ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

75-ТІ РОКОВИНИ ТРАГЕДІЇ БАБИНОГО ЯРУ:

УРОКИ ІСТОРІЇ ТА СУЧАСНІСТЬ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

27 вересня 2016 року, 15 година

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України ГЕРАЩЕНКО І.В.

 

ГОЛОВУЮЧА. Доброго дня, шановні учасники парламентських слухань, присвячених вшануванню пам’яті загиблих у Бабиному Яру! Сьогодні для нас дуже велика честь приймати в українському парламенті високих гостей, людей, які були свідками цієї трагедії, всіх дослідників цієї важливої теми. І хочу поінформувати вас, шановні учасники парламентських слухань, що 6 вересня 2016 року Верховна Рада України прийняла рішення про проведення 27 вересня парламентських слухань на тему: «75-ті роковини трагедії Бабиного Яру: уроки історії та сучасність».

По суті, шановні колеги, шановні учасники, сьогоднішні наші слухання відкривають серію важливих заходів, які відбудуться в Україні, у Києві, присвячених вшануванню пам’яті загиблих у Бабиному Яру.

Хочу поінформувати вас, що проведення наших парламентських слухань відбудеться на найвищому міждержавному рівні. У ці хвилини поблизу Адмі­ністрації Президента розпочалася зустріч президентів України і Ізраїлю. Після проведення певних протокольних заходів і їх завершення, по закінченні цієї зустрічі, яка відкриває візит Президента Ізраїлю до України, до наших слухань приєднаються Президент України Петро Порошенко та Президент Держави Ізраїль Реувен Рівлін. Це буде для нас дуже важлива подія і велика честь.

Хочу зазначити, що в парламентських слуханнях беруть участь, і для нас це найвища честь, свідки цих подій, а також члени уряду, священнослужителі – представники різних конфесій (і ми дуже дякуємо всім, хто доєднався до наших слухань), представники дипломатичного корпусу, народні депутати України, представники національних товариств, діаспори, зокрема і президент Світового конгресу українців, іноземні гості, правозахисники, науковці та дослідники Голокосту. До нас доєднається і делегація наших колег із Кнесету Держави Ізраїль, наші шановні колеги ізраїльські депутати.

І також я хочу зазначити, що в кулуарах Верховної Ради відкрита виставка, підготовлена за кураторства Українського інституту національної пам’яті, присвячена пам’яті жертв Бабиного Яру.

Ми розпочинаємо наші парламентські слухання, і я пропоную вшанувати хвилиною мовчання пам’ять усіх жертв Бабиного Яру.

(Хвилина мовчання).

Прошу сідати.

Шановні учасники парламентських слухань, пропонується такий регла­мент нашої роботи. Спочатку, після мого короткого виступу, бо дуже хочеться, щоб сьогодні більше виступали не політики, а люди, які займаються вивченням цієї страшної історії, учасники, які пережили цю трагедію, ми заслухаємо виступ голови Асоціації праведників народів світу і Бабиного Яру пані Софії Ярової (до 5 хвилин). Звичайно, якщо пані Ярова виступатиме більше, ми будемо тільки вітати це. Потім від уряду виступить голова Українського інституту національ­ної пам’яті Володимир В’ятрович. Потім буде співдоповідь першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Ірини Подоляк. І я хочу подякувати Комітетові, який у достатньо стислі терміни підготував ці парламентські слухання. Потім – співдоповідь голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і між­національних відносин Григорія Немирі. І потім ми перейдемо до виступів в об­говоренні (півтори години), коли зможуть виступити всі учасники, регламент виступу  –  3 хвилини. Звичайно, ми будемо раді надати слово представникам релігійних конфесій, нашим священикам. Також ми чекаємо прибуття до нашої зали одного з ключових дослідників цієї теми: рівно 50 років тому академік Іван Дзюба вперше підняв тему замовчування трагедії Бабиного Яру і виступив із протестом проти будівництва розважального центру в цьому трагічному місці. Ми з радістю сьогодні будемо вітати Івана Дзюбу в нашому залі. Приблизно о 17 годині до наших слухань доєднаються президенти України та Ізраїлю, і ми будемо раді надати слово високим гостям.

Очевидно, що пам’ять про трагедію Бабиного Яру і злочини Голокосту є невід’ємною складовою національної пам’яті українського народу. Урочище Бабин Яр сьогодні – це братська могила, багатонаціональний некрополь, місце – символ Голокосту, знецінення людського життя, колективної провини і міжна­ціонального примирення. Очевидно, що це величезний символ трагедії єврей­ського народу, яка сталася на українській землі. І ми розділяємо біль братнього єврейського народу, який зазнав страшних втрат під час німецької окупації України.

Водночас Бабин Яр – це також місце великої національної скорботи і трагедії українського народу. Тому що важко перерахувати, скільки видатних українців, видатних синів і доньок нашої держави, зокрема представників інтелігенції, письменників, науковців, знайшли там свій останній шлях. Поети Олена Теліга, її чоловік Михайло Теліга, Іван Ірлявський, Іван Кошик, професор філології Кость Гупало, багато-багато інших видатних українців знайшли свою смерть у Бабиному Яру. Серед жертв Бабиного Яру були і військовополонені, і солдати та офіцери Червоної армії. За даними архівістів, свідків трагедії, архео­логів, протягом двох років гітлерівської окупації Києва (1941-1943) у Бабиному Яру, за різними оцінками, було знищено (страшна цифра) від 70 до 200 тисяч людей.

І, очевидно, наше завдання – встановити ім’я, прізвище кожної людини, яка загинула в Бабиному Яру, всіх національностей – євреїв, українців, ромів. Дуже важливо, щоб на цьому місці з’явися великий некрополь, великий музей, де буде вшановано ім’я кожного, хто загинув у Бабиному Яру. І саме так, мабуть, ми маємо бачити нашу історичну відповідальність перед жертвами Бабиного Яру.

І з великою повагою я хочу передати слово для першого виступу пані Софії Яровій. Пані Софіє, запрошую Вас до трибуни (Оплески).

 

ЯРОВА С.Г., голова Асоціації праведників народів світу і Бабиного Яру. Ви розумієте, як мені важко, коли мені за 90, перед такими людьми виступати. Перепрошую, коли щось не так. Мені важко, але я щаслива… (Оплески). Мені важко, але я щаслива, що переді мною стільки молодих людей, що я можу їм сказати декілька слів, з якими вони пройдуть все життя: хай вам завжди буде щастя, хай завжди буде у вас багато розуму для того, щоб жити і творити, зробити все для нашої Батьківщини. А для цього треба жити з добром у серці, з ненавистю до тих, хто чинить зло людям, нашій Батьківщині. Ви повинні все зробити, щоб люди були щасливі, адже це покликання людини – жити для добра, для людей, для щастя.

Ми сьогодні зібралися для того, щоб згадати тих, хто загинув у ці трагічні дні. Ми зібралися для того, щоб нам усім зрозуміти, що таке зло не повинно повторитися, а ви, молоді, повинні для цього зробити все. Живіть для добра, для щастя, щоб все у вас було добре. Для того щоб усе це здійснилося, треба завжди пам’ятати і знати, що те, що відбулося, ніколи не має не повторитися. Ви завжди маєте бути людьми. Не дай Боже вам хоч коли-небудь пережити часи, які нам довелося пережити в молоді роки.

Мені було 16 років, коли я була учасником оборони Києва. Ви знаєте ті трагічні часи, коли чотири армії потрапили в оточення, тоді ми мимоволі залишилися в окупації. Що таке окупація, я вам скажу такими словами: краще не народжуватися, ніж те пережити. Краще не знати і не бачити, як живцем ки­дають дітей до ями. Щоб цього не було, щоб люди були щасливі, я звертаюся до вас: живіть по-людськи, живіть по-доброму, творіть все краще для країни, основ­не – бережіть країну, бережіть честь своєї країни.

Ви ‒ молоді люди. Я щаслива бачити, що сьогодні тут так багато пред­ставників нашої прекрасної молоді. Я не буду вам багато розповідати, скажу основне. Що треба зробити, щоб такого не було? Пам’ятати. А для того щоб пам’ятати, треба творити, нагадувати. Я від себе, від всіх праведників щиро дякую уряду, що хоч зараз роблять все для того, щоб люди могли пам’ятати, знати і боротися з тим злом, яке несе нацизм, усе гидке, що є в житті людей.

Не розповідатиму історію. Ще раз вам скажу: не дай Боже, щоб таке повторилося. А вам усім бажаю щастя, здоров’я, щоб ви були завжди щасливі і завжди пам’ятали, що Україна має бути ‒ понад усе. А для того, щоб це було, треба, щоб були щасливі люди. Усім вам великого щастя і здоров’я! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Софія Григорівна в часи війни рятувала єврейські родини від загибелі. Ми ще і ще раз, пані Софіє, дякуємо Вам за Вашу позицію, за Вашу мужність у ті роки і за вашу громадянську позицію сьогодні, за активність, силу духу, яку Ви демонструєте всім нам. Треба повчитися, думаю, тут є чому по­вчитися (Оплески). Дуже дякуємо Вам ще раз, для нас велика честь вітати Вас у сесійній залі. І дай Боже, Ви надасте нам мудрості.

Хочу запросити до слова від українського уряду Володимира В’ятровича, голову Українського інституту національної пам’яті. Ця інституція нині здій­снює, зокрема, велику дослідницьку роботу щодо вшанування пам’яті всіх за­гиблих у Бабиному Яру, встановлення прізвищ всіх людей, які стали жертвами трагедії у 1941-1943 роках. Пане Володимире, будь ласка, до слова.

 

В’ЯТРОВИЧ В.М., голова Українського інституту національної пам’яті. Доброго дня! У стінах цього приміщення, в якому ми з вами знаходимося, здебільшого говорять про теперішнє і майбутнє, адже тут приймаються полі­тичні рішення, які визначають шлях розвитку країни. Проте сьогодні ми з вами говоримо про минуле, тому що необговорене минуле не дає впевнено рухатися вперед, тому що незасуджені злочини минулого повторюються.

Вбивство на Майдані взимку 2014 року – це спроба повернути нас у радянське минуле. Ця спроба провалилася, і ми знову отримали шанс на майбутнє. Упродовж року по Майдану саме в цих стінах ухвалено пакет законів з декомунізації, які стали державним інструментом подолання тоталітарної спадщини. Одним із найважливіших із цих законів засуджено як злочинні оби­два тоталітарні режими – нацистський і комуністичний.

Взагалі, відносини між цими режимами були різні. Це і нетривала, але плідна для обох співпраця у 1939-1941 роках. Це і смертельне протистояння між комуністами і нацистами у 1941-1945 роках. Проте найтривалішими, напевно, стали відносини взаємної активації. У системі СРСР – Третій Рейх злочини одного режиму часто провокували чи посилювали злочини іншого або служили виправданням власних злочинних дій.

До прикладу, інформація про масову голодну смерть – Голодомор українців 1933 року була використана Адольфом Гітлером під час його перед­виборної кампанії навесні 1933 року для залякування німецьких виборців. У ре­зультаті він отримав більшість голосів, що дозволило йому зосередити у своїх руках всю повноту влади і приступити до реалізації власних злочинних планів, серед яких, зокрема, і винищення євреїв.

Масові розстріли нацистами на окупованих територіях радянська пропаганда теж використовувала для приховування власних злочинів. Віднай­дені місця поховань жертв сталінських репресій, таких, до прикладу, як Катинь чи Биківня, радянська влада до останніх днів свого існування намагалася представити як захоронення жертв нацизму.

Бабин Яр, про який ми говоримо сьогодні, теж став ілюстрацією таких відносин між двома тоталітарними режимами. Знищення радянською владою центральної частини Києва зразу після відступу стало приводом для нацистів для втілення тут плану остаточного вирішення єврейського питання. У вибухах звинуватили євреїв, їх масові розстріли у вересні 1941 року представили як покарання. Але важливіше інше. Важливіше, що знищення Хрещатика створило ту жахливу атмосферу паралізуючого страху у місті Києві, яка зробила можли­вим злочин нацистів. Лише протягом двох днів, 29 та 30 вересня 1941 року, тут було вбито більш як 33 тисячі євреїв Києва. Саме ці два жахливі дні перетворили словосполучення «Бабин Яр» (до того маловідомий топонім в Україні, хіба відомий киянам як топонім на околиці міста) на символ одного з найстрашніших злочинів в історії людства – Голокосту.

Але історія Бабиного Яру не обмежується цими днями. Протягом наступних двох років нацистської окупації це місце стало місцем убивства, захоронення всіх, кому не було місця у створюваному Третьому Рейху. Тут вбивали військовопо­лонених та душевнохворих, тут знищували за національною ознакою ромів. У землі Бабиного Яру поховані й ті, хто відважувався зі зброєю в руках боротися проти нацистів, – радянські підпільники та українські націо­налісти. Серед понад 600 членів Організації українських націоналістів – Олена Теліга, геніальна українська поетеса, учасниця українського визвольного руху.

Вбивства у Бабиному Яру тривали до останніх днів нацистської окупації у листопаді 1943 року. Паралельно з цими вбивствами з літа 1943 року тут почалася робота із спалення трупів. Таким чином нацисти намагалися приховати сліди свого злочину, але вони не встигли цього зробити.

Значно успішнішими у приховуванні злочинів Бабиного Яру були їхні колеги комуністи. Радянська влада вважала, що поховані там не варті пам’яті, адже поховані в Бабиному Яру – це євреї, яких постійно підозрювали в не­лояльності до влади, чия пам’ять про Голокост живила антирадянський сіонізм. Адже поховані там – це військовополонені, які, потрапивши до рук ворога, автоматично ставали зрадниками. Врешті, це українські націоналісти, які згідно з радянською пропагандою були колаборантами, а отже, не могли бути жерт­вами нацистської окупації. Радянська влада робила все можливе, аби стерти пам’ять про Бабин Яр.

Врешті, спроби приховати злочин стали ще одним злочином, який забрав життя сотень людей. Знищення Бабиного Яру призвело до страшної Куренів­ської катастрофи у 1961 році. Проте вбити людську пам’ять неможливо. Навіть після знищення яру сюди приходили люди, аби пом’янути його жертв. На од­ному з таких несанкціонованих мітингів у 1966 році український дисидент Іван Дзюба закликав українців та євреїв об’єднати зусилля у відстоюванні своїх прав у протистоянні з комуністичним режимом.

Саме цього єднання, єднання українців і євреїв, найбільше боялася радянська влада, тому робила все можливе, аби завадити йому, аби сіяти розбрат між українцями та євреями, і використовувала для цього також і історію Бабиного Яру. Всередині 1980-х років радянська пропаганда почала поширю­вати міф про участь українців з Буковинського куреня у масових розстрілах у  вересні 1941 року. Міф, який, на жаль, досі повторюють, і не лише в медіа, а й у деяких історичних дослідженнях.

Розвал Радянського Союзу зробив можливим суспільне обговорення раніше табуйованих тем, зокрема й теми Бабиного Яру. Врешті, можливим стало вшанування його жертв, численні громадські ініціативи вилилися в спорудження різних пам’ятників. На сьогодні таких пам’ятників у Бабиному Яру понад 30. Неможливість тривалий час говорити про свій біль призвела до непотрібного змагання між нащадками жертв, змагання за те, чиї страждання були більшими і сильнішими.

Напевно, сьогодні настав час припинити ці суперечки. Зрозуміти, що Бабин Яр є водночас символом Голокосту та братською могилою інших жертв нацизму. Зрозуміти, що пам’ять про вбитих євреїв не зневажується вшануванням вбитих там українців та ромів. Зрозуміти, що це унікальне місце, де однаково доречними будуть монументи у вигляді єврейської менори, циганської кибитки і пам’ятника Олені Телізі. Усі разом вони нагадуватимуть майбутнім поколінням про вчинені тут злочини нацистів – убивство понад 100 тисяч людей, а також про злочин комуністів – забуття вбитих. Не можна допустити повторення таких злочинів. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам, шановний пане Володимире.

Я попросила наш секретаріат дізнатися, що це за звуки, які ми зараз чуємо в сесійній залі, але я думаю, не варто хвилюватися. Ми продовжуємо парла­ментські слухання.

Запрошую до слова дуже шановану людину в цій сесійній залі – Йосипа Зісельса, голову Асоціації єврейських громадських організацій та общин Украї­ни. Пане Йосипе, запрошую Вас до трибуни (Оплески). Пан Йосип просить до­даткового часу. Пане Йосипе, Вам у цій залі можна все. Будь ласка, ми запро­шуємо Вас до слова.

 

ЗІСЕЛЬС Й.С., голова Асоціації єврейських громадських організацій та общин України. Шановна пані головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Трагедія Бабиного Яру – це насамперед трагедія київських євреїв, що з часом стала символом Голокосту. Я не киянин, але все своє довге життя існую у силових полях родової та національної пам’яті.

Є єврейський народ зі своєю історичною пам’яттю і є світ, народи, серед яких живуть євреї, відтак природно, що погляди на Голокост та, зокрема, на трагедію Бабиного Яру в єврейському і зовнішньому світах можуть суттєво різнитися, передовсім внаслідок емоційного навантаження родової та націо­нальної пам’яті.

Проте національна пам’ять інших етносів також сповнена трагічними сторінками. І ми приречені на проблеми у порозумінні та примиренні між народами, доки плекаємо лише власну пам’ять та не віддаємо шани іншим.

Комплекси віктимності народів – важлива складова їхньої ідентичності. Народи, що віками живуть поруч в Україні, ‒ український, польський, єврей­ський, білоруський та інші, протягом століть перебуваючи в умовах автори­тарних і тоталітарних імперій, переживши світові війни, геноциди, Голодомор та  Голокост, масові репресії, випрацювали в собі комплекси народів-жертв. Народи-жертви живуть тільки своєю національною пам’яттю, вони не бачать нічого навколо, не сприймають ніяких претензій до себе, вони завжди мають ра­цію, вони нікому нічого не винні, але всі інші винні їм. З одного боку, культиву­вання національної трагедії працює на становлення національної ідентичності, що є позитивним чинником, а з другого ‒ комплекс віктимності обмежує можли­вості народу до розвитку. Приклад: сучасний стан українсько-польських відносин.

Ми першими 1997 року запропонували вчителям історії наших шкіл вийти з «уроками Голокосту» за межі єврейських шкіл, у середні школи України. Тепер ця програма за нашої підтримки втілюється в різних країнах колишнього СРСР, навіть на Кавказі та в Середній Азії. Це «експортна» складова україн­ського духовного життя. На жаль, уряд і навіть парламент не дуже цікавляться нашими здобутками як частини громадянського суспільства. Важливо також, що ця програма називається «Толерантність – уроки Голокосту», оскільки вона ви­кладається, залежно від країни викладання, одночасно з історією геноцидів ін­ших народів – Голодомору, депортації кримських татар, геноциду вірмен.

Через співчуття, емпатію народи приходять до примирення та порозуміння.

Нині ми бачимо молодих істориків України, які зростали та виховувалися без комсомолу і партії. Саме вони, впевнений, здатні вивчати, формувати та викладати дітям суверенну українську історію, без суб’єктивних впливів Сходу та Заходу.

Ми мали війну у 2003 році, коли в Бабину Яру дуже шанована американська організація мала намір побудувати центр «Спадщина». Протягом двох років ми мали справжню війну на знищення, бо американські євреї вважа­ли, що саме в цьому місці треба будувати культурний центр. Ми заперечували, бо ми тут живемо і розуміємо це інакше. Ми розуміємо, що там, де вбивали, не можна нічого будувати, там не можна проводити культурні програми – це місце сакральне, святе. Туди можна прийти помолитися, помовчати, але там не можна розважатися. Ми витримали цю війну завдяки спілці з різними громадськими організаціями, спілці з українцями.

Ми бачимо, що Україні повсякчас пропонують якісь погляди на історію, які не збігаються з національними інтересами України і, зокрема, з інтересами євреїв України. І дуже важливо завжди про це пам’ятати. Ми й зараз стоїмо на порозі нового глобального проекту, який нам пропонують втілити у Бабиному Яру, і ми також вже тривожимося за долю цього проекту.

В єврейській громаді України, зокрема Києва, ми ще не маємо спільного погляду на меморіалізацію трагедії Бабиного Яру та все, що довкола цього відбувається. Але ми також не маємо спільного погляду і на інші проблеми, пов’язані з антисемітизмом, реституцією та збереженням культурної спадщини. Що ж дивуватися, ми – меншина, яка живе серед народу, різні частини якого також не можуть дійти згоди з важливих питань сьогодення та спільного май­бутнього. Не може бути благополучної національної громади в неблагополучній країні.

Ми впродовж уже 75 років вивчаємо списки злочинців і жертв Голокосту. А ще мусимо звернути увагу на байдужих свцідків, на більшість, яка була бай­дужою, і ця байдужість надихала злочинців на подальші злочини. Ми розуміємо, що це був страх за власне життя, але цей страх століттями вироблявся в імпе­ріях, він заважав людям проявити свою людяність. Але ми знаємо, що були лю­ди (перед нами виступала пані Ярова), які змогли пересилити страх за свою долю, за долю своїх рідних і перемогти, їхнє сумління переважило страх.

Жодна революція не спроможна швидко досягти важливих для суспільства результатів, їх може досягти лише еволюційним шляхом. Це стосується і істо­ричних досліджень, і культури пам’яті, і примирення між народами.

Культура пам’яті – це важлива частина ідентичності народів, ідентичності європейської цивілізації. Європейська культура пам’яті за останні 40-50 років пройшла довгий і непростий шлях до визнання Голокосту універсальною траге­дією, трагедією не лише європейських євреїв, а й усієї Європи.

Я впевнений, що сьогодні про Голокост і Бабин Яр в Україні знають більше і краще, ніж 25 років тому, на початку української незалежності. І це попри те, що свідків стає дедалі менше. Це відбувається завдяки роботі вчених України, педагогів і вихователів, завдяки громадянському суспільству. І ця ево­люція пам’яті про Голокост і Бабин Яр є одним із основних чинників гуманітар­ного аспекту нашого європейського майбутнього. Єврейська громада України вдячна цим людям за їхню роботу, за їхній подвиг. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякуємо Вам, пане Йосипе.

Хочу сказати, що ми фіксуємо всі зауваження, пропозиції, вони увійдуть до Рекомендацій наших парламентських слухань, якими ми будемо керуватися у своїй роботі, щоб дійсно більше уваги приділяти становленню історичної пам’яті.

Запрошую до слова Євгена Чолія, президента Світового конгресу україн­ців, нашого великого друга з Канади, і хочу поінформувати вас, що ті звуки, які ми чули, це якраз були офіційні вітання Президента Ізраїлю, якого в цей час вітали на Банковій. Просимо вас (Оплески).

 

ЧОЛІЙ Є.Я., президент Світового конгресу українців. Достойна заступник Голови Верховної Ради України! Шановні народні депутати України! Пані та панове! Від імені 20-мільйонної української діаспори на чолі із Світовим конгресом українців та наших організацій у більш як 50 країнах світу хочу від­дати шану всім невинним жертвам Бабиного Яру в 75-ту річницю цієї трагедії.

Десять років тому під час вшанування в Києві жертв Бабиного Яру головний рабин Тель-Авіва Ісраель Меїр Лау сказав: «Мабуть, Бабин Яр був випробовуванням для Гітлера. Якщо 29 і 30 вересня 1941 року сталася трагедія в Бабиному Яру, і світ не зреагував серйозно, різко, рішуче, можливо, це було вдале випробовування для Гітлера, тому в січні 1942 року на околицях Берліна, поблизу озера Ванзеє, відбулася конференція з «остаточного вирішення єврей­ського питання». Якби ті події у вересні 1941 року були сприйняті серйозно, Ванзейська конференція, можливо, інакше завершилася б. Ми мовчали, і це мов­чання уможливило всі страхіття у світі за останніх 65 років».

Сьогодні ми відзначаємо 75-ті роковини трагедії Бабиного Яру в Україні, яка тепер є жертвою новітньої неоголошеної російської гібридної війни, що ведеться, аби послабити, виснажити і знищити Україну як державу, повернути її в орбіту російського панування. На жаль, незважаючи на велику кількість жертв цієї війни, у світі є низка державних високопосадовців, для яких політичний та економічний інтереси вищі за людське життя. Вони, напевно, забули уроки трагедії Бабиного Яру, забули, що політика умиротворення нацистської Німеч­чини на чолі з Гітлером тільки заохочувала до ще агресивніших дій.

Вшановуючи пам’ять жертв Бабиного Яру, ми маємо обов’язок запобігти новим людським трагедіям у світі, зокрема в Криму і на Донбасі. Водночас нам треба вповні донести до Західного світу, що, захищаючи свою територіальну цілісність, Україна, фактично, стримує просування російського агресора на Захід та захищає європейські цінності. Тому міжнародне співтовариство мусить поси­лювати та продовжувати цільові економічні санкції проти Російської Федерації, аж доки вона не деокупує Крим та не буде повною мірою дотримуватися Мін­ських домовленостей. А в разі подальшої агресії слід вдатися навіть до при­пинення членства Російської Федерації в міжнародній платіжній системі SWIFT.

Вірю, що цьогорічне вшанування жертв Бабиного Яру стане стимулом до ще більшої мобілізації міжнародного співтовариства, щоб не допустити повто­рення злочинів проти людяності, зокрема, подальших грубих порушень терито­ріальної цілісності України та прав людини в Криму і на Донбасі. Нехай пам’ять про жертв трагедії в Бабиному Яру залишається вічною. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам, шановний пане Євгене.

Запрошую до слова Ірину Подоляк, народного депутата України, яка представляє фракцію Об’єднання «Самопоміч» і, що головне зараз, Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності, який готував нинішні парламентські слухання. Будь ласка, пані Ірино.

 

ПОДОЛЯК І.І., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (одномандатний виборчий округ № 116, Львівська область, політична партія «Об’єднання «Самопоміч»). Шановні пані і панове! Цінність людського життя та права людини, попри всі виклики та проблеми, є основою будування співжиття в сучасному світі. Це вже аксіома, до якої привело усвідомлення прірви, в яку скотилися суспільства та люди в часи Другої світової війни, скочуються й дотепер. Ця прірва стала поштовхом для переосмислення цінностей, політик, цілей та засобів їх досягнення, для пере­осмислення не лише функції державного примусу, а й важливості обмеження держави як єдиної інституції, яка має повноваження на здійснення насильства. Для нас у сучасному непевному та не вперше тривожному світі важливим є на­голошення наслідків та небезпек підпорядкування цінностей людського життя реалізації «вищої» цілі чи «вищої» ідеї.

Також для нас у світі, наповненому упередженнями та колективними стереотипами, вкрай важливим є осмислення та відхід від ідеологій і політичних програм, які передбачають колективну вину та відповідальність.

Бабин Яр – це прірва страждань, злочину проти етнічних груп та злочинів проти людства. Це одне з найбільш знаних місць пам’яті жертв Голокосту, це місце пам’яті злочинів геноциду ромів, це місце пам’яті тисяч людей, які з огля­ду на інші причини та ознаки, визначені окупаційним режимом та владою, були тут розстріляні. Наше спільне завдання сьогодні – будувати культуру осмислен­ня, пізнання та, найважливіше, співчуття і пам’ятання, з увагою до минулого і з відповідальністю перед майбутнім.

Для України Бабин Яр – це символ Голокосту, який на більшості нашої сучасної території відбувався не в таборах смерті, а в ровах. «Голокост від куль» – назва книжки і проекту отця Патріка Дебуа, який показує «щоденність» і буденність вбивства, яке хоч і ставалося десь на відлюдді, часто поза містом чи на околицях, але розпочиналося у центрі, посеред життя і містян. Це злочин, який був відкритий, не схований за парканами таборів. Це те, що назавжди змінило і тих, які були вбиті, і тих, хто це бачив і навіть у різний спосіб був причетний.

Попри відзначення, Бабин Яр – це все ще, справді, як зазначав Володимир В’ятрович, непроговорений досвід і неартикульована пам’ять, яка нас наздо­ганяє і переслідує. Тому це теж пошук способів говорити, ставити запитання, часто болючі і складні. Це теж частина «роботи пам’яті», але також кроки до більш гуманного суспільства.

У дослідженнях злочинів геноциду часто використовувався поділ на жертв, злочинців та споглядачів. Споглядач – це не лише сторонній, це той, хто робив вибір і проектував – свідомо чи ні – наслідки цього вибору. Мусимо долати усталені кліше і намагатися зрозуміти, якими були дії та мотивації тих, хто вбивав, якими був досвід тих, хто дивом вижив, і як пам’ятати про тих, хто не вижив. Якими були мотивації, очікування тих, хто співпрацював, і якими були наслідки такої співпраці. Як нам про ці досвіди, постави і травми говорити сьогодні? Особливо сьогодні.

Бабин Яр – це також один із світових символів жорстокості вбивств Голокосту. Сьогодні для нас важливим є творення місця, де різні пам’яті – індивідуальна та приватна, локальна і міська, державна та глобальна – не лише перетинаються, а й можуть співіснувати. Пошук способів співіснування є мож­ливим у процесах вивчення, осмислення, освіти, розмов. І результат цього про­цесу є в самому процесі і його триванні.

Тут завдання державних установ, експертів та усіх сторін – створити та сприяти такому процесу, в який мають включатися різні групи. Відзначення річниці може стати поштовхом до тривалого процесу, який матиме проміжні результати, але, напевно, не матиме завершення, бо освітні і просвітні його частини є відкритими у часі, бо комеморативний проект – це не так реалізація, як процес, який охоплює багато вимірів – просторовий, освітній, дослідницький та інші.

Тому викликом для комемораційних та освітніх ініціатив та реалізацій у Бабиному Яру є не стати «поділом» та «ровом», який розділяє, а натомість –відкритим і доступним місцем, де співіснують, перетинаються та комунікують множинні пам’яті, бо туди – сьогодні і завтра – приходять люди для вшану­вання, для думання, для вивчення, для осмислення. І саме коли ми говоримо про осмислення цього місця, варто ставити на марафон ще й через те, що не всі захочуть його бігти, а у процесі дизайну пізнання залишаться ті, кому залежить. Не нагнітання у сторону конкуренції – чиїх жертв більше, кого убили першим, – а пошук загального чіткого меседжу, який дозволить включити не лише різні, а й суперечливі розповіді, і найголовніше – створення місця насамперед для запитань та пізнання, а не лише для офіційних заходів.

Щодо інтерпретативної і, на жаль, сучасної української політичної практики постає виклик: як показати, що це місце пам’яті Голокосту, і не забути інших жертв? На моє переконання, тут варто йти довгим шляхом – і процес включення допоможе.

Включення музейно-освітніх проектів про Бабин Яр і місто в часи війни в уже існуючих музеях. Музей історії Києва, Музей Другої світової війни, Музей історії України, краєзнавчі і відомчі музеї у містах і містечках могли б і повинні стати музеями історії всіх людей і груп людей, які жили і помирали на території теперішньої України.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, бо хочеться, щоб усі встигли виступити, хто записався.

 

ПОДОЛЯК І.І. Бо жоден монумент чи меморіал такої комплексності не передасть. Включення до підручників з історії України, які ще тільки мають бути написані на основі принципу політично та ідеологічно нейтральної освіти, збалансованої історії не лише про українців, а й про всіх досі не включених у навчальний процес або виключених, або включених на півсторінки.

Ми сподіваємося, що це будуть кроки для творення більш включеної, горизонтальної, заснованої на дискусіях, а не на директивах меморіальної культури, а не лише політики... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам, пані Ірино, за змістовний виступ.

І хочу запросити до слова Григорію Немирю, який є головою Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Цей комітет так само готував сьогоднішні слухання. І також Григорій Немиря представляє фракцію Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина».

 

НЕМИРЯ Г.М., голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»). Дякую. Шановна пані головуюча! Шановні учасники парла­ментських слухань! Це справді дуже правильно, що ми зібралися сьогодні, щоб обговорити ті 48 годин нещадної бійні у Бабиному Яру, адже ці дні не лише знаменують 75-ті роковини того дня, коли загони вбивць з айнзатцгруп СС роз­почали свою криваву роботу, вони також знаменують початок Нюрнберзького процесу п’ять років потому, під час якого міжнародний військовий трибунал судив 22 провідних нацистів за їхні злочині ‒ у Бабиному Яру та багатьох інших місцях нашої Батьківщини і всієї Європи.

Попри всі недоліки законодавства, які ми маємо в Україні, а їх у нас багато, ми увічнили у своїх серцях ключовий спадок Нюрнберзького процесу. Адже те, що сталося в судовій залі 600 на площі Правосуддя, вперше в історії людства заперечило безкарність країни-агресора за її жорстокі злочини. Злочин геноциду було визначено і внесено в міжнародні пакти частково і завдяки тому, що сталося у Нюрнберзі.

Світ пройшов довгий шлях, щоб вибудувати міцну структуру міжнародного кримінального правосуддя. І коли ми згадуємо про Бабин Яр, ми повинні згадати, що за останні 23 роки міжнародна спільнота створила шість великих трибуналів за військові злочини. Югославський конфлікт на початку 1990-х показав нам ‒ у Сребрениці та інших місцях, ‒ що інші люди, окрім нацистів, були в змозі створити свій власний Бабин Яр. І саме ця паралель нарешті змусила Раду безпеки ООН притягти до відповідальності воюючі сто­рони в Югославії за їхні злочини проти людяності.

І нарешті сьогодні, коли ми є країною, що стала жертвою агресора – Росії, який захопив наш Крим і вторгся на Донбас, я також хочу вказати на ще один спадок, який залишили по собі події, що вшановуються світом цими днями. Зло­чин агресії нагадує нам про вирок, винесений у Нюрнберзі, де проти архітекто­рів нацистського режиму було висунуто сильне звинувачення у «злочинах проти миру».

Сьогодні ми всі повинні сподіватися, що політичні і військові лідери по всьому світу засвоїли спадок Нюрнбергу і знають, що їхня відповідальність за жорстокі злочини ‒ або скоєні безпосередньо, або в якості керівників, які мали повноваження завадити таким злочинам і покарати тих, хто їх вчинив, ‒ рано чи пізно їх наздожене. Тому один із спадків Нюрнбергу (я не можу сказати «споку­та», адже ніщо не може спокутувати те, що сталося в Бабиному Яру) полягає в тому, що добі безкарності за жорстокі злочини проти миру настав кінець. Так, деяким з лідерів, відповідальним за масові вбивства цивільних і незаконні воєнні дії, поки що вдалося уникнути лави підсудних. Але вони більше не можуть сподіватися, що їм вдасться уникнути міжнародного правосуддя, претендуючи на законне або політичне право на безкарність. Саме ті люди, які здійснили правосуддя у Нюрнберзі, створили найкраще вшанування і подбали про те, що з втрачених життів виросло щось варте, пристойне і людяне.

Хочу підкреслити свою позицію як голови комітету, який представляє всі політичні сили цього парламенту: боротьба проти всіх форм расової та етнічної ненависті, антисемітизму, ксенофобії, дискримінації, а також проти пересліду­вання за релігійними переконаннями, гарантування всім особам, які проживають в Україні, рівного, ефективного захисту проти дискримінації за будь-якою озна­кою мають бути пріоритетами постійної дії. Ми маємо гостро і швидко реагува­ти на будь-які прояви дискримінації. Миру всім вам! Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо Вам, шановний колего, за виступ.

І я хочу запросити до слова Юлію Кондур, президента Міжнародної благодійної організації «Ромський жіночий фонд «Чіріклі». Пані Юлія передає слово своєму колезі Григориченку Петру Дмитровичу. Будь ласка, у Вас 5 хвилин для виступу.

 

ГРИГОРИЧЕНКО П.Д., президент Всеукраїнської спілки громадських організацій «Конгрес ромів України». Дякую за слово. Шановна пані головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Свій виступ я почну з цитати із виступу Івана Михайловича Дзюби 1966 року: «Є речі, є трагедії, перед без­мірністю яких будь-яке слово безсиле і про які більше скаже мовчання ‒ велике мовчання тисяч людей. Може, і нам годилося б тут обійтися без слів і мовчки думати про одне й те ж. Однак мовчання багато говорить лише там, де все, що можна сказати, вже сказане. Коли ж сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано ‒ тоді мовчання стає спільником неправди й несвободи». Тож я хочу звернутися до вас – євреїв і поляків, угорців і вірмен, азербайджанців і татар, представників усіх народів, що складають українську націю, як українець ром­ського походження, як член нації, до якої я теж з гордістю належу.

Бабин Яр – це трагедія всього людства, і тому роми не мають права забувати про неї так само, як і євреї, українці та представники інших народів, попіл яких лежить у Бабиному Яру та стукає до наших сердець. Бабин Яр – це наша загальна трагедія, трагедія насамперед єврейського, ромського народів, бо саме ці народи були приречені на повне винищення нацистською ідеологією.

Вже минуло 75 років відтоді, як 22 вересня 1941 року, на третій день після захоплення Києва гітлерівськими військами, розпочалися жахіття Бабиного Яру. Першими вони розстріляли ромські табори, що стояли під Києвом. Переважно це були жінки та діти. А далі були розстріли ромів, які проживали в Києві та передмістях або кочували на землях Херсонщини, Кіровоградщини, Полтавщи­ни, Вінниччини, Волині – по всій Україні. Часто роми лежать у братських мо­гилах та ярах разом з євреями, українцями, людьми різних національностей та віросповідань. І немає такої області, району на мапі України, де не було б таких могил.

На превеликий жаль, склалося так, що геноцид ромського народу протягом довгих років замовчувався. Можу висловити сподівання, що ситуація поволі змінюється, і винищення ромів у таборах Треблінка, Собібор, Аушвіц-Біркенау, Ясеновац та ще в сотнях інших таборів на території всієї Європи стане відомим людству.

Тож 23 вересня цього року Всеукраїнською спілкою громадських організа­цій «Конгрес ромен України», Радою національних громад України, Асамблеєю національностей України за сприяння Міжнародного фонду «Відродження» про­ведено мітинг та урочисте відкриття монумента «Ромська кибитка». Автор мо­нумента ‒ академік архітектури, ром за походженням Анатолій Федорович Ігнащенко. Від задуму до реалізації ідеї встановлення пам’ятника в Бабиному Яру минуло понад двадцятиліття. Пройдений шлях був непростим. І я вітаю ромський рух із справді історичною перемогою та дякую Президенту України Петру Олексійовичу Порошенку, прем’єр-міністрам України Арсенію Петрови­чу Яценюку, Володимиру Борисовичу Гройсману, міністру культури України Євгену Миколайовичу Нищуку та Організаційному комітету з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 75-ми роковинами трагедії Бабиного Яру за вста­новлення правди та все-таки початок реалізації Постанови Верховної Ради України «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів» від 8 жовтня 2004 року № 2085-IV.

Цю трагедію приніс нашим народам фашизм. Але не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм почина­ється з неповаги до людини, а закінчується знищенням людини, знищенням на­родів. І не обов’язково лише таким знищенням, як у Бабиному Яру, як було ска­зано шановним Іваном Михайловичем Дзюбою, який зараз знаходиться в цьому залі, в далекому 1966 році. Не хотілося б проводити якісь паралелі, але історія і сьогодення нерозривно пов’язані.

Не можу залишити поза увагою нещодавні події в селі Лощинівка Одеської області, де сталося жахливе вбивство малолітньої дитини. Підозра впала на ромського хлопця, і громада села вчинила погроми, спалила житло, знищила майно та здійснила вигнання ромів із села. Все це беззаконня спогля­дали державні правоохоронці, а можновладці з місцевої та регіональної влади своєю бездіяльною поведінкою та висловами лише підливали масла в огонь. Стало відомо, що підозрюваний (наголошую, тільки підозрюваний) є ромом і на­половину болгарином. Якщо керуватися тією злочинною логікою, то що, вигна­ти з села і болгар, які становлять 70 % населення?

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, завершуйте, 15 секунд.

 

ГРИГОРИЧЕНКО П.Д. …подальшу долю півдня України легко спрогно­зувати.

На завершення я хочу передати слова шановного Івана Михайловича Дзюби з нагоди встановлення Ромської кибитки в Бабиному Яру… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо. Нехай добро перемагає в Україні!

Ми, дійсно, раді вітати в нашій сесійній залі академіка пана Івана Дзюбу. І перед тим як передати слово панові Дзюбі, я хочу запросити до мікрофона Якова Дова Блайха, головного рабина Києва та України. Просимо Вас.

 

БЛАЙХ Я.Д., головний рабин Києва та України, президент Об’єднання іудейських релігійних організацій України. Спасибо. Здравствуйте! Мне кажется, что то, что мы сейчас находимся здесь, то, что у нас есть возможность собраться и говорить о том, что произошло 75 лет назад, то, что мы имеем возможность об этом говорить открыто, некоторые, может быть, считают чудом. Но мне кажет­ся, что это эволюция, и в конце концов люди, которые живут в Украине, осо­бенно дети, которые учатся в Украине, будут иметь возможность выучить свою собственную историю.

К сожалению, в течение многих лет после 1991 года, когда Украина стала независимой, было очень тяжело здесь изучать собственную историю, то, что произошло в ХХ столетии. Но мне кажется, уже пришло время, когда мы долж­ны изучать эту историю полностью, чтобы дети знали, что произошло, знали о Холокосте на своей собственной земле, чтобы они поняли, что было до того и что произошло после того. Потому что в процессе Холокоста здесь страдало очень много евреев, но страдало и очень много украинцев, страдало очень много разных людей, как мы слышали. И это все – часть истории украинского народа.

И мне кажется, что уже давно наступило время, когда надо начинать объективно, как профессиональные историки, изучать этот вопрос. Чтобы не было такого, как было лично со мной, когда я спрашивал детей в школе: «Кто такой Сталин?», – а они не знали, что отвечать. «Кто такой Гитлер?», – они не знали, кто это. Я уже не говорю о Ленине, который жил давным-давно.

И поэтому, я думаю, сейчас мы должны принять для себя такое решение: давайте начинать учить историю и учить своих детей, чтобы они знали соб­ственную историю. И чтобы никогда-никогда не повторилось то, что было не только в Бабином Яру, который может быть для Украины символом того, что произошло. Это не символ, не трагедия, это преступление. Это преступление, когда один народ уничтожал другой народ и других людей только за их нацио­нальность или вероисповедание.

И дай Бог, чтобы мы хорошо изучали историю, как сказано в Торе и в Биб­лии: «Вспомните дни прошлого, для того чтобы понять жизнь каждого поколе­ния». Если будем хорошо изучать историю, я уверен, мы построим хорошее демократическое общество, и никогда в жизни эта трагедия (даже представить такого нельзя) не повторится. Спасибо за внимание (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо Вам, шановний колего.

Я з великою приємністю і радістю запрошую до слова академіка Івана Дзюбу і хочу просто подякувати Вам від усього українського парламенту за те, що 50 років тому Ви закликали не замовчувати трагедію Бабиного Яру і, по суті, першим засудили це замовчування. Запрошую Вас до трибуни (Оплески).

 

ДЗЮБА І.М., академік Національної академії наук України, Герой України. Дякую президії Верховної Ради України за запрошення на цю історич­ну зустріч. Я розумію, що я запрошений як учасник отого протестного, можна сказати, мітингу, який відбувся 50 років тому, 29 вересня 1966 року, в 25-ту річ­ницю трагедії Бабиного Яру.

Що це була за подія і чому цей масовий несанкціонований мітинг став, по суті, першим публічним протестом проти цинічного ставлення влади до жертв гітлерівської розправи і невшанування їхньої пам’яті? Річ у тому, що після визволення Києва від німецько-фашистських окупантів події у Бабиному Яру стали широко відомими і обговорювалися. Однак через деякий час ставлення влади і ставлення Сталіна до цих подій змінилося. Це було пов’язано, очевидно, з якимись міжнародними подіями і з тим, що у Йосипа Віссаріоновича, як ви знаєте, вже визрівав план свого варіанта «остаточного вирішення єврейського питання».

В усякому разі, про те, що сталося в Бабиному Яру, почали говорити менше і дуже так обтічно, мовляв, там розстріляли велику кількість, 30-50 тисяч, радянських людей. Формально нібито правильно. Справді, розстрілювали радян­ських, хоча й не тільки радянських, бо там, як ви знаєте, були розстріляні і українські націоналісти з ОУН, і наша чудова поетеса Олена Теліга та її колеги, друзі. Але справа в тому, що навіть радянських людей розстрілювали не тільки за те, що вони радянські люди. Розстрілювали, звичайно, полонених червоно­армійців і моряків Дніпровської флотилії. Але ромів і євреїв розстрілювали (ромів, до речі, 22 і 23 вересня розстрілювали, це була підготовка до величезної основної акції – розстрілу євреїв) не тому що вони радянські люди, а тому що вони роми і тому що вони євреї. І це все завуальовувалося, належного пошану­вання не було.

Як ви знаєте, замість встановлення меморіалу було розпочато будівництво, розраховане на якийсь грандіозний парк із спортивними закладами тощо. Накачували туди якісь суміші, і там сотні тисяч тонн усього того обірвалося і, як ви знаєте, сталася Сирецька трагедія, внаслідок якої теж загинула велика кіль­кість людей. Але це вже пізніше було.

І оскільки такою фальшею була окутана трагедія в Бабиному Яру, то у людей це, звичайно, викликало протест. Туди щороку сходилися люди, не­велика кількість – родичі, знайомі, тихенько вклонялися, плакали. А з нагоди  25-ї річниці це набуло масового характеру. Я не знаю, не можу нічого сказати, чи був там якийсь елемент організованості, чи ні. От у зв’язку з тим і виник цей мітинг 29 вересня, набувши характеру об’єктивно протестного, хоча люди про­сто прийшли вшанувати пам’ять.

Я вам скажу, коли ми приїхали туди – Віктор Платонович Некрасов, Борис Дмитрович Антоненко-Давидович і я – і подивилися на море людей, яке вкрило всі ці видолинки і пагорби, які умовно називаються Бабиним Яром, бо насправді там багато ярів, то, знаєте, це було приголомшливе враження. Над усім цим простором стояла якась трагічна, зболена безмовність. І оця безмовність, оце мовчання ніби вимагало якогось слова. І коли ми прийшли, раптом почулося: «Писатели приехали». Нас оточила маса людей, обліпила просто, розвела в різні боки, і всі почали вимагати: «Скажите, скажите хоть что-нибудь». І ми говорили. Що говорив Віктор Платонович, що говорив Борис Дмитрович, я не знаю, бо нас розвели далеко в різні боки, мегафонів же не було, а людям хотілося почути оте слово. Що я говорив, я дуже добре пам’ятаю, я про це писав і ще писатиму. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Це ми Вам, шановний Іване Михайловичу, дуже дякуємо за Вашу велику роботу, що Ви зробили задля вшанування пам’яті всіх загиблих у Бабиному Яру, і за те, що Ви з Вашими товаришами, побратимами закликали не замовчувати цю страшну трагедію. Дякуємо вам (Оплески).

Шановні колеги, я нагадую, що приблизно о 17 годині до наших слухань доєднаються президенти України та Ізраїлю. Ми також дуже раді, що до слухань доєднуються представники різних конфесій.

І зараз я запрошую до слова відомого журналіста Віталія Портникова, який попри те, що є відомим політичним журналістом, багато уваги приділяє історич­ному дискурсу. Безумовно, без уваги медіа ми не могли сьогодні стільки знати про трагедію Бабиного Яру. Принагідно я дякую колегам журналістам, які пра­цюють зараз у ложі преси і висвітлюють парламентські слухання. Будь ласка, пане Віталію.

 

ПОРТНИКОВ В.Е., український політичний публіцист і журналіст. Дякую, пані головуюча. Вітаю шановну громаду на парламентських слуханнях! Я приніс сьогодні до Верховної Ради сімейну реліквію, яка зберігалася багато років, це фотографія сестри моєї бабусі – молодої жінки Рахілі Портникової, яка разом із своїм чоловіком була знищена в Бабиному Яру в перші дні розстрілів єврейського населення Києва. На цій фотографії немає ще одного члена цієї сім’ї, бо коли цю фотографію робили, Рахіль була вагітна своєю дочкою, вона народила її за місяць до розстрілів у Бабиному Яру. Ця дівчинка разом із своєю матір’ю і своїм батьком була знищена в ті трагічні дні.

У багатьох київських євреїв є такі спогади. Хоча я за час свого життя в  Києві зустрічав чимало людей різного походження, у яких є свої жертви Бабиного Яру. І ми теж про це пам’ятаємо, про це місце суцільної трагедії, про це місце, де закінчувалося добро і починалося зло.

Але коли я думаю про Бабин Яр, я завжди думаю про відповідальність. Це найважливіше, мені здається, що потрібно усвідомлювати, коли ми говоримо про ці трагічні події, які призвели до фактично повного знищення єврейсько­го  населення української столиці і майже остаточного знищення українського єврейства, яке залишалося на окупованих територіях. Тому що окрім тих своїх київських родичів, які загинули тут, у Бабиному Яру, у мене чимало близьких людей, які загинули в інших ярах по всій території України.

Ми маємо усвідомлювати, що таке відповідальність держави. Ми багато говоримо про те, що зробив тут гітлерівський Рейх, і шукаємо його поплічників. Але ми завжди маємо пам’ятати, що державою, яка залишила цю молоду жінку цього молодого чоловіка і цю дитину катам, був Союз Радянських Соціалістич­них Республік. Це він залишив своїх громадян напризволяще, це він не евакую­вав навіть тих, кого міг евакуювати.

І про це ми маємо пам’ятати, коли сьогодні будуємо нову державу. Україн­ська держава має бути відповідальною за майбутнє кожного свого громадянина. Пам’ять про жертв – це те, що ми маємо реально зробити фундаментом такої відповідальності, відповідальності кожного громадянина за своїх співгромадян і відповідальності кожного громадянина за те добро і те зло, яке коїлося на цих теренах. Тільки тоді можемо бути впевнені, що трагедія Бабиного Яру ніколи не повториться на наших землях. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо Вам, шановний пане Віталію.

І хочу запросити до парламентської трибуни пані Ольгу Богомолець, народного депутата України, голову Комітету з питань охорони здоров’я, члена фракції «Блок Петра Порошенка». Пані Ольго, будь ласка.

 

БОГОМОЛЕЦЬ О.В., голова Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, партія «Блок Петра Порошенка»). Шановні друзі! Шановні колеги! Пам’ять про нашу історію, про спільну історію українського і єврейського народів, є надзвичайно важливою.

Десять років тому доля занесла мене в маленьке українське містечко Радомишль, де я заснувала найбільший на сьогодні український приватний му­зей, який називається «Душа України» і який цього тижня святкуватиме своє п’ятиріччя. Але занурившись в історію, я дізналася, що у ХІХ столітті місто Радомишль на 70 % було єврейським, як чимало інших міст на Волині і на Поліссі. Перша школа, перший банк, заводи, підприємства – все тоді було збудовано єврейською громадою. Нині в місті Радомишлі єврейського життя практично не існує, тому що під час окупації в цьому маленькому містечку щорічно знищувалися тисячі євреїв. За статистичними даними, тільки в місті Радомишлі і його околицях було знищено до 10 тисяч євреїв, серед них 1 тисячу дітей.

Було чимало українців, які, рятуючи євреїв, віддавали і своє життя. Власне, рятувати євреїв у Західній Європі було легше, ніж у Східній Європі, то­му що в Західній Європі за порятунок єврея відправляли в концтабір, а в Східній Європі розстрілювали всю родину. Я хочу назвати імена деяких українців, які нам відомі, і дуже великої кількості, які нам невідомі, серед них і священики. Всім вам відомо, безперечно, ім’я митрополита Андрея Шептицького, який на­лагодив цілу систему порятунку євреїв. Це також отець Олександр Поберейко з Брюховичів, який переховував єврейських дітей, отець Гаврилюк з Рівного, якого повісило гестапо в 1943 році за допомогу євреям, брат-студит Теодозій, який з дозволу митрополита Андрея доглядав за 16 євреями у майстерні студи­тів, його також було страчено.

До імен цих людей, які нам відомі і невідомі, потрібно сьогодні додати і імена євреїв, які віддали своє життя за Україну під час Революції Гідності. Серед них ‒ Олександр Щербанюк (45 років, Чернівці, загинув на Майдані від кулі в серце), Євген Котляр (33 роки, Харків, вбитий снайпером у Києві на вули­ці Інститутській), Йосиф Шилінг (61 рік, Дрогобич, вбитий пострілом у голову в Києві біля Жовтневого палацу).

Потрібно згадати і тих солдат, які загинули та зникли безвісти, захищаючи цілісність нашої держави у війні на наших східних кордонах. Євреї по крові, вони стали українцями, бо піднялися на захист своєї Батьківщини.

Саме тому Історико-культурний комплекс «Замок-музей Радомисль» ви­йшов з ініціативою створення першого в Україні меморіалу – пам’ятного знака українсько-єврейської солідарності, який планується встановити на території замку за підтримки Центру юдаїки НАУКМА та Житомирської обласної держав­ної адміністрації. Він нагадуватиме і про тих, хто рятував, у тому числі ціною власного життя, і про тих, кого рятували. Цією громадською ініціативою і цим пам’ятником ми хочемо вшанувати імена українців і євреїв, які знає лише Бог... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо, шановна пані Ольго, за прекрасну і важливу ініціативу (Оплески).

Я хочу запросити до слова Владику Бориса Гудзяка. Просимо вас до мікрофона і дякуємо, що також доєдналися до наших слухань.

 

ҐУДЗЯК Б., єпископ Української греко-католицької церкви. Ваша Святосте! Пані і панове народні депутати! Образ чорної ненависті людини супроти людини, народу проти народу, коричневої чи червоної ідеології, які нівечить Богом дану гідність людини, повинен нас усіх стрепенути, зворушити, змусити вийти зі своїх звичних зашкарублих, інколи, на жаль, нікчемних ра­мок… Також і у Верховній Раді.

Бабин Яр – це трагедія всього людства, бо в ньому була потоптана людська гідність і перекреслена найвища цінність людського життя. Мирослав Маринович назвав Бабин Яр місцем ще одного грандіозного гріхопадіння люди­ни. Через смерті невинних ще раз увиразнилося зло. Щоб ми його побачили, на­звали його по імені… Щоб, зрештою, покаялися і почали обстоювати людське життя і людську гідність, завжди і в усьому.

Бабин Яр – це лише вершина айсбергу трагедій, що йшли одна за одною. Від 1932 до 1947 року населення України пережило приголомшливий перелік катастроф: Голодомор, Голокост, знищення військовополонених солдатів Радян­ської Армії, Волинську трагедію, депортацію кримських татар, операцію «Вісла» та всі інші звірства перед, під час і після Другої світової війни.

Протягом років історія Бабиного Яру, як і історія Голодомору, замовчу­валася, була стерта з історії.

Стирання пам’яті відбувалося всюди. Нацисти нищили євреїв фізично лише тому, що вони були євреї, ромів – бо вони роми, а комуністи нищили пам’ять про них. Це вдалося до такої міри, що багатьом сьогодні здається, що євреїв з їхньою багатою тисячолітньою духовністю, культурою і суспільним життям ніколи й не було в Україні. Що вони не були нашими земляками, що наші бабусі й дідусі у великих колонах, якими євреїв вели на розстріли, не впізнавали своїх сусідів і знайомих...

Як і Іван Дзюба 50 років тому, ми мовчимо… і водночас не можемо мовчати. Ми повинні повернути імена жертвам і пам’ять їхнім нащадкам. Пам’ять усім нам. Пам’ятати разом. Бо іноді виглядає, що євреї пам’ятають про «свою» Катастрофу (Шоа), а українці почали згадувати про «свій» Голодомор. Проте ми й далі забуваємо, що це наша спільна історія ‒ наша Катастрофа, наш Голодомор, наша Волинська трагедія, наша «Вісла» і наша кримськотатарська депортація (Оплески).

Ми не повинні закривати очі на ті випадки, коли українці були кривдниками. На жаль, таких історій було немало. Але й не можемо забувати про роль багатьох українських праведників, які, ризикуючи всім, рятували життя і гідність євреїв. Серед них – знаковий праведник митрополит Андрей Шептиць­кий. Були також праведники на простому, побутовому рівні, зокрема обидві мої бабусі. Він і вони для нас – зразок і джерело надії. Те, що ми гордимося нашими праведниками, вказує на те, що їхня поведінка, постава, мужність повинні бути нашими.

Які висновки для тих із нас, хто вважає себе християнином? Не знаю, Ваша Святосте, чи можу від вашого імені говорити, інших християн, говорю від імені Блаженнішого Святослава. Висновки наші на основі Євангелія для когось є абсурдними, а для когось скандальними, бо ми «проповідуємо Христа роз­п’ятого». Проповідуємо, але чи Ним живемо? Історія, зокрема модерна, пока­зує  –  не завжди. Це важливо усвідомити саме сьогодні, коли ми святкуємо празник Воздвиження Чесного Хреста.

Ми, християни, покликані дивитися правді у вічі, визнавати історичні факти, в тому числі свої провини, і вміти відкритися на біль іншого, не чекаючи на його ініціативу. Це непростий парадокс нашої віри і парадокс радикального прикладу нашого Спасителя, який закликав своїх учнів любити ворогів і про­щати тим, хто скривдив нас. Це не та стратегія, що гарантує миттєву перемогу. Але в цьому водночас і прекрасному, і порочному світі це – стратегія, що може вести до правди, примирення і взаємної любові.

Наші відзначення будуть марними, якщо не провадитимуть до правди, примирення і любові – правди про Бога, людину і світ. Примирення не зі злом, а в добрі, пошані та любові між братами і сестрами, які створені на образ і по­добу Божу, як написано в Танаху. Ці змагання за правду, примирення і братню любов насичені антиноміями, суперечностями, які переносять нас із логіки «або – або» до логіки «і – і». Адже людські лукавство і гріх є чорною непрогляд­ною таємницею, а Божа святість і наше спасіння в Бозі – невимовним Таїнством. Шукаймо цього Таїнства, хоч якими тепер є діла та успіхи ворога людського роду. У Бозі правда, примирення і любов перемагають у Царстві небеснім і на­віть тут, на Землі, і на нашій українській землі (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо Вам. Ми дуже раді, що сьогодні в наших слуханнях беруть участь багато лідерів різних конфесій.

Я хочу надати слово своєму колезі, народному депутату України Володи­миру Михайловичу Литвину, який також є істориком. Будь ласка, пане Володимире.

Поки пан Володимир йде до трибуни, хочу сказати, що нам до президії передають свої виступи чи пропозиції для врахування в Рекомендаціях парла­ментських слухань. Наприклад, пані Юлія Кондур передала свої пропозиції. Тож закликаю інших доєднатися. Дякую.

 

ЛИТВИН В.М., член Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (одномандатний виборчий округ № 65, Житомирська область, самови­суванець). Шановне зібрання! У 2012 році моїх батьків відшукав громадянин США Анатолій Кесельман. Виявляється, що в роки війни родина моєї матері переховувала його з сім’єю. А в родині матері було восьмеро дітей.

А скільки було таких відомих і досі невідомих праведників світу, які виявили вищі зразки людяності. Можна лише уявити, наскільки більше могло би бути жертв Катастрофи, якби не вони. І наскільки більше цих жертв стало через тих, хто складав списки євреїв, видавав їх нацистам і прислуговував у кривавих злодіяннях.

Людство має знати про Голокост всю правду. Не кон’юнктурну правду під кожен політичний момент. Про злодіяння нацистів відомо. А чим живилися най­страшніші вияви антисемітизму до і в роки Другої світової війни, у повоєнний період, наслідком чого й досі є те, що місця, де спалені, задушені, розстріляні євреї, у кращому разі позначені терміном «мирні радянські громадяни»? Кажучи словами М. Бажана: «Замало клятв, щоб ними присягатись, щоб проклинати – не стає проклять».

Корені «баналізації» цього небаченого зла в тому, що право єврейського народу на існування було поставлене нацистами під питання. Уже сам факт народження євреєм слугував підставою для знищення.

А де ж був цивілізований світ? Відповідь знаходимо у Голди Меїр: цивілі­зований світ «і пальцем не поворушив, щоб позбавити євреїв їхніх страждань». Позиція провідних країн – членів антигітлерівської коаліції була далеко не бездоганною. Зводити все до протистояння двох тоталітарних режимів – сталін­ського і нацистського – це примітив, який повторюється і, на превеликий жаль, звучав і сьогодні.

Єврейський народ, всупереч усьому, 1948 року виборов право на батьківщину. Для нас це один із найголовніших уроків історії: лише у власній демократичній державі народ може розраховувати на життя і безпеку. А державу можна вибороти й ствердити лише власними зусиллями.

Хоч як це парадоксально звучатиме, але в роки Другої світової війни євреїв і не тільки їх вбивали в рамках «закону». Це стало реальним через пору­шення фундаментальних основ права: мораль і засади людяності перестали роз­глядати як джерело права, а право стали трактувати як моральні основи. «Якби злочини німецького нацизму судили, підходячи до них за цією міркою, злочин­ців, наприклад, причетних до Голокосту, належало б виправдати, адже вони діяли за законами Третього райху» (Роман Матола). Нагадаю: нацистів судили за злочини проти людяності.

І нам потрібно це враховувати, оскільки у нас приймаються закони, в яких людина є винною наперед і повинна доводити свою невинуватість. Тоді як у Конституції, у статті 62, чітко записано: ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчинені злочину. Але ми приймаємо такі закони.

Тому на зміну ритуально-формалізованому підходу до меморіалізації минулого і таких подій, як 75-ті роковини трагедії Бабиного Яру, та кон’юнктурі на догоду моменту повинна постати адекватна державна політика пам’яті. У нас державної політики пам’яті і підходів до її здійснення немає. А така політика не допускає нехтування істиною та уроками історії. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам, шановний колего.

Я хочу запросити до слова Алекса Духовного, лідера Релігійного об’єд­нання громад прогресивного юдаїзму України. Будь ласка.

 

ДУХОВНИЙ О.Л., головний рабин Києва і України громад прогресивного іудаїзму. «Очі не бачать – серце не болить». Я не міг зрозуміти цю фразу, коли був дитиною, а моя мати постійно її повторювала. Її підлітком вели на розстріл, розстріляли всю родину, а вона і її сестра врятувалися. Врятувалися, тому що їх переховувала українська родина, яка зараз належить до числа праведників світу.

Але ми продовжуємо вчитися, і очі бачать, і серце болить. Ми з вам прожили вже два роки після Революції Гідності. Чого ми навчилися за ці два роки?

Бернард Шоу сказав так: «Тепер, коли ми навчилися літати по повітрю, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі, як люди».

Найкращим монументом євреям і ромам, українцям і росіянам, всім тим, хто загинув у ярах і лісах України, а таких місць більше тисячі, є наше життя, сьогоднішня Україна. І від нас із вами залежить, якою вона буде і куди ми йдемо.

Як у тому анекдоті. Приходить один єврей до ресторану і дивиться меню. До нього підходить офіціант, єврей у нього питає: «Борщ є?» – «Нема». – «А курка є?» – «Нема». – «А рибні котлети є?» – «Нема». Тоді здивований єврей запитує: «Що я читаю ‒ конституцію чи меню?».

Ми з вами повинні навчитися бути вільними. Євреям вистачило 40 років і потім ще століття для того, щоб стати вільними. Єврейська громада України – це українці єврейського походження, і для нас дуже важливо, щоб ми з вами збудували монумент над могилами тих, кого вже немає, але кого ми пам’ятаємо і шануємо, щоб справдилися слова пророка Ісаї: «Відтепер не підніме народ на народ меча, і не будуть більше вчитися воювати». І хай буде так, і скажімо «Амінь» (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо.

Запрошую до слова свого колегу, народного депутата України Олександра Фельдмана, який є головою підкомітету з питань громадянства, міграційної політики та етнічних груп України Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. І як людина, яка брала участь у багатьох парламентських слуханнях, запевняю вас: дуже добре, що сьогодні тут присутні багато народних депутатів. Будь ласка, пане Олександре.

 

ФЕЛЬДМАН О.Б., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відно­син (одномандатний виборчий округ № 174, Харківська область, самовисува­нець). Дякую. Уважаемая председательствующая! Уважаемые участники парла­ментских слушаний! Бабий Яр – это многогранное общественное явление, но в первую очередь оно ассоциируется с массовыми убийствами людей по этни­ческому признаку. Это один из самых страшных эпизодов Холокоста евреев, забравший 6 миллионов жизней, холокоста ромов, а также последнее пристани­ще тысяч идеологических противников нацистского режима.

Что объединяет тех, кто погиб в Бабьем Яру? Все они не соответствова­ли  стандартам, разработанным «хозяевами жизни». На то время такими себя считали Немецкая национал-социалистическая рабочая партия и лично ее вождь. Чем заканчиваются попытки присвоить себе право распоряжаться судьбами целых народов, хорошо известно. И это урок для человечества на все времена.

А что общего было у тех людей, которые выполняли работу по «очи­щению» человечества, и, замечу, делали это зачастую с особым творческим подходом? Во-первых, они были зомбированы идеологами Третьего Рейха. Во-вторых, они позволили убедить себя, что призваны исполнить историческую миссию, поэтому освобождены от ответственности за издевательства и убий­ства. Это еще один важный урок Бабьего Яра, который мы должны усвоить.

В последнее время я часто задаю себе вопрос: в полной ли мере наше общество осознало трагедию Бабьего Яра, все ли нами сделано? Скажу честно, этот процесс идет, но, к сожалению, медленно и несистемно. К примеру, приня­тое в 2006 году решение о создании историко-культурного заповедника «Бабий Яр» положило конец всем попыткам застройки на костях. Но почти четыре года заповедник существовал только на бумаге, не имея даже собственного поме­щения. Только в 2010 году ему передана часть исторических земель Бабьего Яра и прилегающих еврейских кладбищ.

За последние годы ситуация явно изменилась к лучшему. Мы избавились от советских штампов в определениях. Бабий Яр – больше не безликая братская могила мирных людей. Официально названы все, кто лежит в этой земле: евреи Киева, украинцы, ромы, военнопленные, подпольщики, моряки Днепровской флотилии, священники, которые отказались читать молитвы во славу фюрера, члены ОУН, а также пациенты психиатрической клиники имени И. Павлова. Уверен, что наш сегодняшний разговор в стенах парламента станет новым мощ­ным импульсом на пути к осознанию обществом всей полноты трагедии Бабьего Яра.

Бабий Яр – это страшное место общей трагедии и общей боли, и решение об увековечивании памяти может быть только комплексным. В связи с этим призываю всех помнить: только от нас зависит, чтобы этот процесс не был остановлен. Историческая память нашего сообщества будет сохранена в поколе­ниях, если государство, кроме установки памятников и памятных знаков, реализует стратегию по увековечиванию памяти невинных жертв Бабьего Яра. Ее цель – установить в обществе предохранители от повторения подобного: законодательные, информационные, воспитательные.

Я убежден, что любое неприятие и отторжение начинается с недостатка информации. Если бы люди, особенно молодежь, получали новую, полную информацию о тех страшных событиях, мы сегодня не наблюдали бы роста ксенофобии и антисемитизма. Прискорбно, что за последние три года в право­охранительные органы Киева поступило 126 заявлений о совершении преступ­лений на территории Бабьего Яра, и только по пяти из них было открыто криминальное производство. Это недопустимо!

Сегодня качественные изменения в осознании сути явления под названием «Бабий Яр» вполне обозримы. Но чтобы не повторять ошибок, мы должны скоординировать наши усилия. Аморально пиариться на этой теме… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Маємо все-таки дати виступити іншим. Дякуємо Вам, шановний пане Олександре.

Запрошую до парламентської трибуни і надаю слово пану Моше Реувену Асману, це головний рабин Києва і України Всеукраїнського конгресу іудей­ських релігійних громад. Будь ласка.

 

АСМАН М.Р., головний рабин Києва і України Всеукраїнського конгресу іудейських релігійних громад. Шановні друзі, шалом! Вы знаете, я подготовил речь, но, посмотрев фильм, который здесь показывали, посмотрев в глаза людям, которые шли на расстрел, я понял, что не могу говорить общие фразы. Я хотел сказать, что у каждого погибшего человека было имя. Я подумал: а если бы это была моя бабушка или моя мама, или мой ребенок… Думаю, каждый из нас должен думать об этом. И когда Виталий Портников показал фотографию своей семьи, я понял, что это трагедия, которая касается каждого из нас.

И я хочу сегодня в стенах Верховной Рады Украины выразить благодар­ность праведникам, о которых сегодня здесь вспоминали. Вы знаете, мы несколько лет назад посадили дерево в честь великого праведника митрополита Шептицкого. До этого я очень много изучал эту тему. Вы знаете, этот человек спасал евреев, рискуя своей жизнью и жизнью своих близких. Он организовал целую сеть по спасению евреев. Он спасал евреев без условий, без обещания принять христианство, а только потому что хотел спасти человеческие жизни. Он спасал детей, спас раввина Левина, который сейчас живет в США, и многих других.

И вы знаете, таких людей много. Каждый год я присутствую на чествовании праведников народов мира, где им вручают медали. Эти люди рисковали своей жизнью, жизнью своей семьи. И это действительно настоящие люди, за которых мы должны молиться. И каждый год в Йом-Киппур (Судный день), который будет через две недели, мы произносим молитву за этих людей, за людей, которые погибли в Бабьем Яру, за души невинных людей и души их неродившихся потомков, которых убили злодеи-нацисты.

Вы знаете, на сегодняшний день эта проблема актуальна, потому что появляются те, кто говорит, что не было таких событий, не было Бабьего Яра, не было других трагедий. Например, государство – член ООН Иран открыто заяв­ляет, что хочет истребить Государство Израиль вместе с 6 миллионами евреев. И многие сидят в ООН и поощряют это спокойно, а некоторые продают им оружие для этой цели.

Поэтому я сегодня, кроме благодарностей, хочу благословить праведников и благословить народ Украины. Украина помогает Израилю в ООН, я знаю. Народ Украины сегодня встал на свой путь, чтобы идти вперед, строить свое будущее. Я хочу благословить… Мы каждую субботу читаем молитву за Украину, за народ Украины и за процветание Украины.

Я хочу поблагодарить народных депутатов Украины, которые в этом году отдали много свитков Торы, конфискованных советской властью и нацистским режимом. Они отдали эти святые свитки, и мы их теперь читаем, восстанав­ливаем. И я хочу, чтобы все свитки, которые находятся в архивах Украины, тоже в ближайшее время были переданы. Я хочу поблагодарить…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, завершуйте, я дуже хочу, щоб всі учасники виступили.

 

АСМАН М.Р. Я хочу благословить… У нас через две недели будет Новый год, Рош Ха-Шана. Это день, когда Всевышний судит весь мир и дает хороший год. Я хочу благословить и пожелать народу Украины, чтобы была טובה וחתימה כתיבה (хорошая запись и печать в Книге Жизни)…

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо. Ключові тези Ви сказали, що має бути добрий рік і для народу України, і для народу Ізраїлю. Дякуємо Вам, дорогий колего.

(Лунають сурми шофара).

Дякуємо (Оплески). Сподіваємося, Ваші слова доходять до Бога і вони збудуться.

Я з радістю запрошую до парламентської трибуни Аркадія Ілліча Мона­стирського, президента Єврейського форуму України, голову Громадської ради керівників освітніх програм всеукраїнських громадських об’єднань національ­них меншин України при Міністерстві освіти і науки України. Будь ласка, пане Аркадію.

 

МОНАСТИРСЬКИЙ А.І., президент Всеукраїнської громадської орга­нізації «Єврейський форум України». Шановні друзі! Трагедія Бабиного Яру, якої не знала сучасна історія України… Важко уявити, що за два вересневі дні, 29 і 30 вересня, у сумнозвісному Бабиному Яру було вбито близько 34 тисяч євреїв Києва і його околиць.

Для мене Бабин Яр – жахлива трагедія мого народу. Це могила, де покояться чотири члени моєї родини. Серед них – мій дідусь, якого я, на жаль, не знав. Ще з підліткового віку я приходжу до Бабиного Яру, для того щоб віддати шану пам’яті загиблих. У ті далекі радянські часи над Бабиним Яром не було жодного пам’ятника, а проводити мітинги і публічно згадувати загиблих було небезпечно, бо КДБ пильно стежив за будь-яким намаганням зберегти національну пам’ять про трагедію. Саме поняття єврея або рома ‒ жертв трагедії Бабиного Яру підмінялося терміном «радянські люди».

В історії найбільшого геноциду ХХ століття є свої жертви, свої праведники, свої визволителі і свої кати. Місце кожного визначено історією і не підлягає перегляду ні зараз, ні через 50, ні через 100 років. Наша пам’ять – це валіза, яку ми несемо на своїх плечах, пам’ять про Голокост. У Бабиному Яру винищували дітей, жінок і старих, тому що їхні чоловіки в цей час мужньо захищали країну, яка називалася Радянський Союз, від окупантів.

Одна з цілей нашого Єврейського форуму – донести до молоді, до нових поколінь правду про трагедію через збереження правдивої історії про Голокост. Ми наголошуємо, що історія Голокосту – це історія не суто єврейська, а скла­дова частина історії України, історії Європи і всього світу, яку треба вивчати і досліджувати. Тому дуже дивним є те, що Україна досі не приєдналася до Між­народного альянсу із вшанування пам’яті жертв Голокосту, який об’єднує 35 країн світу. Вкотре просимо Кабінет Міністрів і народних депутатів України прийняти рішення про вступ до цієї авторитетної організації.

П’ять років тому Верховна Рада ухвалила рішення, яке майже виконано, але, на жаль, досі не створений музей пам’яті жертв Голокосту, Бабиного Яру. Цей музей потрібний задля збереження пам’яті про загиблих та вшанування живих – тих, хто врятував життя іншим, і тих, хто був врятований (серед нас сьогодні в залі є колишні в’язні). Це потрібно і мертвим, і живим, і ненародже­ним. Освітній центр, історії людей, які загинули або дивом залишилися живі, – це складові майбутньої музейної експозиції. Для втілення цієї мети просимо народних депутатів передбачити в Державному бюджеті України на 2017 рік кошти на реконструкцію і створення музею жертв Голокосту.

Шановні народні депутати! Шановні друзі! Відстояти незалежність та побудувати процвітаючу державу можна тільки на правді про себе самого і свою історію, хоч би якою гіркою і страшною вона була.

Відомий історик І. Бауер писав: «Пам’ять про Голокост необхідна, щоб наші діти ніколи не були жертвами, катами чи байдужими спостерігачами». Хай ніколи в Україні і в усьому світі не буде трагедій, подібних до Бабиного Яру. Більше ніколи! Never again! Никогда больше! Nit keyn mol! לא לעולם Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо Вам, шановний колего.

Запрошую до слова нашого колегу народного депутата України Борислава Березу. Будь ласка, пане Бориславе.

 

БЕРЕЗА Б.Ю., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань запобігання і протидії корупції (одномандатний виборчий округ № 213, м. Київ, самовисуванець). История Бабьего Яра – это немножко история моей семьи. Одна из бабушек была вывезена в эвакуацию в Казахстан. Ее брат пошел воевать, дошел до Берлина и потом вернулся в Киев. А их сестра осталась в Киеве, будучи уверенной, что ничего не произойдет. Практически все из этой ветви остались лежать в Бабьем Яру, выжил только один член нашей семьи, которого мать прикрыла своим телом. Это говорит о том, что у нас всегда есть выбор, мы всегда должны помнить: наш выбор – это то, чем мы определяем свое будущее.

Когда меня спрашивают, есть ли в Украине антисемитизм, я говорю, что я помню антисемитизм при Союзе, я помню антисемитизм позже – да, у нас есть проявления бытового антисемитизма. Но когда вы видите, как раввин трубит в шофар в Верховной Раде, когда вы видите, что депутаты ходят в кипе, а  у Премьер-министра фамилия Гройсман, то я думаю, что вопросы об анти­семитизме излишни (Оплески).

И как бы ни хотелось нашим злопыхателям с востока, чтобы было иначе, иначе уже не будет. В Украине произошли кардинальные изменения, мы все изменились. Да, на Майдане были русские, украинцы, евреи, поляки, белорусы, армяне, азербайджанцы, греки – все национальности, живущие в Украине. Но  плавильный котел Майдана превратил нас в одну политическую нацию. И  именно поэтому, когда меня спрашивают: «Кто вы по национальности?», я отвечаю: «Я – украинец. Я – украинский еврей». Я родился в Украине, я живу в Украине и хочу, чтобы мои дети и дальше жили в Украине. И я считаю, что Бабий Яр – это напоминание всем нам о том, что ничего подобного никогда не должно произойти ни в Украине, ни в любой другой стране.

Украина – святая земля, здесь самое большое количество праведников. Я ведь прав, ребе? Умань, Гадяч, Меджибож – святые места. Но Украина – это и место самых больших трагедий: Харьковская балка, Бабий Яр. Я надеюсь, что у Украины будет только одно-единственное будущее для всех народов, где украинцы, евреи, русские, поляки, армяне и все остальные будут иметь место для жизни. И как было известно, места здесь хватит всем. Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, шановний пане Бориславе.

Я з радістю хочу запросити до парламентської трибуни Бориса Івановича Глазунова, директора Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр». Будь ласка.

 

ГЛАЗУНОВ Б.І., директор Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр». Шановна Ірино Володимирівно! Шановні колеги, друзі, присутні! Підтримуючи виступи попередніх промовців, я хочу трохи розповісти про те, що вже зроблено для вшанування жертв Бабиного Яру і що ще необхідно зробити. Я хочу сподіватися, що моменти непорозуміння, непідтримки та не­сприйняття вже позаду, тому що указом Президента створений Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 75-ми роковинами траге­дії Бабиного Яру, і рік він працював. Про серйозну увагу, яку теперішня влада приділяє цій проблеми, свідчить те, що співголовами Організаційного комітету стали Прем’єр-міністр України і Глава Адміністрації Президента України. Те, що вдалося зробити, – це, звичайно, величезний крок до цивілізованості, євро­пейськості, гідного вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру і до того, щоб таких трагедій у нас більше ніколи не було.

Хочу сказати, що нарешті ми дочекалися реставрації пам’ятників, які там знаходяться, зокрема ще радянського пам’ятника, збудованого 1976 року, який перебував в аварійному стані. Крім того, відреставрований пам’ятник «Менора». Нарешті повернулася «Ромська кибитка», яка ще з минулого століття мандру­вала по Україні, як і належить їй, 16 років мандрувала. Крім того, нарешті на місці дерев’яного обпаленого хреста, який був встановлений в пам’ять про роз­стріляних українську поетесу Олену Телігу та її соратників – членів ОУН, стоїть прекрасний кам’яний хрест.

Створено три алеї. Це Алея мучеників, куди на центральне місце (як і бажав автор) перенесений пам’ятник дітям, розстріляним у Бабиному Яру. Місця розстрілів, які перетинає Алея, виділені червоною гранітною шашкою, там встановлені камені з відповідними написами. Також наполовину вже ство­рена Алея праведників: залишилося уточнити їхні прізвища і встановити книги. Відреставрована Дорога скорботи, яка зараз має зовсім інший вигляд.

Робота проведена дуже велика, але хочу сказати, що все це необхідно зберегти і продовжити. Нарешті в державну власність повернулося приміщення контори колишнього єврейського кладовища по вулиці Мельникова, 44…

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу, ще 2 хвилини, тому що нам дуже важливо почу­ти, де ще Верховна Рада України має посприяти, для того щоб Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» міг повноцінно працювати.

 

ГЛАЗУНОВ Б.І. Дякую. І нарешті цього року заповідник отримав (майже) своє приміщення, декілька кімнат хоча б, для початку, але це хоч якийсь куточок уже, тим паче що він знаходиться якраз поблизу пам’ятника «Менора», на тери­торії заповідника. Будемо сподіватися, що цей процес не зупиниться, що він бу­де продовжений. Я взагалі пропоную в указі слова «75-річчя» замінити словами «80-річчя» і продовжити роботу.

Таким чином, наступного року необхідно розпочати роботи з виготов­лення та затвердження проектно-кошторисної документації на капітальний ремонт приміщення по Мельникова, 44, тому що воно в жахливому стані, з пе­репрофілюванням і переплануванням, для створення Меморіального музею пам’яті жертв Бабиного Яру. Також необхідно завершити створення Алеї праведників.

Необхідно обгородити територію заповідника, тому що акти вандалізму, на жаль, завдають значної шкоди, зокрема й іміджу нашої держави, і припинити їх можна, тільки посиливши охорону. На сьогодні це проблема. Взагалі до Верховної Ради, Ірино Володимирівно, велике прохання: внести зміни до Закону «Про Національну гвардію України», дозволивши національним гвардійцям охо­роняти об’єкти культурної спадщини – музеї, заповідники, галереї тощо, тому що у них розцінки в 3,5 разу менші, ніж у Державної служби охорони. Якщо нам вдасться хоча б…

Також необхідно утворити лапідарій із плит колишнього єврейського кладовища в Реп’яховому яру, що були скинуті туди під час будівництва теле­центру. Тобто роботи дуже багато.

Завершуючи, хочу сказати, що консолідована підтримка нашої влади, суспільства, Міністерства культури, всіх нас і, звичайно, громадськості, україн­ської та закордонної, обов’язково дасть позитивний результат, і ми всі спільно подолаємо шлях, який нам необхідно пройти. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам. І Ви можете бути переконані в тому, що тут буде консолідована підтримка парламенту, щоб ми могли гідно вшановувати пам’ять жертв цієї страшної трагедії.

Запрошую до слова Василя Костицького, президента Асоціації україн­ських правників. Будь ласка, пане Василю.

 

КОСТИЦЬКИЙ В.В., президент Всеукраїнської громадської організації «Асоціація українських правників». Шановна пані головуюча! Ваша Святосте! Достойні представники церкви і релігій! Шановні народні депутати! Шановні пані та панове! Сьогодні, справді, дуже сумний ювілей. Трагедія Бабиного Яру не може бути забутою, вона не може не тривожити почуття кожної чесної людини. Це лейтмотив 75-х роковин трагедії Бабиного Яру.

Проте зараз я хотів би порушити питання, що не є таким емоційним. Мова йде про право народу, як і право людини, на життя, на національну самобут­ність, на існування, на мову, на культуру, на національну ідентичність. Це право має як якісну, так і кількісну складову. Про це говорили визначні представники юридичної науки, євреї Євген Ерліх і Людвіг Гумплович, українці В’ячеслав Липинський і Володимир Винниченко, інші політичні діячі України.

Право народу визначається (як вони пишуть) тим, що нація, народ об’єднує певну кількість людей. І якщо хтось сьогодні не хоче помічати трагіч­них масштабів Бабиного Яру і Голокосту, як і мільйонних жертв українського народу, інших народів, можемо відповісти йому всенародним обуренням, а мо­жемо розглядати таке трактування як злочин або ще й відповісти прагматичною оцінкою правників, яка свідчить, що Бабин Яр був жорстоким нищенням людей, яке може і має кваліфікуватися лише як жорстоке посягання на природні права не тільки людини, а й нації, і тому є цинічним і страшним злочином проти людяності.

Якщо ми врятували одну людину, то кажемо, що ми врятували людину. А коли такі праведники, як Андрей Шептицький, отець Ковч та інші врятували ряд людей, ми вважаємо їх людьми, які врятували націю. А ті, хто посягав на права нації, на права євреїв, зокрема і в Бабиному Яру, слід вважати злочин­цями, тому що ні сьогодні, ні завжди ніхто не забутий. Ніколи більше! Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам, шановний колего.

Як мене інформує Головний департамент державного протоколу та цере­моніалу, зараз розпочався виступ для преси президентів України та Ізраїлю, буквально за 15 хвилин лідери двох країн доєднаються до наших слухань. Тому ми продовжуємо цю важливу дискусію.

Я хочу запросити до слова відомого композитора, митця, діяча культури Олександра Злотника. Пане Олександре, прошу вас до слова.

 

ЗЛОТНИК О.Й., ректор Київського інституту музики імені Р.М. Глієра. Шановна пані Ірино! Шановні друзі, громадо! Колись моя донька Софійка сказала: «Тату, поясни мені, що таке Бабин Яр». Вона якраз співала пісню про Бабин Яр. Я кажу: «Розумієш, якби так сталося, що моя мама, твоя бабуся, залишилася в Києві, якби їх, чотирьох сестер, не вивезли з Києва, то вона була б у Бабиному Яру, і я не народився б, і ти не народилася б, і не стояла б на цій сцені в палаці «Україна».

І зараз, коли я слухаю виступи доповідачів, я розумію, що фіналом концерту, який я роблю, головною піснею буде «Праведники «Яд ва-Шем», яку заспіває народна артистка України Оксана Білозір. Вірші написав заслужений діяч мистецтв України Степан Галябарда, музику – я. Я розумію, що правильно відчув загальний настрій: сьогодні роль праведника є дуже важливою для світу, де з Божим іменем на устах чиниться дуже багато зла. І мені хочеться, щоб 75-ті роковини пам’яті жертв Бабиного Яру закарбувалися в людських серцях як пам’ять про події, які не повинні повторитися. Для того, щоб ніде в світі більше не було бабиних ярів, для того, щоб усі нації і всі навколо цінували життя, ціну­вали свою землю, свою культуру і тих людей, які з ними поруч. Тому що коли ти не цінуєш культуру сусіда, ти не цінуєш і своєї культури. Власне, це все, що я хотів сказати (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо Вам, шановний пане Олександре.

Запрошую до слова члена Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів у зв’язку з 75-ми роковинами трагедії Бабиного Яру, голову Асамблеї національностей України пана Ровшана Тагієва. Будь ласка, пане Ровшане.

 

ТАГІЄВ Р.С., голова громадської організації «Асамблея національностей України». Уважаемая председательствующая! Дорогие гости Украины, народ­ные депутаты, общественные деятели, представители духовенства! Дамы и гос­пода! О 75-летии трагедии, которая произошла на территории Украины, должны услышать не только в Украине. И то, что подготовкой к проведению траурных мероприятий занимался соответствующий Организационный комитет, и то, что его сопредседателями были назначены бывший и нынешний премьер-министры Украины (Яценюк и Гройсман), а также Глава Администрации Президента, ука­зывает на то, что мы, украинцы, должны помнить о Бабьем Яре, чтобы впредь такие трагедии не повторялись.

К большому сожалению, на территории Украины и сегодня происходят чудовищные вещи. Но благодаря толерантности украинского общества кон­фликт и агрессия, которые были нам навязаны, не переросли в этнические чистки. И в этом заслуга всего украинского народа. Возможно, за 25 лет незави­симости мы недостаточно сделали для того, что увековечить память об этих жертвах. Но уже то, что сегодня, как утверждали предыдущие выступающие, евреи и раввины могут выступать с трибуны Верховной Рады, говорит о том, что у нас нет антисемитизма, ксенофобии по отношению к другим народам, что уровень антисемитизма намного ниже, чем во многих европейских странах. И это очевидные факты.

Поэтому сегодня нам, представителям разных национальностей, нужно объединяться как никогда, чтобы не допустить проявления любых форм не­приязни и нетерпимости, которые могут быть спровоцированы отдельными людьми или отдельными политическими партиями ради того, чтобы потянуть за собой электорат. Мы все являемся частью украинской нации ‒ евреи, азербай­джанцы, венгры, поляки, армяне, болгары, ромы – все. И мы будем говорить о том, что сегодня Украина как никогда требует поддержки мирового сообще­ства, чтобы мы и дальше могли двигаться в сторону мирового демократического пространства. Трагедия Бабьего Яра должна сплотить не только украинский на­род и представителей разных национальностей, все человечество должно при­стально следить, чтобы впредь такие трагедии не повторялись.

Пусть земля будет пухом людям, которые были истреблены, – евреям, ромам, украинцам… Слава Украине! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякуємо.

Ви знаєте, шановні колеги, мені здається, що всі народні депутати, які зараз присутні в залі, погодяться з тим, що надзвичайно важливо, що сьогодні в цьому залі панує абсолютно дивовижна атмосфера поваги, вшановування тра­гічних сторінок нашої історії. І всі учасники парламентських слухань намага­ються у виступах проводити історичні паралелі.

Нещодавно ми з моєю колежанкою Марією Іоновою повернулися з Дніпра, де вкотре відвідали Обласну клінічну лікарню імені Мечникова. Це унікальна лікарня, яка сьогодні працює як військовий госпіталь. За два роки війни там врятували більше 3 тисяч українських героїв і, звичайно, надавали допомогу постраждалим з числа цивільного населення. Ми не раз були в цій лікарні, проте лише зараз почули історію (можливо, тому, що з нами були депутати Європей­ського парламенту, які наважилися на візит до східних регіонів України) про те, що в роки Другої світової війни після евакуації в лікарні все-таки залишилася невелика команда лікарів, які працювали задля громади міста. Вони були пра­ведниками, проводили дуже велику роботу з порятунку євреїв, ромів, україн­ських патріотів, зокрема, видаючи фіктивні довідки про смерть, про розтини, і в спеціальних гробах людей віддавали фіктивним родичам, для того щоб вряту­вати їм життя.

Ми були шоковані, почувши цю історію. Нам, дійсно, слід більше цікавитися такими важливими фактами про героїзм простих, звичайних людей. Але жахливішим було продовження. З’ясувалося, що після звільнення Дніпра від фашистів всю цю команду праведників відправили в заслання, у сталінські табори, де вони утримувалися до 1970 року. І наші гості (а серед депутатів Європейського парламенту була і німецький політик пані Ребекка Хармс) були вражені цією історією, тому що це яскраве свідчення того, наскільки українці, євреї, роми – всі національності, що населяють нашу велику Україну, є людьми моральними і праведними, і скільком речам нам ще можна у них повчитися.

А тепер я хочу запросити до слова шановного Бориса Михайловича Забарка, голову Всеукраїнської асоціації євреїв – колишніх в’язнів гетто і на­цистських концтаборів. Будь ласка.

 

ЗАБАРКО Б.М., голова громадської організації «Всеукраїнська асоціація євреїв – колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів». Дорогие друзья! Я не был 29 сентября 1941 года, 75 лет тому назад, в Бабьем Яру, я находился в гетто в Шаргороде Винницкой области. Но я хочу, чтобы вы знали о том, что в Украине есть довольно влиятельная организация, объединяющая людей, кото­рые чудом выжили в годы Холокоста. Выжили благодаря соседям, благородным украинцам, тем, кого сегодня мы называем праведниками народов мира. И эта организация борется за то, чтобы вы знали, что Холокост был, за сохранение памяти о жертвах и праведниках, чтобы люди знали, к чему ведут нетерпимость, антисемитизм, недоверие друг к другу, неуважение к жизни.

Нас сегодня осталось мало, мы – последнее поколение жертв Холокоста. И я очень хотел бы, чтобы вы знали: все эти 75 лет жизни мы ни на секунду не забывали о преступлениях, которые были совершены по отношению к нам.

Когда люди шли на казнь, они часто писали на стенах: «не забудьте нас», «помните о нас». Мы пытались рассказать о своих судьбах, но это не интересо­вало людей сталинской эпохи, и я не уверен, что это очень интересно вам. Но, несмотря на это, мы издали большое количество книг, сняли несколько доку­ментальных фильмов и стараемся, чтобы то трагическое прошлое, которые было у нас, не стало настоящим для вас и для будущих поколений. Я хочу, чтобы вы знали о том, что в Украине есть и действует организация людей, чудом выжив­ших в годы Холокоста. Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Ми Вам дякуємо. Здоров’я Вам і довгого віку! Дякуємо Вам за Вашу пам’ять.

Запрошую до слова свого колегу Георгія Володимировича Логвинського, народного депутата України, керівника депутатської групи з міжпарламентських зв’язків з Державою Ізраїль. І знаєте, я хочу вас поінформувати, що ця група дружби в нашому парламенті є однією з найчисленніших, до неї входять 120 на­родних депутатів, вони активізують та посилюють наш міжпарламентський діалог. Будь ласка, пане Георгію.

 

ЛОГВИНСЬКИЙ Г.В., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відно­син (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Народний фронт»). Доброго дня всім! Якщо можна назвати цей день добрим. Знаєте, я не вперше виходжу до цієї трибуни, але для мене цей виступ буде, можливо, одним із найважчих, тому що мова йде не про історію, а про життя моєї сім’ї. У моїй сім’ї, так само як і в більшості тут присутніх, рідні загинули в Бабиному Яру, були знищені в інших місцях, тому мені особливо боляче про це говорити, це відчувати. Безумовно, коли чуєш від батьків, від родичів, як це відбувалося… Коли німці увійшли до Києва, був один родич, який казав: «Це ж порядні європейські люди, вони дадуть нам можливість торгувати і заробляти гроші». Тому всі залишилися і тепер лежать у Бабиному Яру.

Чому так сталося? Чому не було зрозуміло, що відбувається? Тому що ніхто не міг уявити, що саме цього дня у світі щось змінилося. Це був перший акт геноциду, коли людей знищували тільки тому, що вони належать до певної нації. Тільки тому, що вони зранку йшли до синагоги, або навіть не ходили до синагоги, просто знали, що вони євреї. Як могла піднятися рука у катів? Важко зрозуміти.

Наше завдання – зрозуміти, чому це сталося і розповісти своїм дітям, як я розповідаю своїм, що це біль їхнього батька, матері, бабусь та дідусів. Я впевнений, що цей біль не можна передати, його можна тільки пояснити. Я впевнений, що допоки ми пам’ятаємо цих людей, допоки вивчаємо історію, допоки шануємо традиції, допоки вшановуємо пам’ять про загиблих, доти ми будемо залишатися людьми і мати можливість зупинити все те, що може пере­даватися.

Дорогою, яку ви бачите зараз на екрані, люди йшли у свою останню путь. За роки вона змінилася, але біль втрати й досі мучить серце кожного з нас. Коли люди приходять і дивляться на «Менору», дивляться на цей шлях, вони відчува­ють, що саме говорили євреї, роми, українці, коли йшли цим шляхом, розумію­чи, що далі ‒ прірва.

Я колись прочитав в одній книжці, як цією дорогою йшов хлопчик п’яти років і запитував у мами: «Я ж зранку добре поїв, я зїв усю кашу, мамо, ти ж обіцяла, що нас не вб’ють». Це важко пояснити. Але це життя, це наша історія. Ми зобов’язані зробити все, щоб більше ніколи не повторювалися такі жахливі речі. Мені дійсно боляче.

Хотілося б сказати від щирого серця тими мовами, якими розмовляли ті, хто йшов цим шляхом. הזה דבר שוב יקרה לא לעולם Це ніколи не повториться знову. למשפחתנו, לילדתנו המסר את למסור הלב מכל חייבים ואנו Ми зобов’язані говорити від серця (різними мовами, які ми розуміємо чи передаємо), що це ніколи в житті не повториться. Ми повинні передати це послання нашим дітям, нашим сім’ям: עמינו על להגן שחייבים Ми маємо захищати наш народ і ми зобов’язані гарантувати, що подібне не матиме місця в сучасному світі. העמים השאר וכל יהודים את לנחשל לאויבים לתת ולא Ми не маємо дозволяти ворогам стримувати розвиток євреїв та інших народів.

Я вдячний всім тим, хто сьогодні прийшов нас підтримати. Я вдячний Ірині Геращенко, віце-спікеру нашого парламенту, яка безпосередньо зробила все для того, щоб ми змогли вшанувати пам’ять жертв цієї страшної трагедії.

Тому, друзі, брати та сестри, ми повинні виконати наш обов’язок, а наші діти – продовжити цю справу. Я вдячний всім, хто зміг разом зі мною розділити цей біль. Дякую вам (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Шановні колеги, дуже емоційні сьогодні у нас вийшли парламентські слухання. Виступили багато колег народних депутатів України, які працюють в цьому сесійному залі, багато колег-журналістів. Ми давно знаємо один одного і часто дискутуємо з важливих питань законотворчості, займаємося пошуком шляхів реформування парламенту, але, можливо, вперше почули такі щирі, відверті історії з життя наших родин. Я хочу вам подякувати за цю відвертість, за цю правду. Вона є важливою для нас, тим більше зараз, коли в країні й далі відбуваються трагічні події, коли продовжують вбивати українців, для того щоб ми з цих історій робили висновки і докладали зусиль, аби зупинити те, що відбувається сьогодні в Україні. Дякуємо вам за вашу відвертість і за ці емоції.

Зараз я передам слово шановному спікеру Андрію Парубію. Він підказує, що шановні Президент України і Президент Держави Ізраїль вже у приміщенні Верховної Ради України. Буквально за хвилину вони зайдуть до сесійної зали. І я хочу ще раз подякувати аплодисментами всім учасникам парламентських слухань за ваші вкрай важливі виступи (Оплески).

Пане Андрію, ми отримали сьогодні не лише надзвичайно багато історич­ного матеріалу, а й достатньо пропозицій, які ми як український парламент маємо виконати, починаючи з вшанування пам’яті загиблих, гідної підтримки меморіалу, який, по суті, лише створюється. Думаю, у нас не буде жодних дискусій щодо підтримки парламентом всіх цих позицій вже цієї сесії, зокрема і в Державному бюджеті України на 2017 рік.

І я ще раз хочу нагадати прізвища праведників Бабиного Яру, які  є  героями сьогоднішнього дня. Це Бебех (Хуторська) Ганна Іванівна, яка рятувала людей у ці страшні дні, Дроздова (Борейко) Ольга Василівна, Морозова (Михайлова) Ганна Григорівна, Пустовалова (Бобик) Олена Михайлівна, Ріццолатті Леоніда Фердинандівна, Сабіров Міразгим, Савенко (Кобець) Ольга Іванівна, Філіппова Лідія і присутня тут пані Софія Ярова, яка представляє все це покоління. Я прошу аплодисментами подякувати пані Софії за участь (Оплески).

І так само велика честь для нас вітати в цьому залі Івана Михайловича Дзюбу (Оплески). Дякуємо Вам, пане Іване, за те, що Ви всім нам, політикам, демонструєте мужність не замовчувати факти і, як і 50 років тому, говорити про те, що не можна на місці трагедії влаштовувати розважальний комплекс. Не мовчати, а говорити про це і шукати правду. Це був подвиг, ми Вам дякуємо, пане Іване (Оплески).

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

ПАРУБІЙ А.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго дня, шановні колеги! Дякую всім учасникам парламентських слухань за активну роботу. Коли перед нами постало питання відзначення цієї важливої дати, ми обрали формат парламентських слухань, який дає змогу залучити представників різних груп і верств, для яких обговорення цієї надзвичайної трагедії є вкрай важливим. Також дуже важливим є те, що у нас сьогодні повний зал, що відбулася плідна дискусія.

І зараз, шановні колеги, я хочу оголосити, що до наших слухань долу­чаються Президент України Петро Порошенко (Оплески) та Президент Держави Ізраїль Реувен Рівлін з дружиною (Оплески).

Шановні колеги, запрошую до виступу Президента Держави Ізраїль. Будь ласка (Оплески).

 

РІВЛІН Р., Президент Держави Ізраїль. Високоповажні панове Президент України Петро Порошенко, Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, Голова Верховної Ради України Андрій Парубій, Надзвичайний і Повноважний Посол Держави Ізраїль в Україні Еліав Бєлоцерковські!

Келлі Мінц народилася 1905 року в родині Рейзел та Олександра Мінц у містечку Білозірка в Україні. У 1925 році, коли їй виповнилося 20 років, вона отримала візу на в’їзд до підмандатної Палестини та здійснила свою мрію стати землеробом і обробляти землю, до якої вона була дуже прив’язана. Пізніше вона вийшла заміж за Менахема Шульмана, який народився у містечку Мар’їна Гірка в Україні, і після спільних блукань вони оселилися в кооперативному сільсько­господарському поселенні – мошаві Херут – разом із кількома друзями, також вихідцями з України. Там у них народилися дві доньки – Варда та Нехама. Нехама – моя дружина.

Келлі Дрора залишила в Україні всю свою сім’ю – сестер, братів та батька. Життя в Ерец-Ісраель (Землі Ізраїля) було дуже важким, тому Дрора щиро вважала, що її розпещені родичі не впораються з труднощами. Саме тому вона не намагалася вмовити їх, щоб вони переїхали до Ерец-Ісраель.

Після початку операції «Барбаросса», в липні 1941 року Білозірка була захоплена нацистами. Тільки протягом перших тижнів окупації прилюдно було вбито декілька єврейських дівчат із містечка. В середині 1942 року євреї містеч­ка разом із євреями з гетто в Ланівцях були відправлені дорогою на Кременець, до розстрільних ям, де їх і вбили.

З вашого дозволу я назву імена загиблих родичів моєї дружини. Тітка Циля з сім’ї Мінц, її чоловік та їхні діти. Тітка Марія з сім’ї Мінц, її чоловік та їхні діти. Дядько Дов Мінц, його дружина та їхні діти. Тітка Циля з сім’ї Мінц та її чоловік.

У містечку Мар’їна Гірка, що сьогодні належить до Білорусі, були вбиті дядьки моєї дружини, брати її батька Менахема Шульмана ‒ Яків, Мойша, Шмуель та Ізраїль Шульмани. Нехай буде благословенна пам’ять про них!

Панове! Щороку в День пам’яті жертв Голокосту ми в Ізраїлі і в усьому світі читаємо імена загиблих. У кожної людини є ім’я. Але є імена, багато імен, що ніколи не будуть віднайдені, незважаючи на намагання знайти їх. Двоюрідні брати моєї дружини, діти-немовлята, залишилися без імен. Нікому в світі їхні імена не відомі. Вони були тут, і їх немає.

У багатьох тисяч євреїв, розстріляних, замучених, спалених і похованих заживо в яру смерті – Бабиному Яру, немає імен. Їх знищили під відкритим небом і ніхто не потурбувався записати їхні імена. Безіменні.

Тоді, як і тепер, була осінь, яр був зеленим, а рука натискала на курок знову і знову. Більше 33 тисяч євреїв було вбито лише за два дні. Вони загинули страшною, жорстокою смертю.

Панове, я описую цю моторошну картину не для того, щоб когось шокувати. Я кажу про це, тому що в Бабиному Яру не тільки від рук нацистів загинули десятки тисяч людей – євреїв, українців, ромів, представників інших народів. Вони були знищені німцями та їхніми українськими прибічниками.

Я кажу про це, тому що фашисти потім намагалися покрити забуттям, стерти з пам’яті цей кошмар у Бабиному Яру, затінити докази, свідчення.

Два злочини були скоєні в цьому жахливому яру: перший – вбивство і знищення, а другий – злочин приховування і знищення пам’яті. І другий злочин не менш тяжкий, ніж перший, методичний і послідовний, так само ґрунтовно підготовлений, як і саме масове вбивство.

У липні 1943 року солдати СС отримали наказ знищити всі докази вбивств у розстрільних ямах. До того часу число вбитих у Бабиному Яру перевищило 150 тисяч. Наказ № 11005, відданий одному з підрозділів, був чітким: знищити всі сліди. Спочатку трупи були зібрані докупи для спалення, потім кістки було знищено, а попіл просіяно, щоб знайти срібло та золото. Робота з приховування слідів була настільки ефективною, що жорстоке масове вбивство було майже стерто зі сторінок історії. Багато років потому, коли звідси вигнали нацистів і закінчилася війна, у Бабиному Яру не було пам’ятника.

Панове, двічі намагалися стерти з лиця землі жертв Бабиного Яру – за їхнього життя і після смерті. Я часто запитував себе: чому нацисти так нама­галися приховати сліди злочину? Можливо, вони боялися суду. Але сьогодні я  думаю, що приховування доказів служило справі знищення. Якби нацистам вдалося знищити пам’ять, «остаточне рішення» дійсно стало б остаточним.

Панове, злочин фізичного знищення вже скоєно, ми не можемо повернути до життя загиблих, нам ніколи не дізнатися всіх їхніх імен, ким вони були, про що мріяли і думали, коли йшли на смерть. Але нам не можна бути співучасни­ками злочину забуття, затемнення фактів і заперечення Голокосту.

Панове, близько півтора мільйона євреїв було вбито на території сучасної України під час Другої світової війни – у Бабиному Яру і в багатьох інших місцях. Їх розстрілювали в лісах, у ярах і ровах, звалювали в братські могили. Багато пособників злочинів були українцями, і серед них особливо виділялися бійці ОУН, які знущалися над євреями, вбивали їх та, у багатьох випадках, вида­вали німцям. Правда й те, що було більше двох з половиною тисяч праведників народів світу, ті лічені іскри, які яскраво горіли в період темних сутінків люд­ства, однак більшість мовчали.

Відносини між єврейським та українським народами сьогодні спрямовані в майбутнє, але ми не можемо допустити, щоб історія – як із страшними, так і  з  гарними подіями – забулася. Антисемітизм слід визнавати таким, яким він був у минулому і в його нинішній подобі, і не можна реабілітувати чи прослав­ляти антисемітів. Ніякими політичними інтересами не виправдати байдужне мовчання або невиразне бурмотіння, коли мова йде про антисемітські структури. Лідери країн, які поділяють антисемітські, расистські та неонацистські погляди, ніколи не стануть бажаними і повноправними членами сім’ї народів світу.

Панове, у єврейського народу довга історія, що пов’язує його з Україною. У Києві, Львові, Рівному, Одесі та в сотнях невеликих містечок, розкиданих по всій Україні, понад тисячу років мешкала значна частина єврейського народу. Тут створювалося найважливіше надбання світової єврейської культури.

Тут, живучи рука в руку, українці та євреї впливали один на одного. Тут, на українській землі, розцвіли і зміцнилися дві найважливіші течії, що сфор­мували сучасний єврейський світ, – хасидизм і сіонізм.

Тут народилися і діяли найкращі сини єврейського народу – ребе Леві Іцхак з Бердичева, Ахад га-Ам, Хаїм Нахман Бялик і мій духовний наставник Зеєв Жаботинський, родичі якого присутні тут сьогодні, прем’єр-міністри Держави Ізраїль і навіть мої попередники на посту Президента: Президент Іцхак Бен-Цві – уродженець Полтави, Президент Ефраїм Кацир – уродженець Києва.

Я твердо переконаний у тому, що наше майбутнє залежить від нас, від того, як ми засвоїмо уроки історії, які оцінки дамо минулому. І для цього, зокрема, слід виховувати молоде покоління в дусі толерантності, людинолюб­ства, демократії.

До моєї великої радості, це не думки меншості. Сьогодні Україна являє світу нове обличчя. Україна доводить на ділі, а не на словах, що прагне змін та вдосконалення. Я захоплююся Україною, її демократичним устроєм, який вона втілює з гордістю, незважаючи на виклики, що стоять перед нею у сфері безпеки та економіки. Я сповнений захоплення і визнання щодо цього шановного парла­менту, що виражає живий дух української демократії. Для мене велика честь виступати перед вами як партнер і друг.

Панове, цього року виповнюється 25 років встановлення дипломатичних відносин між Ізраїлем і Україною. Під час візиту Президента Порошенка до Ізраїля цього року між Ізраїлем і Україною підписано цілу низку угод у сфері економіки і торгівлі, наші країни працюють над поглибленням торговельних відносин і підписанням угоди про зону вільної торгівлі.

Ми розширюємо наукове, технічне, культурне і туристичне співробіт­ництво. Вже сьогодні обсяг товарообігу між нашими країнами перевищує 1 мільярд доларів. Ми маємо нарощувати його, сприяти його зростанню, усува­ючи бар’єри та перепони з обох сторін.

Громадянам України не потрібна віза для того, щоб відвідати Ізраїль. Число авіарейсів зростає, відстань скорочується. Ми запрошуємо українців приїздити до нас у гості, безпосередньо знайомитися з Державою Ізраїль та її мешканцями.

Держава Ізраїль вірить у те, що існує тісний зв’язок між свободою, демократією і процвітанням. Свобода – це умова процвітання, а процвітання і благополуччя – умови свободи. Багато років Ізраїль змушений захищати свою свободу і одночасно домагатися економічного процвітання. Перед нами – не­прості завдання. Цього року ми зіткнулися з безперервним терором і наражає­мося на погрози як з боку ісламських екстремістів, таких, наприклад, як ІДІЛ, «Хамас», «Хезболла», які постійно випробовують нашу боєздатність, так і з боку ворожих країн, передовсім Ірану. Однак ми вперто не відмовляємося ні від свободи, ні від повноцінного життя, ні від процвітання.

Того, чого ми бажаємо собі, ми так само бажаємо і нашим українським друзям – справжніх демократичних свобод і реального процвітання. Ізраїль знає, що шлях, яким іде Україна, непростий. Ізраїль знає, що Україна стикається з труднощами і проблемами. У цей важкий період ми підтримуємо дії україн­ського уряду, спрямовані на здійснення важливих реформ у соціально-економіч­ній сфері. Ізраїль в усьому сприяє і сприятиме Україні в її просуванні до кращо­го майбутнього.

Хотів би висловити надію на швидке мирне вирішення конфлікту, який зачепив ваш регіон. Я знаю, наскільки це важливо для вас: забезпечити мирне майбутнє, процвітання і безпеку для України і українського народу (Оплески). Дякую.

Насамкінець я хотів би помолитися за здоров’я мого друга Шимона Переса. Шимон Перес – дев’ятий президент Держави Ізраїль, який зараз бореть­ся за життя. Він був у цьому залі, був другом українського народу і розумів важливість зміцнення відносин між нашими народами. Він багато зробив для розвитку співробітництва між нашими державами. Від імені нашого народу в Ізраїлі і друзів в усьому світі ми молимося за його здоров’я (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Подякуємо президентам за участь у парламентських слуханнях (Оплески).

У дні 75-ї річниці страшної трагедії в Бабиному Яру ми вшановуємо пам’ять усіх невинних жертв, по-звірячому замордованих німецькими нацистами.

Шановні колеги! Урочище на північному заході Києва у роки Другої світової війни стало братською могилою для сотень тисяч людей. Увесь світ знає Бабин Яр як один з найтрагічніших символів Голокосту. Ця страшна трагедія забрала життя десятків тисяч невинних людей – євреїв, українців, ромів. Я хочу наголосити, що в Бабиному Яру страчена видатна українська поетеса Олена Теліга. Нацисти розстріляли її разом із чоловіком – українським кобзарем з Кубані Михайлом Телігою.

Ми, українці, дуже глибоко відчуваємо і розуміємо біль єврейського народу, бо, як і єврейський народ, у ХХ столітті українці пережили страшний геноцид – Голодомор 1932-1933 років. Наші народи знають ціну миру і свободи, за яку доводиться проливати кров нашим кращим синам.

І сьогодні для України важкий час, бо на сході України в ці хвилини наші воїни зі зброєю в руках тримають фронт, воюючи проти новітнього нацизму. Сьогодні в окупованому Росією Криму цей нацистський режим здійснює пере­слідування за національною ознакою, кидає у тюрми, піддає тортурам і катуван­ням наших братів – кримських татар. Наші народи знають ціну свободи.

Сьогодні ми вшановуємо невинно убієнних у Бабиному Яру. Минуло 75 років з дня тієї трагедії, але біль закатованих вчить нас цінувати, берегти і захищати свою свободу. Вічна пам’ять усім загиблим у Бабиному Яру!

Дякую всім за участь у парламентських слуханнях. Парламентські слухання оголошуються закритими. Дякую (Оплески).