ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

СУЧАСНИЙ СТАН ТА АКТУАЛЬНІ ЗАВДАННЯ

У СФЕРІ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ГЕНДЕРНОГО НАСИЛЬСТВА

 

Сесійний зал Верховної Ради України

21 листопада 2006 року, 12 година

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго дня! Сьогодні в українському парламенті — справжній матріархат. Матріархат передусім у тому, що ми, як ніколи, проводимо аж двоє парламентських слухань з гендерних питань. Це вперше в історії українського парламента­ризму жіноцтво добилося такої переваги.

День матріархату ще й тому, що в цій сесійній залі мені приємно, не тільки є на кому око зупинити, очі просто розбі­гаються від ваших милих усміхнених облич. Звичайно, рано чи пізно ми доб’ємося того, що в цій залі, у цих стінах перева­жатимуть жінки, і тоді, сподіваюся, ми будемо приймати мудріші, зрозуміліші закони. Але одразу хотів би вас повернути на грішну землю: це буде не завтра і не післязавтра. Поки у нас чоловіки переважають, і дуже суттєво переважають, добитися зміни законів буде дуже важко. Але я знаю, що жіноцтво надзвичайно наполег­ливе, і перемога все одно буде за вами.

Шановні учасниці, передусім учасниці, парламентських слухань! Проблема, яку ми будемо розглядати в ході цих парла­ментських слухань: “Сучасний стан та актуальні завдання у сфері попередження гендерного насильства”, зумовлена й викликана не  тільки її актуальністю і для нашого українського суспільства, і,  зрештою, для інших держав світу. Проведення таких парла­ментських слухань саме в ці дні зумовлене ще двома надзвичайно важливими причинами.

Одна з них полягає в тому, що вже 15 років поспіль майже у  ста державах світу саме цими листопадовими днями прово­диться акція “16 днів проти гендерного насильства”. Наша дер­жава приєдналася до цієї всесвітньої кампанії з 2000 року. Уже в 2001 році ми одними з перших у Європі прийняли спеціальний закон, який діє й сьогодні і вважається законом європейського зразка. Проте, звичайно, одного закону мало, треба, щоб були створені відповідні реалії. Саме сьогодні в цій залі зібралося чимало активістів цього руху, активних учасників гендерної політи­ки, і чимало з вас матимуть можливість висловити свої думки.

Ще одна причина, якою зумовлено проведення таких парла­ментських слухань, полягає в тому, що 28 червня цього року Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію №1512 “Парламенти, об’єднані для подолання побутового насиль­ства над жінками”. У цій Резолюції Парламентська асамблея Ради Європи закликає парламенти держав — членів Ради Європи долу­читися до пан’європейської кампанії проти насильства над жін­ками, яка розпочнеться 24 листопада 2006 року і триватиме аж до березня 2008 року.

У парламентських слуханнях беруть участь, окрім тих, про кого я вже сказав, народні депутати, які виявили зацікавленість цією проблемою, представники Кабінету Міністрів, інших держав­них і місцевих органів виконавчої влади, представники судів, включаючи Конституційний Суд, тобто широкий загал осіб, які безпосередньо зацікавлені в розв’язанні і обговоренні цієї про­блеми. Також ми із задоволенням констатуємо, що на запрошення керівництва Верховної Ради України до нас прибуло чимало закордонних гостей, які виявили бажання бути активними учасни­ками наших парламентських слухань.

Сьогодні ми побудуємо роботу таким чином: спочатку заслухаємо доповідь з цього питання міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Юрія Олексійовича Павленка (20 хвилин), спів­доповідь голови профільного Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Леоніда Івано­вича Грача (15 хвилин), потім з приводу організації пан’євро­пейської кампанії Ради Європи виступить народний депутат Бондаренко Олена Федорівна (10 хвилин), а затим обговоримо цю проблему (кожна з виступаючих матиме 5 хвилин).

Чимало з вас вже брали участь у парламентських слуханнях. Для тих, хто виступатиме вперше, пояснюю, що в нас працює автоматичний таймер відліку часу. За 30 секунд до завершення вашого виступу таймер повідомить про це, і в 5 хвилин 5 секунд ваш мікрофон буде вимкнуто. Тому, будь ласка, орієнтуйтеся на це. Мікрофон вимикає не головуючий, а автомат. Розпочинайте виступ з головного, а потім, якщо залишиться час, скажете і про все інше. Зазвичай, завжди на кінець виступу залишають найціка­віше, то ви почніть з кінця.

Вам роздано проект рекомендацій парламентських слухань, прочитайте його уважно. Всі свої зауваження і пропозиції, будь ласка, передавайте до секретаріату комітету, представники якого сидять справа від мене.

Дуже багато учасників записалися на виступ, але час обмежений — на перші і другі парламентські слухання відведено дві години. Тому якщо ви не зможете реалізувати свого бажання виступити — здайте доповіді до секретаріату, вони обов’язково побачать світ у вигляді друкованої продукції.

Отже, переходимо до реалізації порядку денного парла­ментських слухань: “Сучасний стан та актуальні завдання у сфері попередження гендерного насильства”. Запрошую до доповіді міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Юрія Олексійовича Павленка. Будь ласка, 20 хвилин. Підготуватися Леоніду Івановичу Грачу.

 

ПАВЛЕНКО Ю.О., міністр України у справах сім’ї, молоді та  спорту. Доброго дня, шановний Адаме Івановичу! Шановні учасниці та учасники парламентських слухань! Сьогодні ми зібра­лися напередодні Міжнародного дня боротьби з насильством щодо жінок, яким 25 листопада розпочинається Всеукраїнська акція “16 днів проти гендерного насильства”. Ми зібралися, щоб на повний голос сказати рішуче “ні” всім формам насильства, дискримінації, приниження людської гідності, оскільки визнано, що від насильства в першу чергу страждають жінки і діти.

Враховуючи світові масштаби цього явища, ще в грудні 1993 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй прийняла Декларацію про викорінювання насилля щодо жінок. З  того часу фактично розпочався всесвітній громадський рух проти гендерного насильства, який примушує уряди країн світу приймати відповідні закони, розробляти державні програми, вживати спеціальних заходів, спрямованих на протидію тим фор­мам насильства, які донедавна вважалися приватною справою сім’ї або окремої людини.

Проведені дослідження свідчать, що насильство є серйо­зною загрозою для життя частіше жінок, рідше — чоловіків. Якщо чоловікам небезпека загрожує з боку інших чоловіків, і це найчастіше відбувається поза сім’єю та домом, то жінки зазнають насильства від близьких їм чоловіків у власній родині або від своїх колег та керівників на роботі. Не можна ігнорувати й випадки, коли чоловіки стають жертвами насильства з боку жінок. Проте ці факти — рідкість порівняно з випадками насильства, здійсненого чоловіками щодо жінок.

Причинами насильницьких дій щодо жінок, об’єднаних поня­ттям “гендерне насильство” є насамперед відмінність у суспіль­ному становищі чоловіків і жінок. Це поняття включає в себе насильство щодо жінок у сім’ї, сексуальне насильство, примусову проституцію, торгівлю жінками, сексуальні домагання на роботі та інше. Водночас чинним законодавством України поняття “гендер­не насильство” досі не визначено. Аналіз статистичних даних свідчить, що майже всі види насильства — економічне, фізичне, сексуальне, психологічне — здійснюються в сім’ї. Прийнятий 2001 року Закон України “Про попередження насильства в сім’ї” визначає, що домашнє насильство — не приватна справа. Прояви насильства і жорстокості в сім’ї не лише руйнують родину, а  й  стають передумовою поширення злочинності в суспільстві. Отже, насильство в сім’ї становить серйозну соціальну проблему, яка має вирішуватися на рівні держави. Запобігання всім формам насильства, збереження цілісної сім’ї, захист прав її членів, ство­рення умов для нормального розвитку та виховання дітей — запорука збереження української нації.

Закон України визначає основні поняття стосовно насиль­ства в сім’ї, форми насильства, органи та установи, на які покладається здійснення заходів із запобігання насильству, відповідальність осіб, а також спеціальні заходи в цьому напрямі. Так, відповідно до закону координація заходів з попередження насильства в сім’ї покладається на Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту. Реалізація спеціальних заходів здійсню­ється службою дільничних інспекторів міліції спільно з криміналь­ною міліцією у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ, органами опіки та піклування, спеціалізованими установами для жертв насильства в сім’ї. При місцевих органах виконавчої влади і  органах місцевого самоврядування функціонують постійно діючі робочі комісії з питань координації дій щодо попередження насильства в сім’ї. Запобігання насильству належить до пріори­тетних напрямів діяльності міністерства та його місцевих структур­них підрозділів.

Україна прийняла низку нормативно-правових актів щодо практичної реалізації відповідного закону України. Насамперед це порядок розгляду заяв та повідомлень про вчинення насильства в  сім’ї або реальну його загрозу, механізм взяття на облік місце­вими органами у справах сім’ї та молоді, органами внутрішніх справ, порядок розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчи­нення. Закон визначає механізми взаємодії на міжвідомчому рівні служб у справах неповнолітніх, органів внутрішніх справ, закладів освіти, охорони здоров’я та служб і установ, причетних до здійснення соціального захисту дітей від жорстокого пово­дження. Розроблена відповідна Інструкція щодо порядку взаємодії управ­ління у справах сім’ї, молоді та спорту, служб у справах неповно­літніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів щодо попередження насиль­ства в сім’ї.

Система здійснення заходів щодо попередження насильства в сім’ї передбачає також притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні насильства відповідно до закону України. Насильство в сім’ї, а також невиконання захисного припису кара­ється штрафом, виправними роботами або адміністративним арештом. Насильство в сім’ї з ознаками злочину карається відпо­відно до вимог Кримінально-процесуального кодексу.

Шановні учасники та учасниці парламентських слухань! Здійснення впродовж останніх років комплексу заходів, спрямова­них на протидію та запобігання насильству, дало певні позитивні результати. Зокрема, превентивна робота зумовила зменшення кількості злочинів у сім’ї. Так, за даними Міністерства внутрішніх справ України, за станом на 1 листопада 2006 року, на обліку в  органах внутрішніх справ перебувають близько 86 тисяч осіб (з  них більш як 73 тисячі — чоловіки, які вчинили насильство в  родині). У цьому році взято на облік майже 65 тисяч осіб (за фізичне насильство — 30 тисяч осіб, психологічне — близько 17 тисяч осіб, економічне — близько 2 тисяч осіб). З метою запо­бігання насильству в сім’ї винесено 66 тисяч офіційних попе­реджень, близько 5 тисяч захисних приписів. Водночас 2006 року зменшилася кількість умисних вбивств та тяжких ушкоджень, скоєних у сім’ї, їх питома вага зменшилася з 21 до 17 відсотків.

Необхідно зазначити, що збільшення кількості осіб, взятих на профілактичний облік, свідчить про зростання поінформова­ності громадян щодо можливості вирішення проблеми та про до­віру до правоохоронних органів. Разом з тим правоохоронці подекуди відмовляють у реєстрації звернень з приводу насиль­ства в сім’ї, а деякі громадяни продовжують приховувати пробле­му через особисті мотиви — вплив гендерних стереотипів, відчут­тя провини за скоєні на роботі чи в родині вчинки, сором за оприлюднення фактів насильства тощо.

Формування комплексного підходу до запобігання насиль­ству в сім’ї не можливе без виявлення його основних причин та  розкриття проблем, що заважають подоланню цього явища. Найчастіше причинами прояву насильства в українських сім’ях стають такі чинники:

–  економічні — безробіття, соціально-побутова невлашто-ваність, низький рівень життя;

–  соціальні — втрата морально-психологічних орієнтирів, алкоголізм та наркоманія;

–  психологічні — психічні розлади, високий рівень агресії.

Житлова проблема, відсутність житла не дає можливості багатьом жінкам змінити ситуацію і наражає їх на постійне насиль­ство, змушуючи проживати в одному помешканні з кривдником навіть після розлучення. Водночас насильство існує і в благо­получних родинах.

На сьогодні в Україні вже діє мережа спеціалізованих закладів, служб та установ, які надають допомогу потерпілим від насильства. Серед них створені у 2005–2006 роках перші 6 при­тулків для жертв насильства в сім’ї, 18 кризових центрів, 24 цент­ри соціально-психологічної допомоги, а також служби медико-соціальної реабілітації. Основним завданням таких закладів є надання невідкладної допомоги особам, які опинилися в кризовій ситуації. Тут постраждалим надають тимчасовий притулок та за­безпечують харчуванням, здійснюють лікувально-оздоровчі захо­ди, надають методичні поради, проводять діагностику з метою реабілітації та адаптації, тут можна отримати у разі необхідності соціально-побутові, юридичні, психологічні, інформаційні послуги, а також послуги з працевлаштування. Центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді створені кризові центри соціально-психологічної допомоги у 24 регіонах України. Два тижні тому перший такий центр почав працювати в місті Києві.

Міністерство сім’ї, молоді та спорту спільно з Міністерством освіти і науки, Міністерством охорони здоров’я, Міністерством праці та соціальної політики, Міністерством транспорту та зв’язку, Міністерством внутрішніх справ та Державним департаментом з  питань виконання покарань затвердило наказ “Про Порядок взаємодії суб’єктів соціальної роботи із сім’ями, які опинилися у  складних життєвих обставинах”. Цим наказом передбачається спільне здійснення діагностики таких сімей, соціальне інспекту­вання, забезпечення їх системного обліку шляхом формування відповідного банку даних, здійснення соціального супроводу сімей, а в разі необхідності — представлення їх інтересів у суді.

Дуже важливе значення в цьому питанні громадських організацій, які надають значну підтримку жертвам домашнього насильства. Переконаний, що представники цих організацій зможуть сьогодні виступити та надати свої рекомендації щодо посилення дій влади в цьому напрямі. Також важливо запобігати насильству через просвітницько-профілактичну роботу, спрямо­вану на донесення до всіх верств населення думки про неприпу­стимість будь-яких форм насильства з моральної та правової точок зору. Ця робота також передбачає підвищення правової обізнаності громадян з питань протидії насильству та поширення інформації про надання допомоги людям, які стали жертвами насильства.

Шановні учасники парламентських слухань! На сьогодні механізм правового та соціального захисту потерпілих від насиль­ства ще недосконалий: бракує відповідних закладів для надання допомоги потерпілим та спеціально підготовлених фахівців у  сфері запобігання насильству; не створено системи раннього виявлення випадків насильства в родинах; недостатньо ефектив­ною є система санкцій, що застосовуються до осіб, які вчиняють насильство в сім’ї (переважно це штрафні санкції, що важким фінансовим тягарем лягають на сім’ю і спричиняють подальше погіршення родинних взаємин). Тому ми розуміємо, що головне завдання на сьогодні — не подолання наслідків насильства, а  запобігання насильству в сім’ї. Система протидії насильству потребує суттєвого вдосконалення, і саме на цьому зосереджує свою діяльність Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту спільно з іншими органами центральної виконавчої влади.

Міністерство внутрішніх справ України спільно з Міністер­ством у справах сім’ї, молоді та спорту визначило такі основні напрями вдосконалення механізму попередження насильства:

–  вдосконалення чинного законодавства;

–  забезпечення раннього виявлення сімей, в яких відбува­ється насильство або є реальна загроза його вчинення, та орга­нізація їх соціального супроводу;

–  вдосконалення системи санкцій щодо осіб, які вчиняють насильство в сім’ї, та запровадження нових засобів впливу на агресорів;

–  запровадження державної статистичної звітності з питань попередження насильства;

–  запровадження широкомасштабної інформаційно-просвіт­ницької та роз’яснювальної роботи з метою підвищення рівня поінформованості та правової культури населення.

Важливим засобом вдосконалення чинного механізму є під­вищення фахового рівня спеціалістів. Міністерство України у спра­вах сім’ї, молоді та спорту спільно з відповідними центральними органами виконавчої влади розробило Державну програму під­тримки сім’ї у 2006–2010 роках, що включає розділ “Попере­дження насильства в сім’ї”, який визначає основні шляхи вдоско­налення чинної системи попередження насильства в сім’ї. Програма передбачає заходи щодо вдосконалення системи санкцій до кривдників, запровадження нових засобів впливу на них, забезпечення ефективної системи раннього виявлення сімей, в яких вчинюється насильство, організація їх соціального супро­воду. Програма спрямована не лише на надання допомоги потерпілим та подолання наслідків насильства, а й на роботу з  особами, які вчиняють насильство. Звісно, до здійснення комп­лексу заходів з подолання насильства, жорстокого поводження з  жінками та дітьми, агресії між членами родини широко залуча­тимуться і представники громадських організацій.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що держава зробила певні кроки для викорінення явища насильства в сім’ї, однак ця проблема залишається на сьогодні дуже гострою. Тому необхідно вдосконалити законодавство з питань запобігання насильству в  сім’ї шляхом внесення відповідних змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, законів України “Про попере­дження насильства в сім’ї”, “Про рекламу”, зокрема щодо поси­лення санкцій стосовно осіб, які вчиняють насильство в сім’ї, та встановлення строків їх адміністративного затримання; продов­ження терміну дії обмежень, встановлених захисним приписом від 30 діб до трьох місяців; встановлення адміністративної відпові­дальності за пропаганду насильства та жорстокості; створення дієвої системи надання допомоги потерпілим від насильства в  сім’ї та посилення їх захисту шляхом відкриття спеціальної телефонної лінії для надання консультацій у разі насильства; забезпечення функціонування в кожному регіоні України закладів для жертв насильства в сім’ї, кризових центрів, центрів соціально-психологічної допомоги, притулків, служб медико-соціальної реабілітації.

Необхідно підвищувати фаховий рівень спеціалістів, які працюють у сфері запобігання насильству шляхом започаткування проведення постійних навчальних семінарів і тренінгів для фахів­ців органів та установ, що працюють у сфері попередження насильства в сім’ї. Вводити до навчальних програм вузів, що готують психологів, педагогів, юристів, правоохоронців, соціаль­них та медичних працівників, курси з питань попередження насильства та допомоги його жертвам. Забезпечити фахівців необхідною методичною літературою щодо форм та методів робо­ти з жертвою і з особами, які вчиняють насильство. Вдосконалити систему санкцій щодо осіб, які вчиняють насильство та запрова­дити нові засоби впливу на агресорів через реалізацію реабілі­таційних психолого-корекційних програм для агресорів як альтер­нативи покарання через застосування штрафів.

Ми розглядаємо ці питання як першочергові завдання і спо­діваємося, що з боку Верховної Ради України отримаємо підтримку в їх реалізації. Переконаний, що важливим кроком до подолання насильства в родині має стати усвідомлення цієї проблеми як суспільством у цілому, так і кожним окремим членом родини. Сподіваюся, що сьогоднішні парламентські слухання та рекомендації, які будуть напрацьовані за їх результатами і прий­няті Верховною Радою, об’єднають зусилля урядовців, депутатів всіх рівнів, представників місцевої влади, громадськості у подо­ланні та запобіганні цьому явищу.

Шановні учасниці та учасники парламентських слухань! Дозвольте висловити щиру подяку за нашу спільну роботу протя­гом цих двох років у питаннях досягнення гендерної рівності в  українському суспільстві, подолання насильства в сім’ї, з чим стикаються жінки, діти, чоловіки. Це справді була унікальна й дуже успішна робота, результатом якої є сьогоднішні парламентські слухання і привернення до цієї проблеми уваги всього суспіль­ства. Не може одна влада — чи депутатський корпус, чи місцеві органи виконавчої влади вирішити цю проблему. Лише розуміння кожним українцем, що насильства не має бути, що насильство — це злочин (часто кримінальний злочин) дасть нам можливість цю проблему вирішити.

Ще раз дякую за увагу. Сподіваюся, що ми й надалі будемо продовжувати успішну роботу. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Юрію Олексійовичу, за економію часу і за слова, які зачепили жіноцтво.

Запрошую до слова голову Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Леоніда Івановича Грача. Будь ласка, 15 хвилин. Підготуватися Олені Бондаренко.

 

ГРАЧ Л.І., голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (Комуністична партія України). Шановний Адаме Івановичу, а також найрозумніші, найкращі учасниці парламентських слухань, вітаю всіх! Якщо розпочинати з кінця, я можу для себе уявити ситуацію у Верховній Раді, коли розглядається законопроект про збільшення кількості жінок в українському парламенті. Отже, зараз я розпочну свою доповідь.

Перше. Міжнародний центр толерантності нещодавно провів опитування, за результатами якого виявилося, що на запитання “З  якими видами дискримінації вам доводиться стикатися?” 49 відсотків назвали дискримінацію фізичну, 44 відсотки — щодо права на безоплатну медичну допомогу, потім — щодо права на  працю і далі — щодо соціального захисту. На запитання “Хто винен у порушенні прав людини?” 53 відсотки назвали право­охоронні органи, 38,5 відсотка — органи місцевого самовряду­вання.

Отже, як бачимо, більш як 80 відсотків громадян не вва­жають діяльність держави задовільною. Наведені цифри безпосе­редньо стосуються сьогоднішньої теми парламентських слухань, тому що вони відбивають наше життя. Лише враховуючи всі ці реалії — безпритульність, бідність, безперспективність, — ми зможемо зрозуміти такий феномен, як гендерне насильство.

Отже, гендерне насильство — це насильство за ознакою статі. Воно характерне і для країн з досить високим рівнем економічного розвитку. Рада Європи проводить пан’європейську кампанію проти насильства щодо жінок, але ми знаємо, що проблема залишається. І ми знаємо, що в нашій країні ситуація погана, отже, мали б вже давно провести такі парламентські слухання.

Гендерне насильство — це насамперед насильство в родині або між рідними людьми, це насильство, що припускається урядовцями, а також таке ганебне явище, як торгівля людьми. Сьогодні ми маємо говорити передовсім про побутове насиль­ство, про насильство в родині. Саме в цій сфері насильство є  найбільш поширеним, і його негативні наслідки відбиваються на всіх сферах життя. Це впливає на ситуацію щодо досягнення гендерної рівності і завдає шкоди дітям.

Отже, це явище поширилося в суспільстві. Проблема протидії побутовому насильству сьогодні має особливий характер. Працюють органи, покликані запобігати проявам насильства в  родині. Однак прийняття законів — це лише перший крок, другий крок — це їх виконання.

Аналізуючи ситуацію, можемо сказати, що закон є неефек­тивним. Також можемо констатувати, що міністерство як спе­ціально уповноважений орган щодо запобігання насильству в  родині не робить всього, що могло б зробити, і я особисто вважаю, що для міністерства ця робота має бути дуже важливою.

Низький рівень соціальної реклами. Ми маємо проводити роз’яснювальну роботу. Важко пояснити відсутність закладів для допомоги жертвам насильства. Ми не маємо жодного центру для жертв насильства! Отже, потрібно працювати над розв’язанням цих проблем. Є проблема щодо ізоляції осіб, які вчиняють насильство. Треба застосовувати до них санкції, притягати до адміністративної відповідальності. Ми значною мірою нівелювали закон, тому що штраф б’є насамперед по родині. Не може не хвилювати й те, що немає статистики щодо осіб, які отримали попередження. Низька поінформованість населення, погана підго­товка персоналу і багато іншого засвідчують, що ми бачимо лише верхівку айсберга. Це з одного боку.

З другого боку, наша держава однією з перших прийняла такий закон. Більше того, в Україні було прийнято багато норма­тивно-правових актів, зокрема 2001 року прийнято Постанову Кабінету Міністрів України “Про Програму “Українська родина”. На жаль, проблема насильства в родині не стала менш актуаль­ною, навпаки, стає центральною соціальною проблемою. Це пере­довсім проблема забезпечення прав людини. Тільки розглядаючи її в комплексі, ми можемо виробити адекватні підходи для ефективної протидії цьому явищу.

Офіційна статистика про насильство в родині не є достат­ньою, за нею важко оцінити масштаби цього явища. Згідно з нею такі форми насильства, як зґвалтування, є більш поширеними, ніж побиття жінок у сім’ї. Це також серйозна проблема. Отже, проблема запобігання насильству надзвичайно гостра, і лише разом ми можемо протидіяти цьому лиху.

Як можна позбавитися від насильства в суспільстві, де існує дискримінація? Яким чином можна позбавитися від насильства в  суспільстві, де людина не може реалізувати своє право на безоплатну медичну допомогу? Жертви гендерного насильства можуть звернутися до міліції або до органів місцевого самовряду­вання, але нагадаю, що багато жертв вважають ці установи насильницькими.

Зменшуються потоки державної допомоги, працівники сфери культури, освіти, охорони здоров’я опинилися у скрутній економічній ситуації. Треба додати, що жінки погано представлені в органах влади. Вони повинні мати можливість здійснювати свої проекти і впливати на ситуацію. Отже, на сьогодні в державі з’явилася нова соціальна проблема, я назвав би її проблемою фемінізації бідності. Жінки розплачуються за помилки, яких вони не робили.

Ми маємо зробити багато. Ми повинні реалізувати державні програми розвитку галузей, де зможуть працювати жінки.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Бондаренко Олена Федорівна, народний депутат, координатор між Верховною Радою України та  Парламентською асамблеєю Ради Європи щодо організації проведення пан’європейської кампанії Ради Європи проти насиль­ства щодо жінок.

Будь ласка, Олено Федорівно, 10 хвилин.

 

БОНДАРЕНКО О.Ф., голова підкомітету з питань гендерної політики Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (Блок Юлії Тимошенко). Дякую. Шановний пане головуючий! Шановні колеги народні депутати, урядовці, учасниці та учасники парламентських слухань, запрошені! Сьогоднішніми парламентськими слуханнями Верховна Рада України першою серед парламентів країн Європи оголошує про свою активну участь у пан’європейській кампанії боротьби проти гендерного насильства. Цей факт як і кількість присутніх на парламентських слуханнях з України та з-за кордону свідчать про розуміння важливості проблеми, яка стосується всіх країн і суспільств.

Декларація про викорінювання насилля щодо жінок, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 20 грудня 1993 року однозначно встановлює, що насильство, спрямоване проти жінки, — один з ключових соціальних механі­змів, який ставить жінок у залежність від чоловіків. У квітні 2002 року Комітет міністрів Ради Європи ухвалив рекомендації, спрямовані на об’єднання зусиль країн — членів Ради Європи у  боротьбі проти насильства щодо жінок. Ці рекомендації роз­глядають поняття “насильство проти жінок” як акт гендерного насильства і передбачають відповідні зобов’язання урядів країн — членів Ради Європи та необхідність інформування Ради Європи про виконання цих рекомендацій.

Парламентська асамблея Ради Європи у травні цього року ухвалила Резолюцію “Парламенти, об’єднані для подолання побу­тового насильства над жінками”, ініціювавши залучення національ­них парламентів до пан’європейської кампанії Ради Європи по боротьбі з насильством над жінками, яка розпочинається в листо­паді 2006 року і триватиме до березня 2008 року. Президент Парламентської асамблеї Ради Європи пан Рене Вандерлінден у  своєму зверненні зазначає: “Домашнє насильство, спрямоване проти жінок, є наслідком такого стану речей, коли жінки мають менше влади, ніж чоловіки, що веде до значної дискримінації жінок та дівчат у громадах і сім’ях. Ця проблема в Європі дедалі більше загострюється і стосується всіх країн — членів Ради Європи. Цифри переконливо свідчать, що домашнє насильство, спрямоване проти жінок (фізичне, сексуальне, психологічне або насильство на основі економічної залежності), не знає геогра­фічних меж, не залежить від вікових, етнічних чи соціальних обмежень і вражає будь-який вид сімейних стосунків та соціальні прошарки”.

Український парламент гаряче підтримав заклик президента ПАРЄ пана Рене Вандерліндена: наш персональний і колективний обов’язок — припинити мовчазне потурання і почати діяти на основі цінностей, які захищає Рада Європи. Україна перебуває серед тих шести європейських країн, глави парламентів яких оприлюднять заяви про підтримку й активну участь парламентів під час старту пан’європейської кампанії подолання насильства щодо жінок.

Гендерне насильство стосується не лише безпосередньо жертв, а й усього суспільства. Ця проблема з другорядної побуто­вої давно перетворилася на суспільну і соціальну, яка вимагає якнайшвидшого вирішення. Якщо держава не притягує до відпові­дальності винних у насильстві, якщо суспільство мовчанням потурає йому, безкарність не лише сприяє подальшим злочинам, а й служить сигналом — насильство щодо жінок нормальне або припустиме явище. Наслідок такої безкарності — жертвам не лише відмовляють у можливості домогтися справедливості, а  й  закріплюють гендерну нерівність. Для вирішення проблеми побутового насильства ми — влада і суспільство — маємо дійти консенсусу щодо загальних понять, без чого не можливо рухатися вперед. Зокрема, визначення насильства над жінками як форми гендерної дискримінації, пов’язаної з порушенням прав людини.

Наступним кроком після цих парламентських слухань буде ініціювання парламентської заяви, в якій ми підтвердимо свою рішучість у боротьбі з домашнім насильством. Переконана, що для подолання гендерного насильства потрібна насамперед політична воля української влади, неурядових організацій, всіх громадян задля пропагування запобігання цьому явищу, надання допомоги потерпілим і жертвам, відповідних дій щодо підвищення обізнаності громадськості про посягання на людську гідність.

Що можуть зробити українські парламентарії? Верховна Рада може і повинна запропонувати ефективні заходи попере­дження та боротьби з насильством, спрямованим проти жінок. Зокрема, на часі — ухвалення Національної програми подолання побутового насильства та відповідні законодавчі ініціативи, що ґрунтуються на рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи, а  також регулярне оцінювання ефективності цих заходів.

Верховна Рада має ухвалити план заходів для реалізації парламентського виміру пан’європейської кампанії. З метою розробки нових ініціатив і моніторингу впроваджуваних програм доцільно створити Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради України з представників депутатських фракцій. У листопаді 2001 року був ухвалений Закон “Про попередження насильства в  сім’ї”. Гармонізація вітчизняного законодавства в цій сфері потребує подальшої імплементації норм цього закону в чинне законодавство. Зокрема, адміністративне покарання у вигляді штрафу не витримує критики, адже воно влучає насамперед у  добробут родини, і спонукає жертву до приховування фактів насильства. Ми сьогодні почули від шановного міністра, що зменшилася кількість випадків вчинення насильства. Можливо, вона не зменшилася, можливо, вона загнана вглиб, тому що жертви замовчують такі факти. Доцільним було б застосування обмежувальних судових постанов, які забороняють особам — суб’єктам насильницьких дій наближатися до помешкання жертви або інших встановлених місць. Вочевидь, покарання за вчинення насильства має бути більш жорстким. У деяких країнах, наприклад в Іспанії чи на Кіпрі, насильство, вчинене в сім’ї, вважається злочином за обставин, що обтяжують відповідальність, і карається значно жорсткіше, ніж інші форми насильства, обумовлені кримі­нальним кодексом.

Верховна Рада домагатиметься від виконавчої влади більш уважного ставлення до проблеми подолання домашнього насиль­ства. На жаль, сьогодні ми не можемо сказати, що Міністерство у  справах сім’ї, молоді та спорту як спеціально уповноважений орган виконавчої влади зробило достатньо для запобігання наси­льству в сім’ї. Верховна Рада, керуючись своїми контрольними повноваженнями, може і повинна розглядати звіти уряду про його діяльність щодо подолання гендерного насильства. На жаль, донині в багатьох регіонах України відсутні кризові центри та центри медико-соціальної реабілітації, хоча є й позитивні при­клади — перший жіночий центр у Києві, про який згадав у доповіді Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй на 61-й сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Безумовно, системна й постійна робота вимагає значних асигнувань. Однак подолання правових, фінансових наслідків насильства (у сфері охорони здоров’я, втрати робочого часу, термінового забезпечення жертв помешканням, надання юридич­ної і психологічної допомоги жертвам насильства) коштує значно більше, адже кошти, вкладені у запобігання домашньому насильству, зменшують його фінансові наслідки і збільшують гендерну рівність.

Закони встановлюють стандарти справедливості та неспра­ведливості, утримують порушників від вчинення діянь можливістю застосування запобіжних заходів, забезпечують захист жертвам. Закони забезпечують доступ до правосуддя і сприяють створенню служб допомоги. Однак лише законів недостатньо. Вони повинні бути частиною значно ширших заходів, які охоплюють державну політику, державну освіту, послуги із запобігання насильству і  передбачають тісну, системну та постійну співпрацю всіх урядо­вих чинників, неурядових організацій, всіх гілок влади і небайду­жих громадян.

Засуджуючи домашнє насильство, ми боремося за гендерну рівність, проти стереотипів, за допомогою яких консервуються стосунки, в яких чоловіки переважають над жінками і контролюють їхнє життя.

16-річний син убив власного батька, бо не міг довше терпі­ти, як батько щодня знущається з мами. Півторарічна дівчинка потрапила до реанімації в районну лікарню зі струсом мозку та іншими численними травмами. З неї знущалася молоденька мати, чиє психічне здоров’я зазнало змін внаслідок постійних побоїв батьком і братом. Щодня засоби масової інформації повідомляють про нові й нові домашні трагедії, які, можливо, комусь здаються незначними на тлі інших проблем. Насправді це зовсім не так, адже з трагедії окремих людей рано чи пізно складається велика трагедія нездорового суспільства.

Ми сьогодні одягли білі стрічки, які свідчать про нашу солідарність у боротьбі проти побутового насильства. Ми не можемо, не повинні і не будемо миритися з ситуацією, з якою не мириться жодна з країн, де панує верховенство права.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олено Федорівно.

Переходимо до виступів учасниць в обговоренні проблеми. Ще раз нагадую: регламент — 5 хвилин.

Запрошую до слова Уповноваженого з рівних можливостей Сейму Литовської Республіки пані Аушріне Бурнейкене. Підготу­ватися Володимиру Рудіку.

 

БУРНЕЙКЕНЕ А., Уповноважений з рівних можливостей Сейму Литовської Республіки. Добрий день, шановні народні депутати України, гості та колеги! Дякую за надану можливість взяти участь у цьому заході. Турбота про права людини, їх пріоритетність проголошені в преамбулі до Конституції Литовської Республіки, де записано, що Литва прагне побудувати відкрите і гармонійне суспільство у правовій державі. У статті 25 Консти­туції йдеться про недопустимість надання привілеїв за національ­ністю, мовою, походженням, віросповіданням та політичними уподобаннями.

Права людини в царині демографії не можуть бути визнані лише для половини суспільства. Лише жінка разом з чоловіком об’єктивно можуть створити оптимальні передумови для демо­кратії, економічної та соціальної рівності. Принцип рівності ґрунту­ється на рівних правах і можливостях чоловіків і жінок в усіх сферах життя, у здійсненні демократії, у прагненні до демокра­тично-соціального прогресу, забезпечення прав людини, культур­ного і професійного вдосконалення і прямо залежить від того, чи беруть участь у цих процесах представники обох статей.

Поліпшення становища жінки та забезпечення рівності жінок і  чоловіків є складовою забезпечення прав людини та однією з  умов соціальної справедливості. Це питання не можна розгля­дати окремо, лише як одну з проблем жіноцтва. Це єдино можливий шлях до створення міцного, справедливого і розвину­того суспільства, розширення прав і можливостей жінок, а також забезпечення рівності між чоловіками та жінками, що створює передумови для політичної, соціальної, культурної захищеності громадян.

Насилля проти жінок — одна з перепон для розвитку світу. Насилля проти жінок — це порушення прав людини і основних свобод жінок. Нездатність протягом тривалого часу забезпечити права і свободи жінок у разі застосування насилля проти них має викликати особливу занепокоєність в усіх державних органах. Ця проблема має бути розв’язана!

Жінки, дівчата стають жертвами фізичного, статевого, пси­хологічного насилля незалежно від рівня їх доходів, соціального статусу. Соціальний статус жінки може стати причиною і наслід­ком насилля проти жінки, актом насилля або загрози здійснення такого акту незалежно від того, здійснюються вони в сім’ї чи в суспільстві, здійснює їх держава чи вони здійснюються при поту­ранні з боку держави. Вони наповнюють жінок страхом, почуттям незахищеності і стають перепоною для реалізації їхнього прагнен­ня до рівності, миру.

Насилля проти жінки — один з вагомих соціальних меха­нізмів, що змушує жінку займати більш низьке становище в  суспільстві порівняно з чоловіком. У багатьох випадках насилля щодо жінок і дівчат здійснюється в сім’ї, і з такими формами насилля часто змиряються. Факти фізичного і статевого насилля щодо жінок або дівчат з боку членів сім’ї, жорстокого поводження з боку подружжя або чоловіка, не пов’язаного шлюбними стосун­ками, дуже важко виявити.

На мою думку, проблема, яку ви сьогодні розглядаєте на парламентських слуханнях, пов’язана з рівноправ’ям у суспільстві. Вона надзвичайно важлива.

Дякую за увагу.

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую й вам.

Слово має Володимир Михайлович Рудік, заступник міністра внутрішніх справ — начальник міліції громадської безпеки. Підготуватися Маргарет Моран.

 

РУДІК В.М., заступник міністра внутрішніх справ України — начальник міліції громадської безпеки. Добрий день! Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! В Україні таке негативне явище, як насилля в сім’ї, на жаль, є однією з  найбільш типових і поширених форм насильства стосовно жінок з усіх соціальних верст населення і, на жаль, у всіх регіонах нашої держави.

Кожен третій дзвінок до чергової частини органу внутрішніх справ пов’язаний з повідомленням про правопорушення на побутовому ґрунті. Кількість громадян, на яких надходять скарги щодо систематичного прояву насильства, постійно зростає. Від третини до половини жінок, які перебували у травматологічних відділеннях лікарень, потрапили туди внаслідок побоїв, нанесених їм удома.

На виконання Закону України “Про попередження насиль­ства в сім’ї” Міністерство внутрішніх справ здійснило ряд органі­заційних та практичних заходів щодо посилення профілактичного впливу на осіб, які скоюють насильство в сім’ї. Так, працівниками міліції за вчинені насильства в сім’ї та невиконання захисного припису (стаття 173 Кодексу про адміністративні правопорушен­ня) складено 73 тисячі адміністративних протоколів. Однак вирі­шити цю проблему лише адміністративно-правовими заходами і тільки силами міліції неможливо. У більшості випадків до право­порушників застосовується покарання у вигляді штрафу, про це вже сьогодні йшла мова. Враховуючи той факт, що потерпілі від актів сімейного насильства є переважно матеріально залежними від насильників, накладення штрафів негативно позначається на бюджеті родини, що шкодить насамперед самому потерпілому.

Основні зусилля працівників органів внутрішніх справ у  подоланні насильства спрямовані на своєчасне виявлення родин, в яких виникають конфлікти, здійснення профілактичних заходів, надання інформаційної допомоги, юридичних консульта­цій жертвам насильства в сім’ї, а також на співпрацю з місцевими органами влади, органами місцевого самоврядування, соціаль­ними службами, медичними закладами, кризовими центрами та центрами реабілітації жертв насильства в сім’ї. При цьому особлива увага приділяється найбільш соціально незахищеним верствам населення — особам з обмеженими можливостями, громадянам похилого віку, без певного місця проживання, неповнолітнім.

Практика засвідчує, що наявність недоліків у системі запобігання насильству в сім’ї обумовлена:

–  відсутністю національної програми запобігання насиль­ству в сім’ї, а також подолання його наслідків, що має здійсню­ватися як комплекс заходів на загальнонаціональному рівні за рахунок державної підтримки;

–  відсутністю спеціально підготовлених фахівців (психологів, юристів та інших) і недостатністю теоретичного висвітлення техно­логії роботи з жертвами й агресорами;

–  відсутністю кваліфікованих кадрів дільничних інспекторів міліції та працівників кримінальної міліції у справах неповнолітніх, які стикаються з наслідками сімейних конфліктів;

–  відсутністю системи роботи щодо раннього виявлення насильства в сім’ї або реальної його загрози та запобігання проявам насильства;

–  недостатністю спеціалізованих закладів для жертв на­сильства, зокрема кризових центрів та притулків (про це сьогодні вже говорили);

–  недосконалою системою надання допомоги потерпілим від насильства та низькою ефективністю методів впливу на осіб, які вчиняють насильство в сім’ї.

Сьогодення вимагає створення національної державної і  недержавної служб допомоги жертвам насильства, а також роз­роблення спеціальних психокорекційних програм для осіб, які вчиняють насильство в сім’ї.

Враховуючи той факт, що насильство в побуті вчинюється переважно у стані алкогольного сп’яніння, необхідно внести зміни до адміністративного законодавства в частині застосування до правопорушників додаткового адміністративного впливу у вигляді зобов’язання проходження курсу лікування від алкоголізму.

На жаль, хотів би… (Шум у залі).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Жінки, не нападайте на чоловіків. Ми трохи іншу проблему зараз розглядаємо, мова йде про жінок, а не про чоловіків.

Дякую вам, Володимире Михайловичу. Сідайте будь ласка.

Шановні жінки, не збуджуйтеся. Я розумію, що чоловік на трибуні викликає у вас певні емоції, але спокійніше. Нагадую: ми розглядаємо проблему насильства не жінок над чоловіками, а  навпаки — чоловіків над жінками.

Запрошую до слова Маргарет Моран, члена Комітету внутрішніх справ Палати громад парламенту Великобританії. Підготуватися Терену.

 

МОРАН М., член Комітету внутрішніх справ Палати громад парламенту Великобританії. Дуже дякую за запрошення. Вітаю всіх учасників парламентських слухань! Це перші слухання, я теж дуже збуджена. Вважаю, що питання гендерного насильства повинно викликати в нас несприйняття, це явище, з яким ми всі знайомі, від якого страждають всі верстви суспільства, включаючи політиків і парламентаріїв.

У Великобританії кожна п’ята жінка стає жертвою насиль­ства. За статистикою, жінка заявляє про вчинене насильство приблизно на 20-й раз. Для того щоб жінки почувалися безпечно і  були готові подавати заяви на осіб, які вчиняють насильство, необхідно, щоб була створена система довіри. Ця система має охоплювати суд, поліцію й органи соціальної реабілітації. Дуже важливо, щоб політики розуміли, що це пріоритетне завдання держави. Тому необхідно, щоб жінки приходили у владу і  боролися за вдосконалення законодавства.

Вітаю українське жіноцтво з новим законом, який працює і  захищає їхні права. У нас поки що такого закону немає. Ми розуміємо, що до закону має бути інфраструктура, щоб суди були готові розглядати справи, щоб діяли притулки й центри соціальної реабілітації, щоб суспільство загалом сприймало цю проблему серйозно.

Наше законодавство вимагає, щоб поліція уважно ставилася до кожної заяви про насильство, незалежно від того, якою буде подальша поведінка жінки. Ми розуміємо, що жінки перебувають під страшенним тиском з боку осіб, які вчиняють насильство. Тому ці справи повинні бути під пильним наглядом поліції.

Ми свідомі того, що чинну законодавчу базу не можна вважати досконалою. У 1999 році була створена перша група, яка вивчала питання насильства в сім’ї, вона почала працювати як неурядова організація. Ми проводили консультації, обговорення з  парламентаріями, застосовували інформаційні технології, щоб зібрати дані, спілкувалися з жінками в лікарнях. На сьогодні жіночі неурядові організації спільно з парламентаріями вивчають ці питання, намагаються донести проблеми жінок, які постраждали від насильства. Ми розуміємо, що нам необхідно прийняти закон, який врегулював би цю проблему, це буде наш наступний крок.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Таран (Терен) Віктор Васильович, народний депутат, фракція “Блок Юлії Тимошенко”. Підготуватися Єжовій Тетяні.

 

ТАРАН (ТЕРЕН) В.В., член Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин (Блок Юлії Тимошенко). Дорогі пані! Шановні панове! Пан міністр лише торкнувся соціальних причин насильства. Підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги в 3–4 рази є  груповим насильством уряду Януковича над усією Україною. Хочу сказати, що це болісно відіб’ється на сімейному кліматі, бо де злидні — там і сварка, це незаперечно.

Однак сьогодні я говоритиму трохи про інше, хочу торкну­тися духовного аспекту. “Духовна бездуховність”, я запровадив би такий термін. Бездуховність нашого суспільства — причина насильства в сім’ї. У традиціях і глибинній пам’яті мого україн­ського народу повага до жінки була найвищою моральною чеснотою. Саме так, і це вирізняло нас серед інших народів і  націй.

Даруйте, що почну ще з Геродота, який колись писав: “На берегах Дніпра живе плем’я хоробре, яке відрізняється тим, що ці люди дуже шанують своїх жінок і прислухаються до їхніх порад”. Ще київський князь Володимир Мономах у повчанні своїм синам писав: “Жінку свою бережіть”. Французький інженер Боплан, який залишив нам опис козаччини, писав: “Ніколи український козак не підніме руку на жінку і не скривдить дівчину”.

Тепер я процитую відомого російського історика Костома­рова про ставлення до жінки в патріархальному російському суспільстві: “Обращение мужей с женами было таково: по обыкновению у мужа висела плеть, исключительно назначенная для жены и называемая дураком; за ничтожную вину муж таскал жену за волосы, раздевал донага, привязывал веревками и сек дураком до крови — это называлось учить жену”.

Це той “домострой”, який століттями втрамбовувався в нашу українську душу. Цей “домострой” лише зовні змінився за роки радянського режиму, суть його залишилася тою самою — друго­рядність жінки. Жінку посадили за трактор, їй на 8 Березня дарували букет лісових пролісків, але жінок не було серед правлячої еліти. Не було! Зневагою до жінки, її другорядністю позначалися навіть знамениті “кремлевские попойки” у Сталіна, де гомосексуаліст Єжов, якого грайливо називали “Ежевикой”, увеселяв членів Політбюро, а Мікоян танцював лезгинку замість жінки.

Дорогі мої, маємо на сьогодні реалії. Ми зараз говоримо про голодомор. Реальне ставлення до жінки за роки Радянського Союзу можна вимірювати тривалістю життя жінки. В Україні у  1933 році середня тривалість життя жінки становила 10 років. І  не кажіть мені, будь ласка, про цей комуністичний рай!

Сьогодні маємо нашу понівечену українську душу, маємо сплюндровану мораль. І тому треба кардинально змінювати духо­вну атмосферу суспільства, визначати і втілювати в життя зовсім інші чесноти. Одразу постає запитання: де урядова програма відродження духовної сутності нашого роду і народу? Доки триватиме тотальна американізація з теле- та кіноекрана, пропа­ганда культу вседозволеності і насильства? Чому при представ­ленні бюджету у Верховній Раді пан Азаров навіть не згадав слова “культура”? Цей унікальний знавець української мови не знає цього слова? Чому не вирішено питання про справедливу квоту для жінок у партійних списках? Чому такі дивні закони? Є закон про депутатську недоторканність, я вважаю, що має бути один-єдиний закон — про недоторканність жінки (Оплески).

Дякую. Проблему насильства в сім’ї не вирішать парламент­ські заклики, треба змінити в суспільстві саме ставлення до жінки, і починати треба зі школи. Пригадую уроки свого вчителя Сухомлинського, в якого мені пощастило навчатися. Ці уроки так і  називалися “Урок любові до матері”, “Урок пошани до твоєї вчительки”, врешті-решт, до дівчинки, яка сидить з тобою за однією партою. Ці уроки Сухомлинського, за якими навчають дітей в японських школах, забуті в Україні.

Сьогодні в Україні видається менше однієї книжки на душу населення, тоді як у Франції — 20, у Німеччині — 12. А коли немає книги, то немає й культури. Безкультур’я міністрів вражаюче, навіть заяву на півсторінки вони не можуть написати без помилок. У країні тотальні безграмотність і безкультур’я! Якщо згадати, що депутати спочатку прийняли Закон “Про захист тварин від жорстокого поводження”, а тепер проводимо парламентські слухання з проблем насилля над жінками, стає зрозумілим, чому в  нас таке суспільство. Це суспільство треба лікувати економічно, треба лікувати від бездуховності і від уряду, в якому немає жодної жінки.

Адаме Івановичу, ви мене любите, дайте мені 10 секунд. Бачите — це шана до жінок. Я хочу сказати…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Не зараховуйте себе до жінок, бо ми можемо підозріло до цього поставитися. Дякую. Сідайте, будь ласка.

Я хотів би застерегти вас від лозунгів. Нагадаю, нас було 52 мільйони, залишилося 47. Якщо ви будете закликати жінок, щоб вони були недоторканими, хто народжуватиме?

Слово надається Єжовій Тетяні Семенівні, міністру у справах молоді, сім’ї та гендерної політики Автономної Республіки Крим. Підготуватися Катерині Левченко.

 

ЄЖОВА Т.С., міністр у справах молоді, сім’ї та гендерної політики Автономної Республіки Крим. Шановні колеги! Хочеться вірити, що сьогодні ми з вами починаємо новий етап реалізації гендерної політики — вирішення реальних проблем, пов’язаних зі становленням гендерного паритету в нашій державі. Чому я так кажу? Ми покладали великі надії на закони України “Про попере­дження насильства в сім’ї”, “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”, але сьогодні бачимо, що вони досі не інтегровані у плани економічного розвитку держави. Вважаю, що в основі соціальної політики держави має лежати саме розв’язання цих проблем.

Відома теза стверджує: жінка — берегиня сім’ї. Якої сім’ї? У  2005 році на 12 тисяч шлюбів — 8 тисяч розлучень, і це в сім’ях, які мають дітей. Це відбувається внаслідок економічних проблем (жінки отримують 70 відсотків середнього заробітку чоловіків), ще додається прихований характер нерівності в сім’ї.

Сьогодні незалежна Україна стала одним з провідних поста­чальників “живого товару”. Це не тільки сімейна трагедія. Скільки ми не говорили б на всіх рівнях про ризики, пов’язані з виїздом за кордон, скільки не вели б роз’яснювальної роботи, але поки українська жінка і її родина не отримають нормальну, гідну роботу у своїй державі, ми будемо боротися з рабством і його наслідками. Тому необхідно на державному рівні впроваджувати тимчасові заходи для працюючої жінки: квотування робочих місць, цільове створення нових робочих місць, особливо в сільській місцевості, яка гине, і це ні для кого не таємниця.

Деякі наші державотворці як найвище досягнення гендерної політики репрезентують підвищення пенсійного віку для жінок. Ну, ще б пак: вирівняли віковий ценз, даємо можливість жінці заробити. А що з цього? Вихід у 55 років на пенсію — це турбота про її здоров’я? Сьогодні держава може забезпечити сімейний відпочинок? Чи надає матері, яка народила дітей, таку допомогу, щоб можна було їх прогодувати, взути, вдягти? Жінка ще має заробити трудовий стаж, і не менший, ніж у чоловіка. А за прогно­зами, через 15–20 років ми матимемо таку пенсію, яка не досяга­тиме й половини чоловічої. Тому має пройти жорстка гендерна експертиза пенсійної реформи.

Далі, проблеми збереження чоловічого здоров’я. Я не можу не сказати про це, оскільки в Україні смертність чоловіків у віці 29–45 років у 4 рази вища, ніж жінок. Минулого року в Криму внаслідок самогубства померло більше чоловіків, ніж від інфаркту. Це не тільки чоловіча трагедія — це жіноча самотність, сирітство. Настав час переглянути пріоритети держави і виявити чинники, які зумовлюють чоловічу смертність.

Міністерство, яке я очолюю, саме так розуміє гендерну політику держави. Ми спробували здійснити аналіз сфер життя чоловіків і жінок, але не змогли провести гендерний аналіз бюджету, а там — здоров’я, сім’я, молодь і все, що вкладається сюди. Тому…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, передайте доповідь до секретаріату.

Слово має Катерина Борисівна Левченко, народний депутат, фракція “Наша Україна”. Підготуватися Томенку.

 

ЛЕВЧЕНКО К.Б., член Комітету Верховної Ради України з  питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (Блок “Наша Україна”). Доброго дня. Шановні колеги! Шановні подруги! Шановні друзі! Мені дуже приємно виступати перед вами з цієї трибуни вже не тільки як керівник міжнародної громадської організації, а й як народний депутат України, яка вирішила спрямовувати свої зусилля на запобігання всім видам насильства, на просування ідей гендерної рівності та прав людини.

Сьогодні ми обговорюємо дуже важливі питання, в тому числі питання поліпшення законотворчої роботи у сфері протидії насильству в сім’ї. Хочу доповісти, що 14 листопада цього року Верховна Рада зареєструвала законопроект про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення законо­давства України стосовно протидії насильству в сім’ї (№2539). Цей законопроект підготували члени нашого комітету, які предста­вляють усі фракції, щоб можна було працювати з усією Верховною Радою для реалізації тих ідей, які ми обговорювали протягом багатьох років, а точніше, впродовж п’яти років з часу прийняття Закону “Про попередження насильства в сім’ї”.

Цим законопроектом пропонується внести зміни до статті 1732 Кодексу України про адміністративні правопорушення стосовно ліквідації такого виду адміністративного стягнення, як штрафи (нам всім добре відомо, скільки біди роблять штрафи); вилучити із Закону “Про попередження насильства в сім’ї” статтю 11 щодо офіційного попередження про неприпустимість віктимної поведінки щодо насильства в сім’ї. Цей законопроект вже тиждень як висвітлений на сайті Верховної Ради України, і під час підготовки до парламентських слухань було б дуже добре ознайомитися з ним. Ми хотіли винести цей законопроект на громадське обговорення, щоб почути пропозиції, критику, заува­ження. Сподіваюся, що він буде прийнятий Верховною Радою, принаймні в першому читанні. Профільним є Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, п’ять депутатів з якого є авторами цього законопроекту.

Законопроектом також пропонується внести зміни до статей 262 та 263 Кодексу України про адміністративні право­порушення, щоб можна було вилучати насильника з сім’ї, а не лише працювати з тими, хто потерпів. У законопроекті є певні новації: пропонується запровадити корекційну роботу, корекційні програми, покласти відповідальність на кризові центри, які мають працювати, знову-таки, не тільки з тими, хто постраждав від насильства, а й з тими, хто вчиняє таке насильство. Притулки для потерпілих від насильства в сім’ї мають надавати широкий спектр соціально-медичних послуг.

Також ми пропонуємо ввести такий вид адміністративного стягнення, як зобов’язання пройти курс лікування від алкоголізму. Це питання може не пройти в цьому залі, тому що є багато противників примусового лікування людей від алкоголізму, але запитайте будь-якого дільничного, будь-кого, хто працює у сфері попередження насильства в сім’ї, і вам скажуть, що абсолютна більшість випадків насильства здійснюється у стані сильного алкогольного сп’яніння.

Якщо ми хочемо зробити певні кроки для поліпшення ситуації тих людей, які потребують захисту, думаю, що такий законопроект треба приймати. Готовність всіх фракцій до боро­тьби з насильством у сім’ї покаже голосування в цьому залі, а  підтверджена вона буде тоді, коли в Державному бюджеті України будуть виділені кошти на запобігання насильства в сім’ї. На 2007 рік таких коштів у бюджеті не передбачено.

Думаю, що рекомендації, внесені учасницями та учасниками нинішніх парламентських слухань, допоможуть нам розвивати не тільки...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Томенко Микола Володимирович, голова Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму. За ним виступатиме Тарановська.

 

ТОМЕНКО М.В., голова Комітету Верховної Ради України з  питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (Блок Юлії Тимошенко). Шановні колеги! Думаю, що парламент вчинив абсолютно правильно, що сьогодні виніс на парламентські слу­хання дві дуже близькі проблеми, оскільки абсолютно очевидно, що теперішня тема дискусії прямо пов’язана з наступною темою рівних можливостей. Тому що не тільки акцентація на тих проблемах, які ми на сьогодні маємо, а передовсім розуміння того, що держава, влада і суспільство мали б гарантувати рівні можливості у суспільстві для жінки і чоловіка, буде передумовою зниження рівня насильства, що я називаю проблемою побутової складової української масової культури, щоб ця українська масова культура змінювалася.

Якщо ви час від часу слухаєте трансляції наших пленарних засідань, то інколи чули жарти, анекдоти українських парламента­ріїв, які, м’яко кажучи, хибують на стереотип побутового розу­міння статусу жінки в українському суспільстві. Це народні депу­тати, деякі з них навіть були міністрами. Якщо вони так думають, можна тільки розуміти, в якому стані перебуває українське суспільство щодо цієї проблеми.

Тому я бачу тут три надзвичайно серйозні складові, які можна вирішувати, щоб просуватися до традицій і стандартів демократії, про які ми говоримо.

Перша складова — світоглядна, про яку я вже почав говорити. Звичайно, це мусить бути інформаційно-рекламна, телевізійно доведена робота, щоб ми не бачили на екранах телебачення рекламних роликів, які доводять, що заробити на автомобіль жінка може двома шляхами — або активною “співпрацею” зі своїм директором, або участю в лотереї. Якщо такі шляхи для успішної жінки вибирає українське телебачення, то про що можна говорити далі?

Є друга складова — соціально-економічна. Гадаю, ми мусимо бути реалістами і говорити про те, що без певного соціального й економічного статусу, без добробуту важко говорити про статусні речі в сім’ї, бо це створює часом проблеми. І я з сумом констатую, що, судячи з першого читання бюджету, немає в уряді розуміння того, як забезпечити соціально-економічну самостійність і успішність жінки. Наприклад, у нас велика кількість жінок працює в бюджетній сфері — це вчителі, медики, працівники культури. І якщо ви подивитеся рівень зростання заробітних плат, який планується, то він, як модно зараз уряд каже, на рівні інфляції. Тому якщо думання є на рівні інфляції, то, звичайно, тоді дуже складно говорити про те, що жінка впевнено почуватиметься на роботі. А якщо вона впевнено, успішно почувається на роботі, тоді вона впевнена і в сім’ї.

Є третя складова — правова, яка не менш важлива, і тут про неї мої колеги народні депутати говорили. Так само скажу, що з  тими депутатами, особливо жінками, які активно в нашому парламенті працюють над цією темою, ми розробили низку законопроектів, про які не сказали ні Олена Бондаренко, ні Катерина Левченко чи Оксана Білозір, яка над цим працює.

Ми ще зареєстрували законопроект, щоб переглянути систему аліментної роботи. Ви знаєте, що в нас є дуже велика проблема, пов’язана з тим, що ті чоловіки, які переносять систему конфлікту в судовий процес, вдало користуються нормою про не більш як 30 відсотків прожиткового мінімуму. Вони декларують мінімальну заробітну плату і таким чином уникають обов’язку брати фінансову участь у вихованні дітей. Ми відповідно зафіксу­вали момент, що мінімальна виплата на дитину не може бути меншою, ніж прожитковий мінімум. Який сенс нам встановлювати прожитковий мінімум, якщо дитину, виявляється, можна виховати за 30 відсотків прожиткового мінімуму? І низку інших законо­проектів, про які ми говоримо, так само треба активно просувати, і я бачу сьогодні, що розуміння є в багатьох фракціях парламенту, що це треба робити.

Звичайно, ми не обійдемося без політичної складової. І ми тут по-новому реєструємо спільний законопроект від усіх фракцій, про який багато говорено. Напевно, історична місія цього парла­менту — його прийняти, особливо якщо проаналізувати наш депутатський корпус, всіх партій, і на місцевому, і на парламент­ському рівні. Маю на увазі хоча б мінімальну квоту — кожне п’яте місце для депутатів Верховної Ради і органів місцевого само­врядування. Такий законопроект є, і я переконаний, що ми його в  цьому сесійному залі приймемо.

І насамкінець хотів би сказати, що я солідаризуюся і підтри­мую цю кампанію, але хотів би, щоб ми боролися 16 днів не лише проти насильства в сім’ї, а 365 днів — за успішні українські сім’ї, родини і успішну жінку в Україні.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні жінки, ті, хто пише обурливі записки! Я такий самий учасник парламентських слухань, як і ви. Це по-перше. По-друге, я просив би не політизувати нашу розмову. У нас парламент, а не Майдан, хоча у нас вільна трибуна.

Тарановська Антоніна Юріївна, виконавчий директор Україн­ської асоціації Міжнародної амністії. Будь ласка. Підготуватися Бондаровській Валентині.

 

ТАРАНОВСЬКА А.Ю., виконавчий директор Української асоці­ації Міжнародної амністії. Шановні учасники парламентських слухань! Шановні народні депутати! Шановний пане голово! Вітаю вас усіх у цьому залі і хочу представити у своєму короткому виступі позицію Всесвітньої правозахисної організації Amnesty International стосовно ситуації з проблемою насильства в сім’ї щодо жінок.

Міжнародна амністія констатує, що ця проблема є глобаль­ною, вона притаманна не лише Україні, Росії або Британії, це світова проблема. І тому ще 2004 року Міжнародна амністія роз­почала глобальну кампанію “Stop насильству щодо жінок”. Мета цієї компанії — щоб кожна жінка, кожен чоловік взяли права людини і принесли їх до себе в ліжко.

Ми вважаємо, що насильство щодо жінок — це фунда­ментальне порушення прав людини. І ми звинувачуємо уряди країн, у тому числі й уряд України, в тому, що держава не спро­можна захистити жінок у їхніх власних оселях, на робочому місці.

Сьогодні Міжнародна амністія презентує світовій спільноті спеціальну доповідь по Україні “Насильство щодо жінок в Україні: звинувачуючи жертву”. Міжнародна амністія протягом трьох останніх років проводила моніторинг дотримання прав людини, зокрема прав жінок, в Україні і мала два дослідницьких візити у  2005–2006 роках. Предметом нашої уваги була проблема насильства в сім’ї щодо жінок, і сьогодні, на жаль, ми маємо констатувати, що попри всі зусилля органів законодавчої і  виконавчої влади, Україна ще не здатна в повній мірі захистити права жінок, які перебувають у стані насильства в родині, винуватці цього насильства залишаються безкарними.

На сьогодні ми вітаємо, що Україна однією з перших країн колишнього Радянського Союзу має закон про запобігання домашньому насильству. На жаль, він не працює так, як мав би працювати. Тому я хочу зупинитися на кількох рекомендаціях Міжнародної амністії стосовно України задля того, щоб Закон “Про попередження насильства в сім’ї” і державні програми, спрямовані на це, працювали, щоб жінка-жертва мала адекватний і доступний захист, а винуватці були покарані, щоб справед­ливість була відновлена, а жінка мала право на компенсацію.

Сьогодні всі говорили про те, що Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, яке є ключовим у виконанні Закону “Про попередження насильства в сім’ї”, вживає певних заходів, зокрема, створює центри для надання допомоги жінкам-жертвам. Маємо сказати, що, на щастя, щось робиться, але, на жаль, центри, які діють (соціально-психологічної і медичної підтримки, кризові центри), не призначені для жінок — жертв домашнього насильства. Предметом роботи цих центрів не є такі жінки, і це найбільша проблема. Для жінок-жертв треба створювати спеціальні центри, вони мають бути в кожному місті й районі. Нас дуже турбує те, що діючі центри недоступні для жертв, оскільки є  ціла низка перешкод, а саме реєстрація, необхідність надання великої кількості довідок для того, щоб потрапити до кризового центру. Нас турбує той факт, що доступ до послуг центру, який створюється Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту, має вікові обмеження, до 35 років, або наявністю родини, дитини до 18 років. Це також проблема.

Тому ми рекомендуємо законодавчому органу влади України внести відповідні зміни до Закону України “Про попередження насильства в сім’ї”, щоб були створені спеціальні центри для жінок-жертв. Ці центри мають фінансуватися з державного, а не з  місцевих бюджетів, оскільки місцеві бюджети не спроможні забезпечити їх щоденне фінансування.

Ми рекомендуємо Верховній Раді України також вилучити статтю 11 названого закону щодо офіційного попередження про неприпустимість віктимної поведінки, пов’язаної з насильством у сім’ї. Сьогодні Катерина Борисівна зазначила, що ця стаття буде вилучена. Проблема віктимної поведінки — це стигматизація жінки в тому, що вона сама винна в такому насильстві.

Ми рекомендуємо також уряду України проводити спеціальні навчання для працівників міліції, для того щоб дільничний інспектор знав, як працювати з жертвою домашнього насильства. Ми рекомендуємо розробити загальнонаціональну інформаційну кампанію для того, щоб суспільство не сприймало насильство як норму.

Ми маємо ще цілу низку рекомендацій, але я не буду вас ними перевантажувати, ви зможете з ними ознайомитися. Вважаю, що для запобігання…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Валентина Матвіївна Бондаровська, директор Міжнародного гуманітарного центру “Розрада”. За нею виступатиме Володимир Козлов.

 

БОНДАРОВСЬКА В.М., директор Міжнародного гуманітар­ного центру “Розрада”. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Я представляю недержавну органі­зацію  — центр практичної психології, який впродовж 12 років надає реальну допомогу жертвам насильства — жінкам і дітям. Тому хотіла б, виходячи з нашого досвіду, зупинитися на дуже важливих питаннях, без яких нам не вдасться розв’язати проблему, яку ми сьогодні обговорюємо.

Я щойно повернулася з Міжнародної конференції “Насильство проти жінок: диверсифікація соціальних відповідей”. Соціальні відповіді — це, напевно, нині найважливіше. У  конференції взяли участь представники 42-х країн. Мене справді вразило те, що в Канаді, яка за населенням майже вдвічі менша, ніж Україна, діють 547 притулків. А в Україні (2, 6, 30?) я не знаю точно, скільки, але дуже мало.

І ще дуже важлива річ, на якій я хотіла б зупинитися: немає у світі жодної багатої країни (США, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії), яка може з бюджету фінансувати всі організації, потрібні для того, щоб подолати насильство. Ми з Катериною Борисівною були в Італії, в Турині, в  дуже потужній організації, яка не є державною. І от саме це питання нам треба дуже серйозно обговорити: як співпрацювати з  державою, і що держава може зробити для тих, хто залучає кошти і реально допомагає.

На жаль, реальна допомога жертві насильства в Україні залишається досить обмеженою. Суспільство, зважаючи на назву Закону “Про попередження насильства в сім’ї”, залишається суспільством катастроф. Мова йде не про профілактику домаш­нього насильства, а про припинення. От сьогодні про це “stop” ніхто не говорив — про припинення дії жахливого, загрозливого для життя жертви акту насильства. На цьому шляху, як свідчить досвід реальної роботи з жертвами насильства, у реальному житті виникають труднощі, які неможливо, я підкреслюю це, здолати.

До речі, за даними дослідження, яке ми проводили для Міжнародної організації міграції, до 80 жертв торгівлі людьми є жертвами домашнього насильства.

За браком часу я зупиню перелік того, чого в нас немає, скажу тільки про те, що треба.

Нам негайно треба розробити і реалізувати програму “Stop насильству”, якою, не чекаючи вступу в дію вищезазначеної програми уряду, невідкладно зробити таке:

–  ввести в дію (це можна зробити і на місцевому рівні) так званий охоронний ордер, що забороняє насильнику наближатися до жертви на певну визначену законом відстань;

–  запровадити (це дуже важливо) інститут соціальної адвокатури. На сьогодні жертва насильства є беззахисною;

–  підготувати суддів (про це ніхто не говорив) до ведення процесів щодо захисту прав жертв насильства;

–  визначити обмеження прав насильників на виконання своїх батьківських обов’язків;

–  провести навчання членів опікунських рад щодо ситуації в  сім’ях, де має місце насильство;

–  законодавчо та імплементаційно визначити статус соціального працівника. Ми дуже багато говоримо про соціальний супровід, а він реально не може працювати, тому що немає визначення, як увійти в сім’ю, яке право зупинити насильство, це все не робиться;

–  удосконалити інститут прийомної сім’ї, визначивши не тільки її права та обов’язки, а й обов’язковий кваліфікаційний статус як соціальних педагогів. Відсутність такої норми дуже небезпечна для України;

–  запровадити інститут соціального житла для жертв насильства, які потребують негайного переселення. У нас жертви насильства — на вулиці або повертаються до насильників;

–  передбачити примусові та ефективні форми реабілітації для насильників.

І терміново визначити систему відносин влади з недержав­ними організаціями, які добровільно взяли на себе роботу з  жертвами насильства та щодо запобігання насильству в сім’ї. У  зв’язку з цим хочу зупинитися на необхідності активізувати залучення громадських організацій до реалізації гендерної політики. Доки ми не підтримаємо ці організації шляхом надання приміщень, оплати комунальних послуг, щоб вони могли...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Володимир Володимирович Козлов, директор центру “Чоловіки проти насильства”, місто Вінниця. За ним виступатиме Олена Суслова.

 

КОЗЛОВ В.В., директор центру “Чоловіки проти насильства” (м. Вінниця). Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Ми зібралися сьогодні, щоб розглянути проблему насильства в Україні. Я не кажу “в сім’ї” і не кажу “проти жінок”. Це позиція нашої громадської організації.

Справді, як свідчать опитування, фізичне насильство в сім’ях є масовим і безкарним. Раніше про це не раз говорили представ­ниці жіночих організацій, тепер про це кажемо й ми, чоловіки. Сподіваюся, що представники нашої державної влади, які пере­важно є чоловіками, це почують і зроблять певні висновки, тобто поглянуть на проблему системно.

На наш погляд, проблема полягає в тому, що в Україні насильство як таке є припустимим. Страждання від насильницьких дій не є прерогативою тільки жінок. Жінки, так само як і чоловіки, коли є можливість, використовують насильницькі дії для того, щоб вирішувати свої проблеми. А чоловіки, будучи фізично сильні­шими, використовують фізичне насильство як найпростіший метод вирішення своїх проблем. На жаль, іноді й жінки, коли є  можливість, також застосовують фізичне насильство, зокрема щодо дітей та інвалідів. Але проблема не в цьому, а в тому, що взагалі побиття людини з метою вихання для нас є нормальним. Вибачте, якщо жінка може вдарити дитину з метою виховання, то чоловік вважає, що він може вдарити жінку з метою виховання, бо є такі чоловіки, які вважають, що жінка стоїть за своїм рівнем розвитку між дитиною і ним, дорослим чоловіком. І, на жаль, досить багато чоловіків, які є представниками державної влади, думають саме так. І в цьому проблема України.

Це не моя вигадка, це свідчення жертв, які звертаються до нас. А куди їм ще звертатися? Часто буває так, що побита жінка, приходячи в міліцію, чує з боку міліціонерів глузування, а то й взагалі прозорі натяки на те, що вона повинна надати сексуальні послуги, щоб її заява була розглянута. Ну, це зовсім жах.

Ми зрозуміємо цю ситуацію краще, коли дамо відповідь на таке запитання. З точки зору працівника міліції, який щодня стика­ється з насильством, застосовує його у своїй безпосередній діяльності і не має спеціальної підготовки з гендерних проблем, чи є побиття жінки насильством? Ні, з його точки зору, це просто елемент сімейного конфлікту, який є припустимим і іноді навіть потрібним. Бо, як вони кажуть, жінка на це заслужила. А що тоді робити чоловікам, у яких є проблеми? Вони можуть звернутися до міліції? Ні, тому що їх засміють. Тому що справжній чоловік не може мати таких проблем, навіть якщо він інвалід.

Взагалі, мене дуже дивує існування термінів “справжній чоловік” і “справжня жінка”. Якщо вона не справжня жінка, її можна побити. Якщо він справжній чоловік, то має бути жорстким, сильним і може вдарити жінку. Від таких термінів недалеко до термінів “справжній українець”, “справжній росіянин”, “справжня людина”. А це вже, вибачте, основа для фашизму. Всі скінхеди вважають себе справжніми чоловіками, які виховують інших, несправжніх, чоловіків.

Ми як організація ставимо запитання: що з усім цим робити? Наші пропозиції такі.

Перше — створити в МВС департамент боротьби з сімейним насильством, як це зробили щодо проблем торгівлі людьми. У  департаменті мають працювати фахівці зі спеціальною підго­товкою в галузі психології, сімейного права, гендерної рівності та прав людини.

У Законі “Про попередження насильства в сім’ї” є термін “психологічне насильство”, яке дуже вдало використовують жінки. Чоловіки, не вміючи справитися з цими проблемами, відповідають бійкою. Хто має розглядати цю ситуацію? Працівник міліції, який звик займатися крадіжками автомобілів? Він на цьому знається? Ні, це має бути психолог, причому мають бути психолог-жінка і  психолог-чоловік. І коли звертається із заявою потерпіла жінка, цю заяву має приймати жінка — працівник цього департаменту.

Друге — визнати, що коли жертва змушена проживати з  членом сім’ї, який визнаний судом як насильник, то це пору­шення її, жертви, права на житло (бо фактично їй ніде жити) і  права на безпечне існування. Це має розглянути Конституційний Суд, і тоді до цих людей можуть бути застосовані певні заходи.

Ми підтримуємо необхідність роботи з кривдниками, і ми це робимо. Але давайте не прив’язувати це до центрів допомоги жертвам сімейного насильства. Це різні методи роботи, різні об’єкти докладання зусиль. Не треба зводити всю різноманітність методів роботи з чоловіками й жінками до однієї міністерської інструкції. І давайте казати не про однобічне гендерне насильство щодо жінок з боку чоловіків…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Олена Іванівна Суслова, координатор з гендер­них питань Програми сприяння парламенту України. За нею виступатиме Юрій Онишко.

 

СУСЛОВА О.І., координатор з гендерних питань Програми сприяння парламенту України. Шановний пане головуючий! Шановні учасниці та учасники парламентських слухань! Насильство — одне з найбрутальніших породжень патріархатної культури. На це звертають увагу і рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи, підготовлені до згаданої кампанії. Тому й  протистояти насильству можна лише за умови трансформації всіх структур, які підтримують існування насильства. Поруч із спеціальними заходами проти насильства, повинні діяти й загаль­ні, спрямовані на трансформацію всіх патріархатних структур загалом. Важлива роль у цій трансформації належить Верховній Раді. І я сподіваюся, що той факт, що Україна однією з перших відгукнулася на заклик до парламентів включитися в кампанію Ради Європи боротьби з насильством щодо жінок, включаючи насильство в сім’ї, буде не єдиним, а лише першим і потужним кроком.

Програма сприяння парламенту України Університету Індіани за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку вже більш як десять років співпрацює з Верховною Радою щодо ефектив­ного та демократичного внутрішнього порядку роботи Верховної Ради, поліпшення співпраці між законодавчою та виконавчою гілками влади, підвищення рівня доступу громадян до законо­давчого процесу та забезпечення зворотного зв’язку між громадянами і парламентом.

Гендерний компонент є однією із складових нашої діяльно­сті. Головною метою цього компонента є сприяння дотриманню принципів гендерної рівності в усіх аспектах законодавчої роботи. Це стосується як аспектів подолання дискримінації, так і просу­вання політики рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, з  огляду на важливість впливу на всі структури, які продукують нерівність.

Спільними зусиллями на сьогодні напрацьована сфокусо­вана стратегія інтеграції політики рівних прав і можливостей у  парламенті України. Вона складається з різноманітних видів діяльності: це і розробка гендерночутливого законодавства, і  підвищення гендерної обізнаності народних депутатів, праців­ників апарату Верховної Ради, комітетів і фракцій, інтернів Програми сприяння, створення інституційних механізмів впрова­дження гендерної політики, сприяння доступу до законодавчого процесу організацій громадянського суспільства, які опікуються питаннями забезпечення рівних прав та можливостей для жінок і  чоловіків.

Те, що зроблено в цьому напрямі, важливо, але досягнутий рівень слід закріпити інституційно. Це допоможе зміцнити політичну волю, стане добрим прикладом для інших складових суспільства, сприятиме парламенту в ефективній реалізації своїх функцій — як законодавчої, так і контрольної.

Одним з інституційних кроків може стати створення Спеціальної тимчасової комісії Верховної Ради з питань боротьби з насильством щодо жінок, включаючи насильство в сім’ї. Така можливість передбачена і рекомендаціями ПАРЄ, і Регламентом Верховної Ради. Цей орган дасть можливість комплексно підійти до розв’язання проблеми і зробити багато в  практичній царині за півтора роки кампанії і після неї.

Зважаючи на важливість та актуальність гендерної проблеми загалом і проблеми насильства зокрема, вважаємо за необхідне залучити працівників секретаріатів комітетів, які вже працюють у  сфері гендерної проблематики, до здійснення експертизи відповідної діяльності, а також до заходів, спрямованих на підвищення їх кваліфікації у цій сфері. Було б доцільно віднести до кола посадових обов’язків, визначених посадовими інструкціями, одного з відповідальних працівників у кожному секретаріаті комітету вимоги надавати консультативну й методичну допомогу з  питань забезпечення рівних прав та можливостей для жінок і  чоловіків у сфері відання комітету.

Дані про реальну інформацію щодо стану справ необхідні для вироблення ефективних стратегій подолання проблеми насильства. Тому ще однією рекомендацією наших парламент­ських слухань могло б бути звернення до Державного комітету статистики стосовно забезпечення систематичного збору стати­стичних даних, розукрупнених за категорією статі, про типи на­сильства, а також про відносини злочинців та жертв в усіх сферах.

Важливе також проведення і комплексних, і вузькотематич­них досліджень, а саме: аналізу довго- та короткострокових наслідків насильства для жертви та осіб, які стали його свідками, серед іншого і в сім’ї, розміру медико-санітарних, соціальних та економічних витрат і суспільних втрат внаслідок насильства проти жінок, оцінювання ефективності судових і правових систем боро­тьби з насильством щодо жінок, розроблення критеріїв для збору статистичних показників у сфері насильства.

Такий комплекс заходів, на нашу думку, допоможе наповнити український вимір пан’європейської кампанії реальним змістом і дасть реальні результати, щоб її гасло “Зупинимо насильство в сім’ї” став принципом кожного з нас.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Юрій Вікторович Онишко, завідувач Центрального науково-методичного кабінету з питань надання медико-соціальної допомоги жертвам насильства в сім’ї. І, напевно, підготуватися Ковальчук, щоб не чоловіком закінчувати.

 

ОНИШКО Ю.В., завідувач Центрального науково-методич­ного кабінету з питань надання медико-соціальної допомоги жертвам насильства в сім’ї. Вельмишановний головуючий, учас­ниці та учасники парламентських слухань! Хотів би привернути вашу увагу до медичного аспекту проблеми, яку ми розглядаємо.

Діючі в Україні соціальні служби, громадські організації не надають жертвам гендерного насильства медичної допомоги, тільки психологічну, юридичну і соціальну. Між тим, дослідження доводять, що більшість жертв насильства мають клінічні ознаки порушення психічного здоров’я, адже вони неодмінно пережили тяжку психічну травму. Тому створення системи спеціалізованої медичної допомоги жертвам насильства є винятково актуальним.

І  перший крок до цього зробив Український науково-дослід­ний інститут соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, який наприкінці 2001 року створив відповідний науковий підрозділ — сектор проблем агресології та віктемології (від латинського “віктема” — жертва). На даний час науковцями розроблено організаційну модель відповідної системи і відпрацьо­вуються оптимальні шляхи її втілення. Наприкінці 2003 року ми подали відповідні рекомендації і пропозиції до Міністерства охорони здоров’я, в результаті яких видано наказ №38 від 23 січня 2004 року “Про затвердження заходів щодо виконання Закону України “Про попередження насильства в сім’ї” та Примір­ного положення про Центр медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї”. На виконання цього наказу створено Центральний науково-методичний кабінет з цих питань, яким я  керую. На жаль, тільки шляхом надання додаткових функцій нашому науковому підрозділу без виділення додаткового фінансування або впровадження штатних посад і дані функції після закінчення науково-дослідної теми ми виконуємо на громад­ських засадах. У нас немає ніяких підстав продовжувати цю роботу.

Для отримання інформації стосовно виконання наступного пункту наказу, а саме про організацію центрів медико-соціальної реабілітації жертв насильства, Міністерство охорони здоров’я України 28 липня поточного року надіслало листа в усі регіони України. І ось які відомості ми отримали з 23 регіонів (решта не відповіли). В Україні на сьогодні створено тільки два центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї — у містах Чернігові та Севастополі, на базі психоневрологічних і нарколо­гічних закладів. Також у п’ятьох регіонах діють 10 медичних установ, в яких надається спеціалізована допомога жертвам насильства, ще у двох областях працюють кабінети даного профілю, ще у двох областях планується щось відкрити. Таким чином, загальна кількість таких установ в Україні на кінець року становитиме лише 16.

Даний факт ще раз підтверджує низьку виконавську дисципліну в регіонах щодо виконання нормативних документів центральних органів виконавчої влади, але, на нашу думку, цьому є пояснення.

І перше — саме формулювання Закону України “Про попередження насильства в сім’ї”, зокрема статті 16 “Джерела фінансування органів, на які покладається здійснення заходів з  попередження насильства в сім’ї, і спеціалізованих установ для жертв насильства в сім’ї”, якою передбачено, що фінансування здійснюється “за рахунок коштів бюджету відповідного рівня”. А у статті 5 зазначається, що кількість таких установ визначається потребами регіону. Таким чином, на перший план виходить розу­міння або нерозуміння проблем жертв насильства тими особами, які повинні приймати відповідні рішення. І відповідно наслідок — прийняття або неприйняття таких рішень.

Держава повинна захищати своїх громадян — це аксіома. Але допомога жертвам насильства може фінансуватися тільки з  бюджету, її комерціалізація, самофінансування неможливі навіть з морально-етичних причин. Фактор економічного тягаря даного виду допомоги перешкоджає створенню відповідних установ. Керівникам медичної служби в сучасних умовах важко побачити перспективу, що на державному рівні може бути отримано суттєву економію коштів за рахунок скорочення днів непрацездатності, запобігання інвалідності як по соматичних, так і по психічних хворобах.

Ще одна причина — нестача підготовлених кадрів. Наші дослідження показали вкрай низьку обізнаність фахівців-медиків з  проблемами жертв насильства. У проаналізованих нами програ­мах підготовки лікарів у вузах і закладах післядипломної освіти немає розділів, які надавали б теоретичні знання і практичні навички в цій галузі. Таким чином, потрібно спеціально навчати як працівників центрів, що створюються, так і лікарів будь-яких медичних спеціальностей саме засадам допомоги жертвам насильства.

Важливим також є той факт, що більшість жертв насильства не вважають себе…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Людмила Григорівна Ковальчук, віце-президент Міжнародного жіночого правозахисного центру “Ла Страда — Україна”.

 

КОВАЛЬЧУК Л.Г., віце-президент Міжнародного жіночого правозахисного центру “Ла Страда — Україна”. Шановний пане головуючий! Шановні народні депутати! Шановні учасники та учасниці парламентських слухань! Сьогодні не раз наголошу­валося на взаємозв’язку проблеми насильства з проблемою торгівлі людьми. Проблемою торгівлі людьми Міжнародний жіночий правозахисний центр “Ла Страда — Україна” перейма­ється і активно протидіє їй вже близько десяти років. На сьогодні наш центр напрацював систему роботи громадської організації, яку наслідують інші неурядові організації України.

Практичний та науково-теоретичний досвід роботи центру дає підстави говорити про необхідність подальшої розробки національної законодавчої бази для протидії цьому злочину. На сьогодні можемо констатувати, що національне законодавство в  цій сфері є достатньо розвинутим. З іншого боку, є нагальна необхідність його подальшого вдосконалення.

Останнє досягнення міжнародної спільноти — Конвенція Ради Європи протидії торгівлі людьми. Україна підписала цю конвенцію минулого року в листопаді, і ми вважаємо, що на сьогодні є гостра необхідність ратифікації цього документа. Чому важливо ратифікувати конвенцію Ради Європи? Конвенція строго дотримується правозахисного підходу. Це означає, що всі заходи протидії базуються на основних принципах дотримання прав людини, гендерної рівності та дотримання інтересів дитини. Сфера застосування конвенції розширена порівняно з Палерм­ським протоколом, що доповнює Конвенцію ООН проти транс­національної організованої злочинності. Дуже важливо, що ця конвенція має механізм моніторингу, який надасть можливість відслідковувати хід реалізації заходів і вносити корективи. Ми добре знаємо, що надзвичайно важливо мати такий механізм, оскільки є дуже багато положень чудових законодавчих і норма­тивних актів, реальне впровадження яких, на жаль, вимагає вдосконалення.

Значна увага приділяється міжнародному і міждержавному співробітництву, співпраці різних держав, які підписали конвенцію. Її ратифікація спростить роботу, зокрема, правоохоронних органів у цьому напрямі.

Вперше в міжнародному документі дії з протидії торгівлі людьми спрямовуються на лише на пропозицію, а й на попит. Попит породжує пропозицію, і дуже важливо спрямовувати протидію також і на попит. Більше уваги приділяється захисту прав потерпілих, можливості надання реінтеграційної та реабіліта­ційної допомоги. Особлива увага приділяється дітям, потерпілим від торгівлі людьми. Конвенцією передбачена криміналізація користування послугами жертви торгівлі людьми.

Конвенція передбачає активну відповідальність за торгівлю людьми та пов’язані злочини. Така позиція тягне за собою необхідність внесення суттєвих змін до національного законо­давства, насамперед їх треба буде вносити до Кримінального кодексу та Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Навела перелік аргументів за ратифікацію конвенції. Можу їх ще наводити, але всі вони підтверджують, що є гостра необхідність ратифікації цього документа.

Вважаю також за необхідне підкреслити важливість співпраці народних депутатів України з представниками наукових кіл та громадських організацій, які мають науковий потенціал для роботи над підготовкою до ратифікації міжнародних документів.

Міжнародний жіночий правозахисний центр “Ла Страда — Україна” вже передав свої пропозиції щодо ратифікації конвенції народним депутатам України. Ми просимо підтримати цю ініціа­тиву. Центр “Ла Страда — Україна” готовий і надалі співпрацювати з питань підготовки документів до ратифікації конвенції.

Прошу врахувати в проекті рекомендацій парламентських слухань пропозиції центру “Ла Страда — Україна” щодо ратифікації конвенції Ради Європи.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань! Ми вичерпали час, відведений на обговорення цієї проблеми. Із 19 осіб, які бажали взяти участь в обговоренні питання, скористалися такою можливістю 14 учасників. Звертаюся до тих, хто записався на виступ, але не зміг виступити: будь ласка, подайте свої пропозиції до секретаріату комітету, вони будуть обнародувані.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Шановний ведучий...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Я ще раз повторюю. Шановна жіночко, будь ласка, ви прийшли не на вулицю, ви знаходитеся в парламенті.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Ми знаємо, що таке парламент.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Ну, поговоріть, будь ласка, я послухаю (Шум у залі).

Ми якраз дві години говорили про це. Ви не одержите слова, тому що не були записані (Шум у залі). Шановна колего, присядьте, будь ласка (Шум у залі).

Ви пропонуєте, щоб я зараз закрив парламентські слухання, і на цьому ми розійшлися? Будь ласка, я можу це зробити, але не думаю, що буде користь від того, що ви вдовольните свою амбіцію і висловитеся. Я не думаю, що це буде корисно для тих, хто… (Шум у залі). Будь ласка, ведіть себе достойно.

Отже, перші парламентські слухання, присвячені проблемі насильства над жінками, ми завершили. Зараз будемо переходити до другої проблеми, винесеної на порядок денний (Шум у залі).

Шановні учасники парламентських слухань! Ще раз вам серйозно заявляю: якщо ви не хочете дотримуватися порядку, я зараз закрию парламентські слухання, і ви втратите можливість обговорити іншу актуальну тему (Шум у залі). Вибачте, бедламу в  парламенті не буде, тим більше на парламентських слуханнях (Шум у залі).

Оголошується перерва на 10 хвилин.

 

(Після перерви)

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Це можна кваліфікувати як насильство над головуючим. Шановні, повірте: я готовий кожному з вас надати слово, але є час, терміни і таке інше. Тому давайте з повагою ставитися один до одного.

Ми знайдемо можливість, як вийти з цієї ситуації: після завершення других парламентських слухань, як виявиться у нас хвилинка часу, ми надамо можливість Комаровій висловитися з  обох питань, а тоді вона ще захоче висловлюватися. Так, з двох питань вона скаже те, що в неї наболіло, хоча вона постійно висловлює ці думки на парламентських слуханнях.