ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

З ПИТАНЬ ЗДІЙСНЕННЯ СУДОВО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ

В УКРАЇНІ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

16 березня 2005 року, 15 година

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

ЛИТВИН В.М.

 

ГОЛОВА. Доброго дня, шановні учасники парламентських слухань! Розпочинаємо наше засідання для проведення парламентських слухань про здійснення судово-правової реформи.

Проблеми, пов’язані зі станом правосуддя, здійсненням судової реформи, обрані для парламентських слухань не випадково. Цілком очевидно, що немає більш гострої, важливої сфери суспільних відносин, які одночасно зосереджуються на особистих, майнових, економічних, соціальних, політичних правах особи та громадянина, а також суб’єктів господарювання.

Ідеологія судової реформи, починаючи з прийняття відпо­відної концепції у 1992 році, полягала в тому, що реформування інститутів судової влади і системи її законодавчого забезпечення повинно проводитися в інтересах не 7,5 тис. суддів, а майже 50 млн громадян, права і свободи яких покликані іменем України охороняти судді.

Проведення судово-правової реформи для Верховної Ради України — пріоритетний напрям роботи. Сьогодні маємо підстави говорити, що в цьому напрямі ми досягли певних результатів. Суспільство, держава живуть за новими Цивільним, Господар­ським, Кримінальним, Земельним кодексами, Законом про судо­устрій України. Забезпечено реалізацію принципів “Перехідних положень” Конституції малою судовою реформою, створено необхідні умови для ефективної діяльності Конституційного Суду України, Верховного Суду України і Вищого господарського суду України.

Таким чином, можемо констатувати: дещо зроблено на цьому відповідальному напрямі, але це тільки основа, я сказав би, початкова база для функціонування судової влади і здійснення судочинства. Потрібно визначити перспективи подальшої модер­нізації судової системи, розширення гарантій захисту прав грома­дян у судочинстві, забезпечення верховенства права у вирішенні спорів та встановленні відповідальності суб’єктів права.

Після малої судової реформи і прийняття Закону України про судоустрій України місцеві суди, Вищий господарський суд України і Верховний Суд України працюють буквально на висна­ження, у геометричній прогресії зростає кількість нерозглянутих справ. Водночас в апеляційних судах спостерігається дещо інша картина.

Бачимо й іншу проблему, коли для громадянина діє трирівнева система проходження справ, а для суб’єктів господа­рювання — чотири ланки з повторною касацією в Судовій палаті у господарських справах Верховного Суду України.

Створення правових основ функціонування судів має виходити з реалій нашого життя, а не навпаки. Більшість судів вимушені працювати у приміщеннях, які не відповідають вимогам здійснення правосуддя, у багатьох судах цивільні й адміністра­тивні справи розглядаються в кабінетах суддів, сторони процесу та їх представники не мають умов для ведення необхідних записів. Судді не можуть додержуватися нормативного припису, коли допитані судом свідки не повинні спілкуватися з тими, кого суд ще не допитав, бо для цього відсутні спеціальні кімнати, які прямо передбачені нормами процесуального кодексу.

Ще 21 червня 2001 року уряд прийняв Постанову №692 про затвердження Програми забезпечення судів належними примі­щеннями на 2002–06 роки. Сьогодні слід зазначити, що ця постанова вимагає докорінних змін у частині забезпечення суддів належними приміщеннями та умовами для здійснення правосуддя, а якщо говорити прямо й відверто, то вона значною мірою не виконана. Хоча я думаю, що саме така допомога, саме такі рішення щодо матеріально-технічного забезпечення, безумовно, сприяли б здійсненню судової реформи.

Загострювати увагу тільки на законодавчій базі, на наше переконання, означало б звужене, однобоке бачення проблем судової влади і судочинства. У нас як тільки виникає проблема, кажуть, що бракує законів. А я думаю, що в нас законів достатньо, треба тільки дати можливість суддям працювати в належних умовах, щоб їм не було соромно, і щоб сама атмосфера у примі­щеннях не пригнічувала людину.

З року в рік суди недофінансовуються, а посадовий оклад секретаря судового засідання не досягає рівня встановленого мінімального заробітку. У Державному бюджеті на 2005 рік на судову систему виділено лише 42% потреби. Для вирішення проблем фінансування судової гілки влади необхідно переглянути практику формування бюджету, а для цього — багато що змінити в Бюджетному кодексі України.

Ми готуємося до розгляду змін до Державного бюджету України на 2005 рік. Слід зазначити, що бюджет стане більш спрямованим на розв’язання соціальних проблем, зокрема, передбачається підвищення заробітної плати, пенсій та інших видів соціальних виплат. Уряд і парламент уже провели необхідні консультації. Думаю, наприкінці наступного тижня ми розглянемо цей законопроект.

Вважаю, що результатом парламентських слухань мала б стати підвищена увага і з боку парламенту, і з боку уряду до фінансування судової системи. У рекомендаціях парламентських слухань обов’язково треба це передбачити, бо відома істина, що дешевий суд дуже дорого обходиться державі.

Я цілком поділяю позицію Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, яка на розширеній нараді суддів в Українському домі запропонувала шляхи вирішення фінансових проблем органів правосуддя. Тепер парламент очікує відповідні законопроекти, гадаю, до їх розроблення з охотою долучаться і профільні комітети Верховної Ради, і Верховна Рада загалом.

Не можна залишати поза увагою проблему реалізації статті 10 Закону України про статус суддів, у якій текст присяги судді сформульовано досить загально. Обов’язок складати присягу передбачено лише для суддів, які призначаються вперше.

Актуальним питанням, яке все частіше порушують народні депутати під час затвердження суддів безстроково на посаду професійного судді, — відповідальність конкретних представників судової влади. Цілком слушна думка, що потрібно рішуче наво­дити порядок і, мабуть, відмовлятися від послуг тих суддів, які зловживають своїми адміністративними посадами. У цьому плані назріли прийняття Кодексу етики професійних суддів, розширення повноважень Вищої ради юстиції щодо дисциплінарної відпові­дальності суддів усіх рівнів, зокрема за порушення ними присяги.

Наголошуючи на деяких проблемних питаннях судової реформи, парламентські слухання повинні дати цілісне бачення проблем і цілісне, системне бачення підходів до їх розв’язання з урахуванням реалій нашого життя, а головне — з урахуванням потреб будівництва держави. Адже ми задекларували, що буду­ємо демократичну, правову, соціальну державу, ім’я якій горде — Україна.

З урахуванням цього і пропонується провести парламентські слухання, тим більше, що учасники представляють доволі авторитетний суддівський і науковий корпус України. Дозвольте оголосити, що сьогодні в роботі парламентських слухань беруть участь Голова Верховного Суду України Василь Тимофійович Маляренко, Голова Вищого господарського суду України Дмитро Микитович Притика, Голова Конституційного Суду України Микола Федосович Селівон. На слухання також запрошені представники уряду, керівники відповідних міністерств і відомств, а також голови апеляційних, господарських і військових судів, члени Ради суддів України, голови районних судів міста Києва, керівники територіальних управлінь Державної судової адміністрації в обла­стях, містах Києві та Севастополі. Цілком природно, що в роботі слухань беруть участь представники правової науки, юридичних наукових і вищих навчальних закладів, Академії суддів України, а також керівники Спілки юристів, Спілки адвокатів України, інших громадських правових об’єднань. Думаю, що в цьому залі зібра­лися ті, від кого залежить розв’язання цієї актуальної, я сказав би, найактуальнішої для України проблеми.

Шановні учасники парламентських слухань! Пропонується побудувати нашу роботу таким чином: заслухати доповідь Голови Верховного Суду України Василя Тимофійовича Маляренка щодо завдань здійснення судово-правової реформи, зрозуміло, від­штовхуючись від становища, в якому ми на сьогодні перебуваємо (до 20 хвилин), запропонувати виступити із співдоповіддю голові Комітету з питань правової політики Онопенку Василю Васильо­вичу (до 15 хвилин), потім перейти до виступів в обговоренні (кожен до 5 хвилин).

Які є міркування щодо такого регламенту нашої роботи? Думаю, що ми могли б попрацювати без перерви до 18 години. Немає застережень? Дякую.

Для доповіді запрошується Голова Верховного Суду України Василь Тимофійович Маляренко. Будь ласка.

 

МАЛЯРЕНКО В.Т., Голова Верховного Суду України. Шановний Володимире Михайловичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Символічно, що одними з перших парламентських слухань після виборів нового Президента держави є слухання про стан та перспективи розвит­ку судової системи. Президентські перегони доказово довели, як важливо мати в державі незалежний суд, який діє оперативно й неупереджено, підкоряючись лише закону. Роль і значення суду та його рішень сьогодні колосальні у всіх сферах діяльності і держави, і суспільства.

Пріоритетним завданням судової гілки влади був і залиша­ється якомога надійніший захист конституційних прав і свобод людини, законність та правопорядок у державі. Саме це є суттю правосуддя і нашою стратегічною метою.

Чи можемо ми сказати, що в нашій діяльності є позитивні зрушення в цьому напрямі? Думаю, що так. Це підтверджує той факт, що на розгляд судів надходить усе більше справ. Люди все більше довіряють судам вирішення своїх проблем. Досить лише зазначити, що надходження до судів позовів і скарг на дії чи бездіяльність органів влади порівняно з 1992 роком зросло у 38 разів, і тенденція до зростання зберігається. На 803 тисячі, порівняно з 2000 роком, збільшилася кількість цивільних справ, розглянутих судами. Усе це свідчить про зростання довіри громадян до суду.

Чи можемо ми сказати, що права і свободи людини в нашій державі захищені судом на належному рівні? Думаю, що ні, і цьо­му є багато причин. Маємо визнати, що судова реформа просува­ється повільно, хаотично й безсистемно. Реформування постійно поєднується з контрреформуванням, намаганнями переглянути ті рішення, які вже ухвалила Верховна Рада України.

Звичайно, не можна не бачити, що становище судової системи змінюється на краще в багатьох напрямах, але треба відзначити, що законодавче забезпечення реформи має бути кращим. Іноді складається враження, що законодавець, створю­ючи нові закони щодо організації правосуддя, не має чітких концептуальних уявлень щодо напряму, в якому треба рухатися.

У 2001 році була проведена так звана мала судова реформа під гаслами захисту прав і свобод людини, у результаті людина по багатьох позиціях віддалена від правосуддя. Пленум Верховного Суду позбавлено судових повноважень, і внаслідок цього втрачені процесуальні можливості перегляду справи після розгляду судо­вою палатою, навіть якщо її рішення є очевидно помилковим. У зв’язку з тим, що зміну чи скасування судового рішення можна здійснити лише при його оскарженні, у державі важко забезпе­чити єдину законність. Нас надзвичайно турбує, що й подальші кроки законодавця можуть бути невиваженими, і це може при­звести до вкрай негативних наслідків.

Найболючішим, через невизначеність, залишається питання про судовий устрій держави. Стаття 125 Конституції України тільки окреслила принципи організації системи судів загальної юрис­дикції, проте чітких відповідей на низку істотних питань не дала. Саме відсутність у Конституції чітких орієнтирів щодо судоустрою і є причиною того, що на сьогодні немає навіть концепції судової системи, натомість є безліч точок зору щодо цієї системи, інколи відвертих спекуляцій навколо цього питання.

Є пропозиції створити Вищий цивільний і Вищий кримі­нальний суди. Наскільки вони обґрунтовані? По-перше, з поло­ження про те, що вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди, однозначно випливає, що в системі є і спеціалізовані, і неспеціалізовані суди. Створення Вищого кримі­нального та Вищого цивільного судів призведе до того, що судова система складатиметься виключно із спеціалізованих судів. Без сумніву, це суперечитиме статті 125 Конституції України.

По-друге, реалізація таких пропозицій призведе до того, що Верховний Суд втратить важелі впливу на практику застосування законодавства судами, не зможе забезпечити однакове застосу­вання законів, перетвориться з сильної державної установи на слабкий декоративний орган.

Автори таких пропозицій посилаються на досвід тих країн, які мають федеративний устрій. Однак Україна — унітарна держа­ва, а унітарні держави, як правило, мають і спеціалізовані, і за­гальні суди, касаційні повноваження зосереджені в найвищому судовому органі (наприклад, Франція, Португалія, Норвегія).

На сьогодні апеляційні суди розглядають найбільш складні й резонансні справи про злочини, за які може бути призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Виношується ідея вилучити із Закону про судоустрій України згадку про Апеляційний суд України та позбавити апеляційні суди права розглядати кримінальні справи по першій інстанції. Ми переконані, що це поставить під загрозу якість розгляду таких справ.

Вважаємо за необхідне зберегти за судами обласного рівня право на розгляд найскладніших справ по першій інстанції, розумно розширити їх підсудність, передавши їм з районного рівня ті справи, які місцеві суди через організаційні чи кадрові причини не можуть розглянути на належному рівні.

Ніякої суперечності з так званими міжнародними стандар­тами тут немає. Нідерланди, Іспанія, Італія, США, Канада, багато інших країн мають суди, які розглядають одні справи по першій інстанції, а інші — в апеляційному порядку, і ніхто не закидає цим країнам, що вони порушують якісь принципи чи стандарти. Головне, щоб судді одного й того самого суду не переглядали рішень своїх колег, але ми цього й не пропонуємо. Саме для перегляду рішень обласних судів і пропонується створити Апеляційний суд України. При цьому буде збережено кадровий потенціал, наявний позитивний досвід, не кажучи вже про значну економію фінансових ресурсів.

Одне з найважливіших питань — незалежність судової гілки влади. У цивілізованому світі це найголовніша гарантія неупере­дженого правосуддя, тобто якісного і справедливого захисту Конституції та її цінностей, забезпечення законності та право­порядку, а в цілому — підтримання стабільності в державі.

Незалежність судді значною мірою виявляється в тому, наскільки він захищений від зазіхань на його честь, гідність, майнові права з боку не лише фізичних осіб, а й державних орга­нів та їх посадових осіб. Держава зробила певні кроки в напрямі забезпечення незалежності суддів, у законодавчому порядку визначено деякі гарантії незалежності, проте спостерігаються й небезпечні намагання реставрації кишенькового суду. Ми вважаємо, що деякі положення законодавства щодо суддівської недоторканності доцільно вдосконалити, передусім це стосується порядку порушення кримінальних справ стосовно суддів.

Незбагненно, чому порушити кримінальну справу стосовно адвоката може лише прокурор області, а стосовно судді — будь-який представник органа досудового слідства і дізнання. Навіть за радянських часів для притягнення судді до кримінальної відповідальності з урахуванням його особливого статусу треба було одержати згоду Президії Верховної Ради Української РСР.

Однією з найважливіших гарантій самостійності суду і неза­лежності суддів є належне їх фінансове забезпечення. Попри зростання економіки і доходів Державного бюджету, кардинальних зрушень у питанні фінансового забезпечення діяльності судів не відбулося. Традиційно з Державного бюджету суди фінансуються приблизно на 40% потреби. Систематичне недофінансування впродовж багатьох років призводить до кризових явищ у право­судді.

Брак коштів на фінансування судів часто пояснюють тим, що держава не має фінансових можливостей. Однак загальні витрати на фінансування судової влади на сьогодні становлять менше 1% дохідної частини Державного бюджету. З урахуванням цього, на тлі зростання доходів бюджету пошук необхідних додаткових коштів не видається завданням, яке неможливо вирішити. Оскільки, незважаючи на очевидність, це завдання досі не вирі­шено, виникає впевненість у тому, що причини такого становища зумовлені відсутністю належної уваги до судової влади та намаганням тримати її на короткому повідку.

За останні два роки надзвичайно багато зроблено для поліпшення умов здійснення судочинства, але до завершення цієї роботи ще далеко. Приміщення, які займають суди, як правило, не відповідають технічним і санітарним вимогам. За висновками експертів, лише кілька десятків приміщень судів відповідають усім стандартам правосуддя, водночас 36 місцевих судів досі працю­ють в аварійних приміщеннях. На сьогодні бракує не лише примі­щень, а й кабінетів для суддів, працівників апарату. На сьогодні в місцевих загальних судах є лише 1857 залів судових засідань у розрахунку на більш як 4 тис. суддів.

Нерідко справи розглядаються суддями у службових кабінетах, що категорично заборонено. Ця проблема ще більше загостриться після того, як набере чинності новий Цивільний процесуальний кодекс, відповідно до якого суди під час розгляду справ будуть здійснювати повне фіксування кожного судового процесу технічними засобами незалежно від бажання сторін, що можливо лише в залах судових засідань. Суди до цього не готові.

У зв’язку зі змінами процесуального законодавства та умов оплати праці потреби судової системи зростають, проте видатки на оплату праці та довічне утримання суддів, забезпечення соціальними гарантіями є недостатніми. Нині на розгляді Верховного Суду перебувають сотні скарг від працівників апарату практично всіх судів України, вони запитують, як людина з вищою освітою може прожити на зарплату трохи більш як 200 гривень, яку вони отримують.

Державним бюджетом майже не передбачені кошти на вирі­шення житлових проблем суддівського корпусу. Ми підтримуємо заклики до викорінення в судовій гілці влади, як і в інших владних структурах, хабарництва і корупції. Боротьбу з цими явищами тре­ба вести рішучу й жорстку. Проте так само рішуче треба вживати заходів для подолання підґрунтя корупції. Зокрема, треба поліп­шити фінансування та матеріально-технічне забезпечення судів.

Однією з надзвичайно важливих складових судово-правової реформи є належне забезпечення судів процесуальним законо­давством. На жаль, і тут ми відзначаємо, що проблема вирішу­ється не так, як хотілося б. На сьогодні так і не прийнято новий Кримінально-процесуальний, Адміністративний, Господарський процесуальний кодекси, Кодекс про адміністративні право­порушення, внаслідок чого суди при здійсненні правосуддя вимушені керуватися застарілими, суперечливими та розбалансо­ваними кодексами, а часто й діяти на підставі власних придуманих процедур. Прийняті кодекси відзначаються непослі­довністю, невиваженістю, іншими істотними недоліками. Тривалий час очікують прийняття надзвичайно важливі для судової реформи закони про правову допомогу громадянам, справляння та викори­стання судового збору, нові редакції законів про адвокатуру, прокуратуру та інші.

Під час підготовки нового Цивільного та Господарського кодексів не було дотримано єдиного наукового підходу з точки зору законодавчої техніки щодо структури напрямів, комплексу правовідносин, якими вони мають врегульовуватися, що спричи­нило велику кількість неузгодженостей між цими кодексами, деякі норми взагалі суперечать одна одній. Це стало причиною бага­тьох колізій при застосуванні правових норм і прийняття судами взаємовиключних рішень.

Наближається до завершення розгляд парламентом проекту нового Господарського процесуального кодексу. Однак під гасла­ми захисту державних інтересів відзначається намагання пере­нести в нову редакцію цього кодексу ті положення, які раніше відхилялися Верховною Радою як неприйнятні, і проти яких послідовно виступав Верховний Суд.

Хочу також зазначити, що законодавець у процесі реформи надто неспішно використовує світовий досвід і можливості, які надає технічний прогрес.

На сьогодні надзвичайно болючою є проблема злочинності неповнолітніх. Порівняно з 1992 роком кількість неповнолітніх засуджених зросла вдвічі. Злочини, які вчиняються неповноліт­німи, все частіше відзначаються невмотивованою жорстокістю, малозначністю мотивів, цинізмом і бездушністю. Злочинність неповнолітніх з кожним роком молодшає, кожен третій засу­джений неповнолітній належить до вікової категорії 14–16 років.

У суспільстві відбуваються процеси, які вкрай негативно впливають на формування молодого покоління. На наше переко­нання, виправити становище за допомогою лише засобів кримі­нально-правового впливу на неповнолітніх правопорушників неможливо. Потрібно створити систему ювенальної юстиції, яка виявляла б глибинні процеси, що породжують злочинність непов­нолітніх, та адекватно реагувала на них, забезпечувала правовий вплив на неповнолітніх та осіб, які сприяють антисоціальній поведінці підлітків, гарантувала соціальну реабілітацію неповно­літніх правопорушників та адаптацію їх у суспільстві. Однак ми не маємо навіть концепції створення системи ювенальної юстиції.

Світовий досвід підтвердив високу ефективність так званого реституційного (відновлювального) правосуддя, основною ідеєю якого є не покарання злочинця, а усунення шкоди, заподіяної злочином, шляхом примирення обвинуваченого і потерпілого, відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди за участю посередників. Чинний АПК містить лише натяки на можливість усунення в такий спосіб напруженості, що виникла внаслідок вчинення злочину. Тривалий час точаться дискусії щодо створення фонду потерпілого, але далі справа не йде.

Попри всі негаразди, суди України переважно забезпечують якісний розгляд справ. Несправедливими є нарікання, що майже половина справ судами розглядається з прийняттям неправиль­них судових рішень. Давайте звернемося до цифр. На сьогодні в Україні діють 754 суди зі штатною чисельністю 7580 суддів. При цьому 1208 суддівських посад є вакантними. У 2004 році судді розглянули 6,4 млн справ. За такої колосальної кількості справ 78,1% вироків у кримінальних справах, 93% рішень у цивільних і 78,2% рішень у господарських справах не оскаржені в апеляцій­ному та касаційному порядку. Це означає, що сторони визнають законність і обґрунтованість судових рішень і задоволені ними. З тих, що оскаржені, 96,1% вироків залишені без змін, у цивільних справах цей показник становить 98,1%, у господарських — 96,2%, тобто неправильною є лише мізерна частина судових рішень.

Думаю, що ці сухі цифри, за якими — долі мільйонів людей, красномовно свідчать про те, що правосуддя в державі здійсню­ється переважно на належному рівні. Деякі демагогічні закиди на адресу суддівства, зроблені на основі окремих фактів, не розкри­вають загальної картини професійності та об’єктивності суддів.

Відбувається поступова трансформація суду, який з караль­ного інструменту влади перетворюється на орган, за допомогою якого можна захистити будь-яке порушене право та законні інте­реси. Спостерігається гуманізація призначення судами криміналь­ного покарання особам, визнаним винними у вчиненні злочину. Так, якщо до позбавлення волі в 1999 році було засуджено 37,5% осіб, то в 2003 році — вже 30,3%, а в 2004 році — 26,5%. Збільшилася кількість осіб, засуджених до штрафів, громадських робіт та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Тобто судова система України дедалі більше орієнтується на європейські стандарти. Проте треба знати, що в Україні скою­ється велика кількість тяжких і особливо тяжких злочинів, за які можна карати лише позбавленням волі.

Разом з тим оперативність і якість розгляду справ перебувають під певною загрозою, навантаження на суддів значно зростає. За останні п’ять років навантаження на суди збільшилося в 2,4 разу. Якщо в 2000 році на розгляд одного судді щомісяця в середньому надходило 50 справ, то у 2004 році цей показник становив 118, а в окремих судах сягнув понад 150 справ.

Треба зазначити, що ми в цілому позитивно оцінюємо динаміку збільшення кількості судових справ, оскільки вона свідчить про зростання довіри громадян і законодавців до судів та про більшу правову захищеність особи. Водночас вже вкотре не можу не відзначити, що законодавець не завжди обґрунтовано відносить до компетенції суду нові категорії справ, наприклад, адміністративні справи, пов’язані з порушенням правил дорож­нього руху. У 2004 році суди розглянули понад 3 млн таких справ. Здебільшого це справи про такі порушення, за які можна накласти штраф у розмірі до 17 гривень. Величезна кількість цих справ закривається в судах у зв’язку з тим, що у двомісячний термін їх неможливо розглянути.

Неможливість своєчасного притягнення до відповідальності розбещує водіїв, їх недисциплінованість на дорогах відома. То скажіть: чи виправдано законодавець відніс розгляд цих справ до компетенції суду, чи не правильніше було б питання про притяг­нення до відповідальності за такі правопорушення вирішувати в органах внутрішніх справ, надавши правопорушникам право оскаржувати рішення цих органів до суду, як це відбувається в інших країнах?

На наш погляд, далі так продовжуватися не може. Вихід ми бачимо у вилученні окремих незначних справ з підсудності судів, у розвитку третейських судів, у законодавчому спрощенні деяких судових процедур, створенні спеціалізованих судів, збільшенні кількості судів і суддів. Невжиття таких заходів при подальшому збільшенні кількості справ уже найближчим часом може призвести до колапсу правосуддя, профанації ідеї віддання під юрисдикцію судів усіх правовідносин у державі.

Без сумніву, тяганина та неякісний розгляд судових справ у багатьох випадках є наслідком недостатнього почуття відпові­дальності деяких суддів за вирішення справи, їх низького профе­сіоналізму, неуважності та поверховості при вивченні справи. Ми переглянули практику поблажливого ставлення до таких суддів. Має стати правилом обов’язкове реагування на дії суддів, які через власну неорганізованість допускають тяганину при розгляді судових справ.

Однак здійснення ефективного та оперативного правосуддя залежить не лише від суду. Якщо говорити про кримінальне судочинство, то якість та оперативність розгляду справи значною мірою залежить від того, як спрацювали слідчий і прокурор. Існуюча система досудового розслідування кримінальних справ відзначається великою кількістю недоліків, часто є малоефектив­ною, докази на початкових етапах слідства закріплюються повер­хово і невміло. Кожна десята справа повертається на додаткове розслідування та прокурору. Непоодинокими є випадки, коли органи досудового слідства, розраховуючи, що суд усуне прога­лини слідства, передають до суду відверто незавершені справи. У кожній третій справі про тяжкі й особливо тяжкі злочини обвину­вачені скаржаться на застосування до них незаконних методів слідства. Нагляд за слідством з боку прокуратури не завжди належний.

Таке становище зумовлено значною мірою відсутністю закону про статус слідчого. У чинному КПК передбачено, що обов’язком слідчого є обвинувачення підозрюваного і його захист від обвинувачення. Однак слідчий при такому роздвоєнні не може бути об’єктивним. За обставин перебування на державній службі та відповідальності за розкриття злочину його діяльність спрямо­вується передовсім на користь відомства, в якому він служить, тобто в бік звинувачення.

Розв’язати ці проблеми, на наше переконання, можна лише шляхом створення задекларованої Конституцією системи досудо­вого слідства на принципово нових засадах, ліквідації такого архаїчного інституту, як направлення справи на додаткове розслі­дування, і законодавчого визначення статусу слідчого, який при веденні досудового слідства не повинен бути ні обвинувачем, ні захисником. Він має бути процесуально незалежним шукачем істини і представником судової влади зі всіма притаманними суддям гарантіями незалежності та самостійності.

Іншим чинником, що впливає на ефективність та оператив­ність правосуддя у кримінальних справах, є якість роботи проку­рорів щодо підтримання державного обвинувачення. Законо­давець істотно обмежив повноваження судів щодо забезпечення повноти розслідування обставин справи. Проте суди вимушено перебирають на себе функції обвинувачення, оскільки прокурори не завжди спроможні якісно це зробити.

На оперативність розгляду кримінальних справ впливають пасивність і непрофесіоналізм адвокатів, відверті порушення закону з їхнього боку. Достатньо сказати, що в 2004 році через неявку адвокатів було відкладено розгляд більш як 10 тис. кримі­нальних та 19,7 тис. цивільних справ. На нашу думку, прийняття нового Закону про адвокатуру, визначення чітких механізмів притягнення адвоката до відповідальності сприяли б поліпшенню становища. Проте цей закон тривалий час не приймається.

Важливе значення для авторитету судової влади в державі має своєчасність виконання судових рішень, що набрали законної сили. Невиконання судових рішень негативно впливає на авто­ритет судової влади, оскільки не досягається кінцева мета правосуддя — захист інтересів громадян і юридичних осіб та реальне поновлення їхніх порушених прав. У цьому явищі, як у краплині води, відображається вся слабкість державної влади. Без законодавчого втручання цю проблему не розв’язати.

Невирішеним залишається питання, безпосередньо пов’я­зане з оперативністю правосуддя, — про розгляд кримінальних справ в апеляційних та касаційних інстанціях за участю засу­джених, які перебувають під вартою у слідчих ізоляторах. Гострота проблеми зумовлюється тим, що із запровадженням апеляційного і касаційного оскарження судових рішень згідно з чинним законо­давством засуджений вправі вимагати своєї участі в судовому засіданні, а якщо в апеляції ставиться питання про погіршення становища засудженого, виклик його до суду є обов’язковим. Реалізація цих вимог закону вимагає колосальних державних витрат на етапування засуджених, зокрема до Києва. Вихід із ситуації вбачається у запровадженні в судочинство новітніх технологій, зокрема відеоконференцзв’язку, який у зарубіжній судовій практиці використовується вже давно.

Верховний Суд ніколи не знімав з себе відповідальності за стан правосуддя в державі. Ми постійно відслідковуємо тенденції у правозастосовчій діяльності судів. Якщо законодавство засто­совується неправильно чи неоднаково, ми оперативно намага­ємося виправити становище доступними нам засобами.

Тяганина та неякісний розгляд судових справ унаслідок недостатнього почуття відповідальності за вирішення справи деяких суддів, порушення ними законодавства, низького професі­оналізму перебуває в центрі уваги Верховного Суду України. Починаючи з 2002 року, Верховний Суд України спільно з Радою суддів України запровадили вивчення стану організації роботи місцевих і апеляційних судів з виїздом на місця та наступним розглядом результатів перевірок на засіданні Президії Верховного Суду України. Вже проведено виїзди в суди дев’яти областей і за результатами вжито заходів для підвищення рівня здійснення правосуддя.

Кожен випадок порушення суддями вимог закону є предме­том обговорення на засіданнях кваліфікаційних комісій суддів, де їм дається відповідна оцінка, винні притягуються до дисциплінар­ної відповідальності. У 2004 році до дисциплінарної відповідаль­ності притягнуто більш як 120 суддів. На жаль, скромна заробітна плата, не завжди належні умови праці, постійне перебування у зоні конфліктів між людьми, які звертаються до суду, фізичне перевантаження значною кількістю справ призводять до того, що бажаючих на посаду судді сьогодні небагато. Це симптом, який спонукає до серйозних роздумів і вимагає термінового втручання з боку і законодавчої, і виконавчої влади. Не всі судді мають спеціалізовану освітньо-професійну підготовку, кожен п’ятий має досвід роботи в місцевому суді менше трьох років.

Академія суддів здійснює лише підвищення кваліфікації суддів, а питання професійної підготовки молодих суддів досі належним чином не вирішено. Ми підтримуємо ідею створення Концепції національної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації суддів, працівників апарату судів та Державної судової адміністрації. З метою підготовки високо­кваліфікованих професійних суддів в Україні необхідно заправа­дити обов’язкове навчання кандидатів на посаду професійного судді у спеціалізованому закладі освіти.

Хочу зазначити, що навчальні заклади з підготовки суддів діють у багатьох країнах. На жаль, у нашій державі цій проблемі приділяється мало уваги. У 2004 році на підготовку та підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих кадрів у Державному бюджеті України виділено 11 млн гривень, на підготовку кадрів та підви­щення кваліфікації працівників Державної податкової служби — більш як 71 млн, а бюджет Академії суддів України на 2004 рік становив лише 2,7 млн гривень. Коментарі зайві.

Шановні народні депутати та учасники парламентських слухань! Невирішення належним чином проблем, якими нині живе судова система, може призвести до серйозного розбалансування і послаблення судочинства, зашкодити авторитету не лише судової влади, а й держави в цілому. Можуть бути поставлені під загрозу конституційні права і свободи людей, що справді загрожує національній безпеці держави.

Сьогодні необхідно сформувати таку судову систему, яка не декларативно, а реально відповідатиме соціальним і правовим запитам громадян, державним інтересам, буде фінансово та кадрово забезпечена. Тільки за таких обставин, на мою думку, вона може бути ефективною. Дякую за увагу і прошу вибачення за те, що дещо перебрав час.

 

ГОЛОВА. Дякуємо, Василю Тимофійовичу.

До співдоповіді запрошується голова Комітету з питань правової політики Василь Васильович Онопенко. Будь ласка.

 

ОНОПЕНКО В.В., голова Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Шановний Володимире Михайловичу! Шановні колеги! Дорогі друзі! Надзви­чайно приємно бачити вас у цьому залі. За 14 років незалежності України, якщо не помиляюся, ми збираємося вперше, і вже це — величезний позитив. Пригадую, як у 1992 році відразу після прий­няття Концепції судово-правової реформи я приїхав до мами, і наш сусід мене, тодішнього міністра юстиції, запитав: коли ж суди нормально працюватимуть, і їм довірятимуть люди?

Те саме запитання поставив мені той самий сусід минулими вихідними. Я довго розповідав про причини негараздів. На це мудрий чоловік сказав: “Ти щоразу пояснюєш, чому цього не відбулося, а я хочу почути, що треба зробити, щоб стало краще”. Думаю, що в словах цього чоловіка справді є мудрість. Як поясни­ти людині, яка звикла довіряти тим, хто нагорі, що старій владі, попри всі декларації, був потрібен не сильний і незалежний суд, а кишеньковий інструмент для вирішення власних проблем та самозбереження?

Нарешті ситуація кардинально змінилася. Новий Президент, новий Прем’єр-міністр, Голова Верховної Ради (ви щойно чули виступ Володимира Михайловича) мають однозначну позицію: без незалежного суду не буде демократичної, правової держави. Так, сьогодні ми маємо головне — політичну волю вищого керівництва держави. Скажемо відверто: цього ми не мали ніколи.

Шановні колеги! Хотів би наголосити, що мій виступ — це передовсім аналіз пропозицій суб’єктів законодавчої ініціативи, зацікавлених відомств, суддів різних рівнів, науковців, помно­жений на власний досвід. Окремі проблеми, на яких я зупинюся, є дискусійними. Втім, для того й проводяться парламентські слухання, щоб почути різні думки, виробити оптимальні варіанти, допомогти українським судам зробити процес реформування судової влади прозорим.

Згідно з Конституцією судова влада має право бути незалежною і підкорятися лише закону. Конституційний обов’язок держави — забезпечити належне фінансування та умови функціо­нування судів. Як сьогодні на практиці реалізовані ці дві тези? Про те, в яких умовах працюють судді, ми щойно почули з уст Голови Верховного Суду Василя Тимофійовича Маляренка. Думаю, про це ми ще почуємо в цьому залі, і наше суспільство — за його межами.

В Україні здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції викликає серйозне занепокоєння. За браком часу зупинюся лише на окремих проблемах правосуддя. Закон України про судоустрій від 7 лютого 2002 року визначив правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему, порядок суддівського самовряду­вання тощо. Сьогодні ми маємо можливість оцінити і позитивні, і негативні наслідки дії цього закону.

Передовсім необхідно оптимально визначити систему судів загальної юрисдикції. Відповідно до статті 125 Конституції України вона будується за принципами територіальності і спеціалізації. На сьогодні таку систему судів становлять місцеві суди, апеляційні, вищі, спеціалізовані та Верховний Суд України.

Під час підготовки Комітетом з питань правової політики проектів Цивільного процесуального, Адміністративного процесу­ального, Господарського процесуального кодексів створення Апеляційного суду України було визнано зайвим і таким, що ускладнює правосуддя. Створення такого суду було б доцільним, якби апеляційні суди розглядали у першій інстанції цивільні, адміністративні, господарські справи. Проте ні прийнятий Цивільний процесуальний кодекс, ні проекти Адміністративного процесуального та Господарського процесуальних кодексів не передбачають цього. Тобто на розгляд Апеляційного суду України будуть надходити лише кримінальні справи, але теж не всі.

Проведений у зв’язку з цим аналіз статистичних даних показує, що середньомісячне навантаження, тобто кількість справ, покладена на суддю апеляційного суду для розгляду в першій інстанції, становитиме менше 1%. Звичайно, ці справи непрості, адже йдеться про довічне позбавлення волі, наприклад, за умисне вбивство, однак їх можуть розглядати місцеві окружні кримінальні суди. Звісно, їх необхідно створити, наблизити до людей. Рішення цих судів переглядатимуть апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, апеляційний суд Автономної Республіки Крим. Посилання деяких авторів у засобах масової інформації на те, що судді цих апеляційних судів матимуть нижчу кваліфікацію ніж, скажімо, судді Апеляційного суду України, на мій погляд, є юри­дично необґрунтованими і некоректними.

У процесі підготовки змін до Закону про судоустрій надій­шли пропозиції про створення Вищого цивільного та Вищого кримінального судів України як касаційної інстанції. На думку авторів цих законопроектів, це дало б можливість розвантажити Верховний Суд, особливо його Судову палату у цивільних спра­вах, де на сьогодні чекають на розгляд близько 30 тис. справ. До речі, не з вини суддів.

Звісно, такі пропозиції потребують ретельного аналізу та відповідних консультацій. Гадаю, це не змінить ситуацію карди­нально, ці 30 тис. справ просто змінять місце реєстрації, перейдуть до Вищого цивільного суду. На мій погляд, висновок такий: треба змінювати не форму, а процедуру розгляду справ, тому що за такої ситуації роль Верховного Суду зведеться до ролі британської королеви. Що було б у державі, якби діяли, скажімо, чотири парламенти, чотири уряди? У разі створення вищих спеціалізованих судів ситуація складається саме таким чином.

Як варіант вирішення проблеми розгляду цивільних справ у Судовій палаті у цивільних справах, можна було б створити, скажімо, колегії, які розглядали б справи за категоріями — щодо права власності, ще деякі. Тоді ми за рік розвантажили б Судову палату у цивільних справах, і не надходила б величезна кількість скарг ні до Верховної Ради, ні до інших інстанцій у зв’язку з цією проблемою.

Щодо спеціалізації судів, то вона має відбуватися за галузевою ознакою та обумовленим нею видом судочинства — адміністративного та господарського як особливого різновиду цивільного. Однак, виходячи з реальних фінансових, матеріальних, організаційних можливостей, недоцільно створювати на місцевому рівні (надходять такі пропозиції) суди з розгляду адміністративних справ. Треба запровадити спеціалізацію суддів у місцевих судах, що дасть можливість зекономити кошти, забезпечити доступність правосуддя, підвищити ефективність судового захисту. Саме такі положення закріплені в проекті Адміністративного процесуального кодексу.

Організація судів за принципом територіальності наближує місцеві та апеляційні суди до людей. Водночас у визначенні територіальної юрисдикції судів слід враховувати вимоги щодо незалежності суддів від місцевої влади. У разі створення кількох судів у містах з районним поділом не варто прив’язувати їх юрисдикцію до території району, оскільки рішення органа місцевого самоврядування про реорганізацію районів щоразу змушуватиме Президента України своїм указом змінювати кіль­кість таких судів, хоча об’єктивної потреби в цьому не буде. Ви знаєте, до чого це призвело в Києві.

Наступне. У судовій системі України не повинно бути військових судів, оскільки вони здійснюють цивільне та кримі­нальне судочинство у військових формуваннях. Їхнє існування в системі судів загальної юрисдикції не обумовлюється ні прин­ципом спеціалізації, ні принципом територіальності, що визначені Конституцією як засади побудови судової системи судів загальної юрисдикції. До того ж військові судді мають особливий статус порівняно з іншими суддями, що суперечить принципові єдності статусу суддів. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини це є порушенням Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Тому позиція комітету однозначна: тих 100 суддів, які ще залишилися у військових судах, треба направити в суди загальної юрисдикції. Тим більше, скажемо відверто, їм там вже нічим займатися. Якщо в місті Артемівську (Василь Тимофійович сказав, що навантаження на суддю — приблизно 150 справ на місяць) навантаження на суддю — 250 справ на місяць, то в місті Севастополі — 3–4 справи. Тому треба виходити з цієї точки зору. Минулого року навантаження на військових суддів було 25 справ, позаминулого — 15 справ. Комітет однозначно визначився, і Верховна Рада нас підтримала при розгляді проекту Цивільного процесуального кодексу та інших законодавчих актів щодо цього питання.

Окремо хочу сказати про адміністративні суди, які працю­ватимуть за принципом “людина проти держави”. Це сприятиме реалізації головного конституційного принципу: людина є найви­щою цінністю, а забезпечення її прав і свобод — основний обов’язок держави.

Сьогодні ми маємо можливість завершити більш як десятирічну роботу багатьох фахівців над створенням правової основи українського адміністративного судочинства. Завтра з цієї трибуни я доповідатиму проект Адміністративного процесуального кодексу в третьому читанні. Гадаю, що мої колеги підтримають його, щоб цей кодекс був прийнятий і набрав чинності.

Відповідно до Закону про судоустрій України адміністративні суди повинні розпочати свою роботу вже цього року. Передбача­ється, що з 1 вересня працюватимуть і Цивільний процесуальний, і Адміністративний процесуальний кодекси. Більше року створен­ня цих судів нескінченно гальмувала попередня влада. Більше року чекав призначення голова Вищого адміністративного суду Олександр Пасенюк, бо його кандидатура не влаштовувала певних осіб, а система адміністративних судів була небезпечною для самої держави. Ось вам приклад відсутності політичної волі, про що я говорив на початку.

Останніми роками збільшилася кількість скарг громадян на порушення суддями присяги і чинного законодавства України. Це призвело до того, що різні інстанції починають вносити пропозиції щодо контролю судової влади. Хотів би заявити авторитетно: немає позасудового контролю судової влади, є винятково судо­вий контроль, тому Верховна Рада і Комітет з питань правової політики не допустять будь-яких намагань загнуздати правосуддя. Ми розуміємо, що проблем багато. Скажемо відверто, колеги, що дуже часто самі судді дають підстави для того, щоб їх критику­вали. Тому вихід треба шукати в іншій площині. Думаю, що про це ви теж скажете.

Гадаю, що багато проблем взагалі зникли б, якби ми своє­часно ввели в дію Цивільний процесуальний і Адміністративний процесуальний кодекси України. Ви знаєте, що апеляційна скарга сьогодні подається через місцевий суд, і дуже часто судді зали­шають її без розгляду. Новий Цивільний процесуальний кодекс передбачив сплив терміну оскарження. Будь ласка, у триденний термін направляй скаргу до апеляційного суду. Вважаю, таким чином нам вдасться розв’язати цю проблему.

Наступна проблема, яку повинні розв’язати саме ви. Апеляційні суди сьогодні працюють у режимі не апеляції, а касації. Ви скасовуєте 80–90% рішень, направляєте на новий розгляд, і пішли по колу: люди, здоров’я, час і все інше. Це залежить не від законодавця, а від вас, і від цього залежить і наш, і ваш авторитет.

Шановні колеги! Вважаю, що питання відповідальності суд­дів треба вирішувати у площині створення дисциплінарної колегії України. Бо кваліфікаційні комісії, які працюють на громадських засадах (тут присутній Земляний Василь Васильович — голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України), не встигають. Тому треба створити дисциплінарну колегію, до складу якої мають увійти авторитетні люди, судді у відставці, адвокати, які предметно займатимуться питаннями порушення суддями присяги і вноситимуть відповідні пропозиції щодо притягнення їх до відповідальності та звільнення з роботи.

Фінансування судової системи — просто на найнижчому рівні, вона роками отримує лише 40% потреби. Треба захистити суд з боку законодавчої, виконавчої влади, тоді суд захистить усіх нас. Крім того, для забезпечення можливості бідним громадянам реалізувати своє право на судовий захист потрібно терміново прийняти Закон про порядок і умови надання безоплатної право­вої допомоги у цивільно-кримінальному судочинстві.

Нам потрібно також реформувати суддівське самоврядуван­ня. Це стосується розподілу цивільних справ, обрання голови суду зборами суддів, а не призначення указом Президента (і колиш­нього, й нинішнього). Конституцією не передбачено, щоб Прези­дент затверджував голів суду. А там викликали і питали: “Кому будеш служити?” Суддя повинен служити закону, а не тій чи іншій владі!

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Василю Васильовичу, ви ж, на відміну від інших, добре знаєте наші порядки. Завершуйте, надаю ще хвилину, але це останній промовець, якому я продовжую час.

 

ОНОПЕНКО В.В. Дякую, я цього ніколи не забуду (Сміх у залі). Шановні друзі! Реформа проводиться не заради реформи. У такий спосіб ми не лише підвищимо авторитет ефективність діяльності судової гілки влади, а й забезпечимо довіру народу до неї та отримаємо дійсно справедливий суд, без якого не можливо побудувати правову державу і демократичне суспільство. Не хочеться говорити банальні речі, але якщо ми належним чином не розв’яжемо проблеми правосуддя, це призведе до серйозного його розбалансування і послаблення, а в підсумку — зашкодить авторитету не лише судової гілки влади, а й держави в цілому, особливо тепер, коли люди тільки почали довіряти своєму Президенту, своєму уряду і своїй державі. Ця довіра крихка, як скло, завоювати її вкрай важко, зруйнувати дуже легко, тому все залежить від нас.

Бажаю успіху і всього найкращого. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Васильовичу.

Ми заслухали доповідь і співдоповідь, тепер переходимо до обговорення, регламент — 5 хвилин.

Переважна більшість присутніх у цьому залі — не депутати, тому нагадаю, що за 30 секунд до завершення виступу пролунає звуковий сигнал, а після завершення часу мікрофон автоматично вимкнеться. Просіть, не просіть, я нікому час не продовжуватиму, вкладайтеся в 5 хвилин. Це перше.

Друге. Я завжди рекомендую учасникам парламентських слухань починати свій виступ з найголовнішого, з того, що неодмінно хочете сказати. Бо завжди виходить так, що на кінець залишають найкращі думки, а часу не вистачає. Отож починайте з головного.

Ми працюємо без перерви приблизно до 18 години.

Запрошується до слова Микола Анатолійович Шелест, голова Вищої ради юстиції. Підготуватися Стретовичу.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. А вопросы?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Нет вопросов. Після закінчення засідання в кулуарах можете поставити запитання один одному. Думаю, всі представники будуть і зможуть відповісти на ваші запитання.

Будь ласка, Миколо Анатолійовичу.

ШЕЛЕСТ М.А., голова Вищої ради юстиції. Шановні народні депутати! Шановні колеги! Невід’ємною складовою судової реформи є реформа Вищої ради юстиції, тому за браком часу зупинюся саме на цьому аспекті. Відзначу три проблеми, які на сьогодні потребують законодавчого врегулювання, розв’язання яких дасть змогу Вищий раді юстиції працювати більш ефективно.

Перша проблема — вдосконалення механізмів формування суддівського корпусу. На жаль, чинне законодавство настільки спрощує проходження кандидатів на посаду судді, що, з одного боку, є можливості для зловживань, а з другого, — наповнює судову систему неповноцінними кадрами.

Сьогодні ми часто чуємо, що розв’язати цю проблему можна шляхом проведення конкурсу. Звичайно, конкурс потрібен, тому що він надає рівні шанси тим, хто бажає стати суддею, і забезпе­чує можливість кращому вибороти це право. Однак слід звернути увагу й на те, що за здійснення правосуддя беруться люди, які не мають спеціальної фахової підготовки, що неприпустимо для європейських країн. Люди старшого покоління пам’ятають, що раніше, за радянських часів, кандидати на посаду судді проходили стажування протягом року. Сьогодні навіть цього немає. Отже, конкурсний відбір та навчання кандидатів є вкрай необхідними етапами становлення професійного судді.

Водночас слід відзначити, що в разі законодавчого вирішен­ня цих питань можливість їх виконання кваліфікаційною комісією є сумнівною. Я підтримую Василя Васильовича Онопенка в тому, що кваліфікаційні комісії (аналіз їхньої роботи у нас є) не зможуть у нових умовах виконувати ті завдання, які перед ними поставлені. Це пов’язано не тільки з добором кадрів, з кваліфікаційним іспи­том, а й з координацією дій. Як на сьогодні добираються судді? Це зовсім безконтрольна система, і ніхто точно не знає, хто доби­рає, кого добирають, як добирають. Хоча у статті 1 Закону про судоустрій написано, що Вища рада юстиції відповідальна за формування суддівського корпусу. Однак в інших законах, у тому числі в Законі про судоустрій України, не передбачено ніякого правового впливу на вирішення цього питання. Тому функції кваліфікаційної комісії слід було б передати Вищій раді юстиції, яка вже сьогодні має відповідні можливості, і яка за чинним зако­ном відповідальна за цей напрям.

Друге. Розгляд скарг громадян, посадових осіб та звернень депутатів у Вищій раді юстиції є малоефективним через неопера­тивність. Пояснюється це тим, що за чинним законом перевірку можуть проводити тільки члени Вищої ради юстиції, яких на сьогодні налічується 19 із 20. Більшість з них — це високі посадові особи, які через зайнятість за основним місцем роботи не можуть оперативно проводити перевірки. Якщо протягом року ми маємо 3 тис. скарг, то, звичайно, ви розумієте, яким чином і наскільки ефективно їх можна перевірити. Тому нарікання на роботу Вищої ради юстиції є і з боку громадян, і з боку депутатів.

Розв’язання цієї проблеми ми бачимо у створенні судової інспекції в кількості не менш як 15 осіб, які мають досвід роботи суддями чи в органах прокуратури і затверджуються на посаду Вищою радою юстиції за поданням Ради суддів України. Створення таких інспекцій дасть можливість не тільки оперативно та якісно розглядати скарги, а й вирішувати питання, що вини­кають і в комітеті Верховної Ради щодо суддів, які обираються довічно, і в Ради національної безпеки і оборони щодо призна­чення суддів уперше або на адміністративні посади.

Третє, стосовно діяльності кваліфікаційних комісій. Оскільки кваліфікаційна комісія втрачає повноваження на проведення квалі­фікаційного іспиту, то в даному разі (я підтримую Василя Онопенка) слід створити дисциплінарні комісії за територіальною ознакою в кожній області. Тоді апеляційною інстанцією для них була б Вища рада юстиції. Рішення цієї комісії могли б оскаржу­вати і сторона, щодо якої воно прийняте, і суб’єкт звернення. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Володимир Миколайович Стретович, народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. За ним виступатиме Селівон.

 

СТРЕТОВИЧ В.М., голова Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний пане головуючий! Шановні колеги! Ваша честь, представники судової гілки влади! Я не випадково вжив слова “ваша честь”, тому що рішення установ, у яких ви працюєте, приймаються іменем України, і до вас звертаються “ваша честь”.

Чи можна сьогодні сказати, що судова система як складова гілка влади, що поділяється на законодавчу, виконавчу і судову, відбулася, і що пересічний громадянин України може захистити свої права в суді?

Повернемося до Конституції. Стаття 3 Конституції проголо­шує: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

У своєму виступі я доведу, що та хвороба, яка називається корупцією, на превеликий жаль, сьогодні не дає можливості маленькому українцеві належним чином захистити свої права у поважній інституції, на яку покладаються надії, що в разі звернення до суду (оскільки всі правовідносини в суспільстві підвідомчі судам) людина знайде належний відгук. Більше того, зловживання владою, посадовим становищем, службова недба­лість суддів, вчинення ними корупційних дій призводять до того, що люди місяцями, роками вимушені ходити в пошуках правди.

Наведу приклад. За станом на лютий 2005 року, суди Дніпропетровської області мають розглянути справи щодо 1357 осіб. При цьому такого розгляду до півтора року чекають 90, більше півтора року — 88, понад три роки — 62 особи. Ці ж люди можуть бути й виправдані! Чому вони після закінчення слідства безпідставно перебувають у казематах і чекають своєї долі?

Приклад іншого ґатунку. Немирівський, а потім Тульчинський суди 24 рази розглядали цивільний позов громадянина Загре­бельного, і 24 рази справа відкладалася у зв’язку з неявкою другої сторони. Шановні колеги, думаю, що час вже вносити на розгляд норму про те, що справу треба розглядати на підставі наявних матеріалів, якщо сторона втретє не з’являється до суду, і ставити крапку, бо таке правосуддя дорого обходиться державі.

Стосовно діяльності суддів. Судді Євпаторійського міського суду (є цілий список, але я згідно зі статтею 62 не назву жодного прізвища) постановляють судове рішення, за яким стягують з дер­жави і відшкодовують 7 млн гривень на користь громадянина К. в порядку захисту честі й гідності. Зі слів Голови Верховного Суду ми почули, що нам катастрофічно бракує коштів. То, може, ми все-таки докопаємося до істини, чому здійснюється таке правосуддя в Євпаторійському міському суді?

Наступна проблема. У нас виникають унікальні ситуації. Ми кажемо, що Кабінет Міністрів начебто збирається робити револю­цію з приватизацією, але хочу зауважити, шановні судді, що до цієї революції причетні й ваші колеги. Бо як можна розцінити факт, що сім судів в Україні в один день, 23 січня 2004 року, за позовом одного позивача, одного з акціонерів, за дивним збігом у Броварах, Одесі, Львові, Ужгороді, Харкові і Херсоні постано­вили однакове рішення, і через три години воно пред’являється до виконання у Львові, де відбувається сама юридична подія. Чи це не корупція? Чи це, можливо, сигнал комітету? Подивіться, сім судів! Як це могло статися одночасно? Очевидно, що процесу­ально нам треба доопрацьовувати ще досить багато.

Сьогодні мушу сказати про те, що комітет, на жаль, не має слідчого апарату, він тільки вивчає матеріали справи, надсилає їх на розгляд судів, і нерідко суди відгукуються на це, долучаючи ці матеріали до розгляду безпосередньо в процесі. Однак є такі, що відповідають: вибачте, але ми не можемо врахувати ці матеріали, оскільки за законом комітет не має будь-якого впливу на діяльність судів.

Хочу вам сказати, що є такі категорії — аналіз і синтез. Так ось аналіз і синтез дій, які відбуваються в судовій системі, свід­чать, що у нас склалася дуже неблагополучна ситуація в багатьох судах Чернігівської, Черкаської, Одеської, Донецької і Дніпро­петровської областей, такого висновку ми дійшли в комітеті.

Однак кажуть: “Критикуючи, пропонуй”. На мою думку, щоб подолати таке негативне явище, як корупція в судах, держава повинна: по-перше, вишукати кошти і в 4–5 разів підвищити заробітну плату суддів; по-друге, передбачити в бюджеті достатньо коштів, щоб задовольнити всі потреби судової влади (на моє глибоке переконання, дешеве судочинство дуже дорого коштує державі); по-третє, створити механізми превентивної діяльності щодо суддів, які переступають межу закону, — позбав­лення права на пенсію, позбавлення права займати посаду...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до слова Микола Федосович Селівон, Голова Конституційного Суду України. Підготуватися Земляному.

 

СЕЛІВОН М.Ф., Голова Конституційного Суду України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Сильна й незалежна судова влада потрібна нашому суспільству не лише тому, що стаття 6 Конституції закріплює функціонування державної влади на засадах її поділу на три гілки, це засіб забезпечення сильної й незалежної влади. Нашому суспільству потрібна незалежна судова влада насамперед тому, що сфера її діяльності — правозахисна діяль­ність, передусім захист прав і свобод людини та громадянина. Це критерій оцінки діяльності судової гілки влади, іншого не дано. І тому я хочу сказати передовсім про те, що справді багато зроблено, щоб ця гілка влади працювала так, як належить. Зокрема, створено і функціонує Конституційний Суд України як елемент судової гілки влади, що став стабілізуючим і стиму­люючим фактором у нашій державі. Це, напевно, очевидно.

Проте, шановні колеги, думаю, що настав час зупинитися й подумати, якими надалі будуть наші конкретні кроки, і насампе­ред визначитися з тим, якою повинна бути наша судова система. Відверто кажучи, ми перманентно щось реорганізовуємо, почина­ючи з 1990-х років, включаючи й період після прийняття чинної Конституції. Нині ми передовсім повинні визначити, якою у нас буде модель судів загальної юрисдикції.

Європейський суд з прав людини, по суті, вже створив пілотний проект рішення про те, що наша судова система не відповідає Європейській конвенції з прав людини, зокрема, не забезпечує реалізацію права людини на неупереджений і спра­ведливий суд, розгляд справи в розумні строки. Однією з підстав такого рішення є те, що рішення, вступивши в законну силу, неодноразово скасовується (таке наше судове провадження) і повертається на новий розгляд, про що вже говорили і про що ви краще за мене знаєте. Це суперечить принципам правової держави.

Виходячи з цього, моя пропозиція така: треба виробити концептуальну модель, яка повинна відповідати двом принци­пам — правової держави і духу й букві Конституції. Ніяких політичних мотивів, ніяких особистих інтересів не повинно бути, єдині два критерії. Це перше.

Друге. Хотів би звернути увагу шановних колег (ви це відчуваєте на практиці) на недосконалість нашого законодавства. Суперечності, прогалини, неконституційні положення — це проблеми і законодавця, і Конституційного Суду, і судів загальної юрисдикції. Наприклад, хто міг додуматися (я не хочу критикувати Конституцію), що суб’єктом права на звернення щодо неконсти­туційності акта, який застосовує суддя загального суду, є лише Верховний Суд України? Вважаю, що це недоречна норма, яка гальмує і не дає змоги оперативно вирішувати справи щодо захисту прав конкретної людини. На мою думку, її потрібно змінити. Кожен суд, навіть низовий, має право звернутися до Конституційного Суду, якщо в нього є сумніви щодо конституцій­ності відповідного закону чи іншого акта, який підвідомчий Конституційному Суду.

Третя проблема — виконання судових рішень. На жаль, для Конституційного Суду це теж є проблемою, це авторитет і сила судової гілки влади. Конституційний Суд прийняв чотири рішення про неконституційність скасування пільг, компенсацій і гарантій не лише для пенсіонерів, а й для певних категорій працюючих без відповідної компенсації, а виконавча влада і парламент автома­тично протягом трьох років у законах про Державний бюджет цю норму відтворюють з деякими модифікаціями. Тобто тут теж є питання.

Можу сказати, що ще з листопада 2004 року визнано неконституційним положення статті 69 Кримінального кодексу України. Це теж не реалізовано Верховною Радою. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Миколо Федосовичу.

Слово має Василь Васильович Земляний, голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, суддя Верховного Суду України. Будь ласка. За ним виступатиме Черновецький.

 

ЗЕМЛЯНИЙ В.В., голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, суддя Верховного Суду України. Шановні народні депутати! Шановні колеги! Сьогодні на парламентських слуханнях розглядається комплекс проблем, пов’язаних із реформуванням судової влади, насамперед з новою концепцією судової реформи, що дає можливість говорити з цієї високої трибуни про те, як нам побудувати судову систему, щоб вона відповідала діючим європейським стандартам. У зв’язку з цим дозвольте привернути вашу увагу до низки проблем, пов’язаних з кадровим забезпе­ченням суддів, зокрема з діяльністю кваліфікаційних комісій.

Одним з найважливіших завдань судово-правової реформи є поліпшення якості відправлення правосуддя, що пов’язано з підвищенням вимог до кваліфікації суддів та потребує кадрового суддівського складу якісно нового рівня. Адже не секрет, що деяким суддям при прийнятті судових рішень бракує знань, досвіду, вихованості, об’єктивності. Не кожен суддя має добрі організаторські здібності та високе почуття відповідальності. Саме тому проблема забезпечення судів професійними висококвалі­фікованими суддями, які повинні відповідати вимогам сучасного судочинства, стала вкрай актуальною.

Як відомо, завданням кваліфікаційних комісій і судів України є забезпечення формування корпусу професійних суддів, здатних кваліфіковано, сумлінно і неупереджено здійснювати правосуддя, шляхом добору і рекомендування осіб для зайняття посади професійного судді, визначення рівня фахової підготовки профе­сійних суддів, а також розгляд питань про дисциплінарну відпові­дальність. На сьогодні в державі функціонують 10 кваліфікаційних комісій при апеляційних округах, які, працюючи на громадських засадах, з поставленими завданнями в межах чинного правового поля в цілому успішно справляються.

Разом з тим у діяльності кваліфікаційних комісій є істотні недоліки та нерозв’язані проблеми, які, на нашу думку, зумовлені насамперед основною причиною — недосконалістю чинного законодавства.

Однією з найгостріших проблем, яка потребує нагального вирішення, є необхідність виведення корпусу професійних суддів на принципово новий якісний рівень здійснення судочинства. На сьогодні будь-який громадянин, склавши перед кваліфікаційною комісією менш як за годину кваліфікаційний іспит, може бути призначений на посаду судді і здійснювати судочинство від імені держави. Така система добору кадрів на посади суддів давно застаріла і вже не відповідає вимогам сьогодення.

Водночас у переважній більшості європейських країн цей блок проблем успішно вирішений, претенденти на посади суддів в обов’язковому порядку проходять підготовку у спеціалізованих навчальних закладах суддівської освіти. Унормування такої вимоги в українському законодавстві дало б можливість належним чином, всебічно підготувати особу до виконання функцій судді. Спеціальну підготовку кандидатів на посади професійних суддів вже сьогодні може забезпечувати Академія суддів. Якщо буде запроваджено таку систему підготовки, то ми, по-перше, отри­маємо професійно підготовлених кандидатів на посади суддів і, по-друге, звільнимо кваліфікаційні комісії суддів від невластивих обов’язків екзаменування кандидатів.

Наступна проблема полягає в тому, що створення кваліфі­каційних комісій суддів при апеляційних округах себе не виправдало, доцільно повернутися до раніше існуючої системи та створити кваліфікаційні комісії суддів у кожній області. Це дасть можливість кваліфікаційним комісіям суддів оперативніше розглядати питання, пов’язані з їхньою діяльністю, адже всі їх члени перебуватимуть в обласному центрі.

Ще одна проблема. Відповідно до чинного Закону про судоустрій суддя місцевого суду може оскаржити рішення кваліфі­каційної комісії суддів про притягнення до дисциплінарної відпові­дальності до Вищої ради юстиції, а не до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Це означає, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України не може розглядати скарги ні суб’єкта ініціювання дисциплінарного провадження про відмову в порушенні дисциплі­нарної справи, ні в суді про притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Механізм оскарження рішень кваліфікаційних комісій суддів про відмову в порушенні дисциплінарної справи чинним законом взагалі не виписаний.

Для виходу з цього становища, на нашу думку, доцільно внести зміни до Закону України про судоустрій та надати право оскарження рішень кваліфікаційної комісії суддів у дисциплінарній справі не тільки судді, а й особі, яка ініціювала дисциплінарне провадження.

Ні для кого не є таємницею поширеність порушень матері­ального та процесуального права, фактів тяганини при розгляді суддями кримінальних і цивільних справ. Зокрема, минулого року була велика кількість звернень громадян щодо порушень, проте розгляд цих звернень має свою специфіку. Відповідно до чинного законодавства жодна посадова особа, жоден орган не мають права проводити перевірки звернень щодо суддів, лише кваліфі­каційні комісії суддів наділені правом здійснювати ці повно­важення в ході дисциплінарного провадження.

Не можна погодитися з пропозицією міністра юстиції про надання права фахівцям Міністерства юстиції чи ще будь-кому здійснювати перевірку повідомлень про порушення законодавства при розгляді справ. Разом з тим члени кваліфікаційних комісій...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Шановні колеги, ще раз попере­джаю: мікрофон вимикається автоматично через 5 хвилин і 6 секунд, орієнтуйтеся по табло.

Слово має народний депутат Черновецький. Будь ласка. Підготуватися Кудрявцеву.

 

ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ Л.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №212, м. Київ). Уважаемый председательствующий! Уважаемый Председатель Верховного Суда Украины, Председатель Конституционного Суда Украины и все присутствующие! Для меня большая честь высту­пать перед этой аудиторией, потому что я большой приверженец того, что сегодня происходит в судебной системе, независимо от мотивов, которые при этом присутствуют.

Хочу тезисно выделить проблемы, которые существуют между властью и судебной системой. Я, народный депутат Украины трех созывов, могу сказать, что мы очень задолжали судейскому корпусу в принятии нормальных законов, потому что сегодня (я хочу, чтобы вы это обязательно отметили) нет законов, которые можно было бы исполнять на 100%, без оглядки на другой закон, часто противоречащий этому. А если есть 10 законов, которые противоречат друг другу?

К сожалению, руководство Верховной Рады Украины традиционно гонит законодательную лихорадку и будоражит общество. Это может привести к концу света, потому что вообще непонятно, какой закон применять. Это первая проблема, которую я хочу выделить. Это моя боль, которую я пытаюсь донести с этой трибуны.

Второе. В вашей системе очень много нерешенных вопро­сов, касающихся, в частности, и зарплаты, и независимости от других ветвей власти. Конечно, это проблемы и других ветвей власти. Но я хочу, чтобы вы знали: благодаря вам мы все-таки имеем новую власть в Украине. Скромные люди Анатолий Григорьевич Ярема, Виктор Васильевич Кривенко и их коллеги решили судьбу Украины. Ничего себе?! Впервые в истории Украины они показали, что суд является настоящей ветвью власти! Какое бы решение вы ни принимали, будьте такими же, как члены Верховного Суда, принявшие это важное для страны решение.

Но есть проблема. Суды пытаются прислониться к одной из ветвей власти. Конечно, Верховная Рада в этом смысле неинте­ресна: денег нет, ничего интересного здесь не происходит. Охота прислониться к тому, кто начальник. Мало того, вас еще стали утверждать (и Председатель Верховного Суда не протестует) одной из ветвей власти. Я категорически против этого! Это неправильно, и я буду с этим по-своему бороться, думаю, меня поддержит комитет, он во главе с выдающимся председателем Василием Васильевичем всегда на вашей стороне. Вы должны быть независимы!

Хочу сказать еще одну важную вещь: в Верховной Раде вы всегда находите поддержку, вас всегда поддерживают депутаты. Это касается и Василенко, возбудившего уголовное дело против Президента Украины. Сдал его суд, а Верховная Рада не сдала. Это еще раз свидетельствует о том, кто ваши соратники в борьбе за независимую Украину, за такую, какой ее хочет видеть каждый “пересічний громадянин”.

Есть еще проблемы. Есть единственный закон, который вы вправе применять, и который, к сожалению, практически не применяют хозяйственные суды, за редким исключением, но применяют общие суды, и за это им хвала, — это Конституция Украины. Общие суды вовсю ее применяют.

Когда есть расхождения, вы вправе применять Консти­туцию, запомните, это важно! Никаких проблем нет. Например, есть преступный указ Президента о том, что платится такой-то налог, есть декрет Кабинета Министров, который является законом, и суд не может принять… Ну, сейчас хозяйственный суд принял решение. А то что, бежать в Конституционный Суд, чтобы выяснить, какая коллизия между указом и законом? Запомните: простые люди ждут от вас защиты. Ваша основная миссия — защищать простых людей, которые нуждаются в защите от власти. Потому что власть не бывает хорошей, она всегда им противостоит. Вы — для того, чтобы защищать людей.

У меня есть удивительные случаи. В Ровенском городском и областном судах моего мальчишку-отличника (когда я нахо­дился в оппозиции и со мной расправлялась власть) привлекли к уголовной ответственности за то, что он применил Гражданский кодекс, который противоречил по безакцептному списанию… Это со мной так поступают, а что делают с простыми гражданами, пенсионерами, инвалидами и другими?..

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Леоніде Михайловичу, ваш час вже завершився (Шум у залі). Будь ласка, Леоніде Михайловичу, не зривайте засідання.

Слово надається Віктору Вікторовичу Кудрявцеву, заступнику Генерального прокурора України. Підготуватися Анатолію Васильовичу Луняченку.

 

КУДРЯВЦЕВ В.В., заступник Генерального прокурора України. Шановний Адаме Івановичу, народні депутати, присутні! Дякую за можливість висловитися щодо пропозицій та рекомен­дацій про стан та проблеми здійснення судово-правової рефор­ми, особливо стосовно ролі прокурора в судочинстві.

За часи незалежності України вживалося чимало законо­давчих, організаційних та інших заходів, спрямованих на рефор­мування судоустрою, судочинства і статусу суддів та прокурорів як головних дійових осіб правової системи. Однак досягти головної мети — створення справді незалежної ефективно функціонуючої судової гілки влади — на жаль, не вдалося. Це наслідок цілої низки причин фінансово-організаційного, політич­ного, кадрового характеру, про які сьогодні чимало говорилося.

Зупинюся на кадрових проблемах. Безумовно, важливим і першочерговим завданням є забезпечення судів висококвалі­фікованими, принциповими професіоналами, які при розгляді справ були б надійною перепоною порушенню законності і прав людини. Законодавчо відповідальність за формування суддів­ського корпусу, забезпечення роботи покладена на Державну судову адміністрацію, діяльність якої в цьому питанні не відповідає сучасним вимогам.

З урахуванням зауважень експертів Ради Європи щодо гарантій незалежності суддів, на нашу думку, питання матері­ально-технічного забезпечення необхідно передати Верховному Суду України. Крім того, за Конституцією України Вищу раду юстиції наділено правом вносити подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх за порушення присяги, а також здійснення дисциплінарного провадження щодо певної категорії суддів. У зв’язку з цим видається доцільним наділення цього органа повноваженнями щодо вирішення всіх кадрових питань підготовки суддів.

Для забезпечення справедливого правосуддя необхідно переглянути принципи формування суддівського корпусу та підви­щити відповідальність суддів за результати своєї роботи. Відсутність ефективного механізму і внутрішнього, і зовнішнього впливу на безвідповідальних та несумлінних суддів, які допуска­ють порушення закону, фактично позбавляє громадян та юридичних осіб права на судовий захист своїх конституційних прав, наслідком чого є грубе й відверте знущання окремих суддів над законом. Очевидно, що передбачений чинним законо­давством порядок притягнення суддів до дисциплінарної відпові­дальності є недосконалим.

Законом про судоустрій України визначено склад кваліфікаційних комісій суддів і порядок їх формування, згідно з яким судді в цих комісіях становлять більшість, і тому їхня думка при розгляді питань є вирішальною. До складу комісій також можуть бути включені особи, які не мають юридичних та фахових навичок. Ці фактори сприяють корпоратизації судової системи, неналежному виконанню функцій запобігання порушенню закону суддями шляхом дисциплінарного впливу на них. Найоптималь­нішим підходом до формування кваліфікаційних комісій має бути квотний принцип, за яким формується Вища рада юстиції, — із суддів, представників прокуратури, адвокатури і юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ.

Для підвищення відповідальності та професійного рівня суддів необхідно передбачити право проведення строкових атестацій. Такі зміни до законодавства сприятимуть вдоскона­ленню порядку формування суддівського корпусу, забезпеченню більш прозорого його характеру та усуненню неузгодженостей законодавства в цій сфері.

З метою кваліфікованого розгляду справ, винесення обґрун­тованих законних рішень доцільно передбачити як обов’язкове, а не рекомендоване, запровадження спеціалізації суддів з розгля­ду конкретних категорій справ. Оцінка судово-правової реформи повинна мати об’єктивні критерії, зокрема через визначення динаміки обсягу та якості роботи судів правоохоронними органами.

З року в рік зростає обсяг роботи прокурора з підтримання державного обвинувачення у кримінальних справах та участі у судах вищої інстанції. Додалися нові питання їх участі у кримі­нальному судочинстві — у попередньому розгляді справ при розгляді судами подань про взяття під варту, проведенні слідчих дій, за скаргами на дії прокурора і слідчого при закритті справ з нерегламентуючих підстав.

Загалом у минулому році прокурори взяли участь у розгляді судами більш як 360 тис. справ, що на 9 тис. більше, ніж поперед­нього року. При тому, що кількість працівників прокуратури, які пасивно задіяні в підтриманні державного обвинувачення, стано­вить близько 2 тис., а судів — майже 5 тис. За такої тенденції диспропорція кількості державних обвинувачів і корпусу суддів створила проблему, що перешкоджає ефективному здійсненню правосуддя. Останнім часом через недостатню кількість, а також через зайнятість державних обвинувачів в інших процесах і при виконанні ними інших конституційних функцій поширюються випадки зриву судових засідань через їх неявку. За таких обставин кількість прокурорів, які підтримують державне обвину­вачення в судах, потребує збільшення.

Якість правосуддя безпосередньо залежить від якості підтримання державного обвинувачення, сподіваюся, що це обов’язково буде враховано на законодавчому рівні. В умовах неврегульованості деяких питань чинного законодавства треба прискорити прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу, в якому, зокрема, розширити повноваження прокурорів. Маю на увазі необхідність посилення нагляду прокурора за порушенням кримінальних справ, виконанням слідчих дій, що обмежують права громадян, пред’явленням обвинувачення тощо. Потрібно надати прокурору право на зміну чи скасування постанов про зміну обвинувачення чи відмову від нього, щоб уникнути помилок при здійсненні правосуддя.

На практиці неврегульованість цих та інших питань, зокрема щодо строків оскарження постанов про порушення кримінальних справ, паралізує досудове слідство і унеможливлює розслідування кримінальної справи. Однією з проблем реалізації так званої малої судової реформи є завантаженість Верховного Суду спра­вами, що суттєво впливає на оперативність та якість їх розгляду. На мій погляд, настав час надати право розгляду справ у касаційній інстанції президіям апеляційних судів з відповідним наділенням голів судів і прокурорів відповідного рівня правом ініціювання такого перегляду...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Анатолію Васильовичу Луняченку, голові апеляційного суду Одеської області. Підготуватися Ємельяновій.

 

ЛУНЯЧЕНКО А.В., голова апеляційного суду Одеської області. Шановні учасники парламентських слухань! Було дуже приємно почути в доповіді і співдоповіді такі позитивні моменти, які досі лише в кулуарах обговорювалися. Наприклад (про це сказав Василь Тимофійович), про введення до Кримінально-процесуального кодексу такого інституту, як кримінальний компроміс. Справді, це дуже важлива проблема. Якщо говорити про кримінальне судочинство, про стан боротьби зі злочинністю, про те, що взагалі у нас робиться з розглядом кримінальних справ, то, повірте, ми робимо не просто багато дурниць, а й дуже багато зла, насамперед суспільству і людям.

Це стосується і рівня судової репресії, який показує, що ми працюємо ніби не з громадянами України, а з якимись інозем­цями або сторонніми тілами. Такого числа фоліантів кримінальних справ, які ми розглядаємо, просто не повинно бути. Для того є інститут процесуального компромісу, про який ми дуже багато говоримо, щоправда в кулуарах. Цей інститут вирішує (про це говорив Василь Тимофійович) не лише найголовніше — понов­лювальну функцію у кримінальному процесі, він відіграє дуже важливу запобіжну роль. Думаю, при розробці нового Кримі­нально-процесуального кодексу за допомогою фахівців і практиків цю норму треба обов’язково передбачити.

Ще одна проблема, про яку я хотів би сказати, — нестабіль­ність нашого законодавства. Правильно було сказано, що судді інколи потенційно не в змозі простежити всі зміни законодавства, а їм треба його застосовувати.

Є ще одна проблема — це проблема загальної культури нашого суспільства, правової культури. Минулого року на нараді за підсумками роботи суддів Володимир Михайлович Литвин сказав: “Для того щоб судова влада працювала, і в країні був правовий порядок, щоб ми побудували справді правову державу, треба насамперед з повагою ставитися до суду, зробити все для того, щоб у суспільстві було неупереджене ставлення до самого суду”. Бо в тій ситуації, яка інколи штучно створюється навколо суду, вирішити справу неупереджено, кваліфіковано простому судді неможливо. Це дуже важливо, і від цього залежить якість роботи суддів.

Справді, без незалежної неупередженої судової влади створити правову державу просто неможливо. Потрібно розро­бити концепцію, бо все, що у нас відбувається, — це якісь пориви, непослідовність, рваний ритм в усьому, що стосується прийняття законів. Усе це заважає роботі. Треба створити концепцію, поновити її... Я пам’ятаю, як вона вибудовувалася і виписувалася ще в 1992 році. Треба все це поновити, спокійно, розважливо розробити нову концепцію і послідовно її реалізовувати, насам­перед орієнтуючись на якість, а не на кількість. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ Дякую.

Слово має Інна Іванівна Ємельянова, заступник міністра юстиції.

 

ЄМЕЛЬЯНОВА І.І., заступник міністра юстиції України. Дякую. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламент­ських слухань! Свій виступ я хотіла б поділити на три частини і відповідно приділити увагу трьом блокам напрямів проведення судово-правової реформи: 1) законодавчий блок, який має стати базисом для проведення судово-правової реформи; 2) кадрова політика; 3) належне матеріально-технічне забезпечення, що посідає, до речі, не останнє місце.

Ставлячи певні вимоги до якості здійснення правосуддя, держава має забезпечити належні умови для реалізації цієї надзвичайно важливої функції. Незважаючи на проведення малої судової реформи і прийняття нового Закону про судоустрій, гарантії судового захисту прав громадян не набагато поліпши­лися. Ні в кого не викликає сумнівів, що найбільш надійним захистом особи від протиправних посягань і порушень є суд. Принаймні так повинно бути в демократичній державі. Однак на сьогодні непоодинокими є випадки, коли на стадіях звернення до суду та розгляду судових справ у нас наявні численні порушення. Це, своєю чергою, з кожним днем призводить до все більшої втрати довіри громадян до держави, зниження авторитету судової влади і, як наслідок, загалом державної влади.

У суддівському корпусі, де мали б бути високоосвічені фахівці з високими моральними якостями, з’являються особи, які здійснюють правосуддя, нехтуючи законом і порушуючи правила суддівської етики. Водночас кваліфікаційні комісії, які повинні реагувати на кричущі випадки порушення суддями законодавства, часто не вбачають у цьому істотних наслідків і відмовляють у порушенні дисциплінарного провадження щодо суддів. Також трапляються непоодинокі випадки тиску на суддів з боку держав­ного апарату і пересічних громадян.

Усе наведене завдає і громадянам, і державі невиправданої шкоди. Суспільство вже не може терпіти становища, в якому сьогодні опинилися суди, оскільки відсутність у державі сильної й шанованої судової влади шкодить правам громадян та свідчить про явну невідповідність нашого державного устрою демократич­ним засадам, закріпленим у Конституції України.

Така ситуація вимагає негайного виправлення, і насамперед слід починати із внесення відповідних змін до законодавства, передовсім до Закону України про судоустрій.

З урахуванням світового досвіду і розвитку демократії перш за все необхідно, нарешті, сформувати систему судів. У цій системі (у зв’язку з визнанням Конституційним Судом України неконституційним касаційного суду України) треба визначити, яка гілка судової влади буде наділена цими повноваженнями. При цьому потребує негайного вирішення питання суду касаційної інстанції — чи то новостворених Вищого цивільного і Вищого кримінального судів, чи реорганізованого Верховного Суду України.

У новому судоустрої не повинно бути апеляційного суду з надуманими повноваженнями, незрозумілими не лише пересіч­ному громадянину, а й досвідченому юристу. Прогнозоване навантаження на одного суддю цього суду, особливо після набрання чинності новим Цивільним процесуальним кодексом, дає змогу впевнено сказати про те, що його існування не виправ­дане ні з процесуальної, ні з фінансової точок зору, оскільки за таких умов це буде найдорожчий суд у державі, напевно, і у світі також.

Нова судова система повинна також позбутися рудимента радянської системи судів — військових судів.

Особливо слід наголосити на необхідності створення системи спеціалізованих адміністративних судів. Завтра в сесійній залі заплановано розгляд проекту Адміністративного процесу­ального кодексу, який надзвичайно важливий для того, щоб ця система запрацювала.

Потребують перегляду запроваджені Законом про судо­устрій структура і порядок функціонування кваліфікаційних комісій, оскільки неузгодженості окремих положень, що регламентують діяльність цієї інституції, з Конституцією, а також невизначеність деяких питань діяльності кваліфікаційних комісій призводить до неможливості здійснення ними своїх повноважень.

Функціонування кваліфікаційних комісій є важливим чинником формування кваліфікованого суддівського корпусу. На сьогодні недоліки у процедурах добору кандидатів на посади судді, призначення, службового переміщення та притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності є одними з основних чинників корупційних проявів у суддівському корпусі. У цьому питанні я хотіла б наголосити на принципах та підходах до формування складу кваліфікаційної комісії, які мають відповідати Конституції та Закону України про судоустрій.

Разом з тим потрібно відзначити необхідність прийняття нової редакції Закону України про статус суддів, щоб створити належні гарантії справді незалежного і неупередженого суду. Треба прийняти новий Кримінально-процесуальний, Адміністра­тивний процесуальний, Господарський процесуальний кодекси. Необхідно передбачити механізм оскарження суддівської бездіяльності...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Будь ласка, запрошується до слова Віктор Васильович Кривенко, голова Ради суддів України, заступник голови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України. За ним виступатиме Сіренко.

 

КРИВЕНКО В.В., голова Ради суддів України, заступник голови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України. Шановні учасники парламентських слухань! Готуючись до сьогоднішнього виступу, я прочитав тексти своїх виступів на подібних зібраннях у комітеті за останні десять років. Скажу вам, що можна було б взяти будь-який виступ за ці роки, і він підійшов би до нинішніх парламентських слухань.

Ми говоримо про одні й ті самі проблеми. Кажемо, що грошей бракує, про неналежне кадрове забезпечення, про недосконале законодавство, що немає концепції розвитку судової системи. Мабуть, усе це так, тому що судовою діяльністю незадоволені багато людей. Зокрема, до Ради суддів України минулого року звернулися зі скаргами 7 тис. громадян, незадоволених судочинством.

Однак чи винні судді в тому, що в нашій державі таке судочинство? Нас звинувачують у неналежному кадровому забезпеченні судів. А хіба судді чи судова система причетні до кадрового забезпечення? Звичайно, ні. Хіба ми вирішуємо питання нашого фінансового забезпечення? Хіба ми винні, шановний народний депутате Стретович, що протягом року не можемо доставити в суд підсудних? Ми не винні, бо ви нам грошей не дали.

Звичайно, в судовій системі потрібні зміни. Реформування органів судової влади — це не реформування правосуддя, бо реформування правосуддя — це реформування процесів. Нинішні правовідносини, які виникають у державі, ми розглядаємо за допомогою інструмента 1963 року. Ми застосовуємо Цивільний процесуальний кодекс 1963 року, Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року. Хіба за допомогою цих інструментів ми можемо справитися з тими завданнями, які ставляться перед судовою системою сьогодні? Звичайно, ні. Через те й накопичилися справи в місцевих судах, через те й неналежний апеляційний розгляд, через те й у Верховному Суді є проблеми. Звичайно, ми сподіваємося, що з набранням чинності Цивільним процесуальним кодексом прискориться розгляд цих справ.

Ось ми визначили процедури розгляду справ і далі говоримо про реформування органів судової влади, а вони визначені процесами, у процесі передбачено розгляд справи судом першої інстанції. Значить, має бути суд першої інстанції. У Конституції зазначено, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. На мою думку, це Конституційний Суд України.

Необхідно визначити, хто розглядатиме справи в апеляцій­ному порядку. Не може бути в системі судових органів судів, які не мають властивих лише їм процесуальних функцій. Якщо такі органи є, їх треба позбутися.

Нам хочуть допомогти в реформуванні судової системи. Якщо так, то віддайте нам, шановні народні депутати, можливість формування Державного бюджету в частині видатків на утримання судів. Ви думаєте, що ми недостатньо підготовлені, не зможемо скласти кошторис процедури розгляду судових справ? Зможемо. І ви не матимете права зменшити ні на копійку кошти, потрібні для розгляду судових справ, тому що це не зменшення видатків, а заборона судочинства в державі. Я щось не знаю, щоб судді визначали оплату праці народним депутатам чи Кабінету Міністрів. У системі судів є поважний орган суддівського самоврядування — Рада суддів України, — який, на мою думку, здатен визначити показники нарахування заробітної плати працівникам судів. Дайте нам цю можливість, і ми будемо вам вдячні за це. І це будуть не пусті балачки про незалежність судової влади, а реальна передача влади судам.

До речі, і призначення на адміністративні посади — це не функція Президента (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Сіренко Василь Федорович, народний депутат України. За ним виступатиме Олександр Михайлович Пасенюк.

 

СІРЕНКО В.Ф., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (багатомандатний загально­державний виборчий округ, КПУ). Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Я багато в чому погоджуюся з доповідачем Василем Тимофійовичем Маляренком, але багато в чому і не згоден.

Я не згоден з вашою методикою визначення довіри до суду. Кількість звернень до суду не означає, що є довіра. Громадянам просто нікуди подітися, і вони звертаються до суду. Куди ж вони ще підуть? Однак дані соціологів свідчать: 50% громадян не довіряють суду, а близько 60% вважають суд корупційним органом. У системі правосуддя діють цілі корупційні технології, і доки ми їх не знищимо, що ми не реформували б, як не тасували касаційні та апеляційні інстанції, як не виписували процесуальні кодекси — нічого в нас не вийде.

Скажіть, коли голова суду має близьких родичів юристів, які створюють юридичні фірми і працюють разом з ним як адвокати — це не корупційна технологія? Це товариство з обмеженою відпові­дальністю, яке поставило собі за мету прибуток, там немає правосуддя.

Якщо голова суду 10 років сидить на своєму місці, розставив усі кадри в усіх інстанціях — це не корупційна технологія?

Якщо голова суду тримає в залежності рядового суддю, тому що від нього залежить вирішення соціально-побутових та інших питань — це не корупційна технологія?

Доки ми не ліквідуємо цілі корупційні схеми, нічого не доб’ємося у судах!

Враховуючи, що в мене лише 5 хвилин, схематично зупи­нюся на кількох проблемах.

Створення і ліквідація судів. Скажіть, будь ласка, чи потрібен в кожній області апеляційний господарський суд? Скоро вже в кожній області буде апеляційний господарський суд, у Києві вже два таких суди. Кому це потрібно? Хіба це не корупційна технологія? Кожен губернатор хоче мати свій кишеньковий суд. А поспішна непродумана ліквідація військових судів? Цілком нерозумна ліквідація військових судів, тому що доведеться ство­рювати спеціальні секретні кімнати у звичайних судах, витрачати на це бюджетні кошти. Це когось хвилює? Ідеологія над усе, так?

Ще хотів би звернути увагу на відповідальність суддів. Ми весь час говоримо про незалежність суддів, але чомусь нічого не кажемо про відповідальність. Суддя розглядає за рік 500 справ. Скажіть, будь ласка, на скільки помилок має право суддя? На 500, на 100, на 50, на 5 — на скільки? Хто визначив, скільки помилок має право допустити суддя? Якими будуть наслідки цих помилок? Кажуть: ніяких наслідків не може бути. Давайте встановимо якусь планку. Наприклад, якщо є 5 скасувань судових рішень, то нехай суддя іде й доводить, що він професійно придатний, нехай ще раз складе іспит.

Для того щоб стати суддею, в західних країнах треба відпо­вісти на перелік питань на 30 сторінках. І серед них обов’язково будуть запитання про ваші комерційні зв’язки, комерційні інтереси тощо. А в нас через комітет рекомендують юриста великої комерційної фірми. Куди рекомендують? До Вищого господар­ського суду. Нормальний хід, як кажуть, агента вводять в судову систему. Це що, не корупційні технології?

На мою думку, відповідальність судді визначається не лише дисциплінарною відповідальністю і порушенням присяги, вона повинна бути пов’язана з рішеннями судів. Тому я вважаю, що питання незалежності суддів, незалежності судів треба абсолютно підтримувати. І не лише стосовно підвищення зарплати чи матері­ального забезпечення, а й, зокрема, такі пропозиції, як прозву­чали у виступі Кривенка, що бюджет судової гілки влади мають формувати самі судді, самі суди і вносити його в парламент без уряду, і тоді у нас все буде нормально. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Федоровичу.

Слово має Олександр Михайлович Пасенюк, голова Вищого адміністративного суду України. За ним виступатиме Тютюнник.

 

ПАСЕНЮК О.М., голова Вищого адміністративного суду України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Я згоден з попередніми промовцями, що судова реформа у нас проводиться дещо непослідовно, але є й низка позитивних зрушень. До таких позитивів можна віднести запровадження в Україні адміністративної юстиції.

Без сумніву, адміністративна юстиція є найбільш доступним і ефективним інститутом захисту прав, свобод та інтересів людини, демократична спрямованість діяльності якого сприятиме підвищенню авторитету не лише судової влади, а й глави держави, державних органів управління і органів місцевого самоврядування в Україні. Тому можна з упевненістю сказати, що створення системи адміністративних судів на чолі з Вищим адміністративним судом України є одним з найважливіших досягнень судової реформи в Україні.

Починаючи з перших років незалежності нашої держави, крок за кроком, послідовно, аргументовано, з наукової, політичної точки зору ця ідея втілилася в життя. Концепція судово-правової реформи 1992 року задекларувала створення адміністративних судів. Конституція України закріпила функцію судового контролю в формі адміністративної юстиції як невід’ємну складову судової влади поряд з іншими елементами правосуддя. Концепція адмінреформи 1998 року обґрунтувала роль адміністративної юстиції як форму судового контролю за діяльністю органів дер­жавної виконавчої влади. Малою судовою реформою та Законом України про судоустрій на законодавчому рівні визначено, якою повинна бути адміністративна юстиція в Україні. Щоправда, про­цес її формування затягнувся на невиправдано тривалий строк.

І тому зараз, коли результат столітніх дебатів і дискусій почав втілюватися в життя, коли адміністративна юстиція почала ставати на ноги, досить дивно чути позицію деяких фахівців і політиків проти існування адміністративної юстиції в Україні.

Які мотиви? Практично їх два: треба рахувати кожну бюджетну копійку, а суди й так справляються з розглядом справ, без адміністративної юстиції. Однак це на поверхні, а насправді мотивація зовсім інша. Насамперед це деякою мірою захист вузьковідомчих інтересів, а якщо копнути глибше, то побачимо, що, декларуючи з високих трибун принцип верховенства права, ці особи насправді переслідують ідею згортання правозахисного напряму діяльності нашої держави. Ця позиція не просто хибна, а навіть шкідлива.

Відволікаючись від вирішення нагальних проблем, хочу сказати, що й досі у Вищого адміністративного суду немає приміщення, є проблеми з бюджетом, необхідно формувати кадровий резерв, і я вимушений полемізувати з противниками адміністративної юстиції.

Як аргумент хочу сказати, що в багатьох європейських державах інститут адміністративної юстиції спирається на багато­річні традиції, представлені спеціалізованими адміністративними судами. Найбільш усталені позиції адміністративна юстиція має в Німеччині, Австрії, Італії, Франції, Бельгії, Туреччині, Фінляндії, Швеції, у країнах колишнього Варшавського блоку — Польщі, Болгарії, Чехії, у пострадянських державах — Естонії та Литві. Активно розвивається інститут адміністративної юстиції в Іспанії, Нідерландах, Швейцарії, Угорщині. Започатковується — в Латвії та Росії. Чому я на цьому зосереджую вашу увагу? Бо дехто стверджує, що адміністративні суди діють лише в кількох європей­ських країнах і це, мовляв, помилка природи.

Хочу нагадати, що цей інститут не є новим для історії права нашої країни. Проблеми адміністративної юстиції, розгляду адміністративних конфліктів почали привертати на себе увагу ще в дореволюційній Росії, до складу якої входила Україна, у другій половині XIX століття. Аналізувалася західна модель адміністра­тивної юстиції, водночас розроблялася вітчизняна модель судово­го контролю за діями органів управління та чиновників. Після революції 1905 року в рамках запровадження столипінської адміністративної реформи 1907 року передбачалося створення адміністративних судів. Перед лютневою революцією 1917 року було вирішено покласти функції Вищого адміністративного суду на урядовий сенат, ввести в судах посади адміністративних суддів, і, як результат, 30 травня 1917 року тимчасовий уряд Росії прийняв закон про суди з адміністративних справ.

Тобто еволюційний розвиток російської та української історії ще на початку ХХ століття поставив акцент на очевидній необхід­ності створення в Росії адміністративних судів як повноцінних судових органів, що вирішують спори у сфері управління, замість діючих на той момент судових органів. Подальшому створенню адміністративних судів завадила Жовтнева революція.

У 1923 році Інститут радянського права в Україні розробив проект Положення про Верховний адміністративний суд і про обласні та губернські адміністративні суди республіки, але з сере­дини 1920-х років і до кінця 1930-х років інтерес законодавців та державних діячів до проблем адміністративної юстиції, з огляду на сформований політичний режим, згаснув.

Головна причина нестворення адміністративних судів у той час і відсутності адміністративного процесу полягала в пануючій у ті часи державній ідеології, а також у специфіці самої системи права, що склалася, яка слугувала адміністративно-командній системі і не припускала створення судових гарантій відповідаль­ності держави перед своїми громадянами.

На чому я хотів би наголосити.

Перше. Тільки адміністративний суд є єдиним діючим інструментом, який може надати реального змісту задекларова­ним принципам верховенства права, демократичності, доступ­ності, транспарентності. Судовий контроль за діяльністю виконав­чої влади, налагодження ефективного механізму вертикального розгляду на всіх рівнях адміністративних справ і конфліктів між органами державного управління і громадянами стануть запору­кою ліквідації симптомів страшної хвороби — корупції у владних структурах.

Друге. Без запровадження в Україні адміністративної юстиції справа реформування її державного апарату є безнадійною, а захист прав і свобод громадян...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Михайло Степанович Тютюнник, голова апеляційного суду Автономної Республіки Крим. Підготуватися Чернушенку.

 

ТЮТЮННИК М.С., голова апеляційного суду Автономної Республіки Крим. Шановний головуючий! Учасники парламент­ських слухань! Головним завданням суду є якісний та оперативний розгляд справ, але його виконання залежить від цілої низки чинників — кваліфікації суддів та інших працівників, співвідно­шення кількості справ та працівників, стабільності в законодавстві і суспільстві, процедури розгляду справ, організаційного та фінансового забезпечення умов праці. Василь Тимофійович, інші промовці говорили про те, який нині стан справ у цих напрямах. Я хочу зупинитися на двох із них — кількість справ і фінансування.

Для Криму проблема кількості — це цунамі, воно нас ще не змело, але ситуація близька до цього. Кілька років поспіль навантаження на кожного суддю становить 130–200 справ. Досвід свідчить, що більш як 100 справ на місяць суддя фізично розгля­дати не може. Все інше — це вже не правосуддя.

Щодо проблеми фінансування, вона загальновідома. Суди Автономної Республіки Крим фінансуються так, як і решта судів, — 30, 40, 50%, а справи розглядаються на всі 100%. Тепер давайте поставимо запитання: а де решта коштів береться? Відповідь відома: місцева влада, різні фонди, спонсори, сторони у справах. Як це назвати?

Коли Верховна Рада приймала закон про встановлення кримінальної відповідальності за незаконне фінансування судових органів (не підписаний Президентом), депутати назвали це коруп­цією, і пан Стретович підтвердив. Якщо так, то корупція закладена в бюджеті і освячена урядом, Верховною Радою та Президентом, які відповідно готують, приймають та підписують Закон про Державний бюджет. Закон, який скасований, був правильним, але нелогічним. Напевно, треба було одночасно запроваджувати кримінальну відповідальність за неналежне фінансування судів. Бо недофінансування — це причина, а корупція — наслідок, і ще нікому не вдавалося подолати наслідки, не усунувши причин.

Якщо держава не в змозі належно фінансувати суди, то, мабуть, треба погодитися з пропозицією Володимира Михайло­вича Литвина — внести зміни до Бюджетного кодексу, інших законів і дозволити це робити місцевій владі. Це буде дуже погано, але це буде за законом, а не так, як сьогодні, коли не вирішуються проблеми економічної незалежності судів.

Також вважаю за необхідне звернути увагу на те, що в судо­вій гілці влади відбувається зміна поколінь. В Автономній Респуб­ліці Крим, наприклад, суддів зі стажем роботи до 5 років — 30%, до 10 років — 60%. До судів прийшли зовсім інші судді. Я не кажу, що вони гірші, але вони з іншими поглядами на життя, і у нас в автономії саме вони створюють найбільше проблем. Вони не працюватимуть так, як попереднє покоління, для яких робота в суді була всім життям, у них не було нічого іншого, крім суду. Нові судді, за їхніми словами, своє життя на олтар правосуддя не покладуть. І ніякі репресії, покарання ситуацію не змінять. Ми вважаємо, що треба навчати, виховувати, і, напевно, змінювати умови праці. Не врахуємо це сьогодні — думаю, що нас у цьому плані очікують не найкращі часи.

Панове народні депутати! Деякі проблеми виникли дуже давно, пропозиції для їх розв’язання внесені своєчасно, але вони не приймаються роками. Кажуть, треба комплексно все вирішу­вати. Гаразд, давайте комплексно, але проблеми не можуть чекати!

Нагадаю, що із введенням в дію Закону про судоустрій не передбачено формування народних засідателів в апеляційних судах, їхні повноваження закінчилися. Однак Кримінально-проце­суальний кодекс вимагає їхньої участі у справах про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Складається ситуація, що не розглядати не можна і розглядати не можна. Вже є погрози адвокатів, що це буде незаконний склад суду, і можуть бути проблеми. Законодавець має терміново цю проблему розв’язати.

І винятково кримська проблема, актуальна вже довгі роки. При прийнятті Закону про судоустрій, зокрема статті 75 щодо складу кваліфікаційних комісій, Верховна Рада забула про адміні­стративно-територіальний устрій держави і не передбачила в її складі представників місцевої влади Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, зробивши комісію фактично некворумною. Профільний комітет погоджується, що була допущена помилка, але не виправляє її, і комісія не працює.

Завершуючи свій виступ, хочу наголосити: в Автономній Республіці Крим є незалежна судова влада, але тільки в межах умов, які забезпечені державою. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Антон Васильович Чернушенко, голова апеля­ційного суду міста Києва. За ним виступатиме Карабань.

 

ЧЕРНУШЕНКО А.В., голова апеляційного суду м. Києва. Шановний головуючий! Шановні колеги! Безперечно, позитивним явищем є те, що представники суддівського корпусу запрошені на парламентські слухання. Проте одразу виникає питання: якою мірою ми будемо почуті? Бо якщо звернутися до залу, то тут при­сутні лише представники суддівського корпусу. Чи будуть врахо­вані всі ті численні пропозиції, які висловлюються в цьому залі?

Коли доводиться чути про таке явище, як корупція (а це, безперечно, соціальне явище, і воно є в нашому суспільстві), то якоюсь мірою це сприймається як захворювання. Чому на кож­ному кроці, навіть у цій аудиторії, ми так безапеляційно заявляємо про те, що судова система корумпована? Ми добре знаємо, що було кілька справ, коли за корупційні діяння засуджені судді. Однак чи дає це підстави стверджувати, що судова влада повністю корумпована?

Я вважаю, що навіть та статистика, яку наводив народний депутат Сіренко, про невдоволення громадян, ще не свідчить про недовіру до судової системи. Якщо брати цивільні справи, то по кожній справі одна сторона буде невдоволеною. І якщо суди роз­глянули 6 млн справ, то 3 млн громадян залишилися невдоволені судовими рішеннями. Треба враховувати специфіку роботи судів, що кожна справа — це конфлікт (між сторонами, конфлікт у суспільстві між стороною і державою), і, безперечно, цей конфлікт поширюється загалом на діяльність судів. Це необхідно враховувати.

Чомусь сьогодні не прозвучала надзвичайно важлива проблема, пов’язана з тим, хто здійснюватиме організаційне забезпечення судів. Ми добре знаємо про те, що РНБОУ на своєму засіданні розглядала це питання, знаємо досить коротку інформацію про те, що висловлена недовіра Державній судовій адміністрації, але при цьому невідомо, кому будуть передані функ­ції організаційного забезпечення судової діяльності. Впродовж багатьох років суди відстоювали позицію про те, що організа­ційним забезпеченням судів має займатися сама судова система. Виник певний компроміс, коли від Міністерства юстиції ці функції були передані Державній судовій адміністрації, яка залишалася органом виконавчої влади. Можливо, у цьому полягає одна з при­чин, чому Державна судова адміністрація не забезпечила повною мірою діяльність районних судів.

Я з тривогою сьогодні почув повідомлення про те, що найближчим часом будуть прийматися відповідні процесуальні кодекси. Одразу виникає питання: чи не погіршить сам факт їх прийняття становище судів? Ми добре знаємо про те, що з прий­няттям Адміністративного процесуального кодексу набере чинності Цивільний процесуальний кодекс, який передбачає повне фіксування судового процесу. Ми добре знаємо про те, які вимоги ставляться до нарадчої кімнати. Чи готові суди на сьогодні працювати в таких умовах? Зовсім не готові! Тому що жоден суд не забезпечений відповідними засобами фіксування судового процесу, немає відповідної кількості нарадчих кімнат, а сам факт такого незабезпечення призведе до процесуальних порушень і до скасування судових рішень.

Надзвичайно важливим питанням є забезпечення судів приміщеннями і нездатність судової влади подолати ці проблеми. Зверніть увагу на такий факт: у Дарницькому районному суді було скоєно терористичний акт, державі про це відомо. Однак протя­гом року держава не змогла забезпечити Дарницький районний суд... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Володимир Якович Карабань, голова Державної судової адміністрації України. За ним виступатиме Косенко.

 

КАРАБАНЬ В.Я., голова Державної судової адміністрації України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Насамперед хочу продовжити думку поперед­нього промовця і певною мірою опонента, який сказав, що Державна судова адміністрація не справилася з покладеними на неї обов’язками. Одразу категорично заперечу, що це твердження не відповідає дійсності, але підтримую його в тому, що парла­ментські слухання — подія справді багатообіцяльна. Усі сподіва­лися на серйозну розмову, на створення умов для донесення до парламенту та уряду проблем судів. Однак, на превеликий жаль, ми вкотре переконалися, що цього не відбулося. Перепрошую, Адаме Івановичу, але на нашій підсумковій нараді в Українському домі було більш широке й авторитетне представництво, і ми справді змогли обговорити проблеми, які сьогодні стоять на заваді забезпечення високого рівня судочинства.

Державна судова адміністрація створена два роки тому, свої функції ми почали реалізовувати з 1 січня 2003 року. Ми проаналі­зували роботу судів, провели соціологічне дослідження районних судів, насамперед апеляційних, і виявили, що 98% суддівського корпусу (місцевих і апеляційних судів) цілком підтримують ідею створення Державної судової адміністрації та схвально ставляться до її роботи.

Зараз не зупинятимуся на наших досягненнях, оскільки маю конкретні пропозиції, які можуть бути використані в законодав­чому процесі, а підсумки нашої роботи викладені ось у такому виданні. Будь ласка, візьміть, ознайомтеся, і якщо ви об’єктивно поставитеся, то переконаєтеся, що проведена досить велика робота, незважаючи на те, що ми створювалися самі. Тому нехай це залишиться на совісті тих, хто каже, що не справилися.

Хочу відзначити, що за останні два роки справді відбулися позитивні зрушення в частині організаційного забезпечення судів. А найголовніше, що, працюючи над поліпшенням матеріально-технічного забезпечення судів, Державна судова адміністрація, її центральний апарат відпрацьовували механізми, які потребують законодавчого визначення, запровадження яких має забезпечити позитивний результат.

Проаналізувавши забезпеченість судів приміщеннями, ми дійшли висновку, що, з урахуванням ускладнення процесу розгля­ду справ, незважаючи на 315 приміщень, які за два роки передані судам, без конкретної цільової державної програми вирішити цю проблему неможливо. У цьому плані ми провели величезну робо­ту, проаналізували приміщення кожного суду і за підписом Василя Тимофійовича Маляренка направили Кабінету Міністрів наше подання: 2 млрд гривень — і за 5 років приміщення будуть у нормальному стані.

Нам треба реформувати заробітну плату судді, концепція є. Розроблено концепцію навчання і підвищення кваліфікації суддів. Вважаю, що тільки завдяки створенню Державної судової адміні­страції нам вдалося чітко відпрацювати всі ці питання в концепту­альному плані, на перспективу. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань! Стосовно того, що вас не чують. Вас чують, як ніколи. На ту нараду, про яку ви згадуєте, ви збиралися кулуарно, а парламентські слухання у пря­мому теле- і радіоефірі транслюються на всю державу. Так що такої аудиторії у вас більше не буде. Це перше.

Друге. Ось у мене список запрошених на парламентські слухання, близько півсотні сторінок. Як відгукнулися — мабуть, таке ставлення до судової гілки влади і до нас з вами. Запрошу­вали ми досить солідних і високоповажних людей. Не зважайте, що мало присутніх народних депутатів, і на пленарних засіданнях їх інколи мало, але все те, що їм треба чути, вони обов’язково почують.

Найголовніше, ще раз повторюю, — триває пряма теле- і радіотрансляція на центральних каналах на всю державу. Більшої аудиторії зібрати неможливо. Так що вас чують дуже багато людей, мільйони вас слухають.

Слово надається Василю Йосиповичу Косенку, голові квалі­фікаційної комісії загальних судів Київського апеляційного округу, голові місцевого Солом’янського районного суду міста Києва. Наступним виступатиме Огородник.

 

КОСЕНКО В.Й., голова кваліфікаційної комісії загальних судів Київського апеляційного округу, голова місцевого Солом’ян­ського районного суду м. Києва. Шановні учасники парламент­ських слухань! 10 лютого 2005 року Президент України Віктор Ющенко сказав: “Ми маємо повернути все, що було втрачено за останні роки, — незалежність судової гілки влади, статус, повагу, законність”.

Навряд чи хтось заперечуватиме, що за роки незалежності України вжиті організаційно-правові заходи значно підвищили роль суду в суспільстві, зокрема, створено Конституційний Суд України, право громадян на звернення до суду за захистом своїх прав практично не обмежується. При цьому ми орієнтуємося на досвід і традиції демократичних держав, в яких шанобливе став­лення до суду є мало не ознакою національної гідності. За всіх наших досягнень визнаємо, що до такого рівня поваги до суду нам ще дуже далеко, а неповага до суду властива і значній час­тині пересічних громадян, і представникам владних структур (ще невідомо, кому таке ставлення властиве більше).

Суди поступово починають відігравати вагому роль у впро­вадженні в життя державно-правової політики і дедалі частіше “зазіхають” на “найсвятіше” — свободу і безкарність урядовців при прийнятті вольових та управлінських рішень, які порушують права громадян й інтереси держави, керуючись при цьому не законом, а власними приватними інтересами. От і з’являються спроби вплинути на представників суддівського корпусу в потрібному напрямі: спочатку задобрити їх, потім залякати, а згодом вдатися і до інших, брутальніших, заходів.

До речі, як не парадоксально це звучить, але за радянських часів суди були більш незалежними, ніж сьогодні. Ніхто не запе­речує підконтрольність радянських суддів і прокурорів Компартії України, але, попри це, такий тиск чинився далеко не на всіх суддів і не у всіх справах. Скажемо відверто: нині, в умовах досить своєрідного розуміння демократії, кількість чинників проти­правного впливу на суди і суддів значно збільшилася. Виділимо ці чинники, кожен зокрема.

Отже, чинять тиск на судові органи та суддів:

1) органи влади, які інколи оцінюють діяльність судів не з точки зору держави і суспільних інтересів, а керуючись відомчими міркуваннями;

2) органи місцевого самоврядування, які пояснюють відступ від закону інтересами територіальних громад;

3) діячі тіньового капіталу, представники організованих злочинних угруповань;

4) представники мас-медіа шляхом розгромних узагальню­ючих публікацій;

5) депутати рад різних рівнів, і зокрема народні депутати, окремі ініціативні громадяни, які збираються біля приміщень судів з образами, вигуками і плакатами.

Нікуди не поділося й пріснопам’ятне “телефонне” право.

За таких умов забезпечити незалежне здійснення право­суддя більш ніж проблематично, і незалежність, задекларована у статті 126 Конституції України, опиняється під загрозою.

Я аж ніяк не ідеалізую суддів, як і всім живим людям, їм властиві недоліки, хоча вважаю, що на суддівські посади мають призначатися найкращі. За тривалий час роботи на посаді голови кваліфікаційної комісії я повною мірою навчився розрізняти тих, кому за жодних умов не можна довіряти відправлення правосуддя, і тих, хто припускається ненавмисних помилок. На останній обставині слід особливо зупинитися.

Вже не перший рік в Україні триває оновлення законо­давства, що, звичайно, є доброю справою. Проте відбувається це (не через законодавство, а з вини законодавців) часто-густо безсистемно і навіть хаотично. Деякі закони приймають у цілком новій редакції по три-чотири рази, а кількість змін і доповнень до них інколи сягає сотні. Спробуйте за такої ситуації поставити себе на місце судді, до того ж в умовах постійного поповнення суддів­ського корпусу молодими кадрами.

Значною мірою здійснення правосуддя ускладнюється про­рахунками у проведенні судово-правової реформи, особливо це стосується змін до процесуального законодавства, прийнятих влітку 2001 року. Під впливом деяких юристів-теоретиків деклару­ючи полегшення доступу громадян до здійснення правосуддя, законодавці домоглися прямо протилежних результатів. Це стосується і процедури звернення до суду, і строків розгляду справ, і порядку оскарження...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Анатолій Петрович Огородник, голова апеляцій­ного суду Чернівецької області. За ним виступатиме Притика.

 

ОГОРОДНИК А.П., голова апеляційного суду Чернівецької області. Шановні народні депутати! Шановні колеги судді! Поділяючи стурбованість всіх промовців щодо виконання Поста­нови Верховної Ради України про Концепцію судово-правової реформи в Україні, я повністю їх підтримую щодо необхідності значного поліпшення фінансування судів, перегляду в бік збіль­шення мережі та кількісного складу місцевих судів.

На мою думку, при формуванні цієї мережі насамперед треба враховувати кількість населення, що припадає на одного суддю. Наприклад, у сусідній Румунії один суддя обслуговує приблизно 5 тис. громадян, а в Чернівецький області — 15 тис. Звичайно, це призводить до того, що в Україні з року в рік значно зростає навантаження на суддів. Наприклад, у Кельменецькому районному суді Чернівецької області, де працювало двоє суддів, минулого року кожен суддя розглядав щомісяця по 278 справ. Як відомо із статистичних даних, практично всі суди України працю­ють у такому виснажливому режимі.

Якщо говорити про умови праці суддів, то, як відомо, у всіх демократичних країнах найкращі приміщення — це приміщення судів. У нас же, на превеликий жаль, приміщення судів, як правило, найгірші серед будівель виконавчої влади і правоохорон­них органів.

Зокрема, в апеляційному суді Чернівецької області, який розташований у приміщенні забудови ще 1900 року (мені важко і соромно про це говорити, але, на превеликий жаль, ми не маємо належної підтримки виконавчої влади), на сьогодні розміщаються житлові квартири, приватна фірма, а також філія “Укртелекому”. Більшість приміщень апеляційного суду, зокрема кабінети суддів, помічників та інших працівників, не відповідають санітарно-гігієніч­ним нормам і є непридатними для роботи. Нас закидали припи­сами пожежна охорона, санепідемстанція щодо таких ганебних явищ, коли в одному кабінеті площею 9 м2 працюють три судді, а  в кабінеті площею 14 м2 — 10 працівників апарату, секретарів та помічників суддів.

За допомогою Державної судової адміністрації, Ради суддів ми все-таки домоглися, що Чернівецька міська рада передала нам в оренду приміщення штабу ліквідованої військової частини, яке є власністю територіальної громади. Однак суд не може приступити до виконання ремонтних робіт і переселення в нове приміщення суддів у зв’язку з тим, що командування військової частини виставило пост, який перешкоджає цьому. Ну не воювати ж нам з військовими?! А як вирішити це питання? Свого часу будівлі, які належали партійним органам, мали бути передані судам, але не передані. Пізніше були прийняті регіональні програми забезпе­чення судової діяльності, але вони також не виконуються. Тому я хотів би запросити всіх від декларування вирішення питань перейти до конкретних справ.

А щодо суддів, у тому числі Чернівецької області, то я переконаний, що вони, як і всі судді області, всі судді України, усвідомлюють велику відповідальність перед народом України, критично, як тут уже говорили, ставляться до результатів своєї роботи і готові усувати недоліки, працювати краще. Однак для того, щоб цього досягти, треба забезпечити надійну захищеність судової влади, наповнити новим змістом конституційні принципи самостійності та незалежності суду. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Дмитро Микитович Притика, Голова Вищого господарського суду України. За ним виступатиме Вавринчук.

 

ПРИТИКА Д.М., Голова Вищого господарського суду України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні колеги! Незважаючи на істотні зрушення, які відбулися у становленні та діяльності судової системи України внаслідок реалізації положень Концепції судово-правової реформи 1992 ро­ку, слід визнати, що ця концепція практично себе вичерпала і, на мій погляд, сьогодні ми повинні абсолютно конкретно визначи­тися, чи будемо створювати нову концепцію або іншу програму розвитку судової системи.

На мою думку, і це позиція суддівського корпусу господар­ських судів, така програма повинна бути. Насамперед необхідно розробити та прийняти цільову програму розвитку судової систе­ми на 2005–2010 роки, яка повинна сформулювати пріоритетні завдання щодо шляхів підвищення ефективності правосуддя в державі — зокрема, вдосконалення законодавства, належного фінансового та матеріально-технічного забезпечення судів і суд­дів, будівництва, реконструкції та капітального ремонту приміщень судів тощо. Повторюю, дешеве правосуддя дуже дорого обходи­ться суспільству.

Наступним кроком у подальшому реформуванні судових інституцій, на нашу думку, має стати вдосконалення законо­давства, яке регулює правові засади організації судової влади в Україні. Вимоги щодо реформування та становлення незалежної і справедливої судової влади відповідно до стандартів Ради Європи містяться в документах, що передбачають умови вступу України до Ради Європи, але ось уже протягом кількох років вони не виконуються. Передовсім це стосується Закону України про судоустрій, який, за офіційним висновком експертів Ради Європи, не відповідає європейським стандартам ні в частині побудови системи судів, ні щодо організації судової влади.

Таким чином, навряд чи можна вважати оптимальним співвідношення повноважень Верховного Суду та вищих судових органів спеціалізованих судів. У Конституції України повноваження Верховного Суду та вищих судових органів спеціалізованих судів викладені лише орієнтовно. Закон про судоустрій мав би не просто докладніше, а й оптимальніше визначити коло цих повно­важень відповідно до конституційних положень. Однак, на жаль, цього не сталося. Тому бачення Верховного Суду як найвищого судового органу лише в закріпленні за ним контрольних функцій щодо спеціалізованих судів є помилковим і не лише не відповідає Конституції, а й позбавляє Верховний Суд можливості виконувати своє основне завдання — забезпечувати єдність судової практики судами загальної юрисдикції.

Іншим проблемним питанням є призначення на адміністра­тивні посади в судах, сьогодні про нього згадували. Ми поділяємо цю тривогу разом із суддівським корпусом і хочемо сказати, що потрібно було б взяти за приклад Верховний Суд. У статті 128 Основного Закону України визначено: “Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом”. На нашу думку, цією нормою і визначені конституційні орієнтири для вирішення питання про призначення на відповідні адміністративні посади в усіх судах загальної юрисдикції на справді демократичних засадах. Навряд чи можна вважати обґрунтованими міркування проти запрова­дження цієї норми як зразка для інших судів.

Законом про судоустрій визнано таким, що втратив чинність, Закон України про господарські суди. Це було великою помилкою, оскільки знівелювало особливості господарського суду як спеціалізованої ланки судочинства і спричинило виникнення низки проблем в його організації та діяльності. У зв’язку з цим доцільно обговорити питання про прийняття спеціального закону, який регламентуватиме діяльність господарських судів.

З огляду на вищевикладене, на наше глибоке переконання, назріла нагальна потреба розроблення нової редакції Закону про судоустрій України, яка не повторюватиме раніше допущених прорахунків. Усім нам треба активніше працювати над розробкою пропозицій щодо того, як за умов збільшення обсягу наванта­ження на суди забезпечити високу ефективність правосуддя.

Переконаний, що допомогти у виконанні цього завдання в господарському судочинстві може і повинен новий Господар­ський процесуальний кодекс. У подальшому опрацюванні його проекту, на нашу думку, треба врахувати, що законодавець передчасно відмовився від правового інституту досудового врегу­лювання господарських спорів. Така відмова є поспішною і недо­статньо обґрунтованою. Всі економічно розвинені країни світу прямують шляхом розвитку і вдосконалення аналогічних правових інститутів, тому, звичайно, нам теж потрібно йти цим шляхом.

У новій концепції доцільно передбачити створення спеціалізованої наукової установи — Інституту судочинства, який опікувався б розробкою науково обґрунтованих пропозицій щодо організації та діяльності судової влади, підвищення ефективності здійснення судочинства в Україні. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Богдан Іванович Вавринчук, голова місцевого Дарницького районного суду міста Києва. За ним виступатиме Валентина Михайлівна Палій.

 

ВАВРИНЧУК Б.І., голова місцевого Дарницького районного суду м. Києва. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Як ви знаєте, 9 лютого 2004 року в Дарницькому районному суді стався вибух, у результаті якого у приміщенні суду отримали тілесні пошкодження різної тяжкості 15 осіб — працівники суду, грома­дяни — відвідувачі суду, а також студенти, які проходили практику. Унаслідок вибуху приміщення суду перебуває в аварійному стані, де вкрай небезпечно не тільки працювати, а й просто перебувати.

Після цього трагічного випадку минуло більше року, але досі практично нічого не зроблено. Колектив Дарницького районного суду не раз звертався до вищих органів влади, у тому числі й до Верховної Ради України, до відповідних комітетів, народних депутатів, які направляли наші звернення органам виконавчої влади і намагалися допомогти у розв’язанні цієї проблеми. Однак усе це практично ніяких результатів не дало. Колектив суду й надалі залишається наодинці з глобальною нерозв’язаною проблемою щодо приміщення для відправлення правосуддя.

Незважаючи на це, Дарницький районний суд у 2004 році розглянув 5126 цивільних справ, 724 кримінальні справи на 875 підсудних і 39 690 адміністративних справ. Навантаження на одного суддю — 202 справи на місяць.

Що вже казати про звернення колективу суду до відповідних комітетів Верховної Ради України і народних депутатів щодо розв’язання цієї проблеми, якщо виконавча влада ще в квітні 2004 року проігнорувала розпорядження тодішнього Президента України Кучми про вирішення цього питання протягом місяця.

Шановні народні депутати! Те, що сталося в Дарницькому районному суді Києва, могло статися в будь-якому іншому суді України, пізніше або раніше, враховуючи, яким було і є ставлення до правосуддя загалом і до окремих районних судів зокрема. Згадаймо, скільки до цього було проникнень у приміщення судів, нападів на суддів та працівників суду, але адекватних заходів щодо забезпечення безпеки суддів, працівників суду, а також громадян, які виступають у суді від відповідних органів, не вживалося.

Це питання не лише безпеки суддів і працівників суду, а взагалі ставлення всіх гілок державної влади до суду, до забезпечення діяльності судів, зокрема районних. Якщо ми задекларували, що будуємо правову державу, то, на мою думку, це будівництво має стосуватися не лише прийняття відповідних законів, а й забезпечення діяльності тих органів, які забезпечують дотримання законів, у тому числі судових. Інакше всі ці заяви про будівництво правової держави залишаться тільки розмовами.

Те, що держава вже більш як 13 років не виконує своїх обо­в’язків щодо забезпечення діяльності судів нижчої ланки, відомо всім, проте ніяких зрушень у позитивному напрямі досі не видно. Починаючи з 1992 року, Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України прийнято цілу низку нормативно-правових актів, переважна більшість яких досі не виконані і не виконуються.

Про це свідчить і рішення V з’їзду суддів України, що відбув­ся 24 жовтня 2002 року, в якому, зокрема, зазначається:

“Утвердження демократії в державі без дійсного і незалеж­ного суду неможливе. Якою б досконалою не була судова систе­ма, вона не може функціонувати без відповідного забезпечення її діяльності державою. Відсутність такого забезпечення позбавляє судову владу і незалежності, і самостійності. Більш швидке та якісне вирішення судових справ немислиме без належного кадрового, фінансового і матеріально-технічного забезпечення роботи суддів. Більшість приміщень судів загальної юрисдикції сьогодні потребує термінового ремонту, в них немає необхідної кількості залів для судових засідань, нарадчих кімнат тощо”. Про все це не раз говорилося, ви це добре знаєте.

Шановні народні депутати! Будь ласка, дайте відповідь: як можна нормально відправляти правосуддя в районному суді міста Києва, якщо для його нормального функціонування необхідно 128 млн гривень, а держава виділяє лише 13 млн 394 тис. гривень? Хіба це нормально? Як може працювати суд? Ми що, маємо розглядати справи на 10%?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Коли до грошей доходить, то вже й часу немає.

Слово має Валентина Михайлівна Палій, голова Ради суддів господарських судів України, суддя Вищого господарського суду України. Підготуватися Ірині Анатоліївні Войтюк.

 

ПАЛІЙ В.М., голова Ради суддів господарських судів України, суддя Вищого господарського суду України. Шановне товариство! Шановні колеги! Дуже вдячна, що мені надали можливість виступити на такому шляхетному зібранні. Беручи до уваги пораду Адама Івановича, почну з головного.

Мені здається, що все почалося з прийняття чинної Консти­туції України. Тобто всі проблеми, всі перебудови, всі побажання кращого почалися саме з тих новел, які були започатковані Конституцією України.

Зокрема, Конституція визначила, що всі спори підпадають під юрисдикцію судів. Така бажана норма на рівні Конституції, але чим вона обернулася для судочинства? Скасували досудове врегулювання спорів, передали на розгляд суду справи про притягнення до адміністративної відповідальності за незначні адміністративні правопорушення, майже припинили діяльність третейські суди, бо довго дискутували, чи відповідає їхня діяль­ність Конституції. Врешті-решт, усе склалося таким чином, що суди настільки перевантажилися, що вийти з цієї ситуації самотужки, завдяки лише своїм професійним навичкам, відпові­дальному ставленню до роботи вже неможливо.

Більше того, чи поліпшився доступ до правосуддя, з огляду на вимоги Конституції? Зменшено ставку державного мита до мінімального рівня — 1% ціни позову, але не більш як 1700 гри­вень, тобто 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Справді, за таких умов правосуддя стало більш доступним, бо ні правових, ні економічних перешкод у зверненні осіб до суду не стало. Проте сьогодні правосуддя доступне тільки на стадії звернення до суду, в межах отримання результату воно стало проблематичним, оскільки збільшилося навантаження на суди всіх інстанцій.

Такого навантаження і таких вимог до строків розгляду справ, які діють у пострадянських країнах, ніде у світі немає. Проте ніхто з цим не рахується, даючи оцінку діяльності судової влади. Ми всі багато їздили за кордон, вивчали досвід, але чомусь ніхто не каже про те, що судді за кордоном, у тій же Європі, працюють у своє задоволення. Свого часу я цікавилася статистикою Міністерства юстиції Німеччини. Хочу вам доповісти, що цивільні справи в Німеччині розглядаються в середньому 2–4 роки, рішення пишуться до 4 місяців.

Також хочу нагадати ті часи, коли дуже критикували арбі­тражні суди, які слухали справу, повідомляли, що розгляд завер­шено, і потім ще мали можливість приймати рішення, не оголошуючи його в судовому засіданні. Ми це змінили, прийняв­ши досвід роботи судів у системі загальної юрисдикції. Проте, як з’ясувалося, у Німеччині, в демократичній державі, таких обме­жень щодо оголошення рішення після завершення розгляду справи немає. У Німеччині є спеціалізовані суди, кожен з яких має своє судочинство, і в них передбачено досудове врегулювання спорів. Навіть у фінансовій юрисдикції, де не передбачено досу­дове врегулювання спорів, судді застосовують принцип: якщо не заборонено законом, то можна діяти в такому напрямі.

Підсумовуючи свій виступ, хочу висловити сподівання, що рекомендації наших парламентських слухань зможуть запропо­нувати розв’язання проблеми перевантаження судів та забезпе­чення нормальних умов праці суддів.

Багато що можна сказати і про якість законів, які судді зобов’язані застосовувати у своїй професійній діяльності, тлума­чити їх у кожному конкретному випадку, вирішуючи той чи інший спір. А також згадати про законодавчу заборону відмовляти в розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини. Тобто резерви, на мою думку, здебільшого закладені у процесу­альному законодавстві, в законодавстві матеріальному, про яке сьогодні говорили у виступах...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Ірина Анатоліївна Войтюк, ректор Академії суддів України. Підготуватися Вернидубову.

 

ВОЙТЮК І.А., ректор Академії суддів України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Ваша честь! Для мене велика честь бути в цій залі та говорити про ті проблеми, які сьогодні турбують Академію суддів. Академія суддів, як відомо, створена відповідно до статті 129 Закону про судоустрій України та Указу Президента від 11 жовтня 2002 року і розпочала свою роботу в березні 2003 року.

Як уже згадував у доповіді Голова Верховного Суду України Василь Тимофійович Маляренко, академія поки що здійснює тільки підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату судів, тобто тієї частини працівників судів, які досі не були охоплені такими послугами. У майбутньому відповідно до Концепції, про яку теж сьогодні вже згадували, національної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації суддів, працівників апарату судів та Державної судової адміністрації ми маємо намір розпочати підготовку кандидатів на посаду судді. Власне, ця позиція, висловлена Академією суддів та Державною судовою адміністрацією в концепції (яка, до речі, завтра буде внесена на розгляд Ради суддів України), іде в контексті європейських стандартів.

Як відомо (і це мені вдалося з’ясувати, не лише спілкуючись з колегами з інших країн, а й під час участі в Міжнародній конфе­ренції керівників закладів суддівської освіти з 88 країн світу), професійну підготовку суддів, підвищення кваліфікації здійснюють переважно державні навчальні заклади. Ідея створення таких державних навчальних закладів полягає в тому, щоб допомогти юристу, який вже має класичну п’ятирічну юридичну освіту, здобути практичні навички. Як правило, така підготовка здійсню­ється переважно у процесі стажування в судах: приблизно 40% навчального часу — навчання в аудиторіях і 60% — стажування в судах. Тобто це надбання практичних навичок, які потім знадо­бляться суддям у їхній майбутній роботі. Власне, ми до цього готові у плані методичного забезпечення, підготовки приміщень, але немає законодавчої бази.

У переважній більшості країн діють спеціальні закони, які регулюють діяльність підготовки суддів, складення ними кваліфіка­ційних іспитів після закінчення навчання в таких закладах. Однак наш Закон про судоустрій, крім констатації того, що створена Академія суддів України, на жаль, більше не регулює положення про підготовку суддів. Є нагальною потреба внесення відповідних змін до Закону про судоустрій, а можливо, як рекомендують нам експерти Рада Європи, які вже не раз відвідували Академію суддів, і прийняття спеціального Закону про Академію суддів.

В інших країнах після закінчення академії або аналогічного навчального закладу, де навчання триває від двох до шести (у Нідерландах) років, кандидат складає іспит перед спеціальною державною екзаменаційною комісією, яка може бути створена чи при Вищій раді юстиції, чи при Вищій кваліфікаційній комісії суддів. За результатами практичного навчання, висновків судді-наставника та психолога, за результатами теоретичного тестування можна зробити справді серйозні висновки про придатність такої особи до зайняття відповідальної посади в суді.

Плинність законодавства, про що сьогодні дуже багато говорили, викликає потребу активізації діяльності Академії суддів, яка має стати основною інституцією, що допомагатиме суддям у надзвичайно складних умовах змін законодавства, а також величезного навантаження. Сподіваюся, що за результатами парламентських слухань буде розроблено єдиний закон...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Іван Васильович Вернидубов, народний депутат України. Підготуватися Футею.

 

ВЕРНИДУБОВ І.В., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією (виборчий округ №224, м. Севастополь). Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Одним із важливих елементів судової реформи є реальне запровадження адміністративної юстиції, без якої не може бути повноцінної судової влади.

Адміністративні суди як спеціалізовані судові установи повинні доповнити механізм судового контролю за діяльністю інших гілок державної влади. Це особливо важливо для запрова­дження реальних механізмів стримань і противаг з метою запо­бігання узурпації влади та її концентрації в одній із трьох гілок. Створення адміністративної юстиції має на меті суттєве доповнення судової влади важливим інструментарієм, що дасть змогу більш делікатно балансувати у взаємовідносинах між державою, з одного боку, та громадянами і організаціями — з другого боку.

На жаль, поставлене завдання щодо реального запрова­дження адміністративних судів не виконане, незважаючи на низку нормативних актів, спрямованих на створення цілісної системи адміністративних судів в Україні, які були прийняті останніми роками. Щодо цього слід зазначити кілька важливих концепту­альних питань, які мають бути вирішені на законодавчому рівні.

Перше. Слід інвентаризувати всі практичні дії організа­ційного характеру щодо створення адміністративної юстиції і за результатами провести необхідне коригування на предмет їх відповідності сучасним вимогам реформування судової влади. Виходячи з цих позицій, насамперед слід переглянути найваж­ливіші проекти кодифікованих правових актів — Кодексу адміністративного судочинства, Адміністративного процесуаль­ного кодексу та інших.

Друге. Дуже важливо на законодавчому рівні визначитися щодо підсудності справ, що належать до компетенції адміністра­тивних судів. Навряд чи можна назвати нормальною ситуацію, коли різні за природою судові спори (предмет, характер, суб’єкт­ний склад) розглядаються лише одним видом спеціалізованих судів, водночас деякі однотипні спори розглядаються і судами загальної юрисдикції, і спеціалізованими судами.

Усі ми нещодавно були свідками того, як, наприклад, судові органи загальної юрисдикції розглядали адміністративний спір, що випливав із виборчого процесу, який за загальновизнаними нормами мав би розглядатися спеціалізованими адміністратив­ними судами. Можливо, якби відповідна система адміністративних судів діяла в Україні, то й рішення в судових справах щодо виборчих процесів могли б бути більш обґрунтованими, а, може, й відрізнялися б за змістом.

Не можна вважати обґрунтованими думки, коли діяльність одних органів виконавчої влади, наприклад податкових, плану­ється залишити в системі господарських судів, а розгляд справ за участю інших органів виконавчої влади — і в системі загальних судів, і в системі адміністративних судів, які мають бути створені. На мою думку, всі спори між громадянином та державним органом, які стосуються правовідносин, що виникають внаслідок реалізації владних повноважень органів виконавчої влади, мають бути предметом розгляду у спеціалізованій системі адміністра­тивних судів. Це повинно бути основним критерієм розмежування підсудності відповідних справ.

Щодо суб’єктного складу, то слід зазначити, що такі спори можуть виникати, по-перше, між самими органами виконавчої влади (наприклад, між органами виконавчої влади різного рівня); по-друге, між органом виконавчої влади та громадянином; по-третє, між органом виконавчої влади і будь-якою іншою недер­жавною організацією. Головним критерієм при цьому має бути можливість спеціалізованого розгляду повноважень органів виконавчої влади, пов’язаних з реалізацією владних функцій.

Третя важлива проблема щодо становлення адміністра­тивної юстиції в Україні полягає в тому, що адміністративні суди повинні мати особливий процесуальний статус, маючи на увазі, що запровадження принципу диспозитивності сторін у судовому адміністративному процесі повинно мати суттєві особливості. Оскільки однією із сторін завжди буде орган виконавчої влади, наділений владними повноваженнями, суди повинні застосовувати до нього більш жорсткі процесуальні вимоги щодо надання необ­хідної для розгляду справи інформації, посиленої процесуальної відповідальності за вчинення дій, запровадження додаткових запобіжних заходів тощо. Разом з тим громадяни і організації, які оскаржують повноваження тих чи інших органів виконавчої влади, повинні мати з боку судових органів відповідний протекціоніст­ський процесуальний режим.

Від розв’язання цієї проблеми залежить вирішення судових спорів в адміністративних судах. Вирішуючи конкретне питання, суди повинні встановлювати не лише об’єктивні обставини у справі, а й те, чи відповідають дії тих чи інших органів виконавчої влади закріпленим за ними повноваженням. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Богдан Футей, федеральний суддя Сполучених Штатів Америки.

 

ФУТЕЙ БОГДАН, федеральний суддя Сполучених Штатів Америки. Пане головуючий! Шановні друзі! Ваша честь! Дякую за запрошення виступити на цьому високоповажному зібранні. Почну з того, що 3 грудня 2004 року Верховний Суд України у справі “Ющенко проти ЦВК” відновив на практиці теорію поділу влади і утвердив незалежність судової влади. Верховний Суд зміг використати свої сильні сторони і усвідомити справжній потенціал судової системи. Судді виконали своє конституційне покликання, визнавши верховенство права і підпорядкувавши йому всі осо­бисті та політичні мотивації. Простіше кажучи, суддів поважати­муть через те, що вони самі себе почали поважати.

Вирішуючи справу “Ющенко проти ЦВК”, Верховний Суд скористався унікальною можливістю сформувати розвиток права і правової системи, подібно до того як голова Верховного Суду США Джон Маршал визначив шлях розвитку правової системи Сполучених Штатів Америки у справі “Магріт проти Медісона” більш як 200 років тому. На основі цього міцного фундаменту, закладеного Верховним Судом України, тепер необхідно розбудо­вувати і зміцнювати судову владу і верховенство права.

Дуже коротко, в формі рекомендацій, про зміцнення незалежності судової гілки влади. Насамперед треба забезпечити адекватну заробітну плату суддям, належне фінансування і під­тримку судів. Потрібно запровадити прозорість у прийнятті судових рішень, практику невідкладного їх опублікування, забезпечити доступ громадськості. Суди мають утримуватися від вирішення політичних питань і не вступати в політичні конфлікти виконавчої та законодавчої гілок влади.

Державна судова адміністрація (це не стосується її роботи, на мою думку, вона є доброю) має стати частиною судової гілки влади, підпорядкованою Верховному Суду.

Щодо виконання судових рішень. Необхідно розв’язати проблему невиконання судових рішень з боку виконавчої влади. Виконання судових рішень є невід’ємною частиною надійної, шанованої та незалежної судової влади.

Наприклад, що треба зробити, щоб забезпечити дотри­мання заборони на сумісництво посад? Ми дуже добре знаємо, що є урядовці, які ще й досі обіймають дві посади. Очевидно, треба це припиняти.

Національні та іноземні інвестори вагаються у своїх рішен­нях щодо участі у фінансових операціях в країні, яка нездатна адекватно захистити їхні права. На мою думку, треба передбачити заборону позапроцесуальних контактів, так званих ex parte-контактів, зі сторонами у справі. Судді мають утримуватися не лише від неналежної поведінки, а й від дій, які можуть створити видимість такої поведінки. Тому треба скасувати приймальні годи­ни в судах, під час яких сторони можуть особисто спілкуватися з суддями. Дуже важливо прийняти Кодекс етики професійних суддів, як і загалом всіх державних службовців.

Щодо суду присяжних. Участь народу у здійсненні право­суддя — через суди присяжних і народних засідателів, — гарантована Конституцією і Законом про судоустрій, має бути визначена у процесуальних кодексах, які ще не прийняті.

Про кодекси вже було багато сказано. Хочу також звернути увагу на Закон про інтелектуальну власність, який дуже важливий, зокрема нині, коли Україна прагне вступити до Світової організації торгівлі.

Стосовно вирішення виборчих спорів. Запровадження правил визначення предметної та територіальної юрисдикції судів дасть змогу припинити практику пошуку сторонами суду та подання скарг з одного місця на інше. Україна має подвійну судову систему — Конституційний Суд і суди загальної юрисдикції. Дуже часто на міжнародних конференціях виникає запитання: чи є конфлікти між судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом? Відповідь повинна бути ствердна, щоб творити вищі підпорядковані суди (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань! Час невпинно збігає, отож будемо підбивати підсумки. Для заключного слова запрошується Голова Верховного Суду України Маляренко, 3 хвилини. Підготуватися Онопенку.

 

МАЛЯРЕНКО В.Т. Дякую за надане слово. Підводячи підсумки, хотів би подякувати всім за участь у цьому засіданні. Думаю, що проблем у судочинстві набагато більше, ніж ми сьогодні висвітлили, але вже те, що ці проблеми були названі, і суспільство почуло про них, є добрим кроком вперед у розбудові судової системи.

Стосовно наших подальших кроків. Впевнений, що і Верхов­ний Суд, і Комітет Верховної Ради України з питань правової політики, і судові органи робитимуть все для того, щоб судова система працювала якомога краще, і законодавчі акти були напрацьовані таким чином, щоб судова реформа просувалася скоріше.

Користуючись нагодою, оскільки тут порушували це питання, хотів би сказати кілька слів щодо того, як бути з Державною судовою адміністрацією. Доповідаю вам, що на останньому засіданні Ради національної безпеки і оборони після серйозних дискусій прийнято рішення ініціювати перепідпорядкування Державної судової адміністрації Верховному Суду України (Оплески). Найближчим часом буде напрацьований відповідний пакет документів. Впевнений, що це буде знову-таки надзвичайно важливим і серйозним кроком щодо зміцнення незалежності судів, зокрема в фінансовому, матеріально-технічному та органі­заційному плані. Оце все, що я хотів сказати. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ Дякую, Василю Тимофійовичу.

До заключного слова запрошується голова Комітету з пи­тань правової політики Василь Васильович Онопенко. Будь ласка.

 

ОНОПЕНКО В.В. Дякую, Адаме Івановичу. Шановні колеги, друзі! Гадаю, сьогодні у нас відбулася відверта розмова, прозвучало багато пропозицій. Це свідчить про те, що ви стурбо­вані ситуацією, яка склалася у правосудді, судоустрої та інших інститутах, пов’язаних із захистом прав і свобод громадян. Завдання комітету на сьогодні — узагальнити всі пропозиції. Я розумію, що багато з вас хотіли виступити, але ми не змогли надати всім такої можливості в рамках часу, відведеного на парламентські слухання. Тому велике прохання: передайте всі виступи (я знаю, вони у вас є, ви готувалися) до нашого комітету, ми проаналізуємо їх і разом з вами продовжимо цю роботу.

Сьогодні до Закону про судоустрій надійшло близько 30 законодавчих ініціатив, до Закону про статус суддів — теж більше 10. Проте ми навмисне не поспішали вносити їх на розгляд Верховної Ради, бо хотіли почути саме вас, практиків, які знають проблеми на місцях. Ми почули сьогодні ці пропозиції, зрозуміло, що не всі.

У подальшому ми повинні напрацювати цей матеріал таким чином, щоб у квітні — червні, на цій сесії, внести основні зміни до законів про судоустрій, про статус суддів, винести на розгляд проект Закону про тимчасовий порядок фінансування судової влади, який був розроблений мною та іншими народними депута­тами і успішно завалений у цьому залі колишньою більшістю, тому що ніхто не хоче незалежної судової влади з самостійним фінан­суванням. Думаю, ми повернемося до цього, у нас є Концепція розвитку судової системи на подальші роки, розроблена Центром політико-правових реформ під керівництвом Ігоря Коліушка (на жаль, він сьогодні не зміг виступити). Так що напрацювання в комітеті є, інша справа — щоб вистачило сили, здоров’я, наснаги і підтримки в цьому залі, аби ми могли переконати депутатів у тому, що такі зміни необхідні.

Повірте, уряд не в стороні. Учора Прем’єр-міністр надіслала до комітету пакет розроблених пропозицій до законів про судо­устрій і про статус суддів. Міністерство юстиції та Верховний Суд тісно співпрацюють. Тому наше завдання сьогодні — зробити по­зитив, і я думаю, ми це зробимо. А вам бажаю гарного здоров’я, наснаги, віри у правосуддя, у незалежну правову Українську державу та український народ. Усього вам найкращого (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Васильовичу. Дуже добре, що ви закликаєте, щоб вірили у правосуддя, значить, є у нас надія, що так воно й буде. Проте, мабуть, це не та аудиторія, яку треба до цього закликати.

Шановні учасники парламентських слухань! Будемо підбивати підсумки нашої тригодинної розмови. Передусім, і про це вже сказав голова комітету, дозвольте вибачитися, що вдалося виступити не всім, хто бажав взяти участь в обговоренні. На жаль, час не давав нам такої можливості. Тим більше, що відчувалося: навіть 5 хвилин, які ви мали на виступ, не вистачило для висвіт­лення всіх проблем. Хоча можна було б скоротити час виступу до 3 хвилин, і тоді більше учасників змогли б виступити.

Підбиваючи підсумки парламентських слухань, треба відзна­чити, що у нас відбулася змістовна, щира і професійна розмова. Однак висновки невтішні. Ми всі добре усвідомлюємо, що, за великим рахунком, ми лише на порозі здійснення тієї судово-правової реформи, до якої всі щиро прагнемо. Ми з вами її впродовж 13 років здійснюємо, але практично тупцюємо на почат­ковому етапі. І не просто тупцюємо на місці, ми стільки відхиля­лися то вліво, то вправо, що вже й самі не можемо розібратися, що ми за вашими рекомендаціями, за рекомендаціями зарубіжних спеціалістів, за тими положеннями, які записали в Конституцію, понастворювали.

І тепер хапаємося за голову. Ніби все відповідає тому, що записано в Основному Законі, але в реальному житті, на преве­ликий жаль (думаю, ви мене підтримаєте), ми зробили найсер­йознішу помилку, коли, виписуючи певні положення в Конституції, особливо стосовно судової системи, сліпо керувалися рекомен­даціями зарубіжних спеціалістів (Оплески). Для них це добре, для них це було зрозуміло, бо у них 200, 300 чи й більше років ці норми утверджувалися. Однак, як показало життя, перенесення їх на наш ґрунт абсолютно не відповідає дійсності.

На превеликий жаль (маю вам щиро сказати), за кордоном нас не хочуть зрозуміти. Скільки разів мені доводилося говорити з представниками Ради Європи про те, щоб вони не підходили до нашої судової системи зі своїми мірками. Не ставте питання таким чином, що, мовляв, у Європі так, ви просто спустіться на нашу грішну чи праведну українську землю і побачите, що все далеко не так. І тому я думаю, що й парламенту, й іншим гілкам влади має вистачити сміливості для того, щоб заповнити прога­лини, які ми допустили, внаслідок чого правосуддя опинилося в такому стані.

Сьогодні ви цілком справедливо нарікали на тих, хто засідає в цій сесійній залі. Вибачте, це ваші, по суті, роботодавці, бо вони створюють предмет, навколо якого ви потім працюєте. Визнаючи критику, маю сказати, що винні в тому, що у нас така суддівська система, і Верховна Рада, і ті, хто здійснює правосуддя.

Верховна Рада справді приймає далеко не ті закони, які треба було б, і далеко не тієї досконалості. Проблема тут дуже проста: якщо я не помиляюся, близько 80% законопроектів, які розглядає Верховна Рада, вносяться самими народними депута­тами і лише близько 20% надходять від Президента та Кабінету Міністрів. Мабуть, ви добре розумієте, що у правовій системі все має бути навпаки. Уряд повинен бути головним замовником законотворчої діяльності, абсолютна більшість законопроектів має надходити від уряду для того, щоб парламент приймав відповідні закони. А якщо 80% законопроектів вносять народні депутати, то, на жаль, це не закони, а постійні зміни до законів. І я усвідомлюю й розумію, як вам надзвичайно складно працювати, тому що не встигне висохнути чорнило на одних змінах до закону, як завтра з’являються нові. Бо одна група хоче своє пролобіювати, інша група бачить свій інтерес, і тут, без сумніву, вина Верховної Ради досить значна.

Гадаю, коли ми все-таки здійснимо політичну реформу і перейдемо до взаємної відповідальності парламенту та Кабінету Міністрів, ситуація зміниться. Бо тоді і парламент, і Кабінет Міні­стрів спільно думатимуть над загальними, спільними законами, бо вони будуть взаємопов’язані.

Разом з тим не треба вам розповідати, ви й самі добре знаєте, що кажуть про тих, хто здійснює правосуддя. Один суд уранці прийняв рішення — пішли штурмувати обленерго. Увечері через дорогу інший такий самий суд (з такими ж правами, з такою ж юрисдикцією) приймає прямо протилежне рішення — уночі інші пішли штурмувати це обленерго. Депутат Сіренко казав, що кожен має право на помилку. Це так, але якщо це не помилка, а явно замовна справа, тоді зовсім інша ситуація. Тому я ще раз підкрес­люю, що й ми, народні депутати, і ті, хто здійснює судочинство, повинні взаємно взяти провину за те, що у нас в державі склалася така ситуація.

У цьому залі пропонувалися хороші, мудрі рішення (ви їх підтримували аплодисментами) про те, що треба, щоб ви самі собі встановлювали заробітну плату, формували бюджет тощо. Це дуже добре, але давайте не будемо забувати, що ваше призна­чення зовсім інше. Якщо ви будете затверджувати собі бюджет, то що тоді робити Кабінету Міністрів? Навіщо його тримати? Якщо піти таким шляхом, то навіщо взагалі Верховна Рада? Ви самі собі можете писати закони і реалізувати їх на практиці. Мабуть, людство не даремно придумало поділ гілок влади, щоб кожен робив своє.

А те, що ви цілком справедливо кажете, що вас недофінан­совують — це стовідсотково. Поте назвіть мені, будь ласка, хоч одну галузь, крім Адміністрації Президента і Кабінету Міністрів, яка дофінансовується в нашій державі. Ви можете назвати таку галузь? Не можете. І всі, хто б не приходив до сесійної зали, обов’язково починають з того, що ми недофінансовані. Це правда, але така реальність, таке життя. Хоча я абсолютно підтримую вас, що за такої ситуації держава свідомо штовхає вас на той шлях, яким ви не маєте права йти. Бо якщо з’являються позабюджетні фонди, спонсори, то з’являється й безпосередня залежність від цих спонсорів. І кожному добре зрозуміло, що хто платить, той і музику замовляє.

Давайте спільно розв’язувати цю проблему. Повірте, що в цій сесійній залі, коли приймається бюджет (я вам відверто і щиро про це кажу), Василь Васильович Онопенко як голова профільного комітету і постійні представники судової гілки влади тут криком кричать. Ми хочемо щось змінити, прагнемо щось додати, але, на превеликий жаль, не завжди це виходить.

На наступному тижні чи на початку квітня ми будемо вносити зміни до Державного бюджету на 2005 рік. Ми їх ще не бачили, але уряд каже, що це буде надзвичайно соціальний бюджет, будуть різко підвищені заробітні плати і таке інше. Ну, поживемо — побачимо. На папері можна написати, а як бюджети виконуються, ви також добре знаєте.

Ще раз хочу звернутися до тих, хто не встиг виступити. Ви приїхали з якимись думками, з пропозиціями, які, напевно, зафіксовані на папері. Якщо вони є, передайте їх, будь ласка, представникам секретаріату комітету. Якщо немає, але у вас є бажання допомогти, і ви хочете, щоб ваші думки були почуті, знайшли відображення у рекомендаціях парламентських слу­хань, — повернувшись додому, негайно надішліть пропозиції на адресу комітету. Матеріали парламентських слухань, я сподіва­юся, будуть видані окремою брошурою, але це не головне. Найголовніше те, що всі ваші пропозиції будуть враховані у рекомендаціях.

Хочу заспокоїти тих, хто нарікав, що вас не чують. Ми сьогодні не просто поговорили, не просто висловили біль, криком кричали наші душі, що треба зробити. Завдання парламенту — все це обґрунтувати, об’єднати, обміркувати, узагальнити, викла­сти у вигляді рекомендацій парламентських слухань, які будуть затверджені постановою Верховної Ради і стануть обов’язковими для виконання і тими органами влади, яким ми будемо давати доручення, і, звичайно, урядом.

Виступаючи на парламентських слуханнях, я постійно наго­лошую на тому, що проблема, яка обговорюється, надзвичайно важлива. Однак зараз хочу сказати не для красного слівця, не для того, щоб потішити присутніх, а з усією відповідальністю заявити, що проблема, яку ми сьогодні обговорили, мабуть, найважливіша в нашій державі. Немає і не може бути більш важливої проблеми! Тому що від того, як творяться закони, а найголовніше —  як вони втілюються в життя, залежать життя, моральне обличчя, благополуччя будь-якого суспільства, в тому числі й нашого.

Тому давайте, шановні, спільно зробимо все для того, аби приказку “Суди-суди, але дивись і сюди” наше суспільство забуло. Дякую вам за участь у парламентських слуханнях. На все добре. До зустрічі (Оплески).

ТЕКСТ НЕВИГОЛОШЕНОГО ВИСТУПУ

 

ТИХИЙ В.П., суддя Конституційного Суду України у відставці, академік Академії правових наук України. Останнім часом лунають пропозиції повернути Верховній Раді України повноваження офіційного тлумачення Конституції України і законів України, а Конституційному Суду України і Верховному Суду України — право законодавчої ініціативи.

За радянською системою влади, виходячи з формального верховенства вищого представницького органу, наділеного також формально всією повнотою державної влади, право тлумачення Конституції і законів УРСР належало до виключного відання Верховної Ради УРСР (пункт 19 частини третьої статті 97 Конституції УРСР 1978 року).

Конституція України встановила поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6) і повноваження офіційного тлумачення Конституції України та законів України закріпила за Конституційним Судом України (частина друга статті 147, частина перша статті 150).

Збереження за Верховною Радою України цієї функції (повноважень) створювало б небезпеку під виглядом тлумачення Конституції та законів України їх ревізії новим складом парла­менту або новою його більшістю, а тим самим і надання таким змінам зворотної сили, позбавлення обов’язковості та остаточ­ності судових рішень, підриву стабільності законодавства, нарешті, зробило б парламент суддею у “власній справі”.

Тлумачення Конституції та законів України, як і інших норм права, — це функція суду, адже застосування норм права немож­ливе без їх тлумачення. При цьому суди, розглядаючи і вирішуючи конкретні судові справи, здійснюють офіційне казуальне тлумачення норм права і виробляють однозначну практику правозастосування.

На нашу думку, принципи правової, демократичної держави, верховенства права, гарантування захисту прав і свобод людини та громадянина виключають офіційне нормативне тлумачення законів. Інше вирішення цього питання порушує принцип незалежності суддів. Згідно з Конституцією України незалежність суддів гарантується Конституцією і законами України (частина перша статті 126); судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону (частина перша статті 129). Тому необхідно внести відповідні зміни до Конституції України і позбавити Конституційний Суд України повноважень офіційного (нормативного) тлумачення законів України.

Згідно з Конституцією необхідно надати різним фізичним та юридичним особам право на звернення до Конституційного Суду України щодо неконституційності законів*. В іншому разі позбав­лення Конституційного Суду України повноважень офіційного (нормативного) тлумачення законів автоматично скасовує право фізичних осіб на звернення до Конституційного Суду України за захистом своїх конституційних прав і свобод шляхом офіційного тлумачення законів України.

Згідно зі статтею 103 Конституції України 1978 року (із змінами і доповненнями) Конституційному Суду України і Верхов­ному Суду України належало право законодавчої ініціативи. Практика показала, що при здійсненні цього права Верховний Суд України ставав безпосереднім учасником законодавчої процедури і повинен був разом із законодавцем (парламентом) нести відповідальність за конституційність прийнятих законів. Надання права законодавчої ініціативи Конституційному Суду України та Верховному Суду України суперечитиме конституційному прин­ципу поділу влади. Верховенство права, захист прав і свобод людини і громадянина, авторитет, незалежність судів свідчать про неможливість надання судам права законодавчої ініціативи.


* Докладніше див. Тихий В.П. Деякі проблеми конституційної юрисдикції в Україні // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку.—  Харків: Національна юридична академія України. —  1995. —  С. 298–299.