ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

Культурна політика в Україні:

пріоритети, принципи та шляхи реалізації

 

Сесійний зал Верховної Ради України

20 квітня 2005 року, 14 година 30 хвилин

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго дня, шановні учасники парламентських слухань! Відповідно до постанови Верховної Ради України сьогодні ми маємо провести парламентські слухання на тему: “Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації”.

Звичайно, в цій сесійній залі це не перша розмова про проблеми культури, будемо сподіватися, що й не остання. Якщо говорити про певні підсумки роботи вищого законодавчого органа в царині культури, то можемо констатувати певні здобутки, бо саме в галузі створення нормативно-правової бази державної політики у сфері культури Верховна Рада України прийняла чимало законів — про музеї та музейну справу, про бібліотеки і бібліотечну справу, про народні художні промисли, про охорону культурної спадщини та інші. З березня цього року набрав чинності Закон України про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005–07 роки.

Законів у цій сфері, як бачимо, немало. Проте якщо говорити про їх реалізацію, про те, чи сприяли вони розвитку нашої культури, то, на жаль, ми змушені констатувати досить сумні явища. Ці законодавчі акти, які, на думку фахівців, підготовлені на рівні кращих європейських стандартів і мали б забезпечити небачений розквіт нашої культури, насправді дають зворотний ефект. У нас зростає кількість різноманітних театрів, музеїв, концертних організацій тощо, але ми бачимо, що значно зменшилася кількість відвідувань цих культурно-освітніх закладів. Значно скоротилися і продовжують невпинно скорочуватися кількість бібліотечних установ та обсяг їх літературного фонду. На превеликий жаль, ми стали нацією, яка дедалі менше читає і купує літератури, не кажучи вже про українські книги та видання. І таких прикладів можна навести багато. Гадаю, учасники парламентських слухань, які матимуть можливість виступити з трибуни Верховної Ради, наведуть ще численні факти.

Вважаю, що основна проблема, яку ми повинні спільною колективною думкою розв’язати, а потім узагальнити у відповідній постанові Верховної Ради, полягає в тому, як сконцентрувати всі зусилля у сфері нашої культури, культурної спадщини, розпорошені по різних міністерствах і відомствах, злити їх воєдино, щоб це була єдина державницька політика.

Для участі в парламентських слуханнях профільний комітет запросив представників органів державної влади, керівників обласних управлінь культури, представників творчої інтелігенції та громадських організацій з Києва і з місць, тобто всіх тих, у кого болить душа за розвиток нашої культури, знавців і фахівців справи, поради яких, гадаю, послужать розв’язанню тих проблем, які в нас є.

Сподіваюся, що наша розмова буде толерантною і виваженою, оскільки тут зібралися представники особливої галузі, які мають нести культуру в життя і подавати приклад іншим.

Профільний комітет пропонує нам працювати таким чином. Заслухаємо доповідь голови Комітету з питань культури і духовності Леся Степановича Танюка (15 хвилин), потім співдоповідь його першого заступника (10 хвилин). Ми вже сьогодні говорили, що це востаннє допускаємо порушення, коли від комітету виступають двоє представників, але оскільки колеги підготувалися, нехай вже виступають. Далі — співдоповідь міністра культури Оксани Володимирівни Білозір (10 хвилин). Після того близько 2–2,5 годин буде надано учасникам парламентських слухань для виступів (регламент — по 5 хвилин). Наприкінці парламентських слухань ми попросимо віце-прем’єр-міністра з питань гуманітарної політики протягом 10 хвилин викласти позицію Кабінету Міністрів. Потім Лесь Степанович підведе підсумки нашої розмови і узагальнить пропозиції, які будуть висловлені до Рекомендацій парламентських слухань. Близько 18 години ми маємо завершити парламентські слухання, працюючи без перерви. Тому з вашого дозволу приступаємо до реалізації наших задумів.

Слово для доповіді надається голові Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Лесю Степановичу Танюку. Будь ласка, 15 хвилин.

 

ТАНЮК Л.С., голова Комітету Верховної Ради України з пи­тань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні друзі і колеги! Поважна мистецька еліто! Ми не вперше в цій толерантній залі збираємо мистецький цвіт нації, ми єдині в розумінні того, що час балачок минув, нова доба вимагає не лише нового мислення, а й нового темпу. Гасло голови Народного Руху України В’ячеслава Чорновола “Потрібні зміни!” залишається актуальним і понині.

За наслідками попередніх слухань ми не лише прийняли важливі для реалізації документи, а й видали, як ви знаєте, книжки, їхні назви промовисті: “Обережно, мова!”, “Криза культури”, “Кіна не буде”. Як бачите, Верховна Рада б’є на сполох: культура в небезпеці, повернімося обличчям до культури, сьогодні ми врятуємо культуру, а завтра культура врятує нас.

Для комітету ця галузь є пріоритетною, стратегічною проблемою, чого не скажеш про весь наш урядовий істеблішмент, який, зачувши слово “культура”... Та краще промовчу.

За складом депутатів наш комітет у всіх чотирьох скликаннях був традиційно опозиційним до вчорашньої корумпованої пострадянської України і очолював ту дисидентську частину мистецької інтелігенції, яка спочатку відроджувала українство в нашій національній душі, а потім послідовно макетувала реформу культурної галузі, торуючи шлях тому, що згодом було названо помаранчевим Майданом.

Може, цим і пояснюється невиконання попередніми урядами законів і постанов про культуру. Вони потрапляли на анти­культурний, бездуховний ґрунт старої влади і нею блокувалися, позаяк ця постійно-тимчасова влада розглядала культуру винятково як мастило для державної економічної машини, або як засіб для випуску зайвої пари з казана, або як спробу здобути привілеї тим, хто керував культурою, або як релакс для чиновної та бізнесової братії, як потребу розслабитися після “трудового” дня. Про духовний чин культури йшлося мало. У кращому разі Президент і його почет могли приїхати на виступ попсового акордеоніста чи модної естрадної співачки.

Невдоволення такою оцінкою українського духу стало однією з причин Майдану. Принижений люд повстав, у ньому заговорили честь і гідність, він виборов собі нову владу і нову надію. Сьогодні цей люд вже допитується: а де ж обіцяні зміни?

Новий міністр культури ось-ось відзначатиме перші сто днів свого правління. Не так уже й мало, якщо говорити про спресований ритм нашого життя. І що ж? Комітет не може сказати своєму профільному міністерству компліментів. З великою прикрістю констатуємо його кадрову неготовність до виконання стратегічних завдань, націленість передусім на оперативні жанри, ігнорування позицій і досвіду національних творчих спілок, герметичність міністерства. Сьогодні міністерство буквально закрилося барикадами від культури. Впускний режим на Франка,19, либонь, суворіший, ніж там, де ловлять шпигунів. Так не можна, шановні! Міністерські чиновники є все-таки слугами народу, а не паничами над ним. Не доводьте людей до гріха!

Визнавши парламентом кризу культури, ми були послідовними й не плакалися в камізельку. Ініційовані комітетом парламентські слухання, “круглі столи”, підтримані сотні ініціатив та проектів, співпраця з міжнародними організаціями, експертами — усе це мало на меті не просто виявити локальні поточні проблеми, а й систематизувати всю проблематику галузі та розробити загальну стратегію змін. Ми виходили з необхідності переосмислення ролі культури в суспільстві, яке проголосило своїми орієнтирами демократичний розвиток і ринкову економіку, наповнення задекларованої соціальної політики та конституційних прав реальним змістом, піднесення духовних, історичних і культурних надбань української нації до рівня визнаних цінностей в сучасному європейському та світовому контексті, дооформлення української нації через культуру, освіту і піднесення морального стану суспільства.

Моніторинг, проведений за участю 150 нобелівських лауреатів, несподівано для багатьох спрогнозував, що в найближчі 7–12 років третього тисячоліття вперед вирвуться не ті держави, яким належать провідні планетарні енергоресурси (нафта й газ), а нації, які стануть носіями інноваційних ідей у гуманітарно-природничій та культурній сферах. А культура, як відомо, — це конструктор, креатор інновацій.

Саме тому комітет взяв курс на випереджувальну стратегію. Одним з головних наслідків наших зусиль став Закон України про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005–07 роки, на який з переляку наклав вето Президент Леонід Кучма, і який одним з перших підписав Президент Віктор Ющенко. Це документ надзвичайної ваги. Під цю концепцію мало б бути сформоване якісно нове Міністерство культури, нова організація кіногалузі, нове книговидання та інше. Сьогодні ми ще не можемо цим похвалитися, хоча Верховна Рада і Президент, підписуючи цей стратегічний для України закон, сподівалися, що виконавці сприймуть його як вимогу повернутися в культурі обличчям до майбутнього, до її фундаментальності і сутності, визначивши основні проблеми, які необхідно розв’язати, виявивши головні недоліки, що необхідно усунути, окресливши шлях поступу — цілі, завдання, пріоритети. Бо, як кажуть: якщо ти сам не визначиш свого майбутнього, за тебе це зроблять інші, але тебе вже в цьому може й не бути.

Повторюю, Віктор Ющенко не випадково першим у гуманітарній галузі підписав Закон про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005–07 роки, бо в ньому йдеться про нове розуміння і нові підходи, про нові принципи і механізми реалізації культурної політики. Це повністю відповідає сучасним світовим та європейським тенденціям. Не випадково президент Європейської комісії Жозе Мануел Барозу проголосив торік, що нині для Європи культура важливіша, ніж економіка. Знаменна фраза для прагматичної Європи, чи не так?

Проте, на жаль, далі починається наша українська дійсність. Закон про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005–07 роки залишився поза увагою і громадськості, і ЗМІ, і навіть самих діячів культури. Чому? Може, тому що нам у галузі культури бракує фахово підготовлених спеціалістів, які усвідомлювали б, що ж стоїть за скупими рядками законодавчих актів, бо міра професіоналізму визначається не кількістю дипломів, а відповідністю наших знань світовим стандартам, адекватністю сприйняття аналітики і дії. А, може, тому що стало звичним уявлення про безсилля наших законів, особливо законів, що стосуються культурної галузі. Скажу більше: дехто з відповідальних працівників Міністерства культури навіть підводить під невиконання постанов Верховної Ради своєрідну теоретичну “базу”, мовляв, вони мають виключно рекомендаційний характер і для виконання не обов’язкові. Це не слова — практика.

Верховна Рада прийняла постанову, в якій доручила Кабінету Міністрів України створити окремий центральний орган у справах кіноіндустрії. Жодних пропозицій від уряду досі немає.

Верховна Рада, стривожена розвалом Національної кіностудії художніх фільмів імені Довженка, категорично висловилася за зміну керівника студії. І що? Директор Приходько, виключений з’їздом кінематографістів із членів спілки (600 голосів проти 6), досі сидить у себе в офісі і продовжує свої сумні “реформи”.

Міністерство культури не приховує намірів тишком-нишком поміняти шило на мило. Якщо все-таки доведеться пожертвувати Приходьком, призначимо туди людину з його команди — і вівці будуть цілі, і вовки ситі. Однак йдеться про стратегічні зміни, про суть проблеми, а не про крісло директора.

Шановна Оксано Володимирівно! Не ображайтесь, але Верховна Рада існує не для дівочих забавок, і невиконання її рішень урядовцями є конституційним порушенням. Верховна Рада затверджує членів Кабінету Міністрів, але вона ж їх і усуває в разі невиконання ними своїх урядових обов’язків. Крім законодавчої, комітети Верховної Ради мають стратегічну контрольну функцію — функцію контролю за діяльністю підвідомчих їм міністерств. І тут кожен з нас, як на долоні, — і ви, і ми. Давайте на це зважати.

Комітети стурбовані кадровими проблемами. На жаль, багатообіцяючі реформаторські плани часто завершуються тим, що внаслідок безконтрольності, якщо не гірше, на роль “реформаторів” запрошуються чиновники, які зробили кар’єру за старої влади не так завдяки фаховому рівню, як биттям себе в груди. Нашвидкуруч перефарбувавшись у помаранчеві кольори, вони по суті продовжують руйнівну, саботажну, домайданну політику в галузі культури: у театральних інститутах та академіях, міських та обласних управліннях культури, в театрах (згадаймо нашумілий страйк житомирських акторів проти хабарника директора, який так невдало намагалося привнести вже нове нашоукраїнське обласне керівництво), у цирковій галузі (яку міністерство вирішило вже чомусь не реформувати, а залишити в тіні), в естрадно-концертній прихватизації (про це буде окрема розмова).

Культура — ревнива подруга життя, вона не терпить зради, фальші і корисливості. Люди мистецтва, які знаходяться в цьому залі, знають, що помста культури тим, хто намагався її зневажити, була нещадною. Зважаймо, друзі, і на це.

Для розв’язання наболілих проблем потрібні нові ефективні механізми. До таких механізмів належить постійний фаховий і громадський моніторинг реалізації культурної політики, а також публічна оцінка намічених і досягнутих результатів, публічне обговорення культурних проблем, широке висвітлення їх у засобах масової інформації, особливо на телебаченні, якому бракує не тільки окремого каналу “Культура”, а й загалом культурного спрямування, культурного середовища, культурного впливу.

Світ навколо змінюється дуже швидко, а ми наче спимо і не бажаємо цього помічати. Змінюються структури і зміст культурних продуктів і послуг, це вимагає зміни структури виробництва цих продуктів і послуг, тобто зміни творчого процесу, а також структури управління або менеджменту. На жаль, Міністерство культури безпорадно наступає на залишені колишнім керівництвом граблі. Проблеми розглядаються роздрібнено, за старими схемами. Все зводиться до буденної колотнечі, швидкого реагування на гострі питання, що ростуть і ростимуть, мов гриби після дощу, концентрації на окремих подіях, за якими ще не видно лісу.

Натомість, мабуть, найважливіше для нас завдання полягає в тому, щоб переламати існуючу ситуацію, і зробити це енергійно. Для цього потрібна нова цільова модель політиків у галузі культури, нове вино, яке навряд чи витримають старі міхи. Комітет з питань культури і духовності дав таку модель, схвалену національними творчими спілками, експертами всіх рангів, зупинка — за виконавчими органами.

Державна політика в галузі культури — це виконання зобов’язань держави перед громадянами. Які ж це зобов’язання? Чи виконує їх наша держава? Як це можна виміряти? Порівнявши, скільки було культурних пам’яток на початку 1990-х і скільки їх залишилося незруйнованими на сьогодні? А бібліотеки? А клуби? А музеї? А заповідники? А книга? А мова? А віра? Чим вимірювати зобов’язання держави та ефективність її політики? Кількістю установ та закладів? Витраченими на їх утримання коштами? Безперечно, цього не просто замало, це веде нас у глухий кут.

Настав час перейти від кількісних показників до показників якості та ефективності культурних послуг. Саме тому наріжним каменем нової моделі культурної політики мають стати визначені стандарти соціальних послуг у галузі культури, що гарантуються державою. Зростання обсягу цих послуг свідчитиме про зростання добробуту нації. У такій моделі культурні заклади та установи є виконавцями державних зобов’язань у галузі культури, а отже, показниками їхньої діяльності мають бути ефективність та якість наданих послуг. Дивно, скажімо, в медицині хвалитися збільшенням кількості медичних установ на тлі погіршення стану здоров’я людей і зростання смертності. А в культурі хіба ми робимо не так?

Однозначно треба збільшити фінансування на культуру, але таке збільшення має вести до поліпшення саме культурної сфери, до її розвитку. Говорити сьогодні про розвиток, про найбільш наболіле, марно, бо на розвиток культури держава якраз коштів не дає. Проте збільшення бюджетного фінансування нічого не вирішить без залучення альтернативних джерел, і в цьому велика роль держави, яка може і повинна створити необхідні передумови такого регулювання — це можуть бути відрахування від лотерей, акцизних зборів, прибутків казино, спонсорські кошти, інвестиції. Саме альтернативні джерела фінансування, поряд з бюджетними коштами, стануть основою для цільових програм підтримки пріоритетних напрямів розвитку культури на середню й довго­строкову перспективу.

Маємо визначити, що для нас є пріоритетом. Якщо це пріоритет, то під нього потрібне відповідне фінансування. І головне — визначені, запрограмовані результати, що має бути досягнуто, якщо ми спрямовуємо кошти на навчальний заклад, кінематограф чи видання.

Регламент добігає кінця, наостанок я перепрошую, що надто часто згадував своє рідне Міністерство культури і персонально пані Оксану Білозір, яка має кілька цікавих пропозицій, зокрема підтриману комітетом програму “Єдність у розмаїтті”, яку вона обіцяла сьогодні тут подати докладніше. Мусимо працювати у взаємодії. Проте із суто власного досвіду хочу дати молодому міністрові дві поради.

Перша. Ситуація в Україні дуже швидко виправиться, якщо пані міністр твердо триматиметься, як і ми в комітеті, одного простого принципу: люди, які не мають нічого спільного з культурою, не повинні мати з нею нічого спільного. Всім нам відразу полегшає (Оплески).

І друга порада простіша: час від часу запитувати саму себе, хто був міністром культури за часів Шекспіра (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Лесю Степановичу.

Слово для співдоповіді має перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Павло Михайлович Мовчан. Будь ласка, 10 хвилин.

 

МОВЧАН П.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Українська народна партія, фракція Української народної партії. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Рівно рік тому Верховна Рада України ухвалила постанову №1689, в якій ішлося про шляхи подолання духовної кризи суспільства, зумовлені багатьма чинниками, серед яких виокремлювались: економічна нестабільність, соціальна незахищеність громадян, особливо молоді, недостатня дієвість нормативно-правових актів з питань правових відносин молоді і суспільства, загострення криміногенної ситуації, поширення алкоголізму, наркоманії, проституції, зростання захворюваності на СНІД, які є похідними від соціально-економічних факторів. То, здавалося б, і нинішні парламентські слухання варто проводити після того, як зміниться соціальний ландшафт в Україні.

Ми вже почали звикати до формули, яка приживлялась, як електрон, у нашу суспільну свідомість: злидні продукуються, духовна деградація неминуча, отже, чекайте політичних змін, за якими настануть і зміни економічні та культурні. Політичні зміни сталися, і тепер ми маємо всі підстави розглядати проблему духовної кризи, кризи культури не лише в усталеному аспекті, а й виходити на ті шляхи, де значних економічних витрат не вимагається.

Як приклад процитую Рекомендації парламентських слухань “Духовна криза суспільства і шляхи її подолання”, затверджені постановою, яку показував Лесь Степанович: “Подолання духовної кризи в суспільстві повинно здійснюватися шляхом забезпечення культурного і духовного розвитку особистості, виховання в дусі патріотизму і поваги до Конституції України; формування у молоді демократичного світогляду, дотримання громадянських прав і свобод, поваги до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу”. Зверніть увагу на цей силогізм — “мови спілкування народів світу”. Він виник як несподівана редакція природної сентенції “мови української нації”. Чому я загострюю на цьому увагу? А тому, що в останні роки все, що стосувалося українського, національного, перетрактовувалося, як за есересерії, на інтернаціоналістський штиб.

Продовжую цитату з документа, який мав би реалізовуватися і таким чином кризу культури долати: “Подолання духовної кризи в суспільстві повинно здійснюватися шляхом... розвитку гуманістичної освіти, що ґрунтується на культурно-історичних цінностях народу, його традиціях і духовності”. Про який народ ідеться? Про які традиції? Зрозуміла річ, що з тексту вилучено слова “української нації” і тому виникли оці смислові плями. Однак мова не про них.

У тексті постанови є те ціннісне, що за попередньої влади не могло бути виконаним ніколи. Проблема полягає в тому, чи спроможна нинішня влада реалізувати все те, що викарбовано і сформульовано недвозначно рік тому. Я особисто хотів би почути відповідь на ці поставлені не мною, а Верховною Радою рік тому запитання щодо тих положень, які стосуються волі влади.

Отже, знову звертаюся до тексту постанови: “...утвердження національної ідеї, що сприяє національній самоідентифікації, розвитку культури, оволодінню цінностями світової культури, загальнолюдськими надбаннями”. Щось я не чув з моменту формування уряду хоча б щось про національну ідею. А от “світові цінності” й досі валом пливуть у Малоросійщину до “местных лохов”, за висловлюванням одного російського “просвітителя” з сережкою у вусі.

На “Інтері” Петросян з Новіковою утверджують нашу національну ідею з вечора до ночі. На “плюсах” — Шифрін з Леонтьєвим, на ICTV — Кіркоров з Аллою та Кисельовим. Так стверджують, що хочеться гукнути на весь світ: “Досить! Годі!”

Проте підемо далі за текстом, бо нічого суттєвішого ми сьогодні, окрім певних доповнень до тієї постанови, яка була проголосована тут, не долучимо: “...формування національних світоглядних позицій, ідей, поглядів та переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури”.

Необхідно, зазначили рік тому у своїх виступах учасники парламентських слухань 5 листопада 2003 року, долучити до цього наступні пункти — про необхідність “створення системи безперервної мовної освіти, що забезпечуватиме оволодіння громадянами України державною мовою”, про “сприяння розвитку високої мовної культури громадян, вихованню поваги до державної мови”.

Зупинюся, не продовжуватиму перелік тих завдань, які ставилися перед усіма структурами тодішньої влади. Про ту владу ми все знаємо достеменно, в тому числі те, чому вона не могла реалізовувати цих заходів. Запитаємо: а чому нова влада ще жодного разу не заглянула до цього документа? Чому, власне, не визначено пріоритети в галузі культури? Чи Пісенним конкурсом “Євробачення” вичерпується вся наша національно-духовна проблематика?

Я хотів би запитати Миколу Володимировича: де наш національний телеканал “Культура”? Які необхідні зусилля, аби, наповнивши його якісним продуктом, бо він таки є, надати йому належний час, щоб його дивилися не пенсіонери, прикуті до ліжка, та духовно хворі у час безсоння... (Оплески). Дякую. І тоді, шановний Миколо Володимировичу, рейтинг НТКУ зросте, неодмінно зросте. І чи необхідні мільярдні капіталовкладення, аби відновити не занапащені попереднім режимом селах бібліотеки та клуби (бо це майже неможливо), а проводове радіо, прив’язавши це до програми, яка була тут пропостульована, “Культура через радіо”. Відповідне виробниче об’єднання мусить бути до цієї програми прив’язане, аби продукувати не китайські “мильниці”, а власний продукт.

Розділ ІІ згаданої мною постанови, що складається з 59 пунктів, присвячено рекомендаціям Кабінету Міністрів, а отже — низці міністерств та відомств у межах їхніх повноважень, до яких, я переконаний, ані Кабмін, ані Міносвіти, ані Мінкультури, ані Мінохорони здоров’я, ані Міністерство внутрішніх справ (я роблю той перелік, який був зазначений) так і не підступилися.

Ось, наприклад, Державному комітету телебачення і радіомовлення України рекомендовано (пункт 8) “пропагувати кращі здобутки національної культурної спадщини” та (пункт 5) “здійснювати синхронний переклад державною мовою передач, фільмів іноземного виробництва”. Важливо? Надзвичайно! Зрозуміло, що Табачник не міг ці рекомендації реалізовувати, але чому зараз цього не робити?

Я не випадково ототожнив поняття “нація” та “держава” хоча б тому, що найбільша організація держав світу називається Організація Об’єднаних Націй. Кожна нація становить велику історичну спільноту, що передовсім відзначається окремішністю своєї мови, культури, психології, тобто своєрідністю окремішнього космологосу — окремого менталітету, традицій, звичаїв, національної кухні тощо.

Суспільствознавці стверджують, що для того, аби народ став нацією, він має бути наділений державотворчою енергією, яка, у свою чергу, акумулюється в національній мові та культурі. Кожна нація наділена певним рівнем самосвідомості, патріотизмом, самоідентифікацією, спільною історичною пам’яттю, спільною волею до самоутвердження через реалізацію властивої тільки їй космічної програми через рідне слово, через свою культуру. Тому кожна модерна нація прагне якомога швидше сформувати свою культурну, інформаційну, комунікативну систему для поширення знань, досвіду, культурних набутків, мовного насичення. І цей процес формування культурного, духовного, освітнього українного середовища занадто затягнувся. Останніми роками ми були свідками того, як агресивно ставилася до України, української мови та культури сусідня держава, перманентно інфільтруючи свої ідеї старшобратства, свою культуру, свою інформацію, свій капітал, своїх телеведучих.

Сьогодні українська екзистенція великою мірою залежить від потенціалу слова, інтелекту та духовності національної еліти, від критеріїв її формування. Нагромаджений духовний, культурний, інформаційний ресурс нації, який акумулювався протягом віків, є величезним капіталом, ціну якого ми неспроможні скласти нині, але від нього, саме від нього, залежать динаміка розвитку суспільства, його духовно-інформаційна мобільність. Саме в лоні культури відбувається формування національної еліти як ядра нації, без якої немислима українська національна перспектива (Оплески).

Чи не тому тривалий час понижувався соціальний статус українських митців, письменників, працівників культури? І чи не тому нам необхідно сферу української культури розглядати в особливому ракурсі — як найважливішого чинника процесу державотворення?

Отже, слово — за новою українською, наголошую, владою, яка мусить дослухатися до тих закликів, які лунали на Майдані: “Україні — українську владу! Україні — українську культуру!” Адже наші опоненти добре розуміли, що як тільки нація втрачає мову, культуру, історичну пам’ять, тобто самосвідомість, вона перетворюється на субстрат, на сирий матеріал для чужої творчості.

Тож основною метою культурної політики має стати формування повнокровної, повноцінної нації не лише засобами економіки, а й нагальною необхідністю формування цілісної системи ціннісних орієнтирів, тобто відповідної ідеології, обпертої на національно-культурну єдність та на нашу національну самобутність. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Павле Михайловичу.

Запрошується до співдоповіді міністр культури і мистецтв України Оксана Володимирівна Білозір. Будь ласка, 10 хвилин.

 

БІЛОЗІР О.В., міністр культури і туризму України. Шановний головуючий! Дорогі друзі! Шановні наші слухачі! Ми живемо сьогодні в іншому вимірі. Відбувся величезний прогрес — зміна якості. І, що найважливіше, знаєте, де? У душі і свідомості. Кожному нашому громадянину сьогодні треба почути від нас корисне, те, що дає перспективу. Майдан дав чіткий сигнал владі: народу України потрібні нова країна, нові суспільні відносини, нова форма культурно-історичної єдності.

Український народ почав свій шлях формування політичної української нації, а універсальним інструментом кожної політичної нації є культура. Саме культура є тим стратегічним напрямом, який повинен і зобов’язаний об’єднати українську спільноту в один великий український народ. Стратегічна мета міністерства — щоб культура, її потужна креативна сила, дала справжню свободу, дала честь, гідність, повагу до себе і як особистості, і як громадянина своєї держави, щоб вона була спрямована на трансформацію та оновлення всього нашого життя.

Так, у нас є багато проблем, які залишилися і передалися нам від старої влади, ми знаємо, як їх розв’язувати. Я як міністр культури, як керівник міністерства — центрального органа виконавчої влади хочу вам сказати, що для мене пріоритетним є завдання виростити нову людину для нової України. І тому ми виходимо з ініціативою започаткування великого соціального проекту під назвою “Культура великого народу починається з душі маленької дитини” (Оплески).

Ми напрацювали цілу програму, яка складається з кількох напрямів: 1) музично-естетичне виховання в дошкільних закладах; 2) музичне й образотворче мистецтво в початковій школі; 3) наскрізне музичне виховання в загальноосвітній середній школі; 4) найважливіше — мистецтво як засіб і ціль у житті дітей з фізичними вадами. Сьогодні в кулуарах для вас грав хлопець, який у третьому поколінні незрячий, але він сьогодні щасливий і має шматок хліба, тому що в нього є акордеон, його годує мистецтво. Міністерство культури вперше виходить з такою ініціативою.

Хочу вам сказати, що парламент прийняв прекрасний Закон про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005–07 роки. Ми користуємося цією концепцією, основоположними принципами якої є прозорість, публічність і демократизм. Дозвольте авторитетно заявити, що за ці три місяці (багато хто з вас знає) вперше до Міністерства культури протоптана широка дорога: вперше проведено безліч різних “круглих столів”, створено громадські ради за всіма видами і жанрами діяльності міністерства, створено експертні групи, які наповнені справжніми фахівцями — тими людьми, яких завжди ігнорували. Двері Міністерства культури відкриті. Ми акумулювали всі больові точки, визначили наші проблеми, і про конкретні шляхи вирішення цих проблем я хочу сьогодні вам доповісти.

Найперше, про що я хочу сказати: відтепер наше міністерство називається Міністерство культури і туризму, сьогодні Президент підписаний відповідний указ (Оплески). Дякую.

Одним з наших пріоритетних напрямів, я назвала б його на сьогодні першим, є охорона культурної спадщини. У системі Міністерства культури утворено цілком самодостатній орган виконавчої влади, який буде цілісно й комплексно опікуватися цілими проблемами.

Ми стоїмо перед необхідністю створення Державного реєстру національного культурного надбання (уявіть собі, що на сьогодні ми не маємо такого реєстру), наповнення Державного реєстру нерухомих пам’яток культури.

Міністерство культури всіма своїми актами й розпорядженнями обстоює жорстку позицію щодо збереження від руйнації та захисту від бездумної приватизації архітектурних і археологічних пам’яток. Ми розробили програми порятунку таких унікальних об’єктів, як Кам’яна Могила, Хортиця, Батурин, батьківщина Тараса Григоровича Шевченка і ще багато можна назвати.

Міністерство культури особливого значення надає ефективному використанню культурно-історичної спадщини як потужного ресурсу розвитку України. Саме тепер ми будемо мати змогу виконати постанови й рішення парламенту, вимоги Конституції України, забезпечити кожному доступ до нашої культурної спадщини, відкрити для себе свою історію і культуру, відкрити світові Україну як важливу частину світової цивілізації.

Другий важливий аспект, це цілий спектр проблем, — музейна справа. Є дуже багато проблем, пов’язаних саме з необхідністю законодавчого врегулювання: збереження цінностей у музеях різних форм власності (державних, комунальних, приватних), збереження і передача церковного майна та предметів сакрального мистецтва, заборона продажу складових музейних колекцій, так званих “нераритетних пам’яток”. Ми знаємо, скільки під виглядом “нераритетних пам’яток” вкрадено зі спадщини, у наших дітей.

Третій пункт — створення умов для розвитку всіх видів мистецтв України. Хочу вам сказати, що від сьогодні нова українська влада змінила акцент. Якщо раніше ми говорили, що влада підтримує культуру (підтримувати можна штани), то сьогодні українська влада інвестує у все те прогресивне й корисне, що дасть перспективу і розвиток Україні.

Запорукою розвитку мистецтва міністерство вважає конкретного митця, тому особливу увагу ми приділяємо формуванню творчої особистості. Першочергове завдання — збереження і вдосконалення системи мистецької освіти. Вперше в Міністерстві культури скликана рада ректорів, яка працюватиме постійно, і вона вже напрацювала конкретні пропозиції щодо приєднання до Болонської конвенції. Ми визначили чітку специфіку: треба зберегти в Україні багаторівневу і багато­ступеневу музичну освіту. Ми маємо величезну школу виконавського мистецтва. Я зустрічаюся з послами багатьох країн, і найперше, що вони мені кажуть: дякуємо вам за те, що у ваших вузах виховуються зірки світової величини.

У цирковому мистецтві є безліч проблем. Ми сьогодні бачимо, що живемо за принципом “де тонко, там і рветься”. Так, є проблеми. План кардинальної реорганізації системи управління у нас є, і ми вже працюємо над його реалізацією. Зокрема, передбачається оновлення керівного складу. На сьогодні всі директори цирків є виконувачами обов’язки, призначено відкри­тий конкурс на заміщення вакантних посад. Ми зосереджуємо увагу довкола артистів цирку. Хочу навести один приклад: у Франції — один цирк, у Китаї з населенням 1,2 млрд — чотири, а в Україні на 47 млн — десять. Є питання? Є.

Кінематограф. Хочу вам авторитетно заявити, що сьогодні звільнено з посади генерального директора Національної кіностудії імені Довженка Віктора Приходька (Оплески).

Сьогодні були закиди в наш бік, що гальмується реформа кінематографа. А скажіть мені: чи ми подумали про те, яким має бути українське кіно, і що це таке?

Сьогодні ми пропонуємо українській спільноті бренд українського кіно. Є “Парамаунт пікчерз”, є “Баррандов пікчерз”, є “Мосфільм”. Що є в Україні? Ми вийшли з пропозицією про створення бренду українського кіно, заснованого на величезних українських традиціях Параджанова, Довженка, Іллєнка, Мащенка і багатьох видатних наших кінематографістів — “Довженкофільм”, і вся інфраструктура кіноіндустрії працюватиме на нове обличчя українського кіно.

Бібліотеки. Планується створення національної Інтернет-бібліотеки в рамках програми “Національно-інформаційна просвітницька мережа України”. Уже рік в Україні ефективно працює програма Сполучених Штатів Америки, завдяки якій 76 бібліотек у районних містечках мають Інтернет. І ми зобов’язуємося перед вами виконувати цю програму доти, доки всі бібліотеки малих, великих і середніх містечок, а також сіл не матимуть доступу до Інтернет-мережі.

Хочу ще сказати про театральне мистецтво. Так само дуже багато сьогодні було сказано, що нічого не робиться. Вчора звільнений генеральний директор і художній керівник Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки Михайло Рєзнікович, проти нього порушена кримінальна справа (Оплески).

Театри сьогодні знаходяться у глибокій кризі. Ми повинні перейти на нову систему адміністрування, яка діє в цілому світі. Не чиновники визначатимуть політику і обличчя українського народу, а справжні митці... (Шум у залі).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги! Будь ласка, не керуйте головуючим. Це перше.

Друге. Не забувайте, будь ласка, що той, хто знаходиться на трибуні, забирає час іншого промовця.

Третє. За 30 секунд до закінчення виступу повідомляється про те, що мікрофон буде вимкнено автоматично. Тому, будь ласка, Павле Михайловичу, не робіть мене ворогом, так працює техніка.

Будь ласка, завершуйте, Оксано Володимирівно. Тільки вам я дозволю порушити регламент (Оплески).

 

БІЛОЗІР О.В. Дуже дякую. Гадаю, що я — та людина, яку ви найбільше хочете почути, тому що я пропоную конкретну програму дій. Повірте мені, довіртеся міністру культури, наша культура сьогодні на старті, і ми все зробимо для того, щоб кожен митець реалізував себе на своїй землі.

Модель культурної політики, яка була сьогодні озвучена, передбачає єдність у розмаїтті. Досить лише в Києві мати культурний, економічний, політичний і бізнесовий центр. Сьогодні ми виходимо з ініціативою, щоб на території всієї нашої України підняти щонайменше 14 культурно-мистецьких центрів, які створювали б культурно-мистецькі еліти, щоб ми могли пізнавати культуру свого краю в повному різноманітті.

Культура зберігає те, що забуває історія. Нашарування історії запилили нам наші скарби, і наш обов’язок — їх очистити і, як брильянт, явити собі і світу. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань! Я побачив, як ви бурхливо і радісно зреагували на те, що міністерство тепер називається Міністерство культури і туризму. Напевно, ви сподіваєтеся, що буде надано більше можливостей для подорожу­вання з гастролями. Я правильно зрозумів вашу реакцію?

Переходимо до обговорення, ще раз нагадую: регламент — 5 хвилин. За 30 секунд до закінчення виступу лунає звуковий сигнал, а в 5 хвилин 06 секунд мікрофон автоматично вимикається. У цій залі дуже багато поважних людей, перед якими і я особисто, і чимало тих, які слухають чи дивиться вас, схиляють голову. Тому мені буде дуже незручно просити вас сходити з трибуни, будь ласка, вкладайтеся у 5-хвилинний регламент.

Слово має Сергій Борисович Кримський, доктор філософії, професор, заслужений діяч науки і техніки. За ним виступатиме Жулинський.

 

КРИМСЬКИЙ С.Б., доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України. Високоповажне зібрання! Важливість проблеми, що обговорюється, полягає в тому, що культура — це не просто сфера духовності, це буттєва умова людської, а отже, й національної присутності у світі. Якщо матеріальне виробництво виготовляє речі і товари, то культура формує особистості людей, від яких залежить і створення матеріальних цінностей, і відповідь на питання про те, для чого заробляти гроші чи робити кар’єру.

Особистістю є і нація з її індивідуальними характеристи­ками. Тому нині культура втілює національну ідею як заклик до створення загальноцивілізаційної основи представництва нації у світовому співтоваристві.

В історії людства ще жодна нація не виходила з кризи завдяки винятково економічним чинникам. Скажімо, в Україні криза часів Руїни долалася в контексті концепції синтезу західно-європейської та східно-слов’янської культур, яку висунув Петро Могила, переходу на загальноєвропейські програми освіти, розвитку Києво-Могилянської академії. Саме на креативній функції культури наполягав Феофан Прокопович, ідеї якого багато в чому були використані в реформах Петра І, які, до речі, почалися із запрошення з Чехії 400 філологів.

Однак слід пам’ятати, що культура завжди оточена хмарою пара- та контркультури. Ця обставина, на мій погляд, потребує особливої уваги в умовах ситуації, що склалася в культурній сфері України. Адже у нас сформувався естрадоцентризм, який породжує шоу-бізнес. А це явище навіть його творці та адепти не наважуються називати культурою, а називають словом “бізнес” (Оплески). Проте в державній політиці шоу-бізнес розглядається поряд з культурою, а не як комерційна діяльність.

Є, однак, певні критерії розрізнення культури і контркультури — це насамперед довершеність художньої форми, духовна піднесеність, здатність пройти випробування часом та використання традицій. Іноді кажуть, що звернення до традицій — це звернення до вчорашнього дня. Хочу нагадати слова поета Мандельштама, який казав, що вчорашній день у культурі ще не настав, бо ми ще не пізнали справжніх Гомера, Пушкіна і Шевченка (Оплески). Не можна знати справжнього Шевченка, якщо вилучити з його творчості біблійні псалми. До цього ми приходимо тільки нині, і тому справжній Шевченко приходить до нас не вчорашнім, а саме сьогоднішнім днем. Загальновідома істина, що культурна класика завжди сьогоденна. А якщо так, то, може, є сенс створюючи, “Мистецький арсенал” на зразок Ермітажу...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. У вас ще є 30 секунд.

 

КРИМСЬКИЙ С.Б. Хочу сказати, що культура нині стала надто складною для працівників  культури, тому що вона становить базу інформаційного суспільства, фундамент цивілізації. Тому від Міністерства культури ми чекаємо створення цивілізаційних проектів розвитку українського соціуму, а не просто фінансово-кадрове управління.

Отож нехай світло буттєвої мудрості, яке було запалене Києво-Руською цивілізацією, осяє і наші дні (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Микола Григорович Жулинський, народний депутат. За ним виступатиме Олександр Буценко.

 

ЖУЛИНСЬКИЙ М.Г., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні учасники парламентських слухань! Ось у мене в руках Концепція розвитку гуманітарної сфери, розроблена в 2000–01 роках урядом Віктора Ющенка. Що в цій концепції, не переповідатиму, але скажу, що основний розділ називається “Ідеологія державотворення”. А другий розділ “Збагачення мови, культури, ментальності українського народу”. Ця концепція не була схвалена Президентом України Леонідом Кучмою, хоча уряд її готував на його доручення.

Про що я хочу сказати? Коли ми сьогодні говоримо про культурну політику, то передовсім виникає запитання: а хто має її здійснювати? Держава. Якщо держава, то хто відповідає за те, що ця культурна політика послідовно, системно не здійснюється? Знову-таки держава. А що таке держава? Тут я пошлюся на міжнародний авторитет. Гегель сказав: “Держава є власне духом народу”. Отже, мова йде насамперед про духовність, про духовний стан суспільства. І скільки ми сьогодні не говорили б про різні проекти, якщо в нас не буде розроблено системної політики в галузі культури, і культура не стане головним інструментом консолідації українського народу, пріоритетом у широкому розумінні цього слова (маю на увазі не лише освіту, науку, а взагалі життєдіяльність української людини), то, повірте мені, нічого не зміниться.

Колись, ще в 1905 році, Іван Франко сказав: “Наша мета — з величезної етнічної маси українського народу витворити культурний організм, націю, здатну до самостійного культурного і політичного життя”. Зверніть увагу, Іван Франко поставив на перше місце культурний чинник і лише потім політичний. А що ж у нас відбувається? У нас на першому місці політика, а культура, по суті, на останньому. І це є нашою бідою, тому що вона, ця біда, закладена в ментальність наших політиків і державних діячів. Сподіваюся, що нова влада все-таки змінить пріоритети.

Я розумію Леся Степановича Танюка як голову комітету. Прийнято Концепцію державної політики в галузі культури на 2005–07 роки, і її треба реалізовувати. Які там визначальні принципи — відомо. Перед нами стоять дуже серйозні і складні проблеми. І, ясна річ, треба виходити з того, що 13 років тому було прийнято Основи законодавства України про культуру, де визначено, що держава гарантує необхідні асигнування на розвиток культури в розмірі не менше 8% національного доходу України. На жаль, це досі не стало реальністю. Ми маємо 0,5%, ну, до 1%.

Отже, який вихід? Безперечно, збільшення державного фінансування на культуру — це обов’язковий принцип. А далі ми повинні розробити систему підтримки культури, передусім недержавних організацій, різного роду фондів, створити для них умови, щоб вони були зацікавлені в тому, щоб виробляти національний продукт. Саме національно-культурний продукт має стати пріоритетом нашої діяльності, і він повинен домінувати на нашому телебаченні і радіо, а не так, як сьогодні відбувається. Для цього багато в чому потрібно змінити чинне законодавство і створити умови для виробників національного культурного продукту.

Уявіть собі, що Європа отримує близько 30% надходжень до бюджету від продажу культурного продукту. Скажіть, хто мені сьогодні може назвати, скільки ми одержуємо від продажу нашого культурного продукту за кордон? Та нічого по суті ніхто не скаже.

Ми повинні зрозуміти, що треба створити умови для спонсорства і меценатства, а отже, треба переглянути Закон, прийнятий 1997 року, про благодійництво та благодійні організації і встановити межу не 4%, а 10–12% для звільнення від оподаткування тих спонсорів, які віддають свої кошти на культуру. Тоді, безперечно, буде інтерес.

Я багато про що хотів сказати — і про те, що повинна бути спеціальна стаття для трансляції культурних цінностей за кордон, щоб ми подавали своє обличчя, і про мову як консолідуючий фактор, — але, оскільки часу немає, я переконаний, що мої колеги доповнять мене. Вірю, що ми зрушимо нарешті цю ситуацію з непорушного місця. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Олександр Алімович Буценко, директор Інформаційно-аналітичного центру “Демократія через культуру”. За ним виступатиме Марко Бровун.

 

БУЦЕНКО О.А., директор Інформаційно-аналітичного центру “Демократія через культуру”. Шановні пані і панове! Шановний голово! Хочу почати з цитати: “Якби більше політиків зналися на поезії, а більше поетів розумілися на політиці, наш світ був би найкращим місцем для життя”. Ці слова, сказані майже півстоліття тому президентом США Джоном Фіцджеральдом Кеннеді, як ніколи актуальні сьогодні.

Початок ХХІ століття поставив на порядок денний необхідність перегляду існуючих моделей культурного розвитку на рівні місцевої громади (місто, регіон, країна) і навіть континенту. Чому? Змінилися обставини, політичні та економічні умови, а проблеми, пов’язані з розвитком культури, перейшли до нас з минулого століття.

Ви всі знаєте ці проблеми. Скажімо, наслідки економічної кризи призводять до скорочення фінансування насамперед культури. Брак чіткої культурної політики породжує ставлення до культури як до чогось вторинного. Культурна політика зосереджується на подіях, а не на розвитку довгострокового партнерства. Немає стратегії стимулювання приватного сектору до підтримки культури, відсутні показники, що вимірюють здоров’я і життєвість культури. Ви можете продовжити цей перелік, якщо зазирнете до тексту Закону про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005–07 роки. Я назвав окремі проблеми, спираючись на останні дослідження в галузі культури, проведені в Болівії, Азербайджані та США.

Зовсім різні за географічним розташуванням, історією, рівнем розвитку країни стикаються зі схожою проблематикою. Ми не є винятком. Переосмислення ролі культури — це ознака нової доби. В основі нових поглядів лежить нове розуміння ролі культури, сформульоване ще в 80-х роках минулого століття, а саме в 1982 році на Всесвітній конференції з політики в галузі культури в Мехіко.

Просто нагадаю, що культура — це цілий комплекс відмінних духовних, матеріальних, інтелектуальних та емоційних ознак, що характеризують певне суспільство чи окрему соціальну групу або окрему добу. Культура охоплює не лише мистецтво та літературу, а й спосіб життя, фундаментальні права людини, системи цінностей, традицій та вірувань. А якщо так, то проблеми окремої галузі, напряму, установи, окремих митців не можуть бути належно розв’язані без цілеспрямованої політики. Будувати полі­тику аd hoc, тобто тут і зараз, реагуючи на поточні пекучі пробле­ми, — це те саме, що носити воду решетом, щоб полити сад.

Культурна політика сьогодні — це не просто піклування про культуру, а забезпечення того, щоб культурне благополуччя нації враховувалося в кожному рішенні, в кожному бюджеті, в кожному проекті. І саме на це спрямована згадана концепція, яка пропонує трирічний горизонт дій і зусиль, окреслюючи результати, яких необхідно досягти.

Головною метою концепції є реальне задоволення культурних прав, конституційно гарантованих громадянам України, незалежно від віку, статі, соціального становища чи місця проживання. Саме тому робиться наголос на розробці мінімального стандарту забезпечення цих прав з боку держави за державний рахунок.

Особливо це важливо для місцевих громад, на які держава надає культурні послуги. Торік у травні в Барселоні відбувся четвертий Міжнародний форум місцевих громад, який ухвалив дуже важливий документ — “Порядок денний на ХХІ століття в культурі”. Там, зокрема, сказано, що саме міста і місцеві громади сьогодні відіграють вирішальну роль у забезпеченні громадян культурними та інформаційними послугами і продуктами.

Цікаво, що схоже розуміння в Україні розвинулося на практиці, на рівні міст і місцевих громад ще з кінця 2003 року. Маю на увазі учасників пілотного проекту “Інноваційна модель розвитку територій на основі ефективного використання культурних ресурсів”. У межах цього проекту, ініційованого нашим центром і підтриманого урядом та парламентом, міста й райони, серед іншого, здійснювали визначення своїх культурних ресурсів, розробляли концепції місцевого культурного розвитку. Не скажу нічого нового, але після 13 років невідомості Україна стала відомою в Європі лише завдяки помаранчевій революції. Проте до цього завдяки творчим ініціативам в Європі знали про міста Прилуки і Ніжин, Конотоп і Путивль, Вознесенськ, Слов’янськ, Бердянськ, Гусятинський, Володимирецький та інші райони. Власне, тому дуже важливо, щоб ініціативи органів місцевого самоврядування були підтримані на центральному рівні.

Реформація культури — це, звичайно, складне завдання, яке вимагає нових механізмів фінансування, оцінки, управління. Однак це завдання, яке треба виконати. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Марко Матвійович Бровун, директор Донецького академічного музично-драматичного театру. Підготуватися Михайлу Косіву.

 

БРОВУН М.М., директор Донецького академічного україн­ського музично-драматичного театру ім. Артема. Шановні колеги! Дуже актуальним і важливим є те, що сьогодні у стінах парламенту зібралися фахівці в галузі культури з усієї України, оскільки назрілі проблеми потребують невідкладного розв’язання. Присутність на парламентських слуханнях багатьох народних депутатів свідчить про значний інтерес і увагу до питань культури. Сподіваюся, що нинішня зустріч стане стартом позитивних змін у нашій галузі, бо активні перетворення сьогодні відбуваються в усьому суспільстві.

Я приєднуюся до попередніх промовців, що важливо залучати людину до культурного процесу ще з дитинства, коли починається формування особистості. Можливо, науковцям і митцям, співпрацюючи, треба закладати ці основи в освітні програми.

На сучасному етапі, щоб розвивалася галузь культури, слід розробити й запровадити систему заходів щодо її розбудови в таких напрямах. По-перше, необхідно привести у відповідність з реаліями законодавчу базу, яка регламентувала б діяльність усіх суб’єктів культури. Скажу про театр, оскільки я є представником саме цього виду мистецтва: треба прийняти Закон про театри і театральну справу, вдосконалити закони про благодійництво і благодійні організації, про гастрольні заходи в Україні, прийняти інші законодавчі акти.

Друге. Потрібно переглянути нормативи економічного забезпечення галузі. Слід негайно змінити залишковий принцип фінансування, треба інвестувати кошти в культуру, з одного боку, а з другого, — шукати і ще раз шукати внутрішні резерви, які могли б приносити прибутки. Наприклад, створення театрально-концертних об’єднань в обласних центрах дало б змогу сформувати сучасну матеріальну базу, централізовані каси, майстерні і скоротило б чисельність чиновників. Це було б краще, і, на мою думку, не вплинуло б негативно на якість.

Або інше. В Україні є шість оперних театрів, які щороку виїжджають на закордонні гастролі, використовуючи театральне майно, заробляють гроші, але при цьому не сплачують державі, у бюджет, жодної копійчини. Може, в залі є людина, яка знає щось інше з цього приводу, нехай скаже. Чому один театр може мати дохід 2 млн гривень, а решта — по 200 тис. гривень? Чому в одному театрі зал заповнений на 85%, а середня наповненість по Україні — 37%? А це ж гроші!

В останні роки (і це велика проблема) Україна фактично стала полігоном для низькоякісних, переважно російських, антрепризних проектів, які, не завжди сплачуючи податки, але збираючи великі прибутки, руйнують культурно-мистецький процес держави (Оплески). Наслідки такого руйнівного впливу долаються потім десятками років.

Третє (не менш важливе) — кадрове питання. Слід розробити такі заходи, які давали б можливість зберігати найкращі кадри, досвід, залучати в галузь молодь. Дуже важливо забезпечити престиж професії.

Шановні колеги! Впродовж трьох років я очолюю в обласній раді постійну комісію з питань культури і духовності і практично все життя працюю в театрі. За цей час накопичився досвід, багато проблем галузі знаю зсередини. Про всі з них не можу сказати за браком часу, зупинюся на кількох.

Вже назріло питання реформування театральної справи, бо принципи, за якими сьогодні живе більшість театрів, не відповідають ринковій економіці, тому шляху, яким розвивається держава. Під час реформування слід і передбачити контрактну систему, і узаконити створення фонду службового житла, бо прибиральниця має право на службове житло, а актор не має.

Треба розробити типові штатні розклади, їх немає, як і багато чого іншого.

У 2003 році відбулася нарада представників провідних театрів України, на якій було прийнято рішення запровадити реформу у вигляді експерименту на базі трьох театрів. Реформи немає.

Слід переглянути діяльність театрів, тобто вони мають пройти своєрідну атестацію, оскільки деякі вочевидь не мають права на існування.

І останнє — становище українських театрів у південно-східних регіонах України. Тут на колективи припадає подвійне навантаження, і вони потребують підтримки з боку держави. На сьогодні їхнє становище можна охарактеризувати як “свій серед чужих, чужий серед своїх”... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Ваш час вичерпано, сідайте, будь ласка.

Слово має Михайло Васильович Косів, народний депутат України. Підготуватися Борису Савченку.

 

КОСІВ М.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загаль­нодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні колеги! Дорогі друзі! Мені довелося виступати з цієї трибуни 4 лютого цього року під час обговорення Програми діяльності Кабінету Міністрів і представлення кандидатури нового Прем’єр-міністра України, нашого уряду. Тоді я почав свій виступ одним коротким словом: “Нарешті”. Нарешті Україна дістала Прем’єр-міністра, уряд, який почав представлення своєї програми не з економічних показників, цифр, діаграм тощо, хоча ви розумієте, що це дуже важливо, а, власне, із сфери культури, сфери духовності. Перші розділи програми так і називаються: “Віра”, “Справедливість”, “Гармонія”. Мені дуже хотілося б, шановна Оксано Володимирівно, щоб я не мав потреби казати інші короткі слова: “Ну й дарма”.

Поки що немає підстав для того, щоб ми засумнівалися у щирості тих запевнень, які тоді почули, які почула вся Україна, і які, в принципі, і ви нам сьогодні представили. Колега Буценко закликав нас, політиків, вивчати поезію, то я, скориставшись його закликом, теж дозволю собі навести коротку цитату з “Мойсея” Івана Франка:

Хто вас хлібом накормить, той враз

піде с хлібом до гною;

та хто духа накормить у вас,

той зіллється зо мною (Оплески).

 

Тільки той, хто може дух людський, дух нації підняти до верховин, здатен посісти нормальне місце у народів вольних колі.

Нещодавно, виступаючи на колегії Міністерства освіти і науки, наш Президент визначив чотири параметри нормального існування нації: 1) національна мова, 2) народна традиція, 3) історична пам’ять народу і 4) національна церква. На превеликий жаль, ситуацію в усіх цих визначальних категоріях ми можемо охарактеризувати ще одним дуже коротким словом, яке знову-таки з цієї трибуни під час аналогічних парламентських слухань виголосив видатний кінорежисер Юрій Іллєнко, — “окупація”. Як і протягом попередніх століть і, на превеликий жаль, впродовж 14 років незалежності культура в Україні перебуває в окупації (Оплески).

Отже, на вас, дорога наша пані міністр, покладено величезне завдання. Однак, повірте мені, від зміни назви вашого міністерства (я ще зовсім не звик до тої зміни) і від тих справді глобальних програм, які ви назвали, нічого категорично не зміниться. Займайтеся конкретними справами! (Оплески).

Одна з таких конкретних справ відома вам, бо з нею до вас зверталися члени нашого комітету — і Танюк, і Жулинський, і Кендзьор, і Косів. Львівський національний музей українського мистецтва 13 грудня цього року святкуватиме сторіччя. Засновником цього музею була велика людина, відома не лише у нас в Галичині, а взагалі в Україні, — граф, слуга Божий, митрополит Андрій Шептицький. Зібрання музею унікальне, і разом з тим він перебуває у страшному занепаді: збірки старовинних ікон гинуть, не реставруються тощо. Те саме, що робилося донедавна, ще й нині твориться на кіностудії імені Довженка, відбувається і у львівському музеї.

Ну, скажіть мені: коли весь творчий колектив, абсолютно всі люди, які працюють у музеї по 15–20 років, кажуть, що їхній директор, якого їм нав’язали, є професійно непридатним до керівництва музеєм, то ви ж мусите знайти якийсь вихід із цього становища, якщо всі вони оголосили страйк? (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Васильовичу.

Запрошується до слова Борис Іванович Савченко, голова Національної спілки кінематографістів України. Підготуватися Авдієвському.

 

САВЧЕНКО Б.І., голова Національної спілки кінематогра­фістів України. Шановний пане головуючий! Шановні народні депутати, колеги! Усі в незалежній Україні якось дуже швидко звикли, що кіно можна фінансувати погано, можна за залишковим принципом, а можна й зовсім не фінансувати. З цією хибною думкою першими, як не дивно, звиклися чиновники з Міністерства культури, потім — зубожілі кіномитці, а тепер уже, здається, й наші високопосадовці. Скажіть: хто вірить у те, що держава, яка не може знайти грошей на власну культуру, прямує до Європи?

Справді, стан національного кіно жахливий. Організаційна структура застаріла, техніка розбита, технології відсталі, держава вкотре відвернулася від культури, а Спілка кінематографістів заклякла в розгубленості. Аж ось прийшли спритні, гарячкуваті реаніматори від теле- та шоу-бізнесу і за своїми нормами й уявленнями взялися змінювати ситуацію і в Києві, і в Одесі, і в Ялті. Перше, що вони зробили, — виштовхнули, як мотлох, за паркан студії її досвідчених фахівців разом з кіномитцями.

Нас не треба закликати робити кіно, як роблять його американці. Кіно по-американськи вони зроблять краще. Не треба й так, як знімають голландці, іспанці чи, скажімо, мадяри. У кожного з них своє кіно. Українське кіно може стати цікавим світу тільки тоді, коли воно буде нашим, про нас, про таких, якими ми є насправді (Оплески). Тобто тоді, коли воно нестиме на собі печать нашої самоідентифікації. Саме завдяки цьому наша нинішня кіномолодь своїми маленькими кіношедеврами вже не раз змушувала світових грандів кіно, стоячи, аплодувати їм, лауреатам престижних кінофестивалів. У своїй державі цих аплодисментів вони не почули.

Кіно має величезну магічну силу. Про неї знають всі народи світу, які безмірно люблять це диво мистецтва. Про виняткові можливості кіно знали і вождь світового пролетаріату, і батько всіх народів, і біснуватий єфрейтор-фюрер. Шанують сцену, кіно і нинішній правитель Росії Володимир Володимирович Путін, і посткомуністичні керівники нового Китаю. Кожен з цих людей ставив до кіно дуже різні вимоги, але всі вони розвивали національний кінематограф. І результат завжди був не зворотний — кіно є найнадійнішим інструментом у формуванні свідомості людини та суспільства. Там, де кінематограф розвинений, він стає важливим сектором економіки з найбільшим потенціалом зростання, включаючи прибуток і створення робочих місць.

Звичайно ж, йдеться про кінематограф ринкових відносин у державі, що послідовно розбудовує громадянське суспільство. Спілка кінематографістів має всеохоплюючу програму дій, розраховану на співпрацю з майбутньою окремою, сподіваємося, державною структурою управління кінематографом. З ініціативи Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності вже зроблено перші кроки, маю на увазі Постанову Верховної Ради України про Рекомендації парламентських слухань “Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення”. Віримо, що ці рекомендації будуть втілені в життя, і будуть зроблені ще значиміші кроки.

За часи тяжкої затяжної хвороби і нашого кіно, і нашої держави виникло багато серйозних проблем. Як їх лікувати, найкраще знають самі кінематографісти. Покличте нас, дайте нам шанс, і ми оновимо національний кінематограф, доведемо його до рівня світового, гідного майбутньої України, в яку ми безмежно віримо! Кінематографісти чекають і хочуть почути голос держави: так, українському кіно — бути! Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до слова Анатолій Тимофійович Авдієвський, художній керівник Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Верьовки, народний артист, Герой України. Підготуватися Бокому.

 

АВДІЄВСЬКИЙ А.Т., художній керівник Національного заслуженого академічного українського народного хору ім. Г. Верьовки. Дай Боже, сили, бо вперше тут виступаю (Оплески). Я безпартійний і поки що генеральний директор — художній керівник Національного хору імені Верьовки. Мені дуже імпонують сьогоднішній виступ нашої пані міністра і навіть нова назва міністерства. Я знаю, що аналогічне міністерство діє в Іспанії, і ми плекаємо надію, що туризм, який визначив другу половину назви міністерства, забезпечить надходження додаткових коштів, додаткового фінансування, щоб полегшити становище держави, яка якщо й фінансує розвиток культури, то на дуже невелику суму.

А справи у нас не з кращих. Візьмімо становище національних художніх колективів. Їх небагато, але це колективи, які об’їздили весь світ, — ансамбль танцю імені Вірського, хор імені Верьовки, яким мені доводиться керувати, двічі були у Сполучених Штатах Америки на запрошення найавторитетнішої фірми “Коламбія артіст”. Нам були надані найкращі сценічні майданчики Сполучених Штатів Америки, був прекрасний прийом, маємо чудові відгуки. Причому концерти давали не для нашої діаспори, а для громадян США різних національностей. Аншлаги!

Стосовно нашої Батьківщини — милої України, то ми, а тут присутні представники всіх національних художніх колективів, працюємо і прагнемо працювати на духовний розвиток нашого народу. Однак, на превеликий жаль, нам доводиться працювати в повній ізоляції. Ось я, йдучи на ці парламентські слухання, зустрівся з симпатичною жіночкою, яка звернулася до мене з такою претензією: “Та коли ж ви, врешті-решт, вже виступатимете по телебаченню? Та коли ж ви з гастролями приїдете в наше село?”

Ми часто говоримо про якісь політичні розбіжності, роз’єднання на політичній основі. То чому ж наші колективи?.. Скажімо, та сама Національна заслужена капела бандуристів України 27 років не була у Східному регіоні. Там узагалі не знають, що є така капела бандуристів. Стосовно хору імені Верьовки. Лише один раз нам уможливили здійснити якусь гастрольну подорож, але постійної турботи про те, щоб ми жили повноцінним творчим життям, на превеликий жаль, немає.

Ось тут Оксана Володимирівна виголосила прекрасну, знаєте, таку оптимістичну промову. Дай Боже, щоб усе сказане поступово втілювалося в повсякденне життя творчих колективів. Ми пропонували під час нашої зустрічі, що треба утворити структуру на зразок Укрконцерту, яка, маючи пакет даних про імпресаріо, про вимоги того чи іншого регіону, забезпечувала організацію повноцінної гастрольної діяльності художніх колективів. Ми отримуємо відчутну фінансову підтримку від таких акцій.

Хотів би також сказати про те, що 50% заробленого колективом ми маємо віддавати державі. Ми схвильовані тим, що музичне, естетичне виховання наших дітей практично не здійснюється, воно не є пріоритетом у наших школах. Треба все зробити для того, щоб наші діти повноцінно виховувалися (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Анатолію Тимофійовичу.

Слово має народний депутат України Іван Сидорович Бокий. Підготуватися Скрипник.

 

БОКИЙ І.С., член Комітету Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СПУ). Я представляю тут фракцію Соціалістичної партії України. Те, з чого я хотів би почати, і для мене, і, гадаю, для вас є не дуже веселим. Ми маємо велику і далеко не провінційну культуру. Ми живемо поряд з таким класиком світової літератури, як Ліна Костенко. Ми живемо в одну епоху з Богданом Ступкою, присутнім тут, з Адою Роговцевою. Нарешті, ми живемо в один час з юним Дмитром Дроздовським, якому лише 18 років, а він уже встиг написати працю, яку світ читає англійською і українською мовами, і ця праця надзвичайно цікава, бо вона досліджує космічний чин нашої духовності.

Разом з тим ми маємо абсолютно провінційне культурне життя. Про це вже дуже багато говорилося, і до сказаного моїм попередником та іншими промовцями я небагато додам. Ми самі винні в тому, що зробили наше життя провінційним. Бо якщо ми дозволяємо царювати на естраді кіркоровим, алегровим та іншим... Однак я маю на увазі тут трохи інше. Якщо ми дозволяємо їм мати нас за культурну провінцію, то, вибачайте, хто в цьому винен? Гадаю, передовсім, звичайно, винна держава, але винні й усі ми, хто якимось чином причетний до культури. Мені не хотілося б називати якісь імена керівників і некерівників, хоч багато хто знає, що я людина гостра, нікого не боюся і називаю їх дуже часто. Маю сказати, що сьогодні, коли я слухав виступ міністра культури, мене вразило одне (я думаю, від цього й походить наша провінційність) — не було сказано про корені нашої культури. А корені нашої культури де? У селі (Оплески).

Вибачайте, яке сьогодні культурне життя на селі? Я сам виріс у селі і щасливий тим (я колись про це вже казав), що, будучи школярем, бачив на сільській сцені Наталію Ужвій, Дмитра Мілютенка, якого Іван Федорович Драч назвав “сивим птахом із гніздів’я Курбаса”, Володимира Дальського та інших. Тоді вони приїжджали до нас. Сьогодні театри не їдуть не тому, що не хочуть, а з цілком зрозумілих причин. І причини ці не в театральній касі і не в кабінеті головного режисера чи директора, і це теж всім зрозуміло. Держава зовсім відірвалася від свого кореня, вона зовсім відірвалася від села.

Сьогодні будинки культури — пустка, клуби — пустка. Я про це не говоритиму, але пустка не тільки тому, що туди не їдуть, а тому, що не розвивається, власне, сама культура на селі, та, що була раніше.

Я виріс у дуже цікавому краї, звідки родом Лисенко, Майборода, Білаш, де корені роду Чайковського. У нас тоді співали. Співають, правда, й зараз, але, вибачте, це колишній районний центр. Та й хто співає?

Ми втрачаємо надто багато на селі. А чому? Багато можна на цю тему говорити, але я думаю, причина в тому, що і провід наш державний, і провід наш культурний нижчі рівня нашої власної культури. І це біда.

Вважаю, що дуже багато залежатиме від нової влади, але хотів би нагадати її представникам старий анекдот.

Колись Фурцеву запитали:

— На чиєму ви місці?

— На місці Михайлова, — відповідає.

— А Михайлов був на чиєму?

— На місці Пономаренка.

— А той?

— На місці Александрова.

Так дійшли до Луначарського.

— А Луначарський був на чиєму місці?

— На своєму.

 

Отож, Оксано Володимирівно, я вам бажаю, щоб ви як міністр культури опинилися на своєму місці. Міністр культури ніколи не буде вище, скажімо, Богдана Ступки, Діани Петриненко чи ще когось, це зрозуміло, але від міністра залежить рівень культурного життя. Талант дається від Бога, а держава дає культурі розвиток, держава дає культурі крила (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Ганна Аркадіївна Скрипник, професор, доктор історичних наук, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського Національної академії наук України. Підготуватися Вантуху.

 

СКРИПНИК Т.А. директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. Дякую. Вельмишановні пані і панове! Вельмишановні народні депутати України! Передусім дозвольте подякувати за ту солідарну, мудру державну позицію, яку ви задекларували сьогодні, підтримавши запит Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського і Державного музею народної архітектури та побуту України щодо перспектив розвитку цього музею. Отже, ми можемо бути мудрими й солідарними, коли вирішуються важливі державні справи. Сьогодні я так само висловлюю щиру вдячність ініціаторам нинішніх парламентських слухань щодо проблем культури, відповідному комітету, а також тим народним депутатам, які взяли участь у розробці законопроекту, який буде прийнятий як регламентуючий закон щодо правових основ функціонування нашої культури.

Проте, шановні пані і панове, шановні колеги, шановні народні депутати, хотіла б закцентувати деякі аспекти, які, на мою думку, не досить адекватно віддзеркалені в цьому законопроекті. Ідеться передусім про те, що національна культура є явищем, яке має кілька вимірів. Насамперед це, звичайно, висока професійна культура, без якої сучасне, модерне суспільство не може функціонувати, і ця висока професійна культура, може, й мусить бути спроектована таким чином, щоб відповідати запитам урбанізованого суспільства.

Проте така висока модерна культура постає не на голому місці, вона постає на основі етнічної культурі. І саме в цій царині зосереджені ті надбання століть, поколінь, які мають живити сучасне професійне мистецтво. В українському середовищі склалася досить негативна суспільна думка щодо етнокультури, переважно вона сприймається як периферійна, як провінційна, як шароварна. І, зрештою, це великою мірою провина засобів масової інформації, медійних працівників, які певним чином сприяють усталенню такого стереотипу.

Насправді ж, якщо подивитися на ситуацію, яка складається у світі щодо етнокультури, то ми побачимо, що Генеральна конференція ЮНЕСКО не раз, у тому числі й 1989 року, приймала звернення до країн-учасниць про підтримку і затвердження спеціальних правових заходів, спрямованих на підтримку етнокультурної традиції. Бо етнокультурна традиція є специфічним механізмом, який детермінує суспільний прогрес, і втрата такої традиції спричиняє дезорієнтацію суспільного розвитку.

Відтак ми відзначаємо, що традиція є тим надбанням попередніх поколінь, яка дає нам можливість зорієнтуватися в цьому складному світі і мати належні можливості відповісти на виклики глобалізаційних процесів. Ми могли б говорити навіть про те, що сучасний світ демонструє дві тенденції: з одного боку — глобалізація, а з другого, — етнізація. І якщо глобалізація — це ті процеси, які накидаються певними транснаціональними структурами, що, маючи недержавний характер, зацікавлені спроектувати свій прагматичний інтерес у різні регіони, ще не охоплені ним, то ми маємо водночас певну ініціативу з низів, від народів, яка виявляється в тому, що світ більше не може не рахуватися з відповідними суспільними викликами, які йдуть з низів і проявляються в утвердженні національного як механізму самозахисту, виживання в контексті сьогоднішнього складного світу.

Свого часу, говорячи про етнічну і культурну ідентичність, В. Жаботинський досить переконливо і, я сказала б, влучно висловився щодо її значення в контексті суспільного розвитку: “Занидіти свою або чужу культурну самобутність — це не заслуга перед людством і прогресом, це щонайменше гріх злочинного недбальства”. Так ось мені здається, ми ще не засвоїли, що, заниджуючи, заникуючи, занедбуючи свою чи чужу культурну самобутність, втрачаємо той набуток, який конче потрібен для нашого утвердження.

І останнє. Народна традиційна культура не може розвиватися поза певною системою наукових інституцій, які дають їй можливість належно предстати перед світом. Тому ми сьогодні маємо вести мову про те, що складовою культури є національні академічні установи. На жаль, деякі закиди щодо недоцільності академічної і фундаментальної науки є такими деструктивними, що можуть згубно позначитися на суспільній ситуації і загрожувати культурній безпеці України (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до слова Мирослав Михайлович Вантух, художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю імені Вірського, народний артист, Герой України. Підготуватися Воюшу.

 

ВАНТУХ М.М., художній керівник Національного заслуженого академічного ансамблю танцю ім. П. Вірського. Шановні колеги! Дорогі друзі! Сьогодні це зібрання для нас є надзвичайно важливим. Рідко ми тут буваємо, я за своє життя фактично вдруге на парламентських слуханнях, і для мене цей зал є святим. Тут приймаються закони нашого життя і нашої держави. І сьогодні ми, працівники культури, зібралися, щоб і поділитися наболілим, і сказати хороші слова про те, що ми все-таки щось зробили й робимо для своєї культури.

Я теж виріс у селі, на Львівщині. Тільки й було інформації колись, що радіо — чорна тарілка. Проте до нинішнього дня я пам’ятаю все те, чому мене вчили мати, батько, дід, бабуся — любити свою землю, любити свою культуру, любити свою пісню і свою державу.

Коли мій батько помирав, мені тоді було шість років, він прикликав мене до ліжка й каже: “Сину, я хочу, щоб ти став українським офіцером”. Я, може, і не став українським офіцером, але те, що я служу своєму народові, люблю свою землю, свою культуру, свою державу — це я знаю точно (Оплески).

Знаєте, я горджуся тим, що я українець. Більш як у 55 країнах світу побував колектив, яким я маю честь керувати. І коли стоїш за кулісами, і півгодини глядач не відпускає артистів-українців, від початку й до кінця звучать аплодисменти, я горджуся, що я є частинкою свого народу, що я належу до такої культури (Оплески).

Мені боляче, що за 14 років незалежності нашої України ми лише тричі були на гастролях по Україні: двічі у східних областях і один раз у західних. Так виходить, що ми справді відлучені від свого народу, а в кров наших дітей вливають зовсім іншу музику, інші ритми. Просинається рано дитина і дивиться цей ящик-телевізор, а там звучать не наші пісні.

У школах Японії вважають: щоб дитина успішно вчилася, вона має знати як мінімум 300 пісень. Треба виховувати любов до своєї землі. Обов’язково! А на чому? На рідній мові, на нашій культурі, на любові до свого народу! А якщо ми не їздимо на гастролі, а до нас весь час їздять заїжджі варяги, то ясно, народ звикає і до них. Це дуже велика проблема.

Друга велика проблема. Сьогодні ми отримали наказ Оксани Володимирівни, що 50% заробленого повинні відраховувати державі. Ми не проти, але... Ми за, але справа в тім, що ми нічого не отримуємо від держави на розвиток матеріальної бази, тільки на зарплату. А нам щомісяця треба купити і тапочки, і чоботи, і костюми, і таке інше. Проблем багато, їх треба, звичайно, розв’язувати.

Колись раніше під час гастролей нас називали росіянами, “руссо”. Ми горді тим, що нині виступаємо від імені своєї держави, щасливі від того, що робимо і будемо робити все, щоб наша культура розвивалася в контексті розвитку держави.

І останнє. Ми були у вас, Оксано Володимирівно, з приводу розділення посад. Не секрет, що я виступаю від імені національних колективів, і вони мене просили озвучити це. Якщо колектив працює добре і немає порушень, то, я вважаю, доцільно було б залишити, але це вам вирішувати. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Мирославе Михайловичу.

Слово має народний депутат України Володимир Дмитрович Воюш. За ним виступатиме Анатолій Левіт.

 

ВОЮШ В.Д., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №1, Автономна Республіка Крим). Шановні учасники парламентських слухань! Безумовно, тема, яку ми сьогодні обговорюємо, викликає інтерес не лише у громадськості, творчої інтелігенції, діячів культури, а й у нас, парламентаріїв, оскільки ми маємо обґрунтовані перестороги стосовно того, що впровадження культурної політики в нових політичних умовах може перетворитися на кшталт культурної революції, ознаками якої є брутальний тиск на діячів культури з боку державних структур з політичних мотивів. Ми застерігаємо нову владу від спокуси керуватися в галузі культури принципом політичної доцільності та ділити фахівців у цій сфері на тих, хто був за помаранчевий Майдан, і на тих, хто проти.

Можливо, й не варто було б говорити про ці застереження лише на тій підставі, що до державного керівництва у сфері культурної політики прийшли політично заангажовані люди, які не мають відповідного управлінського досвіду, якби ми не мали конкретних негативних прикладів, причому більш брутальних, ніж ситуація щодо “Ґринджолів”. Йдеться про переслідування колективу Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки. Відразу після завершення президентської виборчої кампанії вперше за історію театру почалися нескінченні прокурорські перевірки. Абсурдним видається факт, що потужні сили Генпрокуратури кинуті саме на творчий колектив, начебто це одна з найнебезпечніших мафіозних структур в Україні. Та ні для кого не є секретом, що ретельність Генпрокуратури пов’язана з політичною позицією колективу театру та його режисера Михайла Рєзніковича, які під час президентських виборів активно й відкрито підтримували кандидата на пост Президента Віктора Януковича.

Колектив театру звернувся з відкритим листом до Президента України. Лист так і залишився без відповіді. До речі, 8 квітня 2005 року з цієї парламентської трибуни депутатська фракція Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) зробила заяву стосовно подій навколо уславленого театру з пропозицією до Президента України Ющенка втрутитися в ситуацію, але ця заява також залишилася без будь-якого реагування.

Сьогодні віце-прем’єр-міністру з питань культури вистачає нахабства заявляти, що театр імені Лесі Українки не є гідним репрезентувати Україну за кордоном. І це говориться про театр, який є відомим і має шанувальників у всьому світі!

Переслідування театру викликало широкий резонанс і за межами України. На його захист з відкритим листом до Президента Ющенка виступили провідні діячі мистецтв Росії, всесвітньо відомі артисти Лавров, Басілашвілі, Фрейндліх, Калягін та інші.

Однак сьогодні, врешті-решт, ми почули відповідь нової влади — відбулася ганебна розправа над Михайлом Рєзніковичем. Ця відповідь влади — це чергова політична розправа, яка не прикрашає обличчя цієї влади.

Тривогу творчих колективів, як ми почули, викликав і наказ Міністерства культури і мистецтв №166 від 24 березня, за яким розмежовуються посади генерального директора та художнього керівника. Наміри міністерства очевидні — закріпити в колективах диктат адміністратора над творчим керівником. Можна не мати сумніву, що при розподілі адміністративних посад головними критеріями вважатимуться не творчі здібності та досягнення, а винятково відданість новій владі, що ми бачимо при всіх призначеннях та звільненнях останніх місяців, а це призведе до деградації мистецтва.

Фракція Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) рішуче засуджує дії влади, спрямовані на руйнування вітчизняної культури, переслідування діячів культури за політичні переконання. Ми вимагаємо від Президента України негайно покласти край такій практиці, і лише за цієї умови стане можливим у суспільстві відкритий діалог щодо культурної політики в Україні. Тільки за цієї умови пропозиції фахівців галузі культури, які вже прозвучали у виступах моїх попередників, мають шанс бути почутими новою владою. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Анатолій Вікторович Левіт, мер міста Слов’янська Донецької області. Підготуватися Миговичу.

 

ЛЕВІТ А.В., Слов’янський міський голова (Донецька область). Шановний головуючий! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Місто Слов’янськ є одним з тих міст України, що прагне ефективно використовувати наявні культурні, історичні і творчі ресурси. Ми розглядаємо культурну політику міста не лише як ключовий важіль для сталого розвитку міської громади, а й як важливий фактор зміцнення культурних зв’язків на міжнародній арені, що відповідає сучасним європейським підходам до розуміння суспільного розвитку, коли якість життя вимірюється рівнем культури.

Територія Слов’янщини, як ніякий інший регіон Донеччини, насичений об’єктами культурної спадщини. Так, у Реєстрі пам’яток історії і культури національного значення, розташованих на території Донецької області, на Слов’янський район припадає відповідно 90% пам’яток архітектури, 100% пам’яток монументального мистецтва, 50% пам’яток археології. За статистичними даними, у Слов’янському районі на обліку перебувають понад 400 археологічних пам’яток. За кількісними показниками культурні ресурси нашої території посідають чільне місце на всій території Південно-Східної України. Основу культурних ресурсів Слов’янщини становлять Державний історико-архітектурний заповідник Національний природний парк “Святі гори”, архітектурний ансамбль Свято-Успенської Святогірської лаври.

Найважливішим чинником, що приваблює сотні тисяч людей з різних куточків України, є унікальність природнокліматичних умови Слов’янщини, наявність розвиненої санаторно-курортної інфраструктури. Поєднання лікувальних факторів з можливостями рекреації і використанням культурних ресурсів робить Слов’янську курортно-рекреаційну зону дуже перспективною для інвестиційних проектів, розвитку не лише вітчизняного, а й міжнародного туризму. Цьому підпорядкована низка регіональних і місцевих програм, затверджених протягом останніх двох років Слов’янськими міською та районною радами, а також Донецькою обласною радою.

Саме тому Слов’янськ з 2003 року є учасником проекту “Інноваційна модель розвитку територій на основі ефективного використання культурних ресурсів”, як і інші 15 міст і районів з різних регіонів України. Хочу відзначити, що саме культура, новий підхід до використання своїх самобутніх культурних ресурсів усіх нас об’єднали. І саме так нас сприйняли у Європі, включивши в проект Ради Європи “Створення культурного капіталу”. Культура для нас є тією брамою, через яку ми можемо увійти в Європу, а Європа може завітати до нас.

У 2004 році наша діяльність в рамках програми “Святогір’я: збереження культурної спадщини” і міжнародного пілотного проекту “Інноваційна модель розвитку територій на основі ефективного використання культурних ресурсів” поставила на порядок денний потребу підвищення статусу наших програм та об’єднання їх у єдину державну програму “Збереження історико-культурної спадщини і створення загальнодержавного цілорічного курортно-рекреаційного й туристичного центру “Святогір’я”. Особливістю цієї програми є об’єднання інтересів кількох територіальних громад з метою розвитку туристичної  і курортно-рекреаційної інфраструктури шляхом залучення інвестицій обсягом близько 100 млн доларів США. Хочу зауважити, що ця програма повністю відповідає Закону України про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005–07 роки.

Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Сфера культури, збереження культурної спадщини завжди вважалися тягарем для бюджету, галуззю, що відволікає кошти у невиробничу сферу. У своїй програмі ми пропонуємо переглянути такий стереотип і розглядати культуру як основу сталого соціально-економічного розвитку, що за певних інвестицій стане основою економіки таких регіонів, як Слов’янщина. Як бачимо, саме культурні ресурси, історичні пам’ятки і творчі проекти в цій галузі є основним потенціалом розвитку міста на перспективу.

Таким чином, шановні народні депутати, від імені не лише громади Слов’янська, а й за дорученням громад інших творчих міст прошу врахувати в Рекомендаціях парламентських слухань таке:

1) державна культурна політика повинна стимулювати творчий розвиток місцевих громад через реалізацію державних цільових програм, програм регіонального і місцевого розвитку;

2) врахувати пропозиції місцевих рад щодо розробки стандартів державних послуг у галузі культури, які повинні забезпечуватися за державні кошти;

3) підтримати пропозицію міста Слов’янська щодо реалізації названої програми за рахунок коштів потенційних інвесторів, а також за рахунок Державного та місцевих бюджетів.

Наприкінці хочу зауважити, що над розробкою цієї програми упродовж трьох двох останніх працювали фахівці виконкому Слов’янської міської ради, депутати місцевих рад та науковці Слов’янська, Донецька й Києва. Дякую за увагу. Запрошую всіх до співпраці (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має народний депутат України Іван Іванович Мигович. Підготуватися Капранову.

 

МИГОВИЧ І.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і між­національних відносин (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Шановні учасники парламентських слухань! Зібрання, подібні до нинішнього, відбуваються в цьому залі не вперше. З цієї поважної трибуни мої товариші Симоненко, Олійник, Пхиденко та інші не раз переконливо доводили небезпеку такого становища культури в Україні, але ситуація істотно не поліпшується. Обшарпані будинки культури, безкнижкові бібліотеки, напівпусті школи, недовчені діти, їхні згорьовані батьки — типова картина не лише для мого рідного Закарпаття, а й для інших областей України. Більшість людей ігнорують примітивне, небезпечне телебачення, а газети і книги їм сьогодні недоступні. Безперебійно діють лише церкви та корчми. Про класичну літературу, театр, естраду та інші види мистецтв, які розквітали за Радянської України, можна лише згадувати і мріяти. Хіба дух і здібності нашого талановитого народу втілюють “Дикі танці” Руслани та самодіяльні “Ґринджоли”? Криза, руїна, деградація, геноцид — надто м’які назви того згубного процесу, що відбувається за капіталістичної реставрації у культурній сфері залежної, підневільної, зубожілої України.

Ми, комуністи, глибоко стурбовані такою сумною “аж за край”, як співає Софія Ротару, ситуацією в культурному просторі. Чимдалі очевидніше: щоб її поліпшити, потрібні не імітація, не напівкроки, а радикальні комплексні заходи держави і здорових сил суспільства, про що тут вже казали колеги.

Якою повинна бути нова культурна політика України? Для початку зішлемося на ази культурології, які, на жаль, всюди ігноруються. Культура не розглядається як історичне явище, ігнорується її об’єктивна зумовленість. Зрозуміло, що для високого рівня потрібні відповідні культурні, суспільні порядки та відносини, а не корупція і свавілля. Культура зводиться до окремих її видів, елементів, а не розглядається у цілісності, не враховується її складна природа, всі процеси, які відбуваються. Ну хіба можна випинати, гіперболізувати якийсь один елемент культури, ігноруючи інший, як це робиться навколо релігії чи мови? Ну, і про матеріальну базу тут уже говорилося.

Окремо скажу, що правова база для розвитку культури є, законів достатньо. Що нам заважає виконувати Закон про захист суспільної моралі? Все залежить від реальної політики. А чи не найголовніше — ігнорується соціально-класова природа культури. Ким і в чиїх інтересах сьогодні нав’язуються людям, особливо молоді, культ легкої наживи і насильства, сексуальна розбещеність, сатанізм? Чому витрачаються величезні кошти й сили, щоб усім явищам надати товарну, а отже, відчужену форму мінової вартості? Відповіді на ці та подібні “чому” неважко знайти мислячим, чесним людям. Хіба може культура одночасно слугувати експлуататорам-олігархам і бідним трудящим? У несправедливих, жорстоких умовах хіба може культура бути гуманною і благородною?

Загальновідомі засади культурної політики — це передусім історична спадкоємність, критичне засвоєння спадщини, наступність, різноманітність, органічне поєднання традицій і новаторства, демократизм і гуманізм, про що казала колега Скрипник. На жаль, ці принципи теж всіляко ігноруються владою. Тому замість духовності маємо її сурогат — антикультуру. Маю на увазі не високе мистецтво, а народну культуру.

Щоб нормалізувати культурне життя суспільства, треба насамперед вилікувати його від політичних і соціальних болячок, оздоровити духовно, будувати його на основі справедливості, добра, чесності, тобто на соціалістичних засадах. Це не політика, це елементарні речі, адже саме цього прагне суспільство. Маємо виходити з необхідності задоволення потреб людей, а у структурі цих потреб на першому місці — вітальні потреби, тобто в їжі, безпеці, якості життя. Як співається, “мертві бджоли не гудуть”. Тож хіба голодні, безправні громадяни співатимуть, веселитимуться сьогодні? Пріоритетами культурної політики мають стати діти і молодь, а провідною сферою — мораль, духовне відродження нації, ідейно-теоретичним стрижнем — культ чесної праці.

Щоб подолати наростаюче відчуження трудящих від культури, слід знову зробити її доступною, безоплатною, вона повинна успадкувати найкращі надбання нашого народу, в тому числі соціалістичної доби, формувати здорові естетичні смаки, цінності й норми поведінки, бути гуманною, політично розмаїтою, вільною від диктату влади і виконувати прогресивну роль. Шляхи і наслідки реалізації майбутньої культурної політики залежатимуть від намірів, волі і послідовності виконавчої влади. У такому конструктивному дусі доцільно доопрацювати проект Рекомендацій нинішніх парламентських слухань.

На закінчення додам. Якими не виявилися б масштаби руйнування соціалістичної спадщини, вона не зникне безслідно, не розчиниться в антигуманних стандартах буржуазно-націоналістичної псевдокультури. В Україні ще буде...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Дмитро Віталійович Капранов, книговидавець, письменник. За ним виступатиме Лук’яненко.

 

КАПРАНОВ Д.В., книговидавець, письменник. Шановні колеги! Вельмишановне начальство! Ми говоритимемо удвох, бо інакше просто не вміємо. Ми — брати Капранови, письменники й видавці. Готуючись до цього виступу вчора ввечері, ми поїхали не кудись, а на київську об’їзну дорогу, і провели там опитування серед тамтешнього контингенту (ви знаєте, кого ми маємо на увазі). Як з’ясувалося, більшість з них не мають освіти, але друге місце впевнено посідають українські філологи. І я зараз прошу показати слайд №1 до нашої доповіді, щоб ми побачили, чому. На діаграмі співвідношення продажу в Україні книжок вітчизняного та іноземного виробництва можна побачити оцей маленький сектор — це кількість українських книжок на українському ринку, великий — кількість іноземних книжок. На одну українську книжку сьогодні продається 10 іноземних. Отой маленький сектор — це ті українські філологи, які працюють у наших видавництвах, а отой великий — це ті українські філологи, які стоять на об’їзній разом з верстальниками, коректорами і нами, письменниками. Тому що в цей момент через кордон вагонами прибуває готова книжкова продукція.

Книжкова галузь — чи не єдина в культурі, яка замість “дай” повинна говорити владі “на”. “На” робочі місця і “на” податки. Бо результат нашої роботи — книжки — продаються в магазинах так само, як одяг або автомобілі. Проте ми сьогодні, наче старці, випрошуємо в держави пільги. Випрошуємо, щоб не сконати, але ніякі пільги не допоможуть нам повернути вітчизняний ринок, який сьогодні захопили іноземні виробники, що працюють на аудиторію у 300 млн, тоді як ми, дай Боже, — на 30. Тому в них завжди будуть нижчі ціни, більші прибутки, ширший і актуальніший асортимент, вищі гонорари і, головне, потужніша реклама. Це демпінг іноземного виробника.

Інші галузі української економіки захищені від демпінгу іноземного виробника спеціальними законами. Чи знаєте ви, що у нас діє закон про захист ринку металобрухту? А закону про захист книжкового ринку немає. Тому на підставі названого закону, а також законів про захист ринків цукру і сільськогосподарської продукції ми розробили проект Закону про державне регулювання імпорту, захист конкуренції та прав споживачів на ринку друкованої продукції в Україні (Оплески). Прошу показати слайд №2.

Ми розуміємо, що за один день ситуацію не змінити, а тому пропонуємо 10-річну програму поступового обмеження імпорту книжок. Цього року ввозимо 9 книжок на кожну, видану в Україні, потім — 6, потім 5, 4. Завдання: до 2015 року зробити так, щоб на 9 виданих в Україні книжок ввозилася лише одна іноземна (Оплески). За цей час видавці повинні встигнути наростити свою потужність і заповнити вітчизняний ринок власною продукцією. Ухвалення цього закону не вимагає від бюджету жодної копійки, а навпаки — забезпечує надходження вже з першого року його застосування.

Звичайно, іноземні колеги одразу відкриють тут свої дочірні видавництва. І це чудово, тому що вони дадуть роботу нашим спеціалістам, і книжки друкуватимуть наші друкарні. Ми пропонуємо перехід від окупації українського ринку до інвестицій у цей ринок.

До революції ми обговорили цей законопроект у видавничих колах за участю народних депутатів. Усім сподобалося, але діалог з минулою владою відбувався на тлі диму від рукописів, спалених під Кабінетом Міністрів.

Тому після революції ми звернулися до пана Томенка з проханням приділити нам 9 хвилин свого часу. Томенко нас послав... до Чижа. Ми розуміємо, на порозі “Євробачення”, не до книжок. Але далі буде чемпіонат Європи з футболу — важливіші, ніж ми, завжди знайдуться.

Тому ми просимо все присутнє тут начальство вивести книжки з-під опіки гуманітарного блоку уряду України і передати нас, наприклад, Міністерству економіки. У них не буває “Євробачення”, вони знають, як захищати вразливі ринки. Прирівняйте нас до м’яса, до пива, і тоді у нас з’явиться шанс. Щоправда, є ризик, що нас просто розміняють на труби у переговорах з Росією про вільну торгівлю. І таки розміняють, якщо ми в основи своєї культурної політики не закладемо простого принципу, що книжка — це інформаційний продукт, а на інформаційному ринку не буває ніякої вільної торгівлі. Газети ж у нас не возять через кордон, і телебачення напряму не транслюють.

Панове начальники! Ви обіцяли створити 5 млн нових робочих місць. За графіком, який ви бачили на екрані, стоїть щонайменше 100 тис. робочих місць у нових видавництвах і друкарнях, і більшість з них — для гуманітарної інтелігенції.

На завершення дозвольте привітати вас зі святом. І не з днем народження Гітлера, і не з днем народження Леніна, а із Всесвітнім днем книги і авторського права, який святкується ЮНЕСКО 23 квітня. Ми вчора не тільки їздили об’їзну, ми потелефонували до Держтелерадіо та Міністерства культури і довідалися, що ніяких офіційних заходів із святкування Всесвітнього дня книги наша держава не планує. Ви знаєте, ми не здивувалися, це абсолютно в традиції стосунків української влади і української книжки. Однак ми пропонуємо цю традицію порушити, а тому 23 квітня, в суботу, ми запрошуємо уряд, всіх разом, як на футбол чи каток, приїхати на книжковий ринок “Петрівка” і пошукати там українських книжок. Ласкаво просимо! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Що значить проблема культури і мистецтва! Бачите, можемо навіть трохи відпочити.

Левко Лук’яненко, народний депутат України. Будь ласка. Підготуватися Євгену Шевченку.

 

ЛУК’ЯНЕНКО Л.Г., член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Шановний Адаме Івановичу! Шановні пані і панове! У світі, природно розділеному на нації, відбувається боротьба. Основним методом утвердження нації в сучасну історичну добу все відчутніше на перший план висувається змагання у сфері культури та інтелектуальної творчості.

Інтелектуальний потенціал української нації є одним з найвищих у світі, дарма, що Україна як суб’єкт міжнародного права вступає в цю конкуренцію з іншими державами досить пізно, на початку третього тисячоліття. Ми все-таки маємо шанс не програти нашу національну долю.

Що я маю на увазі? Під національною долею я маю на увазі національну ідентифікацію. Якщо нація спроможеться повернути собі свої національні риси, своє національне обличчя, вона матиме свою національну долю. Якщо не спроможеться — тоді її подальший розвиток буде процесом формування якоїсь іншої людської спільноти, а не української.

Україна була під московською окупацією 340 років, отже, завдання нації полягає в тому, щоб подолати ідейні, етичні та духовні наслідки колоніального періоду, очиститися від усього антиукраїнського, прищепленого нам окупаційною владою, і повернутися до українських духовних джерел, національних звичаїв і народної етики. У цьому плані мова — найбільш очевидна сфера згубної дії російського шовінізму. Значно складніша для розуміння сфера народного одягу і музики. В театрах і художній самодіяльності асимілятори вводили в московський народний одяг елементи українського народного одягу, а в український народний одяг — елементи московського, таким чином стираючи грань між двома етносами. Той самий метод використовувався протягом тривалого часу для стирання граней між народними мелодиками України і Росії.

Старші люди, виховані на питомо українській народній культурі, відчувають різницю, де своє, а де попсоване чужими домішками. Проте молодше покоління, виховане не в сільській громаді, а в суміші сімейних понять, радіо і телевізії, переважно не має внутрішнього камертона, щоб відрізнити своє від чужого.

Тому проблема відновлення української національної ідентичності вельми складна і може бути розв’язана тільки за однієї умови: держава як політична організація нації має очолити рух за подолання колоніальної спадщини і повернення до національних духовних джерел із залученням усього населення до цього руху. Починати цю велику справу треба з очищення української землі від символів окупаційної влади, з переведення освіти і науки на українську мову, з українізації інформаційного простору та викорінення побутового хамства, неповаги один до одного, що було прищеплено нам чужою владою.

На 14-му році незалежності бібліотеки України залишаються книгозбірнями серії “ЖЗЛ” (“жизнь замечательных людей”) з прославлянням Постишева, Затонського, Кірова та інших катів української нації. На полицях бібліотек повно ідейної отрути, що виправдовувала русифікацію, відмову від нації і звичаїв батьків, прищеплювала комплекс національної неповноцінності. Позаяк світогляд формується на основі знань, то для витіснення з голів антинародних і антинаціональних понять треба замінити всю ту літературу національною українською патріотичною літературою.

Ми, українці, тягнемо один — до біса, другий — до лісу, бо з  дитинства, крім рідного середовища, зазнали чужих впливів з боку поляків, мадяр, чехів, словаків, румунів, росіян. Незалежна Українська держава всіма видами і професійної, і народної культури має створити всеохопне середовище, що обіймало б людину своїм благодатним впливом, мов свіже повітря, від народження до самої смерті. Безперервність життя в українському духовному, культурному середовищі дасть нам почуття спорідненості і консолідує на взаємному розумінні залежності добробуту сімейного життя від стану усієї нашої нації.

Ми, українці, стоїмо своїми ногами на багатющому духовному ґрунті цивілізаційних досягнень наших арійських пращурів. Коли пізнаємо цю культуру — здобудемо потужні крила для стрімкого руху вперед.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Євген Ігорович Шевченко, голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений діяч мистецтв України. Підготуватися Кендзьору.

 

ШЕВЧЕНКО Є.І., голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Важливою сферою духовності нації є традиційна художня культура, яка несе в собі ідеали добробуту, людської гідності, гармонію краси. Народна образотворчість упродовж тисячоліть виконує в українському суспільстві важливу функцію ствердження високих естетичних ідеалів, людської моралі, є своєрідними легенями духовності нації.

А що ми маємо сьогодні? Сфера традиційної художньої культури і особливо народних художніх промислів упродовж останніх 15–20 років перебуває поза увагою держави. Сьогодні в Україні завершена масштабна руйнація системи народних художніх промислів. Відсутність державної політики у цій сфері поставила під загрозу існування надзвичайно важливої для держави галузі традиційної народної культури. Прийняття у 2001 році Закону України про народні художні промисли не змінило ситуації на краще. Закон залишається декларацією.

Процеси знищення багатьох осередків народних художніх промислів у місцях їх традиційного побутування, а отже, втрата десятків тисяч робочих місць набули загрозливих розмірів. За останнє десятиліття припинили існування такі унікальні центри народного мистецтва, як Богуслав, Гавареччина, Глиняни, Дибинці, Дігтярі, Клембівка, Коболчин, Нові Санжари, Хотин та багато інших. Під загрозою опинилися Васильків, Опішня, Петриківка, Переяслав-Хмельницький, Решетилівка, де не так давно працювали там близько 100 тис. майстрів народних художніх промислів. Де ці люди? Вони позбавлені роботи, права на творчість, на передачу свого мистецького досвіду, на повноцінне людське щастя. Я бачив очі майстрів, переповнені смутком, в яких немає радості життя. Згасає творча ініціатива майстрів народних художніх промислів, завмирають цілі мистецькі династії.

Минулого року мені випала нагода обстежити близько 200 сіл, містечок в усій Україні. Що я побачив? Пустку, оголені фундаменти майстерень, підприємств, артілей. На Богуславській фабриці художнього ткацтва, що на Київщині, працювали майже 500 ткаль. Сьогодні там — руїна. Тимчасом українці потребують щороку близько 1 млн рушників, щоб справити весілля, і таку ж кількість, щоб провести в останню дорогу своїх співвітчизників. А виробництво знищене.

Стримування негативних явищ сьогодні взяли на себе певною мірою самі майстри народного мистецтва, профільна творча спілка і поодинокі ентузіасти, які, проте, не в змозі протистояти руйнівному потоку. Місцеві державні органи, як правило, самоусуваються від виконання відповідних обов’язків, покладених на них законодавством. Ця оцінка стосується й діяльності попереднього керівництва Мінкультури.

Відсутність концепції відродження традиційних центрів народних художніх промислів, втрата традиційних ринків збуту продукції негативно впливає на функціонування галузі. Разом з тим налагоджено імпортування в Україну подібної продукції з Китаю, В’єтнаму, Індонезії, Індії, Росії, Єгипту, країн Латинської Америки та Африки. А ще зовсім недавно Україна експортувала такі вироби у більш як 20 країн світу.

Та, попри всі негаразди, перспектива розвитку художніх промислів в Україні все-таки є — і в економічному, і в культурно-мистецькому плані. Соціальні перетворення, докорінні зміни побуту, вдосконалення техніки відкривають широкі можливості для діяльності художніх промислів з різними формами власності. Створення нових умов для розвитку художніх промислів має бути спрямоване на збільшення випуску різних виробів при неодмінному підвищенні їх національної виразності й художньо-естетичного рівня, розширення асортименту шляхом розвитку цікавих нових та відновлення традиційних зразків. Національного сувеніра потребує туристична галузь. Молоде покоління наших людей має виростати в середовищі автентичної української художньої культури.

З метою державної підтримки відродження народних художніх промислів, створення умов для розвитку української традиційної культури і мистецтва треба прийняти Державну програму збереження і розвитку народних художніх промислів в Україні, для цього передбачити в Державному бюджеті окрему статтю фінансування.

Ми не можемо допустити, щоб з нашого життя, побуту випала ціла ланка високої духовності. Сьогодні доля нам дає шанс зберегти народну образотворчість. Нам не буде прощення, якщо ми втратимо художню мову нації (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Ярослав Михайлович Кендзьор, народний депутат України. Підготуватися Музичук.

 

КЕНДЗЬОР Я.М., член Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загально–державний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний головуючий! Шановні колеги, працівники культури! Справді, тема нинішніх парламентських слухань важлива, можливо, найважливіша у переломний час, в який сьогодні вступила Українська держава. Слава Богу, що зі вступом на посаду нових Президента, Прем’єр-міністра України ми вже відійшли (так мені здається, і я хочу сподіватися) від тези, яка побутувала в попередні часи радянські, а потім у часи нібито незалежної Української держави, в часи кучмівського режиму, що спочатку нагодуємо народ, а потім будемо думати про культуру, про духовність і таке інше. Тут уже Михайло Косів згадував, з чого починається і як представлялася урядова програма.

Сьогодні ми, присутні тут, без сумніву, розуміємо, який це архіскладний процес, і скільки треба поколінь, щоб виплекати, виховати націю як єдине ціле, як єдиний духовний висококультурний організм. Коли ми навіть побіжно оглянемося на нашу історію, то просто мусимо самі подивуватися, як при всіх тих страшних голгофах, які пройшов український народ — народ трипільської культури, принаймні у ХХ столітті ми все-таки зберегли і мову, і великою мірою традиції, і на загал духовність, і багато-багато чого ми зберегли. Але, люди добрі, наслідком того, що творилося з нами...

Я не можу не відреагувати, і знову поринути в політику, на виступи двох моїх колег — з СДПУ(о) і з комуністів. Якщо мій колега з фракції комуністів закликає нас повернутися до часів соціалістичної культури, то я хочу нагадати не лише йому, а й багатьом іншим: згадайте, як так звана соціалістична культура винищила бандуристів, винищила всю українську письменницьку інтелігенцію, винищила господаря, селянина і багатьох інших. І сьогодні всі ті фальшиві наші набутки культури і духовності, які плекалися в той час, треба відроджувати колосальною працею, все це плекати по-новому. І тому я можу, не перебільшуючи, сказати, що Міністерство культури і туризму — найважливіше міністерство в нашій державі, бо воно повинно започаткувати відродження цієї бази, основи, на якій ґрунтується держава, на якій будується українська нація (Оплески).

Ще одне. Ми справді пережили помаранчеву революцію, і знаєте, люди добрі, просто моторошно слухати людину як продукт отієї фальшивої культури і тих фальшивих цінностей, на базі яких виховується сьогоднішнє покоління, з середовища якого поповнюється політична партія СДПУ(о) та інші політичні партії. Сьогодні відверті бандити, злодії, казнокради апелюють до того, що, бачте, їх переслідують, бо нова влада, мовляв, чинить політичні репресії навіть проти працівників культури. Хочу відповісти своєму колезі, що людина воістину культурна під час президентських виборів не могла не розібратися, чи голосувати за представника клану, який руйнує державу, культуру і все українське, чи за представника нової України, яка відкриває перспективу для Української держави, українського народу і для сфери культури в нашій державі! Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Ольга Володимирівна Музичу, секретар Громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності. За нею виступатиме Черновецький.

 

МУЗИЧУК О.В., секретар Громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності. Шановний пане головуючий! Шановні народні депутати! Шановні колеги! Я маю честь представити вам галузь, яка відповідно до чинного законодавства є складовою частиною культурних закладів, але згадка про яку цілком відсутня в запропонованих документах щодо культурної політики в Україні — це архівна система України.

Національний архівний фонд України, те, що зберігають державні архіви і де працюють 3 тис. архівістів, — це величезний культурний та інформаційний потенціал, одна з найпотужніших складових державного інформаційного ресурсу, концентрована пам’ять держави, пам’ять нації за вісім століть писемної історії України, оскільки найдавніші документи в державних архівах України датуються ХІІ–ХІІІ століттям. Це більш як 258 млн одиниць зберігання Національного архівного фонду, тобто не менш як 5 млрд документів, або 1 тис. кілометрів архівних полиць. Таким чином, виходить, що на одного архівіста припадає зберігання більш як 1,5 млн документів та обслуговування інформаційних потреб близько 16 тис. громадян України.

Проте наше архівосховище — це не просто зачинені складські приміщення. Щороку архіви відвідують 10–12 тис. дослідників, ще не менш як 100 тис. віртуальних користувачів з усього світу звертаються до архівних інформаційних ресурсів України через мережу Інтернет.

Щороку архіви України задовольняють понад 300 тис. звернень громадян України та іноземців, упродовж 10 років більш як 1,1 млн громадян України — жертв нацистських переслідувань та примусових працівників Третього рейху звернулися до державних архівів областей за довідками для отримання компенсаційних виплат.

Архівні установи України реалізують низку програм, спрямованих на  максимальне удоступнення архівних ресурсів. З 2000 року створюється Національна архівна інформаційна система з он-лайновим доступом до 200 тис. архівних фондів. Щороку під грифом архівних установ з’являється кілька десятків томів довідкових, документальних та інформаційно-популярних видань.

Проте, попри самовіддану повсякденну працю архівістів задля збереження і удоступнення документальних джерел, залишається невирішеною низка проблем, що потребують реалізації на загальнодержавному рівні. Вичерпано фізичні ресурси переважної більшості архівних споруд, неухильно зростає кількість архівних споруд, технічний стан яких є аварійним, не завершено будівництво нових приміщень кількох державних архівів областей, невизначеним залишається становище дев’яти державних архівів, які розміщуються в колишніх культових будівлях. Повернення релігійним організаціям таких споруд триває, а надання державним архівам інших обладнаних приміщень не здійснюється.

Відсутні площі для приймання нових документів, а щороку на державне зберігання ми приймаємо до 700 тис. одиниць від 40 тис. установ, організацій, органів державної влади. Заповненість державних архівосховищ сягає майже 100%. Крім того, нагальною є проблема законодавчого оформлення та фінансового забезпечення надходження на державне зберігання документів соціального характеру від суб’єктів підприємницької діяльності, юридичних і фізичних осіб.

Невідкладного вирішення потребує питання державного забезпечення архівосховищ сучасною охоронною сигналізацією, системами пожежогасіння, вентиляції, кондиціонування повітря, страхового копіювання документів.

Окремим блоком виступають проблеми у сфері інформатизації галузі. Позитивним зрушенням у розв’язанні окреслених проблем має стати Державна програма розвитку архівної справи в Україні на 2006–10 роки, яка розроблятиметься на виконання тиждень тому підписаного Розпорядження Президента України про невідкладні заходи щодо збереження національних архівних цінностей України. Розпорядженням, зокрема, дано доручення передбачити у проектах законів про Державний бюджет України на 2006 та наступні роки бюджетні призначення на реалізацію зазначеної програми.

Для довідки поінформуємо, що у 2004 році бюджет всієї архівної галузі України становив 30 млн гривень, що дорівнює бюджету лише одного Берлінського земельного архіву, який за параметрами можна порівнювати з державним архівом Київської області.

Ми окреслили лише найнагальніші проблеми архівної галузі. Щодня фахівці галузі вирішують безліч інших питань, пов’язаних зі збереженням та використанням інформації архівних документів. Повірте, уявлення пересічного громадянина про архівну справу як про тихе болото абсолютно не відповідає реаліям нашої напруженої повсякденної праці.

До проекту Рекомендацій парламентських слухань ми пропонуємо включити архіви як складову частину культурних закладів, забезпечити реалізацію згаданого розпорядження Президента України, передбачити в Державному бюджеті України щорічне фінансування галузі в сумі не менш як 70 млн гривень, внести зміни до низки законів України в частині кримінальної відповідальності за розкрадання Національного архівного фонду, забезпечити більш чітке нормативно-правове оформлення передачі документів на зберігання (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Леонід Михайлович Черновецький, народний депутат України.

 

ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ Л.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №212, м. Київ). Шановний головуючий! Шановні пані і панове, працівники культури! (Оплески). Для мене велика честь виступати перед вами. Хоча, може, я буду трохи збиватися, гадаю, ви зможете мене зрозуміти.

Справді, за радянської влади йшов наступ на українську культуру по всіх напрямах. Це я можу засвідчити як колишній слідчий прокуратури. Для мене взагалі весь час було дуже дивним, що людей, які представляють красу української нації, тягли за ґрати, а не нагороджували орденом Леніна чи іншими нагородами. Ну, так було, і я це бачив на власні очі. Взагалі, стояло завдання побудови цілком нової нації — радянський народ, і про це казав колишній перший секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв. Це точно, так було, і це справжня правда.

Хочу також сказати, що мені дуже жаль, що лише два роки тому, коли я познайомився з Віктором Андрійовичем Ющенком, я відчув себе справді українцем і патріотом (Оплески). Це правда.

І я вам скажу, що сьогодні українці — це головні люди на планеті, а наш Президент — найвпливовіший політик у світі (Оплески). До нього навіть не може дотягтися президент найбагатшої держави світу Буш. Про це кажуть всі міжнародні агенції, які визначають рейтинг нашої держави і нашого Президента. Справді, Украина — це не Росія, це єдине, в чому мав рацію Леонід Данилович Кучма (Оплески).

Проте шлях до української культури і до великих звершень у цій сфері ще дуже довгий. Вважаю, що з такими людьми, як ви, ми його швидко подолаємо, але взагалі дуже багато проблем.

Як фінансист я їх бачу в тому, що в цій залі ми дуже мало приділяємо уваги концепції, яка розроблена і вже підписана Президентом нашої держави Віктором Андрійовичем Ющенком. І це дуже прикро, тому що насправді ця проблема є найголовнішою.

Хочу вам сказати, що я зробив внесок у розвиток української культури тим, що запропонував законопроект про захист суспільної моралі. Ви, мабуть, чули про нього, так? Цей законопроект подав російськомовний депутат парламенту, взагалі щирий українець. Я виховувався в сім’ї професора Інституту культури в Харкові і взагалі дивувався тим, як він захоплювався українською культурою, тому що у нас навіть у школі вивчали української мови.

Думаю, что еще очень много надо сделать. Вы меня извините за русскую речь, но она, может бать, не всеми будет отвергнута, потому что она имеет место в Украине, и мы не должны разделять украинцев на русскоязычных и украиноязычных. Це недобре. Вважаю, що нам треба дуже багато зробити, щоб наші діти не знали тих проблем, про які знають багато народних депутатів України, поки вони не відчують себе патріотами. Дозвольте побажати вам великих досягнень, я хочу пишатися тим, що ви робите (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Володимир Олександрович Яворівський, народний депутат України. Підготуватися Борисову.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (виборчий округ №123, Львівська область). Шановні побратими! Чи не здається вам, що ми останнім часом дуже часто збираємося? Таке враження, що хочемо впевнитися, що ми ще є, зробити таку перекличку, що ми ще всі на місці, живі й здорові. Мабуть, це добре (Оплески).

Шановна наша пані міністерка! Я дуже хвилююся, щоб, поки ми тут з вами засідаємо, я боюся щоби Міністерство культури не називалося ще трошки веселіше — Міністерство культури, туризму, польотів у космос і вивчення слухового апарату мушки трендофіла (Оплески).

Хотів би звернутися до есдеків, вони вже, щоправда, пішли. Любі нашому серцю есдеки люблять виголосити і порозбігатися. Я добре знаю Михайла Рєзніковича, будучи головою шевченківського комітету, працював з ним, інтелігентна порядна людина. Але есдеки, люди добрі, не любіть руський театр так пристрасно, я вас дуже прошу, не любіть. Тому що коли Рєзнікович віддає гуртожиток на 25 років в оренду з правом викупу, то для мене це вже не інтелігент, бо він забув про своїх акторів, які тиняються вулицями, і в якого зловживань виявили на суму близько 1 млн гривень. Це бідні актори, які отримують жалюгідні копійки. У кого ви забираєте це все? Через те я вас дуже прошу: краще йдіть у театр, а не на трибуну Верховної Ради, там вам буде набагато цікавіше.

Дуже багато розумного і цікавого сказали тут мої колеги, через те мені залишилася роль, так би мовити, зачистки. Ви знаєте, я хочу подивуватися сам, щоб подивувалися ви і ті люди, які нас сьогодні слухають. Ми взагалі повинні задуматися над тим, як сталося, що ми вижили як нація. Могутня, духовна, потужна нація тоді, коли прошарок культурний у неї якомога ширший. За роки незалежності ми його не лише не наростили, а він став тонесенький, як плівочка. І чому? Та тому що, подивіться, у країнах Балтії багатими людьми стали люди патріотичні, висококультурні, які почали вкладати гроші. Хто у нас вкладав гроші? Бездарний Бакай, який побудував собі дачу на козацьких кістках у Трахтимирові. А ми хочемо, щоб хтось там зберіг кобзарство і таке інше.

Ми, українці, до останнього часу мали при владі тупу орду. Так воно було. Ми мали недорікуватого Кучму, який не міг зліпити докупи кілька слів, який знав Шевченка так само, як Білл Клінтон. По-моєму, Білл Клінтон навіть краще знав, ніж Кучма.

Через те я, оптиміст, стою перед вами і не покладаюся на те, що наша тендітна Оксана переверне світ. Я не на це покладаюся. Переконаний, що нам, українцям, сьогодні потрібно зробити одне-єдине. Ми нарешті у себе вдома, це наша влада, ми принесли Ющенка на плечах і посадили його в перше крісло президентське, через те він — наш Президент. І тому я скажу з цієї трибуни сказати, що два з половиною місяці тому до мене звернулися голови національних спілок, щоб ми пішли до нашого Президента, але нас досі не прийняли (Оплески). А помічник Кучми розпитує мене: “А что такое творческие союзы, расскажи мне, пожалуйста”. То я не хочу, щоб у мене була така влада.

Ми вперше на Кіровоградщині будемо проводити колосальні міжнародні Шевченківські свята, вперше за нового якогось клімату, за якоїсь нової розкутості. А губернатор, з яким я там відбухав три тури виборів, і ножі нам приставляли до горлянки, виділяє сьогодні 10 тис. гривень на проведення свят. Досі не впорядковано Міністерство культури. То я не хочу такої влади.

Ми повинні вимести з влади людей безкультурних, денаціоналізованих і непатріотичних (Оплески). Це наше завдання. І переконаний, що після цього все обов’язково стане на свої місця.

Кажуть, що сіно для коней і для закоханих пахне по-різному. На превеликий жаль, для моєї нації сіно в основному пахне, як для коней. Я дуже хотів би, щоб воно пахло, як для закоханих. Кажуть, що культура — це те, що залишається, коли все знищено. А в нас іще не все знищено (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Юрій Борисович Борисов, голова Спілки дизайнерів України. За ним виступатиме Надрага.

 

БОРИСОВ Ю.Б., голова Спілки дизайнерів України. Добрий день, шановні депутати, гості, головуючий! Дуже важко виступати після такої емоційної промови, але разом з тим я хочу продовжити тему культури.

Антитезою культури є поняття “натура” — тобто все те, що створено матінкою природою. У свою чергу, культура — це все те, що зроблено людиною. Дизайном охоплено значну частину культури, це все середовище, що нас оточує. Навіть у цьому залі, починаючи з інтер’єра до одягу, в який ми вбрані, — це все дизайн. І такий значний пласт культури в Україні залишається без уваги. Тому конкретні пропозиції.

Пропозиція перша. Проблема розвитку національного дизайну настільки актуальна в плані інтеграції до Європи, настільки зачіпає стратегічні інтереси економічної безпеки держави, що потребує окремих парламентських слухань.

У своєму виступі хочу порушити проблему творчих спілок, їх статусу. Спілки є і повинні бути головним інструментом впровадження в життя інтересів української культури. Не заперечуватиму твердження, що творчі спілки є атавізмом радянської епохи, але в оновленій формі. Маючи певну структуру по всій Україні, вони краще, ніж будь-яка державна установа, знають ситуацію в тому чи іншому напрямі мистецтва. Необхідність існування спілок обумовлена і нашим прагненням побудувати цивілізовану державу, що неможливо без двох факторів: перший — “розумна влада” і другий — активна позиція самоорганізованого народу. У будь-якої влади завжди є спокуса використати силу, і суспільство повинно мати певні важелі протидії. Одним з таких важелів є творчі спілки.

Звідси друга пропозиція — провести “круглий стіл” за участю представників творчих спілок і органів державної влади на тему: “Проблеми існування творчих спілок і форми їх взаємодії з державою”.

Третя пропозиція — залучити до роботи в Міністерство культури структури творчих спілок за основними напрямами, чи то в межах співпраці з Радою творчих спілок, чи знайти нові форми двостороннього характеру. Особливо це стосується Спілки дизайнерів України. На жаль, у Міністерстві культури нема жодної людини, яка займається дизайном, більше того, яка розуміє, що таке дизайн.

Така співпраця, сподіваюся, допоможе у вирішенні ще однієї проблеми — статусу творчих спілок. Піднесення статусу творчих спілок позитивно вплине передовсім на вирішення проблеми державного захисту культури. З кожним роком залишається дедалі менше закладів культури, розпродуються мистецькі школи, клуби. Проти головного бізнесу в Україні — розпродажу землі і майна ні органи культури, ні творчі спілки встояти не можуть.

Тому в цьому контексті четверта пропозиція — забезпечити виконання чинних нормативних актів, у разі потреби ініціювати більш жорсткі закони, які забороняють зміну цільового призначення при продажу об’єктів закладів культури.

У Спілки дизайнерів України забрали будинок у Києві по вулиці Дмитрівській, 30 під телекомпанію “Інтер”, що призвело до численних проблем спілки і до фактичного знищення єдиного Науково-дослідного інституту дизайну України. Розгорнуто справжню дискримінацію проти спілки. І куди ми не зверталися, як не допомагав нам Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності та особисто Танюк і Мовчан, все дарма. Це єдиний орган, який намагався допомогти спілці.

Незважаючи на Закон України про професійних творчих працівників та творчі спілки і на Постанову Кабінету Міністрів про передачу нерухомого майна творчим спілкам, у спілки вже відібрали будинки в Харкові і Сімферополі, сьогодні це відбувається в Києві, і якщо це станеться — спілка зникне взагалі. Дизайном в Україні займатися буде нікому.

Тому п’ята пропозиція — доповнити, допрацювати вищезгадані закони і урядові постанови в плані забезпечення хоча б мінімальних інтересів культури і творчих спілок.

Пропозиція шоста — відновити роботу Ради з питань дизайну та ергономіки при Кабінеті Міністрів, і очолити її має віце-прем’єр-міністр. Міністри промполітики, які нею керували, дуже часто змінювалися.

Прикладом цивілізованого ставлення до дизайну можуть послужити Італія, де дизайн забезпечує державі провідне місце у світі; Велика Британія, де дизайн знаходиться під патронатом королеви; Японія, де дизайн-освіта є важливим елементом державної політики. Нарешті, Росія. Минулого року я брав участь у фестивалі “Інтердизайн”. Губернатор Орловської області Єгор Строєв запросив усіх чиновників вищого рангу і попросив голів спілок з країн колишнього Союзу пояснити їм, що таке дизайн, і яке значення він має для майбутнього — не країни, а регіону! До речі, бюджет фестивалю становив близько 50 тис. доларів, значно більше, ніж ми просимо у держави на рік.

Колись був такий змістовний жарт: “У Радянському Союзі сексу немає”. Так ось в Україні дизайну немає. Дуже шкода.

І найголовніше, ми просимо вимагати від уряду якнайскорішого вирішення питання про надання Спілці дизайнерів України статусу національної (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Василь Іванович Надрага, народний депутат України. Підготуватися Олександру Шаліту.

 

НАДРАГА В.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (виборчий округ №104, Луганська область). Фракция Народной партии. Уважаемые коллеги! Сегодня мы говорим здесь о текущей ситуации в культуре. С вашего позволения я остановлюсь на вопросе, сформулированном в теме парламентских слушаний, — пути реализации культурной политики. Поэтому я хотел бы сказать сегодня о формировании творческой личности, о воспитании тех, кто завтра придет в нашу культуру и искусство. Думаю, что в данном случае есть проблемы, связанные с будущим, в системе подготовки специалистов культуры и искусства.

Вы знаете, что сегодня все меняется, происходят изменения в том числе и в системе образования. Для Украины это касается, в частности, и вопросов, связанных со вступлением отечественного высшего образования в так называемый Болонский процесс. Говоря о Болонском процессе, мы должны понимать, что он предусматривает унификацию и глобализацию учебного процесса. По математике, физике, каким-то иным точным наукам это, наверное, правильно, ибо глобальность этих знаний — объективная необходимость, если говорить о будущем развитии науки. Но согласитесь, что процесс глобализации мирового сообщества и развитие национальной культуры — это все-таки вещи противоречащие, можно сказать, антагонистичные, потому что национальная культура, как и носитель национальной культуры, — вещь штучная, ни в коей мере не подлежащая унификации или каким-то иным глобальным подходам.

Поэтому сегодня, говоря о реформировании системы образования, в том числе и о реформировании специальной системы образования в вопросах культуры и искусства, мы должны четко понимать, что истина лежит посредине. Мы не должны уйти в глобальность, потому что тогда мы потеряем свою национальную составляющую. Поэтому мы должны быть особо осторожны и разумны в отношении к процессу развития национальной культуры в целом и творческого образования в частности.

Мы понимаем, что есть специфика национального творческого образования, потому что Богом и родителями данный талант — это явление штучное, в отличие от математики, физики, истории и иных наук, ему не научишь. Если Бог не дал, и родители не заложили — таланта нет. И его развитие — это тоже достаточно аккуратная вещь. Сегодня, говоря о системе образования, мы четко понимаем, что та многоступенчатость — школа, училище, консерватория или институт, — которая существует в системе национального творческого образования, должна быть сохранена. Мы не должны в угоду Болонскому процессу утратить индивидуальный подход к учащемуся и студенту в части творческого образования, ибо процесс формирования, развития творческой личности, как я уже сказал, — процесс штучный. Ну, например, трудно представить, чтобы на одном курсе в любом учебном заведении училось десять Бетховенов или десять Авдиевских. Этого не может быть! Соответственно, с каждым студентом надо заниматься тщательно и, подчеркиваю, индивидуально. К большому сожалению, Болонский процесс предполагает все-таки более глобальные подходы.

Хочу сказать и о том, что, реформируя систему образования, мы должны четко понимать, что в вопросах творческого образования необходимо сохранить единство теории и практики. Мы должны сделать все, чтобы при реформировании системы образования творческие вузы остались в системе Министерства культуры, потому что передача их в систему Министерства образования и науки разорвет цепочку подготовки человека, развития творческой личности и ее востребованности.

Трудно представить, что можно воспитать хорошего музыканта, если консерватория будет, мягко говоря, находиться в стороне. Трудно представить, что мы воспитаем и подготовим хорошего актера, если театр будет вне сферы влияния и вне взаимодействия с учебным заведением. Поэтому сегодня, абсолютно соглашаясь с тем, что проблем очень много в отрасли культуры, хотел бы закончить тем, с чего начинал: мы должны не менее тщательно, а, может быть, и более аккуратно относиться к реформированию системы подготовки творческой личности на будущее. Мы должны подумать о тех, кто завтра составит цвет творческой нации Украины. Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Івановичу.

Слово має Олександр Григорович Шаліт, голова президії Ради директорів початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів. Підготуватися Горпенку.

 

ШАЛІТ О.Г., голова президії Ради директорів початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів. Шановні учасники парламентських слухань! Ще в 1992 році Основами законодавства України про культуру естетичне виховання дітей визначено одним з пріоритетів розвитку культури. Школи естетичного виховання пойменовані початковою ланкою професійної мистецької освіти. Сьогодні у сфері управління Міністерства культури перебувають 1483 мистецькі школи, в яких працюють більш як 35 тис. педагогічних працівників та навчаються понад 300 тис. дітей. На виконання законів України про освіту та про позашкільну освіту Кабінетом Міністрів прийнято низку нормативних актів, серед яких — Програма розвитку позашкільних навчальних закладів, метою якої є забезпечення доступності позашкільної освіти, гарантування права на її здобуття, збереження та розвиток мережі закладів, вирішення питання їх фінансування.

На превеликий жаль, досі ці наміри залишаються лише деклараціями, закони не виконуються, наші школи фінансуються за залишковим принципом. Спостерігається процес руйнування системи дитячого естетичного виховання. Про це свідчить закриття близько 100 шкіл естетичного виховання, скорочення контингенту учнів майже на чверть. У більшості регіонів керівники місцевих органів влади вважають естетичне виховання дітей необов’язковим і трактують положення Бюджетного кодексу і Постанови Кабінету Міністрів про затвердження Формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів як повне припинення фінансування шкіл естетичного виховання.

На підтвердження наведу лише два приклади.

Перший — з листа голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності до Прем’єр-міністра України: “Складається парадоксальна ситуація: в результаті підвищення заробітної плати вчителям підвищується оплата батьків за навчання, відповідно зменшується кількість учнів, і вчителі не лише не виграють у заробітку, а втрачають роботу, зменшується кількість робочих місць. Таким чином знижується рівень права вчителів, інших категорій працівників початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів України, які практично знаходяться на межі самоліквідації”.

Другий — з відповіді Міністерства культури на запит народного депутата Панасовського: “Діючий розрахунковий показник обсягу видатків на фінансування шкіл естетичного виховання визначається на основі фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригувального коефіцієнта до них з розрахунку на душу населення. У зв’язку з цим зазначені навчальні заклади не отримують достатнього фінансування з місцевих бюджетів, і проблема скорочення їх мережі має загальнодержавний характер”

Постає запитання: куди пішли діти, батьки яких не змогли сплатити за навчання? Чи не поповнили вони лави наркоманів або злочинних угруповань? Адже утримання одного неповнолітнього злочинця в колонії обходиться державі в 10 разів дорожче, ніж навчання учня школи естетичного виховання. Негативні наслідки скорочення мережі відіб’ються найближчим часом, і не тільки в культурній і духовній, а в усіх сферах життя, бо відомо, що економічне й соціальне зростання держави можливе лише на основі культурного й духовного розвитку народу, передовсім дітей — його майбутнього. Про це красномовно свідчить досвід Японії. Невже нас нічому не навчив гіркий досвід руйнування храмів?

Система дитячого естетичного виховання України та рівень роботи викладачів визнані одними з найкращих у світі. Це наша гордість, це одна з небагатьох наших переваг перед розвинутими країнами. Ще в 2003 році Верховною Радою України прийнято в першому читанні проект Закону про внесення зміни до глави 14 Бюджетного кодексу України (щодо фінансування позашкільних навчальних закладів). У цьому законопроекті пропонується запровадити коригувальний коефіцієнт фінансування позашкільних навчальних закладів з розрахунку на одного учня. Враховуючи, що у 2005 році передбачено кілька етапів підвищення заробітної плати працівникам бюджетної сфери, з метою запобігання ліквідації шкіл естетичного виховання прошу прискорити прийняття законопроекту №2095 і внести цю пропозицію до постанови Верховної Ради за результатами наших парламентських слухань.

На виконання статті 57 Закону про освіту у січні 2001 року Кабінет Міністрів прийняв постанову №78, якою змінив порядок визначення стажу роботи і погіршила становище педагогічних працівників. До того ж у деяких регіонах досі не здійснюється гарантована статтею 57 виплата грошової винагороди, порушується право педагогічних працівників на 56 календарних днів відпустки, на пенсію за вислугу років. Прошу в постанові Верховної Ради дати доручення Кабінету Міністрів про приведення урядових постанов про встановлення розміру плати за навчання в державних школах естетичного виховання дітей, про реалізацію окремих положень частини першої статті 57 Закону про освіту, про пенсію за вислугою років у відповідність з вимогами чинного законодавства України.

Прошу Верховну Раду також розглянути питання про відновлення вертикалі влади, оскільки сьогодні навіть районні відділи культури дозволяють собі не виконувати наказів Міністерства культури і мистецтв України, і при можливості запланувати проведення парламентських слухань з проблем естетичного виховання дітей і ролі початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів у цьому процесі. Звертаю вашу увагу на те, що, за даними МВС України, жодна дитина, яка навчається в школах естетичного виховання системи Міністерства культури і мистецтв, не є правопорушником. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Володимир Григорович Горпенко, доктор мистецтвознавства, професор. За ним виступатиме Кашляков.

 

ГОРПЕНКО В.Г., доктор мистецтвознавства, професор. Добрий день! Одразу представлюся — Горпенко Володимир Григорович, 40 років режисури, 40 років викладання і науки, сивий, але кортить, щодня хочеться дивитися на світ, знати, які ми є, українці. Вмикаєш телевізор (бо це основний, а для багатьох взагалі єдиний бінокль), а там випуск новин, політика, економіка, гармидер, хоча останнім часом дедалі чіткіше проглядає тенденція: одні намагаються відновити справедливість, інші — повернути владу. Така формується драматургія. Хоча це тільки експозиція, основні перипетії, не кажучи про кульмінацію, — попереду. Втім, уже сьогодні відчуваю, що готується тотальний наступ і, мабуть, знову без правил. А правила з’являються і стверджуються в суспільній свідомості не самі по собі. Основний їх носій — це культура, а головне дзеркало сьогодні — телебачення.

Клацаєш кнопками, повертаєш телевізійний бінокль — жахи, стрілянина, монстри, бійки,  північноамериканські поліцейські демонструють дива героїзму. Перемикаєш знову: центрально- й південноамериканські сльози, страждання, переходи зі спальні у спальню. Чужий світ, чужий і ілюзорний. Справжнього колумбійця, бразильця чи мексиканця за цим світом не впізнаєш. Та ось натрапляєш нарешті поки що хоча б слов’янське, правда, здебільшого російське, але знову “мило”, тільки дешевше за якістю. Знову про реальний світ, реальних людей нічого не дізнаєшся, соціально-морального досвіду не набудеш.

Нарешті Новий рік. О, буде вже свято! Хоча б відпочину. А з екрана — Проня Прокопівна Пугачова. “Взбесившийся ландрин”, як визначив свого часу критик Віктор Шкловський. Ні-ні, подекуди майне на екрані Мел Гібсон і навіть “Дорога” Фелліні. Ми в тисячний раз подивимося “Кубанських козаків”, а зрідка навіть переживемо зустріч  з “Андрієм Рубльовим” Тарковського.

Єдине, чого ми практично не побачимо на нашому телеекрані, — української культури, українського мистецтва. І створюється враження (чи, можливо, зумисне створюють враження), що такої культури немає. А, може, й справді немає? А Ліна Костенко, а Леся Дичко, а Кіра Муратова? До речі, жодна країна не може зрівнятися з Україною за кількістю жінок-геніїв. А випускників Київського естрадно-циркового училища я зустрічав у Парижі і Мюнхені, у Любліні та Кракові. За останні роки 35 студентів кінофакультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення відзначені на різних міжнародних кінофестивалях. Що вже казати про співаків, музикантів, балет. Нещодавно в Луганську я пережив дивовижну мить — бачив урок класичного танцю, який проводив зі студентами Інституту культури і мистецтв Вадим Писарєв, присутній у цій залі (Оплески). Я навмисне наводжу різномасштабні за значущістю приклади, яких тисячі, щоб поставити одне запитання: а хто про них знає? Кому з широкого загалу відоме ім’я Володимира Овсійчука з його унікальною книжкою “Українська ікона”? Хто, зрештою, має в пам’яті твори лауреатів Шевченківської премії останніх років?

Україна має тисячу унікальних музеїв і архітектурних пам’яток. Та чи пройшли ви залами музею нашого геніального земляка Стравінського на Волині чи неповторного Музею медицини в Києві? Культура — це матеріалізований стан суспільної свідомості, який має бути донесений до людей. Основним його інструментом на сьогодні виступає телебачення. Проте саме тут — гігантська “чорна діра”. Українській культурі на наших телеканалах місця не знаходиться. Якщо інформаційні повідомлення про конкурс Горовця чи Лифаря, фестивалі “Відкрита ніч” чи “Молодість” ми ще можемо зустріти, то з самими творами познайомитися, на превеликий жаль, — ні. Український телеканал “Культура” загнаний в ніч, що певною мірою справедливо, а псевдокультура, яка як будь-який кич, кричить про себе.

Пане міністре, зініціюйте, будь ласка, зібрання керівників телеканалів, редакторів засобів масової інформації, давайте розробимо державну програму показу української культури, введення її в суспільну свідомість. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Кирило Григорович Кашляков, заслужений артист України, Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки. За ним виступатиме Іван Заєць.

 

КАШЛЯКОВ К.Г., заслужений артист України, актор Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки. Уважаемый Адам Иванович, спасибо за то, что предоставили нам слово. Уважаемые слушатели! Мы выступаем здесь в первый раз. Я говорю не мы — Николай ІІ, а мы — коллектив Русской драмы, потому что неделю назад состоялся сбор всего коллектива (не части труппы, а всего коллектива, это более 300 человек), на котором присутствовал представитель Министерства культуры. На этом собрании единогласно была принята резолюция, которая передана Министерству культуры, о том, что мы видим единственным руководителем нашего театра Михаила Юрьевича Резниковича.

То, что мы услышали здесь сегодня, честно говоря, настолько ошеломило, что я не знаю, как мне вечером играть спектакль, на который за месяц невозможно купить билеты, — “№13 (Безумная ночь, или женитьба Пигдена)”. По-моему, это говорит о том, что театр процветающий. Я, честно говоря, пока не могу прийти в себя от того, что я сегодня услышал. Дело в том, что те цифры, которые прозвучали с этой трибуны, о каких-то миллионных убытках, ходят только по Интернету. В театре нет ни одного официального документа о том, что возбуждено дело, в театре нет ни одного официального документа, подтверждающего нарушения.

Мы не хотим оправдываться, потому что команду, которую создал Михаил Юрьевич за 10 лет, можно назвать успешной и эффективной. Цифры, которые при желании можно опубликовать, свидетельствуют о том, что мы — гордость Украины. Мы не русский театр, как пытаются нам сказать, мы — украинский театр, играющий на русском языке. И мы гордимся, когда за границей слышим: “Это Украина, это здорово!”

Поэтому мы считаем, что сегодня, так складывается, сводят счеты с Михаилом Юрьевичем Резниковичем. По политическим ли, по личным причинам — сейчас это не важно. Мы живем внутри коллектива. Пока я ждал своей очереди на выступление, поступило около 20 звонков от людей, которые услышали по телевизору об этом событии. Они спрашивали, что им делать, куда идти. Не хочется говорить резких слов, но то, что сегодня прозвучало, — это оскорбление коллектива театра. Когда неделю назад мы принимаем решение, а с трибуны парламента оскорбляют. Ну, немного таких людей, их несколько, которые создавали культуру Украины. Неужели нельзя прийти в коллектив и сказать: ваш руководитель, кажется, что-то нарушил, объяснить. Почему нужно с трибуны парламента обвинять в уголовном преступлении человека, который всю жизнь посвятил театру? Неужели нет каких-то других рычагов? И сейчас мы вынуждены как будто оправдываться.

Мы просим создать специальную депутатскую комиссию, которая разобралась бы во всем. Завтра у нас сбор коллектива. Неужели нам нужно всем голодать, чтобы нас услышали? Мы готовы это сделать, я вам клянусь! Я не один, нас 300 человек, и мы своего руководителя не отдадим! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошується до слова Іван Олександрович Заєць. Підготуватися Жигуну.

 

ЗАЄЦЬ І.О., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (багато­мандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні учасники парламентських слухань! Пані та панове! Фракція Української народної партії розглядає ці слухання як своєрідний мозковий штурм для пошуку реальних шляхів розв’язання проблем культури.

І перше, до чого я хотів би привернути вашу увагу — проблеми функціонування української мови. Тут багато хто казав про те, що українська культура має подолати провінційний характер. Однак якщо ми не збагнемо простої істини, що Українська держава будувалася в європейських традиціях, тобто це держава національного типу, коли в основу нашого устрою покладено традиції і звичаї української нації, то ми нічого не винесемо з цих парламентських слухань. Тому я сьогодні хотів би, щоб ми найрішучіше виступили на захист української мови як державної.

Мене лякає не лише та руйнівна робота, яку проробила попередня влада. Чого вона тільки на видумувала для того, щоб звузити сферу функціонування української мови, щоб відірвати, я так скажу, державний статус цієї мови. Придумали й те, що українська культура — це шароварщина, хоча це були найвищі зразки народної культури, взагалі культури українського народу. Це клеймо причепили в епоху Табачника, так його несуть і далі.

Договорилися до того, що Українська держава — це держава багатонаціональна, а завтра скажуть, що якщо держава багатонаціональна, хай тоді нації самовизначаються, і навіть той чи інший регіон може вийти зі складу нашої Української держави.

Тому сьогодні я хотів би, щоб ми звернулися і до уряду, і до нашого Президента. Ми бачимо, що до тих руйнівних процесів, закладених попередньою владою, додався мовний лібералізм наших міністрів. Без причини чи з причини наші міністри розмовляють тільки російською мовою, вони вже забули, що є стаття 10 Конституції, що вони зобов’язані утверджувати її (Оплески). Мовчання.

У Верховній Раді вже більше десятка законопроектів, які спрямовані саме на підрив державного статусу української мови, хоча вони камуфлюють це в іншій формі, мовляв, ми хочемо гарантувати офіційний державний статус російської мови, і начебто це не підриває функції української мови. Проте давайте скажемо відверто: Майдан, помаранчева революція виступили за збереження конституційного статусу мов. На Майдані стояли люди, які розмовляли російською, українською мовами, але ніхто не говорив про те, що давайте змінимо статус мов, він усіх задовольняв. Не задовольняє лише тих, хто хоче посіяти розбрат в українському суспільстві, хто хоче запустити змію міжусобиць і розколоти нашу Україну! Тому давайте звертатися і до уряду, і до Президента, і до депутатів, щоб вони не створювали оцієї великої небезпеки для нашого суспільства, приймаючи ті закони, які ні чим іншим, як заграванням з електоратом.

Друга проблема, до якої я хочу привернути вашу увагу, — проблема витоків української культури. Тут нам казали, що ці витоки треба шукати в селі. То давайте допоможемо цьому селу! Я пропоную, щоб уряд у Державному бюджеті на наступний рік передбачив фінансування всієї клубної діяльності на селі і, наприклад, бібліотек (Оплески). Давайте відверто скажемо, що на місцях уже все лежить, і якщо ми не вживемо таких радикальних заходів, то не зможемо врятувати село як джерело української культури.

Говорячи про витоки нашої культури, давайте подумаємо про музеї. Сьогодні дуже багато говориться про цей напрям, дуже багато робиться. Я пропоную підтримати ініціативи Президента щодо відродження гетьманських столиць — Чигирина, Батурина та інших; щодо створення так званого “Мистецького арсеналу”. Але що таке “Мистецький арсенал”? Отут якраз і криється вся небезпека, оскільки не відбувається гласного обговорення концепції. Я це бачу як комплекс музеїв, де базою, фундаментом є Національний археологічний музей. В Україні так багато археологічних музеїв, що ми не маємо змоги побачити весь масив української культури, починаючи з трипільської доби до сьогодні. Там десь там шматочок, ще десь... А якщо ми матимемо музей, де буде зібрано старожитності від часів Трипілля і до Козацької доби, людина зайде туди, це все побачить реально, тоді подивиться і малярство, й інші мистецькі напрями і зрозуміє, з чого виросла українська культура. Тому я прошу підтримки, щоб ми обговорили й цю проблему. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Олександр Іванович Жигун, художній керівник хорової капели “Почайна”. Підготуватися Рішняку.

 

ЖИГУН О.І. художній керівник хорової капели Києво-Могилянської академії “Почайна”. Шановні учасники парламент­ських слухань! Дозвольте вам передати щире вітання від творчих колективів Києво-Могилянської академії, побажати плідної роботи і подякувати всім тим, хто порушує ці питання на рівні держави, парламенту, хто думає, як далі подовжувати нашу роботу і жити українському народу. Насамперед маю на увазі ініціатора парламентських слухань про проблеми кіно, мови і нинішніх, щодо культурологічних проблем, Павлові Мовчану. Я дякую і вклоняюся вам. Наші студенти вірять, що сьогодні ми вийдемо з цієї зали з певними рішеннями і будемо не лише просити, вклонятися уряду, а визначимо, що ми конкретно зробимо для того, щоб Україна процвітала, культура розвивалася, і те коріння, яке у нас є, не засохло.

А конкретно хотілося б сказати ось про що. Ви знаєте, ми багато чого досягли, незважаючи на те, що наша велика культурологічна нива впродовж багатьох років була недоглянутою, і господаря у неї просто не було. І ці рослини, якими є і кіно, і естрада, і класична музика, були просто неполиті, як казав Шевченко, “нива неполитая”. Тому тепер кожен з нас цю ниву повинен відродити, кожну рослину оживити. Звичайно, не треба зразу все це перекладати на плечі тих, хто сьогодні взяв цей тягар і вирішує ці питання.

Дозвольте сказати тільки про такий аспект, як хоровий аматорський спів. Будучи інженером, кандидатом наук, я 30 років займаюся хоровим співом і вважаю себе найбагатшою, найщасливішою людиною, бо маю три народних колективи, якими керую на громадських засадах. Ми занесені до Книги рекордів Гіннеса. Скажімо, хорова капела “Почайна” має 12 компакт-дисків. Ніякий Майкл Джексон і багато наших попсовиків такого не мають і не матимуть ніколи. І ми сьогодні не просимо — покажіть, допоможіть, дайте, — а продовжуємо цю роботу. Ця робота справді складна.

Україна має величезний потенціал щодо хорового співу, починаючи з дитячих шкіл, середніх, вищих навчальних закладів, професійних колективів, які вижили. Немає жодної країни, де не побували б наші професійні колективи, де вони не перемогли б і не стали лауреатами — чи то в Італії, чи у Франції. Де б ми не були, завжди знають, що українці, як казав Висоцький, співають краще за всіх. Так воно є насправді, співаємо, бо маємо таку базу. І сьогодні цю базу треба використовувати як флагман української нації.

Наприклад, завдячуючи Президенту, ми маємо можливість виступити в Національному палаці “Україна”, куди й вас усіх запрошуємо. Вперше в Україні, в історії нашої нації 22 травня ми будемо відзначати день перепоховання Шевченка. Ми вже не будемо критися, ховатися, а у своїй Україні матимемо свій український концерт, на якому прозвучать українські кантати на слова Шевченка. Уявляєте? Нація, яка має унікальну музику! Не оду Бетховена, а “Б’ють пороги”, “Радуйся, ниво неполитая!” та інші кантати, які, ви знаєте, коли слухаєш, не треба іншої музики і радісної, і унікальної. І тому я вас запрошую 22 травня бути всім разом. Це перший крок, і такі кроки ми будемо робити.

І повірте мені, не настільки песимістичні наші справи, як сьогодні видається. Звичайно, є проблеми. Є проблеми, які стосуються, скажімо, студентських колективів. Ви знаєте, що знівечена культура на місцях, що в селах пропали не лише колективи, пропало село. На заводах нікому не приділяє самодіяльному мистецтву ніякої уваги. Тому сьогодні треба до цього повернутися обличчям, всім разом, суспільством. Ми справді нація могутня, з корінням, нація, яка має минуле і майбутнє. Думаю, настане час, коли ми приймемо рішення і про фестивалі, і про прекрасні конкурси. І на тому ж стадіоні замість трьох людей, що блукають з прапорами, ми побачимо величний український народ, і сто тисяч заспівають: “Ще не вмерла Україна” і “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”! Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Іван Миколайович Рішняк, народний депутат України.

 

РІШНЯК І.М., член Комітету Верховної Ради України у закор­донних справах (виборчий округ №162, Сумська область). Шановні учасники парламентських слухань! Шановна пані міністр! На мій погляд, сьогодні в цьому залі обговорюється одне з найважливіших питань за останній рік. Хочу сказати, що українська культура як одна з найчарівніших квіток у вінку світових культур, незважаючи на багатовіковий руйнівний вплив, явила світу свою потужну життєдайність та нетлінність.

Це ж як треба постаратися, щоб перетворити в руїни фундамент, підвалини всього нашого життя, яким, власне, і є культура! Приміром, у моєму 162-му окрузі, в місті Ромни, яке до революції було повітовим містечком з населенням 30–35 тис., діяли два театри. А сьогодні ми неспроможні утримати жодного.

Або візьміть краєзнавчі музеї. Хіба так дбайливі нащадки оберігають історичні культурні цінності? Про це вже говорилося. Ще в недобитих міських осередках культури — куди не йшло, тут хоч все й захоплено власниками казино чи гральних автоматів, але ж якась матеріальна частина ще дихає. А від’їхати 20 чи й менше кілометрів — там взагалі клуби лякають перехожих чорними дірками вибитих вікон.

Водночас мудрагелі від культури та телебачення пропонують нам о третій чи о п’ятій годині ночі долучатися до культурних надбань, тоді як цілими днями крутять, вибачте, бойовики та секс. Чи, може, на декого хвороба від немовлят напала, і вони день та ніч переплутали? Із цим требі щось робити! Бо хіба нормально, що я, батько, та й ви, мабуть, також, поки інформаційний канал піймаю, від сорому разів п’ять згораю, бо діти поруч, а на екрані справжнє “кіно”.

Дякувати Богу, що зі зміною політичного клімату в Україні ми маємо унікальну нагоду змінити і ставлення до культури. Сьогодні в кулуарах Верховної Ради я випадково зустрівся з міністром культури Оксаною Володимирівною, яка сказала таку репліку: “Не будемо продовжувати піднімати культуру, а будемо стартувати”. Мені особисто це сподобалося. Я повністю погоджуюся з тим, що сьогодні життєвий простір української культури заполонили іноземні зайди та доморощені руйнівники від комерційної маскультурної продукції. На наших очах розгортається величезна трагедія сучасності — відчуження молоді від віковічного культурного пласту нації.

Я вже не кажу про обдаровану, талановиту молодь. Адже не має права держава бути байдужою до долі Жені Греся з міста Сум, чарівності голосу якого позаздрив, певно, і сам Паваротті. Чи іншого маленького дива Сумщини — Ярослава Кравченка, який уже в сім років писав вірші, пісні і їх виконував. А скільки їх іще по Україні, отих дарувань, які кануть у безвість, бо в їхніх батьків немає грошей, аби вони дали хід своєму таланту? Ми мусимо знайти ці шляхи, і тут велика роль належить засобам масової інформації.

А як могло статися, шановні присутні, що за 14 років своєї незалежності держава не спромоглася сотворити фільм про звитяжного велета духу, сподвижника української козацької вольності, славного останнього кошового отамана Січі Запорозької Петра Івановича Калнишевського. який, до речі, десять останніх років поспіль правив Січчю. А купити збірку поезій Ліни Костенко чи геніального Тараса сьогодні дарма і мріяти, їх ніхто не перевидає.

Фракція Народної партії пропонує урядові розробити та впровадити механізми реалізації конституційного права кожного громадянина на доступ до культурної інформації, незалежно від місця проживання. Адже інформаційний вакуум найдошкульніше б’є по сільській молоді, для якої єдиною розвагою у її життєвому середовищі сьогодні є так званий “генделик”.

Підсумовуючи, хочу наголосити: фракція Народної партії визначилася, політично підтримавши Програму діяльності уряду, зокрема, його позицію щодо відродження духовності і культури. Тож даймо нове життя нашій культурі під контролем держави, реорганізувавши майнові і господарські зв’язки, і, як кажуть, засукаймо рукави, від Президента до простого сільського бібліотекаря, який, до речі, до сьогодні працює на чверть ставки... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, хоч ми трохи збилися з ритму, але вже підходимо до підбиття підсумків нашої розмови.

Отже, як я й обіцяв, зараз запрошується до слова віце-прем’єр-міністр України Микола Володимирович Томенко. Будь ласка, 10 хвилин.

 

ТОМЕНКО М.В., віце-прем’єр-міністр України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні колеги, друзі! Я слухав більшість виступів (на щастя, у нас телебачення і радіо транслюють парламентські слухання, тому є можливість, не перебуваючи тут, бути в курсі) і повністю поділяю характер дискусії, яка тут відбулася.

Проте як представник уряду хотів би сказати, що, кажучи про становище української культури, мали б зробити кілька зауваг. На моє переконання, вони повинні звучати таким чином. Українська культура зокрема і культура загалом у попередньому періоді нашого життя була елементом політичного режиму Кравчука, політичного режиму Кучми і нічим не відрізнялася від сфери політики, економіки чи інших сфер. Там діяли такі самі правила, так само розкрадали кошти, так само віншували фаворитів, які не мали жодного стосунку до української культури, які не мали таланту й совісті. І тому коли я тут чую якісь загрозливі сумні слова, то, між іншим, потрібно зауважити, що їх треба було говорити, відповідно діяти і впродовж попередніх 14 років. Не виникли проблеми і загрози українській культурі за три місяці, як Віктор Ющенко став Президентом. Не виникли вони й за два з половиною місяці, як ми прийшли в уряд.

Тому хочу сказати: для того щоб рятувати те, що занедбувалося і знищувалося і в попередні роки, і за останні 14 років, треба мати не лише любов до України і до української культури... А в мене часом складається враження, що є дуже багато людей, які страшно люблять українську культуру, здебільшого за бюджетні кошти. Тому я хотів би, щоб ця любов до української культури, до української мови і до України базувалася на розумінні того, як ми повернемо українську культуру, українську мову в наше життя.

Коли ми в уряді кажемо про систему, то маємо на увазі, що спочатку є цінності, потім є ідеї, потім є програма, потім є інститути, потім є люди, які це зроблять, аж потім треба гроші під це все. Не можна знову давати кошти друзям, товаришам чи наближеним людям для того, щоб вони за бюджетні кошти собі щось зробили і видали книжку. Та в архівах Держтелерадіо книжки — найдорожчі у світі, бо я як подивився кошторис на ці видання, то європейські країни не мають таких, а ці книжки ні до бібліотек не дійшли, ні до вузів, а валяються там по архівах. Такі книжки ми видавати не будемо.

Хочу вам пообіцяти, що 20 млн гривень, які ми разом з народними депутатами заклали в програму “Українська книжка”, будуть виділятися винятково на конкурсній основі, а не для друзів, товаришів і членів уряду (Оплески). І передовсім будуть виділятися на класичну українську літературу, на довідники, енциклопедії та словники. Думаю, ми будемо допомагати Спілці письменників, хай вона працює з сучасними класиками, але доки в нас не буде в кожній бібліотеці творів наших класиків, які не потребують дискусії, доки книжок Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка не буде в потрібній кількості в кожному книжковому магазині, ми не можемо нічого іншого фінансувати, треба хоча б цей крок зробити.

Ми заклали 30 млн гривень на розвиток української мови. Я так само вам обіцяю, що в нас немає тих людей, які найкраще знають, що таке українська мова. Буде оголошено конкурс, і будуть підтримані лише ті проекти, ті ідеї, які принесуть українську мову в масову культуру, а не підтримуватимуть чиїхось друга, товариша чи брата, в яких душа болить за українську мову.

Ми маємо 11 млн гривень на підтримку культурологічних літературних часописів, які фактично знищені за останні роки. І я так само обіцяю, що все буде розподілятися демократично, що ми будемо все робити для того, щоб відродити ці журнали і донести голос української культурології, літератури чи письменництва до людей.

Хочу вам сказати, що є багато речей, які не можна зробити за кілька днів. Коли я чую тут, що слова “політичні репресії” звучать не лише стосовно бандитів, які розікрали Україну, які стали політичними дисидентами, які крали мільярди, а тепер частина з них втекли за межі України... Для мене показовим сегментом попереднього політичного режиму є те, що ми ніяк не можемо знайти в Росії Ігоря Бакая, який розкрадав Україну, а вже два місяці за Президента Ющенка і Прем’єр-міністра Тимошенко рекламуються кліпи Наталії Бакай по всьому центру Києва. “Тому що, — кажуть, — оплатила на півроку вперед”. Це класичний приклад того життя, яким ми жили, і, виявляється, не так швидко його можна змінити.

Так само сьогодні я довідався про те, що ненароком Генеральна прокуратура виявила, що колишній віце-прем’єр-міністр разом з головою Держтелерадіо продали перший поверх Держтелерадіо братній структурі колишнього віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань. То, може, нам з Оксаною можна перший поверх Кабінету Міністрів продати комусь?

Коли Генеральна прокуратура порушує справу, і я чую про якісь політичні репресії, то, шановні друзі, треба совість мати. Коли виявляється, що крали в театрах, музеях, коли з львівського архіву мали хамство вкрасти листи Грушевського, і потім перед усім світом Янукович з Табачником вручали їх київському архіву, то хіба це не наруга над українською культурою? І якщо ми заставимо прокуратуру знайти тих людей, хіба це не буде встановленням справедливості в культурі? Буде. Тому якщо ви почуєте, що працівники Генеральної прокуратури ненароком зайшла до якогось музею чи театру і виявили, що там щось вкрадено, я думаю, що це так само допомога українській культурі. І те, що ми починаємо розбиратися з кіностудіями, де панував бізнес, а не українське кіно, — це теж встановлення соціальної справедливості (Оплески).

Тому я хочу сказати, що для нас сьогодні надзвичайно важливо вибудувати цілісну зрозумілу систему, як вийти з цього становища. Ми проводимо такі творчі дискусії, на жаль, вони не завжди закінчуються успішно. Я провів зустріч з керівниками 21 FM-радіостанції, на якій сказав, що я як віце-прем’єр-міністр разом з українською громадськістю стурбований, що там лише 5–10% української музики. І всі сказали, що ми починаємо нове життя, будемо думати про українську музику. Через два тижні ми промоніторили, стало 7–12%. Тому якщо наша добра воля і переговорний процес не допомагають, я тут і народних депутатів проситиму, бо в уряду, на жаль, немає прямих важелів, є Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, є інші інструменти, як переконувати тих гравців на телевізійному і радійному ринку, що вони живуть у країні, яка називається Україна.

Бо складається таке враження, що життя змінилося, а дуже багато людей не зрозуміли, що прийшла українська влада. Як той міліціонер, якого я недавно зустрів і запитав: “Ви хабарі зараз берете по-старому чи по-новому”. Він каже: “Ми в перехідному періоді” (Сміх у залі).

Тому я хотів би сказати всім, що ми вже не в перехідному періоді. Вже з’явилася українська влада, і власникам теле- і радіокомпаній треба думати про те, що українська музика, українські твори повинні там звучати, бо це їхній обов’язок, передбачений у ліцензіях, які вони отримали.

Так само я хотів би попросити вас, шановні друзі, робити якісь висновки, уроки з попередніх часів. Бо коли я в Оксани Володимирівни запитав, чи не зменшився в нас потік бажаючих отримати нагороди від нової влади за внесок в українську культуру, то виявилося, що він збільшився. Напевно, шановні друзі, давайте трошки таку передишку зробимо з нагородами за українську культуру, бо її дуже мало.

Давайте змобілізуємося і почнемо працювати на українську культуру. Я вам обіцяю: ми не будемо підтримувати конкретних людей, конкретні бренди, ми будемо підтримувати ідеї, проекти, які зроблять прорив у галузі української культури, бо тільки якісний талановитий продукт може повернути повагу до української культури, яка, я цілком переконаний, звучатиме не лише в нашій країні, а й в усьому світі на найвищому рівні. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Володимировичу.

Лесю Степановичу, будь ласка, 3 хвилини. Коментар щодо проекту Рекомендацій парламентських слухань, які ми потім маємо затвердити постановою Верховної Ради.

 

ТАНЮК Л.С. Я не зачитуватиму проект, шановне панство, він усім вам розданий. Тут є просто три моменти, на яких я хотів би зосередити вашу увагу.

Момент дуже для нас важливий — посилення контролюючої функцію парламенту за дотриманням та реалізацією нормативних актів Верховної Ради. Хотів би, щоб все-таки знову не було так: як сіли, так і встали, поговорили гарно і на цьому розійшлися до наступних календ. Ми мусимо виконувати всі рішення Верховної Ради, які прийняті в цьому залі і обумовлені громадськістю.

Ми пропонуємо Президентові України створити при Секретаріаті Президента України дорадчий орган з представників української інтелігенції, визнаних діячів культури і мистецтв, членів творчих спілок, відомих науковців для сприяння у вирішенні стратегічно важливих питань та окремих конфліктних ситуацій в галузі культури. Конфліктні ситуації мусять вирішуватися все-таки авторитетними людьми, які виважують усе на різних поверхах і мають досвід, а не стартовий капітал.

Ми хотіли б створити під патронатом Президента України благодійний фонд “Інвестиції — в культуру” для залучення коштів міжнародних та вітчизняних інвесторів та створення інноваційного джерела фінансування потреб культури.

Оце ті речі, з якими ми, представники інтелігенції, хотіли б звернутися до нашого керівництва. Все решта написано у нас тут, у проекті рекомендацій. Хто не потрапив зі своїми ідеями до цих рекомендацій (ми зараз приймаємо їх лише за основу), подайте їх до комітету протягом 10 днів. Ми все враховуємо, внесемо на розгляд парламенту, і Верховна Рада, повірте мені, більш як 300 голосами підтримає наші пропозиції. Вона завжди це робить. Проблема буде в тому, щоб потім ми це виконали. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Лесю Степановичу.

Шановні учасники парламентських слухань, будемо завершувати. Із залу надійшла записка, щоб я назвав, скільки народних депутатів присутні на нашій розмові. Небагато. Скільки точно, сказати не можу, бо це не пленарне засідання, коли ми зобов’язані реєструватися. Однак справа не в тому, скільки з них тут присутні. Повірте, ми парламентські слухання проводимо не так для народних депутатів, як для українського суспільства (Оплески). Це перше.

Друге. Незважаючи на те, що не дуже охоче йдуть на трансляцію подібних заходів, парламентські слухання транслюються у прямому теле- і радіоефірі. Так що розмову, яка у нас відбулася, чула вся Україна. І це найголовніше. Дослухаються і депутати. Я переконаний, Лесь Степанович сказав про це, що ми конституційною більшістю приймемо все те, що вам треба. Чи буде користь із цього? Це вже інше питання.

І ось тому кілька слів з приводу нашої розмови. Особисто я, та й, гадаю, кожен з вас, хто тут присутній, задоволений її високою емоційністю, переконливістю, аргументованістю, кваліфікованістю. Та інакше й бути не могло, бо тут зібралися справді світила нашого мистецького, вибачте за таке слово, українського клану.

Не з усім можна погодитися, не все можна підтримати, але для того ми й скликаємо сюди людей, спеціалістів, щоб у суперечках народжувалася істина. Не знаю, як ви, але я, наприклад, не можу погодитися з тезою про те, що Міністерство культури і туризму не буде підтримувати штанів. Штани можуть впасти і в черговий раз зганьбити нашу українську націю. Треба ці “культурні штани” підтримувати, бо сьогодні у зведеному бюджеті України на фінансування культури відводиться аж 0,5% валового продукту, а заробітна плата працівників культури є найнижчою серед усіх галузей (Оплески). Ось коли вона стане найвищою серед усіх галузей, тоді можна буде за штанці й не турбуватися. А поки що обов’язок держави — дуже добре думати про те, щоб матеріально підтримати культуру.

Ми можемо романтично, емоційно, переконливо обіцяти, що зростемо, зробимо, що ми — невичерпні ентузіасти. Усе це так, але якщо не буде економічних зрушень, якщо не буде матеріальних підвалин... На голому ентузіазмі ми вже не один рік творили, і ви бачите, до чого дійшли. Переможних реляцій сьогодні дуже мало звучало у виступах, а навпаки, були біль і тривога про те, що ми не розвиваємося, а гинемо, гинемо і ще раз гинемо. Насамперед кількістю мистецьких закладів, а найосновніше тим, що повинно нести масову культуру в доброму розумінні цього слова — це сільський клуб, сільська бібліотека, районний Будинок культури і так далі, чим вище — тим краще. Поки що похвалитися нам нічим.

Тут абсолютно правильно і з тривогою відзначали метри нашої культури, зокрема Вантух, що ми своїм мистецтвом дивуємо світ, що ми його даруємо за морями й океанами. Водночас наш народ, нашу українську душу годують поп-культурою зарубіжного зразка, яка там нікому не потрібна. А ми її дивимося, аплодуємо і захоплюємось. Наші ж майстри мистецтв не мають можливості, і про це ви з тривогою говорили сьогодні, ні на гастролі за кордон поїхати, ні поїздку по Україні здійснити. Я недаремно жартував, коли почув звістку про указ Президента з приводу перейменування Міністерства культури, що, мабуть, якщо додали “туризм”, то додасться у нас і можливостей гастролювати передовсім по нашій рідній Україні.

Ви бачите, що далеко не всі з розумінням, і це також сьогодні прозвучало, з ентузіазмом сприйняли революційний наказ міністерства про розподіл посад. Не знаю, як ви вважаєте, але я трохи мав відношення до культури, бо свого часу дружина працювала в театрі у Вінниці, і знаю: якщо немає єдиноначальності в мистецькому закладі, немає там і порядку (Оплески). Якщо буде два чи три керівники, там будуть постійні конфлікти. Це перше.

І друге. Невже ми такі багаті, щоб дві такі високооплачувані посади тримати? Якщо справляються люди, якщо не заперечує керівник проти того, щоб бути і директором, і художнім керівником — та на здоров’я, вклонімося йому, нехай працює, аби там конфлікту не було. І державі вигідно, тому що все-таки менше коштів треба давати. Інша річ, коли колектив цього не хоче. А просто діяти таким методом, вважаю, не завжди, мабуть, це принесе позитивні результати.

Я не заперечую, як і кожен з вас, що всі повинні бути рівні перед законом. Поза будь-яким сумнівом. Проте я на 100% переконаний, що нашій Генеральній прокуратурі, доблесному Міністерству внутрішніх справ, крім театрів і мистецьких закладів, є з ким працювати. Нехай там закінчать, а потім візьмуться за мистецтво (Оплески). Буде порядок у державі — буде і в мистецтві, і, мабуть, не тут треба здобувати собі якісь лаври і дивувати весь світ. Я не знаю прикладів, навіть з далекої чи не з далекої історії, коли займалися б тими чи іншими творчими колективами так прискіпливо, як дехто хоче сьогодні. Мабуть, ще раз повторюю, шановні друзі, справа не в тому.

Лесь Степанович уже казав, і я ще раз звертаюся: практично всі, хто записався і був присутній у сесійній залі, навіть ті, хто додатково подав записку, мали можливість виступити. Однак якщо у когось є невиголошена промова, яка, без сумніву, заслуговує на увагу, будь ласка, подайте працівникам секретаріату комітету, ось вони справа в ложі сидять, у виданні матеріалів парламентських слухань ваш виступ буде вміщено.

А найголовніше, ще раз акцентую на цьому увагу: подайте все-таки свої пропозиції до тих рекомендацій, які ми будемо затверджувати. І будемо все-таки крок за кроком домагатися того, щоб це не був “глас вопиющего в пустыне”, щоб все-таки те, що ми тут приймаємо, сприяло досягненню позитивних результатів.

І на завершення. Хай щастить, хай співається, хай витанцьовується, хай душу нашого народу чарує дивний світ нашого різнобарвного мистецтва! На все добре (Оплески).

ТЕКСТИ НЕВИГОЛОШЕНИХ ВИСТУПІВ

 

АВЕСКУЛОВА Л.І., президент Всеукраїнської громадської організації “Ліга культури”. У ХХ столітті, чи не найскладнішому в історії людства, міжнародна спільнота прийшла до розуміння того, що мир є однією з найвищих загальнолюдських цінностей. Саме підтримання міжнародного миру та безпеки визнано найпершою і найважливішою метою Організації Об’єднаних Націй, а поступовий перехід людства від культури насильства і війни до культури ненасильства й миру став тим чинником, який дав можливість людству вберегтися від самознищення, зменшити людські страждання та створити передумови для безпечного і якісного розвитку людини.

У преамбулі Статуту ЮНЕСКО зазначено: “Думки про війну виникають в умах людей, тому в свідомості людства треба плекати ідею захисту миру”. Статут містить положення про те, що “мир, заснований тільки на економічних і політичних угодах урядів, не може здобути одностайної, міцної і щирої підтримки народів; він має засновуватися на інтелектуальній і моральній солідарності людства”.

Ідеал життя без воєн бере свої витоки у глибокій древності, але за п’ять з половиною тисяч років історії людства, на жаль, налічується лише менш як 300 мирних років. Найбільш кривавим виявилося ХХ століття, у війнах якого загинуло 140–150 млн людей, були втрачені величезні багатства, які могли б забезпечити достаток всім народам. Разом з тим лише у другій половині ХХ століття практика роззброєння, демілітаризації, орієнтації на проведення міжнародної політики мирними засобами перестала бути недосяжною мрією і стали дієвим підґрунтям для розвитку держав, у чому можна переконатися на яскравому прикладі Японії.

Рубіж ХХ–ХХІ століть характеризується деяким зростанням можливостей відвернення воєн, особливо великомасштабних. З’являються підстави вважати сучасну епоху переходом від переважно насильницького до ненасильницького миру, хоча цей процес усе ще містить суттєві суперечності, потребує активних і послідовних дій міжнародних організацій та національних урядів і може зайняти багато десятиліть.

Основою переходу до практики мирного врегулювання конфліктів у дусі взаєморозуміння і співпраці визначена нова миротворча концепція “Культура миру”, прийнята ООН і ЮНЕСКО в 90-х роках ХХ століття. Культура миру визначається як сукупність ціннісних установок, світоглядних орієнтацій, традицій, типів поведінки і способів життя, заснованих на повазі до життя, припиненні насильства, заохоченні ненасильства і практичній відмові від насильства через звернення до освіти, діалогу та співпраці; повазі до суверенітету, територіальної цілісності і незалежності держав; повній повазі та дотриманні всіх прав і основних свобод людини; прихильності до мирного врегулювання конфліктів; повазі й заохоченні рівних прав і можливостей жінок та чоловіків; прихильності до принципів свободи, справедливості, толерантності, солідарності, співпраці, культурної різноманітності, діалогу і взаєморозуміння на всіх рівнях суспільства та між народами.

44-та сесія Міжнародної конференції з питань освіти, проведена в Женеві 1994 року, визнала за необхідне поширити концепцію “Культура миру” на відносини не лише між державами, а й між етнічними, культурними, релігійними групами, що відповідає новим реаліям після руйнування біполярного світу. На сьогодні культура миру перебуває в центрі уваги міжнародної спільноти. У Резолюції 53/243 Генеральної асамблеї ООН “Декларація і Програма дій в галузі культури миру”, проголошеній 13 вересня 1999 року, 2000 рік було оголошено Міжнародним роком культури миру, а період 2001–10 років — Міжнародним десятиліттям культури миру і ненасильства в інтересах дітей планети. Розбудові культури миру присвячені численні програми міжнародних організацій, її посиленням переймаються провідні державні діячі, вчені, громадські й духовні лідери.

І в цьому загальнолюдському процесі Україна сьогодні посідає визначне місце. Незважаючи на всі соціальні потрясіння, на етнічну різноманітність, на відчуженість і нерідко корумпованість вищих державних службовців, які своїми діями поглиблювали без того важку кризу в країні, українському народові у своїй мудрості вдалося зберегти мир, толерантність, повагу до життя людини; утриматися від пролиття крові. Україна також подала міжнародній спільноті високий приклад прагнення до мирного співіснування з іншими державами, провівши повне ядерне роззброєння. Квінтесенцією прояву духу миру в новітній історії України стали нещодавні події — виступи протесту громадян проти фальсифікації виборів, які прикували увагу всього світу своєю емоційною та етичною висотою.

Очевидно, що та народна мудрість, яка не лише осягла розумом, а й засвоїла мир як практичну цінність, не виникла водночас, а формувалася впродовж тривалого періоду, чи не все життя українського народу. На нашу думку, сьогодні дуже важливо визначити, дослідити і представити ті історичні витоки, з яких формувалася культура миру в Україні, її історичну роль і цінність для сучасної України. Особливо враховуючи те, що в рамках такого культурного проекту може реалізовуватися цілий спектр заходів зі сприяння становленню культури миру через освіту, взаєморозумінню, терпимості і солідарності, визначених у Програмі дій в галузі культури миру, прийнятій Генеральною асамблеєю ООН 13 вересня 1999 року. У структурі комплексу можна також передбачити тимчасові або постійно діючі виставки, музейні експозиції, що розкривають історичний шлях до миру і сучасний стан культури миру в інших країнах світу, міжнародні заходи, спрямовані на її утвердження і посилення.

Зважаючи на завдання, які визначив Президент України Віктор Андрійович Ющенко для культурно-мистецького комплексу, що планується створити на території заводу “Арсенал”, — підтримати та гідно представити українську культуру у світі, — видається за доцільне покласти в основу концепції комплексу ті цінності, які визнані у світі, і якими український народ гідно вирізняється серед інших, у практичній реалізації яких він може стати прикладом для інших народів. Стрижнем цієї ціннісної основи повинна стати цінність, беззаперечна для всіх членів міжнародної спільноти, — мир.

Тому ми, представники Всеукраїнської громадської організації “Ліга культури”, вважаємо, що суттю концепції Міжнародного центру миру “Арсенал миру” повинна стати культура миру в Україні та інших країнах світу, її витоки, історія формування, історична роль та цінність для сучасності і майбутнього. Такий нетиповий погляд на Україну як на колиску високих досягнень людського духу у сфері, важливій для всіх народів, дасть змогу культурно-мистецькому комплексу стати справді визначним світовим культурним явищем.

Якщо вищевикладена концептуальна ідея буде прийнята за основу, Всеукраїнська громадська організація “Ліга культури” може забезпечити розробку або взяти участь у розробці проекту Міжнародного центру миру “Арсенал миру”.

 

КОЗАР В.А., голова Міжнародної громадської організації “Українське Реріхівське товариство”. Щойно, 15 квітня, ми відзначили 70-річчя з дня підписання Пакту Реріха — першого міжнародного договору про захист культурних цінностей, що є унікальним явищем в історії культури людства. Ця дата, безперечно, має широко відзначатися на державному рівні, на рівні Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.

Захист культури, охорона її національних джерел були справою всього життя автора Пакту — відомого в усьому світі художника, мандрівника, вченого і мислителя Миколи Костянтиновича Реріха. З раннього віку він захопився відкриттями епохи Київської Русі, краса якої запалила його творчість на все життя. Концепція культури, розроблена М.К. Реріхом, виходить з того, що культура є енергетичною системою людського духу, здатною до самоорганізації. Сьогодні вже ніхто не заперечуватиме, що основою нашого життя є енергія, в тому числі і насамперед — енергія людського духу, енергія думки. І суспільство, хоче воно того чи не хоче, має звернутися безпосередньо до суті життя — культури як енергетичного явища.

М.К. Реріх замолоду вивчав шляхи формування культур різних народів, виявляв їхні загальні джерела і взаємовплив, визначав роль культурних досягнень в історичній долі кожного народу. У цьому йому допомогли й археологічні розкопки, які він проводив зі студентських років, у тому числі й у Києві.

Комісія Музею допетровської Русі, очолювана М.К. Реріхом, опікувалася захистом пам’яток мистецтва, М.К. Реріх широко порушував питання про необхідність збереження безцінних пам’яток Київської Русі. Спостерігаючи варварські руйнування культурних цінностей під час Першої світової війни і передбачаючи руйнування найдавніших храмів Києва у 30-ті роки ХХ століття, М.К. Реріх задумав вивести їхній захист на світовий рівень.

Відкриття Київської Русі і дотепер гідно не оцінене як явище, яке не лише вплинуло на багато течій у мистецтві, а й було набагато ширшим, змінювало світоглядну свідомість людей і надихало на новий устрій життя.

М.К. Реріх писав у нарисі “Київ”: “З стародавніх чудесних каменів складете сходи Прийдешнього”. Проте ці давні камені спочатку потрібно було зберегти, як і зберегти саме устремління до цього нового світового устрою. “Значення Києва є великим, — вигукує Микола Реріх, — це майже єдина можливість простежити історію держави”. Але не самі камені важливі, а їхня енергетика як чудесна сила, без якої неможливо побудувати Прийдешнє.

Керівництво тоталітарних режимів Європи і СРСР через невігластво відкидало камінь, який мав стати наріжним у нових побудовах. Цей трагічний урок історії примушує нас здригатися від страхіть, жорстокості, звірячих розстрілів. Дивовижні прірви неуцтва, падіння людства неможливо уявити; моторошно уявити, що було б з людством, якби не було Пакту Реріха і тисяч свідомих захисників Краси і Культури.

Міжнародний договір про охорону художніх та наукових установ, місій і колекцій був складений Реріхом у 1929 році. Потім почався важкий шлях поширення цієї гуманної ідеї серед культурних діячів, а потім і урядових кіл багатьох країн. В Європі напередодні Другої світової війни на державному рівні не підтримали ідею захисту культурних цінностей. Німеччина та Радянський Союз не підписали документ із зрозумілих причин.

Ідеї Пакту Реріха, засновані на визнанні ролі культури, яка підносить і об’єднує, є актуальними й нині, коли протистояння Заходу і Сходу призводить до збройних конфліктів і знищення безцінних скарбів культури під час бойових дій. Святослав Реріх 1990 року заснував Міжнародний центр-музей ім. М.К. Реріха в Москві, який є неурядовою організацією при ООН. Зі створенням цього центру почалося відродження ідей, у тому числі Пакту Реріха, в сучасному світі. На сьогодні охоронний знак “Знамено миру”, розроблений М.К. Реріхом, зареєстровано МЦР у Росії, Україні та країнах Євросоюзу.

Сьогодні ми в Україні мусимо усвідомити і віддати належне тому факту, що до нашої національної культури безпосередньо доторкалася така велика людина, як М.К. Реріх, який не лише оцінив багатство прадавніх надр української культури, а й був їх відкривачем та охоронником, передбачаючи їхнє велике значення для майбутнього. Для цього й було запропоновано ідею Пакту Реріха — ідею вселенської охорони скарбів культури. Отже, нині наш святий обов’язок — захистити ім’я та спадщину автора Пакту Миколи Реріха.

Нова Україна та її уряд вперше на повний голос заявляють, що опікуватимуться проблемами української культури. Зрозуміло, що вони мають взяти за основу ідеї Пакту Реріха та ініційованого ним громадського руху на захист культури. Реріх був не лише митцем, філософом, творцем цього Пакту, а й надзвичайно практичною людиною. Перший міжнародний договір про захист культурних цінностей було розроблено ним і підписано у 1930-ті роки, коли загроза бездумного руйнування нависла над найдавнішими храмами Київської Русі — Софією Київською та Успенським собором Києво-Печерської Лаври. Хронологія написання низки нарисів Реріха про Київ та його пам’ятки, таких як “Стіна непорушна”, дає можливість переконливо твердити, що Пакт Реріха розроблявся насамперед як засіб порятунку давніх архітектурних перлин Русі.

І лише 1954 року, вже по війні, Україна як суб’єкт ООН ратифікувала Гаазьку конвенцію, положення якої ґрунтувалися на нормах Пакту Реріха. Однак і це залишилося лише на папері. Реально в Україні й досі не діє жодна стаття цієї конвенції.

Концепція культури Реріха визначила всю його практичну діяльність. Микола Костянтинович у своїх нарисах порушує проблему, яка гостро постала сьогодні, — побудови нових пам’ятників. На його думку, сили й кошти громадськості мають бути спрямовані не на побудову нових монументів, реконструкцій тощо, а насамперед на вивчення, охорону і збереження давніх пам’яток.

Ще 1909 року, майже століття тому, у своїй статті “Десятинна церква в Києві” М.К. Реріх пророчо застерігав, щоб не будували мертвих бездушних саркофагів: “2-го мая в “Новом времени” сообщено о желательности воссоздания Десятинной церкви в ее первоначальном виде... В мечтах можем мы ярко представлять себе величие и благородство этого памятника, украшенного лучшими предметами греческой работы...

Жалкими должны показаться всякие попытки сделать подделку под прекрасный памятник древности, от которого мы резко отделены всем нашим существом... И в силу уважения к красоте древности нельзя думать о подделках. Поддержать памятник, продлить его жизнь — большая заслуга, но воскрешение мертвых нам не дано.

Собирайте все вещи, принадлежащие умершему, но не выдавайте мумию за живого и не затрачивайте деньги на такие дела.

Денег у нас мало. Надо создать комитеты для сбора средств на изыскание древностей. Среди будущих изысканий должно стоять на первом месте исследование древнего Киева.

...Неохотно принесут люди деньги на подделку храма, зная, что у государства есть головы и руки, пригодные для новых созданий. Но для открытия целой блестящей культуры каждый с радостью отдаст свою лепту”.

Маємо прислухатися до мудрого застереження митця і не паплюжити бездумно нашого минулого. Отже, за Реріхом, незалежна громадська культура — це основа й сутність духовної державності, громадського устрою суспільства. До цих ідей Реріха маємо звертатися нині, коли визначаються пріоритети культурної політики в Україні і створюються її моделі. Адже недаремно Реріх на запитання, у якій країні він хотів би жити, відповідав: “У країні високої культури”. Саме такою країною має стати Україна.