ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ПРО СТАН ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

23 травня 2007 року, 15 година

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

МОРОЗ О.О.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні народні депутати, представники Кабінету Міністрів! Шановні запрошені на парламентські слухання представники судів, спеціалісти, а також радіослухачі і теле­глядачі! Оголошую про початок парламентських слухань.

Перед тим кілька вступних слів. Ми прийняли Постанову “Про проведення парламентських слухань “Про стан правосуддя в  Україні”, і це викликало в декого заперечення з приводу того, що, мовляв, треба було б завчасно готувати такі речі і таке інше. Я абсолютно згідний з такими міркуваннями. Однак прикро гово­рити про те, що ми з цими слуханнями і реформуванням системи судоустрою запізнилися років на десять. Нам треба це все роби­ти, і чим скоріше, тим краще. Тим паче що прийняття необхідних законів після їх відповідного обговорення передбачено у планах законодавчих робіт — у перспективному п’ятирічному та у плані на цю сесію.

Крім того, в першому читанні ми вже прийняли законо­проекти про внесення змін до законів “Про судоустрій України” та  “Про статус суддів”. Їх треба вводити в дію, тим паче що вони передбачають і приведення у відповідність з Конституцією чинних норм згаданих законів.

До того ж у нас є ціла низка рекомендацій Парламентської асамблеї Ради Європи щодо судоустрою, які теж треба вико­нувати. Є, врешті, рішення Конституційного Суду України, яке сьогодні оголошено, про порядок призначення суддів на адміні­стративні посади. А це вже означає необхідність внесення відпо­відних змін до законів. І, очевидно, нам треба вийти з цієї ситуації прийняттям невеличкого закону про внесення змін до законів “Про судоустрій України” і “Про статус суддів”. Йдеться про кілька сотень голів судів, строки повноважень яких спливають, і їх призначення треба врегулювати нормативно.

Є загальні проблеми, які потребують урегулювання, — щодо необхідності прийняття нових процесуальних кодексів, щодо системи адміністративних судів, функціонування військових судів у  судовій системі України, яких не повинно бути з огляду на вимоги Конституції і рекомендації ПАРЄ, їх функції треба пере­розподілити. Нині маємо ганебну практику рейдерства, у тому числі суддівського, особливо під час боротьби за підприємства, за майнові права тощо. Усе це в сукупності передбачає доопра­цювання системи відповідних нормативних документів.

В організації судової системи нині також є проблеми, зокрема, щодо розгляду справ у порядку касації, перевантаже­ності Верховного Суду України. Ми розглядали це питання і прий­няли відповідне рішення, яким тимчасово зняли проблему, але в  цілому її не вирішили. Ми повинні розглянути доцільність існування апеляційної ланки в судах, в якій формі вона повинна існувати, здійснити модернізацію галузі, для того щоб наблизити судову систему до людини.

Виникає ціла низка питань щодо формування суддівського корпусу, конкурсного добору суддів, посилення дисциплінарної відповідальності суддів, діяльності кваліфікаційних комісій тощо. Іншими словами, якої ланки судової системи ми не торкнулися б, скрізь є проблеми, які потрібно вирішувати.

Суперечки з приводу того, чи доцільно проводити парла­ментські слухання сьогодні, на мою думку, мають суб’єктивний характер. Хто вважає, що парламентські слухання не потрібні — глибоко помиляється. Очевидно, думка цих людей не може бути належним чином врахована. Хоча ми сподіваємося, що, відчува­ючи відповідальність за свою професійну діяльність, люди зроб­лять відповідні висновки.

Робоча група пропонує такий регламент: дві доповіді зроблять голова Комітету Верховної Ради України з питань право­суддя і міністр юстиції (по 15 хвилин), потім пропонується заслу­хати пропозиції фахівців, які безпосередньо працюють у судовій системі, науковців, аналітиків, які вивчають цю проблематику (по  5 хвилин на виступ). Моя порада промовцям — лаконічно висловлюйте думки, тому що мікрофон вимикається автоматично через 5 хвилин, за 30 секунд до закінчення наданого часу ви почуєте звуковий сигнал. Орієнтуйтеся в часі, щоб мені не треба було втручатися.

Пропонується провести парламентські слухання протягом 2,5–3 годин. Якщо ви погоджуєтеся з таким регламентом, то да­вайте розпочинати, розуміючи важливість цього питання і споді­ваючись, що ці парламентські слухання стануть гарним предметом аналізу для профільного комітету і для парламенту під час прий­няття зазначених законопроектів.

Для доповіді запрошується голова Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Ківалов Сергій Васильович. Будь ласка. Приготуватися Олександру Володимировичу Лавриновичу.

 

КІВАЛОВ С.В., голова Комітету Верховної Ради України з  питань правосуддя (Партія регіонів). Уважаемый Александр Александрович! Уважаемые народные депутаты, присутствующие! Мы собрались здесь, потому что кризис системы правосудия достиг опасной отметки. Вчера он препятствовал нормальному функционированию судебной системы, сегодня он становится угрозой национальной безопасности страны. Нанесен серьезный удар по независимости судебной системы, по ее авторитету и  легитимности. Такого еще не было в истории независимой Украины. Я имею в виду волну беззакония и произвола, которая захлестнула систему юстиции за последние несколько месяцев, затронув суды всех уровней и даже Конституционный Суд Украины.

Нужно признать, что предпосылки для кризиса были. Конституционная реформа перераспределила властные полно­мочия и побудила органы власти пересмотреть свое отношение к  ним. Формирование руководства судов не могло остаться в  стороне. Но ведь было почти готово цивилизованное решение этой проблемы. Законопроекты, принятые Верховной Радой в  первом чтении, о внесении изменений в законы “О судоустрой­стве Украины” и “О статусе судей” решали ее демократически и  эффективно, полномочия передавались органам судейского самоуправления, администрирование заменялось объективными критериями.

Как быть? Согласуйте спорные вопросы и дождитесь вступ­ления закона в силу. Но нет, последовала серия незаконных указов Президента об увольнении судей с административных должностей, изданных с очевидным нарушением закона — от отсутствия оснований для увольнения до игнорирования органов судейского самоуправления, которые согласно закону первыми принимают решение.

Затем последовала серия незаконных указов о назначении судей на административные должности в судах при отсутствии вакансий. После — бессрочное и единоличное, вопреки закону, назначение исполняющих обязанности руководителей судов, цель которого — обойти закон, который требует, чтобы судом руково­дил председатель, назначенный по рекомендации органов судей­ского самоуправления. Игнорируются требования закона при переводе судей из одного суда в другой. Согласно действующему законодательству судья переводится только с личного согласия. Именно так ломали через колено принцип разделения власти, систему сдерживаний и противовесов, закрепленные законом как гарантии независимости судей.

Как в таких условиях судье думать о законе? Думать нужно о  том, как вписаться в политику Банковой, иначе — немедленное увольнение или незаконный перевод в другой суд. Руководители судов сегодня настолько запуганы, что боятся даже прийти на наши парламентские слушания.

Хватит бояться! Сегодня обнародовано и вступило в силу решение Конституционного Суда Украины. У Президента больше нет полномочий назначать на административные должности или увольнять судей с должностей. Поэтому приходите, нам есть что обсудить вместе с вами. В частности, проблемы кассационного обжалования, сроков рассмотрения дел. От этого страдают люди.

Вот пример. В Комитет Верховной Рады Украины по вопро­сам правосудия поступила жалоба инвалида войны Леонида Брыка. Он недавно отметил десятилетие рассмотрения его иска судами Украины. Дело уже несколько лет находится на рассмо­трении Верховного Суда, и до сих пор не решено! Ветерану уже более 80 лет, он боится не дожить до решения своего дела. Скажите, сколько еще лет люди должны мириться с такой ситуа­цией? Чтобы добиться справедливости в украинском суде, нужно быть долгожителем. Давайте пожелаем этому ветерану долгих лет жизни.

Как не вспомнить о готовности судебной системы к пресло­вутым досрочным парламентским выборам. Например, работа апелляционных административных судов, где будут приниматься окончательные решения по избирательным спорам, заранее обречена и сорвана.

Почему? Например, Киевский аппеляционный админи­стративный суд, который, помимо города Киева и Киевской обла­сти, отвечает еще за Житомирскую, Черниговскую, Винницкую и  Черкасскую области, находится на территории предприятия Министерства обороны Украины, на глухой окраине Киева. То есть этот суд замаскирован, приняты меры, чтобы не допустить туда граждан и таким образом лишить их права на апелляционное обжалование. Туда нужно добираться от любого вокзала в днев­ное время не менее двух часов. Это здание не обозначено ни на одной карте, его невозможно найти без проводника. На въезде нет ни названия суда, ни даже номера дома, хотя этот суд действует уже несколько месяцев. Зато есть ведомственная охрана, которая по своему усмотрению решает, пропускать или не пропускать вас в суд. А может и не сказать, что такой суд вообще здесь находится. И как, скажите, во время досрочных выборов, если они будут, избирателю из Черниговщины, Вин­ниччины реализовать свое право на апелляционное обжалование и участие в рассмотрении дела? А вы знаете, что срок обжалова­ния административных дел по избирательным процессам — всего два дня. Думаю, что мы должны все сделать для того, чтобы решить эту проблему.

Как видим, запустить цепную реакцию беззакония и безот­ветственности оказалось просто, сложно ее остановить. Вы только посмотрите, что происходит с Конституционным Судом Украины! Безответственные действия политиканов угрожают ему, ни много, ни мало, развалом. Мы рискуем стать свидетелями разрушения единственного органа конституционной юстиции в  стране. И это в тот момент, когда решения Конституционного Суда призваны поставить точку в политическом противостоянии.

Парламентская ассамблея Совета Европы постановила, а  все стороны политического противостояния обязались гаранти­ровать независимость Конституционного Суда, признать и испол­нить любые его решения. Но не успел Конституционный Суд открыть производство по делу о роспуске парламента, как раз­вернулась общенациональная кампания по дискредитации судьи Станик — докладчика по этому делу. Авторы скандальных публикаций в прессе ссылались на первых лиц СБУ, хотя официальные документы СБУ и Генеральной прокуратуры ничего не подтверждают.

Затем 5 апреля пятеро судей Конституционного Суда, даже не приступив к рассмотрению дела, на всю страну объявили о  том, каким должно быть решение Конституционного Суда, и о своем нежелании участвовать в судебном процессе. Отказ выполнять свою работу, обнародование своей позиции до начала рассмотрения дела несовместимы с присягой судьи. Однако вопрос об их увольнении даже не был поставлен. Напротив, их демарш нашел поддержку.

И все же Конституционный Суд продолжил работу. Тогда 30 апреля, 1 и 10 мая появились президентские указы об уволь­нении трех судей Конституционного Суда, в том числе судьи Станик  —  докладчика по делу и заместителя Председателя Конституционного Суда Пшеничного, якобы за нарушение при­сяги. Все три указа, как мне представляется, — шедевр правового нигилизма. Не соблюдена ни одна из процедур, предусмотренных Конституцией, законом и Регламентом Конституционного Суда, налицо и отсутствие самого факта нарушения присяги. Причина появления этих указов одна, и она ясна каждому юристу: эти трое судей добросовестно выполняли свои обязанности, руководство­вались Конституцией. Именно за это их наказали.

Естественно, Конституционный Суд незаконных указов об увольнении не исполнил. А в официальном заявлении Конститу­ционный Суд и его Председатель Домбровский публично осудили давление на Конституционный Суд. За это Председателя Консти­туционного Суда избрали следующей жертвой, применив к нему все рычаги давления, доступные Банковой, и 17 мая все-таки вынудили его уйти в отставку.

Но Конституционный Суд и после этого не прекратил рабо­ту. Тогда начался саботаж каждого процессуального действия суда. Когда 17 мая Конституционный Суд наконец принял решение по одному из дел, с Банковой последовал очередной удар. Прежде, чем поставить под уже принятым решением под­пись, необходимую для обнародования, лояльный к Президенту судья Лылак внезапно объявил о своей отставке.

Наконец, 21 мая президентская компания пошла ва-банк. Они обратились, я хочу подчеркнуть, в Голосеевский районный суд столицы с иском, требующим запретить Конституционному Суду работать — выносить и публиковать свои решения. То есть потребовали от суда общей юрисдикции вмешаться в деятель­ность Конституционного Суда Украины по осуществлению право­судия, которая регулируется исключительно Конституцией и  Регламентом Конституционного Суда. Голосеевский районный суд отказал Президенту в открытии производства по делу. Суд разъяснил: споры этой категории не относятся к юрисдикции административных судов.

Но и этого оказалось мало для президентского советника Полуденного, который 22 мая на пресс-конференции от имени Секретариата Президента заявил, что они не признают и не будут признавать ни одного решения Конституционного Суда. Другой президентский чиновник Пукшин договорился до того, что якобы такого института, как Конституционный Суд вообще не суще­ствует. И вот три часа назад судья Шевченковского районного суда Кухалейшвили по иску Президента запретил судьям Иващенко, Станик и Пшеничному исполнять свои обязанности. Цель — лишить Конституционный Суд кворума, парализовать его работу.

Вдумайтесь, что происходит! Президентская администрация отказывается признавать Конституционный Суд Украины и его решения, осмеливается открыто препятствовать работе Консти­туционного Суда. Такого безобразия нет и, наверное, никогда не было ни в одной европейской стране.

Мы все должны согласиться, что антиконституционная вакханалия в сфере юстиции зашла слишком далеко. Вывод такой: всем политическим и государственным деятелям Украины, и в первую очередь гаранту Конституции, необходимо срочно пересмотреть свое отношение к судебной системе. Нельзя допустить ее разрушения! Без независимого и эффективного суда Украина никогда не сможет претендовать на членство в  Европейском Союзе. Она просто не сможет существовать как демократическое государство, подчиняющееся верховенству пра­ва. Юстиция не менее важна, чем экономика и политика. Если рухнет судебная система — рухнет все государство, это известно.

Единственный выход сегодня — признать допущенные нарушения, принципиально вернуться в правовое поле, рамки которого определены Конституцией и законом, сделать реши­тельные давно назревшие шаги, чтобы завершить демократи­ческую реформу судебной системы согласно цивилизованным европейским стандартам.

Первый шаг — ввести в действие новые редакции законов “О судоустройстве Украины” и “О статусе судей”. К тому же законопроекты о внесении изменений в законы “О судоустрой­стве Украины” и “О статусе судей” получили очень высокую оценку экспертов Венецианской комиссии, они рекомендовали и  Президенту, и парламенту их принять. Подчеркиваю, именно эти законопроекты, потому что их концепцию утвердил Президент Украины. Уверен, что эти законы все-таки будут приняты Верхов­ной Радой, и Президент, лично представивший их в парламент, поставит под ними свою подпись. Потому что Парламентская ассамблея Совета Европы в апрельской резолюции рекомендо­вала сделать это срочно. И еще потому, что в преодолении кризиса судебной власти заинтересованы все политики. Все они в равной мере несут за это ответственность перед украинским народом, Богом и своей совестью.

Спасибо.

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України МАРТИНЮК А.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, що не порушили регламент. Сідайте, будь ласка.

Слово надається міністру юстиції України Олександру Воло­димировичу Лавриновичу. Будь ласка.

 

ЛАВРИНОВИЧ О.В., міністр юстиції України. Шановний Адаме Івановичу! Шановне високоповажне товариство! Сьогодні обговорюється актуальне питання, яке потребує дуже багато часу і вдумливого аналізу з багатьох напрямів.

Очевидно, ми також можемо сказати, що практика застосу­вання ухваленого на початку 2002 року Закону “Про судоустрій України” показала кілька важливих больових моментів, які потре­бують обов’язкового вирішення, починаючи з неконституційності окремих положень цього закону. Ми вже маємо рішення Консти­туційного Суду щодо касаційного суду, стосовно призначення на  адміністративні посади. Також очевидними є положення, які не оспорювалися як неконституційні, але не створили умов ні для поліпшення роботи суддів, ні для функціонування судової системи загалом.

Зрозуміло, у нас є ціла низка питань — від структури до матеріально-технічного забезпечення судів. У вступному слові Олександр Олександрович зазначив деякі положення щодо струк­тури судової системи України. Вона повинна бути конституційною, функціональною і максимально наближеною до громадян. Згадай­мо такий рудимент, як військові суди. Є наполягання за будь-яких обставин його зберегти. Якщо не всю систему військових судів, то хоча б її фрагмент.

Вже багато років триває процес осмислення того, що ви­значено Конституцією як зобов’язання України перед своїми громадянами і міжнародною спільнотою. До сьогодні остаточні рішення не вдалося прийняти в цьому залі.

Є система кваліфікації тих, хто претендує на посаду судді і отримує право іменем України здійснювати правосуддя. Довгі роки аналізу кандидатів, які проходили через комітет Верховної Ради і Вищу раду юстиції, свідчать, що у нас не поліпшується ситуація з рівнем потенційних суддів, а, на мою суб’єктивну думку, навіть погіршується.

Залишається недосконалою ситуація з розглядом дисциплі­нарних справ. З одного боку, є проблема корпоративної солідар­ності, яка перешкоджає ухваленню справедливих рішень про притягнення до відповідальності тих, хто свідомо порушив закон. З другого — факти свідомого упередженого переслідування судді. Захист судді, який займає принципову й чесну позицію, потрібно забезпечити відповідними механізмами. Безумовно, найголовніші з них — публічність і чітка процедура, якої потрібно дотри­муватися.

Гадаю, що певною загрозою для незалежності суддів є  недостатній рівень матеріального та соціального забезпечення, особливо це стосується місцевих судів. Сьогодні різниця у грошо­вому забезпеченні судів першої інстанції і вищих судів становить 4–6 разів. Це не так доказ того, що краще забезпечуються вищі суди, як проблема належного забезпечення судів першої інстанції. Це стосується також і апеляційних судів.

Є проблема, що лежить поза судовою системою, але у  сфері, яка дуже важлива для її функціонування. Це проблема правової допомоги, у тому числі безоплатної, що відіграє значну роль у забезпеченні реального доступу до правосуддя для пере­важної більшості верств населення, які не мають достатнього рівня правової освіти і матеріальних можливостей для того, щоб на належному рівні забезпечити захист своїх інтересів.

Якщо ми починали з визначення системи судів, то після прийняття рішення щодо Конституційного Суду і апеляційного суду… До речі, це питання не так конституційності, як доцільності. Тому що всі розрахунки показали, що наявність апеляційного суду в Україні не доцільна. Зрештою, і навантаження на нього є настільки мізерним, теоретично потенційним, що його створення не викликає жодного ентузіазму. Це, очевидно, і є причиною того, що ніхто не ініціює його створення на сьогодні.

Очевидно, що й інша складова є дуже важливою. Маю на увазі вирішення питання стосовно системи адміністративних судів. Гадаю, що для будь-якої країни, у тому числі й для України, власна адміністративна юстиція повинна уособлювати механізм захисту прав громадян від незаконних управлінських дій і рішень. Це є нормою Конституції України.

Є проблема щодо завершення формування системи адміні­стративних судів і забезпечення їх ефективного функціонування. На сьогодні це відповідальність насамперед законодавчої гілки влади, яка мала забезпечити повний набір нормативних актів (хоча найбільшою мірою це було забезпечено напередодні термі­нів, визначених Законом “Про судоустрій України”), а також щодо кадрового наповнення: меншою мірою — призначення, які здій­снюються парламентом, більшою мірою — ті, які здійснює глава держави. А також те, що стосується бюджетного фінансування і   забезпечення нормальних можливостей для роботи судів, зокрема приміщень.

Звичайно, можна говорити про те, що це частина наших зобов’язань перед Радою Європи, що відображено і в резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 2005 року. Проте очевид­но, що найбільше це наша внутрішня проблема і наша відпові­дальність перед своїми громадянами.

На мою думку, вирішуючи питання функціонування судової системи, ми повинні звернути увагу й на таке. Залишається проблемою розгляд в апеляційних судах певної категорії кри­мінальних справ у першій інстанції відповідно до чинного Кримінально-процесуального кодексу України. Є розуміння і усвідомлення того, що це не відповідає принципам, закладеним в основу законів України, і певною мірою також порушує права громадян.

На сьогодні в Україні немає проблеми низького рівня судів першої інстанції. Подібні справи можна розглядати. Очевидним є  те, що потрібно забезпечити можливість утримання і доставку підсудних. На сьогодні й такі можливості вже є там, де це необхід­но. Можна зробити, щоб два-три суди в кожній області розгляда­ли такі справи, з тим щоб була забезпечена можливість належ­ного апеляційного оскарження і в разі необхідності — касаційного розгляду. Ці пропозиції вже передбачені законопроектом “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України”, який в  першому читанні ухвалений у цьому залі.

Щодо проблеми формування суддівського корпусу. Ми по­винні переглянути принципи, за якими сьогодні організовується добір кандидатів на посаду судді. Нині маємо пропозиції про внесення змін до Закону “Про статус суддів”, подані Міністер­ством юстиції України, які, зокрема, пропонують перейти від дію­чих процедур до добору кандидатів на посаду судді на конкурсній основі після складення кваліфікаційного іспиту у формі письмо­вого тестування та співбесіди. Це апробований спосіб, такий іспит складають юристи, які прагнуть провадити нотаріальну діяльність. Це можливість об’єктивно переконатися в рівні підготовки канди­дата і створити конкуренцію. Безумовно, це сприятиме підвищен­ню рівня кваліфікації пошукачів посади судді.

Стосовно проблеми дисциплінарної відповідальності та сумлінності суддів. Є питання процедури і визначених інституцій, які повинні здійснювати відповідні перевірки, реагувати на звер­нення, що надходять від юридичних осіб та громадян України, особливо коли йдеться про такий вид покарання, як звільнення судді із займаної посади.

Для належного розгляду питань щодо відповідальності суддів необхідно передбачити механізми перевірки інформації та наявності ознак дисциплінарного проступку в діях судді, кон­кретизувати і чітко визначити підстави для дисциплінарної відпові­дальності відповідно до норм, які діють у законодавстві більшості європейських країн.

На жаль, є чимало прикладів упередженої та необ’єктивної оцінки обставин щодо дисциплінарних проступків суддів. Кажу це на підставі аналізу практики, який здійснює Вища рада юстиції. Є  серйозна проблема з розглядом цих справ кваліфікаційними комісіями суддів. І очевидно, що пропозиція, внесена у згаданому законопроекті, про розмежування повноважень кваліфікаційних комісій (щодо оцінки кваліфікації) та дисциплінарних комісій (щодо оцінки проступків суддів) має право на життя.

Спостерігається велика різниця в роботі кваліфікаційних комісій в Україні. Існує формальний підхід, але є й винятки. Відзначу роботу кваліфікаційної комісії Харківської області за останні роки, яка працює вимогливо, кваліфіковано і достатньо оперативно, що справляє приємне враження.

Стосовно фінансового і матеріального забезпечення діяль­ності судової системи. Ця тема щороку розглядається парламен­том, зокрема під час ухвалення Державного бюджету України. Хоча у 2003–2007 роках видатки з державного бюджету на потре­би судів збільшилися майже в 4 рази — (з 344,8 мільйона до 1 мільярда 376,6 мільйона гривень, тобто достатньо відчутні темпи збільшення фінансування), вони не можуть забезпечити сьогодні належних умов для роботи системи судів. Незадовільним зали­шається стан матеріально-технічного та інформаційно-методич­ного забезпечення судів, що негативно випливає на ефективність здійснення правосуддя. Маємо також і досить відчутну диферен­ціацію щодо матеріально-технічного забезпечення, у тому числі інформаційне забезпечення судів значною мірою залежить від інстанції та географічного розташування.

І насамкінець не можу не сказати про проблему, яка є части­ною відповідальності системи Міністерства юстиції України, а саме про проблему процесуального законодавства. Залишилося невиконаним одне з найбільших зобов’язань перед Радою Євро­пи  —  ухвалення нового Кримінально-процесуального кодексу. Сьогодні згадували кілька позицій щодо нього. У поточному році ми повинні завершити цю роботу і нарешті отримати новий Кримінально-процесуальний кодекс.

Потребує вдосконалення також Господарський процесуаль­ний кодекс, який має бути узгоджений з основними позиціями Цивільного процесуального кодексу, з тим щоб у нас була уніфіка­ція за основними напрямами роботи судової системи.

Гадаю, якщо ми докладемо всіх зусиль до законодавчого забезпечення судової реформи і до її інституційного функціону­вання та кадрового наповнення, таких прикладів, про які ми сьогодні чули, коли судова система стає заручником політичного протистояння, і судді безпосередньо беруть участь у політичних діях, не буде. Ми повинні вийти з цієї ситуації з новою якістю і з тим, щоб в Україні функціонувала система, яка реально забез­печуватиме права громадян.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Володимировичу.

Шановні учасники парламентських слухань! Ми заслухали дві доповіді, переходимо до їх обговорення.

Запрошується до слова Ніна Іванівна Карпачова, Уповнова­жений Верховної Ради України з прав людини. Будь ласка. Підготуватися Ярославу Петровичу Мендусю.

 

КАРПАЧОВА Н.І., Уповноважений Верховної Ради України з  прав людини. Шановний голово! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Питання, винесене нині на парламентські слухання, є надзвичайно актуальним. Кожне третє звернення, яке отримує Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, стосується захисту права людини на справедливий суд.

Наявність суттєвих недоліків у національній системі судочин­ства підтверджують рішення Європейського суду з прав людини щодо України, в яких констатуються системні порушення, зокрема статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка регламентує право кожної людини на розгляд справи судом упродовж розумного терміну. За станом на 1 січня 2007 ро­ку, Європейський суд з прав людини ухвалив щодо України 260 рі­шень по суті, у 80 відсотках з них констатується порушення права на справедливий судовий захист.

Те, що відбувається з судовою гілкою влади останнім часом, є наслідком політичного протистояння. З іншого боку, це наслідок несвоєчасного вжиття заходів задля зміцнення незалежності су­дів, підвищення їх ефективності та відповідальності. Суди потра­пляють у дедалі більшу залежність від державних структур, полі­тичних партій, залишаючись при цьому незахищеними і цілком безконтрольними з боку єдиного носія влади в Україні — народу.

Нині боротьбу за вплив на судову гілку влади можна порів­няти з боротьбою за право власності на землю в Україні. Цей факт і розуміння його згубності мають стати відправною точкою у визначенні стратегії реформування національної судової систе­ми. На першому етапі реформування, на мою думку, потрібно здійснити таке.

Завершити створення вертикалі судової гілки влади та, врешті-решт, закінчити процес спеціалізації судів. Необхідно за­вершити створення окружних апеляційних, адміністративних судів і звернути увагу на створення системи ювенальних судів.

Законодавчо закріпити надання безоплатної правової допо­моги найбільш соціально незахищеним категоріям населення, особливо громадянам з фізичними та психічними вадами, не лише у кримінальних, а й у цивільних та адміністративних справах.

Невідкладно прийняти Закон “Про безоплатну правову допо­могу” та Закон “Про адвокатуру” в новій редакції. Прикладом є відома справа доведення до самогубства 40-річної мешканки міста Алушти (Автономна Республіка Крим) Наталії Кобелевої. Вона не змогла в суді захистити своє право на чотири сотки землі, не маючи коштів на оплату послуг адвоката та написання апеляції, залишилася в судовій боротьбі наодинці з органами місцевої влади, прокуратурою і бізнесовими структурами. Нині в  Ялтинському міському суді розглядається кримінальна справа щодо винного, який причетний до доведення до самогубства громадянки Кобелевої. Я звернулася з цивільним позовом до суду в інтересах неповнолітнього сина загиблої, для якого мама була єдиним годувальником. Гадаю, що судова влада, через яку не вдалося захистити свої законні права матері-одиначці, виявиться більш справедливою і милосердною хоча б до її сина — круглого сироти.

Необхідно пришвидшити прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України та внести зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, вилучивши норми про адміністративний арешт як вид покарання. Як свідчить моніто­ринг Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, цей засіб часто застосовується працівниками міліції з метою явки з  повинною. Потрібно також запровадити апеляційний та касацій­ний перегляди рішень, а також перегляд рішень за винятковими обставинами.

Європейський суд з прав людини 6 вересня 2005 року виніс рішення у справі “Горепко проти України”, в якому визнано пору­шення прав заявника за статтею 2 Протоколу №7 конвенції, а са­ме констатована відсутність в українському законодавстві можли­вості оскарження рішення суду про притягнення до адміністратив­ної відповідальності.

Потрібно посилити захист прав людини у справах, які пере­бувають у провадженні судів. Мною як Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини до Верховної Ради України подані законопроекти про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, до Кодексу адміністративного судочинства України, в яких передба­чена можливість участі на будь-якій стадії розгляду справи судами та оскарження рішень у цих справах Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його представників.

Потребує вдосконалення судова практика щодо призна­чення покарання у вигляді позбавлення волі. Нині за злочини, які не становлять значної суспільної небезпеки, в установах позбав­лення волі утримуються близько 25 тисяч осіб, засуджених до трьох років позбавлення волі. Більшість з них — бідні люди. Звертаюся до шановного суддівського корпусу: не перетворюйте Україну на в’язницю, а ширше застосовуйте запобіжні заходи та альтернативні види покарання, не пов’язані з позбавленням волі.

До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щороку надходять сотні скарг на незаконні засудження. З огляду на це, я не раз порушувала питання про створення в Україні тимчасового судового органу для перегляду кримінальних справ, у яких засуджені протягом тривалого часу не визнали себе винними.

І останнє, напевно, головне. Для запобігання хабарництву, рейдерству, винесенню неправомірних судових рішень потрібно докорінно змінити порядок призначення суддів на посади. Я це засвідчила у своїх щорічних доповідях і ще раз хочу привернути увагу шановних учасників парламентських слухань. Позиція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є цілком послідовною і чіткою: в Україні за сучасних умов суддів має обирати народ на певний термін. Звичайно, це потребує внесення змін до Конституції України. Найближчим часом Верховна Рада України обговорюватиме зміни до Конституції України і хотілося б, щоб запровадження виборності суддів народом стало невід’єм­ною складовою конституційної реформи.

Хочу побажати всім нам — і громадянам, і суддям мати гарантоване право на незалежне та справедливе правосуддя.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ніно Іванівно.

Слово має секретар Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Ярослав Петрович Мендусь. Підготуватися Лідії Павлівні Ізовітовій.

 

МЕНДУСЬ Я.П., секретар Комітету Верховної Ради України з  питань правосуддя (Соціалістична партія України). Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Враховуючи значення ефективної судової влади для розбудови України як правової держави і для подолання політичної кризи, створеної деструктивними діями відомих політичних сил, хочу наголосити на двох найгостріших, на мій погляд, проблемах здійснення правосуддя.

Перша полягає в незаконному і, я сказав би, зухвалому тискові за судову гілку влади з боку Президента України, Секрета­ріату Президента і так званих опозиційних політичних сил. Парадокс полягає в тому, що саме гарант Конституції системно здійснює дії, спрямовані на руйнування конституційного принципу поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову. Згадаймо фактичне підпорядкування Секретаріату Прези­дента Печерського районного суду міста Києва. А чого варта практика незаконного призначення Президентом виконуючих обов’язки голів судів!

Апофеозом нехтування Президентом нормами Конституції та законів України стало звільнення суддів Конституційного Суду Станік, Іващенко та Пшеничного. Очевидно, що метою цих звіль­нень було недопущення прийняття Конституційним Судом України рішень щодо указів Президента про дострокове припинення по­вноважень Верховної Ради України та призначення позачергових парламентських виборів, хоча він публічно обіцяв світовому спів­товариству визнати будь-яке рішення єдиного органу конституцій­ної юрисдикції в Україні.

Широкого поширення у ставленні Президента України до актів судової влади набула практика подвійних стандартів. Так, рішення Верховного Суду України про поновлення на посаді незаконно звільненого голови Київської обласної державної адміністрації Євгена Жовтяка Президент називає шоу і не виконує належним чином. Не визнає він легітимним також поновлення районними судами на посадах суддів Конституційного Суду України. А ось рішення про поновлення на посаді Генерального прокурора України Святослава Піскуна виконується миттєво.

Не відстають від Президента і його канцеляристи. Так, за­ступник глави Секретаріату Президента України втручається в  діяльність незалежної судової гілки влади. У засобах масової інформації він відверто зізнається в тиску, зокрема на Кіровський районний суд міста Донецька, дає оцінку постанові судді цього суду Подолянчука щодо призупинення дії указів Президента про звільнення суддів Конституційного Суду.

Інакше, як злочинними не можуть бути розцінені дії, спря­мовані на недопущення вищезазначених суддів у приміщення Конституційного Суду України. Все це здійснюється незважаючи на те, що Парламентська асамблея Ради Європи в резолюції від 19 квітня 2007 року зазначила: “Асамблея повторює, що влада єдиного органу конституційного правосуддя — Конституційного Суду України має гарантуватися та поважатися. Тиск у будь-якій формі на суддів є неприпустимим і має розслідуватися й переслі­дуватися в порядку кримінального судочинства”.

Україна як член Парламентської асамблеї Ради Європи взя­ла на себе зобов’язання дотримуватися статуту, рішень та реко­мендацій цього авторитетного європейського органу. Лише пра­вовий шлях розв’язання політичних конфліктів дасть можливість державі, що розташована в центрі Європи, у ХХІ столітті вважати себе цивілізованою.

Не менш важливою проблемою правосуддя в Україні є те, що деякі судді самі залучаються до політичних процесів. Як при­клад — постанова Донецького апеляційного адміністративного суду, якою з грубим порушенням Кодексу адміністративного судо­чинства України зупинено виконання постанови Кіровського районного суду міста Донецька щодо указів Президента про звільнення суддів Конституційного Суду України.

Політична заангажованість властива не лише суддям судів загальної юрисдикції. Чого варта публічна прес-конференція п’ятьох суддів Конституційного Суду України, які до початку про­вадження у справі по суті заявили про свій висновок щодо спра­ви, яка розглядалася в Конституційному Суді України.

Підсумовуючи сказане, зауважу, що стан справ з правосуд­дям переконливо свідчить про доцільність політичної реформи в  Україні в напрямі зміни форми державного правління з прези­дентсько-парламентської на парламентсько-президентську. Слід приділити більше уваги закріпленню гарантій незалежності суддів у Конституції. Доцільно саме в Основному Законі закріпити порядок призначення суддів на адміністративні посади.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ярославе Петровичу.

Запрошую до слова Голову Вищої ради юстиції Ізовітову Лідію Павлівну. Підготуватися Івану Іллічу Балаклицькому.

 

ІЗОВІТОВА Л.П., голова Вищої ради юстиції. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Пані та панове! Є багато проблемних питань, що стосуються теми парламентських слухань “Про стан правосуддя в Україні”, — це і  непрозорий добір суддівських кадрів, і проблеми проведення конкурсу при наданні рекомендацій кандидату на посаду судді (коли з восьми кандидатів на суддівську посаду рекомендацію отримує трієчник), і проблеми дисциплінарної відповідальності суддів.

Є також проблема з приведенням суддів до присяги. Значна кількість суддів досі до присяги не приведені, а тому вважають, що на них не поширюється вимога сумлінно і неупереджено здійснювати правосуддя.

Актуальна проблема освіти та навчання не лише тих, хто прагне стати суддею, а й тих, хто давно працює на посаді судді. Загальновідомі ризики суддівської професії. Є ризик і в тих, хто давно одягнув суддівську мантію, але через брак часу, пов’язаний з величезною завантаженістю, а також через недостатньо органі­зоване навчання з питань застосування законодавства робить помилки, які межують з порушенням присяги.

Свідченням таких ризиків є прийняття Вищою радою юстиції за час цієї каденції 36 рішень про внесення до Верховної Ради України та до Президента України подань про звільнення суддів за порушення присяги. Між іншим, Вища рада юстиції визнала, що такі підстави відсутні щодо 51 судді. Свідченням таких ризиків суддівської професії є й призначення Вищою радою юстиції вже в поточному році 76 перевірок щодо 102 суддів, причетних до про­типравного поглинання та захоплення підприємств — так званого рейдерства. Це лише 50 відсотків перевірок, які на сьогодні призначені.

Вища рада юстиції звернулася до Міністерства освіти України з проханням організувати навчання суддів з проблем застосування корпоративного законодавства, бо, вивчаючи це питання, ми дійшли висновку, що Міністерство освіти України не  вимагає від навчальних закладів включення цього питання до програм підготовки фахівців. Відомо, що в деяких вузах корпора­тивне право вивчається 1–2 години. Вища рада юстиції зверну­лася до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, до Верховного Суду України, до ректора Академії суддів, бо перш ніж звільняти суддів, хотілося б переконатися, що суддів навчили, і  вони знають законодавство з цих питань.

Вітаючи проведення парламентських слухань, присвячених стану правосуддя в Україні, я як голова Вищої ради юстиції у від­ведені 5 хвилин, які невпинно спливають, бачу своїм обов’язком висвітлити питання не про стан правосуддя, а про стан довкола правосуддя. Сьогодні ми маємо напруженість між політиками і су­дами, а це — загроза для принципу поділу влади. Усі на певний час забули статтю 6 Конституції України, яка має беззастережно виконуватися всіма громадянами, у тому числі народними обран­цями та керівниками держави. Змушена нагадати: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”.

Принцип поділу влади означає, що законодавча, виконавча та судова гілки влади в демократичній державі керуються верховенством права, відокремлені одна від одної і достатньо незалежні…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте можливість завершити.

 

ІЗОВІТОВА Л.П. …яка гарантує, що кожна гілка влади діє в  межах своєї компетенції. Це означає, що саме судова гілка влада контролює всі офіційні акти. Відповідно саме судочинство остаточно визначає, чи є акти або рішення гілок державної влади правомірними. А отже, завданням судової системи не може бути дотримання інтересів держави. Тобто метою судового процесу є  не задоволення інтересів держави чи обслуговування окремих гілок влади, а застосування та дотримання закону.

Судді — це не ті, хто просто плутається під ногами і заважає політикам та державним діячам у досягненні політичної мети, а  саме ті, хто здійснює владні повноваження, надані судовій гілці влади. Тому прошу політиків, державних діячів не утискувати судову владу.

Коли на “каналі чесних новин” біжить рядок, що в місті Києві не виявлено позовів щодо суддів Конституційного Суду, за підпи­сом дуже відомої особи — державного службовця, то в мене виникає запитання: а хто моніторить суди щодня, хто запитує про те, чи є позови в судах і якого змісту? І хто надає такі відомості? Де ж та незалежна судова влада, яка ці відомості вважає за необхідне надати? Чи не є це тиском на судову гілку влади?

Тому я закликаю всіх політиків утриматися від коментарів щодо рішень, які виносять судді. Засуджувати дії суддів можуть спеціально створені для цього органи — кваліфікаційні комісії суддів і Вища рада юстиції.

Дякую.

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

МОРОЗ О.О.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Лідіє Павлівно.

Звертаюся до всіх, хто братиме участь в обговоренні. Розумію, що всі ми живі люди, і кожного зачіпає вплив політичної ситуації на стан правосуддя тощо. Але це все — суєтні речі, а суд треба вибудувати так, щоб він був як основа, як істина. Ми повин­ні на це орієнтуватися у своїх пропозиціях. Сподіваюся, що ми це  й будемо відображати, бо від того залежатиме зміст законів, які ми прийматимемо. Я хотів би, щоб ми на цьому зосередилися.

Запрошую до слова голову Державної судової адміністрації України Івана Ілліча Балаклицького. Підготуватися Сергію Петро­вичу Бритченку.

 

БАЛАКЛИЦЬКИЙ І.І., голова Державної судової адміністрації України. Шановні Олександре Олександровичу, Адаме Івановичу! Шановні народні депутати! Ваша честь, шановні судді, всі учасни­ки парламентських слухань! Сьогодні увага Верховної Ради і, без перебільшення, усього українського суспільства привернута до проблем, пов’язаних з функціонуванням судової гілки влади. Це викликано неоднозначними реаліями нашого життя. Стан організаційного, матеріально-технічного, фінансового забезпечен­ня судів спонукає до ретельного та об’єктивного аналізу ситуації.

У своєму виступі акцентуватиму увагу не на законодавчих проблемах, а на реальному житті суддів і судів. На початку аналізу дозвольте коротеньку статистику, вона показова. Лише протягом 2006 року загальними судами України у першій інстанції розгля­нуто більш як 7 мільйонів 15 тисяч справ. Оскаржено 179 тисяч, тобто 2,55 відсотка. Це свідчить про надзвичайно високий рівень роботи переважної більшості суддів. Той невеликий відсоток рей­дерських та інших політизованих рішень, які викликали негативний резонанс у державі, ми не можемо брати за основу, щоб судити про суддівський корпус і судову систему в цілому.

Порівняно з 2005 роком, у 2006 році розглянуто справ на 40 відсотків більше, навантаження на суди колосальне. Це свід­чить про те, що все-таки громадяни довіряють більшості суддів і  за захистом своїх інтересів звертаються до суду.

Якщо говорити про роль Державної судової адміністрації, на яку покладається здійснення організаційних заходів, забезпечення функціонування судів загальної юрисдикції, створення відповідних умов для здійснення справедливого, прозорого і неупередженого судочинства, то необхідно зазначити, що статус нашої інституції зобов’язує апарат забезпечувати повною мірою всі фінансові, ма­теріально-технічні, інформаційні потреби, комп’ютеризацію тощо.

Одразу зауважу, що термін “забезпечення” в даному кон­тексті рівнозначний чи адекватний власне повноцінному існуванню судів. Гадаю, всім присутнім це добре зрозуміло, адже без належ­ного фінансування сьогодні не можливо вирішити повною мірою питання гарантій самостійності, незалежності правосуддя, надій­ності роботи судової гілки влади, а також забезпечити в повному обсязі захист законних прав юридичних осіб і громадян України. Це визначальні фактори правосуддя, необхідні і для високого українського політикуму, і для кожного громадянина.

Доводиться констатувати, що з року в рік бюджетний запит Державної судової адміністрації на фінансування судів задоволь­няється лише на 50–60 відсотків. Хоча об’єктивно треба зазна­чити, що останнім часом спостерігається стійка тенденція до збільшення фінансування судової гілки влади. Якщо говорити конкретно, то в бюджеті 2003 року на ці цілі було передбачено лише 350 мільйонів гривень, у бюджеті минулого року — 1 мільярд 376 мільйонів, тобто збільшення відбулося майже в 4 рази. Однак 60 відсотків ніяк не можуть задовольнити потреби судів.

Якщо говорити про структуру бюджету, то з 1 мільярда 380 мільйонів гривень 75 відсотків спрямовується на заробітну плату і довічне утримання. Залишається лише 25 відсотків на всі видатки розвитку — забезпечення діяльності суду, ремонтні робо­ти, будівництво тощо. Недофінансування видатків у минулому та  поточному роках становить близько 100 мільйонів гривень, що спричинило і кредиторську заборгованість, і проблеми функціону­вання судів. Фактично, у січні — лютому поточного року деякі суди просто зупиняли свою роботу, працювали не на повну потужність, тому що бракувало марок, конвертів тощо.

Тому якщо говорити…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте можливість закінчити думку.

 

БАЛАКЛИЦЬКИЙ І.І. Безумовно, насамперед необхідно прий­няти закон про порядок фінансування судової системи, де перед­бачити рівномірне гарантоване щомісячне забезпечення основних видатків на її функціонування. Потрібно профінансувати державну програму забезпечення судів приміщеннями. Відверто кажучи, у нас лише 10 відсотків приміщень приблизно відповідають євро­пейським вимогам щодо здійснення судочинства.

Якщо говорити про структуру судоустрою, то суддівський корпус і всі, хто працюють у судовій системі, глибоко переконані в  необхідності спрощення судової системи.

У проекті закону, який потребує доопрацювання, пропонує­ться створити вищі суди. Нині діють Вищий господарський та Вищий адміністративний суди зі штатом близько 100 осіб, Верховний Суд України — близько 100 осіб, кримінальний та цивільний суди — по 100 осіб. Відповідно 500 суддів вищого рівня будуть курирувати, або переглядати рішення 4,5 тисячі суддів міських і районних судів. Це просто може призвести до колапсу судової системи.

Систему треба створити таким чином, щоб все правосуддя перенести в міські й районні суди, ще одна ланка — область, а в місті Києві, в центрі, має бути один орган, як у Канаді. У Канаді Верховний Суд складається з восьми суддів, при цьому він ще здійснює повноваження конституційного суду, і канадська система правосуддя працює ідеально. Закликаю й вас до цього.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі. Ми зробимо краще, ніж у Канаді.

До слова запрошується завідувач відділу Інституту законо­давства Верховної Ради України Бритченко Сергій Петрович. Будь ласка. Підготуватися Притиці Дмитру Микитовичу.

 

БРИТЧЕНКО С.П., завідувач відділу Інституту законодавства Верховної Ради України. Шановний Олександре Олександровичу! Шановні учасники парламентських слухань! Важливою умовою розбудови України як правової демократичної держави є функціо­нування незалежного та неупередженого суду. Водночас викону­вати свою важливу роль судова влада може лише в разі належ­ного законодавчого забезпечення її функціонування.

Конституція України 1996 року приділила певну увагу судовій владі, закріпила засади правосуддя, запровадила нові види судів (адміністративний та апеляційний, суд присяжних), врегулювала основи функціонування Конституційного Суду України. Водночас вона не визначила поняття “судова влада”, не дала повного ви­значення судової системи, не закріпила її, не врегулювала інші суттєві питання, необхідні для ефективного здійснення право­суддя.

З метою впровадження закріплених у Конституції України нових положень щодо судової влади в організацію функціонування правосуддя у 2001 році в Україні здійснена так звана мала судова реформа шляхом внесення змін до Кримінально-процесуального, Арбітражного, Цивільного процесуального кодексів України, зако­нів “Про судоустрій України”, “Про статус суддів”, “Про органи суддівського самоврядування”, деяких інших законодавчих актів.

Проте ефективність малої судової реформи фахівці й нау­ковці оцінили досить критично. На неї вплинула поспішність вне­сення змін до зазначених законодавчих актів, зумовлена необхід­ністю запобігти припиненню діяльності судової системи через прострочення термінів її реформування, визначених у Конституції України. Неефективність малої судової реформи підтвердилася вже через півроку. Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону “Про судоустрій України”, який експерти також не вважали бездоганним, у зв’язку з чим нині підготовлено його чергову редакцію. Численні зміни, що вносилися до законодавчих актів з  питань діяльності судової влади, характеризувалися безсистем­ністю, непослідовністю, суперечливістю, відсутністю наукового обґрунтування.

Слід визнати, що судова влада як атрибут і найважливіший інститут сучасної правової держави сьогодні серйозно пробук­совує. Для подолання кризових явищ у судочинстві потрібно реформувати процесуальне законодавство, вдосконалити законо­давство, що регулює добір і навчання суддівських кадрів, призна­чення і обрання суддів, призначення їх на адміністративні посади, заохочення та притягнення до відповідальності тощо.

Водночас ситуація, що склалася у сфері правосуддя, свід­чить про те, що конституційна реформа стосується і цієї сфери. Зміни, внесені 2004 року до Конституції України, майже не торкну­лися судової влади. Однак це не означає, що конституційне законодавство у цій сфері не потребує вдосконалення. Більшість фахівців і науковців вважають, що необхідним етапом судово-правової реформи в Україні має бути внесення змін до Конституції України. Пропонується, зокрема, визначити і закріпити в Основ­ному Законі поняття “судова система”. У Конституції має бути закріплена судова система, яка за принципами побудови відпо­відатиме стандартам і традиціям європейських країн.

Фахівці та вчені порушують питання про внесення змін до статті 93 Конституції України з метою повернення Верховному Суду України права законодавчої ініціативи. При цьому нагадують, що під час попереднього конституційного процесу Верховний Суд України цілком свідомо був вилучений з числа суб’єктів законо­давчої ініціативи, для того щоб забезпечити реальну дію принципу поділу влади на три гілки і усунути передумови для звинувачення судової влади у втручанні в законотворчість. Проте дискусійність цієї точки зору стає очевидною. Нині суддівський корпус усунуто від участі в реформуванні судової влади, що негативно впливає на його якість.

Не менш важливим є закріплення в Конституції України додаткових гарантій незалежності суддів. Доцільно передбачити повноваження судової влади призначати та обирати суддів на ад­міністративні посади. Крім того, слід врегулювати порядок звіль­нення суддів Конституційного Суду України.

Синхронне реформування засад діяльності трьох складових державної влади сприятиме досягненню мети політичної реформи.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі вам за інформацію. Ви вдалися до критичного аналізу, що природно. Будь ласка, передайте Олек­сандру Любимовичу, що Інститут законодавства має терміново розглянути ситуацію у цій сфері, найближчим часом підготувати концепцію, що потрібно робити в контексті прийнятих законо­проектів. Вносьте конкретні пропозиції до тих документів, які будуть розглядатися на засіданнях Верховної Ради України, гарантую, ми їх обов’язково реалізуємо. Але й ви намагайтеся, щоб це було враховано найближчим часом.

Слово має заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Притика Дмитро Микитович. Будь ласка. Підготуватися Мірошниченку Юрію Романовичу.

 

ПРИТИКА Д.М., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя (Партія регіонів). Шановний Олександре Олександровичу! Шановні учасники парламентських слухань! Переконаний, що тема парламентських слухань щодо ролі правосуддя в Україні є вкрай важливою і для суспільства, і  для подальшого розвитку та становлення судової системи України.

Узагальнюючи і оцінюючи діяльність усіх судів можна зроби­ти висновок, що вони справляються зі своїми завданнями, захи­щаючи порушені права юридичних осіб та громадян. Проте, на жаль, все ще допускається безліч порушень у роботі судів усіх рівнів. Набуло поширення рейдерство, яке здійснюється за допо­могою суддівського корпусу. Відбувається незаконний переділ власності, зриваються програми приватизації тощо. Підтверджен­ням є безліч скарг, які надходять до Комітету з питань право­суддя, який я представляю, а також до Європейського суду з прав людини. Усе це свідчить, що рівень судочинства в Україні потребує якісного вдосконалення.

Не можу не згадати про те, що останнім часом деякі полі­тичні сили замість справжнього реформування судової системи, прагнучи забезпечити собі можливість певною мірою впливати на  суд, готові зруйнувати основи судової системи та послабити її як самостійну складову державної влади. Розумію, що це відбу­вається через те, що на розгляд судів іноді надходять справи, які є  результатом політичної боротьби і мають у суспільстві великий резонанс.

У зв’язку з цим хочу навести один з пунктів нещодавно ухваленої резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи: “Асамблея засуджує той факт, що судова система України систе­матично використовується неналежним чином іншими гілками влади, високопосадовці не виконують рішення судів, що свідчить про руйнування цієї ключової демократичної інституції”.

Отже, нагальною є необхідність проведення комплексної судової реформи. Тому найперше наше спільне завдання — ство­рити умови для незалежного судочинства в державі, належного забезпечення діяльності судової влади та поліпшення якості кадрового забезпечення суддівського корпусу. У процесі рефор­мування системи правосуддя ми пройшли певні етапи, про які сьогодні говорили промовці, і маємо відповідні напрацювання. У  цій справі не треба забувати і зневажати національні традиції судоустрою та судочинства.

Що необхідно зробити Верховній Раді України та судів­ському корпусу для того, щоб виправити становище?

Перше — прискорити прийняття законопроектів про вне­сення змін до законів України “Про судоустрій України” та “Про статус суддів”. Вони мають певні недоліки, але Комітет з питань правосуддя і всі парламентарії, усвідомлюючи свою відповідаль­ність, доопрацюємо і доведемо їх до досконалого стану.

Друге — розробити систему підготовки суддівських кадрів, яка має охоплювати всі стадії процесу набуття та підвищення кваліфікації суддів, починаючи із запровадження спеціальної про­грами підготовки майбутніх суддів у вищих навчальних закладах та проходження стажування у різних сферах юридичної діяльності. Досить часто до судів приходять непідготовлені кадри. Це велика біда, і ви всі це добре розумієте.

Третє — вдосконалити чинні процесуальні кодекси, запрова­дити в майбутньому допуск до апеляції та касації. Це суттєво розвантажить суддів та підвищить якість правосуддя.

Четверте — реформувати Верховний Суд України, який має уособлювати правову мудрість нації і формуватися з найкращих науковців та правознавців України. Я цілком згоден з наведеним прикладом про Верховний Суд Канади. Гадаю, що відповідно до судової реформи і нового Закону “Про судоустрій України” склад Верховного Суду може бути скорочений.

Зважаючи на брак часу, на завершення дозвольте висло­вити кілька зауважень щодо проекту рекомендацій парламент­ських слухань, який я загалом підтримую. Проте в пункті 4 реко­мендацій пропонується вирішити питання про уніфікацію положень Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів та об’єднання їх в один…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте можливість завершити думку.

 

ПРИТИКА Д.М. Вважаю таку пропозицію неприйнятною. Очевидно, що господарські суди відіграють надзвичайно важливу роль у регулюванні відносин у сфері національної економіки. Ігнорувати цього факту не можна. Існування такої галузі права і  відповідної галузі законодавства випливає з Господарського кодексу України, в якому регулюються не лише відносини між суб’єктами господарювання, а й основні напрями та форми участі держави, органів місцевого самоврядування та інших органів у  регулюванні господарських відносин.

Цілком підтримую пункт 14 резолюції щодо прискорення термінів прийняття закону про фінансування судів. Ми давно боремося за це. Дай Боже, щоб Верховна Рада цього скликання прийняла такий закон.

Пункт 1 розділу VII рекомендацій, в якому пропонується покращити роботу державних судових адміністрацій з добору кадрів на посади суддів, на мою думку, також треба вилучити. Скажу лише, що експерти Парламентської асамблеї Ради Європи у своїх коментарях до законопроекту “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” зазначили, що повно­важення Державної судової адміністрації як центрального органу виконавчої влади, хоч і спеціального, наскрізь загрожують судовій незалежності. Ці повноваження порушують принципи судової незалежності та розподіл влади, що суперечить міжнародним стандартам. Вважаю, що в майбутньому Державну судову адміні­страцію все-таки необхідно підпорядкувати Раді суддів України.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має академік, директор Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України Юрій Сергійович Шемшученко. За ним виступатиме Мірошниченко Юрій Романович.

 

ШЕМШУЧЕНКО Ю.С., директор Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України. Шановний Олександре Олександровичу! Шановні учасники парламентських слухань! Я хотів би коротко привернути вашу увагу до древніх греків. Платон з цього приводу казав: “Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою”.

Щось подібне маємо в Україні: правовий нігілізм взяв гору над верховенством права, Конституція і закон втратили своє високе призначення. Причин, звичайно, багато, але однією з них є  неефективна діяльність судової системи, про що сьогодні йде мова. Є різні причини, одні стосуються зовнішніх факторів (йдеться про політичний тиск на суди тощо), інші — внутрішніх, пов’язаних з реформуванням судової системи, правовим регулю­ванням діяльності відповідних органів тощо. Дозвольте зупинитися на другій групі причин, на двох її фрагментах.

Безсистемність і недостатня визначеність параметрів ре­формування судової системи за 15 років призвели до створення судового монстра, у лабіринтах якого важко розібратися не тільки пересічному громадянинові, а й професійним юристам. Зросла кількість спеціалізованих судів, заплутана система апеляційних та касаційних інстанцій, низка новостворених квазісудових інституцій (Вища рада юстиції, Державна судова адміністрація тощо) фак­тично обмежили доступ людей до правосуддя. Нині захистити свої права в суді часто буває справою майже безнадійною.

Перше. Мені важко погодитися з ідеєю розширення мережі спеціалізованих судів, яку підтримують і теоретики, і практики. Йдеться, зокрема, про нові самостійні системи цивільного та кримінального судочинства на додаток до вже існуючих господар­ських і адміністративних судів. Гадаю, це призведе до збільшення чисельності управлінського апарату в судовій системі та до супе­речок між різними спеціалізованими судами. На мою думку, си­стема судів має бути максимально спрощеною, зрозумілою, лише за такої умови підвищиться її ефективність.

Друге. Питання про дотримання принципу незалежності судів, як кажуть, набило оскомину. Цей принцип поки що існує більше в доктрині, ніж реально на практиці. У реальному житті суди залежать від Міністерства юстиції України, Вищої ради юсти­ції (приймає рішення про рекомендацію особи на посаду судді), Президента України (призначає суддів на посаду на перші п’ять років), Верховної Ради України (призначає суддів безстроково), Державної судової адміністрації (вирішує питання фінансування судів та забезпечення їх технічним обладнанням), місцевих дер­жавних адміністрацій (вирішення квартирних питань) тощо.

У радянські часи діяло так зване “телефонне право”, але насамперед воно стосувалося розгляду кримінальних справ. Тепер на суд тиснуть владні структури і з приводу вирішення цивільних, господарських справ, і щодо адміністративного прова­дження — винесення судами потрібних для влади рішень, призна­чення і звільнення державного службовця, скасування результатів виборів тощо.

На мою думку, для виправлення становища потрібно повер­нутися до ідеї обрання суддів населенням строком на десять років, принаймні тих, які розглядатимуть справи у першій інстанції.

Історична ретроспектива. Обрання суддів населенням харак­терно для судової системи України. Зокрема, правами, за якими судився малоросійський народ ще з 1743 року, це питання було чітко врегульоване. На жаль, нині тільки можемо згадати ці права. Напевно, варто повернутися до практики наших предків. І хочу сказати, що юридична наука готова в цьому плані попрацювати.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі, Юрію Сергійовичу.

Слово має голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Мірошниченко Юрій Романович. Будь ласка. За ним виступатиме Долежан Валентин Володи­мирович.

 

МІРОШНИЧЕНКО Ю.Р., голова підкомітету Комітету Верхов­ної Ради України з питань правосуддя (Партія регіонів). Дякую, Олександре Олександровичу. Шановні колеги! Шановні виборці! Шановні учасники парламентських слухань! Для мене велика честь виступати після Юрія Сергійовича Шемшученка, якого я  вважаю своїм учителем, під його патронатом я захищав канди­датську дисертацію. Я вважаю себе носієм доктрини Інституту держави і права.

Хочу підтримати позиції і занепокоєння всіх колег, які виступали, щодо проблем, пов’язаних із здійсненням правосуддя в  Україні. Підтримую також колег, які говорили про велику увагу, яку приділяє наш профільний комітет роботі над двома систем­ними законопроектами — про внесення змін до законів “Про судо­устрій України” та “Про статус суддів”. Це велика праця багатьох правників-практиків, які нині долучилися до того, щоб українське правосуддя було доступним, справедливим і ефективним, щоб кожна людина в Україні була впевнена, що її законні права та інтереси завжди будуть захищені.

У своєму виступі я хотів би привернути вашу увагу до інсти­туту адвокатури, який бере участь у здійсненні правосуддя. Саме адвокати, представляючи інтереси громадян, впливають на якість здійснення правосуддя. Адвокатура є важливим правовим інсти­тутом, що впливає на стан правосуддя.

Недосконале законодавче забезпечення адвокатської діяльності, мета якої — захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, призводить до надання неякісної правової допомоги, а в деяких випадках — до ігнорування права особи на правову допомогу. Як наслідок — численні порушення конститу­ційних прав та законних інтересів людини і громадянина в Україні.

Виходячи з необхідності вирішення широкого кола теоретич­них і практичних проблем професійної діяльності адвокатів, а та­кож на основі міжнародного досвіду в цій сфері суспільних відносин відповідно до Конституції України та інших нормативно-правових актів я вніс до Верховної Ради України проект Закону України “Про адвокатську діяльність” (№2677). Звертаюся до всіх учасників парламентських слухань з проханням ознайомитися з  цим законопроектом і, можливо, внести свої пропозиції.

Вважаю за необхідне акцентувати вашу увагу на його перевагах.

Перше — закріплюється положення про те, що представни­цтво та захист прав, свобод і законних інтересів юридичних та фізичних осіб у судах здійснюються лише адвокатом. Це принци­пова відмінність від інших законопроектів.

Друге — детально регламентовані права, обов’язки та гарантії здійснення адвокатської діяльності. Це важливий чинник дотримання принципів верховенства права, незалежності, демо­кратичності, гуманізму та конфіденційності. Законопроектом передбачається проходження стажування як однієї з умов набуття права на адвокатську діяльність.

Третє — чітко визначені організаційні форми адвокатської діяльності, вона здійснюється індивідуально або у складі адвокат­ського об’єднання.

Четверте — встановлено правову основу договору про надання правової допомоги, його зміст, форму, підстави відмови в укладенні, а також припинення договору і його дострокове розірвання.

П’яте — повноваження адвоката щодо представництва і  захисту прав, свобод та законних інтересів довірителя посвідчу­ються ордером, який виписується на підставі договору про надання правової допомоги. Це нововведення дасть можливість адвокатам миттєво вступати у правові відносини на стороні довірителя, що гарантуватиме дотримання права особи на захист.

Хочу звернути вашу увагу на те, що в законопроекті деталь­но врегульовано питання функціонування інституту адвокатського самоврядування, що надає гарантії діяльності адвокатури в Україні як незалежного професійного самоврядного правозахисного інституту.

Шановні учасники парламентських слухань! Вважаю, що цей системний закон підсилить судову систему, тому вношу пропози­цію передбачити в рекомендаціях парламентських слухань поло­ження про необхідність якнайшвидшого прийняття проекту Закону України “Про адвокатську діяльність”.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добре. Спасибі.

Слово має професор кафедри організації судових та право­охоронних органів Одеської національної юридичної академії Долежан Валентин Володимирович. Будь ласка. Підготуватися Колесниченку Володимиру Миколайовичу.

 

ДОЛЕЖАН В.В., професор кафедри організації судових та   правоохоронних органів Одеської національної юридичної академії. Шановні юристи і політики! Шановні учасники парла­ментських слухань! Всі ми є співучасниками заходів, які вжива­ються для законодавчого та організаційного забезпечення наступ­ного етапу судово-правової реформи в Україні. Ми зацікавлені в  тому, щоб законопроекти, про які сьогодні йшлося, якнайшвид­ше були прийняті Верховною Радою України. Проте водночас ми повинні віддавати собі звіт у тому, що на черзі — внесення ґрунтовних змін до чинної Конституції України, оскільки без них зазначені нормативні акти матимуть половинчастий характер. Процес оновлення законодавства про судоустрій на конститу­ційному рівні потрібно продовжити.

Найближчим часом нам доведеться відчути певні труднощі, якщо в Україні розгорнеться передвиборна кампанія, в якій, безумовно, будуть задіяні суди. З огляду на оскаженілість вибор­чого процесу в наших умовах, звичайно, вони відчуватимуть величезні перевантаження, мабуть, більші, ніж раніше.

Викликає занепокоєння й те, що назрівають спроби прини­зити судову владу, посягнути на незалежність суддів, використо­вуючи для цього різні методи. Все частіше лунають образи і прямі погрози на адресу суддів у зв’язку з винесенням ними тих чи інших рішень.

У зв’язку з цим дозволю собі процитувати висновок Венеціанської комісії щодо законопроектів про внесення змін до законів “Про судоустрій України” і “Про статус суддів”: “Судді потребують заходів захисту від будь-якого зовнішнього тиску чи впливу шляхом чітких та суворих карних санкцій проти тих, хто  намагається порушити незалежність судової гілки влади”. Такі карні санкції передбачені в законодавстві, і досить суворі, але чомусь представники Парламентської асамблеї Ради Європи звернули увагу саме на цей бік забезпечення незалежності суддів. Очевидно, вони невдоволені тим, що ці заходи у нас використо­вуються дуже мало, а іноді не використовуються взагалі, відповідні органи не відслідковують практику таких зазіхань на суддівську незалежність. Вважаю, що ця проблема повинна бути розв’язана уже найближчим часом.

Особливе занепокоєння викликає метушня протягом остан­ніх тижнів навколо Конституційного Суду України. У зв’язку з цим хотілося б ще раз звернути увагу на унікальний характер цієї судової установи в житті нашого суспільства. Один з народних депутатів України попередніх скликань сказав з цього приводу: вище від Конституційного Суду — тільки Бог. Це, звичайно, ідеалізація цієї поважної інституції, але таке ставлення до Консти­туційного Суду цілком вписується в цінності правової держави.

Отже, я хотів би привернути вашу увагу до двох питань. Останнім часом мусується теза про те, що рішення Конституцій­ного Суду не зможе розрядити політичну ситуацію в Україні, оскільки його не сприйме більша частина суспільства. Нехай так, але де ви бачили, щоб рішення будь-якого суду задовольнило всіх? Рішення Конституційного Суду України ухвалюється більші­стю голосів. Якщо зробити так, як у Сполучених Штатах Америки, в інших європейських країнах, де Верховний Суд виконує функції конституційної юрисдикції, то рішення, безумовно, сприйметься суспільством і буде виконано. Це перше.

Друге питання суто правове. У справах за зверненнями народних депутатів України з приводу неконституційності двох указів глави держави Президент, по суті, виступає в ролі відпові­дача у справі, оскільки правові претензії висуваються саме до Президента. Гадаю, що використання главою держави своїх владних повноважень, спрямованих на зміну складу суду, у ході розгляду справи порушує…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте можливість закінчити думку.

 

ДОЛЕЖАН В.В. Хочу побажати, щоб наш Конституційний Суд був на висоті і успішно продовжував свою діяльність.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. З вашого дозволу зроблю маленьку ремарку. Мені здалося, що ви процитували не висновок Вене­ціанської комісії, а рішення Парламентської асамблеї Ради Європи від 19 квітня поточного року. Здається, так? А, це спільна позиція. Тоді чудово, я вас підтримую.

А от щодо висловлювання одного з депутатів про те, що вище Конституційного Суду — лише Бог, ви маєте рацію. Причому відомо, де він сидить. Гадаю, треба виправляти цю ситуацію.

Запрошую до слова члена Вищої ради юстиції Колесниченка Володимира Миколайовича. Будь ласка. Підготуватися Пасенюку Олександру Михайловичу.

 

КОЛЕСНИЧЕНКО В.М., член Вищої ради юстиції. Шановний Олександре Олександровичу! Шановні учасники парламентських слухань! Нинішня тема парламентських слухань знаменна для діяльності судової системи України. Усвідомлення політиками негативних тенденцій у діяльності судової гілки влади і бажання законодавчо змінити ситуацію є позитивним кроком. Задекларо­ваний статтею 8 Конституції України принцип верховенства права не може бути забезпечений в умовах, у яких нині діє судова система.

Впродовж останнього року деякі політичні сили, не погодив­шись з результатами виборів до парламенту в березні 2006 року, намагаються за допомогою судової системи неправовим чином змінити баланс політичних сил на свою користь. Як суддя, який брав участь у розгляді справ під час виборчого процесу, засвід­чую, що Печерський районний суд міста Києва виконав свою професійну місію і фактично став гарантом дотримання законності в діяльності Центральної виборчої комісії України. У період з груд­ня 2005 року по березень 2006 року суд розглянув близько 300 справ за скаргами на дії чи бездіяльність Центральної вибор­чої комісії. Неупереджена позиція суддів дала можливість політи­кам проводити виборчу кампанію без остраху, що суд своїми незаконними рішеннями вплине на волевиявлення виборців. Як відомо, ці вибори визнані демократичними, такими, що відпо­відають європейським стандартам.

Точкою відліку грубого тиску на судову гілку влади стало обрання Головою Верховного Суду України відомого політика Василя Васильовича Онопенка. Відтоді політики різного рангу на чолі з Президентом України постійно висловлюють критику щодо неналежної діяльності суддів. Дійшло до того, що робота суддів визнавалася такою, що загрожує національній безпеці України. Політики швидко забули, що саме суд вирішив долю минулих президентських виборів, і ті, хто тоді його обожнював, сьогодні найбільше його хають.

Прикладом втручання в діяльність суддів є незаконне відсто­ронення від обов’язків голови Печерського районного суду міста Києва після того, як судді відмовилися виконувати вказівки поса­довців Секретаріату Президента і самого гаранта Конституції. Останньою краплею, що передувала даному указу Президента, була відмова голови суду підтримати указ про розпуск парла­менту. Дане відсторонення здійснено без відповідного подан­ня  Голови Верховного Суду України та згоди Ради суддів України. В  указі вказано “з метою перевірки обставин призначення”. Це означає, що Президент не знає, яким чином і на яких підставах він призначив мене на посаду і як він пропонував мені виконувати обов’язки лише в межах чинного законодавства. Після того, як я намагався скористатися своїм конституційним правом звер­нутися до суду за захистом, Президент видав указ про моє пере­ведення суддею до іншого суду, розташованого за межами Києва. Йому ще залишилося позбавити мене громадянства.

В унісон з Президентом діє і Голова Верховного Суду, який, погоджуючись з тим, що звільнення здійснено незаконно, всупе­реч здоровому глузду вносить до Ради суддів України подання про призначення іншого судді на посаду голови Печерського районного суду міста Києва. Члени Ради суддів України — пере­важно голови апеляційних судів, піклуючись про свою особисту суддівську кар’єру, покірно дають на це згоду. Справу зроблено: Печерський районний суд міста Києва — під повним контролем Секретаріату Президента.

Коли я почав інформувати громадськість про загрозу непра­вового використання судової системи в політичних цілях, у Печер­ському районному суді міста Києва з’явився позов до Верховної Ради України про визнання обрання трьох членів Вищої ради юстиції від 22 березня 2007 року нелегітимним.

Переслідування суддів за їх неупереджену правову позицію і  дотримання ними присяги є ні чим іншим, як демонстрацією можливостей окремих політичних сил на чолі з Президентом України впливати в будь-якій спосіб на судову систему, домага­тися потрібного рішення, в основу якого покладено не закон, а  політичну доцільність.

За дорученням голови Вищої ради юстиції я проводив пере­вірку законності прийнятих рішень Київським районним судом міста Донецька та Апеляційним адміністративним судом Доне­цької області у справі про незаконне звільнення суддів Конститу­ційного Суду України. Перевіркою встановлено грубі порушення процесуального законодавства з боку голови Апеляційного адміні­стративного суду Донецької області Бодахової, яка без надхо­дження апеляційної скарги у встановленому порядку, а саме через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржене судом рішення, відкрила провадження у справі та зупинила виконання ухвали суду про забезпечення позову, чим фактично блокувала роботу Кон­ституційного Суду України. Під час перевірки суддя пояснювала свої незаконні дії особливим характером справи і тим, що вона діяла під шаленим тиском з боку Секретаріату Президента. Що мені було порадити?

Голова Кіровського районного суду міста Донецька Левада повідомив, що заступник глави Секретаріату Президента України Турчинов особисто телефонував йому на службовий телефон і  вимагав негайного скасування ухвали. Треба віддати належне голові суду, який, незважаючи на незаконні вимоги, діяв у межах своїх повноважень.

Звертаю вашу увагу, що це лише незначна частина прикла­дів втручання політиків у діяльність суду. Нині це масове явище з  непередбачуваними наслідками. Впевнений, що ви глибоко стурбовані станом правосуддя в Україні і терміново вживете необ­хідних заходів для зміцнення незалежності судової гілки влади, що стане запорукою діяльності інших гілок влади і суспільства загалом за принципами верховенства права та рівності усіх перед законом.

Перше, з чого потрібно розпочати — терміново внести зміни до Закону “Про судоустрій України”, якими позбавити Президента повноважень призначати суддів на адміністративні посади та звільняти з таких посад. З урахуванням можливої політичної нестабільності визначити орган, який виконував би це без полі­тичної мотивації. Впевнений, що завдяки державницькій позиції законодавців будуть прийняті закони щодо діяльності судової си­стеми, які забезпечать кожному громадянину можливість захисти­ти свої права.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Хочу відповісти на це зауваження. Вже під­готовлено законопроект про внесення змін до Закону “Про судоустрій України”, яким передбачається процедура само­врядності, коли на адміністративну посаду голови суду обирати­муть судді. Ніякий вищий орган не втручатиметься в цю процеду­ру. Гадаю, що ця норма необхідна.

 

КОЛЕСНИЧЕНКО В.М. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі.

Слово має народний депутат України трьох скликань, відомий в Україні правник Кармазін Юрій Анатолійович. Прошу. За ним виступатиме Колесніченко Вадим Васильович.

 

КАРМАЗІН Ю.А., народний депутат України другого, третього, четвертого скликань. Шановні учасники парламентських слухань! Я із задоволенням вислухав всі виступи, щоправда, в  мене склалося враження, що вони трошки однобокі.

Хочу зауважити, що необхідність судово-правової реформи обумовлена тим, що суди, вся система юстиції, чинне законодав­ство, яке регулює діяльність правоохоронних органів, пережи­вають глибоку кризу, спричинену багатьма чинниками, які нега­тивно впливали на їх діяльність. Це слова не Кармазіна, це слова з  Концепції судово-правової реформи України, схваленої Верхов­ною Радою України 28 квітня 1992 року. Щось змінилося в державі з 1992 року? Зміни відбулися, але на гірше.

Знаєте, історію ніхто не знає краще, ніж очевидці. Я конспектував сьогоднішні виступи.

Сергій Васильович сказав: “Мы рискуем стать свидетелями разрушения единственного органа конституционной юстиции в  стране”. Ні, Сергію Васильовичу, Конституційний Суд сам себе зруйнував. І зараз я це доведу.

Мені до душі теза Ніни Іванівни Карпачової: “В Україні за  сучасних умов суддів має обирати народ на певний термін”. До цього вже всі дійшли. Судді мають залежати тільки від Консти­туції і від закону, а не від грошей, як це є на сьогодні.

Шановні! Хочу з вами поділитися думками, які я висловлю­вав, коли в 2002 році стояв тут і переконував тодішнього Голову Верховної Ради, нинішнього Секретаря РНБОУ Плюща не ставити на голосування питання за наказом з телефону, який зліва від Олександра Олександровича стоїть. Зателефонував Леонід Дани­лович Кучма — і Закон “Про судоустрій України” без обговорення, після його провалу, всупереч Регламенту було прийнято. Чому? Бо був четвер, а в п’ятницю розглядався позов Мельниченка до  Центральної виборчої комісії, бо він не зміг стати народним депутатом України. Так розпочалося ґвалтування, так воно здій­снювалося. У цьому законі були передбачені і касаційний суд, який, слава Богу, за моїм поданням Конституційний Суд визнав неконституційним, і апеляційний суд, якого на сьогодні просто немає, бо немає сенсу — 0,6 справи навантаження, а він існує в судовій системі.

Хочу також сказати про законопроекти, які нині пропонує­ться прийняти. Це ряд проектів, спрямованих нібито на демокра­тизацію судового устрою. Хочу зупинити гарячі голови, які вже знищують Верховний Суд України всупереч статті 125 Конституції України і перетворюють його на дорадчий орган. Не робіть цього, бо буде ще більше зло!

Стосовно залежності від грошей я не просто так сказав. Нещодавно я як сенатор Міжнародного парламенту безпеки і миру звернувся до Солом’янського суду міста Києва, до Уповноваже­ного Верховної Ради України з прав людини Ніни Іванівни Карпачової, до Генеральної прокуратури, до Вищої ради юстиції —майже до всіх установ. Віруюча людина лежить із страшною смертельною хворобою, дай Боже, щоб вона довго жила. Її чоло­вік — олігарх, відомий у багатьох країнах, щоб нічого не ділити і не віддавати, оформляє розлучення в Солом’янському суді міста Києва через суддю так, щоб все залишити собі. Все було підроб­лено, його навіть в Україні не було. Ось такі речі відбуваються. І  суддя ще не за ґратами. І прізвище є у судді, якщо хочете — скажу, він може потім спростовувати, подати на мене до суду. Бачите, люди в залі навіть знають, що коїться. Прізвище судді — Сітайло.

Шановні друзі! Я не сприймаю тієї цитати, яка була надруко­вана в польських засобах масової інформації: “Если мы убедимся, что Конституционный Суд не способен принимать решения и он находится под воздействием той или иной политической силы, мы должны принять тогда решение распустить этот Конститу­ционный Суд”. Знаєте, кому належать ці слова? Віктору Федоро­вичу Януковичу.

У цій справі накручено дуже багато саме через те, що не було виконано ролі Конституційного Суду. Потрібно було роз­глянути закони про уряд і про імперативний мандат. У Законі “Про Кабінет Міністрів України” сім положень визнаються некон­ституційними. Це все треба було зняти, і не було б ніякого напру­ження в суспільстві, Олександре Олександровичу, повірте мені! А  у зв’язку з тим, що сталася узурпація влади, то тоді й виникли ці укази.

Тобто вихід — лише в правовій системі. Хай живе українська правова система! Хай живе Україна! Ну, і наші українські справед­ливі суди!

Спасибі.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі. Юрію Анатолійовичу, вас тут не вистачає, принаймні ви хоч ставите завдання, які потрібно вирі­шувати.

Запрошується до слова голова підкомітету з питань форму­вання суддівського корпусу Комітету Верховної Ради України з  питань правосуддя Колесніченко Вадим Васильович.

КОЛЕСНІЧЕНКО В.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя (Партія регіонів). Дякую. Шановні колеги! Одна з найголовніших проблем судової влади в  Україні — вплив на прийняття суддями рішень, який виявляється в багатьох формах, що суперечать конституційним та іншим гарантіям захисту від вищезгаданого впливу.

У суспільстві поширено уявлення про підконтрольність судової влади. І хоча серед суддів не обговорюються питання втручання з боку посадових осіб інших гілок влади, а також голів судів, вони досить відверто говорять про сторонній вплив на їхню діяльність. Посадові особи інших гілок влади вибирають різні способи впливу: листи, телефонні дзвінки, особисті візити до суд­дів і, насамкінець, втручання в особисте життя.

Я як голова Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування обставин звільнень і призначень суддів окремих судів загальної юрисдикції та їх голів перекона­ний, що окремої уваги вимагає питання реалізації положень частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України” про звільнення суддів з адміністративних посад. Це питання викликає численні дискусії серед науковців та фахівців і вимагає невідкладного вдосконалення законодавства про судоустрій. Проте найбільш небезпечним є те, що деякі державні мужі узурпу­вали владу і самотужки тлумачать закон, порушують положення Конституції та законів, звільняють і переводять суддів. На адміні­стративні посади призначаються особи, які навіть не мають права виконувати обов’язки судді.

Велике занепокоєння викликає реалізація Президентом України права, яким він наділив самого себе, — одноосібно, без участі голів відповідних судів і органів суддівського самовряду­вання призначати виконуючих обов’язки. Прикладом є тиск на Печерський районний суд міста Києва. Залучають до тиску навіть посадових осіб Служби безпеки України. Ще один приклад — події в Шевченківському районному суді міста Києва та дикі дії судді Кухалейшвілі. Така практика свідчить про формування в державі системи ручного управління судами. Призначення та звільнення з  адміністративних посад відбуваються не за законом, а виходячи з принципу політичної доцільності.

Сьогодні, на жаль, ми є свідками знищення правосуддя в Україні як гілки державної влади. У цьому є пряма вина Прези­дента та його оточення, які навіть не розуміють, які це може мати наслідки для України. Для подолання цієї ситуації першим кроком має стати визначення Верховною Радою України процедури призначення голів судів та їх заступників. Свої пропозиції повинні внести Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди, ради суддів. Тиск на суди через звільнення суддів з адміністративних посад з порушенням процедури їх звільнення і призначення — неприпустимий та антиконституційний. Впевнений, ми маємо можливість і повинні зробити все від нас залежне заради право­суддя та нашої державності.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

Слово має декан юридичного факультету Київського націо­нального університету імені Тараса Шевченка, член Вищої ради юстиції Андрейцев Володимир Іванович. Будь ласка.

Підготуватися Тертишнику Володимиру Митрофановичу.

 

АНДРЕЙЦЕВ В.І., декан юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Шановний Олександре Олександровичу! Шановні народні депутати, колеги, добродії! Нині і радісно перебувати в сесійній залі, і певною мірою сумно, тому що є константи, з якими треба не лише погоджува­тися, а й рішуче діяти.

Перший висновок, який прозвучав: ситуація з правосуддям є  критичною. Дякуючи Богові, вона поки що не трагічна. Вважаю, що серед причин, що зумовили цей процес, варто відзначити ті, які пов’язані з посиленням ролі судів у процесах державо­творення, захистом прав і свобод людини, захистом корпоратив­них прав. Не можна перейти з однієї системи в іншу і не відчувати рудиментів минулого, які зумовили посилення ролі судів у нашій життєдіяльності. Суди стають реальною судовою владою.

Хотів би знайти в Конституції України, у наших законах, які регламентують статус судів, організаційну структуру, визначення “судова влада”. Здавалося б, дуже простий методологічний підхід, але нині це поняття ніде не визначено. У проекті Закону “Судовий лад України” (№2667) є визначення “судова влада”, але вона роз­глядається через різновид державної влади, де судді наділяються повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини, держави і  юридичних осіб. Ці повноваження надає їм український народ. Не пригадую в нашій історії, щоб український народ уповнова­жував суди від його імені здійснювати правосуддя. До речі, це варто було б зробити. Якщо вже це записали, то мали б записати і про суди, які повинні стояти на сторожі захисту інтересів дер­жави. Чомусь не згадали про суверена влади, який їм надав такі повноваження. Ми не знаходимо українського народу серед інших суб’єктів захисту.

Вважаю, має бути закріплено положення про те, що влада повинна справляти інституційно-організаційний вплив на певні відносини і суб’єктів відповідними методами, включаючи примус. Лише органи судової влади мають наділятися судово-владними повноваженнями. Це можемо знайти у багатьох документах, зокрема, в заяві Ради суддів України. До судової влади нині відноситься ціла низка структур: Вища рада юстиції, Державна судова адміністрація України, органи суддівського самоврядуван­ня, Академія суддів України тощо. Скажіть, будь ласка, хто наділяв ці органи судово-владними повноваженнями? Ці повноваження зводяться до того, що суди мають приймати загальнообов’язкові рішення.

Друге. Можна погодитися з твердженням, що відбувається політизація всіх процесів, пов’язаних із здійсненням правосуддя, призначенням суддів, звільненням суддів з посад. Слушно заува­жили про те, що потрібні зміни, оскільки Президент обирається народом, Верховна Рада обирається народом, чому ж тоді суд, включаючи низову ланку…

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте можливість закінчити думку.

 

АНДРЕЙЦЕВ В.І. І ще одне, над чим варто замислитися. Що  таке судово-правова система сьогодні? Судово-правова система — це той підхід, який дає можливість визначити місце, ієрархію судових органів влади. Саме вони акумулюють біля себе всі інші структури — Вищу раду юстиції, Державну судову адміністрацію України тощо. Всі вони мають входити до єдиної судово-правової системи, яка обслуговуватиме органи суду, кожен у межах своїх повноважень, включаючи й органи прокурату­ри. Був один законопроект, в якому органи прокуратури відноси­лися до судової влади. Нині введені відповідні зміни згідно з реко­мендаціями експертів Парламентської асамблеї Ради Європи. Вважаю, що все треба поставити на свої місця. У Конституції є  розділи про правосуддя і прокуратуру. Потрібно їх об’єднати, чітко визначити правову систему та органи.

І ще одне. Нині є два органи, які майже дублюють одні й ті самі функції щодо забезпечення діяльності органів судової влади. Йдеться про Вищу раду юстиції і Державну судову адміністрацію України. Одні забезпечують проходження суддів, рекомендацію їх  на посаду, розглядають справи, пов’язані з дисциплінарною відповідальністю суддів, інші забезпечують діяльність судів інфор­маційно і технічно. Такі приклади є в Європі. А в Болгарії, напри­клад, ці функції виконує один орган — Вища судова рада. Вона не тільки вирішує вищезазначені питання, а й призначає прокурорів і  слідчих, всіх суддів усіх ланок. Звичайно, таким шляхом ми не  маємо йти, але цей орган однозначно повинен працювати і відігравати важливу роль у становленні правосуддя.

Використання цього методологічного підходу і насамперед закріплення його в Конституції відкриває широкі можливості для вирішення всіх інших питань.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі, Володимире Івановичу, за особливу постановку таких проблемних питань. Ви як член Вищої ради юстиції ознайомтеся з проектом змін до Конституції України щодо судової влади. Гадаю, це буде корисно, і якщо ви своєчасно внесете свої пропозиції, вони будуть враховані.

Запрошую до слова професора Дніпропетровського держав­ного університету внутрішніх справ Тертишника Володимира Митрофановича. Підготуватися Сірому Миколі Івановичу.

 

ТЕРТИШНИК В.М., професор Дніпропетровського держав­ного університету внутрішніх справ. Добрий день! Буду кратким, как мои студенты на экзамене.

Теза перша: “Світоч істини обпікає руку того, хто його несе”. Декілька слів про слідчого. Слідство — це передумова справед­ливого правосуддя. Нині воно перебуває в жалюгідному стані. Статус його такий, що ним керують прокурор і начальник слідчого відділу, дають письмові вказівки, обов’язкові для виконання. Кримінальні справи щодо слідчих порушують якісь невідомі органи внутрішньої розвідки, про які не згадано ні в одному законі. Пропозиція проста: урівняти права слідчого і судді, включаючи статус недоторканності. Звертаю увагу на необхідність перевірки всіх кримінальних справ, які на сьогодні порушені щодо слідчих.

Теза друга: “На суді, як на воді — не втонеш, так замо­чишся”. Приклад: громадянка України Ольга Волинянська необач­ливо вклала свої гроші в “Прем’єр-банк”, які там і залишилися. Пішла по судових інстанціях, дійшла до Верховного Суду України, керуючись дуже гарною, шляхетною чинною нормою Цивільного кодексу України, якою передбачено, що в разі, якщо не встанов­лено особу, яка вчинила злочин, або в такої особи немає матері­альних цінностей, матеріальну шкоду, завдану таким злочином, відшкодовує держава.

Прокуратура порушила кримінальну справу щодо посадових осіб “Прем’єр-банку”. Грошей у них, безумовно, не було. Процедура банкрутства відбулася традиційно: всі цінності зазда­легідь були роздаровані. Позивачка дійшла до Верховного Суду України, який як касаційна інстанція дав їй куценьку відповідь: “Немає підстав для відкриття касаційного провадження”. Таких рішень я ще не бачив, але це рішення вищої судової інстанції. Після цього громадянка Волинянська звертається за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини.

Уважно подивившись на її “ходіння по муках”, я впевнився, що про права потерпілого в Україні ніхто не піклується. Законо­давство розвивається шляхом збільшення гарантій захисту обви­нуваченого. Потерпілий забутий, йому на руки не дають майже жодного документа. Нині лише стаття 982 передбачає надання копії постанови про порушення кримінальної справи. Обвинувачу­ваному вручається вирок, копія вироку потерпілому не вручається. А для подання касаційної скарги вимагається, щоб особа, яка звертається з касаційною скаргою, надала копію рішення, що оскаржується. Це просто абсурд у нашій правовій системі щодо потерпілого. Людина вимагає співчуття і реального захисту, вона може бути в поганому фізичному стані, отримати струс мозку абощо, а до неї таке ставлення.

Я дуже ретельно готувався до сьогоднішніх парламентських слухань, усі свої думки заздалегідь виклав у цій книзі, надрукова­ній спеціально до цієї події. Із задоволенням вручаю свої пропози­ції Верховній Раді України в особі Голови.

Приєднуюся до думок Юрія Сергійовича Шемшученка щодо реформування судової влади і бажаю всім не мати справи з нашим правосуддям, бо найкраще правосуддя те, яке для шля­хетної людини зайве.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі за такий живий виступ.

Запрошую до слова старшого наукового співробітника Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України Сірого Миколу Івановича. За ним виступа­тиме Басай Віктор Давидович.

 

СІРИЙ М.І., старший науковий співробітник Інституту держа­ви і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України. Шановна президіє! Шановні учасники парламентських слухань! Дякую за надану можливість виступити. Мені дуже імпонує, що в  обговоренні майже немає протистоянь, з’ясування того, хто більше порушив статус судді і хто більше втрутився у сферу судової влади. Справді, це не головне питання. Мабуть, головне питання полягає в тому, чому не спрацював механізм реагування на порушення. Бо якщо не спрацьовує механізм, то з’являються друге, третє, четверте і п’яте порушення.

Під політичним кутом зору досить складно оцінювати судову систему, її становище. Зокрема, за широкої політичної підтримки вносяться зміни до Кримінально-процесуального кодексу України стосовно можливості оскарження постанови судді про порушення кримінальної справи. Так, для політичних сил ці зміни кардиналь­но не змінили становища. А щодо пересічних громадян маємо ситуацію, коли в один день порушується кримінальна справа, висуваються обвинувачення, пред’являються матеріали про закін­чення справи і особі кажуть: ти вже у суді через кілька місяців реалізовуватимеш своє право на захист. Потрібно визнати, що забракло професіоналізму, щоб професійно підійти до підготовки таких змін.

Мабуть, не вистачило професіоналізму і тоді, коли при внесенні змін до Конституції України, при доопрацюванні законів, пов’язаних із статусом суддів, якимось чином вилучили інститут дисциплінарної відповідальності суддів Конституційного Суду України. І нині ми маємо застосовувати норму статті 126 Консти­туції України: суддя, який порушив присягу, підлягає звільненню органом, що його обрав або призначив. Це, мабуть, неправильно. Якби був професіональний підхід, то ми разом подумали б, що подібні факти потрібно встановлювати щонайменше на засіданні Вищої ради юстиції.

У цьому залі вже згадувалися законопроекти про внесення змін до законів “Про судоустрій України” та “Про статус суддів”. Справді, це вагомі проекти. Проте, на мій погляд, бажано було б їх розглянути з різних точок зору.

З політичної точки зору, нам потрібен новий закон “Про судоустрій України” і його треба якнайшвидше прийняти.

З професійної точки зору, перед тим як виходити на прий­няття закону, потрібно дати чітке визначення хоча б двох фунда­ментальних засад, чи позицій: системи правил підсудності і пра­вил перегляду судових рішень. Тобто спочатку потрібно, щоб фахівці пояснили нове бачення системи правил перегляду судо­вих рішень і системи підсудності (підвідомчості). Бо потім це зробити буде неможливо. Якщо на столі буде чітка розкладка розуміння даних питань, тоді можна переходити до зміни Закону “Про судоустрій України”. Якщо ми цього не зробимо, то винесе­мо на обговорення проект нової редакції Закону “Про судоустрій України”, який, на мою думку, не має аналогів у світовій системі. Якщо його буде запроваджено, то я глибоко переконаний, що ми будемо мати ту саму ситуацію, що й після прийняття пакета законів з малої судової реформи.

У даному контексті є, знову-таки, питання технології проек­тування законів щодо судової сфери. На моє глибоке переконан­ня, судова сфера — це тонка матерія юриспруденції. І я був би радий, якби народні депутати з часом працювали над готовими проектами, не над чернетками, і, залишаючись народними депутатами, робили вибір з одного, двох, трьох, але гарних, доопрацьованих проектів.

І, нарешті, останнє, хоча хотілося багато що сказати з цієї надзвичайно цікавої теми. Нещодавно на “круглому столі” суддів був присутній народний депутат, який звернувся з проханням подати критичні зауваження до нової редакції Закону “Про судо­устрій України”. Такі критичні зауваження були підготовлені, але народний депутат, наступного дня приєднавшись до своєї політичної сили, висловив свою позицію, що цей законопроект потрібно прийняти. З політичної точки зору, я його стовідсотково підтримую, бо кожна політична сила повинна бути монолітною. Але коли ось такі коливання — сьогодні одна позиція, завтра друга, післязавтра третя, то в таких умовах професіоналам над­звичайно складно працювати і сконцентрувати позицію на піднятті достатньо серйозних, глибинних ідей, які лежать в основі системи судоустрою, системи діяльності судової системи.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має директор Юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефа­ника, доктор юридичних наук Басай Віктор Давидович. Будь ласка. Підготуватися Головатому Сергію Петровичу.

 

БАСАЙ В.Д., директор Юридичного інституту Прикарпат­ського національного університету імені Василя Стефаника. Шановний Олександре Олександровичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Якби сьогодні в Україні провести соціологічне опитування і поставити запитання: “Чи задовольняє вас нинішній стан правосуддя?” — гадаю, відповіді були б негативними. Справді, стан правосуддя незадовільний. Причини цього і політич­ні, і організаційні, і фінансові, і кадрові та інші. Вважаю, що вище політичне керівництво України в цьому напрямі повинно провести певну роботу, зокрема, створити професійно підготовлений, полі­тично незаангажований суддівський корпус. Не раз вже мовилося, що Верховна Рада та інші органи мають вжити заходів задля організаційного, матеріально-технічного та інших видів забезпе­чення суддів.

На мою думку і як колишнього судді, який працював у судо­вій системі не один рік, і як вченого, який вивчає цю проблему, нині одне з найважливіших питань — посилення відповідальності суддів за прийняті рішення. Вважаю, ганебним для суддів і зага­лом для судової системи є те, що десятками років не виносяться рішення у справах. Громадяни очікують від суду об’єктивного, законного і оперативного вирішення справ, а нинішня “оператив­ність”, звичайно, шкодить судовій системі. Якщо говорити про правосуддя, то це “правильний суд”, і саме такого суду хочуть наші громадяни.

Сьогодні не раз говорили про створення окремих ланок судової системи України, зокрема касаційного суду, апеляційного суду, Вищого цивільного суду України, Вищого кримінального суду України, ліквідацію військових судів, а також ряд інших організаційних моментів. Думаю, що нині це не актуально. Радію з  того, що моя точка зору не поодинока. Вважаю, що існування військових судів не загрожує національній безпеці чи інтересам України. Переважна більшість країн світу мають військові суди. На мою думку, порушення цього питання спрямовано на те, щоб відволікти Верховну Раду України від вирішення більш актуальних, нагальних проблем судової системи, правосуддя. Потрібне науко­ве обґрунтування цієї проблеми, треба додатково вивчити ці питання.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую й вам.

Слово має голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Сергій Петрович Головатий. Будь ласка.

 

ГОЛОВАТИЙ С.П., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя (Блок “Наша Україна”). Шановний пане Голово Верховної Ради! Шановні колеги народні депутати, колеги юристи, слухачі парламентських слухань! Тема сьогоднішніх парламентських слухань: “Про стан правосуддя в  Україні”.

Відразу не погоджуся з думкою професора Андрейцева, якого шаную, що стан правосуддя критичний, а не трагічний. Для  мене як політика, як юриста і певною мірою як науковця він трагічний. Це найнижча точка падіння, до якої опустилися право­суддя і політична еліта в Україні!

Хто винен? Не казатиму про недоліки законодавства, добір суддів, кадри, матеріальне забезпечення, процесуальні норми, організацію, структуру — це парламент розгляне в робочому по­рядку. Але як все виправити і піднятися з найнижчої точки, до якої нас привели? Хто привів? На превеликий жаль, Президент Ющенко як глава держави і власне судова гілка влади, тобто судді. Вони однаковою мірою відповідальні за те, на якому дні опинилося правосуддя в Україні. Не буду докладно аналізувати, але це моє глибоке переконання.

Як тяжко нам, парламентаріям п’яти скликань, давалося будувати все з нуля. У залі присутня молодь, практично діти. Вони не знають, що таке комунізм, більшовицька влада, Комуністична партія, Політбюро. Вони не знають, що таке радянське право. Ви  казали про правовий нігілізм після тоталітаризму, у період переходу до демократії. Вони цього нічого не знають і щасливі, але бачать, що нині діється. Як їх переконати, що Президент — гарант Конституції, її неухильного дотримання, на тлі того, що він  робив останні два місяці? Як переконати, що суддя керується совістю, Конституцією, законом, коли, крім економічного, бізнесового рейдерства, судді на всіх рівнях почали вдаватися до політичного рейдерства?

Казали: Кучма — автократ. Так, він був автократом. Він ніко­ли не проголошував себе демократом. Він ніколи не казав, що буде йти в Європу, до європейських цінностей. Але за Кучми був  заснований Конституційний Суд. Це заслуга Верховної Ради України, яка прийняла Конституцію. За Кучми розглядалося безліч справ, але він не звільняв суддів у той момент, коли вважав, що вони можуть прийняти невигідне для нього рішення. Хіба за Кучми Адміністрація Президента заявляла, що вони не визнають рішення Конституційного Суду? Хіба за Кучми був “масовий падіж” суддів Конституційного Суду?

Нині сім суддів перебувають у лікарні, і всі — пропрезидент­ські. Що за епідемія? Що за хвороба? То хіба не судді руйнують правосуддя і конституційну юрисдикцію? Ніхто, крім Конституцій­ного Суду, не розв’яже політичної кризи, яка існує. Кажуть, є полі­тичні домовленості. Давайте тоді відмовимося від усіх судів. Навіщо нам суди? Навіщо нам юристи? Давайте домовлятися про заводи, банки тощо. На місцевому рівні — про землю, будинок, майно. Будемо домовлятися, як у Єгипті, там юристи не потрібні.

До чого ми прийшли, будуючи все з нуля? Через політичний компроміс дострокових виборів 1994 року, спір Плюща, Кучми і Кравчука, через Конституційний договір, через прийняття Консти­туції 1996 року, через умонтований Конституційний Суд України. Згадайте, судді Конституційного Суду України, пропрезидентські судді, які сьогодні лежать у Феофанії, ім’я Леоніда Петровича Юзькова. Він був обраний Головою Конституційного Суду, він працював без суду. Тоді політичний орган теж чинив саботаж і не обирав суддів. Він не лягав у лікарню, він “згорів”, їдучи на роботу в автомобілі, бо вболівав за Конституційний Суд і за те, щоб у цій країні було верховенство права.

У залі присутній Віталій Федорович Бойко. Чи може про нього хоч одна політична сила сказати, що коли він…

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте можливість закінчити думку.

 

ГОЛОВАТИЙ С.П. Найбільша трагедія — саме ця влада, ці сили. Хто це? Президент Ющенко, Юлія Тимошенко і всі політичні сили, які входять до БЮТ, Блоку “Наша Україна”. Саме вони розтоптали ту цінність, якої ми прагнули з 1991 року, проголо­сивши незалежність і вступивши до Ради Європи. Вони розтоп­тали принцип верховенства права!

Не знаю, скільки часу потрібно буде новим політикам, вам, шановні молоді юристи, для того щоб повернути віру в Консти­туцію, у верховенство права. Це буде зробити дуже складно.

Хочу ще раз процитувати статтю відомого українського журналіста Сергія Рахманіна, опубліковану в газеті “Дзеркало тижня” у жовтні 2005 року. Це коли Тимошенко валила уряд, коли прийшов уряд Єханурова. У той час, півтора року тому, Сергій Рахманін писав: “Правове неуцтво Президента є загальновідо­мим  фактом. Це сумно, але буденно. Представникам вищої ліги вітчизняної політики такий гріх, на жаль, властивий… Проте у ви­падку з Ющенком усе дещо небезпечніше. Тому що він є не лише вищої посадовою особою, Верховним головнокомандувачем і го­ловою Ради національної безпеки. На нього покладено функції хранителя конституційних норм і гаранта їхнього неухильного дотримання. Даним обов’язком головний слуга народу чомусь нехтує. Правове неуцтво президента має вигляд кричущий, визивний і навіть войовничий. Тому — особливо лякає”.

Це написав журналіст. Він спеціалізується на темах консти­туційного права, Конституційного Суду, конституційної юрисдикції, Конституції і теорії права. Газета авторитетна. Він тоді бив на сполох, звертаючись до журналістів, політиків, суддів, науки, го­лос якої я не чув у залі. Не чув голосу академіків, які отримують подвійні стипендії в Національній академії наук України і в галу­зевій академії наук. Що говорить наука про нинішній стан? Мабуть,  це криза більша, ніж криза судової влади. Це криза української вітчизняної науки, доктрини, практики — глибока криза.

Тому ще раз звертаюся до суддів Конституційного Суду, які перебувають на лікарняному. Дай вам Боже здоров’я, пийте валер’янку, але я знаю, що ви не в реанімації. Тому поверніться до зали суду і дійте, як вам належить за Конституцією. Виконуйте свої обов’язки судді органу конституційної юрисдикції, який єди­ний у даній ситуації може врятувати Україну.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Витупили всі, хто побажав. Підводячи під­сумок, хочу сказати таке.

Багатьох з тих, хто виступав, хвилює нинішня політична ситуація, яка значно впливає на діяльність, функціонування судо­вої системи, на практику застосування норм, законів, Конституції, виконання рішень судових інстанцій. Це природно. Ми не можемо бути байдужими до того, що відбувається. Але ще раз повторю тезу, з якої розпочинав парламентські слухання: це — суєтні речі, все минеться, ми обов’язково вирівняємо ситуацію.

Вранці на засіданні парламенту я згадував термін, який у  1960–1970 роках ознаменовував кінофільм, де грав покійний Георгій Жжонов, “Ошибка резидента”, була й “Судьба резидента”. Ми про “судьбу” говорити не будемо, але будемо вважати, що це була помилка Президента. Помилка Президента, яку йому підка­зали радники, які виходили з кон’юнктурних міркувань, а не з мір­кувань дотримання Конституції і забезпечення справедливого судочинства в Україні.

Сьогодні це важче вирівнювати, виправляти, але ми це здолаємо, я можу навіть гарантії дати: все стане на свої місця, як  записано в Конституції. У свою чергу, ми її теж поліпшимо. Маю на увазі Основний Закон і організацію роботи судів. Потрібно створити закон, за яким суддя був би функціонально незалежним від інших гілок влади, особливо і найперше — від виконавчої влади. Бо влада людьми сприймається насамперед як виконавча гілка. Ми повинні передбачити суддівське самоврядування у від­повідних законах. Ми це зробимо. Це перше.

Друге. Суддя повинен бути суддею, а не залежати від обста­вин, щоб не було суддівського рейдерства тощо. Потрібно ство­рити нормальні умови для роботи судді, щоб він не був обтяжений тими клопотами, якими переймається більшість людей, щоб він служив закону, правді і справедливості. Якщо вирішимо ці питан­ня і вдосконалимо процесуальні документи, процедури (навчання, добір кадрів тощо) — переконаний, все зміниться на краще.

Звертаюся до досвіду учасників парламентських слухань і  представників науково-дослідних інститутів, наукових колективів вузів: викладіть свої думки щодо даної проблеми у формі проектів, які профільний комітет і парламент реалізують у вигляді законів. Це те, що потрібно зробити. Кожен з вас отримав проект рекомендацій. Власне кажучи, вони базуються на тих недоліках і  перспективах, про які сьогодні йшла мова.

Ми скористаємося стенограмою парламентських слухань, для того щоб комітет швидко опрацював всі пропозиції і виклав їх у нормативних документах, які ми повинні прийняти найближчим часом.

З’явилося чимало нових міркувань, у тому числі концеп­туального або теоретичного характеру. Ми не розглядатимемо наступного тижня згадані два законопроекти, бо фахівці не впо­раються з такою кількістю інформації. Трохи пізніше розглянемо ці  документи, очевидно, це буде в червні, але ми обов’язково врахуємо всі розумні думки, що сьогодні прозвучали.

Щиро вдячний усім, хто взяв участь у нинішніх парламент­ських слуханнях. Продовжуючи думку Сергія Головатого, звер­таюся до молодих юристів, які нестимуть прапор найчеснішого у  світі українського судочинства, яке буде зразковим. Це дуже і  дуже важливо.

Знаєте, громадяни будь-де не люблять звертатися до суду. Це завжди обтяжливо, клопітно, марудно. А потім, це означає виносити свої клопоти на люди. Це нікому не подобається. Якщо людина переконається, що суд уважно поставився до проблем, які її хвилюють, знайшов справедливе, законне рішення, тоді вона поважатиме суд, а головне — поважатиме свою державу. Нині такої поваги немає, бо є дуже багато негативних прикладів.

Вважаю, що наше спільне завдання, і законодавців у тому числі, а може, лише законодавців: створити таку систему, яка вирішить цю найгострішу проблему — проблему поваги до власної держави. Якщо ми справимося з цим завданням, то все буде так, як ви хочете, як хочуть учасники парламентських слухань. Із вірою в те, що це вдасться зробити, ще раз наголошую: нам не зава­дить ніяка надумана кампанія, пов’язана з достроковими парла­ментськими виборами, все буде гаразд. Ми ці труднощі подо­лаємо і створимо таку судову систему, яка потрібна Україні.

Дякую всім за роботу. Бажаю вам добра й успіхів. Чоловіки, які дивляться футбол, ідіть і дивіться його, це важливо, бо раптом виграє чи програє ваша команда. До побачення.