ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЯ ДИСКРИМІНАЦІЇ ЖІНОК

З ВРАЗЛИВИХ СОЦІАЛЬНИХ ГРУП

 

Сесійний зал Верховної Ради України

10 жовтня 2018 року, 12 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради

України СИРОЇД О.І.

 

ГОЛОВУЮЧА. Шановні учасники парламентських слухань, прошу вас займати місця і приготуватися до роботи. Дуже багато охочих виступити, дуже мало часу.

Шановні учасники парламентських слухань, особливо ті, які стоять зараз біля дверей, я прошу займати місця в залі. Я переконана, що місць поки що буде достатньо. Дуже прошу вас, проходьте, будь ласка. Думаю, ми готові починати нашу роботу.

Доброго дня! Я хочу привітати і подякувати всім, хто знайшов час сього­дні доєднатися до нашого обговорення. Ми маємо сьогодні парламентські слу­хання, присвячені обговоренню теми: «Запобігання та протидія дискримінації жінок з вразливих соціальних груп». Приємно бачити так багато жіночих облич. Ця тема дуже вразлива, вона зачіпає багатьох, і ми готові про це говорити.

Я хочу тільки декілька слів сказати зі своїх власних спостережень як жінка, жінка, яка є на такій посаді, і до цього часто апелюють. Якось після того, як я була обрана на цю посаду, до мене прийшли журналісти і запитали: «А коли ви вперше зрозуміли, що можете чогось досягнути, можете стати депутатом, можете бути обрані на цю посаду?». І я відверто відповіла: «Поки ви мене не запитали, я не знала, що не можу». І потім я довго думала, чому так сталося, чому для когось важливо повірити в себе, а хтось живе з цією вірою, з упевне­ністю, що насправді йому все під силу. І я дійшла у своїх таких міркуваннях до родини, до виховання.

Моя родина – це, напевно, приклад партнерства, коли мама, маючи вищу освіту, робила кар’єру, була директором школи, депутатом районної ради. Батько свого часу не мав змоги здобути вищу освіту, він працював шахтарем. Але для нього це була його гордість, його особисте досягнення – вся кар’єра моєї матері. І відколи я себе пам’ятаю, це був його засадничий підхід, так само, як і мами, що я все можу, мені все під силу. І тому, поки я не стала народним депутатом і заступником Голови Верховної Ради України, я ніколи не знала, що я чогось не можу. Я про це, власне, не думала. Я могла багато в чому іншому сумніватися, але точно не в своїх здібностях.

Я цю історію вам розповідаю для того, щоб ми розуміли, що права жінки насправді забезпечуються не в боротьбі, не в протистоянні з чоловіками. Не треба боротися з чоловіками. Чоловіки – вони такі, як вони є, і жінки – такі, як вони є. Нам потрібно, напевно, боротися за те, щоб мати партнерство. Нормаль­не партнерство, яке гарантує повагу кожному, щоб кожен міг займатися тим, який власний вибір він зробив. Щоб це не був вибір іншого, щоб це був власний вибір.

Українська історія насправді має нас навчити цього. Це наша природа, ця природа є в цій землі. Я не знаю, чи ви цікавилися історією жіноцтва цієї землі десь у період Гетьманщини, XVI-XVII століття. Тоді жінки на цих землях, вла­сне, мали рівні з чоловіками права, починаючи від права спадкувати. Уявляєте, в ті часи жінка мала право спадкувати! Більше того, вона мала право на жіночий спадок, так звану материзну, який передавався виключно по жіночій лінії. Жінки мали власність, мали власні гроші і могли бути незалежними, могли ті гроші ін­вестувати. Тому жінки дуже часто будували церкви, школи, займалися підпри­ємницькою діяльністю. Пам’ятаєте, корчмарки, крамарки – це, власне, жінки-підприємниці, які самі вели свій бізнес.

Більше того, ми рідко про це думаємо і згадуємо, але перший університет Східної Європи – Києво-Могилянська академія (і напевно, єдиний університет у  світі, я іншого не знаю) заснований у XVII столітті жінкою – Галшкою Гулевичівною. Це я розповідаю до того, що жінки, зрозуміло, все можуть, але природа цієї землі нам розказує, що це є частиною нашої культури, частиною нашої традиції, яку в нас забрала спочатку царська Росія, потім тоталітарна Росія. І, власне, коли ми кажемо зараз про ставлення до жінки, тим більше до жінки із вразливих верств, до яких завжди на цій землі була особлива повага, я думаю, що нам просто треба провести декомунізацію – декомунізацію мислен­ня, декомунізацію голів.

І я думаю, що дуже важливо дбати про виховання. Тому що повага до жінки, а тим більше до жінки, яка належить до вразливих верств населення, починається з виховання, зокрема з виховання чоловіків.

Після такого трохи ліричного вступного слова я запрошую вас розпочати доповіді та обговорення. Ми маємо такий регламент роботи: доповідь заступ­ника міністра соціальної політики України, співдоповідь від Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, далі послуха­ємо виступ Голови Офісу Ради Європи в Україні і потім будемо мати можли­вість обговорювати. Доповіді будуть по 10 хвилин, виступ представника Офісу Ради Європи – 5 хвилин, виступи в обговоренні – до 3 хвилин.

Для тих, хто вперше в цьому залі буде виступати з трибуни, хочу сказати, ви будете мати 3 хвилини. За 30 секунд до завершення вашого часу пролунає сигнал, це означає, що ви маєте півхвилини, щоб завершити думку. Прошу бути уважними, тому що це час ваших колег, і що ретельніше ви будете дотримува­тися регламенту, то більше часу залишиться для виступів інших людей.

На завершення ми також будемо мати декілька виступів, у тому числі від комітету. Якщо немає заперечень, запитань, розпочинаємо нашу роботу.

Запрошую до слова заступника міністра соціальної політики України пані Наталію Федорович. Прошу.

 

ФЕДОРОВИЧ Н.В., заступник міністра соціальної політики України. Шановна пані голово! Шановні народні депутати! Шановні учасниці та учасники парламентських слухань! Передовсім дозвольте подякувати організа­торам цього заходу за нагоду в такому широкому представництві обговорити шляхи подолання дискримінації жінок, що є невід’ємною складовою забезпе­чення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Незаконна окупація Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та окремих територій Донецької і Луганської областей призвела до появи майже 2 мільйонів нових вразливих соціальних груп населення – це внутрішньо пере­міщені особи, жертви тортур, вдови, особи з інвалідністю, полонені, ув’язнені, особливо ті, які перебувають у місцях несвободи на незаконно окупованих тери­торіях. Війна негативно впливає і на жінок, і на чоловіків, але менш захищеними є все-таки жінки та дівчата.

Де-юре в Україні рівність гарантується, Україна стала на шлях протидії дискримінації з ухваленням Конституції. Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» систематизував заходи, які здійснювалися державою у сфері запобігання та подолання дискримінації, з урахуванням нової антидискримінаційної парадигми, яка відповідає міжнародним стандартам.

Недопущення дискримінації за ознакою статі є одним із напрямів держав­ної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Водночас національне та міжнародне антидискримінаційне законодавство не повною мірою застосовується на практиці. Для прикладу, при аналізі півтори ти­сячі судових рішень з Єдиного державного реєстру виявлено, що лише 125 судо­вих рішень містять посилання на норми Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (переважно це цивільні справи щодо сімейних спорів при розірванні шлюбу), лише у 31 судовому рішенні (це лише 2 %) було засто­совано Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і  чоловіків», виявлено 17 справ про сексуальні домагання на робочому місці, з них 13 справ – позови чоловіків про відшкодування моральної шкоди та спро­стування недостовірної інформації.

З множинною дискримінацією стикаються жінки з інвалідністю, жінки похилого віку, особливо в сільській місцевості, внутрішньо переміщені жінки, ВІЛ-позитивні, наркозалежні жінки, а також жінки з національних меншин, ЛБТ.

Нерівність між жінками і чоловіками підтримується стереотипами про соціальні ролі жінки та чоловіка. Часто жінки стикаються з дискримінацією в суспільстві, на робочому місці, в родині, серед постраждалих від домашнього насильства 90 % – жінки.

Проблема існування гендерних стереотипів є найбільш складною для подолання насамперед тому, що їх коренями є психологічні та культурні особливості. У ході дослідження ставлення чоловіків до гендерних стереотипів насильства щодо жінок в Україні, проведеного цього року, 70 % опитаних чо­ловіків на запитання, якою має бути гарна дружина, відповіли: бути гарною господинею, бути поступливою, прагнути догодити чоловікові. На хатню роботу чоловіки витрачають 15 годин на тиждень, жінки – 29 годин.

Вагомими джерелами формування гендерних стереотипів є ЗМІ та реклам­на індустрія. Так, тематикою більшості звернень, що надходять до Експертної ради з питань запобігання та протидії дискримінації за ознакою статі, яка діє при Мінсоцполітики, є рекламна продукція, що пропагує негативні стереотипи щодо соціальних ролей жінки і чоловіка.

Важливо формувати гендерну культуру журналістів та виробників рекла­ми. Для цього Мінсоцполітики за підтримки координатора проектів ОБСЄ в Україні розроблено та апробовано навчальний курс і посібник з питань гендер­ної рівності та недискримінації для представників ЗМІ та рекламної індустрії.

У співпраці з Фондом імені Фрідріха Еберта у дев’яти областях України проведено кущові семінари на тему: «Запобігання проявам сексистської рекла­ми: інструменти місцевих органів влади та взаємодія з громадянським суспільством».

За підтримки представництва Фонду народонаселення ООН в Україні Мінсоцполітики успішно реалізує інформаційну кампанію «Щастя в чотири руки», яка має на меті подолання усталених в українському суспільстві сте­реотипів щодо традиційного розподілу сімейних обов’язків та підкреслює важ­ливість участі татуся у догляді за маленькою дитиною.

Подолання гендерних стереотипів є суттєвою складовою Державної соціальної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року, затвердженої урядом у квітні цього року. Одним із за­ходів програми є створення соціальної реклами з протидії дискримінації за ознакою статі, зокрема стосовно жінок похилого віку, дівчат та жінок із сіль­ської місцевості, жінок з інвалідністю, представниць національних меншин, ВІЛ-позитивних та наркозалежних жінок.

Гендерні стереотипи підживлюють нерівність між жінками і чоловіками в економічній та політичній сферах. У світових рейтингах найгіршою є позиція України у сфері забезпечення політичних прав жінок – 103-тє місце серед 144 країн. Незважаючи на запровадження 30-відсоткової квоти на представ­ництво осіб однієї статі у виборчих списках політичних партій, частка жінок у парламенті зросла лише на 3 % і становить 12 %. Не набагато краща ситуація в обласних, міських і районних радах. Серед новообраних голів ОТГ лише 15 % жінок.

Для вирішення цієї проблеми у Верховній Раді з 2015 року опрацьовується законопроект, ініційований народними депутатами, що передбачає забезпечення у кожній п’ятірці виборчого списку присутність не менше двох кандидатів однієї статі.

Для збільшення кількості жінок у представницьких органах влади не менш важливою є системна робота з керівниками партій, виборцями, мотивація актив­них, талановитих жінок до участі в політиці.

У грудні 2016 року Мінсоцполітики ініціювало подання до Верховної Ради законопроекту про забезпечення виборчих прав осіб з інвалідністю. Мова йде про подолання перешкод, що заважають реалізувати виборче право людям з по­рушенням зору, слуху, психосоціальними та інтелектуальними порушеннями.

Важливою сферою з високим рівнем нерівності жінок і чоловіків залиша­ється економічна. Це позначається на нерівності оплати праці чоловіків і жінок. Наслідки цієї проблеми серйозні – це бідність населення, тому що у структурі бідного населення переважають пенсіонери, серед яких 65 % – жінки.

Пенсія жінок на сьогодні на третину менша за пенсію чоловіків.

У 20 % сімей діти виховуються лише матір’ю, це переважно малозабезпе­чені сім’ї.

У другому півріччі 2018 року середня оплата праці чоловіків на 21 % перевищувала оплату праці жінок, хоча порівняно з 2016 роком ця різниця ско­ротилася на 4 %. Підвищення мінімальної заробітної плати з 1 січня 2017 року скоротило нерівність доходу жінок і чоловіків, оскільки значна кількість жінок працює в державному секторі.

Причини нерівності в оплаті праці – сегрегація зайнятості за ознакою статі, прояви дискримінаційних практик з боку роботодавців, стереотипи щодо соціальних ролей жінки і чоловіка в суспільстві.

Для подолання непрямої дискримінації та забезпечення рівних умов і можливостей для виконання працівниками своїх обов’язків щодо виховання та догляду за дітьми до проекту Трудового кодексу включено низку статей, що на­дають певні трудові гарантії працівникам із сімейними обов’язками.

У серпні 2018 року уряд схвалив та у вересні подав до Верховної Ради України розроблений Мінсоцполітики проект Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо надання додаткових гарантій, пов’я­заних із поєднанням сімейних і трудових обов’язків (№ 9045). Згідно із запро­понованими змінами до Закону України «Про відпустки» та Кодексу законів про працю України на батька поширюється право на встановлення режиму роботи на умовах неповного робочого часу та на скорочену тривалість робочого часу.

Важливою є профорієнтація учнів загальноосвітніх шкіл, особливо в  сільській місцевості. Дівчата мають активніше вступати на спеціальності, які в майбутньому принесуть високі заробітки, а саме у сфері інформатизації та телекомунікацій, фінансової та страхової діяльності, мистецтва і спорту. Такі заходи є складовою Державної соціальної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року.

Для жінок із вразливих груп ситуація із зайнятістю є ще складнішою та має особливості для кожної групи.

Так, серед безробітних з числа внутрішньо переміщених осіб більшість – жінки. Якщо серед зареєстрованих безробітних всіх категорій питома вага жінок становить 50 %, то серед внутрішньо переміщених осіб – 60 %. Для вирішення проблеми працевлаштування внутрішньо переміщених осіб законодавчо вста­новлений спрощений порядок розірвання трудових відносин із роботодавцем, який залишився на окупованій території або на території, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. Станом на 1 жовтня 2018 року статус безробітних мають 2080 жінок з числа внутрішньо переміщених осіб.

Актуальною залишається проблема працевлаштування осіб з інвалідністю. На початок року в Україні нараховувалося 670 180 працюючих осіб з інвалід­ністю, з них 52 % – чоловіки. При цьому серед працюючих з І групою інва­лідності 55 % – чоловіки. Загалом працюють лише 26 % загальної кількості осіб з інвалідністю. Станом на 1 жовтня 2018 року статус безробітних мають 6075 жі­нок з інвалідністю.

В Україні діють 9 центрів професійної реабілітації осіб з інвалідністю, 10 інтегрованих філій, однак ряд питань щодо виконання ними своїх функцій, зокрема у сприянні працевлаштуванню, залишається актуальним.

За підтримки координатора проектів ОБСЄ в Україні в Житомирі, Львові, Вінниці створено соціальні підприємства, на яких працюють особи, постраждалі від торгівлі людьми. Соціальні підприємства створюють реальні перспективи для зниження безробіття і трудової міграції.

Створення однакових з іншими працівниками можливостей праці для жінок з вразливих груп вимагає від роботодавців додаткових зусиль, зокрема корпоративної політики рівності на робочому місці та формування корпора­тивної культури недискримінації, створення гнучких умов праці.

Розширення економічних можливостей сільських жінок сприятиме покращенню інфраструктури на селі, створенню умов для розвитку жіночого підприємництва та розширенню участі жінок у розробленні та реалізації стратегій розвитку територіальних громад.

Стосовно вразливих груп жінок в рази зростають ризики вчинення насильства. Щороку офіційно за допомогою звертаються понад 100 тисяч осіб, кожна п’ята жінка страждає від домашнього насильства.

Минулий рік завершився важливою для України подією – прийняттям Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», внесенням статті «Домашнє насильство» до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України. Домашнє насильство буде криміналізовано з січня цього року, і ми дякуємо за підтримку надання експертного висновку Офісу Ради Європи в Україні. На виконання цього закону розроблено ряд підза­конних актів, зокрема, вже здійснені заходи взаємодії у сфері протидії домаш­ньому насильству.

Протягом останніх років в Україні активно відбувається інтегрування гендерних підходів у різні сфери життя суспільства. Гендерний аспект враховано у стратегічних документах, зокрема у сфері прав людини, подолання бідності, управління державними фінансами, затверджено Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2020 року.

У глобальному міжнародному дослідженні «Індекс гендерного розриву 2017», що характеризує нерівність можливостей жінок і чоловіків у сферах еко­номіки, освіти, охорони здоров’я, Україна посіла 61-ше місце серед 144 країн, покращивши свою позицію на вісім пунктів. Натомість для досягнення фак­тичної рівності жінок і чоловіків нам є над чим працювати…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

ФЕДОРОВИЧ Н.В. Ми сподіваємося, що сьогоднішня наша розмова, наша зустріч, ці парламентські слухання – це добра нагода для ще одного чергового об’єднання в цьому векторі всіх наших спільних зусиль, різних точок зору присутніх у цьому залі, парламентаріїв, представників центральних та міс­цевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, журналістів. Дякую за увагу і закликаю всіх до конструктивної праці.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до співдоповіді голову підкомітету з питань гендерної рівності і недискримінації Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, народного депутата Ірину Суслову. Прошу.

 

СУСЛОВА І.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Об’єднання «Самопоміч»). Шановна головуюча! Шановні учасники і учасниці парламентських слухань! Від імені Комітету з питань прав людини, націо­нальних меншин і міжнаціональних відносин я щиро рада вас сьогодні вітати тут, на нашому обговоренні. Особливу подяку хочу висловити нашим міжнарод­ним партнерам, зокрема посольствам Сполучених Штатів Америки, Великобри­танії, Франції, Офісу Ради Європи в Україні, «ООН Жінки», ПРООН, Національ­ному демократичному інституту, Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини та представництву Фонду народонаселення ООН в Україні.

Величезна зацікавленість тематикою парламентських слухань свідчить про наявність проблем, які суспільство готове сформулювати як завдання владі. Проте, на жаль, майже всі представники уряду продемонстрували свою відсто­роненість від цих проблем, і ми бачимо майже порожню ложу уряду.

Сьогодні ми будемо говорити про жінок, які найбільше потерпають від дискримінації та нерівності, побачимо, як ці фактори позначаються на кожній із цих груп.

І я хотіла б розпочати з ромських жінок. Ми досі не знаємо, скільки на території України проживає ромів. За попередніми офіційними даними – 48 тисяч, за неофіційними – орієнтовно 400 тисяч, серед них більша частина – це жінки, які взагалі не мають документів. Взагалі! Лише 1 % дітей ромів отри­мують атестат про повну загальну середню освіту, більшість кидає школу через позицію батьків. Далі дітей виховує вулиця з усіма відповідними наслідками. Уявіть собі, ромські дівчатка одружуються у віці 12-13 років, а в 14 років вони питають у гінеколога, чому у них досі немає дітей. Це нормально?

Лише 38 % ромів на сьогодні мають роботу. Особливо у скрутному становищі ромські жінки, без документів та освіти працевлаштуватися в прин­ципі неможливо. Вони втягуються в кримінальну сферу та ведуть асоціальний спосіб життя.

Поряд з тим продовжує квітнути сегрегація в лікарнях: ромських жінок не пускають до пологових будинків, дітей – до лікарень, а дорослі без крайньої, критичної ситуації навіть не звертаються до лікарів.

План заходів щодо реалізації Стратегії захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року просто не виконується, через те що не передбачено його фінансування. У кращому разі обласні державні адміністрації звітують нам про те, що проводять культурні заходи. Колеги, але це не вирішує проблем!

Інша вразлива категорія жінок – жінки, які відбувають покарання. Маємо катастрофічний стан медичної допомоги цим жінкам. Наркотична та алкогольна залежність не просто не лікуються, а дуже часто посилюються. Немає еле­ментарних діагностичних засобів, тому туберкульоз, так само як і гепатит С, так само як і онкологічні захворювання неможливо вчасно виявити. Відповідно ми розуміємо наслідки.

Ув’язнені не можуть дізнатися, чим хворіють вони та їхні діти, доступ до власних медкарток та медкарток дітей закритий, обмежений, жінка не може оцінити адекватність лікування, вона просто отримує пігулки, не розуміючи, від якої хвороби.

Так само психологічну допомогу не отримують ні жінки, які відбувають покарання, ні жінки, які працюють у місцях несвободи. Ми всі розуміємо, що відбувається професійне вигорання, і з цим потрібно щось робити.

Ніхто не дбає про відповідальне батьківство. Якщо жінка має дитину і здає її до інтернату на час ув’язнення, немає жодної гарантії, що після звільнення вона зможе повернути собі дитину, що вона зможе знайти роботу, що вона отримає будь-яку допомогу від держави, якої вона так потребує.

Жінок, які відбувають покарання, постійно принижують. Уявіть собі, вони мають право відвідувати лазню лише один раз на тиждень. Їх догляди персо­нальні і огляди у камерах дуже часто проводять чоловіки. Хіба це не є най­вищою мірою приниження людської гідності?

Жінки, які живуть з ВІЛ, – це ще одна дискримінована група. Якщо вони мають проблеми з репродуктивним здоров’ям, то не можуть ні всиновити дитину, ні пройти спеціальну медичну програму. Діагноз «ВІЛ-інфікованість» внесений до переліку медичних протипоказань для проведення лікування жіночої безплідності методами допоміжних репродуктивних технологій. Накази Міністерства охорони здоров’я № 479 та № 579 прямо забороняють їм брати участь у цих програмах.

Пологові будинки дуже часто відмовляють приймати породіль з ВІЛ. Цікаво, а в якому нормативно-правовому документі це передбачено? Де встанов­лено, що вони не мають права народжувати у звичайному пологовому будинку? Якщо ніде не встановлено, то на яких підставах порушуються елементарні людські права цих жінок?

Нашої уваги потребують також жінки з інвалідністю. Вони сьогодні тут присутні, будуть виступати. Ми не знаємо, скільки їх є в Україні, точної цифри немає, тому що статистика за гендерною ознакою більше не збирається. Тому ми не можемо обрахувати їхні потреби. Відповідно державні програми, на які ми витрачаємо шалені кошти, можуть бути ефективними, якщо ми не можемо обрахувати потреби? Під сумнівом.

Норми законодавства та рекомендації ООН щодо доступності навколиш­нього простору, реабілітації та забезпечення базових прав жінок з інвалідністю не виконуються, вони часто позбавлені права на освіту та роботу. Мізерна пенсія по інвалідності не забезпечує найнеобхідніших потреб.

Соціальні служби – на жаль, це лише частина проблеми, а не її вирішення. Трапляються випадки морального тиску працівників на жінок з інвалідністю, надто на тих, які хочуть реалізувати свої репродуктивні права.

Проблематичним також залишається влаштування до пологового будинку, де немає відповідних умов. Інші медичні заклади також не пристосовані для прийому людей з інвалідністю, зокрема, немає відповідних гінекологічних кабі­нетів та мамографів.

Не існує механізму перевірки фактів домашнього насильства стосовно жінок з інвалідністю. Трапляються випадки, коли такі жінки роками терплять побої, психологічні знущання і не можуть нікому розповісти про свою біду.

Окрема категорія, яка також потребує підтримки держави, – сільські жінки. Вони витримують величезні фізичні навантаження і не мають доступу до якісного медичного обслуговування. Це зумовлює фатальні наслідки – неможли­вість виявити ракові пухлини на ранніх стадіях і смертність від раку через пізню діагностику цієї жахливої хвороби. Сільські жінки дуже часто з раннього віку важко працювали на фермах доярками чи свинарками, а тепер отримують міні­мальну пенсію у розмірі 1400 гривень. Вони «заробили» на своїй роботі артрози, а сьогодні їхня пенсія не забезпечує навіть найнеобхіднішого лікування.

Рання вагітність на селі стає просто соціальним лихом. Уявіть собі, 12 % усіх породіль в Україні – дівчатка віком до 15 років. До 15 років – 12 %! Це про­вокує паразитичний спосіб існування, коли мати народжує дитину лише для того, щоб отримати черговий транш допомоги від держави. Одна з причин ранньої вагітності – цілковитий занепад соціальної інфраструктури, ніхто не працює з підлітками в селі.

Алкоголізм також підриває моральні основи та економіку села. У родині, де чоловік п’є, все господарство тягне на собі жінка. У результаті виникає феномен сільських вдів. Ви знаєте, нам розповідали жінки з сільської місцевості, що в окремих селах є цілі вулиці вдів. Чоловіки-алкоголіки померли, а жінки самостійно господарюють та виховують дітей.

Складається парадоксальна ситуація, коли в одній країні жінка в місті та  жінка в селі мають кардинально відмінні рівні якості життя. Ми маємо це змінювати!

Нова вразлива соціальна група жінок – жінки – внутрішньо переміщені особи. Наразі їх орієнтовно 70 % серед загальної кількості внутрішньо перемі­щених осіб. На них лягає основний тягар із забезпечення і виховання дітей. Вони часто стикаються з проблемами під час працевлаштування. Частина з них не мо­жуть знайти роботу за новим місцем проживання. У судах жінки – внутрішньо переміщені особи мають менше можливостей захистити свої інтереси, аніж чоловіки.

За браком часу я не маю можливості згадати всі вразливі соціальні групи жінок, про їхні проблеми розкажуть сьогодні учасники і учасниці у своїх висту­пах. Зупинюся на тому, що ми можемо зробити для реалізації прав жінок із вразливих соціальних груп.

Для подолання дискримінації ромських жінок слід адекватно фінансувати реалізацію заходів відповідної державної стратегії. Найнагальніші питання:

• паспортизація представників ромської громади;

• інклюзивна освіта та протидія сегрегації в лікарнях;

• відновлення роботи вечірніх шкіл для підвищення рівня грамотності дорослих ромів.

Водночас для ефективного діалогу між ромською громадою та владою потрібні бажання і зусилля з обох сторін.

Щоб припинити знущання над жінками, які відбувають покарання, необ­хідна системна реформа пенітенціарної системи. Вже зараз потрібно навчати працівників прокуратури, правоохоронних органів, Державної кримінально-виконавчої служби, як поводитися із затриманими та ув’язненими жінками.

Для подолання дискримінації жінок, які живуть з ВІЛ, потрібно скасувати накази МОЗ № 579 та № 479. Міністерство вже розробило зміни до наказу № 479, але процедура дуже затягнулася.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

СУСЛОВА І.М. Для створення нової якості життя жінок з інвалідністю потрібно подальше пристосування навколишнього простору до їхніх потреб. Особливу увагу слід звернути на модернізацію медичної інфраструктури.

Що стосується жінок – внутрішньо переміщених осіб, то слід працювати над тим, аби нові громади були до них дружніми.

Тому від парламентських слухань я очікую напрацювання конкретних кроків для того, аби всі гілки влади об’єдналися і працювали на те, щоб змінити ситуацію… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова Голову Офісу Ради Європи в Україні пана Мортена Енберга. Прошу, регламент 5 хвилин.

 

ЕНБЕРГ М., Голова Офісу Ради Європи в Україні. Шановна пані віце-спікере! Шановні народні депутати! Шановні колеги! Дуже приємно бачити стільки знайомих людей у цьому залі і дуже приємно мати можливість виступи­ти перед вами з такої важливої теми.

Жінки із вразливих соціальних груп часто стикаються з множинною дискримінацією. Для вирішення цього питання важливо не лише вживати кон­кретних заходів для поліпшення їхнього становища, а й враховувати потреби жінок із вразливих соціальних груп в усіх стратегіях і програмах.

Важливо пам’ятати, що жінки в цих групах не всі однакові, вони можуть мати різні потреби, інтереси, проблеми тощо. Щоб зрозуміти потреби та проб­леми жінок із вразливих соціальних груп та вирішити їх, важливо почути саме цих жінок.

Разом з тим цих жінок не завжди залучають до процесу консультацій та прийняття рішень на законодавчому рівні, при розробленні політик та програм, покликаних врегулювати їхні потреби та проблеми. Часто такі жінки не мають належного представництва на рівні національних та місцевих органів державної влади, не беруть участі в політичному житті.

Низький рівень їх участі в політичних процесах та процесах прийняття рішень зумовлений, зокрема, стереотипами, нерівним розподілом праці та особ­ливостями функціонування політичних партій. Необхідно вживати заходів для збільшення участі жінок із вразливих соціальних груп у житті їхніх громад. Політична система повинна враховувати необхідність такої участі та її переваги для суспільства в цілому. Необхідно розвивати потенціал тих, хто хоче стати кандидатками, та посилювати можливості вже обраних представниць.

Щоб краще зрозуміти ситуацію жінок із вразливих соціальних груп, необ­хідно мати статистичні дані про ці групи, розподілені за статтю.

Колеги, боротьба із стереотипами є одним з основних елементів запобі­гання дискримінації. У цьому сенсі роль медіа має вирішальне значення. ЗМІ можуть або посилювати, підтримувати, або піддавати сумнівам стереотипи, що існують у суспільстві. ЗМІ також можуть здійснювати просвітницьку діяльність серед широкого загалу. Жінки із вразливих соціальних груп повинні бути аген­тами змін. Тому для боротьби із стереотипами та упередженням потрібно вживати спеціальних заходів, щоб комунальні та приватні засоби масової інформації усвідомлювали необхідність висвітлення позитивних образів жінок із вразливих соціальних груп.

Іншим інструментом запобігання та боротьби з дискримінацією є де­монстрація непорушного та ефективного зобов’язання боротися з проявами дискримінації. Ті, хто дискримінує жінок із вразливих соціальних груп, повинні нести відповідальність за свої дії. Поки дискримінація залишатиметься безкар­ною, вона, ймовірно, буде тривати.

Тому важливо, щоб усі жінки мали доступ до правосуддя. Правосуддя має бути доступним та досяжним для жінок із вразливих соціальних груп населення. А правоохоронні органи і фахівці у сфері права мають ставитися до таких жінок з повагою. Потрібно працювати з цими фахівцями задля підвищення рівня їх обізнаності та розуміння цієї проблеми, а також їхніх знань щодо відповідного законодавства та шляхів його ефективного застосування.

Жінки із вразливих соціальних груп стикаються з різними перешкодами у процесі доступу до правосуддя, що виникають, наприклад, через гендерні сте­реотипи у сфері правосуддя, недостатній рівень правової освіченості та наявні практичні перешкоди. Всі ці проблеми мають вирішуватися комплексно.

Колеги, на завершення я хотів би відзначити, що Комітет міністрів Ради Європи ухвалив рекомендації стосовно жінок з різних соціальних груп, зокрема Рекомендації щодо захисту та просування прав жінок та дівчат з інвалідністю, Рекомендації щодо заходів боротьби з дискримінацією на підставі сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності. Стратегія гендерної рівності Ради Європи на 2018-2023 роки розглядає перехресні ознаки дискримінації, з якими стика­ються жінки із вразливих соціальних груп, як ключові питання цієї стратегії. Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую вам, пане Мортене.

Запрошую до слова Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини пані Людмилу Денісову. Підготуватися Валерію Сушкевичу.

 

ДЕНІСОВА Л.Л., Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Шановна пані голово! Вітаю всіх присутніх і хочу наголосити на важливості тематики сьогоднішніх парламентських слухань. Результати моніторингу свід­чать про суттєві проблеми в дотриманні принципу недискримінації. Це стосу­ється вразливих категорій населення, насамперед жінок.

Дискримінаційні стереотипи щодо ролі та відповідальності жінки в  суспільстві і сьогодні існують в Україні. Найбільше страждають жінки – внутрішньо переміщені особи, жінки з інвалідністю, сільські жінки, особливо похилого віку, та представниці ромської національної меншини.

Щороку кількість жінок, які самостійно виховують дітей з інвалідністю, в Україні зростає: якщо у 2015 році їх було 154 тисячі, то у 2017 році – вже 160 тисяч. Жінки виховують таких діточок самотужки і через те не мають можливості повноцінно працювати, а допомога від держави дуже мізерна, кошти на реабілітацію дитини з інвалідністю в бюджетах громад не передбачаються. Розмір виплати при народженні дитини треба збільшити, а темпи створення ринку реабілітаційних послуг – нарощувати.

Загалом в Україні проживають 2,8 мільйона осіб з інвалідністю, понад 1 мільйон – це жінки працездатного віку. Тільки третина із них працюють, всі інші потребують працевлаштування. Тому це проблема їхнього матеріального достатку і соціалізації в суспільстві.

Жінки з інвалідністю незадоволені, перш за все, недоступністю медичного обслуговування. Серед них 65 % відвідують лікаря менше одного разу на рік, 11 % займаються самолікуванням, а 76 % взагалі не можуть потрапити до гіне­колога, бо кабінет розташований вище першого поверху, а ліфта немає.

У загальній кількості внутрішньо переміщених осіб жінок – понад 1 мільйон. Окрім загальних, такі жінки мають особливі проблеми. Відсутність житла, заощаджень, стабільного заробітку, соціальної та психологічної підтрим­ки приводить їх у категорію малозабезпечених. Роботодавці беруть їх на роботу без оформлення трудових відносин, трудового договору, тому заробітна плата менша, ніж у інших. Основним джерелом доходу 60 % жінок – внутрішньо пере­міщених осіб є щомісячна адресна допомога внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, третина з них заощаджують на харчуванні.

Що стосується сільських жінок, то їх серед сільського населення – 60 %. Вони теж скаржаться на ті самі проблеми – відсутність медичного обстеження, лікування і працевлаштування. На ринку працевлаштування питання стоїть так, що вони вміють одне, а запит зовсім інший. Те саме стосується і підтримки материнства, професійного зростання…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

ДЕНІСОВА Л.Л. Окремо стоїть питання поінформованості жінок, які потерпають від домашнього насильства, про їхні права. Тому що у нас досі існує недовіра і до правоохоронних органів, до соціальних служб і суспільний осуд таких жінок.

Тому проблеми дискримінації жінок із вразливих соціальних груп є дуже актуальними і вимагають від нас конкретних дій для посилення захисту таких жінок. Час обмежений, тому всі рекомендації щодо можливих шляхів вирішення цих проблем я передам до комітету… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Я дуже прошу всіх депутаток, всіх представників органів державної влади, які будуть виступати, які краще орієнтуються в часі, дотримуватися регламенту, інакше нам буде складно впоратися у відведений час.

Запрошую до слова Уповноваженого Президента України з прав людей з інвалідністю пана Валерія Сушкевича. Прошу увімкнути мікрофон з місця. Підготуватися пані Іванні Климпуш-Цинцадзе. Прошу.

 

СУШКЕВИЧ В.М., Уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю. Дякую, шановна Оксано Іванівно. Шановні колеги! Шановні жінки! Десять років минуло з дня підписання Україною Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, в якій є стаття 6 «Жінки з інвалідністю». Хочу сказати, що на сьогодні, незважаючи на наявність централізованого банку даних з проб­лем інвалідності, немає ні статистики про кількість жінок і дівчат з інвалідністю, ні матеріалів про проблеми цієї категорії населення України. Прочитайте мате­ріали уряду до наших парламентських слухань. Чи є там жінка з інвалідністю? Побачите, що її немає.

У червні 2018 року я брав участь в 11-й сесії Конференції держав – сторін Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, що відбулася у штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку, на якій Генеральний секретар ООН сказав, що становище жінок і дівчат з інвалідністю особливо важке в усьому світі.

Кожної хвилини понад 30 жінок отримують серйозні травми або стають людиною з інвалідністю в результаті пологів. Жінкам і дівчатам з інвалідністю доводиться долати безліч бар’єрів, щоб здобути освіту, отримати медичну допомогу, знайти роботу.

Міжнародні експерти та Комітет ООН з прав людей з інвалідністю визначають, що у жінок і дівчат з інвалідністю існують три основні питання, які  є гострими з точки зору захисту прав людини: дискримінація, сексуальне насильство та репродуктивне здоров’я.

Основним чинником дискримінації жінок і дівчат з інвалідністю в Україні залишається те, що їх сприймають не як жінок, а як інвалідів. Саме так їх сприймають сьогодні, на жаль. Ні держава, ні суспільство в цілому не розуміють потреби таких жінок і не знають, як з ними поводитися. Особливо гостро це стосується жінок з інтелектуальними порушеннями, а також жінок з ураженням органів зору та опорно-рухового апарату. Надзвичайно актуально це для жінок і  дівчат у сім’ях, а надто для тих, які перебувають в інтернатних закладах і за­знають там насильства, наруги та жорсткого поводження, не маючи можливості відстояти свої права.

Політика стосовно жінок традиційно не враховує інтересів осіб з інвалід­ністю, а політика стосовно осіб з інвалідністю не включає гендерних питань. Якщо ви жінка або дівчина з інвалідністю, то стикаєтеся з дискримінацією і пе­решкодами через свою стать, через інвалідність, а також за обома цими крите­ріями відразу, тобто з множинною дискримінацією.

Хочу звернути увагу на проблему насильства. Це одне з найболючіших, на мою думку, питань, особливо в інтернатних установах – там, де реально жінка або дівчина з інвалідністю є просто невидимою для держави і суспільства. І реально з цього приводу нічого не робиться.

Хочу також звернути особливу увагу на репродуктивні права жінок з інва­лідністю. Саме ці питання зазвичай залишаються під великим табу...

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

СУШКЕВИЧ В.М. Причин багато – бракує спеціалізованої інформації у відкритому доступі, залежність від консервативних батьків, заборона лікарів… І взагалі, «ти – інвалід, а не жінка», і репродуктивних прав така жінка не має.

Хочу сказати про здоров’я. Дуже коротко, на жаль, часу мало. Ви знаєте, охорона здоров’я для жінки з інвалідністю – проблема критична. Україна – лідер у Європі за захворюваністю на рак молочної залози. Практично охорона здоро­в’я для жінки з інвалідністю…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 10 секунд, завершуйте.

 

СУШКЕВИЧ В.М. Я дуже коротко хочу сказати уже не про проблеми, про які можна дуже багато говорити, я назву, Оксано Іванівно, чотири пропози­ції, які я хотів би, щоб вони пролунали сьогодні…

 

ГОЛОВУЮЧА. Пане Валерію, я тоді вимушена буду в такий спосіб… Ви ж знаєте правила, на жаль, я мушу тут трохи бути жорсткою.

І я запрошую до слова пані Іванну Климпуш-Цинцадзе, віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, яка також опіку­ється політикою гендерної рівності в уряді. Пані Іванна була на засіданні уряду і  не могла з нами бути на початку слухань. Відповідно до нашого регламенту вона має 10 хвилин. Прошу.

 

КЛИМПУШ-ЦИНЦАДЗЕ І.О., віце-прем’єр-міністр з питань європей­ської та євроатлантичної інтеграції України. Дякую. Шановна пані Оксано! Дорогі учасники парламентських слухань! Передовсім хочу подякувати народ­ним депутатам за ініціативу проведення цих парламентських слухань, а також потішитися, що маємо таке високе і широке представництво з усіх регіонів. Разом з тим сподіваюся, що серед учасників наступних парламентських слухань щодо цих питань будуть не лише жінки. Я вважаю, що нам надзвичайно важливо залучати до вирішення проблем рівності максимальну кількість чоловіків, для того щоб забезпечувати, власне кажучи, суспільний розвиток. Це тільки в такий спосіб може бути зроблено.

Дякую також Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин за цю ініціативу.

Хочу наголосити на тому, що насправді наш уряд є тим урядом, який вперше, до речі, за підтримки міжфракційного депутатського об’єднання «Рівні можливості», включив до Плану діяльності Кабінету Міністрів України, до пла­ну пріоритетних дій на 2018 рік питання гендерної рівності. Це відбулося вперше в історії відтоді, як Україна відновила незалежність. Тому я хочу підкреслити, щоб ви всі знали, що це не якесь сезонне пожвавлення і не заробляння якихось політичних дивідендів, це та скала, яку ми лупаємо спільно з колегами з парламенту і за підтримки Прем’єр-міністра України.

За цей час перші ініціативи нам вже вдалося реалізувати. Ми визначили відповідального в уряді, на рівні віце-прем’єр-міністра, за координацію гендер­ної політики. Ми затвердили Національний план дій з виконання рекомендацій, викладених у заключних зауваженнях Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок до восьмої періодичної доповіді України про виконання Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок на період до 2021 року, Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2020 року. Вперше Міністерство економічного роз­витку і торгівлі і Міністерство фінансів інтегрували гендерне бюджетування у стратегію управління державними фінансами. Знову-таки, всі ці заходи по­кликані покращити ситуацію із запобігання та протидії дискримінації жінок із вразливих соціальних груп.

Чому ми, наприклад, пішли на прийняття національного плану дій щодо виконання Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок? Тому що Україна в лютому 2017 року прозвітувала про виконання цієї конвенції, а на початку березня отримала заключні зауваження Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, більшість із яких переходили з року в рік, з доповіді до доповіді, але Україна протягом років, протягом десятиліть їх не виконувала. Тому ми прийняли рішення, що саме в такий спосіб, консолідуючи всі наші зу­силля, ми можемо вийти на конкретний документ, який приймемо на держав­ному рівні, а потім відповідно його транслюємо в місцеві плани, в місцеві стратегії, в місцеву систему дій. Тому 5 вересня на засіданні Кабінету Міністрів ми нарешті ухвалили урядове розпорядження про затвердження національного плану дій щодо виконання CEDAW. І тут ми також завдячуємо великій роботі, яка проводилася разом з нами і міжнародними донорами, зокрема урядом Кана­ди, і «ООН Жінки», для того щоб їхня експертна допомога була максимально надана уряду при розробленні цього документа.

Аналогічно ми підійшли і до оновлення нашого Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека».

Що є головним у цьому широкому спектрі заходів, які ми для себе бачимо, на виконання CEDAW?

Це вдосконалення нормативно-правової бази, і тут нам потрібна взаємодія з парламентом.

Це навчання, освіта і підвищення кваліфікації, і тут ми особливу увагу приділяємо включенню цієї тематики в систему підготовки і підвищення квалі­фікації, для того щоб досягти сталих результатів.

Звичайно, йдеться і про формування гендерної культури та нульової толерантності до будь-яких проявів дискримінації.

Покращення доступу до послуг на всіх рівнях. Очевидно, це і сприяння кращому доступу жінок до правосуддя, бо вони переважно знаходяться в тій групі, яка має з цим проблеми, і посилення економічного потенціалу жінок із вразливих соціальних груп.

Чому ці пропозиції є актуальними? Тому що ми вперше враховуємо в цьому документі головну ідеологію про те, що він містить заходи, спрямовані на подолання саме множинної дискримінації. Це означає, що ми враховуємо велику кількість тих вразливих соціальних груп, які раніше оминалися увагою з боку державних структур, з боку урядових інституцій.

Знову-таки, це не єдина урядова ініціатива. Як я вже сказала, оновлений також Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека». Чому? Тому що ми бачимо виклики, ми розуміємо, з чим стикаємося, ми усвідомлюємо, що маємо відповідати на вимогу часу.

До речі, нагадаю, що Україна є єдиною країною в світі, яка під час війни прийняла національний план дій на виконання цієї резолюції. І ми вперше серйозно розширили перелік цільових груп, на які будуть спрямовані заходи різних міністерств на виконання цього плану. Йдеться і про жінок з інвалід­ністю, і про жінок похилого віку, і про ВІЛ-позитивних жінок, і про вагітних, і про тих, які перебувають у полоні, і про вдів, про учасниць військової операції, про тих, які постраждали від гендерно зумовленого насильства, у тому числі сексуального, пов’язаного з конфліктом, про жінок – внутрішньо переміщених осіб, про волонтерок, жінок, які перебувають у районі проведення військової операції, у населених пунктах, розташованих на лінії розмежування.

Уряд також затвердив Державну цільову програму відновлення та розбудови миру в східних регіонах України, в якій ми теж приділяємо окрему увагу питанням забезпечення прав, можливостей доступу до послуг і доступу до соціального захисту жінок.

Стратегія інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року також має окремі позиції, в яких уряд буде і надалі приділяти належну увагу жінкам – внутрішньо переміщеним особам та протидіяти насильству, яке спри­чинене міжнародним збройним конфліктом.

Ми знаємо, що жінки є в більш вразливому економічному становищі, і знаємо про проблеми, з якими стикаються жінки – внутрішньо переміщені особи. Вони втричі частіше, ніж чоловіки, проживають з багатодітними родина­ми, майже вдвічі частіше – у малозабезпечених сім’ях, на 9 % частіше прожива­ють у сім’ях, які перебувають у складних життєвих обставинах, а тому, очевид­но, потребують нашої окремої уваги.

Знову-таки, 11 квітня цього року уряд затвердив Державну соціальну програму для забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року. Це окремий вагомий документ, який, ми розраховуємо, бу­де виконуватися не лише на державному рівні, не суто прийняттям рішень на державному рівні, а транслюватиметься, трансформуватиметься в локалізацію цієї політики на місцевому рівні. І тільки коли ми будемо мати цю локалізацію, ми вийдемо на те, що будемо враховувати інтереси громади, інтереси кожної окремої людини в громаді.

Я хотіла б навести вам просто декілька даних, які дають нам впевненість у тому, що ми на правильному шляху, що суспільство сприймає пропозиції, які ми сьогодні реалізуємо:

81 % чоловіків вважають, що жінки повинні отримувати рівну з чолові­ками зарплату за роботу однакової цінності;

74 % чоловіків вважають, що жінки можуть бути такими ж гарними лідерами громад, як і чоловіки;

73 % чоловіків вважають, що жінки повинні мати рівні шанси на участь у політиці…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

КЛИМПУШ-ЦИНЦАДЗЕ І.О. Тому я всім нам хочу просто побажати, щоби ми пам’ятали слова Махатми Ганді: «Спочатку вони тебе не помічають, потім сміються над тобою, потім борються з тобою. А потім ти перемагаєш». І якщо ми переможемо в забезпеченні наших прав, то будемо мати повноцінне, соціально захищене і успішне суспільство (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Скажіть мені, будь ласка, я бачу, вам холодно, правда? Я, напевно, оголошу перерву, щоб ви вдягнулися. На жаль, неможливо тут зробити тепліше, як неможливо зробити тепліше в усьому Києві, бо, як ви знаєте, мер сказав: «Щоб вода була теплою, її треба гріти». Нікому її гріти. Тому давайте на 5 хви­лин зробимо перерву, хто замерз, будь ласка, візьміть свій верхній одяг і повер­ніться до залу, бо ще дві години сидіти в такій температурі. Я боюся, що потім ми будемо нести відповідальність за ваш стан здоров’я. Будь ласка, повертаємо­ся за 5 хвилин, швиденько.

 

(Після перерви)

 

ГОЛОВУЮЧА. Повертаємося до роботи. Швиденько займаємо свої місця, бо потім не вистачить часу на виступи. Шановні колеги, повертаємося до роботи. Пані міністерки, я прошу відпустити учасниць парламентських слухань, для того щоб ми продовжили роботу. Я так розумію, що повернулися найстій­кіші, так? Комусь уже не вистачило сили. Прошу, шановні учасники і учасниці парламентських слухань, продовжуємо нашу роботу.

І я запрошую до слова Урядового уповноваженого з питань гендерної політики пані Катерину Левченко. Прошу. Підготуватися Каспару Піку.

 

ЛЕВЧЕНКО К.Б., Урядовий уповноважений з питань гендерної політики. Доброго дня, шановні колеги і колежанки! Дякую ініціаторам за організацію цих парламентських слухань і ще одну можливість привернення уваги урядовців, народних депутатів, суспільства, міжнародного співтовариства до цих важливих питань. Для мене особисто це ще одна можливість зустрічі з активістами та активістками гендерного руху в Україні, з багатьма з вас ми йдемо цією дорогою вже не один десяток років.

З часу попередніх парламентських слухань, які проводилися п’ять років тому, 16 жовтня 2013 року, життя українців та українок не просто кардинально змінилося у зв’язку з війною та окупацією Російською Федерацією частини територій, що принесло і продовжує приносити чималі страждання та проблеми. За ці п’ять років змінилися напрями і пріоритети державної політики, серед яких гідне місце завдяки і народним депутатам, і громадським організаціям виборола гендерна проблематика.

Є чимало позитивних змін, разом з тим я хочу зробити наголос на тих питаннях, які потребують більшої уваги центральних органів виконавчої влади, обласних та районних державних адміністрацій, органів місцевого самовряду­вання, підтримки міжнародних організацій, участі та контролю громадянського суспільства.

Після проведення 5 червня 2018 року робочої зустрічі віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України пані Іванни Климпуш-Цинцадзе з представниками громадських організацій апарат Урядового уповноваженого здійснив аналіз стану роботи державних органів на національному та обласному рівнях з тематичними групами, виявивши надбання та проблеми в цій роботі. Це жінки з інвалідністю та члени їхніх родин, жінки – ветерани АТО, жінки – внутрішньо переміщені особи, жінки ромської націо­нальності, засуджені, у тому числі ув’язнені, жінки, молодь, літні люди.

Шляхи вирішення проблем я вбачаю в активізації роботи на національ­ному та місцевому рівнях.

Так, майже всі діючі обласні комплексні програми, які передбачають заходи із забезпечення прав жінок та ґендерної рівності (комплексні програми підтримки сім’ї, запобігання домашньому насильству, забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, запобігання торгівлі людьми або програми соціального захисту населення), прийняті в 2016-2017 роках і, на нашу думку, потребують доповнення та перегляду з урахуванням завдань, сформульованих у Державній соціальній програмі забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року, Національному плані дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2020 ро­ку, Національному плані дій з виконання рекомендацій, викладених у заключних зауваженнях Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок до восьмої періодичної доповіді України про виконання Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок на період до 2021 року, з урахуванням визначених проблем різних груп жінок.

Робота з цими групами є відповідальністю різних центральних органів виконавчої влади, і вона може бути ефективною лише за умови наявності міцно­го інституційного механізму забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на національному та місцевому рівнях. Хочу подякувати керівникам усіх центральних органів виконавчої влади, обласних державних адміністрацій та обласних рад, які надали з цього приводу інформацію.

Згідно із Законом України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» у 53 центральних органах виконавчої влади (80 %) визначені уповноважені особи (координатори) з цих питань на рівні керівників або за­ступників керівників. Уповноважені особи визначені і на рівні обласних дер­жавних адміністрацій у 17 регіонах, відповідальні підрозділи – у 22 регіонах. Не визначено у Волинській, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Кірово­градській, Львівській, Миколаївській, Одеській областях. Це та владна верти­каль, яка дає можливість реалізувати намічені плани.

Без сумніву, є над чим ще працювати і в цій сфері, і робота ведеться. З цього приводу підготовлені проекти доручень віце-прем’єр-міністра, але хочу звернути увагу на важливість виконання Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», зокрема статей 12 і 13, всіх представників центральних органів виконавчої влади та обласних державних адміністрацій, всіх учасників та учасниць парламентських слухань.

Проведена аналітична робота показала, що є нагальна потреба і в перегляді діяльності консультативно-дорадчих органів, радників з гендерних питань, зробивши їх дієвим механізмом у питаннях формування та реалізації державної ґендерної політики та центральному та місцевому рівнях. Наприклад, незважа­ючи на назву існуючих у 24 регіонах координаційних рад «з питань протидії торгівлі людьми, домашньому насильству, гендерної рівності, демографічної та сімейної політики», є лише поодинокі приклади за 2017-2018 роки, коли розгля­далися питання, безпосередньо пов’язані із забезпеченням рівних прав та мож­ливостей жінок і чоловіків.

Створення консультативно-дорадчих органів при центральних органах виконавчої влади та обласних державних адміністраціях, призначення радників з гендерних питань дає змогу залучати широке коло фахівців, громадських акти­вістів та активісток, експертів до розроблення, реалізації, моніторингу та аналізу державної політики, тому існування консультативно-дорадчих органів та поза­штатних радників лише в дев’яти міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади, радників у дев’яти обласних державних адміністраціях об­межує такі можливості. Одна з причин цього – не імперативний у цій частині, а рекомендаційний характер статті 12 зазначеного закону. Тож, користуючись нагодою, хочу звернутися до народних депутатів України з пропозицією пере­глянути норми цієї статті, оскільки наявність таких фахівців є запорукою забез­печення формування та реалізації єдиної державної гендерної політики, є ресур­сом посилення гендерної політики та умовою її ефективної реалізації.

Не викликає сумніву, що нагальною потребою сьогодення є включення гендерного компоненту наскрізно в діяльність усіх центральних органів вико­навчої влади, обласних та районних державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, як це передбачають Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», прийняті або оновлені 2018 року дер­жавні програми та національні плани дій. І ця наскрізність стосується не лише інституційного механізму, а й нормативно-правової сфери, практичного застосу­вання принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у безпосередній діяльності з управління галузями та регіонами.

Це означає, що нормативно-правові акти мають враховувати потреби обох  статей – і чоловіків, і жінок. А індикатором цього на етапі розроблення нормативно-правових актів є оцінка прогнозу впливу документа на різні групи населення, в тому числі з урахуванням статі, запроваджена Кабінетом Міністрів України як обов’язкова складова пакета документів з 1 липня цього року.

Як посадова особа, до завдань якої віднесено моніторинг відповідності прийнятих Кабінетом Міністрів України нормативно-правових актів принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, прошу звертати серйозну увагу на цю важливу роботу розробників нормативно-правових актів та запрошую до співпраці науковців і громадських експертів.

Рекомендації з усіх порушених у виступі питань я передам до профільного комітету в письмовому вигляді. Бажаю всім нам успіху і миру, який для України означає перемогу! Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова виконуючого обов’язки Постійного представника ООН в Україні, представника Фонду народонаселення ООН в Україні пана Каспара Піка. У зв’язку з тим, що доповідь буде англійською мовою, забезпечу­ється синхронний переклад українською мовою (ви маєте там зліва в кишеньці навушники). Знайшли, так? Прошу, підготуйтеся, щоб ви могли слухати.

 

ПІК К., представник Фонду народонаселення ООН в Україні. Пані голово, дуже дякую. Від імені Організації Об’єднаних Націй я вітаю всіх членів пар­ламенту, всіх жінок і кількох чоловіків, з проведенням цих надважливих парламентських слухань щодо запобігання та протидії дискримінації. ООН до­тримується стратегії, що ніхто не має залишатися наодинці. І для того щоб впроваджувати Цілі сталого розвитку ООН до 2030 року, дуже важливо ліквіду­вати всі форми дискримінації і забезпечувати, щоб всі чоловіки і жінки мали однакові права і можливості в політичному, економічному і соціальному житті.

Вкрай важливо зрозуміти, що таке дискримінація. Дискримінація – це те, що заважає жінкам жити повноцінним життям. На жаль, жінки страждають і через неправильне тлумачення дискримінації, і від дискримінації за ознакою статі, здоров’я, рівня освіти, етнічного походження тощо. На жаль, це часто пе­рехресна дискримінація, і від неї страждають саме люди похилого віку. Коли чоловік чи жінка похилого віку з цим стикаються, то жінка похилого віку страждає від кумулятивної дискримінації, тому що менша зарплата зумовлює меншу пенсію. А якщо це менш освічені жінки, то вони ще більше потерпають на пенсії.

В Україні вже прийнято багато політик щодо подолання цієї нерівності, зокрема Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», які є дуже серйозним кроком вперед у подоланні дискримінації. Однак тепер треба забезпечити, щоб усі ці закони містили санкції за їх невико­нання. Впровадження Стамбульської конвенції стане серйозним інструментом, який дозволить Україні стати повноцінним членом Європейського співтова­риства і допоможе захищати права жінок.

ООН готова підтримувати Україну, зокрема український парламент, у впровадженні міжнародних стандартів прав людини, забезпечуючи, щоб ніхто не залишився позаду в досягненні Цілей сталого розвитку.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякуємо, пане Пік.

Запрошую до слова Домініку Стояноску, керівницю програм Представ­ництва «ООН Жінки» в Україні. Доповідь буде англійською мовою, ви можете скористатися навушниками.

 

СТОЯНОСКА Д., керівниця програм Представництва «ООН Жінки» в Україні. Шановна пані Суслова! Високоповажні народні депутати України, представники уряду та громадських організацій! Від імені структури Організації Об’єднаних Націй з питань гендерної рівності та розширення прав і можли­востей жінок «ООН Жінки» я хочу подякувати за можливість взяти участь у цих парламентських слуханнях та звернутися до вас.

Ці парламентські слухання відбуваються за кілька днів після вручення Нобелівської премії миру Надії Мурад та лікарю Денису Муквеге – двом над­звичайним людям, які стали безпосередніми свідками найгірших випадків по­рушення прав людини, гендерної дискримінації та насильства. Надія Мурад і Денис Муквеге приєдналися до мільйонів правозахисників та правозахисниць в усьому світі, щоб вголос заявити про сексуальне насильство як тактику війни та взаємопов’язані форми дискримінації стосовно жінок і дівчат у найгірших проявах.

Я маю честь бути сьогодні з вами на парламентських слуханнях, щоб розповісти про тих жінок і дівчат, які щодня зазнають нечуваних страждань, спричинених несправедливістю та їх дискримінацією.

В «ООН Жінки» в Україні ми працюємо спільно з Верховною Радою, урядом та громадянським суспільством над тим, щоб привести в дію нормативну базу, яка складає міжнародні зобов’язання України щодо прав людини, та за­безпечити її реалізацію в інтересах усіх жінок і дівчат України.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW), через загальну рекомендацію № 25 створює нормативну базу та спрямована на підтримку держав-членів у запобіганні та ліквідації численних та перехресних форм дискримінації. Як зазначено в ній, «хоча всі жінки стикаються з дискри­мінацією за ознакою статі, певні групи жінок стикаються з додатковими форма­ми дискримінації через інші фактори», такі як вік, віросповідання, національ­ність, етнічна належність, переміщення, інвалідність, місце проживання, стан здоров’я тощо.

Це лише міф, що жінки є однорідною групою і що всі жінки вразливі. Це не так! Але ми всі стикаємося з гендерною дискримінацією. Насправді сього­дні в усьому світі жінки заробляють на 23 % менше, ніж чоловіки, лише 23 % членів парламенту є жінками і лише 9 % беруть участь у мирних переговорах, кожна третя жінка все ще страждає від сексуального та фізичного насильства з боку свого інтимного партнера.

Але як жінки ми також стикаємося з іншими формами дискримінації, тому що ми такі різні. Наприклад, жінки-мігрантки або жінки з числа етнічних мен­шин отримують меншу оплату за рівноцінну роботу, вони часто працюють у нестабільних умовах та зазнають сексуальних домагань, зловживань з боку роботодавців через їхній статус у країні, обмежене охоплення та захист їхніх прав трудовим законодавством. Жінки з числа етнічних меншин, сільські жінки, жінки з інвалідністю, жінки, які живуть з ВІЛ, одинокі матері стикаються з ба­гатьма іншими перешкодами, а також мають менше шансів брати участь у про­цесах прийняття рішень на місцевому та національному рівнях, які впливають на їхнє життя.

В Україні ситуація не дуже відрізняється від глобальних тенденцій:

загальний розрив в оплаті праці у сфері зайнятості становить близько 22 %;

частка жінок у парламенті – 12,1 %, у Кабінеті Міністрів – 12,5 %, на вищих державних рівнях (категорія А) – 16,7 %;

90,6 % тих, які пережили зґвалтування, та 73,5 % тих, які пережили домашнє насильство, – жінки.

Однак є певні групи жінок, життя яких складніше через інші їхні статуси:

• жінки становлять понад 60 % внутрішньо переміщених осіб та більшість безробітних внутрішньо переміщених осіб, які, до того ж, повинні піклуватися про цілі сім’ї через відсутність державних послуг;

• жінки з інвалідністю стикаються з труднощами у доступі до послуг, наприклад, 65 % жінок відвідують клініки не більше одного разу на рік;

• зростає кількість ВІЛ-позитивних жінок і дітей через їхню більшу враз­ливість та підвищений ризик інфікування ВІЛ/СНІД;

• ромські жінки мають низький рівень освіти, а ромські дівчата стикаються з відрахуванням зі школи через ранній шлюб (лише 59 % із них відвідують середню школу). Згодом це обмежує їхні можливості працевлаштування, со­ціальну інтеграцію та підштовхує їх до маргінального становища в суспільстві;

• 36 % сільських жінок не беруть участі у прийнятті рішень у своїх громадах та мають у 2,5 разу вищий ризик бідності, ніж у середньому в Україні.

Комітет CEDAW у заключних зауваженнях до восьмої періодичної доповіді України закликав державу врахувати специфічні потреби різних груп внутрішньо переміщених жінок, які зазнають різних форм дискримінації, зокре­ма вдів, жінок з інвалідністю, жінок похилого віку, ромських жінок, ЛБТІ-жінок, жінок, які живуть з ВІЛ.

Ми, «ООН Жінки», працюємо над підтримкою України у виконанні її зобов’язань щодо реалізації прав жінок, які зазнають різноманітних форм дис­кримінації, і я хочу назвати лише деякі з таких зобов’язань.

Національні закони та політики повинні включати аналіз стану жінок, які зазнають різних та перехресних форм дискримінації.

Необхідно збирати статистичні дані, розділені за ознакою статі, та дані щодо груп жінок, які зазнають різних форм дискримінації.

Законодавство про протидію дискримінації має забороняти всі перехресні форми дискримінації, як рекомендовано в Заключних зауваженнях Комітету CEDAW. Одна з таких ініціатив вже розглядається Верховною Радою, а саме проект Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гармонізації законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації із правом Європейського Союзу (№ 3501), який містить визначення множинної дискримінації. Комітет CEDAW рекомендує переглянути антидискримінаційне законодавство України з метою заборони перехресних форм дискримінації.

Потрібно запровадити ефективні заходи для усунення множинної дискри­мінації, враховуючи тимчасові спеціальні заходи, які Комітет CEDAW рекомен­дував Україні.

«ООН Жінки» вітають конкретні кроки, здійснені урядом та парламентом України для прийняття політик з урахуванням ґендерних факторів, з прийняттям державної політики щодо рівних можливостей, затвердженням Національного плану дій з виконання рекомендацій, викладених у заключних зауваженнях Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок до восьмої періодичної доповіді України про виконання Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримі­нації щодо жінок на період до 2021 року, Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2020 року.

Проте набагато більше треба зробити, щоб ці політики були реалізовані на всіх рівнях. Регіональні та місцеві адміністрації потребують зміцнення по­тенціалу щодо розробки гендерно-орієнтованих програм, стратегій та бюджетів. І ми вже маємо добрі приклади, коли ті, які були залишені осторонь, стали лідерами та лідерками у своїх громадах, їм вдалося відстояти свої права, взяти участь у зміні політики та перерозподілі бюджету для своїх пріоритетних потреб і потреб громади.

Структура «ООН Жінки» продовжить надавати підтримку національним, регіональним та місцевим органам влади у посиленні ґендерно-орієнтованих програм та стратегій та усуненні дискримінації із законів і практик. Ми будемо продовжувати тісно співпрацювати з соціально ізольованими та маргіналізо­ваними групами жінок, щоб вони стали активними рушійними силами змін. Ми побачили декілька прикладів, коли ті, які були залишені осторонь, ставали активними рушійними силами змін у своїх громадах та багатьох інших позитив­них досягнень, і ми будемо продовжувати працювати спільно з парламентом, урядом, сектором громадянського суспільства та звичайними жінками, для того щоб соціальна справедливість та рівність стали для них реальністю (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова директора Харківської правозахисної групи, голову правління Української Гельсінської спілки з прав людини пана Євгенія Захарова. Підготуватися Ларисі Байді.

 

ЗАХАРОВ Є.Ю., голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини. Доброго дня, шановні пані і панове! Мій виступ присвячений проб­лемам жінок у закритих установах, насамперед в установах виконання покарань.

Після рішення парламенту в квітні 2014 року про можливість візитів до таких установ, якщо у складі групи є помічник народного депутата або народний депутат, представники нашої організації та інших організацій, що входять до коаліції громадських організацій «Проти катувань», зробили більше 100 таких візитів, у тому числі побували в усіх 11 жіночих колоніях, в яких, станом на 1 липня цього року, утримувалася 1551 жінка, у деяких побували по декілька разів. І що ж вони там побачили?

Наприклад, у Чорноморській виправній колонії № 74, що в місті Одесі, у липні цього року жінок годували тричі на день старими рибними консер­вами.  Пояснювали це тим, що просто немає коштів. Це наслідок того, що на кримінально-виконавчу систему в бюджеті закладається менше половини потре­би, а реально вона отримує половину коштів від половини, тобто має дуже пога­не фінансування. Тому стан харчування і задоволення інших потреб в’язнів без­посередньо залежить від того, наскільки ці колонії зможуть так організувати, щоб в’язні заробляли собі на життя, притому левову частку їхнього заробітку забирає адміністрація на їх утримання. Це характерно для всіх колоній, у тому числі жіночих.

Вони побачили, як жінки з Покровського виправного центру № 79 безоплатно працюють на Нікопольському заводі феросплавів. Це, фактично, рабська праця за обіцянку умовно-дострокового звільнення. Жінки працюють у небезпечних умовах, вони отруюються, бо там дуже токсичні хімікати, однак все це продовжується.

Вони побачили неадекватну медичну допомогу, оскільки після того, як у  межах цієї системи ліквідували медичні установи (Міністерство охорони здоров’я їх не забрало, а в системі Міністерства юстиції їх вже немає), утворили самостійний структурний підрозділ – управління медичного забезпечення, і стало значно гірше. Наприклад, у Чернігівській виправній колонії, яка є однією з найкращих, взагалі немає лікаря-гінеколога. Вони побачили, що в цій колонії жінки тягають мішки з продуктами… і ще багато що побачили.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

ЗАХАРОВ Є.Ю. Наостанок хочу сказати, що велика проблема – етап для жінок з дітьми. Є дві колонії, де жінки утримуються з дітьми, у Чернігові та Одесі. У Чернігові це готельні номера, де мати має можливість бути з дитиною весь можливий час, а в Одесі – лише до чотирьох годин. А це діти до трьох років… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам, це справді дуже чутлива проблема.

Запрошую до слова представника Всеукраїнського громадського об’єднан­ня «Національна асамблея людей з інвалідністю України» пані Ларису Байду. Підготуватися Олені Стрижак.

 

БАЙДА Л.Ю., представниця громадської спілки Всеукраїнське громад­ське об’єднання «Національна асамблея людей з інвалідністю України». Доброго дня, шановні пані і панове! Сьогодні про питання інвалідності вже говорили дуже багато. Хочу сказати, що в нашому суспільстві людина з інвалідністю для того, щоб вижити, має докласти дуже багато зусиль, а жінка з інвалідністю – ще більше.

Сьогодні говорили про багато проблем, перешкод, бар’єрів, які існують в Україні щодо вразливих груп населення. Хочу сказати, що все це подвоюється, коли ми говоримо про жінок з інвалідністю. Стереотипи, які склалися в нашому суспільстві – це перший крок до дискримінації жінок у сфері освіти, праце­влаштування, в медичній сфері (що стосується права на репродуктивне здоров’я, права на сім’ю і всіх інших прав).

Ці стереотипи заважають навіть готувати державні документи. Якщо ми подивимося на інформаційно-аналітичні матеріали, підготовлені до нинішніх парламентських слухань, то в розділі «Дівчата та жінки з інвалідністю» поба­чимо медичні діагнози. Жінка з інвалідністю – не медичний діагноз, це передо­всім жінка, яка може працювати журналістом, вчителем, медиком. В Україні ли­ше одна жінка з інвалідністю, яка працює гінекологом, лише одна жінка на візку, яка працює вчителем. Чому? Через безліч бар’єрів, які існують у нашому суспільстві.

Практична робота Національної асамблеї людей з інвалідністю свідчить про те, що бар’єри, які існують у суспільстві, можна поділити на декілька груп.

Передовсім це інституційні бар’єри – це наше законодавство і політика. Ні, ми не хочемо окремих законів, ми хочемо, щоб у законах, у політиці, у стратегіях на національному і на регіональному рівнях враховувалися інтере­си  жінок з інвалідністю. Я дуже прошу організаторів парламентських слухань врахувати це, бо я подивилася рекомендації попередніх парламентських слухань і не побачила там жінок з інвалідністю. Ще раз наголошую, ми не хочемо спеціальних законів і спеціальних рекомендацій, ми хочемо, щоб у політиках, які формуються, щоб у реформах системи освіти, охорони здоров’я, у питаннях децентралізації були враховані інтереси жінок з інвалідністю.

Сьогодні, у ХХІ столітті, жінка з інвалідністю, йдучи до парламенту України, має думати, чи є тут доступний туалет, чи ні.

Ми говоримо про вразливі групи жінок. Чи можемо ми сказати, що нас почують жінки, які не чують? Тут немає перекладача жестової мови.

І всі ці питання подвоюються, коли ми говоримо про інвалідність, – інформаційний бар’єр, відсутність інформації, нерозуміння питання інвалід­ності. І ментальність, на яку ми нерідко посилаємося, кажемо: «Наша українська ментальність». Насправді ми за цим ховаємося. Доки ота ментальність буде порушувати права жінок з інвалідністю?

Свої рекомендації до парламентських слухань ми передамо. І, користую­чись нагодою, що тут присутні народні депутати, величезне прохання посилити парламентський контроль за виконанням рекомендацій дорадчих органів ООН щодо виконання Конвенції ООН по права осіб з інвалідністю, зокрема статті 6. Також ми рекомендуємо запровадити інструментарій щодо гендерного аудиту доступності, розроблений Національною асамблеєю людей з інвалідністю Украї­ни і Програмою «ООН Жінки», для відомчого контролю за питаннями, що сто­суються прав жінок з інвалідністю. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую вам.

Запрошую до слова голову правління Благодійної організації «Позитивні жінки» пані Олену Стрижак. Підготуватися Марії Іоновій.

 

СТРИЖАК О.В., голова правління Благодійної організації «Позитивні жінки». Доброго дня! Згідно із статистичною інформацією Міністерства охоро­ни здоров’я України, на 1 січня 2017 року в Україні було офіційно зареєстровано 62 576 ВІЛ-інфікованих жінок, і їх кількість невпинно зростає. Якщо на початку епідемії, у 1996 році, частка жінок серед ВІЛ-інфікованих становила 10-15 %, то на сьогодні вона наближається до 50 %.

Суспільні стереотипи, які формують загальну картину гендерних відносин в Україні, є несприятливими для реалізації жінками своїх прав і, відповідно, подвоюють тиск на жінок, які живуть з ВІЛ. Це формує у жінок життєві прак­тики, які впливають на їхні відносини у родині, з публічними закладами, лікар­нями, бюджетними установами та силовими структурами, а також на бажання захищати свої права – вони шукають найменших контактів з такими установами та намагаються уникати будь-яких дій, що можуть призвести до розголосу їхнього статусу.

Згідно з результатами дослідження, проведеного серед тисячі жінок, які живуть з ВІЛ, приблизно кожна п’ята респондентка (19 %) переконана, що у разі порушення її прав як жінки, яка живе з ВІЛ, вона не отримає необхідного правового захисту, ще 23 % жінок не знають, чи можуть розраховувати на правову підтримку. Варто розуміти, що і негативні, і позитивні оцінки респон­денток могли сформуватися під впливом не лише особистого досвіду отримання правового захисту, а також у контексті поінформованості респонденток про систему надання соціально-правових послуг загалом.

Попри достатньо високий показник самооцінки правової грамотності жінок, які живуть з ВІЛ, третина опитаних все ж потребують підвищення обіз­наності щодо своїх прав та механізмів їх захисту, 31 % респонденток не знають своїх прав і не знають, куди скаржитися на дії медичних працівників, якщо їхні права будуть порушені в медичних закладах.

Жінки, які живуть з ВІЛ, є особливо вразливими перед високим рівнем цінової політики та низькою якістю медичних послуг. Зокрема, можливість отримати безоплатне якісне лікування у сфері сексуального та репродуктивного здоров’я викликала найбільше сумнівів серед респонденток (40 % опитаних не погодилися з тим, що така можливість існує). Саме аспект безоплатного надання медичних послуг найбільше, на думку опитаних, потребує законодавчого врегулювання.

Отже, йдеться про те, що численні проблеми в медичній сфері особливо гостро позначаються на ВІЛ-позитивних жінках та створюють сприятливий ґрунт для порушення їхніх прав та дискримінації в медичних закладах. До вста­новлення діагнозу ВІЛ-позитивні жінки найчастіше зазнають насильства з боку партнера, однак позитивний діагноз ВІЛ значно збільшує ймовірність насиль­ства в усіх сферах, і найбільше (в 15,5 разу) саме у сфері охорони здоров’я, куди жінки мусять звертатися для забезпечення вчасного належного догляду і лікування.

В Україні вкрай обмежена кількість притулків для людей, які зазнали домашнього насильства, практично відсутні психологічні реабілітаційні служби для постраждалих і корекційні служби для кривдників, передбачені законом ресурси і служби не створюються, не фінансуються і не працюють. Також майже в усіх державних кризових центрах, які опікуються інфекційними хворими, існують протипоказання щодо прийому ВІЛ-позитивних жінок.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

СТРИЖАК О.В. Однак хворі на ВІЛ потребують додаткового інфекцій­ного контролю, і ВІЛ-позитивні жінки можуть перебувати разом з іншими жін­ками, вони не становлять загрози для інших жінок при спільному перебуванні.

Також, як зазначила пані Ірина, зміни до наказу МОЗ, які ми вже третій рік вимагаємо внести, нарешті зараз подані, і в наказі Міністерства охорони здо­ров’я № 579 буде виключено протипоказання до отримання послуг допоміжних репродуктивних технологій ВІЛ-позитивними жінками. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова народного депутата України, співголову міжфрак­ційного депутатського об’єднання «Рівні можливості» пані Марію Іонову. Підготуватися Юлії Кондур.

 

ІОНОВА М.М., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, партія «Блок Петра Порошенка»). Доброго дня, шановна пані голово! Шановні учасники та учасниці парламентських слухань! Я маю честь виступати від імені міжфракційного депутатського об’єднання «Рівні можли­вості». Дійсно, як уже зазначали промовці, у фокусі нинішніх парламентських слухань – гострі питання, які не обговорювалися протягом 25 років ні урядов­цями, ані парламентаріями. Проте ви також маєте бачити, що ситуація зміню­ється, і ви також є агентами цих змін, за що я вам дуже дякую. Хотілося б ще більше уваги засобів масової інформації до даної тематики, це нам вкрай необхідно.

Наше МФО визначило своєю місією покращення становища жінок у су­спільстві, забезпечення гендерної рівності в усіх сферах суспільно-політичного життя. Завдяки народним депутатам і народним депутаткам, представникам громадських організацій, нашим міжнародним партнерам багато що вдалося реалізувати. Це і ухвалення законів про квотування на місцевих виборах, і за­безпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях. Депутати об’єднання домоглися розширення переліку бойових посад для жінок, а також скасування наказів Міністерства охорони здоров’я, які забороняли жінкам понад 450 професій і робіт.

Важливим кроком на шляху боротьби із насильством, як зазначала пані Іванна, стало прийняття законів України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньо­му насильству та боротьбу з цими явищами» та «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Але ми вважаємо, що зупинятися на цьому не може­мо, не маємо права, і маємо вимагати ратифікації Стамбульської конвенції.

Одним з пріоритетів роботи нашого об’єднання є також посилення ролі жінок в економічній сфері, запровадження гендерно-орієнтованого бюджету­вання на всіх рівнях, включно з державним бюджетом України.

Хотіла б також зазначити, що, дійсно, вагомим для нас досягненням стало призначення координатора з цих питань на рівні віце-прем’єр-міністра. І ми дуже дякуємо всьому уряду, ми бачимо призначення і Урядового уповнова­женого з питань гендерної політики, бачимо, що цей «вірус» поширюється і че­рез чоловіків. Ми дуже дякуємо, що є представники уряду, заступники міністрів, які більше розуміють і, скажемо так, вже усвідомлюють дану тематику. Якщо раніше це було «хіба хочеш  – мусиш», зараз це вже трошки по-іншому. І я також вважаю досягненням проведення Українського жіночого конгресу та регіо­нальних жіночих конгресів.

Дуже мало часу, але дуже багато є про що сказати, зокрема щодо економіки. Ми з вами знаємо, і сьогодні вже говорили про це, що розрив у доходах чоловіків і жінок становить 22 %, а в деяких економічних сферах сягає 40 %. Щодо пенсій за віком розрив зростає до 30 %. І це наше завдання – змінювати ситуацію.

Також те, що стосується внутрішньо переміщених осіб…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

ІОНОВА М.М. …парламентом прийнято пакет законодавчих актів, проте таких дій мало, ми будемо й далі працювати.

Наші спільні завдання – виконати рекомендації, викладені в заключних зауваженнях Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок про виконан­ня CEDAW, зокрема забезпечити парламентський контроль, посилити реаліза­цію державних програм і стратегій, ратифікувати Стамбульську конвенцію, забезпечити політичне представництво жінок (тобто квоти на парламентських виборах), запровадити гендерно-правову експертизу та подолати дискримінацію жінок на ринку праці.

І хочу завершити свій виступ словами Іоанна Павла ІІ: «Не бійтеся!» Ви всі є рушійною силою цих змін. Як сказала Гілларі Клінтон: «Ми ще не розбили цю скляну стелю, але одного разу це хтось зробить». Ми вже пробили в ній велику тріщину. Дякую вам (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую дуже.

Запрошую до слова президента Міжнародної благодійної організації «Ромський жіночий фонд «Чіріклі» пані Юлію Кондур.

А тим часом просто хочу сказати, бо мені щоразу, коли я веду парламентські слухання, серце кров’ю обливаєтеся. Парламентські слухання проводяться наче для того, щоб почути людей, які прийшли на парламентські слухання, але завжди так виходить, що першу годину чомусь виступають ті, які мали б слухати, а не говорити. І я щоразу звертаюся до комітету і до керівників органів державної влади, щоб вони були тут і слухали, а виступали в кінці. Інколи мені це вдається зробити разом із комітетом, але цього разу я пізно дізналася про проведення парламентських слухань і ось зараз читаю ще раз перелік людей, які мали б виступити… Це фантастичні жінки і чоловіки, які, напевно, мають що сказати. І, на жаль, ми не всіх зможемо почути.

Прошу, пані Юліє.

 

КОНДУР Ю.Д., президент Міжнародної благодійної організації «Ромський жіночий фонд «Чіріклі». Дякую. Шановні народні депутати, учасни­ки та учасниці парламентських слухань! Для мене велика честь – представляти ромських жінок у Верховній Раді України. Передовсім я хочу подякувати народному депутату Ірині Сусловій за її роботу, за захист прав ромських жінок.

На жаль, більшість ромських жінок по всій Україні стикаються з декіль­кома формами дискримінації за гендерним фактором та етнічним походженням, що виштовхує їх на задвірки суспільства. Низький рівень освіти, високі показ­ники безробіття і обмежені можливості щодо зайнятості позбавляють ромських жінок і дівчат реальних можливостей для інтеграції в суспільство, до повної участі в його житті. Відсутність особистих документів обмежує можливість до­ступу багатьох ромських жінок та дівчат до освіти, охорони здоров’я, зайнятості та інших супутніх послуг. Проблема доступу до медичної допомоги часто зумов­лена відсутністю документів (паспорта, реєстрації), та браком коштів на оплату медичних послуг, придбання лікарських засобів. Донедавна в місті Ужгороді в лікарнях існували окремі палати для ромів, але спільними зусиллями депутат­ки Ірини Суслової, «ООН Жінки» та депутатами Ужгородської міської ради це питання вирішено.

Конфлікт на сході України викликав серйозну стурбованість з приводу порушення прав людини. За даними Коаліції ромських неурядових громадських організацій України, з квітня 2018 року відбулося вісім нападів на ромські по­селення в різних областях України, зокрема у Києві, Харкові, Тернополі, Львові та Береговому. Загалом понад 150 ромів стали жертвами нападів, включаючи жінок і дітей, були жахливі випадки зі смертельними наслідками.

Забезпечення прав і можливостей ромських жінок та дівчат, у тому числі щодо участі у прийнятті рішень та політичної участі, має важливе значення для досягнення в державі рівності та зміцнення демократичного суспільства Украї­ни. Тому важливо продовжувати систему і всебічну роботу з покращення стано­вища ромських жінок і дівчат, щоб досягти повного забезпечення їхніх прав та реальної рівності чоловіків і жінок.

У нас є рекомендації, які я не встигаю зачитати, тому передам їх до комітету.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

КОНДУР Ю.Д. На завершення хочу сказати, що, вирішуючи питання ромських родин, ми вирішуємо питання 400 тисяч ромів, які проживають в Україні. Дякую вам за увагу і сподіваюся, що народні депутати прислухаються до наших рекомендацій і в подальшому будуть працювати на благо всіх нас. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую дуже.

Запрошую до слова пані Тетяну Фулей, начальника відділу науково-методичних досліджень проблем судочинства Національної школи суддів України. Підготуватися пані Галині Скіпальській.

 

ФУЛЕЙ Т.І., начальник відділу науково-методичних досліджень проблем судочинства Національної школи суддів України. Шановна пані головуюча! Пані та панове! Як сказав на початку сьогоднішніх парламентських слухань Голова Офісу Ради Європи в Україні пан Мортен Енберг, дуже важливо, щоб жінки з вразливих соціальних груп мали доступ до правосуддя. Дозвольте кілька хвилин присвятити саме цій проблемі – проблемі доступу жінок до правосуддя.

У Рекомендації Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок № 33 «Загальна рекомендація щодо доступу жінок до правосуддя» (CEDAW/C/GC/33) наведено шість взаємопов’язаних важливих компонентів, які, на думку комітету, є необхідними для забезпечення доступу до правосуддя, а саме: можливість захисту в судовому порядку, надання засобів, наявність, доступність, добра якість та підзвітність судової системи.

Далі у цьому документі є конкретні поради державам-членам (а Україна є державою – членом Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, і в матеріалах парламентських слухань є заключні зауваження до восьмої періодичної доповіді України, на виконання яких, пані віце-прем’єр-міністр на цьому наголошувала, у вересні цього року уряд затвердив національний план дій) щодо підвищення доступу до правосуддя, зокрема ті, які може виконати парламент.

Наприклад, пунктом 15-А рекомендовано забезпечити включення та визнання прав і відповідного правового захисту до законодавства з метою вдосконалення ґендерної чутливості судової системи. Це повноваження Верхов­ної Ради. Але це передбачає прийняття не лише окремих базових чи рамкових законів, таких як Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливо­стей  жінок і чоловіків» чи Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», чи законів, що регулюють правовий статус окремих вразливих соціальних груп – осіб з інвалідністю, осіб, які постраждали від торгівлі людьми чи домашнього насильства, а й внесення змін до кодексів, зокрема процесуальних. Необхідно пам’ятати, що суди керуються насамперед кодексами. Це перегукується, зокрема, з рекомендацією 15-G щодо тягаря доведення.

Варто пам’ятати, наприклад, що зміни до статті 60 Цивільно-процесу­ального України були внесені лише через півтора року після прийняття Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», що уне­можливлювало належний розгляд скарг про дискримінацію та ефективний захист порушеного права протягом цього часу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

ФУЛЕЙ Т.І. Наприклад, положення щодо судових витрат вразливих соціальних груп мають бути включені до Закону України «Про судовий збір», а не до інших нормативно-правових актів. Те саме стосується законодавства про правову допомогу. Це зробить інструменти доступу справді дієвими, а не теоретичними та ілюзорними. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова виконавчого директора Міжнародного благодійного фонду «Українська фундація громадського здоров'я» пані Галину Скіпальську. Підготуватися Людмилі Клєбановій.

 

СКІПАЛЬСЬКА Г.Б., виконавчий директор Міжнародного благодійного фонду «Українська фундація громадського здоров'я». Доброго дня, шановні народні депутати та учасники парламентських слухань! Насильство стосовно жінок, зокрема домашнє насильство, – це одна з форм порушення прав людини. Водночас воно є і видом дискримінації, оскільки позбавляє постраждалих жінок гідності та впевненості щодо рівності їхніх прав і прав чоловіків.

Громада та органи влади в Україні, на жаль, не завжди серйозно сприйма­ють пережите жінками насильство. Особливо ця проблема не сприймається громадами, коли сім’я чи жінка має додатково ще й інші проблеми, наприклад, наркозалежність, ВІЛ-інфекцію, конфлікт із законом, переселена чи просто проживає в сільській місцевості, має інвалідність сама жінка чи її дитина.

В Україні після скорочення у 2014 році 12 тисяч фахівців соціальної роботи, які надавали послуги в громадах, громадяни із вразливих соціальних груп та їхні родини, фактично, залишилися без допомоги. Серед надавачів послуг на місцях у нас були лише центри соціальних служб у складі трьох-чотирьох працівників, більшість із них без транспорту. Така критична ситуація призвела до розвитку надання послуг недержавним сектором – громадськими і міжнародними організаціями.

Так, з 2015 року за підтримки Міністерства соціальної політики, Фонду народонаселення ООН, пізніше ЮНІСЕФ та 12 обласних державних адміністра­цій ми почали опрацьовувати нові форми і моделі надання послуг жінкам, по­страждалим від насильства. Були впроваджені, а пізніше законодавчо закріплені типовими положеннями перші спеціалізовані послуги для таких жінок на рівні громад – мобільна бригада соціально-психологічної допомоги та послуга при­тулку для жінок, постраждалих від насильства.

На сьогодні функціонують 49 мобільних бригад у 12 областях України, які з 2015 року виявили 42 тисячі випадків насильства.

За кошти донорів з 2016 року створені і функціонують сім притулків у семи областях, в яких за два роки отримали допомогу 277 жінок та 240 дітей. Проте, як вже говорили інші промовці, цього абсолютно недостатньо.

Хочу зазначити, що на сьогодні всі ці послуги у 12 областях надаються за кошти проектів та донорів. Однак для виконання завдань, окреслених у за­конодавстві, саме місцева влада має забезпечити створення таких спеціалізо­ваних служб у своїх районах, громадах, їх функціонування, доступність та фінансування з місцевих бюджетів. Ми вже маємо добрі приклади такої інсти­туалізації, наприклад, у Харкові, Кривому Розі, соціальна квартира у Києві.

Також хочу додати, що важливо говорити не лише про надання соціально-психологічних послуг, послуг з реабілітації чи працевлаштування жінок, важли­во говорити про розширення мережі, що надає якісні послуги. Повноцінними партнерами державних органів у цій сфері є неурядові організації, представників багатьох із яких я бачу сьогодні в цій залі. Хочу підкреслити важливість со­ціального замовлення послуг у тих, хто їх може надавати жінкам якісно.

Хочу також сказати про необхідність створення повної моделі реагування та надання допомоги постраждалій від насильства жінці – від виявлення вчи­телем, поліцією, медиками чи просто сусідом до реагування мобільної бригади та інших служб, надання притулку, роботи з кривдником. Для цього потрібні міжвідомча взаємодія та визначений алгоритм дій на рівні кожної громади і в кожному конкретному випадку. Роботи у всіх нас, тут присутніх, дуже бага­то, і ми розуміємо, що громадські організації є, власне, рушіями цих змін на рівні громад.

І останній меседж до жінок: будьте сильними і не мовчіть про насильство. Знайте, що є ті, хто може вам допомогти. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова голову правління громадської організації «Все­українська рада жінок-фермерів» пані Людмилу Клєбанову. Немає? На жаль, ми не можемо чекати.

Запрошую до слова народного депутата України, члена депутатської фракції політичної партії «Опозиційний блок» пані Наталю Королевську. Прошу.

 

КОРОЛЕВСЬКА Н.Ю., член Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення (загально­державний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Опозиційний блок»). Доброго дня, шановні колеги, шановні жінки! Сьогодні в цьому залі зібралися красиві, сильні жінки-лідери. Нині дуже модно і в нашій країні, і загалом у світі говорити про роль жінок, і це означає, що м’яч, як кажуть, на нашій половині поля. І те, як ми скористаємося цією ситуацією, починаючи від захисту прав жінок, які потрапили у складні життєві обставини, до посилення ролі жінок у миротворчих процесах, чи примусимо чоловіків-парламентаріїв прийняти рішення, які нарешті запровадять адекватний квотний принцип, завдяки якому присутність жінок у парламенті та у владі буде збалансована, залежить, шановні жінки, від нас.

Прикро, що сьогодні до вразливих соціальних груп населення можна віднести велику кількість українських жінок, і про це тут багато говорили. Водночас жінки є надією України. Ми, жінки, об’єднуємо Україну.

Жінки народжують та виховують дітей, йдуть на передову та служать в армії, відправляють на захист країни своїх синів, виконують роботу щодо забезпечення функцій держави у зоні бойових дій, працюють у соціальних службах, школах, дитячих садках, у відділеннях поштового зв’язку. Хоч якої життєво та соціально значущої сфери життя торкнися, де є відповідальність за людей, де потрібно працювати, – там працюють переважно жінки. Там, де треба керувати та ділити гроші, у нас працюють переважно чоловіки. Не є таємницею, що у жінок відповідальність за дітей, родину та загальний добробут набагато вища, ніж у чоловіків. Виходить, з одного боку, сьогодні потрібно жінок захищати та підтримувати, а з другого – треба надавати їм більше можливостей для впливу на процеси, а головне – не заважати.

І у нас є прецедент, коли жінки-парламентарії, які є представниками різних політичних сил, змогли об’єднатися в міжфракційне депутатське об’єднання «Жінки, мир, безпека» і 5 жовтня зібрати на Kyiv Global Summit під одним дахом чоловіків – політиків з протилежними поглядами та позиціями. Це було вперше, і нам вдалося налагодити конструктивний діалог. Було створено робочу жіночу платформу…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

КОРОЛЕВСЬКА Н.Ю. Я дуже сподіваюся, що ми скористаємося цим шансом. Жінки можуть відкласти в бік те, що сьогодні роз’єднує, стати над політикою, над амбіціями і об’єднати свої зусилля для вирішення найважли­віших питань в Україні. Вірю у вас. Вірю в те, що у нас точно все вийде. Вірю в Україну! Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова пані Майю Босніч, керівницю проекту «Гендерне бюджетування в Україні». Підготуватися Тетяні Дурнєвій.

 

БОСНІЧ М., керівниця проекту «Гендерне бюджетування в Україні». Добрый день! Во-первых, эта трибуна не совсем предназначена для людей маленького роста, поэтому, может быть, стоит подумать об этим и в перспективе что-то сделать.

Здравствуйте, уважаемые народные депутаты и депутатки! Уважаемые участницы и участники парламентских слушаний! Прежде всего, как руководи­тельница проекта «Гендерное бюджетирование в Украине», который финанси­руется Швецией, за эти три минуты (сейчас уже полторы минуты) я хочу привлечь ваше внимание к гендерно-ориентированному бюджетированию. Это инструмент, который может обеспечить как гендерное равенство, так и более высокую эффективность бюджетных расходов. Это инструмент, позволяющий увидеть все те группы, о которых говорили предыдущие выступающие. Бюд­жет – это экономический инструмент, но в то же время он очень политический, бюджетные решения влияют на жизнь всех нас. Это значит, что без гендерной перспективы мы не можем принять правильное бюджетное решение.

Наш проект «Гендерное бюджетирование в Украине» работает совместно с Министерством финансов Украины. Я хочу поблагодарить Министерство финансов, которое уже пять лет пытается внедрить гендерное бюджетирование в Украине.

Что это значит? Сердце гендерного бюджетирования – гендерный анализ, это анализ именно бюджетных программ, программ, которые финансируются из бюджета и влияют на все те сферы, о которых мы сейчас говорим. Гендерный анализ помогает понять влияние бюджетных программ, кто бенефициар, а кто не бенефициар. Хочу напомнить, что все наши бюджетные программы согласно Бюджетному кодексу Украины, исходя из принципов справедливости и равного доступа, должны быть направленны на всех. К сожалению, это происходит не всегда. Гендерный анализ помогает понять, насколько эффективно, действенно и, самое главное, справедливо реализуется бюджетная программа.

В течение последних пяти лет (это достаточно продолжительный период) ваши коллеги и «колежанки», работающие на государственном, областном уровнях, на уровне громад, проводят такой гендерный бюджетный анализ. Они уже провели гендерный бюджетный анализ 100 программ, которые финанси­руются из бюджета. По каждой из этих программ есть гендерный разрыв.

Хочу подчеркнуть: гендерное бюджетирование уже существует в Украине, пожалуйста, пользуйтесь этим инструментом. Это первое.

Второе. С помощью гендерного бюджетирования вы можете понять, где де-факто существуют гендерные разрывы, изучить их причины и последствия, но самое главное – вы можете сделать бюджетные программы более результа­тивными. И это показано через эту систему.

Последнее, что хочу сказать. Без внесения изменений в Бюджетный ко­декс  и бюджетное законодательство Украины существует риск того, что эта программа будет реализована только в виде эксперимента. Нам необходимо институализировать гендерное бюджетирование, чтобы оно работало и дальше. Спасибо большое (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова керівника громадської організації Громадський холдинг «Група впливу» пані Тетяну Дурнєву. Підготуватися Наталії Оніщенко.

 

ДУРНЄВА Т.В., керівник громадської організації Громадський холдинг «Група впливу». Доброго дня! Громадський холдинг «Група впливу» звертає увагу народних депутатів на обмежений доступ внутрішньо переміщених жінок до прийняття рішень, до голосування, до участі в локальній демократії та управлінні державними справами у громадах, до яких вони переселилися.

Залученість внутрішньо переміщених жінок до прийняття рішень та без­перешкодна участь у виборах всіх видів зменшує рівень конфліктності у нових громадах, сприяє інтеграції та соціальній згуртованості, а також підвищує від­повідальність влади та є інструментом довгострокових рішень щодо розв’язання проблем внутрішньо переміщених осіб.

Саме жінки значно частіше звертаються до органів влади та органів місцевого самоврядування, що підтверджують результати соціологічного дослід­ження, проведеного на замовлення ПРООН серед внутрішньо переміщених осіб. Помітні також значно більше навантаження саме на жінок – внутрішньо перемі­щених осіб щодо виховання неповнолітніх дітей, перебування у більш економіч­но вразливому стані щодо залежності від соціальних виплат, менша доступність інформації про порядки та процедури для вирішення питань, які найчастіше виникають у внутрішньо переміщених осіб.

Ми надзвичайно стурбовані тим, що парламент України ігнорує міжнарод­ні стандарти та Конституцію України.

Відповідно до статті 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права «кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації… і без необґрунтованих обмежень право і можливість:

а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників;

b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голо­суванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців».

Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи «Гуманітарні наслідки війни в Україні» від 23 січня 2018 року також закликає українські органи влади «створити механізми забезпечення права голосувати внутрішньо переміщеним особам на всіх виборах, у тому числі на місцевому рівні».

Згідно з дослідженням Міжнародної фундації виборчих систем, 37 % внутрішньо переміщених жінок відчувають себе активними членкинями нових громад, а 48 % кажуть, що для них принципово важливо голосувати на місцевих виборах за новим місцем проживання.

Для забезпечення права голосу в місцях фактичного проживання та з урахуванням особливих потреб внутрішньо переміщених осіб Громадським холдингом «Група впливу» спільно з Громадянською мережею «Опора» та Міжнародною фундацією виборчих систем розроблено проект Закону України про внесення змін до деяких законів України щодо виборчих прав внутрішньо переміщених осіб та інших мобільних всередині країни громадян (№ 6240), по­кликаний забезпечити механізми реалізації виборчих прав внутрішньо перемі­щених осіб на місцевих виборах. Відокремленість внутрішньо переміщених жінок від політичних процесів та прийняття рішень є серйозним викликом для країни, в якій триває війна. Закликаю народних депутатів терміново розглянути і прийняти законопроект № 6240. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова доктора юридичних наук, професора, завідувача відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького пані Наталію Оніщенко. Підготуватися Світлані Ткалі.

 

ОНІЩЕНКО Н.М., завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Шановні пані головуюча, народні депутати, представники громадських організацій, мої колеги науковці! Мені хотілося б розпочати свій виступ з констатації того, що конструкція гендерної рівності визначається станом захищеності прав людини. На жаль, при максимізації обговорення прав людини в усіх форматах і сферах ми спосте­рігаємо мінімізацію дійсно живих, діючих і захищених прав. Гендерні права не є винятком.

Гендерні дослідження, безумовно, можуть проводитися під різними кутами зору і мати соціальний, економічний, політичний і науковий сенс. Як представниця наукового загалу я буду говорити з позиції наукового чинника.

Отже, вразливі групи жінок. Шановні колеги, мені хотілося б зараз сказати про внутрішньо переміщених жінок і дівчат. Я думаю, що, попри необхідність захисту багатьох їхніх прав, саме право на адекватний доступ до медичної допомоги є надзвичайно важливим. Чому ми сьогодні не говорили про євро­пейський досвід? Хартія основних прав Європейського Союзу від 2000 року у  статті 2 встановлює право на цілісність особи. Це якісні медичні послуги, зокрема якісні ліки і щеплення. Шановні, ніяких секонд-хендів у медицині бути просто не може! (Оплески). Дякую.

Ромські жінки. Ви знаєте, нещодавно я прочитала емоційний пост, в якому йшлося про те, що багато ромських жінок живуть у паралельних світах. Думаю, тут треба попрацювати нам, науковцям, і попрацювати в фокусі громадянського суспільства, тому що ні паралельних світів, ні паралельних суспільств не буває. Авторитетну думку тут повинно висловити саме громадянське суспільство.

Жінки, які проживають у сільській місцевості. Так, є міжрегіональні відмінності економічного, психологічного і соціокультурного значення. Ми, науковці, завжди кажемо з тієї позиції, що треба посилити лекторії і лекції. Шановні, але освіта як процес і освіченість як результат – доволі різні речі. Освіченість повинна бути такою, щоб надати жінкам можливість виступати на всіх рівнях, брати участь у громадському житті, щоб була врахована їхня думка.

І всім нам необхідне гендерне законодавство, що відповідатиме міжнарод­ним нормам, євростандартам і цивілізованим формам. Тому що коли йдеться про права людини, другорядних прав не буває, всі права – доленосні. Успіхів нам усім! (Оплески). Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Зараз я запрошую до слова президента Благодійного фонду «Надія та довіра» пані Світлану Ткалю. І пані Людмила Клєбанова повернулася до залу, так? Ми зможемо послухати її виступ наступним.

 

КОРНІЄНКО Г.В., фахівчиня з адвокації благодійної організації Всеукраїнське об’єднання наркозалежних жінок «Вона». Доброго дня! На жаль, Світлана Ткаля захворіла, тому сьогодні від її імені буду виступати я, фахівчиня з адвокації мережі «Вона».

Я хочу поговорити про жінок, які живуть з наркозалежністю. Зазвичай це група жінок, які множинно дискримінуються, це група жінок, якої непомітно. Тобто ми знаємо, що вони десь є, ми їх якось уявляємо, але ми не розуміємо, що вони можуть їхати з нами у громадському транспорті, сидіти поруч, і ви ніколи не дізнаєтеся, що ця жінка живе з наркозалежністю. Наразі доведений спосіб лікування наркозалежності – замісна підтримувальна терапія, яка широко вико­ристовується в усьому світі.

Ми ж маємо у Сімейному кодексі України підставу позбавлення батьківських прав – якщо батьки «є хронічними алкоголіками або наркоманами» (пункт 4 частини першої статті 164). У Міжнародному класифікаторі хвороб такого захворювання немає, не буває хронічних наркоманів. Існують опіоїдна та інші види наркозалежності, які успішно лікуються. У нас такий «діагноз» вста­новлюють судді, позбавляючи жінку батьківських прав, і цим можуть маніпу­лювати її родичі. Це перше.

Друге – порушення репродуктивних прав. Через те, що деякі лікарі в деяких лікарнях, жіночих консультаціях і пологових будинках недостатньо освічені, коли до них приходить жінка з наркозалежністю, їй зазвичай рекомен­дують або зробити аборт, або пройти детоксикацію. Детоксикація – це абсти­нентний синдром, який шкодить і матері, і дитині.

Третє. Жінки з наркозалежністю не отримують належної допомоги від поліції, якщо вони потрапляють у ситуацію гендерно-обумовленого насильства, домашнього насильства. Натомість їх «беруть у розробку» з приводу нарко­залежності і з приводу наркотичних речовин. Тобто їхнє становище ще погіршується.

Які пропозиції? Національній поліції – ініціювати включення до програ­ми  підготовки особового складу розширеної інформації щодо особливостей гендерно-обумовленого та домашнього насильства стосовно жінок, які живуть з наркозалежністю.

Верховній Раді – ініціювати перегляд формулювання пункту 4 частини першої статті 164 «Підстави позбавлення батьківських прав» Сімейного кодексу України. Уявіть, всі підстави – це якась жорстока поведінка батьків стосовно дітей, а тут – діагноз, який зараз взагалі не діагноз.

Міністерству охорони здоров’я – ініціювати інформаційно-просвітницьку кампанію для лікарів жіночих консультацій та пологових будинків щодо особ­ливостей ведення вагітності та пологів у жінок, які живуть з наркозалежністю, та розроблення клінічних рекомендацій або клінічних настанов щодо ведення вагітності і пологів у жінок, які вживають психоактивні речовини. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова голову правління громадської організації «Всеукраїн­ська рада жінок-фермерів» пані Людмилу Клєбанову. Прошу. Підготуватися Людмилі Фурсовій.

 

КЛЄБАНОВА Л.Г., голова правління громадської організації «Всеукраїнська рада жінок-фермерів». Доброго дня! Вітаю всіх присутніх у цьому залі від імені громадської організації «Всеукраїнська рада жінок-фермерів»! Я впевнена, що нас усіх об’єднує одна спільна мета – відкрити дорогу сільським жінкам, жінкам України до прийняття рішень на всіх рівнях, для того щоб наше життя стало кращим. У цьому залі сьогодні дуже багато сільських жінок, які приїхали з різних куточків нашої держави. Звичайно, вони приїхали для того, щоб поспілкуватися зі своїми народними депутатами. На жаль, їх майже немає в залі. Сподіваюся, що всі проблеми, які ми тут пору­шуємо, все-таки будуть донесені до них.

Хочу нагадати, що сьогодні ми зібралися тут з нагоди Міжнародного дня сільських жінок, який вся світова спільнота відзначає 15 жовтня. Це свято встановлено Організацією Об’єднаних Націй, тому що сільські жінки виробля­ють 80 % всіх продуктів харчування у світі, вони становлять 43 % робочої сили в сільському господарстві, але мають у приватній власності лише 1 % землі.

Як стверджує Програма розвитку ООН та відзначено в Цілях сталого розвитку, без сільських жінок неможливо розв’язати три основні проблеми сьогодення – забезпечення безпечності харчування, виконання продовольчої програми кожної держави, подолання бідності і голоду. Тому Організація Об’єд­наних Націй закликає всі уряди надавати всіляку допомогу сільським жінкам, передовсім щодо доступу до таких ресурсів, як земля і як фінанси.

В Україні 60 мільйонів гектарів землі, але, на жаль, на сьогодні отримання землі – це та проблема, з якою стикаються всі мешканці нашої держави. Всеукраїнська рада жінок-фермерів більше 20 років бореться за право стати господарем на своїй землі. Однак сьогодні проблему мають всі, хто мешкає в селі, всі, хто має будинки, бо не можуть їх оформити, тому що немає генпла­нів, а якщо немає генплану, то ніхто не може стати власником будівель, яким по 50 років, не може розвивати свій бізнес.

На жаль, дуже мало часу, тому я хочу внести пропозицію, щоб у Верхов­ній Раді був утворений комітет чи комісія у справах сільських жінок.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

КЛЄБАНОВА Л.Г. І щоб у нашій державі згідно з вимогами ООН всі, хто працює на землі, отримали її безоплатно, тому що земля повинна належати не тим, хто має великі гроші, а кожному громадянину України. Тоді люди не виїжджатимуть за кордон на заробітки, а працюватимуть тут, на землі. Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова експерта Всеукраїнського громадського об’єднання «Національна асамблея людей з інвалідністю» пані Людмилу Фурсову. Підготуватися Ганні Маляр.

 

ФУРСОВА Л.Г., експерт Всеукраїнського громадського об’єднання «Національна асамблея людей з інвалідністю». Доброго дня, шановні учасники та учасниці парламентських слухань! Щиро вдячна за можливість розповісти про дискримінацію жінок з інвалідністю, зокрема про основні проблеми жінок з порушенням зору. Насправді, наводячи певні приклади, досить складно гово­рити про масштаби проблеми, оскільки, як вже сказали, немає статистичної ін­формації щодо жінок з інвалідністю, тим паче щодо жінок з порушенням зору.

Насамперед хочу привернути вашу увагу до такого явища, як стереотипи, оскільки зі стереотипів починається дискримінація. Якщо лікар абсолютно впевнений, що жінка з інвалідністю може народити лише дитину з інвалідністю, то він усіляко буде її запевнювати в тому, що дитини треба позбутися. Якщо медичний персонал впевнений, що мама з порушенням зору не може доглядати за своєю дитиною, вони все зроблять для того, щоб спілкуватися тільки з роди­чами, а не безпосередньо з мамою. Якщо працівники соціальних служб впевнені, що мама з інвалідністю не зможе доглядати за своєю дитиною, вони все зроб­лять для того, щоб перешкоджати у вихованні такої дитини.

Ще одне не менш важливе питання – залежність жінок з інвалідністю. Сьогодні вже багато говорили про проблеми, пов’язані з доступністю, точніше, з  недоступністю, з відсутністю послуг на місцях, з відсутністю засобів реабілітації.

Знову-таки, навіть у цій групі жінок ситуація буде кардинально відрізнятися, якщо говорити про молоду дівчину, яка проживає в місті, і про жінку старшого віку, яка проживає в сільській місцевості, про їхні можливості. Відповідно і рівень дискримінації буде значно відрізнятися.

Якщо говорити про залежність, то варто згадати і проблему насильства, оскільки що більше людина залежна від оточуючих, то більша ймовірність, що вона зазнає насильства. Ми говоримо про те, що жінки з інвалідністю можуть зазнавати насильства, але складно стверджувати, що всі аспекти цього питання враховані в законодавстві.

Наприклад, документами ООН визначено форми насильства, яких можуть зазнавати жінки з інвалідністю. Обмеження у використанні додаткових засобів пересування чи обмеження у використанні додаткових засобів спілкування – це також форми насильства. Уявіть, якщо незрячу жінку позбавити тростини, чи  стане вона більш залежною від оточуючих? Якщо у жінки з фізичними порушеннями відібрати інвалідний візок, чи стане вона більш залежною? Якщо у незрячої людини, яка користується допоміжними засобами на телефоні та комп’ютері, їх забрати, це обмежить її спілкування у світі.

І насамкінець у мене запитання: чи готові ми насправді, враховуючи всі ці питання, захистити жінок з інвалідністю від дискримінації? Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую вам.

Запрошую до слова кандидата юридичних наук, викладача Національної школи суддів України пані Ганну Маляр. Підготуватися Олені Харитоновій.

 

МАЛЯР Г.В., викладач Національної школи суддів України. Вітаю, пані і панове! Дякую ініціаторам цього заходу за надзвичайно важливий привід обговорити і донести до всього суспільства проблеми тих людей, які почасти не можуть самостійно захистити свої права.

Ув’язнені жінки є вразливою соціальною групою. І на відміну від жінок, які перебувають у місцях позбавлення волі, жінкам, які звільняються, практично не присвячені дослідження, громадськість активно не долучається до вирішення їхніх проблем. Тимчасом рецидив жіночої злочинності не лише в Україні, а й у світі потроху зростає. І попри те, що жінок у місцях позбавлення волі, безумовно, значно менше, ніж чоловіків, їх соціалізація після звільнення з місць позбавлення волі відбувається набагато складніше.

Проблеми соціальної адаптації жінок пов’язані з тим, що вони значно частіше, ніж чоловіки, відчувають соціальні наслідки перебування в місцях позбавлення волі. Жінки мають підвищену сугестивність, більш чутливі до умов тримання, тому умови відчуження, бідність предметного світу, ізоляція і сенсор­на депривація, скупченість у місцях позбавлення волі справляють на жінок більший вплив, ніж на чоловіків.

За результатами досліджень, проведених не лише в Україні, а й в інших державах, жінки швидше десоціалізуються в місцях позбавлення волі, швидше руйнуються їхні соціальні зв’язки, вони частіше втрачають сім’ю. Що ж до українських реалій, то 56 % жінок у місцях позбавлення волі просто не мають тривалих побачень із своїми родинами, з дітьми, з чоловіками. Вони втрачають навички роботи і просто не мають куди повертатися після відбуття покарання. Проблема жінок, на відміну від чоловіків, полягає в тому, що вони не зберігають сім’ю, практично вони опиняються на вулиці.

Тому якщо говорити про жінок, які відбули покарання, держава мусить забезпечити їм бодай на перші місяці місце проживання. Тому що найбільша вірогідність рецидиву – протягом трьох – шести місяців після відбуття покарання.

І ми повинні вирішити, сьогодні вже про це говорили, проблему довічного позбавлення волі жінок. Адже там перебувають жінки репродуктивного віку, вони можуть народжувати. У нас вже є прецеденти, жінки створюють сім’ї…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

МАЛЯР Г.В. Тому питання потрібно вирішити.

І насамкінець я хочу передати в цю залу прохання жінок з місць позбавлення волі, які не мають фінансування для закупівлі засобів жіночої гігієни. Серед таких жінок 30 % не отримують допомоги від своїх родин, тому цим питанням повинна опікуватися держава. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо. Це справді питання просто людської гідності.

Запрошую до слова доцента Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого пані Олену Харитонову. Підготуватися Наталії Карбовській.

 

ХАРИТОНОВА О.В., доцент кафедри кримінального права Національ­ного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Доброго дня! Дякую за запрошення. Продовжуючи попередній виступ, я буду говорити про вразливість жінок, засуджених до позбавлення волі. Три речі, без яких сучасний цивілі­зований світ просто немислимий: право на повагу до людської гідності, права, пов’язані з жіночим здоров’ям, та правило надії.

Чому жінки в місцях позбавлення волі вразливі?

По-перше, вони потребують особливих санітарно-гігієнічних умов.

По-друге, жіноче здоров’я, вагітність, пологи, народження дітей вимага­ють турботи про створення спеціального середовища для цього.

По-третє, жінки, які опиняються в місцях позбавлення волі, втрачають сімейні зв’язки, родинні зв’язки, на відміну від чоловіків, фактично, вони втра­чають контакт із зовнішнім світом і після звільнення не можуть повернутися до нормального життя.

Право на повагу до людської гідності передбачає ставлення до людини з розумінням того, що колись вона вийде з-за ґрат і, можливо, стане вашим сусідом чи сусідкою. Тому сучасний тренд № 1 у світі – поворот від карального впливу на засуджених до реабілітаційного впливу.

Коли можливий такий перехід? Коли існує концепція здорової тюрми, що складається з чотирьох компонентів: безпека, умови тримання, корисна зайня­тість засуджених і менеджмент пенітенціарної установи. Ця система нормально працює, якщо ці чотири компоненти збалансовані. Коли відбувається перекіс у бік хоча б одного з компонентів, система не працює ефективно.

І тут важливий парламентський контроль за використанням бюджетних коштів, що виділяються на реформування пенітенціарної системи. Тому що, наприклад, у 2013-2017 роках було виділено 730 мільйонів на реформування тюрем, але з них лише 18 мільйонів спрямовано на покращення професійної підготовки засуджених. Тому парламентський контроль – дуже важливий інструмент.

Ще один момент. У липні 2016 року на розгляд Верховної Ради вне­сено  проект Закону України про превентивні і компенсаційні засоби у зв’язку з катуванням, нелюдським чи таким, що принижує гідність, поводженням або покаранням щодо засуджених та осіб, узятих під варту, та запровадження інсти­туту пенітенціарних суддів (№ 4936). У жовтні цей законопроект був розгля­нутий комітетом і після того його рух припинився.

Я думаю, що цей рух має бути відновлений, тому що Європейський суд з прав людини продовжує виносити рішення, визнаючи порушення Україною прав людини. Зокрема, у справі «Коновальчук проти України» визнано жорсто­ким поводженням відтермінування на тривалий строк лікування онкохворої заявниці в місцях позбавлення волі. У справі «Корнейкова та Корнейков проти України» встановлено порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з перебуванням заявниці в кайданах у поло­говому будинку.

І третій момент, про який я хочу сказати…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

ХАРИТОНОВА О.В. Днями Верховна Рада відхилила ветований Президентом Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м’яким покаранням». Згідно з мінімальними стандартами прав людини покарання має бути reducible (здатним до повернення). У державі має існувати прозорий механізм перегляду рішень про довічне позбавлення волі, можливість звільнення довічників. Це не означає, що кожен довічник буде звільнений, це означає, що у таких осіб зберігається право на надію, яке є основою людської гідності. Коли людина може надіятися, що рішення… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова директорку зі стратегічного розвитку Міжнародного благодійного фонду «Український жіночий фонд» пані Наталю Карбовську. Підготуватися Ірині Максимовій.

 

КАРБОВСЬКА Н.В., директорка зі стратегічного розвитку Міжнародного благодійного фонду «Український жіночий фонд». Шановна головуюча! Шановні учасники і учасниці парламентських слухань! Я хочу подякувати організаторам за можливість говорити сьогодні з цієї трибуни про тему, яку, погодьтеся, ми дуже часто обговорюємо в колі жіночих, феміністич­них організацій і активісток, але з високих трибун вона лунає вкрай рідко. Мушу погодитися з пані Майєю Босніч, що коли робили цю трибуну, про людей невеликого зросту – і жінок, і чоловіків – мабуть, не подумали. Незважаючи на те, що мене не дуже добре видно, сподіваюся, ви почуєте мій голос, бо я буду говорити насправді про важливу тему, про те, як жіночі організації можуть ефективно протидіяти дискримінації жінок з вразливих верств населення.

Світовий досвід свідчить про те, що для того, щоб ефективно запобігти і протидіяти дискримінації жінок з вразливих соціальних груп, необхідні такі засадничі речі. Передовсім необхідно, щоб виклики, з якими стикаються такі жінки, були видимі і доносилися до органів влади на різних рівнях. Крім того, дуже важливо, щоб ці жінки мали можливість самі пропонувати шляхи рішення проблем і подолання цих викликів, а не були лише суб’єктами. Саме ці завдання покликаний виконувати жіночий, феміністичний рух, який, власне, відстоює права жінок.

В Україні, на жаль, немає офіційної статистики про кількість жіночих або феміністичних громадських організацій. Український жіночий фонд, який я представляю, взявся збирати такі дані, і лише за словами «жінка», «фемінізм» або «гендер» у назві ми знайшли більше 600 організацій. Якщо порахувати ті організації, які є в наших базах даних, про які ми знаємо, що вони займаються жіночими питаннями, то їх більше 1,1 тисячі.

Ми говорили з організаціями про те, що важливо робити. Підсумовуючи результати обговорення, можу сказати, що для того, щоб ефективно працював жіночий рух у сфері подолання дискримінації жінок з вразливих груп населення, потрібні три засадничі речі.

Потрібно, щоб жіночі організації брали участь у формуванні державної політики, були залучені в робочі групи, які працюють над аналізом і розроб­ленням законодавства.

Потрібно, щоб громадські організації мали можливість отримувати державне соціальне замовлення. Ми й так надаємо соціальні послуги, то чому держава не платить нам за це і чому законодавство не сприяє?

І ще одна важлива річ – донорська допомога. Часто донори бачать у жіночих організаціях лише виконавців проектів і не питають нас на етапі розроблення стратегії…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

КАРБОВСЬКА Н.В. Тому потрібно, щоб жіночі організації були більш активно залучені до розроблення стратегії донорської допомоги. І держава, власне, може і повинна цьому сприяти. Отоді буде дотриманий всім відомий принцип «нічого для нас без нас». Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова голову громадської організації «Жіночий ресурсний центр» пані Ірину Максимову. Підготуватися Олександрі Голуб.

 

МАКСИМОВА І.Ю., голова громадської організації «Жіночий ресурсний центр». Доброго дня, шановні пані та панове! Дякую за можливість виступити сьогодні перед громадськістю, народними депутатами, представниками уряду. Мені дуже приємно, що порушуються проблеми жінок, які мали досвід перебування в місцях позбавлення волі. Знаєте, я з впевненістю можу сказати, що це одна з найбільш вразливих категорій громадян. Подумайте лишень: 99 % цих жінок належать до декількох дискримінованих груп – це і сільські жінки, і жінки, які хворі на інфекційні захворювання, жінки, які мають неповнолітніх дітей, одинокі жінки, ромські жінки, безпритульні, нарко- та алкозалежні жінки, ті, які потерпають від насильства в сім’ї, та інші. Сьогодні говорилося багато, але я хочу звернути увагу на дві локальні проблеми, тому що саме з них починаються проблеми глобальні.

У Кримінально-виконавчому кодексі України є стаття 141, яка дозволяє помістити дитину до трьох років у будинок дитини при виправній колонії. На сьогодні вже при трьох установах виконання покарань є дитячі будинки: Чорноморська виправна колонія № 74, Чернігівська виправна колонія № 44 та Кам’янська виправна колонія № 34. У двох колоніях створені умови для спільного проживання матері з дитиною.

Однак якщо дитина народжується в неволі, мати може помістити її в будинок дитини при виправній колонії, а якщо дитина народжена на волі, закон дозволяє це робити, але практики такої немає. Тобто немає механізмів, процедур, які дали б змогу матері зробити вибір. Це право матері, але дослід­ження, які ми провели, свідчать про те, що такі жінки не знають, що вони мають таке право, і дуже дивувалися, що така можливість у них була. У результати діти потрапляють у дитячі будинки – теж заклади неволі, місця неволі, де умови набагато гірші, ніж ті, які створені в місцях позбавлення волі.

Тому у мене запитання: чому дитину, народжену в колонії або тюрмі, можна помістити в будинок дитини, а ту, яка народилася на волі, не можна? Для дитини віком 3-4 роки не дуже важливо, де вона знаходиться, головне, щоб вона була поряд з матір’ю. Тому Міністерству соціальної політики, Міністерству юстиції необхідно розробити процедури, що дозволять матері зробити справед­ливий вибір.

Стаття 61 Кримінального кодексу України передбачає покарання у виді обмеження волі. Санкція цієї статті не дозволяє застосовувати його до жінок, які мають дітей віком до 14 років...

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

МАКСИМОВА І.Ю. Але такий вид покарання ще застосовується як пом’якшення. Тобто якщо жінка відбуває позбавлення волі, підходить термін, коли вона може отримати обмеження волі, пом’якшення режиму, але це немож­ливо зробити, бо вона має дитину віком до 14 років. Це явно дискримінаційна стаття, тому потрібно передбачити рекомендації, щоб були внесені відповідні зміни. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова голову громадської організації Ліга захисту прав жінок «Гармонія рівних» пані Олександру Голуб. Приготуватися Богдану Крикливенку.

 

ГОЛУБ О.А., голова громадської організації Ліга захисту прав жінок «Гармонія рівних». Доброго дня, шановна пані головуюча! Шановні учасниці та учасники парламентських слухань! У своєму виступі я хочу зосередити увагу на тому, як гендерна нерівність та дискримінація жінок із вразливих груп вмонто­вана в сучасний інформаційний простір, а саме звернути увагу на кілька тенденцій.

У вітчизняних медіа все ще переважає стереотипне зображення чоловіків і жінок. Крім того, в українському інформаційному просторі, надто в регіональ­них медіа, толерується і нормалізується проблема домашнього насильства. Коли мова йде про чутливі теми, також і в реальному житті, медіа продукують мате­ріали, що дискримінують жінок одразу за декількома ознаками, – за національ­ністю, віком, сімейним станом, походженням тощо.

Якщо говорити про доступ жінок до медіа як ресурсу, очевидно, що балансу не досягнуто в цій сфері. Станом на 2017 рік, жінки були героїнями матеріалів медіа втричі менше, ніж чоловіки. І в ролі експерток журналісти за­лучають жінок лише у 19 % випадків. Яку частку з цих експерток та героїнь становлять жінки з вразливих груп, взагалі не видається за можливе порахувати. Проте, аналізуючи медіа-ландшафт, можемо сказати лише про незначну частку ЗМІ, які надають можливість висловитися жінкам із вразливих груп. За нашими спостереженнями, мова йде переважно про представниць національних громад.

Повертаючись до статистики. За останній рік Ліга захисту прав жінок «Гармонія рівних» направила понад 450 скарг на різний аудіовізуальний матеріал і контент, що містить ознаки дискримінації, накладено 30 штрафів. Ми як представники громадського сектору хочемо відзначити певні позитивні зміни в цій сфері, зокрема, налагодження комунікації між громадським сектором, представниками органів державної влади та представниками медіабізнесу і журналістами.

Щодо пропозицій. Потребує удосконалення Закон України «Про рекламу» в частині визначення понять «дискримінаційна реклама» і «реклама, дискримі­наційна за ознакою статі», а також щодо покращення функціонування контроль­ного механізму, визначеного статтею 26, розширення прав споживачів реклами в частині звернення до суду у разі порушення їхніх прав.

Також потребує прийняття Кабінетом Міністрів України порядок накладення стягнень за порушення Закону України «Про рекламу» в частині дискримінаційної реклами вакансій. Я дуже прошу звернути на це увагу пані Федорович, тому що це якраз одна з компетенцій Міністерства соціальної політики.

Потребує удосконалення Закон України «Про телебачення і радіомов­лення» в частині накладення санкцій за порушення законодавства про телеба­чення і радіомовлення, а також доповнення статті 72 в частині переліку захищених ознак ознакою статі.

Сподіваюся, що сьогоднішні парламентські слухання відобразяться і в по­зитивних законопроектах, і в практиці, і консолідують громадськість. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова співзасновника громадської організації «Український інститут з прав людини» пана Богдана Крикливенка. Підготуватися Марії Берлінській.

 

КРИКЛИВЕНКО Б.В., співзасновник громадської організації «Україн­ський інститут з прав людини». Шановна пані головуюча! Шановні учасники та учасниці парламентських слухань! Передовсім дозвольте подякувати ініціаторам та організаторам сьогоднішніх історичних парламентських слухань, важливість яких ми ще навіть не усвідомлюємо, але згодом усвідомимо обов’язково. Я готував свій виступ на тему проблем множинної дискримінації жінок із враз­ливих груп, але попередні промовці висвітлили велику кількість проблем, що стосуються цієї частини суспільства.

Я хотів би привернути увагу до нашого залу на дану хвилину. Це унікальна ситуація! Зазвичай тут розподіл чоловіків і жінок пропорційно навпа­ки. Сьогодні із 744 зареєстрованих учасників лише 71 чоловік, тобто близько однієї десятої (Оплески).

Що стосується виступів. На жаль, тих, хто захотів взяти слово і говорити про проблему, яка є темою сьогоднішніх парламентських слухань, також не більше 10 % чоловіків.

У 1995 році в Пекіні, під час відомої промови Гілларі Клінтон щодо глобальних проблем дотримання прав жінок у світі, було велике здивування надзвичайно низькою участю чоловіків у тих слуханнях, їх було 30 %, а у нас сьогодні – близько 10 %.

На жаль, більшість чоловіків не розуміють, що протидія дискримінації – це і захист прав чоловіків. У цьому залі словосполучення «протидія дискримі­нації» та «гендерна рівність» часто сприймалися дуже вороже, що лише свідчить про великий обсяг роботи, відповідальність за яку ми маємо взяти на себе. Тому навіть у разі прийняття гарних документів, прогресивних рішень вони дуже часто залишалися деклараціями.

Жінки з числа ВПО, жінки, які проживають на окупованих територіях, жінки з інвалідністю, ромські жінки, жінки з ВІЛ/СНІД, сільські жінки та жінки похилого віку, інші категорії з вразливих соціальних груп – це все наші сестри, доньки, матері. Із усіх названих категорій я хотів би привернути вашу увагу, просив би хоч на хвилину задуматися про те, якої множинної дискримінації зазнають жінки, які проживають на окупованих територіях. Вони абсолютно беззахисні.

У нас, на жаль, кількість обов’язків жінок – більша, а реальний вплив на прийняття рішень – істотно менший, і це ключове, на чому я хотів би наголо­сити. Тому я бажаю щиро всім, щоб ми не лише говорили, а й переходили до активних дій, до залучення жінок до прийняття рішень на державному рівні. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова голову громадської організації «Інститут гендерних програм» пані Марію Берлінську. Підготуватися Ірині Славінській.

 

БЕРЛІНСЬКА М.С., голова громадської організації «Інститут гендерних програм». Вітаю, співгромадяни! Коли ми зрозуміли ступінь дискримінації жінок в армії, 2015 року ми започаткували великий адвокаційний проект «Невидимий батальйон». Як пам’ятаєте, тоді, у 2014-му, снайперок з числа жінок-добровольців оформлювали кухарками, артилеристок – прибиральниця­ми. Існували такі ще радянські заборони.

У рамках проекту було здійснено соціологічне дослідження, юридичні дослідження, сотні ефірів ЗМІ, знято навіть однойменний документальний фільм, який, до речі, став нашою потужною зброєю в інформаційній війні, його показано у Вашингтоні, Торонто, Нью-Йорку та в десятках інших міст світу. Цьому документальному фільму про наших дівчат на війні стоячи аплодували депутати канадського парламенту. За підтримки волонтерів і посольства США фільм вже побачили більш як у півсотні міст України.

Що ще нам вдалося зробити? Спільно з представництвом НАТО в Україні, «ООН Жінки», спільно з народними депутатками з МФО «Рівні можливості» вдалося досягти того, про що згадувала Марія Іонова, – частково відкрити пере­лік доступних військових посад для жінок. Спільно з Іриною Сусловою розроб­лено законопроект і вже прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях».

Що відбувається нині? За підтримки «ООН Жінки» ми проводимо гло­бальне дослідження потреб жінок-ветеранок, це теж вперше. Вперше відбулися установчі збори і створюється жіночий ветеранський рух. Триває адвокаційна кампанія. У нас на меті – виконання ряду пунктів, серед яких основні:

• відкритий та прозорий добір жінок і чоловіків у сектор безпеки та оборони за єдиним принципом – професіоналізму;

• відкрити всі посади в армії за прикладом найсильніших армій світу – США, Канади, Ізраїлю;

• відкрити повністю доступ до військової освіти;

• створити спільну державно-громадську систему моніторингу служби жінок, відслідковування випадків дискримінації;

• створити освітньо-реабілітаційні програми для дівчат-ветеранок;

• почати нарешті виконувати Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека».

І ще, я думаю, це важливіше. Ми всі тут усвідомлюємо, що проблема значно глибша, проблема системна. Здебільшого люди, які приймають закони в  цій залі, не розуміють навіть значення понять «гендер», «дискримінація», «вразливі групи», «рівні можливості». Ми, проактивна частина суспіль­ства – добровольці, волонтери, громадські активісти, українці всередині України та українці світу, – розуміємо, що насправді дискриміновані не лише жінки, дискриміновано все суспільство.

Кілька олігархічних кланів, захопивши управління, експлуатують і дискри­мінують нас усіх, вони щоденно крадуть у нас нашу країну. Саме тому кат поета Василя Стуса Медведчук досі вирішує ряд стратегічних питань у нашій війні. Саме тому родичі першого заступника голови Служби зовнішньої розвідки Семочка сплачують податки в Росії, а людина, яку звинувачують у безпосеред­ній організації вбивства майданівця Сергієнка, – Геннадій Бобов як народний депутат сидить у цій залі…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

БЕРЛІНСЬКА М.С. Тому від імені найактивнішої частини населення, від імені побратимів і посестер, активістів і волонтерів я хочу вперше з цієї трибуни офіційно вимагати: ми хочемо, щоб ви пішли. Переважна більшість депутат­ського корпусу – старі корупціонери. Ви сидите тут скликання за скликанням, вбиваючи все прогресивне, здорове й сучасне, у прямому сенсі вбиваючи кра­щих із нас. Ваш час минув, ми забороняємо вам знову прориватися в цю залу! Настав час компетентних, освічених, сміливих людей. Людей, які на фронті як добровольці, у мирних містах як активісти… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, Маріє.

Запрошую до слова продюсера Радіо «Культура» пані Ірину Славінську. Підготуватися Інні Кудінській.

 

СЛАВІНСЬКА І.І., продюсер творчого об’єднання «Культура» дирекції «Українське радіо» Національної суспільної телерадіокомпанії України. Шановна пані головуюча! Шановні учасниці та учасники парламентських слухань! Для мене велика честь виступати після Марії Берлінської. Я хочу сказати про те, на що вже багато хто звертав сьогодні увагу: напевно, в цій залі я  ще ніколи не бачила стільки жінок, стільки талановитих, крутих жінок (Оплески). Дякую.

Фантастично мріяти, які гори ми всі могли би звернути, якби хоч половина цієї зали була зазвичай заповнена жінками – народними депутатками, а не 12 % жінок у парламенті, як це є сьогодні.

Українські громадянки і громадяни також про це думають. Свіжі дослід­ження Національного демократичного інституту показують, що 75 % опитаних вважають, що в діючому парламенті значно більше чоловіків, аніж жінок (ну, це трохи в стилі Капітана Очевидність). Але цікаво, що лише 27 % опитаних ду­мають, що так і має бути. Тобто є дуже багато українців і українок, які чекають інакшого складу парламенту.

Нинішні парламентські слухання присвячені жінкам із вразливих соціаль­них груп, але варто визнати: будь-яка жінка в Україні на сьогодні є представ­ницею вразливої соціальної групи.

Жодна з нас не застрахована від того, що парламент, наприклад, не прийме нового виборчого законодавства і нас і надалі представлятимуть лише 12 % жінок – народних депутаток, у кращому разі 12 %.

Жодна з нас не застрахована від того, що парламент не ратифікує Стамбульської конвенції і залишить беззахисними жінок, які потерпають від домашнього насильства.

Жодна з нас не застрахована від того, що засоби масової інформації про­довжать так рідко надавати слово жінкам як героїням матеріалів та експерткам.

Відповідальні жінки-політикині – це важлива сила зміни українського суспільства. І кожна з нас на своєму рівні може допомогти іншим жінкам. Ми не самі!

Процитую дослідження Марти Богачевської-Хом’як, першої дослідниці історії українського фемінізму. Вона згадує, що у ХІХ столітті на Західній Україні «саме греко-католицька церква стала центром українського життя, цент­ром формування і розвитку української інтелігенції, центром зародження україн­ського жіночого руху». Так, колись церква сприяла емансипації жінок, і такі процеси тоді відбувалися не лише в Україні. Колись жінки об’єдналися та поча­ли працювати разом, і ця солідарність навколо нібито малих справ дуже працю­вала на звільнення України, тодішньої поневоленої частини кількох імперій.

І сьогодні у нашого поступу до свободи є противники, але також є союз­ниці – це кожна з нас, кожна українська жінка. Я хотіла б, щоб ви пішли звідси з дуже важливою думкою про сестринство і солідарність. Іноді для цього по­трібно дуже мало, просто не гнобіть інших жінок, допомагайте одна одній…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

СЛАВІНСЬКА І.І. Цю промову я задумувала на основі двох улюблених цитат Мадлен Олбрайт, голови Ради директорів Національного демократичного інституту. Перша: «Демократія без жінок неможлива». І друга: «У пеклі є місця для тих жінок, які не допомагали іншим жінкам». Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова юриста громадської організації «Трудові ініціативи» пані Інну Кудінську. Підготуватися до слова пані Олені Девіс.

 

КУДІНСЬКА І.М., юрист громадської організації «Трудові ініціативи». Шановна головуюча! Шановні учасники та учасниці парламентських слухань! Хочу зосередити вашу увагу на трудових правах жінок, оскільки дискримінація жінок у сфері праці характерна і для державного, і для приватного сектору економіки, а недостатня соціальна захищеність жінок із вразливих соціальних груп, власне, посилює дискримінаційні тенденції.

Одинокі матері часто стикаються з різними формами дискримінації на робочому місці. Їх не беруть на роботу або ж не працевлаштовують офіційно, звільняють на загальних підставах, незважаючи на гарантії, передбачені Кодек­сом законів про працю України, зокрема статтею 184, яка передбачає, що звіль­нення одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дитини з інвалідністю не допускається. На практиці одиноких матерів змушують звіль­нятися, встановлюючи для них неповний робочий день, не виплачуючи заро­бітну плату в повному обсязі.

Тому вважаємо, що для вирішення цієї проблеми має здійснювати більш суворий контроль за дотриманням законодавства про працю уповноважений на те орган – Державна служба з питань праці, аби якнайшвидше виявляти такі порушення і не допускати їх надалі. Для цього необхідно повністю імплемен­тувати механізми, визначені у ратифікованих Україною конвенціях Міжнародної організації праці № 81 та № 129, що стосуються повноважень інспекції праці.

За даними експертів Міжнародної організації праці, у світі налічується близько 100 мільйонів мігруючого домашнього персоналу, 83 % з них – це жінки. За даними Державної служби статистики, в Україні налічується понад 160 тисяч працівників, які надають побутові та персональні послуги в сім’ях, близько 70 % із них – це жінки. Велику частку таких працівників становлять сільські жінки, які через безробіття змушені залишати свої домівки і їхати до міста в пошуках роботи. Вони часто погоджуються на невигідні умови праці та зазнають порушень своїх трудових прав. Зокрема, вони не є працевлаштованими офіційно, за них відповідно не сплачується єдиний соціальний внесок, їм не забезпечується право на відпочинок.

Враховуючи те, що національне законодавство не передбачає чітких прав та обов’язків стосовно даної категорії працівників, вважаємо, що ратифікація Україною Конвенції МОП № 189 «Про гідну працю домашніх працівників» стане важливим позитивним кроком, оскільки такі працівники отримають право на свободу асоціації та ведення колективних переговорів, щонайменше один вихідний день на тиждень, зарплату в розмірі не менше мінімальної заробітної плати, оплачувану щорічну відпустку, оплату понаднормової роботи. Тоді до­машнім працівникам згідно з нормами конвенції будуть гарантуватися всі основоположні права у сфері праці і буде посилено соціальні гарантії жінок, які виконують роботу домашнього персоналу. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Ми зараз будемо мати два завершальні виступи і потім перейдемо до завершення наших парламентських слухань. Спочатку я запрошую до слова гендерного радника Проекту підтримки підготовки поліцейських пані Олену Девіс. Підготуватися Аллі Грищенко. Прошу.

 

ДЕВІС О.К., гендерний радник Проекту підтримки підготовки поліцейських. Вітаю, шановна головуюча! Вітаю, шановні пані та панове! Сьогодні я маю чудову нагоду і маю честь представляти Українську асоціацію представниць правоохоронних органів. Це єдина на сьогодні унікальна організа­ція, що об’єднує представниць центральних органів Міністерства внутрішніх справ. Така ініціатива була підтримана Міністерством внутрішніх справ, а також канадським урядом через Проект підтримки підготовки поліцейських. Я дуже пишаюся тим, що я стояла біля витоків становлення цієї організації.

Чому для нас це важливо? Коли ми говоримо про вразливі групи, ми очікуємо, що цим групам будуть надані якісні послуги і їхні права будуть захищені поліцейськими. Ми не думаємо про те, що поліцейські, які є жінками, можуть бути внутрішньо переміщеними особами, одинокими матерями, які ма­ють двох дітей, отримують невелику заробітну плату. Ми не думаємо про те, як вони виховують своїх дітей. Поліцейські – і чоловіки, і жінки, – не можуть страйкувати, не можуть знаходити собі якийсь інший заробіток.

Що зараз відбувається? Чоловіки залишають поліцію, тому що вони не можуть прогодувати сім’ю. А жінки залишаються. Чому вони залишаються? Тому що у нас апріорі жінка погодиться на низьку заробітну плату. Тому ці питання поліцейські ніколи не будуть піднімати, може, напишуть рапорт. Тому я хочу порушити питання про важливість забезпечення достойного заробітку для наших поліцейських, зокрема для поліцейських – жінок.

Українська асоціація представниць правоохоронних органів ставить перед собою завдання, щоб була нульова толерантність до дискримінації стосовно всіх жінок. Щоб не було дискримінації на робочому місці, щоб не було дискримінації жінок, які належать до вразливих соціальних груп. Я працювала у 2013 році, коли порушувалися права жінок, які споживають наркотики…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

ДЕВІС О.К. І хочу сказати, що нова поліція, зокрема патрульна поліція, має отримувати знання щодо вразливих груп. Є розроблені тренінги, але вони мають бути систематичними. Є модулі, які дозволяють поліцейським розуміти, що таке гендер, як він відрізняється від статі, що таке гендерна нерівність… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую. На жаль, ваш час вичерпано.

Ми підходимо до класичної проблеми всіх парламентських слухань. І я звертаюся зараз до комітету, до всіх комітетів, які будь-коли будуть готувати парламентські слухання. Якщо комітет готує список промовців із 50 людей, знаючи, що можуть виступити 30, що я можу за цих обставин зробити? На якій основі я повинна прийняти рішення, що хтось із тих 30, які залишилися, має виступити чи не виступити? Ви розумієте, це просто неправильно і несправед­ливо! Тому я прошу, звертаюся до всіх комітетів, інакше я просто не буду проводити парламентських слухань: або ви забезпечите людям, які записалися на виступ, справедливий час для того, щоб вони могли висловитися, або це просто нечесно стосовно людей. Це моя позиція (Оплески).

Не кажучи вже про те, що протягом години виступають представники уряду, тобто представники органів влади, які й так мають можливість виступати. А люди, які приїхали з регіонів, не мають іншої можливості виступити. У результаті ми годину слухаємо представників органів влади, а для людей, які могли б висловитися в цей момент, часу не вистачає. І я щоразу є заручником цієї ситуації (Оплески).

На жаль, я не можу продовжити час парламентських слухань, тому що і в мене також є зустрічі заплановані. А для того щоб виступили всі, треба про­довжити парламентські слухання ще на дві години, чого ми зробити не можемо. Тому я дуже прошу вибачення у всіх тих, хто не зміг сьогодні виступити. На жаль, за всього бажання я не можу це забезпечити.

І замість мого заключного слова я хочу надати слово людині, яка приїхала з Ічні. Думаю, ви розумієте, чому я хочу надати можливість цій людині висту­пити. Прошу, пані Алло (Оплески).

 

ГРИЩЕНКО А.К., голова громадської організації «Ічнянська районна організація Асоціації фермерів та землевласників». Дуже дякую за слово, за все. Без сліз не зможу розповісти, що ми пережили в цю ніч. Жахіття! Але я попро­сила слова для того, щоб подякувати, шановна моя родино, подякувати всім людям, які відгукнулися.

Спочатку ми думали, що це якесь погодне явище, грім абощо, але вибухи почали наростати, люди почали дзвонити, питати, що робити. Ми не знали, що робити, дійсно. Дякую сусіднім районам, всім дякую від щирого серця, від лю­дей, які там знаходяться. Жодної людини не було байдужої! Ми вивозили колек­тиви. Всі сусідні райони відгукнулися, нас зустрічали, забезпечили чай, їжу, теплий одяг. І зараз телефонують, запитують, куди везти гуманітарну допомогу, які люди потребують допомоги.

Я хочу просто подякувати, тому що зараз від хвилювання багато не скажу, щиро і відверто від себе, від мого колективу, від всіх – і жінок, і чоловіків, і дітей. Ми мали змогу вивезти дітей до сусідніх районів, де мирно і тихо. Хоч і там ми відчували той гуркіт, те жахіття, яке пережили. Дай Бог, щоб такого ніде ніколи більше не було. Дякую всім від щирого серця, низький вам уклін, нехай береже Господь всіх, хто допомагає, та оберігає від лиха. Велике дякую, низький уклін (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пані Алло.

І на завершення я надаю слово представнику комітету пані Ірині Сусловій. Прошу.

 

СУСЛОВА І.М. Дякую. Шановна головуюча! Шановні колеги, промовці, всі ті, хто зумів виступити і хто не мав такої можливості! Дійсно, бажаючих було дуже багато, ми змушені були записати всіх, тому що ви записувалися шляхом електронної реєстрації, і кожен з вас мав надію, зокрема й ті, хто зареє­струвався сороковим чи сорок третім, а раптом хтось не прийде, і у вас з’явиться така можливість. Я переконана, що це для нас наука, і хочу попросити у пані головуючої вибачення за такий великий список. Це для нас наука, і на майбутнє ми будемо такі слухання проводити частіше, для того щоб кожен з вас мав можливість висловлювати свої думки.

Принагідно хочу сказати, що всі надані пропозиції, зауваження до Рекомендацій парламентських слухань будуть враховані робочою групою в Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Всі ті, хто не встиг надати такі пропозиції, можуть це зробити протягом тижня, надіслати на електронну адресу секретаріату комітету.

Ще раз щира вам подяка за участь, за змістовні виступи. І пропоную зробити колективне фото на площі Конституції, біля входу до будинку парламенту. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам усім. Знаю, що трохи померзли, знаю, що не всі виступили, але я вам можу сказати одне: я проводжу парламентські слухання впродовж чотирьох років, але рідко бачу такий повний зал і рідко чую такі переживання. Я хочу вам усім подякувати за те, що ви є, і за те, що ви пере­живаєте. І тут не про закони йдеться, тут справді йдеться про віру і про спільні зусилля. Дякую (Оплески).

 


 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ГУК Л.І., гендерна експертка Всеукраїнської благодійної організації «Конвіктус Україна». Україна як держава – учасниця Ради Європи має виконувати міжнародні зобов’язання та рекомендації щодо впровадження базових стандартів надання допомоги жінкам, постраждалим від різних форм насильства. Передовсім такі жінки потребують надання безпечного тимчасового місця проживання для забезпечення негайного вилучення з травмуючої ситуації.

Для такої допомоги в Україні створені та створюються спеціалізовані інституції: центри соціально-психологічної допомоги, центри матері і дитини, центри медико-соціальної реабілітації постраждалих від насильства в сім’ї, кризові центри, притулки для жінок та притулки для дітей. Ті регіони, які ще не мають спеціалізованих притулків чи шелтерів, приймають постраждалих у цих спеціалізованих закладах.

За результатами аналізу 30 положень про такі заклади, більшість із яких ґрунтуються на типових положеннях Міністерства соціальної політики (послуги, які надають держава і громадські організації), експерти надали висновки, що в усіх 30 закладах існує дискримінація та стигматизація жінок при доступі до надання послуг допомоги, таким чином порушуються міжнародні стандарти на­дання допомоги всім, без винятку, постраждалим від насильства жінкам.

Основні проблемні питання, що стосуються рівного доступу та пере­бування в закладі:

• вік жінки;

• вік дитини або дітей;

• кількість дітей;

• вживання жінкою психоактивних речовин;

• відсутність умов для прийняття жінки з інвалідністю;

• цілодобовість доступу;

• бюрократичні процедури;

• платність послуг;

• термін перебування в закладі;

• доступність адреси закладу;

• географічне розташування закладу;

• неготовність персоналу до роботи з різними жінками;

• недоступність інформації про заклад.

Однією з найбільш кричущих дискримінаційних норм є ненадання рівного доступу до допомоги маргіналізованим жінкам (у нашій країні статус маргіналі­зованих мають жінки ромської національ­ності, біженки, нарко- та алкозалежні, жінки-безхатченки).

Спеціалізовані заклади допомоги згідно із своїм положенням не прийма­ють постраждалих жінок, якщо вони перебувають у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Тобто навіть жінка, в яку залили горілку і зґвалтували, не може розраховувати на допомогу, її просто не приймуть до закладу. Навіть нове Типове положення про притулок для осіб, які постраждали від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі, містить цю дискримінуючу норму.

Скільки ще потрібно часу, щоб усі нормативно-правові акти України були приведені у відповідність із стандартами Ради Європи? Коли кожна людина буде вважатися цінністю, незважаючи на спосіб життя, захворювання та умови, за яких сталося насильство? Давайте покращувати систему, адже постраждалі від насильства не можуть чекати!

 

ЛИЛИК І.В., голова громадської організації «Українська асоціація маркетингу». Сьогодні в цій залі я представляю Індустріальний гендерний комітет з реклами. Наша мета – боротьба з дискримінацією в рекламі.

У 2011 році рекламне співтовариство України прийняло стандарт «Недискримінаційна реклама за ознакою статі», який, на жаль, має рекоменда­ційний характер. У стандарті виписано чіткі критерії, за якими можливо визна­чити рекламу, що принижує гідність людини – і чоловіків, і жінок.

На превеликий жаль, сьогодні в Україні ми спостерігаємо безліч дискримі­наційної реклами. Найпопулярнішим прикладом є розміщення зображення оголених жінок на зовнішніх рекламних носіях. У чому небезпека такої реклами для суспільства? Насамперед вона зміцнює патріархальні стереотипні погляди щодо взаємин між чоловіком та жінкою, пропагує насилля, а в окремих випадках навіть педофілію. Подібна рекламна продукція справляє колосальний негатив­ний вплив на суспільство, особливо на дітей та молодь, підвищує градус агресії, негативно впливає на долі та відносини людей. Варто зазначити, що дискриміна­ційна реклама заборонена в державах ЄС, тож якщо Україна обрала європей­ський вектор розвитку, необхідно відповідати зазначеним вимогам.

Закон України «Про рекламу» забороняє будь-яку дискримінацію в рекла­мі, проте не містить визначення реклами, дискримінаційної за ознакою статі. Робоча група при Міністерстві соціальної політики, до складу якої входили представники всіх провідних фахових об’єднань рекламістів, розробила зміни до зазначеного закону. Внесення таких змін – дуже важливий крок на шляху від дискримінації до гендерної рівності. Ми звертаємося до вас з проханням під­тримати цю ініціативу та прийняти проект Закону України про внесення змін до Закону України «Про рекламу» щодо протидії дискримінації (№ 8558), який на­дасть суспільству необхідні важелі впливу на рекламодавців та виробників дискримінаційної реклами.

 

ЯРМОЛЕНКО І.В., депутат Житомирської міської ради (фракція Радикальної партії Олега Ляшка). Хочу привернути вашу увагу до Європейської хартії рівності жінок і чоловіків у житті місцевих громад. Під час реєстрації на участь у парламентських слуханнях нам роздали видання «Забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків: збірник нормативно-правових актів та інформаційних матеріалів», в якій окремий розділ присвячено цій хартії.

Ще до недавніх пір про цей документ знало лише обмежене коло людей – стейкхолдери гендерного питання. Проте все змінюється, норми зазначеної хартії вже просуваються шляхом реалізації всеукраїнських проектів, наприклад, у рамках проекту «Нові лідери». Дедалі більше стейкхолдерів погоджуються, що європейська хартія – вдалий інструмент для досягнення рівності можливостей жінок і чоловіків. Кілька місяців тому Асоціація міст України звернулася до міських голів з проханням підтримати втілення норм цієї хартії на місцях.

Цей міжнародний документ є декларативним, але після ухвалення декларативних рішень ми спільно маємо адаптувати наші напрацювання та вдалі кейси інших країн у документ-методологію. Це дасть змогу просканувати наші міста через компонент рівності та вже за півтора-два роки приступити до перших практичних кроків. Наприклад, збільшити кількість пандусів, освітлених територій, вбиралень, запропонувати освітні програми щодо саморозвитку, пенсійних заощаджень тощо.

Паралельно ми будемо працювати з Верховною Радою, Кабінетом Мініст­рів та Президентом для імплементації відповідних норм у закони, піднімемо цю тему через асоціації до рівня всеукраїнської дії. Розумні та комфортні середо­вища життя, особливо для вразливих категорій населення, – це наша мрія.

Відень у 1991 році проаналізував через компонент рівності своє місто, і сьогодні ця європейська столиця – серед провідних у рейтингах комфортності, там обладнані зручні публічні місця для жінок і чоловіків, для людей з обмеже­ними можливостями. Хочеться уявити такими і Житомир, Луцьк, Маріуполь, Київ.

Рівні можливості потрібні Україні, а надто тим, хто щодня зазнає тиску  нерівності. Люди з вразливих категорій щодня стикаються з проблемами у під’їздах, ліфтах, транспорті, у магазинах, на роботі, в місцях дозвілля у на­шому поки нетолерантному суспільстві. Гідне життя – право кожного українця, без винятків.

У Житомирській міській раді діє депутатська група «Рівні можливості», яку я очолюю. Ми розробили інформаційну довідку, алгоритм для прийняття рішень іншими містами, провели освітні заходи в таборах, вишах. Житомир та Ірпінь прийняли хартію, Дніпро, Мелітополь, Ужгород – на рівні переговорів.

Кілька тижнів тому я мала комунікацію з Радою європейських муніци­палітетів і регіонів (CEMR), отримала ряд європейських документів, прикладів розробок. Незабаром – робоча зустріч у Страсбурзі з помічниками депутатів Європейського парламенту, з представниками CEMR, участь у Світовому фору­мі за демократію-2018 «Гендерна рівність: чия боротьба?». Ведеться просвіт­ницька кампанія, залучаються стейкхолдери. Ми знаємо, що робити далі.

Рівні можливості – це рівновага в суспільстві. Тому я закликаю профільні всеукраїнські та міжнародні організації, очільників органів державної влади та органів місцевого самоврядування об’єднуватися і діяти далі. Житомир – у процесі підготовки Концепції програми розвитку щодо рівних можливостей, нам потрібна допомога та думки всіх зацікавлених стейкхолдерів.