ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

НАЦІОНАЛЬНА КІНЕМАТОГРАФІЯ:

СТАН, ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

23 лютого 2005 року, 14 година 30 хвилин

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Щиро вітаю учасників парламентських слу­хань у стінах найвищого законодавчого органу нашої держави! Тільки сьогодні, йдучи до вас, я усвідомив, як мудро вчинив наш профільний комітет, який досить наполегливо добивався цієї розмови, що саме 23 лютого ми проводимо парламентські слу­хання про стан національної кінематографії. Бо, мабуть, глибоко символічно, що в день всенародного свята — Дня захисника Вітчизни ми будемо захищати вітчизняний кінематограф, будемо говорити про проблеми в цій надзвичайно важливій галузі нашого суспільного буття.

Відкриваючи ті чи інші парламентські слухання, запрошуючи учасників до обговорення проблеми, яка винесена на розгляд, я   завжди підкреслюю, що ці питання надзвичайно важливі. Мабуть, у цій високоповажній аудиторії немає необхідності під­креслювати актуальність і важливість питання, яке ми зараз упродовж 2,5–3 годин будемо обговорювати. Всі питання, всі проблеми, особливо в галузі культури (а це далеко не перша і, сподіваюся, не остання проблема, яку ми розглядаємо у стінах парламенту), обговорюються тому, що тут є досить і досить бага­то проблемних, невирішених питань. Проте, гадаю, ви мене під­тримаєте в думці, що серед комплексу питань культурного будівництва в нашій державі, мабуть, найнебезпечніша, найбільша руїна саме у вітчизняному кінематографі.

Немає необхідності підкреслювати й наголошувати, яке велике значення має кіно для впливу на суспільну свідомість і  передовсім на суспільну мораль. Кожному з нас добре відомо, скільки доклало зусиль кіно для виховання того чи іншого покоління. І без сумніву, якщо ми й надалі будемо продовжувати дивитися кінокартини, хоча й добре зроблені в мистецькому плані, але створені далеко-далеко за нашою територією, не на нашому матеріалі, в такому ключі, що більшість з того, що ми сьогодні споживаємо, забороняється демонструвати в тих державах, де це вироблено, то для розвитку нашого суспільства, для його становлення ми абсолютно нічого не зробимо.

Разом з тим ми відзначаємо, що у нас є великий потенціал для того, щоб кіно знову повернулося до людей, щоб ми були учасниками кінотворчості наших митців, національного кіно­виробництва. Адже ми маємо цілу розгалужену систему (давайте   нагадаємо): спеціальний вищий навчальний заклад, який опікується цією сферою; аж 5 державних кіностудій (хтось  каже “мали”, мали і маємо, про те, що вони не працюють, ви сьогодні скажете, але все-таки вони формально і фактично рахуються сьогодні в нашій державі); понад 20 недержавних підприємств, які здійснюють кіновиробництво; маємо певну мере­жу кінопрокату; є у нас Національна спілка кінематографістів, низка громадських об’єднань; є у нас (можливо, це дивно звуча­тиме) висококваліфіковані майстри цієї справи — і режисери, і  сценаристи, не кажучи вже про акторський склад. Тобто ми маємо все необхідне для того, щоб відновити вітчизняне україн­ське кіновиробництво, маємо навіть спеціальний Закон, прийня­тий 2002 року, про Загальнодержавну програму розвитку націо­нальної кіноіндустрії на 2003–07 роки. Є закон, є програма, але, мабуть, ми сьогодні будемо говорити, що навряд чи хоч один рядок, одне положення цієї національної програми, возведеної в ранг закону, на сьогодні виконано.

І тому, звичайно, закликаючи вас, шановні учасники слухань, до розмови, закликаючи до того, щоб ми сьогодні спільно виро­били рекомендації, що потрібно нам зробити, щоб відновити безперервний цикл “фільмотворення — прокат — кінопоказ”, щоб відродити з тої руїни, в яку потрапило наше українське кіно, я  хотів би, щоб ми справді говорили про конкретні пропозиції, щоб це дало підставу профільному комітету вийти на засідання парламенту з рекомендаціями, які будуть схвалені у вигляді постанови, і будемо добиватися разом з новим урядом, разом із профільним комітетом за допомогою парламентського контролю, щоб наші рекомендації стали реальністю.

Закликаючи вас до розмови, щирої і відвертої, хочу попросити лише про одне. Тут зібралися люди творчі, які добре володіють словом. Тут зібралися люди, які, якщо не спинити, можуть говорити про проблеми і годину, і дві, і три. Тому нагадую, що у нас працює таймер автоматичного вимкнення мікрофона: за  30 секунд до завершення виступу пролунає сигнал, а після відведеного часу мікрофон автоматично вимкнеться. Які б цікаві, які б гарні думки ви не висловлювали, і як би хто з учасників не  просив мене продовжити час, я цього не робитиму. Бо моє завдання як головуючого — поставити всіх у рівні умови і надати можливість виступити якомога більшій кількості учасників. Той, хто виступає, вибачте, іноді діє егоїстично, думає лише про те, щоб собі виступити, а чи ще хтось після нього виступить, — це вже його не цікавить. Тому у вас є 5 хвилин, і давайте думати про те, як за цей час висловити всі думки, які ви хочете.

Ще одна щира порада: починайте з пропозицій, не розпо­відайте про те, як погано, бо поки підійдете до конкретної роз­мови, то у вас часу не залишиться, щоб сказати. То спочатку краще почніть з того, що треба зробити, а потім, якщо залишиться час, і трошки поплачемося, як погано, і висловимо інші думки.

Профільний комітет пропонує, щоб ми працювали в такому режимі. Насамперед, оскільки ми люди терпеливі, то пропону­ється працювати без перерви і завершити парламентські слухання не пізніше 17 години. Ми заслухаємо виступ віце-прем’єр-міністра України Миколи Володимировича Томенка, доповідь першого за­ступника голови Комітету Верховної Ради України з питань культу­ри і духовності Павла Михайловича Мовчана, дві співдоповіді — голови комітету Леся Степановича Танюка і кінорежисера Іллєнка. Потім виступи, по 5 хвилин, загалом близько двох годин на обго­ворення. На завершення ми попросимо підвести підсумок міністра культури. Ось такий пропонується регламент.

Я запрошую до його реалізації і надаю слово для виступу від Кабінету Міністрів України віце-прем’єр-міністру України Миколі Володимировичу Томенку (Оплески). Будь ласка, 10 хвилин.

 

ТОМЕНКО М.В., віце-прем’єр-міністр України. Добрий день, шановні колеги! Я хочу запропонувати, можливо, незвичну роз­мову. Я не хотів би, щоб ми змагалися за те, хто є більшим патрі­отом у цій сесійній залі, і хто більше зробив для української культури чи для українського кіно. Я хотів би, щоб ми вперше тут поговорили про те, чи в тому форматі ми сьогодні ведемо дискусію про стратегію і майбутнє українського кінематографа. У  мене складається враження, що ми засіли між двох альтер­натив, обидві з яких мені дуже не подобаються.

Перша альтернатива — 100-відсотковий державний протек­ціонізм, коли ми закінчимо нашу розмову створенням ще одного міністерства або державного комітету, працевлаштуємо ще одну людину і будемо вимагати від держави збільшення в геометричній прогресії коштів на підтримку вітчизняного кіно. Тоді, можливо, не буде так, як раніше, що ті гроші розподіляв міністр і він ставав головним актором у фільмі, який вибирав, а потім ми не знаємо, що з тим фільмом робити. Думаю, якщо сьогодні ця альтернатива буде домінуючою при обговоренні і зрештою ми приймемо рішення провести ще один фестиваль під патронатом вже нового Президента, з українським кіно нічого не буде.

Так само мені не подобається друга альтернатива, коли наші кіностудії, територія України стає територією для кінемато­графа інших країн. Гадаю, завелика честь для інших країн вико­ристовувати нашу територію, щоб знімати свої фільми, і викори­стовувати нашу інфраструктуру для того, щоб потім, як недавно сталося з одним цікавим фільмом про генералів КДБ, де розумні генерали і придуркуваті українці, висувати цей фільм на здобуття “Оскара” від імені України. Слава Богу, американські академіки підказали, що фільм “Водій для Віри” з українським кінемато­графом немає нічого спільного, і, напевно, не треба його розгля­дати від України. Можливо, для Росії, яка завжди полюбляла КДБ, було б важливіше, щоб цей фільм номінувався від неї, а з Україною, очевидно, цей фільм не треба плутати.

Тому друга альтернатива, коли в Україні немає режисерів, акторів та інфраструктури, а є добра територія, гарні кліматичні умови (бо в Росії, ви знаєте, тяжко знімати фільми довший період, а в нас є унікальна можливість на Ялтинській, Одеській чи Київ­ській кіностудіях це робити), для мене так само абсолютно неприйнятна.

Від імені уряду я хочу заявити, що ми критично ставимося і до першої, і до другої альтернативи. Я цілком переконаний: якщо  ми сьогодні не вирішимо принципове питання ефективної моделі управління не з точки зору створення ще однієї структури, а з точки зору розуміння, як цю систему звести докупи — від ідеї фільму, сценарію до прокату, заробляння грошей і пропагування цінностей, — а не просто вициганити в держави трохи грошей, нічого у нас з кінематографом не буде.

Я абсолютно переконаний у тому, що ми повинні зробити обов’язковою систему конкурсу при фінансуванні з Державного бюджету, за умови, що у фільм держава вкладає не більше 50% державних коштів. Якщо це цінна ідея, унікальний сценарій, і визначні люди роблять кіно, то завжди можна знайти ще половину коштів від інвестицій чи від бізнесу. Не може зніматися фільм на 100% з Державного бюджету в бідній країні, в якій ми живемо, з тими проблемами, які в цій країні маємо!

Для мене абсолютно очевидно, що сама ідея конкурсів, яку свого часу починали втілювати на каналі “1+1”, мусить поширитися не лише на телебаченні, а взагалі в суспільстві, де молода людина через публічний конкурс може заявити про себе. Не можуть 10 людей ділити між собою право знімати фільми за  державні кошти. Ми повинні розуміти: якщо хтось переміг у  конкурсі комерційному, державному чи іншому, то це справді щось світле, унікальне, якого ми не бачили ближчим часом. Я не хочу ображати метрів українського кінематографа, класиків, авторитетів, але треба дивитися сьогодні на кіно після тої руїни, яка в нас була, на те, що немає заслуг чи немає авторитету в  когось, а є необхідність зробити якісний прорив і показати, що може бути конкурентне українське кіно. Тому не на звання чи під звання треба давати ці кошти, а під унікальні сценарії і здатність через продюсування просунути цей фільм на територію бодай кількох інших країн.

Я абсолютно переконаний, що ми повинні, коли кажемо про кіно, думати про телебачення. Ми сьогодні плануємо на базі Першого національного і обласних телерадіокомпаній вийти на створення двох нових телекомпаній суспільного мовлення, де слова “культура”, “освіта” і “українське кіно” будуть домінуючими. Стосовно реорганізації Першого національного і обласних теле­радіокомпаній в єдину систему ще одного каналу ми будемо говорити на парламентських слуханнях 13 квітня. Проте я абсо­лютно свідомий, що українське кіно через масову культуру може знову стати елементом сприйняття передовсім українців, бо вони вже забули, що є українське кіно. Масова культура твориться телебаченням. Масова культура твориться дискусіями в суспіль­стві, де з’являються зірки, де з’являються бренди, де з’являється те, на що хочуть іти в кінотеатри і що хочуть дивитися на теле­баченні. Якщо ми просто в постанові запишемо, що нам треба на українському телебаченні забезпечити норму 30% чи ще скіль­кись, ви прекрасно розумієте, що нічого не зміниться. Тільки в  Нацраду викликатимуть керівників телекомпаній, і вони будуть пояснювати, що насправді нелегко їм виконати цю норму, і ми прекрасно розуміємо це. Тобто не можна законом прийняти рішення про те, щоб українське кіно з’явилося або відродилося. Треба зробити так, щоб система пропонувала і ставила умови функціонування й відродження кіно.

Наступна проблема пов’язана з кіностудіями, ви сьогодні будете говорити про це. Відразу хочу сказати, що уряд знайде механізми, як проаналізувати, в якому стані на сьогодні пере­бувають усі кіностудії — і повністю приватизовані, і частково приватизовані, і ще не приватизовані, — для того щоб зрозуміти, як функціонально вони можуть працювати, як максимально їх можна використовувати. Я скажу, можливо, непопулярну річ, але  я  хотів би, щоб ми діяли прозоро і публічно в цій сфері. Міністерство і уряд, думаю, запропонують прозорий і публічний механізм роботи. Треба буде подивитися, що у нас в якому стані, що працює на виробництво кіно, а що є елементом корупції.

Ми сьогодні в уряді подивилися на те, як використовується державне майно. І виходить так, що ми все утримуємо на гроші платників податків, а керівники кіностудій здають території в орен­ду (іноді більше половини, десь менше), і ви знаєте, за якими коштами.

Якщо ми, наприклад, дійдемо висновку, що на якійсь кіностудії є території, які зовсім не потрібні для кінематографа, то тоді треба через публічний конкурс їх продати, і ці гроші мусять піти туди, куди треба. Бо якщо немає конкурсного підходу, хто б не прийшов, я хочу вас запевнити (я маю невеликий досвід політичної роботи, і ми в уряді сьогодні обговорювали, як забез­печити державний менеджмент підприємств із 100-відсотковим державним фінансуванням), спокуси постійно оточуватимуть його. Ці спокуси (наприклад, братню структуру запустити, пов’язану з  кіно, але комерційну) на кіностудії з’являтимуться, навіть якщо ми знімемо цих людей. Тому треба знайти таку формулу, щоб ми  точно знали, що кожен метр кіностудії працює на кінемато­граф. А те, що не працює, треба думати, як використовувати.

Наступна теза і остання, напевно, пов’язана з тим, що ми, коли думаємо про майбутнє кінематографа, повинні вийти за межі власне кіно, тільки законодавчої підтримки кіно, ми повинні подумати, як загально змінити ситуацію в українській культурі, як  загально змінити моду на українську культуру. Я залишаюся на  своїй тезі: доки керівництво країни, доки політична еліта не  зроблять кіно модним, доти жоден закон, жодна постанова не поверне українських глядачів і всіх нас до поваги українського кіно. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Володимировичу.

Шановні учасники парламентських слухань! Для того щоб наша розмова була більш плідною і зацікавленою, організатори пропонують перед її початком подивитися короткометражний кінофільм. Будь ласка.

 

(Перегляд фрагменту незавершеного фільму А. Лі “Методика виконання злочину”)

 

Слово для доповіді надається першому заступнику голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Павлу Михайловичу Мовчану. Будь ласка, 15 хвилин. Підготу­ватися Лесю Танюку.

 

МОВЧАН П.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановний Адаме Івановичу! Шановний Миколо Володи­мировичу! Шановна Оксано Володимирівно! Шановні учасники парламентських слухань! Осмислюючи щойно бачене та розмірко­вуючи над долею українського кінематографа як складової україн­ської культури, ловлю себе на думці, що мій погляд обернений до  60-х років минулого століття, коли український кінематограф вписувався у світовий контекст, і виокремлює неймовірну мозаїку нашого завтрашнього буття. І знову, вже вкотре, згадується сен­тенція божевільного Ніцше: “Ми відновлювали людину, але коли ця істота постала, вона виявилася мало подібною до людини”.

Та зібралися ми тут не для того, аби справити колективне голосіння над втраченим, а щоб осягнути наші духовні обрії і зробити все нам доступне й можливе, аби ті, в кого ми щойно вдивлялися протягом 5 хвилин, були не просто людиноподібними, а й свідомими громадянами конкретної держави Україна. Ми фак­тично тепер, сьогодні, робимо вибір принципів нового життє­ладу,  вибір того шляху, який визначить долю наших нащадків. Я  хотів  би, щоб це усвідомили ті, хто сидить зараз в урядовій ложі. Чи посіємо ми надію, в світлі можливого й неможливого, на  позитивні зміни, чи інерція культурної політики, закладена в  попередні десятиліття, дійде цілковитого абсурду? Адже тоді, коли ми домагалися змін у нашому національному житті, ми навіть не допускали, що в 2005 році будемо змушені говорити про трагізм ситуації, в якій опиниться українська культура, і зокрема український кінематограф.

Нинішня ситуація, як на мене, набагато прикріша, аніж у повоєнні роки, коли мої поровесники двічі на тиждень збігалися до колгоспної комори, де під стукіт движка заворожено вдивля­лися в чарівний квадрат на стіні, що став глибочезним вікном у  дивовижний світ кіно. Не буду зупинятися на тих разючих відмінностях поміж довколишньою реальністю і життям на екрані, бо я далекий від ідеалізації того минулого українського кінематографа, в якому і кіномитців нищили, і позбавляли їх права на Батьківщину, але суспільна деградація не була такою стрімкою, як нині.

Проїхавши минулого року у виборчій кампанії майже по всій Україні, я бачив ту жорстоку безперспективність, ту ступінь здича­віння на селі, де місця для молоді немає, де замість клубів — напівзруйновані будівлі, а замість бібліотек та кіноустановок — забігайлівки і відеокасетна порнуха (Оплески). Звертаюся до ни­нішніх “батьків нації”: чи ви цікавитеся культурологією? І якою ви бачите націю через 10 років за збереження цих тенденцій на духовне пониження?

“Кіно — це обличчя нації”, — сказала Лариса Брюховецька, і  цим сказала все. Терміни “демократія”, “ринок”, “економіка”, “революція” можуть залишитися лише термінами, зависнути в по­вітрі безвідлунно, як і всі відумерлі терміни, якими живили нас попередні десятиліття, якщо ми не скажемо вслід за Юрієм Іллєнком, який виступатиме тут, що фундаментальною аксіомою історії є національна культура в динаміці, бо все інше — похідне: і  економіка, і фінанси, і політика.

Майдан як велика метафора закцентував у собі всі духовні проблеми, в тому числі проблеми українського кінематографа, сконцентрувавши довкола себе передовсім духовно принижених. Люди Майдану рішуче відкинули брехню, подвійні стандарти, угодовство, малоросійство; відкинули все те, що нав’язували нам можновладці, котрі відкрили мислимі й немислимі кордони для культурно-інформаційної окупації України (Оплески). Окупаційний процес діяв і діє паралельно з руйнівним процесом усіх підвалин культурного буття українців, і цьому необхідно покласти край!

Я змушений вмонтувати проблему українського кінемато­графа в ширший суспільно-політичний контекст України, аби зро­зуміти, що у нас є всі підстави змінити ситуацію в цій галузі за умови зміни пріоритетів у загальнодержавних підходах до куль­тури і, зокрема, до культурно-інформаційного простору. В Україні ще збережено значний творчий потенціал, який необхідно задіяти вже нині, незважаючи на те, що з п’яти українських державних кіностудій, Адаме Івановичу, залишилося півтори.

До речі, на тих кіностудіях донедавна щороку продукувалося 18 повнометражних фільмів для майже 30 тис. кіноустановок, 45 телевізійних картин, більш як 500 документальних та науково-популярних і 12 анімаційних, а до республіканського бюджету надходило 200 млн карбованців. У республіканському фільмо­фонді нараховувалося майже півмільйона вітчизняних та зарубіж­них кінофільмів. Вдавшись до статистики, не можна не згадати і  про те, що кожен мешканець України в середньому відвідував кінотеатри 15 разів на рік. Сьогодні цей показник не сягає й 1%. Кіномережа на 90% з державної перейшла в приватну. Кіно­фікація, як відомо, зліквідована. Кіноосвіта живе за рахунок енту­зіазму кіномайстрів та учнів.

Фінансовий потенціал українського кінематографа, ствер­джує Михайло Іллєнко, не поступається “Криворіжсталі”, тому його розкрадали не один рік. Виробнича база згаданих п’яти студій плюндрувалася цілеспрямовано. Залишилося півкроку до втрати Одеської кіностудії. Принагідно скажу, що згідно з роз­порядженням Кабінету Міністрів за підписом Дмитра Табачника від 11 січня (зверніть увагу!) 2005 року Одеська кіностудія худож­ніх фільмів перейшла в ЗАТ, у статутний фонд якого передано майно, закріплене за державною кіностудією. З цього приводу мені, як і вам, хотілося б почути думку міністра культури.

Згідно з офіційною державною інформацією, розкрадання Національної кіностудії ім. Довженка мало відбутися за дещо іншою схемою, бо її тимчасово захищав статус національної. Тут  поступово витісняли людей на вулицю, ліквідовуючи цехи з підготовки зйомок, фотоцехи, гримерні, музичні відділи, виробничі творчі об’єднання. Директором цієї студії українська нація була оголошена творчо безплідною, яка лише й спроможна споживати шоу-шедеври “довгоносиків” та Вєрки Смердючки, що продуку­валися в тих павільйонах, де знімалися шедеври світового кіно — “Тіні забутих предків”, “Птах з білою відзнакою”, “Комісари”, “Криниця для спраглих”, “Пропала грамота”, “Вавілон ХХ” і багато інших.

Автор щойно показаної стрічки Артур Лі у своєму зверненні до нас, народних депутатів, закликає припинити духовне нищення власних дітей. Він, зокрема, з жахом констатує, що в Україні вже 11 дитячих колоній, де кожен десятий — вбивця. Свідомість наших дітей нафарширована відповідниками образів вбивць-кілерів, наркоманів, поліцейських, вбивць-суперменів, і вплив електронних ЗМІ на формування свідомості підлітків незаперечний. Ці теле­екранні герої, які витіснили із свідомості українську тематику, українську героїку, є веселими споживачами з домінуючими тваринними інстинктами, які ніколи й ні перед чим не зупиняться, аби досягти своєї мети. Майже всі без винятку телеканали нашим дітям вкладають технологію вбивства, “методику виконання злочи­ну”, за визначенням Артура Лі. І, що найцікавіше, за цю методику ми ще й платимо великі гроші, щонайменше 300 млн американ­ських доларів, закуповуючи не лише відеокасети, диски, а й сам продукт для “плюсо-мінусових” телеканалів, ведучі яких запевня­ють нас у різних програмах, що без цих картин ми просто дикуни.

При всіх наших злиднях ми все-таки маємо свій кінопродукт, про який знають лише творці вітчизняних кінофільмів та жменька фахівців. Зате ми щоденно вирощуємо у своєму середовищі нових вбивць, інвестуємо чужі теле- і кінокомпанії. Я думав, що це сти­хійний процес, тепер розумію, що це системна, послідовна, добре керована робота з денаціоналізації української спільноти, адже Закону про кінематографію, який був прийнятий тут, у статтях 5, 22, 26 якого йдеться про ідеї гуманізму та загальнолюдські й   загальнокультурні цінності, які закладалися в основи національної кінематографії, ніколи ніхто й не збирався вико­нувати при закупівлі чужоземного продукту.

Якщо згадані критерії не стануть загальнообов’язковими для всіх телеканалів, якщо вони й надалі ігноруватимуть власного кіновиробника, то національна культура як форма історичного становлення нації, як “динамічна система самоідентифікації нації” (вислів Юрія Іллєнка), як стратегічний матеріал, з якого проек­тується і будується майбутнє нації, знову буде сфальсифікована. Проти української культури змобілізовані не лише проімперські сили, адже глобалізаційні процеси відкидають вищі виміри національного буття, формуючи нового люмпена, у якого відсутня відповідальність перед власною історією та власною культурою.

Нам системно накидається нова ідеологія, в центрі якої — постать з акцентованою тілесністю та духовною пригаслістю. Ця  ідеологія послаблює родові зв’язки, сімейну прив’язаність та  етнічну згуртованість. І тому проблема українського кінемато­графа як синтетичного виду мистецтва є такою ілюстративною і   гостро випуклою, що вказує на загальну кризу української культури, до якої було байдуже пострадянській політ-еліті, вихо­ваній у чужомовному середовищі та на чужій культурі.

І, зрозуміла річ, що ми всі свої надії покладаємо на нову владу. Ми маємо всі підстави не лише рекомендувати, а й вима­гати від уряду рішучих дій, зміни пріоритетів у державній політиці, зокрема в кіногалузі як складовій культурно-інформаційного простору.

Не буду зупинятися на проекті рекомендацій, який розроб­лено спільно комітетом та робочою групою, до якої входили представники міністерства, кіноспілки і провідні майстри україн­ського кінематографа, ви їх почуєте. Я також не торкнувся кіно­документалістики та анімаційних фільмів, про це ще говоритимуть, як і про інші проблеми — щодо продюсерських центрів, віднов­лення кіномережі, багатоканального фінансування кіногалузі, Миколо Володимировичу, а не державного, про створення своїх дистриб’юторських центрів, прийняття законів про відповідне пільгування кіногалузі, вибір моделі розвитку (російської чи фран­цузької), збір на розвиток власного кіновиробництва. Це все — не лише теми для дискусій, а й підстави для прийняття відповід­них законодавчих актів.

Кінематограф у цілому світі — це потужний бізнес. Тому прийняття відповідних стимулюючих законів, які, наприклад, діють у Росії, вкрай необхідне. До речі, їх проекти вже подані нашим комітетом на розгляд Верховної Ради, авторами є Лесь Танюк, Павло Мовчан та Іван Драч. Справа — за урядом. Їх прийняття дасть нам можливість залучити необхідні інвестиції в кіногалузь. Ці протекціоністські заходи можуть стати потужним поштовхом для нашої індустрії. За даними кінодистриб’юторів, незважаючи на звуження кіномережі, від прокату таких кінострічок, як “Зоряні війни”, “Володар кілець” та “Особлива точка зору” прибутки сяга­ють 1 млн доларів США за кожну стрічку.

У загаданому чинному Законі про кінематографію зафіксо­вано 30-відсоткову квоту для всіх демонстрантів фільмів, у тому числі на каналах мовлення, телебачення та відеомережі. Недотри­мання цієї квоти регулюється лише статтею 164-8 Кодексу України про адміністративні правопорушення. І це є простим глузуванням групи лобістів у стінах Верховної Ради, які протягли саме цю норму, слугуючи тим силам, що здійснили цілковиту інформаційну окупацію України.

Росія ж надала пільги своєму кіновиробництву, звільнивши його від усіх видів податків на 10 років, і отримала міцну кіно­галузь, яка дає фантастичні прибутки, у тому числі й за рахунок виготовлення та розповсюдження відеокасет, лазерних дисків та  кінопрокату. І, що найважливіше, вона має величезний вплив на менталітет нації, сформувавши плеяду своїх кіногероїв.

Французьке законодавство зобов’язує всі телеканали демонструвати національні кінокартини. Найбільші податки там сплачують ті кінотеатри, які демонструють невітчизняні кінофільми. У Франції законом категорично заборонено ввозити готові копії, їх мусять виготовляти вдома. Адже кіно — це не лише ідеологія, а й ринок, який у нас неконтрольований. І цей ринок дає величезні бариші різним тіньовим ділкам. Україна, по суті, стала територією для наживи чужого бізнесу, де денаціоналізація набула катастрофічних масштабів, де формується “не своя націо­нальна мрія” (за висловом Президента), де плекаються носталь­гійні почуття за “самым главным”.

Тому проблема, яку ми розглядаємо, є складовою націо­нальної безпеки, оскільки довготривалі культурно-інформаційні впливи зумовили сприйняття себе як частки чужого культурного, а отже, й політичного простору, про що засвідчили останні прези­дентські вибори. У нас не повинен стояти вибір поміж євро­пейськими принципами, де закони чітко захищають національну ідентичність, та суто колоніальним російським, внаслідок якого від  України може залишитися лише географічна назва. Однак більшість присутніх у цій залі ніколи з цим не погодяться, я в цьому глибоко переконаний. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Павле Михайловичу.

Запрошується до співдоповіді голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Лесь Степанович Танюк. Регламент — 10 хвилин. Підготуватися Михайлу Іллєнку.

 

ТАНЮК Л.С., голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загальнодержав­ний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Режисер і сценарист, голова Національної спілки театральних діячів, член спілок кінематографістів і письменників, Народний Рух України, фракція “Наша Україна”. Почав з переліку лише тому, що  не знаю, від чийого імені більше мені тут хочеться говорити. Від комітету, який підготував розданий вам проект рішень (там 49 кардинальних пропозицій, ви нас доповните), чи ширше — від нової влади — як політик, якому далеко не все подобається після Майдану? Чи як митець, який віддав культурі майже 50 років і поставив близько сотні вистав, повірте, не в гірших театрах Союзу, знімав фільми і випустив не один десяток книжок. І що? Так і кортить відвести душу:

Бывали хуже времена,

но не было подлей (Оплески).

 

Бо стільки інтриг і крутні, мімікрії і брехні, шантажу і дема­гогії, як зараз, митці не мали. Справді! Бо переживаємо, може, найризикованіший момент у нашому поході до правди! Ми на межі, на лезі; один неправильний крок — і всі наші завоювання можуть виявитися ще одним страхітним блефом. І наші парла­ментські слухання — про українську мову, про кризу культури, про  церкву, а тепер ось про кіно — спроби знайти порозуміння і прийняти жорсткі рішення.

Ми киваємо на недостатність законодавчої бази? Слушно. Однак 30-відсоткова квота для українських фільмів на екранах у законі передбачена. Проблема в іншому: ніхто норми не вико­нує, і нікого за беззаконня не карають. Принципи державної під­тримки кіно парламентом затверджені — сама ж виконавча влада першою їх не виконує.

Комітет спільно з Департаментом експертизи, аналізу та реформування кінематографії Міністерства культури і мистецтв давно напрацював пакет першочергових пропозицій. Було врахо­вано досвід Європи, зокрема Франції, а також російський. У про­екті Закону про збір на розвиток національної кінематографії є механізм залучення додаткових коштів на підтримку вітчизняного кіно.

Щоб стимулювати інтерес приватного капіталу, ми пропо­нуємо внести зміни до податкового законодавства і звільнити від оподаткування на 5 років операції з виробництва і поширення національних фільмів. Це дасть змогу “розкрутитися” націо­нальному кінобізнесу.

Ми хочемо скасувати податок на землю для закладів кіне­матографії державної та комунальної форм власності.

Ми хочемо зменшити ставки ввізного мита на фільмові матеріали та кінообладнання, які не виробляються в Україні. Вирі­шити питання пільгового кредитування виробництва фільмів, реконструкції кінотеатрів, передачі їх в оренду колективам та ін.

За державою треба залишити опіку над дитячим, аніма­ційним, пізнавальним, документальним кіно і кінолітописом, забезпечення фінансування кіноосвіти та збереження кінемато­графічної спадщини. Нарешті, ми розробили політику сприяння розвитку регіональної кіномережі — йдеться про всю Україну, а не лише про Київ.

Голосисті солов’ї перебудови підсвистують нам в ефірі, що ви в парламенті вже не перший рік, а законів на захист кіно немає. У тому то й штука, що викладені тут пропозиції не нові! І  саме олігархічна більшість щоразу голосувала “проти”. Як-от влітку Кучма і Ко знову зарізали збір на потреби кіно. А сьогодні перекидають всю вину “Нашій Україні”. Нагадую: ще вчора влада нам не належала, і Мінкультури зі своїми обласними управліннями були виборчими штабами Януковича. Між іншим, чимало штабістів досі на посадах, і я не певен, Оксано Володимирівно, що вам вдасться їх перевиховати, як ви обіцяли.

Особливу тривогу викликає стан кіностудії ім. Довженка, яку   очолив Віктор Приходьмо. Людина своєрідно енергійна, з організаторським досвідом роботи на “1+1” і з великим шлей­фом успіху “довгоносиків”, він героїчно заманіфестував швидкий процес перебудови кіностудії за світовими стандартами. І що ж? За півтора року студію доведено до банкрутства, кінемато­графістів масово звільняють, павільйони зайняті під зйомки шоу-програм.

На сваволю Приходька йдуть численні індивідуальні та колективні скарги. Вчора кінематографісти пікетували Мінкультури з вимогою зняття Приходька. Обурена вся кінематографічна гро­мада, яка вважає, що він виконував сумнівні замовлення панів Роднянського, Табачника, Сівковича. А може, й пана Януковича, який запам’ятався кіношникам тим, що, приїхавши до Сосниці, на  батьківщину Довженка, звернувся до присутніх: “Товариші кінематографи!”

На кіностудії шаленими темпами ведуться капітальні ремонти. Здається, роблять добру справу. Але де проекти рекон­струкції, де угоди, економічні розрахунки, гарантії інвесторів? Де  гласність, де відкритість? Де, нарешті, обіцяна Концепція роз­витку національної кіностудії? Без її затвердження директор не мав права на всі свої “реформи” і звільнення.

Саме тому комітет, вивчивши документацію, двічі приймав рішення про необхідність відновлення законності та усунення Приходька з посади. Ми наполягаємо на цьому й зараз. Перека­зували, маестро вже мастить лижі на керівництво новим теле­каналом “Культура”. Побійтеся Бога! Давайте все-таки збережемо культуру, — енциклопедія відносить садових довгоносиків до особливо небезпечних шкідників (Оплески).

Не треба гратися фразою “кіна не буде!” Українське кіно було, є і буде! (Оплески). І ми зметемо всю нечисть, як вимів її український Майдан. Не буде тих, хто зловтішно бере українське кіно на кпини, хто аж труситься від бажання під побрехеньки про “український національний інтерес” перетворити його на зні­мальний майданчик для російського “мила”, на прокат осоловілих бойовиків та новорічних кепкувань з недорікого “хахла”, який любить сало, вареники й московську попсу на так звані “украин­ские темы”. Не буде тих, хто не бачить, не відчуває, не розуміє, яка потужна кіносила збереглася у вимореній “проффесорами”, вєрками сердючками, “кроликами” й “довгоносиками” Україні! Кіно — буде!

Не буде тих, хто лукаво намагається подати сьогоднішню проблему як конфлікт поколінь і не усвідомлює, що в Україні — без сприяння держави, за підтримки старої гвардії кіно — визріла нова могутня молода сила. Не бачить, які надзвичайно талановиті й гостромислячі люди прийшли до кіно- й телекамер! Погортайте хоч би ці каталоги “Континент фільму”, де понад 200 прізвищ, прочитайте принаймні першу півсотню журналів “Кіно-Театр”, підіть на круглий стіл у Києво-Могилянку чи до Спілки кінематогра­фістів,  відвідайте фестиваль непоказаних в Україні стрічок, десятки з яких уже здобули премії та визнання за кордоном (лише  українська телевізія їх не бачить! — отут би директорові студії ім. Довженка і використати зв’язки з паном Роднянським — що, слабо зробити для молоді гарну справу?), поговоріть з новою генерацією молодих менеджерів, продюсерів, операторів, з чудо­вими акторами українських театрів, яких не запрошують у наше рідне кіно (?!) — і ви побачите: не ріки — море розлилося! Море талантів і пропозицій!

Ми не просимо милостині у держави, але кажемо навідруб: не заважайте нам! Кіно — це наша доля, наша кров, наше життя, а не заробіток, як мислиться декому з вас, хто кидається на кіно, наче круки на падло. Не заважайте новим Довженкам і Параджа­новим! (Оплески). Не грабуйте кіно податками, не викидайте з  приміщень, не насилайте на нас рекетирів і бритоголових! Поверніть народові України Ялтинську кіностудію, Одеську й Київську!

Ми свідомі того, що розпочався могутній рух за визволення з-під гніту старих олігархічних схем і стереотипів, фактично повстали всі жанри, всі, причетні і до виробництва кіно, і до прокату. Справді повстали — повстали з руїни, куди їх було вкинуто плановими методами приборкання, придушення української національної кіноіндустрії. Ми говоримо сьогодні саме про вину держави, яка віддала газети й телебачення на поталу власникам крутих гаманців, для яких культура й досі складається лише з двох змістів — “культ” і “ура”! Про вину держави, яку досі очолювали ті, хто її руйнував! А сьогодні вони ж, перефарбувавшись у помаранчеві кольори, знову притираються до влади. Так не буде!

Ми, люди мистецтва, заявляємо: ми перемогли на Майдані — переможемо і в культурі! Бо Майдан і є культура (Оплески). Оранжева революція — це національна культурна революція! Ми — на порозі нового свідомого шляху і воліємо бачити в культурі не танці-шманці, не розвагу й релакс, а страте­гію розбудови України! Ми прийшли до влади, і така стратегія у нас є! І ми перетворимо культуру на державотворчий чинник — але не через “соцзамовлення” і парадні концерти, а через виокремлення кожного окремого талановитого “Я”. Україна — держава талантів, і я вам чесно признаюсь: “Нас — багато!” (Оплески).

Як голова комітету я абсолютно переконаний: лише культура на чолі держави здатна стати тією програмою-локомотивом, яка виведе з прориву інші програми — аграрну, економічну, моне­тарну. І якщо марксизм, яким у декого досі засмічені голови, торочить “Спочатку хліб, а потім вже — мораль”, то Біблія промовляє ближчою до України мовою: “Без хліба духовного не буде у вас і хліба насущного!”

Нехай же насущним хлібом нової України, нової влади — нашої влади — стане нове українське національне кіно! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Лесю Степановичу. Але коли ви сказали: “Нас багато!” — навіть табло перестало працювати, злякалося.

 

ТАНЮК Л.С. Я хочу передати ці квіти пані Оксані, щоб вона передала їх Президентові, у нього сьогодні день народження (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошується до співдоповіді кінорежисер, член Національної спілки кінематографістів України, заслужений діяч мистецтв Михайло Герасимович Іллєнко. Будь ласка, 10 хвилин.

 

ІЛЛЄНКО М.Г., кінорежисер, член Національної спілки кінематографістів України. Шановний пане голово! Шановна пані міністр! Шановні народні депутати! Розмову про національний кінематограф я хочу почати з інформаційного простору України в аспекті “Україна — інфраструктура — мас-медіа”. На жаль, в цьому інформаційному просторі занадто широко представлена не інформація, а політичне замовлення, або інформаційне кілерство, словом, те, що чомусь називають новинами. Очевидно, що новини — це далеко не завжди інформаційний продукт. Новини, за певним винятком, — головний інструмент маніпуляції суспільством.

Втім, противага інформаційному зомбуванню може з’явитися в тому ж інформаційному просторі України. Сучасна, національна, не нав’язана ззовні культура, яка базується на світо­вих та національних цінностях, — справжній камертон для суспіль­ства, і саме тому культуру відключили від мікрофона. Бо звук цього камертона — єдине, що не дає інформаційним гравцям без­соромно маніпулювати правдою. Що ж до величезної частини культури — кінематографа, то його в Україні почали відключати з кінотеатрів, тепер не пускають в ефір.

Говорячи про національне кіно, я маю на увазі таке кіно, яке не вимагає додаткової аргументації для визначення його належності — італійське, польське, грузинське, американське, російське. Сьогодні — про українське кіно. Вся структура інформаційного простору перебуває поза контролем суспільства через недосконалість, а іноді й запрограмовану багатовекторність законів, ухвалених для ручного управління нею. Конструкція виглядає непохитною, але не є довічною. Питання “як нам врятувати кіно?” дивує, тому що відповідь насправді давно відома політикам, журналістам, чиновникам і всім, хто за звичкою ціка­виться пресою. Тринадцять років поспіль урядовці і двоє наших президентів шукали цю відповідь, не знайшли. Хоча відомо: одна половина відповіді — у протекційних законах щодо національного кіновиробника, як у Росії, друга — в наведенні ладу у використанні ефіру.

Те, що називають легковажним слово “ефір”, є найбільшою частиною національного інформаційного простору. Пропозиція: враховуючи масштаби впливу ефіру на суспільство, усвідомлюючи небезпеку наслідків маніпуляції ефіром, констатуючи, що ефір будує або руйнує принципи національної безпеки, держава повинна нарешті адекватно відреагувати на це і на законодавчому рівні надати ефіру більш вагомого статусу. Наприклад, статусу національного державного інформаційного ресурсу як окремої суспільної цінності.

Сьогодні час рятувати національний державний інформаційний ресурс за допомогою Ради національної безпеки і оборони України. Ідеться не про юридично закріплену терміно­логію, а про принципову зміну ставлення до найпотужнішої зброї держави. Для неї чомусь зроблено виняток. Якщо танки або винищувачі приватним особам, наскільки я знаю, не продаються, то ефір продається і використовується проти народу. Зупинити окупацію інформаційного простору через ефір під силу сучасній національній культурі.

Сьогодні її найвагоміша частина — кіно — теж зброя. Втім, навіть найпотужніша зброя до виходу на позиції беззахисна. Тому національному кінематографу не дають вийти на ці позиції. Дуельних, благородних законів у цій війні немає. У цій війні на боці кінематографа взагалі, на жаль, немає державного захисту. Якщо уряд і Президент не зможуть перетворити руйнівну енергію війни на будівну, ситуація в інформаційному просторі буде погір­шуватися за схемою: спочатку — новини, тобто чиясь приватизована версія правди, а щодо самої правди, то її замінять попса, конкурси стриптизу, Вєрка Сердючка, Михайло Поплав­ський і те, що для споживача (саме споживача, а не громадянина) називається тепер “кіно”, — тобто реклама війни в Чечні, субтитрована українською мовою, американський секонд-хенд або новорічні телевізійні мюзикли, які рекламуються як досягнення українського кіно.

За браком часу я не можу зупинитися на схемах, які забез­печили б мирне і взаємовигідне співіснування в інформаційному просторі телевізійного і кіновиробника. Пропозиції є, в тому числі і в проекті рекомендацій парламентських слухань. Сьогодні єдиний шлях українського кіно — повернутися в кінотеатри саме через симпатії телевізійного глядача. І тут національне кіно починає битися на два фронти: з одного боку, не пускає телебачення, з другого, — не пускає кінопрокат, який обслуговує, до речі, Голлівуд і Росію.

Пропоновані механізми спільного виробництва передба­чають об’єднання державного і недержавного фінансування кіновиробництва. Долучення до них телевізійного виробника замикає потужний трикутник, кожна сторона якого відповідно до угоди матиме свою частку інтересів, свою частину відповідаль­ності і можливостей. Ця схема — крок до продюсерської системи, без якої кіно ніде в світі не працює.

Проте без державного законодавчого регулювання ніякого взаємовигідного співробітництва не буде. Підкреслюю: законодав­чий борг держави у відновленні культури — це лише половина справи, інша половина — наш творчий внесок, наші сучасні українські фільми, в тому числі приховані. Ці дві половини можуть бути реалізовані лише в парі, як ключ і замок, бо окремо вони не реалізуються.

Виробничий потенціал українського кінематографа справді не лише не поступається “Криворіжсталі”, а й значно перевищує його. Можливо, тому галузь не вдалося проковтнути одним ковтком. Український кінематограф приватизовують протягом 13 років, а ті ділянки, які ще не вдалося захопити, блокують і  залишають на потім. У тому числі й кіноосвіту, яка за роки незалежності принесла для України більшість міжнародних призів (Оплески).

Почати треба з інвентаризації. Наскільки трагічним буде результат цієї інвентаризації, сказати важко.

Принаймні я як член Наглядової ради, створеної постановою Віктора Януковича на кіностудії ім. Довженка, можу засвідчити, що  впродовж існування ради не одержував жодної інформації щодо виробничо-фінансової діяльності студії, а з червня 2004 року мене взагалі не запрошували на засідання, їх не було. Засідання ради на початку минулого року зводилося до проголошення декларацій новим директором студії. Досі невідомі права та обов’язки членів ради, не велися протоколи. Член наглядової ради Володимир Сівкович чомусь заперечив навіть запрошення на засідання ветеранів нашої студії.

На результативність студії не впливає, на жаль, і Художня рада під керівництвом Івана Гаврилюка. Національна спілка кінематографістів України не раз зверталася з листами до колишнього Президента України Леоніда Кучми з негативними оцінками діяльності нового директора кіностудії ім. Довженка. Наші звернення залишилися без відповіді. Ознаки зміни статусу Національної кіностудії ім. Довженка вже з’явилися наприкінці минулого року в офіційному листуванні Міністерства культури і мистецтв України з Національною спілкою кінематографістів України, яке додається до матеріалів слухань.

Свою діяльність новий директор студії Віктор Приходько почав з висловлювання з журналі “ПіК” у грудні 2003 року (№48): “Так само і я після роботи в багатьох закордонних зйомочних групах зрозумів, що наше кіно — це навіть не самодіяльність. Це щось середнє між сільськими вечорницями та клубом народної творчості. І коли виникають розмови, мовляв, та у нас тут така велика нація, я одразу ж питаю — а покажіть автомобіль, який ваша нація зробила, а покажіть кіно, яке ваша нація зняла... І  одразу стає зрозумілим, з якою нацією ти маєш справу”. Сього­дні треба зробити все, щоб цей вислів не став епітафією для всіх студій і підрозділів, для всього українського кіно і для людей, які йому служать.

Вважаю за необхідне покласти функції відродження націо­нального кінематографа України на окрему структуру, наприклад спеціально створений фонд. Керівництво цією структурою має призначатися з урахуванням консультацій з Національною спілкою кінематографістів України, як це й передбачено Законом про професійних творчих працівників та творчі спілки.

Треба терміново законодавчо врегулювати використання національного державного інформаційного ресурсу України. Протекційні закони, які апробовано у світі, зокрема в Росії, необ­хідно адаптувати до наших умов. Свої пропозиції у більш розгор­нутому вигляді додаю.

Кінематографісти сподіваються на зустріч з Президентом України Віктором Ющенком та членами уряду, разом з якими ми були на майданах і на Майдані Незалежності. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Герасимовичу.

Шановні друзі! Ми заслухали доповідь і співдоповіді, тепер переходимо до обговорення. Регламент буде в нас коротший — по 5 хвилин. Перед цим я хотів би звернутися до тих, хто має зауваження до проекту рекомендацій парламентських слухань, які пропонується затвердити постановою Верховної Ради і дати доручення відповідним органам: прошу передати всі зауваження і  пропозиції працівникам секретаріату комітету, які перебувають у  ложі справа від мене і зліва від вас. І якщо хтось із вас за браком часу не встигне виступити, прошу тези виступу також передати в секретаріат, бажано й електронну версію. За резуль­татами парламентських слухань ми підготуємо збірник, і ваші матеріали обов’язково будуть до нього включені.

Переходимо до обговорення. До слова запрошується Ганна Павлівна Чміль, член Національної спілки кінематографістів, продюсер. За нею виступатиме Мужук. Будь ласка (Оплески).

 

ЧМІЛЬ Г.П., продюсер, член Національної спілки кінемато­графістів України. Дякую. Шановний головуючий! Шановні народні депутати! Шановні члени уряду, колеги кінематографісти! Я — вчорашній чиновник, доля якого останніми роками була пов’язана з кіно, який пережив разом з кінематографістами всю неувагу до  кіно, починаючи від негативів ручного управління економікою і закінчуючи тим, що у владних кабінетах мені радили робити таке кіно, як у Голлівуді: “Отоді, як навчитеся, тоді будемо й фінан­сувати”. Сьогодні ці повчання звучать з вуст деяких керівників телеканалів і журналістів, а ще — новоявлених директорів кіностудій.

Не можемо і не зможемо! Бо ми — не американці, ми — українці. Ми по-своєму засвоюємо світ, по-своєму відтворюємо його в соціальному досвіді, цінностях, способі життєдіяльності, мові та мистецьких вартостях. Цією своєю самістю ми цікаві світові і собі, через цю самість відбувається діалог культур.

Мені пригадується спогад англійського письменника Фаулза про те, як він запропонував одному американському кіно­продюсеру екранізувати його твір. Той прочитав і сказав: “Дуже  цікавий, але екранізувати не будемо, бо американський глядач не ідентифікуватиме себе з героєм цього роману”. А з ким ідентифікуємо себе ми, вдивляючись в екрани телебачення, в екрани кінотеатрів? Із росіянами, американцями?

“А що ж ви сиділи й мовчали?” — скажете ви, в тому числі й  мені. Не сиділи й не мовчали. Творили кіно, підтримували розвиток мистецьких напрямів, молодих кінематографістів, яких, на щастя, сьогодні вже багато. Цими фільмами виходили бодай у  світ, щоб хоч якось заявити про себе. Міжнародні нагороди фільмів останніх років — цьому свідчення.

Гостро дискутували у Спілці кінематографістів, критикували один одного і врешті задовольнялися черговою жертвою когось із свого оточення, продовжували говорити далі.

Творили закони, яких, на жаль, у цьому залі не приймали у тому вигляді, в якому вони подавалися.

Врешті, у грудні 2002 року був прийнятий, на мою думку, основоположний закон для галузі кінематографії — Закон про Загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003–07 роки. Цим законом вперше була змінена державна політика — з прямого бюджетного фінансування на державний протекціонізм.

Суть цієї політики полягала в підтримці державою націо­нального кіновиробництва шляхом пільгового оподаткування; шляхом перерозподілу немалих коштів, які на сьогодні діють на  кіноринку і в телевізійному інформаційному просторі, на користь підтримки національного кіно; шляхом підготовки соціаль­них норм і стандартів надання культурних послуг незахищеним верствам населення, в тому числі й у сфері кіно; шляхом реорга­нізації і матеріально-технічного переоснащення кіностудій.

Були підготовлені проекти, пов’язані з переоснащенням кіностудії ім. Довженка буквально в один етап, а кошти на це дер­жава мала надавати протягом 5 років, тобто в кредит. Те, що відбувається сьогодні, ви самі бачите. Тобто цей закон не викона­ний, не виконувався, до його виконання ще ніхто не приступав.

Отже, що треба зробити, принаймні зараз, на цьому першому етапі? Мені здається, що не варто нічого видумувати, варто реалізувати принаймні хоч ті проекти і власне ту державну політику, яка заангажована в цьому законі, тобто прийняти Закон про збір на підтримку розвитку національного кінематографа, ввести оподаткування і таким чином створити ситуацію реального державного протекціонізму, а не підтримувати кіно стовідсотково, про що говорив Томенко.

Я заступлюся за фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”, бо фільм сьогодні оцінюється не лише грошово, а й, вибачте, мистецьки. Цей фільм у 2002 році поділив суспільство на два табори: одні погоджувалися з ним, інші його не сприймали. За  образним висловом Оскара Уайльда, коли про мистецькі твори...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ганно Павлівно, ваш час вичерпаний.

Запрошується до слова Леонід Петрович Мужук, кіно­драматург, заступник голови Національної спілки кінематогра­фістів. Підготуватися Михайлу Косіву.

 

МУЖУК Л.П., кінодраматург, заступник голови Національної спілки кінематографістів України. Шановні українці! Згадаймо Довженка, його геніальне застереження — на екрані до смерті загнаний кінь людським голосом мовив: “Не туди б’єш, Іване”.

Де, як не під цим склепінням, разом шукати відповідь, щоб повірити: український кінематограф, зневажений гірше, ніж той Довженків кінь, — зведеться на ноги.

Якою ж мовою мовити? На чий бік пристати? Український чи офіційний? Є третя сила — мова “довгоносиків” та сердючок. Навіщо створили антиукраїнський феномен і забезпечили йому панування в українському просторі? Чому українському кіно, головному оберегу нації, перекрили доступ до джерел вижи­вання? Чому спалили імідж художнього кіно, скупили за копійки виключне право на показ українських художніх фільмів і цинічно сховали їх від народу, мов ключі від храму? А щоб нація не  отямилася, ключові позиції в кіно й на телебаченні доручили творцям “довгоносиків” та спонсорам сердючок.

Це не збіг — закономірність. Націю загнали в культурно-інформаційний епіцентр, як у зачароване коло української безвиході. Мова не про персоналії, а про глобальну антиукраїн­ську систему. Той національний жах, коли один з конкретних інформаційних терористів кинув нації з екрану: “Мені бім-бом, що про мене думають” — і ніхто цього не почув.

Задовго до крадіжки “Криворіжсталі” націю позбавили найбільшого національного багатства. Наше головне “украдене щастя” — наш культурний простір. Ніколи не було тут свободи слова і місця для живого українського слова! Немає інформа­ційного суверенітету! Жоден державний орган не бачить, як всі поголовно ігнорують, брутально розтоптують національні інтереси.

Щовечора на екрані телевізора комп’ютерний рядок супроводжує російський фільм, місцеві “мамаду” за інтер-гроші експлуатують недоруйновану базу студії ім. Довженка, знімають неукраїнською мовою нібито для Москви, а насправді — україн­цям, щоб потім екран рябів технічним комп’ютерним перекладом. Кажуть, ця наруга — заради квот. Совкова приписка!

Зневага до нації почалася зі зневаги таланту, чим вкоротили життя багатьом геніальним кіномитцям, і насамперед акторам, бо театр-студію викинули на смітник і чуємо: “Кого тут знімати?” Якби подолати антиукраїнську офіційну суть, і Театр кіноактора буде, і буде з ім’ям Степанкова.

А поки іноземні посередники вигрібають українські гроші за відео (щороку до 1 млрд доларів), ми шукаємо ті гроші. Держава щороку спроможна давати 15–20 млн гривень на реанімацію кіно. Кінопродукт — або російський, або американський, але теж з Росії, озвучений неукраїнською мовою. Нас визискують за раху­нок головного економічного чинника — мови. В інформаційному суспільстві мова — товар найдорожчий. Унікальне, стратегічне багатство не працює на націю! Усі прибутки течуть за кордон, жодна амністія не поверне той капітал, який украли зневаженням мови. Ця обставина ускладнює виробництво українського комер­ційного фільму гостріше, ніж вся штучно утворена кіноруїна. Зневаженням мови забезпечили неконкурентоспроможність това­рів, створених на її основі, і це — головне.

Якби якимось дивом Україна знайшла великі за голлівуд­ськими мірками гроші, то незахищений державою український кінозадум задушили б у зародку. Хіба телеканали не для того розтинали суспільство сепаратистською рукою? Залишилося уза­конити суть пануючої неукраїнської мови, аби офіційно схвалити колоніальний статус України. Тотальна інформаційна війна, хоч і задумана ззовні, але здійснюється зсередини, місцевими рука­ми. Тому наше кіно без державної волі вже ніколи не підніме голову!

Верховна Рада може його врятувати. Проекти чотирьох законів, заявлені в поданих на слухання документах, — запорука реанімації. Тільки через український телевізійний екран кіно відновить силу. Телеканали, якщо вони українські, повинні йому допомогти.

Мусимо відновити ресурс світового рівня українського документального, наукового, анімаційного кіно. Мусимо, нарешті, запропонувати нації художнє утвердження національних пріори­тетів, естетичну концепцію любові до України. Це — не утопія, а необхідна суспільна потреба, щоб нація підтвердила свій кіне­матографічний статус з її живою мовою, і щоб ніхто ніколи не мав Україну за свою німу рабиню! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має народний депутат, представник фракції “Наша Україна” Михайло Васильович Косів. За ним виступатиме Брюховецька.

 

КОСІВ М.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загаль­нодержавний виборчий округ, “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”). Шановні друзі, колеги! Сенс і практичне значення нинішні парламентські слухання матимуть тільки тоді, коли ми порушимо і постараємося розв’язати кілька конкретних проблем.

Насамперед даймо відповідь на запитання: а чи Українській державі взагалі потрібне українське національне кіно? Підкрес­люю, саме національне. Питання лише на перший погляд вида­ється банальним. Ті, хто вклав в уста екс-президента Кучми вислів про те, що в Україні “національна ідея не спрацювала”, знали, що чинять. Адже після цього тотально знищувалася на державному рівні саме національна культура, зокрема ті її галузі, які мають найбільший вплив на суспільну свідомість.

Ситуація, зрештою, не нова. Про цей принцип писав ще понад 120 років тому геніальний український письменник і мисли­тель Іван Франко, кажучи, що російська самодержавна пропа­ганда вжила всіх засобів для того, “аби зогидити вкраїнському народові навіть ім’я Івана Мазепи, що одним з останніх україн­ських гетьманів посмів подумати про самостійне політичне життя України”. І зогиджували протягом століть, допоки ми, нарешті, не спромоглися створити молитву за Івана Мазепу в однойменному фільмі Юрія Іллєнка.

А хіба вчора на наших очах не зогиджували пам’ять про Тараса Шевченка, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, навіть рівноапостольного князя Володимира Великого — себто все, що має яскраво виражений український національний характер?

На українському телебаченні і зараз демонструються кіно­серіали, в яких український елемент проглядається лише в тому, що герої час від часу демонструють українські грошові купюри — гривні.

Сьогодні внаслідок вибуху причаєної внутрішньої енергії народу, що вилився у помаранчеву революцію, ситуація зміни­лася. Отже, надіємося, що й українське національне кіно нарешті стане потрібне українській нації. Ми маємо владу, яка утверджує нове розуміння свого призначення — бути відповідальною перед Богом і суспільством, яка хоче сповідувати основну заповідь — не вкради. Отже, ми нарешті маємо нормальні умови для старту (але тільки для старту) в галузі національної кінематографії.

Що потрібно зробити насамперед нам, представникам законодавчої і виконавчої влади?

Не можу погодитися з тим, що Державний комітет у справах кінематографії чи Національний фонд як центральний орган виконавчої влади не потрібен. Нехай він не буде самостійним, нехай працює як структура у Міністерстві культури і мистецтв, але  він мусить мати свої повноправні автономні повноваження. І я хотів би, щоб учасники наших парламентських слухань на цьому зійшлися.

Кіностудії мають нарешті не просто залишитися в державній власності, а й держава повинна здійснювати своє реальне й ефективне керівництво. Те, що робиться нині на українських кіностудіях, — це звичайнісінький розбій, а не цивілізований ринок.

Що робити з кінопрокатними центрами у містах, з примі­щеннями кінотеатрів? Ми знаємо, що в законодавстві чітко визначено, що не можна змінювати профіль таких об’єктів, але його змінюють. Тут Міністерство культури і мистецтв повинно провести повну інвентаризацію і відновити їхні справжні функції.

І останнє про законопроекти, про які вже йшлося. Гадаю, що  люди, які опікуються справами кіно, знають, що ці принципи ми вже намагалися запровадити, але на них накладалося вето... (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Васильовичу.

Слово має Лариса Іванівна Брюховецька, головний редактор журналу “Кіно-Театр”. За нею виступатиме Юрій Іллєнко.

 

БРЮХОВЕЦЬКА Л.І., кінознавець, головний редактор журналу “Кіно-Театр”. У нас багато болючих проблем внутрішніх, але я хотіла б зупинитися на проблемі просування українського фільму за кордоном як на чиннику євроінтеграції.

У політичному аспекті євроінтеграція України відбувається дуже динамічно, ми всі є свідками цього. Однак якщо говорити про культуру, то тут, на превеликий жаль, справа значно складніша, адже можна сказати, що всі 13 років українська культура була заблокована.

Якщо говорити про інституційні справи, то аташе по культурі, які працювали у різних країнах світу, не виконували своєї місії, також не було створено центрів української культури в різних країнах. Якщо у Сполучених Штатах і Канаді цю місію значною мірою виконує українська діаспора, то в європейських країнах ми  цього не маємо, там слабка діаспора. Тому цю місію треба починати, можна сказати, з нуля. Саме тому аташе по культурі мають бути підпорядковані не лише Міністерству закордонних справ, а й Міністерству культури і мистецтв та Комітету з євро­інтеграції. Тому що їхня місія — нести знання про історію людської цивілізації, про українську культуру і володіти іноземними мовами. Саме в такому режимі вони мають працювати.

Ви скажете: які фільми просувати? Я готова подарувати оцей перелік ретроспектив українських фільмів — і тематичних, і персональних. Я готова його подарувати українським теле­каналам, які стверджують, що нічого показувати, щоб виконати 30-відсоткову квоту українського кіно. Є у нас, що показувати, тільки треба це робити.

Щодо чинника інформаційно-комунікативного. Тут потрібна дуже динамічна й оперативна робота, тому що нині в євро­пейських країнах спостерігається неабиякий інтерес до України. Яке послання ми повинні їм подати? Сьогодні має бути створена якась група чи державна установа, яка зібрала б спеціалістів і  видала такі невеликі за обсягом портрети української культури і  в історичному, і в сучасному плані. Там має бути представлена література класична, сучасна, кіно, музика, театр і таке інше. Ці  видання мають виходити всіма європейськими мовами, вони мають бути разом з дисками, з відеофільмами в усіх інституціях, університетах, на європейських кінофестивалях. Повинна бути в державі людина, яка опікувалася б саме просуванням україн­ського фільму, наводила комунікації з міжнародними фестивалями і пропонувала українські фільми, виходила на ринки, якщо в нас почне нормально розгортатися кіновиробництво. Про це потрібно думати вже сьогодні.

Два роки тому на церемонії урочистого закриття кіно­фестивалю “Молодість” була сенсація: український фільм “Йшов трамвай №9” здобув абсолютну перемогу — приз глядацьких симпатій і гран-прі. Ще один з призів отримав французький кінорежисер. І от виходить на сцену посол Франції й каже: “Вся  Франція радіє з того, що ми отримали приз на цьому фестивалі!” А міністр культури України говорив якісь чергові банальні слова про те, яким важливим є наш кінофестиваль, жодним словом не згадавши про наш міжнародний успіх, який потім підкріпили численні призи на міжнародних фестивалях. Оця різниця у ставленні до свого кіно, як у краплині води, відо­бражає ставлення держави до національного кіно. Ми сподіва­ємося, що від сьогодні це ставлення зміниться. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Юрій Герасимович Іллєнко, кінорежисер. За ним виступатиме Станіслав Пхиденко.

 

ІЛЛЄНКО Ю.Г., кінорежисер, член Національної спілки кіне­матографістів України. Шановні колеги! Шановний головуючий! Шановна пані міністр! Я, в принципі, збирався виголосити зовсім іншу промову, але вже перше речення виступу віце-прем’єр-міністра змінило мої наміри. Пан Микола Томенко сказав, що вони витратили купу грошей на мій фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”, а тепер не знають, що з ним робити (Оплески).

Пане Томенко, як мені відомо, ви точно знаєте, що робити, у вас як у віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань є культурна програма, і ви почали її реалізувати: зводили уряд на каток, потім повели його в театр. Я пропоную, я запрошую вас: прийдіть до кінотеатру, я покажу вам свій фільм і розкажу, що з нами, з кіно, робити.

У принципі, з нами нічого не треба робити. З нами треба вчинити так, як держава вчинила з церквою: не втручайтеся в  наші справи, і ми самі собі дамо раду. Ми не тільки не попро­симо у вас жодної копійки, у держави, а ще й допоможемо бюд­жету, як за радянських часів кінематограф робив свій вагомий внесок.

Здавен по всій Україні водився могутній птах — тетерук, або глухар — окраса наших лісів. Глухар, бо нічого не чув, коли співав любовну пісню переможця своїй глухарці. Мисливці, коли глухар токує, скрадалися і вбивали птаха просто впритул. Бо глухар нікого не чув, крім себе.

Сьогодні глухарів вже немає. Нова влада токує по всіх телеканалах і, схоже, нікого не чує, крім себе. Принаймні, вона не чує волання українського національного кіно.

Сьогодні ми токуємо у Верховній Раді на руїнах націо­нального кіно України. Ці руїни — наслідок найпотужнішого в  Європі терористичного акту держави проти власної культури, який чиниться вже 13 років, відтоді, коли наказом №1 нового Прем’єр-міністра Л. Кучми було ліквідовано Фонд українського кіно при Кабінеті Міністрів.

Коли черговий потужний вибух зносить з лиця землі хмаро­чос, Балканський півострів або країну в Перській затоці, наступ­ного ранку хтось телефонує до “Нью-Йорк таймс” і каже при­близно таке: “Я з організації “Аль Каїда”. Відповідальність за  теракт беремо на себе”. Ми не дочекаємося, щоб почути в телефоні: “Я з організації “Мас-медіа України”. Відповідальність за знищення українського національного кіно беремо на себе”. Щоправда, одного разу було. У далекому 1973 році по радіо передали: “Я, перший секретар КПУ В.В. Щербицький, з гордістю можу доповісти делегатам ХХV з’їзду партії, що з так званим поетичним кіно України покінчено”.

Теракт триває, бо живемо на досі ще окупованій інфор­маційній території.

Під час німецько-фашистської окупації на студії ім. Довжен­ка знімалися документальні серіали про те, яка Україна щаслива під Гітлером. Сьогодні на студії ім. Довженка під проводом Приходька, Гаврилюка, Сівковича, Табачника і Роднянського зні­маються московські серіали. Обіцяють ще знімати й американські. Бо живемо на досі ще окупованій інформаційній території (Оплески). Токуємо далі.

Уявімо неуявиме: що Верховна Рада приймає пакет попра­вок до законів, які забезпечують розквіт національного кінемато­графа. Кінематограф, нарешті, вибухне на всю потужність. І що тоді? Станеться ренесанс? Ренесансу, на жаль, не станеться, бо цей пакет доленосних поправок не торкається головної траге­дії нашого кіно — його спотвореного національного обличчя. Саме національний кінематограф потрібен нації як дзеркало само­ідентифікації і потужний засіб формування національної ідеї держави.

Хто візьме на себе відповідальність за знищення націо­нального кіно в Україні? Назвати імена? Проте імена ви знаєте краще за мене, дехто знаходиться в цьому залі. На жаль, структуризація кіногалузі в системі виконавчої влади і керівництво галуззю знову відходять в руки окупантів, тепер за квотами.

Прости мене, українське кіно, що я, який все життя поклав на твою славу, я — рядовий твій боєць, не спроможний тебе врятувати, бо в тебе немає квоти... на існування. І прощавай (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Юрію Герасимовичу, я думаю, все-таки у нас більше оптимізму з’явиться після нинішніх слухань. Не треба прощатися з кіно, тим більше такому відомому митцю.

Запрошується до слова народний депутат Станіслав Семенович Пхиденко, фракція комуністів. За ним виступатиме Савєльєв.

 

ПХИДЕНКО С.С., секретар Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (багатомандатний загально­державний виборчий округ, КПУ). Шановний Адаме Івановичу! Шановні колеги! Шановні урядовці, гості та учасники парламент­ських слухань! Сьогодні в парламенті України організовано серйозні слухання на серйозну тему, а саме: який стан справ із кінематографом, і що нам слід було б зробити, щоб цей стан, а він є жахливим, поправити.

Не скажу, що ми вперше порушуємо цю серйозну проблему. Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності протягом 7 років не менш як 4–5 разів на серйозному рівні розглядав проблеми кіно. Майже всі наші комітетські рішення виносилися на розгляд сесійної зали, за ними приймалися закони й постанови. Тобто не можна говорити, що Верховна Рада обходила осторонь ці проблеми.

Взагалі, як на мене, у створенні законодавчої бази є навіть певна надмірність. Вдумайтеся, на сьогодні нормативно-правова база в галузі кінематографа налічує понад 50(!) правових актів. Хто не знає, що це таке, той вигукне: “Ого!” Справді, ого. Однак такий вигук був би доречним, якби не повний розвал кіно в державі.

Що ж вийшло? Більше 50 разів в різних вищих ланках держави серйозні мужі приймали серйозні рішення, а стан з кіно вийшов плачевний. Воно б не так було кривдно, якби ми не відали того, що ще 15–20 років тому це був прогресуючий вид мистецтва. В Україні потужно діяли понад 23 тис. кіноустановок. А скільки пересувок! Кінематограф був на другому місці за над­ходженнями до бюджету після тютюново-горілчаної галузі, це відомо.

Ми пам’ятаємо, були різні фільми, але не було вульгарщини, надмірного сексу, кривавого місива й жахів. Потужно будувалися нові кінотеатри, сільські клуби, ростилися кваліфіковані кадри. Держава за радянської влади розглядала цю галузь як одну з най­важливіших. Пригадаймо, який лозунг висів у будь-якому сіль­ському клубі поруч з екраном — про те, що з усіх видів мистецтв найважливішим для нас є кіно. Ці слова, як ви знаєте, шановні, належали Леніну, і вони свідчили про те, що держава надавала кіно пріоритетного значення. Так воно й насправді було.

Тут пролунали слова про те, що марксизм те все спотворив, ніби Маркс казав, що спочатку хліб, а потім культура. Я як доцент кафедри філософії дуже протестую проти такої інтерпретації Маркса, це просто вульгарний марксизм, сам Маркс так називав цю точку зору.

На сьогодні, шановні, є 50 нормативно-правових актів, які фактично нічого не дають, кіногалузь розвалена. У чому справа? Де причини такої зневаги? Можливо, кіно як вид мистецтва відступило під натиском телебачення? Можливо, ми, не розуміючи цього, прагнемо реанімувати тяжко хворого, який ще трохи дихає, але надії на життя не подає?

Тут вже багато було сказано щодо цього, але мені вида­ється інше. Кіно в сучасному сенсі не є вчорашнім днем. Ставлять же кіно в розвинених західних країнах, дивляться його люди. Так, там запровадили передові технології і до зйомки, і до прокату стрічок чи дисків, автори кінопродукції отримують серйозні гроші. У нас же собака зарита в сенсі кіно в тому, що держава Україна не тільки кіно не любить.

Подивімося, який жахливий стан з книгодрукуванням. А хіба влада не розвалила сферу побуту і торгівлю на селі? Медичну галузь, клуби й бібліотеки? А який дерибан триває вже 14 років з  так званою приватизацією? Хіба ми не бачимо, яка друга татарська навала прокотилася по українському селу у вигляді аграрних реформ — 5 млн українців вимерло, 7 млн виїхало за кордон, бо тут вони не потрібні. Нам грошей бракує на кінемато­графію, а в державі 50–60% наявних фінансів обертаються в тіньових потоках і Мінфіном зовсім не контролюються. Назву ще одну цифру: сумою у більш як 40 млрд гривень обчислюються щороку податкові пільги “своїм людям”. Ось де гроші на кіно, на культуру, на медицину, на все інше.

Шановні, у зв’язку з тим, що час закінчується, я хотів би одну проблему порушити, можливо, встигну. Підтримуючи всі виступи, які тут лунали, все-таки треба зазначити, що вони однобокі. Виступають кияни, виступають шановні відомі люди, які творять кінематограф, але, шановні друзі, ви мислите однобоко. Ніхто з вас ще навіть не сказав... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Станіславе Семеновичу.

Слово має Володимир Олексійович Савєльєв, кінорежисер. За ним виступатиме Бєліков.

 

САВЄЛЬЄВ В.О., кінорежисер, член Національної спілки кінематографістів України. Шановний Адаме Івановичу! Шановна Оксано Володимирівно! Шановні народні депутати! Вельми­шановні присутні, всі ті, з ким я був на Майдані Незалежності, з ким разом волали: “Нас — багато, і нас — не подолати!” Проте з перших слів пана Томенка я почув, що нас таки дуже легко подолати. Це страшні слова.

І дуже страшні слова сказав сьогодні наш класик, бренд українського кіно Юрій Герасимович Іллєнко: “Прощавай”. Про це без хвилювання не можна говорити, бо ми не раз чули на цій землі, як такі слова казали великі люди, такі як Довженко, інші великі кінематографісти: прощавай, прощавай, прощавай... Що ж це за земля така? Чому над нами таке страшне прокляття, що митці світового класу мають казати “прощавай” саме в цьому залі, де треба при слові “Іллєнко” аплодувати і вставати? Так, як він сказав, краще не скажеш, я — про технологію.

Понад 500 років Україна чекала на те, щоб ідея єднання, соборності, взагалі ідея існування самої нації стала державною. Нині ми її виплекали на Майдані. Однак як доправити цю довго­очікувану ідею до серця народу? Через приватні ЗМІ, в очах яких горить незгасний вогонь одного бога — реклами? Зрозуміло, ні. Тоді постає запитання: як? Звертаючись до світового досвіду, маємо констатувати: тільки через кінематограф, а точніше — через той, яким опікується держава, від імені якої вже сьогодні віце-прем’єр-міністр каже: не будемо опікуватися, виживайте самі.

Згадайте героїв кіноекрана Щорса, батька Боженка, Богуна, Кузнєчика, Жиглова, порівняйте їх із сучасними героями теле­екранів сержантом Петренком, безкінечною низкою хохлів-п’яни­чок (це ж так представляють Україну на нашому просторі і на світовому, скажімо, в Москві), — і моя теза не потребуватиме доказів. Сталося так, що нашій державі кіно — яке, до речі, 100 років тому виникло саме на цій землі, в Одесі — раптом стало непотрібним!

Я працюю на кіностудії ім. Довженка все своє життя, 40 років, і дуже прошу вас звернути увагу на стан справ флагмана української кіноіндустрії. Згідно з висновками ревізії КРУ від 8 липня 2003 року за часи керівництва Миколи Павловича Мащенка відбувся дивний господарський процес: кіностудія позбулася 110 гектарів своїх земель, а на самій території студії почали створюватися не фільми, а багатоповерхові елітні будинки — зрозуміло, не для працівників кіно. За безцінь віддані в довгострокову оренду кращі площі — зрозуміло, не кіномитцям.

Коли Микола Павлович втомився опікуватися процесом господарювання, він передав гендиректорство своєму улюбленцю й учню, винахіднику згадуваних “довгоносиків” пану Приходьку. І учень у справах господарювання перевершив свого вчителя: він зумів за рік знищити 17 діючих кіноцехів, які впродовж 50–70 років викохували кінематографісти, Театр кіноактора — театр Степан­кова, Брондукова, Миколайчука, Недашківської, Оляліна, звільнити більш як 300 унікальних фахівців кіно, знищити зібраний за 75 ро­ків кіноархів (а це історія держави) та бібліотеку, яку рятували від фашистів у Ташкенті. Цими діями на студії ім. Довженка зупинено процес кіновиробництва, вже тікають кінорежисери.

Чому ведеться така нищівна руйнація головної студії держави? Відповідь, при всій складності, дуже проста: для того щоб розширити площі комерційному каналу “Тет”, яким володіє Суркіс, щоб віддати кращі кінопавільйони та кабінети телеканалам “1+1” та “СТС” пана Роднянського, телеканалу “Інтер”, яким воло­діє відомий олігарх, і фірмі “Про-ТV”, яка належить самому гендиректору Приходьку. Цим телеканалам потрібна не державна ідея, а лише шалені доходи від реклами.

Дайте ще хвилину, будь ласка (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, ми твердо домовилися про те, що всі будуть в однакових умовах. Я вам дякую.

Запрошується до слова Михайло Олександрович Бєліков, голова Національної спілки кінематографістів України. За ним виступатиме Іван Гаврилюк.

Будь ласка, продовжуйте, вам передали хвилину.

 

САВЄЛЬЄВ В.О. Спілка кінематографістів України не раз намагалася завадити процесу руйнації, звертаючись до Міні­стерства культури і мистецтв з вимогою негайно звільнити з  посади директора пана Приходька. Нас підтримав Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності, незалежні профспілки.

Однак впливові лобісти цього процесу, які, на жаль, знаходяться і в цьому поважному залі, не дали зупинити руйнацію. Заступник міністра культури пан Кохан з надзвичайним поспіхом підписує контракт з паном Приходьком ще на 5 років, а інший заступник того ж відомства пан Ніколайко листом №9 у листопаді 2004 року дозволяє почати процес (вдумайтеся!) зняття з кіно­студії статусу національного закладу. Далі шлях відомий — перехід державної власності у власність чи оренду Фонду розвитку українського кіно, який негайно було засновано на студії (гадаю, ви здогадалися, ким) паном Приходьком, паном Мащен­ком, паном Роднянським, а також, на жаль, народними депута­тами Сівковичем та Гаврилюком.

Таким чином галузь, яка 14 років тому формувала третій рядок надходжень до бюджету, — зникла... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Ще не зникла, будемо сподіватися.

Будь ласка, Михайле Олександровичу, 4 хвилини. Підготу­ватися Гаврилюку.

 

БЄЛІКОВ М.О., кінорежисер, голова Національної спілки кінематографістів України. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати України! На превеликий жаль, все, що ми бачили сьогодні на цьому екрані, — правда. Документи, реальні факти свідчать і констатують, що сьогодні в Україні кінемато­графічна галузь не існує. За 10 років на екранах України не відбулося жодного широкого прокату українського фільму! Перестав існувати кінематограф для дітей та юнацтва. Відсутній неігровий кінематограф. Державне фінансування кіновиробництва ледве забезпечує зйомки 3–4 фільмів на рік. Національна студія ім. Довженка перетворилася на виробничі площі для телеекрана.

З точки зору розвитку кінокультури це — злочин. Проте цей злочин може продовжуватися, якщо ми залишимося в системі, коли єдиним джерелом коштів на розвиток кіно є держава. В умовах ринкових відносин, крім державної допомоги, потрібні інші джерела фінансування кіновиробництва й інші важелі прокату. Весь світ вирішує цю проблему за схемою — меценатство разом з продюсерською системою.

Необхідність Закону про меценатство не викликає сумніву ні в кого, крім тих, хто хоче продовжувати вирішувати долю фільму і ні за що не відповідати. Цей закон поверне нас до часів, коли культура країни була складовою частиною державної політики, обов’язком і головне — справою серця таких бізнесменів, як Терещенки, Ханенки, Лев Бродський. Сьогодні цього закону чекають не лише діячі культури, а й (може, ще більше) громадяни, які бажають вкладати свої кошти в розвиток культури України. Чому не приймається цей закон протягом 15 років?

Впровадження продюсерської системи докорінно змінить уяву про долю фільму. Головним принципом цієї системи є закон: продюсер — господар фільму. З іншого боку, згідно з договором продюсер несе повну юридичну відповідальність перед державою, меценатом, авторами за кошти, прокат фільму, нарешті, за касовий і глядацький успіх картини.

Однак це зовсім не означає, що продюсер не потрібен у кіно, яке не є прибутковим, — фільми для дітей та юнацтва, неігрові фільми, фільми, які пропагують культурну й історичну спадщину, духовність, мораль, високе мистецтво, елітарний кінематограф. Більше того, продюсер може бути зацікавлений у таких фільмах, тому що вони на 100% профінансовані державою або меценатом. Тому до Закону про кінематографію обов’язково треба внести зміни, передбачивши надання повної фінансової підтримки насамперед кінопроектам для дітей та молоді, документальним, науково-популярним фільмам, мультфільмам, кінолітопису, фільмам щодо збереження історичної спадщини, історії України.

Шановні народні депутати! Упродовж 15 років український кінематограф переживає глибоку кризу. Ми втратили свого глядача і кіновиробництво. Національну кіностудію ім. Довженка на порушення вимог Конституції про національні заклади пере­творили на полігон для створення телевізійних програм про “довгоносиків”. Жоден продюсер не зніматиме сьогодні на цій виробничій базі, тому що її немає. Меценат ніколи не вкладатиме кошти в проекти, які не принесуть глядацького успіху.

Ми звертаємося до вищого законодавчого органу держави з вимогою ухвалити Закон про меценацтво, зміни до Закону про оподаткування прибутку підприємств щодо запровадження продюсерської системи (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Іван Ярославович Гаврилюк, народний депутат, фракція “Наша Україна”, член Наглядової ради Національної кіностудії ім. Довженка. За ним виступатиме Санін.

 

ГАВРИЛЮК І.Я., член Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (виборчий округ №126, Львівська область). Шановний Адаме Івановичу! Шановні колеги! Шановні добродії! Я тут почув про себе, потім поясню. Спочатку хочеться сказати саме в тому ключі, що треба робити.

Проблема українського кіно — це вже не проблема, це вже велика біда, це вже катастрофа. І продовжується вона понад 13 років. Можна багато говорити, що однією з причин є повністю знищений кінопрокат в Україні. І це об’єктивно, це правда. Знищення такої потужної системи, як пропаганда, як широкий показ найкращої української кінопродукції — чи то художні фільми, чи хронікально-документальні, чи публіцистичні — це політичне вбивство одного найважливішого елементу — державності України. Бо кіно — це обличчя держави. І я стверджую, що травмували його сплановано, свідомо і жорстоко.

Минула влада, точніше, державні мужі минулої влади не хотіли збагнути, що кіно — це не лише високе мистецтво, яке формує людську свідомість, лікує людську душу, а й інструмент ідеології будь-якої держави за умови, що на державному рівні ця ідеологія існує. Тому висновок перший: негайно, терміново задіяти всі механізми для відновлення українського кінопрокату.

Я  глибоко переконаний, що департамент кінематографії при Міністерстві культури і мистецтв теж якнайшвидше необхідно виділити в окремий суб’єкт. В ідеалі це має бути міністерство або державний комітет кінематографії. Не хочу зараз за браком часу оперувати цифрами і наводити доказові аргументи, але концепція реформування діяльності чи міністерства, чи державного комітету кінематографії у мене є, я її передам віце-прем’єр-міністру Миколі Володимировичу Томенку.

Біда нашого мистецтва, зокрема кіномистецтва, — значно глибше, і коріння цієї біди закопане в минулому столітті. В Україні влада ніколи, м’яко кажучи, не любила людей талановитих, здібних, красивих, гармонійних, які сповідують і відстоюють свої принципи, привносять у суспільство прогресивні ідеї, формують ідеали, для яких честь, гідність і воля важать більше, ніж життя. Таких осіб знищували або фізично, або морально. Є така україн­ська хвороба, українська “жаба”, точніше, називається “заздрість”.

І ще був один засіб: людину, яка багато зробила, яка знана у світі, але мала необережність десь публічно заявити, що влада або той чи інший державний муж є злочинцем, просто не помічали, десятиліттями. І такі люди мовчки конали. Згадаймо Олександра Довженка, Ігоря Савченка, Сергія Йосиповича Пара­джанова, Івана Миколайчука, Артура Йосиповича Войтецького, Володимира Терентійовича Денисенка. Стала знаменитою фраза мого вчителя і друга, покійного Івана Миколайчука. Він казав мені: “Малий, щоб у цій державі комусь щось довести, треба здохнути” (Оплески).

Однак є й інша категорія митців, яким при всіх владах було прекрасно й комфортно жити, знімати кіно, творити. Спочатку возвеличували і вилизували комуністичних вождів, потім з таким же успіхом оспівували незалежність України, робили кіно і буквально стояли навколішках (ви ж бачили ці фільми), вислужу­ючись перед першими двома президентами. Тепер ті самі “митці” твердять, що вони все своє свідоме життя любили і люблять Віктора Андрійовича Ющенка, і радять йому, до кого прислуга­тися, а до кого — ні. Шановні мої, зупиніться! В Україні скоро вже кожен другий буде Героєм України. Народних артистів — хоч греблю гати, а в Національній спілці кінематографістів вже всі — академіки. І сміх, але це є й великий гріх.

Через таку аморальність, відсутність людської гідності і просто порядності виникає парадокс: з одного боку, ніде показу­вати українське кіно, а з другого, виникає запитання: а чи є українське кіно, на яке ходитимуть люди, стоятимуть у чергах за квитками, як це було раніше? Ми ж знаємо такі “шедеври”, як “Роксолана”, “Чорна рада” за Кулішем, “Молитва за гетьмана Мазепу”, останній “шедевр” — “Богдан Хмельницький”. Подивіться, нехай покажуть у Верховній Раді, і скажете, що я не правий. Хоча один із тих творців з екранів телебачення заявив (дослівно): “Нація не доросла до розуміння мого кіношедевра, мого кінотвору”.

Виникає запитання: а в ті часи, коли українське кіно гово­рило езоповою мовою, нація розуміла мову “Землі” Довженка, мову творів Савченка, Денисенка, Параджанова, Миколайчука, Войтецького і багатьох інших? Тому дуже обережно мають виділятися кошти на конкретні кінопроекти, бо як важливо, хто стоїть на чолі держави, моральні і професійні якості цієї персони, так само важливо, хто автор того чи іншого кінофільму.

І ще одне. Тут поливають брудом, обливають просто з відра директора студії Приходька. Я прошу: надайте йому слово (Оплески). Бо хтось із творців обіцяв, що якщо його шедевр не   стане світовим шедевром, то він застрелиться. І, бачте, виживає.

Моя велика помилка в житті, що я вас дуже любив, багатьох із вас. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Ганьба!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги! Думаю, тут настільки високодостойне й інтелігентне зібралося товариство, тим більше під таким склепінням, що давайте не користуватися засобами, які проходять на майдані.

Слово має Олесь Геннадійович Санін, кінорежисер. Будь ласка. За ним виступатиме Нєверко.

 

САНІН О.Г., кінорежисер, голова Асоціації молодих кінематографістів. Шановний головуючий! Шановні члени уряду, колеги, друзі! Щоб розрядити обстановку в цій залі прошу панів народних депутатів як один з варіантів фінансування української кінематографії розглянути проект легалізації порно. У нас у цій галузі надзвичайні здобутки, наших порнозірок знають у всьому світі, на будь-яких відеоринках можна придбати такі українські фільми, прибуток від них іде в тінь. Прошу, розгляньте питання і заробіть на цьому гроші (Оплески). Насправді можна спробувати розглянути, вже багато європейських держав пішли цим шляхом.

Я довго готувався до цього виступу, може, занадто довго, і  тому вирішив не виступати від себе особисто, а зачитати відкритого листа ініціативної групи Асоціації молодих кінемато­графістів, яка виступає за радикальне реформування українського кіно. Цей лист називається “Зараз — або ніколи”, його вже опуб­ліковано в Інтернеті і більше десятка видань надрукують сьогодні й завтра. Відкритий лист адресовано Президенту України Віктору Ющенку, Прем’єр-міністру України Юлії Тимошенко, віце-прем’єр-міністрам Миколі Томенку, Олегу Рибачуку, Роману Безсмертному та міністру культури і мистецтв Оксані Білозір.

“Процеси, пов’язані з реформуванням українського кіно, і далі приховані від уваги громадськості. При цьому старі гасла про необхідність державної підтримки національного кінемато­графа дискредитують саму ідею народження нового українського кіно.

Сучасний український кінематограф мусить бути конкуренто­спроможним та різноманітним. Це кіно насамперед жанрове (комерційне) — захоплююче видовище, яке відповідає очікуванням українських глядачів та здатне консолідувати суспільство. Це авторське кіно (арт-хаус) — фільми, що здатні представляти Україну на міжнародних кінофестивалях.

Виходячи з прагматичних засад, ми даємо собі звіт у тому, що поява в Україні принципово нових фільмів можлива лише на базі сучасної кіноіндустрії. Демагогією з приводу “відродження духовності” проблему не вирішити. Кіно — мистецтво індустрі­альне, його подальший успішний розвиток вимагає не лише творчих ресурсів, а насамперед технологічних, та сучасної законодавчої бази. Тому роль держави полягає в тому, щоб створити умови, за яких кіно здатне існувати та розвиватися і як бізнес, і як мистецтво самостійно, без участі держави.

До уваги старшого покоління українських кінематографістів: держава повинна допомогти національному кінематографу вижити в кризовий період, але це зовсім не означає, що держава має бути безвідмовним фінансовим донором для задоволення будь-яких творчих фантазій.

Життєздатне національне кіно є необхідністю для країни, в якій живе 48 млн людей. У тому числі й необхідністю еконо­мічною — сьогодні Україна є ринком збуту продукції винятково іноземних компаній.

1.  Ми вимагаємо від влади публічності та відкритості у всіх питаннях, пов’язаних з реформуванням кіноіндустрії.

2.  Ми вважаємо головним завданням комплексний маркетинговий аналіз галузі із залученням в якості експертів незалежних іноземних консультантів.

3.  На підставі висновків повинна бути створена концепція української кіноіндустрії як прогнозованої та самоокупної галузі. Далі конче потрібен проект послідовного запровадження цієї концепції.

Проте вже очевидно, що настав час для створення Державного комітету з кіно, який діяв би поза структурою Міністерства культури і мистецтв України, як незалежний заклад. Потрібен Закон про державну підтримку кіноіндустрії України, інші нормативно-правові акти в галузі кінематографії — щодо виробництва, дистрибуції, кіно- та відеопоказу.

Треба подбати про розвиток інфраструктури кінематографії та створення повного технологічного циклу незалежного кіно­виробництва в Україні, розробку та затвердження юридичного визначення “національний фільм”, державне сприяння суб’єктам підприємницької діяльності різних форм власності у національ­ному кіновиробництві.

Ми виступаємо за створення громадської спостережної ради з питань державної підтримки кіно, розвиток міжнародних зв’язків в галузі кінематографії, вступ України до міжнародних організацій, створення нових експертних комісій для надання державних грантів українським кінематографістам, скасування цензури. Висновки експертної комісії з класифікації фільмів повинні мати рекомендаційний характер.

Вважаємо важливими розробку та запровадження системи пропаганди національного кіно, тобто просування фільмів до глядача, включно з державним фінансуванням участі національних фільмів у програмах міжнародних кінофестивалів класу “А”, а  також реформування державної кіноосвіти відповідно до вимог сучасної кіноіндустрії”.

Під листом підписалися більше 10 молодих кінематографі­стів, які вже створили свої фільми і не мають можливості показати їх глядачам. До них з кожною хвилиною ще і ще долучаються люди. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до слова Ольга Ярославівна Нєверко, генеральний директор Одеської кіностудії художніх фільмів. Підготуватися Піддубняку.

 

НЄВЕРКО О.Я., генеральний директор Одеської кіностудії художніх фільмів. Шановні учасники парламентських слухань! У попередніх виступах вже згадували Одеську кіностудію — найстарішу на теренах України. Я як нинішній її керівник хочу дуже коротко розповісти про становище кіностудії та подати пропозиції щодо подальшого розвитку.

На сьогодні стан кіностудії характеризується як кризовий:

1)  кіностудія має старі активи, які не оновлювалися більш як 25 років;

2)  доходи підприємства на 60% формуються за рахунок державного замовлення;

3)  власних проектів кіностудія не реалізує через відсутність фінансування, тому надає послуги стороннім організаціям. При цьому послуги, пов’язані з кіновиробництвом, у структурі доходів становлять лише 13%.

Послуги з виробництва фільмів полягають у наданні в оренду знімальним групам приміщень та обладнання. Причому обладнання переважно застаріле, а приміщення (павільйони) сьогодні вже мало придатні для проведення зйомок. Наявний незначний попит зумовлений переважно низькою ціною на оренду та традицією знімальних груп, зокрема з країн СНД, проводити зйомку саме на території Одеської кіностудії.

Якщо ситуацію не змінити кардинально, вже в коротко­строковому періоді можна прогнозувати скорочення попиту на послуги, пов’язані з виробництвом фільмів.

Обсяг державного замовлення не дає можливості ні роз­вивати кіностудію, ані підтримувати її в придатному для діяльності стані. Коштів вистачає лише на покриття прямих витрат. При цьо­му рівень оплати праці настільки низький (300–400 гривень), що вже в короткостроковому періоді слід очікувати подальшого відпливу кваліфікованих кадрів з кіностудії.

Сьогодні ринок вимагає від кіностудії конкурентоспромож­ного продукту. При цьому він має нести місцеву специфіку, оскільки змагатися з іноземними фільмами у видовищності нереально. Стан активів і фінансування не дають змоги кіностудії випускати конкурентоспроможний продукт.

Таким чином, за збереження наявних тенденцій ризик припинення кіностудією свого основного виду діяльності є дуже високим. Це потребує термінових заходів, які мають ґрунтуватися на залученні додаткових коштів у розвиток кіностудії як з боку держави, так і з боку інвесторів. Фінансування, отримане від інвестора в обмін на корпоративні права, дасть можливість кіностудії здійснювати основний вид діяльності, реалізовувати власні проекти, сприятиме розвитку національного кінематографа.

Вважаю, що подальший розвиток національного кіно не можливий без розвитку національного кінобізнесу. Бо в усьому світі кіно — це бізнес. І у нас в Україні також, але для іноземного кіно, насамперед для американського. Чому це так?

Перебуваючи в епіцентрі процесів, що відбуваються довкола українського кіно, можу маніфестувати принципи, за яких національна кінематографія стала б привабливою для підприємця, для приватних інвестицій.

1.  Необхідно змінити ставлення влади і засобів масової інформації до національного кіно. Зусиллями телебачення і преси його розтоптали, створили вкрай негативний образ. Власне, це й   сформувало таке ставлення до вітчизняного кінопродукту і більшості громадян, і представників влади.

2.  Необхідно терміново прийняти пакет вже давно підго­товлених законопроектів щодо фінансування та оподаткування національної кінематографії, в якому запропонована система перерозподілу коштів кіно-, теле-, відеоринку на підтримку національного кіно.

3.  Про податковий тиск на галузь кінематографії вже казали, я приєднуюся до висловлених пропозицій.

4.  Нарешті, меценатство і спонсорство щодо національної культури, і зокрема кіно, повинні стати дієвими.

Всі ці заходи стимулюватимуть приватний бізнес до співпраці з національними фільмовиробниками, до формування інфраструктури національної кіноіндустрії, до переходу на сучасні технології.

5.  Необхідно запровадити продюсерську систему, щоб за виробництво фільму, його реалізацію і за повернення коштів державі відповідав продюсер.

Якщо національна кіноіндустрія стане бізнесом, випускатиме конкурентоспроможний продукт, ми розширимо кордони демонстрування фільмів, зможемо вийти на міжнародні ринки... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Василь Арсентійович Піддубняк, генеральний директор Хмельницької обласної фірми “Кіновідеопрокат”. За ним виступатиме Скуратівський.

 

ПІДДУБНЯК В.А., генеральний директор Хмельницької обласної фірми “Кіновідеопрокат”. Шановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Я не режисер, не актор і не кіномитець, починав свою роботу з сільського кіномеханіка, а нині — директор Хмельницького обласного кінопрокату. І як прокатник з більш як 30-річним досвідом хочу сказати про деякі проблеми українського кінематографа.

Перша проблема — відсутність національних кінофільмів, сьогодні про це вже казали. Це не лише гальмує культурний і духовний розвиток громадян України, а й катастрофічно зменшує ті фінансові здобутки, які ми могли б мати, і які, в свою чергу, теж працювали б на розвиток українського кінематографа.

Ми віддали своїх дітей на поталу телебаченню, відео­розпусті, обмежуючи батьківські обов’язки суто функціональним — нагодувати, взути, одягти, вивчити. Нині ми шкодуємо грошей на хороше кіно, а завтра витрачаємо шалені кошти на боротьбу з наркоманією, алкоголізмом, бандитизмом, дитячою та підліт­ковою злочинністю. Словом, нам потрібні вітчизняні фільми. Це ще раз підтверджує основну думку сюжету, який нам сьогодні показали з цього екрана.

Друга проблема. Сьогодні кінотеатри перепрофільовуються у що завгодно — торгові центри, казино, нічні бари, тільки не для кінопоказу. Основою прийняття таких рішень місцевими органами виконавчої влади є принцип фінансової спроможності покупця, а не підтримка діяльності закладу. Якщо цей процес не зупинити, то незабаром ні в маленькому містечку, ні тим більше в селі найталановитіший український фільм ніде буде показати.

За таких умов національний фільм на екрані не з’явиться, державна політика в галузі кінематографії, задекларована в Законі України про кінематографію, залишиться гаслом, а держава й надалі виконуватиме роль спостерігача за стихійним розвитком подій.

У кожній області, у кожному районі необхідно створити центри національного кіномистецтва, які повинні виконувати функцію популяризації українського кіномистецтва і забезпечувати доступ глядачів до кращих зразків вітчизняного та світового кіномистецтва. Ці заклади повинні мати статус кінотеатру комунальної власності і підпорядковуватися місцевим органам управління кінематографією. У нас на Хмельниччині такий центр створено, він діє, і успіхи його незаперечні.

Третя проблема — кінообслуговування в селах. Якщо сього­дні залишити село без кіно, це буде справжній злочин. Якщо б ми відпустили сільський кінопрокат у вільне плавання, він загинув би у нас так само, як і в інших областях. Ми підключаємо всі сили — що самі заробляємо, що з місцевих бюджетів випросимо, але це не політика розвитку, а політика утримання.

Шановні народні депутати! Зверніть, будь ласка, увагу на українське кіно, щоб не лише констатувати його проблеми, як сьогодні, а щоб допомогти йому постати з попелу байдужості, зневаги, безнадії. Хай держава допоможе йому звестися на ноги, це сторицею їй повернеться. Жаль, що цього крику душі ніхто не чує впродовж усієї 13-літньої історії незалежності нашої держави.

Треба нарешті визначитися з державною політикою у сфері кінематографії, визнати її самостійною сферою культури. Для вирішення проблем кінообслуговування населення необхідно мати єдину структуру державного управління кіномережею на державному, обласному, міському і районному рівнях, створивши обласні управління кінематографії і поклавши на них повно­важення державного управління закладами кінематографії у забезпеченні ними державної політики в регіоні.

Потрібно зупинити практику знищення кінопрокатних органі­зацій, перепрофілювання діючих кінотеатрів (особливо в обласних та районних центрах), а також їх продаж.

Просимо народних депутатів підтримати наші пропозиції про внесення змін до статей 88, 89 і 90 Бюджетного кодексу України щодо включення до видатків, які здійснюються з місцевих бюдже­тів усіх рівнів та враховуються при визначенні обсягу міжбюджет­них трансфертів, фінансування програм підтримки кінематографії. Це буде вагомим результатом наших парламентських слухань.

Найбільше не хотілося б, щоб ми сьогодні поговорили, а завтра все залишилося на своїх місцях, бо це буде злочин проти національного кінематографа. На моє глибоке переконання, в Україні, як і в кожній державі, без кіно не обійтися, бо воно й сьогодні — найважливіше з усіх мистецтв. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Арсентійовичу.

Слово має Вадим Леонтійович Скуратівський, літературозна­вець. За ним виступатиме Кузнєцов.

 

СКУРАТІВСЬКИЙ В.Л., літературознавець, культуролог. Чесно кажучи, після почутого мені вже не хотілося виступати, і я не буду озвучувати свій виступ. Річ у тім, що тут уже все сказано. І трохи схоже на старовинний підручник з географії, де серед іншого був такий розділ “Ісландія”. А потім підрозділ “Фауна Ісландії”. А в ньому параграф “Змії в Ісландії”. А знизу було написано: “Змій в Ісландії немає”.

Немає українського кіно! Воно, на превеликий жаль, загинуло. І перепрошую, це не інтрига, скажімо, Приходька. Це розпочалося дуже давно, десь із початку 1930-х, по суті, з прихованої репресії проти Олександра Петровича Довженка, і потім десятиліттями розгорталося у відповідному напрямі.

І ось тепер ми прийшли до нинішніх парламентських слухань. Перепрошую, трохи сюрреалістичних. Тому що закінчимо ми ці слухання, а через кілька годин запрацюють (і вже зараз працюють) на всьому просторі України телеприймачі. І що побачать наші телеглядачі, потенційні кіноглядачі?

“«Бригада» — эстетика убийства”. “Каменская” — ну, це взагалі конвеєр вбивства. “Опера. Хроники убойного отдела” — теж, напевно, цікаво. Це в найближчі години чи кільканадцять годин. “Тайны следствия”, “Менты”, “Тайны и преступления”, “Чисто английские убийства”, “Смерть во французском саду”, “Школа убийц”, “CSI. Место преступления”, “Уокер — техасский рэйнджер” — ну, це найбільш ліберальне видовище з усього названого, з усієї цієї номенклатури.

Ви уявляєте собі, що робиться з національними нервами, з національною психологією людей, які дивляться оцю бридоту й гидоту?!

Я не хочу вже звертатися до функціонерів, які це показують на різних каналах, я навмисно не називаю ці канали. Я хочу, щоб нова генерація українців-урядовців цей процес зупинила! Чому його належить зупинити? Тому що глядачі оцих видовищ вже ніколи не подивляться ані “Молитву за гетьмана Мазепу”, ані першу серію “Богдана Хмельницького” Мащенка, ані, скажімо, останній фільм Саніна. Йдеться про те, що це справжня національна катастрофа, і цю катастрофу треба зупинити!

Ну, з дорослими, що їх оцей телепроцес посадив на наркотик відповідний, уже зрозуміло, яка їхня доля. Я пригадую прем’єру фільму “Молитва за гетьмана Мазепу”. І на 10-й чи 15-й хвилині цього фільму, який я вважаю великим, тогочасний гумані­тарний віце-прем’єр-міністр встав і, човгаючи черевиками, вийшов із зали, демонстративно вийшов. То що ж ми будемо говорити про інших глядачів, малих глядачів цих видовищ, передовсім про наших дітей? Зрозумійте, шановне товариство: якщо ми й надалі цей процес залишимо некерованим, з усією певністю хочу вам сказати, що десь через кілька п’ятирічок ця країна в тій чи іншій, але моторошній формі припинить своє існування.

Будь ласка, якщо ви здобули владу, то щось робіть! (Оплески).

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Вадиме Леонтійовичу.

Слово має Владлен Миколайович Кузнєцов, перший заступник голови Національної спілки кінематографістів. За ним виступатиме Яворівський.

 

КУЗНЄЦОВ В.М., перший заступник голови Національної спілки кінематографістів України. Оце саме зараз ховають співрежисера Сергія Параджанова Володимира Логовського. Може, це не входить у регламент оцього склепіння, як ви кажете, але я хотів би все-таки, щоб ми вшанували його пам’ять. Я дуже просив би, за рахунок мого часу, якщо можна.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Давайте вшануємо пам’ять.

 

(Хвилина мовчання).

 

КУЗНЄЦОВ В.М. Спасибі. Хочу додати, що водночас ми вшанували пам’ять майже тисячі членів нашої спілки, які за останні 15 років загинули саме тому, що не було фільмів, не було можливості жити. Тому що життя для багатьох із нас — членів Національної спілки і взагалі кінематографістів — це кіно. І коли ми так вболіваємо і тут кричимо, то ви це маєте зрозуміти: ми кричимо, тому що інакше не можемо жити.

І я дуже здивований, чесно кажучи, як і інші мої колеги, виступом Миколи Володимировича Томенка. Здивований його підходом, коли він сказав, що є якісь альтернативи: або всі гроші на кіно дає держава і треба створити комітет, або кожен метр площі, якщо вона для кіно не використовується, треба здати в оренду чи щось інше. Я розумію, що під цим мається на увазі. Такого не можна робити! Припустімо, на тому самому комбінаті “Криворіжсталь” хто може сказати, який квадратний метр площі зайвий? Так само й на кіностудії ім. Довженка. Якщо сьогодні там немає павільйону, немає зйомок, завтра можуть бути і павільйон, і масові зйомки.

У принципі, навіщо потрібен комітет? Це моя перша пропозиція до проекту рекомендацій — створення окремого комітету, фонду або державної служби кінематографії. Тому що кіно — це індустрія, це треба розуміти. Це не просто складова культури, це настільки складний механізм, у ньому стільки чинників, що просто так ним керувати, між іншим, між піснями й літературою — у принципі неможливо. Просто неможливо! Тому ми й кажемо, що треба так чи інакше керувати цією галуззю, тільки цією індустрією. Це перше.

Друге. Учора ми пікетували Міністерство культури і мистецтв України. Це було перше пікетування за всі роки, а я вже більш як 50 років працюю в кінематографі. Перше! І чому? Бо ми побачили, що гасла помаранчевої революції, яку Спілка кінематографістів підтримала, поки що до нас не доходять. А тут згаяти час — це страшне. Тому ми будемо продовжувати так діяти, якщо ситуація не зміниться. Зокрема, державне фінансування на кіно: січень — жодної копійки, лютий — лише 200 тис., це один документальний фільм, далі знову місяць — нічого немає, знову 200 тис., знову нічого і знову 200 тис.

Третє. Все-таки необхідно розібратися з кіностудією ім. Довженка. І справа не в тому, де більше академіків, у цьому залі серед депутатів академіків більше, ніж серед членів Спілки кінематографістів.

Далі. Потрібна планова політика державного протекціонізму, не просто гроші на кіно, а саме протекціонізм.

І останнє. Тут є оце панно, ви бачили його, де український прапор і депутати. Так от я хочу сказати, що половина з тих депутатів починали свою політичну працю саме у спілці. Тому ми маємо право не тільки від кіно виступати, а й від нової влади... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до слова Володимир Яворівський, народний депутат, голова Національної спілки письменників. За ним виступатиме Пітер Борисів.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (виборчий округ №123, Львівська область). Дорогі мої кінороби і кінолюби! Кілька тез до того, про що не сказали попередні промовці.

Перша. Давайте вилучимо з ужитку знамениту фразу з Бессарабки, яка звучить “кино и немцы”. Я думаю, вона повинна зараз звучати “кіно й українці” — це набагато точніше.

Друге. Давайте втремо, як кажуть галичани, слези, бо все ХХ століття український кінематограф розвивався не завдяки, а наперекір. Тільки наперекір! Згадайте, і Довженко так з’явився, так з’явилося й геніальне українське поетичне кіно. Якби не заважали, сьогодні світова кінокритика, світове кінознавство говорили б про український поетичний кінофільм, українське поетичне кінобачення, як про італійський неореалізм.

Через те можемо сьогодні тільки дивуватися, звідки взявся Іллєнко, звідки взявся Параджанов, звідки взявся Санін, який щойно виступав. Все це — наперекір! Інакше й бути не могло.

Що вже казати, ми тут плачемося про те, що за ці роки знищено кіно. А що не знищено, дорогі мої? Знищено душу, знищено книговидання, знищено мораль — все знищено. Ми живемо після того, як по нашій землі пройшла страшна окупаційна орда! Ви ж подивіться на рівень інтелекту влади. Ільф, здається, сказав: “Їхні обличчя не спотворені інтелектуальною працею”. Та Кучма знає Шевченка так само, як Білл Клінтон: “Борітеся — поборете”, і більше нічого.

І давайте подумаємо про одне-єдине, може, для того щоб очистити свою душу, щоб пройти через цей катарсис. Люди добрі, що пронеслося над нами! Та якби не вийшов народ на цю помаранчеву революцію, ми що, сьогодні були б на цих слуханнях? Ми сьогодні говорили б про два прекрасних кінофільми, яких вистачить на всі часи, — “Исправленному верить” і “Вышел в степь донецкую”. Я абсолютно переконаний, що ми мали б тільки це, і нічого іншого (Оплески).

Ще одне. Ну навчімося ж урешті-решт: чого ми просимо в Оксани Білозір, у Миколи Томенка, в Ющенка? Коли відбулося те, що було на Майдані, коли цю орду нам вдалося скинути, та вони повинні це робити! Не принижуймося більше перед ними, це їхній обов’язок. Люба моя Оксаночко, тест для уряду — відродити кіно і книговидавництво. Не відродите — вам там нічого робити, повірте (Оплески). Я не уявляю своєї нації, не уявляю цього нового українця — патріота без українського кіно, інакше просто бути не може.

Де вихід? Підбиваємо риску під цим. Ще раз кажу: ми маємо колосальний потенціал. Я не хочу зараз всіх називати — від Іллєнка до Саніна, до ще молодших, сьогодні ми маємо цей потенціал. Та за нормальної влади він дива виробляв би!

Однак хочу сказати і про інше. Кінематографісти, ви вже тепер вкинулися в революцію, і вже мій колега Кузнєцов вчора ходив Оксану Білозір пікетувати. А чому ви не ходили разом з нами Кучму пікетувати? Сміливці! Ви ж пересиділи, коли Спілку письменників трощили, голову нам відкручували (Оплески). Ви під кущами пересиділи! І мій друг Бєліков жодного разу не подзвонив, не сказав: Володю, тримайся. Через те: так вам і треба, хлопці. Так вам і треба! (Оплески).

Про вихід ще раз кажу. Так, справді, держава бідна сьогодні, але в бідній державі розкрадаються мільярди, зокрема і в системі кіно. Оксаночко, Міністерство культури, уряд, негайно ініціюйте законопроекти, ми вас підтримаємо. Тут уже формується якась нова патріотична більшість, думаю, що вона буде. Там десь фран­цузи запроваджують з кожного шостого квитка податок, а ми, оскільки бідні, давайте з кожного десятого. Давайте обов’язково з реклами на кіноносіях введемо податок, давайте обов’язково переглянемо податкову — 200 млн тільки я нарахував. Вони є, їх потрібно взяти. І я думаю, що ми їх візьмемо — іншого виходу в нас немає.

І не скніймо, не впадаймо в містечкові інтриги. Знайшли Приходька — генія великого, з яким воює вся Спілка кінемато­графістів. Мені здалося, коли Іллєнко виступив і вийшов, випив води, у мене таке враження, що на його обличчі було написано не “прощай”, а “здрастуй, український кінематограф!” (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Олександровичу, але це вже суто наше українське: мені погано, то хай тобі буде ще гірше.

Слово має Пітер Борисів, президент Голлівудської кіно­фундації (Сполучені Штати Америки). Будь ласка. За ним виступатиме Горделадзе.

 

БОРИСІВ ПІТЕР, президент Голлівудської кінофундації (Сполучені Штати Америки). Дуже дякую вам за слово. Цього року на розгляд Американської кіноакадемії не висувалося українське кіно, тому що комісія академії вирішила, що “Водій для Віри” є російським фільмом, і сказала, що оскільки Росія вже представила свій фільм, то другого російського кіно не треба. Мусимо пам’ятати, що рік перед тим українське кіно вперше висувалося на “Оскар”, фільм “Мамай”, і його дуже гарно прийняли члени кіноакадемії. Сподіваюся, що наступного року на “Оскар” знову буде висунуто українське кіно, і його також дуже тепло приймуть.

Після деяких виступів тут я почуваюся трохи, як у тому старому фільмі “Бридкий американець”. Хотів би підкреслити, що я дуже підтримую співпрацю між українською і американською кіноіндустрією. Чому? Більше 90% заробітку cash flow в кіно­індустрії цілого світу проходить через Голлівуд. Коли ми хочемо напитися, чи не ліпше піти до річки, де є скільки завгодно води, ніж гризтися з 40-ма людьми в маленькій калюжі? Це є індустрія, яка не виключає українське національне кіно, це дві індустрії цілком різні й окремі.

Україна буде великим центром світової кінопродукції. Тут є надзвичайно талановиті люди, тут є земля, тут є топографія дуже-дуже широка. Росія чому відкупила Ялту і намагається відкупити кіностудію в Одесі? Тому що в Росії ніде знімати кіно. Голлівуд розташовано в Каліфорнії, не в Алясці. На морозі, серед снігів не можна виробляти кіно. Україна має це надзвичайне багатство.

На сьогодні Україна також є державою, де можна дуже-дуже економічно знімати кіно. У кіноіндустрії ми рахуємо кожну копійку. Середнє голлівудське кіно коштує 57–58 млн доларів. Щоб зро­бити маркетинг до нього, витрачаємо ще 30–35 млн доларів. Зберегти навіть 10% — це великі гроші.

Україна також є крайньою країною Європи, де можемо робити міжнародне кіно, яке сприйматиметься і в Європі, і в Америці. Поза Україною де підеш? Казахстан не виглядає, як Європа. Так що ця індустрія прийде в Україну, вона буде тут, вона тут працюватиме і зароблятиме. Питання є: чи прийде вона прямо сюди, в Україну, чи через Москву, і де прибуток залишиться? Я думаю, що цей прибуток ліпше тримати тут, в Україні.

На мою думку, відповідь на те основне питання, що порушувалося тут, про величезну кризу в українській кіноіндустрії, полягає в євроатлантичній інтеграції. Американська, європейська кіноіндустрія можуть допомогти українській кіноіндустрії. І Україна має дуже багато того, чого ми в Америці і Європі можемо навчитися. Я на це маю дуже велику надію.

Український ринок мусить бути окремим. Ринок, який буде йти прямо від європейських, американських держав до України, без посередників. Український ринок також мусить бути україно­мовним. Як кажуть, кіно є лицем держави, а мова є голосом її душі. І ту мову не можна відкинути, не можна її знищити (Оплески). Українське національне кіно має бути україномовним.

Часу вже не залишилося. Дозвольте вам щиро подякувати за помаранчеву революцію і за нову Україну, яку ви створили. І надіюся, що так... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Людмила Борисівна Горделадзе, директор кінотеатру “Жовтень”. За нею виступатиме Борис Савченко.

 

ГОРДЕЛАДЗЕ Л.Б., директор Державного комунального підприємства Кінотеатр “Жовтень”, член Національної спілки кінематографістів України. Шановний пане головуючий! Шановні члени уряду! Шановні панове народні депутати! Шановні колеги! Це високоповажне зібрання дискутує на тему організації духовного життя в країні, зокрема за допомогою кіно. Проте здебільшого мова йде про управління галуззю та про гроші. Я  працюю саме там, де гроші від кіно, тобто в кінотеатрі, тому маю висловитися і з питання управління, і щодо проблем кінотеатрів.

Учора ввечері на “5 каналі” пролунала думка запропонувати очолити кіно Миколі Дмитровичу Катеринчуку. Це дуже слушна пропозиція, якщо він хоче і може. Досвідчений правознавець, знаний політик, людина з широким гуманітарним світоглядом, добре орієнтується і, я знаю, любить кіно. Безумовно, управління галуззю повинно бути відокремлене від Міністерства культури як комітет або Фонд підтримки кіно.

Пунктирно окреслю деякі проблеми стосовно кінотеатрів.

Перша — показ національного кіно в кінотеатрах. Законом визначена квота національного кіно в загальному екранному часі, але справа тримається винятково на ентузіастах. У кінотеатрах українського кіно практично немає, і це межує з національною трагедією. Проте кіно знімається, і інтерес глядачів є.

Рецепт простий: держзамовлення на виробництво фільмів повинно включати витрати на тиражування копій, принаймні по одній на регіон, а також на рекламування національних фільмів. Росія, наприклад, витрачає на рекламу національного фільму від 20 до 100 тис. доларів державних коштів. У нас — нуль. А потім всі дивуються: чому це Міністерство культури звітує, що кіно знімається, а в кінотеатрах його немає? Отже, відсутність нашого кіно в прокаті — це не криза кіно, а безгосподарність чиновників.

Друге — проблеми самих кінотеатрів. Кіно відроджується, люди знову почали ходити до кінотеатрів. Минулого року кіно­театр “Жовтень”, наприклад, продав понад 160 тис. квитків, тобто майже 500 на день. У Києві вже працюють понад 50 кінозалів, половина з них — приватні, це мультиплекси в торгових центрах. Чи стануть вони колись храмами кіно — невідомо, але однозначно ні за яких умов за власною ініціативою вони не показуватимуть вітчизняне кіно, адже там панує холодний розрахунок, де критерій — надприбутки.

Тому державі, місцевій владі треба потурбуватися про діючі кінотеатри. І тут постає питання власності, зокрема комунальної. Комунальні кінотеатри — це нонсенс, я так вважаю. Ця нерухо­мість повинна бути або в оренді, або приватною. Тобто якщо держава не може повною мірою профінансувати модернізацію кінотеатру, треба віддати його в оренду ефективному користувачу.

Так, у Києві вже понад рік тривають конфлікти між чинов­никами управління комунальної власності і трудовими колекти­вами кінотеатрів за право оренди цілісних майнових комплексів. Є позитивні для колективів кінотеатрів “Київська Русь”, “Брати­слава”, “Жовтень” судові рішення, але чиновники їх не виконують. На жаль, мер Києва Олександр Олександрович Омельченко не  втручається. Водночас треба визнати, що в Києві приватизація (на прикладі кінотеатрів ім. Довженка і “Зоряного”) є неефектив­ним засобом реформування власності кінотеатрів.

Третя проблема — вплив кінотеатрів на духовне життя суспільства. На жаль, наші кінотеатри разом з телебаченням дедалі ширше беруть участь у дебілізації населення (це термін Станіслава Говорухіна). І справа не лише в американському кіно, яке — начебто суцільна отрута. Аморальними, антигуманними, жорстокими, а часто просто тупими є і європейські, і російські фільми. Тому регіональні органи культури просто зобов’язані вжити заходів для обмеження атаки кінопопси на глядачів.

За радянських часів кінотеатри замінили людям храми. До  речі, я пам’ятаю, якими справді храмами були кінотеатри Дніпропетровська за часів керування тамтешньою кінофікацією Геннадія Опанасовича Тимошенка, родича нинішньої Прем’єр-міністра України. Тоді люди, у яких відібрали віру в Бога, ходили до кінотеатрів у пошуках ідеалів. Потім кінотеатри занепали. Треба повернути їм незаперечну роль храмів людських душ! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Борис Іванович Савченко, кінорежисер. За ним виступатиме Фіалко.

 

САВЧЕНКО Б.І., кінорежисер, член Національної спілки кінематографістів України. Шановні народні обранці! Шановний головуючий! Шановні колеги і друзі! Наші ряди поріділи, обранці пішли займатися більш важливими справами. Мій виступ при­свячений більш прозаїчному, більш практичному сектору, я його назвав би так: “Кіномитці України та права людини”. Мені це здається на сьогодні важливим і значущим.

За Конституцією кожен громадянин має право на працю, справедливу винагороду за неї та право на власність. Нічого цього кінематографісти України не мають. Загляньте у профільний Закон про кінематографію, і ви нічого цього не побачите, там навіть не згадується про це.

В Україні діють п’ять потужних кіностудій, як уже говорили. Створені вони багатьма поколіннями кінематографістів і оснащені теж за їхні гроші. Я не помилився, згадайте лишень, де держава тоді брала гроші — від прибутків з кіно, тобто з прибутків від кінотворів, які ми створювали. Отож коли ми говоримо про рівні стартові можливості, то мали б згадати і про кіномитців, віддати їм належне, і зафіксувати цю власність у відповідних законах.

Нині держава у скруті. І наші робочі місця тимчасово, споді­ваюся, займають чужинці — комерційні структури, які створюють свою комерційну продукцію. Ну що ж, ми згодні з цим, тут нічого не зробиш, хай заробляють. Однак чому держава ніяким чином не  гарантує, не відстоює наші права на ці робочі місця? Чому ті, хто працює не на своєму місці, не на ними створених робочих місцях, не сплачує компенсації? Це було б справедливо. Сьогодні всі цивілізовані країни дотримуються цієї норми: якщо займаєш робоче місце, створене для громадянина цієї країни, — маєш заплатити за нього. Це було б розумно.

На дешеві кінопослуги в Україну злітаються кіноваряги з усіх усюд і займають наших кінофахівців за цінами в 5,10, інколи в 15 і 20 разів нижчими, ніж платять своїм. Через таку політику держави створилася ганебна ситуація, коли на своїй землі кіномитці почуваються гірше, ніж нелегали на роботах у Португалії чи Іспанії. Це принизливо!

Отож право на працю, справедливий заробіток та приватну власність — ці елементарні права людини — мають бути зафіксовані в законах України і для її кіномитців.

Кожен громадянин за законами України має право на творчу діяльність, є автором своїх творів і набуває права володіти, користуватися і розпоряджатися ними, тобто набуває права інтелектуальної власності. Інші теж можуть користуватися цими творами, але з дозволу автора і за авторськими договорами, які передбачають винагороду за відчуження цих прав і за кожне використання твору.

До речі, сьогодні день народження не лише нашого Президента, а й Закону про авторські права. Минуло 11 років, але цей механізм не працює, панове. Більше того, державні струк­тури, такі як Міністерство культури і мистецтв та Департамент інтелектуальної власності, сприяють піратству! Я це кажу не голослівно, є факти.

Ми пропонуємо, по-перше, розділити Департамент інтелект­туальної власності на дві служби... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Борисе Івановичу.

Слово має Олег Борисович Фіалко, кінорежисер. Підготу­ватися Тримбачу.

 

ФІАЛКО О.Б., кінорежисер, член Національної спілки кіне­матографістів України. Шановні друзі! Ви знаєте, так багато серйозних думок, що хочеться вже навіть пожартувати. Якщо міг би, то пожартував би. Але ЗМІ таку допомогу надають, і багато інформації я прочитав, побачив на телебаченні у зв’язку з ниніш­німи слуханнями, і почув таке. Скажімо, вже майже місяць міністр культури Оксана Білозір керує, а жодного українського фільму ще не знято (Оплески).

А потім я прочитав, що Роман Балаян — лідер “п’ятої колони”. Не може Балаян бути лідером “п’ятої колони” чи навіть лідером “5 каналу”, тому що Балаян — це материк. Ну, а що прізвище закінчується не на -ко, то у світовому кіно таких прізвищ знаєте скільки — Кіра Муратова, Фелліні, Годар, Форман, Ейзенштейн навіть.

Далі читаю: Іван Гаврилюк — єдине джерело інформації про кіно у Президента України. Мушу засвідчити: і Іван Миколайчук, і Леонід Осика, і Леонід Биков, і їм подібні велетні, які померли і ще живуть, знали й шанували Івана Гаврилюка насамперед за шляхетність. І якщо новий Президент України з ним спілкується, скажімо, а не зі мною чи з кимось іншим у залі, то це наша проблема, а не Президента. Однак не про те казатиму.

Сьогодні в нашій державі є кілька проблем, як на мене, стратегічних. Перша — безпритульні діти. Через 8–10 років у разі невирішення цього питання будемо створювати армійські загони. А сьогодні це просто діти — невинні, безпорадні, наші.

Друга проблема — реанімація українського кіно. Тепер у нас, про це говорили, його не виробляють, але у світі воно є, може, навіть і хороше, але навпаки, не наше, як наші діти. До чого це може призвести? Ми тут, слава Богу, всі дорослі люди.

Організатори слухань просили нас подавати конкретні пропозиції щодо реанімації кіногалузі. Я передам їх, щоб не витрачати час, до секретаріату, причому під гаслом відомого класика: “З усіх мистецтв для нас найважливішим є українське кіно”, там кілька пунктів. Проте не певен, що це допоможе, досвід маємо.

З Президентом Кравчуком у нас була дивно довга пере­писка з цього приводу. Спілка кінематографістів аргументовано акцентувала свої економічні, організаційні пропозиції, отримувала відповіді, знову писала. Леонід Макарович несподівано швидко каденцію завершив і нам допомогти не встиг. Щоправда, встиг створити свій фонд підтримки мистецтв. Чи підтримує цей фонд мистецтво — не знаю, але точно знаю: наші пропозиції в роботі фонду враховано.

Ще далі пішов Леонід Данилович. Перед кожним своїм з’їздом ми отримували один, а то й два укази, дуже раділи, розвішували їх на стінах. А ще були доручення, домовленості, обіцянки... Ми й їх у Будинку кіно розвішували. Сьогодні дуже переживаємо: через кілька тижнів у нас з’їзд, а указу від нового Президента не маємо. Що ж нам на стінку вішати, шановні?

Між іншим, Україна, яку ми завжди любили, а сьогодні її просто модно любити, так сильно, як ми її, нас, кіношників, не любить. І це нормально, так буває. Україна — наша мама, вона ще молода, а молода мама своє дитя любить ще не так палко, як дитині хотілося б. Потім, пізніше, любов свою вона віддасть онукам, це нормально. І нам треба перечекати.

Взагалі, митцеві, якщо він митець, треба бути в опозиції до   влади, якою б солодкою вона не була. До влади — обов’язково, та не до народу і не до мами, і не до братів своїх та сестер. А тому не може існувати сучасна кіногалузь за законом про кіно, вибудуваним безпосередньо на ідеологічних гаслах. Не можна зшити нову сорочку, за висловом Параджанова, на ста­рій швейній машинці. Не можна державі не реагувати на без­притульність кінематографічного дитяти.

Ми, дорослі, звикли читати, про моральність чули, про етику, з класиками живими спілкувалися, доробок якийсь маємо, банкіра можемо показати, а вони, дивись, назустріч підуть. А що робити нашим безпритульним кінодітям? Мамо Україно, це вже не діти твої — онуки, зверни на них увагу! У них кіномова інша, світогляд, кров свіжа, вони підуть набагато далі, ніж ми, і прослав­лять тебе.

Не можна сидіти в Києві і не помічати, що поруч, у Росії, відбувається ренесанс кіно, — за досвідом треба поспішати. Не можна не знати, що десятиліттями існує прогресивна фран­цузька модель захисту кінематографії.

Багато цих “не можна”, до ранку не перерахуєш. Давайте створимо службу кінематографії в Україні, а вона переплавить все це в необхідне.

І не треба себе обманювати. І Терьохін, і Пинзеник, і Томен­ко, й Тимошенко прекрасно знають про реальні механізми реані­мації нашого кіно. Інша справа — чи вистачить у них бажання та політичної волі. А ми будемо сподіватися, як Іван Миколайчук колись... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Сергій Васильович Тримбач, директор кінотеатру ім. Довженка (Шум у залі). Шкіля я не бачу, тоді підготуватися Богуцькому.

 

ТРИМБАЧ С.В., кінознавець, секретар правління Національ­ної спілки кінематографістів України. Дякую за таку атестацію. Проте кінотеатру ім. Довженка вже давно не існує, він знищений (Оплески). Так що я не можу бути його директором. Напевно, малося на увазі, що я директор Національного центру Олександра Довженка, але я там уже не працюю, і працював я там не директором.

Скажу про архівну справу. Той, хто заявляв з цієї трибуни, що українського кіно немає, м’яко кажучи, помиляється: україн­ське кіно (у вигляді кіноплівки принаймні) існує і зберігається в архівах. Більша частина українських фільмів збережена Держ­фільмофондом Росії (колишнього СРСР). Драма полягає в тому, що більшість цих фільмових матеріалів (ви розумієте, що архіви зберігають передусім не кінокопії, а фільмові матеріали, тобто ті, з яких можна робити копії, перекладаючи мовою літератури, вони зберігають оригінали, кінематографічні рукописи) знаходяться в Росії.

Ясна річ, що нереально передати негативи в Україну, тому що це захищено багатьма законами Росії, але реально виготовити фільмові матеріали і передати їх Україні. Проте це питання можна вирішити тільки на рівні урядів, на рівні керівництва держав Росії й України. І тому я закликаю уряд, у даному разі в особі пані міністра, аби цей процес нарешті був зрушений з місця.

В Україні, нагадаю, є два архіви: архів, який зберігає документальне кіно (це прекрасний давній архів з 50-літньою історією), і Національний центр Олександра Довженка, який практично не фінансується з бюджету, змушений заробляти гроші орендою і таке інше. Взагалі, це жалюгідне існування, не достойне нашої держави, нашої культури, щоб архів заробляв гроші якимись побічними операціями. Це, власне, ганьба, що архів існує в такому стані. Держфільмофонд Росії, крім того, що йому залишаються гроші, які він заробляє, має ще й потужне бюджетне фінансування. Тому таку ситуацію треба виправити, внести відповідні пропозиції і забезпечити необхідне фінансування.

У Законі про Загальнодержавну програму розвитку націо­нальної кіноіндустрії на 2003–07 роки є дуже слабкий пункт про заснування кіномузею, який там названо “Музей аудіовізуальних мистецтв”. Чомусь передбачено, що він має бути створений при Національному центрі Довженка, який не має ні приміщення, нічого. До того ж фінансування, яке там передбачено, практично унеможливлює реальне заснування такого музею. Тому моя про­позиція — якомога швидше внести зміни до закону, які перед­бачать створення автономного державного музею екранних мистецтв. Інакше це буде нонсенс.

І ще одне. У нас є велика кіноспадщина, яка самими кінематографістами знана ще дуже мало, не кажучи вже про Захід. Тому є потреба і для внутрішнього (для освітньої, кіно­культурної роботи), і для зовнішнього ринку розробити програму розповсюдження фільмів українського виробництва, так званого “золотого фонду”, і в новітніх форматах, і на традиційній кіно­плівці. Це справді неправильно, що за кордоном наші культурні представництва практично не мають такого матеріалу. Взагалі, нам треба переглянути ставлення до збереження і поширення нашої кіноспадщини. Повторюю, вона значно глибша, значно сильніша, значно цікавіша, ніж ми собі уявляємо. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Шановні друзі, я свідомо обмовився під час представлення промовця з надією на те, що кінотеатр ім. Довженка після цих парламентських слухань ми спільно відновимо.

Слово має генеральний директор телеканалу “ICTV” Олександр Андрійович Богуцький. За ним виступатиме Приходько.

 

БОГУЦЬКИЙ О.А., генеральний директор Міжнародної комерційної телерадіокомпанії “ICTV”. Добрий день! Судячи з усього, я буду першим з промовців, кому сподобався виступ Миколи Томенка, і дозвольте мені насамперед привітати взагалі саму ініціативу проведення цих парламентських слухань, відкритого обговорення проблем кіноіндустрії.

Я буду щасливим, якщо сьогодні учасники прийшли сюди не  лише виступити, а й почути, не лише за посадами у ново­створених новою владою бюрократичних органах, а з готовністю підтримати новий уряд, нового віце-прем’єр-міністра з гумані­тарних питань, нового міністра культури і мистецтв, допомагати їм без зустрічних вимог про створення нового комітету, спеціального статусу чи грошей.

Тому що останнє, що можна почути тут, у мистецьких колах, — це велике розчарування. Казати, що не пускають на телеканали — це просто смішно. Більше того, трохи дивним є сам склад тих, хто сьогодні виступає. Справді, телеканали представ­лені тільки мною, я цим дуже пишаюся, але водночас і “Інтер”, і “1+1” на сьогодні на території України є найбільшими виробниками кінопродукції. Це правда.

До речі, минулого року між Міністерством культури і мис­тецтв та найбільшими українськими телеканалами був підписаний меморандум про співпрацю. Напевно, на часі його продовжити.

Тепер про індустрію. Очевидно, що саме кіно має приносити гроші до бюджету країни, а не навпаки — бюджет фінансувати кіно. Що для цього треба зробити? І чим державі, яка найбільше зацікавлена в надходженнях до бюджету, можуть допомогти недержавні телекомпанії?

Перше. Телекомпанії є найбільшими споживачами кіно­продукції. Це означає, що телекомпанії мають стати найбільшими партнерами держави у відродженні індустрії кіновиробництва. Не нікому невідомі компанії, які, користуючись нагодою, вирішили щось акціонувати, посилаючись на міфічний вищий розум; не російські компанії, які спокійно зайшли в Ялту, а найбільші українські телеканали, готові інвестувати у виробництво теле­серіалів вже сьогодні, а це зміцнить студії для виробництва та зйомок кіно завтра.

Користуючись нагодою, хочу звернути увагу нового міністра, що у Фонді державного майна практично готове рішення про  акціонування Одеської кіностудії. Зайве повторювати, що переможець конкурсу, якщо він взагалі був, — це утаємничена компанія. Звичайно, передачу студії ще можна зупинити. Звичайно, студії потрібні гроші, але отримати вона їх зможе тільки на умовах прозорого, відкритого тендеру, при цьому держава має бути впевнена, що інвестори купують студію не для того, щоб побудувати на її території будинки чи особнячки, а для того, щоб інвестувати у виробництво. Повторюю ще раз: єдині, хто зараз може це зробити, — Українська держава і українські телеканали. До речі, якщо за підсумками цих слухань відбудеться прозорий конкурс щодо залучення інвесторів в Одеську кіностудію, це вже буде серйозним результатом.

Друге, про державу. Справді, сьогодні, на старті, держава має виступити інвестором цього бізнесу. Інвестором, але не спонсором. Кіно — це бізнес, отже, переможе той, хто переможе в конкурсі ідей, майстерності, а не корупції і старих зв’язків. Держава не повинна фінансувати кіно більш як на 50%, а ще краще — на 30%, і тоді бюджетні гроші опиняться в реальних проектах, що реалізуються реальними людьми, які зможуть додатково залучити ще 50 чи 70% коштів. І тоді, нарешті, якісні фільми потраплять у реальні кінотеатри.

Повторюю: принципово важливо не створювати нової бюро­кратичної машини. Микола Томенко, Оксана Білозір точно можуть стати центрами об’єднання тих, хто хоче працювати, а не бореть­ся за посади. Більше того, можливо, єдине, що на часі — це ство­рення дорадчого органу, і не більше. Але такого, куди ввійдуть реальні люди, які зможуть гарантувати реальну логіку бізнес-процесів, інвестиції держави в кіно. Наголошую: саме інвестиції, а не безповоротну фінансову допомогу.

Третє, про податки й пільги. Кіновиробництво, як і фінансу­вання кіновиробництва, мають отримати спеціальний режим оподаткування. Звичайно, це все має бути реальним і прозорим з тим, що під приводом зйомок кіно в Україну не ввозилися вантажівки з алкоголем і сигаретами. Пільги — це єдиний спосіб зрушити проблему з місця. Пан Лесь Танюк і пан Мовчан точно зможуть запропонувати такі проекти, я більш ніж впевнений, що уряд їх тільки привітає. До речі, в Росії такі рішення прийнято понад 7 років тому.

Про українську мову. Єдиний раз, коли я відвідав кіно і чув фільм з українською мовою — це фільм “Огнем і мечем” Єжі Гофмана. Я в кіно ходжу майже щотижня. Взагалі української мови в прокаті немає! Думаю, що справа честі для нового міністра — вирішити це питання в принципі.

І останнє. Я переконаний, що кіноіндустрія в Україні, як і  в  усьому світі, перетвориться на прибуткову. Це ми можемо зробити спільно, якщо, звичайно, нова влада діятиме відкрито, чесно, із залученням громадськості. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Віктор Миколайович Приходько, генеральний директор Національної кіностудії художніх фільмів ім. Довженка. За ним виступатиме Тягнибок.

 

ПРИХОДЬКО В.М., генеральний директор Національної кіностудії художніх фільмів ім. О.П. Довженка. Добрий день! Хочу почати відразу з пропозицій, без будь-яких коментарів. У мене дві загальні пропозиції: по-перше, треба перестати брехати, а по-друге, треба знімати кіно.

Пояснюю. Все, що я тут почув, — це, вибачте, свято некомпетентності. З усіх, хто тут виступав, як мені здалося, тільки одна людина розуміє, що треба робити далі, — та й той Томенко.

Тепер про брехню. Брехня — те, що стало гірше на кіно­студії. Це брехня, щоб у цьому пересвідчитися, треба просто прийти на кіностудію. Брехня, що коли ми приймемо якісь добрі закони, запровадимо пільги, з’явиться українське кіно. Це неправ­да. Це допоможе, але кіно не з’явиться. Неправда, що україн­ського кіно вже немає. Те, що було зроблено, — воно вже є, на  віки. І те, що зробили і Параджанов, і Довженко, також є. Немає сучасного кіно — це, на жаль, правда.

І тому всі ці маленькі побрехеньки, просто побажання, нічого не додають. І я не певен, що це наше зібрання має великий сенс. Ну, поговорили, обмінялися думками, це можна було зробити і у Спілці кінематографістів. Основну проблему я бачу в тім, що відбувається зміна поколінь. І це правда. Ви розумієте, нам важко спілкуватися між собою, тому що майже всі, хто виступав, і всі, хто у Спілці кінематографістів, у комітеті, — це люди похилого віку, вони виросли за радянських часів і все ще живуть у Радянському Союзі (Шум у залі). Можна, я виступлю? І тому нам важко спілку­ватися, тому що наше покоління зараз працює в кіновиробництві (Шум у залі).

Тепер про кризу в кіно. Для того щоб не було кризи в кіно, треба зробити одну дуже просту річ — зняти хороший кінофільм. Досить зняти один такий фільм, як зняв Кустуріца, з невеликим бюджетом, не важкий у виробництві — і все, і немає ніяких питань з кіновиробництвом. І тому криза не в тім, що немає павільйонів чи поганий директор кіностудії, криза в тім, що немає сценаріїв, криза в тім, що бракує ре-жи-се-рів (Шум у залі). Я радий, що такий емоційний відгук на мене. Я не артист, але мені це приємно.

Тепер щодо кіно і знову-таки щодо пропозицій. Давайте перестанемо брехати собі, що колись було дуже-дуже добре. Ніколи не було дуже-дуже добре. Ніколи українське кіно не було великою чи значною часткою світової культури. Було два прізвища — Параджанов та Довженко, і три фільми. Великою часткою, на жаль, ми ніколи не були. І це — наша робота, яку треба зараз робити, а все решта — це демагогія, на жаль. Все, що ми тут чули, — це, на жаль, демагогія.

Треба знімати кіно! Не треба великих бюджетів, не треба “Оскарів”, треба просто знімати хоча б пристойне кіно. От і все. А щодо кіностудії я вже сказав: прийдіть подивіться. Ніхто, хто тут мене критикує, на кіностудії не був за рік. Вони не можуть нічого сказати про це, тому що вони там не були і не бачили, що там зроблено (Шум у залі).

Тепер про мій вислів, який Михайло Іллєнко постійно цитує, що треба показати автомобіль і кіно. Я підписуюся під цим. Треба  щось зробити й показати, і тоді можна про щось говорити. А все інше — то, вибачайте, пуста демагогія, на жаль. Зробіть  що-небудь, хоч що-небудь, і тоді буде про що говорити. Дякую (Оплески, шум у залі).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники, не збуджуйтеся, не на те витрачаєте енергію.

Слово має народний депутат Олег Ярославович Тягнибок. Будь ласка. Підготуватися Сівковичу.

 

ТЯГНИБОК О.Я., член Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (виборчий округ №120, Львівська область). Дякую. Пане Вікторе Приходько, а може, ліпше б ви з цієї трибуни розказали про ту брехню, як територія кіностудії ім. Довженка розпродана Суркісам і Медведчукам? (Оплески). Чи, може, ви нам розповіли б ті маленькі побрехеньки, як Табачник разом з “Арка­дою” побудував будинок на території кіностудії ім. Довженка? І кіномитці, для яких він будувався, там не живуть (Оплески).

Ви знаєте, мені як українцеві зараз стає соромно й гидко, що такі державні чиновники ще є в нашій Україні. Думаю, що ті мільйони людей, які під час помаранчевої революції стояли на площах не лише в Києві, а по цілій Україні, не за таку державу вболівали й боролися.

Мені здається, друзі, дуже добре, що ми сьогодні, можливо, вперше відверто говоримо про ці проблеми. Чого нам зараз бракує? Нам бракує державної ідеології, державного світогляду, нам бракує того, щоб оті пацани й дівчата, яких сьогодні ми бачили в кінофільмі, знали про український кінематограф, про відомих, геніальних українських кінорежисерів і акторів, знали, заради чого вони живуть у цій державі! (Оплески). Вони не повинні бути напхані американською і низькопробною російською продукцією. І мені здається, що це якраз і є основним завданням нашої нової української патріотичної влади.

Національний простір України — це не лише телебачення, це і мова, і традиції, і культура, зрештою і кіно. І я, і моє покоління, ми всі виховувалися на цьому українському кіно (як хочете його називайте — поетичне, непоетичне). Ми ходили, втікали зі школи й дивилися “Пропала грамота”, “Тіні забутих предків”, ми гордилися тим, що ми українці. І українське кіно наше є, воно було й завжди буде, незважаючи ні на що, товариство!

Візьмемо світові приклади. Мел Гібсон, якого, до речі, згадували оті молоді люди, своїм фільмом “Хоробре серце” зумів  небачено підняти, в рази, національний дух шотландців! У  1995 році знято фільм, у 1997 році — референдум, і вже в  1999 році вперше за 292 роки шотландський парламент зібрався і почав приймати рішення.

Нам сьогодні бракує такого патріотичного кіно. І ми повинні сказати “Ні!” не просто словами, а й конкретним ділом. Оксаночко, ділом! Просто я знаю, що від вас, як і від цілої команди, сьогодні залежить дуже багато. Так, і від мене, і від усіх тих, які сьогодні тут сидять. Тому що ми відповідальні за майбутнє Української держави, ми відповідальні за той дух, якого нам сьогодні бракує в нашій державі. Я вірю, що ми зможемо створити цей дух. Я вірю, що кіно (і так мусить бути) нам допоможе в тому, щоб можна було сформувати державу справжніх українців, щоб ми гордилися тим, що належимо до цієї великої нації.

Я навіть не говоритиму про конкретику, бо те, що було сказано до мене, можливо, після мене ще буде сказано, ті про­позиції, які були надані, вони частково, а, може, й повністю будуть втілені в життя. Від нас, від депутатів парламенту, це залежить, як  ми приймемо ці закони. Однак головне — не в законах, товариство. Бо закони можна прийняти, але потім їх не викону­ватимуть. Головне в тому, щоб новий Президент, новий уряд, нова влада створила цілу українську систему. Суспільство має бути іншим, українці мають стати іншими і на світ дивитися справді українськими очима. І в тому допоможе наш український кінематограф (Оплески).

Я хотів би ще сказати, що треба гнати в шию всіх тих кагебістів, всіх тих стукачів, всіх тих чиновників, які сьогодні примазалися і понатягали помаранчеві шалики, вже довші, ніж вельон, що по землі волочиться, і розводяться про свою причет­ність до революції, до Президента Ющенка. У три шиї їх треба гнати! Мусять бути якісно нові чиновники! Тому я й виступаю за  люстрацію і переконаний, що ми справді будемо мати нову Українську державу, будемо гордитися справді українським кіно, яке буде набагато кращим від європейського і, вибачте пане, який з Америки виступав, і від голлівудського! Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має народний депутат Володимир Леонідович Сівкович. Підготуватися Сергію Правденку.

 

СІВКОВИЧ В.Л., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони (виборчий округ №93, Київська область). Добрий день. Шановні друзі! Справді, було тут багато хороших, доречних пропозицій, хороших виступів, багато було сказано, що треба робити новому міністру культури і мистецтв, Томенку. Хоча, якщо чесно, я згоден з Богуцьким, тому що Томенко справді дуже чітко окреслив, що сьогодні потрібно робити з кіно. Він підійшов з точки зору навіть не віце-прем’єр-міністра, а більше менеджера.

І Оксані Білозір насправді сьогодні треба переглянути фінансування, треба фінансувати замовлення фільмів через Національну телекомпанію, інші, бо коли телекомпанія замовля­тиме фільми, вона їх відбиратиме, і тоді буде якісний відбір, не  буде такого фінансування, як раніше. Я просто бачив, як це відбувалося. Біля вас сидить заступник, він знає, як це робиться. Тобто він дивиться фільми, потім на 3–4 роки розтягується фінан­сування, за цей час фільм забувається, старіє. Старіють режи­сери, виконавці, і просто смішно виходить.

Виступав тут з Америки чоловік, ми з ним раніше говорили. Сьогодні в усьому світі, особливо хороший приклад у країнах Балтії, держава платить 15–20%, все решта забезпечується за рахунок фінансово-кредитних схем, з урахуванням того, що відбу­вається страхування фільмів. І досить серйозний відбір фільмів проходить на менеджерському рівні. Ідейний рівень — це ваша проблема, Оксано, а менеджерський і комерційний відбір — це вже проблема менеджерів.

Що я ще хотів сказати? Побажання, щоб не відбулося так, як у спорті. Добре, що в нас не міністерство спорту сьогодні сидить, а Міністерство культури, тому що зазвичай парламентські слухання у нас закінчувалися таким видом спорту, як біг на місці. Потупцювали, побігали, і на цьому все закінчилося.

Впродовж 15 років, скільки читаю газети в Україні (а я 1991 року приїхав в Україну), весь час чую про кіно приблизно те саме. З 1990 року Лесь Танюк очолює нашу культуру на посаді голови Комітету з питань культури і духовності, і з 1990 року цей “плач Єремії” триває, в тому числі з його вуст. Ну давайте скажемо правду. Що зробив за ці 15 років наш шановний Лесь Танюк? Повірте мені, нічого. У 1990 році він отримав орден Ярослава Мудрого від Леоніда Даниловича Кучми, напевно, за  розвал культури. Сьогодні Танюк каже, що Кучма розвалив культуру, а якщо він нагородив його орденом, значить, разом розвалювали.

Що відбувається з кіностудіями? Не лише Ялтинська, Одеська кіностудії, ім. Довженка, а всі (їх п’ять), на жаль, сьогодні розбазарені і розграбовані. Моє прізвище сьогодні називали як одного з розграбовувачів кіностудії ім. Довженка. Давайте поди­вимося і скажемо правду: до 2000 року у кіностудії не залишилося жодного шматочка землі, за винятком самої кіностудії. Будинок, який там стоїть, також побудований до 2000 року, і будував його не Табачник, а інший депутат. Ви знаєте, хто це робив. Я просто хочу казати правду, цим депутатом є, скажемо чесно, Мокроусов, який був працівником Київської міськдержадміністрації.

І не треба вішати собак, давайте краще говорити конструк­тивно, давайте все-таки спробуємо знайти вихід із ситуації, яка на сьогодні склалася. Можна, наприклад, на Приходька вішати всіх собак, яких тільки хочеш, так, він погано виступає, не вміє чітко формулювати думку, але кіностудію він реформував (Шум у залі).

Хвилиночку, зачекайте. Я був на одному виїзному засіданні Комітету з питань культури і духовності. Комітет, знаєте, чим займався? Повірте мені, замість того, щоб фінансування кіностудії передбачити окремим рядком у бюджеті (до речі, Оксано, це основне питання на сьогодні), чого 15 років не було, вони рахували орендну плату...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має народний депутат України Сергій Макарович Правденко, фракція “Єдина Україна”. Будь ласка.

 

ПРАВДЕНКО С.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (багатомандатний загальнодержавний виборчий округ, “Виборчий блок Юлії Тимошенко”). Шановні учасники парламентських слухань! Давайте звернемося до певного кола людей так, як звер­тався класик (не до нас з вами, звичайно): “Граждане буржуазия, субъекты!” Давайте спитаємо у них: що за останні 10–15 років дала світові Україна? Відповідь: сто або тисячу, або кілька тисяч нуворишів. Усе! І чекати від цих “суб’єктів” і “граждан буржуазии” сприяння культурі, зокрема кіно, — справа абсолютно марна.

Чим відзначилася наша держава за цей період? Спостерігала за процесом і сприяла зубожінню мільйонів — а це наші глядачі, читачі, передплатники і так далі, так далі. Кому ходити в кінотеатри на ті копійки, які отримує основна маса населення? Кому?

Чи має Україна реальні кошти? Так, має. Вони в тіньовій економіці, маю на увазі несплату податків. Упродовж останніх як мінімум 10 років український бюджет щороку недоотримує 50–70 млрд гривень. Отже, кошти реальні є, потрібна лише політична воля влади, щоб усі вони збиралися.

Чи є у вас, у всіх нас досвід створення високохудожніх кінотворів з малими витратами? Є, сам бачив і чув від покійного Леоніда Осики, за які кошти вони свого часу знімали “Камінний хрест”, другий його фільм після студентського “Хто повернеться — долюбить”. За менш як 40 тис. радянських карбованців було створено шедевр, за тодішнім курсом це максимум 50 тис. доларів. Тобто і такий досвід у нашого кіномистецтва теж є, як   інша крайність. Проте закликати кіномитців обходитися копійками — мабуть, як мінімум несправедливо і неперспективно.

Ми маємо вимагати від влади навести порядок у збиранні податків і маємо вимагати, просити протекціонізму над усією культурою, зокрема над кіно. Загалом над сферою культури, тому що культура, яка розглядається як бізнес, неодмінно перетво­риться на шоу-бізнес, а шоу-бізнес — це не культура (Оплески).

Шановний керівник телеканалу говорив, що і “1+1”, й інші канали створюють фільми, провадять якусь кінодіяльність. Ну,  вибачте, краще вони показали б “Три мушкетери” Макса Ліндера, ніж створили новий мюзикл. Правда ж? Ще 100 років тому було зроблено, і значно дотепніше. Одягти когось і сказати, що це вдова кардинала, — може, комусь і смішно... Так, можна посміятися в колі тих, хто знімає — от як ми пожартували вдало, але од мистецтва це так далеко, що навіть і відстань визначити дуже складно.

Отже, нас має цікавити і матеріальний рівень масового глядача (що має зробити влада, хоча б поступово), і протекціо­нізм з боку влади стосовно сфери культури. Безперечно, держав­ний протекціонізм, бо гранти, інше, суб’єкти, які мають стати меценатами, тощо — це не на цьому етапі, цього ще два поколін­ня будемо чекати. І якщо знову-таки будемо просто спостерігати за новим переділом власності, то що було, те й буде. А якщо разом будемо дбати і про рівень життя народу, і про чесне наповнення бюджету — будуть і державні гранти, і президентські, буде державний протекціонізм.

Наша фракція “Єдина Україна” готова до співпраці з кіно­митцями. У нас є певний досвід підтримки і освіти, зокрема здібної молоді, і культури. А що стосується провідних кіностудій, таких як Ялтинська, Одеська, Київська, я вважаю, що на певний період, враховуючи ситуацію, їх треба віддати під протекторат Президента України (Оплески).

Поки що ми спостерігаємо, так би мовити, обмін шпильками. Одні погрожують забрати “Криворіжсталь”, Віктор Пінчук у відповідь: “Нехай члени уряду приведуть свої закордонні капітали сюди”. У відповідь — в уряді мовчанка. Якщо будуть тільки ці процеси, то нічого нового не з’явиться. Давайте підходити вагоміше і до обіцянок уряду, і до програми Прези­дента. Хотілося б почути і побачити щось обнадійливіше, ніж той обмін шпильками, про який я сказав. Сподіваюся, що результати будуть. Спасибі за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань! Усі, хто виявив бажання виступити і був у сесійній залі, таку можливість одержали.

Зараз я запрошую до слова Оксану Володимирівну Білозір, міністра культури і мистецтв (Оплески). Будь ласка, 10 хвилин.

 

БІЛОЗІР О.В., міністр культури і мистецтв України. Друзі, колеги, слухачі! Сьогодні було дуже багато слів і звернень на мою адресу, порушено безліч проблем, але хочу вам сказати: ви мене не залякали. Розберемося і поставимо на ноги найпотужнішу сферу впливу для держави — наш кінематограф (Оплески).

Однак не я одна можу змінити ситуацію, ви добре це знаєте. Тільки ми разом! Суть проблеми, глибина проблеми — всередині вас. Я як міністр зобов’язана все зробити для того, щоб ваші прогресивні ідеї, ваша творча енергія були реалізовані на користь національного інтересу України. Це — моє місце, моя відпові­дальність.

Сьогодні мені сумно було сидіти в тій ложі. Весь час лунало: влада зробила те, влада зробила це. Яка влада? Скажіть мені, будь ласка: чи була в Україні коли-небудь українська патріотична влада? (Оплески). Ця влада, яка прийшла, і я є її представником, прийшла через Майдан. Я така, як ви, я — ваш партнер. Я прой­шла це приниження, що й ви, і безробіття, і знівелювання моєї власної душі. Ми працюємо всього-на-всього два з половиною тижні, навіть не місяць. І сьогодні я прийшла, представник обраної вами влади, уряду народної довіри, і хочу від вас почути, що я  маю робити, щоб підняти на ноги наш кінематограф. А що я почула? Всі гріхи старої влади, за які ми не відповідаємо. Ми з вами змінювали стару владу століттями. Ви самі говорили тут, що 50 років не могли зламати їй хребет. І ви хочете, щоб ми зламали систему за два з половиною тижні? Я хочу, щоб від сьогодні ми з вами зрозуміли, що ми — партнери. Нема когось вищого, когось нижчого. Кожен із нас не може окремо побудувати державу, тільки разом ми побудуємо Україну.

А тепер про перспективи. Сьогодні було дуже багато конструктивних думок, багато прекрасних ідей. Я хочу підвести риску і сконцентрувати все те, що було позитивне і прагматичне, для того щоб це стало від сьогодні планом наших дій.

Що потрібно зробити терміново? Прийняти низку законо­давчих актів для підтримки національного кіновиробника, в пакеті. Думаю, що наш комітет такий пакет підготує, і уряд разом з Верховною Радою працюватиме над тим, щоб він негайно, терміново був внесений на розгляд парламенту. Які саме законопроекти:

1)  про збір на розвиток національної кінематографії з метою залучення додаткових коштів (хоча б 4–5% доходів вітчизняного кіно-, теле- і відеоринку);

2)  про внесення змін до Закону України про податок на додану вартість щодо тимчасового (на 5 років) звільнення від оподаткування всіх операцій з національного кіновиробництва та прокату;

3)  про внесення змін до Закону України про плату за землю щодо скасування плати за землю для закладів кінематографії;

4)  про внесення змін до Закону України про Митний тариф України щодо зменшення ставок ввізного мита на матеріали і кінообладнання;

5)  про внесення змін до статей 88, 89, 98 Бюджетного кодексу щодо залучення місцевих джерел фінансування кінематографії;

6)  про внесення змін до статті 9 Закону України про ліцензування певних видів господарської діяльності для впорядкування кіновідеообслуговування.

Що ми зробимо далі? Змінимо вектор розвитку кіногалузі у світлі державної політики євроінтеграції. Правильно говорила пані Брюховецька: ми будемо відкривати культурно-мистецькі центри за кордоном для того, щоб ретранслювати наше життя, і для цього в Міністерстві культури і мистецтв створено новий департамент міжнародного співробітництва і діаспори.

Забезпечимо вступ України найближчим часом, впродовж 2005–06 років, до міжнародних кінематографічних організацій — Європейського фонду підтримки спільного виробництва і прокату кінематографічних та аудіовізуальних робіт (“Єврімаж”), Міжнарод­ної федерації асоціацій кінопродюсерів, Міжнародної федерації кіноархівів, Європейської конвенції про кінематографічну продук­цію спільного виробництва.

Далі — максимальне залучення західних інвестицій у спільне виробництво національного кінопродукту та оновлення технологій кіновиробництва. Підготовка та стажування кадрів для національ­ного кінематографа у провідних світових кіноцентрах на основі міжнародних грантів, стипендій, фондів.

Україна має підписати та ратифікувати міжнародні конвенції з авторського права та захисту інтелектуальної власності, це дасть можливість національній кінематографії долучитися до гло­бальних процесів розвитку кіно.

Повернемо під державний контроль інфраструктуру кіно­галузі, кіностудій, підприємства технологічного циклу вироб­ництва, системи кінопрокату. Що для цього потрібно?

1.  Переглянути умови оренди, приватизації, відчуження майнових комплексів кіностудій.

2.  Створити державні сервісно-обслуговуючі центри на основі технічних баз кіностудій, які володіли б основними засо­бами кіновиробництва, що за відповідного їх інвестування та управління забезпечить посилення інтегрованості і впливу держави на кінематографічний процес.

3.  Повернути з комунальної у державну власність ті об’єкти кінопрокату, які змінили свій профіль.

4.  Здійснити приватизацію кінотеатрів без права зміни профілю діяльності, а отримані кошти спрямувати на розвиток кіногалузі.

5.  Зміцнити структуру державного управління кінемато­графією, в тому числі через утворення автономної державної служби кінематографії у сфері Міністерства культури і мистецтв як прогнозованої і самодостатньої індустрії з окремим рядком у бюджеті (Оплески).

6.  Запровадити інститут продюсування кіновиробництва, коли держава виступає лише гарантом ризиків, вкладаючи до 30% бюджетних коштів при пошуку і задіянні продюсерами на 70% інших джерел фінансування.

7.  Забезпечити дійсну, а не віртуальну 30-відсоткову квоту присутності українських фільмів на наших екранах (українських не лише за місцем виробництва чи присутністю одного або двох українських авторів, а глибоко національних за духом та ідеалами, що мають не менш як 51% українського капіталу в бюджеті фільму).

Слід збільшити обсяг кіновиробництва, в тому числі й за рахунок видатків Державного бюджету. Гадаю, будемо намагатися щороку — як мінімум удвічі.

Слід скористатися модою на українське у світі задля активного просування національного кінопродукту на міжнародний ринок. Участь у престижних світових кінофорумах є найдієвішою формою репрезентації національної кінематографії та й усієї культури України.

Необхідно захистити національний кіноринок від експансії низькопробної іноземної продукції, що підриває ментальні основи українського суспільства. По суті, йдеться про загрозу національній безпеці України, сьогодні про це дуже багато було сказано. Втрата національного кіноринку стане смертельним ударом по майбутньому України.

Ми з вами від сьогодні (але тільки разом, бо разом нас — багато, і нас — не подолати) можемо створити нове українське кіно, напрацювати комплекс заходів: по-перше, зміни до законо­давства, інакше ми не змінимо системи; а по-друге, ми маємо велику українську кінематографічну традицію, яка надихає, вима­гає порятунку і розвитку.

У добрий час нам! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Оксано Володимирівно.

Слово має Павло Михайлович Мовчан з приводу проекту рекомендацій, які ми маємо запропонувати Верховній Раді. Будь ласка, 3 хвилини.

 

МОВЧАН П.М. Шановний Адаме Івановичу! Шановна Оксано Володимирівно! Шановні учасники парламентських слухань! Тут  багато різних думок було висловлено, на різних тембрах голосів, з надривом серця. Але, повірте, я не сподівався, що вперше за 14 років мого перебування у стінах парламенту зви­чайним державним функціонером буде дана оцінка, що це порожня забава, що тут ми почули лише брехні, і взагалі незрозуміло навіщо зібралися.

Не сподівався, що тут скривдять всіх тих, хто виступав із своїми пропозиціями, в тому числі й голову комітету, який підго­тував не один блок законів, які були схвалені всупереч тому, що тут панували спершу 239, потім 190, потім знову відновлювалися різні комбінації, але основа законодавча база була закладена тут, у Верховній Раді, комітетом, який очолює Танюк.

І я не хотів би, щоб ми були свідками того, що тут зводяться якісь ідеологічні порахунки, бо той, хто виходив на трибуну і казав, що Віктора Андрійовича не отруїли, не має морального права виходити й запевняти нас, що нічого не відбулося (Оплески).

Оксано Володимирівно, ви запитали: “Що робити?” Ми під­готували цілий блок пропозицій, ви і всі учасники слухань ознайомилися з ними. Це програма не лише для міністерства, а для всіх гілок влади, але рішучі зміни у підконтрольних вам структурах необхідні вже сьогодні, за підсумками слухань. Бо робити вигляд, що все може залишатися так, як є, що хтось когось переконає... І коли ви вчора в інтерв’ю, яке я слухав, запевняли, що треба вислухати другу сторону... Яку сторону? Вони нас 14 років упритул не бачили і не чули, а ми повинні з ними домовлятися? Про що?

Ми повинні говорити в тих формах, які необхідні, які сфоку­совані в цьому проекті рекомендацій, щоб вони були прийняті, і  щоб всі проблеми, які тут обговорені, були враховані як чітка система дій і для уряду, і для законодавчої гілки, і для Прези­дента, і для суспільства. Бо кіно — це не окремі примхи, це органічна потреба нації мати свій вираз і своє делегування, в тому числі й за кордон. Однак перш ніж змінювати закордонний імідж, змінити ситуацію треба тут, в Україні.

І тому я дуже вдячний усім вам, що ви не з байдужим серцем виступали, що взяли участь в обговоренні найболючішої теми, і прошу всі документи подавати до комітету. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Павле Михайловичу.

Шановні учасники парламентських слухань! Підійшов час підбити підсумки нашої розмови. Особливо хотів би відзначити, що такої гострої, такої принципової, такої емоційно піднесеної, такої кваліфікованої розмови у стінах нашого парламенту ми давно вже не чули, і я вам щиро вдячний за це (Оплески).

Ті, хто рекомендував, аби така розмова відбулася не в стінах парламенту, а в Національній спілці кінематографістів, хотіли обмежити ваше право висловити свої пропозиції. Ми слухали сьогодні не лише один одного, нас почула вся Україна, бо парламентські слухання транслювалися в прямому теле- і  радіоефірі. І це була, вибачте, не розмова на кухні, це була розмова на всю державу.

Я не буду підтримувати ту чи іншу сторону, бо тут справді відбулася дискусія двох сторін. Одні відстоювали свою правду, інші — свою. На мій погляд, правда полягає в тому, що, на пре­великий жаль, українського кіно, українського шедевра, до якого стояли б у чергах і ломилися в каси кінотеатрів, у нас на сьогодні немає. І завтра його не буде. Є тільки надія на те, що, можливо, після далекого післязавтра ми таке кіно побачимо.

Інший момент, знову-таки полярні думки. Одні з вас наголо­шували (і я вважаю, справедливо): дайте нам повну свободу, не  втручайтеся в процес, і все буде добре. Інші наполягали: негайно створіть державний орган, який регулював би ці про­блеми. Однак ви добре знаєте відоме прислів’я: хто платить, той і  музику замовляє. Так що давайте все-таки знайдемо золоту середину і поставимо завдання перед державою — перед вико­навчими структурами і перед парламентом, який зобов’язаний творити відповідні законодавчі акти, — щоб було відповідне державне управління цією сферою, але поряд з ним щоб було право на свободу вашої діяльності, щоб ви могли створювати те, що відповідатиме вашому баченню, а найголовніше — що відповідатиме потребам українського суспільства.

Я цілком підтримую думки і пропозиції тих, хто з величезною тривогою, з болем, з надривом душі говорив про прості й зрозу­мілі речі. Якщо ми не матимемо того, що виховує душу, формує відповідальність, моральність, порядність людини, то в десятки разів більше будемо витрачати коштів на те, аби утримувати місця, які в народі називають “не столь отдаленные”. І тому ми маємо вишукати такі можливості.

Ви знаєте, що нині відбуваються досить цікаві процеси щодо наповнення Державного бюджету. Будемо сподіватися, що він наповниться. Будемо сподіватися, що ми виведемо з тіні те, що треба вивести. І якщо хоча б 1% тої тіні ми спрямуємо на створен­ня сучасного українського кіно, повірте мені, цього вистачить для гідного фінансування галузі.

Дуже добре, що в загальному хорі тих, хто творить кіно (а тут переважно виступали люди, які з болем говорили про те, що нинішня ситуація практично позбавила їх права на професію, які не мають можливості творити), ми почули один прекрасний голос представника тих, хто повинен це мистецтво доносити до людей. На жаль, ми про це сьогодні дуже мало говорили. Ми біль­ше говорили про те, що потрібно створити. Створимо, а далі що?

От я хотів би провести експеримент. Прошу зараз підняти руки тих, хто цього року відвідав кінотеатр. Дякую. Так, але ви зобов’язані, змушені його відвідувати, бо це — ваш хліб, ваше мистецтво, бо заради цього ви й живете. А якщо запитати у людей на вулиці? Уривок документального фільму, який ми сьогодні на початку нашої розмови подивилися, дав відповідь на це запитання.

І якщо у нас не буде відновлено, відроджено кінопрокатну мережу... Я цілком підтримую тут міністра, яка з тривогою гово­рила про те, що треба повернути кінотеатри. Повернути їх буде дуже й дуже важко, бо це можна зробити лише за однієї умови — принаймні на перших порах треба взяти ці об’єкти на державну дотацію, інакше вони не зможуть діяти.

Чому кінотеатри перестали існувати? Бо нічим було платити за тепло, світло і все інше, не було глядачів. А ті, які залишилися, такі ціни поставили, що туди йдуть не для того, щоб подивитися фільм, а тому, вибачте, що просто модно сьогодні піти “на шедевр”. Хоча інколи важко називати цей продукт шедевром, хоч він і коштує, як тут нам американський колега розказував, мільйо­ни й мільйони. Це кіно не наше, воно не для нас і не про нас.

Думаю, така розмова назрівала давно. Ті з вас, хто слідкує за парламентськими подіями (а нині в сесійній залі саме такий народ зібрався), знають, що кілька разів нам не вдавалося прий­няти постанову про ці слухання. Буквально в останні дні минулої сесії ми прийняли рішення про те, щоб заслухати це питання. І  я  думаю, що і ми з вами, і ті, хто нас чув, не пожалкували з  приводу того, що понад три години присвятили цим парла­ментським слуханням.

Можна зрозуміти тих, хто казав, що кіно — це бізнес. Я, як і  більша частина залу, їх розумію. Для одних — бізнес, але для переважної більшості нашого суспільства кіно не повинно бути бізнесом, воно має стати високою культурою нашого народу (Оплески). Давайте будемо робити бізнес на іншому. У нас є на  чому робити бізнес — тютюн, спиртне і багато чого іншого. Давайте все-таки на культурі, на мистецтві... Та й неможливо на культурі зробити бізнесу. Там, де є бізнес, там відсутня культура, вона називається “поп”, “мас”, і ще скільки завгодно префіксів.

Тому я хотів би, щоб ті, хто тримає телеканали, також це зрозуміли. Я вас розумію і усвідомлюю, що вам треба, щоб диви­лися. Я розумію й усвідомлюю, що, на превеликий жаль, за остан­ніх 10–15 років ми виховали іншого глядача, особливо телегля­дача. Однак якщо й надалі ми будемо так його виховувати, то можемо опинитися досить і досить низько в культурному розвитку нашого народу, а це недопустимо, і ми повинні зробити все для того, щоб цього не сталося.

Гадаю, ми маємо підстави подякувати профільному комітету і всім тим, хто безпосередньо працював над підготовкою нинішніх парламентських слухань, а також тим, хто виступав сьогодні, хто надривав на цій трибуні свою душу. Сподіваюся, вам віддасться сторицею.

Давайте будемо вважати, що ми сьогодні продивилися і проаналізували першу серію багатосерійного нашого україн­ського серіалу. Наступні серії будуть більш оптимістичними, бо мають рацію ті, хто стверджує, що красу треба захищати з такою наполегливістю, з такою настирливістю, як кожна держава захищає свою незалежність.

Щиро вдячний вам за розмову. На все добре (Оплески).

ТЕКСТИ НЕВИГОЛОШЕНИХ ВИСТУПІВ

 

ЛИСЕЦЬКИЙ С.О., президент Гільдії кінооператорів України. Останнім часом у дискусіях про форми й методи розбудови та оновлення нашого суспільства дуже приємно чути з урядових трибун, що моральність, духовність і професійність повинні домінувати в усіх галузях нового державотворення; освіта, меди­цина, культура і мистецтво мають бути піднесені на рівень служін­ня народу, а їх доброчесні діячі мають складати істинну націо­нальну еліту, що насамперед забезпечує фізичне й духовне здоров’я нації. Проте щоб ці привабливі гасла втілилися в життя, треба докласти чимало спільних зусиль і владним структурам, і працівникам кожної галузі.

Проблеми кіномистецтва, які ми сьогодні обговорюємо, не  просто потребують уваги, а волають! Порятунок вітчизняного екранного мистецтва як вагомої складової національної культури і  невід’ємної частки загальнолюдського духовного набутку — це державна і невідкладна справа, оскільки нації потрібне згурто­ване, освічене і високоморальне суспільство — основа держав­ності й демократії.

У пошуках шляхів виведення нашої кінематографії з кризової ситуації виникає чимало варіантів. Втім, переважно вони стосу­ються технічно-технологічного оснащення, побудови організаційно-виробничих структур, приватизації та сподівань на урядові преференції. Врешті, зосередилися на тому, що фільми начебто створюватимуть продюсери, меценати, бізнес-індустрія та її гроші, майже зовсім не беручи до уваги проблеми творчого персоналу, способів його формування та буття.

І, щоб позбутися зайвого клопоту та всіляких художницьких фантазій, остаточним акордом руйнації вирішили ліквідувати весь штат творчого складу і виселити його, безправного, за паркан кіностудії, буквально на панель. Одначе залишивши собі всю матеріальну базу Національної кіностудії ім. О. Довженка та її фільмофонд, що є національним набутком від реалізації творчого продукту — фільмів, створених саме митцями. У такий спосіб запроваджується довічне й безмежне панування та збагачення якихось магнатів кінобізнесу як власників кінокоштів, простору та засобів виробництва.

Отже, мистецтво з джерела духовної поживи перетворю­ється на спосіб вульгарної наживи. І це всупереч чинному Закону про кінематографію, в якому передбачено, що основними принци­пами кінематографії мають бути ідеї гуманізму, сприяння розвитку національної свідомості, патріотичних почуттів, естетичного та екологічного виховання громадян. Натомість домінує позиція став­лення до кіно як до комерційно-підприємницької діяльності. Комерційна сторона — то тільки засіб утримання культурної функ­ції кіномистецтва, і нині треба надати їй такі преференції, аби вся структура вийшла на рівень самодостатності економічного і творчого існування.

Однак перш ніж фільм продати, його треба створити. Технологія цього процесу складна і тривала. Фінансове й технічне забезпечення мають колосальне значення для реалізації творчого задуму, що й унеможливлює продукування фільму, тим більше постановочного, митцем-одинаком. Проте головним чинником фільму завжди була, є і буде його змістовна і мистецька суть, яку втілюють автори фільму. Без їхньої творчої праці, без натхнення, таланту, естетичної та духовної спрямованості, як не крути грішми чи апаратурою, мистецького твору не вийде. І не буде ні фільму, ані товару.

Отже, основним і вирішальним чинником фільмовироб­ництва є творчо-мистецька складова, яку втілюють митці. Без них існування кіномистецтва взагалі неможливе, але саме їх намага­ються позбутися в першу чергу. Дуже дивне практичне втілення закону, яким держава гарантує професійний та соціальний захист творчим працівникам, коли всі основні виробники творчого продукту — фільму позбавляються елементарних прав на працю та соціальний захист: обліку трудового стажу, гарантованого належного рівня оплати праці та тимчасової непрацездатності, нарахування пенсії тощо, оскільки немає відповідних структур та законодавчих норм, які мали б забезпечувати ці декларовані права.

Таке споживацько-зневажливе ставлення знецінює і прини­жує творчу людину, змушує її йти на компроміси і погоджуватися навіть на брутальні пропозиції заради виживання. Врешті, все це призводить, та вже й призвело, до того, що маємо вщент зруйно­вану кіногалузь, а натомість не маємо конче потрібних народу і державі фільмів. І запопадливо годуємо орду чужих кінозагарб­ників, оскільки віддали на поталу національний екранний простір, час і виробництво, а самі наймитуємо за ламаний гріш у бізнесо­вих ділків. У зацікавленості до кінематографа нині панує здирницьке ставлення, як до дійної корови. Доїти хочуть всі, а годувати — зась!

Відокремлення технологічної бази фільмовиробництва від її основи — творчої складової, в принципі абсурдне, оскільки протиставляє суто комерційні інтереси і творчі надбання, надаючи перевагу стихійним прибутковим зискам і свавіллю адміністрації та бізнесменів.

Опіка держави має полягати в наданні пріоритетів певним мистецьким програмам фільмів національного спрямування та в  акумулюванні коштів на їх виробництво шляхом відрахувань від  прокату, телевізійної дистрибуції фільмів та розповсюдження відеопродукції.

Основна прерогатива має бути збережена за Національною кіностудією ім. О. Довженка, яка повинна зосередити найбільш вагомий творчий потенціал і добором кадрів, і престижним рівнем оплати праці. А вона на сьогодні настільки принизливо мізерна, що відлучає найздібніших фахівців від співпраці і, з огляду на її рівень, дозволяє приватним підприємцям встановлювати власні неповноцінні тарифи. Технологічно-сервісна база, як і належить, має обслуговувати творчо-виробничний процес, а не стояти над ним та ще й збиткуватися над кіномитцями.

З усіх складових процесу відродження національної кінема­тографії першорядним і нагальним є завдання зміцнення школи підготовки висококваліфікованих, духовно й художньо обдарова­них митців — основної ланки творчого процесу.

Тривале нехтування проблемою підготовки та становлення мистецької молоді в кіно призвело до того, що нинішній стан обладнання кінофакультету КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого, його мізерне фінансування, штатний розклад, нормативи та обмеже­ність набору не відповідають потребам сучасного рівня кіноосвіти як ВНЗ. Університет доводить свою спроможність переважно завдяки ентузіазму викладачів, студентів та персоналу, які відсто­яли його існування і мають сподівання дочекатися уваги та змін на краще.

Потрібно невідкладно створити на його основі Інститут екранних мистецтв (з фінансуванням, передбаченим окремим рядком у бюджеті) як базовий заклад розгалуженої й послідовної системи кіноосвіти, яка буде спроможна забезпечити потреби в фахівцях і митцях всього обширу нашого екранного простору.

Варто зважити ще й на те, що ця ділянка потребує порів­няно незначних коштів, а за коефіцієнтом віддачі — найефектив­ніша і в духовному, і в матеріальному збагаченні нашого суспільства. Адже місія нашого кіномистецтва полягає у форму­ванні національної єдності мистецькими засобами.

 

ЛУКАШ В.М., голова Асоціації звукорежисерів кіно і теле­бачення Національної спілки кінематографістів України. Коротко — про проблеми звуку в українському кінематографі. Факти історії підтверджують, що в усі епохи простежується зв’язок мистецтва з технікою. Особливо це позначається на розвитку кінематографа, який також пройшов кілька етапів — німий, звуковий, кольоровий, широкоекранний, широкоформатний, і нині на наших очах створюється цифровий кінематограф з просторовими системами стереофонічного багатоканального звуку.

Застосування цифрових технологій запису звуку — новий етап у розвитку сучасного кінематографа. Створення реаліс­тичного звукового оточення, занурення глядачів у звукову атмосферу події, вплив звуку надзвичайної якості на людські емоції згідно з уже добре вивченими психофізіологічними законами підносять мистецтво кіно на новий рівень. Це зрозуміли видатні кінорежисери, продюсери та дистриб’ютори світового кінематографа. Особливо хочу підкреслити, що сьогодні вже в літературних сценаріях фільмів закладається концепція звуко­вого вирішення у просторовій стереофонічній системі, на студент­ські кінофестивалі представляються фільми в тій чи іншій просто­ровій системі запису і відтворення звуку.

Перша проблема полягає в тому, що в Україні на сьогодні немає звукової студії, де можливо записати фільм у тій чи іншій системі звукового просторового кінематографа. На жодній студії немає переглядового залу з просторовими системами відтво­рення звуку. Немає такого залу і в Республіканському будинку кіно.

Два роки тому ми спільно з фахівцями студії ім. Довженка провели роботу з вивчення пропозицій різних фірм — продавців обладнання. Нині на кіностудії ім. Довженка переобладнується тонательє для запису та перезапису телевізійних фільмів та DVD у системі Dolby, але через відсутність фінансування роботи призупинені.

Постає проблема дублювання кінофільмів українською мовою. Саме дублювання, а не озвучування (накладення україн­ської мови на іноземну), як це тепер роблять різні телевізійні канали, дає можливість залишити повноцінну стереофонічну звукову партитуру фільму, завантажити фахівців — звукорежисерів та тонстудію.

Проблема кадрів може бути вирішена вже сьогодні. Кафедрою звукорежисури КНУ театру, кіно і телебачення розроб­лена навчальна програма з використанням віртуальної звукової студії для навчання студентів запису звуку в просторових системах для кіно- і телевізійних фільмів. Випускниця КНУ театру, кіно і телебачення за створення фільму “Мамай” в системі Dolby digital отримала сертифікат фірми Dolby. Звання системного адміністратора американської фірми Steinberg отримав наш випускник за поліпшення програми для просторового запису звуку. Залишається проблема залу для переобладнання під перезапис і відтворення звуку в просторових системах.

На наших очах починає створюватися нове громадянське суспільство, найважливішою частиною якого є суспільство, яке використовує цифрову техніку, “цифрове” суспільство. Вплив сучасного кінофільму на свідомість глядачів, нашої молоді надзви­чайно великий. Ми не можемо допустити, щоб закордонні фільми з ідеологією насильства, жорстокості, розпусти, підсилені просто­ровим стереофонічним звуком, заповнювали зали нових модерні­зованих кінотеатрів. Необхідно зробити рішучі кроки в напрямі створення українських кінофільмів із сучасним стереофонічним просторовим звуком, як би це не було важко, увійти на рівних у світовий кінематограф.

 

НАДРАГА В.І., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (виборчий округ №104, Луганська область). Уважаемые коллеги! Без преувеличения скажу, что для нашего поколения кино было мощным воспитательным инструментом. Потому что кино было от жизни и о жизни, оно учило и наставляло, заставляло работать ум и душу. Фильмов было много — хороших и разных, подавляющее большинство из них было рассчитано на среднестатистического человека-труженика, человека-созидателя, и сюжеты фильмов были именно о таких людях.

Что мы имеем сегодня? В общем, можно говорить только о телевизионных фильмах, поскольку количество кинотеатров в стране сократилось до предела. А в телевизоре — отечест­венная и российская продукция — сплошные боевики да сериалы о богатых и сверхбогатых людях, их моральных и физических проблемах и “разборках”. Мне кажется, тематическая скудость предлагаемых сценариев и является главной причиной того, что на такой “ширпотреб” не желают тратить ни государственные деньги, ни частные.

О финансировании. Мне кажется, что мы впадаем в край­ность, когда сводим проблемы кинематографии только к государ­ственному финансированию или требуем вести дело как в Америке, исключительно на частном капитале. Истина, как всегда, посредине. Что-то должен брать на себя бюджет, но и продюсерская система должна заявить о себе. Ее задача — искать и привлекать спонсоров и меценатов. Но для этого надо установить такие правила игры, чтобы последним было не только престижно, но и выгодно вкладывать часть своей прибыли в культуру, в частности, в кино.

Возвращаясь к тематике кинопроизведений, хочу высказать свое мнение об “освоении” кинематографистами исторического пласта развития нашего государства. Почему-то все мастера национального кино, если можно так выразиться, топчутся вокруг двух исторических фигур — Хмельницкого и Мазепы. А ведь у нас есть масса других выдающихся личностей! Например, Петр Иванович Калнышевский, последний кошевой Запорожской Сечи, сосланный Екатериной ІІ на Соловки, который 70 лет своей жизни из 112 отдал казачеству. Он был человеком образованным, разрабатывал экономическую модель Украинского государства на основе развития частных земельных наделов — прообразов нынешних фермерских хозяйств. Его жизнь — благодатная тема для творчества.

 

ПУГАЧ А.В., генеральний директор ТОВ “Мультиплекс Холдинг”. Визначити справедливий напрям руху реформування кінематографічної галузі дуже просто: треба купити примірник щотижневого часопису і спробувати знайти у кінотеатральних розкладах фільми українського виробництва. Всім добре відомо, що їх там немає і за останні роки взагалі не було, за винятком кількох прем’єрних показів із загальною кількістю глядачів менше сотої частини відсотка щорічних показників. Мені здається, що після цього не виглядатиме жорстким формулювання тези про те, що, безумовно, в Україні “кіна нема”.

Проте колеги кінематографісти та чиновники різних поколінь щоразу розглядають це питання з огляду на те, що все-таки кіно у нас є. Напевно, щось є. Однак особисто мені це нагадує вислів Карла Юнга про сприйняття часу: “Всі люди, крім філософів, — казав знаменитий психолог, — розуміються на тому, що таке час. Але тільки філософи кажуть про те, що існує проблема часу, проблема його визначення, проблема...” Як от у нас — перелік проблем з приводу того, що взагалі зовсім просто виглядає, якщо подивитися незаангажованим та чесним поглядом — поглядом пересічного глядача, не більше й не менше. І тоді з новою силою лунає проста формула: в Україні кіна нема.

Напевно, в майбутньому не одну дисертацію можна буде захистити, вивчаючи, як такий стан справ склався на Батьківщині одного з небагатьох геніїв світового кінематографа. Можливо, з цих досліджень ми дізнаємося про досі невідоме, і дана інформація стане нам у нагоді в майбутньому, але нині чинники сучасного становища на поверхні: все, що діялося, не привело до  того, щоб український кінематограф відбувся як такий (маю на увазі останнє двадцятиліття). Пропоную не ускладнювати це питання, бо так ми ніколи нічого не змінимо у своєму “королівстві”. У нас все настільки “не так”, що я особисто не бачу іншого шляху, крім того, як погодитися з цим незручним відкрит­тям про майже повну відсутність у нас кінематографа як виду мистецтва і почати не реформу руїн та пустот, а розбудову галузі майже з чистого аркуша.

Як відомо, кінематограф стоїть на трьох китах: вироб­ництво — дистрибуція — кінотеатральний прокат. Однак передо­всім треба змінити течію, що рухає цими китами, — освіту. Єдиним важливим кроком тут може бути створення в Україні Міжнародної кіношколи, на зразок славетних Вищих курсів у Москві, але з одною особливістю — наша школа повинна мати міжнародний склад і викладачів, і абітурієнтів. Це цілком відпові­дає євроінтеграційним устремлінням України і не закриває дороги вітчизняним фахівцям. Вони у нас є, але найкращі переважно втекли до Москви. На підготовку проекту кіношколи треба не більше трьох місяців. Стартове фінансування — не більш як 5 млн гривень. Вже наступного року можна почати навчальний процес, а ще через два роки ми будемо мати десятки професіоналів, навчання яких здійснюватиметься під керівництвом майстрів світового кіно першої величини.

Напевно, і результат буде іншим, ніж той, який ми маємо нині. Два тижні тому я переглянув короткометражні стрічки проекту “Любов — це...” і змушений зазначити, що говорити взагалі немає про що. Можливо, навіть і талановиті люди не мали можливості проявити себе, через те що в нас майже знищено інститут професійної редактури, не кажучи вже про гуманітарну та кінематографічну освіту, які й раніше були на низькому рівні.

У виробництві також треба набратися сміливості для рево­люційних дій. На моє глибоке переконання, Україна тільки тоді стане повноцінною кінематографічною державою, коли знайде собі партнера за кордоном, який допоможе нам переобладнати кіностудії чи навіть побудувати нові. Це може бути студія-гігант з Європи (найкраще із Франції), США чи, можливо, Японії. Загальновідомо, що, наприклад, після придбання японською корпорацією Sony американської студії Columbia Pictures у титрах фільмів цього виробника немає жодного японського прізвища, і ця співпраця є цілком делікатною. Тим більше недоцільно вимагати масштабного бюджетного фінансування кінематографа, коли можна всі необхідні кошти на реформу отримати з-за кордону, разом з тим вдихнувши свіже повітря в коридори кінемато­графічної інфраструктури.

Отже, перший крок у цьому напрямі — за допомогою визнаної у світі аудиторської компанії оцінка рухомого і нерухо­мого майна державних кіностудій. Другий крок — визначення загального обсягу необхідних інвестицій у кіногалузь. Третій — продаж пакета акцій нашої кіностудії (до 49%) закордонному партнеру під певні інвестиційні та профільні зобов’язання, які відповідатимуть визначеним потребам.

Не бачу нічого утопічного в тому, щоб землі і приміщення, які сьогодні є активами кіностудії ім. Довженка, продати взагалі, а за отримані кошти побудувати кіностудію світового рівня із зменшеною часткою власності іноземного партнера. Це суто економічна логіка, але вона справедлива, бо всюди у світі кіностудії розташовані на околицях, у передмісті, а наша тепер опинилася в районі, наближеному до центру. Тож треба цим скористатися. Це гроші, що лежать у нас під ногами, а ми не хочемо їх помічати. Абсолютно переконаний — як тільки ми почнемо рухатися в напрямі пошуку інвестиційного партнерства, життя саме виведе нас на правильне рішення. Головне, щоб проблеми студії та кіно не виставлялися як проблеми, наприклад, ремонту даху величезного павільйону, витрати на який можуть коштувати до 30% будівництва нового такого самого або навіть кращого.

І ще одне про виробництво: процедура відбору сценаріїв, постановка яких здійснюється за державний кошт, повинна бути прозорою, тобто не мати нічого спільного з тим, як це відбувалося досі. Новий механізм можна розробити спільними зусиллями професійних кіл і швидко впровадити.

У дистрибуції фільмів, на мою думку, є лише дві проблеми.

Перша — розмитнення фільмокопій. Оскільки демонстрація фільмів починається з конкретної дати, і це чи не єдиний продукт, реалізація якого повинна починатися з чітко визначеного моменту, необхідно розробити та впровадити спрощену систему розмит­нення фільмокопій. Це, напевно, зменшить кількість хабарів на митниці і додасть більшої дисципліни кінопрокату.

Друга проблема — прокат мистецьких творів. Директори кінотеатрів не беруть до свого репертуару непопулярні стрічки мистецької якості, і тому світові шедеври не потрапляють до деяких міст чи й узагалі не виходять у прокат в Україні. Доти, доки наш кіноринок стане розвинутим і повноцінним, держава має підтримати прокат таких кінострічок у кінотеатрах. Зокрема, надати податкові пільги фільмам — переможцям провідних кінофестивалів та національних кінопремій.

І ще одне. Вважаю за доцільне повернутися до демонстрації фільмів у військових частинах у вихідні дні. Це була непогана радянська традиція, для відродження якої на сьогодні є всі можливості.

Щодо кінотеатрального прокату також є кілька важливих напрямів роботи. Першочергове завдання — створити сприятливі умови для переобладнання і ремонту кінотеатрів у селах та районних центрах. Тисячі кінозалів у маленьких містах і селищах залишаються незадіяними в кінопрокатний процес. Водночас тисячі кінокопій після прокату у столиці та великих містах знищу­ються або припадають пилом на складах. Вважаю, що можна знайти економічні засоби, які дали б змогу прокласти місток між кінозалами, що простоюють, і кінокопіями, які знищуються ще до закінчення ресурсу зношення. Можливо, треба напрацювати і політичне рішення, бо в більшості селищ кінозал (або кіноклуб) — це єдиний заклад культури, і те, в якому стані він перебуває, безперечно, впливає на загальний настрій людей.

Так само особливої уваги потребують кінозали в літніх дитячих закладах і санаторіях. На суто ринкових засадах тут ситуацію не змінити.

Коротко ще про три важливі завдання:

1.  До всіх великих перебудов треба терміново залучити інвестиційні кошти і переобладнати кінокопіювальну фабрику. В Україні має бути налагоджений самостійний і повний кінотехно­логічний цикл (включаючи цифрове дублювання).

2.  Наша країна має один цілком український і вагомий міжнародний кінофестиваль “Молодість”. Зважаючи на це, можна вимагати від держави хоча б 50-відсоткового його фінансування. Це лише 2 млн гривень на рік, але це єдиний шанс залишитися у світовому розкладі кінофорумів. Важливо також підтримати фестиваль анімаційних стрічок “Крок”.

3.  Треба терміново розробити державну програму переве­дення всіх кіно- та фотоархівів на цифрові носії і вже наступного року здійснити цю роботу.

Остання теза — про шляхи реформування. Незважаючи на те, що кінематографа у нас немає, в Україні все-таки є кінемато­графічна спільнота. Оскільки завдання перед нами стоїть велике і, сподіваюся, безпрецедентне, то й діяти треба широко і всім загалом. А саме: скликати загальні збори працівників кіногалузі, на яких обговорити, затвердити і рекомендувати уряду України проект реформи кінематографії в Україні.

Особливо наголошу, що професіоналами кіно треба вважати не лише членів Національної спілки кінематографістів, а взагалі всіх, чия робота пов’язана з кіно, тобто працівників кіностудій, кінокомпаній та кінофірм (разом з технічними), кінотеатрів, дистриб’юторських фірм, відділів кінопоказу на телеканалах, редакторів та журналістів спеціальних кіновидань.

Нова влада довіряє громаді, і ми не раз вже в цьому переко­налися. Тому той проект реформи і ті особистості, які отримають найбільшу підтримку на професійних зборах, на мою думку, можуть розраховувати на увагу з боку діючої влади.

На жаль, на моє переконання, нинішня ситуація — це не конфлікт поколінь, як дехто вважає, а винятково конфлікт інтересів: з одного боку — професійні кола, що ще вірять у можливості старих підходів і схем, а з другого — інші професійні кола, які мають певні комерційні інтереси в галузі і разом із косметичними реформами лобіюють їх.

Оскільки я почав працювати в кіно майже 20 років тому, то в обох таборах — мої друзі, навіть найближчі. У такій незручній ситуації перебувають нині багато моїх колег. Проте я перекона­ний, що тільки шляхом дружньої і компромісної співпраці всіх зацікавлених сторін ми зможемо розробити такий проект реформи, який відповідатиме глобальним і стратегічним інтере­сам мистецтва і передовсім держави. Сьогодні в цьому напрямі не робиться майже нічого.

 

ТОПІШКО Н.О., директор Центрального державного кіно­фотофоноархіву України ім. Г.С. Пшеничного. Кінематограф — це не лише художні фільми, а й документальне кіно. Українське документальне кіно було й залишається важливим чинником формування національної самосвідомості суспільства.

Саме документальне кіно об’єднує національну кінемато­графію й кіноархів. Наш архів діє з 1932 року і є єдиною спеціалі­зованою установою, що зберігає хроніко-документальну кіноспад­щину України. Хочу підкреслити — зберігає в належному стані, і тому 12 тис. унікальних документів — це не “мертві” документи, навпаки — вони активно використовуються й нині, зримо відтворюючи історію нашої країни впродовж 1896–1996 років.

Послугами архіву користуються кіностудії і провідні теле­канали, ЗМІ і кіномитці, дослідники. Через наш архів кіноінтерес до України задовольняють іноземні виробники документального кіно. Можна однозначно стверджувати, що без архівної спадщини неможливий подальший розвиток документального кіно. Все це свідчить про необхідність належного забезпечення збереженості кінодокументів національного архівного фонду як складової розвитку національної кінематографії.

На жаль, тут назріли проблеми, що вимагають і серйозного аналізу, і невідкладного розв’язання. Так, у чинному Законі України про кінематографію національний архівний фонд, попри його значущість, не згадується жодним словом. Про зберігання художніх фільмів йдеться, для цього передбачено створення спеціального державного фонду. Про документальне кіно — ані слова. Чи не є це відображенням кризового становища, в якому документальне кіно перебуває нині?

Як результат — порушена системність у комплектуванні єдиного фонду і, що зовсім неприпустимо, з’явилася загроза його розпорошеності. Тому необхідним кроком до відродження належ­ної уваги до документального кіно видається врегулювання меха­нізму забезпечення зберігання кінодокументів документального характеру саме єдиним, нерозпорошеним фондом. Для цього треба внести необхідне уточнення до статті 17 Закону про кінема­тографію щодо передачі вихідних матеріалів фільмів документаль­ного характеру, творів кіно- і відеолітопису до національного архівного фонду.

Водночас потребує розв’язання і проблема забезпечення беззастережного виконання Закону України про обов’язковий примірник документів, у статті 8 якого передбачена вимога доставляння обов’язкового примірника кінодокументів до Цен­трального державного кіноархіву. Якщо казати відверто, не знаю, кого й до чого тут треба закликати. Є закон. Є механізм його реалізації — затверджено Положення про порядок передання до   державних архівів України і зберігання кінодокументів. Є розуміння важливості цього питання — парламентські слухання це ще раз підтвердили. І все одно ми змушені констатувати, що закон не виконується не лише недержавними, а й державними виробниками кінопродукції. І це — біда, бо немає гарантії, що все створене буде належно збережено для нащадків поза архівом.

Сьогодні ми бідкаємося, що для розвитку кінематографа бракує коштів і законів, однак зовсім не йдеться про неналежне виконання чинних законів. І це при тому, що виконання чинного Закону про обов’язковий примірник документів не потребує великих коштів. На сьогодні це зовсім недорого, але незабаром це коштуватиме дуже дорого — для наших нащадків, для збереження та об’єктивного відтворення і розуміння історії нашої держави.