ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

Становище жінок в Україні: реалії та перспективи

 

Сесійний зал Верховної Ради України

9 червня 2004 року, 14 година

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго дня, шановні учасники, а точніше учасниці, парламентських слухань! Я зайшов до цієї зали і був осліплений сузір’ям краси, яка зібралася тут. Повірте, що ця зала давним-давно не бачила такої кількості красивих, милих, радісних і усміхнених облич. Сподіваюся, що ваша присутність вимете весь злий дух, який тут інколи витає, і парламент після цих парла­ментських слухань буде працювати злагоджено, як годинник, не даючи ніяких збоїв.

Дивлячись на сесійну залу, я ще раз переконуюся у спра­ведливості спостережень під час відвідувань іноземних держав. Ще раз і ще раз доходжу висновку, в якому я переконаний, і,  думаю, мене підтримують усі чоловіки нашої держави, що кращих, миліших, чарівніших жінок, ніж наші жінки України, немає ніде у світі. Ми можемо хоча б цим гордитися (Оплески).

Ми сьогодні маємо щасливу можливість повернутися в  березень, у весну. І не тому, що будемо говорити про 8 Березня, бо найчастіше саме в цей день ми говоримо багато про вас. Ні, з іншої причини. Саме 25 березня цього року Верховна Рада прийняла, я вважаю, мудре, стратегічно правильне рішення — провести сьогодні парламентські слухання, присвячені проблемі жіноцтва. І я думаю, що на нашому сьогоднішньому зібранні ми назвемо ці проблеми, а найголовніше, і я закликаю до  цього тих, хто братиме участь в обговоренні, — зосередимо увагу не так на проблемах, як на тому, що треба зробити, аби цих проблем у нашому житті, насамперед у вашому, було якомога менше.

Дивлячись на список промовців, запропонований комітетом, і знаючи, що я буду намагатися більше надати можливість виступити вам, а не народним депутатам, ми хочемо більше вас почути, дозвольте дати вам одну рекомендацію: починайте з  кінця, з того, що вам найбільше болить, одразу кажіть про те, що ви завжди залишаєте на завершення своїх промов, тому що в  нас досить строгий регламент, за 5 хвилин мікрофон автома­тично вимикається, і ви можете не встигнути сказати найголов­ніше. Тому почніть з найголовнішого, а як час залишиться, гово­ріть, що хочете, можете навіть співати на цій трибуні, не забороняється.

Я із зацікавленістю прочитав список запрошених і, мабуть, і  для вас, і для наших слухачів оголошу, скільки у нас є різних жіночих організацій, які тут репрезентовані. Гадаю, буде цікаво почути, як вас є чимало. Сьогодні в парламентських слуханнях беруть участь представниці таких жіночих громадських організа­цій: “Союз жінок України”, “Союз українок”, Національна рада жінок України, Всеукраїнське жіноче народно-демократичне об’єд­нання “Дія”, Всеукраїнська громадська організація “Жінки за реформи” (невідомо, які реформи), Всеукраїнська спілка “Грома­дянський парламент жінок України” (Оплески), Всеукраїнська спілка “Берегиня України”, Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги, Всеукраїнський союз жінок-трудівниць “За майбутнє дітей України”, Всеукраїнська громадська організація “Ліга жінок-виборців «50/50»”, Всеукраїнська громадська організація “Жіночий консорціум України”, Київська міська жіноча організація “Жінки в  науці”. Як бачите, вас досить і досить рясно. Думаю, що, можливо, було б найефективнішим підсумком нашої роботи, якби ми закінчили ці парламентські слухання створенням однієї жіночої організації, яка опікувалася б вашими проблемами, а не було їх кілька десятків. Однак це, звичайно, нездійсненно у нашому багатоплюралістичному суспільстві.

У цьому залі ми не могли зібрати всіх тих, хто бажав взяти участь у наших парламентських слуханнях, так само, як ми не можемо, на превеликий жаль, дати можливість кожній з вас висловитися. Тому тих, хто не матиме можливості виступити, я  дуже прошу передати свої виступи працівникам секретаріату комітету, вони в кінці сесійної зали, аби потім ми могли їх використати у виданні матеріалів цих парламентських слухань.

Комітет пропонує, аби ми працювали 4 години з перервою на 30 хвилин і побудували роботу таким чином. Проте, я думаю, ми вчинимо краще: перерви не будемо оголошувати, а попра­цюємо 3,5 години. Я знаю, що жінки — народ терплячий, ви можете витримати й більше, тому, мабуть, проблем тут немає.

Пропонується такий регламент нашої роботи: доповідь міністра (20 хвилин), співдоповіді від двох комітетів (по 10 хвилин) і виступи в обговоренні (по 5 хвилин). Ще раз наголошую, що у нас працює система автоматичного вимкнення мікрофону, майте це на увазі.

Таким чином, приступаємо до реалізації нашого плану. Я  запрошую до слова міністра України у справах сім’ї, дітей та молоді Валентину Іванівну Довженко. Будь ласка, 20 хвилин.

 

ДОВЖЕНКО В.І., міністр України у справах сім’ї, дітей та  молоді. Шановний пане головуючий! Шановні учасники та учасниці парламентських слухань! Загальновідомо, що становище жінки є яскравим віддзеркаленням становища суспільства в ціло­му. Від того, як почувається жінка в суспільстві, в сім’ї, який вона має статус, наскільки вона незалежна економічно та захищена соціально, залежить і сьогодення, і майбутнє нашої країни. Нинішні парламентські слухання дають нам можливість проаналі­зувати реалії сьогодення, визначити стратегічні підходи та пріори­тетні напрями подальших дій щодо зміни на краще становища і підвищення статусу української жінки. І це є свідченням не лише уваги держави до проблем жінок, а й визначенням зобов’язань перед більшою половиною нашого суспільства.

Україна — молода держава, новітня історія якої налічує лише одне десятиліття. Наша держава всі ці роки намагалася швидко й  послідовно засвоювати світовий досвід розбудови демокра­тичних структур та інститутів, здійснювала рішуче просування шляхом становлення громадянського суспільства. Україна приєд­налася до основних міжнародних документів — Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Пекінської декла­рації та Платформи дій, Декларації тисячоліття, резолюцій євро­пейських конференцій з питань рівності між жінками і чоловіками — і намагається активно вживати заходів щодо виконання взятих на себе зобов’язань.

В останні роки відбулися помітні зміни в законодавчій сфері, творенні державних механізмів, прийнятті цілого ряду важливих рішень, спрямованих на зміну ситуації стосовно становища жінок. Так, на виконання Пекінської платформи дій до тексту Конституції України було включено статтю 24, що утвердила рівні конститу­ційні права і свободи жінок та чоловіків і стала точкою відліку в подальшому формуванні державної політики щодо жінок.

Базовими документами формування політики з питань жінок в Україні стали: Декларація про загальні засади державної полі­тики України стосовно сім’ї та жінок, Концепція державної сімей­ної політики, Указ Президента України “Про підвищення соціаль­ного статусу жінок в Україні” та прийнятий на його виконання Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності в суспільстві.

Відповідно до Резолюції Пекінської конференції для реалі­зації державної політики стосовно жінок було створено відповід­ний центральний орган виконавчої влади — Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді, яке стало основною складовою національного механізму впровадження державної політики щодо підвищення ролі жінок у національно-культурному, соціально-економічному, духовному розвитку суспільства. При міністерстві створено та функціонує Координаційна рада з питань сім’ї та гендерної політики, відповідні ради створені і діють у всіх регіонах України.

У 2002 році на засіданні 27-ї сесії Комітету Організації Об’єднаних Націй з ліквідації дискримінації щодо жінок наша держава вперше з часу своєї незалежності представила доповідь про виконання Україною Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Ми з багатьох питань отримали пози­тивну оцінку, але й, чесно треба сказати, з дуже багатьох питань Україні було зроблено великі зауваження, і про це ми сьогодні будемо говорити на парламентських слуханнях.

У післязвітний період Україна активно працювала над формуванням та вдосконаленням законодавчої бази та впро­ваджувала механізми, які забезпечують їх практичну реалізації. Цьому сприяла значна суспільна активізація самих жінок, які все впевненіше проявляють себе в політичній, соціальній, культурній сферах. І те, що у нас на даний час більш як 40% жінок — серед депутатів районних, сільських, селищних рад, більше 60% працю­ючих жінок мають вищу освіту, знизився рівень материнської смертності, поступово збільшується рівень народжуваності, значно зросла кількість громадських жіночих організацій, — все це є свідченням не тільки реалізації нашою державою політики стосовно підвищення ролі жінок, а й розуміння самими жінками значної нашої з вами ролі у розбудові молодої Української держави.

Українські жінки мають надзвичайно великий потенціал знань, надзвичайно високий рівень культури і духовності, вони є надзвичайними патріотами. Україна знана в усьому світі величез­ними досягненнями нашої дуже молодої жінки Яни Клочкової, багаторазової чемпіонки світу. Україна тепер знана завдяки най­кращій європейській співачці — нашій Руслані. Україна минулого року в далекому місті Перт (Австралія) виборола право приймати жінок із більш як 90 країн світу на 31-й Генеральній асамблеї Між­народної федерації жінок, яка відбудеться на початку 2006 року. І  це право Україні виборола делегація жінок, до складу якої, до речі, входили учасники нинішніх парламентських слухань Катерина Самойлик, Лілія Григорович, Ірина Голубєва.

І все ж сьогодні ми з прикрістю констатуємо, що українські жінки, незважаючи на те, що в нас недискримінаційне законо­давство, на практиці у багатьох сферах відчувають дискриміна­ційне ставлення і зазнають дискримінації порівняно з чоловіками.

В апараті центральних органів державного управління на керівних посадах нижчої категорії жінки становлять понад 80%, і водночас на посадах найвищої категорії їх лише близько 3%. Найвиразніше це прослідковується в галузі освіти і науки, де серед працюючих традиційно переважають жінки, але саме тут найбільший розрив у середній заробітній платі на користь чоловіків. У керівному складі і в органах управління освітою та наукою, і в освітянських закладах переважна більшість — чоло­віки. Один лише приклад наведу: серед 116 ректорів, керівників вузів III–IV рівнів акредитації жінки становлять лише 3%.

Сучасні жінки поставлені перед вибором: діти або робота. Дуже часто ми з вами віддаємо перевагу професійній кар’єрі, що, у свою чергу, суттєво впливає на погіршення демографічної ситуації. Тому одним із першочергових завдань держави, і це передбачено Програмою діяльності Кабінету Міністрів “Послідов­ність. Ефективність. Відповідальність”, є створення сприятливих умов для поєднання материнства і професійного зростання, насамперед через розширення мережі дошкільних навчальних закладів, збільшення послуг по догляду за малолітніми дітьми, впровадження інституту домашніх вихователів із частковою компенсацією сім’ї їх утримання, з розвитком інших соціальних послуг в інтересах підтримки матері.

Майже у 2,5 разу з цього року збільшився розмір допомоги матері при народженні дитині, збільшено допомогу по догляду за  дитиною до трьох років для незастрахованих мам, близько 2 млн малозабезпечених сімей отримують на сьогодні державну допомогу. У наступному році урядом передбачено збільшити соціальну норму виплат сім’ям з дітьми і по догляду за дитиною до 50% мінімальної заробітної плати і поступово довести рівень виплат по догляду за дитиною до прожиткового мінімуму.

Кабінет Міністрів запланував у цьому році втричі збільшити кількість кредитів на житлове будівництво для молодих сімей,
а в наступному році асигнування з державного бюджету довести до 500 млн грн, це в 5 разів більше, ніж цього року.

Державою передбачені додаткові гарантії щодо праце­влаштування тих, хто не може конкурувати на ринку праці. Це  жінки, які мають дітей віком до 6 років, одинокі матері, жінки, які виховують дітей-інвалідів.

Проводиться комплекс заходів щодо розвитку та стартової підтримки підприємницької діяльності жінок, зокрема через надан­ня одноразової допомоги по безробіттю для організації підпри­ємницької діяльності. Лише протягом 2003 року цю допомогу отримали більше 23 тис. жінок. Позитивним є й те, що чисельність безробітних жінок протягом минулого року зменшилася більш як на 12%, і спостерігається тенденція до подальшого її зменшення.

Однак слід чесно і відверто констатувати, що права жінок у  сфері економіки, на жаль, порушуються досить часто. Жінки змушені працювати на шкідливих виробництвах, в антисанітарних умовах, незважаючи на те, що ми ратифікували відповідну конвен­цію ООН, і наше законодавство забороняє використовувати на таких виробництвах працю жінок. Оплата праці жінок залишається на 28% нижчою від оплати праці чоловіків. При укладанні контрактів, особливо в приватних фірмах, новітні роботодавці беруть з жінок зобов’язання не йти в декретну відпустку.

Потребує також вивчення і ретельного гендерного аналізу нове пенсійне законодавство, оскільки жінок турбує їх соціальна захищеність після виходу на пенсію. Накопичувальна система, якщо взяти до уваги час перебування жінки у відпустці по догляду за дитиною та п’ятирічний розрив у досягненні пенсійного віку, може призвести до того, що жінки отримуватимуть пенсію на 40% меншу, ніж чоловіки. Тобто в пенсійному віці жінки становитимуть найбіднішу частину населення України. Настав час визнати мате­ринство суспільнокорисною працею, внести відповідні зміни до законодавства, в тому числі й до пенсійного.

Велике сподівання щодо вирішення проблем на ринку праці жінки покладали на Трудовий кодекс, проект якого вже прийнято в  першому читанні, та, на жаль, ряд його положень містить дискримінаційні норми, насамперед щодо вагітних жінок. Отже, всі ці дискримінаційні норми повинні стати предметом уваги парламентаріїв при розгляді проекту кодексу в другому читанні.

Останнім часом об’єктивною реальністю стала трудова міграція, яка породжує таке глобальне ганебне явище, як торгівля людьми. Значна кількість і жінок, і чоловіків від’їжджають за кордон у пошуках роботи легальними та нелегальними шляхами. Це переважно жінки репродуктивного віку, які часто потрапляють за кордоном у сексуальне або економічне рабство і, що найгірше, відкладають народження дітей або взагалі втрачають можливість народити дитину.

Прагнучи вирішити цю проблему, Україна приєдналася до ряду міжнародних договорів та конвенцій із запобігання торгівлі людьми. Однією з перших в Європі Україна внесла зміни до  Кримінального кодексу шляхом введення спеціальної статті, що  передбачає кримінальну відповідальність за цей злочин. Урядом прийнята Комплексна програма протидії торгівлі людьми, яка реалізується у тісній співпраці з центральними, місцевими органами виконавчої влади та багатьма громадськими організа­ціями, передовсім жіночими. Україна уклала 10 міжнародних дого­ворів про взаємне працевлаштування та соціальний захист громадян за кордоном.

Зважаючи на те, що значна кількість українських громадян працюють у європейських країнах, нагальною потребою є приєд­нання України до Європейської конвенції про правовий статус трудящих мігрантів, яка була підписана у Страсбурзі в березні цього року. Її ратифікація сприятиме посиленню правового та соціального захисту громадян України, які працюють у країнах Ради Європи відповідно до законодавства приймаючої сторони.

Однією з найбільш поширених у світі форм порушення прав людини та злочином проти особи є насильство. Викликає занепо­коєння поширення проявів насильства і жорстокості в сім’ї, що не лише руйнує гармонію і порозуміння в родині, а й спричиняється до сімейного неблагополуччя, ослаблює виховну функцію сім’ї, стає передумовою збільшення проявів злочинності у суспільстві.

На початок поточного року на профілактичному обліку в  органах внутрішніх справ перебувало понад 83 тис. осіб, які вчинили насильство в сім’ї. І повірте мені, перший заступник міністра внутрішніх справ підтвердить, що практично всі 100% — це чоловіки. Як свідчать результати дослідження “Соціально-економічні причини насильства в сім’ї в Україні: аналіз проблем та  шляхи запобігання”, проведеного нашим Інститутом проблем сім’ї та молоді, від насильства в сім’ї потерпають, безперечно, жінки і діти. А дві третини жінок при опитуванні відповіли, що вони у своєму житті потерпали від насилля в тій чи іншій формі.

Тому важливим кроком держави щодо запобігання насиль­ству та захисту прав жінок стало прийняття Закону України “Про попередження насильства в сім’ї”. Для забезпечення практичної реалізації закону розроблено ряд відповідних нормативно-правових актів, вдосконалюється механізм взаємодії органів і установ, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї, розроблена та реалізується програма соціаль­ного супроводу неблагополучних сімей. Нами створено понад 30 притулків та інших спеціалізованих закладів, що надають допо­могу потерпілим від різних форм насильства.

Проте настав час змінити також ставлення до зазначеної проблеми. Відповідальність мають нести ті, хто скоює насильство. Їх необхідно примусово ізольовувати від потенційних жертв, як і  внести необхідні зміни до законодавства щодо кримінальної відповідальності за споживання сексуальних послуг. Вагомим кро­ком у посиленні дієвості системи судового захисту потерпілих від насильства, у першу чергу жінок, має стати створення системи сімейних судів. Над цим зараз працюють уряд, Міністерство юстиції та Верховний Суд України.

Надзвичайно важливим чинником становища жінок є показ­ник їхнього здоров’я, що, без перебільшення, визначає стан здоров’я майбутніх поколінь. В останні роки в Україні спосте­рігається тенденція до зниження показника материнської та дитя­чої смертності, на третину зменшилася кількість абортів. Водно­час нас надзвичайно турбує стан здоров’я дівчаток, зростання захворювань статевих органів, а це означає послаблення їхнього репродуктивної функції, що, безперечно, негативно позначиться на демографічній ситуації в Україні. Тому Міністерство охорони здоров’я за дорученням уряду активно працює над програмами забезпечення репродуктивного здоров’я населення, передовсім жінок і дівчат.

Серйозною проблемою в державі залишаються неповні сім’ї. Згідно зі статистичними даними, майже половина новостворених сімей розпадаються в перші п’ять років спільного життя, у зв’язку з чим кількість неповних сімей постійно зростає. Так, на сьогодні їх налічується майже 2 млн, у них виховуються близько 2,5 млн дітей. А як відомо, практично в 98% цих сімей главами є жінки, і основний тягар щодо виховання й утримання дітей лягає саме на жіночі плечі. Тому відповідно до заходів, затверджених урядом щодо проведення Року на підтримку різних категорій сімей — багатодітних, в яких виховуються діти-інваліди, неповних сімей, щоб підтримати жінку-матір.

Для забезпечення своєчасної допомоги, в першу чергу молодим сім’ям, сім’ям інших категорій, нашими підрозділами на місцях створюються центри підтримки сім’ї “Родинний дім”, кризові центри, консультативні пункти, розроблені спеціальні програми, відповідно до яких здійснюються заходи щодо еконо­мічної підтримки та працевлаштування. Насамперед ці програми спрямовані на підтримку жінок та одиноких матерів, які мають дітей до 16 років та дітей-інвалідів. Вперше в Програмі діяльності уряду на цей рік передбачена велика робота із запровадження соціальних працівників і соціальних служб на селі для того, щоб працювати з дітьми, із сім’ям, з молодими людьми і, безперечно, допомагати жінкам, згуртовувати навколо себе активних жінок для вирішення проблем на селі.

Завдання держави — забезпечити жінці всі умови, щоб вона могла реалізувати себе як повноцінна особистість, не лише в  родині, а в професійній і в громадсько-політичній діяльності. Про це йшлося на науково-практичній конференції та “круглих столах”, які передували парламентським слуханням. І ми надзви­чайно вдячні народним депутатам Геннадію Удовенко, Оксані Білозір, Катерині Ващук, Василю Надразі, Лілії Григорович, Людмилі Супрун, Ігорю Осташу, Катерині Фоменко, Людмилі Кириченко, Катерині Самойлик, багатьом іншим, які були ініціато­рами цих заходів і випрацьовували проект рекомендацій нинішніх слухань.

Велику роль у підготовці парламентських слухань, як і в реа­лізації багатьох соціальних програм, відіграють громадські жіночі організації. Адам Іванович уже назвав цілий ряд громадських організацій, я хочу ще раз повідомити, що в нашій державі на сьогодні діють більш як 40 всеукраїнських і міжнародних органі­зацій, що представляють і відстоюють інтереси жінок України, дітей та сімей. Понад 1,5 тис. таких організацій активно працюють на регіональному та місцевому рівнях.

Здійснюється співпраця державних органів та недержавних структур у сфері пропаганди гендерних знань та поглиблення широкомасштабної інформаційно-просвітницької роботи. Спільно з громадськими організаціями проводиться гендерна експертиза законодавства, і за це ми хочемо подякувати Лізі жінок-виборців “50/50”.

Функціонує всеукраїнська гаряча лінія із запобігання торгівлі людьми, здійснюються відповідні заходи з допомоги таким жінкам, за це ми хочемо подякувати Міжнародному жіночому право­захисному центру “Ла Страда — Україна” і ще 13-м регіональним жіночим організаціям.

Здійснюється програма запобігання насильства, і активну участь бере в цьому Жіночий консорціум України.

За програми для жінок з обмеженими можливостями та   матерів з дітьми-інвалідами ми щиро дякуємо Національній асамблеї інвалідів України, генеральним директором якої є жінка.

Для того щоб розвивати відносини з іншими державами, укладаються міждержавні угоди. Спілка жінок України два роки тому уклала міждержавну угоду не лише з громадськими жіночими організаціями Росії, а й з міністерством праці і соціальної політики.

Жіночі громадські організації об’єднуються для того, щоб впливати на відродження духовності, традицій та започатковувати нові традиції. І добре слово тут треба сказати на адресу Союзу українок, Жіночої громади, Товариства імені Олени Теліги та багатьох-багатьох інших жіночих громадських організацій.

Ми щиро вдячні за участь у розробці міжгалузевих та регіональних програм щодо допомоги сільським жінкам Спілці сільських жінок України, яка теж сьогодні представлена. Ви зна­єте, що в минулому році нам вдалося більш як 1 млн грн з нашого бюджету направити на спільну реалізацію з жіночими громад­ськими організаціями соціальних програм в інтересах жінок, сімей, дітей і молоді України.

Активно працюючі жіночі громадські організації потребують фінансової підтримки з боку держави, і цього можна досягти виді­ленням окремого рядка на фінансування програм жіночих громад­ських організацій в Державному бюджеті України, про що ми з   Катериною Семенівною Самойлик домовилися на минулому тижні у міністра фінансів, першого віце-прем’єр-міністра України Миколи Яновича Азарова, який дав доручення внести відповідні зміни до Бюджетного кодексу.

Уряд системно впроваджує гендерну складову в державну політику на центральному та регіональному рівнях. Для забезпе­чення рівності прав жінок і чоловіків ці питання покладені на відповідних заступників керівників центральних органів виконавчої влади та місцевої влади, йде процес створення інституту гендер­них радників.

Впевнена, що парламентські слухання, їх рекомендації, прийняття Закону “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, відкрита й чесна співпраця урядовців, депутатів, політиків, місцевої влади та громадськості, в першу чергу жіночої, забезпечить краще життя жінок і чоловіків України. Впевнена, що настане час, коли на робочих засіданнях Верховної Ради буде така красива, толерантна, патріотична депутатська аудиторія. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валентино Іванівно.

Слово для співдоповіді надається голові Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і   міжнаціональних відносин Геннадію Йосиповичу Удовенку. Будь ласка, 10 хвилин. Підготуватися Білозір.

 

УДОВЕНКО Г.Й., голова Комітету Верховної Ради України з  питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати та учасники парламентських слухань! Обговорення сучасного становища жінок та його перспектив як одного з найважливіших питань розвитку суспіль­ства — помітна подія у громадському житті України. Думаю, що доповідь вельмишановної Валентини Іванівни Довженко справила глибоке враження змістовністю, аналітичним підходом до розгля­ду вузлових проблем українського жіноцтва. І це не просто комплімент на адресу поки що єдиної в Україні жінки-міністра, широко відомий її активний, ініціативний, а головне — результа­тивний стиль роботи.

У своєму виступі я хотів би зосередитися на питаннях, ближчих до профілю нашого парламентського комітету, маю на увазі законодавче і правове забезпечення поліпшення становища жінок та гендерної рівності в Україні. Ця проблема сама по собі не нова. Ще понад 2 тис. років тому Арістотель у книзі “Політика” стверджував, що “державу варто вважати поділеною на дві части­ни: чоловіче і жіноче населення. За такого державного ладу, де погано налагоджена справа із становищем жінок, половина дер­жави неминуче виявиться беззаконною”. Це спостереження відо­мого філософа залишається справедливим і донині (Оплески).  

Ми цілком усвідомлюємо (маю на увазі парламентаріїв), що проблема рівності прав, а точніше, проблема рівних можливостей у реалізації своїх прав чоловіками й жінками в Україні продовжує існувати. Проте слід нагадати, що в українському суспільстві протягом всього історичного часу виразно простежується тенден­ція утвердження особливого, шанованого, статусу жінки. Історичні джерела засвідчують, що наша Вітчизна має віковічний досвід формування рівноправної ролі жінки в багатьох ланках суспільного буття. Нині ж вперше в історії нашої держави виникла можливість на законодавчому рівні закріпити механізми і гарантії гендерної рівності.

Який же стан законодавчого забезпечення прав жінок та їх захисту в Україні на сьогодні? За всієї критичності цього стану не можна однозначно заявляти, що геть нічого не зроблено. Деякі зрушення на краще відбуваються. Так, Україна підтримала основні підходи ООН, Ради Європи, світового співтовариства до забезпе­чення рівноправної участі жінок у всіх сферах суспільного життя на   регіональному, загальнодержавному і міжнародному рівнях, сприйняла вимоги Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок як невід’ємну умову процесу свого державо­творення. Серед головних актів, спрямованих на формування внутрішньої законодавчої бази, здійснених державою за роки незалежності, слід відзначити Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, Концепцію державної сімейної політики, Сімейний кодекс України, Закон України “Про попередження насильства в сім’ї”, Закон України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, Комплексну програму протидії торгівлі людьми на 2002–05 роки і багато інших.

Хоча законодавчі напрацювання у сфері, яку ми сьогодні обговорюємо, помітні, це аж ніяк не означає, що в Україні розв’я­зано проблеми жіноцтва. Вони є й досі серйозними, що не дає підстав ними не тривожитися і сидіти, склавши руки. Мається на увазі перш за все відсутність належних умов для життя пере­важної більшості наших жінок та для реалізації їхніх материнських функцій. І тут слід наголосити, що саме цей чинник тягне за собою цілий комплекс правових негараздів та порушень стосовно жінок в України.

Погіршення економічного становища українських сімей, незадовільний стан здоров’я багатьох жінок різко відбиваються і  на загальній демографічній ситуації в нашій державі, інакше, як кризовою, її не назвеш. Спостерігається стрімке скорочення середньої тривалості життя населення України, особливо жінок. З початку 1990-х років відбувалося зменшення і абсолютних, і від­носних показників народжуваності, і хоча з 2002 року зниження народжуваності припинилося, все ж цей показник продовжує перебувати на вкрай низькому рівні. Про це свідчить також соціо­логічне дослідження газети “День”, результати якого опубліковані у вчорашньому номері. На запитання: “Скільки у вас дітей у віці до 16 років?” наведено такі відповіді: не маю — 68%, одна дитина — 22%, дві дитини — 9%, три — 1%, чотири, п’ять і більше — 0,4%.

Люди добрі, я як голова Комітету з питань прав людини десятки листів одержую від багатодітних сімей. Це вже старий приклад, але до цього часу сім’я з Чернівецької області, яка має 18 дітей, мешкає в одній кімнаті в 20 м2. Та ми вклонитися повинні таким сім’ям, носитися з ними, а ми їх відкидаємо! Минулого року бойкотувала Адміністрацію Президента сім’я з 10 чи 12 дітьми, і  дитину виключили з університету, тому що батько своєчасно не  заплатив. То хіба ж з таким ставленням ми вирішимо гендерні проблеми? Нам потрібно змінити досконало ще й менталітет нашого суспільства. Гени, корені, про які я казав, ще тисячу років тому закладені в наше суспільство прекрасні, але ми, на жаль, зараз від цієї політики відмовилися.

Що нам треба зробити? В Україні відсутній цілісний націо­нальний механізм забезпечення, реалізації та контролю за вико­нанням відповідного законодавства щодо жіночих прав. Треба такий механізм створити. Міністерства й відомства, інституції регіональної влади та органів місцевого самоврядування не здійснюють належного нагляду за дотриманням положень між­народних та внутрішньодержавних нормативно-правових актів із захисту прав жінок. Законодавче закріплення рівних з чоловіка­ми прав та свобод жінок суперечить їх фактичному стану.

Високий освітній рівень жінок не реалізується належним чином у житті суспільства, а участь жінок у вищих органах влади, де приймаються державні рішення, залишається незначною, наприклад, 5% у Верховній Раді. Валентина Іванівна говорила, що  група народних депутатів, до складу якої входили представ­ники всіх фракцій — і комуністи, і рухівці, і більшості, внесла законопроект, яким запропонувала норму 30% жінок у партійних списках. І немає цього закону, побоялася Верховна Рада. От мен­талітет наш треба змінювати (Оплески).

Якщо в багатьох демократичних державах прийняті закони про рівність статей, де юридично осмислюються механізми регу­лювання гендерних проблем, то у нас ця справа перебуває майже в зародковому стані. Однак якщо Україна дійсно прагне йти шляхом утвердження як правова держава, законодавче забез­печення гендерної рівності жінок і чоловіків має бути обов’язково.

Навіть такий простий приклад. Розглядалося тут, у цьому залі, питання про проведення Дня уряду, присвяченого становищу жінок. Ну, таке ж вже безобідне питання. Ну, заслухаємо уряд, “проїдемося” по ньому, і то не підтримала Верховна Рада. Чотири законопроекти Верховна Рада вже зараз провалила з гендерних питань. Ми так боялися, чи пройде постанова Верховної Ради про  проведення цих парламентських слухань. Сподіваюся, що ваші слухання змінять менталітет Верховної Ради, і в рекоменда­ціях, які ви будете приймати сьогодні, ви доручите нам розробити і негайно прийняти Закон “Про гендерну рівність”. Я бажаю всім вам щастя, добра, успіхів. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Геннадію Йосиповичу. Правда, коли ви казали, що ми не прийняли закон, були аплодисменти. Це  аплодисменти, які підтримували те, що ми не прийняли, чи які засуджували те, що не прийняли? Засуджували? Зрозуміло.

Я запрошую до слова Оксану Білозір. Будь ласка, Оксано, 10 хвилин. Підготуватися Карпачовій.

 

БІЛОЗІР О.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у закордонних справах (багатомандатний загально­державний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний головуючий! Шановні учасники парламент­ських слухань! Перш за все дозвольте привітати вас у цій залі, сьогодні нас — повна зала, і це яскраве свідчення того, наскільки актуальна дана проблема, і того, наскільки вчасно ми повинні її  вирішувати. Дякую вам за те, що з різних куточків України приїхали сюди.

Однак перш ніж розпочати нашу розмову, хочу поінфор­мувати вас про деякі організаційні питання, які передували цим парламентським слуханням. Ще 19 січня цього року з метою привернення уваги вищих керівників нашої держави та україн­ського суспільства до критичного становища жінки в Україні я  виступила із законодавчою ініціативою про проведення Дня уряду, про який говорив пан Удовенко, щодо стану забезпечення в Україні рівності прав чоловіків і жінок, і парламентських слухань на тему “Становище жінки в Україні: реалії та перспективи”, які ми маємо сьогодні. Проте народні депутати України, які представляли парламентську більшість, не підтримали постанову про проведен­ня Дня уряду, і причина зрозуміла — вони не мали реальних показників, вони не мали з чим вийти і поінформувати і народних депутатів, і все українське суспільство про результати своєї діяльності.

Слід відзначити, що ще у травні 2001 року діючий тоді уряд Віктора Ющенка на відповідний указ Президента України прийняв Національний план дій щодо поліпшення становище жінок та сприяння впровадженню гендерної рівності в суспільстві на 2001–05 роки, реалізація якого могла суттєво поліпшити соціальне становище української жінки. Але за кілька тижнів уряд Ющенка відправили у відставку, а його наступники — уряд Кінаха і діючий нині уряд Віктора Януковича — абсолютно не показали нам ніяких результатів.

Півроку тому я проаналізувала статистику призначень на керівні посади в органи державної влади, хочу навести ці цифри. За станом на 16 січня 2004 року, з 86 вищих державних посад лише 2 посади займали жінки, із 126 посад перших заступників жінки займали 3 посади, із 502 посад керівників районних держ­адміністрацій жінки займали лише 17, що менш як 4%. З огляду на ці шокуючі цифри, мною були направлені депутатські звер­нення до Президента України і до Прем’єр-міністра України щодо недопущення дискримінації жінок при призначенні на керівні поса­ди в органи державної влади. У відповідь я отримала формальні відписки, що є свідченням нерозуміння вищим керівництвом нашої держави сутності гендерної політики.

За півроку, що минули з того часу, на вищі керівні посади в  органи державної влади призначено 97 осіб, з них лише 6 — жінки. Все залишилося так, як і було. І сьогодні ми маємо з’ясувати, чому так відбувається.

Шановні колеги! Парламентські слухання — це своєрідне неформальне віче представників законодавчої, виконавчої влади, науковців, представників громадськості, і саме тому я хочу, щоб у   форматі парламентських слухань ми сьогодні розглянули проблемні питання, які стосуються становища української жінки, і  спробували дати відповіді на них. Я хочу, щоб сьогодні ми, проводячи наші парламентські слухання, відкрили книгу нашого сьогодення і прочитали саме ті сторінки, на яких написана доля української жінки, матері, подруги, дружини — мільйони людських доль, морально травмованих, які вже втратили віру у свою держа­ву і у своє місце в цій державі.

Сьогодні вдвічі прикріше усвідомлювати, що в нашій незалежній Українській державі ми спостерігаємо трагедію україн­ської жінки, в епіцентрі якої знаходиться сім’я. Наведу вам такі приклади: серед безробітних, з урахуванням прихованого безро­біття, питома вага жінок становить близько 80%, середньомісячна заробітна плата у жінок на 30% нижча, ніж у чоловіків, і це при тому, що 64% — жінки з вищою освітою. Значно зросла кількість представників жіночої статі на важких і шкідливих роботах. Жінки практично витіснені з політики і ділового життя, число жінок, які  представлені у владі та бізнесі, — менше 5%. Тому не дивною є реакція жінки на соціальні негаразди — трудова міграція, низька народжуваність, мало того, антисоціальні прояви жінки в суспіль­стві. Сьогодні в українських в’язницях утримуються близько 100 тис. жінок.

Доля жінки-українки є тим більш трагічною, якщо ми звер­немося до нашої історії, до наших традицій, до наших звичаїв,
і до наших обрядів. З давніх-давен жінка уособлювала в собі лад родинний, лад суспільний і лад всеземний. Образ Матері Оранти з піднесеними до неба руками став символом України, і саме жіноча первинна була тим духовним осередком, довкола якого витворювалися український життєвий простір і український ідеал справедливості. Саме від материнської справедливості, від мате­ринської любові зародилася в Україні ідея братерської рівності, тому що для матері всі діти рівні і рідні, і це неписаний закон нашого звичаєвого права з прадавніх часів. Жінка-мати, услав­лена в легендах, оспівана в піснях, закарбувала свої талант і любов, і мудрість у дивовижному багатстві української побутової культури, народного мистецтва — українські писанка, вишивка, пісня, ткацтво відомі усьому світові.

І саме тому мені соромно перед вами, дорогі жінки, за цей переважно чоловічий парламент, який не проголосував навіть у  першому читанні за законопроект “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”. Мені соромно за тих наших народних обранців, які своєю рукою посміли вирішити долю української жінки і спробували закрити належну їй перспективу рухатися соціальними сходинками, реалізовувати свою кар’єру, йти до нової, європейської моделі партнерської солідарності чоловіків і жінок у розбудові нашої держави, брати на  себе спільну відповідальність за долю і майбутнє України. Мало того, народні депутати, народні обранці наводили такі принизливі аргументи, і вони вказали нам, на їхню думку, наше з  вами місце. Проте сьогодні питання жінки — це не політичне питання і не питання боротьби за владу, це перш за все питання принизливого соціального статусу жінки України в теперішній державі. Отже, це питання існування української нації й існування держави Україна.

Саме з метою розгляду проблем, які найбільше турбують нас сьогодні, 19 травня у Верховній Раді за сприяння фракції “Наша Україна” відбувся “круглий стіл” на тему “Жінка в Україні”. У  його роботі взяли участь народні депутати, представники орга­нів виконавчої влади, представники міжнародних і всеукраїнських громадських організацій. Учасники “круглого столу” обговорили ряд болючих питань, зокрема щодо соціального становища жінки в Україні, ролі жінки в українській політиці та суспільстві, станови­ща жінки на ринку праці, державної політики в гендерній сфері. За результатами роботи “круглого столу” його учасники зверну­лися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України. Хочу вам зачитати деякі з цих пропозицій.

Перш за все, з метою привернення уваги суспільства до  долі української матері ми звернулися до Президента України з пропозицією відзначити День матері як офіційне державне свято (Оплески).

Учасники “круглого столу” звернулися також до Верховної Ради України з пропозиціями прийняти Закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” і утворити у Верхов­ній Раді Комітет з рівних можливостей.

Учасники “круглого столу” рекомендували утворити при Кабінеті Міністрів Координаційну раду з питань гендерної рівності, надавши їй повноваження щодо вироблення державної політики в цій сфері.

Надзвичайно важливими сьогодні є питання формування нестереотипного образу ролі жінки в суспільстві, концептуальної зміни підходу до гендерної проблематики, розширення можли­вості доступу жінок до засобів масової інформації всіх рівнів. Необхідно вести мову про те, щоб зламати стереотипне уявлення про жінку як сексуальний об’єкт та хранительку домашнього вогнища. І це мають робити засоби масової інформації на всіх рівнях.

З цією метою учасники “круглого столу” запропонували Міністерству освіти і науки запровадити у вищих навчальних закладах спеціальний факультативний курс “Гендерна рівність”.

Враховуючи важливість питання, винесеного сьогодні на розгляд, ми запропонували Президенту України, Прем’єр-міністру України прийти і виступити перед нами. Їх немає. Ми, жінки України, хотіли б побачити їхню політичну підтримку, але її немає.

Я хочу, щоб ми сьогодні зосередили свої зусилля на побу­дові суспільства партнерської солідарності, суспільства, в якому і  чоловік, і жінка почувають себе партнерами, які роблять спільну справу. Нам потрібно йти шляхом усвідомлення, розуміння і взаєморозуміння в суспільстві (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Оксано. Будь ласка, завершуйте.

 

БІЛОЗІР О.В. Я хочу, щоб сьогодні наші парламентські слухання переросли в загальноукраїнську акцію, і щоб вона про­довжувалася доти, доки українська жінка не займе достойне місце в Українській державі. Ми маємо організувати рух за партнерство між жінкою, сім’єю і суспільством і підписати суспільну угоду про розбудову Української держави. Наша з вами місія: “Щаслива жінка — міцна сім’я, процвітаюча держава”. І нехай нам допоможе в цьому Господь! Дякую (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Оксано Володимирівно. Якщо я вас правильно зрозумів, то ви не закликали жінок сидіти тут до кінця, доки не виконають ваших вимог.

Я запрошую до слова Ніну Іванівну Карпачову, уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини. Підготуватися Яворівському. Будь ласка, Ніно Іванівно, 5 хвилин.

 

КАРПАЧОВА Н.І., уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Шановний головуючий! Шановні народні депутати! Шановні присутні в цій залі учасники і учасниці парламентських слухань! Пригадаймо 1995 рік, саме в цій залі ми розпочали перші в історії нашої держави парламентські слухання. Саме тоді ми розглядали звіт уряду про виконання Україною взятих зобов’язань за Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Ми тоді запропонували чудові рекомендації (ви всі їх отримали) і домовилися, що періодично парламент розглядатиме це питан­ня, принаймні раз на два-три роки. Минуло 9 років, і тепер ми знову в цій залі, і знову розглядаємо ті самі болючі питання.

Що треба нам зробити сьогодні, і які питання треба акцен­тувати для того, щоб змінити ситуацію? У першу чергу, становище жінок в Україні, на думку уповноваженого з прав людини, треба розглядати з точки зору дотримання їхніх конституційних прав,
у першу чергу прав жінки як людини.

Почну з проблеми забезпечення права жінки на достатній життєвий рівень для себе і своєї родини — почувати себе людиною. До уповноваженого з прав людини щороку звертаються десятки тисяч громадян, і кожне четверте звернення пов’язане із захистом від бідності. Які питання ми сьогодні не порушували б, у центрі всіх питань стоїть проблема подолання бідності в нашій державі, адже це — наслідок відсутності ефективної державної політики щодо жінки-матері та взагалі щодо прав бідних людей. Як відомо, тільки за офіційною статистикою, понад 70% громадян нашої держави перебувають за межею бідності. Щоб утримати тільки двох дітей хоча б на межі бідності за простим підрахунком працююча людина має заробляти не менше 1200 грн на місяць, а  за статистикою таку зарплатню мають менш як 10% громадян нашої держави, решта ж, тобто абсолютна більшість, нормально утримувати сім’ю просто не в змозі.

Макроекономічні показники нічого не варті, якщо вони жодним чином не пов’язані з соціальним виміром — добробутом кожної конкретної людини. Жінка усім своїм єством усвідомлює потребу створення домашнього вогнища. Але як забезпечити право на житло, коли немає коштів, а щоб отримати житло, сьогодні треба платити, хоча б певну частину коштів. І навіть ті громадяни, які мають житло, залякані загрозою втратити його, зокрема, до речі, і через антилюдські положення проекту нового Житлового кодексу, який зараз знаходиться на розгляді у Верхов­ній Раді України. Саме тому з цієї трибуни я хочу застерегти народних обранців від необачних рішень у цій важливій сфері повсякденного людського життя.

За моніторингом уповноваженого з прав людини, найбільш незахищеними щодо забезпечення права на житло виявилися мешканки і мешканці гуртожитків. Майже 200 мешканців гурто­житку Рівненського радіотехнічного заводу, переважна більшість з  яких — жінки, звернулися до мене з проханням захистити їхнє право на житло і, що надзвичайно важливо, права 500 дітей, які народилися в цьому гуртожитку. Аналогічна ситуація в Дніпро­петровській, Донецькій, Луганській, Одеській, Полтавській, Харківській, Київській, Кіровоградській областях і майже в усіх регіонах України. Винятки зараз демонструють нам тільки столиця України і Автономна Республіка Крим. В Україні 1,5 млн осіб, більшість з яких — жінки і одинокі матері, мешкають в гуртожитках і потребують захисту права на житло. Цю болючу проблему уповноважений взяла під свій контроль і звернулася до Прем’єр-міністра України і Голови Верховної Ради України щодо визна­чення правового статусу гуртожитків та захисту конституційних прав на житло їх мешканців. Уряд 2 червня схвалив відповідний законопроект, і сподіваюся, що народні обранці не зволікатимуть з прийняттям цього важливого закону.

На жаль, я дуже обмежена в часі на виступ, 5 хвилин, але хочу сказати ось що. Нам пропонують 30% — ні! Нам можуть запропонувати 40% — ми маємо сказати “Ні!” Напередодні парламентських перегонів маємо усвідомити: доки не буде пари­тетної демократії в Україні, доки кожне друге місце у партійних списках не буде віддано жінкам, Україна ніколи не стане демокра­тичною, цивілізованою державою! (Оплески). Тому я всіх вас, шановні мої подруги і сестри, закликаю: мусимо наших чоловіків розвернути, кожне друге місце — жінці! І тоді всі проблеми ми здолаємо. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Володимир Олександрович Яворівський, народний депутат, голова Національної спілки письменників України. Підготуватися Орлик.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (виборчий округ №123, Львівська область). Дорогі наші красуні! Очі розбі­гаються, перший раз у цьому залі бачу стільки красивих облич, а то весь час хочеться сказати: “З таким щастям і на волі”.

Я сьогодні до півночі читав надзвичайно цікаву книжку Юлії Крістевої — французької постмодерністської філософині, яка називається “Полілог”. Виписав одну цитату: “На нашому моно­їстичному Заході два міфи узагальнюють становище жінок: міф  про ворожнечу між насінням твоїм і насінням її (воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п’яту, згідно з Книгою Буття) і міф про непорочне зачаття Святої Діви від Слова (згідно  з християнською традицією). Можна гадати, що перший міф утверджує істину еротизму, а другий — підпорядкуванню жіночого тіла принципові символічної спільноти якогось санкціоно­ваного суспільства, але про жінку жоден з цих міфів не сповіщає нічогісінько, вона й далі — китайська грамота”.

І я собі подумав: Господи, ми, українці, як нація, у ІІІ тисячо­літті зібравшись на такий кворум, де дуже трішечки чоловіків, які  справді люблять жінок, мусили б говорити про такі речі, про які каже цей філософ. Проте, на превеликий жаль, цю книжку треба відкласти, і говорити про речі серйозніші й болючіші, які  висять сьогодні і над нашою нацією, і над ключовою постаттю у цій нації — українською жінкою.

Користуючись нагодою, нас слухають сьогодні люди, я хочу з цієї трибуни ще раз просто нагадати: ми — нація, яка сформу­валася з культом жінки. Візьміть від тих часів, коли Анна Ярослав­на розписувалися за неграмотних французьких королів у Парижі, візьміть княгиню Ольгу, йдіть далі, далі, далі через час — все трималося фактично на жінці. Ми сьогодні повинні просто-напросто завдячувати передовсім жінці, що ми зберегли цю націю, яка пройшла через такі страшні м’ясорубки, через такі страшні молотарки уздовж усіх століть. Бо завдяки вам, завдяки українській жінці ми зберегли нашу пісню, ми зберегли вишивку, ми зберегли писанку, ми зберегли народне малювання. Одна Катерина Білокур чого варта, про яку я колись написав роман.

Звичайно, що у нас сформувався національний ідеал — це чоловіче лицарство, чоловіча мужність і жіноча мудрість. Ми — нація домашня, через те жінка — це найосновніше, тому що вона стоїть біля цього гнізда. Так от здавалося б, коли ми нарешті такими неймовірними зусиллями проголосили свою державу, відновили державність, то сьогодні повинні були б говорити на зовсім іншому регістрі. Тому що в першу чергу про наших жінок повинні були б почути у світі. Подякуймо Руслані та подякуймо Оксані, яка виступила. А що ж ви хочете, люди добрі? Ми маємо сьогодні владу, яка ненавидить жінок, я готовий це стверджувати. Ви подивіться, кожен президент країни демонструє свою сімей­ність, свою дружину. У нас точно так само, як було ще недавно, коли казали, що відбув Буш зі своєю дружиною, а Брежнєв з Андроповим. Точнісінько таку маємо сьогодні владу.

Через те, завершуючи свій виступ, я хотів би сказати: не вішаймо голови, українки. Забирайте владу! Чого ви чекаєте? Забирайте у цих бездарних чоловіків, які нічого не здатні з  Україною зробити! (Оплески). Тільки за однієї умови: ми вам віддамо її всю, оберіть Ющенка Президентом (Оплески). Це єди­ний чоловік, який демонструє сімейність, який демонструє сімей­ну мораль. Я переконаний, що так воно й буде. І тоді, я переко­наний, що ви, жінки, допоможете нам, чоловікам, домогтися рівності з вами. Я вам дякую і обіймаю. Тримаймося (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Олександровичу.

Слово має Марія Андріївна Орлик, голова Всеукраїнської громадської організації “Спілка жінок України”. Підготуватися Самойлик.

 

ОРЛИК М.А., голова Всеукраїнської громадської організації “Спілка жінок України”. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, які прийшли на слухання! Шановні запрошені! У незалежній Україні це другі парламентські слухання, але пози­тивних змін у становищі жінки практично не відбулося, і до сього­дні вона залишається дискримінованою.

Жінка України нині є демографічною більшістю і водночас політичною меншістю. Парламент, у якому жінки становлять менш як 5%, є кривим дзеркалом нашого суспільства. Така ситуація є ненормальною, вона шкодить суспільним інтересам, не відповідає сучасним європейським стандартам. Багато в чому перед жінками України завинив наш рідний парламент, у тому числі й жінки-депутати. Ми пам’ятаємо, як на одному з перших своїх засідань новообраний парламент вніс до переліку створюваних комітетів Верховної Ради України також і Комітет у справах жінок і затвер­див цей перелік. Та ми до цього часу з гіркотою згадуємо, як наступного дня жінки-депутати внесли пропозицію вилучити цей комітет із затвердженого переліку і не створювати його. Їх підтри­мали, на жаль, на той час у залі не знайшлося жодного гендерно чутливого чоловіка-депутата, щоб переконати своїх колежанок у  помилковості їхніх дій. Такого комітету немає в парламенті й  донині. Жіноцтво України переконано, що парламент має ство­рити самостійний комітет або у справах жінок, або рівних можливостей, але він повинен бути. І про це треба записати в рекомендаціях (Оплески).

До рекомендацій слід також включити доручення Кабінету Міністрів України про відновлення у складі його Секретаріату відділу у справах жінок, який існував, зараз його немає. До речі, вважаю за доцільне, щоб і Президент, і Голова Верховної Ради України, і Прем’єр-міністр України мали радників з гендерних питань. Це буде тільки на користь нашій загальній справі (Оплески).

Завинив перед жінками парламент вдруге, коли цього року прийняв Закон “Про вибори народних депутатів України”, які тепер відбуватимуться на пропорційній, тобто на чисто партійній, основі. Відповідно до цього закону громадські організації, в тому числі й жіночі, які є впливовою і вагомою складовою громадян­ського суспільства, позбавлені права брати участь у виборах разом з політичними партіями і блоками. А тому я вважаю, що необхідно внести відповідні зміни до цього закону, і про це теж слід записати в рекомендаціях.

Показовим і втішним у цьому році стало те, що в процесі обговорення політичної реформи і змін до Конституції народні депутати замислилися над посиленням політичного представ­ництва жінок. Був підготовлений проект Закону “Про забезпе­чення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, про який говорили. На жаль, не вистачило лише 5 голосів для того, щоб його прийняти принаймні в першому читанні. Мабуть, багато чоловіків-депутатів побоюються, що коли в парламенті буде більше жінок, вони програють на їхньому тлі. А ми впевнені, що  тоді в парламенті стане більше наполегливої і продуктивної роботи, буде менше бійок і блокувань трибуни. У парламенті має бути хоч би половина з того, як зараз жінок у залі (Оплески). А  фактично народних депутатів-чоловіків злякала 30-відсоткова квота для жінок, яка передбачалася в цьому законопроекті.

Українське жіноцтво твердо стоїть на позиції — Закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” має бути прийнятий, це створить механізм, який на практиці за­безпечить виконання статті 24 Конституції України, адже 80 країн світу вже прийняли подібні закони, і Україна підписала всі між­народні угоди щодо гендерної рівності жінок і чоловіків.

Я так настійно відстоюю необхідність прийняття цього закону, тому що Спілка жінок України з першого дня існування незалежної України обстоює рівні права і можливості для жінок і  чоловіків. Ми зараз виконуємо цікавий проект, за допомогою якого хочемо навчати наших активістів, найширші кола громад­ськості, щоб вони зрозуміли, усвідомили важливість проблеми забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків.

Жінки України потребують підтримки й розуміння уряду, Верховної Ради дієвими і справедливими законами, конкретними державними програмами щодо піднесення статусу жінки, поліп­шення становища жінок, сімей, дітей, і нарешті, уваги і поваги до них. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Маріє Андріївно.

Слово має Катерина Семенівна Самойлик, голова Комітету Верховної Ради з питань молодіжної політики. Цей комітет опіку­ється і проблемами жіноцтва. Підготуватися Морозу.

 

САМОЙЛИК К.С., голова Комітету Верховної Ради України з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Я виступатиму і як голова Всеукраїнського союзу жінок-трудівниць “За майбутнє дітей України”. До розгляду на парламентських слуханнях цих проблем ми прийшли з тим, що, врешті-решт, і   завдяки нашій ініціативі, створено міністерство. Працюючи спільно, і міністерство, і профільні комітети Верховної Ради, тобто і виконавча, і законодавча гілки влади, практично створили оптимальне правове поле для вирішення проблем, які сьогодні обговорюються. Тут ми працюємо спільно. Жіночі організації мають підтримку міністерства, хоча ні в Бюджетному кодексі, ні в  Державному бюджеті на цей рік не виписані норми, які давали б змогу міністерству визначати і підтримувати соціально значущі програми, що реалізуються жіночими громадськими організа­ціями. І тому до рекомендацій наших парламентських слухань обов’язково треба внести таку пропозицію.

Однак, на жаль, ми не зможемо розв’язати всі кричущі проблеми в цьому залі, скільки б ми тут не сиділи. Якщо можна було б дослухатися до кожної жінки, до кожної сім’ї, до кожної проблеми, картина була б страшнішою, аніж ми про неї сьогодні говоримо. Безліч проблем, на жаль, залишаються невирішеними.

Хочу наголосити, що саме політики, в тому числі й у Верхов­ній Раді України, не завжди розуміють специфіку жіночих проблем або просто залишаються глухими до цих проблем. І сьогодні, слухаючи доповіді й виступи, яскраві й емоційні, відчувається стурбованість станом справ, який ми маємо в Україні. Гарячі слова, палкі промови, але закінчаться слухання, і мільйони українських жінок залишаться наодинці зі своїми проблемами — з  бідністю, яку ми сьогодні обходимо в цьому залі, з безгроші­в’ям, відключеним газом, без квартири і так далі. Я хочу, щоб ми усвідомили, що життя відбувається не лише в залі Верховної Ради і в Кабінеті Міністрів України, воно там, за вікном — у кожному селі і в кожному місті, у кожній хатині. Якщо не усвідомимо цього, не потрібен нам ніякий гендер.

Через вирішення соціальних проблем оцінюється і стано­вище жінки в Україні. І дуже прикро, що для окремих сімей єдиним виходом для вирішення соціальних проблем стала участь у чужій війні, захист невідомо чиїх інтересів у чужій країні, щоб заробити оті кляті гроші на квартиру, на одяг, на весілля. І рідна матуся, така сама, як ми з вами, власноруч пише розписку-згоду на участь сина в цьому страшенному киплячому казані. Відтепер у   неї єдине безспірне право, яке нікому не дано відібрати: проклинати все своє життя за отой підпис-вирок дитині. Сором державі, яка не може створити умов для нормального життя сімей!

Всеукраїнський союз жінок-трудівниць “За майбутнє дітей України” просить усіх вас 22 червня об 11 годині вийти на Майдан Незалежності, де збираються жінки з усієї України, не літні жінки, а ті жінки, на яких тримається наша українська земля, щоб захистити своє право не тільки народжувати життя, а й гідно і  щасливо жити в нашій державі. Проводячи акцію “Поверніть наших дітей з Іраку!”, ми, жінки, заявляємо свою громадянську позицію щодо рішення вищого законодавчого органу нашої держави, який направив туди наших дітей. На жаль, за це ганебне рішення проголосували і жінки — народні депутати України.

Думаю, що ми, політики, заслуговуємо жіночої оцінки і сто­совно державної допомоги матерям-одиначкам. Бо економимо ж на кому? На багатодітних. А демографічна ситуація знаємо яка. Що сьогодні влада каже багатодітним сім’ям: народили самі — виховуйте самі.

Звичайно, є дуже багато проблем, які виходять далеко за рамки обговорюваної проблеми. Звертаюся до вас усіх: давайте повернемося обличчям до тих 54% нашого суспільства — до жінок, які справді є основою життя. Все у нас прекрасно, але щоб щасливою була Україна, треба, щоб щасливою була матір.

І якщо вже пішла політика, то саме щасливе дитинство і  щасливу матір може забезпечити не ситий Віктор Ющенко, а Комуністична партія України! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Після проблем жіночих почалися змагання чоловіків, це добре.

Слово має Олександр Олександрович Мороз, керівник фракції соціалістів у Верховній Раді. Підготуватися Григорович.

 

МОРОЗ О.О., член Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СПУ). Шановні друзі! Безліч разів виступаючи перед різними аудиторіями, я давно не переживав такого хвилювання, як сьогодні, і можу сказати, приєднавшись до слів попередніх промовців, що сьогодні дуже красивий зал, але тільки кожна з вас знає, очевидно, чого вам коштує ця краса. Щоразу, перебуваючи за кордоном, я зустрічаю сучасних остарбайтерів і  серед них — жінок, і щоразу відчуваю сором за державу, свій власний сором перед вимушеними емігрантами. Це наші кращі люди.

Послухавши доповідь міністра, задумуюсь: а в чому ж причи­на? Якщо у нас все добре, і депутати хороші, і уряд турботливий, і  Президент гарний, і міністр розумний, статистику цікаву наво­дить, чому ця статистика така страшна? Чому ми мовчимо про те, що Україна деградує, а, деградуючи, вимирає? Чому зруйноване виробництво? Чому добите, знекровлене, пропите, без дитячих голосів село? Село, яке взагалі асоціюється з Україною! Причина того — недолуга, антилюдська політика влади, узурпація влади — механізм цієї руйнації.

Треба усунути цю владу, змінити цю систему негайно, а не колись, усунути режим у його персональному складі. Я звертаюся до вас, представниці кращої частини суспільства: допоможіть нам у цій справі! Допоможіть, бо “круглі столи”, наші плачі, зокрема й  тут, укази Президента, комітети з питань жінок, різні розмови про гендерну політику, рівність тощо — все це нічого не варте до тих пір, доки у кожної з вас не буде гарантованої роботи, нормальної заробітної плати, можливості пролікувати дітей, себе і  своїх рідних, вивчити за рахунок держави. Це потрібно робити, тоді все стане на місце, тоді будуть і рівність, і доступ до влади, і  всі інші гендерні проблеми будуть вирішені. Так за це треба боротися, дорогі мої!

Я звертаюся до присутніх, у тому числі тих, хто примушував вас, а через вас — інших, підписуватися за нинішню владу в  1999 році і пізніше. Боротися треба, не сподіватися, що воно само по собі прийде, тоді буде результат! (Оплески).

І оскільки Адам Іванович мені пообіцяв не збити, прочитаю вам одне враження, яке я написав у Парижі 9 листопада 1999 року:

Приреченість оголених платанів,

Дощі — немов не явище, а стан.

Володарка класичного сопрано

Тривожить в переході парижан.

Здавалось би, а що мені до того

В чужому і далекому краю?

Вкраїнську душу, що благає Бога,

У арії, як докір, пізнаю.

З Одеського, Шевченка чи зі Львова...

Немає спів магічної краси, —

Оплаченої знехотя любові

В мелодії хіба передаси?

Трагічний злам брови, прикриті вії,

Руки — не стільки жест, як “…проше, пан”.

Стоїть за нею збайдужілий Київ,

Вгамований Софіївський майдан.

Це ж ми своїй недавній ще еліті

Жебрацькі шати швидко нап’яли

І випхали в Європу та по світу,

Щоб “славила” отак державний лик.

Повіями в Варшаві та Стамбулі…

Рабів наймайстровитіші полки…

Берем Європу! А візьмемо… дулі

З своєї ж лиховісної руки.

Ідіть! Служіть! Мовчіть і аплодуйте!

Допоки злодій поцінив і трон.

Лакейське чванство, як і панство дуте,

Звучать на Україні в унісон.

І плаче дощ, бере Париж в обійми…

І арія — довершений ясир…

І гнівиться у серці Україна,

І кличе до пощерблених сокир!

Спасибі (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Олександровичу.

Слово має Лілія Степанівна Григорович, народний депутат України, голова Союзу українок. Підготуватися Зубову.

 

ГРИГОРОВИЧ Л.С., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань, жіночі ліде­ри, які є цвітом української нації! Шановні жінки, які слухають нас по радіо, по телебаченню, які є цвітом українського суспільства! Я  маю честь привітати вас від Союзу українок — організації, якій 85 років, однієї з небагатьох жіночих громадських організацій, яка ходила у владу. Ходила й тоді, в передвоєнні роки, коли нашою головою була Мілена Рудницькі — посол до польського сейму, коли відродила Союз українок вдова Героя України В’ячеслава Чорновола Атена Пашко, і стояла біля витоків утворення Україн­ської держави, і сьогодні я представляю в законодавчому органі нашу українську жіночу громадську організацію.

Так, ми ходили у владу, але питання: для чого? Для мети, яка й досі не виконана: задля гідного життя нашого українського народу у своїй-таки Україні, всього народу — і жінки, і дитини, і літньої людини, і чоловіка, і пенсіонера.

Нинішні парламентські слухання сфокусували проблему: “реалії і перспективи”. Які реалії української жінки? Такі, як у  всього народу, тільки гірші, бо безробіття має жіноче обличчя, бо дискримінаційні моменти в оплаті праці і таке інше. Давайте подивимося на систему координат: де ми сьогодні знаходимося? Так, нас сьогодні не 50, а лише 47,5 млн. Так, з цих 47,5 млн більш як 7, а то й 8 млн — у вимушеній трудовій еміграції. Так, 80%, тобто понад 5 млн з них — жінки. А щороку в Україні помирає на 400 тис. людей більше, аніж народжується. А з дітей, що йдуть до першого класу, які проживають у чистих зонах, практично здорові лише 7–9%, а з тих, які проживають на еколо­гічно забруднених територіях, а це половина країни, — 3–5%.

І який прогноз? А прогноз такий: якщо все залишиться без змін (вдумайтеся, посестри, зміни не через переставляння фігур на шахівниці, а заміни нечесної гри чесним дійством), то через десять років нас буде менше 40 млн, а в трудову вимушену еміграцію поїдуть понад 10 млн громадян. Ось такі сьогодні наші українські реалії.

Аксіома: ніколи не буває заможного життя у країні, де немає демократії. Зарплата 205 грн і десять невиконаних бюджетів — ось проблема, яка вигнала не тільки 1700 хлопців до Іраку і  Сьєрра-Леоне (слава Богу, ще за контрактом), а й 5 млн українських жінок до Італії, Греції, Португалії. Скільки тих попелюшок на паперті Колізею? Хто за них підписав угоду? Хто в парламенті вспоминувся, чи не пора нам оцими парламент­ськими слуханнями, започаткувати акцію за повернення україн­ських жінок в Україну, додому? Але це станеться тоді, коли ми будемо мати зарплату 200 євро, а це — тоді, коли буде демократія.

Стосовно гендерного моменту. Я — за те, і підписала цей законопроект, але ж без демократії гендер мертвий. У бідній Індії жінок найбільше в парламенті. Тому ми повинні створити умови для вільного демократичного розвитку всього суспільства. Бо хочу зазначити, шановні посестри, таку річ. Чому цей парламент провалив проекти Закону “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” і Закону “Про вибори народних депутатів”, де пропонувалася в кожній п’ятірці жінка? Відповім: тому що нашій парламентській більшості була дана вказівка з  Банкової, і дівчата мусили, опустивши голови, пропустити і  кожну п’яту жінку, і те, що громадські організації спостерігають за виборами, і 3%. А де ж тоді робити ту справжню відповідальну більшість? Бо так треба було, бо сказали.

Отже, якщо ми в парламенті замість 450 “олов’яних солда­тиків” будемо мати частину “барбі” чи “матрьошок”, які виконува­тимуть іншу волю, десь з інде, чи позбудемося зарплати в 205 грн? Ніколи! Чи будемо мати вільне волевиявлення? Ніколи! Тому я — за гендер, за рівні можливості, але обов’язково — з демократією. Це, як два крила. Оце наші реалії.

А які ж наші перспективи? А наші перспективи такі: і Комітет з рівних можливостей варто підтримати, і Музей жіночого руху, але дайте мені владу, яка це все не лише задекларує, а сповнить. Тому настав час всім нам сказати “Так” чесній і моральній владі, як сказали ряд жінок, присутніх на цих слуханнях, сказати це невідкладно, цієї осені, бо це — наше призначення, мої посестри. В ім’я наших дітей, в ім’я України! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Валентин Сергійович Зубов, представник фракції Блоку Юлії Тимошенко. Підготуватися Людмилі Кириченко.

 

ЗУБОВ В.С., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони (багато­мандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Уважаемый президиум! Уважаемые наши, дорогие женщины, присутствующие в зале! Уважаемые наши, дорогие женщины, которые слушают нас сегодня в Украине! Хочу   сказать, что тема нынешних парламентских слушаний действительно относится к категории самых актуальных, самых болевых для современной Украины. И если мы хотим приблизить­ся к пониманию этой проблемы, то мы должны здесь, в этом зале, говорить друг другу правду, только правду и ничего, кроме правды. А суровая правда состоит в том, что в последние 14 лет так называемые экономические реформы наиболее больно уда­рили по старикам, детям и женщинам, то есть по наиболее беззащитным и уязвимым. В этом я вижу антигуманный, анти­народный смысл проводимых экономических реформ.

Мне непонятно, как можно каждый день по радио, теле­видению, в газетах, журналах с упоением говорить и писать о том, что Украина переживает небывалые темпы экономического роста, и при этом молчать о том, что в Украине по-прежнему ежегодно население сокращается как минимум на 500 тыс. чело­век, а за годы независимости нас стало на 5 млн меньше!

Мне непонятно, как можно говорить о том, что нас всех поражают небывало быстрые темпы роста внутреннего валового продукта, и в то же время молчать о том, что у нас в Украине сегодня 150 тыс. беспризорных, брошенных, никому не нужных детей.

Мне непонятно, как можно говорить о европейском выборе Украины, о наших успехах в построении демократического, циви­лизованного современного государства, и при этом стыдливо умалчивать, что десятки тысяч самых красивых наших сооте­чественниц брошены в бордели Западной Европы и всего мира, и  мы не рассматриваем эту проблему как признак национальной катастрофы, национального унижения и национального позора. А ведь речь идет о генофонде нации!

И возникает вопрос: где же этот экономический рост? Почему он не совпадает с темпами решения актуальных социаль­ных проблем? Вот почему, дорогие женщины, я вам со всей ответственностью заявляю: все ваши надежды на то, что действу­ющая власть способна и горит желанием решить все ваши про­блемы, беспочвенны. И если быть предельно откровенным, то надо признать, что есть только единственный путь решения всех ваших проблем — это самим активно включаться в политическую борьбу.

Я глубоко убежден, что настоящий расцвет Украины будет возможен только тогда, когда в этом зале Верховной Рады будет как минимум 50% женщин — народных депутатов. Я глубоко убежден, что расцвет Украины возможен только в том случае, если Президентом будет избрана женщина (Оплески).

Как профессиональный политолог и социолог я глубоко убежден в том, что только женщина-политик способна не только осознавать стоящие перед страной проблемы, но и чувствовать их каждой своей клеточкой. Только женщина-политик способна сказать однажды: “Нет, все, достаточно, так больше быть не может!” Поэтому вы должны, дорогие друзья, активно включаться в эту борьбу.

Мы, дорогие наши женщины, все-таки живем в уникальной, прекрасной стране. В Украине сконцентрированы самые лучшие черноземы, Украина обладает достаточно мощным промышлен­ным потенциалом, разумным, воспитанным и очень трудолюби­вым народом. В конце концов, в Украине живут самые красивые в  мире женщины. И это ненормально, что результаты экономи­ческого роста у нас столь унизительны.

И последнее. Хорошо известно, что по многим критериям общественного прогресса Украина занимает последние места. Сегодня у нас есть уникальная возможность сделать прорыв хоть в одной номинации. Давайте всему миру продемонстрируем реальными делами, что в Украине формируется качественно новое, уважительное, бережное отношение к женщине — женщине-матери, женщине-труженице и просто женщине как к высшей социальной ценности. Благодарю вас (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Людмила Федорівна Кириченко, представ­ниця фракції “Регіони України”, голова Всеукраїнської спілки “Берегиня України”. Будь ласка. Підготуватися Надразі.

 

КИРИЧЕНКО Л.Ф., перший заступник голови Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації (виборчий округ №108, Луганська область). Шановні друзі! Шановні присутні! Я тримаю в руках книгу “Вітчизняне жіноцтво України”, видану завдяки Всеукраїнській спілці “Берегиня України” за підтримки партії “Регіони України”. Вперше вона була надру­кована 1941 року в Канаді, і тільки тепер — в Україні. Тут зібрано інформацію про тих жінок, які вплинули на шлях розвитку України. Я питаю себе: чому цю книгу не можна було видати більш як 70 років? І сама собі відповідаю: ще багато прошарків нашого суспільства не хочуть сприймати жінку як особу, що має історичний або просто значний вплив на суспільство.

Соціологи стверджують: 64% чоловіків і 42% жінок впевнені, що чоловіки — кращі політики, ніж жінки; лише 20% чоловіків і 37% жінок підтримували коли-небудь жінку-кандидата; половина жінок і  третина чоловіків вважають соціальний статус чоловіка вищим, ніж жінки.

Відповідь на одвічні питання “Хто винен?” і “Що робити?” ми  шукали на проведеній з ініціативи спілки “Берегиня України” та  Партії регіонів Всеукраїнській науково-практичній конференції “Реальний стан жіноцтва України: формування сучасного світогля­ду жінок та чоловіків щодо необхідності гендерних перетворень у   суспільстві”. У конференції взяли участь народні депутати України, відомі громадські діячі, представники уряду і громадських організацій.

Я уповноважена оголосити та передати Голові Верховної Ради України конкретні пропозиції конференції щодо поліпшення реального становища жіноцтва в Україні та впровадження рівних прав чоловіків та жінок у нашому суспільстві.

Перше. Пропонуємо внести до порядку денного шостої сесії Верховної Ради України розгляд законопроекту “Про забез­печення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”. І тут я звертаюся до своїх колег народних депутатів і до всіх небайдужих: давайте відпрацюємо так, щоб це був один законопроект, а не три або шість, який відповідатиме всім світовим нормам і буде законодавчим документом, а не політичною кон’юнктурою. Обов’язок парламенту перед своїми виборцями — такий закон прийняти.

Друге. Ми повинні створити основу дієвого національного механізму забезпечення рівності між чоловіками та жінками. Для цього пропонуємо створити дорадчу раду при апараті Президента України та ввести посаду радника з гендерних питань при Голові Верховної Ради України. Треба розширити обов’язки та можли­вості управління з гендерних питань при Кабінеті Міністрів України.

Третє, на мою думку, найважливіше. Доки ми не об’єднаємо зусилля всіх жіночих організацій у цьому напрямі, ми не пере­можемо. Тож об’єднуймося!

Маю пропозицію вивчити доцільність створення у Верховній Раді Комітету із забезпечення рівних можливостей людини в сус­пільстві. Думаю, що необхідно розробити державну програму забезпечення генофонду нації, бо питання забезпечення репро­дуктивного здоров’я жінок і чоловіків, створення умов для зростання дітей здоровими, всебічно розвиненими залишаються найактуальнішими в Україні впродовж багатьох років.

Особливим питанням є питання гендерної освіти, як у навчальних закладах, так і поза ними.

Шановні друзі! У цій залі з даної проблематики дев’ять років тому вже відбулося високе зібрання. Я запитала присутніх: а що змінилося після того? Чи є якісь досягнення? Всі дійшли висновку, що немає. Природою закладено в нас, як і в кожній з видатних жінок України, про яких ідеться в цій книзі, бути берегинею свого дому, свого роду, своєї України. Я ще раз закликаю всіх присут­ніх, а більшість з вас є представницями жіночих громадських організацій: об’єднуймося, бо тільки разом ми будемо представ­ляти силу, бо нас почують, тільки коли ми будемо разом. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Василь Іванович Надрага, уповноважений представник депутатської групи “Центр”.

 

КИРИЧЕНКО Л.Ф. Адаме Івановичу, на згадку про сього­днішню подію від “Берегині України” даруємо вам цю книгу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Будь ласка, Василю Івановичу. Під­готуватися Голубєвій.

 

НАДРАГА В.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (виборчий округ №104, Луганська область). Уважаемые коллеги! Позвольте приветствовать здесь не только депутатов, но и актив женских организаций. Глубоко убежден, что здесь собрались люди неуспокоенные, и это нормально, если собираются такие, значит, что-то у нас получится. Как человек, являющийся единственным мужчиной из коллектива соавторов непринятого Закона “Об обес­печении равных прав и возможностей женщин и мужчин”, на этом эмоциональную часть выступления я заканчиваю, если позволите.

А теперь о прозе жизни, потому что глубоко убежден: только перейдя к практической составляющей сегодняшней темы, мы можем рассчитывать на то, что чего-то добьемся, и не только в рамках проведения этих парламентских слушаний, но и вообще в жизни.

Итак, первое. Глубоко убежден, что самая больная тема — это проблема трудовых отношений. Должен сказать, что даже в   таких видах деятельности, где преимущественно работают женщины, — здравоохранение, предоставление социальных услуг, образование, сферы отдыха и развлечений, культуры и спорта — заработная плата женщин, в отличие от мужчин, на 15–16% меньше.

Я являюсь представителем Луганской области, поэтому хочу отметить еще одну тему, которую я назвал бы “проблема шахтер­ских жен”. Суть ее заключается в следующем. При закрытии шахт в шахтерских поселках и городах значительно сокращается число объектов социально-культурной сферы, где, как правило, рабо­тали женщины. И вот здесь есть интересный момент, о котором свидетельствует статистика: если мужчин при закрытии шахт каким-то образом все-таки стремятся трудоустроить, то абсолют­ное большинство женщин, работавших в сфере обслуживания этих шахт, остается вне рынка труда.

Приведу примеры по Луганской области. В Краснодоне, этот город знают все, на сегодняшний день 3432 человека официально зарегистрированы как безработные, из них 3112 — женщины. Вот соизмеримость мужской и женской безработицы. Должен сказать, что в 2004 году в Краснодоне планируется запу­стить швейную фабрику на 300 рабочих мест. Остается вопрос: а  куда деться остальным 2800 женщинам? И самое печальное в  этой ситуации, что ничего принципиального по развитию рынка труда в этом регионе не планируется.

На сегодняшний день мы можем сделать такой вывод: обострение проблем женщин в части трудовых отношений приво­дит к тому, что обостряется и ситуация с их выездом за границу. Приведу такие цифры. Из Луганской области в 1998–2002 годах более тысячи женщин выехали в Турцию, Грецию, Югославию, Чехословакию, Израиль, Германию, Россию. В какой ситуации они оказались, нет смысла комментировать. Но проблема заклю­чается еще и в том, что те, кто вырвался из этого “белого рабства”, по большому счету, тоже остались один на один со  своими проблемами, а это проблемы и сломанной психики, и  подорванного здоровья, и, в конце концов, опять-таки трудо­вого обеспечения.

Поэтому еще раз повторю: глубоко убежден, что эти проблемы должно решать государство. Но точно так же глубоко убежден, что оно должно их решать, только объединившись с общественными организациями. В той же Луганской области о   таком объединении свидетельствуют цифры и факты, что неплохо идет работа и с “Женщинами образования”, и с Все­украинским народно-демократическим объединением “Дія”,
и с Луганским отделением Международной организации “Женская община”, и целым рядом других, которые, будучи действительно общественными организациями, не только декларируют свою заинтересованность, но и делают реальные шаги.

В то же время глубоко убежден, что проблемы, связанные с гендерным равенством, в Украине остаются достаточно остры­ми, и для их решения необходимо (во всяком случае, я предла­гаю): увеличить количество женщин, направленных на оплачива­емые общественные работы; увеличить количество созданных дополнительных рабочих мест для безработных женщин за счет дотаций, предоставляемых работодателями. Нужно в течение года проводить дополнительное бронирование мест для трудо­устройства женщин; создать систему услуг для подростков, особенно в сельской местности; обеспечить, сделать легко­доступными, и, самое главное, недорогими диагностику, лечение и диспансерное наблюдение.

И последнее. Глубоко убежден, что и законодателю есть над чем поработать. Здесь говорили о комитете — согласен и  готов поддержать. Здесь говорили о законе — тоже согласен и, думаю, что буду поддерживать. Но тут все говорили о поли­тике, и я тоже хочу об этом сказать буквально одну фразу. Хочу напомнить всем: дорогие мои женщины, и те, кто сегодня здесь вам клялся в любви и с этой трибуны призывал своих коллег голосовать за Закон “Об обеспечении равных прав и возмож­ностей женщин и мужчин”, и те, кто сегодня вас зовет на выборы и в светлое будущее, голосовали совсем по-другому. И поэтому прошу вас только одно: посмотрите итоги голосования, вам будет намного проще понять, кто что говорит, и кто что делает (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Івановичу.

Слово має Ірина Євгенівна Голубєва, голова Національної ради жінок України. За нею виступатиме Томенко.

 

ГОЛУБЄВА І.Є., голова Національної ради жінок України. З 1995 року, з перших парламентських слухань з питання ліквіда­ції всіх форм дискримінації щодо жінок та Всесвітнього форуму жінок у Пекіні, українські жінки говорять про “свої” проблеми майже завжди перед жіночою аудиторією, як це відбувається й  сьогодні у цій залі, хоча відомо, що затяжна економічна криза з  обличчям ганебної бідності більшості населення, безробіттям та безпритульністю, соціальним сирітством дітей на тлі демогра­фічної кризи — це те, від чого потерпає людність України, тобто суспільство. Жінки й діти, інваліди й люди поважного віку потер­пають більше, бо ця частина суспільства не бере участі у прийнят­ті державних рішень і вимушена жити за законами, прийнятими на розсуд чоловічої частини населення.

Користуючись наданим мені словом, хочу зазначити кілька питань, вирішення яких прошу внести до рекомендацій.

Перше. Жінки потребують не патерналізму або опіки, а  партнерства, тому паритетна політика держави щодо обох статей — це гармонійний розвиток суспільства, від якого виграють всі. Як вже казали, пропоную передбачити посаду радників з  гендерних питань при Прем’єр-міністрові, Голові Верховної Ради, Президентові.

Друге. Не можна не визнавати існування і значущість жіно­чого руху в Україні, це понад 40 всеукраїнських та міжнародних жіночих громадських організацій і тисячі регіональних. Якщо моло­діжні організації мають для підтримки своїх програм рядок у  Державному бюджеті, то жіночі — ні. Просимо передбачити у  Державному бюджеті на 2005 рік підтримку жіночих програм окремим рядком.

Третє. У 2000 році Національна рада жінок України у  Фінляндії була прийнята до складу Міжнародної ради жінок — найстаршої громадської організації у світі, створеної 1888 року. У  2003 році активна та результативна робота делегації, про яку говорила Валентина Іванівна, слугувала тому, що Генеральна асамблея прийняла рішення про проведення наступної 31-ї Гене­ральної асамблеї в Україні. Просимо передбачити державну фінансову та організаційну допомогу у проведенні 31-ї Генераль­ної асамблеї через Міністерство у справах сім’ї, дітей та молоді, Міністерство закордонних справ та Державну туристичну адміністрацію.

Четверте. Національна рада жінок України об’єднує 20 все­українських та міжнародних жіночих організацій. Створена свідо­мими громадськими діячками знизу в 1999 році, вона постійно зростає, консолідує жіночий рух в Україні, набуває авторитету серед громадськості, представляє Україну на міжнародній арені на засадах народної дипломатії, її дії підвищують популярність та авторитет нашої держави у світі. Просимо сприяння у вирішенні питання забезпечення Національної ради жінок України належним приміщенням та щорічним фінансуванням.

П’яте. Національна рада жінок України вважає, що основним результатом проведення цих парламентських слухань має стати прийняття Закону України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, що передбачить не менш як 50% осіб жіночої статі у виборчих списках, що якісно змінить склад майбутньої Верховної Ради на користь жінок, а, значить, людності держави.

І ще хочу сказати: будьмо справедливими. І якщо ми все-таки звертаємося до історії, згадаймо, що в 2000 році була зруйнована державна структура, яка формувала політику щодо дітей, жінок і молоді. Саме завдяки цим жінкам вона була повер­нута, саме ці жінки брали участь у підготовці Національного плану дій, саме ви готували проект Указу Президента “Про День матері”, і він у нас є вже п’ять років. Ми сьогодні не починаємо з чистого аркуша, ми продовжуємо. Отож консолідуймося!

І звернуся до невеличкої кількості депутатів, присутніх у залі. Вас обрав народ, а дехто з вас Отечество так любить, що із нього, сердешного, кров, як воду, точить. Отож, звертаючись до  вас, прошу: не треба слів, хай буде тільки діло! Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ірино Євгенівно.

Слово має Микола Володимирович Томенко, голова Комі­тету Верховної Ради України з питань свободи слова та інфор­мації. Підготуватися Ващук.

ТОМЕНКО М.В., голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (багатомандатний загально­державний виборчий округ, Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні друзі! Україна — така парадоксальна й унікаль­на країна, де на парламентських виборах перемагають одні, які  пізніше називаються меншістю, а керують ті, хто програє, які пізніше називаються більшістю. В Україні жінки становлять більшість, але мужньо ними керують чоловіки, які називаються статистичною меншістю. Тому, я думаю, для того щоб вирішувати таку непросту проблему, як повернення, я сказав би, історичного вагомого статусу жінки в українському суспільстві, треба і методи шукати, з огляду на цю парадоксальність та унікальність країни Україна, в якій ми живемо.

Я абсолютно критично налаштований щодо (можливо, муд­рих для інших країн) ідей про те, щоб збільшилася кількість мудрих і розумних радників Президента чи Прем’єр-міністра, які  були б жіночої статі. Думаю, що важливішим, принципово важливішим, є те, щоб жінки приймали рішення безпосередньо разом з чоловіками, думали і відповідали за ці рішення, а не радили великим начальникам, як їм керувати жінками (Оплески).

У цьому логіка, і, на мою думку, абсолютно інший підхід до вироблення державної політики в цьому питанні (не за старою традицією, коли від жінок, від дітей чи від пенсіонерів обирали, формували президію тощо), якої, звичайно, в Україні не існує.
І я думаю, що, попри нашу ейфорію стосовно закону, який гаран­тував би більшу кількість жінок у партійних списках, насправді одним цим законом вирішити все те, про що тут ми говоримо, не можливо. Хоча перед вами стоїть людина, яка щось намагалася зробити з цього приводу. І якщо хтось шукає список народних депутатів — ворогів жінок, то ми з Оксаною Білозір його надру­кували в “Голосі України”, можете там чорним чи червоним підкреслити і боротися з тими, хто не голосував.

Проте, на моє глибоке переконання, найстрашніше — це фактично сформований або нав’язаний нинішньою масовою куль­турою і молодому поколінню, і всій країні світогляд, який я озна­чаю як певну суміш староросійського домострою і західного споживацтва. Цей світогляд є більш небезпечним, ніж квоти, кількості і представництво.

Коли, як каже мій колега, “щирі українці” — власники “Бульвару”, “Фактів”, “Столички” чи “Нового каналу” щодня розпо­відають про нові різновиди і досягнення в галузі порнографії чи сексу, а спроби змусити їх діяти в межах закону викликають таку іронію і спротив стосовно тих, хто це робить, то для мене є цілком очевидним, що це державна політика. Бо не пересічні люди є власниками цих каналів, це брати, сестри, родичі тих людей, які керують країною (Оплески).

І якщо в останній тиждень ми на одному із загально­національних каналів побачили не просто хамство, а програму, де розповідається про те, як українка займається спеціальним видом сексу, щоб позбавитися від української говірки, то не “Сільські вісті” треба судити за антисемітизм, а ці газети — за ксенофобію і  антиукраїнські настрої, і телекомпанію треба взагалі, очевидно, забороняти (Оплески).

Гадаю, що ці елементи масової культури, про які я сьогодні кажу, так само не викорінюються лише законами, діями, вони викорінюються щоденним нашим життям: десь судовим позовом, десь приверненням уваги, а інколи, можливо… Коли я згадую про цю програму на одному з наших мудрих загальнонаціональних каналів, то згадую одну мужню і фантастичну українську жінку — Олену Телігу, яка колись радила просту штуку. Коли говорили про одного політика з Центральної Ради, дії якого, на її думку, були хибними для української справи, вона казала: “Якщо аргументи не діють, можливо, знайшовся б якийсь мудрий чоловік, який його по морді разів зо два вдарив, і тоді він уже правильно говорив би і правильно діяв”. От коли вже це хамство і цей цинізм доходять межі, то, очевидно, часом треба зупиняти й іншими методами ту ситуацію, яка є сьогодні неприпустимою.

Тому насамкінець я ще раз хочу сказати, що нам треба діяти, не лише говорити (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Ващук я не бачу.

Запрошую до слова Тамару Сергіївну Прошкуратову, уповноваженого представника депутатської фракції Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). За нею виступатиме Просін.

 

ПРОШКУРАТОВА Т.С., член Комітету Верховної Ради України з  питань науки і освіти (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СДПУ(о)). Проблема жіночих прав нині в Україні так само актуальна, як і багато років тому. Задекларувавши рівність жінок у Конституції та відкривши їм доступ до професійної праці, держава примусила жінок нести подвійне навантаження: сімейне і професійне.

Яким же є становище жінок в Україні на сьогодні? Основною проблемою є декларативний характер гендерної рівності і фор­мальність прав жінок. Реальна ситуація прямо протилежна право­вим нормам. Чинне законодавство де-юре гарантує чоловікам та жінкам України рівні права та можливості, але наскільки вони реальні?

Принцип гендерної рівності закріплений у Конституції України. Стаття 3 Основного Закону проголошує рівність прав жінок в усіх сферах життя. Частина третя статті 24 Конституції України безпосередньо присвячена подоланню дискримінації жінок. Однак законодавче закріплення гендерної рівності не допомогло жінкам відчути себе більш рівноправними. Реальне життя українських жінок ще далеке від ідеалів рівноправ’я. Найбільш відчутна гендерна нерівність у двох сферах: праці та зайнятості і у сфері політики.

Жінка і влада. Прекрасна стать становить 53% населення України. Кількість жіночих організацій зростає, а кількість жінок в  органах влади зменшується. За часів Радянського Союзу лише одна жінка займала пост міністра — Катерина Фурцева. На сього­дні, на превеликий жаль, крім пані Валентини Довженко, більше жінок-міністрів немає. Немає жодної жінки, яка займала б пост голови облдержадміністрації, та й жінок — народних депутатів, на   превеликий жаль, здається, 24 на 450 членів парламенту.
І, на жаль, закон про гендерну квоту у виборчому процесі теж не  набрав необхідних 226 голосів. Тільки коли проголосити третій тост за жінку, ось тоді чоловіки це 100-процентно схвалюють, а  коли треба поступитися своїм портфелем, своїм місцем заради того, щоб жінка пройшла в парламент, на жаль, цього у Верховній Раді не сталося.

З розвитком в Україні ринкових відносин жінки, як і всі громадяни, отримали можливість відкрити власну справу. Частка жінок у загальній кількості підприємців становить 30%, переважно вони зайняті в малому та середньому бізнесі, у великому бізнесі жінки — рідкість. Становлення жіночого бізнесу відбувається переважно за рахунок ініціативи жінок, а не як результат дії спеці­альних державних програм. Жіночий бізнес орієнтований пере­важно на роздрібну торгівлю, медицину, культуру та науку. Соці­ологи стверджують, що жінки в бізнесі демонструють більшу схильність до компромісів у взаємодії з партнерами, більше враховують моральні та етичні принципи.

Проте жінки-підприємці — лише незначна частка працюючих жінок. Серед найманих працівників показником дискримінації є рівень заробітної плати. У цілому рівень жіночої заробітної плати становить 2/3 чоловічої. Гендерна нерівність в оплаті праці є прямим порушенням принципу рівної оплати за рівну працю. Майже в усіх галузях економіки жінки займають низькооплачувані посади. Всі ці роки на ринку праці простежується лише одна закономірність: чоловіки витісняють жінок з перспективних, добре оплачуваних посад.

За неофіційними даними (офіційні, на жаль, відсутні), кожна п’ята жінка в Україні є жертвою домашнього насильства. Фактично в Україні до сьогодні немає реабілітаційних центрів для жертв домашнього насильства, які стали нормою для цивілізованих країн. Кваліфікована правова допомога є недоступною для біль­шості жінок, які потрапили у скрутну ситуацію.

Ці тенденції є спільними для всього регіону країн з перехід­ною економікою, де становище жінок помітно погіршувалося в ході трансформаційних процесів. У зведеній доповіді про люд­ський розвиток Програми розвитку ООН за 1999 рік говориться: “Один із найбільших кроків назад у перехідний період — значне посилення гендерної нерівності в політичній, економічній та соціальній сферах”. Парадоксально, але демократизація суспіль­ства призвела не до зростання участі жінок у суспільному житті, а  до їх витіснення. Підвищення ролі жінок у політичному житті залежатиме від активізації жіночого руху. І, як засвідчує досвід країн з перехідною економікою, що далі просунулися в ринкових перетвореннях, основними чинниками, здатними забезпечити позитивні зрушення у становищі жінок, є економічне зростання, розвиток жіночого руху і грамотна державна політика. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Володимир Володимиро­вич Просін, заступник голови Луганської обласної державної адміністрації. Є? Не бачу.

Тоді, будь ласка, Супрун Людмила Павлівна, представник депутатської фракції Народно-демократичної партії та Партії промисловців і підприємців України.

СУПРУН Л.П., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (багатомандатний загально­державний виборчий округ, виборчий блок “За Єдину Україну!”). Фракція НДП та ПППУ, член Громадянського парламенту жінок України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасниці парла­ментських слухань! В українському парламенті сьогодні — незви­чайна ситуація: по-перше, в залі практично всі місця зайняті, що дуже рідко буває; а по-друге, у нас сьогодні серед 450 учасників саме стільки чоловіків — 23, як жінок у парламенті. Можете собі уявити, як ми тут почуваємося, коли вас, дорогі подруги, немає поруч (Оплески).

І якщо б сьогодні в цьому залі на голосування був по­ставлений закон, яким забезпечуються гендерні права в Україні, якщо б сьогодні тут голосувалися зміни до Конституції, яка насправді встановила б правила рівності між жінками та чолові­ками, я думаю, ми набрали б не 226, а 400 голосів, бо, здається, серед присутніх немає тих, хто не підтримує ідею рівності між чоловіками і жінками в суспільстві.

До речі, шановна пані Оксано, концепція поліпшення становища жінок, про яку ви говорили, вже практично себе вичерпала, тепер замість неї у світі утверджується зовсім нова концепція — гендерного забезпечення розвитку, прогресу і спра­ведливості. Це третя за значенням мета з восьми цілей розвитку третього тисячоліття, затверджених Організацією Об’єднаних Націй. І ми повинні знати, що це є світовий рух.

На жаль, на сьогодні в Україні жіночий рух тільки починає організовуватися, поки що він нагадує броунівський рух. Думаю, що тут, у цьому залі, мене підтримає абсолютна більшість людей, бо якби ми були спільні, ми не допустили б таких речей, які відбуваються нині.

Кажуть: “Навіщо жінкам іти в політику? Це непотрібно”. Ми  вважаємо, що потрібно, адже в суспільстві повинна забезпе­чуватися гармонія. Доки нас не буде в залі Верховної Ради, доки нас не буде в органах виконавчої влади, в органах місцевого самоврядування, шановна пані Катерино Самойлик, не буде світла в домівках, не буде заробітної плати для тих, хто працює у сферах освіти, медицини, культури. Буде те, що відбувається сьогодні, адже за залишковим принципом, за мінімальними видатками фінансується заробітна плата. Що ми хочемо зробити в суспіль­стві, кого ми хочемо виховати, якщо вчитель сьогодні має заробіт­ну плату на рівні прибиральниці? І доки ми не будемо організо­ваними, ми не будемо мати представництва у всіх гілках влади.

Тому що ті, хто приймає рішення, зокрема Президент України, повинні передбачити у своїх програмах принципи, які ми з вами як жіночий рух маємо напрацювати. Ми стоїмо напере­додні виборів і маємо визначитися, які вимоги жіноцтво України буде висувати до кандидатів, і тих кандидатів підтримувати, які дотримуватимуться цих вимог: формування уряду, місцевих органів — обов’язково з урахуванням жіноцтва; підвищення заробітної плати у сферах освіти, охорони здоров’я, культури; вирішення нарешті тих економічних проблем, які, на жаль, не вирішуються десятиліттями.

Хочемо змінити демографічну ситуацію в суспільстві? Давайте надамо додаткові економічні переваги сім’ям, які вихо­вують багатьох дітей. Давайте надамо довгострокові кредити тим, хто сьогодні вже створив молоду сім’ю, не з відсотками на 5–20 років, а безвідсоткові на 30–50 років. Нам потрібне стабільне суспільство, нам потрібна стабільна сім’я, без цього ніяких якісних змін у суспільстві не буде.

Я стверджую, що за останніх 50 років ніяких адекватних змін, зокрема законодавчих, щодо гендерної рівності жінок у  суспільстві не сталося. Ну хіба трошки підвищили виплати на народження дітей, але це не є принципом гендерної рівності. Починати треба з Конституції, пропонувати принципи і закріп­лювати їх у Конституції. І для того, щоб ми могли на це впливати, я пропоную на наступних парламентських виборах не голосувати за ті партії, які у своїх списках не матимуть 50% жінок (Оплески).

І це може бути для нас правилом, бо на сьогодні всі, кого ми обираємо, обираються жінками. Адже шановні, дорогі мої співвітчизниці, серед населення нас — 54%, а серед виборців — 62%. Тобто всі, кого ми сьогодні обрали, — це люди, обрані жіноцтвом. У мене є сумніви щодо того, що ми зможемо провести зміни до законодавства, бо й той законопроект, який ми подава­ли, на жаль, не є досконалим, без проведення повної політичної реформи він, на жаль, майже не має змісту. Тому я пропоную організуватися і не підтримувати партії, які не мають у своїх списках 50% жінок (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Шановні учасники слухань, я от не розумію наших колег народних депутатів — жінок: невже їм так погано, коли на 23 жінки є 420 чоловіків? Це ж тільки заздрити треба, що ви постійно в увазі як мінімум 10 чоловіків.

Шановні друзі, на вимогу частини з вас ми дещо змінюємо план роботи, бо хочуть, щоб все-таки ви мали перерву, в ході якої поспілкувалися, познайомилися, обмінялися думками і з більшою наснагою кинулися в обговорення. Тому я оголошую перерву до 16 години 30 хвилин.

 

(Після перерви)

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні кандидати в майбутні народні депу­тати, займайте місця в залі, будемо продовжувати засідання і  привчатися до депутатської роботи. Бо якщо слідувати тим закликам, які сьогодні пролунали, то дійсно, в парламенті 2006 року все буде навпаки — 23 чоловіки і 420 жінок.

Продовжуємо наше засідання, воно триватиме до 18 години, оскільки ви не погодилися працювати без перерви.

Я надаю слово Леоніду Михайловичу Черновецькому, народ­ному депутату з фракції “Наша Україна”. За ним виступатиме Катерина Левченко.

 

ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ Л.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №212, м. Київ). Христианско-либеральная партия Украины, фракция “Наша Украина”. Дорогие женщины! Уважаемый председательствующий! Прежде всего, я хочу, чтобы мы поприветствовали человека, который действительно уважительно в парламенте относится к  женщинам, и я это знаю лично из опыта общения с ним, это Геннадий Иосифович Удовенко. Благодаря ему сегодня вся Украина слышит о ваших проблемах, он действительно заслу­живает ваших аплодисментов (Оплески). Он — яркий предста­витель “Нашей Украины”, лидер Руха, вообще красивый человек.

Ну и, кроме того, хочу сказать, что до 40 лет я не был за границей, и сейчас я никуда не езжу, но мне приходилось бывать в разных странах мира. Я хочу приветствовать всех тех, кто слушает нашу передачу, и женщин в нашем зале, поскольку,
и я в этом разбираюсь, самые красивые женщины живут именно в Украине. Я вам даю полную в этом гарантию.

К сожалению, я вынужден извиниться перед многими женщинами за власть, в том числе и за Верховную Раду, что не  все мы сделали для того, чтобы украинская женщина жила так, как подобает жить самой красивой женщине планеты. Это, в  общем-то, большой грех и не соответствует ни Библии, ни тому, что говорил о женщине Иисус Христос. Это действительно правда. А правда состоит в том, что сегодня ваши мужья не имеют работы, не имеют достаточных средств для того, чтобы обеспечить своих детей, что многие наши дети подвержены СПИДу и наркотикам. И все эти проблемы охватили Украину тотально, это страшные вещи, о которых вообще даже страшно и говорить, углубляться в эту тему.

Я полагаю, ваша заслуга в том, что в парламенте сегодня находятся многие лучшие представители украинской полити­ческой элиты, поскольку на женщинах сегодня в Украине лежит как раз самое большое бремя, потому что вы наиболее политически активны, вы тянете на себе все, что сегодня в стране происходит. Это все тоже для меня удивительно и откровение. И,  кстати сказать, в своей жизни я строил бизнес в основном с женщинами и хорошо знаю, что это самые преданные и самые лучшие работники, и это действительно правда.

Ну, и, конечно, я полагаю, что многое у нас в стране не сделано, и хочу вам подарить законопроект в ближайшее время. Я считаю, что главная задача или забота женщины — это забота о семье и детях, потому я подготовил законопроект о том, чтобы алименты взыскивались не с неудачников-мужчин, которые сбе­жали из семьи, а чтобы государство платило за них алименты, а  потом разыскивало того негодяя, который сделал ребенка и  сбежал. Если вам такой закон нравится, то на днях он появится в Верховной Раде. Это первое, что я сделаю (Оплески).

Ну, и вот я сейчас разговаривал с Петром Николаевичем Симоненко (я считаю, что левая часть парламента тоже заботится о женщинах), и он обещал мне, что в ближайшее время в коми­тете коммуниста Гуренка будет рассмотрен мой законопроект о  ликвидации льгот и привилегий, которые создали себе власть имущие мужчины в виде замков, домов отдыха и всяких излишеств, и они передадут их женщинам и детям добровольно. Я думаю, что такой закон тоже в ближайшее время может быть принят.

К сожалению, я не глубоко владею всеми вашими пробле­мами, но я полагаю, что основная из них состоит у вас на ближайших выборах в том, чтобы вы выбрали мужчину, достой­ного вашего внимания, который будет заботиться о вас и уделять вам основное свое рабочее время. Спасибо за внимание (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі. Леоніде Михайловичу, ви трошки запізнилися, тут вони вже визначилися обирати тільки жінку.

Слово має Катерина Борисівна Левченко, президент Між­народного центру “Ла Страда — Україна”. За нею виступатиме Матолич.

 

ЛЕВЧЕНКО К.Б., президент Міжнародного жіночого право­захисного центру “Ла-Страда — Україна”. Дякую. Шановні подру­ги! Шановні колеги! Я розумію, що ми сьогодні зібралися в цій залі і для того, щоб виявити ті нагальні проблеми, які існують в  українського жіноцтва, і для того, щоб підвести підсумки того, що було зроблено за дев’ять років, що минули з попередніх парламентських слухань, але головне — для того щоб виокреслити ті можливі шляхи, якими нам іти в наступні роки, щоб долати ті болючі соціальні проблеми, про які ми добре знаємо, про які багато говорилося в цьому залі.

І я думаю, що нам необхідно насамперед визначитися, чого ми прагнемо в галузі так званої жіночої політики, або політики поліпшення становища жінок, або політики досягнення гендерної рівності: чи ми хочемо захистити жінку, чи ми хочемо надати рівні права, чи ми хочемо зробити і те, й те водночас? Гадаю, що все-таки нам необхідно переакцентувати увагу нашої державної політики з політики поліпшення становища жінок на політику гендерної рівності. Сьогодні цей термін вже багато разів лунав у цій залі, і це приємна відмінність від попередніх парламентських слухань.

Починати все потрібно з теоретичного і концептуального забезпечення — ми маємо дати відповідь на питання, яке я вже сформулювала: чого ми прагнемо? Також потрібно розуміти, що гендерна політика — це не є абстракція, і це не просто щось в  інтересах жінок або тільки для жінок, це та політика, яка спри­ятиме просуванню нашої держави на шляху демократизації, до цивілізованого суспільства.

Мене часто питають, а з чого треба починати, і я відповідаю, що потрібно починати з пандусів на дорогах, бо 90% тих, хто возить візки з дітьми, — це жінки. І всі ми добре розуміємо, як важко переїхати з одного боку вулиці на другий, щоб піти до магазину, не кажучи вже про кіно чи бібліотеку. Чи потрібно починати з підрахунку, які видатки з Державного бюджету йдуть на користь жінкам, а які — на користь чоловікам. І для цього є вагомий світовий досвід, наприклад, коли в Італії будують нові автобани (а відомо, що навіть там 70% тих, хто сидить за кермом авто, — це чоловіки), це значить, що гроші, які йдуть на це з  державного бюджету, на 70% — для чоловіків, бо більшість жінок є користувачами громадського транспорту. І сьогодні це також та сфера, яка потребує інтегрування гендерного підходу, бо без розвитку нашої інфраструктури, без розвитку галузі, на жаль, нам просуватися дуже й дуже складно.

Ми маємо розуміти, що гендерна політика має бути скла­довою будь-якої державної політики — в галузі економіки, охорони здоров’я, освіти, але вона має і бути як самостійний напрям, тому що на сьогодні це ще є необхідним кроком. Для цього нам потрібне законодавче забезпечення, для цього нам потрібен закон. І я хотіла б просити народних депутатів, приєднатися до  всіх попередніх промовців, щоб все-таки законопроект “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” був внесений на розгляд парламенту, і щоб більшість депутатів проголосувала за нього.

Однак справа не тільки в одному законі. Пронизуючи всі сфери життя, нам потрібно проводити гендерну експертизу і  змінювати інші галузі законодавства: і трудове законодавство, і  законодавство щодо захисту від насильства, і щодо протидії торгівлі людьми, і закони про освіту, і, без сумніву, весь той комплекс законодавства, що торкається політичної сфери. Хто це має робити? Без сумніву, є активні неурядові організації, жіночий рух, громадські організації, але без іституалізації цієї діяльності дуже важко буде нам досягти своїх цілей.

Тому я пропоную і підтримую ідею про створення комітету у  Верховній Раді, про створення департаменту в Міністерстві у  справах сім’ї, дітей та молоді, і головне — дійти донизу по всій вертикалі, тому що на рівні регіонів, областей і міст дуже важко впроваджувати всі ці рішення. А свої пропозиції я у письмовому вигляді передам до секретаріату. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Богдан Михайлович Матолич, заступник голови Львівської облдержадміністрації. Підготуватися Тамарі Мельник.

 

МАТОЛИЧ Б.М., заступник голови Львівської обласної державної адміністрації з питань соціальної політики. Шановні народні депутати! Шановні члени уряду! Шановні учасники парламентських слухань! На нинішніх парламентських слуханнях вже не раз наголошувалося, що в ланцюгу проблем гендерної політики особливе місце займає трудова еміграція з метою вирі­шення соціальних проблем, у першу чергу — достатнього заро­бітку, вона вже стала звичним явищем, особливо в Західному регіоні.

Західноукраїнським центром “Жіночі перспективи” прове­дено опитування жінок, які виїхали з України на заробітки до Італії. Як показали результати дослідження, дана проблема стосується не лише Львівщини, а й усієї України. Було опитано 375 жінок, половина з них приїхали до Італії з обласних центрів, більш як 20% — з районних центрів і тільки 6,1% — з сіл.

Найбільшу частину серед опитаних становлять жінки від 36 до 45 років.

Стосовно освіти, то з вищою і середньою спеціальною освітою — 77% жінок, 23% мають середню освіту.

До виїзду 43,5% жінок працювали на рівні спеціалістів, 27% — робітники і тільки 8,8% були безробітними. Найбільше опитаних в Україні працювали у сфері виробництва — більш як 21%, 10% — у сфері обслуговування, 11% — у медицині і освіті.

Одну дитину мають 28,5% жінок, двоє дітей — більш як 46%.

Таким чином, українські заробітчани — жінки в Італії репре­зентують найбільш соціально активне й мобільне, переважно урбанізоване населення.

Проблема масової нелегальної трудової еміграції з України торкається не якихось окремих аспектів суспільних відносин в  Україні чи певної категорії населення, це фактично доля цілого покоління жіноцтва. Усе різноманіття походження, вікових, соці­альних груп, освітніх рівнів, спеціальностей і сфер зайнятості тих, хто не знайшов застосування своїм силам в Україні, в Італії ніве­люється одним статусом — заробітчанина-нелегала, який дістає зарплату в 3 рази меншу, ніж італієць.

Серед основних причин, що зумовили виїзд за кордон, були названі такі: низька заробітна плата, необхідність придбання житла, безробіття, висока плата за навчання тощо. Але були й інші причини: насильство в сім’ї, необхідність забезпечити стабільне майбутнє для себе і своїх дітей, необхідність змін, бажання рухатися вперед і прогресувати. Видається природним, що основною метою свого перебування за кордоном 95% жінок назвали заробляння грошей.

Серед позитивних наслідків перебування на заробітках в  Італії 50% відзначили поліпшення матеріального становища, можливість допомогти сім’ї і дітям. Були й негативні наслідки, у майже 30% жінок виникли сімейні проблеми.

Однією з основних проблем, пов’язаних з трудовою емігра­цією, є розрив родинних стосунків. У результаті цього діти зали­шаються без материнської опіки протягом кількох років. Офіційних даних немає, але з ініціативи обласної державної адміністрації обласний центр соціальної служби молоді провів відповідні дослі­дження, і ми виявили, що тільки в нашій області більш як 23 тис. дітей залишені напризволяще батьками, які виїхали на роботу за кордон.

Важливою проблемою є соціальна, психологічна, медична, правова та професійна адаптація жінок, які повернулися із заро­бітків за кордоном до навколишнього середовища. Нездатність знайти своє місце в Україні змушує цих жінок знову повертатися за кордон. Як вихід з такої ситуації бачиться доцільною профе­сійна підготовка та перепідготовка цих жінок, підготовка до ведення бізнесу, надання психологічних, юридичних, економічних та соціальних консультацій. У Львівській області є достатній досвід роботи з громадськими організаціями саме в цьому напрямі.

З метою підвищення рівня інформованості населення про засоби та методи, які можуть використовуватися при торгівлі людьми, а також про потенційний ризик експлуатації, насильства та зловживань стосовно нелегальних мігрантів у рамках спеціа­лізованих програм проводиться роз’яснювальна робота. Ми пішли іншим шляхом — не словом, а ділом, і на сьогодні за активної підтримки Міністерства у справах сім’ї, дітей та молоді створено Гендерний центр при головному молодіжному управлінні, розроб­лені програми соціального супроводу неповнолітніх дітей, батьки яких перебувають за кордоном, і своїм досвідом ми незабаром поділимося на всеукраїнській нараді. Створена програма соціаль­ного супроводу сімей, які перебувають…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Богдане Михайловичу, вас уже не чують, час вичерпано (Оплески).

Слово має Тамара Михайлівна Мельник, заступник голови Всеукраїнської громадської організації “Ліга жінок-виборців «50/50»”. Підготуватися Гайдошу.

 

МЕЛЬНИК Т.М., заступник голови Всеукраїнської громад­ської організації “Ліга жінок-виборців «50/50»”. Шановні колеги! Шановні подруги і наймиліші, найчарівніші наші чоловіки!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Нарешті дочекалися.

 

МЕЛЬНИК Т.М. Так. Ми з вами перебуваємо в найвищого рівня політичній структурі — парламенті. Структура, яка охоплює своїм впливом все суспільство, яка формує політику. Політика в нашій країні, як і в попередні століття, залишається найвпливо­вішою силою, здатною до перетворень, здатною вплинути і зміни­ти стан. І сьогодні я сподівалася, що у нас мова йтиме саме про вироблення політичних напрямів тієї політики, яка є нагальною і яка дасть нам можливість увійти в європейське суспільство.

Нинішні парламентські слухання певною мірою знаменують входження Української держави в гендерні перетворення і онов­лення світового співтовариства, розвиненої цивілізаційно-євро­пейської структури. Для України надзвичайно важливо визначити своє місце в європейських гендерних перетвореннях, аби не опинитися на узбіччі європейського гуманістичного розвитку.

Ми запросили європейські країни, світову спільноту про­вести тут засідання Генеральної асамблеї, але якщо ми підійдемо з тією концепцією, про яку сьогодні згадували у більшості виступів, то будемо виглядати в Європі у кращому разі на рівні Центральноафриканської Республіки (Оплески). Бо європейські країни, і не тільки європейські, а й азіатські країни… Японія прийняла закон про суспільство гендерної рівності, Німеччина за 30 років зробила такий крок, про який ми можемо лише мріяти, не кажучи вже про скандинавські країни, про Канаду та інші.

А ми сьогодні ведемо розмову про найкрасивіших, най­чарівніших, ми ведемо розмову в тому ракурсі дітонародження, про яке говорили 40–50 років тому, ми аналізуємо демографічну ситуацію зовсім не з тих позицій, які вона реально висвітлює в нашій літературі.

Нам була зроблена широка доповідь і співдоповіді про той стан, який був, і ми мали б обговорити ці питання. Ми прослухали промови депутаток саме в тому ракурсі, більшість з них, з якими вони могли б виступити і перед тими, з ким щодня зустрічаються. А я сподівалася, що депутати сьогодні нам представлять концеп­цію, стратегію, основні напрями політики, заявлять про механізми, про створення механізму в парламенті (Оплески). І я думала, що піду звідси з розумінням того, що роблять наші політики найви­щого ґатунку, найширшого масштабу бачення, які беруть най­активнішу участь в європейських структурах, ті, які запрошують, і ті, які запрошені. Я піду звідси з цього приводу з великим сумом.

І наш комітет, тепер міністерство, яке, як у народі кажуть, грудьми бився за те, щоб якось впровадити цей гендер, я думаю, й надалі перебуватиме в тому скрутному становищі, як і досі, йдучи певними кроками, певним поступом, пробиваючи дорогу тим хоча б невеликим зерняткам гендерної політики, які ми маємо на сьогодні.

У доповіді Валентини Іванівни Довженко за часом контурно було вказано на ті перші кроки, які зробила законодавча влада, ті  намагання до осмислення впровадження гендерних змін, які здійснила виконавча влада, і маємо констатувати те становище судової влади, яка ще існує поза гендерною проблематикою, але вже стоїть на сторожі традиційного розуміння становища жінки й чоловіка. Ми більше говорили про звичаєве право, ми більше говорили про ніжності, гуманітарні якісь речі — жаль і співчуття, але ми виходимо з політичної структури без політичної гендерної орієнтації.

Європа і світ за останні півстоліття значно просунулися вперед у ракурсі гендерних перетворень. Світ і Європа усвідом­люють, що гуманістичний, підкреслюю, розвиток можливий при гарантуванні саме рівноправного розвитку жінки й чоловіка, а не патерналістської політики, до якої закликав останній промовець, співчуваючи нам. Ми сьогодні маємо говорити про необхідність вироблення гендерної стратегії країни і відповідної гендерної політики в усіх сферах життя суспільства. Ми маємо сьогодні говорити, я пропоную, про розвиток гендерного права і прийняття Закону “Про гендерну рівність”.

Акцентувалася увага лише на правах, і це чоловічі підходи, вони — навмисні підходи. Ми маємо поставити акцент на забез­печення, на створення гендерних можливостей, у тому числі й юридичним шляхом (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Тамаро Михайлівно, завершуйте свою думку.

 

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Слова!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні жінки! Я розумію, що ви дивитеся парламент, давайте припинимо аплодисменти, послухайте, що я вам скажу. Якщо решта, хто записався на виступ, зараз скажуть, що вони відмовляються від слова і передають його Тамарі Михайлівні — будь ласка, я з великим задоволенням це зроблю. Але хай мені напише той, хто має одержати слово, що він свої 5 хвилин віддає тому, кого ви хочете почути. Консолідуйтеся, згуртовуйтеся — і все це буде (Шум у залі).

Я запрошую до слова народного депутата Іштвана Ференцевича Гайдоша, голову Ради представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України. Підготуватися Наталії Вітренко.

 

ГАЙДОШ І.Ф., секретар Комітету Верховної Ради України з  питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (виборчий округ №72, Закарпатська область). Дорогі жінки! Шановні учасники парламентських слухань! Насамперед я переконаний, що до питання гендерної рівності треба підходити комплексно. Погодьтеся, забезпечити належне становище жінок у нашій державі без динамічного соціально-економічного розвитку держави в цілому неможливо.

Я з глибокою шаною оцінюю той факт, що в медицині, освіті, культурі, соціальній сфері, які, на жаль, поки що є найбільш бідни­ми галузями, жінки становлять близько 80% працівників. З іншого боку, саме на жінок лягає весь тягар виховання молодого поко­ління, саме жінки найбільш гостро відчувають такі проблеми, як безробіття, недостатній рівень доходів. Отож у контексті гендер­ної політики я поставив би на перше місце саме соціальний аспект.

Очевидно, що в цьому плані є всі підстави сподіватися на кращі перспективи. Свідченням цього є реорганізація Державного комітету у справах сім’ї, дітей та молоді у міністерство. Безумов­но, великим позитивом є ініційовані Міністерством праці та соці­альної політики перетворення в системі соціального та пенсійного забезпечення, динамічне зростання державного фінансування соціальної сфери тощо.

Ще одним дуже важливим питанням є представництво жінок у виборних органах влади. Чесно кажучи, у мене є певні сумніви щодо доцільності впровадження мінімальної квоти для жінок у  виборних органах влади та у виборчих партійних списках. Принаймні я впевнений, що ці квоти можуть бути виправданими винятково як тимчасовий захід, адже будь-яка нормальна полі­тична сила повинна самостійно, без законодавчого втручання, усвідомити, що без повноцінної присутності жінок у парламенті та органах місцевого самоврядування державна політика в жодній сфері не буде ефективною. Я переконаний, що кількість жінок у виборчих списках має стати індикатором, показати, яка з полі­тичних партій не на словах, а конкретними справами турбується про становище жінок у нашій державі.

Що стосується становища жінок у міжнаціональній сфері, то і в даному разі на їхні плечі лягає найбільший тягар. Зокрема, досвід моєї роботи як голови Ради представників громадських організацій національних меншин при Президентові України та керівника єдиного Всеукраїнського об’єднання угорців свідчить, що жінки є найбільш активними представниками національних меншин, вони особливо відчувають значущість збереження етніч­ної самобутності, тим самим роблячи вирішальний внесок у роз­виток національних традицій, культури, мови, освіти.

З іншого боку, у традиціях різних національностей спостері­гаються відмінні підходи щодо становища жінки в сім’ї та громад­ському житті. Звичайно, держава повинна якомога обережніше і делікатніше втручатися в цю сферу. Однак у мене немає жодних сумнівів, що кожній жінці, незалежно від національних традицій, держава має гарантувати право на вільний розвиток своєї осо­бистості та на повноправне становище в сім’ї.

Наприкінці зазначу: безумовно, факт проведення даних парламентських слухань є дуже позитивним сигналом, який свід­чить, що Україна все впевненіше крокує в ногу з Європою у справі захисту прав людини. Однак хотів би побажати всім нам, насам­перед законодавцям, все-таки з більшим розумінням ставитися до   жінок, щоб найближчим часом увага до гендерної політики виявилася не лише в формі парламентських слухань, а й у кон­кретних законодавчих актах, спрямованих на подальше утвер­дження визначальної ролі жінки в нашому суспільстві.

І останнє. Дозвольте від щирого серця висловити глибоку шану і вдячність всім жінкам за те, що ви у нас є, адже без вас ми просто безсилі. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Слово має Вітренко Наталія Михайлівна. Я не бачу Наталії Михайлівни, вибачте, ми таких доручень не приймаємо.

Будь ласка, Лариса Євгенівна Полякова, представник фракції “Трудова Україна”. Підготуватися Симоненку.

 

ПОЛЯКОВА Л.Є., член Комітету Верховної Ради України з  питань економічної політики, управління народним господар­ством, власності та інвестицій (багатомандатний загально­державний виборчий округ, виборчий блок “За Єдину Україну!”). Уважаемые члены парламентских слушаний! Уважаемый предсе­дательствующий! Прежде всего, я считаю своим долгом ответить Тамаре Михайловне, которая вызвала такую бурю положительных эмоций в этом зале. Она все время ссылалась на опыт западных стран и мирового сообщества в развитии гендерной политики, но  я хочу напомнить вам о том, что результатом таких успехов сегодня становится абсолютно отрицательная демографическая ситуация в западных странах, которая выравнивается только за   счет народов бывших колоний, а за женами их мужчины, проигравшие в этой битве с женщинами, едут как раз к нам, в Украину.

Поэтому лично я, конечно, не являюсь в этом зале
и в жизни активным защитником политики гендерного равенства, я против того, чтобы Богом данные женские качества возводить в  ранг особых заслуг, которые требуют специального социаль­ного признания. Я абсолютно уверена в том, что у каждой из нас достаточно инструментария для того, чтобы поставить на место зарвавшегося мужа или начальника без применения специаль­ного закона, который, может быть, в этом случае не будет лишним.

Но есть одна область, в которой я становлюсь жесткой феминисткой, — это сфера здоровья женщины. И сегодня я хочу обратить внимание всех, кто меня слушает, на ситуацию, которая развивается в Украине в связи с эпидемией или, точнее сказать, с пандемией СПИДа. На сегодняшний день, по оценкам специа­листов, 1% украинцев являются носителями ВИЧ-инфекции. Причем если с начала эпидемии мы говорили о соотношении четверо мужчин к одной женщине, то сегодня на одну ВИЧ-инфи­цированную женщину приходятся уже только двое мужчин, то есть мы говорим о резком росте количества ВИЧ-инфицированных женщин. Дополнительные факторы, такие как бедность и слабо развитая коммунальная инфраструктура, в сочетании со СПИДом превращают бремя женских забот в острую проблему, естествен­но, с социальными, медицинскими, экономическими и демогра­фическими последствиями.

Было бы неверно совсем умолчать сегодня о том, как много усилий прилагают и государственные, и негосударственные структуры в поисках выхода из сложившейся, не побоюсь этого слова, критической ситуации. Например, Программа профилак­тики передачи ВИЧ от матери к ребенку, реализованная в 2001–03 годах, получила самые высокие результаты во всех странах Европы. Она была высоко оценена специалистами ВООЗ и дала возможность значительно снизить количество детей, инфици­рованных ВИЧ. Позитивные результаты этой программы стали возможными благодаря бесплатному двухразовому тестированию беременных. Однако медики не в силах сегодня заставить тех женщин, которые отказываются от тестирования, пройти диагно­стику, так как право принятия решения согласно действующему законодательству принадлежит женщине. Другое дело, что впоследствии забота о ВИЧ-инфицированном ребенке ложится все-таки на государство.

Анализируя эпидемиологическую ситуацию с ВИЧ сегодня, можно сделать достаточно неутешительный вывод о том, что СПИД перестал быть проблемой групп риска. Само понятие “группа риска” в контексте потеряло свое первоначальное значение. В ситуации риска находится любой человек, который так или иначе попал в контакт с вирусом. Побуждает к реальным действиям и то, что женщина вследствие ряда факторов как физиологического, так и культурного плана более уязвима по  сравнению с мужчиной. При условии инфицирования ВИЧ кого-либо из членов семьи все заботы ложатся, естественно, на женщину. Как известно, когда болеет мужчина, за ним ухаживает женщина, когда болеет ребенок, за ним ухаживает женщина, когда болеет женщина, за ней ухаживает она сама.

Поэтому, учитывая то, что именно на плечах женщины лежит главная ответственность за воспроизводство здорового поколе­ния, сегодня целесообразно говорить о необходимости создания межотраслевой программы, направленной на профилактику ВИЧ среди женщин репродуктивного возраста. Именно таким образом ставят вопрос народные депутаты — члены межпарламентской группы по координации усилий в противодействии эпидемии ВИЧ/СПИДа. Необходимо сегодня приложить максимум усилий для наиболее эффективной и скоординированной работы всех звеньев, включая высший законодательный орган страны, ибо завтра может быть уже поздно.

Берегите женщин! Они действительно — самое главное богатство нашей страны (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі, Ларисо Євгенівно.

Слово має Симоненко Петро Миколайович, керівник фракції комуністів у Верховній Раді. Підготуватися Інні Губенко.

 

СИМОНЕНКО П.М., член Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Дорогі і любі! Маю честь привітати вас від імені своїх колег і товаришів по фракції і маю приємну нагоду поділитися власними враженнями, спостереженнями, а також тими проблемами, які спонукають нас, народних депутатів, членів моєї рідної фракції, сьогодні проводити ту політику, яку, я пере­конаний, для вас багатьох і потрібно проводити, бо це політика майбутнього. І вітаючи вас, я хотів би (а нас закликали не тільки словом, а насамперед ділом) дати деякі відповіді і запропонувати шляхи вирішення проблем.

Перше. Гадаю, усі ті, хто сьогодні від цеху народних депу­татів виступав, повинні підтримати ідею, щоб у Державному бюджеті на наступний рік передбачити щомісячну матеріальну допомогу на виховання дітей у розмірі прожиткового мінімуму (Оплески). Це буде конкретна справа на підтримку жінок, на під­тримку виховання молоді і наших дітей.

Друга проблема. Я запропонував би зробити взагалі безплатними послуги пологових будинків, стовідсотково про­фінансувати пологові будинки, щоб народження дитини не було трагедією для сім’ї (Оплески).

І третє. Я побажав би всім відповідальним політикам, хто сьогодні закликає жити, як живе народ України, щоб їхні діти народжувалися в Україні, а не за кордоном (Оплески).

І ще одне. Я вважаю, що нам, народним депутатам, треба все зробити, щоб законодавчо встановити відповідальність за порушення законодавства про забезпечення рівних прав та рівних можливостей жінок та чоловіків, кримінальну відповідальність. Бо це не просто кримінальна відповідальність за рівність у правах, це відповідальність перед майбутнім за все те, що робить сьогодні сучасне покоління громадян України.

Чому я так кажу? Бо за роки незалежності багато гово­рилося про забезпечення рівних прав жінки і чоловіка в нашому суспільстві, нібито розвивалися демократичні підвалини цих понять, а на ділі з жінки-матері і жінки-трудівниці українська жінка перетворилася в наймичку. Адже загальновідомо, що практично в  кожній сім’ї із західних областей України, та й не тільки (не  ображайтеся, будь ласка, представники західних областей України, це реалії незалежності), хоча б одна жінка поїхала працю­вати до ситої Європи чи Америки. І таких молодих українок — мільйони.

Не варто забувати й той факт, що 50 тис. українських жінок продано в рабство. Я як представник парламенту України, нашого народу працюю у складі постійної делегації Верховної Ради у  Парламентській асамблеї Ради Європи. І мені соромно було, коли нас, народ України, звинувачували в тому, що Україна торгує жінками і дітьми як живим товаром. Чи спитали ми з усіх тих, хто торгував дітьми народу України? І хто з них поніс кримінальну відповідальність за все те, що вони зробили з нами за роки незалежності?

Я хотів би також, щоб ми розуміли, що конкретна політика, у  першу чергу через те, що в державі змінився економічний базис, призводить і до того, що знищується соціальна інфра­структура, те середовище жіноче — вашого серця, ваших почуттів і нашого майбутнього, бо це середовище виховання молодого покоління. Поліклініки практично не працюють, в сільській місце­вості майже зникли фапи, матері не можуть відвести своїх малю­ків у дитячий садок, де діти знаходилися б під постійною опікою і  кваліфікованим наглядом, я вже не кажу про будинки піонерів, про мережу бібліотек, де дитина могла б продовжувати процес виховання. Ось чому ми сьогодні з такою серйозною тривогою говоримо, що серйозне ставлення до вирішення проблем жіноцтва Українська держава повинна не декларувати, а реалізу­вати в конкретних справах.

Но мне кажется, что надо бы нам разобраться и в некоторых других вопросах. А в чем причина всего этого? А причина в том, что общество сегодня разделено не на женщин и мужчин, а на бедных и богатых (Оплески). И как раз в этом контексте — все проблемы, о которых вы говорите. Если бы не было этого, то у нас и не было бы проблем, которые вы поднимаете. Я хотел бы сегодня сказать, что именно это разделение на бедных и богатых резко усилило эксплуатацию женщины. И я хотел бы привлечь ваше внимание, что многие из наших соотечественников рабочее место нашли где? На асфальте и на базарах.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Петре Миколайовичу, закінчуйте.

 

СИМОНЕНКО П.М. Я предлагаю, женщины, давайте как результат нашего совместного рассмотрения запишем следу­ющее. Во-первых, потребуем, чтобы вернули среду для воспита­ния, в первую очередь я имею в виду законодательный уровень. І по-друге, зайнятися основною функцією — забезпечити збере­ження житла, робочих місць і процесу неперервного виховання нашої молоді. Дякую і бажаю всім нам успіхів (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Інна Яківна Губенко, директор Черкаського медичного коледжу, голова Спілки жінок Черкащини. За нею виступатиме Порохняк-Гановська.

 

ГУБЕНКО І.Я., директор Черкаського медичного коледжу, голова Спілки жінок Черкащини. Шановний голово! Шановне зібрання! Я сьогодні вітаю вас від жінок Черкащини, які знахо­дяться в цьому залі, і від тих жінок, які вболівають сьогодні, щоб ті проблеми, які тут озвучуються, були вирішені.

Існує твердження, що основи майбутнього благополуччя держави, фізичного і морального здоров’я суспільства заклада­ються в сім’ї. І з цим не можна не погодитися, адже саме в сім’ї формуються основи характеру людину, моральні та духовні цін­ності. Одним з основних показників становища сім’ї є демогра­фічна ситуація. Вчені кажуть, що для нормального відтворення населення потрібно, щоб у кожній сім’ї народжувалося не менш як троє дітей. Сьогодні цифри вже були озвучені, вони свідчать самі за себе. “Міцна сім’я — міцна держава” — цей лозунг уже встиг набриднули, але нового ще не придумали, а зміст старого під­тверджується самим життя.

Не останню роль у зменшенні показників народжуваності відіграє збільшення кількості розлучень. Практично кожен другий шлюб в Україні розпадається. Погіршення показників відтворення населення відбувається на тлі погіршення стану здоров’я жінок і  того, що саме жінки репродуктивного віку виїжджають з України. На даний час майже кожна дитина має більш як два захворювання.

Особливу тривогу викликає ситуація щодо раку молочної залози. Ця патологія в Україні посідає перше місце серед зло­якісних новоутворень, що розвиваються у жінок на тлі вираженого зростання захворюваності в останні роки. Кожної години в нашій державі внаслідок раку молочної залози вмирає одна жінка і кожні 35–37 хвилин виявляється новий випадок цієї патології.

Зростають смертність і кількість задавнених випадків, а це ускладнює лікування і погіршує прогноз. Кожна третя жінка, тобто 30%, звертається із запущеними формами. Водночас підраховано, що в разі своєчасного виявлення та адекватного лікування перед­ракових захворювань молочних залоз можна в 2–3 рази зменшити захворюваність на рак молочної залози і на 30% понизити смерт­ність. Рання діагностика можлива за умови виконання таких про­грам, як самообстеження, лікарських профілактичних оглядів, спостереження та лікування передпухлинної патології, скринін­гових обстежень і маммографічних досліджень. Ці програми перелічено в порядку їх важливості.

Спілка жінок Черкащини планомірно й постійно долучається до профілактичної роботи і раннього виявлення раку. Це орга­нізація семінарів, тренінгів для жінок, поширення освітніх матері­алів, фінансова допомога онкологічному диспансеру, консульта­тивна допомога у сільській місцевості виїзних бригад, до складу яких входять гінекологи, юристи, соціальні педагоги і психологи. Однак цього недостатньо, всі ці проблеми повинні вирішуватися на рівні держави. Треба знайти кошти і можливості на державному рівні, щоб методика раннього виявлення онкозахворювань займала інформаційний простір, як це відбувається з рекламою окремих товарів.

Хочу сказати, що постійної уваги потребує стан репро­дуктивного здоров’я жінок. Не може не хвилювати здоров’я дівчаток, які входять у репродуктивний вік з цілою низкою хроніч­них захворювань. Втішним є факт, що намітилася тенденція до зменшення кількості абортів, і разом з тим збільшується частота використання сучасних методів запобігання вагітності. У цьому напрямі великий потенціал має освітня, інформаційна робота, яку проводять як медичні працівники, так і громадські організації.

Сьогодні потребує особливої уваги і вдосконалення законо­давство, яке регламентує процес створення і збереження здоро­вих і життєздатних шлюбів, посилення соціально-правового захисту жінки, дітей у сім’ї. Недостатньо ще діє Закон “Про попередження насильства в сім’ї”.

Як жінка, лікар, працівник освіти скажу, що настала та критична хвилина, що життєво важливо об’єднати зусилля держа­ви і всіх громадян, щоб не перейти цю невидиму межу, за якою — втрата генофонду нації. І я хочу сказати, що ми повинні побажати один одному здоров’я, процвітання і благополуччя, і щоб це було востаннє, коли ми дозволили чоловікам знову використати наше зібрання для того, щоб сказати, які ми красиві, озвучити свої політичні програми і знову відвернутися від проблем жіноцтва. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Інно Яківно.

Слово має Людмила Андріївна Порохняк-Гановська, заступ­ник голови Міжнародної організації “Жіноча громада”. За нею виступатиме Правденко.

ПОРОХНЯК-ГАНОВСЬКА Л.А., заступник голови Міжнародної організації “Жіноча громада”. Шановний голово! Шановні народні депутати! Шановні присутні! Міжнародна організація “Жіноча громада” є однією з найчисленніших жіночих організацій України, вона налічує близько 15 тис. членів, нам більш як 100 років, і ми маємо спеціальний статус в Економічній і Соціальній радах Організації Об’єднаних Націй.

“Жіноча громада” — одна з перших організацій, яка порушувала питання про побудову громадянського суспільства, про місце жінки в суспільстві, освіті, науці, державотворенні, про політичний імідж жінки. Ми беремо участь у виборах всіх рівнів, співпрацюємо в різних проектах ООН, з Європейським Союзом, Радою Європи, Міжнародною організацією праці. Велику допо­могу надає нам Міністерство України у  справах сім’ї, дітей та молоді, з яким ми активно співпрацюємо з моменту його утворення.

Міжнародна організація “Жіноча громада” брала участь у відновленні традицій в незалежній Україні, і зараз ми вже чотири роки намагаємося впровадити День батька в Україні, що буде ще одним кроком до гендерної рівності в родині. Проводиться все­український конкурс “Мій батько”, видається журнал “Тато”.

Ми абсолютно підтримуємо необхідність квотування жінок
і у Верховній Раді, і в уряді, а також у галузевих та місцевих владних структурах, без якого переважна більшість достойних жінок через відсутність агресивності в характері таких місць отримати не може, і це значно гальмує демократизацію суспільства.

Одним з основних напрямів діяльності нашої організації є впровадження здорового способу життя в Україні та сприяння реформуванню охорони здоров’я. Ми видаємо літературу для лікарів, наша газета “Сімейний лікар плюс” є єдиним в Україні періодичним виданням для медичних сестер, яке поширюється за  передплатою. Організовуємо марші, конференції з питань боротьби зі СНІДом, туберкульозом, проводимо в прямому ефірі на каналах Національного радіо щотижневі передачі. Тому ми маємо право і необхідність більш детально зупинитися на стано­вищі жінки в одній з найважливіших галузей економіки — охороні здоров’я.

Загалом у системі охорони здоров’я зайнято 1,1 млн осіб, 89% з них — жінки. Серед лікарів — 61% жінок, серед молодших спеціалістів — 94%. Таким чином, галузь охорони здоров’я можна вважати переважно жіночою. Заробітна плата в галузі практично однакова для всіх фахівців і є нижчою за прожитковий мінімум. Разом з тим засоби масової інформації піднімають питання про корупціонерів у білих халатах.

Охорона здоров’я в Україні на сьогодні не влаштовує ні медиків, ні владу, ні населення. Потрібна реформа! Ми втрачаємо найбільш численну групу людей старшого віку, у репродуктивний період вступають молоді люди, що в дитинстві перенесли Чорнобильську катастрофу та негаразди раннього періоду станов­лення держави, тому народжуваність в Україні закономірно знижу­ватиметься. Увесь цивілізований світ реформував медицину, беручи за основу сімейну медицину, незалежно від того, фінан­сувалася вона як страхова чи як державна. Ми не досягнемо успіхів, не впровадивши реально сімейну медицину в масштабах країни.

Європейська спільнота намагається допомогти нам у роз­робці моделі впровадження сімейної медицини у рамках чинного в  Україні законодавства, немало зусиль докладає Міністерство охорони здоров’я. Збереження здоров’я нації повинно стати загальнонаціональним рухом, і ініціатором та рушійною силою мусять бути жінки.

У нас в країні, доки людина не захворіє, її здоров’ям не займається ніхто. А коли здоров’я втрачено, його повернути дуже важко й надто дорого. Разом з тим у державі є більш як 350 тис. медичних сестер — жінок, фах яких — збереження здоров’я здорової людини та догляд за хворими. Ці люди сьогодні не мають ні економічних, ні моральних стимулів до ефективної роботи.

Якщо реформувати охорону здоров’я, зробивши основою первинну медико-санітарну допомогу та профілактику захво­рювань, надати статус юридичної особи сімейним лікарям і зміни­ти статус медичної сестри, підняти престиж цього фаху, надати самостійності функціям профілактичної роботи та догляду за хво­рими, ми можемо:

1)  покращати показники здоров’я населення, кожна сім’я матиме своїх сімейного лікаря і сімейну медичну сестру, з якими буде консультуватися, не очікуючи розвитку важких хронічних захворювань;

2)  зробити населення відповідальним за своє здоров’я та здоров’я своєї родини;

3)  покращити економічний і соціальний статус медиків, 80% серед яких — жінки.

Таким чином, в Україні гостро стоїть питання погіршення здоров’я населення. Здоров’ям, як у кожній родині, так і в системі охорони здоров’я, переважно займаються жінки. Галузь охорони здоров’я потребує негайного реформування і переведення пер­винної медико-санітарної допомоги на засади сімейної медицини. Конче потрібно покращити економічні й моральні стимули в галузі, оскільки вже існує і загрозливо наростає дефіцит кадрів як вищої кваліфікації, так і молодших спеціалістів.

Верховній Раді і Кабінету Міністрів, органам місцевого само­врядування та громадським організаціям необхідно об’єднати зусилля з медиками задля забезпечення громадянам України достойної системи охорони здоров’я. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Людмило Андріївно.

Слово має Сергій Макарович Правденко, уповноважений представник депутатської групи “Демократичні ініціативи. Народо­владдя”. За ним виступатиме Ляхоцька.

 

ПРАВДЕНКО С.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Вельмишановні учасниці парламентських слухань! Вельмишановний головуючий! Я не агітуватиму за канди­дата в Президенти за сімейною чи іншою ознакою, не рахуватиму, в кого з кандидатів скільки сімей, бо ще не маю списку канди­датів, затвердженого ЦВК, а отже, це зайва розмова. Мабуть, за принципом відданості сім’ї (одній сім’ї, я підкреслюю) в цьому залі переможе, думаю, Олександр Мороз, але я не про те, бо це знову про чоловіків і про їхні амбіції.

“Становище жінок в Україні: реалії та перспективи” — така сьогодні тема парламентських слухань. Правильніше було б сфор­мулювати так: “Жахливе, принизливе становище жінок в Україні, сумні реалії, та якою має бути перспектива”. Що ми не говорили б про емансипацію, фемінізацію, про бажання жінки не замикатися на сім’ї, а зробити кар’єру, найперше, найважливіше покликання жінки, яке далеко переважає всі потуги чоловічого честолюбства, — виносити, народити і виростити дітей.

А тепер спитаймо себе: а скільки це коштує — виносити, народити і виростити? Скільки потрібно вітамінів мамі, щоб вино­сити здорове дитя? Якими мають бути умови в пологих будинках? Що має споживати мама, яка годує немовля? І давайте прики­немо, скільки має заробляти майбутній молодий, а потім вже новоспечений батько, і скільки має заробляти, а під час вагітності й після пологів отримувати молода мама, щоб взагалі двоє моло­дих людей захотіли дати життя дитині, дітям, для яких мають можливість усе зробити, щоб вони народилися і виросли здоровими.

За моїми підрахунками, а це підрахунки, зроблені на основі власного досвіду відносно молодого діда, тобто на практичному досвіді, молода сім’я, яка вирішила дати життя дитині, повинна протягом усього періоду вагітності жінки, народження і догляду за малою дитиною мати у своєму розпорядженні щонайменше 3 тис. гривень на місяць, підкреслюю — щонайменше. І це поза видатка­ми на житло, опалення, тобто поза всіма комунальними видат­ками і так далі.

А тепер давайте подумаємо, який відсоток молодих сімей України має такі кошти. Думаю, дуже і дуже невеликий. А звідси й  невисока народжуваність, звідси значний відсоток нездорових дітей, і взагалі сумне, злиденне дитинство як явище в Україні. Маємо це констатувати.

Попри окремі, і, безперечно, добрі справи, спрямовані на підтримку матерів і дітей, на підтримку юних талантів, що роблять члени й нашої фракції, яку я маю честь представляти, в цілому наше суспільство і держава мусять визнати: створено не умови, але антиумови для того, щоб жінка виконувала головне своє при­значення і покликання. Мусимо констатувати: Україна сьогодні — чоловіча держава. І докерувалися чоловіки до того, що сотні тисяч українських жінок подалися за кордон, про що вже говорилося.

Чоловікам варто пам’ятати: все, що вони роблять, — нажи­вають мільйони, чіпляють на себе еполети, лампаси, ордени, роб­лять кар’єру і таке інше — це, врешті-решт, заради жінок, заради їхньої уваги, і тільки. Держава, нездатна не на словах, а на ділі турбуватися про своїх жінок, приречена на зникнення. Звідси висновок: законодавча влада, виконавча влада, суспільство зобо­в’язані, якщо бодай трохи думають про майбутнє народу і держа­ви, створити максимально сприятливі умови для жінки-матері, для реалізації можливостей жінки в культурі, науці, виробництві, державному управлінні.

Нинішні реалії є негативними. Вкрай важливе питання: чи протягом найближчих років, чи протягом десятиліть реалії стано­вища жінки в Україні стануть позитивними? Якщо виправлення ситуації розтягнеться на десятиліття, збиратися тут буде нікому, в  тому числі і в цьому залі. Сподіваюся, наші чоловіки це затям­лять. Чоловіки при всій їхній самозакоханості мають знати: вони потрібні в цьому світі і в цьому житті настільки, наскільки вони служать жінкам.

І щодо відсотків у партійних списках. Чому ви віддаєте право чоловічому парламенту вирішувати це питання? Є протидія — утворювати стовідсотково жіночі партії, відповідно стовідсотково жіночі списки і збирати, я думаю, значну кількість голосів. Я вва­жаю, що тільки разом жінки змусять цю державу існувати насам­перед заради них, як і має бути. І тоді вже з’ясується, хто в кого має бути радником з чоловічих питань і таке інше. Дякую за увагу і бажаю успіху (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Сергію Макаровичу.

Слово має Лариса Леонідівна Ляхоцька, голова колегії УРП “Собор” з питань соціальних проблем та прав людини. Підготува­тися Катерині Фоменко.

 

ЛЯХОЦЬКА Л.Л., голова колегії Української республіканської партії “Собор” з питань соціальних проблем та прав людини. Шановний пане голово! Шановні народні депутати! Пані та панове! Процеси, пов’язані з трансформацією українського сус­пільства, сьогодні ускладнюють становище сім’ї і жінки зокрема, негативно позначаються на основних її функціях — економічній, репродуктивній і виховній. З метою підвищення рівня духовних, моральних цінностей і авторитету української родини, створення сприятливих умов для її всебічного розвитку як основи суспіль­ства і держави, поліпшення демографічної та соціальної ситуації в країні у 2001 році розроблена і затверджена Кабінетом Міністрів України програма “Українська родина”, до речі, ще за підписом Прем’єр-міністра України Віктора Ющенка, яка розрахована на 2001–05 роки. Час минає, змінилися уряди, на порозі — червень 2004 року.

Нещодавно Українська республіканська партія “Собор” про­вела семінар “Українська родина: соціальний та правовий захист”, на який були запрошені представники Міністерства освіти і науки, Міністерства у справах сім’ї, дітей та молоді, Міністерства охоро­ни здоров’я. На жаль, жоден представник не був на цьому семі­нарі, хоча УРП “Собор” зробила спробу підвести перші підсумки і  внести свої пропозиції відповідно до соціального, духовного, гендерного, правового аспекту щодо становища української родини сьогодні, коли 2004 рік Генеральна асамблея ООН прого­лосила Міжнародним роком сім’ї, коли Україна спільно з усім світом святкує День матері та Міжнародний день сім’ї, але ще чекає на себе свято батька.

На сьогодні демографічна ситуація в Україні кризова. Незважаючи на деяке підвищення рівня народжуваності в країні за  рахунок відкладеного народження дітей, залишається низьким рівень сумарного коефіцієнта народжуваності — 1,12 на одну жінку. З-поміж деформацій шлюбно-сімейних процесів передусім є: зростання напруженості у формуванні матеріальної бази сімей як передумови для народження і належного виховання дітей; поширення асоціальних явищ у життєдіяльності сімей, що про­вокує розлучення та знижує їх виховний потенціал; різке зниження показників шлюбності та підвищення розлученості і овдовіння; поширення офіційно неоформлених статевих стосунків та шлюбно-сімейних відносин, так званих концесуальних шлюбів, тобто шлюбів на віру, без реєстрації; стереотип українських сімей щодо розподілу сімейних обов’язків; збільшення кількості дистанційних сімей, тобто таких, у яких члени сім’ї тривалий час проживають окремо. Актуальними для українського суспільства є сім’ї трудової еміграції, новий педагогічний термін “мобільні сім’ї”; низький рівень педагогічної культури сучасних батьків в Україні і готовності молодих сімей до виховання дитини; відсутність системи соці­альних служб, які підтримували б родину, що опинилася у кризі.

Найбільш визначальним моральним орієнтиром у політиці держави і в повсякденному житті українського суспільства є мовна криза щодо корінного населення України. Нагальна потреба залу­чення християнських цінностей до процесу виховання дітей і в сім’ї, і у школі, не забуваймо про необхідність збереження “собо­ру наших душ” для майбутнього покоління України. Бракує знань та навичок існування у відкритому суспільстві випускникам інтер­натних закладів, порушено старий державний механізм забезпе­чення їх житлом та роботою, відчутні труднощі дитячих будинків сімейного типу в матеріальному забезпеченні їх функціонування та існування.

Ми, жінки, об’єднані в УРП “Собор” у багатьох областях України, висловлюємо глибоку стурбованість станом моральних цінностей сучасних українських родин, що виявляється у яскравих тенденціях нівелювання ознак українського менталітету насам­перед в інформаційному, культурному, політичному просторі. З  іншого боку, чітко простежується нав’язування нашому суспіль­ству агресивних, чужих нашій ментальності моделей поведінки, що активно впроваджуються насамперед через телебачення (сцени насилля, агресії, сексуальної нетерпимості і вседозво­леності), а також розповсюдження мільйонних тиражів порно­літератури, що фатально позначається і на процесі виховання підростаючого покоління, і на відтворенні реальних моделей поведінки дорослих.

Виходячи з вищезазначеного, пропонуємо:

1)  ініціювати підготовку на розгляд у Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини єдиного проекту Закону “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”;

2)  змінити стратегію соціально-економічних реформ, яка має включати орієнтацію всіх сфер суспільства на оздоровлення умов життя українських родин;

3)  узгодити законодавство України з міжнародними норма­ми визначення статусу та захисту сім’ї в суспільстві;

4)  домагатися поліпшення діяльності структур зайнятості молоді, працездатних жінок і чоловіків, вжиття заходів для змен­шення гендерної асиметрії у трудовому навантаженні з урахуван­ням виснажливої праці жінок у домашньому господарстві та вихо­ванні дітей (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ларисо Леонідівно. Катерини Фоменко не бачу.

Тоді слово має Ольга Семенівна Кобець, голова Всеукраїн­ського жіночого товариства імені Олени Теліги. Будь ласка. Підготуватися Вікторії Журбенко.

 

КОБЕЦЬ О.С., голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. Вельмишановні пані і панове! Шановний пане голово! Вельмишановні учасники парламентських слухань! Ми сьогодні розглядаємо питання про становище жінки в Україні, реалії та перспективи. Багато говорилося про різні аспекти цієї проблеми, але я, голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, хочу поділитися конкретними прикладами, як на практиці відбувається взаємозв’язок жінки й суспільства, жінки і влади.

Наш Президент за час свого десятирічного правління двічі зустрічався з представниками Національної ради жінок України, і  двічі на цих зустрічах він давав доручення про спорудження каплиці або храму в Бабиному Яру на відзнаку пам’яті полеглих там 100 тис. християн і наших співвітчизників. Це питання не було вирішено.

Віктор Янукович працює Прем’єр-міністром тільки рік, але він також у березні цього року зустрівся з лідерами жіночих громадських організацій. Тут було ще ясніше, пан Янукович з  притаманною йому відвертістю і прямотою з перших хвилин заявив: “Дорогі жінки, я вас усіх люблю”. Знаючи пікантні подро­биці біографії нашого Прем’єр-міністра, солідні жінки, лідери громадських організацій, які нараховують загалом кілька мільйонів наших співгромадян, округлили очі, адже кожна готувалася до цієї зустрічі, мала свої пропозиції. До речі, більшість цих жінок сидять тут, у залі. Та все дарма, аудієнція на цьому закінчилася.

Йду по вертикалі. Нещодавно, у квітні цього року, до Чернівців приїхав цвіт наукової думки з гендерних проблем, 25 провідних учених, від академіка і докторів наук до кількох молодих науковців, щоб провести науково-практичну конференцію “Жінка на зламі тисячоліть”. Конференція відбулася, прийняла дуже цінні резолюції з пропозиціями, які направлені, зокрема, і до Верховної Ради, але жодна посадова особа ні з Чернівецької обласної , ні з міської державної адміністрації за два дні її роботи навіть не показала носа на це зібрання, хоча письмові запро­шення були вручені і голові облдержадміністрації, і відповідним структурам.

25 років відсиділа в радянських тюрмах та таборах учасниця українського руху опору у Другій світовій війні Ольга Горошко, їй  давно вже за 80. Ми більш як три роки ведемо переписку з Тернопільською міською державною адміністрацією на предмет того, щоб цій героїчній жінці, про яку написано кілька книжок, виділили державну однокімнатну квартиру. Одержуємо суцільні відписки, вона досі поневіряється по чужих хатах, втративши родину, конфісковане майно і все, що надбала за життя. Я питаю чиновників з Тернопільської міської державної адміністрації: а  руки у вас не горять, коли ви одержуєте зарплати, зароблені Ольгою Горошко і такими, як вона?

А ось вам районний рівень. Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація. Пан Харитончук підписує наше клопотання про підтримку журналу “Жіночий рік”. Я рік ходжу до заступника, до головного бухгалтера — це розпорядження ніколи не було виконано.

Це ми говорили по вертикалі. Тепер по горизонталі. Була зустріч з паном Табачником, на якій ми домовилися, що він прийме нашу делегацію: “Телефонуйте заступнику, телефонуйте помічнику”. Телефоную півроку — зустрічі немає.

Пан Азаров влаштував громадські слухання по урядовій програмі, причому вже по прийнятій урядовій програмі, в прин­ципі, громадських слухань уже не потрібно було робити. Були пропозиції — жодна не виконана.

Пані Кияниця, заступниця міністра у справах сім’ї, дітей та молоді, рік обіцяла — нічого не зроблено.

Так само можна говорити по всіх інших міністерствах і рівнях влади. І це тільки по одному товариству, а якщо взяти всі громад­ські організації, а якщо взяти в масштабі України, то про яке громадянське суспільство ми з вами, шановні пані, тут говоримо?!

Через те розробка стратегії гендерної політики в Україні — це нагальна проблема. І потрібно створювати це гендерне бюро незалежним, не при Кабінеті Міністрів, воно мусить бути при інших органах влади (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ольго Семенівно.

Слово має Вікторія Миколаївна Журбенко, генеральний директор Національної асамблеї інвалідів України. Підготуватися Ірині Демченко.

 

ЖУРБЕНКО В.М., генеральний директор Національної асамблеї інвалідів України. Шановні народні депутати України! Шановні члени уряду! Шановні учасники та учасниці парла­ментських слухань! Я вдячна за надану можливість взяти участь у парламентських слуханнях та виступити перед таким поважним зібранням. Дозвольте звернутися до вас від імені жінок з інвалід­ністю, жінок, що виховують дітей-інвалідів, членів Всеукраїнського громадського соціально-політичного об’єднання “Національна асамблея інвалідів України”.

За статистикою, в Україні проживають 2 млн 600 тис. грома­дян з інвалідністю, з них понад 50% — жінки. Отже, з якими проблемами стикаються жінки-інваліди щодня? Якої підтримки потребують? Яке ставлення суспільства до тих жінок, які позбав­лені можливості бачити, чути або вільно рухатися?

Стереотипне та негативне ставлення до жінок-інвалідів виявляється насамперед в їх ізоляції від суспільства. Жінки-інваліди обмежені в реалізації права на освіту, набуття професії, отримання своєчасної медичної допомоги, доступності до інфор­мації щодо материнства та дитинства. Часто ставиться під сумнів право жінки-інваліда народжувати і виховувати дитину.

Жінки з інвалідністю зазнають подвійної дискримінації — за  ознакою статі та за ознакою інвалідності. На ринку праці вони займають найбільш несприятливе становище, їм відмовляють у працевлаштуванні, вони поповнюють армію безробітних, за свою працю отримують менше, ніж чоловіки. Низьким, на жаль, і сього­дні вже про це говорили, залишається рівень пенсій по інвалід­ності. Жінки-інваліди нечасто залучаються до громадського та політичного життя, практично не беруть участі в розробці програм економічного та соціального розвитку.

Вважаємо за необхідне надання державою постійної та дієвої допомоги жінкам з інвалідністю на ринку праці, використан­ня сучасної системи освіти та професійної підготовки, законо­давчого забезпечення квотування робочих місць для праце­влаштування інвалідів на підприємствах різних форм власності. Хочу наголосити на важливості забезпечення державної підтримки на законодавчому рівні матерів-інвалідів, що виховують дітей-інвалідів та здорових дітей.

Ще один важливий аспект, про який сьогодні вже говорили. Сьогодні кількість жінок-інвалідів в Україні неухильно зростає за рахунок тих, хто перехворів на рак молочної залози. У 2003 році такий діагноз вперше був поставлений близько 16 тис. жінок, близько 40% з них звертаються за допомогою в задавнених стадіях. Ця проблема потребує постійної уваги з боку держави. Необхідно забезпечити доступ жінок, особливо тих, які прожи­вають у сільській місцевості та малих містах, до регулярного обстеження, своєчасного діагностування, отримання медичної, психологічної, соціальної допомоги, безплатного забезпечення протезами молочної залози. Потребує розвитку в Україні мережа реабілітаційних центрів та програм оздоровлення жінок після цієї важкої хвороби.

Вирішення багатьох зазначених питань на сьогодні взяли на себе громадські організації інвалідів, і про це теж вже говори­лося. У зв’язку з цим звертаємося до народних депутатів України, керівників місцевих державних адміністрацій з проханням активніше залучати нас, громадські організації жінок, до розробки законопроектів, інших нормативно-правових актів, соціальних програм, при формуванні державного та місцевих бюджетів передбачати фінансування статутної діяльності громадських організацій жінок.

Хоча було б, мабуть, несправедливо сьогодні не відзначити і позитивні кроки держави на шляху вирішення зазначених питань. Національна асамблея інвалідів України, інші громадські органі­зації інвалідів провадять постійну роботу з Комітетом Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, Міні­стерством України у справах сім’ї, дітей та молоді, Міністерством праці та соціальної політики України щодо вдосконалення законо­давчо-правової бази, реалізації проектів та програм щодо жінок з інвалідністю. З Державного та місцевих бюджетів здійснюється часткове фінансування програм соціального захисту жінок-інвалідів. Розвивається мережа підприємств громадських органі­зацій інвалідів, що мають державну підтримку у вигляді пільгового оподаткування.

На завершення хочу висловити сподівання, що Верховна Рада України, уряд вживатимуть дієвих заходів для забезпечення належних умов життя жінок з інвалідністю, що соціальна політика нашої держави буде провадитися з урахуванням їхніх інтересів без ущемлення інших категорій громадян. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Вікторіє Миколаївно.

Слово має Ірина Іванівна Демченко, міський голова міста Охтирки Сумської області. Підготуватися Валентині Семенівні Шевченко.

 

ДЕМЧЕНКО І.І., Охтирський міський голова (Сумська область). Уважаемые коллеги! Я недавно вернулась из Страсбурга, где была в составе делегации Украины в Конгрессе местных и региональных властей. Ко мне подошел коллега из российской делегации и спросил: “А почему среди вас так мало женщин?” И я ему ответила: “В нашей делегации нет мужчин и женщин, в нашей делегации есть граждане Украины, которые максимально эффективно работают в области местного самоуправления”.

Когда каждый из нас готовится к операции, его совершенно не интересует, кто будет делать операцию, мужчина или женщина, нас интересует только одно — останемся ли мы живы после этой операции, и насколько эффективно она будет сделана.

И, кстати, когда открывается дверь и на прием ко мне, к   мэру, входит человек, чтобы решить свою проблему, его абсолютно не интересует, кто перед ним сидит, его интересует только одно — будет ли решена его проблема.

Зачем я об этом вам сейчас говорю? Здесь собрались политики, политики очень высокого уровня, здесь находятся представители парламента, политических партий, общественных организаций и правительства Украины. И меня просто удивляют некоторые вещи. “Политика” в переводе с греческого языка означает “управление”. Точно так же, как медицина, педагогика, культура и все остальное, управление требует специфических знаний, профессионализма. И меня удивляет, что так легко и  просто мы начали говорить о том, что, решая проблемы гендерной политики, нужно через Верховную Раду протащить закон, согласно которому сначала 20%, потом почему-то 30%, потом 50% (на ура!) в парламенте должно быть женщин. Кто мне может объяснить: почему? Почему не 70, почему не 80%?

Так вот как политики, как профессионалы мы должны пользоваться научными данными. Никто из вас не станет спорить, что сумма квадратов катетов равна квадрату гипотенузы. Так вот, у нас в Украине социологи провели исследования, которые пока­зали, что в украинском обществе в разных регионах только от 7 до 14% женщин, у которых превалирует мужская доминанта. И поэтому нам нужно заниматься проблемами гендерной поли­тики, но говорить о том, что гендерные проблемы будут решены только вот тем, что здесь будут сидеть 50% женщин по факту рождения, что ей Богом было дано, этого делать нельзя. В раз­ных странах доля женщин в парламенте определяется как раз их способностью профессионально и на высоком уровне решать проблемы государства.

Женщина, которая выступала здесь и сорвала шквал аплодисментов, говорила буквально следующее: “Я приїхала сюди і сподівалася, що почую: нам представлять, нам запропо­нують, нам зроблять…” Я три раза шла к должности мэра города, я представляю Блок Ющенко, оппозиционный блок. Я шла против власти и я победила. И в нашем 50-тысячном городе, где нахо­дится предприятие, которое дает более 50% нефти Украины, но который живет за счет дотаций из Государственного бюджета, с протянутой рукой, за два года Центр социальных служб для молодежи получил здание, был построен новый Центр занятости населения, за эти два года мне удалось построить здание для управления труда и занятости населения.

И когда я шла на выборы, то обещала горожанам, что, прожив в этом городе 25 лет с почасовой подачей воды, я сде­лаю так, что вода будет если не круглосуточно, то хотя бы весь световой день. Я плакала от счастья в своей жизни три раза — когда родила двух сыновей и когда выполнила одно из своих обещаний. С 1 июня в моем городе, где 25 лет была почасовая подача воды, подается вода с 5.30 до 23.30.

Профессионально надо выполнять свои обязанности и не ждать, когда вам сделают, а идти и делать себя и свою страну! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі, Ірино Іванівно.

Я запрошую до слова Валентину Семенівну Шевченко, представницю жіночої статі, яка ще недавно займала одну з най­вищих посад у нашій державі. За нею буде виступати Буйко.

 

ШЕВЧЕНКО В.С., колишня Голова Президії Верховної Ради Української РСР. Шановні жінки! У цьому залі 14 років тому кожен третій депутат був жінкою (Оплески). У тій ложі, як правило, під час роботи сесії Верховної Ради були присутні всі члени Політ­бюро ЦК Компартії України, у тій ложі — як правило, були присутні всі члени уряду, всі міністри на чолі з Головою Ради Міністрів (Оплески). Кожен виступ, який звучав з цієї трибуни, в тому числі і  від імені жінок, уважно не тільки слухався, а й занотовувався. Після кожної сесії складалися детальні плани вирішення соціаль­них проблем, тих проблем, які турбували жінок, — і житло, і будів­ництво шкіл та дитячих закладів, і таке інше.

Сьогодні ви всі приїхали з різних куточків України, представ­ляєте жінок своїх регіонів, і ви привезли сюди їхній біль, їхню тривогу, їхню турботу про майбутнє своїх дітей. І дуже жаль, що ви готувалися, сподівалися, що вас послухають і почують, але, на жаль, порожні і одна, і друга ложі (Оплески). І це не перше таке  засідання. Я була учасником уже двох з’їздів жінок України, коли ми, жінки, говорили самі для себе і самі з собою. І хочу вам сказати, виходячи зі свого власного досвіду: доти, доки нас не  слухатимуть і до нас не прислухатимуться, доти, доки нас не прийматимуть, і не просто прийматимуть, а вирішуватимуть проблеми, які ми ставимо, доти у нас буде дуже й дуже багато невирішених проблем.

Я не збиралася виступати і зовсім не готувалася, просто сиділа й думала: з чим ви повернетеся додому? З чим? Що ви скажете своїм громадським організаціям? Що ви скажете своєму жіноцтву? А ви мали б сказати, що вас послухали і будуть вжиті заходи — і для того, щоб будувати житло й забезпечувати отих жінок, які сьогодні ще живуть у жалюгідних умовах; і що ваші діти будуть навчатися безплатно; і що будуть люди, і жінки в першу чергу, лікуватися; і що жінки народжуватимуть дітей, бо вони будуть впевнені у завтрашньому дні. На жаль, завтра й після­завтра вам буде дуже складно працювати.

У мене таке враження, що сьогодні народні депутати просто використали нас для того, щоб засвітитися на цій трибуні (Оплески). І я вважаю, що це просто неповага з боку депутатів, коли вони виступають, щось говорять, пропонують (а дуже мало вони пропонують) і тут же залишають зал. Тобто їм далі нецікаво, що вам болить, що ви скажете, але ж вони представлені тут від імені народу!

Тому все-таки хочу звернутися до народних депутатів України: шановні депутати, схаменіться, подумайте, що вас люди обрали, вам люди довірили, від вас вони чекають вирішення серйозних проблем! І для того, щоб Верховна Рада мала авторитет, і для того, щоб депутат і обирався, і підтримувався народом, люди повинні відчути реальні результати поліпшення економічного і соціального становища України, підвищення її авторитету на міжнародному рівні, а значить і поліпшення життя жіноцтва й наших дітей, нашого майбутнього України. Спасибі (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валентино Семенівно.

Слово має Георгій Володимирович Буйко, народний депу­тат, представник Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.

 

БУЙКО Г.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і коруп­цією (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Вельмишановні учасниці і учасники парламентських слухань! На  жаль, крім депутатів, з представників влади тут нікого немає, але не треба зводити все до того, що невістка в особі депутатів винна за все, що коїться у нас в Україні.

Обговорюючи важливе питання про становище жінок в нашій неньці Україні, зупинюся на болючій проблемі торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми. Так, на жаль, на початку XXI століття виникло таке явище, яке здається неймовірним, і яке замовчують у нас в Україні — торгівля людьми, зокрема жінками, і воно, на жаль, вже має велике суспільне значення.

Відзначу кілька моментів. Найперше — масштаби явища. Жінок вивозять із десятків країн, зокрема з України, це явище набуло такого розмаху, що ми повинні заявити публічно, що наша рідна Україна є не лише транзитним пунктом, а й однією з постачальниць на ринку торгівлі людьми.

Цифри: на сьогодні 7 млн наших громадян жебракують за  кордонами України, близько 2 млн жінок працюють у сфері секс-індустрії (вдумайтеся в ці цифри!), 100 тис. громадян України заарештовані за кордоном, а скільки там жінок, ніхто не знає.

Причини тут і стратегічні, і тактичні. Стратегічні: на жаль, весь курс, який очолює керівництво країни — не туди. Не туди, не  в бік людини, не в бік громадянина України! А тактичні: а що ми робимо? І тут, зокрема, я погоджуюсь, винне й депутатство.

Торкаючись політичних, соціальних, правових проблем, я  хотів би підтримати Ніну Іванівну Карпачову, яка наголосила: а  подивіться, дорогі жінки, проект нового Житлового кодексу! Якщо ми його приймемо, куди подінуться ті, хто не в змозі спла­тити за квартиру? Ніхто на це відповіді не дає, але проштовхують, проштовхують і проштовхують! Дивіться, хто голосує за нього, і все стане ясно.

Повинен сказати, що важливим чинником цієї проблеми є організована злочинність і корупція на різних рівнях влади. Крім того, причинами, що сприяють торгівлі людьми, є недостатня інформованість населення, безкарна злочинність тих, хто цим займається.

Основні напрями подолання цього ганебного явища. На  нашу думку, треба починати з роз’яснювальної роботи і під­вищувати ефективність боротьби зі злочинцями. Щодо роз’ясню­вальної роботи, тут ми працюємо дуже погано — і народні депу­тати, і правоохоронні органи, і громадські організації, на жаль, і  засоби масової інформації. Я міг би навести багато прикладів, але скажу про одне. Що, врешті-решт, ми бачимо на телебаченні? Трансляцію чемпіонату України із стриптизу і обличчя тих, які, безумовно, мають з цього якийсь навар.

Мушу відзначити, що з березня 1998 року в Україні порушено більш як 300 кримінальних справ по обвинуваченню у   вчиненні злочинів, передбачених статтею 149 Кримінального кодексу, з них 137 — цього року, але цього недостатньо, я вам назвав цифри.

Що зроблено? Верховна Рада в лютому нинішнього року ратифікувала Конвенцію ООН проти транснаціональної організо­ваної злочинності і Протоколи протидії торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї. Розроблено ряд законів до Кримінального кодексу, які припиняють ці злочини.

І пропозиції. Працюймо разом! У стратегії — це 31 жовтня, тому що ми політики, і тактично — треба продовжувати нашу роботу, яку почали сьогодні (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Шановні учасниці і поодинокі учасники парламентських слухань! Вас можна слухати добу, і дуже приємно, повірте, слухати, ви гарно і прекрасно говорите, наслухавшись вас, і жити хочеться. Однак, на жаль, 18 година, і ми вже повинні підбивати підсумки.

Тому я надаю заключне слово міністру у справах сім’ї, дітей та молоді Валентині Іванівні Довженко. Будь ласка, Валентино Іванівно, 3 хвилини.

 

ДОВЖЕНКО В.І. Шановний Адаме Івановичу! Щиросердно дякую вам особисто за вашу толерантність, за повагу до жінок та  за сміливість взяти в свої руки керівництво парламентськими слуханнями про долю жінок, заради жінок, за участю переважної більшості жінок і, ви дуже слушно підмітили, поодиноких чоловіків, які не витримали, на жаль, до кінця послухати учасників парламентських слухань.

Я хочу скласти велику подяку і висловити повагу Геннадію Йосиповичу та Катерині Семенівні, головам комітетів Верховної Ради, з якими ми постійно співпрацюємо, вживаємо спільних кон­кретних дій і з якими на основі взаємної поваги завжди досягаємо взаєморозуміння.

Я щиро дякую учасницям парламентських слухань за гострі, емоційні і все-таки конструктивні й толерантні виступи. І не лише за сьогоднішні виступи, а за всю вашу повсякденну роботу, за   роботу професійну, за роботу вдома, в сім’ї, за роботу у  громадських і політичних організаціях. Я впевнена, що всі ми вийдемо сьогодні з цієї зали більш поінформованими, більш свідомими і з великим розумінням нашої великої жіночої ролі у  миробудуванні і в миротворенні в нашій державі, безперечно, як ви всі висловилися, на засадах рівності, на засадах взаємної поваги, на засадах збалансованості жіночих і чоловічих сил, розуму і досвіду.

Ми ще раз переконалися, що ми дуже різні — чоловіки і жінки. Ми ще раз переконалися, що кожна українська жінка — це особистість. На щастя, ми ще раз переконалися, що ми спільні в необхідності разом виборювати права жінки на достойне життя, разом виборювати права чоловіків та наших дітей, заради яких ми живемо, творимо, працюємо, боремося і перемагаємо.

Хочу запевнити вас, що уряд України не залишить без уваги жодного вашого зауваження, жодної вашої конструктивної пропо­зиції. Після прийняття Верховною Радою резолюції парламент­ських слухань ми розглянемо її на засіданні уряду і вживемо конкретних дій для того, щоб ці завдання виконати.

Я щиро бажаю кожній із вас і всім нам миру, добробуту, здоров’я, взаємної поваги. І щоб ми з вами були горді тим, що ми — українки. Спасибі (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валентино Іванівно. Настав час підбивати підсумки. Можна говорити довго, можна сказати коротко. Єдине, на що хотів би звернути увагу, що я намагався дотримуватися рівності. Рівності в наданні слова в тій послідов­ності, як було сформульовано. Вибачте, що частина з вас, а це більше 20 учасників, не мали можливості виступити, але якби я  вдовільнив одних, не вдовільнив би інших. І тому я даю вам тверду обіцянку: на наступних парламентських слуханнях ми почнемо надавати слово не з першого, а з останнього у списку. Давайте домовимося і цю обіцянку виконаємо, головне — залиши­лося якомога швидше скликати ці парламентські слухання. Це перше.

Друге. Я ще раз нагадую про те, про що просив на початку. Тих із вас, хто не мав можливості виступити, але має готові пропозиції, письмово оформлені, прошу здати їх до секретаріату комітету, все це обов’язково буде використано у виданні матері­алів наших нинішніх парламентських слухань.

Я також уклінно звертаюся до вас з проханням уважно розглянути проект рекомендацій, який вам роздали під час реєстрації, внести до нього свої пропозиції й побажання, а  профільний комітет їх опрацює, і на одному з найближчих засідань ми приймемо відповідну постанову Верховної Ради.

Тому я, шановне жіноцтво, просив би вас не дуже розчаро­вуватися, що справа мало, зліва мало. Валентино Семенівно, справа мало, бо політбюро немає, а зліва уряд пересів справа, ну, і частина уряду є. Те, що ви тут висловили, не пропаде, бо, ще раз повторюю, за результатами парламентських слухань комітет підготує рекомендації, які будуть прийняті на засіданні Верховної Ради. Ці рекомендації будуть прийняті у формі постанови Верхов­ної Ради — нашого законодавчого органу. Це не означає, що всі вони будуть виконані, без сумніву, але принаймні ми надамо їм законодавчого аспекту і певної міри обов’язковості.

Сподіваюся, що наша розмова не була марною хоча б тому, що ви не тільки одна одну тут слухали, вас почули не тільки в цій сесійній залі, велися прямі радіо- і телетрансляція нашого засі­дання, вас почула вся наша держава. Так що не переживайте, ваш біль, ваші тривоги, ваші погляди, ваші думки на розвиток суспіль­ства почуті, головне — щоб із того були зроблені правильні висновки. Чи буде краще? Напевно, буде. Давайте ми разом все зробимо для того, щоб не було гірше, ніж є сьогодні, споді­ваючись на те, що нас чекає краще. На все добре, до наступних зустрічей.