ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні

Сесійний зал Верховної Ради України

13 травня 2004 року, 15 година

Веде засідання Голова Верховної Ради України

ЛИТВИН В.М.

ГОЛОВА. Добрий день, шановні колеги і гості Верховної Ради України! Парламентські слухання “Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні” проводяться відповідно до рішення Верховної Ради України від 5 лютого 2004 року. Для участі в них запрошені народні депутати України, керівники центральних і місцевих органів виконавчої влади, голови профільних комісій обласних рад, міністр освіти Автономної Республіки Крим, начальники управлінь освіти і науки обласних, міських державних адміністрацій, ректори та директори вищих навчальних закладів, представники наукових кіл, громадськості, всього близько 500 учасників. Маю сказати, що ніколи ще в парламенті не було так рясно, як сьогодні, і це дає надію, що в нас буде плідний день.

Національна телекомпанія України та Національна радіокомпанія України у співпраці з Інформаційним управлінням Апарату Верховної Ради України забезпечують трансляцію парламентських слухань на загальнонаціональному телеканалі УТ-1 та Першому каналі українського радіо, отже, виступаючі мають можливість передати вітання своїм близьким і колегам.

Шановні колеги! Освітня сфера для України — країни, яка  вважає себе цивілізованою, є відправною точкою зростання, бо саме тут формується основа суспільного прогресу, плекається наймогутнішій інноваційний ресурс, людський потенціал. Державну стратегію в галузі освіти і науки у нас визначено законами України “Про освіту”, “Про вищу освіту”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”, указами Президента України “Про Національну доктрину розвитку освіти” і “Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України”. Головна її мета — сформувати модель національної освіти, яка найповніше давала б відповіді на виклики часу.

Навряд чи можна заперечувати, що в останні роки вища освіта в Україні зробила відчутний крок у своєму розвиткові. Після прийняття законів “Про освіту”, “Про вищу освіту” вживаються заходи щодо кращого забезпечення гарантованих Конституцією України прав громадян на здобуття вищої освіти. Удосконалюється мережа вищих навчальних закладів, посилюється їх автономія, підвищується якість освіти, демократія входить у навчальний процес. Дещо збільшилися державні видатки на освіту, поліпшено структуру і збільшено обсяг підготовки фахівців, здійснюються кроки для розширення доступу до здобуття вищої освіти. Чисельність студентів у розрахунку на 10 тис. населення зросла до 512.

Спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості студентів, які навчаються українською мовою, розробляються та впроваджуються нові освітні технології, нове покоління стандартів вищої освіти. Чимало робиться для активізації наукових досліджень, інтеграції науки з виробництвом.

Однак якщо зіставляти завдання, що стоять перед системою вищої освіти, з досягненнями, то маємо визнати відкрито, самокритично й чесно, що підстав для самозаспокоєння немає. Величезна кількість проблем, невирішених питань і недоречностей, як успадкованих від колишньої системи (а потрібно, мабуть, сказати, що в нас була потужна освітня система), так і  тих, які ми нажили вже за нинішніх умов, стримують інтеграцію вищої школи у світовий освітній простір, не сприяють істотному підвищенню її конкурентоспроможності, знижують суспільну роль освіти у перетвореннях, які нам потрібно довести до логічного завершення.

Учасникам слухань роздано підготовлені Кабінетом Міністрів України матеріали з інформацією щодо виконання законодавства у сфері вищої освіти, стану та перспектив її розвитку в Україні. Хотів би підкреслити, що до парламентських слухань Комітетом з  питань науки і освіти, Міністерством освіти і науки України, керівниками вищих навчальних закладів проведено значну підготовчу роботу. Я насамперед хотів би висловити вдячність за це.

На розширеному засіданні комітету, яке відбулося 3 квітня цього року за участю голів регіональних рад ректорів, ректорів провідних вищих навчальних закладів України, окреслилося коло питань і було в основному сформульовано проблеми вищої школи, які потребують негайного розв’язання. У першій половині квітня це питання обговорювалося на регіональних радах ректорів. За результатами обговорення до Верховної Ради України надійшло більше тисячі суттєвих пропозицій щодо поліпшення умов функціонування вищої освіти, які трансформовано в проекти документів (вони вам роздані) — проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” (стосовно вищої освіти) і проект рекомендацій парламентських слухань. Власне, вони й повинні стати предметом активного обговорення, до якого ми вас запрошуємо.

І ще одне. Маємо досить великий список бажаючих виступити. Нам дуже хотілося б, щоб ви всі отримали можливість для внесення пропозицій і донесення проблем до української громадськості. Матеріали парламентських слухань планується видати, у збірник обов’язково будуть включені і виголошені, і   невиголошені промови. Таким чином, ваша праця марно не пропаде.

Пропонується організувати роботу таким чином: надати до 30 хвилин для доповіді голові Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Станіславу Ніколаєнку, до 15 хвилин — міністрові освіти і науки України Василю Кременю, а потім перейти до обговорення. Для виступів в обговоренні пропонується відвести до 5 хвилин. Запитання до доповідачів прошу подавати в письмовому вигляді, наприкінці парламентських слухань вони дадуть вичерпну відповідь на ті питання, на які можна сьогодні відповісти, інші, я думаю, будуть опрацьовані.

У кінці слухань пропонується надати можливість виступити секретарю Комітету з питань науки і освіти, народному депутатові України Володимиру Кафарському щодо проекту рекомендацій. Ми, очевидно, повинні сьогодні ці рекомендації схвалити з тим, щоб Верховна Рада їх затвердила відповідною постановою.

Якщо влаштовує такий порядок організації нашої роботи і  немає заперечень, дозвольте надати слово для доповіді голові комітету, ініціатору цих парламентських слухань Станіславу Ніколаєнку. Немає заперечень?

Я вам повинен сказати, шановні колеги: аудиторія така, що нагадує мені перший курс, який ще не освоївся.

НІКОЛАЄНКО С.М., голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (виборчий округ №187, Херсонська область). Нічого, вони процес адаптації швидко пройдуть.

Шановний Володимире Михайловичу! Шановні гості, учасники парламентських слухань, вся українська громадо! Непомітно минуло вже кілька років, як людство перейшло в третє тисячоліття, ми вступили у ХХІ століття, і сьогодні, як ніколи, стає очевидним, що створити життя, достойне кожної людини, можуть люди не просто розумні, а люди знаючі і відповідальні. Сформувати і виховати таких людей здатна сучасна система освіти.

Турбота про завтрашній день, про майбутнє країни спонукала парламент проаналізувати ситуацію у вищій школі, визначити подальші шляхи її розвитку, стан дотримання Конституції та законодавства України в цій галузі. Адже Україна сьогодні стоїть перед вибором свого подальшого розвитку: чи продовжувати рухатися екстенсивним шляхом, розвиваючи сировинні галузі, нещадно експлуатуючи далеко не багаті запаси руди, лісу, води, землі; чи стати на шлях постіндустріальної трансформації, опираючись на розвиток наукоємних технологій.

Нині у структурі внутрішнього валового продукту України сировина займає більше половини, у той час як Південна Корея, Гонконг, Фінляндія, Швеція, Німеччина мають сировинну складову лише в кілька відсотків, а 80–90% своїх багатств вони формують за рахунок інтелекту, впровадження досягнень науки і техніки.

Ми є свідками становлення у глобалізованому світі нової економіки, головною рушійною силою якої є знання. Розрахунки вчених Оксфорда довели, що лише одне вдосконалення вищої освіти забезпечило чверть усього приросту валового продукту США у минулому столітті. При цьому Сполучені Штати нині на розвиток освіти щорічно витрачають вдвічі більше, ніж на військові потреби.

І наш вітчизняний досвід свідчить, що концентрація зусиль держави на пріоритетних напрямах економіки, освіти й науки забезпечила можливість СРСР за 70 років майже в 300 разів приростити промислове виробництво.

Щоб не відстати назавжди, ми повинні ще і ще раз прискіпливо оцінити стан вищої школи. Ми сьогодні можемо говорити про певні здобутки і надбання: створено необхідну правову основу, сформовано досить розгалужену мережу вищих навчальних закладів, оновлюється перелік професій, у навчальний процес стрімко входять сучасні інформаційні технології, поглиблюється міжнародна інтеграція, посилюється роль наукових досліджень. Досягнення наших провідних вузів — їх багато, відзначу лише Київську й Харківську політехніки, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Національний аграрний університет, Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова та інші — відомі в усьому світі.

Однак ми зібралися сьогодні на цю всеукраїнську раду не для того, щоб вихвалятися здобутками, а щоб відверто назвати пекучі проблеми вищої школи. Свого часу римський філософ Луцій Сенека влучно зауважив, що не буває попутного вітру тому кораблю, який не знає, до якої гавані він прямує. Правильно визначити напрями подальшого розвитку вищої школи, спільно сформулювати завдання для всіх гілок влади — головна мета парламентських слухань.

На початку хочу зупинитися на головному — ролі держави в  розвитку освіти, науки, вищої школи. Одразу зазначу: ця роль мусить бути визначальною. Недооцінка цього призводить до негативних явищ. На жаль, Україна не оминула цієї гіркої чаші.

Після проголошення незалежності, у період так званої ринкової ейфорії, держава різко зменшила фінансування освіти, ми отримали безконтрольне зростання мережі комерційних вищих навчальних закладів, невиправдане зростання кількості спеціальностей з перекосом у бік юридичного й економічного профілю, волюнтаризм у визначенні змісту освіти, занепад методичної та наукової діяльності, поширення такого явища, як псевдоосвіта.

Некерованого характеру набуває створення філій вузів у  райцентрах, селищах, містечках — без кадрів і навчальної бази. Тільки в Автономній Республіці Крим таких філій майже 70. Все це зроблено без відома Ради міністрів Криму та Міністерства освіти і  науки України. Ми вважаємо, що слід посилити організаційну і контрольну роль держави з одночасним розвитком самостійності й автономії вузів. На часі проведення інвентаризації вузів, переліцензування всіх сумнівних навчальних закладів. До речі, до цього нас спонукає і демографічна ситуація.

Особливої державної уваги потребують стан матеріально-технічної бази, проблема фінансування. Стаття 61 Закону “Про освіту” і стаття 34 Закону “Про наукову і науково-технічну діяльність” визначають, що на освіту повинно витрачатися не  менш як 10%, а на науку — не менш як 1,7% обсягу ВВП. Фактично ж ми фінансуємо освіту вдвічі менше, а науку — практично вчетверо менше від мінімальної потреби. От і вся дискусія. Я просив би подивитися на таблицю 1.

Таблиця 1

Фінансування освіти протягом 2000–03 років

	2000 рік	2001 рік	2002 рік	2003 рік
Загальні видатки зведеного бюджету	48 148,6	55 528,0	60 318,9	75 655,3
На освіту всього (млн грн)	7 085,5	9 557,1	12 269,0	14 956,6
частка ВВП (%)	4,2	4,3	4,8	5,6
На вищу освіту (млн грн)	2 285,5	3 046,6	4 167,0	4 619,8
частка загальних видатків (%)	4,7	5,5	6,9	6,1
частка ВВП (%)	1,3	1,5	1,9	1,8

Зазначу, що провідні країни світу витрачають коштів значно більше середніх показників: Фінляндія спрямовує на ці цілі 3,5% ВВП, Швеція — 3,8%, Німеччина — 2,6%, Японія — 3%.

В Україні склалася дивна ситуація, коли уряди, змінюючи один одного, декларуючи на словах пріоритетність освіти, знаходять кошти на що завгодно, тільки не на розвиток освіти й науки. Подивіться, єдиний міністр сьогодні з усього уряду прийшов на  парламентські слухання, решта — заступники. Ну, вища освіта нікого не цікавить. А, Богуцький другий, слава Богу.

На наших очах природні монополії з мільярдами доходів переходять до рук окремих осіб, а країна, освіта нічого від цього не мають. У структурі витрат на вищу школу частка держави зменшилася в Україні до 40%, при цьому плата за навчання сягнула 55%. Для порівняння подивіться таблицю 2.

Таблиця №2

Фінансування вищої освіти з різних джерел, %

	Структура бюджету вузів
Країна	Видатки держави і місцевої влади	Плата за освіту	Інші надходження (в тому числі НДДКР)
Великобританія	62	12	26
Канада	70–85	11	29–4,0
Голландія	90	–	10
Німеччина	95	–	5
США – державні вузи	59	14	27
США – приватні вузи	20	38	42
Україна	40	55	5

У такій небідній країні, як Канада, частка держави у  фінансуванні університетів становить 70–85%, у Голландії — 90%, у Німеччині — 95%. При цьому частка плати за навчання у  структурі бюджетів вузів у цих країнах є значно нижчою, ніж в  Україні: у Великобританії — 12%, у Канаді — 11%, у Голландії, Німеччині, Фінляндії, Швеції та інших студенти взагалі не сплачують за навчання. Ми є рекордсменами по платному навчанню порівняно навіть із США, де у приватних вузах плата за навчання становить 38%, у державних — 14% усіх витрат, у нас — 55%,
і це при тому, що дві третини громадян України — бідні люди.

Запрошую вас поглянути на таблицю 3. У ній порівнюються розміри річної середньої заробітної плати в Україні (селянина, вчителя, лікаря) з річною платою за навчання у вузах Києва. Навіть український професор не в змозі сьогодні сплатити за навчання свого сина чи доньки у престижному вузі, не кажучи вже про селянина чи робітника.

Таблиця №3

Середня річна заробітна плата (грн) за станом на 1 березня 2004 року
Педагогічний працівник (вчитель)	5 280
Медичний працівник (лікар)	4 057
Працівник сільського господарства (агроном)	2 614
Працівник промисловості (інженер)	7 855
Професор	10 208
Річна плата за навчання (грн) у вищих навчальних закладах Києва (2003/2004 навчальний рік)
Юрист (КНУ ім. Т. Шевченка)	13 500
Економіст (КНЕУ)	6 000
Програміст (КПІ)	5 300
Вчитель (педуніверситет)	3 300
Лікар (медуніверситет)	7 200

Ось що пише до комітету інвалід війни Федір Іванович Яресько з Сумщини про навчання своєї онучки в місцевому університеті: “...Мати дівчини бібліотекар, батько — водій-чорнобилець, хворіє, ось і доводиться ветерану із своєї солдатської пенсії оплачувати внучці навчання. А як лікуватися? Як жити?” І тут же згадує ветеран, як після війни, в часи розрухи він безплатно навчався в Роменському аграрному технікумі, навіть отримував підвищену стипендію.

Про безконтрольність уряду за наданням освітніх послуг свідчать дані діаграми 1. Погляньте, за останні п’ять років обсяг освітніх послуг зріс у 6 разів, тоді як послуг зв’язку — у 3 рази, охорони здоров’я, транспорту — удвічі.

Діаграма 1

Дивна річ: підприємства взагалі не виділяють коштів на підготовку кадрів, вони з прибутку нічого не спрямовують на ці цілі. Нам необхідно змінити парадигму оподаткування підприємств і  віднести видатки на освіту до валових витрат, як це робиться, скажімо, із заміною верстатів чи запасних частин. Витрати підприємств на освіту становлять лише 0,3% видатків роботодавців на  робочу силу. Хіба цього не знають у Міністерстві фінансів, в уряді, ті, хто підтримує урядові бюджети?

Для зняття соціальної напруженості на наступний рік слід додати на підтримку вищої школи як мінімум 1 млрд грн, це не таке вже й непосильне завдання. На освіту ми витрачаємо в рік 16 млрд грн, хоча б 1/16 ще треба додати. Адже не слід забувати, що, поряд із просвітницькою функцією, освіта виконує важливу роль соціального стабілізатора, певного “перемішувача” соціальних груп і класів. Стабільність, яка є сьогодні в Україні, — це заслуга і вищої школи.

Платне навчання у вищій школі несе нам і інші негативи: появу псевдоосвіти, цілих вузів, які імітують навчальний процес, зниження якості знань, купівля екзаменів і таке інше. Штовхаючи вищу школу на шлях самовиживання, виконавча влада, та й законодавча, породжують умови для корупції й хабарництва. Ми ніби закликаємо викладачів до протиправних дій: виживай, як можеш.

Середній розмір посадових окладів наукових і науково-педагогічних працівників на сьогодні становить 573 грн. Тобто викладач отримує нині 40% того, що передбачено статтею 57 Закону “Про освіту”. Ось і виходить, що професор, щоб купити житло в Києві, повинен більш як 120 років не їсти, не пити, а все складати тільки на житло, а воно постійно дорожчає, то може не  купити й тоді. А про що вже говорити молодому аспірантові чи асистентові з окладом від 200 до 400 грн і повною відсутністю перспективи забезпечення житлом?

Ще давні китайці серед трьох критеріїв успішного правління державою називали такий: якщо мудрим платять низьку зарплату, то люди не вірять, що вони мудрі. Чи вірять люди, що ми з вами мудрі? Я думаю, якщо ми не змінимо ставлення до педагогічних кадрів — втратимо все, і тут нам навіть “болонські примочки” не допоможуть.

Завдання парламенту й уряду — безумовне виконання законів про освіту, збільшення фінансування, підтримка вітчизняної вищої школи. Реальні кроки ми повинні зробити вже завтра — при обговоренні проекту Державного бюджету на наступний рік. Нам не потрібні обіцянки! Ще мудрі греки казали: багата та держава, де слухають не ораторів, а закони.

Ще кілька слів про доступність вищої освіти — це конституційна вимога. Вже говорили про те, що наша вища школа за останні роки різко наростила прийом студентів. Проте ми ніколи не збудуємо багату Україну, доки критерієм відбору на навчання у  вузі будуть не знання, інтелект людини, а наявність коштів у батьків.

В Україні нехтується стаття 64 Закону “Про вищу освіту”, згідно з якою кількість студентів, що навчаються за бюджетні кошти, вже в наступному році повинна становити не менш як 180 осіб на 10 тис. населення у вузах і 100 осіб на 10 тис. населення у технікумах. На сьогодні маємо відповідно 143 і  49 осіб. Число “контрактників” серед студентів вузів вже сягнуло 63%.

Як може допускати Мінагропром, що у вузах його підпорядкування на сьогодні найвища частка платного навчання? Що,  селяни найбагатші у нас в Україні? Луганський, Сумський аграрні університети — 80% платного навчання, Кременчуцький державний політехнічний інститут — 66%, Черкаський державний технологічний інститут — 70,2%, Донецький державний університет економіки і торгівлі — 65,4%.

Безконтрольно розквітла платна освіти у вузах Міністерства аграрної політики, Міністерства охорони здоров’я і навіть Міністерства внутрішніх справ.

Мушу нагадати ще про одну проблему — демографічну. У  найближчі 10 років (перед вами діаграма 2) відбудеться різке, майже наполовину, зменшення числа випускників. Як уряд до цього готується? Аж ніяк! Ми знову лобіюємо відкриття нових вузів і філіалів, тиснемо на міністра освіти правдами і неправдами, він пручається. Треба прогнозувати негативні явища. Що, будемо національні університети закривати? Може, давайте почнемо з філій, із конторок оцих дрібних?

Діаграма 2

Я вважаю, що ми ще мало робимо в плані доступності освіти, мало працюємо з обдарованою молоддю. Переможці всеукраїнських олімпіад не завжди отримують належну підтримку у  вузах. Із 158 членів команд, які брали участь у міжнародних олімпіадах у 1998–2003 роках, 35 осіб виїхали до Росії, США, Угорщини. На часі — прийняття Закону “Про обдаровану молодь”.

Міністерству освіти і науки, колективам вузів слід рішуче взятися за наведення порядку при вступі до вузів. Мова йде про сміливіше запровадження єдиного випускного екзамену, слід позбавляти ліцензій ті навчальні заклади, які ігнорують закони, правила й умови вступу до вузів. Як можна, скажімо, миритися з  тим, що в Європейському університеті фінансів та інформаційних систем менеджменту і бізнесу (язик зламаєш!) водночас навчають учнів за програмою середньої школи (зранку), та програмами вищої освіти (ввечері)?

Незадовільною є робота апеляційних комісій. Та й місцеві ради самоусунулися від контролю за вступною кампанією. Допомагати треба! Проте багато залежить і від самих дітей та батьків. За даними соціологічних опитувань, більше третини батьків сьогодні хочуть самі заплатити за вступ, роблячи негативну послугу своїм дітям.

І, нарешті, щодо дискусій довкола держзамовлення. Ми  вважаємо, що Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерство праці та соціальної політики, галузеві міністерства не мають чітких критеріїв формування державного замовлення. До цього часу контрольні цифри набору студентів визначаються не відповідно до Закону “Про вищу освіту”,
а на основі Закону “Про поставки продукції для державних потреб”. Тобто студенти прирівнюються до якихось товарів, продуктів, послуг, закупівля яких, до речі, відбувається на поворотній основі.

Уряд повинен на науковій основі чітко прогнозувати, кого, скільки, яких фахівців потрібно для держави. Міносвіти за допомогою Держкомстату мусить жорстко контролювати виконання урядових постанов. На жаль, цього немає. Якщо по лінії Міносвіти це ще контролюється, то по інших міністерствах важко розібратися.

Таблиця 3

Чисельність студентів, прийнятих на навчання

за державним замовленням у 2003 році (осіб)

	Передбачено постановою КМУ	Фактично прийнято	Частка фактично прийнятих, %
Молодший спеціаліст	85000	86317	101,60
Бакалавр	127000	90402	71,18
Спеціаліст	102100	83659	81,90
Магістр	15200	28425	287,00
Всього	329300	288803	87,70

Тільки в цьому році уряд планував до технікумів і вузів набрати за держзамовленням 329 тис. студентів, набрали 289 тис. Планувалося набрати 127 тис. студентів за програмою бакалавра, набрано 90 тис. Хто за це відповідатиме? Чому в минулому році лише кожен 11-й випускник школи, ПТУ, технікуму теоретично мав змогу навчатися за кошт держави? А на заході України ще гірше. Чому тисячі обдарованих дітей, особливо з села, не мають такої змоги?

Характерно, що Мінекономіки в минулому році не було доведено для здобуття кваліфікаційного рівня “спеціаліст” державне замовлення за спеціальністю “металознавство”, “гірниче обладнання”, “металургійне обладнання”, “динаміка і міцність машин” тощо.

Турбує нас, що контролюючі органи вимагають, щоб скорочувалося держзамовлення в тих галузях, де превалює приватний сектор. Мовляв, якщо у нас державні сільськогосподарські підприємства займають 5% угідь, давайте в аграрні університети 5% державного замовлення. Цей механічний підхід слід відкинути раз і назавжди! Здобуття освіти — це конституційне право.

Особливо небезпечно, коли такі “ринкові” ідеї сповідуються стосовно таких галузей, як медицина і педагогіка. Мізерний обсяг держзамовлення на підготовку фахівців за напрямом “медицина” поряд з відсутністю конкурсу серед студентів-контрактників перешкоджають забезпеченню галузі кваліфікованими спеціалістами. Прикро, що спостерігається дискримінація сільських дітей. Минулого року до вузів Міністерства охорони здоров’я зараховано лише 12% сільської молоді. То ми що, взагалі забули про село? Звідки ж там лікарі візьмуться?

Уряду слід подбати, щоб освіта ставала загальнодоступною, зростало держзамовлення, як це передбачено законом. Треба зобов’язати місцеві органи влади, центри зайнятості Мінпраці (які, до речі, споживають 250 млн грн) дбати про працевлаштування молодих спеціалістів спільно з вузами. Ми вважаємо, що ці міністерства повинні створити єдиний державний банк потреби у  фахівцях, а Держкомстату слід переглянути форми статистичної звітності, привести їх у відповідність із Законом “Про вищу освіту”.

Нас сьогодні не може не турбувати і проблема якості вищої освіти, впровадження у навчальний процес сучасних інформаційних технологій. Реалії сьогодення, жорстка конкурентна боротьба на міжнародних ринках вимагає рішучого посилення якості знань, здатності студента навчатися протягом усього життя.

Недопустимо, що досі не розроблені державні стандарти освіти з усіх спеціальностей. Держава практично не виділяє вузам коштів на випуск підручників, посібників, зокрема в електронній формі. Більш як половина студентів не мають змоги користуватися комп’ютерною технікою, Інтернетом. Окремі викладачі вузів намагаються перетворити самостійну роботу студентів на додаткові платні послуги.

Наш комітет, Раду з питань інформатизації при Верховній Раді України турбує відсутність комплексної програми розвитку інформаційної наукової мережі. Практично призупинено розвиток науково-освітньої мережі УРАН. Росія має вже кілька потужних національних і регіональних інформаційних освітніх мереж і випереджає Україну більш як на порядок за кількістю основних серверів.

Турбує й те, що в Україні відсутні серйозні кроки щодо приєднання до світового інформаційного простору, зокрема транснаціональних мереж TEN-155, GEANT, яка використовує опто-волоконні канали із швидкістю передачі інформації до 1 терабіт на секунду.

Уряду слід інтегрувати зусилля Національної академії наук, Міністерства освіти і науки, Держкомзв’язку, Укртелекому на впровадження Національної телекомунікаційної мережі закладів освіти і науки, що дасть можливість підвищити ефективність та якість навчання.

Ні для кого не є секретом, що основою вузу є науково-педагогічні кадри. Кризова ситуація у вітчизняній вищій школі запрограмована недолугим ставленням держави до науково-педагогічних кадрів. Престижність викладацької роботи знижується. Як видно з наведеної таблиці 4, серед професорів кількість осіб пенсійного віку сягає 66%, доцентів — 33%. Ми вдячні цим людям за подвижницьку працю. Що б ми робили, якби їх не було?

Починаючи з 1990 року, кількість науково-технічних працівників скоротилася у 2,5 разу. Більш як 6 тис. кандидатів, докторів наук виїхали за кордон збагачувати інші економіки, у 4–10 разів скоротилося число науковців у Кіровоградській, Львівській, Одеській, Миколаївській областях, у Криму. Талановита молодь не має змоги йти в науку. Із 3 тис. аспірантів лише кожен шостий вчасно захистив дисертацію.

Таблиця 4

Розподіл чисельності фахівців вищої кваліфікації

за віком у системі МОН України

Вік	Доктори наук	Кандидати наук	Професори	Доценти	Зав. кафедрою
До 40 років	1,5	18,3	0,4	6,5	4,7
40–49	13,8	27,5	6,8	27,0	20,8
50–59	31,8	27,2	26,4	33,2	35,6
60–65	28,1	18,7	32,8	23,6	26,6
Понад 65 років	24,8	8,3	33,5	9,8	12,3

Примітка: У системі МОН працюють 42,3% всіх спеціалістів з науковими ступенями.

Уряду, Міносвіти, вченим радам вузів слід ретельніше займатися підготовкою педагогічних кадрів, дбати про їх якість. За останні три роки ВАК був змушений відхилити більше 30 дисертацій докторів і кандидатів наук, 17 дисертацій взагалі скасував. Майже половина відхилених робіт, до речі, виконувалася не у вузах, а на фірмах, у малих підприємствах, районних адміністраціях.

Комітет пропонує уряду підготувати та внести на розгляд парламенту програму підтримки освіти на найближчі роки, яка передбачала б заходи щодо відтворення національного науково-кадрового потенціалу, зростання вже в 2005 році зарплати більш як удвічі, запровадження в дію статті 57 Закону “Про освіту”, розроблення нових умов оплати праці для всіх викладачів, в тому числі й технікумів та училищ. Слід передбачити систему надання інвестицій та кредитів на придбання житла для викладачів, особливо молоді.

Шановні колеги! Абсолютно зрозумілим є й те, що без реальної наукової діяльності, участі студентів і викладачів у науково-дослідницьких роботах повноцінного вузу бути не може. Хіба не є тривожним, що частка України у світовому обсязі торгівлі наукомісткою продукцією становить лише 0,7%, що на порядок менше, ніж Польщі?

Щоб бути об’єктивним, зауважу: наші науковці мають здобутки. За минулий рік вченими вузів виконано 3,5 тис. наукових робіт, створено більше 1 тис. одиниць нової техніки. Так, науковцями Ужгородського національного університету під керівництвом професора Д.І. Блецкана розроблено технологію вирощування високоякісних кристалів сапфіру, виготовлення оптичних вікон, призм і світлодіодів. У Донбаському гірничо-металургійному інституті під керівництвом професора С.М. Петрушова розроблено унікальну технологію виробництва якісного агломерату, що дозволило додатково отримати майже 16 млн грн.

І все ж ситуація з науковою діяльністю нас не влаштовує. За  даними Держкомстату, із 337 вищих навчальних закладів лише половина здійснює науково-дослідницькі роботи. От і відповідь на  всі питання. Якщо до Національної академії наук у минулому році ми повернулися і дещо профінансували, то наука вузівська практично державою не фінансується. Я не хочу називати зараз університети, де практично наукою не займаються. Лише в КПІ доходи від наукової діяльності і дослідно-конструкторських робіт вищі, ніж від плати за навчання, у решті вузів — навпаки.

Не сприяють розвитку науки мізерне державне фінансування, застаріла матеріально-технічна база (70% обладнання вже не годиться нікуди). Стримує розвиток науки і незацікавленість приватних підприємців, підприємств взагалі у впровадженні наукових досягнень у виробництво.

Дивує політика уряду щодо використання наукового потенціалу вищої школи. Так, з ініціативи уряду зупинено Закон “Про інноваційну діяльність”, заборонено затвердження нових наукових проектів у рамках діючих технопарків, які розроблені донецькими вузами, Херсонським державним технічним університетом. Як ми можемо взагалі про це говорити?

Досвід розвинених країн переконує нас у тому, що бажаного прогресу в розвитку держави неможливо досягти без вільної освіти, без університетів, в яких домінує дух свободи, науки й  демократії. Невипадково ще в 1988 році при відкритті Болонського університету на його фасаді написали: “Освіта має слугувати людству. Освіта має бути вільною. Освіта без науки не можлива”.

Закон “Про вищу освіту” і зміни, які ми пропонуємо, передбачають розвиток демократії у наших вузах. Ми все зробимо для того, щоб права науково-педагогічних колективів реалізовувалися. Однак багато ще у нас недоліків. Характерним прикладом стала історія з виборами ректора Запорізького університету, під час яких місцева влада просто розправилася з колективом. Подібне спостерігаємо і в інших моментах. Скажімо, неконституційний указ Президента щодо реорганізації вузів у  Сумах (це пріоритет, до речі, уряду, а не Президента). Ми  переконані, що без внутрішньоуніверситетської демократії і  вільного академічного духу, свободи думки і слова розмови про якісно новий стан розвитку вузів, приєднання до Болонського процесу — безпредметні.

Кілька слів я хотів би сказати щодо проблем виховання молодого спеціаліста, духовності і моралі. Ще Платон зазначав, що невихована людина є найбільш диким і жорстоким звіром. Не  можна миритися з тим, що у багатьох вищих навчальних закладах питання виховної роботи, викладання суспільних дисциплін відійшли на другий план. Ми повинні зробити все для поліпшення морального здоров’я молоді, створити ефективну систему виховної, культурно-масової, спортивної роботи. Ми не можемо миритися з тим, що лише 15% студентів займаються спортом. Чомусь сьогодні у Швеції та інших країнах для студентів вистави в  театрах безкоштовні, а ми вже скрізь такі встановили ціни, що навіть у монастир студент без грошей не зайде. Я вже не кажу про харчування й таке інше.

Хочу сказати, що недопустимо, коли ігнорується стаття 38 Закону України “Про вищу освіту” щодо підтримки студентського самоврядування. Деякі керівники вузів діють тут стосовно студентства шляхом адміністрування. Нами підготовлені до другого читання зміни до Закону “Про вищу освіту” щодо забезпечення прав студентів, їхньої участі в управлінні вузами, виборах керівників вузів, участі в навчально-виховному процесі, організації дозвілля та побуту в університетах, щодо соціального захисту студентів, молодих сімей, фінансової підтримки самоврядних органів. Нам потрібні сучасні підходи до виховної роботи, щоб не було, як у старій студентській пісні:

Очень надоел наш учитель словесности,

слушать противно его.

Все говорит о труде и честности,

а о любви ничего.

Нам потрібно все комплексно вирішувати, щоб наша молодь була гідною зміною, і щоб наша держава розвивалася й була багатою.

Кілька слів про актуальні проблеми управління, економіку освіти. Не можна миритися з тим, що кожне міністерство чи відомство плодить для себе вуз, консервуючи навіки недоліки своєї системи. Сьогодні вищі навчальні заклади підпорядковані 20 відомствам! Я розумію, за часів радянської влади, скажімо, Мінагропром чи Міністерство транспорту надавали допомогу цим вузам — кредити, машини, техніку, це було виправдано. Що ж зараз? Нічого цього немає. Тримають біля себе вуз просто для   того, щоб мати собі якусь вотчину і впливати на нього. Наш  комітет вважає, що потрібно сконцентрувати всі фінансові, кадрові, методичні й наукові сили в Міністерстві освіти і науки. Лишень вузи Міністерства охорони здоров’я та силових міністерств поки що можуть бути самостійними, а решту треба зосередити під одним дахом. Аграрні вузи, я переконаний, на користь справі мають бути передані в підпорядкування Міносвіти, бо нічого доброго там не буде.

Треба врегулювати діяльність щодо перепідготовки кадрів, на часі Закон “Про післядипломну освіту”.

Нам слід визначитися з роллю і місцем технікумів. На жаль, ми втратили за останні роки більше 100 таких навчальних закладів. Розуміючи надзвичайно велике значення технікумів, училищ для економіки, для держави в цілому, нам слід поміркувати, як дати новий імпульс їхньому розвитку, щоб вони не розтворилися у складі вузів. Один із варіантів — виокремлення цієї галузі в  самостійну освітянську ланку, можливо, назвати її середньою спеціальною освітою, але зберегти освітній кваліфікаційний рівень “молодший спеціаліст”. Хотів би почути думку учасників слухань з цього приводу.

Потребує серйозної уваги й така проблема, як економіка освіти. Доцільним було б створити при Міністерстві освіти і науки, Національній академії наук, Академії педагогічних наук науково-дослідний інститут, який опікувався б економічними проблемами науки й освіти, бо багато в нас сьогодні проблем. Інструкції розроблялися ще в повоєнні часи, нині вони заважають працювати. Багато неврегульованих проблем щодо діяльності приватних навчальних закладів, правова основа їхньої економічної діяльності не виписана. Суперечності між законами “Про освіту”, “Про вищу освіту” із Бюджетним та Земельним кодексами щодо користування власними коштами, відкриття депозитних рахунків, отримання кредитів, розпорядження майном, землею не дає повноцінно працювати нашим вузам.

Нам слід перейти від застарілої методики фінансування вузів залежно від площ і обсягів приміщень до оцінки основного критерію — якості виконання держзамовлення, диференціювати фінансову підтримку залежно від профілю вузу. Слід вивчити досвід інших країн, зокрема Росії, щодо запровадження єдиних фінансових зобов’язань держави, які надаються кожному випускникові школи.

Шановні колеги! Сьогодні для України рівень освіти і науки є одним із небагатьох чинників, які можуть забезпечити нашу участь у клубі розвинених держав, піднести добробут народу. Якщо в  Давоському клубі із 59 країн Україна з Росією завжди знизу, то за рівнем освіти ми там в середині, а нам потрібно очолювати цей список. У ХХІ столітті не машина, а освічена людина становитиме основну частку капіталу будь-якого підприємства. Перед освітою також постає завдання забезпечити перехід України до нової цивілізації, заснованої на демократичних цінностях. Отже, освіта — єдина із соціальних галузей, яка створює фундамент для розвитку економічного зростання.

Комітет з питань науки і освіти, ініціюючи розгляд ситуації у  вищій школі, не ставив за мету вирішити цим кроком, сьогоднішнім засіданням, всі проблеми. Ні, ми вважаємо, що це продовження складної роботи. Сподіваюся, що під час обговорення учасники парламентських слухань дадуть об’єктивну оцінку підготовленим документам, викажуть своє бачення у вирішенні назрілих проблем. Закликаю вас до чесної, відвертої розмови.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВА. Шановні колеги, доповідь голови комітету, очевидно, започаткувала таку принципову і відверту, об’єктивну і  всеохоплюючу розмову. Давайте ще раз подякуємо Станіславу Ніколаєнку за це (Оплески) і запросимо до доповіді міністра освіти і науки України Василя Григоровича Кременя.

Будь ласка, Василю Григоровичу (Оплески).

КРЕМЕНЬ В.Г., міністр освіти і науки України. Вельмишановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! У матеріалах, які вам роздані, міститься достатньо інформації щодо досягнень та проблем вищої освіти України. Тому зупинюся лише на деяких ключових питаннях у межах відведеного мені часу.

Перше завдання у сфері вищої освіти, яке поставлене Президентом і реалізується урядом України, — забезпечення гарантованих Конституцією прав на здобуття освіти, здійснення рівного доступу до якісної вищої освіти. Для цього створено потужну мережу вищих навчальних закладів.

На сьогодні налічується 339 закладів університетського типу та 670 технікумів і коледжів усіх форм власності. У 2003 році порівняно з 2000 роком державне замовлення на підготовку фахівців в університетах зросло на 18%. У цьому році державне замовлення також зросте. На перший курс вузів І–ІІ рівнів акредитації на безоплатній основі буде прийнято 86 тис. осіб, а  вузів ІІІ–ІV рівнів акредитації — 132 тис. осіб. До професійно-технічних навчальних закладів буде зараховано 225 тис. учнів, із них на базі старшої школи — 104 тис. До речі, цього року у нас 486,5 тис. випускників середньої школи.

У 2003 році студентами стали 635,5 тис. осіб, що в 1,6 разу більше порівняно з 1995 роком, їх загальна кількість становить майже 2,5 млн осіб. Суттєво зросла чисельність студентів у розрахунку на 10 тис. населення, про що говорив Володимир Михайлович, яка становить тепер 512 осіб проти 297 у 1995 році.

Збільшення обсягів підготовки відбувається водночас із запровадженням більш об’єктивних методик організації прийому. Особлива увага приділяється виявленню талановитої молоді. Цьому слугує ціла система різноманітних змагань, олімпіад, у тому числі через Малу академію наук, яка набула самостійного юридичного статусу. Хоча, безумовно, цю роботу треба вдосконалювати, і Станіслав Миколайович у своїй доповіді про це говорив справедливо.

Позитивні наслідки, з точки зору забезпечення рівного доступу, має проведений минулого року експеримент щодо зовнішнього тестування навчальних досягнень випускників середньої школи, які вступають до вищих навчальних закладів. Цього року експеримент буде розширено. Ми готуємо проект постанови Кабінету Міністрів стосовно впровадження такої практики в загальнонаціональному масштабі через кілька років.

Постійну увагу міністерство приділяє розширенню доступу до вищої освіти сільської молоді. Завдяки покращанню організації прийому, квотуванню місць у 2003 році студентами стали 110 тис. жителів сільської місцевості, що на 7тис. більше, ніж 2002 року. Проте цього мало. Вирішенню проблем доступу до вищої освіти сільської молоді сприятиме збільшення в цьому році до 50% квоти для їх прийому до вищих навчальних закладів педагогічного профілю.

Держава послідовно витримує курс на забезпечення доступу до вищої освіти особам, які потребують соціального захисту. Надання пільг при прийомі до вищих навчальних закладів сприяє зростанню кількості громадян з фізичними вадами, дітей-сиріт, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, у загальному контингенті студентів. Спільним наказом міністерства і Академії педагогічних наук затверджено Програму професійної підготовки інвалідів по слуху і зору у вищих навчальних закладах І–ІV рівнів акредитації.

У міністерстві впевнені, що політику розширення доступу до  вищої освіти слід продовжувати. Підстави для такого висновку дає аналіз структури населення України віком від 10 років і  старше: частка осіб з повною вищою освітою становить лише 13%, неповною вищою —18%, базовою вищою — 1%. За прогнозами ЮНЕСКО, у ХХІ столітті рівня національного добробуту за світовими стандартами досягнуть лише ті країни, працездатне населення яких на 40–50% складатиметься з осіб з вищою освітою. На сьогодні Україна досягла лише половини цього показника.

Для підтримки високого освітнього потенціалу держави надзвичайно важливим є залучення додаткових джерел фінансування підготовки фахівців. У 2003 році до університетів України на навчання за позабюджетні кошти зараховано 280 тис. осіб, до технікумів і коледжів — 127 тис. Це стало можливим завдяки перенесенню терміну набрання чинності статті 23 Закону “Про вищу освіту” на 2005 рік. Якщо б ця стаття про співвідношення прийому за бюджетні і позабюджетні кошти
(51% і 49%) почала діяти в 2003 році, 165 тис. молодих громадян України були б позбавлені права отримувати вищу освіту.

Важливим з точки зору розширення доступу та підвищення освітнього потенціалу населення буде також прийняття Верховною Радою України Закону “Про освіту дорослих”, проект якого міністерством подано до Кабінету Міністрів України.

Вища школа в сучасних умовах фактично здійснює соціальний захист випускників загальноосвітніх навчальних закладів як найбільш вразливого і соціально незахищеного прошарку молоді. І   з цієї точки зору також важливо підтримати тенденцію до зростання можливостей для навчання молоді і самого числа студентів. Наше завдання — залучити всі можливі джерела фінансування для освіти молоді. На жаль, частка осіб, які навчаються за  кошти місцевих бюджетів та кошти галузей, дуже незначна, менше 1% загального прийому.

Міністерство освіти і науки послідовно провадить політику щодо розширення використання в навчальному процесі української мови. Як результат, кількість студентів, які навчаються державною мовою, у 2003 році становила вже три чверті всіх студентів проти 53% десять років тому. Ми вбачаємо у вищій освіті не лише спосіб підготовки фахівців, а й шлях формування свідомих громадян Української держави, високорозвинутих особистостей, власні інтереси яких гармонійно поєднуються із загальносуспільними.

Другим стратегічним напрямом нашої роботи є забезпечення якості підготовки кадрів. З цією метою нам розроблено нове покоління стандартів вищої освіти, які не лише встановлюють вимоги до змісту освіти і кваліфікації фахівця, а й визначають засоби контролю якості. Поступово разом з Мінпраці ми приводимо у відповідність переліки спеціальностей та посад і кваліфікацій.

Прийнято постанови Кабінету Міністрів України про новий порядок ліцензування та акредитації освітньої діяльності. Це дало позитивні наслідки. За останній навчальний рік за результатами ліцензійної експертизи припинено діяльність 51 позабазового підрозділу. До завершення перевірки усіх діючих позабазових підрозділів рішенням Державної акредитаційної комісії введено мораторій на відкриття нових філій і розширення діяльності існуючих.

Вищими навчальними закладами зроблено значний поступ у забезпеченні навчального процесу науково-методичною літературою, у тому числі на електронних носіях, затверджено Концепцію та програму розвитку дистанційної освіти. В основних вузівських центрах України створено комп’ютерні мережі з виходом до  Інтернету та загальнодержавної комп’ютерної мережі УРАН. На часі прийняття постанови Кабінету Міністрів про інформатизацію освіти України в цілому.

Вводяться принципові зміни в організацію навчального процесу на засадах партнерства викладача і студента. Суттєво збільшується частка самостійної роботи під керівництвом викладача. Реалізується Програма проведення педагогічного експерименту і запровадження кредитно-модульної накопичувальної системи оцінки навчальних досягнень студента. До експерименту залучено 62 університети. Нова система дасть можливість зробити процес оцінювання знань студентів більш структурованим і  прозорим, врахувати всі види його діяльності і уникнути або зменшити можливість суб’єктивізму, проявів хабарництва під час контрольних заходів.

Нова якість освіти буде досягатися також через зближення освіти і науки, яка має стати основою фундаменталізації академічної вищої освіти. Інтеграція університетів з науковими установами НАН України та галузевих академій наук набуває все більш сучасних форм співробітництва.

Суттєвого розвитку в нових умовах потребує університетська наука. Основні наукові школи університетів збережені, але сьогодні цього вкрай мало. Мова повинна йти про рішуче підвищення ролі університетської науки як у розвитку суспільства в  цілому, так і в освітянській діяльності зокрема. І взагалі, мова повинна йти про рішуче підвищення ролі університетів, освіти і  науки в суспільному житті України. У нас не повинно бути університетів, де відсутні серйозні наукові дослідження. Це вже не університет. У зв’язку з цим слід суттєво, в кілька разів, збільшити фінансування науки у вищій школі вже в 2005 році, такі пропозиції Міністерство освіти і науки подасть при формуванні Державного бюджету.

Шановні народні депутати та учасники парламентських слухань! Реалізуючи стратегічне завдання інтеграції в Європу, вища освіта країни стає все більш повноправним суб’єктом європейського освітнього простору. Міжнародна співпраця вдосконалюється і розширюється. Сьогодні ми співпрацюємо із 60 країнами світу на основі 128 угод різного рівня. У рамках програми Європейського Союзу ТЕМПУС реалізовано 126 проектів із загальним бюджетом більш як 27 млн євро. Освіту в Україні здобувають 27 тис. іноземців із 110 країн світу.

В Україні створено передумови для приєднання до Болонського процесу. Його центральною ідеєю є досягнення високої якості вищої освіти та забезпечення об’єктивного та прозорого контролю знань і компетентності випускників. Болонський процес започатковано як логічне продовження і реалізація ідей Лісабонської угоди, яку Україна підписала і ратифікувала разом з іншими країнами Європи. На цих принципах Європейське співтовариство прагне збудувати до 2010 року єдиний європейський освітній простір у сфері вищої школи. Хочу зауважити, що сьогодні лише три європейські країни — Білорусь, Молдова й Україна — не є членами Болонського процесу. Росія приєдналася у вересні минулого року.

Ми глибоко проаналізували усі за і проти і впевнені, що залишатися на узбіччі освітянського простору Європи нам неможливо. За цим — майбутнє. Міністерство освіти розробило Програму дій щодо приєднання до Болонського процесу у  2005 році. За сприяння Ради Європи і за участю європейських експертів ми провели ряд міжнародних конференцій. Експерти дали позитивну оцінку зробленого в Україні. Сьогодні й завтра на  базі Національного технічного університету “КПІ” проходить ще одна важлива конференція, організована за сприяння ЮНЕСКО. Наша стратегія полягає в тому, щоб приєднатися до Болонського процесу, зберігши і примноживши кращі традиції української вищої освіти.

Реалізуючи ці перспективні плани, констатуючи певні успіхи в розвитку вищої освіти, ми водночас розуміємо, до далеко не всі проблеми знаходять своє розв’язання. Про них широко говорив Станіслав Миколайович Ніколаєнко, назву ще кілька.

Перше. Ми маємо продовжити політику нарощування обсягів фінансування вищої освіти. Мова повинна йти про його подвійне зростання вже в найближчий період з тим, щоб ми забезпечили конкурентоспроможність української освіти у європейському і  світовому просторі, а відповідно і конкурентоспроможність випускника університету України. Зокрема, особливу увагу слід приділити оновленню матеріально-технічної, технологічної бази навчального процесу, створенню власної індустрії виробництва навчальних засобів. Саме це передбачено здійснити програмою “Навчальне обладнання”, що вже підготовлена Міністерством освіти і науки і невдовзі буде розглянута урядом за дорученням Президента України. Передбачається щороку виділяти як мінімум 130 млн грн, починаючи з наступного року.

Друге. Слід здійснити радикальні кроки щодо поліпшення умов проживання, харчування та відпочинку студентів. Підвищення з 1 липня стипендій вдвічі відповідно до указу Президента України, а також започаткування соціальних стипендій для недостатньо забезпечених студентів та стипендій талановитим студентам для навчання за кордоном є суттєвими і важливими кроками, за що ми щиро вдячні Президенту. Потрібно продовжити цю роботу, в тому числі й через надання пільгових кредитів не лише на навчання, а й на проживання студентів.

Третє. Ми повинні зробити все для створення умов плідної співпраці студентів, роботодавців і університетів з питань працевлаштування та практичної підготовки, приведення у відповідність переліку напрямів і спеціальностей з державним класифікатором процесій.

Четверте. Змушені констатувати, що розширення доступу до  вищої освіти, а значить і збільшення контингенту студентів не  завжди супроводжується адекватним зростанням кількості висококваліфікованих викладачів. Головною причиною є недостатній рівень оплати праці. Хоч за минулий рік і початок цього року вона збільшена на 45%, але цього явно недостатньо. Уряд продовжить роботу з підвищення заробітної плати освітянам і науковцям. Кардинальним кроком у вирішенні кадрової проблеми повинно стати виконання в повному обсязі норм статті 57 Закону України “Про освіту”.

П’яте. Економічна ефективність системи вищої освіти неможлива за умов існування малопотужних вузів та їх розпорошеності за підпорядкованістю. Відповідно до указу Президента України Леоніда Даниловича Кучми від 17 лютого ми розробили програму поетапного впорядкування мережі вузів та системи управління ними.

Шосте. Невід’ємно складовою захисту особи і суспільства є боротьба з корупцією і хабарництвом у системі вищої освіти. Що  нами вже зроблено? Введено нормативно-правові норми, що розширюють права абітурієнтів та зменшують ризик суб’єктивного підходу до проведення вступних випробувань та оцінювання знань (вони відомі, вже існують кілька років). Впроваджується зовнішнє незалежне тестування навчальних досягнень учнів загальноосвітніх навчальних закладів. З цього року змінено порядок формування апеляційних комісій, тепер до їх складу будуть входити провідні вчителі шкіл, які не беруть участі в роботі предметних комісій. І ці дії ми продовжимо.

Сьоме, останнє. Демократизація суспільного життя в нашій державі вимагає запровадження нових принципів управління, залучення до нього всіх учасників навчально-виховного процесу. Тому нагальним завданням є розвиток автономії вищих навчальних закладів та студентського самоврядування. Зміни до законів, внесені на розгляд народних депутатів, суттєво розширяють права університету щодо фінансово-господарської діяльності та прав органів студентського самоврядування. Зі свого боку Міністерство освіти і науки уклало договір з органами студентського самоврядування і вже відчуває позитивний ефект від спільної праці.

Шановний Володимире Михайловичу! Шановні учасники парламентських слухань! Впевнений, що зростаюча увага з боку Верховної Ради до проблем освіти і науки, яка виявилася у прийнятті низки важливих законодавчих актів, а також у проведенні нинішніх парламентських слухань, плідні робочі контакти і співпраця Міністерства освіти і науки та Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти допоможуть вітчизняній вищій школі перебороти труднощі, зберегти кращі традиції і водночас здійснити модернізацію системи освіти з тим, щоб повною мірою відповідати потребам людини, суспільства і Української держави у ХХІ столітті.

Дякую за увагу (Оплески).

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України А.І. МАРТИНЮК.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Григоровичу.

Шановні учасники парламентських слухань! Ми заслухали доповіді, тепер переходимо до їх обговорення. Як і було обумовлено на початку нашого засідання, регламент — 5 хвилин. У нас працює автоматизована система вимкнення мікрофона, тому звертаю вашу увагу: після 4 хвилин 30 секунд пролунає звуковий сигнал, і за 30 секунд мікрофон вимкнеться. Тому, будь ласка, майте це на увазі і одразу починайте з пропозицій і рекомендацій. Бо завжди буває так, що в кінці переходимо до найголовнішого, а  часу вже немає. Тому я просив би саме таким чином побудувати виступи.

Ще одне прохання. Ми домовлялися, що в кінці парламентських слухань доповідачі дадуть відповіді на запитання, на які вони зможуть одразу відповісти. Тому якщо у вас є запитання, будь ласка, передавайте їх працівникам секретаріату комітету, які  сидять у ложі в кінці залу. І ще раз прошу, налаштовуйтеся на 5 хвилин.

Запрошується до слова Михайло Захарович Згуровський, ректор Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут”, голова Консультативної ради з питань інформатизації при Верховній Раді України, академік Національної академії наук України. Підготуватися Сергію Петровському.

ЗГУРОВСЬКИЙ М.З., ректор Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут”. Дякую. Вельмишановні Адаме Івановичу, народні депутати, учасники парламентських слухань! Аналізуючи вітчизняну систему освіти, ми повинні відійти від поширеного стереотипу минулого про те, що  вона, як і раніше, є однією з найкращих у світі. На превеликий жаль, це вже далеко не так, хоч і не з її вини.

Ще за часів горбачовської “перебудови” почав розпадатися колись дуже монолітний трикутник: власне виробництво — власна наука — власна освіта. Як наслідок, вже на початку незалежності України освіта втратила дуже важливу науково-інноваційну роль і  залишила за собою лише просвітницьку функцію. Звичайно, в рамках цієї просвітницької концепції все розвивається непогано, і ми маємо прогрес. Безумовно, і освіта робить все, що може, і її штаб — Міністерство освіти і науки.

Однак для нас залишається принциповим питання: чи зробимо ми той дуже важкий крок для повернення освіті ролі продуктивної сили розвитку економіки та суспільного прогресу? Самотужки вона його не зробить, їй одній це не під силу. Ця  проблема виходить за межі галузевої, власне освітянської, і  має вирішуватися на вищому політичному рівні держави, передовсім вами, законодавцями.

Які ж основні причини цього явища, і що доцільно було б зробити для їх усунення? Насамперед потрібно зробити дуже важливий крок щодо підключення провідних університетів України до програм стратегічного розвитку держави. Необхідно усунути суттєві структурні невідповідності між потребами економіки та обсягами, структурою і якістю підготовки фахівців. Цього вимагає виконання на рівні держави та регіонів важливої аналітичної функції — стратегічного планування розвитку пріоритетних галузей економіки і їх кадрового супроводження.

Вже не можна витрачати бюджетні кошти на навчання незатребуваних суспільством фахівців, до того ж коли є гострий кадровий дефіцит на представників окремих спеціальностей і кваліфікацій, особливо в базових галузях промисловості, за рахунок яких Україна і повинна здійснювати свій стратегічний розвиток.

Наприклад, у середньому по групі технічних університетів України попит на інженерів-механіків, інженерів-приладобудівників вдвічі перевищує можливості цієї мережі, на інженерів-металургів — в 1,7 разу, хіміків-технологів — в 1,6, фахівців у галузі інформаційних технологій та електроніки — в 4–5 разів. Ці явища відповідають і світовим тенденціям. Так, нині в Японії дефіцит інженерів становить 1 млн, у Німеччині — 1,5 млн, у США — 2,5 млн.

Другий комплекс питань пов’язаний з об’єктивним аналізом того, якою зараз є наша вища освіта порівняно з іншими національними системами, у чому наші недоліки й переваги. Нині триває інтенсивне обговорення цього питання в рамках Болонського процесу, про який вже згадував міністр. Як же ми повинні його сприймати? Як до нього ставитися?

На наш погляд, це такий процес, що спрощує взаємне розпізнавання різних національних систем освіти за групою узгоджених критеріїв і показників. Здійснення його для нашої вищої школи є важливим, але не найскладнішим завданням і зводиться переважно до зміни форми, а не глибинних основ освіти. Для нас, як і раніше, залишаються головними питаннями: чому навчати і як навчати фахівців для подолання нових суспільних, економічних, технологічних та інших викликів сучасного світу?

На жаль, останніми роками з’явилася ще одна гостра проблема: кому навчати у вищій школі? Тут важливими є кілька чинників. Перший пов’язаний зі змістом, методикою і якістю навчання. Ми повинні визначитися, який фахівець нам потрібен, і  за якою моделлю його готувати. Незалежно від спеціальності, а  їх у нас 584, найголовніше місце в підготовці має відводитися розвитку креативних, аналітичних здібностей, тобто здатності формулювати проблеми, гіпотези і вирішувати складні міждисциплінарні задачі. Сьогодні, на жаль, 60% фахівців ми готуємо за репродуктивною моделлю, коли людина має набір якихось знань і фактів, але не може вирішувати нові, незнайомі задачі, а 30% — це дипломовані люди, але практично неосвічені.

Важливим для нас завданням є ...

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Захаровичу. На вашому прикладі продемонструємо й іншим, як працює у нас система автоматичного вимкнення мікрофона.

Будь ласка, я запрошую до слова Сергія Петровського, студента третього курсу філологічного факультету Уманського державного педуніверситету імені Павла Тичини. Підготуватися Віталію Дмитровичу Походенку.

ПЕТРОВСЬКИЙ С.С., студент третього курсу філологічного факультету Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Високошановний пане Адаме Івановичу! Вельмишановні народні депутати та присутні! В Уманському державному педагогічному університеті, в якому я навчаюся, готують учителя, адаптованого до ринкових перетворень і демократичних змін, виховують гідного громадянина України. Сам я — з родини-династії вчителів. Мої діди, прадіди, мама й тато — сільські вчителі, тому з дитинства бачу, чим живе сільська школа, як ведеться її вчителю.

Українське вчительство ніколи не стояло осторонь державних проблем. Тому ми проходимо школу громадянського змужніння, розвиваємо організаторські здібності, вивчаємо основи управлінської компетентності і набуваємо вмінь приймати соціально виважені та професійні рішення через участь в органах студентського самоврядування, у будівельних і педагогічних загонах, у  Малій академії наук, роботу в приймальній комісії на громадських засадах.

Не секрет, що витоки переважної більшості проблем сучасності — в недостатньому фінансуванні, проте наш народ традиційно звик знаходити вихід із будь-якої скрути. Знаходимо його й ми.

Так, силами будівельного загону здійснюємо ремонт аудиторного фонду, гуртожитку, в міру скромних можливостей сприяємо створенню в сільських школах народознавчих кімнат, їх унаочнення. Окрім того, завдяки сільськогосподарській продукції, що вирощуємо на університетській агробіостанції, соціально незахищені студенти мають можливість безоплатно харчуватися в нашій їдальні.

Педагогічні загони — один з напрямів становлення нас як громадян. Робота студентів у пришкільних та літніх оздоровчих таборах сприяє убезпеченню дітей від згубного впливу вулиці, а  також соціалізації, розвитку здібностей, талантів, задоволення їх духовних інтересів. У полі зору студентських педагогічних загонів — обдаровані сільські діти. Їх залучають до роботи в Малій академії наук, через яку розширюються можливості вступу до університету.

Активна участь студентів у роботі приймальної консультативної комісії “Абітурієнт” дає змогу випускникам сільських шкіл, а таких у нас понад 80%, знайтися у непростій для них ситуації. Ми виявляємо увагу до тих, хто хоче продемонструвати свою майстерність, особлива увага — дітям-інвалідам, дітям-сиротам, дітям з багатодітних сімей. Інакше кажучи, завдяки студентському самоврядуванню намагаємося допомогти ректорату у вступній кампанії, не загубити таланти і надати їм можливість репрезентувати себе.

Наша діяльність у Клубі молодих політологів дає змогу побачити себе державотворцями, які зініціюють активну участь студентства у виборах Президента України.

Дуже добре, що завдяки старанням міністра освіти і науки Василя Григоровича Кременя наші студенти з малозабезпечених родин мають можливість навчатися за цільовим пільговим кредитуванням.

І ще одне. Відповідно до указу Президента України з  1 липня цього року стипендію студентам встановлено у розмірі 30% прожиткового мінімуму. Ми вдячні і Президенту, і уряду, і міністру, але життя свідчить, що цього недостатньо.

Отже, сподіваємося, що висловлені Комітетом Верховної Ради України з питань науки і освіти пропозиції про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні будуть реалізовані, і, по-перше, з Державного бюджету буде фінансуватися навчання не менш як двох третин загальної кількості студентів; по-друге, з  2005 року розмір стипендії студентам буде встановлено не нижче прожиткового мінімуму; по-третє, збільшиться обсяг цільового пільгового кредитування для здобуття вищої освіти.

Про наш навчальний заклад кажуть, що він — вікнами в поле, в кінці якого — сільська школа. Проблеми її нам генетично близькі й зрозумілі. Отож нам кревно важливо, щоб уряд і місцева  влада реалізували основні положення Державної програми “Учитель” та Національної доктрини розвитку освіти, чим створили б сприятливі умови для життєдіяльності сільського вчителя, за яких зросте бажання наших випускників виявити свій творчий педагогічний потенціал саме в сільській школі.

Шановний Володимире Михайловичу! Ми всі пам’ятаємо ваші теплі слова про село і сільську школу. Отож разом з урядом подбаймо і про село, і про школу, і про вищу школу, і про вчителя. Бо учителем школа стоїть, як мовив Іван Франко, а  школою — держава. Проблем багато, але дорогу долає той, хто йде твердим поступом і чітко бачить мету.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Оптимізм Сергія зачаровує, будемо сподіватися, що так воно й буде, як він побажав.

Слово має Віталій Дмитрович Походенко, віце-президент Національної академії наук України, академік. Підготуватися Івану Федоровичу Прокопенку.

ПОХОДЕНКО В.Д., віце-президент Національної академії наук України. Вельмишановний Адаме Івановичу! Вельмишановні колеги! Національна академія наук України вже тривалий час активно веде підготовку аспірантів та докторантів, забезпечує разом з освітянами роботу великої кількості спільних із закладами вищої освіти кафедр, факультетів і відділень цільової підготовки студентів. Щороку між науковими установами академії та вищими навчальними закладами укладаються й діють близько 120 договорів про співробітництво. Науковці академії спільно з освітянами щорічно розробляють 200–300 спільних тем і проектів. За результатами наукових досліджень у творчій співдружності з освітянами у 2002–03 роках було опубліковано більш як 100 монографій та підручників, успішно функціонують 7 наукових установ подвійного НАН України та МОН України підпорядкування, які мають статус юридичної особи. На базі ряду провідних інститутів нашої академії створені навчальні кафедри міжнародної організації ЮНЕСКО. Понад 1200 висококваліфікованих наукових співробітників академії працюють викладачами-сумісниками у системі освіти України, читаючи навчальні курси з різноманітних учбових дисциплін. Серед тих, хто сьогодні активно веде освітню діяльність, — близько 120 академіків та членів-кореспондентів НАН України.

Проте освітянська діяльність академії конче потребує певної систематизації, впорядкування, більш ефективної організації науково-навчального процесу та створення для цього необхідних правових засад. Зауважимо, що сьогодні інтеграційні процеси освіти та науки у відповідному просторі нашої держави відбуваються переважно за рахунок внутрішніх ресурсів наукових установ академії та співпрацюючих з ними вищих навчальних закладів, які є вкрай обмежені, це вам відомо. У цьому плані, зокрема, заслуговує на увагу досвід Російської Федерації, де успішно реалізуються федеральна цільова програма “Інтеграція науки і вищої освіти Росії на 2002–06 роки”, на виконання якої виділені значні бюджетні кошти. Цей досвід бажано б запровадити і в нашій державі.

На думку НАН України, для підвищення її внеску в розвиток інтеграції освіти і науки в нашій країні нагальним є законодавче закріплення права НАН України здійснювати освітянську діяльність. Ми впевнені, що академія своєю діяльністю й авторитетом заслуговує на таке право і сподіваємося на підтримку її пропозицій щодо внесення відповідних змін до чинного законодавства народними депутатами України. Зазначимо, що першим кроком втілення такого права в життя, враховуючи гостру необхідність забезпечення академії молодими талановитими фахівцями, упорядкування і підвищення ефективності її освітянської діяльності могло б стати створення у структурі НАН України університету державної форми власності для підготовки магістрів з найсучасніших напрямів фундаментальних наук, тобто фахівців, здатних побудувати в Україні нове суспільство XXI століття та його економіку, що має ґрунтуватися на знаннях та інноваціях.

Зазначимо, вже сьогодні для цього НАН України має відповідний кадровий і матеріально-технічний потенціал, у тому числі й  необхідну інфраструктуру, яка відповідає вимогам законодавства України до створення вищих навчальних закладів. На нашу думку, створення такого університету дозволило б організувати цілеспрямовану систему добору здібної молоді та її якісної підготовки до подальшої наукової і науково-освітянської діяльності під час проходження магістерського курсу навчання, поєднаного з активною науково-дослідною роботою. Саме таких фахівців сьогодні бракує академії. Ми сподіваємося, що Верховна Рада розгляне наші пропозиції і прийме відповідне рішення.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Віталію Дмитровичу.

До слова запрошується Іван Федорович Прокопенко, ректор Харківського державного педагогічного університету імені Сковороди. Підготуватися Анатолію Михайловичу Поручнику.

ПРОКОПЕНКО І.Ф., ректор Харківського державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Шановний пане головуючий! Шановні народні депутати! Шановні члени уряду! Високоповажна освітянська громадськість! Пані і панове! Мені насамперед як освітянину приємно, що справам освіти Верховна Рада приділяє належну увагу, і ми на сьогодні вже маємо достатній законодавчий супровід нинішнього стану і перспектив розвитку освіти в цілому і зокрема вищої освіти.

Однак, як відомо, освіта — не галузь, а функція держави, вона має переваги перед галуззю, бо вона живуча. І навіть ті режими, які намагалися знищити освіту, не досягали мети, вона все одно жила. Навіть коли після Жовтневого перевороту були закриті класичні університети як розсадники контрреволюції, вища освіта в Україні і в тій державі не зникла, хоч вона трансформувалася і переживала відповідні труднощі, бо це функція держави.

Призначення освіти — дати державі освіченого громадянина, для нас — це українця, патріота, а якщо вища освіта — то й доповнити професійно-науковою функцією, без чого не може розвиватися ніяка самостійна незалежна держава. І ми усвідомлюємо відповідальність за це, бо тільки таким чином, дбаючи про зміст і  якість освіти, створюючи передумови, щоб вона була доступною кожному, ми зможемо досягти поставленої мети.

Ми повністю поділяємо стурбованість Станіслава Миколайовича тим, що є гострі проблеми. Так, вони є, держава розвивається, ми змінюємося, і освіта повинна змінюватися. Але дозвольте, Станіславе Миколайовичу, і не погодитися. Питання риторичне: а якби ми з початку незалежності взяли та й не дозволили, наприклад, добровільні інвестиції на підтримку вищої освіти? Ми  мали б майже те саме, що при закритті класичних університетів у 1918–33 роках, не більше і не менше. Це позначилося б не лише на кількості охоплених вищою освітою, ми просто втратили б освіту в державі і ще довго-довго це надолужували б. Може б краще, нічого не відкидаючи в перспективі, на наступних парламентських слуханнях розглянути питання економічного супроводу розвитку освіти, проблеми економіки освіти і економічного її забезпечення.

З вашого дозволу на цьому я й хочу зупинитися. Саме економічний супровід підтверджує, що державна освіта ніколи не була безплатною і дешевою. І дуже наївно, примітивно думати, що колись вона була зовсім безплатною і доступною. А для чого тоді були примусові запозичення в тій державі? За рахунок цього покривалися витрати на освіту, яку ми вважали безплатною. Сьогодні ми дбаємо про добровільні інвестиції.

Думаю, що на часі введення повної, доступної кредитної системи для кожного бажаючого здобути освіту, щоб на цей кредит можна було не тільки вчитися, а й їсти, пити і в мінімальних умовах створювати сім’ю, бо з періодом вищої школи в житті людини ще й інші проблеми тісно пов’язані. Таке питання вже треба ставити, законодавчо забезпечити і вирішити. Так, як вирішили деякі держави, в тому числі й комуністичного спрямування, наприклад Китайська Народна Республіка. І нічого поганого не сталося б, якби так, як у Китаї, вища освіта повністю була платною. Там, до речі, і середня освіта є платною, третій ступінь. За  цей кредит можна було б контрактувати нашого громадянина, а не готувати за державні кошти фахівців для інших держав.
Бо це його прив’язувало б, як прив’язує кредит наших громадян, які виїхали до Америки чи до інших країн, а тепер уже хотіли б повернутися в Україну, але кредити не дозволяють їм цього зробити.

Інша справа, що треба економічно обґрунтувати, чи потрібен нам бакалавр. Я вважаю, що потрібен, це достатній рівень підготовки, але треба швиденько законодавчо й економічно обґрунтувати, для яких галузей, для яких напрямів бакалавр — достатня освіта. Сьогодні ми замахнулися на те, що кожен бакалавр повинен стати магістром, поки що спеціалістом і магістром. Це дуже накладно для бюджету, для держави. Я думаю, що  ми сьогодні до цього не готові. Якщо ми ці питання вирішимо, і бакалавр почне працювати, ми зекономимо гроші і разом з тим створимо передумови для більшого охоплення освітою. У Сполучених Штатах 85% фахівців, які працюють у господарстві, — бакалаври, і нічого Америка не втратила. Так само і щодо стипендії, вона повинна стати справді соціальною. Так само і стосовно автономії вузів. Всі ці питання можуть бути вирішені, і ми бажаємо, щоб Верховна Рада й надалі приділяла цьому увагу.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Іване Федоровичу.

Слово має Анатолій Михайлович Поручник, завідувач кафедри Київського національного економічного університету. За ним буде виступати Юрій Михайлович Колесник.

ПОРУЧНИК А.М., завідувач кафедри Київського національного економічного університету. Шановний пане головуючий! Шановні присутні! У рамках формату цього високоповажного зібрання хочу порушити три концептуальні питання, якими сьогодні переймаються кафедральні колективи вузів, і вони, на нашу думку, заслуговують на увагу найвищого законодавчого органу України.

Перше питання стосується реформування вищої школи, зумовленого її інтеграцією в європейський і світовий освітній простір, зокрема в контексті майбутнього приєднання України до Болонської декларації. Прогресивно мисляча частина науково-викладацьких кадрів вузів розуміє об’єктивний характер цього процесу, підтримує державний курс на гармонізацію національної моделі освіти з європейською і активно включилася у розпочатий Міністерством освіти і науки експеримент.

Проте будучи діалектиками, ми не можемо ігнорувати той факт, що інтеграція несе в собі не лише очевидні переваги, а й можливі загрози. Вони виражаються насамперед у можливій втраті національною освітою її основних цінностей, а саме базової, теоретичної підготовки та потужної гуманітарної складової — тієї вищої освіти, яку ми всі, тут присутні в цій залі, здобули. У кращому разі буде збіднення цих компонентів і водночас пониження конкурентних переваг нашої вищої школи.

Європейська модель і технологія навчання у вищих навчальних закладах (ми добре це знаємо, стажувалися там) робить його не тільки демократичним і доступним, а й полегшеним і, я б навіть сказав, спрощеним. Але хіба не це призвело Європу до відставання від лідерів світового прогресу — США та  Японії і спонукало, до речі, ініціаторів Болонського процесу консолідувати наукові школи всієї Європи з метою його подолання? З іншого боку, хіба не свідчить колосальний попит на наших інженерів, зокрема програмістів, у Європі і США про високий рівень нашої фундаментальної і професійної освіти?

Ми сприймаємо інновації, які напрацювала західна вища школа, — це і ступенева система освіти, і модульно-кредитна система оцінки знань та контролю якості, і доктрини педагогічні, які характеризуються своєю відкритістю, прозорістю, демократизмом у відносинах студента й викладача, запозичуємо їх. Разом з тим європейські вузи — наші партнери використовують і наші прогресивні технології й навчальні програми, зокрема розроблені в Національному економічному університеті. Мотивацій достатньо.

Про що я хотів просити законодавців? Про юридичну державну підтримку зусиль професорсько-викладацьких кадрів у  відстоюванні, захисті і розвитку базових цінностей і принципів нашої освіти заради досягнення її високої якості. Розробляючи навчальні програми як реалізатори державної стратегії розвитку вищої освіти, ми будемо відстоювати наші принципи та ідеї, але нам потрібне правове поле, в якому наша професійна діяльність була б ефективною.

Ще одне питання — про сучасну й майбутню роль кафедри у розвитку вищої школи, яка є базовим структурним підрозділом будь-якого вищого навчального закладу, головним місцем роботи викладача, я сказав би, мозковим центром вищого навчального закладу. На жаль, у Законі “Про вищу освіту” і в інших нормативних документах окреслено лише організаційні параметри цієї структури, але не визначено права, роль кафедри у формуванні концепції змісту освіти, розробці новітніх навчальних технологій, організації наукових досліджень.

Що нас тривожить? У процесі наближення вітчизняної освіти до європейського типу вже виникають сумніви щодо доцільності збереження кафедр, яких, як відомо, у європейських вузах немає. Ми вважаємо, що кафедра як організаційно-творча ланка вузу, як  його фундаментальна опора не вичерпала свого потенціалу і не тільки має право на існування, а й повинна відіграти конструктивну роль в оновленні нашої вищої освіти, надати їй нового змісту і характеру роботи. Сподіваємося на державну і відомчу підтримку в піднесенні престижу кафедр.

І третє питання — про статус професора університету, але спочатку коротка преамбула. Як дослідник глобалізаційних процесів, я хочу наголосити на визнаній сьогодні академічними колами світу тезі, що в постіндустріальному суспільстві основними інституціями стають університети і ТНК замість держав і компаній, як  це було в індустріальному суспільстві. Центральною фігурою в  університеті, безперечно, є професор. Винятковість цієї фігури у вищій школі повинна бути державно і законодавчо визначена з точки зору зарплати, пенсії, педагогічного навантаження, забезпечення літературою, творчими відпустками і відрядженнями, інфраструктурною базою. Тому я маю надію, що панове депутати як справжні професори підтримають нас у цьому.

Дякую (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Юрій Михайлович Колесник, ректор Запорізького державного медичного університету. Підготуватися Миколі Федоровичу Головатому.

КОЛЕСНИК Ю.М., ректор Запорізького державного медичного університету. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, колеги! Місяць тому ми отримали пропозиції до рекомендацій парламентських слухань про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні. Дуже цікаві пропозиції, якщо навіть половина з них буде виконана, ми будемо вдячні, а якщо всі 100% — це буде свідченням того, що проблеми вищої освіти є справді першорядними в нашій державі.

Учора в Міністерстві охорони здоров’я відбулася нарада ректорів, на якій я був присутній. Про що там йшлося? Перш за все обговорювалося входження медичної освіти до Болонського процесу, якому немає альтернативи, як немає альтернативи комп’ютеризації, якщо ми хочемо вижити, якщо ми хочемо, щоб наш диплом був визнаний у світі. Проте медична освіта має свої особливості. Викладач медичного вузу виконує принаймні чотири важливих функції — це викладач, педагог-виховник, науковець і лікар. І остання функція є найважливішою.

Чи може викладач виконувати ці функції, якщо педагогічне навантаження перевищує 900 годин, і при цьому співвідношення “викладач — студент” у медичних вузах є одним із найвищих? В інших галузях освіти (наприклад, фізичне виховання, театральне мистецтво, архітектура, дизайн, реставрація) воно становить 1 на 4,5–5. У країнах Європейської співдружності, до якої ми прагнемо, це співвідношення для лікарів становить 1 на 4,5. Десять років тому у нас воно було 1 на 6, а нині — 1 на 9, тобто зросло на 30%. Хіба можна при такому педагогічному навантаженні якісно підготувати фахівця, якому наші громадяни довірятимуть своє здоров’я і життя?

Ще про специфіку підготовки лікаря. Навчальний процес у  наших вузах нерозривно пов’язаний з лікувально-діагностичним процесом, тобто студент з першого курсу працює в клініках. Тому нас дуже хвилює питання перепідпорядкування Міністерству освіти і науки. Як будуть складатися відносини наших кафедр, розташованих у клініках, які підпорядковані Міністерству охорони здоров’я? Адже можуть виникнути питання оренди, плати за комунальні послуги та енергоносії. До речі, для нашого вузу ця сума становитиме понад 2 млн грн на рік.

Який ми бачимо в цьому плані вихід? Насамперед це створення власних університетських клінік, які існували до 1931 року. Нині всі медичні вузи розпочали роботу в цьому напрямі, але нам потрібна підтримка, бо це питання можна вирішити лише на рівні або Кабінету Міністрів, або місцевих державних адміністрацій.

Підготовка лікаря, як ви знаєте, потребує багато коштів. Сьогодні нам для якісного навчання потрібно сотні тисяч гривень, мільйони гривень — це кошти на обладнання, без якого просто неможливо вести навчальний процес на сучасному рівні. Де брати кошти, яких у держави на сьогодні немає? Вихід тут тільки один: залучення на навчання іноземних громадян. Сьогодні, як ви знаєте, з 20 тис. іноземців, які навчаються в Україні, більше третини навчаються в медичних вищих навчальних закладах.

Тиждень тому я повернувся з Малайзії, де проходила виставка “Освіта Малайзії – 2004”. Під час зустрічі в малайзійському міністерстві освіти, в департаменті вищої освіти, нам повідомили, що на сьогодні 6 тис. малайзійців готові виїхати до України на навчання, а це близько 18 млн доларів. Що потрібно для цього? Потрібна акредитація наших вузів. Вирішити на своєму рівні це питання ми не можемо, тут потрібна державна підтримка.

З навчанням іноземців пов’язаний ще один важливий момент. З наступного року вступає в дію стаття 23 Закону “Про  вищу освіту”, яка обмежує навчання на контрактних умовах. Слід терміново внести доповнення до Закону “Про вищу освіту”, адже відповідно до роз’яснень юридичних служб під це обмеження підпадають і іноземні студенти.

І ще одне питання, яке хвилює ректорів медичних вузів. Сьогодні немедичні вузи почали підготовку фахівців, які можуть виконувати окремі лікарські функції — фізична реабілітація, косметологія, медична психологія тощо. Я знаю приклади, коли технічні вузи хочуть розпочати підготовку провізорів та фармацевтів. Це питання нас не може не хвилювати, оскільки за здоров’я людини повинен відповідати фахівець, який має певний рівень підготовки. Вважаю, що це прерогатива винятково медичних вузів, тим більше що на цьому не раз наголошував Президент України.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Михайловичу.

Слово має Микола Федорович Головатий, голова правління Конфедерації недержавних вищих закладів освіти України. Підготуватися Вакарчуку.

ГОЛОВАТИЙ М.Ф., голова правління Конфедерації недержавних вищих закладів освіти України. Шановний Адаме Івановичу! Вельмидостойне товариство! Як голова правління Конфедерації недержавних вищих закладів освіти України маю сказати найперше, що в державі немає недержавних вищих закладів освіти, в Україні є вузи, які фінансуються за різною технологією, за різною системою, в тому числі й вузи, які готують спеціалістів за державним замовленням. Будь-які розмови про те, державні чи недержавні навчальні заклади, є абсолютною нісенітницею. Кожен вуз є державним і має готувати високопрофесійного спеціаліста, більше того, справжнього громадянина держави, в якій він навчається.

Постановчі проблеми у мене такого порядку.

Проблема перша, з якої й почав вельмишановний Станіслав Миколайович, коли говорив про державу і ставлення до освіти. Станіславе Миколайовичу, нам цілком відомо, що за 13 років держави створити національну систему освіти ми не змогли і поки що не можемо. Чому? Тому що в нас принципи й методика фінансування освіти далеко не ті, які починалися за першої національної програми, що розроблялася при Таланчукові, за другої національної програми, яку шановний Василь Григорович і його розумні колеги запропонували державі.

А якщо ми в державі не можемо сьогодні виділити, як Японія, Німеччина чи якась інша країна, 40 чи 35% валового внутрішнього продукту на освіту, то тоді постає питання перше: в  якій мірі то державна система освіти? У тій мірі, в якій держава спроможна замовити, розмістити, оплатити і працевлаштувати свого фахівця, а не так, як держава загалом це декларує. Вочевидь, що це питання такого порядку, яке при нинішньому Президенті, при нинішньому уряді, при поважній Верховній Раді практично не може бути вирішеним, тому що немає на це політичної волі.

Питання друге: скільки вчити? Єдина система і єдина сфера, яка утримує стабільність у державі, мінімізуючи антинаціональні прояви, негативну поведінку і таке інше, — це система освіти. Чим  більше дітей буде вчитися, тим краще. Всі повинні вчитися! У Конституції записано: “Кожен має право на освіту”.

А звідси: кого має вчити держава? Держава має вчити того, хто забезпечує життя держави — це силові структури, космос, матеріальне виробництво. А звідси, Станіславе Миколайовичу, нагальна потреба відродження середньої спеціальної освіти, інакше будь-які розмови про середній клас у цій державі є знову-таки абсолютною утопією. Під яке виробництво ми готуємо сьогодні, якщо тиражуємо фахівців з вищою освітою як безробітних, не забезпечуючи першого робочого місця? Норма закону про перше робоче місце взагалі не працює 13 років у цій державі. Вочевидь, уряд повинен над цим серйозно задуматися.

Третє. Я хочу сказати про відому проблему, яка стосується все-таки дискримінації недержавної системи освіти. Скільки можна говорити про те, що і викладач, і студент недержавного вузу дискриміновані. Я як ректор Міжрегіональної академії управління персоналом щодня стикаюся з цим. Учора підписав і  завізував позов до Печерського суду студентки, яка звернулася до каси, щоб придбати звичайний квиток для проїзду, а їй відмовили, аргументувавши тим, що вона вчиться у недержавному вузі. Давайте тоді закриємо недержавну систему освіти або приватизуємо державні вищі навчальні заклади, які, вибачайте, шановні професори, важко сьогодні називати державними, оскільки державне фінансування в них не є стовідсотковим. І вони не платять таку орендну плату за приміщення, не підлягають подвійному оподаткуванню, як недержавна система освіти.

Ще одна проблема — Болонський процес, який мене як професора і як викладача серйозно хвилює. Європа інтегрується не тому, що їй треба інтегрувати освіту, Європа інтегрується, бо є Сполучені Штати Америки. Європа має свою валюту, Європа має свою територію, Європа матиме свій уряд, а ми повинні мати національного фахівця — патріота своєї держави. І мене хвилюють не тільки уроки Холокосту, уроки футболу, мене хвилюють уроки українського громадянства, голодомору 1932–33 років. Для якої держави ми готуємо спеціаліста? Ми що, для Гарварду його готуємо чи в Гарварді? Там немає національної, а ми маємо національну систему освіти.

І останнє. Я хотів би сказати, що в системі освіти напрацьовано надзвичайно багато, але треба добре подумати і вибрати з тих 1500 пропозицій такі, які реально вплинуть на стан справ.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Федоровичу. Що значить професорський голос, і без мікрофона чути.

Запрошується до слова Іван Олександрович Вакарчук, ректор Львівського національного університету. За ним виступатиме Майстришин.

ВАКАРЧУК І.О., ректор Львівського національного університету імені Івана Франка. Вельмишановний пане головуючий! Вельмишановні народні депутати! Вельмишановний пане міністре! Вельмишановні колеги освітяни! Пані і панове! Від Ради ректорів вищих навчальних закладів Львівщині ми подали свої пропозиції до профільного комітету Верховної Ради, а тут я хочу звернути вашу увагу на окремі проблеми, які сьогодні є визначальними для української вищої освіти.

Мова йде про конкретний план дій для законодавців, урядовців, ректорів, усієї академічної спільноти, про те, як у наших економічних, політичних та соціокультурних реаліях перетворити освіту в основу економічної стабільності, соціального добробуту, динамічного розвитку суспільства і чинник національної безпеки. Вища освіта повинна бути не дзеркалом суспільних та економічних негараздів, а інструментом їх усунення, вікном у майбутнє. Так є в більшості країн світу, де знання стали рушійною силою, і де науці й освіті надають пріоритетного значення. Так повинно бути і в нашій державі. Ми маємо створити всі умови для належного поцінування гідності педагога, науковця, інтелектуала, а не пасивно спостерігати процес маргіналізації освіти і науки.

У контексті демографічної кризи надзвичайно важливим стає пошук і підтримка талановитої молоді. Людина незалежно від місця проживання має право на добру освіту, але якщо взяти до уваги сільську і міську школи, то між ними важко не зауважити різниці. Усвідомлюючи це, вищі навчальні заклади Львівського регіону надають допомогу сільським школам. Так, у Львівському національному університеті імені Івана Франка уже впродовж десяти років реалізується програма “Обдаровані діти села”. Завдяки цій програмі частка випускників сільських шкіл, які навчаються в нашому університеті, становить 40%.

Ще одним викликом для України є проблема відпливу перспективних молодих вчених за межі України. Для зменшення масштабів негативних наслідків цього процесу для нашої освіти й науки необхідно створити державну програму підтримки обдарованих студентів і молодих вчених. Перші кроки зроблено: є стипендії Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, але їх кількість надто мала, щоб стимулювати творчість молодих науковців.

Наступна проблема. Потрібно розробити механізми державного захисту окремих спеціальностей, які не мають попиту на ринку праці, однак є фундаментальними, і не лише для класичної університетської освіти, а й для збереження та розвитку культури нації.

Далі. Зважаючи на динамічний розвиток високих технологій і  потребу в розвитку фундаментальних досліджень, необхідно збільшувати прийом студентів на природничі та технічні спеціальності. А оскільки застаріла матеріально-технічна база українських вищих навчальних закладів практично не дає змоги підтримувати високий рівень наукових досліджень та навчання в багатьох напрямах, то, на нашу думку, варто створювати національні дослідницькі центри за європейським зразком на базі провідних університетів з цільовим виділенням бюджетних коштів на їхнє технічне оснащення та розвиток. Це суттєво сприятиме закріпленню молодих наукових кадрів в Україні.

Необхідною умовою якісної вищої освіти є забезпечення сучасними українськими підручниками. Тут потрібна особлива підтримка держави університетській видавничій діяльності, а саме: дозволити університетам розповсюджувати власну навчально-методичну та наукову літературу без втрати статусу неприбуткової організації. Цей законодавчий жест спрацює і на користь вищої освіти, і на користь суспільства.

Оскільки норму закону про виділення 10% обсягу валового національного доходу на підтримку і розвиток освіти ніхто не виконує, то сьогодні бюджет освіти такий, що не забезпечує навіть виживання вищих навчальних закладів, тому без платного навчання державні вищі навчальні заклади не можуть функціонувати, і сьогодні це є вимушений крок.

Сучасна система виховання теж не відповідає сподіванням суспільства на тлі очевидної девальвації академічних цінностей, відвертого глузування в інформаційному просторі з наших національних цінностей. Непросто організовувати і студентське самоврядування. Тут не зарадиш справі наказами, а тим більше силою чи примусом. Для молоді потрібні як моральні авторитети, так і  система інваріантних цінностей. На жаль, не завжди політичні та  фінансові еліти сповідують вартості, які прищеплюють школа та університет. Чи не тому в молодіжному середовищі такий дефіцит ідеалів? Глибока криза моралі, виховання — проблема не лише вищої освіти, а всього суспільства та держави.

Щодо майбутнього підписання Україною Болонської декларації, то нам необхідно не лише вивчати можливості наших студентів за кордоном, а й зробити привабливими для іноземців українські вищі навчальні заклади.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Володимир Якович Майстришин, народний депутат, депутатська фракція “Регіони України”. Підготуватися Євгену Васильовичу Горохову.

МАЙСТРИШИН В.Я., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №14, Вінницька область). Фракція “Регіони України”. Шановний головуючий! Шановні народні депутати! Шановні гості! Відповідальність за стан вищої освіти, як і освіти загалом, лягає винятково на плечі держави. Підтримка вищої освіти з боку держави, ефективне законодавче регулювання її функціонування має бути постійним першорядним завданням. Навіть за економічних проблем необхідно всіляко підтримувати вищу освіту як на державному, так і на регіональному рівні.

Міністр освіти і науки у своїй ґрунтовній доповіді чітко охарактеризував стан і перспективи розвитку вищої освіти на макрорівні. Проте здобутки системи вищої освіти на державному рівні можуть бути вагомими лише тоді, коли вектор політичного бачення проблеми і стратегія розвитку вищої освіти будуть у центрі уваги місцевих, регіональних органів виконавчої влади.

Останнім часом входить в ужиток термін “регіональна освіта”, який має ширше значення, ніж регіональний компонент освіти. Регіональна освіта забезпечує задоволення особистих потреб громадян у здобутті освіти, організацію системи безперервної освіти в регіоні, здатної повною мірою забезпечити потребу в кадрах. Не випадково багато регіонів у розвиток законів “Про освіту” та “Про вищу освіту” розробляють і впроваджують регіональні програми розвитку освіти, укладають спеціальні угоди між місцевими державними адміністраціями та вищими навчальними закладами.

Проблеми в регіонах є, і вони потребують негайного розв’язання.

Перше. Вирівнювання освітнього потенціалу на регіональному рівні є метою забезпечення рівних можливостей громадян для здобуття вищої освіти. На мій погляд, це можливо подолати шляхом удосконалення мережі вищих навчальних закладів. Наведу лише один приклад, який підтверджує строкатість потенціалів регіональних мереж вищих навчальних закладів. Середній показник по Україні становить 387 студентів на 10 тис. населення, але 19 із 27 регіонів є депресивними щодо цього індикатора.

Друге. Подрібнення та атомізація мережі вищих навчальних закладів на регіональному рівні не витримує ніякої критики. Подивіться, сьогодні вищі навчальні заклади підпорядковані 23 центральним органам виконавчої влади. Отже, Партія регіонів у цілому підтримує необхідність вдосконалення системи управління вищою освітою з урахуванням регіональних аспектів через передачу вищих навчальних закладів до сфери управління Міністерства освіти і науки.

Третє — необхідність більш точного врахування потреб кадрового забезпечення розвитку регіонів при формуванні державного замовлення. Треба визначити контрольні показники прийому до вищих навчальних закладів за конкретними напрямами і спеціальностями. Хочу довести до відома шановного зібрання, що у Верховній Раді розглядається проект Закону “Про  стимулювання розвитку регіонів”, в якому одним із головних пріоритетів визначено розвиток кадрового потенціалу як необхідної передумови розвитку регіону і в цілому держави на найближчих 5–7 років. Щоб мені як батьку, син якого цього року закінчує школу, було зрозуміло, яких спеціалістів потребуватиме держава найближчим часом.

Нещодавно в Києві відбулася конференція країн СНД, на якій розглядалися проблеми зайнятості населення, в тому числі питання щодо зростання кількості інвестицій і можливості їх освоєння. На жаль, рівень та якість підготовки кадрів, з одного боку, не відповідають потребам залучення інвестицій, а з другого, ті кадри, які є, треба терміново перекваліфіковувати.

На сьогодні Україна є експортоорієнтованою державою, у  структурі нашого експортного товарообігу переважають сировина і товари первинної обробки, тому створення кадрового потенціалу потребує особливої уваги. Позиція нашої фракції полягає в тому, що кожна інвестиція важлива для держави, але особливо важливі інвестиції в освіту. За 2002–03 роки надходження інвестицій в Україну збільшилося майже в 2 рази, але  треба розуміти, що сучасні технології окуповуються за 3, 5, а  то й 10 років. Таким чином, кадровий потенціал також повинен встигати за зростанням інвестицій.

І головне: ми сьогодні повинні чітко зрозуміти, що кадри — це той чинник, який, можливо, зараз не виявляється, але він може стати вирішальним вже за кілька років, тому держава повинна тримати руку на пульсі цієї проблеми, в тому числі і Верховна Рада.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Яковичу.

Слово має Євген Васильович Горохов, ректор Донбаської державної академії будівництва і архітектури. Підготуватися Олександру Морозу.

ГОРОХОВ Є.В., ректор Донбаської державної академії будівництва і архітектури. Шановний головуючий! Шановні народні депутати! Шановні колеги! Студентство та викладачі Донеччини дуже вдячні Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти, а  також Міністерству освіти і науки, що вони провели дуже необхідну і дуже складну роботу, проаналізувавши стан нашої діяльності не тільки на прикладі столичних вузів, а й усіх периферійних вузів, де проблем значно більше, ніж у Києві. Я хотів би привернути вашу увагу до кількох позицій цих рекомендацій.

Перше. Ми шукаємо гроші на пошукові дослідження, на  наукове обладнання, а джерело — перед нами. Звільніть нас від оподаткування оплати вартості науково-дослідних робіт, які  здійснюють вузи не лише за рахунок Державного бюджету, а  й за угодами з підприємствами. Наприклад, наш вуз заробляє 3 млн грн за рахунок госпрозрахункової діяльності, а з Державного бюджету ми отримуємо 100 тис., і при цьому 300 тис. ми втрачаємо на оподаткуванні. Це ті гроші, які можна було б витратити на обладнання і на пошукові дослідження. Дайте нам таку пільгу.

Друге. Я просив би народних депутатів звернути увагу на пункт 3 рекомендацій Верховній Раді щодо звільнення підприємств, організацій та установ від нарахування внесків на обов’язкове державне соціальне страхування на заробітну плату працівників — випускників вищих навчальних закладів. Ця пільга дасть змогу підприємству отримати 14% економії, але повністю позбавить нашого випускника соціальних гарантій, у тому числі щодо пенсійного забезпечення, соціального страхування, страхування від нещасних випадків і хвороби. Це неприпустимо.

Дуже своєчасна пропозиція 8 Кабінету Міністрів стосовно створення національної системи оцінювання та моніторингу якості освіти. На нашу думку, це треба робити таким чином.

Якість освіти має оцінювати ДАК, така практика себе виправдала.

Оцінювання професійної підготовки фахівців треба проводити через міжнародні інституції. Ми пройшли таку акредитацію 5 років тому, і 8 червня будемо проходити повторно на наступні 5 років. Це підтверджує привабливість нашої освіти в Європі.
По-перше, будівельні компанії отримують не лише наших випускників з міжнародним дипломом, які визнаються 140 країнами,
а й сприяння в одержанні ліцензій на будівництво об’єктів, що інвестуються іноземцями. По-друге, це дало нам можливість брати іноземних громадян на навчання, і вже немає мови про те, що ми даємо якийсь не такий диплом, це міжнародний диплом.

Оцінювати якість управління освітою та науковою діяльністю треба за допомогою міжнародної системи ІSО 9001, 9002. Ми таку акредитацію пройшли, через тиждень отримаємо сертифікат ТUV на відповідність міжнародним стандартам якості освіти й наукової діяльності. Це дає нам гарантію того, що наша освіта буде визнана не лише в Україні, а й у Європі. Ми розробили 250 стандартів і пропонуємо допомогу всім вузам, які підуть таким шляхом.

Закінчуючи, я хотів би ще раз попросити народних депутатів, щоб такі парламентські слухання стали щорічними. Тоді ми зможемо перевірити, як виконуються наші рекомендації, і будемо знати, як нам працювати далі.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Я бачу, що серед учасників наших слухань немало прекрасного жіноцтва, а з гендерною політикою в цій залі у нас досить погано, тому давайте будемо виправлятися.

Слово має Олександр Олександрович Мороз, народний депутат, керівник фракції Соцпартії. Підготуватися Наталії Леонідівні Правлюк.

МОРОЗ О.О., член Комітету Верховної Ради України з  питань правової політики (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СПУ). Шановні друзі, будьмо відвертими: нинішній стан вищої освіти — наочне свідчення нездатності існуючої влади відчувати й реагувати на найгостріші виклики життя, усвідомлювати пріоритети, бачити перспективу, яка забезпечувала б достойне місце України у світі.

У доповіді Станіслава Ніколаєнка, підкріпленій, до речі, низкою проектів законодавчих актів, які при вашій згоді можна запровадити, у доповіді міністра Василя Кременя ми бачимо, найперше, переконливі докази повної невідповідності фінансування освіти не лише об’єктивно вмотивованим потребам, а й тим мізерним подачкам, інакше не назвеш, які передбачені злиденним Державним бюджетом. Це оцінка рівня розуміння урядом, владою значення освіти.

Посилання на відсутність коштів неправдиве, а приховані доходи бюджету, небажання включити до державного боргу близько 5 млрд грн заборгованості за статтею 57 Закону “Про освіту”, оголошення Президентом за межами його повноважень осіннього підвищення стипендій, зупинення Законом “Про Державний бюджет” дії норм освітянських законів — все це різновекторні рефлексії на одну тему: як створити видимість турботи про галузь, не роблячи реальних кроків назустріч потребам мільйонів зайнятих у сфері освіти людей. Видимість, яка дозволила б у черговий раз скористатися впливом цих людей під час президентської виборчої кампанії.

Депутати-соціалісти ініціювали подання до Конституційного Суду про тлумачення статті 53 Конституції. Ми одержали позитивну відповідь, знаючи її наперед, про те, що в Україні не дотримуються норми Конституції стосовно освіти в комунальних, найперше, і державних вищих навчальних закладах за державний кошт. Про це мені як одному з авторів Конституції соромно і прикро говорити, але так є.

Парламент не вперше розглядає нинішнє питання. Те, що зрушень після того відчувається надзвичайно мало, означає, що йдеться не про галузеву, функціональну чи соціальну проблему, а про проблему політичну. Якщо на конференцію освітян, організовану Комітетом Верховної Ради України два роки тому, де  схвалені конкретні, переконливі, реальні шляхи виведення освіти з кризового стану, жоден представник виконавчої влади не  прийшов (як і сьогодні, до речі, на наших парламентських слуханнях немає ні Прем’єр-міністра, ні хоч би віце-прем’єр-міністра з гуманітарної політики), а організований владою альтернативний офіційний з’їзд затвердити підготовлену на згаданій конференції програму побоявся, то це не страх професіоналів помилитися, це страх пригніченості, страх підневільних людей. На  такому стані, на страхові, побудована вся система управління державою. І з цим потрібно покінчити. Шлях до цього один: зміна системи влади. Без такої зміни ми будемо знову й знову збиратися в цьому високому залі, говорити про очевидні речі без
будь-яких позитивних наслідків.

Україна невблаганно втрачає свій освітній і науковий потенціал. Правий тут Михайло Згуровський, це не може залишати байдужими всіх порядних людей, у тому числі й тих, які займаються політикою. Наше завдання — створити умови для відповідності кількості та якості підготовки фахівців вищої категорії, спеціалістів і науковців насамперед потребам забезпечення прогресивного розвитку України. Треба створити умови, щоб ця інтелектуальна сила була затребувана суспільством.

Сьогодні цього немає й близько. Того, що вчать у вузах, добитому виробництву не потрібно. Звідси відплив інтелектуальної еліти за кордон, звідси апатія, втрата соціального оптимізму студентською молоддю. Звідси, хоч і не тільки з цієї причини, розвиток псевдонауки, псевдоакадемій, лжевчених, що мають кандидатські, докторські, академічні звання, не маючи пристойної середньої освіти. Приклад такого шахрайства дають державні чиновники. Так, але ж і вчені ради, Національна академія наук, Вища атестаційна комісія слухняно гнуться перед сірятиною, дають звання і ступені, знищуючи тим самим авторитет науки, знищуючи себе. Цьому лиху теж треба покласти край.

Я недавно зустрічався зі школярами — переможцями і  призерами конкурсів у так званій Малій академії наук. Хочу сказати, що Україна має потенціал, великий потенціал, його треба не розгубити. Треба державною політикою відповісти на те світло таланту, що струменіє з дитячих чи юнацьких очей. Соціалістична партія, керуючись принципом “Бюджет сім’ї розпочинається з  дітей, а бюджет держави — з освіти” пропонує таку відповідь у своїй Програмі порятунку освіти. Вірю, що незабаром настане час для втілення її в життя.

Наостанок хочу звернутися до керівників вузів і наукових закладів. Починається президентська кампанія. Не гніться, будьте незалежні, то будете мати і вільних спеціалістів, які виберуть гідний шлях розвитку України (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Олександровичу.

Слово має Наталія Леонідівна Правлюк, декан обліково-фінансового факультету Вінницького державного аграрного університету. За нею виступатиме Симоненко.

ПРАВЛЮК Н.Л., декан обліково-фінансового факультету Вінницького державного аграрного університету. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, члени уряду! Звичайно, зміна політика, зміна економіки, зміна інших показників нашого життєвого стану спричиняє і зміни в реформуванні вищої освіти України. Шляхи реформування різні, але вони повинні враховувати передовсім національні традиції вищої школи, не знищувати те краще, що у нас було і є на сьогодні.

Одним із напрямів такого реформування, на нашу думку, може бути інтеграція вищих навчальних закладів за галузево-територіальним принципом. Враховуючи особливості підготовки кадрів в аграрних навчальних закладах, відповідна реорганізація здійснена у Вінницькій області, де на базі Вінницького державного аграрного університету створено регіональний університетський центр, до складу якого увійшли з правами окремих юридичних осіб 9 аграрних технікумів. На сьогодні у нас навчаються 14,5 тис. студентів. До складу технікумів входили навчально-дослідні господарства, на базі яких створено науково-дослідні господарства, і сьогодні університет має у своєму розпорядженні 7 тис. га землі. За такою схемою можна розвивати виробничо-дослідну базу університетів і водночас упорядковувати мережу навчальних закладів І–ІІ рівня акредитації, поступово ліквідуючи неперспективні технікуми.

Єдине прохання, панове депутати, що в Законі “Про вищу освіту” необхідно визначити суть поняття “окремі права юридичної особи” або передбачити в законі можливість для вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівня акредитації мати у своєму складі структурні підрозділи з правом юридичної особи.

Станіслав Миколайович зазначав про те, що на сьогодні залишається невирішеною проблема працевлаштування випускників, актуальна вона і для випускників аграрних вузів. Із свого боку університет робить все можливе, щоб рівень випускників відповідав нинішнім вимогам вищої школи, забезпечував їхню конкурентоспроможність. Однак на селі випускник зустрічається з   відсутністю елементарних соціальних і матеріальних умов. Про яке закріплення на селі молодих випускників може бути мова, якщо середня заробітна плата працівника сільського господарства по Україні, за даними 2003 року, становить лише 210 грн, а по Вінницькій області — 185 грн? Ви знаєте, що підготовка спеціаліста аграрного спрямування на сьогодні в середньому становить більш як 200 грн на місяць. У місяць 200 грн за навчання і 185 грн заробітної плати після закінчення вищого навчального закладу.

Звичайно, це глобальне проблема, вона стосується не тільки випускників аграрних вузів, а, мабуть, усіх випускників вищої школи. На сьогодні чинне законодавство не виконується, не працює прийнятий ще 1990 року Закон України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в  народному господарстві”. Цю проблему необхідно вирішувати комплексно на всіх рівнях — і на законодавчому, і на урядовому, і  на місцевому, передовсім треба передбачити стимулювання молодих спеціалістів для їх роботи на селі, якщо ми хочемо підняти рівень, продуктивність виробництва у сільському господарстві.

У рекомендаціях парламентських слухань пропонується передати всі вищі навчальні заклади до сфери управління Міносвіти і науки. Мій колега з медичного університету зазначав, що це, з одного боку, матиме позитивні наслідки, і їх перераховано у проекті рекомендацій, але є ще й негативні, і невідомо ще, чи негатив не перевищать той позитив, адже в основі всього лежать кошти, фінанси. Звичайно, хто оплачуватиме підвищення кваліфікації працівників, якщо немає коштів на сьогодні? Ви знаєте, що дуже багато коштів недодано у сферу вищої освіти.

За довгі роки свого існування аграрна освіта напрацювала відповідні методики, і їх необхідно зберегти, а це можливо лише у  тісній співпраці з виробництвом, з обласними, районними органами управління АПК, за умови збереження галузевого підпорядкування. Порушення цих зв’язків позбавить можливості ефективно впливати на поліпшення кадрового потенціалу агропромислового комплексу.

Дякую (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Наталіє Леонідівно.

Слово має Петро Миколайович Симоненко, народний депутат, керівник фракції Комуністичної партії України. За ним виступатиме Кондратьєв.

СИМОНЕНКО П.М., член Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Уважаемые участники парламентских слушаний! Мне очень приятно присутствовать сегодня при разговоре, который ведете вы, профессионалы. Самое главное, чему я рад сегодня, приветствуя вас в этом зале, что за многие годы наконец-то в этот зал пришел интеллект, и на смену дискуссиям, очень серьезным спорам в интересах конкретных кланов и конкретного бизнеса, приходит разговор о том, что будет с будущим Украины. Я вдвойне признателен вам за то, что  вы говорили о самом сокровенном — о том, как сберечь интеллект нации, что надо сделать, чтобы проблемы высшей школы не рассматривались в отрыве от тех процессов, которые происходят сегодня в нашем обществе. Поддерживая те проблемы, о которых говорили выступающие с этой трибуны, я также хотел бы высказать несколько вопросов, проблем.

Не повторяясь, хочу подчеркнуть, что меня как человека, как народного депутата очень беспокоит вмешательство нечистоплотного, криминального бизнеса в систему подготовки интеллекта и будущего нации. Он начинает диктовать свои условия высшим государственным мужам, а они практически уничтожили самое главное — прогнозирование, перспективу развития общества. Сегодня надо думать об экономической независимости как базе общеполитической независимости государства и, естественно, развития высшей школы, о том, как развивать промышленный, аграрный потенциал, куда будут прикладываться усилия подготовленного вами молодого интеллекта, очень нужного нашему обществу.

И вы знаете, я хотел бы, чтобы ваши будущие выпускники, которые придут к руководству страной, в конце концов, думали не только о том, как разделить и украсть, а думали над тем, как создавать, как творить, как оплодотворять высшие достижения человеческого разума и размножать его с точки зрения национальных интересов. Об этом я сегодня думаю. И когда мои товарищи по фракции принимают те или иные решения, то мы думаем: а куда пойдет сегодня инженер-выпускник?

Михаил Захарович, спасибо вам за принципиальную позицию, я ее разделяю, я был у вас и знаю, что и киевские политехники сегодня с болью думают над тем, что мы утрачиваем инженерный потенциал в стране. Бизнес, к сожалению, диктует не лучшие условия в подготовке специалистов. С кем мы завтра будем выходить на мировые рынки, с какой продукцией, насколько она будет конкурентоспособна, если мы готовим специалистов не для будущего, а для сиеминутного удовлетворения бизнес-интересов тех, кто получает на высшем образовании сверхприбыли, а не думает о развитии нации?

Нас сегодня очень волнует проблема агропромышленного комплекса. Я дуже вдячний попередньому промовцю, тут виступала жінка з Вінниці, я “спасибі” вам кажу, бо дійсно думаю над тим: а хто завтра прийде на село, хто годуватиме наш народ? Чи  будемо на наші чорноземи, на наші прекрасні можливості завозити з-за кордону продукцію, щоб нагодувати власну державу? Найкраща екологічно чиста продукція — тільки в Україні. Я мав можливість поїздити по світу і знаю, що хліб пахне хлібом тільки в Україні, там він пахне зовсім інакше.

І коли ми кажемо, що не поїде вчитель на село, бо там шкіл уже практично немає... Ви знаєте, що із 28 тис. сіл у 5 тис. не народилося жодної дитини. Хто туди поїде?

Ось про що ми думаємо, комуністи: щоб зупинити тих, хто реформами займається не для розвитку нації і нашої держави, а  для того, щоб тільки собі мати шмат хліба через власність. Інтелект їде з України, а вони жирують, ось так керуючи державою. Ми думаємо про те, щоб і держава фінансувала. Комуністи завжди вимагали, щоб уряд подав реальну програму забезпечення фінансами загалом системи освіти — і загальної середньої, і вищої освіти.

Ми думаємо і про те, хто прийде на виробництво в мою рідну вугільну галузь. Я не розумію, коли в моїй рідній області, де  я працював, у металургійному інституті готували тих, хто працює в консерваторії. Про який інтелект ми тоді говоримо? Ми ж повинні думати про школу! Я був на “Південмаші” і думав: а як буде працювати КБ “Південне” найближчим часом? Чи залишилися зв’язки в тих школах, щоб ракети, виготовлені в Україні, злітали? Чи ніколи вже не підніметься українська ракета? Оце головне сьогодні, шановні.

Я дуже вдячний вам, що ви прийшли до нас з відвертою розмовою, і глибоко переконаний, що ті народні депутати, які почули голос своїх вчителів, повинні прокинутися, врешті-решт, і  зупинити той негативний, руйнівний процес, з яким вони прийшли до цієї навченої вами зали, але, вибачте, чесно вам кажу: тільки ділять і використовують для особистого збагачення. Низько вклоняюся вам, шануючи вашу працю, і бажаю всім нам разом успіхів у нашій державі, в нашій Україні.

Дякую (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Петре Миколайовичу.

Слово має Ярослав Юрійович Кондратьєв, ректор Національної академії внутрішніх справ України, який у цьому залі не вперше, немало законів приймав. Підготуватися Олександру Андрійовичу Устенку.

КОНДРАТЬЄВ Я.Ю., ректор Національної академії внутрішніх справ України. Високоповажний головуючий! Шановні народні депутати, члени уряду! Як народний депутат Верховної Ради України першого скликання, а нині ректор національного вузу я вдячний долі за надану можливість виступити перед вами і бути причетним до історичної події. Саме ви, шановні колеги, ухваливши рішення, проект якого з урахуванням світового досвіду ретельно готувався вами спільно з відомими вітчизняними вченими, в  тому числі педагогами, юристами та ректорами, надасте змогу нашому молодому суспільству виплекати молоде покоління, що буде більш підготовленим до небезхмарного майбутнього.

Аналітики стверджують, що ситуація в наступні роки, і не тільки в нашій державі, також залежатиме від ефективності забезпечення внутрішньої безпеки, тому зазначена сфера потребує всезростаючої уваги. Люди хочуть мати стійке відчуття особистої безпеки, надійного захисту своїх природних та законних прав. Крім того, ви прекрасно розумієте, що в умовах глобалізації нам не уникнути суперництва та конкуренції. Ці процеси динамічно розгортаються і змушують активніше вишукувати, по суті, виборювати гідне місце України у геополітиці XXI століття.

Саме тому мої колеги на освітянській ниві сподіваються, що  ці парламентські слухання стануть свого роду поглядом з  майбутнього на сучасність, дієвим стимулом до прийняття рішення, яке надасть можливість українському громадянину уникнути сумної долі посередності, прискорить рух нашої держави до світового співтовариства. І поштовхом до цього, безперечно, слугуватиме прийняття поданих до вашої уваги проектів рекомендацій Верховної Ради та змін до законодавчих актів України. На  думку експертів, це сприятиме більш динамічному зростанню інтелектуального потенціалу нації, без якого працювати на випередження неможливо. Реалізація положень запропонованих проектів стане запорукою збереження високих стандартів викладання і наукових досліджень, розробки та впровадження сучасних, оновлених і разом з тим гнучких освітніх програм та навчальних планів, надання освіти талановитій молоді (про це вже говорили, ми її чомусь трошки забуваємо) у поєднанні з виконанням морального обов’язку навчати малозабезпечених.

Шлях до стабільності та прозорості фінансування освіти і  науки дасть змогу підвищити відповідальність за якість підготовки кадрів, здатних втілювати в життя суспільно-політичні реформи. Таку думку підтримують наш колектив, мої колеги, регіональні ради ректорів, науково-педагогічні працівники вузів, з якими академія активно співпрацює. Впевнений, що суспільство із вдячністю сприйме ваші, шановні народні депутати, справді доленосні рішення.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ярославе Юрійовичу. Військові завжди говорять чітко й коротко.

Запрошується до слова Олександр Андрійович Устенко, народний депутат України, представник фракції “Наша Україна”. Будь ласка. підготуватися Георгію Федоровичу Труханову.

УСТЕНКО О.А., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (виборчий округ №164, Тернопільська область). Шановна президіє! Шановні колеги! Пафос великий, я трошки постараюся його зменшити. Про болючі питання коротко й чітко.

Команда міністра Кременя і команда голови комітету Ніколаєнка зробили надзвичайно багато для того, щоб відбулися ці парламентські слухання, щоб були прийняті відповідні закони. Нам усім, засукавши рукави, треба почати працювати в тих обставинах, в яких ми знаходимося. Якщо ви уважно подивитися матеріали, які вам роздано, то вони мають революційний характер. Безперечно, бо революційний Комітет Верховної Ради з  питань науки і освіти на чолі з Ніколаєнком робить просто неможливе, трошки похвалю самих себе.

Серед великих проблем вищої школи, а їх безліч, проблема фінансування освіти, без сумніву, посідає важливе місце. І ви бачите, що в тих матеріалах цьому призначена надзвичайно велика роль.

Застаріла вся нормативна база, на якій ведеться розрахунок трудових витрат, оплати праці та матеріального розвитку, вона вся з 1930-х років. Що ми хочемо? Ми нічого не зробимо, якщо Кабінет Міністрів разом з відповідними міністерствами не створить спеціальну комісію і не перегляне все те, що на сьогодні є надзвичайним гальмом нашого розвитку. Все, що написано тоді, коли ще не було такої розгалуженої системи освіти. Неможливо театральним, архітектурним, будівельним, гуманітарним, гірничим вузам дотримуватися всіх тих нормативів, які закладаються для них. Ножиці вищої школи: з одного боку, 13,5 студентів на одного викладача, з другого, — величезне, максимальне навантаження на викладача. На 900–1200 годин шукайте дурнів за  таку заробітну плату! Ніякого Болонського процесу, ніякого розвитку не буде, і не ту країну назвали Гондурасом.

Навчальний процес урізноманітнився: з’явилися фундаментальні школи провідних учених, увірвалися нові технології навчання, електронні підручники, Інтернет, відеоконференції, годі перелічити. Змінився характер самого викладача, він стає диригентом навчального процесу, а не просто передавачем інформації. Студенти приходять з комп’ютерами і знають більше за викладача сьогодні. Викладач не в змозі навіть передплатити журнал за своїм фахом. Таким чином, змінилося і швидко змінюється все. Подивіться: 50-мільйонний апарат звичайного телефону з’явився за 70 років, а мобільного — за три роки. Через три роки ми не впізнаємо наш навчальний процес! Отже, сьогодні треба братися саме за це.

Низький рівень активності студентів, відсутність елементів змагальності, можливість необ’єктивного оцінювання знань, значні витрати бюджету часу на проведення екзаменаційних сесій, які непотрібні, відсутність гнучкості в системі підготовки фахівців і багато-багато іншого — абсолютне гальмо. І недаремно ходить таке визначення серед студентів, що студент — це об’єктивна реальність, яка плаває на поверхні науки і два або три рази в рік пірнає в її глибини за стипендією.

Давайте подивимося, що ми запропонували? Звільнити вищі навчальні заклади від пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів. Проводити тендерні процедури при закупівлі матеріалів та обладнання за умови, коли їх вартість перевищує 5 млн грн. Це те, що є надзвичайно кабальним, — панування Мінфіну і казначейства над вищими школами. Це панування треба ліквідувати, і негайно (Оплески). Чинний Закон України “Про закупівлю робіт, товарів і послуг за державні кошти”, який регулює ці питання, встановлює загальнобюрократичні підходи. Він не підходить нам! Його придумали тоді, коли треба було томографи для медицини купувати, німецькі чи японські. Сьогодні це треба ліквідувати! І багато іншого.

І на завершення. Студенти з Сум зараз страйкують, вони біля нас. Ми виходили до них, і Кириленко з “Нашої України”,
і я з ними розмовляли. Не можна так діяти, як у Сумах, про це казав сьогодні Ніколаєнко: три університети злили в один, нікого не спитали і нічого не хочуть робити. Там студенти готуються до величезних демонстрацій. Кому це потрібно? Студентський бунт в   Україні, щоб зірвати президентські вибори? Може, так задумано?

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Георгій Федорович Труханов, заступник голови ЦК профспілки працівників освіти і науки України. Підготуватися Ситнику.

ТРУХАНОВ Є.Ф., заступник голови ЦК профспілки працівників освіти і науки України. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! За переконанням громадськості, стримуючими факторами розвитку системи вищої освіти в Україні є: недостатній обсяг фінансування, неефективна система стимулювання праці вузівських працівників, застаріла матеріально-технічна база, відсутність належних умов для навчання та житлово-побутового забезпечення учасників навчально-виховного процесу, звуження демократичних засад в управлінні вищими навчальними закладами.

Бюджетні асигнування на вищу освіту не задовольняють повною мірою її поточних потреб та відповідно зумовлюють низький рівень оплати праці. Неодноразове підвищення заробітної плати майже не наблизило рівень середніх посадових окладів науково-педагогічних працівників до гарантованого законодавством. На сьогодні цей показник становить, як уже згадувалось, лише 40% передбаченого законодавством. Мізерна різниця в рівнях посадових окладів викладачів, які мають науковий ступінь та вчене звання, не стимулює підвищення їх кваліфікації. Через дефіцит бюджетних коштів залишилося декларацією рішення уряду щодо підвищення на 100% оплати праці науково-педагогічних працівників національних вищих навчальних закладів.

Аналізуючи положення Програми діяльності уряду “Послідовність. Ефективність. Відповідальність” щодо вдосконалення умов оплати праці освітян, педагогічні та науково-педагогічні працівники, профспілковий актив прагнуть чіткого бачення механізмів та термінів удосконалення. Адже згідно з програмою планується: відновити співвідношення в рівнях посадових окладів працівників у  зв’язку із запровадженням з 1 вересня 2004 року мінімальної зарплати в розмірі 237 гривень, здійснити поетапне підвищення на 25% посадових окладів працівників бюджетної сфери, здійснити перехід до оплати праці на основі єдиної тарифної сітки і поетапно впроваджувати в повному обсязі положення статті 57 Закону України “Про освіту”.

Ставлення освітян до ЄТС як одного з елементів реформування оплати праці неоднозначне, її можна застосувати лише за безумовного дотримання гарантій щодо розміру першого тарифного розряду на рівні, не меншому, ніж мінімальна заробітна плата з поступовим наближенням до прожиткового мінімуму, узгодженого його перегляду з кожним новим розміром мінімальної заробітної плати, недопущення запровадження регресивних міжпосадових коефіцієнтів. Освітяни переконані, що нова система оплати праці на основі ЄТС також обов’язково має враховувати забезпечення державних гарантій, передбачених статтею 57 Закону України “Про освіту”.

На жаль, видатки Держбюджету на 2004 рік не забезпечують реалізації вищевикладених заходів і мають бути суттєво збільшені шляхом внесення змін до Закону “Про Державний бюджет України на 2004 рік” та при формуванні Державного бюджету на наступні роки.

Вимагає збільшення також обсяг стипендіального фонду у  зв’язку з підвищенням з 1 липня стипендії студентам вищих навчальних закладів згідно з відповідним указом Президента України. До речі, студенти мають піти на канікули в кінці червня з виплаченими наперед новими стипендіями.

Переконані, що розширенню принципів самоврядування навчальних закладів та економії бюджетних коштів сприятиме внесення доповнень щодо самостійного використання усіх видів асигнувань, затвердження структури, штатного розкладу вищого навчального закладу.

При внесенні змін до Закону “Про Державний бюджет України на 2004 рік” має бути скасована дискримінаційна норма про позбавлення науково-педагогічних працівників права на одержання грошової допомоги при виході на пенсію.

Необхідно відновити в повному обсязі чинність статті 44 Закону “Про професійні спілки”, що забезпечить створення рівних умов для залучення працівників закладів та установ освіти до культурно-масової, фізкультурної та оздоровчої роботи.

Вимагають уточнення положення щодо переліку педагогічних, науково-педагогічних працівників, тривалості їх робочого часу та відпустки, обчислення педагогічного стажу, пенсійного забезпечення.

Необхідно також внести зміни до Закону “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” стосовно студентів навчальних закладів, оскільки вони не є застрахованими особами і тому позбавлені права на оздоровлення та лікування за рахунок коштів Фонду соціального страхування.

Хочу наголосити, що галузева профспілка внесла конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства до Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. Маємо надію, що вони будуть максимально враховані при підготовці відповідних законопроектів.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Костянтин Меркурійович Ситник, народний депутат, представник фракції Блоку Юлії Тимошенко. Підготуватися Брюховецькому.

СИТНИК К.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Шановні колеги! Мені не хотілося б оцінювати стан вищої освіти, а от про стан науки у вищій освіті хочу сказати кілька слів. Можна справді кількома словами: цей стан настільки поганий, що тут і говорити просто нічого. Але, як буде в мене час, то скажу.

Скористаюся порадою Адама Івановича і почну прямо з того, що вважав би за доцільне відобразити в наших рекомендаціях. Там деякі моменти вже є, але мені здається, я дещо конкретизую.

Перше: парламенту за своєю ініціативою та за пропозиціями Комітету з питань науки і освіти виносити на розгляд на пленарних засіданнях і на Дні уряду конкретні питання розвитку фундаментальних природничих наук, які забезпечують вирішення стратегічних завдань України.

Повинен сказати, що конгрес США розглядає щороку близько 30 питань, присвячених науці і технологіям. Тут хтось казав, щоб нам би через рік ще зібратися. Усім нам разом, може, й через рік, але депутати повинні в цьому залі частіше звертатися до науки, бо наука — це все. Більше того, конгрес США у  1998 році прийняв спеціальний документ під такою претензійною назвою “Відкриваючи майбутнє”, в якому наука і нові технології розглядаються як “найважливіше джерело розвитку США у ХХІ столітті”. Не одне з найважливіших, а найважливіше! І це справді найважливіше, у нас усі біди — сільського господарства, промисловості, науки, культури — від того, що люди не рахуються з наукою і не піклуються про науку. Тому я вважаю, що  це треба робити. То є показник, що конгрес турбується про науку, коли він 30 разів слухає.

Друге: взяти до уваги заяву Прем’єр-міністра Януковича про виділення у проекті Державного бюджету на 2005 рік асигнувань на науку відповідно до закону, тобто 1,7% обсягу ВВП, та просити парламент прийняти саме такий бюджет.

Знову-таки, конгрес США інколи приймає такий бюджет, який він вважає за потрібне, а не той, який пропонує уряд. І якщо ми, члени парламенту, переконані, що уряд може десь ці 10 млрд грн дістати, парламент повинен це приймати. Принаймні я хотів би, щоб по науці так було.

Третє: передбачити в Державних бюджетах на 2006 і 2007 роки обсяг асигнувань у розмірі 2,2% ВВП.

Фінансування 1,7% — це щоб завершити роботу до першого зразка або до першої книжки. А щоб те, що там є, стало масовим, треба ще гроші, тому як мінімум 2,2%.

Четверте: доручити уряду розробити економічні заходи, які забезпечували б участь у фінансуванні фундаментальних і прикладних наук промислових підприємств та регіональних влад.

Ну чому в інших країнах промисловість дає колосальні гроші для науки? І місцева влада дає. Ось у мене тут відмічено: не так багато, але 50–60 млн доларів дає кожен штат.

П’яте. Міністерству освіти і науки визначити 5–7 класичних та 5–7 технічних і аграрних університетів, для яких у Державному бюджеті на 2005 рік буде передбачено повне забезпечення створення умов для дослідження найактуальніших проблем науки на світовому рівні. У Сполучених Штатах Америки із сотень університетів 8 університетів (у мене є їх перелік) одержують у вигляді грандів 50% національного наукового бюджету.

Якщо дозволите, я зачитаю ще два пункти і завершу.

Шосте: доручити уряду вирішити питання про встановлення, починаючи з 2005 року, категорійності вузів щодо оплати праці.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Костянтине Меркурійовичу, дякую. На наступних парламентських слуханнях обов’язково ми надамо вам можливість їх зачитати. Все одно буде опубліковано (Оплески).

Запрошую до слова В’ячеслава Степановича Брюховецького, президента Національного університету “Києво-Могилянська академія”. За ним виступатиме Прошкуратова.

БРЮХОВЕЦЬКИЙ В.С., президент Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Шановні колеги! Проблеми вищої школи — це проблеми суспільства в цілому. Для нас вони починаються у школі середній. Фундаментальну систему середньої освіти, що існувала в Україні за радянських часів, за останні роки деформовано. І питання не лише в фінансах, хоч це дуже важливо, насамперед ідеться про приниження статусу вчителя в  сьогоднішньому суспільстві. Подивіться наше телебачення, які ідеали там пропагуються. Що, парламент не може законодавчо втрутитися в дебіліювання молодого покоління? Що, все вирішують гроші, які викраденні у зубожілого народу власниками деяких каналів? Якщо Верховна Рада безпорадна, то які її функції в державі?

Не менш тяжкими наслідками загрожує применшення ролі математико-природничих наук у нинішній середній школі. Це кажу я, філолог. Ідеться не просто про суму знань, які повинен одержати школяр, а насамперед про розвиток його креативних здібностей. Закладено міну уповільненої дії. Інколи складається враження, що комусь таки хочеться, аби молоді покоління українців розучилися творчо мислити.

Києво-Могилянська академія координує виконання масштабного проекту з вивчення регіональних особливостей абітурієнтів. За спеціальною технологією буде протестовано 10 тис. студентів з метою визначення, як розвивалося їхнє творче мислення у  школі. Сподіваюся, результати дослідження зацікавлять міністерство і стануть у пригоді на шляху повернення нашій середній школі слави однієї з найкращих у світі. Якщо ми цьому не приділимо необхідної уваги, то, шановні колеги, через якийсь десяток років нам нікого буде вчити в університетах.

Повертаючись до власне проблем вищої школи, торкнуся чотирьох важливих часткових питань і одного принципово важливого.

Перше. Закон “Про вищу освіту” правомірно трактує посаду декана як одну з основних посад науково-педагогічних працівників, що передбачає виконання ним своїх повноважень на постійній основі. Проте й досі (навіщо ж приймаються закони?) у чинній тарифній сітці така посада не запроваджена, що фактично призводить до порушення цього закону.

Друге. Якщо вже ми вирішили йти в напрямі Болонського процесу, то необхідно замість триступеневої структури вищої освіти запровадити двоступеневу. Але питання не просто у запровадженні, треба врахувати, що навчання на магістерських програмах якісно і методично відрізняється від навчання на програмах бакалаврату.

Третє. Досі не розроблені державні стандарти вищої освіти, які потрібні. Проте й тут закладена небезпека: стандарти — не  догма, вони повинні бути гнучкими, їх необхідно постійно перевіряти на практиці й удосконалювати, а в певних моментах — давати академічну свободу університетам.

Четверте. Розширення доступу до Інтернету гостро виявило проблему плагіату. Києво-Могилянська академія пропонує Верховній Раді доповнити статтю 45 Закону “Про вищу освіту” пунктом про можливість відрахування студента за плагіат. Це, крім самого вдосконалення навчального процесу, матиме і значне виховне значення.

Тепер про принципово важливе питання — якість навчання. У нього є багато складових, зупинюся лише на двох.

Перший — фінансування. Як прекраснодушно звучить сьогоднішня вимога до Кабінету Міністрів з 2005 року виконувати положення Закону України “Про освіту” стосовно посадових окладів науково-педагогічним працівникам на рівні подвійної середньої зарплати працівників промисловості. А чи не граємо ми тут у подвійну гру? З року в рік, як заклинання, повторюємо те, що уряд повинен виконувати, починаючи з 1997 року. Фактично не виплачується законна зарплатня, що повинно тягти за собою відповідальність згідно із статтею 175 Кримінального кодексу України. Чи хтось за це був покараний?

Розумію, це емоції, так само, як і всі ми розуміємо, що уряд і не збирається підвищувати нашу зарплатню до рівня, встановленого законом. Тому треба шукати альтернативні шляхи. Аморально до безкінечності збільшувати кількість студентів-контрактників, адже це веде до профанації освіти. Але держава може створити реальну систему грантів для високообдарованих студентів і довгострокові позики, якщо навчання студента виявиться якісним і уможливить його кар’єрне зростання. Особливо це стосується тих випускників, які працюють у державному секторі.

Ще одна складова проблеми якості освіти — поєднання навчального процесу з науковими дослідженнями. Ми не позбулися найбільшого ґанджу радянської вищої школи: наука відірвана від освіти. Поки ми його не усунемо… Ми маємо модель і можемо запропонувати на розгляд... (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, В’ячеславе Степановичу. Правда, ваша дуже революційна ідея про відрахування за плагіат може призвести до того, що у нас студентів не залишиться.

Слово має Тамара Сергіївна Прошкуратова, народний депутат, депутатська фракція Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Будь ласка. Підготуватися Сарібекову.

ПРОШКУРАТОВА Т.С., член Комітету Верховної Ради України з  питань науки і освіти (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СДПУ(о)). Шановні учасники парламентських слухань! Фракція СДПУ(о) вважає, що доступ громадян до вищої освіти є одним з пріоритетів державної політики. Ми схвалюємо комплекс заходів, затверджених Кабінетом Міністрів, передбачених указом Президента, щодо поліпшення роботи з обдарованою молоддю. Схвалюємо позицію Міністерства освіти і науки щодо збільшення державного замовлення та квоти для випускників сільських шкіл.

Основний стратегічний напрям — це розширення доступу до вищої освіти і створення системи освіти, яка діяла б упродовж усього життя людини. Це подолання бар’єру між загальною середньої освітою і вищою, вищою і післядипломною, адже знання старіють через кожні п’ять років. Деякі професії стають непотрібні, зникають, на їх місці з’являються нові. Отже, щоб пристосуватися до ринку, треба дати можливість перекваліфіковуватися, а також щоб дипломи були конкурентоспроможними.

Друге — це підвищення якості підготовки фахівців. Це  використання новітніх технологій, дистанційної освіти, паралельно із забезпеченням українськомовними підручниками введення електронних відповідників. І основне, ми вважаємо, — слід наблизити українську освіту до європейських стандартів. Це, безумовно, приєднання до Болонської конвенції, що є провісником створення спільного європейського освітнього простору.

Хвилює проблема, що випускники після закінчення вузу — на  базарах. Це, звичайно, стосується не кожної спеціальності. За  результатами своїх зустрічей у школах можу констатувати, що проблема забезпечення загальноосвітніх шкіл вчителями стоїть гостро. І тому тут можливо повернутися, як я вже не раз казала, до того, що було в радянські часи, — обов’язкове відпрацювання після закінчення вузу згідно з направленням для тих, хто навчався за рахунок Державного бюджету.

Ще один шлях — поєднати зусилля освітян і роботодавців. За умов вільного ринку це важко зробити, бо недержавні підприємства не підпорядковані жодним міністерствам, і тому випускники-юристи, економісти не можуть знайти собі роботу. Вважаємо, що роботодавців слід залучати до освітнього процесу. Детінізація економіки приведе до посилення конкуренції на ринку, зросте потреба у висококваліфікованих фахівцях, і тоді роботодавець сам шукатиме співпраці з вузами. Отже, наше завдання — дати студентові універсальні знання, щоб у плині економічних змін він міг перекваліфікуватися і самостійно пристосуватися до життя.

Не можу не погодитися з тим, що говорили мої колеги стосовно моралі, стосовно ставлення громадськості, засобів масової інформації до освітянських проблем. Я брала участь в  організації і проведенні конкурсу “Учитель року” на Рівненщині. На превеликий жаль, на телеканалах нашої держави не знайшлося жодної хвилини, щоб розповісти про цей конкурс. Шановні колеги, не хотілося б порівнювати, але якби це був конкурс стриптизу, показали б, напевно, по всіх каналах. А для конкурсу розуму, інтелекту, гідності нації, на превеликий жаль, в ефірі часу не знайшлося (Оплески). Дякую.

Інше: якби в парламенті планувалася якась бійка, всі балкони були б заповнені кінокамерами, не можна було б навіть проштовхнутися, а нині, коли обговорюються такі важливі проблеми вищої освіти, погляньте, немає жодної камери. Безумовно, ми на це не можемо вплинути законодавчо, тому що більшість каналів не є державними.

І, незважаючи на ці проблеми, лише спільними зусиллями ми зможемо забезпечити зростання рівня освіти, науки і піднесення її іміджу.

Дякую (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Тамаро Сергіївно.

Слово має Георгій Савич Сарібеков, проректор Херсонського державного технічного університету. За ним буде виступати Антон Жуков.

САРІБЕКОВ Г.С., проректор Херсонського державного технічного університету. Уважаемые депутаты! Господа! Я хотел бы остановиться на одном аспекте проблемы — развитие технопарков в Украине. Дело в том, что на сегодняшний день, вы знаете, имеется 8 технопарков, и 7 проходят через Верховную Раду и все необходимые инстанции для получения статуса технопарка. К большому сожалению, в общем-то, для создания технопарков в Украине пока не имеется достаточной правовой базы. Другие страны — Россия, Беларусь, даже Молдова и  Казахстан, не говоря уже о Соединенных Штатах Америки, Японии, Китае и других, намного опередили нас по количеству технопарков.

Непонятная позиция иногда возникает в Кабинете Министров, например, по технопарку “Текстиль”, который мы пытались открыть. Этот технопарк должен был создать платформу для возрождения отечественной легкой промышленности. На сегодняшний день легкая промышленность выпускает приблизительно 10% возможной продукции, то есть 10% объема, который она может выпускать. Например, если посмотреть на присутствующих, то 98% одеты во все импортное, ни отечественных тканей, ни производителей. В Украину ежегодно завозится, по официальным данным, текстильных материалов приблизительно на 1,5 млрд грн, в то же время наши предприятия стоят. То есть должна быть какая-то гордость за свою страну или еще что-то… Но ведь разрешают ввозить такое количество!

И вот на сегодняшний день отечественная текстильная промышленность выпускает 1,1 м² ткани на человека при норме 28,5, которая у нас была до 1990 года. Беларусь уже выпускает 25,8, Россия — до 18 м², а мы остановились на уровне 1–1,2 м².

Далее. Текстильные предприятия практически полностью с изношенным оборудованием, износ составляет 70–80%.

Далее. Сократилось количество работающих в отрасли. Раньше на текстильных предприятиях работали целые династии, а теперь большинство родителей не отправляют детей учиться текстильным специальностям. Разрушаются династии, а это приводит к тому, что наступит момент, когда невозможно будет возродить текстильную отрасль легкой промышленности.

Вот с целью решения этих острейших вопросов и создавался технопарк “Текстиль”. За два с половиной года было восемь поручений Кабинета Министров то одним, то другим: ускорить, поддержать и так далее, и вот этот процесс идет, идет,  идет. Просто сама система не отлажена. Вы понимаете, в  принципе, открытие “Технопарка” должно состояться в течение одной или двух недель. Другое дело — утверждение проектов. Если это достойный проект, то он должен пройти через Кабинет Министров, через все надлежащие структуры. Но для открытия технопарка не нужно всего этого! Даже открыв технопарк, мы еще год-полтора обычно теряем на то, чтобы хотя бы один проект запустить. За эти два с половиной года мы потеряли всех инвесторов, которые были готовы вложить свои деньги (были  турки, греки, испанцы, американцы), потому что они утратили надежду, что когда-либо вообще будет этот технопарк.

Благородно поступила Верховная Рада, за что я огромную благодарность приношу абсолютно всем, не хочу сейчас поименно называть, все же приняв этот закон в феврале. Президент наложил вето. Прошло какое-то время,11 числа повторно будет рассматриваться этот вопрос, надеемся, что на этот раз проявят разум все, кто занимается технопарками. Ведь невозможно развивать науку в вузах, готовить молодых специалистов, не имея технопарков! Невозможно, потому что у нас нет финансов,
а в технопарки вливаются не государственные средства, а  деньги инвестора. И чтоб сделать эти инвестиции привлекательными, надо быстрее создавать технопарки (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Георгію Савичу, ви на хорошій ноті закінчили. Будемо сподіватися, що більше вето не буде, хоча...

Слово має Антон Жуков, студент четвертого курсу інженерно-економічного факультету Київського національного університету технологій та дизайну, стипендіат Верховної Ради України. Підготуватися Толочку.

ЖУКОВ А.М., студент Київського національного університету технологій та дизайну, стипендіат Верховної Ради України. Шановні народні депутати та учасники парламентських слухань! Маю честь звернутися до вас від імені студентів нашого вузу.

Наш навчальний заклад, створений у квітні 1930 року як Інститут легкої промисловості, з 1998 року набув статусу університету, а з 2003 року отримав статус національного університету. Київський національний університет технологій та дизайну здійснює підготовку фахівців більш як за 20 спеціальностями денної та заочної форми навчання, нині тут навчаються близько 7 тис. студентів. Університет має 32 кафедри і 7 факультетів, 6 навчальних корпусів, 6 гуртожитків, спортивний комплекс тощо. За роки діяльності підготовлено більш як 60 тис. спеціалістів, які нині працюють у багатьох країнах світу — в Україні, Росії та інших. Керівництву Київського національного університету технологій та дизайну, незважаючи на скрутне фінансове становище, протягом останніх років вдалося відкрити дві нові спеціальності — “економічна кібернетика” та “електрохімія металів”.

Нормальне функціонування нашого вузу потребує вирішення таких нагальних проблем.

Перше. Більшість навчального обладнання вже відпрацювало свій вік і безнадійно зношено або має неремонтопридатний стан. Це не дає можливості нам, студентам, особливо технологічних спеціальностей, набувати практичних вмінь та навичок у роботі з обладнанням. Вкрай необхідно забезпечити лабораторії вузу новим навчально-виробничим обладнанням, приладами та інструментами.

Друге. Університет має у своєму складі 6 гуртожитків, де проживають 1600 студентів. Приміщення й будівлі гуртожитків потребують проведення капітальних ремонтних робіт, кошти на це протягом останніх 10 років, на жаль, не виділяються. Ця проблема стосується і бази відпочинку нашого вузу, там також треба провести ремонтні роботи, забезпечити новими меблями, і  взагалі поліпшити стан утримання соціальної інфраструктури вузу.

Третє. На жаль, спостерігається така сумна тенденція небажання здібних випускників залишатися працювати при університеті. Причиною, як ми знаємо, є низький рівень заробітної плати та відсутність перспективи забезпечення житлом викладацького складу. Тому вважаю, що вкрай необхідним є,
по-перше, підвищення розміру заробітної плати викладачів,
і по-друге, впровадження такого порядку житлового кредитування, за яким відсотки за придбане житло сплачував би навчальний заклад.

Студентство Київського національного університету технологій та дизайну сподівається, що проблеми та потреби вищої школи будуть почуті та розглянуті народними депутатами і знайдуть своє вирішення на державному рівні.

Дякую (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Видно, стипендію не даремно дає Верховна Рада.

Слово має Петро Петрович Толочко, народний депутат, депутатська група “Народовладдя”. За ним виступатиме Геннадій Григорович Півняк.

ТОЛОЧКО П.П., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Шановний Адаме Івановичу! Шановні колеги! Я також, як і Кость Меркурійович, за порадою Адама Івановича почну з тих проблемних питань, про які мені хотілося б сказати вкінці.

Шановні колеги! Мене хвилюють кілька проблем нашої вищої школи, насамперед проблема єдності вищого освітянського поля. Так склалося, що в нашій країні на сьогодні є державна форма навчання і недержавна — комерційна, але вони поставлені в абсолютно різні умови. Це несправедливо. Мені здається, що професорсько-викладацький і студентський склад мають бути урівняні в юридичних правах. Тут вже говорив колега Головатий про це. Думаю, що це проблема і Верховної Ради, і Міністерства освіти і науки.

Шановний Василю Григоровичу! Якщо є абсолютно виморочні навчальні заклади, їх треба закрити. Якщо є достойні заклади недержавної форми, вони мусять бути прирівняні до державної форми навчання. Тим більше, шановні колеги, якщо чесно, то в нас і державна форма наполовину комерційна, а комерційна є такою ж державною, оскільки працює за програмами, затвердженими Міністерством освіти і науки, отримує ліцензії і проходить акредитацію. Так що, мені здається, тут є проблема, яку нам спільно потрібно вирішувати.

Друга проблема стосується інтеграції науки і освіти. Ви,  очевидно, бачите, які сьогодні розвиваються тенденції. Відбуваються два, на мою думку, нерівнорядні процеси: перший — наука йде у вищі навчальні заклади, створює там кафедри, цілі наукові підрозділи і таким чином інтегрує науковий і освітянський процеси; другий — наукові установи, в тому числі й Академії наук, створюють при собі інститути чи університети. Сьогодні про це казав і віце-президент НАНУ. Як на мене, проблема не в тому, що  нам бракує ще одного університету, проблема в тому, щоб нам по-справжньому інтегрувати освіту, яка у нас на сьогодні є, і науку, яка у нас на сьогодні є.

Тут щойно виступав В’ячеслав Степанович Брюховецький. У нас з ними є співпраця — на базі нашого Інституту археології у Києво-Могилянській академії створено кафедру (я не знаю, як вона точно називається) для підготовки магістрів з археології, там працюють 15 співробітників Інституту археології, доктори і кандидати наук. Мені здається, що цей шлях інтеграції є перспективнішим, ніж створення окремих інститутів чи університетів при академічних інститутах.

І третє питання, яке, гадаю, варте нашої спільної уваги. Тут  говорив Іван Олександрович (на жаль, він вийшов) про інваріантність. Мені здається, що ми надто захопилися цією інваріантністю, принаймні в соціогуманітарній сфері. Замість фундаментальних академічних знань ми сьогодні збилися на манівці, міфологізуємо історію, одних героїв стягуємо з п’єдесталу, інших підсаджуємо туди, одні явища оголошуємо прогресивними і корисними для історії України (так, як це було з Брестською унією), інші оголошуємо чорною сторінкою в історії України (так, як це недавно сталося з Переяславською Радою). Мені здається, що це тупиковий шлях нашого розвитку. Сфера ця вимагає невідкладної і серйозної розмови, причому всіх зацікавлених сторін, адже, не випрацювавши певних загальнонаціональних підходів до оцінки явищ історії і культури, ми не зможемо консолідувати нашу політичну націю. Це надзвичайно небезпечно тими цивілізаційними розломами, які часом трапляються у світі. Ми це знаємо і на Балканах, і в інших регіонах.

Спасибі за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Петре Петровичу.

Слово має Геннадій Григорович Півняк, ректор Національного гірничого університету України. За ним буде виступати Баранівський.

ПІВНЯК Г.Г., ректор Національного гірничого університету України. Шановні народні депутати, члени уряду! Шановні учасники парламентських слухань! Абсолютно зрозуміла всій нашій аудиторії та обставина, що стримуючим фактором у розвитку вищої освіти є невиконання законодавства про освіту, зупинення дії деяких норм, неузгодженість законів України, що визначають функціонування вищої школи.

Дніпропетровський регіональний вузівський центр, який я представляю, надає великої ваги цим парламентських слуханням. Ми більше двох років ретельно працювали з профільним комітетом Верховної Ради, у нас відбулося регіональне засідання за участю абсолютної більшості членів комітету та представників Міністерства освіти і науки, де ми обговорили всі проблеми, і сформовані пропозиції увійшли до проектів законодавчих рішень. Ми впевнені, що Верховна Рада України прискорить внесення змін до законодавчих актів України, уважно вивчить пропозиції щодо відповідного проекту закону України. Це, на нашу думку, посилить роль вищої освіти в економічному і суспільної житті держави.

Позитивно оцінюючи діяльність Міністерства освіти і науки в  цьому напрямі, профільного комітету Верховної Ради і підтримуючи в цілому внесені проекти, а вони, на наш погляд, конструктивні, обґрунтовані та ділові, дозвольте наголосити на деяких питаннях.

Перше. Шановні народні депутати, зробіть усе, щоб відбулася реальна автономія вищих навчальних закладів. Перший крок — автономія національних вузів.

Друге — посилення ролі і зацікавленості роботодавців у  формуванні замовлення та забезпечення умов професійно-практичної підготовки фахівців, їх працевлаштування, розвитку вузів. Ми маємо відповідну фундаментальну підготовку, але на сьогодні є великі вади у практичній підготовці.

Третя позиція — поступальне, активне нарощування обсягу фінансування вищої освіти. У подальшому бажано при прийнятті бюджету не зупиняти дію певних законодавчих норм, вам вони відомі. Потребує виконання в повному обсязі стаття 57 Закону України “Про освіту”, починаючи з 2005 року це будемо робити. Ми сподіваємося, якщо будуть створені умови для фінансового стимулювання, це дасть змогу і розширити пільгове кредитування вузів, і зміцнити матеріально-технічну базу, і підтримати розвиток талановитої молоді.

Четверта позиція — звільнення вищих навчальних закладів від орендної плати за землю, що передана їм у тимчасове користування.

П’яте. Розмір плати за навчання повинен змінюватися. На  жаль, є структура плати за контрактне навчання, це — умова, але вона повинна змінюватися, виходячи з тарифів, цін і вартості науково-навчального обладнання. Вищі навчальні заклади повинні мати право створювати відповідні структури на умовах, що дозволять вийти на впровадження наукових досліджень.

Статус вузів державної форми власності має бути законодавчо підтверджений як бюджетних установ.

І, нарешті, вищі навчальні заклади ІІІ–ІV рівня акредитації повинні без обмежень та додаткових умов мати право відкривати депозитні рахунки в банках. Це — власні ресурси, вони підуть на  утвердження і розвиток життєдіяльності вищих навчальних закладів. І тому треба переконати, перебороти Мінфін в утвердженні цього.

Шановні народні депутати! Кожного року при прийнятті Закону “Про Державний бюджет України” ви все знаєте і все вивчаєте, але щоразу зупиняєте дію законодавчих норм, що не тільки значно погіршує фінансовий стан вищих навчальних закладів, а й призводить до повного розвалу підготовки інженерних наукових кадрів і відповідної напруженості в суспільстві. Кому це потрібно? Давайте діяти разом. Хай нам щастить!

Дякую (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має народний депутат України Олександр Петрович Баранівський. За ним виступатиме Віталій Павлович Бабак.

БАРАНІВСЬКИЙ О.П., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СПУ). Фракція соціалістів. Шановні друзі! У моїй уяві освіта в Україні — це корабель, який прямує рікою життя то з одним, то з іншим посиленим креном, а то й  зовсім, здавалося б, провалюється на дно. Стільки навкруги нього підводних і загадкових течій, дивних перевантажень!

Візьмемо для прикладу Житомирську область. Край, який піддався ураженню Чорнобилем. Верховна Рада, турбуючись про вихідців із цих районів, встановила правило для вузів — брати на  навчання поза конкурсом із зони дітей, які складають вступні іспити хоча б на трійки. І це добре, але виникає питання: а куди дітися відмінникам з цих країв, талановитим дітям? Батьки їх є традиційно бідними людьми, заплатити за навчання не мають змоги, податися в науку в іншій краї для цих дітей проблематично, оскільки значна частина з них надто хворі, і знову-таки проблема матеріальна — треба платити. Це одна проблема.

А ось інша: вузи, взявши на навчання слабких за знаннями дітей, готують спеціалістів далеко не кращої кваліфікації. Бо хто, скажіть, повірить у те, що з доволі посереднього учня вийде високопрофесійний фахівець? І такий власник диплому повертається вчителем. Чому він навчить? У що, скажіть, через 10–12 років перетвориться Полісся, якщо така практика збережеться й надалі?

У зв’язку з цим доволі дивною виглядає рознарядка, складена у столиці, про прийом до державних вузів для Житомирської області лише 200 студентів на кожні 10 тис. населення. Скажімо, як для Київської, Харківської, Донецької та інших областей ця квота становить більш як 800. Погодьтеся, що це вже повна дискримінація регіону, який до того ж постраждав від Чорнобиля. Хто поставив за мету цей край позбавити інтелектуального майбутнього? Хто дав право чиновнику струшувати інтелектуальний цвіт з Поліського регіону? Житомиряни вимагають від Міністерства освіти і науки встановити квоту на прийом студентів за державним замовленням для вузів Житомирської області на рівні, скажімо, Київщини, а також додаткову квоту для дітей, які безпосередньо проживають у зонах безумовного та добровільного відселення, уражених чорнобильською бідою.

Добре, що в Україні є тепер державні комерційні вузи, кожен може вибрати той заклад, який йому більше підходить, але одразу впадає у вічі така невідповідність: центральні комерційні вузи відкривають свої філіали мало не на хуторах. Чи є у невеличких містах належні педагогічні і фахові кадри? Часто в таких філіалах лекції студентам, скажімо, на юридичних факультетах, читають колишні прокурори, які ще з десяток років тому спилися на роботі. Кого вони можуть підготувати?

Цим я, власне, хочу сказати, що в Україні гостро постала проблема підготовки кадрів викладачів вузів. Ми вже звикли до того, що частина наших учених працюють за програмами закордонних грантів. Здавалося б, добрий вихід із ситуації: якщо наша економіка не може вдихнути життя в науку, нехай кошти на розробки і починання виділяють ті, хто їх має. Проте погляньмо, що робиться далі: виділивши тим чи іншим науковцям грант, таким чином ведеться інтелектуальна розвідка в Україні. Кожне блискуче наукове вирішення грантівського завдання обов’язково завершується виїздом ученого чи групи науковців за кордон. Грантодавці займаються відвертим селекціонуванням у закладах вищої школи. Втрачаючи кадри інтелектуальної еліти, а це золотий фонд нації, ми чомусь не б’ємо на сполох, що за кордон, а це фактично назавжди, випливають наші колосальні втрачені можливості. Чи не пора цьому поставити бар’єр?

Держава не турбується і про своє майбутнє в особі студента. Одірвані від сімей юнаки і дівчата фактично є чималою голодною масою суспільства, тому не дивно, що серед них високий рівень захворюваності. Час вже студентські стипендії прирівняти до прожиткового мінімуму, це було б справді турботою держави про підростаюче покоління.

Відомо, що державні вузи лише на третину забезпечені коштами з Державного бюджету, вони мають можливість відкривати спеціальні фонди. Проте на цьому вольниця для керівництва вузів закінчується, бо всі зароблені кошти підпадають під владу Державного казначейства. Ректор має право використати на нагальні потреби лише 2 тис. євро. За це можливо купити лише якусь шафу, маю на увазі без тендеру. Отже, я наполягаю, що ця проблема має бути вирішена.

Хочу звернутися до ректорів: чи не здається вам, що багато кого з вас влада перетворила на політичних сторожів, наглядачів за викладачами і студентами? Варто опозиційному депутату з’явитися на порозі вузу, як на території закладу офіційно оголошується надзвичайний стан. Народний обранець, навіть кандидат у Президенти держави, не має змоги зустрітися з виборцями. Однак варто заявити про приїзд депутата від влади — навіть викладачів-пенсіонерів і батьків студентів звозять на такі заходи. Доки триватиме таке середньовічне дикунство, шановні друзі?! Ви  повинні, шановні друзі, любити нинішню опозицію, особливо нас, соціалістів, як ми вас. Ми не заганяємо вас палками у  провладні партії, а намагаємося зробити все, щоб вища школа жила й розвивалася.

Тут колега Прошкуратова плакала, що мало телебачення. Але вона не сказала, що телебачення — у Медведчука, керівника їхньої партії. І міністр звідти, з цієї партії... (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Петровичу. По оплесках я зрозумів, що двері вузів для вас будуть відчинені вже на наступній зустрічі.

Слово має Віталій Павлович Бабак, ректор Національного авіаційного університету. За ним буде виступати Бауер.

БАБАК В.П. ректор Національного авіаційного університету. Високоповажний голово! Високошановні народні депутати! Шановні присутні! Чесно кажучи, коли вже кілька годин триває полеміка, думаєш, чи варто взагалі виступати. Мене як ректора, як всіх, хто прийшов до цієї зали, дуже турбує питання: все-таки, а чи потрібна Україні національна еліта взагалі? Ми починаємо ставити це питання і, можливо, не боїмося сказати про це перед камерою, бо якщо подивитися на той перелік питань, які внесено, і що треба зробити, то зрозуміло, що це не буде виконано. Так, може, все-таки на енному році незалежності України скажемо правду — що потрібно. Давайте вирішимо для початку хоча б два питання, дуже прості, одне не потребує ніяких фінансових витрат.

Отже, перше питання — автономія університетів. Колеги, ну  скільки можна гратися? Уже так зацентралізовано управління вищими навчальними закладами в нашій державі, набагато гірше, ніж було в часи недемократичної держави, як сьогодні кажуть, за часів великого Радянського Союзу. Якщо відразу надати повну автономію дуже складно, давайте підійдемо до цього поетапно. Що я маю на увазі?

По-перше, надання автономії, скажімо, національним університетам. Якої автономії? Давайте почнемо із змісту і організації навчання, надамо право самостійно визначати напрями, спеціальності підготовки фахівців без формальних процедур ліцензування та акредитації, а також структуру і обсяг прийому.

По-друге, самостійне управління фінансами. Всі вже про це говорили, є статут університету, і є кошторис, який затверджує ректор і відповідає за його виконання.

По-третє, самостійне надання вчених звань доцента, професора. Та чому це має вирішувати не вчена рада університету, а атестаційна колегія Міністерства освіти і науки, при всій повазі? А присвоєння наукових ступенів кандидата і доктора наук? Скільки можна не довіряти спеціалізованим радам? Давайте законодавчо закриємо ті ради, які не справляються, але скільки можна не довіряти університетам? Оце і є реальна автономія.

У вас може виникнути питання, що надання автономії університетам знизить роль Міністерства освіти і науки України. Та ніяк! Навпаки, це дасть змогу міністерству звільнитися від дріб’язкової опіки університетів і зосередитися на підготовці нормативних документів освіти, яких так бракує, на оптимізації структури підготовки, мережі університетів, на міжнародній діяльності, і, врешті решт, вдосконалити контроль якості надання освітніх послуг.

І друге питання, яке потребує фінансових витрат. Сьогодні всі про це говорили. Народні депутати, ви ж буваєте в університетах, зустрічаєтеся із студентами, частина працює у вузах, частина читає лекції. Розуміємо, що центральним питанням у  державі є якість освіти. Скільки можна вимагати якість, якщо роками не вкладати ні копійки в розвиток матеріально-технічної бази? Як таке може бути? І ми всі це розуміємо, тільки мовчимо. Так, не мовчимо, правильно, говоримо. То, може давайте, користуючись нагодою, з цієї високої трибуни звернемося. Шановні народні депутати! Завтра чи днями починається розгляд проекту Державного бюджету на 2005 рік. Давайте хоч один раз, вперше, виконаємо в повному обсязі Закон “Про освіту”, який прийнято 1996 року. Один раз виконаємо всі статті! (Оплески).

Я не кажу про казначейський контроль і таке інше, це все зрозуміло.

Дякую (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Віталію Павловичу, добре, що ви не закликали і школи до самоврядування, бо тоді дійсно міністерство без роботи залишиться.

Слово має народний депутат Михайло Йосипович Бауер від депутатської фракції “Трудова Україна”. За ним буде виступати Борзих.

БАУЕР М.Й., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (виборчий округ №204, Чернівецька область). Шановні колеги! Надзвичайно важко виступати після Віталія Павловича, бо він так емоційно і дуже схвильовано говорив про проблеми освіти, але мушу сказати, що не менш схвильована розмова відбулася на зустрічі з ректорами Подільського регіону, яку я провів на базі надзвичайно чудового навчального закладу — Вінницького медичного університету, де ректором працює Василь Максимович Мороз. Учасники зустрічі зробили досить критичний аналіз сучасної системи вищої освіти, внесли чимало цінних пропозицій. Якщо підсумувати висловлене ними, то можна зробити висновок, що система вищої освіти зазнала кардинальних змін, причому і позитивних, і негативних. І  сьогодні чимало виступаючих говорили про ті негативні тенденції, які є в системі вищої освіти. Дозвольте зупинитися ще на кількох.

Перше. Незважаючи на те, що акредитаційно-ліцензійні матеріали керівники возами возять, ряд вищих навчальних закладів мають дуже низькі суспільний рейтинг і репутацію. Є багато малопотужних закладів, про що вже говорив Василь Григорович, як за освітнім, так і за науковим рівнем. Необхідно посилити вимоги до освітніх закладів, всі малопотужні, напевно, треба закрити, відсікти їх від системи вищої освіти. Слід кардинально змінити механізм ліцензування та акредитації, який може здійснюватися в електронному варіанті, особливо для державних закладів. На сьогодні ліцензування і акредитація — це головний біль кожного ректора.

Друге. Зростає кількість випускників, які не можуть знайти застосування своїм знанням, вимушено змінюють кваліфікацію, професію. Необхідно привести підготовку спеціалістів у відповідність з вимогами народногосподарського комплексу України. І тут я особливо хочу сказати про систему загальної середньої освіти. Напевно, незабаром настане такий час, коли вчити дітей у школах будуть випускники шкіл. Сьогодні треба подбати, щоб у педагогічних вузах готувалися фахівці і обов’язково йшли на роботу до села.

Третя проблема. Необхідні реальні важелі впливу на якісні характеристики професорсько-викладацького складу. Це має бути чітка система фінансових заохочень до творчої праці зі студентами. Хіба доплата 15 або 30% може задовольнити сьогодні професора чи викладача університету? Нам треба припинити ганебну практику біганини між державними і приватними вузами, що, зрештою, означає одне: професорсько-викладацький склад не працює комплексно і перспективно ні в себе на кафедрі, ні у приватному закладі.

Четверте. Внаслідок низького рівня доходів населення та неспроможності держави адекватно відреагувати на зростаючу в  суспільстві диспропорцію між освітніми потребами та фінансовими можливостями громадян у державі набирає обертів тенденція обмеження доступності вищої освіти. Найболючіше цей фактор впливає на сільську молодь, на молодь із малозабезпечених сімей. А це закріплює явище, підкреслюю, спадкової бідності, не  забезпечує відтворення традиційно високого інтелектуального потенціалу країни. Думаю, що тут варто розширити можливості кредитування здобуття вищої освіти і втілювати цю ідею в життя наполегливо.

П’ята проблема. Статистична та інформаційна звітність, що подається до центральних органів виконавчої влади, набула гіпертрофованих масштабів, а коефіцієнт корисної дії паперотворчості швидше негативний, ніж позитивний. Сьогодні налічується 42 контролюючих організації, яким вузи мають сплачувати кошти.

Завершуючи, хотів би сказати, що недоліків могло б бути менше, якщо б освіта була визнана справді пріоритетним напрямом державної політики через пріоритетність фінансування.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Олександр Іванович Борзих, народний депутат, фракція Аграрної партії України. За ним виступатиме Микола Пилипович Демчук.

БОРЗИХ О.І., член Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, виборчий блок “За Єдину Україну!”). Шановні учасники парламентських слухань! Ми, аграрники, вважаємо, що для України інтелектуальний капітал, який у  першу чергу формується у вищих навчальних закладах, сьогодні є чи не єдиним ресурсом нації, здатним забезпечити майбутнє. Саме тому питання, що є темою нинішніх парламентських слухань, на думку фракції Аграрної партії, є дуже важливим.

Ми поділяємо думку, яка вже прозвучала сьогодні, що вдосконалення система вищої освіти насамперед потребує серйозної роботи над нормативною базою. Більшість аграрних вузів, яким фракція запропонувала подати пропозиції до цих слухань, висловилися за необхідність внесення конкретних змін до ряду законів, які регулюють діяльність у цій сфері. До речі, з цих пропозицій фракція готує відповідний законопроект і найближчим часом внесе його на розгляд Верховної Ради.

Однак чи вирішить всі питання прийняття нових законів? Навряд, адже чимало чинних законів виконуються лише частково, а то й взагалі не працюють. У сільському господарстві склалася вкрай напружена ситуація із забезпеченням кваліфікованими кадрами, на сьогодні тут лише кожен п’ятий має середню спеціальну чи вищу освіту. До того ж вирішення цієї проблеми ускладнюється відсутністю належної соціальної сфери на селі, непривабливістю умов проживання та сільської праці. За існуючого державного замовлення для задоволення потреби галузі у спеціалістах знадобиться більш як 10 років.

У зв’язку з цим для нас є дуже принциповим питання підпорядкування аграрних вузів. Як і завжди, ми категорично заперечуємо проти їх передачі в підпорядкування Міносвіти. Багаторічна практика створила чітку взаємодію аграрних закладів освіти із структурними підрозділами Мінагрополітики. Це забезпечує найбільшу ефективність роботи аграрних вищих навчальних закладів, оскільки своєчасно координується навчальна, наукова і методична робота, активно працюють навчальні методичні комісії з кожної аграрної спеціальності. Ламати налагоджений механізм лише тому, що комусь дуже хочеться реформувати все і вся, неприпустимо, тим більше, що основною базою навчальних і виробничих практик є учбово-дослідні господарства та сільгосппідприємства Мінагрополітики.

Заслуговує на нашу підтримку пропозиція аграрних вузів скасувати дію пункту 4 статті 23 Закону України “Про вищу освіту” щодо прийому студентів за контрактом, адже це призведе до значного скорочення числа студентів, науково-педагогічних працівників та обслуговуючого персоналу. Щоправда, збільшення навчання за контрактом може різко обмежити доступ до вузів сільської молоді через неплатоспроможність батьків. За такої ситуації уряду слід вишукати кошти з Державного бюджету, щоб забезпечити 100-відсоткове фінансування держзамовлення для аграрних вузів.

До речі, технікуми, коледжі, що готують кадри для АПК, обов’язково мають входити у структуру аграрних університетів. Це дає можливість раціонально використовувати науково-педагогічні кадри та матеріально-технічну базу вищих навчальних закладів, розширювати підготовку спеціалістів і збільшувати обсяг наукових розробок. З іншого боку, це підвищує статус вищих навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації.

На нашу думку, логічно було б скасувати положення про те, що державні вищі навчальні заклади ІV рівня акредитації не можуть готувати фахівців із тих спеціальностей, з яких вони не мають держзамовлення, адже якість підготовки фахівців у них не гірша, а подекуди навіть вища.

І ще один досить важливий аспект. Серйозної державної підтримки потребує питання зміцнення матеріально-технічної бази освітніх закладів для проходження навчальних та виробничих практик. Для цього треба використати можливості бюджетної підтримки та довгострокового кредитування для забезпечення вузів сучасною сільгосптехнікою та обладнанням. Треба обов’язково передбачити податкові пільги для підприємств, що вкладають кошти у розвиток матеріально-технічної бази навчальних закладів, беруть активну участь в обладнанні аудиторій, майстерень, лабораторій, надають місця для проходження виробничих, технологічних та переддипломних практик.

І останнє — питання працевлаштування випускників, які навчаються за державні кошти. На нашу думку, ця робота повинна здійснюватися обласними управліннями сільського господарства і  продовольства під контролем Мінагрополітики. І ще важливіше створити при Кабінеті Міністрів України державний фонд підтримки молодих спеціалістів, які направлені на роботу в сільську місцевість. Це значно сприятиме закріпленню молодих спеціалістів у всіх галузях сільського господарства.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Івановичу.

Слово має Микола Пилипович Демчук, начальник управління освіти і науки Рівненської обласної державної адміністрації. За ним виступатиме Надрага.

ДЕМЧУК М.П., начальник управління освіти і науки Рівненської обласної державної адміністрації. Шановні учасники парламентських слухань! Ми пам’ятаємо, що вища освіта починається з середньої, а тому на виконання Національної доктрини розвитку освіти в області вже рік як комп’ютеризовано всі загальноосвітні заклади ІІІ ступеня, до 1 вересня будуть комп’ютери і в закладах І–ІІ ступеня. Половину комп’ютерних класів підключено до мережі Інтернет. В області створено 62 заклади для обдарованих дітей, а  це 8% усіх шкіл, причому їх не менше двох у кожному районі, в тому числі й у сільській місцевості.

Проте якщо ми горді з того, що за останні 10 років втричі збільшилася кількість студентів в області, що в Рівному відкрито Будинок вчених, зрештою, встановлено пам’ятник Вчителю, що вдалося відродити славу першого у Східній Європі вищого навчального закладу — Острозької академії, то, без сумніву, ми розділяємо тривогу Міністерства освіти і науки щодо ефективності і правомірності роботи окремих філій приватних вузів. Справді, деякі вузи дозволяють собі створювати філії вже в районних центрах і селищах, залишаються вільними тільки хутори. Ми підтримуємо міністерство в намаганні провести ревізію таких навчальних закладів. Як у розв’язанні цієї проблеми, так і в багатьох інших ми бачимо його чітку позицію, тісну співпрацю з  профільним комітетом Верховної Ради, органами управління освітою на місцях. До речі, у нас в області відбулося виїзне засідання Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти.

Треба мати велику мужність і міністру, і голові комітету, аби розпочати революцію у вищій школі, але я вважаю, що це далекоглядна політика. Ми не повинні ізолюватися від Болонського процесу, ми не маємо права і тут відставати від Європи, як це часто бувало, на десятки, а іноді й більше років.

Вважаю, що потрібно збільшити держзамовлення для педуніверситетів до 75%, половина студентів мають набиратися за цільовим набором, і тоді є надія, що кращі випускники шкіл підуть саме в педуніверситети. Це архіважлива проблема, адже деградація суспільства починається з деградації вчителя. Він, і ніхто інший, вчить майбутніх і інженера, і лікаря, і держслужбовця, і депутата. Найсучасніші технології, засоби навчання, найкраща матеріально-технічна база мають бути в педуніверситетах. І тоді добре навчений, готовий працювати на рівні сучасних вимог вчитель сповна віддасть усе дітям. Вважаю, що настав час на державному рівні прийняти програму “Педагогічний університет”.

Враховуючи специфіку нашої області, частина районів якої радіоактивно забруднена, вважаємо за доцільне здійснювати підготовку вчителів для таких територій за рахунок Чорнобильського фонду.

Зважаючи на великі фінансові можливості служб зайнятості, було б добре законодавчо дозволити за рахунок їхніх коштів вести перепідготовку вчителів для надання права викладати другий предмет. Це вирішить проблему закріплення кадрів на селі.

Сьогодні не можна мовчати про умови проживання студентів. Однією з умов надання ліцензії комерційному вузу має бути наявність гуртожитків. Взагалі, треба різко збільшити витрати на утримання студентських гуртожитків державних вузів. Невже можна допустити, щоб на поверх була одна-дві плити для приготування їжі? Невже можна миритися з перебоями або навіть відсутністю не тільки гарячої, а й холодної води? Як молода людина можна жити у приміщенні, що погано опалюється? Адже студентські роки — це найкращий час у житті людини, а в яких умовах вони проходять! Нормальні умови проживання молодої людини — це одна із складових її поваги до діючої влади, любові до держави. Це, зрештою, і одна з вимог Болонського процесу.

Саме з огляду на вищевикладене, з ініціативи голови обласної державної адміністрації минулий рік в області було проголошено Роком студентських гуртожитків, затверджено програму соціального захисту студентства. На рівні голови облдержадміністрації і його заступників проведено огляд-конкурс на створення кращих умов для проживання студентів. Ми навіть і не сподівалися, що до впорядкування гуртожитків вдасться залучити більш як 7 млн грн. Проте, шановні народні депутати і присутні, державної підтримки тут немає.

І на завершення я звертаюся до всіх, від кого це залежить: давайте підтримаємо зміни у вищій школі і в Державному бюджеті на 2005 рік нарешті затвердимо видатки на освіту, гідні її ролі і місця в суспільстві. Певен, що освітяни на це... (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має народний депутат Василь Іванович Надрага, представник депутатської групи “Народний вибір”. А потім будемо радитися.

НАДРАГА В.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (виборчий округ №104, Луганська область). Уважаемый Адам Иванович! Уважаемые коллеги! Регламент 5 минут, поэтому, с вашего позволения, тезисно. Безусловно, сегодня нельзя однозначно говорить о том, что у нас все хорошо или что у нас отсутствуют проблемы. Поэтому, с вашего позволения, не столько о достижениях, но и о  тех проблемах, которые сегодня просматриваются, когда мы говорим о высшем образовании.

Первое. Как историк по образованию хочу напомнить, что демократия началась в Европе со свободы городов, со свободы университетов. К большому сожалению, говоря сегодня о наших университетах, о нашем высшем образовании, мы можем сказать только одно: у нас отсутствуют даже навыки академической автономии. Это касается и финансовых вопросов, о которых здесь говорили, и управленческой составляющей. Та жесткая регламентация, которой сегодня подтверждены высшие учебные заведения, на мой взгляд, является показателем того, что нам до реальной демократии в системе высшего образования пока еще далеко.

Хочу остановиться на некоторых моментах. Ну, посмотрите, во всех высокоразвитых странах дипломы выдают сами университеты. У нас существует ВАК. Сложно объяснить: почему спецсовет, давший добро и признавший защиту, должен кем-то перепроверяться? Я понимаю так: если мы создали спецсовет, то  мы уже доверили ему признавать или не признавать право соискателя на получение кандидатской или докторской.

Следующий момент, здесь он уже звучал. Абсолютно непонятна в данной ситуации жесткая регламентация в части финансов. Когда мы говорим о бюджетных средствах, тут еще можно с чем-то соглашаться, хотя в таких объемах это, наверное, слишком. Но когда начинается жесткая регламентация внебюджетных средств, которые заработали сами высшие учебные заведения, то здесь абсолютно непонятно, какое отношение к    этому имеют вышестоящие структуры, в том числе и казначейство.

Предоставление широкой автономии университетам — это реальный шаг к формированию демократического мировоззрения нашей молодежи. И говоря о том, каким образом мы это делаем, возникает вопрос, который так или иначе, но достаточно активно поднимается, в том числе и в этом зале. Я хочу сказать о том, что в той или иной степени, к большому сожалению, политики очень часто вытаскивают на повестку дня вопрос о соотношении бюджетной и коммерческой составляющих финансирования процесса обучения.

У нас на сегодняшний момент за счет бюджета финансируются три статьи: зарплата, стипендия и коммунальные услуги. И это еще вопрос, потому что нужно решать, чтобы Киев выделил эти деньги в полном объеме. Все остальное высшие учебные заведения делают за счет контрактников. Вместе с тем очень часто можно услышать, повторяю, в том числе и в этом зале, мол, слишком много у нас контрактников, давайте будем сокращать. Если государство не в состоянии обеспечить высшие учебные заведения бюджетными средствами, то регламентировать количество контрактников — это, наверное, уже слишком, скажу дипломатично, это ненормально.

Следующий момент — тема, которая сегодня вызывает определенные размышления и вопросы в обществе. Мы говорим о том, что в связи с тем, что жизнь динамична, мы должны повышать качество образования и выпускать специалиста, готового к требованиям сегодняшнего дня. Потому что так, как мы готовим его сегодня… Иногда мы не можем спрогнозировать, каким он должен выйти через 4–5 лет, после получения образования.

И здесь возникает вопрос: почему мы в последнее время так увлеклись расширением специальностей? У нас есть учебные заведения, которые готовят по 70, 100, 130 специальностей. И  отсюда возникает вопрос материальной базы и подготовки преподавательских кадров. Ну, я сомневаюсь, что в поселке Марковка Луганской области филиал харьковского Национального аэрокосмического университета готовит специалистов на должном уровне. Это уже памфлетный вариант. Я думаю, что к этому мы должны подходить именно из соображений целесообразности.

И последнее, с вашего позволения. Мы говорим о том, что  сегодня необходимо в той или иной степени заниматься Болонским процессом. Да, там есть масса позитивного.
Но у меня вопрос: если, поступая в наши учебные заведения, наши студенты будут уходить в Сорбонну и Кембридж (думаю, вопросов ни у кого не возникает, что к нам из Сорбонны и  Кембриджа не придут), не получится ли так, что, без всяких поправок принимая такую ситуацию, мы придем к тому, что интеллектуальный потенциал нашего народа уйдет туда и, я  прошу прощения, не вернется? Потому что трудно представить, что дети, получившие высшее образование в Европе, на 100% вернутся в Украину и приведут с собой французов и немцев — выпускников этих учебных заведений. Я думаю, что здесь должна быть взвешенность.

Спасибо (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань! Ми вже й так побили рекорд парламентських слухань за кількістю промовців, а  список у мене ще на два з половиною засідання. Тому, на превеликий жаль, не кожен, хто записався, матиме можливість виступити. Але я знаю, що тут зібралася аудиторія, яку більше цікавить не те, що сказано, а те, що опубліковано, тому, будь ласка, свої тези здайте, вони будуть включені до збірника матеріалів нинішніх парламентських слухань, і ви матимете наукову публікацію у виданні Парламентського видавництва. Тому я приношу вибачення тим, хто не зміг висловитися.

Зараз ми побудуємо роботу таким чином: заслухаємо секретаря комітету Кафарського з приводу рекомендацій парламентських слухань, мудрих настанов, які ви маєте дати Верховній Раді, потім по кілька хвилин доповідачам для заключного слова, і будемо підбивати підсумки.

Володимир Іванович Кафарський, секретар Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. Будь ласка.

КАФАРСЬКИЙ В.І., секретар Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, виборчий блок “За Єдину Україну!”). Адам Іванович сказав, що тут зібралися люди, які можуть слухати і  виступати, і я впевнений, що вони змогли прочитати проект рекомендацій, який ми розробили. Думаю, що ви з ним ознайомилися, тому не буду повторювати те, що там написано.

Хочу сказати про інше. Ваші виступи сьогодні підтвердили та доповнили наші думки про ті зміни, які ми мусимо внести у  діяльність вищої школи. Зокрема, мені імпонувала думка Геннадія Григоровича Півняка, Віталія Павловича Бабака і багатьох інших промовців, які говорили про те, що необхідна академічна свобода у вузах. Це одне з тих питань, над яким комітет і   надалі серйозно працюватиме. Я вважаю, що потрібна не академічна свобода як така, а свобода освіти — тих, хто вчить, і  тих, кого вчать. З цієї точки зору, напевно, треба визначити витрати навчального часу студента певного актуального рівня розвитку в об’ємі модусів, розробити методику розрахунків педагогічного навантаження викладачів (що ми не робимо, ми зловживаємо навантаженням викладачів сьогодні), розробити та  затвердити нормативно-правові акти щодо регулювання діяльності викладацького персоналу та студентського контингенту вищих навчальних закладів в умовах модульно-кредитної системи організації навчання.

Ще одне питання, яке сьогодні порушили ректор Вакарчук і  ректор Брюховецький, — моральні цінності. На жаль, сьогодні ніхто, крім цих двох ректорів, не зачепив питання: а яку людину ми готуємо, якого громадянина? У нас ще не сформоване громадянське суспільство, і не готовий студент-випускник як громадянин. З навчально-виховної роботи випадають питання виховання загальнолюдських, гуманістичних цінностей. І тут мені сподобалася думка шановного В’ячеслава Степановича, що аморально збільшувати набір студентів, коли маємо старі гуртожитки. Жодного нового не побудували, а збільшили прийом студентів, наприклад, з 4 тис. до 15. Напевно, всі ці питання слід у комплексі розглядати.

Я уважно послухав всі виступи, працівники секретаріату зібрали ваші зауваження, ми їх опрацюємо і будемо намагатися врахувати у рекомендаціях парламентських слухань і в законопроекті, який готується комітетом.

Дякую за увагу (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Івановичу.

Думаю, що рекомендації, проект яких вам роздано, з урахуванням висловлених зауважень і пропозицій ми спільно схвалюємо. І я твердо переконаний, що після доопрацювання на одному з найближчих пленарних засідань Верховна Рада їх затвердить. А  от що буде далі, поговоримо на наступних парламентських слуханнях.

Будь ласка, Станіславе Миколайовичу, щодо тих питань, які надійшли, і заключне слово.

НІКОЛАЄНКО С.М. Дякую, Адаме Івановичу. Шановні колеги! Передовсім дозвольте подякувати за принципову, послідовну, чітку розмову.

У мене одне прохання до присутніх у залі: треба так зробити, так організувати нашу роботу, щоб думки, які пішли імпульсом від оцих інтелектуальних зборів, стали думками народних депутатів України від ваших округів. Щоб не я ходив, ловив їх за руку, смикав і казав: “Ну голосуй же за освіту!” А мені у відповідь: “Та ні, ми не будемо”. А щоб вони до мене приходили і питали: “Станіславе Миколайовичу, чому ми досі освіту не підтримали?” Бо, на жаль, у нас сьогодні так: ми вносимо пропозиції від комітету, а вони всі відкидаються. Ну, нехай не всі, але багато. Тому я вас попрошу: не крапку ставимо, а спільно з  вами доводимо до логічного завершення. Закон повинен бути прийнятий, рекомендації постановою Верховної Ради затверджені. Я буду просити Адама Івановича, Володимира Михайловича, щоб після того, як ми затвердимо, провели нараду за участю як мінімум першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністра, всіх міністрів і з’ясували, хто що має виконати по кожному пункту. Ми це зробимо.

Ще раз дякую вам за конструктивну розмову.

І ще одне, про що хотів сказати. Іван Федорович не погодився зі мною з приводу критики засилля платної освіти. Я переконаний, і в будь-який час доби, і в будь-яку пору року скажу: не  можна сьогодні переобтяжувати наших людей платною освітою. Я повторюю, є три джерела фінансування освіти: перш за все — це держава, друге — це підприємства (і вся доповідь була побудована на тому, що перше і друге не реалізовано), а третє — тоді ми вже самі спасаємося. Я не протиставляв перше й друге джерела третьому. Я казав, що потрібно, щоб було перше джерело — державне фінансування, друге — через законодавство залучити підприємства, і тоді третє джерело автоматично займе свої логічні рамки. Скільки багатих людей — стільки платного навчання. Ми не проти, хай будуть приватні вузи, хай собі люди вчаться: більше вчиться людей, дітей — стабільніша, багатша держава.

Запитання від Львівської обласної профспілки (Марія Яцейко) щодо боргів по статті 57, яка їхня доля. Відповідально вас  інформую: цього року я від комітету чотири рази ставив питання про розгляд цієї проблеми на пленарному засіданні Верховної Ради України. У силу різних причин протягом останнього місяця ми ніяк не можемо відповідний законопроект прийняти, то те, то інше. Думаю, що всі ми — присутні народні депутати і Адам Іванович — мусимо зараз взяти зобов’язання: цього місяця прийняти такий законопроект у першому читанні, наступного — у другому і в цілому. Треба визнати ці трохи більш як 4 млрд грн державним боргом, на 5–7 років реструктуризувати і  виплачувати кожного року пропорційними частинами. На сьогодні є чотири варіанти такого закону, в тому числі й мій. Є в Тігіпка 3 млрд доларів резервного фонду, давайте візьмемо 1 млрд чи 500 млн і видамо, інвестуємо в освіту, це найкраща інвестиція.

Ще є запитання від Ярослава Антоновича Берегового з приводу комплексів “освіта — виробництво”, які діють за принципом “вчись, працюючи”. Я з Ярославом Береговим згоден. Думаю, Василь Григорович більш детально прокоментує, це все треба виписувати в законодавстві.

Спасибі за велику педагогічну нараду. Я так відчуваю, що в будь-якому разі вона недаремна (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Станіславе Миколайовичу. Четверте джерело ви забули — самоосвіта.

Так, будь ласка, Василю Григоровичу.

КРЕМЕНЬ В.Г. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати і колеги! Я отримав кілька запитань, постараюсь їх коротко прокоментувати.

Перше. Тут на трьох сторінках звернення (мабуть, його всі отримали, але тут є дописане особисто мені) від Ярмоленко, заступника голови Ради директорів ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації Харківської області, директора Харківського текстильного технікуму. Мова йде про те, щоб зберегти технікуми та коледжі як самостійні навчальні заклади, тобто як окрему підсистему освіти.

Я радий, що в цьому наші позиції збігаються. Ці зміни треба провести не тільки з огляду на те, що в жодній країні світу немає такого, щоб після дев’яти класів навчання за три чи чотири роки можна було здобути вищу освіту, і нас ніхто не визнає, а дехто просто жартує над цим, це з одного боку. А з другого боку, технікуми в такій системі, як вони зараз є, неконкурентоспроможні, вони втрачають перспективу свого розвитку. Разом з  тим молодші спеціалісти, яких вони готують, дуже потрібні. Я  глибоко переконаний, що з часом вони будуть ще більш потрібні. Тому тут у нас збігаються інтереси, я думаю, що ми завершимо підготовку змін до відповідних законів, я так розумію, ми маємо позитивне ставлення нашого комітету, і уряд найближчим часом подасть відповідний законопроект.

Друге. Надійшла записка від Віктора Івановича Гадяцького, кандидата філософських наук, який нещодавно опублікував статтю у “Дзеркалі тижня”. Він пише: “Василю Григоровичу, чи не могли б ви, користуючись нагодою, звернутися до ректорів з вимогою про необхідність дотримуватися вимог законів про конкурсне обрання науково-педагогічних працівників? Чи згодні ви з моєю критикою Положення про порядок обрання та прийняття на роботу науково-педагогічних працівників? Чи буде воно змінено?”

Я особисто і міністерство в цілому завжди обстоюємо позицію необхідності конкурсного обрання викладачів, і відповідні вимоги, і письмові, й усні, безумовно, мають місце. А в Харкові, між іншим, керівник Департаменту кадрової роботи міністерства Володимир Трохимович Буковський з цього питання з ректорами навіть проводив спеціальну нараду.

Що стосується Порядку обрання, прийняття на роботу науково-педагогічних працівників, чому він виявився таким коротким і узагальненим. Ми підготували на кількох сторінках абсолютно розписаний порядок, але за діючим порядком треба було узгодити його з Мін’юстом. Мін’юст відмовився узгодити, вважаючи, що Закон “Про вищу освіту” є законом прямої дії, і  тому ніяких підзаконних актів не повинно бути. Тому ми змушені були самі, без узгодження з Мін’юстом, зробити те, що зробили. Ми будемо шукати шляхи, як поліпшити нормативну базу, виходячи з такої непростої ситуації. Хотів би підкреслити, що, демократизуючи і сприяючи автономізації університетів, безумовно, ми повинні більшою мірою розкріпачити викладача, в тому числі через його обрання за конкурсною основою.

Хотів би, шановний Вікторе Івановичу, тільки зазначити, що деякі дані про мої позиції, викладені вами у статті, абсолютно протилежні моїм дійсним позиціям. Ну, і деякі інші речі я теж залишаю на вашій совісті.

Записка від Науково-освітньої спілки “Майбутнє”. Мова йде про те, що шкільні бібліотеки не передплачують журнал для юнацтва “Країна знань”. Справді, є така проблема, хоча маю сказати, що, скажімо, для середньої школи ми вже створили більш як 20 журналів. Це передусім заслуга Юрія Борисовича Кузнєцова, ось він поряд сидить. Користуючись нагодою, я хочу попросити керівників обласних управлінь ще раз подивитися на передплату вже з другого півріччя, в тому числі й журналу “Країна знань”, тому що поступово, але в нас з’являється дедалі більше можливостей, щоб кожна школа мала хоча б один журнал для педагога того чи іншого профілю.

Шановні друзі, ще записка, про яку згадував Станіслав Миколайович, від Ярослава Антоновича Берегового. Тут кілька позицій, я їх коротко прокоментую.

“Якої ви думки щодо широкого впровадження в масову практику ВНЗ таких важливих надбань вітчизняної освіти, як створення суцільної мережі науково-навчальних виховних комплексів у  складі дитсадка, школи, ПТУ, ВНЗ, що забезпечує єдність нині розірваної між ними системи освіти?” Я підтримую існування комплексів, але вважаю, що цю ідею, як і будь-яку іншу, не слід абсолютизувати. Ми не можемо всі школи і дитсадки загнати в  комплекси. Я, наприклад, більше підтримував би комплекс “дитячий садок — початкова школа”, скажімо, вони більшого поширення мають набути. Ну і, звичайно, ВНЗ різних рівнів акредитації, будь ласка, теж при збереженні інтересів кожного з цих навчальних закладів.

Друге — реалізація в навчальному процесі кожного ВНЗ принципу “вчись, працюючи”. Згоден з цим з точки зору, що це розвиває не тільки практичні навички того, хто навчається, а й, безумовно, сприяє розвитку, як тут згадувалося, креативного мислення і творчих підходів. Тому якщо це теж у гармонії, а не за  рахунок одної складової (скажімо, “вчись лише працювати”), то теж підтримую.

Наступне — визнання виховання духовно-морального розвитку студентської молоді головним пріоритетом порівняно із  суто навчанням, завданням вищої освіти. Я взагалі намагаюся, і це моє внутрішнє переконання, не протиставляти речі, які не слід протиставляти, тим більше виховання і навчання. Будь-яка навчальна, освітня дія несе в собі виховання, тому це цілісний процес. Проте я згоден з Ярославом Антоновичем у тому, що, безумовно, нам треба приділяти більше уваги вихованню молодих людей з тим, щоб це були справжні особистості, які сповідували здорову мораль, загальнолюдські принципи і мали шану й повагу до народу, до суспільства.

Це, власне, відповідь на запитання, які надійшли.

Шановний Адаме Івановичу! Дозвольте мені подякувати і  керівництву Верховної Ради, і Комітету з питань науки і освіти за  нинішні парламентські слухання. Всі ті зауваження і пропозиції, які стосувалися власне діяльності Міністерства освіти і науки, ми з  моїми колегами обов’язково врахуємо, наскільки вважатимемо за доцільне, тому що були взаємовиключні пропозиції, це зрозуміло, це абсолютно нормально. Це по-перше.

По-друге, я вдячний усім за таку конструктивну, на мій погляд, бесіду, обговорення, яке відбулося, і думаю, що, окрім тих прямих результатів, про які говорив Станіслав Миколайович, у  вигляді законодавчих актів, проекти яких ми розробляли разом, будуть і інші результати. Сподіваюся, що ці слухання привернуть більше уваги широкого загалу в Україні і до проблем вищої освіти, і до розуміння пріоритетності освітянської, наукової діяльності у  XXI столітті. Тому що можна сьогодні-завтра, як кажуть, досягти якось результату у бюджетному процесі, але доти, доки у громадській думці України, від найвизначніших політиків до пересічного громадянина, не буде усвідомлення пріоритетності освіти та науки у ХХІ столітті, стабільних умов і забезпечення діяльності освіти, в тому числі вищої освіти, не буде. Тому я і з цієї точки зору також дякую за обговорення і сподіваюся, що кожен з вас, кожен з нас буде послідовно працювати над утвердженням пріоритетності освіти в Україні, і ми матимемо результат.

Щиро дякую (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Григоровичу.

Шановні колеги! Я маю повне право так до вас звернутися, бо свого часу скуштував і вчительського, і викладацького хліба, так що добре розумію і усвідомлюю те, про що ми тут сьогодні говорили. Я хотів би відзначити одну історичну особливість нинішнього нашого високоповажного зібрання. Остання нарада на державному рівні з питань вищої освіти відбулася рівно 25 років тому, у далекому 1979 році. Дехто з наших учасників тоді лише планувався. Думаю, що подібного ми з вами більше не повинні допустити.

Підбиваючи підсумки нашої сьогодні дійсно конструктивної, розумної, виваженої розмови (а по-іншому й не могло бути, бо вже якби ця аудиторія говорила по-іншому, тоді б на що нам узагалі сподіватися в розвитку нашого суспільства), я хотів би зазначити кілька моментів.

Один із них. Усі ви говорили про те, що відбувається збільшення масштабів вищої освіти. Я зараз нагадаю деякі цифри, які це підтверджують. У світі в середньому 60% випускників шкіл вступають до вищих навчальних закладів. У Північній Америці цей показник становить 84%, в Україні — 76%. Кількість студентів невпинно зростає. За даними ЮНЕСКО, в 1960 році у світі було 13 млн студентів, на сьогодні — близько 100 млн, в тому числі в  Україні — 2,4 млн. Це непогано, це добре, мабуть, так і треба. Але, але, але... Незабаром ми всі будемо вчитися. А що робити після того, коли завершимо цю освіту, ми з вами думаємо дуже й  дуже слабо, майже зовсім не думаємо. Тому що вже дехто по  4–5 дипломів про вищу освіту має, а як стояв на базарі, так і продовжує стояти. Це один момент.

Другий момент. Ми дуже захоплюємося європейською інтеграцією, дехто тут говорив, щоб знову не запізнитися в  Європу. Не поспішайте! Нехай Європа до нас не запізниться! Адже кожному з нас добре відомо, що кращої базової вищої освіти, кращої науки, ніж була у нас, поки що ніде немає.
І не європейці, не американці приїжджають до нас працювати, а навпаки, наші найталановитіші уми у величезній кількості забезпечують розвиток продуктивних сил цих найрозвинутіших держав. Я ще раз повторюю: не ми у них, вони у нас повинні вчитися, нам у галузі освіти є чим гордитися (Оплески). І давайте ми все-таки не будимо посипати собі голову попелом.

Знову-таки, тут доречно нагадати відомі слова нашого генія Шевченка: давайте і чужому навчатися, і свого не цуратися. Ви подивіться, скільки у нас зараз університетів, скільки академій, та в селі вже університети й академії! Уже дійшли до того, що соромно, якщо називається “інститут”, це вже непрестижно, давай тільки університет, академію. Мабуть, давайте будемо мудрішими і повернемося до того, що є в класичному розумінні університет — це та святиня, такий вищий навчальний заклад, до якого треба прагнути, на який треба рівнятися всім іншим. А в нас уже й невідомо, на що чи на кого рівнятися.

Незабаром і зі званням “національний” те саме зробимо. Я  особисто вважаю, що національним повинен бути один вуз по  тому чи іншому профілю — один національний класичний університет, один національний політехнічний інститут, один національний медичний інститут, один національний інститут культури і таке інше. А незабаром ми в кожному місті матимемо не по одному, а по кілька національних вузів. І до чого це призведе? Це добре, що національний, я усвідомлюю, чому ми боремося за це звання, — бо це трошки підвищення зарплати, фінансування інше тощо, але разом з тим воно нівелюється, перетворюється в те загальне, що не стимулює нашого розвитку.

Тут ви чимало і справедливо говорили про головне — про якість і матеріальну базу. Не буде матеріальної бази — не буде якості навчання. Ви дуже активно аплодували, і частина народних депутатів, присутніх у цій залі, також вас гаряче підтримували і давали вам обіцянки, що нарешті у 2005 році ви будете забезпечені так, як ніколи. Давайте будемо тверезіше дивитися на ці речі. Післязавтра відбудуться парламентські слухання з питань науки — буде точно така розмова, з питань інших галузей — така сама розмова. Не сподівайтеся, що в 2005 році буде те, про що ми з вами сьогодні говорили. Але те, що до цього прагнути треба, і ми будемо намагатися це зробити, — це факт.

Говорили сьогодні про злощасну статтю, яка всім набила оскомину, — статтю 57 Закону “Про освіту”. Я вам урочисто обіцяю, що на наступному пленарному тижні усі чотири законопроекти, про які говорив Ніколаєнко, будуть внесені до порядку денного і, мабуть, розглянуті. Вони й на цьому тижні були в розкладі, але як ми працювали? Якби ви так працювали, то, мабуть, не було б і нас, депутатів, бо не було б кого навчати. Так що ми поставимо ці питання, хоча гарантії, впевненості в тому, що ту колосальну, величезну заборгованість за цією статтею 57 одразу повернуть, також немає. Але до цього треба прагнути.

І, мабуть, чи не найголовніше, коли ми говоримо про цю тяжку, виснажливу, відповідальну працю освітян, — давайте згадаємо відоме визнання класика, що вчителя треба поставити на небачену висоту. Давайте ми знову спільно повернемося до  того, щоб звання професора, вчений ступінь доктора наук були жаданими, бажаними, престижними і високооплачуваними. Щоб професор міг так, як років 50–60 тому, за професорську ставку за один чи два місяці купити собі автомобіль. Сьогодні він що може за свою професорську ставку зробити? А подивіться, хто йде в аспірантуру? Чи є конкурс? Майже немає. Отож давайте ми знову-таки зробимо те, щоб дійсно це була найпрестижніша, найбільш високооплачувана посада, щоб не в банки бігли працювати, а щоб намагалися бути викладачами вузів. Ось тоді ми й піднімемо питання освіти на належну висоту.

Можна було б ще чимало говорити і висловлювати солідарність з приводу тих проблем, які ви тут порушували, але на завершення хочу сказати: шановні колеги, давайте пообіцяємо один одному, що наша наступна зустріч буде раніше, як через 25 років.

Успіхів, усіх гараздів вам і головне — невичерпного оптимізму (Оплески). На цьому парламентські слухання оголошуються закритими.

НЕВИГОЛОШЕНИЙ ВИСТУП

КАРМАЗІН Ю.А., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Питання, яке сьогодні винесено на порядок денний парламентських слухань, є наріжним каменем для будь-якої країни. Тим більше для нашої, яка, одна з небагатьох, має такі галузі промисловості, як космічна, авіаційна, автомобілебудування та інші. Підтримуючи попередніх промовців, хотів би зупинитися на таких питаннях.

Організація парламентських слухань.

1.  Кабінет Міністрів України, як практично завжди, виявився нездатним нормально підготуватися до проведення парламентських слухань. Постановою Верховної Ради України “Про проведення парламентських слухань з порядком денним «Про стан і перспективи розвитку вищої освіти в Україні»” Кабінету Міністрів України було запропоновано до 19 квітня 2004 року підготувати і передати до Верховної Ради України матеріали з інформацією щодо виконання законодавства у сфері вищої освіти та стану перспектив її розвитку в Україні. А Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти разом з Кабінетом Міністрів України забезпечити підготовку і проведення зазначених парламентських слухань. Матеріали до парламентських слухань чиновники з парламентського Комітету з питань науки і освіти дозволили видавати депутатам тільки 13 травня о 14.30, тому обговорення цих матеріалів практично не було.

2.  Згаданою постановою було запропоновано Президенту України та Прем’єр-міністру України взяти участь та виступити на парламентських слуханнях. Немає не тільки їх, а й навіть віце-прем’єр-міністра України Д. Табачника. Присутній тільки міністр В. Кремень, та й ще на початку був Ю. Богуцький. От вам і ставлення влади. Коментарі зайві.

Чинна законодавча база.

1.  У нас вона вже розрослася, оскільки займаються не систематизацією законодавства, а створенням нових назв законів. Є закони “Про освіту”, “Про дошкільну освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, “Про вищу освіту”, “Про позашкільну освіту”, а тепер, як сказав міністр, готують ще й закон “Про освіту дорослих”.

2.  Ще 18 вересня 2003 року Верховна Рада України розглянула в першому читанні проект Закону про внесення змін до Закону України “Про освіту” (щодо приведення у відповідність до Закону України “Про вищу освіту”), № 3322, внесений 2 квітня 2003 року. Скоро вже мине 9 місяців, а комітет ніяк не народить порівняльної таблиці. Я розумію, що Кабінет Міністрів, як це часто буває, забув подати порівняльну таблицю до законопроекту, а  чиновник з парламентського сектору реєстрації зареєстрував цей проект без неї, але навіть за таких умов на її підготовку і внесення поправок треба не більше тижня.

І це при тому, що комітет не перевантажений розробкою нових законів. За все четверте скликання, з 2002 року, за ними закріплено лише 53 проекти, більшість з яких — не нові консолідовані редакції, а авторські поправки до чинних законів. Проведення парламентських слухань — це добре, але не це є основним завданням комітету.

3.  Вважаю, що треба припинити плакати про недостатність законодавчого врегулювання питань освіти, а консолідувати наявні акти на базі одного працюючого закону — “Про освіту”.

Вартість і платність освіти. Ми всі чітко розуміємо:

1.  Безоплатна освіта для громадян — це гроші, які держава спрямовує на ці цілі.

2.  Платна освіта в такій країні, як Україна, не може бути основною, це просто нонсенс. Є конституційне право, і є необхідність для держави мати освічених громадян. Згадайте, який рівень освіти був у Запорозькій Січі порівняно із західними державами та Російською імперією.

3.  Платна освіта у злиденній країні — надійний спосіб знищення талановитої молоді — вихідців із простих родин, і передусім із сільської місцевості.

4.  У СРСР за рахунок держави вчилися 220 студентів на  10 тис населення. На сьогодні в Росії на 10 тис. громадян доводиться 400–500 студентів, однак безоплатно з них навчаються лише 90–100 осіб. У нас ще менше. На противагу, у європейських країнах, а також у США (про це вже говорилося в цьому залі) за бюджетний кошт здобувають освіту більше половини студентів.

5.  Необхідно визначити і підкріпити державним замовленням мінімальну норму, не менш як 70%, безкоштовних місць у вузах, а також у короткий термін запровадити в Україні передові методи доступу до навчання молоді, які добре зарекомендували себе в розвинених країнах.

Організація освітнього процесу.

1.  Проведення децентралізації управління університетів покращить механізм виборності керівництва вузів, підвищить роль університетського, в тому числі студентського, самоврядування (я  подав відповідні пропозиції до вищезгаданого законопроекту № 3322), знизить роль міністерства в адмініструванні вузівської науки і дасть йому час займатися реальним нормативним управлінням і розвитком галузі.

2.  Необхідно розробити ефективні методи суспільного контролю за діяльністю університетів у регіоні із залученням до роботи в наглядових радах університетів народних депутатів України, правознавців, представників партій, громадських організацій, ЗМІ.

3.  Виконання вимог статті 57 Закону України “Про освіту” дасть можливість підняти заробітну плату професорсько-викладацького складу і стипендії, які повинні бути не меншими, ніж прожитковий мінімум. Треба зменшити навантаження на викладача, у нього повинен бути час і на ознайомлення з літературою, і  на підвищення свого рівня, щоб мати можливість передати свої знання учням.

Працевлаштування випускників і конкурентоспроможність нашої освіти.

1.  Важливою проблемою є працевлаштування молодих фахівців. Отже, якщо ми хочемо бачити Україну в числі розвинутих держав ХХІ століття, маємо визначити, підготовку фахівців яких спеціальностей повинна фінансувати держава.

2.  На сьогодні великою проблемою є формування єдиних стандартів освіти. Немає змістовної концепції національної освіти, підкріпленої коштами і гарантіями працевлаштування фахівців. Всі повинні вчитися — це конституційне право людини і, знову-таки, потреба держави. Якщо не можна продавати нафту чи корисні копалини, то треба навчитися продавати знання і результати їх  застосування. Нині лише юридичні вузи активізували роботи з розроблення стандартів юридичної освіти.

3.  Майже відсутні комп’ютеризовані методи освіти і тестування. У тому ж Китаї, куди скоро з візитом поїде наш спікер, вже активно використовуються електронні підручники. У нас бракує паперу, але є завод “Росток”, що випускає CD-роми, потужності якого завантажені менш як на половину, та й інші підприємства цієї галузі. Потрібно 2 грн на друк — і 80 підручників у вас на руках. Доступ до освіти рівня Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного технічного університету “Київський політехнічний інститут”, Національного університету “Києво-Могилянська академія”, інших славетних вузів за  умови використання таких технологій можна забезпечити в  кожному селі. Це не замінить освіти в цих вузах, але дасть величезний результат, коли зміниться ситуація, і систему дистанційного навчання розвиватимуть не одиниці з вищих навчальних закладів.

4.  Ми повинні поставити запитання і дати на них конкретні відповіді.

По-перше, які встановити гарантії, що такий рівень фінансування не призведе до перекосів у системі підготовки кадрів, до фактичного фінансування іноземними державами, які переманюють наших випускників? Інтелект — це не корисні копалини, він може створюватися і відновлятися, а отже, чи можна його продавати, а кошти від цього, в тому числі й іноземні, спрямовувати на розвиток освіти?

Треба розвивати форми і стандарти державної допомоги українським вузам у підготовці на їхній базі іноземних студентів, на чому, до речі, заробляли в часи СРСР, про що тут цілком справедливо говорив ректор Запорізького державного медичного університету Юрій Михайлович Колесник. Для цього необхідні відповідні доручення Прем’єр-міністра України міністерствам закордонних справ, освіти і науки, охорони здоров’я.

По-друге, як вищі навчальні заклади всіх рівнів акредитації можуть заробляти кошти?

Потрібно розвивати вузівську науку, створювати університетські клініки, пов’язати захист і отримання дипломів з їх реалізацією на виробництві та в інших галузях господарства. Міністр В. Кремень правильно сказав, що університет, в якому немає серйозної вузівської науки, — це вже не університет. Взірцем того, як треба працювати, напевно, можна вважати Київський політехнічний інститут, очолюваний М. Згуровським. Незважаючи на те, що державне фінансування вузівської науки поки що є вкрай низьким, КПІ отримує від наукових розробок та їх впровадження значно більший дохід, ніж від плати за освіту. І тут є над чим працювати міністерству.

5.  Державні і недержавні вузи повинні мати однаковий, на конкурсних засадах, доступ до державного замовлення і відповідно його фінансування. Необхідно забезпечити проведення конкурсного відбору на державну службу. Я вже не раз звертався до  Голови Верховної Ради України, академіка Національної академії наук України Володимира Михайловича Литвина щодо цього. Ще раз наголошую: Володимире Михайловичу, за десять років дії Закону “Про державну службу” Верховна Рада України нарешті повинна хоч раз провести такий конкурс. І тоді будуть нові робочі місця, і престижність освіти, і працівники, які працюватимуть швидко і якісно.

Це тільки деякі питання, які я спробував втиснути у відведений час. Але треба, щоб після цих парламентських слухань відбулися зміни і в чинному законодавчому полі, і у свідомості представників влади. Щоб після цих слухань залишилися не лише слова, а була сильна, квітуча Україна.