ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

УКРАЇНЦІ У СВІТІ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

8 грудня 2010 року, 15 година

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України А.І.МАРТИНЮК

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань! Без перебільшення, сьогодні в сесійній залі ми будемо обговорю­вати проблему, яка тут ще не звучала. Ми приблизно щомісяця проводимо розмову з громадськістю, з членами парламенту на ті  чи інші злободенні теми життя нашого суспільства, задля того щоб ці рекомендації потім врахувати при творенні законодавчого поля нашої держави. Проте тема, яка заявлена сьогодні на парла­ментські слухання, є оригінальною, свіжою, не подібною до інших тем. Ми вперше за роки незалежності будемо вести розмову в  парламенті з приводу ролі, місця і значення українців у світовій цивілізації.

Ми сьогодні повинні дати, якщо хочете, новий імпульс за­гальнонаціональному культурно-просвітницькому проекту “Україн­ці у світі”, започаткованому в нашій державі, який має слугувати поліпшенню патріотичного виховання нашого суспільства.

Тема надзвичайно актуальна, надзвичайно цікава. Так ста­лося, що доля закинула українців у різні світи, у різні країни. Разом з тим я хотів би, аби ми не забули, що сьогодні кожен третій українець перебуває, на жаль, за межами нашої держави, більше 17 мільйонів українців проживають у десятках інших країн світу. Тобто дві третини проживають в Україні, а практично кожен третій з українців перебуває за її межами. Звісно, вони залиша­ються українцями, хоч є громадянами інших держав, і працюють на користь тих держав, разом з тим звеличуючи нашу державу і  нашу націю.

Думаю, сьогодні ми почуємо, особливо в доповідях, багато цінного і корисного щодо цієї теми, якій потрібно буде надати імпульсу законодавчого, бо, ще раз наголошую, мета кожних пар­ламентських слухань, у тому числі й наших сьогоднішніх, полягає саме в тому, щоб на основі всебічного обговорення знайти ті мо­менти, відбити ті позитивні тенденції, які варто врахувати в зако­нодавстві, задля того щоб підкріпити, зміцнити тему, про яку ми будемо говорити. Переконаний, що поважний склад нинішніх парламентських слухань дає нам усі підстави сподіватися на предметну фахову розмову і, головне, на конкретні рекомендації, які пізніше затвердить парламент для врахування ваших пропо­зицій у поліпшенні цієї ситуації в нашому суспільстві і за межами нашої держави.

Єдине, я просив би, шановні учасники парламентських слу­хань, не ображатися на мене, бо більше часу, ніж відведено регламентом, ви не одержите, хоч як би мене просили. Тому що той, хто стоїть на трибуні, готовий і два, і три регламенти вико­ристати, забуваючи про того, хто чекає своєї черги. Тому ще раз прошу вибачення. За 30 секунд до закінчення вашого регламенту таймер подасть звуковий сигнал, після спливу часу мікрофон автоматично вимкнеться. Я не проситиму його ще вмикати, ще раз наголошую, з однієї причини, бо хотілося б почути якомога більше думок, кожного з вас. Тому прошу з розумінням ставитися до ролі головуючого.

Якщо ті з вас, хто записаний на виступ, не встигне виголо­сити свою промову, або є інші, хто хотів би, щоб його почули, будь ласка, не переживайте. Ось справа від мене знаходяться представники секретаріату профільного комітету, здайте їм свої виступи, ваші пропозиції обов’язково будуть враховані профіль­ним комітетом під час підготовки до затвердження парламентом рекомендацій наших парламентських слухань. До того ж, я думаю, ми обов’язково знайдемо можливість видати матеріали парла­ментських слухань, і невиголошені промови увійдуть до цього збірника. Тому давайте приступимо до реалізації нашого порядку денного, і ще раз закликаю вас до дотримання регламенту.

Запрошую до доповіді заступника міністра закордонних справ Руслана Михайловича Демченка. Регламент 10 хвилин. Підготуватися Петру Ющенку.

 

ДЕМЧЕНКО Р.М., заступник міністра закордонних справ України. Вельмишановний Адаме Івановичу! Високодостойні отці! Шановні учасники парламентських слухань, народні депутати України! Сьогодні в цьому залі розглядається просвітницький про­ект “Українці у світі”. Надзавдання проекту визначив сам автор — формування національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань сучасного українця; виховання його в повазі до на­шого історичного минулого, на прикладах видатних співвітчизни­ків, духовних подвижників від доби Київської Русі до сьогодення.

Значення проекту, поза сумнівом, виходить далеко за суто культурно-просвітницькі рамки і має виняткову національну та політичну вагу. У його основі — портретна галерея, у прямому і  переносному сенсі цього слова, видатних синів і дочок України, як етнічних українців, так і представників інших народів, які наро­дилися в Україні. Це сотні і сотні великих людей, які становлять гордість нації, її тисячолітньої історії, культури та науки, які усла­вили Україну у світі і зробили визначний внесок у розвиток євро­пейської та світової цивілізації. Серед них Григорій Сковорода і  Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький і Пилип Орлик, Володи­мир Вернадський і Сергій Корольов, Ігор Сікорський і Євген Патон, Микола Лисенко і Григорій Верьовка та багато інших знаних імен.

Як працівнику зовнішньополітичного відомства України, мені приємно відзначити, що серед видатних осіб, представлених про­ектом, є й багато дипломатів. Це і діячі часів Козацької держави Немирич та Мужиловський, і ті, хто досяг службових вершин в  інших державах: Григорій Орлик — у Франції, Олександр Безбородько та Олександр Розумовський — у Росії, Агенор Голуховський — в Австро-Угорщині.

Той, хто бачив хоча б невелику частину експозиції, що нараховує більше 2 тисяч картин, фотографій, ікон, усвідомлює, яке культурно-історичне багатство акумулював проект і які уні­кальні можливості він відкриває для вивчення та популяризації нашої спадщини, відродження національної пам’яті, надання освіт­ньому процесові виразного патріотичного акценту, виховання в підростаючого покоління почуття національної гідності і гордості за Україну та її героїв.

Упевнений, що ці суспільно важливі сторони проекту, організаційні та інші аспекти його подальшої реалізації будуть належним чином висвітлені у виступах представників профільних міністерств і відомств України.

Зі свого боку, Міністерство закордонних справ України повністю усвідомлює, який потужний потенціал має проект “Українці у світі”, і готове максимально використовувати його у  своїй роботі. Перевага проекту полягає в тому, що він доносить до нас важливу інформацію наочно, на прикладах конкретних визначних українських постатей та їхніх здобутків. Уявіть собі, наскільки зросте авторитет нашої держави, коли світ дізнається, що першу людину в космос запустив Сергій Корольов — уродженець Житомира. Приклади можна наводити і наводити.

МЗС України стояло біля витоків проекту, активно сприяючи його авторові і у створенні інформаційної бази, і в практичному наповненні експозиції, зокрема, важливою частиною виставки стали портрети видатних українців — емігрантів, інформацію про яких було зібрано українськими дипломатами в різних країнах світу.

Зрозуміло, що ця робота була неможливою без підтримки наших співвітчизників за кордоном, представників закордонного українства. Наголошую, що залучення діаспори до здійснення проекту само по собі має неабияке політичне значення. Воно зміцнює національну свідомість українців, посилює їх зв’язок з  історичною батьківщиною, зрештою, сприяє єднанню всього світового українства.

Окремо відзначу активну допомогу наших громад у повер­ненні в Україну художніх творів і архівних документів, пов’язаних з  життям і творчістю видатних українців. Тільки за останні роки на Батьківщину повернулися безцінні рукописи Тараса Шевченка, архів Лесі Українки, Сержа Лифаря, Володимира Винниченка, які зберігалися у Сполучених Штатах Америки та Франції. Уже тради­ційним стало відзначення в багатьох країнах спільно з українськи­ми громадами Шевченківських днів, Днів української письменності та літератури.

Минулого року широко святкувалося 200-річчя від дня наро­дження всесвітньо відомого українського письменника Миколи Гоголя. Під егідою ЮНЕСКО відбулося вшанування 100-річного ювілеї художниці Марії Приймаченко. Особливу увагу Міністерство закордонних справ приділяло відзначенню 300-річчя Конституції Пилипа Орлика — першої демократичної конституції світу, вічного символу Української державності.

Важливим аспектом донесення до світової громадськості ін­формації про видатних представників українського народу є вста­новлення за кордоном пам’ятників та пам’ятних знаків. Сьогодні у  38 країнах світу вони увічнюють пам’ять Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Михайла Грушевського, Миколи Гоголя, Івана Франка, Лесі Українки, Соломії Крушельницької, багатьох інших наших співвітчизників.

Проект “Українці у світі”, безперечно, має посісти одне з  чільних місць у системній роботі з популяризації історичної спадщини та культурних здобутків України, зміцнення її міжнарод­ного іміджу як європейської держави, що відіграла і продовжує відігравати значну роль у розвитку сучасної цивілізації. Його тематичні розділи — “Козацька доба”, “Художня культура” та інші — є, по суті, концептуально сформованою основною для організації виставок за кордоном, у тому числі в осередках україн­ської діаспори, недільних українських школах, університетах, де вивчається україністика. На нашу думку, такі виставки та експо­зиції мають включатися до програми Днів культури України, які регулярно проводяться в різних країнах світу.

Іван Франко казав: “Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт звання освіченого народу”. Ми, українці, великий освічений народ, який винятково багато зробив для світової куль­тури, науки і освіти, для утвердження демократичних цінностей. Світ, безперечно, має це знати.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Руслане Михайловичу, за доповідь та економію часу.

Запрошую до слова ініціатора законопроекту про проведен­ня парламентських слухань та ініціатора просвітницького проекту “Українці у світі” Петра Андрійовича Ющенка. Регламент 20 хви­лин. Якщо у вас будуть запитання, будь ласка, готуйте, подавайте, протягом 15 хвилин буде можливість дати на них відповіді. Будь ласка, Петре Андрійовичу.

 

ЮЩЕНКО П.А., ініціатор просвітницького проекту “Українці у  світі”, член Комітету Верховної Ради України з питань культури і  духовності (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Дякую. Вельмишановний пане головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Високодостойні отці! Вашій увазі пропо­нується просвітницький проект “Українці у світі”, який демонструє внесок українства у становлення світової цивілізації на теренах сьогоднішньої України та за її межами і охоплює сфери духовну, державотворчу, культурологічну, медичну, військову, літературо­знавчу, просвітницьку, науково-технічну, спорт.

Серед учасників галереї — священство, народні герої, царі і  царівни, політики, музиканти, королі і королеви, князі і воїни, письменники, вчені, спортсмени і філософи. Учасники дійства — українці, греки, татари, росіяни, євреї, поляки та інші.

Починаємо наш огляд хронологічно із свідчень батька світової історії Геродота, який у своїй “Мельпомені” (ІV книзі “Історії світу”) на 33-ій сторінці згадує про наших двох дівчат, Гіпероху і Лаодіку, що з Невриди, з берегів Борисфену-Дніпра, прибули в Грецію з жертвами богам — вінками з пшеничного колосся. Згадує він і Анахарсіса (VII століття до н.е.), сина скіф­ського царя Гнура і еллінки, та його твір “50 сентенцій” і називає його одним із семи великих мудреців світу.

У 10-му році від Різдва Святому апостолу Андрію Перво­званному, коли в Сіонській горниці з благодаттю Святого Духа зійшло на них і знання тих мов, куди вони повинні йти пропо­відувати святу істину євангельську, випав жереб — Скіфія. І він прийшов до Києва і став першим хрестителем, засновником єдиної святої соборної Апостольської церкви на нашій землі. Цього року виповнюється цій події 1950 років, з чим я вас і поздо­ровляю, маючи честь до цього і нагоду. 1950 років нашій Єдиній святій соборній апостольській церкві!

За “Повістю минулих літ” ми знаємо, що апостол промовив такі слова: “Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог”. Власне, світло істини звідси засяяло від Волині до Аляски, від Соловків до Шанхая.

А Київський собор 1621 року ствердив апостольське похо­дження християнства на українських землях. У соборній постанові сказано: “Святий Апостол Андрій — перший архієпископ Констан­тинопольський, патріарх Вселенський і Апостол Український. На київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував Апостол”.

Завдяки дослідженням у ХХ столітті великого нашого земля­ка, українця, святителя Кримського, архієпископа Сімферополь­ського і Кримського Луки (в миру хірурга Войно-Ясенецького) нам відомі імена перших святих мучеників нашої церкви Інна, Пінна, Рима, які хрестилися під час проповіді Андрія Первозванного.

У 90-х роках на нашу землю зісланий Климент Римський — четвертий Папа Римський, апостол від кола сімдесятьох, який проповідував у Криму і в Північному Причорномор’ї, заснував монастир Святого Климента, що й нині діє.

З ІІІ століття на теренах сучасної України уже існували єпархії Херсонеська, Готська, Скіфська, Сурозька, Фульська та Боспорська, єпископами яких були Святі Василій, Елпідій, Євгеній, Єферій, Єфрем, Капітон, Агафодор, Євангелик.

Були з нашої землі і учасники Вселенських соборів: Теофіл Боспорський — учасник І Нікейського собору (325 рік), Ульфіла Готський, до речі, він сидів у Києві, де була кафедра готська, і  Київ тоді звався Данпарстад, — учасник Константинопольського собору (381 рік), він же другий хреститель нашої землі.

У IV столітті після відвідування Іваном Златоустом нашої землі у своїй передмові до Євангелія від Матфея він написав: “...і  скіфи, і савромати, замешкані на самому краї Всесвіту, пере­кладаючи Святе письмо кожен на свою мову, філософствують про  ці слова...”. Він помер у 407 році, а в нас був приблизно у  380 році. На тій самій мові, якою говорив Андрій Первозванний, на якій писав свої “50 сентенцій” Анахарсіс за 700 років до Різдва, Іоан Златоуст побачив письмена — Святе письмо і Псалтир.

У ІХ столітті вийшла у світ “Велесова книга” — збірник мо­литов, легенд, оповідань про давньослов’янську історію. Кажуть, що вона не справжня, що це підробка. Так упродовж сотень років говорили і про “Слово о полку Ігоревім”, доки українець Бантиш-Каменський не довів його оригінальність.

У 862 році втретє Київська Русь була охрещена Аскольдом та Михайлом і прийняла рівноапостольних Кирила і Мефодія. Життя Кирила і Мефодія описані нашим великим святим Данилом Тупталом, якого називають Дмитром Ростовським.

З житія Кирила: “У Херсонесі знайшов Кирило Євангеліє і  Псалтир, руськими письменами писані, і людину знайшов, що розмовляла руською мовою, і говорив з нею; і, засвоївши цю нову мову, порівнював її письмена, голосні й приголосні, до своєї мови й незабаром почав читати новою мовою й міг пояснити про­читане”. Про що свідчить “Аскольдів літопис”.

До речі, Кирило і Мефодій не дали нам абетки, не дали мови, вони дали шрифт, з івриту взявши, до речі, декілька букв — “ц”, “ш”, “щ”, вони вивчали іврит. Коли вони побачили такий рівень цивілізації у Північному Причорномор’ї, то не в Київ пішли, а пішли в Астраханський Каганат для дискусії з іудеями, раби­нами. Тому ця мова була візантійського уставу, а поряд з нею існувала взагалі містична глаголиця з фінікійських письмен. Тобто ми на IX–X століття мали дві потужні мови, які сягали глибин далекої історії.

Тут ми згадуємо Іоана Богослова, з чого починається Євангеліє: “Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було — Бог. І без нього нічого не почало бути”. Про що й свідчить наша історія, і давня, і нинішня.

У 945 році рівноапостольна княгиня Ольга здійснила четвер­те хрещення. У світській сфері вона здійснила перепис населення, запровадила податкову реформу, збудувала погости по всьому князівству.

Її син Святослав-завойовник за три роки завоював вятичів, Волзьку Булгарію, Хазарський каганат, встановивши кордон по Волзі. Заснував 80 міст на Дунаї та сів у Переяславці-на-Дунаї. Сказав Святослав матері: “Не любо мені сидіти в Києві, хочу жити в Переяславці — бо там середина землі моєї”.

Рівноапостольний князь Володимир з архієпископом Кон­стантинопольським Михайлом здійснив п’яте хрещення та запро­вадив чотири реформи в Київській Русі — релігійну, адміністра­тивну, військову, фінансову, запровадив Земельний кодекс, збу­дував школу для дітей знатних мужів. З Х століття Київ — великий стіл — метрополія.

Згідно з адміністративною реформою 12 його синів посіли в  містах Полоцьку, Пскові, Смоленську, Новгороді, Ростові, Тмутаракані, Муромі, де створюються удільні князівства. Військову реформу в удільних князівствах втілюють у життя воєводи Путята, Вишатир, Добриня. Запроваджується грошова одиниця гривня. Так, Ярослав Мудрий, син Володимира, коли сидів на Новгород­ському престолі, мав сплачувати податок батькові в розмірі 2 тисячі гривень на рік.

Після Володимира реформацію Великого князівства Київського продовжили його сини, передовсім Ярослав Мудрий.

Діяння Ярослава Мудрого:

“Руська правда” — перша конституція із 18 статей, яка регулювала відносини між князями, дружиною і полюддям;

завершив будівництво Софіївського собору в Києві, збуду­вав Софіївські собори у Полоцьку і Новгороді, пізніше з Ніфонтом 10 соборів у Новгороді заснував;

заснував бібліотеку, скрипталії, школу. Це, власне, була академія. Сотні писців сиділи переписували з арабської, з усіх мов Європи. Невідомо, де ця наша велика святиня, цей великий інтелектуальний капітал Ярослава Мудрого, але це було.

У 1037 році у книзі “Про поширення християнства на Русі” сказано: “Батько ж його Володимир землю зорав і розмягчив, тобто хрещенням просвятив. Цей же (Ярослав Мудрий) засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчен­ня приймаючи книжне”.

У 1072 році згадуємо і синів Ярослава, Трійку Ярославичів — Святослава, Ізяслава, Всеволода, які здійснили доповнення до “Руської правди”, видавши “Правду Ярославичів”, де скасували кровну помсту, яка ще довго в Європі і у світі була, не кажучи вже про Північний Схід і Схід.

Святослав видав “Ізборник” — першу енциклопедію, що включає 400 статей 40 авторів з філософії, медицини, біології, астрології тощо.

Доньки Володимира Великого та Ярослава Мудрого, як і на­ступних їхніх нащадків, виходять заміж за європейських монархів і  стають королевами Угорщини, Польщі, Норвегії, Данії, Англії, Шотландії, Візантії. А сини одружуються на принцесах згаданих країн.

Велику роль у розвитку Київської Русі, безумовно і в першу чергу, відіграло священство. Вдумайтеся, 121 митрополит — від Михайла Грека до Його Блаженства Володимира Сабодана. Із них 19 святих: Святий Михаїл, Анастас Корсунський — єпископ, пер­ший настоятель Десятинної церкви у Києві, першої кам’яної церк­ви, Іоан І, Іларіон — автор “Слова про закон і благодать”, духов­ного кодексу і церковного уставу.

ХІ століття: Климент Смолятич, Костянтин І, Кирило ІІІ, Максим, Святий Петро (Ратенський), до речі, прекрасний іконограф, який під тиском татар у 1036 році переніс митрополичу кафедру до Москви. Митрополити, які сиділи в Москві та Вільно, до 1448 року носили титул “Київський і всієї Русі”. Із заснуванням Московської митрополії митрополити отримують титул “Московський”.

У 1035 році Антоній і Феодосій заснували Києво-Печерську Лавру. По велінню Божої Матері “ідіть у Київ і будуйте Храм Успіння, де я буду жити”, збудували Успенську церкву. Відтоді Київ вважається третім уділом Божої Матері. Перший — грецький Афон, другий — Іверія (Грузія) і третій — Київ. Цього вже ніхто не змінить.

Згадаймо духовних проповідників в удільних землях:

Святих Кукшу, Леонтія, Стефана, Амфілохія,

ігумена Варлаама, першого ігумена Києво-Печерської Лаври Никона, який у 1703 році написав літопис від сотворіння світу до тогодення,

Святого Агапіта Цілителя, нашого першого лікаря перед Богом (був Пантелеймон Цілитель у IV столітті, а це наш Агапіт Цілитель, який жив у київських печерах),

Луку Жидята, який написав “Поучение к братии” у Новгороді для тієї братії, яка там створювалася, для тих, хто прибував,

ігумена Данила — першого паломника до Константинополя та Єрусалима, який 16 років був у подорожі, 49 літургій відслужив,

Нестора Літописця — автора “Повісті минулих літ” (1113 рік),

Святих Олімпія і Лазаря — наших перших іконографів (були візантійські ікони і потім всі ікони, які розійшлися на всю землю, до Тихого океану, — це була єдина школа Києво-Печерської Лаври, а потім Чернігівська), мощі яких покояться на святих пагорбах Києво-Печерської Лаври.

Саме вони запроваджували світську і християнську цивілізації, писемність для народів комі, мордви, удмуртів, марі, чемересів, пермяків, чухоні, печори, висі, які не мали писемності.

Наприклад, просвітник і провідник Стефан Пермський у  XIV столітті створив для народів комі абетку (анбур) і переклав мовою комі деякі церковні твори. Заснував Пермську єпархію, ставши її першим єпископом. У ХIV столітті хрестив пермяків та зирян.

Князь Ярослав (у хрещенні Костянтин, онук Ярослава Мудрого) з дружиною Іриною та синами Михайлом і Федором шануються як хрестителі Мурома. Це перші благовірні князі, від яких пішли всі муромські князі. Ну, до речі, перед ним ще був Гліб — перший наш князь-святомученик.

Таку ж місію виконував у Твері Святий Федір, свято якого ми відзначали в понеділок.

Більшість з них прийняли мученицький вінець, проповідуючи християнство на земних удільних та язичницьких.

За весь цей період у нас укладено Євангелія: Григорій — Остромирове Євангеліє для посадника в Новгороді, Бучацьке, Мстиславове, Добрилове, Холмське, Путнянське, Євсієве, Коро­лівське, Турівське, Рейнське.

Літописи: “Повість минулих літ” (до речі, Анна віднесла її Генріху І, коли заміж за нього йшла у 1040-х роках, до сьогодні вона зберігається у Рейнському соборі у Франції), Никонівський згаданий літопис, Лаврентіївський, Київський, Іпатіївський.

Назва “Україна” вперше згадується в Іпатіївському літописі у  1187 році, де літописець розповідає про смерть князя Володи­мира Глібовича: “І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила”.

У  1187 році створено “Слово о полку Ігоревім”.

Симон та Святий Полікарп 1234 року створили “Києво-Печерський патерик”.

Володимир Мономах, син Всеволода Ярославича і Марії-Анастасії, великий об’єднувач удільних князівських земель, і його дружина Гіта Уессекська, принцеса англійська, дали світу родо­начальників великих цивілізацій: Мстислав —- Галицько-Волинське князівство, Юрій Долгорукий — Суздальсько-Володимирське князівство, у подальшому Московське.

Від Володимира пішла Волинська гілка Мономаховичів: Мстислав, Ізяслав, Мстислав, Роман, Данило, Лев, Юрій, Андрій, Юрій.

Гілка Мономаховичів-Юрійовичів: Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський, Юрій Боголюбський, до речі цар Аланський, перший чоловік грузинської цариці Тамари, а від Всеволода Велике Гніздо — Ярослав, Олександр Невський, день якого ми відзначали у вівторок, Данило Галицький, Іоан Калита І, Симіон Гордий, Іоан ІІ Красний, Дмитро Донський, Василій І, Василій ІІ, Іоан ІІІ, Василій ІІІ, який одружився на моїй землячці із Глинська Олені Глинській, яка у 1508 році вибралася звідти в Московію і  вийшла за Василія, великого князя Московського, і народила великого українця — Івана Васильовича Грозного.

У той же час Єрмак Тимофійович Єрмак-Токмак, родом із нинішньої Дніпропетровщини, з побережжя ріки Токмак, починає підкорювати Сибір.

У 1410 році (до речі, цього року виповнюється 600 років) відбулася Грюнвальдська битва, де слов’янські народи перемогли Тевтонський орден. У цій битві брали участь наших 12 великих полків, деякими з них командував Святий Федір Острозький — засновник великого роду Острозьких.

Далі вже згадуємо Івана Частовського, який був Великим князем Литовським.

До речі, 1450 року, коли, як відомо, Іоан Гутенберг видруку­вав перший друкований твір у світі — Біблію, у нас в монастирі Святого Михайла в Грушово на Закарпатті вже була перша друкарня.

У 1460 році львівський міщанин Степан Дропан подарував Онуфріївському монастирю у Львові власну друкарню. В цей час Святий Фіоль у Кракові друкує церковнослов’янські книги для України “Октоїх”, “Часословець”, “Тріодь пісну” і “Тріодь цвітну”.

У тих же роках Юрій Котермак з Дрогобича — український астроном, астролог, математик, до речі, вчитель Миколая Копер­ніка у Краківському університеті, де в нього була кафедра, пер­ший український доктор медицини — 7 лютого 1483 року у Римі видав книгу “Прогностична оцінка поточного 1483 року”, а в 1481–82 роках був ректором Болонського університету.

1561 рік — “Пересопницьке євангеліє”. Замовниками та меценатами виступили волинські князі Анастасія Заславська (Гольшанська), її зять і дочка — князі Іван та Євдокія Чарторийські.

У 1576 році князь Острозький Костянтин-Василь з Гальш­кою  Острозькою засновує слов’яно-греко-латинську академію в  Острозі. Ректор цієї академії Кирило Лукаріс у майбутньому — патріарх Олександрійський і Константинопольський.

У 1564 році львів’янин Іван Федорович друкує у Москві “Апостола”. Заснував друкарню в Острозі і разом з Костянтином Острозьким, Герасимом Смотрицьким друкує “Острозьку Біб­лію” — перше повне друковане видання всіх книг Святого письма.

1595 року у Замості холмчанином Яном Замойським і вихід­цями з Естонської академії заснована Замойська академія.

Берестейська унія 1596 року висуває на авансцену історії великих діячів. Як тих, хто підтримував унію, — Михайло Рогоза, Велямин Рутський, Іпатій Потій, Йосафат Кунцевич, так і її против­ників — Балабан Гедеон, Михайло Копистенський, Єлисей Плетенецький, Єремія Тисаровський, Тур Никифор.

Того ж року Лаврентій Зизаній Тустановський, автор “Грама­тики словенської”, видав перший словник на 1061 слово із старо­української мови на церковнослов’янську. У 1619 році Мелетій Смотрицький видав “Граматику слов’янську”, це вже була фунда­ментальна граматика, скажімо, після Тустановського. І тільки через 120 років Михайло Ломоносов, до речі, випускник Києво-Могилянської академії, основоположник Московського універси­тету, видає “Російську граматику”.

Кирило Ставровецький — архімандрит Чернігівський, автор знаменитого “Євангелія учительного”, яке велику дискусію внесло в церковний світ.

У 1608 році Іван Богдан висадився у Північній Америці, перший українець Америки...

Цей матеріал ми опублікуємо на сайті. Думаю, цим рядом я  переконав, що українці зробили великий внесок у світову цивілізацію. Як кажуть, нашого цвіту — по всьому світу. Така велика галактика України!

Тепер дозвольте поставити запитання риторичного харак­теру: чому наші герої протягом 500 років служать чужим імперіям і  державам?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Петре Андрійовичу. Ви тільки намага­лися показати роль українців у світі. Це був тільки вступ. Я думаю, для того щоб усе розповісти, вам треба ще годин зо три. Тому, будь ласка, півхвилини, і переходьте до запитань.

 

ЮЩЕНКО П.А. Чому цей потік свідомості розлився по всіх континентах, чому він не тече в наше море? А можливо, наша доля — бути донором для чужих країн? Та все-таки ні! Тому що протягом 500 років не мали своєї держави і помісної церкви.

Юстиніан сказав: “Церква і держава — це два Божественних дари людству, два порядки речей, що виникають з одного дже­рела — з волі Божої, яка їх встановила. Слухняні волі Божій, ці два порядки мають бути в повній згоді поміж собою. Церква відає ділами божественними, небесними, а держава — людськими, зем­ними”. І це він назвав “симфонією”, тобто гармонією. Тільки в та­кому разі ми можемо сотворити своє буття і гармонію в ньому.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Будь ласка, я бачу, у вас є запитання. Зараз відповісте чи пізніше, Петре Андрійовичу, наприкінці? Як вам зручніше? Давайте, мабуть, ми потім надамо вам час для відповіді на запитання, можливо, ще надійдуть. Так буде краще, я думаю.

 

ЮЩЕНКО П.А. Добре, дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Не заперечуєте?

 

ЮЩЕНКО П.А. Не заперечую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добре, дякую.

Запрошую до співдоповіді Вікторію Миколаївну Лісничу, заступника міністра культури і туризму України. Регламент 10 хвилин. Підготуватися Яворівському.

 

ЛІСНИЧА В.М., заступник міністра культури і туризму України. Добрий день, вельмишановний Адаме Івановичу! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Проект “Українці у світі” є просвітницьким, який потрібен нам як народу, що цінує свою історію, духовне коріння та любить свою землю. Цей проект ставить на порядок денний висвітлення визначальної ролі української інтелігенції у процесах суспільного розвитку, її місця у світовому цивілізаційному просторі.

Українська національна духовна спадщина формувалася з  надбань національної культури, створеної і в Україні, і за її межами. Її творив талановитий і працелюбний народ, який зали­шив помітний слід у розвитку світової цивілізації. Українці у світі впродовж тривалого часу створювали мистецькі, художні, літера­турні цінності, що сприяло подальшому розвитку європейської і  світової культури.

Не даремно Президент Франції Жак Ширак в одному із своїх виступів сказав: “У XI столітті королева Франції Анна Київська, дочка Ярослава Мудрого, першою запровадила у свідомість французів докази такої досконалої української культури”.

Особистості і таланти різних поколінь, високоосвічені, свідо­мі релігійні і світські провідники, громадсько-політичні лідери та митці, сподвижники, сильні духом, здібні і обдаровані, віддані національній ідеї — вони складають золотий фонд української нації.

Хоч би яку галузь людського розвитку чи народних досяг­нень ми згадали, скрізь звучатимуть імена наших співвітчизників. Українська нація вписала у світову історію яскраві сторінки. Об’єд­нуючись навколо національної ідентичності, вона зберігає свій генетичний і духовний зв’язок з історичною батьківщиною.

Зарубіжні українці відігравали і відіграють помітну роль у  формуванні національної самосвідомості. Це знаходить вира­ження і в поверненні на Батьківщину національних культурних цінностей, створених українцями за кордоном або вивезених в  еміграцію та дбайливо збережених раритетів. Сам факт існу­вання діаспори урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі. Її діяльність сприяє збереженню ідентичності та національ­ного престижу українства.

Завдяки постійній співпраці з діаспорою на Батьківщину повернулися мистецькі твори Володимира Винниченка, Миколи та  Василя Кричевських, Любомира Кузьми, Мирона Левицького, Василя Хмелюка, Тараса Шевченка, спадщина Сержа Лифаря, Павла Скоропадського, Лесі Українки та багатьох видатних особистостей.

Творча енергія українців відкривала нові горизонти життя. Український талант задіяний по всьому світу в багатьох сферах.

Сьогодні багатьом відомі імена таких акторів — вихідців з  України, як Наталія Ужвій, Алла Тарасова, Сергій Бондарчук, Віра Холодна, Олександр Вертинський, Леонід Биков, Ролан Биков, Андрій Тарковський, Михайло Глузький, Євген Матвєєв, Нонна Мордюкова, Клара Лучко, Василь Лановий, Людмила Гурченко, Наталія Фатєєва, Любов Поліщук.

Хочеться згадати володарів премії “Оскар”, іноземних митців — українців за походженням, Вадима Роже, Ніка Адамса, Дастіна Хофмана, Наталі Вуд, Майкла Дугласа, Стівена Спілберга, Вадима Перельмана, популярних акторів Ді Сандру, Сильвестра Сталлоне, Мілу Йовович, Девіда Духовни, популярного американ­ського ілюзіоніста Девіда Коперфільда та багатьох інших.

Про здобутки наших земляків у світі особливо важливо знати нинішнім поколінням українців, яким належить здійснити історичну місію — реалізувати свій творчий потенціал у духовній, культурній, соціальній, політичній, економічній сферах рідної Української держави і гідно увійти до світового цивілізованого співтовариства.

Українці — це ті плодотворні зерна, що, потрапляючи у  ґрунт, дають щедрий урожай. Вони спроможні скріплювати архітектоніку сучасного світу своєю мудрістю, талантом і силою духу. А Україну ми сміливо можемо назвати духовною колискою всього людства.

Щоб донести до наших співвітчизників імена і творчий доробок їхніх славетних земляків, пропонуємо започаткувати ви­давництво журналу-енциклопедії “Українці у світі” та виділити гідне місце для розміщення картинної галереї “Українці у світі”.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Вікторіє Миколаївно.

Володимир Олександрович Яворівський, голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. Прошу, 5 хвилин.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (Блок Юлії Тимошенко). Дорогі мої українці — тутешні, домашні, імпортні, експортні, всяких маємо. Я  як голова комітету залишив собі лишень 5 хвилин, для того щоб дати можливість виступити ще декому. Через те дозвольте лишень пунктиром окреслити деякі проблеми з цієї теми, яку ми сьогодні обговорюємо.

Я переконаний, що нам потрібно надолужити ту роботу, яку ми майже чотири століття не робили. Тому що ми, українці, майже на чотири століття випали із світової історії. Така роль всіх колоній, ми існували під якимись чужими прізвищами, чужими назвами. Наприклад, Ігор Сікорський — син патріотичного батька-медика, професора Київського університету, який всюди писав, що він українець. Пізніше було написано, що він громадянин Російської імперії, а ще пізніше, що він росіянин.

Через те я переконаний, що нам потрібно… Я тут не зовсім зголошуся з моїм колегою. До речі, я дуже радий, що в надрах Комітету з питань культури і духовності народилася ця тема, і що її вніс саме Петро Ющенко, і що її підтримала Верховна Рада. Через те я переконаний, що нам потрібно було б у цій роботі дуже чітко означити її якісь програмові засади.

Що я маю на увазі? Ми розпочали з портретів. Це дуже добре, Петре, і ми вам дуже вдячні за те, що ви розпочали. Однак, очевидно, нам потрібно йти в глибину і повернути нації її знакові імені. Без цього вона просто-на-просто не може існувати. Без цього ми нікого не зможемо виховати з тих, хто прийде на наше місце.

Через те, очевидно, потрібно передовсім означити етнічних українців, які тут, у своєму рідному середовищі, утвердили себе і принесли славу нашій нації та нашій державі. Очевидно, потрібно визначитися, з кого ми повинні починати: із княгині Ольги, яка першою не стала ходити на інші землі, а почала наводити лад у своїй країні і першою прийняла християнство, чи від “хрещеного батька України” Володимира Великого? І, зрештою, проблема, ким закінчувати: Януковичем чи бабою Параскою (царство їй небесне, вже одійшла звідси)? Очевидно, є над чим нам з вами думати.

Через те в Україні це робота ризикована, бо в нас українці дуже часто отримують подарунки від влади — ордени, медалі і  таке інше. І хто їхню велич визначатиме, хто розставить? Це не спорт — хто першим прибіг, той і переможець. Важка робота. Хто її робитиме? Нинішній директор Інституту національної пам’яті, який тут з нами сидить, який стверджує, що ніякого Голодомору не було “и быть не могло”? Люди просто вмирали від переїдання і  від перепою, виявляється. Інститут робитиме такі речі? Я думаю, що це все-таки велике державне завдання.

Думаю, що нам потрібно у другому колі означити українців видатних, які реалізували себе в чужих світах, насамперед, звісно, в Росії. Цілком зрозуміло, що метрополія висмоктувала все най­краще, що було в Україні: брати Розумовські, Безбородько — геніальний чоловік, який перевіз українське село під Петербург і  на суботу-неділю тікав з українцями побути, пісень послухати, а  вранці зачитував Катерині з чистого аркуша довжелезні укази. Тільки раз вона засумнівалася і сказала: “Ану покажи!” Він показав, і вона побачила, що це абсолютно чистий аркуш. Ну, звичайно, тут і Гоголь, і придворний писака Кукольник — яких хочете українців ми постачали Росії! І вони, звичайно, спричини­лися до того, що Росія поліпшила свій імідж, свій інтелектуальний потенціал, за що сьогодні ми їй дуже вдячні, і вона вдячна нам: закрили, фактично заборонили сьогодні товариство українців у Росії. Це за наш внесок.

Я думаю, що треба було б розглянути іще одне коло — українці в дальніх, неслов’янських світах, як вони вживаються в  абсолютно незбагненний для них світ. Я вже згадував того самого Сікорського, згадаймо ще і сина Пилипа Орлика Григорія, згадаймо Ганну Ярославну, про яку присутній тут Павличко писав: “І за неграмотних французьких королів розписувалася Ганна Ярославна”. Це і Роман Гнатишин — генерал-губернатор Канади. Це і Богдан Футей. Можемо називати, називати безліч — і родина Матківських, й інші. Це теж колосальна праця, яку треба зробити.

І, зрештою, можливо, передостанній сегмент — сучасна трудова еміграція. Як вона живе? Тут виступав міністр закордон­них справ, я його глибоко шаную, але фактично наше Міністер­ство закордонних справ абсолютно не піклується про українців за кордоном — ні про тих, хто добре живе, ні про тих, хто ледве животіє по цих заробітках.

Через те робота дуже велика, ми обов’язково видамо цю брошуру. Я за те, щоб Україна приступала до цієї роботи. Через те тихесенько ще раз хочу подякувати Петрові Ющенку і сказати: слава українцям, і великим, і не дуже великим!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Ми заслухали доповіді і співдоповіді, переходимо до виступів в обговоренні. Запрошую до слова Петра Петровича Кононека, директора Національного науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України. Будь ласка, 5 хвилин. Підготуватися Володимиру Мойсику.

 

КОНОНЕНКО П.П., директор Національного науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України, президент Міжнародної асоціації “Україна і світове українство”. Шановне товариство! Адам Іванович дуже добру дав нам ідею розглядати українство у світовому масштабі. Ми ви­вчаємо нашу історію чомусь з ІХ століття. Чому? Ніхто не може пояснити. Сьогодні всі держави світу вивчають свою світову ідентичність. Там займаються цим вчені всіх напрямів науки. На жаль, у нас таких досліджень немає. Кожен інститут, кожна інституція досліджує у своєму певному напрямі. Звичайно, це не може дати відповіді на питання: історія, її уроки, її досвід і визна­чення її перспектив.

Через це сьогодні мова йде про те, що коли в нас немає державної стратегічної програми розвитку України, то немає і від­повідних програм, в тому числі і щодо українців у світі. Виходимо з того, що в Україні кілька десятків мільйонів, але ще від Австралії до Японії — теж кілька десятків мільйонів. І на жаль, їх число зростає. Ми кажемо про це, а от чи ставимо ми питання про їхній статус, їхні права, їхні перспективи? І головне, чи ставимо ми пи­тання: що ми взяли і що внесли у світову цивілізацію та культуру?

Ми провели конференцію в Санкт-Петербурзі “Роль україн­ської інтелігенції в розвитку Російської держави”, тут присутня Тетяна Миколаївна з Санкт-Петербургу. Були представники із зарубіжних країн, і вони сказали: “Нарешті!”. Але чому ми не порушуємо питання про фундаментально дослідження, щоб можна було відповісти: а справді, хто ми?

Шевченко казав: “...та й спитайте тоді себе: що ми? Чиї сини? Яких батьків?”, “Нащо нас мати привела?”

Чи ми відповідаємо на запитання літописця: “Звідки пішла Руська земля?”, “Хто в ній перший почав княжити?” Ми не відповідаємо, ми часом відходимо від цих питань.

Так ось іде мова, як можна ці справи поправити. Я дякую Петру Андрійовичу, і думаю, що ми всі дякуємо, бо він зробив тільки частину. Так, це тільки конспективний хід. Інститут україно­знавства, національний інститут, поставив питання “Український етнос у світовому часопросторі”, так, ми з ним перехрещувалися. Ми подивилися, адже індоєвропа — це ми, адже найдавніші джерела якісь, як каже історія світова, — це теж ми. Од давнини до ХХ століття, коли дві світові війни теж були у нас.

Шановні, якби оцей проект, як каже Петро Андрійович, став державним, щоб ми видали оті всі речі для кожної школи, для кожного вузу, для України і для зарубіжжя: хай подивляться, що таке український світ. А це все можна зробити.

Ми запланували кількатомне видання “Український етнос у  світовому часопросторі”, от ми і звертаємося, де ми на оцій землі. Сковорода казав, що це терен, бо терен — це не тільки фізична реальність, а й духовна. Людина в Україні одна, в Ніге­рії — друга, в Англії — третя, тому що природа визначає людей. Ну, ми ж знаємо свою природу. Ми знаємо світ, але чи знаємо себе?

У першому томі ми дослідили українську передісторію, до ХІV століття. Шановні друзі, та й Аполлон, і Геракл народилися на нашій землі, міфічні герої всі — це наша земля, а наші племена — від Китаю, куди йшов Шовковий шлях, від Індії до Центральної та іншої Європи. І Візантія, і Франція, і Німеччина — це все те, що було з нами пов’язано. Колись поріднитися з Київським князів­ським столом було великою честю не тільки для Франції, Великої Британії, Німеччини, Польщі, Візантії, ми були Центральною Європою, поряд з іншими.

А тепер ми кажемо: треба йти в Європу. А може, нам треба прийти до себе? От ми й поставили питання про багатотомне висвітлення українців у світі. У Сполучених Штатах видали том “Українці у Сполучених Штатах”, у ньому більше 4 тисяч імен!

Ми так само розробили проект “Українська освіта”, це міль­йони дітей наших. І стоїть питання про те, що ми повинні роз­робити програму, створити сертифікацію рівня володіння українською мовою і в Україні, і за кордоном, йдеться про стандарт української мови для України і зарубіжжя, створити навчально-методичний комплекс для зарубіжних українських шкіл.

Нам треба налагодити контакт: ми і світ. Світ повинен йти до нас, але ми теж повинні йти до світу. Це все треба робити…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Петре Петровичу. Будь ласка, ваш мікрофон вимкнутий, ви час вичерпали, буде можливість після закінчення продемонструвати книги і з ними ознайомитися всім бажаючим. Дякую.

Слово має народний депутат Володимир Романович Мойсик. Будь ласка. Підготуватися академіку Троньку.

 

МОЙСИК В.Р., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Депутатська група “За Україну!”. Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Насамперед дозволь­те подякувати і правій, і лівій частині нашого депутатського залу, за те що майже конституційною більшістю ухвалено рішення про проведення парламентських слухань на тему: “Українці у світі”.

Мета наших слухань — явити духовних подвижників українців від доби Київської Русі до нашого часу, явити відомих і невідомих діячів у різних сферах людської діяльності, народжених Україною, які відіграли помітну роль у світовій історії.

Як влучно висловився доповідач Петро Андрійович Ющенко, українці стали донорами світової цивілізації. Древні історики Помпей, батько історії Геродот згадують наш український народ як найдавнішій і наймудріший народ того часу. Український народ ствердив своє право бути творцем історії, поступ України шляхом самоздійснення не був ізольований від світової цивілізації. Більше того, українці жили і творили не так для себе, як для інших націй та народів.

Українська людина вже в кінці І тисячоліття впевнено заяви­ла про силу національного духу у власному духовному подвижни­цтві, що дивувало і викликало захоплення у народів Заходу. Чи не тому, як сказав попередній промовець, було за честь одружитися на представницях Київської Русі? І тому володарями і володарка­ми Франції, Норвегії і Данії, Угорщини, Шотландії, Грузії, Візантії, Османської та Російської імперій ставали українці.

В епоху Відродження українські юнаки заполонили універ­ситети Європи. Османською Туреччиною правили султани, наро­джені українками. Австрійська імперія черпала свою силу з терен Галичини. Російська імперія досягла своєї могутності значною мірою завдяки вченим-просвітникам, священикам, професорам Києво-Могилянської академії, які стали фундаторами російської культури.

Якщо українська філософія починається з Григорія Сковоро­ди, творчість якого й сьогодні дивує світ грандіозністю прозрінь, то велика російська література вийшла з “Шинелі” Миколи Гоголя і продовжилася творчістю Чехова, Буніна, Достоєвського та інших геніїв, чиї родоводи мають виразне українське походження.

Багатогранний український талант у духовній, освітній, управлінській, військовій сферах. Шановні учасники парламент­ських слухань, я зупинюся на українцях-військовиках. Це військові Російської імперії, Радянського Союзу, Російської Федерації та інших країн. Це й відомі, уславлені, і невідомі загалу офіцери, генерали та маршали, імена яких навічно закарбовані в пам’яті вдячних нащадків і народів.

Отже, у ХVІІІ–ХІХ столітті це: Федір Ушаков — флотоводець-адмірал, Павло Нахімов — флотоводець-адмірал, Микола Аркас — адмірал, Григорій Орлик, син Пилипа Орлика, — маршал Франції, Олексій Розумовський, брат останнього гетьмана Лівобережної України, — граф Російської імперії, генерал-фельдмаршал, Григорій Потьомкін — генерал-фельдмаршал, Паскевич Іван — генерал-фельдмаршал, Олександр Баратинський — військовий і державний діяч Швейцарії, є повні кавалери георгіївські.

Окремо хочу сказати про військових Радянського Союзу. Шановні учасники парламентських слухань, 7 українців були міні­страми оборони Союзу РСР, 25 українців стали маршалами Радянського Союзу, десятки — генералами армії і генералами-полковниками. Всі вони, без винятку, є Героями Радянського Союзу, а то й двічі, і тричі.

Серед цих імен: Горшков — командувач флоту Радянського Союзу, Чернавін — головком ВМФ Росії, Будьонний Семен — тричі Герой Радянського Союзу, маршал Радянського Союзу, Вороши­лов, Кирпоніс, Тимошенко, Кулик, Рибалко, Черняхівський, Яре­менко, Малиновський, Кошовий, Гречко, Москаленко, Кожедуб — це все маршали Радянського Союзу.

Сьогодні ще працюють у Росії українці: Висоцький — голов­нокомандувач флоту Росії з 2007 року, Комоєдов — колишній командувач Чорноморського флоту, Валуєв — колишній коман­дувач Балтійського флоту Росії, Балуєвський — колишній началь­ник Генерального штабу Збройних Сил Росії... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Романовичу.

Промову академіка Тронька виголосить відповідальний секретар Національної спілки краєзнавців України, кандидат істо­ричних наук Інституту історії Національної академії наук України Руслана Вікторівна Маньковська. Будь ласка.

 

МАНЬКОВСЬКА Р.В., відповідальний секретар Національної спілки краєзнавців України. Вельмишановний Адаме Івановичу! Високодостойні отці! Шановні народні депутати України, учасники парламентських слухань! Дозвольте від імені Національної спілки краєзнавців України і особисто від голови спілки, академіка Націо­нальної академії наук України, Героя України Петра Тимофійовича Тронька, який, на превеликий жаль, захворів і не зміг особисто взяти участь у парламентських слуханнях, подякувати парламенту, Комітету з питань духовності і культури, а також Петру Андрійо­вичу Ющенку за можливість порушити таку життєво важливу для нашої нації тему.

У цій залі уже звучали запитання: хто ми? Який ми народ? Чиї ми діти, внуки і правнуки? І що має означати для всього світу слово “Україна”? На превеликий жаль, нас і сьогодні мало знають у світі. Та чи знаємо ми самі себе? Без реконструкції історичної пам’яті неможливі становлення і розвиток історичної свідомості та  самоідентифікація нації. Людина, звільнена від історичного досвіду свого народу, опиняється на узбіччі історії, вона не здатна працювати на перспективу, беззахисна перед маніпуляціями.

Треба замислитися і над тим, а чи знаємо ми всі — від пересічного українця до можновладця — правдиву історію нашої України? Скоріше, відповідь на це запитання буде негативною. А  хіба ми не маємо пишатися, як сьогодні вже згадували, що 300 років маємо демократичну Конституцію Пилипа Орлика — одну з найкращих у Європі, що Софія Київська була духовною столицею Європи, а донька князя Ярослава Мудрого Анна вчила грамоті французького короля?

Як бачимо, упродовж усіх років незалежності та й за радян­ських часів ми не підходили до усвідомлення світового українства як унікального феномена, породженого країною з тисячолітньою історією, з тисячолітньою культурою, з десятками і сотнями імен, що принесли славу не лише нашій землі, а й усьому людству.

Ми переконані, що необхідно започаткувати на державному рівні великий науково-пошуковий, видавничий та просвітницький проект “Українці у світі”, щоб у ньому показати визначальну роль українства у світовій цивілізації. Він принесе нашій Батьківщині не лише заслужену славу, витягне нас із пітьми небуття, а й поверне Україні авторитет і шану держави.

Шановні учасники парламентських слухань! Національна спілка краєзнавців України реалізувала багато заходів і проек­тів  у  контексті тематики сьогоднішніх парламентських слухань. Саме спілка підняла із забуття імена Олександра Засядька — вихідця з Полтавщини, піонера ракетобудування у світі, Степана Яремина — всесвітньо відомого мистецтвознавця, художника, ви­хідця з Київщини та багатьох інших.

Ще потребують широкого висвітлення такі імена, як Єпіфаній Салавенецький, Семіон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Лаврентій Горка, Сильвестр Кулябка, Гедеон Вишневецький. Це лише частина тих українців, які допомагали піднімати, зокрема, російську культуру, науку і церкву.

А українці, які очолювали вищі навчальні заклади по всьо­му   світу: Юрій Дрогобич-Котермак (Болонський університет), Михайло Балудянський (Петербурзький університет), Павло Кова­левський (Варшавський університет), Яків Кулек (університет у Граці, Австрія), Мар’ян Яворський (Папська академія у Кракові), Антон Антонський-Прокопович, Михайло Качиновський, Олек­сандр Мануїлов, Андрій Вишенський (Московський університет). Та й нині цей заклад очолює ректор українського походження Віктор Антонович Садовничий, родом з Харківщини.

Всі ці й тисячі інших імен, народжених Україною в різні часи і  епохи нашої держави, відомі лише вузькому колу дослідників та  невеличкій когорті авторів проекту Петра Ющенка “Українці у  світі”. Наше завдання — щоб про них нарешті дізналася наша земля і пам’ятав світ, щоб ми убезпечили суспільство від амнезії історичної пам’яті. Як казав Олександр Довженко у “Щоденниках”, щоб ми не стали “безбатченками і лакизами, і дурниками убоги­ми, і холодними боягузами з замками на душевних вікнах і дверях”.

Перед нами стоїть велика робота, і “Українці у світі” має бути національним проектом…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Шановні учасники, давайте всі разом побажаємо довгих років і здоров’я академіку Троньку, який нещо­давно відзначив 95-ліття, і будемо сподіватися, що він ще послу­жить нашій науці і українству.

Запрошую до слова академіка, директора Інституту літера­тури Національної академії наук України Миколу Григоровича Жулинського. Підготуватися Івану Федоровичу Драчу.

 

ЖУЛИНСЬКИЙ М.Г., директор Інституту літератури НАН України. Вельмишановні учасники парламентських слухань! За даними Світового конгресу українців, за межами України прожи­ває близько 20 мільйонів етнічних українців. Проте перекинемося в сьогоднішній день. За даними ООН, сьогодні у світі працюють майже 8 мільйонів українців, які виїхали з України останніми рока­ми, передусім за роки незалежності. Не забуваймо, що у світі 47 мільйонів трудових мігрантів, і з них 10 відсотків становлять українці. Тут є свої великі плюси і великі мінуси.

І коли ми сьогодні з гордістю говоримо про видатних людей України, які будували чужі імперії і розбудовували інші держави, ми повинні пам’ятати також, шановні колеги, що наша українська діаспора — одна з найчисленніших у світі і найактивніших. І це великий набуток України, тому що в період бездержавності саме українці за кордоном підтримували авторитет України, боролися, утверджували дуже багато тих цінностей і пріоритетів, які ми не могли тут, в Україні, утверджувати.

Згадаймо, хто розпочав ставити меморіали, пам’ятні знаки і  говорити вголос про Голодомор 1932–1933 років? Хто виступав на захист наших в’язнів сумління в концентраційних таборах? Хто будував пам’ятники, знаючи, що в Україні не можна вивчати цілі періоди національної історії, літератури, мистецтва? Хто створю­вав Український вільний університет у Мюнхені, Український католицький університет у Римі, Українську вільну академію наук у  Нью-Йорку? Хто створював Наукові товариства імені Шевченка у Нью-Йорку, Австралії, Канаді, інших країнах? Хто будував музеї, архіви, бібліотеки?

Це все робили українці за кордоном — наші земляки, які намагалися зберегти нашу історію, прищепити любов до України, зберегти мову і культуру, робили величезну роботу. Ці українці витворили колосальний потенціал, який має бути нами обрахова­ний, підтриманий і збережений. Це обов’язок Української держа­ви, тому що закордонне українство треба розглядати в контексті нашого українського національного гуманітарного простору, і тіль­ки за цієї умови можна говорити сьогодні про те, що ми справді розуміємо і усвідомлюємо велику роль закордонного українства.

Те, що ми сьогодні маємо таку розмову — дуже добре, але хто мені сьогодні відповість на такі запитання. Була державна програма зв’язків з українцями за кордоном на 2007–2010 роки, на реалізацію якої передбачалося близько 77 мільйонів гривень. Скільки виділено? Де ці кошти?

Всі тут присутні пам’ятають, як ми створювали Українську всесвітню координаційну раду, яку тепер очолює Дмитро Павличко. Перший був Всесвітній форум українців, другий, аж до шостого, приймали рішення. Що зроблено? По суті, нічого не зроблено.

Хочу нагадати, що Президент України Віктор Ющенко у  жовтні 2007 року видав Указ “Про розвиток зв’язків з українця­ми, які проживають за межами України, щодо збереження, захисту та популяризації культурних надбань українства у світово­му цивілізаційному просторі”. Жоден пункт цього указу не вико­наний. Ще один указ 2006 року “Про створення науково-дослід­ного і культурно-інформаційного центру “Шевченківський дім”, у  складі якого мав діяти міжнародний науково-дослідний центр з  питань взаємодії зі світовим українством. Передбачалося 2007 року і далі кожен рік фінансування. Ні копійки не було виді­лено, ніякого Шевченківського дому не будується, нічого в цьому плані не зроблено.

Тому добре, що ми сьогодні хвалимося тим, які в нас ви­датні були люди і як вони за кордоном діяли. Але що ми зробили, що Україна зробила для того, щоб підтримувати ці зв’язки, зберігати, підтримувати світове українство? Ми сьогодні не маємо чим похвалитися.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Миколо Григоровичу.

Запрошую до слова Івана Федоровича Драча, голову Товариства зв’язків з українцями за межами України “Україна — Світ”. За ним виступатиме Ярослава Хортяні. Будь ласка, Іване Федоровичу.

 

ДРАЧ І.Ф., голова Товариства зв’язків з українцями за межами України “Україна — Світ”. Шановний головуючий! Шанов­не товариство! Давайте подумаємо, про що йдеться сьогодні? Про українців у світі. Стосовно тої виставки, яку Петро Андрійович робив в Українському домі, вона довгий час існувала, у мене була можливість багато разів її бачити. І в нього був принцип, ну, мабуть, він вважав цей принцип правильним: сім пар чистих, сім пар нечистих. А кожен, хто приходить, собі вже вибирає, де йому цих сім пар чистих, а де сім пар нечистих.

Так от я хочу сказати про сім пар чистих. Бо сьогодні ми повинні говорити про тих українців, які робили Україну, які думали про Україну, які віддали життя за Україну. І коли дають Семена Михайловича Будьонного і Климента Єфремовича Ворошилова, а  поруч Олександра Петровича Довженка чи секретаря Чернігів­ського обкому, якого він дуже “любив” і писав про нього у  “Щоденниках”. Просто зверніться до того всього і зрозумієте. Давайте ж думати, що йдеться про національну Українську державу. Врешті-решт, українці її зробили за цих 20 років. Ми  йдемо до 20-ліття і давайте стояти на цьому всьому (Оплески).

Заради чого це все відбувається? Оце основа основ наших парламентських слухань має бути. Інакше ми будемо, як ота корова на льоду — наліво, направо і так далі. Інакше не можна! І  давайте віддамо належне усім нашим попередникам, у тому числі у ХХ столітті, які були перед нами, — і тому ж Кравчукові, і  тому ж Кучмі, і тому ж Ющенкові за все те добре, що вони зробили для української державності. На цьому ми теж будемо стояти, і ми мусимо бути на цьому непохитні.

І давайте не забаламутимо себе отими словами віртуозни­ми, які дуже часто від глибокого незнання, дорогий Володимире Олександровичу Яворівський. Називаєте ви Сікорського. Сікор­ський був корінним поляком, він ніколи не відчував себе україн­цем, він відчував себе киянином. У Сполучених Штатах Америки він був головою Товариства російської культури. Просто зверні­ться до цього всього, і не будете помилятися в таких елементар­них речах. У нас досить великих і славних людей, щоб ми не шукали собі в інших народах те, чого не повинні вишукувати.

Поможіть ліпше тій українській діаспорі, тій київській українській діаспорі, яка сьогодні має величезну біду з проблемою виселення музеїв із Києво-Печерської Лаври. Ви це все добре знаєте. Коли ми не заступимося за Катерину Білокур і Марію Приймаченко, які належать до Музею декоративного мистецтва, коли ми не заступимося за Олександра Довженка і Леся Курбаса, коли ми не заступимося за Музей книгодрукування… То давайте ж цю церкву Московського патріархату, яка йде в наступ, отямимо трохи. І нехай зрозуміють усі люди, що всі світові релігії, напри­клад мусульмани, навпаки, запускають усюди і скрізь, до мисте­цтва прилучають. Подивіться, що роблять католики, що робиться у  Ватикані! Усі стараються, щоб храми на високому рівні долуча­ли людей до високих духовників. І саме такими є і Катерина Білокур, і Лесь Курбас, і Олександр Довженко, й інші. А не виселяти з Києво-Печерської Лаври. І треба стояти на цих пози­ціях, щоб ми самі в Києві, столиці України, не перетворилися ще раз на чергову діаспору і не долучилися до тих, хто бідує і плаче, і  скиглить.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Іване Федоровичу.

Слово має Ярослава Хортяні — голова Європейського конгресу українців, перший заступник голови Світового конгресу українців (Угорщина). Підготуватися Олександру Поліщуку.

 

ХОРТЯНІ ЯРОСЛАВА, голова Європейського конгресу українців, перший заступник голови Світового конгресу українців (Угорщина). Шановний головуючий! Шановні народні депутати! Пані та панове! Двадцятимільйонна українська діаспора, яка проживає у більш як 100 країнах світу, в 57 країнах світу створила свої національні громадські організації.

Світова українська спільнота має своїх представників у пар­ламентах, в урядах багатьох держав свого поселення, має своїх вчених, митців та громадських діячів і може, і вміє впливати на міжнародні установи, а головне — на формування позитивного іміджу України за кордоном.

За допомогою титульної нації країн нашого проживання шляхом донесення правдивих фактів до урядів своїх країн ми всіляко сприяємо, щоб незалежну Україну розглядали як запоруку стабільності в Європі, а не дивилися на неї через призму Росії, яка не змирилася і ніколи не мириться з нашою незалежністю.

У багатьох випадках ми успішно протиставляємо фальшивій, ще досі радянській історіографії правдиві факти української історії, коли в країнах нашого проживання відкриваємо архіви, встановлюємо пам’ятники видатним українцям, що прославили українську націю і ту, серед якої вони жили, коли до наших пам’ятників кладуть квіти тисячі і мільйони людей неукраїнського походження.

А в той час в Україні нищаться пам’ятні плити своїх героїв. Хто це зробив, куди поділася дошка Йосипа Сліпого у Харкові, встановлена на кошти Світового конгресу українців? Імена видат­них героїв українського народу, які проливали кров за Україну, за її незалежність, починаючи від Петлюри, Коновальця, Шухевича та Бандери, паплюжать. Питання: за що? За те, що вони любили Україну, боролися за неї, і багато з них померли у вигнанні? За це їх треба паплюжити? За те, що вірили в цю державу? Не шануючи їх, заперечується правдива наша історія.

Нас усіх зобов’язує майбутнє зберегти для України духовні та культурні скарби української діаспори. Ми, українці світу, у  процесі відновлення історичної справедливості знаємо своє завдання: ми повинні донести до відома всього світу, що витоки української державності починаються не в першій половині ХІХ століття, а ще в Х–ХІ столітті. Могутня європейська держава Київська Русь тоді показувала приклад мало чи не всій Європі у  писемності, духовності, культурі.

І виходячи з цього, керуючись Конституцією України, у стат­ті 12 якої задекларовано: “Україна дбає про задоволення націо­нально-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави”, правовим статусом закордонного українця та  окремо підписаним меморандумом між Світовим конгресом українців та Міністерством культури і туризму в 2009 році, в якому наголошується необхідність захисту та популяризації культурних надбань українства у світовому цивілізаційному просторі… Але виходжу з історичного факту: українці за кордоном — це не­від’ємна частина української нації. І тому ми маємо право пропо­нувати і право вимагати.

Вимагаю, щоб державні чиновники, коли я заходжу до українського парламенту, дотримувалися Закону “Про мови” та розмовляли на службовому місці державною мовою (Оплески).

Не пропоную, а вимагаю, виходячи з вищевикладеного, щоб державні чинники дотримувалися закону, яким визнано, що Голодомор в Україні був геноцидом українського народу, щоб не сміли це заперечувати. Історики можуть там собі сперечатися, але державний службовець не має права це заперечувати (Оплески).

Пропоную міністерствам культури та освіти створити єдиний реєстр культурних, духовних надбань української діаспори, для того щоб був створений справжній Музей української діаспори.

Пропоную в підручниках української історії передбачити окремий розділ з історії української діаспори.

І дуже важливо, щоб при наданні ліцензії українським теле­каналам ставити головною умовою висвітлення історії і сьогоден­ня зарубіжного українства. Такий закон працює в усіх європей­ських країнах. Я приїхала з Угорщини, де встають і лягають спати, піклуючись про угорську закордонну діаспору. Тому…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники, ми з вами домовлялися, і  я не раз просив… Будь ласка, завершуйте.

 

ХОРТЯНІ ЯРОСЛАВА. Тільки 1 хвилину…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Ще раз наголошую: веде засідання головуючий, а не кожен з вас. Такий порядок. Будь ласка, закінчуйте.

 

ХОРТЯНІ ЯРОСЛАВА. Пропонуємо створити всесвітній супутниковий канал за прикладом угорського “Duna TV”. І хочу сказати, що українці діаспори з вами, українці. Якщо ви не може­те заступитися, а я знаю, що ми вміємо, ми, діаспора, за вас заступимося.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Олександр Степанович Поліщук, мистецтвознавець. Підготуватися Дмитру Павличку.

 

ПОЛІЩУК О.С., директор історико-археологічного музею “Прадавня Аратта — Україна”. Шановні українці! На жаль, тут не прозвучало, що до часів Київської Русі ті люди, які проживали на  території України, теж були надзвичайно могутніми. Більше того, відомий геній української нації Олександр Довженко сказав: “Я не знаю жодної країни світу, де була б заборонена історія цієї країни, де розвиток нації не опирався на здобутки предків”. Ця країна — Україна.

Так ось, шановні, ми до сьогодні не знаємо своєї історії. Притому не тільки часів Київської Русі, а передовсім історії саме того періоду, коли на нашій території існувала 3 тисячі років могутня трипільська цивілізація, яка дала духовну, сакральну потугу всім націям у Європі, всій білій расі. Коли у ІІ тисячолітті до нашої ери, у період бронзової доби, почалося з’єднання земле­робів-трипільців із скотарями-вершниками з лівого берега Дніпра, утворилася індоєвропейська спільнота. І світові академічні вчені стверджують це.

Чому ніхто з українських вчених-істориків, крім деяких кандидатів наук, нам про це не говорять, чому це замовчується? Чому у 1930-х роках усіх дослідників трипільської культури за при­належність до української нації було розстріляно? Чому єдиний вчений, який потім очолив процес, приїхав з Росії, це була зна­менита Тетяна Пассек, вона отримала Сталінську премію, єдиний археолог, з рук Сталіна за вивчення трипільської культури. Чому ми, вивчаючи давню історію світу, не починаємо її вивчення з три­пільської цивілізації, з індоєвропейства, з аріїв, які потім пішли в Європу і заселили всі країни Європи?

Всесвітній телевізійний бренд “Discovery” у фільмі “Афіни. Давня Греція” запитує: “А звідки прийшли у Грецію греки, які заснували філософію, математику й інше?” і відповідає: “Виявляє­ться, греки прийшли у Грецію з території Центрального Подніпров’я”.

Великий російський учений, академік Борис Рибаков сказав: “Украинцы, ищите прародину всех европейских народов на Среднем Поднепровье”.

Чому ми про це не знаємо? Чому половина з вас не були в  музеї трипільської цивілізації? Я тут поклав рекламу, прошу ознайомитися. Всі повинні там побувати! Проведено 10 міжнарод­них виставок. Проведені виставки у Римі, Ватикані. Очільник канцелярії, кардинал Ватикану сказав після цієї виставки: “Ми по­винні переглянути джерела європейської цивілізації”. Чому вони про це знають, а ми не знаємо?

Чому “Мистецький арсенал” сьогодні відданий невідомо кому і для чого, хоч він готувався під Музей української нації, історичний музей? Чому історичний музей до сьогодні зусиллями Міністерства культури і туризму не переведений на територію “Мистецького арсеналу”, де ми могли б висвітлити Кам’яну могилу — найпершу пам’ятку писемності світу, добу мамонтів, найбільші культурні здобутки доби мамонтів в Україні — перший храм, перший оркестр. У Радянському Союзі фірма “Мелодія” видала диск, де звучить оркестр доби мамонтів з Мізина Чернігів­ської області. А хто про це знає в цьому залі? Ну, може, 10 відсотків. Чому про це ніде не пишуть? Чому ми переписуємо підручники сучасної історії північного сусіда? А чому не перепису­ємо підручники давньої історії України і не кажемо, що це українці створили індоєвропейство, що арії — це українці, це першо­джерело європейських націй?

Хто з вас знає, що в Італії найдавніша цивілізація, за 800 років до Різдва Хрестового, — етруски. Шановне панство, там не було нічого ніде, у тому числі в Греції. І прийшли арії туди, принісши знання з Трипілля. Трипілля — це величезна територія, це не село Трипілля і не Обухівський район, навіть не Київська область. Тому, щоб вам було приємно, я в кінці скажу словами Бориса Олійника:

Ми тут жили ще до часів потопу.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас, Європо,

На себе з боку ліпше подивись.

Ти нас назвала хутором пихато.

Облиш: твій усміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили хату,

Як ти іще не вийшла із печер.

Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Дмитро Васильович Павличко, поет, перекладач, громадсько-політичний діяч, Герой України, голова Української всесвітньої координаційної ради. Підготуватися єпископу Вишгородському.

 

ПАВЛИЧКО Д.В., голова Української всесвітньої координа­ційної ради. Дорогі мої брати і сестри! Дорога українська громадо! Наперед знаю, що парламентські слухання на тему: “Українці у світі” не матимуть жодного значення для вироблення щодо зарубіжного українства з боку Президента, уряду та парла­менту України такої державної політики, якої впродовж шести років домагається Українська всесвітня координаційна рада.

Ми пропонували створити у структурі Кабінету Міністрів комітет, який займався б виключно справами зарубіжного україн­ства, тобто проблемами життя та збереження національної іден­тичності 20 мільйонів нашого народу, що живе за межами України. Нас не почули.

Ми пропонували внести зміни до Закону “Про вибори народних депутатів України”, в якому визначити квоту представни­цтва громадян України, які постійно працюють за кордоном. До речі, в італійському парламенті мають представництво зарубіжні італійські громади, навіть ті, які не є громадянами Італії, а мають інше громадянство. Нас не почули.

Ми пропонували створити загальноєвропейську багатомовну газету — орган консолідації європейського українства, обміну досвідом збереження нашої мови і культури, історичної пам’яті і  духовності в різних країнах з різними українськими громадами. Нас не почули.

Не почули, та могли бачити, бо мій відкритий лист до Президента Віктора Ющенка на цю тему був опублікований у  “Літературній Україні”. Говори до гори, а гора горою.

Якщо нас не почула попередня влада, то що можна сказати не просто про глуху, а про налаштовану проти самої суті наших домагань нинішню владу? Євгенові Чолію, президентові Світового конгресу українців, Президент Янукович пообіцяв письмово відпо­вісти на питання, які найбільше тривожать сьогодні закордонних українців і нас в Україні.

Отже, як бути із законом про Голодомор, якщо його визнала геноцидом не тільки Верховна Рада, а й 15 парламентів світу?

Як бути з наміром представників Партії регіонів, литвинівців, комуністів щодо запровадження другої державної мови в Україні?

Світове українство стривожене сьогодні ознаками переслі­дування свободи слова, цензури в засобах масової інформації, диктатом Партії регіонів у Верховній Раді. Та найбільше тим, що Президент Янукович не виступив проти проекту закону щодо мов, що його приготували нові яничари, страшніші від царських і біль­шовицьких русифікаторів України.

Президент Янукович позбавлений однаково справедливого ставлення до різних зарубіжних українських громад. Коли їде до Америки, просить зустріч з лідерами української громади у Нью-Йорку, а коли їде до Москви, де живе найчисленніша у світі українська діаспора, систематично принижувана, переслідувана російськими властями... Саме в той день, коли президенти Росії і  України вели переговори в Москві, Московський апеляційний суд заборонив діяльність Федеральної національно-культурної автономії українців Росії. На переговорах Януковича і Медвєдєва про це — ані слова!

То чи буде хтось тепер із зарубіжного українства сподіва­тися на допомогу з материкової України в найтяжчому питанні, яке мучить нас: чи ж будемо ми державними народом, чи обернемося на безликий етнос з державним гербом, з прапором, але без рідної мови, без історичної пам’яті, громадою перевертнів, що їх чекає виродження і зникнення з мапи Європи? Хто буде зверта­тися? Ніхто не буде звертатися!

І все-таки я вдячний Петрові Ющенку. Вдячний тобі, Петре, за те що ти ініціював такі парламентські слухання. Ти одержимий і  хочеш показати великих українців. Були вони великими, але слу­жили великі українці іншим народам і націям. І Президент Франції сказав про Ярославну тільки тоді, коли ми створили державу, раніше президенти казали, що принцеса була російська. А коли ми верталися з-під Рейхстагу (прапор на Рейхстагу почепили українці), ми поверталися не як визволителі Європи, а як поло­нені! Ми верталися в Україну…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Дмитре Васильовичу.

 

ПАВЛИЧКО Д.В. Я кажу вам: не падайте духом, український народ є! Майдан розігнано, але не знищено! Україна переможе! Слава Україні!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має єпископ Вишгородський Епіфаній. Підготуватися Возницькому.

 

ЕПІФАНІЙ (Думенко), єпископ Переяслав-Хмельницький і  Бориспільський (Українська православна церква Київського патріархату). Вельмишановний Адаме Івановичу, народні депута­ти, учасники парламентських слухань! Величними та славними постатями ознаменована історія Православної христової церкви в  Україні. Сприйнявши перші зерна христової науки ще в часи Святого апостола Андрія Первозванного та святих рівноапостоль­них братів Кирила і Мефодія, вона протягом багатьох віків жила, розвивалася під впливом різних релігійних, політичних, суспільних умов та обставин.

Значними постатями в початковий період історії українсько­го православ’я були князь Аскольд та рівноапостольна княгиня Ольга, які підтримували дипломатичні відносини з християнськими державами тогочасного світу. Святий рівноапостольний князь Володимир є справді великою постаттю в нашій історії. Справа, що ним звершена, має вічне значення не тільки для нашого народу, а й для всієї християнської Європи, з якою Київська Русь жила вже тоді в тісному спілкуванні.

Перші українські святі, що засяяли в Київські Русі-Україні після святого хрещення, — сини Святого рівноапостольного князя Володимира Великого, які стали першими мучениками і страсто­терпцями землі української, князі Борис і Гліб. Ці перші святі стали покровителями миру і спокою в наших землях, що їх так бракувало в часи князівських міжусобиць.

Питання миру та єдності в Україні є актуальним і в наші дні. Тому таким важливим є відновлення нашої церковної, історичної та національної пам’яті.

Після смерті Святого Володимира і міжусобної боротьби його синів великим князем став Ярослав Мудрий. У результаті енергійного втілення задуманого комплексу реформ, початого ще Святим Володимиром і закінченого благовірним Ярославом, Русь стає розвинутою, централізованою монархією, яка ні в чому не поступається передовим країнам свого часу ні в економіці, ні в  культурі, ні в рівні розвитку суспільної, економічної інформації.

Незаперечним історичним фактом є те, що Київ як духовно-культурна столиця українського православного народу мав велике культурне значення і для сусідніх країн та народів. Це підтверджу­ють і факти визнання “Православного сповідування віри” святи­теля Петра Могили символічною книгою для інших православних народів, визнання і вживання як церковних богослужбових та ін­ших видань, друкованих у Києві та в інших українських друкарнях, іншими слов’янськими народами, освіта та виховання в Києво-Братській колегії (академії) студентів із-за кордону, допомога представників київської наукової еліти в організації шкільництва в  інших краях.

З Києво-Печерського та інших монастирів вийшли знамениті місіонери. Так, преподобний Кукша, смиренний чернець, був про­повідником християнства серед в’ятичів — апостолом в’ятичів у  нинішніх губерніях Орловській, Курській і Калузькій. Інший київський чернець, преподобний Герасим, був місіонером у суво­рому північному краї і збудував там церкву в ім’я Пресвятої Трійці. І таких були сотні. Києво-Печерський монастир, образно кажучи, став джерелом, яке духовно зрошувало всі землі тодішньої Русі. Серед численного сонму святителів-місіонерів Землі Руської почесне місце посідають вихованці Києво-Печерської Лаври, священномученики Леонтій та Ісайя.

Велику духовну просвітницьку місію здійснили і київські князі та їхні нащадки. Так, старший син великого князя Київського Ярослава Мудрого Володимир шанується у сонмі Новгородських святих як чудотворець, хреститель і захисник християнської віри. Тут шанують також і сина Володимира Мономаха — святого благо­вірного князя Мстислава Великого, носія християнських чеснот. Один із синів Мстислава Великого Всеволод став шанованим святим Псковським, а інший син — Ростислав уславився як Смоленський. Онук великого князя Київського Ярослава Мудрого Ярослав Святославович на початку XII століття став першим Муромським князем, обравши своїм уділом північне місто Муром, населене язичниками, і просвітив його жителів світлом християн­ської віри. З Києва він приніс ікону, що стала відома у христи­янському світі як Муромська чудотворна ікона Божої Матері. Князь Ярослав (Костянтин), його дружина Ірина та сини Михайло і Федір шануються як чудотворців в сонмі Муромських святих.

Протягом століть потужний культурний потік йшов з України і  до Московської держави, згодом Російської імперії. Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Лаврентій Горка, Сильвестр Кулябка, Гедеон Вишневецький, Іван Максимович, Іларіон Лежайський і найперший з них — Петро Могила, який запропонував Москві послуги київських учених. Це лише частина тих українців, які підіймали російську церкву, освіту і культуру.

Справа і дослідження, і оприлюднення інформації про цих постатей має надзвичайно велике значення і в наш час. І кожен, хто докладає зусиль до її поширення, обов’язково отримає свою нагороду, адже наше суспільство, перебуваючи декілька десятків років під впливом комунізму як релігійної і політичної ідеології, тепер втратило будь-які цінності і перебуває в переважній більшо­сті у духовній темноті та пустоті. Незважаючи на тотальну, все­охоплюючу глобалізацію, православні духовні цінності, які у всі часи...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Бориса Григоровича Возницького — директора Львівської галереї мистецтв. За ним виступатиме Євдокія Василівна Колесник.

 

ВОЗНИЦЬКИЙ Б.Г., директор Львівської галереї мистецтв. Я  говоритиму про мистецтво, про портрети і про художників. ХХ вік був найстрашніший для України, тому що саме у ХХ столітті знищено 80 відсотків національної спадщини, але знищено не тільки національну спадщину, знищено національну пам’ять. І ми прийшли до такого часу, що просто не знаємо, хто ми, що ми, звідки ми. І те, що зробив Петро Андрійович, показавши цю  галерею портретів, почало нам нагадувати, хто є українці, де вони, ці українці.

Щодо портретів: те, що говорив Іван Драч, це правильно. Треба їх, очевидно, трішки просіяти вже на постійній експозиції. І  можливо, щось переглянути, навіть художньо деякі. От серед мистецтвознавців така розмова, що там багато портретів, і є дуже непрофесійні. Але це неправда. Ми не показуємо виставку профе­сійного портрета, ми показуємо портрети людей. Доводилося робити портрети, яких ніхто не знає, які ті люди навіть, за якимись книжками, за описами доводилося робити портрети. Портрети робити допомагали і студенти, тому що то треба було знайти. Знищено все! Все знищено!

Лозунг Жовтневої революції: “Мир хатам, війна палацам”. Ота “війна палацам” знищила всі портрети. В Україні немає портретів XVII століття! Ми, західники, кажемо, у великій Україні немає портретів, все знищено. Це у нас тільки залишилося, тому що у нас менше була радянська влада, ми маємо близько 300 портретів XVI–XVII століття. А тут нічого немає, Росія знищила. У Росії два портрети XVII століття. Нищилися просто ті палаци, і  все це знищилося, так що майже нічого не лишилося.

Щодо портретів. Ми так якось, в такому стані, що навіть не можемо розібратися, хто намальований. От досі дискусії: який портрет Мазепи дійсний? Я, коли навчався в Петербурзі (у Ленін­граді ще я мистецтвознавчий закінчив), то мої педагоги казали, що Мазепа зображений на нікітінському “Портреті напольного гетьмана”. Але не можна було казати, що це Мазепа. У Петербурзі в Російському музеї висить цей “Портрет напольного гетьмана”.

Тут же полтавчани взяли портрет у Швеції, привезли в  Полтаву і вийшов портрет Мазепи. Коли зараз повісили той портрет, ми бачимо, що це польський гетьман Ян Сапєга. У  Москві теж є “Ян Сапєга на коні”, в Історичному музеї. Але в  Росії теж чомусь вважають, що це гетьман Мазепа. Не можемо досі розібратися.

Відомий французький художник Норблен намалював Мазе­пу. Ну, Норблен то вже мусив, і підписано: “Мазепа”. Виявляється, це єврей-орендар з прізвищем Мазепа. І от усі до цього часу сперечаються, де справжній портрет Мазепи. Б. Барвінський дійшов висновку, що найбільш дійсний портрет Мазепи в Підго­рецькому замку у нас.

Велику роль у світі відігравали українські художники. По суті, коли я вчився в Петербурзі, то весь час говорили: якби не українці, то Петербурзької академії мистецтв не було б — Боровиковський (батько Боровик), Левицький, Лосенко...

А тепер, як визначити, чий художник Пінзель? Я прошу, я  мушу хоч це сказати. Художник Пінзель у нас з’явився в сере­дині XVIII століття. Не знаємо, звідки він, де народився, хто він такий — нічого не знаємо. Але, приїхавши сюди, побачивши наш поствізантіїзм, як добрий скульптор, він почав працювати під…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Борисе Григоровичу, завершуйте, у вас закінчився час.

 

ВОЗНИЦЬКИЙ Б.Г. Він почав працювати по-нашому, і тепер Пінзель відомий усій Європі. Ми через чотири місяці веземо Пінзеля на виставку в Лувр, у капелі Людовика XІV буде виставка його творів. Японія замовила в мене книжку про Пінзеля, хочуть виписати. Японці приїздять через два тижні до нас подивитися музей Пінзеля. Так що, розумієте, є дуже багато питань, хто є хто. Наприклад, Архипенко, Малевич, Хлєбовський... Наприклад, художник Хлєбовський народився у Вінницькій області, закінчив одеське училище, потім навчався в Петербурзі, поїхав до Стамбула, став придворним художником султана і намалював єдиний у світі портрет Шаміля, він у нас є, з автографом Шаміля. Український це художник?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Борисе Григоровичу.

Слово має Євдокія Василівна Колесник, професор Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського. Приготуватися Лебединській.

 

КОЛЕСНИК Є.В., професор Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського. Добрий день, шановне товари­ство! Хотіла б вашу вагу звернути на те, що ми говоримо про українців у світі. А виховувалися вони у нас, на нашій землі, отримували освіту, збагачували свої знання і їхали в інші країни. Україна як найбільша за територією європейська держава, розта­шована в центрі Європи, єднає у собі культуру Сходу і Заходу, а в основі нашої культури лежать підвалини прадавньої трипіль­ської цивілізації. Глибинна, коренева основа співочої культури проростає віттям до нинішнього цивілізованого світу у багатстві легендарних імен і тим єднає традицію співу минулого і нинішнього.

Дослідження вітчизняної народної пісенності починаємо з  напівлегендарної народної співачки, поетеси Марусі Чурай.

Чижевський, Головня, Трипільський, Степан Федорів, Артем Ведель, Прозоровський — це була Петербурзька хорова капела.

Носіями професійного вокального мистецтва були мандрівні співаки — кобзарі. Виникло кобзарське мистецтво у Подніпров’ї і  степовій Україні, його носії пам’ятають кілька сотень, навіть тисяч пісень — це Іван Жовнянський, Іван Зозуля, Остап Вересай, Єгор Мовчан, бандурист Григір Китастий.

Співаки з України виступали в хорах, а також виконували сольні партії в операх-буффа італійських композиторів. Серед видатних українських співаків XVIII століття — Максим Березов­ський, який навчався у Болонській музичній академії, Дмитро Бортнянський, який завершив музичну освіту у Венеції, та Артем Ведель.

Видатна українська співачка Соломія Крушельницька вряту­вала оперу Пуччіні “Чіо-Чіо-Сан”, яка провалилась на прем’єрі, і  потім співпрацювала з диригентом Тосканіні та композитором Пуччіні, відкривала Суецький канал своїм співом і геніальним голосом.

Основоположник української музики Микола Віталійович Лисенко.

Перша українська опера “Запорожець за Дунаєм”, створена в 1863 році співаком і композитором Гулаком-Артемовським, була поставлена у Петербурзі, в Маріїнському театрі.

Видатні оперні співаки: Крушельницька, Нежданова, Патор­жинський, Козловський, Петрусенко, Гмиря, Солов’яненко, Руденко, Мірошниченко, Чавдар, Кондратюк, перерахувати всі імена неможливо.

У Києві організовано музичні освітні заклади — музичну школу (1868), училище (1874), консерваторію (1913). На початку ХХ століття в Україні були створені національні виконавські колек­тиви, перші стаціонарні оперні театри. У 1925 році Харківська опера відкрилася, 1926 рік — відкриті опери в Києві та Одесі.

Створені хорові колективи відомими фундаторами кафедри хорового диригування — хормейстерами Григорієм Верьовкою та Елеонорою Скрипчинською, хорова капела “Думка”, симфонічний оркестр, оркестр народних інструментів під орудою Якова Орлова, народного артиста України.

Музиканти — вихідці з України, пов’язані біографією з укра­їнською землею та нашими консерваторіями: Нейгауз, Горовиць, Рахлін, Ойстрах, Ріхтер, Гілельс, Коган, Криса, Крайнєв, органіст Котляревський. Свого часу керівництво імператорського Росій­ського музичного товариства послідовно впроваджувало русифі­кацію музичної освіти. Багато наших виконавців, народжених в Україні, кидали свою землю та виїжджали в інші країни.

Геніальні композитори українського походження: Березов­ський, Бортнянський, Вербицький (сьогодні відзначаємо його день, автор Державного Гімну України), Чайковський, Лисенко, Січинський, Колесса, Кошиць, Леонтович, Людкевич, Стравін­ський, Стеценко, Прокоф’єв, Штогаренко, Георгій і Платон Майбороди, Євген Станкович та багато інших.

Скажу, що Андрій Розумовський, будучи послом у Відні, познайомився з Бетховеном, який, ознайомившись з нашою піснею, потім використовував її мотиви у своїх симфоніях, і навіть у його пісенній, романсовій творчості відчувається вплив україн­ської пісні.

Про естраду можна говорити, починаючи від геніальних співаків пісенного кантиленного співу, але на даному етапі мені хотілося б звернути увагу на шоу-бізнес, щоб естрадна пісенна пісня не загинула.

Ми маємо берегти пам’ять про наших митців-подвижників, особливо нині, бо в умовах глобалізації мусимо зберегти свою самобутність і своє культурне середовище. Саме це завдання несе в собі унікальний культурно-просвітницький проект “Українці у світі”.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Тетяна Миколаївна Лебединська, кандидат філософських наук, науковець, член Національної спілки письмен­ників України з Санкт-Петербурга. Підготуватися Омельченку.

 

 

ЛЕБЕДИНСЬКА Т.М., член Національної спілки письменників України (м. Санкт-Петербург). Шановний голово! Вельмишановні земляки! Мені тяжко говорити. Я рада, що я тут серед вас, тому що я з Росії, але я з українського міста Санкт-Петербурга (Оплески).

Це українське місто існує вже 300 років (Оплески). У ньому 60 вулиць українських, які були засновані в XIX столітті, — і  Полтавська, і Сумська, і Ровенська, і Київська, і Ніжинська. Наш останній семінар було названо “Ніжинський Санкт-Петербург”. Тому я вважаю себе українкою там, де живу.

І ще хочу сказати, чому українці від’їжджають з України. Тому що не можуть себе реалізувати тут. Я виїхала до Росії у  1950-ті роки і з того часу займалася тільки Україною. Я займа­лася українською цензурою, народницьким рухом, темою “Санкт-Петербург і Україна”. І коли ви тут уперше розглядаєте питання про українців у світі, то ми вже п’ять років тому організували семінар у Санкт-Петербурзі (був присутній Кононенко й інші) “Українці у світовій цивілізації”.

Ми видаємо отакі книжки, дев’ята книжка вийшла, десята готується. Це одна людина робить: я започаткувала, я роблю, не звертаючись ні до яких партій… (Оплески). Я поза політикою. Мені важливо зберегти в Санкт-Петербурзі нашу культуру. І кожен українець, хоч би до якої партії він належав, зробив внесок.

Дмитро Павличко, Ратушний і багато інших, які нещодавно були в Санкт-Петербурзі, місяць тому, бачили наш український некрополь. Він у жахливому стані. Ми проводимо конференції вже 10 років. Це різноманітні конференції, в рамках яких обов’язково поправляємо могили.

От я вам назву ім’я Леоніда Позена. Це ім’я вам ні про що не скаже. А я скажу, що це скульптор, який створив пам’ятники Гоголю і Котляревському в Полтаві, де були і Леся Українка, і Лесь Курбас, й інші. А в якому він картопляному ящику лежить!

Багато хто з сучасних українців, серед яких і народні депутати, й інші діячі, приїздять до Санкт-Петербурга. І мені боляче, коли на запитання “Чи були ви на місці першого похо­вання Шевченка?” відповідають: “Нам ніколи”. Боляче, коли не кошик ставлять, а дві гвоздички кладуть до пам’ятника Шевченка. Коли наші українці, які приїжджаючи з високих установ, не йдуть до музею Шевченка, бо квиток коштує аж 200 карбованців… А той музей єдиний в академії, зроблений тільки для Шевченка і від­критий ще до революції. У нас в Санкт-Петербурзі Шевченко представлений офіційно в десяти місцях, а ще ж і неофіційно. Ось  ми до кожної конференції видаємо такі календарі “Деятели науки и культуры России из Украины”.

Хто знає Миколу Гребінку? Знають його брата Євгена Гребінку, поета, а архітектор Микола Гребінка побудував у Санкт-Петербурзі 100 будинків, започаткував масове будівництво, його могила не відновлена. Одного брата перенесли з Санкт-Петер­бурга, а другий лежить. Могила не зруйнована, бо ми поправля­ємо могили в рамках конференції.

Ми проводимо студентські конкурси в університеті на історичному факультеті “Україна очима російського студента ХХІ століття”. Петро Петрович можете підтвердити, що я кажу чесно і відверто.

Дуже мало часу, а говорити можна дуже багато. Отже, мої пропозиції.

По-перше, треба розвивати освітній туризм, щоб кожний українець міг поїхати до Санкт-Петербурга і подивитися не тільки європейські, а й українські місця, український некрополь, у якому Петлюра, Донцов, Лотоцький, Гребінка, Шевченко.

По-друге, треба підтримувати оцей наш маленький вогник — науковий центр.

Без минулого не може бути сучасного. Ми ніколи не побудуємо нашу історію, якщо…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Григорій Омельченко, народний депутат. Будь ласка. Підготуватися Лілії Григорович.

 

ОМЕЛЬЧЕНКО Г.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і  корупцією (Блок Юлії Тимошенко). Дорогі українці! Шановна українська націє, український народе! Я хочу до вас звернутися словами вірша поета Віктора Баранова “До українців”:

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

де той рік, де той проклятий тиждень і день,

коли ми, українці, забули, що ми українці?

(Оплески).

Кожна нація, яка є на планеті Земля, дана Богом, як і  людина — представник своєї нації, свого народу. Кожна людина має свою національність — це етнічне коріння, свою душу — це мова, пісні, культура, історія, традиції, звичаї, свою релігію і свій дух — це спроможність відстоювати, боротися, і, якщо потрібно, то й віддати життя за свою націю, за свій народ. Ця триєдина єдність — національність, душа і дух — є сутністю кожної людини. Не забувайте про це!

Прокиньмося і спокійно скажімо своїм дітям, онукам, правнукам: ти є Богом даний українець за національністю, душею і духом. Усвідомивши це, ви відчуєте душевне полегшення.

Дорогі мої, не можна бути напіввільним чи напіврабом, напівукраїнцем чи напівмалоросом. Можна бути вільним або рабом, українцем або хохлом, малоросом, “рабами, підніжками, гряззю Москви”, лакеями в інших.

Називали десятки, сотні прізвищ великих українців, які увійшли історичними постатями, створюючи великі імперії, могутні держави, роблячи відкриття в науці, культурі тощо. Я не буду їх називати. Проте я запитую у вас, я, людина в погонах з 18 років, ношу їх до цього часу, і мій виступ буде дуже різким: чи ми слухали б це питання в парламенті України, якби ми, етнічні українці, були господарями на своїй землі? Якби ми мали свого Президента, українця за національністю, душею і духом? Якби ми мали український уряд і український парламент? Та ні, не слухали б. Ми приймали б закони, які потрібні для розквіту і зміцнення української нації, нашого українського народу.

Тут виступали мої побратими українці — був і “плач Ярославни”, і докори недругам і ворогам… Дорогі мої, ми докоряємо ворогам, докоряємо друзям, докоряємо навіть Господу Богу, але самі собі не докоряємо.

Проста арифметика: є 46 мільйонів громадян України, з них етнічних росіян — 8 мільйонів 400 тисяч, євреїв — близько 200 ти­сяч, білорусів — 150 тисяч, разом з іншими національностями і  меншинами всього 9 мільйонів. Від 46 мільйонів відніміть 9 — 37 мільйонів, тобто майже 80 відсотків етнічних українців. Скажіть мені, дорогі, як могло трапитися, що 80 відсотків етнічних україн­ців у другий тур президентських виборів вивели двох неетнічних українців? То хто ж винен — Москва, Ізраїль, Польща, Вашингтон? Подумайте про це.

Іще одне. Коли зачепило за шкурне, з Податковим кодек­сом, — тисячі вийшли на майдани. Бо там “мані-мані”. А коли Янукович на сесії ПАРЄ заперечив, що Голодомор був геноцидом української нації, що є злочином, то до Адміністрації Президента не прийшли тисячі. Коли ратифікувалися ганебні харківські угоди, не прийшли сотні тисяч українців. Так кого ж ми звинувачуємо?

Дорогі мої! Після сьогоднішніх парламентських слухань ми повинні усвідомити: або ми українці і господарі на своїй Богом даній українській землі, або ми…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Григорію Омеляновичу.

 

ОМЕЛЬЧЕНКО Г.О. Я вірю, що ми, українці, станемо української нацією. Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має народний депутат України Лілія Степанівна Григорович. Підготуватися Болдирєву.

 

ГРИГОРОВИЧ Л.С. секретар Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Пане головуючий, шановні учасники парламентських слухань! Насамперед дозвольте скласти щиру шану і повагу всім учасникам парламентських слухань, особливо тим, які приїхали з далеких країв, щоб засвідчити, що ми українці, що Україна є, була і буде. Водночас хочу висловити вдячність натхненникам і особливо ініціатору наших парламентських слухань Петру Андрійовичу Ющенку, тому що це вперше за 20 років ми пізнаємо себе.

Наші слухання перейшли через екватор. Здається, можна зробити перший підсумок, а він однозначний: змінюються влади, відходять і приходять політики, а Україна вічна — була, є і буде. Сьогодні ці парламентські слухання дали нам можливість яскра­віше, форматніше побачити цю вічну, як світ, істину: є, були і  будемо.

У Святому письмі сказано: “Пізнайте правду, і правда зробить вас вільними”. Хіба це не велич, не гідність? А з націо­нальної гідності починається національний успіх і національна перемога, коли ми сторінка за сторінкою відкриваємо великі імена, які піднімали не тільки Україну і українство, а піднімали світ, світову науку, світовий поступ.

Я сьогодні маю доволі теоретичне і, можливо, не таке цікаве завдання, як просто публічний виступ політика, ознайомити вас, шановні учасники парламентських слухань, з тими основополож­никами світової медичної науки, які були українцями або вихідцями з України.

Зокрема, хочу повідомити, що чотири нобелівські лауреати — вихідці з України: Ілля Ілліч Мечников, який розробив теорію фагоцитозу, він з Харківщини; Георг Валд, який народився у сім’ї вихідців з України, отримав Нобелівську премію за відкрит­тя, пов’язані з первинними фізіологічними та хімічними візуаль­ними процесами ока; Зельман Ваксман, родом з Вінниччини, одержав премію за відкриття стрептоміцину, першого антибіотика, ефективного для лікування туберкульозу; Ерік Кендел, який наро­дився у сім’ї вихідців з України, нагороджений за дослідження сигнальної трансдукції у нервовій системі.

Мені дуже приємно повідомити вам, що є двадцять осіб, які стали основоположниками цілих наукових шкіл. Зокрема, всім відомий Данило Самойлович із Чернігівщини — основоположних епідеміології, Амбодик-Максимович, який народився на Полтав­щині, — один із засновників наукового акушерства, ботаніки, фітотерапії, Загорський Петро — засновник російської анатомічної школи, виходець із Чернігівщини. Згадаймо Іллю Буяльського, Миколу Васильовича Скліфосовського, професора Київського університету, клініку його імені сьогодні знають усі. Заболотний, Бокаріус, Підвисоцький, Високович… Засновник психоаналізу Зігмунд Фрейд також народився у сім’ї вихідців з України.

Мені також сьогодні приємно повідомити про всіх відомих медиків, імена яких на слуху, в підручниках. Зокрема, останній міністр народної освіти Микола Костянтинович Кульчицький походить із славного роду українців Кульчицьких. Розробник вак­цини проти черевного тифу Олександр Безредко родом з України. В Одесі народився і працював видатний епідеміолог і мікробіолог Микола Федорович Гамалія, який вперше зробив вакцинацію проти сказу. Перший міністр охорони здоров’я Австро-Угорщини Іван Якович Горбачевський народився на Тернопільщині. Усім відома клініка Святослава Федорова, а її засновник народився у нас на Хмельниччині.

Очевидно, варто назвати і перший медичний трактат княгині Євпраксії “Мазі”. Я про це кажу для того, щоб разом з вами помилуватися, потішитися з того.

Я 12 років тому вперше потрапила до Женеви (Швейцарія). Там відбувалося святкування Ескалади, де люди вивчали рецепт супу, звареного бабусею, яка вивернула його на голови напад­ників. А тут такі пласти й імена!

Але почути може той, хто чує. Сьогодні я з колегами зареє­струвала законопроект, яким визначається, що депутати парла­менту мають вивчати історію, конституційне право, іноземну та українську мови. Бо якщо лікар не знає анатомії, він не буде анатомом, а якщо депутат не знає своєї історії, мови, права, він є ніхто!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Закінчуйте.

 

ГРИГОРОВИЧ Л.С. Тому сьогодні, в день таких парламент­ських слухань, ми не тільки говоримо правду, ми відкриваємо очі й вуха парламентаріям, щоб вони могли пізнати себе, відчути національну гідність і кувати віру в національну перемогу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має народний депутат Юрій Олександрович Болдирєв. Підготуватися Зарубінському.

 

БОЛДИРЄВ Ю.О. член Комітету Верховної Ради України з  питань бюджету (Партія регіонів). Уважаемый Адам Иванович! Уважаемые участники парламентских слушаний! (Шум у залі). 20  лет существует независимая Украина, и 20 лет эта проблема остается актуальной… (Шум у залі)

 

ВИГУКИ ІЗ ЗАЛУ. Ганьба! Ганьба! Ганьба!

 

БОЛДИРЄВ Ю.О. А было бы немножко больше мудрости, то вы послушали бы меня как представителя более… (Шум у залі, Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ Юрію Олександровичу, почекайте, будь ласка.

 

БОЛДИРЄВ Ю.О. …Выслушали бы меня как представителя более половины населения, для которых этот язык является родным, а не вели бы себя как… (Шум у залі, Оплески).

 

ВИГУКИ ІЗ ЗАЛУ. Ганьба! Ганьба! Ганьба!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Я так розумію, що ви підтримуєте промовця своїми оплесками.

Юрію Олександровичу, зачекайте (Оплески).

 

БОЛДИРЄВ Ю.О. Кроме того, что вы остаетесь маргиналами в своей собственной стране, вы, к сожалению, ничего не можете продемонстрировать. Хотелось бы объяснить вам, той части зала, которая так кричит и аплодирует мне, что человечество развива­ется не так, как вы хотите, а только так, как может, как ему Бог дает. И независимо от ваших желаний страна все равно будет развиваться вместе со всем человечеством, а не так, как вы хотите.

 

ВИГУКИ ІЗ ЗАЛУ. Ганьба! Ганьба! Ганьба!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Вимкніть мікрофон.

Шановні учасники слухань, будь ласка, послухайте мене. Шановні учасники слухань! Я не думаю, що ви продемонстрували кращі українські риси. Повірте, я не думаю, що ви продемонстру­вали те, що характеризує українську націю. Це перше.

Друге. Давайте, будь ласка, спокійніше реагувати на те, що відбувається в залі. Хіба мало з вас висловлювали свої думки, які, можливо, не мають права на життя? Але ви їх висловлювали, і вас слухали. То чому ви забороняєте громадянину України висловити свої думки? Мені дуже дивно.

Будь ласка, ми з вами не в рівних умовах. У мене мікрофон, тому я голосніший за вас. Тому, будь ласка, не зривайте своїх голових зв’язок. Почуйте, вас чує не тільки сесійна зала, вас слухає Україна, бо відбувається трансляція (Оплески). Телеканал “Рада” транслює свої передачі не тільки в Українській державі, а й за її межами. І я не хотів би, щоб ми зараз на цій ноті завершили слухання. А якщо ви будете діяти таким чином, мене залишиться зробити лише одне — оголосити про їх завершення. Я цього робити не хотів би. Тому, будь ласка, я ще раз наголошую, поводьтеся як громадяни великої цивілізованої держави. Якщо ви не хочете, щоб парламентські слухання продовжувалися, давайте будемо завершувати. Я хотів би собі уявити, якби ви виступали десь на слуханнях, вийшли і хотіли б говорити своєю рідною мовою, а вам сказали б: “Ні, говори тільки іншою мовою”. Як ви на це зреагували б? (Шум у залі). Я ще раз наголошую: або ми  будемо продовжувати засідання, або ми його завершимо. Це залежить від вас.

Будь ласка, Зарубінський, а там будемо визначатися.

Ще раз: будь ласка, якщо ви не заспокоїтеся, ми парла­ментські слухання на такій не зовсім приємній ноті завершимо. Тому поводьтеся, як належить культурним людям.

 

ЗАРУБІНСЬКИЙ О.О., голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин (Блок Литвина). Шановні добродії! Гадаю, більшість з нас усвідомлює (попередні виступи показали це), що наші земляки минувшини і сучасності, які зробили значний внесок у розвиток усіх сфер діяльності, стали, і це правда, вагомим рушієм світової історії, чинником прогресу людства. Та чомусь до цього часу їхні досягнення сприймаються якимось зовнішнім явищем щодо нас, щодо України, щодо її громадян.

Чому так? Чому наш працелюбний народ міг породити таку сучасну “мудрість”: якщо ми такі розумні, то чому ми досі такі бідні? І відповідь криється в тому, що досягнення наших земляків, які відомі всьому світові, почасти невідомі самим українцям, але ще більшою мірою вони відчужені від власного народу.

Наша подекуди периферійна самоідентифікація усуває, відгороджує нас від здобутків. Наша свідомість переорієнтовує нас на те, що начебто українськими можуть бути винятково про­блеми, але ніяк не досягнення. Ось у чому головна проблема — у  тому, що ми завжди шукаємо вади. Наш критицизм — це критицизм, здебільшого позбавлений орієнтації на виправлення помилок, і ми критикуємо себе, але більше товариша чи сусіда, замість того щоб усвідомити, що нас вирізняє у світі, що робить нас особливими і що, врешті-решт, нас об’єднує.

Така невпевненість породила в декого зашкарублість ми­слення, гіперболізоване сподівання на державу і тотальну бідність. Адже ми є тим, чим ми себе вважаємо, що про себе думаємо. Злети і падіння, кризи та революції в суспільстві — це не завжди якісь об’єктивні речі людського розвитку, це почасти продукт наших матеріалізованих сподівань та внутрішніх комплексів. Якщо ми будемо продовжувати ідентифікувати себе як периферію, то й  залишимося периферією. Бездіяльність, безініціативність і бай­дужість не повинні ставати характерними рисами сьогоднішнього українця, зважаючи хоча б на те, що наші земляки зуміли зробити у світі.

В епоху інформаційного суспільства, в епоху прискорення самої історії домінуючою і визначальною стає дія, а не бездіяль­ність. Тому категорично не можна продовжувати шукати причини для виправдання бездіяльності, замість того щоб акумулювати засоби до поступу. Подолати споглядальність, оцей комплекс козака Мамая, який лише спостерігає за оточенням, мирно курячи трубку, — важливе завдання суспільства. Але це завдання, яке практично неможливо виконати директивними методами. Закон чи указ не може зобов’язати нас, народ, вірити в себе і діяти. Жоден народ і жодна людина не прославилися тим, що сиділа і  чекала на успіх. Та жоден наш недолік не є вироком.

Як показують досягнення наших земляків — вихідців з  України, нам не просто є чим пишатися, про що ми сьогодні говорили. Українці, які вже проявили себе у світових масштабах, їхні досягнення повинні сприйматися не просто як наше надбання, а як наш дороговказ. Тобто ці досягнення не повинні бути цінністю у статичному вимірі, вони мають розглядатися як постій­ний рушійний механізм подальшого прогресу України. Цінність має бути динамічною, зорієнтованою на самовідтворення, на вдо­сконалення. Нам є кого ставити за приклад, на кого орієнтува­тися. Виховання українців саме на позитивних прикладах земляків є одним з пріоритетних напрямів формування сучасного українця як патріота, який розуміє патріотизм як любов до Батьківщини, а не як ненависть до інакших. Патріотизм як зміст, а не як лише атрибути.

Лише переорієнтувавшись внутрішньо, усвідомивши, що прогрес неминучий лише тоді, коли, по-перше, до нього прагнеш, а по-друге, коли дієш, ми зможемо подолати комплекси, що гальмують поступ.

На закінчення хочу сказати. Якщо ми й надалі будемо сприймати недоліки і державного управління, і економіки, і всі суспільні негаразди як даність, якщо фаталізм стане дороговка­зом нашого розвитку, то світ забуде не лише про досягнення українців, а й про нас, тих, які зараз тут, теж може забути. Це перше.

І друге. Будь-які реформи не будуть сприйняті суспільством, якщо в ці реформи не віритимуть. Лише орієнтація на успіх, на тих українців, які змогли і досягли, переведе кожного, а відповідно весь народ, з позиції постійного блукання на колію руху до мети.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Богдан Іванович Соколовський, експерт з міжнародних питань енергетичної безпеки. Потім висту­патиме Володимир Геращенко.

 

СОКОЛОВСЬКИЙ Б.І., експерт з міжнародних питань енергетичної безпеки. Шановний Адаме Івановичу! Шановні українці! Справді, я перебуваю під впливом насамперед виступів двох маестро української поезії і письменства — Володимира Яворівського та Івана Федоровича Драча, які посперечалися з  приводу авіатора Сікорського. З одного боку, хтось хоче, щоб Сікорський був українцем, з другого — поляки хочуть, щоб він був поляком, а Сікорський за паспортом у Нью-Йорку став росіяни­ном. Чому? Тому що не було в нього ніякої мотивації на той час бути представником України, не було Української держави, і не було в нього жодного бажання відчувати себе причетним до українства. Однак киянином він був.

І сьогодні, мабуть, варто говорити про те, який все-таки український чинник у прогресі людства. Мені найлегше говорити про енергетику, бо я трохи вивчав цю ситуацію.

Подивімося навіть у недалеке минуле. Скажіть, будь ласка, а  хіба до 1990 року ми, українці, не були в такій ситуації, що не могли себе реалізувати як українці? Та я особисто, хоч не такий старий чоловік, пам’ятаю, як мені на початку 1980-х років геніаль­ний вчений (уже покійний) Анатолій Робертович Регель у Ленін­граді казав: “Богдан, ты себя в Украине не найдешь, ни в твоем родном Львове, ни даже в Киеве, а в Петербурге, Новосибирске, в Челябинске, Якутске и так далее ты себя найдешь”. І я там був, але я був українцем. Ніхто цього не любив рекламувати.

І якраз на прикладі енергетики, українських досягнень в  енергетиці, я так обережно скажу, можна прослідкувати ретро­спективу. Нафта, наприклад. Хіба не відомо, що в середині XIX століття переробку нафти вперше здійснили на Галичині. Це зробив Гнат Лукасевич.

Також різні думки є. Одні називають Лукасевича поляком, інші — українцем, треті — євреєм, навіть по-різному читають його прізвище. Факт у тому, що він народився і вивчився, здобув осві­ту, хай не вищу, як ми її називаємо, на Галичині, тобто в Україні. І  з ним співпрацював Ян Зег. Також, до речі, є дискусія щодо цього прізвища, тому що Зег начебто поляк і хрестився в поль­ському костьолі. З другого боку, з біографії проступає, що, можливо, рід його був німецьким або угорським, бо народився він в Австро-Угорщині.

Імперія любить, коли геніальні люди належать до її титульної нації, а не інакше. Тому нам, українцям, про це треба пам’ятати і  не завжди реагувати на те, якщо якийсь виходець з України не числиться сьогодні в історіографії як українець. Бо є чинник, є  середовище, яке виховало, дало можливість розвинутися та­ланту, і ми цим повинні пишатися.

Далі стосовно нафти. Я вже сказав про відкриття, яке зробили Зег і Лукасевич. Але чомусь до недавніх пір забували, що  вони працювали не вдвох, а в лабораторії, в аптеці у Львові, яку тримав українець, що й профінансував дослід, на основі якого було відкрито розподіл нафти на фракції, що фактично дало по­штовх розвитку дуже багатьох галузей, подекуди далеких від енергетики.

Наприклад, 1853 року була винайдена гасова лампа, також за участі інженера-українця, якого називають досить принизливо у  біографічних довідках: бляхар зі Львова. Але той бляхар на той час був справді інженером у сьогоднішньому розумінні. Після винайдення гасової лампи відбувся поступ навіть у медицині: у  1854 чи 1853 році вперше була проведена хірургічна операція вночі, тому що була гасова лампа. Сьогодні це вже традиція.

Тому, шановні українці, нам потрібно пишатися тим, що створила українська земля як суб’єктивний фактор і як об’єктив­ний фактор. Не було б середовища, в якому виховувався чи українець, чи поляк, чи росіянин, чи єврей, не було б феномена, не було б нашого впливу у світі… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово має Геращенко Володимир Володимирович, гене­ральний секретар Національного олімпійського комітету України. За ним виступатиме Володимир Євтух.

 

ГЕРАЩЕНКО В.В., генеральний секретар Національного олімпійського комітету України. Добрий день, шановні добродії! Шановний Адаме Івановичу! Шановні учасники парламентських слухань! Я представляю тут, напевно, одну з найбільш позитивних сфер нашого суспільства — спорт, олімпійський спорт, який сьогодні, я впевнений, дає нам нагоду пишатися тими людьми, які принесли славу нашій землі, принесли славу нашій державі.

Дуже знаково, що цього року відзначається 116-та річниця від дня відновлення світового олімпійського руху, заснування Міжнародного олімпійського комітету, і рівно половину з них, 58 років, минуло відтоді, як атлети України вперше вийшли на світові спортивні терени в олімпійських змаганнях і почали регу­лярно приносити славу нашій землі, нашій державі. А через 14 днів ми будемо святкувати 20-ту річницю створення Національного олімпійського комітету України, який теж за 20 років своєї діяль­ності зробив внесок у розвиток світового олімпізму, що шанується світовою спільнотою.

Статистику ви, мабуть, знаєте, але нагадаю, що 599 меда­лей за цих 58 років принесли в Україну атлети, не тільки українці, а й інших національностей, але вони виступали за Україну, за українські міста. І є дуже багато знакових перемог, знакових успіхів, якими ми можемо пишатися.

Насамперед згадаймо 1894 рік. Серед семи засновників Міжнародного олімпійського комітету — генерал царської армії, виходець з Полтавщини Олексій Дмитрович Бутовський, і ми цим пишаємося. Він не забував про своє походження.

100 років тому на аренах світу наші борці Іван Піддубний, Іван Шемякін несли славу українських богатирів, тому що в історії, ви знаєте, багато богатирів — Леонід Жаботинський, Іван Богдан, Сергій Новіков. Є у нас нація, є у нас золоті медалісти, які приносили славу Україні.

Є у нас з перших медалістів, з 1952 року видатні гімнасти. Згадаймо Віктора Чукаріна, Марію Гороховську, ще живу Ніну Бочарову, якій 86 років. За ними прийшла молодь — Лариса Латиніна і Поліна Астахова. Я впевнений, що багато з вас їх бачили чи їхні виступи на змаганнях. Лариса Латиніна більше 40 років була найуспішнішим спортсменом в історії Олімпійських ігор, тільки нещодавно американець її випередив. На сьогодні це найуспішніша жінка в олімпійській історії — 18 медалей за всі роки виступів (Оплески).

Ми маємо переможців у багатьох видах спорту. Ви знаєте, наш бігун Валерій Борзов 1972 року довів, що ми вміємо бігати, вміємо перемагати.

Ми маємо нашого чудового атлета, Героя України Сергія Бубку, який у стрибках у висоту з жердиною долав найвищі висо­ти, його рекорди досі не переможені.

Ми маємо чудову історичну команду “Спартак” (Київ) з  гандболу, занесену в Книгу рекордів Гіннеса, яку очолювали незабутній Ігор Турчин і Зінаїда Турчина. Європейська федерація гандболу визнала Зінаїду Турчину найкращою гандболісткою ХХ століття.

Ми маємо успіхи і в футболі. Здобутки “Динамо” (Київ) у  1970–80-х роках ви знаєте. Наші видатні футболісти Олег Блохін, Ігор Бєланов, Андрій Шевченко.

За роки незалежності ми здобули майже 200 нагород: 50 золотих, 50 срібних, 91 бронзова. Це третина загального успіху, тобто хронологічно ми не втрачаємо темп, і це дуже добре.

А приклади для молоді — це і брати Клички, і фігуристи Віктор Петренко та Оксана Баюл, і Лілія Підкопаєва, яку привітав сам президент Сполучених Штатів у Атланті на Олімпійських іграх.

Приклад для молоді — це і діяльність нашого Олімпійського комітету, що ми навчаємо, нам є кого… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Володимировичу.

Слово має Володимир Борисович Євтух, член-кореспондент Національної академії наук України. За ним виступатиме Ратушний.

 

ЄВТУХ В.Б., член-кореспондент Національної академії наук України. Шановний пане голово! Високодостойні учасники парла­ментських слухань! Ось ми тут сидимо, скільки імен пройшло, вже шумить голова, скільки фактів з історії українського народу… А я, зі своєї точки зору, українську діаспору розглядаю як частину українського етносу, яка тягне за собою історію українського народу звідси туди, де проживає частина наших українців.

І трохи ми вже забули, що збудником цього нашого обговорення став проект “Українці у світі” — конкретний проект, який розробляється під керівництвом Петра Андрійовича Ющенка. І це, напевно, зрозуміло, бо всі, хто був ознайомлений з ним або, якщо буде бажання, ще ознайомиться, зрозуміють, що це не просто портрети — це галерея, в якій зібраний український інтелект. Так, можна говорити, що цей інтелект служив комусь, віддавався комусь на служіння, але ми мусимо сказати, що це зібраний інтелект.

І тому сьогодні більш широкий контекст нашого обгово­рення… У тому, що це важливо, ніхто з нас не сумнівається. Але давайте подивимося, а що ж робимо ми самі, ті, хто сидить тут у  залі, поза залом? Уявіть собі, як співзвучно до проекту “Українці у світі” відбулася міжнародна конференція в Лондоні, проведена Міжнародною асоціацією з вивчення етнічності, під назвою: “Лідер нації — провідник нації”. Хто представляв Україну? Ну, мені дове­лося побувати там, але хто представляв там нас, українців? Спеціальна прекрасна арена для того, щоб ми це зробили. Ми не скористалися такою можливістю.

Далі, чому важливо? Тут виступала пані Хортяні, пам’ятаєте, як ми у спільній комісії боролися за інтереси українців, які про­живають в Угорщині. І ми бачили приклад того, про це говорила пані Хортяні, як угорці борються. На засіданні тієї комісії мало не до бійки доходило, так вони захищали свої інтереси. І ми, очевидно, в усіх комісіях, де ми буваємо, мусимо представляти і захищати інтереси, але маємо це робити елегантно та інтелек­туально. Не помилятися в датах, не приписувати заслуги одних іншим, а зібрати і поширити таку інформацію не тільки тут, серед тих, хто сидить у залі (бо ті, хто сидить тут, знають дуже багато про це), а й трохи далі.

І ось я переходжу до пропозицій у цьому контексті. Думаю, що ми повинні припинити підраховувати, скільки українців у світі, ми їх ніколи не підрахуємо, бо немає такої статистики. Якщо ми кажемо, що 20 мільйонів за межами, то яка біда, що нас тут так мало?

Далі від цього йдемо. Якщо ми кажемо, що там є організації, ми повинні подивитися, хто там працює, що вони зробили для цього. Ось пані Лебединська виступала, яка багато зробила в  Санкт-Петербурзі. Інші організації багато роблять і в Угорщині, і  в Польщі. Що я пропоную? Давайте подумаємо і сконцентруємо зусилля у зборі цієї інформації. Приклад подав Петро Андрійович своїм проектом “Українці у світі”. Не будемо дискутувати зараз, але він є.

І далі. Недарма як тяглість ви після свого виступу, Петре Андрійовичу, залишили цю книжку — “Енциклопедія української діаспори”, це перша книга американського тому. Ми колись зробили про Австралію, Африку, ось з Іваном Федоровичем Драчем та іншими робили це. І там ми зібрали інформацію, якщо кожен з вас відкриє, захоче прочитати про якусь людину, то змо­же знайти дивні речі. І буде дивуватися, так, оце в Сорбонні навчалася, оце викладала в Нью-Йоркському університеті, оце виставку робить художниця і вчить малювати... Ось так, очевидно, ми повинні робити.

Моя пропозиція: варто було б справді створити якийсь один орган, не колошкати тих українців туди-сюди — то в комітет, то в  міністерство. Наприклад, у деяких країнах діють невеличкі агенція по праці, які вирішують конкретні проблеми. А особливо вона потрібна для координації… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Борисовичу.

Слово має Михайло Ратушний, заступник голови Української всесвітньої координаційної ради.

 

РАТУШНИЙ М.Я., заступник голови Української всесвітньої координаційної ради. Богдан Гнатюк із Заліщиків на Тернопіллі — розробник американської системи міжконтинентальних балістич­них ракет. Григорій Кисунько із Запоріжжя — генеральний кон­структор радянської системи протиповітряної оборони. Концепція ядерного стримування, на якій базувався під час “холодної війни” і значною мірою базується сучасний світ, заснована на здобутках технічного генію двох земляків, майже ровесників, розкиданих долею по різних куточках планети. Коли дивишся на їхні портрети, вони навіть зовні чимось схожі, як і долі, біографії, характери.

Позбавлені своєї держави, можливості працювати в інтере­сах своєї нації, на рідній землі, українці виявляли і виявляють себе талановитими, мужніми і здібними у служінні чужим державам, народам та інтересам. Доволі часто один проти одного. Декаб­рист Петро Каховський стріляє в героя війни з Наполеоном гене­рала Михайла Милорадовича. Один хоче повалення царату, інший фактично своїм тілом рятує царя та імперію. Степана Бандеру за наказом Кремля вбиває Богдан Сташинський. В останньому бою Роман Шухевич забирає з собою на той світ майора Ревенка з Донбасу.

Український всесвіт такий великий, що він не вміщається в  “русский мир”. Так, українці добре доклали рук до творення Російської царської і червоної імперії, але вони зробили значний внесок і в історію європейських і не лише держав.

Я собі уявляю, що сталося б, якби міністр освіти Німеччини родом із землі Бранденбург раптом заявив, що баварці — не німці, бо вони доволі часто воювали проти Пруссії, інших німець­ких земель і взагалі католики, а не протестанти. Впевнений, він би не те що перестав бути міністром освіти (Оплески), а й не доїхав з Берліна до Бранденбурга. А коли нащадок совєцького номенклатурника, новоспечений “граф” Табачник заявляє, що галичани і західно-українці загалом — не українці, йому за це доручають керувати освітою в сьогоднішній Україні. Ганьба!

Відсікаючи вихідців із Західної України на догоду ідеологам “русского мира”, ми відсікаємо від українського материка Івана Франка, Соломію Крушельницьку, Івана Горбачевського — пер­шого австрійського міністра охорони здоров’я, Миколу Василька з  Буковини — депутата австро-угорського парламенту, Михайла Старчевського — міністра праці Канади, Теофілію Данилович — доньку воєводи руського, матір Яна Собеського, який разом з козаками зупинив турецьку експансію на Європу в битвах під Хотином і Віднем, Володимира Джуса — геніального винахідника родом з Чернихівців на Збаражчині, Михайла Балудянського, про якого тут згадували, — сина греко-католицького священика, пер­шого ректора Санкт-Петербурзького університету, і тисячі західня­ків з Галичини, Буковини, Закарпаття та Волині, які своїм життям і працею утверджували велич всієї України.

Влада в Україні чи через те, що не знає, чи через свою неукраїнськість не дбає про збереження доробку наших співвіт­чизників за кордоном. Нещодавно відвідуючи українську громаду в  Санкт-Петербурзі у складі делегації Української всесвітньої координаційної ради, про що, дякую, згадувала пані Лебединська, вдалося відвідати музей Санкт-Петербурзького університету. Керівництво музею знає, що перший ректор Михайло Балудян­ський визнавав себе русином, як тоді називали себе українці Закарпаття, але меморіальну дошку при вході в університет від­крило Словацьке консульство, приписавши нашого земляка собі, на сміх росіянам і на сум українцям. Ось де приложитися б, а не переписувати шкільні підручники з української історії, викреслю­ючи з неї наших справжніх героїв (Оплески).

У підході до формування концепції освітнього проекту “Українці у світі” не потрібно вдаватися в іншу крайність і не зара­ховувати до нього людей, які до України і до українців не мають ніякого стосунку. Ці люди не те що ніколи не виявляли прихиль­ності до України, а робили все, щоб Україна і згадка про неї, як і  самі українці, зникли. Так можна докотитися до того, що за формальними ознаками до українців віднести і Троцького, і  Кагановича.

Говорячи про славних українців минулого, ми повинні пам’ятати і про те, що сьогодні за межами українського материка знаходяться до 20 мільйонів наших співвітчизників, і нинішня Україна про них не дбає. Сьогодні, до речі, указом Президента Януковича не тільки ліквідовано Інститут національної пам’яті, ліквідований державний комітет, який опікується, окрім іншого, роботою… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Єдине уточнення: ніякого указу Президента немає.

Переходимо до заключної частини наших парламентських слухань. Всі, хто був записаний на виступи, одержали слово, одному з них ви його не дали.

Будь ласка, Петре Андрійовичу, у вас 15 хвилин для відповіді на запитання.

 

ЮЩЕНКО П.А. Я почну з такого самого сакраментального запитання: “Якщо ми такі щирі, розумні, то чому такі бідні?”

Я думаю, вже багато на це відповіли. Очевидно, все-таки тому, що за останні 500 років ми не мали державності. І всі ті потоки інтелектуального капіталу, які розійшлися на всі континен­ти, не були повернуті у своє море і не дали тих результатів, які взагалі-то божественним промислом були закладені в них. Тому, я  ще раз підкреслюю: тільки наша державність, тільки помісна церква. Ви знаєте, у православному світі це дві умови існування ладу. Ще раз нагадую кодекс Юстиніана VI століття, де він у 15-ій новелі каже: “Церква і держава — це два Божественних дари людству, два порядки речей, що виникають з одного джерела — з  волі Божої, яка їх встановила. Слухняні волі Божій, ці два порядки мають бути в повній згоді поміж собою. Церква відає ділами божественними, небесними, а держава — людськими, зем­ними”. Тоді буде в цьому суспільстві благодать і лад. І це він назвав по-грецьки “симфонія”, що означає гармонія. Тільки тоді ми зможемо залучити, я сказав би так, егоцентрично направити той великий потік свідомості на нашу землю і на наш край.

Запитують про світовий науково-технічний прогрес, про який, мені здається, тут трохи було сказано. Знаєте, питання дуже величне. Ще 1780 року Олександр Засядько (уявіть собі військо Катерини в кінці ХVШ століття) командує ракетно-артилерійськими полками і є винахідником ракет запальної і розривної дії.

Через 100 років Кибальчич з Чернігова… До речі, вони з  Софією Перовською, з цим угрупуванням, убили Олександра ІІ. А Софія Перовська — донька Лева Перовського, позашлюбного сина Олексія Розумовського. Отак воно. Кибальчич за ніч перед стратою на стінах камери розписує принцип реактивного руху. Через 10–15 років Ціолковський, нащадок роду Северина Нали­вайка, закріпив цю теорію. У 1919 році великий Шаргей-Кондратюк розписав принципи посадки на Місяць балістичної ракети з модулем, яку через 50 років здійснила американська NASA. Висадився Армстронг, а керував цим проектом львів’янин Ігор Богачевський. Уявіть собі, в Америці все — і фінанси, і наука, але керує проектом першої висадки людини на Місяць українець.

Зовсім нещодавно одним з керівників NASA був Михайло Яримович. Згадували Богдана Гнатюка і Теодора Костюка. Теодор Костюк сьогодні керує проектами NASA з дослідження Сонячної системи. А ще одна обставина — на теренах “советской империи” цим же проектом займалися Сергій Корольов із Житомира. Челомей, Архип Люлька, Лозинський, Глушко один і другий — та сама історія.

Уявіть собі, був такий епізод. Армстронг прилітав до Москви, але не всім відомо, що він прилітав і в Полтаву, приїздив до села, звідки родом Кондратюк, став на коліна, взяв землю і сказав: “Як ця земля схожа на місячний ´рунт”. Отака шана, отака подяка цієї великої людини справжньому генію.

Можна говорити і про Зелінського, який протигаз винайшов. І про Можайського, який за 20 років до братів Райт підняв у  повітря літальний апарат. Але так само, як Іван Пулюй, не запатентував його, і брати Райт вважаються основоположниками.

І друга обставина. Коли Іван Пулюй довів своєму другові Альберту Ейнштейну, що він винайшов ікс-промені, Ейнштейн, який був його другом, сказав: “Знаєш, буде Рентген винахідни­ком, тому що за Рентгеном вся Європа, а за тобою якась Рутенія”.

Візьмемо ще (щодо цього питання), скажімо, фізику твер­дого тіла, атомне ядро. Через три місяці після того, як у Лондоні розщепили ядро, в Українському фізико-технічному інституті у  Харкові група вчених розщепила ядро літію. У цьому ж інституті в 1946 році зареєстрували патент, який потім назвали атомною бомбою. Це Маслов, Латишев.

Ми можемо говорити про Антонова, про Т-34, який створено Морозовим у Харкові, про малий Ан-2, що є витвором бюро Анто­нова на чолі з Сенчуком. Це великі сторінки, які дійсно потре­бують окремого розгляду.

Яка кількість українських емігрантів вийшла з наших давніх земель? Весь світ знає, що коли Мойсей перейшов Ніл з Єгипту, то з ним ішло 617 тисяч. А те, що з 1789 року до 1914 року на Кубань вийшло 2 мільйони українців... Що на Далекий Схід приїха­ло до 6 мільйонів українців ще з часів Єрмака і морським шляхом. З них 5 відсотків гинули в дорозі, але створили цілі цивілізації.

До речі, уявіть собі, у 1918 році, коли була УНР, Далеко­східна Республіка проголосила таку постанову, направила декла­рацію про приєднання Далекосхідної Республіки до УНР. Уявіть, яка це була потужна сила. Її не назвеш земляцтвом, це була цивілізація, нова цивілізація, туди приїхали білі люди, до того ніхто не освоював ті землі. Заснували Харбін, Благовещенськ-на-Амурі, Миколаївськ-на-Амурі. Дяченко заснував 30 міст у Хабаровському краї, будував Благовіщенськ, Хабаровськ, два роки тому йому поставили пам’ятник у Хабаровську. Микола Завойко засновує Миколаївськ-на-Амурі, Криницин відкриває Аляску.

Уявіть собі, Дем’яна Многогрішного, гетьмана Лівобережної України, цар Олексій Михайлович замість страти засилає в Буря­тію, а згодом призначає його там своїм намісником. Він і його син стали національними героями Бурятії у боротьбі з китайськими хунхузами. Його брат Олексій був намісником Красноярського краю, а племінник Михайло Зінов’їв — намісником орендарів на Чукотці і з благословення митрополита Тобольського Філофея Лещинського заснував перший монастир на Камчатці.

Більше мільйона виїхало до Канади, близько мільйона — до Сполучених Штатів.

Згадаймо про Сірий Клин в Оренбурзі.

Був такий епізод. До Аргентини виїхало 400 українців. А  українці їхали з торбинками пшениці і з лопатою. Оце така була позиція життєва, філософська і духовна. Вони несли християн­ство, православ’я і хліборобство. Аргентина тоді була дуже слаб­ка. І вже у 1920-х роках Аргентина виходить на світовий ринок зерна. Ми бачимо, що через 20 років, в 1946-х роках великий парагвайський диктатор Стресснер приймає єдино правильне рішення — запрошує до себе 100 тисяч українців. І сьогодні почес­ний консул України в Парагваї Костянтин Троцюк — найбільший землевласник у цій країні. Заступник міністра оборони Ейсебіо (прізвище забув), також українець, брав участь у війні з Англією за Фолклендські острови. Отака еміграція.

Нам відомо, що деякі султани були нашими співвітчизни­ками. Із 34 султанів Османської імперії 4 українці. Ну, згадайте самі: Роксолана за Сулейманом народила Саліма. За Ібрагімом була Надія Турхан, яка народила Мухаммеда IV. Коли Мухаммеду було сім років, помер Ібрагім, і вона десять років була регентшею. Вона добудувала туркам на набережній Босфору мечеть, яку вони розпочали, найбільшу у Туреччині, яка тепер називається Єгипет­ська, або Нова мечеть. Безмялем Валіде була за Абдуллою, наро­дила Махмуда. А Шехсувар Валіде була за Мустафою, народила Османа III. Доньці Мігрімаг, сестрі Саліма, не вистачило султанів, вийшла за Прем’єр-міністра.

Ви забули сказати про значущу роль гетьманства на Україні. Я скажу про роль гетьманства, знаєте, з такого боку, я сказав би, високого промислу, високодуховного. Для мене це містика: до Богдана Хмельницького та й після нього жоден гетьман не помер своєю смертю. Скажімо, якщо візьмемо від Байди Вишневецького, якого кинули на гак у Константинополі, Самійла Кішки, якого четвертували у Польщі, Косинського вбили зрадники, Ружинський підірвався на своїй міні. Гетьман поліз у нору, дві бомби зір­валось, третя не зірвалась, гетьман поліз поправлять гніт і там підірвався. Взагалі, вважалося ганебним померти вдома, у своїй хаті.

Наливайку, Івану Підкові відсікла голову шляхта в Польщі.

Петро Конашевич-Сагайдачний зупинив 300-тисячну армію, а їх з поляками було десь до 50 тисяч, і Селім Гірей програв цю битву, а в них план був від Чорного моря до Балтії захопити все. Йому прислав шнурок зелений султан, доля його вирішилася.

За ними йде Богдан Хмельницький, за Богданом Хмельни­цьким згадаймо Івана Виговського розстріляного.

Дивна доля у Дем’яна Многогрішного, гетьмана Лівобереж­ної України, я вже про нього казав.

Згадували вже про Мазепу, про Конституцію Пилипа Орлика, згадали його сина — маршала Франції Григорія Орлика, який був близьким до Людовика XV. Коли він загинув, Людовик XV написав його дружині: “Мадам, я втратив рідного підданого, а  Франція — великого генерала”.

Безумовно, треба згадати Кирила Розумовського, який був фантастичною фігурою. Уявіть собі, у 18 років він уже був прези­дентом Академії наук, за його плечами були Лейденський та Кенігсберзький університети. Він і його брат Олексій — могутні фігури, які сприяли великим досягненням і в літературі, і в дипло­матії, і у війську.

Про родоводи “українського дому” ви вже дізнаєтеся на сайті, родоводи наших європейських королів. Скажу тільки, що три датських королеви було від наших княгинь, 16 шлюбів було (мене поправила пані Ярослава Хортяні) з угорцями. Від Аланії до великої реформаторки Маргарити Шотландської ми маємо… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Петре Андрійовичу, дякую. Я вас розумію. Ще раз кажу, ви водили мене по своїй галереї більше трьох годин і все одно не все встигли розповісти, так що за 15 хвилин також не встигнете.

Будь ласка, Руслане Михайловичу, прошу до заключного слова.

 

ДЕМЧЕНКО Р.М. Вельмишановний Адаме Івановичу! Високо­достойні отці! Шановні учасники парламентських слухань, народні депутати! Обговорення на сьогоднішніх парламентських слуханнях просвітницького проекту “Українці у світі” засвідчило його значний освітянський, патріотичний та культурний потенціал.

Головне, що учасники слухань були одностайними, даючи високу оцінку проектові. Популяризацію культурно-історичної спадщини України, досягнень українців та вихідців з України в усіх сферах людської діяльності необхідно продовжувати. Це, окрім всього іншого, наш неоціненний політичний капітал, який ми зобов’язані використовувати повною мірою.

Переконаний, що виконання рекомендацій парламент­ських слухань профільними міністерствами та відомствами сприя­тиме досягненню мети проекту — виховання всього українства в   дусі поваги до минулого, що є запорукою успіхів України в майбутньому.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Володимире Олександровичу Яворівський, прошу.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О. Шановне товариство! Я переконаний, що ті, хто є в цій залі, і та Україна, яка сьогодні дивиться нас у  прямій трансляції, очевидно, мають право думати про те, що ми з вами тут прожили дві години справжнього українського життя. Того життя, в якому має перебувати українська душа, це має бути її нормальне середовище. Однак, на превеликий жаль, вона й досі почувається сиротою, даруйте мені, круглою сиротою.

Переконаний у тому, що ми сьогодні все-таки зробили колосальний прорив — ми вперше заговорили про цю дуже важ­ливу, донедавна ще абсолютно заборонену, кримінально заборо­нену тему. Сьогодні ми її все-таки розкрили, почули позиції, здебільшого позиції монолітні, хоча й неоднорідні. Я переконаний у тому, що нам потрібно було б готувати підручник, готувати програму і вивчати те, що ми сьогодні розпочали, у школах. Проте що, доручимо Табачнику, щоб він це робив? Через те, очевидно, обов’язково потрібно видати брошуру, і ми це зробимо. Я прошу тих, кому не вдалося виступити, передати нам матеріали, ми їх обов’язково включимо до збірника матеріалів.

Ви не почули сьогодні… ну, не захотіли почути, це ваша воля, ваше право, позицію Партії регіонів, але ця позиція абсо­лютно очевидна. Ви знаєте, вона і в Табачника, вона і в Єфре­мова  —  одного з авторів антиукраїнського законопроекту “Про мови”. Вона була б і в Болдирєва, нічого нового він вам не від­крив би. Це той чоловік, який Путіна просив, “не созывайте из Украины, из других республик россиян к себе, пусть россияне остаются, они нужны Украине, вы лучше берите украинцев и вы­возите их в Сибирь”. Оце його, про це він, мабуть, хотів і вам сьогодні сказати.

Ми сьогодні почули дуже багато сегментів нових — це й  релігійні діячі, і військові діячі, і науковці, але ще дуже багато сегментів не опановано нами. Я переконаний, тут є колосальна-колосальна робота.

Ще про одне хочу сказати, непопулярне, але скажу. Ми проводили тут нещодавно, наш комітет, теж дуже цікаві парла­ментські слухання з приводу гуманітарної політики в Україні. І теж були дуже цікаві міркування. Однак коли ми внесли рекомендації парламентських слухань — за них не проголосували, вони не набрали голосів. Так само як досі не прийнято в нас постанови (ну, здається, святая святих) про відзначення у 2011 році видат­них українців і українських діячів. Через те я дуже сумніваюся в  тому, що рекомендації, які ми подамо, Верховною Радою будуть прийняті. І ви знаєте, чому.

Шкода, що пішов Іван Федорович, мій великий вихователь, він завжди мене виховує. Я йому хотів сказати, Івану Федоровичу Драчу — члену Ради з гуманітарних питань при Президентові Януковичу, що треба і йому було б зазирнути в Інтернет і подиви­тися, що пише “Вікіпедія”, тобто енциклопедія інтернетівська: “Ігор Сікорський — український інженер”. Його мама — українка, батько — поляк. Іване Федоровичу, то нам що, і Рильського, може, полякам віддати, бо в нього приблизно така сама ситуація? Я не розумію. А записаний він остаточно “росіянин”. Це просто приклад, як люди асимілювалися.

Через те, Іване Федоровичу, ну, не ображайтеся. Якщо ваш патрон Янукович називає Чехова українським поетом, то чому я  не маю права назвати цього? (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Так, де два українці, там три думки.

Будемо завершувати нашу розмову. Передусім давайте подякуємо ініціатору цієї тригодинної розмови Петру Андрійовичу (Оплески). Подякуємо профільному комітету за підготовку парла­ментських слухань.

І, буквально, одна інформація коротка. Тут ішлося про фінансування. Я назву цифру, що за одинадцять місяців цього року з державного бюджету на заходи, пов’язані із забезпеченням позитивного міжнародного іміджу України, щодо підтримки зв’яз­ків з українцями, щодо встановлення культурних зв’язків з україн­ською діаспорою і на заходи, пов’язані з діяльністю Української всесвітньої координаційної ради, виділено 12 мільйонів гривень (Шум у залі). Михайле, повірте, я краще від вас знаю, про що кажу. І на відміну від вас, я оприлюднюю достовірну інформацію, а  не користуюся Інтернетом. Звичайно, цього не достатньо, але те, що можна було виділити, виділили.

І на завершення. Шановні учасники парламентських слухань, ви всі досить щиро, гучно аплодували, коли прозвучала теза, що “ми, українська діаспора, за вас заступимося”. Я хотів би, щоб ми всі підтримали іншу тезу: давайте зробимо наше життя в Україн­ській державі таким, щоб тих 20 мільйонів української діаспори не на відстані за нас заступалися, а стояли в черзі до українських посольств за одержанням паспорта громадянина України (Оплески).

Дякую, наші слухання завершені.

 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

РУДЕНКО А.О., заслужений створювач космічної техніки, член Національної спілки краєзнавців України (м. Москва). Украинская земля всегда была богата талантами, самородками из самой глубинки, о чем свидетельствует вся ее славная история.

В разное время различные причины политического, социально-экономического характера способствовали миграции миллионов украинцев на территории многих стран мира, в том числе на территорию современной России. Самые мощные массовые миграционные волны в конце XIX — в начале XX века были связаны с аграрными переселениями из украинских губер­ний в районы Южной Сибири и Дальнего Востока. Позднее при­чиной переселения стали коллективизация, голод, депортации, эвакуация предприятий и людей в военные годы, политические репрессии, переселения, связанные с оргнаборами и т.д.

Украинцы сыграли заметную роль в освоении огромных малонаселенных просторов России. Значительное количество украинцев оказались в России через административное перепод­чинение территорий. Украинцы с течением времени полностью интегрировались в общественно-политическую и государствен­ную жизнь России. Они представлены практически во всех сфе­рах человеческой деятельности — на производстве, в сфере обслуживания, в науке, образовании, культуре, управлении и т.д. Украинцы составляют заметную долю среди культурной, научно-технической, управленческой элиты России, занимают ответ­ственные посты в правительстве, представлены в парламентском корпусе.

В России украинской диаспорой накоплен огромный мате­риал, который может служить не только просветительским целям, но и целям по патриотическому, нравственному воспитанию молодежи Украины.

На примере обобщения работы Полтавского землячества в  г. Москве на протяжении пяти лет можно сделать некоторые выводы общего плана. Землячество было организовано группой инициативных людей (17 человек) при поддержке Полтавской об­ластной и городской государственных администраций, 6 февраля 2006 года почетным президентом землячества был избран летчик-космонавт СССР, дважды Герой Советского Союза, генерал-майор авиации, почетный гражданин города Полтавы Павел Романович Попович.

Именно его жизненный и гражданский пример служил нам отправной точкой в работе. Он был великим украинцем, сыном своего народа и в тоже время горячо любил свою вторую Родину — Россию. Он стоял у истоков создания Товарищества украинской культуры “Славутич” (президент), организовал и воз­главлял Ассоциацию украинских космонавтов, часто выступал перед молодежью, школьниками в России и Украине. Он очень любил бывать в Национальном культурном центре в Москве, где проходят различные мероприятия, связанные с культурной жизнью Украины и России. Кстати, воскресная украинская школа при этом Центре с 5 октября 2010 года носит имя летчика-космо­навта СССР П.Р. Поповича. Безусловно, эти встречи, беседы были не только познавательными, но и носили высокий нрав­ственный и воспитательный потенциал.

Становление землячества было трудным, но это обстоятель­ство позволило выявить инициативных людей, готовых занима­ться проектами, не жалея для этого ни личного времени, ни материальных затрат. А таких реализованных проектов немало, вот некоторые из них:

подготовка и проведение научной конференции по празднованию 200-летия со дня рождения Н.В. Гоголя;

участие в подготовке и проведении международной научной конференции, посвященной 230-летию со дня рождения первого ракетного генерала А.Д. Засядько;

проведение мероприятий, связанных с поиском материалов о жизни и деятельности великого живописца, миргородца Владимира Лукича Боровиковского;

проведение мероприятий, посвященных нашей землячке Кларе Лучко;

мероприятия, связанные с поиском архивных и других материалов для краеведческих и школьных (общественных) музеев городов Полтава, Миргород, Лубны, Зеньков, Ахтырка, сел В. Сорочинцы, Лютеньки и других, с которыми налажен тесный деловой контакт.

Отдельно хочу отметить огромную подвижническую работу земляков по подготовке и изданию 17-томного собрания сочине­ний Н.В. Гоголя, что стало заметным вкладом в культуру украин­ского и российского народов. Еще очень много хороших и полез­ных дел за Полтавским землячеством, но еще больше предстоит сделать.

В настоящее время в Украине, как, впрочем, и в России, не существует недостатка идей, а существует дефицит действий. Как повысить эффективность и действенность усилий, направлен­ных на патриотическое, нравственное воспитание нашей моло­дежи? Мне кажется, что одним из наиболее действенных воздей­ствий в воспитательном процессе является воспитание на приме­ре ярких, выдающихся личностей. Этот тезис не стоит развивать, он предельно ясен и понятен. А земля украинская никогда этими личностями не оскудеет.

Для того чтобы работа по патриотическому, нравственному воспитанию молодежи носила системный характер, исходя из опыта работы Полтавского землячества и других землячеств, выскажу несколько общих и конкретных предложений, а именно:

1)  разработать надежный, стабильный механизм по госу­дарственной, региональной поддержке украинской диаспоры;

2)  в целях повышения роли и значения краеведческих музеев в стране значительно увеличить государственную и  региональную помощь краеведческим структурам (строитель­ство, ремонт, заработная плата и т.д.);

3)  в целях оживления краеведческой работы в регионах Украины, придания ей эффективности в деле патриотического воспитания молодежи рекомендовать всячески поощрять и ока­зывать действенную помощь в организации и функционировании школьных музеев;

4)  рекомендовать в краеведческих и школьных музеях организовать экспозиции по теме “Українці у світі”;

5)  оказать государственную поддержку восточным и запад­ным украинским диаспорам, а также диаспорам Азии и Африки в  подготовке и изданию Энциклопедии украинской диаспоры с привлечением к этой работе национальных культурных центров, землячеств в соответствующих странах, и, по возможности, обеспечить единый методологический подход;

6)  рекомендовать издать книгу “Украинский космический венок малых планет Солнечной системы” с публикацией кратких биографий украинцев, чьими именами названы малые планеты Солнечной системы и которые внесли заметный вклад в развитие мировой, отечественной науки, техники, технологии, истории, культуры, искусства, здравоохранения, образования.