ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

Про збереження та цільове використання

об’єктів соціально-культурного призначення

в процесі зміни форми власності суб’єктів господарювання,

що їх утримують

 

Сесійний зал Верховної Ради України

8 червня 2004 року, 16 година

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, гості, запрошені учасники парламентських слухань! За великим рахунком, у цій сесійній залі останнім часом на парламентські слухання ми постійно виносимо надзвичайно злободенні питання нашої сучасності. Не є винятком і проблема, яку ми сьогодні протягом трьох найближчих годин маємо обговорити. Це архіважлива, архіскладна проблема, суть якої полягає ось у чому. Не одне покоління наших батьків і дідів, а  також ми нашою працею створили могутній потенціал культ­освітніх, спортивно-оздоровчих та інших закладів, які всебічно використовували для виховання підростаючого покоління, для його загартування, в інтересах народу. У результаті приватиза­ційних актів чимало суб’єктів соціально-культурного призначення у  процесі зміни форми власності втратили, до того ж майже безповоротно, своє першопризначення, втратили те, заради чого поколіннями наших людей вони створювалися.

Тому сьогодні наше завдання — всебічно обговорити дану проблему. До участі в обговоренні теми парламентських слухань ми запросили членів парламенту — народних депутатів, представ­ників відповідних міністерств і відомств, у віданні яких є або принаймні повинні бути заклади соціально-культурного призна­чення, а також тих безпосередніх, як кажуть, практичних праців­ників, які з життя, із практики своєї діяльності знають цю пробле­му. І ми хотіли б, обговоривши її, виробити чіткі рекомендації для нашої виконавчої влади, передовсім для Кабінету Міністрів, можливо, рекомендації і стосовно діяльності парламенту — які потрібно прийняти законодавчі акти для врегулювання цієї проблеми.

Працювати ми будемо таким чином. Я вже говорив, що при­близно протягом 3 годин буде відбуватися засідання. Ми заслуха­ємо доповіді голови Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації (20 хвилин) і голови Фонду державного майна (15 хвилин), три співдоповіді від Міністерства культури і мистецтв, Міністерства охорони здоров’я та Держав­ного комітету України з питань фізкультури і спорту (по 10 хвилин), а потім у нас залишиться приблизно півтори години на обгово­рення (по 5 хвилин на виступ), щоб обмінятися думками стосовно цієї проблеми.

Запрошую до слова Валентину Петрівну Семенюк, голову Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації. Регламент для виступу — 20 хвилин. Будь ласка, Валентино Петрівно.

 

СЕМЕНЮК В.П., голова Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СПУ). Шановні громадяни України! Шановні гості, запрошені! Проблема, яка винесена сьогодні на парламентські слухання, зумовлена, з одного боку, винятковою важливістю використання об’єктів соціально-культур­ного призначення для фізичного і духовного розвитку народу,
а з другого, — тими негативними явищами, які виникли в житті країни у зв’язку з прискореними темпами приватизації, що прямо чи опосередковано все більше в негативному плані торкаються практично кожної сім’ї, кожного громадянина України, навіть най­меншого. Мова йде про дитячі садочки, будинки дитячої творчості, палаци культури, спортмайданчики та спорткомплекси, клуби, театри, бібліотеки, музеї та інші культурно-освітні заклади, поліклініки, фельдшерсько-акушерські пункти, профілакторії, туристичні бази відпочинку, санаторії, об’єкти видавничої справи, бібліотеки, спеціалізовані книжкові магазини, які мають статус соціально-культурного призначення. Без перелічених об’єктів не може повнокровно існувати жодна країна.

Щоб зняти питання, чому саме Спеціальна контрольна комісія з питань приватизації зініціювала проведення цих парла­ментських слухань на досить проблемну, але спеціалізовану за  рядом профільних комітетів парламенту тему, зазначу таке. Наша комісія не перебирає на себе функцій інших комітетів. Саме діючи в рамках своїх повноважень, комісія в результаті контроль­но-аналітичного опрацювання численних звернень громадян, юри­дичних осіб різної форми власності та нерідко і самих органів місцевого самоврядування була змушена запровадити до спеці­ального обговорення дану проблему через призму тих негативних розпорядчих дій різного роду посадовців у процесі приватизації та у післяприватизаційний період, коли вже нові власники прива­тизованих підприємств чинять аморальне свавілля стосовно простої людини, більше того — стосовно немічних і дітей.

У присутніх в цьому залі може бути різне тлумачення цін­ностей та достатності тих соціальних надбань, які мала наша держава в доприватизаційний період. Попри різне тлумачення кількісних та якісних значень об’єктів даної сфери з позиції сьогодення, ми повинні визнати той факт, що на початок
1990-х років була створена досить розгалужена соціально-культурна база, яку з початком приватизації почали активно знищувати. Виникає запитання — а хто ж буде відновлювати? Це  питання і до уряду, і до Фонду державного майна. Адже практично кожне міністерство і відомство, будучи правонаступ­ником колишніх міністерств Української РСР, успадкувало відом­чий фонд дитячих дошкільних закладів, спорткомплекси, медичні заклади, житловий фонд з великою кількістю гуртожитків, з  приводу яких найбільше оголився нерв болю тисяч людей, які до нас звертаються. На цьому я зупинюся дещо пізніше.

Якщо в радянські часи бібліотеки, театри, музеї своєю наповненістю створювали багатогранний храм знань і культури, при цьому вони були економічно доступними всім верствам населення, то на сьогодні кожен третій з цих закладів закрито або  взагалі зруйновано. Зазначу, що в Україні за 1990–2002 роки кількість бібліотек зменшилася на 5,5 тис.

Критична ситуація склалася у книжковій торгівлі через пра­гнення комерційних структур заволодіти приміщеннями в центрі столиці та обласних центрів. Так, у Києві на Хрещатику в грудні минулого року насильно виселено з приміщення магазин “Мистецтво”, який функціонував, і досить прибутково, більш як 40 років. Сьогодні там “крута” фірма проводить європейський ремонт, звичайно, не під магазин “Мистецтво”, який тепер тулить­ся в підвалі по вулиці Прорізній. Вже до Верховного Суду дійшов трудовий колектив магазину “Медична книга”, аналогічна ситуація з книгарнею “Магазин знань” (Хрещатик, 44).

Як я вже говорила, Фонд державного майна ухиляється від  надання статистичних даних щодо зміни кількості об’єктів соціально-культурного призначення з часу свого існування. Не надає, тому що, з одного боку, у нього відсутня інформаційна порегіональна і погалузева поадресна база даних таких об’єктів, оскільки до приватизації він приступив без створення реєстру таких підприємств, а з другого боку, — не зацікавлений надавати таку інформацію, бо вона ілюструє згубність наслідків його прива­тизаційних процесів та управління корпоративними правами.

Нагадую: до 1990 року в Україні налічувалося 1405 стаціо­нарних дитячих оздоровчих таборів на 312,5 тис. дітей на зміну. За період з 1990 року в галузі легкої й текстильної промисловості втрачено 50% об’єктів соціально-культурної сфери. Приватиза­ційні процеси негативно вплинули на зниження чисельності об’єктів соціальної сфери підприємств металургійної і гірничо­добувної промисловості. За останні сім років кількість санаторіїв-профілакторіїв у цих галузях зменшилася на 44%, дитячих оздоровчих таборів — на 25%, палаців культури — на 33%, дитячо-юнацьких спортивних шкіл — на 16%. Практично зруйновані заклади культури цукрових заводів, радіоелектронної та машино­будівної галузей. При надто дорогих медичних послугах змен­шується кількість медпунктів.

Разом з фізичним руйнуванням об’єктів соціальної сфери відбувається зниження престижу професій, які потрібні для їх обслуговування. Як правило, більшість об’єктів, які були продані комерційним структурам, перепрофільовані і не використовуються за своїм призначенням. Отже, духовному вихованню і задово­ленню відповідних потреб населення, особливо дітей та молоді, завдано непоправної шкоди.

За 1998–2000 роки Фонд державного майна приватизував 159 оздоровчих закладів державної форми власності, з них: 113 пансіонатів, 2 санаторно-курортні заклади, 10 профілакторіїв. І це при тому, що відповідно до статті 26 Закону України “Про курорти” приватизація спеціалізованих санаторно-курортних закладів заборонена.

Закон України “Про приватизацію державного майна” не передбачає приватизацію об’єктів науки та освіти, але за період приватизаційних процесів в Україні змінили державну форму власності 519 об’єктів освіти, закрито і перепрофільовано близько 5 тис. дитячих садків. А це означає, що більшість українських дітей, які приходять до школи, не вміють читати і не знають літер.

Хочу зауважити, що Фонд державного майна у своїй інформації, надісланій до Спеціальної контрольної комісії до цих парламентських слухань 29 травня 2004 року, не висвітлив,
як і до січневого Дня уряду, реальний стан функціонування об’єктів, що належать до групи “Ж”, тобто соціальної сфери, які були приватизовані з 1992 року до 1 квітня 2004 року.

Кабінет Міністрів України також не надав інформацію про реальний стан забезпечення громадян соціальними гарантіями, визначеними Конституцією України, у зіставленні з показниками соціальних гарантій і нормативів, класифікатор яких розроблений з великим запізненням, лише 17 червня 2002 року його затвер­джено і введено в дію наказом Міністерства праці та соціальної політики.

На жаль, у приватизованому секторі повсюдними стали приклади, коли об’єкти соціально-культурного призначення після певного облаштування їх новими господарями і встановлення нових умов оплати послуг стали недоступними навіть для родин із   середнім достатком, не кажучи вже про когорту мало­забезпечених, тим більше сиріт. Комісія не раз звертала увагу парламентаріїв та урядовців на тривожний фактор — повсюдний розпродаж органами виконавчої служби об’єктів соціально-культурного призначення. І не лише тих, власники яких збанкру­тіли, а й тих, які просто перебувають на балансі цих суб’єктів господарювання, які були передані у безстрокове користування без зміни їх державної форми власності. Непоодинокі факти, коли комерційні структури розраховуються з бюджетами за податкові борги державними об’єктами соціальної сфери — санаторіями, дитячими садочками, спорткомплексами.

Давно на часі внесення змін до законів “Про виконавче провадження”, “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, і ми сьогодні пропонуємо відповідний законопроект, щоб після цих парламентських слухань негайно його прийняти. Ще в січні цього року на Дні уряду було визнано факт інертності законодавчої ініціативи з боку Кабінету Міністрів щодо прискорення законодавчого врегулювання цілого ряду наявних на сьогодні суперечностей в чинній законодавчій базі щодо приватизації об’єктів соціально-культурного призначення. Такі законодавчі неузгодженості мають місце не так просто, вони часто свідомо, згуртовано пролобійовані приватним інтересом. У державі на сьогодні не вироблено механізму збереження цих об’єктів, неврегульованим залишається правове поле.

Початок такої неврегульованості був закладений нормою статті 24 Закону України 1992 року “Про приватизацію державного майна”, якою передбачалося, що товариству покупців, створеного працівниками підприємств у разі придбання ними 50 і більше відсотка акцій за його згодою безоплатно передаються об’єкти соціального-культурного призначення, що були створені за раху­нок фонду соціального розвитку. Я особливо наголошую: створені за рахунок фонду соціального розвитку. І така передача об’єктів соцкультпобуту і навіть житлового фонду відбулася. Але в жодно­му правовому документі не було визначено, на яких умовах передаються ці об’єкти — у власність, у користування чи в тимча­сове управління. Це — головний чинник.

Хочу зауважити, що з метою недопущення стихійного, неврегульованого процесу приватизації, і виходячи з можливості поліпшення соціально-культурного обслуговування населення, забезпечення конституційних прав громадян, ще в липні 1994 року під головуванням Мороза була прийнята Постанова Верховної Ради “Про вдосконалення механізму приватизації в  Україні і посилення контролю за її проведенням”. Цією поста­новою давалося доручення уряду підготувати і внести на розгляд Верховної Ради проект Концепції приватизації об’єктів соціально-культурного призначення. Ця концепція мала б передбачити недопущення погіршення або зниження обсягів і рівня соціально-культурного обслуговування населення, на її основі повинна була  б вестися розробка законопроектів. Проте така концепція не розроблена, як кажуть, віз і нині там.

Як я вже казала, велику соціальну проблему створив факт включення гуртожитків до статутних фондів різного роду акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації або приватизації великих державних підприємств. На розгляд Спеціальної контрольної комісії надходять численні звернення мешканців таких гуртожитків. Є колективні звернення цілого ряду ініціативних груп з одного міста з тисячами підписів і доручень до них.

Так, до Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації звернулися мешканці гуртожитків акціонерних товариств Дніпропетровська — ВАТ “Дніпропрес”, ЗАТ “Аріель”, ВАТ “Домобудівний комбінат №2”, ВАТ “Дніпроспец­буд”. На сьогодні в сесійній залі присутня ціла делегація уповно­важених представників цих дніпропетровських гуртожитків, більше 10 осіб. Ці люди доведені до відчаю, перебуваючи в нелюдських умовах, які їм створили нові хазяї вчорашніх державних підпри­ємств, на яких вони, часто сім’ями, працювали по багато років. В  їхніх зверненнях до комісії — крик роками зболілої душі, оскільки свавіллям нових власників спочатку скорочено виробничу сферу їх діяльності, або й зовсім зупинено підприємства, а тепер на колишніх виробничих площах та об’єктах соцкультпобуту цих підприємств функціонують нічні клуби. В одному з гуртожитків, де проживають люди, роздають отаку рекламу, для них навіть вхід в  ці нічні клуби — 50%, а от комунальні послуги мають сплачувати за тарифами для підприємств.

Внаслідок повсюдного перепрофілювання господарської діяльності багато членів трудових колективів звільнено з роботи, і  тепер, щоб вижити їх з колишніх заводських гуртожитків, цим людям створюють нелюдські умови для подальшого проживання. Під загрозами, під різними приводами відключають всі комуні-
кації — освітлення, воду, газ, опалення, причому там проживають сім’ї з малими дітьми, є інваліди з дитинства та інваліди праці.

У зверненнях до Спеціальної контрольної комісії висловлено прохання посприяти передачі цих гуртожитків у комунальну влас­ність міста із зміною статусу, що дасть можливість громадянам звільнитися від тягаря сплати комунальних послуг не за тари­фами, встановленими для мешканців міського житлового фонду, а  для підприємств, оскільки на базі цих гуртожитків такі това­риства створили свої дочірні підприємства з численним штатом, які накопичують борги перед комунальними службами, що ство­рює економічні підстави для прийняття рішення про насильне виселення мешканців таких гуртожитків з подальшим продажем вивільнених приміщень. При цьому грубо порушуються права громадян, оскільки відповідно до чинного законодавства України власник гуртожитку не повинен допускати порушення норм Конституції України, Житлового кодексу і чинного Тимчасового положення про гуртожитки, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 3 червня 1986 року №208, яким визначено соціальні права громадян, що проживають у гуртожитках.

За борги підприємства разом з людьми було продано гурто­житок дніпропетровського ВАТ “Домобудівний комбінат №2” при­ватному підприємцю. І такі приклади непоодинокі. Спеціальна контрольна комісія розглядає десятки справ щодо нагальної необхідності вилучення гуртожитків із статутних фондів різного роду господарських товариств з метою передачі їх у комунальну власність та зміни статусу цих будинків.

Є непоодинокі звернення і комерційних структур за захистом своїх, як вони вважають, законних прав у частині подальшого розпорядження на свій розсуд тими об’єктами соціальної сфери та гуртожитками, які в процесі приватизації було включені до статутного фонду або просто безоплатно залишені на  їхньому балансі, посилаючись на власне розуміння статті 24 Закону “Про приватизацію державного майна” в редакції 1996 року та статті 21 Закону “Про власність”, які передбачають лише загальні правила та можливості безоплатної передачі дер­жавного майна об’єктам колективної власності (повторюю: лише колективної). При цьому комерційні структури нехтують змістом статті 128 Цивільного кодексу.

На сьогодні залишається неврегульованим законодавство і стосовно профспілкового майна, майна інших громадських орга­нізацій, міжгосподарської власності, колишніх колгоспів та колек­тивних сільськогосподарських підприємств.

Що, на нашу думку, потрібно невідкладно зробити?

Насамперед уряд повинен забезпечити проведення в чітко визначені терміни реальної інвентаризації всіх об’єктів соціально-культурного призначення в розрізі їх спеціалізованих груп, що перебувають у комунальній власності, у віданні міністерств і  відомств, а також тих, що перебувають на балансі недержавних суб’єктів господарювання, які не змінили державної форми власності і не включені до статутних фондів. Ті об’єкти, які включені до статутних фондів, потребують ретельної перевірки.

Треба врегулювати законодавчу базу щодо забезпечення збереження та цільового використання об’єктів соціально-культурного призначення, передбачивши в законодавстві заборо­ну закриття і перепофілювання таких об’єктів, а також встановити адміністративну, а можливо, і кримінальну відповідальність балан­соутримувачів за самовільне їх закриття або перепрофілювання.

Всі зміни до законодавства, запропоновані в рекомендаціях парламентських слухань, повинні бути взяті урядом за основу в  його законодавчій діяльності щодо врегулювання правового поля, забезпечення збереження, відновлення, подальшого роз­витку і ефективного використання об’єктів соціально-культурного призначення.

Зауважу, що вже давно назріла необхідність невідкладного прийняття законів України “Про право комунальної власності”, “Про управління об’єктами права державної власності”, “Про визначення об’єктів права власності на розташоване на території України майно загальносоюзних громадських об’єднань (організа­цій) колишнього Союзу РСР”. Думаю, що було б доцільно за участю контролюючих та правоохоронних органів ретельно розібратися в регіонах з фактами необґрунтованого закриття, ліквідації та продажу з наступним перепрофілюванням санаторно-курортних закладів, особливо туберкульозної, неврологічної, кардіологічної, опорно-рухової спеціалізації, та з фактами вико­ристання їх не за призначенням. Винних у неправомірних діях треба притягти до відповідальності.

На закінчення хочу сказати: держава має належним чином регулювати стан справ у сферах, за які за Конституцією України несе відповідальність перед своїм народом, і не лише деклару­вати економічне зростання, а й забезпечити реальне його здійснення.

Програма соціально-економічного розвитку держави з чіт­ким визначенням і з заходами та нормативами на кожен рік має бути другим законом після Конституції, за виконання якого повинні нести персональну відповідальність всі посадові особи, причетні до її розробки і реалізації на всіх етапах. І за прорахунки в цих питаннях вони теж повинні нести відповідальність, а не ховатися за міфічні ринкові регулятори, які нібито в нас не працюють.

Думаю, що сьогодні всі, хто прибув у цей зал, — представ­ники фракцій і груп, регіонів, депутати обласних, районних та міських рад — висловлять свої пропозиції щодо розв’язання цієї проблеми. Спеціальна контрольна комісія доопрацює рекомен­дації, і сподіваюся, що депутати з розумінням поставляться до  питання, яке сьогодні винесено на парламентські слухання. Ми повинні зберегти соціальну сферу для майбутнього, для дітей, для прийдешніх поколінь. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валентино Петрівно.

Запрошується до слова Михайло Васильович Чечетов, голова Фонду державного майна України. Регламент — 15 хвилин.

 

ЧЕЧЕТОВ М.В., голова Фонду державного майна України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, члени уряду, запрошені! На виконання Постанови Верховної Ради України від 4 березня 2003 року “Про інформацію Кабінету Міністрів України про стан збереження об’єктів соціально-культурного призначення в процесі приватизації та цільового їх використання у післяприватизаційний період” Фондом державного майна детально розроблений і вживається комплекс заходів з їх виконання.

Фонд вживає заходів щодо врегулювання проблеми управ­ління об’єктами соціальної сфери, які в процесі перетворення під­приємств у відкриті акціонерні товариства увійшли до статутних фондів на законодавчому рівні.

Фонд державного майна в межах своєї компетенції здійснює постійний контроль за збереженням об’єктів соціально-культур­ного призначення, які увійшли до статутного фонду господарських товариств. Так, Фонд державного майна зобов’язав господарські товариства з державною часткою у статутних фондах провести інвентаризацію медичних закладів у вітчизняній системі охорони здоров’я, в тому числі санаторіїв, профілакторіїв тощо, майно яких передано до статутних фондів суб’єктів підприємницької діяль­ності, та проаналізувати стан і ефективність використання майна за призначенням. За результатами проведеної інвентаризації інформація була направлена до Міністерства охорони здоров’я.

Соціально-культурна інфраструктура вимагає постійних коштів на утримання об’єктів на достатньому рівні, в тому числі на поточний та капітальний ремонт, оплату утримання обслуго­вуючого персоналу, сплату земельного податку, оплату комуналь­них послуг тощо. Крім того, деякі об’єкти (як, наприклад, бази відпочинку) функціонують лише в літній період, проте кошти на догляд вимагають цілий рік. Утримання об’єктів соціальної інфраструктури значно збільшує витрати підприємств, що призво­дить до їх збитковості та відволікання обігових коштів від основ­ного виробництва. З метою запобігання неприбутковій діяльності та недопущення відволікання обігових коштів підприємств Фонд державного майна надає доручення уповноваженим представ­никам держави в акціонерних товариствах щодо прийняття рішення на загальних зборах акціонерів про передачу об’єктів соціальної сфери, які увійшли до статутних фондів господарських товариств, у власність органів місцевого самоврядування.

Необхідно наголосити і на позитивних прикладах ефектив­ного використання об’єктів соціально-культурного призначення, що є власністю акціонерів, у післяприватизаційний період. Так, до статутного фонду ВАТ “Будівельна фірма «Миколаївбуд»” у проце­сі приватизації увійшов будинок культури “Будівельник”. На даний час будинок культури є окремим структурним підрозділом госпо­дарського товариства, який за 2002 рік відпрацював з прибутком, з моменту приватизації до сьогодні будинок культури використо­вується за призначенням, у ньому функціонують дев’ять гуртків, які відвідують близько 200 дітей, приблизно 40 з них — без­коштовно. За відповідними договорами приміщення будинку культури надаються за погодинною оплатою благодійним органі­заціям, церквам, громадсько-політичним організаціям, при цьому відвідувати будинок культури можуть як мешканці мікрорайону, так і інші мешканці міста Миколаєва.

При вилученні об’єктів соціальної сфери із статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації державні органи приватизації здійснюють функцію управління такими об’єктами. З метою підвищення ефективного управління об’єктами застосо­вуються такі способи управління: приватизація, передача у кому­нальну власність, передача в оренду, схов.

Державні органи приватизації проводять перевірки належ­ного використання цих об’єктів. У разі виявлення під час переві­рок фактів заподіяння державі збитків унаслідок неналежного їх використання або знищення органами приватизації проводиться робота для усунення виявлених порушень, застосовується подан­ня звернень до правоохоронних органів, контрольно-ревізійного управління, арбітражних судів, до керівництва господарських товариств з приводу відновлення пошкодженого майна та відшко­дування державі збитків, укладення та переукладення договорів оренди.

За даними реєстру державного майна, залишилося 73 190 об’єктів соціальної інфраструктури, які не увійшли до статутних фондів господарських товариств, але перебувають на балансах господарських товариств, створених у процесі прива­тизації. З метою недопущення заниження вартості активів держави державними органами приватизації надсилаються листи господарським товариствам, на балансі яких знаходиться держав­не майно, щодо необхідності забезпечення у найкоротший термін приведення облікової вартості державного майна, яке у процесі приватизації не увійшло до статутного фонду господарських товариств, у відповідність із вимогами чинного законодавства.

З метою забезпечення надання культурно-освітніми закла­дами послуг населенню на рівні соціальних стандартів, перед­бачених законодавством, Фондом державного майна України звернута увага державних органів приватизації регіональних відділень Фонду державного майна України та Фонду майна Автономної Республіки Крим на обов’язковість узгодження питан­ня перепрофілювання об’єктів групи “Ж” з органами місцевого самоврядування при приватизації культурно-освітніх закладів, умовою продажу яких є можливість перепрофілювання. При цьому органи місцевого самоврядування повинні дати підтвердження, що населення забезпечується послугами культурно-освітніх закладів на рівні соціальних стандартів, передбачених законо­давством, та перепрофілювання не впливатиме на обслуговування населення. Тобто без погодження з органами місцевого само­врядування державні органи приватизації не проводять процедуру перепрофілювання об’єктів соціально-культурного призначення.

На виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 16 січня 2003 року “Про затвердження Державної програми відпо­чинку та оздоровлення дітей на період до 2008 року” стосовно стану та перспективи збереження стаціонарної мережі дитячих оздоровчих закладів в Україні Фондом держмайна було підготов­лено інформацію щодо наявності стаціонарних дитячих оздоров­чих закладів, таборів у відкритих акціонерних товариствах, які знаходяться у сфері управління органів приватизації, або по яких план приватизації виконаний. За результатами проведеної роботи Державний комітет у справах сім’ї та молоді розробив проект Розпорядження Кабінету Міністрів України “Деякі питання діяль­ності дитячих оздоровчих закладів”. Вказаний проект, в опрацю­ванні і погодженні якого брав участь Фонд державного майна, було затверджено Кабінетом Міністрів України 17 березня 2004 року.

Згідно з цим розпорядженням з метою збереження мережі державних і комунальних дитячих оздоровчих закладів, недо­пущення їх ліквідації та нецільового використання затверджено перелік державних і комунальних дитячих оздоровчих закладів. Міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям, у сфері управління яких перебувають державні оздоровчі заклади, передбачено вжити заходів щодо забезпечення їх ефективного функціонування, недопущення перепрофілювання, злиття, закриття та скорочення ліжко-місць. Крім того, міністерства та інші центральні й місцеві органи виконавчої влади зобов’язані подавати щороку до 1 травня Міністерству у справах сім’ї, дітей та молоді інформацію щодо їх діяльності за формою, встановленою міністерством.

Згідно із зазначеним розпорядженням Фонд державного майна, Міністерство у справах сім’ї, дітей та молоді разом з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, іншими централь­ними і місцевими органами виконавчої влади зобов’язані вживати заходів до недопущення перепрофілювання дитячих оздоровчих закладів, а також у разі потреби забезпечувати передачу цих закладів до сфери управління відповідних органів, уповноважених управляти державним майном, або у комунальну власність.

У разі порушення справи про банкрутство підприємства законодавством врегульовано механізм передачі об’єктів соціаль­ної сфери лише у випадку ліквідації об’єктів. Що стосується розпорядження майном та санації, то розпорядження вищезазна­ченими об’єктами відбувається на загальних підставах. Однак Фонд державного майна при погоджені планів санації з 2000 року передбачає передачу об’єктів соціально-культурного призначення у комунальну власність відповідних територіальних громад,
а з 1 січня 2004 року така передача є обов’язковою умовою пого­дження планів санації Фондом державного майна України.

Відповідно до затверджених проектів реструктуризації на даний час здійснюються заходи з реструктуризації на 23 відкритих акціонерних товариствах. У процесі реструктуризації підприємств виявляються об’єкти соціально-побутового призначення, які зна­ходяться на балансі цих підприємств, та здійснюється їх передача у комунальну власність, при цьому питання збереження їх профі­лю вирішується органами місцевого самоврядування. Так, загаль­на кількість об’єктів соціальної сфери, що відповідно до затвер­джених проектів реструктуризації передано у комунальну влас­ність, становить 30 об’єктів, а підлягають передачі у комунальну власність ще 140 об’єктів.

Низький відсоток передачі об’єктів соціальної сфери у кому­нальну власність, особливо житлового фонду, пов’язаний з відсут­ністю у підприємств коштів для підготовки об’єктів до передачі. Приведення зазначених об’єктів до належного стану у більшості випадків потребує залучення значних коштів у зв’язку з тривалим невиконанням профілактичних та ремонтних робіт на цих об’єктах. Затримка передачі вищезазначених об’єктів у комунальну влас­ність також пов’язана з небажанням органів місцевого самоврядування приймати ці об’єкти у комунальну власність у зв’язку з відсутністю коштів та недостатністю бюджетного фінан­сування на їх утримання.

Зазначені проблеми можуть бути вирішені також за рахунок законодавчого врегулювання питання про направлення частини коштів, отриманих від приватизації, на забезпечення утримання та збереження профілю об’єктів соціальної сфери, які передаються у  комунальну власність, а також часткової фінансової допомоги на утримання цих об’єктів та збереження їх профілю підпри­ємствам, державна частка у статутному капіталі яких становить не менш як 50%, на балансі яких залишаються об’єкти соціальної сфери.

То есть мы предлагаем, чтобы не размазывать кашу по тарелке, часть денег, которые получает государство от прива­тизации, целенаправленно через бюджет (чтобы парламент при­нял такое решение) направить на содержание объектов социаль­ной сферы, чтобы предприятия безболезненно передали их в коммунальную собственность, а местные органы власти приня­ли, имея на это финансовые ресурсы.

Более того, сегодня на совещании у Премьер-министра принято еще одно радикальное решение. Мы буквально на днях ожидаем, парламент нас здесь поддержал, получение более 4 млрд грн за приватизацию “Криворожстали”. На сегодняшний день есть 2,1 млрд грн долга по заработной плате, по которой предприятия разных форм собственности — государственные, акционерные, частные и так далее — не расплатились, этот долг висит с 1992, 1993, 1994 и 1995 годов. Фонд государственного имущества предложил, и правительство нас сегодня поддержало, выступить с предложением перед парламентом, чтобы половину денег, которые буквально дней через десять получит государство от приватизации “Криворожстали”, направить на погашение задолженности по заработной плате. А долг предприятий, которые должны по зарплате гражданам, перевести на бюджет. И  потом пусть государство, используя всю мощь правоохрани­тельных органов, выбивает этот долг с предприятий, но мы решим важнейшую социальную задачу — погасим задолженность по заработной плате. Я думаю, вы абсолютно поддерживаете нас в этом.

Ще одною проблемою, що стримує передачу об’єктів соціальної сфери, які увійшли до статутних фондів господарських товариств, у комунальну власність, є оподаткування таких опера­цій. Також така передача призводить до збитків і зменшення власного капіталу. Вважаємо за доцільне внести зміни до подат­кового законодавства в частині звільнення від оподаткування операцій щодо безоплатної передачі об’єктів соціальної сфери, які увійшли до статутних фондів суб’єктів господарювання колективної форми власності, до комунальної власності.

Необхідно окремо звернути увагу на відчуження об’єктів соціально-культурного призначення поза нормами законодавства при приватизації, про що справедливо вказувала Валентина Петрівна Семенюк. Стягнення виконавчими службами сум забор­гованості з підприємств відбувається за рахунок майна даного підприємства, в тому числі за рахунок об’єктів соціальної сфери. При цьому таке відчуження відбувається без зобов’язання нових власників цих об’єктів зберігати профіль їх діяльності.

Підсумовуючи сказане, хочу підкреслити, що питання соці­альної сфери у процесі приватизації залежать не тільки від роботи Фонду державного майна в цьому напрямі, а й від позиції органів місцевого самоврядування в питанні прийняття таких об’єктів у  комунальну власність (а те предложения, о которых я сказал, должны способствовать ускорению решения этой проблемы), а  також від законодавчого врегулювання проблемних питань та рівня соціально-економічного розвитку держави. Крім того, фор­мування сприятливого економіко-правового режиму щодо функ­ціонування соціально-культурних закладів та співпраця всіх гілок влади виведуть соціальну інфраструктуру на якісно новий рівень. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Васильовичу. Цікаву ви нам інформацію дали, тобто що держава знову буде розраховуватися за те, до чого не має відношення.

Будь ласка, співдоповідає міністр культури і мистецтв України Юрій Петрович Богуцький. Будь ласка, Юрію Петровичу, регламент 10 хвилин.

 

БОГУЦЬКИЙ Ю.П., міністр культури і мистецтв України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати та учасники парламентських слухань! У своїх доповідях голова Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації Валентина Петрівна Семенюк та голова Фонду державного майна Михайло Васильович Чечетов проаналізували сучасний стан процесів приватизації об’єктів соціально-культурного призначення. Я зупинюся на характеристиці цих явищ у галузі культури.

На початку 1990-х років мережу сфери культури України складали об’єкти державної, профспілкової та відомчої належ­ності. Мінкультури безпосередньо опікувалося державною мере­жею закладів, статистика яких на той час була такою: клубні заклади — 20,2 тис., публічні бібліотеки — 22,1 тис., театри — 130 одиниць, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади — 1,5 тис.

Що маємо на сьогодні та як охарактеризувати зміни, що сталися, з позиції теми сьогоднішніх парламентських слухань? На   сьогодні маємо клубних закладів у державній мережі — 17,9 тис., публічних бібліотек — 18,6 тис., театрів так і залиши-
лося 130, початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів — 1,4 тис.

Наявне зменшення чисельності цих закладів не спричинене процесом приватизації. Річ у тім, що в 1990-ті роки відповідно до  урядової постанови, яка визначала кількість закладів культури на 1 тис. населення, місцевими органами влади було здійснено впорядкування мережі державних закладів. Першочерговому скороченню піддавалися заклади, які були розташовані в аварій­них або пристосованих приміщеннях, більшість з них уже на той час не функціонували. Протягом останніх п’яти років кількість цих закладів оптимально стабілізована і не скорочується.

Варто сказати, що за 1998–2003 роки, за даними Фонду держмайна, з усіх приватизованих об’єктів соціально-культурного призначення об’єкти культури становили 14,6%, тобто більш як 100 одиниць, що свідчить про загалом невисокі темпи привати­зації. До того ж це стосується відомчих та профспілкових закладів культури, вони приватизувалися згідно з чинним законодавством та за згодою власника.

Дещо інакше проходить процес приватизації державних кінотеатрів. За останні роки продано або передано іншим структу­рам 184 постійно діючих міських кінотеатри, зокрема в Луганській області — 22 з 38, в Херсонській — 12 з 38, в Сумській — 21 з 32. Таким чином, якщо в 1999 році чисельність міських кінотеатрів становила 580, то за станом на 1 січня 2004 року — 453. Кінозалів та кіноустановок у сільській місцевості в 1999 році було понад 6 тис., у 2004 році — 3,2 тис.

Головною причиною такого стану з приватизацією та пере­профілюванням державних кінотеатрів стали прийняті Верховною Радою України на початку та в середині 1990-х років законодавчі акти стосовно розмежування власності місцевого самовряду­вання, які призвели до порушення діючої структури, взаємодії між центральними галузевими органами влади та підпорядкованими установами і закладами. Цим було зроблено перший крок до децентралізації управління галуззю. У результаті певна кількість приміщень кінотеатрів без відома Мінкультури була передана в   розпорядження органів місцевого самоврядування. Гостра нестача бюджетних коштів та криза кінопрокату посприяли роз­державленню та зміні їх профілю.

Прагнучи виправити таке становище, Мінкультури зініціюва­ло ряд урядових постанов з цієї проблеми, зокрема “Про струк­турну перебудову в галузі кінематографії”. Це дозволило встано­вити нормативи мінімальної кількості міських і сільських кіновидо­вищних закладів, на підставі яких місцеві органи виконавчої влади зобов’язані визначити та затвердити своїми рішеннями перелік закладів для здійснення кінопоказу в кожному регіоні, що на даний час проведено в більшості областей України. Таким чином вдалося призупинити дещо необґрунтовані випадки приватизації кінотеатрів у Донецькій, Запорізькій, Львівській, Закарпатській областях та в містах Києві й Севастополі.

Безперечно, головні приватизаційні проблеми у сфері куль­тури породжуються недосконалістю чинного приватизаційного законодавства, яке в певній мірі дає простір суб’єктивістським підходам місцевих органів влади до такого надто непростого питання, як роздержавлення об’єктів культури й мистецтва, і це породжує специфічні проблеми у сфері культурного обслугову­вання громадян. Разом з тим є тверде переконання в тому, що головна причина існуючих проблем — не у самій приватизації, а в наявних законодавчих та виконавчих прорахунках.

Приватні заклади культури і мистецтва мають право на існу­вання, це доведено світовою практикою та позитивними прикла­дами, які мають місце на сьогодні в Україні, а саме діяльність приватних картинних галерей, театрів, кіноцентрів, центрів дозвіл­ля в Києві, Харкові, Одесі, Львові та багатьох інших містах. Неза­перечним є той факт, що не можуть підлягати приватизації об’єкти, які мають загальнодержавне, загальнонаціональне зна­чення. Дуже важливо, щоб при роздержавленні об’єктів сфери культури і мистецтва чітко дотримувалися основи чинного законо­давства, при цьому держава мусить подбати про недопущення зміни профілю діяльності закладу. Сьогодні громадянам не так і  важливо, хто надає платні послуги в культурі — державний чи приватний заклад, головне, щоб ці послуги були широкодоступні за цінами та відповідали високим моральним, громадянським, суспільним, демократичним цінностям.

На завершення виступу хочу поділитися думками стосовно діючого приватизаційного законодавства у його дотичності до галузі культури. Чинне приватизаційне законодавство накладає певні обмеження на проведення приватизації об’єктів культурного призначення, але воно практично не регламентує умов привати­зації щодо збереження профілю діяльності приватизованих об’єктів сфери культури, обов’язків держави щодо приватизо­ваних об’єктів у разі збереження ними профілю діяльності (маються на увазі можливі пільги на першому етапі своєї діяль­ності), не визначає критеріїв у забезпеченні населення закладами культури і культурними послугами, у тому числі й малозабез­печених громадян.

На даному етапі узаконення нормативів забезпечення послугами культури у приватизаційному законодавстві як критеріїв приватизації доцільно здійснити паралельно з унормуванням базової мережі закладів культури в новому Законі “Про культуру”, проект якого в даний час проходить узгодження в уряді. Стаття 27 цього законопроекту визначає: “Приватизація закладу культури, віднесеного до базової мережі закладів культури, та майна, що йому належить, може відбуватися тільки після прийняття органом, що формує базову мережу, рішення про вилучення цього закладу із складу зазначеної”.

Отже, сучасна проблема роздержавлення культури може бути сформульована так: повна відмова від роздержавлення у сфері культури неможлива, оскільки бюджети всіх рівнів у тепе­рішніх економічних умовах не в змозі повністю забезпечити життєдіяльність наявної мережі та продукування нею якісних культурних послуг, доступних населенню. Необхідно визначитися, яких розмірів і форм має набути роздержавлення об’єктів у сфері культури, щоб воно допомогло вирішити фінансові проблеми закладів культури, не завдаючи шкоди інтересам членів суспіль­ства у задоволенні їхніх культурних і духовних запитів.

У цілому ж хотів би підкреслити, що, на жаль, чинне законо­давство в Україні щодо культури не передбачає на сьогодні протекціоністських заходів щодо розвитку й утримання галузі культури. Над цим, я гадаю, нам слід і далі плідно працювати. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Петровичу. Вносьте законо­проекти, а ми підтримаємо все, що для культури треба.

Запрошую до співдоповіді Тимура Вікторовича Педченка, першого заступника міністра охорони здоров’я України. Будь ласка, 10 хвилин.

 

ПЕДЧЕНКО Т.В., перший заступник міністра охорони здоров’я України у зв’язках з Верховною Радою України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Як відомо, система охорони здоров’я України є багатоукладною, а медична допомога населенню надається у 23 900 лікувально-профілактичних закладах та установах Міні­стерства охорони здоров’я України, у тому числі в 15 700 фельд­шерсько-акушерських пунктах, а також у 198 відомчих закладах охорони здоров’я.

Відповідно до статті 49 Конституції України мережа лікувально-профілактичних закладів не може бути скорочена, тому протягом останніх років вона залишається стабільною, всі заклади функціонують та надають медичну допомогу населенню.

Згідно з пунктом 2 статті 3 Закону України “Про внесення змін до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств»” дія цього закону не поширюється на приватизацію об’єктів державного, земельного та житлового фондів, а також об’єктів соціально-культурного призначення, що фінансуються з  Державного бюджету, у тому числі об’єктів охорони здоров’я, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються.

Більше того, Постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 року “Про поетапну передачу до комунальної власності об’єктів соціальної інфраструктури, які належать суб’єк­там підприємницької діяльності”, передбачено поетапну передачу до комунальної власності об’єктів соціальної інфраструктури, у  тому числі будинків відпочинку, пансіонатів, інших оздоровчих закладів, які належать суб’єктам підприємницької діяльності, заснованим на загальнодержавній власності. Це потрібно для створення сприятливих умов для господарювання суб’єктів підприємницької діяльності, заснованих на загальнодержавній власності, збереження функціонального призначення майна об’єктів соціальної інфраструктури та зміцнення економічних засад місцевого самоврядування.

Зокрема, стаціонарна медична допомога населенню в закладах системи МОЗ надається 2733 лікарняними закладами із загальною потужністю ліжкового фонду 419,7 тис. стаціонарних ліжок. Дана мережа лікарняних закладів включає 25 обласних, 565 міських, 103 дитячі міські, 108 спеціалізованих, 474 центральні районні лікарні, 734 дільничні, 95 психіатричних та наркологічних лікарень, 300 диспансерів, 91 пологовий будинок. Забезпеченість лікарняними ліжками становить 88,5 ліжка на 10 тис. населення.

Також на початок 2004 року в системі МОЗ України функціо­нували 6583 заклади, які надають амбулаторно-поліклінічну допо­могу, в тому числі 2349 — у складі лікарень різного типу, 388 дис­пансерів, 3386 самостійних поліклінік і амбулаторій, 317 стомато­логічних поліклінік, 143 лікарські здоровпункти.

Щодо санаторно-курортних закладів, то протягом 2003 року в безпосередньому підпорядкуванні МОЗ працювало 38 спеціалі­зованих санаторіїв, у тому числі 14 санаторіїв для дорослих і 3 підліткових, визначених для лікування туберкульозу та хронічних неспецифічних захворювань легень. Санаторно-курортну допомогу дітям надають 21 спеціалізований санаторій, з  них — 8 протитуберкульозних санаторіїв та 3 відділення і 13 спеціалізованих соматичних санаторіїв.

На території Автономної Республіки Крим функціонують 11 санаторіїв для лікування дорослих, хворих на туберкульоз, в Одеському регіоні — 3 санаторії, в Івано-Франківській області — 2 санаторії та 1 санаторій — у Київській області. Дитячі санаторії регіонально розташовані: у Криму — 12, в Одеському регіоні — 5, в Івано-Франківській, Львівській, Запорізькій та Київській областях  — по одному. Відповідно до отриманих коштів санаторії МОЗ України виконали план ліжко-днів на 86%, протитубер­кульозні санаторії — на 80%, дитячі санаторії — на 92%.

Діяльність санаторіїв, підпорядкованих МОЗ, спрямована на виконання Закону України “Про курорти” та Указу Президента України “Про Національну програму боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002–2005 роки”, зокрема на забезпечення доступності санаторно-курортного лікування передовсім для хво­рих на туберкульоз, дітей, найменш соціально захищених верств населення. Існуюча мережа спеціалізованих санаторіїв є надзви­чайно цінним національним надбанням і має бути збережена та доведена до рівня міжнародних стандартів. Унікальні природно-лікувальні ресурси Криму надають можливість лікувати майже всі хвороби, які потребують санаторно-курортного етапу лікування.

Хочу звернути вашу увагу на те, що відповідно до статті 26 Закону України “Про курорти” приватизація санаторно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курортів державного значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і перебувають у державній або комунальній власності, забороняється. Як забороняється і приватизація спеціальних санаторно-курортних закладів (дитячих, кардіологічних, пульмо­нологічних, гінекологічних, для лікування громадян, які постраж­дали внаслідок Чорнобильської катастрофи, для лікування хворих на туберкульоз, хворих з травмами і хворобами спинного мозку та  хребта), що знаходяться на територіях курортів місцевого значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і перебувають у державній або комунальній власності. Приватизація інших санаторно-курортних закладів, що знаходять­ся або створюються на території курортів місцевого значення і використовують природні лікувальні ресурси зазначених терито­рій, може здійснюватися в порядку, встановленому законами з питань приватизації, за умови збереження профілю об’єктів, що приватизуються.

Слід зазначити, що з метою поліпшення медичного обслуго­вування працівників підприємств дозволено здійснювати розши­рення, реконструкцію медико-санітарних частин і поліклінік та будівництво нових за рахунок капітальних вкладень, які виділя­ються на будівництво об’єктів виробничого призначення. Таким чином, будівництво об’єктів охорони здоров’я великих підпри­ємств здійснювалося за рахунок державних коштів, і вони не повинні підлягати приватизації у разі приватизації підприємства.

На сьогодні в системі охорони здоров’я у стадії незавер­шеного будівництва знаходяться близько 600 об’єктів, будів­ництво більшості з яких розпочато через незадовільну матеріаль­но-технічну базу існуючих медичних закладів або через відсутність медичного закладу відповідного профілю в даному районі. Зважа­ючи на обмежені обсяги капіталовкладень, які виділяються на  будівництво об’єктів охорони здоров’я, з одного боку, і на необхідність зміцнення матеріально-технічної бази багатьох медичних закладів, з другого, на думку міністерства, медичні заклади, які нині належать підприємствам, повинні бути збережені і передані до комунальні власності.

Шановні учасники парламентських слухань! Мережа об’єктів системи охорони здоров’я України є цінним національним надбанням, вона використовується для надання медичної допо­моги населенню і не передбачає зміни форми власності суб’єктів господарювання та буде збережена й надалі. Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Тимуре Вікторовичу, сідайте, будь ласка.

Слово для співдоповіді має перший заступник голови Державного комітету України з питань фізкультури і спорту Анатолій Васильович Домашенко. Будь ласка, 10 хвилин.

 

ДОМАШЕНКО А.В., перший заступник голови Державного комітету України з питань фізичної культури і спорту. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, учасники парла­ментських слухань! Питання порядку денного нинішніх парламент­ських слухань є дуже актуальним для фізкультурно-спортивної галузі, оскільки саме збереження та цільове використання спортивних споруд країни визначають і будуть визначати кількість тих, хто систематично займається різними формами фізкуль­турно-оздоровчої та спортивної роботи.

У цьому залі не потрібно говорити про особливу роль фізичної культури і спорту в умовах сучасного суспільства, науково-технічного прогресу, оскільки наша сфера діяльності дуже відповідально працює на збереження генофонду нації, про­філактики захворювань, підвищення продуктивності праці, підне­сення іміджу та престижу країни у світовому співтоваристві, що з честю доводять наші провідні спортсмени на чемпіонатах світу, Європи та Олімпійських іграх. Тож дозвольте, шановні друзі, в кількох словах обмалювати ситуацію щодо збереження та цільо­вого використання об’єктів фізкультурно-спортивного призначен­ня по галузі і сказати, що робиться Держкомспортом України для недопущення перепрофілювання спортивних залів, стадіонів, тирів тощо.

Перш за все хочу зазначити, що наш базовий Закон України “Про фізичну культуру і спорт” (стаття 29) категорично забороняє перепрофілювання. З метою приведення вимог даного закону України до реалій сьогодення ми спільно зі спортивною і науко­вою громадськістю практично підготували нову редакцію згаданого закону, яку найближчим часом буде внесено на розгляд Верховної Ради України.

У березні цього року проведено перший Спортивний конгрес України, який розглянув проект Національної доктрини розвитку фізичної культури і спорту в Україні та заходи з її реалізації. Учасники конгресу одностайно підтримали думку про необхідність прийняття цього документа як закону України, з  огляду на що такий проект внесено на розгляд Верховної Ради України. Ці два поки що проекти законів цілком і повністю регла­ментуватимуть роботу з розвитку, збереження та недопущення перепрофілювання спортивних споруд в Україні.

Хочу наголосити, шановні друзі, що нами спільно з Комі­тетом Верховної Ради України з питань молодіжної політики, спорту і туризму, за що ми особливо вдячні Катерині Семенівні Самойлик, проведено два виїзних засідання колегії Держком­спорту і згаданого комітету — в Івано-Франківську та Донецьку. До речі, в місті Донецьку розглядалося саме питання щодо стану, розвитку, використання та збереження спортивних споруд, досвід цього регіону рекомендовано для узагальнення.

Буквально днями в Севастополі проведено Всеукраїнський семінар-нараду з керівництвом регіональних управлінь, спортив­них товариств, директорами спортивних баз країни з порядком денним щодо функціонування спортивних об’єктів у сучасних умовах. Готується рішення уряду щодо затвердження переліку баз олімпійської та параолімпійської підготовки на новий олімпійський цикл.

Нині вперше за часи незалежності України нами спільно з  Держкомбудом розроблені і затверджені державні будівельні норми спортивних та фізкультурно-оздоровчих споруд. Тільки неповний перелік, шановні народні депутати та учасники слухань, організаційних заходів показує, що сьогоднішнє питання порядку денного парламентських слухань для нас є життєво важливим, і  ми над його проблематикою працюємо надзвичайно напружено, наполегливо і цілеспрямовано.

Користуючись нагодою, хочу звернутися до вас, шановні народні депутати, з надзвичайно великою проблемою, що може в  недалекому майбутньому перекреслити всі наші спільні нама­гання зберегти спортивні споруди. Мова йде про податок на землю. На адресу Голови Верховної Ради Володимира Михайло­вича Литвина було адресовано відповідне звернення керівників спортивної галузі, товариств, федерацій за видами спорту та групи народних депутатів.

Специфіка спортивної діяльності зумовлює необхідність використання значних площ землі, і в більшості випадків це не приносить прибутку. Отже, постає необхідність сплати земельного податку, що змусить перейти від безплатного надання послуг до платного, і це з часом, без сумніву, призведе до повного закриття таких об’єктів, особливо, ви це розумієте, в сільській місцевості, та   дитячо-юнацьких спортивних закладів. А це означає, що мільйони громадян нашої держави будуть позбавлені можливості проведення змістовного дозвілля, спортивного удосконалення тощо.

Для прикладу можу сказати, що вже сьогодні Державний центр олімпійської підготовки “Конча-Заспа” (це наша кузня олімпійських чемпіонів) повинен сплачувати за землю 250 тис. грн на рік, спортивний клуб “Метеор” (Дніпропетровськ) — 500 тис. грн, спортивний клуб “Акварена” (Харків) — 180 тис., навчально-спортивна база “Спартак” (Алушта) — 205 тис. і таке інше.

Разом з тим хочу сказати, що, незважаючи на всі негаразди, соціально-економічні труднощі, нам вдалося зберегти інфра­структуру спортивних споруд у країні, ведеться широка робота з розвитку матеріально-спортивної бази. Тільки за 2003 рік побу­довано та реконструйовано 21 стадіон, 98 спортивних залів, 8 плавальних басейнів, більш як 2,5 тис. спортивних майданчиків і   футбольних полів. Додатково на спортивних спорудах створюються сотні тренажерних залів, пунктів прокату, спортив­ного інвентарю, обладнання, кімнат психологічного розвантаження тощо.

Безумовно, надто гострою є проблема подальшого вико­ристання за призначенням спортивних споруд навчальних закладів, що закриваються, промислових і сільськогосподарських підприємств, визнаних банкрутами. З метою їх збереження вирі­шується питання про передачу зазначених споруд до комунальної та державної власності. Всього по Україні подібним чином передано 2749 спортивних об’єктів.

З метою визначення обліку та належності спортивних спо­руд до різних форм власності Держкомспортом спільно з місце­вими виконавчими органами влади у 2003 році проведено паспортизацію та разовий облік спортивних споруд. На даний час із 1148 стадіонів 260 належать до колективної, приватної та влас­ності акціонерних товариств, із 17067 спортивних залів — відповідно 669, із 504 плавальних басейнів — 91.

Всі спортивні споруди, віднесені до сфери управління Держкомспорту, згідно із Законом України “Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації” використовуються за призначенням, форма власності не змінена.

Непоодинокі випадки щодо знесення спортивних споруд під забудову житлових будинків. Це стосується в тому числі й міста Києва: спортивна база спортивного клубу “Атек” заводу “Черво­ний екскаватор”, сектор для метань на території Національного спортивного комплексу “Олімпійський”, загальноосвітня школа по вулиці Некрасовській у місті Києві тощо.

Слід зазначити позитивні зрушення при затвердженні Державного бюджету в частині збільшення видатків на розвиток матеріально-технічної бази. Це дало змогу здійснити рекон­струкцію, будівництво та капітальний ремонт провідних спортив­них баз країни, а це є бази олімпійської підготовки. Сьогодні Держкомспорт надає допомогу 25 спортивним базам олімпійської підготовки.

Зважаючи на викладене, погоджуючись із висновками, що їх озвучила Валентина Петрівна в доповіді, з метою недопущення випадків використання спортивних об’єктів не за призначенням вносимо пропозиції щодо рекомендацій парламентських слухань органам місцевого самоврядування, а саме:

1)  не допускати випадків перепрофілювання спортивних споруд під інші господарські об’єкти;

2)  забезпечити використання за призначенням спортивних залів шкіл у сільській місцевості, що закриваються внаслідок малочисельності класів, учнів тощо;

3)  при зміні форми власності майна підприємств, організа­цій та установ забезпечити подальшу експлуатацію спортивних об’єктів за призначенням з виділенням коштів не лише на утри­мання, а й на проведення фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи;

4)  забезпечити використання приміщень тирів, що закрива­ються через відсутність зброї, набоїв тощо, під тренажерні зали, зали для єдиноборств і таке інше;

5)  вжити заходів щодо надання пільг чи компенсаційних виплат на комунальні послуги спортивним спорудам, особливо в осінньо-зимовий період;

6)  при підготовці Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік” та на наступні роки не позбавляти заклади фізкультури і спорту та спортивні споруди, що використовуються за цільовим призначенням, пільг, передбачених Законом України “Про плату за землю”.

Принагідно хочу подякувати вам, шановні народні депутати, за прийняття рішення щодо виділення в кінці минулого року 20 млн грн для закупівлі інвентарю та обладнання. Таким чином, ми вперше маємо сьогодні можливість готувати спортсменів та   проводити навчально-тренувальні заняття на снарядах, з   обладнанням та інвентарем, на яких будуть проводитися Олімпійські ігри в Афінах цього року. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую й вам. Шановні учасники парламент­ських слухань! Дві доповіді й три співдоповіді ми заслухали, пере­ходимо до обговорення.

Василь Антонович Калінчук, народний депутат України. Будь ласка, 5 хвилин. Підготуватися Ющенку.

 

КАЛІНЧУК В.А., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин (виборчий округ №144, Одеська область). Дякую. Фракція Аграр­ної партії України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Питання, яке сьогодні розглядається, є надзвичайно важливим, особливо для села. Ні для кого не нови­на, що об’єкти соціально-культурного призначення, які здійсню­вали обслуговування населення в сільській місцевості, знаходи­лися переважно на балансах підприємств агропромислового комплексу. Вони будувалися, ремонтувалися, утримувалися за рахунок господарств.

Чинним законодавством передбачено, що при приватизації об’єкти соціальної інфраструктури не паюються, не акціонуються, а передаються безоплатно органам місцевого самоврядування. На сьогодні сільськими та селищними радами прийнято на баланс лише 83% загальноосвітніх шкіл, дві третини закладів дошкільної освіти, охорони здоров’я, клубів і будинків культури, житлового фонду, 45% будинків-інтернатів. Не передані об’єкти соцкульт­побуту продовжують утримуватися за рахунок приватизованих підприємств, лягають тягарем на їх фінансово-господарську діяльність та поступово занедбуються, втрачають своє цільове призначення.

Що стримує процес передачі та збереження об’єктів соціально-культурного призначення?

По-перше, неготовність та й неможливість органів місцевого самоврядування взяти на себе функції утримання закладів соціальної сфери через обмеженість, а то й повну відсутність коштів на ці цілі в місцевих бюджетах. Через це за останні три роки закрито та перепрофільовано близько 5% таких об’єктів.

По-друге, несприятливе оподаткування. Адже на сьогодні не прийнята законодавча норма щодо звільнення від оподаткування податком на додану вартість операцій з безоплатної передачі сільськогосподарськими формуваннями закладів соціальної інфраструктури. Треба ж до такого додуматися: об’єкти, побудо­вані сільгосппідприємствами за власні кошти, безкоштовно пере­даються місцевим органам влади і при цьому оподатковуються. Депутати з фракції Аграрної партії України внесли до Верховної Ради законопроект про скасування такого порядку, але, на жаль, він досі не розглянутий у сесійній залі і не прийнятий як закон.

У сільській поселенській мережі з 1995 року майже припини­лося будівництво шляхів з твердим покриттям, стоять недобудо­вані більше 1 тис. шкіл, 600 дошкільних закладів, майже 400 сіль­ських клубів, близько 20 тис. км газових мереж та водогонів, значна їх кількість руйнується. Водночас за станом на 1 січня 2004 року лише 3% сільських населених пунктів забезпечені дільничними лікарнями, 10% — амбулаторіями, 55% — фапами. Про яку сімейну медицину на селі можна говорити за такого становища? Середніми закладами освіти селяни забезпечені лише на 51%, дошкільними — на 29%, клубами та будинками культури — на 61%. Далеко не в кожному населеному пункті працюють підприємства побутового обслуговування, сільгосп­комунгоспи.

Впевнений, що всі ці проблеми добре відомі і Верховній Раді України, і Адміністрації Президента, і уряду. Свіченням цього є те, що ще в червні 2000 року у Верховній Раді була заслухана інформація Кабінету Міністрів України про стан виконання Закону  України “Про пріоритетність соціального розвитку села та   агропромислового комплексу в народному господарстві”, прийнята відповідна постанова. У липні 2002 року Президент України Леонід Данилович Кучма видав Указ “Про першочергові заходи підтримки розвитку соціальної сфери села”, яким затвер­джена Державна програма розвитку соціальної сфери села на  період до 2005 року та зобов’язано Кабінет Міністрів України підготувати й подати на розгляд Верховної Ради проект Націо­нальної програми соціального розвитку села, розробити та затвердити обсяги введення в експлуатацію, будівництва, рекон­струкції і відновлення об’єктів соціальної сфери села та фінан­сування відповідних заходів. На превеликий жаль, ні постанова Верховної Ради України, ні указ Президента України урядами не виконані.

Для реалізації цих нормативних актів, на наш погляд, необхідно:

1)  щороку спрямовувати з бюджету не менш як 1% ВВП;

2)  при формуванні Державного бюджету України перед­бачити норму щодо спрямування 30% коштів від загального обсягу збору на будівництво доріг на сільські шляхи;

3)  збільшити нормативи відрахувань видатків місцевих бю­джетів на утримання закладів освіти, охорони здоров’я, культури та соціального захисту.

І, нарешті, народними депутатами-аграрниками подано проект Закону “Про відшкодування витрат, понесених сільгосп­товаровиробниками на будівництво об’єктів соціальної сфери села”. Його прийняття дало б змогу поліпшити фінансовий стан суб’єктів господарювання, скоротити обсяг незавершеного будів­ництва, а балансоутримувачам як правонаступникам — зберігати та ефективно експлуатувати ці заклади. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Віктора Ющенка не бачу.

Тоді, будь ласка, Олександр Олександрович Мороз, керівник фракції Соціалістичної партії України у Верховній Раді. Підготу­ватися Касьянову.

 

МОРОЗ О.О., член Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СПУ). Шановні учасники парламентських слухань! Років 20 тому, вперше відвідавши Польщу, я був здивований кількістю бачених там костелів, архітектурний ансамбль кожного населеного пункту довершувався храмом. Врешті, думалося мені, є де зібратися землякам.

На той час задовольнити таку потребу в Україні можна було в сільських клубах, і не лише сільських, у будинках культури. Задля справедливості визнаймо, що більшість із таких об’єктів з  високою соціальною і виховною місією справлялися добре. Подібне можна було сказати і про дитячі садочки, школи, спортзали, басейни, стадіони, оздоровчі комплекси, бібліотеки.

Сьогодні по зведенню церков ми, напевно, перегнали вже всіх. Збиратися разом тим, хто дбає про душу, місце тепер є. Це   переважно люди у відповідному віці, обтяжені життєвим досвідом. Є де зібратися й молоді — кафе, ресторани, бари, нічні клуби, казино. Як проводити там час, людей навчено за допо­могою американського кіно, якого в Америці не дивляться. Інша справа, що ці місця для молоді не всякої, лише для “золотої”, для тих, хто може заплатити за салат ціну, розміром із місячну пенсію середнього українця.

Іншій молоді проводити час можна по-різному: у чергах при консульствах, аби виїхати на Захід; вантажниками, підсобниками, у кращому разі — реалізаторами при чужих товарах на великому базарі, котрим стала вся Україна; на тусовках штатних фанів, утримувати яких, перевозити з матчу на матч можуть кілька “хороших олігархів” (це вислів Президента); наркоманами з ризи­ком долучитися до тих, хто уособлює страшну епідемію СНІДу в Україні; повіями з тією ж перспективою; по переповнених тюр­мах і СІЗО. Кому повезло, і чиї батьки спромоглися купити право на навчання, можуть тимчасово почувати себе влаштованими, залишаючись у тривозі за свій завтрашній день. І всім разом час від часу збиратися на великих майданах, щоб забутися під шоу чергової дефіцитної Сердючки. Дикі танці! Щоправда, не в сенсі Руслани Лижичко. Забутися, аби в голові не виникало питання до влади: чому так воно є в Україні?

А ми, депутати, урядовці, можемо самі відповісти на це питання: на якій матеріальній базі формувати в нового покоління традицію здорового способу життя, гуманізму, культури? Де за підтримки держави функціонують художні колективи, самодіяльні театри, студії для обдарованих? Чому їх не пропагують на теле­екрані? Чому платним стало все, що створено зусиллями попе­редніх поколінь? У чиїх руках все те, що сприяло нормальному розвитку молодої людини?

Ще в січні 1995 року листом Голови Верховної Ради я звер­тався до місцевих рад, привертаючи їхню увагу до повсюдного порушення приватизаційних законів, до нищення соціально-куль­турної бази, державної видавничої сфери, невиправданої комерці­алізації книгарень, мережі “Союздруку”.

Чи пригадає тепер хто з киян, де знаходилися магазини “Поезія”, “Технічна книга”, “Пропагандист”, “Ноти”, “Мистецтво”? Чому їхню долю збираються повторити магазини “Сяйво”, “Медична книга”, “Знання”? Чому в Україні залишилося 15 тис. дошкільних закладів із 25 тис., які були перед так званими реформами? Чому при їх перепрофілюванні порушується Закон “Про дошкільну освіту”? Чому в Миколаївській області з 21 прива­тизованого дитсадка лише 5, але тепер за гроші, використо­вуються за призначенням? Чи не час прийняти закон, що садочки, ПТУ, шкільні приміщення, профілакторії, спортзали, санаторії тощо через тимчасове недовикористання можуть сьогодні пере­ходити в нові руки, але винятково на умовах недовгої оренди? Не  вічно ж у нас вимиратиме народ, будуть села без дитячих голосів? Не вічною ж буде влада, що призвела країну до зубожіння й деградації?

Неправдиво інформує голова Фонду держмайна, кажучи, що  95% об’єктів соціальної сфери використовуються новими власниками за призначенням. Хто і як це контролює? Що це не  так, свідчать приклади щодо оздоровчого комплексу “Алмаз” на Харківському інструментальному заводі, на Миколаївському заводі мастильного та фільтрувального обладнання, Херсонському комбайновому заводі, на “Рівнеазоті”. Добираються до табору “Молода гвардія” в Одесі, розтягуються, розкрадаються ялтинські санаторії. Повсюдно ці об’єкти включаються у статутний фонд на приватизацію, виставляються на продаж як застава, перепрофі­льовуються, знищуються, розкрадаються. Ідеться не про випадки, а про цілеспрямовану політику, про суцільне, свідоме нехтування законом, йдеться про руйнування основ нашої суспільності і державності.

І причина тому — тимчасовці при владі. Вони не думають про державу, її майбутнє, вони живуть сьогоднішніми своїми власними інтересами. Щоб змінити таку ситуацію, треба змінити систему влади, потрібно змінити тих людей, що таку владу здійснюють, або змусити їх…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

МОРОЗ О.О. Таке завдання мають ставити перед собою уряд і парламент. Для цього, вважаю, й організовано ці слухання. Не можна закривати очі на злодійство щодо суспільних багатств, треба відновити у людей віру в майбутнє, впевненість у завтра­шньому дні. Якщо це буде так, тоді є сенс слухати те, про що всі знають, на превеликий жаль, уже багато років. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Сергія Касьянова не бачу.

Тоді, будь ласка, Петро Миколайович Симоненко, керівник фракції Компартії у Верховній Раді. Підготуватися Мовчану.

 

СИМОНЕНКО П.М., член Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Шановні учасники парламентських слухань! Шановні радіослухачі! Тиждень тому я повернувся з Павлограда, якраз вивчав питання, яке має стосунок до приватизації “Павлоградвугілля” і передачі соціальної інфраструктури на рівень місцевого бюджету. Я побачив там смуток в очах людей, з якими зустрічався, і розуміння того, що це черговий крок до знищення багатства нашої національної культури і духовності нашого народу. Це справді так, бо та приватизація, якою сьогодні дехто гордиться (гордиться тому, що вкрав значно більше, ніж інші), якраз і спричинила те, що далі неможливо людям користуватися залишками закладів культури.

Подивіться, приватизували вугільну промисловість, тонна вугілля для народу України хоч на копійку дешевшою стала? А  соціальну інфраструктуру всю передали на місцевий бюджет. Те саме в інших регіонах. Тому треба зробити головний висновок: доходи більшості сімей дозволяють сьогодні тільки забезпечити оплату житла, житлово-комунальних послуг, можливість якось прогодувати сім’ю, а заклади культури стали недоступними для  більшості наших громадян. Тому певна їх частина і служить для розваг еліти, так званих “нових українців”. За 12 років такої дикої приватизації до Державного бюджету нашкребли лише 8,7 млрд грн, розікравши основні засоби виробництва більш як на 600 млрд грн.

Це я для чого вам говорю, учасники слухань, хто займається культурою і соціальною інфраструктурою? Ось звідки бралися кошти для фінансування, а все це зараз — у кишені тих, хто вкрав у нашого народу майбутнє, долю наших дітей. На думку фракції комуністів, приватизація — це гіркий урок знищення нашої еконо­міки. Десятків мільйонів громадян поплатилися за це і продовжу­ють розплачуватися власним життям.

Слід нагадати всім про приватизацію і приватизаційні війни навколо Миколаївського глиноземного та Запорізького алюмі­нієвого комбінатів. Фактично за ціною металобрухту — лише за  160 млн грн — було приватизовано ВАТ “Донецькобленерго” при експертній оцінці в 1 млрд 71 млн грн. Подібне трапилося з ВАТ “Росава” у Білій Церкві. Таких прикладів сотні й тисячі!

І, до речі, тут виступав голова Фонду держмайна, то я хотів би спитати: а як Міністерство юстиції було причетне як державна установа до розграбування тієї самої “Росави”?

Зайдіть сьогодні на будь-який роздержавлений машино­будівний комплекс чи підприємство будіндустрії. Що можна поба­чити? На промисловій території з виробничими корпусами, цеха­ми, гаражами, адмінкорпусами, їдальнею, медпунктом, а також дитячими закладами, профілакторіями, базою відпочинку, пала­цом культури, житловими будинками та іншими об’єктами інфра­структури нині — напіврозвалені споруди. І це практично по всій Україні, може, за винятком міста Києва. Працюючих не видно, замість виробництва — базари й супермаркети.

Усупереч елементарній логіці, всупереч здоровому глузду, інтересам виробництва та колективу довели до банкрутства Дніпропетровський металургійний завод імені Петровського. І  перше, що зробили кредитори, — почали продавати об’єкти соціально-культурного призначення: знаменитий Палац культури імені Ілліча і стадіон “Металург”. Планом санації передбачено продати заводську медчастину з поліклінікою, оздоровчу турбазу для дорослих і навіть дитячій табір на Дніпрі.

Ситуація, що виникла з відчуженням об’єктів соціальної сфери на заводі імені Петровського, характерна для більшості приватизованих підприємств. Соціально-культурна сфера або розкрадається, або знищується через відсутність коштів у місцевих бюджетах. А головне, шановні учасники слухань, зміни­лася функція цих закладів — з виховної на джерело отримання прибутку, систему розбещування молоді. У місті Києві з Палацу культури авіазаводу зробили нічний клуб. Донецькі хлопці приїхали, почали хазяйнувати і знають, як сьогодні гроші вибивати з цього, так скажемо, державного закладу. Це перше.

Друге. Головна функція соціально-культурної сфери сьогодні — обслуговувати багатих, бо для бідних заклади культури недоступні.

Третє. Практично знищено сільський спорт, різко змен­шилася кількість дітей у колективах художньої самодіяльності. Шановні учасники парламентських слухань, я працював у Доне­цькій області і знаю, у нас у закладах культури 300 тис. дітей займалися художньою самодіяльністю. Скільки зараз? Одиниці залишилися!

Четверте. Головне — втрачено кадри. Ті, які готуються в  інститутах культури, готуються не для виховання, а шоуменами і тими, хто практично сьогодні займається прибутками для бага­теньких, а не для виховання наших дітей. Ми сьогодні повинні подумати і про репертуар у кінотеатрах, які залишилися. Кіно — хіба що для виховання “покоління «Пепсі»”, а куди зникла кіно­студія імені Довженка?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте.

 

СИМОНЕНКО П.М. Серед яблунь, посаджених Олександром Довженком, кози пасуться! Куди зникла Одеська кіностудія? Ялтинська кіностудія? Куди подівалися видавництва, які видавали літературу для виховання нашої молоді?

Я ще і ще раз хочу закликати тих, хто працює в сільській місцевості. Вклоняючись вам за вашу наполегливу працю, хочу сказати, що ми, комуністи, знаємо, що там бібліотека дошками забита, фапи вже позакривали, клуби й кінотеатри розвалюються. Все це є результатом тієї ганебної політики, яка проводиться не  для народу, а проти волі нашого народу, для задоволення утробних потреб тих, кого сьогодні називають політичною елітою України.

Мы, коммунисты, не только возмущаемся, но и предлагаем конкретные меры, как навести порядок в стране. А его, уважа­емые представители культуры и интеллигенции, надо наводить, потому что, к сожалению, эта приватизация воспитывает поко­ление тех, кто никогда не будет гордиться прекрасной историей и  традициями украинской культуры, а будет думать совершенно о другом — самом низменном и утробном, которое превращает человека в первобытное создание. Я искренне всем нам желаю успехов в этом очень сложном и полезном для нашего народа деле. Благодарю (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має народний депутат Мовчан, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. Підготуватися Биструшкіну.

 

МОВЧАН П.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні учасники парламентських слухань, члени уряду! Шановний Адаме Івановичу! Підхоплюючи інтонацію Петра Миколайовича, скажу: обурені всі люди, які ще мають таку субстанцію, як сумління. Оскільки це властиво майже кожній людині, мати сумління, то я хотів би говорити про ту надзвичайно важливу проблему, яка стосується перспективи.

Олександр Олександрович сказав, що ми ще сподіваємося, маємо надію, а мені здається, що треба говорити вже про порятунок загальнонаціональний. Бо сьогоднішня тема має стосу­нок, без сумніву, до найважливішого — нашого місця під сонцем. Чи ми, маючи ці тенденції, маємо якусь перспективу, не подо­лавши їх? Ні! Тому що все, що названо було, і статистика… Я  підготував, сумлінно написав доповідь, перерахував всі клуби, бібліотеки. Дійсно, в окремих випадках має підстави стверджувати Юрій Петрович Богуцький, що наполовину скоротилося, в деяких місцях на 70% все скоротилося — і бібліотеки, і клуби, і палаци культури, все розкрадено, а якщо говорити точніше, доруйно­вується. Питання виникає цілком логічне: задля чого це робиться?

Я один раз виступав з цієї трибуни, наводячи ті реко­мендації, які були викладені ще в 1992 році для України: демографічний оптимум — 25 млн громадян, тобто 25 млн зайвих. І сьогодні ми, фактично, відчуваємо, що ця зайвина починається з  найважливішого, людей винародовлюють, тобто прискорюють їхнє сходження з життєвої орбіти. Якщо замість клубів — шал­мани, де п’ють шмурдяки й самогони — це по селах. А я поза­вчора повернувся з села відомого нашого українського поета Бориса Олійника — із Зачепилівки Новосанжарського району. Я 25 років тому там був, яка була інфраструктура, які були центри оздоровчі, все було! Бур’ян, лобода, биті вікна, скло, занапа­щення, люди абсолютно позбавлені навіть віри! Тут треба кричати криком, рятувати цих людей!

Якщо завозять на Черкащину чотирьох-шістьох німців і  дають пільги для них, і ці землі поступово переходять від наших людей, вони обробляють її своєю технікою, своїми гербіцидами, всім підживлюють і збирають врожай. Що робити решті? Нам немає місця на нашій землі! Нас розписали ці 4%, які забрали все: забрали спершу фабрики і заводи, отут приймали Закон “Про підприємництво”, тут розбирали ще недавно все, що лежало “криво”. Бібліотеки, кінотеатри — нікуди піти. Дивися ті канали, які  тобі нав’яжуть насильство, секс і брехню — найважливіші елементи успіху й сили. Це є зразки панування одних сил, одних символів.

Якщо ми будемо сьогодні говорити про те, як відвоювати цей чи оцей сегмент, чи цей клуб повернути, чи за рахунок бюджету, знову ж таки, продавши “Криворіжсталь”… Як сьогодні нам пропонував Михайло Васильович: із цих 4 млрд щось виді­лимо. А в той час допродають все, заберуть землю.

Про які компенсації й механізми можна говорити? Тут зовсім інша схема потрібна: тут треба всім миром ставати й захищати те, що зробили наші пращури! Треба всім миром ставати і казати про ті тенденції, які існують на знищення, на сходження. Чи може дитина, яка сьогодні дивиться телебачення разом з п’яними батьками, розраховувати на якесь майбутнє? Я думаю, що ця тема, яку ми починаємо, є наскрізною темою нашої національної перспективи. Не відвоюємо ми поокремішно ні магазин “Поезія”, ні магазин “Сяйво”. Треба рятувати Україну, і рятуватися всім миром! Якщо ми не змінимо ситуацію в жовтні, то тоді її треба в січні, в лютому, в березні міняти в інший спосіб, тому що я не вірю, що ті люди, які все це роблять, можуть поділитися. У них найважливішого немає — самообмеження. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Олександр Павлович Биструшкін, начальник Головного управління культури, мистецтв і охорони культурної спадщини Київської міської державної адміні­страції. Підготуватися Товстоновському.

 

БИСТРУШКІН О.П., начальник Головного управління культури, мистецтв і охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Хоч вас і мало сьогодні в сесійній залі, але тут зібралися ті депутати з різних фракцій, які, я знаю, справді підтримують гуманітарну сферу.

Шановні мої дорогі колеги! Сьогодні в цій залі зібралися люди, які представляють найменш захищену, найменш забез­печену сферу — гуманітарну. Я зараз слухаю один виступ за іншим — полум’яні, сильні, правильні виступи. Але чому чекати на  слухання про культуру, про приватизацію гуманітарної сфери, чому не говорити так само полум’яно і не ставити це питання на  пленарних засіданнях? Знову-таки, об’єднатися і сказати: шановні, безкультурний народ — не народ, він буде куплений, він  буде розпроданий, він буде розбещений. І з чим ми далі будемо йти?

Я кажу це з повною відповідальністю, тому що в Києві ми справді дбаємо про це. Я хочу сказати Олександру Олексан­дровичу, що, дійсно, самодіяльні колективи були основою з основ, аматорське мистецтво. То я просив би тих, хто сумнівається в  цьому, 29 травня прийти до Палацу культури “Україна” на звіт майстрів мистецтв та аматорських, самодіяльних колективів Києва. Ви б побачили — 6 тис. учасників, ми будували концерт не на зір­ках опери і не на попсі, а на народній творчості, на аматорських колективах. Яка це була велич! Це був вияв сили і самобутності нашого народу! Це лише маленька частинка, а скільки залиши­лося тих, хто хотів вийти на сцену палацу “Україна” і показати, що вони можуть.

Звертаємося до питання нинішніх слухань. Мережа сфери культури в Києві завдяки Київраді і чіткій, ясній і принциповій позиції Київського міського голови Олександра Олександровича Омельченка збережена і розвивається. Ми можемо казати, що у  нас відкриваються нові музичні школи, нові художні школи, у нас працюють дві академії — Дитяча академія мистецтв, Акаде­мія танцю. Це саме ті діти, які не йдуть у підворіття, не йдуть десь там курити або ще займатися тим, чим у дитинстві їм не належно займатися, та і в дорослому віці теж. Мережа культури розвивається.

Хочу привернути вашу увагу до охорони культурної спад­щини. Так, багато є законів, але я хочу звернути увагу, що 8 червня Президент України підписав Закон України “Про охорону культурної спадщини”. Тому я вважаю за потрібне акцентувати увагу ось на чому.

Перше. Перелік пам’яток, які не підлягають приватизації, ще й досі не затверджений Верховною Радою України.

Друге. Не розроблений механізм реприватизації, вилучення з власності об’єктів культурної спадщини у разі, коли власник безгосподарно ставиться до належної йому на праві комунальної або приватної власності пам’ятки, самовільно проводить роботи, пов’язані з перебудовою чи переробленням, які призводять до спотворення пам’ятки. Це обов’язково треба передбачити.

Ще я хочу звернути увагу. Так, Юрій Петрович сказав, що, в  принципі, не так важливо на даний момент, хто є власником — державна це власність, комунальна чи приватна. Але, шановні, коли ми виставляємо на приватизацію кінотеатри… І я підтримую і  Петра Миколайовича, і пана Мовчана, що рано чи пізно наша кінематографія підніметься, таланти твої, Україно, не знищені, у  нас ще не всі повимирали і ще не всі виїхали діячі кіно­мистецтва. Буде працювати кіностудія Довженка! Не зможе підні­матися, будемо створювати муніципальну кіностудію, але ми дамо можливість нашим працювати, щоб телеканали… Коли включаєш російські канали — дивишся російське телебачення, нехай це будуть бойовики або елементарне “мило”, але це їхній продукт, власний. Наші телеканали вмикаєш — американське кіно, яке йде такою лавиною, заповнює всі наші духовні сфери.

Тому я кажу, що в законі треба визначити, я звертаюся до  Фонду державного майна, до народних депутатів: не п’ять років, якщо кінотеатр віддається у власність, треба зазначити — без права перепрофілювання, назавжди, із забезпеченням робо­тою колективу. Це має бути виписано абсолютно чітко, тому що проваландалися 4–5 років, робили ремонт, реконструкцію, реста­врацію, а потім завели туди знову диско-шоу-стріп. Не може цього бути! Є заклад культури, треба категорично поставити питання, що він має залишатися закладом культури.

І ще одне я хочу встигнути сказати. Я прошу вас, шановні народні депутати, підтримати (працівників культури прохання) проект Закону “Про оподаткування неприбуткових організацій”, будь ласка, розгляньте його. Я знаю, що Міністерство культури і мистецтв його опрацьовувало. Не можна накладати оподатку­вання на бібліотеки, на музеї. Дайте їм можливість працювати, заробляти ту копійку і вкладати в розвиток свого закладу.

І ще я вас прошу: шановні народні депутати України, не  забувайте про культуру! Охорона здоров’я, освіта і культура — це три основних кити, на яких стоїть будь-яка держава. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Павловичу (Оплески). Нас радує бажання Київської міської держадміністрації привати­зувати кіностудію Довженка, давайте допоможемо, може, тоді лад буде.

Будь ласка, я запрошую до виступу Миколу Мироновича Товстоновського, міського голову Борислава Львівської області. Підготуватися Кисельову.

 

ТОВСТОНОВСЬКИЙ М.М., Бориславський міський голова (Львівська область). Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, члени уряду, гості, запрошені! Пані та панове! Місто Борислав — невелике місто з 40-тисячним населенням — є типовим малим промисловим українським містом. Приватизаційні процеси, які відбулися в Україні, повною мірою проявилися
і в нашому місті. Я не буду зупинятися на позитивних моментах, які дала нам приватизація, не буду торкатися тих негативних випадків, коли одне з найбільших підприємств міста — ВАТ “Галлак”, що було найбільшим донором міського бюджету, ставши власністю російського інвестора, три роки тому припи­нило свою діяльність, викинувши тисячу людей на вулицю.

Зупинюся лише на проблемі зміни форми власності об’єктів соціально-культурної сфери. Якщо були допущені помилки або навіть грубі порушення при приватизації підприємств, місто ще може якось існувати, але якщо порушується закон при привати­зації єдиного в місті об’єкта соціальної сфери, — це вже катастрофа. Стосується це будівництва лікарняно-поліклінічного комплексу в місті Бориславі, розпочатого ще в часи колишнього Радянського Союзу. На сьогодні лікарняні корпуси розкидані по  всьому місту, їх вік сягає від 50 до 100 років. Утримання цієї мережі потребує значних коштів, що абсолютно неадекватно фінансуванню за формульним розрахунком Мінфіну і відбивається на якості медичного обслуговування. У 1993–95 роках в місті було введено в експлуатацію частину лікарняно-поліклінічного комплек­су — поліклініка, неврологічне відділення лікарні, котельня, гараж та харчоблок. Дві інші складові, без яких лікарняний комплекс не може існувати, — пральня (будівельна готовність 98%) та дез­відділення (95%) — були законсервовані 1996 року. Причина — припинення державного фінансування та використання коштів місцевого бюджету не за призначенням. Дані факти підтверджені актом перевірки КРУ.

У 2000 році регіональне відділення Фонду держмайна України у Львівській області лише на підставі листа, підписаного виконуючим обов’язки начальника відділу капітального будів­ництва міської ради, який не мав на те жодних повноважень, знехтувавши будь-якими нормативними вимогами, грубо пору­шивши законні інтереси територіальної громади міста Борислава та селища міського типу Східниця, включає дезвідділення та пральню в перелік об’єктів незавершеного будівництва, що підлягають приватизації. У 2001 році відбувається приватизація цих об’єктів шляхом продажу на аукціоні, при цьому керівництво міста не було повідомлено про час та місце проведення аукціону. Об’єкти загальною балансовою вартістю 1428 тис. грн продано за  68 тис. грн без збереження цільового призначення. Ще раз наголошую, будівельна готовність пральні — 98%, а дезвідді-
лення — 95%.

Враховуючи велике значення даних об’єктів для нормаль­ного функціонування центральної міської лікарні, а при відсутності їх — існуючу загрозу повного її закриття, сесія міської ради на  своєму пленарному засіданні в 2003 році прийняла рішення про вжиття екстрених заходів щодо повернення дезвідділення і  пральні у комунальну власність міста. Проте минув рік, але жодних суттєвих зрушень не відбулося. Тільки завдяки Спеціаль­ній контрольній комісії Верховної Ради України з питань привати­зації, зокрема її голові пані Валентині Семенюк, прокуратура за даним фактом порушила кримінальну справу, і тільки. Сподіваюся, що після мого виступу з найвищої трибуни України дане питання все-таки буде вирішено позитивно. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. До слова запрошується Василь Олексійович Кисельов, перший заступник Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Підготуватися Рудьковському.

 

КИСЕЛЬОВ В.О., перший заступник Голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Шановні народні депутати! Шановні члени уряду та запрошені! У Верховній Раді Автономної Республіки Крим з підвищеним інтересом поставилися до нинішніх парламентських слухань, оскільки органи влади Респуб­ліки Крим є активними учасниками управління власністю автоно­мії, і нас хвилює ряд проблем, на які я хотів би звернути увагу шановних народних депутатів.

Перша — це наявність законодавчих можливостей прихо­ваної приватизації за допомогою оренди, банкрутства і відчужен­ня майна з податкової застави. Закони України “Про банкрутство” і “Про оренду державного та комунального майна”, на наш погляд, втручаються у сферу власності територіальних громад та регіонів і багато в чому суперечать самому принципу розпо­рядження власністю, яким сьогодні пронизані всі суспільні та економічні відносини. На нашу думку, власник повинен сам визначати основні принципи управління і розпорядження майном, а держава — законодавчо визначитися лише у сферах, де юрисдикція власника обмежується. Проте у вищезгаданих законах виписані не лише права тих, хто претендує на цю власність,
а й обов’язки самого власника, з якими він як господар своєї власності має повне конституційне право не погодитися.

Чого варта, наприклад, норма про безоплатну приватизацію підприємств АПК? Не питаючи колективного власника, хочуть передавати їх іншому безкоштовно. Тут є питання. Такими прога­линами у приватизаційному законодавстві успішно користуються багато керівників, у тому числі й державних підприємств, які сприймають ввірену їм державну власність як особисту або корпоративну.

Такими ж колізіями вирізняється законодавчо визначена процедура банкрутства. Чи не занадто велику свободу законо­давці надали господарським судам щодо призначення осіб, відпо­відальних за стан справ на підприємствах, і повного розпо­рядження їхнім майном, без будь-якого врахування інтересів власників, якими виступають територіальні громади? Вважаю, що таке неповажне ставлення законодавців до базового принципу власності багато в чому і стало причиною тих помилок, які були допущені у процесі роздержавлення власності в державі.

Друга проблема, яку я відніс би до категорії загально­державних, — подальша доля майна, яке не увійшло до статутних фондів господарчих товариств у процесі приватизації, особливо на селі. На нашу думку, її слід негайно вирішувати і спрямовувати на це значні бюджетні кошти. Причому треба виділяти кошти не лише на об’єкти державної власності, а й на майно, яке знахо­диться у спільній власності територіальних громад. Тут про це говорили, я не буду повторювати. Проте в довідках зазначено, що сьогодні в Криму найбільший відсоток підприємств, не переданих у комунальну власність. А ми не можемо передати, тому що на це немає коштів. І було б правильно, якби в Державному бюджеті кошти на це були передбачені.

Не вирішено питання звільнення від сплати ПДВ при пере­дачі у спільну власність територіальних громад районів внутрішньогосподарських меліоративних систем, які податкові органи не відносять до об’єктів соціально-культурного призна­чення. Разом з тим я не можу погодитися з тезою одного з попе­редніх промовців, що з операцій передачі об’єктів соцкультсфери села стягують ПДВ. Якщо ради, зареєстровані як платники подат­ку на додану вартість, прийняли рішення про передачу об’єктів соцкультпобуту на баланс громади, з них ПДВ не береться. У Криму ми цю проблему вирішили.

Третя проблема — це питання прихованої приватизації власності профспілок. Подивіться на кримські профспілкові оздо­ровниці, більшу частину з них уже продали. На нашу думку, законодавці повинні чітко визначити суб’єкт права власності профспілок — це всі члени профспілки чи тільки окремі обрані керівники. І хто дав право профспілкам відчужувати власність без з’ясування усіх джерел її утворення? Переконаний, що значна частина майна профспілок може бути віднесена до державної власності, і цю частину потрібну чітко визначити, поки ще щось збереглося. Сподіваюся, що сьогоднішні слухання допоможуть знайти такі рішення, які знімуть значну частину проблем.

І на завершення. Шановні народні депутати, я певен, ви знаєте, що проблема, яка сьогодні розглядається у вищому законодавчому органі держави, є загальнонаціональною, про це вже говорили. Ця проблема має місце як у місті, так і в сільській місцевості. Але в сільській місцевості, шановні народні депутати, бібліотеки, фапи, клуби і таке інше зникають разом із селами. Для  вас не секрет, що щороку з карти держави Україна зникають десятки сіл, а в селах проживають 43% ваших виборців. Тому я прошу вас, шановні народні депутати, прийняти Державний бюджет України на 2005 рік як бюджет села, тому що Україна тримається на селі. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, так нам і обіцяють, що це буде бюджет села. Василю Олексійовичу, ви слушну думку підказали. Заводи ми приватизували чи, як кажуть, роздали робітникам, землю — селянам, то давайте профспілкову власність інтелігенції віддамо. Немає вже?

Так, будь ласка, Микола Миколайович Рудьковський. Підготуватися Яворівському.

 

РУДЬКОВСЬКИЙ М.М., член Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки (багатомандатний загально­державний виборчий округ, СПУ). Шановні учасники парламент­ських слухань! Сьогодні ми обговорюємо питання помилок урядів, які здійснювали приватизацію в Україні. Чому я вважаю, що це помилки? Бо якби ми проводили приватизацію в Україні з ураху­ванням соціального фактора, то сьогодні це питання не обговорювали б.

Ми обговорюємо питання помилок і знову плануємо нові помилки, бо приватизація того ж комбінату “Криворіжсталь”, про що ми почули інформацію, — це нова помилка. “Криворіжсталь” за   рік (вдумайтесь!) для своїх робітників підготував і здав 1200 квартир. Якщо це державне підприємство буде привати­зоване, з 2005 року трудовий колектив отримає нуль квартир. Сьогодні це показник: державне підприємство працює, забез­печує повністю соціальну сферу, 50% дітей постійно відпочивають і оздоровлюються, забезпечується соціальна і культурна сфера трудівників підприємства. Для чого здійснюється приватизація? З  однією метою: тому що два олігархи (один — донецький, другий — із сім’ї Кучми) хочуть стати власниками високоприбут­кового підприємства. Це єдина причина, бо соціального аспекту немає. Нині підприємство працює ефективно, в інтересах трудо­вого колективу і людей, які проживають у цьому місті, тому треба залишити його в державній власності.

Ми, соціалісти, стояли і стоїмо на тій позиції, що держава повинна бути насамперед ефективним власником державних підприємств, які мають конкурентні переваги, і в конкурентних галузях — у першу чергу металургії та енергетиці. Ті підприємства, які незаконно через банкрутство приватизовані, повинні бути націоналізовані, і тоді вони знову повернуть і будуть підтримувати свою соціальну сферу.

Наведу інший приклад. На Чернігівщині, у Варвинському районі, до минулого року 80% дітей, які йшли до школи, прохо­дили дитячі садки. Чому? Бо на території району розташоване дочірнє підприємство “Укрнафти”, яке виробляє бензин, і “Укр­нафта” як державна структура, враховуючи екологічну шкоду, підтримувала соціальну сферу. Нині “Укрнафта” фактично опини­лася у приватних руках, знову-таки, наближених до сім’ї Прези­дента, і перестає фінансувати соціальну сферу, хоча підписані угоди. Як може район утримати це на своєму бюджеті? Немож­ливо. І тому я підкреслюю, що приватизація в Україні здійсню­ється антисоціально.

Фонд державного майна, подивіться, як робили це німці. Продавали машинобудівне чи будь-яке інше підприємство деше­во, але в першу чергу із забезпеченням збереження робочих місць і рівня заробітної плати. Що ви записуєте? Вартість держав­ного майна і мінімальну вартість підприємства. Ніякі соціальні зобов’язання в жодний тендерний пакет не включаються! Чому? Бо замовляють тендерні умови ті, хто потім перемагає в цих тен­дерах. Корупція! Корупціонер сидить в урядовій ложі, на чолі Адміністрації Президента і поганяє тими, які йому підкоряються.

Проблема в чому? Як би ми зараз не приводили приклади, як би ми не говорили, доти, доки не змінимо систему влади, нічого не буде. Буде новий такий самий, “новий — старий”, або із  старої команди, або той, який назве себе новим, але система залишиться та сама.

Подивіться, як приватизували землю! За підтримки націо­нально свідомих рухів України на минулій сесії разом із кучміста­ми прийняли рішення про приватизацію землі і знищили соціальну інфраструктуру на селі, повністю знищили! Ліквідували колгоспи і ліквідували соціальну сферу. Чому? Бо на колгоспах все трима­лося! Тепер ліквідовуються клуби, закриваються, гуляє вітер, лікві­довуються і дитячі садки, розтягуються по цеглинці. Злочин проти свого народу здійснюють місцеві чиновники під керівництвом Президента. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Володимир Олександрович Яворівський. Підготуватися Тарану.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (виборчий округ №123, Львівська область). Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”. Вельмишановні пані і панове, учасники парламентських слухань! Шановні наші виборці, які слухають нас зараз! Я ці слу­хання назвав би тризною, поминками. Поминками по тому, що Україна вже безслідно втратила, і втратила назавжди. Отож може­мо сьогодні тільки озиратися через плече назад, мучити свою совість, називати, хто винен, і десь у сутінках шукати вихід із цієї ситуації. Спробую саме це зробити і я як громадянин цієї держа­ви, як українець.

Культура в Україні в усі часи, і у XX столітті, була найслаб­шим місцем, фінансувалася із залишкових ресурсів, одначе вона сяк-так все-таки існувала, хоч і не дуже жирно, і треба віддати належне, що по війні були у нас і будинки культури, і дитячі садки, і все-таки комуністи приділяли цьому значну увагу. Це об’єктив­ність, від якої нікуди не дінешся.

Здавалося б, ми відновили свою українську державність, у  державі мала б запрацювати національна ідея, а в національну ідею складовою обов’язково входить духовність, національна культура. Однак сьогодні можемо констатувати, що до влади в  Україні прийшли антикультурні люди фактично на всіх рівнях. Ті,  хто розпатрав державний пиріг, — це люди такого низького морального рівня, такої низької культури, що чекати від них якихось, скажімо, поглядів там у бік нашої духовності просто-напросто не доводиться.

Бо що не візьміть… Здавалося б, такий монстр, як кіностудія Довженка, фактично наполовину вже теж розпатрана, щось там орендується, щось там вже продається. Фактично знищено всі дитячі садки по селах. Коли їдеш Україною (я зараз їжджу по ній дуже багато, побував і на сході, і на заході, і на півдні, і на півночі) і дивишся на це все, то в мене таке враження, що тільки вчора з  цього села чи з районного містечка відступили німці. Тільки вчора, бо все це абсолютно нагадує бойові дії.

А що ж ви хочете, шановні мої? Якби сьогодні опитати наших міністрів: хто з них прочитав книжку за останній рік,
то я переконаний, що вони читали тільки ощадну свою книжку, мабуть. Фактично в Україні знищено сьогодні все: всю культуру, всю духовність.

Одне книговидавництво чого варте! Треба просто ставити на ньому хрест. Скільки виборювала своє право україномовна книжка, щоб вистояти. Вистояла в неймовірно важкі часи, а сього­дні вона впала, маючи такий уряд Януковича, який ми маємо. Ну  та ви ж самі бачите рівень культури. Я вже десь говорив і  просто готовий повторити: складається таке враження, що для того щоб прийти до влади, треба посидіти в тюрмі, тобто виправитися, після цього вже можна цим народом нашим керувати (Оплески).

Через те я продовжую одну-єдину тезу. Я багато міркував: у  чому найбільша українська біда? Біда наша в тому, що ми з  вами не мали лідера нації в ролі Президента, ми не мали патріота. Ви дивіться, що зробили чехи на чолі з Гавелом. Поди­віться, що зробили поляки на чолі з Валенсою, а потім на чолі з  Кваснєвським. Та куди не киньте! Подивіться, ті самі литовці на  чолі з Бразаускасом. А ми кого мали? Один — тільки пересів з  ідеологічного крісла ЦК, а другого обрали такого, що, ну, Господь його знає, був секретарем парткому екстериторіального заводу. Про яку культуру ми можемо говорити сьогодні? Через те, братове, інтелігенція, у нас є один-єдиний порятунок. Я не кличу до революції, я кличу: 31 жовтня, українці, один день віддайте Україні, прийдіть і проголосуйте за Президента-патріота! Отоді ми й вирі­шимо всі наші проблеми. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Олександровичу. А що ж тоді 21 листопада будемо робити?

Будь ласка, до слова запрошується народний депутат Таран. Немає? Тоді, будь ласка, Віталій Іванович Майко. Підготуватися Кармазіну.

 

МАЙКО В.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики і підприємництва (багато­мандатний загальнодержавний виборчий округ, виборчий блок “За Єдину Україну!”). Тут багато молоді присутні. Я хотів би вам сказати, що ота соціальна сфера, яка будувалася в ті роки, це була програма всього українського народу і уряду. І я, побуду­вавши не один піонерський табір як директор заводу, не одну базу відпочинку, знаю, як це робилося: ніколи не давали грошей стільки, як потрібно. А міністр завжди ставив питання так: викру­тись, виконай план і зроби це. За рік ми по дві-три догани одержували, премії позбавлялися, а в кінці року збирав всіх міністр, дякував за хорошу роботу, знімав всі догани і видавав подяки, якщо збудував що-небудь. Отака була політика всієї держави, і таким чином було все побудовано.

Сьогодні, може, пізно вже розбиратися в цих питаннях. Мені  вже це нагадує такий, знаєте, анекдот, коли дві жінки старі зустрілися, одна другу питає:

— Як у тебе чоловік, живий?

— Ні, помер.

— А як, перед смертю кашляв?

— Кашляв.

— Ото йому буде добре на тому світі, і тобі — на цьому.

Мені здається, у нас так само з культурою: ми розмовляємо, а  майже все, що можна, вже знищили, по-серйозному, особливо бази відпочинку, табори і все інше.

Я вам можу сказати таку річ: сьогодні до мене звернулися працівники заводу “Радар”, 3 тис. людей. Забирають базу відпо­чинку, віддають іншому заводу. Питаю: чому? Що, той завод вже продав чи знищив базу? Мовчать. Однак у 4 тис. працівників заводу “Радар” забирають базу відпочинку, значить, щось та ста­лося? А сталося те, що ця база комусь сподобалася на іншому заводі, і тепер цих людей позбавляють можливості оздоровлення.

Можу навести інший приклад, коли 4 тис. сімей, близько сотні заводів мали базу відпочинку вздовж Дніпра, а сьогодні чотири чи п’ять людей збудували собі паркан, бо купили землю, і  тепер доступ до річки — що з Києва їхати, що з баз відпочинку. Ніхто не може дати ради. Скажіть, будь ласка, це державна полі­тика? Ми не можемо казати сьогодні, яке це суспільство — комуністичне, соціалістичне чи інше, але першорядне завдання будь-якого суспільства — турбота про людину, яка живе в цій країні. І це найголовніше.

Інший приклад. Є таке акціонерне товариство “Фанпліт”: будує житло, у минулому році здали близько 60 чи 70 квартир, середня зарплата на підприємстві 1400 грн, прекрасні умови для людини. Купив хтось 10% акцій, тепер з’їдають підприємство, з  судів не вилазить. Ніхто не може розібратися, хто там ці 10% акцій купив, але суди мало не щодня. Я був на зборах трудового колективу, 85% людей одноголосно прийняли рішення про під­тримку програми керівництва. Однак десь там наші вітчизняні хапуни сидять і через якісь англійські й німецькі підставні фірми не дають можливості працювати. Чому? Бо підприємство цікаве, прибуткове і в доброму місці розташоване.

А подивіться, що робиться з науковими інститутами сьогодні. Це страшно! Як казав Тарас Шевченко: “Мені аж страшно, як згадаю оту хатину край села, де мене мати пови­вала…” То я хочу сказати, що мені аж страшно, як згадаю, куди нас доля довела, до такого життя. Чи можна, щоб все добре, що  було зроблено колись, знищувати? Не існує держави, яка не підтримувала б культуру і добробут.

Колись в Італії на одних зборах запитали комуністів, чи зно­сити пам’ятник Муссоліні. Ні, комуністи перші виступили, щоб не  зносили. Чому? Бо якщо б кожного разу зносили все, що було колись в Італії, Італії не існувало б. А ми все добре, не злочинців, а все краще, що було до сьогодні, — все позносимо. Тому це повинно стати програмою уряду, треба підтримувати, і не Фонд держмайна, не міністри винні в цьому, це їх інакше налаштовують. Треба зробити так, і це відповідальність Верховної Ради, нас, тих, хто сидить у цьому залі, щоб політика держави працювала на наш народ, на добробут громадян (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Віталію Івановичу.

Слово має Юрій Анатолійович Кармазін. Підготуватися Надразі.

 

КАРМАЗІН Ю.А., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загально­державний виборчий округ, Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Партія захисників вітчизни, “Солідарність”, виборчий блок Віктора Ющенка “Наша Україна”. Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Шановні небагато урядовців, хто є! Безумовно, питання, які сьогодні слухалися, дуже важливі і, безумовно, треба зробити правильний висновок.

З цієї високої трибуни дозвольте передовсім подякувати мужній жінці Валентині Семенюк. Давайте всі їй подякуємо за те, що вона винесла це питання на порядок денний. Спасибі вам (Оплески). Тому що зацікавленості уряду ви не бачите. Немає уряду. Уряд продовжує дерибанити бюджет. Я висловлююся мовою тих, хто керує урядом, так, може, легше зрозуміють, тому що ми, фракція “Наша Україна”, показали, що в бюджеті недо­враховано 15 млрд грн!

Сьогодні не раз згадували про “Криворіжсталь”. Михайле Васильовичу, не беріть гріх на душу, прошу вас! “Криворіжсталь” коштує рівно в 10 разів більше — 30–35 млрд грн, і ви це добре знаєте. Як знаєте й анекдот, який ходить у народі:

— Чому Катя, внучка Леоніда Даниловича, плаче?

— “Криворіжсталь” хоче!

Переб’ється Катя! Народу треба залишити! (Оплески).

Шановні друзі! Постановою Верховної Ради від 4 березня 2004 року ми зобов’язали уряд здійснити інвентаризацію об’єктів соціально-культурного призначення, що перебували на балансі підприємств, роздержавлених за законодавством колишнього Союзу РСР, і забезпечити контроль за їх цільовим використанням. Це зроблено урядом? Не зроблено. Хто відповість за це? Нікому відповідати. Програму діяльності уряду затвердили, і від тої так званої “більшості”, яка насправді представляє меншість народу, нікого немає.

Далі. Я не хотів би звужувати проблему до конкретних фактів, але доведеться. Знаєте, я весь час представляв місто-герой Одесу. Я писав, зараз піднімаю звернення, багато-багато запитів з цього приводу. І от що зробила Укпрофоздоровниця. Ви  казали, Адаме Івановичу, щось там можна поділити — нічого ділити! За станом на 28 січня 1992 року в Одесі функціонували 37 оздоровчих комплексів цього товариства, на сьогодні фактично залишилося 4. Із 37-ми!

Чому? Схема розвалу проста. І коли, Валентино Петрівно, ви пропонуєте передавати у комунальну власність, бо це панацея, я не погоджуюся. Це не панацея, на одеському досвіді я це продемонструю. Така схема: керівництво Укрпрофоздоровниці, мотивуючи тим, що бракує коштів на утримання тої чи іншої бази відпочинку, виходить з клопотанням на Одеську міськраду взяти їх на свій баланс як  комунальну власність. Міська влада, тим більше не маючи коштів на утримання, бере їх на свій баланс, призначає директора. І помиляєтеся, якщо думаєте, що база після того оживає. Навпаки: браму зачиняють, відпочиваючих не приймають, через рік-півтора, дочекавшись, коли оздоровчий комплекс зава­литься, там з’являється комісія. Звичайно, вона приймає рішення про продаж. А це 40 тис. доларів за одну сотку землі в Одесі! Це розміри тіньової економіки. Все розпродано — 33 оздоровниці!

Тут виступав пан Василь Кисельов з Криму. Він казав, що таке робиться в Криму. Так, робиться. “Артек” після передачі в “ДУСю” — Державне управління справами вже став збитковим і готується до приватизації. В Одесі “Молода гвардія” — другий за  величиною заклад, який належить нібито Організації україн­ських піонерів. Піонерів немає, організація — могутній власник. Те саме робиться!

Шановні друзі! Кіностудія Довженка. Скільки пишу звернень до Генеральної прокуратури, до кого завгодно! Житловий будинок будують на території — ознаки злочину. З 1926 року ніхто не додумався побудувати, тепер будується. Те саме що і в Одесі біля оперного театру побудували, і Президент цього не міг побачити.

А тепер дивіться, до чого доприватизувалися (я до органів приватизації): 519 об’єктів освіти приватизували, а ви сидите мовчите. Де судова влада? Де прокуратура? Перепрофілювали 5 тис. дитячих садочків! Я дякую вам і сподіваюся... Дайте я закінчу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Анатолійовичу. Хіба що за рахунок Черновецького, якщо він віддасть вам свій час. Черновецький, віддаєте? Ні, не віддає. Сідайте, Юрію Анатолійо­вичу. Треба в прокуратуру вам повертатися і наводити порядок (Оплески).

Василь Іванович Надрага. Будь ласка. Підготуватися Черновецькому.

 

НАДРАГА В.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (виборчий округ №104, Луганська область). Уважаемые коллеги! Мы сегодня обсуждаем тему, которая называется все-таки: о проблемах приватизации. И мне кажется, что нужно вопрос ставить шире: о том, какие процессы идут по смене собственности.

Здесь мы можем выделить три процесса.

Первый — передача из государственной собственности в  коммунальную, и тут есть свои проблемы. Я вам скажу, что на сегодняшний момент государственная собственность из Киева как-то слабо управляется. Я представляю Луганскую область и могу сказать со всей ответственностью: если бы цирк в Луганске передали на баланс области, то это здание — одно из лучших цирковых зданий в Украине, намного лучше бы содержалось и функционально более правильно использовалось.

Второй — передача от предприятий в собственность госу­дарства или в коммунальную собственность, это следующий этап. Здесь эта тема уже находила свое отражение, и я вам должен сказать: жизнь показывает, что при соответствующем желании и  настроении местных властей с передачей в коммунальную собственность могут ожить те объекты, которые традиционно считались уже погибшими. Опять сошлюсь на Луганск. Централь­ный стадион “Авангард” очень долго у нас напоминал, так сказать, все что угодно, только не спортивное сооружение. За  последние два года провели капитальный ремонт, и это сооружение работает.

И третий процесс, связанный со сменой собственности, — это когда из государственной или муниципальной собственности объект переходит к иному собственнику. И я думаю, что вот это — самая больная тема. Мы должны внимательно смотреть и изучать, кто и что собирается с ним сделать и каким образом использовать.

При смене формы собственности социально-культурных объектов, прежде всего, необходимо учитывать их необходимость для населения отдельного региона, города, села, поселка и тре­бовать очень жестко от владельцев их сохранение. То есть на сегодняшний момент невозможно предполагать, что смена собственности приводит к тому, что объект теряет свою функцио­нальность, и вместо стадиона появляется закрытая сауна, вместо комнаты школьника начинает работать кооператив и все осталь­ное, что не соответствует главной задаче.

Глубоко убежден, что правительству необходимо создать специальную комиссию, которая изучила бы количественную потребность Украины в объектах социально-культурного назначе­ния и соответственно рассмотрела возможности их приватизации или неприватизации. Потому что на сегодняшний момент, когда мы вообще ставим вопрос, надо нам или не надо, можно нам приватизировать или нельзя, в каком количестве — это не соответствует потребностям. Мы должны разобраться конкретно.

Кроме этого, когда мы говорим о том, что, например, сменяется собственник, и из государственного объект становится коммунальным, а уж тем более, когда с баланса предприятия забирается в местный бюджет, мы должны четко понимать, что финансирование в бюджете — вещь обязательная. Наличие финансирования в бюджете — это главная составляющая, которая необходима для того, чтобы эти объекты существовали. Более того, я глубоко убежден, что такое финансирование должно быть прозрачным и достаточно полноценным для того, чтобы эти объекты функционировали. Если мы этого не добьемся, то от разговоров о том, что мы взяли на баланс, и соответственно бюджет в состоянии или, более того, как сегодня звучит, обязан содержать эти объекты, — толку не будет.

И еще одна позиция: при смене формы собственности объекты социально-культурного назначения не должны утратить свое первоначальное назначение. Как я уже говорил, нельзя закрывать подростковые клубы и соответственно лишать детей возможности заниматься спортом, музыкой, изобразительным искусством и так далее.

Глубоко убежден, что существует необходимость в согласо­вании организаций, которые могут арендовать площади соци­ально-культурных учреждений. И та правительственная комиссия, о которой я здесь говорил, должна заниматься не только, так сказать, статусом этих учреждений, не только тем, как хочет новый собственник использовать этот объект, но и смотреть, не нарушает ли арендатор (не только собственник, но и арендатор, входящий в эти объекты) главный профиль этого предприятия, моральные или какие-то иные критерии, обязательные для этого объекта.

И последнее. Говорят, что культурный человек, придя в  гости, говорит о дне рождении, на который его пригласили, а  не о вчерашней свадьбе. Поэтому на все, что вы здесь наслу­шались от моих коллег, я хочу вам сказать: идет нормальная предвыборная кампания. Будьте спокойны, все нормально, каждый расскажет все, что хочет. Потому что когда вас нет в этом зале, то о “Криворожстали” говорят так: сегодня нельзя, а после выборов будет можно. Поэтому будьте умны и будьте разумны, аплодисментов не надо. Спасибо.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має народний депутат Леонід Михайлович Черновецький. Підготуватися Козловському.

 

ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ Л.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №212, м. Київ). Фракция “Наша Украина”, Христианско-либеральная партия Украины. Уважаемые дарничане! Уважаемые председатель­ствующие! Я думаю, что аплодисменты нужны, кроме госпожи Семенюк, которая действительно действует в интересах народа, еще и Юрию Анатолиевичу Кармазину, который выступил сегодня очень здорово (Оплески). Думаю, что когда он сможет решать эти вопросы, то принципиальность восторжествует.

Я хочу сказать вам о таких важных вещах, о которых не говорили.

Первое. В Библии написано, что мы должны защищать слабых от сильных и создавать им разные хорошие условия, в   том числе и в парламенте, что здесь, конечно, не звучит.
И я думаю, что это большая проблема перед Богом тех законо­дателей и министров, которые этот вопрос не рассматривают.

Я также хочу сказать, что все эти учреждения — и детские сады, и пионерские лагеря — они ведь были в самых лучших местах. Представляете, при фашистском государстве фактически, вроде и не было демократии, но они располагались в таких местах, куда недоступно было попасть даже многим секретарям райкома. Кто об этом подумал в правительстве, хоть в одном правительстве, что это же жемчужины Украины, лучшие места? Мы их раздали.

И вторая проблема. Я хочу, чтобы никто не сомневался в  том, что сегодня девать-то их некуда. Проблема в том, что в  правительстве сегодня нет денег, потому что нет контроля за расходованием средств. Но есть деньги на создание другой инфраструктуры. Сегодня правительство усиленно создает инфраструктуру для себя, самые лучшие санатории и всякие дома отдыха создаются для правительственных чиновников высокого ранга. Куда там секретарям райкома, как они сегодня отдыхают.

Я подал законопроект с тем, чтобы ликвидировать льготы и  привилегии, в том числе и Кабинета Министров. У нас и мини­стерства, и ведомства, кто только этих лагерей не имеет, как ни  придет новый министр, давай строить дом отдыха. Умирают пенсионеры, погибают дети на улицах… И это проблема, и ее не  решить. Популизм, если мы скажем сегодня, что мы взвалим это на Фонд госимущества. Куда он эти лагеря денет? Кто их будет финансировать, когда все кругом разворовывается? Вот в чем проблема. И это главная, к сожалению, проблема.

Я бы хотел еще поговорить… Не знаю, как это решить, не  знаю, парламент поддержит, не поддержит. Я не могу пробить закон, чтобы мы ликвидировали армию холуев. Уже, наверное, миллион человек обслуживают сегодня всякую шпану — от начальников всяких горисполкомов и выше. Как вам это нравится? (Оплески).

Мне нравятся ваши аплодисменты. Караул! Коммунисты блокировали этот законопроект, четыре месяца я не могу про­толкнуть его в Верховной Раде. В 1998 году я подал законо­проект, чтобы продать все эти холуйские учреждения и вернуть вклады населению. Прошлый парламент был намного хуже, чем этот. Слава Богу, в этом парламенте я надеюсь, что все-таки Адам Иванович мне поможет, и в комитете коммуниста Гуренко наконец этот законопроект рассмотрят, он там уже четыре месяца лежит.

И еще одна важная деталь. Конечно, для бедных людей мы должны предусматривать разные льготы, но я хочу поговорить о  другом. У нас полно людей, о которых никто даже не говорит, они забыты. Я думаю, что даже когда у нас был голодомор, столько людей не пропадало. Сотни тысяч обездоленных людей платят за всякие квартирные услуги. Это тема очень важная,
и я обязательно хочу ее озвучить. Кто вообще считает? Я встре­чаюсь каждую неделю с пенсионерами. Масса случаев: у него 20 грн пенсии, а платить за квартиру нужно сумасшедшие деньги. Ну пусть бы уже продали какой-нибудь проклятый холуевский центр да отдали бы этим людям, чтобы они себя бомжами не считали!

И как христианин я должен успеть сказать тем, кто слушает нашу передачу: обязательно позвоните своим пожилым родите­лям, это — максимум, что мы сегодня можем сделать в условиях такого управления экономикой. Спасибо за внимание (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі, Леоніде Михайловичу, але в черго­вий раз вам кажу, що Комітет з питань економічної політики під керівництвом Гуренка не має відношення до вашого законо­проекту з приводу пільг. Так що називайте речі своїми іменами (Шум у залі). Леоніде Михайловичу, вживайте парламентські вислови спочатку. І поділіться — півбанку віддайте на ліквідацію пільг, тоді буде краще.

Так, будь ласка, Козловський є? Немає Козловського.

Микола Георгійович Кульчинський, народний депутат. Потім Мокроусов (Шум у залі).

Леоніде Михайловичу, не показуйте перед залом, що ви маєте вищу освіту, та ще й кандидат юридичних наук і доцент. Будь ласка, поводьте себе чемно і так, як личить доценту.

 

КУЛЬЧИНСЬКИЙ М.Г., член Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Фракція “Наша Україна”, партійна група “Народний рух України”, того Народного Руху, який деякі промовці-соціалісти звинувачують у руйнуванні всієї сільської інфраструктури. Однак ніхто з нас, рухівців, ніколи не був радником Президента і ніколи не мав свердловин на Полтавщині, як деякі соціалісти.

Щодо теми. Після розпаду Радянського Союзу Україна отри­мала у спадщину досить значну кількість об’єктів соціально-культурного призначення, які перебували у власності господа­рюючих об’єктів. В інтересах суспільства необхідно було вико­ристати ці об’єкти для розвитку соціально-культурної сфери серед різноманітних верств населення. Проте існуюча за роки незалежності виконавча влада, за винятком короткого періоду уряду Віктора Ющенка, соціально-культурній політиці не надавала належного значення, а, власне, жодного значення, яке було б підпорядковане інтересам національного відродження. Вона дбала лише про проведення приватизації в інтересах того чи іншого клану. Тож немає нічого дивного в тому, що об’єкти соціально-культурного призначення або зовсім занедбані як такі, що не виявляли інтересу прихватизаторських кіл, — сільські клуби, бібліотеки, кінотеатри, або стали предметом торгу між місцевою владою і тими чи іншими особами, що прагнули й тут пограбувати суспільство.

Особливо гострою в цьому відношенні є ситуація в малих містах і селах України. Згідно з чинним законодавством такі об’єкти у процесі приватизації повинні передаватися до комуналь­ної власності. Через відсутність коштів на їх утримання у місцевих бюджетах багато клубів, кінотеатрів позакривано або продано за   безцінь під заклади торгівлі чи розважального бізнесу. Це призвело до того, що майже перестали працювати об’єднання за інтересами, підліткові клуби, секції та центри. Молоді залиша­ються наркотики та дискотеки. А діяльність таких клубів, центрів, секцій на сьогодні необхідна до болю ще й через те, що мільйони матерів і батьків залишили Вітчизну в пошуках заробітку, і діти, втрачаючи родинну культурно-етичну традицію, позбавлені мате­ринської ласки і любові, батьківського чоловічого слова, сам-на-сам залишаються з руйнівною силою підворіття, деморалізуючого впливу антиукраїнського телебачення і FM-мовлення, зазнають потужних внутрішніх деформацій і стають асоціальним елементом.

Виконавча влада на всіх рівнях демонструє злочинну байдужість до культурних та національних цінностей, що сприяє дезорієнтації людей, які не можуть зрозуміти, на яких ідейно-етичних засадах базується життя українського суспільства. Змен­шення соціально-культурного будівництва порівняно з 1990 роком у 5,7 разу, злочинна халатність до наявних об’єктів соціально-культурного призначення призвели до накопичення багатьох гострих проблем, які вимагають величезних зусиль і коштів для їх поступового вирішення.

Проблема порятунку музеїв України, значна частина яких перебуває в занедбаному стані. Багато з них потребують капіталь­них ремонтів. Для прикладу: коли минулого року журналіст газети “Дзеркало тижня” шукав Музей літератури в місті Житомирі, орга­нізований на хвилі національного відродження 1990 року, то директор музею, назвавши вулицю в телефонній розмові, додав: “Там побачите найбільш обдертий будинок, то в ньому й розташо­ваний музей”. І такими сьогодні є багато закладів соціально-культурного призначення.

Є, звичайно, і рідкісні винятки із загальної ситуації: це наш краєзнавчий музей у Полтаві — перлина української архітектури, творіння Кричевського, кіноконцертний зал “Листопад” у тій же Полтаві. Але це, повторюю, рідкісні винятки з правила, які тільки підтверджують існування самого правила. І це крапля в морі того, що потрібно для збереження і розвитку об’єктів соціально-куль­турного призначення, аби зупинити процес фізичної й духовної деградації не тільки громадян Полтавщини, а й усієї України. А демографічний показник нашої області — мінус 17.

Не можу оминути і питання функціонування четвертого корпусу санаторію для дітей із захворюваннями опорно-рухового апарату в Полтаві. Закриття цього корпусу є злочином супроти дітей і їхніх батьків. І відписки з обласної державної адміністрації, з Міністерства охорони здоров’я на мій депутатський запит аж ніяк не можуть мене задовольнити, тим більше що кількість дітей з такими захворюваннями постійно зростає.

Не можна змиритися і з становищем мешканців гуртожитків, які на сьогодні є громадянами другого сорту. Надходять сотні листів від цих громадян. Нещодавно звернулася мати трьох дітей, які захворіли після зимування в неопалюваному гуртожитку. Чи  думає про цих людей уряд? Чи його пече день і ніч майбутнє цих дітей? І чи знає уряд, яку зарплату отримують завідуючі сільських клубів, всуціль зачинених? Аж 25 гривень! А як відбира­ються сп’янілим від безкарності та награбованого багатства хамлом будь-які приміщення, які потрапляють в коло його бізне­сових інтересів, навіть якщо це дитяча бібліотека. Як це відбува­ється з найкращою в Полтаві дитячою бібліотекою імені Панаса Мирного. Це питання значуще для життя всього українського народу, і якщо ми цього не зрозуміємо, Україна не матиме перспектив для свого розвитку. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Георгійовичу. Починайте завжди з кінця, щоб вас почули, а потім якщо залишиться час — договорите.

Так, Анатолія Мокроусова не бачу. Кафарський є? Немає. Сокирко? Теж.

Шурма від фракції Соціал-демократичної партії (об’єднаної), замість Заплатинського. Будь ласка. Підготуватися Станецькому.

 

ШУРМА І.М.‚ член Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СДПУ(о)). Фракція Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Я все-таки дозволю собі повернутися до основної теми нинішніх парламентських слухань, а як залишиться кілька секунд, висловлю свої міркування стосовно подій, які відбуваються тут. Отже, про збереження та цільове використання об’єктів соціально-культурного призначення у процесі зміни форми власності суб’єктів господарювання, що їх утримують.

Проблеми об’єктів соціально-культурного призначення, які виникають у процесі приватизації, дісталися нам у спадщину від радянської системи господарювання, адже наявність розвинутої соціальної сфери була характерною рисою радянського типу про­мислового підприємства, який уособлював патерналістське став­лення держави до трудящих. Виробничий колектив був такою собі сім’єю, а сім’я, звісно, зобов’язана дбати про своїх членів. Під­приємства будували житлові будинки, санаторії, будинки відпо­чинку, піонерські табори, поліклініки, лікарні. Ці об’єкти створю­валися свого часу як альтернатива недостатньо розвинутій системі загальнодоступних установ соціальної сфери. Особливо розвинулася соціальна сфера на великих підприємствах, які прагнули надати додаткові соціальні послуги своїм працівникам. Порівняно із соціальною сферою загального користування доступ до відомчих соціальних послуг був значно легший, а їхня якість відрізнялася у кращий бік. Ще й зараз неможливо однозначно оцінити вплив соціальної сфери радянських підприємств на ефективність їх економічної діяльності.

За часів Радянського Союзу періодично проводилися кампанії з муніципалізації відомчих об’єктів соціальної інфра­структури, однак вони не мали помітних наслідків, оскільки, як і  тепер, не були підкріплені відповідним перерозподілом фінан­сових коштів. Разом з тим видатки підприємства на соціальну сферу не можна розглядати лише як прямі збитки, вони забез­печували трудящим нормальні умови життя, підтримували їхнє здоров’я і тим самим сприяли вищим виробничим показникам.

Перехід до ринкових умов господарювання та сучасний режим оподаткування негативно вплинули на можливості під­приємств утримувати об’єкти соціальної інфраструктури. Гіпертрофована соціальна сфера є однією з об’єктивних еконо­мічних причин банкрутства багатьох великих підприємств. Праців­ники деякої частини об’єктів соціально-культурного призначення стали прагнути одержати господарську самостійність і статус юридичної особи, причому в багатьох випадках — з метою зміни спеціалізації цих установ на інші види діяльності з більш високою нормою прибутку.

У будинках і спорудах дитячих, дошкільних, оздоровчих установ, які раніше належали до соціальної сфери підприємств, почали розміщуватися комерційні структури, що не мають до неї жодного відношення. За таких умов вжиті урядом заходи щодо збереження соціальної сфери у процесі приватизації підприємств не можна не визначити слушними. І на Дні уряду, який було проведено 10 лютого, голова Фонду держмайна не раз наголо­шував, що головна мета — зберегти об’єкти соціально-культурного призначення.

Однак спробуємо поглянути на ситуацію неупереджено і  всебічно. Згідно з минулорічною постановою Кабінету Міністрів №1253 об’єкти соціально-культурного призначення безоплатно передаються у комунальну власність. Місцева ж влада часто не має коштів на їх утримання, а тим більше на ремонт чи рекон­струкцію. З іншого боку, якщо їх продати, можна не лише позбу­тися зайвого клопоту, а ще й поповнити бюджет. Припустімо, що такі заклади, як дитячий садок, спортивний клуб чи лазня збере­жуть свій профіль. А чи пред’явить населення платоспроможний попит на послуги цих вже приватних закладів? Питання, як кажуть, риторичне. У кращому разі такі заклади дійсно зберігають профіль, але за цінами стають недоступними для більшості громадян.

При цьому якось зовсім випущено з уваги, так би мовити, третій шлях — збереження частини об’єктів соціально-культурної сфери на приватизованих підприємствах. На тому ж Дні уряду наводилися приклади народної приватизації, яка дала позитивний економічний, а головне — соціальний ефект. Не треба відмов­лятися від таких добрих традицій, які були закладені в минулу добу. Тим більше що соціальна сфера підприємств — це зовсім не радянський винахід. Нагадаю цікавий факт: першу фабрику-кухню в Україну привезли американці в 1920-х роках на будівництво “Дніпрогесу”.

Соціал-демократична партія України вважає, що існує потреба у проведенні обстеження великих приватизованих підприємств на предмет того, як вони розпорядилися своєю соціальною сферою, які витрати несуть у разі її збереження, як це відбивається на показниках господарської діяльності. Тільки на підставі аналізу отриманих даних можна буде зробити найбільш обґрунтовані висновки та виробити подальшу політику у сфері приватизації об’єктів соціально-культурного призначення.

І стосовно того, що відбувається сьогодні в залі. Ви знаєте, мені прикро, що пленарних засідань для депутатів мало. Я підтри­мую точку зору, що сьогодні стартонули президентські вибори, і  кожен хоче набрати балів. Знаєте, не можу апелювати ні до Яворівського, ні до Мовчана, як вони з приємністю згадують Радянський Союз, кількість фапів, будинків культури, і все розі­крали, все розвалили. А я хотів би їх запитати: панове, а чого ви валили той Радянський Союз, якщо українське суспільство було не готове будувати самостійну потужну Україну? Сьогодні ми розвалили одне і абсолютно не будуємо друге. Я просив би 30 секунд…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, ваш час вичерпано. Завер­шуйте, вже 5.13, о 5.06 завершився час виступу. Станецький є? Тоді я запрошую доповідачів до заключного слова, по 3 хвилини.

Михайле Васильовичу Чечетов, якщо у вас є щось для заключення, будь ласка, 3 хвилини. Підготуватися Семенюк.

ЧЕЧЕТОВ М.В. Спасибо. Уважаемый Адам Иванович! Уважаемые присутствующие! Действительно, проблема, которую мы сегодня затронули, очень болезненна. Но поскольку в фарва­тере реализации решений по этой проблеме находится Фонд государственного имущества, и чтобы мы более устойчиво стояли на ногах, более уверенно могли проводить политику в фарватере общегосударственных интересов, я просил бы и присутствующих здесь народных депутатов, и гостей из регионов, чтобы они попросили своих народных депутатов в этом зале поддержать и  принять и Государственную программу приватизации, и Закон “О Фонде государственного имущества”, и Закон “Об акционер­ных обществах”. И вот только базируясь на такой законо­дательной базе, мы сможем действительно решить те проблемы, которые ставит жизнь, в интересах людей, в интересах государства. Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Будь ласка, Валентино Петрівно.

 

СЕМЕНЮК В.П. Шановні друзі! Насамперед дозвольте подя­кувати за те, що обговорення було змістовне, і ніяка тут не боротьба, ніяка не виборча кампанія. Питання, яке винесене на  розгляд, — це біль народних депутатів — членів Спеціальної контрольної комісії з питань приватизації. І приємно, що це обго­ворення сьогодні почули всі жителі України. Те, що сьогодні так небагато представників Кабінету Міністрів присутні, свідчить про байдужість уряду до цього питання.

Мені прикро, що сьогодні на звернення Спеціальної контрольної комісії до Міністерства у справах сім’ї, дітей та молоді ми отримали відписку: у нас проблем немає, і брати участь у вирішенні питання ми не маємо можливості й необхід­ності, у нас державного майна немає. Виникає питання: у нас що, немає туберкульозу? У нас що, немає СНІДу чи алкоголізму? У нас що, немає бездомних дітей? Чи ми вже вирішили всі питан­ня тих дітей, які сьогодні живуть по підворіттях? Напевно, сама відповідь пані Довженко говорить про її підхід як державного представника до загальної проблеми виховання і сім’ї, і молоді в Україні.

Я думаю, що на вирішення тих наболілих питань, про які говорилося тут, мали б піднятися всі. І мені прикро, що коли ми вирішуємо питання збереження соціальної сфери і використання майна незалежно від форми власності, збереження того надбан­ня, яке давало б людям культуру, духовність, забезпечувало б право на освіту, на охорону здоров’я, сьогодні говорили про ті питання, які більш цікавлять, — про продаж “Криворіжсталі”. Продаж за безцінь! Сьогодні тимчасово попрацюємо, продамо, а  далі хай кінь траву не їсть. А що буде з тими дитячими садочками у Кривому Розі? Що буде завтра з тими працівниками “Криворіжсталі”, які через 6 місяців можуть бути без роботи? Що буде з тими людьми, яким не гарантована заробітна плата?

Михайле Васильовичу, який би ви тиск сьогодні не чинили на суддів, які розглядають подання моє як народного депутата України, все одно питання збереження “Криворіжсталі” буде вирішено або цим залом, або рішенням суду. Ми не дамо можливості викинути людей на вулицю ні з “Криворіжсталі”, ні з лікарень та дитячих садочків. Це наше зобов’язання.

І я думаю, що ті рекомендації парламентських слухань, які ми напрацювали, ті проекти законів народні депутати України підтримають. Гадаю, що й виконавча влада після цих парла­ментських слухань повинна зрозуміти: або буде Україна, або ми просто будемо колонією — бездуховні, неосвічені і будемо жити в темноті. Я цього не хочу і думаю, що й народні депутати України це розуміють. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валентино Петрівно.

Шановні колеги! Шановні учасники парламентських слухань! Усі, хто мав бажання взяти участь в обговоренні двох доповідей і трьох співдоповідей, такою можливістю скористалися. Ми навіть достроково виконали свою програму.

Підбиваючи підсумки нашої розмови, я хотів би ще раз наголосити, що, дійсно, в ході парламентських слухань ми висло­вили цілу низку практичних рекомендацій, і одна з них найболю­чіша, найважливіша. Тут говорили, особливо представники органів місцевого самоврядування, про те, що в переважній більшості ця сфера перейшла до комунальної власності, це так звані делего­вані права. Ми делегували права органам місцевого самовряду­вання з управління цією сферою, але не дали на це жодної копійки. Права дали, а можливостей реалізувати ці права не дали.

І тому завдання Верховної Ради при формуванні Державного бюджету на наступний рік знову-таки полягатиме в тому, аби знайти можливості до делегованих прав додати необхідні субвен­ції на те, аби ці делеговані права були матеріально підкріплені, щоб ми мали хоча б мінімальну кількість коштів для підтримки об’єктів, які ледве-ледве животіють, вибачте за слово, які ще повністю не розбазарені, а знаходяться в руках комунальної власності. Бо я думаю, кожному з учасників парламентських слу­хань зрозуміло: рано чи пізно, а краще раніше, нам треба буде повертатися до відродження цієї сфери, бо це майбутнє нашої держави, майбутнє наших дітей, бо це — основа основ виховання нашого молодого покоління, виховання нашого українського народу, і ми повинні її зберегти, ми повинні її відновити.

Я абсолютно солідарний з тими, хто говорив про те, що є ціла низка законодавчих актів, які, на жаль, стають на перешкоді нормальному функціонуванню таких закладів. Давайте ми, приймаючи рекомендації парламентських слухань, виносячи це в  сесійну залу, приймемо конкретні рішення з приводу того, аби  дійсно внести окремі поправки до законів — і до Закону “Про податок на додану вартість”, і до інших законодавчих актів — з тим, щоб дійсно знизити податковий тиск на цю сферу, щоб надати підтримку, в першу чергу матеріальну, для її функціонування.

Всі решта побажань, які тут висловлювали представники тих чи інших галузей, а я вважаю, що цінні рекомендації були і в допо­відях, і у співдоповідях, будуть враховані. І Юрій Петрович від імені Міністерства культури і мистецтв багато проблем порушив, і  представники Міністерства охорони здоров’я та Державного комітету з питань фізичної культури і спорту. Валентино Петрівно, треба ще раз уважно подивилися проект рекомендацій, які буде­мо вносити в сесійну залу, врахувати ці питання, надати їм, так би мовити, законодавчого звучання, оформити як постанову Верхов­ної Ради і контролювали їх виконання.

Я вам щиро дякую за участь у парламентських слуханнях, дякую за терпіння, за порядок, який панував у залі в ході нашої розмови. На все добре. До побачення.