ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

Про підсумки проведення в Україні у 2003 році

Року людей з інвалідністю щодо забезпечення соціальних,

економічних, правових і конституційних гарантій

у сфері соціального захисту та реабілітації інвалідів

 

Сесійний зал Верховної Ради України

10 березня 2004 року, 11 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради України

ЗІНЧЕНКО О.О.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Верховна Рада України 5 лютого 2004 року ухвалила Постанову “Про проведення парламентських слухань “Про підсумки проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалідністю щодо забезпечення соціальних, економічних, правових і конституційних гарантій у сфері соціального захисту та  реабілітації інвалідів”. І сьогодні ми зібралися в цій залі, щоб послухати, що вдалося досягти протягом Року людей з інвалід­ністю, і найголовніше —  що не вдалося зробити і чому.

Передусім зверну вашу увагу на те, що рівень цивілізо­ваності держави та суспільства визначається ставленням до найменш захищених та найбільш вразливих його членів. Тому хочу наголосити, що проблема забезпечення прав та соціальних гарантій інвалідів має більш широке значення. Це не лише проблема інвалідів, це перш за все наша з вами проблема, проблема суспільства, вона комплексна і складна, проблема європейського вибору і впровадження цивілізованих суспільно-соціальних стандартів. Саме цей аспект визначає важливість та актуальність сьогоднішньої теми нашого обговорення.

На парламентські слухання запрошено представників центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, заступників голів облдержадміністрацій, Київської та Севастопольської міськдержадміністрацій, началь­ників управлінь праці та соціального захисту населення, охорони здоров’я, фінансів, освіти, архітектури і будівництва, головних лікарів областей, керівників обласних відділень Фонду соціального захисту інвалідів, регіональних комісій з питань діяльності підприємств та громадських організацій інвалідів, керівників об’єднання “Укрпротез”, начальників регіональних органів у спра­вах сім’ї та молоді, керівників санаторіїв, навчальних та реабіліта­ційних центрів системи Мінпраці, численних громадських органі­зацій інвалідів. Дякуємо, що ви відгукнулися на запрошення і присутні сьогодні в нашому залі.

Тобто рівень представництва нашого зібрання дає змогу не  просто обговорити проблематику, а визначити реальні шляхи розв’язання практичних завдань забезпечення прав та захисту інвалідів. Ці люди чекають від нас не декларацій, а допомоги. А от як їм допомогти, на це питання зобов’язані відповісти ми з вами. Перш за все мова має йти про запровадження реальних, продуманих та дієвих соціальних програм. Лише тоді, коли позитивні наслідки цих програм реально відчують інваліди та їхні сім’ї, ми матимемо підстави стверджувати про зрушення у просу­ванні до європейського рівня соціального захисту наших неповносправних співвітчизників.

Тепер щодо порядку та регламенту проведення парламент­ських слухань. Кабінет Міністрів доручив виступити із доповіддю міністрові праці та соціальної політики України Михайлу Миколайовичу Папієву. Із співдоповіддю від Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів виступить Валерій Михайлович Сушкевич, секретар комітету, голова Національної асамблеї інвалідів України. Комітет запропонував такий регламент нашої роботи: для доповіді — до  30 хвилин, для співдоповіді — до 15 хвилин. Із заключним словом від комітету виступить його голова Петро Степанович Цибенко. Для виступів в обговоренні пропонується надавати до  5 хвилин. Словом, пропонується провести слухання протягом трьох годин, працювати без перерви і завершити до 14 години.

Якщо немає заперечень проти такого порядку організації нашої роботи, то ми можемо запросити до доповіді міністра праці та соціальної політики України Михайла Миколайовича Папієва. Будь ласка.

 

ПАПІЄВ М.М., міністр праці та соціальної політики України. Дякую. Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні народні депутати України! Шановні учасники парламентських слухань! Питання, що розглядається сьогодні на парламентських слухан­нях, є винятково актуальним для суспільства, адже ставлення до розв’язання проблем громадян з особливими потребами, рівень їх захищеності є одними з найважливіших показників соціальної політики держави.

Як відомо, указом Президента України 2003 рік в Україні було проголошено Роком людей з інвалідністю. Організаційним комітетом з підготовки та проведення цієї акції було затверджено заходи державного рівня. У кожному регіоні теж були створені оргкомітети, які здійснювали практичну їх реалізацію.

На початку минулого року відбулася низка подій, які позитивно вплинули на розв’язання проблем громадян з інвалід­ністю. Чільне місце серед них належить Дню уряду у Верховній Раді України з порядком денним “Про стан забезпечення в Україні встановлених чинним законодавством соціальних, економічних, правових і конституційних гарантій у сфері соціального захисту та  реабілітації інвалідів”. Можливо, вперше це був не “марафон претензій” законодавців до уряду України, а насправді обопіль­ний, серйозний, конструктивний діалог щодо вирішення проблем соціального захисту цієї категорії громадян. Прийнята Верховною Радою України постанова стала планом конкретних дій для всіх гілок влади і на 2003 рік, і на перспективу.

У тому, що прийняті документи дали поштовх для здійснення реальних практичних кроків, ви можете наочно переконатися, ознайомившись з розданими вам інформаційними матеріалами. Зупинюся на деяких з них.

У лютому та березні 2003 року відбулася низка зустрічей перших осіб держави з керівниками областей та представниками громадських організацій інвалідів з метою визначення скоорди­нованих спільних дій.

Значно посилився контроль за додержанням вимог чинного законодавства у сфері соціального захисту інвалідів. Звіти керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади регулярно заслуховувались на спільних засіданнях Організацій­ного комітету та Ради у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України, на сесіях місцевих рад, на засіданнях Ради міністрів Автономної Республіки Крим, колегіях облдержадміністрацій.

Практичні кроки з реформування, оздоровлення економіки України, відновлення вітчизняного виробництва дали змогу 2003 року стовідсотково профінансувати програми соціального захисту відповідно до річних планових призначень. Значною мірою цьому сприяло віднесення до переліку захищених статей видатків загального фонду Державного бюджету України на забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами, засобами пересу­вання та реабілітації, компенсаційні виплати інвалідам. Стан фінансування зазначених програм по роках продемонстровано на діаграмі 1.



Діаграма 1

 


У минулому році на фінансування програм, яке здійснюва­лося Фондом соціального захисту інвалідів, по загальному та спеціальному фондах було спрямовано майже 404 млн грн, порів­няно з 2002 роком цей показник збільшився майже вдвічі.

Це дало можливість:

–  повністю ліквідувати чергу на інвалідні візки;

–  в чотири рази збільшити порівняно з 2002 роком чисель­ність осіб, яким виділено спецавтотранспорт;

–  розрахуватися по заборгованості з виплати компенсації за бензин, ремонт, технічне обслуговування спецавтотранспорту, транспортне обслуговування та санаторно-курортне лікування;

–  повністю профінансувати замовлення на протезно-ортопедичні вироби;

–  у п’ять разів порівняно з попереднім періодом збільшити видатки на створення Національного центру параолімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів.

На поточний рік розмір видатків Фонду соціального захисту інвалідів по загальному фонду збільшено порівняно з минулим роком на 3,4 млн грн, вони перевищують 235 млн грн.

Хочу відзначити, що і в нинішньому Державному бюджеті вдалося зберегти минулорічний рівень фінансування програм соціального захисту інвалідів та визначити ці видатки як соціально захищені.

Цілком зрозуміло, що покращання соціального захисту громадян з особливими потребами залежить насамперед від стану правової бази. Зазначу, що саме активна участь уряду в   нормотворчому процесі сприяла поліпшенню становища інвалідів. Протягом минулого року прийнято 33 закони, 14 указів Президента України, більш як 70 постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, які тією чи іншою мірою стосуються сфери життєдіяльності цих людей.

Черговим кроком у наближенні українського законодавства до європейських стандартів стала ратифікація Конвенції Міжнародної організації праці “Про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів”, №159. Офіційний переклад та оприлюд­нення Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів, затверджених резолюцією Генеральної асамблеї ООН, також дали позитивний результат. Їх норми вже почали застосо­вуватися при підготовці проектів нормативних актів, вони стали підставою для поновлення права інвалідів, за їх згодою, працювати в нічний та надурочний час за умови, що це не супе­речить рекомендаціям медико-соціальної експертної комісії.

Хочу поділитися досвідом співпраці у підготовці проектів нормативних актів, яка склалася між Міністерством праці та соціальної політики України та підкомітетом Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, який очолює народний депутат України, голова громадської організації інвалідів “Національна асамблея інвалідів” Валерій Михайлович Сушкевич. Переважна більшість законопроектів, розробником яких було міністерство, узгоджувалася з підкомітетом. У свою чергу, проекти, підготовлені народними депутатами України, до їх реєстрації у Верховній Раді України передавалися для опрацю­вання в міністерство. Такий підхід дав змогу уникнути розбіж­ностей, врахувати досвід громадської організації інвалідів та фахові знання спеціалістів міністерства у сфері соціального захисту інвалідів і, на нашу думку, був спрямований на підвищення якісних характеристик законопроектів.

Діаграма 2


 


Слід зазначити, що нині спостерігається позитивна тенден­ція щодо матеріального забезпечення інвалідів, підвищення їм розмірів пенсій:

–  на 10% підвищено розміри пенсій інвалідів із числа військовослужбовців строкової служби;

–  збільшено мінімальний та максимальний розмір пенсій пенсіонерам, у тому числі інвалідам;

–  найменший розмір трудової пенсії доведено до 92 грн;

–  майже на 10% зріс середній розмір пенсій і на кінець 2003 року становив 142 грн.

Хоча ми твердо переконані в тому, що розмір пенсії інвалі­дам дуже низький, надто низький для того, щоб з цієї високої трибуни навіть називати ці цифри.

Саме для поліпшення ситуації уряд розробив проект нової Програми діяльності Кабінету Міністрів України. На сьогодні пріоритетом для уряду є людина праці, добробут її особисто та її родини. Нині необхідно створити всі умови для того, щоб значно підвищити заробітну плату працюючим громадянам, збільшити частку заробітної плати в доходах громадян, питому вагу заробітної плати — у структурі собівартості продукції, внутріш­нього валового продукту.

Уряд пропонує ввести мінімальну заробітну плату в розмірі 237 грн не з 1 листопада, як передбачалося раніше, а з 1 вересня з одночасним відновленням співвідношень. І навіть опрацьову­ється питання разом із соціальними партнерами про запро­вадження єдиної тарифної сітки.

Чому я про це кажу? На сьогодні внески до Пенсійного фонду формуються з відрахувань із заробітної плати. Для того щоб наповнити Пенсійний фонд України, щоб суттєво підвищити пенсії, необхідно значно підвищити заробітні плати громадянам. Крім всього іншого, треба вивести заробітну плату з “тіні” і ство­рити всі умови для того (і це передбачається Програмою діяльності уряду), щоб вивести мінімальні пенсії за межі прожиткового мінімуму. Не може сьогодні мінімальна пенсія бути меншою, ніж прожитковий мінімум для відповідної категорії громадян. Це завдання, яке перед собою поставив уряд, і ми зробимо все необхідне для того, щоб його виконати.

З початку 2004 року, як ви знаєте, набрав чинності Закон “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, яким знято обмеження пенсії максимальним розміром, на сьогодні пенсія працюючих громадян залежить значною мірою від трудово­го стажу і від внесків, які сплачувала людина до Пенсійного фонду України.

На виконання доручення Президента України сьогодні на засіданні уряду буде розглянуто проект постанови Кабінету Міністрів, яким передбачається підвищити розмір пенсії тим особам, які після перерахунку не набули права на підвищення, не  на 4,2%, а на 12%, а також здійснити перерахунок з 1 січня 2004 року і виплатити всім пенсіонерам відповідну різницю. Передбачається, що видатки Пенсійного фонду у 2004 році зростуть на 5 млрд грн і становитимуть 10,5% обсягу внутріш­нього валового продукту проти 9,6% минулого року.

Розміри державної соціальної допомоги інвалідам з дитин­ства і дітям-інвалідам порівняно з 2003 роком збільшено на  11,1%. Це теж питання, яке розглядається у Програмі діяльності уряду. І ми вже перший крок зробили, передбачивши в  Державному бюджеті України на 2004 рік диференціацію рівня забезпечення прожиткового мінімуму.


Діаграма 3

Тобто пропонується відійти від зрівнялівки, коли встанов­люється один рівень і для працездатних осіб, і для непрацюючих, і  для інвалідів. Відбувається диференціація з тим, щоб сьогодні людина-інвалід могла отримати значно підвищений розмір соціальної допомоги, і при цьому щоб цей розмір перевищив рівень прожиткового мінімуму. Відповідний законопроект про поетапність наближення мінімальних соціальних стандартів та соціальних гарантій нині опрацьовується з нашими соціальними партнерами — роботодавцями та професійними спілками і найближчим часом буде внесено до Верховної Ради України.

Вперше з моменту введення в дію Закону України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” з 1 січня 2004 року право на надбавку по догляду за  дитиною-інвалідом визначається, виходячи з прожиткового мінімуму на сім’ю. Раніше визначалося з величини вартості межі малозабезпеченості, яка становила 118 грн. Це дає змогу реально збільшити допомогу на дітей-інвалідів за рахунок призначення цієї надбавки.

Аналіз щодо контингенту отримувачів державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам показав, що, незважаючи на переваги розміру допомоги порівняно з діючими пенсіями, на неї переходять далеко не всі потенційні претенденти. Причиною цього була нестабільність при виплаті даного виду допомоги. Тому уряд повністю підтримав нещодавно прийнятий Верховною Радою України Закон “Про внесення змін до Закону України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”, який встановлює порядок виплати державної допомоги за поточний місяць по аналогії з пенсією, а не за мину­лий місяць у наступному.

Наступна новація — підвищення рівня забезпечення прожиткового мінімуму для надання державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям та запровадження диферен­ційованого рівня забезпечення прожиткового мінімуму для різних категорій населення. Так, для інвалідів він на 35 грн вищий, ніж для працездатних осіб.


Діаграма 4

Це дасть можливість підвищити ефективність державної підтримки малозабезпечених сімей, у складі яких є інваліди, та  збільшити розмір державної соціальної допомоги таким сім’ям на 30%. Для реалізації цих норм у Державному бюджеті України на 2004 рік збільшено обсяг субвенції на виплату допомоги сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям, інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам на 170 млн грн, її загальний обсяг становить майже 1,8 млрд грн.

Набула розвитку грошова форма надання субсидій на придбання палива. Серед одержувачів цього виду соціальної допомоги близько 84% становлять громадяни, які отримують лише пенсії та соціальні виплати. Субсидією на придбання твер­дого палива та скрапленого газу користувались 740 тис. сімей, що в два рази більше, ніж 2002 року. Зважаючи на важливість цього питання, уряд і надалі працюватиме над механізмом соціального захисту людей з особливими потребами.

Шановні учасники парламентських слухань! Значна увага приділяється соціальному обслуговуванню інвалідів. Продовжує успішно функціонувати мережа установ соціального захисту населення — будинків-інтернатів і територіальних центрів соціального обслуговування людей похилого віку та інвалідів. Так,  якщо в 2000 році соціальні працівники 700 територіальних центрів надавали соціальні послуги 570 тис. осіб, то вже у 2003 році 745 терцентрів обслуговували більш як 700 тис. осіб.

У структурі територіальних центрів функціонують відділення соціальної допомоги вдома, соціально-побутової та медико-соціальної реабілітації, з надання грошової та натуральної допо­моги малозабезпеченим непрацездатним громадянам, стаціонарні відділення для тимчасового і постійного проживання. Стаціонарне обслуговування громадян похилого віку та інвалідів здійснюють 314 будинків-інтернатів, у яких на повному державному забезпе­ченні проживають більш як 52 тис. осіб. З року в рік умови прожи­вання та обслуговування інвалідів в інтернатних установах поліпшуються. Переважна більшість цих закладів забезпечує себе основними видами продуктів харчування.

З метою поліпшення надання соціальних послуг вразливим верствам населення прийнято Закон України “Про соціальні послуги”, який набрав чинності з 1 січня 2004 року. Реалізація основних положень цього закону спрямована на вдосконалення механізму надання соціальних послуг, забезпечення гарантова­ного державою рівня соціального захисту громадян, дотримання державних соціальних стандартів шляхом залучення до співпраці з  державними установами недержавних, благодійних організацій, окремих громадян, волонтерів. Нині уряд працює на розробкою низки нормативно-правових актів щодо механізмів реалізації даного закону.

Шановні учасники парламентських слухань! Прикладом небайдужого ставлення суспільства до проблем малозабезпе­чених громадян, інвалідів, бажання їм допомогти є проведення Всеукраїнської благодійної акції “Милосердя”. Слід зазначити, що з кожним роком зростає число учасників цієї акції, а отже, збільшується і обсяг наданої допомоги. Лише волонтерів тут задіяно більш як 200 тис. Якщо в 1999 році в ході акції отримали допомогу майже 1 млн громадян на загальну суму 75 млн грн, то  в 2003 році допомога була надана 2 млн громадян на суму 185 млн грн.

Діаграма 5


 


Не можна не відзначити, що серед меценатів є громадські організації інвалідів. Так, наприклад, товариство “Спілка ініціатив­них працездатних інвалідів”, яке очолює Валерій Олексійович Журавко, не лише забезпечує інвалідів свого товариства роботою, вирішує їх соціально-побутові потреби, а й допомагає покра­щувати умови проживання, підвищувати добробут інших громадян з особливими потребами.

Хочу також привернути вашу увагу до позитивних зрушень у  забезпеченні інвалідів сучасними засобами реабілітації. З цією метою постійно розвивається і вдосконалюється діяльність вітчизняної протезно-ортопедичної галузі. Номенклатура виробів підприємств промислового об’єднання “Укрпротез” включає 820 найменувань. Постійно збільшується кількість протезно-ортопедичних виробів, виготовлених за новими технологіями.

Як бачите, протягом минулого року протезні підприємства виготовили більш як 30 тис. інвалідних візків, з них майже 1 тис.   електровізків, майже 200 тис. колясок нового зразка, 62 тис. засобів реабілітації. Як я вже зазначав, нам вдалося ліквідувати чергу на забезпечення інвалідів цими засобами пересування. Розроблено активні візки для занять спортом, гри в баскетбол, фехтування, гонок, танців.

Діаграма 6


 


З метою вирішення проблем безпеки, надійності та підви­щення оцінки якості реабілітаційної техніки минулого року створено державне підприємства “Центр сертифікації технічних засобів реабілітації та послуг”.

На забезпечення інвалідів спецавтотранспортом у 2003 році було спрямовано 38,5 млн грн, за які придбано 2670 автомобілів.

На постійному контролі в уряду знаходиться питання усунен­ня перешкод, що заважають вільному доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів соціальної інфраструктури.

Так, у 2003 році:

–  прийнята Програма забезпечення безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлового та громадського призначення, розроблені і   затверджені заходи щодо її реалізації. Аналогічні програми прийняті в кожному регіоні України;

–  розробляються нові державні будівельні норми для закладів соціального захисту населення та проектування середовища життєдіяльності інвалідів і маломобільних груп населення;

–  започатковано постійний державний архітектурно-будівельний контроль за дотриманням вимог щодо забезпечення безперешкодного доступу людей з інвалідністю до об’єктів житлового та громадського призначення;

–  завершено створення дослідного зразка односекційного пасажирського тролейбуса з низьким рівнем підлоги. Розроблено додаткове обладнання, яке дозволяє забезпечити в’їзд до тролей­бусів інвалідів на візках;

–  вводиться у практику експлуатація пасажирських вагонів купейного типу, пристосованих для перевезення інвалідів.

Здійснюються певні кроки в наданні транспортних послуг інвалідам, які обмежені у пересуванні. У цьому напрямі заслуговує на увагу досвід міста Києва. При київському міському територіаль­ному центрі функціонує відділ транспортного обслуговування інвалідів з порушенням опорно-рухового апарату. На даний час автомобільний парк налічує 25 одиниць спеціалізованого транс­порту, які надають транспортні послуги не тільки інвалідам у  візках, а й іншим категоріям громадян з особливими потреба­ми. Щомісяця в середньому здійснюється до 300 перевезень.

Оскільки чисельність інвалідів безпосередньо залежить від рівня медичного обслуговування населення, зупинюсь і на цьому аспекті. У минулому році стан надання кваліфікованої медичної допомоги інвалідам значно поліпшився. Постійна увага приді­ляється організації комплексних медичних оглядів та диспан­серного нагляду. Здійснюються планово-консультативні виїзди бригад фахівців обласних медичних закладів, центральних район­них лікарень з надання консультативної та лікувальної допомоги сільському населенню.

Для стаціонарної медичної допомоги інвалідам з числа ветеранів війни та праці функціонують 27 госпіталів з ліжковим фондом понад 7 тис. ліжок і 33 госпітальних відділення загальною потужністю близько 2 тис. ліжок. Створені і діють реабілітаційні відділення сестринського догляду, хоспіси, які забезпечені спеціальним обладнанням та основними засобами догляду за тяжко- і хронічно хворими.

Для забезпечення інвалідів війни окулярами на державному рівні було проведену Всеукраїнську акцію “Зір”. Профінансовано виготовлення окулярів для 167 тис. інвалідів на суму майже 4,2 млн грн.

Медичне обстеження інвалідів з метою визначення ступеня обмеження їхньої життєдіяльності здійснює 421 медико-соціальна експертна комісія. В усіх регіонах запроваджено виїзні засідання членів цих комісій. Для тяжкохворих та осіб з особливими потребами засідання медико-соціальної експертної комісії проводиться вдома.

На виконання Постанови Верховної Ради України “Про стан забезпечення в Україні встановлених чинним законодавством соціальних, економічних, правових і конституційних гарантій у  сфері соціального захисту та реабілітації інвалідів” питання прозорості та відкритості роботи медико-соціальних експертних комісій було розглянуто на засіданні Ради у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України. Створено робочу групу, яка прийняла рішення про доцільність передачі медико-соціальної служби до сфери управління Мінпраці. Це рішення пов’язане насамперед зі  зміною завдань, які покладаються на цю службу. Час вносить свої корективи в роботу медико-соціальних експертиз. Тепер головним при експертному обстеженні є визначення індивідуаль­них потреб та можливостей, обумовлених станом здоров’я людини, повернення її до активного суспільного життя. Законо­проект, що врегульовує це питання, подано урядом на розгляд Верховної Ради України.

Право громадян з особливими потребами на освіту забез­печується диференційованою мережею загальноосвітніх навчаль­них закладів. Нині у майже 400 спеціальних загальноосвітніх навчальних закладах здобувають освіту близько 58 тис. дітей, які   потребують корекції фізичного або розумового розвитку, та  65 тис. дітей-інвалідів навчаються в загальноосвітніх школах. Мережа таких закладів розширюється та диференціюється з урахуванням інтересів учнів (вихованців) та побажань батьків.

У професійно-технічних навчальних закладах Міністерства освіти і науки на сьогодні навчаються 3,5 тис. дітей з обмеженими можливостями розвитку. Чисельність інвалідів у вищих навчальних закладах I–IV рівнів акредитації зросла за останні сім років з 3 до 8 тис. осіб. Затверджена і діє Програма професійної підготовки інвалідів по слуху і зору у вищих навчальних закладах на період до 2010 року.

На оплату навчання інвалідів у вищих навчальних закладах Фондом соціального захисту інвалідів минулого року спрямовано 1,5 млн грн, що майже в 4 рази більше, ніж у 2001 році.


Діаграма 7


 


З метою забезпечення умов для здобуття вищої освіти молоді з інвалідністю передбачено ряд гарантій та пільг. Для під­готовки фахівців по роботі з дітьми-інвалідами у вищих навчаль­них закладах введено новий напрям “Реабілітаційна освіта” та  спеціальність “Соціальна реабілітація”. Для координації освіти дітей з інвалідністю в липні 2003 року створена Рада з питань освіти інвалідів.

Шановні учасники парламентських слухань! Протягом останніх років одним з пріоритетів державної політики стосовно громадян з особливими потребами стало розширення мережі реабілітаційних установ. Впродовж минулого року кількість центрів (відділень) реабілітації дітей-інвалідів, які входять до сфери міністерства, збільшилася з 129 до 157.

Поряд з цим функціонують більш як 60 реабілітаційних закладів Міністерства охорони здоров’я та 53 центри Міністерства у справах сім’ї та молоді. На базі Державного комплексу ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів у Миколаєві створено дитячий центр ортопедії та реабілітації.


Діаграма 8

 


 


Реабілітаційні послуги громадянам з особливими потребами надають також 38 центрів медичної, соціальної, професійної та трудової реабілітації. Удосконалюється діяльність Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів, започатковано створен­ня мережі міжрегіональних центрів професійної реабілітації інвалідів.

З метою забезпечення належного функціонування держав­них реабілітаційних установ підготовлені зміни до Бюджетного кодексу України. Для прийняття зазначених змін Міністерство праці та соціальної політики України затвердило нову редакцію Переліку заходів соціальної, трудової, фізкультурно-спортивної та професійної реабілітації інвалідів, фінансування яких здійснюється за рахунок штрафних санкцій, які надходять до Фонду соціального захисту інвалідів. Підготовлений проект постанови Кабінету Міністрів України, згідно з яким передбачається частину реабіліта­ційних центрів для інвалідів та дітей-інвалідів фінансувати за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів.

Одним із видів реабілітації та реінтеграції інвалідів у суспіль­ство є їх працевлаштування. За минулий рік державною службою зайнятості працевлаштовано понад 3 тис. інвалідів, 2 тис. робочих місць для інвалідів створено за рахунок штрафних санкцій, пере­рахованих Фонду соціального захисту інвалідів за невиконання нормативу працевлаштування інвалідів.


Діаграма 9

З метою стимулювання роботодавців перелік критеріїв визначення переможців Всеукраїнського конкурсу на звання “Кращий роботодавець року” доповнено показником про праце­влаштування інвалідів.

Зауважу, що останнім часом все частіше лунають пропозиції ліквідувати механізм забезпечення зайнятості осіб з обмеженими можливостями. Лише за останні півтора року було зареєстровано сім законопроектів, спрямованих на зменшення нормативу праце­влаштування інвалідів. Вважаємо, що цього допустити не можна. Поряд з діючими, потрібно вишукувати альтернативні механізми забезпечення інвалідів роботою, задоволення їхніх потреб та потреб суспільства.

Значна увага приділяється питанням фізичної реабілітації інвалідів. Обсяг бюджетних коштів на програми, пов’язані з розвитком спорту інвалідів, щорічно зростає.


Діаграма 10

Лише в минулому році з Державного бюджету на підтримку і розвиток параолімпійського та дефлімпійського руху були перед­бачені і в повному обсязі профінансовані асигнування в сумі більш як 14 млн грн. Видатки на спорт інвалідів у Державному бюджеті України на поточний рік зросли і становлять 22 млн грн, а в Фонді соціального захисту інвалідів — 26 млн грн. Це дає змогу вирі­шувати найбільш нагальні проблеми, пов’язані з функціонуванням Національного центру параолімпійської і дефлімпійської підготов­ки та реабілітації інвалідів у Євпаторії та Національного комітету спорту інвалідів в Україні.

Минулого року спостерігалося значне підвищення уваги до  питання залучення інвалідів до культурних заходів. Яскравим прикладом цього стало проведення вперше Всеукраїнської акції “Зорі надії”. Під час урочистостей, присвячених Міжнародному дню інвалідів, 3 грудня 2003 року в Українському домі було підведено підсумки акції. Нагороди переможцям вручали відомі громадські й політичні діячі, відбувся святковий концерт.

Ряд заходів було спрямовано на фінансову підтримку громадських організацій інвалідів:

1)  за дев’ять місяців минулого року підприємствам громадських організацій інвалідів надано податкових пільг майже на 106 млн грн, у поточному році ці пільги для них збережені;

2)  Міністерству праці та соціальної політики України з   Державного бюджету на статутну діяльність всеукраїнських громадських організацій інвалідів у 2003 році було виділено близько 13 млн грн, у такому ж обсязі передбачені асигнування на 2004 рік;

3)  Фондом соціального захисту інвалідів надано громад­ським організаціям інвалідів безповоротної фінансової допомоги в обсязі більш як 12 млн грн і 2 млн грн — на поворотній основі.

Отже, у 2003 році громадські організації інвалідів отримали державної допомоги на загальну суму понад 120 млн грн.


Діаграма 11

 


Затверджено Перелік продукції власного виробництва підприємств громадських організацій інвалідів, у разі закупівлі якої в межах обсягів виконання державного замовлення державні замовники залучають до участі в торгах винятково ці підприємства.

Вирішено питання про надання фінансової підтримки засобам масової інформації всеукраїнських громадських організацій інвалідів.

Увійшло в практику проведення спільних семінарів, конференцій, “круглих столів”, в яких представники громадських організацій інвалідів беруть найактивнішу участь.

Можна з упевненістю відзначити, що проведення в Україні Року людей з інвалідністю стало важливою подією і набуло широкого громадського резонансу та активної підтримки в  суспільстві. Його підсумки було підведено на засіданні Ради у  справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України, колегіях міністерств, центральних та місцевих органів виконавчої влади.

Разом з тим бачити його в лише рожевих тонах, погодьтеся, не варто. Рік минув, а невирішених проблем залишилося чимало.

Перш за все, слід прискорити прийняття законопроектів, що стосуються питань соціального захисту інвалідів. На нашу думку, доцільно було б провести їх розгляд у спеціально визначений день.

Друге. Вже давно потребує поліпшення профілактична робота серед населення щодо запобігання інвалідності, фінансове забезпечення безоплатних медичних послуг, надання санаторно-курортних послуг.

Третє. Слід самокритично визнати, що поряд із суттєвим поліпшенням соціального захисту інвалідів з фізичними розладами вкрай недостатньо ведеться робота щодо підтримки та реабіліта­ції інвалідів з психоневрологічними захворюваннями.

Четверте. Слід підвищувати рівень фінансового забезпе­чення програм соціального захисту інвалідів.

Шановні учасники парламентських слухань! На завершення я  хотів би насамперед подякувати Президенту України Леоніду Даниловичу Кучмі за те, що відповідний указ у минулому році щодо проголошення 2003 року Роком людей з інвалідністю набув певного позитивного значення і серед інвалідів, і серед праце­здатних громадян. Ми вперше звернули увагу на те, що ці проблеми стосуються не лише інвалідів, а й усіх громадян України. І сьогодні на виконання розпорядження Президента України необхідно зробити так, щоб не тільки 2003 рік був Роком людей з інвалідністю, а всі наступні роки стали роками особливої уваги до людей з інвалідністю.

Відповідно до Конституції Україна є соціальною державою, і треба сконцентрувати наші спільні зусилля для того, щоб щоден­но поліпшувати життя соціально вразливих громадян, щоб вони були соціально адаптованими, забезпечити працевлаштування інвалідів і достойний рівень життя сім’ям, в яких є інваліди.

Наше міністерство завжди налаштовано на співпрацю задля піднесення добробуту громадян. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Миколайовичу.

Будь ласка, запитання передавайте в письмовому вигляді. Наприкінці засідання ми надамо можливість Михайлу Миколайовичу відповісти на них, щоб ми не відходили від нашого плану, а міністр мав змогу підготуватися.

Слово для співдоповіді від Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів має Валерій Михайлович Сушкевич, секретар комітету, голова Національної асамблеї інвалідів України. Будь ласка.

 

СУШКЕВИЧ В.М., секретар Комітету Верховної Ради України у  справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, виборчий блок “За Єдину Україну!”). Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні колеги! Шановні члени уряду, запрошені! Заслухавши інформацію уряду, оголошену міністром праці та соціальної політики України, Комітет  у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів констатує (і   думаю, цю позицію підтримують всі присутні в залі), що Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади на місцях у 2003 році проведена значна робота щодо практичного забезпечення в нашій державі встановлених чинним законо­давством соціальних, економічних, правових і конституційних гарантій у сфері соціального захисту та реабілітації інвалідів.

Оголошення 2003 року Роком людей з інвалідністю, діяльність у цьому напрямі парламенту й уряду дали можливість конкретизувати дії органів державної влади та місцевого самоврядування з вирішення питань соціального захисту інвалідів та забезпечення їхніх прав.

Що конкретно зроблено позитивного, ми почули в доповіді міністра, і варто подякувати уряду за те, що зроблено в 2003 році для людей з особливими потребами. Особливо хотів би відзна­чити активну і плідну роботу Оргкомітету з проведення в Україні Року людей з інвалідністю, створеного відповідно до указу Президента України, який очолював віце-прем’єр-міністр Дмитро Табачник, подякувати оргкомітету за увагу, виявлену до проблем інвалідів, і зусилля, спрямовані на їх вирішення.

Не можу не відзначити і позицію Прем’єр-міністра України, який протягом минулого року в критичних ситуаціях нерозуміння деякими міністерствами й відомствами реалій соціального захисту інвалідів забезпечив прийняття кардинальних рішень на підтримку осіб з обмеженими можливостями. Вважаю це не випадковим, тому що Прем’єр-міністр широко відчинив двері для громадського руху інвалідів щодо формування державної політики у вирішенні їхніх проблем. Так були врятовані підприємства, на яких працюють інваліди, так була сформована і прийнята програма безбар’єр­ності, так вирішувалися проблеми реабілітації інвалідів.

Не можу не подякувати керівництву Верховної Ради, яке брало активну участь і опрацьовувало все те, що торкається заходів у рамках Року людей з інвалідністю.

Ще раз повторю: 2003 рік став справді визначним за рівнем уваги влади до вирішення проблем інвалідів та забезпечення їхніх прав. Однак не просто для інформаційного балансу, а передовсім для об’єктивного аналізу негативів у реалізації соціальної політики стосовно інвалідів варто зупинитися на конкретних проблемах, які  не вирішені і не вирішуються, а також на причинах, чому на певних напрямах соціальної роботи з інвалідами не вдалося домогтися суттєвих зрушень.

Отже, аналізуючи стан виконання Постанови Верховної Ради України від 20 лютого 2003 року “Про стан забезпечення в Україні встановлених чинним законодавством соціальних, економічних, правових і конституційних гарантій у сфері соціального захисту та реабілітації інвалідів”, треба відзначити таке.

Перше. Незважаючи на пряме і недвозначне доручення парламенту Кабінету Міністрів передбачити при підготовці Державного бюджету України на 2004 рік суттєве збільшення видатків на програми соціального захисту і підтримки інвалідів, тобто програми Фонду соціального захисту інвалідів, цього зроблено не було. Зростання видатків по загальному фонду Державного бюджету України становить аж 1,5%. Це після Року людей з інвалідністю. Нагадую, це кошти на протезування, засоби реабілітації і такі необхідні для інвалідів путівки на оздоровлення та передбачені законодавством грошові компенсації.

Друге. Згаданою постановою Верховна Рада України доручила уряду “вжити заходів щодо поетапного підвищення інвалідам, починаючи з 2003 року, соціальних та трудових пенсій до рівня прожиткового мінімуму”. Не зроблено. Хоча у зв’язку із  впровадженням пенсійної реформи пенсії трошки підвищилися, до прожиткового мінімуму їм дуже далеко. Крім того, запро­вадження в нашій державі принципово нової і прогресивної системи пенсійного страхування спричинило цілу низку проблем у  сфері пенсійного та соціального забезпечення інвалідів, які терміново треба вирішувати.

Третє — проблема прожиткового мінімуму для інвалідів. Уряду доручалося “переглянути встановлений рівень та методику розрахунку прожиткового мінімуму для осіб з обмеженими можливостями”, адже діюча методика фактично дискримінує інвалідів. Міністерство праці та соціальної політики вважає, що  прожитковий мінімум для інвалідів становить 268 гривень, що  майже на 100 гривень менше, ніж для здорової людини. І це з   урахуванням невиконання державою законодавства щодо соціальних пенсій інвалідів, їх розміру та невідповідного рівня фінансування підтримки інвалідів. Крім того, діюча методика абсолютно не бере до уваги необхідність додаткового придбання інвалідами ліків, засобів реабілітації тощо.

В інформації, поданій до комітету в процесі підготовки до  парламентських слухань, зазначено, що Міністерство праці та  соціальної політики опрацьовує законопроект, розроблений народним депутатом Сушкевичем, про внесення змін до Закону “Про прожитковий мінімум” (щодо впорядкування структури основних соціально-демографічних груп населення). Однак хочу зауважити, по-перше, що даний проект я розробив тоді, коли повністю зневірився, що це зробить Міністерство праці та  соціальної політики. По-друге, опрацювання міністерством мого законопроекту триває вже протягом восьми місяців і зводиться переважно до неконструктиву і всіляких зволікань.

Четверте. Уряду доручалося “розробити концептуальні засади системи реабілітації інвалідів в Україні, передбачивши, зокрема, наукове обґрунтування, фінансування та організаційне супроводження реабілітаційного процесу”. Уряд у своїй інформації зазначає, що з цього приводу було проведено цілий ряд науково-практичних конференцій, видано довідник про центри реабілітації інвалідів. Це добре, довідник потрібний, але ніхто не заперечить, що довідник не може замінити концепцію реабілітації інвалідів України, а її так і не розроблено.

Особисто мене ніяк не влаштовує таке зволікання. У зв’язку з цим мною нещодавно було розроблено проект Закону “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України стосовно вирішення проблем професійної і трудової реабілітації інвалідів”. Презентація законопроекту відбулася у Верховній Раді в лютому поточного року, вже створена робоча група з опрацювання пропозицій, до якої увійшли представники Мінпраці, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства освіти і науки, інших зацікавлених відомств. Проте це моя депутатська ініціатива, а доручалося підготувати профільному міністерству.

П’яте, наступна проблема, яка так і не знайшла свого вирішення впродовж Року людей з інвалідністю. У лютому минулого року Верховна Рада України, обговоривши на Дні уряду проблеми соціального захисту осіб з психічними розладами, доручила Кабінету Міністрів розробити комплексну програму державної підтримки та реабілітації інвалідів з психоневрологіч­ними захворюваннями. В інформації, наданій урядом у процесі підготовки до парламентських слухань, зазначається, що Міністерство охорони здоров’я 19 червня 2003 року наказом №271 “Про затвердження заходів МОЗ України щодо удоскона­лення психіатричної допомоги інвалідам за психічними захво­рюваннями” передбачило розроблення такої програми. Ось цей наказ і затверджені ним заходи, тут ньому немає жодного слова про комплексну програму підтримки та реабілітації інвалідів з психоневрологічними захворюваннями. Я хотів би, щоб все-таки була достовірна інформація з боку Міністерства охорони здоров’я.

Шосте — ще один приклад, який засвідчує невиконання названої постанови Верховної Ради України. Парламент доручив уряду “вжити заходів щодо розширення та вдосконалення державної підтримки підприємств громадських організацій інвалі­дів, у тому числі шляхом запровадження державного замовлення на їх продукцію”. Як зазначається в інформації уряду, у 2003–04 роках державне замовлення підприємствам УТОС, УТОГ та Союзу організацій інвалідів України взагалі не подавалося, тобто воно також і не виконувалося.

Сьоме, надзвичайно важливе. Постановою Верховної Ради України уряду доручалося “підвищити рівень зайнятості осіб з  обмеженими можливостями шляхом вдосконалення системи працевлаштування інвалідів”. На жаль, згідно з даними офіційної статистики, на сьогодні в Україні відбувається певна стагнація в  цій сфері. Кількість працюючих інвалідів з року в рік практично не зростає і становить близько 330 тисяч осіб. Потрібні принци­пові кардинальні зміни щодо ринку праці для інвалідів. Переважна більшість інвалідів, особливо молодих та активних, працездатні, вони становлять значний трудовий та інтелектуальний потенціал. Це мають усвідомити і роботодавці, і ті, хто покликаний державою сприяти процесу працевлаштування та професійної реабілітації осіб з обмеженими можливостями, тобто Фонд соціального захисту інвалідів та Державний центр зайнятості.

На мою думку, процес трудової реабілітації та зайнятості не  досягає необхідної ефективності саме через відсутність дієвої системи працевлаштування інвалідів, яку ми повинні розглядати як один із головних чинників соціальної підтримки інвалідів та  забезпечення їхніх прав. Рівень трудової зайнятості інвалідів на сьогодні не можна оцінити інакше, як ганебно низький, просто дуже низький. Протягом минулого року було працевлаштовано лише 3250 осіб. Хочу звернути вашу увагу, що це менше, ніж у  2001 та 2002 роках. Це в Рік людей з інвалідністю, шановні колеги.

Восьме. Окремо хочу сказати про Фонд соціального захисту інвалідів. Саме цей фонд законодавчо покликаний забезпечити фінансове виконання заходів, що проводяться на державному рівні у сфері соціально-трудової, професійної та фізкультурно-спортивної реабілітації інвалідів, заходів, які передбачені указами Президента, дорученнями Прем’єр-міністра України. І в цьому сенсі роль і значення Фонду справді унікальні.

Однак останнім часом непокоїть робота Фонду щодо фінансування загальнодержавних проектів. Держава законодавчо створила потужний фінансовий ресурс для виконання Національ­ної програми професійної реабілітації та зайнятості осіб з обме­женими можливостями на 2001–05 роки, затвердженої Указом Президента України, та для забезпечення виконання інших державних рішень. За три роки реалізації національної програми за кошти Фонду створено близько 4,5 тис. робочих місць при плані на цей період майже 7 тис.

І названою постановою Верховної Ради України, і Указом Президента від 2 грудня “Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту інвалідів та проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалідністю” Кабінету Міністрів доручалося вдосконалити порядок та підвищити ефективність використання коштів Фонду соціального захисту інвалідів. Таке ж завдання ставилося Оргкомітетом з підготовки та проведення в Україні у   2003 році Року людей з інвалідністю, але питання й досі не вирішено.

Ще один характерний приклад невиконання Фондом соціального захисту інвалідів покладених на нього функцій та завдань. Указом Президента України від 8 листопада 2001 року “Про розвиток та підтримку параолімпійського руху в Україні” передбачено створення в Євпаторії Національного центру пара­олімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів. При цьому Президент України своїм указом чітко визначив фінансове джерело створення національного центру —  кошти Фонду соціального захисту інвалідів, а Міністерство фінансів разом з Держказначейством розробили спеціальний порядок фінансування цих видатків. Однак у поточному році з ініціативи Фонду соціального захисту інвалідів припинено виконання указу Президента України про фінансування цього унікального соціального об’єкта.

Звертаю увагу, що невиконання указу Президента України відбулося вперше за останні два з половиною роки, напередодні участі наших спортсменів-інвалідів у Параолімпійських іграх в  Афінах. Натомість керівництво фонду пропонує фінансувати багатомільйонні прожекти щодо створення з нуля мережі нових недержавних центрів професійної реабілітації, забуваючи, що в  тих самих містах, обласних центрах, вже створені і успішно діють під егідою держадміністрацій реабілітаційні центри для інвалідів, в тому числі й недержавні. Де тут економічна доцільність? Де тут виваженість державного підходу? Де тут бажання ефективно використовувати бюджетні кошти? На жаль, і  Міністерство праці та соціальної політики України, урядовим органом у складі якого є фонд, не забезпечує належного контролю за його діяльністю, за чітким виконанням Фондом соціального захисту інвалідів указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів, наказів міністерства, рішень оргкомітету.

Дев’яте. Ще одна дуже болюча проблема — освіта інвалідів. Минулого року на Дні уряду багато йшлося про проблеми освіти інвалідів, необхідність забезпечення їх інтегрованого навчання та  посилення уваги педагогів до дітей з важкими формами фізичних вад. І ось маємо результат: у переддень Року людей з  інвалідністю Міністерство освіти і науки своїм наказом від 20 грудня 2002 року №732 удвічі скоротило кількість навчальних годин (з 10 до 5) для дітей-інвалідів з наслідками захворювань на  поліомієліт та церебральний параліч. Це напередодні Року інвалідів! Фактично позбавили знедолених дітей їх законного права на навчання, на освіту.

Загалом, забезпечення конституційного права інвалідів на  освіту є надзвичайною проблемою. Є невеличкий позитив — збільшення кількості студентів-інвалідів у вищих навчальних закладах I–IV рівнів акредитації, їх загальна кількість у 2002–03 роках становила близько 8 тис. осіб. Проте в Україні нині налі­чується майже 2,5 мільйона студентів, і лише 8 тис. з них — особи з інвалідністю. При цьому нагадаю, що молоді інваліди віком до 40 років, за офіційними даними, становлять 25% загальної кількості осіб з обмеженими можливостями. Тобто серед майже 600 тис. інвалідів студентів — лише 8 тис.

Шановні колеги, я, будучи дитиною з інвалідністю, більш як 40 років тому почав навчатися в середній школі. І з сумом, і  з  відповідальністю хочу заявити, за ці роки в освіті для дітей-інвалідів не змінилося нічого, не відбулося ніяких позитивних зрушень, щоб дитина-інвалід могла отримати освіту. Це те, що є. Необхідно терміново розробити концепцію освіти для інвалідів, прийняти державну комплексну програму “Освіта — інвалідам”, і це запропоновано в проекті рекомендацій наших парламентських слухань.

Десяте. Постановою Верховної Ради уряду доручалося суттєво збільшити розмір соціальної допомоги інвалідам, хоча б дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства. Збільшення відбулося, про це казав міністр, на 11% з використанням традиційного механізму граничного рівня забезпечення прожиткового мінімуму, який становить для нарахування соціальної допомоги дітям-інвалідам лише 100 грн. Однак реально, виходячи з цих розрахунків, інвалід з дитинства ІІІ групи має 50 грн, ІІ групи — 70 грн, а інвалід І групи — 150 грн з урахуванням надбавки на догляд. Хіба такі розміри можуть задовольнити життєві потреби дитини-інваліда та її батьків, один з яких, як правило, не працює і  зайнятий доглядом за дитиною? Необхідно терміново підвищити розмір виплат шляхом встановлення граничного рівня забез­печення у наступному бюджетному законі не менш як 200 грн.

При цьому хотів би звернути увагу шановних представників регіонів на специфічне впровадження Закону “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”. Дещо про це сказав міністр, а я хочу підкреслити, що в деяких областях України, де штучно стримується виконання даного закону, складається надзвичайна ситуація. Так, у Вінницькій, Закарпатській, Львівській, Рівненській, Чернівецькій областях та місті Києві, шановні колеги, кількість отримувачів державної соціальної допомоги дітям-інвалідам у 3–4 рази менша, ніж у   середньому по Україні. Важко повірити, що самі інваліди з дитинства І групи, соціальна пенсія яким виплачується в розмірі 83 грн 82 коп., свідомо відмовляються від переходу на державну соціальну допомогу в розмірі 150 грн.

Наступне, одинадцяте. Грошові компенсації за бензин, транспортне обслуговування, санаторно-курортне лікування для інвалідів становлять просто жалюгідні суми. Хіба може 120 грн на  рік компенсувати відсутність у інваліда автомобіля? Хіба може 89 грн на рік компенсувати витрати інваліда на бензин для отих “Запорожця” чи “Таврії”, які 10–12 років експлуатуються? Розміри грошових компенсацій не переглядалися з 1996 року, за цей час ціна на бензин зросла в кілька разів. Безумовно, настав час відповідно переглянути розмір цих компенсацій.

Є ще цілий ряд невирішених проблем, на яких я не можу зупинитися докладно за браком часу. Це і проблема збільшення обсягів видатків державної фінансової підтримки громадських організацій інвалідів, що не відповідає реальному зростанню їх соціальної та громадської значущості. Це і болючий борг нашого суспільства перед інвалідами війни, а наближається 60-річчя Великої Перемоги.

Хочу ще раз наголосити, що всі вищезгадані негативи й невирішені проблеми я навів не для того, щоб звинуватити уряд і окремі міністерства та відомства у бездіяльності та неефектив­ному проведенні Року людей з інвалідністю. Обґрунтовано заявляю, що тенденція до вирішення соціальних проблем інвалідів в Україні має стійкий позитивний характер протягом усіх років розвитку нашої держави, а 2003 рік став яскравим проявом цієї позитивної тенденції, і приклади, які навів міністр у своїй промові, абсолютно відповідають дійсності.

Треба сказати, що всі наведені негаразди свідчать передусім про те, що загальна проблема інвалідності, соціального захисту та реабілітації осіб з обмеженими можливостями та забезпечення їхніх прав має комплексний характер. Це проблема не лише Мінпраці, хоча доповідав від уряду саме міністр праці та  соціальної політики, це проблема і Міністерства освіти і науки, і Міністерства охорони здоров’я, і Міністерства транспорту, і Міністерства культури і мистецтв, і Державного комітету з питань фізичної культури і спорту, і Державного комітету з будівництва та  архітектури, і багатьох ще не названих центральних органів виконавчої влади. Те, що проблема інвалідності комплексна, засвідчує й наше нинішнє зібрання, на якому навіть регіони представлені керівниками не лише управлінь праці та соціального захисту, а й управлінь охорони здоров’я, управлінь будівництва і   архітектури тощо. Отже, комплексна проблема потребує комплексного її розв’язання, а саме концентрації зусиль всіх органів виконавчої влади на всіх вертикалях та рівнях.

На жаль, це не завжди вдається. Відсутня належна координація зусиль різних міністерств та відомств, яку, на жаль, не в змозі забезпечити, при всій повазі, Рада у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів. Рада — це орган, який працює дискретно, засідання відбуваються, як правило, раз на квартал, і до порядку денного не завжди вдається внести всі проблеми, які потребують комплексного термінового вирішення.

На мою думку і на думку широкого загалу інвалідів, настав час з метою концентрації зусиль органів державної влади, спрямованих на підвищення в Україні рівня соціальної захищеності осіб з обмеженими можливостями та комплексне вирішення проблем інвалідності, розглянути питання створення у структурі виконавчої влади державного комітету у справах інвалідів (Оплески).

Моя доповідь щодо негативів та невирішених проблем була б неповною, якби я не торкнувся питань розв’язання проблем соціального захисту та реабілітації інвалідів на рівні парламенту, і  я не можу про це не сказати. Насамперед хотів би висловити моє суб’єктивне враження про сприйняття парламентським залом законопроектів, які вирішують проблеми інвалідів. Хочу подякува­ти народним депутатам і від опозиції, і більшості за абсолютно позитивне сприйняття всіх законопроектів, які мають на меті підтримку інвалідів. Це правда.

Однак проблем і негативів вистачає і у нас. Характерний штрих — формування порядку денного. Соціально значущі для інвалідів законопроекти часто планувалися і плануються, на жаль, до розгляду депутатським корпусом здебільшого за залишковим принципом — наприкінці пленарного дня, тобто без реальних шансів бути вчасно розглянутими.

На розгляд парламенту народними депутатами вносилися законопроекти, результатом прийняття яких могло б стати суттєве звуження наявних прав осіб з обмеженими можливостями. При цьому, як правило, найбільш проблемні і фактично антисоціальні закони, які лобіюють бізнесові кола, дуже майстерно оминали профільний Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.

Зокрема, в деяких законопроектах, про що казав міністр, пропонувалися норми, які мали на меті зменшити діючий норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів і фактично знищити Фонд соціального захисту інвалідів. Я тут його критикував, але ця інституція потрібна як державна система акумуляції бюджетних фінансових ресурсів для цільового вирішен­ня питань соціально-трудової реабілітації осіб з обмеженими можливостями. При цьому депутати-розробники абсолютно не враховують європейський досвід побудови дієздатної системи акумуляції коштів. Шановні народні депутати, шановні мої колеги, давайте не будемо знищувати все те, що створено і реально діє на благо інвалідів!

Ще один приклад екстремально негативних дій щодо проблем інвалідів з боку деяких суб’єктів права законодавчої ініціативи. Проектом Закону України “Про Державний бюджет України на 2004 рік”, що був поданий на перше читання, пропонувалося ліквідувати абсолютно всі податкові преференції, надані державою громадським організаціям інвалідів і їх підпри­ємствам, установам та організаціям. Лише ціною неймовірних зусиль мені та моїм колегам з Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів і за особистого втручання Прем’єр-міністра України вдалося відстояти діючі законодавчі норми.

На законодавчому рівні зупинена система фінансування утримання реабілітаційних центрів для інвалідів, про це казав Михайло Миколайович Папієв, за рахунок загального фонду Державного бюджету України та місцевих бюджетів, яка запропо­нована і народними депутатами, і Кабінетом Міністрів. Ці законо­проекти просто не розглядаються відповідним профільним парламентським комітетом. А мова йде про державні центри реабілітації інвалідів, які не фінансуються сьогодні, і це проблема.

І останнє, шановні колеги. Хочу звернутися до всіх народних депутатів — і до опозиційних сил в парламенті, і до депутатів, які входять до парламентської більшості: давайте не робити проблему соціального захисту інвалідів предметом політичного торгу та засобом звинувачень своїх політичних противників. Проблема осіб з обмеженими можливостями — це проблема поза політикою, це проблема всього суспільства, не лише тих, хто пересувається на візку чи має суттєві вади здоров’я, а й усіх нас, незалежно від особистих політичних переконань.

Так сталося, що в рік виборів, хочемо ми чи не хочемо, домінантою в суспільному житті буде політика, це реалії, це вже вбачається і в діях уряду, і в політичних пристрастях, які час від часу закипають у парламенті. Тому хочу звернутися до політиків, до владних інституцій всіх гілок та рівнів. Предметно займаючись питаннями політичної реформи та суспільно-політичної трансфор­мації, може статися так, що проблема соціальної підтримки інвалідів залишиться на узбіччі ваших інтересів. Хотів би вас застерегти від такого ставлення. Треба усвідомити, що весь загал інвалідів України, консолідований громадським рухом, згуртова­ний Національною асамблеєю інвалідів України, — це потужна суспільна сила, що має значний електоральний потенціал, сила  конструктивна і відповідальна. У рік кардинальних політич­них трансформацій таку ж конструктивність і відповідальність хотілося б бачити з боку влади перед людьми з обмеженими можливостями, перед суспільством у цілому.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Валерію Михайловичу.

Ви звернули, напевне, увагу, що я не обмежив спів­доповідача з цього питання, але нагадую всім промовцям, що в  нас досить великий перелік людей, які виявили бажання взяти участь у дискусії, тому закликаю дотримуватися регламенту.

Першою запрошую до виступу Тамару Сергіївну Прошкуратову, депутатська фракція СДПУ(о). Підготуватися Кульчинському.

 

ПРОШКУРАТОВА Т.С., член Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СДПУ(о)). Шановні учасники парламентських слухань! Проголошення 2003 року Роком людей з інвалідністю дало можливість привернути увагу суспільства до проблем інвалідів і підвести певні підсумки державної політики щодо них та змін у ставленні до цих людей та їхніх потреб.

Проблема соціального захисту інвалідів однією з перших стала предметом обговорення після здобуття Україною незалеж­ності, було прийнято низку нормативних актів, спрямованих на  соціальний захист інвалідів. На державному рівні проводяться акції з метою привернення уваги суспільства до проблем інвалідів. Ми пишаємося нашими параолімпійцями, які не лише демонстру­ють високі людські якості, а й прославляють нашу Вітчизну в усьому світі.

Однак у самому суспільстві поки що психологічні стереотипи у ставленні до інвалідів мало змінилися. Ідея рівних прав та рівних можливостей інвалідів ще не є загальновизнаною. Ось чому на  побутовому рівні інвалід щодня стикається з тими самими проблемами, що й 10, і 20, і 30 років тому. На жаль, нещасний випадок чи хвороба, наслідком якого стала ампутація, або вроджена вада розвитку прирікають людину бути відірваною від суспільного життя.

Нині, здавалося б, гріх нарікати на відсутність відповідної нормативної бази. У Законі “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” цілий розділ присвячено створенню умов для безперешкодного доступу інвалідів до об’єктів соціальної інфра­структури. Однак знадобилося ще більше десятка років, щоб 2003 року з’явилася державна програма, яка на практиці має вирішити цю проблему. Проблема полягає в тому, що впро­вадження нормативних документів у будівництво для адаптації планування забудови населених пунктів до потреб інвалідів є сферою відання Держбуду, а не Міністерства праці та соціальної політики чи Міністерства охорони здоров’я.

Нині навіть у нових будинках під’їзди не обладнуються для пересування інвалідів, мало які адміністративні будинки органів влади обладнані для доступу інвалідів у візках. Поки не буде внесено відповідних змін до будівельних норм, годі сподіватися, що інваліди дочекаються прийнятих умов для безперешкодного доступу.

Ставлячи завдання створення безбар’єрного середовища, варто скористатися досвідом наших сусідів. Так, у Польщі в  1994 році був прийнятий закон “Будівельне право”, в якому обумовлені норми і щодо входів до житлових будинків та громад­ських споруд. У містах Польщі кожні 15 хвилин ходить громад­ський транспорт, облаштований спеціальними місцями для людей в інвалідних візках.

Безбар’єрне середовище для інвалідів є основною перед­умовою їхньої інтеграції в суспільство, доступу до повноцінної освіти, працевлаштування, зрештою, просто до нормального людського спілкування.

Дуже добре, що в нас діють спеціалізовані будинки-інтернати для дітей-інвалідів, але в економічно розвинених країнах навчання інвалідів, наскільки це можливо, здійснюється у звичай­них школах. Такий підхід не відділяє дітей-інвалідів від своїх одно­літків, виховує терпимість і повагу суспільства до інвалідів. Він  допомагає молодим людям набути впевненості в собі, оцінити свої здібності, навички та межі можливостей більш реалістично, тобто в кінцевому підсумку краще готує їх до дорослого життя. Хоча й до такого вирішення цієї проблеми ставлення неоднозначне.

Проблемним питанням є здобуття спеціальної та вищої освіти. Нині єдиний Міжнародний університет розвитку людини “Україна” та кілька технікумів неспроможні забезпечити освітою всіх бажаючих. В інших вузах також потрібні і відповідні санітарно-гігієнічні умови, і медична підтримка студентів та учнів, і психологи та соціальні працівники, і технічні засоби навчання, спеціальні меблі та багато іншого, щоб там могли навчатися інваліди.

Не кращі справи з працевлаштуванням осіб з обмеженими можливостями. В Україні серед 1 тисячі громадян 56 — інваліди. Інвалід не може здобути комерційної освіти, через те не може знайти пристойної роботи і не має шансів вибратися з матеріаль­ної скрути. Щоб розірвати це коло, безумовно, потрібні кошти, але більше, ніж кошти, потрібне виховання в кожного з нас став­лення до людей з особливими потребами як до рівних, готовності повсякденно і повсякчасно зустрічатися з ними будь-де — на роботі, на відпочинку, серед своїх друзів. Тільки тоді суспільство насправді прийме цих людей до себе, а виграємо від цього ми усі (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Тамаро Сергіївно.

До слова запрошується Микола Георгійович Кульчинський, представник фракції “Наша Україна”. Підготуватися Грязєву.

 

КУЛЬЧИНСЬКИЙ М.Г., член Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). “Наша Україна”, Народний рух України. Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні учасники парламентських слухань! У державній доповіді за 2002 рік “Про становище інвалі­дів України та основи державної політики щодо вирішення проблем громадян з особливими потребами” цілком справедливо стверджується: помилкою є намагання розв’язувати проблеми забезпечення захисту прав інвалідів окремо, як проблеми певної соціальної групи, у більшості випадків вони є спільними для всього суспільства.

Кількість інвалідів з року в рік стрімко зростає. І що найбільш тривожно й боляче — постійно зростає кількість дітей-інвалідів. Порівняно з 1992 роком рівень загальної інвалідності у  дітей зріс на 68% і в 2002 році перевищував 153 тис. осіб віком до 16 років. На сьогодні кількість дітей-інвалідів ще зросла, а  якщо врахувати, що в нас понад 150 тис. дітей-сиріт, то зрозу­міло, що з них теж немало стануть інвалідами.

Безумовно, Чорнобильська катастрофа аж ніяк не сприяє здоров’ю нації, проте питома вага інвалідності, пов’язаної з  Чорнобилем, становить 3,5%, хоч загальна чисельність цієї групи інвалідів зростає стрімкими темпами — на 12–21% щороку. Тож це наше українське горе, не нами накликане, зовсім не  знімає з обох президентів та їхніх урядів відповідальності за зростання інвалідності.

Тут хочу зазначити, що урядом Ющенка вперше у 2000 році повністю було профінансовано всі заплановані видатки на реалі­зацію державної програми соціального захисту інвалідів. А від­ставка цього уряду у 2001 році позначилася зменшенням фактичних асигнувань на згадану програму порівняно із заплано­ваними. Цим же урядом була схвалена концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів як сучасна і своєчасна відповідь на проблему національного значення, що потребує першочергового розв’язання.

Та повернемося до нашого питання: чому ж все-таки зростає кількість інвалідів в Україні? Іншої відповіді про причини цього гіркого явища в нашому суспільстві я не бачу, окрім тієї, що  інвалідність тісно пов’язана з бідністю. Громадяни України бідні. В усьому світі знають, що туберкульоз — хвороба бідних. Так ось інвалідність, зумовлена туберкульозом, у половині обла­стей України зростає і перевищує середній показник по Україні на 25–50%.

Період трансформації від однієї економічної системи до  іншої вимагав від української влади продуманого і дбайливого ставлення до всього народногосподарського комплексу, який Україна успадкувала від попередньої системи, та пошуку шляхів його пристосування до нових ринкових умов в інтересах загального блага. Натомість — цинічне привласнення загально­національного добра 3–5% владних і білявладних “прихвати­заторів”, дико безжальне ставлення до власного народу. Тож не дивно, що частка інвалідів внаслідок загального захворювання перевищує 82%, було і є від чого хворіти.

Бідне суспільство не може бути гуманним. Бідність — це поневолення. Поневолення дегуманізує життя. Ще в середині 1990-х років Народний рух України створив програму боротьби з  бідністю. Створення середнього класу на рівні 70–80% грома­дян розглядалося як засаднича умова боротьби з бідністю, що, своєю чергою, є умовою і створення громадянського суспільства. Влада ж в Україні робила все, щоб не допустити створення середнього класу. Навпаки, сьогодні швидкими темпами відбува­ється відтворення тоталітарних методів управління країною і  замість демократичних цінностей громадянського суспільства впроваджуються цінності чисто кримінальні.

Страх, який заволодіває країною, насильство над незалеж­ними засобами масової інформації і пропаганда насильства у ЗМІ, підвладних владі, насадження норм бандитської субкультури у  суспільну, зокрема ділову, етику, денаціоналізація українців, їх мовна дискримінація не можуть не призвести до збільшення числа психічних захворювань громадян, особливо дітей та молоді. Розлади психіки та поведінки у структурі інвалідів працездатного віку перевищують 8%, а в причинній структурі дитячої інвалідності на першому місці знаходяться хвороби нервової системи (24%), на третьому — розлади психіки та поведінки (16%).

Проголошення 2003 року європейським Роком людей з  інвалідністю, як і членство в Раді Європи, безумовно, несе позитивні зміни в сенсі забезпечення соціальних і конституційних гарантій інвалідів. Український парламент вигідно відрізняється від  інших гілок влади тим, що послідовно й цілеспрямовано втілює рекомендації Резолюції 48/96 Генеральної асамблеї ООН від 20 грудня 1993 року “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”, положення Європейської соціальної хартії, норми Конвенції ООН про права дитини в нормативно-правові документи, і вони стають частиною національного законодавства.

Проте й тут останнім часом не все гаразд, про що вже говорив співдоповідач Сушкевич. Справді, деякі народні обранці вносять законопроекти, реалізація яких призведе до звуження прав інвалідів, а деякі можуть спричинити руйнування Фонду соціального захисту інвалідів, значимість якого для справи соціально-трудової реабілітації інвалідів годі переоцінити, хоч праця фонду потребує більшої відкритості, прозорості й тіснішої співпраці з громадськими об’єднаннями інвалідів.

Зрозуміле прагнення влади все і всяк контролювати, все ліцензувати і з усіх дерти. Вирішення ж проблем інвалідів неможливе без активної, творчої (в силу громадянського покли­кання, в силу власного сумління) діяльності членів неурядових, неприбуткових організацій. Саме добровольці цих об’єднань і  створюють гуманістичну, демократичну атмосферу будь-якого суспільства. Тож проект рекомендацій парламентських слухань слід доповнити пунктом про необхідність спільного обговорення проекту Закону “Про соціальні послуги” профільними парламент­ськими комітетами та громадськими об’єднаннями, задіяними в  соціальній роботі, з метою врахування проблем, які можуть виникнути у неурядових організацій внаслідок набрання чинності цим законом.

Тільки утвердження в суспільстві демократичних інститутів, ліквідація “тіньової” економіки, корупції зроблять громадян України справді вільними й ініціативними людьми, здатними забезпечити соціальні, правові та конституційні гарантії інвалідів, зробити їх повноправними членами суспільства. У країні неволі, в  якій насаджуються рабство, лицемірство, в якій знищується незалежна преса і перекроюється Конституція на догоду кільком кланам, — у такій країні інваліди не можуть почуватися ні соціально, ні конституційно захищеними, як і всі інші громадяни. Тож потрібен свіжий вітер перемін для всіх громадян України, в тім числі і для інвалідів.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Анатолій Дмитрович Грязєв, депутатська фракція Соціалістичної партії України. Підготуватися Коновалюку. Ще раз нагадую про регламент, шановні колеги.

 

ГРЯЗЄВ А.Д., член Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (багатомандатний загально­державний виборчий округ, СПУ). Уважаемый Александр Алексеевич! Уважаемые участники парламентских слушаний! Что касается социалистов, которых я представляю, то социальная защита граждан является приоритетной программной установкой партии, которую мы всегда отстаивали и будем отстаивать впредь.

Мы разделяем мнение всех тех, кто оценивает уровень цивилизованности общества, степень его развития отношением к   своим беспомощным согражданам. Именно руководствуясь таким подходом, мы и должны оценивать власть в решении данной проблемы. Исходя из этого, объективно говоря, значимых, положительных подвижек в обеспечении социальных, экономи­ческих, правовых и конституционных гарантий инвалидов, по  нашей оценке, пока нет, что бы ни говорили о проделанной работе.

Приведу только два из бесчисленного множества примеров.

Первый — обеспечение инвалидов спецавтотранспортом. Так вот, чтобы решить эту проблему при нынешних объемах выделения, потребуются десятки лет. Вот я сюда шел, мне передали такую записку и просили огласить: “Почему ко Дню милиции Янукович подарил “Таврии” милиционерам, а инвалид І группы Резниченко Валентин Иванович из Киева уже десятки лет не может ее получить?” Михаил Николаевич, я передам вам эту записку. Это проблема, которую можно и надо решать. Каким путем? Вы знаете, что один “Мерседес” стоит, наверное, десятка машин, которые выделяются для инвалидов, а этих “мерсов” у власти очень много.

И второй пример: средний размер пенсии (вдумайтесь!) инвалидов более чем в два раза ниже, чем минимальный прожиточный минимум. О чем это говорит? Это говорит о том, что власть целенаправленно ведет линию на избавление нашего общества от этой категории граждан. Это цинизм, это бездушие, по-другому это квалифицировать нельзя. Мы прекрасно пони­маем, что причин такого положения очень много, и уже говорили о том, что решить эти проблемы непросто. И, тем не менее, при настойчивом стремлении и желании руководства изменить ситуацию, многое можно сделать.

Здесь поднимали множество вопросов, связанных с  социальной защитой и реабилитацией инвалидов, я останов­люсь лишь на некоторых. Одним из важнейших, на наш взгляд, направлений работы власти должна быть организация юриди­ческого обслуживания инвалидов. Ведь существует немало примеров, когда разного рода дельцы, пользуясь неспособностью инвалидов постоять за себя, лишают их недвижимости, в том числе и квартир, провоцируют потерю документов, создают препоны в их восстановлении и многое другое. Считаю, что Кабинет Министров должен рассмотреть этот вопрос, определить систему и порядок юридической защиты инвалидов по месту жительства, особенно граждан с психическими отклонениями.

Актуальной проблемой в вопросе реабилитации инвалидов является обеспечение кадрами, способными квалифицированно вести такую специфическую работу не только в центрах реабили­тации, но и на местах. Это и психологи, и юристы, и социологи, и  другие категории специалистов. Естественно, это дополни­тельные траты, но общество должно на них идти.

Стоит вопрос: где взять средства? Есть такая формула: труд  —  отец богатства. Так вот сегодня, по разным оценкам, за  пределами Украины работают 7 миллионов наших граждан. Если бы эти граждане работали здесь, они создавали бы материальные блага на десятки миллиардов гривен, которые можно было бы использовать, в том числе, и на защиту инвалидов. То есть вопрос занятности сегодня — это проблема из проблем, и ею надо заниматься.

И последний вопрос относительно финансов. Есть опреде­ленные траты, которые просто необъяснимы с точки зрения социальных потребностей граждан. Я уже когда-то говорил об этом, еще раз повторю: вы знаете, сколько миллионов тратится у  нас на покупку футболистов из Африки? Поэтому я задаю вопрос и себе, и власти, и правительству: какая в этом общественная необходимость при таком состоянии социальной защиты граждан, особенно инвалидов? Я считаю, что власть должна положить конец этим так называемым расходам и серьезно заняться защитой инвалидов.

Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Валерій Ілліч Коновалюк, депутатська фракція “Регіони України”. Підготуватися Надразі.

 

КОНОВАЛЮК В.І., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №62, Донецька область). Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні учасники парламентських слухань, присутні, члени уряду! Я  вважаю, що основною соціальною групою за ступенем ризику в  суспільстві є люди з фізичними вадами — інваліди, їх у державі майже 3 мільйони. Ця категорія громадян специфічна і потребує особливої підтримки та уваги не лише держави, а й усього суспільства.

Шановні колеги! Я не буду повторювати те, що лунало сьогодні в цій залі, але як представник бюджетного комітету хочу запропонувати розглянути цю проблему крізь призму фінансового забезпечення держави, як ми виконуємо ті закони, нормативні акти, якими передбачено забезпечення вирішення цих проблем.

Вважаю, що Указ Президента “Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту інвалідів та проведення в Україні у  2003 році Року людей з інвалідністю” мав дати поштовх для того, щоб ми скоригували державну соціальну політику таким чином, аби цій категорії людей держава забезпечувала фінансування і вирішення їхніх проблем у повному обсязі.

Справді, за цей час нам вдалося переглянути рівень фінансової державної підтримки, органи місцевого само­врядування активно вирішували побутові проблеми громадян з обмеженими можливостями, вони забезпечувалися реабілітацій­ними засобами, протезно-ортопедичними виробами, медикамен­тами, санаторно-курортним лікуванням.

Розширилася мережа реабілітаційних центрів та відділень для інвалідів. Усі вони підпорядковані місцевим органам влади — відділам та управлінням соціального захисту та праці. Визначено механізми їх фінансування — за рахунок видатків, що виділяються на соціальний захист населення в місцевих бюджетах, їх врахування при визначенні міжбюджетних трансфертів.

Однак я вважаю, що кардинально вирішити проблеми інвалідів не вдалося. Доводиться констатувати, що життя людей з обмеженими можливостями за останні роки не поліпшилося. Ми  маємо дуже серйозну проблему зростання дитячої інвалід­ності, за цей час вона збільшилася майже на 21%.

Вважаю, що нам не вдалося чітко врегулювати бюджетне фінансування. Ми намагалися це зробити, і в Державному бюджеті на 2003 рік на ці цілі було передбачено 235 млн грн, але  виконання бюджету за цими статтями забезпечено на рівні лише 57%. У Державному бюджеті на 2004 рік ми також намагалися значно збільшити фінансування, проте на ці цілі було затверджено видатків майже на 23 млн грн менше.

Незважаючи на те, що минулого року ми справді намагалися прикувати увагу всього суспільства до цієї проблеми, при форму­ванні Державного бюджету були певні проблеми, які дійсно скасовували і пільги для підприємств, на яких працюють інваліди, і   умови для того, щоб за цими статтями забезпечити більш ефективне виконання бюджету.

Хочу ще раз нагадати з цієї трибуни, що є проблеми, пов’язані з трудовою реабілітацією. Суб’єкти господарювання не  виконують у повному обсязі нормативів працевлаштування інвалідів, а щорічно сплачувані кошти на створення робочих місць для цих верств населення не спрацьовують у ланцюгу здійснення заходів щодо соціально-трудової і професійної реабілітації. Особливо ці складнощі характерні для депресивних територій і  регіонів. Часто цільові кошти для суб’єктів господарювання не мають характеру обов’язкових платежів.

Розроблення індивідуальних програм трудової реабілітації інвалідів є формальним, оскільки не забезпечене належними умо­вами та збалансованим медичним контролем. Створення робочих місць для інвалідів відбувається з порушеннями. Підприємства краще йдуть на сплату штрафних санкцій, аніж на атестацію спеціальною комісією і таке інше. Надані безвідсоткові позики підприємствам на створення робочих місць не обмежені в часі, відсутній належний контроль з боку фонду.

Гадаю, ми сьогодні зможемо не просто обговорити ці проблеми, а й на законодавчому рівні вплинути на їх вирішення.

Хочу сказати, що найближчим часом ми внесемо на розгляд Верховної Ради зміни до Бюджетного кодексу, де передбачимо окреме забезпечення центрів соціальної реабілітації інвалідів як розпорядників бюджетних коштів. Ми будемо пропонувати Верховній Раді найближчим часом внести зміни до Державного бюджету, щоб виправити всі ті помилки, які були допущені під час його прийняття.

І наостанок, шановні колеги. Видатний британський політик Томас Бабінгтон Маколей сказав, що не той уряд найкращий, який обіцяє громадянам ліпше життя, а той, який домагається цього.

Я хочу ще раз закликати не лише присутніх у цій залі, а  й  тих, від кого залежить вирішення цих проблем, не просто відчувати біль, з яким живуть майже 3 млн наших співгромадян, а    створювати моральне суспільство, забезпечувати такі стандарти, які дадуть можливість нашій державі розвиватися в майбутньому.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Василь Іванович Надрага, депутатська група “Народний вибір”. Підготуватися Миговичу.

 

НАДРАГА В.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (виборчий округ №104, Луганська область). Добрый день, уважаемые коллеги! Думаю, что сегодня, говоря об итогах 2003 года как Года людей с инвалидностью, мы должны констатировать, что все-таки целый ряд каких-то позитивных моментов состоялся.

Первое, что мы можем отметить, говоря о позитиве, — это то, что все-таки финансовая составляющая была определяющей, и она состоялась. Примеров несколько, о них здесь уже гово­рили: Госбюджет выполнил все свои обязательства по всем программам, на 3,4 млн грн увеличилось финансирование из Фонда социальной защиты инвалидов, на 11% увеличен размер государственной социальной помощи инвалидам с детства и детям-инвалидам.

Вместе с тем из-за дефицита времени, с вашего позволения, скажу о тех проблемах, которые существуют.

Первое и, на мой взгляд, достаточно важное. На сего­дняшний день, к большому сожалению, несмотря на то, что постановлением Верховной Рады от 20 февраля 2003 года Кабинету Министров было предложено отработать специальную целевую комплексную программу “Жилье — инвалидам”, прави­тельство не осуществило ее разработку и утверждение, и до сих пор мы такой программы не имеем. Можно много говорить о  заботе об инвалидах, но если человек не имеет достойных жилищных условий, все это остается лишь благими пожеланиями.

Второе. Глубоко убежден, что мы должны (я имею в виду и   народных депутатов, и исполнительную власть) все-таки больше заняться практической реализацией мероприятий, предусмотренных Государственной программой обеспечения беспрепятственного доступа людей с ограниченными физи­ческими возможностями к объектам жилищно-общественного значения. Необходимо обеспечить инвалидам свободный доступ и к социальным объектам, и к транспортной инфраструктуре — сделать то, что во всем цивилизованном мире давно стало практикой. Соответственно, мы должны обеспечить реализацию целого ряда мероприятий в рамках этой программы. Потому что, к большому сожалению, человек с ограниченными физическими возможностями сегодня сталкивается с массой проблем и  в  жилищных условиях, и в транспорте, посещать социальные учреждения ему просто физически сложно, а иногда невозможно, потому что существуют барьеры.

Следующая составляющая, на мой взгляд, достаточно актуальная, — это проблема занятости и трудоустройства инвали­дов. Статистика свидетельствует о том, что, к большому сожалению, в этом вопросе мы имеем динамику не в лучшую сторону. На сегодняшний день у нас более чем 2,6 млн человек имеют ограниченные физические возможности, трудоустроено из  них всего 13%, то есть только каждый седьмой инвалид работает и соответственно сам способен в той или иной степени (но в значительно лучшей, чем когда он просто получает выплаты от государства) обеспечить себя.

И здесь есть несколько проблем. Я хотел бы поднять некоторые из них, которые, на мой взгляд, должна решать и  Верховная Рада. Главной, базовой нормой для нас является статья 19 Закона “Об основах социальной защищенности инвали­дов в Украине”, в которой говорится о том, что любое предприя­тие, независимо от формы собственности и хозяйствования, должно резервировать 4% от общей численности работающих для людей этой категории. Если на предприятии работают от 15  до 25 человек, для трудоустройства инвалидов резервируется одно рабочее место.

Я уже говорил сегодня журналистам и хочу сказать с этой трибуны. К большому сожалению, среди наших коллег иногда бытует мнение, что эту статью закона можно изменить, и начина­ются разговоры об экономической целесообразности, о необхо­димости развития предприятий, о том, что предприятия не имеют возможности 4% рабочих мест отдавать инвалидам. Но на сего­дняшний день никто же не ставит вопрос, что все 4% должны быть заняты исключительно людьми с инвалидностью. Вопрос состоит в том, что это источник наполнения Фонда социальной защиты инвалидов, из средств которого финансируются соответ­ствующие социальные программы.

Я не могу согласиться с тем, что за последние полтора года внесено семь законопроектов с целью в той или иной степени отменить эту норму закона. Поэтому я еще раз хочу сказать, что трудоустройство инвалидов — это проблема, которой должна заниматься, в том числе, и законодательная власть. Мы обязаны заниматься этим, если говорим о том, что хотим адаптировать человека с инвалидностью к обществу. И, соответственно, это общество должно к нему серьезно относиться.

Посему два предложения на эту тему: во-первых, надо ввести мораторий на изменение норматива рабочих мест для обеспечения трудоустройства людей с инвалидностью; и,
во-вторых, все-таки подержать законопроект №4621, которым предполагается установить единый норматив рабочих мест для трудоустройства инвалидов на всех предприятиях, независимо от их специализации и формы собственности.

Считаю, если эти главные проблемы в нашем обществе разрешатся, мы сможем сказать, что обеспечили основы для социальной адаптации людей с инвалидностью.

Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

До слова запрошується Іван Іванович Мигович, депутатська фракція Компартії України. Підготуватися Хобзею.

 

МИГОВИЧ І.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і між­національних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Фракція Компартії України, Закарпаття. Шановні колеги, учасники парламентських слухань, виборці! Сьогодні ми розглядаємо надзвичайно складну і багатогранну проблему. Помилково зводити її до соціально-медичної, вона має комплексний характер, і який би аспект ми не зачепили, все зводиться до політики.

Ми сьогодні маємо визнати, що в Україні під гаслами свободи і демократії та ринкових капіталістичних реформ за 13 років фактично знищено соціалістичний фундамент для вирі­шення всіх соціальних проблем, сформовано новий клас бідноти, який становить понад 70% населення. І серед них специфічні, найбільш вразливі і незахищені — інваліди різних категорій, який   2,7 млн. Додаймо сюди 12 млн  ветеранів війни і праці, 3,5 млн чорнобильців, і виходить, що десятки мільйонів наших співвітчизників терплять сьогодні невимовні біль і муку.

Викликає обурення те, що на тлі декларованого урядом економічного піднесення, приросту внутрішнього валового продукту, про що постійно повідомляється, значно швидше дорожчають житло, продовольчі і непродовольчі товари, послуги, проїзд у транспорті, побутова техніка, промислова продукція і  будівельні матеріали, з чим чи не кожна сім’я стикається нині на кожному кроці, і немає потреби наводити цифри.

Зазначу, що недолуга політика уряду завдає величезної, непоправної шкоди як економіці, так і самому генофонду нашої нації. Офіційна статистика стверджує протилежне: нібито індекс споживчих цін за минулий рік становив 10,9%, загальний рівень інфляції — лише 6%. Це викликає подив і обурення, оскільки рівень життя переважної більшості людей, особливо інвалідів, різко погіршується, а майнове розшарування поглиблюється.

Практично під патронатом Президента Кучми всі тимчасові уряди України ведуть тотальний, широкомасштабний наступ на закріплені Конституцією України права найбільш незахищених верств населення, в тому числі інвалідів. Нагадаю тільки сумно­звісні статті законів про Державний бюджет останніх чотирьох років, у яких інваліди, пенсіонери і чорнобильці цинічно розгляда­ються як непродуктивні споживачі бюджетних коштів. Про що взагалі тоді мовите, представники уряду?

Для прикладу. На погашення 600 млн грн боргу перед чорнобильцями у бюджеті нинішнього року передбачено лише 300 млн, та навіть ця сума за два місяці не почала погашатися, а  загальний борг зростає. На оздоровлення інвалідів та дітей-чорнобильців у бюджеті цього року пропонується в 2 рази менше коштів, ніж у попередньому. Особливу стурбованість викликає ставлення уряду до проблем забезпечення житлом інвалідів і   переселенців-чорнобильців. Ця програма в поточному році скорочена в 10 разів, потрібно буде 500 років, щоб її розв’язати. Коментарі, як кажуть, зайві.

Тому фракція комуністів пропонує в першочерговому порядку вирішити такі питання:

1)  встановити жорсткий державний контроль за цінами на товари першої необхідності, насамперед продовольчі, не допуска­ти зростання цін на них;

2)  до вересня нинішнього року знизити ціни на борошно, хліб, м’ясо, олію, цукор до рівня квітня — травня минулого року;

3)  на виконання відповідного закону негайно проіндексува­ти соціальні виплати і пенсії інвалідам на реальну величину інфляції за минулий рік, тобто 20–25%;

4)  скасувати сумнозвісну Постанову уряду від 20 листопада 2003 року “Про заходи щодо поліпшення пенсійного забезпечення громадян”, яка є наругою над усіма ветеранами праці;

5)  забезпечити права інвалідів на здобуття безоплатної освіти та обов’язково гарантувати їм працевлаштування;

Хіба це не сором — 3 тис. працевлаштованих за весь рік для такої величезної держави? У Закарпатті преса подає як досягнен­ня влади, що за минулий рік працевлаштовано 98 інвалідів із 53 тис. Ганьба!

6)  встановити рівень пенсійного забезпечення на рівні прожиткового мінімуму;

7)  забезпечити пріоритетне фінансування державою центрів професійної підготовки, медичної та соціальної реабілітації дітей-інвалідів, надання підтримки сім’ям, в яких вони виховуються, а   також у повному обсязі — безоплатне медичне обслуговування та забезпечення ліками інвалідів;

8)  створити безбар’єрне середовище життєдіяльності людей з обмеженими можливостями, насамперед (треба відверто сказати, це проблема №1) забезпечити інвалідів житлом та авто­мобілями;

9)  посилити турботу про дітей-інвалідів, інші найвразливіші категорії, про що тут вже йшла мова;

10)  притягти до відповідальності тих, хто ігнорує чинне законодавство щодо соціального захисту та державної підтримки інвалідів. Ви знаєте, що тільки торік ми прийняли близько 30 законів з цих проблем.

Наша фракція вже не раз з цієї трибуни пропонувала конкретні джерела наповнення бюджету. І тому сьогодні треба не так вдосконалити законодавчу базу, як навести елементарний порядок у державі і спитати і з Президента, і з уряду, з органів влади на місцях за належний порядок.

Прошу пропозиції фракції врахувати у рекомендаціях наших парламентських слухань і відповідній постанові Верховної Ради. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Хобзей Микола Кузьмич, директор Фонду соціального захисту інвалідів. Підготуватися Грибальському.

 

ХОБЗЕЙ М.К., директор Фонду соціального захисту інвалідів. Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні панове народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Фонд соціального захисту інвалідів створений у 1991 році з метою реалізації державної політики у сфері соціального захисту осіб з  обмеженими можливостями. У 2002 році відповідно до рішення уряду фонд реорганізовано в урядовий орган державного управління у складі Міністерства праці та соціальної політики України.

Відповідно до покладених на фонд завдань державна політика щодо соціального захисту інвалідів реалізується шляхом фінансування програм соціального захисту інвалідів за рахунок коштів загального та спеціального фондів Державного бюджету. Одним з основних завдань фонду є реалізація положень статей 19 і 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” і завдань, визначених Національною програмою профе­сійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001–2005 роки.

Завдяки діяльності фонду та його регіональних відділень зростає кількість підприємств, що виконують 4-відсотковий норматив створення робочих місць для інвалідів. Так, кількість таких підприємств впродовж останніх трьох років в Україні зросла на 30 тис.

У 2003 році фондом посилено заходи щодо збільшення надходжень до спеціального фонду Державного бюджету за раху­нок стягнення штрафних санкцій з суб’єктів господарювання, які не виконують встановлених законом нормативів щодо праце­влаштування інвалідів. З цією метою фондом підготовлені та передані на погодження до відповідних відомств проект наказу Міністерства праці та соціальної політики про затвердження заходів щодо сприяння працевлаштуванню інвалідів та проект Постанови Кабінету Міністрів “Про внесення змін та доповнень до  Порядку сплати підприємствами, установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів”.

Слід зазначити: незважаючи на те, що кошти штрафних санкцій за невиконання нормативу забезпечення робочих місць для інвалідів є єдиним джерелом державного фінансування заходів соціальної, медичної, трудової і професійної реабілітації інвалідів, чинне законодавство декларує залишковий принцип наповнення спеціального фонду Держбюджету. Штрафні санкції можуть перераховуватися підприємствами з прибутку тільки після сплати всіх податків і зборів, вони на сьогодні не належать до обов’язкових платежів і фактично збираються лише зусиллями фонду, який не наділений повноваженнями контролюючого органу.

Як наслідок, процедура контролю за виконанням нормативу щодо працевлаштування інвалідів і за сплатою штрафних санкцій значно ускладнена. Зростає кількість випадків, коли єдиним шляхом є судовий порядок стягнення. При цьому останнім часом спостерігається негативна динаміка розгляду позовів фонду господарськими судами.

У минулому році до спеціального фонду Держбюджету надійшло більш як 135 млн грн. Як і в попередні роки, понад 25% цих коштів скеровувалося на фінансування соціальних програм, передбачених указами Президента, постановами Кабінету Міністрів, наказами Міністерства праці та соціальної політики; близько 40% — на надання фінансової допомоги центрам медич­ної, соціальної і професійної реабілітації інвалідів; до 20% — на  вирішення питань, пов’язаних зі створенням нових робочих місць для інвалідів.

Фондом соціального захисту інвалідів у 2003 році виділено (в абсолютних цифрах):

–  фінансова допомога реабілітаційним центрам — більш як 56 млн грн;

–  позики для створення робочих місць — понад 12 млн грн;

–  фінансова допомога підприємствам громадських органі­зацій інвалідів — понад 19 млн грн;

–  організація роботи Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів (смт Лютіж Київської області) — 3,4 млн грн;

–  створення та організація роботи Державного комплексу ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів (м. Миколаїв) — 5,6 млн грн;

–  створення Національного центру параолімпійської і деф­лімпійської підготовки інвалідів (м. Євпаторія) — 21,95 млн грн, і   цього року із запланованих 26 млн вже профінансовано 9,2 млн грн;

–  реалізація Всеукраїнської акції “Зір” — 4,2 млн грн;

–  інші заходи — 8,7 млн грн.

Шановні учасники парламентських слухань! Одним з голов­них напрямів діяльності фонду є створення робочих місць для працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями. Національна програма за рахунок коштів фонду передбачає створення 12,5 тис. таких робочих місць. Для виконання цієї програми потрібно 80 млн грн із загального обсягу спеціального фонду 120 млн.

Шановне панство! Фонд соціального захисту інвалідів вживає широке коло заходів для підвищення ефективності використання коштів Державного бюджету. Зокрема, з урахуван­ням пропозицій Комісії з питань діяльності підприємств та громад­ських організацій інвалідів розроблено і погоджено з міністер­ством Порядок фінансування заходів щодо соціально-трудової, фізкультурно-спортивної та професійної реабілітації; Положення про надання цільових позик на створення робочих місць для інвалідів; нова редакція Інструкції про порядок забезпечення населення України технічними засобами реабілітації, яка дала змогу ширше врахувати потреби інвалідів у цьому виді допомоги.

На сьогодні Фонд соціального захисту інвалідів — єдиний державний фонд, який фактично не має можливості працювати в  достатньо врегульованому правовому полі, в якому працюють інші фонди. Зокрема, фонду заборонено здійснювати відтворення тимчасово вільних коштів, що не дає змоги ні залучати додаткові кошти, ні забезпечувати ширший спектр їх використання для потреб соціального захисту інвалідів, що, до речі, було можливим ще кілька років тому. У результаті Фонд соціального захисту інвалідів втратив правові можливості гнучко й ефективно вирішувати численні конкретні соціально-побутові проблеми інвалідів.

На завершення висловлюю сподівання, що консолідовані зусилля Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Міністерства праці та   соціальної політики, Фонду соціального захисту інвалідів, громадських організацій інвалідів забезпечать вдосконалення соціального захисту інвалідів та збільшення обсягу коштів, які спрямовуються з Державного бюджету на виконання соціальних програм щодо соціального захисту людей з особливими потребами.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Ярослав Володимирович Грибальський, голова Львівського обласного відділення фонду “Реабілітація інвалідів”. Підготуватися Рихальському.

 

ГРИБАЛЬСЬКИЙ Я.В., голова Львівського обласного відділення фонду “Реабілітація інвалідів”. Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні народні депутати, члени уряду, колеги! Впродовж останніх років соціальна політика нашої держави зорієнтована на модель інтеграції неповносправних людей у  суспільство. Така система існує в усіх розвинених країнах світу. А це означає, що на людину з інвалідністю необхідно скерувати комплекс заходів для забезпечення її активності та незалежності від сторонньої опіки. Чи не найважливішими тут є реабілітація та створення доступності.

В останні роки слово “реабілітація” стало доволі модним, створюються різноманітні центри. Проте й до сьогодні посади спеціалістів фізичної реабілітації не включено до переліку спеціальностей в наказі МОЗ України про штатні нормативи. А саме цей фах є з’єднувальною ланкою між лікувальним проце­сом і соціальною, професійною та іншою реабілітацією.

Те, що на сьогодні не бере на себе Міністерство охорони здоров’я, виконують на громадських засадах десятки великих і   малих центрів реабілітації, створених товариствами самих неповносправних, їхніх батьків, чи просто реабілітаційні заходи, як, наприклад, табори активної реабілітації, рекреаційні ігри тощо. І це можна вважати правильним, бо, наприклад, у Німеччині та Голландії громадські організації надають більш як 90% соціальних послуг для інвалідів, і ці послуги оплачує або компенсує держава з бюджету. На Заході добре розуміють гасло “Не робіть для нас без нас”.

У нас же в Україні недержавні реабілітаційні заклади чомусь замість підтримки мають лише клопіт. Водночас інколи підтриму­ються паразитуючі “центри-підсніжники”, в тому числі поспіхом створені так званими громадськими організаціями.

Прийнято чудовий Закон “Про соціальні послуги”, але чому в  Переліку платних соціальних послуг, затвердженому Кабінетом Міністрів України, є прибирання, прання білизни (це зрозуміло), проте немає реабілітації? Чому нам не хочуть компенсувати того, що ми вже виконуємо, і виконуємо краще, ніж державні заклади? Є надія, що новий Закон “Про реабілітацію” заповнить ці прога­лини. Тому ми хочемо мати прямий вплив на підготовку проекту цього закону і сподіваємося на розуміння та підтримку з вашого боку, шановні народні депутати.

Хто визначає необхідність того чи іншого виду реабілітації? Нині існує індивідуальна програма реабілітації інвалідів, але через підпорядкованість медико-соціальної експертизи лише Міністер­ству охорони здоров’я немає механізму для повноцінної її реалі­зації, зокрема, для забезпечення дітям-інвалідам належної освіти, працевлаштування дорослих чи облаштування необхідними допоміжними або компенсаційними засобами. Висловлюються пропозиції про підпорядкування МСЕК Мінпраці, та доцільніше було б, якби ця експертиза стала незалежною від обох міні­стерств. А якби був створений Державний комітет у справах інвалідів, під його “парасолею” міг би функціонувати ланцюжок заходів — від визначення індивідуальної програми до забезпечен­ня її виконання, координуючі соціальні структури, державні соціальні фонди, які стосуються проблем інвалідів, та інші відповідні інституції, в тому числі профільна служба зайнятості. Такий комплексний підхід в адмініструванні — вже на часі.

Наступним важливим чинником для інтеграції є доступність. Мається на увазі безперешкодне і безпечне пересування людей у  візках та з вадами зору у довкіллі, доступність інформації для людей з вадами слуху, книжок і преси — незрячим.

Перші успішні кроки вже є. Щодня нечуючі можуть довідатися новини на УТ-1 завдяки сурдоперекладові та перегля­дати художні фільми з біжучим рядком. Це має бути прикладом для всіх телеканалів у подоланні бар’єрності для інвалідів з   вадами слуху і законодавчого визначення, шановні народні депутати.

Постановою Кабінету Міністрів України №863 від 4 червня 2003 року набрала чинності Програма забезпечення безпере­шкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлового та громадського призначення, створена за дорученням Президента України. Національна асамблея інвалідів України вдячна Держкомбудові за залучення її як партнера до створення, а також втілення в життя цієї програми. Однак поки що не можемо похвалитися, що в інфраструктурі наших міст значно поменшало архітектурних бар’єрів, адже відсутній меха­нізм відповідальності за невиконання вимог доступності за чин­ними будівельними нормами.

Тут говорилося, що потрібно поліпшити нормативну базу. Шановні колеги! В Україні ще в 1999 році прийняті державні будівельні норми “Громадські будівлі і споруди”, де є додаток “Г” обов’язковий, яким передбачено всі норми і стандарти щодо зручності і для людей у візках, і для нечуючих, і для незрячих. На  жаль, майже нічого не виконується. Особливо цими вимогами нехтують такі багаті структури, як готелі, банки, транспортна інфраструктура, митні переходи (це взагалі двері в Україну, і за доступністю їх для людей з особливими потребами оцінюють цивілізованість нашої держави). І тут грішать інспекції архітек­турно-будівельного контролю, які всупереч наказові Держбуду №175 від 9 вересня 2001 року дають дозвіл на експлуатацію таких недоступних об’єктів.

Ми звертаємося до голови Держбуду України Валерія Івановича Черепа з проханням виконати свою погрозу, вислов­лену на колегії Держбуду, і знімати з експлуатації діючі об’єкти та  відбирати ліцензії у проектних майстерень, за чиїми проектами створені об’єкти, недоступні для людей з обмеженими мож­ливостями. Давайте почнемо робити це, стимулюючи відповідальність.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ярославе Володимировичу.

До слова запрошується Михайло Анатолійович Рихальський, заступник голови Миколаївської облдержадміністрації. Підготува­тися Назаренку.

 

РИХАЛЬСЬКИЙ М.А., заступник голови Миколаївської обласної державної адміністрації. Шановний пане головуючий! Шановний пане міністре! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Хотів би, з вашого дозволу, зупинитися на одному аспекті плану дій уряду, спрямованих на соціальний захист людей з обмеженими можливостями, а саме на ранній соціальній реабілітації дітей-інвалідів. Для того щоб ввести вас у  тему цього питання, з вашого дозволу тезово зупинюся на тому досвіді, який напрацьований у Миколаївській області.

В області сформовано єдину інформаційну мережу, в базу даних якої вводяться необхідні відомості про дітей-інвалідів, вони стають основою для створення індивідуальних реабілітаційних програм, що реалізуються за місцем проживання дітей. Минулого року завершено формування обласної мережі дитячих реабіліта­ційних центрів, яка на сьогодні налічує 29 міських та районних установ, що охоплюють більш як 500 дітей з психофізичними вадами.

У 2003 році значно поліпшилися умови утримання діючих в  області центрів. Так, тільки Миколаївським обласним відділен­ням Фонду соціального захисту інвалідів на зміцнення матеріаль­ної бази центрів області виділено більш як 1 млн грн. Плідно працює обласна міжвідомча координаційна рада.

Значним успіхом у формуванні системи ранньої соціальної реабілітації вважаємо відкриття Центру дитячої ортопедії та реа­білітації як складової частини Державного комплексу ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Центр розрахований більш як на 500 прийомів дітей з ортопедичними проблемами на рік і може надавати допомогу дітям з різних областей України.

Все це дало підстави на базі державного комплексу, створеного в Миколаївській області, на кошти Фонду соціального захисту інвалідів провести Всеукраїнську науково-практичну конференцію “Актуальні проблеми та шляхи впровадження ранньої соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями здоров’я”, у якій взяли участь 250 представників виконавчих органів влади, зацікавлених міністерств та відомств, народних депутатів України.

Думаю, що той досвід, який напрацьований в області, дає право сьогодні говорити про те, що в цілком дієвій системі ранньої соціальної реабілітації існують суттєві проблеми. Саме на них я й хотів би зупинитися.

І перша з цих проблем — проблема законодавчої бази. П’ять років тому ми ініціювали розробку в Україні законопроекту про ранню соціальну реабілітацію дітей-інвалідів. З нами погоджува­лися всі — зацікавлені міністерства, науковці, державні установи. За цей час він поступово трансформувався у законопроект про реабілітацію інвалідів. І це, мабуть, правильне рішення — об’єднати в одному документі проблеми дитячої, соціальної, професійної та медичної реабілітації. Однак у проекті Закону “Про реабілітацію”, який винесено на обговорення громадськості, майже не йдеться про ранню соціальну реабілітацію дітей-інвалідів. Вважаю за необхідне посилити цю позицію, адже досвід свідчить, що саме раннє втручання є найбільш ефективним і дає найкращі результати.

У даному законопроекті періодично, я сказав би, штрих-пунктиром йдеться про міжвідомчу координаційну раду з питань ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів і взагалі порушу­ється питання про доцільність її подальшої роботи. Вважаю, що інститут мідвідомчих координаційних рад, який має вертикаль аж  до районного рівня, ще не вичерпав своїх можливостей, а   тільки навчився реально впливати на стан справ. З огляду на збільшення реабілітаційних завдань, пропоную не ліквідовувати нещодавно створену структуру, а розширити її повноваження на  всю систему реабілітації і у зв’язку з цим трансформувати її у міжвідомчу координаційну раду з реабілітації.

Думаю, в цій залі нікого не треба переконувати, що впровадження системи ранньої соціальної реабілітації потребує виважених наукових підходів, проте саме ця ділянка роботи відстає. Центри на місцях створюються, але їх методичне забезпечення дуже строкате. У цьому плані ми потребуємо допомоги наших науковців, адже в регіонах майже відсутні методичні матеріали, які дали б можливість кваліфіковано вести реабілітаційну роботу.

На підсилення попередньої тези слід зазначити, що на сьогодні ще не створено запланованого навчально-методичного центру Державного комплексу ранньої соціальної реабілітації, який має, з одного боку, здійснювати курсову перепідготовку фахівців центрів, що відкриваються на місцях, а з другого, — надавати методичне забезпечення впроваджуваній системі.

Все ще невирішеним залишається питання інтеграції дітей з обмеженими можливостями здоров’я в дошкільні дитячі устано­ви та загальноосвітні школи. Внесена до Державного класифіка­тора професій нова спеціальність “вчитель-реабілітолог” поки що не вводиться до штатів освітянських установ. А це треба робити поступово, починаючи, може, навіть з однієї школи в районі. Програма “Крок за кроком” створення інклюзивних класів потребує виваженого, професійного впровадження.

Масова загальноосвітня школа, на жаль, на сьогодні не  готова прийняти дитину-інваліда після курсу реабілітації, ми зіткнулися з цією проблемою. Хочу сказати, що на базі центру близько 70% дітей, які пройшли курс реабілітації, готові йти до загальноосвітньої школи, це діти з ДЦП і хворобою Дауна. Однак діти, які навчаються в загальноосвітній школі, не готові сьогодні приймати наших дітей. Жорстке, навіть жорстоке ставлення до них, я не знаю, мене бентежить.

І на завершення. Фонд соціального захисту інвалідів, місцеві органи виконавчої влади витрачають певні кошти на облаштуван­ня створених реабілітаційних центрів, але вони часто не мають необхідного спеціалізованого обладнання. На нашу думку, настав час сформувати відповідне державне замовлення, розмістити його на підприємствах, які мають необхідний досвід виробництва, і таким чином забезпечити наші центри вітчизняним реабілітаційним обладнанням.

Невирішеним залишається, на жаль, і питання підготовки фахівців за новими спеціальностями “вчитель-реабілітолог” та “асистент вчителя-реабілітолога”.

Шановні учасники парламентських слухань! Створення все­української мережі центрів соціальної реабілітації дітей з обмеже­ними можливостями здоров’я — справді велика загальнодержавна справа, вона викликана нагальними потребами сьогодення, самим життям, це справа, яку необхідно і можна зробити. Цього вимагає час, наш громадський обов’язок, наше людське сумління і 156 тисяч дітей-інвалідів України.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

Слово має Назаренко Василь Васильович, голова Союзу організацій інвалідів України. Прошу. Підготуватися Журбенко.

 

НАЗАРЕНКО В.В., голова Союзу організацій інвалідів України. Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні народні депутати, члени уряду, колеги! Верховна Рада попередніх скликань ніколи не приділяла стільки уваги проблемам людей з  інвалідністю в Україні у сфері їх соціального захисту та реа­білітації, як це робить теперішній її склад. Це позитивно, і будемо сподіватися, що стан справ зміниться на краще. Громадяни з   особливими потребами за це вам вдячні. Також радує намагання уряду прислухатися до наших думок і пропозицій щодо вирішення окремих та загальних проблем інвалідів.

Всі програми громадських організацій інвалідів щодо реабілітації, партнерства з органами державної виконавчої влади з надання соціальних послуг неможливо реалізувати без відповід­ного фінансування. Я представляю тут громадську організацію, яка налічує у своїх лавах 650 тис. інвалідів, у кожній області України ми маємо осередки. І сьогодні тут, у цій залі, серед при­сутніх багато представників наших регіональних організацій. Ця проблема є дуже актуальною для нашої організації вже кілька років, тому що фінансова допомога на підтримку статутної діяльності регіональних осередків, заходів з реабілітації інвалідів, виявлення талановитої молоді та її підтримки необхідна нашим організаціям у сумі 1 млн 800 тис. грн, а обсяг фінансування на   сьогодні становить лише 50 тис. грн. Це з 13 млн грн, які передбачені програмою “Фінансова підтримка громадських організацій інвалідів”.

Так, наприкінці минулого року за підтримки Міністерства фінансів України і за поданням Міністерства праці та соціальної політики України була спроба на підставі статті 87 Бюджетного кодексу України вирішити проблему фінансової підтримки Все­української організації інвалідів “Союз організацій інвалідів України” шляхом перерозподілу бюджетних коштів основного розпорядника — Мінпраці, які залишалися у 2003 році невикористаними.

Національна асамблея інвалідів України також минулого року ініціювала збільшення обсягу фінансування на 2004 рік за програмою “Фінансова підтримка громадських організацій інвалі­дів” з 13 до 20 млн грн. Ми вдячні всім урядовим структурам, які я  назвав та іншим, окремим народним депутатам, які перейня­лися проблемами інвалідів і підтримали цю пропозицію.

Проте, на жаль, дуже поважний комітет Верховної Ради України не підтримав у минулому році перерозподіл невикориста­них коштів по Мінпраці на користь Союзу організацій інвалідів України в сумі 500 тис. грн, які, до речі, були невикористані за підсумками бюджетного року і повернулися в бюджет. Не було підтримано і збільшення фінансування на 2004 рік всеукраїнських громадських організацій інвалідів з 13 до 20 млн грн, про це вже казав народний депутат Сушкевич.

Я і мої колеги вважаємо: якщо ми хочемо рухатися вперед і  вирішувати проблеми інвалідів, то залишати обсяг фінансування на рівні минулих років неможливо. Тому якщо не 20 млн, то хоча б 15 млн грн треба передбачити на фінансову підтримку громад­ських організацій інвалідів, а не 13 млн, як було до Року людей з інвалідністю.

Тричі в грудні минулого року розглядалося питання про перерозподіл коштів на засіданні комітету, де я був присутній. Переконливо і аргументовано на підтримку пропозиції про збіль­шення фінансування за поданням Мінпраці і Мінфіну виступав народний депутат Сушкевич, але з перевагою в один голос комітет відмовив у фінансуванні роботи регіональних осередків нашої організації. Я скажу, що це вже здобуток: дуже приємно, що урядові структури виступають з пропозицією підтримати, збільшити, надати можливість, таке буває нечасто. Однак прикро, що все-таки питання не доведено до кінця і залишилося невирішеним, що не виявив підтримки саме орган законодавчої влади.

Міжнародний досвід свідчить, що найбільшого успіху в соціальній реабілітації інвалідів досягають у тих країнах (це, ви знаєте, Німеччина, Австрія, Голландія), де повною мірою використовується потенціал громадських організацій, і їм нада­ється державна допомога. Повірте, дуже важко пояснювати нашим людям у регіонах, вашим виборцям, чому приймаються такі рішення. Ми сподіваємося, що надалі інтереси громадських організацій інвалідів будуть більш ретельно вивчатися і враховуватися.

Я також вважаю, що є проблема і з розподілом коштів головним розпорядником. Досі немає прозорої системи розподілу з урахуванням потенціалу та соціальної значущості громадських організацій інвалідів, а нам таке було обіцяно. Я прошу Михайла Миколайовича приділити увагу цій проблемі і все-таки вирішити питання, щоб у головного розпорядника була чітка система розподілу коштів, а ми знали вимоги, могли узгоджувати свої програми і брати участь у цьому.

Налаштовує на кращі сподівання й те, що є такі народні депутати, які багато робили й роблять для захисту громадян з  особливими потребами. Передовсім хочу подякувати всьому складу Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, особливо голові комітету Петру Степановичу Цибенку, секретарю комітету Валерію Михайловичу Сушкевичу, а також члену бюджетного комітету Миколі Петровичу Нощенку. Ми щиро вдячні всім народним депутатам, які перейня­лися проблемами інвалідів і сьогодні тут виступали не лише зі своїм баченням стану справ, а ще й висловлювали ті проблеми, які не змогли з цієї трибуни висловити присутні в залі представ­ники громадських організацій. Це ознака часу, що сьогодні виходять народні депутати, яких не так багато в цій залі, більше запрошених, і нас підтримують.

Я хочу побажати всім щастя й здоров’я, хай вам щастить у житті і в роботі, хай завжди здоровий глузд переважає емоції, і хай від цього виграють і суспільство, і конкретні громадяни.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Васильовичу.

Слово має Вікторія Миколаївна Журбенко, генеральний секретар Національної асамблеї інвалідів України. Підготуватися Педченку.

 

ЖУРБЕНКО В.М., генеральний секретар Національної асамблеї інвалідів України. Дякую. Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні народні депутати України! Шановні учасники парламентських слухань! Сьогоднішнє наше зібрання є підсумком проведення в Україні знаменного року, проголошеного в Європі і в нашій державі Роком людей з інвалідністю.

Європейське співтовариство визначило концептуальні підходи до проблем інвалідності та їх вирішення, що закріплені Мадридською декларацією Європейського форуму інвалідів. А   саме: інтеграція інвалідів у всі сфери суспільного життя, побутово-відкрите безбар’єрне середовище, зручне для всіх без винятку членів суспільства. Особливістю такого підходу є теза, що реалізація таких підходів допоможе не лише інвалідам,
а й суспільству в цілому стати кращим, піднятися на більш високий щабель у своєму гуманістичному розвитку, об’єднатися, подолати бар’єри не лише фізичні, а й психологічні.

Основна ідея Мадридської декларації — єдність суспільства. Саме це слово “єдність” є і в гаслі нашої організації — Національної асамблеї інвалідів України, що є закликом до всіх: “Через єдність — до рівності”. Цей заклик був почутий не лише інвалідами, він пролунав і на всіх рівнях та вертикалях державної влади, що виявилося у налагодженні постійного зворотного зв’язку між інвалідами і державою, гармонізації відносин громадських організацій інвалідів з державними органами влади.

Протягом минулого року відбулися зустрічі Президента України з головою Національної асамблеї, тричі з представниками громадського руху інвалідів зустрічався Прем’єр-міністр України, посилилася співпраця місцевих державних адміністрацій з регіо­нальними громадськими організаціями, продовжується наша активна співпраця з комітетами Верховної Ради, Кабінетом Міністрів України, міністерствами та відомствами в частині напрацювання законодавчо-нормативної бази щодо соціального захисту інвалідів та реалізації державних програм і проектів асамблеї.

Представники громадських організацій інвалідів є членами Ради у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України, колегії Міністерства праці та соціальної політики, Фонду соціального захисту інвалідів, Комісії з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів. Вони запрошуються до участі в засіданнях урядових комітетів, є радниками з питань інвалідів голів держадміністрацій деяких областей, зокрема Полтавської та Львівської.

Все це свідчить не лише про розуміння державою, владою, всіма її гілками проблем осіб з обмеженими можливостями, а  й  про бажання ці проблеми почути з перший вуст, від самих інвалідів.

А проблем, на жаль, вистачає. Насамперед хотілося б зупинитися на болючих місцях законодавчого процесу, пов’яза­ного з соціальним захистом інвалідів. На загальному тлі непере­січного інтересу депутатського корпусу до проблем інвалідів, бажання вирішувати ці проблеми через удосконалення чинного законодавства, на превеликий жаль, є приклади спроб окремих депутатів активно підтримати господарську діяльність окремих галузей, змінивши чинне законодавство в бік погіршення соціальної захищеності інвалідів, а саме намагання скасувати зобов’язання підприємств відповідних галузей щодо праце­влаштування інвалідів, резервування для них робочих місць, сплату штрафних санкцій до Фонду соціального захисту інвалідів за невиконання нормативу працевлаштування інвалідів.

Треба чітко усвідомлювати, що цими законодавчими пропозиціями ініціюється знищення визнаної у багатьох країнах світу системи відповідальності підприємств щодо працевлашту­вання інвалідів. Цей законотворчий процес особливо активізував­ся останнім часом, і про це ми сьогодні вже говорили. Поки що профільному комітету Верховної Ради, Мінпраці, громадським організаціям інвалідів вдається стримувати цей натиск. І ми споді­ваємося на розуміння та підтримку народних депутатів щодо недопущення прийняття відповідних законопроектів.

Інша проблема — податкові пільги. Вже не раз у цьому залі розглядалися законопроекти, спрямовані на скасування податкових пільг, що надаються підприємствам громадських організацій інвалідів. Завдяки пільгам ці підприємства виживають в сучасних ринкових умовах, вирішують проблеми праце­влаштування інвалідів, заробляють кошти на забезпечення статутної діяльності громадських організацій інвалідів.

Наголошуємо на тому, що в загальному обсязі податкових пільг, наданих державою суб’єктам підприємницької діяльності, пільги підприємствам громадських організацій інвалідів станов­лять менше 1%. Національна асамблея інвалідів сподівається на   свідому, соціально орієнтовану та державницьку позицію народних депутатів України, членів уряду у вирішенні цих питань.

І останнє. Повертаючись до теми єдності і співпраці, звертаємося до представників регіонів із закликом підтримати добрі традиції парламенту та уряду щодо співпраці з громад­ськими організаціями інвалідів, на регіональному рівні активно залучати на партнерських засадах представників громадських організацій інвалідів до вирішення проблем соціального захисту інвалідів, сприяти створенню інституту радників голів облдержадміністрацій, залучати громадські організації до розробки соціальних програм, при формуванні місцевих бюджетів передбачати фінансування статутної діяльності громадських організацій.

Шановні народні депутати, члени уряду, представники міністерств і відомств, місцевих державних адміністрацій! Ми  переконані в актуальності і реальності вирішення порушених сьогодні питань за умови консолідації зусиль державних органів влади всіх рівнів та громадських організацій інвалідів.

Вдячна за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Вікторіє Миколаївно.

До слова запрошується перший заступник міністра охорони здоров’я України Тимур Вікторович Педченко. Підготуватися Козявкіну.

 

ПЕДЧЕНКО Т.В., перший заступник міністра охорони здоров’я України у зв’язках з Верховною Радою України. Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! В останні роки увага владних структур привернута до проблем інвалідів і ветеранів. Свідченням цього є ряд нормативних документів, затверджена у  2002 році указом Президента України Державна комплексна програма соціально-медичного забезпечення ветеранів війни на  період до 2005 року і проведення в 2003 році в Україні Року людей з інвалідністю.

Проблема соціального захисту інвалідів залишається однією з найгостріших проблем сьогодення. Соціальний захист цієї категорії громадян передбачає цілий комплекс різних видів допомоги — пенсійне забезпечення, матеріальна підтримка, пільги, надання повного утримання і обслуговування в державних медико-соціальних стаціонарних умовах. Питання медико-соціального забезпечення ветеранів війни, інвалідів є одним із пріоритетів діяльності Міністерства охорони здоров’я України, його установ та закладів.

Демографічні процеси та характеристики показників здоров’я окремих вікових груп зумовлюють актуальність цього питання. Слід зазначити, що кожна друга літня людина в Україні є інвалідом Великої Вітчизняної війни, учасником бойових дій, учасником війни, більш як 7% усього населення України станов­лять ветерани праці. Для надання медичної допомоги цим верстам населення створена мережа спеціалізованих закладів.

Основою комплексного стаціонарного лікування зазначеної категорії громадян України є медикаментозне забезпечення та  раціональне харчування, що, безумовно, пов’язано з фінан­суванням. Динаміка витрат на медикаменти і харчування для ветеранів та інвалідів війни є позитивною, але вона ще не відпо­відає вимогам Постанови Кабінету Міністрів України “Про грошові норми витрат на харчування, медикаменти та м’який інвентар у госпіталях (відділеннях, палатах) для інвалідів Великої Вітчизня­ної війни”. Середня вартість одного ліжко-дня на харчування в госпіталях України становила в 2003 році 6,21 грн, у 2002 році — 5,7 при нормі 7 грн. Середня вартість одного ліжко-дня на меди­каменти в госпіталях України становила 6,36 грн, у 2002 році — 5,9 при нормі 8 грн.

Міністерство охорони здоров’я розробило проект нової постанови Кабінету Міністрів України, який зараз передано на узгодження в зацікавлені міністерства та відомства. У цьому проекті передбачено збільшення вдвічі фінансування витрат на   лікування (з 8 до 16 грн) та харчування (з 7 до 14 грн) у   розрахунку на один ліжко-день, що, безумовно, поліпшить рівень лікування і харчування ветеранів та інвалідів війни.

У рамках проведення в Україні у 2003 році Року людей з  інвалідністю на виконання Постанови Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо проведення Всеукраїнської акції «Зір»” міністерством організовано детальне офтальмологічне обстеження інвалідів війни та їх належне лікування. Всього обсте­жено 97% інвалідів війни.

Шановні учасники парламентських слухань! Значна частина інвалідів, ветеранів війни проживають у сільській місцевості. Для  наближення лікарської допомоги до жителів села в Україні продовжується реформування мережі первинної медико-санітарної допомоги, реорганізація фельдшерсько-акушерських пунктів у лікарські амбулаторії та амбулаторії сімейного лікаря.

У 2003 році тривала робота з підвищення якості надання медико-соціальної експертної допомоги та реабілітації інвалідів, посилення діяльності служби у взаємодії з іншими міністерствами, відомствами та профспілками, профілактики інвалідності, що дало змогу досягти зниження показників первинної інвалідності дорослого населення порівняно з попереднім роком на 5%, насе­лення у працездатному віці — на 4,4%. Особлива увага приділя­лася проблемам інвалідності працюючих, завдяки проведеній роботі у 2003 році вдалося домогтися зниження інвалідності працюючого населення на 7,7%.

Широка роз’яснювальна робота серед хворих та інвалідів забезпечила підвищення прозорості рішень медико-соціальної експертизи, це дало змогу підвищити точність та ефективність прийнятих експертних рішень, тому в 2003 році скоротилася кількість їх оскаржень.

Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Рік людей з інвалідністю закінчився, однак Міністерство охорони здоров’я України і в подальшому спрямовуватиме свою роботу на поліпшення організації діяльності лікувально-профілактичних закладів, підвищення якості обслуговування людей з обмеженими фізичними можливостями.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Тимуре Вікторовичу.

До слова запрошується Володимир Ілліч Козявкін, директор Інституту проблем медичної реабілітації (м. Трускавець). Підготу­ватися Соломатіну.

 

КОЗЯВКІН В.І., директор Інституту проблем медичної реабілітації. Вельмишановний Олександре Олексійовичу! Вельми­шановні пані та панове! Дозвольте передовсім подякувати за таку високу честь для мене, лікаря, виступити в цій шановній залі та   поділитися деякими думками щодо організації медико-соціальної реабілітації і тим досвідом, який накопичений в нашій установі.

Загальновідомо ще з часів Ярослава Мудрого, тут вже сьогодні про це говорили, що інтелектуальний розвиток суспіль­ства визначається його ставленням до знедолених та хворих. Коли у нас постало питання, що робити з цією надзвичайно актуальною проблемою, як організувати систему надання допомоги хворим дітям, передовсім на церебральний параліч, за  основу ми взяли системний, науковий підхід, і понад 15 років тому була створена система інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації дітей, хворих на церебральний параліч, яка нині визнана і в Україні, і за кордоном.

У 1993 році розпорядженням Кабінету Міністрів України ця система запропонована для впровадження у практику роботи лікарських закладів України. В енциклопедичних виданнях ряду країн світу вона названа як “українська система” і визнана однією з найбільш ефективних. За цією системою пройшли реабілітацію більш як 15 тис. дітей, хворих на церебральний параліч, у тому числі понад 7 тис.  хворих з України і близько 7 тис.  хворих з  Німеччини, Австрії, Швейцарії, Сполучених Штатів Америки, Росії.

Хочу доповісти, що ефективність вищезгаданої системи настільки значна, що кожна 5-та дитина починає вставати з візка, 6 із 10 починають сидіти, 70% тих, хто не розмовляв, починають говорити. Є ціла статистика, за браком часу немає можливості більш детально зупинитися на цій темі, але маю сказати ось про що. Більше половини дітей, які сьогодні лікуються в нашому центрі, мають можливість лікуватися безкоштовно. Ми на сьогодні не отримуємо бюджетного фінансування, а надаємо допомогу нашим дітям за рахунок прийому іноземців.

Сьогодні не раз порушувалося питання про те, що немає бюджетного фінансування чи воно, скажімо, не відповідає нинішнім потребам. Повірте, ця проблема актуальна в усьому світі. Не відкрию великої таємниці, якщо скажу, що, наприклад, у  Німеччині закрито десятки медико-соціальних реабілітаційних клінік — немає фінансування. Це там, де надзвичайно високий рівень розвитку економіки, де є вагомі інші джерела фінансування. І тому сьогодні, мабуть, не слід покладатися лише на бюджет, треба шукати шляхи, реформувати систему таким чином, щоб залучати до виконання цієї благородної цілі інші джерела фінансування, як це робиться в інших країнах, наприклад, через систему медичного страхування тощо.

У світі резонанс від результатів нашої системи, створеної в  Україні, дуже значний. Маю вам сказати, що кожні два тижні до  нас прибуває чартерний рейс із Франкфурта, який доставляє пацієнтів з різних країн світу. Рік тому ми побудували клініку на   15 тис. кв. м, вона вже функціонує, зведена за нашими українськими технологіями нашими фахівцями, без залучення іноземців. У нас діє локальна комп’ютерна мережа, розроблено абсолютно нові підходи до організації процесу інтенсифікації реабілітації, методики надання допомоги дітям.

Із постановчих питань є кілька: по-перше, сьогодні тут колеги порушували питання стосовно того, що необхідно створювати спеціальність “реабілітолог”; по-друге, не менш важливо організувати систему навчання працівників реабіліта­ційних установ, з цією метою необхідно створити Академію медичної реабілітації чи аналогічну структуру, яка могла б виконувати ці завдання.

Повинен сказати: ті реальні, конкретні кроки, які робляться сьогодні в цьому напрямі Міністерством праці та соціального захисту, Фондом соціального захисту інвалідів і цілим рядом фахівців — надзвичайно потрібні, це майбутнє, тому що без конкретної допомоги, особливо в організації системного підвищення знань наших фахівців, вирішити ці проблеми практично буде неможливо.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Володимире Іллічу. Хай Бог вам допомагає у ваших благородних справах. Справді, вражає досвід реабілітаційного центру та інституту, який очолює Володимир Ілліч.

Слово має Юрій Петрович Соломатін, секретар Комітету з  питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Будь ласка.

 

СОЛОМАТІН Ю.П., секретар Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Спасибі. Шановні колеги! Шановні учасники парламентських слухань! Мушу зробити кілька ремарок щодо діяльності нашого комітету, яка спрямована на підтримку найбільш знедоленої верстви чорнобильського народу України, а саме інвалідів.

Не фінансується в повному обсязі Закон “Про статус і  соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорно­бильської катастрофи”, а звідси — недофінансування всіх соціальних програм з пенсійного забезпечення, оздоровлення, забезпечення житлом, безоплатного забезпечення ліками та інших. Якщо відповідно до чинного законодавства на всі Чорнобильські програми загалом потрібно близько 12 млрд грн, то в Державному бюджеті на 2004 рік передбачено лише 2,9 млрд грн, в тому числі на соціальні програми — 2,5 млрд грн, тобто 25%. Звідси — вирішення всіх проблем.

Інваліди-чорнобильці перебувають на пільговій черзі на отримання житла по 10–12 років, хоча за законом вони мають право на забезпечення житлом протягом року. За 1993–2002 роки житло отримали 6700 родин. Простежується дуже невтішна дина­міка надання житла: якщо в 1996 році було надано житло 845 родинам інвалідів-чорнобильців, то в 2002 році — лише 247. На сьогодні утворилася така величезна черга, що за умови фінан­сування, передбаченого в бюджеті, треба стояти на черзі близько 20 років, щоб це житло отримати.

Особливо гостро стоїть питання щодо підвищення розміру пенсій, призначених згідно зі статтею 54 Закону України “Про   статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, це пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання внаслідок Чорнобильської катастрофи. Комітет не раз порушував це питання перед Кабінетом Міністрів, але нічого не вирішується. Щоразу ми отримуємо відповіді з Міністерства праці та соціальної політики, що на засіданні урядового комітету вже чотири рази розглядалося це питання і таке інше. Шановний Михайле Миколайовичу, давайте ми, якщо можна, відверто скажемо, скільки ще разів має засідати урядовий комітет для того, щоб це питання було вирішено або хоча б якийсь імпульс був позитивний.

Наступне. До комітету надходять звернення батьків дітей-інвалідів. Хочу повідомити, що готується до другого читання проект Закону про внесення змін до Закону України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорно­бильської катастрофи” (щодо інвалідів з дитинства). Прийняття даного законопроекту врегулює питання підтвердження групи інвалідності особам при досягненні ними повноліття, які в   дитячому віці отримали інвалідність, спричинену негативним впливом на їх здоров’я наслідків Чорнобильської катастрофи. Закон також сприятиме соціальній захищеності дітей при досяг­ненні ними повноліття, а таких діточок у нас вже близько 2 тис.

І наостанок я хотів би взагалі торкнутися проблеми зростання кількості інвалідів-чорнобильців. Якщо в 1991 році їх було 2 тис., у 1997 році — 59 тис., то за станом на 1 липня 2000 року — 102 тис. Світова медична наука визнає лише близько кількох сотень інвалідів-чорнобильців, які мають таку інвалідність за рахунок дії іонізуючого випромінювання. Хоча наша медична наука має іншу точку зору і постійно пропонує різні методичні рекомендації та переліки про встановлення зв’язку з тими чи іншими видами захворювання.

Найголовніше те, що з 1991 року в Україні відбувся страшенний “соціально-економічний Чорнобиль”, стався такий занепад умов існування цілого народу, який, можливо, більшою мірою вплинув на здоров’я людей, ніж Чорнобильська катастрофа 1986 року. Тому завдань щодо соціального захисту інвалідів перед нами стоїть багато, наш комітет працює, і можете бути впевне­ними, що ми зробимо все належне для того, щоб цей захист був реальним.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

Слово має Наталія Іванівна Зінкевич, перший заступник директора Державного центру зайнятості. Підготуватися Багмет.

Якщо є така можливість, шановні колеги, трошки скоро­чуйтеся, щоб ми все-таки заслухали ще кількох промовців, хоча б до 3 хвилин, бо дуже багато бажаючих висловитися. Дякую.

 

ЗІНКЕВИЧ Н.І., перший заступник директора Державного центру зайнятості. Дякую. Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Оцінюючи результати проведе­ного в 2003 році Року людей з інвалідністю, не можна не врахову­вати, що в попередні роки вітчизняний ринок праці перебував під   дією суто економічних проблем та чинників, які поставили Україну за рівнем безробіття в ряд європейських країн.

Кожен десятий серед економічно активного населення у працездатному віці, або більш як 2 млн громадян на сьогодні є безробітними, ще майже 650 тис. вважаються зневіреними в  пошуках роботи. І хоча послугами Державної служби зайнятості користуються дві третини безробітних громадян, питома вага інвалідів, які звертаються за допомогою у працевлаштуванні, становить лише 0,2%, або близько 7 тис. таких громадян щороку.

Відповідно до чинного законодавства інвалідам не надається статус безробітного. Державна служба зайнятості реєструє їх як   таких, що шукають роботу, і сприяє їх трудовій реабілітації та   працевлаштуванню на новостворені або пристосовані для інвалідів робочі місця з урахуванням рекомендацій МСЕК. У мину­лому році за сприяння Державної служби зайнятості роботу отримав кожен другий інвалід, який був зареєстрований, водночас рівень працевлаштування серед усіх інших категорій громадян становив 30%. А у Волинській, Івано-Франківській, Полтавській, Хмельницькій областях рівень працевлаштування інвалідів через Державну службу зайнятості сягає 60–80%.

Інваліди мають вільний доступ до всіх джерел інформації, якими володіють центри зайнятості. Нині всі 674 центри працюють за єдиною технологією обслуговування незайнятих громадян. У   кожному з них спеціально облаштовані стенди та створені куточки для інвалідів з інформацією про створені або пристосовані робочі місця, заявлені підприємствами. Крім того, представлена інформація про можливість проходження професій­ного навчання з урахуванням стану здоров’я та здібностей інвалідів, професійної реабілітації у Всеукраїнському центрі професійної реабілітації інвалідів за переліком професій, довідковий матеріал про навчальні заклади, які приймають інвалі­дів, тощо. Центри зайнятості здебільшого обладнані пандусами для безперешкодного отримання послуг. Зрештою, проблеми у  сфері організації прийому таких громадян і якості надання їм соціальних послуг постійно врегульовуються.

Водночас привертає увагу те, що впродовж останніх трьох років серед інвалідів, які активно шукають роботу через центри зайнятості, збільшується частка інвалідів І та ІІ групи. Переважна більшість інвалідів, хоча й мають базову вищу, вищу або професійно-технічну освіту, звертаються за сприянням у праце­влаштуванні до служби зайнятості, перебуваючи на інвалідності більш як один рік, тому, крім втрати фізичних можливостей, відбувається ще й депрофесіоналізація. За цих обставин особливо важливим є формування серед цієї категорії громадян мотивації до праці, орієнтації на підприємницьку діяльність, стимулювання власного професійного вибору.

З огляду на це, поряд із семінарами з техніки пошуку роботи Державна служба зайнятості вживає додаткових заходів, спрямо­ваних на розвиток нових технологій, які забезпечують збільшення обсягів інформування населення, особливо громадян з фізичними вадами: створення телефонної мережі інтерактивного голосового консультування, що дає можливість будь-якій особі безплатно одержати інформацію про потребу в працівниках; розміщення комп’ютерних тач-скринів для широкого користування; створення інформаційних куточків у місцевих органах виконавчої влади та сільських радах.

Разом з тим не можна не відчувати загострення в країні проблем дефіциту якісної робочої сили та зростання потреби підприємств у висококваліфікованих працівниках, особливо робітничих професій. На робочі місця, створені роботодавцем у  межах нормативів робочих місць для працевлаштування осіб з  обмеженими фізичними можливостями, минулого року було прийнято лише кожного третього інваліда. Тому праце­влаштування інвалідів здійснюється здебільшого на звичайні, неспеціалізовані робочі місця різноманітних професій, серед яких є слюсарі, електромонтери, двірники, прибиральниці тощо.

Результати минулорічного вибіркового обстеження підпри­ємств щодо проблем заповнення вакансій, заявлених службі зайнятості, виявили серед причин тривалого неукомплектування вакансій як у місті, так і на селі низький рівень заробітної плати, наявність на підприємстві заборгованості із заробітної плати, важкі умови праці та інше.

Тому з метою стимулювання роботодавців, у тому числі тих, які використовують працю інвалідів та здійснили необхідні заходи щодо створення робочих місць для їх працевлаштування, і відпо­відно до рішення уряду в 2003 році були розширені рамки Всеукраїнського конкурсу на звання “Кращий роботодавець року”. Значна кількість підприємств на регіональному рівні взяли участь у конкурсі і вибороли звання його переможця. Приємно, що серед них — і багаточисельні колективи, наприклад Сумське машино­будівне науково-виробниче об’єднання імені Фрунзе, і маленькі агрофірми.

Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні в цій залі вже не раз лунала думка, що ні закони, ні підзаконні акти не створюють робочих місць, їх створює бізнес. І очевидним є те, що найбільш складну проблему нашого суспільства — забез­печення зайнятості інвалідів — неможливо вирішити без соціально відповідального підприємництва. Формула ведення такого бізнесу проста — органічне поєднання інтересів бізнесу з вирішенням соціальних питань, створенням належних і безпечних умов праці, забезпеченням гідної своєчасно виплаченої заробітної плати, дієвого механізму бронювання робочих місць для інвалідів.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

До слова запрошується Олена Разміківна Багмет, начальник Головного управління праці та соціального захисту населення Сумської облдержадміністрації. Підготуватися Трифоновій.

 

БАГМЕТ О.Р., начальник Головного управління праці та  соціального захисту населення Сумської обласної державної адміністрації. Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні учасники парламентських слухань! Спектр проблем щодо суспіль­ного життя інвалідів дуже широкий, я хочу зупинитися лише на одному напрямі, про нього вже йшлося на цих слуханнях.

На виконання відповідного указу Президента протягом минулого року в Сумській області було продовжено роботу із  створення реабілітаційних відділень для дітей-інвалідів. Тільки протягом року такі відділення були відкриті в шести містах і районах, на сьогодні їх в області 15.

Я не відкрию Америки, коли скажу, що такі реабілітаційні відділення створюються і працюють завдяки ентузіастам. Сподвижникам ідеї раннього втручання, ранньої реабілітації доводиться розпочинати роботу на місцях практично з чистого аркуша, самотужки намагаючись вибрати найоптимальніше серед усіх відомих вітчизняних і закордонних методик. Я вже не кажу про повну відсутність спеціалізованої матеріально-технічної бази. Досвід нашої роботи дає можливість зробити такі підсумкові висновки.

Перше. Процес реабілітації дитини чи підлітка — це без­перервний процес, він має бути комплексним і послідовним.

Друге. Реабілітаційні центри мають бути мультидисциплінар­ними, бо таким є сам процес реабілітації. Інакше кажучи, щоб досягти результату, необхідно починати з дня народження дитини з обмеженими фізичними можливостями, поєднувати медичний супровід, соціальну адаптацію та інтегроване навчання і виховання.

Третє. Позитивний результат реабілітаційного процесу — це   досягнення такого ступеню розвитку дитини-інваліда, який дозволить їй вступити до самостійного життя.

У Сумській області відпрацьована така система реабілітації, яка дає змогу здійснювати професійний супровід дитини-інваліда від дня її народження до початку самостійного життя. Головним закладом є обласний центр соціальної реабілітації для дітей-інвалідів та підлітків. Тільки протягом минулого року у всіх під­розділах центру пройшли курс реабілітації 1800 дітей-інвалідів. Добре зарекомендували себе нові форми роботи, такі як виїзна комплексна реабілітаційна бригада, стаціонар вдома, арт-терапія. Для кожної дитини у нас розроблена індивідуальна програма реабілітації, згідно з якою проводяться відповідні заходи в умовах реабілітаційних відділень, відкритих на базі територіальних центрів управлінь праці.

Однак головна проблема, від якої сьогодні нікуди не дінешся, — це питання фінансування функціонування таких центрів і відділень. Що відбувається? У 2000 році затверджено Концепцію ранньої соціальної реабілітації, у 2001 році — Національну програ­му професійної реабілітації, у 2002 році вийшов указ Президент України, у 2003 році — постанова Верховної Ради. Ці програмні документи вимагають створення реабілітаційних центрів, і не взір­цевих, а доступних кожній дитині, де б вона не проживала. Центри і відділення створюються, вивчається і запроваджується досвід європейських країн, написано методики, проте коли мова йде про фінансове забезпечення цієї роботи, то ми пишемо, як нам рекомендують: звернутися до спонсорів та меценатів. Не може доля дитини-інваліда залежати від доброго дядька, необхідне стабільне державне фінансування таких закладів!

Ми вже третій рік працюємо в умовах Бюджетного кодексу, який виконуємо і навчилися його поважати, але ж у ньому немає такого поняття і такого закладу, як “центр реабілітації”. Тобто ми третій рік працюємо поза законом і третій рік чекаємо, коли ж буде визначено на державному рівні це питання. Мої колеги підтвердять, що сьогодні ми вимушені утримувати відділення при   територіальних центрах за рахунок коштів, передбачених на  соціальне обслуговування одиноких людей або на утримання будинків-інтернатів.

Закон про Державний бюджет на 2004 рік взагалі визначив джерелом фінансування спеціальні кошти Фонду соціального захисту інвалідів. Перший квартал закінчується, і я почула сьогодні, що вже проект подано до Кабінету Міністрів, сподіва­ємося, що питання буде вирішено.

Разом з тим, на нашу думку, сьогодні необхідно прийняти Закон “Про реабілітацію”, і в першу чергу про дитячу реабілітацію, де визначити всі умови, в тому числі джерела фінансування таких установ.

Відповідальність за дитину з фізичними вадами мають нести держава і територіальна громада, а ситуація і стан справ на  місцях свідчать про необхідність першочергового розгляду всіх законодавчих і нормативних актів щодо інвалідів. Саме від цього залежить ефективність всієї політики держави щодо осіб з обме­женими фізичними можливостями.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

Слово має Світлана Миколаївна Трифонова, неодноразова чемпіонка Європи, призерка Параолімпійських ігор. Підготуватися Антоніні Денисівні Салєєвій.

 

ТРИФОНОВА С.М., неодноразова чемпіонка Європи, призерка Параолімпійських ігор у Солт-Лейк-Сіті. Шановні народні депутати, урядовці та запрошені! У мене є велике сподівання, що   із засобів масової інформації, які почали інформувати українське суспільство про нас, ви знаєте про наші результати і   здобутки, а також про те, що ми називаємо “реабілітація засобами фізичної культури та спорту”.

Я хотіла б оприлюднити ще раз, а може, декого поінфор­мувати вперше, про основні підсумки проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалідністю.

А перед цим дозволю собі кілька слів сказати про те, чим є фізична культура і спорт для мене, людини, яка з 14-ти років втратила можливість рухатися. Це, практично, вирішення всіх проблем, які існували у мене як інваліда. Кажу “як”, бо не можу і  не хочу вживати стосовно до себе це слово, тому що почуваюся абсолютно дієздатною здоровою людиною, і про це свідчать факти. Фізкультура і спорт для мене сьогодні — це моя вища освіта, моя праця і моє абсолютно адаптоване становище в  нашому дуже бар’єрному суспільстві. До того ж це ще й моя сім’я, мій гарний здоровий чоловік, мій маленький чудовий син, якому днями виповнилося сім з половиною місяців (Оплески). Дякую дуже за щирі вітання. І ви самі бачите, що це — просто повністю моє життя. Крім того, хочу сказати, це не тільки моє життя, це долі десятків сотень людей з важкими ураженнями здоров’я, яких торкнулася життєдайна сила фізкультури і спорту, і  вони знаходяться серед вас, попри всі негаразди соціального захисту, про які тут згадували.

Тепер про результати спортивного Року людей з інвалід­ністю. Наші спортсмени у 2003 році брали участь у 8-ми чемпіона­тах світу, 15-ти чемпіонатах Європи, 4-х кубках світу, 13-ти між­народних змаганнях, а також у 15-х зимових дефлімпійських іграх, на яких загалом вибороли 113 медалей.

Поточний 2004 рік — рік олімпійський, параолімпійський. Наша параолімпійці вже здобули 87 ліцензій на участь у дев’яти видах спорту на Параолімпійських іграх в Афінах.

Щиро хочу подякувати Голові Верховної Ради України, Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму, Комітету з питань бюджету, всім народним депутатам України за підтримку. Дякую також (повірте, не для протоколу, абсолютно щиро) Президенту України і уряду нашої держави, який очолює голова Національного олімпійського комітету України.

Проте, на жаль, весь позитив, про який я сказала вище, є результатом боротьби з нерозумінням тієї соціальної значущості, яку мають фізична культура і спорт для інвалідів України, а інколи просто обструкції і перепон для нашої великої справи. Кажу “великої”, тому що коли, уявіть собі, зовсім сліпий спортсмен стоїть на найвищій сходинці світових спортивних досягнень, долаючи всі реалії нашої соціальної неспроможності, то це справді велика справа. Коли людина без ніг завдяки фізичній культурі і спорту виривається з прірви нерухомості та соціальної ізоляції — це також велика справа, погодьтеся.

І мені абсолютно незрозуміло, як можна було зупинити фінансування Національного центру параолімпійської та деф­лімпійської підготовки і реабілітації інвалідів у 2004 році, який визначає можливість наших перемог на найвищому форумі в  Афінах. Майже два місяці з початку року не фінансувалося створення національного центру в Євпаторії, хоча на виконання указу Президента України протягом двох років не було жодних проблем з фінансуванням. Я, чесно кажучи, думаю, може, Рік людей з інвалідністю закінчився, або хтось забув, що саме 2004 рік — олімпійський та параолімпійський.

Ще хочу сказати, що із задоволенням дивилася по теле­баченню, як Міністерство праці та соціальної політики подарунками підтримало наших спортсменів — стрибунів у воду. Це добре. Проте ми вже стрибати у воду не зможемо, на жаль, і  тому хотілося б звернутися до міністра праці та соціальної політики (сподіваюся, він присутній) з проханням виконати указ Президента України та відповідно до нього вирішити питання підтримки параолімпійців. Мені здається, ми вам трошки ближчі, ніж стрибуни у воду.

Шановні народні депутати! Шановні учасники парламент­ських слухань! Я завжди вірила і вірю у краще, тому впевнена, що спільно ми подолаємо негаразди і здобудемо для України чергову блискучу перемогу на Параолімпійських іграх цього року. Бажаю вам і вашим сім’ям здоров’я, ми всі сподіваємося на ваше розуміння. Давайте спільно радіти нашим перемогам на славу Україні.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Світлано Миколаївно. Щастя вам, здоров’я та успіхів.

До слова запрошується Антоніна Денисівна Салєєва, директор Українського науково-дослідного інституту протезу­вання, протезобудування та відновлення працездатності. Підготу­ватися Цибенку.

 

САЛЄЄВА А.Д., директор Українського науково-дослідного інституту протезування, протезобудування та відновлення праце­здатності. Дякую. Шановні учасники парламентських слухань! Користуючись нагодою, я хотіла б не дискутувати про те, що можна зробити для інвалідів, як краще підійти до вирішення їхніх проблем, а просто конкретно сказати, як за завданням нашого міністерства можна конкретно просуватися вперед навіть за умов, коли немає достатнього фінансування.

Я представляю у системі нашого міністерства Український науково-дослідний інститут протезування, протезобудування та   відновлення працездатності, який разом із промисловим об’єднанням “Укрпротез”, що очолює роботу 14 державних і більш як 10 недержавних підприємств, вирішує проблеми реабілітації найбільш складного контингенту — пацієнтів, які мають ампута­ційні дефекти та захворювання органів руху. За визначенням класифікації щодо інвалідності, це найважча група.

Треба сказати, що після розпаду колишнього СРСР Україна є єдиною країною на теренах СНД, яка має власну систему протезування. Починаючи з 30 одиниць, на сьогодні ми маємо, як доповів Михайло Миколайович, більш як 800 одиниць продукції протезно-ортопедичного профілю. Тобто переважна більшість наших пацієнтів — люди з обмеженими фізичними можливостями саме внаслідок проблем опорно-рухового апарату — можуть отримати досить хороший рівень протезно-ортопедичної допомоги у своїй країні. Ми маємо багато прикладів, коли інваліди з Узбекистану, Казахстану, Білорусі і навіть Росії звертаються до України як до виробника, що забезпечує високий професійний рівень цієї продукції.

Незважаючи на те, що ми маємо на сьогодні вже досить широкий перелік протезно-ортопедичної продукції, щороку він поповнюється завдяки виконанню державної програми розвитку вітчизняного протезобудування. Тільки за 2003 рік ми поповнили перелік протезно-ортопедичної продукції більш як 30 одиницями, більшість з них — вироби для протезів верхніх кінцівок. Це було актуальною проблемою, тому що створені реабілітаційні центри потребують відповідного забезпечення технічними засобами реабілітації. Наші вироби, впроваджені у виробництво минулого року, а саме комплектування до протезів верхніх кінцівок, дають можливість більш функціонально реалізувати професійну реабілі­тацію і освоєння нових професій інвалідами.

Крім того, розроблено цілу систему штучних матеріалів, які дають змогу в 3–4 рази знизити витрати на придбання матеріалів та комплектуючих для виготовлення протезів. Це дуже суттєва проблема.

Поряд з такими поточними проблемами міністерство ста­вить перед нами завдання на рівні європейських вимог, і ми нама­гаємося їх виконувати. Зокрема, в Україні вперше серед країн СНД створено два зразки обладнання, яке дає можливість не лише надавати протезно-ортопедичну допомогу, а й отримувати об’єктивну оцінку якості протезно-ортопедичного забезпечення. На виставці, приуроченій до Дня інваліда, ми демонстрували не  просто якісь муляжні, скажемо так, чи показові моделі, ми показали зразки обладнання, що дасть можливість на рівні європейських стандартів оцінювати рівень протезування, який ми надаємо нашим пацієнтам.

Приємно, що нині промислове об’єднання “Укрпротез” за  рекомендацією міністерства спільно з Фондом соціального захисту інвалідів розглядають можливість, щоб вже у 2004 році ця  нова розробка стала доступною всім нашим 14-ом державним підприємствам. До речі, це замовлення вже отримано, продукція, яку ми розробили, вже пройшла державну атестацію і готова до впровадження.

Крім того, нашими фахівцями за підтримки Фонду соціаль­ного захисту інвалідів розроблено ще один прилад, який дає можливість запобігати інвалідності, а саме на ранній стадії діагностувати захворювання хребта. Він теж вже готовий до впровадження і має практично дуже короткий шлях між розроб­кою та можливістю його використання.

Коли ми дивилися сьогодні на виставці зразки тролейбуса і  автобуса, одразу зауважили, що вони будуть важчими. Отже, господарники на місцях задумаються, що купувати, дорожчий чи дешевший транспортний засіб, і не завжди можуть належним чином оцінити ситуацію. Тим більш приємно було почути пропо­зицію керівництва Фонду соціального захисту інвалідів відшкодо­вувати цю різницю і тим самим не перешкоджати можливості придбання цих видів транспорту місцевими органами влади.

Хочу привернути вашу увагу ще до такої проблеми. Ми багато говоримо про інвалідів, але коли формуємо норматив­ну базу, не завжди приділяємо достатньої уваги цим питанням. Наприклад, Держстандарт України не розробив жодного стандарту для того, щоб можна було регламентувати вимоги, які має задовольняти продукція для людей з обмеженими фізичними можливостями. Ні копійки грошей! Міністерство знайшло таку можливість, і з минулого року почали розроблятися 11 стандартів, 4 з них вже подані на розгляд органам стандартизації і сертифікації.

Коли ми розглядали перший варіант законопроекту про  реабілітацію та соціальну адаптацію, порушувалося питання, що потрібно контролювати якість продукції, яка надається інвалі­дам. І мені дуже приємно, що у відповідь на цю пропозицію міністерство вже створило Державний орган сертифікації продук­ції і послуг, нині розробляється галузевий стандарт, який чітко регламентуватиме роботу підприємств, що претендують на отри­мання державного замовлення. Вважаю, що таке ставлення до  проблем інвалідності конкретне, дієве, воно не має якогось політичного навантаження, а дає конкретний результат.

Дозвольте також подякувати Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, який працює над проблематикою протезобудування, і звернутися до Кабінету Міністрів з проханням продовжити фінансування державної програми розвитку вітчизняної протезобудівної промисловості.

Єдина проблема, я вважаю, наш борг перед інвалідами — це те, що досі не вирішено питання про цілісність реабілітації. У Росії 12 років тому було зроблено аналогічний крок — передали експертизу у відання міністерства охорони здоров’я, однак через кілька років вони виправили цю помилку. У нас все так і залиши­лося, ніяк вона не виправляється вже 12 років. Скажіть, нам бракує мужності на цей крок? Кажуть, є економічні, організаційні проблеми... Є багато проблем, але найголовніша — потрібно людині встановити інвалідність і одразу визначити шлях її реабілітації. Вважаю, що це наш борг за минулий рік перед інвалідами.

Дякую за увагу і вибачте за перевищення регламенту (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

Петро Степанович Цибенко, голова Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. Будь ласка.

 

ЦИБЕНКО П.С., голова Комітету Верховної Ради України у  справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Шановний Олександре Олексійовичу! Шановні колеги та учасники парламентських слухань! Шановні громадяни України! Нинішні парламентські слухання — це, образно кажучи, наші жнива, підсумок того, що зроблено за минулий рік — Рік людей з інвалідністю. Так, справді, зроблено чимало для поліпшення соціального захисту наших неповноспроможних співгромадян. Проте я вважаю за доцільне зупинитися на невирішених завданнях, на тому, що ще належить зробити і в центрі, і на місцях для вирішення проблеми.

Почну з того, що ми зобов’язані, якщо хочете, приречені у  рік 60-річчя звільнення України від фашистських загарбників довести рівень пенсійного забезпечення інвалідів війни до прожиткового мінімуму та хоча б подвоїти витрати на харчування та медикаменти в госпіталях. Ця проблема сьогодні вже звучала, вважаю її надзвичайно важливою.

Однією з актуальних, серйозних проблем є соціальна підтримка та реабілітація інвалідів внаслідок психічних захворю­вань і членів їхніх сімей. Про це йшлося, зокрема, на Дні уряду в  лютому 2003 року, а також у відповідній постанові Верховної Ради України, прийнятій за наслідками його проведення. І хоча Кабінету Міністрів України парламент дав доручення розробити комплексну програму державної соціальної підтримки та реабілі­тації інвалідів цієї категорії, на жаль, досі такої програми немає. Вважаю, що відповідним структурам виконавчої влади треба якомога швидше долучитися до розв’язання цієї проблеми, взявши до уваги вже розроблену силами громадської організації родичів психічно хворих “Турбота” програму психічної допомоги, реабілітації, адаптації до життя в суспільстві інвалідів внаслідок психічного захворювання та підтримки членів їхніх сімей.

Потребує дієвого соціального захисту та реабілітації і така категорія інвалідів, як жінки, хворі на рак молочної залози. Я знаю, що тут присутня керівник цієї організації Лариса Олександрівна Ященко, вона готувалася до виступу, але так сталося, що не змогла висловити з трибуни своє занепокоєння цією проблемою.

Через брак фінансування не виконується в повному обсязі Закон України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”, який свого часу приймався саме з метою гарантувати цим найменш захищеним категоріям населення право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету та соціальну захищеність шляхом встанов­лення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

Потребує нагального регулювання проблема освіти дітей-інвалідів з наслідками захворювання на поліомієліт і церебральний параліч, які змушені навчатися вдома. На жаль, поки що відбува­ється лише скорочення відповідних годин на ці потреби.

Проблема безоплатного та пільгового забезпечення інвалідів спецавтотранспортом сьогодні вже звучала, це одне з  найбільш проблемних питань. Давно на часі також вирішення питання щодо збільшення розміру компенсаційних виплат інвалі­дам на бензин, ремонт та технічне обслуговування транспорту і на автотранспортне обслуговування.

Потребує вирішення питання щодо списання бюджетних позичок, наданих Фондом соціального захисту інвалідів підприємствам громадських організацій інвалідів у 1996–98 роках.

У зв’язку з прийняттям та запровадженням з 1 січня 2004 року Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” ціла низка проблемних питань потребує врегулювання на законодавчому рівні. Зокрема, є нагальна необхідність втрутитися в ситуацію з призначення пенсій інвалідам за новим законодавством. Механізм надання соціальних пенсій та надбавок на догляд теж потребує законодавчого врегулювання.

Отже, невирішених проблем ще багато, з огляду ще й на те, що рівень вимог до їх розв’язання значно зріс, а тому потрібно скоординувати зусилля усіх гілок влади. Сьогоднішнє обговорення показало, що хоча Рік людей з інвалідністю закінчився, проблеми залишилися, і нам треба йти далі шляхом їх розв’язання. Переконаний, що спільними зусиллями ми досягнемо успіху.

Кілька спостережень, так би мовити, узагальнюючого характеру. На жаль, парламентські слухання з такої надзвичайно гострої і болючої проблеми дружно проігнорувало найвище керівництво держави. Султанат Брунею — це, звичайно, важливо, але 90% українців на карті його не знайдуть. Важко пояснити інваліду, де там пролягають національні інтереси України.

Мене неприємно вразила полярність у виступах учасників слухань. Якщо у виступах представників влади переважали в   основному переможно-парадні мотиви, то представники громадських організацій інвалідів, самі інваліди оцінювали ситуа­цію значно стриманіше. Як на мене, це свідчить, з одного боку, про намагання видати бажане за дійсне, а з другого, — про те, що навіть у столиці, не кажучи вже про далеку Петрівку чи Василівку, інвалід почувається не так райдужно, як хотілося б.

І останнє. Дуже не хотілося б, щоб Рік людей з інвалідністю сприймався як чергова кампанія — відшуміло й затихло. Тому  закликаю всіх, від кого залежить вирішення цих проблем, і  в  центрі, і на місцях працювати так, щоб кожен рік насправді став роком людей з особливими потребами, і діяти в такому режимі доти, доки остаточно не вирішимо проблеми.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Петре Степановичу.

Слово має Юрій Анатолійович Кармазін, 3 хвилини, будь ласка, дуже коротко. І потім, давайте домовимося, по 2 хвилини надамо на виступ Павлу Леонтійовичу Машовцю та Юрію Петровичу Максименку. Будь ласка.

 

КАРМАЗІН Ю.А., голова підкомітету Комітету Верховної Ради   України з питань правової політики (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Партія захисників Вітчизни, “Солідарність”, блок Віктора Ющенка “Наша Україна”. Шановний головуючий! Шановні члени уряду! Шановні представники громадськості і ті 20 депутатів, які мали бажання побачити цю проблему і почути про неї. Набридло вже нагадувати, що в усьому світі тих, хто з якихось причин не може користуватися всіма можливостями, які доступні здоро­вим людям, називають “людьми з обмеженими фізичними можли­востями”. У матеріалах, які нам роздали, їх знову вперто називають “інвалідами”. Я просив би цей термін використовувати якомога менше, адже це доводять нам і здобутки олімпійської чемпіонки Трифонової, і ті подвиги, які щоденно роблять народ­ний депутат Сушкевич та інші люди, які піднімалися сьогодні на цю трибуну. І ви бачили, як вони це робили.

Ще рік тому я виступав і казав: проведіть хоч сюди пандуси. Що зроблено? Нічого не зроблено. Зараз троє людей з учасників слухань піднімалися, і страшно за них було. То я думаю, як головуючий ви зараз маєте змогу і маєте повноваження дати вказівку керівництву Апарату Верховної Ради це зробити. Переконаний, це можна за тиждень зробити! За три місяці так можна зробити в усій державі! І так буде зроблено, щоправда, мабуть, не тепер.

Чому я кажу, що не тепер? Тому що, шановні друзі, я поди­вився уважно матеріали, які нам роздали, програми і плани уряду, сьогодні ми також отримали Програму діяльності Кабінету Міністрів, називається красиво: “Послідовність. Ефективність. Відповідальність”. Стосовно соціального захисту інвалідів на
7-й сторінці пропонується: “Розроблення програм забезпечення безбар’єрного доступу громадян з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлово-цивільного призначення та  транспортних засобів...” Шановні, а ви ж пишете тут, що ця програма вже розроблена, 2003 року видано постанову Кабінету Міністрів! А тут ви друкуєте указ Президента, а ось тут написано, що треба забезпечити виконання пункту другого. То що, уряд не знає, що треба виконувати те, що вже давно розроблено?

То в мене тоді виникає запитання, точніше, твердження. Я, Юрій Кармазін, стверджую, що цю програму розробили люди з обмеженими інтелектуальними можливостями (Оплески). Дякую. Думаю, що цим людям варто було б послухати сьогоднішні виступи, можливо, було б і нормальне фінансування підготовки до  Параолімпійських ігор та інших проблем. І можливо, тоді б не  показували нам такі приклади виконання Програми забезпе­чення безперешкодного доступу, як на сторінці 34 інформаційно-довідкових матеріалів. Подивіться, чи можна туди заїхати, чи можна звідти з’їхати?

А тепер я хочу зрозуміти таке. Сьогодні вранці мене розбудили і кажуть: “Ви сьогодні йдете на парламентські слухання щодо забезпечення проблем інвалідів. Запитайте у Прем’єр-міністра: як можна дорослому інваліду з дитинства прожити на 61 гривню?” Прем’єр-міністра немає. У 6 разів менше прожит­кового мінімуму! Можна прожити? Сьогодні тут присутні кілька депутатів від більшості, які голосували за цей ганебний бюджет. То я кажу: давайте внесемо зміни до бюджету і запишемо “не  нижче прожиткового мінімуму”, адже зрозуміло, що інваліду з  дитинства треба не менше, а більше! Але для цього в уряді не   повинно бути людей з обмеженими інтелектуальними можливостями.

І я хотів би сказати не тільки про життя інвалідів, а й про причини, які ведуть до інвалідності. Вже говорили про туберку­льоз — 680 тис. хворих. За останні 10 років закрито 20 туб­диспансерів, скорочено 16 тис. туберкульозних ліжок. І що далі? Тепер скорочують в Одесі лікарню водників. Є центр Бориса Литвака, дай Бог йому здоров’я, будиночок з ангелами, де надають допомогу дітям з церебральним паралічем. Просять: дайте землю біля моря. Ви думаєте, дали? Ні! Тому що ціна землі біля моря в Одесі — від 20 до 30 тис. доларів за сотку! Тому й не дали для центру інвалідів. Навіщо ж?

Так ось про причини інвалідності: 1,2 млн психічно хворих, 740 тис. онкохворих, 720 тис. хворих на алкоголізм. І чи треба дивуватися, що щокварталу Україна не дораховується 120 тис. гро­мадян? Я хотів би, щоб ми впливали на причини, які потім породжують те, що називається інвалідністю.

І на завершення я хотів би сказати, що президент Рейган залишився в пам’яті американців не тим, що вів якісь війни, а тим, що за один рік всі підходи до будинків і установ, які фінансуються з бюджету, були обладнані для безперешкодного доступу людей з   обмеженими фізичними можливостями. Тому давайте й ми будемо оптимістами і можемо зробити те саме за один рік.

Хай береже Господь вас, всіх наших інвалідів. Не дай Боже, щоб інші ставали інвалідами.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Павло Леонтійович Машовець, голова ради Всеукраїнської організації інвалідів війни та Збройних Сил. Будь ласка, дуже коротко.

 

МАШОВЕЦЬ П.Л., голова ради Всеукраїнської організації інвалідів війни та Збройних Сил. Шановні народні депутати України! Шановні колеги по нещастю, учасники парламентських слухань! Кілька слів хочу сказати про те, що у зв’язку з прове­денням Року людей з інвалідністю урядом були розроблені заходи. Так ось у цих заходах із 72-х пунктів 20 ніби опосеред­ковано стосувалися інвалідів війни і лише в одному пункті згадали про них. Мені боляче зараз про це казати, тому що більшість моїх колег інвалідів війни зараз лежать. І вони кажуть, що ви там собі пригрілися та й мовчите. Знаєте, скільки я прошу слова, але не завжди мені вдається донести ці проблеми, я вперше виступаю з цієї високої трибуни.

Тепер до діла. Інваліди — це категорія, ми знаємо, неоднорідна. Одне діло, якщо народився без руки, а друге — якщо її відірвало. До того ж, ви розумієте, інваліди війни — це цвіт народу, люди, які проливали свою кров. Є багато інвалідів, які стали ними з різних причин, всім болить, всім треба допомагати, але чому ми цю заслужену категорію завжди забуваємо?

Коли в 1986 році була створена єдина ветеранська організація, ветерани прийшли до керма і стали розкрадати наші автомашини, у Києві з двох районів 30 машин розподілили між собою, до інвалідів вони перестали доходити. Тому інваліди відділилися. Тоді, ви знаєте, були магазини спеціальні — меблеві, продтоварні, де спеціальний набір продуктів пропонувався за доступними цінами. А коли ми відділилися, вся та служба зосталася ветеранам, і ми стали вирішувати свої проблеми самотужки.

Домоглися того, що в 1997 році Президент дав вказівку департамент створити, ми зверталися, щоб комітет, він порадив департамент. Тоді Прем’єр-міністром був Пустовойтенко, він дав розпорядження віце-прем’єр-міністру Білоблоцькому. Білоблоцький каже: завершиться реконструкція... Коротше кажучи, затяглося це до 1999 року.

У 1999 році ми без департаменту звернулися до Верховної Ради, парламент розглянув це питання на парламентських слухан­нях, за що ми дуже вдячні, і прийняв Постанову “Про рекомендації парламентських слухань щодо невідкладних заходів по виконанню законодавства з питань соціального захисту пенсіонерів, вете­ранів та інвалідів і шляхи його удосконалення”.

Серед інших заходів Кабінету Міністрів, зокрема, рекомен­дувалося “збільшити виділення коштів на санаторно-курортне лікування та виплату компенсацій інвалідам і ветеранам війни замість путівок, вартості самостійного санаторно-курортного лікування”. Зараз нам по 70 грн компенсації платять. Законом передбачено середню вартість путівки, а нам по 70 грн за два роки платять.

У постанові також йшлося про забезпечення авто­транспортом. У нас було так: інвалід помер — заразу буксирують машину з двору. Уже скасували це, автомобіль, якщо він не зовсім зогнив, залишається родині.

Питання співвідношення пенсій. Раніше у інваліда була пенсія 111 грн, це в два рази менше, ніж у інваліда війни, і трохи більш як у два рази, ніж у чорнобильців. Зараз наша пенсія вища за рахунок того, що люди, які прийшли інвалідами з фронту, помирають, а в інвалідів, які були поранені, але дослужили до полковника, пенсії тепер 500–600 грн і вище. А у третьої частини інвалідів як було 180 грн, то й зараз по 180–190 грн, тобто менше навіть не те що прожиткового мінімуму, а й мінімальної пенсії.

Тому тоді було розглянуто це питання і дано доручення Кабінету Міністрів переглянути відповідні норми. Пустовойтенко передбачив це в бюджеті на 2000 рік, але прийшов Ющенко — усе відкинув, ви знаєте цю історію. Наступного року ми страйкували, щоб хоч тих останніх пільг у нас не відібрали. І так ці проблеми затяглися до цього часу.

Тому прохання до вас. Є розпорядження Президента, тодішнього Прем’єр-міністра, ми зараз знову порушили питання про те, щоб все-таки створити цей департамент. Немає жодної державної структури, яка займалася б нашими проблемами! Ми звернулися до Президента і до Януковича, прийшла відповідь з Державного комітету у справах ветеранів, підписав перший заступник голови Зубко. Мовляв, як це немає, у вас є дві структури. І називають Національну асамблею інвалідів і ще одну організацію, теж громадську, я зараз хвилююся, то назву забув. Але ж це не державні, а громадські організації! Ними просто прикриваються.

Фактично, цих функцій не виконує жодна з державних структур. От Міністерство праці та соціальної політики у нас є, там  є департамент державного соціального захисту населення, в  ньому є управління політики соціального захисту інвалідів. Всіх  інвалідів, не інвалідів війни, інвалідів війни ніде немає. Тому ми порушуємо це питання і сподіваємося, що воно буде вирішено. Я ось всі документи в оригіналі підібрав і передаю.

Верховна Рада України 20 лютого 2003 року прийняла Постанову “Про стан забезпечення в Україні встановлених чинним законодавством соціальних, економічних, правових і конституцій­них гарантій у сфері соціального захисту та реабілітації інвалідів”, №560, де звернулася до Президента з проханням розглянути можливість утворення Державного комітету України у справах інвалідів, всіх інвалідів загалом. Це дуже потрібно, їх більш як 2,6 млн в державі. А ми просили вас, шановні народні депутати, додати: і департамент при Верховній Раді.

Я не буду зловживати часом, хочу лише сказати, отут у мене листи є... Якби ви бачили листи, які пишуть інваліди з місць! Просто, ви знаєте, плакати хочеться. Просять: поможіть хоч на букет, провести товариша в останню путь...

Спасибі за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

Юрій Петрович Максименко, голова центрального правління Українського товариства глухих. Будь ласка. Підготуватися Михайлу Миколайовичу.

 

МАКСИМЕНКО Ю.П., голова центрального правління Українського товариства глухих. Шановні учасники парламент­ських слухань! Я попросив слова, щоб висловити незгоду з тезою, яка була виголошена одним із попередніх промовців, що для працевлаштування інвалідів закони не потрібні, а потрібен тільки бізнес. Я 10 років ходжу до парламенту для того, щоб були прийняті закони, які дозволяють працевлаштувати інвалідів.

УТОГ має 40 підприємств для працевлаштування глухих. До  1997 року в мене не було проблем з працевлаштуванням, з  економічною діяльністю цих підприємств. Коли з 1 жовтня 1997 року вступив у силу новий Закон “Про податок на додану вартість”, тоді у нас і з’явилися проблеми. Тоді мої підприємства лягли і досі піднятися не можуть, як і підприємства УТОС та деяких інших організацій. От що означає закон!

Через те я й попросив слова, щоб просити всіх народних депутатів, які тут присутні, яких я знаю, які мене добре знають, хоча б зберегти ті пільги, які є на сьогодні. Велике прохання не  чіпати! Я повністю згоден з депутатом Надрагою, що треба накласти мораторій на найближчі роки, щоб ці пільги не зачіпати. Інша справа, що треба зустрічатися з керівниками організацій інвалідів, обговорювати, може, до деяких законів треба внести поправки, спрямовані на поліпшення, а не на погіршення життя інвалідів. Це перше.

Друге. Верховна Рада України прийняла Земельний кодекс, з 1 січня 2005 року всі мають платити за землю або орендувати землю. Ми й зараз вже лежимо, у нас нічим зарплату платити, є борги із зарплати, а якщо ми будемо ще орендувати землю чи її викуповувати, то (давайте назвати речі своїми іменами) це означає, що треба просто ліквідувати організації та підприємства інвалідів. І тоді виникає проблема: що робити з інвалідами?

Тому, Олександре Олексійовичу, є друге прохання: приско­рити прийняття Верховною Радою законопроекту про внесення змін до Земельного кодексу, щоб всі підприємства громадських організацій інвалідів могли безоплатно користуватися землею. Хай земля буде комунальною власністю, нехай, але щоб ми могли не платити за користування.

І третє. Є різні підходи до статей 19, 20 Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, але на сьогодні з усіх статей цього закону працюють лише ці дві. Якщо скасувати обидві статті, цей закон не потрібен, бо фінансова, законодавча, інша підтримка сьогодні працюють тільки за рахунок статей 19 і 20, працюють завдяки тому, що за цими статтями з підприємств, які  не мають або не хочуть мати інвалідів, стягуються штрафи. А   щоб штрафи не платити, підприємства вимушені інвалідів приймати на роботу.

Що ми маємо сьогодні завдяки цим статтям? Якщо раніше інвалід шукав собі роботу, напрошувався — візьміть мене, візьміть, то завдяки цим двом статтям інвалідів сьогодні шукають, їх запрошують на роботу. А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

Крім того, завдяки цим статтям ми маємо можливість розширити номенклатуру спеціальностей, за якими працюють інваліди. Розширюємо й географію: не треба їхати з села в  обласний центр, в селі або в районному центрі інвалід може знайти собі роботу.

Оскільки представники певних галузей стверджують, що в  них інваліди працювати не можуть, наше Українське товариство глухих давно вносить пропозицію, і ми просимо народних депутатів підтримати її, щоб ті підприємства, які не хочуть або у  зв’язку зі специфікою виробництва, через техніку безпеки не  можуть мати у себе інвалідів, забезпечували завантаження підприємств організацій інвалідів. І ці робочі місця, створені на  інвалідних підприємствах, хай зараховуються як 4-відсотковий норматив для тих підприємств, які забезпечують створення робочих місць для інвалідів.

Візьмемо найпростіший випадок. І шахтарям, і металургам, і   залізничникам щороку потрібен робочий одяг, спецодяг. Працюють 20 тис. осіб, з них 10 тис. робітників, кожному треба робочий костюм, робочі рукавиці. Доручіть це нам! Ми будемо шити, а ці великі підприємства хай займаються своєю справою — випускають машини, перевозять пасажирів, добувають вугілля.

Таким чином, якщо ми внесемо до цих статей таке допов­нення, знайдемо спільну мову між великими індустріальними підприємствами і підприємствами громадських організацій інвалі­дів, у нас не буде проблеми, у нас не буде необхідності з вами сперечатися, шукати якісь інші шляхи.

Я вважаю, що на сьогодні ті закони, які діють в Україні щодо соціального захисту інвалідів, — це великий здобуток нашої держави. Ми повинні пишатися цим здобутком. А робити крок назад і цей здобуток нівелювати — це не робитиме честі Україні.

Спасибі (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

Будемо підводити підсумки. До слова запрошується міністр праці та соціальної політики України Михайло Миколайович Папієв. Будь ласка.

 

ПАПІЄВ М.М. Дякую. Шановні учасники парламентських слухань! Передовсім дозвольте подякувати тим небайдужим людям, які зібралися сьогодні в цій залі для того, щоб обговорити проблеми, які є болючими для 2 млн 670 тис. громадян нашої країни. Є такий дуже простий принцип: для того щоб люди звернули увагу на проблеми інвалідів, треба щоб кожен усвідомив, що все в руках Божих, і кожен із здорових громадян в  один момент може стати інвалідом. І отоді він теж захоче бути вислуханим, захоче, щоб органи влади звернули увагу на його проблему, щоб було забезпечено гідний рівень життя йому і його родині. Отже, я думаю, що насамперед треба пронести це через серце.

І дуже правильно сказав Михайло Анатолійович Рихальський, якщо ви пригадуєте. Я сам був у Миколаєві і бачив цю проблему, коли дітей-інвалідів приводять у загальноосвітню школу. Це стає проблемою вже не для дітей-інвалідів, а збира­ються батьки здорових дітей, ідуть до директора й кажуть, що наші діти не хочуть навчатися в одному класі разом з дітьми-інвалідами. Тобто я сьогодні, можливо, навіть не суто через бюджет, через гроші проблеми людей з обмеженими можли­востями розглядав би, а насамперед через мораль. Потрібно, щоб повернулася моральність у суспільство.

Сьогодні інваліди потребують не жалю, вони потребують рівного ставлення до них, забезпечення працевлаштуванням. Пригадайте, яка здійнялася буря, коли наше міністерство заявило, що має бути право інваліда І і ІІ групи встановлювати свою праце­здатність, а не право МСЕК писати людині “непрацездатний” і ставити на ній хрест.

Порушено питання, було прийнято відповідне рішення уряду, про передачу МСЕК в систему Міністерства праці та соціальної політики, бо МСЕК мають не лише визначати інвалідність людини, а в першу чергу розробляти програму реабілітації людини, повер­нення інваліда до суспільного життя. І ось уже півроку цей законопроект знаходиться у Верховній Раді України, не вирі­шується питання.

Сьогодні було багато запитань щодо бюджетних призначень. Шановні, виконавча влада виконує закони, які приймає законодавець, Верховна Рада України. Юрій Петрович Соломатін порушував питання про забезпечення житлом інвалідів-чорнобильців і сказав, що вони будуть забезпечені через 20 років. То я скажу, шановний Юрію Петровичу, що не через 20, а через 200 років, бо в бюджеті передбачено лише 5 млн на цю програму, тоді як минулого року було 50 млн грн.

Піднімали питання про забезпечення інвалідів автомобілями. У нас 156 тис. інвалідів стоять на черзі. Потреба бюджету — 2,2 млрд грн, передбачено на цей рік 33 млн грн. Таким чином, треба буде 76 років для того, щоб забезпечити всіх інвалідів автомобілями. Питання: чи багато з тих людей, які сьогодні стоять на черзі, отримають автомобіль?

Думаю, що тут нам треба разом з народними депутатами України, з Верховною Радою України не боятися відверто і щиро казати людям правду. Треба спільно зібратися і знайти шляхи вирішення цього питання. Повірте мені, всі проблеми нам відомі, але головне — ставити перед собою мету і спільно вирішувати.

Я часто буваю на парламентських слуханнях і щиро вам кажу, що такого заповненого залу я вже не бачив кілька років. І   хотів би подякувати профільному комітету Верховної Ради України, Петру Степановичу Цибенку за те, що ми маємо можливість зібратися, вислухати конструктивну критику. А її достатньо.

Проблем дуже багато, але треба щиро сказати, що саме визначення указом Президента України минулого 2003 року Роком людей з інвалідністю дало нам можливість зробити прорив у цій проблемі і показати її суспільству. Головне — це зберегти темпи, закладені в минулому році, на майбутнє. І найголовніше, ще раз наголошую: треба кожному усвідомити, що кожен з нас може стати інвалідом, і ті проблеми, які ми обговорюємо сьогодні, можуть стати проблемами особистими. Таким чином треба ставитися до своєї роботи.

Дякую всім за увагу і переконаний у тому, що нашим гаслом має бути таке: давайте спільними зусиллями поліпшимо своє життя.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Миколайовичу. Оскільки до вас були письмові запитання, і ми обіцяли залу, що спробуємо відповісти на них, я прошу вас відповісти письмово кожному, хто надіслав письмовий запит.

Шановні колеги народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Відверто кажучи, дуже непростий настрій щодо підсумків наших парламентських слухань. Мені особисто теж не дуже часто доводиться в цьому залі чути такі промови, вони справді беруть за серце, і тут є над чим замислитися багатьом. У першу чергу я це висловлюю на адресу народних депутатів, моїх колег. Якби вас, шановні колеги, було більше в залі на таких наших зібраннях, на парламентських слуханнях, у нас було б інше законодавство, принципово інше. А  коли нас 20 чи 30, і потім ми приходимо й голосуємо за нісе­нітницю, то вона викликає таку критику з боку людей, яких ми запросили. Це по-перше.

По-друге, шановні колеги, ми більш не будемо сприймати такого стану, коли вищим посадовцем на парламентських слуханнях є міністр. Це я вам обіцяю. Передайте це уряду, Михайле Миколайовичу.

Ну, і я з болем дивлюся на порожній балкон, де немає журналістів. Люди, яких це зачепило, в цьому я погоджуюся з Михайлом Миколайовичем, тут сидять, і біль пронизує весь зал. А журналістів немає, бо немає інтриги, яка вимальовується на  2004 рік, — або президентські вибори, або конституційна реформа. Бачте, як питання конституційної реформи — повен зал, а як проблеми інвалідів — нікого немає.

Таким чином, завершуючи нашу дуже складну розмову, я  хотів би вас запевнити, що все, що залежить від депутатського корпусу, ми будемо намагатися виконати. Робота складна, вона полягає в комплексній системі заходів, які нам потрібно здійснити передовсім у законодавчій площині. Прогалин настільки багато, і  вони є такі глибокі й нісенітні, що я особисто просто червонів, коли слухав такі слова. Проте, як завжди в нашому житті, червоніють ті, хто працює, а ті, хто абсолютно не має наміру цим займатися, просто відсутні в залі.

Щодо нашої подальшої роботи я хотів би ще раз звернутися до урядовців. Шановні, коли ми критикуємо бюджет, то треба пам’ятати, що бюджет має одну особливість: він вигадується не у  стінах парламенту, парламент його лише редагує. Це ваш бюджет, ви його подаєте! Шановні, у всіх позиціях, які ми сьогодні почули, — це зауваження до себе.

Звертаюся до присутніх представників, керівників міністерств та відомств, державних адміністрацій: давайте спробуємо довести самим собі, що 2003 рік — це не кінець кампанії, за радянською традицією. І за межею Року людей з інвалідністю є етапи, якими ми продовжимо цю складну роботу, в якій дійсно є зрушення. Я не хочу винятково критично розгля­дати цю роботу, бо дійсно є факти, які дають нам можливість позитивно дивитися у майбутнє. Проте якщо ми будемо це робити роз’єднано, то й результат буде такий, який знову наступного року приведе нас до критичних висновків.

Шановні колеги, я дякую всім присутнім за активну участь у  роботі парламентських слухань. Всі пропозиції, які сьогодні пролунали в залі, будуть надзвичайно уважно, прискіпливо проаналізовані, насамперед усіма профільними парламентськими комітетами. Я вам обіцяю, що ми не обмежимося лише комітетами у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів і з питань соціальної політики та праці. Це справа всіх комітетів, як і, до речі, всіх міністерств, які мають бути представлені першими особами. Я дякую всім присутнім, шановні колеги, але це справа перших осіб, і ми нагадаємо їм про службовий обов’язок.

Бажаю вам щастя, здоров’я і великої надії, що спільно ми  подолаємо всі перешкоди, які, на жаль, ще існують, про які згадували.

Парламентські слухання завершено. Всім успіхів і здоров’я (Оплески).