ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ЗБАЛАНСОВАНИЙ РОЗВИТОК

ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ В УКРАЇНІ:

ЗАВДАННЯ ОСВІТИ І НАУКИ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

10 квітня 2019 року, 15 година

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України ГЕРАЩЕНКО І.В.

 

ГОЛОВУЮЧА. Доброго дня, шановні колеги і гості Верховної Ради України! Відповідно до постанови Верховної Ради України від 5 лютого 2019 року ми проводимо парламентські слухання на тему: «Збалансований розвиток людського капіталу в Україні: завдання освіти і науки». Ініціатором проведення парламентських слухань є Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти, який за розпорядженням Голови Верховної Ради України здій­снив велику організаційну роботу для проведення цього заходу. Я дуже рада вітати велике і шановне представництво освітян, науковців, студентів і сподіва­юся, що такий авторитетний склад дасть нам змогу провести слухання в кон­структивному руслі і вийти на дуже важливу постанову про Рекомендації парламентських слухань.

До участі в парламентських слуханнях запрошені народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, представники органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, Національної академії наук, націо­нальних галузевих академій наук України, а також науково-педагогічні, педагогічні працівники.

Хочу поінформувати вас, колеги, що пряма трансляція парламентських слухань ведеться на парламентському телеканалі «Рада» і в мережі Інтернет.

І, власне, я не буду забирати час, для того щоб ще раз закцентувати увагу на тому, що тема парламентських слухань є надзвичайно актуальною, у тому числі в контексті непростої виборчої кампанії, яка відбувається в Україні. Тому що ми обираємо не лише майбутнє країни, а й, власне, позицію щодо того, чи буде майбутнє високотехнологічним, з увагою до науки, до освіти, чи ці питання залишаться непріоритетними. Власне, думаю, що сьогодні у нас буде прекрасна нагода це обговорити.

Поінформую вас про регламент парламентських слухань. Від уряду доповідатиме міністр освіти і науки України пані Лілія Гриневич (до 20 хвилин). Від Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти співдоповідатиме Олександр Співаковський, перший заступник голови комітету (до 15 хвилин), а від Національної академії наук – Елла Лібанова, академік-секретар Відділення економіки Національної академії наук України, директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи (до 10 хвилин). І потім ми пере­йдемо до дебатів, промовці матимуть до 5 хвилин, а народні депутати, інші фахівці – до 3 хвилин. Я буду дуже просити всіх дотримуватися регламенту, тому що ми маємо досить довгий список бажаючих, які хочуть сьогодні до­лучитися до дискусії.

Переходимо до роботи, і я запрошую до доповіді міністра освіти і науки України пані Гриневич. Ліліє Михайлівно, прошу вас до трибуни (Оплески).

 

ГРИНЕВИЧ Л.М., міністр освіти і науки України. Шановна пані головуюча! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Тема, яку ми сьогодні будемо обговорювати, неймовірно важлива. Розвиток людського капіталу – це одна з першочергових цілей, про які йдеться в Середньостроковому плані пріоритетних дій уряду до 2020 року. І сьогодні, без сумніву, вся моя доповідь буде спрямована на те, що, я вважаю, ми як уряд і як Міністерство освіти і науки повинні звітувати за цією темою.

За індексом людського розвитку, одним із трьох критеріїв якого є доступ до знань, Україна належить до групи високого рівня і посідає 88-ме місце серед  189 країн. Звіт про людський капітал Всесвітнього економічного форуму, в якому розраховується глобальний рейтинг людського капіталу, ставить Україну на 24-те місце серед 130 країн (для порівняння, у 2015 році ми займали 31-шу сходинку). Аналіз окремих субіндексів цього показника свідчить про високі рейтингові місця за загальним рівнем освіченості населення. Так, Україна займає 5-те місце за охопленням дітей різними рівнями освіти. Якісні показники однак є нижчими: якість початкової освіти – 47-ме місце, якість системи освіти – 51-ше місце. Значно гірші показники за індексами, що не стосуються освіти чи науки, а найперше стосуються можливостей для самореалізації в країні, охорони здоров’я, безпеки тощо.

Іншим відомим індикатором є глобальний індекс конкурентоспро­можності, відповідно до якого Україна в рейтингу посіла 81-ше місце серед 140 досліджуваних країн. І найвищий індикатор, за яким Україна має найвищий показник, – вища, середня і професійна освіта. І знову-таки, тут на перше місце виходить охопленість освітою, але не якість освіти. Зате варто звернути увагу на розвиток показників, віднесених до групи «невикористані можливості», тому що саме їх розвиток спричинить швидке піднесення економіки країни в цілому, – інновації, технологічна готовність та ефективність ринку праці. Це зараз описується як невикористані можливості.

Тут слід додати, що сьогодні всі країни надзвичайно динамічно розви­ваються, і саме тому за жодним індикатором, навіть за тими, де ми займаємо непогані позиції, ми не можемо спиняти темпів розвитку, адже це одразу призведе до падіння можливостей, які створює для людини наша країна порівняно з іншими. Це, так би мовити, загальними мазками про те, як ми виглядаємо у світових рейтингах, які, як я вже сказала, дуже динамічні.

А тепер про те, що робити, щоб не втратити те, чого ми вже досягли, і освоювати далі території. Тому що насправді невикористані можливості у нас – це те, що ми маємо дуже багато ще незаповнених прогалин різного плану (законодавчого, фінансово-ресурсного), які пов’язані з багатьма різними сферами.

Звичайно, я зупиняюся на освіті і науці. Подивіться, будь ласка, на цей слайд. Це динаміка зміни фінансування сфери освіти (зараз я кажу про шкільну освіту) з 2016 року до сьогодні. Як ви бачите, наші інвестиції у шкільну освіту (я розпочну все-таки з дошкільної і шкільної освіти, тому що всі дослідження свідчать, що якість дошкільної і шкільної освіти потім вибудовує все решту – і надходження працівників у технологічні галузі, і здатність здобуття вищої освіти) зросли майже вдвічі – зі 129 мільярдів у 2016 році до 246 мільярдів у 2018 році. Це виглядає добре, але цього точно недостатньо.

Що за ці гроші ми зараз робимо і що ще потрібно зробити? У дошкільній освіті у нас зараз пріоритет – подолання черги в садочки. Тому що наявність дошкільної освіти в людини одразу дає їй більші шанси на успішність у школі. Так ось коли ми починали нашу роботу три роки тому, черга в Україні у до­шкільні заклади становила 96 тисяч дітей, на сьогодні – 33,6 тисячі, тобто на 60 тисяч дітей черга скоротилася. Для цього, щоб досягти цього результату, нам треба було спільно з органами місцевого самоврядування створити 74 тисячі додаткових місць у дошкільній освіті. Тобто ми маємо зараз позитивний баланс дітей, які народжуються, які йдуть у дошкільні заклади, це чудово, але їх треба забезпечити дошкільною освітою.

Щодо школи. Упродовж останніх років ми майже потроїли інвестиції у шкільну інфраструктуру. Я зараз кажу саме про інвестиції. Це капітальні ви­датки, обладнання, ремонти, меблі – все те, що повинно покращити спромож­ність дітей отримати якісну освіту, а вчителів – здійснювати їхню діяльність. Це підтримка інклюзивної освіти, рівного доступу.

І один із найбільш важливих внесків уряду у шкільну освіту на цей момент, я вважаю, це все-таки початок старту реформи «Нова українська школа». Тому що це є парадигмальна зміна – від школи, яка дає тільки певну суму знань, до школи компетентностей ХХІ століття. А це знання також, але оскільки знання динамічно примножуються, ми постаємо перед новими викли­ками, як застосовувати ці знання для вирішення складних проблем, як шукати нові знання, як критично переосмислювати інформацію, як співпрацювати і ще багато інших викликів і компетентностей, яким ми раніше не приділяли увагу в кожній пересічній школі.

Починаючи з 2016 року, ми крок за кроком, до речі, спільно з Верховною Радою України, приймали цілу низку документів, які допомогли нам прийти до цього старту і втілення реформи «Нова українська школа». Цей алгоритм є на слайді, я не буду на ньому зупинятися. Важливо зрозуміти, що ми переходимо, власне, до того переліку компетентностей, який ми зафіксували в Законі України «Про загальну середню освіту».

Хочу вам сказати, що зараз ми втілюємо реформу за трьома напрямами.

Перший – ми оновлюємо зміст освіти. Вже є новий стандарт початкової освіти, зараз ми працюємо над базовим стандартом, залучивши науковців до цього, щоб у нас не було різних позицій з Національною академією наук, з Національною академією педагогічних наук, перед нами ще стандарти базової і старшої школи.

Другий напрям – перепідготовка вчителів. Ми зараз інвестуємо в це більше грошей і більше зусиль. Всі вчителі, які беруть дітей у «Новій україн­ській школі», пройшли спеціальну перепідготовку. Крім того, це величезні ін­вестиції (величезні порівняно з тим, що було раніше) – 1 мільярд минулого року, 1 мільярд цього року – саме в інфраструктуру «Нової української школи», для початкової школи, для 1 класу, щоб отримати весь цей перелік компетентностей. Серед тих, до яких ми звикли, – математична, мовна, природничі науки, – є ще інноваційність, інформаційно-комунікаційна компетентність, громадські і со­ціальні компетентності, культурна компетентність, підприємливість і фінансова грамотність.

Що для нас зараз дуже важливо? Якщо подивитися на школу в цілому, то мені найбільше болить, що школа має змінюватися вся, не лише початкова. І оці інвестиції, які ми запланували на цей рік (загалом це інвестиції на понад 3 мільярди гривень), які підуть у школу, вони вже комплексно впливають на все:

• україномовні дидактичні матеріали для шкіл з мовами національних меншин;

• субвенція, яку ми продовжуємо щорічно, на закупівлю обладнання для кабінетів природничо-математичних предметів, бо для нас природничо-мате­матична освіта – пріоритет;

• інвестиція в програму «Гідність дитини», тому що у нас до цього часу (XXI століття, Європа) у великій кількості шкіл ще є холодні туалети, і ми надали спеціальну субвенцію, щоб нарешті закінчити з цим ганебними явищем;

• нова субвенція (1,5 мільярда гривень) на інтернетизацію. Хочу вам повідомити, що у нас є області, де до 20 % шкіл взагалі не мають підключення до Інтернету, а половина шкіл у нас на сьогодні мають підключення із швид­кістю 30 мегабіт за секунду, що не дає можливості реально використовувати електронні навчальні ресурси. Тому ми робимо інвестицію у 700 мільйонів гри­вень із цих 1,5 мільярда, ще 300 мільйонів гривень – на комп’ютери;

• знову продовжуємо програму «Шкільний автобус», тому що нам треба забезпечити доступ сільським дітям до якісної освіти, це стосується великої мережі опорних шкіл;

• субвенція на спортивну інфраструктуру (150 мільйонів);

• інклюзивна освіта (504 мільйони) і окрема субвенція на автомобілі, які можуть підвозити саме дітей з особливими потребами до інклюзивно-ресурсних центрів відповідних шкіл.

Ми маємо на сьогодні 767 опорних шкіл і 1253 філії. Наші опоненти кажуть, що ми скорочуємо кількість шкіл. В офіційний статистиці облікову­ються юридичні особи – школи. Що ми робимо зараз? Ми створюємо конгло­мерати шкіл, коли до опорної школи, особливо ІІІ ступеню, яка має кабінети природничі, висококваліфікованих вчителів, їздять діти і мають доступ до якіс­ної освіти. Маленькі діти мають навчатися якнайближче до місця проживання, їх не можна далеко возити. Таким чином, ці маленькі початкові школи є філіями опорних навчальних закладів. Тому до цього показника треба додавати ще філії опорних навчальних закладів.

Також хотіла б відзначити, що для нас дуже важливо оновити зміст базової школи і орієнтувати її на ці компетентності. Тому зараз ми надали вчителям повний обсяг електронних матеріалів за чотирма наскрізними лініями:

• підприємливість і фінансова грамотність;

• громадянська відповідальність;

• здоров’я і безпека;

• екологічна безпека та сталий розвиток.

Ми, звичайно, розуміємо, що ключ до успіху реформи – це вчитель, якщо ми говоримо про школу. Сьогодні я ще зупинюся на професійно-технічній освіті, на вищій освіті і на науці, і завжди ключем до успіху є людина, яка пра­цює в цій сфері.

У нас за 2017-2019 роки підвищено заробітну плату вчителям на 100 %. Чого не скажеш ще про інші сфери. Але хочу вам повідомити, що заробітна плата вчителів, коли ми починали її підвищувати, була просто неприпустимо низькою, це було поза межами добра і зла. І зараз вона ще не є висока. І я ду­маю, що якраз найбільший виклик перед нами, так, як і на ринку праці в Україні в різних сферах, – це виклик заробітної плати, для того щоб привабити фахівців, які будуть працювати у цій сфері.

Якщо говорити про вчительську професію, то досі побутує міф, що на педагогічні спеціальності вступають найгірші абітурієнти, ті, які не вступили нікуди і ледь-ледь перейшли поріг складення ЗНО. Так ось я хочу все-таки сказати, що це не так, і статистика це доводить. Інформація перед вами, це середня освіта: 173 бали – українська мова і література, 160 балів – математика, так, нижчі бали з хімії (155 балів) та фізики (152 бали). Так, ми хотіли б, щоб вступали діти, які мають 180, 190 і 200 балів – це наша мрія, але тоді ми їм повинні дати можливість для самореалізації в цій професії та достойного життя. І це зараз проблема, і наступний виклик – як ми маємо модернізувати єдину тарифну сітку. Що ми маємо взагалі з цим робити, щоб кардинально змінити підходи до оплати праці вчителів, викладачів і науковців?

Але що зараз важливо: чому все-таки занизький бал з фізики, хімії? Тут же не тільки в балі справа, справа в тому, що не виконується державне замовлення на вчителів фізики, хімії і біології. Це означає, що ми у школі втратили цих ді­тей, їхню мотивацію до вивчення фізики, хімії і біології. І сьогодні ми серйозно змінюємо пропорції в державному замовленні на користь природничих галузей і технічних галузей. Але що ми там маємо? Невиконання цих великих обсягів державного замовлення. Тому так важливо, щоб школа зуміла зберегти і змо­тивувати, щоб діти потім йшли за такими ж спеціальностями.

Професійно-технічна освіта. Лише 20 % випускників обирають навчання у професійно-технічній освіті, коли в Європі – 40 %, а в Чехії, Хорватії, Австрії, Фінляндії – 70 %. У чому причина?

Першочерговою причиною є сталий стереотип, що професійно-технічна освіта – це якась маргінальна частина освіти. Ми зараз хочемо цей стереотип подолати не просто якоюсь рекламою, а через модернізацію системи професій­но-технічної освіти. У це уряд вкладає гроші, йде мова про модернізацію професійно-технічних навчальних закладів через відповідні навчально-практич­ні центри, яких ми вже сотню створили в Україні за шістьма спрямуваннями. Але для України це мало.

І хочу повідомити вам, що ми вже підписали угоду з Європейським Союзом про великий проект EU4Skills, за яким отримаємо грант на 50 мільйонів євро і будемо робити по країні сім великих багатопрофільних навчально-прак­тичних центрів за тими професіями, які дуже потрібні для регіонів, сконцентру­вавши їх там, де регіони вмотивовані і де бізнес-сектор готовий долучатися. І цей проект, як він зараз у нас вимальовується, є перспективним для «довгих» кредитів Європейського інвестиційного банку – це ще 50 мільйонів євро, які ми зможемо вкласти в інфраструктуру професійно-технічної освіти.

Для того щоб взаємодіяти з бізнесом, сьогодні уряд пропонує частину документів. Зокрема, ми затверджуємо типову угоду з бізнесом, який входить у програми дуальної освіти. Угода буде зобов’язувати, що якщо підприємства вкладаються в дуальну освіту у професійно-технічній освіті, тоді учні, які до­сягли певної кваліфікації, будуть працювати на цих підприємствах не менш як упродовж трьох років з відповідними соціальними гарантіями.

Вища освіта. Вибачте, що так швидко, але в мене дуже обмежений час, можна було б значно глибше заходити в ці питання. Ми запровадили низку механізмів для прозорого і чесного вступу у виші, щоб кожний здібний абіту­рієнт міг потрапити на навчання без хабаря. Наступним кроком стало те, що сьогодні місце ходить за студентом, за кращим абітурієнтом. Це посилює конкуренцію між закладами вищої освіти.

Думаю, що всі знають про нашу проблему великої мережі закладів вищої освіти, ліцензований обсяг яких зараз є більшим за потенційну кількість мож­ливих студентів. У зв’язку з цим ми повинні розуміти, що той ресурс, який ми вкладаємо у вищу освіту, розмивається тонким шаром. Тому неуникненно… Це не дуже популярно, але не завжди все, що популярно, приносить добрі резуль­тати, а непопулярне в далекостроковій перспективі може дати добрий результат.

Ми повинні розвивати навчально-практичну базу університетів, ми маємо вкладати капітальні видатки в ремонт, у можливості навчальних та наукових лабораторій, тому що вища освіта без науки теж не може існувати. У зв’язку з цим є кілька механізмів, які ми вже запровадили і плануємо запроваджувати, для спрямування державних коштів у кращі виші, для надавання можливості тим людям, які хочуть здобути вищу освіту, здобувати її в кращих університетах. Це принцип «гроші ходять за студентом» за його вибором. Це розподіл замовлення на магістратуру за формулою, що враховує критерії якості роботи університету.

Я прошу додатковий час, хоча б 5 хвилин, у мене ще наука і вища освіта.

 

ГОЛОВУЮЧА. Пані Ліліє, у нас такий великий список… Будь ласка, 2 хвилини.

 

ГРИНЕВИЧ Л.М. Потім скажуть: «Міністр про це нічого не сказала».

 

ГОЛОВУЮЧА. Парламентсько-президентська республіка, друзі. Будь ласка, пані Ліліє, 3 хвилини.

 

ГРИНЕВИЧ Л.М. Дякую. Колеги, я готова додаткову інформацію надати у відповідях на запитання, можливо, там у нас буде більше часу.

Що я хотіла б зауважити? Для нас важливо повідомити ось що: вища освіта повинна бути якісною. І якщо ми як міністерство робимо нові стандарти вищої освіти, які потрібні і ринку праці і теж орієнтовані на компетентності, почали вже вкладати в базу кращих університетів, для нас важливо, щоб і з боку суспільства були механізми контролю якості. Вже запущено Національне агент­ство із забезпечення якості вищої освіти. Є дуже багато інструментів інтеграції в європейський простір вищої освіти. Ми розпочали створення центрів колек­тивного користування обладнанням – вже маємо їх дев’ять, плюс шість 2019 ро­ку і буде п’ятнадцять.

І коли я нещодавно відкривала один із таких центрів в університеті, то почула найкращу звістку, яка може бути. Мені сказали, що два учені з нашої кафедри, які зараз працюють за кордоном, почувши, що у нас з’явилося таке обладнання, сказали, що повернуться сюди. Ясно, що нам ще треба дати їм до­стойну зарплату, але без обладнання університетів не можливо підвищити якість освіти.

Ми збільшуємо інвестиції в науку. Очевидно, що вони недостатні. Упродовж 2017-2018 років обсяг бюджетного фінансування науки збільшився на 69 %. Ми відштовхнулися у 2016 році від державного фінансування у 0,16 % ВВП, зараз – 0,24 % ВВП, але це ще неймовірно мало, наша мета – 1,7 % ВВП. Так, вдалося запустити Національний фонд досліджень, 242 мільйони. Ну, у нас Державний фонд фундаментальних досліджень ніколи не перевищував 20 міль­йонів гривень. Тобто грантове фінансування, зважаючи ще й на європейські, міжнародні програми, які дають можливість нашим ученим брати участь у гло­бальних міжнародних проектах і таким чином тримати руку на пульсі, – це надзвичайно важливо.

Запроваджено базове наукове фінансування для університетів. І нарешті ми відкрили доступ до баз даних Web of Science і Scopus для всіх науковців, незалежно від відомчої ознаки.

Без сумніву, сьогодні найважливіше – збільшити обсяг інвестицій. Але треба пам’ятати, що коли ми людей навчили, дали освіту, коли вони закінчили аспірантуру, докторантуру, коли в них держава Україна вклала стільки коштів, і вони здобули добру освіту, яку визнають всі світові рейтинги, можливо вкрасти їхнє майбутнє, якщо не дати їм можливості самореалізуватися в цій країні, і можливо вкрасти майбутнє України.

Тому ми як освітяни робимо велику власну роботу. Але цю роботу треба здійснювати і з розвитку ринку праці. Цю роботу має здійснювати і національ­ний бізнес, який має купувати в першу чергу не дешеві китайські розробки, а ризикувати і вкладати кошти в інновації, розроблені українськими науковцями. Треба надавати для цього певні податкові стимули. Тому у нас є дуже багато завдань, коли ми говоримо про розвиток людського потенціалу, і в сфері освіти і науки, але і в сфері самореалізації цих людей, щоб майбутнє України не було ніким вкрадено (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо, шановна пані Ліліє. Шановні колеги, я відразу хочу сказати, що це був єдиний випадок, коли ми порушили регламент і продовжили час доповідачу. Всіх прошу вкладатися в регламент.

Зараз до слова запрошується співдоповідач – перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, наш шановний колега Олександр Співаковський. Будь ласка, 15 хвилин.

 

СПІВАКОВСЬКИЙ О.В., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (одномандатний виборчий округ № 182, Херсонська область, партія «Блок Петра Порошенка»). Доброго дня, шановні колеги! Передовсім я хочу подякувати всім народним депутатам і своєму Комітету з питань науки і освіти. Ми билися за те, щоб ці парламентські слухання відбулися, і в умовах блокування трибуни все-таки народні депутати проголосували, і ми сьогодні зібралися. Хтось каже, мовляв, це не потрібно, це бла-бла-бла і так далі. Ні, це неправильно. Ми повинні розуміти, де погане, а де гарне, що зроблено і що не зроблено, що потрібно зробити, де є тренди, на які ми повинні дати відповідь, бо ця відповідь – це філософія подальшого розвитку нашої освіти.

Хочу сказати, що це так само, як зараз відбувається під час президент­ських виборчих перегонів. Дехто бачить тільки чорне і забуває, що створена армія, створений дипломатичний фронт, є децентралізація, передали 51 % фінан­сового ресурсу на місця… Шановні колеги, так і в освіті. Тому свій виступ, він буде досить гострим, я побудував через призму того, що ми повинні зробити. Чесно скажу, за ці чотири роки дуже багато зроблено, пані міністр про це сказала, і інвестиції, й інше, але ми маємо розуміти, що є тренди, на які ми повинні дати відповідь.

Тому я просто хочу нагадати, що ще 1943 року Вінстон Черчилль відзначив, що імперії майбутнього будуть імперіями розуму. Можна сказати, він тоді передбачив, що битвою майбутнього стане битва за інтелект. Ми знаємо, що в минулому війни велися за заволодіння природними ресурсами, а сьогодні це війна за людські мізки.

Так, за результатами дослідження факторів економічного зростання, проведеного Світовим банком у 192 країнах, у 64 % країн економічне зростання досягається за рахунок саме людського капіталу, який ми втрачаємо, лише в 16 % – за рахунок використання виробничого потенціалу, у 20 % країн – за рахунок природних ресурсів. Зокрема, і з роботи Верховної Ради ми бачимо, що Україна належить до країн з домінуючою сировинною моделлю, відповідно людський капітал має вартість ту, яку ми бачимо, тому люди шукають іншої до­лі. Це проблема не лише освіти і науки, у тому числі, це проблема національного капіталу, національної економіки, національного бізнесу.

Сучасний стан, де ми знаходимося. До речі, я хочу подякувати всім членам робочої групи, відбулося декілька засідань і ми отримали досить збалансоване рішення. Я дякую і Кабінету Міністрів України, і Міністерству освіти і науки, агенціям, громадським діячам, завдяки яким ми зробили цей документ.

Стан розвитку людського капіталу в Україні. На 11 жовтня 2018 року МВФ, Світовий банк презентували новий індекс людського капіталу (Human Capital Index), згідно з яким Україна посіла 50-те місце серед 157 країн. У  2016 році за цим індексом Україна посідала 26-те місце, тобто так чи інакше ми впали у 2 рази. Це тренд. Незважаючи на те, що робиться, ми бачимо, які тренди відбуваються. Ми повинні ці негативні речі зупинити, розвернути цей корабель.

Сьогодні, на жаль, Україна з її потужним науково-освітнім потенціалом, фактично, перетворилася на одну з найбільших у світі фабрик з виробництва на експорт робочої сили. За даними ООН, у 2017 році за кордоном працювало понад 5,9 мільйона громадян України. Тенденції зростання міграційних процесів насамперед торкнулися інтелектуального капіталу, а це весь цивілізований світ вважає головною проблемою для розвитку економіки держави. Шановні колеги, це виснажує людський капітал України і призведе до дуже поганих наслідків.

Які реформи ми зробили?

Новий Закону України «Про вищу освіту». Ми бачили і сильні, і слабкі сторони, ми розуміли, що потрібно його доопрацьовувати, і Верховна Рада спільно з Міністерством освіти і науки над цим працювали, я далі про це скажу.

Новий Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність». На жаль, основні новації цього закону тільки зараз запускаються – це і Національ­ний фонд досліджень, тобто грантова система фінансування, і відкочування від того, що повинно бути 1,7 % ВВП на науку, а маємо 0,28 % ВВП.

Новий Закон України «Про освіту» – це фундаментальний закон, який був прийнятий, незважаючи на шалений спротив. У першу чергу, цей закон визначив, що ми маємо суб’єктність, партнерські відносини у школі, ми дали можливість школі диверсифікувати відповідні дидактичні моделі. І це є дуже важливим. Школа повинна стати сучасною, і це відбувається.

Разом з тим ми прийняли рішення про передачу фінансування професійно-технічних училищ, технікумів і коледжів з державного бюджету на місцеві. Шановні колеги, я голосував «проти» і досі вважаю, що цього не можна було робити з однієї причини – галузева система формування таких закладів освіти накладається на систему децентралізації, і ми маємо сьогодні ті руйнівні про­цеси, на жаль, які відбуваються.

Я ще раз хочу підкреслити, згідно з умовами прийому – широкий конкурс. Шановні колеги, філософія супер: для гарної дитини – державне замовлення – гарний університет. Але в нинішніх умовах розвитку України, в наших умовах, а не в умовах іншої країни, це призвело до повної дестабілізації розвитку люд­ського капіталу, передовсім по територіях. Я про це також далі скажу.

І нарешті, я вважаю абсолютно неправильним рішення, що з 75 % стипен­діантів, які були у нас в системі освіти (технікуми, коледжі, університети), ми вийшли на 40 %, а Олександр Олександрович Данилюк обіцяв довести цей по­казник до 15 %. Шановні колеги, а коли ж студентам навчатися, якщо вони повинні заробляти? На мою думку, це неправильне рішення, і тому, до речі, ми маємо відповідне ставлення молоді до таких реформ.

Які результати ми отримали?

Є проблеми в галузі на сьогодні. Зокрема невідповідність, Лілія Михайлівна про це казала. Дійсно, Кабінет Міністрів доклав фантастичних зусиль, і 60 тисяч місць закрили. Але й до сьогодні ми маємо відповідний дефі­цит, це не лише соціальна, а й економічна проблема.

Надзвичайно низька мотивація. Заробітна плата вихователя закладів до­шкільної освіти, максимальний тарифний розряд – 4 тисячі гривень і нижче. У середній освіті вчитель вищої категорії – 4600 гривень і нижче. Тоді як міні­мальна заробітна плата – 4173 гривні, а зарплата поліцейського – від 9300 гри­вень і вище, плюс компенсація за житло в районному центрі – від 1,9 тисячі до 2,9 тисячі, а в обласному центрі – до 4,3 тисячі гривень. Я розумію, поліцей­ський повинен так отримувати, але такий дисбаланс також спотворює ситуацію. Не може так бути! Адже школа забезпечує формування освіченості і духовності, а поліція бореться з негативними наслідками.

У сфері середньої освіти є проблеми – низька заробітна плата педагогічних працівників, особливо молодих вчителів, я далі про це скажу. Ми повинні ви­конати норму Закону України «Про освіту», який прийняли два роки тому, –6800 гривень, чотири прожиткові мінімуми. Дитина, закінчивши університет за педагогічною спеціальністю і прийшовши працювати у школу, має стартувати з чотирьох прожиткових мінімумів. Мені скажуть: «Грошей немає». Неправда! Менше потрібно вкладати в сировинні галузі, у сфери, пов’язані з силовим блоком, і таке інше. Ці кошти ми повинні віддавати якраз молоді. Будемо від­давати – не будемо мати проблеми з нестачею вчителів.

Істотне зменшення кількості вчителів природничо-математичного профілю та зниження якості підготовки. Катастрофічне зниження якості підготовки школярів з фізико-математичних, природничих дисциплін. Так, у нас ще залишилися гарні вчителі фізики, хімії, біології, географії, астрономії, вони ще є, і тому елітарна математична, фізико-математична освіта ще є, діти пока­зують супергарні результати на міжнародних олімпіадах. Але звужується це коло, і це також – шлях у нікуди.

Окремі ОТГ просто не виконують прямих норм Закону України «Про освіту» щодо виплати передбачених цим законом надбавок і доплат вчителям загальноосвітніх шкіл. Шановні колеги, ми передали туди повноваження, пере­дали фінансовий ресурс, але, на жаль, відповідальності не змогли передати, тому й маємо таку ситуацію. Наприклад, у Дніпрі (ми навіть засідання комітету з цього питання проводили) скорочення державних місць у профтехосвіті – 1,5 тисячі людей. Так, звичайно, ці діти просто поїхали з Дніпра до інших країн.

У сфері професійно-технічної освіти основною проблемою є і залишається передача фінансування професійно-технічних училищ на місця. Незавершена реформа системи управління в галузі призвела до значного зменшення кількості ПТУ, перепрофілювання та втрати бази навчання робітничим професіям, кризи фінансування галузі та відсутності інвестицій у програми розвитку. Хоча, ще раз підкреслюю, Кабінет Міністрів шукає кошти, і ПТУ сьогодні отримують відпо­відний ресурс на створення технологічної бази.

Скорочення закладів професійно-технічної освіти призводить до деградації внутрішнього ринку праці. На мій погляд, це зумовлено відсутністю стратегічного бачення щодо реформ, які проводяться з ПТУ, технікумами і ко­леджами. Економія на державному фінансуванні цих закладів освіти вже призве­ла до негативних соціальних наслідків, і те, що Верховній Раді разом з профіль­ним міністерством вдалося перед Мінфіном у бюджеті цього року відстояти 69 коледжів, – це наша велика перемога. Не руйнувати великі освітні холдинги, а навпаки, створювати і забезпечувати розвиток.

У сфері вищої освіти основними проблемами є такі.

Кращі абітурієнти масово обирають комп’ютерні та популярні спеціальності без реального розуміння, наскільки психологічно прийнятним для них буде майбутній досвід у професійній діяльності. Низькі показники набору на педагогічні, природничо-математичні та інженерні спеціальності. Ми знаємо, що по фізиці 150 дітей прийшло, але ми ж розуміємо, що з них тільки 30-40 % залишаться і підуть працювати в школу. Це стосується і математики (406 осіб), хімії (146 осіб), інформатики (237 осіб). Шановні колеги, це на 16 тисяч шкіл! Я перепрошую: ми розуміємо, що ми будемо мати далі?

Низький прохідний бал на окремі затребувані вітчизняною економікою спеціальності з підготовки фахівців для високотехнологічних галузей: енергетика – в середньому 117 балів, матеріалознавство – 107 балів, галузеве машинобудування тощо.

Поглиблення внутрішньої міграції абітурієнтів. Шановні колеги, в Україні з’явилися регіони – внутрішні донори. Найбільшими донорами абітурієнтів, з яких 60-70 % дітей після закінчення школи виїжджають на навчання до ін­ших  регіонів, є Рівненська, Полтавська, Черкаська, Волинська, Миколаївська, Херсонська області. Ми створюємо анклави неосвіченості, шановні колеги, це шлях у нікуди. В Україні ще буде існувати розрізнення за рівнем освіченості, це дуже погано. Вражаючою є також різниця середнього конкурсного балу вступ­ників у регіональному розрізі, яка коливається від 141 (Донецька область) до 161 (Львівська область). Тому, ще раз хочу наголосити, нам дуже обережно треба ставитися до широкого конкурсу і запускати системи, які забезпечать фіксоване державне замовлення за відповідними спеціальностями.

Різке зростання кількості громадян, які виїжджають за кордон з метою навчання.

Залишається проблемним доступ до вищої освіти жителів сільської місце­вості, тому що там просто немає вчителя, і відповідно через ЗНО ми відсікаємо цих дітей від доступу до вищої освіти.

Значне зменшення відвідуваності занять студентами, оскільки, не отри­муючи стипендії, вони змушені влаштовуватися на роботу. Я сам бачу, як наші студенти працюють на фабриці, замість того щоб навчатися. Водночас виші їх не виключають, тому що ми розуміємо, чим це закінчиться для вишу.

Немає зв’язку між ринком освітніх послуг і ринком праці. Щоправда, запускається система дуальної освіти.

Надто широка мережа закладів вищої освіти. Шановні, ми повинні ство­рювати великі освітні холдинги за напрямами, які забезпечать сталий розвиток.

Щодо науки. Вкрай низькі обсяги фінансування науки, неефективна си­стема базового фінансування, нерозвинена система конкурсного фінансування. Не виконується закон… Я дуже сподіваюся, що ця система запрацює, тому що Верховна Рада проголосувала за Національний фонд досліджень у 262 мільйони гривень.

Відплив висококваліфікованих науковців, зокрема молодих вчених. Ми ба­чимо, що 7 тисяч молодих вчених взагалі залишили Україну.

Відсутність реальної фінансової автономії наукових установ у частині використання власних коштів. Ми розуміємо, це бюджетні установи, тому шукаємо і знаходимо нові моделі фінансування для забезпечення цих речей. Із 300 013 осіб, які займалися наукою в 1990 році, відбулося скорочення до 59,3 ти­сячі, тобто за час незалежності – у 5 разів.

Комітетом Верховної Ради України з питань науки і освіти ведеться відповідна робота, ми приймаємо закони, які це забезпечують, але, розуміючи, що час невпинний, я хотів би сказати, що нам потрібно зробити і що ми про­понуємо. І тут я прошу додатковий час.

Відповідно до вимог Закону України «Про освіту» посадовий оклад пе­дагогічного працівника найнижчої кваліфікаційної категорії збільшити до чоти­рьох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, це 7684 гривні.

Запровадити адресну грошовому допомогу в розмірі 20 мінімальних заробітних плат молодим спеціалістам – педагогічним працівникам закладів до­шкільної, позашкільної освіти, які уклали угоду про роботу в зазначених закла­дах освіти (Оплески).

Підвищити ставки заробітної плати для вчителів предметів природничо-математичного циклу не менш як на 70 %…

 

ГОЛОВУЮЧА. Завершуйте, 30 секунд.

 

СІПВАКОВСЬКИЙ О.В. Запровадити фіксований обсяг державного замовлення для спеціальностей, які є стратегічними для розвитку економіки та національної безпеки.

Прийняти новий порядок нарахування та виплати стипендій студентам, що поверне можливість не менше 70 % студентів отримувати стипендію. Встано­вити мінімальну стипендію для учнів ПТУ на рівні 1921 гривня, тобто це про­житковий мінімум для працездатних осіб, для студентів технікумів і коледжів – на 20 % більше, для студентів університетів і академій – на 50 % більше, для студентів, які навчаються… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо, шановний колего. Всі пропозиції будуть викладені в Рекомендаціях наших парламентських слухань. Дуже дякуємо, пане Олександре, бо потім інші не зможуть виступити.

Я з великою приємністю запрошую до співдоповіді Еллу Лібанову, нашого шановного директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України. Прошу вас, пані Елло, 10 хвилин.

 

ЛІБАНОВА Е.М., директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України. Дуже дякую. Шановні колеги, вра­ховуючи обмежений регламент, я спробую тезово представити вам своє бачення формування і використання людського капіталу в Україні.

Отже, теза перша. Україна посідає 24-те місце за індексом людського капіталу, про що вже сказала Лілія Михайлівна, але 5-те місце, власне кажучи, найкраще, що ми маємо, забезпечують інвестиції минулих років, інвестиції в тих, хто вже навчається. Новітні інвестиції не дають такого результату. Не тільки про самореалізацію йдеться. Йдеться про те, що новітні інвестиції не­ефективні. Ми не можемо забезпечити ними те охоплення осіб старшого віку, яке потрібно, для того щоб людський капітал приносив дивіденди.

Теза друга. Засновник і президент Всесвітнього економічного форуму в Давосі Клаус Мартін Шваб 2016 року у своєму програмному виступі сказав, що ми стоїмо перед такими змінами, яких ще ніколи не знало суспільство взагалі. Будуть змінюватися не лише технології, ці зміни відобразяться на всьому нашому житті. Згадайте, 20 років тому ми добре не знали, що таке персональний комп’ютер, ми не знали, що таке система управління життям за допомогою комп’ютера, а вже сьогодні Tesla представляє автомобілі, які їздять без водія. Це означає, що всі наші намагання сформувати прогнози потреб май­бутньої робочої сили, яка буде потрібна через 5 чи 10 років, тобто сформувати вимоги до сфери вищої і середньої професійної освіти, не можуть базуватися на сьогоденні – завтра буде зовсім іншим. І що далі, ці зміни будуть відбуватися швидше і швидше. Відповідно ми маємо розуміти, що роботизація неминуче приведе до того, що частина функцій взагалі відімре, частина професій відімре, а  частина буде заміщена абсолютно іншими, натомість з’являться принципово нові професії. Тоді постає запитання: що робити і як взагалі формувати людський капітал?

Теза третя. Людський капітал, як і будь-який інший капітал, не буде розподілений ані рівно, ані справедливо. Заможні верстви населення з еконо­мічно розвинених заможних країн будуть отримувати можливість впливати на формування економіки, на формування світу і на формування ринку праці. Бідні верстви населення, яких ми, і не тільки ми, сьогодні намагаємося навчати онлайн, приречені на те, щоб більш-менш адаптуватися до нових змін, вони не будуть мати можливості впливати на ці зміни. І це надзвичайно важливо.

Теза четверта. Визначна роль у формуванні людського капіталу належить інвестиціям. У розвинених країнах світу сьогодні акцент робиться на публічних інвестиціях. Питання не тільки в тому, що зростають витрати держави на фі­нансування освіти, науки, системи охорони здоров’я, et cetera, et cetera. Важли­во, що це робиться публічно і прозоро. Тобто абсолютно всі є споживачами цих послуг, тому що сьогодні інвестиціями в людський капітал вважається все те, що інвестується в людину, зокрема, це можуть бути і споживчі витрати, витрати на житло тощо. У нас держава, навпаки, зберігає за собою лише певні сфери діяльності, наприклад середню освіту (і слава тобі, Господи, що вона її зберігає), але усувається від фінансування інших сфер накопичення людського капіталу, перекладає це на населення, що не є сучасним. Можливо, це й не погано з по­зиції держави, але це не є сучасним.

П’ята теза. Сучасна вища освіта сприяє накопиченню універсального людського капіталу. Є капітал специфічний, пристосований для того, щоб виконувати окремі функції на окремому підприємстві, припустимо, а є капітал універсальний, який забезпечує людині можливість не тільки адаптуватися, а й засвоювати щоразу необхідні нові знання. Тобто якщо є базова широка осві­та, людина за необхідності може здобувати нові знання і засвоювати їх, а якщо базової освіти немає, то вона не зможе їх засвоїти.

Якщо подивитися на те, як співвідносяться рівні заробітної плати, рівні безробіття, рівні зайнятості за різними ступенями освіти, то побачимо (повірте мені на слово, я вже не буду шукати потрібний слайд): що вищою є освіта, то вищими є доходи, то вищою є зайнятість, то нижчими є ризики безробіття. Ми можемо дуже багато говорити про те, що у нас суспільство перенасичене фахів­цями з вищою освітою. По-перше, за сучасними стандартами це не відповідає істині, а по-друге, ця ситуація доводить, що здобуття вищої освіти дає результат. І саме тому молодь не хоче йти у професійно-технічну освіту, і батьки не хочуть, щоб діти отримували середню професійну освіту, тому що вони матимуть нижчу заробітну плату, гірші умови праці і далі за текстом.

Попри всі особливості, переважною мірою складові людського капіталу, пов’язані з набуттям знань та навичок, формуються в системі освіти, включно з неформальною. Власне кажучи, йдеться про те, що державні інвестиції мають приносити прибуток. І в цьому сенсі у мене виникає запитання: то кого ми має­мо готувати? Фактично, йдеться про державне замовлення в неявному вигляді. Хто має формувати це замовлення?

Сьогодні, фактично, ми намагаємося йти за попитом населення. Але, даруйте, населення не може знати, не знає і не хоче знати, які професії будуть затребувані на ринку праці через 5, через 10, через 15 років. Більше того, цього не знають і роботодавці. Скільки ми з ними не спілкуємося, вони доволі точно фіксують свої потреби в окремих професіях на рік, максимум на два, далі вони цього не можуть зробити. Тоді постає запитання: хто це має зробити?

Абсолютно чітко: це мають зробити науковці, які цим професійно займа­ються, треба зобов’язати їх виконати таке завдання. Однак якщо ми будемо намагатися отримати прогнози за професіями – це приречено, тому що ніхто сьогодні не може сказати, які саме професії будуть потрібні. Професії будуть змінюватися, вони будуть розвиватися, і людина впродовж життя два, три, чотири рази буде змінювати професію, а можливо, 24 рази.

Відповідно ми маємо зафіксувати таке.

Перше. Професійна підготовка має бути широкою, вона не має спиратися на окремі професії. Це стосується і вчителів, і будь-кого іншого, для того щоб людина була здатна сприйняти цей новий варіативний світ і жити в ньому, адаптуватися в ньому.

Друге. Специфічні знання та навички мають набуватися під час виробничої практики. Дуальне навчання – один з елементів такого підходу. Це треба запровадити і у вищій освіті (це дуже важливо), а починати формувати навіть із шкільної освіти, там треба надавати ці навички, з якими молодь зможе адаптуватися до сучасної ситуації.

І третє. Держава, безумовно, має вплив на формування людського капіталу шляхом інвестування, але насправді вона не може цим обмежуватися, держава має впливати на психологію населення, на психологію батьків, на психологію молоді задля того, щоб вони розуміли, чому їм треба навчатися, яких навичок набувати, щоб у майбутньому бути конкурентними на ринку праці. Держава може і повинна переважно економічними методами впливати на ринок праці, на бізнес, для того щоб бізнес розумів, що експорт сировини є невигідним порівняно з експортом продукції з високою часткою доданої вартості. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам. І особлива подяка за те, що ви не просто вклалися в регламент, а ще й хвилину заощадили. Дуже дякуємо, шановна пані Елло.

А зараз переходимо до виступів в обговоренні. Запрошую до слова пред­ставника Президента України у Верховній Раді України пані Ірину Луценко. Прошу вас, пані Ірино, 10 хвилин.

 

ЛУЦЕНКО І.С., представник Президента України у Верховній Раді України (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, партія «Блок Петра Порошенка»). Добрий день, шановні друзі! Добрий день, шановні колеги! Передовсім хочу подякувати за запрошення і можливість виступити. Україна за останніх п’ять років зіткнулася з неймовірними випробуваннями: гібридна агресія Росії, анексія частини території, спад економіки. Країна знаходилася на межі втрати державності. Збройну агресію Росії зупинили люди, які у скрутний для країни момент стали на захист цієї державності. Саме тоді ми вкотре пере­коналися, що люди – це основа держави і її основний потенціал. Прості українці, об’єднавшись у єдиному пориві на Майдані, забезпечили рух України до ЄС, незважаючи на спротив тодішньої влади.

Основним завданням минулих п’яти років було збереження держави. З цим завданням українська влада як єдина команда впоралася успішно. Ми до­сягли значного прогресу, що відзначають і наші міжнародні партнери. Зокрема, нам вдалося створити боєздатну армію, посилити позиції України на міжнарод­ній арені, зміцнити духовну єдність нації через отримання Томосу, запустити ре­форму децентралізації, освітню, медичну та пенсійну реформи, створити антико­рупційну інфраструктуру. Саме громадяни України своєю волею та жагою до змін стали тим драйвером, який дозволив Президенту Порошенку, уряду та парламенту закласти міцний фундамент, необхідний для успіху нашої держави.

На сьогодні завдання влади – забезпечити доступність здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян України незалежно від віку, статі, стану здоров’я. Це дозволить залучити в економіку категорії населення, які з різних причин не беруть у ній активної участі. Мова йде про майже 1 мільйон людей з інвалідністю працездатного віку, понад 14 мільйонів пенсіонерів. І тут необхідний закон про освіту протягом життя.

Саме тому держава приділяє особливу увагу учасникам АТО. Новоутво­рене Міністерство у справах ветеранів серед своїх основних завдань визначає і професійну адаптацію наших героїв.

Система освіти вже базується на принципах гендерної рівності і недискримінації. Новий освітній простір – це не лише набуття компетентностей та знань, а й виховання у маленьких громадян людяності, толерантності та рівності. Вже сьогодні наші діти живуть такими цінностями. В українському суспільстві вже немає місця таким ганебним речам, як сексизм чи домашнє насильство, а в школі – проявам булінгу.

Інклюзивність системи освіти, ініційована в 2017 році Президентом Порошенком, сприяла інтеграції дітей з особливими потребами в суспільство та їх всебічному зростанню поряд з однолітками, що дозволить їм розкрити свої таланти і свій потенціал. На сьогодні обов’язкове проектування інклюзивного простору вже передбачено в оновлених ДБН.

Окрім того, завдання влади полягає в забезпеченні нових підходів до якості знань, що зробить українців конкурентоздатними у глобальному світі. Саме тому 2016 рік був оголошений Президентом Порошенком Роком англій­ської мови в Україні.

Актуальною проблемою на сьогодні є також забезпечення доступу до вищої освіти дітей із сільської місцевості та реалізація їхнього інтелектуального потенціалу. На жаль, рівень знань у діток із сільської місцевості традиційно нижчий, ніж у мешканців міста, адже невід’ємною складовою розвитку люд­ського капіталу і розвитку загалом дедалі гучніше визначається доступ до глобальних мереж і використання Інтернет-ресурсів. Саме тому за ініціативи Президента Порошенка в Державному бюджеті України на 2019 рік закладено 1 мільярд гривень на закупівлю комп’ютерів (300 мільйонів) та забезпечення доступу українських шкіл у сільській місцевості до мережі Інтернет.

У рамках реформи децентралізації, ініційованої главою держави, громади отримали повноваження і кошти, які дають їм можливість фінансувати та інвестувати в підготовку та розвиток необхідних фахівців – вчителів, медиків, агрономів, працівників, які надають адміністративні та інші послуги, спеціалі­стів, яких потребують об’єднані територіальні громади. Це я коротко зупинилася на тому, що робиться на сьогодні.

Проблемою соціально-економічних перетворень в Україні є наявність цілої низки причин, що зумовлюють неефективне формування та використання людського потенціалу.

Низький рівень державного фінансування науки. Спочатку армія, наука йде слідом, на жаль. Питома вага обсягу виконаних наукових і науково-техніч­них робіт становить лише 0,7 % ВВП.

Рівень інвестування компаній у навчання і розвиток своїх працівників досить низький. Тут нам може допомогти податок на виведений капітал, якщо буде передбачено, що капітал, вкладений у трудовий потенціал, – це не прибу­ток, а інвестиції у власний ресурс підприємства.

Не створено середовище для розвитку талантів, що призводить до неспро­можності творчої реалізації людського капіталу та вимушеної трудової міграції.

На жаль, треба констатувати, що високий рівень доступу українців до освіти (76 % населення мають вищу освіту) не забезпечує значного суспільного результату. Це є свідченням того, що гарна освіта в Україні не є джерелом стабільності і статків, що характерно для країн ЄС.

Що потрібно? Саме тому Президент Порошенко робить амбітну ставку на  безперервне впровадження інновацій – технічних, технологічних, організа­ційних – через реформи, які будуть відбуватися в економіці упродовж наступних п’яти років і мають зробити Україну регіональним лідером аграрного сектору та індустріального розвитку, транспортним хабом і однією з найбільш відвідуваних країн Європи, а також глобальним лідером ІТ-сектору.

Сьогодні я хочу звернути увагу на переваги, які ми отримаємо, інвесту­вавши в три з названих мною галузей.

ІТ-сектор – це розвиток інтелекту нації, впровадження інновацій в освіту, працевлаштування з достойними заробітними платами (а це означає відраху­вання в Пенсійний фонд, а це означає забезпечену старість), розвиток техніки і  технологій, конкурентність економіки, прямі іноземні інвестиції. Саме тому 1 мільярд гривень у 2019 ро­ці – на комп’ютеризацію шкіл у сільській місцевості, на комп’ютерну грамотність.

Високоточне машинобудування – це висока ефективність праці за рахунок використання найновіших технологій, техніки та науки (саме тут має знайти себе прикладна наука України), посилення національної безпеки держави, базо­ваної на сильній економіці, доступні та якісні промислові товари (а це інша ціна, інша заробітна плата, це ринок і зона вільної торгівлі з Європейським Союзом), оздоровлення екології (понад 90 % відходів утворює промисловість).

Транспортний хаб – це комфортність, зручність, швидкість, цифрова ін­фраструктура у сфері транспорту, сучасні системи управління трафіком, іннова­ційні моделі управління (тому потрібне знання англійської мови, тому потрібна комп’ютерна грамотність), розвиток інфраструктури міста, селища і села, конку­рентоспроможність української транспортної системи на міжнародному рівні.

Результатом реформування секторів економіки, на яких наголошує Президент Порошенко, стане впровадження стандартів ЄС, зростання інвести­цій, створення нових робочих місць, збільшення надходжень до бюджету, підви­щення соціальних стандартів життя, а отже – повернення трудових мігрантів в Україну. Прорив у цих секторах економіки підштовхне країну вперед і дозво­лить не лише подолати бідність, забезпечити порядок, добробут і безпеку кож­ного українця, а й спонукатиме до раціоналізації процесу відтворення людського капіталу, сприятиме формуванню в суспільстві прошарку висококваліфікованих фахівців, забезпечуватиме інтегральний соціальний ефект зростання економіки.

Структурна модернізація економіки в контексті підвищення її інновацій­ності дозволить забезпечити:

• пропорційний збалансований розвиток фундаментальної і прикладної науки, вищої освіти і наукоємної промисловості;

• відповідність освітньої підготовки вимогам ринку праці з урахуванням прогнозованих тенденцій розвитку економіки;

• співпрацю великих компаній з університетами, науковцями, академічни­ми і дослідницькими центрами. Не тільки державне замовлення, а замовлення бізнесу – на часі;

• підвищення мотивації студентів до отримання знань та компенсації їх під час навчання.

Успішна реалізація завдань, що стоять перед нами, є передумовою для прискореного розвитку економіки України із залученням потужних інвестицій, створенням нових робочих місць, вирішенням нагальних соціальних проблем, розширенням можливостей громадян. Саме тому кошти, спрямовані на збере­ження та розвиток людського капіталу, є не видатками державного бюджету, а інвестиціями, інвестиціями у наше майбутнє. Ми змінюємо нашу країну, і вона буде країною заможних, вільних і щасливих людей. Дякую за увагу (Оплески).

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради

України СИРОЇД О.І.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова міністра культури України пана Євгена Нищука. Прошу, 5 хвилин.

 

НИЩУК Є.М., міністр культури України. Шановна головуюча! Шановні освітяни! Шановні народні депутати, колеги з уряду, учасники парламентських слухань! Мабуть, деякі з присутніх здивуються, що саме міністр культури є серед основних доповідачів за тематикою, яка пов’язана з освітою і наукою, то я хотів би нагадати, що саме креативність та культурні інновації неможливо відірвати від контексту розвитку людського капіталу в нашій європейській державі.

Якщо говорити про освіту в контексті культурної політики, то ми говоримо саме про мистецьку освіту. Я дуже вдячний шановним народним депутатам, багато з яких тут присутні, і колегам з уряду, які при голосуванні за новий Закон України «Про освіту» повністю підтримали новели, запропоновані Міністерством культури, щодо мистецької освіти, її специфіки, у тому числі щодо ступеня доктора мистецтва, та мистецьких шкіл, що сталося вперше за всю історію незалежності України. Тепер ми можемо чітко уявляти всю структуру професійної мистецької освіти.

Хочу відразу, без формалізму, сказати про очевидні для більшості в цьому залі речі, а саме про те, що наразі в усіх провідних та високорозвинених євро­пейських державах відбувається переосмислення векторів, за якими розви­вається освіта, за якими розвивається людський потенціал. Якщо раніше ми говорили про відому абревіатуру STEM, яка акцентувала необхідність поступу освіти через розвиток науки, технологій, інжинірингу, математики як основних складників освіти кожної людини, то тепер ми говоримо про STEAM. З’явилася ще одна важлива літера «а», art – мистецтво. І тепер основні складники освіти, для того щоб людина стала повноцінним учасником глобалізованого суспіль­ства, доповнені саме мистецтвом.

Мистецтво займає місце і в навчальних програмах освіти загальної і вищої. І тут закцентую увагу, що коли в розвинених країнах Європи цей тренд тільки починається, ми можемо говорити про існування в Україні окремої розвиненої системи спеціалізованої мистецької освіти, яку необхідно зберегти. Це є наш тренд.

У моєї команди мистецька освіта завжди є пріоритетом культурної політики, її здобутки широко відомі у світі, і ці здобутки мають набагато вищий рівень, ніж прийнято вважати в пересічному середовищі. Чому так цінують наше оперне або балетне, музичне мистецтво за кордоном? Тому що воно високо­професійне. Чому наші кіномитці, оператори виходять на світовий рівень? Тому що наша мистецька школа є потужною, ми ще не втратили цей творчий потенціал.

Зараз ми маємо багато викликів і загроз у цьому напрямі, я не скажу, що в нашій мистецькій освіті все добре. Однак мистецькій освіті за її потенціалом у творчому, креативному людському розвитку альтернативи немає. І ми для того сьогодні порушуємо це питання, щоб, у тому числі через мистецьку освіту, прокласти шлях до збалансованого розвитку людського капіталу в Україні. Бо мистецька освіта – це використання потенціалу культури для розвитку навичок в освіті та індивідуальній зайнятості, якісне, конкурентне, професійне мистец­тво, ефективне опанування культурних компетенцій, розвиток самоаналізу, са­мооцінки, критичного мислення, творчого самовираження, толерантності та по­ваги до прав людини, використання всього розмаїття доступних ресурсів культурного середовища, додана вартість культурної компоненти для інклюзив­ного навчання в кожній громаді та кожному закладі освіти.

Міністерство культури України у 2017-2019 роках здійснювало поетапні заходи з модернізації змісту та умов надання мистецької освіти, зокрема, ство­рюються інструменти для оновлення змісту мистецької освіти та умови для її інституційного розвитку. Сьогодні зосереджується увага на підвищенні якості кадрового потенціалу закладів мистецької освіти та підходах до оцінювання якості роботи педагогічних працівників.

Разом з тим інтереси мистецької освіти залишаються осторонь при вирі­шенні питань стимулювання праці педагогічних працівників закладів мистецької освіти, розвитку системи спеціалізованої освіти та підтримки її з місцевих бюджетів, що призводить до закриття мистецьких шкіл. Як я вже казав, не все так добре, бо багато перешкод, у тому числі тих представників, які перебувають у старій системі координат, які працюють ще за радянськими правилами і не хочуть змінюватися і працювати заради майбутнього. Тому тільки спільними зу­силлями держави, громадянського суспільства, місцевої влади, митців і творчих педагогів…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, завершуйте, 30 секунд.

 

НИЩУК Є.М. Увесь світ нам сьогодні показує, що мистецька освіта – це ті сходи вгору, якими людський капітал рухається до свого реального розвитку. Дуже дієвим інструментом для вирішення цих питань є надання окремої субвен­ції місцевим бюджетам для фінансової підтримки спеціалізованої мистецької освіти як передумови розвитку українського суспільства.

Просимо внести на розгляд Верховної Ради проект Закону України про внесення змін до статті 89 Бюджетного кодексу України (№ 7419) в частині при­ведення термінології щодо мистецьких шкіл у відповідність з освітнім законо­давством. Сподіваюся на підтримку і дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо. Я дуже прошу всіх дотримуватися регламенту, тому що це стосується часу інших промовців.

Запрошую до слова заступника голови Профспілки працівників освіти і науки України пані Ольгу Чабанюк. Підготуватися Василю Кременю.

 

ЧАБАНЮК О.А., заступник голови Профспілки працівників освіти і науки України. Доброго дня, шановні пані головуюча, міністри, народні депутати та учасники парламентських слухань! Проблема розвитку людського капіталу тісно пов’язана із забезпеченням умов для здобуття громадянами Украї­ни якісної освіти. Згідно із статтею 78 Закону України «Про освіту» держава за­безпечує асигнування на освіту в розмірі не менше ніж 7 % валового внутріш­нього продукту. Однак виділені обсяги видатків жодного разу цим гарантіям не відповідали: у 2016 році вони становили 5,4 %, у 2017 році – 6,9 %, у 2018 році – 6,1 %, на 2019 рік їх затверджено на рівні 5,8 % ВВП. Аналогічною була ситуа­ція з дотриманням норми фінансування за попереднім законом – за 26 років його дії жодного разу фінансування не досягало 10 % ВВП. В умовах збільшення у  2019 році прогнозного обсягу ВВП на 21,53 % зростання освітніх видатків передбачено лише на 11 %. Хіба це логічно?

Гострими є проблеми рівня оплати праці педагогічних працівників, науково-педагогічних та інших працівників. Відповідно до статті 61 Закону «Про освіту» посадовий оклад педагогічного працівника найнижчої кваліфі­каційної категорії встановлюється в розмірі трьох мінімальних заробітних плат, але прикінцевими положеннями цього закону гарантії знижено до чотирьох прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Такий рівень посадового окладу має бути досягнуто тільки до 2023 року поступовими кроками та збільшеннями. А як жити сьогодні?

Фактично посадовий оклад найнижчої з посад педагогічних працівників, який відповідає 9 тарифному розряду Єдиної тарифної сітки, становить 3653 гривні і не досягає навіть двох прожиткових мінімумів, або 47 % зазна­чених гарантій (Оплески). Найнижчий посадовий оклад науково-педагогічного працівника, що відповідає 15 тарифному розряду, становить 5501 гривню, або 57 % гарантій.

Залишилося невирішеним питання підвищення посадових окладів педаго­гічних працівників дошкільних, позашкільних, професійно-технічних, вищих закладів освіти, методичних та інших установ закладів освіти.

Сплющило до однакового рівня оплату праці рішення парламенту, ініційо­ване урядом, щодо підвищення розміру мінімальної заробітної плати з відривом більш як у 2 рази від прожиткового мінімуму на працездатну особу, а отже, ба­зового посадового окладу Єдиної тарифної сітки. Більшій половині працівників бюджетної сфери, незалежно від посади, освітнього рівня, рівня кваліфікації, заробітна плата нараховується в розмірі 4172 гривні, а виплачується з ураху­ванням утримання податків 3358 гривень (Оплески).

Вирішенню проблем зрівнялівки в оплаті праці та забезпечення її належ­ного рівня сприятиме встановлення базового окладу Єдиної тарифної сітки на рівні мінімальної заробітної плати та її виплата за просту некваліфіковану пра­цю, а також виключення з мінімальної заробітної плати доплат, надбавок, пре­мій. Не потрібно це включати і говорити, що ми отримуємо велику заробітну плату. Розмір мінімальної заробітної плати має забезпечувати достатній життє­вий рівень для працівника освіти і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, як це гарантовано статтею 48 Конституції України.

За міжнародними оцінками, рівень мінімальної заробітної плати повинен становити близько 50 % середньої заробітної плати в галузях економіки, а вели­чина прожиткового мінімуму повинна відповідати його фактичній величині та забезпечувати нормальне функціонування організму людини, збереження її здо­ров’я. Станом на 2019 рік, це 4566 гривень, а маємо насправді 1921 гривню, що в 2,4 разу менше.

На цьому ж рівні відповідно до законодавства має встановлюватися стипендія студента. А не скорочувати обсяг стипендіантів із 69 % до 45 %. Олександр Володимирович сьогодні сказав, що на меті міністра фінансів – змен­шення до 15 %. Кого ми будемо навчати, де наша молодь? Це ж наше майбутнє!

Належні капітальні вкладення мають виділятися на підготовку фахівців та робітничих кадрів закладами освіти та професійно-технічної освіти. Чи можна на застарілій матеріально-технічній базі…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, завершуйте, 30 секунд.

 

ЧАБАНЮК О.А. …з вкрай незадовільним рівнем оплати праці викла­дацького складу підготувати високоякісних фахівців? Які потім будуть отриму­вати мізерну заробітну плату, а більшість із них будуть отримувати заробітну плату в конвертах.

Тому переконані, що належному фінансуванню, забезпеченню розвитку людського капіталу сприятиме відображення в Рекомендаціях парламентських слухань зазначених проблем та доручення уряду, органам законодавчої та вико­навчої влади, відповідним комітетам… Центральний комітет профспілки про­сить, щоб сприяли заздалегідь… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова президента Національної академії педагогічних наук України пана Василя Кременя (Оплески). Підготуватися Ірині Бобух.

 

КРЕМЕНЬ В.Г., президент Національної академії педагогічних наук України. Шановна пані головуюча! Шановні члени уряду! Шановні народні депутати, колеги! У межах відведеного регламенту приверну вашу увагу до кількох тез.

Перше. Людина, її розвиток – це не тільки і навіть не стільки людський капітал, як ціль і самоціль суспільного прогресу. Лише через розвиток особи­стості можна досягти її найповнішої самореалізації, а отже, створити умови і для щастя людини, і для динамічного розвитку суспільства. У цьому останньому значенні людина виступає як людський капітал.

Друге. У рейтингу Світового банку Human Capital Index за 2019 рік Україна має 0,65 з максимального показника 1, що трохи вище, ніж у серед­ньому у світі – 0,57. Однак, попри досить непогані формальні ознаки (зокрема, те, що майже 100 % дітей у нас здобувають середню освіту та 80 % випускників шкіл вступають до університетів), треба визнати, що маємо значною мірою людський капітал невисокої якості, неконкурентоспроможного характеру, не­здатний працювати, мислити і діяти по-сучасному, інноваційно. Потрібна сут­нісна модернізація системи формування людського капіталу.

Третє. Центральною ланкою такої модернізації є освіта. Освіта є сферою, яка більше, ніж інші дотична до формування людського капіталу. Освіта значною мірою діє за внутрішніми законами, нормами і цілями, але має бути органічно включеною в суспільно-цивілізаційний процес. Поки що таке вклю­чення є недостатнім. Звідси – необхідність, зокрема, повноцінної участі ро­ботодавців в усіх ланках професійної і вищої освіти: від визначення стандартів навчання до планування кількісних показників підготовки з кожної професії, практичного її здійснення і контролю за якістю підготовки.

Четверте. В основі освітньої діяльності має панувати дитиноцентризм, студентоцентризм, людиноцентризм. Тобто навчання і виховання кожної осо­бистості мають бути максимально наближені до її сутності, базуватися на її талантах і здібностях, враховувати її особливості. Саме така освіта буде гуман­ною і відповідатиме викликам сьогодення, а її здобувачі – найкраще підготов­леними до життя.

Сподіваємося, що започаткований проект «Нова українська школа» буде реалізований саме таким чином.

П’яте. Важливо, щоб освіта готувала людину до життя і діяльності в су­часних умовах, тобто формувала по-сучасному конкурентоспроможний люд­ський капітал. А це означає готувати людину:

• інноваційну, яка забезпечуватиме інноваційний тип прогресу;

• здатну бути органічною у цифровому суспільстві;

• глобалістську, яка буде конкурентоспроможною у глобальному просторі;

• самодостатню, здатну усвідомлено реагувати на всю багатоманітність сучасного інформаційно-комунікативного простору;

• патріотичну, здатну розуміти і відстоювати національні інтереси України у суперечливому світовому глобальному просторі.

Шосте. Збалансований розвиток людського капіталу неможливий без:

• наукового забезпечення сучасних змісту і методів навчання на основі нових інформаційних технологій;

• зміни відносин учителя й учня, професора і студента на основі партнерства;

• істотної реорганізації мережі навчальних закладів і створення потужних регіональних університетів та багатопрофільних професійних закладів освіти.

І останнє, навіть при всіх цих та інших змінах збалансований розвиток людського капіталу не можна забезпечити без створення можливостей і форму­вання потреби в навчанні впродовж життя. Необхідним є розвиток освіти до­рослих – доступної системи надання різноманітних освітніх послуг відповідно до потреб людини і суспільства.

Українське суспільство має стати знаннєвим суспільством, а українець – людиною, яка постійно навчається, набуває нових компетентностей. У ХХІ сто­літті «людина розумна» – це людина, яка постійно навчається. Формування такої людини – це передумова її особистого щастя і шлях до динамічного і несупереч­ливого розвитку нашої країни. Саме цим керується у своїй діяльності Національ­на академія педагогічних наук України. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова доктора економічних наук, завідувача відділу економічного зростання та структурних змін в економіці Інституту економіки та   прогнозування Національної академії наук України пані Ірину Бобух. Підготуватися Тетяні Ващук.

 

БОБУХ І.М., завідувач відділу економічного зростання та структурних змін в економіці Інституту економіки та прогнозування НАН України. Дякую. Шановні учасники парламентських слухань! Тема мого виступу: «Інклюзивний розвиток економіки України: освітньо-наукові чинники». Україна є однією з найбідніших країн Європи. Добробут одного дорослого в Україні становить лише 1,5 тисячі доларів, тоді як у лідера рейтингу – Ісландії статок одного дорослого перевищує 550 тисяч доларів. Однак ще більше значення, ніж обсяг добробуту, має нерівність його розподілу. Якщо індекс Джині за доходами в Україні є одним з найнижчих у світі – 25 %, то індекс Джині за добробутом є найвищим у світі – 95,5 %. Створюється замкнене коло перетікання нерівності: нерівність у доходах перетікає в нерівність у багатстві, у стані здоров’я, в освіті, потім – на ринку праці і знову в доходах.

Людський капітал становить левову частку національного багатства розвинених країн світу – 60-70 %. В Україні, на жаль, лише 34 %. Останнім часом цей показник дещо збільшився, однак це відбувається на тлі зменшення дохідності людського капіталу. Наразі вона становить лише 39 % фонду оплати праці до ВВП. Зазвичай це пояснюється низькою продуктивністю праці в Украї­ні, однак наша низька заробітна плата є занадто низькою навіть порівняно з на­шою низькою продуктивністю праці.

Цікавим є той факт, що за індексом ПРООН, про який ви сьогодні багато чули, Україна належить до групи країн з високим рівнем розвитку людського капіталу, тоді як за методологією Світового банку Україна належить до країн з рівнем доходів, нижчим за середній. Ця диспропорція перешкоджає збалансо­ваному розвитку людського капіталу.

Для більш ефективного залучення коштів, ресурсів для здійснення змін є два основні джерела – зовнішній (це фонди ЄС) і внутрішній (це реформи). Для більш ефективного залучення зовнішніх ресурсів в науковій сфері (а я пред­ставляю саме наукову сферу) потрібно розширювати сферу наукових досліджень відповідно до пріоритетів стратегії «Європа-2020», згідно з якою зростання має бути розумним, сталим та інклюзивним. У рамках інклюзивного розвитку забез­печується більш ефективне залучення людей до економічної діяльності, тобто відбувається перетворення незадіяного людського потенціалу на людський капітал.

У рамках досягнення збалансованого розвитку людського капіталу в Україні необхідно забезпечити перехід від екстрактивних інститутів до інклю­зивних інститутів. У рамках екстрактивних інститутів відбувається збагачення однієї групи за рахунок решти, замість правила rule of law (верховенство права) діє правило rule by law (управління за законом обмеженою групою осіб). Цим, до речі, пояснюється існування в Україні депутатської недоторканності, яка дає змогу уникати відповідальності за свої дії. Натомість інклюзивні інститути ма­ють шанувати приватну власність, мають діяти однакові правила для всіх членів суспільства.

Основними бар’єрами на шляху успішної реалізації освітньо-наукових чинників є низький рівень заробітної плати, а також високий рівень бюрократи­зації та корумпованості. Причому заробітна плата і рівень корумпованості, як видно на слайді, знаходяться в обернено пропорційній залежності: що менший рівень заробітної плати, то вищий рівень корумпованості.

Ми підготували пропозиції щодо покращення діяльності в науковій сфері. Вони переважно враховані, ви можете ознайомитися з ними у пункті 12 проекту Рекомендацій парламентських слухань.

На додаток до цього слід зауважити, що потрібно забезпечити спряму­вання діяльності установ НАН України на досягнення цілей сталого розвитку. Зокрема, особливої уваги потребує ціль 5 – гендерна рівність, в рамках якої потрібно досягти гендерного балансу, адже, за оцінками Глобального інституту McKinsey, до 2025 року лише за рахунок подолання гендерної нерівності прогно­зується збільшення ВВП на 12 трильйонів доларів.

А найголовніше: недостатньо знати, що потрібно робити, потрібно власне це робити. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова начальника управління освіти і науки Новоград-Волинської міської ради Житомирської області пані Тетяну Ващук. Підготува­тися Ользі Пишуліній.

 

ВАЩУК Т.В., начальник управління освіти і науки Новоград-Волинської міської ради Житомирської області. Шановні учасники парламентських слухань! Рівень і якість освіти – один із показників людського капіталу, а критерій якості освіти – це якість життя. Сучасними трендами в освіті є благо­получчя, інклюзія, справедливість, підвищення рівня академічних знань здобува­чів освіти, маркетинг, залежність ринкової економіки від результатів навчання. Безумовно, збільшення людського капіталу залежить від інвестицій в освіту, які ми вже відчули у зв’язку із започаткованими реформи, та сучасний темп життя, інтенсивне збільшення інформації потребують пришвидшення реформування. Наступні кроки гальмуються у зв’язку з тим, що досі не прийняті закони України про загальну середню, дошкільну, позашкільну та професійно-технічну освіту. Відсутні підзаконні нормативно-правові акти та механізми їх реалізації на місцях. Необхідно внести зміни до формули розрахунку освітньої субвенції, врахувавши в ній учнівський контингент саме поточного навчального року.

Сьогодні бізнес вимагає добре підготовлених фахівців. За різними оцінками, із 80 % школярів, які вступають до закладів вищої освіти, лише до 15 % здатні належно засвоїти навчальні програми, а кожний другий випускник цих закладів не працює за фахом. Виникає значний дисбаланс між професіями закладів вищої освіти та робітничими. Для осмисленого здобуття професії, формування твердої життєвої позиції одним із завдань загальної середньої осві­ти є розвиток у молоді саме емоційного інтелекту, формування ключових компе­тентностей, орієнтованість людського капіталу на потреби сучасного ринку праці.

Викликами для освітньої галузі є нестача вчителів, недостатність фінансування, дезінформаційне суспільство, вплив політичних рішень на імідж освіти, трудова міграція та виїзд молоді на навчання за кордон. На жаль, Україна стала експортером людського капіталу. Так, у місті Новограді-Волинському, що  на Житомирщині, 8 % випускників минулого навчального року виїхали на навчання за кордон. Тому потрібно створювати найкращі умови, аби молодь залишалася навчатися і працювати у своїх регіонах.

У системі освіти, безумовно, головною особою є вчитель, саме від нього залежить, чи стане українська школа дійсно новою за змістом. Для цього він повинен почуватися впевнено, комфортно та мати гідну оплату праці. На мою думку, необхідно відродити державну програму «Вчитель», де передбачити підвищення заробітної плати вчителям, надання пільгового кредитування на придбання житла та інші соціальні гарантії. Надбавка за престижність педаго­гічної праці має бути фіксованою, адже не може престижність нашої професії відрізнятися в різних громадах, а розмір цієї надбавки залежати від наявного фінансового ресурсу (Оплески), тим самим створюючи неоднозначну та напру­жену ситуацію.

Закон України «Про освіту» надає закладам загальної середньої освіти широку автономію. Чи будуть освітні заклади працювати в режимі розвитку, залежить і від професійного менеджменту керівників. Тому необхідно розши­рити функції супервізорів, які, крім науково-методичного супроводу, надавали б юридичні, економічні та фінансові консультації для роботи в нових умовах.

Сподіваюся, що всі реформи, спрямовані на системну трансформацію, забезпечать досягнення головної мети – високої якості освіти. Дякую за можливість висловити свою думку (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова експерта соціальних та гендерних програм Центру Разумкова пані Ольгу Пищуліну. Підготуватися пані Ользі Богомолець.

 

ПИЩУЛІНА О.М., провідний експерт соціальних і гендерних програм Українського центру економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова. Доброго дня, шановні друзі! Я ще раз хочу привернути увагу до проблем про­фесійної та технічної освіти, про які, власне, вже згадували попередні промовці. Хочу сказати, що наразі ми стикаємося з проблемою дисбалансів у підготовці фахівців з вищою і так званою середньою технічною освітою.

Якщо звернемося до статистики, то побачимо, що чисельність студентів закладів вищої освіти I-II та ІІІ-IV рівнів акредитації має суттєві дисбаланси. Так, чисельність студентів закладів вищої освіти ІІІ-IV рівнів акредитації наразі майже у 6,5 разу перевищує чисельність студентів закладів вищої освіти I-II рівнів акредитації. Причому якщо порівнювати з періодом 1990-х років, тоді підготовка фахівців закладами професійної освіти перевищувала майже в 5 разів чисельність студентів вищих навчальних закладів. Це відображає, власне, зміну структури економіки та відповідно структури підготовки фахівців.

Ситуація з професійною освітою наразі є критичною, і це усвідомлюється урядом. Треба сказати, що численні дослідження, що проводяться в цій галузі, свідчать про те, що роботодавці нарікають на недостатній рівень якості профе­сійної освіти наших фахівців. До того ж ми стикаємося з існуванням певної парадоксальної ситуації. Так, ринок праці сьогодні відчуває величезний дефіцит працівників передовсім робітничих спеціальностей, і при цьому більшість ви­пускників закладів професійно-технічної освіти не можуть знайти роботу за фахом.

Усвідомлюючи таку проблему, урядом анонсовано реформу професійно-технічної освіти, головною складовою якої є зміна підходів до управління осві­тою та зміна принципів фінансування. Проте слід сказати, що сучасні бюджетні новації, розпочаті 2016 року, а саме передача на рівень місцевих бюджетів від­повідальності за фінансування професійно-технічної освіти, коледжів та учи­лищ, оцінюються з боку експертного середовища досить критично. Практично це означатиме зникнення таких закладів в умовах катастрофічної дефіцитності місцевих бюджетів, які також мають низку суттєвих викликів. Ми посилимо деградацію внутрішнього ринку праці. Це зумовить подальшу тривалу міграцію з країни. Також слід звернути увагу на те, що такі наміри уряду можуть пору­шувати конституційні гарантії щодо доступу до освіти, оскільки через брак кош­тів у бюджетах місцева влада може просто закривати технікуми і коледжі. Проблема полягає в тому, що різні міста мають різний рівень дохідності місцевих бюджетів.

Доцільність переформатування професійно-технічної освіти є очевидною не тільки з точки зору проблем, які сьогодні існують на ринку праці, оскільки вже протягом тривалого часу ми відчуваємо значну нестачу спеціалістів робіт­ничих спеціальностей, а ще й з огляду на специфічний контингент учнів професійно-технічних училищ, які, будемо відверті, переважно є вихідцями з найбільш вразливих та малозабезпечених верств населення. Якщо нинішня ситуація буде продовжуватися, то випускати дипломованих спеціалістів без перспективи працевлаштування – це означає створити певний декласований, можна навіть так сказати, прошарок населення, що може призвести до негатив­них економічних і насамперед соціальних наслідків.

Також я хочу привернути увагу до проблеми поширеності непрофільної освіти. Ми стикнулися з цією проблемою на початку 1990-х років, тоді була тенденція так званої гуманізації освіти. Це було пов’язано передовсім з ради­кальною зміною структури випуску фахівців. Так, вже неодноразово звертається увага на той факт, що сьогодні випускники гуманітарного, правового або економічного профілю перевищують частку фахівців технічного профілю більш як утричі. Слід також сказати, що у світі на сьогодні існує принципово інша тенденція. Якщо ми у вищих навчальних закладах, майже в кожному першому технічному закладі, маємо непрофільні спеціальності, такі як «лінгвістика», «психологія», навіть «архівна справа», то у світі зараз тенденція спрямована на перепрофілювання вищих навчальних закладів і отримання переважно технічної освіти.

Отож ситуація сьогодні свідчить про те, що проблеми освіти в самій освітянській системі не вирішуються. Тому необхідні…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

ПИЩУЛІНА О.М. …в іншому випадку ми можемо опинитися на пери­ферії не лише європейського, а й світового простору. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова народного депутата України, голову Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я пані Ольгу Богомолець. Підготуватися Дмитру Олійнику.

 

БОГОМОЛЕЦЬ О.В., голова Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, партія «Блок Петра Порошенка»). Шановна головуюча! Шановні колеги! Найперше дозвольте всіх вас привітати і подякувати, що ви досі працюєте в Україні, що ви досі навчаєте українських дітей, українських студентів. Я розумію, наскільки це сьогодні важко. Ви є насправді культурною, науковою, найкращою елітою України, і я вам дякую (Оплески). Також дякую міністру пані Лілії Гриневич та очільнику комітету пану Співаковському за те, що в такий буремний час аналіз-шоу і всіляких інших подій вони говорять про головне.

Що сьогодні турбує кожного з нас? Корупція, ненажерливі олігархи, мізерні пенсії, зарплати, на які неможливо вижити (люди з трьома освітами жебракують і не мають можливості реалізувати себе в Україні), неможливість отримати елементарну медичну допомогу, вилікувати онкохворого, врятувати людину після інфаркту. Ми про це говоримо і ми з цим боремося, але насправді це є не причини, а наслідки. А причина всіх проблем України, того, як ми зараз живемо, є одна – якість нашого людського капіталу.

Що нам робити і що, власне, зробити для того, щоб наш людський капітал і майбутнє нашої країни були кращими? Я зараз наведу декілька цифр, це погляд на освіту людини, яка п’ять разів навчалася у школі, один раз сама і ще чотири рази зі своїми дітьми.

За останніх 20 років чисельність дитячого населення України зменшилася на 5,6 мільйона. З 1 тисячі обстежених дітей шкільного віку лише 11 практично здорові, приблизно 1 %. За останніх 10 років кількість короткозорих дітей збіль­шилася на 15 %. За роки незалежності на 100 % збільшилася кількість дітей, народжених з вадами розвитку, з аномаліями. Понад 30 % дітей мають більше чотирьох захворювань, це все у шкільні роки. За роки школи ми отримуємо у 2,5 разу більше дітей, хворих на хронічні хвороби. Скажіть мені, чи це реальна мета освіти?

Що я як громадянин, як мама, як патріот нашої держави хочу отримати від школи?

Перше: після школи я хочу отримати здорову дитину. А дитина шести чи семи років, якщо вона сидить 6 годин і не рухається, має лише 5 чи 15 хвилин перерви, не може вирости із здоровим хребтом. І коли такий хлопець після школи йде в армію і стрибає з БТР, у нього виникають грижі хребта, і він потім отримує інвалідність. Якщо ми не змінимо парадигму освіти, щоб дитина ви­ходила здоровою… З 9-ї до 18-ї: 2 години сидячи, 2 години в русі, 2 години сидячи, 2 години в русі, 2 години сидячи, 2 години в русі. Як мінімум половину часу діти мають рухатися (це не обов’язково уроки фізкультури, є купа інших активностей), тоді у нас є шанс, що вони не будуть короткозорими і будуть мати нормальні спини, що у них не буде хвороб серцево-судинної системи. Перше – здорова дитина.

Друге: громадянин, людина, яка не є споживачем, яка не чекає, що їй дасть держава, а думає про те, що вона може зробити для своєї держави.

Третє: ми маємо виховати таку людину, яка буде готова реалізувати свої Богом дані здібності.

Четверте: ми маємо виховати людину, яка вміє критично мислити. Не знати дату, коли почалася Друга світова війна, а розуміти, чому Гітлер напав. Не знати дату Революції Гідності, а розуміти, чому люди вийшли на Майдан, чому Путін хотів окупувати саме Крим, а не щось інше.

І п’яте: людина, яка має цінності. Він може отримати 180 балів за ЗНО з математики, але потім прийти в уряд чи парламент і обкрадати український народ.

У нас поняття «освіта» підмінилося поняттям «ремесло». Освіта – це те, що освітлює шлях, те, що дає можливість дитині не закінчити життя самогуб­ством, коли їй здається, що весь світ руйнується і ніхто її не підтримує. Освіта – це те, що веде вперед, це цінності…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

БОГОМОЛЕЦЬ О.В. А ремесло – це те, що дає змогу заробляти на життя.

І я прошу включити до Рекомендацій парламентських слухань такі пункти:

Кабінету Міністрів України:

• розробити та затвердити стратегію збереження і примноження людського капіталу;

• утворити міжвідомчу робочу групу для розроблення проекту Національ­ної стратегії здоров’я на наступні 10 років;

Верховній Раді України негайно розглянути проект Закону України про повну загальну середню освіту… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова голову Ради Федерації роботодавців України пана Дмитра Олійника. Підготуватися Денису Силантьєву.

 

ОЛІЙНИК Д.М., голова Ради Федерації роботодавців України. Шановна пані головуюча! Шановні члени уряду! Шановні учасники парламентських слухань! На сьогодні Федерація роботодавців України представляє 90 галузевих та регіональних організацій у галузях машинобудування, автомобілебудування, літакобудування, ІТ-секторі, АПК, будівництві, хімічній промисловості, прак­тично в усіх галузях. На підприємствах, які є членами Федерації роботодавців, працюють понад 5 мільйонів людей, це майже третина всіх працюючих в Украї­ні. Я хочу додати залу оптимізму: якщо в Україні не буде спільного плану дій уряду, Верховної Ради, нас – роботодавців, вас – освітян, буде ще гірше. Буде гірше, не очікуйте нічого кращого. Але шанси у нас є, і ми їх маємо використати.

За даними рейтингу, який є складовою аналітичного огляду Global Economy Watch, Україна посідає перше місце за прогнозними показниками втрати трудових ресурсів у 2019 році. У цьому питанні ми вже перші. Сьогодні більше третини українських підприємств відчувають дефіцит кваліфікованих кадрів.

За офіційною інформацією Міністерства соціальної політики, наразі за кордоном перебувають більше 3,2 мільйона наших громадян, яких називають трудовими мігрантами. Це наші спільні дії або бездіяльність призвели до того, що люди залишають Україну. Наприклад, у Польщі працюють вже більше 2 мільйонів українців. І зважаючи на ті дії, які робить уряд Польщі, ми можемо прогнозувати, що, на жаль, наші люди будуть продовжувати від’їжджати.

Більше того, я вам скажу відверто. Знаєте, що від’їжджає? З людьми від’їжджають наші літаки, гелікоптери, локомотиви, комбайни, трактори, від’їж­джають наші компетенції і від’їжджає наше майбутнє. Ми можемо дуже довго говорити правильні речі, у тому числі спираючись на світовий досвід, але якщо ми тут, в Україні, самі не зробимо «домашню роботу», надії немає ні на кого.

Хотів очима зловити Еллу Марленівну… Оця робота написана спільно з пані Лібановою, в тому числі, вона називається «Україна: від кризи до економічного зростання». Це план модернізації України. Тут є розділ, приблизно 20 % якого присвячено розвитку людських ресурсів та ринку праці. Сьогодні ми – роботодавці розуміємо, що найбільший виклик, який постане перед країною, це коли у нас не буде людей. Не буде України, якщо тут не буде людей. І коли кажуть, що людей з країни виштовхує безробіття… Напевно, це так, тому що висококваліфікованим фахівцям, які працювали на потужних підприємствах з високим інноваційним розвитком та потенціалом, наприклад «Мотор Січ» чи «Антонов», що робити – на базар іти? Тому ці люди від’їжджають, їх із великим задоволенням беруть інші країни.

А я боюся навіть іншого… Знаєте, чого я боюся як роботодавець? Що ми спільно з вами (освітяни, роботодавці, держава, Верховна Рада) зробимо таку чудову річ: при народженні дамо кошти за народження дитини, вивчимо її в дитсадочку, вивчимо у школі, в ПТУ, у виші, потім у нас людина попрацює і поїде в іншу країну. Тому що коли у країні є страх (а в Україні є страх, це треба визнати), це в першу чергу виштовхує людей. Коли в країні людина боїться за майбутнє своїх дітей – це виштовхує.

Ми знаємо, як зробити так, щоб ви – освітяни гордилися тим, що дали нам – роботодавцям підготовлених, кваліфікованих фахівців...

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

ОЛІЙНИК Д.М. Ми знаємо, як зробити, щоб люди мали гідні умови праці. До речі, я щойно повернувся з гостомельського заводу. Підхожу до пра­цівника: 25 тисяч заробітна плата. Сиджу з металургами: у сталевара 26 тисяч заробітна плата. Завтра у нас з’їзд Федерації роботодавців, ми провели аналіз: заробітну плату роботодавці підвищили, тому що вони залишаться без людей. А що потрібно зробити уряду і що не робить уряд? Потрібні закони, які будуть стимулювати створення… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую. Дорогі доповідачі, я ще раз звертаюся до вас: коли ви чуєте сигнал, це означає, що у вас залишилося 30 секунд для того, щоб завершити свою думку. Мені дуже не хотілося б, щоб ви говорили в залі, який вас не може чути, тим більше є пряма трансляція, вас не зможуть чути слухачі. Але при цьому треба поважати час інших людей. Тому, будь ласка, якщо ви чуєте сигнал, завершуйте свою думку. Дякую за розуміння.

Запрошую до слова народного депутата України, заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики спорту та туризму пана Дениса Силантьєва. Підготуватися Анатолію Білоусу.

 

СИЛАНТЬЄВ Д.О., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, Радикальна партія Олега Ляшка). Шановні колеги! Шановні експерти! Шановні науковці, представники громадянського суспільства! Розвиток людського капіталу – це потужний передовсім економіч­ний ресурс. Розвинені країни переважно інвестують у своїх громадян, інвесту­ють у людський капітал. Європейські країни переводять свої виробництва у так звані країни третього світу, які мають низький рівень розвитку людського капі­талу, а відтак і дешеву, переважно низькокваліфіковану робочу силу. Для того щоб наздогнати ці країни, нашій державі потрібно рухатися не разом з ними, а набагато швидше, бо інакше ми завжди будемо позаду країн, що активно розвиваються.

Отже, нашим ключовим завданням є забезпечення сталого розвитку дер­жави, який, як підтверджує міжнародний досвід, спирається саме на людський, а  не на матеріальний капітал. Ми повинні зосередити увагу на інноваційній та цифровій економіці, на креативних індустріях. Сучасні технології дозволяють з мінімальними інвестиціями отримувати високі прибутки. Навчання таких пра­цівників може відбуватися з віддаленим доступом, а отже, держава заощадить кошти на будівництві великих навчальних комплексів.

Ми увійшли в епоху нової економічної політики, нових підходів до ви­робництва та інновацій, і в цьому періоді ключовим ресурсом є не заводи, не виробничі потужності, а люди з їхніми знанням, навичками та вміннями. Сього­дні було багато сказано, і я впевнений, ще буде багато сказано про те, як нам сприяти самореалізації наших громадян, як інвестувати у людський капітал та його розвиток. Я хотів би зосередити увагу на українській молоді, яка є потужним ресурсом, адже українська молодь – це інвестиції в наше майбутнє. Ми маємо відійти від застарілої моделі, коли витрати з державного бюджету на молодіжну політику, на охорону здоров’я, на освіту, на спорт, на забезпечення здорового способу життя розцінюються як видатки на соціальну сферу. Ні, це не просто соціальна сфера, це інвестиції у наше майбутнє.

Комітет з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму надав пропозиції до Рекомендацій парламентських слухань. Від імені комітету я хотів би подякувати учасникам робочої групи з підготовки парламентських слухань та очільнику Комітету з питань науки і освіти за врахування більшості наших пропозицій. Тепер коротко про їхню суть.

Отже, ми зосередили увагу на створенні молодіжної інфраструктури та відкритті нових можливостей для самореалізації молоді на місцях, на рівні територіальних громад сіл, селищ, міст. Зокрема, це комплексна реалізація дер­жавної молодіжної політики на місцевому рівні, розроблення локальних моло­діжних стратегій, які включатимуть потреби місцевої громади і враховуватимуть можливості органів місцевого самоврядування, створять спільне бачення розвит­ку молодіжної інфраструктури у конкретному населеному пункті.

Звісно, це й інституційне підсилення органів місцевого самоврядування, зокрема, створення окремих підрозділів (наголошую на цьому) з питань молоді, створення молодіжних центрів у формі комунальних підприємств або незалеж­ними громадськими організаціями.

Активне залучення молоді до прийняття рішень на місцях. Не лише на рівні консультацій або інформації, як це сьогодні відбувається, а безпосередня участь молоді у діяльності місцевих рад, утворення молодіжних рад при органах місцевого самоврядування, як передбачено Європейською хартією участі молоді в громадському житті на місцевому і регіональному рівнях.

Важливим є постійне, неперервне підвищення кваліфікації службовців органів місцевого самоврядування, які працюють з молоддю, та молодіжних працівників, зокрема їх участь у міжнародних молодіжних обмінах.

Створення ефективної системи інформування дітей та молоді, громадських активістів, які з ними працюють, про всеукраїнські і міжнародні заходи у сферах молодіжної політики та національно-патріотичного виховання.

Передбачення у місцевих бюджетах видатків на заходи з реалізації пріо­ритетних напрямів державної молодіжної політики, розвиток та функціонування молодіжної інфраструктури, підтримку ініціатив молоді та ініціатив громад­ських організацій, що працюють з молоддю, зокрема на проведення конкурсів проектів серед дитячих та молодіжних громадських організацій, а також проек­тів у сфері національно-патріотичного виховання…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

СИЛАНТЬЄВ Д.О. Сьогодні ми бачимо, на жаль, що наша молодь активно виїжджає за кордон, значна частина молодих людей не бачать свого майбутнього в Україні. Проте члени нашого комітету впевнені, що розвиток мо­лодіжної інфраструктури, соціальні гарантії для молоді та активна участь молоді у прийнятті рішень зупинять цю багатомільйонну міграцію і створять можли­вості для самореалізації нашої молоді тут, в Україні. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова голову Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій пана Анатолія Білоуса. Підготуватися Віктору Галасюку.

 

БІЛОУС А.Г., голова Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій. Вельмишановна пані головуюча, члени уряду, народні депутати України, учасники парламентських слухань! Наука в Україні переживає дуже складний час, і ці проблеми почалися не сьогодні. З 1991 року більш як у 5 разів скоротилася кількість науковців, і якщо й надалі так буде продовжуватися, то дуже скоро настане час, коли наукові школи будуть знище­ні, залишаться лише спогади, науковці будуть, але науки не буде. Відроджувати науку буде дуже дорого і дуже складно.

Що робити? Простих рішень немає, але єдине, що можу сказати: немає жодної країни в світі, яка мала б слабку економіку і серйозну науку. Потрібна серйозна економіка. Давайте подивимося, хто за що повинен відповідати.

Наукове середовище може розробити правила більш ефективного викори­стання тих, хоч і невеликих, коштів, які виділяються на науку. Саме тому було створено Національний фонд досліджень, який, дасть Бог, цього року запрацює, і в перспективі до 30 % усього фінансування на науку буде йти через цей фонд. Це добрий, серйозний крок.

Наукова спільнота також може і зобов’язана розробити різні правила атестації, для того щоб виявляти тих, хто краще працює, і визначити правила розподілу коштів, щоб кращі отримували більше. Зокрема, члени Наукового ко­мітету запропонували деякі еволюційні кроки, щоб покращити ситуацію в нау­ковому середовищі. Це розіслано всім, хто хоче, може прочитати. Але це нічого не змінить, навіть якщо все буде зроблено ідеально. Це принципово не змінить ситуацію ні в науці, ні в промисловості.

Повинна друга частина працювати, яка, я вважаю, працює неефективно. Кабінет Міністрів, Прем’єр-міністр, Президент і Верховна Рада зобов’язані розробити правила, подібно до того, як свого часу було зроблено в Китаї при Ден Сяопіні, коли в країну зайшли великі інвестиції. Одразу хочу сказати, що в Китаї тоді ніхто не просив грошей, щоб підняти науку чи освіту, їм потрібно було підняти економіку. Більше того хочу сказати: років 10-15 економіка Китаю піднімалася, а наукові статті китайською були дуже слабенькі. Я вам це кажу як професіонал. Економіка тягне все!

У нас же побудовано таким чином, що робиться все, що вигідно олігархам. Візьміть будь-який вид енергії, продаж вугілля і таке інше, і таке інше. Але те, що вигідно олігархам, часто не вигідно Україні, зовсім не обов’язково вигідно Україні. І тому, я вважаю, потрібно, щоб всі без винятку члени уряду, Президент і вся Верховна Рада щороку звітували перед суспільством, що зроблено для того (не на словах, а реально зроблено), щоб сюди зайшли інвестиції. Немає прогресу років два – чергові чи позачергові перевибори. Далі так жити не можна, ми втратимо все, всі будуть від’їжджати! А з кожним, хто від’їжджає, суспільство втрачає, рівень суспільства, яке залишається, стає нижчим. І ми можемо догра­тися до того, що зрештою залишаться люди, які із задоволенням ходитимуть під червоними прапорами і кричатимуть: «Путин, приди!». Не дай Бог! Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова народного депутата України, голову Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики та підприємництва Віктора Галасюка. Підготуватися Станіславу Ніколаєнку.

 

ГАЛАСЮК В.В., голова Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики та підприємництва (загальнодержавний багатомандат­ний виборчий округ, Радикальна партія Олега Ляшка). Дякую. Шановні колеги, вітаю вас! Знаєте, я дуже уважно слухав попередніх промовців і пригадав слова двічі віце-прем’єр-міністра і двічі міністра фінансів Польщі Гжегожа Колодко, який упродовж восьми років керував економічними реформами в Польщі, і нинішній успіх Польщі – це великою мірою саме його здобуток. Два роки тому він приїздив до Києва, виступав на Київському міжнародному економічному форумі і в кулуарах сказав те, що мене абсолютно вразило. Він сказав: «Вікторе, у вас людський капітал – на рівні країн першого світу, а економічний розвиток – на рівні країн другого або навіть третього світу, на межі. Якщо ви це швидко не виправите, буде біда».

Насправді є лише два шляхи. Один шлях – ми підтягуємо рівень економіки до рівня розвитку людського капіталу. Або другий шлях – продовжується ни­нішня політика, нинішні тенденції, а це означає, що людський капітал деградує, втрачається і він вирівнюється з рівнем економічного розвитку. Безумовно, ми маємо йти першим шляхом.

Більше того, гарної системи освіти критично недостатньо для економіч­ного успіху України. У Гарварді й МІТ провели дослідження, що є головним драйвером економічного зростання. Вони аналізували такі фактори, як доступ до освіти, якість освіти, боротьба з корупцією, політична стабільність і так далі, і так далі. І до чого вони дійшли? Що всі ці фактори разом узяті, включно з якістю освіти, у 10 разів менше пояснюють варіацію доходу на душу населен­ня, аніж один головний фактор – економічна спеціалізація, або професія, країни.

Якщо країна має сировинну економіку, я абсолютно згоден з попереднім промовцем, жодного шансу на успіх для людей і для держави немає. Якщо країна має виробничу економіку, це значить є можливість фінансувати і освіту, і науку, і всі сфери людського життя, і розвиток людського капіталу.

Незважаючи на всю критику, освіта в Україні – на голову вища за економічну політику. Я тут абсолютно згоден з паном Олійником, з Федерацією роботодавців. І саме тому мільйони українців щороку, на жаль, виїжджають з України до Польщі, Чехії, Словаччини, а не навпаки.

Я взагалі був шокований, коли побачив, на якому місці Україна у світі за чисельністю діаспори, – на сьомому місці, після таких країн, як Китай, Індія, Мексика, Пакистан. Можемо уявити, наскільки різний масштаб, і ми з ни­ми  – на одному щаблі за чисельністю еміграції. Про що це свідчить? Фундаментально помилкова, хибна економічна політика, яку нам нав’язують як успішну, на­справді не є успішною. Вона веде до бідності, до кредитів МВФ, до залежності від іноземних кредиторів, до багатомільйонної еміграції. Якщо ця політика успішна, чому мільйони українців втікають за кордон? Отже, її треба докорінно змінювати.

Я абсолютно згоден і з очільником комітету паном Співаковським, і з моїм колегою-однопартійцем паном Силантьєвим, що освіта – це не бюджетні видатки, це найважливіша інвестиційна складова економіки. І тільки за такої установки країна має шанси на розвиток і на успіх. Більше того, країна виграє від високої якості освіти за однієї умови: якщо вона сама є бенефіціаром люд­ського капіталу і цього розвитку. Тому що коли країна перетворюється на центр міграції, на світовий університет, виграють від цього сусідні країни, промислово розвинуті країни. Саме тому треба докорінно змінювати економічну політику.

І я абсолютно підтримую те (я не знаю, чи всі почули, бо вже був вимкнутий мікрофон), про що сказав голова Ради Федерації роботодавців, що  треба невідкладно приймати економічні закони, які створять нові робочі місця в Україні, індустріальні парки, «Купуй українське, плати українцям», про безоплатне приєднання до інженерних мереж, запуск Експортно-кредитного агентства. Чому? Тому що це дешевші кредити, тому що це інвестиційні стиму­ли для виробництва в Україні, тому що це вимоги щодо підвищення заробітної плати. Це наріжний камінь, на якому ми маємо сьогодні зосередитися.

У структурі собівартості продукції в Україні заробітна плата становить близько 10 %, у Європі – більше     30 %. Політика дешевої робочої сили, експорту сировини – провальна апріорі. Тому її потрібно змінювати докорінно, і в першу чергу шляхом підвищення заробітної плати у сфері освіти. Тому що ви, шановні освітяни, програмуєте майбутнє країни на десятиліття наперед. Низький уклін вам (Оплески). Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова голову Громадської ради освітян і науковців України, голову Асоціації працівників аграрних навчальних закладів України «Украгро­освіта», ректора Національного університету біоресурсів і природокористування України пана Станіслава Ніколаєнка. Підготуватися, будь ласка, Валерію Ярошенку.

 

НІКОЛАЄНКО С.М., ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України. Дякую, пані Оксано. Шановна Ліліє Михай­лівно! Шановні колеги народні депутати! Поза будь-яким сумнівом, нинішні парламентські слухання є надзвичайно корисними, а проект Рекомендацій пре­тендує на добру кількарічну програму уряду у сфері освіти і науки, людського капіталу.

Сучасний стан української освіти і науки є непростим. Активні дії Міністерства освіти і науки щодо реформування школи, збільшення фінансу­вання, передача повноважень на місця сприяли підвищенню уваги до проблем школи, дитячих садків. Добре, що збережені в державному бюджеті і коледжі, з’явилася увага до закладів профтехосвіти.

Проте мушу говорити і про явища, які, на нашу думку, дещо гальмують розвиток вищої школи, в тому числі і науки.

Перш за все, на рівні Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України слід повернутися до питання співпраці з вітчизняним бізнесом. До речі, у проекті Рекомендацій відзначено, що частка бізнесу у фінансуванні наукових досліджень у державах ЄС та США сягає двох третин. Як нам стимулювати цей процес? Як зробити взаємовигідною цю взаємодію?

Повторю і ще раз запропоную – давайте на перехідний період законодавчо простимулюємо цю корисну співпрацю. Слід дозволити бізнесу вкладати в під­готовку кадрів, наукові дослідження шляхом включення таких витрат у валові витрати, по старому – у собівартість. А щоб не було зловживань, запровадити обмеження: розмір таких витрат не повинен перевищувати 3-5 % розміру фонду оплати праці. Такий крок дозволив би залучити 15-20 мільярдів гривень для підтримки професійно-технічних училищ, університетів, наукових установ.

Думаю, що і в наступному році фінансування освіти і науки з державного бюджету також слід збільшити як мінімум удвічі. Гроші взяти від запроваджен­ня трансфертного оподаткування та економії на витратах на всілякі нові право­охоронні організації, які одна на одній сидять, одна одну перевіряють. Запро­вадити новий механізм оплати праці, обмежити захмарні заробітні плати деяких працівників установ, пов’язаних з газом, нафтою, електроенергією, залізницею тощо.

Про деякі світоглядні речі. Нам потрібно прищепити стійкий імунітет від всіляких псевдореформ, необґрунтованих новацій. Треба критичніше ставитися до деяких пропозицій так званої громадськості, які часто-густо готують недо­свідчені люди. Але вони гіперактивні і ні перед чим не зупиняться! Склалася прикра ситуація, коли при певних фондах створені групи впливу, які невиваже­ними пропозиціями, так званими реформами нищать все і нав’язують суспіль­ству хибні, руйнівні кроки.

Слід з обережністю і повагою ставитися до Вчителя, Вченого, наших шкіл, університетів.

Дивіться, скільки розмов ведеться про автономію, справжню демократію в університетах. А на практиці що маємо? Університети самостійно не обирають абітурієнта, а так званий широкий конкурс, фактично, руйнує наукові школи, спеціальності, кафедри. Відсутній дієвий механізм заповнення місць державного замовлення.

Університети позбавлені права підтримати творчого студента через сти­пендію. Не можна дати премію переможцю олімпіади, чемпіону світу чи Євро­пи, допомогти хворому студенту. Зменшення стипендіального забезпечення, частки охоплення студентів (з 70 % до 45 %) призвело до спаду якості навчаль­ного процесу, діти замість занять просто пішли працювати…

Всупереч здоровому глузду, міжнародній практиці нав’язується забюрократизована процедура прийому в магістратуру. Знову університети виключаються з цього процесу (Оплески).

Міністерство фінансів, Міністерство економічного розвитку і торгівлі, деякі політики, народні депутати України, ЗМІ нав’язують суспільству хибну думку про те, що у нас неефективно використовуються кошти, що у нас забагато вишів, студентів… Ці спекуляції збивають суспільство з толку.

Все це – нечесні ігри. Дивіться, річний бюджет Гарвардського універси­тету – 37 мільярдів доларів, Стендфорського університету – 18 мільярдів до­ларів, а сумарний бюджет всіх університетів України – близько 720 мільйонів доларів! Київський національний університет імені Тараса Шевченка має 50 мільйонів доларів, Київська політехніка та Національний університет біо­ресурсів і природокористування України – до 45 мільйонів доларів! Середня заробітна плата професора у США – близько 9500 доларів на місяць, у Німеч­чині – 4200 доларів, у Польщі – 1100 доларів, а в Україні – 330 доларів! Хай навіть 500 доларів, різниця – від 3 до 30 разів!

Щодо кількості університетів. Дійсно, треба в кожному регіоні принципово розглянути ситуацію, до цього нас підштовхує демографічна криза.

Для громадськості скажу: ми маємо один університет на 146 тисяч насе­лення, а в Польщі – на 90 тисяч, у Ро­сії  – на 95 тисяч, у США – на 98 тисяч, у Японії – на 127 тисяч населення один виш! У нас загалом близько 290 вишів, у США – 3270, Канаді – 331, а в Польщі – 430!

Ми так захопилися нищівною критикою всього вітчизняного, що не помітили, як наші школярі успішно поїхали на Захід, а число студентів в Україні досягло критичної межі – 313 студентів на 10 тисяч населення, що майже вдвічі менше, ніж у США чи Росії!

Вважаю, що в Рекомендаціях парламентських слухань слід записати, що головним завданням української вищої, професійно-технічної, середньої освіти мусить бути, окрім виховання Людини, Громадянина, Патріота, підготовка ква­ліфікованих фахівців для української економіки! У пріоритеті мають бути не абстрактна якість освіти та інтеграція до європейського освітнього простору, а збереження економіки і духовної сфери нашої країни!

А тому негайно потрібно істотно збільшити державне замовлення, переглянути механізм його розподілу, привести його у відповідність з вимогами статті 72 Закону України «Про вищу освіту». Йдеться про те, що держава мусить замовляти не лише військових, вчителів та лікарів, а й ветлікаря, лісівника, агронома, бухгалтера, юриста та інших фахівців.

Пропоную також зробити акцент на необхідності вагомого підвищення заробітної плати науково-педагогічних працівників, вчених. А також на невід­кладному прийнятті закону про передвищу освіту.

Колеги! Відомий американський дослідник Джим Коллінз у своєму бестселері «Від хорошого до величного» говорить про досвід 400 найуспіш­ніших компаній світу, розкриває секрети успіху. Так ось жодна компанія не по­чинала своєї діяльності з реформ, стратегій тощо, а починала з добору керівника, добрих фахівців, затим – ліквідації існуючих недоліків, наведення ладу, свідомої дисципліни, а вже пізніше розробляли якусь стратегію. У нас все навпаки: ре­форми – стрес – радощі – реформи – провал!

Треба нам переосмислити наш досвід реформування. Слід добре, дисцип­ліновано, відповідально і чесно трудитися – тоді матимемо результат! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова виконувача обов’язків голови Державної служби зайнятості Мінсоцполітики України пана Валерія Ярошенка. Підготуватися Марії Карчевич.

 

ЯРОШЕНКО В.С., виконувач обов’язків голови Державної служби зайнятості (центрального апарату). Дякую. Шановна пані головуюча! Шановні народні депутати, члени уряду, учасники парламентських слухань! Я глибоко переконаний, що всі сьогодні, хто зібрався в цій залі, одностайні в усвідомленні того, що людський капітал є визначальним чинником успішного цивілізаційного розвитку України. Питання якісного розвитку людського капіта­лу прямо впливає на конкурентоспроможність працівників та доступ на ринок праці, особливо в контексті першого робочого місця для випускників вишів та молоді.

Основною проблемою, на мою думку, з якою ми постійно маємо справу на ринку праці, є дисбаланс між попитом та пропозицією робочої сили, забезпе­чення роботодавців кваліфікованими кадрами. Вимоги роботодавців до кадро­вого потенціалу постійно зростають, ми на практиці відчуваємо це щоденно. Сьогодні їм потрібні від випускників реальні практичні вміння та навички, сучасні знання, конкурентоспроможні компетенції, креативне мислення, вміння працювати в команді, бажання постійного вдосконалення. Система формальної освіти, можливо, я сміливо скажу, є досить консервативною, натомість робото­давці вимагають сучасних технологічних навичок і компетенцій. Внаслідок цього ми маємо ринок праці, перенасичений шукачами роботи з вищою освітою, далі я в цифрах це покажу.

Також має місце значна невідповідність між очікуваннями роботодавців та  рівнем практичної підготовки випускників вишів. За минулий рік, тільки отримавши дипломи, до нас в центри зайнятості прийшли, щоб стати на облік, 12 тисяч випускників вищих навчальних закладів. Серед безробітних по краї­ні   більше 45 %, це 300 тисяч на сьогодні на обліку, мають вищу освіту, а  в  Одесі – 89 %, у Києві і Львові – 88 %, у Дніпрі – 83 %, у Харкові та Тернополі – 84 %.

Перед нами стоїть багато викликів, пов’язаних з модернізацією підходів до забезпечення підвищення професійної компетентності безробітних. Пріоритет сьогодні в усьому світі надається застосуванню дуальної системи підготовки спеціалістів, модульної системи професійного навчання, скороченню термінів підготовки та підвищенню технологічної складової. Протягом останніх років найбільше вакансій подається роботодавцями для кваліфікованих робітників з інструментом та робітників з обслуговування устаткування та машин.

На сьогодні у базі центрів зайнятості – близько 120 тисяч вакансій, з них 70 тисяч – робітничі професії. Доки надання освітніх послуг та наш менталітет буде націлено на отримання вищої освіти, а не професії, яких потребує ро­ботодавець, ми ще довго не зможемо подолати наявний дисбаланс.

Довідково: 11 центрів професійно-технічної освіти, що працюють у струк­турі Державної служби зайнятості, за минулий рік навчили, перенавчили, перекваліфікували 147 тисяч осіб. Тепер, будь ласка, зверніть увагу на те, що кожен другий, хто до нас прийшов, мав диплом про вищу освіту, 50 % людей з вищою освітою прийшли перенавчатися на робітничі професії. До речі, у нас їх  заліцензовано 90. Нас не може не турбувати, що після витрачання коштів батьків, коштів держави на державне замовлення з підготовки фахівців з вищою освітою складається така ситуація. І з кожним роком (повірте, я давно працюю в цій сфері) вона тільки поглиблюється.

Переконаний, що до вирішення проблеми дисбалансу на ринку праці потрібно підходити комплексно і починати з масштабної профорієнтаційної та пропедевтичної роботи з учнями вже з молодших класів, поінформованості їхніх батьків, бабусь і дідусів про реальний ринок праці – і регіональний, і всеукраїн­ський. Ми з величезним задоволенням скористаємося, якщо наука нам дасть прогноз не тільки на найближчу перспективу, а й на далеку. Ми впевнені, що з метою профілактики перекосів на ринку праці необхідно дітям шкільного віку і молоді допомогти у виборі майбутньої професії, зорієнтувати їх на ті професії і спеціальності, які, по-перше, відповідатимуть здібностям та потенціалу дитини, а по-друге, будуть потрібні роботодавцям, будуть економічно доцільними та затребуваними в майбутньому. Мені здається, жорстоко брати кошти тільки за мрію. От дитина мріє – і на цьому все закінчується.

Крім того, я переконаний, що люди виїжджають за кордон не тільки за більшою заробітною платою. У першу чергу через те, що вони не можуть себе тут зреалізувати.

На жаль, часу обмаль, тому скажу, що ми не чекаємо. Ми розпочали серйозну профорієнтаційну роботу не лише з безробітними, а й зі школярами, студентами. На сьогодні ми підготували серйозний проект, маємо підписати угоду з Міністерством молоді та спорту, Міністерством освіти і науки, центрами зайнятості про те, що це має бути системна робота. Пріоритет служби зай­нятості – індивідуальний підхід до кожного. Ми зараз серйозно працюємо над програмою кар’єрних радників…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

ЯРОШЕНКО В.С. Сьогодні центри зайнятості – це не біржі, куди приходять за допомогою по безробіттю, це сучасні сервісні установи.

Шановні колеги, тепер конкретні пропозиції:

• давно на часі – розвиток та вдосконалення системи освіти для дорослих як частини безперервної освіти протягом життя;

• держава має формувати замовлення на підготовку кадрів винятково на основі потреб економіки;

• має бути забезпечений взаємозв’язок розвитку неформальної та формаль­ної освіти, і ми підтримуємо… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова начальника відділу регіональної молодіжної політики та підтримки ініціатив молоді департаменту молодіжної політики Міністерства молоді та спорту України пані Марію Карчевич. Підготуватися Уляні Садовій.

 

КАРЧЕВИЧ М.В., начальник відділу регіональної молодіжної політики та підтримки ініціатив молоді департаменту молодіжної політики Міністерства молоді та спорту України. Дякую. Шановне товариство! «Я маю мрію», – такими словами 55 років тому звернувся до свого народу американ­ський правозахисник Мартін Лютер Кінг. Він щиро бажав, щоб його держава із заміни справедливості перетворилася на край гідності та свободи. Такими сло­вами звертаюся до вас сьогодні і я.

Я маю мрію. Мрію про мир, щоб більше не проливалася невинна кров. Мрію про справедливе і гідне життя, про якісну освіту. Однак загальновідомо, що кожна мрія потребує дії. Сінгапур, Естонія, Фінляндія, Канада – і це далеко не вичерпний перелік держав. У ХХІ столітті лідерами стають ті країни, які кра­ще за інших навчилися використовувати знання та вміння – усе, що охоплюється категорією «людський потенціал».

Саме тому хочу запропонувати освітню модель ХХІ століття для української молоді: учитися, знати і застосовувати знання, учитися бути і жити разом. І лише п’ять умов, що успіху сприятимуть:

1) освіта упродовж всього життя, аби швидко реагувати на сучасні виклики та вимоги;

2) інвестиції. Щоб бути інвестицією, витрати повинні мати вплив, тож потрібний часовий аналіз змін;

3) компетентні та вмотивовані вчителі та викладачі, і ця неймовірно важка праця має відповідно винагороджуватися;

4) узгодженість з потребами ринку праці – йдеться про ефективну систему прогнозування потреб економіки у кваліфікованих кадрах;

5) цифровий фокус.

Поряд із тим – відповідальне громадянства і лідерство, повага, чесність, турбота. І це далеко не вичерпний перелік цінностей, які мають пронизувати освітні програми, адже загальновідомо, що кожна школа славна не числом, а славою учнів своїх. І так само освіта в цілому славна не високими ідеями чи концепціями, а славою кожної людини, яка її втілює. Знати, застосовувати знання, бути і жити разом. І як закликав Богдан Гаврилишин, учитися, мріяти та діяти. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова керівника Науково-дослідного центру соціальної й демографічної політики та управління «Демос», професора Національного університету «Львівська політехніка» пані Уляну Садову. Підготуватися Тетяні Федуновій.

 

САДОВА У.Я., керівник Науково-дослідного центру соціальної й демогра­фічної політики та управління «Демос» Національного університету «Львівська політехніка». Шановна головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Щиро втішена, що ми в цьому залі зібралися, щоб щось зробити доброго для України. Системи продукують результати, якщо потрібні інші результати – треба змінювати систему. Сьогодні Елла Марленівна висловила десять тез. Я собі дозволю додати ще три.

Теза перша. Україна змушена визнати, що резерви експортування людського капіталу вичерпані. За даними Агентства ООН з питань міграції, Україна нині входить в топ-10 найбільших країн світу як експортер робочої сили. Останніми роками ситуація наче змінилася на краще, у рейтингу ми просунулися з 5-го на 8-ме місце, проте чи сталося це за рахунок ефективності власної економічної чи міграційної політики? Ні. Вплинули міграційна криза у Європі, негаразди у світі, міграція з Сирії, Пакистану, Бангладеш.

Україна, на жаль, повторює сумний досвід Польщі, яка на тлі тріумфу вступу 2004 року до ЄС не запропонувала власному суспільству ефективної мо­делі запобігання відпливу людського капіталу. Нині ціна втрат людського капіталу в цій країні дуже висока. У рейтингу країн – експортерів робочої сили Польща стрімко пересунулася вгору, з 17-го на 12-те місце, за 15 років пере­гнавши Індонезію, Казахстан, Державу Палестина, Туреччину. У державі оголи­лися цілі сектори економіки. Україні відведена рятувальна роль.

Однак Україна має власні інтереси і має свої проблеми (погіршення демографічної ситуації, дефіцит кадрів, якість людського потенціалу), і ніхто не допоможе нам, якщо ми самі їх не вирішимо. Україна втягнута ще в одну величезну війну – за інтелект.

Ситуація в країні настільки критична, що варто говорити про надзвичай­ний стан відтворення людського капіталу, за якого у націобезпековій політиці держави було б дві стратегічні цілі:

1) форсоване створення зон захисту кваліфікованої праці, а це відповідна оплата праці. Ніколи не повернеться в Україну людський ресурс при мінімальній заробітній платі на рівні прожиткового мінімуму;

2) подальша реформа системи освіти.

Дуже правильно сказала сьогодні Лілія Гриневич, нам, подібно до Польщі, потрібна нова політика, яка буде складовою загальної політики зростання, сти­мулювання та оптимізації економіки на довгострокову перспективу. Це перед­бачає проведення кількох заходів – це і пошук талантів, і заповнення дефіциту робочої сили, обмеження надмірного зростання рівня заробітної плати в тих секторах, які особливо чутливі до вартості робочої сили, тощо.

Теза друга. Трансформація освітньої міграції українців у трудову супроводжується значними втратами для держави. За даними Інституту статистики ЮНЕСКО, у 2015 році вперше кількість українців, які здобувають вищу освіту за кордоном, перевищила число іноземних громадян, які приїж­джають на навчання до нас. Дослідження, проведені у Польщі, показують, що більше двох третин українських студентів мають намір залишитися в цій країні після завершення навчання. Україна не матиме суттєвих переваг внаслідок здобуття українськими студентами вищої освіти у Польщі. Так, я представляю Львівщину, хоча говорю про Україну загалом. Лише 13 % опитаних українців мають намір повернутися. Отже, проблема втрати соціального капіталу – моло­ді – очевидна.

Теза третя. Капіталізації знань мало, має бути технічна сторона вирішення проблеми, у тому числі за рахунок розробки регіональних чи локальних програм використання людського капіталу, передовсім молоді. Передумовою розроб­лення програм має бути якісна інформація.

У Львівській області на вирішення проблеми ми підготували Проект регіонального розвитку на тему: «Моніторинг реалізації інтелектуального потенціалу випускників закладів вищої освіти і закладів професійно-технічної освіти прикордонного регіону: соціальне партнерство, державне і регіональне замовлення». Основні дані проекту наведено на слайді.

Який ми будемо мати зиск від реалізації проекту? Органи виконавчої влади, центральні і місцеві, – зменшення диспропорції між попитом і пропози­цією, формування регіонального замовлення. Абітурієнти – обґрунтування вибору майбутнього фаху з урахуванням попиту на випускників на ринку праці. Бізнес – підвищення якості підготовки фахівців з урахуванням результатів опи­тування випускників і за результатами опитування роботодавців.

Цей проект варто поширити й на інші області України. Міністерство освіти і науки підтримує нашу ідею. Перші здобутки проекту будуть розміщені на сайті за даною адресою… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова голову Асоціації керівників шкіл міста Києва, директора спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням англій­ської мови № 85 міста Києва пані Тетяну Федунову. Підготуватися Олені Степаненко.

 

ФЕДУНОВА Т.М., голова громадської організації «Асоціація керівників шкіл м. Києва». Доброго дня, шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні до нас, освітян, звернені очі значної кількості громадян, які покла­дають на нас сподівання щодо майбутнього своїх дітей. Ніхто не знімав і не спрощує нам державне замовлення: підготувати випускника – особистість, патріота і новатора.

Спілкуючись з колегами з різних регіонів України в рамках проведення заходів Асоціації керівників шкіл м. Києва, Асоціації керівників шкіл України, студії онлайн-освіти EdEra, конференцій EdCamp, Всеукраїнського освітнього хакатону, ми можемо назвати сьогодні адреси авторських шкіл, шкіл партнер­ської взаємодії, командної роботи. Зростає нове покоління освітян, педагогів, управлінців, які мають бажання реалізувати найновіші стратегії, інноваційні технології, розвивати потенціал, але важливою проблемою відтворення та роз­витку людського капіталу все ще є низький рівень фінансування.

Виклики сьогодення змушують нас не просити, а вимагати реалізації повною мірою належного фінансування освітньої галузі, тобто встановлення обсягу видатків на освіту в розмірі не менше 7 % ВВП. Сьогодні вранці на конференції Асоціації керівників шкіл України, коли говорили про наболіле, знову і знову наголошували, що соціальна захищеність, соціальна безпека освітян України на сьогодні не є достатньою. Для прикладу, молодий педагог категорії «спеціаліст», незалежно від того, де він працює, в місті чи в селі, 45-60 % заробітної плати витрачає на оплату комунальних послуг, транспортні витрати. А за що жити?

Для України надзвичайно важливо зберегти тих, хто з дитинства міряв пов’язати свою долю зі школою. Без надання державою захищеного соціального пакета і пільг органів місцевого самоврядування ми не матимемо високомотиво­ваного вчителя, яким школа стоїть.

Кожен навчальний заклад – це живий шкільний організм, що трансформу­ється відповідно до реалій. Сьогодні, коли кожен керівник навчального закладу продовжує розбудову нового безпечного освітнього середовища в умовах децентралізації та автономії, директор стає вирішальним фактором для розвитку, формування обличчя і, зрештою, долі школи. Україна може втратити значну частину професіоналів у корпусі директорів через неузгодженість низки норма­тивних документів трудового законодавства.

Нестабільність та напруженість у колективах пов’язані з процедурою виборів директора. Ви хотіли б віддати свою дитину до школи, де директор зміниться через рік, через два, через шість? А наскільки якісно ви працювали б на посаді, знаючи, що вас можуть звільнити, не продовжити контракт і не гарантувати працевлаштування? У проекті Закону про повну загальну середню освіту передбачено, що директор має добровільно за два місяці після прийняття закону припинити безстроковий трудовий договір та перейти на контрактну форму праці. А при цьому чи зміняться істотно його умови праці, і в чому ці зміни? Чому педагогічним колективам не надаються повноваження щодо вибору керівника, як у вищих навчальних закладах? Там обирають колективи. Ми не доросли, напевно? (Оплески).

Я абсолютно переконана, що розвиток України забезпечують спільно і школа, і влада, і громада. Ми маємо конкретний приклад. На розширеній колегії Департаменту освіти і науки КМДА презентували зміни, що очікують столицю, – міську цільову програму «Освіта Києва. 2019-2023 роки». Місто має достатньо можливостей для фінансування змін в освіті, а наші школи – людський потенціал. За останні роки в Україні було проголошено багато слів про реформування освіти, однак лише 2018 рік підтвердив: коли нормативи за­безпечуються фінансуванням, то мрії освітян здійснюються. І я пишаюся ко­мандною роботою громади Києва і, зокрема, рідного Голосіївського району, коли першачки сіли за парти, вчителі отримали сучасні робочі місця, і ми мали можливість розпочати освітній процес за програмою «Нова українська школа», дійсно у взаємодії всіх учасників освітнього процесу…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

ФЕДУНОВА Т.М. …у сфері повної загальної середньої освіти необхідно для розвитку зовнішньої мотивації педагогічних працівників та керівників надати державний захищений соціальний пакет, пільги від органів місцевого самоврядування, а колективам освітян дайте можливість відповідально реалізу­вати своє право і обов’язок навчати і виховувати громадян з високою планкою внутрішніх цінностей, які матимуть рівні права та можливості для розвитку свого власного таланту… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з дотримання соціальних та економічних прав пані Олену Степаненко. І ми будемо мати час ще на декілька виступів. Прошу.

 

СТЕПАНЕНКО О.А., представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з дотримання соціальних та економічних прав. Шановна пані головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Так, осві­та – це один із ключових факторів розвитку, а також розширення можливостей людини. Освіта дає людині знання та інформацію, а також сприяє зміцненню почуття самоповаги і впевненості в собі, реалізації власного потенціалу. Відкриваючи широкі можливості, право на освіту є головним інструментом, за допомогою якого людина може позбутися бідності і знайти можливість повноправно брати участь у житті громади.

Основний Закон України гарантує доступність та безоплатність дошкіль­ної, повної загальної, професійно-технічної освіти, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Право на освіту має здійснюватися шляхом рівних можливостей для всіх, незалежно від здібностей, кольору шкіри, статі, національності, етнічної належності, релігії або будь-якої іншої ознаки. Ключо­вим принципом прав людини є відмова від дискримінації. У сфері освіти це стосується передовсім надання рівного доступу до якісної освіти, при якому особлива увага приділяється особам з особливими освітніми потребами.

Результати парламентського контролю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за дотриманням прав людини і громадянина свідчать, на жаль, про наявність порушень конституційних прав у сфері освіти.

Так, ще залишається дуже проблемним забезпечення рівного доступу до якісної дошкільної освіти в сільській місцевості, де мережа садочків не забезпе­чує охоплення дітей дошкільною освітою. У великих містах та у столиці ще не створені належні механізми співпраці між органами місцевого самоврядування та забудовниками, які сприяли б розвитку мережі закладів освіти. Про це свід­чать, наприклад, повідомлення мешканців Голосіївського району міста Києва, що в одному з мікрорайонів побудовано 28 багатоповерхових житлових будин­ків, але не побудовано жодного комунального загальноосвітнього чи дошкіль­ного закладу освіти.

Працівниками Офісу Уповноваженого з прав людини здійснювалися заходи парламентського контролю з метою перевірки дотримання прав дітей на освіту в умовах децентралізації влади, були відвідані 17 об’єднаних територі­альних громад у Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Житомирській, Львівській, Полтавській та Чернігівській областях. У переважній більшості відвіданих закладів ми зафіксували створення умов для навчання за програмою «Нова українська школа». Однак, на жаль, моніторинг засвідчив, що через архітектурну недоступність переважна більшість закладів освіти не готові прий­мати дітей з особливими потребами. Навіть якщо забезпечена доступність дитини-школяра або студента, учня професійно-технічного закладу освіти на перший поверх навчального закладу, інші поверхи, на жаль, для дитини з проб­лемами опорно-рухового апарату не доступні. Не пристосовані пороги у класах, в аудиторіях, завузький вхід і вихід з аудиторій.

Не створено належних умов для навчання осіб з особливими потребами і в закладах професійної освіти. Загострилося питання, тут вже було сказано, про фінансування таких закладів у зв’язку з бюджетною децентралізацію. Хочу привернути вашу увагу до того, що в 2010 році функціонувало 935 закладів професійно-технічної освіти, а в 2019 році – 754 заклади, тобто скорочення становить майже 20 %.

Під час моніторингових візитів було виявлено ще одну проблему, яка   безпосередньо стосується підготовки фахівців закладами вищої освіти. Мешканці сіл та невеликих містечок Київської, Одеської, Херсонської та Чернігівської областей скаржаться, що не можуть підписати декларацію про медичне обслуговування та вільно обрати собі лікаря, бо там просто не вистачає медиків. При цьому в Україні підготовка спеціалістів для системи охорони здоров’я за державним замовленням здійснюється у 20 закладах вищої медичної освіти. Ми вітаємо новації, запропоновані Міністерством освіти і науки, що у 2019 році в умовах прийому на навчання до закладів вищої освіти передбачено новий механізм першочергового зарахування до закладів вищої медичної і педагогічної освіти за державним або регіональним замовленням вступників, які уклали угоду про відпрацювання не менше трьох років у селі або селищі міського типу.

І ще прошу включити до Рекомендацій парламентських слухань доручення Міністерству освіти і науки прискорити розроблення загальнодержавної програми з освіти у сфері прав людини. Думаю, що освіта у сфері прав людини має важливе значення для побудови світу, в якому поважають права людини та її гідність. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова президента громадської організації «Академія будівництва України», завідувача кафедри машин та обладнання технологічних процесів Київського національного університету будівництва і архітектури, доктора технічних наук, професора Івана Назаренка. Регламент – 3 хвилини. Тим часом хочу сказати, що у нас ще буде три виступи, після того послухаємо заключне слово представника комітету і завершимо наші слухання. Прошу.

 

НАЗАРЕНКО І.І., президент Всеукраїнської громадської організації «Академія будівництва України». Дякую. Шановні друзі! Дозвольте мені від імені Академії будівництва України, Будівельної палати України і вченої ради Київського національного університету будівництва і архітектури привітати вас і подякувати за прекрасну нагоду у такий дійсно складний час поговорити про освіту і науку.

Уважно послухавши доповіді пані міністра і Олександра Володимировича Співаковського, особливо звертаю вашу увагу на те, про що говорила Ольга Миколаївна Пищуліна. Проблема нижньої ланки у професійно-технічній освіті – величезна. Будучи у відрядженні в Івано-Франківську, я розмовляв з керівни­ками потужних підприємств. Всі в один голос: немає людей. Ми скоро дійдемо того, що робітничі професії зовсім зникнуть. І дуже правильне було зауваження про те, що освіта має бути керованою.

У своєму короткому виступі я хочу запропонувати схему, яка може подолати вади і недоліки, а саме створення в регіонах, областях так званих об’єднаних навчальних закладів. Ці навчальні заклади мають бути законом затверджені, починаючи з І рівня акредитації, тобто училище, потім – технікум (якщо ще є), коледж, академія, інститут і університет. Таке об’єднання має бути єдиним, де освіта здійснюється за структурно-логічною схемою наскрізної програми.

Що це дає? Це дає нам можливість структурувати освіту на кожному рівні акредитації як систему. Ми зможемо вилучити певні розділи з дисциплін, тому що є повторення. Освітяни знають, що на кожному рівні є певні повторення. Тому треба вилучити їх, синтезувати таку наскрізну структурно-логічну схему, і це дасть змогу (я чесно про це кажу, тому що ми обрахували) зменшити період навчання, починаючи з училища і закінчуючи університетом, а також забезпе­чить здобуття освіти високої якості.

Щоб не забирати ваш час, хочу сказати, що привабливість цієї системи полягає у спеціалізованій оцінці знань і вмінь при переході з рівня на рівень акредитації. Пропонується змішана система тестів та іспитів. Сутність і зміст тестів нам відомі, а іспити формуються на основі оцінки мислення і прийняття рішень.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

НАЗАРЕНКО І.І. Тому ми пропонуємо таку рекомендацію: доручити Кабінету Міністрів України та Міністерству освіті і науки України розгля­нути   внесену громадською організацією ініціативу про створення єдиного навчального комплексу, що об’єднує навчальні заклади І-ІV рівнів акредитації (професійно-технічне училище, коледж, університет) і здійснює підготовку фа­хівців на основі наскрізної програми навчання, та доручити розроблення і впро­вадження пілотного проекту єдиного навчального комплексу Київському націо­нальному університету будівництва і архітектури.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова завідувача відділу актової археографії Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського Національної академії наук України пана Віктора Брехуненка. І прошу підготуватися Олега Лиховида.

 

БРЕХУНЕНКО В.А., завідувач відділу актової археографії Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Слава Україні!

 

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Героям слава!

 

БРЕХУНЕНКО В.А. От, власне, гучність ваших слів, рівень гучності, якраз і змушує мене сказати те, що я хотів сказати.

Насправді, перебуваючи на цих парламентських слуханнях, я послухав дуже багато виступів. Хочу сказати, що мені імпонує те, що сказали і міністр освіти і науки, і очільник комітету, й інші. Але всі ці проблеми будуть розв’язані тільки за однієї умови: якщо історична освіта у школі буде поставлена на належний рівень. Тому що історія – це ключовий предмет у формуванні світо­гляду, ціннісних орієнтацій тощо. І тоді будуть захисники Вітчизни. Тоді будуть патріоти, а не компрадори, в Україні, коли історична освіта буде поставлена на належний рівень. Інакше Путін дійде до Львова, і всі наші плани підуть прахом.

Що ми маємо нині? Якщо ми подивимося на українські підручники, на програми з історії – це просто жах. Нічого не зроблено за останні роки, на превеликий жаль. Підручники пишуться з колін. Більшість підручників маніпу­лятивні, вони формують у дітей комплекс меншовартості, викривлене уявлення про історичний процес, і вони роблять дитину, виховану на цих підручниках, відкритою до різноманітних ідеологічних маніпуляцій – через Інтернет, через телебачення і таке інше. Між іншим, теперішні проблеми із другим туром пре­зидентських виборів – це прямий вирок шкільним підручникам. Треба все це змінити кардинально!

Ми підходимо до «Нової української школи», три роки залишилося, коли дітки, які минулого року пішли в 1 клас, підуть туди. Ми повинні все зробити, щоб інакшу ситуацію створити. Ми повинні вже зараз, а не влітку 2021 року, сідати за програми, написати підручники, обговорити їх у шкільних колективах і підготувати так, щоб вони з’явилися 1 вересня і такі були, як треба. Вони мають бути позбавлені ідеологічних маніпуляцій, позбавлені тих речей, які нині бачимо у підручниках.

Минулого року я один із підручників для 10 класу розкритикував, це підручник «Історія: Україна і світ» М.М. Мудрого і О.Г. Аркуші. Я закликав авторів до фахової дискусії. Фахової не відбулося, ніхто мені не відповів з того боку. Історичний факультет Львівського університету, де вони працюють, підтримав все це діло, звернувся до Міністерства освіти і науки, щоб цей підручник у школу не пішов. Він у школи пішов.

Що ми маємо на іншому фланзі для науковців-істориків? Міністерство, на превеликий даль, пані Ліліє, не бачить різниці між технічною наукою і гуманітарною наукою. Scopus і Web of Science – це для технічної науки, для гуманітарної вони не пасують, тому що покликання українських гуманітаріїв – це ревізувати уявлення на Заході про Україну, навіяне двохсотлітніми росій­ськими впливами. А якщо ми достосуємося до їхніх вимог, їхніх журналів, то ми консервуватимемо ці впливи. Ми консервуватимемо старе, а не будемо ревізувати це все діло.

Сергій Плохій, професор Гарвардського університету, не захистив би навіть кандидатської в Україні, бо в нього немає жодної статті у Scopus (Оплески). Професор Гарварду, книги якого видаються китайською, турецькою та іншими мовами. Треба розумний баланс: технічна наука – це одне, гумані­тарна наука – зовсім інше. Я перепрошую, що перебрав час. Слава Україні!

 

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Героям слава!

 

БРЕХУНЕНКО В.А. О, вже гучніше. Змінюємося!

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Шановні колеги! От зараз я переживаю те, що переживаю, проводячи парламентські слухання упродовж вже майже п’яти років. І я перепрошую, але тепер я зроблю це офіційно.

Я звертаюся до Апарату Верховної Ради України і прошу звернути увагу всіх комітетів, які ще будь-коли будуть організовувати парламентські слухання. Це зневага до людей, коли 60 людям пообіцяли, що вони виступлять сьогодні з трибуни Верховної Ради, а в результаті виступили 20. Люди підходять і ка­жуть: «Ми їхали, бо нам сказали, що ми зможемо виступити». І я опиняюся заручником цього процесу, тому що секретаріат комітету складає список тих, хто має виступати, і визначає для мене регламент. Бо я не знаю цих людей, я не можу сказати, хто з вас вартий того, щоб виступити, а хто – ні. Тому я ще раз звертаюся до Апарату і прошу дати це як доручення: без погодження з голову­ючим на парламентських слуханнях, без чіткого регламенту не може бути проведено парламентських слухань.

І я перепрошую, але не може бути так, щоб на парламентських слуханнях година часу відводилася представникам органів державної влади. Вони й так мають можливість виступати (Оплески), у них є трибуна Верховної Ради, є свої трибуни. Якщо ми робимо парламентські слухання, значить, це має бути час для людей, які приїхали сюди з усієї України. Я дуже прошу вибачення перед тими всіма, хто вчергове не зміг виступити. Я вважаю, що це є неповага з боку секретаріатів комітетів (не тільки цього, бо це не вперше) до людей, яких запрошують на парламентські слухання. На жаль.

І зараз до останнього виступу я запрошую голову Комітету фінансового ринку та з питань соціальної відповідальності бізнесу при Торгово-промисловій палаті України пана Олега Лиховида.

 

ЛИХОВИД О.Е., голова Комітету фінансового ринку та з питань соціальної відповідальності бізнесу при Торгово-промисловій палаті України. Дякую, пані головуюча. Тішуся, що мені дісталося слово. Вітаю членів уряду, народних депутатів, учасників сьогоднішніх парламентських слухань! Торгово-промислова палата України об’єднує більше 8 тисяч підприємств. А підприємців людський капітал цікавить саме як капітал, тобто те, що породжуватиме нову цінність. І позаяк відплив цього капіталу інтенсифікувався, ми провели більш як річне дослідження причин, що виштовхують людей із країни. Базувалися ми на результатах дослідження Київського міжнародного інституту соціології щодо мотивів цих людей: 45 % відзначили «пошук більшого заробітку» (зважте, не 95 %, а 45 %), 31,5 % – «пошук більш сприятливої країни», приблизно 10 % – «пошук захищеності», 9,5 % – «неможливість в Україні реалізувати себе професійно».

Ми ж досліджували саме причини, що породили ці мотиви. Заглиблюючись у них, від одної до наступної, ми можемо впевнено назвати одну з ключових причин, на нашу думку, у всякому разі, – це зарегульованість і державне піклування у нинішній формі. Надмірне регулювання праці, що ви­правдовується необхідністю захисту людини праці, призвело до того, що ця людина втікає від такого захисту світ за очі. А фінансове піклування держави про освіту призвело до визнаної навіть Міністерством освіти і науки причини проблем у сфері освіті – система досі не вписалася в ринкові відносини, в яких уже давно живуть її споживачі. Неможливо досягти покращення ситуації в осві­ті, не змінюючи порядок її фінансування.

Для економії часу не буду говорити про середню школу, а от стан підготовки робітників, тобто професійної освіти, надзвичайно турбує виробни­чий сектор. Передовсім це, фактично, нульова популярність робітничих профе­сій, про що багато говорилося сьогодні. Самі керівники закладів професійно-технічної освіти скаржаться, що із випускників шкіл до них потрапляють останніх 20 % за успішністю, а 80 % йдуть в університети, тепер вже й закор­донні.

Доступність вищої освіти – це, зрозуміло, здобуток. Але це дійсно так, якщо випускникам університетів не доводиться потім ховати свої дипломи подалі і йти в касири супермаркетів, охоронці чи водії. Не думаю, що цю проблему ми вирішимо якимись регуляторними нормами, бо це, скоріше, куль­турна проблема – прагнення диплома будь-що. На нашу думку, її вирішення – у більш ретельній профорієнтації, сьогодні вже про це йшлося, і молодих людей, і їхніх батьків. Торгово-промислова палата як організація, що має представ­ництва в усіх регіонах України, готова до цього долучитися, наші кадрові служби мають досить ефективні методики для того, щоб визначати схильності людини до роботи.

Те саме стосується і вищої освіти, мається на увазі зміна системи фінан­сування. Фінансувати треба не академічні години і квадратні метри, потрібно інвестувати в кінцевий продукт освіти – якісний випускник і якісний людський капітал. До реалізації цієї ідеї ми готові долучитися (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

І, будь ласка, я запрошую до заключного слова першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань освіти і науки пана Співаковського.

 

СПІВАКОВСЬКИЙ О.В. Дякую. Шановні колеги, короткі нотатки після нашого засідання.

Перше. Хочу подякувати всім, хто долучився до підготовки парламент­ських слухань, – експертам, громадським діячам, народним депутатам, Кабінету Міністрів України, профільному Міністерству освіти і науки України, міністер­ствам, відомствам, Президенту України. Ми почули вас, і навіть тих, хто не зміг сьогодні виступити.

Я хочу сказати, що ми завжди маємо таку ситуацію і будемо мати таку ситуацію, бо люди хочуть виступити, це абсолютно нормально. А з другого боку, вони повинні почути, що думають чиновники і що чиновники збираються зробити для того, щоб вирішити проблеми, які тут озвучені. Інша пропозиція: давайте змінювати регламент і проводити ці дебати не три години, а чотири чи п’ять, стільки, скільки нам потрібно.

Друге. Людський капітал – це досить складна та динамічна абстракція, яка визначає ключовий елемент розвитку нації, держави і її економіки, добробуту громадян як сукупність життєвих, духовних та професійних компетентностей громадян, які забезпечують сталий розвиток країни в її основних проявах. Питання створення, збереження і розвитку людського капіталу та вимірювання відповідних трендів на сьогодні є не просто актуальними, а для України, на мій погляд, є питанням національної безпеки.

Третє. Ключовим моментом є створення стійкої мотивації молодих людей залишатися в Україні, на своїй рідній землі, тут створювати бізнес, дім та родину. Зрештою, мати щастя тут, в Україні, а не за кордоном.

Тому вчитель як джерело освіченості майбутнього України повинен мати гідну зарплату, яка не може бути вдвічі меншою за зарплату поліцейського, а молода людина – доступ до фінансових ресурсів, які забезпечать їй достойну освіту та гідне життя. Доступ до фінансових ресурсів є ключовим. У США і в Європі молодь має відповідний доступ до фінансових ресурсів, у нас – не має.

Отже:

• безвідсоткові кредити для навчання та житла;

• достойна заробітна плата вчителя згідно із Законом України «Про освіту». Це не піар і не що інше, згідно із Законом України «Про освіту» вчитель повинен мати на сьогодні базову заробітну плату 7100 гривень на вході в школу;

• достойна заробітна плата вихователя дошкільної освіти;

• достойна заробітна плата педагогічного працівника позашкільної освіти;

• першочергова увага навчанню математиці, фізиці, хімії, біології, геогра­фії, астрономії. Без цього Україна не буде розвиватися, вона просто буде сиро­винною моделлю для всіх інших;

• вирішення проблеми дисбалансу заробітних плат;

• фінансування науки в обсязі 1,7 % ВВП.

Ми відпрацюємо всі ваші зауваження і відповідні Рекомендації парламент­ських слухань, які затвердимо рішенням Верховної Ради. Ми це обіцяємо. Дякуємо вам за спільну роботу заради майбутнього України, заради сталого, без турбуленцій, розвитку української нації. Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Героям слава!

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую. Якщо дозволите, на завершення декілька слів, бо це дуже гарна дискусія. Ми говоримо про розвиток людського капіталу, про інновації, про освіту і про науку. І це все – про свободу. Не буває розвитку людського капіталу в несвободі. У несвободі людський капітал не зростає і не залишається, з несвободи людський капітал втікає. І це є об’єктивна реальність.

І от сьогодні ця прекрасна дискусія, хто кого має послухати. З великою повагою ставлячись до пані міністра, представників уряду, першого заступника голови комітету, я справді маю велику повагу до вашої праці, при цьому хочу вам сказати, що коли збирають людей, щоб послухати чиновників, – це є не­свобода. Свобода – це коли чиновників збирають, щоб людей послухати. Це якщо говорити про формат парламентських слухань. Тому що є формат пленар­них засідань Верховної Ради, є формат засідань уряду, де люди можуть чути, що чиновники думають про них. А коли ми збираємо парламентські слухання, якщо ми справді за те, щоб творити свободу і зберігати в Україні людський капітал, зокрема, то повинні подумати про те, щоб якомога більше людей залучити до дискусії і почути їх. Однак коли половина часу відводиться на виступи пред­ставників органів влади, то, на жаль, ми вкрали той час, ми – чиновники і представники влади, замість того щоб почути, що скажуть люди. Тому треба думати про свободу, для того щоб зберегти людей і людський капітал. Дякую всім за увагу. Дякую за роботу (Оплески).


 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ГУРАК Р.В., голова Державної служби якості освіти України.

1. Інституційна розбудова системи забезпечення якості освіти. Підпунктом 3 пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про освіту» Кабінету Міністрів України доручено протягом шести мі­сяців з дня набрання чинності зазначеним законом утворити на основі Держав­ної інспекції навчальних закладів України Державну службу якості освіти та її територіальні органи. На реалізацію положень Закону України «Про освіту» Кабінет Міністрів України постановою № 947 від 6 грудня 2017 року утворив Державну службу якості освіти України. Новоутворений орган відповідно до наданих законом повноважень та Положення про Державну службу якості осві­ти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 168 від 14 березня 2018 року, забезпечує:

• проведення інституційного аудиту закладів освіти;

• надання рекомендацій закладам освіти (крім закладів вищої освіти) щодо організації та функціонування внутрішньої системи забезпечення якості освіти;

• затвердження за результатами експертизи освітніх програм дошкільної та  загальної середньої освіти (крім типових і тих, що розроблені на основі типових);

• проведення моніторингу якості освітньої діяльності та якості освіти у порядку, визначеному законодавством;

• акредитацію громадських фахових об’єднань та інших юридичних осіб, що здійснюють незалежне оцінювання якості освіти та освітньої діяльності закладів освіти (крім закладів вищої освіти), ведення їх реєстру;

• здійснення державного нагляду (контролю) за закладами освіти щодо дотримання ними законодавства;

 здійснення інших повноважень у сфері забезпечення якості освіти.

З метою забезпечення ефективної роботи Державної служби якості освіти постановою Кабінету Міністрів України № 168 від 14 березня 2018 року вста­новлена гранична чисельність апарату служби у кількості 126 осіб. Крім того, з метою забезпечення переходу від системи «нагляду (контролю) та покарання» до системи «довіри та допомоги» урядом у кожній області та місті Києві утво­рено 25 територіальних органів Державної служби якості освіти з граничною чисельність 625 осіб.

Разом з тим у Державному бюджеті України на 2019 рік не вдалося перед­бачити видатки на утримання територіальних органів служби. Загальна потреба на їх утримання становить 126,7 мільйона гривень. У зв’язку з цим вкрай нагаль­ним є вирішення питання щодо передбачення у Державному бюджеті України на 2020 рік видатків на Державну службу якості освіти України в розмірі не менше 150 мільйонів гривень.

2. Внутрішня система забезпечення якості освіти. Однією з новацій Закону України «Про освіту» є запровадження системи забезпечення якості освіти, складовими якої є внутрішня та зовнішня системи, а також система забезпечення якості в діяльності органів управління та установ, що здійснюють зовнішнє забезпечення якості освіти.

У статті 41 Закону України «Про освіту» визначено внутрішню систему забезпечення якості освіти, яка може включати вісім елементів:

 стратегія (політика) та процедури забезпечення якості освіти;

 система та механізми забезпечення академічної доброчесності;

 оприлюднені критерії, правила і процедури оцінювання здобувачів освіти;

 оприлюднені критерії, правила і процедури оцінювання педагогічної (науково-педагогічної) діяльності педагогічних та науково-педагогічних працівників;

 оприлюднені критерії, правила і процедури оцінювання управлінської діяльності керівних працівників закладу освіти;

 забезпечення наявності необхідних ресурсів для організації освітнього процесу, в тому числі для самостійної роботи здобувачів освіти;

 забезпечення наявності інформаційних систем для ефективного управління закладом освіти;

 створення в закладі освіти інклюзивного освітнього середовища, універсального дизайну та розумного пристосування.

З метою створення у школах внутрішньої системи забезпечення якості освіти Державною службою якості освіти спільно з громадською організацією «Офіс освітніх реформ» за участю представників педагогічної громадськості розроблено відповідні критерії та рекомендації, які будуть використовуватися для формування системи та щорічного самооцінювання освітньої діяльності закладами загальної середньої освіти. Ці критерії також будуть застосовуватися для оцінювання освітньої діяльності під час проведення інституційного аудиту.

Упродовж 2018-2019 років проект рекомендацій і критеріїв для само­оцінювання освітньої діяльності шкіл неодноразово обговорювався з представ­никами педагогічної громадськості, зокрема на двох стратегічних сесіях у Київ­ському національному університеті імені Тараса Шевченка та Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, національній конференції ЕdCamp (м. Харків), освітньому форумі серпневої педагогічної конференції (м. Київ), mini EdCamp e школі № 148 (м. Київ), колегії Державної служби якості освіти України. Наразі розпочинається апробація зазначених критеріїв та реко­мендацій у 12 пілотних школах країни, після чого вони будуть затверджені та надіслані для використання.

Крім того, для керівників закладів загальної середньої освіти буде розроблено посібник, покликаний допомогти засновнику та адміністрації закла­ду побудувати власну внутрішню систему забезпечення якості освіти і здійсню­вати щорічне самооцінювання освітніх та управлінських процесів.

3. Інституційний аудит як інструмент зовнішньої системи забезпечення якості освіти. З метою реалізації положень статей 45, 64 і 67 Закону України «Про освіту» за ініціативою Державної служби якості освіти Міністерством освіти і науки затверджено Порядок проведення інституційного аудиту закладів загальної середньої освіти (наказ Міністерства освіти і науки України № 17 від 9 січня 2019 року).

Основною формою системи зовнішнього забезпечення якості освіти в закладах загальної середньої освіти є інституційний аудит – комплексна зовнішня перевірка та оцінювання освітніх і управлінських процесів закладу освіти, що повинні забезпечувати його ефективну роботу та сталий розвиток. Результати комплексної зовнішньої перевірки фіксуються в акті уніфікованої форми. Під час оцінювання освітніх та управлінських процесів закладу освіти передбачається встановлення рівнів оцінювання якості освітньої діяльності, визначення ефективності внутрішньої системи забезпечення якості освіти та кола питань, що потребують вдосконалення.

Таким чином, проведення інституційного аудиту потребує більше часу на його здійснення, ніж передбачено частиною п’ятою статті 5 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», адже граничний строк роботи експертної групи у закладі освіти для проведення інституційного аудиту встановлено у 10 робочих днів, а в закладах освіти, де середня чисельність працівників за календарний рік не перевищує 50 осіб, – до п’яти робочих днів. Відповідно визначений законодавством термін є недостатнім для об’єктивного оцінювання освітньої діяльності закладу освіти.

Зважаючи на викладене, доцільно доповнити статтю 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» абзацом такого змісту:

«Заходи державного нагляду (контролю) у закладах освіти здійснюються відповідно до умов, визначених центральним органом виконавчої влади у сфері освіти».

Законом України «Про освіту» внесено зміни до статті 40 Закону України «Про загальну середню освіту» і визначено, що інституційний аудит є єдиним плановим заходом державного нагляду (контролю) у сфері загальної середньої освіти. Разом з тим у статті 46 проекту Закону України про повну загальну се­редню освіту (№ 10204) відсутнє формулювання, де інституційний аудит визна­чено заходом державного нагляду (контролю).

Наразі завершується робота з розроблення методики та інструментарію оцінювання освітньої діяльності закладів загальної середньої освіти. Водночас частиною восьмою статті 45 Закону України «Про освіту» визначено, що особ­ливості проведення інституційного аудиту на відповідному рівні освіти визна­чаються спеціальними законами.

У зв’язку з цим Державна служба якості освіти напрацювала пропозиції до  проектів законів України «Про професійну (професійно-технічну) освіту», «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», якими передбачено, що проведення інституційного аудиту буде здійснюватися за запитом керівника закладу освіти, засновника, піклувальної чи педагогічної ради. Проте для того, щоб розпочати проведення інституційного аудиту, слід прийняти відповідні закони.

4. Державний нагляд (контроль) за діяльністю закладів освіти та вивчення діяльності місцевих органів управління освітою.

У сфері вищої освіти. Державна служба якості освіти України з метою реалізації статті 77 Закону України «Про вищу освіту» ініціювала прийняття Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження критеріїв, за якими оцінюється ступінь ризику від провадження господарської діяльності у сфері вищої освіти та визначається періодичність проведення планових заходів дер­жавного нагляду (контролю) Державною службою якості освіти» № 982 від 21 листопада 2018 року.

Підготовлено і подано на погодження до Міністерства юстиції України в установленому законодавством порядку нову редакцію уніфікованої форми акта, що складається за результатами проведення планового (позапланового) заходу державного нагляду (контролю) щодо додержання суб’єктом господарю­вання вимог законодавства у сфері вищої освіти.

Внесені зміни до Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання проведення атестації осіб, які претендують на вступ на державну службу, щодо вільного володіння державною мовою» № 818 від 25 жовтня 2017 року в частині покладення державного нагляду (контролю) за організацією та забезпеченням якості атестації осіб, які претендують на вступ на державну службу, щодо вільного володіння державною мовою на Державну службу якості освіти.

В умовах дії мораторію на проведення планових перевірок за погодженням з Державною регуляторною службою України впродовж 2017 року здійснено позапланові перевірки 13 закладів вищої освіти, встановлено 285 порушень законодавства. Найбільшу кількість порушень виявлено у переважній більшості перевірених закладів вищої освіти за такими ключовими критеріями оцінки діяльності:

• формування контингенту студентів (15 % загальної кількості порушень);

• стан управлінської діяльності (12 %);

• організація курсового та дипломного проектування (11,5 %);

• прийняття, переведення та звільнення з посад працівників (11 %);

• організація освітнього процесу (10 %).

У 2018 році службою здійснено 21 позаплановий захід державного нагляду (контролю) у 20 закладах вищої освіти, встановлено 860 порушень законодав­ства, зокрема щодо:

• прийняття, переведення та звільнення з посад працівників (15,5 % загальної кількості порушень);

• змісту підготовки фахівців (плани і програми) (14,3 %);

• навчально-методичного та інформаційного забезпечення навчального процесу (14,3 %);

• стану управлінської діяльності (11,6 %);

• формування контингенту студентів (11,4 %).

Вищезазначене свідчить про необхідність дотримання закладами вищої освіти законодавства у сфері освіти загалом та документів щодо внутрішньої системи забезпечення якості вищої освіти зокрема. Актуальними питаннями є забезпечення службою підтримки демократичних ініціатив закладів вищої освіти, громадськості, надання якісних освітніх послуг здобувачам вищої освіти, розроблення інструктивно-методичних матеріалів, допомога та взаємодія щодо ефективного функціонування внутрішньої системи забезпечення якості освіти у закладах вищої освіти України.

У сферах дошкільної, загальної середньої, професійної (професійно-технічної) освіти. З метою забезпечення зменшення тиску на заклади освіти за рахунок створення таких засад розподілу закладів освіти на ступені ризику, які дозволять оптимальним чином перерозподілити увагу Державної служби якості освіти з менш ризикових закладів на більш ризикові за ініціативою служби прийнято постанови Кабінетом Міністрів України «Про затвердження критеріїв, за якими оцінюється ступінь ризику від провадження господарської діяльності у сфері дошкільної освіти та визначається періодичність проведення планових заходів державного нагляду (контролю) Державною службою якості освіти» № 11 від 10 січня 2019 року, «Про затвердження критеріїв, за якими оцінюється ступінь ризику від провадження господарської діяльності у сфері позашкільної освіти та визначається періодичність проведення планових заходів державного нагляду (контролю) Державною службою якості освіти» № 187 від 6 березня 2019 року, «Про затвердження критеріїв, за якими оцінюється ступінь ризику від провадження господарської діяльності у сфері професійної (професійно-тех­нічної) освіти та визначається періодичність проведення планових заходів дер­жавного нагляду (контролю) Державною службою якості освіти» № 253 від 6 березня 2019 року.

Крім того, службою розроблено низку наказів Міністерства освіти і науки України які найближчим часом пройдуть державну реєстрацію в Міністерстві юстиції, а саме «Про затвердження уніфікованої форми акта, що складається за результатами проведення планового (позапланового) заходу державного нагляду (контролю) щодо додержання суб’єктом господарювання вимог законодавства у сфері дошкільної освіти», «Про затвердження уніфікованої форми акта, що складається за результатами проведення планового (позапланового) заходу державного нагляду (контролю) щодо додержання суб’єктом господарювання вимог законодавства у сфері загальної середньої освіти», «Про затвердження уніфікованої форми акта, що складається за результатами проведення планового (позапланового) заходу державного нагляду (контролю) щодо додержання суб’єктом господарювання вимог законодавства у сфері позашкільної освіти», «Про затвердження уніфікованої форми акта, що складається за результатами проведення планового (позапланового) заходу державного нагляду (контролю) щодо дотримання суб’єктом господарювання вимог законодавства у сфері професійної (професійно-технічної) освіти».

Упродовж 2018 року Державною службою якості освіти здійснено низку заходів державного нагляду (контролю), з них 93 % проведено за зверненнями фізичних осіб про порушення, що спричинили шкоду їхнім правам та законним інтересам. Аналіз порушень у закладах загальної середньої освіти свідчить про недотримання норм законодавства щодо:

• ведення ділової документації (29,5 %);

• управлінської діяльності керівника закладу освіти (18,9 %);

• обліку навчальних досягнень учнів (11,8 %);

• недотримання вимог Державного стандарту початкової освіти (5,1 %);

• укомплектування закладу освіти працівниками відповідно до штатного розпису (3,9 %).

Загальний показник порушень у діяльності закладів професійно-технічної освіти становить 4,5 %, а закладів позашкільної освіти – 1,8 %.

Як засвідчує практика, під час здійснення позапланових перевірок посадові особи закладів чи органів управління освітою можуть чинити пере­шкоди фахівцям Державної служби якості освіти у виконанні ними службових обов’язків, у тому числі не допускати їх до проведення таких заходів. У зв’язку з цим є нагальна потреба у внесенні до Кодексу України про адміністративні правопорушення змін, що нададуть фахівцям Державної служби якості освіти право під час здійснення заходів державного нагляду (контролю) складати протоколи про адміністративні порушення з подальшим зверненням до суду.

Відповідно до статті 66 Закону України «Про освіту» органи місцевого самоврядування відповідають за забезпечення якості освіти на відповідній тери­торії. Проте, незважаючи на виявлені суттєві порушення у діяльності закладів освіти, у більшості випадків відсутнє належне реагування з боку органів місце­вого самоврядування.

Зокрема, 2017 року органами місцевого самоврядування, що є засновни­ками закладів освіти, притягнуто до дисциплінарної відповідальності 19 педаго­гічних працівників, а 2018 року – лише 12. Водночас близько 70 % порушень, виявлених за результатами здійснення заходів державного нагляду (контролю), досі не усунуто. Тому доцільно встановити відповідальність посадових осіб ор­ганів місцевого самоврядування, що є засновниками закладів освіти, за нена­лежне забезпечення якості освіти на відповідній території.

Розширена інформація щодо всіх заходів державного нагляду (контролю), проведених у 2017-2018 роках, наведена в інтегрованій автоматизованій системі державного нагляду (контролю) за адресою: https://inspections.gov.ua.

5. Затвердження за результатами експертизи освітніх програм дошкільної та загальної середньої освіти (крім типових і тих, що розроблені на основі типових). Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про освіту» заклади освіти можуть використовувати типові або інші освітні програми, які розробляються та затверджуються відповідно до законодавства. Затвердження освітніх програм дошкільної та загальної середньої освіти (крім типових і тих, що розроблені на основі типових) належить до повноважень Державної служби якості освіти (частина друга статті 67 Закону України «Про освіту»).

У 2018 році Державною службою якості освіти організовано проведення аналізу на відповідність Державному стандарту початкової освіти восьми освіт­ніх програм загальної середньої освіти. Розроблено проект Наказу Міністерства освіти і науки України «Про Порядок затвердження освітніх програм дошкільної та загальної середньої освіти (крім типових і тих, що розроблені на основі типових)», який наразі проходить громадське обговорення.

6. Сертифікація педагогічних працівників. Відповідно до Положення про сертифікацію педагогічних працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1190 від 27 грудня 2018 року, Державна служба якості освіти бере участь у сертифікації педагогічних працівників, зокрема, організовує експертне оцінювання професійних компетентностей учасників сертифікації шляхом вивчення практичного досвіду їхньої роботи. З цією метою розроблено методику експертного оцінювання професійних компетентностей учасників сертифікації (наказ Державної служби якості освіти України № 01-11/9 від 1 березня 2019 року), форму експертного висновку та методичні рекомендації експертам щодо її заповнення (наказ Державної служби якості освіти України № 01-11/10 від 1 березня 2019 року). Планується, що експертне оцінювання професійних компетентностей учасників сертифікації буде здійснено у березні –жовтні 2019 року.

7. Акредитація громадських фахових об’єднань, інших юридичних осіб, що здійснюють незалежне оцінювання якості освіти та освітньої діяльності. Відповідно до статті 67 Закону України «Про освіту» до повноважень Державної служби якості освіти належить акредитація громадських фахових об’єднань та інших юридичних осіб, що здійснюють незалежне оцінювання якості освіти та освітньої діяльності закладів освіти (крім закладів вищої освіти). З цією метою розроблено проект Наказу Міністерства освіти і науки України «Про Порядок затвердження освітніх програм дошкільної та загальної середньої освіти (крім типових і тих, що розроблені на основі типових)», який наразі проходить громадське обговорення.

 

ДАВИМУКА С.А., головний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень імені М.І. Долішнього НАН України. Стан розвитку національної економіки на сьогодні багато в чому визначається розвитком регіональної економіки. Ступінь інтеграції економік територій в інноваційну систему країни та в міжнародний інноваційний простір, взаємозв’язок і взаємо­залежність функціонування всіх секторів на кожному рівні стають індикаторами соціально-економічного розвитку. За такого підходу дедалі активніше визна­ється роль людських ресурсів та їх спроможність генерувати і впроваджувати креативні моделі підприємницької діяльності.

Великі сподівання у цьому напрямі покладаються на реформу місцевого самоврядування, мета якої полягає у створенні умов для активізації терито­ріальних громад та мобілізації ними своїх внутрішніх ресурсів для сталого розвитку. Зазначена мета досягається шляхом передачі частини повноважень та бюджетних надходжень від державних органів на рівень місцевого самовряду­вання – об’єднаним територіальним громадам.

Основні проблеми у процесі здійснення зазначеної реформи на сьогодні:

• слабкість місцевої економіки, що не дає можливості територіальним громадам бути спроможними;

• недостатнє кадрове забезпечення органів управління об’єднанням територіальних громад, зумовлене, серед іншого, відпливом інтелектуального ресурсу з регіонів до столиці та великих міст, що, в кінцевому підсумку, не дає змоги створити критичну масу людського капіталу як драйвера регіонального розвитку.

Ключова роль інтелектуальних ресурсів в економічному розвитку підтверджується обраним курсом сталого розвитку економіки, особливостями якого є наукоємність, впровадження новітніх технологій, посилення нецінової конкуренції, енерго- і ресурсозбереження. На передній план виступають знання, кваліфікація, креативні здібності та професіоналізм працівників, з одного боку, та вміння організацій і регіонів ефективно використовувати інтелектуальні ресурси – з другого.

Досвід держав ЄС засвідчує, що сталий інноваційний розвиток регіонів може відбуватися за наявності та державної підтримки всіх учасників регіо­нальної інноваційної екосистеми:

• кваліфікованої робочої сили, людей, здатних розробляти та адаптувати до ринку і потреб суспільства нові технології;

• сприятливого бізнес-середовища, в якому підтримуються інвестиції в технології та людський капітал, впроваджуються нові бізнес-моделі;

• ефективної системи створення і поширення знань через механізми розвитку людських ресурсів, трансферу технологій, інвестицій в інфраструктуру економіки знань;

• широкого спектра інструментів, що стимулюють інноваційну активність суб’єктів господарювання.

Україні під час процесів інтеграції з європейськими регіонами та здійснення реформи децентралізації важливо враховувати, що в державах ЄС регіони – це «регіони знань», «інноваційні регіони», «регіони та підприємства, що самонавчаються», «креативні регіони». У зв’язку з цим перед регіонами України постає завдання утримати масовий відплив робочої сили та спрямувати зусилля на формування креативного і талановитого молодого покоління, навчитися використовувати глобальні потоки талантів. У перспективі (з ураху­ванням завдань і цілей європейської інтеграції) українські міста та регіони по­винні отримати статус міст світового класу, здатних залучати кваліфікованих професіоналів з-за кордону та утримувати місцеві інтелектуальні ресурси. Проблемним питанням при цьому залишається створення інституту інтелекту­альної власності як інтегрального чинника залучення інтелектуальних ресурсів у господарську практику та перетворення його на інтелектуальний капітал.

Проте поки що регіони України стикаються в цьому плані з масою проблем, оскільки їхня економіка не відповідає умовам, необхідним для форму­вання креативної галузі: у них не вистачає фінансових коштів для підтримки розвитку сфери культури, діяльності аматорських колективів тощо. Економіка регіонів, як і всієї країни, перебуває на низькому технологічному рівні.

Для зниження ризику дефіциту трудових ресурсів важливо підвищити ефективність функціонування галузей, що визначають якість людського капіталу (освіта, охорона здоров’я, житловий сектор), і піднести стандарти життя насе­лення. Необхідно здійснювати заходи для підвищення продуктивності праці (за рахунок підвищення рівня освіти і «креативності» працівників), а також ви­робити систему пріоритетної підтримки висококваліфікованих фахівців провід­них галузей регіональної економіки.

Основні аспекти посилення ролі інтелектуальних ресурсів як ключового чинника сталого економічного розвитку в умовах децентралізації:

• системне вирішення завдань щодо правового захисту інтелектуальної власності;

• механізми впровадження результатів, досягнутих за допомогою процесів інтелектуальної діяльності;

• практичні завдання з комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності, використання таких об’єктів і договірна передача виключних прав;

• державне регулювання права на об’єкти інтелектуальної власності за рахунок коштів державного бюджету;

• стимулювання професійної діяльності авторів результатів інтелектуаль­ної діяльності, патентовласника і правовласника.

Таким чином, якісні та кількісні характеристики людського капіталу регіону, з одного боку, залежать від стану соціально-економічного розвитку і  стану розвитку регіональних інноваційних систем, а з другого боку – прямо впливають на функціонування регіонів в умовах децентралізації, оскільки в   умовах постіндустріальної економіки вони є ключовою характеристикою суб’єктності регіонів та головним драйвером реалізації стратегічних завдань, формування соціальної згуртованості.

Для активізації роботи в даному напрямі найбільш сприятливі умови, на нашу думку, можуть виникнути при реалізації організаційного ресурсу регіо­нальної влади в напрямі концентрації та координації інтелектуальних ресурсів, що дасть змогу створити на рівні регіонів адекватну світовим тенденціям і на­ціональним науковим, технологічним та освітнім традиціям регіональну іннова­ційну екосистему. Удосконалення механізмів реалізації регіональної економіч­ної політики у напрямі сталого розвитку регіонів на основі принципів децент­ралізації може відбуватися шляхом реалізації заходів з формування нових високотехнологічних компаній у сферах креативних індустрій, моніторингу та оцінювання ступеня креативності регіональної економіки для розроблення програми дій у цьому секторі, просування експорту високотехнологічної про­дукції, стимулювання креативної діяльності, аутсорсингу високотехнологічних продукції та послуг, впровадження інноваційних інклюзивних бізнес-моделей.

Сфера освіти найбільшою мірою здатна вплинути на рівень розвитку креативних індустрій на регіональному рівні. Формування стійкого креативного середовища неможливе без запуску спеціалізованих освітніх програм і вихован­ня молодих фахівців, здатних мислити відкрито і креативно. Відповідно до духу креативного співтовариства нова концепція вузів має передбачати публічність та відкритість освітніх установ. А для того щоб здійснити набір абітурієнтів на нові освітні програми, необхідно заздалегідь сформувати стійкий інтерес до творчих спеціальностей. Зазначена умова підвищує значення позиціювання креативних фахівців у рамках шкільної профорієнтації та залучення школярів до участі у креативних і соціальних ініціативах. Подолати розрив між креативними фахів­цями і широкими масами допоможе регулярне проведення майстер-класів для городян за участю представників креативного співтовариства.

Отже, зважаючи на обмеженість фінансових ресурсів, здатність країни до забезпечення регіонів необхідною інформацією, знаннями, створення мережі обміну знаннями і технологіями, їх поширення та ефективного використання повинні стати основними факторами стимулювання регіонального розвитку та вимагають формування відповідного креативного середовища. В умовах здій­снення політики децентралізації пошук шляхів усунення більшості регіональних проблем має бути спрямований на визначення внутрішніх механізмів їх вирішення в самому регіоні, найбільш ефективним і реалістичним серед яких є інноваційно-креативний.

Загалом можемо констатувати, що в Україні вже є достатня кількість ініціатив, що реалізуються у формі творчих кластерів, спеціальних арт-проектів у сфері актуальних видів мистецтв та у сфері художньої культури, створюються нові інституції – агентства креативних індустрій, інноваційні пули, креативні платформи тощо. Впровадження кластерних технологій, об’єднання установ освіти, культури та інших галузей сприятиме зростанню ділової активності, по­ліпшенню інвестиційного клімату в регіоні, розвитку соціальних, економічних, інформаційних та інтеграційних систем, що, своєю чергою, надасть імпульс більш інтенсивному зростанню підприємницьких ініціатив, залученню інвести­цій і економічному розвитку територій.

 

КОНСТАНКЕВИЧ І.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (одномандатний виборчий округ № 23, Волинська область, політична партія «Українське об’єднання патріотів – УКРОП»). Quo vadis? Як Україні стати країною новітніх технологій, передового інтелектуального розвитку?

Через 50 років освіта точно не залишиться такою, якою вона є нині. Всі стомилися від її малокорисності, консервативності, бідності.

Нині прагнення реформування української освіти здебільшого спрямовані на те, щоб переймати практику Європи та світу, але й сам світ стоїть на порозі повного перегляду змісту знань, цілей і формату навчання. Тобто нашою реаль­ністю є те, що ми готуємо спеціалістів уже навіть не вчорашнього, а поза­вчорашнього дня.

Ми мусимо спрямувати всі сили, щоб провести глибокий аналіз і перед­бачити, яких фахівців потрібно готувати для майбутнього. Для майбутнього України.

Загальноприйнятими є тези щодо головних рушіїв суспільного прогресу, де наука та інновації визначені як генеральні. Погоджуючись із цим, водночас хочу наголосити, що недооцінювати інші сфери діяльності освітнього простору є необачним і недалекоглядним. Зокрема, професійно-технічна освіта, що фор­мує кваліфіковану робочу силу, є чинником конкурентної переваги економіки у глобальному господарстві та є питанням стратегічної безпеки країни. І саме вона внаслідок непродуманих адміністративних рішень зазнала глибокої кризи.

Відтоді, як професійна освіта втратила державне фінансування на підготовку робітничих кадрів, дефіцит робітничих кадрів на ринку праці став мегагострим, а виїзд молоді за кордон – масовим. І нині ми є свідками ситуації одночасних високого безробіття і дефіциту кваліфікованих працівників. Наприк­лад, знайти гарного сантехніка – проблема, медсестру – проблема, швачку – проблема. Ще 2017 року народні депутати з партії УКРОП подали на розгляд Верховної Ради проект Закону України про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо забезпечення фінансування навчальних закладів профе­сійної (професійно-технічної) освіти з бюджетів різних рівнів (№ 7268-1), який мав виправити цю ситуацію та розблокувати фінансування професійно-технічної освіти, але його просування виявилося надзвичайно повільним.

Вже зараз маємо провести глибокий аудит професійної освіти та звірити годинники щодо того, які фахівці потрібні українському суспільстві сьогодні, на  середньострокову і на довгострокову перспективу. І чи взагалі поняття «професія на все життя» не є анахронізмом? Очевидно, має рацію Ювал Ной Харарі, розмірковуючи про виклики з боку технологій, штучного інтелекту для робітничих професій, професійної освіти, для фахової перепідготовки: «До 2050 року «непотрібний» клас може виникнути не лише через абсолютний дефі­цит робочих місць чи брак потрібної освіти, а й через недостатню ментальну стійкість».

Активне поширення інноваційних високотехнологічних систем, глобальні економіко-технологічні зрушення, євроінтеграційні процеси вимагають рефор­мування та модернізації системи підготовки фахівців для сучасних ринків праці. А також вдалого менеджменту. І медицина, і машинобудування, і технології зазнали колосальних змін за ХХ століття. Але не освіта.

Не маючи перед собою ні чіткого бачення результату, ні процесу, ні засобів новітньої освіти, ніхто ніколи не складав реального кошторису затрат на освіту, не формулював запитання: скільки це повинно коштувати, щоб освіта на всіх ланках, включно з професійною, вищою, забезпечувала збалансований розвиток суспільства і гармонійний розвиток людини? Загальною проблемою фінансування розвитку науки і освіти є те, що плани та програми не мають чітко сформульованих цілей, пов’язаних зі справжньою модернізацією освіти, станом розвитку людського капіталу, а також моніторингу показників їх досягнення.

Законом України «Про освіту» передбачено, що держава забезпечує асигнування на освіту в розмірі не менше 7 % ВВП, але й ця норма жодного разу не була виконана. Навіть у сучасних реаліях катастрофічне недофінансування витісняє і професійну освіту, і загальну середню освіту, і позашкілля.

Освіта ніколи не бачила великих коштів. Наведу приклад: один голлівуд­ський блокбастер коштує стільки, як усі інвестиції у світі на модернізацію системи освіти.

Нашими реаліями є мізерні зарплати учителів, викладачів, вихователів, занедбані аж до непридатності приміщення, старі дерев’яні парти, відсутність санітарно-гігієнічних умов, не кажучи вже про необхідне обладнання і сучасні лабораторії. Згідно з останнім звітом Рахункової палати, майже 90 % коштів загального фонду бюджетної програми спрямовується на забезпечення видатків із заробітної плати з нарахуваннями, а оновлення наукової бази за рахунок коштів загального фонду не відбувається. Сьогодні через відсутність сучасної наукової бази не проводяться наукові дослідження, результати яких відповідали б світовому рівню.

При всьому цьому освіта є довгостроковою інвестицією, яка формує наше майбутнє. Не надати зараз освіті нового розвитку – означає забрати у нас перспективу. Влада, яка гальмує ці процеси, демонструє свою недалекоглядність та небажання процвітаючого майбутнього для країни та її громадян.

Право на освіту дає можливість людині користуватися іншими конститу­ційними правами. Саме освіта і наука дають шанс створювати винаходи, ліки, реалізувати себе у мистецтві. У країні, яка нехтує освітою, можна народитися видатним лікарем, художником, винахідником, але ніколи ним не стати.

Саме для того, щоб Україна могла стати країною новітніх технологій, передового інтелектуального, економічного, культурного розвитку, держава по­винна взяти курс на освіту з реальним фінансовим забезпеченням.

 

КРАЩЕНКО Ю.П., голова Ради молодих учених при Міністерстві освіти і науки України. Статистика останніх років свідчить про досить негативні тенденції у динаміці молодих вчених. Практично щороку в Україні зменшується на 2 тисячі число молодих науковців. Зокрема, порівняння даних 2016 і 2017 ро­ків показало скорочення на 1710 осіб, з 2012 до 2017 року, тобто за п’ять років, – на 10 361 особу (2012 рік – 40 232 молоді вчені, 2016 рік – 31 581, 2017 рік – 29 871). Як бачимо, статистика невтішна, хоч вона відображає лише чисельне скорочення людського капіталу в частині молодих вчених. Зрозуміло, що якісне скорочення є ще більш вражаючим та негативно позначається на загальному рівні людського капіталу.

Тому проблема очевидна: в Україні відбувається різке скорочення кількості молодих вчених через міжсекторальну мобільність (оскільки заробітна плата у сфері науки та освіти є неконкурентоспроможною порівняно з іншими сферами), міграцію за кордон.

Державна науково-освітня політика має бути насамперед персонально орієнтованою, тобто «дружньою» і сприятливою для розвитку людського капі­талу, системи, зокрема, створювати умови, сприяти становленню та розвитку молодих учених в Україні. Варто зазначити, що в цьому напрямі Міністерство освіти і науки України підтримало ряд ініціатив Ради молодих учених при МОН, зокрема, ідею заснування конкурсу наукових проектів для молодих учених, стипендії Героїв Небесної Сотні для молодих учених, підвищення заробітної плати для науково-педагогічних працівників. Верховна Рада України нещодавно підвищила кількість і розмір стипендій і премій парламенту для молодих вчених. Проте наразі цих кроків недостатньо, вони не вирішують усіх проблем молодих вчених, які перешкоджають розвитку людського капіталу.

Отже, найбільш актуальними є такі проблеми.

Проблема 1 – обмежені можливості щодо придбання житла. Потребує відновлення програма молодіжного будівництва, а також реалізація інших ін­струментів, зокрема програма пільгового кредитування молодих учених для придбання житла на вторинному ринку або для довгострокової оренди за піль­говими тарифами чи на умовах лізингу. Наприклад, апарат Держмолодьжитла поглинає 68 мільйонів гривень на рік, а кредитів надало на 30 мільйонів. Заслу­говують на уважне ставлення і підтримку ініціативи щодо житла для молоді голови Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Артура Палатного.

Проблема 2 – створення відповідних умов для наукової діяльності. Перешкодою для професійної діяльності молодих вчених є застаріла дослід­ницька інфраструктура, недостатній рівень матеріально-технічного забезпечен­ня, забюрократизована система фінансування наукових досліджень та придбання обладнання.

Пропонується розглянути можливість створення державної мережі центрів спільного користування дороговартісним (і не тільки) обладнанням, бази даних про таке обладнання і схеми його використання, а також проведення навчань із його використання. Значні кроки в цьому напрямі вже робляться Міністерством освіти і науки України (щодо центрів колективного користування науковою інфраструктурою).

Пропонуємо надати можливість здійснювати витрати на капітальні видат­ки (код економічної класифікації видатків бюджету 3110) за програмами, що фінансуються з державного бюджету, оскільки на сьогодні дозволені закупівлі обладнання не дорожче 6 тисяч гривень.

З метою розширення можливостей для проведення наукових досліджень вважаємо, що Національному фонду досліджень варто підтримати пропозицію Ради молодих учених при МОН щодо започаткування окремих лінійок конкурсів проектів для молодих учених. Відповідний пакет пропозицій направлено до Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій.

Проблема 3 – подекуди несприятливий соціально-психологічний клімат у колективах. Як показали дослідження Дніпровської ради молодих учених, 74,3 % молодих вчених визначили, що одним з основних чинників, що спону­кають їх залишатися у науці, є сприятливий соціально-психологічний клімат та постійне підвищення професійного рівня. Отже, якщо державна політика і полі­тика закладів вищої освіти та наукових установ буде спрямована на забезпе­чення хоча б цих мінімальних можливостей, молодий учений зможе ефективно працювати та залишатиметься в Україні.

Проблема 4 – низький рівень заробітної плати. Особливо це стосується науковців, оскільки цьогорічне підвищення їх не торкнулося. Тому пропонуємо парламенту та уряду розглянути питання щодо підвищення заробітної плати науковців вже в поточному році та внести відповідні зміни до бюджету. Варто також активніше впроваджувати інші форми стимулювання, зокрема, розширю­вати перелік стипендіальних та преміальних програм для молодих науковців, у  тому числі локального рівня. Тривалий час Рада молодих учених при МОН звертається до уряду з пропозиціями щодо підвищення розміру стипендій Пре­зидента та Кабінету Міністрів для молодих вчених (на сьогодні це розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб).

Проблема 5. Перешкодою у залученні молоді до наукової діяльності є діючі норми щодо сплати єдиного соціального внеску. Зокрема, це стосується роботи за сумісництвом у наукових проектах студентів та аспірантів. Тому про­понуємо внести зміни до статті 5 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», визначивши, як виняток, що для таких категорій працівників сплата ЄСВ відбуватиметься пропорційно до нарахованої заробітної плати.

Проблема 6 – постійна зміна вимог до присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань, що також не формує впевненості у завтрашньому дні та стимулює відплив молоді з наукової сфери. Варто змінити політику в цьому напрямі та гарантувати, що до затверджених положень не будуть вноситися зміни хоча б три-чотири роки (що відповідає терміну навчання в аспірантурі).

Проблема 7 – повернення українських молодих вчених з-за кордону. Україні сьогодні конче необхідні нові програми задля підтримки академічних мігрантів, які хотіли б повернутися в Україну і працювати тут. Можна скори­статися з досвіду Польщі, де було започатковано конкурс грантів для молодих учених, які хочуть повернутися в країну, і гранти на продовження досліджень, які молодий учений здійснював в іноземному університеті. Навіть якщо щороку Україна повертатиме 10 молодих учених, то за 10 років ми матимемо 100 тала­новитих науковців, які володіють іноземними мовами та розвиваються у між­народному науковому середовищі.

 

ЛУКАШЕВСЬКИЙ О.М., голова громадської організації «Центр фізичної культури та оздоровлення». Людина як багатогранна особистість – це найважливіше, що є в нашому суспільстві, і є дійсно людським капіталом. Вирішальна роль у формуванні людського капіталу, безперечно, належить осві­ті. Доступна робоча сила, якість робочої сили та якість освітніх інституцій формують людський капітал. Інвестиції в освіту необхідні для розвитку націо­нальної економіки. Можна оцінювати освіту з точки зору інвестування у своє майбутнє, інші розглядають освіту як можливість отримати високооплачувану роботу, прискорити кар’єрне зростання.

Якщо оцінювати кількісні показники української освіти, то Україну можна назвати країною з потужним людським капіталом. Але якщо оцінити якісні показники, то якість знань випускників є критичною, вони не можуть виконува­ти висококваліфіковану роботу. Причина такого дисбалансу – неконтрольована кількість вищих навчальних закладів на душу населення. З посиленням конку­ренції між закладами освіти спостерігається зниження вимог до абітурієнтів, що призводить у подальшому до зменшення рівня знань у спеціалістів.

Пропонуємо внести на розгляд Верховної Ради законопроект про захист мінімальної заробітної плати, закріпивши її пропорційно до витрат на оплату комунальних послуг – вона має втричі перевищувати ці витрати. Отже, розмір мінімальної заробітної плати вчителів, викладачів усіх навчальних закладів на сьогодні не може становити менше 10 тисяч гривень на місяць. Міністерству освіти і науки потрібно розрахувати та визначити пропорційне будівництво навчальних закладів І-ІІ і ІІІ-ІV рівнів акредитації, а також норму кількості навчальних закладів у районах, селах, містах, регіонах, де зводяться новобудови. Це зменшить конкуренцію навчальних закладів, яка шкодить усій структурі освіти.

Дуже важливо не лише зберегти державну матеріально-технічну базу, основою якої є приміщення комунальної власності, а й надати можливість розширювати її, спростивши умови для оренди державних приміщень, що не використовуються. Бюрократична машина ускладнює умови для освіти у сфері спорту.

Як приклад, наша громадська організація вже шість років, будучи єдиним претендентом у конкурсі на отримання в оренду приміщення комунальної власності в Шевченківському районі міста Києва, не може його отримати з причини бюрократії, адже на цей проект ми запропонували великі кошти, які є  інвестицією в соціальні проекти на користь держави. Ці наші ініціативи спрямовані на те, щоб діти та юнаки могли безоплатно займатися улюбленими видами спорту, виконуючи нами створену програму: «Забрати дітей з вулиці». Нашій громадській організації ще 2012 року вдалося створити у Луцьку спор­тивний заклад, в якому успішно навчаються 120 дітей, яких ми забрали з вулиці, надавши їм можливість займатися спортом безоплатно.

Статистика свідчить про негативну тенденцію щодо пропорції навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, яких у 6 разів менше, ніж закладів ІІІ-ІV рівнів, на душу населення. Отже, ми бачимо неймовірне скорочення професійно-технічної освіти, що впливає на кількість кваліфікованих працівників.

Видатний вчений, науковець Роман Антонович Арцишевський, член-кореспондент НАПН України, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, автор понад 200 наукових праць, багато років плідно працював директором Інституту соціальних наук Волинського універ­ситету. Роман Антонович довів, що філософія напряму пов’язана з педагогікою і є важливим елементом науки і освіти. Більше того, він визначив педагогіку як науку і мистецтво, як головний вид людиноформувальної діяльності, що завжди базувалася на певних вихідних методологічних засадах, які розроблялися, головним чином, у філософії̈ та психології̈. Окремими виявами кризи сучасної освіти є її дегуманізація, однобокість, клаптиковість (уривчастість), переванта­ження учнів, втрата ними інтересу до навчання, роз’єднання навчання і вихо­вання та загалом ослаблення виховних функцій освіти тощо. Тому одним із найбільш дієвих і перспективних шляхів подолання цієї кризи є переосмислення вихідних засад сучасної освіти, їх гуманізація та втілення в педагогічну теорію і практику.

На моє глибоке переконання, інститути філософії не повинні закриватися в Україні, як це сталося у Східноєвропейському університеті, адже Роман Арцишевський десятки років працював і плідно розвивав цей інститут. Він довів, що це складова структури навчального процесу у вищих навчальних закладах, і нам потрібно не тільки зберегти, а й розвивати цю тему задля зміц­нення та розвитку педагогіки в Україні. Тому дуже важливо посприяти Міні­стерству освіти і науки у відновленні діяльності інституту філософії у Луцьку.

Батьки дітей, які навчаються у середній школі, стурбовані програмами, за  якими навчаються їхні діти. Вони правильно пояснюють проблеми, що заважають дітям опановувати знання. Зокрема, це призначення по шість уроків на день з різних предметів. Дитина повинна готуватися одразу до шести уроків з різних предметів, що розсіює увагу, не дає в повній мірі зосередитися, окрім того, дитина мусить носити повний ранець книжок та зошитів. Тому, зважаючи на побажання батьків, щоб досягти кращого ефекту від навчання, пропонуємо у загальноосвітніх школах замінити уроки на пари, як у вищих навчальних закладах. Потрібно зробити три пари на день, щоб учні концентрували увагу на трьох предметах замість шести. Тоді і знання краще засвоюватимуться, і книжок треба менше носити, а вага книжок впливає на поставу дитини.

У минулому, на початку ХVІІ століття, в Україні створювалися школи на основі релігійних братств, навчання в них, як свідчать джерела, мало характер «українських студій». Школи були центрами згуртування найкращих національ­них сил у науці, літературі, філософії. Великого значення надавали вихованню, формуванню моральних засад. В умовах іноземного панування братські школи пробуджували в народі любов до своєї історії, мови, культури, сприяли розвитку національної самосвідомості в національно-визвольній боротьбі.

Щоб зміцнити освіту в Україні, вкрай потрібні реформи і зміни до Конституції, які спростили б та покращили умови освітньої програми.

 

ОСИПЕНКО А.О., голова громадської організації «Нові горизонти». Тема мого виступу: «Вплив фінансової незалежності на формування людського капіталу в Україні». Актуальність дослідження впливу незалежності людей у фінансовій сфері на формування людського капіталу в Україні обґрунтову­ється тим, що в сучасній культурі одне з провідних місць займають проблеми матеріального забезпечення чоловіків і жінок, зокрема молодих сімей, молодих спеціалістів. Формування людського капіталу в Україні значною мірою залежить від фінансових можливостей людей.

Сьогодні чимало молодих, здібних, талановитих людей з причин незадовільного матеріального забезпечення переживають глибокий внутрішній конфлікт, оскільки не можуть повноцінно реалізувати себе ні в сім’ї, ні як про­фесійні працівники, що вже й казати про примноження людського капіталу. Якщо під час навчання більшості молодих людей допомагають батьки, то надалі молоді спеціалісти залишаються сам на сам із фінансовими проблемами.

В Україні на сьогодні немає ні перспектив гідного працевлаштування, ні можливості придбати чи збудувати житло власними силами, без сторонньої допомоги. Відповідно у людей немає впевненості в економічній безпеці та своєму фінансовому майбутньому. Тому у більшої частини представників гене­раторів людського капіталу цінності формуються такі, щоб у першу чергу бути фінансово незалежними, або ж як мінімум забезпеченими у найбільш необхід­ному, аби впевнено почуватися та не відволікатися на питання заробітку для свого існування, а займатися освітою, наукою, улюбленою справою, тією, де людина може найбільш ефективно себе проявити, незалежно від того, чи є ця справа модною в українському суспільстві, врешті-решт, розвивати та примно­жувати людський капітал.

Проте через неефективність законодавства у сфері освіти і науки, бездіяльність судових та правоохоронних органів, мінливість влади, політичні пертурбації та інші чинники генератори людського капіталу знаходять інші шляхи забезпечення своєї фінансової незалежності, зокрема, масово від’їж­джають спочатку на роботу, а потім на постійне місце проживання за кордон – у Польщу, Чехію, Німеччину.

Для вирішення означених проблем необхідна реалізація низки державних програм.

Перша – освітня програма підвищення фінансової грамотності української молоді, що передбачатиме проведення семінарів, конференцій, інших заходів, які допомагатимуть молоді знайти кращу роботу в Україні, краще реалізувати свій потенціал, навчатимуть, як заощадити, якими пільгами для молодих спеціалістів можна скористатися, тощо.

Друга програма – фінансове забезпечення заходів, які передбачені законодавством України, але фактично не виконуються через недостатність фінансування, корупцію, правовий нігілізм. Це, зокрема, підтримка освітніх заходів, підприємницької ініціативи та діяльності молоді, сприяння молодіж­ному житловому будівництву тощо.

І, наостанок, третя програма – використання зарубіжного досвіду. Зокрема, у країнах Балтії, у Польщі, Німеччині існують програми залучення іноземних студентів, молодих спеціалістів у ті сфери діяльності, де не вистачає власних працівників.

Звісно, це не всі програми та заходи, необхідні для створення фінансової незалежності людей, які генерують людський капітал, проте їх виконання сприя­тиме формуванню та накопиченню людського капіталу в Україні, надасть молоді впевненість у тому, що їхні знання, енергія та інші позитивні риси необхідні не лише за кордоном, а й у нашій державі.

 

ПОДОЛЯНЧУК Д.С., аспірант Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. З 19 по 26 листопада 2018 року в місті Києві був реалізований міжнародний проект «Українська політика та ЗМІ очима молоді», під час якого українська молодь, яка мешкає в Україні та за кор­доном, мала можливість пройти стажування в органах влади та ЗМІ. У резуль­таті нашу команду, що складалася з представників України, Німеччини, Польщі, Македонії, Литви та США, розподілили у Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти. Ми ознайомилися із Законом України «Про освіту» та в  результаті підготували проект щодо удосконалення національної системи освіти.

Постановка проблеми. Процес інновацій, нині притаманний усім сферам діяльності, вимагає від людини здатності у найкоротші терміни адаптуватися до змін середовища та готовності розвивати свої знання, вміння і навички впро­довж усього життя. Розвиток технологій зумовлює витіснення ручної праці, натомість зростає попит на кваліфікованих фахівців, здатних до глибокої аналі­тичної роботи.

Очевидно, що все починається зі шкільної освіти, розвиток якої турбує педагогів-практиків, науковців та все українське суспільство. Однією з найваж­ливіших проблем у цьому контексті є підвищення якості середньої освіти. Ця складна і комплексна проблема турбує не лише науковців, а й батьків та дітей, що підтвердило індикативне дослідження, проведене нами у соціальних мережах. Поряд з такими проблемами, як надмірне навантаження, відсутність мотивації до навчання, некомфортна атмосфера у школі, кожний третій рес­пондент як основну проблему назвав наявність предметів, знання з яких у сучас­ному світі використовуються мало.

Мета і завдання проекту:

• запропонувати оновлену систему предметів для учнів старших класів;

• висвітлювати актуальні проблеми модернізації освіти у ЗМІ;

• здійснювати постійний моніторинг настроїв суспільства щодо стану освіти в Україні, зокрема, шляхом регулярного проведення соціологічних опиту­вань та отримання зворотного зв’язку;

• культивувати принцип самоосвіти протягом життя;

• сприяти формуванню гармонійної, патріотичної та цілеспрямованої особистості, здатної критично мислити та аналізувати інформацію.

Напрями реалізації проекту:

1) запровадити предмети, що відповідатимуть проблемам сучасності. На початковому етапі вони можуть мати порівняно невеликий обсяг та вивчатися невеликими курсами. Ми пропонуємо такі предмети: медіаграмотність, оратор­ське мистецтво, основи підприємництва (розробка стартапів, соціальне підпри­ємництво), основи волонтерства, етика стосунків у сім’ї та суспільстві, психоло­гія успіху, конфліктологія та ефективні комунікації;

2) гармонізувати індивідуальні та колективні методи у навчанні: ширше практикувати індивідуальні завдання та реалізацію різноманітних групових проектів, у тому числі в ігровій формі;

3) розвивати систему позакласних занять, спрямованих на всебічний особистісний розвиток дітей. Ми рекомендуємо: хореографія, фотографія, архі­тектура, живопис, вокальне мистецтво, акторська майстерність, музика;

4) активно впроваджувати літні освітні проекти, які, в тому числі, можна здійснювати на волонтерських засадах, зокрема: школи дебатів (дискусійні клу­би), школи юних волонтерів, профорієнтаційні курси із залученням представ­ників органів місцевого самоврядування та бізнесу;

5) наповнення змісту запропонованих дисциплін національно-патріотич­ною складовою, що передбачає формування у школярів стійких, свідомих уяв­лень про свої обов’язки і права щодо держави, суспільства, батьків, почуття обов’язку, відповідальності;

6) створення спеціалізованої онлайн-платформи, що слугуватиме своєрід­ним майданчиком для розміщення навчально-методичних матеріалів, обміну досвідом учасників освітнього процесу тощо. Для вирішення цього завдання на початковому етапі можна залучати існуючі інтернет-ресурси на засадах вільного доступу. У перспективі – охоплення проектом широких верств населення з метою надання допомоги в реалізації освітньої моделі «Освіта протягом усього життя», яка дає змогу людині адаптувати і розвивати свої компетенції та профе­сійні навички відповідно до швидких змін в економіці, технологіях та на ринку праці.

Реалізація освітньої моделі «Освіта протягом усього життя» передбача­тиме також більшу відкритість освітніх ресурсів закладів освіти, зокрема, запро­вадження у школі таких відносно автономних підсистем із широким доступом: нові шкільні предмети, система позакласних занять, база даних літніх проектів, спеціалізована онлайн-платформа.

План реалізації проекту:

• надання рекомендацій Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти з метою оформлення пропозицій про внесення змін до законодавчих актів України суб’єктами права законодавчої ініціативи;

• співпраця з науковцями та педагогічними працівниками щодо експерт­ного супроводу реалізації проекту;

• широке залучення всеукраїнських та регіональних засобів масової інформації, у тому числі популярних електронних ресурсів, до висвітлення даної ініціативи та подальшого обговорення оптимальних шляхів її реалізації;

• створення нової онлайн-платформи для вчителів та учнів, яка забезпе­чить доступ до навчальних матеріалів, а в перспективі, можливо, буде викори­стовуватися для оцінювання знань учнів.

Важливим фактором для реалізації цього проекту є врахування громад­ської думки.

Прогнозовані результати:

1) у короткостроковій перспективі:

• осучаснення переліку шкільних предметів;

• запровадження нових цікавих та ефективних форм самостійної роботи учнів;

• активізація освітньої діяльності в канікулярний період;

2) у довгостроковій перспективі:

• підвищення зацікавленості учнів у навчанні;

• разом з реалізацією інших подібних проектів – підвищення якості освіти.

Автори проекту: Діана Подолянчук (Україна), Марія Андрухів (Польща), Назар Вербицький (Німеччина), Олександр Кухарук (США), Анна Стефанова (Литва), Олександр Урбанович (Македонія). Ми відкриті до зворотного зв’язку та ваших пропозицій.

 

ПОПОВИЧ О.С., головний науковий співробітник Відділу проблем діяльності i стратегії розвитку НАН України Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені В.Г. Доброва НАН України. У дуже цікавому, з точки зору економічної теорії, терміні «людський капітал» втілюється нове розуміння ролі і можливостей людини у функціонуванні та розвитку економіки держави – не лише в кількісному, а й у якісному плані. Проте входить цей термін у практику нашого життя і тим більше у політику держави непросто.

Зокрема, і у нас, і за кордоном – не лише в популярних виданнях та засобах масової інформації, а навіть і в науковій літературі, вживаючи його, нерідко забувають, що капітал – це та частина багатства, яка бере участь у ство­ренні нової вартості і прибутку. Так, освіта і здоров’я людей – це наше на­ціональне багатство, це потенціал країни, але капіталом це багатство стає лише тією мірою, в якій його можливості використовуються для розвитку економіки та соціального прогресу.

Україна мала порівняно високі рейтинги за індексом людського розвитку та індексом людського капіталу завдяки досить високому рівню охоплення населення освітою, наявності солідного наукового потенціалу, більш-менш роз­винутої системи охорони здоров’я. Однак на сьогодні ключовим завданням у нашій країні є не тільки нарощування цього потенціалу, а передовсім його ефективне використання – те, що економісти називають капіталізацією цього потенціалу. Адже якщо, скажімо, кандидат наук починає заробляти гроші, про­даючи цигарки, то навряд чи є підстави стверджувати, що його науково-освітній потенціал капіталізується належним чином.

Якщо молоді науковці, шукаючи більш достойної заробітної плати, полишають науку і переходять туди, де їхні знання і кваліфікація навряд чи стануть у нагоді, це означає, що зусилля і кошти, витрачені на накопичення ними науково-освітнього потенціалу, були марними, цей потенціал так і не став людським капіталом країни.

Якщо найталановитіші випускники вузів і аспірантури дедалі більш масово намагаються виїхати за кордон – це означає, що ми втрачаємо можли­вість використати в інтересах своєї країни найбільш цінну складову її людського потенціалу, який стає людським капіталом іншої країни. Звичайно, це дозволяє передовим країнам, які їх приймають, більш швидко нарощувати свій людський капітал, ніж це робилося б тільки за власний рахунок. А ми, не вживаючи достатніх заходів, щоб зберегти і належним чином використати цей потенціал, не тільки робимо свою країну біднішою, а й позбавляємо її майбутнього.

І ключовим у цьому плані є питання оплати висококваліфікованої праці. У Сполучених Штатах Америки висококваліфіковані науковці входять до 10 % найбільш високооплачуваних працівників. У нас же набагато скромніші норми закону, якими мали б регламентуватися посадові оклади науковців, просто ігноруються виконавчою владою. А останнім часом не лише схильні до сенса­ційних заяв журналісти, а й навіть представники уряду включилися в кампанію, спрямовану на дискредитацію науки, що також не сприяє підвищенню престиж­ності професії науковця. Тож чи варто дивуватися, що втрати людського капіта­лу в Україні, зокрема в українській науці, наростають?

Сьогодні прихід молодого поповнення у науку України вже став меншим, ніж втрати науково-дослідних організацій через природну смертність та перехід науковців в інші сфери діяльності. Тобто почалося вимирання науки. Наші розрахунки свідчать: щоб припинити його, вже недостатньо «дещо поліпшити» фінансування науки, необхідні кардинальні заходи з посилення державної під­тримки. Інакше про справжній інноваційний розвиток, про те, щоб увійти до числа держав, які створюють знаннєву економіку, годі й мріяти.

Вже минули часи, коли виправити ситуацію ще можна було порівняно швидко і не надто дорого. Прогнозно-аналітичні дослідження свідчать: навіть якщо наша держава забезпечить таке підвищення соціального статусу науковця, що прихід молоді у науку щороку зростатиме на 15 %, а відплив дослідників з  науки не перевищуватиме 5 % за п’ять років, то для виходу на рівень наукового забезпечення інноваційного розвитку, характерний для країн Європи, Україні знадобиться не менше 20 років. Зволікання з такими заходами призведе до того, що на це потрібно буде ще значно більше часу і коштів.

Тому переконаний – одним із найважливіших стратегічних завдань нашої влади і суспільства має стати відродження наукового потенціалу України як однієї з найбільш потрібних у наш час складових людського потенціалу держави.

Щоб припинити вимирання науки, необхідно зробити все можливе та неможливе для залучення в неї молоді. Водночас всі вдосконалення системи атестації наукових кадрів за останніх 20 років зводилися до створення нових перешкод для приходу молоді у науку, і сьогодні ця система перетворилася на потужне гальмо, що заважає відродженню кадрового потенціалу. Настав час її кардинально змінити, наблизити до тієї, що прийнята у більшості країн світу.

А починати треба з того, що нарешті має виконуватися передбачена законом норма, що остаточне рішення щодо затвердження дисертаційних робіт приймає спеціалізована вчена рада. Наша бюрократична система підмінила цю норму своїм всевладдям – навіть кандидатські дипломи підписує міністр! Цього немає ніде у світі! Тому що в більшості держав прийнято довіряти фахівцям. У нас же при присвоєнні кваліфікаційного розряду слюсарю чи токарю фахівцям довіряють, а науковцям – ні. Чи не тому, що громіздка бюрократична структура, яка виросла у процесі «вдосконалення» системи атестації науковців – ідеальна матриця для формування корупційних схем?

Переконаний: держава має тільки надавати ліцензію установам, які присвоюють наукові ступені. І основним критерієм для надання їм цього права має бути наявність у них серйозної і авторитетної науки. Основною причиною зниження вимогливості до рівня дисертаційних робіт стало створення спеціа­лізованих вчених рад при університетах, в яких фактично не ведеться ніяких досліджень.

Кілька слів про фінансування. Закон передбачає, що вже у 2020 році з державного бюджету на науку має виділятись 1,7 % ВВП. Це означає, що якщо Верховна Рада України намагатиметься виконувати нею прийняті закони, то вже на наступний рік їй слід передбачити збільшення частки ВВП, що витрачається на науку, у 10 разів! Важко повірити, що таке може статися в нашій країні.

Разом з тим вважаю, що в Рекомендаціях парламентських слухань треба запропонувати чітку послідовність поетапного нарощення бюджетного фінансу­вання науки. Одним із варіантів може бути щорічне подвоєння наукоємності ВВП, починаючи з 2020 року. У такому разі ми могли б у 2022 році вийти на рівень 1,36 % ВВП, а потім, додавши ще 0,34 % ВВП, у 2023 році досягти рівня, передбаченого законом на 2020 рік. Це дало б потужне підґрунтя для припи­нення вимирання вітчизняної науки, а отже, стало б вагомим внеском у наро­щування людського капіталу України.

 

СІМАХОВА А.О., доцент кафедри економіки та управління національ­ним господарством Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Важливу роль у розвитку людського капіталу відіграє вища освіта, яка готує висококваліфікованих спеціалістів, виховує патріотичну та активну мо­лодь – майбутнє України. Більш того, університети мають потенціал для того, щоб бути центрами зростання регіонів України.

Наші викладачі дуже самовіддані своїй справі, оскільки за такого низького рівня фінансування, часом застарілого обладнання вони працюють та навчають молодь. Проте ситуація з кожним роком погіршується.

Не буду повторювати озвучені попередніми промовцями проблеми у системі вищої освіти, зокрема недостатнє та неефективне фінансування. Хочу зупинитися на проблемі конкурентної боротьби вітчизняних та іноземних закладів вищої освіти за українських абітурієнтів та студентів. Тенденції, особ­ливо останніх років, свідчать, що українські заклади освіти швидко здають свої позиції. Так, у 2017 році лише в Європі навчалися 70 тисяч українців, і цей показник щороку зростає приблизно на 20 %.

Серед об’єктивних причин виїзду молоді за кордон: пошук варіантів якіснішої освіти, бажання отримати європейський диплом, насамперед з метою подальшої самореалізації за кордоном після закінчення навчання. Молодь шукає перспектив кращого та комфортнішого, ніж в Україні, рівня життя, інфра­структури тощо.

Зрозуміло, що, крім необхідності загального перегляду політики держави щодо збереження, формування та розвитку людського капіталу, слід здійснити низку конкретних заходів, спрямованих на поліпшення ситуації. Вже сьогодні можна зробити швидкі локальні кроки.

Потрібно зосередити зусилля на підвищенні якості освіти, адже бездіяльність у цьому напрямі неминуче призведе до краху нашої системи вищої освіти. Причому це має бути двосторонній рух і державних інституцій, і відда­них своїй справі колективів вишів, особливо їх керівництва. Зрозуміло, що лише адміністративними зусиллями представників органів влади швидких змін не досягнути. Сам заклад вищої освіти повинен ставати більш мобільним, гнучким та сучасним у своїх навчальних програмах, неприхильним до корупції, присто­сованим до запитів ринку праці, вміло використовувати інструментарій щодо автономії. Існує питання до керівництва закладів вищої освіти, чи хочуть вони автономії, оскільки це велика відповідальність…

Попри чинність ще з 2015 року прогресивних положень Закону України «Про вищу освіту» щодо автономії закладів вищої освіти, у реаліях автономія практично не працює, гальмується вирішення питань фінансової автономії.

Так, відповідно до закону заклади вищої освіти розробляють і реалізують освітні та наукові програми в межах ліцензованої спеціальності, самостійно визначають форми навчання та організації освітнього процесу тощо. Проте слід реалізувати заходи щодо імплементації права на формування та затвердження власного штатного розпису, а також надати їм право самостійно встановлювати ціни на контрактну форму навчання, визначати норми часу навчальної та іншої роботи науково-педагогічних працівників.

Пріоритетним завданням, з огляду на порушене питання, вважаю реалізацію таких кроків:

• забезпечити широку мобільність студентів та молодих вчених у закладах вищої освіти України з метою підвищення професійного рівня;

• провести ротацію у керівництві закладів вищої освіти, встановити обо­в’язкову мінімальну частку молоді у керівництві вишів України;

• забезпечити здійснення закладами вищої освіти за підтримки органів державної влади активної профорієнтаційної діяльності у школах (ярмарки про­фесій, наукові пікніки, дні науки тощо). Це актуально в умовах активізації іноземних університетів у питаннях профорієнтації в українських школах, що приводить до вимивання з України обдарованої молоді;

• скасувати гальмівні норми Постанови Кабінету Міністрів України «Про ефективне використання державних коштів» № 710 від 11 жовтня 2016 року, особливо щодо заборони зростання штатної чисельності науковців, обмеження їх мобільності, заборони на придбання обладнання тощо.

 

ФЕДОРЧУК Н.М., голова громадської організації «За сімейні цінності». Партнерська взаємодія школи з родиною має стати ключовою у реформуванні середньої освіти. Сьогодні я виступаю як мама, як педагог, як голова батьківського комітету, як співголова жіночого руху «За сімейні цінності», як організатор проекту онлайн-підготовки дітей до ДПА та ЗНО «200 балів» (https://200baliv.org).

Верховна Рада України вже черговий тиждень поспіль розглядає мовний закон. У 2018 році 46 892 учасники ЗНО не склали тест з української мови та літератури. Ці цифри боляче сприймаються ще й тому, що кількість дітей, які не склали тести з кожного предмета, щороку зростає, незважаючи на зниження Українським центром оцінювання якості освіти прохідного балу.

Свого часу, коли мій син навчався у 10 класі, вивчивши кращий світовий досвід, ми з іншими батьками, репетиторами, психологами створили електрон­ний ресурс з онлайн-підготовки до ДПА та ЗНО «200 балів», записавши систему відеоуроків до кожної з тем, що виносяться Міністерством освіти і науки на перевірку, підкріпивши ці відеоуроки тестами в форматі ЗНО, щоб надати можливість якісно підготуватися всім охочим. Це не грантовий продукт, це батьківська ініціатива.

Проект пройшов апробацію протягом двох років, і ми готові передати його уряду, щоб включити його як пілотний для апробації з підготовки дітей – представників національних меншин, учнів професійно-технічних училищ, які найбільше потребують допомоги держави в цьому питанні.

Упродовж двох років наша команда аналізує результати і ми стверджуємо, що підготуватися і успішно скласти тести ЗНО – цілком реально, підтверджен­ням є результати користувачів ресурсу у 200 балів. Зокрема, 2018 року отримав 200 балів з української мови та літератури випускник кримської школи, який проходив підготовку виключно на нашому ресурсі.

У чому ж проблема? На нашу думку, головна проблема – відсутність навичок самостійної підготовки у більшості випускників українських шкіл та сформований батьківський контроль оцінок, а не рівня оволодіння темою. Всі наслідки ми усвідомлюємо, коли учні, які успішно навчалися у школі, не можуть скласти першу сесію у вищому навчальному закладі.

Ми живемо у світі, який стрімко розвивається, і на перший план виходить не здобуття відмінного атестата, не вибір надійної, на все життя, професії, а вироблення у дітей умінь і навичок, які є актуальними на сьогодні та зали­шатимуться актуальними у майбутньому. Серед них Всесвітній економічний форум у Давосі визначив:

• навички взаємодії, роботи в команді;

• комунікаційні навички, вміння переконувати;

• аналітичне мислення, увага до деталей;

• уміння самостійно навчатися (світ настільки швидко змінюється, що кожні сім років людина має опановувати нові знання);

• самоорганізація, здатність до дистанційного навчання.

Підсумовуючи дослідження, які проводяться у різних країнах світу, доходимо висновку: 85 % професій, які будуть актуальними через 10-15 років, ще не існують!

Отже, основною компетенцією, якою має оволодіти дитина, що випус­кається зі школи, має стати вміння швидко і вміло визначати, що вона робить у своєму житті найкраще, робити вибір, реалізовувати і протягом професійного життя самостійно поповнювати багаж знань, застосовувати їх на практиці.

Сучасний світ потребує від дитини іншої компетенції: ранжувати завдан­ня. Всі завдання зробити неможливо. Тому школа і сім’я мають бути одностайні у підтримці дитини: орієнтуйся, розбирайся, що можна скоротити, а що потрібно зробити уважно, максимально правильно.

Найбільша проблема – ми перекладаємо відповідальність за якість знань на іншу особу, не даючи дитині можливості спробувати розібратися з матеріа­лом самостійно. Наслідки таких дій: ми готуємо дітей до позавчорашнього світу.

Спільне завдання школи і сім’ї на сьогодні – навчити дитину робити вибір важливого і самостійно докладати зусиль для отримання результату.

Говорячи про співпрацю школи і батьків, маю на увазі не лише зв’язок «батьки – вчителі», а й зв’язок між школою та місцевою громадою загалом. Коли школа, сім’я, місцева громада співпрацюють, учні демонструють кращі результати у навчанні. Активна участь батьків в освітньому процесі впливає на успішність дітей. За даними семирічних досліджень Чиказького університету, учні шкіл, які тісно співпрацювали з батьками, мали у 10 разів вищі шанси покращити свою оцінку з математики і в 4 рази – з мови, ніж учні, які цього не робили.

Що ми пропонуємо?

Як свідчать результати опитування батьків, проведене громадською організацією «За сімейні цінності», дієвим механізмом сертифікації педагогіч­них працівників середньої та старшої школи, окрім підвищення педагогічної майстерності, було б запровадження обов’язкового складання тестів ЗНО нарівні з випускниками шкіл, що дасть змогу забезпечити неупереджену оцінку про­фесійної компетентності.

Окрім того, потрібно запровадити сертифікацію репетиторів шляхом складання ними тестів ЗНО нарівні з випускниками шкіл один раз на три роки.

Необхідне запровадження ефективних форм партнерської взаємодії школи з родиною, обмін досвідом. Сьогодні мама третьокласника Оксана Скляренко розробляє і проводить уроки культурної спадщини, спонукаючи дітей до від­родження мистецтва традиційної української ляльки, а Олег Сморчков успішно розвиває дитяче регбі в Україні. І такі форми співпраці – непоодинокі.

Підсумовуючи викладене, пропонуємо уряду розглянути і взяти до уваги пропозиції громадянського суспільства, представлені на цих парламентських слуханнях жіночим рухом «За сімейні цінності».

 

ЯЦУНЬ О.М., голова Київської міської організації Профспілки працівників освіти і науки України. Сьогодні ні в кого не викликає сумніву, що основою економічного та соціального розвитку, ефективності і зростання національної економіки, запорукою конкурентоспроможності та обороноздат­ності є продуктивне використання інвестицій у людину.

Досвід розвинених країн свідчить, що найбільш оптимальним шляхом забезпечення належного рівня життя населення, добробуту, встановлення со­ціальної рівноваги в суспільстві, зростання національного багатства є ефективна політика соціальних інвестицій, зокрема інвестицій у людський капітал, шляхом розвитку високотехнологічного виробництва. Тому в умовах поглиблення еко­номічної кризи та загострення соціальних суперечностей формування та збере­ження людського капіталу в Україні має бути першочерговим завданням.

Без сумніву, основним засобом розвитку та збереження людського капіта­лу є освіта, яка є основою соціального, політичного, економічного, духовного та культурного розвитку суспільства. Саме освіта в умовах інформаційного су­спільства, окрім навчання та дослідницької діяльності, виконує так звану третю місію – забезпечення соціального розвитку.

Не дивно, що за рейтингом індексу добробуту список очолюють країни скандинавської групи (Норвегія, Фінляндія, Швейцарія, Данія, Швеція), а також Канада, Нова Зеландія, Нідерланди. Саме ці країни є лідерами в рейтингу систем освіти.

Водночас, попри визнання освіти і науки головним чинником впроваджен­ня соціальних інноваційних змін та рушійною силою соціально-економічного розвитку, незважаючи на те, що вимога пріоритетного фінансування освіти і науки стала складовою програм багатьох політичних сил, національної дер­жавницької ідеології, рівень витрат на освіту і науку в Україні демонструє ставлення влади до цих сфер не як до соціальних інвестицій, а винятково як до витратних статей бюджету.

Варто пам’ятати, що здійснення ефективної освітньої реформи неможливе без висококваліфікованих, вмотивованих працівників закладів освіти. Педаго­гічні, науково-педагогічні працівники – ключові фігури в розвитку освіти, оскільки вони є носіями загальнолюдських цінностей. Саме тому в усьому світі зростає увага до соціально-правового статусу педагогічних і науково-педагогіч­них працівників.

«Право на освіту передбачає право на кваліфікованого вчителя» основна теза спільного послання ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, ПРООН та Інтернаціоналу освіти від 5 жовтня 2018 року. У цьому посланні наголошується на необхідності вжиття на державному рівні заходів для підвищення якості професійної підготовки нових і вже працюючих педагогів, у тому числі шляхом забезпечення гідної за­робітної плати, поліпшення умов праці, якісної первинної підготовки, професій­ного зростання і постійного вдосконалення.

Незважаючи на важливість ролі педагогічних та науково-педагогічних працівників для розвитку суспільства, в Україні держава доcі не змогла забезпе­чити належний рівень їх матеріального забезпечення, а отже – і престижність педагогічної праці в суспільстві. Для порівняння, у Люксембурзі педагогічні працівники одержують заробітну плату в розмірі близько 80 тисяч євро на рік, у Норвегії, Німеччині та Данії – близько 50 тисяч євро, у Нідерландах, Фінлян­дії, Австрії, Швеції – в середньому 30-40 тисяч євро. В Україні ж заробітна плата вчителя становить 2-2,5 тисячі євро на рік. Проголошені Законом України «Про освіту» гарантії педагогічним, науково-педагогічним працівникам, зокрема на першочергове забезпечення житлом, творчу відпустку, медичне обслуговування, також фактично не виконуються.

На жаль, авторитет і повага до працівників освіти в Україні не відпові­дають їхньому значенню для суспільства. Народні депутати та очільники органів виконавчої влади повинні пам’ятати, що педагогічна, науково-педагогічна, наукова діяльність вимагає глибоких знань, високої кваліфікації, творчого підхо­ду, неперервної освіти та постійного самовдосконалення. Високі вимоги до пе­дагогічних, науково-педагогічних працівників зумовлюють необхідність вирі­шення проблеми кадрового забезпечення закладів освіти шляхом підвищення соціального статусу таких працівників. Це обґрунтовується також тим, що від вмотивованості, професійного розвитку, фахового рівня працівників освіти, відсутності плинності кадрів залежить сталий розвиток держави. Відтак, без перебільшення можна сказати, що на сьогодні назріла нагальна потреба вдоско­налення законодавчого регулювання правових, економічних, соціальних та ор­ганізаційних засад діяльності педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення престижності їхньої праці.

Переконаний, що першочерговими кроками у цьому напрямі мають бути:

1) виконання з 2020 року вимог статті 61 Закону України «Про освіту»;

2) запровадження інституту наставництва в закладах загальної середньої освіти;

3запровадження програм забезпечення житлом працівників освіти, надання можливості освітянам придбати житло за спеціальною іпотечною програмою;

4) фінансування безперервного підвищення кваліфікації педагогів;

5) повернення педагогічним працівникам права на пенсію за вислугу років;

6) підвищення відповідальності за поширення недостовірної інформації про працівників освіти;

7) організація системи сучасної неперервної педагогічної освіти шляхом запровадження педагогічної інтернатури;

8) забезпечення реалізації права на однорічну творчу відпустку із сплатою страхових внесків.

Збереження людського капіталу має бути пріоритетним завданням держав­ного рівня. Принципове значення для цього має стратегічна орієнтація на забез­печення безперервного людського розвитку, зростання добробуту та набуття нових конкурентних переваг, які забезпечать збалансований розвиток держави.