувати справи, вносити до реєстру справи, порушені за статтею 171. Бо раніше це завжди була «хуліганка», чомусь не бачили правоохоронці пору­шення саме цієї статті.

Проте на даний час захистити журналістів за допомогою правоохорон­них органів дуже складно, здебільшого це зумовлено тим, що майже відсутня практика застосування норм. Фактично, найдієвіший механізм – це самоза­хист журналістів. Лише якщо історія резонансна, тоді є шанс на якесь продовження, на те, що справа буде передана до суду. На жаль, право­охоронні органи не завжди ефективно діють, розслідуючи злочини проти журналістів. Саме безкарність, а не відсутність необхідної законодавчої бази, на мою думку, призводить до того, що винні уникають відповідальності.

Якщо надасте мені ще кілька хвилин…

 

ГОЛОВУЮЧА. На жаль, кілька хвилин не надамо, будь ласка, завершуйте свою думку.

 

БОЧКАЛА Р.О. Ну, тоді я передам, у мене є п’ять кейсів, коли було чітко доведено провину тих, хто порушував права журналістів, але вони так і не доведені до вироку. Я передам ці матеріали і буду дуже сподіватися, що вони отримають належне реагування.

На завершення. Зараз пролунали не дуже приємні слова в бік правоохоронців, і не лише з мого виступу, а й раніше. Тому справедливості заради хочу сказати таке: що далі, то більше ми бачимо, як інформаційне поле розмивається, втрачаються межі застосування законодавчих норм захисту медійників. Чому так відбувається? Бо створити медіа в Україні дуже просто: достатньо звернутися до Мін’юсту – і отримаєш свідоцтво. Немає ніяких кваліфікаційних вимог, немає ніякої перевірки, чи це взагалі люди, які розуміються…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 20 секунд, підсумовуйте.

 

БОЧКАЛА Р.О. У нас вже є медіа-тітушки, є псевдожурналісти – це теж проблема. Бо це створює штучне навантаження на слідство, і право­охоронці не завжди розуміють, йдеться про журналістів чи про тих, хто хоче видавати себе за журналістів. Тому вважаю, що назріла необхідність провести якісь обмежувальні лінії…

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Романе. Я думаю, ви можете зі своїми матеріалами підійти до пана Антона Геращенка, передати їх, це буде найкраще.

Запрошую до виступу пані Людмилу Опришко, медіа-юристку «Платформи прав людини». Будь ласка.

 

ОПРИШКО Л.В., медіа-юрист громадської організації «Платформа прав людини». Добрий день, шановні учасники парламентських слухань! Як адвокат я захищаю журналістів у судах, у тому числі у справах про захист журналістських джерел, з інших питань, пов’язаних з журналістською діяль­ністю, тому ця проблематика дуже близька для мене.

Окрім того, експерти нашої громадської організації «Платформа прав людини» провели аналіз справ, пов’язаних із захистом професійної діяль­ності журналістів. Ми проаналізували всі рішення, внесені до Єдиного реєстру судових рішень станом на кінець минулого року, і зробили ось такий звіт (понад 60 сторінок), в якому проведено аналіз причин, що перешкод­жають належному, ефективному розслідуванню злочинів, пов’язаних із захистом журналістської діяльності. І ми побачили, що, на жаль, існує дуже велика проблема у правозастосовній практиці, а крім того, є проблеми і в за­конодавстві, незважаючи на те, що вважається, що воно у нас доволі ефективне і серйозно захищає журналістів.

Якщо говорити про проблеми правозастосовної практики, то треба звернути увагу на те, що, дійсно, нерідко заяви про злочини не вносяться до реєстру досудових розслідувань, нерідко вони розглядаються як заяви про звернення громадян, що є неприпустимим, затягуються строки досудового розслідування і, як наслідок, нерідко ухвалюються рішення про закриття кримінальних проваджень, які потім скасовуються судами. Таких проблем чимало. І якщо аналізувати, в цифрах показати картину, то із 103 кейсів, які ми знайшли в Єдиному реєстрі судових рішень, лише половина стосувалася справ, що направлялися до суду з обвинувальними вироками.

Якщо говорити про міру покарання, яку застосовують суди, то це навіть не 1 тисяча гривень, як тут казали. Найпоширеніше покарання за незаконне перешкоджання законній професійній діяльності журналіста – 500-850 гривень, на жаль. Не було випадків, коли за протидію журналістській діяльності когось реально посадили, хоча б на якийсь незначний термін ув’язнення, навіть у доволі серйозних випадках.

Тому, дійсно, є над чим працювати, щонайменше у трьох напрямах.

По-перше, треба покращувати законодавство, посилювати кримінальну відповідальність.

По-друге, треба навчати, бо ми бачили, що і судді, і правоохоронці не завжди розуміють особливості журналістської діяльності, їх роль, що таке суспільний інтерес. Тому треба навчати і слідчих, і прокурорів, і суддів. На сьогодні розробляється спеціальний курс, я сподіваюся, він буде основою, базою для професійного навчання цих категорій осіб.

І по-третє, треба посилити нагляд, у тому числі прокурорський, за дотриманням законодавства у сфері захисту професійних прав журналістів.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо вам, пані Людмило.

Запрошую до виступу пані Алісу Юрченко, ведучу телепередачі «Наші гроші» з Денисом Бігусом». Будь ласка (Оплески).

 

ЮРЧЕНКО А.О., ведуча телепрограми «Наші гроші» з Денисом Бігусом». Вітаю, товариство, колеги! Дякую організаторам за можливість виступити сьогодні. Наша програма виходить в ефір шість років, і за цей час ми маємо власну статистику, власну колекцію кримінальних проваджень через напади на наші знімальні групи. За цією статистикою, приблизно раз на півтора року стається гучний напад, такий гучний, що ми йдемо реєструвати кримінальну справу і потім намагаємося довести її до логічного завершення. Це не рахуючи тих випадків, коли ми навіть не звертаємося до правоохорон­ців, бо вважаємо тиск чи погрози не настільки серйозними і обґрунтованими. Це, на жаль, дуже прикра статистика.

Я хотіла б зараз повідомити щось оптимістичне, сказати про якийсь гарний тренд, наприклад, що за останні півроку на нас ніхто не нападав, але  маємо свіжу справу через випадок, що стався у лісі недалеко від Києва. Нашу знімальну групу охоронці детективної агенції «Шторм», яка охороняє Медведчука, утримували в лісі, не давали можливості залишити цей ліс, переслідували в лісі, а коли вже мої колеги вибралися на зупинку громад­ського транспорту, – не давали сісти в маршрутку. Чому це сталося? Мої колеги знімали навіть не будинок Медведчука, але чомусь у лісі з’явилися працівники охоронної агенції «Шторм», яка охороняє пана Медведчука, і чо­мусь вони вважають, що навіть перебування журналістів у лісі поруч із маєтком Медведчука становить якусь загрозу для цієї людини, і що вони можуть так поводитися.

На жаль, я маю практичне розуміння того, як розслідуються подібні кримінальні провадження, оскільки є заявником, свідком у кількох таких провадженнях. Я знаю, що найголовніша проблема – байдужість і небажання слідчих насправді довести справу про напад на журналіста до логічного завершення, до справедливого вироку. Десь через місяць після реєстрації провадження, після перших допитів слідчі перестають виходити на зв’язок, перестають запрошувати журналіста, оператора на слідчі дії. І власне, якщо ми не будемо докладати великих зусиль для того, щоб довести це провад­ження до кінця, воно просто згасне. Одна з проблем – це те, що слідчі не повідомляють про закриття провадження, хоча мають це робити, але для них не передбачено немає жодної відповідальності за те, що вони тихенько закрили справу.

Наостанок я, мабуть, згадаю найгучніший випадок, який стався чотири з половиною роки тому, це справа нападу на знімальну групу «Bihus.info» біля маєтку Чоботаря. Чотири з половиною роки тривало провадження, спра­ву передано до суду. Як ви думаєте, чи покараний хтось? Ніхто.

 

ГОЛОВУЮЧА. Завершуйте, будь ласка.

 

ЮРЧЕНКО А.О. Справа зараз заново розглядається новим суддею, бо попередній суддя цю справу закрив через дуже дивну підставу: начебто слідчий згадав, що він колись видав постанову, яка не скасована, про закрит­тя цього провадження.

Тобто ми рухаємося до того, що нікого не можна буде притягти до відповідальності, тому що просто спливе строк давності. Я дуже сподіваюся, що ті правильні слова, які сьогодні лунали від влади, що захист журналістів для них – справа честі, влада не забуде, коли вийде з цієї зали, і що ми справді дамо суспільству інший сигнал: не можна нападати на журналістів (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую, пані Алісо.

Запрошую до виступу медіа-юристку Віту Володовську. Будь ласка.

 

ВОЛОДОВСЬКА В.С., керівник юридичного відділу громадської організації «Лабораторія цифрової безпеки». Вітаю, шановні учасники парламентських слухань! Червоною ниткою через виступи усіх моїх колег, які ми почули, був заклик до влади – ефективно розслідувати і покарати винних у нападах на журналістів. Свій виступ я хочу присвятити двом іншим аспектам, без яких питання безпеки журналістів було б не повним.

Перший аспект – цифрова безпека. На жаль, цифрова безпека не відображена у проекті Рекомендацій цих парламентських слухань, і я споді­ваюся, що, можливо, мій виступ дасть підстави це змінити.

У вересні цього року щонайменше 11 випадків посягання на цифрову безпеку журналістів зафіксовано громадською організацією «Лабораторія цифрової безпеки», яку я представляю. Більшість із цих випадків – посягання на облікові записи журналістів, тобто на їхні месенджери, електронну пошту, акаунти в соціальних мережах. Крім того, зафіксовані атаки на вебсайти журналістів. Саме журналістів, навіть не медіа, які, власне, поширюють ін­формацію. Чим небезпечні ці інциденти? По суті, ми вже говорили про те, що журналісти повинні захищати не лише свої дані, а й дані своїх джерел. І будь-які такі атаки насправді компрометують журналістську діяльність, а також створюють серйозний тиск на можливості журналістів ефективно здійснювати свою діяльність.

У зв’язку з цим перша рекомендація, яку ми вважаємо за доцільне передбачити, полягає в тому, що редакції ЗМІ повинні вживати заходів для забезпечення цифрової безпеки своїх журналістів, а також органи державної влади, які збирають інформацію про журналістів для акредитації чи в інших цілях, повинні належним чином захищати таку інформацію, оскільки її оприлюднення може призвести до залякування і погроз журналістам, які вже зафіксовані в минулих роках, зокрема у зв’язку з діяльністю сайту «Миротво­рець», який оприлюднював інформацію про окремих журналістів (їхні теле­фони, адреси тощо).

Зокрема, у вересні 2019 року видання Kyiv Post повідомило про можливий витік інформації з електронної скриньки прес-центру ООС, яка була створена для акредитації журналістів. Потім ця інформація була спростована, але така загроза свідчить про те, що державні органи повинні вживати належних заходів для захисту персональних даних журналістів.

І тут я хотіла б сказати про другий аспект свого виступу, про який, сьогодні вже згадував пан міністр, – це питання захисту персональних даних журналістів. У цьому аспекті рекомендації полягають у тому, що необхідно не лише вносити зміни до законодавства і посилювати відповідальність за поширення персональних даних журналістів, що останнім часом стало дуже актуальним, а й забезпечити ефективний механізм виконання такого законо­давства. На сьогодні, на жаль, в Україні немає ефективного органу з нагляду за захистом персональних даних. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини не справляється через недостатність ресурсів та багато інших питань, які цей орган…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, завершуйте.

 

ВОЛОДОВСЬКА В.С. У зв’язку з цим одна дуже конкретна рекомендація: розглядаючи питання законодавства про захист персональних даних, будь ласка, подумайте про ефективний наглядовий орган, який мав би достатньо повноважень, для того щоб здійснювати ефективний контроль і припиняти відповідні правопорушення. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам за виступ.

Запрошую до виступу пані Наталію Нагорну, кореспондентку телеканалу «1+1». Прошу, пані Наталіє.

 

НАГОРНА Н.В., кореспондент телеканалу «1+1». Добрий день! Ніколи не думала, що буду виступати з трибуни Верховної Ради в гіпсі, але цього разу це не пов’язано з професійною діяльністю, тому і погодилася виступити, власне, ще до того, як гіпс наклали. Мені запропонували, кажуть, прийди у Верховну Раду, розкажи, можливо, як тебе поліцейські побили у Мар’їнці, погрожували зброєю, а потім, звісно, сказали, що я сама в усьому винна. Але навряд чи я могла б повірити, що після мого виступу у Верховній Раді всіх журналістів перестануть бити, а всі винні будуть покарані.

Хочу сказати, що дехто з моїх колег відмовився виступати сьогодні тут, вони кажуть: «Наташо, голова Комітету з питань свободи слова – Нестор Шуфрич, про яку свободу слова можна говорити?». Взагалі, ми живемо в дивний час, коли Медведчук продовжує бути адвокатом, коли Портнов чомусь стає спеціальним кореспондентом, і ти сама собі ставиш запитання: «А я ж тоді хто?».

Сьогодні багато говорять про справу Гонгадзе, але при цьому ми начебто забуваємо, що саме основний підозрюваний Кучма продовжує їздити до Мінська і вирішувати долю України, і всі ми знову, думаю, це «проковт­немо», як «ковтаємо», наприклад, ,нерозслідування нападів на журналістів під час Майдану. Що ми можемо просити, коли справа розстрілів Небесної Сотні зведена нанівець?

Коли сьогодні згадують про Катю Гандзюк, ми згадуємо ще й про те, що є список Каті Гандзюк – це 55 журналістів, активістів, екологів, на яких вчинялися напади, і ці напади досі не розслідувані.

Ми згадуємо про Павла Шеремета і знову просто розводимо руками: не розслідувана справа, так.

Ми чуємо тут народних депутатів, які працюють народними депутатами лише два місяці, але вже мають нахабство погрожувати тюрмою журналістам, які, наприклад, оборонялися під час нападу на них. Це бридко, якщо чесно. А ще огидно, коли депутат, якого ловлять на інтимній переписці, починає погрожувати журналістам судом.

Кого намагаються залякати? Це питання постійно в мене виникає. За  шість років мої колеги журналісти, оператори, фотографи пережили величезну кількість нападів, це не ті люди, яких можна залякати.

Я сама вже шостий рік висвітлюю події в зоні проведення війни (треба називати війну війною, так), і ми висвітлюємо все це всупереч. Так, ми часто знаходимо взаєморозуміння із штабом операції Об’єднаних сил, командувач каже нам: «Можете їхати куди завгодно і знімати розведення». А на місці виявляється, що всі позиції для нас закриті, що журналістів на фронт не пускають. Нам кажуть: це робиться для вашої безпеки. Але ми добре розу­міємо, що наша безпека зазвичай виглядає так: або почали гнати контра­банду, або створюють ілюзію тиші, якої немає. Якщо у нас розведення, то ми хочемо розуміти, як розповісти людям про розведення і показати його.

У мене вже шостий рік є мрія: зняти сюжет про перемогу, про синьо-жовтий прапор над донецьким СБУ, в якому катували наших людей. Ця свобода слова дуже дорого для кожного з нас коштує, ми занадто багато всякого гівна за ці роки бачили, тому якщо перефразувати, для нас свобода слова або смерть. Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Героям слава! Дякуємо, пані Наталю, за ваш виступ.

Я з приємністю запрошую до слова пана Романа Цимбалюка, шеф-кореспондента УНІАН у Москві.

 

ЦИМБАЛЮК Р.В., власний кореспондент УНІАН у Москві. Дякую. Шановні колеги, дуже приємно всіх вас бачити. Хочу сказати, що тема сьогоднішнього обговорення, а саме безпека журналістів, має ще й інший вимір. Справа в тім, що прізвища наших колег, які загинули при виконанні своїх журналістських обов’язків, які розповідали нашому суспільству правду, використовуються російською пропагандою. Вони жонглюють цими прізви­щами, спричиняючи нам біль, для того щоб виправдати російське вторгнення в Україну. Таким чином вони пояснюють, що от, бачте, у них там свободу слова утискають, це fail state, а отже, Крим – наш, Донбас – наш.

І це при тому, що Роман Сущенко, який, слава Богу, зараз сидить напроти мене у Верховній Раді, а не в клітці російського суду, роками утри­мувався у російській в’язниці, що нашого колегу Станіслава Асєєва окупа­ційна влада засудила до 15 років ув’язнення. Це дійсно страшно, коли фейко­ва республіка, фейкові правоохоронці, фейкові суди, а в’язниця – справжня.

Всі випадки порушення прав журналістів у Росії використовують дуже активно. Сьогодні в Москві теж відбувається конференція ОБСЄ з питань свободи слова і безпеки. Совпадение ли это? Як ви думаєте?

На останньому брифінгу речниця МЗС дуже сварилася: «Як це так, російські журналісти, які відвідують Донбас і там знімають (бо інших журналістів там немає, тим більше українських), потрапляють під обстріли на лінії зіткнення». І ні в кого не виникає запитання: чому ці люди без дозволу української влади перебувають на території нашої держави і займа­ються інформаційним забезпеченням російського вторгнення? Бо люди, які стріляють у наших солдат і носять російську військову форму, є російськими військовими.

Інформаційна безпека і фізична безпека журналіста – це речі взаємопов’язані. Якщо в нашій країні будуть продовжувати працювати ЗМІ, які сіють тут проросійський дискурс, це закінчиться дуже погано, у тому числі для фракції «Слуга народу». Тому що у нас дуже багато засобів масової інформації, які нашіптують українцям: все не так однозначно… Насправді ситуація дуже страшна, і якщо її не виправити – закінчиться погано.

І наостанок. Живий класик сказав: «Україна – не Росія», і щоб це положення зберігалося, за це доведеться воювати. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Романе. І дійсно, Крим – наш і Донбас – наш.

Запрошую до виступу пана Максима Левіна, фотокореспондента видання «Лівий берег». Будь ласка, пане Максиме.

 

ЛЕВІН М.Є., фотокореспондент інтернет-видання «Лівий берег». Всім привіт! Я більше розповім про моїх колег фотографів, операторів, які часто стикаються з фізичним перешкоджанням діяльності ще з 2013-2014 років.

Наприклад, Глібу Гараничу ще під час Революції Гідності, у 2013 році, беркутівці розбили голову, і досі ця справа не рухається, винні не покарані.

У 2017 році Максим Требухов знімав, як після ЛГБТ-прайду, що відбувався тут, у центрі Києві, біля пам’ятника Шевченку спецпідрозділ патрульної поліції ТОР напав на активістів, як їх били. На Максима теж накинулися спецпризначенці, вони били його по камері, потім намагалися забрати посвідчення, обзивали нецензурними словами.

У 2018 році скоєно напад на Сергія Ножненка, фотографа «Радіо Свобода», під час розгону наметового містечка біля Верховної Ради. Спец­призначенець, так званий беркутівець, підійшов зі спини і газовим балончи­ком порскнув йому прямо в обличчя. У нього був хімічний опік очей. Заяву прийняли, за рік ніякого ходу немає, СБУ дає відповідь, що триває слідство, хоча там є докази, відеозйомка і таке інше.

У мене запитання більше до того керівництва, яке разом з нами, журналістами, у 2013-2014 роках було на Майдані (зокрема це Арсен Аваков, який потім прийшов до влади), їх разом з опозицією, разом з нами, журна­лістами, бив «Беркут». Тоді вони казали, що ми прийдемо до влади і все вирішимо, поліція буде мати розпізнавальні знаки, жетони. За п’ять років нічого не змінилося, поліція так само ходить у масках, коли треба когось побити, і ти не можеш впізнати порушника, не знаєш, хто це був насправді.

І ми маємо наслідки. Ми чули, що Володимир Бородянський хоче посилити відповідальність журналістів. Я не здивуюся, якщо за декілька місяців журналістів, які перебували в зоні ООС, які висвітлювали цю війну, звинувачуватимуть у розпалюванні ворожнечі та інших злочинах. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Максиме, за ваш виступ.

Запрошую до виступу Анастасію Станко, журналістку інтернет-каналу «Громадське ТБ». Будь ласка.

 

СТАНКО А.Р., журналіст «Громадського телебачення». Ми не тільки інтернет-канал, у нас є й цифра, так що дивіться громадське телебачення, долучайтеся…

 

ГОЛОВУЮЧА. Ми дивимося.

 

СТАНКО А.Р. Дякую. Оскільки я представляю наше медіа, розповім про ті справи, які у нас є, їх теж декілька. І знаєте, мене дуже потішило, коли Антон Геращенко сказав, що для поліції справа честі – допомагати журналістам.

Пригадую один випадок, який стався зі мною і Костянтином Ріотським, який був моїм оператором, у 2015 році, в січні, коли на нас напали працівники харківської поліції, ексберкутівці, на посту ДАІ в Пісочині. Вони ще тоді казали, що їм за Майдан нічого не було і тут нічого не буде. У нас вкрали картку, на яку ми знімали їх, Костю заламали, кинули на землю. І потім Антон Геращенко, який тоді був радником міністра внутрішніх справ, фотографувався з цими поліцейськими і розповідав, що їх представлять до нагороди, бо вони затримали велику партію зброї. А вони в цей час, коли нібито затримали партію зброї, мали бути відсторонені від роботи, тому що в поліції йшло внутрішнє розслідування. Один із них досі працює в поліції, на нього теж є справа щодо Майдану, щодо побиття активістів, його виправдали в суді першої інстанції. І все у них добре, дехто втік у Росію за справи Майдану.

Також я пригадую випадки, коли ми говорили про «Миротворця», який називав колаборантами 4 тисячі журналістів, здебільшого іноземних. Це були журналісти Reuters, «Аль-Джазіра», інших світових медіа, які отримали акре­дитацію в так званій «ДНР». Тоді Арсен Аваков, міністр внутрішніх справ, вітав, підтримував «Миротворець», журналістів називав медіа-шлюхами, якщо не помиляюся.

Тому, розумієте, мені здається, що нам не потрібні якісь додаткові важелі, як пропонували Ірина Венедіктова чи Олександр Ткаченко. Мені здається, що якби справи за статтею 171 нормально розслідували, цього було б достатньо. А якісь додаткові нагромадження структур – я не вірю, що вони допоможуть.

У нас теж є справа щодо взяття в полон мене і ще одного мого оператора. На жаль, Служба безпеки України розслідувала цю справу, потім щось припинила, і вже три роки нам невідомо, що з нею. У такій ситуації – більше 80 моїх колег журналістів.

Я також хочу сказати про дуже симптоматичну справу для «Громадського». Насправді їх дві, вони зараз у суді. «Громадське» подало в суд на Міністерство оборони і Службу безпеки України за те, що на нас написали відверту неправду, нібито ми відкрили позиції, привели російських шпигунів із собою і таке інше. На жаль, не виглядає, що суд хоче слухати цю справу, а Міністерство оборони і Служба безпеки України перекидають з одного на інше і кажуть, що не вони відповідачі в цій справі.

І ще одна дуже важлива справа. На нас подала в суд організація «С14». Ми написали в нашому англомовному Твіттері, що вони – неонацистське угруповання. Вони у суді вимагають це спростувати. Ми вже програли суд першої інстанції, тепер ми в апеляції, сплатили судовий збір. І хочу сказати, що, на мою думку, це приклад самоцензури для інших журналістів, тому що відомі іноземні медіа, які називають так само «С14», ніхто до відповідаль­ності не притягає, лише нас. А ми ні на кого не працюємо, ми працюємо самі на себе, за нами нікого немає, і нам здається, що саме тому тиснуть на наше незалежне медіа. Я хочу сказати, що ми підемо до кінця, якщо треба, дійдемо до Європейського суду з прав людини, і це буде, на жаль, справа проти України. Так що завтра може бути апеляційний суд, це дуже важливо.

Думаю, що мій колега Олексій Мацука розповість про роботу в ООС, про що я не встигла розказати. Пан Олександр Мотузяник про дуже багато нібито добрих речей говорив, але, на жаль, це все не дуже працює. Макс Левін, який виступав переді мною, не захотів сказати про себе, але вчора, здається, його позбавили акредитації в зоні операції Об’єднаних сил.

І останнє про поліцію, теж важливо. Дмитро Реплянчук з двома іншими журналістами теж був побитий працівниками поліції у суді, який він ви­світлював, у жовтні 2017 року. Артем Шевченко, який тут присутній, казав, що керівник цього підрозділу був покараний. Ми писали запити, щоб дізна­тися, хто цей керівник, як саме він був покараний після внутрішнього розслідування, – ми не знаємо нічого. Звісно, впізнати людей у шоломах без номерних знаків поліція не може, тому це не завершилося нічим, справа не закрита, але вона не рухається. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо, пані Анастасіє, за вашу інформацію. Дякуємо за виступ.

Ми запрошуємо до виступу Олексія Мацуку, керівника громадської організації «Донецький інститут інформації». Будь ласка.

 

МАЦУКА О.В., керівник громадської організації «Донецький інститут інформації». Дякую за сьогоднішні парламентські слухання. Почну з того, що протягом п’яти років на непідконтрольних територіях в різні часи було затримано або заарештовано близько 80 журналістів, які здійснювали там свій професійний обов’язок. Один із них – Станіслав Асєєв, який і досі утримується в полоні в «ДНР», йому призначено 15 років пока­рання, як вони це називають. І мені здається, дуже важливо в цьому випадку, щоб угруповання «ДНР» і «ЛНР» усвідомили і розуміли, що ми тут, на великій Україні, стежимо за їхніми діями. І що жодні «парасольки», які вони створюють для того, щоб жодна інформація не мала витоку звідти, все одно не працюють.

Зрозуміло, що журналістів там засуджують не просто так. Журналісти для самопроголошеної влади є реальною небезпекою через ту штучність, яка на сьогодні там є з органами керування. Особисто я навіть маю вирок, так би мовити, за журналістську діяльність саме на непідконтрольній території, і якби вони могли, то одразу мене заарештували б. Крім мене, є ще декілька інших. І тому важливо, щоб у нас, у великій Україні, правоохоронні органи розуміли специфіку діяльності українських журналістів на непідконтрольній території.

І важливо, щоб було усвідомлення, що ми там, на непідконтрольних територіях, по крихтах збираємо інформацію, яка передає дійсність і реаль­ність, в якій опинилися українські громадяни. А це означає, що для україн­ської правоохоронної системи ми не є шпигунами або зрадниками і не є ворогами Української держави. Це потрібно максимально усвідомити і не лише сприяти нашій діяльності в зоні проведення ООС, а також розуміти мотиви, чому сьогодні українська журналістика працює в жахливих умовах на непідконтрольній території.

Окреме питання – Мінська платформа. На жаль, і там нам важко працювати. Тому що органи КДБ Білорусі співпрацюють з ФСБ, а ми інколи значимося в списках екстремістів Російської Федерації. Тому важливо, щоб держава ставила актуальні питання щодо роботи журналістів у Мінську.

І до колег журналістів. Треба відмовлятися від партійної самоцензури і працювати в інтересах нашої професії, для нашої аудиторії.

Остання репліка щодо роботи. Дайте, будь ласка, ще кілька секунд.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, завершуйте.

 

МАЦУКА О.В. Щодо роботи в зоні АТО. Дійсно, ми почули дуже яскраві звіти про те, як працює механізм доступу журналістів, але є пробле­ми. Наприклад, дуже погана координація між Міністерством оборони та Міністерством внутрішніх справ, коли у вас є акредитація Міноборони, але Міністерство внутрішніх справ постійно зупиняє на КПВВ, які між україн­ськими частинами, перевіряють знову і знову кожного журналіста. Координа­ції всередині ООС дуже мало. Коли ви отримуєте дозвіл від штабу ООС, приїжджаєте на місце, а там необхідно знову дозвіл отримувати. Таке вра­ження складається, що немає зацікавленості з боку Об’єднаних сил, щоб там працювали незалежні українські журналісти.

Хочу наголосити, що ці процедури треба покращувати. Для цього є платформа – «Донбас Медіа Форум». Запрошуємо, колеги, щороку там збирається близько 500 журналістів, які працюють з усіма цими проблем­ними питаннями. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Олексію.

Запрошую до виступу Павла Кужеєва, журналіста телеканалу «112 Україна». Будь ласка.

 

КУЖЕЄВ П.І., журналіст телеканалу «112 Україна». Вітаю, колеги! Вітаю всіх глядачів телеканалу «112 Україна» і в цій залі, і тих, хто зараз разом з нами на трансляції. Формат цієї зустрічі називається «слухання» і, попри мій скепсис, все-таки хочеться, щоб за підсумками цих слухань нас було почуто.

Отже, наближається до завершення непростий для каналу «112 Украї­на» 2019 рік. Для тих, хто не знає, я, можливо, розповім нову інформацію, той, хто в курсі, нехай згадає про те, що протягом 2019 року журналісти каналу «112 Україна» відчули на собі і фізичне насилля, і пережили терорис­тичний акт. Цифрові мовники телеканалу були позбавлені ліцензії з політич­них мотивів, а в парламенті утворена тимчасова слідча комісія, зокрема щодо телеканалу «112 Україна».

Нагадаю, що в ніч на 13 липня будівлю, в якій працює телеканал «112 Україна», було обстріляно з гранатомета. Постріл був спрямований та поцілив безпосередньо у вивіску телеканалу, граната пробила стіну наскрізь і влетіла на секцію сходів, тобто в те місце, де могли перебувати люди. Злочин було кваліфіковано як теракт, який на даний час розслідується Головним слідчим управлінням Служби безпеки України. І в день вчинення цього теракту, і після цього не було жодної реакції засудження цього злочину з боку перших осіб держави, зокрема Президента України. А відсутність реакції, як відомо, може дати сигнал щодо безкарності таких злочинів, і не лише вчинених проти телеканалу «112 Україна». Ми вже бачили це на при­кладі візитів всіляких радикальних сил і організацій.

Згодом, 28 серпня цього року, група осіб вчинила зухвалий напад на знімальну групу телеканалу «112 Україна», яка знімала матеріал щодо корупції та незаконної вирубки лісів. До речі, це якраз щодо заклику пана Президента, щоб і медіа, і все суспільство долучалися до боротьби з незакон­ним вирубуванням лісів. Ми туди поїхали і дістали, як кажуть, на горіхи. Частина нашої знімальної групи була заблокована в автівці, іншим журна­лістам чинилися перешкоди у здійсненні професійної діяльності, а один із журналістів, Олег Решетняк, зазнав побиття та отримав значні тілесні ушкод­ження. Ця справа розслідується поліцією Харківської області.

Ну, і на десерт. Звісно, всі ви знаєте про те, що мовників телеканалу «112 Україна» позбавили ліцензії. Дякуємо Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення. Ну, і ми також чекаємо, які ж плоди принесе діяльність тимчасової слідчої комісії проти телеканалів, утвореної вже новим складом парламенту.

Від імені всієї команди «112 Україна» я закликаю оголосити 2020 рік Роком забезпечення прав та свобод журналістів в Україні. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам, пане Павле.

До слова я запрошую народну депутатку України Ольгу Василенко-Смаглюк, фракція «Слуга народу». Будь ласка, пані Ольго.

 

ВАСИЛЕВСЬКА-СМАГЛЮК О.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань фінансів, податкової та митної політики (одномандатний виборчий округ № 96, Київська область, політична партія «Слуга народу»). Дякую, пані Олено. Ми разом з моєю колегою із фракції «Голос» Олександрою Устіновою вирішили зареєструвати ТСК, яка має на меті дослідити процес купівлі-продажу телеканалів, зазначених шановним колегою Павлом Кужеєвим, та дослідити вплив цих медіа на мозок українців. Ми підтримуємо свободу слова в Україні і наголошуємо на тому, що діяльність нашої тимчасової слідчої комісії буде відкритою і прозорою, що її результати не залежатимуть від жодних політичних віянь і вподобань, тому ми зареєстрували ТСК з різних політичних фракцій.

Ми розуміємо, що вільні медіа – це запорука демократії, і відстоюємо вільні медіа. Однак вже шостий рік в Україні триває війна, в якій головне поле бою, звісно, на Донбасі, але є ще й інше поле бою – інформаційне. Ми знаємо, що в Україні ініціювалися телемости «Надо поговорить», ми чує­мо  заклики про те, що треба просити пробачення у Російської Федерації і у Путіна задля миру в нашій країні. Це не має жодного стосунку до свободи слова, це інструмент тиску, це зброя, і вона в руках у людей, мета яких нам остаточно не зрозуміла.

Тому метою створення нашої тимчасової слідчої комісії є недопущення монополізації інформаційного ринку, зокрема ринку телевізійного мовлення, а також обмеження впливу Російської Федерації на інформаційний простір, протидія загрозам національній безпеці у сфері інформаційного простору.

Ми визначили основними завданнями нашої тимчасової слідчої комісії:

• проведення комплексної перевірки обставин придбання, джерел виплати та надходження коштів під час зміни власників зазначених трьох телеканалів;

• проведення дослідження щодо встановлення осіб, які прямо чи опосередковано брали участь у процесі зміни власників зазначених теле­каналів, є бенефіціарами, впливають на редакційну політику цих телеканалів;

• проведення дослідження щодо частки цих телеканалів на інформаційному ринку.

Ми хочемо провести перевірку відомостей щодо систематичного розповсюдження окремими національними телеканалами ідей і тез, які мо­жуть загрожувати національним інтересам України, а також безпеці нашої держави. Ми хочемо зрозуміти, з яких джерел фінансуються ці телеканали зараз і хто є їхніми остаточними спонсорами.

І ще раз запрошую всіх журналістів взяти участь у висвітленні роботи ТСК. Якщо у вас є дані, просимо вас про допомогу в розслідуванні. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пані Ольго.

І я з приємністю запрошую до виступу Вадима Карп’яка, журналіста телеканалу «ICTV». Прошу, пане Вадиме.

 

КАРП’ЯК В.Д., журналіст телеканалу «ICTV». Добрий день, пані і панове, колеги, пані головуюча! Свій короткий виступ почну з невеликого епіграфа, я його собі роздрукував, щоб зачитати. Це витримка з листа, який нещодавно надійшов на наш телеканал:

«Забороняю усім ЗМІ збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя, професійну або суспільну діяльність, окрім інформації, що ґрунтується на відповідних офіційних документах, будь-яких моїх зображень або записів».

На перший погляд, послухавши таке, може скластися враження, що це якась малоосвічена людина щось хоче від телеканалу «ICTV» – одного з найрейтинговіших телеканалів. Однак підпис нас переконує в протилеж­ному: цей лист надійшов від заступника начальника Головного управління Національної поліції України Євгена Шевцова. Тобто людина, відповідальна за безумовне виконання статті 171, вимагає від телеканалу отакого.

Тут дуже багато наводилося прикладів перешкоджання нашій профе­сійній діяльності. До речі, дуже мене потішила цифра, що за судовими ви­роками це коштує від 500 до 850 гривень. Думаю, кожен із присутніх у залі може собі дозволити перешкоджати журналістській діяльності і сплатити за  це штраф у 850 гривень. Але якщо ми хочемо це припинити, то ані парламентських слухань, ані запевнень влади у тому, що це погано і з цим треба боротися, недостатньо. Потрібна дія. Дії в цьому випадку – це конкрет­ні судові вироки. Нагадаю, що найтяжче покарання, яке передбачає стат­тя 171 Кримінального кодексу України, – три роки позбавлення волі. Поки не буде конкретних судових вироків за цією статтею, всі розмови так і залишаться розмовами.

Коли я кажу про дію, то маю на увазі не лише дії, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність. Я також маю на увазі, наприклад, останній випадок, коли з цієї трибуни на адресу журналістів у ложі преси лунали погрози звернутися до суду за те, що журналіст виконав свою професійну роботу, в даному разі фотороботу. І коли ми говоримо про дію, то, очевидно, маємо на увазі, що фракція, яку представляє цей народний депутат, теж повинна реагувати і показувати, що вона не допустить перешкоджання діяль­ності журналістів, інакше все це закінчиться величезним пшиком.

І останнє. Закінчуючи свою промову, яку я розпочав з того, що потрібні реальні судові вироки за статтею 171, хочу сказати, що дуже часто перешкод­жанням журналістської діяльності є надумані судові позови чиновників про захист честі і гідності, якими вони теж перешкоджають нашій діяльності. Добре, що телеканал «ICTV» може собі дозволити інколи по 30 аналогічних позовів у різних кінцях України тягнути, інші ЗМІ часто не можуть собі дозволити навіть 2-3 такі позови. Тому дії – і все у нас буде добре. Дуже дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам, пане Вадиме.

Запрошую до виступу пані Світлану Остапу, голову Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України, а ще заступницю шеф-редактора «Детектор медіа». Прошу, пані Світлано.

 

ОСТАПА С.В., заступник шеф-редактора інтернет-видання «Детектор медіа». Вітаю учасників парламентських слухань! Тема мого виступу: «Свобода слова в українському телепросторі». І ви зараз зрозумієте, що це пов’язано з темою сьогоднішніх парламентських слухань.

В Україні вже немає державної цензури, але журналістику не можна назвати вільною. Найбільші медіа-власники використовують свій медіа-ресурс як інструмент піару, прихованої реклами і економічної та політичної боротьби. Щодня моніторинги «Детектора медіа» фіксують у новинах олігар­хічних каналів піар та приховану рекламу власників. Мета таких новин – не поінформувати аудиторію, а просунути інтереси власника. Тут не йдеться про незалежну редакційну політику.

На каналі «Україна» – прихована реклама Ріната Ахметова.

На «Інтері» – піар ОПЗЖ Юрія Бойка.

Канал «1+1» відверто «мочить» політичних опонентів Ігоря Коломойського та «Слуги народу».

Менеджери і журналісти телеканалів «112» та «NewOne» говорять про утиски та наступ на свободу слова, але мовчать про те, як їхні програми просувають Віктора Медведчука та проросійську риторику.

Не думаю, що перетворення телеканалів на прибутковий бізнес, про що говорив Олександр Ткаченко, змінить ситуацію. Ринок поділений між олігархами, для яких медіа – це інструмент влади, а не джерело доходу.

Влада своїми діями, навмисними провокаціями та риторикою ставить під сумнів важливість медіа як суспільного інституту. Водночас ні перші особи, ні правоохоронні органи не перешкоджають агресивній кампанії проти медіа, яку провадять, зокрема, колишній соратник Януковича Андрій Портнов, представники проросійського видання «Страна.ua» та медіа Медведчука. Метою останніх, окрім залякування журналістів, є також профа­нація самого поняття журналістської професії.

Дедалі відвертіше поширюючи меседжі, співзвучні з кремлівською пропагандою, телеканали Медведчука за підтримки «Інтера» та ЗМІ, близьких до ОПЗЖ, роздмухують істерію на тему загрози свободі слова, закриття телеканалів. Таким чином ці канали захищаються від обґрунтованих претензій з боку регуляторних органів і відвертають увагу українського суспільства та міжнародних організацій від реальних проблем медіа в Україні.

Все це загрожує існуванню в Україні журналістики як професії. У нас журналістом називають себе юрист Портнов і народний депутат Кива тільки на підставі того, що вони телеведучі. Вважаю, що журналістом може нази­вати себе лише той, хто має основний прибуток від журналістської діяльності і дотримується Кодексу етики українського журналіста. Думаю, більшість так званих журналістів навіть не чули про такий кодекс. Журналістське середовище, на жаль, також розділене через ворожнечу між власниками їхніх медіа. Все це ослаблює професію зсередини.

Деякі діячі закидають нам, що ми ділимо журналістів на хороших і поганих. Ні, ми ділимо на журналістів і нежурналістів. Бити нікого не можна. Але чи можна вважати перешкоджанням саме журналістській діяль­ності напад на тих, хто робить так звані розслідування проти бізнес-кон­курента власника на замовлення самого власника? На мою думку, ні. І нехай не прикриваються ті, хто постраждав, журналістським статусом.

В Україні без сильної журналістської організації чи об’єднання таких організацій, якому довіряла б більшість журналістів, ми не зможемо ефек­тивно захищати наші права і професію. Пропоную до Рекомендацій парла­ментських слухань включити тезу про те, що поняття професійного журналі­ста потребує перегляду і чіткішого визначення з урахуванням викликів інтернетної епохи і дезінформації. Треба прив’язати журналістську діяльність до журналістських стандартів та відповідальності за їх недотримання. Професійній журналіст має завжди дотримуватися Кодексу етики україн­ського журналіста. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякуємо, пані Світлано.

Запрошую до виступу Володимира Притулу, керівника проекту «Крим. Реалії». Будь ласка.

 

ПРИТУЛА В.Є., керівник проекту «Крим. Реалії» Української служби «Радіо Свобода». Дякую. Доброго дня! Я одразу хочу наголосити, що виступатиму від свого імені, не від імені проекту «Крим. Реалії» і не від імені компанії «Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода». Перепрошую, я буду читати, щоб швидше, оскільки багато що хочу сказати.

Ми почали працювати в березні 2014 року і одразу ж зіштовхнулися з тиском і переслідуванням наших журналістів. Спершу це були проросійські парамілітарні угруповання, а потім – представники російських спецслужб. Відверте слідкування, прослуховування телефонів, пряме залякування, по­грози, цькування у ЗМІ, в соціальних мережах, фізичне перешкоджання нашій роботі, напади на журналістів, вилучення професійної техніки, виму­шена еміграція, депортація, недопуск на територію Криму, затримання, обшуки, арешти, суди, ув’язнення – з усім цим зіштовхнулися понад 60 на­ших журналістів, які співпрацювали з «Крим. Реалії», 27 із них (це точна цифра) під тиском російських силовиків були змушені припинити співпрацю з «Крим. Реалії», деякі взагалі пішли з професії, а 28 (це теж точна цифра) були змушені під тиском російських спецслужб залишити півострів, біль­шість із них зараз працюють у нашій редакції на материку. Наприкінці 2014 року ми змушені були закрити офіс у Сімферополі, а 2015 року повністю евакуювали редакцію за межі Криму.

Після цього російські спецслужби зосередилися на намаганні знищити нашу кореспондентську мережу і дискредитувати «Крим. Реалії». З квітня 2016 року російські силовики провели обшуки у помешканнях семи кримчан, яких запідозрили у співпраці з «Крим. Реалії». Проти одного з наших найяскравіших авторів – Миколи Семени висунули звинувачення у сепара­тизмі, засудили до двох з половиною років умовно і трьох років заборони на  журналістську діяльність. Нині 69-літній метр кримської журналістики, заслужений журналіст України потребує негайного лікування в київській клініці. На жаль, виїзд за межі Криму росіяни йому заборонили.

Ще ціла низка громадських журналістів, блогерів, які передавали нам інформацію, зазнають адміністративного і кримінального переслідування, ціла група з них перебувають в ув’язненні. Думаю, присутні тут колеги правозахисники з Криму ще згадають їхні прізвища і будуть розповідати про них детальніше.

Попри це, ми продовжуємо працювати в Криму (це я для Тані Печон­чик кажу), «Крим. Реалії» і зараз залишається кримським інформаційним проектом № 1. Ми маємо більше 2 мільйонів переглядів щомісяця, близько 4 мільйонів сторінок дивляться. Ми маємо три сайти, телепроект, маємо ціло­добове радіомовлення на більшу частину території Криму. Наші журналісти працюють у підпіллі, у важких умовах, під страхом…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, завершуйте.

 

ПРИТУЛА В.Є. Прошу звернути увагу, що «Крим. Реалії» – це частина великої міжнародної інформаційної компанії. Ми не ставимо перед собою жодних політичних чи геополітичних цілей, але у нас є місія – свобода слова, вільне поширення інформації в регіоні, де свобода слова утискується. І тому ми пишемо про переслідування всіх, хто не згоден, надаємо слово всім, хто його не має, намагаємося надавати весь спектр інформації всім, хто не може його отримати в офіційних кримських ЗМІ, всім – незалежно від політичних і геополітичних поглядів, – бо всі кримчани мають право знати. І  я хотів би, щоб українська влада і українське суспільство нас у цьому зрозуміли.

Ще буквально кілька секунд. Я про це зараз не збирався говорити, але змушений сказати, тому що кілька років тому ми зазнали досить жорсткого тролінгу тут, на материку, у Києві з боку впливової, авторитетної громад­ської організації, тому що у своїх інформаційних продуктах занадто мало вживали слова «окупаційна влада», «окупанти», тому що ми надавали слово не тільки проукраїнським активістам. І це для нас проблема. Ще раз кажу, я не збирався про це говорити, ми про це не говорили публічно, але зараз, оскільки керівник цієї організації – один із членів парламенту, керівник одного з впливових комітетів, я ще раз хочу сказати, що для нас розуміння нашої місії українським суспільством і українською владою дуже важливе. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякуємо вам, пане Володимире, за виступ.

Запрошую до виступу Еміля Курбедінова, правозахисника, який захищає кримськотатарських журналістів. Прошу.

 

КУРБЕДІНОВ Е.М., адвокат. Доброго дня! Коллеги, я зачитаю, щоб вкластися в регламент.

С начала 2014 года в Крыму развернулась масштабная кампания по искоренению независимых средств массовой информации. В рамках данной политики заблокирована трансляция украинских эфирных телеканалов и ра­дио. Первый крымскотатарский телеканал «ATR» после нескольких обысков и колоссального давления со стороны российской власти был вынужден переехать на материковую часть Украины. Заблокирован доступ ко мно­гим  Интернет-ресурсам: Liga.net, Цензор.нет, События.инфо, ATR, QHA, КрымSOS и другим. Осужден украинский журналист Мыкола Семена. Запрещен въезд основателю информагентства QHA Исмету Юкселю. Жур­налисткам Алене Савчук и Алине Смутко на 10 лет запретили въезд на территорию Крыма.

На этом фоне в Крыму сформировался институт гражданской журналистики: обычные граждане, которые небезразличны к происходящим вокруг них событиям, начали активно использовать социальные сети и пуб­ликовать свои материалы. Это фотографии из зала судебных заседаний по делам в отношении политзаключенных, прямые трансляции с мест обысков и массовых задержаний, интервью с пострадавшими от незаконных действий силовиков и тому подобное. Рискуя жизнью, несмотря на многократные угрозы, аресты, штрафы и психологическое давление, они делают свою работу. Таким образом, гражданские журналисты стали, фактически, един­ственным независимым источником информации в Крыму. Огромную роль в продвижении гражданской журналистики играет объединение «Крымская солидарность», которое более двух лет работает в Крыму.

Нариман Мемедеминов, Осман Арифмеметов, Рустем Шейхалиев, Ремзи Бекиров, Сервер Мустафаев и другие крымские татары, гражданские активисты, освещавшие события в Крыму, сейчас находятся под уголовным преследованием, в российских тюрьмах, являются политзаключенными. Их преследование российскими спецслужбами проводится с использованием излюбленного инструмента – якобы борьбы с терроризмом, и обвиняются эти гражданские журналисты по террористическим статьям. Нариман Мемедеми­нов уже осужден, Осману Арифмеметову, Рустему Шейхалиеву, Ремзи Бекирову, Серверу Мустафаеву грозит от 10 лет до пожизненного лишения свободы в колониях строгого режима. В нарушение IV Женевской конвенции и других международных норм их преследуют по российскому уголовному закону, содержат в следственных изоляторах годами, угоняют на территорию России и судят в военном суде. На сегодняшний день более 60 крымских татар, политзаключенных, обвиняются по террористическим статьям.

Гражданские журналисты по всем правилам должны быть свободны от любых преследований и иметь возможность свободно собирать и распро­странять информацию о положении на своей земле, о своих соотечествен­никах и единоверцах, освещать военные и иные преступления, похищения, угон на чужую территорию, давление и пытки в отношении мирных граждан. Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам за виступ, пане Емілю.

Запрошую до виступу Івана Верстюка, журналіста «Новое время». Немає?

Тоді запрошую до виступу Наталію Влащенко, генерального продюсера телеканалу «ZIK». Прошу.

 

ВЛАЩЕНКО Н.В., генеральний продюсер телеканалу «ZIK». Шановні друзі, вітаю всіх присутніх у цьому залі! Вітаю, шановні колеги! Я сьогодні була тут майже з початку парламентських слухань і з тривогою та надією слухала виступи колег. Із тривогою почула про те, що можливе запрова­дження покарання за маніпуляцію з інформацією, і те, що народні депутати говорили, що потрібно досліджувати мозок українців, як вони сприймають те чи інше, і що є журналісти чесні і нечесні, гарні і погані.

Сьогодні в цьому залі дуже багато говорили про вбивства та переслі­дування журналістів, про бездіяльність держави – про те, що відбувається, про це говорили всі. І зараз я хочу дуже коротко сказати про те, чому це відбувається, на що ми маємо чекати і на що маємо надіятися.

Потрібно сказати, що я особисто, як і десятки й сотні наших колег, пройшла через кампанії цькування, організовані конкретними людьми, конкретними політиками. Я називала публічно їхні імена, зверталася до тодішнього Президента Порошенка, правоохоронців, західних дипломатів – і не отримала жодного результату.

Однак справа зовсім не в мені. Я прийшла сюди говорити про все це, тому що вважаю головним ось що. Такі історії може розповідати будь-який громадянин нашої країни, якого щодня грабують, принижують, вбивають без жодного шансу на захист і справедливість. Отже, проблема не тільки в нас, журналістах, не в обмеженні свободі слова, не в намаганні закрити ті чи інші канали. Проблема в тому, що вже майже 30 років в Україні панує абсолютно безжальна і цинічна система, яка зневажає народ, включаючи журналістів. Система, де політики постійно та зухвало дерибанять державний бюджет, фармацевти підроблюють ліки і за десятки років померли сотні тисяч українців, судді та прокурори покривають убивць і засуджують невинних. Всі вони впевнені, що люди – це тільки біомаса, не варта ні поваги, ні співчуття, з якою потрібно рахуватися не більше, ніж із брудом на їхніх черевиках. Ця система ставиться до народу, а отже і до журналістів, гірше, ніж до своїх повій. Я перепрошую, але не можу уникнути цього порівняння, воно дуже актуальне зараз.

Проте як тільки журналіст насмілюється сказати правду, яка не подобається політику чи чиновнику, чи олігарху, відразу починається: треба дискредитувати, облити брудом, активізувати ботоферми, вдарити трубою по  голові, розстріляти біля під’їзду чи підірвати в машині. Я про це кажу не просто так, ви знаєте, які події відбувалися останніми роками. Вони не рахуються не тільки з нами, вони не рахуються з народом, і журналісти такі самі беззахисні і безправні, як і все суспільство. Допоки ця система існува­тиме, доти ми будемо безправні, і ніхто не зможе нас захистити.

Півроку тому відбулися зміни, 73 % громадян України проголосували і сказали, що вони незгодні так жити. З’явилася надія. Сьогодні почала працювати Рада з питань свободи слова та захисту журналістів при Прези­дентові України, подивимося, що вона зможе зробити.

На завершення хочу сказати, що є надія, є сподівання, зміни можливі, але нова реальність і нове суспільство можливі тільки після того, як ми всі об’єднаємося. Це стосується і нашого цеху. Дуже дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до виступу Євгенія Брагара, заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова. Прошу.

 

БРАГАР Є.В., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Слуга народу»). Доброго дня, шановні гості! Доброго дня, шановні народні депутати! Проблема безпеки діяльності жур­налістів потребує негайного вирішення. Важливо зазначити, що коли пред­ставники журналістської спільноти зазнають утисків, то від цього страждає не тільки професія журналіста, а й право громадян на отримання інформації, що є однією з основ демократичного суспільства.

Згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, яку Україна ратифікувала у 1997 році, кожен має право на свободу вираження поглядів, а також на одержання і передачу інформації та ідей без втручання органів державної влади.

Станом на сьогодні, в Україні недостатньо розроблена законодавча база, не визначені чіткі критерії, які регулювали б та створювали б умови для безпечної діяльності журналістів. Звідси випливає потреба відносності і суб’єктності визначення правових меж, що зумовлює постійне збереження проблем, серед яких – питання безпеки журналістської діяльності.

Серед найважливіших проблем варто виокремити жорстку редакційну політику деяких засобів масової інформації. Як же почуваються журналісти в системі такого редакційного терору? Психологічний тиск, застосування фінансових санкцій, погрози звільнення – це не повний список всіх тих за­ходів, з якими стикаються представники окремих ЗМІ. Що найстрашніше, ці засоби масової інформації виконують інтереси держави-агресора.

Серед інших проблем варто виділити численні випадки утиску журналістів, погроз та заборон, відсутність методик ефективного правового регулювання основних засад свободи слова. Ми також маємо визначити, де закінчується свобода слова і починається агресивна пропаганда.

Окрема серйозна проблема – діяльність журналістів на тимчасово окупованих територіях.

У разі невирішення цих проблем українське суспільство зіткнеться з тим, що українці втратять право на доступ до джерел інформації, з пору­шенням базових свобод людини, гарантованих Конституцією, а також з пану­ванням російської пропаганди в Україні. І що з цього випливає? Поразка в інформаційній війні.

Саме тому завданнями органів виконавчої та законодавчої влади є виконання рекомендацій Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні:

• розроблення та запровадження чітких критеріїв роботи працівників ЗМІ, передовсім це етичні аспекти та аспекти інформаційної безпеки держави;

• ініціювання проектів законів, які забезпечать право працівників ЗМІ на професійну діяльність, захистять їх від жорсткої редакційної політики окремих телеканалів, від погроз та нападів;

• здійснення контролю у сфері дотриманням свободи слова та безпеки журналістів;

• проведення моніторингу ефективності роботи правоохоронних органів у сфері безпеки діяльності журналістів.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо, пане Євгене, за ваш виступ.

До виступу запрошую пані Тетяну Попову, медіа-експертку, пред­ставницю громадської організації «Інформаційна безпека». Прошу.

 

ПОПОВА Т.В., головний експерт зі стратегічних комунікацій громадської організації «Інформаційна безпека». Доброго дня, шановні народні депутати! Шановні друзі і колеги журналісти! Передовсім хочу подякувати журналістам за довіру, за ваші голоси на мою підтримку на виборах членів Ради з питань свободи слова та захисту журналістів при Президентові України. Як ви знаєте, сьогодні зранку опублікований указ Президента, і наша рада почала роботу. Обіцяю робити все від мене залежне, щоб виправдати вашу довіру.

Ці парламентські слухання мали б відбутися як мінімум три роки тому, у 2016 році, коли почалася цинічна і цілеспрямована атака на журналістів і на свободу слова, в принципі, після публікації панамських офшорів. До речі, саме в день публікації другої хвилі панамських офшорів були опубліковані персональні дані тисяч журналістів на сумнозвісному сайті «Миротворець».

Я була тоді першим і єдиним представником уряду, хто відкрито став на бік журналістів і вимагав прибрати персональні дані українських та іноземних журналістів з цього сайту. Тому що це були ті самі журналісти, яких ми у 2014 році просили їхати на окуповані території і знімати матеріали про збиття літака рейсу MH17. На жаль, так і не був почутий наш заклик. Більше того, і журналісти, і я піддалися атакам і кампаніям з булінгу. Хоча представники МВС і представники СБУ добре знають, хто займається цим сайтом, до кого він відноситься, на жаль, база журналістів з їхніми персо­нальними даними досі не прибрана.

Більше того, замість того щоб стати українським Центром Візенталя, сайт перетворився на помийку, де попередня влада просто розправлялася із своїми політичними опонентами. Хочу нагадати, що там також знаходяться дані і Юлії Тимошенко, і Міхеіла Саакашвілі, Давида Сакварелідзе, навіть якийсь час дружини нинішнього Президента Володимира Зеленського. Ну, і на сайті досі лежать (хоча декілька разів представники МВС і Національної поліції запевняли мене, що ці дані прибрані, але це не так) дані тисяч жур­налістів з Associated Press, CNN, Reuters і українських ЗМІ, які там працю­вали на прохання української влади.

Ця публікація, звісно, негативно вплинула на сприйняття України у світі, дуже багато редакцій просто припинили направляти своїх журналістів на схід України. Журналісти почали отримувати погрози. До речі, я також отримувала погрози вбити членів моєї родини близько п’яти разів, росій­ською мовою. Коли ми прийшли до поліції подати заяву, нам просто сміяли­ся в обличчя.

Я закликаю представників МВС, ГПУ і СБУ розібратися, покарати винних та прибрати персональні дані журналістів. Ми, журналісти, які нада­вали свідчення у 2016 році, готові знову їх надати. Єдине, що ми вимагає­мо, – справедливості і правосуддя.

Також я дуже бажаю новим депутатам не повторювати попередників. Якщо вам нічого приховувати, журналісти будуть вашими друзями, вони допомагатимуть доносити вашу позицію до широкого загалу. Не треба з ни­ми битися, судитися, погрожувати, як робили попередники. Як бачите, це призведе до того, що ви втратите владу. І пам’ятайте, в нинішньому інформаційному світі все, що стоїть на шляху інформації, буде знесено самою історією. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пані Тетяно.

Запрошую до виступу Олега Горового, керівника інформаційного порталу «Перший Криворізький». Будь ласка.

 

ГОРОВИЙ О.В., керівник інформаційного порталу «Перший Криворізький». Доброго дня, друзі! Я прошу пані головуючу надати мій час нашому медіа-юристу Максиму Горелікову, бо саме він представляє наші інтереси в судах.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка.

 

ГОРЕЛІКОВ М.М., адвокат. Дякую, пані головуюча. Вітаю всіх учасників парламентських слухань! Хочу подякувати всім журналістам, які здійснюють журналістську діяльність в Україні, в надскладних умовах, оскільки правоохоронна система знаходиться в жахливому стані, відстоювати свої права дуже складно.

Хочу розповісти про стан справ у місті Кривому Розі. Всі журналісти знають статтю 171 Кримінального кодексу України, що передбачає покаран­ня за перешкоджання журналістській діяльності. Так ось 30 вересня 2019 ро­ку Дніпровський апеляційний суд ухвалив обвинувальний вирок саме за перешкоджання діяльності журналіста і притягнув обвинуваченого до відпо­відальності у вигляді одного року обмеження волі. Тобто це реальне покаран­ня, яке поніс обвинувачений за статтею 171.

На сьогодні, як вже відзначали попередні промовці, злочини проти діяльності журналістів прирівняні до злочинів проти працівників державного органу (це стаття 3451). Проте всі ми знаємо і всі правники розуміють, що за цією статтею не відбувається реєстрація в Єдиному державному реєстрі, тобто досудове розслідування не проводиться. Якщо журналіст звертається із заявою про вчинення кримінального злочину до слідчого органу, то слідчий, перш ніж зареєструвати відповідну заяву, шукає журналіста у Фейсбуку та перевіряє його діяльність, тобто має розуміння того, реєструвати чи не реєструвати. Як правило, діяльність слідчого не на користь журналіста, тобто вона не спрямована на захист прав журналістів.

У нас у Кривому Розі є декілька справ. На жаль, у своєму виступі керівник Національної поліції Ігор Клименко не згадав про них. Я особисто за статтею 171 веду три справи:

перша – це за якою ми отримали обвинувальний вирок від 30 вересня;

друга – 6 липня 2017 року було поранено оператора В’ячеслава Волка. Справу порушено за статтею 425 Кримінального кодексу України «Недбале ставлення до військової служби», оскільки Міністерство оборони в нашому місті проводило навчання, в результаті чого було поранено журналіста. Ця справа закривалася неодноразово;

і за заявою Скиби Софії Миколаївни справа також була порушена і кваліфікована за статтею 171 Кримінального кодексу України. Вона неодно­разово закривалася, оскільки слідчі не зацікавлені в розслідуванні цієї справи.

Тому стан справ щодо захисту прав журналістів на сьогодні просто жахливий. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам за виступ.

І я запрошую до слова Валерія Іванова, президента Академії української преси. Прошу.

 

ІВАНОВ В.Ф., президент Міжнародного благодійного фонду «Академія української преси». Шановні колеги! Майже два роки в цьому залі вшановувалася пам’ять черкаського журналіста Василя Сергієнка. Отже, ще два роки тому на рівні парламенту декларувалася необхідність довести справу Сергієнка до кінця і покарати вбивць. Була започаткована журналіст­ська премія Сергієнка, яка мала нагадувати владі про цей резонансний злочин.

Минуло два роки. За цей час із п’яти затриманих підозрюваних у вбивстві суд відпустив трьох – одного під заставу, двох під домашній арешт. Щоб гальмувати процес, змінено 13 колегій суддів та 6 районних суд­дів, кожен із яких починав розгляд справи заново.

Система чинить шалений опір, гроші та зв’язки залишаються домінуючим фактором і після зміни влади в Україні. Для регіональних князьків та впливових кланів у судовій та правоохоронній системі мало що змінюється. Сьогодні майже нічого не заважає журналістам критикувати Зеленського, Богдана, Гончарука чи Баканова, але якщо журналіст торк­неться місцевого чиновницько-бізнесового клану, його починають системно знищувати, відкриваються замовні кримінальні справи, наклада­ється арешт на майно, чиниться тиск на близьких.

Моя родина відчула на собі, що означає зачепити інтереси людей, які пустили глибоке корупційне коріння в силових структурах. Мій син брав участь у проекті журналістських розслідувань, який мав необережність роз­повісти про бізнес родини високопосадовця з Головного слідчого управління Національної поліції України Євгена Шевцова. Це той самий пан, який про­бує лякати журналістів і якого вже згадував колега з ICTV.

У відповідь на розслідування учасників журналістського проекту об’єднали з геть незнайомими людьми та оголосили членами одного злочин­ного угруповання. Почався шалений тиск не лише на журналістів, а й на їхніх близьких. На абсолютно брехливих підставах співробітники управління Шевцова обшукали моє помешкання, арештували рахунки, направили купу запитів, у тому числі до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де я завідую кафедрою, вимагаючи надати всі документи за всі 30 років моєї роботи. Все це, щоб помститися моєму синові.

Звичайно, я не порівнюю цю ситуацію із злочином проти Василя Сергієнка, але важко говорити про свободу слова в країні, якщо у нас залишилися системні проблеми з тиском на журналістів. І вирішувати це треба терміново, передовсім потрібне очищення системи Національної полі­ції та встановлення дійсно незалежного правосуддя. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую вам за виступ.

Запрошую до слова Сергія Чернявського, проректора Національної академії внутрішніх справ. Будь ласка.

 

ЧЕРНЯВСЬКИЙ С.С., проректор Національної академії внутрішніх справ. Доброго дня, шановні учасники парламентських слухань! Інфор­маційне суспільство, до якого всі ми прагнемо, вимагає реального налаго­дження контакту і комунікації між ЗМІ та владою в особі правоохоронних органів. І важливе місце в цій комунікації посідають заклади вищої освіти із  специфічними умовами навчання, які здійснюють всі види підготовки поліцейських та інших категорій правоохоронців. У цьому плані ми вивчили свої потенційні можливості і наразі готові до розширення формату такої співпраці.

Зокрема, в межах проекту Ради Європи за підтримки Міністерства внутрішніх справ України вперше в Україні нами проведені досить масштабні тренінгові курси з питань захисту професійної діяльності і безпеки журналістів для всіх категорій слідчих, прокурорів і суддів. Розглядалися найбільш актуальні питання, що виникають у діяльності ЗМІ і право­охоронних органів, – щодо кваліфікації кримінальних правопорушень відпо­відної категорії, збирання доказів у конкретних ситуаціях, конфліктних і без­конфліктних, у разі загрози безпеці журналістів, зокрема у кіберпросторі, (про це сьогодні вже говорили).

На сьогодні зусиллями трьох спеціалізованих вишів – Національної школи суддів, Національної академії прокуратури і Національної академії внутрішніх справ – завершується створення спеціалізованого курсу з безпеки журналістів. Ідеться про створення єдиних стандартів підготовки поліцей­ських, прокурорів і суддів щодо питань захисту інформаційного простору і захисту безпеки журналістів.

Курс складається із загальної та варіативної частин. Зокрема, у варіативній частині розглядаються такі болючі і актуальні проблеми, як внесення заяв до ЄРДР (на цьому наголошував попередній промовець), по­дання заяв про визнання журналістів потерпілими тощо. І ситуації взаємодії, які виникають повсякчас, – у разі нападу на журналістів, побиття, перешко­джання проведенню відеозйомки, перешкоджання у збиранні певної інфор­мації, – моделі і алгоритми поведінки поліцейських та представників ЗМІ на місці події у разі вчинення злочину, у разі різних аварій, техногенних катастроф, дорожньо-транспортних пригод, у разі подання журналістських звернень і щодо багатьох інших питань.

Позитивно зарекомендувала себе практика запрошення представників ЗМІ для проведення комплексних і тактико-спеціальних навчань за участю різних служб поліції і Національної гвардії. Вони виявилися найбільш пози­тивними і результативними, коли ми готували особовий склад до участі в  охороні публічного порядку під час парламентських і президентських виборів.

Ми також готові запропонувати базу навчальних закладів системи МВС для проведення тренінгів з особистої безпеки журналістів, а саме щодо використання зброї, застосування прийомів самооборони, навичок безпечної поведінки у натовпі, надання домедичної невідкладної допомоги і за багатьма іншими напрямами. Думаю, це зацікавить ваших колег. Готові також роз­глянути інші можливі напрями співпраці. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Сергію.

Запрошую до виступу Олесю Медведєву, кореспондентку інтернет-видання «Страна.ua». Прошу.

 

МЕДВЕДЄВА О.І., кореспондент інтернет-видання «Страна.ua». Добрый день, уважаемые коллеги! Добрый день всем, кто присутствует в этом зале! Когда я шла на эти парламентские слушания, они, по-моему, назывались «Безопасность деятельности журналистов в Украине: состояние, проблемы и пути их решения». Но почему-то после выступления предста­вителей власти, а именно профильного министра господина Бородянского и руководителя профильного комитета господина Ткаченко, складывается впечатление, что я побывала на презентации трибунала против журналистов. Вместо обсуждения того, как защитить журналистов, почему не реализуется право журналистов на профессиональную деятельность, почему им продол­жают угрожать праворадикальные группировки и тому подобное, почему-то идут угрозы в адрес журналистов, предложения о цензурировании, называ­ние каких-то СМИ манипулятивными и прочее, и прочее.

Я хочу напомнить, что риторика ненависти, которая продуцировалась и культивировалась в последние пять лет, как раз является стимулятором нападений на журналистов, а также способствует тому, что украинское общество оправдывает нападения на журналистов и представителей медиа. Этим занимаются не только представители власти, но и работники некоторых средств массовой информации и организаций, которые именуют себя «медиа над медиа». К сожалению, так получается. И мне хотелось бы призвать и власть, и коллег журналистов перестать угрожать журналистам, перестать давить на украинские СМИ и журналистов и все-таки заняться своей профильной деятельностью и отстаивать права журналистов. Наконец-то хотелось бы это увидеть.

Я представляю СМИ, на которое на протяжении последних четырех лет очень много давили и со стороны власти, и со стороны спецслужб. Против нашего главного редактора Игоря Гужвы, который сейчас получил убежище в Австрии и находится там, открыто пять сфабрикованных уголовных дел. Это все было при Порошенко.

При новой власти что мы видим? Изменений никаких нет. Мои персональные данные тоже есть на сайте «Миротворец», этот сайт до сих пор работает.

Касательно Олеся Бузины. Я хотела бы призвать всех коллег не стесняться произносить эту фамилию, потому что, по-моему, только предсе­датель Комитета по вопросам свободы слова Нестор Иванович Шуфрич осмелился ее произнести. После травли своих коллег, после травли со сто­роны ультраправых радикальных группировок Олеся Бузину убили, при этом за пару дней до убийства его данные были внесены на «Миротворец».

Хочу призвать всех – и власти, и правоохранительные органы – пере­стать давить на журналистов, перестать оправдывать это какими-то своими воззрениями, якобы не такими журналистскими стандартами, которыми ру­ководствуется медиа, и наконец-то выполнить свою работу – защитить журналистов, прекратить нападения на них. Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова Тетяну Цибу, голову підкомітету з питань права громадян на інформацію Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова. Прошу, пані Тетяно.

 

ЦИБА Т.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Слуга народу»). Доброго дня, шановні колеги! Одразу хочу сказати, що, безумовно, свобода слова і безпека діяльності журналістів в Україні – це надзвичайно важливо. Ми послухали сьогодні правоохоронців, послухали виступи журналістів, наших колег з громадських організацій, які цим опікуються, і всі ми знаємо, що це дійсно реальна проблема.

Водночас хочу знову-таки зазначити (попередній спікер теж про це говорила), що мова ненависті, яка роз’їдає наше суспільство, – це насправді причина, через яку суспільство починає толерувати насилля, у тому числі закривати очі на те, що злочини проти журналістів не розслідуються. Ми не можемо цього допустити. Звісно, правоохоронці мають працювати краще. Зрозуміло, що дуже слушні рекомендації громадських організацій щодо виправлення якихось огріхів у законодавстві ми обов’язково візьмемо до уваги, будемо над цим працювати.

Проте журналісти і всі люди, які мають стосунок до ЗМІ, мають розуміти, що мова ненависті вбиває всіх. І тому питання маніпулювання суспільною свідомістю теж надзвичайно важливе, воно вже перезріло в на­шому суспільстві. Особливо це актуально під час гібридної війни, складовою якої є інформаційна війна, і всі ми є жертвами цієї війни.

Насправді мова ненависті включає не тільки образи на адресу журналі­стів чи на адресу держави, це і співвідношення негативної та позитивної інформації, яке у нас не дотримується. У здоровому суспільстві має бути не менше двох третин нейтральної або позитивної інформації. Якщо ми подиви­мося на наше інформаційне поле, то значно більше третини – це суцільна зрада, суцільні вбивства і різна інша, вибачте на слові, інформаційна чорну­ха. То що ми будуємо?

Саме в Російській Федерації говорили про те, що ми не можемо обмежувати показування сцен насилля на телебаченні, тому що це нібито шкодить патріотичному вихованню. Про це говорили в Росії. Ми хочемо таке саме? Чому ми до цього йдемо?

Шановні журналісти! Шановні колеги! Ми всі знаємо, що розруха починається в головах. То давайте викинемо цю розруху з голів і будемо разом будувати нормальне, здорове суспільство. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пані Тетяно.

Запрошую до виступу Сергія Штурхецького, голову Комітету Всеукраїнської професійної спілки «Незалежна медіа-профспілка України». Будь ласка.

 

ШТУРХЕЦЬКИЙ С.В., голова Комітету Всеукраїнської професійної спілки «Незалежна медіа-профспілка України». Шановні учасниці та учасники парламентських слухань! Радий тут бачити вас живими, здоровими. Дозвольте подякувати організаторам за можливість донести позицію Всеукраїнської професійної спілки «Незалежна медіа-профспілка України» щодо такого життєво важливого питання, як безпека журналістів. На мою думку, воно має декілька аспектів.

Перший аспект – це фізична безпека, підвищений рівень небезпеки при виконанні журналістами редакційних завдань. Журналістам зрозуміло, що треба бути обережним, але, на жаль, цьому добре не навчають у школах та університетах. Однак і виступи попередніх промовців, і наша спільна робота з Міжнародною федерацією журналістів, з деякими вишами дає підстави для стриманого оптимізму, що вже невдовзі у нас з’являться добрі практичні курси з безпеки.

Окремий біль – неуважне ставлення власників редакцій до умов праці журналістів, безвідповідальність керівництва щодо захисту своїх підлеглих. Напевно, вже настав час для проведення великого національного круглого столу з цього питання, щоб всі почали говорити про обов’язкове страхування журналістів від нещасного випадку, обов’язкове страхування їхньої роботи.

Тому ми маємо дати відповідь на запитання: чи хочемо ми мати захищених журналістів? Очевидно, що так. Питання тільки, чи дадуть на це запитання ствердну відповідь власники медіа, бо це пов’язано з додатковими витратами, і політики, яким, можливо, легше маніпулювати незахищеними журналістами.

Зрештою, бюрократичні лабіринти не дають нам змоги скористатися навіть тими маленькими можливостями захисту, які є. Наприклад, у березні міжвідомча спеціальна комісія так і не змогла видати стипендію вдові журналіста Веремія, тому що там, бачте, був певний юридичний казус, як вони сказали. І до сьогодні цей казус, який вирішується одним рішенням Кабінету Міністрів, не усунуто.

Звісно, нарікання викликає і система обліку злочинів проти журналістів (статтею 171). Знаєте, атестація відбулася, але наша поліція взяла на озброєння деякі міліцейські речі. Наприклад, у Херсоні 21 жовтня Костянтин Риженко подав заяву, на яку отримав відповідь, що не було ніякого пере­шкоджання. Тобто не бачить поліція відео, не бачить, що було перешкоджан­ня. Принагідно хочу сказати, що ми не дозволимо, в тому числі і завдяки колезі Людмилі Панкратовій, цьому випадку забутися.

Хотілося б також висловити подяку. Буквально вчора була погроза в соціальних мережах на адресу журналістки Галини Єреміци у Чернівецькій області. Дякую начальнику обласного управління, який терміново втрутився в ситуацію, вже відібрана заява, пояснення і проводиться перевірка.

Другий аспект – цифрова безпека.

Третій аспект – професійна етика. Якщо ми з вами, журналісти, не візьмемося за саморегулювання, то хтось візьметься за регулювання.

У цій залі не було ще жодного скликання, в якому не з’являлися б діячі, які продукують закони на захист суспільної моралі або проти наклепу, або ще щось. Тому якщо ми самі не візьмемося за саморегулювання, то тільки підвищимо їхні апетити. Ну, зал тут такий, не знаю, чи пороблено, чи ще щось, але так воно робиться.

Успіху ми досягнемо, якщо будемо працювати разом. І дозвольте ще раз нагадати гасло профспілок: у єдності – наша сила. Ну, і дякую, що живі. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Сергію.

Слово надається Богдану Амінову, спеціальному кореспонденту телеканалу «NewsОne». Будь ласка.

 

АМІНОВ Б.Ю., спеціальний кореспондент телеканалу «NewsОne». Вітаю всіх присутніх! Слухаючи колишніх працівників медіа, а нині політиків, склалося враження таке: як швидко змінюються думки, як швидко змінюються люди.

Виступ почну з того, що я погоджуюся з народним депутатом Олександром Ткаченком щодо наявності впливу власників на телеканали. І  чомусь згадується відео із записом розмови одного колишнього топ-менеджера каналу з власником, де той у грубій і принизливій формі дає вказівки. Це треба припиняти – я цілком погоджуюся.

Дивуюся я також з виступу представників видання «Детектор медіа»,  які кажуть, що хтось журналіст, а хтось нежурналіст. Поки ми всі працюємо з редакційними посвідченнями на телеканалах, які не порушують законодавство, гадаю, що не варто когось називати нежурналістом. Я вва­жаю, що це неправильно, і сподіваюся, колеги мене в цьому підтримують.

А тепер про інше. Загалом стаття 171 Кримінального кодексу України є мертвою, вона не працює. І перед тим, як говорити в цій залі про якісь нові закони, про регулювання діяльності журналістів, про контроль над медіа, було б доцільно забезпечити дію тих законів, які вже є, які мають працювати, але чомусь не працюють.

Дивуюся з розмови Артема Шевченка рік тому, після регулярних нападів на наших журналістів, коли він казав: «А чи за всіма фактами штовханини, плювків в обличчя треба реєструвати кримінальні провад­ження?» Так ось я вважаю, що треба реєструвати кримінальні провадження все-таки за всіма нападами на журналістів, і не треба гратися у вибіркову справедливість.

Я маю підстави про це говорити, адже на телеканал NewsОne регулярно здійснюються напади, чиниться фізичне насильство, погрози життю, погрози здоров’ю. І це не смішно. Антипатія людей до таких випадків мене дуже вражає. Нагадаю буквально кілька випадків:

18 вересня 2018 року – напад на нашу кореспондентку Дарину Бєляєву, вдарили по голові шматком льоду. Справа надійшла до суду, але жодного покараного;

жовтень 2018 року – Анастасію Пшеничну облили невідомою речовиною. Все зафіксовано на відео, це сталося під Міністерством внутрішніх справ. Жодного покараного;

листопад 2018 року – у Харкові напали на нашу кореспондентку, яка висвітлювала подію, намагалися забрати техніку в присутності поліції. Жодного втручання не було, жодного покараного. Ця справа зараз у суді, але надії на те, що вона буде доведена до кінця і винні будуть покарані, дуже мало.

І завершити хочу тим, що політики і чиновники, які гадають, що мають монополію на правду, і вигадують нові механізми, як контролювати неугодних журналістів, мають знати, що при владі вони будуть не завжди. Ще раз повторюю, що влада не має монополії на правду і ніколи не буде мати в демократичній Україні – я в це вірю. І привіт Нацраді з питань телебачення і радіомовлення. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам за виступ.

До виступу запрошую пані Тетяну Котюжинську, голову правління Громадської спілки «Національна асоціація українських медіа». Будь ласка.

 

КОТЮЖИНСЬКА Т.Г., голова правління Громадської спілки «Національна асоціація українських медіа». Шановна пані головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Я хочу привернути вашу увагу до проекту Рекомендацій наших парламентських слухань. Я тут не побачила взагалі жодного слова ані про кримінальну відповідальність, яку сьогодні обговорюють з початку слухань, ані про якісь форми державної підтримки для неолігархічних редакцій, неолігархічних каналів.

І хочу ще наголосити, що минулим скликанням Верховної Ради прийнято Закон України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації». І зараз через суди, фактично, відбувається відкочування назад. Суди починають визнавати документи про реформуванню редакцій такими, що не відповідають закону. Для чого? Щоб забрати приміщення. Зазначеним законом передбачено три форми державної підтримки, одна з них – пільгове надання приміщень в оренду, а друга – одноразова державна підтримка. Нічого з цього не було зроблено.

Ми багато говоримо про статус журналіста і визначаємо, хто є журналістом. Безумовно, це має велике значення для кваліфікації кримі­нальних проваджень. Але давайте поговоримо про запобігання злочинам, про якусь превенцію. Я вважаю, що саме для цього потрібно саморегулювання.

Щодо доступу до публічної інформації і доступу до інформації. У нас є право журналіста бути прийнятим посадовими особами, є право отримувати акредитацію та інформацію. Однак у нас дуже мало в законодавстві за­значено про обов’язок органів державної влади проводити відкрито засідання своїх колегіальних органів, запрошувати туди журналістів, не передбачена відповідальність, якщо вони цього не роблять. У нас дуже мало врегульована відповідальність за ненадання акредитації журналістам, за незаконну відмову в акредитації. І саме на цьому я хотіла б наголосити. Я дуже хотіла б побачити ці пропозиції в затверджених Рекомендаціях, які підготує Комітет з питань свободи слова.

І безумовно, я дуже розраховую на підтримку Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, який зверне увагу на те, що треба не тільки лаяти і обмежувати олігархічні телеканали, а ще потрібно надавати підтримку маленьким редакціям, які точно не є олігархічними і точно по­требують цієї підтримки. Дякую дуже (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую, пані Тетяно.

Зараз я запрошую до виступу Олега Булашева, головного редактора «Кременчуцької газети», а також співзасновника громадської організації «Кременчуцьке громадське телебачення». Прошу.

 

БУЛАШЕВ О.О., директор приватного підприємства «Кременчуцька газета». Доброго дня, колеги! Ми сьогодні дуже багато часу приділили порушенням прав журналістів. Я хочу розповісти про події, що відбуваються в місті Кременчуці на Полтавщині, і підкреслити, що все починається з ма­лого. З того, що Кременчуцький міський голова повністю ігнорує журналі­стів. З того, що керівник патрульної поліції майже демонстративно порушує закон, бреше журналістам. Отже, по черзі.

Перше. Вважаю, що останніми роками, в умовах гібридної війни, ми багато часу приділяємо фізичній і цифровій безпеці журналістів, а крім того, треба говорити і про безпеку психологічну. На мою думку, журналісти регіональних видань працюють у специфічних умовах. У малих містах, де все нібито тихо і всі один одного знають, опозиційні до місцевої влади журналі­сти або засоби масової інформації стають об’єктом системного цькування і  на офіційних зустрічах, і на сесіях міської ради, і на різних нарадах. І навіть у соціальних мережах, де від фейкових коментаторів, скоріше за все, про­плачених владою, ми про себе стільки бруду читаємо, що іноді думаєш: навіщо я пішов працювати в журналістику?

Один приклад такого психологічного тиску. У Кременчуці влада недавно влаштувала, як би м’якше сказати, показове покарання для журна­лістів, які разом із депутатом прийшли до школи, реагуючи на скарги батьків, подивитися на якість харчування учнів. Нас не впустили. Журналісти подали до поліції заяву про перешкоджання професійній діяльності. Незабаром у ме­рії вже зібрали педагогів, де з високої трибуни безліч звинувачень лилося на адресу ЗМІ.

Або ще такий приклад. У Кременчуці є сайт (не буду його називати, аби не піарити), який дозволяє собі писати все що завгодно, обливати брудом з голови до ніг. Юридично подати в суд на нього неможливо, бо, по-перше, це вже начебто і не сайт, а по-друге, зареєстрований він далеко за кордоном.

Я вважаю, що професійним об’єднанням журналістів слід звернути на це увагу і підготувати експертні рекомендації та алгоритми захисту журна­лістів у подібних умовах, тому що, кажучи про фізичну небезпеку, ми ігнору­ємо ризики і першопричини.

І друге, знову про те, що все починається з малого. Прошу представника Національної поліції зафіксувати. Я бачу, що вже пішов Антон Геращенко, є Артем Шевченко. Послухайте, будь ласка, і відреагуйте на це, тим паче що журналісти готові надати факти. У Кременчуці є начальник батальйону патрульної поліції Олександр Борзенко. Я так розумію, що у нього великий «дах» у вашому відомстві, тому що він собі дозволяє дуже багато, а перевірки його діяльності поки що не знаходять порушень або нам про це не повідомляється. Кримінальну справу за перешкоджання ним жур­налістській діяльності ДБР все розслідує, розслідує і розслідує. Спочатку цей горе-керівник вивів із сесії міської ради оператора приватної телекомпанії «Візит», бо меру і частині депутатів не сподобалися написи на його футболці (це була назва рок-гурту)…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, завершуйте.

 

БУЛАШЕВ О.О. Він своїми діями, схоже, розвалює систему зсередини. Про яку довіру громадян до патрульної поліції може йти мова, адже довіра – це основний критерій роботи поліції, якщо такі керівники своїми діями довіру тільки руйнують? Його дії критикують і судді, і депу­тати, і представники поліції, і громадські активісти. Ми пишемо-пишемо про це, але віз і нині там.

Закінчуючи виступ, ще раз підкреслю, що все починається з малого. І якщо зараз не думати про психологічну безпеку, не реагувати на дії, про які я розповів, то, думаю, тоді гріш ціна таким нашим зібранням, і в майбутньо­му ми будемо чути ще більше страшних фактів про порушення прав журналістів. Однак давайте вірити в краще і разом боротися за наші права. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо вам, пане Олегу, за виступ.

У нас залишилося буквально два виступи до підбиття підсумків. Запрошую до слова Тетяну Калиновську, головного редактора газети «Черкаський край». Будь ласка.

 

КАЛИНОВСЬКА Т.С., керівник ТОВ «Редакція газети «Черкаський край». Шановні учасники парламентських слухань! Дорогі колеги! Дорогі українці, які мають можливість чути пряму трансляцію, в тому числі і завдя­ки праці журналістів! Цінність журналістики – підтримка розвитку демокра­тії. Працівники медіа змушують суспільство мислити, аналізувати, вони руйнують стереотипи, відкривають правду і неправду. І це, безумовно, подо­бається не всім.

Реальною загрозою свободі слова у нас на Черкащині, як і в усій Україні, залишаються погрози, утиски, побиття і навіть вбивства. Сьогодні в цьому залі кілька разів згадували Василя Сергієнка і Вадима Комарова, це наші черкаські хлопці, які працюють… вибачте, працювали пліч-о-пліч з на­ми. Взагалі за роки незалежності на Черкащині загинули чотири журналісти.

10 травня 1996 року Ігор Грушецький – кореспондент газети «Україна-Центр» у Черкасах був знайдений біля власного будинку з пораненням голови і внаслідок травми помер.

У серпні 1998 року Микола Ракшанов – журналіст черкаської газети «Факти» залишив цей світ через завдану черепно-мозкову травму.

Досі на волі замовники і виконавці вбивства Василя Сергієнка з Корсуня-Шевченківського. 4 квітня 2014 року наш колега був викрадений із рідного дому та вбитий. Наступного дня його тіло було знайдено в лісі з кайданками на руках та слідами жорстоких катувань.

20 червня 2019 року помер наш колега Вадим Комаров, громадський активіст, блогер, журналіст газети «Антена», засновник і видавець регіональ­них видань «Фактор» та «Черкаські відгуки». Журналіста намагалися застре­лити в 2016 році через два резонансні розслідування щодо суддів і право­охоронців. І досі винуватці цього злочину не знайдені, замовники вбивства не покарані, а хід розслідування взяв під свій контроль Президент України Володимир Зеленський.

На Черкащині є факти побиття цілих родин. У гетьманській столиці Чигирині черепно-мозкової травми зазнала головний редактор газети «Чиги­ринські вісті» Наталія Лебеденко, присутня в цьому залі. Побито її дочку. Агресивний натовп, який побачив в автобусі смію головної редакторки, побив навіть її малих малолітніх онуків. Знаєте, який штраф присудили? Менший, ніж плата за участь у цих мітингах.

Наш черкаський фотокореспондент Ігор Єфімов п’ять років доводить Феміді, що черкаський «Беркут», який побив його на черкаській дамбі під час Революції Гідності, насправді бив журналіста. Ігор Єфімов пройшов через усі кола судової системи, і справу знову повернуто на початковий розгляд у Черкаси.

Фактично, у жодній з резонансних справ, відкритих за фактами побиття і вбивств журналістів у Черкаській області, не названо ні винуватців, ні замовників, хоча дуже на це сподіваємося. Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пані Тетяно.

Запрошую до слова Андрія Куликова, голову Комісії з журналістської етики, співзасновника телерадіокомпанії «Громадське радіо». Просимо, пане Андрію.

 

КУЛИКОВ А.В., голова Комісії з журналістської етики. Дякую. Шановна аудиторіє! Мені здається, це слово сьогодні тут ще не лунало. І тому на самому початку я хочу підтримати Наталію Влащенко в тому, що вона поставила боротьбу за підвищення безпеки журналістської діяльності у контекст із проблемами, які має наша аудиторія. Тільки нас захищати, тіль­ки наше становище підвищувати – це не тільки не продуктивно, а й часто-густо може викликати зворотну реакцію і насправді погіршувати становище. Якщо журналістки й журналісти опиняються у привілейованому становищі, це викликає, з одного боку, потребу, спокусу в інших людей набути трав­матичну зброю або дещо інше, полегшений виїзд за кордон і так далі. А коли їм це не вдається, якщо ми чесні і не надаємо редакційні посвідчення будь-кому, тоді виникає агресія проти журналісток і журналістів. Тому – спіль­ність з аудиторією, спільність розуміння того, що громадянське суспільство в Україні будується і завдяки нашим зусиллям, а не у відриві від нас.

Підтримую, тим не менше, і пані Остапу, коли вона говорила про те, що потрібно відрізняти журналістів від нежурналістів. Я думаю, вона не мала на увазі, хто на який канал працює, вона мала на увазі насамперед хто є насправді журналістом, хто працює відповідно до етичного кодексу, який вона тут згадувала.

Питання безпеки журналістів останніми роками дуже політизується. Політики мають не загравати з медіа з метою самопіару, а сприяти реальному розслідуванню фактів реального перешкоджання реальній журналістській діяльності. І щоб зрозуміти, чи це реальні журналістки і журналісти, поди­віться, чи дотримуються вони професійних стандартів.

І коли пані Медведєва каже, що це останніх п’ять років, або коли пані Попова каже, що після публікації панамських офшорних документів… Ні, почалося все набагато раніше, згадайте висловлювання народного депутата Табачника: «80 % журналістів в Україні – холуї» – і так далі, і так далі. Витягли на світ тезу про те, що нібито журналісткою і журналістом можуть бути всі, і в результаті намагаються знищити престиж професії.

А тому я різко заперечую проти характеристики журналістики як четвертої влади. Це насправді четвертий стан (як це було французькою мовою, в оригіналі), четвертий стан, не пов’язаний з владою. Якщо ми проти влади або критикуємо, нас не задовольняє влада, ми не можемо бути її четвертою гілкою, ми маємо бути станом, який усвідомлює себе частиною суспільства.

Ну, і, знаєте, дуже хочеться зачитати. Заява медіа-руху, яка засуджує дії Андрія Портнова, колишнього народного депутата, екс-заступника Глави Адміністрації Президента Віктора Януковича, який погрожує редакції про­грами журналістських розслідувань «Схеми». Ви знаєте, в чому полягає суть конфлікту. Зокрема, у своєму телеграм-каналі Портнов уже виклав персо­нальні дані водія знімальної групи, яка досліджує діяльність екс-посадовця, його повні паспортні дані та домашню адресу, номери авто і дані, що свідчать про стеження за його місцем проживання. Ми сьогодні тут говорили, ми маємо колег підтримати солідарно і це має пролунати на цілу країну, наскільки можливо.

Далі учасники медіа-руху кажуть: «Ми категорично засуджуємо такі дії політики Портнова, розцінюємо їх як тиск на свободу слова та вважатимемо, що вони містять ознаки кримінального правопорушення. Зокрема, Портнов розголосив особисту інформацію та погрожував фізичною шкодою журна­лістам, які проводять розслідування щодо його зв’язків з новою владою».

А престижність нашої професії підкреслюється тим, як намагався виправдати свої дії народний депутат Яременко, коли сказав: «А ми це зро­били для того, щоб заманити журналістів у пастку, створити ситуацію і по­казати, що вони роблять не те».

Будьмо пильні, не потрапляймо у пастки, а головне, пам’ятайте, що є 40 чи скільки мільйонів українців, яким ми не байдужі, і ми маємо бути небайдужими до них. І тоді ми переможемо разом. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Андрію.

Запрошую до слова Сергія Швеця, секретаря Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова, голову підкомітету з питань захисту прав та свобод журналістів і працівників ЗМІ, для підбиття підсумків і висвітлення проекту Рекомендацій. Будь ласка, пане Сергію.

 

ШВЕЦЬ С.Ф., секретар Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова (одномандатний виборчий округ № 214, м. Київ, політична партія «Слуга народу»). Доброго дня, шановна громадо! Доброго дня, колеги! Пані віце-спікерко, моє шанування! Вітаю всіх нас із тим, що парламентські слухання на тему: «Безпека діяльності журналістів в Україні: стан, проблеми і шляхи їх вирішення» відбулися. Від імені комітету я ви­словлюю подяку парламенту, який підтримав ініціативу проведення таких слухань, секретаріату комітету, який провів грандіозну організаційну роботу, Офісу Ради Європи, який активно долучився до підготовки слухань, і всім журналістам, медіа-спільноті, які зголосилися і активно взяли участь у нашій дискусії.

Тут деякі мої колишні колеги – представники окремих медіа, які відверто пропагують позицію країни-агресора в Україні, заявляли про те, що в Україні немає свободи слова. Як на мене, навіть факт проведення цих слухань з такою широкою дискусією свідчить про те, що свобода слова в Україні є, друзі, і з цим я нас усіх вітаю!

Йдемо далі. Розмова у нас сьогодні впродовж цих кількох годин вийшла предметною, і, власне, і я, і комітет, і всі учасники нашої дискусії прагнемо і предметних результатів, власне, як і представники органів дер­жавної влади. Відповідно всі мали отримати в пакеті документів запропоно­ваний комітетом проект Рекомендацій наших парламентських слухань (це рекомендації органам державної влади). Якщо хтось з тієї чи іншої причини не отримав, будь ласка, долучайтеся активно, цей драфт буде вивішений на сайті комітету.

Звичайно, лейтмотив цих пропозицій та рекомендацій – захист свободи слова і захист безпеки журналістів в Україні (на жаль, сьогодні дуже багато говорилося про упередження і злочини проти журналістів), я просто декілька перелічу.

«Верховній Раді України:

проводити щорічні парламентську слухання щодо стану безпеки журналістів і свободи слова в Україні;

посилити відповідальність за умисне перешкоджання законній профе­сійній діяльності журналіста, а також за вбивство чи замах на вбивство жур­наліста (мова йде, очевидно, про зміни до кримінального законодавства)…

визначення понять «журналіст» та «журналістська діяльність» при­вести у відповідність з європейськими стандартами (про це сьогодні гово­рили багато людей, у тому числі представники органів державної влади, МВС, Національної поліції, у тому числі мій колега Андрій Куликов)…

Президенту України:

активізувати зусилля уповноважених державних органів стосовно розслідування вбивств Георгія Гонгадзе, Павла Шеремета, Вадима Комарова, В’ячеслава Веремія, Олеся Бузини, звільнення полонених журналістів, зо­крема Станіслава Асєєва (Васіна) та Олега Галазюка, припинення пересліду­вання окупаційною владою Криму Миколи Семени та кримськотатарських громадських активістів…

Генеральній прокуратурі України:

визначати у керівництві Генеральної прокуратури України особу, від­повідальну за нагляд за розслідуванням злочинів, скоєних проти журналістів;

забезпечити публікацію щоквартальних звітів про результати розслі­дування злочинів, скоєних проти журналістів…

Національній поліції України:

ефективно розслідувати справи вбивств журналістів…

Державному бюро розслідувань:

визначити у керівництві… особу, відповідальну за контроль за розслі­дуванням злочинів, скоєних проти журналістів, та забезпечити публікацію щоквартальних звітів про результати розслідування цих злочинів (щоб ми всі бачили, що робота справді ведеться або не ведеться, і вимагали покарання тих, хто її саботує)...

обласним державним адміністраціям (сьогодні багато говорили про те, що на місцях, у регіонах журналісти потерпають дуже сильно від свавілля, у тому числі державних чиновників):

забезпечити проведення щоквартальних нарад з питань забезпечення прав журналістів на їхню професійну діяльність із залученням керівників уповноважених державних органів, журналістських та медіа-організацій;

журналістським та медійним організаціям:

посилити роль журналістської громадськості у підвищенні рівня інформаційно-правової культури журналістів і працівників засобів масової інформації та необхідність безумовного дотримання ними принципів профе­сійної етики».

І на завершення. Здається, Настя Станко говорила про те, що вони готові звертатися до Європейського суду з прав людини щодо захисту прав журналістів в Україні, і такий процес, якщо він матиме місце, буде назива­тися «журналісти проти України». Я хочу, щоб ми всі не бачили тих часів, коли існуватимуть процеси «журналісти проти України». Дякую всім за участь у парламентських слуханнях (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Сергію.

Будь ласка, заключне слово Нестора Івановича Шуфрича, голови Комітету з питань свободи слова, 1 хвилина.

 

ШУФРИЧ Н.І. Дякую, шановна пані головуюча. Ви сьогодні більш ліберальні до журналістів, ніж до своїх колег. І це правильно, так і має бути.

Я хочу подякувати всім, хто долучився до організації сьогоднішніх парламентських слухань. Ви знаєте, ми багато що почули, дуже цікава дискусія і інформація. Я – за те, щоб і телеканал «Наш», і «112 Україна», і NewsOne мали можливість надавати інформацію, мали право на мовлення. Я  боровся за це право і для «5 каналу», і для «TВі», коли ще не працював у Комітеті з питань свободи слова. Я почув про себе сьогодні, теж дуже вдячний. Чи сподобалося? Не все сподобалося, але саме для того ми сьогодні і зібралися в цій залі, щоб гарантувати ваше право висловлювати свою по­зицію на цій головній трибуні нашої країни. І ми зробимо все, щоб ви таку можливість мали щороку. Тому до зустрічі в медійному просторі і до зустрічі через рік у цій залі…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, завершуйте.

 

ШУФРИЧ Н.І. Свого часу, працюючи на посаді міністра з питань надзвичайних ситуацій, я завжди бажав сухих рукавів, щоб не було пожеж, щоб не треба було використовувати воду для гасіння пожежі, і щоб всі поверталися додому, до своїх родин. І зараз, у цей надскладний час, я щиро бажаю всім вам, виходячи на роботу, обов’язково повертатися додому. І нехай Вадим Комаров, а ми знайдемо його вбивць, буде останнім серед нас, хто загинув за свободу слова. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане Несторе.

Шановні колеги, я всім дякую за спільну роботу. Мені було надзвичайно приємно модерувати, я дійсно старалася бути об’єктивною, не загравати, як каже пан Андрій, дотримуватися регламенту. Приємно, що сьогодні ми мали можливість з 2009 року зібратися і обговорити нагальні питання. Думаю, що такі слухання мають бути щорічними, і сподіваюся, що Верховна Рада готова до них. Зрозуміло, що велика увага буде привернута до правоохоронних органів, до їхньої діяльності, до дотримання всіх стандартів, про які ми сьогодні говорили. І я дуже сподіваюся, що всі питання, які сьогодні були порушені, зрушаться з місця.

Дуже дякую вам за роботу, плідної вам роботи. До побачення! (Оплески).