ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ОСВІТА В СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ:

КРИЗОВІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

14 березня 2012 року, 15 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради України

ТОМЕНКО М.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні колеги, гості Верхов­ної Ради України! Прошу займати місця.

Шановні друзі! Сьогоднішні парламентські слухання тему: “Освіта в сільській місцевості: кризові тенденції та шляхи їх по­долання” проводяться відповідно до постанови Верховної Ради України від 12 січня 2012 року. Така ініціатива була підтримана народними депутатами України, виходячи з особливої ситуації, яка на сьогодні склалася в сільській освіті.

Сам факт визнання, що в нас існують дві освіти — міська і  сільська, спонукає ретельно розібратися з причинами і пробле­мами, які нині дають підстави говорити, що освіта України роз­ділилася на два типи, хоча насправді за ідеологією, за змі стом, за якістю не повинно бути відмінностей між сільською і міською освітою, має бути одна якісна, доступна освіта України. Тим не менш парламентарії, які запропонували розгляд цього питання, цілком мали рацію, оскільки і раніше, і тепер сільська освіта є за­ручником процесів, які відбуваються в сільській місцевості. Зокре­ма, сьогодні ми говорили про стан сільської медицини, про експе­риментальний пілотний проект щодо реорганізації і скорочення сільської медицини.

Сподіваюся, ми проведемо професійну розмову, щоб зрозуміти все-таки стратегію і логіку дій, щоб врятувати і сільську освіту, забезпечивши її високий якісний рівень, і українське село. Бо всі добре розуміють, що із скороченням освітніх закладів ми втрачаємо українське село.

За даними Державної служби статистики України за 2011 рік, з 15,5 тисячі дошкільних навчальних закладів у нас 8,7 тисячі — в сільській місцевості, тобто один дитячий садок припадає на чотири села. З кожним роком кількість дошкільних навчальних закладів у сільській місцевості зменшується. Якщо по­дивимося на динаміку скорочення шкіл, переконаємося, що лево­ва частка — це сільські школи. Згідно з даними Державної служби статистики, з 1995 року кількість навчальних закладів у сільській місцевості зменшилася більш як на 2 тисячі.

Ми в Верховній Раді запропонували алгоритм, який дає можливість бути безстороннім під час прийняття рішень про скорочення освітніх закладів у сільській місцевості. І я вдячний Комітету з питань науки і освіти, який підтримав мій законопроект. Хоча, на жаль, з урядом ми ще не знайшли спільної позиції в тому плані, щоб норму Закону “Про дошкільну освіту” перенести до Закону “Про освіту” і скорочувати школи тільки тоді, коли є аде­кватне професійне пояснення такої необхідності. Наприклад, якщо у школі чотири чи п’ять учнів, і на це погоджуються батьки, сільська громада, то, гадаю, не складно провести сільські збори, на яких представники управління освіти, фахівці знайдуть спільну мову з батьками і визначаться, що ці четверо дітей навчатимуться у школі сусіднього села, де більш висока якість навчання, але їх забезпечать нормальним транспортом, вчителі будуть працевлаш­товані, і ця школа стане, скажімо, закладом позашкільної освіти, а  не буде приватизована під кафе чи під чергову торгову точку. Якби така розмова відбулася, я переконаний, що і сільська громада це підтримала б.

Отже, мій законопроект, який ми обговорювали, і який у га­лузевій, освітянській частині знайшов підтримку парламенту, сто­сується того, що в разі необхідності такі рішення можуть прийма­тися не просто за згодою територіальної громади (сільської чи районної ради), як передбачено законом, а за згодою терито­ріальної громади, за рішенням сільських, селищних зборів або міського референдуму, якщо йдеться про міську школу, оскільки школа — це інститут нормального функціонування села.

Є ще одна проблема, про яку також мусимо говорити, ми її у Верховній Раді обговорювали, — це нинішній бюджет, який по­ставив під загрозу навіть базову фінансову підтримку закладів освіти. Із зустрічей з міськими головами, з головами районних і  обласних рад я знаю, що розмір субвенцій місцевим бюджетам на другий кошик — на повноваження щодо забезпечення системи освіти, охорони здоров’я, дошкільного виховання — є таким, що в  багатьох регіонах навіть на заробітну плату не вистачить коштів у листопаді — грудні.

Ми про це говорили в сесійній залі, ви знаєте позицію Президента і уряду, що готуються зміни до Закону “Про Держав­ний бюджет України на 2012 рік”. Я хотів би, щоб за теперішніми новаціями, соціальними ініціативами ми не забули профінансувати місцеві бюджети в частині виконання базових повноважень місцевих громад.

І третя позиція. Дуже багато звернень надходить і до народ­них депутатів, і до представників громадськості з приводу того, що, хоч сьогодні сільська школа, як я вже сказав, на жаль, в іншо­му становищі, ніж міська, але і місцева влада, і люди, які опікують­ся освітою, переймають “добрий” досвід міських шкіл та перено­сять базові витрати, на які не мають коштів сільські і районні ради, на батьків. Тому скоро у нас не тільки міські, а й сільські школи будуть школами за кошти батьків.

Вважаю, що це неприпустимо. Я активно їжджу по селах і  бачу, що витримувати ремонтні та всі інші навантаження у сіль­ських школах батьки не можуть. Очевидно, це наше спільне завдання — переконати уряд, що фінансування шкіл (і міських, і сільських) має передбачати видатки не лише на заробітну плату, а й на те, щоб школи адекватно працювали і забезпечували належний рівень освіти.

І ще одне. Ми знаємо, що немає преференцій для учнів сільських шкіл при зовнішньому незалежному оцінюванні, всі діти в рівних умовах. Тому для нас найважливіше — забезпечити ви­моги Конституції і законів України, а саме забезпечити доступну якісну освіту в сільській місцевості. Бо як казав Джозеф Редьярд Кіплінг: “Освіта — найвеличніше з усіх земних благ, але тільки то­ді, коли вона найвищої якості. Інакше вона абсолютно даремна”.

Сподіваюся, що ми спільними зусиллями за результатами сьогоднішньої дискусії ухвалимо відповідні рекомендації. Ви знає­те, що за підсумками парламентських слухань профільний комітет готує рекомендації. Було б корисно і правильно, щоб у своїх виступах ви звертали увагу на конкретні пропозиції до проекту рекомендацій, які передбачають відповідні заходи і для уряду, і  для парламенту, і для місцевої влади, щоб, прийнявши ці реко­мендації, ми змогли вплинути на ситуацію. Тому що я перекона­ний, ще раз кажу, що без радикальних змін, передовсім у частині повноцінного фінансування освіти через місцеві бюджети, цього року ми навряд чи зможемо втримати бодай середньо-стабільний стан фінансування сільської освіти в Україні.

Нагадаю, ми працюємо за традиційним регламентом — до  18 години, без перерви. Заслухаємо доповідь від уряду і спів­доповідь від парламенту, а потім проведемо дискусію в режимі   5-хвилинних виступів. Порядок виступів сформував комітет. Я про­сив би всіх уважно дотримуватися регламенту, оскільки завжди хочеться сказати більше, але тоді потерпають люди, які готува­лися і не встигають виступити. Тому я буду толерантним у частині регламенту, але просив би все-таки пам’ятати, що між шостою і сьомою секундою шостої хвилини виступу мікрофон автоматично вимикається. Тому вкладайтеся в 5 хвилин.

Ми маємо від уряду доповідь. За інформацією керівництва уряду, міністр перебуває у відрядженні, тому уряд нам делегував першого заступника міністра освіти і науки, молоді та спорту Суліму Євгена Миколайовича. Із співдоповіддю виступатиме голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Луцький Максим Григорович. Отже, запрошую до доповіді Суліму Євгена Миколайовича, регламент — до 20 хвилин.

Поки Євген Миколайович іде, зазначу, що ми працюємо без системи “Рада”, тому після завершення доповіді та співдоповіді ви можете поставити запитання у письмовій формі, а наприкінці засідання доповідачі матимуть можливість на них відповісти.

Прошу, Євгене Миколайовичу.

 

СУЛІМА Є.М., перший заступник міністра освіти і науки, молоді та спорту України. Дякую. Шановний головуючий! Шановні народні депутати України! Шановні колеги! Сучасну освіту слід розглядати як одну з визначальних складових регіонального та загального економічного розвитку країни. Інноваційній економіці потрібен освічений працівник, готовий до самостійного прийняття рішень та виконання покладених на нього завдань. Звичайно, ця проблематика має безліч особливостей, одна з найскладніших — освіта в сільській місцевості.

Село для українського народу було і залишається матеріаль­ною та духовною основою його буття, джерелом менталітету, оберегом духовної пам’яті. Слід зазначати, що проблема освіти в  сільській місцевості виходить за межі суто освітянської галузі, освіта на селі традиційно має вплив на все населення. На селі навчальний заклад сприймається як осередок культури, гарант стабільного розвитку. Саме навколо школи формується середо­вище, що відображає сімейні традиції, родинні стосунки. Школа живе проблемами сільської громади і водночас перебуває під її постійним впливом.

Проблеми розвитку навчальних закладів у сільській місце­вості особливо загострилися у період переходу економіки на рин­кові відносини, коли освіта на селі залишилася поза увагою аграрних та інших виробництв. Зростає кількість сіл, у яких вза­галі  відсутні об’єкти господарської діяльності. Важкі умови праці та низький рівень заробітної плати не дають змоги повноцінно за­безпечувати життєві потреби сільського населення, повною мірою реалізувати права сільських дітей на їх повноцінний розвиток та соціалізацію.

Окрема тема — демографічна ситуація. Якщо відверто, тут можна вживати будь-які синоніми до слова “катастрофічна”. За 20 років кількість учнів внаслідок зниження народжуваності змен­шилася з 7 мільйонів до 4300 тисяч, у тому числі в сільській місце­вості — з 2 мільйонів до 1400 тисяч. У першу чергу сільську місцевість залишають молодь та особи, які мають дітей.

І все-таки освіта на селі жива. Ось короткий аналіз її стану.

Почнемо, як і належить, з дошкільної освіти. Головне зав­дання сьогодні — забезпечити рівні стартові умови для всіх дітей. Саме тому на виконання Державної цільової соціальної програми розвитку дошкільної освіти на період до 2017 року особлива увага приділяється розвиткові мережі. Спочатку цифри: з 2009 до 2011 року кількість дошкільних навчальних закладів у сільській міс­цевості зросла на 384 і становить 9216 садків, які відвідують більше 285 тисяч дітей.

Відкриваються у сільській місцевості і дитячі садки — ново­будови за надсучасними проектами. Так, у 2011 році відкрито дитячий садок у селі Зимна Вода Львівської області. Його про­ектна потужність — 250 дітей, матеріально-технічне забезпечення відповідає всім вимогам сьогодення. Втішно, що в сільській місце­вості відкриваються і приватні навчальні заклади. У селі Вишеньки Київської області розпочав роботу навчально-виховний комплекс “Золоча”. Загалом 2011 року в селах відкрито 10 садків-ново­будов.

За останні два роки активізувалася робота з реконструкції дошкільних навчальних закладів. Так, у рамках регіонального про­екту “Новій Дніпропетровщині — новий стандарт освіти” в селищі Ювілейне після реконструкції відкрито дитячий садок “Берізка”. Його можуть відвідувати 140 маленьких жителів області, що в  1,5 разу більше, ніж до реконструкції. У садку є чимало такого, чому можуть позаздрити і столичні заклади, наприклад соляна кімната для профілактики та лікування органів дихання.

Які ж найбільші проблеми сільського дошкілля?

Перша — фінансування. Часто дотаційні бюджети сіл не мо­жуть самотужки утримувати садочки. Лунають пропозиції щодо можливості фінансування садків з двох бюджетів — сільського та районного. Окрім того, бюджети формуються від рівня охоплення дітей за попередній рік, що також значно ускладнює розвиток дошкілля.

Друга — кадрове забезпечення. Прикро, що іноді сільські голови всупереч законодавству, без погодження з управлінням освіти, призначають завідувачем дитсадка осіб без вищої педа­гогічної освіти або зовсім не призначають, а керують садком самі. У “садівниць”, як колись влучно назвала вихователів Софія Русо­ва, найменша в галузі заробітна плата. Деякі місцеві керівники скупі й на моральну підтримку, і це несправедливо.

До дошкілля прикута надзвичайна увага Президента Украї­ни, уряду, громадян. Вже прийнято ряд надважливих законодав­чих актів. Сьогодні у Верховній Раді зареєстровано ще п’ять зако­нопроектів про дошкільну освіту. Хочу подякувати їх авторам — народним депутатам і сподіваюся, що законодавчі зміни сприяти­муть розвитку дошкільної освіти, у тому числі й сільської.

Загальна середня освіта. Знову почну з цифр. Протягом останніх трьох років загалом в Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості учнів початкових класів. Проте у сільській школі цього навчального року за парти сіли майже на 4 тисячі першокласників менше, ніж попереднього. Як свідчать дані Інсти­туту демографії, за останніх 20 років кількість учнів, які навчаються в селі, зменшилася майже на 800 тисяч, а кількість навчальних закладів — майже на 2 тисячі.

Водночас з 1990 року на третину зменшилася кількість учнів на один сільський навчальний заклад і тепер становить 106 дітей, а також кількість учнів на одного вчителя, яка тепер становить 6 дітей. Для порівняння: у місті на одного вчителя припадає 10 уч­нів, у сусідній Росії — від 10 до 17, в середньому по Європі — від 13 до 15 учнів. Як бачимо, питання сільської школи — це не лише питання “як вчити?”, а й “кого вчити?”. Немає в селі роботи — менше жителів. Менше жителів — мало учнів. Мало учнів — що робити зі школою?

На жаль, це запитання, замість професійного, набуло полі­тичного забарвлення. На його вирішення кинулися новоявлені знавці шкільництва. От якби їх призначили керівниками районів, з чого вони почали б? Звісно, з можливостей районного бюджету.

Кілька цифр для роздумів. В Україні значно зросла кіль­кість  шкіл з малою наповнюваністю, де вартість утримання учнів іноді сягає 20 і більше тисяч гривень. Фінансовий норматив — 7,5 тисячі. Наприклад, у Канівському районі Черкаської області в  середньому витрати на одного учня в 2011 році становили 13 600 гривень, у Горобіївському навчально-виховному комплексі — 23 900 гривень, тоді як у місті Каневі — 5800 гривень. У цьому на­вчальному році функціонують 605 шкіл, у яких навчаються менше 10 учнів, 1460 шкіл з контингентом менше 40 учнів, 2444 школи, де навчаються менше 100 осіб.

Свого часу російський імператор Павло I заборонив вживати слово “революція”. Ще трохи, і хтось запропонує вилучити з на­шої лексики слово “оптимізація”. Чому ж почали його уникати, адже в перекладі воно означає найбільш прийнятне рішення? Процеси, пов’язані з розвитком сільської школи, відбуваються в  усіх країнах Східної Європи, і не лише. Чому ж у нашій країні так загострилося це питання? А тому що оптимізацію окремі керів­ники розуміють тільки як закриття шкіл. Та в жодному разі ні! Проводити оптимізацію шкільної мережі необхідно вкрай обереж­но, тільки забезпечивши належну роз’яснювальну роботу серед педагогічної та батьківської громадськості, а головне — підготу­вавши для дітей найкращий варіант здобуття якісної освіти.

Вибір стратегічного курсу оптимізації мережі може здійсню­ватися в різних напрямах. Має надаватися право вибору варіантів та моделей. І ось тут виникає основний предмет дискусії: хто приймає рішення?

У Законі України “Про загальну середню освіту” (частина шоста статті 11) визначено: “Реорганізація і ліквідація загально­освітніх навчальних закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі власності, допускаються лише за згодою тери­торіальних громад”. Інше питання, що вважати територіальною громадою. Це поняття потрібно визначити на законодавчому рівні. Можливо, думку громадян має висловлювати обраний нею ор­ган — районна рада чи навіть обласна. Чому ні?

Ще одне питання для обговорення. Частиною другою стат­ті 14 Закону України “Про загальну середню освіту” чітко регла­ментовано: “У загальноосвітніх навчальних закладах, розташова­них у селах, селищах, кількість учнів у класах визначається демо­графічною ситуацією, але повинна становити не менше п’яти осіб”. Більшість освітян пропонують зменшити до трьох. Звертає­мося до Верховної Ради з пропозицією внести зміни до закону та встановити менший показник наповнюваності класів у сільській місцевості.

Багато хто вбачає розв’язання проблеми мережі шляхом створення освітніх округів. Навчаючись у школі за місцем прожи­вання, дитина за особистим розкладом може відвідувати заняття з поглибленого вивчення окремих предметів в опорному навчаль­ному закладі, брати участь в освітніх, спортивних, культурних програмах інших установ, що входять до складу освітнього округу. Це музичні та спортивні школи, бібліотеки, позашкільні заклади, які, як правило, є лише в районних центрах.

У 2011 році в Україні почали функціонувати близько 2 тисяч освітніх округів, до складу яких увійшло більше 8 тисяч навчальних закладів, у яких здобувають освіту понад 1 мільйон учнів. Наприклад, у Житомирській області на даний час функціонують 75 освітніх округів. У Чернігівській області, де більше половини шкіл — заклади з малою наповнюваністю, створено мережу освіт­ніх округів, у яких 115 шкіл визначено опорними. У них зосередже­но найкращий педагогічний склад, матеріально-технічне та мето­дичне забезпечення.

Функціонування освітніх округів вимагає налагодження регу­лярного стовідсоткового підвезення дітей до місця навчання. За  два роки роботи уряду придбано 379 шкільних автобусів за кошти державного бюджету. У 2012 році заплановано виділити безпрецедентну суму — 352 мільйони гривень, з них 20 мільйо­нів — на шкільні автобуси для перевезення учнів з особливими потребами. Це дасть змогу закупити понад 900 шкільних автобусів та понад 40 спеціальних шкільних автобусів — стільки, як за всі попередні роки реалізації програми, і задовольнити загальнодер­жавну потребу в цих транспортних засобах протягом 2012–2013 років. Такий підхід є наслідком планомірної політики уряду: замість популістських закликів — реальні справи.

Кілька слів про педагогічні кадри. Вчитель на селі завжди був шанованою людиною. Сьогодні цих представників сільської інтелігенції 230 тисяч, це майже половина вчительства України. Непокоїть відсутність молодих кадрів. Одна з причин — невисока зарплата. Дещо вдалося зробити: тільки в цьому році розміри посадових окладів вчителів підвищаться на 19 відсотків. Звичайно, цього замало. У подальших планах — вихід на рівень середньої зарплати по промисловості.

Проте є й інші важелі покращення добробуту вчителя, навіть за умов економічної кризи. Наприклад, житло. На сьогодні близько 22 тисяч педагогічних працівників потребують поліпшення житлових умов, з них 3,5 тисячі — у сільській місцевості. Як свід­чить досвід, для вирішення цього питання потрібно мати насам­перед бажання. Показовим є приклад Піщанської сільської ради Решетилівського району, що на Полтавщині. Там для молодих спеціалістів виділили як службове житло дві квартири — трикім­натну і однокімнатну. І таких прикладів чимало.

Ще один предмет дискусій — якість сільської освіти. Є пози­тивні показники: зросла кількість сільських школярів — учасників фіналу олімпіад з більшості предметів майже вдвічі, підвищилася активність у конкурсах Малої академії наук. У 2011 році в третьому етапі Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт взяли участь 126 учнів із сіл і селищ міського типу. В основ­ному це результат роботи обласних та районних інтернатних закладів, у яких навчаються діти з територіально віддалених сіл. Такі заклади є творчими лабораторіями, де можуть розвивати свої здібності обдаровані діти з сільської місцевості.

Наприклад, за роки існування Маяківського навчально-виховного комплексу Луцького району майже 30 відсотків випуск­ників нагороджені золотою і срібною медалями, а за 20 років 370 вихованців вступили до Київського національного лінгвістич­ного університету за вісьмома спеціальностями, у тому числі китайська і японська філологія.

Потужне підвищення якості освіти — це впровадження інформаційно-комунікаційних технологій. Декілька тижнів тому ми провели семінар керівників регіональних управлінь освіти на тему: “Сільська освіта — перспективи розвитку”. Так ось, більшість вва­жає впровадження ІКТ навіть важливішим чинником якості освіти, ніж проект “Шкільний автобус”.

З метою забезпечення рівного доступу до якісних знань саме сільські школи насамперед були оснащені комп’ютерною технікою. Тепер головне — освоїти її, підключити до мережі Інтер­нет і багато іншого. Все це закладено в новій Державній цільовій програмі впровадження у навчально-виховний процес загально­освітніх навчальних закладів інформаційно-комунікаційних техно­логій “Сто відсотків”.

Професійно-технічна освіта. Знову трохи статистики: підготовку робітничих кадрів для агропромислового комплексу та сільської інфраструктури здійснюють 248 професійно-технічних навчальних закладів, у яких навчаються майже 90 тисяч осіб, з них 4,5 тисячі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклу­вання, і майже 35 відсотків — діти з сімей, що потребують соціаль­ного захисту. Це щодо особливостей системи.

Сільські ПТНЗ здійснюють підготовку за 130 робітничими професіями, у тому числі за 30 професіями для аграрного сектору економіки та галузі переробки сільськогосподарської продукції. Інші професії спрямовані на забезпечення соціальної інфраструк­тури села. Найбільш поширеними з них є тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва та слюсар з ремонту сіль­ськогосподарських машин та устаткування.

Хто навчає майбутнє українського села? Це 11 700 педа­гогів, з яких 4300 викладачів та 5300 майстрів виробничого на­вчання. Майже 50 відсотків з них володіють двома і більше про­фесіями. Вистачає? Ні, не вистачає близько 500 викладачів та 600 майстрів виробничого навчання. Проблема? Ще й яка.

І все-таки сільська профтехосвіта зберегла потужний потен­ціал. На базі навчальних закладів сільськогосподарського профілю діють 248 навчальних господарств. Загальна площа земельних угідь перевищує 63 тисячі гектарів, з них 50 тисяч гектарів орної землі, тобто 190 гектарів на один навчальний заклад. Оновлення техніки і внесення відповідних змін до законодавства дало б змогу розв’язати проблеми матеріально-технічного забезпечення, соці­ального захисту, значно підвищити якість професійної підготовки учнів.

З чого починати? Ми зібрали в міністерстві порадитися колег з Мінагрополітики, регіональних управлінь освіти, директо­рів ПТНЗ, вчених, роботодавців. Що важливо — вдалося спільно окреслити шляхи розвитку. Найближчим часом міністерство внесе на розгляд уряду і Верховної Ради проекти нових ініціатив. Хоча хто заважає вже сьогодні, наприклад, сільським підприємствам, які мають нову сільськогосподарську техніку, і керівникам навчаль­них закладів залучати цю техніку для навчання учнів?

Сподіваємося, що прийнята Державна цільова програма розвитку професійно-технічної освіти на 2011–2015 роки дасть можливість виправити найбільший недолік — хронічне протягом багатьох років недофінансування профтехосвіти. Сподіваємося на те, що, спинаючись на ноги, наш агробізнес усвідомлюватиме, що, крім нашого багатства — землі, основою зростання є люди, які на ній працюють.

Позашкільна освіта. Наше суспільство гостро потребує діяльних, інтелектуально і духовно розвинених громадян. Саме на виконання таких завдань спрямована система позашкільної освіти. На сьогодні діють 1,5 тисячі державних і комунальних поза­шкільних навчальних закладів, у яких навчаються 1 300 тисяч учнів, або 38 відсотків загальної кількості дітей шкільного віку. Проте в  сільській місцевості діють лише 80 позашкільних навчальних закладів. Хоча, попри сталу кількість закладів, почала зростати чисельність дітей у них. Крім того, у позашкільних навчальних закладах, що діють у сільській місцевості, працюють більше 7 тисяч гуртків і творчих об’єднань, в яких займаються майже 120 тисяч учнів.

У деяких областях спробували практику надання послуг з  позашкільної освіти за новими організаційними формами. Так, на Сумщині у структурі обласного центру позашкільної освіти успішно працює пересувний позашкільний навчальний заклад, завдяки якому тільки минулого року різними формами навчально-виховної діяльності охоплено понад 7 тисяч школярів. Крім про­грамних занять з вихованцями закладу ведеться дистанційне навчання через мережу Інтернет. У Житомирській області вдалося розширити мережу різнопрофільних гуртків, клубів, творчих об’єднань на базі шкіл.

Для врегулювання питання належного фінансування поза­шкільної освіти (а це головна проблема) міністерством підготов­лено законопроект про внесення змін до Бюджетного кодексу України, яким передбачається включити видатки на позашкільну освіту до тих, які враховуються у міжбюджетних трансфертах.

Шановні колеги, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту серйозно готувалося до цих парламентських слухань. У  десятках найвіддаленіших сіл побували 30 працівників міністер­ства. Ми провели спеціальну нараду з керівниками регіональних управлінь освіти, запрошували до внесення пропозицій кращих освітян села, отримали результати соціологічних досліджень. Емоції і думки від усього почутого і побаченого різні. Після парла­ментських слухань ми обов’язково винесемо питання освіти на селі на розгляд окремої колегії міністерства.

Що вже сьогодні видається очевидним?

Перше. Освіта на селі жива, жива завдяки учительству, селянам і всім небайдужим українцям.

Друге. Живе вона важко, як і все наше село. Сподівання на застарілу формулу “Є школа — буде і село” сьогодні видається дещо утопічним. Є робота, житло, дороги, видно перспективи економічного зростання — буде і школа. Це речі взаємопов’язані.

І третє. Очевидно, що при одних законах ми маємо різні результати, бо люди різні. Слава Богу, є ще багато таких, які не чекають циркулярів з Києва, а самі дають собі раду.

І на завершення. Давайте, шановні народні депутати, керівники, бізнесмени, менше змагатися у своїй любові до села на трибунах, а зосередимося на реальних справах. Любиш село — зроби для нього щось корисне!

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До співдоповіді запрошую голову Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Луцького Максима Георгійовича. Регламент — до 15 хвилин.

 

ЛУЦЬКИЙ М.Г., голова Комітету Верховної Ради України з  питань науки і освіти (Партія регіонів). Дякую, Миколо Володи­мировичу. Добрий день, шановні учасники парламентських слухань! Знаєте, не випадково з’явилася тема сьогоднішніх парла­ментських слухань. Це питання надзвичайно цікавить і Комітет з  питань науки і освіти, і загалом Верховну Раду України, і су­спільство. Ми постійно отримуємо надзвичайно велику кількість звернень, багато запитів лунають з цієї трибуни, проблеми висвіт­люються в засобах масової інформації. Серед реформ, які про­водяться на сьогодні в галузі освіти, проблематика реформування сільської школи є, на мою думку, найбільш складною.

Уважно слухаючи доповідь першого заступника міністра освіти і науки, молоді та спорту Євгена Миколайовича Суліми, я  почув багато з того, про що теж хочу сьогодні сказати. А це свідчить про добру тенденцію, що Комітет з питань науки і освіти та міністерство рухаються в одному напрямі, щоб подолати чи хоча б почати вирішувати таку серйозну проблему, як підвищення якості освіти в сільській місцевості.

Хочу сказати, що парламент України не вперше звертає увагу на стан освіти саме в сільській місцевості. У 2002 році відбулися парламентські слухання на тему: “Дотримання норм чинного законодавства в галузі розвитку загальної середньої осві­ти в Україні”, де головною тематикою була сільська школа. У  2006 році був проведений День уряду з питань дотримання Конституції та законів, де знову-таки порушувалося питання якості освіти в сільській місцевості. Обговорювалося це питання і  2007 року.

У 2010 році, 9 червня, ми провели парламентські слухання на тему: “Запровадження 12-річної загальної середньої освіти в Україні: проблеми та шляхи їх подолання”. Як результат, за ва­шої підтримки (більше 80 відсотків) ми спільно з Міністерством освіти і науки, з Кабінетом Міністрів дуже швидко розробили проект закону щодо повернення до 11-річної системи загальної середньої освіти з обов’язковим роком старшої дошкільної освіти. І це також проблема сільської освіти, тому що не вистачає дошкільних навчальних закладів у сільській місцевості.

Враховуючи обмаль часу, я хотів би зробити наголос на тому, що на сьогодні Комітет з питань науки і освіти налашто­ваний на те, щоб поліпшити і зробити якіснішою освіту в сільській місцевості. Дозвольте окреслити основні тенденції і деякі питання з цього приводу.

Якщо об’єктивно, без упередження поглянути на стан систе­ми освіти в сільській місцевості, треба відверто визнати, що про­тягом останніх 20 років у цій сфері ми маємо стійкі і навіть такі, що поглиблюються, кризові тенденції. Дехто не дуже хоче кваліфі­кувати ситуацію з освітою в сільській місцевості як кризову і гово­рить про тимчасові труднощі, про так званий процес модернізації. Дехто навіть каже про кризовий стан сільської освіти і намага­ється перекласти всі прорахунки на останні роки, що є зовсім несправедливим, я вважаю.

Я особисто впевнений, що на сьогодні нашим найважливі­шим спільним завданням має бути професійний, неупереджений, відповідальний аналіз стану справ в освіті у сільській місцевості і  на цій основі здійснення реальних кроків, спрямованих на виправлення ситуації. Наголошую, що таке бажання є і у вищого законодавчого органу, і у центральних та регіональних органів державної виконавчої влади, і в органів місцевого самоврядуван­ня, і в усіх присутніх у цьому залі, про що свідчать інформаційно-аналітичні матеріали і особливо пропозиції, які надійшли до нашого комітету в процесі підготовки парламентських слухань.

Народні депутати України — члени Комітету з питань науки і  освіти та члени робочої групи з підготовки парламентських слухань відзначають, що матеріали, які надійшли до комітету від Кабінету Міністрів України, Національної академії педагогічних наук України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, облас­них державних адміністрацій, Верховної Ради Криму, обласних рад та їхніх постійних комісій, громадських освітянських організа­цій, підготовлені відповідально і фахово, а головне — в них запро­поновані конкретні заходи задля подолання кризових тенденцій у системі освіти на селі. Саме на основі цих документів схвалено проект рекомендацій парламентських слухань, який, я в цьому впевнений, буде удосконалений у процесі сьогоднішнього обгово­рення. Комітет вдячний всім вам за цю роботу і за допомогу.

Треба зазначити, що близько 70 відсотків мешканців міст є  вихідцями з села. У сільській місцевості, за даними останнього перепису населення, проживає майже 6023 тисячі осіб віком до 30 років, у тому числі 3642 тисячі дітей дошкільного віку. Звідси висновок: саме українське село було й залишається головним відтворюючим джерелом народонаселення України.

У сільській місцевості функціонують 8300 дошкільних навчальних закладів, 14 300 загальноосвітніх навчальних закладів, що становить майже 69 відсотків денних шкіл України, 300 сіль­ських професійно-технічних навчальних закладів, 35 542 культур­но-освітні заклади усіх відомств. Тобто освітня система, що функціонує в сільській місцевості, є визначальною для подальшого розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорукою майбутнього України.

На нашу думку, загалом система загальної середньої освіти і зокрема в сільській місцевості забезпечує необхідні умови для рівного доступу громадян до якісної освіти. Однак на шляху модернізації система стикається з серйозними викликами, які породжують низку проблем, що потребують негайного вирішення.

Тому дозвольте зазначити основні тенденції, на які зверта­тиме увагу Комітет з питань науки і освіти. За допомогою Міні­стерства освіти і науки, молоді та спорту, я думаю, ми ці питання будемо спільно вирішувати.

Перше — проблема зростання кількості малокомплектних шкіл у сільській місцевості, про що говорив Євген Миколайович. Протягом останніх років ми спостерігаємо стійку тенденцію щодо збільшення малокомплектних і зменшення учнівського континген­ту. Тут вже наводили дані Державної служби статистики, що у нас в Україні є 605 шкіл, в яких навчаються до 10 учнів, і майже 1,5 ти­сячі шкіл, в яких навчаються від 10 до 40 учнів, що призводить до збільшення фінансування у півтора разу і до зменшення наповню­ваності класів. І це надзвичайно серйозна проблема.

Друге — збільшення у загальноосвітніх навчальних закладах у сільській місцевості кількості учнів, які навчаються за індивіду­альною формою навчання. Відповідно до частини другої статті 14 Закону України “Про загальну середню освіту” мінімальна кількість учнів у класі становить п’ять осіб. І сьогодні я почув підтримку за­лу стосовно зареєстрованого законопроекту за авторством секре­таря нашого комітету Катерини Семенівни Самойлик щодо змен­шення цієї кількості до трьох осіб. Ми докладемо зусиль до ви­рішення цього питання, бо розуміємо, що іншого шляху немає.

Третє — зниження рівня соціально-педагогічного та психоло­гічного супроводу навчально-виховного процесу в сільській місце­вості. Відповідно до нормативної чисельності введення посад практичного психолога та соціального педагога згідно з наказом Міністерства освіти і науки України №616 від 2 липня 2009 року зазначені посади вводяться у загальноосвітніх навчальних закла­дах міст при чисельності 700 учнів, а в сільських школах — при чи­сельності 300 учнів. На жаль, таких шкіл дуже мало, і ви це добре знаєте. Відповідно при кількості 200 учнів у сільській місцевості заробітна плата становитиме 0,75 ставки, 100 учнів — 0,5, менше 100 учнів — 0,25 ставки. Далі говорити немає про що. Як працю­вати за такі гроші? На нашу думку, це питання має бути вирішено найближчим часом.

Четверте — зниження рівня забезпеченості навчальних закладів, розташованих у сільській місцевості, якісними педагогіч­ними кадрами. Як уже зазначалося, демографічна криза зумовлює зменшення кількості дітей, а отже і зменшення педагогічного навантаження педагогічних працівників. Далеко не завжди молоді фахівці в сільській місцевості забезпечуються належним житлом, побутовими умовами тощо. Не створено системи ефективного морального і матеріального стимулювання праці вчителя.

У матеріалах, що надійшли до комітету з обласних держав­них адміністрацій, наголошується, що залишається гострою проб­лема забезпечення шкіл у сільській місцевості вчителями інозем­ної мови, інформатики, предметів природничого циклу. Непооди­нокі випадки, коли викладання окремих предметів здійснюється нефахівцями.

Залишається гострою проблема плинності педагогічних кад­рів з числа молодих спеціалістів. На цьому етапі вкрай важливо підтримати сільського вчителя в частині запровадження у повному обсязі норми статті 57 Закону “Про освіту” щодо забезпечення педагогічних кадрів, які працюють у сільській місцевості, селищах міського типу, а також пенсіонерів, які раніше працювали педаго­гічними працівниками в цих населених пунктах і проживають у них, безоплатним користуванням житлом з опаленням і освітленням у межах встановлених норм.

П’яте — зниження рівня забезпеченості навчальних закладів якісними керівними кадрами. Комітет погоджується з вашими про­позиціями, які надійшли, щодо врегулювання на законодавчому рівні питання призначення керівників закладів освіти шляхом застосування контрактної форми трудового договору. Для цього необхідно внести зміни до Закону України “Про місцеве самовря­дування в Україні” та до інших законів, що регламентують від­носини в системі освіти.

Шосте — існування колізії щодо вжиття нагальних заходів з реорганізації освітніх навчальних закладів через відсутність зго­ди місцевих громад. Це питання також треба врегулювати на законодавчому рівні.

Сьоме — збільшення кількості загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості, які призупинили свою роботу. У випадках, коли в малокомплектних школах залишається декілька учнів, а місцева громада не дає згоди на їх закриття, такі школи призупиняють свою роботу за рішенням місцевих органів влади, тобто райдержадміністрацій. Хоча практика призупинення роботи шкіл існує кілька останніх років, поняття “призупинення роботи школи через низьку наповнюваність учнями” законодавчо не ви­значено. І ми на цьому зосередимо свою увагу.

Восьме — обмеження доступу учнів загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості до позашкільної освіти. Відповідно до пункту 13 Положення про позашкільний навчальний заклад, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 1991 року №433, середня наповнюваність гуртків, груп, секцій, відділень, відділів, студій та інших творчих об’єднань у по­зашкільному навчальному закладі становить 10–15 учнів. В умовах малокомплектних загальноосвітніх навчальних закладів такий нор­матив обмежує доступ учнів до позашкільної освіти. На нашу дум­ку, Кабінету Міністрів варто внести зміни до пункту 13 Положення про позашкільний навчальний заклад, встановивши середню на­повнюваність груп і гуртків у позашкільних навчальних закладах на базі малокомплектних загальноосвітніх шкіл у кількості не мен­ше п’яти учнів.

Тобто, шановні колеги, я хочу ще раз звернути увагу, що напрями, про які сьогодні говорив перший заступник міністра, наш комітет повністю підтримує, ми плідно співпрацюємо з міні­стерством. Може, десь щось не вдається, але з вашою допомо­гою, я переконаний, ми підготуємо відповідні рекомендації та спільними зусиллями будемо впроваджувати ці реформи в життя.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Максиме Георгійовичу.

Шановні колеги, ми заслухали доповідь і співдоповідь. Як  я  вже казав, працюємо в режимі письмових запитань, якщо вони є, і наприкінці нашого засідання, коли будемо підбивати під­сумки, обидва доповідачі матимуть можливість на них відповісти.

Переходимо до дискусії. Запрошую відкрити обговорення президента Національної академії педагогічних наук України Кременя Василя Григоровича (Оплески). Ще раз нагадую, регла­мент виступу — 5 хвилин.

 

КРЕМЕНЬ В.Г., президент Національної академії педагогіч­них наук України. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні народні депутати! Шановні колеги! Зі змістовних доповідей Євгена Миколайовича Суліми і Максима Георгійовича Луцького постає об’ємна картина стану справ у сільській освіті.

Ахіллесова п’ята освіти на селі, на нашу думку, — мало­комплектність навчальних закладів. Саме це зумовлює істотне здорожчання, у декілька разів, навчання одного учня, неможли­вість укомплектувати школу професійними вчителями-предмет­никами, відсутність необхідної навчально-матеріальної бази, сучасних комунікаційних зв’язків та інші недоліки. Все це визна­чає, як правило, недостатню якість освіти. Що ж робити?

По-перше, на основі всебічного аналізу з урахуванням демо­графічної ситуації, перспектив розвитку населеного пункту, гро­мадських настроїв визначитися із мережею навчальних закладів. Органам влади на місцях мати сміливість і відповідальність спіль­но з сільськими громадами прийняти рішення про доцільність існування того чи того навчального закладу. Що довше триватиме невизначеність, то більш кризовою буде ситуація.

По-друге, скрізь, де є хоча б декілька дітей відповідного віку, залишити початкову школу або школу-садок. Провести екс­перимент із впровадження шестирічної початкової освіти на селі, з тим щоб до 12–13 років дитина навчалася поблизу домівки, а потім переходила в 7 клас в іншу школу. Безумовно, у тих селах, де є можливість, треба залишити і базову школу (5–9 класи). Потрібно також провести експеримент з об’єднання школи, клубу і бібліотеки та створення дієвого освітньо-культурного центру на селі.

По-третє, старшу школу зосередити у великих селах. Для дітей із сіл, розташованих близько до райцентру, це можуть бути профільні заклади районного центру. Таким чином ми забезпечи­мо профільне навчання сільських дітей, без чого вони будуть неконкурентоспроможними.

По-четверте, для функціонування такої освітньої системи на селі потрібно реалізувати щонайменше три завдання:

1) завершити здійснення започаткованої урядом Віктора Федоровича Януковича у 2003 році програми “Шкільний автобус”;

2) передбачити приведення в нормальний стан шляхів між селами, що може дати для будівництва доріг не менший поштовх, ніж Євро-2012 для шляхів стратегічного значення, і значно змінить сільське життя взагалі;

3) здійснити організаційні зміни в освіті, зокрема через створення освітніх округів та забезпечення, я хочу підкреслити, управління ними на громадсько-державних засадах. До речі, прак­тика існування таких округів широко застосовується у країнах Скандинавії і одержала там високу оцінку.

Треба серйозно взятися за оснащення сільських шкіл сучас­ним навчальним обладнанням, яке, зокрема, готові виробляти вітчизняні підприємства;

Потрібно створити повноцінний онлайн-каталог з вільним доступом до електронних підручників, посібників, дидактичних та інших матеріалів для самостійного засвоєння учнями знань і здій­снення самоконтролю шляхом тестування навчальних досягнень. Інститут обдарованої дитини НАПНУ має сайт “Острів знань”. Нещодавно ми підписали меморандум про співпрацю в цьому напрямі з керівництвом Національного проекту “Відкритий світ”. Потрібно забезпечити безперебійний бездротовий Інтернет-зв’я­зок з усіма сільськими споживачами через встановлення в кожно­му районі радіорелейної станції WiMax, яку випускає вітчизняний виробник, або в інший спосіб.

Безумовно, треба вирішувати й інші проблеми освіти. Зокрема, забезпечити вчасну доставку підручників, а для цього вже в першому кварталі треба спрямовувати кошти профільному міністерству, підвищити престижність учительської праці, для чого підвищити заробітну плату, насамперед молодим педагогам.

Як свідчить досвід, завжди, навіть за нинішніх непростих економічних умов, у багатьох районах, де є відповідна увага з  боку місцевої влади, освіта знаходиться в кращому стані, ніж загалом в Україні.

Візьмемо для прикладу Конотопський район Сумської обла­сті — типовий район. Тільки минулого року тут придбано дитячих меблів для молодших школярів майже на 100 тисяч гривень, за­куплено декілька комп’ютерних класів, усі навчальні заклади під­ключені до Інтернету, забезпечено підвезення 100 відсотків учнів. На громадських засадах у школах району працюють 180 гуртків, у  селі Козацькому навіть відкрита секція лижних гонок та лиж-ролерів, побудована спеціальна доріжка і закуплено оснащення. До речі, все це зробив керівник місцевого господарства Віктор Гала, витративши більше 300 тисяч гривень.

Цей приклад засвідчує, що тільки через посилення уваги до освіти, через розуміння її абсолютного пріоритету в сучасному розвитку ми зможемо підготувати наших дітей до успішної само­стійної діяльності, що забезпечить динамічний прогрес України.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Самойлик Катерину Семенівну — ініціатора парламентських слухань, секретаря Комі­тету Верховної Ради України з питань науки і освіти. За нею ви­ступатиме Гутник Володимир. Прошу, Катерино Семенівно.

 

САМОЙЛИК К.С., секретар Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (Комуністична партія України). Щиро дякую, Миколо Володимировичу. І вітаю ще раз своїх колег у цій залі як людина, яка ініціювала наші парламентські слухання.

Я хотіла б сказати без перебільшення (не треба нам малю­вати гарну картину), що сьогодні вітчизняна освіта, зокрема освіта в сільській місцевості, стоїть на межі знищення. Це відбулося не сьогодні, не рік і не три роки тому, а значно раніше. Коли руйну­валися потужні сільськогосподарські підприємства, промисло­вість. Коли в гонитві за кращий шмат новоявлені буржуа забули про освіту, охорону здоров’я та культуру. І на сьогодні маємо (промовці про це вже казали), що майже на 10 тисяч зменшилася кількість дитячих садків, на 1600 зменшилася кількість шкіл у сіль­ській місцевості. Звичайно, найбільш провальними були 90-ті роки ХХ століття.

Які питання постають перед нами?

Структура мережі освітніх закладів у сільській місцевості не враховує ні освітніх, ні виховних, ні оздоровчих, ні культурних потреб сільських дітей.

Застарілі будівлі навчальних закладів потребують негайного ремонту.

Учительські кадри, щиро кажучи, старішають. Молодий спеціаліст не поспішає до школи через відсутність соціального захисту. Немає житла, низька заробітна плата, відсутність гаран­тій, які надала держава в чинному освітянському законодавстві.

Якщо говорити про законодавство, то завдяки всім скликан­ням Верховної Ради України ми маємо достатньо непогану зако­нодавчу базу. Однак головне не в цьому. Головне в тому, що дію соціальних норм під час прийняття Державного бюджету України призупиняють на невизначений час. Ось у чому наша біда! І тому дуже багато у нас накопичилося питань.

Погодьтеся, введення в дію в повному обсязі статті 57 Закону України “Про освіту” вирішило б дуже багато питань і за­спокоїло б освітян. На мою думку (і я прошу передбачити це в рекомендаціях), для сільської школи за нинішніх умов потрібна спеціальна програма державної підтримки, яка забезпечить роз­в’язання нагальних проблем. Відкладати далі просто неможливо!

Коли я, шановний Миколо Володимировичу (і до всіх колег звертаюся) бачу, як пани олігархи і банкіри в цій залі потерпають за комерційні банки, приватні будівельні компанії, серце розри­вається. А що, ви сліпі, не бачите руйнації освіти? Чому не підтри­муєте законопроект про пенсійне забезпечення освітян?

Що робити далі? У нас є цілий пакет антикризових законо­проектів. Я щиро вдячна, Євгене Миколайовичу, що ви сказали про те, що підтримуєте їх.

Зокрема, законопроект №8622 передбачає внесення змін до ряду законів. Тут йдеться і про зменшення мінімальної кількості учнів у класі до трьох, і про реорганізацію, і про ліквідацію.

До речі, не дай нам Боже доручити вирішувати питання щодо реорганізації і ліквідації шкіл обласним радам. Для при­кладу: у Херсонській обласній раді 70 відсотків депутатів — міські жителі, крім того, це жителі міст Харкова, Одеси, Запоріжжя. І їм болітиме, що там робиться у сільській школі? Ні в якому разі не можна доручати обласним радам вирішувати ці питання!

Безумовно, нам необхідно також прийняти закон, проект якого вже поданий, про соціальні гарантії педагогічним, медич­ним, фармацевтичним працівникам, які працюють у сільській міс­цевості. Я і мої колеги по фракції ініціювали цей законопроект.

Треба прийняти закон про пенсійне забезпечення педагогіч­них працівників, особливо педагогів у сільській місцевості. Ви знаєте, скільки років я борюся за це.

І нарешті, приклад є. У 1973 році Рада Міністрів УРСР прий­няла рішення про підтримку сільської школи. Оце був зразок ви­конання наймасштабнішого проекту нашої держави! Тільки у селах Полтавської області протягом першої половини 1970-х років спо­руджено 134 типові приміщення шкіл, добудовано 318 класних кімнат, і цей перелік можна продовжувати. Якщо ми навчимося не тільки писати програми, а й виконувати їх, то впишемо в істо­рію і наші добрі справи.

Батько-засновник Першої французької республіки Жорж Дантон свого часу сказав: “Після хліба найважливіше для наро­ду — школа”. І дай Боже, щоб це гасло було для кожного, хто пра­цює в Кабінеті Міністрів, в Адміністрації Президента і у Верховній Раді України (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Катерино Семенівно.

До слова запрошую сільського голову села Зимна Вода Пустомитівського району Львівської області Гутника Володимира Степановича. За ним виступатиме Ніколаєнко Станіслав Микола­йович. Прошу, Володимире Степановичу.

 

ГУТНИК В.С., Зимноводівський сільський голова (Пустоми­тівський район Львівської області). Шановний Миколо Володими­ровичу! Шановні народні депутати! Шановні керівники освіти! Дозвольте поділитися з вами своїми думками з приводу того, якими є проблеми освіти, з точки зору сільських голів.

Вважаю, що однією з найбільших проблем освіти є охоплен­ня дітей дошкільним вихованням. Працюючи на посаді сільського голови, я відчув, наскільки гострою є ця проблема, адже в нашому майже 11-тисячному селі на 760 дітей упродовж десятків років працював один дитячий садок на 16 місць.

Минулого року завдяки допомозі обласного керівництва, завдяки тому, що ми зуміли зосередити кошти державного бю­джету, місцевих бюджетів, а також залучити позабюджетні кошти, здали в експлуатацію сучасний дитячий садок. На сьогодні в селі створені гідні умови для виховання дітей.

Проте хочу сказати, що, ввівши в експлуатацію дитячий са­док, ми зіткнулися з тим, що не маємо коштів на його утримання. Така ситуація виникла тому, що при розрахунку обсягів міжбю­джетних трансфертів враховуються тільки ті дитячі місця, які були в минулому році, а створені протягом року не враховуються.

Тому пропоную постановою Верховної Ради про рекоменда­ції нинішніх парламентських слухань передбачити внесення змін до формули розрахунку обсягу міжбюджетних трансфертів, з тим щоб рахувати кошти виходячи не з кількості місць, які були у ми­нулому році, а з кількості дітей дошкільного віку в населеному пункті. Це дасть змогу, з одного боку, утримувати діючі заклади, а з другого — створювати нові місця.

Ще одна проблема, яка постала перед нами, — це те, що в 11-тисячному селі складно було знайти 15 вихователів з відпо­відною освітою. Думаю, що необхідно передбачити механізм, щоб вчителі молодших класів могли швидко перекваліфікуватися на дошкільне виховання.

Дивна ситуація у нас склалася з управлінням дитячими нав­чальними закладами. Якщо створювати і утримувати матеріальну базу — то це місцеві ради, а якщо призначати керівників дитячих садків — то це відділи освіти райдержадміністрацій. Я думаю, що ця ситуація є парадоксальною. Керівників комунальних садочків мають призначати місцеві ради за погодженням з відділами осві­ти, а не навпаки. Для цього треба внести відповідні зміни до законодавства.

Ще одна важлива проблема — створення умов для навчання сільських дітей у загальноосвітніх школах. Маючи в селі дві за­гальноосвітні школи, сільська рада, скільки може, надає їм допо­могу. Протягом останніх років завдяки залученню позабюджетних коштів ми значно зміцнили матеріальну базу шкіл, але цього надто мало. На сьогодні, з одного боку, фінансування шкіл недостатнє, а з другого — школи не мають достатньої господарської само­стійності, щоб вирішувати навіть дрібні господарські проблеми. І  місцеві ради також не мають права фінансово їм допомагати. Тому, я думаю, це питання також треба на законодавчому рівні врегулювати. Якщо воно буде врегульоване і на місці вирішува­тимуться господарські питання, відділи освіти матимуть змогу більше приділяти уваги навчально-виховному процесу.

Шановні учасники парламентських слухань! Система освіти і виховання на всіх її рівнях, на мою думку, має ставити собі за мету не тільки дати добрі знання нашим дітям, а насамперед виховати особистість, справжнього громадянина нашої держави. Переконаний, що для цього надскладного завдання недостатньо лише роботи в межах шкільної програми, треба шукати інші шляхи і методи.

Ми, наприклад, створили при сільській раді Дитячу раду села з числа старшокласників і таким чином залучаємо дітей до вирішення багатьох проблемних питань, намагаємося формувати активну громадянську позицію у наших дітей. У цьому плані нам допомагає і співпраця з двома ґмінами Польщі, обмін молодіжни­ми делегаціями. Власне, у поляків можна багато чого навчитися…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Степановичу.

Сподіваюся, починаючи з Ніколаєнка Станіслава Миколайо­вича, досвідченого парламентарія і міністра, промовці будуть чітко дотримуватися регламенту.

Слово має Ніколаєнко Станіслав Миколайович, голова Громадської ради освітян і науковців України (Оплески). Прошу.

 

НІКОЛАЄНКО С.М., голова Громадської ради освітян і нау­ковців України. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні колеги! Дорогі освітяни, вся українська громадо! Я вважаю, що комітет добре зробив, започаткувавши ці слухання, бо найсклад­ніша нині ситуація в освіті, звичайно, на селі. Я довго думав, не один день, радився з членами Президії ГРОНУ, про які головні проблеми сказати, адже скрізь, куди не кинь, всюди клин. Заста­ріла база, бідність і дітей, і вчителів, аварійні садки, школи, проф­техучилища, закриття шкіл — все це реалії, все це пече до болю. Вчитель нині недоотримує майже півтори тисячі щомісяця порівняно з тим, що належить за законом. Працюючий педагог є бідним, такі самі батьки і діти. Як бути?

Найперше, на нашу думку, що потрібно зробити, — рятувати українське село, радикально поліпшити економічну і демографічну ситуацію. Бо якщо наша житниця зав’яне, то школи і дитсадки в пустому селі просто не потрібні. Тому уряд, парламент, на нашу думку, мусить затвердити програму відродження села.

Дивіться, захотіли провести Євро-2012 — 50 мільярдів гри­вень знайшли. Тому навіть попереду всіх соціальних ініціатив Президента потрібна ця програма — програма розвитку україн­ського села до 2015 року. Щорічно протягом п’яти років по 30 мільярдів гривень спрямовувати на створення нових робочих місць, на будівництво житла, доріг, водогонів, фапів, дитсадків, шкіл, спортивних споруд тощо. Якщо ми виділимо ці кредити, під­тримаємо село, якщо в селі буде 300 працездатних чоловіків і  300 працездатних жінок, будуть діти — відімруть проблеми з на­повнюваністю, буде все. Піднімемо у 5–6 разів глибину переробки сільськогосподарської продукції, зросте валовий дохід, і тоді село не тільки себе забезпечуватиме, свої школи, а й місто. Якщо цього не зробити, нічого не буде.

Нехтування великими землевласниками соціальними про­блемами села, відсутність виробництва, безробіття до 80 відсот­ків, поширення пияцтва приводять до цілковитої кризи.

Дивує сьогодні, що Міністерство аграрної політики та продо­вольства замість конкретних справ щодо наведення порядку на селі сьогодні вирішило реформувати аграрну освіту. З 22 універ­ситетів хочуть залишити тільки 7, решта будуть філіями, сконцен­трувавши всю землю у якихось надуманих центрах, для того щоб роздерибанити цю землю і майно та покласти край освіті.

Щодо інших проблем. Я думаю, поки буде велика державна програма порятунку села, потрібно розробити нову програму під­тримки сільської школи як її складову з такими розділами:

ліквідація цифрової відсталості (про це говорив голова комітету);

підключення до Інтернету;

створення освітянського каналу на телебаченні;

оновлення технічних засобів навчання;

запровадження економічних опалювальних систем;

соціальний захист дітей і вчителя.

Давно уряду треба скасувати драконівську норму про обмеження у наданні безоплатних комунальних послуг сільській інтелігенції. Така пільга була і за царя, і за Брежнєва (Оплески). Дивіться: Знам’янський район Кіровоградської області — із 400 вчителів 19 мають пільги, Каховський район Херсонської об­ласті — із 530 вчителів 5 чи 6 мають пільги. Не годиться!

Треба вдвічі, до десяти окладів, підвищити виплату підйом­них молодим вчителям. На це потрібно 50 мільйонів на рік, не такі великі кошти.

Педагоги не повинні чекати з моря погоди, а ініціювати про­ведення щорічних освітянських зборів — віча за участю депутатів, представників влади, громадськості. У кожному районі, місті, об­ласті має працювати постійно діюча освітня рада, яку очолить принципова людина, патріот справи. Тоді буде кому турбуватися про житло, передплату, харчування, транспорт, ремонт. Негайно треба створити в кожному районі фонди розвитку освіти, як того вимагає постанова Кабінету Міністрів, у розмірі 3–5 відсотків місцевого бюджету. Освітяни мають відчути себе не соціальними утриманцями, а потужною силою творення!

Не можу не сказати про дошкільні і позашкільні заклади. Потрібні зміни до Бюджетного кодексу, ми вже приймали такий закон, на жаль, Президент його заветував. Треба, щоб такі закла­ди фінансувалися так, як і школи, на такому самому рівні.

І на завершення. Життя потребує нових підходів до форму­вання дитячої моралі, виховання душі кожної дитини. Без вихо­вання працелюбності, повернення у школи продуктивної праці, цілеспрямованого національно-патріотичного виховання добрих змін у країні не буде.

Отже, життя вимагає сьогодні не “плачів Ярославни”, а дій. Треба уряду врешті-решт затвердити стратегію розвитку освіти, яку схвалив з’їзд ще минулого року, та спільно братися до розв’я­зання проблем сільської освіти. Часу немає, треба рятувати школу.

Щодо того, що пропонував Василь Григорович. Цікаві пропонуються новації для сільської школи, можна підтримати, але тільки через експеримент, щоб ми не наламали дров (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Станіславе Миколайовичу, що пока­зали приклад змістовності і поваги до регламенту. Сподіваюся, інші промовці так само вас підтримають.

До слова запрошую Тетяну Вікторівну Гніду, вихователя дошкільного навчального закладу №6 Ювілейної селищної ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області. За нею виступатиме Лідія Миколаївна Дулуб. Прошу, Тетяно Вікторівно.

 

ГНІДА Т.В., вихователь дошкільного навчального закладу №6 Ювілейної селищної ради (Дніпропетровський район Дніпро­петровської області). Насамперед хочу подякувати за надану мож­ливість виступити та поділитися досвідом і тим, чим живе сільська дошкільна освіта. Основа майбутньої особистості закладається саме у ранньому віці, тому наш колектив постійно сприяє пошуку шляхів творчого зростання дітей з урахуванням їх індивідуальних особливостей та можливостей рости здоровими, вільними і ща­сливими. Для цього відповідно до завдань, поставлених Прези­дентом України Віктором Федоровичем Януковичем, на Дніпро­петровщині реалізується нова масштабна регіональна програма “Новій Дніпропетровщині — новий стандарт освіти” під керів­ництвом голови обласної державної адміністрації Олександра Вілкула.

Ми впевнені, що повною мірою реалізувати завдання дошкільної освіти можливо лише за умови активного сприяння органів місцевого самоврядування. І нам у цьому пощастило, бо ми постійно відчуваємо значну підтримку Ювілейної селищної ра­ди, адже її депутатський корпус вважає, що діти — гарант само­збереження нашого народу, наше майбутнє.

Незважаючи на складні економічні умови, наша селищна рада робить конкретні кроки у розвитку матеріально-технічної ба­зи закладу. Приміщення і територія перебувають у доброму стані, мають естетично привабливий вигляд, своєчасно ремонтується обладнання. На території закладу збудована власна котельня, що забезпечує безперебійне постачання гарячої води і тепла. За кошти селищної ради у групах проводяться сучасні капітальні ре­монти, замінюються меблі та м’який інвентар.

Відповідно до типових штатних нормативів дошкільних навчальних закладів, затверджених наказом Міністерства освіти і науки України, селищною радою введено у штатний розпис ди­тячого садка посади практичного психолога та соціального педагога.

Для здійснення освітньої та методичної роботи на сучасному рівні селищна рада придбала для дошкільного закладу сучасну техніку — музичні центри, магнітофони, мультимедійну систему, комп’ютерну та копіювальну техніку. Педагоги закладу, у тому числі завдяки передплаті фахових періодичних видань, мають змогу знайомитися не тільки з досягненнями вітчизняної психо­логії та педагогіки, а й з досвідом роботи зарубіжних колег. Ми акцентуємо увагу на цьому, оскільки знаємо, що інші садки району та області дуже обмежені щодо передплати фахової періодики та матеріально-технічного забезпечення загалом, а забезпеченість навчально-методичними посібниками, рекомендованими Міністер­ством освіти і науки України, становить 80 відсотків.

У нашому закладі якнайкраще вирішено питання організації харчування дітей. Батьки сплачують за харчування дітей згідно із  Законом України “Про дошкільну освіту” 30 відсотків вартості, 70 відсотків сплачує селищна рада. Влітку, в період оздоровлення дітей, селищна рада виділяє додатково 10 відсотків вартості хар­чування на соки та фрукти. Дошкільний заклад виконує норми за основними продуктами харчування на 100 відсотків. Хоча не є ве­ликою таємницею той факт, що для багатьох дошкільних закладів питання організації якісного повноцінного харчування є також болючим. Рівень функціонування дитячих садків загалом є наслід­ком не тільки розуміння сільським головою важливості завдань розвитку дошкільної освіти, а й неефективності норм бюджетного фінансування навчальних закладів та недосконалості механізму проведення тендерних процедур на закупівлю продуктів харчуван­ня для організації харчування дітей.

Як і в інших закладах Дніпропетровського району, в нашому закладі значно перевантажені групи. За потужності закладу 200 місць у ньому виховуються 330 малюків. Хочемо чи не хочемо, але це певною мірою погіршує якість освітнього процесу, знижує умови для індивідуальної роботи з кожною дитиною. Тому ми радіємо, що постановою Кабінету Міністрів України у 2011 році за­тверджено Державну цільову програму розвитку дошкільної освіти до 2017 року, якою передбачено і розвиток мережі дитячих садків.

Добре, що Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України розроблено програму розвитку дітей старшого дошкіль­ного віку “Впевнений старт”. Зазначена програма сприяє вирі­шенню завдання надання обов’язкової дошкільної освіти всім ді­тям, які досягли п’ятирічного віку, за різними формами охоплення дітей дошкільною освітою. Програма “Впевнений старт” пропонує педагогам, батькам дітей старшого дошкільного віку орієнтири змістовного наповнення освітньої роботи, націлює на особистіс­ний розвиток кожної дитини. Спасибі всім, хто сьогодні дає шанс і педагогам, і дітям працювати та навчатися в сучасному сільсько­му дитячому садку, який іноді не поступається і міським.

Впевнені, що питання фінансового забезпечення розвитку дошкільної освіти залишаться пріоритетними у вирішенні завдань Президента України Віктора Федоровича Януковича (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Тетяно Вікторівно. Я так проникся, що коли у мене будуть внуки, відправлю у ваш дошкільний на­вчальний заклад і подякую місцевій владі за активну роботу, яка проводиться на Дніпропетровщині.

Запрошую до слова Дулуб Лідію Миколаївну, голову Харків­ського обласного комітету профспілки працівників освіти і науки. За нею виступатиме Коцур Віктор Петрович.

Якщо серйозно, ми не на колегії обласної адміністрації, щоб звітувати про досягнення, тому я просив би, друзі, говорити про проблеми і рекомендації, які нам треба ухвалити.

Прошу, Лідіє Миколаївно.

 

ДУЛУБ Л.М., голова Харківського обласного комітету проф­спілки працівників освіти і науки. Шановні учасники парламент­ських слухань! Проблеми сільської школи впродовж всієї історії вітчизняної освіти були і залишаються одними з центральних. Історичний досвід їх вирішення щодо супроводження успіхами та негараздами спонукає сьогодні до виваженого, продуманого під­ходу до сільських навчальних закладів, особливо в умовах черго­вого реформування освіти. Тож вирішення проблем сільської шко­ли — це загальнонаціональне завдання, пов’язане з долею самої держави.

Серед питань, що визначають розвиток сільської школи, профспілку непокоїть передусім невирішеність цілого спектра со­ціальних проблем, пов’язаних з низькою заробітною платою, неповною зайнятістю, загрозою звільнення з роботи у зв’язку із закриттям навчальних закладів, житлово-побутовими негаразда­ми, обмеженими можливостями педагогів щодо свого професій­ного вдосконалення тощо.

Вирішенню окремих із зазначених питань сприяло б удоско­налення чинної нормативно-правової бази, аналіз якої свідчить про необхідність усунення суперечностей між нормами окремих законів та унормування низки неврегульованих питань, які свого часу передбачалося вирішити шляхом прийняття підзаконних актів.

Безцінним здобутком, який гарантує широкий спектр трудо­вих, соціально-економічних прав, освітяни вважають статтю 57 базового Закону “Про освіту”. Водночас слід зауважити, що чинне формулювання зазначеної статті істотно відрізняється від редакції, ухваленої Верховною Радою України 1996 року. Профспілка пере­конана у нагальній необхідності приведення змісту статті 57 у від­повідність з рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року. Йдеться про норму щодо збільшення рівня середніх посадових окладів педагогічних та науково-педагогічних працівни­ків до рівня середньомісячної подвійної заробітної плати праців­ників промисловості, а також щодо здійснення доплат спеціалі­стам освіти до рівня середньомісячної заробітної плати працівни­ків економіки України.

Значне збільшення останнім часом звернень свідчить про потребу узгодження між собою окремих норм законодавства у сфері трудових відносин освітян. Згідно із Законом України “Про освіту” призначення на посаду та звільнення з посади керівника державного та комунального загальноосвітнього навчального закладу здійснює відповідний орган управління освітою. Натомість стаття 43 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” відносить до переліку питань, які вирішуються районними і облас­ними радами виключно на їх пленарних засіданнях, призначення і  звільнення керівників об’єктів спільної власності територіальних громад. Ця норма використовується для масового розірвання трудових договорів з директорами загальноосвітніх навчальних закладів в окремих адміністративних територіях, що отримало широкий негативний резонанс у суспільстві.

Очікує на остаточне вирішення питання визначених законо­давством житлово-побутових гарантій педагогічним працівникам у сільській місцевості. Варто наголосити, що зазначені гарантії не є пільгами, це об’єктивне врахування специфіки життєдіяльності сільського педагога. Відповідні норми статей 55 та 57 Закону “Про освіту” не працюють, оскільки законодавцем, зокрема, не визна­чені механізми забезпечення педагогів житлом у першочерговому порядку, надання їм пільгових кредитів для придбання чи будівни­цтва житла, безоплатного забезпечення педагогічних працівників, які прибувають на роботу в сільську місцевість, житлом, опален­ням і освітленням у межах встановлених норм.

Окремої уваги потребує правове врегулювання норм Поста­нови Кабінету Міністрів України №530 від 28 травня 2008 року “Деякі питання соціального захисту окремих категорій громадян”. Пунктом 14 зазначеної постанови обмежено встановлене законо­давством право працівників освіти на одержання житлово-побу­тових гарантій. Зважаючи на незаконність таких обмежень, поста­новою Київського апеляційного адміністративного суду, підтвер­дженою ухвалою Вищого адміністративного суду України, визнано нечинним зазначений пункт урядового документа та зобов’язано його вилучити.

Зміни в освіті повинні працювати на випередження. У зв’язку із зазначеним прикро сприймати той факт, що Верховною Радою України досі не прийнято запропоновану групою народних депу­татів норму про зменшення наповнюваності класів у сільських школах з п’яти до трьох осіб.

Нинішній стан системи освіти в сільській місцевості не може бути виправданий економічними труднощами і складними транс­формаційними процесами в суспільстві. Освіта має підтримува­тися будь-якою ціною. Інакше реально постає загроза існуванню суспільства і цілісності народу, зникає сенс існування держави.

Вимагає перегляду порядок формульного розподілу видатків для сільських закладів освіти із запровадженням коефіцієнта вирівнювання для малокомплектних шкіл. Це дасть можливість забезпечити повною мірою діяльність навчальних закладів у сіль­ській місцевості, створити належну матеріальну базу.

Будь-яких реформ освіти, у тому числі в сільській місцевості, ідей з приводу змісту навчання та впровадження технологій завжди буде недостатньо, адже найважливішою ланкою поліпшен­ня якості освіти був і залишається вчитель. Специфіка роботи на селі вимагає перегляду системи підготовки, підвищення кваліфі­кації, перепідготовки педагогічних кадрів. Особливої актуальності набуло це питання з прийняттям нового Типового положення про атестацію педагогічних працівників.

Разом з тим найбільш важливою і складною для розв’язання є проблема соціального захисту педагогічних працівників. Тільки зміна пріоритетів у суспільстві, утвердження цінності людського розвитку дасть змогу відповідно змінити статус педагога. Ми всі повинні працювати над тим, щоб кожна людина в нашій країні зрозуміла пріоритетність освітянської, наукової діяльності і мала глибоке переконання в необхідності гідної оплати педагогічної праці. Українському вчителю потрібний не словесний захист, а ре­альні повага і підтримка у нелегкій повсякденній праці (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова ректора Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди Коцура Віктора Петровича. За ним виступатиме Кириленко В’ячеслав Анатолійович. Прошу, Вікторе Петровичу.

 

КОЦУР В.П., ректор Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Вельми­шановний Миколо Володимировичу! Вельмишановний Євгене Миколайовичу! Вельмишановні учасники парламентських слухань! Історична доля сільської школи і її майбутнє неминуче наштовху­ються на питання якості підготовки вчителя.

Ідучи на це поважне зібрання, я переглянув низку наукових і  публіцистичних видань, автори яких порушують тему сільської школи. Виразно помітно, що більшість авторів переважно пишуть лише про проблеми сільської школи. Які ж її перспективи? Що слід зробити для збереження і розвитку сільської школи?

Перше. Сільській школі потрібен сучасний учитель, який, окрім глибокого знання предметів, володіє іноземними мовами, сучасними комп’ютерними технологіями. Більшість педагогічних університетів мають належну матеріально-технічну, навчально-методичну, інформаційну базу та кадрове забезпечення для підго­товки сучасного вчителя, який відповідав би вимогами держави, суспільства і особистості.

Відбувається трансформація змісту вищої освіти, особливо педагогічної, яка полягає у наближенні державного стандарту до європейських і світових вимог компетентністного підходу. Отже, маючи належну теоретичну і практичну підготовку, сучасний ви­пускник педагогічного вищого навчального закладу може успішно запроваджувати у школі модульно-розвиваючу форму навчання, здійснювати електронний чи письмовий тестовий контроль, само­стійно розробляти нескладні електронні навчальні програми. Усе це дуже важливо для сільської школи.

Саме такого творчого і багатогранного вчителя педагогічний вищий навчальний заклад має готувати для села. Видатний педа­гог О.А. Захаренко у своїй книзі “Поспішаймо робити добро” пи­сав: “Без творчого вчителя не може бути ні нової школи, ні нового суспільства, ні вільної України”.

На прикладі нашого педагогічного університету скажу: передусім готуємо вчителя, який може викладати дві-три дисцип­ліни, іншими словами, вчителя-предметника широкого діапазону, який забезпечує викладання не лише окремого предмета, а  певної освітньої галузі. Сьогодні це особливо актуально для малокомплектної сільської школи.

Друге. Зберегти і забезпечити майбутнє сільської школи ми можемо не шляхом бездумного подолання різниці між містом і  селом (такі спроби в нашій історії вже робилися), а шляхом її модернізації, збереження всього самобутнього та особливого. Думаю, багато хто з вас поділяє точку зору відомого фахівця в галузі сільської школи Михайла Чалого, який ще у 80-ті роки ХІХ століття писав: “Село залишиться селом. Воно буде іншим, але селом. Це буде новий тип школи, який інтегрує найкращі риси і міської, і сільської школи”.

Отже, доля сільської школи і вчителя (я тут солідарний з  першим заступником міністра) значною мірою залежить від взаємодії сільської громади та органів місцевого самоврядування, їх співпраці з виробничниками. За взірець може слугувати, напри­клад, модель сільської школи як соціокультурного центру непе­рервної шкільної освіти, запропонована педагогічним колективом Новотроянівської загальноосвітньої школи, що на Одещині. Там про майбутнє школи дбають і сільська рада, і місцева агрофірма, і  педагогічний колектив на чолі з директором Дмитром Кіровим. Ця школа є соціокультурним, освітнім центром села, який акуму­лює духовність і традиції, національну ментальність, народні зви­чаї. Отже, в умовах зменшення кількості сільських шкіл, напевно, кожну школу потрібно розглядати як соціальний феномен нашого життя.

Третє. Розвивати сільську школу без довго- і короткостро­кового прогнозування неможливо. За підрахунками дослідників, кожні десять років з карти України зникають 300 населених пунктів. Вже сьогодні налічується декілька тисяч сіл, в яких за останніх п’ять років не народилося жодної дитини. Більше мільйона українців — вихідців із села працюють за кордоном.

Сучасні інформаційні технології дають можливість здій­снювати таке прогнозування на рівні міст, районів і областей. Не відмежовуються від цієї роботи і педагогічні вузи. У відповідь на пропозицію Міністерства освіти наш університет утворив відділ підтримки освітніх ініціатив професійного розвитку та кар’єри, який сприяє працевлаштуванню молодих фахівців, здійснюючи моніторинг по всій території України. У нашому університеті 22 бе­резня відбудеться конференція, присвячена роботі вчителя сіль­ської школи, на яку я вас запрошую. Ми щедро поділимося своїм досвідом, напрацьованим за останні роки.

Отже, підтримуючи заклик міністра освіти і науки, виголо­шений на ІІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, про “хре­стовий похід” за повернення дитячих садків, хотілося б доповнити його словами “і за повернення селу необґрунтовано закритих місцевими чиновниками сільських шкіл”.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Вікторе Петровичу.

До слова запрошується народний депутат України, член Комітету з питань культури і духовності Кириленко В’ячеслав Анатолійович. За ним виступатиме Мельничук Валентин Васильо­вич. Прошу, пане В’ячеславе.

 

КИРИЛЕНКО В.А., член Комітету Верховної Ради України з  питань культури і духовності (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Фракція НУНС, партія “За Україну!”. Шановні колеги! Ми намагаємося оминати гострі кути. Може, це й треба робити, але не завжди. У сільській освіті є ключова проблема — закриття шкіл, причому в більшості випадків всупереч волі громади, батьків і вчителів.

І навіть статистики точної немає, скільки шкіл закрилося. За  одними даними, у 2010–2011 роках закрилося 640 шкіл, за іншими — 315, у будь-якому разі це багато. Це ті школи, що вже закриті. Діти поїхали на шкільних автобусах до сусідніх сіл (від 5 до 15 кілометрів), хтось із вчителів залишився на роботі, хтось переведений — у кожному селі своя ситуація. Я, взагалі, послухав би більше представників закритих шкіл або тих, які під загрозою закриття.

Якщо подивитися статистику (я не полінувався і сьогодні підрахував), в Україні 4279 малокомплектних шкіл І, І–ІІ і І–ІІІ сту­пеня. Це школи, які завтра-післязавтра можуть закритися. А це тисячі вчителів і дітей. Що з ними буде? Що з цими ще не закри­тими школами буде? Практика захисту таких шкіл є дуже сумною.

Я займаюся багатьма школами. Наприклад, у селі Мелюшки Хорольського району Полтавської області є школа І ступеня, мало­комплектна. Сільська громада проти її закриття, є навіть приватні гроші для забезпечення функціонування школи. Відвоювали, до травня вона працюватиме. Однак з наступного навчального року районна, обласна державні адміністрації знову хочуть закрити школу. Знову, вчителі і діти, йдіть, куди хочете.

До речі, активістів-батьків, які пікетували міністерство і уряд, вже почали переслідувати міліція та прокуратура. Оце такі реалії. Оце так дехто з чиновників бореться з кризою в сільській освіті. Батько слово сказав на захист школи, висловив думку громади — міліція його біля двору чекає увечері, щоб дізнатися, чому він такий активний. То це ж не підхід, не подолання кризи ні з боку уряду, ні з боку парламенту.

Тому я переконаний, що урядовій статистиці треба довіряти, але перевіряти. Я переконаний, що малокомплектні школи можна зберегти тільки в тому разі, якщо вони будуть оснащені краще, ніж багато міських і порівняно добре забезпечених шкіл. Як це зробити? Тільки шляхом запровадження сучасних технологій.

Дані статистики, що вже все комп’ютеризовано, не витриму­ють критики, якщо поговорити з вчителями. Бо поставити старий комп’ютер і не підключити Інтернет — це не нова дистанційна форма навчання. В Україні тільки 4 відсотки сіл (не шкіл, а сіл!) забезпечені швидкісним Інтернетом, решта не забезпечені. Тобто звіти про те, що всі школи комп’ютеризовані і забезпечені досту­пом до Інтернету — це поки що профанація.

Саме в цьому напрямі уряду треба працювати. Не десятки мільярдів гривень витрачати на правоохоронців і на владу, а спря­мовувати ці кошти на сільську школу. І якщо запроваджувати соціальні ініціативи, то не тільки тим, хто правильно голосує на виборах, а сільським вчителям.

У деяких країнах, наприклад у Грузії, сільський вчитель має зарплату вищу, ніж міський. Якщо він досконало володіє інозем­ною мовою, то отримує величезну надбавку, а якщо досконало володіє комп’ютером — ще одну величезну надбавку. І люди у Грузії їдуть працювати у село, відповідно тенденція до закриття шкіл припинена. А кожен першокласник отримав портативний комп’ютер за рахунок коштів державного бюджету (не в США — у Грузії!). Оце підхід державницький. Не депутатам портативні комп’ютери роздавати, як у нас, а учням і вчителям, першо­класникам.

Я тільки дві позиції назвав, насправді можу багато пропо­нувати, просто регламент мене обмежує.

Отже, я переконаний, що майбутнє — за комп’ютеризацією, за сучасними інформаційно-комунікаційними технологіями, за тим, щоб чиновники кошти “по дорозі” від держбюджету до місцевого бюджету не розкрадали, і за тим, щоб Міністерство освіти боро­лося за вчителя.

А то що це таке? Єдина тарифна сітка не виконується вже другий рік поспіль, недоплачують. Я вже втретє вніс проект поста­нови, більшість його завалює. То чому ж економлять на вчителях, якщо є і економічне зростання, і профіцит бюджету, і нові соціальні ініціативи? Значить, необхідно віддати борги вчителям, передовсім сільським.

Чому мінімальна зарплата менша, ніж прожитковий мінімум? Чому розмір споживчого кошика занижується і на основі заниже­них даних розраховуються зарплати всім бюджетникам, у тому числі вчителям? Саме на ці запитання повинні відповідати сього­дні чиновники, а не лише вдаватися до бравурних і гламурних звітів.

Дякую вам за вашу працю. Спасибі за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, пане В’ячеславе.

Запрошую до слова Мельничука Валентина Васильовича, заступника голови Чернігівської обласної ради. За ним виступа­тиме Курило Віталій Семенович. Валентине Васильовичу, будь ласка.

 

МЕЛЬНИЧУК В.В., заступник голови Чернігівської обласної ради. Вельмишановна президіє! Шановні присутні, друзі! Тема нинішніх парламентських слухань надзвичайно актуальна, тому по­трібно досконально вивчити всі проблеми і зробити рішучі кроки до їх вирішення.

Теза перша. Демографічний стан Чернігівщини особливий і  найскладніший в Україні. Територія області — одна з найбільших, але щільність населення — найменша. Як наслідок, більше поло­вини загальноосвітніх навчальних закладів є малочисельними. Відповідно і витрати на утримання одного учня маємо в 1,5–3 рази вищі, ніж у школах середньої наповнюваності.

На сьогодні діюча нормативна формула розподілу видатків на освіту не відповідає реальним потребам. Ми не раз вносили до центральних органів влади клопотання про збільшення коефіці­єнта до 3. Крім того, пропонуємо на державному рівні наводити узагальнені коефіцієнти по області і надавати обласним держав­ним адміністраціям та органам місцевого самоврядування право за поданням обласного управління освіти вносити до них зміни залежно від ситуації, що складається в різних регіонах. Звісно, коригування має здійснюватися в межах виділених бюджетних коштів.

Теза друга. Школа на селі є не лише навчальним закладом, а й осередком культури, дозвілля і спілкування. Молодь не бачить для себе подальших перспектив, а тому залишає село і їде до міста, де поповнює лави безробітних. А що робити на селі, коли немає пошти, школи, дитсадка, магазину, фапу, немає доріг? Та  найголовніше те, що ми втрачаємо притаманну українському народові рису — тяжіння до землі як до джерела народного блага. На жаль, майже не залишилося і того етносу, культурного дже­рела, які завжди підтримували і годували всю неньку-Україну.

Протягом 20 років незалежності саме аграрії і село підтри­мували нашу економіку. Час віддавати борги, і в першу чергу — через освітянську галузь.

Шлях до збереження малокомплектних шкіл ми вбачаємо у  створенні навчально-виховних комплексів, що включають як основний загальноосвітній навчальний заклад та дошкільний навчальний заклад. У Чернігівській області на сьогодні функціону­ють більше 40 таких комплексів, а це потребує державної під­тримки і розроблення відповідної державної програми.

Необхідне також фінансування окремої програми з утриман­ня сільських і прилеглих до села доріг. Державна програма є, але фінансування протягом останніх п’яти років не здійснюється.

Однією з умов забезпечення доступу до якісної освіти є за­безпечення потреби в підвезенні учнів до базових навчальних закладів, а це не тільки нові шкільні автобуси, яких вкрай недо­статньо, а й нові дороги.

Теза третя. Стабільність здійснення реформ в освіті. Кожен з присутніх у цій залі знає, наскільки складний сам по собі процес реформування. Зі свого особистого досвіду як керівник провід­ного підприємства України, двічі керівник Чернігівської області я  знаю, як складно втілювати новації, яким силам доводиться протидіяти. Думаю, на рівні держави, особливо у сфері освіти, здійснити це ще складніше. А від злагодженої роботи команди, її керівника залежать якість і показники проведення реформ.

Тому у мене велике прохання до всіх присутніх, особливо до народних депутатів України: зніміть політичну складову і дайте лю­дям можливість спокійно працювати над майбутнім нашої освіти. У них є досвід, у них є бажання, а найголовніше — є розум зро­бити це якісно.

Дякую за увагу. Зичу всім добра і здоров’я! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Віталій Семенович Курило, голова підкомітету з питань фахової освіти Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. За ним виступатиме Гребенщиков Володимир Олександрович. Прошу, Віталію Семеновичу.

 

КУРИЛО В.С., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (Блок Юлії Тимошенко). Шановний Миколо Володимировичу! Шановна президіє! Шановні учасники парламентських слухань! Освіта, як відомо, — це початок інтелек­туального, а отже, і економічного розвитку будь-якого суспільства, а інвестиції в освіту в усьому світі вважаються інвестиціями в  майбутнє економіки. Саме тому для України сьогодні найбільш актуальним питанням є розвиток освіти. Разом з тим однією з  проблем у самій освіті насамперед є створення рівних можли­востей для освіти на всій території України, від села на периферії до центральних столичних районів. На селі, за останніми стати­стичними даними, проживає близько 15 мільйонів осіб — це третина населення України. Отже, ігнорування проблеми забезпе­чення стандартів якості освіти на селі є загрозою національній безпеці України.

Сьогодні українська сільська школа переживає чи не найтяжчі часи за всю свою історію. Серед причин — демографічна криза, економічна криза, потужна урбанізація, недостатня кількість цільових програм для розвитку села. Однак, хоч яким фатальним видається комплекс негативних факторів, існують механізми оздо­ровлення села і оздоровлення освіти на селі.

Якщо говорити про освіту, то, на нашу думку, найперше, що потрібно зробити, — виписати конкретні програми для різних рівнів виконавчої влади і стимулювати виділення коштів на їх реа­лізацію. Можлива така схема: три-п’ять державних програм, дві-три обласні програми і одна-дві місцеві.

Завдання держави — визначити проблеми, забезпечити пріоритетність фінансування сільської школи, забезпечити школу підручниками і методиками, довести до кожного села програму “Шкільний автобус”, стимулювати прихід молодих кадрів до сіль­ської школи, провести комп’ютеризацію і забезпечити якісний до­ступ до Інтернету. Обласна влада має опікуватися питаннями капітального ремонту приміщень, утримання шкільного автобуса та комп’ютерної мережі, наданням житлово-комунальних послуг, забезпечення вчителів житлом тощо. Місцева рада, яка, зрозумі­ло, має найменше коштів, може піклуватися про підвищення пре­стижності праці вчителя, поточний ремонт шкіл, реалізацію гумані­тарних програм, наприклад, з розвитку патріотизму.

Головним має стати принцип “одне село — одна школа”, але за наявності дітей, зрозуміло. У кожному селі має бути школа, принаймні І ступеня. Якщо сільська школа розташована у віддале­ному районі, початкову школу можна розширити до шостого класу. Для забезпечення якості підготовки в такій школі з п’ятим-шостим класами можуть працювати два вчителя: один викладає гуманітарний, другий — природничий блок дисциплін. Це не збіль­шує витрат, до речі. Такий варіант дасть змогу залишити освіту в селі, де невелика кількість населення, а також зекономити кошти на транспорті, крім того, убезпечити дітей від щоденних багатокілометрових подорожей до школи, адже десятирічна дитина швидко стомлюється і тоді погано засвоює матеріал.

Фінансування сільських закладів освіти має відбуватися з  розрахунку не на одну дитину, а на утримання всього навчаль­ного закладу, оскільки дітей мало, але комунальні та інші видатки шкіл від того не зменшуються. Це логічні дотації для села, адже держава, крім школи, більше в селі нічого не фінансує. У місті, подивіться, створена інфраструктура — діти мають можливість, крім школи, відвідувати гуртки, спортивні секції, музеї, театри, виставки. На селі — тільки школа. У місті в дітей інвестує кошти і  приватний бізнес.

Досить актуальним є питання стимулювання педагогічних працівників. Має бути змінена система оплати праці не тільки вчи­теля, а й інших працівників галузі освіти — бухгалтера, економіста, інженера з охорони праці.

Статтю 57 Закону “Про освіту”, про яку багато говорять, треба виконувати, прирівняти зарплату вчителя до середньої по промисловості. Якщо держава на сьогодні не має можливості ви­конати ці норми в повному обсязі, давайте хоча б почнемо з села, з віддаленого села, передусім з молодого вчителя.

Впевнений, що здійснення серйозних заходів на держав­ному рівні може підняти сільську школу.

Дякую за увагу і з вірою в майбутнє (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Віталію Семеновичу.

До слова запрошую Гребенщикова Володимира Олек­сандровича, голову постійної комісії Чернівецької обласної ради з  питань освіти, науки, культури, спорту та молодіжної політики, начальника відділу освіти Путильської районної державної адміні­страції Чернівецької області. За ним виступатиме Коротич Леонід Прокопович. Прошу, Володимире Олексійовичу.

 

ГРЕБЕНЩИКОВ В.О., начальник відділу освіти Путильської районної державної адміністрації (Чернівецька область). Шановний головуючий! Шановні колеги! Дякую за честь тримати слово перед елітою України. Я насмілився потурбувати вашу увагу з кількох причин.

Є міські школи, є сільські школи, а є сільські школи “у ква­драті”. Що я маю на увазі? Це гірські школи. Про них не гово­риться, про них інколи згадують. Проте кризові тенденції, які спостерігаються у міських і сільських школах, у гірських посилю­ються, примножуються і гостріше дають про себе знати.

Передусім хочу подякувати попереднім скликанням Верховної Ради, за те що жителі гірських районів мають надбавку до зарплати у розмірі 25 відсотків. Спасибі, це дає змогу вижити. Однак це все одно, що дали більшу ложку і сказали: а тепер шукайте, де хочете. Тому що при розрахунку бюджетного фінансу­вання за формулою коефіцієнт вирівнювання для гірських населе­них пунктів лише на 16 відсотків вищий, ніж для звичайних сіль­ських. А 9 відсотків шукайте, де хочете. А де може знайти район­ний бюджет? Звичайно, харчування, підвезення, бензин, будівни­цтво, ремонт тощо. Тобто недосконала формула, створена багато років тому, коли зарплата становила 70, 76, 78 відсотків загаль­ного бюджету, сьогодні не працює, що призводить до поглиблен­ня кризи у гірських населених пунктах. Це одна частина ножиць.

Друга частина — це специфіка нашої місцевості. Якщо гово­рити про рівний доступ до освіти, то це питання в гірських райо­нах не вирішується тільки забезпеченням автобусами. У гірських поселеннях хутірського типу діти живуть за 10–17 кілометрів від населених пунктів, і ніякий автобус туди не доїде, хіба що кінь, трелювальний трактор або фіра чи сани за доброї погоди. Тобто підвозити дітей звідти неможливо. Залучати їх до навчання у ра­йонній школі-інтернаті батьки не погоджуються. Єдиний шлях, апробований життям, і ми на ньому стоїмо, — утримання при­шкільних інтернатів. Підкреслюю — не шкіл-інтернатів, а пришкіль­них інтернатів. Тобто це установа при звичайній школі (не при гімназії, як тут у проекті рекомендацій пропонується, а саме при звичайній сільській школі), куди діти в понеділок приходять, навчаються, живуть у пришкільному інтернаті, харчуються три, ба­жано чотири рази на день, у них є вихователь, няня, за ними доглядають, постіль замінюють, тобто все, що має бути, а в п’ят­ницю йдуть додому.

Однак, шановні, у формульному розрахунку існування при­шкільних інтернатів не враховано жодним чином, жодним коефіці­єнтом: на харчування — нуль, на утримання — нуль, на догляд, на вихователів — нуль. Звідки брати? Утискаючи інтереси інших шкіл, стягуємо кошти на пришкільні інтернати. Так, стягуємо, але треба мати, з чого стягувати. Це одна з проблем.

Далі. Коштів зажди мало, і тому ми виходимо з ситуації. Я не хочу скаржитися і жалітися. Тут згадували про позашкільну освіту. З 2006 року ми реформували позашкільну освіту, передали під контроль, методичне та інше керівництво районному центру дитя­чої та юнацької творчості шкільні гуртки. До того гуртки жевріли, тепер, слава Богу, засяяли, охоплення зросло у 2,5 разу. Діти щасливі, батьки задоволені.

Міністерство 2008 року схвалило такий досвід у Кіровоград­ській області. Я не претендую на пріоритет, але так ми працюємо, так нам добре. За цією схемою побудована робота і дитячо-юнацької спортивної школи. Тобто гуртки і секції йдуть до дітей. Не діти їдуть, добираються в райцентр у якесь приміщення, а  кваліфікований фахівець їде до дітей і працює на базі школи. Таким чином це вирішуємо.

Як подолати кризові тенденції? Можливо, тривіально зву­чатиме, але на самому початку нашої дискусії йшлося про само­стійність і демократизацію, тобто самостійне вирішення госпо­дарських питань керівниками освітніх закладів. Гарні рішення на­справді прості. Задекларовані законами України “Про загальну середню освіту” та “Про освіту” норми щодо юридичної, еконо­мічної і фінансово-господарської самостійності та самоврядності закладів освіти з 3 січня 2003 року реалізовані в нашому Путиль­ському районі. Директори у нас справжні ґазди, отримують на по­чатку року бюджет, прозоро працюють, село контролює, що директор робить, краще за будь-який тендерний комітет. Досвід хочете запозичити?

Пропозиції:

1)  розмір коефіцієнта приведення кількості учнів денних загальноосвітніх шкіл, розташованих у сільській місцевості, якій надано статус гірської, до кількості учнів загальноосвітніх шкіл встановити на 25 відсотків вище за відповідний коефіцієнт для звичайних сільських населених пунктів;

2)  передбачити фінансування та утримання пришкільних інтернатів.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Володимире Олександровичу, за оптимізм і конструктивні пропозиції.

Запрошую до слова Коротича Леоніда Прокоповича, дирек­тора Новоаврамівської гімназії Хорольського району Полтавської області. За ним виступатиме Ганущак Юрій Іванович. Прошу, Леоніде Прокоповичу.

 

КОРОТИЧ Л.П., директор Новоаврамівської гімназії (Хороль­ський район Полтавської області). Вельмишановні пане голову­ючий, народні депутати, учасники парламентських слухань! Я  щиро вдячний за те, що мені, директору сільського навчального закладу, надали можливість виступити на парламентських слухан­нях, висловити свої думки і, головне, бути почутим. Про успіхи та досягнення сільської школи не говоритиму, хоча вони, безумовно, є. Зупинюся на проблемних питаннях.

Одне з них — складна демографічна ситуація, яка нам “перекриває дихання”, бо залишається основним чинником фор­мування мережі шкіл. Полтавщина з-поміж інших областей виріз­няється тим, що демографічна криза призвела до значного зро­стання малочисельних шкіл. У нашому краї більше 50 відсотків сільських шкіл малочисельні. Їхня проектна потужність використо­вується лише на третину, середня вартість утримання одного учня в них у 2–3 рази перевищує формульні розрахунки Міністерства фінансів. Треба наводити порядок у цій ситуації.

Чинне законодавство ускладнює цілком природний процес оптимізації закладів освіти, оскільки реорганізація чи ліквідація загальноосвітніх закладів у сільській місцевості згідно зі стат­тею 11 Закону України “Про загальну середню освіту” допуска­ється лише за згодою територіальної громади, яка, як правило, її не дає. Пропонуємо внести зміни до зазначеного закону, виклав­ши абзац другий частини шостої статті 11 в такій редакції:

“Реорганізація та ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі власності, проводиться засновником — органом місцевого само­врядування, районною радою або органом місцевої виконавчої влади, якщо їй передані відповідні повноваження”.

Я переконаний, що виключно місцевим органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування треба надати право з урахуванням соціально-економічних та демографічних факторів вирішувати долю сільських шкіл.

Соціальної напруженості в регіонах і в державі загалом можливо уникнути, внісши зміни до статті 14 Закону України “Про загальну середню освіту” щодо зменшення наповнюваності класів до 15–20 учнів та зменшення граничної наповнюваності класів у сільській місцевості до трьох осіб. Я дуже вдячний, що це під­тримують голова парламентського комітету і перший заступник міністра.

Якби це було зроблено раніше, то не було б такого всеукра­їнського розголосу через засоби масової інформації про Мелюш­ківську початкову школу Хорольського району Полтавської обла­сті, де в школі навчаються десять дітей, але немає жодного класу, тобто всі діти навчаються за індивідуальною формою. Тому спо­чатку районна рада призупинила роботу школи, на сьогодні вона функціонує за рахунок власних надходжень спецфонду — шляхом залучення благодійних внесків. Про це сьогодні казав народний депутат Кириленко. Я хотів би додати, що на відстані від 2,5 до 5,5 кілометра від села Мелюшки розташовані три загальноосвітні навчальні заклади, є шкільний автобус для підвезення учнів до закладів, які мають матеріально-технічну, навчальну базу, що забезпечує доступ до якісної освіти.

Вихід — в удосконаленні розрахунку видатків. Потрібно вра­хувати різницю вартості утримання дітей у навчальних закладах, розміщених у міській та сільській місцевості, збільшити коефіці­єнт, що застосовується для розрахунку обсягу фінансування малочисельних шкіл.

Щодо дошкільної освіти. Повністю підтримую позицію Президента України, який назвав дошкільну освіту фундаментом системи неперервної освіти. Проте давайте поглянемо на до­шкілля в сільській місцевості. Завдяки позиції влади дошкільні заклади відновлюються, з’являються нові. Лише за два роки їх кількість збільшилася у сільській місцевості Полтавщини до 67.

Передусім на державному рівні необхідно вирішити питання фінансування дошкільної освіти в сільській місцевості, оскільки згідно з Бюджетним кодексом дитячі садки перебувають на утри­манні сільських рад.

Наша пропозиція: з метою покращення фінансування дошкільної освіти делегувати повноваження сільських рад щодо управління дошкільними навчальними закладами районним дер­жавним адміністраціям або районним радам, при цьому кошти на їх утримання акумулювати в районних бюджетах. Це дасть змогу зміцнити їхню матеріальну базу, у повному обсязі запровадити Типові штатні нормативи дошкільних навчальних закладів.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Леоніде Прокоповичу.

До слова запрошую народного депутата України Ганущака Юрія Івановича. За ним виступатиме Супруненко Аліна Григорівна. Прошу, пане Юрію.

 

ГАНУЩАК Ю.І., член Комітету Верховної Ради України з пи­тань бюджету (Блок Юлії Тимошенко). Пані та панове! Чи потрібно реформувати українську освіту? Безперечно, так. На жаль, зде­більшого влада це розуміє по-своєму, а суспільство дещо інакше.

Наприклад, високі чиновники пропонують видавати школя­рам нетбуки, а директори сільських шкіл молять від влади хоча б коштів на виплату заробітної плати вчителям. Народні депутати з гордістю заявляють, що “вибили” з бюджету кошти на будівни­цтво школи в маленькому селі, розраховуючи на “електоральний врожай”, однак дуже часто в цих школах нікому навчатися. А сіль­ські голови дивуються, чому батьки віддають своїх дітей до шкіл у  райцентрах, навіть якщо це неблизько, не розуміючи простої батьківської логіки — тільки гарна освіта є запорукою життєвого успіху дитини.

Тому не вчитель до дитини, а дитина до вчителя повинна йти. І майбутнє — за великими школами, де вчительський колек­тив налічує більше 20 педагогів, де є здорова конкуренція і про­фесійне зростання. І критерієм успішності мають бути результати зовнішнього незалежного оцінювання. Нехай комусь це видається дивним, але вони вищі там, де кількість дітей у випускному класі перевищує 20, коли діти тягнуться за лідером.

Існує міф: немає школи — немає села. Хоча правильніший такий ланцюжок: немає роботи — немає батьків — немає дітей — немає школи.

Насправді шкіл у нас достатньо, питання полягає в їх адекватному фінансуванні.

Щоб зрозуміти, що робити, потрібно проаналізувати, з яки­ми глобальними викликами зіткнулася Україна. Змінився характер діяльності мешканців. Якщо до середини ХХ століття більша половина населення Європи була зайнята в сільському господар­стві, то його інтенсифікація докорінно змінила картину зайнятості. Нині у США, Канаді ця частка становить близько 4 відсотків, у роз­винутих країнах Європи — 6, у Польщі — 10 відсотків. Україна має перспективи досить швидко досягти аналогічного показника. Спо­стерігається поступове, але неухильне зменшення частки сіль­ського населення — приблизно 0,2 відсотка щороку.

При цьому демографічний склад змінюється більш драма­тично: сільське населення стрімко старішає, спостерігається при­скорена депопуляція в малих сільських радах. Особливо стрімко зменшується кількість населення в селах, розташованих від рай­центрів на відстані більше 15 кілометрів. Молоді сім’ї переїжджа­ють до місць роботи і, на жаль, швидше не до ближніх містечок, а до мегаполісів.

Скажу відверто: без реформування управлінської діяльності ми не зрушимо з місця жодну з галузевих реформ, не тільки у сфері освіти. Зупинення процесу депопуляції населення в сіль­ській місцевості можливе лише шляхом реформи адміністративно-територіального устрою. Базовою одиницею адміністративно-територіального устрою має стати громада, що включає в себе поселення — центр економічної діяльності та навколишні села в  межах щоденного доїзду людей до місць роботи. Практично межі такої громади збігаються з межами так званого шкільного округу, тобто території, де організовано управління закладами середньої освіти.

Що це дає? Це дає змогу розробити єдині соціальні стан­дарти надання освіти для середньостатистичної громади, яку можна назвати модельною. Розрахунки обсягу необхідних коштів на базі інфраструктури бюджетних установ такої громади дають змогу визначити нормативи бюджетного забезпечення.

Отже, якщо модельна сільська громада має 9 тисяч жителів, складаючись із 16 сіл, в яких на сьогодні, за даними статистики, розташовано 11 шкіл, то можна визначити оптимальну освітню ін­фраструктуру: три школи І–ІІІ ступенів, одна восьмирічка, решта — початкові. Прості розрахунки кошторисів на утримання таких шкіл плюс видатки на шкільні автобуси, плюс на управління дають видатки на середню освіту в такій громаді. Поділити на кількість учнів (1000 для такої громади) — отримуємо норматив, який Мін­фін зобов’язаний застосовувати для всіх сільських громад. До речі, такий підхід перегукується із споконвічною мрією місцевих керівників про формування бюджету знизу.

Чому це складно зробити сьогодні? Тому що мережа бю­джетних установ є вкрай нерівномірною. Так, у більшості сільрад немає дитячих садків, а наявність шкіл та дитячих садків можна констатувати лише у сільрадах чисельністю більш як 3,5 тисячі жителів. Такі статистичні дані характерні для всієї системи освіти в Україні. Неоднорідні також райони. Проведення адміністративно-територіальної реформи дасть можливість створити порівнювані адміністративно-територіальні одиниці та оптимізувати управління освітою. Не закрити школи, а оптимізувати управління освітою. Адміністративно-територіальна реформа — це “перетряхивание аппарата”, як казав Лукашенко.

Таким чином, ми можемо отримати партнерство публічних органів. МОН відповідає за розроблення освітніх стандартів, вимог до якості надання освіти та індикаторів оцінювання надання освітніх послуг. Мінфін відповідає за фінансове наповнення вико­нання цих стандартів. Органи місцевого самоврядування відпові­дають за вибір форми реалізації цих стандартів, для того щоб досягти необхідних індикаторів успіху. Встановлення формалі­зованих індикаторів якості необхідне для здійснення адекватного та неупередженого контролю за їх дотриманням з боку держави.

Виходячи з цього, логічним є залишення функцій методоло­гічного супроводу за управліннями освіти районних державних адміністрацій, адже в такому разі контролер і методист будуть в одній особі. Однак для цього потрібно відділити функції РДА як представника уряду від виконавчих функцій в органі місцевого самоврядування. Тому необхідно здійснити децентралізацію вла­ди, яка давно назріла, оскільки без її проведення галузеві рефор­ми, на жаль, будуть неефективними.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Супруненко Аліну Григорівну, началь­ника відділу освіти Вільнянської районної державної адміністрації Запорізької області. За нею виступатиме Оробець Леся Юріївна. Прошу.

 

СУПРУНЕНКО А.Г., начальник відділу освіти Вільнянської районної державної адміністрації (Запорізька область). Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні ми озвучили цілий ряд проблем, які стоять перед освітою на селі. За браком часу зупинюся лише на питанні загальної середньої освіти.

Дійсно, сільська школа у глибинці з малою наповнюваністю при фінансуванні з розрахунку на одного учня не може повноцінно функціонувати. Тільки у Мінфіні вважають, що школи утримуються відповідно до таких формульних підходів. На місцях фінансування розподіляється таким чином, щоб утримувати всю наявну освітню мережу, оскільки освітлювати і опалювати будівлі шкіл необхідно залежно не від кількості учнів, а від площі будівель та їх кількості, і  працю вчителів необхідно оплачувати з усіх предметів, хоча в  таких школах навчаються 70–50 учнів чи й менше.

Внесіть хоч сьогодні зміни до законодавства, що два чи один учень — це клас, але якщо не змінимо формульних підходів до фінансування, отримаємо ще більш зубожілі школи на селі, в  районі, тому що кошти шкіл, які мають більше учнів, будуть витрачатися на утримання оцих класів з одним-двома учнями (Оплески).

Головне завдання, яке стоїть сьогодні перед сільською шко­лою, — дати учням якісну освіту, підготувати випускника, конку­рентоспроможного щодо вступу до вищого навчального закладу порівняно з випускниками міських гімназій та ліцеїв, за рахунок профільного навчання професійно його зорієнтувати. Найбільші сподівання село покладає саме на своїх випускників, оскільки тільки вони повернуться назад до села після навчання як кваліфіковані спеціалісти. Діти з міських шкіл і гімназій жити і  працювати до села не поїдуть. Отже, сільська школа виконує найголовніше своє завдання: вона є соціокультурним центром села, про це вже сьогодні говорили, і своєю буденною, повсяк­денною працею закладає його майбутнє.

Одним із шляхів реального вирішення питання надання учням із сільської місцевості якісних освітніх послуг ми бачимо створення освітніх округів. У нашому районі їх вже десять, і окре­мо маємо районну гімназію з пришкільним інтернатом (ми його називаємо гуртожитком) для навчання і проживання обдарованих дітей району. Щодо їх створення багато мудрувати не довелося. Як кажуть, все нове — це забуте старе.

Територіально і функціонально округи складалися навколо колишніх базових шкіл, які тепер є опорними школами. Колишня співпраця між школами, діяльність так званих кущових методичних об’єднань — все це лягло в основу сьогоднішньої спільної діяль­ності суб’єктів округу, а головне — це використання навчально-методичного, матеріально-технічного і кадрового потенціалу опор­ної школи.

Опорні школи району мають належну комп’ютерну базу, мультимедійні та предметні кабінети, спортивну базу, кількість учнів у 10–11 класах, необхідну для здійснення належної профіль­ної підготовки. Бо там, де мало учнів старших класів, забезпечити всім профільне навчання, підготувати їх до вступу до ВНЗ і до життя ми не зможемо на такому рівні, як плануємо і бажаємо. Дві опорні школи нашого району мають ліцензії і здійснюють профе­сійне навчання учнів.

На базі опорних шкіл у районі діють філії позашкільних за­кладів — спортивної школи і центру творчості, є туристичні гуртки від Запорізької обласної станції туристів. Також маємо у двох опорних школах філії музичних шкіл. Це все працює на сьогодні.

При всіх опорних школах ми відкрили міжшкільні факуль­тативи. До складу округу входять як школи І-ІІІ ступенів, так і  дев’ятирічки, початкові школи, дошкільні заклади, професійний ліцей, позашкільні, сільські бібліотеки і будинки культури.

Хай би що казали про необхідність збереження школи на селі, за нинішніх умов фінансування зберегти всі діючі школи у статусі шкіл І-ІІІ ступенів, тобто середніх, ми не зможемо, а інко­ли це й економічно недоцільно. У школах з малою наповнювані­стю, де бракує вчителів, де один педагог викладає два, а то й три предмета, забезпечити належну підготовку учнів з усіх предметів навчального плану просто неможливо. Натомість опорна школа, яка зосереджує всі необхідні умови для навчання, може підготу­вати у старшій ланці всебічно розвиненого випускника.

Однак весь цей механізм запрацює лише за умови належної організації підвезення учнів не тільки до своїх шкіл, а й на навчан­ня в опорній школі. Вільнянський район на сьогодні забезпечений 14 шкільними автобусами, необхідно як мінімум ще три. Разом з  тим і наявна кількість дала змогу втілити в життя діяльність освітніх округів. Витрати на оплату пального для здійснення підве­зення учнів до опорних шкіл перекриваються відсутністю необхід­ності утримувати класи з малою наповнюваністю.

Сьогодні ми звітуємо про придбання автобусів і радіємо цьому, але вже постав цілий ряд проблем, пов’язаних з утриман­ням автобусів на балансі школи (Оплески).

Проведення конкурсних торгів на закупівлю пального. Шановні народні депутати, поверніть, будь ласка, у Закон України “Про здійснення державних закупівель” норму про непроведення тендеру на закупівлю палива вроздріб на автозаправних станціях за талонами (Оплески), і вам будуть вдячні всі освітяни, хто хоч раз проводив такі торги. Та й законодавство про організацію перевезень автомобільним транспортом потребує вдосконалення в частині правил регулярного перевезення учнів до шкіл на неве­ликі відстані, бо те, що вимагається за постановою Кабінету Міні­стрів від 1997 року, коли ще не діяла державна програма “Шкіль­ний автобус”, стосується більше екскурсійних перевезень дітей. Крім придбання шкільних автобусів, на черзі — прийняття дер­жавної програми підтримки шкільних автопарків.

Поза тим, головною рушійною силою процесу надання якіс­них освітніх послуг був і залишається вчитель, фахівець. І я пи­шаюся тим, що серед моїх колег — освітян сільського району є кандидати педагогічних наук, заслужені вчителі, працівники осві­ти України, переможці фахових конкурсів. Однак перед почат­ком кожного навчального року переді мною постає проблема запов­нення вакансій вчителів математики, фізики, хімії, ряду предметів у сільських школах. Тож наша держава повинна мотивувати мо­лодих людей до вибору педагогічної професії і ще більше мотиву­вати їхнє бажання працювати в сільській місцевості (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Оробець Лесю Юріївну, народного де­путата України, голову підкомітету з питань базової освіти Коміте­ту Верховної Ради України з питань науки і освіти. За нею висту­патиме Анатолій Володимирович Носенко. Прошу, пані Лесю.

 

ОРОБЕЦЬ Л.Ю., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Доброго здоров’я, колеги! Розпочну з наочного матеріалу.

Перед вами знімок школи, що в селі Перейма Балтського районі на Одещині. Подивіться: добротна будівля, ремонт зроб­лений і зовні, і всередині, професійний, відданий дітям колектив, декілька сотень учнів. Так от, цю школу, як і 315 схожих на неї, закрили за останні два роки. Для подальшого існування цієї шко­ли, як і більшості із закритих, бракувало в середньому 1–2 мільйо­нів гривень. Закрили незаконно, під приводом консервації. На відміну від більшості таких шкіл, колектив і громада цієї школи були готові відстоювати своє місце роботи і навчання в судах. Отож юристи “Фронту змін” уже два роки воюють за цю і за десятки схожих шкіл у судах. При цьому з частиною незаконно законсервованих шкіл відбувається таке: розконсервували систе­му опалення, труби під час морозу полопалися, і приміщення ста­ло непридатним для того, щоб його використовувати як шкільне. Тобто розконсервувати школу немає можливості.

На наступному знімку проект елітної школи під Києвом, у Кончі-Заспі. Для будівництва цієї школи уже вирубали 9 гектарів лісу і лише на інженерні мережі та під’їзд до школи вже витратили з державного бюджету 48 мільйонів гривень. До речі, за норма­тивним поділом це теж сільська школа. Отже, комусь — пусто, а комусь — густо.

А як відбувається оптимізація шкіл? Надходить рознарядка від міністра, який публічно заявляє, що 10 відсотків шкіл потрібно закрити, бо немає коштів, і на рівні областей і районів беруть “під козирок”. У мене запитання: скажіть, будь ласка, а що, єдиним завданням оптимізації мережі шкіл є економія коштів? Чи, може, все-таки коли-небудь у цій державі стоятимуть інші завдання, як, наприклад, підвищення якості освіти, відсутність дискримінації дітей за місцем їх народження чи навчання? Скажіть, будь ласка, чи є можливість інакше економити кошти? Ну, скажімо, не красти чи не розбазарювати?..

Я з самого початку показала вам знімки, тепер декілька цифр. Будь ласка: 116 доларів — ціна за газ, закладена в Держав­ному бюджеті України; 200–220, максимум 300 доларів — ціна за газ, яку сплачують підприємства, власниками яких є члени Партії регіонів; 750–850 доларів — ціна за газ на останніх тендерах, які проводилися районними управліннями освіти. Виходить так, що найдорожчу ціну за газ сплачують сільські учні (Шум у залі). Хочете конкретні цифри конкретних районів? Щодо цього я вже направила звернення до Генеральної прокуратури. Так ось, вихо­дить ситуація, на яку не можна закривати очі: сільські школи еко­номлять для того, щоб віддавати кошти олігархам. Гарна система!

А тепер дуже простий розрахунок. Закривши за останній рік 200 шкіл, зекономили приблизно 200 мільйонів гривень. При цьо­му щомісяця з освітнього бюджету отаким чином “відпилюють” більше 100 мільйонів гривень. Скажіть, будь ласка, чи можна було зекономити на крадіжці, аби не закривати ці школи і, відповідно, не знищувати населені пункти? Напевно, можна.

Втім, я більше ніж переконана, що найбільша біда полягає навіть не в тому, щоб перестали красти чи щоб закрили мало­комплектні школи, ні. Адже немає жодної гарантії того, що завдяки цим заходам сільська школа таки отримає виділені для неї кошти. Як слушно зауважила попередній промовець, механізм фінансування залишковий. Тобто видають не те, що потрібно, не відповідно до потреб, не лише на зарплати і капітальні видатки, видають лише те, що залишилося після більш “породистих” і  стратегічних відомств. Ось і виходить, що в державі існує псевдопоказник забезпечення одного учня видатками відповідно до постанови Кабінету Міністрів про обсяг міжбюджетних тран­сфертів, але він формується в дуже дивний спосіб: не від суми потреб, яку ділять на одного учня, а від куцих залишків бюджет­ного пирога. До слова сказати, сьогодні цього вистачає хіба що на оплату праці педагогів і сплату комунальних платежів. Винят­ки — на вагу золота.

Отже, моя ключова пропозиція — не красти освітніх коштів. І  дві ключові вимоги:

1) не закривати шкіл, принаймні І ступеня. Посилати дітей за десятки кілометрів пішки з шестирічного віку — це варварство і бузувірство;

2) змінити залишковий принцип фінансування сільської шко­ли на пріоритетний (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, пані Лесю.

До слова запрошую Носенка Анатолія Володимировича, ди­ректора Семенівського навчально-виховного комплексу Кахов­ського району Херсонської області.

 

НОСЕНКО А.В., директор Семенівського навчально-виховного комплексу (Каховський район Херсонської області). Високоповажні народні депутати! Шановне зібрання! Актуальність порядку денного викликана руйнацією українського села, тому Верховній Раді слід було б насамперед прийняти нову редакцію Закону “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропро­мислового комплексу в народному господарстві”. Складається враження, що після недолугих реформ в аграрному секторі економіки селяни відбувають покарання.

Учитель сільської школи відбуває заслання зі своєю сім’єю у   зруйнованому і покинутому державою селі. Загальновизнані істини: кадри вирішують все; центральна фігура в освіті — учи­тель; школа вчителем стоїть, а держава — школою. Тому необ­хідно якомога швидше прийняти в новій редакції ряд законів про освіту, закон про статус учителя, положення про сільську за­гальноосвітню школу, забезпечити реальні економічні, соціальні гарантії педагогічним працівникам, зокрема сільським, значно підвищити соціальний статус учителя.

Молодь не бажає працювати в сільських школах. На сьогодні посадові оклади (ставки заробітної плати) педагогічних праців­ників становлять 43 відсотки норми, передбаченої статтею 57 Закону України “Про освіту”. Заробітна плата за січень у проми­словості становила 3219 гривень, а середня ставка вчителя — 1407 гривень, випускника педучилища — 1268, університету — 1337 гривень.

Треба негайно збільшити з 5 до 10 окладів виплату підйом­них молодим учителям, які за направленням-угодою їдуть працю­вати в сільські школи.

У законодавчому порядку передбачити цільову щорічну винагороду педагогічним працівникам за роботу в сільських на­вчальних закладах у розмірі трьох посадових окладів (тарифних ставок), а ще правильніше — встановити щомісячну доплату в роз­мірі 25 відсотків окладу.

Необхідно забезпечити реальне надання державних гаран­тій, передбачених статтею 57 Закону “Про освіту”.

Абзац десятий частини першої статті 57 викласти в такій редакції:

“Надання педагогічним працівникам щорічної грошової вина­городи в розмірі одного посадового окладу (ставки заробітної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання службових обов’яз­ків”. Без обмеження “до одного посадового окладу”, бо в різних районах маніпулюють, як хочуть.

Абзац перший частини четвертої статті 57 викласти в такій редакції:

“Педагогічним працівникам, які проживають у сільській місцевості, а також пенсіонерам, які раніше працювали педаго­гічними працівниками в цих населених пунктах і проживають у них, та членам їхніх сімей, які проживають разом з ними (незалежно від того, що члени сім’ї мають власний заробіток і цим правом не  користуються), держава забезпечує безоплатне користування житлом з опаленням і освітленням у межах встановлених норм без урахування доходів”. Сьогодні 900 гривень є, а комунальних послуг немає. При цьому паливо повинно надаватися лише в на­туральному вигляді. Грошове забезпечення втричі відстає від реальних цін. Такою нормою вчителі користувалися до 1996 року.

Запроваджені Бюджетним кодексом формульні розрахунки видатків на одного учня не забезпечують мінімального фінансу­вання малих і середніх сільських шкіл. Уявімо собі школу, у кож­ному класі якої навчаються п’ять учнів (законна норма), усього 55 учнів в 11 класах. У разі фінансування за формулою така школа приречена на закриття. Вихідною базою для планування фінансу­вання сільських шкіл має враховуватися не тільки кількість учнів, а й кількість класів, груп, тобто мережа, техніко-економічні показ­ники будівель тощо.

З метою подолання демографічної кризи потрібно невід­кладно внести зміни до Закону України “Про загальну середню освіту” щодо наповнюваності класів у сільських школах від 3 до 20 учнів. Треба бути дуже обережними під час так званої опти­мізації шкільної мережі. Оптимізація не повинна призводити до зникнення українських сіл. Найкращий варіант — наявність школи за місцем проживання, саме так вважають батьки наших учнів. Необхідно діяти за правилом: є діти на селі — мають бути школа і дитячий садок. Шкільні округи мають створюватися з метою інте­грації кадрових і матеріальних можливостей. Саме через горизон­тальні зв’язки між складовими шкільного округу можна і треба забезпечувати якісну освіту учнів.

Програма “Школа майбутнього” у сільських районах має передбачати елітарний навчальний заклад для обдарованих дітей. У Державному бюджеті України необхідно щороку виділяти цільові кошти на будівництво таких шкіл.

Не збережемо сільську школу — зникне село. А село — не тільки колиска, годівниця України, а й генератор українського менталітету та інтелектуального потенціалу нашої держави.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ Дякую, Анатолію Володимировичу.

До слова запрошую Мехоношину Аллу Анатоліївну, начальника відділу освіти Красноперекопської районної державної адміністрації Автономної Республіки Крим. За нею виступатиме Ляшко Олег Валерійович.

Алло Анатоліївно, прошу до слова.

 

МЕХОНОШИНА А.А., начальник відділу освіти Краснопере­копської районної державної адміністрації (Автономна Республіка Крим). Уважаемые участники парламентских слушаний! Сегодня очень часто можно услышать о недостаточном качестве предо­ставляемых образовательных услуг в сельской местности, о том, что большинству выпускников сельской школы трудно конкуриро­вать с городскими школьниками. Очень часто это действительно так. Что же все-таки привело к такой ситуации?

Сегодня уже говорили о недостаточном охвате детей до­школьным образованием, слабо развивается сеть дошкольных учебных заведений, имеется очередность в детских садах.

Большое количество малокомплектных сельских школ уве­личивает финансовый норматив. Материально-техническая база сельских учебных заведений оставляет желать лучшего, необхо­димо обновление оборудования школьных столовых, мастерских трудового обучения, специальных кабинетов, спортивных залов, площадок.

Как привлечь молодого талантливого учителя в сельскую школу, если сегодня не реализуются льготы сельским педагогам, в том числе обеспечение их перемещения к месту работы и пре­доставление жилья?

Учитывая полиэтнический состав населения Автономной Республики Крым, отсутствие законодательного регулирования языковой политики особенно ощущается в сфере дошкольного и общего среднего образования, в частности, по реализации кон­ституционного права человека на обучение на родном языке и его изучение. В Автономной Республике Крым часть этих проблем пытаются решить (и довольно-таки успешно) за счет функцио­нирования трех республиканских программ и достойного их фи­нансирования из республиканского бюджета. Например, програм­ма развития образования и науки, физической культуры и спорта, поддержки семьи позволяет улучшить материально-техническую базу объектов образования. Это строительство, реконструкция, капитальный ремонт учебных заведений, приобретение школьных автобусов, обеспечение учебных заведений современными тех­ническими средствами обучения и учебно-компьютерными комплексами, подключение к сети Интернет, замена технологи­ческого оборудования пищеблоков, приобретение спортивного оборудования для спортивных залов.

Также есть уникальная программа по повышению престижа труда учителя, обеспечивающая материальную поддержку моло­дых учителей, материальное стимулирование труда творческих педагогов, решение социальных проблем педагогов.

Вместе с тем, все прекрасно понимают, что системно зани­маться отраслью образования должны не только органы исполни­тельной власти на местах, но и государство, решая вопросы обеспечения надлежащего финансирования содержания учебных заведений, в том числе развития их материально-технической базы. Необходимо изменить систему финансирования образования.

С целью повышения качества образования в сельской мест­ности педагогическая общественность Крыма считает целесооб­разным внести следующие предложения в проект Рекомендаций парламентских слушаний:

1)  Верховной Раде Украины:

принять закон Украины о языках в Украине;

рассмотреть вопрос о внесении изменений в Бюджетный кодекс Украины об осуществлении расходов на дошкольное обра­зование как из бюджетов сел, поселков, городов районного значения, так и из районных бюджетов;

принять государственную программу образования в сель­ской местности с обязательным включением мер по улучшению школьного питания, оснащению школьных спортивных залов, спе­циальных кабинетов, строительству и реконструкции дошкольных учебных заведений, пополнению современной техникой сельских профессионально-технических учебных заведений;

2)  Кабинету Министров Украины:

при установлении объемов расходов на образование, направляемых в города и районы в виде межбюджетных трансфертов, выделять целевые средства на обеспечение питания учащихся 1–4 классов и учащихся, отнесенных к льготной категории, на проведение оздоровительной кампании со стопро­центным охватом детей, отнесенных к льготной категории, осо­бенно детей в сельской местности, а также на обеспечение под­воза детей к месту обучения и обратно домой;

внести изменения в пункт 14 постановления Кабинета Министров от 28 мая 2008 года №530, ограничивающий круг пе­дагогических работников села, которые могут воспользоваться льготой по оплате жилья, топлива, коммунальных услуг в соответ­ствии со статьей 57 Закона Украины “Об образовании”;

3)  Министерству образования и науки, молодежи и спорта Украины:

инициировать разработку и введение новых Санитарных правил устройства и содержания детских дошкольных учебных заведений, так как они не отвечают современным требованиям;

разработать механизм организации регулярной бесплатной перевозки педагогических работников, работающих в учебных заведениях в сельской местности, к месту работы и домой;

исключить из приказов, утверждающих типовые штатные нормативы учебных заведений, пункт, в соответствии с которым типовые штатные нормативы вводятся в пределах имеющейся численности работников, что делает невозможным введение та­ких необходимых штатных единиц.

Очень надеемся, что наши рекомендации будут учтены, и сельская школа из режима борьбы за выживание перейдет в режим активного обновления (Оплески).

Спасибо за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую народного депутата Олега Валерійовича Ляшка. За ним виступатиме Тамара Сергіївна Прошкуратова.

 

ЛЯШКО О.В., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (Блок Юлії Тимошенко). Радикальна партія. Дякую, шановний Миколо Володимировичу. Тут урядовці вихваляються тим, що освіта на селі жива. То це ж якраз усупереч вашим зусиллям вона жива! Бо люди опираються тому, що ви робите. А ви хочете її знищити! І оці всі зібрання, які ви зби­раєте… Отам ззаду хтось вигукує, коли опозиційні депутати висту­пають. Хто там вигукує — начальники відділів освіти? А ви поїдьте в село, послухайте народ, простих учителів.

Що робить влада? Вихваляється, що відкривають дитячі садки, школи тощо. Наведу конкретний приклад. Шанований мною пан Мельничук розповідає, скільки проблем на Чернігівщині: перше місце в Україні за рівнем смертності, останнє місце в Україні за рівнем народжуваності. А голова Чернігівської обл­держадміністрації Хоменко шість років їздить з Броварів до Чернігова на роботу (це 90 кілометрів!): туди — назад, туди — назад, туди — назад. Порахуйте, скільки за шість років витратили бензину! Скільки на ці гроші можна було дитячих садків побуду­вати в Козилівці Корюківського району, в Чорнотичах Сосницького району? Скільки шкіл можна було відкрити?

Сьогодні мені телефонують з Прилуцької школи №2. Спеціа­лізована комп’ютерна школа, а в молодших класах немає комп’ю­тера. Просять допомогти купити комп’ютер. Я вам, дітворо при­луцька, скажу, де комп’ютер, — у бензині Хоменка, який шість років витрачає ваші гроші! І таких прикладів сотні.

Ви (маю на увазі владу) хочете продати українську землю. А  продаж української землі — це знищення села, знищення сільської освіти. Ви нам тут морочите голову, як дбаєте про село, і хочете продати українську землю. Ви скаржитеся на те, що у школах по 5–10 дітей. А куди ж ті діти поділися? Ви були б раді, якби там не було жодної дитини, вам більше було б красти! А чому там по десять дітей, а не по сто, як мало б бути? Та тому, що людям ніде працювати на селі. Тому що вони замість того, щоб продати картоплину, цибулину чи огірок, повинні їсти імпорт­ну єгипетську картоплю, давитися китайською гречкою і турець­кими огірками-помідорами. Замість того щоб заробляти гроші, утримувати своїх дітей і нести якусь копійку від заробленого до школи, як зробили ми.

Ви кажете, не на трибуні, а на ділі показуйте справи. Ось вам моє діло: 7 березня ми спільно з сільською громадою відкрили дитячий садок у селі Лизине Білокуракинського району Луганської області. Упродовж 20 років у селі не було дитячого садка. Ми спільно з громадою зібралися і відкрили дитячий садок.

Ви подивіться: у залі п’ять народних депутатів, хоч загалом їх 450. Чому їх немає? Бо не цікавлять ваші проблеми. Нехай би кожний із цих 450 узяв на свій горб школу, дитячий садок, село — було б більше толку від цих дармоїдів. Ніхто сюди не прийшов, руки вам не потиснув, ніхто не спитав, як ви живете.

Ви кажете, що треба збільшувати видатки на освіту. Треба! Учителів — на заплату Азарова, Азарова — на зарплату сільських учителів. Оце правильне рішення, яке має бути прийнято. Сіль­ських пенсіонерів-вчителів — на пенсію Азарова в розмірі 20 тисяч гривень, Азарова — на пенсію сільського вчителя в розмірі 800 гривень. Оце буде правильно!

У державному бюджеті цього року передбачено 150 мільйо­нів гривень на утримання державних дач для чиновників. Масажисти, покоївки, охоронці, інша челядь — усе за державний кошт. А на сільську школу грошей немає! У них оптимізація, бо їм на дачі не вистачає, на безплатні обіди, безплатні квіти і на все безплатне. Тому треба скоротити видатки. Цього року перед­бачено 22 мільярди гривень на утримання чиновницького апарату, а на освіту — 7 мільярдів, на культуру, бібліотечну справу і фізичну культуру — 2 мільярди. У них на міліцію і на себе є, а на людей нічого немає!

Моя пропозиція як лідера Радикальної партії — втричі скоро­тити чиновницький апарат. Скільки у міністра заступників? Що ви там робите, дармоїди? Ідіть учителями в сільські школи, покажіть, на що ви здатні. Навіщо нам 300 тисяч чиновників по всій країні? Вистачить 100 тисяч, вони все одно нічого не роблять. Навіщо нам у кожному районі державна адміністрація і районна рада, замість того щоб ці гроші витрачати на школи, на дитячі садки, на спортзали, на гуртки?

Мої конкретні пропозиції, як нам підняти сільську школу. Гнати в шию цю владу, бо вона ніколи не підніме сільської школи. Вони не знають, що таке село. Вони не знають, з якого боку до корови підійти. Вони не знають, що таке босоніж по землі ходити, і тому вони не розуміють. Вони виступають і прямо в очі вам, сільським учителям, кажуть, що формула “немає школи — немає села” неправильна. Як ви їх тут не побили за це? Та як же не­правильна? Ви підіть і запитайте будь-кого в селі, що таке школа. Немає школи — немає села, бо школа — це осередок освіти, осередок культури, осередок інтелігенції, осередок життя на селі!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Олегу Валерійовичу, завершуйте.

 

ЛЯШКО О.В. Дозвольте я завершу, тим паче що я закінчив Харківський педагогічний університет імені Г.С. Сковороди.

Пропозиції такі: владу гнати, школи звільнити від усіх тен­дерних процедур. Мені телефонує директор Куликівського професійно-технічного училища. Одна котельня на район, і він півроку має їздити, щоб провести тендер для отримання тепла з  цієї котельні.

Необхідно звільнити від сплати податків шкільні підсобні господарства, щоб вони заробляли гроші і годували дітей, а не возили кабанів у міністерство та уряд за субвенції та все інше.

Треба підвищити зарплати вчителям, щонайменше 10 тисяч гривень має бути зарплата! Кожному вчителю — по безплатній ма­шині, квартирі і безплатне медичне обслуговування (Шум у залі). Ви смієтеся, думаєте, це нереально? Кожен чиновник отримує безплатну медицину, у кожного чиновника є безплатна машина і  кожний чиновник має зарплату в розмірі 10 тисяч. Чому чинов­никам можна, а вам не можна? Зрозуміли чи ні?

Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Прошкуратову Тамару Сергіївну, доцен­та Київського університету імені Бориса Грінченка. За нею висту­патиме Лариса Володимирівна Чекмарьова. Прошу, пані Тамаро.

 

ПРОШКУРАТОВА Т.С., доцент Київського університету імені Бориса Грінченка. Шановні колеги! Серед глобальних проблем розвитку освіти є, безумовно, функціонування сільської школи. Пропрацювавши майже 25 років у школі в сільській місцевості, знаючи її проблеми, я готова підписатися під словами всіх попе­редніх промовців, але не можу не зупинитися на проблемі забез­печення школи, зокрема й сільської, кваліфікованими спеціаліста­ми, і ролі вищих навчальних закладів у розв’язанні цієї проблеми.

Вважаємо, що навчати майбутніх вчителів методик викла­дання різних предметів мають досвідчені вчителі-практики. Однак якщо вуз не матиме певної кількості кандидатів, докторів наук, він втратить відповідний рівень акредитації. Тому й виходить, що лек­ції з методики викладання часто читає кандидат чи доктор наук, який сам жодного уроку у школі не працював, навчає вчити той, хто сам не вчив.

Вирішити цю проблему можливо, переглянувши наказ Міні­стерства освіти і науки, молоді та спорту України №1377 і при­рівнявши почесне звання “Заслужений вчитель України” хоча б до кандидата наук, як це зроблено за спеціальністю “мистецтво”. Тоді в педагогічні вузи до викладацької діяльності будуть залучені досвідчені вчителі-практики, майстри своєї справи.

Та й узагалі на роботу в педагогічні вузи треба приймати хоча б після трьох років роботи у школі. Колись була така практика. А то виходить, що після вузу відразу аспірантура, викла­дання і, окрім чистої теорії, нічого.

Гострою залишається проблема забезпечення сільської школи молодими спеціалістами. Я згодна, що молодому вчителю потрібен соціальний захист. І часто на балансі сільської ради є житло, або місцева влада згодна купити будинок, але немає для кого. Тому має бути запроваджено обов’язкове відпрацювання за направленням після закінчення вузу, якщо навчання відбувалося за рахунок державного бюджету.

Непоодинокі випадки, коли є житло, є спеціаліст, але у шко­лі немає вакансій, бо в сільських школах часто працюють пенсіо­нери, яким за 65 років. Тому вважаємо, що після досягнення пенсійного віку перебування на посаді має бути лише за умовами контракту. Якщо вчитель творчий, володіє передовими педагогіч­ними технологіями і в ньому є потреба — нехай працює, Бог у поміч! Але часто буває навпаки.

Педагогічну громадськість турбують нові програми. Ось, на­приклад, у початкових класах вводяться поняття “атом”, “молеку­ла”, “абсорбція”. На свій лист з Міносвіти я отримала відповідь, що це нормально.

Поділяємо стурбованість щодо забезпечення і молодших школярів, і сільських шкіл комп’ютерами, навчання дітей комп’ю­терної грамотності. На жаль, у цьому питанні учитель відстає від учня. Взяти хоча би шести річок: читати до ладу не вміє, але легко закачає мелодію чи гру на мобільний телефон або комп’ютер, і  зробить це значно вправніше, ніж ми. Тому навчання комп’ю­терної грамотності вчителів, навчання їх нових інтерактивних тех­нологій є пріоритетним завданням інститутів післядипломної освіти педагогічних працівників.

Гострою залишається проблема забезпечення матеріально-технічної бази школи, шкільних бібліотек книгами. На жаль, вирішити її, хоч і прикро про це казати, можливо лише шляхом оптимізації навчальних закладів. Психологічно ми налаштовані, що село існує доти, доки є школа. Хоча вчора я почула, що село існує доти, доки там є робочі місця. І повністю поділяю цю позицію. Тому головним завданням є створення робочих місць, тоді буде і  створення шкіл, і забезпечення їх усім необхідним.

Шановні колеги! Усі порушені питання можна вирішити лише за умови спільних дій Президента, парламенту, уряду, органів виконавчої влади, громадських організацій, навчальних закладів і кожного зокрема (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Тамаро Сергіївно.

Шановні друзі, прошу вас мобілізуватися, залишилося 30 хвилин. Тут у мене є записки тих, кому треба раніше їхати: можна делікатно вийти і далі працювати для української освіти і школи. Прошу 30 хвилин провести на належному рівні. Бо я теж по селах їжджу, знаю, що один з улюблених анекдотів, який ви розповідаєте у школі, про те, як депутати поводяться на пленар­них засіданнях. Ми показуємо набагато вищий рівень на парла­ментських слуханнях. Тому давайте змобілізуємося на 30 хвилин.

Запрошую до слова Чекмарьову Ларису Володимирівну, вчителя історії Красноріченської загальноосвітньої школи I–III сту­пенів Кремінської районної ради Луганської області. За нею виступатиме Дорошенко Наталія Олександрівна. Прошу, пані Ларисо.

 

ЧЕКМАРЬОВА Л.В., учитель історії Красноріченської загаль­ноосвітньої школи I–III ступенів (Кремінський район Луганської області). Шановні учасники парламентських слухань! Нарешті дійшла черга до вчителя. Я вчитель із 40-річним стажем роботи в сільській школі, представниця педагогічної династії. Пригадую свій шлях: після завершення вузу я потрапила в сільську школу, отримала житло, мала пільги з оплати комунальних послуг, а головне — мала величезне бажання працювати. І думаю, у цій залі багато моїх соратників.

Мій досвід роботи дає право говорити про місію сільської школи. Сьогодні багато про це йшлося. Так ось підсумовуючи, хочу сказати, що саме сільська школа є загальноосвітнім, культур­ним, інформаційно-просвітницьким центром, лідером суспільних ініціатив та громадської освіти дітей і дорослих.

Крім того, сільська школа — це осередок патріотичного виховання дітей та молоді, яка орієнтує на організацію найбільш значущої системи діяльності з вивчення історії, традицій своєї школи, села, малої та великої Батьківщини, з увічнення пам’яті загиблих захисників Вітчини.

І, нарешті, сільська школа — це центр етнокультурної освіти, який дає можливість об’єднувати носіїв рідної мови і традицій, залучати підростаюче покоління до вивчення, збереження і розви­тку народної культури.

Разом з тим сільська школа має багато проблем. Які сьогодні реалії сільської школи? Спостерігається різниця в рівні загальної середньої підготовки міських і сільських шкіл, на жаль, не на користь сільських. Наслідком цього є зменшення конкурен­тоспроможності випускників сільських шкіл під час вступу до вищих навчальних закладів.

Різко зменшується кількість спеціалістів з вищою освітою на селі, що може призвести до інтелектуального та соціального зане­паду села, хоча за здібностями і природними задатками сільські діти не поступаються міським, але не мають умов, які мають міські школярі. Як не згадати відоме французьке прислів’я: генії наро­джуються у провінції, а вмирають у Парижі. Зрозуміло, що питання забезпечення рівного доступу до якісної освіти сільських дітей залишається на сьогодні надважливим.

Сьогодні говорили про різні негаразди і нерозв’язані проблеми. Скажу тільки про молодих спеціалістів. Так, молодий спеціаліст не бажає працювати в селі. Чому? Житлом ми його не забезпечуємо, земельної ділянки він уже не отримає, коштів на необхідну літературу недостатньо, придбати комп’ютер, без якого сьогодні не обійтися, взагалі проблематично. Та що там казати, молода вчителька не заробить собі навіть на пристойну косме­тику. Низькі заробітки підривають престиж освіти, не сприяють підвищенню авторитету вчителів, формують негативне ставлення молоді до навчання.

Проте є шляхи, як залучити молодого спеціаліста в сільську школу. Як це робимо ми? На сьогодні з 35 викладачів нашої школи 20 — колишні її випускники. Ми їх орієнтуємо на сільську школу, і саме вони приходять сюди працювати.

Безумовно, не можу не сказати про скорочення учнівського контингенту. Ми сьогодні стоїмо перед серйозними проблемами збереження штатного розпису школи, збільшення числа учнів, які навчаються за індивідуальною формою навчання. Я працюю в опорній школі Красноріченського освітнього округу. Сьогодні вже говорили про місію округів, і я цілком підтримую сказане, але додам, що держава повинна все-таки підтримати опорні школи, оснастити їх сучасним інформаційно-комунікаційним забезпечен­ням. Такі школи виграють в якому розумінні, яку нестимуть місію? Вони стануть центрами, де зросте значення громади і батьків. Батьки відчують власну причетність до освіти своїх дітей.

Я — оптиміст. Незважаючи на всі негаразди, у селі живий освітянський організм не завмер, він працює, творить і очікує державної та суспільної підтримки. Нам у школі не потрібні заступники міністрів, ми, вчителі, з усіма проблемами впораємося (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

До слова запрошую Дорошенко Наталію Олександрівну, завідувача Протопопівського дошкільного навчального закладу Олександрійського району Кіровоградської області. За нею висту­патиме Українець Василь Михайлович. Прошу, пані Наталіє.

 

ДОРОШЕНКО Н.О., завідувач Протопопівського дошкільного навчального закладу (Олександрійський район Кіровоградської області). Я представляю дошкілля центрального регіону України — Кіровоградщини. От знову кажете: школи, школи, школи. А я вас хочу повернути, як ви самі сказали, до фундаменту освіти — нашого дошкілля.

Я завідувач звичайного сільського дошкільного закладу, розташованого у пристосованому приміщенні, який перебуває на балансі місцевого бюджету і є дотаційним. Переді мною виступи­ли 20 осіб, всі розповідали про свої проблеми. Так от ці проблеми є всі, без винятку, нашими, тому що фінансування сільських до­шкільних навчальних закладів недолуге. Жоден місцевий бюджет не в змозі забезпечити дитячий садок на належному рівні. У нас немає кризи з дітьми, у нас бебі-бум. Необхідно ремонтувати, від­кривати дитячі садки, будувати нові. Жоден місцевий бюджет не може забезпечити будівництво нового сучасного дошкільного за­кладу без допомоги держави.

Недостатність фінансування негативно впливає на розвиток мережі дошкільних закладів або груп спеціального призначення. Ми всі знаємо, що з кожним роком зростає кількість дітей з пси­хофізичними вадами, які потребують особливої уваги, але такої уваги за рахунок місцевого бюджету ми надати не можемо, ми втрачаємо цих дітей.

Ви гарно розповідали про ІКТ у школі і самі визнали, що шестирічні діти вже давно нас переплюнули в цій сфері. Тому ІКТ потрібно запроваджувати в дитячому садку. Особливо це стосу­ється груп для дітей з психофізичними вадами. Дитина не вміє розмовляти, але за допомогою комп’ютера вона може засвоїти навчальну програму.

У свій садочок ми з дому принесли комп’ютер, бо купити його на виділене фінансування нереально, знайшли дитячі про­грами, допоміг журнал “Пізнайко”. З яким задоволенням чотири­річні діти вивчають геометричні фігури, розмальовують, їх не від­тягнеш від комп’ютера! Тим більше що 50 відсотків батьків ніколи не зможуть купити комп’ютер, бо проживають у сільській місце­вості, їхній матеріальний рівень є дуже низьким.

Висловлю думку, напевно, більшості працівників сільських дошкільних закладів щодо необхідності внесення змін до Бюджет­ного кодексу. Необхідно перевести фінансування дошкільних за­кладів з місцевих бюджетів на рівень державного бюджету.

Що ще наболіло? Штатні розписи. Ми раділи, коли 2010 ро­ку отримали нові штатні розписи, затверджені наказом міні­стерства. Нарешті у нас з’являться логопеди, методисти, медичні сестри! Дочитуємо пункт 3 цього наказу: не допускати збільшен­ня  чисельності працівників у закладах, що склалася на 1 січня 2011 року. Цей пункт не тільки нівелює штатний розпис, він вза­галі перекреслює всі можливості запровадження нового штатного розпису. Пропонуємо виключити це обмеження.

Втім, незважаючи на існуючі проблеми, дошкільна освіта в  сільській місцевості Кіровоградської області розвивається, її якість покращується. Так, в Олександрійському районі, де я пра­цюю, програмою “Центральний регіон – 2015”, впровадженою го­ловою Кіровоградської облдержадміністрації Ларіним, передба­чено підписання тристоронніх угод між районною державною адміністрацією, сільськими радами і місцевими підприємцями. Такий підхід спонукав сільських голів до своєрідного змагання. За  два роки у нас відкрилося сім нових дошкільних закладів, з’явилися додаткові групи в існуючих закладах.

На території кожної сільської ради нашого району функціо­нує дошкільний заклад, значно покращилося матеріальне забез­печення, зроблені сучасні ремонти, закуплені меблі, обладнання, іграшки. Проте знову все нівелювалося Законом України “Про засади запобігання і протидії корупції” — тепер благодійна допо­мога у нас вважається корупцією. Тому пропонуємо розробити законодавчі основи співпраці влади, сільських рад, підприємців та освітніх закладів.

Ще хочу звернути увагу урядовців на оплату праці праців­ників дошкільних закладів. Ми вдячні, що цього року збільшено кількість місць держзамовлення у вищих навчальних закладах, які готують фахівців для дошкільної освіти. Однак усі на місця держ­замовлення не потраплять. Молоді спеціалісти будуть навчатися 5–6 років, сплачуватимуть по 5–7 тисяч на рік, а прийшовши на роботу, отримуватимуть майже мінімальну заробітну плату. І якщо вчитель може збільшити заробітну плату перевіркою зошитів, гуртковою роботою, то вихователі дитячих садків такої можливості не мають. А ще вчителі початкових класів мають ставку за 20 го­дин роботи, а вихователі — за 30 годин навантаження.

Я дуже вдячна за надану можливість виступити з цієї високої трибуни. Думаю, таке відкрите спілкування з представниками уряду, Верховної Ради і науковцями сприятиме розв’язанню бага­тьох проблем. І якщо ви допоможете нам працювати, то в май­бутньому кожний українець з гордістю згадуватиме про свій маленький сільський дитячий садок (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Наталіє Олександрівно.

До слова запрошую Українця Василя Михайловича, дирек­тора Новоодеського професійного аграрного ліцею Миколаївської області.

 

УКРАЇНЕЦЬ В.М., директор Новоодеського професійного аграрного ліцею (Миколаївська область). Шановні учасники парламентських слухань! Мій сьогоднішній виступ продовжує тематику питань, порушених на ІІІ Всеукраїнському з’їзді праців­ників освіти і розглянутих на Всеукраїнській нараді керівників професійно-технічних навчальних закладів аграрного профілю.

Земля завжди годувала і рятувала людей у найважчі історич­ні часи. І сьогодні вона дає нам можливість функціонувати і вижи­вати, хоча вдається це дуже нелегко. Як зберегти аграрні учили­ща, щоб вони були на селі культурно-освітніми осередками, де можна не тільки здобути професію, а й займатися спортом, художньою самодіяльністю, технічною творчістю, іншою гуртковою роботою?

Отже, наші проблеми та можливі шляхи їх розв’язання.

Основна частина наших учнів — це діти з соціально незахи­щених сімей (багатодітних, неповних, неблагополучних). Звідси основне наше завдання — виховання особистості, яка шанобливо ставиться до рідних святинь, мови, історії, щоб учні брали участь у громадському житті, працювали, а не вели паразитичний спосіб життя. Ми повинні дати їм професію і адаптувати до роботи на виробництві. Тому на сьогодні головна функція аграрних училищ — соціальна.

Усі кризові явища на селі віддзеркалюються в роботі агарних училищ. Основним замовником підготовки робітничих кадрів на селі є фермер. Які з ним можна вирішувати питання? Він нам не  допоможе ні у зміцненні матеріальної бази, ні у проведення ремонтних робіт. Відповідь одна: вам держава виділяє кошти, ви й готуйте, а у нас своїх проблем досить. За виробничу практику вони не платять, тому що учні працюють, як правило, дублерами, що знижує продуктивність роботи тракториста. А за кермо учня не посадиш, бо немає посвідчення. Разом з тим прокуратура вима­гає, щоб оплата була обов’язковою, і погрожує санкціями. За та­кої постановки питання фермери взагалі відмовляються брати учнів на практику. Це перша проблема.

Друга. Виробниче навчання в господарствах ми здійснюємо на техніці, придбаній 20 і більше років тому. Учень, який сів за кермо ДТ-75 і відпрацював на ньому шість годин, більше не хоче навчатися на тракториста. Мої колеги їздили до Франції. Там завод-виробник перший трактор чи комбайн передає безплатно в профтехучилище, де на ньому навчаються працювати. Коштів на закупівлю нової техніки в бюджеті не передбачено. Тому ми про­симо, врешті-решт, забезпечити фінансування, як це передбачено державною цільовою програмою, створення в регіонах опорних навчально-практичних центрів для вивчення сучасної техніки і но­вітніх технологій в сільському господарстві.

Третя. Державні центри зайнятості будують нові навчальні центри для підготовки і перепідготовки кваліфікованих робітників у кожній сфері. Навіщо? У нас є готові будівлі, кадри. Це і буде державний підхід до вирішення проблеми. На ці кошти необхідно придбати для училищ нову техніку, обладнання, а не вкладати мільйони в будівництво нових навчальних центрів.

Ще одна проблема — працевлаштування. Ним сьогодні зай­маються лише профтехучилища, хоча для цього є центри зайнято­сті, які володіють інформацією про вакансії і повинні займатися цим згідно із законодавством.

Дуже важливе питання — харчування учнів. З бюджету виді­ляються кошти лише на харчування дітей-сиріт. Хоча харчування інших учнів ніхто не скасовував. Ми за рахунок свого навчального господарства безплатно харчуємо всіх, хто мешкає в гуртожитку, бо не можемо залишити голодними дітей з малозабезпечених сімей.

На комунальні послуги нам виділяється від 15 до 20 відсотків мінімальної потреби. Річні ліміти на сьогодні ми вже вичерпали. А  за цим — відключення, штрафи, пеня. На придбання матеріалів, обладнання, інструментів, проведення поточних і капітальних ре­монтів та на інші витрати кошти з бюджету не виділяються. Усі витрати здійснюються за рахунок навчальних господарств, про які я хочу сказати детальніше.

Для проведення виробничого навчання у нас є земля, тому проблеми фермерських господарств актуальні і для наших нав­чальних господарств. Ми не можемо взяти кредити, отримати пільгове пальне, насіння, міндобрива. І якщо фермер просто купує їх собі, то нам необхідно провести державну закупівлю, тендер, втрачаючи при цьому не тільки в часі, а й у ціні, яка за цей період зростає. Постає запитання: навіщо проводити тендери на енерго­носії в одного виконавця, якщо тариф встановлює Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики?

Ситуація під час збирання врожаю: комбайн зупинився, але щоб купити запчастини через казначейство, треба декілька днів, а в жнива кожна хвилина на рахунку, та ще й погодні умови можуть змінитися.

Ще одне питання. З’явилися шкідники, треба негайно об­робляти поля. Аж ні, спочатку тендери! Тому пропонуємо навчаль­ні господарства прирівняти до сільськогосподарських товарови­робників, а кошти, отримані від вирощування та реалізації власної продукції, вивести з Державної казначейської служби, як це було до 2000 року. Прошу передбачити це у проекті рекомендацій парламентських слухань.

Звертаюся до вас, Миколо Володимировичу. Пропозиції до проекту Рекомендацій парламентських слухань були розглянуті на нараді директорів сільськогосподарських ПТНЗ. Я вам їх передаю.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, підведемо підсумки. Доповідачі мають мож­ливість відреагувати на запитання або висловити свої підсумкові думки. До 3 хвилин є можливість у Максима Георгійовича і в Євге­на Миколайовича.

До слова запрошую Суліму Євгена Миколайовича. Можна з місця, пане Євгене, будь ласка.

 

СУЛІМА Є.М. Дякую. Шановні колеги! Насамперед дуже приємно, що думки, озвучені з боку Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, збігаються з думками, які ви висловили сьогодні на нашому зібранні. Ми з вами на одному боці, тому що  знаємо, як виховувати, навчати, згодом надавати можливість отримати перше робоче місце в сільській школі, в яких умовах доводиться працювати вчителю і йти на пенсію.

Разом з тим хочу сказати таке. Якщо ми між собою будемо з’ясовувати, у кого скільки заступників, хто вміє доїти корову чи взагалі якісь інші питання, це тільки відволікатиме нас.

Упевнений, що ті напрацювання, які знайдуть відображення в Рекомендаціях парламентських слухань, нададуть можливість відстоювати їх на засіданні уряду, в якому працюють керівники міністерств і фінансів, і економіки, і аграрної політики, і соціальної політики, бо це думка не тільки міністерства, а передовсім тих, хто підтримав Рекомендації парламентських слухань.

Дуже вдячний усім, хто сьогодні виступив, тому що відчув, наскільки кожен з вас турбується і про сьогодення, і про майбут­нє. Гадаю, ми як батьки маємо розуміти, що кожен батько в нашій країні також турбується про свою дитину. І те, що ми робимо, виховуючи і надаючи знання, допоможе в майбутньому цій дитині стати громадянином України, людиною з великої літери. Я хотів би, щоб ми і в майбутньому працювали, розуміючи один одного, щоб усі ми, незважаючи на те, що хтось працює заступником міністра, а хтось вчителем, знали, що освіта — це пріоритет. І без нас, без нашої участі ми не зможемо навести лад в освіті.

Відповім на два запитання, що надійшли.

Перше запитання: як буде вирішуватися питання щодо зменшення наповнюваності класів у сільській місцевості до трьох учнів? Такий законопроект вже зареєстровано в парламенті, тепер ми чекаємо його розгляду у профільному комітеті і Верховною Радою.

Друге запитання стосується забезпечення комп’ютерами, оскільки з 2013 року в початкових класах мають бути уроки інфор­матики. Прийнято державну програму, яка передбачає фінансу­вання, і ми будемо й надалі наполягати на тому, щоб Міністерство фінансів все-таки в бюджеті ці кошти передбачало.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Максиме Георгійовичу, будь ласка.

 

ЛУЦЬКИЙ М.Г. Дякую, Миколо Володимировичу. Хочу подя­кувати всім за конструктивну і плідну дискусію, за те, що знайшли можливість сьогодні приїхати до Верховної Ради. Хочу підтримати промовця, який просив припинити політику в питанні освіти, особ­ливо в сільській школі. Ми цілковито підтримуємо це.

Також хочу перед усіма вами вибачитися за своїх колег, які тут займаються популізмом (Оплески). Одна нам показує будівлі з  якимись неіснуючими десятками мільйонів цін на газ. Другий робить цирк з Верховної Ради, розповідаючи, де комп’ютерні кла­си. Хочете придбати комп’ютерний клас у спеціалізовану школу — продайте свій джип за мільйон і купіть комп’ютерний клас.

Шановні колеги, хочу всім подякувати за те, що ви сприйма­єте нашу позицію, наші реформи і щодо освітніх округів.

Що стосується звільнення від тендерних процедур закупівлі палива, то вже буквально наступного тижня ми розпочнемо цю процедуру і будемо просити уряд підтримати нас у цьому. На сьогодні Міністерство освіти і науки, молоді та спорту і Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти мають спільну позицію, спрямовану на розбудову освіти в нашій державі.

І наостанок хочу сказати таке. Я більше 10 років працюю в керівництві одного з найбільш потужніших технічних навчальних закладів нашої держави — Національному технічному університеті України “Київський політехнічний інститут”. У нас 47 тисяч стано­вить колектив, 24 тисячі — стаціонар і 70 відсотків — діти з села. І  я як керівник хочу вам сказати, що ми спостерігаємо за цими дітьми, які на першому курсі справді поступаються знаннями міським дітям, але вже на другому чи третьому курсі завдяки своєму природному працелюбству дають їм величезну фору, і за це вам велике спасибі.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, думаю, що в питанні, яке ми обговорювали, мають рацію всі — хто дуже емоційно виступав, хто менш емо­ційно, — бо всі промовці вболівають за українську освіту і за українське село.

Я стратегічно підтримую позицію моїх колег Станіслава Ніколаєнка і В’ячеслава Кириленка, які казали, що спочатку треба знайти механізм, як відродити українське село, і тоді ми зрозу­міємо механізм відродження української школи. Я теж належу до тих людей, які їздять по сільських школах, бо я “елітну” школу закінчив у Малих Канівцях Чорнобаївського району Черкаської об­ласті. Я пам’ятаю свою “елітну” восьмирічну школу, і мій обов’я­зок — допомагати таким школам.

Отже, скажу таке. Якщо ми підемо шляхом приведення кількості шкіл до нинішнього бюджетного фінансування і демогра­фічних показників, то через 20 чи 30 років знищимо українське село як таке. Вважаю це стратегічно хибним, якщо хочете, анти­народним шляхом, тому що треба йти у зворотному напрямі. Треба сьогодні реалізовувати програму, яка дала б можливість створювати робочі місця, дотувати будівництво доступного житла, підтримувати людей, які працюють у селі.

Ви активно відреагували на історію з освітніми і госпіталь­ними округами. Я критичніше ставлюся до цього, тому що вва­жаю, якщо ми оберемо цей шлях як норму, а не як експеримент, без радикальних економічних змін, то погано закінчимо.

Що таке госпітальний округ у сільській місцевості? Візьміть мою рідну Черкащину. До округу з центром у Золотоноші приєд­нуються Драбівський і Чорнобаївський райони, це лівобережжя Черкаської області. Чим це закінчиться? Закінчиться тим, що буде один район з районним центром у Золотоноші, там буде вся інфраструктура, де працюють люди з вищою освітою, а система управлінь, відомств, представництв двох районів буде ліквідована. У мене запитання: а де житимуть люди з вищою освітою, які залишилися, за нинішніх економічних умов? Де вони працювати­муть, як вони будуть діяти?

Тому я радію, бо почув інформацію про те, що наближається економічне відродження села, уже видніється, хоч я його ще не бачив. Знаєте, це як той казав, що нібито видно світло в кінці ту­нелю, а насправді це світло від вантажівки, яка їде назустріч. Отож щоб у нас це світло було не від КАМАЗу, який їде назустріч у тунелі. А поки економічного відродження немає, друзі, я пере­прошую, яка може бути система об’єднання, ліквідації чи опти­мізації шкіл?

Я, звичайно, радію, що мої колеги заявили про підтримку законопроекту про зменшення наповнюваності класів. До речі, ми із Станіславом Ніколаєнком його вже пропонували, він був прий­нятий у першому читанні, потім його забракували, сказали, що це не потрібно. Ця дискусія у Верховній Раді, щоб ви розуміли, ведеться 10 років, і досі рішення не прийнято. Дай Бог, щоб тепер прийняли.

Далі. Я бачу багато гарних прикладів, і це добре, що ми  запросили представників тих шкіл і районів, де все добре та успішно. Може, це мені так у житті не щастить, що я їжджу по поганих школах і по поганих районах, там такого щастя немає, як тут розповідали.

До речі, тут одну школу показували. Мене теж запрошували в садочок під Києвом. Там мільйонери живуть в елітному мікро­районі. Збудували нову школу, вона непогано виглядає. Я думаю, школами для мільйонерів не треба звітувати. Треба звітувати шко­лами для нормального простого села, якщо там щось зроблено.

Так ось, що мої поїздки показують? Я заходжу до школи, маю таку погану звичку, без охорони, без супроводу з районної чи обласної держадміністрації, тож учителі кажуть те, що думають. Запитую: чим вам треба допомогти? І вони відповідають: усім. Усім — і ремонтом, і спортивним інвентарем, і комп’ютерними програмами, і підручниками.

Я займався підручниками, коли в Черкаській та інших обла­стях учителі видруковували підручники по розділах, бо, як мене поінформувала прокуратура, у 2010–2011 роках так і не отримали підручники для 10 класу з хімії, фізики, іноземних мов. То, напев­но, і за це треба відповідати, забезпечувати хоча б той мінімум, що передбачено. Потім я звернувся до прокуратури із запитом, скільки коштів у нас витрачається на підручники. Вони підрахували за 2010–2011 роки: з порушенням чинного законодавства — 44 мільйони, неефективно — 16 мільйонів. А якби кошти викори­стали ефективно, можна було б надрукувати 3,5 мільйона підруч­ників. Отже, існує і така проблема у нас, на жаль, не всі чиновни­ки, які займаються освітньою справою, дисципліновані і законо­слухняні.

Щодо тендерних закупівель. Якщо ви слухаєте трансляцію пленарних засідань Верховної Ради, я зі своїми колегами роблю все, щоб цей маразм скасувати. Уже прийнято мій закон щодо бібліотек. Дай Боже, щоб Президент його підписав. Бо це дурість, що не можна закуповувати книги у видавництв, треба чекати, щоб фірми продавали. А як передплатити періодику, якщо вона перед­плачується в конкретний період? Така сама ситуація і з більшістю тендерних закупівель у системі освіти. Необхідна лише добра воля, щоб це все зробити.

Колеги мої говорили про позашкільне навчання. Я цілком переконаний, що іншого шляху немає, як централізоване фінансу­вання. І тут я готовий поступитися принципами. У разі якщо дійсно в селі дуже мало дітей, то заклад може бути позашкільним, бо якщо просто закриємо школу, через рік її вже не буде, її забе­руть, зруйнують, зроблять там генделик, ми це добре розуміємо. Це має бути централізована державна програма. Жодні сільські ради, жодні сільські райони її не витягнуть, ми це теж добре розуміємо. Передали вже ПТУ і побачили, що з цього вийшло. Тому все, що стосується школи, дошкільної системи, — тільки централізоване фінансування.

Оздоровлення — це те, що мені болить, чим я займаюся. На щастя, Верховна Рада в першому читанні підтримала мій законо­проект про повернення на село інструктора з фізичної культури і спорту, щоб у сільській раді була така штатна одиниця. Тому що примушувати вчителя фізкультури, щоб він зранку і ввечері ще займався з тими, хто не навчається у школі, — це неправильно.

Одним словом, думаю, що треба мислити стратегічно. Не  просто вимагати підвищення зарплати чи виділення коштів на ремонт. Сьогодні треба говорити про те, що держава повинна дати чесну відповідь, яка доля українського села. Переконаний, що більшість з нас головою, чи розумом, — у місті, але серцем — у селі. І якщо ми будемо шанувати голову, але слухати серце, то зробимо все, щоб врятувати українське село. Бо врятувати українську освіту можна, лише врятувавши українське село.

З цією мрією, друзі, закриваю наші парламентські слухання. Дякую вам за роботу і бажаю всього найкращого!

 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ВЄТРОВ І.В., начальник управління освіти і науки Рівненської обласної державної адміністрації. Ми маємо єдині державні стандарти в освіті України, але не маємо єдиних підходів, ще не створені єдині умови для забезпечення права дітей на якісну загальну середню освіту. І саме сільська школа найбільше страж­дає від недостатньої уваги держави в силу різних причин, що склалися, — демографічних, географічних (поліських, степових, гірських), транспортного сполучення, дорожнього покриття, від­сутності належної інфраструктури (теле-, водо-, газокомункацій).

Хибна думка: “Немає школи — немає села”. Це політична теза, яка знову часто лунатиме напередодні виборів з уже тради­ційним запровадженням мораторію на закриття шкіл тощо.

Упродовж майже 10 років ми говоримо: для того щоб до­шкілля розвивалося, насамперед треба змінити формулу розра­хунку видатків, щоб вона залежала не від кількості дітей, які від­відують дошкільні заклади, а від кількості дітей, які проживають на відповідній території охоплення.

Схвально, що упродовж останніх трьох років держава виділяє дотації на дошкілля (а саме на відновлення ДНЗ у селах, де вони відсутні), однак проблема їх використання полягає в тому, що вони не цільові. І проконтролювати кожну сільську раду, як використовуються ці кошти, дуже складно.

Формула фінансування закладів загальної середньої освіти є такою, що передбачає утримання шкіл і їх розвиток (а в густо­населених районах — ще й будівництво), однак районна влада далеко не завжди використовує ці кошти за призначенням. Як  приклад можна навести використання в цьому році коштів на профтехосвіту, оскільки постановою Кабінету Міністрів України №1149 від 8 грудня 2010 року заборонено їх використовувати не за призначенням. Чому б такі обмеження не застосувати до коштів на дошкільну і загальну середню освіту?

Тепер уявімо директора сільської школи, якому потрібно планувати роботу на п’ять років. Та йому складно навіть на рік спланувати! Він ніколи не знає свого реального бюджету. Чи може цей директор спланувати кадрову політику у школі? Звісно, ні. Рівень пенсійного забезпечення педагогів та чинні норми Кодексу законів про працю України не дають можливості директору спла­нувати рівень плинності кадрів та їх заміщення, а відтак і рівень їх професійності та рівень навчальних досягнень учнів. Проблема старіння кадрів, крім іншого, залишає без роботи 80–90 відсотків молодих спеціалістів, які за 5–10 років втрачають набуту (пере­важно за державні кошти) кваліфікацію. Нове Типове положення про атестацію педагогічних працівників знову вдарило по сільській місцевості, бо більшість учителів викладають по кілька предметів і вимушені двічі-тричі проходити курси підвищення кваліфікації.

Повернемося до закриття шкіл. У тезі “Немає школи — не­має села” насправді приховане небажання розуміти справжні проблеми сільської школи. Якщо в нашій області 2011 року серед­ня вартість навчання учня становила 6700 гривень, то деякі школи ледве вкладаються у 18 000 гривень. При тому що в нас позитив­на народжуваність (друге місце в Україні). Знаю, що в інших областях є по 29 000 гривень. Яка держава обійшлася б без оптимізації?

Насправді проблеми криються в таких причинах:

1)  відсутність якісного покриття доріг;

2)  недостатність шкільних автобусів;

3)  відсутність водогонів та мереж водовідведення;

4)  відсутність якісних телекомунікаційних та Інтернет-мереж;

5)  відсутність суспільного усвідомлення.

Парадоксально: власники шкіл — районні (міські) ради, а  рішення про закриття приймає окрема сільська громада. Напевно, було б логічно, щоб рішення про закриття шкіл прийма­лися відповідними районними (міськими) органами управління освітою за погодженням з власником (районною (міською) радою) та з дотриманням відповідних умов: справді малою чисельністю учнів у закладі, який планується закрити, забезпеченням якісного підвезення, належної матеріально-технічної бази та кадрового забезпечення опорного освітнього закладу.

Мала кількість дітей у школах приводить до вимушеного індивідуального навчання (за якого учні втрачають близько 20 го­дин навчання на тиждень). Звідси — низький рівень навчальних досягнень, недостатній фізичний розвиток дитини, відсутність конкурентності тощо. Вихід — у повноцінному функціонуванні освітніх округів, що особливо необхідно для реалізації профіль­ного навчання.

Потрібне в повному обсязі забезпечення шкільними автобу­сами. Задекларований Кабінетом Міністрів підхід — упродовж двох-трьох років повністю забезпечити шкільними автобусами — допоможе вирішити ці проблеми. Зважаючи на те, що почастіша­ли випадки ДТП за участю учнів, слід також змінити вимоги до шкільних автобусів і обладнати їх знаками “Стоп”, які застосову­ватимуться під час посадки і висадки учнів. Наявна в державі кіль­кість шкільних автобусів вимагає їх централізованого фахового утримання і обслуговування — потрібна відповідна мережа. Не ди­ректор повинен відповідати за технічний стан автобуса, за меха­ніка, за лікаря, за стоянку, пальне тощо.

Важливу роль у засвоєнні навчального матеріалу відіграє матеріально-технічне оснащення навчальних кабінетів. Те, що є на сьогодні у школах, і фізично, і морально застаріло. Слід відновити державне фінансування (як було раніше за програмою забезпе­чення ТЗН, на забезпечення навчальними кабінетами). Звичайно, на ці цілі потрібно скеровувати кошти і місцевих бюджетів.

Централізованого підходу потребує забезпечення сільських шкіл якісним швидкісним доступом до Інтернету, а утримання — вже за рахунок місцевих бюджетів. На сьогодні недостатнє інфор­маційне забезпечення освітнього процесу та вчителя, неякісний доступ до Інтернет-мережі, фактично відсутні шкільні веб-ресурси, педагогічні комунікативні системи з відповідним методичним наповненням. Учням недоступні електронні версії підручників. Це все відштовхує нас на десятирічне відставання від розвинених країн. Не скажу, що ми сидимо, склавши руки. Готуємося через два місяці презентувати комунікаційний веб-портал, який істотно поліпшить роботу педагогів, дасть змогу в майбутньому зеконо­мити чимало коштів, створить інформаційне освітнє середовище.

Харчування учнів. Можливо, слід відмовитися від загально­обов’язкового харчування учнів 1–4 класів, якщо держава фінан­сово не може забезпечити натуральні норми.

І щодо харчування учнів, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС. Тендер проводить Міністерство соціальної політики, а від­повідальність несуть органи місцевої влади. Кожен присутній тут із п’яти постраждалих областей скаже, що якість харчування була кращою, коли тендер проводили на місцях. Як виграють тендер компанії, неспроможні забезпечити харчування, невідомо.

Ще одна пропозиція, як зекономити державні кошти. Не секрет, що в половині сільських шкіл спортзалів немає або вони розташовані у пристосованих приміщеннях і недостатні для шкіль­них закладів, перебувають у незадовільному технічному стані. Чому не виготовити на державному рівні типові проекти (з екс­пертними висновками) спортивних залів з блочно-модульних кон­струкцій для невеликих шкіл І та І–ІІ ступенів, для дошкільних навчальних закладів з прив’язкою до будь-якої місцевості. Зважа­ючи на нестабільну демографічну ситуацію, у разі потреби буде можливість переносити такі конструкції в інше місце. Це заоща­дить неабиякі кошти лише на виготовленні окремих проектів. Тут математика дуже проста: подібна школа шведського проекту стоїть у нас в області (шість класів складають за один-два місяці), але знадобилося чотири місяці, щоб визнали її відповідність нашим стандартам і нормативам.

Щодо покращення позашкільної роботи в сільській місцевості, можливо, хтось скористається досвідом Рівненської області. У нас близько десяти років функціонують КДК (культурно-дозвіллєві комплекси) на базах шкіл, сільських будинків культури, клубів, інших вільних приміщень. Це неабияка альтернатива кафе та барам.

Тому в основу моделі сучасної сільської освіти вважаємо за доцільне покласти таку тезу: суб’єктом гарантій конституційного права громадян на отримання загальної середньої освіти в сіль­ській місцевості має стати не окрема сільська школа, а система освіти адміністративного району і освітній округ, в якому дитина має знайти розвиток від дошкілля до профільної підготовки та по­зашкільної освіти згідно зі своїми природними нахилами та задатками.

 

ГЛУШМАН І.Г., голова батьківського комітету Ленковецької загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів (Шепетівський район Хмельницької області). Я вперше виступаю на такому високому зібранні і як голова батьківського комітету невеликої сільської школи хочу поділитися досвідом і порушити певні проблеми сіль­ської школи, які, я думаю, є в кожному сільському регіоні.

Всі, напевно, чекають, що говоритиму про те, що бракує коштів. Це так, але, як на мене, не це є основним. В усі часи школі не вистачало коштів. Основний чинник, на мою думку, ін­ший: усвідомлення суспільством, кожною сільською громадою, кожною сім’єю значущості освіти, а відтак забезпечення належ­ного рівня освіти на селі.

Мені є про що розповісти. У нашій школі (саме у нашій, тому що тут навчалися наші батьки, навчалися ми, навчаються наші діти) цікаво усім. Ми маємо, як для села, непогану матеріальну базу. За останні два роки на розвиток школи з районного бюдже­ту виділено півмільйона гривень. А головне — у школі працюють прекрасні вчителі, які забезпечують якість освіти. Для розвитку дітей у школі організовано індивідуальні заняття з навчальних предметів.

У позаурочний час діти також можуть “знайти себе”. У нас є  пасіка (працює гурток з бджільництва), навчально-дослідна ділянка, духовий оркестр, працюють спортивні секції, у вихідні дні проводяться змагання між батьками і дітьми з волейболу, футбо­лу, хокею, які вже стали традиційними. Працює гурток юних квіт­никарів та садівників. На території школи ростуть 69 різновидів квітів і сад з 92 дерев. Гуртківці впроваджують вирощування “дерев-садів”. Все це свідчить про те, що діти набувають життє­вого досвіду, здобувають необхідні знання і вміння. Наші учні є призерами обласних олімпіад, Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів — членів Малої академії наук.

Та найголовніше — є тісна співпраця місцевого керівника СТОВ “Поділля” Вичавки Івана Івановича зі школою. За рахунок товариства всі 120 учнів отримують гаряче харчування, зроблено капітальний ремонт, замінено вікна, двері, облаштовано внутрішні санвузли.

Наша сільська громада унікальна ще й тим, що ми не забираємо від дітей, а, навпаки, віддаємо їм усе. У нас діє прекрасний дошкільний заклад, особливість його роботи в тому, що він на подвійному фінансуванні — кошти виділяють і СТОВ “Поділля” (у якого він на балансі), і сільська рада.

Як мати, скажу й таке: розуміючи сьогодення, ми не повинні повертати в минуле, наше завдання сьогодні — дещо змінити систему сільської освіти з урахуванням регіональних умов та сві­тових тенденцій. А тому вважаємо, що слід здійснити такі кроки.

В умовах малокомплектної сільської школи неможливо якіс­но запровадити профільне навчання. Якщо чесно, школа просто нав’язує його дитині. Отож, мабуть, на рівні держави треба врахувати складність вирішення даної проблеми в сільській місце­вості. Чи не краще було б для невеликих сільських шкіл розробити окремі навчальні плани? У першу половину дня (3–4 уроки) учень працює за загальним шкільним розкладом, далі — обідня перерва, відпочинок, а в другій половині (приблизно з 15 години) — індивідуальні заняття. Таким чином, кожна дитина зможе додат­ково вибрати той предмет, ту діяльність, яка їй потрібна. Думаю, що якість освіти за таких умов не знизиться, а навпаки, стане вищою.

Сьогодні весь цивілізований світ надає перевагу індивідуалі­зації навчального процесу. Профільна освіта у малокомплектній сільській школі — не що інше, як профанація.

І ще одне важливе питання, яке потребує вирішення. Держава сьогодні на всіх рівнях говорить про тендерні закупівлі. Це добре, де є така необхідність, бо створюється конкуренція. Однак скажіть, будь-ласка, чи є хоч в одній сільській школі ємно­сті, в яких можна, наприклад, зберігати пальне на цілий рік (заку­пили дешевше і їздимо)? Думаю, немає. Закупівля здійснюється в  роздріб, безпосередньо на АЗС. То що дає тендер? Нічого, окрім тисячі проблем. Маючи заправку в селі, їдемо до райцентру заправляти автобус, даремно проїжджаючи 50 кілометрів. Отже, необхідно повернути в дію норму попереднього Положення про закуплю товарів, робіт і послуг за державні кошти, за якою пальне для автотранспортних засобів, що закуповується в роздріб, без­посередньо на АЗС, можна придбати без застосування процедури державних закупівель.

Ще одна проблема, яка болить. Напевно, настав час, коли сільська громада має розподіляти додаткові кошти (зрозуміло, якщо вони є), а не чиновник згори. На жаль, сьогодні сільський голова, фінансуючи дошкілля, не може виділити кошти для школи, бо це суперечить Бюджетному кодексу. Тому пропозиція: дозво­лити керівникам сільських громад за рішенням виконкомів за наявності додаткових коштів фінансувати всі соціокультурні закла­ди, розташовані на території громади.

Не знаю, чи правильна думка, що поки живе школа, є село. Тут можна сперечатися. Однак, безперечно, за нинішньої демо­графічної ситуації слід встановити мінімальну наповнюваність класу три учні. А не так, як сьогодні: якщо менше п’яти учнів — індивідуальне навчання. Результат його мінімальний.

Сьогодні на шпальтах газет, у засобах масової інформації дуже часто говорять про закриття, реорганізацію шкіл. З різних точок зору. Наша думка така: рішення про реорганізацію навчаль­них закладів має приймати орган місцевого самоврядування, про закриття — громада села.

І на завершення дозвольте цитату. Джозеф Редьярд Кіплінг сказав: “Освіта — найвеличніше з усіх земних благ, але тільки тоді, коли вона найвищої якості. Інакше вона абсолютно дарем­на”. Отже, подумаймо, що ми робимо, і якщо вже робимо, то подумаймо, як слід робити.

 

ДАНИЛЕНКО А.С., ректор Білоцерківського національного аграрного університету (Київська область). Становлення України як цивілізованої європейської країни неможливе без розвиненого аграрного сектору, провідна роль у створенні якого належить високопрофесійним фахівцям-аграріям, переважна більшість яких готуються з випускників сільських шкіл. Отже, зростає роль сільської школи у піднесенні економіки, у соціальному розвитку села, в забезпеченні психологічної, соціальної та професійної го­товності випускників шкіл до реформування аграрного сектору та соціальної сфери села.

Чому в нових економічних умовах молодь не зуміла активно включитися в реформування суспільства і не змогла змінити ситу­ацію на селі? Більше того, стала найменш захищеною і найбільш активно мігруючою категорією сільських жителів. Тому що мало хто піклується про те, щоб підлітки були зацікавлені залишитися в рідному селі, а не виїхати до міста після закінчення школи.

Серед усіх категорій сільського населення саме молодь найбільш сприйнятлива до нових ідей та новацій і більш адаптив­на до нових умов життя. Їй притаманні енергія, ентузіазм, жага діяльності, мобільність, потреба в самореалізації, загалом усі ті якості, які особливо затребувані сучасною ринковою економікою.

Однак перш ніж очікувати від нинішніх школярів прагнення “піднімати село”, треба вкласти багато сил у їх виховання, освіту, здоров’я, культурний розвиток.

Стан освіти у сільській місцевості на сьогодні є однією з  найболючіших проблем. Становище сільської школи катастро­фічне: неухильно скорочується кількість навчальних закладів, матеріально-технічна база застаріла, не відповідає сучасним ви­могам, неукомплектованість педагогічними кадрами тощо.

За даними Державної служби статистики, із загальної кіль­кості середніх загальноосвітніх навчальних закладів, що функціо­нують в Україні, 66,7 відсотка становлять школи, розташовані в сільській місцевості, але майже в половині сіл України середні навчальні заклади відсутні.

За статистичними даними, на початок 1990/91 навчаль­ного  року в Україні було 15 135 сільських шкіл, в яких навчалося 2 194 990 учнів, а на початок 2010/11 навчального року —13 266 сільських шкіл (з них 5 приватних) загальною чисельністю 1 391 787 учнів.

За умов демографічної кризи, міграції сільської молоді — найбільш освіченої та перспективної частини сільського соціуму — до міста, за нестабільної роботи сільгосппідприємств цілком очевидно, що мережа загальноосвітніх шкіл не може залишатися незмінною. У більшості регіонів України більша частина сільських шкіл стають малокомплектними, що призводить до їх реорганізації та укрупнення і, своєю чергою, породжує проблему підвезення уч­нів з віддалених шкіл. Окрім того, залишаються невирішеними питання забезпечення сільської школи комп’ютерною технікою, доступу до інформаційних ресурсів мережі Інтернет.

Значна частина навчальних закладів фізично і морально за­старіли. Навчальний процес здійснюється у приміщеннях, що зна­ходяться в аварійному стані. Критичною є ситуація і зі шкільним бібліотечним фондом, який має застарілу базу. Не вирішується проблема забезпечення шкіл підручниками.

Особливостями сільської школи на сучасному етапі розвитку є також її нечисленність, залежність від місця розташування та соціально-економічного потенціалу оточення, безальтернативність вибору у сільських школярів і батьків видів школи в соціальному просторі, недостатня кількість у селі дошкільних і додаткових освітніх установ.

Щороку зменшується кількість випускників педагогічних навчальних закладів, які готові працювати в сільських школах. Критичним є забезпечення шкіл викладачами іноземних мов, що неприпустимо в умовах прагнення України до європейської інтеграції.

Така ситуація є типовою для всіх регіонів України. Враховуючи, що школа залишається осередком освіти і духовності на селі, а нинішні сільські школярі — це майбутнє професійне співтовариство фахівців-аграріїв, сільської інтелігенції, трудових резервів села, нагальною проблемою стає взаємодія сільської школи і сільськогосподарських вузів. У спільній роботі рівною мі­рою зацікавлені обидві сторони. Без сільської школи аграрні виші втрачають своє призначення.

Таким чином, комплекс проблем, що стоїть перед сільською школою і з часом накопичується, потрібно вирішувати на держав­ному рівні. На нашу думку, першочерговими завданнями в цьому напрямі мають стати:

1)  фінансування сільських шкіл відповідно до потреб з ура­хуванням необхідності всебічного розвитку школярів;

2)  створення при районних відділах освіти центрів допомоги сільському вчителю з метою надання оперативної інформації про нові нормативно-розпорядчі документи, сучасні навчально-виховні методики, перспективний педагогічний досвід;

3)  забезпечення функціонування в кожному селі, де є діти молодшого шкільного віку, початкових шкіл;

4)  створення з метою вирішення проблеми малокомплект­ності шкіл шкільних освітніх округів, у кожному з яких визнача­ються декілька потужних шкіл, які стають базовими, зміцнюються високоосвіченими кадрами, забезпечуються новітніми навчальни­ми технологіями, обладнанням, сучасною комп’ютерною технікою тощо. На базові школи покладаються функції контролю якості на­дання освітніх послуг у малокомплектних школах;

5)  забезпечення базових шкіл автобусами для підвезення дітей;

6)  відновлення роботи сільських бібліотек з їх комп’ютерним оснащенням, під’єднанням до мережі Інтернет з розпорядком роботи в позаурочний час;

7)  запровадження у педагогічних вищих навчальних закла­дах адресної підготовки фахівців для сільської школи з широким діапазоном підготовки, яка передбачає навчання за суміжними спеціальностями, володіння комп’ютерними технологіями навчан­ня, іноземними мовами та засвоєння сучасних інтерактивних ме­тодик роботи у школі з малою наповнюваністю учнями;

8)  запровадження обов’язкового відпрацювання в сільських школах протягом не менш як трьох років випускників педагогічних вузів, які навчаються за державним замовленням;

9)  запровадження коефіцієнта надбавки до заробітної плати педагогічних працівників сільської місцевості; забезпечення їх житлом і пільгами з оплати комунальних послуг.

Сільська школа, будучи важливою ланкою в системі життє­забезпечення села, формує інтелектуальний і трудовий потенціал сільського соціуму. Вона покликана так навчати і виховувати дітей, щоб якомога більше з них успішно жили і працювали на селі.

Проблеми сільської школи — це проблеми, пов’язані з до­лею держави, а тому програма збереження та розвитку сільської школи має бути загальнонаціональною і стати одним з централь­них елементів національної доктрини освіти.

 

ЗАЛІСЬКИЙ А.А., начальник управління освіти і науки Черні­гівської обласної державної адміністрації. У такій представницькій аудиторії немає потреби говорити про актуальність питання, запропонованого до розгляду на сьогоднішніх парламентських слуханнях, адже розвиток освіти визначає рівень економічного, соціального і духовного прогресу суспільства. Тож пріоритетним завданням органів управління, педагогічних колективів є забезпе­чення таких умов для становлення особистості дитини в межах на­вчального закладу, які не тільки підготують її до життя, а й сприя­тимуть підготовці випускника, здатного повною мірою реалізувати себе в суспільному житті, незалежно від того, який це навчальний заклад — малокомплектна сільська школа чи спеціалізована міська.

Вирішення зазначених питань ускладнено рядом чинників, пов’язаних із специфікою нашої області, непростою демографіч­ною ситуацією, особливо в сільській місцевості. На підтвердження наведу ряд фактів.

Так, третя за територією область у державі має одні з най­гірших демографічних показників. Лише за останніх п’ять років населення області зменшилося на 6 відсотків, учнівський контин­гент відповідно скоротився на 16,5 тисячі осіб, або майже на 20 відсотків. Закрито 65 шкіл, 27 призупинили свою діяльність. Фактична чисельність учнів у закритих школах становила від 0 до 38 осіб. Ці заклади були незаповнені або заповнені лише на 5–13 відсотків проектної потужності.

Не став винятком і нинішній навчальний рік. Учнівський контингент зменшився на 800 дітей. Закрито ще 9 шкіл, 9 призу­пинили свою діяльність. Наповнюваність сільських шкіл становить 62 учні (середня по Україні — 104 учнів).

Упродовж останніх п’яти років середня кількість учнів у кла­сах і класах-комплектах сільської місцевості скоротилася майже до 10 осіб. Відповідно до статистичних даних, кожна друга школа області є малокомплектною (в Україні — кожна п’ята). А якщо орієнтуватися на постанову Кабінету Міністрів України №1342, якою чітко визначено, що до малокомплектних загальноосвітніх навчальних закладів належать навчальні заклади, наповнюваність класів у яких не перевищує 11,7 учня, таких шкіл в області вже більше 72 відсотків.

Зрозуміло, що діяльність шкіл з малою наповнюваністю має ряд проблем, пов’язаних з організацією навчально-виховного про­цесу, матеріально-технічним та кваліфікованим кадровим забезпе­ченням. Зазначені проблеми ускладнюються економічними чинни­ками. Оскільки основними показниками, на підставі яких визнача­ються обсяги видатків місцевих бюджетів на освіту, є не наявна мережа установ, а чисельність учнів, то через їх зменшення з кожним роком ускладнюється фінансування навчальних закладів.

З року в рік зростає вартість утримання одного учня. Так, фактичні витрати на одного учня у 2011 році досягли в сільській місцевості 12 тисяч гривень, а в окремих школах — 23 тисяч. Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості учня вдвічі, а по­декуди втричі менший. Як наслідок, у бюджетах існує нестача асигнувань на заробітну плату в сумі 100–150 мільйонів гривень на рік. У грудні 2011 року урядовою постановою збільшено розмір коригуючого коефіцієнта для класів сільських шкіл з наповнюва­ністю до 11,7 учня (з 1,684 до 1,751), що дасть змогу дещо покращити фінансове забезпечення таких навчальних закладів.

З огляду на окреслені проблемні питання та з метою забез­печення надання освітніх послуг належного рівня якості, доступ­ності освіти, конкурентоспроможності випускника наказом управ­ління освіти затверджено мережу із 115 опорних навчальних закладів, 105 з яких функціонують у районах.

Слід зазначити, що позитивний досвід функціонування освітніх округів в області напрацьовано в Ріпкинському районі. Базові школи поступово, але переконливо доводять свої перева­ги. Для прикладу, в опорну Ріпкинську ЗОШ №2 на сьогодні підво­зяться учні з 17 населених пунктів району.

Зрозуміло, що помахом чарівної палички чи виданням одного наказу до такої системи не перейдеш. Потрібна велика й наполеглива робота — організаційна, нормотворча, методична, кадрова. Тому в області ми підходимо до вирішення цих питань комплексно. Аналізуються питання стану доріг до опорної школи, наявності внутрішніх туалетів, відповідного шкільного обладнання, харчоблоків тощо.

Значною мірою вирішенню проблем сприяє програмно-цільовий підхід. Дію чотирьох із семи освітянських регіональних програм розпочато в Рік освіти та інформаційного суспільства. На  виконання програми забезпечення шкіл області ліцензійними електронними засобами навчального призначення до 1 вересня 2011 року 35 опорних шкіл отримали сучасне мультимедійне об­ладнання та ліцензійні електронні засоби. Протягом двох років плануємо забезпечити всі опорні школи області таким обладнанням.

Покращенню доступності якісної освіти сприятиме відкриття 1 січня 2012 року на виконання обласної цільової соціальної про­грами розвитку позашкільної освіти обласного комунального по­зашкільного навчального закладу “Чернігівська мала академія наук учнівської молоді”.

Зростає потреба у підвезенні учнів до базових навчальних закладів та придбанні транспортних засобів. Регулярним підве­зенням уже забезпечено близько 99 відсотків учнів. Оскільки реа­лізація обласної програми розпочалася 2001 року, існує проблема оновлення транспортного парку. Загалом для забезпечення сто­відсоткового підвезення учнів необхідно не менше 56 шкільних автобусів. На регіональному рівні прийнято програму “Шкільний автобус”, плануємо придбати 4 автобуси. Проте без підтримки державних програм нам не обійтися.

Для належної організації діяльності опорних шкіл та ефек­тивного функціонування шкільних освітніх округів необхідно збільшити видатки державного бюджету на оснащення навчальних кабінетів сучасним обладнанням.

Наша діяльність спрямована на створення належних умов для здобуття школярами освіти високого рівня якості. Даний аргумент є основним у проведенні всієї роботи з оптимізації ме­режі навчальних закладів області. Реалії сьогодення свідчать, що діяльність опорних шкіл та належне функціонування шкільних освітніх округів — перспективний напрям розвитку освітньої си­стеми Чернігівщини. На власному досвіді переконуємося, що саме він забезпечує динаміку та якість організації навчально-виховного процесу.

Зважаючи на вищевикладене, для належного фінансового забезпечення освітньої галузі загалом та сільської школи зокрема пропоную продовжити реформування міжбюджетних відносин, насамперед підвищити коефіцієнт приведення кількості учнів шкіл сільської місцевості з наповнюваністю класів до 11,7 учня до кількості учнів усіх загальноосвітніх шкіл з 1,751 до 3,0.

 

КЛОКАР Н.І., ректор Київського обласного інституту після­дипломної освіти педагогічних кадрів. Хочу підтримати тверджен­ня першого заступника міністра Суліми Є.М., що освіта на селі жива. І заслуга в цьому саме сільських вчителів, які працюють за покликом серця.

Це підтверджується результатами наших соціологічних досліджень, у яких взяли участь більше 4 тисяч сільських педагогів Київщини. На завдання проранжувати професійні цінності ми отримали такі результати: на першому місці — професійне ви­знання і професійна самореалізація, на другому — навчально-методичне забезпечення, на третьому — заробітна плата.

Проте чи часто вчителі чують з високих трибун слова вдячності та підтримки? Чи мають вони необхідні соціальні гаран­тії? На жаль, ні. Саме тому сьогодні на державному рівні ми маємо серйозну проблему із забезпеченням сільської школи молодими вчителями. І годі чекати, що найближчим часом вони побіжать до школи, якщо не зміниться ставлення держави до вчителя.

Окрім того, зросли і вимоги до якості освіти. Інформаційна революція, нові освітні технології, рівень професійної компетент­ності — все це вимагає нових підходів до самого навчання. Сучасний педагог має бути прикладом у самоосвіті, вмінні орієн­туватися в безмежному просторі інформації. Важливим також є  володіння принаймні однією з іноземних мов. Тому на часі — внесення змін до програм підготовки спеціалістів у вищій школі. Нам вдалося вишукати один із шляхів забезпечення сільських шкіл молодими вчителями. Це робота школи майбутнього вчителя. За останні три роки з 311 випускників, які навчалися за цільовими направленнями, 195 повернулися працювати у сільські школи.

Зважаючи на вищезазначені вимоги до вчителя, значно зро­стає і роль обласних інститутів післядипломної освіти. Тож і нам, викладачам цих закладів, потрібно перенавчатися, оволодівати сучасними технологіями освіти дорослих. Адже ми навчаємо вчи­телів, які вже мають вищу освіту, більшість з них — творчі особи­стості, майстри педагогічної справи, працювати з якими дуже ці­каво, але й, повірте, досить нелегко. Тому сподіваємося, шановні народні депутати, що в Законі “Про вищу освіту” ви, принаймні, залишите місце для установ післядипломної освіти як закладів окремого типу і віддасте належне нашому статусу, визначивши ІІІ–ІV рівень акредитації як вищих навчальних закладів держави.

І про директора. Загальновідомо, що Україна збагатила скарбницю світової педагогічної думки такими іменами, як Мака­ренко А.С., Сухомлинський В.О., Захаренко О.А., Ткаченко І.Г. Усі вони — директори саме сільських шкіл. Отже, нам є в кого вчити­ся. Досвід наших попередників у поєднанні з сучасними підходами до управління школою має стати основою підготовки майбутніх директорів шкіл, навчання працюючих керівників. Ми повинні дуже ретельно будувати свою роботу з виявлення і підтримки керів­ників-лідерів. У цьому плані заслуговує на увагу досвід Київської області в роботі з резервом управлінських кадрів. Актуальним є і  врахування європейських підходів до призначення на посаду директора школи, а саме: наявність досвіду роботи у школі, навчання за відповідною програмою та призначення на посаду лише за рішенням ради школи. Вважаємо, що відповідні вимоги мають бути закріплені і в українському законодавстві.

Не менш вагомим для сучасного директора школи є глибоке усвідомлення своєї місії у селі. Успішним і авторитетним є саме той керівник, який ефективно співпрацює з сільським головою і  всією громадою села. Йдеться про реальне втілення державно-громадських підходів до управління навчальним закладом.

Важливим для всіх нас є розуміння того, що вирішення завдань сільської школи — це справа не лише держави, а й кож­ного регіону, кожної сільської громади. Прикладом того, що влада на місцях не чекає кращих часів і не покладає вирішення всіх питань на плечі Президента чи Прем’єр-міністра, а використовує всі можливості задля поліпшення добробуту жителів області, є  50 проектів голови Київської обласної державної адміністрації Анатолія Присяжнюка. Серед них чільне місце належить проектам “Дім — автобус — школа” та “Інтернет у кожну школу”. Протягом 2012 року обласна влада передбачила закупівлю 100 шкільних автобусів вітчизняного виробництва для сільських шкіл, забезпе­чення закладів освіти сучасними комп’ютерними класами та швидкісним Інтернетом. І найголовніший здобуток Київщини — тісна співпраця влади всіх рівнів з громадою та інвесторами, що, беззаперечно, стало основою соціально-економічного прориву регіону за останні два роки, у тому числі в галузі освіти.

Подальший розвиток сільської школи — справа спільна і її успіх залежить від рівня відповідальності кожного з нас.

 

КОЗУБЕНКО В.М., директор Вітівського навчально-виховного комплексу “Дошкільний навчальний заклад — загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів” Рацівської сільської ради (Чигиринський район Черкаської області). Ні для кого не секрет, що в селах залиша­ється дуже мало молоді продуктивного віку, тому й зменшується контингент учнів. Лише в нашій Черкаській області функціонують 69 малокомплектних шкіл. Я працюю директором однієї з таких шкіл у Чигиринському районі.

Протягом останніх років спостерігається зменшення учнів у класах, а то й відсутність набору взагалі. На мою думку, пробле­ми нашої школи є типовими для багатьох подібних шкіл України. Зрозуміло, що вартість навчання учнів у таких школах перевищує середні показники по району та області у 3–4 і більше разів. Що робити: закривати чи фінансувати такі школи й надалі?

Зрозуміло, вихід є. Це створення освітніх округів та повна реалізація програми “Шкільний автобус”. А тому просимо збіль­шити фінансування даної програми з державного бюджету, щоб діти сільської місцевості мали можливість здійснювати міжшкільну профілізацію та відвідувати базові, опорні школи.

Ми підтримуємо позиції максимального збереження шкіл І ступеня, а також створення в сільській місцевості розгалуженої мережі навчально-виховних комплексів. Справді, там, де є діти, має бути як мінімум початкова школа.

Крім того, пропонуємо внести зміни до Закону України “Про загальну середню освіту”, встановивши мінімальну наповнюва­ність класів у сільській місцевості три учні.

Ще одна проблема — здоров’я дітей. Частка хворих дітей в області залишається досить високою, майже 60 відсотків. Здоров’я дітей залежить від якості життя та медичного обслугову­вання. Проте школи не забезпечені належним чином медичними працівниками.

Відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 6 грудня 2010 року №1205 “Про затвердження Типових штатних нормативів загальноосвітніх навчальних закладів”, який набере чинності з 1 вересня 2012 року, посада лікаря-педіатра вводиться у школах за наявності 1000 і більше учнів, посада сестри медичної (0,5 ставки) — при кількості 100 і менше учнів. Проте дані посади вводяться лише тоді, якщо медичне обслуговування школи не здійснюється закладами охорони здоров’я. Сучасна школа без медичного працівника — це нонсенс, незалежно від кількості учнів у ній. Там, де є діти, повинна бути медична сестра чи фельдшер.

Здоров’я передбачає не лише відсутність захворювань, а й соціальне і духовне благополуччя людини, її адаптацію до со­ціуму при належному комфорті. Саме на це спрямована робота практичних психологів і соціальних педагогів. Проте й тут існує дефіцит ставок, обумовлений розбіжністю у порядку визначення нормативної чисельності практичних психологів та соціальних педагогів.

І нарешті про найбільш наболіле — кадрове забезпечення малокомплектних сільських шкіл. Вкрай складно сьогодні забезпе­чити таку школу вчителями-фахівцями. Мала кількість вікових паралелей класів, а іноді й відсутність певних класів у структурі школи призводить до того, що у сільській малокомплектній школі фахова підготовка учителів не відповідає виконуваній педагогічній діяльності. Достатнє навантаження мають лише вчителі матема­тики та української мови, тому вчителі викладають по 2-3 і більше (до 5) навчальних предметів, які не відповідають їхньому фаху. Це  реалії сучасної української малокомплектної школи.

Спостерігається реальне перевантаження вчителя порівняно з міською школою. Якщо тижневе навантаження педагога відпові­дає нормі (18 годин), то кількість навчальних підготовок (кількість уроків, які вчитель має розробляти на тиждень) значно вища порівняно з педагогічною працею міських вчителів. Якщо у міській школі — від 6 до 9 підготовок, то в сільській навіть повнокомплект­ній школі кількість підготовок вчителя фізики становить від 13 (при неповному навантаженні) і вище. В однокомплектних школах І–ІІ ступеня і навіть I–III ступенів вчителі фізики, географії, хімії, біо­логії та інших навчальних предметів взагалі не можуть мати повної ставки і повинні доповнювати її іншими предметами. Як наслідок — учні з таких шкіл вкрай рідко, або й узагалі не беруть участь у всеукраїнських олімпіадах, предметних конкурсах і є неконку­рентоспроможними на сучасному ринку праці.

Проблема в тім, що у вищих навчальних закладах підготовка педагогічних працівників орієнтована на міські школи, вони спря­мовують діяльність вчителя на роботу з класом великої наповню­ваності. Навчальні програми не передбачають підготовки фахівців для малокомплектних шкіл, тому до сільської школи потрапляє вчитель, який спроможний врахувати її специфіку лише завдяки власному досвіду та методичній підготовці під час курсів з підви­щення кваліфікації педагогічних працівників. Тому, користуючись нагодою, просимо переглянути програми вищих навчальних за­кладів з підготовки педагогічних працівників, відійти від вузько­профільності вчителів, приділити більше уваги фахівцям сільської місцевості.

На сьогодні є багато проблем в освіті у сільській місцевості, проте є й досягнення. Впевнена, що спільними зусиллями ми зможемо вивести сільську освіту на високий якісний рівень.

 

МЕЛЕШКО В.В., завідувач лабораторії сільської школи Інституту педагогіки НАПН України. Сільська школа — це не тільки освітній заклад, а центр культурного життя селян, гарант розвитку села та держави. Якщо у місті школа виконує тільки одне соціаль­не замовлення, то в сільській місцевості вона є поліфункціональ­ним закладом, відіграє основну роль у забезпеченні кадрів для сільського господарства, впливає на соціально-економічний та культурний розвитку села, а така ознака, як соціокультурність надає школі особливого статусу.

Навколо школи формується специфічне середовище, що відображає сімейні традиції, родинні стосунки, способи ведення сільського господарства тощо. Школа живе проблемами сільської громади і водночас перебуває під її постійним впливом.

Сільська школа впродовж різних періодів функціонування зазнавала значних змін та реорганізацій. Проблеми розвитку закладів системи загальної середньої освіти в сільській місцевості особливо загострилися і стали очевидними у період переходу економіки на ринкові відносини. Саме тоді сільська школа зали­шилася поза увагою аграрних виробництв, як і проблеми розвитку села загалом. У роки незалежності фінансування потреб сільської школи було недостатнім, а можливо, й непосильними для держа­ви, оскільки вартість навчання учня в малокомплектній школі що­року зростає порівняно з традиційною.

Демографічна ситуація продовжує розвиватися не на користь села, що потребує оновлення мережі закладів освіти. Негативні тенденції призводять до зростання малочисельних шкіл та загострення потреби реформування, що частіше здійснюється в  напрямі зниження ступенів (школи І–ІІ ступенів — у початкову, повної середньої — у І–ІІ ступенів).

З огляду на це, назріла нагальна потреба у виробленні державної політики з визначенням чіткого вектора розвитку освіти в сільській місцевості, основних напрямів модернізації освіти на перспективу, враховуючи всю сукупність чинників впливу на цей процес, зокрема, тенденцій розвитку економіки України, її аграр­ного сектору, процесів використання земельних ресурсів, розвит­ку ринку праці, соціально-культурної інфраструктури, що забезпе­чує системну життєдіяльність місцевої громади.

Малокомплектні школи завжди відрізнялися від повно­комплектних (традиційних) передусім своїм оточенням, рівнем оснащеності навчальних приміщень, соціальним станом родин, які виховують дітей, маючи для цього невеликі статки через низькі фінансові доходи, що пов’язано з обмеженістю ринку праці. Саме ці тенденції негативно впливають і породжують демографічні кризові явища, не приваблюють сільську молодь.

За офіційними даними, сільські школи становлять 68,2 від­сотка загальної кількості шкіл в Україні. Як свідчать статистичні дані, на кінець 2010/2011 навчального року в сільській місцевості функціонувало 13 155 загальноосвітніх навчальних закладів державної та комунальної форми власності, у яких навчалося 1375,1 тисячі учнів, або 34 відсотки. Тільки за 2007–2011 роки скорочено 900 сільських навчальних закладів. Знижується середня наповнюваність класів, що становить 12,6 учня (у містах — 23,4).

До числа малокомплектних належать 605 шкіл І ступеня з  чисельністю до 10 осіб (36 відсотків їх загальної кількості), 1434 загальноосвітні школи І–ІІ ступенів (майже 30 відсотків), 2240 шкіл І–ІІІ ступенів (20 відсотків) функціонують з наповнюва­ністю до 100 учнів.

Додає оптимізму те, що вже з 2012 року учнівський контин­гент розпочав зростати. Зважаючи на тенденції, що впливають на стан освіти в сільській місцевості, необхідно здійснювати обґрун­товане реформування освітньої галузі.

На нашу думку, ініціаторами та учасниками сучасних реформ в освіті мають бути одночасно суспільство і держава, забезпечу­ючи кращі умови та рівний доступ до якісної освіти. Проте здій­снення масштабного реформування освітньої системи без достат­ніх державних асигнувань та перерозподілу обов’язків, функцій і  повноважень між громадою та державою не дасть можливості уникнути негативних наслідків.

У зарубіжній практиці, зокрема в Росії, після активної оптимізації мережі сільських шкіл сьогодні розгортаються акції щодо її зміцнення, на рівні суб’єктів федерацій законодавчі збори приймають програми збереження та розвитку сільської малокомп­лектної школи. Активні процеси, пов’язані з розвитком сільської школи, спрямовані на її модернізацію, відбуваються у країнах Східної Європи. Вони передбачають зміни в її структурі, оновлен­ня матеріально-технічної бази, розробляються та впроваджуються нові методики, технології, що враховують специфіку навчально-виховного процесу у класах з малою чисельністю учнів.

Історичний зарубіжний і вітчизняний досвід спонукує до зваженого, продуманого підходу до проблем розвитку сільської школи в Україні, особливо тих процесів, що розгортаються на тлі кризових явищ та нових спроб форсувати реформування освіти у  сільській місцевості. Слід враховувати, що система освітньої мережі в сільських адміністративних районах значною мірою зале­жить від динаміки розселення, тому будь-яке необдумане втру­чання в її діяльність може спричинити негативні наслідки.

Як свідчать наші дослідження, переважна більшість сільських громад, батьків загалом негативно ставляться до оптимізації ме­режі закладів загальної середньої освіти, пояснюючи це тим, що цей процес завжди завершувався закриттям школи, часто необ­ґрунтованим, а тому сприймається суспільством як негативне яви­ще. Щоб не повторити згубних помилок минулого, що відбувалися внаслідок впровадження численних новацій, у тому числі шляхом ліквідації багатьох шкіл, а відтак і сіл, що стали не перспектив­ними, необхідно розробити Національну стратегію розвитку освіти у сільській місцевості, яка б корелювалася з динамікою розвитку аграрного комплексу держави, з процесами формування місце­вого ринку праці.

Слід врахувати те, що в сільській місцевості школа відзнача­ється найбільш високим рівнем концентрації інтелекту, сформова­ним шкільним колективом, який впливає на суспільну думку, на життєдіяльність односельців, у тому числі й на політичні процеси. Крім цього, сільська школа має значний вплив на формування культурологічних якостей місцевої громади, утвердження регіо­нальної культури, пов’язаної із способом життя, збереження тра­дицій та звичаїв, що загалом збагачують національну культуру, ідентичність та самобутність українського народу.

Важко переоцінити освітньо-виховний потенціал сільської школи, адже він представлений великим досвідом педагогічного співтовариства, що своєчасно генерує нові ідеї, ініціативи, пропа­гує і реалізує сучасні навчальні, соціальні, культурно-освітні проекти, проводить різні масові заходи тощо. Саме школа відіграє значну роль у збагаченні духовно-моральних цінностей села, збе­рігає, відроджує народні традиції, організовує діяльність творчих колективів дітей і дорослих, використовуючи різні форми регіо­нальних обрядів, звичаїв тощо. У багатьох селах діти під керівниц­твом вчителів створюють краєзнавчі музеї, світлиці, оформляють навчальні приміщення, шкільні подвір’я, залучаючи до цієї роботи дорослих, батьків, спонсорів, меценатів.

У сільській місцевості школа слугує центом організації відпо­чинку дітей і дорослих, де під керівництвом педагогів формуються творчі і клубні об’єднання, громадські дитячі організації (“Завзяті козачата”, “Юні добротворці”, “Шкільні волонтери”), створюючи позитивну атмосферу в селі, спонукають до взаємодії людей різ­них поколінь, формують потребу у здоровому способі життя.

Сільська загальноосвітня школа бере на себе функцію центру здоров’язбереження дітей і дорослих, намагається вирішу­вати проблеми, пов’язані із зміцненням здоров’я сільського насе­лення, оскільки в сільській місцевості смертність значно вища, ніж у місті. Педагогічні колективи розробляють та реалізують проекти спортивно-оздоровчого характеру, проводять змагання, турніри, малі олімпіади за участю дорослих і дітей. Окремі малочисельні школи проводять значну спортивно-масову роботу серед насе­лення кількох сіл, пропагують здоровий спосіб життя.

Незважаючи на кризові явища, багато малочисельних сіль­ських шкіл у різних регіонах України працюють, орієнтуючись на сучасні моделі розвитку. Зокрема, про перспективний досвід та очевидні здобутки свідчить діяльність Олександроградської ЗОШ І–ІІІ ступенів Великоновосілківського району Донецької області, де навчаються 59 учнів. Педагогічний колектив ефективно впрова­джує регіональну програму “Обдаровані діти”, мета якої — вияв­лення та розвиток творчого потенціалу і здібностей обдарованих дітей. У школі працюють консультативні пункти, реалізуються інди­відуальні плани розвитку творчих здібностей обдарованої дитини, здійснюється моніторинг динаміки її розвитку, створюються порт­фоліо кожного учня, що свідчить про його досягнення та успіхи. Загалом усі учні максимально залучені до різних видів навчальної, творчої та спортивно-оздоровчої діяльності. У школі працюють різні гуртки: солістів-вокалістів “Чисті джерела”, “Комп’ютерний центр”, “Чарівний гачок”, спортивна секція з міні-футболу, пізна­вальний клуб “Прометей”, екологічний клуб “Водограй”, краєзнав­чий клуб “Слідами історії”.

Школа посідає гідне місце в рейтингу участі закладів освіти в олімпіадах та конкурсах наукових робіт МАН, отримувала при­зові місця на районному, обласному та всеукраїнському рівнях. Ведеться систематичний моніторинг подальшої соціалізації ви­пускників, їхнього подальшого навчання. Багато з них здобувають освіту у вищих навчальних закладах за обраним ще у школі напря­мом. Цьому сприяє плідна робота педагогів з батьками та дітьми.

Приклади успішної діяльності малочисельних шкіл є і на Івано-Франківщині. Зокрема, Раківчицька загальноосвітня школа I–III ступенів Коломийської районної ради активно співпрацює з науковим установами, бере участь в експериментальній роботі, впроваджуючи модель “Школа розвитку особистості”. Значних здобутків домагаються педагогічні колективи Лолинської загаль­ноосвітньої школи I–II ступенів Долинської районної ради, де впроваджується модель “Школа розвитку компетентної особисто­сті”, Тишківської загальноосвітньої школи I–III ступенів Городенків­ської районної ради, що розвивається за моделлю “Українська національна школа-родина” та інші. Всі ці заклади освіти співпра­цюють з лабораторією сільської школи Інституту педагогіки НАПН України, здійснюючи експериментальні дослідження.

Цікавим в Івано-Франківській області є досвід організації профільного навчання в сільському ЗНЗ гірської місцевості — Яворівської загальноосвітньої школи I–III ступенів Косівської ра­йонної ради, яку очолює член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України, кандидат педагогічних наук, народний вчитель України Лосюк Петро Васильович. Розроблена ним програма “Поєднання профільного навчання з допрофесійною і   професійною підготовкою старшокласників в однокомплектній сільській школі” дала можливість вирішувати питання профільної підготовки старшокласників у поєднанні з профільним навчанням з урахуванням регіональних особливостей.

Проте щоб запровадити модель такої однокомплектної сіль­ської школи, на думку П. Лосюка, необхідно доповнити частину третю статті 14 Закону України “Про загальну середню освіту” новим абзацом такого змісту:

“У десятих, одинадцятих класах сільських однокомплектних загальноосвітніх навчальних закладів у групах для профільного навчання, допрофесійної і професійної підготовки кількість учнів має становити не менше п’яти осіб”.

Вагома роль сільської школи в організації екологічної робо­ти, завдяки якій зберігається і поліпшується природне середо­вище села. Діти беруть активну участь у створенні шкільних ліс­ництв, екологічних загонів, клубів природоохоронної діяльності, роблять посильний внесок у збереження лісових багатств, охоро­ну водойм, озеленення своїх сіл, розробляють екологічні стежини, вирішують інші екологічні проблеми разом з дорослими. Особли­во така робота поширена у сільських школах Вінниччини, Волині, Рівненщини.

Велика робота проводиться у сільських школах щодо практико-орієнтованого навчання і виховання школярів, у процесі якого відбувається формування їх життєвої компетентності, актив­ної громадянської позиції, виховуються почуття відповідальності, гордості за своє рідне село, за Батьківщину. З цією метою реалі­зуються тематичні навчальні та виховні проекти.

У багатьох сільських школах проводяться заходи з підтри­мання благоустрою, що реалізуються спільно з громадськістю (проекти “Казкове наше село”, “Подвір’я рідної школи”, “Майдан­чик для наймолодших”). Приклади такої роботи поширені у бага­тьох школах Корсунь-Шевченківського району Черкаської області (Зарічанська ЗОШ І–ІІІ ступенів, Комарівська ЗОШ І–ІІ ступенів, Моринська ЗОШ І–ІІІ ступенів).

В умовах згортання соціокультурної сфери малих сіл важко переоцінити роль сільської школи, що трансформується в соціо­культурний центр, посилюється її соціально-педагогічна функція. При цьому актуалізується авторська педагогіка О.А. Захаренка, провідна ідея якої: “Поспішайте творити добро. Не запізніться!”

Ідеї добротворення сьогодні поширюються у школах Чер­каської, Івано-Франківської, Житомирської, Київської областей. Провідниками педагогіки О.А. Захаренка є сільські школи Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, зокрема Сахнівська авторська школа І–ІІІ ступенів, на базі якої проводяться численні заходи всеукраїнського, обласного, районного рівнів. Стало тра­диційним проведення щорічних зльотів “добротворців”, на яких визначаються переможці цього дитячого руху в різних номінаціях.

Зростаючі соціальні негаразди, безперечно, негативно впли­вають на сімейне виховання дітей, актуалізують потребу втручання школи у розв’язання таких проблем, особливо в неповних сім’ях та малозабезпечених родинах.

У віддалених селах центр сільського життя перемістився у школу, де посильну підтримку, допомогу, певний захист одер­жують і дорослі, й діти, що свідчить про розгортання соціально-педагогічних функцій сільської школи, її посильної допомоги молоді та літнім одиноким мешканцям села.

Враховуючи складні економічно-кризові явища, збереження сільської школи має стати обов’язком органів місцевого само­врядування. Їхнє завдання полягає у підтримці сільських громад, які вболівають за школу, намагаються докласти максимум зусиль для її збереження.

Безумовно, системні кризові явища, інші негативні чинники актуалізують процеси оптимізації мережі сільських шкіл, які в  окремих селах є неминучими. Проте, на нашу думку, закриття школи може здійснюватися тільки з двох причин: перша — відсут­ність у населеному пункті дітей шкільного віку; друга — бажання чи ініціатива батьків перевести дітей до іншої школи, де створені значно кращі умови для здобуття якісної освіти.

Проте слід зважати і на те, що оптимізація мережі є досить дороговартісною, адже вимагає фінансування не лише придбання автобусів, а й великих витрат на їх обслуговування, на ремонт доріг, облаштування майданчиків для висадки дітей та на відчутне поліпшення умов навчання і виховання учнів. Тільки тоді оптимі­зація закладів освіти може бути підтримана суспільством, особ­ливо родинами старшокласників, які усвідомлюють потребу якості знань для подальшого самовизначення.

У малих сільських поселеннях необхідно підтримувати впровадження закладів типу “школа-родина” (І ступеня) з малою чисельністю учнів, основна мета діяльності якого — надання якісних освітніх послуг учням молодшого шкільного віку, які про­живають на території із складною демографічною ситуацією.

Загалом процеси оптимізації не повинні позбавляти дітей молодшого шкільного віку можливості навчатися за місцем прожи­вання. Підвезення дітей до місця навчання в сусідні села пов’я­зано з багатьма організаційними проблемами. До того ж виїжджа­ти до місця навчання та повертатися зі школи до дому старшокласники і діти дошкільного та молодшого шкільного віку не можуть одночасно, для цього необхідно розширювати мережу груп продовженого дня, організовувати якісне гаряче харчування для тих дітей, які перебувають у школі до закінчення навчального дня старшокласників. Крім того, залежність дітей від графіка транспортного засобу обмежує їх участь у позакласній навчальній та виховній роботі.

Без школи у селі важко уявити організацію дозвілля учнів за місцем проживання, забезпечення їх зайнятості у вихідні та свят­кові дні, літній період, що призводить до бездоглядності, а це може завдати значно більше школи суспільству, ніж невисокий рівень знань.

Разом з тим у здійсненні оптимізації важливо уникати поспішності, суб’єктивізму в підходах до вирішення цієї проблеми. Необхідно глибоко, всебічно вивчати розвиток агрокомплексу, що забезпечуватиме робочі місця, розвиватиме інфраструктуру, прог­нозувати демографічні процеси, зміни в системі розселення.

Враховуючи вплив різних чинників на освіту в сільській місцевості, модернізація мережі закладів освіти є вимогою часу, потребою, яка пов’язана не із закриттям сільської школи, а з її подальшим розвитком. Удосконалюючи начально-виховний про­цес у малочисельних школах, необхідно ширше впроваджувати ефективні форми, щоб у таких закладах не відставала якість освіти, а учні за своїм рівнем не відрізнялися від однолітків з тра­диційних шкіл. Сьогодні підтверджують свою ефективність мето­дики роботи у класах з малою наповнюваністю учнів, розроблені в  сучасній педагогічній теорії, зокрема тьюторські технології, бло­кові системи навчання, індивідуальні освітні траєкторії, особистіс­но-орієнтоване навчання, навчання у різновікових групах, що передбачають відхід від класно-урочної системи навчання.

У сільській місцевості потребують уваги обдаровані діти, які можуть отримати належну підтримку в гімназіях чи інших опорних загальноосвітніх школах. Проте навчання в таких закладах буде ефективним, якщо вони будуть забезпечені інтернатними примі­щеннями для проживання дітей з територіально віддалених сіл. Система роботи таких навчальних закладів демонструє значно вищі показники якості освіти порівняно з традиційними школами, адже такі заклади, як правило, є творчими лабораторіями, де мо­жуть розвивати свої здібності, таланти обдаровані діти з сільської місцевості.

Нині в сільській місцевості набуває розвитку мережа освітніх округів, до складу яких входять опорні школи, ресурсні центри, позашкільні навчальні заклади, установи соціально-культурної сфери тощо. Діяльність таких утворень спрямована на реалізацію програм профільного навчання за різними профілями та, найголовніше, на забезпечення взаємозв’язку з малими школами, що входять до складу округу.

Для ефективного функціонування освітніх округів необхідно забезпечити цільове фінансування їх діяльності. Особливу увагу приділити опорним школам, які надаватимуть посильну допомогу малочисельним закладам у впровадженні інноваційних технологій, використанні інформаційних засобів, організації методичної робо­ти тощо. Добре оснащена опорна школа як ресурсний освітній центр забезпечить варіативність додаткових освітніх послуг для сільських старшокласників, посилить зв’язки з вищими навчаль­ними закладами різних рівнів акредитації, що позитивно вплине на якість освіти випускників сільських малокомплектних шкіл.

Про життєздатність нових структур у мережі загальноосвітніх навчальних закладів свідчать статистичні дані МОНмолодьспорту. Тільки у 2010/2011 навчальному році функціонувало 1905 освітніх округів. Найбільш розгалужена їх мережа в Донецькій (272), Вінницькій (167), Івано-Франківській (164), Сумській (124), Черні­гівській (115), Львівській (110), Тернопільській (105), Рівненській (94), Волинській (90) областях. Як свідчить аналіз стану функціо­нування освітніх округів, такі освітні утворення поліпшують доступ до якісної освіти учням на різних етапах навчання, особливо у старшій школі.

Важливо, що діяльність освітніх округів ґрунтується на заса­дах соціального партнерства, кооперації зусиль та налагодженні тісних контактів із закладами культури, спорту, охорони здоров’я, розширюються форми громадського управління, активізується діяльність органів громадського самоврядування (Рада сприяння школі, Піклувальна рада школи, Комітет соціальної підтримки уч­нів), загалом підвищується відповідальність суспільства за резуль­тати діяльності навчального закладу.

Для сільської школи неабияке значення має трудове навчан­ня та виховання, організація продуктивної праці, практика прове­дення дослідницької роботи на шкільних ділянках. Вказуючи на значущість трудового навчання в сільській школі, талановитий педагог, гуманіст О.А. Захаренко наголошував, що “основою ста­новлення громадянина є виховання у нього ще з дитячих років шани й любові до праці. Звісно, імітацією не виховаєш. Для цього потрібна посильна продуктивна праця”.

Проте сучасні навчальні плани, розподіл годин на вивчення предметів галузі “технології” не дають можливості школі повною мірою реалізувати цю важливу функцію. Досвід діяльності бага­тьох сільських шкіл засвідчує, що завдяки продуманій організації ведення господарства, трудового виховання школа може пере­борювати економічні труднощі. При цьому необхідно виходити з принципу різновекторного фінансування сільської школи, вико­ристовуючи можливості обласних, місцевих бюджетів, формуючи доходи від господарської та освітньої діяльності школи.

На державному рівні необхідно розробити низку норматив­них документів, що регламентують діяльність малокомплектної школи, шляхи її фінансування, статус керівника такого закладу. На  їх основі має бути розроблений науково-методичний супровід освітньої діяльності такого типу шкіл, враховуючи специфіку режи­му роботи школи, організації та здійснення навчально-виховного процесу, ведення шкільної документації (класного журналу) тощо.

Нові нормативні документи дадуть підстави для ліквідації жорсткої регламентації класно-урочної системи у класах з малою чисельністю учнів, забезпечать вільний вибір форм і методів на­вчання у малих різновікових групах учнів, широке використання нових освітніх технологій, різних форм дистанційного та індивіду­ального навчання. Необхідно внести зміни до Положення про індивідуальне навчання учнів у загальноосвітній школі, прискорити прийняття закону про відкриття класу за наявності трьох учнів у  класі, оскільки індивідуальне навчання за діючим нормативом є неефективним.

Необхідно розробити нормативно-правову базу для правого врегулювання взаємодії та інтеграції закладів освіти в освітньому окрузі, визначивши роль опорної школи та її внесок у розвиток малочисельної школи на період кризових явищ.

На основі взаємодії загальноосвітніх навчальних закладів різних ступенів треба забезпечити ефективну діяльність початко­вих, основних шкіл на території їх функціонування. Право вибору варіантів та моделей шкіл має надаватися сільським громадам, органам місцевого самоврядування, органам управління освітою. Оновлення мережі закладів освіти у сільській місцевості має здій­снюватися за умови комплексного вирішення організаційних, пра­вових, соціальних, економічних, кадрових і педагогічних питань.

Потребує державного втручання процес розширення мережі гімназій, ліцеїв, коледжів, опорних загальноосвітніх навчальних закладів чи інших закладів освіти для надання додаткових освітніх послуг для обдарованих дітей; забезпечення умов для активного використання різних форм дистанційного навчання, самоосвіти та екстернату.

Нині назріла потреба модернізації системи управління освітою, що вимагає експериментального впровадження форми громадсько-державного управління, надаючи переваги громад­ськості у вирішенні проблем загальноосвітньої школи, розширити їхні повноваження, посилити відповідальність за результати діяль­ності навчальних закладів.

У сільських школах загострюється проблема кадрового забезпечення, що вимагає підготовки майбутніх вчителів, мотиво­ваних до діяльності у малочисельних школах, здатних працювати в умовах сучасного інформаційного простору, володіти комп’ютер­ними, тьюторськими технологіями навчання, новітніми методика­ми роботи у школах з малою наповнюваністю класів. Навчально-виховний процес у таких закладах вимагає підготовки у педаго­гічних вузах учителів, які спеціалізуються за кількома предметами, отримують додаткову кваліфікацію, що дає право викладати не­базові шкільні навчальні предмети (основи екології, основи еконо­міки, валеологія, безпека життєдіяльності, креслення тощо).

Стимулювати розвиток освіти в сільській місцевості можуть громадські ініціативи, акції, доброчинні дії підприємницьких струк­тур, для цього пропонуємо створити Фонд підтримки та розвитку сільських малокомплектних загальноосвітніх навчальних закладів.

 

МІЗУН М.В., директор Дротинської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів (Виноградівський район Закарпатської області). Проблема, що розглядається сьогодні, є дуже актуальною. Я як керівник сільського навчального закладу з великим стажем ро­боти знаю всі “за” і “проти” не з преси, не з підручників, а із щоденних зустрічей з сільськими школярами та їхніми батьками. Тому вважаю, що парламентські слухання на тему “Освіта в сіль­ській місцевості: кризові тенденції та шляхи їх подолання” дають можливість зробити глибокий аналіз ситуації, що склалася в сіль­ських закладах освіти, і головне — створити необхідні правові та соціально-економічні засади для забезпечення рівного доступу учнів до якісної освіти незалежно від місця проживання.

Вважаю, що особливої уваги потребує професійна підготов­ка та перепідготовка педагогічних кадрів села. Учителі сільських шкіл іноді перебувають у методичній ізоляції, вони менше забез­печені методичною літературою, а віддаленість окремих шкіл від культурно-методичних центрів утруднює надання методичної допомоги вчителю, погіршує можливості зустрічатися із працівни­ками закладів освіти і культури. У нас на Закарпатті близько 70 відсотків закладів освіти розташовані в гірській місцевості.

Мала чисельність учнів зумовлює недостатнє тижневе на­вантаження вчителів, а тому в малокомплектних школах І–ІІ сту­пенів більшість вчителів викладають по два-три і більше предме­тів. Багатопредметність викладання призводить до перевантажен­ня вчителів при підготовці до уроку, погіршує рівень викладання тих предметів, з яких учитель не є спеціалістом, тому що для засвоєння нових предметів і методик їх викладання потрібен тривалий час.

Одним із шляхів подолання цієї проблеми є повноцінне функціонування освітніх округів. Освітній округ — це реальний шлях створення рівних можливостей для отримання якісної освіти, що відповідає індивідуальним властивостям учнів. З цією метою потрібно створювати розгалужену систему предметних гуртків, міжшкільних факультативів, широко залучати учнів до творчої ро­боти у позашкільних навчальних закладах та філіях Малої академії наук, бо профільність як єдина форма організації навчання у стар­шій школі вже недостатньо відповідає своєму призначенню.

В умовах малокомплектних, а тим більше двомовних нав­чальних закладів дитині важко розвивати свої здібності, нахили, тому перед вчителем постає завдання організації індивідуального педагогічного супроводу. У класі з малою наповнюваністю вчитель має можливість більш якісно організувати внутрішню диференціа­цію колективу.

Сьогодні виникають проблеми, пов’язані зі створенням опти­мального навчального середовища. У сучасних умовах воно має ґрунтуватися на відповідній матеріально-технічній базі, широкому використанні інформаційних технологій, інтерактивних засобів навчання та електронних посібників. Це нагальна вимога часу!

Однак ми змушені констатувати, що у більшості шкіл немає навіть спортивних залів, а це впливає на якість проведення уроків фізичної культури, насамперед в осінньо-зимовий та зимово-весняний періоди. Часто навіть проекти новобудов загальноосвіт­ніх навчальних закладів не передбачають наявність спортзалу. Значна частина закладів не мають водопроводу і водовідведення, а  відповідно і внутрішніх санвузлів. Значна частина шкіл потре­бують капітального ремонту. Зважаючи на це, чи варто говорити про те, що забезпечувати навчальним обладнанням кабінети за рахунок місцевого бюджету немає можливості, та й спонсорів не так багато.

Проблемою є і забезпечення сільських шкіл комп’ютерами, а  у зв’язку з цим впровадження в навчально-виховний процес новітніх інформаційно-комунікаційних технологій навчання, покли­каних надавати учням якісні знання. У багатьох школах, особливо І–ІІ ступенів, комп’ютерне обладнання застаріле або й взагалі відсутнє, тому досягти достатніх результатів з інформаційних та комунікаційних технологій проблематично. Це стає ще більш актуальним з урахуванням того, що з нового навчального року предмет “інформатика” викладатиметься з другого класу.

Разом з тим завданням сучасної школи є виховання всебічно розвиненої особистості. Це передбачає не тільки інте­лектуальний розвиток школяра, а й турботу про збереження та зміцнення його фізичного здоров’я. А провідне місце в рейтинго­вій шкалі складової формування здорової особистості посідає раціональне харчування та оздоровлення. Тому необхідно докла­сти максимум зусиль і коштів для організації повноцінного гарячо­го харчування у всіх без винятку школах, навіть найменших та найвіддаленіших.

У навчальних закладах, розташованих у сільській місцевості, проблемним питанням залишається оздоровлення учнів у таборах з денним перебуванням. Опитування батьків та вихователів, які працювали в таких таборах, а також специфіка села засвідчують, що доцільніше створювати стаціонарні табори і табори з цілодо­бовим перебуванням. Зумовлено це тим, що діти на селі залучені до трудової діяльності з раннього віку. Крім того, у зв’язку з по­ширенням трудової міграції значна кількість дітей шкільного віку залишаються соціальними сиротами, сам на сам із бідністю, безпритульністю, бродяжництвом та іншими негативними проява­ми, які, на жаль, характерні для нашого суспільства. Вирішення цієї проблеми можливе за умови прийняття урядом ряду соціальних програм, спрямованих на розвиток українського села та його інфраструктури, створення нових робочих місць.

У 2011 році в дитячих оздоровчих закладах області оздоров­лено 79 565 дітей, або 56 відсотків загального контингенту (141 137 осіб). Упродовж літа 2011 року в області функціонували 571 оздоровчий та відпочинковий табори, з них 514 з денним перебуванням (більше 80 відсотків). На утримання таких таборів залучено більш як 15 мільйонів гривень. Напевно, доцільніше бу­ло б витратити ці кошти на будівництво стаціонарних таборів, що дасть можливість оздоровлювати дітей цілий рік.

У розрізі вищезазначених проблем актуальною залишається оптимізація мережі навчальних закладів з метою забезпечення рівного доступу всіх дітей до якісної освіти. А вона відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 року №228 “Про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів” можлива тільки за умови отримання згоди територіальної громади. Ця норма створює значні проблеми для оптимізації мережі навчальних закладів. Мова йде насамперед про небажання батьків оцінити переваги освітніх послуг, що нада­ються навчальними закладами з кращими умовами навчання, але розташованими в сусідньому селі, перед тими, що надає школа з  гіршою матеріально-технічною та науково-методичною базою, але в рідному селі. Особливих проблем з підвезенням учнів до місця навчання і додому немає, бо програма “Шкільний автобус” дає змогу майже повністю задовольнити потребу підвезення.

Отже, запорукою цивілізованого розвитку школи як основної ланки організації навчально-виховного процесу на селі за сучас­них соціально-економічних умов є чотиристоронній розвиток:

1)  оптимізація мережі виходячи з демографічної ситуації;

2)  оновлення змісту навчально-виховного процесу, запрова­дження інноваційних технологій;

3)  кадрове забезпечення сільської школи творчо мислячими педагогами, які володіють новітніми технологіями;

4)  зміцнення матеріально-технічної бази школи.

Шановні народні депутати України! Ви є представниками найвищого законодавчого органу держави. Хотілося б, щоб про нас, освітян, ви думали не тільки напередодні чергових виборів, щоб дитина та її майбутнє ніколи не були тільки гаслом! Тому вносимо до проекту Рекомендацій парламентських слухань такі пропозиції:

1.  Проаналізувати наявну мережу навчальних закладів у сільській місцевості з метою реалізації комплексу заходів задля надання можливості кожному учневі отримувати якісні знання.

2.  Вивчити юридичну доцільність погодження з територіаль­ною громадою питання реорганізації та ліквідації навчальних закладів.

3.  З метою закріплення на роботі в сільській місцевості молодих спеціалістів розробити систему їх морального та мате­ріального заохочення, вжити заходів до матеріальної підтримки педагогічних працівників, які забезпечують навчальний процес у сільській школі, зокрема щодо надання житла.

4.  Вжити заходів до належного державного забезпечення облаштування в усіх сільських навчальних закладах їдалень та харчоблоків, спортивних залів та майданчиків, медичних кабінетів, внутрішніх санвузлів.

Сподіваюся, наш голос буде почутий.

 

ОХРІМЕНКО М.Л., начальник відділу освіти Сумської район­ної державної адміністрації (Сумська область). Освіта є визна­чальним чинником не тільки у процесі формування та розвитку кожної особистості, а й держави загалом. Від рівня якості освіти на кожному її етапі — чи то дошкільне навчання, чи здобуття вищої освіти — залежить геополітичне становище України у світі, чи братиме вона участь у формуванні світового устрою, чи її долю вирішуватимуть інші суб’єкти.

У минулому я — випускник сільської школи, колишній учитель сільської спеціалізованої школи, учасник четвертого етапу Всеукраїнського конкурсу “Учитель року”, сьогодні — керівник освітянської галузі району. Тому добре знаю, чим жила і живе сільська школа, що думає і про що мріє. Звісно, було б приємніше говорити про досягнення галузі, вони у нас є. Проте ситуація, що склалася, вимагає говорити про проблеми та шляхи їх розв’язання.

Я представляю область з розгалуженою мережею загально­освітніх навчальних закладів, дві третини яких (391) діють у сіль­ській місцевості. З них 72,6 відсотка — малокомплектні. У наших школах працюють висококваліфіковані, талановиті педагоги, здат­ні забезпечити кожній дитині рівний доступ до якісної освіти. Ми маємо стипендіатів Президента України, наші вчителі нагороджені урядовими та галузевими відзнаками, ми перебуваємо в постій­ному пошуку нових підходів до моделювання сучасної освіти, системи управління, методичної роботи з кадрами.

Однак процес оптимізації мережі сільських шкіл є немину­чим. І хоча це поняття походить від оптимістичного кореня і пе­редбачає позитивні зрушення в освітньому процесі, проходить процес болісно. Непросто отримати згоду громади, не завжди відчуваємо підтримку депутатського корпусу, але жорстокі закони ринкової економіки вимагають конкретних дій.

Проблеми сільської школи завжди були на часі, не втратили актуальності вони й сьогодні. Кожного керівника сільської школи щодня турбують безліч невирішених проблем, першочерговою серед яких є збереження здоров’я дітей. Вирішення цього питан­ня можливе шляхом створення в навчальних закладах здоров’я­зберігаючого середовища, а це — покращення навчально-матері­альної бази шкіл, облаштування спортивних залів, майданчиків, належне медичне обслуговування учнів, калорійне харчування.

Хотілося б ці питання вирішувати спільно з батьками та громадськістю. Проте в селах тепер дітей виховують бабусі або близькі родичі, бо батьки, втративши роботу, поїхали на заробітки до інших міст чи держав. Прикро і боляче… Здоров’я населення — це показник добробуту держави, отож збереження здоров’я дитини є завданням державного рівня.

Імідж сучасного закладу освіти базується на здатності бути ініціатором цікавих починань, створенні комфортного освітнього простору, де кожній дитині забезпечується рівний доступ до якісної освіти. Наші сільські школи чисті й затишні, в них багато квітів, бо це в наших силах. Проте у світлих класах — старі меблі, застаріле обладнання, обмаль сучасної техніки. Є потреба в за­безпеченні шкіл І–ІІ ступенів, дошкільних навчальних закладів нав­чальними комп’ютерними комплексами. Проте обмежене фінансу­вання галузі не завжди дає можливість вирішувати ці питання на місцях шляхом впровадження та реалізації регіональних галузевих програм.

Декілька слів про реалізацію програми “Шкільний автобус”. Організованим підвезенням в області охоплено 98,8 відсотка школярів, 80,7 відсотка з них доїжджають до місця навчання шкільними автобусами. Парк таких автобусів в області налічує 207 одиниць, але цього недостатньо. Для забезпечення ефектив­ного функціонування 126 освітніх округів треба придбати ще близько 80 шкільних автобусів. Дуже непростим є питання утримання шкільних автобусів за рахунок районних бюджетів.

Багато говоримо про увагу до обдарованої дитини. З метою охоплення дітей дошкільною освітою в межах сільських територій створюємо навчально-виховні комплекси, для обдарованих ді­тей — спеціалізовані школи з класами поглибленого та профіль­ного вивчення навчальних предметів. Результати роботи таких класів і шкіл переконують, що в умовах сільської школи можна розвинути творчі здібності учня, виховати особистість. Педагогічні колективи району й області постійно перебувають у пошуку нових ідей щодо впровадження елементів передового педагогічного досвіду, ефективних методів роботи з дітьми.

Потребує модернізації виховна робота в навчальних закла­дах відповідно до вимог Національної доктрини розвитку освіти, якою передбачається виховання в учнів шанобливого ставлення до національних святинь, виховання людини демократичного світогляду та моралі. Формування системи моральних цінностей учнівської молоді в умовах сільської школи можливе шляхом організації роботи гуртків, спортивних секцій, учнівських форму­вань, розвитку системи гуртків позашкільної освіти, використання можливостей закладів культури.

І якщо в межах міст та окремих приміських районів це можливо, у селах з глибинки клуби закриті, немає спортивної бази, натомість працює розгалужена мережа приватних магазинів та барів. Ця проблема вимагає вирішення шляхом повного вико­ристання можливостей варіативної складової навчальних планів, розвитку учнівського самоврядування, створення підліткових клу­бів, мережі гуртків закладів позашкільної освіти та забезпечення їх кваліфікованими кадрами.

Відоме твердження “Кадри вирішують усе” не втратило актуальності й у вирішенні проблем сільської школи та сільського вчителя. Гарного вчителя треба викохати. А для цього треба забезпечити йому соціальний захист, передбачивши безоплатне підвезення до місця роботи і додому, створивши належні житло­во-побутові умови, забезпечивши моральне та матеріальне стиму­лювання його праці та достойну пенсію. Сільський вчитель не боїться бідності, він боїться людської жалості.

Потребує вдосконалення система державного управління освітою. Чи може працювати на посадах спеціаліста, керівника відділу чи управління досвідчений висококваліфікований праців­ник, якщо він отримує заробітну плату, прирівняну до заробітної плати шкільного сторожа? Прикро, що в державному бюджеті і на 2012 рік оплата праці працівників державних адміністрацій зали­шилася на рівні 2009–2011 років, а посадові оклади спеціалістів та  начальників управлінь і відділів освіти — на рівні мінімальної заробітної плати. Залишається тільки сподіватися.

Хочеться вірити, що за результатами сьогоднішньої зустрічі відбудуться позитивні зміни, спрямовані на подальший розвиток сільської школи, самореалізацію учителя та учня, а випереджаль­ний розвиток освіти забезпечить досягнення рівня життя, гідного людини.

 

РАДИШ О.Ю., директор Рожнівського навчально-виховного комплексу “Гуцульщина” І–ІІІ ступенів (Косівський район Івано-Франківської області). Сільська школа — це осердя села, яке віді­грає не лише педагогічну, а й соціальну функцію. Вона має вплив на інформаційно-технологічне, науково-просвітницьке та ідейно-духовне життя територіальної громади. Сільська школа є єдиним гарантом права дитини на повноцінну освіту та соціальний захист.

Водночас проблеми розвитку сучасних сільських шкіл набувають дедалі більшої гостроти і потребують особливої уваги державних органів, науковців, працівників освітянської галузі. Серед них, зокрема, такі.

Дошкільна освіта є підґрунтям всієї системи освіти, але механізм її функціонування потребує якісних змін. Пропонуємо:

1)  фінансування дошкільних навчальних закладів здійсню­вати через районні бюджети, а не сільські чи селищні, тому що деякі сільські голови перерозподіляють кошти не за призначенням і не несуть за це відповідальності;

2)  Міністерству фінансів України при розрахунках брати до уваги не чисельність дітей, які відвідують навчально-виховний за­клад, а чисельність дітей дошкільного віку, які проживають у насе­леному пункті. Це дасть можливість отримати додаткові кошти на розвиток дошкільної освіти;

3)  при проектуванні та будівництві дошкільних навчальних закладів обов’язково передбачати будівництво спортивних залів, майданчиків та басейнів тощо.

Загальна середня освіта. Зважаючи на те, що останніми ро­ками різко зросла мережа навчально-виховних комплексів, гост­рою є проблема затвердження для них штатного розпису. Настав час запровадити в повному обсязі раніше затверджені штатні роз­писи для дошкільних, спеціальних і загальноосвітніх шкіл, скасу­вавши Постанову Кабінету Міністрів України №943 “Про заборону збільшення штатної чисельності”.

Запровадження нових державних стандартів початкової освіти породжує ряд проблемних питань. Зокрема, на превеликий жаль, не всі початкові школи забезпечені комп’ютерними класами. Разом з тим на сьогодні ми не маємо підготовленого вчителя для викладання предмета “сходинки до інформатики”. А тому треба це робити поступово, повністю вирішивши зазначені питання.

Нас турбують майже щорічні зміни типових навчальних планів. Можливо, треба зупинитися і твердо визначити стандарти для учнів основної і старшої школи з урахуванням викликів сього­дення. Запевняємо Вас, ми підтримуємо ідею, щоб учень знав кілька іноземних мов. Проте не таким чином, як пропонується, — за рахунок зменшення годин на вивчення рідної мови. На наше переконання, дві іноземні мови мають вивчати не всі учні в обо­в’язковому порядку. Можливо, це актуально для закладів нового типу, спеціалізованих шкіл тощо. Один з варіантів навчальних пла­нів має передбачати вивчення двох іноземних мов.

Зважаючи на стан здоров’я учнів та наявність лише в поло­вині шкіл спортивних залів, вкрай важливим є прийняття держав­ної програми будівництва спортивних комплексів.

Щодо харчування учнів. За наявного фінансування немає можливості якісно організовувати безплатне харчування всіх учнів 1–4 класів. Тому пропонуємо внести зміни до статті 5 Закону України “Про охорону дитинства”, виклавши абзац п’ятий частини третьої в такій редакції:

“організацію безкоштовного харчування учнів загальноосвіт­ніх навчальних закладів з числа дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, малозабезпечених та багатодітних сімей”.

Пропонуємо також скасувати необхідність проведення кон­курсних торгів на закупівлю послуг з організації гарячого харчу­вання у загальноосвітніх навчальних закладах, особливо для малокомплектних шкіл у сільській місцевості.

Щодо реалізації програми “Шкільний автобус”. Ми відчува­ємо серйозну підтримку з боку влади щодо забезпечення сіль­ських шкіл автобусами. Проте потребують правового врегулю­вання питання утримання і забезпечення обслуговування шкільних автобусів, створення спеціалізованих автотранспортних підпри­ємств при відділах та управліннях освіти районних державних адміністрацій і міських виконавчих комітетів, покращення якості автомобільних доріг у сільській місцевості.

Крім того, для повноцінного існування навчальних закладів повинні запрацювати в повному обсязі державні програми щодо довкілля, інформаційно-комунікативних технологій, розвитку при­родничо-математичних дисциплін та професійно-технічної освіти.

Реалізація зазначеного комплексу проблем, на нашу думку, допоможе зробити нашу освіту якіснішою. Сільська школа потре­бує розроблення на державному рівні комплексної концепції її розвитку.

 

ТИХЕНКО Л.В., директор Сумського обласного центру поза­шкільної освіти та роботи з талановитою молоддю. Розглядаючи стан та перспективи розвитку освіти в сільській місцевості, пе­дагоги-позашкільники Сумщини вектор своїх поглядів і дій спря­мовують на створення належних умов для всебічного розвитку сільської дитини.

Кожна дитина в нашій державі має право на освіту, в тому числі на якісну позашкільну освіту.

Має право, та чи має можливість? В Україні лише 37 відсотків дітей шкільного віку охоплені позашкільною освітою. У  сільській місцевості цей показник значно менший. Саме тому, розуміючи важливість і значення позашкільної освіти, що забезпе­чує зайнятість дітей у вільний час і є освітою вільного цільового вибору дитини, дедалі частіше поряд з цифрами, що відобража­ють показники охоплення дітей позашкільною освітою, вживається слово “лише”. Це означає, що ведеться робота над розробленням нових освітніх технологій, спрямованих на створення умов для навчання, виховання та розвитку сільської дитини.

На Сумщині в межах освітньо-соціального проекту “Дійти до кожного, зацікавити всіх” було визначено завдання: освітню, дозвіллєву, відпочинкову та компенсаторну функції позашкільної освіти спрямувати на задоволення освітніх потреб кожної дитини області незалежно від місця її проживання. Відкриття філій поза­шкільних навчальних закладів, проведення днів сільської дитини у  районних та обласних позашкільних навчальних закладах, інте­грація діяльності загальноосвітніх і позашкільних навчальних за­кладів, спрямованої на реалізацію спільних освітньо-мистецьких проектів, започаткування інноваційного проекту “Пересувний по­зашкільний навчальний заклад” дали змогу підвищити показник охоплення дітей позашкільною освітою майже до 60 відсотків.

Метою діяльності пересувного позашкільного навчального закладу, що з 2007 року діє у структурі Сумського обласного центру позашкільної освіти та роботи з талановитою молоддю, є  організація навчально-творчої роботи з дітьми та учнівською молоддю сільських шкіл у позаурочний час, сприяння їх творчій самореалізації та професійному самовизначенню.

Результати моніторингових досліджень дають підстави стверджувати, що завдяки такій формі роботи показник охоплення дітей та учнівської молоді, у тому числі учнів ПТНЗ, інтернатних закладів, розташованих у сільській місцевості, через два-три роки становитиме 85 відсотків.

Інновації педагогів-позашкільників Сумщини перевірені часом, схвалені громадою області. Вищезазначений проект не раз презентувався на методико-педагогічних заходах всеукраїнського та міжнародного рівня. На ІІІ Міжнародній виставці “Сучасні закла­ди освіти 2012” педагогічний колектив закладу отримав золоту медаль у номінації “Інноваційні технології виявлення, навчання та підтримки обдарованої молоді”. Це результат плідної співпраці педагогів-позашкільників Сумщини з науковими працівниками Лабораторії діяльності позашкільних закладів Інституту проблем виховання НАПН України, працівниками Національного еколого-натуралістичного центру Міністерства освіти і науки, молоді та спорту. Така форма роботи потрібна не лише дітям. Цільовою аудиторією проекту є педагогічні колективи сільських шкіл, батьківська громадськість.

Разом з тим слід окреслити проблеми, що виникли в проце­сі реалізації проекту: відсутність кадрів, які можуть забезпечувати реалізацію навчально-виховних програм за дистанційною фор­мою; недостатній рівень розробленості програмно-методичного забезпечення; незадовільна матеріально-технічна база закладів позашкільної освіти районного рівня та сільських шкіл.

Регіональною програмою розвитку позашкільної освіти на період до 2014 року передбачено створення в кожному районі області пересувних позашкільних навчальних закладів. У цьому навчальному році в шести районах області вже працюють такі заклади. Це дало можливість додатково залучити до роботи у творчих об’єднаннях різних напрямів позашкільної освіти більш як 2500 дітей.

Запорукою успішної реалізації будь-якої програми є її належне фінансування, розуміння керівників місцевих органів державної виконавчої влади, що кошти, передбачені та викори­стані на реалізацію заходів програми, є нічим іншим, як інвести­ціями в розвиток села. Тому й звітувати про виконання програми в частині її фінансового забезпечення мають не директори позашкільних навчальних закладів, а керівники області, районів.

Для впровадження цього проекту на державному рівні необ­хідно внести доповнення до державних програм “Шкільний авто­бус”, “Комп’ютеризація сільської школи” щодо спрямування їх реалізації з урахуванням районних закладів позашкільної освіти.

Покращення кількісних та якісних показників щодо розвитку позашкільної освіти, виконання її місії, мети і завдань значною мірою залежить від того, хто координуватиме навчально-виховну роботу з дітьми в позаурочний час у регіоні, районі. На наше переконання, це мають бути не загальноосвітні, а саме поза­шкільні навчальні заклади. Для цього слід передати години, передбачені на гурткову роботу у школі, позашкільним навчаль­ним закладам. Такий досвід в Україні є, зокрема в Кіровоградській та в Рівненській областях.

Винесене на розгляд парламентських слухань питання щодо підтримки сільської школи, пропозиції, що прозвучали з цієї ви­сокої трибуни, свідчать про те, що і на державному, і на регіо­нальному рівнях є розуміння важливості означених проблем, ба­чення шляхів їх вирішення. Відтак освіта в сільській місцевості має перспективи розвитку.

 

ЦИМБАЛ І.В., голова постійної комісії з питань освіти і науки Вінницької обласної ради. Питання, винесене на порядок денний, є актуальним для Вінниччини, де серед 960 шкіл області 800, або 82 відсотки, функціонують у сільській місцевості, у тому числі 162, а це 20 відсотків, — з наповнюваністю менше 40 дітей.

І якщо контингент поступово зростає у містах, то на селі продовжує пропорційно зменшуватися. За офіційними даними, у зазначених школах саме з малою наповнюваністю зменшення учнівського контингенту відбуватиметься щороку аж до нульової позначки. Молодь виїздить з таких населених пунктів насамперед через відсутність роботи, а школа з напівпорожніми класами там уже давно втратила селоутворюючу функцію і врятувати село вона не в змозі.

Більше того, порівняльний аналіз успішності школярів мало­комплектних навчальних закладів незаперечними фактами дово­дить, що діти не отримують належних знань: за цьогорічними, як і  минулорічними даними, за рівних можливостей участі і при досить вагомих досягненнях сільських школярів жоден учень малокомплектної школи не вийшов у фінал обласних предметних олімпіад.

Вважаємо, що в разі затвердження норми про клас із трьох учнів виникне ситуація повної неконкурентності школярів з таких класів, що погіршить якість освіти учнів малокомплектних шкіл при поступовій втраті фаховості вчителем, який викладатиме в таких умовах.

Зважаючи на зазначені статистичні дані, з метою визначення стратегії розвитку освіти на Вінниччині у переддень сьогоднішньої розмови за підтримки голови обласної державної адміністрації Миколи Васильовича Джиги та голови обласної ради Сергія Пили­повича Татусяка були проведені громадські слухання, після чого питання заслухано на черговій сесії обласної ради, рекомендації направлені профільному комітету Верховної Ради. Відповідь від комітету про те, що більшість із пропозицій Вінниччини будуть враховані при внесенні змін до освітянського законодавства, дає нам надію на якісний поступ.

Обговорення із залученням широкого кола представників батьківської громадськості, освітянського загалу, органів влади, депутатів рад різних рівнів було різновекторним, але воно чітко визначило позиції.

Популістськими, з прицілом на політичні дивіденди і навіть цинічними здалися безапеляційні виступи на захист малоком­плектних шкіл із вуст тих, чиї діти навчаються у ліцеях і гімназіях та матимуть безперешкодний доступ до якісної вищої освіти.

Марно сподіватися на чесну відповідь від очільника терито­ріальної громади, який заграє перед нею з надією на перемогу в майбутніх виборчих перегонах, а також від членів педколективу навчального закладу, які, щоб мати повне тижневе навантаження в малокомплектній школі, читають по 3–5 предметів, часто вивча­ючи їх разом з учнями, і при цьому отримують зарплатню від держави незалежно від результатів, які показують їхні вихованці.

Серед тих, хто може реально оцінити рівень знань, отриму­ваних учнями малокомплектного навчального закладу, — учителі, які приймають дітей після закінчення такого закладу в сусідній старшій школі або технікумі.

Найголовніше, що батьки дітей-школярів за умови організа­ції якісного підвезення готові віддавати своїх дітей до шкіл, де умови навчання дають змогу отримати якісну освіту. Особливо на таких позиціях стоять батьки, старші діти яких вже проходили ЗНО, вступали до вишів, зіткнулися з прогалинами у знаннях та захмарними цінами репетиторів, за допомогою яких і намагаються дотягтися до певного освітнього рівня.

Проте ні батьки, ні учні своїми голосами не можуть пере­конати більшість непричетних до роботи школи односельців і ста­ють заручниками волі громади, без рішення якої не організову­ється, в тому числі, й підвезення до сусіднього повнокомплект­ного навчального закладу.

На громадських слуханнях, а пізніше на сесії Вінницької обласної ради після аналізу стану справ більшістю голосів депу­татів, у тому числі від усіх представлених політичних сил, прий­нято рішення звернутися до законодавців з пропозицією внести зміни до Закону України “Про загальну середню освіту” та визна­чити, що рішення про реорганізацію навчального закладу має приймати не громада, яка жодною мірою не несе відповідальності за життєдіяльність школи, а делегати громад — депутати районної ради, які матимуть змогу приймати рішення щодо долі конкретної школи незаангажовано, без впливу суб’єктивних чинників, на під­ставі порівняльного аналізу результативності роботи шкіл та вихо­дячи з необхідності покращення якості навчання школярів. При цьому депутати районної ради зможуть також прийняти рішення про фінансування ремонту доріг, якими здійснюватиметься підвезення.

Вивільнені кошти освітянського бюджету (а з практики робо­ти зазначу, що річний кошторис школи, в якій навчаються 30–35 школярів, становить у межах від 700 тисяч гривень) дадуть змогу придбати шкільний автобус для належного підвезення школярів, а відтак забезпечити їм належний режим дня, та поліп­шити навчально-матеріальну базу школи, яка прийматиме дітей сусідів.

Сподіваюся, що всі рішення щодо законодавства у сфері освіти будуть прийматися виключно задля забезпечення рівних прав кожної дитини на здобуття конкурентоспроможної освіти.

 

ЯЦИНА Ю.Д., заступник голови Валківської районної ради (Харківська область). Освіта — це погляд з минулого через сього­дення в майбутнє. Саме освітня галузь, використовуючи надбання і досвід минулого, навчаючи і виховуючи сьогодні, формує далеко­глядне майбуття України і свідому націю, покоління нової генерації дня завтрашнього, а тому не має права на похибку!

Одинадцять років тому за довіри районного вчительського загалу мені випала відповідальна місія не тільки представити Валківський район на II Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, а й за дорученням освітян Харківської області виступити на пле­нарному засіданні з’їзду перед Президентом України, міністрами, делегатами представницького форуму працівників освіти та пору­шити з високої трибуни актуальні питання і проблеми розвитку освіти в Україні, зокрема в сільській місцевості, висловити конкретні пропозиції до проекту Національної доктрини розвитку освіти, яка була схвалена з’їздом.

На все життя запам’ятався мені повний текст вишколеного 7-хвилинного виступу 11-річної давнини, який, мабуть, не втратив актуальності і на нинішньому етапі розвитку освітньої галузі.

“Думаю, що не тільки я, а й переважна більшість вчителів здебільшого схвалюють і підтримують реформаційні процеси, які проводяться в освітній галузі, адже чітко розуміємо, що станов­лення нової незалежної, демократичної, правової і соціальної дер­жави не може здійснюватися за старими підходами. Однак не все на шляху реформування і модернізації освіти є достатньо виваже­ним і системним, тому й виникає багато труднощів і проблем у  всіх категорій педагогічних працівників, в управлінців, учителів та інших...”

Ще 2001 року на з’їзді перед освітянським елітним загалом України я гостро поставив чотири основні проблеми, які з плином часу тільки загострилися і поглибилися. Перша проблема — недоцільність запровадження 12-річного терміну навчання. На той час це нагадувало математичну задачу — з пункту А до пункту В вирушив потяг. Відомо лише час перебування в дорозі — 12 років. Ні правил руху, ні розподілу повноважень і функцій між учасни­ками руху, ні очікуваних результатів на зупинках, ні освітніх стан­дартів, навчальних програм, підручників тощо. Ця проблема оста­точно розв’язалася лише останнім часом, коли на законодавчому рівні нарешті визначено 11-річну структуру середньої загально­освітньої школи. Шкода втрачених років загальнодержавних екс­периментів над учнями і освітянами, бюджетних ресурсів, викори­станих на структурні перетворення і зміни, які можна було б спря­мувати на інші освітні програми, для вдосконалення існуючої системи освіти.

Друга проблема, яка порушувалася, — складна демогра­фічна ситуація, особливо в сільській місцевості, розширена мережа освітніх закладів і невідповідності, що виникають між фінансово-нормативним розподілом бюджетних асигнувань за розрахунками Мінфіну щодо вартості утримання одного учня та реальною фінансовою потребою для стабільного функціонування освітніх установ протягом року.

Особливий і специфічний Валківський район має 102 насе­лені пункти, які розміщені за хутірською системою, це дрібні, від­далені один від одного поселення. Показник більше 100 населе­них пунктів у межах одного сільського району є одним з найвищих в Україні, що й зумовлює значну фінансову напруженість та неза­безпеченість видатків районного бюджету на освіту через розпо­рошену систему навчальних закладів з малою наповнюваністю учнівського контингенту. Працюючи начальником відділу освіти місцевої райдержадміністрації з 2002 року, пам’ятаю всі складно­щі щодо фінансової незабезпеченості потреб освітньої галузі району для охоплення загальною середньою освітою 4862 учнів. Минуло десять років, у 2012 році учнівський контингент району становить 2960 учнів, тобто зменшився майже на 40 відсотків. Однак кількість закладів освіти і педагогів у Валківському районі залишається майже незмінною, що тільки підкреслює і посилює проблематику фінансування освіти на субрегіональному рівні.

Незважаючи на складнощі фінансового забезпечення освіти у районі, Валківська районна рада спільно з районною державною адміністрацією здійснюють низку системних заходів, спрямованих на недопущення закриття закладів освіти в сільській місцевості, натомість пропонуючи якісну реорганізацію і оптимізацію загаль­ноосвітніх навчальних закладів з малою чисельністю учнів у нав­чально-виховні комплекси “Загальноосвітній навчальний заклад — дошкільний навчальний заклад”, що дає змогу інтегрувати фінан­сові, кадрові та матеріальні ресурси місцевих територіальних громад. Окрема увага приділяється відновленню роботи дошкіль­них навчальних закладів у сільській місцевості, відкриттю додатко­вих груп для максимального охоплення дітей дошкільною освітою.

Вищезазначені процеси відбуваються на тлі зростання рівня народжуваності в районі останніми роками. Для забезпечення реорганізаційних інноваційних перетворень в мережі освітніх на­вчальних закладів районною радою своєчасно розробляються і за­тверджуються відповідні цільові районні програми, проводиться активна робота із запровадження на базі освітніх установ сучас­них проектів, міні-проектів розвитку, здобуття грандів та залучен­ня додаткових фінансово-матеріальних ресурсів з різних джерел фінансування, не заборонених законодавством.

Пропонуємо внести зміни до Бюджетного кодексу України, якими:

1)  спростити механізм передачі і використання міжбюджет­них трансфертів для фінансування закладів загальної середньої, дошкільної освіти;

2)  дозволити в сільській місцевості, як виняток, здійснювати фінансування освітніх установ з різних рівнів бюджетів (місцевого, районного тощо);

3)  розробити нормативно-правову базу та ініціювати, вихо­дячи з реальних можливостей, розміщення всіх закладів соціаль­ної сфери села (сільської ради, дитсадка, бібліотеки, культурного центру, клубу) в одній будівлі загальноосвітньої школи з малою чисельністю учнів;

4)  запровадити нову вдосконалену систему коригуючих коефіцієнтів для формульного розподілу бюджетних коштів для утримання закладів освіти у сільській місцевості.

Третя проблема — інформатизація освіти. Ще в 2001 ро­ці  мріялося, що через десять років всі школи будуть не тільки 100-відсотково забезпечені на сучасною комп’ютерною технікою, а й системно працюватимуть у мережі Інтернет із швидкісним до­ступом, широко застосовуючи інформаційно-комунікаційні техно­логії в навчально-виховному процесі. Проте на сучасному етапі знову гостро постають проблеми забезпечення всіх закладів осві­ти швидкісним доступом до мережі Інтернет та модернізації наяв­ного, вже застарілого, комп’ютерного парку, бо складно освітній галузі вгнатися за випереджальними темпами розвитку технологій в інформаційному суспільстві.

Четверта проблема — забезпечення шкільними підручни­ками. Вона й на сьогодні є актуальною через розмаїття підруч­ників, рекомендованих Міносвіти, і рядом їх невідповідностей, неузгодженостей з вимогами навчальних програм.

Мій своєрідний ретро-екскурс у десятирічне минуле освітян­ської галузі молодої незалежної демократичної і соціальної дер­жави наштовхує на невтішні висновки і прогнози про певну перма­нентність та циклічність проблематики у розвитку освіти України загалом і в розвитку освітньої галузі у сільській місцевості зокре­ма, оскільки наявні проблеми освіти з кожним роком поглиблю­ються і розширюються, набуваючи нових ознак і характеристик. Національна доктрина розвитку освіти, схвалена II з’їздом освітян, та Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012–2021 роки, підтримана III з’їздом, є далекоглядними декларатив­ними стратегічними концептуальними документами, в яких відбу­вається державницьке осмислення стану і перспектив розвитку освіти в Україні.

Обговорюючи на парламентських слуханнях проблеми роз­витку освіти у сільській місцевості, гадаю, краще не заглиблюва­тися в концептуальні засади означених стратегічних загальнодер­жавних документів, а відповідно до сформованих у них пріоритетів і напрямів розвитку освіти більше уваги приділити особливостям освітньої мережі в сільській місцевості, створенню належних умов для здійснення доступного і якісного навчально-виховного проце­су, вирішенню проблем кадрового забезпечення освіти, розроб­ленню конкретних пропозицій щодо внесення змін до законодав­ства в освітній галузі, удосконаленню діяльності закладів освіти в сільській місцевості та виявленню потенційних місцевих резер­вів, механізмів, переваг і можливостей, з тим щоб у такий спосіб компенсувати зовнішні і внутрішні ризики, загрози і виклики сучасного суспільства — у чому й виявляється актуальність та ефективність проведення парламентських слухань за такого по­важного представництва. Нехай наріжними каменями дискусій­ного обговорення стануть не тільки якість, доступність, зміст освіти, її матеріально-ресурсне фінансування, а й такі важливі вектори і кути загальної уваги:

“Учителем школа стоїть, а школою — держава!” Розв’язання низки існуючих кадрових проблем — старіння педагогічних кадрів, професійно-кваліфікаційний рівень учителя, постать вчителя та його інтелігентність, висока освіченість, особистий приклад вчителя як носія високої суспільної моралі, неперервна освіта вчителя, залучення молодого вчителя до школи, зокрема чоловіків.

Учень — його мотивація до навчання, і головне — його здоров’я та безпека. Дитиноцентризм — основний принцип ціле­покладання і реалізації спільних зусиль освітян, педагогів та управлінців. Необхідно створити всі умови, щоб учні навчалися і  виховувалися у здоров’язберігаючому середовищі, були валео­логічно культурними, мали культуру навчання. Вкрай необхідно на ранніх стадіях для кожного учня визначити індивідуальну освітню траєкторію розвитку, оскільки кожна дитина за своєю природою талановита і обдарована, головне, щоб її хист був своєчасно побачений і розвинутий, інфікований вірусом науки, спортивно і  фізично загартований. А для цього необхідно запровадити си­стему гнучких навчальних планів для загальноосвітніх навчальних закладів, істотно зменшити кількість перевірок закладів освіти різ­ними інстанціями та обмежити документообіг, адже все це відволікає вчителя від основної його дидактичної місії — навчати і  виховувати.

Освіта є відкритою ієрархічною системою, яка, динаміч­но  розвиваючись, всебічно взаємодіє і з батьківським загалом, і з громадськістю, і з соціумом, різними установами, тому необхід­но широко застосовувати нові інноваційні підходи, механізми та шляхи взаємодії закладів освіти з громадськістю, депутатами, місцевими радами.

Виховна робота, морально-духовне, військово-патріотичне виховання — все це актуальні і невід’ємні складові розвитку освіти. У цій частині цікавим є досвід запровадження на Харків­щині, зокрема і у Валківському районі на базі Шарівської загаль­ноосвітньої школи I–III ступенів, пілотного проекту з викладання навчального факультативу “основи православ’я Слобожанщини”. Цей проект всебічно схвалений, підтримується і поширюється Харківською обласною і Валківською районною радами, органами виконавчої влади та органами управління освіти.

І на звершення. Освіта — це коли сприймаєш розумом, шукаєш серцем, а твориш душею.

Освіта — це право на досконалість.

Освіта — це сторінка минулого, візитівка сучасного і дзер­кало майбутнього.

Тому, гортаючи сторінки минулого і зазираючи у дзеркало майбутнього, нам необхідно в сучасній освітній візитівці нинішніх парламентських слухань серед шквалу дискусій і пропозицій вималювати і вирізнити обриси і плани спільних підходів, меха­нізмів взаємодії, законодавчих змін, нових пріоритетів діяльності, які дадуть можливість забезпечити перспективний розвиток та вдосконалення доступної і якісної конкурентоспроможної освіти в  Україні, забезпечити особистісно орієнтований компетентніст­ний розвиток дітей відповідно до їх індивідуальних задатків, при­родних нахилів і здібностей, особистих потреб на основі не­перервного навчання упродовж життя!