ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

СТАН ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

12 червня 2013 року, 15 година

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

РИБАК В.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні колеги! Шановні члени уряду! Високоповажні гості, учасники парламентських слухань! Вітаю вас у стінах вищого законодавчого органу нашої держави, у Верховній Раді України. Відповідно до постанови Верховної Ради України від 19 березня цього року ми проводимо парламентські слухання на тему: “Стан дотримання прав людини в Україні”.

Права людини — це високі ідеали добра, гуманізму, справедливості, до яких прагне кожна цивілізована країна. Прагне до них і наша держава. Як одна з держав — засновниць Організації Об’єднаних Націй Україна брала участь у розробленні Загальної декларації прав людини. Впроваджуючи демократичні цінності, наша держава вступила до Ради Європи, а на даному етапі активно реалізує політику інтеграції до Європейського Співтовариства.

Україна є учасником більшості міжнародних угод у сфері захисту прав людини, які активно імплементуються в національне законодавство. Сьогодні, розглядаючи це важливе питання, нам потрібно проаналізувати, як реалізуються права людини на практиці, як виконуються ухвалені закони. Саме з цією метою проводяться парламентські слухання, а не для того, щоб звину­вачувати один одного чи вирішувати, хто гірший, хто кращий, не для того, щоб присипати голову попелом, адже нам є чим пишатися. Але є речі, за які нам, на жаль, соромно. Ми повинні спільно виправити ситуацію, відверто назвати проблеми, причини їх виникнення та відшукати шляхи їх вирішення.

Ніколи жодна влада без участі громадянського суспільства, засобів масової інформації, без спільних зусиль усіх інститутів суспільства не досягне помітних результатів у сфері забезпечення прав людини. Ще раз хочу наголосити: лише завдяки спільним зусиллям влади, громадських та правозахисних організацій ми зможемо послідовно наблизитися до міжнародних стандартів у  сфері забезпечення прав людини у законодавчому і в практич­ному вимірі.

Конституція України визначає життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і безпеку людини найвищою соціальною цінністю. Розділ Конституції, присвячений правам людини, отри­мав визнання країн демократії. Парламент прийняв ряд законів, покликаних забезпечити реалізацію конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Минулого місяця ми провели парламентські слухання щодо стану виконання судових рішень і визнали, що в Україні багато рішень суду не виконуються. У зв’язку з цим зростає кількість заяв, поданих до Європейського суду з прав людини. Ми кон­структивно обговорили цю проблему, визначили, яких заходів мають вжити уряд і Верховна Рада України, аби ситуація почала змінюватися на краще. Думаю, що й сьогодні ми будемо повертатися до цієї теми, оскільки саме суд є найбільш дієвим інструментом захисту прав людини.

Однак не в усіх випадках права людини потребують саме судового захисту. В одному випадку для забезпечення дотри­мання прав людини необхідно докласти зусиль на державному рівні, наприклад, здійснити реформування судової системи, за­безпечити її ресурсами, щоб суди мали змогу в розумні строки розглядати справи. А в іншому разі потрібна просто увага (підкреслюю, просто увага) місцевого чиновника до проблем простої людини.

Народні депутати, особливо ті, хто регулярно здійснює прийом громадян, знають реальну ситуацію з дотриманням прав людини, знають, як нерідко людям важко знайти правду на місцях. Іноді достатньо зробити один телефонний дзвінок до недбалого чиновника, щоб вирішити питання, яке цинічно зволікається. Такі факти непоодинокі, і їх, на жаль, ще багато.

Хочу підкреслити, що 2012 року у зверненнях громадян до парламенту було порушено майже 87 тисяч питань, з них близько 40 відсотків — щодо дотримання законності та охорони право­порядку, реалізації прав і свобод людини і громадянина. У цих зверненнях люди скаржаться на дії посадових осіб, зокрема, на зловживання окремими з них службовим становищем, вбачають у їхніх діях ознаки корупції, нарікають на формальний розгляд звернень, бездіяльність.

Крім народних депутатів, ми сьогодні запросили до участі в парламентських слуханнях представників уряду, Уповноваженого з прав людини, голів Конституційного, Верховного Суду, пред­ставників Генеральної прокуратури, органів місцевого самовряду­вання, наукових установ, громадських організацій, міжнародних представництв, акредитованих в Україні. А головне, що в цьому залі — десятки людей, метою діяльності яких є правозахист. Вони добровільно взяли на себе цю нелегку місію і щодня, долаючи бюрократичні перепони, часто навіть ризикуючи, допомагають нашим громадянам захистити порушені права. Таке широке пред­ставництво є запорукою того, що в ході парламентських слухань ми визначимо недоліки у цій сфері та спільно напрацюємо відпо­відні рекомендації.

Кілька слів про регламент проведення парламентських слухань. Я надам слово для доповіді міністру юстиції України Лавриновичу Олександру Володимировичу — до 10 хвилин. Спів­доповідатимуть голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Валерій Васильович Пацкан, Голова Верховного Суду України Романюк Ярослав Михайлович і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Валерія Володимирівна Лутковська. Виступ за окремою процедурою голови Державної судової адміністрації Руслана Івановича Кирилюка — до 5 хвилин. На загальне обгово­рення буде відведено 2 години, регламент виступу — 5 хвилин. Після 5 хвилин мікрофон автоматично вимкнеться, щоб більше учасників слухань могли висловити свої зауваження і пропозиції.

Отже, запрошую до доповіді міністра юстиції України Олександра Володимировича Лавриновича. Олександре Володи­мировичу, прошу, у вас 10 хвилин. Потім виступатиме Валерій Васильович Пацкан.

 

ЛАВРИНОВИЧ О.В., міністр юстиції України. Шановний пане Голово! Шановні учасники парламентських слухань! З часу здо­буття незалежності забезпечення прав і свобод людини і грома­дянина залишається одним із пріоритетів Української держави. Конституція України заклала якісно нову концепцію прав людини та проголосила, що права і свободи людини та їх гарантії визна­чають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відпо­відає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забез­печення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Тобто, закріпивши на найвищому нормативному рівні це поло­ження, держава створила основу, на якій права людини не лише утверджуються, а й створюються дієві механізми їх забезпечення.

З метою всебічного та повного забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина уряд проводить комплексну робота з удосконалення та ефективної реалізації законодавства. Існує багато сфер, які зачіпають права людини. Я думаю, немає жодної сфери, яка не зачіпала б це питання, тому зупинюся тільки на кількох.

У сфері забезпечення громадянських, особистих, політичних і соціально-економічних прав зусилля були спрямовані на гаранту­вання права на життя і особисту безпеку, передусім гарантування політичних прав на свободу поглядів і переконань, свободу віро­сповідання, свободу об’єднання у політичні партії і громадські організації, а також на гарантування особистих і соціально-економічних прав.

Важливим аспектом діяльності державних органів є запобі­гання порушенню Конвенції про захист прав людини і осново­положних свобод 1950 року. З метою кращого виконання рішень Європейського суду з прав людини Міністерство юстиції роз­робило проект Закону “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”, ухвалений парламентом минулого року. Зазна­чений законопроект певною мірою врегулював проблему невико­нання рішень суду, але головну проблему не вирішив. Учасники попередніх парламентських слухань знають, чому сьогодні в Україні теоретично неможливо виконати всі судові рішення.

Вживаються законодавчі та організаційні заходи, спрямовані на запобігання порушенню окремих статей Конвенції, зазначених у   рішеннях Європейського суду з прав людини. Серед таких порушень — надмірна тривалість судового провадження (ця пози­ція у найближчому майбутньому стане історією після рішень, ухвалених у цій сесійній залі, після зміни всіх процесуальних кодексів і проведення судової реформи), порушення права особи на свободу і особисту недоторканність, порушення розумних строків судового провадження, неналежні умови тримання в міс­цях попереднього ув’язнення та в установах системи виконання покарань. Це системні проблеми.

Актуальним є питання захисту прав осіб, які тримаються у слідчих ізоляторах та установах виконання покарань. За останнє десятиліття у зазначеній сфері накопичилося чимало проблем, які були успадковані і які досить повільно вирішуються в незалежній Україні. З метою їх вирішення та приведення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, у відповідність з європей­ськими стандартами, створення умов для виправлення та ресо­ціалізації засуджених, здобуття ними освіти і набуття професії урядом затверджено Державну цільову програму реформування Державної кримінально-виконавчої служби на 2013–2017 роки.

Прийняття Кримінального процесуального кодексу України та вжиття ряду заходів сприяли скороченню кількості осіб, які тримаються у слідчих ізоляторах. Порівняно з 2011 роком відбу­лося скорочення на 12 759 осіб, тобто майже на третину. Більш як  у 4 рази скоротилася кількість осіб, які щомісяця надходять до слідчих ізоляторів. Якщо до набрання чинності новим Кримі­нальним процесуальним кодексом у середньому за місяць до слідчих ізоляторів надходило близько 400 тисяч заарештованих осіб, то на сьогодні — близько 900.

Новий Кримінальний процесуальний кодекс посилив процесуальну рівність і змагальність сторін, забезпечив більш послідовну реалізацію права на правову допомогу, у тому числі безоплатну, професійними адвокатами, посилив досудовий контроль на стадії досудового розслідування, у тому числі за обранням запобіжних заходів, перелік яких доповнено альтерна­тивними заходами, яких раніше в Україні не було.

З метою забезпечення кращого доступу до правосуддя зроблено крок до скорочення строків розгляду цивільних, господарських і кримінальних справ. Зокрема, внесені зміни до процесуальних кодексів, оптимізовані відповідні процедури в усіх юрисдикційних процесах, істотно скорочені строки розгляду справ в апеляційних і касаційних інстанціях, обмежена можливість направлення апеляційними судами справ для повторного розгля­ду. Це може застосовуватися лише у виняткових випадках. Тому, я сподіваюся, скоро стане помітною тенденція до виправдальних вироків, які будуть не дивом, а практикою в Україні.

У кримінальному процесі досудове розслідування обмежене одним місяцем з дня повідомлення особи про підозру у вчиненні кримінального проступку і двома місяцями з дня повідомлення особи про підозру у вчиненні кримінального злочину.

Слід відзначити важливі кроки в напрямі забезпечення права на безоплатну правову допомогу. З 1 січня цього року Кри­мінальний процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, закони України “Про безоплатну правову допомогу”, “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” зобов’язують державу забезпечувати надання безоплатної вто­ринної правової допомоги. Застосовуються нові підходи, відпо­відно до яких значно розширено перелік категорій осіб, яким гарантується надання безоплатної вторинної правової допомоги у кримінальному процесі, передусім на початкових стадіях.

Захисники призначаються центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги, що мінімізує ризики незаконного впливу на професійну діяльність адвокатів та усуває інституційний конфлікт інтересів між стороною державного обвинувачення та слідством, з одного боку, та стороною захисту, з другого.

Надання безоплатної вторинної правової допомоги з 1 січня цього року на всій території України цілодобово забезпечують 27 центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги, утворених в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Для надання правових послуг на постійній і тим­часовій основі відібрано 3016 адвокатів. За період з 1 січня до кінця травня цього року центрами з надання безоплатної вторин­ної правової допомоги адвокатам видано понад 30 тисяч доручень і відпрацьовано понад 16 тисяч процесуальних документів.

Враховуючи дедалі частіше застосування обробки персо­нальних даних у різних сферах соціальної та економічної діяль­ності, а також прогрес, досягнутий у сфері інформаційних техно­логій, важливим завданням держави у сфері захисту прав людини є забезпечення ефективного функціонування системи захисту персональних даних. Держава має забезпечити баланс між правом на приватність, на свободу вираження поглядів і захистом законних прав та інтересів інших осіб.

Відповідно до міжнародних стандартів сьогодні вибудову­ється система контролю за дотриманням вимог законодавства у  сфері захисту персональних даних як окрема функція Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини, який, на відміну від інших органів, може здійснювати такий контроль незалежно від будь-яких органів державної влади та юридичних осіб приватного права.

У контексті захисту та реалізації економічних і соціальних прав людини і громадянина хотів би привернути вашу увагу до діяльності Державної реєстраційної служби, що спрямована, зокрема, на захист одного з фундаментальних прав людини — права на власність. Як відомо, з 1 січня цього року в Україні запроваджено нову систему державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що дало змогу скоротити кількість інстанцій та запровадити Державний реєстр речових прав на нерухоме майно як єдину інформаційну базу, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, об’єктів та суб’єктів цих прав.

З метою розвитку конституційних приписів щодо забезпе­чення права на свободу об’єднання минулого року ухвалено Закон “Про громадські об’єднання”, однією з новел якого є концепція легалізації громадських об’єднань, що дає змогу уникнути трива­лої і обтяжливої подвійної реєстрації.

Уряд загалом і Міністерство юстиції зокрема активно співпрацюють з ООН, Радою Європи та іншими організаціями у різних напрямах забезпечення прав людини.

Оцінюючи загальний стан дотримання прав і свобод людини і громадянина в Україні, хотів би підкреслити, що, незважаючи на просування вперед, залишається актуальним питання досягнення передових світових і європейських стандартів, що характеризують реальний рівень впровадження в державі принципу верховенства права. Ми готові до спільної роботи з інститутами громадянського суспільства і “четвертою владою” задля виправлення помилок, усунення недоліків, зміцнення демократичних засад нашого суспільства.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. (Не чути).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Одну хвилину. Ми домовимося таким чином. Я подивився список, на виступ записаний 41 учасник слухань. Тому, щоб усі змогли виступити, регламент виступу в обговоренні становитиме 3 хвилини.

Що стосується запитань. Передавайте запитання до допо­відача і співдоповідачів, наприкінці слухань вони дадуть відповідь.

Запрошую до співдоповіді голову Комітету Верховної Ради України з питань прав людини Валерія Васильовича Пацкана. Будь ласка, 7 хвилин.

 

ПАЦКАН В.В., голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, Політична партія “УДАР (Український демократичний альянс за реформи) Віталія Кличка”). Я вдячний усім, хто знайшов час та можливість бути присутнім на цих важливих слуханнях. Парла­ментські слухання щодо дотримання прав людини в Україні, ініційовані нашим комітетом перед початком роботи Верховної Ради сьомого скликання, є важливими. Ми хотіли провести суспільне обговорення питання стану дотримання прав людини в Україні і започаткувати новий формат роботи.

Хочу зауважити, що такі слухання востаннє проводилися у   2001 році. В Україні проблеми з дотриманням прав людини завжди були в тій чи іншій мірі. Відбувалися процеси становлення держави, формування інститутів влади, накопичення капіталу, створення трастів. Проблеми накладали свій відбиток на життя громадян, зокрема, на забезпечення їхніх прав. Проте ми пройшли ці етапи, Україна сформувала достатню правову базу у зазначеній сфері, стала членом Ради Європи. Маємо надію, що в листопаді цього року наша держава стане членом Європей­ського Союзу.

Водночас ми спостерігаємо загрозливі тенденції до згортання існуючого рівня забезпечення прав і свобод людини, зокрема таких фундаментальних свобод, як свобода слова та свобода мирних зібрань.

Журналісти в Україні зазнають погроз і насильницьких дій під час виконання своїх професійних обов’язків. Для прикладу, випадок, що стався 18 травня з Ольгою Сніцарчук. Це відбулося під час проведення громадської акції, на очах у правоохоронців. За інформацією Генеральної прокуратури, станом на початок року відкрито 42 кримінальні провадження за фактом перешкоджання професійній діяльності журналістів.

Не кращий стан забезпечення мирних зібрань. За даними громадських організацій, суди у 85 відсотках випадків обмежують право громадян на мирні зібрання, якщо з позовом звернулася влада. А в абсолютних цифрах за минулий рік заборонено 380 мирних зібрань.

Загострюється ситуація з дотриманням соціально-економіч­них прав на достатній життєвий рівень та медичне забезпечення. Зокрема, невдале проведення медичної реформи. Спостеріга­ється тенденція до зростання заборгованості з виплати заробітної плати.

Ми відкочуємося назад у 2000-ні чи навіть у 1990-ті роки у забезпеченні права на власність, права на підприємницьку діяльність, простежуються небезпечні тенденції до перерозподілу власності, рейдерства, замовних убивств бізнесменів.

Одним із найгостріших питань залишається дотримання права на судовий захист, невиконання судових рішень. Кроки, здійснені з метою реформування судової системи, не дали мож­ливості судам повною мірою виконувати їхню основну функцію. Суди були заполітизовані і на сьогодні належать владі. Про що говорити, якщо Конституційний Суд ухвалює рішення, що підриває основи державності? Маю на увазі останнє рішення про прове­дення місцевих виборів.

Не краща ситуація із забезпеченням виборчих прав грома­дян. Ми бачимо, що вибори перетворюються на перетягування каната у будь-який спосіб — шляхом маніпуляцій, фальсифікацій, підкупів депутатів, влади. Свіжий приклад — вибори мера в місті Василькові.

Викликає занепокоєння ситуація з дотриманням прав людини у кримінальному судочинстві. Непоодинокі випадки засто­сування катувань та інших форм жорсткого поводження.

На загострення ситуації у сфері дотримання прав людини звертають увагу правозахисні організації в Україні і за кордоном (маю на увазі звіти Freedom House та “Міжнародної амністії”). Усе це змушує нас вживати заходів до запобігання сповзанню нашої держави у прірву авторитаризму. Нам у парламенті потрібно консолідувати зусилля не лише з метою прийняття законів, а й для забезпечення їх виконання.

Зупинюся коротко на діяльності нашого Комітету. Комітет налагодив співпрацю з міжнародними представництвами, зокрема з регіональним представником Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців Олдріхом Андрисеком, пред­ставником Міжнародної організації з міграції Манфредом Профазі, координатором проектів ОБСЄ в Україні Мадіною Джарбусиновою, і досяг конкретних домовленостей щодо співпраці.

Комітет взяв на себе складну і важливу роль для нашого суспільства — розв’язати проблему мирних зібрань. Хочу заува­жити, що саме завдяки нашому Комітету проект закону про мирні зібрання (№2450) знятий з розгляду, наразі з урахуванням думки громадськості готується новий проект.

Ще одне болюче питання, на якому зосередився наш Комітет, — підготовка до другого читання законопроекту про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою. За 20 років парламентарії заборгували народові, що був депорто­ваний, закон, що визначить статус таких громадян, надасть дер­жавну підтримку і запровадить реальний механізм відновлення їхніх прав.

Разом з тим ухвалено Закон “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення системи захисту персональних даних”. Передувало цьому проведення комітетських слухань із зазначеної тематики, де спільно з громадськістю, з   представниками органів, що провадять цю діяльність, було схвалено законопроект.

Вкрай важливе місце в нашій діяльності займає робота з  мігрантами. Хочу зауважити, що комітет співпрацює з Україн­ською всесвітньою координаційною радою, і 3 липня відбудуться парламентські слухання з цієї тематики.

Комітет тісно співпрацює з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Валерією Лутковською. Ми налагоджуємо співпрацю, зокрема, з моніторингу стану утримання осіб, узятих під варту. Крім того, ми відвідали слідчий ізолятор №13 у місті Києві. Надалі спільно будемо працювати над удосконаленням превентивного механізму і забезпеченням його необхідними ресурсами.

У портфелі нашого Комітету є ще багато інших законо­проектів. Для глибокого їх опрацювання ми утворили експертну раду, до роботи в якій запросили відомих фахівців з питань, віднесених до компетенції комітету.

Завершуючи свій виступ, хотів би запропонувати регламент виступу не 5 хвилин, а 3 хвилини, щоб усі мали змогу вислови­тися. Прошу вас говорити про головне і вносити пропозиції, які ми потім опрацюємо в комітеті і включимо до рекомендацій парламентських слухань. Тих, хто не встигне виступити, прошу передати матеріали виступів до секретаріату комітету.

Підсумовуючи, зазначу: права людини не дарують, їх потрібно відстоювати. Будьте активними, відстоюйте свої права, бийте на сполох, коли їх порушують! Лише спільними зусиллями громадськості, засобів масової інформації можна домогтися поліпшення ситуації у сфері захисту прав людини. Наш комітет буде вам надійним партнером у цій роботі.

Закінчу словами Кобзаря:

“Борітеся — поборете.

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!”.

Слава Україні! (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Голову Верховного Суду України Ярослава Михайловича Романюка. Прошу, 7 хвилин.

 

РОМАНЮК Я.М., Голова Верховного Суду України. Шанов­ний пане Голово! Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні парламентські слухання об’єднали представників усіх гілок влади задля змістовного обміну думками щодо вирішення головного для нашої держави завдання — утвердження та забез­печення прав і свобод людини.

Стандарти у сфері захисту прав людини виходять за межі національних правопорядків та є фундаментом європейської інтеграції. Україна належить до країн молодої демократії, але залишається непохитною стосовно стратегічного курсу на повно­правне членство у Європейській Спільноті.

У щорічному посланні Президента України до Верховної Ради України вкотре наголошується на пріоритеті для нашої держави європейських цінностей щодо захисту прав людини, верховенства права та демократії. Водночас хочу підкреслити, що це має бути не просто гаслом у державі, а внутрішньою потребою кожного громадянина, кожної посадової особи.

Орієнтиром на цьому шляху для нас є, безумовно, Загальна декларація прав людини та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод як найвизначніші надбання цивілізацій­ного розвитку, забезпечення яких вимагає спільних зусиль держав і народів. При цьому і Декларація, і Конвенція серед основних прав, які мають гарантуватися державами, визначають право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку неза­лежним і безстороннім судом.

У системі прав людини право на судовий захист посідає особливе місце, оскільки при його реалізації здійснюється захист інших прав і свобод. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини не раз підкреслював визначальну роль права на суд у демократичному суспільстві.

В Україні потрібен реальний, а не формальний захист прав людини, ефективний, а не декларативний доступ кожного грома­дянина до незалежного та справедливого судочинства. У зв’язку з  цим нам слід докласти максимальних зусиль для забезпечення дієвості Конвенції, зокрема, шляхом адаптації національної право­вої системи до її стандартів з урахуванням практики Європей­ського суду з прав людини.

Разом з тим на сьогодні немає підстав стверджувати, що вітчизняна судова система працює неефективно. Як свідчать неупереджені статистичні дані, суди розглядають величезну кіль­кість справ, переважну більшість з них — правильно і з дотри­манням строків.

Особливо красномовними є відповідні показники порівняно з іншими державами Європи. Зокрема, за даними Європейської комісії з питань ефективності правосуддя, за рівнем оператив­ності розгляду справ Україна посідає одне з перших місць у    Європі. Наприклад, середня тривалість розгляду цивільних справ позовного провадження у нашій державі становить 17 днів, тоді як, наприклад, у Франції — близько 270, у Швеції — 180, у   Німеччині — 170 днів. І це за колосальної перевантаженості вітчизняної судової системи.

Так, у минулому році в середньому на розгляд судді місцевого загального суду щомісяця надходило близько 70 справ і  матеріалів, тоді як, наприклад, у Німеччині — лише 55. І це при тому, що в зазначеній державі надмірне перевантаження вва­жається однією з найбільших проблем судочинства.

Незважаючи на високі показники, що характеризують ефективність здійснення судочинства, Україна протягом останніх років є одним із лідерів за кількістю заяв, що надходять до Європейського суду з прав людини, адже судова практика Європейського суду є об’єктивним критерієм оцінювання правової системи кожної держави — учасниці Конвенції.

У чому ж причина такої невідповідності? Проблема полягає в  тому, що 90 відсотків скарг, що надходять до Європейського суду з прав людини, є однотипними і пов’язані переважно з си­стемними проблемами, що потребують законодавчого врегулю­вання. Зокрема, це невиконання рішень національних судів, три­вале провадження досудового слідства у кримінальних справах, тривалий розгляд справ судами, недоліки законодавства та судо­вої практики, що призводять до тримання особи під вартою без належних законних підстав, неналежне поводження з особами, які тримаються під вартою або перебувають у місцях відбування покарання. Очевидно, що зазначені проблеми є істотними і не можуть бути усунуті шляхом здійснення фрагментарних заходів.

Сьогодні, переконаний, настав час осмислити наші досяг­нення на шляху утвердження в Україні незалежного та справед­ливого суду, а також усвідомити необхідність здійснення систем­них зрушень, які ми маємо спільно виробити та запропонувати суспільству як єдину узгоджену позицію. Адже громадяни вправі розраховувати на те, щоб суди працювали ефективно, без поспіху, зумовленого надмірним перевантаженням, щоб судді завжди були на варті закону, щоб, зрештою, торжествувала справедливість.

Немало з цих завдань вже реалізовані у процесі проведення судової реформи 2010 року. Більшість із запроваджених нею новел втілюють рекомендації міжнародних документів.

У процесі реформування визначено вектор розвитку судової системи, започатковано значні організаційні перетворення, поси­лено інституційні гарантії незалежності суддів, підвищено рівень суддівського самоврядування, здійснено значне оновлення проце­суального законодавства, відбувається впровадження на практиці положень нового Кримінального процесуального кодексу України, завдяки якому наша держава у сфері регламентації кримінального судочинства має досягти рівня розвинутих демократичних держав.

З метою прискорення судового розгляду під час рефор­мування запроваджено механізм, спрямований на спрощення процесу та усунення зловживань його учасників своїми правами. Крім того, удосконалено і, що важливо, уніфіковано у процесуаль­них кодексах процедуру оскарження судових рішень. Завдяки цьому вдалося досягти позитивної динаміки більшості показників оперативності розгляду справ.

Так, у 2012 році суди першої інстанції розглянули 4,4 мільйона справ і матеріалів. При цьому кількість справ, розглянутих понад строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, у 2012 році зменшилася на 30 відсотків порів­няно з 2011 роком. У господарських справах цей показник змен­шився на 15 відсотків. Кількість кримінальних справ, призначених до розгляду з порушенням строків, зменшилася майже на 44 відсотки.

Водночас процес модернізаційних змін у сфері судочинства ще не завершений, адже найширше поле у світі — це поле для вдосконалення. Так, у лютому минулого року під час церемонії складення присяги суддями, призначеними на посаду судді вперше, глава держави висловив сподівання, що після прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України, законів “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” та “Про прокуратуру” такі нововведення матимуть місце і в інших різновидах судового процесу — цивільному, господарському, адміністративному. Крім того, здійснюється підготовка відповідних конституційних змін.

У щорічному посланні Президента України до Верховної Ради України особливу увагу приділено ще одній системній про­блемі — механізму виконання судових рішень, без ефективного функціонування якого право на судовий захист перетвориться на суто декларативне.

Водночас відповідно до практики Європейського суду з прав людини фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні. Конвенція спрямована на гарантування не теоретичних або ілюзорних прав, а прав, які є ефективними та реалізуються на практиці. А це питання і низького рівня фінансо­вого забезпечення потреб правосуддя, і зручності умов перебу­вання громадян у суді, і поінформованості населення про судові процедури, і доступності правової допомоги тощо.

Слід підкреслити, що на сьогодні вся Європейська Спільнота усвідомлює, що ефективність подальшого функціонування загаль­ноєвропейської системи захисту прав перебуває у прямій залеж­ності від правопорядку в державі. При цьому зазначається, що приведення держави у відповідність з міжнародними стандартами, підвищення ефективності засобів правового захисту має забез­печуватися передусім верховним судом країни.

Верховний Суд України — це не просто судовий орган і  навіть не окрема ланка в судовій системі, його роль є незмірно вищою. На Верховний Суд покладається особлива місія — забез­печення однакового застосування законодавства всіма судами. Піраміда без вершини позбавлена фундаменту. Фундаментом усього правопорядку в державі є єдність судової практики, що забезпечує прогнозованість і стабільність судових рішень. Єдність судової практики — це невід’ємна складова принципу правової визначеності та рівності всіх громадян перед законом і судом, без яких не може діяти принцип верховенства права в державі.

У непростих реаліях сьогодення, в умовах глобальних світо­вих викликів та загроз саме Верховний Суд має забезпечувати підвищення ефективності захисту громадянських, соціально-еко­номічних та політичних прав. Саме найвищий судовий орган має гарантувати здійснення суспільного прогресу в межах правового поля. Верховний Суд повинен і, я впевнений, здатний відіграти у  вирішенні цих завдань особливу консолідуючу роль. У зв’язку з  цим сьогодні все очевиднішою стає необхідність розширення повноважень найвищого судового органу, підвищення його проце­суальної ролі, збільшення впливу на вітчизняне судочинство.

Підсумовуючи, хочу наголосити, що ми маємо побудувати принципово нову модель правосуддя, доступного для кожного. Упевнений, що незалежне та справедливе судочинство істотно вплине на політичну та економічну стабільність у державі, сприя­тиме покращенню інвестиційного клімату та добробуту кожного громадянина.

Суди в Україні, я переконаний, стануть ключовою ланкою у   механізмі забезпечення демократії, прав і свобод людини і  громадянина. Розуміння та осмислення цього основоположного постулату має слугувати вирішальним фактором при визначенні стратегії подальших перетворень у судовій сфері.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Валерію Володимирівну Лутковську, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. За нею — Кирилюк Руслан Іванович. Прошу.

 

ЛУТКОВСЬКА В.В., Уповноважений Верховної Ради України з   прав людини. Дуже дякую. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! У щорічній доповіді про стан дотримання та захист прав і свобод людини в Україні, яка була представлена 5 червня в парламенті, я намагалася висвітлити системні проблеми. Крім того, найближчим часом парламент отримає спеціальну доповідь стосовно діяльності національного превентивного механізму проти катувань у місцях несвободи.

А зараз, користуючись нагодою та у зв’язку з тим, що часові рамки досить вузькі, я хотіла б привернути вашу увагу до конкретної проблеми — порушення прав осіб, взятих під варту, у  процесі забезпечення їх участі в судових засіданнях. Ви добре розумієте, що це найважливіша стадія для особи, яка перебуває під вартою.

На сьогодні забезпечення участі в судових засіданнях здійснюють три органи державної влади: Державна пенітенціарна служба, Міністерство внутрішніх справ та Державна судова адміні­страція. Кожен у межах своєї компетенції має здійснювати захист осіб, які перебувають під вартою.

Зокрема, Адміністрація слідчих ізоляторів Державної пені­тенціарної служби в день, коли має відбутися судове засідання, переміщує взяту під варту особу із загальної камери до примі­щення збірного відділення для подальшого транспортування до суду. МВС з використанням спеціального автотранспорту достав­ляє особу до суду та забезпечує її охорону під час перебування у приміщенні. Державна судова адміністрація, у свою чергу, має забезпечити належні умови тримання підсудних у відповідних при­міщеннях. Після завершення судового засідання взяті під варту особи знову транспортуються працівниками органів внутрішніх справ до слідчих ізоляторів. Осіб, які транспортуються до суду, в  Україні протягом дня може бути близько тисячі. Результати моніторингу свідчать про грубі порушення прав осіб, взятих під варту.

Що ж насправді відбувається у день, коли людина, яка тримається у слідчому ізоляторі (підкреслюю: людина, яка ще не засуджена), має взяти участь у судовому засіданні?

Перебуваючи у слідчому ізоляторі, особа зобов’язана встати о 6 годині ранку, іноді не встигаючи прийняти їжу. Її виводять із камери та поміщують у так званому збірному відділенні, в якому вона перебуває доти, доки її помістять у спеціалізований авто­мобіль або вагон для транспортування до суду. У камері збірного відділення людина може триматися, залежно від регіону, від 20 хвилин до 4 годин. Більшість таких приміщень перебувають у    неналежному санітарному стані, в них відсутні вентиляція, туалет, водопостачання, сонячне світло. Крім того, у таких приміщеннях постійно накурено.

На кадрах ви можете побачити типові збірні відділення декількох слідчих ізоляторів, які були об’єктами моніторингу. Як ви розумієте, умови для підготовки до судового засідання відсутні.

Коли прибуває конвой внутрішніх військ, людину поміщають у спеціальний автомобіль або вагон спеціального типу і транспор­тують до приміщення суду. В автомобілі площа для однієї особи становить від 40 квадратних сантиметрів до 1 метра. Освітлення, вентиляція, обігрів та кондиціювання повітря відсутні, можливості справити природні потреби людина не має. Час перебування в  автомобілі залежить від відстані від слідчого ізолятора до суду і  триває від 20 хвилин до 8 годин. Нерідко через відсутність спе­ціально обладнаних приміщень у судах людей тримають в автомо­білі до початку судового процесу і після його закінчення. При цьому в автомобілі влітку душно і спекотно, взимку, навпаки, нестерпно холодно.

Ще більш вражаючими є умови переміщення особи у спеці­альних вагонах залізничним транспортом. Під час транспортуван­ня на одну особу припадає близько 50 квадратних сантиметрів. Із  29 спеціальних вагонів 23 експлуатуються більше 28 років. Спеціальні вагони обладнані лише одним санвузлом для взятих під варту осіб, що практично унеможливлює справляння фізіоло­гічних потреб в умовах пристойності. Крім того, відсутній постій­ний доступ до питної води. Гаряче харчування через відсутність умов для приготування їжі взагалі не надається. При цьому хо­тіла  б зауважити, що строк перебування в дорозі, наприклад, за маршрутом Вінниця — Черкаси становить чотири доби.

Після прибуття до суду взята під варту особа поміщається у так звані приміщення для тримання, які фактично являють собою кам’яні мішки без водопостачання та водовідведення, вентиляції, денного та достатнього штучного освітлення. Крім того, кількість таких приміщень не відповідає вимогам до ізольованого тримання різних категорій осіб, взятих під варту, у тому числі хворих на інфекційні захворювання.

На слайдах ви можете побачити плями від крові на стінах. Зазначене є свідченням того, що, скоріше за все, у цьому приміщенні трималася особа з відкритою формою туберкульозу. Причому дезінфекція, дезінсекція та дератизація приміщень не проводиться. Такі приміщення обладнані, у кращому разі, одним санвузлом, в якому також є рукомийник.

Хотіла б звернути вашу увагу на те, що двері санвузлів, з огляду на вимоги безпеки, відсутні взагалі, охоронці — зазвичай чоловіки. Але ж серед осіб, взятих під варту, є жінки. Найго­ловніше — ізольованих кімнат для спілкування із захисниками не  облаштовано взагалі. Висновок, який можна зробити: умови перебування підсудного у приміщеннях суду не дають можливості належним чином підготуватися до судового засідання.

У більшості приміщень судів досі не розпочато роботу із заміни металевих кліток в залах судових засідань на огорожу з  прозорого скла, як це передбачено вимогами Кримінального процесуального кодексу України.

Під час проведення моніторингу виявлено численні випадки, коли взята під варту особа під час судового засідання протягом доби не мала можливості прийняти їжу та достатньої кількості води. А набір продуктів харчування, який видається у поодиноких випадках, не відповідає мінімальним потребам людини.

На слайді ви бачите харчовий пайок, який особа може отри­мати у кращому разі, — хліб з маслом. На слайді представлена денна норма для 13 осіб. Хочу підкреслити, що мова йде про тих осіб, які ще не засуджені, їх вина у скоєнні злочину ще не доведена, стосовно них лише ведеться кримінальне провадження, яке може завершитися виправданням особи.

У своїх рішеннях за статтею 3 Конвенції Європейський суд з  прав людини зазначає, що у разі тримання особи під вартою держава має забезпечити такі умови, що ґрунтуються на повазі до людської гідності, щоб форми та методи реалізації цього виду запобіжного заходу не завдавали особі страждань, інтенсивність яких перевищувала б рівень страждань, яких неможливо уникнути при позбавленні волі.

Таким чином, з урахуванням зазначеного, процес достав­ляння взятих під варту осіб в українських реаліях залишає бажати кращого. За результатами моніторингу мною направлено на адресу Прем’єр-міністра України подання з пропозицією ініцію­вати утворення робочої групи з розроблення спільного плану заходів щодо забезпечення належного захисту прав і свобод взятих під варту осіб та особливого права на справедливий судовий розгляд (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До виступу запрошується голова Державної судової адміністрації Руслан Іванович Кирилюк. Прошу, 5 хвилин.

 

КИРИЛЮК Р.І., голова Державної судової адміністрації України. Шановний Володимире Васильовичу! Шановні учасники парламентських слухань! Питання, що обговорюється сьогодні, є надзвичайно актуальним. Про це свідчить рівень представництва в парламентському залі. Але важливіше, на мою думку, щоб його обговорення не перетворилося на проголошення стандартних гасел.

Тема нинішньої дискусії є надто спокусливою для тих, хто хоче здобути популярність за допомогою популізму. Це дуже просто: потрібно оголосити себе палким захисником прав людини, висловити тривогу щодо стану їх дотримання, знайти винних і закликати притягти їх до політичної або юридичної відповідальності. Але чи стане від того краще українцям? Я спо­діваюся, як сказав Володимир Васильович, що сьогодні не буде полювання на відьом, а відбудеться конструктивна дискусія з над­звичайно важливого питання, дискусія про те, в якій країні ми хочемо жити, в якій країні нам хотілося б, щоб жили наші діти, і про те, як побудувати таку країну.

За результатами європейського соціального дослідження, у 2011 році українці були найменш задоволені життям і почувалися найменш щасливими серед громадян 26 європейських країн. Низьке значення цих показників, як зазначають експерти, зумов­лено переважно не погіршенням матеріальних параметрів, а за рахунок таких показників, як рішучість у досягненні своїх цілей, упевненість у своїх силах, ініціатива та самостійність у розв’язанні життєвих проблем. Найнеприємніше те, що 72 відсоткам населен­ня України не вистачало впевненості в майбутньому. Це тривож­ний сигнал, адже саме перелічені фактори є ключовими в роз­витку економіки держави, а в сучасному світі, і це не секрет, успішність держави визначається передусім за рівнем її еконо­мічного розвитку.

Зазначені показники є характерними для соціалістичних країн з плановою економікою, де всі сподівання людей на покращення життя пов’язані з державою, на яку покладається відповідальність за власний добробут. Ми надто добре знаємо приклад Радянського Союзу, щоб спокійно до цього ставитися.

Ми маємо чітко визначити вектор розвитку України на ство­рення ринкової економіки, забезпечення умов для добросовісної конкуренції і обмеження ролі держави у сфері господарських відносин. Саме під цим кутом, а також з позиції завтрашнього дня потрібно проводити аналіз механізмів реалізації прав людини і стану їх дотримання.

Слід враховувати і досвід розвинутих країн, які пройшли на шляху економічного розвитку ті віхи, що в України ще попереду. Візьмемо, наприклад, право людини на соціальний захист, про яке, я впевнений, сьогодні дуже багато буде сказано. Навіть така економічно потужна держава, як Сполучені Штати Америки, на сьогодні має проблеми з реалізацією цього права.

Безумовно, держава має забезпечити право людини на соціальний захист. Але давайте запитаємо себе: яку ціну ми платимо за реалізацію цього права, як це впливає на нашу економіку і що ми отримаємо завтра? За часткою соціальних видатків у валовому національному продукті Україна випереджає навіть розвинуті країни, що входять до Організації економічного співробітництва та розвитку. В Україні цей показник становить 25 відсотків, у зазначених країнах — 21,7 відсотка. Країни, що розвиваються, ми випереджаємо за цим показником у 2 і більше разу. За часткою державних пенсійних виплат у валовому націо­нальному продукті Україна взагалі посідає одне з перших місць у світі, випереджаючи навіть Францію — 16 відсотків проти 12. Кошти на здійснення соціальних видатків виникають не з повітря, це гроші платників податків, зокрема наші з вами.

Зворотним боком таких значних соціальних видатків є  серйозне податкове навантаження на сектор реальної еконо­міки, зменшення доходів працюючого населення, відплив тала­новитих конкурентоспроможних українців за кордон у пошуках кращих умов праці і життя. Як наслідок, відбувається уповільнення темпів економічного розвитку — єдиного джерела підвищення соціальних стандартів.

Слід пам’ятати, що сьогодні конкуренція у світі існує не лише між людьми чи фірмами, держави конкурують між собою за капітал, таланти та кваліфіковану робочу силу. Вже один цей при­клад підтверджує правоту Маргарет Тетчер, яка колись сказала: “Без економічної свободи ніякої іншої свободи бути не може”.

Якщо роль суду в захисті прав людини важко недооцінити, дуже часто залишається поза увагою роль суду в розвитку економіки, що є необхідною передумовою реального дотримання цих прав. Результати досліджень Світового банку свідчать про те, що через неефективне правосуддя деякі держави втрачають близько чверті валового національного продукту. Це пов’язано з тим, що основою економічної свободи є інститут права власно­сті. А право власності та економічна свобода можуть бути гаран­товані лише за умови належного функціонування судової системи.

Створення незалежного ефективного суду, якому довірятиме суспільство, має бути одним із пріоритетів економічної політики держави. Якщо ми хочемо, щоб наші діти були впевнені у зав­трашньому дні, рішучими у досягненні своїх цілей, впевненими у своїх силах, ініціативними та самостійними у розв’язанні життє­вих проблем і, врешті-решт, більш щасливими, ми повинні ство­рити для них таку систему правосуддя, яка відповідатиме найвищим міжнародним стандартам.

Маю надію, що сьогоднішні парламентські слухання набли­зять нас до цієї мети і стануть ще одним кроком на шляху розбудови правової демократичної держави Україна, яку поважа­тимуть у світі і якою пишатимуться її громадяни. Шануймося, бо ми того варті!

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Доповіді завершені, переходимо до обговорення. Регламент виступів — 3 хвилини.

Запрошую до виступу народного депутата України, голову фракції Політичної партії “УДАР Віталія Кличка” Віталія Володи­мировича Кличка (Оплески). Прошу.

 

КЛИЧКО В.В., член Комітету Верховної Ради України з пи­тань державного будівництва та місцевого самоврядування (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, Політична партія “УДАР Віталія Кличка”). Шановні колеги, учасники парла­ментських слухань! Дуже цікаво чути представників влади, які кажуть, що ми повинні щось зробити. Це коли вони мають можли­вість це зробити. Ну, дивно. Дуже цікаво було б почути і побачити на слайдах доповідь. Я впевнений у тому, що із станом дотри­мання прав людини в Україні ми всі знайомі. Нам не потрібно переконувати один одного. У сучасному світі стан дотримання прав людини є показовим. Принцип “держава для людини”, а не “людина для держави” і відрізняє демократію від диктатури.

В Україні ситуацію з дотриманням прав людини складно назвати інакше, як стрімкою деградацією. Попри обіцянки влади, пенсійна реформа лише збільшила у минулому році дефіцит Пенсійного фонду на 7 мільярдів гривень.

Зростає заборгованість з виплати заробітної плати. З почат­ку 2013 року загальний розмір заборгованості збільшився на 150 мільйонів і наразі перевищує 1 мільярд гривень.

Медична реформа фактично спрямована проти хворих і лікарів.

Система соціального забезпечення на сьогодні повністю залежить від уряду. Попри чинні закони, розмір соціальних виплат чорнобильцям, афганцям, інвалідам, ветеранам війни, одиноким матерям залежить від волі Кабінету Міністрів.

Правоохоронна система насправді на сьогодні є системою репресій. У 2012 році посилилося використання органів прокура­тури, МВС, СБУ, податкової служби як інструменту для репресій проти опозиції та проти громадських об’єднань.

Місцеві вибори 2010 року, парламентські 2012 року, довибо­ри до місцевих органів влади стали справжнім посібником із застосування адміністративного, силового ресурсу та фальсифіка­цій. Громади Києва, Чернівців, інших міст на сьогодні позбавлені самоврядування. Призначаються на посади “смотрящие”, які від­повідальні тільки перед своїм господарем, у жодному разі не перед громадою.

Найгірше те, що в державі практично неможливо захистити свої права. Судова система цілком залежить від влади, тому Україна є лідером за зверненнями до Європейського суду з прав людини.

Разом з тим виправити ситуацію на сьогодні можливо, для цього потрібні політична воля і велике бажання. На жаль, ні першого, ні другого ми не бачимо.

Сьогодні необхідно припинити політичні репресії і звільнити всіх політичних в’язнів. Відповідно до законодавства покарати всіх чиновників, які були причетні до фальсифікації виборів та політич­них переслідувань. Притягти до відповідальності не на словах, а на ділі.

Якщо влада не може забезпечити соціальних прав громадян, вона повинна не заважати людям заробляти на життя. Тому треба зменшити можливості чиновника для втручання в життя та роботу громадян. Ми вимагаємо скорочення єдиного соціального внеску, щоб чиновники, а не громадяни, збирали потрібні довідки.

До кінця року треба прийняти Виборчий кодекс, який забез­печить проведення чесних та прозорих виборів. У Центральній виборчій комісії мають бути представлені інтереси всіх виборців. Влада і опозиція… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Ганні Миколаївні Герман.

 

ГЕРМАН Г.М., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, Партія регіонів). Я можу подарувати Віталію Кличку 1 хвилину свого регламенту (Оплески), бо мій перший редактор на радіо “Свобода” казав: “Хто не вміє сказати все за 2 хвилини, той не вміє сказати взагалі”.

Дворогі друзі! Якби кожного з нас запитали, яка проблема є найбільш чутливою і в Україні, і у світі, кожен відповів би, що це проблема дотримання прав людини. Про це свідчать протестні настрої, які ми сьогодні спостерігаємо навіть у тих державах, які можуть слугувати нам прикладом, зразком розвитку демократії та економічного розвитку, наприклад у Туреччині. Це означає, що питання дотримання прав людини є актуальним сьогодні в усьому світі, і в Україні особливо.

Якби ми запитали, яке з прав найбільше болить зараз людям, я думаю, багато хто сказав би, що це право бути вільним від страху та право не знати скрути, злиднів. Ці права людських в Україні є надзвичайно важливі, вони задекларовані в Загальній декларації прав людини, прийнятій 1948 року.

І Віталій має рацію, що коли йдеться про соціальний захист, то це право (мати соціальний захист, бути вільним від злиднів) є на сьогодні найважливішим в Україні. Тому я запрошую і закли­каю Віталія, єдиного лідера опозиційних фракцій, який сьогодні прийшов сюди (наші опозиційні лідери багато говорять про права людини, але сюди, окрім Віталія, ніхто не прийшов), припинити блокування парламенту і прийняти закони, які допоможуть людям боротися зі злиднями, які захищатимуть людей.

Бо якщо у нас можуть бути якісь неузгодження чи супереч­ності щодо реалізації таких прав людини, скажімо, як право на свободу слова, то щодо права людини на захист від злиднів ми маємо бути єдині — влада і опозиція. Ми повинні тут бути разом, припинити блокування трибуни.

Думаю, що Віталій як чоловік зважений, відповідальний має ініціювати, щоб наступний тиждень був робочим, щоб ми показали всьому світові, що вміємо захищати Україну, права людей і боро­тися проти злиднів (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Євгена Юхимовича Захарова, директора Харківської правозахисної групи (Оплески). Прошу.

 

ЗАХАРОВ Є.Ю., директор Харківської правозахисної групи. Дякую. Добрий день, шановні пані та панове! Я хотів би почати з  того, що сьогодні не раз згадували статтю 3 Конституції, яка визначає, що “утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Сьогодні ця фраза насправді виглядає як суцільне знущання. Бо якщо подивитися на те, наскільки великим є масив порушень прав людини, то дуже складно говорити про те, що держава виконує цей обов’язок.

Я хотів би дуже коротко, оскільки часу обмаль, назвати основні порушення прав людини, які мають масовий і системний характер, зачіпають дуже велику кількість людей і є абсолютно несумісними із заявами про те, що Україна є державою правовою, цивілізованою і демократичною.

Передусім необхідно припинити політичні переслідування. Вони існують у нашій країні, і це є доведеним фактом. Причому йдеться не лише про кримінальні справи з політичних мотивів, яких насправді стало значно менше, нових майже немає, хоча лишилося ще декілька незавершених таких справ. Йдеться про позасудові переслідування, про покарання за порушення порядку організації і проведення мирних зібрань за статтею 1851 Кодексу про адміністративні правопорушення. За це минулого року пока­рано 120 осіб. І це все переслідування з політичних мотивів. Ця стаття має бути виключена з кодексу одночасно з ухваленням конче необхідного нам закону про свободу мирних зібрань, проект якого буде поданий до парламенту.

Слід сказати, що на сьогодні здійснюється стеження за активістами громадських рухів, які виступають проти внутрішньої політики держави. Було багато повідомлень про те, що поно­вилися процеси, дуже схожі на стару кегебістську профілактику. Зараз із цим чіпляються до “ДемАльянсу”. Крім того, відбувається незаконне стеження за цими людьми, що має бути припинено.

Взагалі, в Україні функціонує система незаконного стеження за всіма нами. Вона є масовою і незаконною. У цьому році в 4 ра­зи збільшилася кількість запитів до операторів телекомунікацій на отримання білінгової інформації, за місяць доходить до 200 тисяч сім-карт. Це абсолютно неможливо і абсолютно незаконно. Це треба припинити.

На жаль, у мене мало часу, я не можу більше говорити. На завершення скажу лише, що політичний режим, який порушує права людини, приречений на поразку. Вся історія ХХ століття нас цьому вчить (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую до слова Олександра Павловича Букалова, голову Ради громадської правозахисної організації “Донецький Меморіал”. Прошу.

 

БУКАЛОВ О.П., голова Ради громадської правозахисної організації “Донецький Меморіал”. Добрий день, шановні учасни­ки парламентських слухань! Шановний пане Голово! За 3 хвилини дуже важко розповісти багато, тому я обмежуся тільки питанням, що стосується людей, не найкращих у нашому суспільстві, але чиї права теж порушуються. Це в’язні, які перебувають у місцях позбавлення волі.

Порушення відбуваються тут різні. По-перше, є порушення, зафіксовані, наприклад, у Кримінально-виконавчому кодексі. Ми вже давно говоримо про те, що в’язням потрібно дозволити оформляти пенсії, коли вони перебувають у місцях позбавлення волі. Крім того, необхідно запровадити пенсійне страхування таких осіб. Куди ми не пишемо, звідусіль надсилають відписки, і нічого не робиться.

По-друге, вкрай недосконала нормативна база діяльності пенітенціарної служби. Навіть тоді, коли робляться спроби щось поліпшити, це відомство пручається. Хочу сказати, що, наприклад, у   січні цього року Уповноважений з прав людини вніс подання про те, що неможливо використовувати підрозділи спеціального призначення, доки немає нормативної бази. Пане Лавринович, пане Лісіцков, будь ласка, виконайте подання Уповноваженого, припиніть їх застосовувати. Тому що це незаконно, це є пору­шенням. Тобто і на такому рівні.

І, по-третє, це практика. Є закони, є нормативні акти, але  іноді практика не відповідає ні тому, ні тому. Дуже важко (напевне, найтяжче в цій сфері) довести, що є якісь порушення. Скажімо, при умовно-достроковому звільненні. У нас є фактично рабська праця, коли людина, наприклад, за 25 виходів на роботу отримує 21 гривню заробітку. Це нормально, це типово. Або навіть пише, що вона не хоче, щоб їй платили цю зарплатню. Все це треба, звичайно, змінювати.

Зараз розглядаються зміни до Кримінально-виконавчого кодексу, і дивно, що за наявності таких проблем, що на першому плані? А на першому плані — заборонити в’язням ходити по тери­торії колонії, тримаючи руки в кишенях. Це виходить для народних депутатів важливіше, ніж те, про що я сказав.

На завершення хотів би сказати ось про що. Є певний потенціал у громадських організацій, експертів. На жаль, ані відомства, ані Мін’юст, ані народні депутати майже не залучають цей ресурс. Не проводять громадських обговорень. Так і пишуть: “Цей законопроект не потребує громадського обговорення”. А він потребує! І ось це небажання співпрацювати з громадськістю, з  фахівцями призводить до того, що у нас отаке законодавство у цій вузькій сфері.

Сподіваюся, що нинішні слухання нададуть імпульс для поліпшення ситуації (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Ірину Степанівну Луценко, народного депутата України, фракція “Батьківщина”.

 

ЛУЦЕНКО І.С., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”). Шановний пане Голово! Шановні колеги! У січні 1941 року Прези­дент США Франклін Рузвельт виголосив промову про такі основні свободи: свобода слова та самовираження, свобода віроспові­дання, свобода від страху, свобода від злиднів. Ці чотири свободи потрібні людству, як повітря, вода, хліб і сонце. Ці свободи стали підґрунтям Статуту ООН у 1945 році. ООН визначила гідність як попередню умову будь-якої програми. З цих чотирьох свобод і постала Загальна декларація прав людини.

Тому сьогодні хочу говорити про основне конституційне право кожного громадянина України — право на гідне життя. Що є  і  чого очікувати? Оскільки дуже мало часу, говоритиму коротко. Постараюся на заклик Ганни Герман вкластися у 3 хвилини.

Окреслю три основні проблеми, які сьогодні має українська нація. Перша — страх за злидні. Саме страх, що неможливо вижити за цих умов, спонукає більше 6 мільйонів українців з року в рік упродовж 21 року незалежності нашої держави виїжджати за межі країни в пошуках кращої долі.

Незважаючи на певні позитивні ефекти, як то зменшення тиску на ринок праці в Україні, додаткові надходження та інвести­ції в економіку України, поліпшення матеріального становища окремих сімей, покращення рівня безробіття, відплив трудових мігрантів має значні негативні наслідки для нашої держави, для української нації. Трудові мігранти у найбільш продуктивний період свого життя не беруть жодної участі у створенні національ­ного доходу. Масова трудова міграція не сприяє наповненню Пенсійного і соціальних фондів, тому що із заробітної плати не здійснюються відрахування, у результаті страждають наші пенсіо­нери. Держава втрачає найкращий трудовий потенціал —  людей віком від 25 до 45 років. Як наслідок — вихолощення внутрішнього ринку праці з числа кваліфікованих працівників.

Відплив молоді за кордон погіршує демографічну ситуацію в Україні, нація старішає. Виїзд за кордон одного з батьків, а ча­сто й обох, призводить до погіршення сімейних відносин, втрати сімейних цінностей. Ці люди готові залишатися за кордоном, незважаючи на кризу в Європі, тільки тому, що бояться опинитися у злиднях в Україні. Сьогодні в нашій державі ставка робиться на дешеву робочу силу, а не на якісну.

Друга проблема — у нас дуже велика кількість людей похилого віку.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте можливість завершити.

 

ЛУЦЕНКО І.С. Чоловіки в Україні у середньому живуть 65 років, жінки — 75 років. Цей на 10 років менше, ніж у Європі. Пенсійна і медична реформи призводять до того, що чоловіки, особливо в сільській місцевості, просто не доживають до пенсій­ного віку.

Третя проблема — прошарок населення від 45 до 59 років. На сьогодні можу відповідально заявити, що у нас існує гендерна рівність саме в дискримінації людей віком від 45 до 59 років.

Це три основні проблеми, які існують на сьогодні в Україні та не дають можливості людям жити гідно.

Висновки. Перше. Якщо ми й надалі будемо продовжувати робити ставку на дешеву робочу силу, якщо не відродиться економіка, ми опинимося на маргінесі історії. Ми не станемо роз­винутою країною, перетворимося лише на сировинний придаток, просто на придаток родючої ріллі, яка може годувати півсвіту. Ми станемо постачальником дешевої робочої сили.

Друге. Потенціал демографічного зростання України вичерпаний. За висновками ООН, у 2050 році нас залишиться 26 мільйонів. Нація старішає і не забезпечує власне відтворення.

Третє. Викидання “за борт” трудових відносин тих, кому за 40, відплив працездатного населення за кордон — це непоправна шкода для економіки. Втрачається активний трудовий ресурс, який може забезпечити додаткове зростання реального ВВП.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ірино Степанівно (Оплески). Дякую, дякую. Останнє речення, прошу.

 

ЛУЦЕНКО І.С. Я багато ще хотіла сказати, шановні друзі. На завершення хочу звернутися до всіх політиків, незважаючи на політичні сили, які ви представляєте. Знаєте, Уїнстон Черчилль сказав, що державні діячі відрізняються від політиків одним: державні діячі думають про майбутнє своєї країни, а політики — про майбутні вибори. Тож давайте спільно творити наше май­бутнє, спільно відроджувати економіку, нашу українську націю! (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, вже більше ніхто не вмовить мене, регламент — 3 хвилини, прошу дотримуватися.

Запрошую до слова Наталію Євгенівну Блажівську, суддю Вищого адміністративного суду України. Прошу.

 

БЛАЖІВСЬКА Н.Є., суддя Вищого адміністративного суду України. Добрий день, високоповажний пане Голово, шановні учасники парламентських слухань! У своєму рішенні “Кресс проти Франції” Європейський суд з прав людини зазначив, що сам факт утворення та існування адміністративних судів, безумовно, можна назвати одним із провідних досягнень держави.

З-поміж інституційних інструментів адміністративної юстиції, які є ефективними та безпосередньо впливають на рівень захисту прав громадян, варто виділити такі. Передусім це скорочення строків розгляду адміністративних спорів. Слід зауважити, що в абсолютній більшості справ (77 відсотків справ за 2012 рік) суди першої інстанції дотримувалися встановлених строків розгляду справ. Це позитивна динаміка, якщо порівнювати з 2011 роком.

Заради справедливості слід зазначити, що порушення строків розгляду справ, як правило, були зумовлені об’єктивними причинами. Насамперед це надмірне навантаження на суддів. Але ми не можемо, шановні колеги, оминути й того факту, що пору­шення строків розгляду справ дуже часто відбувалося за рахунок того, що суб’єкти владних повноважень зволікали з наданням доказів, які були необхідні для повного та всебічного розгляду адміністративних спорів.

Друге. Варто підкреслити, що Кодекс адміністративного судочинства саме на суб’єкта владних повноважень покладає обов’язок доведення. Фактично, в адміністративному судочинстві реалізовано на практиці концепцію презумпції винуватості суб’єкта владних повноважень, який має доводити правомірність власних дій під час реалізації своїх владних функцій, які оскар­жуються.

Третє. Варто зазначити, що важливим кроком у наближенні адміністративної юстиції до людини стало закріплення в Кодексі адміністративного судочинства альтернативної підсудності. Це стосується територіальної підсудності. Можливість реалізації позивачем права на вибір найбільш зручного для нього адміні­стративного суду з точки зору часу доїзду до суду та витрати коштів на дорогу є важливим елементом реалізації громадянами свого права на доступ до правосуддя.

Варто відзначити і останню законодавчу новелу, що сприя­тиме наближенню адміністративної юстиції до людини — запрова­дження відеоконференції як форми участі в судовому засіданні. Зазначена процесуальна ініціатива ще не повною мірою реалізо­вана, втім, є абсолютно необхідною для полегшення громадянам доступу до правосуддя, особливо це стосується участі в апеляцій­них та касаційних судах.

Крім того, варто зазначити, що на сьогодні існує проблема надмірної кількості соціальних справ. За минулий рік судами розглянуто понад 200 тисяч соціальних справ, у 160 тисячах з них прийнято рішення на користь особи.

І, безумовно, проблема невиконання судових рішень. У цьо­му контексті вважаю за потрібне звернути вашу увагу на таке…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте.

 

БЛАЖІВСЬКА Н.Є. …право на реальну можливість грома­дянина спожити відповідні блага. Нам необхідно, щоб не лише на законодавчому рівні були задекларовані певні права особи, а щоб були реальні фінансово-економічні інструменти для їх забез­печення. Саме це стане запорукою довіри особи до держави і до судової системи (Оплески).

Дякую вам за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова пані Нузхат Есан, представника Фонду народонаселення ООН в Україні. За нею — Самойленко Василь Петрович. Прошу.

 

ЕСАН НУЗХАТ, представник Фонду народонаселення ООН в  Україні. Шановний пане Голово! Шановні члени парламенту, учасники парламентських слухань! Я дуже рада бути присутньою тут від імені Фонду народонаселення ООН, щоб висловитися сто­совно деяких питань дотримання прав людини, які є важливими для ООН і, зокрема, для Фонду народонаселення. Враховуючи обмеженість часу, торкнуся лише декількох питань дотримання прав людини, які є ключовими для нашого мандату і пріоритет­ними для нас у роботі з урядом та з іншими національними партнерами.

Перше питання — гендерна рівність. Попри те, що за останні два десятиліття ваша країна досягла значного поступу в забезпе­ченні гендерної рівності, ще не скоро рівність між статями стане реальністю в Україні. Згідно з Доповіддю щодо стану розвитку людства 2013 року та індексом гендерної нерівності Україна посі­дає 57-ме місце серед 186 країн світу. Становище Росії та інших країн регіону набагато краще.

Є низка проблемних питань, що потребують вирішення у   зв’язку з цим, а саме: гендерні розбіжності в оплаті праці, продовження існування стереотипних підходів до ролі та статусу жінок, що, в свою чергу, призводять до порушення на гендерній основі прав людини на робочому місці, недостатнє представни­цтво жінок на керівних посадах і в парламенті.

Важливим питанням, яке Україна має вирішити, є питання представництва жінок у парламенті та поступове запровадження системи квот. Ця стратегія спрацювала у багатьох країнах, вона запроваджується поступово і має встановлені строки. Застосуван­ня цього підходу має сприяти реалізації гендерної рівності та прав українських жінок.

Інше питання, якого хотілося торкнутися, — захист прав людей літнього віку. За часткою населення, вік якого перевищує 60 років, Україна належить до 30 “найстаріших” країн планети. Демографічний феномен старіння породжує нові виклики для України, які потребують адекватних та невідкладних політичних кроків у відповідь.

Цього року в рамках проведення національних консультацій щодо пріоритетів розвитку на період після 2015 року ми органі­зували серію фокус-груп з літніми людьми, і було досить прикро чути, з якою дискримінацією стикаються громадяни літнього віку щодо доступу до послуг, зокрема медичних. Нарешті, літні люди стикаються з різними формами насильства і жорстокого пово­дження, і всі ці питання, звісно, потребують уваги з боку держави.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Василю Петровичу Самойленку, народному депутату України, фракція Комуністичної партії України. За ним — Павленко Юрій Олексійович.

 

САМОЙЛЕНКО В.П., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і між­національних відносин (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, Комуністична партія України). Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні обговорюється справді архі­важливе питання, адже, на превеликий жаль, фактів порушення прав і свобод людини безліч. Особливо осторонь цих інтересів стоять чиновники різних рівнів.

Візьмімо конституційне право на винагороду за працю. Наведу дані, надані міністром соціальної політики Королевською: на сьогодні заборгованість з виплати заробітної плати переви­щує  1 мільярд гривень, у тому числі 400 мільйонів гривень людям винні комунальні підприємства. Лише в Житомирській області на 12 економічно активних підприємствах заборгованість перевищує 7 мільйонів гривень. А якщо врахувати, що в області працюють “у  тіні” майже 240 тисяч громадян, які нічого не сплачують до Пенсійного фонду і не мають права на трудовий стаж, то це явне порушення прав людини і державою, і роботодавцем.

Як захиститися в цій ситуації? Розводять руками навіть у   самому міністерстві. Мовляв, нехай розбираються на місцях. Саме такі відповіді мені як народному депутату доводиться отримувати на запити щодо вирішення проблеми заборгованості з виплати заробітної плати. Яскравий приклад — Малинміськводо­канал у Житомирській області. Люди роками вимагають виплати заборгованості із заробітної плати в сумі 1,8 мільйона гривень. Вони пройшли всі інстанції — є рішення суду, обіцянки обласної влади, але далі слів справи не йдуть.

Така сама ситуація і з дітьми війни. Понад 2 мільйони справ на сьогодні перебувають у судах. Захисту прав шукають понад 400 тисяч чорнобильців, яким держава заборгувала мільярди гри­вень. Лише в Овруцькому районі Житомирської області заборго­ваність становить 150 мільйонів гривень.

Втративши будь-яку надію на владу, постраждалі зверта­ються до депутатів, до громадськості, до суду. Тільки Пенсійний фонд винен 4,5 мільярда гривень. На цій біді заробляють шахраї, які отримують до 30 відсотків суми позову.

Отримавши судове рішення, люди йдуть до виконавчої служби. Але й тут марно шукати захисту своїх прав. На підтвер­дження наведу лише один приклад. Киянка Посталюк має два рішення суду про виплату недоодержаної пенсії. На звернення до виконавчої служби Шевченківського району жінка отримала відпо­відь: “Ми цим питанням займаємося”.

Скажіть, а чи справедливо, що у людей, які захищали інте­реси Батьківщини в Афганістані, Чорнобилі, стали інвалідами, втратили здоров’я, влада відібрала пільги, можливість лікуватися та оздоровлюватися? А чи справедливо, що в Україні, за неофіцій­ними даними, майже 3 мільйони безробітних, майже 90 відсотків випускників вищих навчальних закладів не можуть працевлашту­ватися за здобутою спеціальністю? А чи справедливо, що держа­ва позбавила людей безплатної медицини? Що навчання у вищих навчальних закладах…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Ну, 15 секунд.

 

САМОЙЛЕНКО В.П. Кричуща несправедливість і в пенсій­ному забезпеченні. Так бути не може, щоб чиновники отримували пенсію у 15 і більше тисяч, а шахтарі, металурги, вчені, лікарі, селяни — мізерну пенсію. До того ж пенсійний закон, який пору­шив не лише Конституцію, а й право… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До мене надходять записки, щоб я звернувся до промовців, аби вони вносили конкретні пропозиції до уряду, Верховної Ради і  Президента, щоб ми потім могли їх узагальнити і комітет вніс законодавчі пропозиції. Тому я прошу більше пропозицій.

Слово надається Павленку Юрію Олексійовичу, Уповноваже­ному Президента України з прав дитини. За ним — Білоус Віталій Владиславович.

 

ПАВЛЕНКО Ю.О., Уповноважений Президента України з прав дитини. Шановний Володимире Васильовичу! Шановні учасники парламентських слухань! Розуміючи, що регламент дуже обмеже­ний, і протягом цього часу неможливо висловити всі пропозиції щодо забезпечення і захисту прав дитини в Україні, Уповнова­жений Президента з прав дитини передасть свої висновки і про­позиції до комітету і буде просити врахувати їх у підсумковому рішенні парламенту.

Водночас хотів би зробити декілька акцентів. Насамперед ми можемо констатувати, що права дитини, визначені Конвенцією ООН про права дитини, в Україні практично всі порушуються, більшою чи меншою мірою.

Саме тому Президент України визначив захист і забезпе­чення прав дитини одним із ключових пріоритетів для центральних і місцевих органів влади. Останній указ Президента України “Про додаткові заходи із забезпечення гарантій реалізації прав та за­конних інтересів дітей” від 1 червня цього року спрямований саме на захист і забезпечення найбільш уразливих категорій дітей, на розв’язання найбільш серйозних проблем, які є у сфері дитин­ства. Це і право на якісну медичну допомогу, і забезпечення пов­ноцінного 100-відсоткового лікування дітей, хворих на онкологічні та інші важкі і рідкісні захворювання. Це створення системи підтримки і захисту сім’ї, яка опинилася у складних життєвих об­ставинах. Президентом поставлено цілу низку інших завдань, спря­мованих, зокрема, і на творчий розвиток дитини в рамках Року дитячої творчості.

Окремо Президент ставить завдання щодо захисту україн­ських дітей, усиновлених іноземними громадянами. Ми маємо знати про долю кожної дитини, яка сьогодні виховується в сім’ї іноземних громадян.

Водночас є ціла низка інших проблем у системі захисту прав дитини і у ставленні суспільства до прав дитини.

Без сумніву, права дитини є невід’ємною складовою прав людини, але наголошую — не підпорядкованою складовою. Міжнародні документи, національне законодавство декларують пріоритет інтересів дитини над інтересами дорослих. На жаль, суспільство не готове до такого сприйняття. І на практиці, коли виникає конфлікт між інтересами дорослого і дитини, як правило, дитина програє. І далі, як наслідок, програє дорослий.

На жаль, ми живемо в дорослій державі, де все дитяче сприймається як меншовартісне і похідне від благополуччя дорослих. Переконаний, що цю практику треба змінювати на рівні і сім’ї, і держави.

Шановні учасники парламентських слухань! Переконаний, що у сфері захисту прав дитини немає маленьких проблем. І від здатності їх бачити і розв’язувати і складається мозаїка країни, в   якій поважають права дитини, поважають права людини (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово надається Білоусу Віталію Владиславовичу, заступникові Генерального прокурора України. До 5 хвилин, прошу. За ним — Томак Марія Володимирівна.

 

БІЛОУС В.В., заступник Генерального прокурора України. Дякую. Шановний Володимире Васильовичу! Шановні учасники парламентських слухань! Україна обрала шлях розвитку як демо­кратична, соціальна та правова держава. Відповідно до ратифіко­ваної Верховною Радою України Конвенції про захист прав лю­дини і основоположних свобод останнім часом докладено чимало зусиль до реформування правової системи з метою підвищення гарантій дотримання прав і свобод громадян.

Важливою віхою на цьому шляху є прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України, який за своїм духом, як відзначають експерти, є одним із найпрогресивніших у  Європі, в який цілковито імплементовані вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Навіть нетривалий час дії кодексу відзначається позитивною динамікою зменшення на дві третини кількості осіб, взятих під варту, та наполовину — затриманих за підозру у вчиненні злочину.

Досягнуто певних зрушень у розв’язанні проблеми перепов­нення слідчих ізоляторів. Чисельність засуджених до позбавлення волі зменшилася на 3,5 тисячі осіб. За реагуванням прокурорів приведено у відповідність з міжнародними стандартами умови тримання осіб у більшості кімнат для затриманих органів внут­рішніх справ. Через невідповідність таким вимогам зупинено діяльність більше 80 ізоляторів, вжиті заходи до притягнення до відповідальності майже 13 тисяч службових осіб органів внутрішніх справ та пенітенціарної служби.

Значно підвищено рівень захисту прав неповнолітніх у кримі­нальному провадженні. Вперше в юридичній практиці законом передбачено систему органів ювенальної юстиції, спеціальних слідчих та суддів. Запроваджено реальні гарантії захисту неповно­літніх від протизаконних затримання та арешту. Вже на сьогодні відчутні позитивні результати: істотно знизився рівень підліткової злочинності.

Взагалі, необхідно відзначити, що забезпечено завдання кримінального провадження щодо захисту прав майже 412 тисяч громадян, які потерпіли від злочинів. Відшкодована шкода стано­вить майже 1,3 мільярда гривень.

Особливу увагу прокурори приділяють зверненням щодо застосування працівниками правоохоронних органів заборонених засобів впливу — побиття, катування, інших видів нелюдського поводження або приниження гідності громадян. У минулому та поточному роках порушено 82 кримінальні провадження за такими фактами.

Слід також зазначити, що потребує вжиття додаткових заходів реалізація права громадян на своєчасну оплату праці та пенсійне забезпечення. Тільки цього року прокурорами, у тому числі заходами позакримінального реагування, забезпечено погашення заборгованості із заробітної плати на суму майже 450 мільйонів гривень і пенсій. До відповідальності притягнуто більше 1 тисячі посадовців.

Є ще низка нерозв’язаних проблем у сфері дотримання права на належну та своєчасну медичну допомогу, реалізації права на користування природними об’єктами. Слід зазначити, що лише останнім часом за прокурорського втручання на мор­ських узбережжях демонтовано понад півтисячі самовільно забу­дованих споруд та огорож, звільнено близько 100 пляжів.

Органи прокуратури активно використовують представницькі повноваження щодо захисту в судовому порядку прав соціально незахищених громадян. Упродовж минулого та поточного років судами задоволено більше 25 тисяч позовів та заяв прокурорів на захист порушених прав громадян, за якими стягнуто та добро­вільно відшкодовано майже 300 мільйонів гривень.

На завершення хочу відзначити, що у сфері захисту прав і  свобод громадян ми повинні, безумовно, орієнтуватися на євро­пейський вектор розвитку України, прагнення реалізації швидкої та ефективної інтеграції до Євросоюзу, реальне наближення нашої держави в цій площині до передових світових стандартів. Генеральна прокуратура докладає усіх зусиль задля реалізації зазначених завдань (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до слова Марія Володимирівна Томак, представник Ініціативної групи щодо відзначення 60-річчя Норильського повстання. Прошу. Потім виступатиме Левченко Катерина Борисівна.

 

ТОМАК М.В., представник Ініціативної групи щодо відзна­чення 60-річчя Норильського повстання. Шановне товариство! Найперше дозвольте подякувати голові Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Валерію Пацкану за запрошення виступити на парламентських слуханнях. Я представляю Ініціативну групу щодо відзначення 60-річчя Норильського повстання.

Норильське повстання розпочалося у травні 1953 року. Цей  унікальний вияв беззбройного спротиву тоталітарній системі став однією з причин демонтажу ГУЛАГу, появи дисидентства, зрештою, розпаду СРСР.

Чому ми говоримо про Норильське повстання в контексті прав людини в Україні сьогодні?

Перше. 20 тисяч політв’язнів більш як 80 національностей, близько 70 відсотків із яких були українцями, вимагали припинити тортури і закриті судові процеси, зняти з ув’язнених номерні знаки. Вони вимагали від держави дотримання її власних законів та називали свій протест “боротьбою за свободу, за демократію”. У  той час як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод щойно була ухвалена, за тисячі кілометрів на Схід від географічного кордону Європи також боролися за права людини. Згадка про Норильське повстання дуже важлива напередодні можливого підписання Угоди про асоціацію Україна — ЄС.

Друге. Досвід солідарності у протидії системі знову актуаль­ний на пострадянському просторі, де “іноземні агенти” та “шпи­гунство” повертаються до законодавства, де знову відбуваються судові процеси над незгодними, а фундаменталізм стає основою державної політики. На рудиментах сталінізму в системах управ­ління колишніх радянських країн формується “авторитарний клуб”. Йому можна протиставити тільки “демократичний клуб” громадян­ських суспільств.

У травні в Києві відбулися громадські слухання, присвя­чені  60-річчю Норильського повстання, організовані Східноєвро­пейським інститутом розвитку, студією “Заповіт”, що створила документальний серіал про Норильське повстання, відзначений Шевченківською премією, а також газетою “День” та Києво-Моги­лянською академією. Ми запросили одного з лідерів Нориль­ського повстання Євгена Грицяка та учасників Степана Семенюка, Агафію Книш, а також Аллу Макарову — російську дослідницю цього, за її визначенням, повстання духу.

Потім народний депутат Валентин Наливайченко подав до   Верховної Ради проект постанови про відзначення 60-річчя Норильського повстання на державному рівні. Комітет з питань культури і духовності проект постанови підтримав.

У зв’язку з цим наша Ініціативна група, по-перше, закликає всіх народних депутатів, які усвідомлюють важливість європей­ського вибору для України, незалежно від партійної належності проголосувати за цю постанову, що поставить Україну в один ряд із членом ЄС Литвою, де ця подія відзначалася в Сеймі за участю депутатів литовського і Європейського парламентів.

По-друге, ми закликаємо народних депутатів утворити міжфракційну групу та спільно закласти камінь для встановлення монумента в Норильську, адже пам’ять українських учасників повстання досі не вшанована. Збір коштів на монумент ми вже розпочали.

Нарешті, хочу сказати, що наша ініціативна група працюва­тиме й надалі. Ми закликаємо передусім громадянське суспіль­ство, незалежно від реагування чи нереагування політиків, про­довжувати масштабну роботу з подолання тоталітаризму. Інакше універсальними в Україні та на пострадянському просторі зали­шатимуться не права людини, а те, що намагаються видати за так звані “традиційні цінності” (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Катерині Борисівні Левченко, президенту Міжнародного жіночого правозахисного центру “Ла Страда — Україна”. Прошу. За нею виступатиме Левітас Ілля Михайлович.

 

ЛЕВЧЕНКО К.Б., президент Міжнародного жіночого правоза­хисного центру “Ла Страда — Україна”. Дякую. Шановні учасники та учасниці парламентських слухань! Знаєте, при будь-якому згадуванні терміна “права людини” у мене посилюється обґрунто­ване побоювання щодо свідомого маніпулювання цією проблема­тикою, передовсім з боку влади, яка є основним порушником прав людини в нашій державі.

Це маніпулювання простежується і в постійному викори­станні правозахисної риторики без підкріплення виконанням обов’язків держави у цій сфері, і у свідомому протиставленні прав людини одних груп іншим. Ми бачимо маніпулюваннями такими поняттями для виправдовування політичних переслідувань і полі­тичних процесів, невмотивованого збільшення повноважень пра­воохоронних органів, а також бачимо відмову від низки прав і  взагалі їх цілковите заперечення. Підтвердженням цього є під­готовлені урядом так звані матеріали щодо дотримання прав людини. Хто встиг їх прочитати, може сказати, що це просто відписка, написана про що-небудь і як-небудь, навіть з певними помилками і без будь-якого системного огляду.

Отже, оскільки головуючий закликав вносити конкретні пропозиції, а також зважаючи на обмаль часу, я торкнуся теми, яка вже пролунала у виступах Ірини Степанівни Луценко і пані Нузхат Есан, а саме проблеми прав жінок. Тієї теми, яка дуже часто свідомо витісняється із сучасного правозахисного дискурсу в Україні всупереч міжнародним стандартам. У чому річ?

По-перше, тематика гендерно обумовленого насильства та насильства в сім’ї, від якого непропорційно більше страждають жінки, не розглядається, всупереч стандартам Організації Об’єд­наних Націй, у контексті прав людини.

Ми не раз обговорювали з Валерієм Васильовичем Пацка­ном необхідність повернення до відання Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин такої тематики, як проблеми насильства в сім’ї, Закону “Про попередження насильства в сім’ї”, який на сьогодні перебуває у віданні Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму. І вже як наслідок такого перенесення відкла­дено розгляд поданого Кабінетом Міністрів законопроекту щодо попередження домашнього насильства, що фактично знову від­кладає на роки його прийняття.

Викликає побоювання поширення традиційних рухів і фунда­менталізму. А також те, що під час адміністративної реформи із структури Міністерства соціальної політики зникли підрозділи, які мають займатися цими проблемами.

Свої рекомендації щодо поліпшення ситуації у цій сфері ми вже передали до секретаріату комітету і сподіваюся, що вони будуть враховані (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Іллі Михайловичу Левітасу, президенту Ради національних товариств України. За ним — Швайка Ігор Олександрович.

 

ЛЕВІТАС І.М., президент Ради національних товариств України. Дорогі друзі, українці різного національного походження! Від імені Ради національних товариств, яка існує 24 роки, я хочу викласти наші проблеми, з якими ви, мабуть, і не знайомі.

Два тижні тому відбулося засідання нашої Ради, на якому представники 30 національностей вкотре виклали свої проблеми у відкритому листі до Президента. Такі самі листи ми писали май­же до всіх президентів.

Існує Закон “Про національні меншини в Україні”, який весь час намагаються поліпшити. Не робіть, нічого не зробите! Вико­нуйте те, що було. А було те, що нам і потрібно: два положення нас влаштовували, згідно з якими ми могли мати своїх пред­ставників у всіх виборчих органах, аж до цієї структури. Пред­ставники могли не тільки обиратися і призначатися до відповідних органів влади, а й мали також і певні привілеї щодо цього. Однак ці положення не виконуються.

У законі є стаття 16, в якій сказано: “У Державному бюджеті України передбачаються спеціальні асигнування для розвитку національних меншин”. Закон існує 20 років (ювілей), і 20 років він не виконується (теж ювілей). І 20 років я, як естрадний гуморист, повторюю одні й ті самі слова, але нічого не зрушується, нічого.

Є низка й інших проблем. Ми написали відкритий лист, і  газета “Голос України”, яка, до речі, є газетою Верховної Ради, у минулому і в цьому році опублікувала наше звернення. Якщо народні депутати читають цю газету, мали звернути увагу на заголовок: “Було вісім копійок на душу, стало три”. Чому? У статті мова йшла про те, що держава давала нам 8 копійок на душу для розвитку національних культур, потім зробила великий стрибок — цього року виділила аж по 3 копійки.

Наших представників немає в жодному організаційному комітеті, присвяченому великим подіям. Зокрема, і в Координа­ційній раді з питань підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка. А ми ж проводимо в Каневі читання “Тарас Шевченко мовами національних меншин”. Немає нас в   оргкомітеті з підготовки та відзначення 70-річчя звільнення України від фашистських загарбників. А гинули ж усі за Україну. Вважаємо, що так не годиться.

Є ще кілька проблем, на яких я не можу зупинитися за бра­ком часу, хто хоче, почитайте газету “Голос України” за 4 червня.

І звернуся до вас як представник Єврейської ради України, яка теж існує 25 років. З вуст одного депутата прозвучало слово “жид”, він виправдовувався, що це не образлива назва, що в Га­личині вона була завжди. Не завжди вона була, а до 1939 року, коли Львів був або Лембергом, або Львувом. Зараз це українське місто Львів. У нас є висновки Інституту мовознавства, який ви­значає це слово як образливе, і ми хотіли б, щоб наші брати називали нас, як належить. Ми — євреї українського походження або українці єврейського походження, ми не жиди.

На завершення. Ільф і Петров 85 років тому сказали, що для того, щоб було на вулиці чисто, не треба збирати всесоюзну нараду двірників… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Ігорю Олександровичу Швайці, народному депутату України із фракції “Свобода”. Прошу. За ним висту­патиме Земфіра Анатоліївна Кондур.

 

ШВАЙКА І.О., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України (загальнодержавний багато­мандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Свобода”). Пане Голово! Панове учасники парла­ментських слухань! Тема нинішніх парламентських слухань досить красномовна: “Стан дотримання прав людини в Україні”. Звісно, права людини у нас є. Але чи вони дотримуються? Я хотів би без особливих викрутасів на тему статистики (хто хоче сподобатися, хто хоче не сподобатися) проілюструвати дотримання прав люди­ни передовсім судовими, правоохоронними органами, пенітен­ціарною службою та іншими державними установами.

У нас є приклад. Декілька днів тому найчесніший Бровар­ський районний суд після застосування адміністративного стяг­нення абсолютно політично упереджено відкриває кримінальне провадження, і до людини, яке є політичним активістом, членом Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, застосовують запобіжний захід — домашній арешт на два місяці. При тому що людина веде активне політичне життя, не переховується від слідства і не може ніде переховуватися. Це, так би мовити, слайд №1.

Слайд №2. Харківські районні суди і Харківський апеляцій­ний суд вже протягом двох з половиною років слухають справу, в якій фігурують чиновники юридичного департаменту Харківської міської ради, які привласнили більше 100 квартир у гуртожитку по вулиці Гвардійців-Широнінців. Суди розглядали це за два дні, документи абсолютно підроблені. Фонд державного майна каже, що вони навіть не передавали на баланс. Але на сьогодні є керів­ник юридичного департаменту, працівники департаменту, які раптом стали власниками квартир. Як ви розумієте, мешканці цих квартир раптом стали бездомними. Це рішення судів.

Третє. У нас є гучна справа. Напевно, Служба безпеки існує у нас для того, щоб розслідувати справу “васильківських теро­ристів”. Ігор Мосійчук, Сергій Бевз і Володимир Шпара вже більш як два роки в тих умовах, які так красномовно описала нам Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, без виро­ку, без слідства, звинувачені в підготовці до демонтажу пам’ят­ника Леніну з використання піротехнічних засобів, сидять у тюрмі. Це дотримання прав людини в Україні.

Далі. У нас є всесвітньо відома родина Павліченків. Про родину Павліченків не знає тільки лінивий. Це справа, яка цілком сфальшована, на сьогодні доведена до стану ув’язнення батька і сина Павліченків.

На завершення. Президент України як гарант додержання Конституції, Генеральний прокурор, міністр внутрішніх справ особисто гарантували розслідувати звіряче вбивство родини судді Трофімова. Я хотів би доповісти. Оскільки минуло вже більш як півроку, кримінальна справа становить понад 400 томів. Працюють слідчі бригади, які за півроку напрацювали понад 400 томів абсолютно нікому не потрібних документів. Коли мені телефо­нують і просять приїхати на допит лише тому, що я з Валерієм Завершинським розмовляв по телефону. А це означає, що всі телефонні дзвінки відслідковуються. Це є справа, в якій міліція і  Генеральна прокуратура, з огляду на професійні заняття і на хобі судді Трофімова, царство йому небесне. А він був колекціонером, таким достатньо традиційним…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте.

 

ШВАЙКА І.О. На сьогодні міліція і прокуратура зробили все для того, щоб цю кримінальну справу не розслідувати.

На завершення. Права людини у нас існують для Президен­та і того, що називається “сім’я Президента”. І до того часу, доки ми докорінно не змінимо владу, теперішня ситуація поставатиме лише як суха статистика цифр і доповіді людей, абсолютно байдужих до стану прав людини в Україні (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово надається Земфірі Анатоліївні Кондур, віце-президенту Міжнародної благодійної організації Ромський жіночий фонд “Чіріклі”. Правильно?

 

КОНДУР З.А., віце-президент Міжнародної благодійної орга­нізації Ромський жіночий фонд “Чіріклі”. Так, правильно, чіріклі — це пташка. Дякую.

На сьогодні роми, порівняно з іншими національними мен­шинами, залишаються найбільш соціально вразливими та соціаль­но дезадаптованими, а більшість їхніх проблем залишаються актуальними, як і раніше.

За даними перепису 2001 року, в Україні проживають близь­ко 48 тисяч осіб ромської національності, а неофіційні джерела нараховують від 200 до 400 тисяч ромів. Така розбіжність поясню­ється відсутністю документів у ромів, а також страхом пересліду­вань за національною ознакою. Ця розбіжність має бути врахова­на при розробленні плану заходів щодо реалізації Стратегії захи­сту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року, схваленої Указом Президента України від 8 квітня 2013 року.

З 2010 року фонд “Чіріклі” впроваджує програму ромських соціально-медичних посередників у ромських громадах, які визна­чили, що майже 40 відсотків ромів приблизно з 50 тисяч не мають документів, що посвідчують особу. Це є основною перешкодою до отримання соціально-медичних послуг та дотримання основних прав людини. Багато поселень є незаконними, і це робить майже неможливою реєстрацію будинків, які побудовані на їх території.

Близько 9 тисяч людей у п’яти областях потребують допо­моги в реєстрації постійного місця перебування, що призводить до обмеження доступу до соціально-медичних послуг та освіти.

Наразі існують такі проблеми:

відсутність реєстрації за місцем перебування та домових книг;

відсутність свідоцтва про народження;

відсутність особистого або родинного житла;

відсутність освіти та обізнаності про важливість оформлення документів, що посвідчують особу;

відсутність коштів для виготовлення відповідних документів, а також для сплати штрафу.

Проблеми освіти:

дискримінація ромських дітей, відмова керівництва дошкіль­них та шкільних закладів від зарахування до школи / садка через національність (Закарпатська область);

нерозуміння важливості відвідування школи батьками-ромами,

відсутність коштів на оплату послуг дитячого садка / шкіл, на підготовку дітей до школи (діти не мають відповідного одягу та шкільного приладдя), відсутність первинних документів.

Значна частина ромів потерпає від масового безробіття. У зв’язку з відсутністю належної освіти, дискримінацією важко отримати будь-яку роботу, а надто високооплачувану. Проблемою залишається доступ ромських дітей до якісної освіти. Дискриміна­ція простежується на різних рівнях — побутовому, інституціональ­ному, а також з боку працівників правоохоронних органів. Мова ворожнечі в засобах масової інформації також є дуже серйозною проблемою. Хочу зазначити, що діяльність Національної експерт­ної комісії з питань захисту суспільної моралі та її співпраця з  НДО є важливою для нас.

Враховуючи викладене, вважаємо реалізацію Стратегії захи­сту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року та пошуки комплексного підходу до розв’язання проблем ромів актуальними для ромського насе­лення України. Ми звертаємося до Міністерства культури України з проханням залучити двох представників ромських організацій до роботи міжвідомчої робочої групи з розроблення плану заходів щодо реалізації зазначеної стратегії.

Отже, надзвичайно важливим завданням Української держа­ви, що прагне стати рівноправним членом Європейського Співто­вариства, наразі є створення підґрунтя для соціальної інтеграції ромського населення в українське суспільство, яким може стати приєднання України до міжнародної ініціативи “Декада ромського включення”, а також досвід ромських громадських організації, які конструктивно і прогресивно налаштовані на вирішення актуаль­них питань свого народу.

Я також хочу подякувати Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини за активну співпрацю з ромськими органі­заціями. І саме сьогодні представниця Уповноваженого пані Філіпішина перебуває в Одесі з візитом, для того щоб вивчити потреби ромів, ромських громад. Було б дуже добре, якби пред­ставники міністерств та відомств приєдналися до неї... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Іштвана Ференцовича Гайдоша, народного депутата України, голову Демократичної спілки угорців України. Прошу. За ним виступатиме Карпачова Ніна Іванівна.

 

ГАЙДОШ І.Ф., секретар Комітету Верховної Ради України з  питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, Партія регіонів). Шановний Володимире Васильовичу! Шановні учасники парламентських слухань! Дозвольте привернути вашу увагу до двох питань.

Перше питання пов’язане з минулим, з трагічними подіями часів сталінського терору, точніше, з потребою реабілітації його жертв. Хочу зазначити, що громадяни зазнали репресій через свою національну належність, відбувалися насильницьке пересе­лення, депортація, інтернування, позбавлення волі і примушення до каторжних робіт. Слід пам’ятати, що це стосується не тільки депортованих кримських татар. Мова йде також про інтернованих, а потім депортованих наприкінці 1944 року осіб чоловічої статі — угорців і німців Закарпаття, про висланих та депортованих поляків і німців із Західної та Південної України, про болгар і вірмен Кримського півострова, про румунів Буковини. Необхідність такої реабілітації існує також стосовно українців із західних областей, які зазнали репресій шляхом їх виселення з рідних місць.

Це питання, на мою думку, слід врегулювати шляхом прий­няття закону про відновлення прав осіб, депортованих за націо­нальною ознакою. Цей закон має бути рамковим, таким, що вста­новлює основні принципи та визначає спрямованість здійснення реабілітаційних заходів, а також відкриває можливість для подаль­шого регулювання цього процесу іншими законами та підзакон­ними актами.

Друге питання пов’язане з сучасністю і майбутнім: з одного боку, з повним виконанням Закону “Про засади державної мовної політики”, а з другого — з реалізацією права національних меншин на національно-культурну автономію, що передбачено статтею 6 Закону “Про національні меншини в Україні”. Це право було проголошено з прийняттям зазначеного закону ще далекого 1992 року, але досі залишаються невідомими його зміст та меха­нізми реалізації в українських умовах.

Законодавче регулювання реалізації цього права вважаю за можливе здійснити шляхом підготовки нової редакції Закону “Про національні меншини в Україні” або прийняття спеціального зако­ну про національно-культурну автономію національних меншин. Концептуально важливо, щоб цей закон установив реальні важелі та механізми здійснення легітимного і дієвого самоврядування спільнот національних меншин у питаннях їх національного буття (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Карпачову Ніну Іванівну, заступника голови Союзу юристів України. Думаю, зал знає, що Ніна Іванівна була першим Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини (Оплески). Прошу.

 

КАРПАЧОВА Н.І., заступник голови Союзу юристів України. Шановний Володимире Васильовичу! Шановні учасники парла­ментських слухань! Шановні правозахисники! Шановні співвітчиз­ники! Свій короткий виступ сьогодні я присвячую проблемам бідності і безправ’ю бідних в Україні як брутальному порушенню прав людини.

Глобальна фінансово-економічна криза та рівень падіння економіки України значно загострили проблему бідності, від якої страждає понад 70 відсотків населення. Особливо страждають сільське населення, багатодітні родини, пенсіонери. Специфічна ознака української бідності — її поширення навіть серед пра­цюючого населення та поява такого явища, як спадкова бідність. Лише заборгованість із заробітної плати у травні перевищила 1 мільярд 56 мільйонів гривень і, на жаль, продовжує зростати. На Заході і Півночі України бідність переростає у злиденність і пе­ретворює цілі регіони на депресивні. Попри взяті Україною зобо­в’язання щодо Цілей розвитку тисячоліття ООН, частка бідного населення не тільки не зменшилася, а зросла.

Прірва між багатими і бідними в Україні сягнула показника у  45 разів. Натомість середньоєвропейський показник не переви­щує 4,5 разу. Найзаможніші українці завдяки кризі значно збіль­шили своє багатство, а 70 відсотків населення України через бід­ність не можуть забезпечити свої фундаментальні права: на гідне життя, житло, створення сім’ї, освіту, охорону здоров’я, на розви­ток, доступ до культурних надбань людства. Не випадково зростає кількість самогубств, у тому числі серед дітей. Вчора ми почули про жахливий випадок, що стався в дитячому садку.

Тепер права бідних намагаються ще й скоротити шляхом прийняття Трудового кодексу, який дасть змогу роботодавцям на свій розсуд збільшувати робочий день і звільняти працівників. А  протести невдоволених намагаються обмежити новим проектом закону про свободу мирних зібрань, що зараз розглядається у  Комітеті з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин. Журналістів, які наважуються говорити правду про ситуацію в Україні, піддають переслідуванням, насильству, звільненням та іншим обмеженням їхніх професійних прав.

Тоді як 7 мільйонів українців змушені були виїхати за межі держави в пошуках роботи, влада намагається ще й обкласти податком їхні грошові перекази, зароблені рабською працею. Схаменіться, це ж не прибутки в офшорах на Кіпрі!

Рівно 10 років тому з цієї трибуни я представляла Спеціаль­ну доповідь Уповноваженого за прав людини про захист прав громадян України за кордоном і закликала державу поцінувати працю української трудової міграції, яка своїми переказами, фактично, давала другий бюджет країни. Заявляю свій протест проти таких зазіхань!

Щодо права на доступ бідних до справедливого правосуддя. Цими днями відбулася моя зустріч з Комісаром Ради Європи з   прав людини паном Мужніксом. Він, зокрема, наголосив на наявності системних проблем у судовій гілці влади, у тому числі на відсутності незалежності суддів в Україні. Це підтверджується красномовними фактами, що людина, яка зазнала свавілля робо­тодавців, правоохоронців чи представників владних структур, має невеликий шанс домогтися правосуддя. Однак ще гірше, що судді демонстративно виправдовують можновладців та “мажорів”.

Навіть домігшись рішення суду на свою користь, люди змушені роками обстоювати своє право на його виконання. Адже 70 відсотків рішень національних судів не виконуються. Тому зро­стає кількість звернень до Європейського суду з прав людини. Хоча в Україні не виконуються в повному обсязі 95 відсотків рішень Європейського суду з прав людини!

Головна причина цього — корупція судової гілки влади та її залежність від виконавчої влади і в центрі, і на місцях. Не випад­ково рівень суспільної довіри до суддів вже наближається до статистичної похибки і фактично є нульовим. Втрата судами неза­лежності брутально виявилася у політично вмотивованому вибір­ковому правосудді щодо лідерів опозиції Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та їхніх соратників, а також щодо окремих право­захисників України. Що тоді казати про долі десятків тисяч засуджених — простих громадян України?

Від імені Союзу юристів України хочу наголосити, що кіль­кість в’язнів в Україні є однією з найбільших у Європі — 320 осіб на 100 тисяч населення. Попри те, що сьогодні шановний пан Білоус зазначив, що останнім часом кількість в’язнів в Україні скоротилася на 3,5 тисячі. Другий рік поспіль гальмується прий­няття закону про амністію. Як ми пам’ятаємо, остання амністія була 2011 року. Тисячі засуджених жінок, літніх людей, дітей, які не становлять суспільної небезпеки, виснажливо чекають цього шансу.

Попри наявність проблеми катувань, в Україні досі відсутнє ефективне розслідування скарг на неналежне поводження з гро­мадянами у правоохоронних органах. Непоодинокими залишають­ся ганебні факти смерті людей у міліції: за даними правоза­хисників, у минулому році 22 людини пішли із життя через дії або  бездіяльність працівників правоохоронних органів. Винуватих у цьому, як правило, немає!

Досі тривають нескінченні судові розгляди у справі трагічної загибелі в міліції 20-річного студента Ігоря Індила. Контроль за цією резонансною справою, провадження у якій було відкрито ще першим омбудсменом України, повинен тривати доти, доки не буде відновлено справедливість та захищено права батьків загиб­лого студента і його добре ім’я. Встановлення справжніх обставин цього злочину є справою честі для всієї правоохоронної та судової системи України.

Невдоволення в суспільстві зростає, адже Україна фактично перетворилася на країну периферійного капіталізму із залежним типом економіки, на експортера сировини та дешевої робочої сили. Найгірше те, що предметом експорту стають українські діти-сироти. Не випадково провладне лобі вже 18 років наполегливо проштовхує Конвенцію про захист дітей та співробітництво з пи­тань міждержавного усиновлення 1993 року, положення якої вже імплементовані в законодавство України на 90 відсотків. Дуже хочеться легалізувати діяльність іноземних комерційних посеред­ницьких структур, для яких доля наших сиріт — це бізнес. На моє переконання, сироти мають отримати захист в Україні, а не бути розкиданими по 40 країнах світу!

На завершення прошу внести до рекомендацій парламент­ських слухань такі пропозиції:

1) запровадити прогресивний податок на прибуток і податок з багатства;

2) для створення незалежної від виконавчої влади судової системи необхідно її реформувати шляхом запровадження прямих виборів суддів населенням та повернути Державну виконавчу службу з підпорядкування Мін’юсту судовій гілці влади;

3) відновити повноваження Верховного Суду України, включ­но з правом громадян України на пряме звернення до Верховного Суду України відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

4) надати громадянам України право на пряме звернення до Конституційного Суду з конституційною скаргою;

5) для підвищення захисту прав українських трудових мігрантів, у тому числі 100 тисяч українських моряків, приєднатися до Конвенції МОП 2006 року про працю в морському судноплав­стві та до Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей 1990 року;

6) рекомендувати Кабінету Міністрів України терміново під­готувати для підписання та ратифікації двосторонні угоди щодо міждержавного усиновлення з країнами, куди найбільше усинов­люються українські діти-сироти;

7) розробити державну програму забезпечення соціальним житлом дітей-сиріт, які досягли повноліття, із захищеним фінансу­ванням за рахунок коштів державного бюджету.

У парламентських слуханнях бере участь багато молодих людей. Користуючись нагодою, хочу звернутися до вас і сказати: справедливість можлива, проте за неї треба боротися. Успіхів вам і нам усім у цьому! (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Ганну Олексіївну Грабко, президента Кримської республіканської організації запобігання та мінімізації інвалідності “Лада”. Прошу. Потім виступатиме Мрідула Гош, голова правління Східно-Європейського інституту розвитку.

 

ГРАБКО Г.О., президент Кримської республіканської органі­зації запобігання та мінімізації інвалідності “Лада”. Всім доброго дня! Навряд чи хтось заперечить, що право на життя — це основ­не і первинне право, яке громадянам має забезпечувати держава, насамперед система охорони здоров’я. Однак якщо ми уважно подивимося на цю систему, то побачимо повсюди цілий букет постійних безкарних з боку держави порушень прав людини.

Перше правило української системи охорони здоров’я: немає грошей — немає лікування. А це не тільки порушення права на життя, а й дискримінація за майновим станом, катування та поводження, що принижує гідність. Це стосується не тільки дорос­лих. Найстрашніше те, що таке ставлення і до дітей.

Постає запитання: навіщо держава пропагує підвищення народжуваності, якщо, починаючи з дородового контролю, за дитиною іде постійний збір так званих благодійних внесків. Що ж дивуватися, що українців від слова “благодійність” вже кривить. Хто знає обсяг таємного бізнесу під назвою “державна охорона здоров’я” і цих благодійних внесків, що часто не підкріплюються ніякими чеками чи документами.

Недарма у звіті робочої групи з Універсального періодич­ного огляду Рада ООН з прав людини вказала на необхідність і  надалі розвивати державну систему охорони здоров’я та особ­ливо звернула увагу на необхідність забезпечення доступу до медичної допомоги вразливим верствам населення.

Центр Разумкова у дослідженнях, проведених 2010 року, підкреслював, що понад 25 відсотків дорослого населення України віком від 18 до 65 років мають хронічні захворювання. Найбільше страждають жінки, оскільки вони рахують кошти у своїх сім’ях і економлять на своєму здоров’ї. Необхідно переходити від моделі епізодичного лікування гострих хвороб до моделі, що передбачає профілактику і відповідальність за своє здоров’я, починаючи з дитячого віку.

Чисельність дітей, які одержують інвалідність з народження, становить від 7 до 10 відсотків загальної кількості інвалідів, а  90 відсотків інвалідів — це люди, які потрапили до цієї категорії у зрілому працездатному віці.

Мої конкретні пропозиції:

1) запровадження і забезпечення повного безплатного надання медичної допомоги дітям незалежно від майнового стану батьків;

2) запровадження, надання та обов’язкове розміщення в медичних закладах переліку платних послуг та їх вартості;

3) проведення щорічного безплатного профілактичного огляду…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Я бачив, що представники організації жінок-інвалідів розда­вали в залі звернення до народних депутатів. Вони просять, щоб під час формування бюджету ми “решили вопрос нарушения прав онкологических больных, в частности, права на достойное суще­ствование женщин, перенесших операцию по поводу рака молоч­ной железы”. Гаразд.

Слово має Мрідула Гош, голова правління Східно-Європей­ського інституту розвитку. Прошу. Потім виступить Бенюк Богдан Михайлович.

 

ГОШ МРІДУЛА, голова правління громадської організації “Східно-Європейський інститут розвитку”. Шановний пане Голово! Шановні народні депутати, учасники та гості парламентських слухань! Я представляю громадську організацію “Східно-Європей­ський інститут розвитку” і водночас належу до корпусу іноземних журналістів. У рамках сьогоднішнього обговорення говоритиму про права людини в тому контексті, що й мої попередники. Йдеться про те, що коли немає свободи від злиднів і свободи від страху, тоді порушується право людини на розвиток і право людини на участь. Мова йде про соціальну залученість, або соціальну інтеграцію, і про взаємозв’язок з правами людини.

Моя перша теза: без чітко усвідомленої демографічної полі­тики неможлива соціальна інтеграція. І в контексті європейської інтеграції Україні потрібна така демографічна політика, що базу­ється на правах людини і принципах відкритого суспільства та здатна ефективно реагувати на існуючі виклики і ситуації.

Ми знаємо, що регулярні вибори забезпечують демократію в країні. А ви знаєте, що перепис населення раз на 10 років є  базовим елементом для політики в галузі народонаселення та розвитку. У зв’язку з цим у мене запитання: коли був останній перепис населення в Україні? У 2001 році. Чи реально говорити про кількісні та якісні зміни у складі населення України, якщо ми не знаємо, що конкретно відбулося за ці роки?

Який зв’язок з правами людини? Перепис — це не тільки статистичний підрахунок людей. З переписом пов’язані людський розвиток, довгострокові соціально-економічні програми, трудовий потенціал. І коли є чіткі показники, погодьтеся, що спекуляції навколо тих чи тих етносів, вікових чи мовних груп неможливі. Перепис — це компас розвитку, який забезпечує право людини на розвиток, що є ключовим для досягнення Цілей розвитку тисячо­ліття ООН. Відкласти перепис, не рахувати людей означає не враховувати їхні інтереси і потреби. Сьогодні життя триває без реальних фактів і цифр, а відтак без права людини на розвиток.

Друга теза. Для зміцнення соціальної інтеграції чимало робиться у законотворчому процесі, а також у національних про­грамах. Але, знаєте, чомусь ці національні програми часто без бюджету, а звітів немає. На сайті Державної міграційної служби України я не знайшла ані проектів програм, ані наукових розро­бок, ані звітів. Тому, хоча трохи покращилася ситуація з громадян­ським суспільством, але ми не маємо повноцінної участі грома­дянського суспільства в науці, в діяльності уряду. Бракує саме участі цільових груп, вони відпали, і тому розробники великих програм можуть бути сильними…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте завершити.

 

ГОШ МРІДУЛА. Віктор Гюго сказав: мені байдуже, на чиїй стороні сила, важливо, на чиїй стороні право. У дорослої держави дорослі громадяни. Дайте їм право на розвиток і право на участь (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Бенюку Богдану Михайловичу, народному депутату України. Прошу. За ним виступатиме Романов Роман Валерійович.

 

БЕНЮК Б.М., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Свобода”). Шановний головуючий! Шановні друзі! Сумні у нас парламентські слухання, тому що винесена на обговорення проблема, без сум­ніву, неймовірно важлива і актуальна для нашої країни, особливо для нашої країни. І те, що в Україні відбувається, на жаль, поки що не вселяє ні йоти оптимізму.

Але чи треба впадати всім нам у песимізм? Ні, звичайно. Треба боротися за свої права, відстоювати їх. Принаймні ми має­мо можливість бачити, що довкола відбувається у світі, і бачимо яскраві приклади, як можна зробити так, щоб змусити уряд нашої країни повернутися до звичайних громадян і забезпечити умови життя, що відповідатимуть загальноусталеним у цивілізованому світі.

“В якій країні ми живемо? Що ми з нею зробили? Країна-маршрутка, яка рухається по розбитій дорозі в засніжену зиму і шукає кінцеву зупинку”. Так каже один з персонажів, якого я ско­ро гратиму в театрі імені Івана Франка. Але ви підіть на київський вокзал або ще куди-небудь і побачите величезну кількість людей, які шукають собі роботи: збіднілі, нещасні, перебираються, їдуть, квитки не можуть купити. Вся країна рухається у пошуках праці, бідність стала домінантною над нами усіма. Тільки трохи від’їдьте від Києва… Не мені вам розповідати, ви мені багато прикладів покажете і розкажете.

Як зробити так, щоб люди були захищені, щоб мали співчуття? Коли я потрапив до дитячої лікарні і побачив дітей, хворих на рак, тільки тоді я зрозумів ту проблему і розумію, як важливо бачити очі хворої дитини. І бачити, в яких умовах вони лікуються у столиці європейської держави, і що вони їдять, як вони лікуються, в яких умовах батьки з ними знаходяться. Як каже наша українська приказка: очі не бачать — серце не болить. То нам треба відкрити очі одне на одного і дивитися в душу, бо наші душі ранені, панове, ранені.

Як зробити так, щоб в Україні, в нашій державі, все було до ладу? Невже це так складно? Адже ми говоримо про те, що довкола існує масова бідність і тут же, в нашій країні, є величезна кількість людей, які мають суперстатки, суперфінанси, суперкош­ти, які не можна повернути в Україну.

Шановні друзі, потрібно нам разом, міцно взявшись за руки, воювати за свої права. Іншого способу немає. Я закликаю вас об’єднатися, допомагати бачити очі одне одного і заглядати в душу. Дай вам, Боже, всім здоров’я! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Романову Роману Валерійовичу, директору програми “Верховенство права” Міжнародного фонду “Відроджен­ня”. За ним — Мазур Тетяна Володимирівна.

 

РОМАНОВ Р.В., директор програми “Верховенство права” Міжнародного фонду “Відродження”. Шановні учасники парла­ментських слухань! Слухання вже рухаються до завершення, кількість людей у залі зменшується. Але це дає можливість трохи поміркувати про те, що ми почули і побачили.

Я, зокрема, послухавши прокурорів, міністрів, депутатів, зрозумів, що опозиція бореться з режимом, влада розбудовує державу, прокуратура переслідує, суди розглядають справи — нібито все нічого. Але в якій державі це відбувається? Це відбу­вається в державі, в якій, за даними опитувань, приблизно одна третина жертв злочинів не звертається до міліції. Це відбувається в країні, в якій, за опитуваннями, приблизно половина людей намагається вирішити свої правові проблеми за допомогою судової системи, правових методів, а інша половина шукає непра­вових способів вирішення своїх правових проблем — корупція, організована злочинність, хабарі, родинні зв’язки тощо. Це відбу­вається в країні, де приблизно 80 відсотків населення вважають, що люди з великими статками мають істотні переваги в системі українського правосуддя.

Багато було апеляцій до рішень Європейського Суду з прав людини і до того, який вплив він має на українську правову систему. Давайте подивимося на те, що було зроблено останнім часом стосовно найбільш кричущого, на мою думку, порушення тривалості виконання судових рішень національних судів. Тобто це  проблема номер один за кількістю винесених щодо України рішень. Отже, спільними зусиллями уряду, народних депутатів ухвалений Закон “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”, який, як виявляється, не поширюється на рішення зобо­в’язального характеру, зокрема стосовно дітей війни. Як відомо, таких рішень 99,9 відсотка, і тепер тисячі цих людей ідуть по другому колу.

Звичайно, ми почуємо новий звіт Голови Верховного Суду  про кількість справ, які вони знову розглянули. Це продукт спільної діяльності парламенту та уряду. Депутати обіцяють все­світні блага для кожного на кожних виборах і втілюють ці обіцянки у своїх рішеннях. Уряд потім не передбачає відповідних видатків у  бюджеті. Відповідно люди йдуть до суду, і працює наша судова система.

Давайте подивимося на права людини не з позиції політиків. Давайте подивимося на становище кожної конкретної людини. І  якщо дивитися в такий спосіб, то, мені здається, цінність прав людини насправді підніметься на інший рівень.

Я вітаю те, що парламентський Комітет з питань прав люди­ни, національних меншин і міжнаціональних відносин намагається знайти політичний консенсус щодо дуже складних проблем, які перед ним стоять, зокрема у питаннях дискримінації. Я перекона­ний, що українцям надзвичайно бракує ефективних засобів захи­сту, а не визначення, хто менш, а хто більш дискримінований.

Мені дуже хотілося б, щоб питання захисту прав депорто­ваних і відновлення їхніх прав нарешті було вирішене, тому що за роки незалежності ми не мали жодного акта, який відновив би справедливість щодо цих людей.

І, нарешті, щодо свободи мирних зібрань. Я дуже сподіваю­ся, що буде знайдено спільне рішення всіх фракцій, і ми пройде­мо цей шлях та знайдемо спосіб отримати ефективний європей­ський закон про свободу мирних зібрань.

Дякую. Передаю пропозиції (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Тетяні Володимирівні Мазур, виконавчому директору “Міжнародної амністії” в Україні. Прошу. За нею висту­патиме Мукшименко Алла Петрівна.

 

МАЗУР Т.В., виконавчий директор “Міжнародної амністії” в  Україні. Шановні учасниці та учасники парламентських слухань! Я щиро вдячна за можливість виступити сьогодні та донести пози­цію і рекомендації Міжнародної правозахисної організації Amnesty International. Проте, однозначно, перелік питань, які я назву, не є вичерпним.

Розпочну з масових, масштабних та системних порушень прав людини з боку працівників міліції. Вимагацтво, катування та інші види жорстокого поводження, випадки смерті у відділеннях міліції продовжуються.

Необхідно відзначити, що Україна зробила важливі кроки на шляху реформування системи кримінальної юстиції: новий Кримі­нальний процесуальний кодекс України насправді містить кращі гарантії для жертв зловживань правоохоронців, створений і почав працювати національний превентивний механізм. Проте це не розв’язало основну проблему, що лежить в основі зловживань працівників міліції, — їх безкарність.

Михайло Бєліков, якого побили та зґвалтували міліціонери в  Донецьку, Віталій Левченко з Ладижина, якому зламали руки в  райвідділі міліції, батьки загиблого Ігоря Індила, мама Олек­сандра Рафатського Тамара Рафатська, яка присутня в цій залі, та багато інших не можуть домогтися справедливості та належного покарання тих, хто порушив їхні права, оскільки прокуратура, що відповідає за розслідування скарг на протиправні дії працівників міліції, не здійснює розслідування ефективно та ретельно.

Саме тому Amnesty International закликає владу України створити новий незалежний та ефективний механізм розсліду­вання скарг на дії міліції, який забезпечить підзвітність право охоронців. Новий КПК дає прекрасну можливість створити такий механізм у рамках Державного бюро розслідувань. Процес з утво­рення бюро має розпочатися якнайшвидше. І щоб бути насправді ефективним, бюро має відповідати щонайменше п’яти принципам: незалежності, ефективності, оперативності, громадського контро­лю та залучення жертв.

Незважаючи на різку критику на адресу працівників право­охоронних органів, я не можу не відзначити сьогодні високий професіоналізм міліціонерів, які забезпечували безпеку учасників “Маршу рівності”, що відбувся в Києві 25 травня. На відміну від КМДА та суду, МВС усвідомило, що правом на свободу мирних зібрань та на свободу вираження мають користуватися всі, без жодної дискримінації, зокрема за ознакою сексуальної орієнтації. З прикрістю ми констатуємо, що дискримінація ЛГБТ має місце і  виявляється від побутової гомофобії до злочинів на ґрунті ненависті та гомофобних дискримінаційних законопроектів. Тому ми закликаємо Верховну Раду рішуче відхиляти ініціативи, що суперечать правозахисним стандартам.

Окрім того, ми наполегливо просимо депутатів і всі політичні сили утриматися від дискримінаційних заяв, які розпалюють атмосферу ненависті, а натомість робити заяви, які пропагують розмаїття та рівність прав людей. Ми дуже сподіваємося, що, незважаючи на ідеологічні розбіжності та різні політичні погляди, у питаннях, що стосуються прав людини, народні депутати будуть намагатися знайти консенсус та спільно приймати рішення, які сприятимуть покращенню ситуації з правами людини (Оплески).

Щиро дякую вам за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово надається Аллі Петрівні Мукшименко, організація “Громадський захисник”. За нею виступить Володимир Володимирович Чемерис.

 

МУКШИМЕНКО А.П., голова правління Всеукраїнської гро­мадської організації “Всеукраїнський центр правової допомоги “Громадський захисник”. Щиро дякую за можливість виступити перед таким поважним зібранням. Наша громадська організація Всеукраїнський центр правової допомоги “Громадський захисник” змушена привернути вашу увагу до конкретних проблем забезпе­чення громадського контролю за дотриманням прав засуджених.

Привселюдно і на державному, і на міжнародному рівні заявляється, що Україна майже ідеально почала виконувати умови Факультативного протоколу, створивши превентивний механізм “омбудсмен плюс”, намагається вирішувати питання незалежного контролю за місцями несвободи. Водночас спостережні комісії, які уповноважені здійснювати організацію громадського контролю за дотриманням прав засуджених згідно з нормами Кримінально-виконавчого кодексу України, в такій ситуації залишаються поза увагою.

Хоча Факультативний протокол передбачає “превентивні механізми”, а не “превентивний механізм”, на думку громадської організації Всеукраїнський центр правової допомоги “Громад­ський захисник”, у нас може скластися ситуація, як у Грузії, де встановилася монополія одного превентивного механізму, і нічого доброго з цього не вийшло.

Другий момент, практичний. З 20 листопада набрав чинності Кримінальний процесуальний кодекс, і з цього моменту виникла суто процесуальна колізія, яка полягає в тому, що Положення про спостережні комісії, затверджене постановою Кабінету Міністрів України, не узгоджується з нормами Кримінального процесуаль­ного кодексу щодо процедури умовно-дострокового звільнення та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким. Наша орга­нізація, використавши такі інституції, як громадська рада при Державній пенітенціарній службі, громадська рада при Міністер­стві юстиції, спостережні комісії Київської обласної та Київської міської державних адміністрацій, подала пропозиції стосовно внесення змін щодо цих суто процедурних моментів. Наразі маємо відповідь від Міністерства юстиції, в якій сказано, що роз­роблені нами пропозиції, неодноразово обговорені з численними представниками громадських організацій, є недоречними.

Є також серйозна проблема в питаннях координації роботи різних органів і служб. Так, при звільненні засуджених, хворих на  заразну активну форму туберкульозу, у тому числі соціально дезадаптованих, вони направляються до протитуберкульозного закладу санітарним транспортом дезінфекційної станції, тоді як згідно з наказом Міністерства охорони здоров’я таких станцій більше не існує. Це свідчить про те, що у нас є купа проблем щодо нормативно-правового забезпечення діяльності, у тому числі громадського контролю, стосовно дотримання прав засу­джених.

З огляду на вищевикладене, сподіваюся, що пропозиції, які ми вже вдруге подали, будуть враховані Міністерством юстиції, а  також будуть виконані положення Лісабонського договору щодо громадської ініціативи… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Чемерис Володимир Володимирович запрошується до слова, голова громадської організації “Інститут економіко-соціаль­них проблем “Республіка”. За ним — Бортнік.

Прошу дотримуватися регламенту, бо ще 20 людей запи­сані, а о 18 годині ми закінчимо розгляд цього питання.

Володимире Володимировичу, прошу.

 

ЧЕМЕРИС В.В., голова громадської правозахисної організа­ції Інститут економіко-соціальних проблем “Республіка”. За цією трибуною нещодавно стояв міністр внутрішніх справ і відповідав на численні запитання щодо порушення права на свободу мирних зібрань в Україні. Тоді міліція, маючи у своєму розпорядженні Закон “Про міліцію”, масу кодексів, інших нормативно-правових актів, не змогла забезпечити захист прав громадян. Через деякий час з цієї ж трибуни на подібні запитання відповідала Уповноваже­ний Верховної Ради України з прав людини. На запитання: “Що робити, якщо закони в Україні не виконуються, і державні чинов­ники не можуть забезпечити їх виконання?” відповідь у всіх одна: “Прийняти ще один закон”.

Водночас громадськість думає дещо інакше. Сьогодні біля Верховної Ради в Києві та ще в 10 містах України перед початком слухань відбулися акції протесту проти проекту закону, який лобіюють Адміністрація Президента та Міністерство внутрішніх справ. Насправді для українців питання свободи зібрань не теоретичне. Це, напевне, єдиний спосіб захистити свої права. Це  єдиний спосіб змінити Україну, як це вже відбувалося. І це найбільша передумова для захисту інших громадянських свобод.

У 2012 році (це офіційні дані) 95 мільйонів українців брали участь у 236 тисячах зібрань. З них більше 6 тисяч, за даними Центру дослідження суспільства, були суто протестними. І левова частка цих протестів — соціальні. З початку 2013 року в 2,5 разу збільшилась кількість акцій найманих працівників проти капіталі­стичного суспільства, в якому ми сьогодні існуємо. Яка відповідь різних органів влади?

Систематичні порушення. З боку судів, які виносять непра­восудні рішення. Чому неправосудні? Тому що є рішення Європей­ського Суду з прав людини, в яких визнається порушення україн­ськими судами статей 6, 7, 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Порушення з боку міліції. Це неправомірні затримання. Тут я  уточню деякі дані. Взагалі міліція направила 255 протоколів за горезвісною статтею 1851 Кодексу України про адміністративні правопорушення “Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій”, а суди наклали адміністративні стягнення тільки за 70. Тобто навіть національні суди визнали неправомірність затримання цих людей. До того ж Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі “Олексій Вєренцов проти України” визнав, що поки немає спеціального закону, затримання за цією статтею є порушенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Оскільки вже немає часу… Можна багато говорити, але питання в іншому. Якщо законопроект, про який так багато говорилося, у тому числі й сьогодні, який лобіюють Адміністрація Президента і Міністерство внутрішніх справ, буде внесений на розгляд Верховної Ради, то громадськість ініціюватиме внесення альтернативного законопроекту. Такий проект закону пропону­ватиме насамперед скасування статті 1851 Кодексу України про адміністративні правопорушення та внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України щодо надання права громадянам апелювати… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Тільки до чого тут Президент? Він ніякого стосунку до цього законопроекту не має. Верховна Рада розгля­датиме цей проект закону.

Бортнік Руслан Олегович, голова правозахисної організації “Спільна мета”. Прошу. За ним виступатиме Житомирський Олександр Якович.

 

БОРТНІК Р.О., голова Всеукраїнської громадської організації “Правозахисна організація “Спільна мета”. Добрий день, шановні колеги! Добрий день, Володимире Васильовичу! Наша організація вже більше 10  років веде системний моніторинг виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері прав людини. Лише за останніх кілька років ми виконали два моніторинги і підготували два громадські звіти щодо виконання Україною Європейської хартії регіональних мов, або мов меншин, два звіти щодо виконання Конвенції ООН про права дитини і звіт щодо виконання в Україні Європейської соціальної хартії.

В усіх цих документах і багатьох інших, які ми готуємо на прохання міжнародних організацій, ми констатуємо системні порушення прав людини. За браком часу я не зупинятимуся на деталях цих порушень і не наводитиму статистику, ця інформація оприлюднена на нашому сайті, ми її надаємо на вимогу заці­кавлених сторін.

Розповім вам невеликий правозахисний анекдот, з бородою. Відвідувач ресторану відкриває меню, дивиться на перелік страв і звертається до офіціанта:

— Будь ласка, мені борщ.

— Немає борщу.

— Тоді, будь ласка, сало.

— Немає сала.

— Тоді, будь ласка, курку.

— Немає курки.

— То що я читаю — меню чи Конституцію?

Ось так ми характеризуємо нашу сучасну українську Конституцію: як своєрідне меню, в якому половини передбачених страв немає, частина — в неналежному вигляді, а частина відверто небезпечна для споживання.

Хоча треба відзначити, що є й певні позитивні зрушення, які ми пов’язуємо насамперед з новим антикорупційним законодав­ством, із Законом України “Про доступ до публічної інформації”, а  також з Постановою Кабінету Міністрів України “Про забезпе­чення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” №996.

Що робити в цій ситуації? Які шляхи ми бачимо і в яких питаннях хотіли б співпрацювати з колегами, з Комітетом Верхов­ної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин?

По-перше, під час шостого скликання до Верховної Ради було внесено досить продуктивну ідею про запровадження попе­редньої правозахисної експертизи при реєстрації законопроектів, що була підтримана профільним комітетом. На жаль, ця ініціатива прозвучала під кінець каденції, вона не розглядалася Верховною Радою. Нам видається, що таку експертизу на рівні комітету спіль­но із зацікавленими сторонами варто все-таки на законодавчому рівні запровадити. Наразі подібні експертизи — антикорупційна і  щодо європейської інтеграції — у нас вже працюють.

По-друге, безумовно, усім нам треба дбати про виконання в Україні законів і допомагати в цьому владі, маємо конструктивно працювати (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Олександру Яковичу Житомирському, голові Комітету з питань збереження і розвитку національних культур та суспільної моралі Громадської ради при Запорізькій облдержадміністрації. Прошу. За ним виступатиме Матвійчук Олександра В’ячеславівна.

 

ЖИТОМИРСЬКИЙ О.Я., голова Комітету з питань збережен­ня і розвитку національних культур та суспільної моралі Громад­ської ради при Запорізькій обласній державній адміністрації. Добрый день! Учитывая то, что надо уложиться в 2 минуты, позвольте на русском, как научили мыслить…

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. (Не чути).

 

ЖИТОМИРСЬКИЙ О.Я. Запорізька обласна державна адміністрація. Все, прошу вибачення.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу, 3 хвилини у вас.

 

ЖИТОМИРСЬКИЙ О.Я. У Запорізькій області проживають представники 130 національностей, є 82 національні об’єднання. Однак маю сказати, що не все гаразд у нашому національному подвір’ї, та й не тільки у нас.

15 років тому у нас був започаткований Фестиваль мистецтв національних культур “Ми — українські”. Тобто ми всі — рівно­правні громадяни України. І вже 10 років у нашій області поняття “меншина” не почуєш. Всі — рівні. Завдяки цьому протягом останніх років об’єднання пішли вгору. Почали створюватися різноманітні творчі організації, набирають сили організації со­ціального спрямування.

Что хочу еще сказать? Мы — равноправные граждане Украины. И с этой точки зрения, наверное, мы имеем право и на то, чтобы статья 161 Уголовного кодекса о разжигании нацио­нальной розни работала. Хотя фактически это липа, она не работает. Как равноправные граждане Украины, мы можем говорить о том, что понятия “патриот”, “патриотизм”, о чем везде трубят, — это липа. О каком патриотизме может идти речь в аморальном государстве, где мораль — на десятом, сотом, неизвестно каком месте, а Национальную комиссию по вопросам морали постоянно гнобят?

И еще я хотел бы сказать, дорогие мои, уважаемые коллеги, товарищи, как хотите. Ведь национально-культурные объеди­нения   — это не клубы филателистов и не клубы собаководов, это  одна из форм национальной безопасности. И если это не учитывать, то это уже вредительство.

Все, что я услышал сегодня… Знаете, я даже растерялся, подумал, зачем я сюда вообще приехал. Чтобы слушать, как каждый докладывает и говорит, что это необходимо? А сам ведь ничего не делает. Ни Администрация, ни депутаты, которые плачутся. Наверное, есть смыл разобраться, кому это выгодно, чтобы все мы оказались в таком в глупом положении в нашей стране. Давайте не просто говорить, давайте делать! (Оплески).

Спасибо.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Матвійчук Олександра В’ячеславівна, голова правління “Центру громадянських свобод”. Прошу. За нею — Тимошевська Ганна Володимирівна.

 

МАТВІЙЧУК О.В., голова правління громадської організації “Центр громадянських свобод”. Доброго дня! Тема мого висту­пу  — політичні переслідування. Але мова йтиме не про справи політиків, а про справи, про які суспільство знає значно менше, про звичайних людей, які зазнають переслідувань у неправовий і правовий спосіб за свою активну суспільну діяльність.

У розданому вам звіті наведено лише окремі випадки тиску, погроз, побиття, адміністративних арештів і кримінальних пере­слідувань правозахисників, громадських активістів, журналістів, адвокатів, студентів, просто активної молоді. І це пряме свідчення того, що барометр демократії в нашій державі наближається до своєї критичної відмітки. Це вирок органам державної влади, які наразі існують в Україні.

З огляду на те, що за 3 хвилини багато не скажеш, я хочу присвятити 1 хвилину свого виступу людині, яку вбито минулого року, влітку. Минув уже майже рік, а ми досі не знаємо результа­тів розслідування. Це відомий еколог Володимир Гончаренко, якого вбили після оприлюднення на прес-конференції важливої екологічної інформації. Я прошу всіх присутніх на парламентських слуханнях вшанувати пам’ять про нього хвилиною мовчання.

 

(Хвилина мовчання).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу сідати.

 

МАТВІЙЧУК О.В. Правильно кажуть у перших рядах, що згадувати треба всіх. Але в мене є лише 3 хвилини, і я хотіла б згадати дві речі.

Перше. Дуже неприємно записувати, моніторити і згадувати у звіті про політичні переслідування відомих людей, які навіть присутні в цьому залі. З огляду на це, я хочу звернути увагу народних обранців на відповідну статтю Кодексу про адміністра­тивні правопорушення і закликати вдосконалити законодавство в частині свободи мирних зібрань. Треба зупинити масове притяг­нення до адміністративної відповідальності учасників мирних зібрань.

І друге. Я також хочу передати звернення до шановної президії від 40 правозахисних організацій з наполегливим прохан­ням розглянути щорічну доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і затвердити її, оскільки в цій доповіді міститься ряд рекомендацій, які вирішують системні проблеми.

А завершити мені доведеться словами банальними: зупи­ніть, будь ласка, політичні переслідування! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Слово надається Ганні Володимирівні Тимошевській. Прошу. За нею виступить Якубенко В’ячеслав Михайлович.

 

ТИМОШЕВСЬКА Г.В., виконавчий директор Асоціації націо­нально-культурних об’єднань України. Вельмишановний Володи­мире Васильовичу! Шановні учасники парламентських слухань! Насамперед від імені Асоціації національно-культурних об’єднань України, її керівника — народного депутата України Фельдмана Олександра Борисовича хочу подякувати організаторам парла­ментських слухань за їх своєчасність та актуальність.

Ми переконані, що громадська експертиза є надзвичайно важливою з огляду на євроінтеграційні перспективи нашої країни, зокрема в контексті укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. На перший погляд, з дотриманням європейських стандар­тів у нас найменше проблем саме в міжнаціональній сфері. Та за цим благополучним фасадом, як свідчить досвід громадських організацій, — надмірна декларативність вітчизняного законодав­ства, яка практично унеможливлює реальний захист прав націо­нальних меншин.

Найбільш яскравим прикладом є фактична безкарність злочинів на ґрунті етнічної, расової та релігійної ворожнечі, кількість яких, як свідчать моніторинги, на жаль, зростає. Тому не випадково Європейська комісія проти расизму та нетерпимості вже не вперше звертає увагу на необхідність законодавчого врегулювання в Україні дискримінації та ксенофобії.

Цілком природно, що за таких умов національні меншини не залишають поза увагою жодної законодавчої ініціативи щодо забезпечення їхніх прав, плекаючи надію, що це буде кроком вперед. Саме тому у нас викликає велике занепокоєння нещо­давно внесений на розгляд Верховної Ради України законопроект про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в  Україні”, авторами якого є народні депутати із Всеукраїнського об’єднання “Свобода” пан Кошулинський, пані Фаріон, пан Бенюк та пан Леонов. Зважаючи на регламент виступу, хочу акцентувати увагу присутніх на таких принципових положеннях.

По-перше, вже у преамбулі вочевидь має місце протистав­лення етнічних українців і громадян України іншого етнічного походження: “…виходячи із життєвих інтересів української нації та національних меншин, що проживають на території України”. Дивною, на наш погляд, є і надмірна увага авторів до національ­ності кандидата в депутати. Виникає логічне, але риторичне запитання: чому найпослідовніші критики всього “совєцького” намагаються повернути в наше життя так звану п’яту графу, про яку українці вже встигли забути?

По-друге, не можна залишити поза увагою ще одну так звану новацію законопроекту. Це вже пряме обмеження прав національних меншин. Стаття 3: “Національною меншиною вра­жають громадян України — представників народу чи національної групи, що проживає на території України щонайменше з 22 січня 1918 року — часу проголошення Української Народної Республіки незалежною державою…”

Нагадаю, що автори законопроекту наводять лише 18 таких груп, а за переписом населення 2002 року їх 130. То скажіть, будь ласка, чи можна вважати такі ініціативи рухом вперед, і чи сприяє це євроінтеграції нашої держави? Зрештою, чи сприяє це форму­ванню консолідованої української нації?

Думаю, що ні, адже нація — це не просто сукупність гро­мадян, які проживають на території держави. Це їхня єдність, загальні цінності, що стосуються долі всього суспільства і дер­жави. А ще до базових елементів утворення нації належать: політична самосвідомість, відчуття себе як суб’єкта, а не об’єкта, незалежно від етнічного походження. Без цього нація не відбу­деться (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

У нас буде ще два промовці, і на цьому виступи завершимо, будемо підбивати підсумки.

Якубенко В’ячеслав Михайлович, співголова Міжнародної організації медіа-адвокатів. Прошу. І завершить Кирилова Олена Юріївна.

 

ЯКУБЕНКО В.М., співголова Міжнародної організації медіа-адвокатів. Шановні колеги, насамперед я хотів би звернути увагу на основні проблеми в законодавстві, які не дають можливості повною мірою реалізувати свободу слова і свободу вираження загалом.

Насамперед Закон України “Про доступ до публічної інформації”. Сам по собі цей закон є практично досконалим, він відповідає найвищим європейським стандартам, але часто не працює. Я знаю, що на сьогодні у профільному комітеті є ідея взагалі вилучити із закону поняття “службова інформація” на тій підставі, що у відповідь на сотні запитів надходять відмови з поси­ланням саме на службову інформацію.

Хоча тут проблема не в законі. Власне, у законі поняття “службова інформація” і гарантії від зловживань виписані дуже докладно, передбачено багато запобіжників. Проблема в тому, що  закон не виконується. Тобто треба не змінювати Закон “Про доступ до публічної інформації”, а йти до суду і захищати його в усіх випадках порушення.

Навпаки, нам треба зробити єдине — решту законів України привести у відповідність із Законом України “Про доступ до публічної інформації”. Передовсім треба внести зміни до Закону “Про захист персональних даних”, а також, звісно, потребує змін сумнозвісна постанова Кабінету Міністрів №1893.

Ще одна проблема стосується статті 171 Кримінального кодексу України “Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів”. Ця стаття, як ви знаєте, на сьогодні не є ефектив­ною. Одна з причин полягає в тому, що поняття журналіст не деталізовано. На сьогодні в законодавстві України можна знайти визначення, хто такий журналіст, але, скажімо, журналісти інтернет-видань не належать до цієї категорії.

Тому, можливо, треба внести зміни до статті 171 Кримі­нального кодексу, пояснивши приміткою, хто належить до поняття “журналіст”. Це визначення має бути максимально широким, для того щоб захистити максимальну кількість творчих людей, які пишуть і доносять свою думку до суспільства.

І тезово про те, що ще треба змінити, на мою думку, саме для захисту свободи слова.

Перше. Необхідно внести зміни до Закону України “Про судовий збір”. Справді, щоб унеможливити мільйонні позови проти ЗМІ, необхідно запровадити диференційовану шкалу. Але цього замало. Треба врахувати, що буде, якщо журналіст програє справу і йому доведеться подавати апеляцію або касацію, щоб він  не платив 50 відсотків тієї колосальної суми, яку запросив позивач.

Друге. Треба скасувати процедуру дозволів на реєстрацію друкованих ЗМІ, оскільки така норма є порушенням статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

І останнє. Нарешті треба ліквідувати Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі. Василю Васильовичу, нічого особистого, але цензура в Україні заборонена (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Слово має Ви не на мітингу.

Олена Юріївна Кирилова, громадська організація “Громад­ський захист”. Прошу.

 

КИРИЛОВА О.Ю., представник громадської організації “Громадський захист”. Добрий день! Я прошу вибачення за про­мову російською мовою.

Проблема отправления правосудия особо остро стоит в Во­сточном регионе нашей страны — в Луганской, Харьковской, Днепропетровской областях. Вероятно, у всех на слуху дело так называемых “днепропетровских террористов”. Я представляю интересы одного из подсудимых Льва Просвирнина.

Как непосредственный участник данного судебного процес­са, ознакомившись со всеми материалами уголовного дела, я  могу сказать, что это уголовное дело является ярким примером того, что любой человек в нашей стране не может чувствовать себя защищенным от произвола правоохранительных органов и может оказаться на скамье подсудимых с ярлыком “террорист”. Как можно рассчитывать на справедливое следствие и справед­ливый суд, если в июне 2012 года, за два месяца до предъяв­ления обвинения задержанным, уже были награждены лица, участвовавшие в расследовании этого дела? На второй день после задержания главные должностные лица МВД, СБУ, проку­ратуры поспешили выступить в СМИ с заявлениями о виновности всех четырех задержанных, а ведь следствие по делу еще даже не начиналось.

Не буду останавливаться на подробностях данного уголов­ного дела, все обстоятельства мы описали в обращениях к депу­татам и омбудсмену. Отмечу лишь, что, надеясь на правовую защиту, Лев Просвирнин неоднократно обращался с заявлениями о преступлении, совершенном в отношении него сотрудниками СБУ, но по всем заявлениям принималось одно решение: отка­зать. Такая круговая порука прокуратуры и СБУ приводит к тому, что произвол правоохранительных органов покрывается.

Уже более года Лев Просвирнин находится под арестом в нарушение Конвенции о защите прав человека и основополож­ных свобод, без каких-либо веских оснований. Суд обосновывает его содержание под стражей исключительно тяжестью преступ­ления, необходимостью исследования доказательств. Это что касается Днепропетровской области.

Особым цинизмом отличились сотрудники МВД Луганской области при рассмотрении уголовного дела в отношении Бушкова. Так, его мать Зырянова сообщила о пытках Бушкова с   применением проволоки и электрического тока, вследствие чего он потерял зрение на один глаз полностью. В результате пыток от него были получены признательные показания, которые легли в основу обвинения.

Харьковская милиция также не гнушается пытками при расследовании уголовных дел. Так, два молоденьких паренька из сельской местности Кравченко и Иванко после пыток электри­ческим током и причинением им побоев дали признательные показания, по результатам которых харьковская милиция с целью увеличения показателей раскрытия преступлений инкриминиро­вала им аж 17 эпизодов.

Я обращаю внимание, что сильное демократическое госу­дарство — это такое государство, которое может защитить своих граждан, в том числе от действий собственных правоохрани­тельных органов, если они нарушают закон.

Президент Украины в одном из своих выступлений указал, что процент оправдательных приговоров в нашей стране пре­дельно низок и не соответствует стандартам демократического государства. Однако на сегодняшний день ситуация не измени­лась, к уголовной ответственности привлекаются заведомо неви­новные лица…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, завершуйте.

 

КИРИЛОВА О.Ю. Я обращаюсь к Комитету Верховной Рады по правам человека с просьбой создать рабочую группу при комитете с целью проверки работы правоохранительных органов Восточного региона нашей страны, в частности, в Днепропетров­ской, Луганской и Харьковской областях.

Я прошу Уполномоченного по правам человека обратить особое внимание на это уголовное дело, взять его под личный контроль и направить запросы в прокуратуру, СБУ, а также лично принять участие в этом судебном процессе и открыть производ­ство по заявлениям Льва Просвирнина. Если не будет контроля со стороны народных депутатов в отношении произвола… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Все, дякуємо.

Я прошу, Олександре Володимировичу, відповіді на запи­тання, що надійшли.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. (Не чути).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Нет, уже закончено. Ну, ви не диктуйте.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. (Не чути).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Хвилини вам вистачить? Ідіть до трибуни. І потім Олександр Володимирович, як ми й домовлялися. Увімкніть мікрофон на трибуні, прошу.

 

ЗИРЯНОВА Т.С., мати ув’язненого. Я, Зырянова Татьяна Сергеевна, город Краснодон, защитник и мать своего сына Буш­кова Олега Владимировича. И сегодня я представляю не только себя, но и таких же матерей из города Краснодона, которые с  2011 года не один раз обращались в Генеральную прокура­туру,   в частности к начальнику управления Шорину Михаилу Алексеевичу. Он у нас просил прощения за деяния его проку­роров, но при этом все покрыл. Все связано с деньгами, с кор­рупцией.

В деле моего сына была жалоба на действия следователя, который вымогал 15 тысяч долларов и двухкомнатную квартиру, принадлежащую семье сына. Такой оказалась цена его жизни. Дети выброшены из квартиры, последний ребенок родился в  2012 году. Шорин покрыл их, покрыл. Есть у нас в Краснодоне прокурор Метасов, все документы подписаны им… По этим доку­ментам мой сын, начальник смены шахты по технике безопас­ности, обвинен два года назад в краже мобильного телефона стоимостью 240 гривен. И уже два года лишен свободы. За это время он ослеп, оглох, перенес инсульт…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дайте, дайте закончить.

 

ЗИРЯНОВА Т.С. Хочу сказать, что Метасов покрыл все эти  действия, из дела исчезли документы о том, что сын избит, нет документов, что была жалоба. Судья Дюбин Краснодонского суда эти документы изъял, а попросту — украл! И никто, пусть Верховный Суд что угодно говорит… Конституционная жалоба, Верховный Суд, специализированный суд… Есть в Высшей судеб­ной комиссии Мельник, который на восемь жалоб пишет, что ничего не случилось, что у него нет никаких претензий к судье Дюбину. Это тот человек, из-за которого мой сын ослеп, оглох и перенес инсульт.

Мой сын еще не дошел до апелляции, потому что апелля­ционный суд отказывается от этого дела, мы почти год, восемь месяцев, не можем дойти до апелляции — нет документов. А сына Ольги Ивановны Остапенко просто выкинули. Он стал никому не нужен, потому что…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибо. Давайте мы договоримся так. Вы выступили, назвали конкретные фамилии. Я завтра расшифрую стенограмму и направлю Генеральному прокурору для рассмо­трения и контроля по тем вопросам, которые вы сейчас подняли. Договорились? (Шум у залі).

Значит, документы давайте мне. От того, что вы выступите еще 2 минуты… Надо действия! Я вам говорю, что я лично подпишу письмо, стенограмму расшифрую Генеральному проку­рору для принятия мер и для встречи с вами. Договорились.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. (Не чути).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Ми розберемося з цим, я бачу. Без уваги ми це не залишимо.

Олександре Володимировичу, прошу.

 

ЛАВРИНОВИЧ О.В. Шановний Володимире Васильовичу! Шановні учасники парламентських слухань! Перше питання, власне, зараз пролунало з трибуни від пані Зирянової Тетяни Сергіївни. Вона мені його поставила, але зараз вона все розпо­віла, і вже є реакція Володимира Васильовича. Тому я, з вашого дозволу, не буду нічого коментувати і відповідати на це.

Наступне запитання стосується міжнаціональних стосунків, як я розумію. Пан Найман Олександр Якович запитує, коли в Україні буде державний експерт з міжнаціональних проблем.

Думаю, що таких експертів в Україні є багато, включно з  Олександром Яковичем. А якщо мова йде про якусь державну інституцію, то я не думаю, що потрібно в державі створювати спеціальну інституцію з проблем, щоб їх не створювати. Бо, на моє переконання, міжнаціональних проблем не існує. Існують міжнаціональні стосунки, існують проблеми між окремими людьми і окремими політиками, які провадять ненависницьку або дискри­мінаційну політику стосовно до різних етносів. З моєї точки зору, Україна — багатонаціональна держава, яка нехай не зовсім рівно, але створює свою політичну українську націю, в якій є окремі недоліки і окремі міжлюдські проблеми. Але міжнаціональних проблем, конфлікту і протистояння громадян різних національ­ностей в Україні немає.

Надійшло запитання щодо Всеукраїнського перепису насе­лення. Це не є в компетенції Міністерства юстиції, але можу сказати, що такого проекту на розгляді в Кабінеті Міністрів зараз немає.

Запитання щодо Закону України “Про громадські об’єд­нання”, що він недосконалий, і чи плануються якісь зміни.

Цей закон не так давно ухвалений українським парла­ментом. І якщо є пропозиції щодо його вдосконалення — будь ласка, ми завжди відкриті, щоб їх зібрати і в прийнятний спосіб провести в парламенті чи поза парламентом обговорення на засіданнях “круглих столів”, зустрічах, семінарах, з тим щоб можна було ще покращити. Принаймні те, що громадські об’єд­нання вже не повинні двічі реєструватися, — це крок, зроблений у правильному напрямку.

Запитання: “В який термін буде передано право реєстрації громадських об’єднань Міністерству юстиції?” 1 липня 2013 року.

Це всі письмові запитання, що до мене надійшли. Хочу подякувати за висловлені пропозиції і сказати, що не тільки від прізвищ тих, хто засідає в цьому залі чи в Кабінеті Міністрів, і не від політичних партій, які обираються, залежить, наскільки будуть функціонувати механізми захисту прав громадян. Ми вже прожили у своїй країні майже 22 роки, і багато прізвищ змінилося тут і там, і я хочу, щоб у нас була пам’ять про те, як ми рухаємося. Якщо хтось сьогодні скаже, що з правами людини в Україні сьогодні набагато гірше, ніж у 1991, 1998 році чи, може, у 2005 році, я буду дуже сумніватися.

Очевидно, що є необхідність у таких зустрічах, у спілкуванні, щоб вдосконалювати механізми функціонування громадянського суспільства, взаємодії з владними структурами. Щоб незалежно від прізвищ, хто головуватиме на цьому засіданні, хто сидітиме в цьому залі під час пленарних засідань, працював механізм, який гарантує захист прав людини незалежно від національності, прізвища, походження і займаної посади.

Бажаю вам усім успіху! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Заключне слово керівника комітету. Прошу.

 

ПАЦКАН В.В. Передусім дозвольте звернути вашу увагу на спекуляції щодо проекту Закону про свободу мирних зібрань. Шановні колеги! У тому законопроекті, який зараз розглядається в  парламенті, пропонується виключити статті 1851 і 1852 Кодексу про адміністративні правопорушення, забороняється правоохо­ронним органам затримувати організаторів мирних зібрань та штрафувати їх. Я не хочу, щоб купка людей вливала вам неправ­диву інформацію щодо цього законопроекту. Цей законопроект не  є проектом Ставнійчук, Януковича і Захарченка, це проект, напрацьований протягом шести місяців робочою групою з народ­них депутатів — членів Комітету і представників громадськості.

У законопроекті також чітко визначені поняття “спонтанні мирні зібрання”, “контрзібрання”. Ми нарешті відійдемо від прак­тики, що 85 відсотків судів забороняють мирні зібрання, посила­ючись на закони УРСР. Ми нарешті врегулюємо свободу мирних зібрань. Кому вигідний цей законопроект? У першу чергу, гро­мадським організаціям і опозиції. Україні вигідний.

Хотів би подякувати всім. І хотів би подякувати за те, що такі парламентські слухання відбулися. У першу чергу, пану Лаврино­вичу за те, що взяли участь, Валерії Володимирівні Лутковській, Володимиру Васильовичу за те, що провели ці слухання, народ­ним депутатам і всім, хто взяв активну участь в обговоренні. Хто  не встиг виступити, будь ласка, передайте пропозиції до секретаріату, вони обов’язково будуть враховані в рекомендаціях парламентських слухань.

Дякую всім за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні учасники парламентських слухань, щиро вдячний вам за плідну і конструктивну роботу. У більшості ваших виступів звучало бажання змінити ситуацію на краще. Всі висловлені пропозиції будуть ретельно опрацьовані профільним комітетом Верховної Ради і подані для затвердження у вигляді рекомендацій парламентських слухань. Я їх підпишу і направлю в інстанції, які повинні виконувати ці пропозиції.

І підсумовуючи, зазначу, що у нас є законодавча база для утвердження прав людини, є й позитивні зміни. Інша справа, що всім нам хочеться, щоб вони були більш динамічними, скоріше відбувалися. І на цьому шляху ми маємо здобутки, але ще більше роботи попереду, і всі 35 промовців сьогодні про це говорили. Це і завершення реформування судової системи, силових відомств та прокуратури, система охорони здоров’я, продовження боротьби з безробіттям, з бідністю тощо. А для цього потрібно забезпечу­вати відкритість і прозорість діяльності органів державної влади, і  ми це робимо, а головне — участь громадськості у процесі фор­мування та реалізації державної політики. Нинішні парламентські слухання ще раз засвідчили, що ми єдині у прагненні того, щоб у  нашій Українській державі права людини були належним чином захищені.

Тому дякую за учать у парламентських слуханнях, дякую за увагу. Бажаю усім вам добра і хай вам щастить!

Дякую вам (Оплески).

 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

БОЧАРОВ-ТУЗ В.В., представник Всеукраїнської благодійної організації “Мережа організацій, що працюють у пенітенціарній сфері”. Право на доступ к медицинскому и социально-бытовому обеспечению является одним из основных и неотъемлемых прав осужденных и лиц, взятых под стражу. Вместе с тем, пенитен­циарная система Украины на сегодняшний день оказалась не способной противостоять эпидемиям, оказывать адекватную медицинскую помощь и обеспечивать охрану здоровья.

На этом регулярно акцентируют внимание международные и   национальные правозащитные организации. Многочисленные решения Европейского суда по правам человека по проигранным Украиной делам подтверждают критическое состояние медицин­ской помощи в пенитенциарной системе.

Украинские тюрьмы и колонии уже давно превратились в  ареал, в котором наблюдаются наивысшие темпы роста эпи­демий туберкулеза, ВИЧ-инфекции и гепатита. В результате возможность заразиться туберкулезом в пенитенциарном учреж­дении в 7 раз выше, чем на свободе. Распространенность ВИЧ-инфекции в уголовно-исполнительной системе почти в 3 раза превышает аналогичный показатель в обществе в целом (по неофициальной статистике, в 15 раз).

При этом медицинские учреждения оказались не готовы лечить пациентов в таком объеме. Это повлекло дискриминацию в доступе к лечению этой категории граждан, не смотря на международные принципы обращения с заключенными.

Ярким примером служит ситуация с доступностью АРВ-препаратов для ВИЧ-инфицированных. На свободе АРВ-пре­параты получают более 20 процентов людей, живущих с ВИЧ, в  пенитенциарной системе — менее 14 процентов (по неофици­альной статистике, менее 1 процента). Каждая третья смерть в   уголовно-исполнительном учреждении наступает вследствие СПИДа. СПИД — основной показатель смертности в системе исполнения наказаний. При этом на свободе главной причиной смертности являются сердечно-сосудистые заболевания, СПИД и туберкулез занимают 4-е и 5-е места.

Несмотря на то, что заключенные и осужденные являются гражданами нашей страны, которые рано или поздно возвраща­ются в социум, подход правительства Украины к финансированию тюремной медицины исключает возможность качественного лече­ния и охраны здоровья таких людей. Так, учреждения, подчи­ненные Министерству здравоохранения, финансируются из госу­дарственного и местных бюджетов, а пенитенциарные — только из государственного. Кроме того, программы МОЗ финанси­руются лучше, чем соответствующие программы Государственной пенитенциарной службы. Поэтому медицинским подразделениям уголовно-исполнительной системы приходится работать на изно­шенном и морально устаревшем оборудовании.

Ввиду неспособности пенитенциарного ведомства обеспе­чить реализацию медицинских прав заключенных и осужденных эту функцию все чаще берут на себя медицинские учреждения Министерства здравоохранения. Согласно статистике, каждая третья услуга, предоставляемая в уголовно-исполнительной сис­теме в сфере оказания медицинской помощи ВИЧ-позитивным, лечения и профилактики туберкулеза, осуществляется учрежде­ниями МОЗ. Такая практика продолжает развиваться, подтверж­дая необходимость переподчинения медицинской службы пени­тенциарной системы Министерству здравоохранения Украины.

Кроме того, актуальность переподчинения обусловлена и рядом других факторов.

1. Необходимо обеспечить независимость медицинских работников от влияния сотрудников других отделов и руководства пенитенциарной службы. Эта необходимость уже признана Государственной пенитенциарной службой Украины, о чем сви­детельствует введение пилотных инициатив переподчинения медико-санитарных частей ряда пенитенциарных учреждений в  нескольких областях непосредственно аппарату ГПтСУ. Подоб­ная реформа была проведена в Российской Федерации, однако ее эффективность спорна.

2. Позитивная практика переподчинения подтверждается международным опытом. Многие прогрессивные страны, среди которых Норвегия, Франция, Англия, в том числе Уэльс, вывели тюремную медицину из ведения пенитенциарного ведомства. Это повлекло позитивные тенденции в оказании медицинской помощи в   уголовно-исполнительной системе. В настоящее время еще несколько стран, а именно Грузия, Испания и Шотландия, наме­рены осуществить аналогичный переход.

3. Переподчинение обеспечит высокие стандарты лечения заключенных и защиту персонала. Всемирная организация здра­воохранения и Совет Европы настоятельно рекомендуют устано­вить более тесные связи между тюремным и общественным здра­воохранением, которые обеспечат высокие стандарты лечения осужденных и заключенных. Кроме того, это обеспечит защиту персонала, позволит совместное обучение специалистов совре­менным методам борьбы с болезнями и повысит уровень про­фессиональной квалификации медицинского персонала пенитен­циарной системы. Одним из результатов будет лечение в тюрьмах и преемственность ведения больных за их пределами, а также унификация статистических данных.

Если согласиться с тем, что вышеуказанные потребности в  медицинских услугах требуют тесного сотрудничества пени­тенциарных медицинских служб со службами здравоохранения в  гражданском обществе, то так ли важно, какое министерство отвечает за охрану здоровья заключенных? Иными словами, дей­ствительно ли важно, какое министерство распределяет бюджет, формирует политику, контролирует прием на работу врачей, медсестер и другого медперсонала, гарантирует оказание помощи, обеспечивает контроль профессионального уровня работников?

4. Актуальность переподчинения обусловлена началом медицинской реформы. Медицинская реформа, начавшаяся в Украине, не затронула пенитенциарную медицину. Нормативно-правовые акты, регулирующие реформу, не содержат новаций, касающихся системы оказания медицинской помощи в учреж­дениях пенитенциарной службы. В результате уголовно-испол­нительная служба и ее медицинские подразделения остаются изолированными от национального здравоохранения.

5. Необходимость существенного улучшения системы оказания медицинской помощи заключенным и осужденным не вызывает сомнений. Ярким тому подтверждением являются зако­нодательные инициативы по вопросу улучшения медицинской помощи в системе исполнения наказаний. Из 8 законопроектов, находящихся на рассмотрении в парламенте, как минимум 2 посвящены вопросу оптимизации медицинской помощи в пени­тенциарной сфере. Такая актуализация проблем медицинского обслуживания в системе исполнения наказаний говорит о необхо­димости проведения системного реформирования данной сферы с обязательным переподчинением медицинской службы ГПтСУ Министерству здравоохранения.

Всеукраинская благотворительная организация “Сеть орга­низаций, работающих в пенитенциарной сфере” имеет значи­тельный опыт содействия пенитенциарной медицине. Благодаря нашей организации в Украине началось лечение антиретро­вирусной терапией ВИЧ-позитивных осужденных и заключенных. В настоящее время мы вводим практику быстрого выявления туберкулеза в следственных изоляторах, которая в дальнейшем будет перенесена на все СИЗО Украины. Поэтому мы готовы принять участие в подготовке необходимых законопроектов с  учетом практики работы пенитенциарной медицины и опыта нашей организации.

 

РЕШЕТНІКОВ Ю.Є., докторант Національної академії державного управління при Президентові України. Захист прав та інтересів громадян, пов’язаних з їх національною приналежністю, зокрема національних меншин і колишніх депортованих за націо­нальною ознакою, є важливою і невід’ємною складовою поняття “права людини”. Власне, така філософія закладена і в назві про­фільного комітету Верховної Ради України — Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Дуже символічно, що одними з перших у цьому скликанні проводяться парламентські слухання на таку важливу і всеохоп­люючу тему, як стан дотримання прав людини в Україні. Врахо­вуючи те, що парламенту цього скликання працювати ще більше чотирьох років, є сподівання, що те, про що ми говоримо, і що буде записано в рекомендація парламентських слухань, підтримає парламент, а відтак знайде свою практичну реалізацію.

Хочу нагадати, що півтора року тому в цьому залі проводи­лися парламентські слухання на тему “Етнонаціональна політика України: здобутки та перспективи”. На жаль, нам так і не вдалося ухвалити рекомендації тодішніх парламентських слухань і забез­печити реалізацію викладених у них пропозицій.

За півтора року актуальність питань, на яких наголошували учасники парламентських слухань, анітрохи не зменшилася, а  більшість із них, на жаль, так і не знайшла свого розв’язання. За браком часу лише коротко нагадаю базові моменти у сфері захисту прав національних спільнот України, які було б доцільно вирішити:

1) питання щодо утворення центрального органу виконавчої влади з питань формування та реалізації державної етнонаціо­нальної політики, а на першому етапі — хоча б здійснення реорганізації Міністерства культури України з метою створення ефективного структурного підрозділу у справах національностей;

2) питання утворення Ради керівників всеукраїнських громадських організацій національних меншин України при Президентові України;

3) удосконалення законодавства у сфері державної етно­національної політики, зокрема:

ухвалення у другому читанні законопроекту про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою;

розроблення і подання до Верховної Ради України проекту закону про Концепцію державної етнонаціональної політики та но­вої редакції Закону України “Про національні меншини в Україні”;

4) створення Міжвідомчої комісії з питань протидії ксено­фобії, расовій та етнічній нетерпимості;

5) удосконалення механізму фінансової підтримки за рахунок бюджетних коштів програм (проектів, заходів), розроблених гро­мадськими організаціями національних меншин, зокрема, внесен­ня змін до Порядку проведення конкурсу з визначення програм (проектів, заходів), розроблених громадськими організаціями та творчими спілками, для виконання (реалізації) яких надається фінансова підтримка, затвердженого постановою Кабінету Міні­стрів України №1049 від 12 жовтня 2011 року;

6) надання громадським організаціям, статутна діяльність яких спрямована на захист прав етнічних спільнот, в оренду приміщень, що перебувають у державній чи комунальній влас­ності, для розташування в них культурних центрів національних громад без застосування конкурсних процедур і на пільгових умовах;

7) сприяння розвитку мережі дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням мовами національних меншин, зокрема, забезпеченню їх необхідною навчально-методичною літературою;

8) остаточне вирішення питання щодо створення в місті Києві Центру розвитку культур національних меншин (Будинку національностей України).

Враховуючи зазначене, пропоную при підготовці проекту рекомендацій парламентських слухань врахувати положення рекомендацій парламентських слухань на тему: “Етнонаціональна політика України: здобутки та перспективи”, які були ухвалені минулого року в першому читанні і залишаються актуальними.

 

ЩЕРБАЧЕНКО В.В., голова Східноєвропейського центру громадських ініціатив. У своєму виступі я хочу торкнутися проблеми, яка стосується 31 мільйона громадян, які проживають у містах. Це проблема незаконного обмеження доступу громадян до генеральних планів.

Право на доступ українських громадян до генеральних планів міст, які є публічною інформацією, незаконно обмежено грифами “Для службового користування” (далі — ДСК) і “Таємно”. Це призводить до порушення права на доступ до публічної інформації, права на мирне володіння своїм майном, права на участь в управлінні державними справами, створює загрозу для права на життя, ряду соціальних та економічних прав.

У вирішенні зазначеного питання важливою є роль Верхов­ної Ради України у подальшому правовому врегулюванні пробле­ми та посиленні парламентського контролю за її вирішенням, зокрема через Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Генеральний план згідно із статтею 1 Закону України “Про регулювання містобудівної діяльності” є головним документом у містобудівній документації, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту. Відповідно до напрямів, окреслених у цьому документі, місцева влада має здійснювати соціально-економічний розвиток міста. Контролювати дії місцевої влади мають жителі міста, за чий рахунок було замовлено та розроблено доку­ментацію.

З огляду на призначення генплану, він має бути доступним для всіх зацікавлених осіб: жителів міста, потенційних інвесторів, представників неурядових організацій, журналістів. У демокра­тичних країнах генеральні плани відкриті для громадськості. Україні у спадок від СРСР залишилася традиція максимального засекречення інформації, що знаходиться у розпорядженні органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Така ситу­ація унеможливлює громадський контроль за реалізацією напря­мів, окреслених генпланами, і створює умови для зловживань.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України “Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і викори­стання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію” від 27 листопада 1998 року №1893 рішення про доступ до документів під грифом ДСК приймає керівник організації або її підрозділу. У випадку із   генпланом — це одноосібне рішення міського голови або головного архітектора. Така схема доступу до документа, який є основою для вирішення питань землекористування, містобуду­вання, визначення місць майбутніх інвестицій, є прямим джере­лом  корупції та зловживань. Проблема обмеженого доступу до генпланів впливає на життя 31 мільйона українців, які проживають у містах.

У січні — лютому 2011 року Верховна Рада України ухвалила закони України “Про регулювання містобудівної діяльності” та “Про доступ до публічної інформації”, які мали зробити місто­будівну документацію більш доступною для громадян. Так, Закон України “Про регулювання містобудівної діяльності” визначає, що   обмеженим може бути доступ лише до окремого розділу генплану, в якому зібрана службова інформації. Закон України “Про доступ до публічної інформації” містить норму, згідно з якою “обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ”. Проте ці положення законодавства так і не стали реальністю.

“Громадянину важко отримати доступ до генпланів, якщо говорити відверто — неможливо у більшості випадків. Недоступ­ність генеральних планів стала одним із найбільших розчарувань Закону “Про доступ до публічної інформації”, — визнає наявність проблеми керівник Головного управління забезпечення доступу до публічної інформації Адміністрації Президента України Денис Іванеско.

Ініціювати зняття грифів обмеження доступу з генпланів насамперед могли б:

Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житло­во-комунального господарства України (профільний центральний орган виконавчої влади, в системі якого діють проектні інститути, що розробляють генплани, та як центральний орган виконавчої влади, що встановлює державні норми та стандарти у сфері містобудування та просторового розвитку);

міські ради — безпосередні власники генпланів, розпоряд­ники інформації;

проектні інститути — установи, що розробляють містобудівну документацію, встановлюють на неї грифи обмеження доступу та мають повноваження для зняття грифів.

Проте жодна із зазначених інституцій не виявляє ініціативи у вирішенні цього питання.

Прикладом небажання цих органів ініціювати більшу відкри­тість генпланів є їх підхід до забезпечення доступу громадян до текстової складової цих документів. Згідно із Законом України “Про доступ до публічної інформації” при визначенні обсягу матеріалів, доступ до яких обмежено, має застосовуватися прин­цип “обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ”. Це  означає, що протягом двох років дії нового інформаційного законодавства з 95 відсотків текстових складових генпланів мали бути зняті грифи ДСК. Для оприлюднення текстових частин генпланів, у тому числі на сайтах міських рад, не потрібно вирішення питання доступу до графічної складової генпланів, додаткове законодавче врегулювання чи фінансування з держав­ного чи місцевих бюджетів. Єдине, що заважає оприлюдненню текстових складових генпланів, — інертність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, проектних інститутів, їх небажання виконувати вимоги інформаційного законодавства.

Графічна складова генпланів становить набір велико­масштабних карт та планів в масштабах від 1:2000 до 1:25000, створених на топографічній підоснові. Центральні органи вико­навчої влади віднесли такі топогеодезичні дані до службової інформації. Оскільки видалення топографічної підоснови з карт та планів, що виготовлялися раніше не в електронному вигляді, є  неможливим, це є підставою для віднесення всієї графічної складової генпланів до інформації з обмеженим доступом. Не­можливістю надання громадянам доступу до графічної складової генпланів органи державної влади пояснюють відмови у доступі до генпланів загалом, у тому числі до їх текстових частин.

Не сприяє вирішенню питання і позиція Міністерства оборони та Служби безпеки України, які розглядають своє при­значення скоріше у збереженні державних секретів, ніж у забез­печенні реалізації права на доступ громадян до публічної інфор­мації. Позиція цих центральних органів виконавчої влади у вирі­шенні питання забезпечення доступу до картографічних даних є надзвичайно впливовою. Ця впливовість пояснюється силою традицій, військовим минулим багатьох провідних фахівців у сфері геоінформаційних технологій Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України та можливістю застосування СБУ репресивних заходів за розкриття інформації з обмеженим доступом.

Прокуратура, покликана здійснювати нагляд за дотриманням інформаційного законодавства, не виконує покладених на неї повноважень та не сприяє виконанню інформаційного законо­давства.

Загалом представники всіх владних установ, що можуть ухвалювати рішення щодо безпосереднього практичного забез­печення доступності генпланів, більш зацікавлені у збереженні status quo, ніж в активних діях щодо забезпечення доступності цих документів. Для вирішення зазначеного питання необхідно поєднати зусилля різних гілок влади та громадського суспільства. Важливим напрямом у вирішенні цього питання є його подальше законодавче врегулювання.

Урядовий законопроект про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про інформацію” (нова редакція) та Закону України “Про доступ до публічної інформації” (№0947) передбачає приведення законо­давства у відповідність до Закону України “Про доступ до публіч­ної інформації” та нової редакції Закону України “Про інфор­мацію”. Зазначений законопроект, зокрема, передбачає внесення змін до Закону України “Про регулювання містобудівної діяль­ності”, які посилюють гарантії надання доступу громадянам до містобудівної документації. Верховна Рада України 6 серпня 2012 року прийняла цей законопроект за основу.

На підставі вищезазначеного прошу внести такі пропозиції до рекомендацій парламентських слухань :

1. Закликаємо депутатів підтримати законопроект №0947  і прийняти його в цілому на найближчому пленарному тижні другої сесії Верховної Ради України в редакції, запропонованій Коміте­том з питань свободи слова та інформації. Передбачені в законо­проекті зміни допоможуть реалізувати право на доступ до інфор­мації, зокрема до містобудівної документації, і стануть важливим інструментом для запобігання корупції в органах місцевого самоврядування.

2. Просимо посилити парламентський контроль за розв’язання проблеми незаконного обмеження доступу громадян до містобудівної документації, зокрема через Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.