ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ПРО СТАН ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

18 березня 2009 року, 15 година

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

ЛИТВИН В.М.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань! Шановні представники суддівського корпусу! Шановні науковці та практики! Сьогодні ми розглядаємо на парламентських слуханнях питання виняткової ваги. Я сказав би, що це питання того, чи буде Україна державою, якою вона буде. При цьому я хотів би наголосити, що парламентські слухання означають, що парламент слухає і бере до уваги пропозиції, які належить матеріалізувати в  законах. Насправді ж цивілізованою є та країна, в якій заслу­ховують пропозиції та виконують закони, а не лише слухають виступи промовців.

Цілком очевидно, що проблема, винесена сьогодні на парламентські слухання, зачіпає інтереси кожного громадянина та всього українського народу. Ви знаєте, шановні колеги, шановні учасники парламентських слухань, які оцінки люди дають сьогодні владі, всім гілкам влади, владним інституціям, у тому числі судовій системі. Можливо, з огляду на те, що у нас судова реформа, як і  судова практика, перебуває в системі перманентної кризи, ми сьогодні вимушені говорити про якість правосуддя, про відпові­дальність усіх тих, хто чинить правосуддя.

Ми, очевидно, маємо говорити про те, що перетягування каната, яке ми спостерігаємо у плані законодавчого забезпечення функціонування судової системи в Україні, призводить до того, що сьогодні громадяни тотально не довіряють усім гілкам влади, включаючи й судову. Тому можемо сказати, що триваюча війна за вплив на суди має своїм наслідком те, що сьогодні можна говорити про дискредитацію судової системи України. І не випадково суди часто-густо сприймаються як знаряддя в боротьбі з політичними, бізнесовими та іншими конкурентами.

Цілком очевидно, що в ході парламентських слухань нам треба досягти спільного бачення того, що належить зробити, зокрема щодо двох законопроектів, довкола яких точиться дискусія. Зрозуміло, всі ми єдині в тому, що треба поставити в  центр інтереси права, верховенство права, інтереси суспільства і держави. Щоб знову, в черговий раз, не підлаштовувати під когось судову систему України. Цілком очевидно, що нам потрібна цілісна судова система та єдина судова практика Сподіваюся на те, що за результатами парламентських слухань ми доопрацюємо проекти законодавчих актів, які нині широко обговорюються.

Сподіваюся, що парламентські слухання пройдуть принципово та об’єктивно, виходячи з інтересів справи, щоб не повторювалася сумнозвісна практика парламентських слухань 2005–2007 років, коли ми намагалися перекричати один одного. Наводьте аргументи, користуючись власними думками щодо того, як має бути організована діяльність судової влади в Україні.

До участі в парламентських слуханнях запрошені, окрім народних депутатів, діючі і колишні керівники всіх рівнів судової влади, а саме Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційних судів загальної юрисдикції, а також Ради суддів України, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради юстиції, Державної судової адміністрації України, центральних органів виконавчої влади, Генеральної прокуратури України, провідні науковці, керівники науково-навчальних закладів, представники громадських органі­зацій та засобів масової інформації. У парламентських слуханнях також беруть участь представники міжнародних інституцій та міжнародних неурядових організацій.

Шановні колеги, пропоную такий регламент організації нашої роботи. Ми повинні розглянути питання про стан правосуддя в Україні до 18 години 15 хвилин — це крайня межа, аж ніяк не до 22 години 30 хвилин. Пропонується заслухати співдоповіді Голови Верховного Суду України Василя Васильовича Онопенка, міністра юстиції України Миколи Васильовича Оніщука, голови Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Сергія Васильовича Ківалова. Прошу шановних доповідачів дотримуватися регламенту, щоб залишився час для виступів, обговорення, дискусій, а я дуже розраховую на те, що в нас буде дискусія. Учасників виступів прошу дотримуватися регламенту (до 5 хвилин), наша система вимикає мікрофон автоматично. Прошу одразу озвучувати ваші пропозиції до проекту рекомендацій парламентських слухань, вони мають бути конкретними і зорієнто­ваними на те, щоб ми прийняли те рішення, яке потрібно.

Розумію й те, що, окрім питань законодавчого забезпечення судової системи, нам треба обговорити і забезпечення діяльності судової системи, цілком очевидно, що це зобов’язання виконавчої і законодавчої гілок влади України. Ми маємо комплексно та системно обговорити це питання і вийти на необхідні практичні заходи у вигляді рішень, які будуть прийняті.

Якщо немає заперечень щодо такої процедури та регла­менту організації парламентських слухань, дозвольте запросити на трибуну Голову Верховного Суду України, члена Вищої ради юстиції Василя Васильовича Онопенка. Будь ласка.

 

ОНОПЕНКО В.В., Голова Верховного Суду України. Шановний Голово Верховної Ради України! Шановні учасники парламентських слухань! Передусім хочу висловити вдячність парламенту і особисто Володимиру Михайловичу Литвину, за те, що підтримали нашу пропозицію обговорити на такому високому державному рівні сучасні проблеми правосуддя, а головне — перспективи розвитку.

Проведення цього заходу з ініціативи суддів і присутність у  залі широкого представництва суддівського корпусу є перекон­ливим свідченням того, що судова влада, судді виступають за кардинальну зміну ситуації у сфері правосуддя. Більше того, добре розуміючи і знаючи зсередини стан справ у правосудді, судді не лише мають власну оцінку ситуації, що склалася в судо­чинстві, а й пропонують та працюють над конкретними заходами щодо її зміни.

За останні два роки Верховним Судом України розроблено і  передано відповідним суб’єктам законодавчої ініціативи 29 зако­нопроектів, у тому числі щодо автоматизованого розподілу справ між суддями. Це переконливе свідчення справжніх намірів судової влади досягти радикальних позитивних змін у судочинстві. Однак суддівські пропозиції, справді актуальні й важливі для правосуддя, виявилися нецікавими для тих, хто насправді впливає на формування і реалізацію судової реформи та ухвалення відповід­них рішень. Ніхто не врахував позиції суддів при розробленні та ухваленні сумнозвісних законопроектів про судоустрій та про статус суддів.

Про це свідчить щонайменше те, що більшість тих, від кого насправді залежить здійснення судової реформи, розглядають її як засіб для посилення свого впливу на суди. Спекулюючи на наявних у правосудді проблемах, під гаслом проведення судової реформи вони лобіюють зміни, які вигідні їм особисто, і водночас усіляко протидіють змінам, які є нагальними для держави та суспільства.

Нещодавно один з таких основних реформаторів необачно обмовився: “Якщо ми не приймемо цей законопроект, то суди вийдуть з-під контролю”. Саме для забезпечення чергової спроби взяти суди під контроль в Україні розпочато цілеспрямовану дискредитацію суддів і судів, вона проводиться системно, організовано, з використанням владних та інформаційних ресурсів, із залученням представників певних правоохоронних органів, за всіма ознаками в такій кампанії вбачається політичне замовлення. Судову владу намагаються звинуватити в усіх існуючих в Україні бідах. Потрібно нарешті зрозуміти, що основна причина вітчизняних проблем не в судах, а в кризі управління державою, глобальному політичному конфлікті та неспроможності його розв’язати правовими засобами.

Заявляю представникам різних гілок державної влади: не варто вдаватися до взаємної дискредитації, стверджуючи, що одна система корумпованіша, ніж інша, і що одні органи держави користуються суспільною довірою, а інші — ні. Вся вітчизняна влада вже давно і серйозно дискредитована в очах громадян. Уся державна влада корумпована однаково, оскільки функціонує за одними принципами і правилами. До всіх державних органів рівень довіри громадян однаково критично низький.

Та все ж, оскільки найбільше мусується питання довіри до судів, скажу про це мовою офіційної статистики. З року в рік зростає кількість звернень громадян до суду. Минулого року суди першої інстанції загальної юрисдикції розглянули 8,9 мільйона справ. Це на 3,5 мільйона справ більше, ніж у 2004 році. Зростання кількості звернень до судів свідчить, з одного боку, про поглиблення суспільних проблем, а з другого — про зростання довіри до судів як правового арбітра. Про рівень довіри людей до суду свідчить і незначний відсоток оскаржених судових рішень судів першої інстанції. Так, у минулому році апеляційними судами оскаржено лише 3 відсотки судових рішень, винесених місцевими судами в цивільних, господарських, кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення; а в касаційному порядку — лише 1 відсоток. Це певне свідчення визнання учасниками правового конфлікту судового рішення законним та обґрунтованим.

Як відомо, особливе незадоволення судами виявляють різні політичні партії, зокрема й ті, з якими дехто наполегливо пов’язує певних представників судової влади, у тому числі й мене. Однак таке незадоволення саме й засвідчує, що вітчизняний суд все ще  зберігає незалежність, хоча ситуація в системі правосуддя надзвичайно тривожна, що обумовлено багатьма чинниками. Зупинюся лише на декількох, на мою думку, найвизначніших.

Передусім нерозуміння багатьма носіями політичної влади в  Україні визнаної у світі аксіоми, що суд — найвищий правовий арбітр, а не засіб задоволення чиїхось політичних, бізнесових інтересів тощо. Країна вже переживала несумісні із законом вказівки парламенту, які містилися в його постановах про те, які саме рішення суди мають постановляти в конкретних справах.

Ми були свідками ліквідації з політичних мотивів одних судів і утворення, з ігноруванням закону, інших. Уже нікого де дивують політичні розправи над окремими суддями, які періодично повто­рюються, тиск на суддів, захоплення приміщень судів, блокування діяльності, вже не кажу про такі заходи, як призначення суддям нарад у Секретаріаті Президента України. Тож і виходить, що основні загрози вітчизняному правосуддю створюють представ­ники політичних і державних структур ті, хто за своїм статусом має гарантувати додержання Конституції України та забезпе­чувати своєю діяльністю верховенство права.

Безперечно, на змісті вітчизняного правосуддя вкрай негативно позначається діючий порядок добору суддівських кадрів. Надзвичайно негативним моментом є те, що при єдиному статусі судді добір кадрів у суди різних інстанцій здійснюються за різними підходами та критеріями. До того ж цей процес значною мірою заполітизований.

Прагнучи перекласти всю відповідальність за стан право­суддя на судову владу, звинувачуючи в незадовільній кадровій роботі з формування суддівського корпусу, штатні критики чомусь часто забувають, що посадові особи судової влади фактично не мають відношення до вирішення кадрових проблем і питань. Прошу вас звернути увагу на схеми, на яких зображено механізм отримання статусу судді. Рішення про призначення чи обрання судді на посаду ухвалюється відповідними кваліфікаційними комісіями, Вищою радою юстиції України, Президентом України та Верховною Радою України. Саме від них залежить, хто одягне мантію судді, а отже, і яким буде наше правосуддя.

Голова Верховного Суду України, якому нині приписують необмежений вплив на формування суддівського корпусу, насправді виконує в цьому механізмі лише функцію листоноші. Моя функція зводиться до формальної пересилки матеріалів щодо кандидатів на посади суддів загальних судів від Вищої кваліфіка­ційної комісії суддів України до Верховної Ради України, доне­давна ще й від Державної судової адміністрації України до Вищої ради юстиції України. При цьому Голова Верховного Суду України взагалі не має жодного стосунку до призначення та обрання суддів спеціалізованих судів — адміністративних і господарських.

Маємо парадокс, коли претензії до якості суддівського корпусу пред’являються до того, хто бере в згаданому процесі лише технічну участь. А головне те, що претензії найчастіше висувають ті, хто сам формує суддівський корпус і має дбати про чистоту його рядів. Невиконання власних обов’язків вони прагнуть перекласти на чужі плечі.

Візьмемо хоча б існуюче блокування формування суддів­ського корпусу за рахунок призначення суддів на посаду вперше. Ви знаєте, я нещодавно звертався до глави держави з приводу того, що в Секретаріаті Президента України накопичилося більш як 250 подань Вищої ради юстиції України про призначення суддів, а укази про їх призначення не видаються понад чотири місяці. Матеріали щодо деяких кандидатів лежать у Секретаріаті Президента України більше року, а це питання надзвичайно важливі. Я розраховував на адекватну реакцію Президента України щодо вирішення цієї проблеми. Натомість у понеділок Президент України своїм указом змінив процедуру проходження матеріалів щодо призначення суддів на посаду вперше, повністю вилучивши з неї Голову Верховного Суду України.

Ще однією з основних причин незадовільного стану вітчиз­няного судочинства є традиційно хронічне, а в цьому році критичне недофінансування. У Державному бюджеті України на фінансування судової системи у 2009 році передбачено менше 2 мільярдів гривень, а це лише 22 відсотки реальної потреби. Через катастрофічний брак коштів у багатьох випадках судочин­ство просто зупиняється.

Ключовим фактором, що обумовлює нинішній стан право­суддя, є недосконала система судоустрою в Україні. Вітчизняна судова гілка влади роз’єднана і організаційно, і процесуально. Фактично функціонує три автономних судові системи: система загальних судів, система адміністративних судів і система госпо­дарських судів, які мають різні процедури розгляду справ, різну кадрову політику, різну дисциплінарну практику, різне матеріаль­но-технічне забезпечення, вже не кажучи про роз’яснення плену­мів, яке може відрізнятися для верховних судів і спеціалізованих.

Очевидним є й те, що в державі не може бути кількох судо­вих гілок влади, як і законодавчих чи виконавчих. Судова гілка влади повинна бути єдиною, інакше відбудеться руйнація судової системи, а з нею і державної влади загалом, власне, що нині коїться в нашій державі. І коли голова Вищого адміністративного суду України Олександр Пасенюк, говорячи про закінчення формування системи адміністративних судів, констатує, що нам вдалося побудувати окрему гілку судової влади, мене охоплює велика тривога. Після закінчення побудови окремої гілки судової влади залишилося під неї побудувати ще й окрему державу.

Хочу, щоб мене правильно зрозуміли: я жодним чином не  виступаю проти спеціалізації розгляду справ та існування спеціалізованих судів. Я категорично за спеціалізацію, але таку, яка насправді поліпшує якість правосуддя, а не ускладнює його.

Однак сьогодні вже стало очевидним: розвиток адмі­ністративного судочинства пішов в Україні хибним шляхом. Це  переконливо засвідчили, зокрема, результати комплексного вивчення Верховним Судом України та Радою суддів України практики діяльності Вищого адміністративного суду України, Львівського апеляційного адміністративного суду та двох окруж­них адміністративних судів. Скажу відверто: таких вражаючих негативних результатів діяльності судів ми не чекали.

Вивчення, без перебільшення, встановило повний провал за  всіма напрямами роботи цих судів — в організації їх роботи, в  якості та оперативності розгляду справ, у забезпеченні єдиної судової практики та однаковому застосуванні закону, в кадровій роботі. Характерними для діяльності цих судів є “ручний” розподіл справ, порушення правил підсудності, кричуща тяганина. Лише у  Вищому адміністративному суді України залишок нерозглянутих справ та матеріалів перевищує 22 тисячі. Величезна кількість справ не розглянута апеляційними та окружними адміністра­тивними судами, у деяких з них накопичилося понад 40 тисяч справ. Я не кажу вже про якість багатьох судових рішень.

Лише один приклад. Вищий адміністративний суд розглядав справу щодо придбання юридичною особою в іншої юридичної особи 30 комп’ютерних дискет на загальну суму (яку ви думаєте?) 60 мільйонів гривень. При цьому покупець заявив про відшко­дування йому ПДВ з державного бюджету України на суму 10 мільйонів гривень. Суд приймає рішення про зобов’язання відшкодувати вказану суму з державного бюджету, не з’ясовуючи, чи досліджувався судами нижчих інстанцій економічний зміст вказаного договору, а сумнівність є очевидною, хоча закон і прак­тика Верховного Суду України націлюють на обов’язкове з’ясуван­ня цієї обставини.

За браком часу не можу навести інші приклади подібного розгляду справ, у тому числі тих, що сприяли розбазарюванню десятків, сотень гектарів землі.

Якщо говорити про причини такої ситуації у сфері адміні­стративного судочинства, то вони мають і об’єктивний, і суб’єк­тивний характер. Основними об’єктивними факторами є штучність створення повної автономії адміністративних судів, непродума­ність їх системи, компетенції, організаційних і процесуальних основ діяльності. Суб’єктивні причини — неспроможність керівни­цтва цієї системи судів забезпечити ефективну організацію їх роботи, хибні підходи до кадрової політики, ігнорування визна­чених законом принципів організації розгляду судових справ.

Очевидно, що для наведення порядку у сфері правосуддя, утвердження законності в діяльності судів передусім потрібно забезпечити єдність судової влади. Нині це найважливіше завдання щодо судоустрою.

Принагідно наголошую, що законопроект “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” (щодо забезпе­чення єдності судової практики)” підготовлено. Відразу скажу, що під єдністю ми розуміємо не ліквідацію системи господарських та адміністративних судів, як дехто нам закидає, а створення меха­нізмів запровадження єдиної для всієї держави судової практики, тобто однакового розуміння змісту одного і того ж закону всіма судами, єдиної для всіх судів системи добору кадрів, єдиного статусу суддів, єдиного механізму забезпечення судів. Хіба не таким має бути державницький підхід?

А чи такий державницький підхід пропонують нам автори сумнозвісного законопроекту “Про судоустрій і статус суддів”, в  якому замість єдиної цілісної судової системи вважають за доцільне створити аж п’ять автономних, позбавляючи при цьому Верховний Суд України статусу найвищого суду, роблячи неможливим забезпечення в державі єдності судової практики та однакового застосування судами закону?

Неймовірно, але факт: за цим проектом громадянину України, щоб звернутися за захистом своїх прав, потрібно буде їхати до Європейського суду з прав людини, що в Страсбурзі, і лише після цього Верховний Суд України переглядатиме рішення у зв’язку з винятковими обставинами.

Цим законопроектом передбачається створення (подивіться, будь ласка, на схему) 14 видів судів. Тепер в обласному центрі буде вже вісім судів. Додатково два вищих суди — кримінальний та цивільний — з’являться в Києві. Судячи з цього, розробники проектів “дослухалися” до рекомендацій Венеціанської комісії, яка у своєму висновку щодо першого варіанта, де було передбачено менше видів судів, зазначила, що така система судів є досить складною і розгалуженою. Очевидно, чим складніша судова система, тим більший ризик виникнення процесуальних затримок.

Замість того щоб спростити систему судоустрою, автори законопроекту про судоустрій ще більше її ускладнили. Запро­понована система — це судові джунглі (ось вони на схемі), з яких мало кому вдасться вибратися із справедливим і законним судовим рішенням. Передбачений у проекті підхід до побудови судоустрою в Україні є хибним у своїй основі. Бо замість того щоб зміцнювати базові для будь-якої судової системи суди першої інстанції, закон плодитиме апеляційні та касаційні суди. Хоча найважливішим у судовій системі будь-якої держави є місцевий суд, який розглядає справу по суті. Сьогодні ж місцевий суд, що розташований найближче до людей, перебуває в найгіршій для здійснення правосуддя ситуації і через умови праці, і через завантаженість. Достатньо згадати, що на кожного українського суддю районного або міського суду припадає в середньому 180 справ та матеріалів на місяць, а в багатьох судах (ви лише замисліться!) 300–400 справ.

Користуючись нагодою, хочу подякувати переважній більшо­сті суддів України, які чесно виконують свій обов’язок, витримують таке колосальне й непомірне навантаження, і водночас вибачи­тися перед ними за весь той бруд і відверту брехню, що сьогодні лунають на їхню адресу з вуст посадовців найвищого рівня.

Повертаючись до законопроекту “Про судоустрій і статус суддів”, зазначу, що він розділяє існуючі місцеві суди на дільничні та окружні і робить їх дворівневими. Перші залишаються на місцевому рівні, скажімо, в районах, а другі переходять до облас­ного центру. У законопроекті запроваджуються взагалі незрозумілі принципи спеціалізації судів, утворюючи два різних місцевих суди для розгляду однієї категорії справ. Так, для розгляду цивільних справ спеціально утворюється окружний цивільний суд. Водночас розгляд тих же цивільних справ віднесено до компетенції іншого місцевого суду в районі, територіально навіть уже не місцевого. І  так щодо кожної категорії адміністративних чи кримінальних справ. Мабуть, у розумінні авторів проекту це поліпшить доступ­ність правосуддя для людей. Не треба бути великим реформа­тором, щоб зрозуміти, що за такого судоустрою громадянам доведеться добиратися до місцевого суду в обласний центр за 100–150 кілометрів, а то й більше.

Здавалося б, власний вітчизняний досвід мав би вже всіх навчити. Взяти хоча б для прикладу адміністративні справи у  спорах щодо пенсій та інших соціальних виплат. Щоб виправ­дати необхідність утворення окружних адміністративних судів, до їхньої компетенції віднесли розгляд таких справ. При цьому забули про таку “дрібницю”, що ці спори стосуються переважно пенсіонерів, інвалідів, тобто людей, яким непросто добиратися до окружного суду в обласний центр. І це може бути по кілька разів.

Нещодавно парламент повернув розгляд справ у спорах щодо пенсій та інших соціальних виплат до компетенції загальних місцевих судів, тобто прийняв правильне по своїй суті рішення, що відповідає інтересам людей. Однак при цьому виникає запитання: навіщо було створювати систему адміністративних судів із штатом у 1100 суддів, якщо відтепер соціальні справи, а  це приблизно 66 відсотків загальної кількості справ, що розгля­даються окружними адміністративними судами, розглядатимуться загальними місцевими судами?

Сподіваюся, уже очевидним для всіх стало й те, що основні зусилля з так званого реформування мають на меті лише одне: встановлення тотального неправового контролю над судами. Це  досягається, зокрема, встановленням потрібного ідеологам таких проектів порядку призначення суддів на адміністративні посади. Проектом про судоустрій пропонується неконституційний порядок, згідно з яким призначення на посади голів судів здійснюватиме Президент за поданням Вищої ради юстиції. Це суперечить рішенню (і не одному) Конституційного Суду України, Указу Президента України “Про Концепцію вдосконалення судів­ництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів”, зрештою, позиції парламенту, який у  прийнятих рекомендаціях за результатами парламентських слухань, проведених у 2007 році, визнав за доцільне здійснення такої функції органами суддівського самоврядування.

Найбільш оптимальним і перевіреним часом варіантом є  здійснення призначення на посади голів судів Радою суддів України — вищим органом суддівського самоврядування, органом колективним, цілком аполітичним, нікому не підпорядкованим, який практично виключає протиправний вплив на суддів. Зверніть увагу, здійснення Радою суддів України цієї функції впродовж майже двох років ні в кого не викликало жодних претензій щодо необ’єктивності, впливу чи втручання. Непокоїть це лише тих, хто   прагне здійснити політико-комерційне поглинання судової системи.

Передбачена законопроектом так звана реформа є фінансо­во непідйомною для нашої держави. Лише для початку запрова­дження запропонованої системи, за попередніми розрахунками Державної судової адміністрації, зробленими ще рік тому, по­трібно більше 10 мільярдів гривень, а нині — вдвічі більше.

Зважаючи на вищевикладене, можна зробити однозначний висновок про те, що прийняття такого закону матиме катастро­фічні для правосуддя та держави наслідки. Такий висновок було зроблено практично під час усіх фахових обговорень так званих президентських проектів на науково-практичних конференціях, у  тому числі за участю міжнародних експертів з питань судо­чинства. Нищівній критиці було піддано об’єднаний варіант цих проектів переважною більшістю фахівців, практиків і провідних вчених України.

Ось що пише стосовно цього законопроекту Василь Федорович Сіренко, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, колишній заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань пра­вової політики. У своїй статті, опублікованій у суботньому номері “Голос України”, він, вказуючи на конкретні негативні наслідки ухвалення такого законопроекту, констатує: “Автори проекту, на жаль, про це не подумали, як не подумали і про багато інших дуже шкідливих, негативних, руйнівних для судової системи України наслідків прийняття такого сирого, непродуманого, повер­хового, паліативного проекту закону про судоустрій. Залишається сподіватися, що депутати парламенту усвідомлять усю небезпеку того приватного корупційного інтересу, який закладено у цьому законопроекті про судоустрій, і відхилять його як непридатний за всіма критеріями розв’язання проблем судової системи України”.

Незважаючи на наведене, у палких прибічників цього проекту вистачає совісті стверджувати про наукову підтримку концептуальних положень законопроекту, ігноруючи навіть те, що на минулих парламентських слуханнях у 2007 році щодо даного питання практично всі науковці не підтримали навіть тодішніх, ще не понівечених, варіантів законопроектів про судоустрій та статус суддів.

Наш підхід до виходу з такої ситуації полягає в тому, що насамперед потрібно створити передумови для конструктивної роботи із здійснення судової реформи. Для цього необхідно відмовитися від силового проштовхування в нелегітимний спосіб проекту Закону “Про судоустрій і статус суддів”, визначитися з  концептуальними засадами і подальшим здійсненням судової реформи, а також з оптимальною для України моделлю судо­устрою.

Концепція судової реформи має бути затверджена Верховною Радою України, це прямо випливає з Конституції України. Потрібно невідкладно ухвалити проект Закону “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” (щодо забезпечення єдності судової практики)”, прийняти зміни до всіх процесуальних законів, які спростили б судовий процес, зробили його більш ефективним.

Окрім того, слід удосконалити механізм добору суддівських кадрів та порядок притягнення їх до відповідальності.

Без сумніву, актуальність цих парламентських слухань очевидна. Судді вкотре висловлюють свою готовність до кон­структивної співпраці щодо вдосконалення системи правосуддя. Чи готові почути суддівську спільноту народні депутати та інші державні діячі? Чи вдасться нам досягти  тієї конструктивної співпраці, яка є необхідною? Це засвідчать нинішні парламентські слухання, а ми налаштовані на серйозну ділову розмову з усіма, хто щиро бажає реальних і позитивних змін у судовій системі.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова міністра юстиції України, члена Вищої ради юстиції Миколу Васильовича Оніщука.

 

ОНІЩУК М.В., міністр юстиції України. Шановний Воло­димире Михайловичу! Шановні високодостойні представники суддівського корпусу! Шановні учасники парламентських слухань! Очевидним є те, що суспільство очікує від цих парламентських слухань, з огляду на надзвичайну важливість та актуальність теми, не чергових політичних змагань і звинувачень, а пошуку шляхів вирішення реальних і нагальних проблем удосконалення судо­чинства. Адже закріплені в Конституції та законах України фундаментальні права і свободи громадян України мало що варті, якщо вони не забезпечені судовим захистом. І саме тому надзвичайно велика увага приділяється не лише парламентським слуханням, а загалом вирішенню важливої суспільної і державної проблеми, якою є українське судочинство.

Цілком зрозуміло, що не існує якоїсь однієї теми чи універсального способу для вирішення проблем, що накопичилися в судочинстві. І попри те, що проблема судового устрою країни дійсно є значущою, я про неї сьогодні майже не говоритиму. На  мою думку як міністра юстиції України, корінь проблеми полягає не в цьому і не варто тут шукати підходів щодо виправлення ситуації в судочинстві. Назву деякі проблеми, які вважаю найбільш актуальними.

Перша проблема полягає в інстанційній побудові судів. Для тих, хто дивиться або слухає парламентські слухання, зауважу, що у зв’язку з так званою малою судовою реформою в законо­давство, зокрема в Конституцію України, були запроваджені норми щодо права на апеляційний та касаційний перегляд рішення, винесеного судом першої інстанції. Це означає, що громадянам гарантовано право на те, що справа повторно може бути заслухана в суді новим складом суддів. Проте тут залиши­лося не розв’язаним, по суті, одне питання, і я мушу про нього сказати. На сьогодні правом на апеляційний перегляд справи не забезпечена категорія громадян, засуджених до довічного позбав­лення волі. Зверніть увагу, наскільки значущим для долі людини є  рішення суду про довічний строк ув’язнення, а можливості оскаржити вирок в апеляційному порядку немає.

Друга проблема — касаційний перегляд справ. На сьогодні ми маємо надзвичайний, можливо, унікальний різнобій щодо того, які суди мають здійснювати касаційний перегляд справ, у якому порядку, тобто щодо і змісту, і форми такого перегляду. Зокрема, потребує врегулювання ситуація з відсутністю касаційного пере­гляду судових рішень у справах про адміністративні право­порушення, особливо тих, де йдеться про обмеження прав (адмі­ністративний арешт, конфіскація майна, позбавлення певного права). Уряд вніс відповідний законопроект до Верховної Ради України. Сподіваюся, що найближчим часом його буде прийнято, і суспільство, зокрема громадяни, отримають право на касаційний перегляд судових рішень, що порушують їх права і свободи.

Розвитку потребують також і принцип спеціалізації судової системи, і принцип спеціалізації діяльності судів. Зокрема, йдеться про запровадження спеціалізованих земельних, патент­них, ювенальних судів. Однак підходити до прийняття таких рішень варто вмотивовано і виважено, виходячи з фінансових ресурсів держави. Це стосується і організаційного розвитку спеці­алізації чинних загальних судів. Ідеться про те, що ми зможемо дозволити собі розвивати спеціалізацію в організації судової системи лише за умови, якщо держава буде фінансово спромож­ною забезпечити таку розгалуженість судової системи. Але це не означає, що ми маємо зупинитися і обстоювати лише ту систему організації судочинства, яка на сьогодні історично і фактично склалася.

При вдосконаленні конституційного регулювання судо­чинства необхідно розглянути можливість запровадження інсти­туту мирових суддів, що сприятиме наближенню правосуддя до населення та розвантаженню судів. Не секрет, що це саме та категорія суддів, які можуть і повинні обиратися громадянами. Будучи за своєю суттю напівдержавними судами, я так їх охарак­теризую, вони мали б розглядати велику кількість справ, що безпосередньо стосуються побутових та інших інтересів громадян і можуть бути вирішені без звернення до розгалуженої і складної системи державних судів.

Неприпустимою є наявність у чинному процесуальному законодавстві, про що я вже казав, трьох різновидів системи касаційного перегляду (перегляд у касаційному порядку судових рішень загальних судів, перегляд вищими спеціалізованими судами і так звана повторна касація). Загалом, на сьогодні зміст касаційного перегляду судових рішень значною мірою залишився таким, як існував ще за минулих часів. Однак суть касаційного перегляду справ полягає не тільки у виправленні судових поми­лок, адже судової помилки може припуститися будь-який суд (і  верховний, і надверховний), лише один суд не помиляється — Суд Божий. Суть касаційного перегляду полягає в охороні закону, єдиної практики його застосування. У цій частині необхідно враху­вати вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини щодо забезпечення сталості судових рішень першої та апеляційної інстанцій. Адже не випадково рішення судів апеляційної інстанції набирають законної сили з моменту їх виголошення і є, по суті, остаточними, тобто правосуддя у справі є завершеним.

Щодо власне судового устрою. Шановні колеги, вважаю, що  вирішення проблеми забезпечення сталості судових рішень — ось що є цінністю. Правова впевненість, визначеність і сталість, а  не суперечки про моделі судів. Насамперед необхідно ввести в  дію процесуальний закон, виходячи з реформи процесуального законодавства. Вмотивовані потреби щодо захисту інтересів громадян мають визначати судовий устрій, а не ми повинні сидіти і розмірковувати, чий устрій кращий, а вже потім під закон виписувати сам процес. Все має бути навпаки. У зв’язку з цим залежно від порядку та процедури, визначених процесуальним законом, варто розглядати і розв’язувати питання, яка система судів зможе забезпечити згаданий процес, гарантувати захист конституційних прав і свобод громадян.

Обираючи оптимальну модель судової системи, яка нам необхідна сьогодні, уникнути чотириланковості, що історично склалася, буде складно, з огляду на систему судового устрою, яку ми маємо. Це по-перше.

По-друге, з огляду на великий обсяг реформаторських і  витратних елементів, у разі якщо ми штучно намагатимемося цю систему модифікувати, триланковість судової системи буде пов’я­зана з руйнацією судових підсистем, які є усталеними і в основ­ному виконують покладені на них функції.

Необхідно ретельно і виважено підійти до формулювання, по суті, нової системи доступу до суддівської професії. Очевидним є  те, що ми маємо імплементувати в національне законодавство досвід, накопичений у різних юрисдикціях Європейського конти­ненту. І хоча немає єдиної універсальної поради чи механізму, цей досвід полягає в тому, що кандидат на посаду судді має обов’язково пройти спеціальну підготовку для роботи на цій посаді, яка значною мірою має варіюватися залежно від того, ким є кандидат. Якщо він щойно закінчив вуз, то це, як правило, поглиблена дворічна підготовка. Якщо людина працювала проку­рором чи має значний досвід професійної діяльності, то це зовсім інша програма. Але ми не можемо просто, вибачте, з вулиці допускати людей до суддівської професії, використовуючи лише механізми складення іспиту та співбесіди, як сьогодні.

Для довідки скажу, що у висновку №4 Консультативної ради європейських суддів щодо належної первинної підготовки та підвищення кваліфікації суддів на національному і європейському рівнях КРЄС рекомендує введення обов’язкової початкової під­готовки суддів за програмами, що відповідають професійному досвіду осіб, які призначаються на суддівські посади. Значною мірою саме з доступом до професії судді варто нині пов’язувати й ті недоліки, які є в судочинстві. Так, не лише це пояснює проблеми, але дуже важливо, який рівень професіоналізму і які людські якості ми хочемо бачити в людині, яка одягає суддівську мантію. А це означає, що ми маємо переглянути, наголошую, систему доступу до суддівської професії.

Потребує врегулювання і механізм призначення суддів на адміністративні посади в судах, який наразі на законодавчому рівні не визначений, як того вимагає рішення Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року. А відтак, оскільки цей механізм, який ми нині застосовуємо, не є, на жаль, законодавчо визначеним, він ставить під сумнів легітимність існуючого порядку призначення суддів на адміністративні посади. Я не хочу зараз розвивати цю тему. Поза сумнівом, ми виходимо з того, що призначені на адміністративні посади особи свідомі тієї відпові­дальності, яку несуть, здійснюючи важливі функції з організації судочинства. Але такою ситуація далі залишатися не може. Ми маємо чіткий імперативний припис Конституційного Суду України, який встановлює, що призначення судді на адміністративну посаду має бути безпосередньо і прямо врегульовано законом. Цього нині немає. І це той борг, який Верховна Рада України має повернути шляхом ухвалення нового закону про статус суддів та правосуддя.

Очевидно, що вирішення цілого ряду проблем у цій сфері залежить насправді не лише від того, хто рукопокладе голову чи  його заступника, кого ми оберемо, який державний інститут, орган влади чи посадову особу зробимо суб’єктом призначення. І  ми добре знаємо, будьмо відвертими, що питання лише часу і  методів, коли цей інститут буде політично вмотивованим або використовуватиметься в інтересах певної групи осіб. На жаль, у  нас поки що немає такого рівня правової культури суспільства та розвитку цієї культури в системі судочинства, діяльності органів державної влади, щоб можна було беззастережно довіряти будь-якому інституту. У зв’язку з цим я особисто вніс главі держави пропозицію і маю надію, що вона буде розглянута в парламенті, щодо необхідності обрання складом суду голів місцевих судів усіх видів спеціалізації. Це по-перше.

По-друге, як кардинальний шлях до вирішення цієї проблеми ми маємо перерозподілити повноваження, якими нині наділений голова суду, між органами суддівського самоврядуван­ня, зокрема загальними зборами суду, де працює суддя, а части­ну цих повноважень передати адміністрації судового управління. Адже іншого шляху, окрім зменшення привабливості посади голови суду, просто немає. Таким чином, розв’язання проблеми полягає у двох, з моєї точки зору, названих способах.

Проблеми недобросовісності суддів і зловживання своїми правами, які ми нині, на жаль, спостерігаємо, необхідно вирішу­вати і правовими засобами — шляхом удосконалення процедури дисциплінарного провадження, і інституційними шляхом — створенням постійно діючих органів, наділених повноваженнями здійснювати дисциплінарне переслідування.

Про що йдеться? На сьогодні органи, що можуть притягти суддю до дисциплінарної відповідальності, по суті, поєднують у  собі функції і прокурора, і суду. Тобто вони здійснюють дисци­плінарне переслідування судді, і вони ж приймають рішення у  справі. Поза всяким сумнівом, ми маємо розділити ці функції. Має бути утворений спеціальний орган (можна назвати його дисциплінарна комісія чи дисциплінарна інспекція) у передбаче­ному законом порядку, який здійснюватиме свій конституційний обов’язок щодо дисциплінарного переслідування, тобто пред’я­влятиме судді дисциплінарне звинувачення. А ось до складу орга­ну, що прийматиме рішення у справі у зв’язку з дисциплінарним переслідуванням, має входити більше представників суддівського корпусу, адже вони прийматимуть рішення щодо свого колеги, і це буде однією з гарантій незалежності.

Шановні колеги! Переконаний, що ідея створення служб дисциплінарних інспекторів, передбачена в новій редакції зако­нопроекту “Про судоустрій і статус суддів”, себе виправдовує, заслуговує на увагу і має бути реалізована.

І на завершення. Цілком очевидно, що нинішні парла­ментські слухання, я в цьому переконаний, відрізнятимуться від багатьох попередніх тим, що завершаться ухваленням законів. Можливо, буде спрощеним вважати, що парламент вже завтра зможе розглянути і прийняти цей об’єднаний законопроект “Про судоустрій і статус суддів” у третьому читанні і як закон. Однак ті проекти, які є очевидно корисними, щодо яких ми зможемо знай­ти суспільний і політичний консенсус, треба ухвалити негайно.

Можна припустити, що для ряду положень законопроектів, навколо яких ще ведуться дебати, можливо, нинішніх парламент­ських слухань буде недостатньо, то їх розгляд варто перенести на третє читання. Але час не чекає, суспільство вимагає від усіх інститутів публічної влади (Президента України, парламенту, уряду, юридичної громадськості) негайного ухвалення суттєвих, значущих змін у системі організації судочинства, тому що йдеться не про нас, а про права і свободи, які мають гарантувати суди.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова голову Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя, члена Вищої ради юстиції Сергія Васильовича Ківалова. Будь ласка.

 

КІВАЛОВ С.В., голова Комітету Верховної Ради України з  питань правосуддя (Партія регіонів). Уважаемый Владимир Михайлович! Уважаемые участники парламентских слушаний! Говоря сегодня о судебной ветви власти, мы обязаны исходить из  Конституции Украины, в переходных положениях которой еще в  1996 году органы власти в течение пяти лет обязывались завершить комплексную реформу судебной системы.

В части первой статьи 125 Конституции Украины зафикси­ровано: Система судов общей юрисдикции в Украине строится по принципам территориальности и специализации. А в части третьей этой же статьи указано: Высшими судебными органами специализированных судов являются соответствующие высшие суды. Уважаемые друзья, таким образом, Конституция Украины обязывает нас выстроить всю судебную систему на основе прин­ципа специализации, создать высшие специализированные суды для всех четырех типов этой системы.

Срок, отведенный Конституцией Украины, истек еще в  2001 году, а реформа не завершена до сих пор. В результате уже более семи лет нарушаются нормы действующей Конститу­ции Украины. Реализация известного закона, о котором сегодня вспоминали, о малой судебной реформе 2002 года остановилась на полпути, создано два специализированных суда — Высший административный суд Украины и Высший хозяйственный суд Украины, а создание еще двух зависит от того, когда парламент примет соответствующее решение.

Хочу подчеркнуть следующее. Если анализировать закон 2002 года, то интересный проект закона №4588–1 пошел гораздо дальше. Этот законопроект в 2004 году был предложен Василием Васильевичем Онопенко, который был тогда народным депута­том, и другими народными депутатами. Вы знаете, что зафикси­ровано в этом проекте? В этом проекте зафиксировано, что Верховный Суд Украины должен пересматривать дела в исклю­чительных обстоятельствах. То есть все то, что предусмотрено в объединенном проекте закона, который мы сегодня обсуждаем, было предложено еще в 2006 году. В законопроекте предусма­тривалось, что система судов должна быть выстроена так, как и  предложено в новом проекте, то есть по принципу создания четырех специализированных высших судов.

В 2006 году именно эти принципы были отражены в двух законопроектах о статусе судей и судоустройстве. Они раз­рабатывались, дорогие друзья, Национальной комиссией по укреплению демократии и утверждению верховенства права. Я  как народный депутат не входил в эту комиссию и никакого отношения к ней не имел, но думаю, что эти два законопроекта разработаны качественно. Хочу высказать слова благодарности народным депутатам, известным юристам, которые разрабаты­вали эти законопроекты, прежде всего, бывшему председателю Национальной комиссии Сергею Петровичу Головатому (он при­сутствует в зале). Я благодарен Сергею Федоровичу Сафулько, Николаю Ивановичу Козюбре и Ивану Ильичу Балаклицкому, а особенно Василию Васильевичу Онопенко.

В декабре 2006 года эти законопроекты поступили во вновь образованный Комитет Верховной Рады Украины по вопросам правосудия. Откровенно говоря, сначала мы скептически отнес­лись к этим проектам, отправили на экспертизу в три юриди­ческих центра нашего государства на базе специализированных высших учебных заведений в Харькове, Одессе и Киеве. Полу­чили десятки положительных заключений. На этих научных кон­ференциях присутствовали международные эксперты, практики и народные депутаты, и именно по результатам этих конференций были опубликованы тысячи различных статей, написанных учеными и практиками.

Хочу сказать, что мы пошли дальше. Результаты экспертиз у  нас были, но я знал, насколько серьезно будут относиться к  этим законопроектам, и по инициативе Сергея Петровича Головатого мы обратились в Венецианскую комиссию. Вене­цианская комиссия предоставила свое заключение, вот оно. Знаете, что здесь записано? Его по-разному трактуют, но те, кто интересуется, могут с ним ознакомиться. Здесь написано, что комиссия приветствует эти законопроекты как очевидное улучше­ние ситуации по сравнению с предыдущими проектами, и что фундаментальные положения отвечают европейским стандартам.

Более того, мы знаем, что Венецианская комиссия — это наиболее авторитетная организация, к которой прислушиваются все государства. Ежегодно Мониторинговый комитет Парламент­ской Ассамблеи Совета Европы публикует информацию о выпол­нении Украиной своих обязательств как члена Совета Европы. Я  сейчас зачитаю, что записано в последнем заключении Мони­торингового комитета от 18 марта 2008 года. Здесь говорится, что два вышеупомянутые законопроекта, разработанные Нацио­нальной комиссией и внесенные Президентом, должны быть приняты. Указанные законопроекты, хотя и не одобряются руководством Верховного Суда Украины, в случае принятия повлекут фундаментальную перестройку судебной системы, приведут к образованию более прозрачной и доступной для граждан системы правосудия настолько, насколько это возможно в рамках действующей Конституции Украины.

В 2007 году Венецианская комиссия, эксперты Совета Европы положительно оценили эти законопроекты. Это чтобы было понятно по поводу экспертиз проектов, принятых в первом чтении.

Со дня их регистрации прошло уже почти два года. В  Верховной Раде Украины уже шестого созыва после принятия в первом чтении законопроекты подготовлены ко второму чтению. Для того чтобы не спешить с их принятием, мы предложили депутатам из всех политических сил, представленных в парла­менте, внести свои предложения по этим двум проектам, которые по решению Верховной Рады Украины объединены в один. Хочу вам сказать, что от всех политических сил поступило 809 попра­вок. Мы их рассмотрели на заседании комитета, это уже продукт Верховной Рады Украины.

Думаю, все то, что сегодня говорится об этих законо­проектах, наверное, правильно, наверное, они где-то недорабо­таны, может быть, нужно вносить какие-то изменения. Но все то, что зависело непосредственно от нашего комитета, я со всей ответственностью об этом заявляю, мы предприняли.

Знаете, у нас до сих пор, как ни прискорбно, осталась старая система правосудия. Мы не провели судебную реформу, и  все худшее, что было, перешло к нам из Советского Союза. Подчеркиваю, все худшее, поскольку было и хорошее.

У нас существуют военные суды. В советское время они были предназначены для обслуживания многомиллионной Совет­ской Армии и Военно-Морского Флота, военно-промышленного комплекса. В Украине практически не осталось военно-промыш­ленного комплекса, а военные суды существуют. Хочу сказать, что государство тратит на содержание военных судов около 30 миллионов гривень.

Военные суды сделали много, и они заслуживают внимания, но мы посмотрели степень их нагрузки. Знаете, нагрузка судьи первой инстанции составляет три дела в месяц, а нагрузка судей районных судов — 160–170 дел, то есть в 50 раз больше. Мы предложили, чтобы военные суды занимались рассмотрением гражданских дел, но если народные депутаты не согласятся, тогда такие суды практически в этой системе нам не подходят.

Другая, более серьезная, неурегулированная проблема, состоит в назначении на административные должности. Вы знаете, сегодня министр юстиции Украины Николай Васильевич говорил об этом (об этом сегодня все говорят). Понятно, что Совет судей Украины не имеет ни конституционного, ни законо­дательного права назначать на административные должности. И  вряд ли нужно идти по этому пути. Необходимо расширить полномочия председателей соответствующих судов, и мы за­крыли бы эту проблему. Но мы пошли другим путем, тем самым показывая не очень серьезное отношение к выполнению консти­туционных норм.

Знаете, если принимать во внимание статью 130 Конституции Украины, по такому же пути могут пойти и специа­лизированные суды — будут назначать на административные должности. Знаете, именно эта проблема уже урегулирована в  действующем законе. А вы знаете, что предусмотрено в про­екте, принятом в первом чтении, кто будет назначать на административные должности? Совет судей Украины, и это будет законодательно урегулировано, только он будет формироваться несколько иначе. Эта проблема уже урегулирована.

Уважаемые коллеги! Есть еще множество актуальных проблем. К большому сожалению, сегодня нет возможности все их осветить. Я просто хочу сказать, что если мы не урегулируем вопросы, связанные с формированием судов, если мы не урегу­лируем вопросы, связанные с законодательством, — проблема останется.

Я посмотрел программы всех политических сил, представ­ленных в парламенте. Знаете, что в них зафиксировано? Что судьи должны избираться народом. И на парламентских выборах 2007 года 80 процентов населения проголосовали за полити­ческие силы, вписавшие эту норму в свои предвыборные про­граммы. Думаю, что сегодня есть все возможности устранить все недостатки, о которых мы говорим.

Не скрою, сегодня политики обсуждают изменения в  Конституцию Украины, об этом много говорят. Первый тезис: избрание судей народом. Второй тезис: всю организационную работу будет проводить судебная администрация. Судебная администрация будет формироваться примерно так же, как Высший совет юстиции: по пять человек от Президента Украины, Кабинета Министров Украины, от оппозиции и большинства. Председатель судебной администрации будет избираться парла­ментом. Я не являюсь большим сторонником именно этих изме­нений, но если мы не предпримем никаких шагов по принятию упомянутых двух законопроектов для урегулирования интере­сующих вопросов, то будет просто большая проблема.

И тот, кто сегодня призывает нас подождать с реформой, говорит, что еще рано, тот просто не хочет…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

КІВАЛОВ С.В. Если позволите, несколько слов о финан­совом обеспечении. Дорогие друзья! Комитет несколько раз рассматривал вопросы, связанные с финансовым обеспечением судей. Вы знаете, есть некоторые судьи районных и апелляцион­ных судов, которые сегодня финансируются на 15 процентов.

Мы рассматриваем один законопроект и у нас получается, что Верховный Суд Украины финансируется отдельно, высшие специализированные суды обслуживаются и финансово обеспе­чиваются отдельно, районные и апелляционные тоже финанси­руются отдельно. То есть мы искусственно делим судей на первый и второй класс. Так вот для того, чтобы не было проблем в этой сфере, думаю, должен быть один источник финансиро­вания. Я думаю, что все судьи должны быть законодательно обеспечены денежными средствами.

Я сегодня удивляюсь, как председатели судов еще обеспечивают работу судов. Сегодня почта просто не принимает корреспонденцию из судов, председатель должен идти и в ноги кланяться, чтобы почтовые работники приняли два мешка коррес­понденции, которые необходимо отправить свидетелям и так далее. И такая проблема существует. Поэтому мы в комитете специально месяц назад создали подкомитет по вопросам финансового обеспечения и развития материально-технической базы судебной системы Украины, который возглавил представи­тель БЮТ народный депутат Сенченко. Может, хоть как-то под­толкнем к тому, чтобы финансирование было на соответству­ющем уровне.

Спасибо за внимание (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, співдоповіді завершено. Судячи з цих виступів, ми сьогодні загострені на проблемі, який закон треба прийняти, а по суті це лише протистояння. Тому прошу, щоб під час виступів ми говорили про те, про що люди сьогодні слухають, про тематику парламентських слухань. І вони нас оцінюють, чи  адекватна нині судова система, і якщо ні, то які причини, що потрібно зробити, щоб вона стала адекватною. Бо ми, по суті, зводимо розмову до з’ясування стосунків. Думаю, нам треба відійти від цієї практики.

Запрошую до слова Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніну Іванівну Карпачову.

 

КАРПАЧОВА Н.І., Уповноважений Верховної Ради України з  прав людини. Шановний Голово! Шановні учасники парламент­ських слухань! Дозвольте у стислому виступі окреслити деякі проблеми, які є предметом обговорення надзвичайно своєчасних парламентських слухань.

За роки існування інституції Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надійшло більше 100 тисяч повідомлень про порушення прав громадян на судовий захист. Не випадково, що Україна останнім часом за кількістю звернень на одного громадянина до Європейського суду з прав людини є лідером серед усіх країн — членів Ради Європи. Після поневірянь суддівськими коридорами 25 тисяч наших співвітчизників звер­нулися за захистом своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини.

Висновок невтішний: громадяни України, передусім проста людина, почуваються беззахисними перед системою державної влади і, на жаль, поки що не вважають українське правосуддя надійним і справедливим засобом захисту порушених прав. Тому довгоочікувана судова реформа має бути спрямована насамперед на людину, на захист її прав і утвердження принципу верхо­венства права.

На моє переконання, спочатку потрібно повернутися до концепції судової реформи 1992 року, визначити її складові за сучасних умов і лише тоді розпочинати будь-які реформи. Судову реформу треба зміцнювати, а не руйнувати, і не ставити воза попереду коней.

На мою думку, сьогодні парламенту потрібно нарешті прийняти закон про безоплатну правову допомогу, нову редакцію Закону “Про адвокатуру”, ми вже десять років чекаємо на ці зміни.

Треба також якнайшвидше розглянути законопроект про захист права на розгляд справи упродовж розумного строку. Уявіть собі, чотири роки в Кіровограді Ленінським районним судом розглядається цивільна справа за позовом Світлани Дятлової, матері трьох неповнолітніх дітей, яка через лікарську помилку стала інвалідом І групи і тепер прикута до ліжка. Суддя в  останній день засідання (справа слухається фактично чотири роки) бере самовідвід. І що відбувається з цією людиною? Вона змушена знову проходити всі судові поневіряння. Більше п’яти років Харківський районний суд розглядає позов 80-річної хворої Катерини Кошової про розподіл спадкового майна. Жінці 80 років! А Новомосковський міський районний суд Дніпропетровської області розглядає справу про захист житлових прав Тетяни Шевченко 15 років!

Судово-правовою реформою народні обранці зрештою мають захистити права мільйонів постраждалих, жертв злочинів шляхом компенсації заподіяної їм шкоди. Серед цієї найбільш вразливої категорії — літні люди, інваліди, діти, жінки, трудові мігранти. Нещодавно омбудсмен України внесла Президентові України подання щодо ратифікації Європейської конвенції про компенсацію збитків жертвам насильницьких злочинів. Сподіваюся на відповідну законодавчу ініціативу Президента України та її підтримку парламентом.

Не можу не сказати про найбільш обмежену у праві на судовий захист категорію громадян, які перебувають за ґратами. А тому з цієї високої трибуни хочу знову звернутися до шановних представників суддівського корпусу з проханням бути гуманніши­ми до людини під час судового розгляду і не зловживати правом на арешт, адже 90 відсотків подань слідчих органів щодо арештів і  досі задовольняються судами.

Шановні учасники парламентських слухань! В умовах системної фінансово-економічної кризи до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодня звертаються громадяни, скривджені банківською системою. Ідеться про не­можливість громадян своєчасно отримати в банках не лише кошти з депозитних рахунків, а й заробітну плату, пенсії тощо. Лише вчора я отримала лист відчаю від знаної людини, відомого письменника, лауреата премії імені Стефаника, інваліда І групи Нестора Івановича Чира з Івано-Франківська, якому терміново потрібна операція на спинному мозку, але філія банку “Київ” йому цинічно відмовила в поверненні коштів на операцію, попри те що строк виплати за депозитним договором минув.

На моє глибоке переконання, за цих умов суди є останнім оплотом і мають постати на захист справедливості щодо повер­нення вкладникам їхніх коштів, як і у випадку невиплати заробітної плати. Верховна Рада України має внести зміни до чинного зако­нодавства, передбачивши кримінальну відповідальність банкірів за неповернення вкладів.

Хочу сказати і про те, що нині головною проблемою суддівської системи є кадрове питання. Люди не даремно кажуть: “Бійся не судів, а суддів”.

Вважаю за необхідне з цієї трибуни висловитися на захист честі та гідності переважної частини суддівського корпусу, яка служить його величності закону. Як приклади: справа кримського журналіста Володимира Лутьєва, на захист якого стали апеля­ційний суд Миколаївської області, Верховний Суд України; несправедливий вирок Подільського районного суду, який був скасований апеляційним судом міста Києва, щодо відомого українського правозахисника, вчителя Юрія Мурашова. Таких прикладів можна навести безліч.

Однак, повертаючись до питання незалежності судової гілки  влади, з метою запобігання корупції, винесенню рішень на замовлення, вважаю, що ситуація з довічним призначенням суддів врешті-решт має бути змінена. Судді мають обиратися народом на конкретний строк. Саме в такий спосіб має бути реалізовано конституційне положення про те, що народ є єдиним джерелом влади.

І останнє. Хочу звернути увагу шановних народних депутатів України і всіх учасників парламентських слухань, що кілька років тому для подолання суддівської корпоративності в Законі “Про судоустрій України” була передбачена норма, на якій наполягали насамперед громадяни, щодо участі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його представників у Вищій квалі­фікаційній комісії суддів. Час довів, що така складова парламент­ського контролю є ефективною, це визнають і самі судді. Попри це, у законопроекті “Про судоустрій і статус суддів” омбудсмена зухвало позбавлено таких функцій, а отже, позбавлено цих функ­цій і парламент України. Цю помилку, звичайно, треба виправ­ляти. Колись Вольтер сказав, що свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів. А від себе додам: від справедливих законів.

Дякую за увагу (Оплески).

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради України

ТОМЕНКО М.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова заступника Генерального прокурора України Кудрявцева Віктора Вікторовича. Підготуватися Пилипчуку Петру Пилиповичу.

Шановні друзі, у мене прохання. Чим більше промовці говорять про порушення законності, тим більше порушують регламент — така закономірність. Давайте і про законність говорити, і діяти відповідно до регламенту.

Будь ласка, Вікторе Вікторовичу.

 

КУДРЯВЦЕВ В.В., заступник Генерального прокурора України. Шановні учасники парламентських слухань! Стан право­суддя є не лише показником відповідності держави та суспільства загальновизнаним демократичним стандартам, а й насамперед критерієм захищеності прав кожного громадянина. Корупційні скандали, участь суддів у рейдерських схемах та схемах ухилення від оподаткування, незаконні судові рішення щодо земельних, житлових справ, безпідставне скасування постанов у актуальних кримінальних справах значною мірою підірвали авторитет дер­жави, вплинули на формування негативної громадської думки, яка  переважає всі досягнення в реформуванні судової системи України.

На жаль, судово-правова реформа, розпочата ще 1992 року, не досягла своєї мети, а де в чому призвела до перекручення своїх основоположних принципів. Гарантії недоторканності суддів зробили їх безкарними. Складна система призначення зробила цю процедуру непрозорою. Розширення повноважень органів судового самоврядування зробили суддів залежними від цих органів. У судах справи перебувають роками, зокрема й під час апеляційного чи касаційного перегляду судових рішень.

Необхідність побудови стабільної, прозорої та справедливої судової системи є нагальною потребою часу. Прийняття нового закону про судоустрій та статус суддів є важливим етапом на цьому шляху і має започаткувати справді ефективну судову реформу. Саме цей закон має встановити систему стримувань та  противаг, яка дасть змогу функціонувати судовій гілці влади як демократичній, незалежній, справедливій інституції.

Найголовнішим є створення правового механізму, який забезпечить реальну незалежність суддів. Усі попередні кроки судової реформи були спрямовані на виключення зовнішнього впливу на здійснення правосуддя з боку органів виконавчої влади, політичних партій тощо. Безперечно, це важливо. Однак не менш важливим є створення механізмів незалежності суддів всередині самої судової системи, від керівників суддів та вищих інстанцій.

Насамперед принциповим питанням є відмова від розподілу справ керівниками, що надає їм практично необмежений вплив на результати розгляду справ. Водночас запропонований проектом принцип розподілу справ за черговістю надходження не усуває можливості впливати на цей процес шляхом маніпулювання реєстрацією справ у суді. На нашу думку, це можна усунути в разі застосування принципу розподілу справ за жеребом. Підготовка справи до розгляду має проводитися не суддею особисто, а ін­шою уповноваженою особою, помічником-консультантом суду або спеціально введеним розпорядником. На цьому етапі така особа має перевірити відповідність позовної заяви вимогам закону, надати час для усунення недоліків, сприяти наданню та витре­буванню доказів, призначенню експертизи, а також здійснити попередню судову медіацію. Після закінчення підготовки справи до розгляду визначається дата слухання справи, а в подальшому підготовлені до розгляду справи у присутності учасників процесу розподілятимуться шляхом жеребкування між вільними суддями безпосередньо в день розгляду справи.

Необхідно також повернутися у процесуальних нормах до принципу безперервності судового процесу на всіх етапах роз­гляду справи. Не закінчивши судового розгляду, суддя не може розпочинати розгляд інших справ. Це дасть змогу вирішити нагальну для наших судів проблему забезпечення розгляду справи в розумний строк.

Пропоную розглянути питання про виключення зі складу суддів голів судів та їх заступників. Повноваження голови суду щодо організаційного управління діяльністю треба покласти на керівників апаратів, підпорядкувавши їх Державній судовій адміні­страції. Водночас ряд повноважень, зокрема, щодо забезпечення соціальних гарантій, здійснювати через раду суддів відповідних судів як орган судового самоврядування. За таких обставин суддею ніхто не керуватиме, він буде підкорятися лише закону.

Слід також нівелювати вплив суддівської номенклатури на призначення суддів, що убезпечить від призначення так званих слухняних, своїх людей. Прозора процедура добору і призначення на конкурсних засадах суддів дасть змогу виключити можливу залежність майбутнього судді від впливу осіб, причетних до його призначення.

Пропонуємо добір кандидатів на посаду судді здійснювати на конкурсних засадах шляхом проведення випробувань. Разом з  тим пропонуємо кваліфікаційні іспити та анонімне тестування серед кандидатів здійснювати в два етапи. На першому етапі варто визначити загальний рівень юридичних знань та можливість зарахування особи до резерву кандидатів. На другому етапі тестування має здійснюватися з урахуванням спеціалізації, як проведення конкурсу на зайняття конкретної посади судді.

Для об’єктивного визначення результатів тестів і досягнення анонімності до оголошення результатів варто розподіляти номери між кандидатами шляхом прилюдного жеребкування та перевіряти роботи лише у присутності кандидатів. Суддями на посади призначати кандидатів з найвищими результатами тестів. Таку саму систему анонімного тестування варто було б запровадити і  під час підвищення суддів у посаді, замість співбесід, які, за висновками Венеціанської комісії, серйозно впливають на суддю, який сподівається на посаду вищого рівня.

Здійснюючи правосуддя, суддя має бути впевнений, що  винесення законного, об’єктивного, хоч і неугодного комусь рішення не спричинить для нього жодних негативних наслідків, але разом з тим він має усвідомлювати неминучу відповідальність за грубе порушення закону.

Розуміючи важливість посади судді і необхідність гарантування забезпечення його недоторканності, не можна не погодитися з тим, що існуючий обсяг імунітету суддів є надто широким. На нашу думку, потрібен лише обмежений функціо­нальний імунітет, визначений висновком Венеціанської комісії як  такий, що виключає кримінальну відповідальність лише за ненавмисні помилки, допущені під час відправлення правосуддя.

Запорукою вдосконалення механізму дисциплінарної відповідальності є створення неупереджених кваліфікаційних та дисциплінарних комісій. Передбачений проектом порядок форму­вання цих комісій є недосконалим. До складу комісії мають обиратися шляхом жеребкування досвідчені авторитетні фахівці в галузі права, зокрема з числа суддів або прокурорів у відставці, адвокатів чи юристів, які не здійснюють практичну діяльність у  суді, але мають значний досвід роботи правника і бездоганну репутацію. Саме з числа таких осіб варто формувати склад комісій, вони працюватимуть на постійній основі і не займати­муться іншою діяльністю. Рішення цих комісій не повинні оскаржуватися в судах, а лише, наприклад, у Вищій раді юстиції.

Недоречною в силу корпоративності є пропозиція форму­вати більшість складу кваліфікаційних та дисциплінарних комісій суддівськими кадрами. Вочевидь, це не сприятиме об’єктивності, неупередженості в їх роботі. І зовсім незрозуміло, чому при формуванні…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Вікторе Вікторовичу, перепрошую, але я  бачу, що у вас ще багато залишилося промови. Завершуйте, будь ласка, я попереджував.

 

КУДРЯВЦЕВ В.В. …делегувати до представників цих комісій відповідно і прокурорів.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні друзі! Переді мною поданий комітетом регламент. Відповідно до нього ми маємо завершувати парламентські слухання о 22 годині 30 хвилин. Розумію, що це не тому, що комітет не знає Регламенту, а тому що хоче, аби виступило більше промовців. Я теж хочу, щоб виступило більше фахівців, але о 18 годині 15 хвилин ми завершуємо. Ще одне наполегливе прохання: після звукового сигналу у вас залишається лише 30 секунд, тож поважайте інших колег, які готуються до виступу і теж хочуть донести свою позицію.

Запрошую до слова першого заступника Голови Верховного Суду України Петра Пилиповича Пилипчука. Підготуватися Валентину Олександровичу Наливайченку.

 

ПИЛИПЧУК П.П., перший заступник Голови Верховного Суду України. Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні ми де-факто обговорюємо об’єднаний законопроект “Про судоустрій і статус суддів”, який його прихильники видають за рішучий крок у  напрямі реформування судоустрою, а то й власне за саму судову реформу. На підставі рішень двох з’їздів суддів України, рішення Ради суддів України я маю заявити, що переважна більшість суддів України вважає, що жодного відношення цей, наголошую, підготовлений до другого читання проект до судової реформи не має.

Не може знаменувати судову реформу законопроект, що містить ряд концептуальних положень, які не узгоджуються з  Конституцією України, міжнародними стандартами, рішеннями Конституційного Суду України, Концепцією вдосконалення судів­ництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, рекомендаціями Венеціанської комісії і навіть з рекомендаціями парламенту 2007 року.

Не може знаменувати судову реформу законопроект, реалізація положень якого може призвести до значних негативних наслідків, до загострення і посилення існуючих руйнівних процесів у сфері правосуддя, знищення його засад, подальшого віддалення правосуддя від людей, унеможливлення оперативного судового захисту прав і свобод людини, а також спричинить необґрунтовані колосальні бюджетні витрати.

Не може знаменувати судову реформу законопроект, яким  системно обмежуються повноваження судових органів та гіпертрофовано збільшуються повноваження органів, які не мають відношення до судової системи.

Уже йшлося про те, що суддів надзвичайно турбує пропо­зиція, зазначена в проекті, про суцільну спеціалізацію судової системи, створення вищих цивільного і кримінального судів та позбавлення Верховного Суду України касаційних повноважень, що призведе до того, що він не зможе забезпечити однакове застосування законів у державі.

Наведу приклад. До 17 листопада минулого року Верховний Суд України мав повноваження щодо перегляду постанов у спра­вах про адміністративні правопорушення. Щороку ми розгля­дали  понад тисячу таких справ, забезпечуючи цим однакове застосування законів у державі. А це не прості справи. За ними — і конфіскація майна на мільйонні суми, арешти, позбавлення прав, правові наслідки у вигляді позовів на багатотисячні суми тощо. Проте 17 листопада минулого року Верховний Суд України рішен­ням Верховної Ради України позбавлений цих повноважень. І вже сьогодні, через чотири місяці, ми бачимо, як по-різному в різних областях застосовуються одні й ті самі норми Митного кодексу України, Закону України “Про боротьбу з корупцією”, Кодексу України про адміністративні правопорушення. Скажіть, ми цього прагнули? Це що, ще один крок в напрямі судової реформи?

Уже йшлося, що цей законопроект (а також і за оцінкою суддів під час з’їзду суддів) спрямований на те, щоб встановити контроль над судами, вибудувати нові важелі впливу на суди та керування ними. Однак не треба забувати, що продовження політичної боротьби за суди, намагання використати суди в по­літичних, корпоративних та особистих інтересах, зробити їх ручними, стимулювання суддівського рейдерства, ігнорування судових рішень — шлях у прірву, шлях до правого хаосу та суцільного безладу, за яких переможців бути не може. І не треба забувати, що автомобілем керує не той, хто вигадав кермо, і не той, хто його зробив, а той, хто сидить за кермом. А за нинішніх “припливів” і “відливів” може статися так, що одні кермо створять, а інші за ним сидітимуть і керуватимуть.

Часто саме суддів звинувачують у тому, що вони проти судової реформи, блокують прийняття законів, спрямованих на вдосконалення судоустрою і судочинства. Це неправда: судді завжди виступали і підтримували необхідність здійснення судової реформи. Однак я підтримую думку Ніни Іванівни Карпачової, що судову реформу необхідно розпочинати зі схвалення парламентом концепції судової реформи, метою якої має стати визначення засад подальшого здійснення реформи для завершення форму­вання в Україні ефективного механізму неупередженого і об’єк­тивного судового захисту прав та свобод людини і громадянина, прав юридичних осіб та верховенства права. Саме концепцією мають бути передбачені першочергові і перспективні, системні і  цілісні, науково обґрунтовані і методологічно виважені заходи і засоби завершення судової реформи в Україні.

Реалізація передбачених концепцією заходів дасть змогу підготувати і внести в певній послідовності взаємоузгоджені зміни до Конституції та законів України. Звісно, одночасно необхідно вносити зміни до законів, що регулюють процесуальну діяльність, фінансування судів, вжити інших заходів, щоб подолати кризові явища, які можливо подолати без втручання в Конституцію і без особливого втручання в чинне законодавство. Якщо цю роботу проводити узгоджено, то вже через три-чотири роки ми будемо мати…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

ПИЛИПЧУК П.П. …який здійснюватиме правосуддя за світо­вими стандартами. Відповідні пропозиції і проекти ми подали.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова голову Служби безпеки України Валентина Олександровича Наливайченка. Підготуватися Михайлу Георгійовичу Вербенському.

 

НАЛИВАЙЧЕНКО В.О., голова Служби безпеки України. Шановний пане головуючий! Шановне товариство! Важко, звичайно, виступати після корифеїв судової системи України. Дозвольте висловити декілька думок і конкретних пропозицій від Служби безпеки України.

Потреба захисту простого громадянина України — це те, що, я переконаний, зумовило проведення нинішніх парламентських слухань. А відтак дозвольте повідомити, що саме громадяни України у своїх заявах до нас, у яких просять про правовий захист або вказують на беззаконня, що відбувається в судових інстан­ціях, зазначають, від чого їх захистити.

Перше і найголовніше — зруйнувати залежність українських суддів від адміністративного, фінансового, соціального та інших чинників. Це означає: щойно громадянин звернеться до суду, він має бути переконаним, що лише суддя (і винятково суддя) згідно із законом розгляне його справу, а не жодна інша сторона судового процесу, окрім встановлених законом.

Друге. Викриті Службою безпеки України у співпраці з  Генеральною прокуратурою України факти у Львівській області свідчать про те, що за чинного законодавства і безправного стану позивача та судді в судових установах будуються навіть злочинні піраміди (голова апеляційного суду Львівської області та 10 суд­дів). Гроші збираються і розподіляються головуючим. Усе це Генеральна прокуратура, упевнений, разом з нами доведе до суду, все задокументовано. Це реалії життя, з якими ми пропо­нуємо боротися, у тому числі вносячи зміни до законодавства.

Щодо законопроекту. Дозвольте додати конкретні пропо­зиції до тих, що пролунали, крім виступів шановних представників Генеральної прокуратури України та Верховного Суду України. Законопроект “Про судоустрій і статус суддів” містить норми щодо недоторканності суддів, що дійсно виходять за межі статті 126 Конституції України.

Ми також просили б врахувати у проекті рекомендацій, що у згаданому законопроекті запропоновано, що суддю може бути звільнено з посади лише в разі, якщо вчинені ним порушення спричинили тяжкі наслідки. Потрібно або дати тлумачення тяжких наслідків, або законодавчо визначитися з цим тлумаченням.

Також ми пропонуємо передбачити, що кандидатом на посаду українського судді не може бути особа, яка є громадяни­ном чи підданим іншої країни. Суддя має звільнитися з посади у разі набуття ним громадянства чи підданства іншої держави.

Дозвольте подякувати за увагу і побажати плідних слухань. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валентине Олександровичу, за лаконічність і конкретність.

Запрошую до слова заступника міністра внутрішніх справ України Михайла Георгійовича Вербенського. Підготуватися Василю Тимофійовичу Маляренку.

 

ВЕРБЕНСЬКИЙ М.Г., заступник міністра внутрішніх справ України. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні народні депутати! Шановні судді та учасники парламентських слухань! Насамперед дозвольте висловити щиру порядку за запрошення взяти участь у парламентських слуханнях з питань забезпечення правосуддя в Україні.

Питання, що обговорюються сьогодні на парламентських слуханнях, є вкрай важливими не лише для суддівської гілки влади, а й для органів внутрішніх справ, адже побудова демо­кратичного суспільства і правової держави вимагає становлення міцної судової влади. Упевнений, що досягнення цієї мети сприя­тиме зміцненню законності і правопорядку в Україні.

В українських судах забезпечено розгляд судових справ, вживаються заходи щодо посилення захисту конституційних прав і  свобод громадян та інтересів держави. Разом з тим у ряді регіонів у роботі судів є недоліки. Наприклад, з 2005 року викрито 9800 фактів хабарництва. За цими злочинами до кримінальної відповідальності притягнуто 4800 осіб, а до позбавлення волі — лише 111 осіб (приблизно 40 осіб на рік). Тобто судове реагуван­ня не зовсім адекватне суспільній небезпеці зазначеного виду злочинності. Така ж проблемна ситуація існує при винесенні суда­ми рішень у справах про злочини у сфері службової діяльності.

Потребує серйозної уваги реальний стан правосуддя за злочини у сфері незаконного обігу наркотиків. У ряді випадків суди приймають очевидно необґрунтовані рішення про звільнення з-під варти осіб, які розповсюджують наркотики, або засуджують їх до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. Пере­конаний, що судова незалежність насамперед означає залежність суду від закону та відповідальність суддів перед суспільством за прийняті рішення.

Зважаючи на сказане, доцільно законодавчо розв’язати питання, як буде здійснюватися контроль за роботою місцевих судів, оскільки прокурорський нагляд за роботою судів ліквідо­вано, а іншого способу не запропоновано. Необхідно визначити механізм відповідальності суддів за очевидно неправові рішення, інакше будь-яка діяльність правоохоронної системи не буде результативною. Або запрацює дисциплінарна палата, або діяль­ність усіх правоохоронних органів буде зведено до нуля.

На нашу думку, треба також визначити права вищих судів у  сфері контролю, його форму та обсяг, порядок усунення пору­шень. Ось тоді кожен громадянин нашої держави, заради захисту інтересів якого існує правосуддя, матиме змогу домогтися усунення можливих недоліків з боку окремих суддів.

З метою посилення громадського контролю за судами пропонуємо запровадити обрання на посади місцевих суддів на  загальних виборах, а не призначати їх в адміністративному порядку, передбачивши механізм їх відкликання. Збільшення на­вантаження на суди, яке відбулося протягом останніх років, не могло не позначитися на організації їх роботи. У районах, де працює по декілька суддів, ситуація взагалі є складною, оскільки неможливо забезпечити чергування суддів у вихідні та святкові дні. А враховуючи те, що суддя, який приймає рішення щодо запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, не має права в  подальшому розглядати ці справи, обрання згаданого виду запобіжного заходу в деяких районах взагалі стає неможливим.

У зв’язку з цим необхідно вирішити питання щодо достат­ньої кількості суддів для забезпечення їх щоденного чергування, оскільки у правоохоронних органів у будь-який час може виник­нути необхідність отримати дозвіл суду на проведення певних процесуальних дій.

У Законі України “Про судоустрій України” передбачено, що  підтримка громадського порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорона приміщень суду, виконання функцій щодо державного захисту суддів, забезпечення безпеки учасників судового процесу мають здійснюватися судовою мілі­цією. На сьогодні в державі функціонують 769 судових установ, з  яких відповідно до Закону України “Про судоустрій України” перебувають під охороною працівників судової міліції лише 438, або 58 відсотків. Для того щоб взяти під охорону всі без винятку приміщення судів, Міністерству внутрішніх справ України потрібно втричі збільшити штатну чисельність підрозділів судової міліції. Ми розуміємо, що питання взяття під охорону всіх приміщень судів, а також їх технічного оснащення потребують значних коштів, які, на жаль, у нашому міністерстві та Державній судовій адміністрації відсутні.

І останнє, на що хочу звернути увагу учасників парламент­ських слухань. Варто нарешті розв’язати питання щодо належного статистичного обліку злочинності в державі та законодавчо закріпити цей процес. На даний момент до нас надійшло понад 240 тисяч облікових документів про розгляд судами справ. Така ситуація негативно впливає на об’єктивність оперативно-довідко­вих обліків, тому слід розглянути пропозицію щодо утворення єдиної державної системи статистичного обліку осіб, які вчинили злочини, та процесуальних рішень у справах.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Голову Верховного Суду України у  2002–2006 роках Василя Тимофійовича Маляренка. Підготува­тися Юрію Сергійовичу Шемшученку.

 

МАЛЯРЕНКО В.Т., Голова Верховного Суду України у 2002–2006 роках. Шановні учасники парламентських слухань! Кожний, хто хоче бачити, бачить, що в Україні відбувається процес розпаду, деградації, маргіналізації та занепаду. Він не обходить стороною жодної структури, жодної сфери. Занепадають політика, економіка, освіта, медицина, наука і правоохоронна діяльність. Деградують мораль, совість, законність і правосвідомість. Навіть на найвищому рівні свідомо і спокійно ігноруються Конституція і закони України.

Всі державні механізми в Україні розбалансовані, панують безконтрольність і безвідповідальність, ніхто нічого не боїться, замість конкретних прагматичних заходів реагування влада потонула в безкінечних дискусіях, суперечках і піар-акціях. Ніхто не вживає розумних заходів до зміни становища на краще. За таких обставин сподіватися, що судочинство може бути іншим, наївно, воно деградує разом з усіма структурами і сферами, можливо, виразніше, ніж інші.

Судова система дедалі більше політизується, кожна політич­на сила хоче мати вплив на Голову Верховного Суду України та голів інших судів. Вони розбираються по політичних кишенях, політичні сили роблять все для того, щоб їх представники були в  судах, причому на ключових посадах. Майже 20 років влада говорить про необхідність змін у судочинстві, але практичних заходів не вживає, у зв’язку з чим складається враження, що вона не хоче незалежного, сильного і ефективного суду. Бо навіщо владним особам суд, на який не можна буде вплинути, до якого не можна потелефонувати, який не можна буде заблокувати?

В умовах, коли парламент та інші органи влади відкрито й  відверто ігнорують закон, продукують у суспільстві норму пове­дінки “ти мені, а я тобі”, кожна впливова сила вважає, що судове рішення дешевше купити або отримати в інший не законний спосіб, ніж відстоювати його за допомогою закону, а протистояти цьому може не кожен суддя.

Специфіка нашого народу полягає в тому, що він дотриму­ється правил лише тоді, коли його жорстко контролюють і кара­ють. Тобто об’єктивно наш народ ще не готовий до запропоно­ваних згори стандартів демократії, він її часто трансформує у все­дозволеність, а влада, на жаль, цього не враховує і створює умови для такої вседозволеності. Раніше суддю звільняли з поса­ди за один-два тижні, сьогодні на це йдуть місяці, а то й роки. Раніше незаконне рішення скасовувалося в найкоротший строк, сьогодні на це також потрібні місяці, а то й роки.

Влада час від час констатує факти злочинної поведінки суддів, порушує кримінальні справи, але довести їх до логічного завершення не завжди може у зв’язку з високими вимогами до прав людини. Принцип недоторканності суддів, певною мірою, існує у всіх країнах світу, але світ не може уявити, що для того, щоб взяти під варту суддю, який очевидно вбив людину чи вчинив інший тяжкий злочин, потрібно тижнями, а то й місяцями чекати дозволу Верховної Ради України. Тобто демократію запровадже­но, але важелів для стримання анархії дуже мало. Влада і законо­давці, можливо, навіть не усвідомлюючи того, докладають максимум зусиль для того, щоб негативні тенденції в судах розвивалися.

На жаль, влада не усвідомлює змін у владних можливостях суддів і продовжує ставитися до них як до чогось другорядного і  незначущого. Щоб збагнути ставлення влади до судочинства, далеко ходити не треба, подивіться лише, в яких жахливих умовах працюють Шевченківський та Печерський районні суди міста Києва, ключові для влади суди України.

Думати, що в судочинстві можна щось змінити, не приділя­ючи судам належної уваги, а лише здійснюючи якісь структурні перестановки, наївно. Як відомо, кадри вирішують все. Можна обрати суддею досвідчену, незалежну і недоторканну, але недо­бросовісну і аморальну особу, і вона спотворить будь-що за будь-якої процедури. І тому треба думати над тим, як не допустити обрання на посади суддів недобросовісних осіб, а якщо вони ста­ли суддями, то як від них найскоріше здихатися, як зробити так, щоб суддя не міг у суді виявляти своїх негативних рис. Найбільш яскраво і симптоматично кадрова політика в судах України, а  точніше її відсутність, виявила себе на прикладі всім відомого Зварича.

З урахуванням сказаного, для лікування “синдрому Зварича” в судах, деполітизації судів та наведення там елементарного порядку потрібен величезний комплекс заходів, у тому числі реформування та посилення ролі прокуратури, перетворення її на сильну, незалежну складову судової влади.

Необхідно також реформувати адвокатуру, органи дізнання та досудового слідства, визначитися, хто і в який спосіб має призначати голів судів — головних провідників, через яких здійснюється вплив на суддів. Але першим кроком має бути збалансування влади в державі, її оздоровлення, бо без цього перспективи, на мою думку, не буде.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Василю Тимофійовичу.

Запрошується до слова директор Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України Юрій Сергійович Шемшученко. Підготуватися Адаму Івановичу Мартинюку.

 

ШЕМШУЧЕНКО Ю.С., директор Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Успіх будь-якої реформи, у тому числі судової, обумовлений насамперед закла­деною в неї науково обґрунтованою ідеологією. У проекті судової реформи останніх років, на мій погляд, ця ідеологія чітко не простежується. Не видно пересічної людини, якій має слугувати судова влада, і інтереси якої апріорі мають концептуальне значення для реформування саме цієї гілки влади. У даному контексті увагу реформаторів, як на мене, важливо акцентувати на  загальновизнаному у світовій практиці принципі доступності правосуддя. Саме цей принцип варто було б покласти в основу оптимізації судової влади в Україні.

На жаль, у нашій Конституції нічого не сказано про принцип доступності правосуддя, а конституційна норма про те, що народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і  присяжних практично не діє на сьогодні, суду присяжних немає, інститут народних засідателів ледь животіє.

Не знаю, скільки має бути у нас гілок судової влади і яких конкретно, можливо, і не в цьому полягає нині проблема. Важливіше, щоб відповідно до принципу доступності правосуддя наша судова система була простою, чіткою і прозорою, менш витратною для громадян, зрозумілою для широкого загалу. Така система менш уразлива з боку корупції та інших зловживань.

У зв’язку з цим нашу систему судочинства варто розчисти­ти, на мій погляд, від зайвих судових структур і нагромадження квазісудових органів. Ідеться фактично про оптимізацію структури судової системи на засадах однакового застосування закону в  країні. Не можна миритися з масовим прийняттям різними судами суперечливих рішень з одного й того самого питання.

Радикальні зміни в цьому питанні пов’язані з внесенням відповідних змін до Конституції України щодо порядку формування суддівського корпусу. Цей порядок нині надто заформалізований, недостатньо прозорий, розпорошений між багатьма органами і не враховує демократичних національних традицій минулого, засно­ваних на принципі виборності, зокрема місцевих суддів.

Щодо принципу доступності правосуддя не можна не звернути увагу й на те, що більшість чинних актів про реформу­вання судової влади стосуються, головним чином, центральних її ланок, вершини, скажімо так, айсберга, кількості спеціалізованих судів, місії і ролі Верховного Суду України, судових палат та інших судових органів. Значно менше йдеться про місцеві суди, а саме вони мають безпосередній контакт з населенням. Хіба для район­ного чи міського суду, де працюють кілька суддів, так важливо, скільки і яких високих судових інстанцій буде в Києві? Їх, за­звичай, більше цікавлять питання заробітної плати, неналежних приміщень, надмірного навантаження, неналежного виконання судових рішень тощо.

У зв’язку з цим є нагальним, на мій погляд, питання про запровадження інституту мирових суддів. Такий інститут вже діяв колись в Україні. Він був передбачений і Концепцією судово-правової реформи 1992 року. Такі судді змогли б розвантажити суди першої, другої, третьої інстанцій від дрібних справ, зокрема, про порушення правил дорожнього руху, а таких справ уже більше 5 мільйонів, про кримінальні проступки тощо, а також прискорити прийняття рішень у цих справах. Про це свідчить, зокрема, і до­свід Російської Федерації, де нещодавно запроваджено цей інститут.

Держава також має подбати і про запровадження широко поширених на Заході таких недержавних інституцій, як третейські суди, посередники (медіатори) тощо, які допомагають залагодити спори, не доводячи їх до судового розгляду.

Удосконаленню підлягає й система юридичної освіти для суддів. Тут потрібно, звичайно, зважати на європейську модель: загальна освіта у вищому навчальному закладі і два-три роки навчання у спеціальних школах чи коледжах...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

ШЕМШУЧЕНКО Ю.С. ...функції у нас могла б здійснювати Академія суддів України.

І на завершення хочу сказати таке. Звичайно, багато що відбувається в судовій реформі під тиском різних лобістських груп тощо, і не завжди на професійному рівні. У нас багато бажаючих відзначитися, але немає, на жаль, свого Сперанського.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова заступника голови депутатської фракції Комуністичної партії України Адама Івановича Мартинюка. Підго­туватися Олегу Олександровичу Зарубінському.

 

МАРТИНЮК А.І., член Комітету Верховної Ради України з   питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України (Комуністична партія України). Шановні учасники парламентських слухань! Послухав я мудрих людей і дійшов такого висновку. На нинішніх парламентських слуханнях точно, як у суді. І ті праві, і ті праві, а правди немає. За  результатами подібної розмови і того розмаїття підходів до Закону “Про судоустрій України” зроблю лише один висновок: як не було закону, так його й не буде, принаймні у 2009 році.

Для нашої партії, для фракції комуністів у Верховній Раді України створення судової системи, яка надійно захищала б кон­ституційні права і свободи громадян, їх майно, чесність і гідність, була б простою, зрозумілою і доступною для них, — це справа принципу, одне з найважливіших програмних завдань. У цьому ми  вбачаємо і мету судово-правової реформи, і призначення проектів, які сьогодні обговорюються.

Актуальність такого завдання посилюється тим, що нинішня судова система, як і весь організм держави, якою правлять пред­ставники інтересів кримінально-олігархічних кланів, перебуває у глибокій кризі та не забезпечує покладених на неї повноважень. Правосуддя стає дедалі недоступнішим для наших громадян. Залежність судів і суддів від впливу чиновництва, у тому числі посадовців найвищого рівня, руйнує законність, підриває віру у  справедливість, живить корупцію, яка, мов гангрена, роз’їдає державний організм. Масштаби і поширеність цього зла викли­кають тривогу. Ганебна справа львівського судді Зварича, серйоз­ність якої дехто хоче зменшити, дуже виразно це показала.

Про причини такого становища вже згадували учасники парламентських слухань. Особливо хочу наголосити на тому, до чого призвели відмова від практики обрання місцевих судів населенням відповідних регіонів, надання повноважень Президен­ту призначати суддів на перший п’ятирічний строк і подальше обрання їх безстроково заполітизованим парламентом. Це зроби­ло суддів, з одного боку, залежними від Президента, а точніше, від його оточення, амбітних чиновників у президентській канце­лярії, а з другого — поставило суддівський корпус поза контролем з боку тих, чиї інтереси мають захищати судді. Це завдало величезної шкоди правосуддю.

А як розуміти те, що Президент, брутально порушуючи Конституцію України, тривалий час не вносить подання на обрання більш як 250 суддів на вакантні посади? Адже це дезорганізовує роботу судів, позбавляє десятки тисяч громадян можливості захистити свої порушені права.

На жаль, проект закону, внесений до Верховної Ради України, не лише не усуває цих недоліків, а й може загострити ситуацію. Передбачені проектом спеціалізація судів загальної юрисдикції на місцевому рівні, розподіл їх на кримінальні та адміністративні створять нові перешкоди для населення, породять плутанину, в якій важко буде розібратися не лише пересічному громадянину, а й досвідченим юристам. Правосуддя стане ще недоступнішим для людей.

А хто рахував, скільки сотень мільйонів чи навіть мільярдів гривень потрібно для забезпечення мережі новоутворених судів приміщеннями та кадрами? Думаю, варто дослухатися до думки фахівців, вчених, які пропонують провести внутрішню спеціалі­зацію місцевих судів, зміцнити їх кадрами, що дасть змогу розглядати в одному суді і цивільні, і кримінальні, і адміністративні справи. Це набагато дешевше, ніж утворювати сотні нових судів, а головне — це набагато зручніше для населення (Оплески).

Навіщо відмовлятися від досвіду, який себе виправдовує? Я  розумію Сергія Васильовича, який зачитував висновок Венеці­анської комісії, але нехай вони роблять висновки в себе, а не у нас, бо в нас цілком інша ситуація (Оплески).

Ми категорично проти перегляду статусу і повноважень Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. Це буде серйозним порушенням Конституції України і призведе до фактичного руйнування єдиної системи правосуддя в державі. Це дуже небезпечно.

Не можемо ми підтримати й ряд інших норм законопроекту, які не узгоджуються з Конституцією України, — це і наділення Президента повноваженнями призначати суддів на адміністра­тивні посади, вносити подання плановому суду на призначення Голови Верховного Суду України.

Я палкий прихильник справжнього суддівського самовряду­вання. Ви самі маєте обирати голову суду, як і Конституційний Суд України, строком на три роки (Оплески).

Зрозуміло, що такий об’єднаний законопроект наша фракція не підтримуватиме.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Адаме Івановичу.

Запрошую до слова заступника голови депутатської фракції “Блок Литвина” Зарубінського Олега Олександровича. Підготува­тися Шустік Олені Юріївні.

 

ЗАРУБІНСЬКИЙ О.О., голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин (Блок Литвина). Шановні учасники парламент­ських слухань! Переконаний, що серед присутніх у цій залі не знайдеться жодної людини, яка заперечувала б необхідність, суперактуальність проблеми реформування судової системи. Це вже стало аксіомою і не є предметом дискусій. А ось предметом дискусії, очевидно, є питання про те, яке реформування судової системи має бути здійснено — кон’юнктурно-фрагментарне чи системне і науково обґрунтоване. Незаангажовані люди стверджу­ють, що друге. Чому саме друге? Чому саме системної і науково обґрунтованої реформи, як повітря, потребує судова система? Відповідь очевидна: тому що лише така реформа може забез­печити три сутності, постулати істинного судочинства — оператив­ність розгляду справ, якість і доступність, про що вже згадували.

Важливим завданням державної політики є обов’язок (присутні це краще за нас знають) забезпечити правосуддя для населення. Кожен громадянин має легко і швидко знаходити суд, до якого він бажає звернутися. Інакше кажучи, правосуддя має знаходитися біля дверей кожного громадянина, і чим коротший та легший шлях від подання позову до винесення судового рішення, тим досконаліший процес.

Останнім часом потреба в сильній, дієвій, оперативній, компетентній судовій владі стала помітнішою, набула особливої гостроти. До речі, вагомим показником цього виступає значна кількість звернень громадян до суду, а головне — їх динаміка.

У контексті сказаного необхідно дуже обережно поставитися до пропозицій повсюдної спеціалізації судів, враховуючи той факт, що значна частина місцевих загальних судів (41 відсоток загальної кількості), надто в сільській місцевості, мають у штаті по 3–4 судді. Це свідчить про те, що суди цієї ланки, які, до речі, розглядають основний обсяг справ (ледь не 99 відсотків), з яких, згідно із судовою статистикою, в апеляційному суді оскаржується лише 3,1 відсотка, а в касаційному порядку — 1,25 відсотка, потребують зміцнення в напрямі збільшення кількості суддів, поліпшення організаційно-правового забезпечення.

Вважаємо, що подальшу спеціалізацію судової системи України є сенс проводити з ретельним урахуванням таких передумов:

1)  наявність матеріальних правовідносин, специфіка яких є настільки суттєвою, що спори, які з них випливають, потребують дійсно особливої процедури розгляду і вузької спеціалізації суддів;

2)  існування певної процесуальної форми, оптимальної для застосування в цих судах;

3)  розвиток незалежної матеріально-технічної бази для розміщення судів, їх організаційного забезпечення;

4)  чітке визначення юрисдикції таких судів з доведенням потрібної інформації до населення.

Розуміючи, що більшість наших громадян цікавить саме доступність правосуддя, про це гарно казав директор Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України, зупинюся на цьому дещо більше. Доступність правосуддя забезпечується саме оптимальною побудовою судової системи, яка передбачає можли­вість щонайменше двократного перегляду рішення суду першої інстанції, є (що для мене особливо важливо) територіально наближеною до населення, а також є системою процесуальних гарантій забезпечення прав і свобод громадян та дає змогу відстоювати власні позиції в суді. Саме для забезпечення доступності правосуддя більш перспективним є розвиток внутріш­ньої судової спеціалізації, про що казав Адам Іванович, що сприяє підвищенню кваліфікованості розгляду особливо складних справ.

По-перше, розбудова окремої судової підсистеми зазвичай супроводжується значними фінансовими витратами. Ніхто це заперечити не може, і сумнівність цього є реальною.

По-друге, практика діяльності класичного прикладу децен­тралізованої судової системи. Як приклад наведу Німеччину, в   якій створено значну кількість незалежних одна від одної підсистем спеціалізованих судів. Така модель не лише створює велику кількість спорів про компетенцію між судами, а й є незро­зумілою для пересічних громадян, у яких труднощі з вибором, до якого суду, власне, вони мають звертатися за захистом своїх прав. Зрозуміло, що це не сприяє доступності правосуддя.

Отже, я переконаний, що квінтесенція необхідної реформи судової системи полягає в тому, щоб вона відповідала, в першу, головну і єдину чергу, інтересам громадян, і лише їх інтереси мають визначати всі нюанси.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Олену Юріївну Шустік. Підготуватися Колесніченку Вадиму Васильовичу.

 

ШУСТІК О.Ю., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя (Блок Юлії Тимошенко). Шановний головуючий! Шановні колеги! Шановні поважні гості! Наше зібран­ня має визначальне значення для подальшої долі судової влади в Україні, а рекомендації парламентських слухань мали б зупинити законодавче знищення правосуддя і запропонувати механізми становлення справедливого, доступного та швидкого суду.

Натомість вчора Комітет Верховної Ради України з питань правосуддя у складі 13 з 23 депутатів (решту, у тому числі й  секретаря комітету, навіть не повідомили про засідання, напевно, визнавши неблагонадійними) підтримав проект рекомен­дацій парламентських слухань, розданий вам сьогодні. Розгляд питання тривав 7 хвилин. Текст було роздано лише на засіданні. Робоча група з підготовки парламентських слухань та проекту рекомендацій збиралася тільки один раз. До того ж запрошення учасникам цієї групи були направлені за годину до цього заходу. Отже, шановний Сергію Васильовичу, ми в такий спосіб будемо далі руйнувати чи все-таки будемо розбудовувати судову владу?

Такі ганебні технології та відсутність реальних системних, виважених змін свідчать, що справжня реформа суду, наслідком якої має стати повна, а не формальна незалежність судової гілки влади, та справжнє правосуддя потрібні зовсім не всім, оскільки неможливість впливати на суд та отримувати замовні рішення подаються саме як гальмування реформи або небажання такої.

Головне завдання судової реформи, яку намагаються реалізувати через зміну законів “Про судоустрій України” та “Про статус суддів”, вбачають у наданні Президенту права призначати керівників судів, а отже контролювати суди. Звісно, при цьому ніхто не бере до уваги рішення Конституційного Суду України про те, що ані Президент, ані Вища рада юстиції апріорі не мають такого права і апріорі не мають відношення до призначення суддів на адміністративні посади. За всі роки парламентаризму в Україні довкола жодного із законопроектів не було таких цинічних та підступних зловживань. Політикам давно пора б схаменутися і  зупинитися, адже проти такої псевдореформи виступила вся суддівська громадськість і сьогодні ми маємо тому підтвердження. Науковці і практики, провідні юридичні навчальні заклади, адвокати б’ють на сполох, щоб не допустити нехтування правами громадян, паралічу судової системи і руйнування правосуддя як такого.

Проте, не зумівши нашвидкуруч перекроїти судову систему під себе, прихильники президентських ідей вдаються до масо­ваної інформаційної війни, завданням якої є очорнити все суддівство, посіяти недовіру до судів у суспільстві. Тож окремі недоліки судової системи піднімаються на прапор і видаються за характерну рису для всього загалу, а хворобу всього державного апарату приписують лише суддям. Водночас замовчуються десят­ки тисяч фактів відновлення суддями справедливості, щоденний захист інтересів держави та громадян.

Це неподобство сягнуло крайньої межі, далі — прірва, і вихід маємо знайти ми з вами. На мою думку, втілювачі судово-правової реформи вже так замусолили і викривили саме поняття та ідею цієї реформи, що доведеться починати все з початку. Над реформою мають працювати люди, об’єднані єдиним системним баченням, які керуватимуться не скороминущою політичною кон’юнктурою, а заглибляться у зміст, принципи, функції, розподіл повноважень, систему стримувань і противаг, тобто у фундамен­тальні правові позиції судово-правової реформи. Як сказав Петро Пилипович Пилипчук, спочатку науково обґрунтована концепція, далі зміни до процесуальних законів, а потім вже статус суддів та судоустрій. Лише за таких умов судова реформа буде корисною для її споживачів, тобто для громадян, для людей.

Щодо об’єднаного законопроекту “Про судоустрій і статус суддів”, то запропоновану ним систему судів і взаємодію між ними, на жаль, не витримають ні держава, ані громадяни.

Побажаю суддям залишатися незламними і чесними, а нам, депутатам, мудрими і відповідальними.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова голову підкомітету з питань звільнення суддів та реагування на порушення законодавства у сфері право­суддя Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Вадима Васильовича Колесніченка. Підготуватися Юрію Анато­лійовичу Кармазіну.

 

КОЛЕСНІЧЕНКО В.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя (Партія регіонів). Уважаемые представители судебной власти, юридической общественности, коллеги! Древние говорили: “Не знаешь, как сделать, вернись к началу”.

В своей книге наш уважаемый Председатель Верховного Суда Украины Василий Онопенко писал: “Планируем создать систему административных судов. Не просто ввести судей по административным делам в общие суды, а создать отдельные суды. В перспективе планируется глубокая специализация судов: административный, гражданский, уголовный, апелляционный. Это необходимо. Должны быть семейный, земельный суды, нужно создать специализированные суды по делам несовершенно­летних”.

В своем интервью 2002 года как член профильного парламентского комитета наш ныне действующий Председатель говорил: “Создание специализированных судов, прежде всего административных, — это прорыв. Именно создание админи­стративных судов заставит людей поверить в справедливость суда”. Зато теперь вместе со своим окружением (вместе с БЮТ — выдвинувшей его силой) Председатель Верховного Суда Украины объясняет, что этого делать не надо, это плохо, это отвра­тительно. Может, потому что сегодня судебная власть более зависима от желаний господина Онопенко из Блока Юлии Тимошенко?

В марте 2006 года в своем интервью газете “Бизнес” как председатель профильного комитета Василий Онопенко заявлял: “Мы правильно ставим вопрос, в первую очередь о том, что нужно создавать высший гражданский и высший уголовный суды”. В августе — сентябре 2006 года как член национальной комиссии господин Онопенко этот же пункт прописал в законо­проектах №0916 и №0917. Но как только 29 сентября 2006 года Василий Онопенко становится Председателем Верховного Суда Украины, его взгляды меняются на противоположные. И теперь он  — принципиальный противник создания высших уголовного и  гражданского судов. Кто бы удивлялся? Ведь к ним должны перейти полномочия и финансирование от двух главных палат Верховного Суда Украины. Получается, что у Василия Василье­вича есть принципы на все случаи жизни. Место сидения опре­деляет точку зрения.

Наконец, в упомянутой мною книге по поводу корпоратизации судебной системы Василий Васильевич пишет: “Если право выдвигать кандидатов в судьи и решать вопросы об их ответственности за нарушение закона предоставить только судьям, это во многих случаях ведет к безответственности. Убежден, что попытка организационно подчинить нижестоящие суды вышестоящим в совокупности с процессуальным подчине­нием приведет к созданию конфессиональной административно-командной системы в судах. А это уже было в нашей истории и  очень негативно влияло на судебную деятельность. Предостав­ление председателям судов высшей инстанции права отбирать кандидатов, определяться относительно деловых качеств может привести к грубому нарушению конституционного принципа независимости судей, поставит их в полную зависимость от судов высшей инстанции и, в конечном итоге, приведет к корпорати­зации судебной власти”.

Василий Васильевич искренне предупреждал об опасности того, что сегодня и происходит в Совете судей, наделив его, в  обход закона, соответствующими полномочиями. Председатели судов и их заместители, по сути, назначают и увольняют друг друга по принципу: сегодня ты меня назначь, а завтра я тебя назначу. Но сейчас Василий Васильевич это поддерживает, потому что возглавляет Совет судей, направляет на рассмотре­ние кандидатуры его заместитель, а голосуют его подчиненные. То есть, когда Василий Васильевич был министром юстиции, председателем парламентского комитета, он 15 лет боролся против корпоратизации судебной власти, а теперь, заняв высший пост, он изменил свои принципы на диаметрально противо­положные. Збагатів Кіндратзабув, де його брат.

В другом своем интервью после принятия Конституции Украины Василий Васильевич призывал начинать судебную реформу с приведения системы судов в соответствие с Конститу­цией, то, о чем сегодня говорилось. То же самое говорил сегодня и председатель Комитета по вопросам правосудия Кивалов, на что направлен подготовленный ко второму чтению законопроект. Но сегодня Василий Васильевич и его окружение клеймят законопроекты, которыми предлагается ввести европейские стандарты независимости судей. Ведь там предусматриваются пятикратное уменьшение состава Верховного Суда Украины, новые гарантии уважения судьями закона, меры по пресечению панибратства, круговой поруки в судебной системе. А этого они не хотят, хотят быть главнокомандующими в судебной системе.

Можно хвастать разработанными Верховным Судом Украины 30 законопроектами. А что они предусматривают? Очень просто: расширение полномочий и финансирования самого Вер­ховного Суда Украины. Заліз кіт на сало та й кричить, що мало.

Но судебная система — это не армия, она не может маршировать по указке генералиссимуса и его маршалов. Может, судья для кого-то и солдат, но согласно Конституции Украины он независимый представитель закона и подчиняется только закону.

Это несерьезный подход, когда вся страна требует судебной реформы, слушать чиновников, которые только и дума­ют, как бы сберечь и приумножить свои собственные полномочия, а дальше — хоть трава не расти.

Вы знаете, два раза за прошлый год фракция Блок Юлии Тимошенко блокировала работу Верховной Рады Украины только по одной причине — поскольку пытались принять во втором чтении данный законопроект. А почему? Да потому что на носу президентская кампания, есть попытка в очередной раз решить вопрос о выборах Президента с помощью Верховного Суда.

А вы нас просите не политизировать. Мы не политизируем, нас сюда загоняют.

Спасибо.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя Юрія Анатолійовича Кармазіна.

Я заздрю Голові Верховного Суду України, так аналізують! Можливо, скоро вийде книжка спеціально про нього.

 

КАРМАЗІН Ю.А., перший заступник голови Комітету Верхов­ної Ради України з питань правосуддя (Блок “Наша Україна — Народна самооборона”). Шановні учасники парламентських слухань! Шановний головуючий! Шановні керівники судової гілки влади! Шановний український народе! Сьогодні незрозуміло, що  обговорюється. Заявлена тема: “Стан правосуддя в Україні”. Не реформування закону, а стан правосуддя! Саме те, що при­зводить сьогодні до збільшення особисто у мене на 50 відсотків, Василю Васильовичу, скарг, що надходять. І це за зменшеної заробітної плати, зменшеного штату, зменшених коштів на обробку звернень. Про що йдеться в цих зверненнях, я вам зараз розповім, щоб було зрозуміліше.

Проте я хотів би, щоб розмова у нас відбувалася в конструк­тивному руслі, а це станеться тоді, коли до 800 поправок, внесених до проекту, ми внесемо ще 200, а може, 300 поправок. Потрібно, по-перше, не поспішати, а по-друге, прийняти закон, але щоб він вступив у дію лише після завершення президентської кампанії. Ось тоді всі бійки скінчаться і розпочнуться конструк­тивна робота і конструктивне обговорення стану правосуддя. Вважаю, що нині стан правосуддя такий, як і стан економіки, політики. Одним словом, жахливий.

Наведу кілька прикладів, щоб ви зрозуміли. Куди людям іти сьогодні? А йти їм нікуди. От вони й пишуть народним депутатам України: “У нас є рішення Конституційного Суду України...” І треба так реагувати на звернення, щоб людину не образити, бо вона ж показує тобі повне беззаконня. А що ти скажеш на те беззаконня?

Як приклад: два рішення Апеляційного адміністративного суду міста Києва від 15 жовтня 2008 року. І це той же суд і та ж ухвала іменем України! Тільки в одному рішенні написано, що ухвалу Коростишівського районного суду Житомирської області скасувати і направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження, а в другому — апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу без змін. Як жити цим людям, якщо один і той самий склад суду в один день одному видає одне рішення, а іншому — друге?

Ви думаєте, що у Верховному Суді України краще? Не  краще, Василю Васильовичу, і ви це добре знаєте. Очевидно, треба щось робити, шукати вихід. Справа не лише в тому, скільки таких справ, а в тому, що не можна про це мовчати, потрібно щось робити.

Ось рішення президії Верховного Суду України, постанова №3 від 12 лютого 2009 року. Справа надійшла до суду ще 2006 року, але вже два з половиною роки у Верховному Суді України відбувається тяганина у справі Державної податкової адміністрації України до ВАТ “Полтавагаз”. На відкритому засі­данні 20 травня за допомогою технічного засобу системи “Оберіг” фіксується оголошення резолютивної частини рішення: “Судова палата в адміністративній справі, розглянувши скаргу, ухвалила: скаргу задовольнити, усі ухвалені у справі рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції”.

Що ж з’являється потім, через чотири місяці? І це доступ­ність, це розумні строки! Через чотири місяці після того, як судді вийшли з нарадчої кімнати, сторони отримали зовсім іншу ухвалу — про скасування рішення Вищого адміністративного суду і  залишення в силі рішення Київського обласного апеляційного господарського суду. Я запитую у представника Генеральної прокуратури України: чому не порушили кримінальної справи за цим фактом? Це ж фальсифікація! Оголосили одне рішення, воно зафіксовано, а в результаті діє інше. Це вчинили найвищі посадові особи. А що зробиш? Ви запитуєте: як реформувати судову систему? А ось так і реформувати. Під кожний випадок у мене є приклад.

І я хочу запитати: що може зробити депутат, якщо він взагалі нічого не може? Приїжджаю до Харкова, я — посадова особа, перший заступник голови комітету, до мене звертаються люди і розповідають про неподобство в суді, де замість зали судових засідань побудували сауну, волейбольну площадку тощо. Голова суду безоплатно бере у футбольного клубу “Локомотив” автомобіль “Лексус”, який коштує 401 тисячу гривень. І на мене подають до суду, хоча є протокол про корупційне порушення тощо. Я маю всі докази. Запитую лише: чи є якась межа, чи її немає? І відповідаю…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Юрію Анатолійовичу, це, як завжди, переконливо, але завершуйте, будь ласка.

 

КАРМАЗІН Ю.А. Так ось, шановні друзі, ненормальною є  ситуація, коли основні судді (судді районної, міської ланки апеляційних судів) отримують зарплату в 10 разів меншу, ніж судді вищих судів. Ненормальною є ситуація, коли на ремонт усіх районних судів у Києві було виділено лише 800 тисяч гривень, і  лише згодом міська влада виділила ще 3 мільйони гривень. І  водночас ми змогли за два роки на один будинок по вулиці Пилипа Орлика витратити 40 мільйонів доларів, або 207 мільйонів гривень! Чотириповерховий будинок! А можна було б побудувати палаци для десяти судів. Давайте побудуємо палац правосуддя.

Але хочу, щоб ви знали, що історії не знає ніхто, навіть очевидці. У 2002 році я стояв тут і просив Івана Степановича Плюща не ставити на голосування сирий проект Закону “Про судоустрій України”. Просив, благав, приїхав тоді з госпіталю, але він його поставив по команді з Банкової, оскільки наступного дня у Верховному Суді України мала розглядатися справа щодо Мельниченка. Це було в четвер, а справу розглядали в п’ятницю. Отакою була ціна!

Ось тому ми сьогодні кульгаємо, кульгає судова система, бо так було прийнято той закон. Давайте зробимо, щоб цей закон не був прийнятий у такий спосіб.

Вважаю, що не можна знищувати військові суди, це зовсім неправильно. Нині там працюють лише 68 суддів, а такі суди є і в США, і в інших країнах світу…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Юрію Анатолійовичу, закінчуйте виступ.

 

КАРМАЗІН Ю.А. Я закінчую, вибачте, будь ласка.

Потрібно доопрацювати згаданий законопроект, але ми його доопрацюємо не під когось, а під український народ. Хай живе наш народ і наша нормальна, справедлива судова система! Судді, будьте всі здоровими, бо у вас важка робота!

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова суддю Конституційного Суду України у  відставці, завідувача кафедри державно-правових наук Націо­нального університету “Києво-Могилянська академія” Миколу Івановича Козюбру. Будь ласка. Підготуватися Лідії Павлівні Ізовітовій.

КОЗЮБРА М.І., суддя Конституційного Суду України у від­ставці, завідувач кафедри державно-правових наук Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Шановний голову­ючий! Шановні учасники парламентських слухань! Почну з того, що питання, винесене сьогодні на обговорення, справді є над­звичайно складним. І дуже хотілося б мені особисто, як, гадаю, і  всім присутнім, щоб воно обговорювалося професійно, без надмірної політизації.

На жаль, нині відчувається заполітизованість цього питання, як і багатьох інших. Останнім часом мені доводилося виступати з  цих питань на різних наукових конференціях, і, чесно кажучи, задоволення від участі в них у мене було більше, ніж, очевидно, залишиться сьогодні.

Як член Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права я брав участь у розробленні Концепції судово-правової реформи в Україні і причетний, певною мірою, до обговорення тих законопроектів, які супроводжують Концепцію судової реформи. Мушу сказати, що, підтримуючи основні засади та підходи концепції, я і тоді, і сьогодні не можу однозначно схилитися до того, що все там виписано ідеально, а надто у винесеному на обговорення об’єднаного законопроекту.

Єдність судової влади зовсім не обов’язково означає збереження існуючої піраміди. Василь Васильович Онопенко казав, що він особисто не заперечує проти спеціалізації судів. Так, якщо звернутися до пропозицій, які містяться і в концепції судової реформи, і в Законі “Про судоустрій України”, то не є нон­сенсом наявність спеціалізації через конструювання відповідних судів, зокрема й вищих. Звісно, існує західна практика, і не потрібно механічно переносити її, я з цим можу погодитися, на наш ґрунт. Хоча, як на мене, механічного перенесення не було.

Інша справа, наскільки фінансові можливості держави дадуть змогу втілити концепцію судової реформи в життя. Маю сумнів, що за нинішньої економічної ситуації це буде можливо. Мене більше хвилює не так, наголошую, наявність спеціалізованих судів, як обмеження повноважень Верховного Суду України пере­глядати справи у зв’язку з винятковими обставинами і надавати відповідні роз’яснення, щоб забезпечити єдність судової прак­тики. По суті, і в законопроекті, і в концепції (на це вже звертали увагу) відсутня така функція Верховного Суду України, як касація. Мене особисто і багатьох науковців це бентежить, тому що це, по суті, суперечить і європейській практиці, і позиції присутніх у залі фахівців.

Зокрема, відомий переважній більшості юристів пан Богдан Футей теж вважає, що не може існувати Верховний Суд України без функції касації, оскільки в такому разі він втрачає інституцію правосуддя. І на це треба звернути увагу. Ідеться не про подвійну чи повторну касацію, а про ті справи, де її застосування є можли­вим. До речі, відповідно до законів “Про судоустрій України” і  “Про статус суддів” апеляційний і вищі суди можуть розглядати справи у першій інстанції. Хто в даному разі буде касаційною інстанцією — невідомо.

Звертаю вашу увагу на чимало інших питань, зокрема щодо принципу незмінюваності суддів, який я підтримую. Пропозиція щодо обрання суддів населенням ще більше заполітизує суддів­ський корпус. Можу зробити зауваження щодо пропозиції про недоторканність суддів, яка, на мій погляд, надмірна і певним чином суперечить Конституції України. Також звертаю увагу на наявність певних моментів, пов’язаних з вільним тлумаченням норми щодо накладення дисциплінарних стягнень на суддів, тобто дуже багато оціночних понять тощо.

У даному разі йдеться про необхідність доопрацювання відповідних законопроектів. Справді, є над чим працювати, і я ві­рю в те, що рано чи пізно вони все-таки будуть прийняті.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова голову Вищої ради юстиції Лідію Павлівну Ізовітову. Підготуватися Віктору Васильовичу Кривенку.

 

ІЗОВІТОВА Л.П., голова Вищої ради юстиції. Шановний Миколо Володимировичу! Шановні учасники парламентських слухань! Ні висока професійність, ні висока моральність, ні неза­лежність не є сьогодні, на жаль,  яскравими рисами правосуддя. А  корупція і корпоративність — шрами на його обличчі. На телебаченні з усіх екранів лунають заклики та оцінки судовому корпусу. Це продовжується другий тиждень поспіль. Напевно, варто вже схаменутися і поставити крапку, тому що знищуємо найголовніше — довіру до правосуддя (Оплески).

Потрібно зрозуміти, що найкраща судова реформа, хай би ми її здійснили навіть завтра, не відновить довіри, оскільки для цього знадобляться десятиліття. Зупинімося! Це мій заклик і до політиків, і до державних діячів, і до представників засобів масо­вої інформації. Це перше.

Друге. Щодо судової реформи, до якої сьогодні одні готові, а інші — ні. Судова реформа — це така реформа, яка потребує насамперед спокійного суспільства. На тлі жорсткої політичної боротьби, існуючої економічної кризи будь-яка судова реформа стане реформою політичних компромісів. І ми знову отримаємо багато юридичних колізій, а правозастосовна діяльність судів опиниться у глухому куті.

Нині ми маємо наслідки недолугої малої судової реформи, які ще досі не ліквідовані. Громадяни поки що обмежені в праві доступу до правосуддя. Нині судді касаційної інстанції не наділені достатніми повноваженнями, щоб виправляти помилки, які є в рі­шеннях суддів першої і апеляційної інстанцій. Як наслідок — численні скарги до Вищої ради юстиції народних депутатів, кваліфікаційних комісій тощо.

На мою думку, зробити поки що можна лише одне: проаналізувати наслідки малої судової реформи, внести зміни до тих законів, які їх потребують, виправити ситуацію і працювати над впровадженням нової судової реформи, ліквідувавши наслідки попередньої.

Сьогодні багато говорилося про те, що голови судів призна­чаються органом, який не має на це повноважень. Це дійсно так. Не хочу вдаватися в деталі, але, мабуть, дане питання настільки гостре, кричуще і важливе, що після того, як парламент у  2007 році прийняв рішення щодо тимчасового призначення на посади голів судів, протягом десяти місяців було заблоковано роботу Вищої ради юстиції. І не ким-небудь, а саме суддями, яких призначили і з’їзд суддів, і Президент України. Тому сьогодні, коли голів судів підозрюють у тому, що саме вони нібито причетні...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, Лідіє Павлівно.

 

ІЗОВІТОВА Л.П. Дякую. Я хочу запропонувати механізм контролю громадськості за розподілом судових справ, нехай він щодня здійснюється. Тобто щоб кожного дня під час розподілу справ у суді, при жеребкуванні, були присутні представники громадськості. Визначте, хто це буде, і тоді не треба буде призна­чати суддів шляхом виборів, як пропонується.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова голову Судової палати Верховного Суду України в адміністративних справах Віктора Васильовича Кри­венка. Підготуватися Дмитру Микитовичу Притиці.

 

КРИВЕНКО В.В., голова Судової палати Верховного Суду України в адміністративних справах. Я брав участь у трьох парламентських слуханнях щодо судово-правової реформи і ще на попередніх слуханнях казав, що нічого нового писати не треба, можна взяти попередні виступи, спокійно прочитати — і все буде правильно.

От сьогодні пропонували: давайте здійснимо судову реформу (не правову, а судову), і все в державі зміниться на краще — захистимо учасників Великої Вітчизняної війни, інвалідів, дітей війни, розв’яжемо всі проблеми. Але для цього не потрібна судова реформа. Потрібно, щоб Верховна Рада України виконала рішення Конституційного Суду України, тобто або змінила закон, або скасувала його, або забезпечила фінансування передбачених видатків. І лише завдяки такому рішенню вже завтра не буде 80 тисяч справ стосовно 5 травня і 100 тисяч справ стосовно дітей війни. От вам і судова реформа. Ми самі створюємо проблеми, а потім успішно їх долаємо.

Судова реформа, як і за тих часів, зводиться до трьох питань: кадрове забезпечення суду, інструментарне забезпечення діяльності суду за допомогою процесів і матеріально-технічне забезпечення. Жодне з цих питань не вирішено.

Немає у світі кращої процедури добору кадрів у суди, як в  Україні. Кваліфікаційні комісії перевіряють якості кандидатів, Державна судова адміністрація три-чотири рази перевіряє якість підготовлених документів, Вища рада юстиції перевіряє правиль­ність прийнятих кваліфікаційними комісіями іспитів. І кожному перевіряючому кандидат у судді кланяється. Але, за великим рахунком, суди взагалі не мають жодного відношення до призна­чення суддів на адміністративні посади, оскільки ні кваліфікаційна комісія, ні Академія суддів України, в якій вони навчаються, ні Вища рада юстиції за 5 хвилин не перевірять ділових і моральних якостей кандидата на посаду судді, не з’ясують, чи зможе він здійснювати судочинство.

Щоб стати нотаріусом, необхідно більше року стажуватися. Щоб працювати на державній службі звичайним рядовим праців­ником у Верховному Суді чи в будь-якому іншому, теж потрібне стажування. А от навчитися професії судді, пройти стажування в судах кандидату на посаду судді не потрібно.

Ми вже 15 років про це говоримо. Повернімося до радянської системи стажування в суді і до відповідальності тих, хто був поручителем кандидата на посаду судді. Я за той шрам, про який згадувала Лідія Павлівна, за корпоративність. Я за те, щоб ми добирали кандидатів на посади суддів і відповідали за це. Але я проти того, щоб ми відповідали за тих, кого ми не добирали.

Корпоративність у суді варто запровадити. Декілька років тому ми скасували дію статті 13 Закону України “Про статус суддів”, де передбачалася неможливість порушення кримінальної справи щодо судді без дозволу Верховної Ради України. Суддя Конституційного Суду України у відставці про це сказав і наголо­сив, що Верховна Рада України через певний час виправила цей недолік. Виправили? Нічого подібного! Нічого не виправили, дали дозвіл на знущання над порядними суддями, бо, виявляється, у  нас не можна розслідувати кримінальну справу, не отримавши дозволу на арешт, не посадивши до камери і...

Можу багато про що говорити, але наостанок скажу про адміністративні суди. Адміністративним судам на обкладинці Цивільного процесуального кодексу України написали, що це Кодекс адміністративного судочинства. Адміністративним судам підпорядкували систему господарських судів, перевели до них по 3–4 судді з інших ланок і навантажили тисячами справ. А тепер кажуть: ви не впоралися. А може, ми й не могли...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка.

 

КРИВЕНКО В.В. Вибачте, будь ласка, іще одне скажу. Доки ви не вирішите питання про Державну судову адміністрацію в  системі органів судової влади, доки ви не вирішите питання про виконання рішень органами судової влади, порядку не буде. А  доти, доки суди фінансуватимуться на рівні 15 відсотків потре­би, буде корупція, і суддя не матиме совісті ухвалити рішення проти того, хто йому допомагає в організації судочинства.

А щодо помилки, яку допустила Судова палата Верховного Суду України в адміністративних справах, то це не катастрофа. Ми цю описку виправили і, до речі, повернули більше 1 мільйона гривень з державної казни тій людині.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова голову Вищого госпо­дарського суду України у 1995–2006 роках, народного депутата України Дмитра Микитовича Притику. Підготуватися Сергію Григоровичу Міщенку.

 

ПРИТИКА Д.М., голова Вищого господарського суду України у 1995–2006 роках, член Комітету Верховної Ради України з  питань правосуддя (Партія регіонів). Шановні учасники парла­ментських слухань! Досить критичною є ситуація, що складається у сфері відправлення правосуддя, і підштовхнула нас до нинішньої зустрічі, до цієї розмови. Оскільки значна частина негативних явищ пов’язується з організацією судоустрою та судочинства і  неузгодженістю, а можливо, і недостатньо чітким регулюванням цих процесів чинним законодавством, хотілося б спільно знайти рецепт оздоровлення діяльності судової влади на сучасному етапі.

У зв’язку з цим, звісно, ми не можемо не згадати законо­проекти про судоустрій і про статус суддів, прийняті Верховною Радою України в першому читанні. На мою думку, незважаючи на  деякі недоліки законопроектів, вони все-таки передбачають фундаментальне реформування судової системи. Зрозуміло, що нам нині необхідно об’єднати зусилля для доопрацювання цих дуже важливих проектів, а не вступати в корпоративні війни, не завжди при цьому керуючись інтересами суспільства.

Підтримую ідею, про це казали міністр юстиції України та інші, щоб найближчим часом у другому читанні прийняти лише повністю узгоджені норми цих законопроектів, а все те, що стосу­ється професійних і політичних розходжень, відкласти на третє читання. І в спокійній ситуації, наскільки це можливо (а ми маємо спокійно підходити до цих проектів, взагалі до реформування судової системи, інакше наробимо біди), доопрацювати проекти та прийняти остаточно.

Я теж хочу внести конкретні пропозиції, які, на мій погляд, хоч і локальні, але матимуть певне значення для поліпшення стану судової системи та правосуддя.

Не секрет, що я належу до тієї частини практиків і теоре­тиків, які схиляються до ідеї децентралізації судової системи та поглибленої її спеціалізації, тобто створення вищих судів та Верховного Суду України, який міг б здійснювати свої функції у  пленарному режимі. Глибоко переконаний, що така організа­ційна структура судової системи України дасть можливість підняти професійний рівень роботи суддів, скоротити строки розгляду справ та наблизити правосуддя до громадян.

Щодо призначення на адміністративні посади. Вважаю, що колективи судів і суддівське самоврядування мають бути безпо­середньо причетними до призначення на адміністративні посади. Тому я не раз виступав і наводив конституційні постулати щодо призначень у Верховному Суді і Конституційному Суді України, колективи яких відповідно до регламенту обирають своїх керівни­ків і заступників. Я вже довго за це борюся, порушуючи питання, щоб дозволили робити в такий спосіб і у вищих спеціалізованих судах, де є пленуми, ради суддів, щоб колективи обирали своїх керівників.

Суди першої апеляційної інстанції теж мають зрілі, здорові колективи, які могли б обирати собі керівника. Ми маємо певний досвід 2002 року, коли відбулася мала судова реформа, про яку вже згадували. Тоді в апеляційних судах започаткували обрання керівників колективами суддів. Маю визнати, що в жодному разі ми не помилилися. Усі керівники працюють до сьогодні, тобто колектив прийняв правильне рішення.

Щодо добору кадрів. Ви всі розумієте, 25 років — замалий віковий ценз, його необхідно підвищити. Не буду докладно все роз’яснювати, але якщо людина не має життєвого досвіду, то до неї ставишся з недовірою, коли ти є стороною у тій чи іншій справі. Вважаю, що потрібно внести такі зміни до Конституції України і до майбутнього закону про судоустрій.

Я щирий прихильник створення дисциплінарної комісії України та інспекції суддів. Мені здається, що цей орган чи інсти­туція має бути створена не на громадських засадах, а на постійній основі. За нинішньої ситуації, що склалася не лише в судовій системі, а й у державі, вважаю, це було б доречно і актуально. Тому прошу підтримати мою пропозицію.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова голову Комітету Верховної Ради України з питань правової політики Сергія Григоровича Міщенка. Підго­туватися Ігорю Леоновичу Самсіну.

 

МІЩЕНКО С.Г., голова Комітету Верховної Ради України з  питань правової політики (Блок Юлії Тимошенко). Шановні учасники парламентських слухань! Ніхто не заперечуватиме, що в  державі давно назріло питання щодо реформування судової гілки влади.

Реформуванням судової системи ми маємо відповісти на кілька головних, на мою думку, запитань, а саме: як зробити судову систему незалежною від різних чинників, у тому числі убезпечити її від “приватизації” високопосадовцями та політич­ними діячами, які мають вплив на формування суддівського корпусу? Як зробити судову систему відповідальною перед державою та громадянами і доступнішою для народу? Яким чином забезпечити зменшення рівня корупції в судових органах? Реформування судової системи має забезпечити суди квалі­фікованими та професійними кадрами, належним фінансуванням і  привести, врешті-решт, судову систему у відповідність із Конституцією України.

Разом з тим варто наголосити, що реформування та приведення системи правосуддя у відповідність з вимогами Кон­ституції не має супроводжуватися нехтуванням самої Конституції. На цьому я хочу зупинитися детальніше. У Комітеті Верховної Ради України з питань правової політики під час розгляду вне­сених Президентом України законопроектів “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” та “Про внесення змін до Закону України “Про статус суддів” було виявлено низку неконституційних норм та положень.

Перше. Запропонована проектом про судоустрій судова система не узгоджується з визначеними статтею 125 Конституції України засадами побудови судової системи України. Визначений законопроектом статус Верховного Суду України не відповідає конституційному положенню, згідно з яким Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрис­дикції. У разі утворення Вищого цивільного суду України та Вищого кримінального суду України, які здійснюватимуть розгляд відповідних справ у конституційному порядку, замість Верховного Суду України, Верховний Суд України фактично позбавляється судових функцій, а передбачені проектом його повноваження позбавлять можливості забезпечити єдність судової системи та однакове застосування судами законів України.

Друге. Одним із запропонованих положень повноваження призначати суддів на адміністративні посади і звільняти їх з цих посад надається Президенту України за поданням Вищої ради юстиції. Проте згідно з рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року такий порядок суперечить положенням низки статей Конституції України. Крім того, рішенням Консти­туційного Суду України від 16 жовтня 2001 року встановлено, що із змісту положень Конституції України не випливає належність до віддання Вищої ради юстиції внесення подань про призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та про звільнення їх з цих посад.

Неконституційним видається і положення про те, що Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з   посади Пленумом Верховного Суду України за поданням Президента України. Адже статтею 128 Конституції України перед­бачено обрання Голови Верховного Суду України Пленумом Вер­ховного Суду України шляхом таємного голосування без необ­хідності внесення будь-ким відповідного подання, а відповідно до  статті 106 Конституції України Президент України не наділений повноваженнями вносити таке подання.

Не відповідає приписам Конституції України запропонований порядок утворення та ліквідації судів загальної юрисдикції. Зокрема, слід звернути увагу на ту обставину, що ліквідація судів відповідно до статті 106 Конституції України не належить до повноважень Президента України, що дає підстави говорити про неконституційність такого положення в запропонованих законо­проектах.

Саме тому, на мій погляд, невідповідність вищезгаданих положень Конституції України є не чим іншим, як бажанням окремих політиків перетягти ковдру судової системи на себе лише з однією метою — мати необмежений контроль над судовою гілкою влади та впливати на прийняття необхідних для них судо­вих рішень. Якщо ми хочемо здійснити реформу для побудови сильної і достойної судової системи, то повинні шукати компроміс між політичними силами, але виключно в межах конституційного поля, дбати насамперед про державу і народ, а не перетягувати канат правосуддя на свій бік. Давайте разом усунемо супереч­ності з цих законопроектів і знайдемо узгоджену позицію.

Крім названих мною суперечностей, є ще й інші. За браком часу зупинюся на найактуальніших. Одним із засобів забезпечен­ня реального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову гілки та реалізації принципу незалежності суддів є ство­рення особливого механізму забезпечення діяльності судів, за допомогою якого унеможливлюється вплив на судову систему з боку інших гілок влади. А надання Державній судові адміністрації України статусу органу виконавчої влади із спеціальним статусом призведе до того, що суди перебуватимуть у фінансовій, кадровій та іншій організаційній залежності від адміністративних органів.

До законопроектів також не надано фінансово-економічного обґрунтування та пропозицій щодо покриття величезних фінан­сових витрат Державного бюджету для реалізації запланованих законодавчих новел. За попередніми підрахунками фахівців, на це потрібно 15–20 мільярдів гривень. Держава і бюджет просто не потягнуть цієї судової реформи.

Хочу вибачитися за парламент, за те, що окремі його представники бездоказово звинувачують Голову Верховного Суду України, деяких суддів, своїх політичних опонентів. Вони просто не бажають шукати компромісу, а хочуть постійних військових дій. Тому закликаю: давайте відкинемо власні владні амбіції, бажання володіти судами і впливати на суддів, а спільними зусиллями побудуємо таку вкрай необхідну для України відповідальну єдину систему правосуддя!

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Ігоря Леоновича Самсіна. Підготуватися Валентину Карловичу Мамутову.

 

САМСІН І.Л., голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Шановний головуючий! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Питання, винесене на  парламентські слухання, надзвичайно актуальне та важливе. Ми всі усвідомлюємо значення і місце судової влади в суспільстві, сподіваючись на відповідальність кожного судді за відправлення справедливого правосуддя, орієнтиром якого є демократичні права та свободи людини.

Кадрове забезпечення суддівського корпусу завжди було, є  і  буде дискусійним питанням. Разом з тим принципи прозо­рості, демократичності та рівних можливостей мають посідати чільне місце у процесі кадрового забезпечення вітчизняної судової системи.

Виконання фундаментальних для судової реформи завдань з  формування та поновлення корпусу професійних суддів, періодичного підвищення фахового рівня, вирішення питань щодо відповідальності суддів за порушення професійних обов’язків, а  також відповідності їх займаним посадам покладено на кваліфі­каційні комісії. Запевняю вас, шановні учасники парламентських слухань та народні депутати, що нині кваліфікаційні комісії пра­цюють у межах правового поля.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України підтримує норми законопроекту, де процедура добору на посаду судді ґрунтується на конкурсній основі.

На виконання концепції, а також у зв’язку з відсутністю єдиної процедури складення та критеріїв оцінювання результатів кваліфікаційного іспиту, присутності елементу суб’єктивізму в оці­нюванні результатів іспиту та запровадженням європейських стандартів в Україні щодо добору кандидатів на посади суддів, Вища кваліфікаційна комісія суддів України ще в грудні 2006 року прийняла рішення провести тестування осіб, які перебувають у   кадровому резерві на посади суддів, на виконання ними ситуативних завдань з метою апробації тестових завдань, розроб­лених Академією суддів України, для виявлення знань та рівня підготовки кандидатів на посади суддів. На виконання рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, рішення Ради суддів України проведено навчання в п’яти кваліфікаційних комісіях загальних судів. У результаті виконання робіт за даним проектом закладено основи уніфікованої системи перевірки знань, оціню­вання та добору кандидатів на посаду судді.

Запровадження перевірки рівня професійної підготовки шляхом тестування визнали конче необхідним і незалежні експерти. Найкращі результати під час пілотного впровадження експерименту з тестування кандидатів на посади суддів показали працівники судів. Цей факт ще раз підтверджує положення про необхідність запровадження в Україні спеціальної підготовки кандидатів на посади суддів та їх стажування в судах з метою профільного формування фахівця, що сприятиме вдосконаленню судочинства та утвердженню справедливого суду.

Основною метою тестування було запровадження єдиної системи добору кандидатів на посади суддів у системі судів загальної юрисдикції, що сприятиме уніфікованому підходу до процедури складення кваліфікаційного іспиту, на підставі результатів якого кваліфікаційна комісія зможе надати ґрунтовний висновок про підготовленість кандидата на посаду судді або вмотивований висновок про відмову в такій рекомендації. Анонім­ність складення письмового іспиту усуне елемент суб’єктивізму в оцінюванні результатів тестування. Визначення імперативу знань під час конкурсного добору на посаду судді стане чинником запровадження європейських стандартів в Україні. Запровадження єдиної системи анонімного тестування кандидатів на посади суддів потребує законодавчого закріплення.

На нашу думку, виконання реферату не відображає рівень фахової підготовки, саме виконання тестових та ситуативних завдань є оптимальним варіантом перевірки знань кандидатів. Вища кваліфікаційна комісія суддів України вважає слушними про­позиції проекту щодо створення територіальних кваліфікаційних комісій суддів у кожній області, тобто без урахування спеціалізації та без прив’язки до апеляційних округів спеціалізованих судів, а  також розширення повноважень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Проект передбачає, що члени Вищої кваліфіка­ційної комісії України на час здійснення повноважень відря­джаються до комісії і не можуть виконувати свої професійні обов’язки. Однак виконання цієї норми потребує значних бю­джетних асигнувань, а нинішня економічна ситуація цьому не сприятиме.

Щодо дисциплінарної відповідальності суддів. Вважаємо за  доцільне виконання повноважень на постійній основі лише секретаря Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який відповідатиме за організацію питань та підготовку матеріалів до засідань. Що ж до всієї дисциплінарної комісії — на сьогодні немає відповідних економічних умов. До того ж, якщо подивитися статистику, то і в 2007 році, і в 2008 році було ініційовано близько 300 подань про притягнення суддів до дисциплінарної відпо­відальності. Варто розглянути варіант створення секцій і палат, як у Вищій раді юстиції. Слушним є й те, щоб для ефективної роботи кваліфікаційних комісій запровадити інститут інспекторів.

Скажу таке: стати суддею важко, але звільнити його ще важче. Ми маємо громіздку процедуру звільнення з посади судді тих, хто порушив присягу судді. Пропонується залишити систему, яка існує нині, тобто триланкову процедуру притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Але суддя як громадянин завжди має право на судовий захист, і цей судовий захист має бути реальним. Після притягнення до дисциплінарної відповідальності він може оскаржити це в дисциплінарній палаті Верховного Суду України, рішення якої є остаточним і оскарженню не підлягає. На сьогодні є справи, які розглядаються в судах по три роки, а ми не можемо заповнити вакансій.

Насамкінець хочу запевнити учасників парламентських слухань, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України працює і надалі працюватиме ефективно (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова директора Інституту економіко-правових досліджень НАН України Валентина Карловича Мамутова. Підго­туватися Івану Богдановичу Шицькому.

Шановні друзі, оскільки комітет вважає, що він знає правильний список промовців, я не зможу надати слово представ­никам регіональних судів і експертам, які подали записки.

Будь ласка.

 

МАМУТОВ В.К., директор Інституту економіко-правових досліджень НАН України. Уважаемые участники парламентских слушаний! Я хочу затронуть один вопрос — по системе рас­смотрения хозяйственных споров. Эта система призвана, помимо того, что называется правосудием, способствовать нормальному функционированию хозяйственных связей, функционированию экономики. При бесконечных реформах, когда реформирование стало просто навязчивой идеей, а не средством совершенство­вания, мы довели эту судебную систему до явно абсурдного состояния.

В чем это заключается? Я имею честь уже 17 лет быть арбитром Международного коммерческого арбитражного суда при Торгово-промышленной палате Украины. До этого я 20 лет был государственным арбитром, главным арбитром министерства и так далее. То есть я знаю, что такое хозяйственный спор, и  какая нужна процедура для того, чтобы его рассматривать. Вот эти мантии не нужны при рассмотрении хозяйственных споров, это не защита прав граждан, когда судятся два завода.

Например, у Мариупольского металлургического комбината имени Ильича юридическое управление состоит из 54 человек. Он судится с заводом, где юридическое управление состоит из 50 человек. Я что, должен больше их думать о защите их прав, они что, не в состоянии позаботиться о своих правах? Забота о  правах и знание права — непременный элемент профессио­нальной хозяйственной деятельности. Если ты не способен вести эту деятельность, значит, не берись, а если взялся — обязан знать правовую сторону этого дела. И так происходит на деле.

Так вот в Международном коммерческом арбитражном суде процедура такова: торгово-промышленная палата (общественная организация) утверждает список рекомендуемых судей (а это 40 человек) из разных стран, и стороны, когда заключают договор, пишут, что в случае спора он будет рассматриваться в  таком-то арбитраже (киевском, парижском, стокгольмском). В  нашем арбитражном суде дел больше, чем в пресловутом стокгольмском! Надо наших судей послать в стокгольмский арбитраж, чтобы они посмотрели, что он собой представляет, тогда у вас отпадет охота вообще заниматься процедурами.

Что такое международный хозяйственный спор? Они сами выбрали судью или, если не могут договориться об одном, выби­рают двух судей, которые, в свою очередь, выбирают третьего. Судьи собираются в назначенное время и по-деловому решают вопросы. Приняли решение — и все, никаких инстанций, жалоб. И   эта процедура рассмотрения хозяйственного спора всех устраивает.

Иностранцы к нам обращаются больше, чем наши госу­дарственные суды. А что мы сделали для рассмотрения наших внутренних споров? Создали четыре инстанции. Уважаемые, хотел сказать товарищи, это абсурд — четыре инстанции в рас­смотрении хозяйственных споров!

И доходит до анекдота. Вот как-то нашему институту поручили провести экспертизу по делу, которое дошло уже до Верховного Суда Украины и вернулось обратно, он же решения не принимает, снова направил в первую инстанцию. А те, чтобы как-то выйти из ситуации, назначили нас экспертами. Дело обстояло так: автомобиль директора врезался в троллейбус. Убыток — 1200 гривень. Я позвонил этому директору и сказал: слушай, уплати, ради Бога, эти деньги и прекрати разбира­тельство, сколько ты расходов делаешь государству! Но расходы никто не считает. Вы подсчитайте, во что обходятся эти четыре инстанции.

Но не это главное. Главное, что тормозится оборот денег. Деньги должны крутиться. Пусть 2 процента дел будут ошибочны­ми, но пусть деньги крутятся! У нас же месяцами, а с введением административных судов — годами дела не рассматриваются! Поэтому мне кажется, в том, что касается хозяйственных судов, можно дифференцировать по делам и убрать, по крайней мере, одну-две инстанции. И тогда станет гораздо лучше.

И последнее, поскольку нет времени. И в военных судах есть специфика. Это тоже специфические суды, внутриармей­ские. Но если есть вооруженные силы — должны быть такие суды. Даже в маленькой Греции есть военные суды (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова суддю Судової палати Верховного Суду України у господарських справах Івана Богдановича Шицького. Будь ласка. Підготуватися Миколі Дмитровичу Савенку.

 

ШИЦЬКИЙ І.Б., суддя Судової палати Верховного Суду України у господарських справах. Шановні учасники парла­ментських слухань! Законопроект, який ми нині обговорюємо, об’ємний, складний і містить дуже багато цікавих підходів. Мені здається, що кожен зацікавлений знайде в ньому щось для себе приємне. Отже, виходячи з такого критерію, я зупинюся на тому, що відображає мою позицію і, власне кажучи, що я підтримую.

Для висвітлення зупинюся на ідеях про утворення чотирьох спеціалізованих судових підсистем і звуження об’ємного та під­вищення якісного рівня діяльності Верховного Суду України. Побутове правовідчуття розуміє ці положення як обмеження особистої влади. І правильно розуміє! Закон впроваджує судову владу і нищить політиканський вплив.

У професійній правосвідомості зрозуміло, що саме через децентралізацію суд стає верховним, але лише у праві, на відміну від звичного адміністрування. Закріплюючи перехід до інсти­туційної спеціалізації, відкривається шлях до права як інструменту гарантування особистої свободи і обмеження держави, що, як відомо, розкриває суть громадянського суспільства. Очевидно, що така мета ставилася, але значущість і цінність цього кроку буде не в ідеях підкорення права нормативному правопорядку і виправ­дання певного інтересу до авторитарності як можливого, але не обов’язкового феномену нашого суспільства. Такий крок цінний як розвиток демократії через наближення права до людини.

Безспірно, моноцентрична система стабілізується ієрархіч­ною та інстанційною субординацією судів і вибудовується по вертикалі. Але її доступність у вищих ланках різко звужується фізичними характеристиками і супроводжується обмеженням доступу до суду і обмеженням незалежності суддів.

Децентралізована судова система є також інстанційною, однак можливість стабілізації через ієрархічну субординацію в   міжсистемних зв’язках втрачається. Необхідність у єдності правозастосування є незмінною, органічно виходить на перший план і може бути забезпечена в судочинстві лише розвитком права судом.

Таким чином, фактично визнається, що суди мають виконувати і функцію охорони права, і функцію розвитку права через надання рішенням вищих судів визначення актів, що встановлюють порядок його застосування. Тобто вводиться порядок предметної, а не суб’єктної, горизонтальної ординації правозастосування. Цим забезпечується загальна доступність кожного учасника правовідносин до рішень вищих судів, покла­дається край адміністративним маневрам навколо судових справ та підсилюється позиція незалежності судді.

Відповідно правом у прямому розумінні буде правило пове­дінки, орієнтоване на цінності сучасного світогляду, сформульо­ване судом на основі інтерпретації нормативного джерела не лише з урахуванням реконструйованого факту, а й у світлі прин­ципів права. Загалом, це якісний крок до верховенства права, перегляд усталеної теорії. Це, власне кажучи, крок до природного права, хоча й маленький.

Не можна применшувати і прикладну значущість пропо­нованої новели. Такий порядок дисциплінує суддю, у тому числі і   в обов’язку щодо незалежності, обмежує дискреційну владу стосовно прав і контрастно ідентифікує свавілля, а все це є   передумовами єдності судової практики, стабільності та не­залежності судового тлумачення правових норм. Така сукупна практика дасть змогу отримати суспільну довіру до суду, адже недовіра породжена діаметральними рішеннями однотипних справ. Власне, кількість справ провокується суперечливою прак­тикою, що вимагає збільшення кількості суддів, які знову ж множать суперечності, оскільки система не орієнтована на єдність права і справедливості.

За відсутності єдності судової практики несправедливість отримує творця — недбалого суддю, а тому на судових інспек­торах можна зекономити. Відходження від усталеної практики каталізує одночасно і перевірку дійсності права, і перевірку професійності судді, оскільки таке відходження не може набути латентної форми.

У той же час такі обставини спокушають до встановлення політичного контролю над судами, бо не в усьому законодавча влада лояльна до виконавчої. У судовому аспекті політизація та інша заінтересованість реалізуються через упередженість, носіями якої є люди, які недобросовісно виконують службові обов’язки. Тому мені здається, що впровадження такого кроку в застосуванні права в сукупності з модернізацією процесу і перетворення його на дійсно змагальний, справедливий і відкритий процес, відки­нувши засади інквізиційного втаємниченого процесу, дасть нам змогу вийти на якісно новий рівень роботи судових органів.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується суддя Конституційного Суду України у відставці, президент Всеукраїнської незалежної суддівської асоціації Микола Дмитрович Савенко.

Друзі! Враховуючи регламент, трансляцію і наполегливі прохання, після оголошеного промовця зможемо заслухати лише два виступи — Пасенюка Олександра Михайловича та Головатого Сергія Петровича.

Будь ласка, Миколо Дмитровичу.

 

САВЕНКО М.Д., суддя Конституційного Суду України у від­ставці, президент Всеукраїнської незалежної суддівської асоціації. Шановні учасники парламентських слухань! Необхідність прове­дення судової реформи є очевидною. Вона має здійснюватися в  інтересах людини, бути спрямованою на забезпечення доступ­ності правосуддя, права на надійний захист прав і свобод грома­дян справедливим, незалежним і неупередженим судом, розгляд справ і виконання судових рішень у розумні строки.

Реформування правосуддя може бути успішним, якщо судова реформа здійснюватиметься в умовах політичної та економічної стабільності в державі. Об’єднаний законопроект, який перебуває на розгляді у Верховній Раді України, потребує значних фінансових і матеріальних витрат на приміщення та обладнання для нових судів, яких у державі поки що немає, збільшення штату працівників апарату судів і суддів. Без належ­ного фінансування немає реальної перспективи втілення норм закону в життя для досягнення поставленої мети.

Судова реформа має здійснюватися комплексно, з рефор­муванням співвідносних до правосуддя інститутів, зокрема проку­ратури та адвокатури, вдосконаленням законодавства, порядку формування суддівського корпусу тощо. Реформування право­суддя необхідно починати із внесення змін до Конституції України, де має бути чітко визначено статус судової влади та її інститутів.

Наступним етапом судової реформи має бути формування нормативної бази. На законодавчому рівні необхідно посилити відповідальність за вплив і втручання у здійснення правосуддя, визначити судоустрій, прийняти процесуальні закони і лише потім створити необхідну матеріально-технічну базу для функціонування нової судової системи та нових інститутів судової влади.

На конституційному рівні необхідно привести у відповідність з міжнародними стандартами порядок формування суддівського корпусу і забезпечення незалежності суддів, провести повну деполітизацію при його формуванні. Судді мають обиратися на посади безстроково і звільнятися з посади Вищою радою юстиції України, у складі якої має бути більше половини суддів, пере­важно суддів у відставці, і вона має функціонувати на постійній основі.

Необхідно підвищити мінімальний вік для зайняття посади судді, тобто передбачити, що на посаду судді має право претен­дувати кандидат, не молодший 30 років. Також варто визначити всі підстави для звільнення суддів та дострокового звільнення суддів, які займають адміністративні посади. Щодо суддів це такі  підстави: порушення встановленого порядку призначення та обрання на посаду судді, відмова судді від складення присяги, ліквідація чи реорганізація суду.

Потребує реформування і система адміністрування судів. Відповідно до чинного законодавства участь у ньому беруть більше десяти владних структур. Необхідно уніфікувати адміні­стрування судів, виключити дублювання управлінських функцій, зробити його оптимальним, мінімально витратним та ефективним, спрямованим на виконання основної функції судової влади.

Голова суду має обиратися зборами суддів строком на три роки і виконувати функції керівника суду як органу державної влади, а функції керівника суду як юридичної особи має виконувати керівник апарату суду або відповідна посадова особа. Суддя повинен відповідати за здійснення правосуддя, оскільки він є носієм судової влади, а всі питання внутрішньої діяльності мають виконувати органи суддівського самоврядування, основною формою яких є збори суддів.

Органи суддівського самоврядування мають формуватися на  засадах ротації, пропорційності представництва, за єдиним критерієм і функціонувати на однакових засадах. Обрання суддів Конституційного Суду України, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України треба віднести до повноважень конференції суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів.

До структури судової влади мають входити всі органи, що забезпечують діяльність органів правосуддя і виконання судових рішень, мається на увазі Державна судова адміністрація, Дер­жавна виконавча служба тощо.

І стосовно принципів, закріплених у Конституції України щодо побудови системи судів загальної юрисдикції. Їх необхідно правильно тлумачити. Спеціалізація можлива і зовнішня, і внутріш­ня. Для громадян безперечною є внутрішня спеціалізація. Хоча кожна з них не виключає…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова голову Вищого адміністративного суду  України Олександра Михайловича Пасенюка. Підготуватися Сергію Петровичу Головатому, і будемо завершувати.

 

ПАСЕНЮК О.М., голова Вищого адміністративного суду України. Шановні учасники парламентських слухань! Шановний Миколо Володимировичу! Україна перебуває на шляху докорінної перебудови своєї судової системи. Одним із вагомих кроків на цьому шляху стало впровадження адміністративного судочинства.

Показовим є шалений спротив, викликаний появою адміні­стративних судів. Звісно, вони незручні для деяких політиків та неефективних урядовців. Я не вдаватимуся до непродуктивної, надуманої дискусії щодо доцільності створення системи адміні­стративних судів, до обвинувачень у низькій якості роботи Вищого адміністративного суду. Гадаю, нам ще рано шпиняти, ми лише почали працювати, шукаємо шляхи розв’язання наших проблем та чекаємо належної методичної допомоги від Верховного Суду України, що передбачена Законом “Про судоустрій України”. Адміністративні суди створені і працюють.

Вашій увазі пропонуються (зверніть увагу на табло) відповідні схеми побудови судів у більшості країн Європи. Це складні, але доступні для правосуддя схеми. Визначальною і пока­зовою є присутність адміністративної юстиції, по суті, в кожній європейській країні. Тому в сучасних політико-правових умовах перед вітчизняними адміністративними судами постало два основних завдання.

Перше — усувати вади щоденної управлінської практики, які були притаманні радянській системі державного управління, а  саме: домінування політичної доцільності над законом, фор­мального підходу до виконання закону, ігнорування реальних потреб громадян.

Друге — утверджувати практику, за якою відповідальність публічної адміністрації перед приватною особою була б дійсно невідворотною.

Для належного виконання цих завдань необхідно насамперед підвищити професійний рівень суддів, упорядкувати матеріально-технічне та фінансове забезпечення судочинства, удосконалити процесуальне законодавство.

Відомий російський вчений, професор Бондар на одній з конференцій, присвяченій судоустрою, у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, що в Харкові, сказав: “Судьи не всегда квалифицированы, но всегда перегружены”. Саме тоді, коли судова система побудована на основі спеціа­лізації, професійність розгляду справ суддями значно зростає.

В Україні зовнішня спеціалізація втілена в системі адміні­стративних і господарських судів, проте не повною мірою викори­стано потенціал внутрішньої спеціалізації. Гадаю, що в місцевих і  загальних судах (а у нас дворівнева перша інстанція) адміні­стративні справи мають розглядати також спеціалізовані судді.

На даному етапі реформи основну увагу необхідно звернути на реформування саме процесуального законодавства, а рефор­мований процес окреслить і оптимальну систему судів, потрібну Україні. Процес варто реформувати саме в таких напрямах.

З метою зменшення навантаження на апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України, а також спрощення судової процедури і прискорення розгляду справ рішення вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України мають бути прецедентними. Свідоме й невиправдане відхилення суддів від правових позицій, проголошених у цих рішеннях, має тягнути дисциплінарну відповідальність.

Проте судовий прецедент стане дієвим лише тоді, коли практика судів касаційної інстанції буде єдиною. З цією метою вищим адміністративному та господарському судам необхідно запровадити ще одну організаційну форму діяльності — колегію у складі всіх суддів, так би мовити, пленарну колегію. Така колегія має розглядати касаційні оскарження, у разі якщо під час касаційного розгляду звичайна колегія дійде висновку, що норми матеріального права необхідно застосовувати інакше, аніж за рішенням пленарної чи звичайної колегії.

Є випадки, коли різне застосування закону допускають різні касаційні інстанції і навіть палати Верховного Суду України. У  Кодексі адміністративного судочинства України є норма, яка в такому разі передбачає спільне засідання палат, але на практиці ця норма не застосовується. Вважаю, що її реалізація ефективно запобігла б розбіжностям у застосуванні закону. Незрозуміло, чому досі цю норму не закріплено в більшості процесуальних кодексів.

Для розвантаження судів касаційної інстанції до процесу­альних законів необхідно внести зміни щодо спрощення про­цедур  касаційного перегляду та вдосконалення порядку подання касаційних скарг, прийняття їх до розгляду, а також запровадити інститут допуску. Більше десяти років тому Конституційний Суд України задекларував позицію, що особа має право на судове оскарження рішень та дій владного суб’єкта повноважень неза­лежно від того, чи використала така особа адміністративний порядок оскарження. Як наслідок, у більшості випадків громадяни віддають перевагу саме судовому порядку оскарження, а можли­вість подання адміністративної скарги ігнорують. Такий спосіб організації захисту прав особи не є раціональним.

У Кодексі адміністративного судочинства України та законодавстві про адміністративне оскарження, а саме в проекті Адміністративно-процедурного кодексу України, який досі не прийнятий Верховною Радою України, необхідно закріпити норму про те, що адміністративний позов може бути поданий лише після того, як особа зі своєю скаргою пройде хоча б одну інстанцію в адміністративному порядку.

Це лише деякі напрями реформування процесуального права. Будь-яка реформа не є панацеєю, завжди є різні варіанти вирішення того чи іншого завдання. Її можна і потрібно кри­тикувати, вказуючи на слабкі сторони і пропонуючи зміни для вдосконалення процесу та наближення правосуддя до громадян. Проте я вважаю, що не варто перекладати відповідальність за біди нашої судової системи на спеціалізовані суди.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова народного депутата України, голову Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права в 2005–2006 роках Головатого Сергія Петровича. Будь ласка.

 

ГОЛОВАТИЙ С.П., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (Партія регіонів). Шановний пане головуючий! Поважні представники вищих судів України! Поважні пані та панове судді! Шановні народні депутати і  колеги за професією! Я сприймаю цей інтелектуально-профе­сійний бомонд України і в юридичній площині, або юридичній політиці, і в політиці загалом як той бомонд, що визначиться і  прийме для себе остаточне рішення: чи залишимося ми там, де є вже 10–15 років, чи будемо йти вперед.

У 1995–1996 роках Україна як держава і як суспільство двічі за два роки підносить на найвищий рівень державного, суспільного і професійного буття принцип верховенства права: червень 1995 року — Конституційний договір, червень 1996 року — Конституція України.

Скажіть, будь ласка, хто нині вчить суддів, що цей принцип означає? Поки що ніхто. Поки що піонерами є лише викладачі конституційного права, які нещодавно звернулися до Міністерства освіти і науки України з пропозицією запровадити цей курс у всіх юридичних навчальних закладах. Це для юристів, для суддів цього ще не викладають.

Тому перша теза (я почну з того, чим закінчив свою доповідь Голова Верховного Суду України) — кадри. Зміни розпочнуться лише тоді, коли всі судді отримають знання про верховенство права у розумінні європейських стандартів. А для цього обов’язково потрібна професійна школа для суддів.

Я сьогодні на “5 каналі” казав: є школа механізаторів — ПТУ, і за кермо трактора не сядеш, поки його не закінчиш. А суддів в  Україні професійно не готують, бо в судді йдуть юристи без отримання професійних знань. Так далі тривати не може.

Друга теза. Я не говоритиму про зміст законів. Моя позиція дуже чітка, всім відома і закріплена в концепції, затвердженій указом Президента України у 2006 році. Ми свідомо відійшли від слова “реформа”. Ми знаємо, як реформи можуть стати анти­реформами чи псевдореформами. Чого варта нелегітимна так звана конституційна реформа 2004 року, до чого вона призвела і  в системі влади, і в усьому іншому, ми бачимо на слайді. Ми  назвали документ “Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європей­ських стандартів”. Саме справедливого суду! І якщо ці законо­проекти є кроком у цьому напрямі, до утвердження справедливого суду, — ми будемо їх приймати і зробимо цей крок. Якщо ж вони не відповідають концепції...

А ця концепція була підтримана, у мене є статистичні дані, я  як голова комісії зібрав висновки судів. Лише два-три суди написали “заперечуємо”, до того ж це господарські суди, а решта написали “підтримуємо” або надали пропозиції. Тобто ми розіслали в усі суди матеріали щодо концепції і отримали реакцію. У 2006 році суди підтримали концепцію.

Тому якщо законопроекти і відступають від концепції, яка дійсно оцінена і Венеціанською Комісією, і європейськими експер­тами (уже цитували резолюцію ПАРЄ), то вони прийняті тільки в  першому читанні. Тому не будемо зводити до того, що хтось чинить опір.

Правосуддя — це ж не тільки суди. А адвокатура наша? З  1995 року як зобов’язана, але досі немає незалежної адво­катури. Що, ми не знаємо, хто чинить опір? А прокуратура радянського, сталінського і вишинського, зразка з повноважен­нями загального нагляду — хто це зробив? Ми ж повернулися назад, у 1995–1996 роках такого не було. А це ж вся система правосуддя, справедливого суду: і адвокати, і обвинувачення, і судді, і головне — громадянин.

І тільки тоді, коли ці закони відповідатимуть європейським стандартам, ми скажемо: інтелектуально-професійний бомонд України зголосився, що потрібно рухатися вперед. А для того щоб  рухатися, треба розглядати ці законопроекти. Не схвалить їх Верховна Рада України — все одно потрібно надіслати до Вене­ціанської Комісії. Якщо схвалить у другому читанні — надіслати до Венеціанської Комісії, отримати зауваження і виходити на третє читання. Ми мусимо наблизитися до європейських стандартів! Мені прикро було чути аплодисменти на адресу одного з промов­ців, який сказав: хай вони там судять і не лізуть до нас. До нас ніхто не лізе. Я хочу жити в країні, де людина знатиме, що вона захищена відповідно до європейських стандартів.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Сергію Петровичу.

Шановні учасники парламентських слухань! Шановні Голово Верховного Суду України, міністре юстиції України, комітет не передбачив у регламенті вашого заключного слова, та й часу вже   немає, тому скажу кілька слів на завершення і будемо завершувати нашу роботу.

Я радий тому, що Сергій Петрович наприкінці парламент­ських слухань порушив питання професійності, бо в мене часом складалося враження, що тут сидять народні депутати України, представники п’яти фракцій, і з’ясовують, яка фракція більше винна у проблемах правосуддя. Я переконаний, що згадування політичних партій не допомагає нам наводити порядок у судовій системі.

Тут згадувалося модне нині прізвище львівського судді Ігоря Зварича. Я не полінувався і подивився, хто винен. Усі винні! Верховна Рада України — 266 голосів “за”, не буду називати фракції, я ж пообіцяв не згадувати партій. Президент України присвоїв почесне звання “Заслужений юрист України” за профе­сіоналізм, зміцнення законності. І коли ми зараз намагаємося знайти крайнього, то крайні — Президент України, Верховна Рада України і вся судова система. Усі крайні в такій ситуації, що склалася в судовій системі.

Щодо законопроекту, про який багато говорили. Цілком очевидно, що це своєрідна конституція правосуддя. Ви краще за мене знаєте (хоча я теж написав історію української Конституції), що правильна Конституція та, яка ухвалюється з найвищим ступенем політичної, правової і суспільної легітимності. Якщо ми приймемо цей документ половиною зали, половиною судової системи, з нерозумінням українського суспільства, то хіба це буде конституція правосуддя? Тому, очевидно, і ідея була в ініціаторів цих парламентських слухань не про партії говорити, не про Президента чи Верховну Раду, а про те, як визначити стратегію, концепцію і прийняти легітимний документ.

Тому насамкінець я звертаюся до наших колег, які працюватимуть над рекомендаціями. Не хочу нікого критикувати, але я вперше бачу (хоча я вже третю каденцію у Верховній Раді), щоб із 13 сторінок проекту рекомендацій 11 сторінок займали роздуми щодо ситуації в Україні і лише півтори сторінки — безпосередньо рекомендації. Таке я бачу вперше. Тому я хотів би, щоб найкращі експерти, юристи залучилися до роботи, і ми мали рекомендації, де було б зрозуміло, що робить Верховна Рада, що  робить Кабінет Міністрів та інші структури, і яка концепція. Бо  опис законопроектів, зареєстрованих у Верховній Раді, ну, не підходить для рекомендацій вищого законодавчого органу України.

Цілком переконаний у тому, що судову систему потрібно вберегти від політизації та партизації. Якщо ви чули, то у нас вчора голова Служби зовнішньої розвідки звернувся до україн­ського народу про те, що він незадоволений виступом Голови Служби безпеки України. Думаю, якщо так далі піде, то резиденти за кордоном, якщо вони залишилися, скоро робитимуть публічні заяви для преси. То треба ж, друзі, трошки поважати цю країну і  владу в цій країні, щоб не опуститися до такого рівня! Бо коли я  чую, що представники судової влади чи політики, говорячи про судову владу, порушують партійні теми, то, очевидно, це люди, які не поважають країну і не шанують судову систему.

Я хотів би, щоб ми жили в країні, де поважали б судову систему і де слово “суддя” було б почесним і поважним. Отож бажаю вам і всім нам дожити до того часу, коли ми реалізуємо те, що записано в преамбулі Конституції України, і Україна стане справді правовою державою.

Дякую за участь у парламентських слуханнях. На все добре.