ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ЗАКОРДОННЕ УКРАЇНСТВО: СУЧАСНИЙ СТАН

ТА ПЕРСПЕКТИВИ СПІВПРАЦІ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

14 жовтня 2009 року, 14 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради України

ТОМЕНКО М.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго дня, шановні колеги! Доброго дня, гості українського парламенту! Сьогодні я маю велику честь і приємність вітати вас у Верховній Раді України і хотів би почати з поздоровлення. Так склалося історично, напевно, не випадково, що в день Покрови Пресвятої Богородиці, в День українського козацтва, у значний для українства день ми зібралися разом. Я хотів би побажати нам усім, щоб Господь Бог оберігав українців і в Україні, і поза її межами, бо ми є велика нація, і ми заслужили право називатися великою нацією. І сьогодні у нашій дискусії, я  переконаний, ми будемо дебатувати саме як українці, а не як представники політичних партій, що нам, ви знаєте, у Верховній Раді часто заважає: коли ми виходимо виступати від своїх фрак­цій, то часом починаємо думати більше про фракції, аніж про національні інтереси України.

Шановні друзі, ми діємо сьогодні у відповідності до поста­нови Верховної Ради України від 17 лютого 2009 року, коли було ухвалено рішення провести парламентські слухання на тему: “Закордонне українство: сучасний стан та перспективи співпраці”. Вперше в історії українського парламенту ми винесли цю тему на  рівень парламентської дискусії, точніше, до парламентської сесійної зали, оскільки традиційно ця тема обговорювалася на конгресах, форумах, конференціях. Тепер маємо можливість і тут поспілкуватися.

Скажу кілька вступних зауваг — і будемо працювати. Цілком зрозуміло, що державні політики мусять розуміти, осмислювати і  діяти, виходячи з того, що ми маємо, окрім громадян України, про яких держава і влада мусили б турбуватися, за різними оцінками до 20 мільйонів українців, що фактично більше третини нації, які через різні обставини переживають і вболівають за Україну поза її межами. Тому державна політика мусила б будува­тися виходячи з точки зору інтересів, переживань і думок усіх цих людей.

Тому сьогодні будемо, очевидно, говорити про проблеми, про правові речі, про державні програми і проекти, як зробити, щоб ми, дійсно, у кількісному і якісному форматі сприймали українську націю як націю, яка не розділена територіально, полі­тично, державно, яку відчувають і яка живе поруч.

Ми з головою комітету Олегом Зарубінським обговорювали і сьогоднішні парламентські слухання, і як будувати роботу надалі. Ви знаєте, що зазвичай по завершенню парламентських слухань ми ухвалюємо рекомендації. Вони ухвалюються Верховною Радою як постанова, у якій передбачається перелік того, що треба прийняти в законодавчій сфері, що треба зробити уряду, іншим інституціям, тобто є таким собі дороговказом у цьому напрямі. Я  переконаний, шануючи наше попереднє рішення 2004 року, коли був прийнятий Закон України “Про правовий статус закор­донних українців”, який, очевидно, свою місію вже давно виконав, треба думати щонайменше про нову редакцію такого закону, щоб ми не лише думали про спрощення процедури в’їзду-виїзду з України, а думали про громадянські права закордонного україн­ця, про спрощену процедуру отримання громадянства. Гадаю, якраз сьогодні ми будемо активно обговорювати пропозицію сто­совно розроблення такого законопроекту, можливо, інших законопроектів.

Традиційно і згідно з ухваленим рішенням парламентські слухання триватимуть у нас від 14 до 17 години. Але я одразу скажу, що оскільки було дуже багато пропозицій (ми з головою комітету Олегом Зарубінським дебатували щодо цього), ми орга­нізаційно домовилися, що можемо продовжити слухання до 18 го­дини з єдиним проханням — жорстко дотримуватися духу і букви Регламенту, який гласить, що крім доповідача, співдоповідача, решта промовців мають до 5 хвилин. Відповідно за 30 секунд до завершення виступу буде попередження, ви маєте скоординува­тися, як діяти. Моє прохання: максимально залучити всі інтелек­туальні, креативні, творчі підходи до цього важливого питання, але вкладатися в регламент 5 хвилин.

Згідно із порядком проведення парламентських слухань маємо доповідь заступника міністра закордонних справ України Купчишина Олександра Михайловича і співдоповідь голови парла­ментського Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Зарубінського Олега Олександровича. Решта промовців: міністри, народні депутати, представники гро­мадських організацій — рівновеликі і для виступу матимуть по 5 хвилин. Крім того, у мене прохання передовсім до народних депутатів не критикувати мене на предмет того, що я мало надаю часу для виступу народним депутатам, які постійно можуть тут виступати. Давайте активніше залучати тих людей, які цим опіку­ються, які приїхали, подолавши неблизьку дорогу до Києва, щоб донести свої ідеї.

Дозвольте запросити до доповіді заступника міністра закордонних справ України Купчишина Олександра Михайловича. Регламент 20 хвилин. Підготуватися Зарубінському Олегу Олександровичу.

 

КУПЧИШИН О.М., заступник міністра закордонних справ України. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні народні депутати! Шановні колеги посли України в іноземних державах! Шановні учасники слухань! Проведення парламентських слухань на тему: “Закордонне українство: сучасний стан та перспективи співпраці” за участю представників багатомільйонного світового українства — це свідчення непересічної уваги Української держави до нашої спільної співпраці на благо української нації.

Першим спільним здобутком у справі співпраці української держави із закордонним українством є Державна програма спів­праці із закордонними українцями на період до 2010 року, затвер­джена постановою Кабінету Міністрів від 26 липня 2006 року, та Указ Президента України “Про Національну концепцію співпраці із закордонними українцями” від 13 жовтня 2006 року.

Прийняття та реалізація цих важливих документів зробила нашу співпрацю із закордонними українцями більш системною, цілеспрямованою і прагматичною. На здійснення конкретних захо­дів у рамках державної програми було передбачено фінансування в обсязі 76,9 мільйона гривень.

Такі нові державні підходи до співпраці із закордонними українцями були схвалені у серпні 2006 року делегатами ІV Все­світнього форуму українців. При Кабінеті Міністрів України були створені і активно запрацювали дорадчі консультативні органи: Міжвідомча координаційна рада з питань забезпечення розвитку зв’язків із закордонними українцями та Національна комісія з пи­тань закордонних українців. Були розроблені і реалізуються міжві­домчі плани заходів, спрямовані на підтримку українців, які прожи­вають у прикордонних державах і потребують допомоги у захисті їхніх прав та інтересів. Тому підтримку українських громад у цих країнах було визначено як пріоритетне завдання в нашій роботі.

Чотири роки поспіль діє національна комісія, яка приймає рішення про надання статусу закордонного українця іноземним громадянам українського походження. Проведено 13 засідань ко­місії. Статус закордонного українця надано 3 тисячам 900 спів­вітчизникам з понад 50 країн світу.

Відразу хотів би зазначити, що кількісні показники набут­тя  статусу закордонного українця нас не задовольняють. Тому МЗС ініціювало розгляд та прийняття проекту Закону України “Про  внесення змін до Закону України “Про правовий статус закордонних українців”, яким буде передбачено низку додаткових пільг для власників цього статусу.

Ми вдячні за підтримку цієї ініціативи МЗС, голові Української всесвітньої координаційної ради Дмитру Васильовичу Павличку, який активно лобіює розширення прав закордонних українців. Діяльність центральних органів виконавчої влади за підтримки світового українства доповнюється активною роботою на регіональному рівні. Більшість прикордонних областей України беруть активну участь у реалізації Державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2010 року.

Для посилення координації співпраці з українськими грома­дами за кордоном у понад 30 країнах світу при дипломатичних установах України створено ради громадських організацій закор­донних українців, діяльність яких спрямована на їх консолідацію, збереження національно-культурної самобутності, зміцнення зв’я­зків з історичною батьківщиною.

Помітну роль у підтриманні зв’язків з українцями за кордо­ном, сприяння задоволенню їх культурних, мовних, інформаційних та інших потреб відіграють культурно-інформаційні центри у складі закордонних дипломатичних установ України.

Станом на сьогодні зазначені центри відкрито у 15 країнах: Австрії, Білорусі, Бельгії, Греції, Грузії, Ізраїлі, Італії, Казахстані, Китаї, Молдові, Польщі, Португалії, Румунії, США, Франції. За умов забезпечення фінансування планується відкриття таких центрів в Іспанії, Болгарії, Естонії, Угорщині та Чехії.

Ефективним елементом забезпечення прав закордонних українців стала цілеспрямована співпраця нашої держави за авто­ритетними міжнародними та європейськими регіональними орга­нізаціями, насамперед з ООН, РЄ та ОБСЄ. Україна активізувала співпрацю з Верховним Комісаром ОБСЄ у справах національних меншин щодо забезпечення прав українських громад у тих країнах, де існують проблеми щодо задоволення їхніх мовних, освітніх, інформаційних та інших потреб.

За ініціативою української сторони було проведено два етапи спільного українсько-румунського моніторингу забезпечен­ня прав українців в Румунії та румунів в Україні, участь в яких брали міжнародні експерти ОБСЄ та Ради Європи. Їх результати підтвердили той факт, що рівень забезпечення прав та потреб румунської нацменшини в Україні є набагато вищим, ніж рівень забезпечення прав та потреб українців у Румунії.

Україна також значно активізувала свою діяльність у Раді ООН з прав людини. Питання забезпечення прав українців у Росії були офіційно озвучені делегацією України в ході інтерактивного діалогу з російською делегацією в лютому цього року. Російською стороною була сприйнята рекомендація України щодо забезпе­чення прав етнічних та національних меншин на користування своїми рідними мовами на практиці.

На рівні Ради Європи заходи, спрямовані на забезпечення прав закордонних українців, реалізуються в рамках діяльності Парламентської асамблеї та Комітету міністрів Ради Європи, Комісара Ради Європи з прав людини та експертних органів Ради Європи.

Важливим для України стало одне із засідань Комітету міністрів Ради Європи у 2007 році, на якому без обговорення було ухвалено Резолюцію про виконання Румунією Рамкової конвенції про захист національних меншин. У тексті резолюції повністю вра­ховано українські поправки, реалізація яких дозволила певною мірою покращити ситуацію із задоволенням прав і потреб україн­ської національної меншини в Румунії. Резолюції, ухвалені Коміте­том міністрів Ради Європи у 2008–2009 роках, щодо стану забезпечення прав національних меншин у Румунії та Сербії, також включали в себе українські пропозиції щодо сприяння забезпеченню прав української громади в цих країнах.

Ефективним інструментом підтримки закордонних українців є двосторонні комісії з питань забезпечення прав національних меншин, які діють із Угорщиною, Словаччиною та Румунією. Опрацьовується питання створення подібної двосторонньої комісії з Молдовою. За результатами їх засідань, протягом останнього часу досягнуто низки важливих двосторонніх домовленостей, зо­крема щодо: сприяння створенню належних умов та подальшого функціонування кафедр української філології в Будапештському університеті, Ньїредьгазькому педагогічному інституті та Сеґед­ському університеті — це все в Угорщині; забезпечення відкриття Центру української культури в місті Пряшеві (Словаччина); спри­яння підготовці та виданню українсько-словацького і словацько-українського словників.

Завдяки координаційним зусиллям центральних органів виконавчої влади в останні роки відбувається успішна реалізація важливих культурно-освітніх проектів, зокрема проведення VІІІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика та утворення у 2007 році загальноосвітнього навчального закла­ду  —  Міжнародна українська школа (МУШ). Ми вдячні директору Ліги українських меценатів Михайлу Слабошпицькому за його послідовну роботу з організації та проведення цього конкурсу.

Освітянська тематика в рамках співпраці зі світовим україн­ством доповнюється плідною співпрацею закордонних диплома­тичних та консульських установ України з українськими громадами з питання розшуку і направлення в Україну документів і матеріа­лів, які відображають історію нашої держави в різні історичні періоди, але були або вивезені за кордон, або створені за кордо­ном. Протягом 2008 року в Україну повернуто 210 одиниць куль­турних цінностей, за сприяння МЗС відбулося відкриття першої експозиції — портретної галереї музею “Українці в світі”, в якій представлено понад 2 тисячі портретів видатних представників українства з різних країн світу.

Важливим здобутком останнього часу ми вважаємо суттєве посилення взаємодії держави з провідними громадськими органі­заціями закордонного українства, зокрема Української всесвітньої координаційної ради зі Світовим конгресом українців. Українська всесвітня координаційна рада залучена до реалізації спільних планів і заходів із збереження культурних надбань світового українства, підтримки українців в Росії, громадських організацій нової хвилі української трудової міграції. Зі Світовим конгресом українців МЗС уклало Меморандум про співпрацю, яким перед­бачаються основні напрями взаємодії української держави зі Світовим Конгресом Українців, спрямовані на консолідацію світо­вого українства та утвердження позитивного іміджу нашої країни в світі.

Найпотужнішим спільним заходом реалізованим Світовим конгресом українців стала міжнародна акція “Незгасима свічка”, яка об’єднала у 2008 році українські громади у 33 країнах світу. Ця акція з нагоди 75 роковин Голодомору 1932–1933 років в Україні була ініційована Міжнародним координаційним комітетом Світового конгресу українців і підтримана Президентом України, Міністерством закордонних справ України та Українською всесвіт­ньою координаційною радою. Завдяки ініціативності і наполег­ливості українських громад низка держав та парламентів світу визнали Голодомор геноцидом українського народу.

Важливу роботу з громадськими об’єднаннями українців в Європі проводить Європейський конгрес українців. Ця організа­ція, яка в листопаді цього року відзначатиме своє 60-річчя, пред­ставляє інтереси українських громад у 23 країнах Центральної та Східної Європи. Одним із позитивних резонансних заходів, реалі­зованих спільно з Європейським конгресом українців за останній час, було виготовлення і встановлення в Будапешті (Угорщина) пам’ятного знаку жертвам Голодомору. У зв’язку з цим слова подяки хочу адресувати голові Товариства української культури в  Угорщині Ярославі Хортяні, яка доклала чимало зусиль для реалізації цього проекту.

МЗС та інші центральні органи виконавчої влади активно співпрацюють з впливовим Товариством зв’язків з українцями за межами України “Україна—Світ”, яке очолює відомий український поет, політичний і громадський діяч Іван Драч. З метою зміцнення контактів з представниками закордонного українства молодшого покоління Міністерство закордонних справ, Міністерство культури та туризму, Міністерство освіти і науки разом з товариством “Україна—Світ” було реалізовано низку проектів щодо відпочинку українських дітей в Українському дитячому центрі “Молода гвар­дія” та за кордоном — в Іспанії, Румунії, Молдові, Словаччині, Росії.

Окремо хотів би зупинитися, шановні учасники слухань, на  питаннях, які стосуються громадян України, що тимчасово працюють за кордоном. У цьому контексті хочу нагадати про під­писання Угоди між Україною та Європейським співтовариством про спрощення оформлення віз від 18 червня 2007 року. Завдяки реалізації цієї угоди кількість шенгенських віз, отриманих грома­дянами України у 2008 році, сягнула 1 мільйона 22 тисяч, що на 134 відсотки більше, ніж у 2007 році (435 тисяч віз).

1 березня 2009 року набрала чинності аналогічна угода з  Данією. Крім того 1 липня поточного року набрала чинності українсько-польська угода про правила місцевого прикордонного руху, положення якої передбачають спрощений, фактично без­візовий порядок поїздок наших громадян до Польщі. Раніше поча­ли діяти такі ж угоди з Угорщиною та Словаччиною, завершується переговорний процес з цього питання з Румунією. Нині МЗС працює над низкою інших двосторонніх договорів, спрямованих на лібералізацію візового режиму. Започатковано, я особливо наго­лошую на цьому, діалог про безвізовий режим з Європейським Союзом.

З огляду на динаміку міграційних процесів та з метою удосконалення механізму захисту прав та інтересів українських трудових мігрантів нагальним питанням залишається розширення нашої консульської присутності в європейських країнах. Передба­чається подальше розширення консульської присутності шляхом започаткування діяльності як штатних, так і позаштатних, або як ми називаємо, почесних консульських установ України за кордоном.

Ми добре розуміємо, що сьогодні потрібно зосередити зусилля на правовому врегулюванні статусу українських трудових мігрантів, а також юридичному забезпеченні паспортного доку­ментування максимально широкого кола цієї категорії українських громадян. Найнадійнішим правовим механізмом у цій сфері є укла­дання відповідних двосторонніх угод з визначенням у них порядку працевлаштування громадян, відповідальності сторін за їх со­ціальний захист, страхове та пенсійне забезпечення.

На даний час Україною укладено угоди у сфері праце­влаштування громадян України за кордоном з Азербайджаном, Білоруссю, Вірменією, В’єтнамом, Латвією, Лівією, Литвою, Молдовою, Польщею, Португалією, Росією.

У сфері соціального захисту громадян чинними для України є двосторонні договори з Азербайджаном, Білоруссю, Болгарією, Вірменією, В’єтнамом, Грузією, Іспанією, Казахстаном, Латвією, Литвою, Молдовою, Росією, Словаччиною, Чехією та в порядку правонаступництва з Монголією, Румунією та Угорщиною.

Серед останніх позитивних результатів спільної роботи Міністерства закордонних справ і Міністерства праці та соціальної політики у зазначеній сфері хотів би відзначити підписання цього року Угоди між Україною та Королівством Іспанія щодо врегулю­вання та упорядкування трудових міграційних потоків між двома державами, а також Угоди між Україною та Португальською Республікою про соціальне забезпечення громадян.

Крім того, на сьогодні триває переговорний процес щодо укладення міжнародних договорів з Аргентиною, Грецією, Грузією, Естонією, Ізраїлем, Іспанією, Польщею, Португалією, Румунією, Угорщиною та Німеччиною у сфері соціального забезпечення громадян, положеннями яких врегульовуються питання взаємного переказу і виплати пенсій та окремих видів пенсійного забезпечення.

Потрібно згадати й інші проблеми українських трудових мігрантів, які перебувають у полі зору МЗС, однак відносяться до сфери компетенції інших центральних органів виконавчої вла­ди. Серед проблемних питань для значної кількості українських заробітчан у країнах Західної Європи, зокрема Іспанії, Італії продовжує залишатися питання визнання українських посвідчень водія компетентними установами цих країн. Щодо цього питання має активізувати роботу Міністерство внутрішніх справ України.

Відсутність угод про взаємне визнання дипломів про освіту ускладнює ситуацію з пошуком роботи для наших співвітчизників у  деяких країнах, які досить часто вимушені йти на некваліфіко­вану роботу, маючи дипломи про вищу освіту. Тут ми очікуємо більшої оперативності від Міністерства освіти і науки України.

Щодо пенсійного забезпечення, то представникам трудової міграції українською державою запропоновано дуже просте рі­шення: будь-яка людина, що тимчасово працює за кордоном може зателефонувати до Пенсійного фонду України, повідомити своє прізвище і заявити про бажання платити внески до фонду. Вона автоматично буде зареєстрована і матиме право на пенсій­ний захист. Підписати договір про відкриття пенсійного рахунку можна вже буде після приїзду до України.

Серед інших проблемних питань, які постійно порушують представники українських громад, можна виділити: перетин кор­дону на власному автотранспорті, ввезення через митницю України власного майна, придбаного за кордоном, і таке інше. Сподіваємося, що і в цих питаннях буде наведено лад.

На завершення хотів би зупинитися на деяких питаннях, які ще потребують вирішення. Ми розуміємо непросту фінансово-економічну ситуацію, що склалася в Україні під впливом світової фінансово-економічної кризи. Однак вважаємо, що під час формування проекту Державного бюджету України на 2010 рік необхідно передбачити цільове виділення коштів відповідним центральним і місцевим органам виконавчої влади, а також про­відним громадським організаціям, зокрема Українській всесвітній координаційній раді та товариству “Україна—Світ” для забезпе­чення діяльності з підтримки закордонного українства.

З метою забезпечення практичної реалізації програми облаштування осіб з числа закордонних українців, що повер­таються в Україну на період до 2010 року потрібно передбачити для Держкомнацрелігії відповідні обсяги фінансування на 2010 рік. Такий підхід у цілому відповідатиме сучасній практиці іноземних держав щодо стимулювання зацікавленості та створення сприят­ливих умов для повернення співгромадян до етнічної батьківщини.

Успішний розвиток практики створення культурно-інформа­ційних центрів при закордонних дипломатичних установах України з метою поглиблення співпраці із закордонними українцями, діяльність центрів також залежить від збільшення обсягів бюджет­ного фінансування.

У контексті необхідності зміцнення зв’язків із закордонними українцями ми розраховуємо на прийняття найближчим часом проекту Закону “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про правовий статус закордонних українців”, який передбачав би значно більшу кількість пільг, ніж ті, які прописані в чинному зако­нодавстві, про що я говорив на початку своєї доповіді.

З розширенням пільг для закордонних українців пов’язано питання набуття в Україні вищої освіти представниками молодого покоління української діаспори. У зв’язку з цим Міністерству освіти і науки України потрібно передбачити збільшення кількості державних стипендій для навчання у вищих навчальних закладах нашої держави представників закордонного українства.

Минулого року закордонне українство продемонструвало всьому світу свою підтримку в зовнішній політиці України, зокрема в контексті донесення до міжнародної спільноти правди про Голодомор 1932–1933 років в Україні. Проте, робота у цьому напрямі не повинна зупинятися і має продовжуватися спільно з організаціями закордонного українства.

Подальшого вдосконалення потребує також координація дій між провідними осередками закордонного українства Українською всесвітньою координаційною радою та Світовим конгресом українців.

Крім того, матеріали, які були підготовлені до парламент­ських слухань містять підсумки роботи лише за першу половину цього року, до липня 2009 року. За час, що пройшов, відбулася низка подій та заходів, пов’язаних зі співпрацею із закордонними українцями. Так Міністерство закордонних справ та Міністерство культури і туризму підписали меморандуми про співпрацю зі Світовим конгресом українців. Кабінетом Міністрів України були вишукані кошти у розмірі 47 мільйонів гривень для підтримки закордонних українців. Зокрема 19 серпня та 6 жовтня цього року були прийняті рішення щодо фінансування в поточному році за рахунок коштів Стабілізаційного фонду заходів з підтримання зв’язків із закордонними українцями.

Завершуючи, хочу сказати, ми розуміємо, що завдання, які стоять на теренах співпраці нашої держави із закордонним україн­ством, є непростими, складними і дуже масштабними. Однак докладемо всіх зусиль, щоб їх втілити в життя.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Михайловичу, за те, що заощадили нам 1 хвилину.

До співдоповіді я запрошую голову парламентського Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин Зарубінського Олега Олександровича. Регла­мент 15 хвилин.

Нагадую, якщо є бажання ставити запитання в письмовій формі до двох доповідачів, будь ласка, вони матимуть право на невелике заключне слово.

Прошу, Олегу Олександровичу.

 

ЗАРУБІНСЬКИЙ О.О., голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин (Блок Литвина). Дякую. Шановний пане голо­вуючий! Шановні учасники парламентських слухань, представники дипломатичного корпусу! Від імені Комітету з питань прав люди­ни, національних меншин і міжнаціональних відносин радий вітати всіх присутніх на цьому зібранні, і особливу подяку дозвольте ви­словити закордонним українцям, які знайшли час, знайшли фінан­сові можливості і прибули з далеких країн для участі у слуханнях (Оплески).

Хочу наголосити, що слухання з таким порядком денним український парламент, на жаль, проводить вперше. На жаль, тому що таку зустріч у стінах Верховної Ради України, очевидно, потрібно було б проводити раніше. Нам є про що поговорити. Більше того, проблем у сфері співпраці із закордонним україн­ством накопичилося так багато, що заслухати їх і окреслити шля­хи розв’язання в рамках одних слухань буде досить складно. Разом з тим варто підкреслити, що ми не починаємо з чистого аркушу. Я не буду повторювати те, що казав заступник міністра закордонних справ, але деякі віхи, репліки з цього приводу озвучу.

У нашій державі створена відповідна законодавча база з  питань співпраці із закордонними українцями, низка органів виконавчої влади має повноваження щодо реалізації державної політики у цій сфері. Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин наділений компетенцією у питанні законодавчого забезпечення зв’язків з українцями за кордоном. Я зупинюсь детальніше на чинному на сьогодні законодавчому регулюванні питань співпраці із закордонними українцями.

Набуття Україною незалежності зумовило необхідність формування державної політики стосовно Українців, які з тих чи інших причин опинилися поза її межами. Україна як національна держава мала взяти на себе місію консолідації світового україн­ства. Треба відзначити, в перших засадничих документах цей напрям діяльності держави виокремлювався.

В основних напрямах зовнішньої політики України, затвер­джених постановою Верховної Ради України в 1993 році, одним з найголовніших завдань було визначено створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з  України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом. Пізніше засади політики щодо закордонного українства було за­кріплено в Конституції України. Зокрема у статті 12 зазначено, що Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави. Особливо хотілося б підкреслити, що дана стаття щодо закордонних україн­ців, міститься в першому розділі Конституції України, в розділі, який визначає основи державного суверенітету, який не можна змінювати без всезагального, всенародного референдуму, та територіальної цілісності держави.

Наступним кроком щодо державної політики України стосовно закордонного українства стало визначення правового статусу закордонних українців. І базовим документом у цій сфері став Закон України “Про правовий статус закордонних українців”, який був прийнятий у 2004 році. Зауважу, що закон з’явився лише п’ять років тому. Процес прийняття цього закону тривав з 1998 по 2004 рік. Може виникнути закономірне запитання: чому так довго приймався закон, адже українська діаспора була і є потужним чинником державотворення, і ніхто це заперечити, як би не хотів, не зможе? Мабуть, саме тому, що в єднанні світового українства хтось вбачав, а може і сьогодні вбачає, велику загрозу. Попри все, закон є. Звичайно він не ідеальний, але працює.

Тепер щодо практичного стану справ у цій сфері. Варто сказати, що за останні кілька років взаємини держави із закор­донними українцями набули певної динаміки. Це є правда і про це було сказано. Разом з тим, між бажаним рівнем співпраці і дій­сністю надзвичайно велика різниця. Такий стан речей, на наш погляд, пояснюється кількома чинниками, подобаються вони чи ні, але я їх назву.

Перший чинник. Проблеми, які є в середовищі самого закордонного українства. Закордонні українці в різних країнах різняться за своєю чисельністю, соціально-економічним станови­щем, віросповіданням, рівнем національної самосвідомості, ступе­нем інтеграції в суспільство країни проживання. Суттєво різняться і запити, потреби, інтереси та очікування кожної із складових закордонного українства. Якщо в західних країнах українців можна означити не лише як етнокультурну, а й як національно-політичну спільноту, то в східних країнах українці об’єднуються переважно на етнокультурних засадах. Все це потребує диференційованих підходів та врахування при формуванні та реалізації заходів співпраці.

Особливо хочу наголосити на необхідності врахування специфіки східної діаспори, що утворилася після розпаду Радянського Союзу та четвертої хвилі трудової міграції, яка бере початок з кризових 90-х років, і яка, на жаль, продовжується і за­раз. Сьогодні більшість закордонних українців, які репрезентують ці групи, переживають не найкращі часи. Світова криза погіршила їх становище. Ставлення до них з боку держав проживання почасти прискорює асиміляційні процеси та перешкоджає збере­женню ідентичності. З огляду на це, потрібно враховувати у сто­сунках ідейну та ментальну розрізненість різних груп закордонних українців, не допускати політизації взаємин, не допускати поділу на своїх, ідейно близьких, та чужих, будувати динамічні та  конструктивні взаємини з кожною з цих груп, враховуючи їх специфіку, не втягувати закордонні громади у внутрішньополітичні конфлікти.

Другий чинник, який пояснює далеко не ідеальний стан співпраці із закордонним українством, — проблеми внутрішнього характеру. Питання недостатнього фінансування заходів співпраці не єдине, хоча воно, без сумніву, негативно впливає на якість і  послідовність взаємин. Але проблема не лише в коштах. Проб­лема ще і в тому, мені можуть заперечити, але давайте разом подискутуємо, що досі немає стратегії української держави щодо закордонного українства, яка є в інших країнах по відношенню до своїх співвітчизників. Якщо до цього додати відсутність політичної та економічної стабільності в державі, отримаємо відповідь на запитання: чому політика України щодо закордонного українства часто-густо є кволою, недостатньо фінансованою, нестабільною і непослідовною?

Нам не потрібно винаходити свій велосипед, варто лише поглянути на інші країни, які розробили і реалізовують спеціальні програми співпраці зі своєю діаспорою, використовуючи її як потужний фактор впливу. Взявши за приклад політику співпраці із співвітчизниками країн-сусідів, маємо нарешті виробити власну, не бутафорську, не декларативну, а змістовну, чітко організовану і достатньо фінансовану політику у сфері закордонного україн­ства. Співпраця із закордонним українством має стати частиною державної ідеології України. Це не той напрям, на якому можна заощаджувати.

Третій чинник, який є не менш важливим, — забезпечення прав закордонних українців урядами країн їхнього проживання. Ідеться про дотримання прав закордонних українців насамперед як національної меншини. З цією метою як українські громадяни, так і наша держава, зобов’язані наполегливо домагатися вико­нання міжнародних договорів, таких, як Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, а в площині захисту трудових мігрантів — виконання угод у цій сфері.

Шановні учасники парламентських слухань, ми, дійсно, покладаємо велику надію, велике сподівання на сьогоднішні слу­хання, які повинні стати майданчиком для конструктивного діало­гу, внесення конкретних пропозицій, тим паче, що в цій залі зібрані всі зацікавлені сторони: урядовці, народні депутати України, представники громадських організацій закордонних українців, громадські діячі та представники творчої еліти України. Ми очікуємо, що сьогоднішні слухання сфокусують найбільш больові точки у взаєминах та пріоритети подальшої співпраці, адже в нинішньому році завершується дія відповідної державної програми, про що йшлося. Маємо сьогодні дати відповідь на два ключові питання: якою має бути подальша державна політика у  сфері зв’язків із закордонним українством та за рахунок яких механізмів буде забезпечуватися її реалізація?

Зі свого боку комітет готовий до роботи над проектом Закону “Про внесення змін до Закону “Про правовий статус за­кордонних українців”. Як я вже казав, чинний закон дуже складно приймався. Він не дає відповіді на всі питання.

Щодо прав і свобод закордонних українців, то їх обсяг практично не відрізняється від правового статусу будь-якого іноземця чи особи без громадянства, що на законних підставах перебувають в Україні. Це факт, це правда. Преференція щодо безкоштовного оформлення багаторазової візи теж торкається не багатьох, адже Україна в односторонньому порядку надала право безвізового в’їзду всім громадянам значної кількості європейських країн, Сполучених Штатів Америки, Канади. Тому стоїть завдання наповнення більш реальним, ширшим змістом обсягу прав закордонних українців. Потрібно, очевидно, виходити з того, що ця категорія осіб виокремлена законом, і її права повинні бути співмірні з правами громадян України, зокрема у веденні бізне­сових справ, навчанні, купівлі-продажу землі тощо. Сподіваюся, що ми сьогодні матимемо змогу почути зауваження учасників слухань до чинного Закону України “Про правовий статус закор­донних українців” і пропозиції щодо його вдосконалення.

Буквально кілька слів про бачення майбутньої державної програми співпраці із закордонними українцями. На наш погляд, у ній слід охопити різні напрями співпраці, зокрема захист прав та інтересів закордонних українців, задоволення їхніх національно-культурних, освітніх, мовних та інформаційних потреб, підтримка громадських організацій українців, особливо трудових мігрантів.

Безумовно, до реалізації майбутньої державної програми мають бути залучені на правах рівноправних партнерів потужні громадські організації закордонних українців, які давно готові виступити повноцінними партнерами української влади. У новій програмі представники закордонного українства повинні розгля­датися не лише як об’єкт уваги нашої держави, а й як суб’єкт такої співпраці. У налагодженні співпраці із закордонним україн­ством потрібно також враховувати консолідуючу місію українсько­го духовенства, яке підтримує українців, які опинилися поза ме­жами своєї країни.

Велике значення для проведення послідовної та цілісної політики держави у сфері закордонного українства має інституцій­ний механізм. Як свідчить практика, бракує єдності у підходах та організації співпраці із закордонним українством, тому що відсут­ній єдиний центр вироблення та реалізації цілісної державної політики. З цього приводу, до речі, лунають пропозиції щодо утво­рення окремого центрального органу виконавчої влади, відпові­дального за співпрацю із закордонним українством. Є й інші по­зиції у цьому питанні, зокрема побоювання того, що буде надмірна централізація управління у зазначеній сфері, а як наслідок — бюрократизація. Одним словом, думаю, це питання треба про­дискутувати, у тому числі й сьогодні, визначитися з наявністю реальних ресурсів для утворення нової урядової структури. Щоб не вийшло: те, що маємо, зруйнували, а нове не створили.

На завершення виступу хотів би сказати, шановні учасники парламентських слухань. Так склалося, що громадські організації закордонних українців були і залишаються головним стимулом влади в Україні до пошуків оптимальних шляхів співпраці. Саме завдяки їх ініціативам приймалися програми, проводилися все­світні форуми українців, здійснювалися різноманітні заходи. Пере­конаний, що сьогоднішні ініціативи, які тут прозвучать, стануть новим дієвим стимулом до того, щоб співпраця із закордонним українством перейшла в нову якість.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, пане Олеже.

Переходимо до дискусійної, головної частини. Нагадую, тепер ми працюємо, маючи регламент — 5 хвилин. Я запрошую до слова президента Світового конгресу українців Євгена Чолія. Підготуватися Василю Вовкуну.

 

ЧОЛІЙ Є.Я., президент Світового конгресу українців. Шановний заступнику Голови Верховної Ради України! Вельми­шановне духовенство! Шановні міністри і депутати, пані і панове! Українська діаспора — це невід’ємна частина українського народу. Попри територіальну віддаленість від рідного краю та сильні асиміляційні процеси українська діаспора зберігає свою націо­нальну ідентичність, мову, культуру та традиції. До 1991 року вона була голосом українського поневоленого народу, а з проголо­шенням незалежності стала її надійним партнером в утвердженні української державності.

Світовий конгрес українців (СКУ) — це найвища світова координаційна надбудова української діаспори, визнана неурядо­вою організацією в ООН. СКУ вже 42 роки репрезентує інтереси української діаспори, що нараховує понад 20 мільйонів українців, координує діяльність своїх складових організацій, які діють у  32 країнах світу, а також зберігає українську національну ідентичність, охороняє права українців та мобілізує громадську думку для посилення прихильного ставлення до України.

Керуючись потребами сьогодення, у 2009 році я виробив своє бачення важливих для України та світового українства питань. Ці питання ввійшли в основу підписаного 30 липня цього року з Міністерством закордонних справ України меморандуму співпраці у п’яти важливих для діаспори та України напрямах, а  саме: забезпечення захисту інтересів закордонних українців, підвищення позитивного міжнародного іміджу України, збережен­ня та популяризація української мови в діаспорі та в Україні, ви­знання Голодомору геноцидом українського народу та сприяння у реалізації європейських і євроатлантичних прагнень України.

Окрім того, 27 серпня цього року СКУ підписав з Міністер­ством культури і туризму України Меморандум співпраці в галузі культури та мистецтва з метою збереження української культурної спадщини та піднесення через її посередництво національної сві­домості українців. СКУ також підготовляє проекти меморандумів співпраці в питаннях, що стосуються освіти, боротьби проти торгівлі людьми, суспільної опіки та спорту. СКУ закликає Вер­ховну Раду України сприяти виконанню цих меморандумів, зокре­ма, затвердити фінансування для програми співпраці із закордон­ними українцями на наступні роки. Разом з тим, СКУ вносить до Верховної Ради України наступні пропозиції щодо української діаспори.

Перше. Щорічно 10 грудня в рамках відзначення Міжнарод­ного дня прав людини, встановленого Генеральною Асамблеєю ООН, проводити парламентські слухання про дотримання люд­ських та національних прав українських національних меншин у сусідніх з Україною державах.

Друге. Щорічно 21 лютого в рамках проведення Міжнарод­ного дня рідної мови, проголошеного на 30-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, проводити парламентські слухання про стан української мови в Україні та в діаспорі, зокрема про ефективність здійснених заходів у поборюванні довголітньої русифікації в Україні та в припиненні асиміляційних процесів у діаспорі.

Третє. Встановити день для щорічних парламентських слухань на тему української діаспори, у тому числі про результа­тивність Закону України “Про правовий статус закордонних українців” та про виконання статті 12 Конституції України, в якій визначено, що Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Четверте. Прийняти закони, які сприяли б поверненню в Україну етнічних українців.

П’яте. Створити постійно діючу комісію за участю представ­ників СКУ, яка здійснювала б моніторинг ефективності діючого законодавства відносно закордонного українства, та на цій під­ставі давала рекомендації щодо впровадження змін до вже існую­чих законів та прийняття нових.

Користуючись нагодою, СКУ також закликає Верховну Раду України:

визнати воїнів ОУН-УПА учасниками національно-визвольної боротьби за незалежну Україну та надати ветеранам належні пільги;

прийняти закони, спрямовані на демонтаж пам’ятників, що символізують тоталітарний комуністичний режим;

проводити всі засідання Верховної Ради України виключно державною мовою України;

привести недоторканність народних депутатів України до європейських стандартів.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, пане Євгенію.

До слова запрошую міністра культури і туризму України Вовкуна Василя Володимировича. Підготуватися Роману Небожуку.

ВОВКУН В.В., міністр культури і туризму України. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні народні депутати! Шановні представники дипломатичного корпусу, духовенства, учасники слухань! Ми зібралися сьогодні у святковий день, тож вітаю всіх українців зі святом Покрови Пресвятої Богородиці, Днем україн­ського козацтва, Днем української зброї! (Оплески). Нехай свято Покрови оберігає, єднає та благословляє Соборну Україну! 

Закордонне українство сьогодні — це десятки мільйонів співвітчизників, які з різних причин у різний час опинилися за межами батьківщини. Українська діаспора у ХХ столітті формува­лася кількома хвилями, у тому числі селянами, які їхали за океан чи до Сибіру в пошуках землі і кращої долі, політичними емігран­тами — діячами визвольного руху, які рятувалися від різних режимів та терорів. Вони створили в еміграції не лише політичні центри, а й українські літературно-мистецькі організації, видавни­цтва, духовні осередки.

Ми вдячні цим людям, справжнім патріотам, за їхній неоці­ненний внесок у збереженні національної ідеї, державницької традиції в роки бездержавності України.

У 80-ті роки розпочалася четверта хвиля еміграції з України. Її склали переважно сучасні українці, які шукають у Європі та Америці сприятливих умов для самореалізації, заможнішого, ста­більнішого життя. Соціальне і культурне обличчя українських громад, їхнє становище і потреби в різних поколіннях та в різних державах дуже різняться. Особливо якщо порівнювати стан захід­ної діаспори в Америці та Європі зі східною діаспорою в країнах колишнього СРСР, зокрема в Росії, де для мільйонів українців немає жодної національної школи, бібліотеки, церкви, інформацій­ного каналу. Тому й підходи до співпраці з різними закордонними громадами очевидно мають бути різними. Але єдина стратегія такої співпраці, скоординованість дій різних відомств цілком необхідні. А цього якраз і бракує сьогодні.

Основним недоліком державної політики щодо діаспори, на  наш погляд, є брак цілісної стратегії, відомча роздробленість. Ми приходимо до усвідомлення, що назріло створення єдиного центрального органу виконавчої влади з питань співпраці із закордонним українством, який розробляв би і здійснював дер­жавні програми співпраці з діаспорою у сферах культури, освіти, інформації, соціального захисту тощо.

Також я хотів би почути у ваших виступах підтримку Міністерства культури у створенні ще одного державного органу, який би опікувався державною мовою. Ми, на жаль, ведемо цю дискусію більше року. На сьогодні в державі Україна українською мовою займається сектор української мови, який складається із трьох чоловік. Ось вам результати всієї цієї роботи. Тому у ваших виступах, ваша підтримка нам конче необхідна.

Ідеологія, стратегія співпраці з діаспорою повинна ґрунту­ватися на завданні збереження єдиної української нації та націо­нальної культури, на зміцненні української держави та її позиції у  світі. Кожна зарубіжна українська громада, кожна українська родина у світі мала би стати не лише осередком формування національної ідентичності, а й джерелом знань про Україну, чин­ником культурного, інформаційного, політичного впливу на країну проживання, творення привабливого образу України та її культури у світі. Це стратегічне завдання можна сформулювати так: скрізь, де живуть українці, де є українська родина — там і є Україна.

Об’єднання українців різних країн навколо національної ідеї, втілення якої забезпечить Україні просування на шляху до Європи, до євроатлантичного світу, дозволить протистояти спробам імперського реваншу. Для реалізації таких завдань нагальною потребою на сьогодні є створення інноваційної Державної програ­ми розвитку культурних зв’язків із закордонним українством. Застосування нових дійових форм співпраці, передусім наступаль­ної роботи в інформаційно-культурному просторі, уможливить протистояння асиміляційним тенденціям і на Сході, і на Заході, і  навіть у самій Україні. Необхідно забезпечити широкий доступ до українських ЗМІ в усіх країнах, де є українські громади, доступність по всій планеті веб-версій та сторінок в Інтернеті, українських телеканалів, радіостанцій, часописів. Назріла необхід­ність створення спеціалізованого всесвітнього супутникового те­леканалу, зорієнтованого на закордонного українського глядача. Ми маємо демонструвати динамічність і наступальність, покла­датися не лише на сентимент українців до історичної батьківщини та ностальгійні емоції, а передусім на якість, актуальність, різно­маніття українського культурного продукту.

Українців всього світу об’єднують такі спільні проекти як: відзначення 200-річчя з Дня народження Тараса Шевченка; міжнародне визнання Голодомору та вшанування пам’яті його жертв; створення “Білої книги” про культурні надбання світового українства інші масштабні акції.

Важливою проблемою культурного життя діаспори нині є  ефективність інституцій, створених українськими громадами в  минулому, українських домівок, союзівок тощо. Традиційні фор­ми їхньої роботи втрачають актуальність із відходом старших поколінь від активного громадського життя. Потрібна практична допомога нашої держави, аби вдихнути нове життя в ці установи, оновити форми і зміст їх діяльності. Спільними зусиллями України та діаспори слід перетворити ці установи на сучасні культурно-інформаційні центри. На часі їхнє матеріально-технічне та кадрове переозброєння, а також ідейне, для того щоб вони запрацювали на ту єдину для всіх українців сучасну національну ідею, сино­німом якої є національна культура.

Координування і забезпечення діяльності оновлених інститу­цій стало б ключовою функцією центрального органу виконавчої влади з питань співпраці з діаспорою чи безпосередньо, чи через потужну мережеву організацію “Український інститут” за прикла­дом таких успішних мереж, як Британська рада, Гете-інститут та інші.

Особливу турботу необхідно приділяти українським дітям, що ростуть за межами батьківщини. Українська дитина має постійно відчувати — Україна не забуває про неї. Для дітей молодшого шкільного віку Міністерство культури і туризму України планує реалізувати новий проект “Скринька українця”: комплект національно-просвітницьких і мистецьких матеріалів від Держав­ного Гімну України до українського букваря, що даватимуть інфор­мативне, водночас, емоційне наснажене уявлення про батьківщину.

Як бачимо, співпраця з діаспорою поки що позбавлена необхідного масштабу, стратегічного виміру, належного фінансо­вого забезпечення. Тому є очевидною необхідність переформу­вати стратегію і тактику роботи із закордонним українством у від­повідності до національних інтересів.

Я впевнений, що тісна співпраця із закордонним українством, особливо в культурно-інформаційній сфері має стати пріоритетним напрямом зовнішньої політики України, ключовим складником її національних інтересів. Слід об’єднати зусилля політичних, економічних, культурних еліт України та діаспори навколо спільного бачення національної ідеї, котра, на моє переконання, полягає в тому, що потужна національна культура — це і є національна ідея.

І ще до сьогоднішнього свята, очевидно, сама свіжа інформація. Сьогодні прийнято постанову Кабінету Міністрів про порядок використання грошей із Стабілізаційного фонду щодо роботи з українською діаспорою. Це перша постанова. І друга по­станова стосується виділення 5 мільйонів гривень для оголошення конкурсу з будівництва пам’ятника Голодомору у Вашингтоні.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, пане Василю, за добрі новини, за креативні ідеї. Не дякую за порушення регламенту.

Запрошую до слова Романа Небожука, керівника бюро для зв’язків з органами державної влади Української Греко-Каталицької церкви. Підготуватися Ганні Гніденко.

 

НЕБОЖУК Р., керівник бюро для зв’язків з органами державної влади Української Греко-Католицької церкви. Шановний пане заступнику Голови парламенту! Шановні народні депутати, представники духовенства, дипломатичного корпусу і  всі представники української трудової міграції, закордонного українства, які зібралися сьогодні в цей святковий день у цьому залі! Дозвольте насамперед поздоровити усіх зі святом Покрови Пресвятої Богородиці від імені Глави Української Греко-Католицької церкви Блаженнішого Любомира, а також висловити кілька думок.

Лисиці мають нори, птиці мають гнізда, а син людський не має, де голови прихилити. У цій ситуації на початку 90-х років опинилася майже кожна четверта українська сім’я, яка провод­жала зі своєї домівки насамперед у трудову еміграцію українців з  нашої держави. На початку люди могли покладатися лише на Господа Бога, на власні сили. І першим прихистком для них в більшості випадків ставала саме церква. І це стало викликом для церкви, щоби змінити ставлення до такого явища, як опіка людей з України, які опинилися за кордоном у дуже важких жит­тєвих ситуаціях. З цього приводу я хотів би висловити кілька думок.

Перше. Сьогодні є звернення керівників християнських церков України на підтримку ініціативи багатьох громадських організацій щодо прийняття законодавчого акта про статус україн­ського трудового мігранта, де передбачалося б проведення ціліс­ної політики щодо захисту прав тих людей, які опинилися за кордоном у трудовій міграції, і щодо вирішення багатьох питань. Як сказано у цьому зверненні, голос українських трудових емігрантів є слабо почутий у нашій державі. Роками їм доводиться безрезультатно стукати до високих кабінетів у найнагальніших справах: продовження дії паспортів, перерахунок пенсій, визнання дипломів, діяльність українських шкіл за кордоном, можливість відвідати рідних у різдвяний чи великодній часи та багатьох інших. Українські дипломатичні представництва в країнах масового перебування трудових мігрантів перевантажені і неспроможні ефективно дбати про інтереси співгромадян, часто не справ­ляються зі своїми елементарними функціями, а подекуди, навіть, накидають емігрантам додаткові бюрократичні тягарі. Досить часто українці отримують більше розуміння та допомоги від орга­нів країни перебування, ніж від органів влади рідної держави. Отже, керівники православної, греко-католицької, протестантської християнської церков України хочуть привернути сьогодні увагу до, насправді, дуже болючого і актуального питання, яке потребує вирішення найближчим часом.

Друге, на що я хотів би звернути увагу, — це питання закордонних українців. Ми підтримуємо ідею щодо створення центрального органу виконавчої влади. Для цього потрібно вивчити досвід сусідніх європейських держав, наприклад, Польщі, Німеччини. Німеччина має міністерство мовної політики, яке займається закордонними німцями, у Польщі є державний орган у  справах Полонії. І ми бачимо, як ефективно реалізують свою культурну політику посольство Німеччини у Києві чи польський інститут у Києві.

З цього приводу я хотів би також звернути увагу, що тут уже згадувалося про захист культурних прав українців. Очевидно, що треба виробити ставлення представництв Міністерства закордон­них справ України за кордоном для забезпечення релігійних прав українців, які там перебувають.

І на завершення. Сьогодні, можливо, вперше парламент України (треба висловити вдячність керівництву парламенту, Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин, Міністерству закордонних справ) зібрав сущих в Україні і за її межами дітей української землі. Тому дуже важли­во звернути увагу на ініціативу громадських організацій. Закор­донні українці і трудові українські мігранти за кордоном — це дуже прогресивні, дуже діяльні групи українського суспільства. Тому, коли йдеться про вироблення позиції держави, законодавчих ак­тів, створення певних державних органів влади, потрібно врахову­вати ці ініціативи.

Дякую за увагу.  

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Гніденко Ганну Олексіївну, директора Центру української культури “Лазаревський районний центр національних культур”. Підготуватися Петру Ющенку.

 

ГНІДЕНКО Г.О., директор Центру української культури муніципального закладу культури “Лазаревський районний центр національних культур”. Доброго дня, Миколо Володимировичу, члени уряду, депутати, учасники цих слухань! Мені дуже приємно знаходитися в цій залі, за що я хотіла б подякувати оргкомітету, який запросив зокрема мене на ці слухання. Справа в тому, що я  не є громадським діячем, я є керівником Лазаревського центру української культури міста Сочі. Це муніципальний заклад, струк­турна одиниця, центр національних культур.

Чому я сьогодні свідомо вийшла на цю трибуну? Я дуже вдячна нашій Україні, яка піклується і підтримує наше зарубіжне українство, ті громадські організації. Але в законі, який ви прий­няли, і до 2006 року, і після 2006 року чомусь ніде не згадується про ті заклади, аналогом яких є наш центр української культури. Ми існуємо 15 років. Лише завдяки Міністерству культури і туриз­му України, зокрема Василю Володимировичу Вовкуну є єдина підтримка діяльності нашого центру.

Я сама розробник декількох програм, які ми подавали на затвердження в країну, але, на жаль, жодна з них не прийнята. Ми подавали пропозиції щодо підтримки наших творчих звітів, щодо навчання наших дітей в Україні, щодо проведення різних заходів.

Стосовно нашої роботи. Ми вже 10 років проводимо фести­валь-лабораторію пам’яті Василя Скуратівського. Це наш голов­ний проект, який завдяки Міністерству культури і туризму України і Росії досі діє. Але до державної програми про закордонне українство він чомусь не включений. Тому я дуже прошу, коли будете розробляти або доповнювати ту програму, зверніть увагу на муніципальні заклади української діаспори, зокрема в Росії.

Стосовно відкриття українських інформаційних центрів. У  нас на Кубані такого центру немає, є Північний федеральний округ. Але, на жаль, у тому окрузі в генеральному консульстві немає фахівців-спеціалістів, які займалися б питаннями культури. Тому, можливо, все-таки треба звернути увагу на Краснодарський край: відкрити або консульську службу, або відділення, або український культурний інформаційний центр, який забезпечував би потреби таких центрів, як ми. На жаль, це стосується лише громадських організацій.

Стосовно навчання, стажування, творчих звітів, ми стукає­мо  —  двері відчиняє лише Міністерство культури і туризму України. Інші міністерства, на жаль, не можуть нам допомогти, тому що ми не громадська організація.

Я повністю підтримую думку шановного пана Вовкуна про те, що нашим урядовцям, депутатам треба подумати над тим, щоб нашими питаннями, а також діаспори, займалася одна орга­нізація. Щоб ми не бігали від міністерства до міністерства, а при­їхали до Києва і знали, куди відправити заявки, куди програми, де вирішити питання щодо навчання, щодо матеріально-технічного забезпечення.

Ми живемо в Росії в місті Сочі. З цієї трибуни я хотіла б подякувати адміністрації Лазаревського району міста Сочі, яка всі ці 15 років підтримує нас. У нашому центрі працює 30 штатних працівників. Це моя головна біль: одягнути творчі колективи (5 народних творчих колективів), вивчити. Завдячуючи тільки осо­бистим стосункам, друзям, які є в нас в Україні, ми за ці роки домоглися того, щоб наші діти навчалися в Ніжинському педаго­гічному університеті імені М.В.Гоголя. Завдяки нашому проекту фестиваль-лабораторії маємо щорічне стажування наших керівни­ків української діаспори в Росії.

Я не буду більше забирати у вас часу. Дуже хотіла б, щоб мої пропозиції були враховані під час розроблення проекту змін та доповнень до Закону України “Про правовий статус закордон­них українців”.

Дякую. 

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Друзі, я мушу сказати для тих, хто вперше на цій трибуні: у куточку внизу на табло можете бачити, скільки часу залишається до кінця виступу. У попереднього промовця було ще 12 секунд.

Я запрошую до слова народного депутата України Петра Андрійовича Ющенка. Підготуватися Юрію Решетнікову.

 

ЮЩЕНКО П.А., член Комітету Верховної Ради України з  питань культури і духовності (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Шановні співвітчизники! В Українському домі зу­силлями громадського об’єднання “За Помісну Україну!”, Міні­стерства культури і туризму, Міністерства закордонних справ і особливо його представництва за кордоном, за що ми глибоко вдячні, створена Національна портретна галерея. Власне, у Євро­пі, у Сполучених Штатах Америки такі галереї є державним атрибутом.

У галереї налічується понад 2 тисячі портретів, створений сайт, готуються книги, журнали. Мета портретної галереї — дати можливість нашому суспільству, всьому світу більш уважно розгледіти істинну роль українства у творінні світової цивілізації.

Портрети діячів в усіх галузях, у тому числі духовних, державних, військових діячів, спортсменів, акторів, письменників, поетів, представлені на п’яти поверхах Українського дому. На пер­шому поверсі з портрета на вас дивиться великий Святослав Завойовник, який свого часу приєднав Кубань, розгромив в’яти­чів, Хозарський каганат на Волзі, упокорив вісімдесят міст по Дунаю і сказав своїй матері Ользі: “Мені не любо сидіти в Києві, хочу жити у Переявлавці на Дунаї — там середина землі моєї”.

Його син Володимир розіслав своїх 12 синів на князівство в різні землі, які розійшлися і сотворили, власне, перші діаспори. Скажімо, Ізяслав (Мстислав, Всеслав Чародійник) сотворив сьогоднішню білоруську гілку слов’янства; Святослав — Псков, Борис — Ростов, Гліб — Мур; Мстислав — Кубань, Станіслав — Смоленськ. Сини йшли на Схід, а доньки — на Захід. Зокрема, одна з них вийшла заміж за угорського герцога Ласла Сару і народила перших угорських королів Андраша і Белу. Єлизавету видали заміж за Ольгерда, вона народила першого грамотного норвезького короля Олафа Бонда. Інгеборд Мстиславівна була видана заміж за датського принца Кнута і народила великого короля датського Вольдемара. Ганна вийшла заміж за короля Франції Генріха І і народила Пилипа І, першого грамотного французького короля.

Це ціла велика геодуховна карта, я би так сказав, карта наших династично-шлюбних зв’язків. Крім того, не забуваймо про сина Всеволода Володимира Мономаха, який одружився на Гіті, англійській принцесі. Вона народила Юрія і Мстислава, які засну­вали Суздальсько-Володимирське князівство, власне, московську цивілізацію, і велике Галицько-Волинське князівство, яке сягало до меж сьогоднішньої Трансільванії і Румунії. Далі Мстислав, Ізяслав, Роман, Данило, Ярослав Осмомисл.

Ми згадуємо велике Литовське князівство, Костянтина Острозького, засновника першого вищого навчального закладу в   Україні — Острозької академії. Пропустили великих князів і  перших польських королів Болеслава Хороброго і Германа, народжених Добронегою-Марією, донькою Володимира.

Підходимо до XV століття. Михайло Корибут Вишневецький, Ян Собецький, великі просвітителі, Касіян Сакович, Шимон Шимонович, Григорій Синодський, Павло Красненський, перший ректор Болонського університету Ян Катермак.

Далі ми побачимо портрети Розумовських, Сулим, Драгоми­рових, Мілорадовичів, великих державотворців ХХ століття Хрущо­ва, Брежнєва, Черненка, Кириленка, Горбача, якого іменують Горбачов, із хутора Горбачі, а мати в нього Гопкало, Тихонових, Рижкових. На вас будуть уважно дивитися з портретів Семичас­ний, Руденко, Чебріков, генеральний прокурор, який ще від Ягужунського…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ Дайте можливість завершити.

 

ЮЩЕНКО П.А. Мені, щоб завершити, треба дві години (Пожвавлення в залі).

Я єдине вам тільки скажу. Вражає особливо аерокосмічна галузь. У війську Катерини II був Олександр Засядько, який коман­дував ракетно-артилерійським підрозділом і був винахідником ра­кет запально-розривної дії. Кибальчич, Корольов, Уткін, Лозино-Лозинський, Макаров, Глушко — це всі наші аерокосмічні творці. Я  вже не кажу за літакобудування, за Володимира Джуса, за Антонова, за Можайського, який за 20 років до братів Райт підняв у повітря на “Чайці” перший літак; Ігоря Сікорського, який підняв у  повітря перший гелікоптер на дворі Київського політехнічного інституту і створив власну компанію з виробництва авіаційної техніки у Сполучених Штатах Америки.

Це робили наші співвітчизники у Сполучених Штатах. Все  там було нормально, зверніть увагу, і науково-технічний прогрес, і економіка — все. Але для того, щоб Армстронг злітав на  місяць, не могли американці обійтися без формули Юрія Кондратюка, як посадити модуль від ракети на місяць, яку він винайшов у 1913 році, і керівника програми Ігоря Богачевського. Богдан Гнатюк дуже багато зробив для створення міжконти­нентальних балістичних ракет, які запускаються з підводних чов­нів. “Трайдент” (в українському перекладі — тризуб). А Теодор Костюк — заступник програми з розробки космічних апаратів NASA (відділ вивчення Сонячної системи), Михайло Яремович — також заступник керівника NАSА.

Наші генії Антон Вальтер і Кирило Синельников через три місяці після того, як бюро Резерфорда розчепило атомне ядро, розчепили ядро літію. І Андрій Храпливий, і Георгій Гамов, і Улам Станіслав все це робили і допомагали Опенгеймеру і іншим керівникам творити Манхеттенський проект.

Портрети 25 маршалів Радянського Союзу. Цей ряд відкри­вають портрети Ворошила, якого іменують Ворошилов, Буден­ного, якого іменують Будьонним, а перед ними — портрет Олександра Колчака і поряд портер Петлюри. До речі, у Колчака з Петлюрою була пряма домовленість між собою, кому йти боро­тися з більшовизмом в Україну, а кому залишатися в Росії. Могло бути навпаки, і сьогодні б у Росії прославляли Петлюру, а поло­вина України проклинала б Колчака.

Знаєте, я такі вже ексцентричні речі вам доповім. Самий шанований, самий титулований суміст в історії сумо в Японії, володар Кубка імператора Іван Боришко. Його батько — Маркіян Боришко із Харківщини. Скажімо, Чехов: батько мав прізвище Чех і був із села Вовча Балка на Харківщині, а мати — Пріська Шимко із сусіднього села. Маяковський: батько із Каховки (Оплески). Я сприймаю ваші оплески як невелику вдячність, а більше — щоб я, очевидно, закінчив цю…

Запрошую вас в Український дім і запрошую до прямої співпраці через наші представництва. Запрошуємо до сайту, запрошуємо до галереї. Я впевнений, що ця історія — безкінечна. І буде існувати ця портретна галерея, як і Україна, до скончанія віку.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Друзі, повертаємося в сьогодення і думаємо про наше майбутнє.

Запрошую до слова Решетнікова Юрія Євгеновича, голову Державного комітету України у справах національностей та релігій. Приготуватися Едуарду Багірову.

 

РЕШЕТНІКОВ Ю.Є., голова Державного комітету України у справах національностей та релігій. Шановний Миколо Володи­мировичу! Шановні народні депутати України! Шановні учасники слухань! Насамперед хотів би привітати всіх нас зі справді національним святом Покрови Пресвятої Богородиці.

Україна належить до країн із найчисленнішою діаспорою. З  часу прийняття Конституції України збереження національної ідентичності українців, які проживають за кордоном, підтримка і розвиток української культури в середовищі діаспори є не лише моральним, а й конституційним обов’язком держави. Ці завдання мають стати пріоритетними як для зовнішньої, так і для внутріш­ньої політики української держави.

Не таємниця, що багато країн вдало використовують власні діаспори як потужний засіб впливу, роблять їх інструментом державної політики у підвищенні міжнародного іміджу відповідних країн. Разом з тим українська держава, на жаль, поки не змогла вибудувати стабільної і послідовної системи взаємодії із закор­донним українством, належним чином використовувати його потенціал у державотворчих процесах.

Тому на сучасному етапі органи влади повинні консолідувати зусилля щодо розв’язання багатоаспектного комплексу проблем, які накопичилися в системі взаємовідносин Україна — діаспора, посилити ефективність держаної політики у сфері взаємодії із закордонним українством, запобігти значним асиміляційним про­цесам його середовища. Роль світового українства повинна поглиблюватися і спрямовуватися не лише на збереження духов­них цінностей, а й на утвердження і зміцнення нашої держави, формування її позитивного образу в світі. Адже закордонне українство поза межами самої України накопичує значний потен­ціал в усіх сферах: політиці, економіці, культурі, праві. І виконує функцію своєрідних форт-постів України за кордоном.

Говорячи про роботу із закордонним українством, безумов­но варто було б максимально врахувати існуючий іноземний досвід у цій царині. Він свідчить про те, що державну політику щодо діаспори здебільшого реалізують спеціально утворені або спеціально уповноважені органи, як, наприклад, в Угорщині, Болгарії, Румунії, Словаччині, Азейбарджані, які здійснюють увесь комплекс управлінських функцій у цій сфері. Виходячи з цього, вважаємо за доцільне створення спеціального уповноваженого урядового органу у справах зв’язків із закордонними українцями.

Необхідно визначити пріоритетні напрями і вибудувати чіткі механізми для роботи з українцями з-за кордону. Серед таких пріоритетів, на наш погляд, могли б бути:

Продовження практики укладання міждержавних договорів з країнами, де проживає чисельна українська громада, політико-правовий статус якої законодавчо визначений, як національна меншина.

Створення змішаних міжурядових комісій з питань захисту прав осіб, які належать до національних меншин, як інституційних механізмів реалізації цих двосторонніх угод. Дієвість такого механізму співпраці доведена на прикладі існуючих двосторонніх українсько-словацької, українсько-угорської, українсько-румунської комісії з питань забезпечення прав національних меншин, коорди­націю діяльності яких здійснює Держкомнацрелігій. Виконання протокольних рішень цих комісій допомагає провадити протекціо­ністську політику стосовно співвітчизників за кордоном з метою задоволення їх національно-культурних потреб. На сучасному етапі Держкомнацрелігії працює над утворенням двосторонньої українсько-польської комісії, у перспективі започаткування діяль­ності українсько-білоруської і українсько-молдовської комісій.

Започаткувати міжвідомчу взаємодію з державними інституціями сусідніх з Україною країн, які здійснюють реалізацію державної політики щодо співвітчизників за кордоном. На наш погляд, це сприятиме обміну досвідом та позитивними напрацю­ваннями в цій сфері і мінімізації будь-яких непорозумінь у дво­сторонніх відносинах.

Налагодити систематичні контакти з громадськими організа­ціями українців сусідніх з Україною держав: всебічно стимулювати організованість та активність місцевих українських громад, забезпечувати їх належну матеріально-технічну підтримку з боку державних структур. Проте, при цьому не слід залишати поза увагою окремих постатей українців за походженням, які прожи­вають у країнах з нечисельною українською діаспорою, але які своєю працею сприяють утвердженню іміджу і авторитету України у світі.

Вести активнішу роботу з молоддю: сприяти відродженню молодіжного руху в діаспорі, залучати організовану українську молодь до державотворчих процесів.

Надавати підтримку україномовним засобам масової інформації та навчальним закладам за кордоном. Акцентувати увагу на підтримці Інтернет-видань для закордонного українства, оскільки стрімкий розвиток інформаційних та комп’ютерних техно­логій уможливлює створення багатопланового інформаційного Інтернет-поля “Україна—діаспора”.

Лише, маючи національно свідому патріотичну діаспору, яка постійно відчуває турботу та зацікавленість своєї батьківщини, походження, можна сподіватися на ефективний зворотній зв’язок.

Реалізація згаданих пріоритетних напрямів державної полі­тики щодо закордонного українства сприятиме налагодженню тісних взаємозв’язків з історичною Батьківщиною, збереження національної ідентичності діаспори, забезпеченню на належному рівні її прав і свобод, збереженню української мови та культури у середовищі діаспори.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Едуарда Багірова, голову правління Міжнародної ліги захисту прав громадян України. Підготуватися Віктору Тарану (Терену).

 

БАГІРОВ Е.І., голова правління Міжнародної правозахисної організації “Міжнародна ліга захисту прав громадян України”. Здравствуйте, уважаемые коллеги, друзья! Начну с того, что с  2001 года делегация нашей организации выезжает в страны Евросоюза, СНГ для встречи с нашими гражданами, которые там постоянно проживают. Это живое общение, изучение их образа жизни, их правового состояния. Я хотел бы сакцентировать ваше внимание на одном случае этого года.

Еще в марте мы выехали в Грецию для оказания правовой помощи гражданину Украины. Мы решили организовать круглый стол в посольстве, для того, чтобы привлечь внимание органов государственной власти, общественность Греции к сложившейся ситуации в отношении гражданина Украины. Мы пригласили в  здание посольства греческих и украиноязычных журналистов, представителей диаспоры, представителей культурных центров Греции. Все были воодушевлены событием, хотя не совсем радужным — правовая проблема в отношении наших сограждан. Но я видел в их глазах желание что-то делать, к чему-то стре­миться. Не хотелось бы говорить о том факте, когда мы должны были как принимающая сторона угощать наших гостей хотя бы чаем или кофеем, к сожалению, не было для этого средств. Господин посол Цибух и консул Коваленко за свои средства купили то, чем можно было бы угостить.

То, что мы сегодня говорим о необходимости принятия изменений к закону — это правильно. Закон необходим для того, чтобы можно было нам эффективно использовать нормы закона для защиты интересов украинцев за рубежом. Но по причине отсутствия финансирования в полном объеме посольств и кон­сульств Украины за рубежом, которые являются лицом Украины (там проводится та работа, которая защищает не только наши правовые интересы), государство не может выполнять в полном объеме свои обязательства. В результате понижается авторитет Украины в тех странах, в которых мы должны все время его поддерживать.

Многие выступающие говорили о том, что мы должны делать все для того, чтобы поднять статус граждан Украины. Я это понимаю и поддерживаю. Пользуясь случаем, хотелось бы обратиться к депутатам Верховной Рады всех фракций с тем, чтобы они независимо от политических взглядов были патрио­тами, и приняли до конца этого года не только необходимый закон, но и в полном объеме финансировали те затраты, которые связаны с работой МИД Украины. Я знаю, проводится очень большая работа в посольствах и консульствах. В Германии, во Франции, Греции, Польше, в любой другой стране, где я побывал с моими коллегами, есть украинцы, которые хотят сделать доброе дело, помочь объединиться, поддержать хорошие идеи. Я так думаю, что все-таки центром реализации тех идей, высказыва­ний, программ, о которых мы сегодня заявляем, безусловно будут консульские и посольские учреждения.

Напоследок, зная определенные проблемы относительно принятия законопроектов, безусловно будем всячески оказывать содействие комитету по правам человека относительно принятия проекта Закона “Про внесення змін до Закону України “Про пра­вовий статус закордонних українців”. 

Я хотів би, щоб наше побажання, наші наміри були найближ­чим часом здійснені. Вважаю, що сьогоднішні наші слухання будуть, скажімо так, тим фундаментом, який допоможе захистити права наших співвітчизників. Дуже вдячний за те, що дали мені можливість виступити.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую народного депутата фракції “Блок Юлії Тимошенко” Віктора Тарана (Терена). Підготуватися Тетяні Кузик.

Друзі, дуже багато виступаючих. Тому просив би розповіда­ти не про своє приватне життя, а про серйозні фундаментальні проблеми державної політики.

Будь ласка, пане Вікторе.

 

ТАРАН (ТЕРЕН) В.В., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (Блок Юлії Тимошенко), додатковий радник мерії міста Рим по Європейському континенту. Шановний пане головуючий! Дорогі мої побратими! Відомий український письменник і політичний діяч Іван Багряний через географічні океани і через океани часу проглянув і передбачив, що незалежну Україну будуть будувати колишні комсомольці. Так і сталося. Вільну Україну, яку виборювали воїни УПА і тисячі зна­них і безіменних бійців-воїнів України, почали зводити Україну на руїнах московської імперії не лише Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, а й вчорашні комсомольці почали облаштовувати собі Україну, саме облаштовувати, щоб їм було зручно і комфортно. І  коли Рух виборював синьо-жовті знамена, вони виборювали владу і банки. І тепер маємо те, що маємо, як казав визнаний майстер афоризмів Леонід Кравчук.

Українська еміграція вимріяла і вистраждала незалежну Україну. І коли сюди почали приїжджати люди з української діаспори, то якою ж вони побачили ту вимріяну ними Україну? Вони побачили, що України за кордоном, може, навіть і більше, ніж України в Україні. Їх вітала російська мова на Хрещатику і  на  численних вулицях імені Леніна. І тут дивилися на людей з української діаспори часто-густо не як на носіїв національної ідеї, а як на носіїв американських або канадських доларів.

От проведемо ці слухання, ухвалимо гарні рекомендації, але я не знаю чи проголосує за них Верховна Рада, адже у парламенті половина не наших співвітчизників, а “соотєчествєнніков”. І весь трагізм у тому, що відбувається це на фоні тих колосальних викликів, які ставить перед Україною путінська Росія. І я привер­таю вашу увагу до аргументованої розвідки екс-голови Ради національної безпеки і оборони України Горбуліна, видрукуваної у “Дзеркалі тижня”. У цій серйозній праці розкривається імперська концепція Москви, її плани на перспективу. За московськими планами Україна має бути розчленована на три частини: Східну та  Південну, яку приєднали б до Росії; Центральну з маріонеткою промосковської влади; Західну, яку відпустили б у вільне пла­вання. І це не фантастика, не маячня, а реалії. Чому? Тому що інформаційний, енергетичний, навіть релігійний наступ на Україну вже давно почався, про що засвідчив безпрецедентний за своєю брутальністю лист Президента Медведєва до українського Президента. Але ж якою була українська реакція? Як відреагували народні депутати, адже вони народні, тобто представники українського народу? Депутат від Партії регіонів Чечетов, точніше, треба сказати Чєчєтов, відразу ж заявив, що Чорноморський флот Росії повинен ще на 10 років залишатися в Україні, а орендну плату за його перебування треба зменшити. Пані Богословська, пробачте, госпожа Богословская, депутатка Верховної Ради України, а точніше, Держдуми Росії, відверто і відкрито агітує за  подвійне підпорядкування Севастополя Росії і Україні. А дехто з депутатів, нібито з демократів перестав ходити на роботу в парламент, а їздить по Україні з передвиборчою агітацією і ря­тує Україну від біг-борда до біг-борда.

Достойною відповіддю імперській Москві стали хіба що заяви українського Прем’єра. Юлія Тимошенко дала чітку відпо­відь на лист Медведєва, що Україна є незалежною державою, і ми самі розберемося зі своїми проблемами без зовнішнього втру­чання, а державною мовою в Україні була і буде українська мова. Тому я хочу сказати, що сьогодні чи не вперше за роки незалежності ми маємо в Україні український уряд, який розуміє, що Україна має будуватися передусім в українському духовному просторі. Уряд приймає постанову про те, що вчителі в україн­ських школах повинні розмовляти українською мовою. Чи можна уявити, щоб парламент Франції приймав постанову про те, щоб учителі розмовляли французькою мовою? Ні! А в нас це треба ро­бити. Але не встигли висохнути чорнила підпису Юлії Тимошенко під цією вкрай необхідною постановою, як депутати від Партії регіонів уже зляпали, зварили, зцементували, зліпили своє подан­ня до Конституційного Суду, аби цю, вкрай необхідну для України постанову, підписану Юлією Тимошенко, було скасовано.

І останнє. Де та нитка Аріадни, яка об’єднала всіх українців? Коли ми за кордоном вмикаємо телевізор, то бачимо безліч російських програм, але не бачимо жодної української. Чому українці за кордоном повинні дізнаватися про Україну з препаро­ваних російських телепередач, в яких давно з українців ліплять ворога? Про що українці за кордоном інформуватимуть світову спільноту? Як вони створюватимуть позитивний імідж України? Це питання до Державного комітету телебачення і радіомовлення та до інших інституцій.

І насамкінець. Я закликаю всіх до щоденної клопіткої роботи і на рідному полі, і на далеких землях. Хочу повторити слова української письменниці Віри Смереки, для якої Велика Британія стала другою вимушеною батьківщиною. Вона писала, що по яких би світах не розкидала доля українців, їхнє серце завжди залишається в Україні. Із вірою в українське серце, із вірою в Україну я хочу завершити свій виступ.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Тетяну Кузик, додат­кового радника мерії міста Рим по Європейському контитенту. Підготуватися Ніні Карпачовій.

 

КУЗИК Т.Л., додатковий радник мерії міста Рим по Євро­пейському континенту. Шановні учасники парламентських слухань! Я вважаю, що є дуже важливою співпраця українських громадян з  місцевими органами влади країн перебування та їх залучення до виборів у місцеві органи влади. Хочу зазначити, що робота в бодай чи не найантичнішій в усьому світі міській раді міста Риму іноземним радником-депутатом з питань країн Східної Європи дала мені цінний досвід політичної роботи та можливість вивчити систему та організацію роботи міської ради.

У 2007 році в Римі було проголосовано за резолюцію, яка постановила визнати Голодомор геноцидом українського народу. У цьому році ми відзначаємо цілою програмою спільних заходів 10 років з дня підписання Угоди про співпрацю між Києвом та Римом. Це конкретний приклад того, чого можна досягти, беручи активну участь у житті країни перебування та в політичному житті України.

Українська громада за кордоном може стати однією із стержневих у процесі європейської та світової інтеграції України. Особливо це буде досягнуто якнайкраще тоді, коли за прикладом італійського парламенту та парламентів інших країн українці, які проживають за кордоном, зможуть балотуватися у депутати українського парламенту. Тому дуже важливо домогтися права голосу (як активного, так і пасивного) на парламентських виборах в Україні. Тоді справа закордонних українців стане справою самих українців.

Хочу підтримати пана Зарубінського і всіх інших, які сьогодні виступали, в тому, що потрібно створити стратегічну програму об’єднання українських організацій, якою безпосередньо повинна займатися Рада українців за кордоном при Кабінеті Міністрів України разом з УВКР, СКУ та товариством “Україна—Світ”.

Координаційна рада не може існувати без засобів масової інформації, як би ми її не назвали. Необхідно терміново поновити фінансування газети “Український форум” та сайту УВКР, а саме інтерактивну сторінку, яку організації всіх країн могли б самі доповнювати. Безкоштовне українське телебачення повинно стати доступним за кордоном. На даний час є доступними лише чотири канали, один з яких є державним — це “5 канал”. Терміново потрібно створити телевізійну програму про та для українців за кордоном для того, щоб в Україні про нас знали.

Доцільним є створення українського інформативно-куль­турного центру та забезпечення його роботи не лише на папері, а  й  у  реальному житті, а також надання можливості працювати суботнім та недільним школам на зразок Української школи мистецтв у Парижі.

Залучення до роботи в посольствах українців, які постійно проживають у країні та є компетентними в громадській роботі, збагатить, на мій погляд, колектив дипломатичних працівників досвідом та знанням структур місцевих організацій та інституцій, забезпечить безперервність у роботі. Адже більшість голів гро­мадських організацій уже десятиліттями живуть у країнах їх пере­бування, забезпечені житлом, документами, що в роки кризи могло б зменшити витрати МЗС за досвітом посольств Молдови, Білорусі, Великобританії, США та інших країн.

Роками ми чекаємо на акредитацію перекладачів, які на високому професійному рівні могли б забезпечити високий рівень роботи консульських відділів. Важливим є також створення Центру міжнародного туризму при різних організаціях, таких як УВКР, СКУТ, товариство “Україна—Світ”.

Серед опитаних українців за кордоном понад 70 відсотків мають по одній або дві дитини. Дуже важливим є державне забезпечення діяльності української школи дистанційного навчан­ня в Італії, в інших країнах за кордоном на базі Міжнародної української школи Міністерства освіти та науки України, а також створення дитячих садків для дітей українців.

Світ змінюється так швидко, що ніхто з нас не може запро­грамувати своє життя набагато років вперед. Чому ми беремо на себе право вирішувати, що ставши дорослою людиною, наш син чи донька не зможуть повернутися на Україну? Уявіть, опинитися в  рідній країні і не вміти читати і писати по-українськи, не мати атестату зрілості, не мати можливості знайти кращу роботу. Та невже ця молодь приречена на все життя платити цю дорогу ціну за вибір (міграцію), який зробили ми, їх батьки, та працювати прибиральницями і будівельниками? Ні! Вони мають право на краще майбутнє, вони мають право вибору бути вільними та жити, працювати в будь-якому куточку земної кулі, насамперед на своїй батьківщині, на Україні. Це і є програма повернення українців на Україну. Повірте, це неможливо без української дистанційної школи.

Українці, сприяйте, допомагайте дітям українців скрізь, завжди та в усьому!

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Карпачову Ніну Іванівну, Уповноваже­ного Верховної Ради України з прав людини. Підготуватися Леоніду Ткачуку.

 

КАРПАЧОВА Н.І., Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Шановний Голово! Шановні учасники парла­ментських слухань, представники дипломатичного корпусу, духовенства, представники трудової міграції України! Займаючись питаннями дотримання прав мільйонів наших громадян, які через бідність стали трудовими мігрантами я як Уповноважений Верхов­ної Ради України з прав людини зіткнулася з кричущими пробле­мами тих українців, котрі протягом кількох поколінь шукають на чужині кращої долі, та багато з яких вже є громадянами інших держав, які потребують сьогодні підтримки з боку України щодо реалізації своїх національно-культурних, мовних, інформаційних та інших потреб.

Переважна більшість українців за кордоном походить з тру­дової міграції. Тому між статусом трудового мігранта, в якому опиняються громадяни України, які виїхали за кордон аби заро­бити на шматок хліба для своїх родин, та статусом закордонного українця є глибинний зв’язок — дуже часто це людські трагедії.

Перебуваючи нещодавно у відрядженні в Італії, я зустрілася з українкою, яка тричі приносила пакет документів до нашого консульства щодо виходу з громадянства і тричі не наважувалася його віддати, боячись втратити зв’язок з батьківщиною.

На мій погляд, розглядати проблему закордонних українців необхідно з урахуванням проблем мільйонів громадян нашої держави, які стали трудовими мігрантами. Пріоритетом державної політики за такого розширеного розуміння закордонного україн­ства має бути забезпечення прав і інтересів усіх українців за кордоном. Водночас держава має здійснювати активну політику, створюючи умови для повернення наших співвітчизників додому, возз’єднання родин, подолання соціального сирітства дітей, які залишилися без батьківського піклування в Україні при живих батьках за кордом.

Які ж проблеми порушують передусім закордонні українці та  трудові мігранти перед омбудсманом України? Насамперед це відсутність або неналежний рівень правового захисту. Саме це змусило мене посилити співпрацю з моїми колегами омбудсма­нами країн, де проживає найбільше українців, через укладання двосторонніх угод, зокрема, з омбудсманами Росії, Польщі, Португалії, Іспанії, Франції та Аргентини.

У своєму зверненні до мене представники громадської організації українських мігрантів Аргентини “Оранта” зазначають, що неукладення угод про визнання документів про освіту та соціальний захист порушує наші права та примушує нашу діаспору жити в умовах бідності та приниженні людської гідності. Я звернулася з відповідними поданнями до міністрів закордонних справ, освіти і науки. Попри позитивні відповіді справа поки що, на жаль, залишається не вирішеною. І це стосується не лише Аргентини.

Пенсійна проблема. З абсолютної більшості країн у нас немає, на жаль, договорів про взаємне визнання страхового стажу та порядку призначення та виплат пенсій. Крім того, дер­жава обмежила конституційне право, навіть, вже на зароблену пенсію громадян, які через різні обставини виїжджають за межі України.

Ще на початку 2005 року у поданні до Голови Верховної Ради України я порушувала питання про внесення змін до законодавства України з метою забезпечення права на соціальний захист громадян України, які виїхали на місце постійного прожи­вання за кордон. Зрештою, звертаю вашу увагу, шановні учасники слухань, 8 жовтня цього року Конституційний Суд України визнав неконституційними відповідні положення Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

Тому, користуючись нагодою, звертаюся до народних депу­татів України, до членів уряду з проханням у стислі терміни забезпечити практичну реалізацію зазначеного рішення Конститу­ційного Суду. При цьому, принципово важливо забезпечити рівність усіх прав і категорій пенсіонерів при виїзді за кордон.

Незахищеною з боку держави є така численна і вразлива група трудових мігрантів, як українські моряки. До Уповнова­женого з прав людини лише цього року звернулися члени екіпажу і родини українських моряків 33-х суден щодо захисту їх трудових та соціальних прав, насамперед права на здоров’я і життя. Протя­гом року 60 українських моряків були захоплені сомалійськими піратами, 28 українських моряків (з них 24 на судні “Аріана”, се­ред яких є дві жінки) і зараз, в ці хвилини, продовжують пере­бувати у піратському полоні. Разом з родинами моряків та іншими органами державної влади ми продовжуємо боротьбу за їхнє повернення додому. Я переконана, що це питання має бути обов’язково відображено і в рекомендаціях наших парламентських слухань.

Я цілком підтримую пропозицію учасників парламентських слухань, шановного голови парламентського комітету щодо про­позиції прийняти зрештою стратегію співпраці із закордонним українством. І серед об’єднуючого чинника обов’язково має бути створення незалежної міграційної служби з цивільним статусом як центрального органу виконавчої влади. Не під силовим відом­ством мають бути питання міграції, а під цивільним міністерством або спеціальною еміграційною службою.

І на завершення. У день свята Покрови Святої Богородиці я   бажаю єднання всіх українців усього світу під її Святим Покровом.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Леоніда Ткачука, голову Спілки українців Придністров’я. Підготуватися Василю Шевченку.

 

ТКАЧУК Л.І., голова Спілки українців Придністров’я імені О. Бута. Шановні учасники парламентських слухань! Насамперед я хотів би висловити щиру подяку організаторам цих слухань, всім, хто доклав до цієї справи своє серце і руку.

Нарешті відбувається те, чого ми чекали стільки років. Я   згоден з тим, що казав у доповіді заступник міністра закордонних справ. Це наші набутки, вони дійсно є. Хотів би висловити подяку і Міністерству закордонних справ, і Міністерству освіти і науки України, Міністерству культури і туризму, які остан­нім часом докладають чимало зусиль для того, щоб допомагати закордонним українцям. Але ще більше я згоден з тими виснов­ками, які були озвучені в доповіді голови комітету пана Зарубінського.

Проблем більше, ніж вирішених питань. Я торкнуся лише однієї проблеми, про неї сьогодні ще ніхто не згадував. Я хотів би з цієї трибуни сказати, що є ще українці, які проживають на своїх автохтонних землях. Про них забувають взагалі. Ми так соромно кажемо: ось тут прикордонні, ось тут сусіди. Ми, українці Придні­стров’я, живемо на своїй землі, яка нещодавно стала неукраїн­ською, і не можемо добутися своїх прав.

На сьогодні в нас налічується 250 тисяч громадян України. Чого вони прагнуть, чого вони хочуть? Вони хочуть відродити історію, про яку, на жаль, забувають в Україні.

Я був якось на прийомі в одного заступника міністра, і він мене запитує: “Придністров’я — це Молдова? А покажіть, де це”. Заступник міністра! Про що далі можна розмовляти?

Я хотів би, щоб ми розуміли, що ми відроджуємо свою історію. Ми встановили пам’ятники Тарасу Шевченку, козакам Пилипа Орлика і Івана Мазепи, які загинули в Бендерах, стелу на місці смерті Гетьмана України Івана Мазепи, пам’ятну дошку Івану Котляревському. Готуємося 5 квітня відзначати 300 років з дня проголошення першої народної Конституції України Пилипа Орлика, яка ще зветься Бендерською. Але, на жаль, ми сьогодні не можемо добути, аби наші права виконувалися.

100 тисяч громадян України — це не мігранти, це люди, які проживають, я ще раз кажу, на своїх землях, і не можуть сьогодні брати участі в голосуванні. Тут говорилося про те, що треба долучатися до виборів. Ми не можемо брати участі в голосуванні, оскільки дільниці то відкриваються, то закриваються на догоду якихось політичних чи інших питань.

Ще одне питання. У нас відмінили поїздки. Залізнична станція не працює. Поїзди, які рухаються в напрямку Київ—Одеса, у місті не зупиняються. Тепер кожен добирається, як може.

Громадянин України не може перетинати кордон у тому місці, де він хоче, а лише там, де міжнародні пункти пропуску. Маючи паспорт громадянина України, я не можу вільно в’їхати в Україну там, де я хочу. Це що таке? Як це питання вирішувати?

Щодо угод. Під час укладання урядових угод треба врахову­вати проблеми товариств, які є на місцях. Інакше проблеми не будуть розв’язуватися. Сьогодні в Молдові нова влада. Якраз є можливість переглянути угоду і врахувати наші побажання.

Ще одне. Громадяни України, для того щоб навчатися за квотою в Україні, повинні відмовитися від громадянства України, прийняти громадянство Молдови. І тільки тоді можна навчатися в Україні за квотою. Треба коментарі? Не треба.

І таких питань дуже, дуже багато. Хотілося б, щоб у нашій резолюції, яка сьогодні прийматиметься, було поняття “автохтонні землі”, для того щоб більше уваги приділялося саме тим україн­цям, які там живуть. А ми зі свого боку будемо робити все для того, щоб авторитет України був у нас на рівні.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Шевченка Василя Григоровича, заступ­ника голови Державного комітету телебачення і радіомовлення. Підготуватися Дмитру Павличку.

 

ШЕВЧЕНКО В.Г., заступник голови Державного комітету телебачення і радіомовлення. Шановний Миколо Володимиро­вичу! Шановні народні депутати, представники дипломатичного корпусу, духовенство! Шановні учасники слухань! Я відразу хотів би, можливо, перед тим, як поінформую вас про те, що реально відбувається у світовому телерадіопросторі, зокрема щодо при­сутності там України, відповісти на запитання.

Пані Тетяно, “5 канал” не є державним. Державними в нас є  Національна телекомпанія і канал УТР, який мовить в країни всього світу, про що казав Віктор Васильович Таран. Сьогодні розроблена серйозна програма щодо поширення мовлення на країни світу. Зрозуміло, що криза зачепила всіх, у тому числі й ці програми. У Бельгії і Польщі було відкрито кореспондентські пункти Національних телекомпаній України, але цього року мов­лення тимчасово призупинено. Як бачимо, не кращі часи пережи­ваємо, але кризи приходять і відходять, а ми, я думаю, цю програ­му спільними зусиллями народних депутатів, уряду, всіх, хто при­сутній тут, реалізуємо.

Тепер щодо того, у який спосіб Україна представляється за кордоном, і що зроблено. Хочу сказати, що в нас є програма, певною мірою стратегічна, щодо співпраці із закордонними українцями, яка діє до 2010 року. Держкомтелерадіо є одним із співвиконавців цієї програми. У зв’язку з цим у загальнонаціо­нальному ефірі Національна телекомпанія України, Національна радіокомпанія України, Всесвітня служба УТР у випусках новин, в інформаційно-аналітичних програмах розповідають про політич­ні, соціально-економічні та культурні зв’язки з українцями, які ме­шкають в країнах усіх континентів.

З метою забезпечення висвітлення проблем українців за  кордоном відкриваються не лише кореспондентські пункти, а  залучаються і кореспонденти, і ця робота підтримується на належному рівні настільки, наскільки можливо. Використовуємо всі наявні можливості. Зокрема НТКУ не лише подає сигнал, а й веде мовлення по супутниковому зв’язку.

Я думаю, що ви всі, особливо ті, хто приїхав з-за кордону, знаєте, що Національна радіокомпанія України достатньо присутня за кордоном, і не лише через велику кореспондентську мережу, а  й за рахунок можливості передавати свої сигнали. Всесвітня служба іномовлення радіо, я думаю, цю програму знають у всьому світі, яка поширюється за допомогою двох короткохвильових радіопередавачів потужністю 100 кіловат Харківського переда­вального центру. Один передавач транслює програми на Росій­ську Федерацію, а другий — на країни Західної Європи. Окрім цього, потужний короткохвильовий радіопередавач Львівського радіоцентру транслює програми Всесвітньої служби іномовлення у  напрямі мовлення країн Північної Америки. Для повнішого охоплення цільової аудиторії української діаспори та зацікавлених верств населення закордонних країн ці програми та інші програми Національної радіокомпанії транслюються супутниковим каналом на понад 80 країн Європи, Азії, Африки та через мережу Інтернет по всьому світу в режимі он-лайн.

Я вже казав про кореспондентську мережу Національної радіокомпанії. Вона є в Росії, Польщі, Угорщині, Естонії, Латвії, Литві, Румунії, Канаді, Сполучених Штатах Америки, багатьох інших країнах. Ця робота продовжується. Я думаю, колеги, все, що відбувається в Україні, висвітлюється в усіх новинних блоках, тематичних програмах, і є можливість про це все почути.

Одним із потужних мовників на сьогодні, оскільки є мож­ливість і вибудована ця мережа, є Всесвітня служба УТР. Вона має можливість поширювати свій сигнал через супутниковий зв’язок, мережі кабельного телебачення та Інтернет на понад 105 країн світу, забезпечуючи офіційну присутність України у сві­товому телевізійному просторі. Вдалося зробити навіть тематичні програми. Я думаю, ті, які мали відношення чи чули, знають, що є енциклопедія української діаспори про співпрацю із закордон­ним українством, яку започаткувала УТР, та програма “Калинові мости”. Це програма про життя української діаспори в різних куточках планети, яка знайомить телеглядачів з українськими гро­мадами, які проживають та працюють за межами батьківщини, а також з відомими особистостями України.

Окрім того, у Держтелерадіо є ще один потужний напрям — це книговидавнича справа. Хочу сказати, що і тут вдається зробити цю роботу настільки, наскільки це можливо. За 7 років близько 10,5 тисяч книг було передано Міністерству закордонних справ з послідуючою передачею посольствам і громадам за кор­доном для забезпечення потреб українців, про що казав Василь Володимирович Вовкун. Урядом затверджена програма, на яку зі  Стабілізаційного фонду виділено додатково 47 мільйонів для забезпечення потреб громад за кордоном, зокрема і Держком­телерадіо виділено 3 мільйони. Сьогодні ви про це чули. Усі ці книги будуть передані Міністерству закордонних справ для послі­дуючої передачі громадам за кордоном. Хочу сказати, тут присутні посли, що під час проведення міжнародних книжкових заходів, усі книги, добірки яких готуються, привозяться і передаються посоль­ствам, для того щоб передавати їх громадам за кордоном.

Дякую вам за увагу, зі святом Святої Покрови вас усіх, і слава Україні!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Павличка Дмитра Васильовича, голову Української всесвітньої координаційної ради. Підготуватися Ігорю Осташу.

 

ПАВЛИЧКО Д.В., голова Української всесвітньої коорди­наційної ради. Вітаю вас, дороге, шановне світове українське товариство! Пане Томенко, дякую вам, що ви надали мені слово. Найбільше я тут вітаю українських послів. Я був послом і знаю, як багато від нього залежить.

У нас сьогодні зарубіжними українцями займаються всі: Міністерство освіти, Міністерство культури, Міністерство закор­донних справ. Національними меншинами в Україні займаються пан Зарубінський, пан Решетніков. А вони повинні б займатися не лише національними меншинами в Україні. Чому у Верховній Раді досі немає комітету, який займався б зарубіжним українством?

Насамперед, що я хочу вам сказати? Отут виступав щойно Ткачук із Придністров’я. Мільйони громадян України, які сьогодні працюють за кордоном і живуть за кордоном десятиліття, є громадянами України. Чому італійці в такому разі мають право обирати своїх представників з цілого світу і є членами італійського парламенту? Чому громадяни України, оті наші заробітчани (серед них є дуже багато докторів наук, є великі розуми), не мають права обиратися до Верховної Ради України? Про все це я написав у  своєму виступі, я вам його передам. Колись, за радянських часів, все про що я говорив, записувалося, а сьогодні, якщо я хочу, щоб це мало якийсь знак, я повинен все написати, бо ніхто вже не слухає нас.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Усе записується, друзі.

 

ПАВЛИЧКО Д.В. Я прошу всіх, хто приїхав з-за кордону, завтра прийти на 10 годину на вулицю Ярославів вал, будинок №9. Президія Української координаційної ради, щоб не сказати української визвольної ради, буде мати можливість з вами поспілкуватися, тому що 5 хвилин нам мало.

Ми мусимо прийняти закон про вибори до Верховної Ради, де має бути передбачено 10 представників особливо з Росії, Біло­русі, Казахстану. Де найбільше за кордоном українців? У Росії! Чому українські росіяни не можуть працювати в українському парламенті? Ми сьогодні чули дівчину із Сочі. Я так само вважаю, що ми не можемо діяти так, як дотепер. Тобто відповідають усі, але господаря немає. Тому я висловлююся тут за те, щоб в  Україні був створений інститут у системі уряду України рангу міністерства або комітету, який має займатися виключно питаннями зарубіжного українства.

Я сьогодні слухаю і розумію, що люди, які виступали, не  мають поняття, що є діаспора — велика, устаткована, яка працювала на самостійну Україну. Коли ми тут гнулися і були рабами, вони нам показували, як треба жити, видавали масу книжок, на яких ми тут зростали як опозиційна сила. Але є сього­дні і так звана четверта хвиля. Це мільйони українців. Вони забуті. До них ми повинні звернутися. Є й так звані нелегали. Але, я ду­маю, посли добре знають, що нелегального українця за кордоном немає. Легальний чи нелегальний — він є завжди громадянином України. Я хотів би, щоб у посольствах завжди були бланки паспортів, для того щоб видати так званим нашим нелегалам, щоб усі наші українці, які працюють за кордоном, мали доступ до виборчих бюлетенів. Ідуть вибори Президента, і вони знову будуть чекати в чергах, знову будуть…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте можливість завершити.

 

ПАВЛИЧКО Д.В. Ті люди, які сидять у цьому залі під біло-блакитними прапорцями, не хочуть, щоб ви голосували. Вони бояться вас. А я сьогодні у залі сиджу під прапорцями комуністів, бо не вистачило місця, але мав задоволення боротися з кому­ністами простим способом: зняв прапорець (Пожвавлення в залі).

Дорогі мої, ми вже маємо 18 років своєї державності. Ми повинні розуміти, що це наша держава. Ми не будемо після кожних президентських виборів починати будувати іншу державу.

Ми мали Кравчука, Кучму, і маємо Ющенка. Це є наші Президенти. Як би ми до них не ставилися, ми повинні думати про те, як бути далі. Від нас дуже багато залежить, бо ми є ті люди, на яких орієнтується наш народ. Ми не повинні забувати свого головного завдання — бути українцем в Америці, Австралії, Бразилії, і працювати на нашу Україну і на нашого майбутнього Президента. Я думаю, ви мене зрозуміли (Оплески).

Нашим пріоритетом сьогодні має бути російсько-українська громада. Вона найчисельніша. Вісім років тому їх було 8 мільйо­нів, чотири роки тому — 4 мільйони, два роки тому — 3 мільйони, сьогодні — лише два. Де поділися за вісім років 6–7 мільйонів українців у Росії? Вони змушені називати себе росіянами. Бути українцями в Росії дуже тяжко. І ми повинні це розуміти. Тому вся наша увага має бути спрямована туди, адже там мають виростати ті люди, які будуть підтримувати свою батьківщину. Вони перши­ми  повинні були б вийти і сказати Дмитру Медвєдєву: пане Медвєдєв, скільки в Україні проживає росіян? Сім мільйонів ро­сіян! Тому ви не думайте, що з Україною можна так розмовляти. Україна — це є батьківщина багатьох росіян, які вільно почувають себе тут і є нашими громадянами. І це також є сила нашої націо­нальної свободи. Це треба нам розуміти і пам’ятати. Ми вихо­вуємо себе, свою державу, своїх президентів, свою Україну. Це наша зарубіжна українська функція.

Я вам дуже дякую, що ви мене не перебивали. Завтра о 10 годині ранку чекаю вас на Ярославовому валу, 9.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дмитре Васильовичу, завжди найтяжче було бути українцем в Україні.

Ігор Осташ, посол України в Канаді. Підготуватися Ларисі Скрипниковій.

 

ОСТАШ І.І., посол України в Канаді. У день свята Покрови Святої Богородиці мені надзвичайно приємно вітати славних представників світового українства, нашу українську молодь у цьому залі — майбутнє світового українства, і всіх моїх дорогих колег як по парламенту, так і по дипломатичному корпусу.

У цьому залі я колись працював і був одним із авторів Закону України “Про правовий статус закордонних українців”. Думаю, цей закон був позитивним явищем, адже багато тез, які були в ньому закладені, зокрема ідея безвізового режиму, спра­цювали. Треба йти далі — вносити зміни до цього закону. Я під­тримую багатьох промовців у тому, що треба значно підвищити статус державного органу, який працює з нашим закордонним українством, і свідченням тому є сьогоднішні слухання, а також активність наших громад за кордоном.

Українці в Україні не знають української історії, в Канаді та, мабуть, і в інших державах. Вони знають лише про старі ярлики і  про так званих багатих дядечок. Але насправді українці в Кана­ді  —  це ті, які перезимували страшну зиму з 40-ка градусними морозами в землянках або, як вони їх називали, бурдеях, пере­жили страшну історію інтернування під час Першої Світової війни канадським урядом. Але вони вижили, і багато з них досягли най­вищих позицій у канадській державі: генерал-губернатор міністр Гнатишин, прем’єр-міністр Альберт Едвард Стельмах, батько тео­рії багатокультурності в Канаді сенатор Павло Юзик, а також багато-багато депутатів двох палат канадського парламенту.

Завдяки українським канадцям, Канада, одна із перших у світі країн, визнала незалежність України. Брайєн Малруні, який тоді був прем’єром, нещодавно сказав, що багато хто в країні дотримувався думки, що Канаді необхідно зачекати реакції інших країн щодо проголошення незалежності України, але я відчував зобов’язання перед жертовністю української діаспори, яка прагну­ла почути від Канади, їхньої нової батьківщини, голос у підтримку свободи, і ми визнали Україну. Завдяки українцям в Канаді було також визнано парламентом Канади під час візиту Президента Ющенка Голодомор 1932–1933 років як геноцид проти української держави, української нації. Це сталося в таких провінціях, як Манітоба, Саскачеван, Альберта, Онтаріо, іде обговорення в Кве­бекському парламенті (я думаю, що також буде позитивне рішення). Завдяки українським канадцям ми мали величезну підтримку української демократії під час президентських виборів 2004 року або Помаранчевої революції, коли з Канади приїхало на вибори понад 1 тисячу спостерігачів.

Хотів би також сказати про добру співпрацю у світі, а саме двосторонні угоди між Чернівецьким університетом і університе­том Реджайна, Львівським Національним університетом і універ­ситетом Альберти, Тернопільським Національним університетом і  Колумбійським технологічним інститутом і таке інше. Ми маємо в Канаді понад 100 загальноосвітніх українських і англійських шкіл. Це унікальний випадок світової історії. Маємо 7 університетських кафедр у Канаді.

Також хотів би звернутися до всіх наших політиків з про­ханням завершити процес уніфікації стандартів української мови. Це має бути єдиний стандарт в усіх університетах світу і в усіх школах, де навчаються українці, у тому числі і в Канаді. Кожен рівень навчання: середній, початковий і вищий повинен бути за­безпечений підручниками, словниками, комп’ютерними програма­ми. Я сподіваюся, що ми цей процес усі разом завершимо.

Хотів би сказати, що наступного року…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Ігор Іванович уже забув, як активно працював депутатом. Будь ласка, продовжуйте.

 

ОСТАШ І.І. Дуже цікавою у нашій співпраці є дата 12 трав­ня — День України в парламенті Канади. Це буде велика сцена, на якій буде представлена вся українська Канада. Також ми чекати­мемо гостей з України на Олімпійські ігри 2010 року, які проходи­тимуть у Ванкувері. Я хотів би сказати, що у Ванкувері працю­ватиме “Український дім”, до якого ми всіх, хто буде в Канаді, запрошуємо.

І насамкінець хочу оголосити про унікальне явище, яким треба гордитися. За останні п’ять років у Канаді збільшилося українців майже на 200 тисяч. І це не новоприбулі українці, а ті, які дізналися про свою історичну долю і визнали себе чи оголо­сили себе українцями (Оплески). Це означає, що у великій Канаді, у країні “Великої сімки” бути українцем сьогодні — це модно і престижно.

Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Скрипникову Ларису Григорівну, голову правління Карельського республіканського громадського товариства “Товариство української культури “Калина” (місто Петрозаводськ). Підготуватися Ірині Яструб.

 

СКРИПНИКОВА Л.Г., голова правління Карельського респуб­ліканського громадського товариства “Товариство української культури “Калина”. Вельмишановна президіє! Шановне панство! Дякую за честь виступити на самій високій трибуні України. Вітаю вас від українців Карелії. Я щиро заздрю українцям Канади, яких стає більше. Нас за останнім переписом налічується 19 тисяч 800 осіб, і з кожним роком стає все менше. Не тому, що підви­щується смертність, не тому, що українці повертаються на свою батьківщину. Причина банальна, але гірка: все більше українців перестають признаватися і вважати себе українцями. І тільки завдяки існуючим чисельним українським організаціям по всій Росії, які працюють на чистому ентузіазмі, голосно заявляючи про себе, лунає по всій Росії українська пісня, українська мова, наші діти і онуки читають і спілкуються українською.

Чи можлива взагалі продуктивна робота громад без під­тримки держав як України, так і Росії. Як приклад, наше товари­ство. Як усі українські організації Росії ми також маємо художні колективи, але я про це не буду казати. За ці роки маємо чималий досвід співпраці з офіційними органами України, зарубіжними благодійними фондами, спонсорами України та Росії. Отримали і  реалізували понад 15 ґрантів, із них 5 з України. Тобто один ґрант у п’ять років — це надзвичайно мало.

Звертаю увагу на те, що наше товариство має певні привілеї, бо нас трохи більше знають, ми приятелюємо з благо­дійниками, котрі протягом багатьох років нам допомагають. Так за допомогою громадянина України Олександра Колесніцина нам вдалося видати декілька книжок. Депутат Верховної Ради України, нині голова Секретаріату Президента України пані Віра Ульянченко ще в 2004 році першою підтримала нас у святій справі — будівництво пам’ятного Козацького хреста, — і всі роки підтримує щорічні експедиції українських паломників у Карелію та на Соловки.

Є в Україні державна установа, яка реально допомагає, піклується, переймається проблемами українського зарубіжжя, — це Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка”, зокрема рек­тор, професор пан Юрій Бабала та директор інституту пані Ірина Ключковська. Там працюють фахівці найвищого класу, дивна атмосфера зацікавленості у справах усіх товариств, дивна любов до нас, бажання надати допомогу. На базі інституту проведено чимало заходів міжнародного значення, які вже ввійшли в історію українства світу. Бажано, щоб уряд України і надалі підтримував їх, фінансував, а все інше вони зроблять самі. Всім їм щира подяка.

Але ніщо не може замінити постійної уваги, постійної планової допомоги України. Держава повинна мати чітку політику підтримки закордонних українців, особливо українців Росії, як казав пан Павличко.

Я хочу внести конкретні пропозиції.

Розробити та затвердити положення повноважних представ­ників України в регіонах Росії з числа українських товариств. Так уже зробила в Росії Чеченська Республіка.

Провести конкурс на організацію інформаційно-культурних центрів України по регіонах Росії, тому що одного центра в Москві мало.

Сприяти організації центрів або пунктів допомоги трудовим мігрантам України в північних областях Росії, Москві, Санкт-Петербурзі.

Міністерству культури України направляти художні українські колективи для участі в днях української культури по регіонах Росії.

Проводити конкурси, запрошувати українську молодь Росії до України. Взяти на облік всі потужні художні українські колекти­ви і планово запрошувати їх на фестивалі в Україну.

Академік Федір Успенський казав, що мова і релігія нації — це високий Божий дар, боротися за їх збереження варто до виснаження, зрада їх несе народу втрату національної свідомості та свого права на історичну роль. Отже, збереження мови, під­вищення позитивного іміджу та авторитету України має стати чи не головною метою діяльності всіх українських товариств.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Дякую за дотримання регламенту.

До слова запрошую Ястреб Ірину, керівника “Українського дому” міста Дюссельдорф, керівника відділу Східної Європи крайового об’єднання Рейнланд Федеральної землі Північний Рейн-Вестфалія. Підготуватися Ірині Ключковській.

Будь ласка, пані Ірино.

 

ЯСТРЕБ І.Л., керівник “Українського дому” міста Дюссель­дорф, керівник відділу Східної Європи крайового об’єднання Рейнланд Федеральної землі Північний Рейн-Вестфалія. Шановна українська громадо! Шановні представники уряду! Звертаюся до вас від усієї української громади Німеччини. Насамперед дозволь­те привітати вас зі святом Покрови Святої Богородиці, а також з визначною подією в історії України — заснуванням УПА.

Я представляю українську діаспору Німеччини, де протягом наступних трьох днів у Мюнхені будуть проводитися заходи, при­свячені 50-річчю з Дня загибелі великого українця Степана Бандери. В Україні ця подія, я маю надію, також буде не залишена поза увагою суспільства.

Тепер щодо української діаспори в Німеччині. Гадаю, знаково, що мій виступ відбувається після виступу представниці української діаспори в Росії. Адже всім вам відомо, що Німеччина і Росія зараз найкращі друзі. Тому українська діаспора в Німеччині має такі самі, а може ще більші проблеми, ніж українська діаспора в Росії. Пане Павличко, хочу звернутися до вас, думаю, що українці Німеччини потребують такої самої підтримки, як і українці Росії, хоч нас набагато менше. Але справа не в кількості, а в яко­сті. Давайте будемо толерантно ставитися до всіх українців, де б вони не жили і не перебували.

Станом на 2007 рік українці є третьою за величиною групою мігрантів Східної Європи. На першому місці — мігранти з Польщі (близько 500 тисяч), на другому — росіяни (близько 170 тисяч), на третьому — українці, яких нині офіційно нараховується 150 тисяч, а якщо врахувати стару українську діаспору студентів і нелегалів, цифра сягає 300 тисяч. Нас не так мало, і про це треба знати і  говорити. Якщо порівнювати з 1993 роком, то українців було всього 13 тисяч. Тобто процеси, які відбуваються останні 10 років, вражаючі. Це пов’язано з відпливом молоді. Ідучи по місту, чуєш багато української мови виключно від молоді. Тому для нас важливим питанням є розроблення державної програми щодо повернення українців як молодих, так і середнього віку на істо­ричну батьківщину. Думаю, старше покоління, яке живе в Німеч­чині вже понад 20, 30, а хто й 60 років, це питання зняло з поряд­ку денного. Але молодь, яка живе і навчається, наприклад, три-чотири роки мають надію повернутися в Україну з новими знан­нями, з новим досвідом, якого вони не мали в Україні. Я відчуваю, що Україні бракує європейського досвіду, європейських так званих стандартів. Не через те, що люди інші, вони просто не знають, як жити по-іншому. І це можна взнати, якщо будеш жити в Європі, а не в Росії. Я не знаю, чому можуть навчитися українці в Росії. Але в Німеччині, відчувши на своїй шкурі ставлення до  українців, розумієш, що підтримка української держави для українців дуже важлива і потрібна.

Мої конкретні пропозиції стосовно українців Німеччини. Що хвилює і турбує українців Німеччини:

стан забезпечення виборчого права всіх українських грома­дян за кордоном, у тому числі в Німеччині;

стан соціального правового захисту українських громадян за кордоном;

стан інформаційного забезпечення українців Німеччини;

подолання причини проблем масової трудової міграції;

питання стану правового захисту інвестицій від українців за кордоном; 

стан забезпечення культурно-освітнього розвитку україн­ських громад за кордоном.

Я думаю, якби хоч половину з цих питань ми змогли розгля­нути, було б дуже цікаво і важливо для нас.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Ірину Ключковську, директора Міжна­родного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Націо­нального університету “Львівська політехніка”. Підготуватися Олегу Луцьку.

 

КЛЮЧКОВСЬКА І.М., директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного універси­тету “Львівська політехніка”. Всечесні отці! Вельмишановний пане головуючий! Вельмишановні представники дипломатичного корпу­су! Панове міністри! Шановні учасники парламентських слухань! Дорогі наші брати і сестри! Сьогодні вперше в Україні реалізує­ться ініціатива Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка”, яку я маю честь очолювати, про проведення парламентських слухань. Ми над цим працювали впродовж чотирьох років (Оплески).

Досвід роботи з громадами українського зарубіжжя, який має Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка”, та аналіз праці держав світу та їх діаспор дає підставу зробити наступні висновки. Для ефективної роботи держави Україна та світового українства слід дати відповідь на такі питання: яка мета співпраці, якими засобами буде реалізовуватися, який результат очікується?

На нашу думку, українська діаспора повинна зосередити свою роботу на розбудові та зміцненні громадських структур у країнах свого проживання, в тому числі йдеться і про викори­стання фінансів. Як показує світова практика, гуманітарна програ­ма допомоги країнам свого походження не підкріплена діловою та  інвестиційною програмами, не є ефективною та успішною. А добре зорганізовані та структуровані громади, це міцний фунда­мент для реалізації спільних з українською державою завдань. Ми вважаємо, що з метою уникнення несистемної, спорадичної праці зі світовим українством необхідно:

1.  Вивчити досвід зарубіжних країн щодо співпраці з їх діаспорами таких, як Китай, Ізраїль, Росія, Ірландія, Польща, Румунія, Греція, Індія, Угорщина та інші.

2.  Створити єдиний координаційний орган, комітет, депар­тамент чи міністерство, до компетенції якого входила б координа­ція діяльності всіх відомств, організацій та структур, які займа­ються співпрацею з українським зарубіжжям в Україні, розроблен­ня стратегії, концепції, програми співпраці та її фінансування. Також необхідно створити громадську наглядову раду для контро­лю діяльності координаційного органу та використання фінансів.

3.  Для розробки концепції та програми необхідно провести моніторинг українських громад зарубіжжя, аналіз їх діяльності з метою визначення пріоритетних напрямів спільної праці. Іншими словами, визначити ті напрями, які зможуть найефективніше роз­виватися, враховуючи можливості світового українства. За основу можна брати напрями, окреслені в документах Світового конгресу українців, який сьогодні озвучив пан Чолій.

4.  Забезпечити, і це є дуже важливо, відповідну нормативно-правову, інституційну, фінансову та інформаційну базу як основу для втілення програми співпраці зі світовим українством. Окремо слід розробити, на нашу думку, програми збереження та формування національної ідентичності українця за кордоном, враховуючи, що у середовищі діаспори відбуваються значні асиміляційні процеси, та поява нових явищ, про які вже сьогодні йшлося, східної діаспори та новітньої хвилі еміграції, які фактично на сьогодні є новою українською присутністю у світі.

Вкладаючи значний матеріальний та духовний ресурс на підтримку громад українського зарубіжжя, держава Україна засвідчить про свою здатність далекоглядної політики, яка дасть значні дивіденди у майбутньому, як відповідь на капіталовкла­дення у сьогодення.

Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспо­рою Національного університету “Львівська політехніка” як інсти­туція, яка займається питаннями освіти в українському зарубіжжі, вважає за необхідне створити постійно діючу комісію, до складу якої увійшли б представники з України та Світової координаційної виховно-освітньої ради Світового конгресу українців, які володіють інформацією про стан освітніх закладів зарубіжжя і є добрим каталізатором освітніх потреб. До компетенції комісії слід віднести розроблення концепції розвитку освіти, створення навчальних програм відповідно до специфіки освітнього закладу, програм підготовки та стажування вчителів, обміну школярами та студен­тами, розроблення навчально-методичного забезпечення. З цією метою пропонуємо створити спільні робочі групи освітян із України та українського зарубіжжя для осучаснення вже існуючих та створення нових підручників та посібників. Ці пропозиції подаємо до проекту рекомендацій.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошую Олега Гуцько, голову Асоціації українців у Португалії “Собор”. Підготуватися Олегу Шамшуру.

 

ГУЦЬКО О., голова Асоціації українців у Португалії “Собор”. Доброго дня, шановне панство! Хочу вам передати тепле вітання з теплої Португалії, і особливо хочу звернутися до наших побра­тимів — трудової міграції з Європи, інших країн. Ми відчуваємо на своїй шкурі все те, про що тут говориться. Було дуже багато цікавої, позитивної інформації, але я хотів би зупинитися трохи на негативному моменті.

Хотів би звернути увагу на таке питання. Є програма повернення емігрантів в Україну. Сьогодні я прилетів ранішнім літаком з Португалії і бачив, як жіночка, яка була нелегально в  Португалії і терміново мусила повертатися в Україну, але не встигла виробити документи, за своє повернення дала 20 євро. Тому що їй пообіцяли поставити якогось ведмедика в паспорті. Оце є ставлення української влади до своїх синів і дочок, які повертаються в Україну. Як усе реально.

Щодо роботи консульських установ. З паном Садохою, зі Спілкою українців в Португалії ми обговорювали і узгодили багато питань. Але що стосується фінансового надходження в консуль­ські відділи, я пропонував би 50 відсотків надходжень лишати в  консульствах. Тому що у зв’язку з кризою, багатьма іншими ознаками консульські працівники не мають можливості бути при­сутні на окраїнах Португалії. Наприклад, на відкритті трьох шкіл протягом двох років представники від консульства чи посольства жодного разу не були присутні, хоча ми їх запрошували. Ми  вийшли за межі Лісабона, пішли в провінції, і було б дуже добре, коли б лишались якісь кошти для консульств. Нарешті ми змінили б приміщення нашого посольства. Коли приходять порту­гальці в гаражне приміщення, де їх приймають, вони почувають себе незручно, не кажучи вже про наших громадян.

Щодо освіти. У принципі, ми дуже вдячні за те, що є така в нас організація як Міжнародна українська школа, яка надає нам дуже посильну допомогу. Ви бачили б тих дітей, які приходять у перший клас і не говорять українською мовою. Кажуть, що вони вже португальці. Це не асиміляція. Вони не говорять українською мовою. На кінець року вже починають говорити, що вони є україн­ці, і говорять українською, виступають в українських костюмах. Оце є робота. Незначна, невелика, але її треба якось підтриму­вати, надихати. Бо таких, які присвячують себе цій справі, мало. Пані Ірина Ключковська, пані Людмила Іванова — це люди, які постійно з нами спілкуються, ми їх бачимо у себе в Португалії.

Далі. У нас не відбувається асиміляції. Португалія для нас створює комфортні умови. Ми як емігранти маємо право голосу­вати на нижчому щаблі виборів — сільрада, міськрада, облрада, але не можемо брати участі в голосуванні виборів Президента, тому що треба ставати на консульський облік. А нелегали? Що їм робити? Вони не українці. Знову питання лишається відкритим.

Як ще притягують нас до себе португальці? Я багато стикаюся з молоддю, які працюють, щоб мати змогу вчитися. Українські діти, українські дочки і сини кажуть, що не можуть отримати стипендії, тому що не є громадянами Португалії. Це не асиміляція, це Португалія працює на те, щоб ми там лишалися. І ми там відчуваємо себе комфортніше, ніж тут, коли приїжджаємо сюди, в Україну. У цій думці спільні не лише португальці, іспанці, італійці, а й інші.

І ще одне питання. Мене просили не порушувати цього питання, але люди запитують: що з подвійним громадянством? Це для того, щоб ми могли впливати на політику тієї країни, де ми перебуваємо, могли голосувати, і могли бути українцями.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Пане Олегу, у нас все дозволено. Аби ви послухали трансляцію засідання Верховної Ради, ви зрозуміли б, що занадто багато дозволено. Тому, я думаю, у нас немає заборонених тем, тим паче теми про подвійне громадянство. Я в заключному слові скажу своє ставлення щодо цього.

А зараз до слова запрошую Шамшуру Олега Владиславо­вича, посла України у Сполучених Штатах Америки. Підготуватися Борису Тарасюку.

 

ШАМШУР О.В., посол України в Сполучених Штатах Америки. Пане Голово! Шановні учасники слухань! Я переконаний, що перспектива розвитку нашої співпраці з українськими громадами за кордоном значною, а, можливо, і вирішальною мірою зале­жатиме від того, наскільки ефективно українська держава зможе налагодити з ними стосунки як із серйозними, поважними партне­рами у спільних справах, спрямованих на розбудову України, збереження та розвиток культурної спадщини, включно з продов­женням нашої спільної справи з поширення правди про Голодо­мор, історію України в цілому, а також захист їхніх законних прав та інтересів.

Серед таких спільних справ хотів би привернути вашу увагу до сприяння подальшому формуванню позитивного міжнародного іміджу України, її презентації як сучасної динамічної держави. Це важливо враховувати і при розробленні іміджевих програм, які фінансуються з бюджету, і просуванні зовнішньополітичних інтере­сів України на міжнародній арені. У багатьох країнах світу, у тому числі США, є хороший приклад: українці виступають потужними та дієвими лобістами українських інтересів у законодавчій і вико­навчій гілках влади. І, мабуть, найкращим відомим прикладом є  відміна сумнозвісної поправки Джексона-Веніка. Лише завдяки скоординованим зусиллям української держави, симпатиків України, української громади в США відміна цієї поправки стала можливою.

Хотів би також наголосити на необхідності, і про це, до речі, сьогодні дуже правильно казали, системного співробітництва діаспори з діловими колами і професійними організаціями. У мене відчуття, що цього очевидно не вистачає. Керівники кредитівок, медики, інженери, юристи, науковці, об’єднані дуже часто у професійні організації, їхні знання здатні додати імпульсу торго­вельно-економічним, науково-технічним зв’язкам між нашими країнами. Але тут треба бути свідомими того, що для цього потрібна продумана політика держави, створення відповідних умов, для того щоб українські ділові люди, професіонали мали можливості активно співпрацювати з Україною.

Звичайно, українським закордонним громадам дуже важ­ливо відчувати зворотній зв’язок, насамперед через відповідні бюджетні програми. У цьому контексті важливо забезпечити реальне і стабільне фінансування цих програм, переглянути нор­мативно-правову базу для спрощення процедур освоєння коштів і   надання більших повноважень закордонним дипломатичним установам.

Також, здійснюючи вищезгадані спільні проекти, мусимо враховувати специфіку наших громад. Про це, здається, казали як мінімум 5–6 чоловік. Я цілком підтримую цю ідею. Тому що нам потрібен диференційований підхід, враховуючи групи країн, спе­цифіку українських громад у кожній із цих країн, і відповідно треба корегувати свої методи роботи, засоби співпраці з громадами цих країн.

Крім того, є один важливий фактор, який також сьогодні згадувався дуже часто, — це формування потужних громадсько-політичних сил закордонних українців з числа останньої четвертої хвилі міграції. Я дуже тішуся тим, що бачив дуже багато знайомих облич із представників четвертої хвилі. Їхня роль може бути ще вагомішою завдяки тому, що вони забезпечують безперервні зв’язки з батьківщиною: подорожують до неї, мають спільні бізнес-проекти, амбіції, непоодиноке бажання знову повернутися додому. Мушу також визнати, що є актуальною проблема забез­печення синергії, об’єднання зусиль активістів останньої хвилі міграції і організацій української традиційної міграції. Це дуже важливо.

Крім цього, хотів би дуже коротко зупинитися на питанні інформаційного аспекту нашої співпраці з громадою. Я вважаю, що те, що тут лунало, можливо не повною мірою відбиває серйозну ситуацію українських інформаційних продуктів. Ідеться не лише про поширеність, присутність українських інформаційних програм, а й про їхню якість. Тому що якість програм тут має бути, скажімо, на порядок вищою, ніж для України, оскільки наші українці за кордоном мають можливість порівнювати. Відсутність якісних інформаційних продуктів призводить до того, що наші мігранти дуже часто переходять на користування іншомовними медійними ресурсами, а це абсолютно не те, що ми хотіли б бачити.

І останнє питання — культурно-інформаційні центри при закордонних дипломатичних установах. На жаль, вони все ще є дуже часто віртуальними центрами. Потрібні інвестування відпо­відних ресурсів і вироблення єдиної концепції функціонування цих центрів, які вимагають відповідної координації між цими відом­ствами України.

І нарешті, дуже важливе питання, яке ми порушували сього­дні, — необхідність підтримання української школи за кордоном. Вона вимагає нашої підтримки, підтримки від України.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, пане Олеже.

До слова запрошую Тарасюка Бориса Івановича, голову Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції. Підготуватися Петру Тимі.

 

ТАРАСЮК Б.І., голова Комітету Верховної Ради України з  питань європейської інтеграції (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Шановне світове українство! Я надзвичайно щасливий, що наша з Оксаною Білозір ініціатива про проведення цих парламентських слухань дістала вашу належну оцінку.

Наш національний Пророк, назвавши своє філософське послання “І мертвим, і живим, і ненародженим”, додав підзаголо­вок “землякам моїм в Украйні і не в Украйні сущим”. Його все­видючі очі бачили, що Прометеїв дух осягав, його вселенська душа відчувала: українство, по яких би світах не розпорошилося через примхи колоніальної долі, все переживе, виживе і житиме. Так і сталося в історії. Сотні народів щезли з лиця землі протягом XIX–XX століть, а українська нація як фенікс із попилу відродилася і відновила власну державність.

Шановні друзі, я як один із ініціаторів сьогоднішніх слухань і  як  людина, яка добре знає і переймається проблематикою закордонного українства, маю велику приємність зазначити таке.

Закордонне українство завжди відігравало і продовжує віді­гравати неоціненну роль в історії нашої держави. Мирна україн­ська революція кінця 80-х і початку 90-х років об’єднала все українство як у масштабах батьківщини, так і в планетарному вимірі. Наші земляки майже в 100 країнах надали неоціненну мо­ральну і політичну підтримку всенародній боротьбі за відновлення державної незалежності України. В Росії, в Європейських країнах, США, Канаді, Бразилії, Аргентині, в країнах Балтії активізували свою роботу, були реанімовані або новостворені організації, які ефективно підтримали Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Народний Рух України, опозиційну пресу (достатньо згадати Канадське товариство друзів Руху). Важко переоцінити внесок української діаспори у визнання незалежності України протягом стислого періоду (грудень 1991 — січень 1992 років).

Пізніше, коли Росія незаконно затягнула передачу належної Україні частки (а це понад 16 відсотків зарубіжних активів і пасивів колишнього СРСР, у тому числі і приміщень посольств), українці багатьох країн безкоштовно передали під амбасади України вла­сні або новопридбані будівлі, зокрема у Великобританії, Канаді, Сполучених Штатах Америки, інших країнах. І цей процес триває. На сьогодні українці Австралії зібрали близько 400 тисяч доларів для спорудження приміщення Посольства України в Канбері. Саме українські громади поза межами України в радянські часи були осередками національної консолідації, звідки й правда про події на окупованій батьківщині (Голодомор, національно-визвольна боротьба ОУН-УПА, рух шестидесятників) ставала відомою для усього світового співтовариства.

У 2005 році, після Помаранчевої революції, я мав приємність започаткувати підрозділ у складі Міністерства закордонних справ — Управління з питань закордонного українства, яке існує і по сьогодні. І я хотів би, щоб ми всі з вами висловили глибоку вдячність його керівнику Василю Боєчку (Оплески) і його колегам за те, що віддають вам не лише свій професіоналізм, а й своє серце і сили. Разом з тим робота та саме існування згаданого підрозділу знаходиться під загрозою. Я хочу сказати, що не ство­ренням нових підрозділів і центральних органів виконавчої влади вирішуються справи, а належним фінансуванням. Було б належне фінансування, Управління закордонного українства Міністерства закордонних справ мало б можливість виконувати свою роботу.

Варто наслідувати досвід інших держав у цих питаннях. Наприклад, у складі МЗС Росії функціонує цілий департамент, а при МЗС Росії — “Росзарубежсотрудничество”. В МЗС Румунії — департамент, у складі якого працює 30 дипломатів, а керівник департаменту одночасно за посадою є заступником міністра закордонних справ.

Хочу зазначити, що мною як народним депутатом ініційовано проект закону щодо надання права закордонним українцям на безоплатне здобуття вищої освіти в Україні. І приємно відзначити, що комітет, який очолює Олег Зарубінський підтримав даний законопроект. Будемо сподіватися, що в цій залі він, врешті-решт, буде прийнятий.

Безумовно необхідно посилити роботу щодо укладання двосторонніх угод, що врегульовують питання забезпечення прав  та інтересів громадян, які повертаються на батьківщину, на постійне проживання, для вирішення питань соціальних і пен­сійних внесків.

На завершення, дорогі друзі, я хочу сказати: переконаний, що Українська держава відбулася, завдяки тобі, шановна і непе­реборна українська громадо!

“І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!”, Тарас Шевченко.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Петра Тиму, голову Об’єднання українців у Польщі. Підготуватися Костянтину Грищенку.

 

ТИМА П., голова Об’єднання українців у Польщі. Вельмишановний пане головуючий! Ekscelenje ambasadorzy! Шановні пані і панове! Панове міністри! Від імені української громади я хотів поділитися з вами декількома рефлексами. Багато з чого було вже в цьому залі сказано. Проте я ще раз наголосив би на потребі у підходах до діаспори з урахуванням специфіки кожної з цих громад, яка виникає не лише з того, що з року в рік зростає число заробітчан (легальних чи нелегальних), а й дуже часто маємо справу зі змішаною ситуацією країни. Я представляю громаду, яка є автохтонною громадою, тому що включає українців Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини і клаптика Бойків­щини, і водночас є діаспорою, тому що українці внаслідок операції “Вісла”, а також післявоєнних міграцій опинилися в центрі, на заході і на півночі Польщі. І тому я ще раз акцентував би увагу на тому, що все-таки, на думку наших лідерів, є потреба створен­ня в Україні центрального органу, який мав би займатися пробле­мами українців, тому що специфіка ситуації потребує професій­ного підходу.

Натомість, дякуючи представникам МЗС, ми відчули зміну у ставленні, але все-таки є певні тонкощі. Ми як громадяни інших країн, не завжди можемо відповідати тим ідеям і процесам, які проходять на рівні відомства української держави, яке займається закордонною політикою. Ці нюанси треба враховувати.

Тут дуже багато прозвучало у загальному масштабі про кошти, державні програми. Я хотів би сказати інше. У цьому залі є  люди, які позитивну політику української держави по відно­шенню до діаспори втілювали в життя, коли ще не було закону, і робили цю справу добре. Тобто не треба потрапляти в полон тих уявлень, що якщо будуть відповідні структури і стовідсоткове фінансування, ми знімемо усі проблеми. На прикладі польської громади українців Польщі можу сказати, що якби не Василь Володимирович Вовкун, нинішній міністр культури, у минулому режисер наших заходів, багато наших конкретних починів були б на значно нижчому рівні. Якби не нинішній посол України в Польщі, не постали б координаційні ради українських громадських органі­зацій, які діють на території Польщі, для того щоб справи серед­нього плану не вирішувалися на бігу. Так само наш головуючий пан Томенко взяв слово недавно щодо справи ліквідації україн­ської телевізійної програми “Теленовини”. Отже, річ не лише в загальній програмі, а в активності конкретних персон, таких як Дмитро Васильович Павличко, пан Удовенко, який на початку 90-х років допомагав українській громаді в різних питаннях. Я думаю, що ці позитивні приклади, пов’язані з діями конкретних послів, конкретних державних чиновників в Україні, доречно в цій залі називати. Це перше.

І друге, менш оптимістичне. Мені здається, що в нас є на деяких напрямах величезний дефіцит, тобто форми допомоги українській діаспорі сконцентруватися на певних сферах життя (маю на увазі культуру й освіту). Натомість торкнуся того, про що сказав пан посол України в Штатах, — питання професіоналів. Пан посол сказав про тих професіоналів, які існують у країнах, які досягли успіху. Але, панство, проблема є в тому, що Україна не допомагає формувати професіоналів у країнах, де вони прожи­вають. Українські заробітчани не мають ніякої допомоги, для того щоб формувати свої громадські організації. Натомість через певні обставини вони не спроможні і не хочуть включатися в громадські організації, які існують історично. Тобто в нас є питання, щоб не лише посилати колективи, а й запрошувати на вишколи в Україні лідерів громадських організацій, журналістів. На сьогодні пред­ставники української громади Польщі працюють у Посольстві Республіки Польща в Україні як культурні аташе, як журналісти тощо. Україна не використовує їх досвіду, не використовує можливості перенесення досвіду з однієї країни до іншої.

Я думаю, що на цих слуханнях ми повинні відійти від такого стану і визначити те, що випрацьовується на рівні Верховної Ради, — треба краще вивчати специфіку кожної громади, і треба чинити так, щоб одна громада могла допомогти іншій.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Костянтина Івановича Грищенка, посла України в Російській Федерації. Підготуватися Івану Драчу.

 

ГРИЩЕНКО К.І., посол України в Російській Федерації. Шановний пане головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Мабуть, мій виступ буде коротким. Було сказано вже багато, промовисто і змістовно. Я хочу підкреслити лише одне. Я цілком згодний з тим, що сказав Дмитро Павличко щодо україн­ської громади в Росії. Будемо відвертими в цьому залі. Мабуть, ніде українська громада не зазнає такого тиску не лише держави, а й суспільства (сусіди, знайомі, колеги по роботі). І те, що пересічний українець там може почути зі ЗМІ, телебачення, впливає на його свідомість. Це особлива ситуація.

А подивімось на простори Росії. Амурська область засе­лялася практично виключно українцями, Воронежський край, де ще до встановлення радянського ладу всіх або майже всіх пере­писали в росіян. Але ми не повинні ані надії втрачати, ані опти­мізму. Тому що є реальні люди, які попри всі ці складні обставини ведуть дуже серйозну роботу, особливо в регіонах. У нас дуже активні громади в Санкт-Петербурзі, Карелії, у прикордонних об­ластях утворюються нові осередки і ведеться робота щодо відкриття шкіл.

Згадували про Канаду. Там величезна, традиційно організо­вана громада, яка існує вже багато років, є декілька освітніх центрів. Але те, що Україна відбулася і нею треба займатися, серйозно усвідомлюють на всіх щаблях влади Росії. Про це свід­чить те, що кафедри україністики, або вивчення української мови, відкриті на сьогодні в Московському державному університеті імені М.В. Ломоносова, у моєму рідному Московському держав­ному інституті міжнародних відносин.

Подивіться на радника-посланика, нашого колегу з посоль­ства Росії в Україні пана Лоскутова. Адже ж вивчив українську мову, може вільно розмовляти з паном Павличком. Якщо це вже стає ознакою успіху для російського дипломата, то це є і знаком для нас усіх, для тих, які допомагають українській громаді, і для тих, які виборюють своє право бути нею в Росії. Я думаю, що тут дуже важливим є постійна наша присутність. Адже не будемо заперечувати очевидний факт: усі із задоволенням їздять і зу­стрічаються із громадою в Парижі, трохи складніше доїхати до Канади і США, а от до Якутська щось небагато людей вибира­ється. Я думаю, що це принципово важливо для кожного, хто переймається майбутнім українського життя в Росії і в світі в ці­лому. Це найбільша на сьогодні громада за межами України. Вона потребує самоорганізації, діалогу в цих складних умовах як на регіональному, так і на федеральному рівнях, вимагає виключно відповідальності тих, які беруть на себе дуже непросту місію — очолювати ці структури, потребує нашої постійної уваги і підтримки.

Свого часу я був, мабуть, одним із перших державних службовців високого рівня (заступник міністра), який відвідав Придністров’я. Зустрічався тоді ледь не вперше з керівництвом цього регіону і виступав у парламенті на законодавчих зборах українською мовою. Якщо у вас офіційно проголошено, що…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте можливість завершити.

 

ГРИЩЕНКО К.І. …все-таки легше обстоювати свої права, ніж   у деяких регіонах, де взагалі вважають, що це якийсь незрозумілий російський діалект. Отже, ситуація різна. Просив би представників інших осередків в інших державах звернути увагу на українську громаду в Росії, а на державному рівні приділяти цьому особливу увагу і не боятися, що закриють в’їзд до Росії (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Будемо просити українських політиків зранку запитувати себе, що вони зробили для українців, які проживають у Росії.

До слова запрошую Драча Івана Федоровича, голову Това­риства зв’язків з українцями за межами України. Підготуватися Олександру Сапунко.

 

ДРАЧ І.Ф., голова Товариства зв’язків з українцями за межами України (Товариство “Україна—Світ”). Шановний голову­ючий! Шановне українське товариство! Пане посол Грищенко Костянтин, хочу вам сказати з шанобою до вас (ви знаєте, я  віддавна шаную вас, у нас найкращі контакти), що добродій Лоскутов, працівник російського посольства, народився в місті Первомайську Миколаївської області, і його батько був вчителем Миколи Вінграновського. Так що його українська мова супроводжувала разом з Миколою Степановичем, отам вона народжувалася, і він, бачите, через те так досконало нею володіє.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. І 20 відсотків доплати він за неї має.

 

ДРАЧ І.Ф. Бачите, як корисно було вчитися разом із Миколою Вінграновським.

Я цілком згоден з вами і з Дмитром Васильовичем Павличком, що проблеми українців у Росії найскладніші. І так складається ще й тому, що наші взаємостосунки з Росією дуже багато значать для нас у майбутньому. Коли ми створили Україн­ську всесвітню координаційну раду, провели І Всесвітній форум українців, найбільше було ілюзій (у вас трохи менше, а я був великий ілюзіоніст). Я думав, що нам вдасться, як Світовому єврейському конгресу “Сіону”, зібрати всіх українців до купи і нашою Українською всесвітньою координаційною радою вплива­ти всюди і скрізь на всі українські організації. Але, мабуть, усі українські багатії разом узяті не будуть дорівнювати одному єврею, який має дуже багато грошей. Через те “Сіон” може впливати на світове суспільство, особливо тепер, коли все нале­жить мамоні, коли все біжить за мамоною, коли все схиляється перед мамоною, як не схилялися ніколи. І через те наші проблеми і проблеми нашої держави пов’язані саме із цим.

Я був найбільше тоді піднесений, але найбільше опечалений і понівечений три роки тому, коли звертався до кожного українця (уже не звертався ні до Президента, ні до Прем’єра, ні до Верховної Ради) щодо вбивства чотирьох керівників українських організацій і хорів у Росії. Були публікації в кількох газетах, кілька радіостанцій зробили передачі з цього приводу, але жодним чином ні російські ЗМІ, ні російський уряд, ні російські чинники, ні   українські чинники (від Верховної Ради до Президента і Прем’єра) на це все не відгукнулися. І мені тоді стало страшно від того всього. І у стані від величезного піднесення до величез­ного падіння я й перебував.

Але на сьогоднішньому обговоренні йдеться не про ілюзії, а про певні конкретні речі. Щоб бути конкретним, хочу сказати, що я не хотів би підтримувати свого друга Зарубінського у тому, що треба не зруйнувати те, що ми маємо. Дорогий мій колишній колего, з яким ми разом працювали в одному комітеті, немає що руйнувати. Нам треба створити цю державну структуру на кшталт Полонії чи якоїсь іншої. І не буде якоїсь великої бюрократизації у всьому цьому, тому що потрібна така державна структура з гро­шима, яка контролюватиме це все. У нинішній час вона найбільш вартуватиме. А потім, згодом, коли не треба буде цього всього робити, вона сама собою зійде нанівець.

Я радий, що сьогодні слухаю всіх. Уже прослухав 24 ви­ступи, які до мене відбулися, і тішуся тим, що серед цих людей є  дуже багато керівників, які вміють уже щось робити. І я вірю в те, що вони не дадуть пропасти українській справі.

Дякую вам, на все добре!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Іване Федоровичу.

До слова запрошую Олександра Сапунка, Пасторального координатора для українців греко-католиків в Італії. Приготува­тися Анатолію Скальському.

 

САПУНКО О., Пасторальний координатор для українців греко-католиків в Італії. Всесвітліші отці! Шановний головуючий! Представники дипломатичного корпусу! Шановні присутні в залі! Дозвольте всіх вас привітати нашим християнським привітом “Слава Ісусу Христу!”.

Я є священиком Української греко-католицької церкви і ра­зом з Преосвященним Владикою Діонісієм (Ляховичем), Апостоль­ським Візитатором для українців греко-католиків в Італії ми здійснюємо душпастирську опіку над нашими вірними. Допомагає нам у цьому понад 50 священиків, тому цю доповідь так само виголошую і від їхнього імені.

На сьогодні, напевно, в Італії чисельна українська міграція є під найбільшою душпастирською опікою. Наша сітка і покриття душпастирських осередків розвинулися до 125 центрів, де україн­ці збираються на молитву.

Ці зустрічі відбуваються, дякуючи італійській церкві, яка радо надає нам свої приміщення. Глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Любомир Гузар у 2006 році, аналізуючи роль української церкви в житті емігрантів, під час святкування п’яти­літнього ювілею з дня заснування української церковної громади у Мілані зазначив, що 120-літній досвід попередніх хвиль україн­ської міграції показав, що зі збереженням тотожності поза бать­ківщиною завдячуємо українській церкві, довкола якої завжди гуртувалася Україна і український народ, зміцнюючи та передаючи свою віру та надію.

Церква і сьогодні, в часи четвертої хвилі міграції, є чи не єдиним осередком українців на чужині, яка нагадує українцям за  кордоном про те, що вони є українцями, а останні мають найбільшу довіру до неї. Зазначу, що церква пішла понад свої прямі завдання, надаючи, окрім духовної, моральної, психоло­гічної, нерідко і соціально-матеріальної опіки, яка полягає у пояс­ненні законів, психологічних порадах, сприянні працевлаштуван­ню, а нерідко домовини померлих українців з Італії відправ­ляються за пожертви наших вірних. Наприклад, подібним чином відправлялися до України потерпілі від нещодавнього землетрусу в Аквілі.

На сьогодні церква присутня в лікарнях, тюрмах, на площах, в парках, де збираються українці. Не забуваємо ми і про куль­турний аспект. Вісім років поспіль Українська греко-католицька церква в Італії організовує всеіталійський День матері, який проводиться в Римі. На свято з’їжджаються представники україн­ських громад з усієї Італії у кількості від 3 до 5 тисяч осіб.

Вагомим інформативно-об’єднуючим чинником став хри­стиянський український часопис для українців в Італії “До світла”. Він розповсюджується серед українців усіх регіонів Італії та намагається висвітлювати різноманітні аспекти заробітчанського побуту і життя, а також місце церкви в цьому житті. Також уже рік, відколи почала діяти наша веб-сторінка. Ця робота здійснюється виключно економічними зусиллями церкви.

Нерідко в організації тих чи інших заходів ми зустрічаємо чимало проблем, а їхнє вирішення не завжди є в безпосередній спроможності церкви. Ще більше проблем зустрічають наші вірні, тобто українські трудові емігранти в Італії, і першим місцем, куди вони звертаються, є українська церква. На жаль, церква не завжди може надати їм допомогу там, де закінчується її пряма і безпосередня компетенція, проте готова співпрацювати з держа­вою для добра людей. Тому, користуючись нагодою, хотів би закликати всі державні установи, звернути увагу на те, щоб у за­конодавстві про трудових емігрантів були взяті до уваги деякі наші зауваження та пропозиції.

Насамперед звернімо увагу на проблеми розбитих україн­ських сімей, занедбання у вихованні дітей, духовну та моральну деградацію внаслідок невнормованої і економічно вимушеної емі­грації. На сьогодні при церковних громадах вже діють декілька недільних шкіл, в яких діти вивчають українську мову та культуру. Однак поки що все це на приватному рівні. Виходячи з того, що на сьогодні українська церква в Італії має найбільшу сітку пов’язаних між собою українських осередків. Пропоную у правовій і матеріальній площинах сприяти створенню українських шкіл, які діяли б при наших духовних центрах та яким надавалася б акре­дитація з боку Міністерства освіти і науки України та італійських державних освітянських структур.

Інша болюча проблема — це проблема так званого со­ціального сирітства. Усі ми добре розуміємо, що тривалі розлуки батьків та дітей не додають позитивного у виховному процесі. Часто діти залишаються під опікою бабусі чи дідуся, а обоє бать­ків їдуть за кордон. Тому пропонуємо налагодити тіснішу співпра­цю між українськими закордонними засобами масової інформації і представниками української влади.

Інша та найбільш болюча тема, з якою до нас звертаються наші співвітчизники, — це бюрократичні заплутаності. Відчуваю­ться негативні настрої та недовіра до українського уряду, пов’я­зані з нещодавніми непорозуміннями щодо подвійного оподатку­вання та проблемою соціального та пенсійного забезпечення. Чималих незручностей додає десятиденне обмеження на перебу­вання в Україні на власному автомобілі з іноземними номерами. Нерідко люди нам розповідають про часті непорозуміння…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ Дайте можливість завершити.

 

САПУНКО О. ...вимагання хабара, якщо громадяни України повертаються із простроченою візою.

Вважаю доречним наголосити, що можливо для когось є незвичним те, що церква бере на себе відповідальність вивчати і аналізувати проблеми суспільства, а тим паче пропонувати конкретні директиви щодо їх вирішення. Проте пам’ятаємо, що хоча церква згідно із українським законодавством є відділена від держави, все-таки вона є також суспільною установою, адже гро­мадяни держави є одночасно вірними церкві. Саме тому церква не може залишитися осторонь проблем суспільства, навпаки, її суспільна роль і внесок є неминучими. Тому сучасна соціальна доктрина церкви стоїть на захисті прав особи.

Хочу на завершення запевнити вас, вельмишановні зако­нодавці, що українська держава і народ завжди можуть розра­ховувати на допомогу української церкви в Італії як інтегруючої складової частини українського суспільства в усіх соціальних, економічних, культурних ініціативах, пов’язаних із турботою щодо поліпшення умов українських емігрантів.

Церква від самого початку надавала і готова надалі надава­ти всі медійні, адміністративні, соціальні ресурси для кращої та ефективнішої турботи про українських емігрантів з боку нашої держави. Щоб підкреслити цей постійний супровід і опіку україн­ської церкви над емігрантами, хочу завершити виступ словами Митрополита Андрія Шептицького, якими він звернувся до всіх наших емігрантів: “Їдьте з Богом, з Богом повертайтеся здорові душею і тілом, повертайтеся кращими, аніж їхали, повертайтеся з Божою ласкою”. Усіх вас, дорогі, виїжджаючі, і тих, хто вже там за кордоном працює, прощаю словами святого письма: “Бог неба нехай рятує вас у дорозі, ангел його нехай буде завжди при вас, щоб вас, діти, захищати”.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги! Перед тим, як запросити промовця на трибуну, кілька регламентних речей. Уже частина наших колег від’їжджає. Тому спокійно реагуємо на це, адже ми домовлялися, і всі знали, що працюємо до 17 години, проте була добра воля і бажання попрацювати ще годину.

І ще одне. У нас процедура проведення парламентських слухань чітко регламентована, і нею передбачено, що моя визнач­на і історична місія полягає в тому, що я оголошую лише порядок виступів, який мені надали в комітеті. Я не можу когось викрес­лити, а когось вписати. Тому я все робитиму для того, щоб максимально більше людей виступили. Але якщо є затверджений порядок, я не можу його порушити.

Запрошую до слова Анатолія Скальського, заступника голови Спілки українців Латвії. Підготуватися Сергію Касьянчуку.

 

СКАЛЬСЬКИЙ А.В., заступник голови Спілки українців Латвії. Шановний головуючий! Шановні господарі цього залу! Шановні гості! Мені було приємно чути виступи моїх колег з тими чи інши­ми проблемами. Говорили про успіхи й неуспіхи. Але, на жаль, у  виступах урядовців звучало слово “громадяни”. На жаль, я по­винен вас, мабуть, і урядовців поставити до відома, що є ще одна категорія українців — це українці не громадяни двох прибалтій­ських країн — Латвії та Естонії. Ми маємо паспорти. Наприклад, у  мене паспорт інородця, естонці, наші брати, мають паспорти іноземців. Виходить, що ми випали з правового поля української влади. На жаль, коли приймаються будь-які рішення, ми бачимо слово “громадяни”.

Тому, незважаючи на указ Президента, яким відкрито безвізовий простір для всіх країн чи всіх громадян країн ЄС, на наших земляків із Латвії і Естонії це право не поширюється, оскільки ми не громадяни і цього права не маємо. Коли наші земляки — латиші, естонці — громадяни, які не мають ніякого відношення до України, їдуть вільно, то ми повинні оформляти візу, коли мої діти, народжені в останні роки, чи моїх колег отримують за заявою громадянство і їдуть вільно. Ми розуміємо, що це велика несправедливість уряду. Більше того, ми про цю проблему писали всім міністрам МЗС, пані Карпачовій, яка тут присутня. Ми не отримали жодної відповіді від державних струк­тур України. Я не хочу ображати українські установи. Якщо у вас немає грошей на марку, ми пришлемо. Відповіді ми не отриму­вали, більше того, так і триває.

Зовсім недавно нам відмінили пільговий режим відвідування наших родичів. Ви знаєте, що працівники МЗС не дають нам можливості встигнути на поховання наших рідних. Це не по-християнські і не по-людськи. Ми звертаємося до вас, аби ви  відмінили це несправедливе рішення. І таких проблем у нас, на жаль, дуже багато. Тому я прошу підтримати українців Латвії та Естонії і доручити МЗС поширити право на існуючий безвізовий режим відвідування України для громадян шенгенської зони і на не громадян Латвії та Естонії.

Крім того, на нас не поширюється дія закону про репресованих, згідно з яким репресованими визнаються лише громадяни України, а в Латвії — громадяни Латвії, які постраждали не на території Латвії. Ваші земляки, репресовані в Україні, які проживають у Латвії (близько 600 чоловік), не мають статусу ре­пресованих. І українська влада чомусь не хоче нас підтримувати в клопотаннях щодо звернення до владних структур Латвії, щоб виправити це положення. Без вашої допомоги ми не можемо цього зробити, бо є не громадянами.

Я прошу півхвилини, які я зекономив, надати директору школи.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Будь ласка.

 

КРАВЧЕНКО Л.О., директор Рижської української середньої школи. Дорогі мої! Люба Україно! Простіть, що ми порушуємо проблеми. Я хочу вам всім посміхнутися. Я так хочу, щоб ви зраділи, що ми сьогодні одне одного бачимо. Спасибі вам, дорогі! Я бачу зараз усіх тих, які були в українській школі (Оплески). Я така задоволена. Пане Скальський, розв’яжуться ці проблеми. Україна стає сильною, розкішною державою. Коли йдеш по Києву, душа твоя співає, і люди тобі посміхаються.

Дорогі мої, я прийшла сказати, що все, що ви сьогодні кажете, — це правда. Я хочу подякувати всім тим, які допомагали. Підніміть руки, хто був в українській школі. Подивіться, скільки людей допомагали. Це лише ті, хто є, а ще ж багато тих, які вже звідси пішли. Це і Іван Драч, і пан Попов, і пан Боєчко. Спасибі вам за те, що є українська школа в Балтії. Пані Сазоненко, я сьогодні не можу подарувати вам ордена, такий є у Івана Драча. Я хочу подарувати за допомогу пані Галині срібний жетон, першо­му послу України в Латвії Володимиру Чорному, якого я цитую скрізь, де буваю, бо такого відданого українця треба пошукати…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Друзі, ви завершуйте, потім подаруємо.

 

КРАВЧЕНКО Л.О. Я закінчую, я вмію говорити без мікрофо­на. Одне слово. Усі кажуть, що немає механізмів. Владо україн­ська, знайдіть механізм і допоможіть нам. Ви всі самі розумні. Шановне панство, ми дивимося вас на каналах телебачення, які є  в Латвії, — “5 Канал”, “Рада”. Ми будемо за вас голосувати. Я буду агітувати не громадян Латвії, а громадян України, для того щоб ви вибороли тут, щоб українець за кордоном посміхався (Оплески).

Спасибі, пане Томенко.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Сергія Касьянчука, секретаря Виконавчого комітету Конгресу українців Канади. Підготуватися Віктору Филимі.

 

КАСЬЯНЧУК С., секретар Виконавчого комітету Конгресу українців Канади. Шановний головуючий! Шановні депутати, члени уряду та гості, представники українства з різних куточків світу! Сьогодні маю честь і відповідальність представляти в стінах українського парламенту українську діаспору Канади. Хочу пере­дати вам вітання та підтримку від Конгресу українців Канади, який об’єднує всі українсько-канадські організації, і останніх 70 років представляє інтереси нашої канадсько-української спільноти, яка налічує 1 мільйон 200 тисяч громадян, перед урядами Канади, України, міжнародними організаціями, громадами та урядами інших країн.

Ми вважаємо, що сьогоднішні слухання, які розглядаємо як початковий етап на шляху законодавчого забезпечення взаємо­зв’язків Україна — діаспора, є абсолютно невипадковими. Ми вже пройшли немалий шлях встановлення наших відносин з Україною. Посол Ігор Осташ уже досить детально виклав усю 120-річну історію нашої діаспори і історію відносин діаспори з Україною. Згадав і визнання незалежності, і Помаранчеву революцію, і  спостерігачів, і визнання Голодомору геноцидом. Це все вже є історія. Але ми продовжуємо працювати і сьогодні.

Півроку тому відбувся візит генерал-губернатора Канади в Україну, в складі делегації якої був президент Конгресу україн­ців Канади. Декілька тижнів тому відбувся візит міністра між­народної торгівлі Канади також у супроводі представників діаспо­ри, під час якого був запропонований Канадою конкретний діалог з приводу створення зони вільної торгівлі з Україною. Це лише деякі події, де активну, а в більшості ініціативну роль відігравали організації діаспори в тісній співпраці з канадськими та україн­ськими державними інституціями, особливо з Посольством України в Канаді. Я, власне, хотів подякувати пану Осташу. Усі ці приклади наочно показують, що ми вже маємо досить великий досвід співпраці. Ми вже дуже добре знаємо, що ефективно працює, а над чим ще потрібно працювати.

Сьогодні ми як у діаспорі, так і в Україні значно краще починаємо розуміти одне одного, використовувати можливості поєднання наших зусиль, переусвідомлюємо наші відносини. Ідеологія відносин, як допомогти Україні з Канади, сьогодні вже переростає в ідеологію співпраці, яка на сьогодні є ключовим словом наших взаємозв’язків. Рівноправна співпраця є цілком взаємовигідною для обох сторін. Співпрацюємо в різних галузях (культурно-мистецьких, наукових, освітніх, спортивних, духовних, економічних, політичних) на різних рівнях (державному, регіональному, локальному, між державними інституціями та не державними, між великими та зовсім маленькими організаціями, між конкретними людьми).

З кожним днем ми все більше і більше усвідомлюємо та вчимося використовувати той великий потенціал наших спільних зусиль, завдяки якому діаспора може підтримати та розвинути проекти з України, використовуючи свої міцні та глибокі політичні та економічні позиції в своїх країнах. Але для того, щоб діаспора успішно розвивалася і кріпла, їй, як повітря, потрібен постійний живий, динамічний зв’язок з материнською землею, з джерелом українства, з рідною Україною. І тому діаспора так дбає про чистоту цього джерела.

Прийшов час, щоб усі думки, увесь досвід викласти на папері, обговорити та виробити системний і послідовний підхід щодо розвитку наших відносин, щоб максимально узгоджуючи наші можливості та устремління, задіяти потужну силу об’єднання українців цілого світу навколо своєї держави.

Тож на основі нашого позитивного, а інколи й негативного досвіду ми подаємо письмово на п’яти сторінках свої пропозиції щодо напрямів розвитку та шляхів їх реалізації, які включають:

прийняття дієвого закону про закордонних українців та роз­ширення їх економічних, соціальних та політичних прав в Україні;

прийняття відповідного закону про правовий статус трудо­вих мігрантів і членів їх сімей та засоби захисту їх прав і свобод;

підтримка постійного обміну між молодіжними та студент­ськими організаціями діаспори та України;

всебічна підтримка організацій “Пласт”, “СУМ”, що мають міжнародну мережу зв’язків з діаспорою;

впровадження державної програми розвитку та підтримки українських студій, шкіл, науково-дослідних центрів у діаспорі;

розвиток українознавчих досліджень у закордонних універ­ситетах та інших навчальних закладах;

розроблення програми популяризації у світі української культурної, історичної, духовної спадщини, сучасних досягнень у  спорті, науці, мистецтві, культурі, підвищення іміджу України у світі;

створення системи взаємодії та партнерства з проводом нашої діаспори на чолі зі Світовим конгресом українців та крайовими надбудовами;

СКУ повинен мати свої представництва при Верховній Раді, уряді та при інших відповідних державних інституціях.

Сподіваємося, що наші пропозиції та подальша активна участь допоможуть у розвитку взаємовигідної співпраці України та  діаспори на користь кожного з нас, на користь України та світового українства.

Слава Богу і слава Україні!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, до слова запрошую Филиму Віктора, голову Координації української національної меншини Хорватії. Підготу­ватись Аліні Житнік.

 

ФИЛИМА В., голова Координаційної української національної меншини Хорватії. Шановний пане головуючий! Шановні міністри, депутати, посли! Шановні учасники цього засідання! Я багато чого тут почув і вирішив поділитися позитивним досвідом проживання українців у Республіці Хорватія. Понад століття на просторах Хорватії майже у всіх її областях проживають українці. У кожному осередку існує Греко-католицька парафія, завдяки якій українці зберегли своє існування, національну ідентичність, українську мову і культуру. За кількістю діаспора не велика, але добре організована і дуже потужна за діяльністю.

Наші права визначені згідно із Конституцією і законами Республіки Хорватія. Українці мають право обирати у Хорватсько­му соборі (парламенті) свого депутата, мають право на свого представника у Раді з питань національних менших Республіки Хорватія, демократичним шляхом обирати своїх депутатів до обласних, міських і районних рад на зборах, які призначає уряд Республіки Хорватія.

Обрані на виборах депутати української національної мен­шини в обласних, міських і районних радах створюють Коорди­наційну раду української національної меншини у Республіці Хорватія, тобто політичний орган української меншини, який захищає її інтереси. Маємо також і громадську організацію — Центральну організацію українців у Республіці Хорватія, до складу якої на громадських засадах входять усі значимі за своєю діяль­ністю культурно-просвітні українські товариства.

Одним із позитивних досвідів є співпраця з посольством України в Республіці Хорватія. Між Посольством України в Респуб­ліці Хорватія як політичним органом і центральною організацією українців на громадських засадах було укладено угоду про спів­працю, де були визначені всі напрями діяльності співпраці, вла­сне, наша робота в Хорватії, що виявилося дуже ефективним шляхом вирішення питань співпраці з Україною. Ця угода базує­ться на засадах довіри, поваги і партнерських засадах.

Спільно з Посольством України у Республіці Хорватія в 2008 році ми розпочали процес визнання Голодомору в Україні як геноцид українського народу. Ми були присутні на кількох засіданнях комітетів хорватського парламенту, на яких довели, що Голодомор в Україні є геноцидом українського народу. Очікуємо, що Хорватія приєднається до міжнародної світової спільноти і визнає Голодомор в Україні геноцидом українського народу. Слід наголосити про всесторонню підтримку Посольства України в  Республіці Хорватія Світового конгресу українців. Від України також очікуємо на подальшу всесторонню підтримку. Є інфор­мація, що Хорватія разом з 33 країнами — членами Організації Об’єднаних Націй підтримала українську декларацію щодо засуд­ження Голодомору як акту геноциду. Копія такого документа дуже допомогла б у цьому процесі у Хорватії.

Завдяки підписанню угоди з посольством ми маємо дуже добрі взаємини і співпрацю. Дуже успішно провели міжнародну акцію “Незгасима свічка” у пам’ять жертв Голодомору в Україні.

Українська меншина в Хорватії має два найважливіших стратегічних питання. Це постійне навчання українців української мови, тобто освіта. І друге, за власні кошти українців у Хорватії купили перший будинок для “Українського дому”. Вважаємо, що стратегічним напрямом українців у Хорватії є те, щоб кожний осередок мав свій “Український дім”.

На завершення декілька пропозицій, які, як ми вважаємо, є   важливими. У світі проживає 20 мільйонів українців, яких потрібно…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

ФИЛИМА В. Завершую. Думаю, що у Верховній Раді України повинні бути присутні депутати від української діаспори в Австралії, Бразилії, Канаді, Сполучених Штатах Америки. Оті де­путати можуть зробити вагомий внесок у розбудову і розвиток як української держави, так і українського суспільства. Молоді, осві­чені, з досвідом люди з діаспори можуть допомогти Україні прямувати вперед.

І ще дещо хочу сказати стосовно співпраці. Є великі посольства України, є українські громади у світі і Європі. Україна вирішила приєднатися і до НАТО і до Європейського Союзу своїм шляхом, але співпраця з нашими чільними організаціями — Світовий конгрес українців і Європейський конгрес українців — може бути великим майданом, адже діаспори є складовими частинами і хорватського, і французького, і німецького суспільств. Вони можуть багато в чому допомогти Україні у просуванні до повноправного членства у Європейській Унії і НАТО.

Щиро дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Друзі, у парламенті сидіти нічого, треба працювати для України. У нас багато депутатів і без того сидять десятками років.

Житнік Аліна Володимирівна, вчитель недільної школи українського земляцтва міста Сілламяє. Приготуватися Олександру Шокалу.

 

ЖИТНІК А.В., вчитель недільної школи українського земляцтва міста Сілламяє “Водограй”. Доброго дня всім присут­нім! Я представляю Асоціацію українських організацій Естонії та Спілку української молоді в Естонії. На прикладі нашої недільної школи я хочу розповісти вам про стан розвитку і підтримки українських організацій, які входять до асоціації. Наша недільна школа “Водограй” існує протягом десяти років. За цей час діти здобули знання з української мови, літератури, історії України, народного прикладного мистецтва, фольклору та показали себе на міжнародному рівні, беручи участь у різних міжнародних кон­ференціях, фестивалях, форумах, конкурсах завдяки ініціативі вчи­телів недільної школи, членів українського земляцтва “Водограй” та фінансової підтримки батьків учнів.

Протягом цього часу найбільшу підтримку у проведенні різноманітних заходів ми отримували від державних установ Естонії. За час існування земляцтва “Водограй” було проведено п’ять міжнародних семінарів за участі і підтримки Інтеграційного фонду Естонії, Міністерства освіти Естонської Республіки, Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інституту української філології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, товариства “Україна—Світ”, Міністерства закордонних справ України. Саме ці події сприяли налагодженню зв’язків та підписанню спільних угод, що уможливило отримувати методологічні матеріали, сприяли розробці спеціальних програм для дітей українського зарубіжжя з вивченням української мови та народознавства, дали можливість вчителям недільних шкіл за кордоном брати участь у мовних курсах та курсах підвищення кваліфікації на рідній землі.

На сьогодні за підготовку педагогічних кадрів учителів недільних шкіл в Естонії відповідають державні установи, а саме Міністерство освіти та науки Естонії та Інтеграційний фонд Естонії. На жаль, питання фахової підготовки вчителів недільних шкіл зарубіжжя саме тут, на Україні, залишається невирішеним.

З цього року в Естонії розпочали роботу нові українські недільні школи, які зіткнулися з проблемою мотивації української молоді у вивченні рідної мови та культури, з нестачею учителів-фахівців в освітній галузі. Це є головною перешкодою у подальшій роботі не лише недільних шкіл, а й українських молодіжних організацій.

Тому ми просимо і пропонуємо у прийнятті закону щодо підтримки української спільноти за кордоном особливу увагу приділити питанню забезпечення на державному рівні українських недільних шкіл за кордоном фахівцями освітньої галузі. Також просимо приділити увагу необхідності розробки спеціальних на­вчальних програм для недільних шкіл за кордоном, які б надали можливість випускникам таких шкіл вступати у вищі навчальні заклади України на особливих умовах.

Нещодавно була підписана угода про співпрацю нашої недільної школи “Водограй” з гімназією імені Степана Олійника (місто Бровари), яка, на жаль, на практиці на даний момент не діє, тому що відсутня фінансова підтримка на місцевому рівні і не врегульовані законодавчі підстави роботи вчителя за кордоном.

Отже, пропонуємо розробити на законодавчих засадах положення про перебування і роботу вчителя з української мови та культури за кордоном. Саме ця пропозиція, на наш погляд, пов’язана з одним із напрямів державної політики у сфері під­тримки української спільноти за кордоном.

Також з досвіду роботи української недільної школи “Водограй” можемо сказати, що велике значення для української молоді за кордоном у посиленні мотивації вивчення рідної культу­ри та мови відіграє відвідування україномовних таборів та таборів відпочинку саме на території етнічної батьківщини. Але, на жаль, з  2008 року припинилася фінансова та інформаційна підтримка в  цьому напрямі на державному рівні. Декілька років керівники наших організацій, асоціацій, українських організацій Естонії та Спілки української молоді в Естонії шукали можливість проведення спільних літніх мовних таборів для етнічних українців різних регіонів Естонії. Але, на жаль, безуспішно. Це можливо тільки в разі прийняття закону про закордонне українство, яким перед­бачалося б забезпечення проведення культурних заходів етнічних українців за кордоном. А це у свою чергу дає підстави мотивувати українську молодь за кордоном та відшукувати на майбутнє педа­гогічні кадри для роботи з дітьми та молоддю.

Як показав досвід недільної школи “Водограй” у проведенні мовних таборів під час канікул ці заходи допомогли не лише підняти мотивацію вивчення української мови та культури, а й змі­нити авторитет української держави та українських громадських організацій за кордоном. Хочеться подякувати всім партнерам по співпраці.

Я вітаю всіх зі святом Покрови. Слава Україні!

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ Дякую.

До слова запрошую Олександра Шокала, голову Міжнарод­ної громадської організації українців “Четверта хвиля”. Підготува­тися пані Олені Місталь-Внуковській.

 

ШОКАЛО О., голова Міжнародної громадської організації українців “Четверта хвиля”. Достойні співвітчизники! Менше говоритиму про проблеми, а більше про механізми їх подолання. Тому прошу додатково 3 хвилини для озвучення заяви нашої організації.

Уже зауважували, зокрема Ніна Іванівна Карпачова, що назва наших слухань не охоплює всієї проблематики українського перебування за кордоном. Це тому, що правовий статус закор­донних українців або емігрантів, громадян інших країн, визначено законодавчо, а правовий статус українських емігрантів, громадян України, досі не визначено, наче такого соціального явища в нас і  немає. А сьогоднішні українські мігранти — це завтрашні емігранти. Українське честолюбство потішають ліричним штам­пом: “Нашого цвіту по всьому світу”. Цвіт таки наш, але плоди вже не наші. Українці стають пропащою силою для України. “Розсипа­ємось, як клинове листя” — печалився Іван Франко у 1907 році з  приводу масового від’їзду українців за океан. Відтоді минуло понад 100 років, а еміграційні й міграційні хвилі так само вики­дають наш люд на чужину.

З потреби зберегти українців для України і виникла у 2006 році Міжнародна громадська організація українців “Четвер­та хвиля”. Наша ідеологема “Українці для України” — це заповідь нашої спільної громадської волі і дії, відповідь на Франків духов­ний заклик “Нам пора для України жить!”.

Наше надзавдання — четверта еміграційна хвиля повинна стати останньою хвилею відпливу і першою хвилею повернення українців на батьківщину. Дехто заспокоює: міграційно-еміграційні процеси — неминуче явище сучасного глобалізованого світу. Це так. Але участь українців у глобальних світових еміграційних про­цесах вражаюча. Українські трудові мігранти становлять понад 10 відсотків (це близько 7 мільйонів), а в сезонний пік їхня чи­сельність майже подвоюється від загальної кількості мігрантів у світі.

Частка українських емігрантів, трудових мігрантів відносно загальної чисельності українців (близько 65 мільйонів) найвища в світі. У цілому понад 45 відсотків українського етнічного соціуму живе за межами України. Українське соціальне єство фактично роздвоєне, а спорожнілу соціальну нішу в Україні заповнюють емігранти з третіх країн, які деформують наше соціокультурне середовище. Цей показник особливо тривожний на тлі депо­пуляції українського народу, низької народжуваності, високої смертності.

Легальна міграція — це економічні витрати держави на   інтелектуальні втрати суспільства, а нелегальна міграція — це  ще й незчисленні моральні збитки всього українського народу, бо українські нелегали належать до найбільш дискримінованих та  незахищених. У цілому наслідки трудової міграції за кордон — це катастрофічне погіршення демографічної ситуації в нашому суспільстві.

Яка ж причина масової трудової міграції, демографічної і соціальної кризи українського суспільства? Відсутність в Україні державницької ідеології, стратегії розвитку та їх соціально-економічного та програмного забезпечення та знецінення на цьому тлі людської праці. Усе це і породжує тіньову економіку, корупцію, безробіття, депрофесіоналізацію, люмпенізацію, масову еміграцію та інші негативні соціальні явища. Надто нелегальна міграція понижує офіційні показники по безробіттю і бідності, інші соціально негативні явища.

Парадоксальність новітньо-економічної міграції в тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в україн­ській державі. Бідність, неможливість реалізувати себе на батьків­щині — майже нічого не змінилося за 130 років у соціально-економічному становищі українців. Правда, тоді Україна мала най­вищий приріст населення в Європі, а нині найнижчий.

І коли серед позитивних моментів трудової міграції головним називають додаткове спрямування в Україну значних потоків зароблених нашими громадянами коштів та освоєння ними культури виробництва — це викликає обурення, гроші не окуповують морально-психологічних збитків, адже люди з вищою освітою в наймах. Це не освоєння культури виробництва, а де­професіоналізація і люмпенізація.

Україна набула статусу країни-донора, бо поставляє світові, крім природних ресурсів, неоціненний національний ресурс людей від немовлят до дівчат на виданні, від робітників до вчених. Тільки у зв’язку з виїздом науковців та висококваліфікованих спеціалістів втрати України становлять понад 1 мільярд доларів США на рік. А духовно-моральні втрати незліченні. Україна як донор інвестує живий людський капітал в економіку практично всіх розвинутих країн на шкоду собі. Коли у ХХ столітті українська нація була нацією депортованих, то у ХХІ столітті стала нацією мігрантів. За висновком міжнародних експертів, оприлюдненим на 48 сесії ООН ще п’ять років тому, Україна є одним із найбільших джерел людей, які стають жертвами торгівлі.

МГОУ “Четверта хвиля” звертає увагу суспільства, всіх гілок влади України до проблем, пов’язаних із масовою українською трудовою міграцією. Нинішня антинародна позиція політиків сто­совно цих проблем рівнозначна політиці винародовлення. Зва­жаючи на гостроту порушених проблем, МГОУ “Четверта хвиля” звертається до Президента України, Верховної Ради України, уряду України з такими вимогами.

Перше. Оскільки загальна чисельність громадян України за кордоном становить близько 25 відсотків усіх українських вибор­ців, необхідно внести зміни до закону України про вибори, законодавчо забезпечивши всім українським громадянам як в  Україні, так і за кордоном можливість брати участь у виборчому процесі з активним і пасивним виборчим правом, правом обирати і бути обраним та з запровадженням практики поштового голо­сування для громадян України за кордоном. Цей досвід широко використовують за кордоном.

За нормою чинного закону обирати мають право лише ті громадяни України за кордоном, які стоять на консульському обліку, а це один відсоток від їхньої загальної чисельності. Проте обов’язок української держави полягає не лише в тому, щоб забезпечити своїм громадянам умови для реалізації ними свого права за межами батьківщини та сприяти їхній інтеграції в інші суспільства, а насамперед у тому, щоб максимально гарантувати кожному громадянину соціальний захист і всі людські права у себе дома.

Друге. Невідкладно розробити державну соціально-еконо­мічну програму повернення на батьківщину українських трудових мігрантів з метою забезпечення соціальних прав українців в Україні і за кордоном, збереження, відновлення духовно-інтелектуального і фізично-генетичного ресурсу та соціальної структури нації. Подібну стратегію успішно здійснює Казахстан.

Зволікання із розв’язанням цієї нагальної проблеми призведе до переходу українських громадян у статус емігрантів і до втрати Україною ще одного свого покоління.

Третє. МГОУ “Четверта хвиля” вимагає від Верховної Ради невідкладно створити в Україні належну законодавчу базу з пи­тань міграції, щоб убезпечити державу від неконтрольованих потоків нелегальних емігрантів, а також убезпечити українських громадян від транснаціональних торгівельних мереж, які займаю­ться нелегальним працевлаштуванням і работоргівлею, та гаран­тувати всім трудовими мігрантам легалізацію на основі двосто­ронніх угод щодо тимчасового працевлаштування, соціальний захист за кордоном, а головне — забезпечити можливість повер­нення додому.

Четверте. МГОУ “Четверта хвиля” підтримує законопроект про правовий статус українських трудових емігрантів, розроб­лений Комісією УГКЦ у справах емігрантів. Подолання комплексу проблем, пов’язаних з трудовою міграцією, необхідно починати з визнання самого факту цього негативного соціального явища та його правового визначення.

П’яте. Необхідно на державному рівні забезпечити включен­ня всіх культурно-освітніх ініціатив українців у закордонну систему української освіти і науки та акомулювання в Україні їхніх духовних та інтелектуальних набутків для розвитку вітчизняної освіти і науки.

Для систематизації інформаційно-культурної сфери життя в Україні і українців за кордоном та для належного забезпечення культурного розвитку українського соціуму в єдиному інформа­ційному просторі необхідно запровадити державну стратегічну програму інформаційного забезпечення світового українства та  створити у Києві інформаційний центр світового українства з потужною ресурсною базою, з використанням передових техно­логій. Оскільки у нас відсутня системна опіка держави над україн­ським інформаційним простором за кордоном, цю проблему надолужує Українська світова інформаційна мережа Міжнародної громадської організації “Четверта хвиля”.

Шосте. Четверта хвиля вимагає зупинити руйнацію українського інформаційного простору. Інформаційну політику української держави треба спрямувати на захист вітчизняного інформаційного простору та його повноцінне входження у світо­вий інформаційний простір за умови забезпечення доступу всіх представників українського суспільства до інформаційних ресурсів своєї країни. Вітчизняні ЗМІ — це стратегічний носій державної мови.

Сьоме. МГОУ “Четверта хвиля” пропонує проект про ство­рення при консульських установах України за кордоном патро­нажної служби для інформаційно-консультативної допомоги своїм громадянам. Реалізація цього проекту стане першим кроком до  системного вирішення низки соціальних проблем заробітчан за допомогою громадськості та важливим поступом України до європейських стандартів у царині забезпечення міжнародних норм прав людини.

Восьме…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Я перепрошую. Якщо у вас ще 20 позицій, то ми не завершимо до 18 години.

 

ШОКАЛО О. Ще дві позиції.

Відповідно до резолюції І Економічного форуму українців світу необхідно створити систему правового захисту інвестицій українців із-за кордону в розвиток української економіки.

Дев’яте. Провідним до всіх наших заявлених питань є пи­тання узаконення в Конституції України української державницької ідеології. Тільки українська державницька ідеологія як система духовних, соціальних, правових орієнтирів здатна об’єднати в  інтересах України всіх українців на батьківщині і за кордоном незалежно від їхньої конфесійної та партійної належності.

Українські громадяни, які вимушено опинилися за межами батьківщини, сподіваються, що українська держава нарешті візьметься за розв’язання життєвих проблем всього українського люду в Україні і за її межами, аби українці не покидали на чужинців своєї материзни, а самі не шукали долі на чужині. Як земля наша має стати основним стратегічним ресурсом україн­ського суспільства, так і турбота про наших людей має стати головним національним стратегічним пріоритетом держави. Спіль­не завдання громадськості і державних органів — зробити все, аби українцям вдома жилося краще, ніж на чужині.

Українці для України! Дослухаймося, це волання україн­ського серця!

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До слова запрошую Олену Георгіївну Місталь-Внуковську, директора Української школи мистецтв у Парижі.

 

МІСТАЛЬ-ВНУКОВСЬКА О.Г., директор Української школи мистецтв у Парижі. Доброго дня, шановне панство! Хочу вам передати вітання від нечисленної української діаспори у Франції. Вона є, працює, живе і, на мій погляд, не є занедбаною, і дай Боже, щоб процвітала.

Виступ, який планувався на 5 хвилин, я змінила. Чому? Тому що 31 особа, яка виступала, говорила про те, що або було в ми­нулому, або буде в майбутньому, і чомусь зовсім мало говорилося про теперішній час. А потрібно сказати про те, що робиться зараз, про людей, які щотижня роблять це. У нас є достатньо установ. Це і Управління з питань закордонного українства, яке, я  вважаю, працює з усіма нами, і Міністерство освіти і науки, і Міністерство закордонних справ, і Інститут українознавства, який є носієм усіх ідей світового українства. Як на мене, кожен осві­тянський керівник, який працює за кордоном, може звернутися до тієї чи іншої установи, як це зробила наша школа, наші органі­зації. Нам за п’ять років ніхто ні в чому не відмовив.

Ми є першою школою, яка звернулася до посла України, яким на той час був Сергеєв Юрій Анатолійович (нині він у Нью-Йорку), з пропозицією надати нашій школі приміщення, придбане для консульських потреб у 2004 році. Майбутнє України — це діти. Якщо в нас не буде сьогодення, в нас не буде майбутнього. І  ви  знаєте, нам не відмовили. Школа працює вже п’ять років. У минулому році нас відвідало багато діячів, серед яких Дмитро Павличко, Іван Драч. Ви знаєте, не потрібно запрошувати в Париж, приїжджають самі. Коли ми запрошуємо, люди приходять. Усі майстри-класи, всі заходи, виставки, культурно-мистецькі акції, які відбуваються, вони відвідують. Жоден митець з України не від­мовив маленькій школі, яка спочатку налічувала 15 дітей, а нині — понад 75 осіб. Люди приходять щотижня. Перше, що ми зробили в цьому році, це запросили освітян (середню школу) на конфе­ренцію, яка відбулася в Парижі 18–20 вересня.

Ми всі згадуємо про кошти. Потрібно сказати, що в Україні цей рік, як і у світі, був непростий. Дві попередні конференції відбувалися в Києві. Держава запрошувала і проводила конфе­ренції. Але ж, якщо ми не проведемо в цьому році конференції, у  наступному, посилаючись на те, що криза, ще щось — втра­чають діти, втрачають освітяни. Конференція відбулася. У ній взяли участь 70 осіб (7 країн, 23 школи).

Не потрібно створювати нові організації. Є Українська всесвітня координаційна рада, Європейський конгрес українців. Але, якщо ви хочете створити, створюйте. Ми затвердили одно­стайним голосуванням Раду європейських освітянських дирек­торів. Зараз опрацьовується статут, який реєструватиметься у Франції, потім подаємо документи в ЮНЕСКО. Хочу наголосити, що у 2007 році Кабінет Міністрів затвердив положення про створення загальноосвітнього навчального закладу “Міжнародна українська школа”. Зареєструвалися 23 школи, які співпрацюють з цією школою. Але ж не всім потрібна державна атестація. Тим, кому вона потрібна, ми право на освіту забезпечуємо. Але є ті, кому вона не потрібна. У Франції є лише дві школі: одна — неділь­на при церкві, друга — наша, яка працює по середах і суботах (у Франції це вихідні дні). У школах державна атестація має бути проведена за державні кошти, а школи, які займаються освітою, культурою, мистецтвом, — приватні. Тому на конференції обгово­рювалися насамперед питання, як визначити статус, як проводити державну атестацію за кордоном.

На закінчення хочу подякувати всім, хто працює щотижня, щодня. Це вчителі, освітянські лідери, які живуть у Португалії, Франції, і об’єднує нас одне... Ми не є четверта хвиля, ми…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. До слова запрошую Романа Луня, президента Товариства “Сила духу” (США).

 

ЛУНЬ Р., президент Товариства “Сила духу” (США). Шановні співвітчизники! Дозвольте привітати вас із сьогоднішнім святом нашим християнським привітом “Слава Ісусу Христу!”. Дуже приємно, що сьогодні проходять такі слухання. І я хочу насам­перед подякувати всім причетним до організації цих слухань. Хотілося б (я не дуже впевнений у цьому), щоб усе те, що ми слухаємо, почули, усе те, що зараз показують, побачили. У нас з  вами одна батьківщина, яку ми любимо і хочемо активно розбудовувати. Але для цього треба мати таку можливість. Не громадяни України не мають такого права, а громадяни України не мають такої можливості. Я хочу звернути увагу пані Карпачової на те, що за межами України проживає понад 7 мільйонів гро­мадян України, які уже понад 18 років позбавлені права обирати і  бути обраними. Про це вже говорив пан Шокало, я не буду зупинятися на цьому. Хочу підкреслити, що функція пані Карпачової, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини полягає в тому, щоб продовжувати здійснення контролю за дотриманням прав громадян України, які перебувають за кордоном, зокрема трудових мігрантів. Я прошу, проконтролюйте, а я зі свого боку від імені тих громадян України, яких я пред­ставляю, вимагатиму цього.

Я хочу нагадати, що всі українці, які проживають зараз за кордоном, приносять все-таки за найскромнішими підрахунками понад 20 мільйонів євро щороку, і це є їхнім внеском. Але щоб громадяни України змогли якось впливати на ситуацію, потрібно обов’язково вирішити ту проблему, про яку я скажу в кінці нашого звернення.

Хочу також декілька слів сказати про позитивне. Я підтри­мую виступ і Зарубінського, і міністра культури Василя Вовкуна, які докладають багато зусиль і думають про діаспору. Я думаю, що через те, що в нас немає на сьогодні стратегії, ми маємо такий стан роботи з українцями за кордоном і загалом із українством.

Хочу нагадати, що сьогодні є багато пропозицій щодо створення якихось організацій, якихось структур. Це потрібно. Але ми чули різні пропозиції, і в мене це викликає певний острах. Ми бачимо, що робиться в Україні: хтось сів на метал, хтось на газ, хтось на нафту. У мене складається таке враження, що хтось хоче сісти на діаспору (Оплески). Але ми, громадяни України (7 мільйонів), немає різниці, де ми живемо: у Донецьку, Львові, Філадельфії чи Мадриді, ще не сказали свого слова. Ми його обов’язково скажемо, ви в цьому можете не сумніватися.

Хочу озвучити з цієї трибуни, щоб усі почули, звернення до Президента України Віктора Ющенка, Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, Голови Верховної Ради Володимира Литвина.

За підсумками парламентських слухань 14 жовтня 2009 року вимагаємо виступити із законодавчою ініціативою і внести пропо­зиції щодо змін до Конституції України і закону України про вибо­ри народних депутатів України. Ці зміни повинні дати змогу реалізувати конституційне право громадян України, що прожи­вають за кордоном або перебувають за кордоном, обирати і бути обраним. Для цього потрібно внести зміни у виборчу систему, які дали б можливість висувати кандидатів у депутати в парламент від найбільших поселень громадян України за кордоном, які на сьогодні є в Канаді, Росії, США, Італії, Іспанії, Португалії, Греції, Молдові та інших країнах.

Передбачити спрощену процедуру реєстрації голосування громадян України, які перебувають за кордоном. Єдиною підста­вою для голосування є дійсний закордонний паспорт громадянина України.

Ми знаємо, скільки бюрократичних перепон робилося…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Я перепрошую, зараз світло у нас вимк­неться, адже 18 година. Я дуже толерантно поводився протягом чотирьох годин. Будь ласка, завершуйте.

 

ЛУНЬ Р. Передбачити спрощену процедуру виборчих діль­ниць за кордоном. Для цього можна використовувати оренду додаткових приміщень.

Про створення світового українського культурного центру вже казали. Думаю, що потреба у цьому назріла.

Я хочу закликати всіх вас і всі владні структури, всіх депутатів, які є, любити Україну, служити Україні, бути українцями душею!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні друзі, є дві новини — одна добра, друга погана. Погана — ми зобов’язані завершити. Мушу поінформувати, що це поодинокі парламентські слухання, які за моєю згодою і Олега Зарубінського тривали чотири години. Тому я вдячний усім тим, які працювали з нами, адже як завжди парламентські слухання тривають три години. Уперше на парламентських слуханнях висту­пило 32 особи, не враховуючи доповідачів. Це говорить про актуальність і про важливість теми.

Принагідно хотів би подякувати двом міністрам — міністру культури Василю Вовкуну і міністру освіти Івану Вакарчуку, який не наполягав на виступі, бо вважав за необхідне послухати те, що ви скажете, які мужньо протягом чотирьох годин не просто сиділи слухали, а все записували. Так само Олег Зарубінський відмовив­ся від заключного слова. Ми зекономили час.

Я думаю, що нам потрібно проводити окремі слухання стосовно проблеми трудової міграції. Це окрема спеціальна тема, яка потребує нашої більш тривалої розмови. Колеги мені передали, що кілька громадських організацій підготували законо­проект про правовий статус українських трудових мігрантів. Очевидно, це так само мусить бути предметом спеціального обговорення. Я знаю одного великого політика, який тепер уже посад не обіймає, який колись сказав, що за кордон виїжджають повії і ще хтось. Очевидно той великий чоловік не знав, що на сьогодні інвестиції наших мігрантів, напевно, одні із найбільших інвестицій в українську економіку і в Україну. І цих людей треба не просто слухати, а думати, як зробити все для того, щоб вони інвестували всередині України. А поки складається така ситуація, треба думати про те, як їм допомогти захистити себе, для того щоб вони почували себе там впевнено.

Були добрі ідеї від Світового конгресу українців. Я думаю, що комітет, коли працюватиме над рекомендаціями, їх врахує. Звичайно, три окремі парламентські слухання тяжко зорганізу­вати. Можемо зробити у такий спосіб, як я казав: зробити парламентські слухання щодо трудової міграції, а інші слухання (мовна політика, моніторинг виконання) зробити у комітеті. Ми маємо такий формат, доволі актуалізований і за нормальної організації так само дієвий.

Багато пропозицій висловлювалося, і я просив послів і Міні­стерство закордонних справ реагувати в оперативному порядку, коли йдеться про конкретні речі, які можна вирішити, не чекаючи законів чи парламентських слухань.

Думаю, всі були праві, коли казали, що треба створити спеціальний орган і що мусять працювати ті, які цим і займаються. Наша проблема в тому, що завжди свято віримо, що якщо створимо щось нове, то почнеться краще життя. Я не заперечую можливості обговорити таку пропозицію, аби всім міністерствам і  відомствам було доручено займатися цією темою. Хай не так багато грошей вони отримують, але аби вони всі займалися і цією проблемою, і мовною політикою. Тоді не було б стільки проблем, про які ми тут говорили.

Я нікого не хотів критикувати, мене трохи охопило емоційне піднесення. Після того як нам вдалося завершити будівництво Запорізької Січі, я з Прем’єром відкривав Запорізьку Січ. В умовах кризи ми зібрали 1 мільйон гривень від людей і від бізнесу, щоб завершити це будівництво. І там зійшлися деякі вожді з козацьких організацій. Ви знаєте, я в Афганістані служив, звань у мене немає ніяких. Я пересічний український чоловік. А вони такі генерали чи маршали, на себе повдягали… Вони всі тверезі були. І вони кажуть: “Ми теж хотіли б виступити, бо ми любимо Україну і козацтво”. Я запитую: “Друзі, хоч один із вас лопату тримав тут, на Січі? — Ні. Ми здійснюємо загальне керівництво. — А хоч копійку хтось із вас дав? Ніхто не дав”.

Так от, аби не загальне керівництво всі здійснювали у своїх організаціях, установах, а головою, руками і серцем працювали на  Україну, було б краще, бо в нас багато керівників в Україні, можливо, така історична ментальність чи ще якась біда з нами траплялася, а до роботи на Україну, коли про це йдеться, над­звичайно мало людей.

Тому я думаю, що треба думати і над інститутами, але треба думати і над поточною роботою, яку ми мусимо вести щоденно. Тоді та велика мрія про те, щоб ми сприймали себе як велику націю, що складається з українців, які тут живуть, і українців, які нас підтримують поза межами України, була б зреалізована.

Дякую вам за роботу! Ще раз зі святом!