ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЯК ПОСТАТЬ СВІТОВОГО ЗНАЧЕННЯ

(до 200-річчя з дня народження)

 

Сесійний зал Верховної Ради України

5 березня 2014 року, 15 година

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

ТУРЧИНОВ О.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго дня! Прошу сідати. Шановні учасни­ки парламентських слухань! Верховна Рада України 24 жовтня 2013 року прийняла рішення про проведення сьогодні, 5 березня, парламентських слухань на тему: “Тарас Шевченко як постать сві­тового значення (до 200-річчя з дня народження)”.

Дорогі друзі! Я бачу особливий символізм у тому, що сього­дні з ім’ям Великого Тараса у наших серцях та думках ми по­вертаємо нашу країну та український парламент до нормального планомірного життя.

“Історія мого життя складає частину історії моєї Батьків­щини” — пророчі слова Тараса. Як завжди в часи випробувань та боротьби за волю українців, Великий Кобзар знову був з нами. З  нами він був і на Майдані. Його портрети прикрашали Штаб національного спротиву, майоріли над багатотисячними зібран­нями майданівців. Це було не тільки в Києві, це було по всій Україні. Сотні тисяч українців боролися на майданах, пам’ятаючи Шевченкові слова:

“Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!”

Ми запросили сьогодні українців з різних куточків світу, щоб віддати шану цій великій постаті, яка є символом України, симво­лом незалежності та волі українського народу.

Втім, значення особистості і творчості Тараса Шевченка виходить далеко за межі України. Його ім’я вписано золотими літерами в історію духовних досягнень людства поряд з Адамом Міцкевичем, Олександром Пушкіним, Віктором Гюго, Джорджем Байроном, Генріхом Гейне. Шевченко виконав для свого народу історичну місію творця нації, виразника національних почуттів. Як  національний пророк він посідає провідне місце у суспільній свідомості не лише українців, а й багатьох народів світу. Його слово — це слово людського єднання, поезія загальнолюдських гуманістичних цінностей. Вона закликає до вселюдського мирного поступу на засадах правди, рівності та справедливості.

Гуманістична універсальність творчості Шевченка відкриває світові національну історію і культуру України, робить її невід’єм­ною частиною світової цивілізації. Пророчими стали слова Івана Франка: “Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм”.

І сьогодні почуття українського народу висловлюються пое­зією Шевченка, яка акумулює історичний, духовний досвід нації. І  в наші дні слова Тараса не втрачають сили народного самови­раження. Не випадково Шевченкова духовність особливо надає натхнення і зміцнення віри українському народу в переломні, істо­ричні зламні часи. Так само, як це було на Майдані, де принесли себе в жертву своїй країні герої, в душі яких був наш Тарас:

“Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле”.

У переддень 200-літнього ювілею Тараса Шевченка кожний з  нас схиляє голову перед його світлою пам’яттю і переживає почуття великої гордості за те, що саме українська земля подару­вала людству геніального пророка, співця свободи та братерства народів.

Відзначення ювілею нашого українського генія — Тараса Шевченка знайшло розголос і на світовому рівні: 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка включено до Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО.

Загальносвітового значення набуває творчість лише тих митців, які зуміли глибоко відтворити національне і соціальне бут­тя свого народу, переосмислити його до рівня універсальних все­загальних ідей, в основі яких — вищі інтереси людини і людяності, любов до свого народу та повага до інших.

Сьогодні Кобзар звертається на сотні мов до наших су­часників. У ці Шевченківські дні мільйони людей в Україні і далеко за її межами вшановують пам’ять славетного сина українського народу. Тарас Григорович Шевченко є постаттю, яка об’єднує українців в Україні й за кодоном, яка консолідує українську націю. Шевченко є об’єднавчою постаттю для України і для всього світо­вого українства.

Сьогодні збереження культурних та історичних традицій, духовних цінностей безпосередньо пов’язано з ім’ям Тараса Шевченка. Достойне вшанування його як Кобзаря є своєрідним іспитом на зрілість для української громадськості. Сподіваюся, що парламентські слухання допоможуть нам розпочати гідне, не фор­мальне вшанування пам’яті геніального пророка, великого сина українського народу, по-новому покажуть відкриті для майбутніх поколінь, не обмежені кордонами обрії його невмирущої спадщини.

Шановні друзі! А зараз я хочу, щоб ми з вами переглянули один невеликий відеоролик. Ви побачите кадри, коли Сергій Нігоян, один із героїв Майдану, який першим загинув за Україну, читає уривок з поеми Тараса Шевченка.

(Демонстрація відеозапису).

Прошу хвилиною мовчання вшанувати загиблих героїв, які поклали своє життя за свободу України.

(Хвилина мовчання).

Дякую. Прошу сідати.

Шановні учасники парламентських слухань! Пропонується такий регламент нашої роботи: доповідь міністра культури України Нищука Євгена Миколайовича — до 15 хвилин, співдоповідь голо­ви Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Кириленка В’ячеслава Анатолійовича — до 15 хвилин, на обгово­рення відводиться до 2 годин, на кожний виступ — до 5 хвилин, для відповіді на запитання, що надійшли доповідачу і співдопо­відачу, — до 10 хвилин, по 5 хвилин кожному. І потім ми з вами зможемо підбити підсумки парламентських слухань. Немає запе­речень щодо такого регламенту роботи? Підтримується.

Шановні учасники парламентських слухань, для доповіді за­прошується міністр культури України Нищук Євген Миколайович.

З вашого дозволу я передам ведення парламентських слухань своєму заступникові Руслану Володимировичу Кошулин­ському. За вашим дорученням мені треба провести зустрічі з іно­земними міністрами, представниками інших країн, оскільки парла­мент поклав на мене виконання обов’язків Президента. Ви знаєте, ситуація в Україні дуже напружена, і весь світ сьогодні нас підтри­мує. Україна, безумовно, переможе в цьому протистоянні, тому що за нами — правда, за нами — віра і за нами — наш Великий Тарас.

Слава Україні! (Оплески).

 

НИЩУК Є.М., міністр культури України. Шановний Голово Верховної Ради України! Шановні народні депутати України! Пресвяті отці! Представники світового українства! Дорога україн­ська творча, духовна еліто! Зараз дивлюся в зал, мені дуже по­чесно стояти перед такими світилами літературного, поетичного, художнього, бібліотекарського, наукового життя України. Я всіх сердечно вітаю!

Події останніх кількох місяців, ми з вами сподіваємося, назавжди змінили і Україну, й українців. Усі ми пережили транс­формацію свідомості, і культурної зокрема. Саме тому в нових реаліях має змінитися і ставлення до української культури. Так трапилося, що впродовж багатьох років Міністерство культури слугувало таким собі закритим івент-агентством з обслуговування високопосадовців. Можливо, вимушено. Тому наше завдання, моє завдання — відкрити його для створення сучасної національної культури, найкращих брендів, які, безумовно, мають базуватися на засадах наших джерел, нашої народної творчості, наших най­кращих надбань. Національна культура, на мій погляд, має стати дійсно рушійною силою у тих змінах, які потребуються в кожній сфері. Саме культура має вести нас до тих знаменників.

Я не функціонер, не чиновник, я цього не приховую, але я  вмію чути, вмію бачити, у мене є воля і, як казали одні люди, вмію діяти в екстремальних ситуаціях. Саме в екстремальних си­туаціях я звертався до погляду Тараса Шевченка, до його слова, до його сили духу. Я відчував його єством у дуже небезпечні моменти для кожного з нас, для України.

Тут присутні поети, літератори, художники, науковці, які будуть аналізувати і вказувати нам на унікальність генія Тараса Шевченка. Я хочу лише зазначити, що це ще був той знак і той символ (200-річчя з дня народження Тараса Шевченка), який так сколихнув Україну. Ще в грудні я казав, що саме ці дати підведуть нас до того перелому і тієї бажаної перемоги української духов­ності, української культури, української нації як такої (Оплески).

Безумовно, з огляду на це, має повністю змінитися орієнтир і формат вшанування 200-річчя Тараса Шевченка. Ви добре зна­єте, що планувалося. Я нікого не хочу оцінювати, нікому дорікати, але планувалося традиційне покладання квітів, прийняття у палаці “Україна”. Близько 1 мільйона гривень на це мало піти, на один день. Ви знаєте, скільки коштує палац “Україна”. Це так звана традиційна демонстрація вшанування великого пророка.

Я думаю, що спільно з вами, з цією оновленою Радою ми прийшли до того, що нам треба всі заходи переглянути, які мають бути впродовж року. Безумовно, ми потрапили в таку ситуацію, що багато з тих заходів, які навіть і зараз ми з вами узгодимо, через брак коштів постануть перед проблемою фінансування. Але разом з тим вже зараз приймаються від усіх ідеї щодо перегляду тих заходів, які мають бути.

Я зараз швидко пробіжуся по тому, що планується, що піддається, безумовно, корекції, і з вашою допомогою ми повинні зробити те, що можливо, але так, щоб це дійсно охопило всіх в  Україні і у світі. Тому що, як ви знаєте, ця дата внесена до Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО, ми проводимо заходи разом з  організацією ООН. Це велика відповідальність — зробити все можливе, щоб ці заходи все одно були широкомасштабними. Хай вони будуть маленькими, але хай вони будуть цікавими.

Почну з того, що болить і хвилює багатьох, — Національний музей Тараса Шевченка. Одним з ключових пунктів плану було проведення ремонтно-реставраційних робіт у ряді музеїв. Вперше за часів існування у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві встановлено систему кондиціонування. Вчора я там був, з першо­го погляду, безумовно, вражає, там дійсно все оновлено. Єдине, мені деякі люди кажуть уже щодо експозицій, що є якісь втрати. Я  не знаю цього, щодо всіх моментів (де що втрачено, а де що змінено, хоч цього не потрібно було робити) ми, очевидно, бу­демо створювати експертну групу, яка повинна... Бо ви розумієте, навіть стосовно боргів, які ми повинні сплатити, — було оцінюван­ня за одних, тепер їх треба сплачувати нам. Відповідно ми повинні не просто успадкувати, фахівці мають оцінити, що реально зроблено.

Разом з тим хочу сказати, що Національний музей Тараса Шевченка 7 березня зробить входини, можливо, для невеликої кількості людей, а з 8, 9 березня починає повноцінно працювати. Ми запрошуємо керівництво держави, з протокольною групою бу­де узгоджено, чи це буде 7 чи 9 березня. Отже, ми повинні оціни­ти всю роботу, ті експозиції, які там є, і представити її широкій громадськості.

Проведено також роботи на культурних об’єктах Черкащини. Повністю відремонтовано Тарасову церкву — козацьку церкву Покрови Пресвятої Богородиці у місті Каневі, вже 9–10 березня вона буде відкрита для відвідувачів.

Пройшли роботи і в селі Шевченковому, в Літературно-меморіальному музеї Тараса Шевченка. Відремонтовано адміні­стративну будівлю, фасад музею, оновлено експозиції. Проведено благоустрій нижнього парку Шевченківського національного запо­відника. Функціонує як повноцінний туристичний об’єкт і “Хата чумака” в Моринцях, відновлена за спонсорські кошти.

Тут, власне, ми зачепили тему, що великий захід планувався у палаці “Україна”. Ми його скасували. Більше того, я хочу сказа­ти, можливо, це унікально, що така поважна дата — 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка, а на столі в Кабінеті Міністрів немає жодного кошторису. І я хочу подякувати всім тим, хто увійшов до Організаційної ради, всім режисерам, організаторам, технікам, людям, які зголосилися на волонтерських, безоплатних умовах зробити все, щоб це було достойно. І це буде так, що всі люди будуть бачити, чути і, ми сподіваємося, буде такий мільйон, як 1 грудня. Я хотів би, щоб ми подякували, вони справді роблять це безоплатно (Оплески).

Святкування відбуватиметься в тому серці, до якого була прикута увага всього світу, всієї Європи і всієї України, — на Май­дані. Буде покладання квітів першими особами держави, пред­ставниками громадськості, інші заходи. Ви знаєте, що 9 берез­ня — це день православ’я, буде великий молебень. Тому всі захо­ди ми зміщуємо в часі. Вони почнуться для громадськості покла­данням квітів з 13 години, де приєднаються наші церковні ієрархи. Запрошуємо вас на покладання квітів, і потім ми перемістимося на Майдан Незалежності.

Повноцінну ходу, як ми планували (через те, що й зараз ми  не в змозі ще повністю розібрати Майдан, всі барикади, всі намети), здійснити не так легко, ба, навіть фізично неможливо, тому ми так широко не будемо казати про те, що буде центра­лізована хода від пам’ятника Шевченку до Майдану. Але, з іншого боку, вона все одно буде. Будуть пробиратися з різних вуличок, і ми збираємося з вами на Майдані, де з 14 години розпочинаємо заходи, які завершаться о 22 годині.

Буде молебень з усіма нашими конфесіями, релігій­ними  організаціями, будуть виступи і перших осіб, мабуть, будуть представники дипломатичного корпусу, буде громадськість, митці, науковці, літератори… Відбудеться презентація документального фільму Сергія Проскурні “Тарас Шевченко. IDентифікація”, де Тарас Шевченко буде поданий і в народному представленні, і в сучасному, ба, навіть роковому. Тому ми всіх запрошуємо ра­зом відчути Шевченка. Це найважливіше.

Традиційна поїздка до Канева передбачається на 10 берез­ня. Бо 9 березня — це день народження, це сповідь Тарасу, 10 березня буде поїздка до Канева — це проща. Багато релігійних організацій здійснюватимуть пішу ходу на Чернечу гору. Тому до Канева і перших осіб держави, і вас запрошуємо саме 10 числа.

Багато хто запитує, чи буде вручення Шевченківської премії і державних нагород. Відразу скажу, що цього не буде ще й тому, що Шевченківська премія і вищі державні нагороди вручаються за підписом Президента України. Президента України у нас ще не­має, підпису немає, тому Шевченківська премія буде вручатися, очевидно, на День Незалежності.

Це вже попередження? О Господи, ще стільки багато сказа­ти... А можна?.. Нічого собі, я не звик (Оплески). Може, хтось із депутатів позичить часу? Але їх немає.

Бачите, тут є ціла низка… Хотілося б зробити доповідь стосовно кіно, стосовно…

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради

України КОШУЛИНСЬКИЙ Р.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Ось, пане міністре, і починається регламент.

Шановне товариство, дозволимо міністру завершити лако­нічно? (Оплески). З огляду на те, що наше товариство також хоче багато що сказати, пане міністре, ми просимо вас максимально стисло завершити. Після вас виступатиме багато людей, тому про­симо вас не забирати у них часу і максимально стисло висловити своє бачення. Дякуємо.

 

НИЩУК Є.М. Гаразд. Очевидно, в такому разі все те, що я далі хотів сказати, прозвучить пізніше.

“Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу —

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: “Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись”.

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені”.

Тарас Шевченко (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань, запрошую до співдоповіді голову Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Кириленка В’ячеслава Анатолійовича.

 

КИРИЛЕНКО В.А., голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (загальнодержавний багатомандат­ний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”). Слава Україні! Пан міністр — на Майдані людина вкрай авторитетна. Там ніколи не було у нього регламенту, особ­ливо у вечірній і нічний час. Коли наступав “Беркут”, своїм словом теперішній міністр Євген Нищук зупиняв водомети в буквальному розумінні цього слова. І то не раз! Як ви знаєте, Майдан пережив декілька штурмів. Тому я вважаю, що саме такі люди повинні очолювати керівні посади в уряді, а не ті, які ховалися (Оплески). А не ті, які переховувалися, та ще й спідтишка завдавали ударів народній ініціативі (Оплески).

З приводу наших слухань. Ви бачите, тема парламентських слухань максимально філософська, глобальна, тому що інакша не могла пройти 24 жовтня, коли ми приймали відповідну постанову. Тоді була інша влада, яка взагалі не дуже хотіла слухати про Шевченка, бо очікувала критику того, як вона готується до ювілею. Однак спільними зусиллями нам вдалося з таким формулюванням прийняти постанову про проведення парламентських слухань на­передодні 200-ліття Тараса Григоровича.

Безумовно, ми виходили з того, що приїдуть представники закордонного українства. І це відбулося, не всі з них поки що доїхали, але багато вже тут і матимуть слово, щоб висловити своє бачення значення Шевченка для всіх українців в Україні і поза Україною сущих. Це також велика ідея цих слухань. Сьогодні ми повинні заслухати канадських українців, російських українців, аме­риканських українців, білоруських українців, казахстанських україн­ців, європейських українців, кожен з яких у країні свого проживан­ня займається підготовкою до 200-літнього ювілею Шевченка.

До речі, особисто я думаю, що зовсім не випадково народне повстання, яке спалахнуло в Україні, збіглося в часі із 200-літтям Кобзаря. Зовсім не випадково (Оплески). З огляду на це, він став ще більш актуальним, ніж був до того, хоча його актуальність ніколи не вмирала і не вмре.

До речі, так само з кожною секундою стає дедалі актуаль­нішим антиколоніальний пафос Тараса Григоровича. Ми бачимо, нікуди не поділися ні російський шовінізм, ні російський імперіа­лізм, ні російський колоніалізм. Пруть, стоять на наших кордонах, хочуть забрати шмат української території. До речі, в тодішній Російській імперії Лев Толстой в “Хаджи-Мураті” перший написав про звірства колоніалістів та імперіалістів на Кавказі. Але з усією повнотою сили слова весь пафос викриття антиколоніалізму і антиімперіалізму виявився в поемі “Кавказ” нашого Шевченка. І  зараз цей пафос знову для всіх народів колишньої Російської імперії стає не менш, а дедалі більш актуальним. І про це ми сьогодні і весь цей рік, до 9 березня і після 9 березня, будемо говорити.

З приводу того, як ми підходимо до підготовки відзначення 200-ліття Шевченка. Я повністю згоден з новою концепцією свят­кування, що це має бути народне Шевченківське віче. Не класично в бюрократичних стінах із врученням золотих, срібних та інших медальок людям, абсолютно не причетним до Шевченка, до попу­ляризації його спадщини. Це має бути велике народне віче, тому що більше 100 днів було і сьогодні продовжується вшанування Шевченка саме на Майдані Незалежності в Києві і на всіх інших майданах по всій Україні — від Ужгорода до Донецька. Сотні вір­шів Шевченка люди зачитали на Майдані на знак поваги до Великого Кобзаря.

Ще місяць тому ми разом із паном Євгеном оголосили, що головне святкування буде на Майдані, це буде Шевченківське віче. І так нам Бог підгадав, що тепер уже ті, хто це оголошував, стають відповідальними за проведення цього зібрання. Тому сотні тисяч українців з усіх усюд 9 березня мають бути там, де б’ється серце народне, — на Майдані Незалежності. І ми починаємо вели­кий марафон пошанування Тараса Шевченка.

Наше завдання — не формальні відписочки: “виконано”, “ви­конання триває”, “виконаємо”, “виконано частково”. То все було. А ми будемо святкувати ювілей і пошановувати нашого генія весь рік. Цілий рік вшанування великого Тараса Шевченка (Оплески), 9 березня ми лише починаємо всі разом.

З приводу основних місць, дат і заходів. Національний музей Тараса Шевченка. Так, це те, що нам болить і нас насторожує. Дуже добре, що там пофарбовано стіни. Дуже добре, що там буде, сподіваємося, нова система вентиляції. Але більш як півро­ку  у нас відбувалися гострі дискусії в Комітеті з питань культури і  духовності, який я маю честь очолювати, у Громадській раді з відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка при  Комітеті, яку було утворено ще на початку минулого року, про те, якою має бути нова експозиція Національного музею Тараса Шевченка, як він має далі розвиватися, який дух там має бути. Ми наполягали на тому, що це має бути український дух. Що це не просто живописець, якому дала дорогу в життя Російська ака­демія мистецтв, а це, понад усе, український світоч, який, коли вже нас нібито було вбито цими імперіалістами, сказав: ні, Украї­на живе і буде вічно жити, і повернув нам слово. Оці послання мають відчуватися на кожному поверсі оновленої експозиції Національного музею Тараса Шевченка. Ми все-таки сподіває­мося, що буде саме так, що не буде вихолощено дух Шевченка, а навпаки — буде збережено, зміцнено і привнесено.

Ну, а те, як відбувалися ремонти, реконструкції, реставрації, як використовувалися кошти, ми будемо перевіряти в робочому порядку. Напевно, не місце зараз на нашому зібранні обговорю­вати ці речі детально, хоча там є тисячі запитань і щодо архітек­турного плану, і щодо правомірності перенесення центрального входу у головний Шевченківський музей країни з бульвару Шев­ченка невідомо куди (Оплески), і щодо повного і безапеляційного волюнтаризму в усіх архітектурно-концептуальних підходах. Ми по­вернемося до цих питань.

Тепер — Канів. Тисячі питань були до Канева. Колишній очільник Черкаської області в розшуку, як і багато його патронів, що говорить саме за себе, але дух Шевченка має бути повер­нутий до канівського музею. Все те, що було вихолощено з при­ходом минулої влади, має бути повернуто до Шевченківського національного заповідника, до головного канівського музею — Музею Тараса Шевченка (Оплески). Має бути повернена архітек­тура Кричевського, має бути повернений дух Шевченка, там не повинні бути лише стіни, холодні і мовчазні. Це завдання для нової влади. І після 9 березня ми будемо думати, як ефективно і  швидко викорінювати ці перекоси, які націю не приводили до Шевченка, а відводили від Шевченка.

Те саме стосується церкви, про яку згадав пан міністр. Так, ми вважаємо, що це Тарасова церква, тому вона має бути міжкон­фесійною. Щоб не одна конфесія служила, а всі православні кон­фесії і греко-католики, і кожен віруючий. Шевченко всім належить! (Оплески). А не одній лише конфесії, як це планувала минула черкаська влада. І коли буде освячення церкви, я запрошую пред­ставників всіх конфесій, давайте будемо їхати і разом започатко­вувати цю церкву, де зможе помолитися кожен українець неза­лежно до конфесійної належності.

З приводу того, що нам потрібно буде зробити. Безумовно, домінував формальний підхід, хоч ми з цим боролися, як могли, наводячи на той шлях, який вважали правильним, колишню владу і колишнє керівництво Міністерства культури. Оцей формальний підхід нам треба подолати протягом наступного року. Наше зав­дання — щоб Шевченко з’явився, нехай навіть і після 9 березня, після свого формального 200-ліття, на екранах українського теле­бачення. Масово, а не тільки завдяки зусиллям поодиноких ентузіастів (Оплески).

Всі недозняті телефільми мають бути зняті і продемонстро­вані. І не вночі, а в прайм-тайм, коли українці можуть і хочуть дивитися (Оплески). Всі художні фільми мають бути достворені і  показані у великому прокаті, в кінотеатрах, а потім по телеба­ченню. Маю на увазі “Толоку” Михайла Іллєнка й інші фільми. І не треба посилатися на те, що грошей немає. Є, знайдемо на це гроші, якщо ті не знаходили. Всі ті візуальні речі, які планувалися, але яких українці дотепер не побачили — і соціальну рекламу, і рекламу із словами Шевченка на вулицях міст, у громадському транспорті, у міжміському і міжнародному транспорті, — мають прийти до українця.

Найвидатніші слова Шевченка мають бути прочитані нами протягом 2014 року, року важкої і трагічної, драматичної народної перемоги, яка, до речі, відбулася із словом Шевченка. Кожен із  тих, хто йшов на бій, згадував Шевченка. І тому ми повинні повністю відійти від формалізму і знайти гроші, щоб з’явилися постановки в театрах, щоб повернулася реклама на вулиці наших міст із словами Шевченка, і щоб весь рік ми могли бачити візуаль­ний ряд, в якому присутні не російські митники, прикордонники, міліціонери, спецназівці, а наш український Шевченко. І це зав­дання для влади, яка тепер є українською (Оплески).

Я вже не кажу про те, що Шевченко об’єднує, а ніяк не роз’єднує. Він визнається на всіх неосяжних теренах нашої краї­ни — від хутора Михайлівського до Севастополя, від Ужгорода до Єнакієвого. Всі розмови про те, що якісь українські засадничі цін­ності можуть, мовляв, роз’єднувати країну — не більше ніж крем­лівська спекуляція. Ніколи українців із різних областей не роз’єд­нає українська мова, українське слово, українська цінність. І тим більше слово Великого Шевченка. Все решта — від лукавого. Тому ми будемо впроваджувати ці українські цінності, у тому числі і спираючись на великий 200-літній ювілей Тараса Григоровича Шевченка.

З огляду на це, запропоновані і бюрократичні документи, які вам роздані у папках, зокрема проект Рекомендацій парламент­ських слухань. Тому що парламентські слухання, ви знаєте, це такий жанр, що, мовляв, поговорили і розійшлися. Дотепер у пар­ламенті за результатами більшості слухань навіть не приймалися рекомендації. Тобто сидів уряд, сиділи чиновники, слухали це все, а потім раз — і рекомендації парламентських слухань не набирали в парламенті необхідної кількості голосів. Як правило, влада їх за­валювала. Були поодинокі винятки, які стосувалися, до речі, діяль­ності саме нашого Комітету, зокрема стосовно минулорічних пар­ламентських слухань на тему: “Проблеми розвитку українського книговидавництва, книгорозповсюдження та перспективи під­тримки книгочитання в Україні”. А то все завалювалося.

Тепер ситуація змінюється докорінним чином. Тому, будь ласка, уважно розгляньте рекомендації, які пропонуються про­фільним парламентським комітетом на розгляд учасників парла­ментських слухань. Це лише керівництво до обговорення, це не є догмою в остаточній редакції. Всі пропозиції, зауваження і кри­тика приймаються і сприймаються. Через місяць, а, може, й швид­ше (напевно, швидше), ми маємо затвердити ці рекомендації в залі Верховної Ради України, і всі міністерства — від Міністер­ства культури до Міністерства фінансів, що особливо важливо — повинні будуть взяти їх до виконання. Це принципове питання, ми повинні доробити те, що недороблено до нас і що мусить бути виконано з огляду на те, що ми з вами усвідомлюємо, ким є Шевченко для України.

Далі. Є пропозиції, внесені від уряду. Вони в основному перегукуються на цьому етапі з баченням профільного парламент­ського комітету, який і до того вносив десятки пропозицій, але всі пропозиції найвідоміших, найзнаніших шевченкознавців дотепер відкидалися. Ніхто не казав “ні”, вони просто не бралися до уваги і виконання. Це означає, що у питанні Шевченка всі без винятку точки зору повинні бути взяті до уваги новою владою і в уряді, і  в  парламенті. І ми повинні вийти на такі конкретні справи, які влаштують якщо не всіх, то багатьох, щоб консолідація відбувала­ся і в практичних справах навколо Шевченка.

Ну, і останнє, що я хотів сказати, бо думалося говорити і про багато філософських речей, але немає часу і, напевно, немає потреби. Шевченко — важливий, ворог — біля наших кордонів, і  ми повинні діяти в тому числі із зброєю Шевченкового слова. Я хочу сказати словами Івана Дзюби, якого, на жаль, з об’єктив­них причин зараз немає з нами, але він в одній з останніх своїх книжок сказав: “Не віддаваймо Шевченка минулому. Він потрібен Україні як провідник у майбутнє”. От із цих золотих слів треба виходити. Немає минулого Шевченка, є Шевченко теперішній, су­часний і майбутній. Якщо будемо так підходити — все буде правильно (Оплески).

І хочу перейняти естафету у міністра. Ми з ним разом чита­ли Шевченка на Майдані, і то не раз. То я теж, оскільки пан Євген почав, хочу завершити маленьким віршем. Із пізнього Шевченка, але дуже актуально:

“І тут, і всюди — скрізь погано.

Душа убога встала рано,

Напряла мало та й лягла

Одпочивать собі, небога.

А воля душу стерегла.

“Прокинься, — каже. — Плач, убога!

Не зійде сонце. Тьма і тьма!

І правди на землі нема!”

Ледача воля одурила

Маленьку душу. Сонце йде

І за собою день веде.

І вже тії хребетносилі,

Уже ворушаться царі…

І буде правда на землі”.

Слава Україні! (Оплески)

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань, переходимо до обговорення. Нагадаю, що регламент виступів — до 5 хвилин.

Запрошую до слова голову Комісії з відзначення 200-річчя Тараса Шевченка Світового конгресу українців, голову Європей­ського конгресу українців, голову Товариства української культури в Угорщині Ярославу Хортяні. Прошу.

 

ХОРТЯНІ  ЯРОСЛАВА, голова Комісії з відзначення 200-річчя Тараса Шевченка Світового конгресу українців, голова Європей­ського конгресу українців (Угорщина). Шановний пане голово! Преосвященні отці! Дорогий Український народе! Тобі вклоняється 20-мільйонна діаспора, яка гордиться тим, що є часткою твоєї величі. Ті, хто ніяк не може змиритися з нашою незалежністю, доводили світові, що ти спиш, змирившись із своїм невільним життям. Тому й грабували тебе та повторювали: “Вже давно немає в українців вільного духу”. Тебе принижували, називаючи історичною помилкою твоє державне існування. Крок за кроком хитро і цинічно знищували все українське. І думали, що вдалося.

О ні, дорогий мій Український народе! Не вдалося і не вдасться. Ти повстав, розправив свої плечі, згадав Шевченкові слова: “Борітеся — поборете!” І показав цілому світові: ти — невмирущий.

Вів тебе на цю боротьбу нескорений дух Тараса Шевченка, який добре усвідомлював: без свободи нація не може мати май­бутнього, а волю треба здобувати в боротьбі. Український Майдан, “Небесна сотня” зі словами Шевченка на устах виборювали нам волю.

Ми, українці за кордоном, стояли і стоїмо на наших євро­пейських майданах. Нас теж кликали слова Шевченка: “Обніміть­ся  ж, брати мої. Молю вас, благаю!”. І ми обняли вас за кордо­ном. Але не вся українська преса висвітлювала те, як повстали українці за кордоном (Оплески). Тому вимагаємо (а ми маємо право вимагати, тому що серед нас багато громадян України), щоб від сьогодні все, що робить українська діаспора, було ви­світлено, і щоб Український народ знав, що ми з вами! (Оплески).

Ми будили і будимо Європу, світ, щоб вони зрозуміли (ми  їх  майже трясли!): нація, яка дала світові такого пророка, як Шевченко, заслуговує жити вільно, гідно. І Європа поволі все-таки зрозуміла, згадавши, як 160 років тому, у 1848 році, в часи євро­пейської війни, коли вона визволялася від тиранії, на них, європей­ців, на їхню свідомість мали великий вплив слова та поезія Шев­ченка. Тому поетична спадщина Кобзаря стала надбанням і української, і загальнолюдської культури.

Багато видатних людей світу з глибокою пошаною вислов­лювалися про великого українського поета. Цитата (може, впізнаєте, хто це сказав): “Я радий, що можу додати свій голос до тих, хто вшановує великого українського поета Тараса Шевченка. Ми вшановуємо його за великий внесок у культуру не тільки України, яку він так любив і так промовисто описував, а й культуру світу. Його творчість є благородною частиною нашої історичної спадщини“. Це сказав Джон Кеннеді, Президент США.

Створивши при Світовому конгресі українців комісію, ми проголосили 2014 рік Роком Тараса Шевченка. І хочу запевнити наших рідних тут, в Україні, всіх українців, що де є хоча б один українець у світі — там будуть згадувати Шевченка.

Але у нас є конкретні пропозиції, тому ми приїхали сюди, щоб нас почули. Просимо (і ми вже почули про це від міністра культури), щоб вшанування у 2014 році проходило без пафосу, а  як належить такому велетню. Щоб нас і далі будив Шевченко, тому що вибороти свободу непросто, а втримати її ще важче. І ми маємо втримати свободу, щоб нас ніхто не приспав.

Просимо також допомогти і сприяти виданню перекладів творів Шевченка на різних мовах світу.

У поетичному творі “Послання” є актуальні, як ніколи, рядки: “І оживе добра слава, слава України…” І ожила ця слава…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Пані Ярославо і шановні друзі, я дуже прошу стисло завершувати, бо ми забираємо час у наступних промовців.

 

ХОРТЯНІ ЯРОСЛАВА. Я тільки хочу показати, що видала Угорщина в цей ювілейний рік. Це компакт-диск віршів Тараса Шевченка, які угорською мовою читають найвідоміші угорські артисти. Вірші озвучені в пісенній формі. Скоро відбудеться пре­зентація в угорському парламенті. Отак ми пропагуємо Шевченка! (Оплески).

Слова Шевченкового “Заповіту” збуваються:

“І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом”.

І ми його згадуємо, його дух — у наших серцях.

Слава нації Шевченка! Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова голову підкомітету з питань книговидання, книгорозповсюдження та відзначення пам’ятних дат Комітету з  питань культури і духовності Яворівського Володимира Олек­сандровича, депутатська фракція Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина”. Прошу підготуватися Марка Супруна.

 

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Шановні українці! Шевченко жив і поклав своє життя заради української мови і гідності української нації. Сьогодні на цю мову і на цю гідність плює вже нова влада, коли виконувач обов’язків Президента України Турчинов позавчора відновив ганебний закон Колесніченка — Ківалова. Як українці ми вимагаємо його негайного скасування!

Геть закон Колесніченка — Ківалова! Геть закон Колеснічен­ка — Ківалова! Геть закон Колесніченка — Ківалова!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні друзі, ми поважаємо ваше право. Але якщо ви стали б тут поруч, ми все це почули б і всі це побачили б.

 

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Геть закон Колесніченка — Ківалова! Геть закон Колесніченка — Ківалова!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні друзі, станьте тут поруч. Хлопці, ставайте тут поруч, коло мене, а наступний промовець виступа­тиме, гаразд? Дуже дякую.

Прошу до слова пана Яворівського.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (одномандатний виборчий округ №213, м. Київ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”). Слава Тарасові! Я чи не вперше з цієї трибуни виступаю за текстом. Бо це фрагмент із моєї статті про Тараса, повністю вона буде опублікована в журналі “Дзвін”. І дуже прошу, Руслане, позичити мені хоча б півтори хвилини, щоб я міг вкластися.

Початок ХІХ століття. У ХVIII з Україною вже відбулося все найгірше, найтрагічніше, що може статися з життєлюбною і весе­лою нацією, сталось. Подзвін шабель у Дикому полі, лопотіння ко­зацьких хоругв під Стамбулом-Царгородом, тупіт захеканих коней Дорошенка під Москвою, слава Жовтих Вод, трагедія Берестечка і, здавалося, довічна біда Переяслава.

Із наших рук вибито козацьку шаблю, розтрощено гніздо козацької вольниці — Запорозьку Січ, закрито Києво-Могилянську академію, себто погашено свічу в наших руках. Потоплено в укра­їнській крові і спалено дотла гетьманську столицю Батурин, кар­кає вороння у Чигирині, московські попи з українських амвонів ви­голошують анафему нашим національним героям. Російські столо-, градо- і душоначальники, як хробаки, трощать рештки нашого національного духу.

Нашу історію квапливо переписують на свій лад окупанти. Заборонено нашу мову. Отже, заборонено душу і думку. Все. Нас немає ні на географічній, ні на економічній, ні на духовній мапах світу. Все в нас лише в минулому. Над нами триває забуття, все наше заборонено. Шепіт, стогін та деінде тиха пісня по запороше­них хуторах.

Був лицарський, добрий, загонисто веселий народ, коре­нева слов’янська нація в самісінькому центрі Європи — і немає. Розриті могили, здичавіла Хортиця, поруйновані національні свя­тині, онімілі душі — велике румовище на Божій землі. А як грали тут у минулі століття відвага і шляхетність молодої нації! Як світи­ли всій Європі українська наука, український розум, куполи Софії та Лаври. Як вистоювали на Подолі зарубіжні князі і дипломати, щоб вклонитися перед Київським престолом. Як зав’язувалися перші паростки світової демократії в Козацькій Республіці… Все покрила пилюга забуття.

Хто ж одважиться подати свій голос на захист онімілої, фактично забороненої нації, хто? Чи знайдеться бодай один від­чайдух, який кине виклик вселенському смутку, занепаду і зневірі ще донедавна великого і сильного народу? Адже у нас не зали­шилося нічого, крім слова в устах народу. Ми могли зберегти свій дух лише у слові. Повторюю: лише у слові. Чи знайдеться в цьому велетенському просторі від Карпат до Чорного моря, чи знайдеть­ся на Божих ґрунтах України лицар, який підхопить наше слово?

І з останніх генетичних зусиль, з несамовитого болю і відчаю українська нація всю себе вкладає саме в Тараса — із найпотаєм­ніших своїх надр, із кореневої системи нації, із невольників, з  рабів. І коли в 1837 році з душі Тараса вихопилося “Реве та стогне”, розпочалася зовсім нова, незбагненна для іноземців історія нашого національного духу і нашої державності. Вона до знемоги боролася за самозбереження саме в українському слові, у слові Тараса.

Сьогодні можемо твердити: якби він, Тарас, збайдужів, зламався чи бодай на йоту відступився від України, як Гоголь, ким би ми з вами були тепер? Чи не числилися б у реєстрах вимерлих племен під назвою “хохли” та “малороси”? І якби ми не мали Тараса, чи відновили б у 1991-му свою державність? Чи вийшли б українці в листопаді 2004-го на Майдан? Думаймо, чия це про­вина, що Україна Кравчука і Кучми, Ющенка, а найбільше Януко­вича — не Шевченкова Україна. Думаймо! І тому ми вийшли на євромайданівський здвиг.

Шевченко — чи не єдиний поет світу, який зберіг від забуття весь морально-етичний досвід нації, акумулював його, геніально переплавив у зрозумілі для кожного українця духовні знаки, сигна­ли, у свідомість. Згадаймо бодай закодоване в нашу пам’ять: “В  своїй хаті своя правда і сила, і воля”, “Нема на світі України, немає другого Дніпра, а ви претеся на чужину, шукати доброго добра…”, “Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю!”.

Немає в людства іншого поета, який би так болісно, до крові рвав свою душу, коли сповідається в любові до Батьківщини. Простір між його, Тарасовою, любов’ю і його ненавистю — незмір­ний. Там лежить увесь досвід нації, її історичні, моральні, етич­ні  цінності, невидима, але незнищенна національна енергетика українців. Поміркуйте над моєю версією: якби, не приведи Госпо­ди, Україна повністю асимілювалася, щезла, її можна було б від­творити справжньою, з неповторним національним обличчям тільки за творами Тараса.

“Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття — ваші пани…” — і тут же стишеність до майже інтимного шепоту, — “Свою Україну любіть, любіть її во врем’я люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть”.

Він проник у весь простір буття нації. Від побуту: “Садок вишневий коло хати”, “Здається — кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна…” — до найвищої української політики, кілька століть якої не було: “Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати нас порізнили, розвели, а ми б і досі так жили. Подай же руку козакові і серце чистеє подай!”.

Чи не Тарас через голови російських царів, імператорів і президентів, через “Кавказ” таки докричався до грузинів і чечен­ців своїм “Борітеся — поборете!”?

Пушкін, Міцкевич, Емінеску, Руставелі, Гете — вони були і за­лишаються великими національними поетами. А Тарас Шевченко — не лише великий поет, це могутня духовна держава на ім’я Україна. Держава самодостатня і самозахищена від занепаду, віч­на. Бо, на відміну від держави географічної, політичної, економіч­ної, її не можуть знищити ні орди завойовників, ні власні політичні покручі-яничари.

Тарасе, від імені Євромайдану, від імені народу, що повстав і випростався по-шевченківському, просимо вас: не зводьте свого гіпнотичного погляду з кожного українця, малого і великого, з то­го, що на Майдані, і того, хто поза ним. Ваша сьогоднішня місія, місія Тараса Шевченка, — не дайте нам похитнутися. Не дайте Україні розчаруватися в самій собі! Не дайте! Амінь (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова голову Академічної ради Світового конгресу українців Супруна Марка. Прошу підготуватися Танюка Леся Степановича.

 

СУПРУН  МАРКО, голова Академічної ради Світового конгре­су українців (Канада). Шановний пане голово! Шановні міністри і народні депутати! Преподобні отці! Шановна українська громадо! Товариство! Голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний та голова Конгресу українців Канади Павло Грод попросили мене від імені Конгресу поділитися з вами деяки­ми думками.

Деякі розумні люди кажуть, що дуже мало об’єднує україн­ців, що ми не маємо спільних героїв, спільного пережиття. За всієї поваги, я не погоджуюся. Зростаючи у Вінніпегу в Канаді, мої родичі посилали мене до школи українознавства при читальні “Просвіти”, де кожного року вшановували пам’ять Шевченка кон­цертом, і мені довелося вивчати поеми Шевченка напам’ять.

У його творах описано бачення славного життя, яке було, могло бути й далі, але було втрачене. Я прийшов до розуміння, що ця щира поезія віддзеркалює життя моїх батьків, які в дитин­стві були вивезені далеко від дому, від своїх близьких і родин. Тому мої батьки близько сприймали творчість Шевченка, бо вони один одного розуміли. А в Канаді діаспора переклала Шевченка на англійську мову, щоб у новій хаті сусіди канадці нас зрозуміли.

Читаючи Шевченка, я відчував, ніби особисто втратив щось. Коли у мене щось губиться, я піду на все, щоб ту річ знай­ти. А в даному разі йдеться про життя, про яке мої батьки мріяли, це життя нашої вільної України.

Мій тато після важкого робочого дня щовечора читав “Кобзаря” і вимагав, щоб я сидів поруч. Казав: “Послухай добре, бо якщо будеш сумувати або почуватися самотнім, а хтось інший знатиме ці слова, ця мудрість вас об’єднає”. Хоч часом не хоті­лося, завжди сидів і слухав.

Роками пізніше я приїхав до України і почув виступ Андрія Середи, який виконував мій улюблений вірш “До Основ’яненка”. З  Андрієм ми за давнім козацьким звичаєм стали побратимами. Тато все-таки мав рацію.

За цей час на Майдані та на кадрах “Вавилона’13” я бачив, що нове молоде покоління об’єдналося навколо Шевченка, пишу­чи на щитах цитати: “Борітеся — поборете, вам Бог помагає”. І ці молоді хлопці, які померли за Україну, стали побратимами.

Коли тато захворів на хворобу Альцгеймера, не міг встати з ліжка і почувався самотнім та розгубленим, я сидів з ним кожно­го вечора, читав “Кобзаря”, слова його улюбленого Тараса. І ці слова дали йому спокій. Як тато помер, я поховав з ним його “Кобзар” з надією, що в іншому світі він буде зі своїми друзями-побратимами і “Дніпро, Україну згадаєм, веселі селища в гаях, могили-гори на степах і веселенько заспіваєм”.

Як на мене, Шевченко — спільний герой, він об’єднує світову українську громаду в Україні, в діаспорі, об’єднує нас через покоління і об’єднує нас із небесним життям. Бо святий Петро не тільки має ключі до неба, поруч з ним тепер є Кобзар. Ми єдині, бо у нас спільні герої та спільне пережиття.

Слава Україні! (Оплески)

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова голову Національної спілки театральних діячів України, народного депутата України першого — п’ятого скликань Леся Степановича Танюка.

 

ТАНЮК Л.С., голова Національної спілки театральних діячів України.

“І без огня, і без ножа

Стратеги Божії воспрянуть.

І тьми, і тисячі поганих

Перед святими побіжать…”

Я не розповідатиму, якими виставами ми зустрічаємо ювілей Кобзаря. Нагадаю тільки, що Лесь Курбас розпочав український модерний театр “Гайдамаками” Шевченка, і найкращим стане по­шанування Кобзаря на Майдані.

Від пам’ятника Тарасові йшли ми, студенти 1960-х, під прицілом кадебістів, співаючи “Реве та стогне…”, із смолоски­пами — в добу Клубу творчої молоді, Василя Стуса, Алли Горської, Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола й Василя Симоненка.

Нині від пам’ятника Шевченку прийшли на Майдан Незалеж­ності сьогоднішні студенти, обурені антиєвропейським зрадниц­твом влади у поґвалтованій промосковськими олігархами Україні, коли в повітрі витало вже не розпачливе: “Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?”, а потужне українське й мускулясте: “Не вмирає душа наша, не вмирає воля. І неситий не виоре на дні моря поле”.

Погром шістдесятників почався із знищення владою шевчен­ківського вітража роботи Горської, Заливахи, Семикіної у вести­бюлі КДУ. Погружальський підпалив бібліотеку саме у дні Всесвіт­нього шевченківського конгресу в Москві. І це така ж символіка, як і те, що першим лауреатом Шевченківської премії задалися письменники, “раби, підніжки, грязь Москви”, зробити Хрущова.

Друга масова хвиля арештів 1972 року почалася із заборони Шевченківських вечорів у Галичині. А хіба можна забути обурення України, коли доцент медінституту Тельнова зневажила пам’ятник Шевченкові, і Генпрокурор взяв її під свій захист?

Шевченко був і залишився для наших ворогів ненависним символом, над яким вони постійно збиткувалися заборонами, обтинанням чинника української національної свідомості, фальшу­ванням поезій. “Шевченкознавці — от де дояри”, — писав Іван Драч 1962 року, автор блискучої поеми “Смерть Шевченка”, яку мені тоді закрили до постановки. До сьогодні на публіку вилізає забрьоханий Бузина, намагаючись вурдалакувати на образі нашого пророка. І цілком інтелігентні люди досі запрошують цього покидька на телеканали і подають йому руку. А Лариса Скорик на догоду регіоналам паплюжить святий музей у Каневі.

Згадаймо, що процес СВУ більшовики почали в 1930 році демонстративно 9 березня — в день народження Шевченка, а закінчили його в день народження Леніна. Символічно.

Згадаймо й те, що саме в Шевченківські дні арештували всю верхівку інституту Шевченка — Єфремова, Гермайзе, Новицького, Навроцького, Филиповича, Міяковського, Андрія Речицького. Сьогодні всі вони там — Курбаси і Миколи Куліші, Зерови і Драй-Хмари, — куди пішла до них наша “Небесна сотня”, яка поклала голови за Україну, за Шевченків ідеал.

Маніякові Путіну, готовому розв’язати третю світову війну, варто згадати долю іншого маніяка — Гітлера, який теж починав окупацію Європи із захисту землячків — сілезьких німців. Вслу­хайтеся сьогодні в новий гімн російської Думи — абсолютна копія гімну нацистського Рейху! Всі нинішні путіни, распутіни, лаврови, глазьєви, затуліни, не кажучи про доморощених ківалових, царьо­вих, колесніченків і табачників, — зграя україноненависників, бай­стрюки безсмертної Кулішевої тьоті Моті, яка переконувала Хар­ків, що “гораздо приятнее быть изнасилованной, чем украинизи­рованной”. Весь цей набрід сам по собі не згине, як роса на сонці. Шевченко не був благодухом і ворогів України ніколи не йменував “нашими вороженьками”.

Ми вдруге за добу незалежності перемогли на Майдані. Янукович і його банда були не просто негідною владою, це влада окупаційна, яка оголосила нам війну. Штука не лише в тому, що “Сім’я” відібрала у народу його землі, майно, добробут, надію, во­на осквернила сам дух України. Захоплення Межигір’я — осквер­нення святого духу козаччини! Там, у монастирі Межигірського Спаса, осідали покалічені запорожці, дехто навіть осліпляв себе для кобзарської справи — “сліпі водили зрячий люд”. Там плекали українські промисли, там були найсвятіші для України місця. У їх руйнації злочинець Янукович — гідний послідовник косіорів, по­стишевих і щербицьких.

Сьогодні з усіх чорноротих джерел ми постійно чуємо хулу на адресу людей Євромайдану, яким приписують і бандитизм, і людиноненависництво, і жагу крові. Так колись “братчики” чорни­ли Залізняка і Гонту на догоду московським посіпакам:

“Гайдамаки не воины —

Разбойники, воры.

Пятно в нашей истории...”

“Брешеш, людоморе! — припинає їх сьогодні до стовпа Шевченко —

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

Ви — розбойники неситі,

Голодні ворони.

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру!”

Позавчора Холодним Яром був Кавказ, учора ним став київський Хрещатик — теж Яр, але Гарячий, сьогодні — Крим.

По смерті поета москалів довго лякала легенда, що в могилі похований не Шевченко — туди поклали свячені ножі для повстан­ців, які лише й чекають Тарасового сигналу на повстання.

У страху великі очі, але диму без вогню не буває. Тарасе Григоровичу, ми з тобою! Ми вийшли на прю, всі як один. Цього разу чинником стало все те ж стратегічне “Геть від Москви!”, за яке поплатився життям у голодоморному 1933 році Микола Хви­льовий, поставивши пострілом у власну скроню криваву крапку на українському Розстріляному Відродженні.

Відступати нікуди. Позаду — Україна, вона у нас одна. Іншої у нас немає. Вселюдський майдан нової України не чекатиме, доки зникне роса на сонці. З нами Шевченко, який казав: “Убий гадюку, покусає! Убий, і бог не покарає!”

Будьмо ж гідні високого Шевченкового чину! Вберімо у сер­ця його останню молитву:

“Молю, ридаючи: пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, божеє кадило,

Кадило істини. Амінь” (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова голову Громадської ради з відзначення  200-річчя від дня народження Тараса Шевченка при Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності, міністра культури і туризму України 2005 року, генерального директора Шевченківського національного заповідника у 1989–2005 роках, заслуженого працівника культури України Ліхового Ігоря Дмитро­вича. Прошу підготуватися Жулинського Миколу Григоровича.

 

ЛІХОВИЙ І.Д., голова Громадської ради з відзначення     200-річчя від дня народження Тараса Шевченка при Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності. Шановне товариство! Насамперед хочу всіх вас привітати з тим, що у нас є  Тарас Шевченко. З Тарасом Шевченком ми відбулися як люди, ми відбулися як нація, ми відбудемося як повноцінна держава. З Тарасом Шевченком ми ввійдемо у спільноту вільних країн світу.

Разом з тим 200-літній ювілей Шевченка, який буде ось-ось, наштовхує нас на роздуми далеко не святкові, далеко не урочисті. І я хотів би, можливо, навіть у цей формат перевести нашу роз­мову, якщо ви погодитеся. За великим рахунком, давно стоїть питання в Україні: що нам робити з Тарасом Шевченком? Загнати його в недолугі музейні експозиції? Вкотре висвітлити його твор­чість на наукових конференціях? Чи, власне, згадати Шевченкові заповіти і приміряти їх до себе: наскільки я належу до тієї новіт­ньої української нації, яку створив Тарас Шевченко? Наскільки відповідає високим Шевченковим вимогам до людини, до грома­дянина українська влада всіх рівнів і навіть, страшно сказати, безпосередній мій керівник? Насправді це вже зовсім велика єресь.

З моєї точки зору, Шевченко — це насамперед любов і за­клик до соборності. Ми часто їх згадуємо, доречно, не доречно — всі влади любили цитувати Шевченкові заклики до єдності. І ми повинні розуміти, що не до будь-якої єдності, Шевченко не сприй­мав будь-яку єдність, а єдність на високих моральних імперати­вах, єдність насамперед на християнській основі і на українській звичаєвій філософії.

Оскільки наша розмова сьогодні стосується значною мірою світової величі Шевченка, як його сприйняв світ, процитую вам австрійського письменника і публіциста Карла-Еміля Францоза, який у книзі “Від Дону до Дунаю” понад 135 років тому написав: “Тарас Шевченко — не тільки геній сам по собі, у ньому втілений поетичний геній українців. Його талант безмежний, глибокий і ба­гатий. Та найбільше враження — неумовна безпосередність поета і те, що він наскрізь національний”.

За великим рахунком, ми маємо сьогодні констатувати, що програма, над якою чотири роки працювала влада, абсолютно загублена. Це тому, що завдання було і Президента, і його “гума­нітарних няньок” чоловічої чи жіночої статі — зупинити наближення українців до Тараса Шевченка. Власне, прагнення офіційних чинників держави максимально формалізувати процес підготовки та проведення ювілею призвело до того стану, який ми маємо на сьогодні.

І, звісно, важко не погодитися з міністром культури про те, що ми мусимо зупинити цей процес. Хоча інерція надзвичайно висока. Ви знаєте, що надруковані тисячі томів різноманітної літератури, в якій портрети Януковича, губернаторів. От у Каневі була ситуація, коли Тулуб примусив викинути частину історії з буклета “Історія Шевченкової могили”, щоб включити туди свої два портрети. Ніколи такого не було — ні за Російської імперії, ні за Сталіна, ні за Брежнєва, якого називали маразматиком. Але тоді ми не знали, які ще бувають правителі. На першій сторінці буклета, ви розумієте, — Янукович, Тулуб і Скорик. Сьогодні зга­дували це ім’я. Ближче до ночі прошу його більше не згадувати (Оплески).

Стояло завдання владі монополізувати право на Тараса Шевченка. Ми спостерігали з болем і протестували, коли, скажі­мо, галицькі діти, проїхавши цілу ніч в автобусі, не могли потра­пити на Шевченкову могилу, бо там був губернатор Добкін і вся ця команда.

Власне, час іде дуже швидко, і я хотів би зупинитися ось на чому. Насамперед нам необхідно зробити інвентаризацію того, що ми називаємо “шевченківським”. Нам необхідно створити реєстр Шевченкових пам’яток, не пам’ятників тільки, а Шевченкових па­м’яток в Україні, за межами України, щоб ми могли їх зберегти не тільки в Шевченківських музеях, а в усіх музеях України. По суті, всі вони так чи інакше стосуються Тараса Шевченка. Тому що нація…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу завершувати.

 

ЛІХОВИЙ І.Д. Я розумію, що українські театри (сьогодні про це не говорилося) не мають особливо чим похвалитися до ювілею Шевченка. Я розумію, що туристичні маршрути також не розроб­лені на сьогодні. І тому, шановне товариство, піднявши цю велику тему, яку запропонували нам і зарубіжні наші брати і сестри, я  хочу сказати, що ми маємо зібратися ще не раз, можливо, не в такому форматі.

І хочу також подякувати всім, хто не скорився, хто пам’ятав Шевченкове “Борітеся — поборете!”, хто захищав Шевченкове добре ім’я, хто творив в ім’я Шевченка, в ім’я України.

Хочу подякувати Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, який взяв на себе проведення парламент­ських слухань і таким чином показав, що є в Україні гілка влада, яка сьогодні переймається Шевченком.

І запрошую товариство не забувати Шевченківських святинь. Доки ми ходимо до Шевченка, до його святинь, доти вони будуть святинями. І читаймо Шевченка! Менше слухаймо, більше читай­мо. Він нас врятує, він зробить із нас людей повноцінних, як я ба­чив це на Майдані, бачив портрет Шевченка на щитах самообо­рони, він нас захистить. Не дарма цей ювілей підняв, не дарма.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова директора Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка Національної академії наук України, доктора філо­логічних наук, професора, академіка Національної академії наук України Жулинського Миколу Григоровича. Прошу підготуватися Томенка Миколу Володимировича.

 

ЖУЛИНСЬКИЙ М.Г., директор Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України. Шановний голово! Шановні учасники парламентських слухань! Ось у мене в руках маленька книжечка, фотокопія “Кобзаря” 1840 року. Тут лише вісім поезій, 114 сторі­нок. І ми ось уже 174 роки дивуємося, яку унікальну могутню духовну силу має ця книжечка!

Шевченко посилав із Петербурга в Україну своє слово. Чому він його посилав? Чому він вважав своїм обов’язком це все зробити і донести це слово до українського люду? Тому що він як посланий Богом пророк усвідомлював свою духовну місію, місію розбудити цей темний забитий рабський дух в українському на­родові, підняти його з колін і вказати йому шлях — шлях до сво­боди, шлях до незалежності.

Потім, через сім років, перебуваючи на засланні у тих степах, за тієї страшної спеки, Шевченко найбільше болів тим, що йому не дозволено писати й малювати. Його не лякали ні муштра, ні клімат, ні приниження навіть, він хотів одного — творити. І  Шевченко таємно заносить у зшитки свої вірші, які він написав до заслання і під час заслання, і творить оцю книжечку. Це ма­ленька книжечка, яку ми називаємо “Захалявна книжечка”, збере­жена і сьогодні знаходиться у фондах Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка.

Чому я про це сказав? Тому що вже 20 років ми боремося, просимо, благаємо, пропонуємо, щоб Україна нарешті мала мож­ливість зберігати рукописи Шевченка (у нас це фонд №1) в до­стойних умовах. І до сьогодні ми не можемо цього добитися. А  в  фондах Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка зберігається майже вся рукописна спадщина Тараса Шевченка, оригінал оцієї малої “Захалявної книжечки”, оригінал його більшої книжки, ори­гінал його книжки поезій під назвою “Три літа”. Зберігаються його унікальні альбоми, в які він, мандруючи Україною, замальовував історичні пам’ятки, пейзажі. І до сьогодні ця проблема стоїть.

Ми просимо (я вже звертався до голови Комітету з питань культури і духовності, В’ячеслав Анатолійович мене підтримує), щоб Верховна Рада прийняла рішення, щоб в “Українському домі”, побудованому як музейна споруда, створити Національний науко­во-дослідний і культурно-інформаційний центр “Шевченківський дім” (Оплески). І щоб там нарешті можна було зберігати рукописи Шевченка, Франка, Лесі Українки. У наших фондах зберігається більше 110 тисяч одиниць збереження, майже вся класика україн­ської літератури, але ми не маємо достойного приміщення.

І я хотів би також наголосити ось на чому. Ми пропонуємо Верховній Раді, щоб на місці пам’ятника Леніну, яким починався бульвар Тараса Шевченка, постав пам’ятник Кобзарю як символу української нескореності і сили духу. Таким чином ми хоча б цим увіншували б пам’ять Тараса Шевченка.

Дякую вам за увагу і, зважаючи на такий складний період дискусій, хотів би ще сказати на закінчення. Інститут літератури завершив шеститомну Шевченківську енциклопедію. Це я тримаю тільки один том, шостий. Це унікальний проект, який ми завер­шили до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Я пере­даю ці шість томів Верховній Раді.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова народного депутата України, голову Коміте­ту з питань свободи слова та інформації, фракція Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина”, Томенка Миколу Володимировича. Прошу підготуватися Ратушного Михайла Ярославовича.

 

ТОМЕНКО М.В., голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (загальнодержавний багато­мандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”). Друзі! Єдине, що я хочу сказати, що у нас, українців, усе наше життя найбільшими ворогами були самі українці. Бо якби сьогодні хтось із нас переживав за Україну, за її територіальну цілісність, то з плакатами треба стояти біля військо­вих частин у Криму, а не біля трибуни Верховної Ради України (Оплески). І захищати жінок і українських офіцерів, які сьогодні кожний квадратний сантиметр української землі захищають. Бо  великого розуму, щоб стояти біля трибуни, не треба. Ми вже “розумних” рішень стільки наприймали, що сьогодні мусимо розхльобувати. Словами боротися за Україну дуже легко. Треба навчитися справами боротися за Україну.

Я з цієї трибуни кожний день розповідав, що і стосовно ювілею Шевченка, зокрема, треба не бюджетних коштів вимагати і  бути бюджетними патріотами, а щодня боротися за Україну, бути патріотом.

Я четвертий рік видаю український щорічник, де на кожний день пишу, що я зробив для України. Якби наша 45-мільйонна нація, кожен з цих українців хоч на міліметр щось зробив для України, не було б війни сьогодні і не було б розрухи в Україні (Оплески).

Бо одні “великі українці” в Україні, а другі “землячки”, як Шевченко писав, по Москві та по петербургах... Подивіться, як   приймалося рішення Радою Федерації. Рада Федерації — 166 осіб, кворум — 84, за оголошення війни Україні проголосували 90. У тому числі руками, головою і антиукраїнським духом восьми українців, які сидять там у Раді Федерації на чолі з Матвієнко, яка народилася в Шепетівці, навчалася в медичному училищі в Черка­сах. Оце “землячки” у Москві, які їздили і все розповідали, як вони нас люблять, сьогодні так допомагають Україні.

Тому, друзі, моя позиція така: і у справі вшанування Шевченка нам треба винести уроки з того, що не було зроблено. У нас не дні Шевченка — у нас Рік Тараса Шевченка. Нам залиши­лося 300 днів, тож кожен день мусимо працювати в ім’я Шевчен­ка, його ідей і світогляду.

Давайте припинимо будувати в кожному селі і хуторі пам’ят­ники за бюджетні кошти. Як хтось має свої гроші, кровно зібрані, хтось має меценатів, я — за пам’ятники Шевченку (Оплески). Але з бюджету в країні розграбованій, понищеній, де немає грошей на розвиток української мови і культури, бавитися у мільйонні пам’ят­ники… Сьогодні змагання між головами райдержадміністрацій від­буваються — хто більший пам’ятник збудує. Якщо громада і церк­ва зібрали гроші — пам’ятник постає. Немає — немає пам’ятника. Будемо багатші — зробимо.

Цього року має вийти друком 12-томник Шевченка. Ми з  Володимиром Яворівським, з іншими моїми колегами внесли проект відповідної постанови, Євген буде розбиратися, будемо йому допомагати. Це ганьба — не мати академічного видання Шевченка, тоді як Україна — незалежна держава вже більше 20 років.

Я підтримую моїх колег Сергія Гальченка і Миколу Жулин­ського в тому, що ми мусимо не допустити минулорічної зими. Коли Гальченко мені телефонує і каже, що рукописи — в Цен­тральному державному архіві громадських об’єднань України, і за такої температури невідомо, що з ними буде. Там же не тільки Шевченко, там і Сковорода, й інші наші класики. Я ходив, дивився на ті рукописи. І що ви думаєте? Ми написали звернення (Грине­вич, Яворівський, В’ячеслав Кириленко, я) до нашої комуністки, яка архівами опікується. То вона ту людину, яка нам поскаржи­лася, на пенсію відправила.

Тому сьогодні в архівній справі (Євген разом з міністром юстиції мають узятися) повинні працювати люди, які не Столипіна досліджують, який казав, що ніколи пам’ятника Шевченку не буде… За державні кошти Укрдержархів минулого року досліджу­вав Столипіна. Совісті немає! Отже, треба змінити все керівни­цтво Укрдержархіву, знайти патріотів, тих людей, які б’ються, переживають і вболівають за Україну, і зробити все, щоб в Україн­ському домі (може, не треба його перейменовувати, назва вже правильна, українська, хай буде Український дім імені Тараса Шевченка) були і зал, і місце з мікрокліматом для рукописів, і зали для обговорення (Оплески). І в центрі столиці буде дім, який зберігає дух та енергію Шевченка.

Насамкінець скажу, друзі, що і в справі відзначення ювілею, як ми за реконструкцію доріг б’ємося, так давайте битися і за дух, за світогляд, за творчість Шевченка. Бо ми пропагуємо Шевченка, а не дороги будуємо.

Тому я переконаний, що триста днів цього Року Тараса Шевченка ми гідно пройдемо і, як сказав класик:

“І оживе добра слава,

Слава України” (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова голову Української всесвітньої координацій­ної ради, народного депутата України другого — четвертого скликань Ратушного Михайла Ярославовича. Прошу підготуватися Фаріон Ірину Дмитрівну.

 

РАТУШНИЙ М.Я., голова Української всесвітньої координа­ційної ради. Шановний головуючий! Всечесніші отці! Шановна українська громадо! Коли Українська всесвітня координаційна рада звернулася до голови Комітету Верховної Ради України з пи­тань культури і духовності В’ячеслава Кириленка та керівництва українського парламенту 1 жовтня 2013 року щодо необхідності проведення таких парламентських слухань саме в Шевченківські дні, у нас була інша реальність, інше бачення їх проведення, інша країна. Але всі ці буремні дні з жовтня минулого року до сьогодні на всі питання та сумніви, чи доцільно приїжджати, чи відбудуться парламентські слухання, у нас була тверда переконаність: приїж­джати треба, слухання будуть. Тому я з особливою приємністю вітаю тут представників української діаспори із Канади, США, Російської Федерації, Угорщини, Азербайджану, Киргизстану та інших країн.

Чому у нас була така віра і впевненість? Тому що всі ці дні разом з нами був Тарас.

Тарас був із студентами Євромайдану в ніч на 30 листопада минулого року, коли їх гнав “Беркут” до Михайлівського собору, а  із зірваних наплічників разом з молитовниками, вервицями вивалювалася і маленька книжечка “Кобзаря”.

Шевченко був із вихідцем з Кавказу українцем вірменського походження Сергієм Нігояном — першим стрільцем “Небесної сотні”, коли він вирушав у свій останній похід на Грушевського і залишив нам величезної сили відеозвернення словами Кобзаря.

Шевченко разом з молитвами священиків звучав зі сцени Майдану в найтяжчі дні протистояння з уст присутнього тут Євге­на Нищука й інших, коли сили зла були вже зовсім поруч і лише за допомогою одного стрибка, здавалося, могли змести і весь Майдан, і саму трибуну.

Пам’ятаємо, як чи не в найтяжчу ніч Євромайдану 19 лютого, на жаль, сьогодні відсутній через хворобу 85-річний Дмитро Павличко вийшов на сцену і почав читати не свої вірші, а Тарасів “Заповіт”. “Беркут” стояв поруч зі стелою засновників Києва на Майдані, і люди, почувши безсмертне слово, з новою силою поча­ли боротися, кидали в захисний вогненний вал покришки, сміття, власний одяг — і зупинили звіра.

Тарасе! Ми відчували тебе всі дні нашої української револю­ції, твоя присутність була такою матеріальною: вона відчувалася серед тих, хто стояв на передній барикаді, хто був на чатах у ніч­ній вахті, хто розносив чай втомленим бійцям і лупав бруківку.

Ти горів живцем з тими, хто залишився в Будинку профспі­лок, і з тими, хто вгору по Інститутській вирушив з Майдану у небо ранком 20 лютого.

Переконаний, твоє слово, Тарасе, допомагає і сьогодні мор­ським піхотинцям у Феодосії, солдатам та офіцерам у “Бельбеку” і Перевальному.

Тарасе, наша перемога — це і твоя перемога! І наша пере­мога — це найдостойніше вшанування твого 200-літнього ювілею, найгідніше виконання твого “Заповіту” і послання “І мертвим, і жи­вим, і ненародженим…”

УВКР в цілому схвалює проект Рекомендацій парламент­ських слухань, запропонований Комітетом. Свої пропозиції і про­позиції закордонних громад ми передамо до секретаріату.

Однак хочу наголосити на декількох моментах, про які вже говорилося. Шевченко має бути народним. Останні події показа­ли: в душі українського народу він залишається саме таким — не паркетним, не підмальованим, не номенклатурним, а народним. Шевченку потрібен не граніт, Шевченку потрібне наше життя.

Коли ми хотіли передати репродукції портрета Шевченка для конкурсу українців у Росії, ми ледве їх знайшли на Петрівці, лише в одній ятці. Колись Шевченків портрет висів у кожній українській хаті.

Шевченко був, окрім іншого, великим діаспорянином. Ми ініціювали передачу пагінців з Тарасової верби всім українським громадам. У 1961 році, в соту річницю перепоховання Кобзаря в Каневі, українські письменники привезли з Казахстану й виса­дили у Стрийському парку Львова пагінець верби Шевченка, яку він посадив і виростив на сухій землі Мангишлаку. Протягом цього Шевченківського року 200 пагінців — нащадків верби, висадженої Кобзарем у засланні, будуть передані українським громадам за кордоном.

І наостанок. Шевченко має бути доступним. Для цього треба хоча б відновити рейси теплоходу, який курсував Дніпром з Києва до Канева, бо складно дістатися, а колись ми могли їздити (Оплески). І щоб не ламати традиції:

“І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люде на землі”.

Слава Україні! Слава Кобзарю!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова народного депутата України, фракція Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, Фаріон Ірину Дмитрівну. Прошу підготуватися Дудка Тараса Миколайовича.

 

ФАРІОН І.Д., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (одномандатний виборчий округ №116, Львівська область, політична партія “Всеукраїнське об’єд­нання “Свобода”). Слава Україні! Пані та панове! Позаяк ми обме­жені в часі, триматимуся тексту. Отже, головний мій посил: хто проти мови Шевченка.

У 100-літній ювілей його називали “філологічним курйозом”, “диваком”, якому, як і всім, годилося б писати “общім язиком”.

У 200-літній ювілей виконувач обов’язків Президента України ветує скасування українофобського антиконституційного “мовного закону” агентів Росії Ківалова-Колесніченка. За скасування цього закону проголосували 232 депутати. Це, як на мене, друге за державною важливістю голосування після рішення Верховної Ради про усунення Януковича з поста Президента. Натомість, мабуть, через весняний авітаміноз або ще щось набагато гірше, певна частина зазомбованого українського суспільства подає це вету­вання як велику мудрість у контексті не “єдності країни”, а “един­ства страны”.

Єдина країна можлива лише за єдиної державної мови, як, зрештою, кожний із нас має лише єдину матір. Можна лише здогадуватися, як Шевченкові було важко у його час, коли у наш час “не на часі” скасування україновбивчого закону, а отже, знищення духовної основи держави. Це можна означити хіба як   подальший прогрес курячого світогляду в окремих владно-суспільних колах, яких не струснула навіть героїчна “Небесна сотня” у січнево-лютневі дні 2014 року. За моєю спиною — пор­трет мого побратима Сашка Капіноса, який 12 днів голодував на Мовному Майдані.

Отож основний Шевченків посил крізь товщу його 200-літ­тя — мовний. Сьогодні це адресовано передусім окремому влад­ному істеблішменту та розмагніченим суспільним горе-лібераль­ним та антиукраїнським колам. Коли Шевченка запитали, чим пояснити нечувану популярність його творів, він відповів: “Вірші мої подобалися, можливо, тому тільки, що по-малоросійському написані”. Цю Шевченкову думку у його 100-літній ювілей роз­гортає видатний син єврейського народу Зеєв Жаботинський: “…якби він усе це написав по-російськи, то не мав би ані в чиїх очах того величезного значення, яке всі, з усіх боків, визнають йому тепер”. У ХХ столітті це повторив відомий критик Юрій Луцький: “Весь сенс “Кобзаря” полягав у тому, що він був напи­саний по-українському!”.

Що означала Шевченкова українська мова? По-перше, національний (чи націоналістичний) світогляд, що категорично відкидав мовне відступництво:

“…свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають”.

Повторював це і прозово: “Я нічого не хочу — тільки, щоб люди свого не цурались”. Висміював перевертнів (“Cон”):

“… і землячки

Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,

Сміються та лають

Батьків своїх,

Що змалечку

Цвенькать не навчили

По-німецькій…

…Може, батько

Остатню корову

Жидам продав,

Поки вивчив

Московської мови”,

за крок до відступництва запопадливе вивчення чужого коштом свого (“І мертвим, і живим…”):

“І всі мови

Слов’янського люду —

Всі знаєте. А своєї

Дасть Біг…”

із всесильною прагматичною мотивацією (“Гайдамаки”):

“Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей,

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу…”

По-друге, Шевченкова мова — це духовно-державні чати його народу. Після заслання, перебуваючи у місті-упирі, збудова­ному на козацьких трупах, у Петербурзі, він записав свою мовно-життєву програму (“Подражаніє 11 Псалму”):

“Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово”.

Значна частина нащадків на рівні рабів так і зосталася, та ще й з вимогою консервувати своє рабство через мову окупації, і то подану як велике право. Не про колесніченків, звісно, йдеться, з тими все зрозуміло. А про тих, хто підхлібно, по-фарисейському, начебто з благою мотивацією, лягає у 200-літній ювілей Шевченка під “язик”, а отже, владу окупації, припудрену демолібералізмом.

По-третє, мова стає конфліктом, з якого народжується або  злет, або падіння. Шевченків мовний конфлікт вибухнув із “Кобзарем” 1840 року. Визнаючи талант автора, претензії мали хіба до мови, яку назвали “уродованием русского языка на хо­хлацкий лад”, “наречием, которого даже не существует”. Проте була і втішна характеристика відомого українофоба Бєлінського. Прочитавши Шевченкові вірші, він заявив, що вони “отличаются самым чистым малоросийским языком, который совершенно не­доступен для нас, москалей, и потому лишает нас возможности оценить его по достоинству”.

Не обійшлося і без найбільшої трагедії українства — влас­ного поборювання і відступництва, на тлі якого бєлінські є лише позірною загрозою. Йдеться про Гоголя, який на запитання про­фесора О. Бодянського, якої він думки про Шевченка, відповів: “Та й мова… Нам треба писати по-російськи; задля нас, чехів, сербів єдиною святинею повинна бути мова Пушкіна…”. Звісно, таке мислення призводить лише до одного — Гоголь збожеволів через невідповідність російської форми українському змісту. У  листі до Л. Смирнової 1844 року він ще встиг зізнатися: “…сам не знаю, яка моя душа: хохлацька чи російська”.

Шевченко з тим проблем не мав. Тому він символ нації, тому на поради писати російською мовою відповів:

“Спасибі за раду.

Теплий кожух, тілько шкода —

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте… кричіть собі,

Я слухать не буду…”

Водночас зачепили за живе Шевченка слова Бєлінського та Гоголя — і впав він у хвилеве мовне відступництво, написавши російською трагедію “Никита Гайдай” (1841) і поему “Тризна” (1844). Проте лише великі постаті здатні виправляти і визнавати свої помилки.

Своєму мовному переступові Шевченко сам дав оцінку у ли­сті до друга Я. Кухаренка (30.09.1842): “Переписав “Слепую” та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом! Лихо, брате-отамане! Єй-богу лихо! Се правда, що, опріч Бога і чорта, в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш. Цур його: мене тут і земляки і не земляки зовуть “дурнем”. Але хіба я винен, що уродився не кацапом або не французом! Що ж нам робити… Перти проти рожна чи закопа­тися заживо в землю!”

І попер проти рожна всією своєю життєтворчістю, зазначив­ши найосновніше: “…на москалів не зважайте, нехай вони пишуть по-своєму, а ми по-своєму: у їх народ і слово, і в нас народ і слово” (з передмови до ненадрукованого “Кобзаря” 1847 року).

Натомість сьогоднішнє постійне зважання на московський чинник лише засвідчує дуже глибокий рівень колонізованості і  несамостійності українського суспільства, навіть попри нещодав­ні революційні зміни.

Вихід на історичну арену у 200-літній Шевченків ювілей реальної мілітарної зброї і Шевченкового слова — зброї духу — це Господній знак про непереможність саме слова-мови, якщо винятково їх мати за основу основ народу та держави. Будь-яка мовна поступка — це катастрофічна поразка на майбутнє, яку знову доведеться відкуповувати “Небесним сотням”. Ми не підня­лися так масово в липні 2012 року, коли нам плюнули в мову-душу брутальними “мовним законом” Надто дорого заплатили за це сьогодні. Що ще має статися, аби припинити безглузді процеси “язикоугодовства”?

Шевченків ювілей — шанс духовно переродитися у велику націю, що врешті-решт перестане компромісити мовною Божою даністю і поступатися основою основ (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова заступника голови Української всесвітньої координаційної ради, академіка Дудка Тараса Миколайовича (Російська Федерація). За ним Сиротюк Юрій Миколайович.

 

ДУДКО Т.М., заступник голови Української всесвітньої коор­динаційної ради (Російська Федерація). Шановна громадо! Дуже вдячний, що маю можливість сказати кілька слів з трибуни Вер­ховної Ради України.

Я сам — громадянин Російської Федерації, але народився в Києві і душею живу в Києві, з українським народом, з його ідея­ми, з його совістю — нашим великим пророком Тарасом Григоро­вичем Шевченком. І, живучи в Москві, я думаю: що сталося у світі? Чому почалася війна Росії проти України?

Мені здається, що вона ніколи й не закінчувалася. І правиль­но сказав Олександр Довженко: “Україна в огні”. Вона палає і па­латиме довго, доки ми не відкинемо зі своєї землі загарбників та окупантів.

Я — психіатр, і хочу вам сказати: те, що робить людина на прізвище Путін, — це божевілля, справжнє божевілля (Оплески). Це маячення, це залежність від влади. Прагнення втримати і  гратися з цією владою, і мати насолоду від цієї злочинної, зрад­ницької, божевільної гри. Бо від цієї гри можуть загинути мільйони людей у всьому світі.

Так ось, думаючи про Тараса Григоровича Шевченка, живучи в Москві, я знаю, що написане ним так сильно. І чому ж ці слова Шевченка не об’єднують нашу громаду в Російській Федерації? Хто заважає нам об’єднатися? Чому так виходить?

Є кілька головних причин. Одна з них, як казав Олександр Петрович Довженко, — “не так наші зовнішні вороги, як внутрішні вороги — перевертні”. Отут вони стояли сьогодні. Як можна в цей час, коли Україна намагається всіма силами вирватися з-під п’яти московських сатрапів, виступати зараз і заважати нам проводити це зібрання, присвячене Тарасу Григоровичу Шевченку.

Ще Столипін писав у XIХ столітті, що ми ніколи не дамо розвиватися Україні і не дамо їй свободи, бо вона знаходиться у сфері інтересів Російської імперії. Зараз те саме. Зараз ми від­чуваємо на собі страшенний тиск уряду Російської Федерації. Ми з вами, українці, ніколи не були ворогами російського народу, але ми не дозволимо, щоб нас били, принижували і казали, що немає такої мови, як українська і немає такої землі, як Україна. Ми не дозволимо цього! Давайте на цьому стояти, скільки можна.

Я нагадаю слова Довженка, коли 1941 року він приїхав до Ворошиловграда, де є університет імені Шевченка, він писав: “Немає жодної української книги. Немає портрета Тараса Шевчен­ка”. Минулого року, десь восени, я зайшов до бібліотеки в Богу­славі, неподалік від Києва, за 100 кілометрів. Там немає жодного портрета Тараса Григоровича Шевченка. Я запитав: “Чому немає портрета Шевченка?” Мені відповіли: “Нам грошей не дають”. Там голова районної державної адміністрації Богдан Дубас.

Потім поїхав у село Дибинці. Що я там знайшов? Сільським головою поставлений теж представник Партії регіонів, який почи­нає знищувати кадри у бібліотеці, зачищати їх. Назву його прізви­ще, щоб ви знали, це Шнуренко. Я вважаю, що він не має права бути сільським головою, бо він несе зло Україні та її культурі.

За часів Януковича таке зло поширювалося по селах, по маленьких містах нашої України. І ми, українці Російської Федера­ції, засуджуємо його і вважаємо, що його треба судити тут, в Україні (Оплески).

Дякую вам за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу до слова народного депутата Укра­їни, фракція Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, Сиротюка Юрія Миколайовича. Прошу підготуватися Лубківського Романа Мар’яновича.

 

СИРОТЮК Ю.М., член Комітету Верховної Ради України з пи­тань національної безпеки і оборони (загальнодержавний багато­мандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Свобода”). За цей рік я об’їхав усю Черкащину, зу­стрічався з черкащанами. Проте зараз я виступаю як член Коміте­ту Верховної Ради України з питань національної безпеки і обо­рони. Комітету, який представляє тих тисячі солдатів, військових, до речі, різних національностей, які перед величезною москов­ською навалою кажуть, що приймуть бій і стоятимуть до кінця. Виступаю тут від імені командира корвета “Тернопіль” Максима Ємельяненка, росіянина за національністю, який вчора на вимогу здатися сказав: “Русские не сдаются!”

Путін думав, що у нас немає зброї. У нас є зброя. Наша найбільша зброя — це “Кобзар” Тараса Шевченка. Коли ми вихо­дили на Майдан, нас запитували, яка наша програма. Мовляв, у вас немає програми. Що ви будете робити завтра? Ми постійно повторювали: “Наша програма — “Кобзар” Тараса Шевченка”. Адже не треба нічого вигадувати, не треба нести з чужого поля. Слід просто взяти “Кобзар” і виконувати його до коми і до титли. І на Майдані ми почали виконувати “Заповіт”. Ми скинули ярмо тиранії. Ми сьогодні поховали, встали і, на жаль, не тільки вра­жою, а й нашою українською кров’ю окропили ту волю. Тепер ма­ємо виконати інше завдання — побороти російський імперіалізм.

Якщо хтось наївний у цій залі думає, що Путін пішов на Україну через те, що ми скасували ганебний закон Ківалова — Колесніченка, скасування якого вимагала Венеціанська комісія, скасування якого вимагали всі європейські інституції, вимагали Конституція України і наша совість, то ви наївні і глибоко помиля­єтеся. Кораблі з Північного і Балтійського морів півроку пересу­валися в напрямку України, 120 тисяч десантників, моряків, зведе­них військ ще півроку тому розпочали процес завоювання України. І Путін пішов би в наступ у будь-якому разі — стали би ми на коліна чи не стали б.

Мета Путіна — загарбати всю Україну, поставити нас на коліна, загарбати колиску міст руських Київ, але без киян. Бо Російська імперія з киянами неможлива. Тому нас треба винищи­ти. Тому разом із тисячами російських десантників стоять дивізії внутрішніх військ та ешелони, щоб бандерівців (які, зокрема, і тут сидять, бо ми всі сьогодні — бандерівці), вивезти на Схід, бо з ними Російської імперії не буде.

Тому не будьте наївними, мета Путіна — якщо не перемогти нас, то забрати нашу мову федералізувати та розвалити Україну, запровадити подвійне громадянство, щоб ми одночасно могли бути громадянами і України, і їхньої імперії, та навічно закріпити статус російських військових баз на наших теренах — не тільки в Криму, а й Донецьку, Харкові (це його вимоги). І будь-хто, хто прореагує на його вимоги, буде зрадником і п’ятою колоною.

Сьогодні всі цитують Шевченка. Я теж думаю, що проциту­вати. Хочеться навести короткий уривок з поеми “Сон”, коли землячок каже:

“— Так як же ты

Й говорить не вмиеш

По здешнему?” — “Ба ні, — кажу, —

Говорить умію,

Та не хочу”.

Той, хто під час війни переходить на мову окупанта, стає представником п’ятої колони, це треба зрозуміти.

Ще я хотів би сказати, що кожен українець має внести вдовину лепту під час святкування 200-річчя з дня народження Тарас Шевченка. Коли помер Шевченко, люди збирали гроші на хату, на школу Шевченка і на пам’ятник. Тоді вдова з Канева при­несла 60 копійок, і написала вдовину лепту для Шевченка. А наша лепта — це виконання “Заповіту”. Ми зробили частину цієї леп­ти  —  цього року канівці, звенигородці та черкасці скинули всі ідоли Леніна. Бо не можуть бути на тій святій землі одночасно ідо­ли Леніна і пам’ятники Шевченку. Люди, не чекаючи указів, зако­нів, усіх їх знищили. Їх там більше немає і ніколи не буде.

Розумію, що кожна влада робить Шевченка під себе — мар­муровим, академічним тощо, кожен керівник хоче щось написати про Шевченка. Шевченко має залишитися народним. У цьому його сила. Увесь 2014 рік має бути Роком Шевченка. Ми маємо від ха­ти до хати як громадяни пройти з “Кобзарем”.

Моя єдина пропозиція до проекту Рекомендацій парла­ментських слухань (думаю, ви всі її підтримаєте) — раз і назавжди припинити вішати в кабінетах, у школах, медичних закладах портрети чиновників-ідолів, які приходять і залишають свої чинов­ницькі крісла. Нехай там вічно висить портрет Шевченка і жоден інший.

Слава Україні!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова Романа Мар’яновича Лубківського. Підготуватися Левченко Ользі Володимирівні.

 

ЛУБКІВСЬКИЙ Р.М., український письменник, державний і громадський діяч.

“Шевченко страждає, коли славословлять,

Втискають його між старі образи;

Шевченко щезає, коли його ловлять

За поли лукаві адепти сльози.

Шевченко — поглянь! — на Майдані зимує,

З кожуха обтрушує київський сніг!

Шевченко в надірванім серці тамує

Проклін і молитву, зневагу і сміх.

Тамує до часу, покіль яничари

Вже вкотре присвоять святі кольори,

А христопродавці — отруєні чари

За нього, за нього здіймуть догори!

Він зійде з висот, де горять помаранчі,

У зрадницьке серце загляне бліде,

Огненні слова, мов загони повстанчі,

Напевно, востаннє вже в бій поведе.

І він їх у битви повів не останні,

І хлопці шептали священні слова.

І снайпер гасив їх серця полум’яні,

А “Сотня небесна” Шевченком жила.

Який ти, Пророче? Усміхнений, рідний,

Нищитель брехні та гризні між людьми.

Який ти, пророче? Звичайний, подібний

До Сонця, що будить весну — навесні!”

Шановний пане голово! Шановні члени уряду! Шановні колеги, присутні і давні друзі — народні депутати України першого скликання! Востаннє я виступав тут 23 роки тому, коли було прий­нято Акт проголошення незалежності України.

Я вийшов до другого мікрофона, дуже хвилювався, забув свій виборчий округ, забув прізвище і запропонував внести до залу національний прапор, надати йому статус Державного Пра­пора України і підняти над куполом Верховної Ради.

З цього боку виступив Чорновіл. Він сказав, що український прапор був біля Єльцина в Москві на площі, на танку. І, можливо, цей московський аргумент справив певне враження на частину тодішніх депутатів.

Кравчук Леонід Макарович сказав: “Прошу, ставлю на голо­сування пропозиції Лубківського і Чорновола”. Було внесено пра­пор, є фотографії, є кадри, де навіть не десятки, а більше людей оточують цей прапор, огортаються ним. Проте лише у вересні цей прапор постав тут.

І я подумав, що добра і мудра історія не завжди була до нас зичливою. Однак мені здається, що сьогодні ми не повинні вправ­лятися у провокаціях. Адже всім добре відомо, що Верховна Рада, готуючи новий закон про мови, викине на смітник цю ківаловську нечисть. Навіщо, коли ми говоримо про Шевченка, коли ми йому молимося, навіщо це робити?

Я думаю також і про те, що ми дещо вправляємося у рито­риці. Не хочу я цього робити, висловлю декілька конкретних пропозицій.

Перша — до керівництва Верховної Ради і до уряду: оголосити 9 березня національним і державним святом (Оплески). Я цю пропозицію озвучував, вона не була почута. У нас дуже багато свят, навіть аж забагато, але це свято особливе.

Друге. Я цілком підтримую пропозицію академіка Жулин­ського: не може бути так, щоб найбільші національні святощі зберігалися за 5 метрів від війни, від пострілів. Я й так дивуюся, що це вижило. Треба прийняти рішення, нехай весь народ скла­деться, і мусимо мати цей Шевченківський дім.

Третя пропозиція — до українців з усього світу. Ось пані Хортяні, мужня жінка, яка багато зробила для вшанування Шевченка. Чи ви знаєте про те, що в місті Форт-Шевченко є пре­красний музей, створений українцями Казахстану, але він не пов­ний. Тому що головне — українська Голгофа перебуває на тому плато, яке знищене і зруйноване. Його треба окультурити, треба поставити там або Хрест, або Церкву, а якщо мусульмани не сприймуть цього, то хоч пам’ятний знак. Смітник, руїна… Але це можна зробити міждержавними силами — Казахстану, Польщі… Там поляків було багато, які Шевченка підтримували, і навіть серед росіян були, виявляється, порядні люди, як капітан Усков, що для Шевченка мало велике значення.

У зв’язку з цим я вас прошу: зробіть усе можливе, щоб ми  не святкували “общего юбилея” з путінською клікою. Якщо ми будемо святкувати, то це має бути свято з інтелігенцією, з усіма народами, чиї нащадки можуть вважати себе дійсно нащадками великої культури того чи того народу. Відкиньмо ці намагання! Кривавий кат має понести кару, він має впасти. Колись, рано чи пізно, він впаде, але ми повинні зробити все для того, щоб свят­кувати разом з росіянами, білорусами, литовцями, чехами, болга­рами, угорцями, американцями, з усім світом. І я думаю, що так і буде.

І ще одне, суто наше особисте. Мені здається, духовний образ Шевченка вже сьогодні постав перед нами, і буде він ще більший. Але важливо матеріалізувати присутність Шевченка. В Оренбурзі знищено Шевченківський музей. У Петербурзі не допускають до майстерні з антресолями. Але я хочу сказати, що ми у Львові, наприклад, багато років добивалися Літературного музею і маємо зараз такий музей на виході, вже наша нова влада над цим працює.

Від усього серця я хочу побажати, щоб з таким добрим, розумним, спокійним і хвилюючим настроєм ми прийшли до Шевченка з поклоном.

Слава Шевченкові! Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова Левченко Ольгу Володимирівну, народного депутата України, депутатська фракція Комуністичної партії Украї­ни. Підготуватися Мудрому Борису Ярославовичу.

 

ЛЕВЧЕНКО О.В., член Комітету Верховної Ради України з пи­тань культури і духовності (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, Комуністична партія України). Уважаемые участ­ники парламентских слушаний! Я всегда очень осторожно относи­лась к таким громким словам, как “пророк”. И даже при принятии соответствующего документа в нашем Комитете высказала свое сомнение, что это, возможно, слишком высокопарно, даже когда речь идет о личности Тараса Григорьевича Шевченко. И решила еще раз перечитать его произведения, дневники. Мое мнение несколько изменилось, хотя я остаюсь противницей высоких слов.

И все же, кем был и кем является сегодня для нас Шевченко? Тарас Шевченко показал всему литературному миру, как соединить ход истории с человеческой судьбой его народа, не позволяя политическим партиям манипулировать. Бороться за правое дело можно и без политических программ, без знамен и лозунгов, не примыкая к различным обществам. Правое дело всегда остается честным, если идти по жизни с открытой и сво­бодной душой (Шум у залі).

 

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Це провокація Петра Симоненка! Це про­вокація тієї партії, що вбила мільйони українців!

 

ЛЕВЧЕНКО О.В. Читая Шевченко, я ловила себя на мысли: такое впечатление, что история повторяется. Словами поэта мож­но характеризовать последние события в Украине:

“Я ридаю, як згадаю

Діла незабутні

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України” (Шум у залі).

Да, к сожалению, прогремела наша страна на весь мир. И показали мы всем не нашу исконную доброжелательность и лю­бовь к ближнему. На протяжении многих дней на улицах Киева шло настоящее братоубийство (Шум у залі). И снова слова Шевченко:

“Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають”.

 

“…Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? Побачите,

Які будуть жнива!”

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. (Виконує Державний Гімн України).

 

ЛЕВЧЕНКО О.В. Почему никто не слышит слова Шевченко: “Обніміться ж, брати мої…”

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. (Виконує Державний Гімн України).

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Слава Україні!

 

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Героям слава!

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. Слава нації!

 

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Смерть ворогам!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Я прошу… Запрошую до слова юриста Мудрого Бориса Ярославовича.

 

МУДРИЙ Б.Я., юрист. Миру вам! Миру народу України! Миру та злагоди всім на планеті Земля! Можна блудити, водити манів­цями та обманювати народ ще більше 20 років. Можна ще закли­кати Шевченковим “Борітеся — поборете”, але не маємо права і не дамо окроплювати кров’ю після “Небесної сотні”, яка загинула за нашу землю, за правду, за волю! Вдумайтеся, люди: барикади в центрі Києва, столиці найбільшої держави в Європі, у ХХІ століт­ті! На цій останній барикаді загинули люди.

Оцю гвоздичку я сьогодні взяв на останній барикаді, йдучи до Верховної Ради. Зважте, на останній барикаді перед Верхов­ною Радою люди віддали своє життя, ніби звертаючись до всіх нас, до народних депутатів України, до всієї влади: старайтеся, працюйте, ми все для вас зробили, віддали за вас життя, щоб у цій державі ніколи (чуєте?) ніколи не проливалася кров!

Друзі, мені боляче. Я прийшов сюди з надією бути почутим, щоб ми зрозуміли одне одного. Найголовніше, що ми — цивілі­зована нація з багатою культурою дозволяємо плюндрувати нашу землю.

Шевченко казав:

“І на оновленій землі

(якій? Українській, російській, казахській? — запитую я вас)

Врага не буде, супостата…”

(якого? Один, не добитий ще, а другий у Росії чекає своєї кари).

Доки, доки воюватиме зброя? Доки вона буде виготовлятися для того, щоб нищити народ? Хто має право позбавляти найсвя­тішого дару природи і Бога — життя. Зважте, зброєю, яку оплати­ла держава, найманцями, яких вона взяла на службу народу і пла­тила їм зарплату, вони вбивають наших дітей, нівечать наш народ.

Немає, на превеликий жаль, міністра культури, який палко виступав. Я схиляю голову перед цією бойовою людиною, яка стояла там, на Майдані. Але я звертаюся і прошу: пане Євгене, попросіть оперні театри, нехай вони все-таки поставлять оперу “Назар Стодоля”, партитура якої написана 1959 року і досі лежить. Нехай поруч із “Летючим голландцем”, поставленим іноземною режисерською групою, який, на мою думку, є вершиною оперного мистецтва, буде поставлена найкраща, найколоритніша опера з  глибою народної культури. Скільки там пісень, танців, скільки там етносу, скільки там багатства! Вона має бути найпишнішою. Зауважте: один драматичний твір Шевченка, а яку революцію він зробив, який внесок у розвиток театрального мистецтва!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Борисе Ярославовичу, завершуйте, будь ласка.

 

МУДРИЙ Б.Я. “Dura lex sed lex” (закон суворий, але це закон) — тисячу років тому римляни написали. Треба приймати закони, які забезпечать насамперед розвиток особистості, культу­ри, громадянського суспільства.

Отже, до праці! Годі відпочивати!

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова голову Національної спілки письменників України Баранова Віктора Федоровича.

 

БАРАНОВ В.Ф., голова Національної спілки письменників України. Пане головуючий, декілька слів поза протоколом, щоб не йшов мій час на виступ. Приїздять люди з Угорщини, з Польщі, із Сполучених Штатів Америки, з інших країн і виступають у парла­менті України українською мовою. А людина, яка все життя про­жила в Україні (вашою мовою, пані Левченко), “не удосужилась” вивчити чи бодай написати українською текст виступу на честь Тараса Шевченка (Оплески). Це свідома позиція комуністів! І тому я заявляю, хоч і не маю права законодавчої ініціативи, що Націо­нальна спілка письменників ініціюватиме законопроект про забо­рону Комуністичної партії в Україні (Оплески).

Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні немає потреби зайвий раз говорити про світову славу і велич Тараса Шевченка, про його пророчі послання рідному народові, про бого­спасенну роль в історії України — про це написано незліченні томи. Однак є величезна потреба використати 200-річний ювілей для максимального наближення його ідейних і духовних заповітів до реалій нинішнього часу.

Нарешті мусимо спитати у себе, у громади, у державної влади: чи справді сповідуємо у щоденному житті і вчинках зали­шений нам як найдорожчий скарб Шевченків кодекс національної єдності, моралі, честі, гідності, любові і ненависті, жертовності, тираноборства, правди і справедливості, чи тільки вдаємо з себе гідних нащадків батька Тараса, від дати до дати відбуваючись ритуальним поклонінням пам’ятникам генію? І якщо відповідь напрошується негативна, то мусимо найперше з’ясувати причини, чому так сталося. Ось головне завдання для суспільства, а не виголошення чергових панегіриків та покладання вінків.

Звісно, в авангарді цього процесу має йти державна влада. Це вона мала б подавати чіткий сигнал власного шевченкоцен­тризму і показувати приклад, як належить жити і діяти в окресле­ному Шевченком силовому полі духовно-моральних імперативів. Натомість протягом усіх років незалежності ми спостерігали по­слідовну політику національного нігілізму всіх, без винятку, прези­дентів, особливо донедавнього, з їхньою незліченною чиновниць­кою раттю. Однак і вони виявилися безсилими перед могуттю Кобзаревих послань.

Є небесне провидіння в тому, що саме в рік 200-річчя Тараса Григоровича повсталий український Майдан змів злочинну бандитську зграю, що посіла владну верхівку, звільнив Україну від кримінальної донецької окупації. Шевченкове слово було постійно присутнє на столичному Майдані, воно виявилося додатковим детонатором вибуху народного гніву і запорукою перемоги.

У передмові до збірки поезій Тараса Шевченка, перекла­дених на казахську мову, видану в Алмати 2012 року, я писав:

“Сила Шевченкового гуманістичного пафосу не просто у від­стоюванні кожним народом законного права на гідне життя на власній землі і любові до неї, її могутнім ідейним осердям є Кобзарева лють, ненависть, непримиренність із світовим поряд­ком, за якого існують царі і кріпаки, раби і рабовласники, гноблені і гнобителі. Цей вектор спрямування Тарасового слова підносить свідомість кожного, хто тим словом пройнявся, до необхідності рішучого вчинку задля торжества правди. З такими світочами, як наш Кобзар, світ убезпечений від згасання. Тож ідімо на сяйво його любові, але не забуваймо і про силу спасенної ненависті, про його бунтівний дух, про гнів, що вибухає в ім’я порятунку людини і людства. Не уявляю Шевченка без гніву, який у нього катарсисний, всеочисний. Здається, саме його сьогодні найбіль­ше потребує світ”.

На новітньому Майдані Тарас Шевченко відродився якраз у гніві, якраз у потрібний час — у час смертельної загрози самому існуванню України. Перемога Майдану і ювілей генія — не просто випадковий збіг у часі, це помста пророка державцям, цинічно байдужим до упослідженого, обдуреного, окраденого і загнаного в ярмо цілковитого безправ’я народу.

Сьогодні ми мусимо стверджувати, що українці матимуть історичну перспективу лишень у тому разі, якщо неухильно сповідуватимуть одночасно дві конституції — Основний Закон та кодекс морально-духовних чеснот, втілений у Шевченкових запо­вітах. Ми вже доволі набачилися, як перше без другого перетво­рюється на фікцію. Зрозуміло, йдеться не проте, аби довкола імені Кобзаря створити культ ідола, але нам усім потрібно повер­нутися душею до глибинного, а не розтягнутого на цитати Шевченка. Треба припинити обмежуватися тільки вивченням його творів у школах та університетах на засадах радянської навчаль­ної методології за примітивним принципом “тема та ідея”. Час взагалі відмовитися від погляду на Кобзареві поетичні провидіння як на художню літературу, що майже злочинно здрібнює постать генія. Це не художня література, це сакральні тексти.

На моє переконання, потрібно негайно приступити до роз­роблення державної широкомасштабної програми, що передба­чатиме кардинальну зміну взаємин між владою і суспільством, взаємин, які засадничо спиратимуться на морально-етичну і ду­ховну доктрину Шевченкової біблії. Ця доктрина має стати невід’ємною частиною стратегії державного будівництва і подаль­шого поступу України на шляху утвердження істинного народо­владдя.

Ювілей Шевченка — не тільки свято, це ще й добра нагода для осмислення обсягу та змісту титанічної роботи. Інакше зна­менна дата може обернутися черговим феєрверком, попелу після якого не вистачить навіть на каятливе посипання голів. Не допус­тімо цього!

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова Проскурню Сергія Владиславовича, режи­сера. Підготуватися Мовчану Павлу Михайловичу.

 

ПРОСКУРНЯ С.В., український театральний режисер, продю­сер. Слава Україні! Дякую, пане головуючий. Шановні учасники парламентських слухань! Шановний віце-прем’єр-міністре! Євгена Нищука зараз немає, але я все розповім йому телефоном. Отже, я вважаю, що наші парламентські слухання, присвячені Тарасові Шевченку, хоча б в останні хвилини повинні перейти з жанру куче­рявих літературних виступів до абсолютного конструктиву сучас­ного менеджменту (Оплески).

І справа не тільки в тому, щоб відновити реального, живого Тараса Григоровича, якого всі влади до сьогодні використову­вали, а можливо, і завтра будуть використовувати по-своєму. І не тільки тому, що як виконувач обов’язків художнього керівника Черкаського музично-драматичного театру імені Т.Г. Шевченка я можу скористатися цією трибуною, для того щоб сказати: як тільки наш театр повстав і почав публічно демонструвати свою громадянську гідність, колишній губернатор Тулуб почав букваль­но знищувати і вбивати його.

Я хочу, щоб ми сьогодні обов’язково озвучили необхідність здійснення системної роботи у всіх ланках — і по вертикалі, у тому числі адміністративній, і по горизонтальних зв’язках. Для того щоб ми не мислили тільки Роком Шевченка і відраховували дні до його закінчення, а щоб скористалися унікальним шансом — цим ювіле­єм для того, щоб почати конструктивну роботу з українською кла­сикою, з живим словом, і щоб цим займалася також і оновлена влада.

Проте зараз моє слово до тих, хто, незважаючи на труднощі, на фінансові, адміністративні перепони на місцях, живе Шевчен­ком і втілює його слово в різних аспектах. Це насамперед україн­ські театри, Ігорю Дмитровичу. Безліч вистав! Людська ініціатива не чекає, коли хтось створить умови. Люди оживлюють Шевчен­кове слово самі, і цією енергією влада може скористатися, але, повторюю, тільки в конструктивний спосіб і тільки зберігаючи те надбання, яке дав Майдан: громадський контроль на всіх рівнях, публічне прийняття рішень і максимальна демократичність цін.

Знайдіть зараз у магазині хоча б одну книжку, яку може купити вчителька або санітарка за такої зарплати. Де масова достойна біографія Тараса Григоровича? Яким накладом виходять академічні видання, про які ми зараз усі говоримо і які тут пока­зуємо, на цій трибуні? Вони не масові. Говорімо про Тараса з мо­лоддю сучасною мовою! Молодь має зрозуміти і полюбити Шев­ченка, зробити його модним. Вона дасть Шевченкові вічне життя в нових і нових генераціях.

І прошу ще хвилину буквально. Хочу розповісти вам про фільм, який, на щастя, ми зможемо показати на Майдані 9 бе­резня о 21 годині. Це документальний фільм “Тарас Шевченко: IDентифікація”, знятий на студії “Укркінохроніка” на державне замовлення, але в кредит. Ми знімали фільм на Донбасі. Я знай­шов людину, яку звати Пепік. Це людина-батрак, без паспорта. Він живе нахлібником у людей, які дають йому їжу, 100 грамів горілки і пачку цигарок за те, що він цілий день на них працює. Ми зняли з ним сюжет, ви побачите його в фільмі. А потім ми спустилися з ним у копанку на глибину 6 метрів, я хотів у цьому саунді записати з ним розмову. І я запитав у нього: “Пепіку, а що ти скажеш про Шевченка?”. І людина, яка цілий день розмовляла зі мною на їхньому місцевому діалекті (це місто Сніжне Донецької області), раптом згадала мову, дитинство, маму. Цей чоловік по­чав критикувати мене за те, що ми згадуємо Шевченка, Франка, Лесю Українку тільки у святкові ювілейні дні (Оплески).

Україна — це Пепіки, а Шевченко — його старший брат.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова голову Всеукраїнського товариства “Просвіта”, народного депутата України першого — четвертого та шостого скликань Мовчана Павла Михайловича.

 

МОВЧАН П.М., голова Всеукраїнського товариства “Просві­та”. Шановний пане головуючий! Шановна громадо! Я хотів би, щоб ми принагідно подякували Сергію Проскурні за безсмертний епізод, який залишиться завжди перед нашим внутрішнім зором, коли юнак з біблійним образом, з вогняними очами і полум’яними вустами декламує Шевченка. Сергію, спасибі вам (Оплески).

Чому це має таке важливе значення? Не Пепіки, не всі інші. Тому що найбільш інтернаціональний (не за старими поняттями і категоріями), можна сказати, найбільш глобальний твір Шевчен­ка — поема “Кавказ”, яку сьогодні цитував міністр культури. Це програма дій для всіх упосліджених. До сьогодні розтерзаний Кавказ двоголовий путінський орел довбе послідовно, там вибухи по аулах. Сьогодні цей орел перелетів на нашу територію.

І тому я міг би багато сказати, бо я займаюся творчістю Шевченка, дослідженням його слова, яке дано нам як програма. Слово від Бога, адже він сказав:

“Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!... Знать, от Бога

І голос той, і ті слова…”

Це ж таке прочитання всіх філологічних праць, всіх студій, що стосуються філології і природи слова, яке може вбивати і ліку­вати. Сьогодні існує нова наукова галузь нейролінгвістика, яка до­сліджує і доводить, що слово є надзвичайно містичним, воно синергетичне. І воно задане нам Тарасом Шевченком як програма.

Перевірмо календар. Можливо, я помиляюсь, можливо, ви доповните. Ми згадували, зокрема Ірина Фаріон, 1914 рік. Тоді почалися великі зрушення, Російська імперія почала тріщати. У  1914 році — році 100-річчя Шевченка. Потім можна перейти у ХХ століття: 1961 рік, 1964 рік — тоді з’явилося шістдесятництво, це час, коли пасіонарність української нації знову була високою. І це 2004 рік. А перед цим був 1991 рік, про що згадував Роман Мар’янович Лубківський.

І сьогодні 2014 рік. Якщо навіть станеться так, як свого часу, коли Симон Петлюра припустився катастрофічної помилки — причепив нашого національного військового генія до себе у ваго­ні, арештувавши його… Потім висадили його на якомусь полу­станку, і невідомо, де він зник. Може, вбили, невідомо. Якщо сьо­годні влада причепить, не дай Боже, Майдан до того вагону, який називається “Великий український”, то попереду є 2019 рік, 2024 рік.

Нам заданий великий алгоритм дій. Це треба усвідомити. Але він заданий не тільки нам. І світова велич Шевченка полягає в тому, що він вийшов поза межі національного.

Дудко згадував епізод у Ворошиловграді, що там немає української книги. Сьогодні ви побачите тиражовану всюди книгу “Шевченко — вождь украинского национализма”. Вона поширена у мільйонних накладах! Він озброював, але озброював тих, хто йшов проти Шевченка.

Але я скажу категорично, як ми сьогодні написали в редак­ційній статті “Слова “Просвіти”: Росія програє війну Шевченку, вона приречена на це.

Російський філософ І. Ільїн писав: “Проблема истинного национализма разрешима только в связи с духовным пониманием родины: ибо национализм есть любовь к духу своего народа, и  притом именно к его духовному своеобразию. Тот, кто говорит о родине, разумеет духовное единство своего народа”. Хто серйозніше і вагоміше сказав про це?

І завдяки тому, що мені передав слово Анатолій Васильович Гайдамака, я хотів би сказати про речі, які потребують нагального розв’язання, вони стосуються музейної справи.

Ви знаєте, що Анатолій Гайдамака, який є автором багатьох експозицій, доклав зусиль і в Мангишлаку. Це не казахи робили, Ігорю Дмитровичу, це робив Анатолій, це його зусилля. Але сього­дні понищено не тільки там. Вивітрили дух Шевченка із Канева, і  ми побачили, що це вокзал. Сьогодні, коли зайдемо до Націо­нального музею Тараса Шевченка, то подивуємося — не вентиля­ції, а тому, що там Шевченка немає. У центральному музеї Шев­ченка немає Шевченка. І тому негайно треба переглядати!

Мені здається, що одна постать, яка заслуговує на окрему увагу, яка є ініціатором цього нищення, має бути піддана громад­ському остракізму. Це Лариса Скорик. Це ініціатор, яка впрова­джувала антишевченківський дух, яка руйнувала все, яка казала: “Шевченко — вождь українського націоналізму”. Це вона. Тому я звертаюся до всіх, хто причетний до ідеології формування нових кадрів, щоб це врахували. Щоб обов’язково разом із директором музею, який носить ім’я Стуса, вони були покарані за всі зловжи­вання — фінансові, моральні, ідеологічні, антиукраїнські.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до слова Василя Вовкуна, режисера. Підготуватися Івану Федоровичу Драчу.

 

ВОВКУН В.В., український режисер, сценарист, культуролог. Слава Україні! Я говоритиму стисло. Не знаю, справді, не можу вловити мети парламентських слухань. Тому що знаю чітку ідеоло­гію попередньої влади, яка давала завдання — обов’язково робити ювілей Шевченка з ювілеєм Дня Перемоги. Якщо іншу тему брати до цієї теми, то обов’язково додавати ювілей Лермон­това. І мені здавалося, що ми сьогодні зберемося і подумаємо, як швидко змінити ситуацію так, щоб Шевченко зазвучав на світ.

Розуміючи ситуацію матеріальну і організаційну, пропоную. У  неділю відбудеться Шевченківське віче під назвою “Встане Україна — світ правди засвітить”. Через тиждень, наступної неділі, це Шевченківське віче може відбутися в Черкасах. І так у кожному обласному, районному центрі, у кожному селі — і за рік Шевченко прийде в кожну хату. Це перша пропозиція (Оплески).

Друга пропозиція — це міжнародний контекст. У 2009 році мені теж казали, що це неможливо, а ми з твором Євгена Станковича “Панахида за померлими з голоду” побували у восьми столицях світу. Цей твір звучав у філармоніях. Я слухав тільки один раз, у Тель-Авіві, коли після закінчення твору запала тиша, жодного аплодисменту не було — народ плакав. Коли я прийшов у Кнесет, ми вже говорили про політику: чому Ізраїль не визнає Голодомор в Україні.

Отже, пропозиція. Євгеном Станковичем написаний пре­красний твір для хору “Думка”, солістів та симфонічного оркестру, який називається “Страсті за Тарасом”. Якщо їх об’єднати з ви­ставкою, бо Шевченка як маляра світ майже не знає, — це буде прекрасний проект, якому годилося б бути у Європі. І бажано, щоб цей проект відбувся не за бюджетні, а за спонсорські гроші, як ми це робили щодо Голодомору.

І третя. Ми бачимо, що Україна багато своїх ювілеїв навіть не доводить до Штаб-квартири ЮНЕСКО. Коли святкувався ювілей Гоголя і ми приїхали з прекрасною виставкою, фільмом, генеральний директор ЮНЕСКО прийняв мене, незважаючи на те, що в графіку не було записано, що треба прийняти міністра культури. Був повний зал, і всі казали одне: “Ми не знали, що Гоголь — українець”.

Ось як можна за один вечір дуже багатьом донести ім’я Тараса Григоровича Шевченка.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова голову Ради Товариства “Україна — Світ”, голову президії Конгресу української інтелігенції, члена Національної спілки письменників України, Героя України Драча Івана Федоровича.

 

ДРАЧ І.Ф., голова Ради Товариства “Україна — Світ”.

“Скиньте з Шевченка шапку. Та отого

дурного кожуха.

Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха.

Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім:

Йому було перед смертю всього лише сорок сім.

 

А то підробили діда і шкутильгаєте з дідом.

Ліниву свою недолугість за ним пускаєте слідом.

А він вибухає і шпетить всю вашу дурну макітру

І молодо круговертить. Молодо! Проти вітру!

 

А він все шукає до пари — наймичку з сиротою,

А він пропада за маною — не вашою, а отою!

І горне гору роботи, бо в нього роботи гора.

Гори до нього горнуться, сонце — на вістрі пера.

 

Він пильно у нас вдивляється.

Вільний свавільний самум

Здається, ядерно вибухне з отих непокірних дум.

А то регоче і тішиться, неначе хлопчисько радий.

Шевченко був молодим.

Шевченко завжди молодий” (Оплески).

Той вірш написаний років 20 тому, а зараз прочитаю вірш теперішній.

“Моя дружина Марія

Радить мені як християнину

Ставити вісім свічок

За здоров’я усіх

Ворогів видимих і невидимих,

Ворогів знаних і незнаних,

Недругів близьких і далеких,

Недругів вчорашніх і майбутніх.

А я як затятий язичник

Ніяк не можу позбутися

Настійливого бажання,

Аби доля мого Президента,

Аби доля сучасного ката

Мого народу стражденного

Не могла розминутися з долею

Італійського християнина

Беніто Муссоліні” (Оплески).

Павло Михайлович Мовчан згадував про полковника Болбочана, одного з блискучих полководців. То я вам скажу, що відомо, хто його вбив. Його вбили чекісти, особисто Чеботарьов. Про це написані книжки, це все відомо. Зараз ці книжки видаються, вони існують, а фільмів про Болбочана немає.

Але я ще інше хочу вам сказати. Шевченко в різноманітних ситуаціях постає як зброя не тільки в наших руках, але і зброя на­шого, як тепер можна сказати, найлютішого ворога. Якось ниніш­ній Президент Російської Федерації приїздить в Україну і зустрі­чається не з Януковичем, а з тим Президентом, який ще був попереду, і починає йому читати:

“Без малодушной укоризны

Пройти мытарства трудной жизни,

Измерять пропасти страстей,

Понять на деле жизнь людей,

Прочесть все черные страницы,

Все беззаконные дела…

И сохранить полет орла

И сердце чистой голубицы!

Се человек!..”

І він запитує нашого Президента: “Хто це написав?” Той від­повідає, що чи Лермонтов, чи Некрасов. Розумієте, в чому справа?

І коли ми нарікаємо, що Шевченко писав і так, і так… Звісно, душа його була вся українська. Але коли він і пробував писати, а  потім десь зрікався і каявся через те, то душа його була войовнича, бойова, яка і вела цю “Небесну сотню”. І не дай Боже, щоб ми з вами думали про небесну тисячу.

Скільки в кожному з нас буде Шевченка — стільки буде людини.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до заключного слова голову Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Кириленка В’ячеслава Анатолійовича. Будь ласка.

 

КИРИЛЕНКО В.А. Шановний пане заступнику Голови Верхов­ної Ради України! Шановні члени уряду! Шановні учасники парла­ментських слухань! Шановні українці, які нас чують і бачать по телебаченню! Понад усе я хочу від імені Комітету з питань куль­тури і духовності українського парламенту подякувати всім, хто взяв участь у слуханнях, хто виступив і хто, на жаль, не зміг висту­пити. Якщо маєте тези виступів, передайте до секретаріату Комі­тету, ми їх обов’язково долучимо до матеріалів парламентських слухань.

Думаю, ви переглянули раціональну частину наших слухань у вигляді проекту Рекомендацій. Бо нам же, окрім того, що сказа­ти, треба потім і зробити. А ця справа дуже часто шкутильгала в українців: говорили добре, а робили не завжди добре. З того, що запропоновано у проекті Рекомендацій, відсотків 95 не викли­кало жодних заперечень і не критикувалося тут. На мою думку, треба акцентувати увагу ще на декількох речах, про які йшлося чи, може, не йшлося, але які потрібно зробити.

У нас новий міністр освіти, дякувати Богові. Новий, не той, що був великим україноненависником, не побоюся цього слова. Тепер у нас міністр, який розуміє, що таке українська ідентичність і хто такий для нас Шевченко. Тому кожний учень і кожний сту­дент, бодай молодших курсів, протягом навчання обов’язково має відвідати пам’ятні Шевченківські місця. Це треба записати в нашо­му рішенні, якщо ви не заперечуєте. Згодні? (Оплески).

І це не тільки Київ, не тільки Національний музей Тараса Шевченка і дві філії — на Козиному болоті і на Пріорці. Про філії ми сьогодні якраз не згадували, але там працюють абсолютно віддані Шевченковій справі працівниці, принагідно їм треба подя­кувати. Вони, незважаючи на вітри політичні, завжди робили і роб­лять свою справу. Треба відвідувати і Канів, і Будище, і Шевчен­кове, і Моринці, і Качанівку, і Седнів — це все має бути зафіксо­вано в рішенні Міністерства культури про пам’ятні місця, пов’язані з життям і творчістю Тараса Григоровича Шевченка. Це має бути офіційно затверджений каталог. Це буде дороговказ для освітян, для музейників, для кожного порядного українця, який розуміє, що він не може бути відданим громадянином своєї країни, якщо не знатиме бодай мінімально, хто такий Тарас Григорович Шевченко.

У зв’язку з цим і шляхи до пам’ятних місць потрібно дороб­ляти, особливо в інформативному плані. Бо на шляху з Києва є один малесенький вказівничок на повороті в селі Софіївка, де вказано, що праворуч знайдете Канів і там знайдете Батька нашо­го. Це жодної критики не витримує. Сотні вказівників з усіх боків мають бути коричневого кольору, як у Європі, які вказуватимуть на те, що це історична пам’ятка і взагалі святе місце для кожного українця. І так до кожного Шевченківського об’єкта. З такою про­позицією я звертатимуся офіційно як голова Комітету до віце-прем’єр-міністра і до міністра культури, щоб вони спільно з усім урядом у швидкому часі, цього року, обов’язково це зробили.

До речі, можна подумати принагідно, щоб для багатьох категорій громадян, а, може, і для всіх (розумію, що це фінансове питання) вхід до пам’ятних Шевченківських місць і до музеїв зробити безоплатним хоча б цього року. Нехай люди йдуть, хай буде паломництво. І навіть той, хто не має кілька десятків гри­вень, хай знає, що держава за нього заплатить. Це питання теж треба розглянути, про це до мене надходили і записки із залу.

Крім того, безперечно, елітні видання дуже потрібні. Ми дякуємо Інституту літератури і всім причетним, які працюють над “Шевченківською енциклопедією”, і повне зібрання творів нарешті треба видати. Але масовий “Кобзар” разом із біографією мільйон­ним накладом за мінімальною ціною — це завдання держави. Цього року його треба видати (Оплески). Тут був Мураховський від Держкомтелерадіо, який опікується видавничою справою, і в уряді треба приділити цьому питанню велику увагу. У швидкому часі це треба забезпечити і зробити таке видання доступним.

Я також підтримую пропозицію пана Романа Лубківського, що 9 березня треба встановити національне свято (Оплески). Від­повідну пропозицію ми всі, члени Комітету з питань культури і ду­ховності, внесемо на розгляд парламенту. Ви знаєте, що треба буде вносити зміни до законодавства про святкові і вихідні дні, і  сподіваємося, що поки це питання гаряче, то хоча б у такому половинчастому складі Верховна Рада України за це проголосує. Це буде справедливо. Бо коли в робочий день ніхто не згадує про нашого Батька Тараса, то тоді й минає він якось непомітно для кожного з нас. А так усі знатимуть — і школярі, і пенсіонери — вихідний день для того, щоб ми згадали того, хто нас врятував ще у ХІХ столітті та забезпечив наше існування як українців, яке тепер буде вічним.

Дякую всім за роботу. Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Прошу до заключного слова міністра культури України Євгена Миколайовича Нищука.

 

НИЩУК Є.М. Шановне товариство! Я думаю, що ці парла­ментські слухання, які підтримував тривалий час, навіть у ті часи, коли це складно було робити, голова Комітету з питань культури і  духовності В’ячеслав Кириленко, є вкрай важливими. Вважаю, що це у нас такий великий семінар відбувся. Практично кожна думка була дуже важливою, виступи доповнювали один одного, за деякими винятками, звичайно. Головне, як сказав В’ячеслав Ана­толійович, щоб усі ці пропозиції були записані в Рекомендаціях парламентських слухань. Я думаю, що вони ще надходитимуть, їх треба втілювати, тоді це буде суть того, що ми донесемо до наступних слухань.

Кажуть, це уряд самогубців, він лише на три місяці. Мене не  хвилює подальша моя особиста історія, але мене хвилює те, що ми зараз хочемо закласти в історію і в ідею національної культури. Мій шлях — це мій шлях, мені його треба достойно і  чесно пройти. Безумовно, те, що сьогодні відбулося, є великим навчанням для мене. Це щиро і очевидно. Я до цього знав людей, знаю, які підрозділи, цехи, але це системна робота, якої я пови­нен вчитися. І, безумовно, велика відповідальність покладається ще й на заступників, які, очевидно, мають систематизувати роботу і бути людьми, які знають апарат.

Водночас я усвідомлюю, що маю репрезентувати і сьогод­нішні наші Шевченківські слухання в ширшому колі українському. Хтось дивився парламентські слухання, хтось не дивився, але їх треба доносити, зокрема і у світі. Принагідно щиро дякую всім, хто знайшов можливість приїхати з діаспори і вже безпосередньо зробив роботу, створюючи компакт-диски тощо.

Це жертовна велика робота буде. Всі ті заходи, які у мене виписані, треба підтримати, мають бути кошти на це… А міністр фінансів нам сказав почекати до квітня — якщо МВФ дасть гроші, тоді будемо розмовляти. Але процес не може зупинятися.

Багато областей хвилюються, бо мають відбутися всі ці по­казові обласні злети, що проходять у палаці “Україна”. На 9 берез­ня потрібно 1 мільйон гривень, а ще 8,1 мільйона на подальші покази обласних злетів у палаці “Україна”. Навіщо? Якщо область може, то не зупиняє роботу, але ми можемо в іншому форматі презентувати підготовку області до Шевченківського звіту. Може, на відкритих площах, може, на Чернечій горі, як запропонує рада, від якої виступають колективи. Навіщо просто викидати мільйон на оренду палацу “Україна”? Я не знаю, як ви думаєте. Це до прикладу.

Театр. Насправді у травні за будь-яких обставин має відбу­тися фестиваль… Я назвав би його навіть не фестивалем, а спо­віддю театру. І всі роботи, які зараз готують театри, зокрема театр імені Франка (до речі, я зі студентами післязавтра здаю ро­боту), деякі інші театри, мають побачити люди. І не тільки в Києві. Треба знаходити інвесторів, щоб ці вистави проїхали по Україні. І треба не забути про дітей, які вірші вивчають, готують Шевчен­ківську програму. Ми не можемо цього відкинути, сказати, мов­ляв, грошей немає і все, до побачення. Такого не може бути, бу­демо шукати інші рішення. Але демонстративних заходів, на які потрібні великі гроші, звісно, не буде.

З кіно така сама ситуація. Будемо намагатися доробити і цей фільм. Я бачу, тут ще є режисери, які виношують ідеї або вже почали роботу.

Одним словом, шановне товариство, ми спільно несемо відповідальність, не тільки я. Я несу за відомство відповідальність і обіцяю зранку до ночі, так і зараз відбувається, незважаючи на температуру і страшну ангіну, працювати разом з вами. Я прошу підтримки і дякую за довіру.

Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановне товариство, час завершується, підбиваємо підсум­ки наших парламентських слухань. Бажаю вам усім великої мудро­сті і насамперед радості. Бо Шевченко — це все-таки радість, а не смуток. Я хотів би, щоб коли ви згадуєте про Шевченка, на ваших обличчях була усмішка. Згадайте, хоч як йому було складно і важ­ко, хоч як йому в житті було проблематично, він завжди це долав з гарним жартом і доброю усмішкою.

Отже, шановне товариство, великий Шевченко сьогодні нам подарував великі відчуття. Ми сьогодні з вами поспілкувалися і отримали великий заряд один від одного і від Шевченка.

Пам’ятаєте, колись він, ще служивши солдатом у Казахстані, казав, що мене той полковник, най йому гикнеться, послав на ту річку, “кому Дар’я, а кому мачуха”, рубати очерет, а сокири не було. Пам’ятаєте, як він жартував зі своїм ротним Богомоловом, до якого прийшов і сказав українською мовою: дати три сокири. Той бідний ротний не знав, що таке сокира. Будучи там, у Казах­стані, розмовляючи солдатською, як він казав, мовою, Тарас все одно жартував. І в результаті той ротмістер все ж нашкрябав на четвертому аркуші, бо три подер: “да, выдать три сокиры”.

Тобто я, звісна річ, в жарт хочу вам нагадати, що ось так весело… Нехай вони плачуть. Нехай вони, наші вороженьки, будуть сумні. Ми, згадуючи Шевченка, маємо відчувати радість на серці, що він у нас є, що він нам дарує бути його послідовниками.

Отож, з вашого дозволу, я хочу подякувати нашому Коміте­тові, який, попри все, ці парламентські слухання все-таки підго­тував. Щира подяка вам (Оплески).

Щира шана і подяка українцям, які змогли доїхати в такі буремні для України часи і своєю присутністю підтримати нас усіх (Оплески).

Я щиро вдячний усім, хто взяв участь у парламентських слуханнях, і прошу ваші пропозиції, які не пролунали з тих чи тих причин, передати до секретаріату Комітету, вони обов’язково будуть враховані.

На цьому, шановне товариство, парламентські слухання оголошуються закритими. Дякую. Слава Україні!