Про проблему бездомних громадян та безпритульних дітей і шляхи її подолання

Сесійний зал Верховної Ради України

22 грудня 2003 року, 15 година

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Шановні представники уряду, інших гілок державної влади! Ми сьогодні проводимо парламентські слухання на досить актуальну тему. Взагалі, питання, які виносяться на пар­ламентські слухання, завжди надзвичайно актуальні для суспіль­ства. Однак я думаю, що особливо та аудиторія, яка сьогодні зібралася на нинішні парламентські слухання, підтвердить, що ця тема розмови дуже актуальна і давно назріла для нашого суспіль­ства, не применшуючи значення тих проблем, які ми з вами розглядали.

І звичайно, було б добре, якби промовці не лише називали ті гострі питання щодо бездомних громадян та безпритульних дітей, а найголовніше — порекомендували (бо ми з вами не можемо визначити, відповідну постанову прийматиме Верховна Рада, народні депутати України) конкретні шляхи подолання цього досить неприємного, непривабливого і, вибачте за слово, ганеб­ного соціального лиха, яке існує в нашій державі.

Доповідачі, співдоповідачі та промовці, без сумніву, назива­тимуть сумні статистичні дані. Наприклад, протягом минулого року займалися бродяжництвом 3,4 тисячі жінок і 19,6 тисячі чоловіків. Це, звичайно, ті, які були зафіксовані, незафіксованих ще, мабуть, на порядок більше. Значна частина цих людей — працездатного віку.

Не менш болюча, а можливо, й більш гостра і неприємна проблема — проблема безпритульних дітей. У нас сьогодні є значна частина дітей, які справді не мають батьків, але, на пре­великий жаль, є й така категорія сиріт, які, так би мовити, вважаються сиротами при живих батьках, не знають батьківського піклування, не знають, хто є їхніми батьками. Це також досить значна частина нашого суспільства, більше 100 тисяч осіб, яка потребує особливої уваги з боку держави.

Шановні колеги, аби не затримувати вашої уваги, пере­ходимо безпосередньо до реалізації плану наших парламентських слухань. Доповідачем у нас визначено голову профільного Комі­тету з питань соціальної політики та праці Василя Георгійовича Хару, співдоповідачі — голова Державного комітету у справах сім’ї та молоді Валентина Іванівна Довженко, міністр праці та соціаль­ної політики Михайло Миколайович Папієв і перший заступник міністра внутрішніх справ Михайло Васильович Корнієнко. На ви­ступи записалося багато народних депутатів і учасників парла­ментських слухань, регламент 5 хвилин. Прошу не зловживати регламентом, я буду слідкувати за його дотриманням і вими­катиму мікрофон з тим, щоб до 18 години ми завершили парламентські слухання.

Тут просить слова Леонід Михайлович. Я обіцяю, що обов’язково надам йому можливість виступити як автору проекту постанови, ініціатору внесення цього питання на розгляд парла­ментських слухань. Леоніде Михайловичу, сідайте й чекайте, ви обов’язково виступите після співдоповідей, я вам надам слово, незважаючи на те, що вас немає у списку, ми домовилися.

До слова запрошується голова профільного комітету Василь Георгійович Хара. Будь ласка.

 

ХАРА В.Г., голова Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці (багатомандатний загальнодержав­ний виборчий округ, КПУ). Уважаемый Адам Иванович! Уважаемые народные депутаты, участники парламентских слушаний, журна­листы! Вопросы, вынесенные сегодня на обсуждение, — сложные, многогранные, болезненные и позорные для нашего государства. Конечно, за 20 минут невозможно в полной мере раскрыть проблемы бездомных граждан и беспризорных детей, поэтому
я хотел бы очертить, пусть даже телеграфно, ряд вопросов, проблем, подходов, предложений по решению этих неотложных, первостепенных задач для государства и общества.

Сегодня аббревиатура БОМЖ стала самостоятельным сло­вом, его значение понимает даже тот, кто не знает, что она рас­шифровывается как “человек без определенного места житель­ства”. Глядя на этих оборванных, грязных людей с грустными глазами, трудно себе представить, что еще год-два назад они были равноправными гражданами страны, имели дом, семью, работу. Одним словом, были такими же, как и большинство людей. Бомжи, за редким исключением, — это люди, которых в  той или иной степени обманули все — государство, общество, собственники, дети.

Что же делает нормальных людей бомжами? В ходе подго­товки к настоящим слушаниям комитет обратился с этим вопро­сом к ученым, работникам специальных органов, занимающихся этими проблемами, облгосадминистрациям крупных регионов, самим людям без определенного места жительства.

Наиболее часто высказывались такие причины:

1)   разрушение экономики страны и закрытие предприятий;

2)   тяжелое финансовое положение и убыточность многих работающих предприятий;

3)   несовершенство денежно-кредитной системы;

4)   отсутствие достаточного количества рабочих мест, большая скрытая безработица;

5)   низкая заработная плата у большинства работающих и низкий жизненный уровень населения;

6)   крайне низкий уровень семей, имеющих несовершен­нолетних детей и мизерное социальное пособие;

7)   повышение квартирной платы и платы за коммунальные услуги.

Сами же лица без определенного места жительства добав­ляют к этому и свои причины:

1)   добровольная продажа квартир и домов с целью покупки жилья меньшей площадью и худшего качества для откры­тия собственного дела, затем потеря по различным причинам денег, а значит и средств к существованию, прописки, социаль­ных гарантий приводила этих людей к жизни бездомных;

2)   потеря жилья в результате судимости и пребывания в тюремном заключении;

3)   потеря социальных связей, эта категория людей отра­жает общие тенденции разрушения семейных ценностей, потери чувства родства и уважения между членами семьи. В основном, это пожилые люди, нередко с психическими заболеваниями, выброшенные на улицу родственниками и обманом лишенные прописки;

4)   квартирные махинации;

5)   потеря жилья в результате развода;

6)   потеря служебного жилья и прописки в связи с прода­жей зданий общежитий обанкротившихся предприятий.

И целый ряд других причин, но это основные.

Сколько же их, и что они собой представляют, эти люди без определенного места жительства? Сколько их точно, не знает никто. Лишь благодаря Министерству внутренних дел известно, что в 2002 году зарегистрировано 23 тысячи лиц, которые зани­мались бродяжничеством. Большая часть этих людей относятся к категории трудоспособных — 20,7 тысячи, в том числе 16,3 ты­сячи имеют специальность.

МВД Украины во взаимодействии с государственными центрами занятости трудоустроили в прошлом году 10 процентов задержанных, хотя многие из них вернулись в уже привычную среду по причине недоверия к ним со стороны руководителей и трудовых коллективов предприятий.

Но следует отметить и такой печальный факт: 83 процента бездомных граждан, которые задерживались милицией, имели рабочие профессии, на которые был спрос, но от трудо­устройства и от трудовой деятельности уклонились.

К сожалению, приходится констатировать, на это указывают результаты опроса, что большинство граждан без определенного места жительства смирились с бродяжничеством, разуверились в своих возможностях вернуться к полноценной жизни в обществе и ведут противоправный, а точнее, уголовный способ существо­вания. Среди них: 38 процентов ранее судимых, 6 процентов — больные различными инфекционными заболеваниями (СПИД, ту­беркулез, гепатит и другие), 4 процента злоупотребляют наркоти­ками, более 5 процентов — хронические алкоголики. Растет коли­чество правонарушений, совершенных этими людьми: в 1990 году было возбуждено 1142 уголовных дела, а в 2002 году — 2201.

Есть ли в нашем государстве необходимая правовая база для решения данной проблемы? В общем-то, нет. Министерство внутренних дел руководствуется Указом Президента № 1376
от 25 декабря 2000 года о Комплексной программе профилактики преступности на 2001–2005 годы. Да есть еще Постановление Кабинета Министров № 573 от 27 апреля 1998 года о нормах предоставления услуг по питанию и обустройству на ночлег в специально отведенных для этого местах лицам, не имеющим жилья. Вот, пожалуй, и все.

Действующим законодательством ответственность за бро­дяжничество не предусмотрена. Советское законодательство, устанавливающее за это уголовную ответственность, отменено в   1992 году. Нет даже юридического толкования понятий “бродяжничество” и “попрошайничество”. Усугубляет дело и от­сутствие закона, который бы в комплексе регулировал реали­зацию установленной статьей 33 Конституции гарантии свободы передвижения и свободного выбора места жительства. И не де­лал бы эту гарантию абсолютной, как это сегодня происходит, во вред обществу.

Что же практически делает государство для решения проблемы бездомных граждан? Ничтожно мало.

Первое. Кое-как кое-кого кормит и устраивает ночлежки, которых в Украине крайне недостаточно.

Второе. По санкции прокурора милиция задерживает их за   бродяжничество и помещает на 30 суток в приемники-распределители, которых в органах внутренних дел 41. В течение 2002 года там удерживалось 16,9 тысячи человек. Как говорится, пересчитали, помыли, полечили, откормили и отпустили с Богом.

Кстати, 41 приемник-распределитель для нашей страны — крайне мало, но их число не увеличивается, а уменьшается. За последние три года уже закрыто 13 учреждений, но это только начало. Если и ранее эти учреждения финансировались, мягко говоря, недостаточно, то перевод их с 1 января 2003 года на  финансирование за счет госбюджета значительно усложнил материально-техническое обеспечение, что неминуемо приведет к массовому закрытию.

Третье. После приемника-распределителя милиция направ­ляет этих людей в специализированные центры социально-психо­логической реабилитации. А поскольку таких центров крайне мало, то их услугами могут воспользоваться (вдумайтесь в эту цифру!) лишь 2,2 процента освобожденных от содержания
в приемниках-распределителях.

Это, пожалуй, и все. Арифметика, скажем, не утешительная. Напомню: в 2002 году зарегистрировано 23 тысячи бездомных
(в действительности их значительно больше), в приемниках-распределителях побывало 16,9 тысячи, а в центрах социально-психологической реабилитации — менее 350 человек.

Кто виноват? Конечно, виновато государство, что создало такие условия, когда нормально живущие и работающие люди становятся бездомными. И нужно сказать, что государство, на сегодняшний день, во всяком случае, не имеет конкретной, четкой программы для решения данной проблемы. Единственным главным действующим лицом и, как часто это бывает, ответ­ственным является Министерство внутренних дел, которое каждый день лицом к лицу встречается с этой категорией насе­ления. И если бы не они, то мы бы вообще не знали, сколько же
у нас людей в государстве не имеют дома и ведут такой образ жизни.

Какие меры необходимо принять для устранения этого социального явления? Комитет предлагает рекомендации, кото­рые вам всем розданы. Они составлены по предложениям Мини­стерства внутренних дел, Министерства юстиции, Министерства здравоохранения, Министерства труда и социальной политики, а   также по нашей просьбе Днепропетровской, Донецкой, Запорожской областными государственными администрациями, Киевской городской государственной администрацией, Кабине­том Министров Автономной Республики Крым, Институтом психо­логии Академии педагогических наук Украины. Уверен, что и вы­ступающие внесут ценные конкретные предложения.

Уважаемые коллеги, еще большую тревогу в обществе вызывает беспризорность и безнадзорность детей. Главной при­чиной появления этой патологии в Украине является рефор­мирование общества, которое мы с вами переживаем. За рефор­мированием мы перестали видеть семьи, детей с их проблемами, потребностями и бедами. В последние годы ослабли, если не  сказать рухнули, устои семьи. Небывалый уровень разводов, бытовое пьянство, снижение ответственности родителей, школы и в целом государства и общества за воспитание и образование детей, разрушение системы образования, внешкольного воспи­тания и организации досуга, падение жизненного уровня населе­ния больно ударили по детям.

Увеличилось количество нарушений жилищных и иму­щественных прав детей, снизилась эффективность работы орга­нов опеки и попечительства, которые требуют принципиального реформирования. Конфликты в семье, сексуальное насилие, втягивание взрослыми детей в воровство, ослабление работы по  организации отдыха детей по месту жительства и учебы, пропаганда средствами массовой информации насилия, растле­ния, “легкой жизни” — все это привело к тому, что сегодня на профилактическом учете служб по делам несовершеннолетних состоят свыше 129 тысяч детей, которые бродяжничают и попро­шайничают, совершают правонарушения, употребляют нарко­тические вещества и алкогольные напитки. На учете в органах внутренних дел состоят 46 тысяч несовершеннолетних право­нарушителей. За различные нарушения в милицию было достав­лено в нынешнем году 69 тысяч несовершеннолетних.

Следует отметить, что большинство проблем у этой катего­рии детей, помимо семьи, начинается со школы. Детям, родив­шимся в независимой Украине, сегодня уже 12 лет. Какие мы создаем им условия вступления в самостоятельную жизнь? Система образования все в большей мере становится платной, пусть и в скрытом виде. В результате дети из малообеспеченных семей чувствуют себя изгоями в школьной среде, лишенными самого необходимого, они подвергаются насмешкам со стороны одноклассников.

С одной стороны, можно наблюдать и позитивные стороны реформирования системы образования, придание ей большей гибкости и дифференцированности, появление школ с углублен­ным изучением предметов, работающих по авторским методикам, получает распространение развивающее образование. И это очень хорошо. Но хорошая школа теперь платная.

С другой стороны, дети, не отвечающие общим стандартам, которым с трудом дается процесс обучения, остаются вне зоны внимания системы образования. Такие дети рассматриваются как помеха в учебном процессе, в результате большой контингент детей отчуждается от школы.

1 сентября нынешнего года 11 тысяч 210 детей не присту­пили к занятиям в школе. В результате проведенных мероприятий в течение сентября было возвращено к учебе лишь 3,5 тысячи школьников, остальные остались за пределами школы. Именно в связи с этим у нас доходит до того, что многие дети абсолютно безграмотные, даже собственную фамилию не в состоянии напи­сать без ошибок.

Двадцать лет назад мы объявили о полном 8-летнем обра­зовании в стране, 15 лет назад говорили, что у нас вся молодежь имеет среднее образование. Работали тысячи вечерних школ, а теперь сколько у нас их осталось? Тысячи детей даже дневные школы не посещают. После окончания 9-го класса многие
15-летние подростки не работают и не учатся. Школа перестала отвечать за всеобщее образование, дети вытесняются на улицу.

Рейд за рейдом проводят органы милиции по местам дислокации беспризорных, и после каждого из них ватаги мало­летних отправляются в приюты и распределители. Но они содер­жатся там недолго: подхарчатся, иногда приоденутся, медсестра замажет чирьи и ссадины, и уже через несколько дней многие убегают. Беспризорникам вообще не нравится жить в приютах и  детских учреждениях, хотя там, по мнению взрослых, вполне нормальные условия: трехразовое питание, чистая одежда, своя кровать с тумбочкой. Приют для них — все равно что тюрьма, настолько малолетние бродяги развращены волей, наркотиками, разнузданным подвальным сексом, попрошайническим заработком.

Скажите, кто из вас дает своему ребенку ежедневно 20–30 гривен на мороженое, пирожки и тому подобное? А вот бес­призорные попрошайничают, правда, львиную долю у них отбира­ют, но все-таки что-то остается — и на токсичный клей, и на алко­голь, а то и на наркотики. А тут еще вокруг и рекламный накат: имей, наслаждайся, купи! А сколько бывает случаев, когда ради добычи пищи молодые бродяги идут воровать, а затем это становится обычным делом, входит в привычку, приобретается опыт, и они становятся преступниками.

Каждый из нас должен давать себе отчет, что если по-настоящему не взяться за решение поднятых вопросов, среди десятков тысяч, взятых на учет, как минимум 90 процентов попадут в криминальную среду, будут жить и воспитываться по ее законам. И путь туда лежит через беспризорность.

Что же представляют собой дети-беспризорники? Государ­ственный институт проблем семьи и молодежи провел исследо­вание “Социальный портрет детей-беспризорников”. Результаты исследования показывают следующее:

Первое. Половина беспризорных детей имеют постоянное жилье, где периодически живут с родителями или опекунами.

Второе. Подавляющее большинство детей-бродяг — из неблагополучных семей. Около половины беспризорных детей — из неполных семей, каждый десятый ребенок — круглый сирота.

Третье. Почти половина детей не идентифицируют себя с родной семьей и квартирой, не желают возвращаться домой.

Четвертое. Каждый седьмой ребенок очутился на улице
из-за нарушений его жилищных и имущественных прав. Местами ночлежек детей являются теплотрассы, подвалы и чердаки жилых домов, заброшенные дома, подсобные помещения рынков, вокза­лы, железнодорожные вагоны, такие условия жизни подрывают их здоровье.

Шестое. Причинами бегства детей из дома являются: низкий материальный достаток семьи, семейное неблагополучие, асоциальное поведение родителей (алкоголизм, наркомания, насилие), отсутствие эмоционального, а точнее, теплого роди­тельского контакта с детьми, обострение конфликта между родителями, родителями и детьми.

Медицинские обследования свидетельствуют, что среди посетителей приютов лишь 30 процентов условно можно считать здоровыми. Наиболее распространенными болезнями являются заболевания органов дыхания, желудочно-кишечного тракта, кожи. Типовые явления — потребление алкоголя, табакокурение, токсикомания, ранние половые связи.

Какая же имеется в стране нормативно-правовая база по профилактике и ликвидации детской беспризорности? Действуют законы Украины об охране детства, о социальной работе с деть­ми и молодежью, об органах и службах по делам несовершен­нолетних и специальных учреждениях для несовершеннолетних, о   предупреждении насилия в семье. Есть указы Президента № 200 от 18 марта 1998 года об утверждении Комплексных меро­приятий по профилактике беспризорности и правонарушений среди детей, их социальной реабилитации в обществе, № 113
от 28 января 2000 года о дополнительных мерах по предупрежде­нию детской беспризорности, № 42 от 24 января 2001 года о дополнительных мерах по обеспечению выполнения Националь­ной программы “Дети Украины” на период до 2005 года, № 467 от 23 июня 2001 года о дополнительных мерах по совершенство­ванию социальной работы с детьми, молодежью и семьями. Есть соответствующие постановления Кабинета Министров, я сейчас не буду их называть.

Кто должен реализовывать эту государственную политику в  Украине? Система работы государственных и местных органов исполнительной власти по предупреждению детской беспризор­ности создана в 1995 году с принятием Закона об органах и службах по делам несовершеннолетних и специальных учрежде­ниях для несовершеннолетних. Во исполнение этого закона создано вначале министерство, а затем Государственный комитет по делам семьи и молодежи. Именно на него и на его подраз­деления на местах возложены контроль за соблюдением законо­дательства о несовершеннолетних, осуществлением их социаль­ной защиты, организация работы по профилактике беспризор­ности и правонарушений, а также межотраслевая координация в  целом и в направлении деятельности органов местного само­управления.

Что мы имеем в результате? Растет количество семей, которые по различным причинам не выполняют воспитательных функций относительно собственных детей. Практически отсут­ствует контроль со стороны соответствующих государственных органов и общества за воспитанием детей в неблагополучных семьях, что приводит к тому, что дети, не получающие адекват­ную социальную защиту, стремительно пополняют ряды “детей улицы”.

Проблема детской беспризорности в большинстве случаев обусловлена низкой результативностью работы органов опеки, недостатками законодательства и отсутствием четкого механизма реализации уже действующего законодательства, которое регу­лирует отношения в семье, государстве, обществе, родителей и детей.

Одним словом, в результате мы имеем формализм одних и  бездеятельность других. Как ни странно, формалистом, на наш взгляд, выступает, к сожалению, и Государственный комитет по делам семьи и молодежи. Иначе как понять смысл предложе­ний, поданных данным комитетом к сегодняшним слушаниям? Вдумайтесь, уважаемые коллеги: “Обеспечить надлежащее вы­полнение Закона о предупреждении насилия в семье, привлекая к этой работе управления и отделы по делам семьи и молодежи, службы по делам несовершеннолетних…” То есть сам на себя комитет дает предложения по улучшению этой работы. Коммента­рии тут, как говорится, излишни.

Ожидать, что вскоре эта проблема будет решена, или хотя бы снизится ее острота, не приходится. Что делать?

Необходима инвентаризация всех государственных и обще­ственных институтов, занимающихся проблемами семьи и детей, с целью усовершенствования форм и методов их работы, повышения эффективности. Надо обеспечить финансирование хотя бы минимальных потребностей, определить во всех смыслах ответственного за координацию работы с этой категорией детей.

Проблемы детей и семей, в которых они воспитываются, нуждаются в комплексном изучении, надо обеспечить своевре­менное выявление неблагополучных семей, их учет и социальное сопровождение, законодательно установить строгую ответствен­ность родителей за воспитание детей в семье.

Необходимо разработать и осуществить меры, направлен­ные на внедрение альтернативных интернатным форм воспитания и содержания детей-сирот и детей, лишенных родительской опеки; создать в регионах в зависимости от социальных потреб­ностей кризисные центры, центры профилактики насилия в семье и реабилитации жертв насилия; обеспечить создание и функцио­нирование во всех областях и городах областного подчинения, где есть необходимость, учреждений нового типа по социальной защите детей. Это только малая часть того, что, на наш взгляд, необходимо рассмотреть, принять и реализовать.

Уважаемые коллеги! Мы надеемся, что в своих выступле­ниях вы дополните подготовленные рекомендации, предложите много ценного, может быть, неординарного, но, очень хотелось бы, реально выполнимого в наших социально-экономических условиях.

Комитет очень надеется, что после парламентских слушаний последуют незамедлительные меры государства и общества по устранению этой социальной беды, болезни. К решению этой проблемы необходимо, на наш взгляд, подходить, как к прорвав­шейся плотине, грозящей затопить города и поселки, в которых живем мы с вами, а не кто иной. Тогда можно ожидать положи­тельных результатов.

Спасибо за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Георгійовичу.

Що з відеофільмом? Готові? Будь ласка, дивимося відео­фільм, 3 хвилини.

 

(Перегляд відеофільму)

 

Для співдоповіді запрошується голова Державного комітету у справах сім’ї та молоді Валентина Іванівна Довженко. Будь ласка, 10 хвилин. Підготуватися Папієву.

 

ДОВЖЕНКО В.І., голова Державного комітету України у  справах сім’ї та молоді. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Переглянуті нами кадри жорсткі і, на жаль, правдиві. Вони були зафіксовані під час чергового рейду за участю керівників Міністерства внутрішніх справ та Державного комітету у справах сім’ї та молоді і спонукають нас до відвертої розмови про стано­вище найбільш незахищених категорій дітей, необхідність запо­бігання бездоглядності, профілактики правопорушень та їх соціального захисту.

Складні соціально-економічні, політичні перетворення, що відбувалися в 1990-х роках, призвели до збіднення значної кількості сімей, поглиблення конфліктів між поколіннями, нівелювання життєвих принципів гуманізму, збільшення кількості сімей, які ведуть аморальний спосіб життя. Як результат маємо ганебне явище — “діти вулиці”.

Готуючись до сьогоднішніх парламентських слухань, нами було уважно проаналізовано стан справ з виконання законів України, указів Президента та постанов Кабінету Міністрів щодо становища всіх 10,3 мільйона українських дітей, особливо в части­ні профілактики бездоглядності та правопорушень серед неповно­літніх, їх соціальної реабілітації.

За останні роки відпрацьована законодавчо-нормативна база, методики вилучення дітей з негативного середовища та надання їм первинної соціально-реабілітаційної допомоги, ство­рено мережу соціальних закладів. На сьогодні в підпорядкуванні державного комітету діють 94 притулки для неповнолітніх, які протягом п’яти років надали допомогу більш як 150 тисячам дітей, 18 центрів соціально-психологічної реабілітації, де відбувається більш глибока реабілітація дітей протягом певного періоду. Міністерство охорони здоров’я має чотири медико-соціальних центри, де надається допомога дітям, схильним до наркоманії, алкоголізму, токсикоманії.

Хто ж ці тисячі дітей, яких ми збираємо з вулиць, надаємо допомогу? Про результати проведеного нашим інститутом дослідження “Соціальний портрет дітей, які перебувають у стані бродяжництва” вас поінформував Василь Георгійовичу Хара. Я  тільки доповню, що результати досліджень підтверджуються аналізом контингенту дітей, які отримували соціальний захист у притулках для неповнолітніх. На жаль, у них збільшується кіль­кість дітей з сільської місцевості, дітей дошкільного віку, вихован­ців інтернатних закладів. Більше половини таких дітей — із непов­них, багатодітних і кризових сімей. Серед вихованців притулків 9 відсотків дітей не навчалися взагалі, а 7 відсотків не відвідували школу більше року. Більшість з них висловлюють негативне ставлення до навчання.

Одним з основних чинників, що впливає на формування особистості дитини, є соціальне оточення. Асоціальній поведінці неповнолітніх передує негативна взаємодія трьох складових: втрата позитивного впливу родини, негаразди в навчальному закладі, зближення з деморалізованою групою однолітків або дорослих. Таким чином, зараз перед нами стоять більш глибокі завдання щодо викорінення причин, які породжують бездогляд­ність та безпритульність.

Враховуючи важливість проблеми, на початку цього року указом Президента України затверджено Державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 20032–2005 роки, мета якої  — підвищення ефективності дій державних і недержавних структур щодо запобігання бездоглядності та безпритульності. Вирішення цих проблем передбачено і в Програмі діяльності Кабінету Міністрів.

Зусилля Держкомітету у справах сім’ї та молоді, Міністер­ства освіти і науки, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства охорони здоров’я, інших заінтересованих центральних органів виконавчої влади та їх структурних підрозділів на місцях спрямо­вані передовсім на роботу з сім’ями, на підвищення відповідаль­ності батьків за виховання власних дітей і на допомогу в розвитку дітей у кризових сім’ях.

Тільки протягом поточного року служби у справах неповно­літніх спільно з підрозділами кримінальної міліції виявили більш як 13 тисяч неблагополучних сімей та 6,5 тисячі батьків, які негатив­но впливають на виховання дітей і вчиняють насильство над ними. Майже 3 тисячам осіб винесено офіційне попередження та під­готовлено 2,5 тисячі клопотань про позбавлення батьківських прав. Упродовж останніх років щороку більш як 6 тисяч дітей вилучаються з таких сімей. Сьогодні на обліку служб у справах неповнолітніх перебувають більш як 80 тисяч неблагополучних сімей, де утримуються майже 160 тисяч дітей.

Держкомітетом у справах сім’ї та молоді розроблена і реалі­зується програма соціального супроводу неблагополучних сімей, яка передбачає комплексні заходи, спрямовані на раннє їх вияв­лення, реабілітацію, збереження родинних стосунків, захист та реалізацію права дитини проживати в родинному середовищі.

З метою надання соціальних послуг таким сім’ям Держав­ним центром соціальних служб для молоді створено 572 спеціалі­зовані служби соціальної підтримки сімей “Родинний дім”. Ми від­працьовуємо механізм запобігання ранньому сирітству, відмові матерів від дітей в пологових будинках. Створено перший в  Україні Центр ранньої соціальної реабілітації матері і дитини в  місті Херсоні. У Київській області за підтримки Європейської благодійної дитячої організації запроваджуються нові, ефективніші механізми реабілітації неблагополучних сімей. Характерно, що приблизно в двох третинах таких сімей вдається подолати конфлікти та залишити дітей з рідними батьками.

Сьогодення породило ще один тип бездоглядних дітей — це діти, батьки яких виїхали на заробітки. У західних регіонах нашої держави це явище має досить масовий характер. На Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині нині практично в усіх районах є населені пункти, де більша половина населення подалася на заробітки. Рішенням спільного засідання колегії МВС, МОН, Держкомсім’ямолоді відповідним структурним підрозділам органів місцевої влади доручено встановити соціально-педагогічний патронат та соціальний супровід таких дітей.

Державним комітетом спільно з Міністерством освіти
і науки, Міністерством внутрішніх справ затверджено порядок розгляду звернень і повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми, а також міжвідомчу інструкцію щодо здійснення заходів із запобігання насильству в сім’ї.

Ефективними діями із запобігання бездоглядності та без­притульності є впровадження у сільських і селищних радах Рівненської та Миколаївської областей посад соціальних праців­ників, у Чернігівській, Волинській, Кіровоградській областях — працівників служби у справах неповнолітніх на громадських заса­дах. Нововведення дають позитивні результати. На наш погляд, цей досвід слід запровадити у всіх регіонах.

Соціально-економічні проблеми та безвідповідальне батьків­ство породили і таке явище, як соціальне сирітство. Армія дітей-сиріт нині перевищує 100 тисяч, і характерно, що чотири п’ятих з них мають своїх батьків. Поки що основною формою влаштуван­ня цих дітей є інтернатні заклади, проте на часі впровадження нових форм утримання і виховання дітей-сиріт та дітей, позбавле­них батьківського піклування, такі як усиновлення, встановлення опіки, передача на виховання до прийомної сім’ї, дитячого будин­ку сімейного типу або малокомплектного дитячого будинку зміша­ного типу. Відповідне законодавче й нормативне забезпечення у нас вже розроблено.

На сьогодні в державі функціонують 122 дитячих будинки сімейного типу, близько 100 прийомних сімей, де виховуються більш як 2 тисячі дітей. Найбільш ефективно впроваджуються сімейні форми утримання таких дітей в Київській, Одеській, Сумській областях та Автономній Республіці Крим. Велику допомогу у впровадженні сімейних форм утримання дітей надає міжнародна благодійна організація “Надія і житло для дітей”, за сприяння якої зведено майже 60 будівель для дитячих будинків сімейного типу. Ми вдячні багатьом громадським організаціям, благодійним фондам за активну роботу в інтересах дітей.

Як показала практика, найбільш ефективними заходами виявлення дитячої бездоглядності, профілактики негативних проявів серед неповнолітніх є проведення профілактичних рейдів за участю служб у справах неповнолітніх, органів освіти, підроз­ділів кримінальної міліції у справах неповнолітніх. Перевіряються місця збору криміногенних угруповань, а також умови проживан­ня, виховання та зайнятості умовно засуджених неповнолітніх, тих, які повернулися з виховно-трудових колоній, закладів соціальної реабілітації, тих, хто проживає в неблагополучних сім’ях, обсте­жуються в цілому населені пункти.

Так, упродовж дев’яти місяців цього року, за оперативною інформацією служб у справах неповнолітніх, виявлено більш як 34 тисячі дітей, з яких майже 9 тисяч бродяжили та жебракували, майже 6 тисяч не навчалися та не працювали, понад 16 тисяч — це діти з неблагополучних сімей. З цими дітьми проводиться профілактична робота, залежно від ситуації їх повертають до сімей, до закладів освіти, тимчасово розміщують у притулках для неповнолітніх або направляють до соціально-реабілітаційних центрів. Особливе занепокоєння викликають діти, які тривалий час перебували в стані бродяжництва, мігрували. Протягом 2002–2003 років до притулків було поміщено майже 6 тисяч дітей
з інших регіонів.

Як показує практика, органам виконавчої влади відома ситуація щодо більшості дітей і сімей з груп ризику. Проте форма­лізм, зволікання з прийняттям ефективних рішень стосовно дити­ни призводять до поглиблення кризи, деградації, втягування дітей у стан бродяжництва, до злочинного світу.

На жаль, мають місце непоодинокі випадки порушення житлових і майнових прав дітей. Приватизаційні процеси на ринку житла, корупція дають можливість відсудити, продати житло, що належить дитині, залишаючи її без місця проживання. Така дитина стає безпритульною, бродяжить, поповнює ряди груп ризику. За  оперативною інформацією служб у справах неповнолітніх, за перше півріччя цього року попереджено майже 800 випадків неза­конного продажу житла, 229 дітям повернуто право на власність.

Одним з найбільш серйозних чинників низької ефективності профілактичної та подальшої реабілітаційної роботи з “дітьми вулиці” є збереження старої системи опіки і піклування. Через те, що в державі відсутня ювенальна юстиція, дитячі справи розглядаються судовими органами із значним запізненням, часто не враховуються особливості специфіки обставин вчинення неповнолітніми протиправних дій. При підтримці Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) ми впроваджуємо проект ювенальної юстиції в Харківській області, а також розробляємо проект щодо створен­ня комп’ютерної бази даних про дітей кризових категорій, що дасть можливість більш комплексно вирішувати проблеми неповнолітніх, забезпечити взаємодію, взаємоінформування різ­них органів виконавчої влади, причетних до вирішення долі дітей.

Недостатнім залишається фінансування програм і заходів соціального захисту неповнолітніх на місцевому рівні. Обмаль коштів чи їх повна відсутність у місцевих бюджетах на цей напрям роботи не дає змоги виконувати заплановане, запроваджувати профілактичні заходи, упереджувати негативні прояви в дитячому середовищі.

Через значне недоукомплектування кадрами (нині забезпе­ченість кадрами становить лише трохи більше половини необхід­ного) служби у справах неповнолітніх, підрозділи кримінальної міліції у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для молоді не забезпечують повного охоплення профілактичною роботою неблагополучних сімей та дітей із групи ризику. Така ситуація вимагає вжиття невідкладних заходів центральними і місцевими органами виконавчої влади та громадськістю.

Серед першочергових завдань, над якими ми зараз працю­ємо, — розробка проекту Закону про відповідальне батьківство та про допомогу сім’ям на виховання дітей; прийняття нових правил опіки і піклування; розробка нової концепції адресної підтримки сімей з дітьми залежно від кількості дітей. Спільно з народними депутатами триває робота над доопрацюванням проекту Закону про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклуван­ня, в тому числі вирішення питань соціального житла для таких дітей.

Серед першорядних питань — доукомплектування служби у  справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді, інспекторів з охорони дитинства відповідно до чинного законо­давства; запровадження при виконкомах сільських, селищних рад посад соціальних працівників для роботи з дітьми, молоддю, сім’ями, уповноважених служб у справах неповнолітніх; посилення контролю за виконанням Закону України про освіту в частині забезпечення охоплення всіх дітей навчанням у загальноосвітніх школах.

Ці та інші абсолютно конкретні пропозиції ми направили до  Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці і вдячні за те, що вони знайшли своє відображення у проекті рекомендацій наших парламентських слухань.

Впевнена, що відповідальне і небайдуже ставлення до кожної дитини, співпраця державних органів та громадських орга­нізацій в інтересах дітей дадуть можливість подолати в нашій Українській державі, українському суспільстві такі ганебні явища, як бездоглядність дітей та соціальне сирітство.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валентино Іванівно.

Слово для співдоповіді має міністр праці та соціальної політики Михайло Миколайович Папієв. Будь ласка, 10 хвилин. Підготуватися Корнієнку.

 

ПАПІЄВ М.М., міністр праці та соціальної політики України. Дякую. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати України! Шановні учасники парламентських слухань! Одразу зазначу: мені дуже хотілося б, аби результатом наших нинішніх парламентських слухань стало не лише окреслення кола причин та складових цього явища, а й внесення конкретних пропозицій, які могли б поліпшити життя максимальній кількості так званих “людей вулиці”. Адже наше сьогоднішнє завдання, за великим рахунком, — вказати дорогу додому якомога більшій кількості людей, які за тих чи інших обставин опинилися поза межами цивілізованого існування.

Сьогодні відповідно до законів України, указів Президента України, постанов уряду Міністерство праці та соціальної політики України, його регіональні підрозділи проводять роботу з вирішен­ня проблем громадян без визначеного місця проживання.

Одним із варіантів розв’язання проблем бездомних є надання їм місця для проживання, медичних та соціальних послуг. Так, сьогодні у трьох спеціальних будинках-інтернатах та шести спеціальних відділеннях для громадян, звільнених з місць позбав­лення волі, що діють в Автономній Республіці Крим, Вінницькій, Донецькій, Луганській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Херсонській та Харківській областях, проживають 462 особи. Підопічні спеціальних будинків-інтернатів забезпечені одягом, взуттям, м’яким інвентарем, чотириразовим харчуванням, у тому числі й дієтичним, здійснюється цілодобове медичне обслугову­вання. Крім того, при будинках-інтернатах створено лікувально-виробничі майстерні для залучення мешканців цих установ до працетерапії.

Функціонують шість нічліжних будинків у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Рівненській та Херсонській областях. У  спеціальних притулках для осіб без певного місця проживання, які діють у Донецькій, Миколаївській, Одеській, Хмельницькій і   Черкаській областях, протягом першого півріччя 293 особи отримали можливість нічного перебування, пройшли санітарну обробку, були забезпечені одягом та взуттям, отримали харчування і першу медичну допомогу.

Територіальні центри соціального обслуговування пенсіо­нерів та одиноких непрацездатних громадян і їх відділення, які  сьогодні діють в кожному районі, місті, в районах міст, при необхідності надають комплекс соціальних послуг цій категорії громадян.

Варто зазначити, що й місцеві органи виконавчої влади не  залишаються осторонь від вирішення проблем громадян без визначеного місця проживання і останнім часом предметно займаються створенням центрів соціальної адаптації. Так, у місті Києві з 1992 року діє Центр соціальної адаптації для чоловіків без визначеного місця проживання. У червні поточного року відкрито перший блок Центру соціальної адаптації для жінок, які не мають визначеного місця проживання. Завершується організація будинку соціального піклування. Аналогічна робота проводиться у Він­ницькій, Запорізькій, Миколаївській і Харківській областях.

Хочу відзначити, що значний внесок у процес ресоціалізації осіб, які не мають постійного місця проживання, роблять громад­ські та релігійні організації. Зокрема, центри для таких громадян активно працюють при релігійних громадах на Волині. На Запоріж­жі діє Громадський благодійний фонд, Християнський центр реа­білітації “Амаран-Афа”, де особи, звільнені з місць позбавлення волі, колишні хворі на наркоманію та інші соціально дезадаптовані громадяни проживають, працюють і проходять соціальну реабілі­тацію та поступово інтегруються в суспільство.

У Чернівецькій області діє міське об’єднання громадян “Народна допомога”, яке створило притулок для бездомних, де громадяни проживають, харчуються, отримують першу медичну допомогу та мають можливість гігієнічного догляду за собою. Працівники установи проводять роботу з відновлення документів, оформлення пенсій, субсидій та інших соціальних виплат, а також вживають заходів щодо їх подальшого працевлаштування.

Одним із прикладів надання ефективної соціальної допомоги даній категорії громадян є діяльність благодійного фонду “Шлях додому”, що з 1996 року працює в Одесі. Окрім власне надання послуг громадянам, працівники центру здійснюють також консультативну та інформаційну підтримку тих, хто зацікавлений у розвитку системи надання послуг для бездомних людей.

Хотілося б також сьогодні відзначити вашого колегу, народного депутата Леоніда Михайловича Черновецького, який постійно звертається до міністерства з питань влаштування без­домних громадян до інтернатних установ та опікується християн­ським благодійним центром “Стефанія”. У даному центрі щоденно харчуються, отримують медичну допомогу та відвідують духовний центр більш як півтори тисячі бездомних громадян та без­притульних дітей.

Проте нагодувати бездомних і дати їм дах над головою — далеко не все, що можна й потрібно робити. Дослідження доводять, що певна їх частина готова і може повернутися до нормального життя в суспільстві, але однією з перепон на шляху ресоціалізації є безробіття. Нині наше міністерство докладає зусиль для вирішення даного питання.

Адаптацією до суспільно корисної праці та наданням практичної допомоги у виборі професійної діяльності займається Державна служба зайнятості. Згідно зі статтею 5 Закону України про зайнятість населення розроблено державну та регіональні програми зайнятості. Для працевлаштування осіб, звільнених з  установ, що виконують покарання або здійснюють примусове лікування, у 2003 році заброньовано 6 тисяч 57 робочих місць, на  які протягом поточного року влаштовано 1400 таких громадян, з них молоді до 28 років — 586 осіб.

Слід констатувати, що невирішених питань на шляху подо­лання бездомності та безпритульності дуже багато. Чи не найпер­шим є визначення реальних масштабів цього явища. На сьогодні ми навіть не знаємо точної кількості осіб, що мешкають просто неба. Статистичні дані, якими ми оперуємо, досить приблизні і ґрунтуються переважно на звітах Міністерства внутрішніх справ. Однак чи враховані у цих звітах бездомні люди, які не скоїли правопорушень і не мали приводів до міліції? Наразі існує нагальна необхідність проведення соціологічних досліджень, які могли б надати інформацію про реальні масштаби проблеми. Вкрай необхідно визначити і потреби людей, що не мають оселі, адже людина має залишитися людиною незалежно від того, чи має вона постійне помешкання або паспорт.

Шановні колеги! Хочу привернути вашу увагу до проблеми дитячої безпритульності. Всі ми розуміємо, якщо доросла людина так чи інакше має шанс подолати скрутні життєві обставини, дитина позбавлена такої можливості. Я переконаний, в нашій країні не повинно бути нічийних дітей, це наші з вами діти, це діти України. І малолітні жебраки на вокзалах, і неповнолітні токсико­мани в під’їздах так чи інакше — це наше майбутнє. І те, яким воно буде, залежить сьогодні від наших рішень.

Дуже важливо скоординувати зусилля державних установ, адже порушені питання є надвідомчими, їх можливо вирішити тільки спільними зусиллями. Розподіл сфер інтересів аж ніяк не сприяє поліпшенню умов існування безпритульних, а лише зайвий раз підтверджує слушність приказки про сімох няньок. Сьогодні вже настав час для комплексних рішень. Досвід європейських країн засвідчує, що лише так можна досягти вагомих результатів. Вважаю, що вкрай необхідно об’єднати зусилля державних інституцій, громадських організацій та бізнесових кіл.

Доречно, аби держава посилила профілактичну роботу серед вразливих категорій, наприклад осіб з алкогольною залеж­ністю та членів їх сімей, і стимулювала поширення на загально­державному рівні успішних соціальних проектів третього сектору.

Саме соціальні ініціативи та великий досвід громадських організацій мають бути використані для зменшення масштабів бездомності та безпритульності. Не має стояти осторонь і вели­кий бізнес, у цивілізованих країнах він є провідним фінансовим натхненником соціальних проектів та їх рушійною силою. Наголо­шую, саме такий симбіоз державної підтримки діяльності недер­жавних організацій та бізнесових кіл довів свою ефективність у всьому світі.

Хочу зазначити, що проблеми бездомних громадян і безпри­тульних дітей можна, хоча б частково, вирішити вже зараз прийняттям певних правових актів на державному рівні.

По-перше, треба прийняти Закон України про соціальний захист бездомних громадян та безпритульних дітей. Він має вре­гулювати захист майнових прав одиноких пенсіонерів, інвалідів, дітей та молоді, а також вирішити інші гострі проблеми.

По-друге, необхідно внести зміни до Постанови Кабінету Міністрів про затвердження тимчасового порядку реєстрації фізичних осіб за місцем проживання. Це дасть можливість здійснювати тимчасову реєстрацію громадян під час перебування в соціальних установах, що, в свою чергу, сприятиме отриманню громадянами певних послуг, а саме постановки на облік у службі зайнятості, оформлення інвалідності, пенсії, отримання матеріаль­ної допомоги, оформлення до інтернатної установи тощо.

По-третє, має бути визначений центральний орган виконавчої влади, який здійснюватиме координацію всього ком­плексу питань щодо правового та соціального захисту бездомних громадян. Паралельно необхідно ввести відповідні підрозділи до структури місцевих органів виконавчої влади.

Крім того, потрібно внести зміни до Бюджетного кодексу, до Державного бюджету України на 2004 рік, передбачивши фі­нансування діючих регіональних центрів соціальної адаптації, будинків-інтернатів, територіальних центрів, нічліжних будинків та спеціально відведених місць.

Я розумію, що лише частково розкрив ці проблеми, і споді­ваюся, що колеги у своїх виступах їх доповнять.

Шановні народні депутати! Шановні учасники парламент­ських слухань! Зрозуміло, що в сесійній залі сьогодні обговорю­ються складні питання. Всі, хто безпосередньо чи побічно піклу­ється про громадян без визначеного місця проживання, розу­міють, що вирішити їх можна тільки завдяки спільним діям держа­ви, громадських, релігійних, благодійних та інших організацій, загалом усього суспільства.

Сподіваюся, що рекомендації, які ми сьогодні ухвалимо, сприятимуть соціальній адаптації цих людей, які мають відчути піклування держави, які мають довіритися владі. Переконаний, що це в цілому сприятиме поліпшенню соціальної ситуації в нашому суспільстві.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має перший заступник міністра внутрішніх справ Михайло Васильович Корнієнко. Будь ласка, Михайле Васильо­вичу, 10 хвилин. Підготуватися Черновецькому.

 

КОРНІЄНКО М.В., перший заступник міністра внутрішніх справ України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Проблема, яка сьогодні розглядається, має перш за все яскравий кримінальний і криміногенний аспект.

Як відомо, у колишньому Радянському Союзі, попри між­народні норми, була передбачена кримінальна відповідальність за   бродяжництво, але силовими методами цю проблему теж вирішити не вдалося. У 1992 році Верховна Рада України скасу­вала відповідальність за це, а разом і саме поняття “бродяжни­цтво”. Через це у практичній діяльності органи внутрішніх справ керуються семантичним тлумаченням слова “бродяга” — зубожіла людина, яка не має постійної роботи та місця проживання.
На жаль, правові підстави до притягнення цих осіб передбачені лише Законом про міліцію.

Як показало соціологічне дослідження, проведене Одеським благодійним фондом “Шлях до дому”, 72 відсотки загальної кількості бездомних громадян становлять чоловіки, решта — жінки. Причому майже половина цих чоловіків та жінок — найбільш продуктивного віку, від 25 до 40 років, 35 відсотків — 40–60 років і 15 відсотків — діти та громадяни похилого віку.

Майже в кожному третьому випадку причиною бродяжни­цтва стає добровільний продаж громадянами свого житла. Тут, безумовно, є і махінації з квартирами, які становлять, за різ­ними оцінками, від 5 до 10 відсотків.

Більшість бездомних зневірилися у можливості свого повер­нення до повноцінного життя в суспільстві і ведуть протиправний, здебільшого злочинний, спосіб існування. Про це свідчить і те, що 1200 бездомних громадян цього року було викрито у вчиненні 1,5 тисячі злочинів. Як правило, це крадіжки особистого майна громадян, але непоодинокі й факти, коли бездомні скоюють тяжкі злочини у своєму оточенні, і це певною мірою ускладнює їх роз­криття, оскільки встановити особистості злочинця і потерпілого в таких випадках непросто.

Зупинюся на деяких важливих, на наш погляд, проблемах, які потребують вирішення. Щорічно до органів міліції за різні правопорушення потрапляють близько 100 тисяч неповнолітніх, з них 35 тисяч — за бродяжництво та жебракування. Значна увага приділяється питанню виявлення та притягнення до відповідаль­ності дорослих осіб, які втягують підлітків у злочинну та іншу протиправну діяльність, в тому числі у бродяжництво та жебра­кування. Згідно зі статтею 304 Кримінального кодексу, яка перед­бачає відповідальність за цей вид злочину, притягнуто до відпові­дальності понад 3 тисячі 600 дорослих осіб, які втягнули неповно­літніх у злочинну діяльність, у тому числі 100 осіб, які залучали неповнолітніх до вживання наркотиків.

У структурі органів міліції, як уже відзначалося, функціонує 21 приймальник-розподільник для неповнолітніх. Проте до них потрапляють тільки за рішенням суду неповнолітні трьох категорій, а саме: які вчинили суспільно небезпечні діяння до досягнення ними віку, з якого настає кримінальна відповідаль­ність; які самовільно залишили навчально-виховні заклади соціальної реабілітації; і які направляються до шкіл та профтех­училищ соціальної реабілітації. Безумовно, через них проходить також певна частка неповнолітніх, які потрапляють у ті умови, які ми бачили у відеофільмі.

Згідно з Волгоградською угодою міністрів внутрішніх справ країн СНД 1993 року в Україні визначено два транзитних приймальники-розподільники для неповнолітніх, київський та харківський. Саме через них неповнолітні громадяни країн СНД, які бродяжили, повертаються до місця постійного проживання. Щороку через них проходить понад 500 підлітків. Проте їх можли­востей не вистачає, тому МВС прийняло рішення про створення транзитного приймальника і в Одесі.

Однак підкреслюю, що на місцевому рівні ще не достатньою мірою забезпечується виконання статті 9 Закону України про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх в частині створення центрів медико-соціальної реабілітації неповнолітніх. На сьогодні їх лише 4, це дуже мало.

У структурі органів міліції нині функціонують 40 приймаль­ників-розподільників для дорослих осіб, які затримані за бродяж­ництво. Відповідно до статті 11 Закону України про міліцію праців­никам міліції надається право тримати тут осіб, підозрюваних у бродяжництві, до 30 діб з санкції прокурора.

Протягом поточного року до цих установ потрапило 17 тисяч осіб, з яких майже 20 відсотків — жінки. При цьому понад 14 тисяч утримуваних — це працездатні особи, тобто люди, які могли б працювати, приносити користь державі та забезпечувати собі належний життєвий рівень. Однак дві третини з них не мають постійного місця проживання. Кожен другий — раніше засуджений і після відбуття покарання не зміг адаптуватися до нормального життя, а 480 осіб перебували у розшуку за вчинення злочинів.

Гостро стоїть питання забезпечення фінансування приймальників-розподільників. До 1 січня 2003 року зазначені установи утримувалися за рахунок місцевих бюджетів. З прийнят­тям Державного бюджету на 2003 рік ці установи органів внутріш­ніх справ були передані на утримання за рахунок держбюджету, що, однак, не поліпшило їхнього матеріально-технічного забез­печення.

Виділених коштів на придбання медикаментів, одягу, оплату послуг зв’язку та інше вкрай недостатньо. Тільки на поновлення паспорта громадянина України необхідно близько 30 гривень, довідки, що посвідчує особу, — приблизно 15 гривень, але на це витрати не передбачені. Як наслідок, міліція задокументувала паспортами цього року лише 119 осіб, це 0,6 відсотка, і довід­ками, які посвідчують особу, — 7 відсотків.

Намітився прогрес у фінансуванні наступного року. Держав­ним бюджетом на 2004 рік вперше заплановано виділення коштів не лише на харчування утримуваних осіб, а й на ремонт установ, але передбачена сума становить лише 22,5 відсотка потреби. Безумовно, ми вдячні уряду і Верховній Раді за те, що вперше за   роки незалежності України виділено кошти на ці цілі. Ми  вважаємо, що один із шляхів вирішення цієї проблеми — внесення змін до деяких законодавчих актів про місцеву міліцію, що дасть можливість повноцінно фінансувати ці установи з місце­вих бюджетів. Це те, про що говорив Михайло Миколайович, на сьогодні це заборонено законодавством.

Проблемним залишається питання надання притулку особам, які звільняються з приймальників-розподільників. Органа­ми влади ще не створено достатньої кількості спеціальних центрів соціально-психологічної реабілітації, їх лише 135 на 4 тисячі ліжко-місць. Готелів-притулків для бездомних громадян теж бракує, їх лише 306 на 10 тисяч місць, найменше їх у місті Севастополі, Сумській та Івано-Франківській областях, а тому органи міліції до таких закладів направляють лише 2,2 відсотка звільнених громадян.

Однак усі добре розуміють, що лише заходами адміністра­тивного затримання, без усунення причин, що породжують бродяжництво, це явище подолати неможливо.

Згідно з Указом Президента України № 1376 від 25 грудня 2000 року про Комплексну програму профілактики злочинності на  2001–2005 роки в обласних та районних центрах для осіб, які не мають визначеного місця проживання, займаються бродяжни­цтвом, втратили зв’язки з сім’ями або повернулися з місць позбавлення волі, необхідно створити центри соціально-психоло­гічної реабілітації, навчально-виробничі бази для залучення їх до суспільно корисної праці.

Вже є перші паростки цієї роботи. Як уже відзначалося, за  благодійною ініціативою народного депутата України Леоніда Михайловича Черновецького в місті Києві по вулиці Регенера­торній з 8:30 до 21 години функціонує комплекс установ Все­українського благодійного фонду “Соціальне партнерство”. Він включає в себе їдальню, медичний, санітарно-мийний пункти, юридичну службу та центр духовного розвитку. Щодня послугами цих установ користуються більш як тисяча осіб. Проте на ніч ці заклади зачиняються, і близько 200 осіб, серед яких малолітні діти, сліпі, інваліди та люди похилого віку, залишаються на вулиці, а в холодну пору року вони йдуть у під’їзди, на горища, у підвали сусідніх житлових будинків. Таке сусідство, безумовно, викликає мало позитивних емоцій у місцевих жителів. Звичайно, така доброчинна діяльність заслуговує на подяку і подальший розвиток, але без дієвої підтримки з боку органів місцевої влади навряд чи можливо рухатися вперед.

Варто зазначити, що для вирішення проблеми безпритуль­них громадян зроблено перший законодавчий крок. Верховна Рада України 11 грудня 2003 року прийняла Закон України про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, окрема стаття якого присвячена можливості реалізації безпритульними громадянами гарантованих Конституцією України прав і обов’яз­ків. Без сумніву, це прорив до цивілізованого європейського законодавства. Тепер МВС спільно з іншими відомствами готує проект урядової постанови щодо механізму реалізації цього закону.

Міжнародна практика свідчить, що в більшості розвинутих країн немає спеціальних законів, які визначали б питання реєстрації безпритульних. У деяких країнах, зокрема в Австрії, Естонії, США, взагалі відсутня практика реєстрації безпритульних, а для Швеції завдяки високому рівню соціального забезпечення населення це питання взагалі не є актуальним.

Найбільш прийнятною, на нашу думку, є практика законо­давчого і практичного вирішення цих питань в Італії, Німеччині та  Португалії. Наприклад, відповідно до законодавчих актів Італії громадянин цієї країни або іноземець без постійного місця проживання може звернутися до уповноваженої благодійної організації з проханням зареєструвати його за адресою місцевого відділу благодійної організації, яка в подальшому періодично перевіряє місцезнаходження відповідної особи на території обслуговування. У Німеччині реєстрація таких осіб проводиться за   адресою розташування служб з подолання специфічних соціальних труднощів, а в Португалії — за адресою благодійної або релігійної організації.

Оскільки проблема реєстрації безпритульних громадян є актуальною для України, міністерство готує проект постанови Кабінету Міністрів України щодо впровадження за Законом України про свободу пересування та вільний вибір місця проживання можливості реєстрації безпритульних за адресами відділів соціальної допомоги місцевих державних адміністрацій.

Маю повідомити, що впродовж 2003 року, поряд з іншими питаннями боротьби зі злочинністю в державі, органи міліції вживали заходів щодо соціального і правового захисту дітей, запобігання та профілактики бездоглядності, безпритульності не­повнолітніх. Це питання висвітлила у своїй доповіді В.І. Довженко. Маю на увазі профілактичні заходи “Ялинка”, “Генофонд”, “Інтелект”, “Літо”, “Урок”, “Побут”, “Канікули”, “Іноземець”, “Мігрант”, які, безумовно, позитивно вплинули на стабілізацію кримінальної ситуації в підлітковому середовищі, і ми їх будемо продовжувати.

Доповідаю вам, що МВС розроблена і реалізується Комплексна цільова програма профілактики злочинності і право­порушень серед неповнолітніх та вдосконалення роботи з не­благополучними сім’ями України на 2002–2005 роки. 27 листо­пада поточного року МВС, Міносвіти і Держкомітет у справах сім’ї та молоді вперше провели спільну колегію, на якій були розглянуті питання запобігання дитячій бездоглядності і безпритульності. Впевнений, що взаємодія цих трьох відомств дасть позитивні результати.

Шановні учасники парламентських слухань! Міністерство внутрішніх справ України сподівається на плідну співпрацю з  народними депутатами України, з центральними та місцевими органами державної виконавчої влади у подоланні проблеми бездомних громадян та безпритульних дітей.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Васильовичу.

Доповідь і співдоповіді завершено, переходимо до виступів учасників парламентських слухань. Ще раз нагадую: регламент — 5 хвилин, прошу дотримуватися.

Леоніде Михайловичу, вас так хвалили в доповідях, може, вже й немає необхідності вам виступати?

Леонід Михайлович Черновецький, народний депутат від позафракційних. Будь ласка, 5 хвилин. Підготуватися Миколі Миколайовичу Урупі.

 

ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ Л.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №212, м.Київ). Уважаемый Адам Иванович! Уважаемые присутствующие! Прежде всего, я хочу поблагодарить председательствующего за благо­родный поступок, что он дал мне возможность выступить на слушаниях, которые я же и инициировал. Очень характерно, что эти слушания проводит человек, который предал Коммунисти­ческую партию и ушел из нее, пройдя в парламент по ее списку.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Леоніде Михайловичу, не вживайте таких слів, бо подумають, що це я. Я ж проводжу парламентські слухання, головую на засіданні. Будь ласка, ближче до теми.

ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ Л.М. Но это очень симптоматично, потому что самое главное для нас — не предавать тех людей, о которых мы сегодня говорим. Я очень высокого мнения обо всех присут­ствующих и надеюсь, что это именно те люди, которые помогают обездоленным.

У меня нет никаких особых заслуг, просто я каждое воскресенье разговариваю с бомжами, и для меня это люди очень высокого порядка. Там я встречал и полковников милиции, одного из них, кто был выше меня по должности, заместителя начальника следственного отдела Киево-Святошинского райотде­ла, видел там и директоров заводов, и кого угодно. Это совсем не та тема, о которой господин Хара здесь говорил, лишивший меня даже возможности выступить. Если бы не Адам Иванович, то вы бы меня сегодня не услышали.

Конечно, есть позитивные сдвиги. За четыре года, которые я имею честь работать с бомжами, наши учреждения посетило много людей добрых, в их числе и бывший Президент Украины Кравчук, и нынешний глава фракции “Наша Украина” Виктор Ющенко. Самое главное, что есть добрые люди в Министерстве внутренних дел и они все больше отзываются на эти проблемы. Вот Михаил Васильевич там бывал несколько раз. Был и министр труда, он установил нам очень нужную программу. Кстати, хотя у меня есть претензии к министерству, но я вам скажу, что не все от него зависит. Благодаря этой программе теперь бомжи имеют возможность найти себе место работы. Министру можно поапло­дировать только за это, хотя я думаю, что он и дальше будет с  нами работать. К сожалению, я не имел чести работать с госпожой Довженко, хотя ее заместитель говорит, что она была у нас.

Главная проблема беспризорных — это проблема отсут­ствия морали в обществе. Мы как были, так и остались в тотали­тарном прошлом, вместо коммунизма не пришло ничего нового. Мы как считали бомжей преступниками и людьми, которых надо быстрее засадить, чтобы они никого не убили, так все и осталось. Один Господь Бог может решить эту проблему, и это должны знать все народные депутаты Украины. Это очень важно.

Кроме того, я хочу вам сказать, что никаких претензий
ни к власти, ни к Министерству внутренних дел пока, кроме мелочей, не существует. Этими вопросами везде в мире,
я объездил все ведущие страны, занимаются органы местного самоуправления.

Вы посмотрите, принят бюджет в Киеве. Я не буду даже называть, кто его принимал, потому что других таких бюджетов
я не знаю. Футбольному клубу “Арсенал” отдано 43 миллиона, это чтобы сражаться с господином Суркисом на футбольном поле,
из принципа, лишь бы только не отдать эти деньги обездоленным людям и вытащить детей. Лучше бы отдали Министерству внутренних дел или Министерству труда… Лишь бы только сразиться с СДПУ(о) и показать им “кузькину мать”. Это нормаль­ные люди? Господи, помоги и спаси их! Больше никаких у меня даже слов нет.

27 миллионов отдано вообще неизвестно кому, за пределы Украины… Адам Иванович, вы меня не дергайте.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Это система за 30 секунд предупреждает, что пора заканчивать.

 

ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ Л.М. Вы хотите меня послушать, уважаемые присутствующие?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Регламент 5 хвилин, завершуйте, будь ласка.

 

ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ Л.М. Еще 5 минут вы мне дадите? (Шум у залі). Нет, не дадите? Значит, господин Хара пригласил тех, кто не хочет даже слышать об этой проблеме. Но я вижу много и хороших глаз. Спасибо вам за внимание.

Этой проблемой должны заниматься органы местного само­управления. Ни одного депутата Киеврады, ни одного даже их помощника в столовой никогда не было, потому что они живут своим — Крещатиком, всякой дрянью и ненавистью, а не любовью к ближним.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі, Леоніде Михайловичу, за вашу роботу.

Слово має Микола Миколайович Урупа, заступник голови Київської обласної державної адміністрації. Будь ласка. Підготуватися Коновалюку.

 

УРУПА М.М., заступник голови Київської обласної державної адміністрації. Шановний пане головуючий! Шановне зібрання! Сьогодні всіх нас у залі Верховної Ради України об’єднала одна важлива й актуальна проблема — пошук шляхів подолання без­притульності дітей та громадян.

У Київській області з метою профілактики цих негативних явищ напрацьовано певну систему роботи. Велику роль у запо­біганні дитячої бездоглядності відіграють заклади соціального захисту, мережу яких сформовано в області. Маємо притулки для неповнолітніх, цього року відкрито обласний центр захисту прав дітей, кадри про який ви бачили на екрані.

З метою розукрупнення великих шкіл-інтернатів в районах та  містах області створено 30 малокомплектних дитячих будинків змішаного типу, які сьогодні відіграють важливу роль. Підтриму­ємо діяльність п’яти центрів психолого-соціальної реабілітації “дітей вулиці”, створених благодійними організаціями. Незабаром у рамках спільного проекту з австрійською асоціацією “СОС — Кіндердорф Інтернешнл” у Броварах розпочнемо будівництво першого в Україні селища для дітей, позбавлених батьківського піклування. Крім того, за сприяння Міжнародної благодійної організації “Надія і житло для дітей” створено 18 дитячих будинків сімейного типу. Плануємо продовжити цю роботу. В усіх перелі­чених мною закладах сьогодні виховуються до 2 тисяч дітей, позбавлених батьківського піклування, саме тих дітей, про яких ми сьогодні говоримо.

Серед інших заходів превентивної профілактичної роботи найбільш результативним є проведення службами у справах неповнолітніх спільно з кримінальною міліцією, органами освіти, центрами соціальних служб для молоді цільових профілактичних рейдів з метою запобігання протиправній поведінці підлітків. Протягом цього року під час рейдів було проведено профілак­тичну роботу щодо 1211 таких неповнолітніх.

Постійно організовуємо оздоровлення дітей, які перебу­вають у складних життєвих ситуаціях. Завдяки співпраці управ­ління у справах сім’ї та молоді Київської облдержадміністрації та іспанської благодійної організації буквально днями 256 дітей-сиріт поїхали на відпочинок до Іспанії.

Позитивні результати в профілактиці підліткової злочинності досягнуто в роботі обласного оборонно-спортивного табору “Січ” для підлітків з різними формами девіантної поведінки, заснова­ного службою у справах неповнолітніх облдержадміністрації. За  п’ять років діяльності в таборі охоплено профілактичними заходами більш як 1200 підлітків, і тільки 32 з них згодом скоїли правопорушення. Це, в принципі, непоганий результат. Нетради­ційність табору полягає в тому, що “Січ” створена на базі військо­вої частини, де з дітьми працюють військовослужбовці, і це добре впливає на юнаків, які потребують батьківської уваги.

Ми змінили підходи до організації профілактичної роботи таким чином, щоб її учасниками стали самі діти та молодь, активно працюємо над залученням дітей та підлітків до прийняття рішень. Спільно із Всеукраїнською благодійною організацією “Центр розвитку демократії” готуємо тренерів з числа підлітків, здатних пропагувати здоровий спосіб життя, поширювати демо­кратичні процеси в середовищі однолітків.

Слід сказати, що завдяки активізації профілактичної роботи ми досягли певних позитивних показників у стабілізації рівня підліткової злочинності, зменшилася кількість дітей, схильних до бродяжництва. Якщо порівняти з минулим роком, то кількість дітей, затриманих за бродяжництво, зменшилася на 30 відсотків. Водночас маємо бути відвертими, що діючі на сьогодні механізми у сфері захисту прав дітей, безумовно, дають позитивний результат, однак не викорінюють проблему.

Для Київської області актуальність цих питань обумовлена певними соціальними показниками. За статистичними даними, понад 33 тисячі дітей проживають у малозабезпечених сім’ях, близько 7 тисяч дітей — у неблагополучних, 21 тисяча — у непов­них родинах. За останні три роки кількість дітей, які залишилися без піклування батьків, зросла на 600 осіб. Тільки в першому півріччі цього року порушено 190 справ про позбавлення батьків батьківських прав проти 314 дітей.

Отже, контроль за вихованням та утриманням дітей в небла­гополучних сім’ях залишається малоефективним, у результаті
все більше таких дітей не отримують адекватного захисту і стають “дітьми вулиці”. Як наслідок, поширюється соціальне сирітство, а  отже, порушується право дітей на виховання в сім’ї, визначене статтею 11 Закону України про охорону дитинства. Думаю, Київська область не є винятком у цьому.

Очевидно, сьогодні назріла нагальна потреба у здійсненні кардинальних кроків:

1)   вироблення нових принципів співпраці органів держав­ного управління, закладів психологічної та соціальної реабілітації дітей і неурядових організацій у сфері захисту прав дітей;

2)   внесення відповідних змін до Сімейного, Кримінального кодексів, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності батьків, які не виконують своїх батьківських обов’язків;

3)   удосконалення діючої системи опіки і піклування, яка не  відповідає реаліям сьогодення, а підмінена діяльністю опікун­ських рад, які є дорадчо-конструктивними.

І якщо ми сьогодні всі ті проблеми, які порушувалися, спільно розв’яжемо, і вони будуть втілені в законодавчі норми, це позитивно вплине на поліпшення становища дітей.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Миколайовичу.

Слово має народний депутат Валерій Ілліч Коновалюк, фракція “Регіони України”. Підготуватися Орді.

 

КОНОВАЛЮК В.І., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №62, Донецька область). Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Ми врешті-решт знайшли в собі муж­ність та сили і чесно засвідчили, що у нас є таке соціально невиправдане явище, як бідність, та стали прискіпливіше придив­лятися до тих негативних соціальних проявів, з якими стикаємося на кожному кроці. Серед них боляче вражають саме дитяча безпритульність, підліткова злочинність, наявність бездомних громадян. Ми прагнемо створити майбутнє і визначилися в  нашому європейському виборі, а це залежить і від того, як ми зможемо подолати ці явища, бо дитячі біди відлунюють у дорос­лому житті набагато більшими втратами, ми про це добре знаємо.

Життя майже 130 тисяч неповнолітніх дітей-сиріт у державі та кожної дев’ятої дитини — круглої сироти при живих батьках переважно зумовлене умовами вулиці. Значна частина неповно­літніх, що опинилися в такому становищі, зосереджена у великих містах, транспортних центрах. Туберкульоз, СНІД, небезпечні хвороби, токсикоманія, наркозалежність — ось що супроводжує це ганебне явище.

Перетворення, що проводяться в економічному та політич­ному житті України, суттєво позначилися на неповнолітніх дітях, на  рівні підліткової злочинності, на молоді, на їхньому ставленні до навчання, до праці, до злочинності, до суспільства і до влади. Спостерігається процес соціальної і моральної деградації, надмір­ного захоплення негативними формами комерційного бізнесу, низькопробними зразками вітчизняної та зарубіжної культури. Притупляються, знецінюються духовні та моральні цінності. Такі жахливі соціальні прояви, як безпритульність та безоглядність дітей, жебракування стали звичайними явищами. А відсутність робочих місць, зниження життєвого рівня населення, аморальний спосіб життя частини батьків, їх самоусунення від виховання власних дітей, жорстокість та насильство у сім’ї, алкоголізм та наркоманія суттєво ускладнюють ситуацію.

Спостерігається й інше. Значна частина наших громадян у пошуку роботи за межами України змушені залишати своїх дітей без догляду, інколи майже на незнайомих людей, чим часто провокують підлітків на неадекватну поведінку та вчинки, в тому числі злочинні. Є така частина батьків, які спекулюють на трудно­щах нашого часу, звільнили себе від виховання власних дітей,
від суспільно корисної діяльності.

Залишається складною проблема зайнятості неповнолітніх у  вільний від навчання час. Внаслідок комерціалізації послуг спортивних секцій та клубів лише третина дітей має можливість їх відвідувати. Недостатнє охоплення різними формами позашкільної діяльності негативно позначається зростанням дитячої та підлітко­вої злочинності. За статистикою, 46 відсотків злочинів скоєно підлітками у вечірній час.

Практично не спрацьовує й нормативно-правова база соціально-правового захисту неповнолітніх, закони України про охорону дитинства, про соціальну роботу з дітьми та молоддю, а також комплексні заходи профілактики бездоглядності та право­порушень серед дітей і соціальної реабілітації в суспільстві. Не забезпечено і виконання повною мірою Національної програми “Діти України”. Треба бути відвертим, у державі система роботи з охорони дитинства, запобігання бездоглядності, правопорушень та злочинності далеко не дієва. Зростання соціально-правових проблем дитинства вимагає від органів державної виконавчої влади термінових дій на виконання законів України, указів Президента та рішень уряду.

Є першочергові проблеми, які необхідно невідкладно вирі­шувати. Було б необ’єктивно сьогодні дорікати лише тим службам, які займаються дітьми. Що треба робити? На наш погляд, передовсім маємо усвідомити, що робота з неповно­літніми, а тим більше з девіантною поведінкою, вимагає залучення всього суспільства, не лише педагогів та батьків, і найголовніший її принцип — гуманізація взаємин усіх учасників.

Згідно з чинним законодавством треба запровадити диференційований підхід до соціального захисту та профілактики правопорушень; поліпшити матеріальний стан дітей, які залиши­лися без батьківської опіки, удосконалити механізм захисту їхніх житлових прав; надати можливості для психологічної реабілітації підлітків, їх фізичного і розумового розвитку; удосконалити спе­ціалізацію існуючих мереж закладів соціального захисту дітей; створити єдиний реєстр цієї категорії громадян.

На завершення я хотів би наголосити на тому, що ми повинні створити більш спрямовані бюджетні програми, забезпе­чити їх повне фінансування, визначити вирішення цієї проблеми пріоритетним завданням держави. Тобто ми повинні нести спільну відповідальність за наше майбутнє.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валерію Іллічу. Ви — перший заступник голови бюджетного комітету, отож давайте зробимо це.

Слово має Олександр Миколайович Орда, заступник міністра охорони здоров’я України. Будь ласка. Підготуватися Самойлик.

 

ОРДА О.М., заступник міністра охорони здоров’я України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, запро­шені! Проблема сирітства дітей, особливо соціального, в Україні з  року в рік, на превеликий жаль, загострюється. Як ніколи набу­ває актуальності питання забезпечення цієї категорії дітей домів­кою у найширшому значенні цього слова.

У системі охорони здоров’я до закладів, де утримуються діти-сироти та діти, позбавлені батькового піклування, належать будинки дитини. У вказаних закладах дітям гарантовано медико-соціальний захист, зокрема медичне обстеження, проведення поглиблених медичних оглядів, планових профілактичних та оздо­ровчих заходів, а також лікування, корекція і реабілітація дітей з вадами фізичного та розумового розвитку, тобто надання слухо­вих апаратів, окулярів, спеціалізованої медичної допомоги, прове­дення педагогічно-виховних заходів, впровадження нових програм медико-соціальної допомоги, своєчасне інформування органів опіки і піклування про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьків­ського піклування.

Більшість будинків дитини, 37 із 48, є спеціалізованими,
де перебувають діти з ураженнями центральної нервової системи і порушеннями психіки, в тому числі діти з церебральним пара­лічем та іншими вадами розвитку. Крім того, у будинках дитини виховуються діти з багатодітних та малозабезпечених сімей.

Завдяки послідовним заходам, які проводяться Міністер­ством охорони здоров’я, спрямованим передусім на підвищення рівня медичного забезпечення дітей безпосередньо в будинках дитини, цілодобовий нагляд за ними середніми медичними працівниками, цілодобове чергування лікарів у будинках дитини, введення до штатних розписів цих закладів фахівців педіатрів з 11 спеціальностей, нам вдалося за 10 років майже втричі знизи­ти смертність у цих закладах і в 2,5 разу — вихід дітей з вадами та інвалідністю.

За станом на 1 січня 2003 року, в Україні функціонують 48 будинків дитини на 6403 ліжко-місця. На кінець минулого року в закладах охорони здоров’я, в будинках дитини, перебували 5 тисяч 132 дитини. Незважаючи на складні соціально-економічні умови в державі, мережа будинків дитини не тільки збережена, а   й розширюється. Так, останніми роками відкрито додаткові будинки дитини в Донецькій, Одеській та Харківській областях.

Крім цього, на виконання указу Президента та згідно з дору­ченням Кабінету Міністрів з метою розв’язання проблем дитячої бездоглядності розроблено план заходів на виконання Державної програми запобігання дитячій бездоглядності. Програма перед­бачає активізацію роботи із запобігання відмові матерів від дітей у   лікувально-профілактичних закладах шляхом інформування про їхній соціальний захист, гарантований державою, в тому числі про можливість тимчасового перебування дитини у будинку дити­ни та надання безплатної медичної допомоги дітям з уродженими вадами розвитку.

Водночас Міністерство охорони здоров’я дало цілу низку доручень територіальним закладам охорони здоров’я. Так, ми плануємо вже в першому півріччі 2004 року провести повну акредитацію закладів охорони здоров’я, маю на увазі будинки дитини. Акредитація передбачає реалізацію цілого ряду положень Міністерства охорони здоров’я щодо фінансового забезпечення цих закладів, максимального використання бази місцевих лікувально-профілактичних закладів і санаторіїв, які підпорядко­вані системі Міністерства охорони здоров’я та іншим органам державної влади. Ми також забезпечуємо постійне підвищення кваліфікації медичних працівників як будинків дитини, так і закла­дів Міністерства освіти і науки.

Загалом робота проводиться, і можете мені повірити, сьогодні діти, які утримуються в будинках дитини, часто і почува­ються, і доглянуті краще, ніж ті, які живуть на вулиці та в інших місцях. Сподіваюся, що нинішні парламентські слухання нададуть цій роботі нового імпульсу.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Миколайовичу.

Слово надається народному депутату Катерині Семенівні Самойлик, голові Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму, фракція Компартії. Підготуватися Ляйєнгорсту.

 

САМОЙЛИК К.С., голова Комітету Верховної Ради України з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні наводилися вражаючі, жахливі статистичні дані, які свідчать про неухильне зростання кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьків­ського піклування. Ще в 1995 році таких дітей було 52 тисячі, минулого року їх налічувалося вже втричі більше. При цьому наве­дені цифри, за кожною з яких стоять горе і важка доля дитини, враховують лише тих, хто здобуває освіту в навчальних закладах. У цих 150 тисячах немає тих, хто не відвідує школу, спосіб життя яких пов’язаний з притонами, підвалами, горищами. Кількість таких дітей, на жаль і сором нашої держави, невідома.

Одним із найстрашніших “надбань” держави стала поява такого ганебного явища, як соціальне сирітство, яке в багатьох випадках зумовлено не тим, що батьки померли або загинули, а  патологією батьківської поведінки, нехтуванням батьківськими обов’язками. Це наша сувора і прикра дійсність. Діти при живих батьках залишаються наодинці з різними життєвими труднощами і проблемами, внаслідок чого багато з них поповнюють ряди без­притульних, а щоб прожити, вчиняють протиправні дії і злочини.

І хоча протягом останніх трьох років дещо зменшилася молодіжна злочинність, але, вибачте за сумний каламбур, моло­діжна злочинність значно молодшає. Неухильно зростає кількість засуджених підлітків. Якщо в 1992 році засуджено 11,5 тисячі неповнолітніх, то в минулому році — майже вдвічі більше. Частка підлітків серед засуджених зросла на 28,6 відсотка, майже дві третини з них ніде не навчалися і ніде не працювали.

Ось основні причини, які спонукають неповнолітніх до зло­чину: із 34,6 тисячі неповнолітніх, які стояли на обліку у криміналь­ній міліції у справах неповнолітніх 2002 року, 25,5 тисячі мають одного з батьків, 2,2 тисячі взагалі не мають батьків, 2,6 тисячі проживають у будинках-інтернатах, 25,7 тисячі дітей ніде не навчалися і не працювали. Тільки влітку минулого року працівники міліції виявили і додатково поставили на облік 5 тисяч неповно­літніх правопорушників, більш як 4 тисячі батьків, які негативно впливають на своїх дітей.

Водночас Генеральна прокуратура засвідчує, що вимоги Закону про спеціальні органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх дотримуються не в повному обсязі. Майже в половині областей служби у справах неповно­літніх не вживають достатніх заходів щодо організації та коорди­нації діяльності місцевих органів виконавчої влади із запобігання дитячій бездоглядності. Тільки в чотирьох областях у минулому році прокурорськими перевірками були виявлені неповнолітні правопорушники, які на обліку не перебували, і профілактична робота з ними не проводилася.

Поширенню бездоглядності, злочинності сприяє недостатня робота органів міліції щодо виявлення та притягнення до відпові­дальності дорослих, саме дорослих, батьків, які втягують дітей у протиправну діяльність, примушують їх займатися жебракуван­ням, проституцією.

У 2002 році скоїли злочин понад 20 тисяч неповнолітніх, близько 28 тисяч були доставлені в органи внутрішніх справ за  заняття бродяжництвом, жебракуванням, виявлено більш як півтори тисячі (вдумайтеся!) дітей у віці до 11 років, які вчинили суспільно небезпечні дії, проте працівниками міліції у справах неповнолітніх складено лише 15 тисяч адмінпротоколів стосовно їхніх батьків, які несуть пряму відповідальність за всі ці злочини!

Тільки у першому півріччі минулого року зростання кількості неповнолітніх, які раніше скоювали злочини, відбулося в більш як половині областей, а тих, хто скоїв злочин у групі з дорослими, — майже у всіх 25 областях.

Мабуть, ми всі повинні визнати пріоритетним завдання законодавчого врегулювання цієї проблеми. Наш комітет розгля­нув і рекомендував Верховній Раді України прийняти за основу проект Закону про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Зокрема, проектом передбачається запровадження нової форми — сім’ї, вихователів або окремих громадян, які здійснюватимуть виховання цих категорій дітей в умовах сім’ї, розширення їхніх соціальних гарантій, а також механізм адаптації випускників закладів інтернатного типу, забезпечення їх реальним правом вибору професії, встановлення мінімальних державних соціальних гарантій для забезпечення та реалізації прав дітей-сиріт та багато іншого.

І ще одне організаційне питання. У нас при Президентові діє Координаційна рада з питань організованої злочинності, яка вирішує і координує питання. На жаль, ми бачимо, які складні процеси відбуваються в молодіжному, дитячому середовищі, але в  державі немає поки що такого органу, який опікувався б цією проблемою. Я звернулася до Прем’єр-міністра України і вношу пропозицію записати це в рекомендації наших парламентських слухань, ми обов’язково повинні відновити міністерство з питань дітей, сім’ї та жінок. Саме це міністерство найближче стоїть до  проблем, які ми сьогодні розглядаємо, і думаю, воно могло б координувати всі ці питання.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Катерино Семенівно.

Слово має Ян ван Ляйєнгорст, представник Асоціації нідерландських муніципалітетів. Підготуватися Кириленку.

 

ЯН ВАН ЛЯЙЄНГОРСТ, голова Департаменту з питань молоді, освіти та культури Асоціації нідерландських муніципалі­тетів. Доброго дня, шановні пані та панове! На жаль, це все,
що я можу сказати українською, тому скористайтеся, будь ласка, синхронним перекладом. Шановні учасники парламентських слухань, члени уряду, народні депутати України, пані та панове! Вважаю за честь запрошення виступити на цьому високо­поважному зібранні з питань організації підтримки соціально вразливих груп населення, зокрема бездомних.

Перебуваючи на посаді заступника мера Утрехта я відпові­дав за організацію роботи з бездомними та наркозалежними. На даний час я працюю в Асоціації нідерландських муніципалітетів (VNG), і як експерт Управління міжнародних проектів VNG-International беру участь у проекті, що має на меті реінтеграцію бездомних жінок у Києві і фінансується міністерством іноземних справ Нідерландів. Під час роботи в Києві я познайомився з цим чудовим містом, його дружніми мешканцями, а також з його проблемами. І, на жаль, ці проблеми непрості.

Із спілкування з представниками Київської міської державної адміністрації я знаю, що вони ставлять перед собою високі завдання стосовно багатьох проблем соціального характеру. Ці  завдання не лише на папері, вони вже набули реальних форм. У червні цього року я був присутній на відкритті центру в Пущі-Водиці, який зараз використовується для роботи з бездомними жінками, це один з прикладів реального втілення високих завдань. Нещодавно я також побував у приміщенні, де відкриється перший у місті нічліг. На мою думку, в Києві проводиться серйозна робота з вирішення цієї проблеми.

Зокрема, початок дуже вдалий. Гадаю, центр у Пущі-Водиці варто використовувати як методичну базу для поширення досвіду серед інших міст України та розвитку державної політики в цьому напрямі на національному рівні.

У Нідерландах ми також маємо проблеми, пов’язані з надан­ням підтримки бездомним громадянам. Протягом 80–90-х років минулого століття в Голландії відбувалося значне зростання кількості бездомних осіб, і проблема стала помітною на вулицях міст. Першими, хто помітив проблему у нас, були громадські організації, саме вони почали вживати конкретних дій, використо­вувати незайняті будинки для розміщення бездомних. Прикладом може бути Армія спасіння, ініційована групою релігійних органі­зацій, але до вирішення цієї проблеми долучилися також різні молодіжні організації, студенти. Згодом ця проблема перейшла у  площину муніципальної політики та національного законодав­ства, але першими активно діяти почали громадські організації.

У Києві усвідомлюють, що вирішення цієї проблеми перед­бачає також підвищення обізнаності. Я знаю про цю ситуацію з  власного досвіду. На даний момент ви знаходитеся на перехід­ному етапі, який супроводжується багатьма проблемами. Отож перший крок — це визначення проблем. Одразу після цього постає нелегке завдання їх подолання. Приклад — проблеми соціально вразливих верств населення.

Спираючись на досвід моєї країни, я хотів би привернути вашу увагу до того, що при виробленні політики, формулюванні цілей та програм вирішальне значення має той факт, що амбіції, реалізм і терпіння мають йти поруч. Ми прагнемо остаточного вирішення проблеми, але маємо сприйняти те, що усунути таке явище, як бездомність, повністю неможливо.

Повне одужання не завжди є можливим, завжди залиша­тимуться люди, які потребуватимуть допомоги. Для багатьох з них базові послуги, такі як місце у нічному притулку та простий сніданок, — манна небесна, для інших це шанс змінити своє життя, шлях з підйомами та падіннями.

Хто має взятися за це складне завдання? Хто має взяти на себе відповідальність? Так само як і в Нідерландах, місцева влада відчуває відповідальність і справді є відповідальною за подолання цих проблем, я дуже добре відчув це у Києві. Проте місцева влада не може зробити це самотужки.

У Нідерландах національний уряд також бере на себе відповідальність шляхом розробки державного законодавства, докладніше про це ви можете дізнатися з розданих матеріалів,
де викладена коротка інформація про ситуацію щодо цієї проблеми в Голландії.

Національне рамкове законодавство має дуже важливе значення. Наведу чотири причини.

По-перше, кожен самоврядний орган знає, яку воно несе відповідальність і в яких правових рамках може діяти.

По-друге, законодавча база означає тривалість політики у  цьому напрямі. Таким чином, політика не зазнаватиме впливів залежно від політичної ситуації або персональних призначень у кожному регіоні.

По-третє, це дасть змогу визначити підходи до розподілу бюджетних коштів і чітко визначити, які витрати мають здійснюва­тися з державного, а які — з місцевих бюджетів.

По-четверте, законодавча база визначає державний орган, відповідальний за надання допомоги соціально вразливим групам населення, тому що це також має дуже велике значення.

У Голландії ми добре обізнані з цією проблематикою і маємо певний досвід. Проте легких рішень не існує, не знаємо їх і ми. Проблеми, що стоять перед вашою країною, — великі. У Києві ситуація критична через нестачу дешевого житла, це питання потребує спеціальної уваги. Оскільки немає однозначних рішень, важливо залишати місце для експерименту. Ми в Нідерландах дійшли висновку, що за ретельної розробки законодавчого підґрунтя експерименти мають великі шанси на успіх.

Мою увагу привернуло те, що великий наголос робиться на медичних аспектах роботи з бездомними. Протягом 15 років роботи у цьому напрямі ми дійшли висновку, що потреби в   медичному обслуговуванні бездомних полягають у наданні базових, елементарних послуг. Звичайно, людина має бути чистою та безпечною для оточення. У нашій практиці не було спалахів епідемій, досвід свідчить, що людина, як правило, починає більше дбати про особисту гігієну, коли вона має можливість отримати їжу та місце для нічлігу. Такі прості речі допомагають відновити позитивне уявлення про себе та збільшують шанси повернення до суспільства. Цим досвідом ми хотіли б поділитися з Україною.

У Нідерландах ми розпочали цю роботу 15 років тому. Цей  шлях складний і сповнений перешкод, але поступово він вирівнюється і дає змогу вийти на пряму дорогу тим, хто з неї збився. Водночас ми розуміємо, що шлях цей тривалий. Отже, я   сподіваюся, що сьогоднішні парламентські слухання будуть успішними і надихнуть вас на розроблення законодавства щодо надання допомоги даній цільовій групі.

Життєві історії бездомних — це історії звичайних людей, таких самих, як ми з вами, які опинилися у скрутних обставинах. Кожен може опинитися в ситуації бездомності. Життя сповнене неочікуваних ризиків, і завдання суспільства — знаходити рішення для тих, хто став жертвою неприємних або непередбачуваних обставин.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має народний депутат, представник фракції “Наша Україна” В’ячеслав Анатолійович Кириленко. Підготуватися Лебедєвій.

 

КИРИЛЕНКО В.А., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, Українська народна партія. Шановні колеги, шановні учасники парламентських слухань! З того комплексу проблем, які ми розглядаємо, на мою думку, найбільш вразливою і жахливою для суспільства є проблема безпритульних та бездоглядних дітей. Безумовно, максимум коштів державного та місцевих бюджетів, зусиль громадських організацій, церкви, благодійних організацій, меценатів найближчим часом має бути спрямовано на розв’язан­ня саме цієї проблеми.

У цьому сенсі я хотів би нагадати кілька цифр, які, на мою думку, є знаковими. На сьогодні в Україні понад 100 тисяч дітей — діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. Знову-таки, це лише за даними офіційної статистики.

З іншого боку, на обліку вже нині перебувають більш як 130 тисяч неповнолітніх, які жебракують, є правопорушниками, вживають наркотики, алкоголь і таке інше. У мене завжди вини­кало питання: у якій спосіб відбувається цей облік? Єдине, що я для себе зрозумів остаточно, що він не є вичерпним. Мені здаєть­ся, що з метою правдивої оцінки ситуації ми можемо сміливо множити цю цифру на півтора, а то й на два, і вийде цифра справді вражаюча.

Крім того, вкрай знаковим є наступний показник. Щороку суди позбавляють батьківських прав, вилучають із неблаго­получних сімей більше 6 тисяч дітей. У мене виникає питання: скільки таких ситуацій, скільки таких справ взагалі не доходить до  суду? І коли ми підсумуємо оці три вищенаведені показники, думаю, ми побачимо вражаючу картину системної кризи у цій сфері.

Мені здається, що основні гроші держави мають скеровува­тися сюди. Причому не крихти, за які воюють між собою соціальне й молодіжне відомство, а серйозні гроші. Мають йти сюди,
а не на будівництво палаців Президента, як це заплановано
в бюджеті, і на інші завдання, які не мають нічого спільного
з соціальною політикою.

До того ж якщо ми говоримо про бездомних, яких ми бачимо щодня на вулицях усіх наших міст, особливо великих, то  чому ми з’ясовуємо, що в країні лише в чотирьох областях діють і ще в трьох планується відкрити центри соціальної адаптації для таких громадян? Це виходить сім областей. У нас що, бомжі є лише в семи областях? Вони є, напевно, в кожній області. Чому це питання не обговорюється на рівні прийняття рішень, коли ми затверджуємо щороку показники бюджету як по соціальному, так і по молодіжному відомствах?

Крім того, існує проста побутова проблема. Ось ці бездомні, які сидять на дитячих майданчиках, їдять, випивають і закусують там, ці бездомні, які сплять у під’їздах, — це що, проблема лише громадян, як часто нам на це хочуть вказати? Так, безумовно, у багатьох випадках міліція діє оперативно, але, мені здається, що набагато оперативніше вона діє на ринках щодо торговців, тобто там, де є гроші, або там, де є ринкова вартість, або там, де є для чого мобілізовувати свої зусилля. Там, де є бомжі, часто міліція
не встигає або й не хоче реагувати. І таким чином виходить, що ця проблема залишається справою лише громадян. Я принципово проти такої постановки питання, вважаю, що це проблема винятково держави та її органів, і на це необхідно звернути особливу увагу.

Отже, 23 тисячі бездомних — це що, правдива цифра?
Я готовий дискутувати, тому що є різні методики обрахування. Безумовно, це кількість тих, хто так чи інакше пройшов через офіційні установи. А ті, які не пройшли, скільки їх? Навіть якихось оціночних даних нам сьогодні не дають.

Ми виходимо з того, що ці явища є наслідком кризи моралі, яка є характерною не лише для низів, а й для самих верхів. І тому й попит такий повинен бути.

У цьому сенсі чотири конкретні пропозиції від фракції “Наша Україна”.

Перше — збільшити фінансування, але не взагалі, а подбати про це у змінах до Державного бюджету на 2004 рік, щодо цільової програми стосовно бездомних громадян, оскільки на без­доглядних дітей якісь кошти виділяються, але й тут необхідно переглянути.

Друге — створити спеціальний державний орган. Але ми хотіли б, щоб це створення відбулося прозоро, оскільки одними проблемами має займатися соціальне відомство, а іншими — молодіжне. Не хотілося б, щоб тут відбувалося якесь пере­тягування ковдри одних за рахунок інших.

Третє. Ми вважаємо, що необхідно внести до Верховної Ради законопроект не про соціальний захист, а про соціальну реабілітацію або ресоціалізацію бездомних громадян, оскільки зараз про їхній соціальний захист взагалі не доводиться говорити. Нам хоча б повернути цим людям віру в себе і змусити їх якимось чином відвідувати ті заклади, де вони можуть пройти реєстрацію і отримати найнеобхідніше.

І четверте. Верховна Рада повинна виступити ініціатором проведення громадського моніторингу, оскільки громадський сектор у цих питаннях у багатьох країнах є провідним і домі­нуючим. І так само не забувати про церкву, оскільки релігійні організації вже опікуються цими проблемами і мають величезний досвід.

Думаю, всі ці пропозиції нашої фракції мають бути відобра­жені у проекті постанови Верховної Ради за результатами парла­ментських слухань з цього питання.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Лебедєва Галина Євгенівна, директор Фонду мистецтва, культури та науки. Підготуватися народному депутату Шевченку.

ЛЕБЕДЄВА Г.Є., директор Фонду мистецтва, культури та науки. Добридень, шановне панство! Вже п’ятий рік ми пра­цюємо в Україні з безпритульними дітьми. Здебільшого ми здійснюємо в нашому проекті партнерство з міжнародними організаціями, і лише цього року великою радістю стало партнер­ство з українською компанією “Галактон”, за що велике спасибі Вадиму Петровичу Чагаровському.

За п’ять років роботи в Україні ми провели серію інтен­сивних навчальних тренінгів для дітей, які живуть на вулиці, розгорнули розвиваючу програму на базі Київського притулку для неповнолітніх, створили виставу “Синій птах” (може, ви про неї чули, це досить гучний проект) за участю колишніх безпритульних дітей, яка пройшла з аншлагами в Київському молодому театрі та  в Театрі юного глядача на Липках. Сьогодні ми працюємо над створенням книги казок, написаних колишніми безпритульними. Книга буде надрукована найкращим українським дитячим видав­ництвом “А-ба-ба-га-ла-ма-га”.

Таким чином, за п’ять років роботи нами створені та від­працьовані спеціалізовані методики роботи з колишніми “дітьми вулиці” на базі притулків та інтернатів. Матеріали проектів я зали­шила на столі у вестибюлі, всі, кого це цікавить, можуть ознайомитися.

Однак проблема безпритульних дітей в Україні вимагає комплексного підходу, і для її успішного вирішення не треба винаходити ендемічне українське колесо. Значно ефективніше, на  мій погляд, зібрати успішний досвід роботи таких країн, як Голландія, Швеція, Данія, Велика Британія, переосмислити його та адаптувати до українських умов.

Передусім необхідно змінити наше ставлення до без­притульних. Ми нічого не досягнемо, якщо будемо брутально лаяти багатодітних матерів, які залишають своїх дітей у пологових будинках, або виламувати двері сім’ям алкоголіків. Як свідчить міжнародний досвід, набагато ефективніше будувати дружні клініки та перевдягати чемних охоронців порядку в цивільне для візиту в асоціальну сім’ю. Ба навіть запросити до них всміхненого соціального працівника чи кваліфікованого психолога.

Я навіть не хочу гаяти вашого часу на детальний опис ситуації в Україні, сьогодні вже багато про це говорилося. Наведу кілька прикладів із власного досвіду.

Чи може собі уявити шановне панство, що має відчувати дитина, яка звикла до свободи, якщо її безневинно, просто за те, що в неї немає батьків, замкнути в кімнаті з 20-ма іншими дітьми та ще й грати на вікна понавішувати? Уявили? А тепер давайте вийдемо з вами на прогулянку, звісно, до внутрішнього двору. Бо якщо ми з вами втечемо, то виховательку залишать без премії. Як ся маєте, шановні?

Чи знає хто, чи існує в Україні хоча б єдина програма розвитку творчих здібностей дітей, які потрапили до закладів опіки? Або ефективна програма соціалізації випускників закладів опіки до самостійного життя? Тому ми пропонуємо чотири конструктивні кроки для поліпшення ситуації.

По-перше, створити інформаційну базу інноваційних методів соціальної роботи з безпритульними дітьми, які показали свою ефективність у країнах Західної Європи, та провести серію науково-практичних конференцій і тренінгів за методиками для держслужбовців.

По-друге, провести превентивну роботу, а саме мають бути створені центри роботи з неблагополучними сім’ями. З ними має бути проведена реабілітаційна робота за місцем проживання. Паралельно у кожному районі має існувати осередок, де дитина могла б пообідати та вивчити уроки, доки батьки б’ються п’яні. Цей підхід є альфою та омегою у країнах Західної Європи, і такий денний центр там має назву “альтернативного будинку”. До речі, як може підтвердити наш колега з міністерства закордонних справ Нідерландів, це єдиний напрям, яким вони керуються, коли намагаються адаптувати таких дітей до життя в соціумі. Такі центри мають існувати не лише в Івано-Франківську, де діє активна молода команда управління у справах сім’ї та гендерної політики, а й по всій Україні. Тобто, як я це розумію, запобігти дитячій бездоглядності в країні — державне завдання.

По-третє, так вже давно ведеться, що заклади опіки в  Україні — це просто місця полишення свободи в мініатюрі, для найменших. Необхідно змінювати методи роботи в притулках та інтернатах, а саме:

1)   втілювати розвиваючі та адаптаційні програми для дітей і вводити класи вирівнювання;

2)   втілювати програми соціалізації випускників закладів опіки;

3)   створювати комісії при кожному притулку, які опікува­тимуться долею кожної дитини та здійснюватимуть соціальний супровід таких дітей.

І нарешті, четверте. На сьогодні колишніми безпритульними дітьми опікуються безліч структур. Це і МВС, і Державний комітет у справах сім’ї та молоді, і Міністерство охорони здоров’я, і Міністерство освіти і науки, і навіть Міністерство праці і соціаль­ної політики. Вже нічого й казати про модний Комітет захисту прав людини. Для кожної з названих державних структур ці діти не є пріоритетом, це просто їхній головний біль.

Наскільки я розумію, проблема безпритульних дітей в  Україні — це перш за все соціальна проблема. І в усьому прогресивному світі, як вже сьогодні казали з цієї трибуни, цими проблемами опікуються недержавні організації, держава лише створює умови для успішного їх вирішення. Одеса успішно працює за цією схемою.

Якщо Україна як держава не готова до таких змін, шановне панство, чи не можна на базі якогось гідного довіри міністерства з відповідною проблемі назвою створити комітет, який займався б винятково проблемами безпритульних дітей та дітей, які не мають батьків? Щоб робота комітету охоплювала весь шлях дитини — від  неблагополучної родини до інтернату та подальшого життя в  соціумі. Якщо ми хочемо, щоб більше 10 відсотків колишніх безпритульних дітей успішно інтегрувалися в наше суспільство, хтось має за це відповідати.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Шевченко Олександр Олександрович, народний депутат, фракція Аграрної партії України. Підготуватися Мороку.

 

ШЕВЧЕНКО О.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин (виборчий округ №39, Дніпропетровська область). Аграрна партія України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Шановні члени уряду, учасники парламентських слухань! Мені здається, що всі конструктивні зауваження та аспекти проблеми, які прозвучали сьогодні, звичайно, повинні бути проаналізовані і враховані в рішенні Верховної Ради.

Хотілося б нагадати, що ще з часів Київської Русі наш народ виявляв гуманізм, чуйність та милосердя у ставленні до дітей, які залишалися без батьків, до людей без домівки. І не випадково сьогодні проводяться парламентські слухання, особлива увага з  боку держави і суспільства приділяється сиротам, які опинилися у кризовій ситуації. Аксіома “Майбутнє визначається сучасним вихованням підростаючого покоління” підтверджується Миколою Васильовичем Гоголем: “Молодість щаслива тим, що в неї є майбутнє”, — і звучить сьогодні ще більш актуально.

Прикро усвідомлювати, що для України актуальна така страшна проблема, як бездомні громадяни та безпритульні діти. Вона мала місце лише у 1920–30-х роках, але тоді країна була набагато слабшою, ніж зараз. За статистикою, у державі налічується більш як 100 тисяч дітей-сиріт до 18 років, з неофіцій­них джерел — 10 мільйонів 700 тисяч; кожна восьма-дев’ята дити­на — кругла сирота при живих батьках; у більш як 60 тисячах неблагополучних сімей проживають і виховуються 136 тисяч дітей. Ці дані, наведені головою Державного комітету у справах сім’ї та   молоді Валентиною Довженко, просто шокують. Особливо прикро чути про актуальність цих проблем для сільського населення. Якщо раніше село традиційно стояло на сторожі людської моралі, то нині навіть там безпритульні діти при живих батьках — не новина. На обліку в кримінальній міліції стоять близько 40 тисяч неповнолітніх.

Зрозуміло, що чим менше бездомних і голодних громадян у  нашій країні, тим більш безпечно у нас на вулицях, тим менша кількість інфекційно хворих, в тому числі на ВІЛ/СНІД, тим менше у країні злочинців, тим здоровіша нація, тим більше трудових ресурсів і просто розумних здорових громадян, спроможних приносити користь суспільству, собі, Україні.

Тільки в Києві, за деякими даними, проживають до 10 тисяч бездомних дітей. Серед цих безпритульних близько 20 відсотків не мають ані батьків, ані власної домівки, приблизно половина — соціальні сироти, покинуті батьками.

В останні роки у психології, педагогіці, соціальній роботі визнання того, що виховання дитини найкраще відбувається в  сім’ї, викликало прагнення будь-що зберегти сімейні відносини. На жаль, в Україні є лише 100 прийомних сімей та 113 дитячих будинків сімейного типу.

Так, наприклад, у Києві працюють три будинки для дітей-сиріт, безпритульних дітей та дітей, які залишилися без батьків­ського піклування, проте вони не можуть вирішити проблеми дитячої бездоглядності. За словами Київського міського голови Олександра Олександровича Омельченка, у Києві потрібно щонайменше 10 таких будинків, по одному в кожному районі.
І це в багатому і благополучному місті — столиці, у регіонах проблем набагато більше.

Зрозуміло, за один день проблему “дітей вулиці” та бездом­них громадян не вирішити, але розпочати розв’язання цієї проблеми можливо. Так, у Васильківському та Синельниківському районах Дніпропетровської області поряд із традиційною Раїв­ською школою-інтернатом створено умови для утримання дітей на базі колишніх дитсадків у Васильківці та Іларіоновому, і кільком сотням дітей надається допомога.

Триває робота в регіонах, і такі факти непоодинокі. Проте хоч, здавалося б, директивних документів на державному і регіональному рівнях достатньо, все ж бракує фінансування соціальних програм, тому не реалізуються можливості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування
в організації діяльності із забезпечення конституційних прав
та гарантій соціально вразливих верств населення. Реальне фінан­сування дасть реальну відповідальність, реальний результат. Тобто необхідно передбачити на ці цілі додаткові кошти у держав­ному та місцевих бюджетах.

Виборці вносять слушні пропозиції, щоб не тільки благодійні організації, а й прибуткові структури підтримали наших дітей. Це  теж законодавчо має бути визначено. А вирішення великої проблеми подолання бідності має починатися з малої, але вкрай необхідної допомоги найбільш беззахисним та знедоленим, без­притульним дітям України, і базуватися на здобутках в економіці.

Піклуючись про соціальний розвиток держави, будуючи ефективну економіку, ми повинні пам’ятати, що життя наших виборців має поліпшуватися із прийняттям законодавчих актів, що стимулюють розвиток економіки. Тоді не будуть прийматися закони, які завдають збитків на десятки мільярдів гривень економічному базису, безпосередньому товаровиробнику. Наприклад, Верховна Рада України третього скликання не прийня­ла Закон про зерно та ринок зерна, як наслідок — розбалансу­вання ринку, відсутність фінансового наповнення у 2002 році, стрибки цін на продовольство у 2003 році. Така ж ситуація із  скасуванням вивізного мита на соняшник, ввізного ПДВ на товари груп 1–24, тобто аграрного сектору.

До меценатства можна запрошувати тільки того, хто впевне­ний у завтрашньому дні, розвиває виробництво, має прибутки
і з надією, а не з тривогою, дивиться на парламент, уряд, промислово-фінансові групи, місцеву владу. Саме прискорення розвитку усіх галузей економіки, різке скорочення безробіття, підвищення добробуту кожної родини допоможе вирішити зазначені проблеми. Уряд у реалізації вищезазначених державних програм, особливо у сфері фінансування, чітко має дотримува­тися пріоритетності, адже турбота про кожного громадянина сприяє поліпшенню життя всього українського народу.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Олександровичу.

Слово має Олексій Васильович Мороко, заступник началь­ника Управління адміністративної служби міліції Головного управ­ління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві. Немає?

Тоді Тамара Сергіївна Прошкуратова від фракції Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Будь ласка. Підготува­тися Роману Івановичу Корнійку.

 

ПРОШКУРАТОВА Т.С., член Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, СДПУ(о)). Фракція СДПУ(о). Нас турбує соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких обумовлена умовами вулиці. Зазнавши психологічних, а часто й фізичних травм від рідних батьків, дитина вже боїться всіх і не довіряє нікому з дорослих. Але ж ці діти — не злочинці, вони з вини дорослих опинилися на узбіччі життя і потребують насамперед допомоги, а не покарання.

Число безпритульних невідомо, на жаль, навіть приблизно. Та й у поле зору держави вони потрапляють, тільки ставши кримінальним елементом. Щороку 35 тисяч дітей направляються міліцією в притулки для неповнолітніх. А далі? Адже згідно із законом вони там можуть бути лише певну кількість днів, а потім повертаються додому, знову втікають, та й до притулку йдуть неохоче. Ось нещодавно до мене в Києві підходить дитя, протягує руку, щоб я дала копієчку. Я кажу: “Ходімо, дитя, зараз зі мною. Я  тебе поведу в притулок, тебе там нагодують, вмиють”. Повірте, через 30 секунд я навіть не побачила, де це дитя ділося, воно від мене втекло.

Та й у місті цих дітей не дуже й помітно, переважно вони мають свій бізнес в електричках — співають, читають вірші, ми це бачили сьогодні в кіно, та й просто жебракують. Безпритульні діти  — це наслідок розпаду сім’ї через втрату роботи, житла, бідність, це діти біженців, жінок, які займаються проституцією, часто серед них і діти, схильні до кочування. Та і втечу пояснюють жорстокістю, примусом зі сторони дорослих, а часто під цим примусом розуміють просте підпорядкування режиму.

Ще одна з причин появи дітей на вулиці — це відсутність моралі в сучасному суспільстві, адже навіть із благополучних сімей діти втікають на вулицю, оскільки батьки зовсім не цікавляться духовним світом своїх дітей. Особливо загрозливе становище з сучасним телеефіром, демонстровані на екрані жорстокість, насильство, жахи не можуть не руйнувати дитячу психіку.

Діти бояться дорослих, постійно чекають від них підступу: ось-ось має бути облава, а далі — знову притулок, знову вулиця. Рано чи пізно помітять цих діточок заповзяті дорослі, візьмуть під свою опіку, навчать жебракувати, давши перший урок цинізму, навчать цих нещасних бути нещасними напоказ, за гроші. Нічийні малолітні — це зручний безвідмовний інструмент для криміналь­них структур. Їхніми руками обкрадаються кіоски, магазини, квартири, а потім — алкоголь, наркотики, наймані вбивства.

Дехто вважає, що основний шлях вирішення цих проблем — стабільність економіки, але вони актуальні і для високорозвинених країн. Необхідно реформувати систему опіки. На сьогодні най­ефективнішими вважаються дитячі будинки сімейного типу,
а не інтернати. Дітям потрібна не армія чиновників, а просто батьки, і якщо немає поряд рідних — то названі, які дадуть їм любов і турботу. Названі батько й мати не всиновляють дитя,
не мають права на його майно (хоча, як правило, ці діти ніякого майна не мають), а просто допомагають стати на ноги у критичній для дитини ситуації.

Ми вважаємо, що треба невідкладно вжити таких заходів:

1)   розробити та прийняти нові правила опіки та піклування;

2)   розвивати мережу шкіл-інтернатів, закладів різного типу для асоціальних дітей;

3)   вирішити питання здійснення нагляду за житлом неповнолітніх, які перебувають в інтернатах, визначити порядок постановки на квартирну чергу таких дітей;

4)   удосконалити методику підготовки вихованців інтернатів до самостійного життя, в усіх регіонах створити центри пост­інтернатної адаптації дітей-сиріт;

5)   започаткувати систему підготовки батьків до усинов­лення чи опікунства, створити базу даних в Інтернеті;

6)   розглянути питання про внесення змін до Бюджетного кодексу України на предмет удосконалення організації фінансо­вого забезпечення дитячих будинків сімейного типу.

І останнє, те, чого не можна зробити і передбачити жодним законом, — це подолання байдужості суспільства до замурзаної простягнутої дитячої долоньки, від пересічного громадянина до високопоставленого чиновника.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо вам, Тамаро Сергіївно.

Будь ласка, до слова запрошується Роман Іванович Корнійко, президент Міжнародної благодійної фундації “Отчий дім”. Підготуватися Надразі.

КОРНІЙКО Р.І., президент Міжнародної благодійної фундації “Отчий дім”. Шановний пане головуючий! Шановні народні депутати та учасники парламентських слухань! Нині у найважли­вішому залі України слухається чи не найболючіше питання сьогодення — пошук шляхів вирішення проблем безпритульних дітей. Це радує серце і вселяє надію. Важливо, щоб поміж економічними, політичними та іншими дуже важливими справами ми не втратили тих, кому жити й будувати Україну завтра. Впевнений, що всі присутні в цьому залі розуміють історичність рішень, які будуть прийняті. Якщо сьогодні не вирішити проблеми дітей, які залишилися без батьківського піклування, то завтра треба буде приймати рішення про побудову нових наркологічних центрів, диспансерів, тюрем і наш з вами захист.

“Діти вулиці” — це міна сповільненої дії. Сьогодні тут називали проблеми, з якими стикаються діти, говорили про те, які причини призводять до того, що діти потрапляють на вулицю, і  почали навіть говорити про те, що кримінальні структури вико­ристовують дітей, які живуть на вулиці. Я хочу теж привернути увагу до того, що таких дітей використовують для жебрацтва, обміну фальшивих грошей, доставки наркотиків, грабежів та крадіжок, проституції, зйомок порнопродукції. Це якщо говорити глобально, але за цифрами й термінами, якими ми сьогодні оперуємо, стоять живі душі, які нічим не завинили в тому, що опинилися на узбіччі життя. Вони стали жертвами системи, яка забирала духовність та віру в Бога, сімейні цінності і відповідаль­ність батьків за дітей.

Діти, які заховані під маскою бруду, лахміття, неприємних запахів, нічим не відрізняються від наших з вами дітей. Зовні вони намагаються себе тримати суворими, іноді грізними, а всередині ховається серце ніжне й ласкаве, яке всього боїться. Вони так само хочуть самі любити і щоб їх любили. Є лише одна суттєва різниця: нашим дітям поталанило з батьками, а “дітям вулиці” — ні. Тому наші діти сплять ситі в теплих домівках і чистих постелях, а “діти вулиці” — у підвалах наших будинків, ліфтових шахтах, теплотрасах, інших місцях, лише відвідини яких викликають жах.

Ось у таких умовах формується світосприйняття частини дітей в Україні. Батьки від них відмовилися. Хто візьме на себе відповідальність за них? Хибна думка, що це повинні робити тільки лише держава, уряд, спеціальні структури. Це наші діти, це відповідальність кожного свідомого громадянина України.

Я представляю Міжнародну благодійну фундацію “Отчий дім”. Засновуючи нашу організацію, ми поставили перед собою ціль: допомогти державі у вирішенні цієї проблеми шляхом залучення до праці свідомих громадян та позабюджетних коштів. Ми не могли дивитися на те, як поруч з нами гинуть діти, і  спокійно займатися своїми справами. Сподіваюся, що батьки й матері, присутні в цьому залі, мене розуміють.

Ми розпочали нашу діяльність з емоційного пориву: обігріти, одягти, обгорнути любов’ю всіх вуличних дітей, яких ми можемо досягти. Спочатку в нас не все виходило, адже діти не завжди хочуть приймати допомогу. Багато залежить від віку дитини, від часу, проведеного дитиною на вулиці, моральних та фізичних травм, завданих дітям, гіркого досвіду попередньо наданої допомоги. Крім того, забезпечення лише щоденних матеріальних потреб не вирішує проблеми дітей. У роботі з безпритульними дітьми потрібне обов’язкове поєднання і любові, і професіона­лізму. У нас не було досвіду, і ми теж робили помилки, але не помиляється лише той, хто нічого не робить.

У нашій праці велику змістовну допомогу надав Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, який підтримує нас дуже активно й сьогодні. Я про це кажу не тому, що в залі присутні представники державного комітету, а тому що це чи не єдина державна структура, яка реально вирішує проблеми не в загаль­ному розумінні, а кожної дитини зокрема. Я вважаю, Держком­сім’ямолодь має особливе вміння розпізнавати і допомагати таким громадським організаціям, як наша, реалізовувати свої можливості у здійсненні завдань, що стоять перед державою.

У процесі копіткої праці й пошуку нових ефективних шляхів роботи з дітьми народилася нова, на нашу думку, успішна модель  —  Центр соціальної опіки дитини, який охоплює чотири послідовних етапи роботи з дітьми:

1)   робота з дітьми безпосередньо у місцях їх проживання, спрямована на зміну життєвих цінностей дітей;

вилучення дітей з вулиці і праця з ними в Центрі соціально-психологічної реабілітації;

3)   формування моделі сім’ї як прикладу побудови в май­бутньому своїх власних сімей;

4)   супровід випускників до їх утвердження в самостійному житті.

Ми пропонуємо у рекомендаціях парламентських слухань передбачити внесення змін до законів та підзаконних актів, які регламентують діяльність закладів з утримання та виховання дітей, щодо легалізації існування та функціонування дитячих закладів недержавних форм власності. Це дасть змогу благо­дійним та громадським організаціям здійснювати свою діяльність на законних засадах, бути прозорими для всіх контролюючих органів і виявляти ініціативу для пошуку нових, більш ефективних форм праці з дітьми. Необхідно також спростити і децентралі­зувати систему реєстрації та перевести дитячі заклади з різними формами власності й виховання у підпорядкування Державного комітету України у справах сім’ї та молоді.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Романе Івановичу.

Слово має народний депутат Василь Іванович Надрага, депутатська група “Народний вибір”. Підготуватися Сергію Івановичу Бичкову.

 

НАДРАГА В.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (виборчий округ №104, Луганська область). Уважаемые коллеги, в связи
с дефицитом времени постараюсь изложить проблему тезисно.

Итак, первое — проблема бездомных граждан. Думаю, что базовая ситуация заключается в следующем. На сегодняшний момент, мы имеем ситуацию, когда, как говорится в пословице,
у семи нянек дитя без глазу. Проблемой занимается масса министерств и ведомств, все вносят свой посильный вклад,
а в итоге, так сказать, все это напоминает удар растопыренной пятерней. Поэтому глубоко убежден, что решение проблемы единого центрального органа, который координировал бы решение всего комплекса проблем бездомных граждан, — это задача, которую нужно решить в ближайшее время.

Отсутствие такого единого органа, который взял бы на себя консолидирующую составляющую, приводит в том числе
и к недостаткам нормативно-правовой базы, например, в вопро­сах регистрации этой категории граждан, защиты имущественных прав одиноких граждан пожилого возраста, инвалидов, детей-сирот, молодежи из числа детей-сирот, обеспечения жильем граждан без определенного места жительства, что является, соответственно, практически одной из главных проблем.

Второй аспект — проблемы беспризорных детей. Я считаю, что эта тема сегодня достаточно глубоко осмыслена и озвучена, и  вместе с тем следует отметить, что воспитательный потенциал семьи сегодня неуклонно снижается. Ежегодно прибавляется число детей, чьи родители добровольно отказались от ребенка либо лишены родительских прав. То есть фактически мы полу­чаем увеличение числа социальных сирот, имеющих живых роди­телей. Приведу пример по Луганской области, которую я пред­ставляю. За одиннадцать месяцев текущего года в области вследствие профилактических мероприятий выявлено порядка 2 тысяч беспризорных и безнадзорных детей. Есть ли смысл говорить о том, какова тенденция по Украине?

Что необходимо сделать? В первую очередь, считаю, что необходимо на государственном уровне предусмотреть в Госу­дарственном бюджете Украины отдельным пунктом финансирова­ние мероприятий и программ по социальной защите несовершен­нолетних с учетом формулы распределения объема межбюджет­ных трансфертов между Государственным и местными бюджета­ми. Будут ресурсы, соответственно можно рассчитывать на то, что что-то изменится.

В сложившейся ситуации необходимо создать структуры, которые в полном объеме будут заниматься социальной защитой несовершеннолетних. На сегодняшний день действуют службы
по делам несовершеннолетних, но я считаю, что их нужно реформировать. Необходимо ввести в состав этих служб юристов и подкрепить их действия правовыми полномочиями. То есть чтобы они не только создавали документы, но и имели реальные права, например, право взыскания штрафных санкций с роди­телей согласно статье 184 Кодекса об административных право­нарушениях за ненадлежащее исполнение родительских обязанностей.

Необходимо внести изменения в Закон Украины об органах и службах по делам несовершеннолетних и социальных учрежде­ниях для несовершеннолетних (в статьи 1, 4, 6 и 11) в части переименования служб по делам несовершеннолетних в службы социальной защиты и соответственно наполнения их новыми функциями. Если мы этим службам добавим полномочий, расши­рим их поле деятельности, думаю, это будет способствовать решению проблем.

И последнее, относительно проекта постановления Верхов­ной Рады по итогам сегодняшних парламентских слушаний. Я  считаю, что в рекомендации Кабинету Министров по пробле­мам бездомных граждан необходимо внести первым пунктом следующее предложение: разработать общенациональную концепцию, а на ее основе — единую государственную программу по оказанию помощи бездомным и содействию их реинтеграции в общество. Если будет единая программа, а соответственно и единый орган, я думаю, что в этом деле порядка будет больше. Добавим немного денег — значит, получится еще лучше.

Спасибо.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі й вам, Василю Івановичу.

Слово має Сергій Іванович Бичков, начальник Головного управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації. Підготуватися Григорович.

 

БИЧКОВ С.І., начальник Головного управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації. Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Перехід до ринкової економіки в Україні спричинив масштабні зміни у сферах політичного, економічного та соціаль­ного життя. Неспроможність деяких людей подолати труднощі та  несподівану фінансову скруту призвела до виникнення такого явища, як бездомність, особливо у великих містах, як Київ, Одеса, Харків. Протягом певного часу місцева влада займалася вирішенням похідних проблем, пов’язаних із бездомністю, — правопорушення, жебрацтво, спокій на вулицях міста, санітарно-епідеміологічний стан тощо.

Для різних регіонів України ця проблема має різну гостроту. Особливої актуальності вона набула в так званих благополучних регіонах, з кращими фінансовими можливостями та розвиненою інфраструктурою міст. Також треба зазначити, що для бездом­ності притаманний сезонний характер зміни гостроти проблеми. У теплі пори року бездомні легше знаходять собі притулок у сіль­ській місцевості, південних регіонах, де, окрім іншого, можна легше прохарчуватися. У зимовий час вони повертаються до міст, де працює теплопостачання, можна знайти теплі місця в будинках, отримати більші доходи від перехожих.

Столиця, маючи найнижчий рівень безробіття, вищі рівні життя та середньої заробітної плати, концентруючи фінансові потоки, не маючи перебоїв зі світлом та теплом, стала одним із міст найбільшої концентрації бездомних. Органи місцевої влади, зокрема влада міста, усвідомлюють, що вони мають вживати швидких та ефективних заходів для вирішення цієї проблеми.

Василь Григорович Хара вже наголошував на чинниках, що спричиняють бездоглядність та безпритульність, але хотів би підкреслити ще один, який, згідно з нашими дослідженнями, є фундаментальним, — значна частина цих людей хворі на психічні розлади. У деяких випадках самотні люди не спромоглися забез­печити фінансово своє існування та добровільно прийняли рішення продати своє житло, аби вижити. Серед бездомних — не  тільки ті, хто не має освіти, є й колишні вчителі, інженери та інші. Трапляється, що вони стають легкими жертвами маніпуля­цій кримінальних угруповань.

Відповідно до тенденцій наближення українського законо­давства до європейських стандартів з Кримінального кодексу зникли механізми боротьби з бездомністю та ухиленням від роботи. Раніше ця проблема ніколи не набувала таких масштабів, але наразі вже назріла потреба врегулювати на державному рівні заходи щодо запобігання безпритульності та бездоглядності.

Ці заходи мають бути фундаментом нашої плідної співпраці в цьому напрямі. Передовсім треба дати визначення статусу бездомного, досі такого статусу немає; окреслити перелік послуг, гарантованих даній категорії населення; визначити розмір соціальної допомоги та розподіл функціональних обов’язків між державою і місцевою владою. Оці чотири напрями, ці чотири поняття мають бути засадничими у нашій подальшій роботі.

Київський досвід роботи з бездомними свідчить про необ­хідність мультидисциплінарного підходу для вирішення проблеми, необхідне поєднання зусиль різних служб, оскільки проблеми бездомних — це комплекс складових, жодну з яких не можна вирішити відокремлено від інших. Координація комплексного підходу має здійснюватися на державному рівні.

Важливою є співпраця між місцевим урядом та недержав­ними організаціями, що надають послуги в соціальному секторі. У цьому напрямі Київська міська державна адміністрація започат­кувала проведення конкурсу соціальних проектів серед громад­ських організацій і на наступний рік передбачила, до речі, у  своєму бюджеті близько 1 мільйона гривень на виконання цих функцій.

Головне управління соціального захисту населення виказало ініціативу щодо створення в місті Києві структури, яка спеціалізу­валася б на наданні бездомним жінкам допомоги у проведенні більш впорядкованого життя. Маючи у своїй структурі Центр соціальної адаптації для чоловіків, розрахований на 200 осіб, розташований у селищі Ясногородці (це один з перших центрів в  Україні, який було започатковано ще в середині 1990-х років), ми звернулися з цього питання до Асоціації нідерландських муніципалітетів, і в середині цього року відкрито Центр реа­білітації для жінок у Пущі-Водиці. Нині діє перша черга цього центру, розрахована на 80 місць, з початку роботи сюди вже звернулися більш як 80 жінок, 20 з них беруть участь у програмі реінтеграції, кількість звернень до центру постійно зростає, що свідчить про нагальність проблеми та доцільність активних дій з боку влади.

Перспектива роботи з бездомними в Києві вбачається у  створенні трирівневої системи, першою ланкою якої будуть будинки соціального піклування (нічліги), другою — центри соціальної реінтеграції і третьою — соціальні готелі, або “будинки на півдорозі”. На першому етапі бездомні отримують мінімальний комплекс послуг, одночасно з’ясовуються їхні потреби в послугах на рівень вище — сприяння реінтеграції в суспільство. Хочу сказа­ти, що наступного року у нас вже відкриється перший будинок нічліжного типу, тобто першої ланки цієї триступеневої системи, два реінтеграційних будинки у нас вже діють, і на наступний рік заплановано початок будівництва ще однієї найважливішої ланки — соціальних готелів.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Сергію Івановичу.

Слово має Лілія Степанівна Григорович. Підготуватися Гончаруку.

 

ГРИГОРОВИЧ Л.С., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитин­ства (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Фракція Віктора Ющенка “Наша Україна”, Народний рух України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Тема нинішніх парла­ментських слухань сформульована так: “Про проблему бездомних громадян та безпритульних дітей і шляхи її подолання”. Це не перша соціальна проблема, яку ми обговорюємо у стінах парла­менту на парламентських слуханнях, і це правильно, для того парламентські слухання й існують.

Дозволю собі назвати буквально кілька тем, які були дуже резонансними і соціально важливими, а саме ми обговорювали тут і приймали рішення стосовно туберкульозу, СНІДу, демографічних проблем. Але як ми означували ці проблеми? Говорячи про туберкульоз, ми казали “епідемія”, говорячи про СНІД, ми казали “епідемія”, говорячи про проблеми демографічні, ми казали “демографічна криза”. Які ж параметри нинішньої проблеми?

Як один з авторів Закону про охорону дитинства, як один з  авторів змін до Закону про державну допомогу сім’ям з дітьми, які передбачали збільшення державної допомоги дітям з мало­забезпечених сімей до 100 гривень, дозволю собі означити параметри проблеми, яку ми сьогодні обговорюємо, — вона має межі національної катастрофи. Чому? Тому що маємо тенденції до збільшення, на превеликий жаль, не до зменшення.

Так, добрі люди є кругом. І я хочу сказати, що є добрі люди і в Державному комітеті у справах сім’ї та молоді, і в Міністерстві праці та соціальної політики, але сьогодні масштаби, параметри і тривалість цього негативного процесу настільки великі, що одни­ми добрими людьми проблема жодним чином не вирішується.

Тому, говорячи про дану проблему, я визначила б два аспекти: соціально-економічний, правовий, а також моральний. Відмежувати одне від одного неможливо. Бо коли ми кажемо, що треба поліпшити роботу соціальних служб, я скажу — так, дати більше прав, визначити правовий статус — так, але ж під це потрібне фінансування.

У багатьох країнах є проблеми, коли сім’я чи батьки не виконують своїх функцій, але тоді плече підставляє суспільство. Чи може сьогодні наше суспільство підставити плече? Чому сьогодні проблемам безпритульності і бездоглядності я даю дефініцію “національна катастрофа”?

Давайте подивимося, що ми маємо. Може, є війна? Може, є перехідний період, який був у часи непу, коли було дуже багато бездоглядних дітей, і до честі тієї влади, вона нормально справилася з проблемою, бо просто зробила, постановила, профінансувала. Які сьогодні проблеми? Сьогодні перехідний період, який затягся на 12 років.

Давайте подивимося, які ми маємо соціально-економічні параметри, і чому, окрім соціально-економічних проблем, є ще й моральна криза?

У 1996–99 роках, чотири роки поспіль, громадяни України переживали тривалі заборгованості із соціальних бюджетних виплат, за деякі з них не розрахувалися дотепер, в тому числі невиплати були й державної допомоги сім’ям з дітьми. Це перше.

Друге. Прийнято Конституцію України, ви пригадуєте, яка це була радість. От ми з вами всі разом прожили 11 бюджетних років, проживаємо 11-й з 12-ти років незалежності України.
Як ми проживемо 11-й бюджетний рік, послухаємо звіт Рахункової палати і бюджетного комітету наступного року, а я вам скажу,
як ми прожили 10 бюджетних років. З десяти бюджетних років у   країні було виконано один-єдиний бюджет 2000 року, коли Прем’єр-міністром України був Віктор Ющенко. Десять невико­наних бюджетів, чотири роки соціальних невиплат!

З 1 грудня мінімальна зарплата — 205 гривень, але ж батон коштує не гривню, а 1,4 гривні, але ж півлітра кефіру коштує не  1,6, а 2,1 гривні, але ж знежирений сирок коштує не 1,6,
а 1,9 гривні. Таким чином, постає питання: а звідки у нашого населення, у наших рядових батьків візьметься тая віра і бажання сповняти обов’язок? Коли була війна, вважали, що вона мине, вірили в перемогу і краще майбутнє. Коли сьогодні дорослі люди не виконують бюджет, то чому ви хочете, щоб батьки, сім’я виконували свій обов’язок стосовно дитини?

Тому в постанові, звичайно, можна записати “профінан­сувати”, “збільшити”, “вдосконалити”, але я хочу сказати, шановні друзі, одну річ: доки в країні не буде виконано п’ять бюджетів підряд, поки в Україні не буде виконана Конституція, нічого з того не буде. 86 відсотків громадян проти зміни Конституції, а завтра в  цьому залі попробують скрутити шию всенародним прямим виборам Президента.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, Ліліє Степанівно. Це вже інше питання.

 

ГРИГОРОВИЧ Л.С. Це також підірве віру суспільства в нашу владу. От і все.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Вимкніть мікрофон. Давайте говорити по темі, бо головуючий має право вимикати мікрофон.

Слово надається Гончаруку Георгію Пилиповичу, заступнику Криворізького міського голови. Підготуватися Гриценку Федору Володимировичу.

 

ГОНЧАРУК Г.П., заступник Криворізького міського голови. Шановний головуючий! Шановні народні депутати, колеги, всі учасники парламентських слухань! Дозвольте насамперед подяку­вати організаторам, що запросили нас — рядових чиновників з маленьких і великих міст — для обговорення цієї проблеми, тому що дійсно проблема є, і нам потрібно її вирішувати.

Нам вже ні на кого вказувати пальчиком, на одну структуру чи на іншу, ми 12 років руйнували і намагалися будувати щось нове, хоч треба було зберігати. І тепер, як стали здійматися на  ноги, кажемо, що треба знову розламати щось і збудувати нове міністерство, щоб знову хтось приїхав і на місцях перевірку зробив. Дехто з депутатів каже, що от приїхали і знайшли недоліки в роботі. Скільки буде перевіряючих, стільки буде й  недоліків. На те комісія їде, щоб знайти щось, а не для того, щоб похвалити тих, хто працює на місцях.

Однак річ не в тім. Ми говоримо сьогодні і про проблеми, і  про шляхи вирішення цих проблем. Так от дозвольте мені, маленькому чиновнику з міста, сказати, як ми вирішуємо цю проблему. І заодно хочу подякувати, що більшість наших пропо­зицій знайшла відображення у проекті рекомендацій нашого сьогоднішнього зібрання.

Місто Кривий Ріг — одне з найбільш промислових міст України. У ньому мешкають більш як 700 тисяч жителів, із них 20 відсотків — неповнолітні та майже 30 відсотків — соціально незахищена категорія населення. Наше сьогодення характери­зується труднощами в усіх сферах життя, які призводять у кінце­вому рахунку до криз та проблем кожної окремої людини.

На вирішення проблем соціально незахищеної категорії і  спрямована робота виконавчого комітету, в цілому Криворізької міської ради, народних депутатів України від Кривого Рогу. У місті відпрацьована система ведення роботи з безпритульними, жебра­ками та громадянами, які не мають постійного місця проживання. Кожен структурний підрозділ виконавчого комітету відповідно до власних повноважень організовує свою діяльність, насамперед профілактику, щоб не допустити поширення цього соціального явища.

Разом з тим ця проблема існує і ще існуватиме досить довго. Вирішується вона через мережу відповідних державних і  комунальних, обласних і міських закладів, які діють у місті для громадян різного віку та різних категорій.

Так, для неповнолітніх, схильних до бродяжництва, жебра­кування, скоєння правопорушень та інших негативних проявів, у  місті діють три притулки на 180 місць, які працюють уже майже десять років. До речі, перший притулок відкрито 1994 року, коли ще не було визначено і їхній статус. Завдяки діяльності цих закладів встановлюється соціальний статус дітей, після чого їх повертають у сім’ї, влаштовують до дитячих закладів. У місті функціонують три дитячих будинки, будинок немовляти, 12 інтер­натних закладів, а також чотири дитячих будинки сімейного типу. У 2003 році у притулках для неповнолітніх перебувало більш як 800 дітей. Цю роботу координує служба у справах неповнолітніх.

З метою реабілітації неповнолітніх хлопчиків, які стали на  шлях правопорушень, вживають алкоголь і токсичні речовини, у місті впродовж трьох років діє перший в Україні навчально-виховний дитячий соціально-реабілітаційний комплекс. До речі, коли він створювався, аналогічного закладу в Україні також ще не було. За три роки існування комплексу тут пройшли реабілітацію майже 200 підлітків.

У місті також за два роки створено центр милосердя, який утримується з міського бюджету, і наступного року також буде відкрито ще один будинок милосердя на 180 місць. Діє центр нічного перебування, і є ще багато-багато цікавого. Якщо когось зацікавить наш досвід, будь ласка, приїздіть до міста й подивіться.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Приїдуть до Кривого Рогу і побачать на місці. Наступні слухання проведемо з виїздом до Кривого Рогу, готуйтеся прийняти.

Слово має Федір Володимирович Гриценко, начальник служби у справах неповнолітніх Харківської обласної державної адміністрації. Будь ласка. Підготуватися Панкратову.

 

ГРИЦЕНКО Ф.В., начальник служби у справах неповнолітніх Харківської обласної державної адміністрації. Шановні учасники парламентських слухань! З часу прийняття Закону України про   органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх минуло вісім років, у нас вже створена розгалужена мережа притулків з тримісячним терміном пере­бування неповнолітніх. Сьогодні велася мова про те, що будуть створені центри соціально-психологічної реабілітації з дев’яти­місячним терміном перебування, вони створюються, але нормативно-правове забезпечення потребує вдосконалення.

Хочу зупинитися на такій проблемі. Процес депривації (неспроможності) сімей триває, адже середовище, де з’являються безпритульні діти, — це неблагополучні сім’ї. У нас тільки на Харківщині близько 3 тисяч таких сімей, де перебувають 5 тисяч 600 дітей, які потребують захисту, в тому числі від батьків. І тому тільки працівники служб у справах неповнолітніх через індивідуальну роботу з такими сім’ями на сьогодні можуть з’ясувати умови проживання дітей, привернути до них увагу всіх причетних до роботи з неповнолітніми, залучити їх до надання допомоги, насамперед психологічної, для повернення сім’ї в стан благополуччя.

Чому я на цьому наголошую? Відповідно до Закону України про внесення змін до Закону про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх від 3 квітня 2003 року у нас має бути один працівник служби на 2 тисячі неповнолітніх у сільській місцевості і на 4 тисячі неповнолітніх у  містах. У Харківській області з потрібних 213 працівників служби нині працюють 127. Такі ж показники, близько 50 відсотків, по всій Україні, служби на сьогодні не укомплектовані. Тому я прошу Верховну Раду звернутися до уряду та Президента України з пропозицією вирішити на державному рівні питання укомплекту­вання служб у справах неповнолітніх, тобто забезпечити вико­нання статті 4 вищезазначеного закону України.

У селах, селищах, містах районного значення діють громад­ські комісії, але вони працюють на громадських засадах.
Ми пропонуємо внести зміни до Закону України про місцеве самоврядування в Україні, а саме створити комісії у справах неповнолітніх при сільських, селищних, районних, районних
у містах радах, що дасть змогу ввести посаду уповноваженого
у справах неповнолітніх, про що говорила Валентина Іванівна Довженко. Тільки тоді ми зможемо дійти до кожної сім’ї, де пору­шуються права дітей.

Велика кількість безпритульних неповнолітніх здійснюють правопорушення і злочини, сьогодні було дано чітку й повну характеристику цьому явищу. Разом з тим така спеціальна установа для неповнолітніх, підпорядкована Міністерству освіти і  науки України, як Харківська школа соціальної реабілітації, де перебувають діти від 11 до 14 років, заповнена лише на 20 відсот­ків. Така ж ситуація і в інших школах соціальної реабілітації України. Штати педагогічних працівників там повністю укомплекто­вані, вони готові до роботи. Тому ми пропонуємо при школах соціальної реабілітації створити відділення для неповнолітніх, які  не скоїли злочину, тобто для дітей девіантної поведінки, яких направлятимуть сюди служби у справах неповнолітніх облдерж­адміністрацій, без рішення суду.

Проблема дитячої бездоглядності та безпритульності в бага­тьох випадках зумовлена низькою результативністю роботи орга­нів опіки і піклування. У нас не вироблена чітка вертикаль взаємо­дії цих органів, немає єдиного координуючого центру. Ми пропо­нуємо, щоб координуючим органом було визначено Державний комітет України у справах сім’ї та молоді.

В Україні загострилася проблема токсикоманії та наркоманії серед неповнолітніх, передовсім безпритульних дітей, але уста­нов, де відбувається процес ресоціалізації після медикамен­тозного лікування, немає. Ми зіткнулися з такою проблемою в  місті Харкові і тому просимо державного втручання, в першу чергу Верховної Ради, у процес створення центрів ресоціалізації неповнолітніх. Час не чекає, нам потрібне всього-на-всього невелике фінансове забезпечення.

Через відсутність у країні ювенальної юстиції, про що сьогодні йшлося, у 80 відсотках вироків діти з асоціальними проявами в поведінці повертаються до неблагополучних сімей. Тому було прийнято рішення, відповідно до якого в Харківській області проводиться експеримент, і з 1 вересня цього року у нас в кожному районі Харківщини діє ювенальний суддя. Проте це не вирішує проблему, адже в державі в кожній області немає таких суддів, тому ми пропонуємо звернутися до Верховного Суду з вимогою забезпечити виконання статті 6 вищезгаданого закону.

Від нас із вами значною мірою залежить, щоб у суспільстві не було чужих, а тим більше безпритульних, дітей. Кожен громадянин несе відповідальність за виховання як власних дітей, так і дітей, яких йому в силу різних обставин дало суспільство і держава.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Федоре Володимировичу.

Слово має Віктор Павлович Панкратов, начальник Головного управління праці та соціального захисту населення Запорізької обласної державної адміністрації. Підготуватися Бондарчуку.

 

ПАНКРАТОВ В.І., начальник Головного управління праці та соціального захисту населення Запорізької обласної державної адміністрації. Уважаемый председательствующий! Уважаемые участники парламентских слушаний! Три года назад Запорожская областная государственная администрация при разработке областной комплексной программы борьбы с бедностью спе­циальный раздел посвятила наиболее уязвимым категориям населения, которые оказались в экстремальных ситуациях. К этой категории мы отнесли людей, пострадавших от стихийных бедствий, не имеющих постоянного места жительства, бродяг, нищих, вернувшихся из мест лишения свободы и других.

Сколько таких людей? Как тут уже сегодня отмечали, официальная статистика ответа на этот вопрос не дает по той простой причине, что таким учетом никто не занимается. Исполь­зуя разные источники информации, как прямые, так и опосредо­ванные, мы пришли к выводу, что таких людей у нас в области насчитывается 15 тысяч человек, или примерно 0,8 процента всего населения.

Программой предусмотрены такие мероприятия, как созда­ние в городах и районах ночлежных домов с одноразовым питанием; организация медико-санитарных пунктов для прове­дения санитарно-гигиенических мероприятий этой категории людей; трудоустройство и привлечение к общественным работам на платной основе; оказание помощи в получении паспортов и  прописки (регистрации); организация пунктов одноразового питания, выдачи продуктов питания, одежды, обуви, предметов личной гигиены и многое другое. На наш взгляд, реализация этих мероприятий в полном объеме даст возможность придать этой работе системный характер, создать в области систему опера­тивной скорой помощи для социальной и трудовой адаптации граждан, которые оказались в экстремальных ситуациях.

После принятия программы прошло два года. Предвари­тельный анализ показывает, что сделано и делается немало. Например, у нас создан и действует областной фонд социальной поддержки граждан, нуждающихся в неотложной помощи. Мы  оперативно оказываем помощь, только в этом году за счет фонда оказана денежная помощь 4 тысячам человек на сумму 250 тысяч гривен.

В данный период совместно с Обществом Красного Креста, медицинскими учреждениями проводится акция “Зимове звер­нення”, в ходе которой мы предоставляем на выезде горячие обеды и одновременно эти граждане проходят флюорогра­фический осмотр на передвижной установке. Только за два последних месяца мы обслужили 600 человек.

В городе Запорожье на постоянной основе функционирует Центр социальной адаптации “Ваша надія” на 30 койко-мест, который обслуживает лиц без определенного места жительства.

История создания этого учреждения весьма поучительна и   показательна. В свое время по инициативе горисполкома ночлежки для лиц без определенного места жительства создава­лись на базе пассажирских железнодорожных вагонов, прямо на городском вокзале. Однако предоставить питание, провести санитарно-гигиеническую обработку, медицинское обследование в условиях вагонов оказалось проблемным. Поэтому было приня­то решение создать коммунальное предприятие “Паркування”
и в его составе ночлежный дом, расходы на содержание которого предусматривалось нести на долевых началах, как за счет бюджета, так и за счет хозрасчетной деятельности этого предприятия.

В силу различных обстоятельств организационно-правового порядка эта схема оказалось недолговечной и нежизнеспособ­ной. Поэтому в начале прошлого года ночлежный дом был реорганизован в благотворительное учреждение — Центр социальной адаптации “Ваша надія”. Только в этом году центр оказал социальную помощь более чем 1 тысяче граждан, в том числе 10 человек получили паспорта, 6 оформили инвалидность, 12 трудоустроились, 180 человек обслуживались на постоянной основе. В штате этого центра сегодня 9 человек, в том числе социальный работник, психолог, медсестра.

Анализ работы этого центра, характер и судьба людей, которые прошли через него, показывают, как все непросто в  нашей жизни. Тот, кто сам себя побеждает и морально готов вернуться к нормальной жизни, сталкивается с новым титаном — системой. Мы все в ней существуем, пока есть паспорт, регистрация, работа. Пока в нашей жизни все стабильно, мы
и не предполагаем, сколько трудностей нужно преодолеть, чтобы пройти все установленные законодательством этапы оформления документов, сколько ненужных подробностей из нашей жизни вытаскивается наружу и проверяется.

Кроме всего, на это нужны определенные финансовые средства. Оформление паспорта подопечному сегодня стоит 100–120 гривен. Для того, чтобы оформить паспорт, нужно иметь хотя бы временную регистрацию. В центре регистрация не предусмот­рена. Работники центра обращаются в общежития, в отдельных случаях там на это идут, но за определенную плату. И подобные проблемы на каждом шагу. Упасть на социальное дно просто, а   вот вернуться без конкретной помощи общества и власти крайне сложно.

Выводы и предложения. Нужна комплексная государствен­ная система мер по локализации этого явления с гарантиро­ванным финансовым бюджетным обеспечением. Я еще раз под­черкиваю: на любительских началах мы эту проблему не решим. Нужно гарантированное бюджетное финансирование, а благотво­рительность будет способствовать реализации государственных программ. Без этого мы ничего не решим.

Пришло время, используя мировой опыт, подготовить мобильные нормативно-правовые акты в этой сфере, разработать примерное положение о соответствующем социальном учрежде­нии, определить его функции, права, обязанности, подведом­ственность как учреждения, являющегося объектом коммунальной или иной формы собственности.

Спасибо за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Олександр Васильович Бондарчук, народний депутат України. Підготуватися Миколі Дмитровичу Дячишину. Є? Немає Дячишина? Тоді Леоніду Івановичу Тягаю.

 

БОНДАРЧУК О.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці (багато­мандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Уважаемый председательствующий, участники парламентских слушаний!
Нет смысла еще раз повторять мрачную статистику, потрясающие факты на тему детской беспризорности в Украине, об этом уже сказано. Поэтому я остановлюсь только на двух аспектах обозна­ченной проблемы: первый — причины возникновения и роста детской беспризорности и второй — методы разрешения этой проблемы.

Что касается причин беспризорности. Распространена точка зрения, согласно которой причинами детской беспризорности является целый ряд факторов, и среди них выделяются следующие:

1)   разрушение государственной системы общественного воспитания детей без формирования замещающих структур в условиях рыночной экономики, в условиях капитализма;

2)   кризис семей, обусловленный бедностью, безработицей и разрушением нравственных устоев родителей;

3)   отрицательное воздействие на психику детей средств массовой информации, ведущих открытую или скрытую форму пропаганды насилия, преступности, наркомании и сексуальной вседозволенности;

4)   наличие в обществе разветвленной криминальной среды, которая с большой выгодой для себя поглощает беспри­зорных детей, превращая их в живой товар.

На первый взгляд, перечисленные причины беспризорности определены правильно. Ведь всем известно, что закрытие до­ступных детских садиков, бесплатных кружков детского творче­ства и спортивных секций, роспуск массовой пионерской органи­зации привели к вытеснению детей на улицу. Бесспорно также, что отсутствие в семье средств к нормальному существованию, угроза безработицы, неполноценное питание, рост цен на продукты питания и жилищно-коммунальные услуги приводят к   резкому увеличению стрессовых ситуаций и разводов, что негативно сказывается в первую очередь на детях.

Да, множество обедневших матерей-одиночек не могут получить нормальную государственную поддержку, декретные отпуска, пособия на детей не позволяют этого. Объективная неспособность таких матерей уделять своим детям необходимое внимание обостряет проблему детской беспризорности. Нельзя не согласиться и с обвинениями в адрес средств массовой информации, телевидения в том, что на наших экранах в основ­ном показывают фильмы, где главный герой — вор, и преступ­ность преподносится таким образом, что невольно вызывает у зрителей симпатию.

Но если посмотреть на проблему беспризорности не поверхностно, а глубже, то становится понятно, что перечислен­ные выше причины не являются коренными, это следствие глав­ной причины — перехода нашего общества к капитализму. Я  говорю о капитализме как коренной причине беспризорности не для того, чтобы политизировать эту тему, а затем, что если
мы хотим не просто обсуждать вопросы беспризорности, но
и принимать правильные решения, надо выделить главную причину.

Нынешняя буржуазная власть никогда не признает, что капитализм является главной причиной, она никогда не будет бороться с капитализмом. И поэтому буржуазное государство в принципе победить беспризорность не может. И мы это можем доказать, собственно, рассмотрев всю историю этой борьбы.

В 1991 году Украина подписала Конвенцию Организации Объединенных Наций о правах ребенка. Результат — сейчас мы не   можем ребенка в принудительном порядке определить
в приют и, как Макаренко в свое время, заставить его чистить зубы, ложиться в чистую постель и учиться. Это сегодня называ­ется “тоталитарной педагогикой” и ущемлением прав ребенка.

Дальше развивается борьба нашего государства с бес­призорностью. В 1996 году принята Национальная программа “Дети Украины”, определяющая направления деятельности госу­дарства, результат тот же — беспризорность и детская преступность растут.

В 2000 году принята очередная программа до 2004 года, вот она как раз сейчас подходит к концу, результат — нулевой. Так что дело не в отсутствии хороших нормативных документов, проблема здесь иная, и она может быть решена только вместе с устранением капитализма.

В связи с этим я вношу предложение временно не прово­дить никаких парламентских слушаний по острым социальным проблемам до проведения парламентских слушаний о преодоле­нии капитализма. Только тогда мы сможем решить тот ряд вопросов, которые в свое время выносились на парламентские слушания, — это и безработица, и бедность, и эпидемия туберку­леза, и необходимость возвращения трудовых сбережений. Такое у меня предложение.

Спасибо.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

На виступ запрошується Леонід Іванович Тягай, начальник Управління праці та соціального захисту населення Одеської міської державної адміністрації. Підготуватися Пеклушенку.

 

ТЯГАЙ Л.І., начальник Управління праці та соціального захисту населення Одеської міської державної адміністрації. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати України! Шановні запрошені! Органи місцевого самоврядування міста Одеси велику увагу приділяють соціальній підтримці нужденних верств населення міста — пенсіонерів та інвалідів, дітей-сиріт та  дітей з неповних, багатодітних сімей, особам, які опинилися у скрутній життєвій ситуації та не мають власного житла.

У 2003 році загальний обсяг фінансування соціальних програм з бюджету міста становив 10,5 мільйона гривень. Фінансування заходів соціального захисту населення з місцевого бюджету вперше було побудовано за програмно-цільовим мето­дом. Виконавчий комітет розробив та реалізував міські цільові програми з надання адресної допомоги — “Дешевий хліб”, надан­ня допомоги у вигляді продуктів харчування та непродовольчих товарів, надання послуг та інших видів допомоги, надання дотацій населенню міста Одеси у сфері житлово-комунальних послуг, фінансової підтримки громадських організацій міста. У 2004 році обсяг фінансування соціальних програм зросте на 18 відсотків і становитиме 12,5 мільйона гривень.

З метою залучення громадських та благодійних організацій до вирішення гострих соціальних проблем у місті діє система соціального замовлення. При цьому в 2003 році більш як у три рази зросло бюджетне фінансування на виконання соціальних програм за механізмом соціального замовлення. Такий механізм дає можливість неприбутковим організаціям міста залучати до вирішення найгостріших проблем позабюджетні кошти, зокрема міжнародних благодійних організацій.

Одним із напрямів, де протягом двох років впроваджується соціальне замовлення, є соціальний захист громадян без визначе­ного місця проживання. У поточному році переможцями конкурсу соціальних програм за цим напрямом стали Одеський благо­дійний фонд реабілітації та соціальної адаптації громадян без визначеного місця проживання “Шлях до дому” та благодійний фонд “Оазис”, які реалізують програму соціальної реабілітації громадян без визначеного місця проживання.

Статус Одеси як міста-порту, міста обласного значення зумовлює значний приплив до нього населення із сільських та прикордонних районів, інших осіб у пошуках засобів до існування. Цей міграційний процес призвів до зростання в місті кількості бездомних осіб. За оцінками спеціалістів, в Одеському регіоні мешкають щонайменше 6 тисяч дорослих безпритульних, з них близько 50 відсотків — корінні мешканці Одеси, решта — прибулі. Більшість цих осіб не адаптовані до суспільного життя та характе­ризуються асоціальною поведінкою. Це негативно впливає на криміногенну та епідеміологічну ситуацію в місті.

Задля практичного вирішення проблеми бездомності в  Одесі міська влада в січні 2001 року створила міський центр соціальної реабілітації та адаптації осіб без визначеного місця проживання. Центр діє з метою:

1)   забезпечення нічного перебування осіб;

2)   надання соціально-побутової, медико-санітарної та іншої допомоги, забезпечення гарячого харчування, миття та санітарної обробки, дезінфекції речей;

3)   сприяння в працевлаштуванні та побутовому влаштуванні;

4)   відновлення соціальних зв’язків із суспільством.

Центр розрахований на одночасне перебування з 17:00
до 8:00 наступного дня 150 осіб чоловічої статі. На даний час
у центрі перебувають більш як 100 осіб. Протягом усієї діяльності міський центр фінансується повністю за рахунок коштів бюджету міста Одеси, фактичний обсяг фінансування за 2003 рік становив 450 тисяч гривень.

Основні проблеми, з якими стикається установа у своїй роботі:

1)   неможливість повною мірою сприяти відновленню документів людини через недосконалість правових механізмів, відсутність дієвої взаємодії з органами внутрішніх справ та органами охорони здоров’я;

2)   недостатня пропускна спроможність центру, відсутність ліжко-місць для жінок;

3)   фінансування, центр фінансується лише за рахунок коштів місцевого бюджету, з державного бюджету на зазначені цілі кошти не надаються.

Водночас із комунальною системою соціальної допомоги особам без визначеного місця проживання в Одесі активно розви­вається недержавна система надання соціальних послуг бездом­ним за підтримки органів місцевого самоврядування. При Одесь­кому фонді реабілітації та соціальної адаптації громадян без   визначеного місця проживання “Шлях до дому” створено та   функціонує реєстраційний центр громадян. За станом на 1 листопада 2003 року в цьому центрі обліковано 6 тисяч 700 осіб.

Як засвідчує досвід роботи з бездомними в місті Одесі, подальший розвиток системи соціальної допомоги дорослим безпритульним потребує передовсім відповідної нормативно-правової бази для забезпечення роботи державних, комунальних та недержавних організацій, що надають соціальні послуги бездомним. Бракує законодавчо визначених механізмів відновлен­ня документів, що посвідчують особу, задля отримання такими громадянами державних соціальних гарантій — пенсій, допомоги, надання робочого місця.

У нормативно-правовій базі України відсутній системний підхід до вирішення проблеми бездомності серед дорослих. Треба визначити шляхи фінансування центрів реабілітації за рахунок коштів державного бюджету; створити медико-соціальні установи хоспісного типу для осіб без визначеного місця проживання, які потребують стороннього догляду; сприяти створенню робочих місць для бездомних, залученню цих осіб для суспільно корисних робіт, які фінансуватимуться в тому числі й за рахунок бюджетних коштів.

Необхідно також внести зміни до Закону України про зайнятість населення, передбачивши бронювання місць на підпри­ємствах для громадян цієї категорії, які потребують соціального захисту та нездатні на рівних конкурувати на ринку праці.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Леоніде Івановичу.

Слово має народний депутат Олександр Миколайович Пеклушенко. Підготуватися Родіонову.

 

ПЕКЛУШЕНКО О.М., член Комітету Верховної Ради України з  питань правової політики (виборчий округ №84, Запорізька область). Уважаемые коллеги! Я обращаюсь ко всем присутству­ющим в этом зале, здесь мы все коллеги. Адам Иванович, я  внимательно наблюдал за вами, видел ваш грустный взгляд, и  мне почему-то показалось, что мы с вами думаем об одном и том же. Как же так: мы пригласили всю Украину, люди приехали с мест, а сейчас, Адам Иванович, в этом зале вместе с вами сидят аж 11 народных депутатов. Для кого мы проводим это мероприятие? (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Олександре Миколайовичу і шановні учасники слухань, які підтримують цю думку оплесками! Головне не те, скільки в залі сидить, а як будуть голосувати за рекомендації нинішніх слухань. А я думаю, що голосуватимуть правильно. Будь ласка.

ПЕКЛУШЕНКО О.М. Ну, во-первых, добавьте мне минуту,
а во-вторых, что здесь главное, трудно сказать, Адам Иванович. Поэтому я предлагаю, чтобы парламентские слушания проходили в иной форме. Нужно, чтобы депутаты регистрировались, избиратели должны знать тех, кто не ходит на парламентские слушания. Потому что во время своей избирательной кампании они говорят одно, а здесь делают совершенно другое. Кстати, 90 процентов присутствующих здесь депутатов — мажоритар­щики. Это к разговору о том, нужна ли пропорциональная система.

Я полностью разделяю мнение своего коллеги, который очень правильно сказал о роли средств массовой информации. Что же вы делаете, интеллигенция? Что вы делаете, господа телевизионщики? Как стыдно мне, отцу, со своими детьми смотреть телевизор! Сколько может быть этих “окон”, “стирок” и  всего остального? Неужели нельзя в стране открыть дискуссию об институте семьи? Мы говорим, союз двух людей — это брак. Да нет, развод — это брак. Надо понимать: каждый развод — это путь к следующему беспризорному. Это первое.

Второй момент — реклама алкоголя и сигарет. Я все понимаю, но кому бы пришло в голову, чтобы дирекция крема­тория рекламировала здоровый образ жизни? Почему главные спортивные мероприятия рекламируют производители алкоголя и табака? Это цинизм, никак не иначе.

Еще одно — институт веры. Не надо бояться, что в школу придет священник и прочитает детям Слово Божье. Сектанты уже оккупировали школу на подступе.

Очень важный вопрос — усыновление. Только в Запорож­ской области ежегодно бросают несколько сотен детей. И усыно­вить этих детей нормальные люди не могут. Кстати, почему-то
ни один чиновник не сказал об этой проблеме. Сегодня если вы решили усыновить ребенка, вы должны найти, с позволения сказать, эту мать, привести ее к нотариусу и получить у нее нотариально заверенное согласие. Реально это возможно сделать? Поэтому нужно смотреть в корень, рассматривать все аспекты проблемы.

Сегодня многие говорили о Боге. Пользуясь случаем, хочу сказать, что всем нам Бог послал очень страшное знамение. Сегодня утром я получил информацию из своего избирательного округа. У меня в округе вчера Дегтярь Александр Станиславович, 1994 года рождения, и Проценко Андрей Викторович сбежали из детского дома в Вольнянском районе. Сегодня утром их нашли мертвыми в посадке, они умерли от переохлаждения. Поэтому первое, что я предлагаю, — почтить минутой молчания память об этих двух потерянных жизнях.

 

(Хвилина мовчання)

 

Спасибо. Прошу садиться. И второе. Я считаю, Адам Иванович, сразу после Нового года мы должны отбросить все вопросы… Здесь коллега говорил о том, что нужно преодолеть капитализм. Для того чтобы что-то преодолеть, надо что-то по­строить. Давайте сначала не преодолевать, а строить. Я считаю, что в этой проблеме самый главный вопрос — это деньги. Нужно немедленно с нового года ввести налог на сиротство. От 1 про­цента никто не пострадает, а наши дети выиграют (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Та не треба чекати нового року, ми завтра будемо розглядати відповідний законопроект, вносьте пропозиції, можливо, зал вас підтримає.

Слово має народний депутат Михайло Кузьмич Родіонов. Будь ласка. Підготуватися Ковалишину.

 

РОДІОНОВ М.К., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (багатомандатний загально­державний виборчий округ, КПУ). Фракция коммунистов. Уважа­емые товарищи! Конечно, обсуждаемая сегодня проблема вызы­вает у каждого и чувство глубокой горечи, и желание помочь.
Мне представляется, что если все те крупицы положительного опыта, который есть в Украине, будут записаны в рекомендациях парламентских слушаний, они найдут поддержку и получат распространение, какой-то результат будет. Естественно, ни у кого не поднимется рука голосовать против.

Но я хотел бы сказать об одном: надеяться, что состояние этой проблемы кардинально улучшится, мне кажется, оснований нет. И вот по какой причине. Эта проблема имеет две составля­ющие, как правильно один из депутатов говорил, — социальную и, если можно так сказать, психологическую.

Психологическая проблема существовала всегда и реша­ется преимущественно воспитательными мерами, которые пред­принимает, в том числе, и Министерство внутренних дел.
Что касается социальной проблемы, то должен вам сказать, что главные причины бездомности и беспризорности — это бедность и безработица. По этим параметрам у нас нет шансов ожидать улучшения, прежде всего, из-за морального фактора.

Что собой представляет моральный фактор, многие из вас знают. Как Украина вдруг оказалась на грани всеобщей бед­ности? Очень просто. Переход от социализма к капитализму занял в историческом масштабе одно мгновение. Это произошло, и небольшая группа людей стала собственниками средств производства, которые поколениями создавались руками совет­ских людей. Эти собственники в короткий промежуток времени приватизировали предприятия, таким образом вызвав безработицу.

Следующий шаг — заработная плата. По оценкам Европы, в  этом вопросе Украина отстает от Европы, образно говоря, навсегда. Минимальная заработная плата установлена 205 гри­вен, в то время как прожиточный минимум составляет 343 гривни на этот год. Возьмем пенсионеров — это критерий, лакмусовая бумажка порядочности общества. Средняя пенсия — 36 процен­тов от прожиточного минимума. Тут любая бумажка станет крас­ной. Достаточно сказать также, что умирают вдвое больше, чем рождается.

Дорогие товарищи! Этот перечень можно продолжать бесконечно, это и есть тот моральный фактор, который не дает обществу подняться. Аморальность — не в тоталитарном прош­лом, как некоторые говорят, а в том, что в одно мгновение в  обществе появилась кучка супербогатых, а основная масса людей стали нищими.

И это, я вам скажу, даже вопреки Конституции. Часть третья статьи 46 Конституции гласит: “Пенсии, иные виды социальных выплат и пособий, являющихся основным источником существо­вания, должны обеспечивать уровень жизни не ниже прожи­точного минимума, установленного законом”. Статья 102 опреде­ляет, что у нас есть человек, который гарантирует это, — Президент. Но, как говорят, гарант есть, а гарантий нет.

И закончить свое выступление я хотел бы таким образом. Что делать? Как себе это представляет молодежь? К сегодняш­ним парламентским слушаниям институт Академии педагоги­ческих наук провел анкетирование студентов. Есть интересные мысли.

Вот одна из студенток, Евгения Рудяк (я думаю, у нее все будет нормально), высказала свою позицию: “На мою думку, в  нашій державі потрібно змінити майже все, тому що багато людей безробітні, а коли людина не має де працювати, вони або їде в інші держави на заробітки, або залишається в нашій державі, ходячи по вулицях і жебракуючи”. Ну, тут я пропускаю, і далі вона каже: “Якщо б я була Президентом, то зробила б усе, щоб у моїй державі панували злагода, мир і достаток, щоб люди ні в чому не мали потреби”.

Я особисто поділяю цю думку, тому що вона збігається з  програмними цілями Комуністичної партії, до якої я маю честь належати. Якщо народ довірить комуністам владу, ми теж зро­бимо все для того, щоб у кожній оселі панували злагода, мир і  достаток, щоб робітники і селяни, лікарі і вчителі, всі, хто своєю працею створював багатство країни, відчували гордість за свою працю і за своїх дітей.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Кузьмичу.

Слово має Іван Михайлович Ковалишин, керуючий справами Чернівецького міського об’єднання громадян “Народна допомога”. Підготуватися Катушевій.

 

КОВАЛИШИН І.М., керуючий справами Чернівецького міського об’єднання громадян "Народна допомога". Добрий вечір, шановний головуючий, шановні учасники парламентських слухань! З самого початку хотів би сказати, що в мене вже, чесно кажучи, голова пухне від того потоку інформації, який тут вилився. Мені здається, що на майбутнє варто поділити тему, яка сьогодні слухається, на дві окремі: перша — це проблеми безпритульних дітей і друга — безпритульних дорослих. По кожній з них потрібна окрема робота і окрема методологія роботи з цими групами. Зупинюся конкретно на проблемі дорослих бездомних і спробую розповісти, що для її розв’язання робиться в Чернівцях.

Ми розглянули такі варіанти, як створення просто нічлігу для цих бездомних і створення повного центру їх ресоціалізації.

Що у першому варіанті? Передусім це набагато дешевше. Однак якщо подивитися, що ми даємо цим бездомним (постійну їжу, дах над головою, медичне забезпечення) і чого від них хочемо, то кінцевий результат для суспільства нульовий. Тобто це може призвести хіба що до постійного зростання кількості безпритульних та збільшення видатків з державного бюджету, зокрема з кишені кожного з нас.

Другий варіант — створення центру ресоціалізації повного циклу. Зокрема, ми розробили методологію, яка дозволяє, ґрунтуючись на самомотивації бездомного, провести з ним певну роботу і повторно адаптувати його до суспільства.

Ця робота складається з п’яти етапів. Перший етап — робота на вулиці, коли соціальні працівники встановлюють певні контакти з бездомними, пропонують їм харчування, якісь елемен­тарні консультації і намагаються відправити їх до стаціонарного закладу. Коли бездомні потрапляють до центру, там є відповідні чотири рівня, які вони мають пройти, знову-таки, ґрунтуючись на   власному бажанні ресоціалізації. Тобто якщо вони хочуть повернутися в це суспільство, у них є така можливість і певні права.

Залежності від ступеня їм надається певна кількість послуг. Вони мають можливість скористатися безкоштовним харчуванням, загальними кімнатами і кімнатами на дві-три особи. Суть полягає в том, що чим далі людина просувається до кінцевої мети центру  —  стати самостійною людиною, спроможною самостійно себе доглядати і сплачувати податки державі, тим кращі в неї умови. І ми маємо успішний досвід у цьому питанні.

Наступне питання. Думаю, що варто все-таки розробити комплексну загальнодержавну програму роботи з дорослими бездомними. Чому? Настав час, коли ми бачимо, що кількість бездомних зростає, і поступово вона буде збільшуватися. Якщо додадуться проблеми, пов’язані з оплатою комунальних послуг, будуть виселення з квартир за рішенням суду, їхня кількість ще зросте. Коли виникне проблема, на сьогодні ще не дуже актуальна, повернення боргів банкам за різноманітні кредити, зросте кількість боргових зобов’язань та посиляться інші природні чинники, це може справді призвести до національної катастрофи, як тут вже говорили.

Я вбачаю роль держави у створенні такого елементу соціального захисту, який працює на самому дні і дає можливість підтримати людину в певний момент, дати їй можливість повернутися до нормального життя, щоб вона знову стала нормальним громадянином і сплачувала податки для держави. Я вважаю, що це дуже важливий момент.

Стосовно пропозицій. Наша організація — об’єднання громадян “Народна допомога” пропонує надати можливість органам місцевого самоврядування визначити певну державну структуру чи неприбуткову організацію і дозволити паспортним столам реєструвати бездомних за адресою цієї організації чи установи, це по-перше. І по-друге, розробити в 2004 році комплексну загальнодержавну програму роботи з дорослими бездомними. Відповідно це питання, я вважаю, варто доручити все-таки Міністерству праці та соціальної політики.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має народний депутат Зарема Гафарівна Катушева. І будемо завершувати.

 

КАТУШЕВА З.Г., член Комітету Верховної Ради України з  питань державного будівництва та місцевого самоврядування (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, КПУ). Фракция коммунистов, Автономная Республика Крым. Сегодня в  этом зале мы обсуждали очень важную и злободневную тему для нашего государства. Почему эта проблема в стране встала так остро?

Позволю себе напомнить всем, сидящим в этом зале, кто совершенно забыл о том, что гордостью нашего Советского Союза было то, что такое социальное зло, как беспризорность, было успешно преодолено советской властью за кратчайший срок в послевоенный период. Советское государство предложило своим гражданам вместо беспризорности достойную жизнь, доступность образования и его высокий уровень, социальную защиту, отсутствие страха за завтрашний день.

Сегодня же, к сожалению, все это ушло в небытие, так же, как и примеры духовного развития личности, в первую очередь молодежи. Сама идеология советского образа жизни была направлена на повышение культуры, на положительные примеры из жизни известных людей, тех, на которых общество должно равняться. Молодежи было к чему стремиться. На кого же равняться сегодняшней нашей молодежи? На героев боевиков, воров в законе, дракул из фильмов ужасов, наркоманов и убийц, гомосексуалистов? Всем этим, к сожалению, сегодня наводнено наше украинское телевидение.

Иной вопрос, что думать о духовности на голодный желудок очень непросто. Государство сегодня не обеспечивает всех своих граждан даже прожиточным минимумом. С каждым годом падает уровень производства, хотя вот именно с этой трибуны, и не только с этой, постоянно говорят о каких-то высоких темпах развития производства.

Говорят, что колесо истории невозможно повернуть вспять, но жизнь, к сожалению, преподносит горькие уроки. И те разди­рающие душу сюжеты из фильма “Республика ШКИД”, которым мы когда-то засматривались, как о давно ушедшем времени, сегодня, к сожалению, возвращаются вновь. Увидеть на вокзале оборванных, голодных мамочкиных сегодня не составляет труда, ими заполонен каждый город в Украине.

К счастью, есть у нас и свои Макаренко, которые делают все возможное и невозможное, чтобы вернуть к нормальной жизни оступившихся подростков. В Крыму это Александр Петрович Бондарь, директор Республиканского центра медико-социальной реабилитации несовершеннолетних (село Садовое Нижнегорского района). Хотелось бы, чтобы чиновники
и в Республике Крым, и на уровне государства, от которых зависит существование этого центра, оказали ему достойную финансовую поддержку.

В Автономной Республике Крым работают семь приютов для несовершеннолетних, пять находятся в функциональном подчинении Республиканского комитета по делам семьи и моло­дежи, их финансирование осуществляется за счет республикан­ского бюджета. Но республиканский, городской и районный бюджеты настолько скудны и настолько ограничены, что работа по профилактике беспризорности, в общем-то, держится на энтузиазме сотрудников этих приютов. Высококвалифици­рованных специалистов, педагогов с большой буквы у нас в  Крыму достаточно, и не только в Крыму, но и по всей Украине. Наш народ талантлив и щедр душой, но этого недостаточно, чтобы обогреть, обласкать обездоленных и голодных беспризорников.

Разрешить ряд проблем, связанных с детской беспризор­ностью в Крыму, нам помогло бы в ближайшее время создание:

1)   центра социально-психологической реабилитации не­совершеннолетних — социального учреждения с более широкими возможностями и спектром предоставления детям социальных услуг;

2)   информационно-методического центра по работе с не­совершеннолетними, попадающими в приюты, детьми группы риска;

3)   условий для открытия социальных учреждений, в том числе и приютов для несовершеннолетних, негосударственными общественными учреждениями и организациями.

Неблагополучие в нашем обществе, беспризорность связа­ны с экономическим спадом, с негативным государственно-политическим курсом, с кризисом здравоохранения и не только. Все это говорит не только о социально-экономическом и  духовном кризисе в нашей стране, но и о политическом. И,  наверное, для того чтобы преодолеть такое социальное зло, как беспризорность, все эти вопросы нужно рассматривать и решать параллельно.

Спасибо за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Відповідаючи на висловлюван­ня мого колеги Пеклушенка, маю сказати, що мені сумно стало не  так від того, що в залі мало народних депутатів, як від того, про що тут мовилося. Особливо те, що пішли назавжди дітлахи, і  таких прикладів сьогодні наводили безліч. Проблема досить болюча, гостра, і соромно за наше суспільство, за нашу державу, що маємо такі факти.

Підбиваючи підсумки нашої розмови, хочу відзначити таке. Справді, всі ті приклади, які наводилися, мають місце, і дуже добре, що в нас є паростки нового, поширюється діяльність благодійних фондів та доброчинна діяльність громадських органі­зацій і на державному рівні, і на місцях, про що нам доповіли представники обласних державних адміністрацій. Зроблено деякі кроки, але цього дуже й дуже мало. І все впирається не так
у законодавчу базу (бо тут проблем особливих немає), як у брак фінансування.

Ви називали можливі джерела фінансування, передусім це Державний бюджет, і нам треба спільно шукати, як його наповнювати. Однак як би ми не намагалися цього домогтися, ті, хто формує Державний бюджет, скажуть нам, і ми добре знаємо, що Державний бюджет буде тоді наповнюватися, коли зростатиме обсяг виробництва, валового внутрішнього продукту, тобто напов­нення Державного бюджету залежить від темпів економічного розвитку держави.

Друге джерело, про яке говорили, — діяльність благодійних організацій, доброчинні внески. Ми мали б звернутися і таких, як Черновецький, пошукати. Я не відкрию секрету, коли скажу, що в цій сесійній залі таких, як Черновецький, з такими можли­востями, більше половини народних депутатів. Які не бідніші від Черновецького, якщо не багатші. Якщо б вони знайшли таку можливість, точніше, якби у них було бажання поділитися тим, що вони мають, із бездомними й безпритульними, ситуація була б набагато кращою.

І третє джерело, про яке ми також говорили, і варто було б на цьому зосередитися, — це іноземні інвестиції. Хоча, як ви бачите, у питанні іноземних інвестицій саме щодо проблеми, яку  ми сьогодні розглядаємо, поки що похвалитися сьогодні ми не можемо. І у виступах ми не чули якихось добрих прикладів, щоб можна було говорити про якийсь позитив.

І ще один висновок, який випливає з нашої розмови. Звичайно, реалізація задуманого, подолання цієї проблеми, яка безпосередньо пов’язана з проблемою бідності (ви знаєте, є спеціальна державна програма подолання бідності), залежить від тісної співпраці двох гілок влади — законодавчої і виконавчої, тобто Верховної Ради та уряду. І я думаю, що участь у роботі нинішніх парламентських слухань представників уряду, зокрема голови Державного комітету у справах сім’ї та молоді Валентини Іванівни Довженко, міністра праці та соціальної політики Михайла Миколайовича Папієва, першого заступника міністра внутрішніх справ Михайла Васильовича Корнієнка, які безпосередньо працю­ють над наданням допомоги цим категоріям громадян, вселяє певну надію, що спільно ми доможемося перших позитивних зрушень у цій сфері.

Щиро дякую всім учасникам парламентських слухань
за участь у роботі. До побачення. На все добре.