ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ДІТЕЙ В УКРАЇНІ.

ОХОРОНА МАТЕРИНСТВА ТА ДИТИНСТВА

 

Сесійний зал Верховної Ради України

7 червня 2005 року, 14 година

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго дня, шановні учасники парламент­ських слухань! Розпочинаємо нашу роботу.

Думаю, що всі, хто зібрався сьогодні в цій сесійній залі для того, щоб розглянути одне з найважливіших питань життя будь-якого суспільства, а в даному разі — українського суспільства, вбачають глибоко символічним те, що ці парламентські слухання, присвячені охороні прав дитини, прав, пов’язаних із материнством і дитинством, відбуваються в червні, адже зовсім недавно, а саме 1 червня, ми відзначали День захисту дітей.

Якщо виходити з того, що ми з вами маємо сьогодні зосередитися на тих проблемах, які існують в нашому суспільстві, всебічно обговорити їх, внести пропозиції, спрямовані на якомога швидше розв’язання цих проблем, то можна сказати, що нібито з  погляду законодавчого поля все необхідне забезпечено. Парла­мент у 1991 році ратифікував міжнародну Конвенцію Організації Об’єднаних Націй про права дитини. З 2001 року в нашій державі діє Закон України про охорону дитинства, прийнятий Верховною Радою. Ми прийняли зміни та доповнення до Закону про Дер­жавний бюджет України на 2005 рік, значно збільшивши мате­ріальні виплати, пов’язані з охороною материнства та дитинства, зокрема, допомогу при народженні дитини встановлено в сумі 8,5 тис. гривень, що в 11 разів перевищує розмір цієї допомоги, який існував ще зовсім недавно.

Водночас сьогодні ми не маємо абсолютно ніяких підстав бути повністю задоволеними цією надто важливою справою, бо  кожен розуміє, що саме від того, якими створюються сім’ї, чи здоровими народжуються діти, як вони виховуються, як потім стають свідомими громадянами своєї держави, у кінцевому результаті залежить і сучасне, і особливо майбутнє нашої держави і нашого суспільства.

Мабуть, і доповідач, і співдоповідач, і кожен із тих, хто матиме можливість виступити в обговоренні цих проблем, буде розширювати їх коло. Я сконцентрую вашу увагу лише на деяких із них.

На жаль, у нас залишається негативна тенденція зменшення народжуваності, особливо в сільській місцевості. Та й у містах не краща ситуація. Тим із вас, хто добре знає ситуацію, відомо, що в нас, на превеликий жаль, протягом певного часу число тих, хто народився, менше числа тих, хто відійшов, як кажуть, у віч­ність. Тобто протягом уже 10 років чисельність нашого населення не збільшується, а зменшується. І зменшується, на превеликий жаль, досить швидкими темпами, що є дуже негативним.

У нас постійно зростає число дітей, які народжуються поза шлюбом. Вам роздали інформаційно-довідкові матеріали Кабінету Міністрів. Там ви знайдете дані про те, що на сьогодні ми маємо вже 20% таких дітей. Тобто кожна п’ята дитина народилася поза  шлюбом. Зрозуміло, у які вона потрапляє умови, які вона має можливості для свого фізичного і духовного розвитку, для виховання.

Українські сім’ї, особливо в сільській місцевості, завжди славилися тим, що мали багато дітей. Досить чимало було сімей, які мали по 5, 10, а то й більше дітей. Сьогодні ( і це знову-таки загальна негативна тенденція) кількість багатодітних сімей різко зменшилася, їх нараховується лише 400 тисяч, або трохи менше 6% загальної кількості сімей. Переважна більшість сімей має лише по одній дитині.

Особливо  хочу наголосити на величезній проблемі, якою є наше село, сільська місцевість. Прошу і промовців на неї звер­нути увагу.

Нехай не ображаються ті, хто народився і виховався в місті, але не лише наша, а й світова історія свідчить, що все-таки творили держави, у тому числі й українську, в основному вихідці із сільської місцевості, що сільська місцевість давала талановитих учених, геніальних дослідників, природознавців, суспільство­знавців, що в сільській місцевості народжувалися політичні діячі. Якщо взяти керівництво нашої держави починаючи від дня про­голошення її незалежності, то переважна більшість тих, хто керував і керує нині нашою державою, вийшли саме із сільської місцевості.

А ось проблем на селі надзвичайно багато, і передусім це стосується соціальної сфери села. Звичайно, ми не можемо заявляти з оптимізмом про те, що поправимо народжуваність у сільській місцевості, бо там проблем хоч відбавляй. Наприклад, за офіційними даними в сільській місцевості забезпеченість шко­лами трохи перевищує 51%, забезпеченість відповідними закла­дами культури становить 60%. Ось ми маємо обговорити сього­дні, як вирішуються питання охорони материнства та дитинства. То забезпеченість дільничними лікарнями в сільській місцевості становить аж 3% потреби. Це на сьогодні маємо 3%, а ви знаєте, якими темпами продовжує скорочуватися цей показник. Незва­жаючи на героїчні зусилля нашого колеги міністра охорони здоро­в’я, який хоче направити в село лікарів, я поки що песимістично дивлюся на перспективу суттєво поліпшити ситуацію із чисельні­стю дільничних лікарень у сільській місцевості, яка відповідно відбивається на формуванні сім’ї.

Серед проблем, з якими ми зіткнулися в останні роки, одна з найбільших — це виховання дітей у сім’ях. Не від доброго життя 5–7 млн (на жаль, ми не маємо твердої статистики) наших грома­дян виїжджає щорічно на заробітки за кордон і постійно там працює. Виїжджає не тільки мама або тато, досить часто виїж­джають і мама, і тато. Діти виховуються у кращому разі бабусею чи дідусем, а в гіршому — їх виховує вулиця. Батьки їдуть для того щоб забезпечити своїй дитині майбутнє, водночас забуваючи про те, що її майбутнє потрібно формувати сьогодні саме в духовній царині.

Існує цілий ряд проблем у сфері і охорони дитинства, і освіти. За офіційною статистикою понад 20 тис. дітей шкільного віку не відвідує навчальних закладів. Гадаю, ця цифра дуже применшена. Закликаю вас узяти активну участь в обговоренні всіх цих проблем.

Ми будемо працювати таким чином. Протягом десь години заслухаємо доповідь міністра у справах молоді та спорту, спів­доповіді представника профільного Комітету з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства, міністра охорони здоров’я, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, постій­ного представника ЮНІСЕФ в Україні. Після того перейдемо до їх обговорення. Будемо працювати в цілому десь до 18 години. Потім зорієнтуємося. Профільний комітет пропонує, щоб ми ого­лосили одну перерву на 20 хвилин. Можливо, так і зробимо з тим, щоб до 18 години завершити наші слухання.

Ті, хто братиме участь в обговоренні, матимуть по 5 хвилин. Тих, хто вперше прийшов у сесійну залу, інформую, що в нас працює електронний таймер. За 30 секунд до завершення вашого виступу лунатиме звуковий сигнал. По закінченні 5 хвилин 6 секунд ваш мікрофон буде автоматично вимикатися, і далі ви будете, вибачте, вже говорити самі для себе. На трибуні, з якої ви виступатимете, є годинник-таймер. Він показує час, і ви може­те спокійно орієнтуватися, скільки ще залишилось часу до завер­шення виступу.

Записалося понад 40 учасників слухань, які бажають взяти участь в обговоренні. Тому дуже прошу тих, хто матиме можливість виступити першим, намагатися скоротити виступи. І не просіть мене надати додатковий час, бо ви забираєте можли­вість виступити в інших, я цього вам, вибачте, дозволяти не буду. Ви матимете для виступу 5 хвилин, як і передбачено, хоч як би цікаво ви не виступали. І тому завжди, відкриваючи парламентські слухання, я звертаюся до його учасників: починайте свої виступи з того, що ви хочете сказати в кінці, бо воно найцікавіше — про­позиції, рекомендації, критика тощо. Отож почніть виступ із най­важливішого, а потім, коли буде час, скажете ще й про загальне. Ось таким чином ми маємо сьогодні працювати.

Тепер дозвольте перейти до реалізації наших досить великих задумів.

Запрошую до слова Юрія Олексійовича Павленка, міністра України у справах молоді та спорту. Будь ласка‚ 10 хвилин. Підготуватися Григорович.

 

ПАВЛЕНКО Ю.О.‚ міністр України у справах молоді та спорту. Шановний головуючий! Шановні друзі, колеги! Я радий вас вітати на наших сьогоднішніх парламентських слуханнях, тема яких є надзвичайно важливою.

Ухваливши Конвенцію про права дитини, ООН зробила виклик часу і визнала дитину самостійним суб’єктом права, а її інтереси — пріоритетними щодо потреб суспільства.

Успіх реалізації державної політики щодо дитинства зале­жить від відповідної законодавчої бази‚ вона на сьогодні є‚ прийняті і впроваджуються відповідні закони, про які згадував Перший заступник Голови Верховної Ради України.

У Програмі діяльності Кабінету Міністрів “Назустріч людям” визначено пріоритет держави — захист і турбота кожній дитині.

В Україні протягом останніх років проведено декілька соціо­логічних досліджень з метою вивчення правової культури дітей. Результати досліджень свідчать про те, що 14% опитаних дітей віком від 14 до 17 років знають права дитини добре, 4% — узагалі нічого не знають про ці права. Серед дітей, які перебувають у надзвичайних життєвих умовах (це‚ зокрема, діти-інваліди, діти з  неблагополучних сімей, діти з багатодітних сімей), кожен п’ятий узагалі не знає про права дитини. Вважають, що в тій чи тій частині права дитини в Україні порушуються, 84% опитаних. На думку половини опитаних, права дитини в Україні порушуються дуже часто.

Загалом найчастіше діти вказують на порушення таких прав: вільно висловлювати свою думку, мати власні погляди та пере­конання; на відпочинок; на якісну медичну допомогу; на захист від втручання в особисте життя; на освіту; на розвиток талантів; на захист від жорстокості, знущання, брутального поводження; на піклування батьків.

Ми визнаємо, що зусилля, які докладаються державою, не є вичерпними і достатньо скоординованими для того, щоб стано­вище дітей в Україні неухильно поліпшувалося та не мало в деяких аспектах тенденції до погіршення‚ мається на увазі‚ зокрема, ви­сока смертність дітей.

Проблемою галузі охорони здоров’я залишається погір­шення стану здоров’я дітей, збільшення захворюваності, поши­рення захворювань, висока інвалідність. Не першочергово і не на належному рівні здійснюється медичне та соціальне обслуго­вування дітей-інвалідів, особливо тих‚ які проживають у сільській та гірській місцевостях.

Послуги в освітянській сфері через розширення практики їх  оплати стали малодоступними для дітей, особливо для тих‚ які  виховуються в родинах з низьким матеріальним достатком. До того ж саме діти з малозабезпечених сімей найбільшою мірою відчувають незахищеність у школі, їхні права порушуються.

Серйозних перетворень потребує система дошкільної осві­ти. Продовжує зростати число дошкільних закладів‚ діяльність яких повністю або тимчасово зупинено. За минулий рік було закрито 281 такий заклад.

Гострими є питання діяльності підліткових клубів за місцем проживання. З 2001 по 2004 рік таких клубів стало на 30% більше‚ водночас кількість дітей, які їх відвідують, зросла лише на 11%. Це  свідчить про те, що такі клуби комерціалізуються і з них витісняються діти.

Бідність значної частини населення, безробіття батьків, криза моральних цінностей, висока частота розлучень подружжів, які мають дітей, ухилення або відсторонення батьків від виконання своїх обов’язків щодо виховання дітей, жорстокість та насильство в сім’ях — ось що спричиняє соціальне сирітство, дитячу бездо­глядність та безпритульність.

На сьогодні надзвичайно гострою є потреба підвищення виховної функції сім’ї, впровадження дієвих механізмів державної сімейної політики. Необхідно боротися як з наслідками безвідпо­відального батьківства, так і з його причинами.

Президентом України поставлено чітке завдання уряду, центральним і місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування щодо внесення системних змін у роз­в’язання проблеми дитячої безпритульності в Україні. Відповід­но  до цього здійснюється підготовка першочергових заходів щодо вирішення питань безпритульних та бездоглядних дітей у 2005 році, а на перспективу ми розробимо державну програму ліквідації дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006–2010 роки, до роботи над проектом якої запрошуємо вас усіх.

Уряд буде суворо контролювати здійснення заходів щодо подолання дитячої бездоглядності та безпритульності‚ першо­черговими серед яких є: суттєве покращення роботи державних органів із виявлення бездоглядних та безпритульних дітей‚ концентрація організаційних і фінансових ресурсів та спрямування їх на вдосконалення системи захисту прав дитини. Одним з  основних в оцінці роботи районних та обласних керівників визначено критерій: захищена дитина у здоровій сім’ї. І я звертаю увагу керівників областей і районів на це.

На жаль, часто-густо керівники місцевих органів влади не приділяють уваги цим болючим проблемам. Саме через відомчі прогалини на районному і міському рівнях частина дітей стає без­притульними та бездоглядними. За оперативними даними служб у справах неповнолітніх в Україні є приблизно 52 тис. сімей, де не забезпечується належний догляд дитини (а це 104 тис. дітей), і лише 21 тис. таких сімей забезпечено соціальний супровід.

За наслідками рейдів служб у справах неповнолітніх, під­розділів кримінальної міліції минулого року виявлено більш як 50 тис. бездоглядних дітей, із яких уперше поставлено на облік 12 тис.‚ від 5 до 8 тис. дітей в Україні не відвідували школи‚ що­року в притулках перебуває 26–30 тис. дітей, із них більше поло­вини — з неблагополучних сімей. Отже‚ рішучих дій щодо вдоско­налення та реорганізації потребує існуюча державна система соціального захисту дітей.

В Україні за останні 10 років число дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, зросло на 60% і сягнуло майже 98 тисяч. Переважна більшість цих дітей виховується в інтернатних закладах. Інтернатне виховання дітей є безкоштов­ним для райдержадміністрацій, а опіка до внесення змін до бюджету 2005 року була найдешевшою формою утримання таких дітей. І інтернати‚ і органи опіки фінансуються з державного бюджету. Тому форми влаштування дитини визначаються не її інтересами тобто зростання в сім’ї, а здешевленням для місцевих бюджетів.

Сімейні форми виховання через недосконалий механізм їх фінансування розвиваються вкрай повільно. Сьогодні в 130 дитя­чих будинках сімейного типу виховується лише 1200 дітей, у прийомних сім’ях — 350 тисяч.

З огляду на викладене уряд визначив для себе основні принципи реформування державної системи захисту прав дитини. Насамперед ми виходимо з того, що всі діти рівні у правах від народження і повинні мати рівні можливості. Кожна дитина має право на сім’ю і сімейне виховання. Відповідальність за захист прав і інтересів дитини несуть місцеві органи виконавчої влади. В  державі повинна бути вибудована чітка виконавча вертикаль відповідальності за долю кожної дитини.

Система захисту прав дитини повинна реформуватися від селищного, районного рівня до центрального, а не навпаки. Орган опіки і піклування як структура‚ передбачена в законодавстві, повинен працювати в інтересах конкретної дитини, яка проживає на території‚ де він діє.

Найбільш підготовленими для виконання правозахисної функції на сьогодні є служби у справах неповнолітніх, які в змозі простежити весь процес соціалізації дитини і відповідати, що най­головніше‚ за кінцевий результат щодо влаштування такої дитини вже в дорослому житті.

На жаль, чинний закон не виконується в повному обсязі. На сьогодні служби у справах неповнолітніх укомплектовані лише на 56%. Тому я ще раз наголошую на обов’язковості виконання доручення Прем’єр-міністра щодо стовідсоткового укомплекту­вання кадрами служб у справах неповнолітніх протягом двох місяців.

Крім того‚ Президент України доручив уряду розробити ефективний механізм захисту прав дитини, а саме: запровадити систему “Гроші ходять за дитиною”; удосконалити фінансування сімейних форм виховання; розробити систему підтримки сімей, які усиновили дитину; визначити, що пріоритетом усиновлення є  національне усиновлення; створити прозору систему усинов­лення; забезпечити право дитини зростати в сім’ї, а не в закладі; підтримати бажання громадян України виховувати у своїх сім’ях дітей, які втратили рідну сім’ю.

Шановні мої друзі! Я переконаний, що завдання перед нами стоять найважливіші. А доповідь завершу словами Генерального секретаря Кофі Аннана: “Ми не отримали землі у спадок, ми позичили її в наших дітей”.

Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Олексійовичу. Запрошую до слова голову підкомітету з питань законодавчого забезпечення державної політики охорони громадського здоров’я Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства Лілію Степанівну Григорович. Будь ласка, 10 хвилин. Підготуватися Миколі Єфремовичу Поліщуку.

 

ГРИГОРОВИЧ Л.С.‚ голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитин­ства (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Адаме Івановичу! Шановні панове міністри! Вельмишановні учасники парламент­ських слухань! Дорогі діти, молоді люди, які є в цьому залі і поза ним! Насамперед сердечно дякую всім вам за таку активну участь у парламентських слуханнях. Спасибі, що прийшли, адже ми обго­ворюємо сьогодні найголовніше.

Хтось із древніх сказав, що життя вже не таїться в мину­лому, немає його і в нинішньому дні, життя все зосереджене в майбутньому.

Чи не тому в багатьох парламентах світу є спеціальна стратегічна посада — комісар з майбутніх поколінь‚ а в україн­ському законодавстві є стратегічне визначення‚ що охорона мате­ринства та дитинства є загальнонаціональний стратегічний пріо­ритет. Так, наша молодь минулої осені показала стратегію вибору пріоритетів честі, моралі і справедливості. Тому саме для них і про них ці парламентські слухання.

Упродовж перших ста днів роботи новообраного Президента і його уряду лунало дуже багато запитань, бо дуже високою була очікуваність. Коли? Чи скоро? Уже? Чи розв’яжемо за сто днів те, що було накручено за 13 років та ще 13 століть? Я відповідаю, у тому числі нашим молодим громадянам‚ коли відбудеться повна українська перемога. Вона, безумовно, відбудеться‚ коли після чесних, демократичних виборів Президента будемо мати такі ж чесні, демократичні вибори до парламенту і до органів місцевого самоврядування. Але це лише вертикаль демократичної влади. Остаточна ж велика українська перемога відбудеться тільки тоді, коли ми виховаємо людину — громадянина нової якості.

Коли ми готували ці парламентські слухання, багато людей‚ організацій запитували, а про що ви будете вести мову? Про без­притульних? Так, і про них. Про дітей, які страждають нарко­манією? Так, і про них. Про заборонені форми дитячої праці? Так, і про це. Про проблеми зі здоров’ям, довкіллям і освітою? Так, і про це. Ми будемо обговорювати весь пласт проблем‚ які стосуються виконання Конвенції ООН про права дитини. Ми бу­демо обговорювати національний механізм забезпечення стра­тегічного пріоритету в комплексі. І ми будемо вести мову про нашу з вами відповідальність, бо це наш конституційний обов’язок.

Уявіть собі трикутник, на вершині якого не буде написано “державна влада”, а в основі з одного боку — “громада”, а  з  другого боку — “батьки, людина”. Це велике щастя. І я‚ як опозиційний депутат десять років‚ щаслива, що дожила до того часу, коли мій Президент і мій уряд рушили назустріч не просто людям, а назустріч насамперед дітям, що є, справді, найбільш сумлінно.

Це велике щастя, що виплачують 8,5 тис. гривень при народженні дитини. Це велике щастя, що зросли в 4,7 разу виплати всім категоріям сімей з дітьми. Це велике щастя, що буде 5 млн робочих місць. Це велике щастя, що батьки‚ які нині на заробітках‚ зможуть повернутися додому і бути зі своїми дітьми.

Але ж подумаймо, дорогі мої, чи державна влада сама може виконати все те, що повинні виконувати ми разом із вами? І перш ніж розпочати характеристику завдань державної влади, я  дозволю собі зробити невелику інвентаризацію того, що ми маємо. У 1991 році нова влада не зробила інвентаризації того, що отримала від попереднього режиму. Сьогодні, по закінченні чотирьох місяців роботи нової української влади, я роблю цю інвентаризацію.

Маємо 2 млн дітей дошкільного віку (від народження до 7 років)‚ 6 млн дітей шкільного віку‚ близько 2 млн дітей віком від 16 до 18, а то й до 19 років, які ще є такими‚ що студіюють. Отже, дітей — 10 млн‚ працюючого населення — 20 млн, пенсіонерів — 17–18 млн.

Ми й досі залишаємося країною з від’ємним демографічним приростом і високою дитячою смертністю. Певні зрушення наміти­лися, але глобально змінити тенденцію можна‚ лише виконуючи програму “Назустріч людям”.

Але ж, дорогі мої, загальнонаціональний механізм у кожній країні — це держава, громада, людина.

Прошу мені сказати‚ чи державна влада у Сполучених Штатах Америки або в Канаді робила суботні і недільні школи для українців? Ні. Чи державна влада організовувала СУМ‚ “Пласт”? Ні. Люди, відпрацювавши тяжко на трьох роботах, у суботу не ле­жали біля телевізора, а брали автомобіль в оренду і за 100 миль везли своїх дітей до СУМу, до “Пласту”‚ до недільної школи. Ох, як вони виховали своїх дітей! Громада, батьки виховали дітей так, що вони прилинули до нас на вибори, були спостерігачами і підставили своє плече.

І сьогодні я звертаюся до батьків. Батьки! Ви повинні виконувати свій обов’язок перед дітьми, бо, здається, за час‚ коли ми були відлучені від церкви, поклалися на державу, школу, піонерську, комсомольську організації, ми втратили фах бути батьками. Я процитую великого вчителя Сухомлинського: “Будь-якого працівника від сторожа до міністра можна замінити на ще кращого працівника, але ніхто ніколи не замінить доброго батька на доброго батька”.

Я сьогодні звертаюся до громади, до мерів, голів обласних державних адміністрацій. Друзі! Перед вами стоять великі завдання, але одним із критеріїв ефективності вашої роботи буде показник, скільки ви відкриєте дошкільних закладів, закладів поза­шкільного дозвілля, художніх, музичних, балетних студій. Це для того, щоб нашим дітям уможливити дешевий доступ до свого все­бічного розвитку.

Речі, котрі я називаю чи пропоную, не є виключно законо­давчою ініціативою, це і громадська ініціатива. Я маю високу честь представляти Союз українок‚ який усі ці ініціативи апробує своїм досвідом. Ми визначили‚ що стратегія нашої роботи — велика українська перемога, виховання людини, громадянина нової якості. І повинні ми це зробити всі разом: і держава, і громада‚ і батьки.

Я також звертаюся до наших шановних учителів. Дорогі друзі! Після батьків ви завжди були другою постаттю за значи­містю, бо перемогу в будь-якій справі може здобути вчитель. Сьогодні я схиляю голову і дякую кожному з вас‚ зокрема, за те, що вас не нагнули і ви не знівечили високого ім’я вчителя минулої осені. Якщо, скажімо, є десь академіки, які вважають‚ що один додати один дорівнює один, ще не вміють порахувати, а вже читають лекції про Ярослава Мудрого‚ ну що ж, гадаю, що, дивля­чись у чесні, розумні очі дітей, вони зроблять  висновки. Якщо є десь учителька-героїня, яка не прикувала себе до цієї трибуни, коли йшлося за розкрадання коштів минулого року, але прику­валася до іншого місця, цей випадок також зникне з нашого життя. А я вклоняюся вчителеві, найбільш високим‚ героїчним званням якого є його прізвище, ім’я і по батькові.

Я сьогодні апелюю і до українських церков. Дякую пред­ставникам Київського Патріархату, які присутні в залі. Дякую греко-католицькій‚ протестантській церквам за їхню місійну роботу. Але, друзі мої, цього недостатньо. Суботні, недільні школи, десять заповідей Божих… Це ми повинні зробити вибір: СНІД, нарко­манія, пияцтво чи, можливо, ота мораль, краще якої ніхто не при­думав? Так, церква відокремлена від держави‚ але ж засновником церкви є також громада. І дуже прикро, що церковники можуть ходити довкола будівлі парламенту і не помічати людей, які стоять‚ простягнувши руку, дітей, які щось просять або йдуть мимо‚ відпиваючи з пляшки пиво. Церква має насамперед любити свого ближнього, а не лише дбати про розв’язання своїх проблем.

Я сьогодні прошу від українських церков місійної праці. Така праця дасть нам підстави виховати людину і громадянина нової якості.

В Україні показники здоров’я дітей є приблизно такими. Серед першокласників тільки 5–9% практично здорових дітей. У  дошкільних закладах 10% дітей мають групу інвалідності. Тому, дорогі мої, наш загальнонаціональний стратегічний пріоритет по­лягає, власне, у забезпеченні всебічних прав дітей.

Ми стоїмо на порозі нового 2006 року, завершується термін виконання Національної програми “Діти України”. Тому просимо уряд розробити нову державну програму, яка буде називатися зовсім інакше (зверніть увагу): “Українська дитина в українській родині”. А бюджетний комітет просимо передбачити це в бюд­жетній резолюції, щоб були кошти на фінансування цієї програми на 2006 рік.

І, нарешті, позитивні приклади. 22 травня на Чернечій горі Президент сказав, що ми є призначене покоління‚ бо поперед­никам було призначено вмерти за цю країну, а нам призначено згоріти в праці на неї. Президент зі своїми діточками на Чернечій горі...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Шановні друзі, я повторюю: якщо надати додатковий час одному, почне цього вимагати інший.
Я не можу поставити вас у нерівні умови. Ліліє Степанівно, дякую. Ви  сказали все правильно (Оплески). Мені дуже важко жінкам відмовляти, але, на жаль, доводиться.

Запрошую до слова міністра охорони здоров’я Поліщука Миколу Єфремовича. За ним буде виступати Ніна Іванівна Карпачова.

 

ПОЛІЩУК М.Є.‚ міністр охорони здоров’я України. Вельми­шановний Адаме Івановичу! Шановні друзі! Одним із найважли­віших завдань соціально орієнтованої держави є сприяння роз­витку молодого покоління, задоволення його потреб і виконання обов’язків, передбачених Конвенцією ООН про права дитини.

В Україні ухвалена й активно виконується програма “Назустріч людям”‚ як один із основних її напрямів визначено охорону материнства і дитинства.

Незважаючи на економічні труднощі, які переживає наша держава на перехідному етапі діяльності нового Президента і уряду, першими Президентом і урядом було прийнято рішення про збільшення допомоги жінкам при народженні дитини, істотне збільшення соціальної допомоги дітям-інвалідам, інших видів соціальної допомоги сім’ям з дітьми.

Життя матері і дитини нероздільні. Держава докладає зусиль для комплексного розв’язання проблем материнства і дитинства.

Серед демографічних показників в Україні вражає висока смертність: на одну тисячу населення помирає 16,1‚ а народ­жується 9. Тобто смертність майже вдвічі перевищує народжуваність.

Серед країн Європи в Україні одна з найнижчих народ­жуваність: 1,1 дитини на одну жінку. Життя кожної дитини в таких умовах набуває все більшої ваги для стратегічних інтересів держави.

Стан здоров’я дітей, підлітків і жінок в Україні характери­зується несприятливими тенденціями. Серед дитячого населення за останнє десятиліття істотно (в 1‚5–3 рази) зросла частота хро­нічних захворювань‚ які призводять до інвалідності. Це хвороби нервової, ендокринної, серцево-судинної, шлунково-кишкової, кістково-м’язевої систем. Залишається високою захворюваність на анемію.

У жінок під час вагітності і після пологів у 3 рази частіше, ніж десять років тому, виникають хвороби сечостатевої системи. До 40% вагітних виношують дитину на тлі анемії. Частка пологів‚ у яких застосовують кесаревий розтин, сягає 15%. У 28% немов­лят виявляють відхилення у стані здоров’я вже в пологовому будинку.

У системі охорони здоров’я працює близько 1,3 млн людей. Забезпеченість лікарями становить 41,3 на 10 тис. населення. Це найвищий показник у всьому світі. Медиків‚ які безпосередньо практикують‚ припадає 26,5 на 10 тис. населення. У країні лікарів-педіатрів припадає троє на одну тисячу дітей, а акушерів-гінеко­логів — 2,6 на одну тисячу жінок.

Зазначений ресурс дає змогу забезпечити доступність ме­дичної допомоги. Проте за останні роки кількість гострих проблем в охороні здоров’я збільшилася, що стало підґрунтям для загос­трення соціальної напруги в суспільстві.

Дані спеціальних поглиблених досліджень стану здоров’я дітей шкільного віку свідчать про стрімке зростання числа хро­нічних соціально значимих хвороб, знижені показники фізичного розвитку, зростання частоти психічних відхилень, пограничних станів, порушень у репродуктивній системі, збільшення числа дітей, що відносяться до груп високого медико-соціального ри­зику. Кількість хронічно хворих дітей збільшується за роки навчан­ня в школі в 2,5 разу. У таких умовах дуже важливим є розши­рення мережі шкіл здоров’я, які в Україні здобувають дедалі більшої популярності.

Дуже важливе значення має якісне своєчасне амбулаторне забезпечення. У зв’язку з цим пріоритетне значення в системі медичного забезпечення Міністерство охорони здоров’я України надає саме підготовці сімейного лікаря, покликаного працювати на профілактику виникнення захворювань у родині.

І якраз, Адаме Івановичу, ми забезпечимо село лікарями. Ми створимо за два роки в селах належні умови для лікарів, які поїдуть у село. Це позиція Президента, уряду. Верховна Рада в цьому нас підтримає.

Погіршення здоров’я зумовлюється цілим комплексом со­ціально-економічних причин, серед яких не в числі останніх недо­сконалість існуючої системи медичного забезпечення дітей і під­літків, погіршення якості харчування, техногенні перевантаження, зменшення обсягу профілактичних програм в амбулаторно-полі­клінічній ланці охорони здоров’я, почастішання стресових ситуа­цій, недосконалість системи психолого-педагогічної підтримки ді­тей із соціально неблагополучних родин, неефективність освітніх програм для формування в дітей культури здоров’я. Це призво­дить до високого показника інвалідності. В Україні 1,6% дітей-інвалідів.

Дитяча і материнська смертність вважається одним із най­більш чуттєвих барометрів загального санітарного, соціально-еко­номічного і політичного благополуччя країни. Ці показники виді­ляють із загального показника смертності.

За останні 10 років материнська смертність в Україні змен­шилася в 2‚5 разу і становила в 2004 році 13,8 на 100 тис. на­роджених живими.

Смертність дітей першого року життя становить майже по­ловину загальної смертності в дитячому віці. Продовжує зростати смертність дітей унаслідок нещасних випадків, травм, отруєнь. Високу смертність ці фактори спричиняють у дітей старшого віку, а серед підлітків цей показник сягає 66%. З огляду на такий стан речей потрібно істотну увагу приділити профілактичним програмам у побуті, школі, на вулиці, моніторингу тенденцій у  молодіжному середовищі: вживання наркотиків, алкоголізм, депресивні стани.

З метою зниження материнської і дитячої смертності в Україні в останні роки активно впроваджуються сучасні медико-організаційні технології‚ зокрема‚ протоколи медичного забезпе­чення в акушерстві і педіатрії, засновані на доказовій медицині. Поширюється ініціатива лікарень, дружніх до дитини. Такий статус надано вже 42 пологовим будинкам.

Актуальною для України є проблема профілактики верти­кальної трансмісії ВІЛ-інфекції від матері до дитини. Серед ВІЛ-інфікованих дітей в Україні діти, народжені від ВІЛ-інфікованих матерів‚ становлять 98%.

Завдяки активному впровадженню профілактичної роботи, рекомендованої ВООЗ, нам вдалося знизити число народжених ВІЛ-позитивних дітей у 3 рази. Однак подальше зниження частоти випадків передачі ВІЛ-інфекції від матері до дитини потребу­ватиме значно складніших заходів і великих зусиль.

У цих умовах дуже важливо реформувати галузь, змінити систему спостереження дітей і матерів в умовах амбулаторного обліку, у тому числі запровадити принципи сімейної медицини, нові розробки в педіатрії, акушерстві, гінекології, сучасні, засно­вані на доказовій, а не авторитарній медицині, стандарти амбула­торно-поліклінічного спостереження і протоколи стаціонарного лікування дітей і жінок. Реалізація цих організаційних підходів стане одним із важливих напрямів діяльності системи охорони здоров’я України.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Єфремовичу, за те‚ що зеко­номили час. Слово має Ніна Іванівна Карпачова‚ Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. За нею буде виступати Джеремі Хартлі.

КАРПАЧОВА Н.І.‚ Уповноважений Верховної Ради України з   прав людини. Шановні учасники парламентських слухань! Шановні присутні діти, батьки! Дозвольте спочатку подякувати організаторам сьогоднішніх парламентських слухань за можли­вість широко і ґрунтовно обговорити питання дотримання прав дитини в Україні.

До мене щодня звертаються батьки, опікуни і самі діти. У  своїх листах і під час особистого прийому вони порушують питання низького рівня життя їхніх родин, незабезпеченості жит­лом, недоступності вищої освіти, неналежної медичної допомоги, відмови або зволікання у виплаті батьками аліментів. Інколи в  листах і під час зустрічей не оминається і проблема власної самотності. Діти нерідко просять захисту від жорстокого повод­ження з боку дорослих, зокрема, з боку батьків.

Ось що пише, наприклад, дванадцятирічний Сергійко: “Допоможіть мені щось зробити з батьком, який виховує мене лише в п’яному стані, при цьому не тільки б’є чим попало, а й на довгий час зачиняє у шафі”. І це, зважте, лист від дитини‚ яка проживає в місті Києві.

Після нашого втручання цього горе-батька було притягнуто до відповідальності. Проте досвід роботи Уповноваженого з прав людини з різними громадськими організаціями свідчить про те, що більшість батьків досі вважають‚ що дитина — це їхня влас­ність і вони мають право робити з нею все, що заманеться, навіть застосовувати такий спосіб покарання‚ як позбавляти їжі дитину за непослух, з їхнього погляду. Ці батьки просто не знають, що відповідно до Конвенції ООН про права дитини їхні діти теж мають права.

На жаль, у чинному Законі України про попередження насильства в сім’ї немає жодної згадки про Конвенцію ООН про права дитини, не визначено, які саме права дитини порушуються, коли над нею чиниться насильство в родині. Сподіваюся, що Верховна Рада України внесе відповідні зміни до вказаного закону після парламентських слухань.

Давайте ж замислимося над тим‚ чому в наших родинах досі є таке поводження з дітьми, коли жорстокість стає звичною нормою нашого життя?

Протягом останніх років діти та підлітки зростали і вихо­вувалися в умовах втрати основних соціальних цінностей і насам­перед духовних орієнтирів. Свідомість цілого покоління формува­лося під впливом культу грошей, насильства та вседозволеності. Через те‚ коли ці підлітки стають дорослими, а згодом — бать­ками, вони виховують власних дітей у такий спосіб‚ бо іншого просто не знали.

Дітей нерідко використовують свідомо і відкрито як джерело заробітку. А деяких батьків злидні примушують навіть продавати своїх дітей.

На жаль, позбутися цих ганебних явищ поки що нам не вдалося. На превеликий жаль, такий злочин, як торгівля людьми і,  зокрема, дітьми‚ судячи з кількості порушених на сьогодні правоохоронцями кримінальних справ‚ вчиняється дуже часто. Фактично в Україні порушено понад одну тисячу кримінальних справ щодо торгівлі людьми‚ причому кожна десята з них тор­кається долі дитини, адже наші діти втягнуті безпосередньо в цей злочинний вид бізнесу.

Так, новій владі‚ справді, дісталася дуже складна і дуже тяжка спадщина. За даними Інституту демографії і соціальних досліджень, а також Держкомстату, протягом останніх років рівень бідності в Україні поки що не знизився. Бідних сімей‚ де вихо­вується двоє дітей‚ маємо 40%. А щодо сімей‚ де виховується троє і більше дітей, цей показник перевищує 63%.

Через бідність‚ яка сама по собі є порушенням прав людини, унеможливлюється реалізація інших її прав. Бідність породжує такі ганебні явища‚ як безпритульність, використання найгірших форм дитячої праці, у тому числі втягування в сексуальну експлуатацію та участь у виготовленні порнографічної продукції‚ у злочинне використання інформаційних технологій, включаючи Інтернет, що категорично заборонено Конвенцією Міжнародної організації пра­ці №182, ратифікованою Верховною Радою України в 1999 році. Саме тому потрібен постійний моніторинг за виконанням норм цієї конвенції. Дуже рада‚ що в пропозиціях парламентських слухань закладено цю норму.

Щорічно в Україні майже півмільйона дітей залучаються до тяжкої не дитячої праці, а майже 12 тис. дітей шкільного віку на початку навчального року не сідають за парти.

Розпочинаючи ринкові перетворення, стара влада не замис­лювалась над тим, що подальшу долю дитячої частини суспіль­ства певною мірою мають визначати їхні батьки‚ які перш за все мають отримувати гідну заробітну плату. Ви знаєте‚ що нинішній розмір мінімальної заробітної плати — 290 гривень становить лише 60% прожиткового мінімуму‚ встановленого для будь-якої людини — старика чи юнака.

Цілком очевидно, що без запровадження більш високих соціальних стандартів насамперед у сфері зайнятості та гідного рівня оплати праці батьків про права дитини годі й говорити. Не вирішивши цих питань, ми не здолаємо соціального розшару­вання дітей‚ зумовленого доходами їхніх батьків, які за розмірами різняться майже в 13 разів‚ і його наслідків — агресивності, жор­стокості дітей у ставленні один до одного і до суспільства в  цілому. Вважаю, що в державі потрібна національна стратегія реалізації прав дитини щодо її достатнього рівня життя. Упевнена, що нинішні парламентські слухання стануть гідним внеском у її розроблення.

Не можу не торкнутися такої болючої проблеми, як дитяча злочинність, яка‚ на превеликий жаль‚ поки що невпинно зростає. У виховних колоніях утримується 3200 засуджених неповнолітніх, переважна більшість із них засуджена за вчинення злочинів середньої тяжкості або тяжких, а кожен десятий — за вбивство або завдання тяжких тілесних ушкоджень. Дві третини цих дітей або з неповних сімей, або сироти. Щорічно колонії поповнюють­ся  50–70 неповнолітніми, які не вміють ані читати, ані писати. Хто  скаже, скільки таких занедбаних та безграмотних дітей поки що блукає вулицями міст і сіл? Буваючи в колоніях і ретельно вивчаючи систему роботи з дітьми, які мають конфлікт із законом, я переконалася в необхідності докорінної реорганізації виховних колоній‚ перетворення їх на навчально-виховні центри та пере­орієнтації на виконання якісно нових функцій.

На мою думку, більш активно має реалізовуватись також ідея створення в Україні системи ювенальної, тобто дитячої‚ юстиції з урахуванням досвіду таких країн, як Франція, Іспанія, Німеччина та деяких інших.

Принципово має змінитись і ставлення до дитини в країні. Дитина — це повноцінний суб’єкт суспільно-правових відносин, а  не лише об’єкт дружнього ставлення з боку держави, як це, на  жаль, пропонується в проекті рекомендацій. Тоді зовсім по-іншому будуть відображатися в законодавстві і права дитини, зокрема право на житло‚ а Уповноваженому з прав людини рідше доведеться вирішувати житлові права дітей, як це недавно я  робила щодо Антона з Києво-Святошинського району міста Києва, якого просто викинули з гуртожитку після смерті матері. Тепер його право на житло поновлено.

Принципово має змінитися ставлення до дитячих садків, шкіл, санаторіїв, будинків відпочинку, про що вже казав із цієї трибуни міністр у справах молоді та спорту. Ці об’єкти мають розглядатися саме як власність української дітвори.

Майже два роки мені доводиться рятувати від розграбу­вання спритними ділками дитячий центр “Молода гвардія” в місті Одесі, який справедливо вважається другим українським “Артеком”. Такі центри мають бути наділені особливим статусом, захищеним законом, про що я наголошувала у поданні до Голови Верховної Ради України.

Шановні друзі! Інституція Уповноваженого з прав людини, яка принципово дотримується позиції не тільки захисту прав дитини, а й його заохочення‚ розпочинає реалізацію проекту ство­рення інституту дитячого омбудсмена, якого, на мою думку, мають представляти на громадських засадах старшокласники — дівчина і  юнак. Я цілком переконана в тому, що саме діти, а не дорослі, з  дотриманням гендерної рівності мають пропагувати положення Конвенції про права дитини, вчитися змалечку боронити свої права. Адже тільки тоді держава може бути по-справжньому вільною, коли по-справжньому вільно будуть почуватися в ній діти, де голос дітей під час ухвалення рішень буде такий же вагомий‚ як і голос дорослих, де дитині надано можливості для усвідом­лення себе повноцінною особистістю. Умови такого конкурсу, який оголошується сьогодні Уповноваженим з прав людини‚ ста­тус і повноваження дитячого омбудсмена також будуть напрацьо­вуватися самими дітьми.

Чекаю від вас, дорогі діти і колеги, відповідних пропозицій. Я сподіваюся, що вони будуть ураховані у відповідних реко­мендаціях‚ і на наступних парламентських слуханнях‚ присвячених правам дитини‚ уже на паритетних засадах братимуть участь безпосередньо самі діти.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ніно Іванівно. Слово для виступу надається Постійному представникові ЮНІСЕФ в Україні пану Джеремі Хартлі. Будь ласка.

 

ДЖЕРЕМІ ХАРТЛІ‚ Постійний представник Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні. Дорогі колеги! Для мене велика радість звернутися до вас на парламентських слуханнях від імені ЮНІСЕФ, який має мандат асамблеї ООН захищати права дитини. ЮНІСЕФ керується Конвенцією ООН про права дитини і прагне, щоб права дитини стали безумовними етичними принципами і міжнародними стандартами щодо дітей.

Сплинуло майже 14 років відтоді, коли Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини. Хоч ратифікувати цю конвенцію ще мають тільки дві країни, все одно нам дуже далеко до забез­печення прав дитини. А саме цією конвенцією встановлено обо­в’язок держав піклуватися про забезпечення прав кожної дитини.

Наведу кілька прикладів, які цілковито стосуються тематики наших слухань. Перш за все країна — учасник конвенції має забезпечувати права всіх дітей, уникаючи будь-якої дискримінації. У статті 3 йдеться про те, що держави у вирішенні всіх своїх справ мають керуватися перш за все інтересами дитини.

Крім того, пані і панове, на спеціальній сесії з питань дітей у  травні 2002 року 170 країн взяли на себе зобов’язання розбу­дувати світ‚ достойний дітей. Україна — одна з тих країн, які підписали цей результативний документ. Усі світові лідери‚ опираючись на політику партнерства‚ самовіддано працюють над реалізацією цього документа‚ у якому визначено 21 ціль щодо дітей з урахуванням того‚ що ми живемо в третьому тисячолітті‚ і  чинники, які мають відношення до зменшення бідності, дитячої смертності. Дійсно, країни мають жити за цими критеріями.

Усі уряди взяли зобов’язання до кінця 2003 року розробити національний конкретний план із зазначенням певних часових рамок і визначених цілей. Україна цього зобов’язання ще не вико­нала. Але таке зобов’язання‚ взяте на спеціальній сесії‚ усе-таки треба виконати. ЮНІСЕФ допомагає уряду України в розробленні такого плану.

Скажу декілька слів стосовно захворюваності матерів і дітей на ВІЛ/СНІД. У 2004 році серед ВІЛ-інфікованих жінок було 40%‚ із них 60% — віком до 25 років, тоді як у 1997 році цей показник становив лише 11%. Як результат в Україні різко зросла кількість дітей‚ народжених ВІЛ-інфікованими матерями. Є необхідність створити і затвердити законодавчу базу щодо догляду за такими дітьми і підтримки родин‚ які мають ВІЛ-інфікованих дітей.

Більш як 300 тис. немовлят в Україні потерпають від дефі­циту йоду‚ що може призвести до непоправного пошкодження мозку‚ втрати 10–15% когнетивної здатності і психічних розладів. Десь 700 дітям щоденно загрожує розумове відставання саме через дефіцит йоду. І це, зрозуміло, не є приємним.

Щоб убезпечити дітей від цієї загрози‚ їм достатньо отримати йоду одну ложку протягом життя. Є багато способів запобігти дефіциту йоду в організмі. Зокрема‚ йодизація солі є економічно ефективною, безпечною та сталою стратегією. Її реко­мендують міжнародні організації. ЮНІСЕФ і ВООЗ здійснюють міжнародний контроль за дефіцитом йоду.

Визначення живонародженого в Україні має бути приведено у відповідність до рекомендацій ВООЗ. Міністерство дотримується міжнародного визначення, але надає нам неправильні цифри: наполовину менші, ніж реальні.

Під час реформування системи охорони здоров’я особливу увагу слід надати запровадженню сучасних практичних методик доказової медицини і в пологових будинках. Усі мають бути друж­німи до дитини. Це сприятиме зниженню рівня ускладнень під час пологів і зменшенню на 20% інфікованості вагітних. Усі пологові будинки вже до 2003 року мали б бути дружніми до дитини.

Є Міжнародний кодекс правил збуту замінників. Він пору­шується в Україні. Дивно‚ що досі жодну з компаній, які проду­кують замінники, за ці порушення не притягнуто до від­повідальності. Замість приділення достатньої уваги пропаганді серед жінок переваг вигодовування немовлят грудним молоком, їм пропонують замінники. І в 67% випадків матері отримують ці замінники від медичного персоналу. Звичайно‚ це не сприяє сти­мулюванню матерів до вигодовування дітей грудним молоком. Потрібно дану проблему розв’язувати на рівні Міністерства охорони здоров’я.

Є необхідність, як уже було сказано‚ інституалізації дітей. Треба запобігти тому, щоб діти опинялися в притулках‚ і потрібно захищати дітей, які вже в таких установах перебувають. Ідеться про десь 100 тис. дітей. Необхідно, щоб діти, які там перебу­вають, вийшли звідти і були прийняті до сімей, до будинків сімей­ного типу. Дійсно, варто запровадити систему ювенальної юстиції‚ як це пропонувалося‚ якщо ми хочемо захищати права дітей.

А тепер я стисло підсумую. Є серйозний виклик для парла­менту, для уряду, для громадянського суспільства, для ЮНІСЕФ — для всіх, хто відповідає за права дитини. Цього виклику ми не можемо уникнути. Маю на увазі, що всі ми не можемо втратити можливості зробити XXI століття століттям, де в центрі стоять діти. Ми маємо чітку мету: Україна — країна для дітей. Це країна‚ де  права всіх дітей забезпечені, де не забуто жодної дитини, де  діти та молодь мають доступ до якісної охорони здоров’я, освіти, де до хлопчиків та дівчаток ставляться не по-різному, а  з  однаковою повагою і увагою, де родини можуть виховувати своїх дітей у безпечному середовищі і в умовах економічного процвітання, де діти захищені і не бояться висловлювати власну думку про свою країну, де діти можуть активно робити свій внесок у процес прийняття рішень з питань, які їх стосуються.

Пані і панове! ЮНІСЕФ дотримується цієї позиції і буде допомагати країні досягти поставленої мети.

Дякую вам (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Шановні учасники парламентських слухань. Заплановані доповіді і співдоповіді виголошено‚ ми маємо всі підстави перейти до їх обговорення. Якщо ви маєте запитання до доповідачів, прохання в письмовій формі подавати їх  до секретаріату (у ложу справа від мене‚ а від вас вона зліва). По завершенні обговорення ті, які робили доповіді, матимуть можливість відповісти на запитання.

Переходимо до обговорення заслуханих доповідей. Нагадую: регламент — 5 хвилин. Першою слово надається Христині Савиній‚ вихованці Центру соціальної опіки дитини “Отчий дім”. Підготуватися Тамарі Бабаковій.

 

САВІНА Х.‚ вихованка Центру соціальної опіки дитини “Отчий дім”. Доброго дня‚ шановні депутати та гості Верховної Ради! Мене звати Христина. Мені 14 років. Уже десять місяців я живу в  дитячому центрі “Отчий дім”. До цього два з половиною роки прожила на вулиці. Мені доводилося спати в підвалах, на гори­щах, просто під відкритим небом.

Після моєї сім’ї, де тато, мама і сестра не “просихали” від горілки, життя на вулиці мені здавалося кращим, але згодом воно перетворилося на пекло, як і для всіх моїх друзів.

Я дихала клеєм, палила‚ вживала алкогольні напої, чим дуже зашкодила своєму здоров’ю.

Для того щоб вижити, мені доводилося просити милостиню. Мої друзі крали, а дехто навіть торгував своїм тілом.

Люди навколо ставилися до нас по-різному: одні — із жалем і співчуттям, інші — з ненавистю і презирством, а ще інші нама­галися нас зовсім не помічати.

Люди, з якими нам доводилося спілкуватись, казали нам, що  ми покидьки, заважаємо жити нормальним людям, не маємо майбутнього, що за нами плаче тюрма.

На жаль, двоє моїх друзів і справді сидять уже в тюрмі. Моя  подруга, якій усього 16 років, народила дитину і покинула її в  пологовому будинку. Я сама була 20 разів у притулках для неповнолітніх і щоразу звідти втікала.

Невідомо‚ як склалася б моя доля в подальшому, якби мене не зустріли працівники “Отчого дому”. Мені пощастило. Вони по­дарували мені батьківську любов, про яку я мріяла все своє життя. Сьогодні я щаслива. Ходжу до школи, співаю у гурті “Співочі сердечка” і маю багато гарних друзів, про яких мріяла все своє життя.

Але найбільша моя мрія мати повноцінну сім’ю, люблячих тата і маму. І прошу вас сприйняти мій виступ як голос тих, хто зараз ще живе на вулиці і мріє про щасливе дитинство. Ми — не покидьки, ми — нормальні діти. Я така сама‚ як діти у ваших сім’ях. Будь ласка, зверніть на нас увагу. Не тільки очима поди­віться, а й пригорніться своїми серцями. Поставтеся до нас так, як до своїх власних дітей‚ і дайте нам хоч трішечки власної любо­ві. Ми виростемо і будемо вашою зміною. Не забувайте про нас. Хай благословить вас Господь (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань! Мабуть, у кожного з нас не раз здригнулося серце, коли ми слухали цей виступ. Хай він буде поштовхом до відвертої, щирої розмови на тему, яка є предметом нашого сьогоднішнього обговорення.

Запрошую до виступу Тамару Бабакову, ученицю Україн­ського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Будь ласка. Підготуватися Валентині Григорівні Ющенко.

 

БАБАКОВА Т.С.‚ учениця Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Шановний пане головуючий! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Якщо чесно, важко виступати після такої промови, але з неї я зрозуміла, що мені дуже пощастило в цьому житті. Так само мені пощастило навчатися в  Українському гуманітарному ліцеї і сьогодні бути на цих парламентських слуханнях.

Хотілось би порушити проблему, про яку‚ на жаль, жодним словом не згадано в проекті постанови Верховної Ради, присвяченому сьогоднішнім парламентським слуханням, але про яку йдеться в Конвенції про права дитини. Про цю проблему, на  жаль, усі дуже часто забувають. Маю на увазі проблему захисту та реалізації прав обдарованих дітей.

Так, справді‚ ми часто згадуємо про дітей вулиці, про дітей з  неповних сімей, і всі розуміють їхні проблеми‚ яким як при­свячуються великі наукові роботи, так і приділяється багато уваги, зокрема, на таких зібраннях, як наше.

Але що можна сказати про обдарованих дітей, про тих, хто, по суті, є нашим майбутнім, і інвестиції в їх розвиток мають бути, напевно, метою нашої нації?

В Україні єдина президентська програма “Діти України”‚ присвячена реалізації прав дитини саме в галузі творчості, сьогодні‚ на жаль, не функціонує в повній мірі. Так, проводяться творчі конкурси, вручаються президентські гранти, ми бачимо певні форми реалізації цієї програми, але чи доступні вони для  всіх дітей? Гадаю, багато хто з присутніх погодиться, що насправді це існує не для всіх, більшість дітей не можуть реалі­зувати своє природне право на розвиток талантів.

Я згадую Бутроса Бутроса Галі, колишнього Генерального секретаря Організації Об’єднаних націй, який вважав, що не мають рації ті люди, які кажуть, що майбутнє світу в наших руках, а мають рацію ті люди, які кажуть, що майбутнє світу в очах наших дітей.

Багато українських дітей очікують від держави саме кроку назустріч. Натомість жоден нормативний акт у нашій країні не містить навіть ні визначення взагалі поняття обдарованої дитини, ні визначення ознак обдарованості. Чи можлива тоді робота з обдарованими дітьми, якщо про них навіть не згадано в жод­ному законодавчому акті?

Власне кажучи, цю прогалину свого часу намагалися заповнити учні нашого ліцею. Випускна юридична група подала відповідний законопроект про захист та реалізацію прав обдаро­ваних дітей та молоді для реєстрації в Міністерстві юстиції. Але, на жаль, серйозної реакції на це ми не отримали. Напевно, це трапилося саме тому, що ми — лише діти.

Я сподіваюся, що наша держава є державою, яка чує дітей, яка може виявляти турботу про дітей‚ що  вона‚ згадуючи про всіх дітей України‚ згадає так само про тих дітей, яким необхідно реалізовувати їхній талант.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Тамаро. Напевне, учасники парла­ментських слухань погодяться з моєю думкою‚ що така обдаро­вана і настирлива дитина, як Тамара, собі проб’є дорогу і без законодавчого забезпечення.

Запрошую до слова директора Хоружівської загально­освітньої середньої школи Сумської області Ющенко Валентину Григорівну. Немає? Мабуть‚ їде ще.

Кулик Олександр Михайлович, начальник головного управ­ління у справах сім’ї та молоді Київської міської державної адміні­страції. Підготуватися Ользі Кобець.

 

КУЛИК О.М.‚ начальник головного управління у справах сім’ї та молоді Київської міської державної адміністрації. Доброго дня! Шановні народні депутати! Шановні міністри! Шановні учасники парламентських слухань! Ухвалена 1989 року Конвенція ООН про права дитини символізує загальносвітове значення проблеми поліпшення становища всіх дітей.

Нині в Україні‚ незважаючи на наявні економічні та соціальні труднощі‚ справа охорони дитинства визнана стратегічним націо­нальним пріоритетом і є важливою складовою державної політики.

Серед основних питань, які потребують нагального вирі­шення‚ є:

реалізація цільових програм з охорони дитинства;

удосконалення і розвиток сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

виховання дітей на українській національній основі;

створення та розвиток служб соціального захисту дітей;

забезпечення відповідних умов для охорони здоров’я та виховання дітей у сім’ї.

Проте впродовж уже багатьох років вирішення цих питань залишається на роздоріжжі. З одного боку‚ ми скрізь чуємо нарі­кання на долю дітей, з другого боку‚ констатуємо‚ що в державі немає єдиної державної концепції захисту дітей та дитинства.

Саме тому ми повинні повернутися до дітей обличчям і  вкласти кошти українського платника податків у майбутнє дер­жави. Маємо розглядати такі капіталовкладення як стратегічні. А для цього слід вирішити ряд завдань.

Перше. Ревізія законодавчої бази на предмет недопущення дискримінації жодної категорії дитячого населення. Дитинство має бути захищеним у цілому, а не в окремій своїй категорії. Кожна дитина повинна мати захист, а закони гарантувати його. Має бути створений системний закон, спрямований на захист усіх дітей незалежно від стану їхнього здоров’я, національного та соціаль­ного статусу.

Друге. У ситуації втрати дитиною батьків як основних пред­ставників її інтересів гарантування державою заміщувальних функ­цій турботи щодо дитини. Такими формами державної підтримки мають стати сімейні форми державної опіки. Започаткування сімейних форм державної опіки — це не замінник інтернатної системи, а форма підтримки дітей у кризових ситуаціях з можли­вим поверненням їх у лоно реабілітованої біологічної сім’ї.

Третє. Наповнення реальним змістом тези, що повноцінним оточенням для розвитку дитини є сімейне оточення її біологічної сім’ї. Система захисту дитинства має підтримувати здатність сімей турбуватися про дітей. Соціальна політика повинна вклю­чати механізм реагування на соціальні зміни і структури щодо її корекції.

Ми вважаємо, що в державі має бути створена цілісна структура із захисту дитинства, а не окремі вотчини з ізольо­ваними функціями. Наш із вами обов’язок зробити все, щоб у нашій країні створити систему захисту дитинства як державної організаційної структури, як компетентного органу‚ як носія єди­них статистичних даних щодо захисту дітей‚ як гаранта незмін­ності цінності дитини в суспільстві. Дитина — наша цінність. І ми маємо створити систему державного захисту дитинства в Україні, а не окремі корпоративні острівки.

З приємністю скажу, що в місті Києві саме за ініціативи головного управління у справах сім’ї та молоді Київської міської державної адміністрації Київською міською радою прийнято рі­шення про затвердження загальноміської програми “Реалізація прав дитини-сироти та дитини‚ позбавленої батьківського піклу­вання‚ на проживання в сім’ї”. Якраз одним із напрямів цієї програми є створення Київського міського центру сім’ї “Прийомна сім’я” з конкретними правами та обов’язками.

Містом Києвом подано велику кількість пропозицій до проекту рекомендацій парламентських слухань. На жаль, далеко не всі вони до нього увійшли, тому три я все-таки виділю і оголошу.

Перше. Запровадження адресної державної соціальної допомоги студентським сім’ям, переважна більшість яких є на сьогодні малозабезпеченими.

Друге. Створення в кожному регіоні України центрів ре­продуктивної медицини, у яких лікування здійснюватиметься без­коштовно чи за пільговими тарифами або на умовах безвід­соткових довготермінових кредитів. На жаль, сьогодні багато подружніх пар є безплідними і далеко не всі вони мають кошти на те‚ щоб скористатися досягненнями репродуктивної медицини.

Третє. Затвердження додаткових заходів щодо поперед­ження насильства в сім’ї, покарання осіб, які здійснюють акти насильства.

Шановні народні депутати! Я ні для кого не відкрию Америки, якщо ще раз наголошу, що все починається з сім’ї, що  саме сім’я має найбільший вплив на подальший розвиток і подальшу долю наших дітей.

Тож я закликаю об’єднати наші зусилля і зробити все, щоб у нашій країні якомога більше сімей було щасливими, щоб у сім’ях у любові народжувалися і зростали наші діти — майбутнє України.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Ольга Семенівна Кобець‚ голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. Підготуватися Ніні Степанівні Марковській.

 

КОБЕЦЬ О.С.‚ голова Всеукраїнського жіночого товариства імені О.Теліги. Вельмишановний пане головуючий! Вельми­шановна президіє! Шановні учасники парламентських слухань! Насамперед я дякую організаторам цих парламентських слухань за виняткову увагу, приділену проблемі охороні дитинства та материнства‚ про що свідчить сам факт її розгляду на сього­днішніх парламентських слуханнях.

Сьогодні ми будемо обговорювати медичні, демографічні, соціальні аспекти виховання підростаючого покоління. І це пра­вильно. Ми повинні зробити все‚ від нас залежне, щоб чорні прогнози про скорочення до 2050 року чисельності українського населення вдвічі не виправдалися. І саме тому громадські органі­зації‚ зокрема і наше товариство, усе роблять для того, щоб нас стало знову 52 мільйони.

Що я маю на увазі? Я маю на увазі те, що ми разом із  Міністерством охорони здоров’я України були ініціаторами нещодавніх національних громадських слухань щодо виконання Національної програми “Репродуктивне здоров’я 2001–2005”. Слухання викликали інтерес суспільства. Зокрема, їх учасників привітала дружина Президента високодостойна пані Катерина Ющенко, засвідчивши ще раз ту увагу, яку надають і Президент, і   перша леді розв’язанню проблем материнства, дитинства і   репродуктивного здоров’я нації як стратегічному напряму діяльності нової влади.

На слуханнях було відмічено‚ що позитивний досвід міжсекторального підходу до вирішення питань поліпшення ре­продуктивного здоров’я нації і співпраці з громадськими організа­ціями дав змогу забезпечити зниження материнської та малюко­вої смертності, про що казав міністр охорони здоров’я, змен­шення кількості абортів, особливо в підлітковому віці, деяке збільшення народжуваності в минулому і позаминулому роках.

Однак термін дії цієї національної програми вичерпується вже 2005 року‚ і ці позитивні тенденції ми можемо втратити. Саме тому ми просимо Кабінет Міністрів подати до Верховної Ради‚ а Верховну Раду просимо ще цього року розглянути і затвердити програму-наступницю “Українська родина 2006–2015”, над проек­том якої зараз працює і Міністерство охорони здоров’я‚ і ми як представники громадськості. Просимо бюджетний комітет надати цій програмі фінансове забезпечення окремим рядком у бюджеті.

Ми хочемо, щоб на зло всім ворогам нас стало знову 52 мільйони. Однак дітей треба не тільки народити, а й виховати. А на цій ділянці ми знову маємо чималі прогалини.

Так, Президент із усіх сил, як тепер модно казати, піарить Україну у світах, доводить, яка ми сильна і прекрасна нація, а тут‚ в Україні‚ ми маємо міністра освіти, який за рахунок уроків україн­ської мови збільшує кількість уроків мови сусідньої держави.

Нам нав’язливо говорять про багатонаціональність україн­ського суспільства, що є явною неправдою, оскільки останній перепис показав, що ми така ж мононаціональна держава, як і наші сусіди: Польща, Франція, Німеччина та інші. Очевидно, пан міністр Ніколаєнко забув, що він повинен втілювати в життя державну програму освіти, а не програму Соціалістичної партії, до якої належить (Оплески).

Пані Григорович у доповіді сказала про те, що ми повинні виховувати громадянина нової якості‚ проте залишаються нероз­в’язаними проблеми в нашій системі освіти.

От я тримаю в руках заяву вчителя Гніванського ПТУ №12 (це Тиврівський район Вінницької області) Варича Петра Васильо­вича‚ у якій він пише про те, скільки разів вони вже зверталися до органів влади з проханням звільнити з посади директора ПТУ Блонського, який б’є дітей, експлуатує дитячу працю, виключає з ПТУ дітей-сиріт. Я передам цю заяву до президії.

Ми хочемо виховати громадянина нової якості, але з якою символікою? Подивіться, будь ласка, у цей зал, де сидить молодь. Якій символіці вона віддає перевагу?

Я звертаю увагу на те, що пані Шевченко і пані Орлик, які до останнього підтримували Януковича і Кучму, нині знову хочуть реабілітувати радянські традиції. Але ми цього не допустимо! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Марковська Ніна Степанівна, доктор медичних наук, професор, народний депутат другого і   третього скликань, завідуюча секретаріатом Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з проблем ВІЛ/СНІДу. За нею буде виступати Леонід Черновецький.

 

МАРКОВСЬКА Н.С.‚ народний депутат другого і третього скликань, завідуюча секретаріатом Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з проблем ВІЛ/СНІДу‚ туберкульозу та  наркоманії. Шановний Адаме Івановичу! Шановні колеги! Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України з проблем ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та наркоманії привертає вашу увагу до таких проблем.

Перше. За даними Міністерства охорони здоров’я України‚ на 1 січня 2005 року в Україні офіційно зареєстровано 8778 дітей з ВІЛ-інфекцією, із яких 8325 народжені ВІЛ-позитивними жін­ками‚ і кожного тижня їх кількість зростає. Це пов’язано з тим, що ВІЛ-позитивна вагітна жінка нерідко звертається до лікаря лише перед самими пологами. Згідно з нашим законодавством ніхто не має права зробити тест на ВІЛ без згоди жінки, оскільки це порушує її право на недоторканність особистого життя та конфіденційність діагнозу. А хіба в такий спосіб не порушуються права ненародженої ще дитини?

Лікарі, тестуючи кров пуповини після пологів‚ із жахом дізнаються, що дорогоцінний шанс зберегти здоров’я дитини вже втрачено. Знизити ризик інфікування дитини можна було б‚ вста­новивши ВІЛ-статус матері на ранніх термінах вагітності, призна­чивши їй відповідну терапію, скерувавши її на кесаревий розтин та забезпечивши штучне годування дитини. Можна також зро­зуміти жінку, яка боїться переслідування оточення та біжить зі своєю проблемою від людей.

Не секрет, що до ВІЛ-інфікованих суспільство і навіть персонал медичних закладів ставляться, м’яко кажучи, уперед­жено. Саме дискримінаційне ставлення суспільства та недоско­нале інформування громадян зумовлюють таку поведінку матері і позбавляють дитину права народитися здоровою.

Друге. Нині в Україні ВІЛ-статус народженої дитини можна встановити лише тоді‚ коли їй виповниться 18 місяців, оскільки до цього часу в крові дитини є материнські антитіла. Уявіть собі‚ що переживають батьки, чекаючи півтора року на вердикт лікарів.

Питання ранньої діагностики у світовій практиці було вирішено з появою тестів ПЛ-ДНК. В Україні її практично не існує. Комісія звертає увагу на те, що ні відповідного обладнання, ні фахівців, які могли б працювати з цими тестами, у державі немає. Це питання надзвичайно актуальне‚ і тому дуже дивує те‚ що досі Міністерство охорони здоров’я нічого не зробило в цьому напрямі.

Третє. До парламентської тимчасової спеціальної комісії з проблем ВІЛ/СНІДу зверталися батьки, які пройшли через пекло очікування на остаточний діагноз щодо свого малюка. Нами було розраховано, виходячи із планової кількості пологів, потреби в коштах на 2005 рік та подано пропозицію до бюджетного комі­тету. Але, на превеликий жаль, у вирі прийняття соціального бюд­жету ця пропозиція була відкинута, тим самим укотре дискри­міновано жінку та дитину з ВІЛ-інфекцією.

Особисто хочу наголосити, що тимчасова спеціальна комісія неодноразово розглядала питання створення республіканського центру для дітей з ВІЛ/СНІДом, подавала свої пропозиції новому уряду, однак це питання досі не вирішено і діти з ВІЛ із регіонів не мають де отримати відповідну медичну та психосоціальну допомогу.

Ще одна проблема, про яку я хочу нагадати‚ це діти-сироти з ВІЛ/СНІДом. Хвора дитина — це завжди трагедія‚ але тричі трагедія‚ коли хвору дитину батьки лишають напризволяще. ВІЛ-позитивні діти-сироти, які перебувають у дитячих будинках, страждають від дискримінаційного ставлення оточення — як пер­соналу, так і інших дітей. Цю проблему треба також негайно вирішувати.

Ураховуючи зростання захворюваності серед дітей, уряду слід подумати про відкриття спеціалізованих дитячих будинків для дітей з ВІЛ/СНІДом, у тому числі і сімейного типу. Але готувати персонал для них потрібно особливо ретельно і вже зараз.

Нині основним принципом усиновлення є бажання сім’ї мати дитину. Дитина з дитячого будинку потрапляє в сім’ю лише тоді, коли майбутні батьки її обирають. Натомість має бути проти­лежний підхід: шукати сім’ю для кожної дитини-сироти. Цей підхід очевидним став на прикладі ВІЛ-позитивних дітей-сиріт‚ оскільки шансів на те, що таку дитину буде прийнято в сім’ю‚ практично немає.

І останнє. Ви знаєте, шановні друзі, що прийнято постанову Кабінету Міністрів і є доручення Президента щодо того, щоб збільшувати виплати при народженні дитини. Це потрібно робити, але наша пропозиція — вжити всіх заходів‚ щоб цим не ско­ристалися несумлінні люди.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Леонід Михайлович Черновецький, народний депутат України. Підготуватись Сазоненко Галині.

 

ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ Л.М.‚ голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №212, м.Київ). Христианско-либеральная партия Украины. Уважаемый Адам Иванович! Уважаемые присутствующие и те, кто слушает и смот­рит трансляцию нашего заседания! Восемь лет тому назад я имел честь вместе с церковью започаткувати центр, який опікується у тому числі й дітьми. Ну‚ буду говорить на русском, чтобы было яснее и понятнее. Через этот центр и через церковь прошли десятки тысяч детей. Никто за это время‚ включая и пред­ставителей новой власти‚ кроме Виктора Андреевича Ющенко и еще одного-двух депутатов‚ в этом центре не побывал.

Конечно, это ужас‚ что на самом деле в нашей стране до  сих пор (правда, прошло еще мало времени для того, чтобы давать оценку тому, что сделала в этом плане новая власть) никто серьезно детьми не занимался. Ну, например, уже даже побы­вали врачи—специалисты по флюорографии на родине Прези­дента в Хоруживке и обнаружили, что ни одного случая туберку­леза там нет. Это классно, но там намного меньше детей, чем в  Киеве‚ возле мусорников‚ на чердаках и в подвалах, где они собираются и живут. Неплохо было бы выяснить‚ как у них обстоят дела с туберкулезом‚ правда же? Это очень познава­тельно. Но это для начала.

Я говорил при прошлой власти, которую называл разными нехорошими словами, что место министра, занимающегося проб­лемами детей и молодежи, вместе с ее заместителями возле мусорных баков, чтобы они там выясняли‚ как обстоят дела с детьми. Вам нравится такая идея? (Оплески). Это место до сих пор еще вакантно, никто там еще не побывал. И‚ кроме благих намерений‚ мы для детей ничего хорошего пока не сделали.

Наши дети болеют. Я вам расскажу‚ в чем проблема. Их рождают в большом количестве женщины‚ больные СПИДом, гепатитом С. Взяли сейчас и увеличили многим из них для пропоя выплаты при рождении ребенка. Мы станем скоро нацией‚ рождающей только опасных для мира детей. Караул! Все де­лается с точки зрения популизма. Это не христианская любовь к детям‚ а чистый популизм. Пусть правительство послушает. Нет, конечно, добрые люди сегодня возглавляют Министерство здравоохранения и Министерство по делам молодежи‚ я очень люблю их. Это я обращаюсь к самым высоким людям‚ пусть они подумают, что есть проблема.

Популизм — это одно‚ а любовь — это совсем другое. Только до трех лет ребенок представляет для матери-пьяницы интерес. Она его сдает в аренду. Полученные 8,5 тысячи гривен у нее тут же забирают бандиты. И этот ребенок в аренде начи­нает пахать на цыган и на всякое жулье. И никто на это не обра­щает внимание. Посмотрите, что творится на дорогах. Нужны за­коны! При царе Горохе, при всех царях был закон‚ запрещающий попрошайничество. Кто в таком случае его подаст? Верховная Рада не принимает мой законопроект о том, что‚ если не платит нехороший папа алименты, государство за него их платит и го­няется за папой отдельно. Хороший законопроект? Он рассмот­рен во втором чтении, и уже полгода его мурыжат в каком отделе или департаменте, не знаю. Проблема во всех ветвях власти. Никакой любви к детям сегодня в Украине не существует.

Наверное‚ это же центры по опеке детей должны быть опорой для правительственных чиновников. Вы должны зани­маться детьми. В отношении вас должны быть приняты законы‚ освобождающие предпринимателей от налогов для того, чтобы вам помогали. Все ваши организации должны быть посещены людьми, которые имеют власть. И только в этом случае они смогут сделать что-то хорошее для детей.

Господи! Спаси наших детей от такого бездушного к ним отношения. С вашей помощью‚ я думаю‚ они выживут.

Спасибо за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Галина Стефанівна Сазоненко‚ директор Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За нею буде виступати Геннадій Йосипович Удовенко.

 

САЗОНЕНКО Г.С.‚ директор Українського гуманітарного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слу­хань! Питання, внесене сьогодні на розгляд, не просто важливе, а  архіважливе. Можна було б продовжувати сумну статистику, яка наводилася у виступах і народних депутатів, і інших учасників парламентських слухань. Невипадково ми визнаємо, що маємо кризу дитинства, адже тих страшних цифр, які констатуються, не  було навіть у повоєнні роки в Україні. Так само невипадково в  2005 році ЮНІСЕФ при ООН свою щорічну доповідь назвав “Дитинство в небезпеці!”. Отже, це питання, як я собі уявляю, на  сьогодні є складним, серйозним і одночасно невирішеним. Дозволю собі нагадати слова Черчілля про те, що держава, яка не будує шкіл, через якийсь час починає будувати тюрми.

Я зверну увагу лише на два питання. Питання перше: звідки беруться безпритульність, алкоголізм, СНІД тощо? Від нашого виховання. Немає системного, систематичного виховання в роди­ні, сім’ї, громадських місцях, колективі, державі, врешті-решт. Цього року Верховна Рада пробувала розглянути проект Закону про виховання. Чи потрібен такий закон? Ми однозначно ствер­джуємо: такий закон не потрібен. Бо кожній родині, якщо вона має навіть двоє дітей, уже треба два закони, бо діти абсолютно різні. Вмістити весь процес виховання в прокрустове ложе закону про виховання, на думку не лише педагогів, а й батьків та гро­мадськості, просто неможливо. А от у Законі про загальну середню освіту розділ про виховання, на мою думку, мав би бути, а його там немає.

До чого ми маємо звернутись? Насамперед до своїх тра­дицій, до вітчизняного досвіду. Що було сильним в Україні, її історії? Родинне виховання. Сьогодні ми це питання заміняємо поняттям “сімейне виховання”. Поняття родинного виховання значно ширше.

Ще 1995 року Міністерством освіти України був затвер­джений експеримент. Він реалізувався Науково-дослідним інсти­тутом українознавства, у якому був напрацьований чудовий проект української школи-родини. Чи мав цей проект державну підтримку? Ясна річ, не мав. Я вважаю, що треба розробити і дати поштовх саме концепції родинного виховання. Я закликаю повер­нутися до батьківського виховання. Сучасні соціологічні дослід­ження виявляють, що батько-українець у середньому виділяє на  виховання дітей лише 5 хвилин на добу, тоді як батько-американець — 44 хвилини, а батько-китаєць — 55 хвилин.

Де знайти батьків, які будуть займатися вихованням своїх дітей? Навіть серед батьків дітей, що навчаються в нашому нав­чальному закладі, які мають достатньо нормальні сім’ї з соціаль­ного погляду, одні працюють на двох–трьох роботах і їм немає коли дивитися за дітьми, а інші відкуповуються від дітей, най­маючи їм гувернерів, репетиторів. А що ж говорити про сім’ї алкоголіків?

На мою думку, потрібна жорстка система, яка зобов’язала б батьків нести повну відповідальність за результат виховання своїх дітей. Більше того, я стверджую, що на дитину найпотужніше впливає соціум. Дитина-сирота, яка виступала, опинившись у тому середовищі, не могла з нього вирватись. Простір, сере­довище, у яких вона перебувала, впливали на неї. Отже, роль громадськості у вихованні на першому місці, а на другому — державний контроль.

І друге питання, яке я хотіла порушити: рівний доступ до якісної освіти. Воно лише задеклароване в Національній концепції розвитку освіти. Першим кроком на цьому шляху є зовнішнє тестування. Ми кажемо йому “Так!”, хоча суспільство до цього не готове.

Наступне, що з цього приводу є важливим, це поняття якіс­ної освіти. Всі школи не можуть одночасно перейти до 12-річного навчання. Я вважаю, що все-таки доцільно перейти до 10-річної обов’язкової освіти, а 2 роки мають бути відведені профільній освіті, або підготовці робітників.

Щодо проекту постанови я маю таку пропозицію: об’єднати всі потуги різних міністерств в єдину концепцію, яку назвати “Здорова дитина — успішна держава”.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Геннадій Йосипович Удовенко, голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини. За ним буде виступати Лариса Юріївна Байда.

 

УДОВЕНКО Г.Й., голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань, колеги, народні депутати! Я вважаю, що сьогоднішні парламентські слухання повинні дати імпульс новому народному Президенту України, уряду народної довіри і нам, парламентаріям, як будувати нашу політику щодо, не боюся сказати банальну фразу, нашого майбутнього, тобто наших дітей. Пропозиції, які внесені, і ті, які ще будуть внесені, мають бути дуже ретельно вивчені і не зали­шитися на папері.

Я дуже поважаю колегу Черновецького Леоніда Михайло­вича, ми з ним входимо в одну фракцію в парламенті, але я кате­горично не погоджуюся з тим, що, на його думку, значне, в 11 ра­зів, як наголошував Адам Іванович, збільшення розміру допомоги при народженні дитини, це популізм. Здається, в цьому залі я вже наводив приклад Франції, але ще раз його наведу. Франція в демографічному відношенні вимирала, як Україна сьогодні вими­рає, поки не прийшов до влади де Голль. Що зробив де Голль? Проголосив політику різкого збільшення народжуваності дітей у  Франції і підкріпив її матеріально, тобто вона не лишилася просто гаслом. І не треба лякати тим, що будуть народжувати дітей матері, хворі на ВІЛ/СНІД. З цього приводу можу інший приклад навести. Ми маємо багато випадків, міністр, мабуть, під­твердить, коли матері, хворі на цю страшну недугу, народжують здорових дітей. Отже, головне, як виховати дитину після народ­ження. І я радий, що в нас з’явився Віктор Андрійович Ющенко, український де Голль, і одним із перших актів його був указ щодо підвищення виплати при народженні дитини, бо від розмов діти не народжуються.

От Адам Іванович казав, що в нас 20% дітей народжують позашлюбні батьки. Немає в цьому проблеми! Є Сімейний кодекс України. Слава Богу, що Україна прийняла такий демократичний Сімейний кодекс. Нехай батьки визначаються.

Можу на своєму власному прикладі це показати. У мене народилася — не лякайтеся! — правнучка два місяці тому. Вона щаслива дитина. Онук не в шлюбі, але вони всі троє щасливі, особливо мала дитина, бо їй ще й вісім тисяч дадуть. А може, й  не дадуть, бо ж не Віктор Андрійович це визначатиме, а якийсь голова райдержадміністрації дивитиметься, чи є гроші, чи немає грошей тощо.

Я очолюю Комітет з питань прав людини. Я сьогодні брав участь у міжнародній конференції, присвяченій безгромадянству і множинному громадянству. Це дуже важлива конференція, вона, безумовно, також стосується дітей.

У 1991 році, незалежна демократична Україна (дай Боже, щоб вона стала справді демократичною державою) ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй про права дитини. І ми цей факт використовуємо, як жупел: от Україна ратифікувала! А що ми ще зробили?

Комітет ООН з прав дитини дав незадовільну оцінку періо­дичній доповіді України за 2002 рік: відсутність державної волі до позитивних змін. Так от тепер у держави, очолюваної, я вже сказав ким, є воля до того, щоб радикально змінити ситуацію з дітьми, їх захистом, народжуваністю і так далі. Молодих людей, які тут сьогодні присутні, я й закликаю: народжуйте, а держава братиме вас на своє утримання! Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Геннадію Йосиповичу. Правда, маючи такого прадідуся, можна народжуватися поза шлюбом, не дасте пропасти.

Слово має Лариса Юріївна Байда, координатор Національної мережі “В інтересах дітей”. За нею буде виступати Ігор Васильо­вич Челомбітко.

 

БАЙДА Л.Ю., координатор Національної мережі “В інтересах дітей”. Шановний головуючий! Шановні народні депутати! Шановні представники уряду! Шановні учасники парламентських слухань! Напевно, не помилюсь, коли скажу, що сьогоднішні парламентські слухання ще раз засвідчують: усі ми, і політики, і представники громадськості, керівники державних органів і різних партійних організацій, одностайні в оцінці виняткової значимості проблеми, внесеної на обговорення, у розумінні того, що від становища дітей в Україні залежить майбутнє нації, рівень її цивілізації і світового визнання. А тому її обговорення, на мою думку, вимагає від нас об’єктивності в оцінці стану справ, максимальної прозорості і діловитості, не стільки звинувачень колишньої і тепе­рішньої влади в прорахунках державної політики, скільки спільних пошуків виходу з того скрутного становища, у якому опинились наші діти.

Оцінюючи загалом позитивно зроблене Верховною Радою, Президентом, урядом України щодо вдосконалення системи законодавчого захисту прав дітей, збільшення щорічних і особ­ливо цього року видатків бюджету на дитинство, підвищення життєвого рівня сімей, від чого, зрозуміло, залежить можливість практичної реалізації кожною дитиною свого права на охорону здоров’я, освіту, змістовний здоровий відпочинок, на майбутню працю, ми всі, звичайно, стривожені високим рівнем дитячої захворюваності, бездоглядності, злочинності, бездуховності, на­сильства, спрощенням життєвих орієнтацій та іншими соціальними недугами, за якими в багатьох випадках стоять нереалізовані або  порушені права дітей на повноцінне життя. Якщо однією фразою окреслити нинішній стан по відношенню до дитинства, можна сказати, що відбувається прихована, таємна війна дорос­лих проти дітей.

Які ж причини  цього суспільного негативу та швидкого його поширення? Вони вже звучали в залі. Також маю сказати, що громадські організації які працюють в інтересах дітей, не раз висловлювали свої думки з цього приводу. До сьогоднішніх парламентських слухань вони підготували свої пропозиції і реко­мендації, які направили до Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства. Звичайно, підґрун­тям усіх цих проблем є як соціально-економічні негаразди, так і організаційно-правові упущення. Більш як 10 років працює наша організація у сфері дитинства. За цей час ми зблизька пізнали чимало причин невтішного становища дітей, недосконалості в системі захисту їх прав та інтересів. Наші спостереження пере­дусім зводяться до того, що державна політики щодо дитинства впродовж багатьох років не спрямовувалася належно на профі­лактику тих негативних соціальних явищ і станів, які сьогодні викликають тривогу суспільства. Пріоритетними були і, на жаль, залишаються нині заходи з ліквідації тяжких наслідків цих явищ.

Візьмемо для прикладу проблему дитячої бездоглядності, безпритульності, які, як правило, призводять до злочинності. Подолання цього явища визнано пріоритетним у програмі діяль­ності уряду, але здебільшого заходи спрямовуються на державне опікунство вже, так би мовити, постраждалих дітей, а не на про­філактичну роботу. Одним із елементів цієї роботи могло б стати відродження практики організації дозвілля, відпочинку дітей за місцем проживання. Але, на жаль, безкоштовні клуби та гуртки, які раніше створювалися при ЖЕКах, припинили свою роботу, бо приміщення, де вони розташовувалися, охоче розпродано і роз­куплено з іншою метою комерційними структурами і приватними особами. Приватні ж послуги для дітей, які надаються різними комерційними структурами, не всім доступні. Отож немає впев­неності, що сьогодні благополучні діти завтра не стануть іншими.

Ми просимо Кабінет Міністрів доручити відповідним міні­стерствам здійснити заходи щодо відновлення практики органі­зації позашкільної роботи дітей за місцем проживання, а також законодавчо закріпити пріоритетне право громадських організацій на отримання в оренду приміщення.

У цьому залі сьогодні йшлося і про порушення, які відбу­ваються у сфері законодавства, а також про те, що назріла по­треба запровадження інституту уповноваженого з прав дитини. Вважаю, що це вкрай необхідний інститут, практику його запро­вадження має більшість європейських країн.

З огляду на те що немає контролю за діяльністю відомств і управлінь міністерств...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Ігор Васильович Челомбітко, народний депутат України. Підготуватися Гриценку Федору Володимировичу.

 

ЧЕЛОМБІТКО І.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитин­ства (виборчий округ №198, Черкаська область). Шановний Адаме Івановичу! Шановні друзі! Нині, як і раніше, багато уваги приділяється політичним та економічним питанням, а питання забезпечення прав дітей в Україні, охорони материнства та дитин­ства залишаються другорядними.

Державні гарантії, визначені в законодавстві України стосов­но реалізації прав дитини на безпечні умови для життя і здоро­вого розвитку, є декларативними. Це стосується гарантій на раціональне харчування, яке вкрай важливе для нормального розвитку дитини.

Загострюю вашу увагу на дітях перших років життя, які цілком залежні від оточення. Вони потребують найбільшої уваги і  залишаються найменше захищеними. Ситуація ускладнюється тим, що вітчизняна індустрія дитячого харчування має низький рівень розвитку, та тим, що нам бракує в достатній кількості про­дукції промислового виробництва гарантованої якості. За моєю ініціативою на розгляді перебуває проект Закону про дитяче хар­чування. У разі прийняття Верховною Радою такого законопроекту як закону буде вдосконалена система виробництва дитячого харчування в Україні. Крім підтримки державою підприємств, що працюють у цій галузі, у даному законопроекті встановлюються більш жорсткі вимоги до якості продуктів харчування для дітей, які через стан здоров’я потребують спеціального харчування.

Особливу підтримку слід надавати виробництву в Україні продуктів харчування для немовлят. Це період становлення орга­нізму дитини, коли від якості харчування залежить її майбутнє здоров’я.

У Радянському Союзі існували молочні кухні, які позакри­вали, а на заміну їм нічого не створили. Ми лишаємось однією з  небагатьох країн світу, що не забезпечує немовлят готовим якісним харчуванням, яке включає молочні, кисломолочні та сирні продукти. На жаль, ці питання залишені поза увагою держави.

Проблема дітей, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і проживають на забруднених територіях, є пробле­мою загальнонаціонального масштабу, яка потребує негайного розв’язання. За результатами медичного обстеження, 5–6% дітей у моєму виборчому окрузі, що народилися після 1 січня 1989 року, вважаються умовно здоровими. Почастішали випадки захворю­вання дітей на туберкульоз, хвороби органів травлення, кро­вотворних органів, опорно-рухової системи тощо. А це — здоров’я майбутніх поколінь, це майбутнє України.

Також виборцями порушується питання щодо дітей, які народилися після 1 січня 1989 року і постійно проживають на забрудненій території. Проблема полягає в тому, що вони після досягнення повноліття не матимуть права на отримання пільг, гарантованих державою для цієї категорії населення.

Крім того, у чинному Законі України про дошкільну освіту передбачається безоплатне харчування дітей віком до трьох років, але з бюджету ці статті закону не фінансуються.

Недостатньо виділяється коштів на харчування дітей у  лікарнях, дошкільних закладах і школах. Через брак коштів пологові будинки, лікарні не забезпечені дитячою білизною, медикаментами та медичним обладнанням, що не дає можливості підтримувати належний рівень надання медичних послуг.

На сьогодні ми навіть не маємо статистики про стан здо­ров’я дитячого населення в Україні. Діти в сільській місцевості не  мають можливості пройти повне обстеження та отримати повноцінне лікування або оздоровитися.

Особливо гостро всі ці проблеми постають у сільській місцевості, де вони ускладнюються важкими умовами життя. Тут гострий дефіцит фахівців таких професій, як лікарі, вихователі, вчителі.

Вагітні жінки в селах не мають можливості проходити медичне обстеження, не забезпечується необхідний нагляд за ними. Закриті ФАПи, не функціонують дошкільні дитячі установи, діти дошкільного віку залишаються без нагляду та є непідго­товленими до школи.

На жаль, зростають дитяча злочинність, частка дітей, які вживають наркотики, алкогольні напої та курять. Це насамперед наслідок того, що в суспільстві не функціонує система організації дозвілля дітей, тобто вільного від навчання часу. Одним із шляхів розв’язання цієї проблеми є залучення підприємств та установ до  створення і фінансування спортивних клубів, будинків дитячої творчості, гуртків, де діти могли б розвивати свої здібності.

Для цього необхідна державна підтримка у вигляді надання пільг цим підприємствам та установам. Також у бюджеті держави повинні бути передбачені кошти на розроблення та фінансування програм у цій сфері.

Проблема сирітства та дитячої безпритульності в нашій країні перетворилася на національну трагедію. Необхідність зміни існуючої системи опіки та піклування визнана широким колом фахівців та державою. Свідчення цьому є створення та розвиток прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу.

За останні роки не збільшилися обсяги фінансування будівництва нових будинків-інтернатів, а також реконструкції і   реорганізації вже існуючих. Потрібно покращити умови перебування дітей в цих закладах, украй необхідно передбачити фінансування на вирішення цих питань шляхом перерозподілу коштів бюджету в поточному році. Також потрібно закласти кошти в бюджет 2006 року на фінансування зазначених проблем.

Держава сильна тоді, коли може забезпечити реалізацію конституційних прав, а особливо прав найменших своїх громадян. І ми повинні робити все можливе, щоб наша держава була сильною.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Федір Володимирович Гриценко, начальник служби у справах неповнолітніх Харківської обласної державної адміністрації. Підготуватися Ігорю Шурмі.

 

ГРИЦЕНКО Ф.В., начальник служби у справах неповнолітніх Харківської обласної державної адміністрації. Дякую. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Принагідно маю сказати, що минув тиждень від того дня, коли ми відзначали День захисту дітей. На відміну від інших парламент­ських слухань, у яких ми не раз брали участь, сьогодні зал запов­нений, присутні і молодь, і діти. Тим паче, ми послухали дитину, яка сказала від душі, окреслила, яким є її становище в нашій державі. Це є симптом того, що на сьогодні ми бачимо те, що відбувається, так, як потрібно.

У доповіді міністр у справах молоді та спорту Павленко Юрій Олексійович чітко окреслив програму дій міністерства, у тому числі щодо тієї вертикалі знизу доверху, яка започатковується в  нашій державі. Звертаю увагу: усі ми, починаючи із служб у  справах неповнолітніх і відділів опіки та піклування, будемо опікуватися дітьми, позбавленими батьківського піклування, дітьми-сиротами.

Звичайно, Адам Іванович правильно наголосив, що потрібно звернути увагу саме на проблеми дітей у сільській місцевості. Якраз служба у справах неповнолітніх Харківської обласної дер­жавної адміністрації вносить пропозицію в щорічній доповіді щодо становища дітей у нашій державі, яка буде готуватись Міністер­ством у справах молоді та спорту, відобразити в окремому розділі становище дітей у сільській місцевості.

Питання про запровадження інституту уповноваженого з прав дитини є спірним. Якщо буде відпрацьований механізм, запропонований Міністерством у справах молоді та спорту (я маю на увазі, що за метою це зовсім близько до згаданого інституту), ми матимемо чітко окреслені завдання тих, хто несе відпові­дальність. А несуть її служби у справах неповнолітніх.

Скажу ще кілька слів щодо захисту і забезпечення дотри­мання майнових та житлових прав наших дітей. Багато пропо­зицій, висловлених особливо за останні два місяці, увійшло до проекту національної програми щодо подолання безпритульності та бездоглядності на 2006–2010 роки, який буде розроблено до жовтня. З огляду на зрушення, що відбуваються в державі, і ми маємо конкретні пропозиції. Ми їх сформували пакетно і пере­дамо вам, Адаме Івановичу, і Міністерству у справах молоді та спорту. Вважаємо доцільними дані парламентські слухання. Наше зібрання сьогодні є знаковим у державі, необхідним. Очевидно, що нам керівництвом до дії будуть рішення, прийняті Верховною Радою так само швидко, як це робиться в уряді. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам за економію часу.

Поки йде до трибуни колега Шурма, давайте порадимось. О 16 годині я маю оголосити перерву на 20 хвилин. Якщо ми надаємо по 5 хвилин на виступ, за 20 хвилин ще чотири промовці матимуть змогу виступити. То на чому ми сходимося: без перерви працюватимемо, і тоді буде можливість чотирьом учасникам до­датково виступити, чи робитимемо перерву? Робити перерву? Добре, отже, я оголошу перерву.

Слово має народний депутат України Ігор Михайлович Шурма.

ШУРМА І.М., член Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СДПУ(о)). Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Дорогі діти, присутні в залі, а також ті, які, можливо, поза межами залу слу­хають те, що відбувається тут! Усі повинні усвідомити одну річ: скільки б ми гарно і красиво не розповідали, не балакали, не апе­лювали один до одного, нічого в державі не зміниться, якщо на рівні Президента України, керівника уряду не будуть зроблені відповідні кроки, які забезпечать можливість зреалізувати те, про що йдеться в цьому залі.

Я акцентую вашу увагу ось на чому. Верховна Рада, після того як ви всі розійдетеся, голосуватиме за проект постанови з рекомендаціями парламентських слухань для уряду і Президента вживати практичних заходів.

То я вам кажу, що в проекті постанови, який ви маєте, він усім розданий, ви можете його почитати, є констатуюча частина і  є постановляюча частина, які одна одній прямо суперечать. Із  того, про що йдеться в констатуючій частині, жодного пункту не  відбито в рекомендаціях до виконання. Уважно почитайте, що  доведеться виконувати профільним міністерствам і Кабінету Міністрів. Ви не побачите жодної практичної пропозиції.

На моє переконання, помилка полягає в тому, що ми, обго­ворюючи питання про забезпечення прав дітей в Україні в кон­тексті Конвенції ООН про права дитини, найперше порушуємо проблеми безпритульності, охорони материнства та дитинства, але не називаємо причин, які призводять до безпритульності —  цієї біди для суспільства, тобто ми ведемо мову про наслідки. Мені, звичайно, хотілося б, щоб сьогодні в залі лунали пропозиції передусім про те, як можна вийти з цієї ситуації. Як на мене, є два шляхи.

По-перше, це законодавче врегулювання цих проблем. Тобто треба вести мову про пакет законопроектів, які повинні прийняти Верховна Рада, такі депутати, як і я. Це буде наш внесок у розв’язання цих проблем.

По-друге, окрім юридично-правового врегулювання, має бути матеріальне забезпечення розв’язання проблеми. А це є ро­бота уряду.

Я все розумію, але де є віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань? Його присутність у залі сьогодні повинна гарантувати, що з часом не Міністерство з питань охорони здоров’я, не Міні­стерство у справах молоді та спорту, а Кабінет Міністрів прийма­тиме програму, бо програма без фінансування нічого не варта. На  реформування охорони здоров’я, яким буде забезпечено і права дитини, і охорона материнства та дитинства, повинні бути виділені кошти. Вирішити це можна, тільки прийнявши постанову Кабінету Міністрів.

Досі в охороні здоров’я діють на підставі Основ законо­давства про охорону здоров’я. Цей законодавчий акт морально застарів. Якщо ми хочемо, щоб кожне село мало свого лікаря, то треба започаткувати нові правила вступу до вузу, а не силою скеровувати туди сімейного лікаря (Оплески). Не опускаймося до мотивації, що, оскільки в нас забагато акушерів-гінекологів, треба провести позачергову атестацію і позбавити їх права вибирати професію. Тоді не виникатиме суперечностей на кшталт тієї, яку маємо, коли даємо мамі 8 тисяч гривень допомоги при народ­женні дитини і водночас не даємо права вибрати професію акушера-гінеколога.

Я не хотів би, щоб були застосовані подвійні стандарти, і з цієї зали звертаюся до Віктора Андрійовича Ющенка. Вікторе Андрійовичу, ви хочете переселитися у будинок Міністерства охорони здоров’я. Дії міністра охорони здоров’я призвели до того, що в проекті запропонованої постанови є підтримка “Охматдиту”. За його наказом виселяють людей із консультатив­ної поліклініки “Охматдиту”. У дітей забирають право лікуватися, а  в лікарів — право лікувати. Вікторе Андрійовичу, зупиніть дії міністра. Якщо ви змовчите, значить, це є ваша вказівка.

А те, що 30 представників вашого уряду не складають депутатських повноважень, свідчить про їхню невіру в те, що вони роблять.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Після перерви першою буде виступати Марина Броніславівна Криса.

Оголошується перерва до 16.20.

 

(Після перерви)

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Перерва завершена. Прошу займати місця і з свіжими силами будемо продовжувати обговорення питань.

Я оголосив, що першою після перерви виступатиме Марина Броніславівна Криса, керівник благодійної фундації “Товариство “Приятелі дітей”. Підготуватися Михайлу Косіву. Є Марина Броні­славівна? Будь ласка, ідіть на трибуну. Вам уже надано слово. Економте час. Ви можете не чекати, поки зал наповниться. Говоріть, вас почують і в кулуарах, і радіослухачі.

 

КРИСА М.Б., керівник благодійної фундації “Товариство “Приятелі дітей”. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Я представляю благодійний фонд това­риства “Приятелі дітей”, яке вже 13-й рік працює в Україні саме для дітей-сиріт. Наша організація була заснована як така, що покликана вирішувати гуманітарні питання, пов’язані із забез­печенням дітей-сиріт. З 1993 року сирітським установам переда­валася допомога у вигляді медикаментів, одягу, взуття, харчування. Це все було дуже актуально і дуже важливо на той час. Ми, як практики, їздили від будинку до будинку, від інтернату до  інтернату і бачили, як живуть ці дітки. І саме після першого проекту був започаткований наступний проект нашого фонду під назвою “Літній табір”, який дав можливість нам ближче познайо­митися з дітьми-сиротами. Ми мали змогу почути від дітей їхні проблеми, відчути їхній біль, зрозуміти їхні турботи і сподівання на майбутнє. Усі наші зусилля були спрямовані на забезпечення прав дітей, які опинилися в такій складній ситуації.

Сьогодні ми можемо констатувати, що наш фонд охоплює й  інші сторони життя дітей, також пов’язані з правами дитини. Маю на увазі право дитини на літній відпочинок, право дитини на медичне забезпечення, право дитини на здобуття вищої і се­редньої освіти. За нашим освітнім проектом підтримка надається 152 дітям, які навчаються в середніх і вищих навчальних закладах України.

Але, простежуючи долю дитини, яка змалку лишилася сиротою, мимоволі ставиш собі запитання: чому мати не несе ніякої відповідальності за дитину, яку вона лишила в пологовому будинку? Чому ця мати абсолютно безвідповідальна, не платить аліментів цій дитині, далі продовжує народжувати дітей? Чому держава ніяк не реагує щодо жінки, яка аморально лишила дитину, прирікши її на складне, важке життя?

Маля виростає в будинку дитини, звикає до людей, які ними опікуються. Я, гадаю, від імені всіх, тут присутніх, низько вклоняюся працівникам сирітських установ, які не за гроші пра­цюють, а працюють саме тому, що не можуть не перейматися долями тих дітей. Як вдається няні, яка за нормою обслуговує дванадцять немовлят, дати дітям любов, тепло і радість? Як їй вдається до кожного доторкнутися, взяти на руки і приголубити, коли та дитина плаче?

Інститут дослідження дитини зробив висновок про те, що дитина як людина формується до трьох років. І саме будинки дитини, поставлені в такі умови, коли персонал не в змозі навіть належною мірою надати тепло і опіку тим дітям. Я вважаю, що дуже важливу роль відіграє ставлення до дітей у цих закладах, бо саме в них формується їх характер. А дитина, якій виповнилося три роки, опиняється на роздоріжжі, і її знову переводять в інший сирітський заклад. І знову дитина переживає психологічну травму. А хіба тим не порушуються права дитини, адже вона опиняється в  іншому колективі і повинна перебудувати свою психіку, своє ставлення до життя? Під впливом психологічної травми формуєть­ся характер майбутнього громадянина.

У сім років знову змінюється життя дитини, вона опиняється в школі-інтернаті, знову попадає в інший колектив, в інше ото­чення. І знову зазнає психологічної і фізіологічної травми.

Я вважаю, що ми повинні подбати про те, щоб дітям забез­печувалося дотримання прав, які вони мають згідно з Конвенцією ООН про права дитини. Мають бути такі підходи до дітей, щоб виявлялися до них максимальні турбота й опіка, як ми декларуємо це в усіх наших документах.

Крім того, дітям-сиротам, які закінчили навчальні заклади, повинні забезпечуватися і право на роботу, і право на житло. Питання надання соціального житла дітям-сиротам, які навчалися в сирітських установах, є дуже гостре. Якщо передбачена за­конодавча норма про влаштування інвалідів на роботу, чому немає  такої самої норми щодо працевлаштування дітей-сиріт? Не  кожний хоче взяти дитину-сироту працювати, адже взяти на роботу сироту, це означає взяти всі проблеми, які вона має. І ди­тина-сирота, закінчивши навчальний заклад, не знає, куди їй іти.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Народний депутат України Михайло Васильович Косів. Будь ласка. За ним буде виступати Світлана Петрівна Чередниченко.

 

КОСІВ М.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загаль­нодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Дорогі наші гості, учасники парламентських слухань! Рідко коли ця зала буває такою наповненою, як оце сьогодні, коли ми з вами тут зібралися попрацювати. Деякі ще затрималися на перерві, але підходять, і, гадаю, ми й далі дуже уважно стежи­тимемо за тим, що відбувається в цій залі.

Важливість проблеми, яку ми обговорюємо, зумовлюється хоча б тим, що за даними соціологічних досліджень, які містяться в розданих нам інформаційно-аналітичних матеріалах Кабінету Міністрів, 99% молодих громадян України вважають найвищою цінністю у своєму житті саме сім’ю. І цілковиту рацію мають ті, хто  з цієї трибуни підкреслював, що це традиційно, історично, споконвіку в Україні так склалося. Згадаймо хоча б геніального Кобзаря: “Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим”.

Я також був 22 травня в День вшанування пам’яті Кобзаря на Чернечій горі в Каневі. Там було так само дуже багато молоді. Підбивалися підсумки всеукраїнського конкурсу на краще знання української мови. Виступали дуже багато дітей, найвищі керівники нашої держави — Президент, Прем’єр-міністр, Голова Верховної Ради.

Ми й справді не розв’яжемо цих страшних, болючих проб­лем, які ми обговорюємо, якщо не зміниться наше суспільство. Якщо ми не змінимо нашого суспільства в моральному відношенні.

Ми відійшли від цінностей, які називають дуже часто тоталітарними, перейшовши через страшну смугу неправди, лицемірства, брехні, мімікрії. Навіть ще тижня не минуло, як у се­реду з цієї високої трибуни перший всенародно обраний Президент України каявся і шкодував через те, що підписав отой  документ у Біловезькій Пущі. Під сумнів поставлено саме існування Української держави. Як можна в такій ситуації, в таких умовах виховувати свідомого громадянина?! Можливо, це було сказано під настрій, але, на мою думку, усе це не прикрашає нашого суспільного життя. Там, на Чернечій горі, наводилася ще одна цитата із Шевченка: “Та неоднаково мені, як Україну злії люди присплять лукаві і в огні її, окраденую, збудять”.

Це писалося про Україну півтора століття тому. Та ні, це і про нас писалося. Тим більше про нас, бо настільки окраденою, як сьогодні, Україна ще не була ніколи. І коли тим злодіям, право­порушникам стали казати, що ви ж, злодії, віддайте крадене, ціле суспільство захворіло на словобоязнь. Ах, не смій вживати слово “реприватизація”. Не дай Боже, вжити слово “націоналізація”. Ні,  вкрали все і далі мають жирувати за рахунок нещасного народу.

Що в такій ситуації залишимо майбутньому поколінню? Що залишимо із того, що було всенародним добром? Що зали­шимо з того, що мало бути для них правдою життя?

Отже, якщо ми в цьому відношенню не наведемо ладу в нашому суспільстві, нас чекають дуже глибокі і системні роз­чарування. Але я все-таки вірю в те, що піднімаються дуже здорові сили. Всеукраїнський Майдан у листопадові і грудневі дні минулого року показав, що є здорові сили в суспільстві, і ми на них дуже уповаємо.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Світлана Петрівна Чередниченко, заступник директора приватного підприємства “Інститут розвитку інтелекту дитини”. Підготуватися Людмилі Супрун.

 

ЧЕРЕДНИЧЕНКО С.П., заступник директора приватного під­приємства “Інститут розвитку інтелекту дитини”. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні гості! Виступаючи від Інституту розвитку інтелекту дитини, я хочу привернути увагу найвищих посадових осіб і найвищих організацій, владних струк­тур нашої держави до проблеми, яка внесена на обговорення. Ми пропонуємо кардинальний шлях розв’язання цієї проблеми. Ми пропонуємо нову ідеологію, нову політику держави — політику в інтересах дітей. Ми маємо створити світ, сприятливий для життя дітей. Таке завдання поставила перед світовим співтовариством ще в травні 2002 року на 27-й Спеціальній сесії Генеральна Асамблея ООН.

Нова влада відкрила шлях для демократичних перетворень у нашому суспільстві і цілком на часі здійснення проекту “Україна — держава, дружня до дитини”. Ми запрошуємо вас проголосувати за такий проект колись, взяти в ньому участь. Це ідеологічний проект. Він не потребує великих капіталовкладень. Потрібна лише політична воля. Україна може і повинна стати регіональним лідером, першою у світі державою, дружньою до дитини.

Майже третина нашого суспільства — це діти. Чинне законо­давство, ухвалене на захист їхніх інтересів, досить змістовне й  досконале. Водночас права дітей в Україні забезпечуються не повною мірою і не на належному рівні.

Привертаю вашу увагу до того, що на цій спеціальній сесії Генеральна Асамблея ООН визначила перші 36 місяців у житті людини як найважливіший період, коли вся інформація з оточую­чого середовища сприймається як позитивна і формуються під­свідомі установки для поведінки людини в майбутньому. Базую­чись на цьому науково доведеному факті, Генеральна Асамблея прийняла декларацію і план дій щодо створення світу, сприят­ливого для життя дітей.

Інформаційне поле, у якому зростає дитина в Україні, на наш погляд, не тільки не дружнє до неї, а й порушує права дитини на правдиву інформацію, на якісну освіту, на охорону здоров’я тощо. Особливо недружня до дитини реклама на вулицях і авто­шляхах України. Дорослі до неї байдужі, бо давно визначилися з  тим, що пити чи курити. Цілком очевидно, що реклама націлена на дітей та молодь. Невеличка купка бізнесменів та чиновників збагачується за рахунок реклами, а все суспільство потім роз­раховується за її наслідки, платячи страшну ціну: алкоголізм, наркоманія, дитяча бездоглядність, злочинність, СНІД, зниження якості та тривалості життя значної частини населення. Легко порахувати, скільки коштує реклама, який прибуток мають від реклами рекламодавці. А хто порахує, яких збитків вона завдає суспільству і насамперед дітям?

У державі, дружній до дитини, не повинно бути реклами, яка руйнує свідомість дітей та молоді, а натомість має бути реклама, яка пропагує духовні цінності, здоровий спосіб життя, ідеали демократії.

Інститут розвитку інтелекту дитини має великий практичний досвід розроблення і втілення в життя правозахисних проектів в інтересах дітей. За 6 років ми розробили декілька складових проекту “Україна — держава, дружня до дитини”. Найяскравішим із них є проект “Старокостянтинів — місто дружнє до дитини”.

До цієї ідеї долучилися міста Рені, Славутич, Комсомольськ, Нетішин, Бердичів та інші. Так розпочався всеукраїнський рух створення та підтримки територій, дружніх до дітей.

У 2005 році розроблений проект “Інвестиції в майбутнє” — створення ефективної соціальної моделі підтримки молодої сім’ї, що виховує малюка. Цей проект спільно з Солом’янською район­ною в місті Києві радою ми подали на Всеукраїнський конкурс проектів та програм розвитку місцевого самоврядування. Із вели­ким жалем мушу сказати вам, шановні, що це єдиний проект в Україні з поданих на конкурс, у якому передбачається захист прав дітей.

Досвід свідчить, що недостатню зацікавленість мають пред­ставники влади на місцях у втіленні дитячих правозахисних проек­тів, немає розуміння пріоритету прав дітей над правами дорослих, потреби в консолідації зусиль дорослих і дітей з метою покра­щення умов свого життя, створення території, дружньої до дитини.

Шлях розв’язання цієї проблеми ми бачимо в реалізації великої державної програми в інтересах дітей і пропонуємо назвати її “Держава, дружня до дитини”.

У відповідності до державних стандартів така програма має отримати законодавче забезпечення, державне фінансування. До  її виконання мають бути активно залучені громадськість, діти та дорослі.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Людмила Павлівна Супрун, скажемо так, виконуюча обов’язки голови бюджетного комітету, від якого дуже багато залежить того, що ми з вами тут обговорюємо. Підготуватись Ользі Василівни Горішній.

 

СУПРУН Л.П., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (багатомандатний загально­державний виборчий округ, виборчий блок “За Єдину Україну!”). Шановні учасники парламентських слухань! Шановний Адаме Івановичу! Хочу звернутися з цілою низкою пропозицій до учас­ників парламентських слухань.

Усі ми знаємо, що мета проведення парламентських слу­хань — це перш за все звіряння державної політики з позицією громадськості. Бо, коли державна політика відривається від позиції громадськості, це викликає тільки незадоволення, оскільки люди відчувають, що їхній голос більше ніхто не чує. А коли лю­дина стає коліщатком і гвинтиком величезної машини і фактично не може реалізувати ні свої творчі можливості, ні свої ідеї, починається відторгнення народу від влади.

Тому парламентські слухання, які ми сьогодні проводимо, перш за все покликані до того, щоб визначити, яку державну політику має проводити влада в Україні з тим, щоб були захищені права дітей, щоб були захищені родина, материнство і дитинство.

З доповідями виступали міністр охорони здоров’я і міністр у справах молоді та спорту. Прошу відмітити, що з назви остан­нього міністерства навіть слово “сім’я” зникло, що, на нашу думку, на думку громадськості і тих людей, кого я представляю в парла­менті, є неподобством. Це міністерство нагадує величезний красивий автобус, у якому один уміє натискати на сигнал, дру­гий — на гальма, а третій може дуже добре оголошувати зупинки. Але ж ніхто у цьому міністерстві по-справжньому не буде реалізу­вати державну політику у сфері сім’ї.

Отож є пропозиція до Міністерства у справах молоді і спорту все-таки наполягати на тому, щоб питання сім’ї були йому пере­дані, інакше цей великий красивий автобус може піти під укіс.

Сьогодні проблеми охорони дитинства, захисту прав дітей розв’язуються різними відомствами. Міністерство охорони здо­ров’я має десятки програм. До речі, терміни виконання практично всіх цих програм завершуються в 2005 році, але ніяких нових про­позицій ми не маємо. Те саме стосується і Міністерства освіти і науки. Чому сьогодні відсутній на нашому зібранні міністр, який протягом 14 років вирішував питання опіки і піклування? Хто від­повідатиме за те, що стосовно дітей проводиться державна політика, яка примушує їх перебувати в державних закладах, а не в сім’ях?

Урядовців чи тих, які займаються проблемами опіки і піклу­вання і заявляють, що не дадуть всиновити наших дітей, треба притягувати до відповідальності. Держава повинна забезпечити, щоб протягом року будь-яка дитина, позбавлена батьківського піклування, обов’язково знайшла родину. І немає значення, чи це насамперед будуть батьки, які працюють і живуть в Україні, чи буде реалізація інституту хрещених батьків, щойно запровад­женого за однієї з програм Всеукраїнської спілки “Громадянський парламент жінок України” разом з італійськими відповідними бла­годійними фондами, які не усиновлюють і не удочеряють наших дітей, а беруть їх до себе для лікування і навчання.

Яке ж завдання має поставити перед собою держава, щоб сформувати державну політику таку, яка відповідатиме інтересам народу, забезпечить формування нормального генофонду і ство­рення потужного інтелектуального пласту, який потім можна буде передати нашій державі? Не виділення 8,5 млн гривень сприяє народжуваності дітей. Це хибна думка. Насправді народжуваність дітей залежить від стану суспільства, від матеріального забез­печення сім’ї і від того, наскільки сім’я вміє виховувати дітей. Тому в багатьох країнах, перед тим як надати допомогу сім’ї, їй пропонується прослухати курс, розрахований на 200 годин, що таке сім’я, що таке психологічний клімат, як виховувати дітей. І  тільки після цього сім’ї надається право отримати відповідну допомогу.

Наше завдання сьогодні — сформувати таку державну політику, яка уможливила б для жінки народження здорової дити­ни. А це означає, що жінка має право на безкоштовний медичний огляд, безкоштовні відповідні генетичні дослідження тощо, для того щоб дитина була здоровою, для того щоб вона мала духов­ність, інтелектуальний розвиток. Для цього необхідно змінювати базові вимоги до освіти насамперед. Обов’язковою повинна бути дошкільна освіта (з 4 років), шкільна освіта, позашкільна і фінан­суватися за рахунок коштів державного бюджету. Нам це зробити нескладно. Ми будемо намагатися в Бюджетній резолюції перед­бачити перш за все пріоритетне вкладення коштів у людське здоров’я, інтелект і розвиток дітей. Такий норматив ми обов’яз­ково запровадимо вже з 2006 року. Принаймні бюджетний комітет буде наполягати на затвердженні саме такого нормативу.

Коли нам кажуть, що фінансів немає, ми в це не віримо, бо вони є, у тому числі для цієї мети.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Людмило Павлівно. Слово надається Горішній Ользі Василівні, члену медичної комісії Екологічної асо­ціації “Зелений світ”, доктору медичних наук. За нею буде висту­пати Василь Надрага.

 

ГОРІШНА О.В., член медичної комісії Екологічної асоціації “Зелений світ”. Шановний головуючий! Шановні присутні! Ми сьогодні ще раз почули про ту жахливу ситуацію, яку спосте­рігаємо щодня і з якою досі не могли нічого вдіяти, і зрозуміли, що на даний час наша держава ще не в змозі надати адекватну медичну допомогу, адекватне оздоровлення і створити адекватні умови проживання для наших дітей.

Раніше, навчаючи студентів-медиків, ми відшукували хворих із рідкісними захворюваннями і демонстрували їх студентам, щоб  вони побачили цих хворих і запам’ятали на все своє життя. Якщо ситуація, що на сьогодні склалася, розвиватиметься в по­дальшому в такий же спосіб, то, борони Боже, нам доведеться шукати для наших студентів здорових дітей, показувати їх як рід­кість і казати: “Ось подивіться на здорову дитину, такими всі наші діти повинні бути”.

Це погано. Але в цій ситуації ми маємо добру політичну волю нашого Президента, добру політичну волю уряду, добру політичну волю Верховної Ради і їхню політику, яку вони обіцяють нам проводити у сфері охорони здоров’я дітей.

Що ж потрібно робити? Головне, щоб ця добра воля, ця політика не стали знову хибними і ми не отримали чергової національної програми, подібної до багатьох попередніх, які не  виконувалися і пішли в небуття, та не мали знову того, що маємо. Є досвід європейських країн. Немає потреби вишукувати багато чогось нового, адже країни Європи вже давно зробили свій вибір. Минулого року 50 країн Європи прийняли Європейський план довкілля та здоров’я дітей, розробили чіткі дії, об’єднали їх у таблицю і рекомендують усім державам Європи. У цій таблиці дій, орієнтованих на дітей, перераховані всі виявлені ризики для здоров’я дітей і їхнього життя. На нашу думку, ми повинні також піти таким шляхом.

У кожному селі, районі, місті, області влада повинна знати, де, у якому місці і які є найнебезпечнішими ризики для здоров’я дітей. Тоді нам не доведеться утворювати комісії та посилати їх для вивчення обставин і висловлювати співчуття батькам і мате­рям тих дітей, які внаслідок якихось нещасних випадків матимуть інвалідність або, не дай Боже, помруть.

Що ми пропонуємо? Поетапно зробити програму дій, склас­ти відповідний реєстр цих ризиків, щоб вони були під наглядом, щоб були визначені конкретні дії і конкретна відповідальність. Тільки за таких умов, ми впевнені, зможе працювати національна програма.

У цьому процесі громадськість і громадські організації не  повинні стояти осторонь, а всіляко допомагати, нагадувати владним структурам і самим діяти в цьому напрямі. Так діє, зокрема, “Зелений світ”. Разом із Фондом Покрови Святої Марії 1 червня, в День захисту дітей, ми розпочали міжнародний теле­радіомарафон “Здоров’я дітям України”. Метою цього телерадіо­марафону є і пропаганда здорового способу життя, і збір коштів на оздоровлення наших дітей, на побудову у Східниці оздоровчого комплексу для матері і дитини. Слава Богу, в Україні ще є місця, у  яких можна оздоровитися тільки за рахунок природи. Закли­каємо вас приєднуватись до цього. А ще висловлюємо велику подяку органам влади Львівської області, громадянам і підприєм­цям, львівському телебаченню, які пішли нам назустріч і допо­могли в цьому, а також уряду України і Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства за сприяння.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має народний депутат України Василь Іванович Надрага, фракція Народної партії. Підготуватись Постолюк Розалії.

 

НАДРАГА В.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (виборчий округ №104, Луганська область). Народная партия. Сегодня мы вынуждены констатировать, что в Украине нет консолидированной деятельности государства и гражданского общества по отно­шению к детям улицы и детям, которые пострадали от домашнего насилия, и требуется действенная, реальная практика, напра­вленная на ресоциализацию таких детей и предотвращение ухода ребенка на улицу.

Мы должны четко понимать, что в этом процессе должны быть задействованы государство и общественный потенциал. Как показывает жизнь, общественный потенциал в этом направлении иногда работает намного эффективнее, чем государство со все­ми своими многочисленными структурами.

Ярким примером общественной инициативы по работе с  беспризорными детьми может служить созданный в Луганске на базе Первой городской больницы областным фондом “Подросток” (это общественная организация, председатель — Гончаров Владимир Леонидович) кризисный центр медико­психологосоциальной реабилитации детей и подростков, постра­давших от насилия. При помощи спонсора было отремонтировано помещение, приобретена мебель, частично даже медицинское оборудование. С декабря 2004 года по май 2005 года в центре прошли реабилитацию более 50 детей, получили консультацию более 150. Мобильным консультационным пунктом были прове­дены профилактические беседы более чем с 900 подростками и более чем с 200 родителями детей с девиантным поведением. Организован выпуск газеты “Пацаны” (тираж 9000 экземпляров), подготовлены телефильмы “Перед лицом ребенка” и “Чужие дети”, в которых раскрываются причины беспризорности и фор­мы преодоления данного явления.

Однако у центра имеются проблемы. Думаю, они не явля­ются исключительными, и мне хотелось бы, чтобы представители исполнительной власти и все, от кого это зависит, посчитали, подумали и все-таки приняли какие-то меры.

Итак, Кабмином разработано много типовых положений о подобных центрах, однако главное, что там предусмотрено, это то, что финансируются такие центры за счет местного бюджета. Какие деньги в местном бюджете на все эти направления — не  мне рассказывать этому залу. На сегодня городские власти, в частности, в Луганске под этот центр не в состоянии выделить 10 ставок врачей, психологов, социальных работников, ибо он, когда взят курс на тотальное сокращение рабочих мест в образо­вании и здравоохранении, явно не вписывается ни в какие перспективы роста.

Расходы на питание в детской больнице составляют 2 грив­ни на ребенка в сутки. Это в 2 раза меньше, чем в детском областном приюте, и в 4 раза меньше, чем в областном госпи­тале для ветеранов Великой Отечественной войны. Надо ли гово­рить, что детский организм — развивающийся, растущий и соот­ветственно требующий, ну, я бы сказал очень мягко, иного питания.

Решить эти проблемы можно, изменив источник финан­сирования таких центров. Я думаю, что надо вводить норму, когда такие центры должны финансироваться и за счет спонсоров, и за счет местных бюджетов, и, что, наверное, не менее важно, за счет государственного бюджета.

Два года тому назад я изучал социальную защиту молодежи и подростков в современной Германии. Мой небольшой опыт свидетельствует о том, что основным источником финансиро­вания деятельности благотворительных организаций, который они выигрывают на конкурсной, тендерной основе, являются все-таки средства государственного бюджета. Все остальное — помощь, другая финансовая подпитка — не является определяющим.

Следующее. Защита детей, подвергшихся насилию в семье или на улице. Это только один из аспектов проблемы вообще защиты детей. В силу своей деятельности я неоднократно сталкивался с этой проблемой в своем округе. Могу сказать, что есть несколько моментов, связанных с реализацией в целом Закона об охране детства.

Во-первых, необходимо на государственном уровне обес­печить поддержку семей, которые имеют детей. Я подчеркиваю: государственная поддержка семей, которые имеют детей. Не многодетных, не неполных семей, а вообще всех семей, кото­рые имеют детей. Когда мы поймем, что нужна именно государ­ственная поддержка, нам будет проще решать эти вопросы.

Во-вторых, я глубоко убежден, что нам необходимо через средства массовой информации и иными доступными способами все-таки формировать психолого-педагогическую культуру совре­менной украинской семьи на основе национальных традиций, педагогической науки и лучшего мирового опыта.

И два небольших предложения, надеюсь, что Кабинет Министров их учтет. Нам необходимо все-таки определить, что такое неблагополучная семья, и принять новые правила опеки и попечительства. Последняя тема — целина, нормативная база устарела в лучшем случае на 10–15 лет.

И, говоря о том, в каких условиях работают…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Івановичу. Слово має Розалія Антонівна Постолюк, заступник голови Івано-Франківської облас­ної державної адміністрації. Немає. Проігнорували нас.

Євгенія Борисівна Павлова є? Будь ласка, слово має Євгенія  Борисівна Павлова, голова Фундації захисту прав дітей. Яких тільки в нас організацій немає… Підготуватися Анатолію Раханському.

ПАВЛОВА Є.Б., голова Фундації захисту прав дітей. Вітаючи вас у цій залі, я спочатку зацитую визначення поняття “дитина”, яке дав 15-річний хлопець у своїй творчій роботі “Мої права”. “Діти — це така категорія людей, яких найчастіше фотографують і найменше слухають”.

Дітей, про яких ми зараз ведемо мову, фотографують в  основному в двох ракурсах: в анфас і профіль і слухають в  основному під час допитів. Це діти, які потрапили до лабет каральної системи. Це діти, які перебувають у конфлікті з законом.

За останній рік, за даними МВС, більш як 32 тисячі злочинів було скоєно неповнолітніми. У виховних колоніях перебувають 3200 неповнолітніх правопорушників. На початку минулого року ця цифра ледве сягала 3000. Більш як 12 тисяч неповнолітніх зареє­стровані на обліку в Кримінально-виконавчій інспекції України. За  станом на 1 травня 2005 року 99 неповнолітніх скоїли повторні злочини. Не буду далі продовжувати цю сумну статистику за бра­ком часу, зазначу лишень, що злочинність неповнолітніх зростає, молодшає і стає більш жорстокою. Про що це свідчить? Це свід­чить про брак уваги держави і суспільства до проблем неповно­літніх. Це свідчить про те, що наша система правосуддя щодо неповнолітніх залишається бути каральною, а не виправною. Це свідчить про те, що держава Україна не повністю виконує свої зобов’язання, які взяла, ратифікувавши Конвенцію ООН про права дитини.

Ставити запитання, бути ювенальній юстиції в Україні чи ні, це те саме, що ставити запитання, потрібна дитяча медицина чи не потрібна. Назріла необхідність визначитися, якою бути юве­нальній юстиції в Україні.

Ювенальна юстиція первісно виникла як здоровий інстинкт суспільства до самозбереження. Ювенальна юстиція спрямована не на покарання, а на виправлення, не на виштовхування дитини назад у маргінальне оточення, а на повернення в демократичне суспільство повноцінних громадян.

Існує дуже багато ефективних моделей ювенальної юстиції у світі. Вони дуже багато чим різняться, але спільним для них є те, що ювенальна юстиція розглядається як поле діяльності держави і громади. На підставі розуміння цього основного принципу мину­лого року в квітні за ініціативи Верховного Суду України була створена міжвідомча робоча група, яка поставила собі за мету викристалізувати концептуальні положення і структуру української моделі ювенальної юстиції і координувати діяльність десятків міністерств, відомств і організацій, що опікуються правами дітей і дитинства в Україні.

Парадоксально, але в цій роботі найактивнішу участь взяли представники правоохоронних, судових і виховних органів, а не гуманітарних закладів, попри той факт, що щороку від 70 до 90 дітей, які потрапляють до колоній, практично безграмотні, ніде не вчились, не вміють ні читати, ні писати.

Результатом проведеної роботи стала концепція, складо­вими якої є кілька конкретних модулів становлення ювенальної юстиції в Україні.

Перший — кадровий. Підготовка професіоналів у галузі юве­нальної юстиції.

Другий — інституційний. Запровадження ювенальних спе­ціальних судів для неповнолітніх. У нашій системі об’єктність ювенальних судів значно ширша, ніж у закордонних державах, оскільки увага фокусується не лише на кримінальних справах, а  й  на цивільних, адміністративних правопорушеннях — на всіх справах, де стороною є дитина.

Третій модуль — науковий. Введення нових освітніх кваліфікацій у галузі ювенальної юстиції.

Четвертий — аналітичний. Узагальнення міжнародного досві­ду в галузі ювенальної юстиції.

П’ятий — інформаційний. Пропагування ідей і концепту­альних засад ювенальної юстиції.

І, нарешті, шостий фінансовий модуль. Бюджетне фінансу­вання ювенальної юстиції, адже на гранти донорів будувати майбутнє (а діти – це наше майбутнє), безумовно, неефективно, неетично і непродуктивно, бо, які б не були інноваційні і перс­пективні проекти, вичерпується фінансування, лягають звіти на стіл донорам і закінчується будь-яка діяльність.

Отже, є ініціатива, є шляхи, на яких ця ініціатива може стати реальною. Чи залишиться вона просто красивими словами на папері з гарною назвою “Національна програма дій”, чи стане, справді, правовим підґрунтям для того, щоб кожна дитина могла отримати адекватну пораду, належну допомогу, правовий захист, залежить від нас із вами.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має народний депутат України Анатолій Варфоломійович Раханський, група “Демократична Україна”. За ним буде виступати Лариса Іванівна Зязюн.

 

РАХАНСЬКИЙ А.В., член Комітету Верховної Ради України з  питань державного будівництва та місцевого самоврядування (виборчий округ №4, Автономна Республіка Крим). Депутатська група “Демократична Україна”, Крим, Євпаторія — всеукраїнська дитяча оздоровниця, Саки — курорт державного значення. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Громадяни України! Проект рекомендацій парламент­ських слухань свідчить: в Україні не забезпечуються права дітей, не на належному рівні охорона материнства та дитинства, порушується Конвенція ООН про права дитини. Україна належить до держав, які швидко старіють. За останні 15 років чисельність населення скоротилась на 3 млн. Молодіє дитяча інвалідність. У   державі близько 150 тис. дітей-інвалідів. Державою не до­тримуються конституційні та законні права 650 тис. дітей, постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи. Зали­шається тривожна тенденція щодо ліквідації дитячих дошкільних закладів як у містах, так і в селах. Діти позбавляються можливості відвідувати безкоштовні спортивні секції, дитячі та юнацькі органі­зації, де вони набували б безцінний досвід підготовки до дорос­лого життя, навики самоврядування.

На жаль, Фонд соціального страхування України відмовив у  фінансуванні організованих форм оздоровлення дітей мало­забезпечених категорій у денних таборах при школах, санаторіях міста Євпаторії. Такі факти непоодинокі. Вони призводять до зростання дитячої безпритульності. Мати з дитиною не має мож­ливості безкоштовно користуватись міськими річковими та мор­ськими пляжами. А в селах, де закриваються заклади культури і відкриваються бари, набирає обертів тенденція щодо того, що діти не закінчують середньої школи, позбавляючись права на здобуття середньої та вищої освіти.

Водночас продаються куточки живої природи — лісочки, ставочки, де діти мали змогу відпочивати, купатись. Такий сигнал я нещодавно отримав із села Шпитьок Києво-Святошинського району. Згідно з медичними дослідженнями, кількість здорових дітей за час навчання з першого до восьмого класу скорочується в 4 рази, у випускних класах здорових дітей залишається 10%. Соціологи прогнозують та попереджають: такий стан справ може призвести до загострення демографічної кризи в країні.

На мою думку, за роки незалежності України всі гілки влади здебільшого витрачають час на політиканство, розподіл сфер впливу та обливання брудом попередників, не приділяючи належ­ної уваги призупиненню тенденції вимирання нації, забувши, що це завдання державного значення і відкладати його до кращих часів означає, що вони ніколи не прийдуть.

Нам, дорослим, не потрібно забувати: поряд із нами діти. У складні часи багато дорослих не витримують випробувань. А що казати про дітей, молодь, які опиняються в ситуаціях, що є без­вихідними для дорослих? Обездолені діти не впевнені у своєму майбутньому. Держава повинна піклуватися про своїх громадян з  дитячих, юнацьких років, головну ставку робити на молодь, а не надіятись тільки на допомогу меценатів та спонсорів, які в основ­ному ставлять за мету отримання політичних дивідендів.

Шановні друзі! Проект рекомендацій парламентських слу­хань підготовлено вдало. У ньому передбачені слушні заходи, запропоновано Верховній Раді не пізніше листопада поточного року розглянути і ухвалити розроблену Кабінетом Міністрів України Національну програму дій на період до 2015 року щодо забезпечення прав дітей та охорони дитинства в Україні, а Кабі­нету Міністрів України узагальнити досвід організації роботи з дітьми, підлітками та юнацтвом, накопичений у регіонах України.

Відповідний багаторічний досвід мають, наприклад, дитяча організація “Золотий ключик” (керівник — Ніна Пермякова) та уч­нівський парламент (керівник — Олена Рєзникова) в місті Євпато­рії. Заслуговує на увагу також досвід дитячої організації “Свята Таврида” (керівник — Наталя Дунаєва, м. Ялта), яка першою в Україні підтримала резолюцію, прийняту 53-ою сесією Генераль­ної Асамблеї ООН “Про міжнародне десятиріччя культури, нена­силля та миру в інтересах дітей планети Земля”. У цьому десяти­річчі ми живемо. Діти мріють перетворювати життя за законами совісті, навчатися добру і мудрості. Ми повинні підтримати такі дитячі ініціативи. Добро повинно перемогти зло!

Дякую за увагу. Хай вам щастить!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Анатолію Варфоломійовичу. Слово має Зязюн Лариса Іванівна, доцент кафедри романських мов Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Підготуватись Горовенко Наталії Григорівні.

 

ЗЯЗЮН Л.І., доцент кафедри романських мов Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні пані і панове! Зміна пріоритетів у сфері освіти і вихо­вання стимулює інтерес до обміну практичним досвідом між різними країнами. Я приверну вашу увагу до деяких особливостей освітньо-виховної системи Франції — країни, яка ще в 1789 році ухвалила Декларацію прав людини і громадянина, а в 1882 році — Закон про обов’язкову безкоштовну освіту дітей віком від 3 до 12 років.

Головним завданням школи вважалося виховання громадя­нина республіки, а батьки, які не посилали своїх дітей до школи, притягалися до адміністративної відповідальності.

Франція, як і інші країни Європи, удосконалює свою систему освіти, дотримуючись історичних традицій і не вилучаючи із вжитку категорії виховання.

Натомість країни пострадянського простору, у тому числі й Україна, за часи незалежності позбавилися цієї важливої педа­гогічної категорії, трактуючи її однобоко і приписуючи їй роль поневолення свободи людини ідеологічною доктриною.

Із популярного в Україні Енциклопедичного словника, випу­щеного на замовлення Міністерства освіти в 2001 році, вилучено цю категорію, терміна “виховання” немає в цьому словнику. А   в   новому російському Енциклопедичному словнику випуску 2001 року залишено лише одну дидактично означену категорію, що це виховна колонія для дітей — неповнолітніх правопоруш­ників, які засуджені до позбавлення волі.

Натомість в маленькому словнику, який називається “Петі ля рус” і є надзвичайно популярний серед учнів шкіл та ліцеїв Франції, подається п’ять об’ємних інтерпретацій категорії вихо­вання.

За браком часу зацитую лише одну із них: “Виховання — це виховна, формуюча, освітня дія, спрямована на когось, спосіб зрозуміти когось, звільнити когось від чогось, приводити до творчої дії освітній процес. Це також національне виховання — єдність державних служб з організації, керування та управління державними і приватними освітніми закладами для збереження та примноження національних культурних цінностей. Це неперерв­на освіта, що здійснюється впродовж усього професійного життя. Це спеціалізоване виховання — єдність організаційно-освітніх заходів для створення рівних умов розвитку молоді, що відчуває психологічні, соціальні та фізичні утруднення”. Я навела лише одне із трактувань терміна “виховання”.

Ігнорувати категорію виховання в системі освіти України ми не маємо права, тому що це завдасть великої шкоди особистості в її життєвих і професійних уможливленнях.

В Академії педагогічних наук України в Інституті проблем виховання під керівництвом академіка Івана Беха розроблений проект Закону про виховання особистості. Я звертаюся до опо­нентів цього законопроекту. Можливо, все-таки Верховній Раді України варто було б підготувати цей законопроект до практичної дії. Його норми, спрямовані на розвиток і виваженість розумової і почуттєвої сфери особистості як основного базису її духовності, допоможуть захистити і дитинство, і юність, і дорослість людини.

Нагадаю вам слова відомого і шанованого філософа і педа­гога Григорія Савовича Сковороди, який казав, що виховання і навчання — єдині. А відомий філософ і педагог Герберт вважав, що кожна дитина повинна мати однакові можливості, рівні шанси для реалізації свого таланту.

І коли я кажу про виховання, то не маю на увазі ідеологію, а маю на увазі рівні соціальні умови, які повинні бути створені як для талановитих дітей, так і для дітей, що не мають талантів, як для дітей-сиріт, так і для дітей, які мають сім’ю.

Завершуючи свій виступ, зішлюся на слова президента Центру європейських ядерних досліджень в Женеві Вайскоппа: “Буття людини базується на двох китах: почуттях і знаннях. Почуття без знань — неефективні. Знання без почуттів — нелю­дяні”. Слава Україні!

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Наталія Григорівна Горовенко, професор, завідуюча кафедрою медичної генетики Київської медичної академії післядипломної освіти імені Шупика. За нею буде виступати Катерина Фоменко.

 

ГОРОВЕНКО Н.Г., завідуюча кафедрою медичної генетики Київської медичної академії післядипломної освіти імені П.Л.Шупика. Шановний головуючий! Шановні учасники парла­ментських слухань! У межах проблем, що розглядаються сьогодні, я зупинюся на одному аспекті — праві дитини народитися здоровою.

Це право не залежить від самої дитини і може реалізуватися лише в разі виконання певних умов її батьками, родиною, держа­вою і суспільством. Жодна з перерахованих сторін не має ніякого зиску з порушення цього права і, безумовно, не зацікавлена в на­родженні хворої дитини. Чому ж вроджені вади розвитку, спад­кова патологія, внутрішньоутробні інфекції є провідними причи­нами мимовільних викидів, мертвонародженості, смертності і захворюваності дітей першого року життя в Україні? Чи зможемо ми досягти показників, яких досягли розвинені країни, і як скоро?

Усе залежить від ступеня розуміння проблеми і наявності чіткої програми дій. На мою думку, ця програма конкретна і має дві складові. Перша — це досягнення швидких результатів протягом одного-трьох років. І друга — перспективна, розрахо­вана на прийдешні покоління.

Кожна складова має високовитратну і низьковитратну ком­поненти. Виконання програми потребує зусиль багатьох відомств, а кінцева мета — народження здорової дитини.

Перша складова програми стосується безпосередньо роз­витку дитини від моменту запліднення до народження. На таб­лицях, які ви бачите, білим кольором позначено низьковитратну компоненту, бірюзовим — високовитратну.

Для першого триместру розвитку важливими є поперед­ження шкідливого впливу і своєчасне виявлення внутрішньо­утробного інфікування, розповсюдженість якого серед населення дітородного віку сягає за деякими позиціями 80–90%. Матеріаль­не забезпечення цього діагностичного процесу в усіх регіонах України, у тому числі і полімеразноланцюгова реакція, про яку сьогодні йшлося, уже передбачено заходами Управління органі­зації медичної допомоги матерям і дітям Міністерства охорони здоров’я.

Виявлення генетичної патології забезпечується техноло­гіями, які застосовуються в усьому світі. Досягнення в Україні належного рівня виявлення вродженої та спадкової патології плода передбачено заходами Кабінету Міністрів щодо удоско­налення медико-генетичної служби на 2004–2008 роки та відпо­відним наказом Міністерства охорони здоров’я.

Попередження впливу довкілля та захворювань вагітної на плід продовжується до пологів. Проте означеними заходами попе­редити всю патологію плода не можна. Ушкодження генетичної інформації у вигляді мутацій та змін в організмі майбутніх батьків виникає під час закладки і формування статевих клітин, а це відбувається з четвертого–шостого тижня внутрішньоутробного розвитку ще ненароджених майбутніх мами і тата і до заплід­нення. Тобто мама і тато ще не народились, а здоров’я їх май­бутньої дитини під загрозою.

Значна частина спадкової патології виникає внаслідок мутаційних процесів у попередніх поколіннях. З огляду на це зрос­тає роль медико-генетичного консультування, яке стосується як сімей, у яких уже відбулися ці процеси, так і великої когорти осіб, які мають брати шлюб (дошлюбне консультування).

Друга складова програми передбачає проведення дифе­ренційованої просвітницької роботи, від якої слід очікувати вели­кої ефективності та яка вважається низьковитратною, серед усіх верств населення із роз’яснення можливих причин і механізмів виникнення пошкоджень у майбутніх дітей та шляхів ефективного попередження вродженої та спадкової патології, зокрема, нала­годження здорового способу життя, який повинен стати націо­нальною ідеєю України.

Також не потребує великих матеріальних витрат і форму­вання свідомого ставлення до збереження здоров’я майбутнього покоління: материнство повинно бути усвідомленим, а батьків­ство — відповідальним. Ефективність такого підходу вже доведена виконанням програми “Репродуктивне здоров’я сім’ї”, яка пере­ростає в нову програму “Репродуктивне здоров’я України”. У цьо­му запорука майбутнього процвітання нашої держави.

На завершення я хотіла б наголосити, що проблема народ­ження здорової дитини стосується всіх нас, адже кожна людина незалежно від стану здоров’я, расової чи етнічної належності, матеріального добробуту чи становища в суспільстві має шанс на­родити дитину з вродженою чи спадковою патологією. Це об’єк­тивний закон природи, але всі ми гуртом маємо можливість змен­шити цей шанс і надати ще ненародженим дітям право народи­тися здоровими. І тоді прогноз щодо зменшення населення України до половини...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має народний депутат України Катерина Олександрівна Фоменко. За нею буде виступати Віталій Григорович Майданник.

 

ФОМЕНКО К.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №114, Луганська область). Шановні члени уряду! Шановний Адаме Івановичу! Шановні присутні! Ви знаєте, уже стало звичним на запитання, чому такий стан справ з охороною дитинства та материнства, відповідати: бракує в державі коштів. Але є статистичні дані. Державний бюджет України за три роки збільшився вдвічі за дохо­дами. Чи хтось із присутніх членів уряду мені відповість, фінансу­вання якої державної програми саме з питань захисту материн­ства та дитинства збільшилося вдвічі за цей період? Таких програм немає.

Ми знаходимо кошти в державному бюджеті (я про це кажу професійно, бо працюю в бюджетному комітеті, є головою підко­мітету з питань місцевих бюджетів) на програми захисту екології, на багато чого іншого. А скажіть, будь ласка, що є на сьогодні в державі пріоритетом?

Представники Всеукраїнської спілки “Громадянський парла­мент жінок України” (є така громадська організація, очолює її Катерина Ващук, фракція “Народної партії”, багато членів цієї спілки присутні в залі), готуючись до “круглого столу” з питань безпритульності, відвідали приймальник-розподільник для непов­нолітніх у Києві. Шановні мої, зношений одяг, постільна білизна не буду казати яка, немає книжок, ігор, миючих засобів, засобів гігієни, ліків, харчування таке, що його не можна назвати харчу­ванням. Ось реалії нашого життя.

Якщо на державному рівні для державних програм ще зна­ходяться якісь кошти, то про вирішення цих питань саме в регіо­нах важко вести мову. Маю на увазі Івано-Франківськ, Луганськ, Ужгород, Вінницю. Подивімося, як виконуються ці програми на місцях.

Є такий кошик доходів і видатків у місцевих бюджетах, який називається другим. Саме з цього другого кошика фінансуються програми виконання самоврядних функцій: і щодо житлово-комунальної сфери, і щодо охорони материнства та дитинства тощо. Назву лише дві цифри. В усіх разом узятих 13 тисячах місцевих бюджетів цей другий кошик становить 2,9 млрд. Так от 75% коштів із другого кошика спрямовується не на фінансування цих програм у містах і селах, а на фінансування делегованих дер­жавою повноважень щодо освіти, охорони здоров’я, соціального захисту тощо. І я скористаюся тим, що стою на цій високій трибуні, щоб лише низько вклонитися головам міст, головам районних державних адміністрацій, які знаходять кошти за будь-яких умов і реалізують заходи щодо захисту прав дітей, охорони материнства та дитинства.

За дорученням Голови Верховної Ради ми робимо реформу утворення місцевих бюджетів України. Я вважаю, що вже на 2006 рік місцеві бюджети будуть пораховані згідно із законом щодо державних соціальних гарантій і державних соціальних стандартів. І ми нарешті скажемо: шановні наші діти, шановні наші матері, ми знаємо, скільки ви маєте згідно з державними гаран­тіями отримати безкоштовно ліків у закладах охорони здоров’я, скільки на ваших дітей ви маєте отримати коштів через заходи у сфері освіти, через заходи соціального захисту, але так сталося, що держава може виконати ці гарантії, скажімо, на 75 чи 80%. Ми  мусимо сказати чесно, скільки і чого кожен українець має право отримати як громадянин України.

Це велика і непроста робота. Але, на мою думку, уже в 2006 році ми зробимо реальні кроки щодо покращення розв’я­зання проблем охорони материнства та дитинства в регіонах. Нами розроблено цілий ряд заходів, які повинні бути реалізовані.

Фракція Народної партії, готуючись до цих парламентських слухань, звернулася до громадських організацій, центральних органів державної влади, органів влади в регіонах із проханням визначитися з проблемами та обсягом необхідної допомоги від парламентаріїв. Ми хочемо, щоб ці пропозиції уряд нарешті почув.

Ми наполягаємо на забезпеченні в повному обсязі фінан­сування державних соціальних дитячих та жіночих програм, у тому числі програми “Діти України”.

Уряду слід негайно покласти край ганебній практиці стягування коштів як за медичні послуги вагітним жінкам під час виношування ними дітей, так і за пологи. Адже дійшло до того, що переважно сільські жінки, які найбідніші, народжують дітей уже вдома.

Окрім того, Міністерству охорони здоров’я треба ефектив­ніше забезпечувати профілактичну роботу серед молоді щодо наслідків вживання наркотиків, алкогольних напоїв...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Віталій Григорович Майданник, професор... Немає?

Слово має Климнюк Григорій Іванович, керівник відділу дитячої онкології Інституту онкології Академії медичних наук України. За ним буде виступати Андрій Борисович Віленський.

 

КЛИМНЮК Г.І., керівник відділу дитячої онкології Інституту онкології Академії медичних наук України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Слова “онкологія” та “рак” у більшості населення викликають якщо не жах, то почуття приреченості та безнадійності, а словосполучення “дитяча онкологія” важко вкладається в нормальну свідомість.

Щороку в Україні діагноз злоякісної пухлини встановлюється близько півтори тисячі дітей. Звичайно, у порівнянні з частотою інших захворювань дитячого віку злоякісні пухлини в дітей вияв­ляються, справді, рідко, однак за своєю значущістю у структурі дитячої смертності та інвалідизації займають одні з перших місць.

У розвинених країнах світу смертність дітей віком старше року від злоякісних новоутворень займає друге місце після травм та нещасних випадків, а серед дітей віком старше п’яти років — перше місце. В Україні смертність дітей від онкологічних захворювань займає п’яте місце. Співвідношення смертності і за­хворюваності в разі онкологічної патології в дітей в Україні становить 45%, тоді як у разі загальної патології в дітей воно не перевищує 0,7%. На сьогодні з усієї онкології саме в дитячій онкології в разі відповідності лікування міжнародним стандартам 7 із 10 хворих можуть бути вилікувані, повернені в суспільство, народжувати дітей.

Проте в Україні внаслідок певних обставин досягти такого показника не є можливим. Лікування тривале, часом до двох років, коштовне, високотехнологічне. Вартість лікування однієї ди­тини становить від кількох тисяч гривень до кількох сотень тисяч у разі застосування трансплантаційних методик. Лише поодинокі клініки за посильної підтримки МОЗ титанічними зусиллями висо­кокваліфікованих фахівців, маючи далеке від реальних потреб державне фінансування, за підтримки спонсорів у лікуванні окремих видів пухлин наближаються за результатами до сучасних стандартів.

До останнього часу фінансування галузі зводилися до фінан­сування Національної програми “Онкологія” та програми “Діти України” — по 10 млн гривень на рік. Такої суми вистачало на закупівлю медикаментів-цитостатиків для здійснення терапії первинних хворих та 30–40% засобів, потрібних для підтримуючої терапії, яка більш коштовна, ніж основна. Придбання життєво необхідного для призначення та проведення лікування обладнання не фінансується взагалі. Це трирічне, хоча й неповноцінне фінансування дало реальні результати: уперше почала збільшу­ватись частка вилікуваних дітей та зменшуватись летальність серед дітей віком до року.

На жаль, термін дії зазначених програм вичерпаний, тому перспектива подальшого фінансування галузі залишається непев­ною. Окрім того, кошти на придбання медикаментів для лікування пацієнтів у 2005 році надійшли лише щойно, і ситуація у від­діленнях дитячої онкології наближається до катастрофічної.

Діти, хворі на онкологічні захворювання, через брак фінан­сування досі не перебувають під повноцінною опікою держави. На цьому фоні змужніли організації батьків, які заміщали державу в піклуванні про дітей. Представники цих організацій присутні сьогодні в залі.

Ми вдячні за проявлену керівництвом країни увагу до дітей, хворих на лейкемію. Це дасть змогу суттєво поліпшити результати лікування цієї найскладнішої категорії онкологічних хворих.

Серед онкологічних захворювань у дітей 54% становлять пухлини головного мозку, нирок, кісток та м’яких тканин, нервової системи, печінки, ока тощо, лікування яких потребує коштів, менших за обсягом, проте життя цих пацієнтів прямо залежить від фінансового забезпечення діагностики та лікування.

Відділення дитячої онкології Інституту онкології щороку приймає на лікування близько 70% усіх дітей, хворих на злоякісні пухлини. Проте ані умови, у яких перебувають діти, ані рівень за­безпечення терапії поки не можуть задовольнити виконання лікувальних протоколів та дати можливість одужати всім, хто має шанс.

Одним із можливих шляхів розв’язання цієї проблеми могло  б стати затвердження Національної програми з дитячої онкології, яка в її медичній частині дала б можливість тривалий час частково за рахунок коштів бюджету, частково за рахунок залучених коштів рятувати життя дітей. Таке рішення дало б змогу отримувати адекватне сучасним вимогам лікування дитині неза­лежно від фінансових можливостей родини та регіону, де прожи­ває дитина. Належне структурування та забезпечення галузі умож­ливило б зменшення кількості дітей із запущеними стадіями захворювання, саме які й потребують найбільш коштовної терапії. Забезпечення Національної програми з дитячої онкології дасть у найближчі роки збільшення показника одужання дітей на 20–30%, а за деякими захворюваннями — у 2-3 рази. Будуть врято­вані від смерті тисячі громадян України.

Звичайно, жодна країна світу не може фінансувати на 100% лікування дітей, хворих на рак. Міжнародний досвід свідчить, що за належної уваги та зацікавленості з боку держави решта коштів для лікування може бути залучена від міжнародних благодійних організацій.

У всіх країнах світу дитяча онкологія є предметом персо­нальної опіки сильних світу цього — політиків, меценатів. Діти з  онкологічним діагнозом приречені на життя, а не на небуття. Їх небагато. А нас? Адже обличчя дитини — це обличчя держави.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Андрій Борисович Віленський, головний лікар дитячої поліклініки №5 Шевченківського району міста Києва. За ним буде виступати Андрій Леонідович Сидоренко.

 

ВІЛЕНСЬКИЙ А.Б., головний лікар дитячої поліклініки №5 Шевченківського району міста Києва. Вельмишановний Адаме Івановичу! Вельмишановні учасники зібрання! Смертність дітей в Україні в 2,5 разу перевищує відповідний показник у розвинених державах Європи. На сьогодні кожна сота дитина, яка народ­жується в Україні, не доживає до одного року. Які чинники впли­вають на ці показники?

Перший — це непланована вагітність, про що розповідала Наталія Григорівна.

Я поставлю одне запитання тим, хто має дітей. Коли у вашої сім’ї виникло бажання мати дитину, чи пішли ви до лікаря і пора­дилися з ним, як зробити так, щоб ця дитина була здоровою? Особисто я цього не зробив. Гадаю, що і більшість із вас цього не зробила також.

Як свідчить досвід роботи, більше як 90% усіх жінок, які при­ходять до жіночих консультацій, звертаються до лікаря за фактом настання вагітності, тобто тоді, коли медична допомога майбутній дитині є досить обмеженою.

Другий фактор, який зумовлює високий рівень дитячої смертності, це ненадання належної медичної допомоги дітям, які перебувають у критичному стані.

Ви знаєте, що на сьогодні в Україні живою вважається дитина, яка народилася з вагою 500 грамів при терміні вагітності 22 тижні і більше.

Якщо запитати кожного головного лікаря центральної район­ної лікарні, чи має він можливість у себе виходжувати таку дитину, відповідь буде очевидною.

Так само очевидною буде відповідь на запитання, чи має всі можливості завідуючий реанімаційним відділенням центральної районної лікарні виходити дитину, яка перебуває у критичному стані, чи забезпечений він повністю медикаментами і відповідним обладнанням. Що робити в цій ситуації?

Перше. Передбачити в місцевих і державному бюджетах фінансування в повному обсязі медикаментозного забезпечення дітей, які належать до пільгових категорій. Наприклад, дитина, хвора на астму, потребує в середньому 200 гривень на місяць У Києві на таку дитину в поліклініці виділяється всього 10 гривень на рік. Про село я вже й не кажу.

Друге. Оновити парк карет швидкої медичної допомоги з урахуванням того, щоб лікарі могли надавати допомогу дитині в дорозі.

Третє. Створити у великих містах кардіохірургічні центри, які  можуть надавати за сучасних умов, як це зроблено в Києві, медичну допомогу в перші дні життя дітям, які мають вроджені вади серця.

І перспективні заходи. Державна підтримка освітніх програм для населення з питань репродуктивного здоров’я повинна бути дієвою. Необхідно створити умови для того, щоб була можливість у подружніх пар або людей, які хочуть народити дитину, обсте­житися безкоштовно.

Спираючись на принципи, максимально наближені до крите­ріїв Всесвітньої організації охорони здоров’я, в Україні необхідно розробити стандарти надання медичної допомоги вагітним жінкам і дітям, які повинні стати підґрунтям для забезпечення і відпо­відним обладнанням, і відповідними лікарськими засобами кож­ного лікувально-профілактичного закладу, який надає медичну допомогу дітям і матерям.

Вельмишановні депутати! Підкреслюю, що недофінансу­вання, затримка з вирішенням завдань у галузі охорони материн­ства та дитинства призводять щодня до ненародження, смерті або  тяжкого захворювання конкретної дитини. І тому, гадаю, ви розумієте, що пріоритет для України полягає саме у вирішенні цих завдань.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Андрій Леонідович Сидоренко, голова молодіжного об’єднання “Юність”, місто Одеса. Не зголошується. Тоді запрошую до слова Чернишову Євгенію Родіонівну, керівника Центру усиновлення Міністерства освіти і науки України. Є? Будь ласка. Проблема, про яку ще сьогодні не згадувалося, а вона дуже болюча.

 

ЧЕРНИШОВА Є.Р., керівник Центру усиновлення Міністер­ства освіти і науки України. Шановні учасники парламентських слухань! Шановна громадо! Перш за все я маю спростувати інформацію, яка пролунала в цьому залі і не відповідає дійсності. Маю на увазі інформацію стосовно введення до навчальних планів загальноосвітніх навчальних закладів за рахунок годин української мови уроків мов національних меншин або іноземних мов.

В Енциклопедичному словнику зазначено, що поліпшення умов розвитку дітей — це проблема національного значення, яка потребує першочергового розв’язання. Дитина не може чекати роками розв’язання цієї проблеми. Вона живе і розвивається тут і зараз, а тому тільки належне виконання конституційного обов’яз­ку держави опікуватися долею дітей-сиріт може дати в майбут­ньому позитивний результат, тобто виплекати дитину на радість усім нам.

Будь-яка дитина в нас за народженням є громадянином України і має право на всебічний гармонійний розвиток, який можливий лише в сім’ї, в атмосфері щастя, любові, розуміння. Зазначена теза підтверджена життям, адже саме якість дитячих років визначає якість усього подальшого свідомого життя людини. В Україні де-юре проголошено право дитини на виховання в сім’ї, однак де-факто здебільшого дитина, яка залишилася без батьків­ського піклування, є малозахищеною.

Про стан справ красномовно свідчить величезна кількість дітей, залишених без батьківського піклування, яку назвав міністр у справах молоді та спорту. Із них близько 8 тисяч — це діти віком до 5 років, найбільш незахищені, які не можуть дати собі ради. Десятки тисяч дітей, яких зрадили власні батьки, з надією див­ляться на нас. Хто допоможе маленьким громадянам України, як не ми. Адже благають вони лише про маму, тата і про сім’ю.

Дискутуючи на тему сімейних форм виховання дитини — прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, будемо щирі щодо суті цих форм. Це не рідна сім’я, а тимчасова. І дитина там за своїм статусом вихованець, як і в інтернатному закладі, за її утримання держава сплачує кошти. Адже не секрет, що діти, влаштовані в такі установи, практично не усиновлюються. У пере­важній більшості випадків вихователі майже тисячі вихованців із різних міркувань не надають згоди на їх усиновлення, тим самим порушуючи їхні права. Світове співтовариство і Україна визнали та зафіксували в міжнародно-правових актах пріоритет національ­ного усиновлення як такого, що найбільше відповідає вищим інтересам дитини відносно інших форм, таких як передача під опіку та виховання.

Саме в разі усиновлення, на відміну від інших форм влашту­вання, виникають майнові права дітей на житло, спадщину тощо. У свою чергу й усиновлені діти набувають обов’язків щодо допо­моги в утриманні своїх батьків. Тобто створюється повноцінна родина на все життя.

В Україні усиновлюється щороку близько 4000 дітей — при­близно по 2000 громадянами України та іноземцями. Зауважу, що в багатьох випадках для хворих дітей, яких не усиновлюють українські громадяни, усиновлення іноземцями чи не єдиний шанс на повноцінне життя в родині. Серед них є й такі, що приречені були б усе життя перебувати в інтернатних установах.

Вважаємо необхідними умовами дієвого покращення захис­ту прав і інтересів дітей-сиріт розвиток національного та вдоско­налення міждержавного усиновлення дітей в Україні. Як практики, які щоденно вирішують такі делікатні питання, вбачаємо необ­хідність першочергово розглянути та прийняти проект закону України щодо розвитку національного усиновлення, зареє­стрований у Верховній Раді, у якому окреслені реальні, практичні шляхи запровадження комплексу довгострокових економічних, інформаційних, виховних та організаційних заходів. Вважаємо необхідним законодавчо зафіксувати міжнародно-правовий прин­цип “родина для дитини”, а не “дитина для сім’ї”.

Також ініціюємо створення робочої групи з розроблення та впровадження Національної концепції захисту прав та інтересів дітей-сиріт, яка має охопити питання стратегії розвитку законо­давства України в цій сфері, оскільки на сьогодні на розгляді Верховної Ради є 22 законопроекти з питань опіки, піклування, усиновлення такі, що виключають один одного.

Нагальним є приєднання до Гаазької конвенції про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення.

Вважаємо, що хоча б часткове вирішення окреслених питань реально посприяє поверненню суспільства обличчям до дітей-сиріт і стане значним кроком у справі захисту їх прав та інтересів.

Нинішні парламентські слухання розпочалися виступом дитини, яка розповіла про свої мрії. Будь ласка, не дайте загинути мріям...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Шановні учасники парламентських слухань! Час невпинно збігає, тому на цьому обговорення доповідей ми завершуємо. Я приношу вибачення тим небагатьом, які не встигли виступити, але, якби ви пристали на мою пропо­зицію працювати без перерви, то в принципі кожен, хто запи­сався, мав би таку можливість реалізувати. Хоча я вас розумію: записалися — 40, а в залі — 400. У такому разі зрозуміло, що є невідповідність інтересів. Ну, воля ваша була.

Будемо підбивати підсумки в такій послідовності. Міністрам є що сказати? Тоді по 1 хвилині я надам спочатку Юрію Олексі­йовичу, а потім — Миколі Єфремовичу. Будь ласка, Юрію Олексійовичу. Говоріть з місця.

 

ПАВЛЕНКО Ю.О. Шановний Адаме Івановичу! Шановні колеги! Я щиро вдячний за дискусію, яка відбулася. Переконаний, що захист прав дитини, стан якого ми обговорювали, це справа не тільки міністерства, не тільки Верховної Ради, не тільки гро­мадських міжнародних організацій, а це справа кожної людини в  Україні, кожного громадянина, адже від того, наскільки дитина себе комфортно, якісно почуває, очевидно, залежить, як далі буде розвиватися держава.

Подаю вам поінформацію про те, що Міністерством у спра­вах молоді та спорту на розгляд Кабінету Міністрів надані пропозиції щодо реформування системи захисту прав дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування. Серед них є багато з тих пропозицій, які звучали у ваших виступах. Багато ваших пропозицій, я переконаний, ми долучимо до тих, які є. Крім того, при міністерстві працює Громадська колегія міжнародних, всеукраїнських організацій, які провадять діяльність в інтересах дітей. Якщо хтось із різних обставин ще не долучився до цієї діяльності, запрошую це зробити. Цей орган є постійно діючим, і міністр виконує рішення, які приймає Громадська колегія з прав дитини при Міністерстві у справах молоді та спорту.

Щодо внесення в назву міністерства слова “сім’я”. Це теж пропонувалося з високої трибуни Верховної Ради. Я вас поінфор­мую, що функції формування сімейної політики залишилися за Міністерством у справах молоді та спорту. Є відповідне доручення Президента України Віктора Ющенка зробити подання з тим, щоб слово “сім’я” було в назві міністерства. Протягом найближчого часу відповідну пропозицію ми підготуємо (Оплески).

Ще раз вам засвідчую, що питання захисту, турботи про  дитину є основним політичним пріоритетом як Президента України, так і Кабінету Міністрів України. Повірте, що всі дії в цьому напрямі ми робимо максимально щиро і відверто.

І останнє. У четвер планується “круглий стіл” за ініціативи Президента України, де міністерство буде звітувати про свою тримісячну роботу і пропонувати свій план, як нам максимально захистити права дитини в Україні, як нам зробити як перший крок ефективну модель державного управління в цій галузі, як нам подолати такі негативні явища, як безпритульність і бездогляд­ність, які поки що залишаються на українській землі. Я знову запрошую і загалом до цієї роботи, і до участі в засіданні цього “круглого столу” зацікавлені організації, які мають реальні кон­кретні пропозиції.

Ще раз усім дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Олексійовичу. Будь ласка, Миколо Єфремовичу.

 

ПОЛІЩУК М.Є. Дякую, Адаме Івановичу. Шановні учасники парламентських слухань! Ми з вами сьогодні розглядали проб­леми, які успадкувала нова влада від тієї влади, що була в Україні. Звісна річ, подолати ті негаразди, які дісталися новому уряду, за чотири місяці роботи не так легко, мабуть, їх ми ще довго будемо відчувати. Але висловлений вами біль, ваші душевне переживання і співучасть дають нам надію, що ми разом ці біди подолаємо.

Щодо створення республіканського центру для лікування ВІЛ-інфікованих дітей. Він буде створений. Центри для лікування таких дітей є в кожному місті.

Відносно того, що на місцях бракує кадрів. Ви знаєте, що Міністерство охорони здоров’я виступає за те, щоб підготовка кадрів відповідала стандартам, прийнятим у цивілізованому світі. Ми будемо вчити кадри, і не залишимо цих дітей без догляду.

Я отримав ще чотири запитання. Вони мають такий харак­тер, що, можливо, не зовсім підходять для того, щоб їх озвучу­вали для цілої аудиторії. Я зможу відповісти на них письмово або безпосередньо, якщо їх автори підійдуть до мене.

Надіюсь на вашу підтримку в розв’язанні проблем і щодо оздоровлення дітей, і щодо здорового способу життя, який є го­ловним. Увага батьків, увага влади, у тому числі і системи охоро­ни здоров’я, має бути звернена до дітей.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Єфремовичу.

Була критика на адресу віце-прем’єр-міністра, що його немає в залі, коли відбуваються парламентські слухання з такою тематикою. Він відразу зреагував, з’явився і сказав, що бачив нас і слухав, про що ми вели мову. Нагадую, що наші слухання транслюються в прямому  теле- і радіоефірі. Тому я запрошую Миколу Володимировича сказати нам декілька слів.

 

ТОМЕНКО М.В., віце-прем’єр-міністр України. Шановні друзі! Я радий не лише слухати трансляцію ваших виступів, яку здійснює телекомпанія «Рада», а й бути присутнім у сесійній залі. Принагідно хотів би поінформувати моїх колишніх колег народних депутатів, які, виконавши свій партійний обов’язок, займаються вже своїми справами, про те, що попередній уряд мав практику посилати в парламент на парламентські слухання традиційно сьомих або одинадцятих заступників міністрів по зв’язках з Вер­ховною Радою, підлеглими у яких були одна секретарка і два помічники.

На ці парламентські слухання завітали відповідальні міністри, які будуть виконувати ваші накази, втілювати в життя ідеї, вами висловлені, і реалізовувати рекомендації, затверджені постановою Верховної Ради, яку буде прийнято. А справа Прем’єр-міністра і віце-прем’єрів-міністрів — контролювати і допомагати їм це ро­бити.

Що стосується принципових речей, які вами обговорю­валися. Я ще раз кажу, що для нас принципово важливо змінити загальний світогляд країни і суспільства по відношенню до захисту прав дитини і української родини. Я переконаний у тому, що, якби замість 16 соціальних програм, запропонованих урядом і затверджених Верховною Радою в бюджеті, більшість яких, ви знаєте, стосується дітей-сиріт, новонароджених, затвердили навіть 20 таких програм, ми не вирішили б принципових питань, пов’язаних із захистом материнства та дитинства. Переконаний, що доки загалом країна, люди не усвідомлять, що основа нашого життя — дитина, сім’я, родина, з приводу чого ви сьогодні деба­тували, доки це для телебачення, інших засобів масової інфор­мації не стане альфою і омегою, доти відповідні програми не будуть працювати, дуже важко нам буде їх реалізувати.

На мою думку, треба щоденно робити якийсь один конкрет­ний важливий крок, який недавно зробив Андрій Шевченко разом із нами, коли 500 тис. євро було передано дитячим будинкам. Бо  треба не тільки ходити в дитячі будинки і просто дивитися, що  там діти погано живуть, а й допомагати дитячим будинкам. І навіть не подарунки туди носити, а просто спілкуватися з дітьми, бо вони хочуть цього спілкування, хочуть чути людську рівну мову.

Але ми повинні так само правдиво сказати, що справа не лише у Верховній Раді і уряді. Ми запросимо голів обласних адміністрацій десь через тиждень, бо хочемо послухати, де ж ті невеликі гроші, які є в місцевих бюджетах, і як вони використо­вуються для дитини і сім’ї, якщо в Києві вже забули, що таке дитячий майданчик? Відомо, що з 72 мільйонів на розвиток спорту в місті Києві 44 мільйони витрачаються на утримання футбольного клубу “Арсенал”. Я запитую: а скільки ж грошей витрачається на утримання дитячого спорту і скільки збудовано дитячих майдан­чиків? Не тільки в Києві, а й по всій Україні таке робиться. Бо вигідніше дати гроші туди, де можна заробити собі, а не туди, де вони працюватимуть на дітей.

Тому має бути контроль громадський, парламентський і уря­довий за місцевою владою — від Києва аж до селищної ради. Тоді ті невеличкі кошти, які ми маємо, використовуватимуться для дитини.

Ви знаєте, ми тільки почали докупи збирати розбазарену землю. А почали це робити з Пущі-Водиці, де багато народних депутатів хотіли отримати під дачні ділянки по 10-20 гектарів. Ми  забрали цю землю, бо на ній повинні бути дитячі санаторії, відпочинкові бази, а не дачі народних депутатів (Оплески).

Ще раз кажу, що парламент, уряд і кожен громадянин по­винні усвідомити одну річ: коли ми, як казав класик, будемо прокидатися з думкою, що зроблено для української дитини і української родини нами всіма разом, тоді, гадаю, наша дискусія про захист материнства та дитинства в Україні буде більш опти­містичною, аніж песимістичною, як сьогодні. Я вірю, що наступні парламентські слухання будуть оптимістичними і ми будемо розповідати більше доброго про наших дітей, про наші родини і про нашу державу.

Дякую.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Володимировичу. Будь лас­ка, Ніно Іванівно, вам надається 1 хвилина. Відповідь на запита­ння.

 

КАРПАЧОВА Н.І. Шановні учасники парламентських слухань! Запитань було багато, але сказано: відповідь на запитання. Я під­сумую. Перше. Хотілось би, щоб пріоритет прав дитини, який є стрижнем Конвенції ООН про права дитини, став реалією в усіх сферах нашого суспільного життя.

Друге. Функцію омбудсмена з прав дитини на сьогодні фак­тично в Україні виконує Міністерство у справах молоді та спорту. Я пропоную іншу модель для України, про неї я розповідала у  доповіді: створити інститут дитячого омбудсмена якраз із числа самих дітей. І в такий спосіб слухати і прислуховуватися до їхнього голосу.

Третє. Кожен член уряду, на мою думку, повинен мати помічника з питань прав дитини в кожному міністерстві. У держав­ній політиці пріоритет захисту прав дитини має стати стрижнем.

І на завершення. Я тримаю в руках документ, який зараз подарую нашому шановному головуючому. Це заключні заува­ження та рекомендації конвенційних органів ООН щодо доповіді України у сфері дотримання прав людини. За ініціативи Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини та за підтримки ООН ми зробили, врешті, це унікальне видання. За всі роки незалежної України ми зібрали, систематизували законодавство щодо дотримання прав людини і видали трьома мовами ось такий збірник. Саме в цьому збірнику всі, хто бажає, зможуть знайти рекомендації конвенційного органу ООН...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ніно Іванівно.

Коли ви йшли до цієї зали, вам роздали проект Рекомен­дацій парламентських слухань. Що це таке і яка доля чекає цей документ, я прошу пояснити вам у межах 3 хвилин першого заступника голови Комітету з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства Лободу Михайла Васильовича. Будь ласка.

 

ЛОБОДА М.В., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитин­ства (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Мабуть, ви вже ознайомилися з проектом, розробленим комітетом. Чи є потреба читати цей проект постанови?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Я вважаю, що всі, присутні тут, уміють чита­ти і писати.

 

ЛОБОДА М.В. Тоді я скажу, що в цьому проекті постанови ми звертаємося до Президента, до Кабінету Міністрів, до міні­стерств і відомств, які мають пряме відношення до обслуго­вування дітей, їх лікування, виховання, захисту їхніх прав. Цікаві, важливі пропозиції висловлені промовцями, секретаріат комітету зафіксував. Ми їх розглянемо на засіданні комітету і внесемо від­повідні зміни до проекту постанови.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Васильовичу. Ви маєте ще якусь пропозицію?

 

ЛОБОДА М.В. Я пропоную прийняти за основу проект поста­нови.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Давайте проявимо парламентаризм, тобто проголосуємо, хоча наше голосування нічого не буде означати, але зробимо це принаймні для того, щоб ви розім’ялися.

Хто за те, щоб підтримати рекомендації профільного комітету, які будуть внесені на розгляд Верховної Ради, прошу піднести руки.

Дякую. Не всі ще стомилися. Будемо вважати, що одно­стайно.... Проти? Ну, хто проти, будь ласка, піднесіть руки. Все  одно переважна більшість за. Два чи три учасники проти, але це нічого не змінює.

Дякую, Михайле Васильовичу, сідайте, будь ласка.

Я бачу, що ще не всі стомилися. Тож будемо підбивати підсумки нашої досить тривалої розмови. Мабуть, і ті, хто пере­буває в цій залі, і ті, хто нас слухав, єдині в думці, що наша розмова не залишила нікого байдужим, що вона будила совість і рвала душу. Адже, дійсно, люди виступали із знанням справи, виливали свій біль, ділилися роздумами і висловлювали рекомен­дації досить слушні і, звичайно, необхідні.

Мені приємно заявити, зважаючи на те, що нещодавно, як з’ясувалося у виступах, відбулося засідання Генеральної Асамблеї Міжнародної організації жіноцтва, що на цих парламентських слуханнях повною мірою продемонстровано гендерність.

Якби в усіх інших справах, як у сімейних та вихованні дітей, чоловіки підтримували жінок, як це випливає з виступів, ми могли б вважати, що в нас гендерних проблем немає і рівність жінок і чоловіків повна. Але, на жаль, це відбувається тільки сто­совно сім’ї і дітей. У цих питаннях чоловіки залюбки віддають ініціативу жінкам, у всіх інших питаннях вони поступатися не хочуть. Давайте з огляду на це з ними, у тому числі зі мною, боротися.

Ще раз наголошую на тому, що проблеми ви порушували цілком слушні, але не всі проблеми ми змогли охопити, не на всіх змогли акцентувати. Мабуть, варто буде ще і ще раз повертатися до такого ганебного для нас явища, як торгівля дітьми. Ця проб­лема, на жаль, залишається на порядку денному, щоб її розв’я­зати, чимало ще нам треба зробити.

Так само залишається на порядку денному підтримка моло­дої сім’ї, підтримка молоді і забезпечення її робочим місцем. Міністр охорони здоров’я з гордістю заявив, що ми попереду всієї планети за кількістю лікарів, яка припадає на душу населення. Він забув лише одне додати (потім ми спілкувалися з ним з цього приводу), що це за кількістю виписаних дипломів ми попереду всієї планети, а от за кількістю тих, які працюють відповідно до  цих дипломів, ми далеко-далеко позаду. Таке саме маємо і за іншими напрямами, іншими спеціальностями. Тому нам потрібно думати про те, як забезпечити першим робочим місцем і тих молодих людей, які здобули вищу освіту, і тих, які, здобувши лише середню освіту, не мають бажання далі вчитися.

Дуже добре, що міністр об’єктивно зреагував на нашу з вами пропозицію щодо назви міністерства. Сподіваюсь, що вона буде врахована, бо для цього немає жодних перешкод. Хотіли бути стислими, мабуть, коли писали назву міністерства, вважали, що чим менше слів, тим краще, а, як бачите, вилучили з назви міністерства найголовніше. Я думаю, що на наступній нашій зустрічі перед нами вже буде доповідати міністр у справах сім’ї, молоді та спорту. Я особисто не бачу ніяких проблем у тому, щоб написати новий указ Президента із двох рядочків, і все це буде виконано.

Я не почув, на жаль, від Миколи Єфремовича реакції на критику щодо “Охматдиту”. Нагадаю вам, що 31 травня в цій залі майже 400 голосами Верховна Рада прийняла окрему постанову з приводу ситуації з цією спеціалізованою дитячою лікарнею, в одному з пунктів якої записано, що Кабінету Міністрів катего­рично забороняється здавати в оренду, відчужувати чи робити якісь інші дії щодо цієї спеціалізованої лікарні. Ще раз кажу, що 31 травня ми прийняли таку постанову, а 2 червня Микола Єфремович видав наказ про розміщення в лікарні окремих служб міністерства. Мабуть, Миколо Єфремовичу, треба шукати інші приміщення, а не в “Охматдиті”. Їх можна буде і варто, звичайно, знайти (Оплески). Не буду зачитувати, які там підрозділи хочуть розмістити, ледь не автобазу. Не місце їм там, Миколо Єфремо­вичу, не місце. Тим більше вам, такому палкому прихильнику всього, що пов’язано з охороною здоров’я, я скажу, що нинішні парламентські слухання, які проводяться за ініціативою профіль­ного комітету, не останні. Комітет узагалі лідер у цьому. Незва­жаючи на те що кворуму в Комітеті з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства бракує (треба, щоб не менше 13 на­родних депутатів було в комітеті, їх, здається, уже трохи менше), але за кількістю проведених парламентських слухань, проблем, які на них порушуються, інші комітети, де по 40 і більше народних депутатів, не можуть з ним зрівнятися. Тож давайте разом подя­куємо профільному комітету і за нинішні парламентські слухання.

І на завершення. Шановні, в одному з виступів пролунав цілком об’єктивний і необхідний заклик до того, щоб ми доклали зусиль і нас було знову 52 мільйони. Парламентські слухання мають, як промовець казала, бути спрямовані на те. На мою дум­ку, краще, якби нас було 55 мільйонів. Тому до цього заклику я додаю ще свій заклик — чоловіки, за роботу!

До побачення. На цьому парламентські слухання оголошую завершеними.