ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО КНИГОВИДАВНИЦТВА,

КНИГОРОЗПОВСЮДЖЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПІДТРИМКИ

КНИГОЧИТАННЯ В УКРАЇНІ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

15 травня 2013 року, 15 година

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

РИБАК В.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні колеги! Добрий день, учасники парламентських слухань! У нас сьогодні значна подія — відповідно до постанови Верховної Ради України від 16 квітня цьо­го року ми проводимо парламентські слухання на тему: “Проблеми розвитку українського книговидавництва, книгорозповсюдження та перспективи підтримки книгочитання в Україні”. Це дуже важ­ливе питання.

Ми обрали цю тему свідомо і не випадково. Світ навколо нас швидко змінюється. На жаль, глобальні інформаційні і техно­логічні зміни несуть людству не лише блага, а й стрімко спрощу­ють навіть суспільне мислення. Чим більше життя людини напов­нюється так званими гаджетами, тобто всілякими електронними пристроями та іграшками, тим менше в ньому залишається місця для книги як стимулу для думки, мислення та активного пізнання. Як тут не згадати вислів Цицерона, який казав, що кімната без книг — те саме, що тіло наше без душі.

Мусимо визнати, що українські кімнати катастрофічно швидко втрачають книжки. Ось вражаюча статистика цих втрат. У 1990 році, перед проголошенням незалежності, Україна видала понад 7 тисяч назв нових книжок сумарним накладом 177 мільйо­нів примірників, тобто 3,5 примірника на кожного мешканця Украї­ни. Вже з 1994 року виробництво книжок в Україні впало до рівня однієї книжки в рік на одного мешканця. І на сьогодні ми видаємо менше однієї книги на мешканця України на рік, що є значно нижчим за гранично допустимий поріг для запобігання інтелекту­альній деградації населення.

Наведу кілька прикладів для порівняння. В Іспанії видається 7,8 книги, в Італії — 4,4, в Російській Федерації — 4,5, у Республіці Білорусь — 4,1 книги на одного мешканця.

Перед нами гостро постала проблема збереження історич­них традицій, культурних та моральних цінностей нашого суспіль­ства. У цьому процесі виключну роль відіграють книга і традиції книгочитання загалом. Саме книга є джерелом доступу до світо­вих культурних надбань, чинником розвитку особистості, її мо­рального світосприйняття та професійного зростання. Книга є не­замінним елементом інформаційного простору країни, а видавни­ча галузь — одним із ключових векторів гуманітарної політики держави.

Оскільки книга виконує найважливішу роль в інтелектуаль­ному та моральному зростанні людської особистості, то зниження читацької культури в Україні є справжньою загрозою для інтелек­туального, а разом із тим і соціального та економічного розвитку держави та її громадян. Державна політика у видавничій сфері — це ефективне інвестування у громадян країни, що розвиває їхні особистісні та професійні навички. Тому всі ми усвідомлюємо, що саме відсутність адекватного державного сприяння та підтримки стимулює зниження читацької культури, престижності знань.

На сьогодні держава допомагає видавництвам здійснювати випуск книжкової продукції за державним замовленням. Податко­вий кодекс передбачає значні пільги для підприємницької діяльно­сті у видавничій справі. У 2013 році Державним бюджетом України за бюджетною програмою “Українська книга” на видання книжок передбачені видатки в сумі 37,5 мільйона гривень. Багато це чи ні? На жаль, цих коштів, звичайно, не достатньо, щоб вийти із складної ситуації у сфері книговидавництва, книгорозповсюджен­ня та бібліотечної галузі.

Зверну вашу увагу ще на одну гостру проблему. Мова йде про те, що певні сегменти книжкового ринку в Україні майже повністю належать іноземному, а не вітчизняному виробнику. Це, наприклад, комп’ютерні науки, технології, економіка тощо. Отже, нагальною є потреба стимулювання українського книгодрукування у цих та інших жанрових нішах.

Критично малою є не лише кількість вітчизняних видань у розрахунку на кількість населення, а й наклади друку. Деякі ви­давництва друкують накладами не більш як 700–1000 примірників.

Передумовою розвитку індустрії книговидавництва та книго­розповсюдження є також врегулювання на законодавчому рівні проблем нелегального використання об’єктів авторського права та суміжних прав у мережі Інтернет.

Комплексної модернізації потребує поліграфічна галузь. Технологічне обладнання підприємств, зокрема державних, вкрай застаріле.

І важливо не лише надрукувати, а й розповсюдити друко­вану продукцію. А відсутність мережі книгорозповсюдження на сьогодні є чи не найважливішою проблемою розвитку української книжкової індустрії.

На жаль, і надалі закриваються книгарні. Є дуже серйозні приклади і в Києві, і в Чернівцях, і у Львові. Причиною цього є не зниження попиту на книжкову продукцію, а банальна заміна виві­сок книжкових магазинів на підприємства іншого типу торгівлі. Тому відновлення мережі книгарень є надзвичайно актуальним. Це питання і для центральної влади, і для органів місцевого самовря­дування, представників яких я бачу серед присутніх у залі.

Забезпечувати рівний доступ громадян до книжкового надбання покликана бібліотечна галузь, яка також потребує нашої підтримки, у тому числі серйозного фінансування для поповнення бібліотечних фондів. Державні програми повинні передбачати та надавати бібліотекам право самостійно здійснювати закупівлі, вра­ховуючи попит і потреби читачів. Адже саме працівники бібліотек знають це краще за будь-яких можновладців. Потребує фінан­сування доступ до міжнародних баз даних та створення електрон­них бібліотечних каталогів.

Необхідно також проводити системний моніторинг і серйозні дослідження стану читання та популяризації книги, особливо з ог­ляду на те, що протягом періоду незалежності України ця сфера майже не досліджувалася. Через зниження популярності книги та читання перед нами постає вимога серйозно взятися до заохочен­ня населення до читання із залученням медіа. Де у нас соціальна реклама, де виставки-ярмарки, форуми видавців, де інформація про книжкові новинки в газетах і журналах? Це дуже серйозна проблема, над розв’язанням якої треба працювати.

Я зазначив лише кілька важливих проблем у сфері україн­ського книговидавництва та книгорозповсюдження, на які Вер­ховній Раді, органам місцевого самоврядування слід невідкладно звернути увагу. Скажімо, на розгляді в парламенті перебуває законопроект про внесення змін до Закону України “Про видав­ничу справу” щодо суб’єктів видавничої справи (№0896), поданий Кабінетом Міністрів України і прийнятий Верховною Радою Украї­ни за основу в березні 2012 року. Законопроект передбачає уточ­нення положень чинного закону щодо порядку внесення суб’єктів видавничої справи до Державного реєстру України видавців, ви­готовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, щодо пов­новажень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у видавничій сфері тощо. Певен, що ухвалення такого закону забезпечить подальший розвиток вітчизняного книжкового ринку.

Завершуючи свій короткий виступ, запрошую всіх учасни­ків  парламентських слухань до активного обговорення нагальних проблем цієї вкрай важливої сфери. До участі у парламентських слуханнях ми запросили знаних фахівців книговидавничої галузі, авторів та книгорозповсюджувачів, представників центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, позиція та рекомендації яких надзвичай­но  важливі для розроблення програм розвитку видавничої галузі. Це  допоможе нам, маю на увазі Верховній Раді, зорієнтуватися і приймати ті закони, які необхідні.

Я хотів би подякувати вам за увагу та запросити до доповіді голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України Олександра В’ячеславовича Курдіновича. А ви всі матимете мож­ливість висловити свої думки з питань, які ми розглядаємо. Голо­ва Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності пан Кириленко присутній, він виступатиме. У першу чергу він прийме всі зауваження і пропозиції, які ми будемо враховувати у практичній роботі. Прошу.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. (Не чути).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Треба подивитися, що заважає їм брати участь у парламентських слуханнях. Треба нам, мабуть, за моїм підписом підготувати листи, і якщо вони не сприймають комітету, то вони сприймуть Голову Верховної Ради. Давайте будемо за­прошувати поіменно, як кажуть. Прошу вас.

 

КУРДІНОВИЧ О.В., голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Шановний Володимире Васильовичу! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Розбудова будь-якої держави, реалізація проривів у нові технічні і технологічні горизонти, здійснення реформаторських кроків в усіх сферах життєдіяльності держави, у тому числі у виробничо-науко­вих сферах, у принципі неможливі без сучасних, добре освічених, професійно підготовлених фахівців, спроможних реалізувати ці завдання. У свою чергу, і це доведено всією історією людства, ста­новлення людини як особистості, виховання її моральною, духов­ною і творчою, прищеплення їй професійних і наукових знань неможливі без книги.

Свого часу великий французький письменник Віктор Гюго влучно відзначив: “Творець книги — автор, творець її долі — су­спільство”. І нашій українській спільноті важливо про це пам’ятати. На жаль, ми сьогодні змушені констатувати, що спостерігається зниження попиту на друковану книгу. Читання як розумовий про­цес отримання інформації зменшується за рахунок сприйняття ін­формації в інші, переважно аудіовізуальні, способи. Численні су­часні електронні засоби масової інформації нині досить серйозно конкурують з друкованою книгою, передовсім у частці вільного часу потенційних читачів. До речі, сьогодні це світова тенденція.

Звичайно, не можна не брати до уваги те, що втрата інте­ресу до читання, а це істотно впливає на видання і продаж книг, —загальносвітова тенденція. На 30–40 відсотків зменшилося читан­ня книг молодими людьми у США, Італії, Німеччині, значно змен­шилася кількість читачів у Росії, Молдові та Болгарії. Україна — не виняток, але, на жаль, тут рахунок йде на рази. Читання друкова­ної книги заступають Інтернет, електронна книга, інші пріоритети молоді у нинішньому шаленому світі.

Наведу результати останніх соціологічних досліджень, про­ведених українською неурядовою компанією маркетингових і соці­ологічних досліджень Research & Branding Group, проведених на­весні цього року серед дорослого населення майже всіх областей України. Майже 51 відсоток опитаних соціологами українців від­значили, що взагалі не читають книг. З тих, хто читає, 86 відсотків віддають перевагу традиційним (паперовим) книгам, 10 відсотків користуються гаджетами для електронного читання, а 2 відсотки — аудіокнигами. Загалом 40 відсотків чоловіків та 39 відсотків жінок прочитали менше 5 книг на рік. Тільки 4,5 відсотка чоловіків та майже 8 відсотків жінок за поточний рік прочитали більш як 40 книг.

Українці витрачають на купівлю книжок у десятки разів менше, ніж громадяни інших країн. Так, середньостатистичний німець купує книг протягом року на 119 євро, громадянин Фінлян­дії — на 105 євро, а середньостатистичний українець купує книг лише на 2,9 євро за рік, тобто ось такий дріб’язок на сьогодні ми маємо.

Пропорційно до темпів поширення Інтернету зменшується активність відвідування громадянами бібліотек, які подекуди пере­творюються на книгосховища. На сьогодні в Україні функціонує близько 45 тисяч бібліотек з книжковим фондом майже 700 мільйо­нів примірників. За останні чотири роки в українських бібліотеках книги списувалися вдвічі швидше, ніж оновлювалися фонди, що призвело до скорочення кількості книжок на 13 мільйонів примір­ників. За даними Рахункової палати, мережа бібліотек в Україні скоротилася. Кількість відвідувачів зменшилася майже у 10 разів, 80 відсотків бібліотечних фондів становлять соціально-політичні видання минулого століття, які не мають попиту серед читачів, особливо серед молоді.

Зниження інтересу до бібліотек у підсумку також призводить до зменшення попиту на книгу, що, відповідно, позначається на роботі книготорговельних мереж. Традиційні закони ринкової еко­номіки, відсутність відповідного державного регулювання, на жаль, також не сприяють розвитку вітчизняного книговидання та книго­розповсюдження саме як сфери економіки та ділової активності бізнесу в цій сфері.

За останні два роки, 2010–2012 роки, зменшилася кількість книготорговельних точок: у Донецькій області — на 15, у Жито­мирській області — на 21, у Криму — на 25, у Черкаській області — на 66. Нещодавно, у квітні цього року, в Харкові закрилися два книжкові магазини в торговельних центрах з причини високої орендної плати. В Україні не залишилося практично жодного дер­жавного і є не більше 30 комунальних книжкових магазинів, а біль­шість приватних магазинів книжкової продукції належать комер­ційним структурам інших країн, яких, звісно, не цікавить роз­повсюдження саме української книги, книги українських видавців.

Проте, незважаючи на всі труднощі, ми можемо говорити про деякі позитивні зрушення, що відбулися минулого року. Лише у 2012 році завдяки спільним зусиллям уряду, Міжвідомчої комісії з питань сприяння розвитку вітчизняного книговидання та книго­розповсюдження, громадських організацій, видавців ми маємо показник 1,36 книги на одного мешканця України. Для порівняння, у 2011 році було менше однієї книги. У 2012 році кількість назв зросла більш як удвічі, а загальний тираж збільшився на 23 від­сотки порівняно з попереднім роком. Розроблені урядом та ухва­лені Верховною Радою закони допомагають видавничій справі ви­тримати виклики часу.

На сьогодні Податковим кодексом України встановлений пільговий режим оподаткування для видавців, який є основною складовою системи державної підтримки національного книгови­дання. Тимчасово, до 1 січня 2015 року, звільняються від оподат­кування податком на додану вартість виконання робіт та поста­чання послуг у видавничій діяльності, діяльність з виготовлення та розповсюдження видавцями, видавничими організаціями, підпри­ємствами поліграфії, розповсюджувачами книжкової продукції, ви­робленої в Україні, операції з виробництва та/або постачання паперу і картону для виготовлення книжкової продукції, учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників українського вироб­ництва. Логічним, безумовно, є питання подальшої державної підтримки та продовження відповідних пільг для наших видавців.

Згідно із Законом України “Про оренду державного та кому­нального майна” вітчизняні видавництва та підприємства з роз­повсюдження книжкової продукції, що забезпечують підготовку, випуск або розповсюдження не менш як 50 відсотків книжкової продукції державною мовою, мають переважне перед іншими фізичними та юридичними особами право на укладення договору оренди приміщень державної та комунальної власності. Однак, як ми знаємо (а ви з досвіду краще за нас про це знаєте), зазначені пільги та преференції ефективно не працюють і ефективно не використовуються видавцями. Отже, ми бачимо, що тут також є величезна проблема, і зазначені механізми державної підтрим­ки, безумовно, треба коригувати.

Окремо хочу сказати про бюджетну програму “Українська книга”. Ми вважаємо цю програму на сьогодні безальтернативним механізмом підготовки та реалізації книжкових проектів соціально значущих видань. Громадські засоби масової інформації схвально оцінили зміст переліку книжкових видань за програмою “Україн­ська книга” 2011–2012 років. Уряд України з розумінням поставив­ся до прохання Державного комітету телебачення і радіомовлення збільшити фінансування програми вдвічі.

Трохи статистики. Якщо у 2000 році за вказаною програмою було видано 32 видавництвами 67 найменувань загальним на­кладом 97 тисяч примірників, то у 2011 році, тобто через 11 років, вже 52 видавництвами видано 136 найменувань загальним накла­дом 267 тисяч примірників. У 2012 році показники ще підвищи­лися: 84 видавництв видали 238 найменувань загальним накладом 565 тисяч примірників. У поточному 2013 році ми плануємо видати книги загальним тиражем 575 тисяч примірників. Тобто це буде абсолютний рекорд виконання програми за всі роки незалежності.

До речі, заявок від видавництв на видання книг за програ­мою “Українська книга” надходить щороку на суму до 300 міль­йонів гривень, тоді як бюджетом виділяється до 40 мільйонів гри­вень, цього року — 37,5 мільйона.

Стосовно наповнення програми. Безумовно, є критика, є зауваження. Зрозуміло, що тут не може бути стовідсоткової об’єктивності. Проте хочу запитати: чи мали б ми змогу без цієї державної бюджетної програми видавати в Україні зібрання творів Михайла Грушевського, Олеся Гончара, Миколи Гоголя, шевчен­ківських, нобелівських лауреатів українською мовою? Саме за програмою “Українська книга” ми видаємо повне зібрання творів Тараса Григоровича Шевченка у 12 томах, Шевченківську енци­клопедію в 6 томах, інші твори великого Кобзаря, які готують до друку десять українських видавництв.

Можна назвати багато книжкових проектів, які навряд чи побачили б світ без державної підтримки. Це “Музей Волинської ікони”, “Альбом партизанської слави українського народу у Вели­кій Вітчизняній війні 1941–1945 років”, “Червона книга українських Карпат”, прекрасні книги для дітей видавництв “Веселка”, “Старий Лев”, “Ранок”, “Авіаз”, “Грані-Т”… Цей перелік можна продовжу­вати. А книги шрифтом Брайля для дітей з вадами зору? Вони видаються тільки за цією програмою, більше їх ніде не можна знайти на сьогодні. І всі вони цілеспрямовано надходять до тих, хто потребує саме таких особливих книжок.

Вольтер свого часу сказав, що книга в часи Гомера та  Гесіода була такою ж рідкістю, як у наші часи гарна книга. Це актуально і в наш час. Переконаний, гарні книги є в нашій державі і, зокрема, є в нашій програмі.

Бюджетна програма “Українська книга”, міжнародні книжкові виставки, що проводяться під егідою Держкомтелерадіо, участь вітчизняних видавців у закордонних книжкових форумах — це конкретні вагомі справи у вітчизняному книговиданні.

Уряд України спільно з громадськими організаціями та видавцями постійно аналізує стан справ у книговидавничій сфері. За результатами цієї роботи запропоновані конкретні заходи що­до поліпшення стану справ, які були викладені у схваленій Кабі­нетом Міністрів України у квітні цього року Концепції Державної цільової національно-культурної програми популяризації вітчизня­ної книговидавничої продукції та читання на 2014–2018 роки. Впев­нений, що саме Державна цільова національно-культурна програ­ма, яка найближчим часом буде розроблена на виконання концеп­ції (думаю, що всі вже знайомі з її змістом), допоможе реалізувати конкретні заходи, спрямовані на розвиток вітчизняного книгови­дання, з метою задоволення культурно-освітніх, наукових, інте­лектуальних і виробничих потреб суспільства. Ця програма та­кож  забезпечить захист національного інформаційного простору, сприятиме підвищенню конкурентоспроможності української книги як культурно-мистецького продукту на внутрішньому і зовнішньо­му ринках. Хочу сказати, що це буде перший за роки незалеж­ності України документ такої ваги у видавничій сфері. Програма дасть змогу повернути в українське суспільство вітчизняну книгу.

Зокрема, зупинюся на окремих заходах Державної цільової національно-культурної програми популяризації вітчизняної книго­видавничої продукції та читання на 2014–2018 роки, які також про­поную сьогодні обговорити під час парламентських слухань.

Отже, програма передбачає розроблення методології та інструментарію проведення систематичного дослідження стану українського книжкового ринку та читання серед різних верств населення. Пропонуються заходи щодо популяризації книжкової продукції в засобах масової інформації. Мова йде про конкретні кроки і конкретні завдання: нові циклові теле- і радіопрограми, рекламні ролики, спеціальні рубрики тощо; рекламування вітчиз­няної книговидавничої продукції шляхом зовнішньої реклами; під­готовка та проведення через засоби масової інформації просвіт­ницьких кампаній, заходів, спрямованих на популяризацію вітчиз­няної книги та читання.

Передбачено проведення публічних заходів, спрямованих на популяризацію вітчизняної книжкової продукції на базі бібліотек, музеїв, закладів культури, а також здійснення заходів, спрямова­них на пропаганду кращих зразків літературної творчості вітчизня­них і зарубіжних авторів, зокрема запровадження системи дер­жавних грантів для видавництв з метою видання творів україн­ських письменників у перекладі іноземними мовами та зарубіжних авторів українською мовою. Програма передбачає вдосконалення системи моніторингу читацького попиту в бібліотеках та форму­вання на основі отриманих даних переліку видань, що видавати­муться за бюджетні кошти в рамках державного замовлення.

Планується виконання комплексу заходів, спрямованих на   розбудову мережі книгорозповсюдження та перетворення книгарень на центри популяризації вітчизняної книги і читання. Нарощення обсягу випуску книжкової продукції передбачається за рахунок розширення найменувань видань та збільшення тиражів.

Врахована також пропозиція щодо модернізації державних поліграфічних підприємств, що спеціалізуються на випуску книж­кової продукції.

Планується розвивати книжкову виставкову діяльність в Україні та активізувати участь вітчизняних видавців у міжнарод­них книжкових виставкових заходах.

На часі використання сучасних інформаційних технологій для поширення інформації про вітчизняну книжкову продукцію, що дасть змогу збільшити чисельність читацької аудиторії.

Передбачено також законодавче визначення обмеження торговельної націнки на вітчизняну книжкову продукцію.

Необхідно захистити вітчизняний книжковий ринок від контрафактної продукції.

Виконання цієї програми дасть можливість:

створити постійно діючу систему підтримки та розвитку читацької культури, духовно-ціннісних орієнтацій для естетичних потреб і належні умови для зростання культурного, професійного, інтелектуального рівня населення;

визначити потреби бібліотек у книжковому асортименті та поповнювати бібліотечні фонди необхідною книжковою продукцією;

модернізувати державні поліграфічні підприємства;

збільшити перелік найменувань та наклади вітчизняної книжкової продукції до двох книг на одного жителя України на рік (саме таке амбітне завдання пропонується визначити як головний орієнтир у цій програмі);

координувати діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування в питаннях формування системи послідовних заходів з використанням книги і читання — головних факторів виховання і підготовки особистості як морального, патріотично налаштованого, високопрофесійного кадрового ресурсу для реалізації завдань успішної розбудови держави та її економіки.

Така політика має бути гнучкою і мобільною. Вона потребує належного фінансового, нормативно-правового, науково-методич­ного забезпечення. У зв’язку з цим державну видавничу політику необхідно щороку аналізувати і коригувати — і стратегічні завдан­ня, і тактичні заходи з їх досягнення. Безумовно, здійснення такої політики потребує належного фінансування. На нашу думку, по­трібно не менше 300 мільйонів гривень вже в найближчі роки після затвердження програми.

Уряд налаштований на конструктивну роботу у сфері ви­давничої справи. Сподіваюся, що сьогоднішня дискусія з проблем вітчизняного книговидання дасть змогу виявити додаткові резер­ви, які можна було б задіяти задля того, щоб книга знову посіла в нашому житті належне високе місце…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте.

Шановні колеги, якщо є запитання, то можна їх передавати в письмовому вигляді, щоб наприкінці слухань ви могли одержати відповідь на ваше запитання.

Слово для співдоповіді згідно з порядком денним надається голові Комітету Верховної Ради України з питань культури і духов­ності В’ячеславу Анатолійовичу Кириленку. Прошу.

 

КИРИЛЕНКО В.А., голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (загальнодержавний багатомандат­ний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”). Шановний пане Голово Верховної Ради! Шановні учасники парламентських слухань! Шановні українці, які спостері­гають за нами по телебаченню, слухають по радіо! Я і мої колеги з Комітету з питань культури і духовності ініціювали ці слухання для того, щоб обговорити питання важливе і вкрай актуальне для України якраз саме тепер, бо скоро, якщо так триватиме, вже бу­де нікуди рухатися. Причому це питання і гуманітарного характеру, і економічного. Тут мова йде не лише про гуманітарний аспект, а також і про те, що тисячі видавців, авторів, бібліотекарів, полі­графістів і мільйони читачів залежать від вирішення цього питання Українською державою. А хто, як не Українська держава, може захистити українську книгу? Більше ніхто. Сусідня держава не за­хистить. Якийсь сусідній дядя теж не захистить. Лише ми самі.

У зв’язку з цим багато що з того, що робиться Держком­телерадіо як структурою, яка відповідальна за поліграфічно-ви­давничу галузь, принаймні в державній її частині, робиться добре. Однак багато років ми не можемо вийти із замкненого кола доб­рих пропозицій і поганої реалізації або відсутності реалізації взагалі.

Більше того, треба всі ці три частини, тобто книговидання, книгорозповсюдження і книгочитання, розглядати як одну велику цілісну гуманітарну та економічну проблему. Зрозуміло, що стати­стика не на нашу користь. Зрозуміло, що в Польщі видається приблизно чотири книги на одну людину на рік, тоді як в Україні — тепер трохи більше однієї. Статистика для нас погана, але ще не катастрофічна. Зрозуміло, що у нас тиражі останнім часом ніби зростають: 46,5 мільйона книжок у минулому році видано. Але ж левова частка цих книг — це підручники (близько 18 мільйонів), це освіта. Добре, що поки що освіта, у тому числі українською мо­вою, — понад усе. І є замовлення на україномовний підручник. Але це система, коли одна частина таким чином дотує статистику іншої.

Отже, у “сухому залишку” лишається близько 28 мільйонів видань, у кращому разі, які мають відношення до іншої літератури, не є підручниками чи посібниками. Це ті видання, які стоять на полицях книгарень. Із цих 28 мільйонів величезна частина мають вкрай низький тираж — 500–700 примірників. Тобто в одному разі це книги, інколи навіть дуже важливі, які одразу стають бібліогра­фічною рідкістю, або ж, в іншому разі, це видання, які з самого початку нікому не потрібні. Значить, віднімаємо добру половину від 28 мільйонів, і залишається близько 10–12 мільйонів видань, які є в загальному порядку на полицях, але яких або не вистачає, або які не витримують конкуренції, або які не витримують необхід­них перевидань у наступні роки.

Крім того, звичайно, економічний стан впливає на купівельну спроможність, але ж і позиція держави впливає. Ми всі дивимося наше телебачення. Ми там знайдемо рекламу книги? Ми там знайдемо приховану рекламу горілки, а тепер майже пряму. Ми там знайдемо рекламу пива і чого завгодно. Ми там не знайдемо реклами жодного українського автора. А в нас є соціальні тарифи на всіх каналах — і на державних, і на комерційних. Вони викори­стовуються в цьому напрямі? Ні. Вони використовуються в яких завгодно напрямах, у тому числі в напівкорупційних чи просто корупційних, і соціальна реклама туди йде — по кишенях розподі­ляється.

То який український автор, навіть дуже відомий, отримає хоч у такий спосіб рекламу за допомогою Української держави, яка має Нацраду, Держкомтелерадіо тощо і повинна в регуляторний спосіб, а інколи і шляхом політичної волі впливати на ці процеси? На жаль, грошей немає не тільки, щоб книжку купити.

У середньому ми витрачаємо, за словами голови Держком­телерадіо, 2,9 євро, а за статистикою від Асоціації видавців — 2,5 долара. Виходить те саме — 20, у кращому разі 30 гривень у середньому українець витрачає на книги на рік. Причому по місту Києву і у великих містах статистика інша — не 20 гривень, а значно більше. У менших містах витрачають значно менше, туди книга доходить у невеликому обсязі, вона там вкрай не рекламо­вана і у зв’язку з цим дедалі менш популярна.

Менші міста, маленькі містечка, села часто-густо опиняють­ся поза процесом книгообігу. Бо ж бібліотечні фонди останніми роками не оновлюються. Щоправда, протягом декількох останніх років оновлюються, нові закупівлі є, але вони покривають лише 5 відсотків потреби. Тобто це загальнополітична проблема для всіх гілок влади і всіх політичних сил — опозиційних і провладних. Адже якщо немає грошей, немає поруч книгарні, то завжди є біб­ліотека. Про зарплату бібліотекарів не кажу, це питання ніби со­ціальної політики. Однак програма “Українська книга” повинна враховувати, серед основних завдань, необхідність задоволення потреб бібліотек. Тому що ускладнення, пов’язані із закупівлями, коли не можна купити те, що потрібно бібліотеці, — це питання рішень Кабінету Міністрів України, який має подати законопроект, а  ми проголосуємо, щоб були спрощені тендерні процедури не тільки для корупційних закупівель для супердорогих подій типу Євро-2012, а в тих сферах, де такі процедури справді треба спрощувати.

Ще одна проблема. Ось ми кажемо про книгорозпо­всюдження, мовляв, є постанова уряду, згідно з якою вітчизняні книгарні мають 50-відсоткову пільгу щодо оренди. Слухайте, хто матиме ці 50 відсотків з вітчизняних книгорозповсюджувачів, коли вже всі мережі, за невеликим винятком, скуплені російськими власниками? Вони що, зацікавлені в тому, щоб українська книга була представлена у книгарні, а тим паче на перших полицях? Ні, не зацікавлені. У них вал дешевої книги, яка легально і нелегально перетинає український кордон і продається з полиць їхніх книга­рень у незалежній Україні.

Держава повинна закрити на це очі? Я так не думаю. Треба відверто визнати, що ця проблема є. У нас є Антимонопольний комітет, зрештою, який повинен взятися і вирішити це питання. Скоро одна мережа скупить усі книгарні, колишні українські або напівукраїнські мережі по всій Україні. І тоді ми можемо скільки завгодно говорити про пільги для української книги і про пільги щодо оренди — не буде нічого продаватися і все одно не буде дешевше, ніж імпортне. Тому що, по-перше, немає жодних регу­ляторних заходів з регулювання імпорту, в даному разі вже аб­солютно масованого з боку іноземних країн, а по-друге, всі мере­жі — в руках нерезидентів України.

І таким чином ця проблема на сьогодні невирішувана, хоч би як ми заклинали один одного. Бо, по-перше, треба дати оцінку скупівлі всіх книготорговельних мереж іноземними власниками. І це, я вважаю, має бути пряме доручення Антимонопольному комітету, яке має бути зафіксовано в рекомендаціях парламент­ських слухань. Хай українці знають, чиї це книгарні, і тоді буде зрозуміло, чому там немає української книги.

А по-друге, держава, уряд, парламент мають захистити внутрішній ринок. У нас 90 відсотків того, що продається на база­рах, особливо на розкладках, а тепер уже і в стаціонарних мага­зинах, має іноземне походження. І ми не запроваджуємо ані за­стережного мита, хоч тут складніша, з регуляторної точки зору, ситуація, ані жодних інших регуляторних заходів. А ми повинні нарешті про це подумати. Це мають бути мита або квоти на ім­портну продукцію, звичайно, в розумних межах, щоб це стосува­лося хоча б “жовтої” літератури, яка повністю заполонила україн­ські полиці, і у зв’язку з цим забиває будь-які поліграфічні та інші можливості для українського автора, українського видавця і, як наслідок, українського читача.

Ось ситуація на ринку, відома за дослідженнями, які прово­дилися в Україні неодноразово. Книги, видані в Україні різними мовами, у тому числі російською та мовами національних мен­шин, — 20 відсотків. До речі, це книги українською, російською та іншими мовами. Стан книговидання українською мовою ще більш катастрофічний — це предмет окремої розмови на нинішніх слу­ханнях. Книги з Росії, імпортовані легально, контрабанда та пірат­ське додруковування — 75 відсотків. Книги, імпортовані з інших країн, крім Росії, — близько 5 відсотків.

Тобто проблема економічного, митного характеру є цілком очевидною. Без її розв’язання ми не зможемо вирішити головну гуманітарну проблему — щоб читали українські люди, особливо діти й підлітки. Що вони читають, як надовго ми стимулюємо цей процес, чи не випадуть вони взагалі з гуманітарного дискурсу? Чи не перестануть нові покоління взагалі цікавитися, що таке Україн­ська держава, хто такі українські класики, хто такий український геній, і, зрештою, що таке добре і що таке погано. Чи, може, якщо й читатимуть, то тільки з електронних гаджетів, як сказав Голова Верховної Ради, і то з подачі іноземних держав. Тенденція, на мою думку, виразна саме в цьому напрямі, і ми повинні її долати.

Крім того, питання, пов’язані з книгорозповсюдженням, не можуть бути вирішені без оперативного реагування на ті нагальні проблеми, які спалахують щодня. Звичайно, Державна цільова національно-культурна програма популяризації вітчизняної книго­видавничої продукції та читання на 2014–2018 роки має бути за­тверджена Кабінетом Міністрів, ми її підтримуємо. Як мені відомо, ви пропонуєте і програму підтримки книгочитання окремо. Безу­мовно, ми підтримаємо її і в Комітеті з питань культури і духов­ності, і у Верховній Раді.

Проте сьогодні здійснюється тиск на книгарні. То в Чернів­цях спалахує конфлікт, де через рішення облради можуть закри­тися книгарні, то в Ніжині, де для книгарні “Освіта” не продовжу­ють оренду, то щодо інших книгарень, які хочуть викинути, у тому числі і в Києві жевріють конфлікти. То на це ж має реагувати бодай якась структура виконавчої влади! Є влада на місцях, голови обласних державних адміністрацій, так звані губернатори…

Я вважав, що губернаторів все-таки немає в Україні, що вони десь за хутором Михайлівським, але є ті, які вперто вважа­ють, що губернатори в Україні є, хоча насправді це голови облас­них державних адміністрацій. Та хоч як їх називайте, вони все одно на ці питання здебільшого не реагують.

І книгарні поставлені в ситуацію, коли вони повинні практич­но на однакових умовах конкурувати з банкірами, промисловцями, фінансистами, нафтовиками, газовиками і просто з рейдерами, які тепер уже остаточно знахабніли і можуть прийти і забрати будь-що, а надто книгарню. Та хто ті книги читає, хто вийде на захист тієї книгарні? — таке їхнє розуміння. Це ж не те, що забрати будівельну компанію чи банк, — буде скандал, приїдуть з  Києва, стане стінка на стінку. А тут нічого не буде, хіба що, крім окремих випадків, як із книгарнею “Сяйво”. Скільки років оборона книгарні тривала, до крові доходило… Сьогодні в залі присутні люди, причетні до тих подій, вони скажуть про це.

Тому я думаю, що такі випадки треба розглядати на засіданнях уряду — хоч на малих, хоч на великих, хоч на закритих, хоч на відкритих. Тільки-но йде наступ на книгарню, треба бити на сполох, в усі дзвони дзвонити і у Верховній Раді, і на засіданнях уряду. Чекати, коли все це буде врегульовано лише програмами, звісно, не варто.

Зараз багато буде обговорено і сказано детальніше щодо усіх цих тем, але я хотів би сконцентруватися на тому, що ми будемо пропонувати в рекомендаціях. Ми як комітет пропонуємо проект рекомендацій, який розданий вам у теках, але це лише основа. Все те позитивне, добре, конструктивне, що зараз буде сказано, буде внесено до цих рекомендацій. І вже потім, після наших слухань, всі пропозиції треба буде в рекомендаціях враху­вати, аби тільки парламент прийняв їх. Бо часто рекомендації не проходять з політичних міркувань, починається пікірування — і все, до чого ми з вами дійшли у цій залі, йде у сміттєвий кошик. Сподіваюся, цього разу буде не так.

Вважаю, що в рекомендаціях мають бути прямі доручення Кабінету Міністрів, особливо в частині захисту внутрішнього рин­ку, бо книговидавництво, на мою думку, — це захист внутрішнього ринку. Якщо немає шлюзів і той імпорт, який хлинув і вже протя­гом багатьох років забиває Україну, залишимо недоторканним, ніяке збільшення грошей на поліграфію нічого не дасть. Пільги книговидавцям треба продовжити, безумовно, доки не буде так, як у Європі, тобто в середньому 3,5–4 книги на людину. Ми по­винні так і записати у проекті рекомендацій. Але ж ніякі пільги не допоможуть, як тепер і відбувається. Адже є пільги, але все одно наші книговидавці не витримують конкуренції з іноземними, бо їх навмисне кинули у це розбурхане море, а ви випливайте. Причо­му випливайте, як звичайний бізнес. Немає різниці, чи ви торгуєте меблями, чи книжками. Практично для держави це поки що одне й те саме. Завалили вас недобросовісною конкуренцією, але ми вам нічим не можемо допомогти.

Тому, звичайно, ми будемо наполягати, щоб у будь-якій урядовій програмі захист книжкового ринку обов’язково проходив червоною ниткою. Також ми вважаємо, що має бути позиція Анти­монопольного комітету стосовно ситуації, коли поки що декілька, а в перспективі один російський власник триматиме всі українські книготорговельні підприємства — всі книгарні, склади тощо. І тоді нічого не вийде з того, що українські автори напишуть блискучі твори. А таких сотні! Це неправда, що в нас немає кого читати. Хто так думає, той просто ніколи, напевно, нічого не читав. Однак за таких умов вони не зможуть продаватися, бо їх навмисно не виставлятимуть на продаж.

Ну, і книгочитання — це також економіка. Ми повинні прямо звернутися до всіх телеканалів, починаючи з державного і закінчу­ючи приватними, з вимогою сприяти і співпрацювати з урядом у тому, щоб реклама книги стала ключовою соціальною рекламою у всіх телерадіомережах. Тоді українці принаймні знатимуть, що пишеться і що потрібно читати (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Запрошую для співдоповіді голову підкомі­тету з питань книговидання, книгорозповсюдження та відзначення пам’ятних дат Комітету з питань культури і духовності Яворівсько­го Володимира Олександровича. Прошу.

 

ЯВОРІВСЬКИЙ В.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (одномандатний виборчий округ №213, м. Київ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”). Дорогі колеги книгописьці, книго­творці, книговидавці, книгорозповсюджувачі і читачі! Я вважаю за потрібне все-таки хоч трішки, для того щоби потім повернутися в  нашу сумну книговидавничу сучасність, крутнути нашу пам’ять назад. Оскільки відбувається пряма трансляція, нас дивляться лю­ди, від чого теж може бути певна користь, хочу просто нагадати, що впродовж багатьох століть ми з вами, українці, які живуть на цій землі, були однією з найбільш освічених і читабельних націй у світі.

Я просто нагадаю хоча б деякі деталі, які для мене принай­мні дуже важливі, коли за французького короля розписувалася українка, його дружина Ганна Ярославна. Хотів би нагадати і про Києво-Могилянську академію, яка з київських пагорбів світила на всю Європу. Києво-Могилянську академію закінчив Ломоносов, який, вивчивши нашу руську (тодішню українську) мову, приїхав до Росії і видав першу граматику російської мови і таким чином, власне кажучи, узаконив російську мову.

Я хотів би нагадати і про те, що тоді, коли ми фактично були на грані втрати держави, коли з наших рук було вибито і гетьман­ську булаву, і козацьку шаблю і здавалося, що над нами вже кряче вороння, нація з якихось своїх глибин, з кореневої системи на­роджує Тараса Шевченка, який розуміє, що Україну можна захис­тити і зберегти тільки у слові, що він і зробив.

Я кажу про те, що це колосальна традиція, яка потім про­довжилася і Олесем Гончарем, і Павлом Загребельним, і тепер продовжується сущою у нас геніальною українською поетесою (наголошую: геніальною поетесою, а не прозаїком) Ліною Костенко.

Що ж ми маємо на сьогодні? Насправді ситуація не просто сумна, я назвав би її трагічною. Річ у тім, що впродовж цих років, після відновлення української державності, ми не мали жодного (я  підкреслюю — жодного, хай на мене ніхто не ображається) культурного уряду, для якого система книговидання була б визна­чальною так само, як економіка. Хоч і в економіці нічого не досягнуто, по-моєму, навіть навпаки.

Єдине, я пам’ятаю, що одного разу, коли Юлія Тимошенко була Прем’єр-міністром, ми до неї звернулися з тим, щоб зібрати бібліотекарів на державному рівні, і вона це зробила. Тоді з ними обговорювали питання. Бібліотекарі підтвердять, що такий акт, один-єдиний за ці роки, все-таки відбувся. Я не кажу, що він ви­рішив щось радикально, але принаймні була якась увага до цих людей, забутих сьогодні і, як думають в уряді, нікому не потріб­них, бо вони тільки заважають і треба їм ще й гроші якісь платити.

Я хотів би свій виступ побудувати за такою схемою, як створюється книжка.

Перше — це творці рукописів, творці текстів. В Україні з цим проблеми немає. Тим більше, що це ніколи не починається, скажі­мо, з якогось нового покоління. Тому що залишаються авторами і Шевченко, і Котляревський, і Сковорода, тобто постійно відбува­ється нарощення імен. І видавати у нас, Богу дякувати, є що. Навіть у часи, коли лютувала ідеологічна цензура, нам все одно якось вдавалося видати певні якісні книжки.

Я хотів би нагадати про те, що, здається, буквально ось учора, рукою можна дотягнутися до того часу, коли ми тремтіли над новою книжкою, коли дістати (ми вже забули це слово) добру книжку було колосальною проблемою. Скажімо, того самого Івана Дзюбу хоча б у рукописі почитати чи Василя Симоненка та інших авторів. Здавалося б, сьогодні ми маємо всі можливості — пиши, що хочеш і як хочеш. Якщо ти закроїв якусь копійку і вона в тебе є, сьогодні можна в районному видавництві видати все, що хочеш.

Олександр Курдінович і В’ячеслав Кириленко наводили вже цифри щодо вітчизняного книговидання. Даруйте мені, але я б їх на третину принаймні, хоч і це дуже скромно, зменшив. Тому що сюди входять і ті книжки, яких ніхто не читає, крім автора, і книж­ки напівграмотні, не відредаговані ніким. Мені надарували цих книжок, я вже не знаю, куди їх дівати. Вони вже на мене на­ступають просто-на-просто, бо кожен графоман, він же ж, крім усього іншого, ще й азартний і впертий чоловік.

Через те ще раз кажу, що проблеми книгонаписання в Україні немає і не буде. Хочу ще нагадати і про те, що за ці роки до нас доєднався великий літературний ключ письменників, які були за кордоном, які в нас не видавалися. Я не буду їх називати, але вони повернулися в наш ужиток. Тобто цієї проблеми у нас не існує.

Друге — це ті, хто створює книжку фізично, хто видає її, друкує. Саме тут, мені здається, лежить одна з найбільших наших проблем. Тут наводилися цифри дуже скромно, м’яко, говорили про 37 мільйонів, виділених на книговидання. Але ж, товариство, ви ж добре знаєте, що потрібно віддати борги за минулий рік. Із цих намальованих 37 мільйонів заберіть 12 — залишається 25.

Ми нещодавно обговорювали на колегії питання (Олександр Курдінович підтвердить) про те, що буде недофінансування і цих грошей, так само як і в минулого року. Тому що заборгували 12 мільйонів, потрібно з цих грошей повернути борг. Через те це фактично нефінансування.

Хочу сказати ще про одне. У першому читанні прийнято за­конопроект про внесення змін до Закону “Про видавничу справу”. Зараз буде запропоновано прийняти з урядовими поправками у другому читанні. Я і В’ячеславу кажу, і собі кажу, що ми маємо зробити все для того, щоб цей законопроект не був прийнятий. Якщо раніше в ньому було виписано, що українська книга, україн­ське книговидання базується на статті 10 Конституції України, то сьогодні, знаєте, так скромненько дописано: а також на іншому законодавстві. Ви розумієте, про що йдеться? Ідеться про закон Колесніченка і Ківалова, відбувається зміщення акцентів.

Ми, очевидно, повинні бути дуже стривожені тим, що сьогодні відбувається радикальне, трагічне зменшення видання книжок саме українською мовою. Це шагренева шкіра! Тому що ми прекрасно розуміємо, що маємо справу з колосальним конку­рентом, агресивним і сильним. Це таки правда, сьогодні фурами завозяться російські книжки. Росія першою наростила колосаль­ний бізнес. Мені хтось пояснював, що в Росії десь на четвертому місці книговидавничий бізнес після нафти, газу і лісу. Це коло­сально! Тому що відразу російський парламент надав пільги для видання російської книги. Ці книжки у них дешеві, собівартість їх дуже низька. Ми дуже запізнилися з цими так званими пільгами, які фактично сьогодні майже не виконуються. Це правда, це реалії.

Давайте подивимося на таку суто державну справу, як видання за бюджетною програмою “Українська книга”. І що? Минулого року видавалися наші вожді —Литвин, Толстоухов, хтось іще, Азаров, здається. Богу дякувати, на 2013 рік ніхто нічого не приніс. Не знаю, може, рік такий у них був неписучий, що ніхто нічого не написав, але, Богу дякувати, принаймні вже немає хоч таких представників. До речі, не розумію, як туди потрапила російська авторка, я навіть прізвища її не знаю. Даруйте мені, я  просто не знаю такої письменниці, і раптом вона потрапила у цей наш план. Що, нам бракує наших авторів?

Тому ще раз кажу, якщо не будуть виділятися кошти з бю­джету на підтримку книговидання, на програму “Українська книга”, щоб видавати справді найкраще, причому сучасне, все те, що написано сьогодні, українська книжка просто втрачатиме автори­тет. Сьогодні на українську книжку чатує російська книга. Я маю на увазі не просто російськомовну книжку, а книжку, яка видана в Росії. З нею не може конкурувати українська книжка, бо росій­ська набагато дешевша, тим більше, що ввезена контрабандою, за неї не платилося ввізне мито тощо.

Кириленко про це вже казав, і нам треба думати про те, щоб справді відрегулювати якось це російське книговвезення, можливо, підвищенням мита. Хоча я не знаю, чи одважиться наш парламент у теперішньому складі на таке. Бо у цій новій урядовій версії вищезгаданого законопроекту, знаєте, так цнотливо сказа­но про те, що треба дбати про видання національних меншин. Та ми ж прекрасно розуміємо, що коли йдеться про національні мен­шини, то не маються на увазі не болгари, греки чи, скажімо, наші кримські татари, які не мають іншого місця, і їхні книжки більше ніде не можуть бути видані, а тільки тут, у нас, де їхнє гніздов’я, а саме про російську книгу.

Я дуже радий, що на ці урядові зміни до закону відреагувало українське відділення ПЕН-клубу. Я дуже здивований, що наша Національна спілка письменників поводиться, як клуб глухонімих, — їхнього голосу з цього приводу не чути, хоч мусив би бути. Через те ще раз кажу, що вихід — у тому, щоб збільшити асигнування. Будемо робити все, щоб зробити це в бюджеті на 2014 рік. Чи вдасться нам, то вже інше питання. Я не хочу тут бити в тулум­баси, тому що проблема це велика і дуже велика.

Тепер про книгоспоживачів. Ще одна наша помилка, яку треба цілковито визнати, а якби могли, то треба було б виправи­ти, але фактично цього зробити вже майже неможливо. Річ у тім, що ми вкинули таку делікатну і тонку річ, як книговидавництво, у цей дикий український ринок. Тепер ми кажемо про те, що низь­ке споживання книжок. А де сьогодні людина з села може купити книжку? У районному центрі, де була книгарня, тепер уже або генделик, або якась майстерня абощо. Тобто перерізані оці капі­ляри проходження книжки вглиб, до кореневої системи нашого народу. І без допомоги держави тут не обійтися. Я вже кілька років займаюся в Олександрії проблемою єдиної на Кіровоград­щині книгарні, яка взяла якийсь маленький кредит і не змогла вчасно розрахуватися. Я вже і банкірів просив, але все — книгар­ню закривають. І так здебільшого майже по всій Україні.

Кілька слів про стан наших бібліотек. Наша влада про це не думає, та добре що відгукнувся аж Білл Гейтс, створивши фонд, який намагається хоч трохи модернізувати наші сільські бібліоте­ки. Але він може модернізувати тільки ті, де є електрика, де є теп­ло, де є, так би мовити, якісь ознаки цивілізації. Тоді як на дверях більшості наших бібліотек давним-давно висить поржавілий за­мок. У фондах цих бібліотек книжки “Решения XXII съезда КПСС — в жизнь”, тому що нічого нового за цей час туди не надходило. За ці роки фактично не збудовано жодної бібліотеки. Я принаймні такого прикладу не знаю. Якщо хтось знає, спростуйте мої слова, будь ласка.

Про стан книгопродажу. Я вже сказав, що фактично ми не  маємо на сьогодні книгарень. Хрещатик вимели цілковито — немає жодної книгарні. А без цих точок ми нічого не зробимо, ми книжку ніяк не доведемо до читача. І хотів би все-таки відзначити, що, можливо, єдине добре, що в нас є і чого раніше ми не ма­ли, — це книжкові ярмарки. Чого вартий, скажімо, львівський. І хочу сказати добре слово про ті заходи, коли восени збираються видавці, приїздять уже навіть із закордону... Щоправда, цього ро­ку навряд чи хтось приїде, бо доріг зовсім немає. В Україну зараз тільки танками можна дістатися з Польщі чи ще там звідкись. Дуже добре, що ми нарешті недавно взяли активну участь у ні­мецькому книжковому ярмарку. Це справді дуже добрі ознаки, і треба про це сказати, що це добре. Очевидно, в таких заходах має брати участь і влада, держава. А не тільки скидати все на Лесю Коваль, скажімо, у Львові, щоб вона сама якось намагалася розкручуватися.

Нарешті, про стан книгочитання. Нікого не змусиш читати книжки. Ми повинні пам’ятати про те, що є ще одна причина, давайте ми її назвемо — це озлидніння нашого народу. Якщо ми кажемо, що німці офірують, так би мовити, 127 євро на книжкові видання, а українці — у 15–20 разів менше, якісь там жалюгідні копійки, то це залежить ще й від того, що отримують німці, а що отримує наш народ.

Через те я думаю, що сьогоднішні парламентські слухання будуть не днем плачу, але все-таки днем великої тривоги. Ми по­винні докричатися до влади. Тому що ми можемо перетворитися на націю, яка втрачає свій інтелект. Я дуже не хотів би, щоб це сталося з нами, і переконаний, що не станеться. Влада приходить і відходить, а українська книжка в Україні, особливо добра книжка, талановита книжка, геніальна книжка, буде завжди (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань! У цьому залі зібралися фахівці, я хотів би, щоб ми обговорили всі питання. У нас є дві години на обговорення, всі зможуть виступити.

Ось із залу надійшла записка, в якій говориться, що мину­лого року видавали наших українських класиків — і Драча, і Дзюбу, і поважну Матіос, яка ось сидить у залі, і Міняйла, і ще багато українських класиків. Але не видавалися ні Литвин, ні Азаров, ні Толстоухов. Не треба вигадувати. Коли ми збираємося розглянути фахові питання, то давайте надамо слово, послухаємо і будемо в  законодавчому полі вести мову. Бо як ми зараз сюди політику вкрутимо, то нічого не вирішимо. Домовилися? Всім надамо сло­во, у кожного буде можливість виступити. Потім, після закінчення парламентських слухань, я підпишу листи до міністерств, відомств, органів місцевого самоврядування, щоб вирішувати питання. Це головна мета наших парламентських слухань. Прошу.

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України КАЛЄТНІК І.Г.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань! Переходимо до загального обговорення. Нагадую, що на обгово­рення відводиться 1 година 30 хвилин, тому що 25 хвилин ми щойно перебрали, на кожний виступ — до 5 хвилин.

Запрошується до виступу Афонін Олександр Васильович, президент громадської організації “Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів”. Будь ласка. Підготуватися Йєнсу Баммелю.

 

АФОНІН О.В., президент громадської організації “Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів”. Шановна президіє! Шановні учасники парламентських слухань! Я втретє за 18 років свого президентства в Українській асоціації видавців та книго­розповсюджувачів виходжу на цю трибуну, щоб сказати слово “халва”. Ви відчули смак халви в роті? Ви відчули поліпшення ситуації? Це треті аналогічні парламентські слухання.

Я бачу в залі 90 відсотків знайомих облич. Це не значить, що  це народні депутати, яких я пам’ятаю по телебаченню чи знаю особисто. Це мої колеги видавці, мої колеги бібліотекарі, мої ко­леги книгорозповсюджувачі, автори. Ми знову говоримо у своєму колі про своє, самі себе слухаємо, самі себе гладимо, самі жаліє­мо, самі плачемо, самі йдемо.

Я не хотів би, щоб сьогоднішня розмова була розмовою знову про наші болячки. Жодна людина в цій залі не скаже, що я не знаю цих болячок. Я, мабуть, єдина людина, яка знає всі ці болячки і може їх перелічити.

Ми зібралися тут, щоб говорити про майбутнє нашої країни, для більшості — ще трошки нашої країни, але для основної маси, для наших дітей, для наших онуків, для наших правнуків. Що ми їм передамо?

За 22 роки незалежності України різним урядам, різним президентам, різним Верховним Радам вдалося здійснити три кардинальні речі (і всі ці три речи починаються з префікса “де”):

перше — деіндустріалізація, знищення одного з наймогут­ніших виробничих комплексів у Європі, перетворення цехів на ба­зари, на ринки, на супермаркети, на салони, на що завгодно;

друге — декваліфікація. Сотні тисяч висококваліфікова­них  спеціалістів з високим рівнем знань, творчих людей викинуто на  вулиці. Вони стали торгівцями, чорноробами, бомжами, ким завгодно. Вони вже пішли, вони ніколи не повернуться на ці підприємства;

і сьогодні ми знаходимося на третьому, останньому, етапі. Якщо ми його не зупинимо, то прийдуть інші люди, але це будуть не українці, ми будемо рабами на цій землі у повному розумінні цього слова. Це — деградація, дегуманізація у всіх сферах життя.

Хочу сказати, що ми поки що на певному однаковому рівні спілкуємося з європейцями. Через 10 років вони перестануть нас розуміти. Не тому що ми чи наші діти не знатимуть англійської мови, а тому що у нас буде абсолютно різний рівень культури, знань, освіти, інтелекту. Ми не будемо розуміти світ, а світ не розумітиме нас.

Читання книги — це не просто процес, це наповнення мізків людини знаннями, досвідом, вміннями, усім тим, що робить з неї творця. Не просто Манілова, який про щось мріє, але нічого зро­бити не може. Книга дає знання людині в руки.

На жаль, в Україні фігурує статистика друку, а в Європі — статистика споживання. Я хочу сказати, що хоч як би ми тішилися статистикою друку, протягом останніх п’яти років відбувається стабільне зменшення купівлі і читання книжок (фізичних, в екзем­плярах). Минулого року, незважаючи на рекордні наклади, кількість спожитих книжок у грошовому еквіваленті зменшилася на 9 від­сотків, продаж фізичних книг — на 11 відсотків. Ми можемо багато чого зробити, але ми мусимо зрозуміти, що книга має функ­ціональну вартість, а не матеріальну. Вона вчить, вона дає розум, вона формує майбутнє. Якщо ми не повернемо книгу суспільству, нам робити в Україні більше нічого (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Васильовичу.

До слова запрошується Йєнс Баммель, генеральний секретар Міжнародної асоціації видавців. До слова підготуватися Капранову Віталію Віталійовичу.

 

БАММЕЛЬ ЙЄНС, Генеральний секретар Міжнародної асоці­ації видавців. Шановний пане Голово Верховної Ради! Шановні пані та панове! Мені дуже приємно, що я маю можливість ви­ступити сьогодні перед вами. Міжнародна асоціація видавців — це  міжнародна організація, яка представляє видавничу галузь в Організації Об’єднаних Націй, має статус офіційного спостеріга­ча в ООН, і наше завдання — боротьба з цензурою, боротьба за свободу вираження поглядів, за свободу видання, а також під­тримка видавничої галузі як культурного і економічного рушіїв соціального прогресу.

Я маю 5 хвилин чи 15? Отже, я лишу поза увагою свою промову, викладу свої ідеї спрощено, оскільки маю говорити стисло.

Моє послання до вас — це оптимістичне послання. Підставою для такого оптимізму є те, що обсяг видавничої галузі, кількість бібліотек і те, як ваші діти читають, — все це можна змі­нити. І що відбувається у вашій країні, значною мірою залежить від вас, парламентаріїв, які тут зібралися. Ми маємо багато при­кладів країн, які поганою політикою зруйнували свою видавничу галузь, але ми також маємо багато прикладів тих країн, які, втілю­ючи дієву політику, відродили і розбудували свою видавничу справу.

Ми вже чули від представника комітету, що всюди зараз знижується рівень книгочитання. У принципі, це, звісно, правильне спостереження. Але ми бачили вражаючий приклад, як у Сполу­чених Штатах, коли вдарили на сполох і було негайно змінено політику, почав зростати рівень письменності і рівень читання. І це відбулося завдяки тому, що були парламентарії, які захотіли зро­бити зміни. Це та причина, з якої ви маєте так вчинити. Адже чи­тання — це не просто традиція, це процес, що має визначальне значення для розвитку держави. Згідно з дослідженнями ЮНЕСКО, розважальне, для власного задоволення, читання є потужним чин­ником соціальної мобільності людини. Якщо ви зможете залучити до читання наступне покоління, воно розвиватиметься, ставатиме освіченим, економічно, культурно і соціально воно буде значно розвиненішим, ніж попереднє.

Так само, якщо ми подивимося на дослідження щодо того, як визначається грамотність у сфері цифрових технологій, які фак­тори вказують на те, що в перспективі людина матиме добрі знання у галузі цифрових технологій, то найбільш вагомим показником є, знову-таки, читання книжок. Цілком зрозуміло, що той, хто багато читає, краще працюватиме і з програмним забезпеченням.

Насамкінець, дослідження, на яке я посилався раніше, проведене у Сполучених Штатах у 2007 році, показує, що люди, які читають літературу, не тільки частіше ходять до театрів і в кіно, вони частіше працюють як волонтери, відвідують спортивні змаган­ня. Нарешті, вони значно більше часу витрачають на благодійність і на суспільно корисні справи. Люди, які багато читають, удвічі ймовірніше братимуть участь у парламентських виборах порівняно з тими, які не читають.

Отже, ваше суспільство має потребу в книгочитанні і має діяти таким чином.

Перше — змалку привчайте дітей до читання. Дайте книжку в руки батькам і матерям та їхнім дітям.

І друге — працюйте разом. Письменники, бібліотекарі, видавці, працюйте разом, тому що ви є членами однієї родини, ви дуже багато можете зробити разом для того, щоб підняти куль­туру читання у своїй країні.

Щиро вам дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Капранов Віталій Віталійович, письменник, громадський діяч. Запрошую вас до слова.

Підготуватися Матіос Марії Василівні, народному депутату України.

 

КАПРАНОВ В.В., письменник, громадський діяч. Шановні колеги! Вельмишановні законодавці! Скільки вас тут? Шестеро з половиною. Ви знаєте, я довго писав, що говоритиму, а потім побачив, що тут всі все знають. Законодавці не прийшли. Я вам розповідатиму про покращення, яке призвело до того, що люди не купують книжок, бо немає грошей? Чи я вам розповідатиму про закриті книгарні? Сенсу нема розмовляти між собою, якщо влада нас не хоче слухати. А такий інтерес влади до нас демонструється щоразу, як мова заходить про книжки, про гуманітарні видання. На превеликий жаль.

А з іншого боку, до чого це призводить? Це призводить до того, що ця влада починає регулювати наше життя. Вельмиша­новний Голова Верховної Ради сказав про геніальний закон, який нас врятує, тому що він змінює (вслухайтеся!) порядок реєстрації суб’єктів видавничої діяльності! Все, ми врятовані! Вони живуть у вигаданому світі. Вони на власний розсуд, не порадившись з на­ми, пишуть якісь закони і хочуть таким чином врятувати нас і укра­їнську книгу. І це призводить до таких абсолютно комічних випадків.

Йдучи сюди, я відкрив російський професійний сайт. Там написано, що українські чиновники визнали, що український ринок втрачено, і втрачено безповоротно. І посилання на одного з укра­їнських чиновників, який мав сміливість про це сказати.

Прийшовши сюди, що я чую від вельмишановного пана Курдіновича? У нас, виявляється, зростання до 1,16 книги на лю­дину! А тепер запитання: кому я повинен вірити? Російському сайту, який пише правду, чи пану Курдіновичу, який, м’яко кажучи, користується недостовірними джерелами? Джерелами, які не дають відповіді на ці запитання.

Або сьогодні зранку повідомлення: фракція “Свобода” вирі­шила нас врятувати і подала законопроект про запровадження мита на ввезення російських книжок. Скажіть, будь ласка, з ким із  вас, тут присутніх, вони порадилися перед тим, як писати таке глупство? Скільки можна казати, що митом не можна регулювати інтелектуальний продукт? Унітази можна митом регулювати, бо вони між собою конкурують. А Малковича купують не тому, що він дешевше, а тому, що він добрий поет. І митом це не регулюється! Скільки можна говорити? А вони “самые умные”, розумієте? Невігластво і всезнайство — це речі об’єднані. І вони нас збираються рятувати! Мито вони будуть вводити, коли всім давно відомо, що не працює мито на інтелектуальному ринку.

Рятувати ринок треба, захищати ринок треба. І все це — в руках нашої Верховної Ради. Насправді за нормального законо­давчого регулювання нам не потрібні державні гроші. Ми готові самі видавати книжки і забезпечувати українців книжками. А Вер­ховній Раді всього-на-всього треба 226 руками натиснути 226 кно­пок і прийняти нормальний закон. І всі ми знаємо, що має бути в цьому законі:

перше — захист ринку;

друге — створення і збереження мережі розповсюдження;

третє — нульова ставка податку на додану вартість. А то нам знову і знову погрожують: обкладемо вас податком та обкладемо податком.

Що таке захист ринку? Захист ринку — це насамперед поступове, крок за кроком, обмеження ввезення на наш ринок літератури з-за кордону. Ніхто не пропонує завтра все заборо­нити. Тому що це неможливо, тому що ми з вами не зможемо за­безпечити всіх книжками, неможливе таке зростання. Але сьогодні ми ввозимо 90 відсотків книжок. Давайте завтра ввозити 80 від­сотків, а решту будемо видавати.

Я навіть скажу більше: великі російські видавництва вже тут, і вони готові друкувати книжки на українських друкарнях. І ми це знаємо, і вони це знають. А хто цього не знає? Всі це знають. Що таке перенести друк (стратегічна мета) книжок в Україну. Що це нам дає? Нові друкарні, нові потужності. Ви знаєте, що таке наші друкарні? Нові замовлення, нові робочі місця в умовах кризи. В усіх криза, а ми з вами можемо зростати в рази, тому що в нас ось такий запас по ринку. А головне — це робочі місця для гумані­тарної інтелігенції, найбільш враженої категорії населення, робочі місця у видавництвах і в тих самих друкарнях.

Тому, шановні парламентарії, радьтеся, будь ласка, з фахів­цями. Слухання проходять, щоб ви слухали. А ви не приходите. “Свобода”, ми за вас голосували, де ви в залі? Ура!

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Матіос Марія Василівна, народний депу­тат  України, депутатська фракція Політичної партії “УДАР Віталія Кличка”. Підготуватися голові Комітету з питань науки і освіти Лілії Гриневич.

 

МАТІОС М.В., секретар Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (загальнодержавний багатомандат­ний виборчий округ, Політична партія “УДАР (Український демо­кратичний альянс за реформи) Віталія Кличка”). Шановні колеги, я  не наївна людина, але наївний парламентарій, очевидно, як по­чатківець. Бо я мала наївність думати, що тут буде заповнена урядова ложа, і я насамперед апелюватиму до віце-прем’єр-міні­стра з гуманітарних питань Костянтина Івановича Грищенка. Я хочу сьогодні говорити віртуально з ним і з його міністрами — з паном Табачником, з паном Новохатьком. Пане Курдінович, викресліть мене з того радісного списку, до якого я внесена як автор, якого ви видавали.

Гоголь перекинувся в могилі у ХХІ столітті, бо саме в день народження Гоголя у Ніжині майнова комісія, підпорядкована міні­стерству імені Табачника, відмовила книгарні “Освіта”, яка розта­шована на території Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя і функціонує з 1960 року, у продовженні договору оренди.

Кобилянська, ясна річ, на тому світі переписує свою “Землю” на “Кілери”, бо так чернівецька влада зачищає Чернівці від книгарень, що тільки на тому світі це можна робити. Ще п’ять років тому ми з паном Клімашенком за один рік відкрили у Чернів­цях три книгарні, я там була.

Гектар озера на Херсонщині можна орендувати за 79 гри­вень невідомо на який період, а книгарня “Цукор” у тому ж Херсо­ні має таку захмарну оренду, що їй уже скоро доведеться вики­дати білий прапор перед місцевими чиновниками.

Що ми можемо зробити як парламентарії? Ми можемо вдосконалити законодавство про місцеве самоврядування. Пане Калетнік, ми з вами зробимо це, щоб якось упорядкувати оренду, підкажемо нашим муніципальним органам — органам місцевого самоврядування, що треба якось переглянути, що книжка — це не нафта? Ми це можемо зробити як парламентарії? Можемо.

Що це, як не духовний погром країни? Я дуже печально на це дивлюся, як і ви, бо сьогоднішня розмова про книжку — це розмова тотожна розмові про покійника, хоч би як влада тверди­ла, що це не так. Бо про це свідчить лише той факт, що оця біль­шість регіональних комуністів тільки за другим разом проголо­сувала за проведення цих парламентських слухань. Зараз у залі, може, є десятеро депутатів. Я не полінуюся і зараз порахую. Це у  повному складі (ні, не в повному складі) Комітет з питань куль­тури і духовності. А питання про векселі, тобто про запрова­дження паралельних грошей в економіці, п’ять разів ставилося на голосування в цьому залі. Тепер ми зрозуміємо, наскільки для влади важливі книга і книгочитання. Тобто політиків від влади не цікавить фактор внутрішнього і зовнішнього інтелектуального пре­стижу країни, до якого належить книга. Так жорстоко оцінювати стан книгодрукування і книгочитання мені дає можливість насам­перед статус українського письменника, а вже згодом статус по­чатківця-законодавця.

Я повторю те, що вже казала з цієї трибуни, мотивуючи необхідність проведення цих слухань. Хрещатик без книгарні — це печера, а не столична вулиця (Оплески). І країна з однією книж­кою на душу населення на рік — це морально убога країна. Нечи­таюча країна загрозлива сама для себе і для світу.

Я звернулася б зараз і до пана Новохатька, і до пана Табачника, але насамперед до Костянтина Івановича Грищенка. Думаю, телевізори у них ввімкнуті. Країна, державним коштом якої не перекладено жодної української книжки іноземною мовою, не може претендувати навіть на другорядну роль у цивілізованому світі. Такої країни просто немає на інтелектуальній мапі. Україна коштом держави не переклала жодної української книги інозем­ною мовою. І це правда.

Яким чином ми проведемо реконструкцію образу України як європейської культури і держави, якщо ми не маємо елементар­них інституцій для цього? Де наші короткі монографії державним коштом про українську культуру, літературу насамперед англій­ською мовою, в яких Україна інтерпретувала б себе як частину європейської цивілізації? Якими обхідними стежками ми йдемо в Європу, якщо в нас немає гуманітарних інституцій для поширен­ня україністики у світі, у тому числі й літератури? Де наші пере­кладачі з української на світові мови? Де навчання, стажування саме за рахунок України цих людей, у яких держава вкладала б кошти…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. 30 секунд дайте, будь ласка, завершити.

 

МАТІОС М.В. Я думаю, тільки Європейський Суд з прав людини інтерпретуватиме нас у світі.

Я хочу запитати: чи гуманітарні інституції, громадські орга­нізації, окремі учасники книжкового ринку і надалі зазиратимуть тільки в засіки благодійних фондів Ріната Ахметова, Дмитра Фір­таша і Арсенія Яценюка, розраховуючи на їхнє розуміння необхід­ності меценатських внесків на просування української гуманітарної складової у світі — на фінансування виставок, перекладів, фести­валів, де рекламується українська література? Де при цьому дер­жава? Держава досі фінансує Євро-2012 і підставляє балії в су­часних аеропортах, коли в Україні починається злива.

Наші українські урядовці і влада дуже люблять посилатися на сусідів, на інших політиків. Так от, коли минулого року в Парижі виникла ситуація із закриттям книгарні “Глоб”…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка, свій виступ, тому що дуже багато виступаючих. Ви попросили 30 секунд, а говорите вже півтори хвилини. Будь ласка, дотримуйтеся регламенту.

 

МАТІОС М.В. Я хочу навести тільки оцей приклад, вибачте. Коли закривалася російська книгарня “Глоб” у Парижі, і сюжет про це вийшов на російському телебаченні, то в Росії одразу знайшлися меценати, які відновили цю книгарню. І тепер у Парижі книгарня “Глоб” торгує не тільки російськими, а й українськими книжками. Але до цього немає жодного стосунку Українська дер­жава. До цього долучився справжній гуманітарний міністр закор­донних справ України Андрій Курков, про це скажуть видавці і організації (Оплески).

Я могла б розповідати про те, що посольство Франції за більш як 20 років профінансувало коштом держави більше 250 ви­дань німецького Гете-інституту.

І останнє моє запитання таке, зважаючи на регламент. Що в цей час робить український уряд? Хочу сказати, що у парла­менті, попри все, є достатньо совісних, притомних і адекватних парламентаріїв, які розуміють важливість проблеми, що сьогодні розглядається. І ви завжди, колеги, можете на них розраховувати. Хоча насправді нас тут мало (Оплески).

Дякую вам, вибачте.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Сідайте, будь ласка. Я так розумію, що ви використали і регламент своєї колеги по фракції Геращенко Ірини Володимирівни.

До слова запрошується Лілія Гриневич. Будь ласка. Підготуватися Шевченко Ірині Олександрівні.

 

ГРИНЕВИЧ Л.М., голова Комітету Верховної Ради України з  питань науки і освіти (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Бать­ківщина”). Шановні учасники парламентських слухань! Як голова Комітету з питань науки і освіти я говоритиму про навчальну книгу. Підручники і посібники — це ключовий сегмент книжкового ринку. Просто наведу цифри: підручником чи посібником є май­же  кожна друга книга, надрукована в Україні, тобто близько 45 відсотків; підручниками є майже 90 відсотків книжок україн­ською мовою. При цьому ринок підручників монопольно контролю­ється Міністерством освіти і науки України, яке затверджує і фак­тично контролює зміст підручників, розподіляє фінанси, забезпе­чує розповсюдження. Таким чином, майже половина книжкового ринку і майже весь ринок україномовної книжки в його більшій частині монопольно контролює одне міністерство.

Як це впливає на якість навчальної книжки і чи сприяє роз­виткові книговидання та підручникотворення? На хвилинку уявімо собі будь-який інший ринок, наприклад автомобільний. Припусті­мо, що половина автомобілістів щороку мусять отримувати в ко­ристування від держави автомобіль вітчизняного виробництва. Припустімо, що ці машини проектує якесь міністерство і те саме міністерство замовляє за державні кошти заводам їх виробни­цтво. Воно ж розподіляє кошти, вироблені автомобілі та контро­лює їх використання. І що отримаємо на виході? Люди старшого покоління пам’ятають такі автомобілі, їх у народі називали “горба­тий запорожець”. Отакий у нас і ринок українського підручника — горбатий, як “запорожець”, адже щось схоже на зменшену модель радянської економіки сьогодні складається в системі освіти.

Я виділила б п’ять основних проблем на ринку підручників і посібників.

По-перше, незважаючи на жорстку централізацію, Міносвіти неспроможне забезпечити належну якість підручників, про що свідчать численні відгуки вчителів і батьків.

По-друге, монопольна модель неспроможна забезпечити новими підручниками всі школи. До цього часу є школи, в яких викладання ведеться за підручниками, випущеними ще за радян­ської України. Поряд з цим є школи, які отримують за державні кошти підручники, але це не ті підручники, за якими хотіли б на­вчати вчителі, тоді ці вчителі відкладають отримані за державні кошти підручники в бібліотеки, а батькам пропонують купити інші за власні кошти.

По-третє, діти з особливими потребами навчаються, як за часів середньовіччя, — за усними переказами. За даними Гене­ральної прокуратури, майже 2,5 тисячі старшокласників з вадами слуху не мають підручників. У закладах для дітей з вадами мов­лення, де навчаються 2800 дітей, підручники мають лише першо­класники.

По-четверте, фінансування друку підручників здійснюється непрозоро. Минулого року на друк підручників держава виділила близько 150 мільйонів гривень, майже третина цих грошей була спрямована двом видавництвам. Рахункова палата вказувала на зловживання з підручниками, які мали місце у 2010 і 2011 роках. Наш комітет звернувся до Рахункової палати з проханням про­вести повторний аудит використання грошей на підручники вже цього року.

Нарешті, незважаючи на величезні суми, які держава виділяє на підручники, батьки витрачають не менше.

Отже, монополія в освіті неефективна, не забезпечує якості підручників і не гарантує їх наявність у школах, не заощаджує грошей батьків. Щоб змінити ситуацію, необхідно здійснити дві важливі речі:

по-перше, потрібно щоб дозвіл на використання підручників і посібників надавала незалежна установа, яка забезпечить справ­ді незалежну експертизу науковців і освітян під контролем громадськості;

по-друге, такі підручники з дозволом повинні конкурувати між собою на ринку і обиратися безпосередньо споживачем, шко­лами. Для цього фінанси на закупівлю підручників мають спрямо­вуватись не централізовано одному інституту Міносвіти, а безпо­середньо школам, або, у крайньому разі, органам місцевого са­моврядування. Нехай вчителі і школи самі вирішують, за якими підручниками навчати дітей, які підручники закуповувати.

Переконана, що, створивши в Україні умови для чесної конкуренції між авторськими колективами і видавництвами, ми зможемо підняти на новий рівень якість українського підручника і якість української книги загалом.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте, будь ласка.

До слова запрошується Шевченко Ірина Олександрівна, пре­зидент Української бібліотечної асоціації. Підготуватися Герман Ганні Миколаївні, народному депутату України.

 

ШЕВЧЕНКО І.О., президент Української бібліотечної асоціа­ції. Шановні учасники парламентських слухань! Українська бібліо­течна асоціація вітає вас сьогодні на цьому заході, який був для нас дуже очікуваним. Якщо пам’ятаєте, з минулого року ми готу­валися і планували, щоб такі парламентські слухання відбулися в Україні.

Я хочу ще раз наголосити на тому, що бібліотека в суспіль­стві відіграє дуже велику роль. Про це сьогодні вже говорилося, і ми радо бачимо у проекті рекомендацій парламентських слухань декілька пунктів, що стосуються посилення ролі бібліотек у книго­розповсюдженні, у розвитку читання і в донесенні книжкової про­дукції до населення України.

Хочу зазначити, що Українська бібліотечна асоціація є все­українською громадською організацією. Вона об’єднує всіх небай­дужих до бібліотек, переважно це працівники самих бібліотек, а  також книговидавці і книгорозповсюджувачі. Ми усвідомлює­мо велику роль і значення бібліотеки в суспільстві. Водночас хо­чемо зазначити, що професійна бібліотечна громада налаштована на впровадження інновацій, на розвиток саме бібліотечних мереж, на запровадження сучасних технологій, за якими живе світ. Однак бібліотеки не можуть розвиватися повноцінно, не можуть забезпе­чувати потреби користувачів бібліотек без нової, сучасної книжки. Українська бібліотечна асоціація сповідує демократичні цінності, зокрема вільний доступ до інформації. Як професіонали, бібліоте­карі розуміють, що без вільного доступу до інформації неможлива реалізація громадських прав кожної особистості.

Хочу сказати декілька слів на захист електронної книжки. Сьогодні говорили про те, що гаджети, електронне читання, які приходять на заміну, можливо, не є актуальними. Але таким сьо­годні є світ, він так розвивається, такі технології. І хоч як би ми протистояли цьому, таким є процес, усе прогресує і рухається вперед. Тому нам необхідно, звичайно, оцінюючи недоліки нових носіїв інформації, водночас бачити їхні переваги і використову­вати ці переваги, нівелюючи недоліки.

Тому проблеми електронного книговидання, електронного видавництва, створення електронних баз даних, формування ре­сурсів бібліотек за допомогою цих електронних баз даних, форму­вання нової культури електронного читання, електронних читанок у бібліотеках — це питання, які також мають стояти на порядку денному для нашої книговидавничої громади і для книгорозпо­всюджувачів та бібліотек. Створюються певні ресурси, генератори баз даних, і вони мають бути доступними громадянам України у бібліотеках так само, як і друкована книжка.

Дуже невтішна статистика щодо надходження нових книг до публічних бібліотек. У 2011 році 200 книг на рік отримувала одна публічна бібліотека, відповідно на одного читача в Україні припа­дало 0,3 книги, або ж одна книга на трьох читачів. На сьогодні публічна бібліотека отримує (я не кажу про те, що видається, я кажу про те, що є на книжкових полицях) одну книгу на 10 меш­канців України. Звісно, нашим колегам дуже складно підтримувати імідж бібліотеки, розвивати бібліотечні мережі, впроваджувати ін­новації, не маючи відповідного ресурсу.

Окреме питання, яке потребує вирішення і стосовно якого ми знаходимо окремі пункти в рекомендаціях цих парламентських слухань, — необхідність ліквідації тендерних процедур у процесі закупівель книжок для публічних бібліотек. Можливо, не лише для публічних, а й для всіх бібліотек. Ці видатки треба внести до за­хищених статей державного і місцевих бюджетів.

Окремо ми маємо приділити увагу виданню і перекладу наукової і технічної книги, на що звертав увагу Володимир Васи­льович Рибак у своїй промові, оскільки наукова і технічна книга є рушієм розвитку інновацій і прогресу в суспільстві, а також ви­данню книг для людей з обмеженими можливостями (це книги зі шрифтом Брайля тощо).

Стосовно проблем читання. Українська бібліотечна асоціація і вся бібліотечна громада підтримає ті позиції, які будуть виписані в Державній цільовій національно-культурній програмі популяри­зації вітчизняної книговидавничої продукції та читання на 2014–2018 роки. Ми хочемо ініціювати і провести захід під назвою: “Читай! Формат не має значення”. Сподіваємося, що це буде загальнонаціональна акція… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам, Ірино Олександрівно. Сідайте, будь ласка.

До слова запрошується Герман Ганна Миколаївна, народний депутат України, депутатська фракція Партії регіонів. Підготува­тися Мартинюку Леонтію Святославовичу.

 

ГЕРМАН Г.М., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціо­нальних відносин (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, Партія регіонів). Є в Україні таке прислів’я: “Біг пес через овес — нічого ні псові, ні вівсові”. Я думаю, що з наших слухань може бути те саме, якщо ми не зробимо зараз чогось радикаль­ного (Оплески). Тому дозвольте мені від вашого імені зараз у пря­мому ефірі звернутися до Президента України.

Пане Президенте України! Від цього блискучого, таланови­того і чесного товариства звертаюся до вас з проханням.

Перше. Запитайте, будь ласка, гуманітарного віце-прем’єр-міністра, міністра освіти і міністра культури (принаймні їх), чому вони так відверто зігнорували таку важливу державну розмову. Запитайте так, як ви вмієте запитати — і все буде добре (Оплески). Бо наші запитання до них зависають у повітрі.

Доручіть, пане Президенте, кожному міністру нашого уряду, щоб, приїжджаючи в будь-яке місто чи село, вони йшли не тільки на заводи, а й до бібліотеки. Щоб вони запитали, що діється у бібліотеці, і чи є в цьому місті книгарня (Оплески).

Доручіть, пане Президенте, їм це зробити, бо вони, як пра­вило, ані до книгарень, ані до бібліотек не ходять. І коли будуть приїжджати, пане Президенте, до вас на розмову голови облас­них державних адміністрацій, мери міст, запитайте їх, яку книжку вони читають (Оплески).

Коли вони знатимуть, що мусять вам про це розповісти, то  принаймні час від часу заглянуть до бібліотеки чи зайдуть до книгарні. Це допоможе, пане Президенте, я вас знаю. Я знаю, як ви запитуєте.

Тому я думаю, що це стане першим кроком для того, щоб повернути культурі і освіті те місце в Україні, яке їм належить, — перше, а не останнє. Бо не можна робити високу, добру, ефек­тивну економіку без культури, без освіти. Бо лише люди з висо­ким рівнем культури можуть створити високий рівень економіки, тому що високий рівень економіки — це насамперед високий рівень культури суспільства. Якщо ми в Україні нарешті зрозу­міємо, що освіта і культура — це не шаровари і не лише шкільний дзвоник, якщо ми нарешті зрозуміємо, що з освіти і культури в державі все починається, і поставимо гуманітарну сферу на те місце і надамо йому того значення, яке вони повинні мати, тоді ми можемо починати справді серйозну розмову на цю тему.

А поза тим, доручіть, пане Президенте, Академії наук, щоб було розроблено видання Енциклопедії української літератури. Доручіть, пане Президенте, Курдіновичу, щоб половина коштів державної програми “Українська книга” спрямовувалася на пере­клад української літератури, на видання її за кордоном, на те, щоб у кожній європейській столиці була українська книгарня, щоб мож­на було купити українську книгу в перекладі європейськими мовами.

Це єдине, що я вас прошу, пане Президенте. І пробачте за такий спосіб, бо іншого способу на сьогодні в нас немає.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ганно Миколаївно.

До слова запрошується Мартинюк Леонтій Святославович, народний депутат України, Всеукраїнське об’єднання “Свобода”. Підготуватися Славінській Ірині Іванівні.

 

МАРТИНЮК Л.С., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Свобода”). Шановні творці книги, ті, хто доносить її до людей, читачі, учасники парламентських слухань! Щойно ми почули дуже гарну казку про те, як прийде цар, дасть боярам по морді, і холопам настане покращення вже сьогодні (Оплески). Я одразу зрозумів, що це були іронічні оплески на такі тези.

Хотів побудувати свій виступ трохи інакше, але почнемо з веселішого. Адольф Гітлер (знаєте всі цю людину, так?), коли прийшов до влади, виявився напрочуд успішним автором. Між ін­шим, за 20 років, відколи був виданий перший том його “Mein Kampf”, до 1945 року, як твердять дослідники, було видано, якщо не помиляюся, 12 мільйонів примірників. З кожного перевидання фюрер отримував гонорар від 1 мільйона до 2 мільйонів марок. За ці кошти він утримував, зокрема, маєток в Альпах. Але, як ка­жуть, минає слава земна, пропали мільйони, пропав маєток.

Здавалося б, до чого тут Партія регіонів? А до того, що лідер Партії регіонів і наш, волею Бога, гарант дотримання Кон­ституції також, коли прийшов до влади, виявився напрочуд успіш­ним і популярним автором. Принаймні про це свідчать його заде­кларовані гонорари. Так, у 2011 році Віктор Федорович отримав гонорарів (про це вже всі знають) на суму, якщо не помиляюся, 16,5 мільйона гривень, у 2012 році — 15,5 мільйона. Тобто фактич­но 32 мільйони гривень за два роки.

А тепер проведемо експеримент. Є тут такі, хто тримав у руках книжку Віктора Федоровича Януковича? Бачу, що немає, навіть пані Герман не піднімає руки. Є, так.

Частина з цих книжок справді видана, у них прекрасні назви: “Рік в опозиції. У політиці не буває остаточних перемог і поразок”. Це дуже повчальна, до речі, назва для пана Януковича і для Партії регіонів. “…І рік при владі. Від кризи — до економічного зростан­ня”, “Здолати шлях” і “Як Україні далі жити”. Ну, просто “Как нам обустроить Россию”, “Что делать?” и “Кто виноват?” Нарешті, “Opportunity Ukraine” — як виявилося, плагіат, який мусили взагалі вилучити з доступу, щоб не ганьбитися настільки. Так от, спеціалі­сти підрахували, що якщо взяти середньостатистичну ринкову ціну видання і середній гонорар автора, скажімо, 10 відсотків, то тираж мав би становити 6,5 мільйона гривень. Це половина з того, що Гітлер за 20 років видав. Так що тут Віктор Федорович навіть пе­реплюнув, я так бачу. Ну, не кажучи вже про Межигір’я, яке набагато більше.

Оскільки, я так розумію, на жаль, час закінчується на мій ліричний відступ, хочу зазначити таке. З цього приводу, до речі, я і пані Ірина Фаріон вже подали запит до Генеральної прокурату­ри. Сподіваємося… Це, до речі, тест… Усі розуміють, очевидно, що це корупція. Я просто до того веду, що наше книговидання влада здебільшого використовує тільки як майданчик…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Сідайте, будь ласка, Леонтію Святославовичу.

До слова запрошується Славінська Ірина Іванівна, літера­турний оглядач. Підготуватися Левченко Ользі Володимирівні.

 

СЛАВІНСЬКА І.І., літературний оглядач. Всім доброго дня! Я боялася, що мене не буде видно з-за трибуни, бо вона така велика в телевізорі, а насправді вона трохи менша.

Я хотіла б сьогодні поговорили про особливість українського читання чи то, як зараз часто пишуть, у тому числі і я, україн­ського (не)читання. У мене особисто є мрія про те, що це лише стереотип, але потім, коли публікують цифри, виявляється, що це, на жаль, сумна правда. Ось нещодавно я перечитувала дослід­ження Research & Branding Group, яка два роки поспіль вивчала ситуацію з читанням і цього року знову виявила, що більше 50 від­сотків українців не читають. За їхніми останніми даними, майже половина — 50,9 відсотка не читають. Їхнє дослідження минулого року так само виявило, що 80 відсотків українців за останній рік не прочитали жодної нової книги. І мали рацію мої колеги, які висту­пали раніше, коли казали, що всі ми насправді про це знаємо, бо говоримо зараз ніби поміж своїми.

Натомість є дуже цікаве дослідження, зроблене Центром соціальних досліджень “Софія”, опубліковане восени 2012 року. Центр представив буклет “Культурні практики і культурна політика: актуальні питання соціокультурної модернізації в Україні”, де зі­брано результати інтерв’ю з 2009 українцями, які розказували про свої буденні культурні практики. І мені здається, що ці цифри ду­же потрібні, тому що стає зрозуміло, що насправді катастрофа у  нас не тільки з книжками, у нас катастрофа з усім. Українці не мають напрацьованих рефлексів культурного дозвілля.

Тут виступав представник Міжнародної асоціації видав­ців  і  казав про те, що добрий читач — це добрий громадянин, це людина, яка може бути соціально мобільною, людина, яка пра­цює волонтером, часто відвідує театри і кінотеатри. І це все абсо­лютна правда. Українці, на жаль, цього не роблять. Ми всі знаємо, що бібліотечні фонди бідні, але ж також зовсім не все гаразд і з українським театром, і з кінематографом.

Натомість українці мають один спільний вид дозвілля — телебачення. Я зараз зовсім не хочу сказати, що дивитися теле­візор — це погано. Я сама колишня телеведуча, але телевізор все-таки люблю. Я не хочу ділити людей на еліту, яка читає, і не­еліту, яка не читає. Я просто хочу, щоб ми усвідомили декілька дуже простих фактів. Майже 40 відсотків українців дивляться теле­візор щодня протягом 1–2 годин, і ще 32,4 відсотка — протягом 3–5 годин на день. Уявіть собі, якими цікавими речами ці люди могли б займатися щодня замість перегляду телепередач. У вихід­ні, до речі, людей, які дивляться телевізор більше п’яти годин на день, — 21,1 відсотка. Тобто одна п’ята українців дивиться телик в уїк-енди більшу частину свого часу. Дивляться вони переважно старі художні фільми, насамперед радянські, бо нових не так багато.

Це сталося не через те, що вони не хочуть читати. Так ста­лося насамперед через те, що в нас дуже централізована культу­ра. Якщо подивитися на українське село або на невелике україн­ське провінційне місто, наприклад на містечко Щорс на Черні­гівщині, де живе моя бабуся: чи є в таких містечках книгарні? Чи є у селах книгарні? У Щорсі, куди я приїжджаю до бабусі влітку, на центральній площі в господарському магазині є невелика роз­кладка з паперовими покет-книжками. Це переважно детективи: Мариніна, Донцова та інші імена, які сьогодні звучали.

Між іншим, якщо повернутися до дослідження Центру “Софія” про культурні практики, то в ньому є таблиця найпопу­лярніших серед українців письменників, де на перших щаблях ми побачимо Олександру Мариніну, за якою іде Дарія Донцова. Не тому що українці хочуть читати такі детективи, а тому що вони не  мають що читати. У маленьких містечках у них часто немає шансу відкрити книгу нашого Андрія Кокотюхи, який пише ні чим не гірші детективи. Вони просто не мають, де їх купити.

Тому я дуже не люблю нарікання на дебілізацію населення. Мені здається, що насправді багато що можна було б вирішити зовсім не культурними інструментами.

Власне, такий мій висновок. Мені здається, що в цій історії про українське (не)читання потрібно усвідомити, що це не історія про культуру. Це історія про нашу економіку. Це історія про нашу соціальну політику. І це історія про розвиток наших регіонів. Це історія про те, чому в селах немає книгарень. Історія про те, чому в Україні не працюють соціальні ліфти, чому українці не ма­ють можливості бути соціально мобільними. Мені здається, якщо перенести фокус десь туди, то, можливо, щось зміниться (Оплески).

Дякую вам.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ірино Іванівно. Сідайте, будь ласка.

До слова запрошується Левченко Ольга Володимирівна — народний депутат України, депутатська фракція Комуністичної партії України. Підготуватися Коваль Олександрі Андріївні.

 

ЛЕВЧЕНКО О.В., член Комітету Верховної Ради України з пи­тань культури і духовності (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, Комуністична партія України). Добрый день, участники парламентских слушаний! Тема, поднятая сегодня, — не для нас, сидящих в этом зале, понимающих все проблемы, а  для будущих поколений. Но я хочу сказать несколько слов о прошлом… (Шум у залі). Нет, я не могу…

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. (Не чути).

 

ЛЕВЧЕНКО О.В. Товарищи, не уподобляйтесь партии “Свобода” или пересядьте тогда, пожалуйста, в тот сектор. Почему вы слушали товарища на английском языке нормально, без комментариев?.. (Шум у залі). Товарищи, мой родной язык русский (Шум у залі). Я не могу говорить украинским языком. Я подготовила свое выступление на русском. Значит, товарищи, вы знаете, что у нас и русский язык в том числе — язык межреги­онального общения, поэтому я буду говорить на русском языке (Шум у залі).

Товарищи, сегодня многие не прочь покритиковать совет­ский строй, а ведь именно в советское время получило широкое развитие книжное дело.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу дотримуватися дисципліни (Шум у залі).

 

ЛЕВЧЕНКО О.В. Один пример. Огромная роль в сохранении всей истории книгоиздательства принадлежит Книжной палате Украины, которая была создана 27 июня 1922 года постановлени­ем Совета народных комиссаров молодой Украинской Республики и располагалась в Харькове. Работа Книжной палаты была при­остановлена только в годы Великой Отечественной войны. Но уже в ноябре 1943 года, после освобождения Украины, она возобно­вила свою деятельность.

С 1990 года Книжная палата располагается в Киеве. Я лично была в ней в первые годы ее создания и была поражена органи­зацией работы по созданию микроклимата для сохранения уни­кальных украинских изданий. В настоящее время Книжная палата Украины — единственная организация страны, которая отвечает за документальную память Украины. Поэтому хочу подчеркнуть, что она требует серьезной государственной поддержке (Шум у залі).

Товарищи! Ситуация на украинском рынке, к сожалению, лишает оптимизма. К затяжному финансово-экономическому кри­зису, который повлиял на покупательную способность украинцев, добавились политический и общественный кризис, приведший к  равнодушию, апатии, неверию в будущее. С таким настроением не читают, а только развлекаются и деградируют. Дети предпочи­тают компьютеры книгочтению, да и там их интересует не класси­ка украинской литературы, не новинки книжного рынка, а компью­терные игры, приводящие в масштабах страны к дебилизации нации. Это в копилку господина Афонина четвертое “де”.

Поддерживая предложения, изложенные в проекте рекомен­даций наших слушаний, я бы еще приняла обращение ко всем родителям и учителям Украины: именно от вас, взрослых, разум­ных, толерантных, воспитанных на книге, зависит, сможем ли мы привить нашим детям и внукам любовь к книге, жажду знаний, желание быть лучше не за счет количества купюр в кошельке, а за счет богатства внутреннего мира.

Я надеюсь, что культурные люди, которые смотрят этот ба­лаган, националистический базар, поймут, что надо жить в друж­бе, несмотря на то, на каком языке мы говорим (Шум у залі).

Спасибо всем за внимание.

І слава Україні Радянській!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань, прошу вас дотримуватися дисципліни під час проведення засідан­ня. Ви висловили своє ставлення, вас получили, але давайте до­тримуватися, будь ласка, Регламенту.

Запрошую до слова Коваль Олександру Андріївну, прези­дента громадської організації “Форум видавців” (Оплески). Підго­туватися Донію Олександру Сергійовичу.

 

КОВАЛЬ О.А., президент громадської організації “Форум видавців”. Дякую за аплодисменти, просто вони навряд чи пере­вищать попередні овації.

Я насправді не говоритиму про Форум видавців, який, звичайно, є найпрекраснішим, що може бути в українському книговиданні, і так само не говоритиму про проблеми, з якими це книговидання, книгорозповсюдження і книгочитання борюкається вже дуже багато років, а хотіла б поговорити про розв’язання цих проблем. І ви знаєте, рішення мені підказало життя.

Це — пляшка від пива, вона потрапила мені під ноги зовсім недалеко від Верховної Ради. Я хотіла її викинути, бо не люблю сміття, але вирішила принести сюди (Оплески). А оце книжечка, бачите? Це книжечка. Якщо їх поставити поряд, то приблизно ось так виглядає ринок пива і ринок українського книговидання (Оплески).

І ця пляшка пива підказала мені, що рішення є. Воно лежить  на поверхні, тому що Україна в особі пивоварів і всіх, хто їх підтримує, продемонструвала необхідну наполегливість для то­го, щоб вивести споживання пива в Україні на європейський рівень.

Пам’ятаєте лементування середини 1990-х з приводу того, що українці п’ють замало пива? Тепер ми п’ємо його достатньо: більше 50 літрів тільки українського пива за рік випиває середньо­статистичний українець. Звичайно, у цей час він прочитує пів­книжки на рік, бо коли ж йому читати?

До речі, структура розподілу вільного часу, про яку говорила Ірина Славінська, трохи інша: люди не дивляться телевізор у той час, коли не читають книжок, вони відповідають, що вони нічого не роблять у свій вільний час.

На пиво українці витрачають сьогодні понад 23 мільярди гривень на рік. Ті 2 мільярди, які вони витрачають на книжки, виглядають при цьому просто жалюгідно. Пиво дешеве і доступне, ним торгують більш як 20 тисяч крамниць, не враховуючи мафів, а книгарень є заледве 500.

Вся ця статистика щодо споживання пива збільшилася, задумайтеся, в основному за рахунок неповнолітніх дітей: 67 від­сотків дітей віком 10–14 років пробували пиво чи інші алкогольні напої, половині з них алкоголь пропонують батьки. Натомість тіль­ки 8 відсотків батьків читають своїм дітям.

При цьому 63 відсотки підлітків заявляють, що не мають проблем з придбанням пива, їх не запитують про паспорти, біль­ше половини цих дітей вживають алкоголь регулярно. Це майбутні алкоголіки, для яких ми вже навряд чи щось можемо зробити.

Водночас 70 відсотків підлітків кажуть, що вони п’ють пиво задля розваги і задля компанії, а також тому, що не знають, що їм робити. І ось їм ми можемо допомогти, тому що вони можуть хо­дити в бібліотеки і читати книжки, витратити на те частину своїх кишенькових грошей. Їм просто потрібно про це сказати.

Якщо цього не зуміли зробити їхні батьки, вчителі, бібліотекарі, видавці, ми з вами, то давайте попросимо пивоварів, бо вони ж знайшли спосіб, як донести до громади їхню потребу у споживанні пива. Вони залучили найкращих рекламістів. Можли­во, хай вони зараз поділяться цими рекламістами, віддадуть нам їх у тимчасове користування — і ми створимо прекрасну рекламу для книжок і читання. Ми попросимо пана Кличка, щоб він зібрав усіх зірок спорту для того, щоб діти не пили пиво, а читали, маючи перед собою такий прекрасний приклад (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Сідайте, будь ласка.

До слова зарошується народний депутат України Доній Олександр Сергійович, позафракційний (Оплески). Підготуватися Савці Мар’яні Орестівні.

 

ДОНІЙ О.С., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (одномандатний виборчий округ №88, Івано-Франківська область, самовисуванець). Добрий день, шановні пані та панове! По-перше, хочу подякувати видав­ничому братерству, бо тут дуже багато людей, з якими я співпра­цюю 5, 10, 15, а з деякими навіть 20 років. І багато хто з цих людей допоміг мені на виборах. Хто словом, а хто ділом. Насам­перед я хочу подякувати.

Що потрібно для відродження галузі книговидання в Україні? Три речі, про які кожен з вас знає.

Перше — потрібні наші співгромадяни, спроможні купу­вати  книжки. Цього на даний час немає, бо, вибачте, із зарплати в 1200–1500 гривень людина не спроможна відкладати якісь кош­ти на духовність, на книжку. Вона думає лише про дах, про їжу, максимум ще про освіту для дітей. Все. Цього немає, це необхід­на складова, але це вже політика, а сьогодні не будемо говорити про політику.

Друге — потрібний інтелектуальний рівень наших співгро­мадян, вони мають хотіти придбати книжку. З цим також є проб­леми, тому що мас-медіа, передовсім телебачення, яке ви знаєте, в чиїх руках знаходиться, займається свідомим зомбуванням на­селення. Тобто з одного боку олігархат займається свідомим доведенням до напівжебрацького стану, а з другого боку — зомбування.

І третя складова — це, власне, книжковий бізнес. Він має бути прибутковим, давати прибуток. І тут я посперечався б зі своїм дуже добрим другом-товаришем, одним з братів Капрано­вих, який казав про те, що не варто застосовувати різноманітні, наприклад митні, пільги.

У залі зараз присутній Іван Малкович. У нього був геніальний проект. Окрім того, що він насправді чудові книжки видає, які ви всі знаєте, знаєте, як вони добре оздоблені, у нього був геніаль­ний проект: книжечку за 1 гривню — в кожну сільську хату. Цей проект здійснився лише завдяки спонсорській допомозі однієї з  компаній стільникового зв’язку. А чому це здійснилося лише один раз? Тому що люди не можуть купувати його дуже якісну продукцію у значній кількості, а одногривневу книжечку 1 мільйон людей придбали шляхом передплати. Ось для того, щоб люди могли купити, має бути сприяння держави. Але про це знову не  зараз, не до цієї аудиторії, як і щодо перших двох питань, бо, на відміну від пані Марії, до якої я з величезною повагою став­люся, я вже не маю ілюзій, що ця влада нас послухає. Знаєте чому? На жаль, і попередня не послухала.

Кажу це з чітким розумінням, бо 15 років намагаюся допо­могти національному книговиданню. Я писав гуманітарну програ­му одного з тепер відомих депутатів-опозиціонерів, який на той час, у 1988 році, був одним з великих міністрів і мав можливість змінити ситуацію. Одним із пунктів я записав: підтримка націо­нального книговидання. Ви знаєте, я з ним посварився. Це відо­мий нині опозиціонер, націонал-демократ, один з найкращих, лі­берал. Він викреслив і сказав: “Ну, це ж бізнес!”. І мені доводи­лося йому пояснювати про гуманітарну складову. Він каже: “Ні, ну це ж бізнес”. Мені доводилося пояснювати йому, як з Росії надхо­дять книжки. “Ні, це ж бізнес”. І мені, гуманітарію, доводилося по­яснювати йому, економісту, що навіть якщо це бізнес, то держава, якщо зацікавлена, має створити умови, протекцію для цього біз­несу. Не зумів я його переконати.

Коли я став народним депутатом, з групою однодумців, залучаючи всіх книговидавців, ми розробили закон, який встанов­лює шість цілком конкретних пільг. Не знаю, чи встигну озвучити… Йдеться і про спеціальний акцизний збір на книжки, і про звіль­нення від мита складових поліграфічної продукції (тобто я на­магався залучити в союзники ще й усіх поліграфістів). Зрештою, з шести конкретних пропозицій лише одна, здається, стосується безпосередньо україномовної продукції.

Передбачається звільнення від податку на додану вар­тість  операцій з виконання робіт та надання послуг у видавничій діяльності, діяльності з виготовлення і розповсюдження книжкової продукції, звільнення від оподаткування прибутку видавничих організацій та підприємств поліграфії, отриманого від видавничої діяльності, звільнення від оподаткування коштів, інвестованих з ін­ших сфер діяльності, забезпечення пільгових тарифів у будівлях, що перебувають у державній або комунальній власності.

Дуже конкретні пропозиції. Пільги пропонується запрова­дити на кілька років. Ви дуєте, ми самі це виписали? На жаль, ні. Ми взяли кальку з російського законодавства, яке дало змогу протягом кількох років підняти книговидання, довести до високого рівня, фактично задавивши українське книговидання. Нам потріб­но на якомусь етапі на 5 чи на 10 років забезпечити пільгові умови для книговидання. В обов’язковому порядку. Прикро, що ця влада цього не зробить.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте.

 

ДОНІЙ О.С. Треба об’єднувати зусилля і допомагати один одному. Форум видавців — це один з прикладів такої взаємодопо­моги. Щодо мережі книгарень треба співпрацювати, тому що ви­давництва поодинці не потягнуть.

До речі, всіх запрошую. Через кілька днів у нас починає їздити Книжковий автобус. Ми запрошуємо до співпраці всі ви­давництва, будемо їздити до шкіл, до університетів і пропонувати українську книжку, без жодної копійки державних грошей. І так потрібно робити.

Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань! У нас о 17:30 розпочинається зустріч з делегацією Парламент­ської асамблеї Ради Європи. Давайте відпустимо Ганну Микола­ївну Герман на цю зустріч. Немає заперечень? Дякуємо вам, Ганно Миколаївно.

До слова запрошується Савка Мар’яна Орестівна, головний редактор товариства з обмеженою відповідальністю “Видавництво Старого Лева”. Підготуватися до виступу народному депутату України Томенку Миколі Володимировичу.

 

САВКА М.О., головний редактор ТОВ “Видавництво Старого Лева”. Шановні колеги! Шановне товариство, видавці і народні депутати! Напевно, теж не говоритиму того традиційного вступу, який ми вже не раз чули, про ситуацію на нашому книжковому ринку. Не маю наміру говорити і про проблеми книговидавців. Навпаки, я хотіла б розвіяти міфи про нашу якусь неспроможність чи неконкурентність, чи неповноцінність.

Ми всі знаємо, що українські книговидавці — це не каста людей з особливими потребами. І ми цілком здатні створювати високоякісну книгу, нарівні з успішними країнами Європи чи США, і ми її створюємо. Але українська книга повинна вийти з позиції “поза грою” на власному національному ринку. І, слухаючи висту­пи на цих парламентських слуханнях, я ще раз переконалася в тому, що все це — питання цінностей, питання поваги.

Коли ми їдемо нашими українськими дорогами, ми відчуває­мо неповагу до себе, неповагу до країни і уряду, який довів до такої ситуації. Коли ми потрапляємо у провінцію, де не знаходимо жодної книгарні, ми також відчуваємо неповагу. Це речі одного порядку. Українське бездоріжжя — це те саме, що українське без­книжжя. Але за обставин, коли держава поставила книгу (та, вла­сне, не тільки книгу, а разом з нею і культуру, і освіту) якимось 128-им пріоритетом і відмовилася від державних книгарень, іно­земні гравці поки що живуть і процвітають на нашому ринку.

Що ми можемо зробити? Звичайно, нам потрібно об’єдну­вати зусилля і думати про різні шляхи виходу з ситуації. У будь-якому разі ми не збираємося плакати, ми працюємо, працюємо багато, часом працюємо, докладаючи зусиль понад власні сили. Я, зокрема, бачу два цілком очевидні шляхи поліпшення ситуації — це промоція книги і читання та законодавче регулювання ринку, на мою думку, системою квотування.

Що стосується промоції. Я вважаю, що держава повинна зробити книгу і читання одним із головних пріоритетів на наступні п’ять років. І хочу звернутися до присутніх у цьому залі законодав­ців з пропозицією проголосити 2014 рік Роком читання. Націо­нальна програма промоції читання має бути системною. Систем­ність — це те, чого нам дуже бракує у вирішенні цього складного питання. І ця системна програма має охопити всю країну — від Президента до вахтера.

Ми маємо приклади кількох європейських держав. Дуже приємно бачити сьогодні такого шановного гостя, і було дуже цікаво послухати його виступ. Ми можемо спілкуватися з Євро­пою, ми можемо створювати книги, і ми їх створюємо, причому зовсім не гірші. Нам вкрай необхідна така програма, яка охопила вже кілька дуже поважних європейських країн. У нашій країні ця програма могла б називатися: “Вся Україна читає дітям”. Зірки шоу-бізнесу, телеведучі, політики, спортсмени, особистості, які мають суспільний авторитет, мають бути залучені до соціальної реклами і говорити про користь читання у найнесподіваніших місцях.

Програма “Українська книга” повинна бути збільшена до та­ких масштабів, щоб регулярно наповнювати книгами фонди біль­шості українських бібліотек. А бібліотеки мають отримувати кошти на закупівлю книг і преси систематично і прогнозовано.

Школа має стати майданчиком для промоції сучасної худож­ньої літератури для дітей — і української, і перекладної. Не можна обмежуватися тільки підручниками і тільки творами за програмою.

Держава має підтримувати громадські ініціативи, спрямовані на промоцію книги і читання, зокрема підтримувати державні і недержавні книжкові виставки, літературні фестивалі. Наприклад, мала б підтримати міську ініціативу міста Львова щодо одержання статусу міста літератури.

І на завершення. На мою думку, лише квотування зможе дати відчутний результат і забезпечити українській книзі належне місце на книжкових полицях всієї України. Я вважаю, що квота має становити не менше 50 відсотків книг, створених в Україні.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Сідайте, будь ласка.

Томенко Микола Володимирович, народний депутат України, депутатська фракція Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина”. Підготуватися Теремку Василю Івановичу.

 

ТОМЕНКО М.В., голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації (загальнодержавний багато­мандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”). Шановні колеги! Я думаю, що ми повинні аналізувати нашу Україну як спеціальну країну, тому що ми вимагали від Президента 2012 рік проголосити Роком спорту і фізичної культури — тепер ще наші внуки виплачуватимуть те, що розікрали на Євро-2012. Такий поганенький вийшов Рік спорту. Цей рік у нас — Рік підтримки дітей, тому всю позашкільну освіту хочуть закрити, бо це ж рік творчого розвитку дітей. Боюся, що якщо ми Рік читання проголосимо, то взагалі буде біда з україн­ською книжкою. Нам би стратегічно визначитися так, щоб це була не якась кампанія, а загальний принцип роботи.

Тут присутні колеги з Держтелерадіо, яких мені трохи й шко­да по-людськи, тому що, як я розумію, ми розглядаємо питання щонайменше рівня віце-прем’єр-міністра. А де міністри? Міністр освіти, може, й непотрібен, не проти ночі буде згадано його прі­звище. Але хтось із тих, про кого кажуть, що вони українці і пред­ставляють український уряд, напевно, мусив би прийти. Бо все-таки це питання рівня Президента, рівня уряду, тобто серйозних інституцій.

Я завжди бився за цю програму, щоб більше було грошей на українську книжку, але сам факт її наявності, я так собі думаю, принижує нас. Бо виглядає таким чином, що для української книж­ки грошей немає, а ми виділимо вам аж 20 мільйонів, щоб ви, українці, у власній державі надрукували собі книжок.

Я минулого року велику роботу зробив — збив видання за бюджетні гроші книги Толстоухова і твору нашого донецького чер­каського губернатора “Історія Харцизька” у двох томах. А останній том Франка, що з додаткових п’яти томів, лежав три роки. То мені вдалося переконати, що, може, варто додрукувати 54-й том Івана Яковича Франка, який лишився, а не Толстоухова чи Тулуба про Харцизьк.

Проте загальний принцип неправильний, бо виходить, що ми у своїй державі просимо, щоб нам якийсь шматочок дали, щоб ми це зробили. Тому я цілком переконаний, що ми повинні думати над стратегічним напрямом загалом гуманітарної політики, якої немає в нашій державі, і думати, що нам зберегти, щоб потім це так розгорнулося, мов карта. І я думаю, що у нас збережено і що може бути.

Отже, бібліотеки. На сьогодні треба не допустити закриття бібліотек. За моїми прогнозами, у 2015 році вже не буде Прези­дента Януковича, тобто треба протриматися ще якийсь період. Якщо не допустимо закриття бібліотек, то потім розгорнемо цю систему — єдину територію соціального спілкування, просвітни­цьку територію тощо.

Це ж тільки у нас міг бути такий міністр культури, як попе­редній, який запропонував заветувати мій законопроект, що його написали бібліотекарі, в якому йшлося про те, що треба книжки закуповувати у видавництв, а не у комерційних структур через тендер. Знайдіть такого міністра культури і такого президента, які казали б: “Ми проти того, щоб дешеві українські книжки купувати у видавництв, треба у комерційних структур купувати”. І на п’яти сторінках було серйозно обґрунтовано, що моя пропозиція не ро­бити тендерних закупівель суперечить Конституції України.

Ви знаєте, що у нас найбільше вузів на душу населення? Це погано. Але тут є і добрі обставини. Якщо залучити вузи, ми можемо тільки через вузи створити мережеву систему книготор­гівлі. Адже там є й кіоски, і магазини. Тільки треба це зорганізува­ти на державному рівні. І якщо, уявіть, взяти всі корпуси Київсько­го національного університету імені Тараса Шевченка та додати всі корпуси всіх вузів — уже вам мережа книготоргівлі.

Така сама ситуація зі школами. Я колись думав, що нам робити з цими мафами. Ви ж бачите, яка страшенна мафізація відбувається в Києві. І ми простий шлях знайшли. Якщо ми за­бороняємо продавати у мафах спиртні напої (а такий законопро­ект мій і моїх колег є), значить, зберігаємо тільки ті, де продава­тимуться газети, журнали і книжки, нехай будуть квіти і ще якісь супутні товари, як в усьому світі. Це теж ще одна система під­тримки книгорозповсюдження.

Насамкінець, звичайно, мусимо думати, що ми, українці, звикли робити все саме унікальне. І я завжди боровся з тим, що ми прагнемо видати саму дорогу, саму унікальну книжку. Мусимо видавати масові тиражі. Досвід роботи мого фонду, який працює з аудіоносіями і з книжками, показує, що якщо тираж менше 5 ти­сяч, то ефект є, але не той, на який ми розраховуємо. Тому масо­ві проекти надзвичайно важливі.

І найважливіше, звичайно. Ми говорили про моду. Справді, була така історія, що мої друзі Андрій Шевченко, Віталій Кличко не хотіли добровільно відмовлятися рекламувати пиво. Я заборо­нив рекламувати пиво популярним особам, аби в нас популярні особи почали рекламувати інші речі — читання, книжки. Звичайно, для молодих людей такі особистості є більш авторитетними, ніж політики… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Теремко Василь Іванович, директор Видавничого центру “Академія”. Підготуватися Бурбаку Максиму Юрійовичу.

 

ТЕРЕМКО В.І., директор ТОВ “Видавничий центр “Академія”. Шановні пані та панове! Гнітючі думки ведуть мене до цієї трибуни. Бо виявляється, вже 30 років лисий, а наївний такий, що думав, ніби сьогодні поставимо реальні питання галузевого життя, зрозуміємо джерела і походження цих проблем і спробуємо з’ясу­вати, якими вони є і що робити далі. І чогось мені згадується Гегель зі своїми словами про те, що і в цьому залі панує незнання і агресивне невігластво.

Ми мусимо все-таки зрозуміти, що в таких ситуаціях мають відбутися фахові розмови. Ці розмови мусять бути чесними, із знанням того, що є у нас і як живе світ, який робить ту справу, яку робимо ми. Тому ми мусимо визнати, що на сьогодні видавничої галузі в Україні немає ні структурно, ні інституційно. Галузь зруй­нована на різних хвилях — то на хвилі псевдореформаторства, то на хвилі мародерства, то на хвилі догоджання нашим зарубіжним конкурентам. Ці історії мають своїх героїв, яких ми знаємо, і про це мову не ведемо. Це перше питання.

Ми всі знаємо, що видавнича сфера залежна від багатьох-багатьох аспектів суспільного життя. Чомусь мені згадалися, коли я мучився над цим текстом, якого не читатиму, дві книги, які є ключем до розв’язання багатьох наших проблем, — “Кар’єра менеджера” Лі Якокки і “Чи легко бути видавцем” Андре Шиффрі­на. Типологічно процеси, які відбувалися в 1970-х — на початку 1980-х років, крім цифрової атаки на видавничу сферу, були такі самі, що ми переживаємо тепер. Але чому вижила видавнича ін­дустрія в Америці, у Європі? І осколки цієї індустрії годують нас. Маю на увазі “Клуб сімейного дозвілля”, який минулого року 16 мільйонів, а позаминулого — 18 мільйонів книг видав. Плюс ще 18 мільйонів Міністерство освіти. І що залишається? Лише 8–10 мільйонів ринкового продукту, та й менше, бо ще є всілякі адміністративні видання.

Чому вижили ці галузі? Вижили, тому що вони існували в си­стемі могутньої економіки. Тому що ті держави мали національні, гуманітарні і культурні інтереси. А головне те, що середовище, до якого апелює видавець своїми книгами, могло ці книги купувати, усвідомлюючи значення інтелектуального розвитку своїх дітей. Що найцікавіше, змушували дітей читати і вчитися неграмотні батьки, бо вони розуміли соціальну силу освіти, розуміли механізм цього соціального ліфта.

А тепер поглянемо, що відбувається в Україні. Країна, яка думає жити з ґрунтів і з надр, ніколи не розверне суспільство до книги, бо вона не бачить свого геополітичного інтересу в техно­логічних та інтелектуальних змаганнях. І це перша відповідь на проблему читання. В усьому світі не видавці займаються про­блемою читання, проблема читання — це перший клопіт держави. Видавець — це оператор, який частково вирішує цю проблему.

Друге питання. Яка фундаментальна причина занепаду галузі? Так, слабке професійно й етично наше товариство. Ми мусимо визнати, що багато в чому винні. Тому що ми розірвані, тулимося до всіляких адміністративних монополій, які є в Україні, які теж контролюють ринок, і починаємо думати про загальні речі тільки тоді, коли когось із нас із тих монополій потихеньку вити­скають. Але не відбудеться нічого доти, доки в Україні не сформу­ється чи не реанімується книгорозповсюджувальна мережа на мультитехнологіях. Світ живе вже в інших стилях, а ми думаємо, як розвивати галузь. Як вирішувати інші питання, коли книгороз­повсюджувальної мережі немає? Але ж є люди, які знають, як цю мережу добивали. Останні рештки ще втікають з галузі. І доки не буде вирішено це питання, нічого не відбудеться.

Третє питання. Не прозвучало майже жодної фахової думки з цієї трибуни. Не кажу, що від мене вони прозвучать. Чому не прозвучало? А ніхто не думає, ніхто не аналізує, що робиться у світі, що робиться у нас.

Є проблеми: нові технології, глобальні центри конкуренції. Росія дає відповідь на ці питання? Дає. Руйнуються книгорозпо­всюджувальні мережі. Франція дала відповідь на запитання? Дала: у цьому приміщенні державної чи комунальної власності може бу­ти власником будь-хто, але там мають бути книги… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Сідайте, будь ласка, Василю Івановичу, час вичерпано, дякую вам за виступ.

Бурбак Максим Юрійович, народний депутат України, депутатська фракція Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина”.

 

БУРБАК М.Ю., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань податкової та митної політики (загальнодержав­ний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Всеукра­їнське об’єднання “Батьківщина”). Шановні учасники парламент­ських слухань, добрий день, дякую вам, що завітали сьогодні на наші слухання. Я хотів би використати свій виступ як останній шанс допомогти шістьом книгарням, які залишилися в Чернівцях і є окрасою цього міста.

Я родом із Чернівців і до обрання до Верховної Ради був депутатом Чернівецької обласної ради. Сьогодні там точиться запекла війна: понад два роки ми воюємо з чинною владою за залишки тієї аури інтелігентності, яка була і, сподіваюся, буде в Чернівцях, — за шість книгарень в центрі міста.

Тут пан Кириленко зауважив, що це питання вже вийшло за межі Чернівецької області, воно дуже болюче. Я хотів би ще раз вам про це розповісти, а потім вже звернутися до залишків сві­домості депутатів з Чернівецької обласної ради, якщо вони ще є, і сказати: хлопці, схаменіться, повернімо все, як було, і залишмо ті книгарні у спокої.

Все це почалося у 2010 році, коли у Чернівецьку область прийшла команда переможного голови Чернівецької облдерж­адміністрації пана Папієва Михайла Миколайовича, який зробив нове гасло для Чернівецької області. Із “краю, де варто жити” він перетворився на “край, де треба виживати”, а для них це “край, де варто вжити”, напевне. За підсумками опитування і досліджен­ня журналу “Фокус”, у 2012 році Чернівці вийшли на друге поче­сне місце завдяки тому, що одним з головних пріоритетів було збереження мережі книгарень.

За 20 років власник оцих книгарень, яким є Чернівецькка обласна рада, нічого не зробив, щоб їм допомогти. Вони були від­пущені у вільне плавання. Директорки книгарень, які за свої кошти робили ремонти, утримували, сплачували комунальні платежі, ви­живали протягом 20 років, звільнені.

Наприклад, відома книгарня “Букініст” перетворилася на більше, ніж книжковий магазин. Вона стала культурно-мистецьким центром, де свої книги презентували відомі українські та російські письменники, серед яких Володимир Сорокін, Сергій Жадан, Андрій Курков, Богдан Жолдак, Ірен Роздобудько, Юрій Андрухо­вич та інші. Керівника книгарні Марину Лібанову навіть запросили на сесію обласної ради, коли порушували питання щодо її звіль­нення, непродовження контракту. І факт — її навіть не допустили до сесійної зали правоохоронці, яких виставили, щоб вона навіть не заслухала свого вироку про звільнення, а потім ще й хотіли по­рушити проти неї кримінальну справу за побиття нею правоохо­ронців. Прикро, але факт, що з 1990-х років Чернівецька обласна рада не переймалася своїм майном. Фактом є те, що книгарня “Букініст” досі перебуває в державній комунальній власності, тобто це форма власності, якої з 1990-х років немає в Україні, вони навіть не переробили документи.

І ось 2011 року вони вирішили шляхом реорганізації в кому­нальне підприємство “Буковинська книга” об’єднати під одним дахом книгарні, найняти одного менеджера, який здійснюватиме закупівлю книжок. Хто, як не ці директори, знає, чим люди цікав­ляться? Вони ж щодня з людьми спілкуються, знають, який асор­тимент треба придбати, вже налагодили зв’язки з видавництвами. І тепер чернівецька влада, яку уособлюють Папієв, його перший заступник Галиць, голова Чернівецької обласної ради Гайничер, вирішила це все знищити. Вони вже провели на сесії у травні 2012 року рішення про реорганізацію, яке потягне за собою звіль­нення, результатом якої стане підприємство “Буковинська книга”. Досі немає статуту цього підприємства.

Бачу, що час закінчується, то я хотів би звернутися до депутатів Чернівецької обласної ради. Шановні, прошу вас пере­глянути це рішення, повернути все назад, переукласти контракти з директорами книгарень і найголовніше — пропоную вам перед­бачити у 2014 році фінансування видатків хоча б на відшкодування комунальних платежів. І тоді шість книгарень у центрі Чернівців за­лишаться осередком духовності в місті, а не перетворяться на кав’ярні… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Максиме Юрійовичу. Сідайте, будь ласка.

Шановні учасники парламентських слухань, відведений час вже майже вичерпано. Залишився один промовець — Клімашенко Костянтин Генріхович, який передає слово Королю Олегу Володи­мировичу. Будь ласка.

 

КОРОЛЬ О.В., адвокат ТОВ “Книгарня “Сяйво”. Христос Воскрес! Слава Україні! Панове, я представлюсь. Я — науковий співробітник Національного технічного університету “Київський політехнічний інститут”, також є юристом, адвокатом, захищав і захищаю книгарню “Сяйво”, відоме видавництво “Дніпро”, яке є найстарішим видавництвом в Україні.

Почну з дуже простого і наочного… Подивіться, яку я зняв рекламку з вагону поїзда метро. Це свідчення того, до чого доко­тилася культура, що навіть у масовому тиражуванні не розуміють уже змісту написаного.

Попутно скажу, що якщо чИтання, тоді і пИсання. Будь ласка, промовці, правильно казати читАння. І рішення у Верховній Раді не виносять! Виносять сміття, а рішення ухвалюють.

Ось що написано у рекламі: “Позбався зайвого. П’ятиденний стаціонарний курс. Перший етап — печінка, жовчний міхур, кишеч­ник і нирки. Другий етап — лімфа, кров, судини”.

Ви розумієте? І це розтиражовано! Це створила людина, яка не розуміє змісту написаного. Це ж уже як треба розучитися читати… Ні слова тут не додано, ви розумієте? Це справді ката­строфа! А почалося все зі знищення мережі книгорозповсюджен­ня, яке триває й сьогодні.

Усі присутні пам’ятають, як у лютому 2010 року з побит­тям  людей, з розбійним захопленням майна юридичної особи на 5 мільйонів гривень, з руйнуванням елементів будівлі, яка є істо­ричною пам’яткою, з використанням вантажних КРАЗів було захоп­лено книгарню “Сяйво”. І хто це робив? Народний депутат України попереднього скликання Олександр Супруненко із своїм братом В’ячеславом Супруненком, депутати Київради Денис Комарниць­кий та Лесик Довгий, дідусь якого протягом п’яти років до того приходив і розповідав, який він добрий поет. А потім його онучок захоплював нашу книгарню. Викинув людей, побили. Ви пам’я­таєте, що коїлося? Не дадуть обманути… Там були і депутати, серед яких був Яворівський. Там газом труїли людей, обливали окропом — це катастрофа, так захоплювали книгарню, у якій було, вдумайтеся, 60 тисяч найменувань продукції. Там були навіть ви­дання маленькими тиражами у 100 примірників. Вони всі були. У книгарні було представлено 600 видавництв і авторів. Там було більш як 52 відсотки української книги, найширший асортимент.

Ситуація досі не врегульована, на даний час заправляє цією книгарнею імітатор (вдумайтеся) — “Київський міський центр розвитку рибного господарства”, перейменований у “Міський магазин”.

Не краща ситуація і з книгарнею “Знання”, яку шляхом незаконних оборудок під час приватизації і з подальшою фіктив­ною орендою остаточно зруйновано. Усі бачать, що на Хрещатику немає цієї книгарні.

Це треба припинити. Є чинною і підлягає обов’язковому виконанню Постанова Верховної Ради України “Про запроваджен­ня мораторію на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств з розповсюдження книг та преси” від 16 січня 2009 року №901-IV, де пунктом 1 передбачено:

“Органам виконавчої влади, органам місцевого самовряду­вання тимчасово до схвалення відповідного закону:

припинити прийняття рішень та призупинити виконання раніше прийнятих рішень про виселення … закладів культури, в тому числі бібліотек, видавництв, книгарень … із займаних ними на законних підставах приміщень державної та комунальної власності”.

Також чинний Закон України “Про посилення захисту майна редакцій засобів масової інформації, видавництв, книгарень, під­приємств книгорозповсюдження, творчих спілок” від 20 травня 2010 року №2274-VI. Однак вони не виконуються.

Тому видається за доцільне, підтримуючи саме українську систему книгодрукування і книгорозповсюдження, таке:

1) законодавчо зобов’язати державних і комунальних влас­ників майна (площ і будівель, у яких розміщуються книгарні) без будь-яких попередніх умов (зокрема і при існуванні заборговано­сті з орендної плати) переукласти існуючі договори з книгарнями строком на 49 років з орендною ставкою, передбаченою Законом України “Про посилення захисту майна редакцій засобів масової інформації, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсю­дження, творчих спілок” від 20 травня 2010 року №2274-VI для бю­джетних установ (1 гривня за 1 квадратний метр загальної площі на місяць). Це зафіксовано, але не виконується;

2) у разі наявності законних підстав на приватизацію примі­щень, у яких розташовані книгарні, необхідно законодавчо закрі­пити обов’язкову умову приватизації орієнтовно такого змісту:

“Заборонити на 49 років будь-яке перепрофілювання кни­гарні, зменшення торговельних площ і зменшення асортименту книжкової продукції порівняно зі станом на 1 січня 2010 року.

Забезпечувати протягом 49 років у книгарні асортимент не  менш як 50 відсотків найменувань книжкової продукції україн­ською мовою, а у разі недостатності друку таких видань в Україні — не менше 80 відсотків книжкової продукції українською мовою від загальної кількості тих, які видавалися в Україні у минулому звіт­ному році.

Монопольним мережам книгорозповсюдження на кожен ти­раж російської книги забезпечувати у продажу такий самий тираж української книги”.

Це якраз те жорстке квотування… І хай буде приватний власник, хай буде одна торговельна мережа на всю Україну! Але ми їх примусимо…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Олеже Володимировичу, будь ласка, завершуйте.

 

КОРОЛЬ О.В. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні учасники парламентських слухань! У нас залишилася досить велика кількість бажаючих виступити. Я пропоную всім, кому за браком часу не вдалося виступити, передати свої виступи до секретаріату комітету. Їх обов’язково врахують у рекомендаціях парламентських слухань.

Не виступили: Будний Богдан Євгенович, директор видав­ництва “Навчальна книга — Богдан”, Антоник Ольга Василівна, кандидат філологічних наук, завідувач кафедри книгознавства та комерційної діяльності Української академії друкарства, Кравчен­ко  Микола Васильович, голова правління громадської організації “Книжковий простір”, Ілик Роман Романович, народний депутат України, депутатська фракція Всеукраїнського об’єднання “Батьків­щина”, Абдуліна Ірина Вікторівна, головний редактор науково-практичного журналу “Інтелектуальна власність”, Орлюк Олена Павлівна, доктор юридичних наук, член-кореспондент Національ­ної академії правових наук України, Жолдак Богдан Олексійович, письменник, драматург і Шевченко Андрій Віталійович, народний депутат України, депутатська фракція Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина”. Я вас прошу, передайте, будь ласка, свої виступи і матеріали.

Зараз для заключного слова і відповідей на запитання запрошується голова Державного комітету телебачення і радіо­мовлення України Курдінович Олександр В’ячеславович. Будь ласка, 5 хвилин.

 

КУРДІНОВИЧ О.В. Дякую. Шановні колеги! Шановні друзі! Думаю, що парламентські слухання відбулися, і ми мусимо подя­кувати народним депутатам, всім учасникам за те, що відбулася конструктивна розмова, нехай навіть трохи емоційна, але не менш конструктивна, як і планувалося заздалегідь. Пролунало багато пропозицій, і проект рекомендацій парламентських слухань, на мою думку, заслуговує на увагу. Загалом ми підтримуємо те, що там викладено. Звісно, треба внести деякі корективи, додавши пропозиції, які тут пролунали.

Загалом, я думаю, що сьогоднішнє обговорення цілком від­повідає основним напрямам державної політики у видавничій та поліграфічній сфері, які сьогодні реалізовує Державний комітет телебачення і радіомовлення України. І за це я хочу вам щиро подякувати.

Не витрачатиму більше часу на пафос і коротко надам відпо­віді на запитання, які надійшли до мене.

“Як можна отримати в рамках державної програми книжки для дітей шрифтом Брайля?”

Дуже просто. Вони всі передані УТОС (Українському товари­ству сліпих). На жаль, тираж невеликий, але я думаю, що за додатковим тиражем можна звернутися до видавництва “Грані-Т”, яке забезпечувало видання цих книжок.

Наступне запитання стосується повернення боргів Державним казначейством за вже видані книжки за програмою “Українська книга”.

На жаль, проблема розрахунків за видані у 2012 році книжки насправді існує. Потихеньку платежі вже розпочалися. Гадаю, що протягом цього місяця, на початку червня борги мають бути повністю закриті.

Надійшло запитання щодо проблеми, яка сьогодні вже багато обговорювалося. Мова про те, що громадяни України не зацікавлені в читанні, що призводить до зменшення кількості придбаних книг.

На сьогодні можна констатувати такий факт, враховуючи статистику і соціологію читання. І єдиний шлях розв’язання цієї проблеми ми бачимо в узагальненні всіх висловлених сьогодні пропозицій і викладенні їх у Державній цільовій національно-культурній програмі популяризації вітчизняної видавничої про­дукції та читання на 2014–2018 роки, про яку я говорив у своєму виступі. Таким чином, сподіваюся, що ми зможемо цю проблему принаймні зрушити з місця.

“Чому немає книг болгарською мовою?”

Тут також є питання стосовно цифр, які, як я розумію, наведені в розданих матеріалах. Але ж констатується факт майже відсутності книжок болгарською мовою, у тому числі шкільних підручників.

Проблема з виданням книг мовами національних меншин справді існує. Насамперед питання загальне: чому взагалі мало книжок у нашій країні? На жаль, немає попиту, немає зацікавле­ності видавництв видавати книжки, зокрема болгарською мовою, хоча б у місцях мешкання представників цієї національності та болгаромовних громадян. Є проблема, будемо думати, як її роз­в’язати, для того щоб мовами національних меншин, принаймні основних, Україна видавала хоча б не менше 50 книжок на рік.

“Які критерії відбору за програмою “Українська книга”? Чи не використовується лобізм у визначенні видань?”

Всі критерії, всі вимоги до переліку видань, які можуть бути профінансовані за програмою “Українська книга”, є на сайті Держ­комтелерадіо, там все дуже чітко і конкретно виписано. Чи є ло­бізм? Давайте говорити відверто. Надходить заявок на 300 мільйо­нів, з яких обирається на 37, а цього року мінус 12 мільйонів — на 25 мільйонів. Безумовно, існує суб’єктивний фактор відбору чле­нами експертної ради. Там поважні люди, які, звісно, на свій власний розсуд, виходячи з власного розуміння актуальності проблем, обирають відповідні книжкові проекти.

Безумовно, є величезна кількість рішень Верховної Ради, є закони України, нормативно-правові акти, які зобов’язують дер­жаву здійснювати видання цілої низки соціально значущих видань. З урахуванням усіх цих факторів і відбувається відбір переліку книжкових видань за програмою “Українська книга”.

У цьому плані ми працюємо з видавництвами. Видавництва працюють з авторами. Є багато…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Сідайте, Олександре В’ячеславовичу.

Шановні учасники парламентських слухань, прошу заслухати коментар до проекту рекомендацій парламентських слухань голо­ви Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Кириленка В’ячеслава Анатолійовича. Будь ласка.

 

КИРИЛЕНКО В.А. Дякую. Шановні колеги! Шановні учасники парламентських слухань! Шановні українці, які нас у цей час дивилися і слухали. Від імені ініціаторів парламентських слухань на підтримку української книги передовсім дозвольте подякувати представнику Міжнародної асоціації видавців Йєнсу Баммелю за його короткий, але дуже влучний виступ. Бачте, український пар­ламент дуже строгий, немає зайвого часу навіть представникам іноземних країн і поважних організацій, хоча це, може, неправиль­но. Дякуємо вам.

Безумовно, ми дякуємо всім учасникам парламентських слухань, які змогли виступити і які, на жаль, не змогли виступити. Ми очікуємо ваших письмових пропозицій, все врахуємо у проекті рекомендацій.

Подяка Держкомтелерадіо. Мені здається, у них були спокійні виступи, без шапкозакидательських настроїв. Бо, знаєте, можна ж прозвітувати, що тут скрізь українська книга, а насправ­ді ж це не так. Тому мені здається, що підстави для конструктив­ної роботи створено. А як піде далі, побачимо. Від нас багато що залежить, як будемо працювати.

З приводу пропозицій і рекомендацій. Все занотовано, ми в комітеті будемо працювати, внесемо на розгляд Верховної Ради. Нас дуже непокоїть те, що тут говорилося про вітчизняну книгу і окремо про україномовну вітчизняну книгу. Вам роздали матеріа­ли Держкомтелерадіо. Там є одна таблиця, яка мене дуже непо­коїть. Це таблиця 8 “Випуск художньої літератури мовами народів світу”. Дивимося дані за 2012 рік: весь тираж становить 9 мільйо­нів з гаком, із них видання російською мовою — майже 7 мільйо­нів, українською мовою — трохи більше 2 мільйонів. Тобто це те, що на полицях, що має читатися, що доходить не до фахового, а до пересічного читача, що й створює духовний, культурний, гу­манітарний рівень країни. Вже перекіс. То повинні ми підтримати в Україні україномовну вітчизняну книгу? Безумовно, повинні.

Як? Уряд і парламент, якщо є політична воля, можуть зробити це елементарно. Стартувати треба від того, що бодай 70 відсотків у наших книжкових крамницях і на розкладках, у ятках і на базарах має бути вітчизняної книги. І половина цього — україномовна вітчизняна книга. Тоді і автори будуть задоволені, і видавці, і не буде жодних ні міжнаціональних, ні національних суперечок. Хоча це старт, прагнути ми повинні значно більшого. Тому що в Українській державі повинна панувати, домінувати українська книга. Де ще захистимо українську книгу і українську мову, як не в себе вдома? Ніхто, крім нас, цього не робитиме.

Оскільки пролунало дуже багато пропозицій, були фахові, потужні виступи, у тому числі й невиголошені, ми пропонуємо створити при Комітеті з питань культури і духовності громадську раду з питань підтримки української книги. Будь ласка, всі, хто відчуває в собі сили до системної роботи над законодавчими пропозиціями, зголошуйтеся бути членом цієї ради. Вона не дуже часто, але час від часу за певною системою збиратиметься і буде взаємодіяти з владою там, де буде відгук з боку влади. Будемо вносити свої пропозиції і просувати їх через парламент чи за допомогою позапарламентських наших сил і можливостей там, де ці пропозиції не будуть знаходити відгуку з боку влади. Адже тут правильно казали про цінності у проблемі книгочитання.

Мова йде, зокрема, про політичні цінності, які сповідуються чинним урядом, Президентом і владою. Якщо це насправді україн­ські цінності (я не дискутую тут, чи це справді так), то тоді ми ви­рішимо ці питання. Якщо насправді текст один, а діяльність інша, ми питань вирішити не зможемо.

І наостанок скажу щодо рекомендацій. Будь ласка, якщо ви не встигли прочитати цей проект, бо це лише основа, візьміть із собою, ще раз подивіться, подумайте і потім внесіть остаточні пропозиції.

З нашого боку є серйозні пропозиції, скажімо, щодо квотування. Про це казали пані Мар’яна Савка і Капранов, і інші. Квотування імпорту — це серйозне політико-економічне питання. Я розумію, що це не труби, не карамель, не м’ясо і не молоко українських виробників, які завжди затримуються однією друж­ньою країною. Але нам треба знайти механізм регуляторного ха­рактеру, яким захисти внутрішній книжковий ринок. Тоді буде і  книговидання, і книгорозповсюдження, а головне — книго­читання.

Дякую всім за увагу і участь (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, В’ячеславе Анатолійовичу.

Шановні колеги! Шановні учасники парламентських слухань! Будемо підбивати підсумки. Хочу висловити щиру подяку всім, хто взяв активну участь у парламентських слуханнях, запропонував цікаві ідеї для розв’язання нагальних проблем розвитку вітчизня­ної книжкової індустрії. Не можу не відзначити, що головним ак­центом багатьох виступів стало чітке розуміння, що книговидання має стати однією з пріоритетних галузей державної гуманітарної політики. Така політика має забезпечити відродження української книги і в кількісному, і в якісному вимірах.

Нині важко не тільки українській книзі, а й книговидавничій галузі загалом у будь-якій країні, адже дедалі більше людей від­дають перевагу електронним засобам читання. Ця ситуація напря­му впливає на показники розвитку галузі книговидавництва. Активна державна підтримка вітчизняного книговидання та книго­розповсюдження має забезпечити підвищення попиту на книжкову продукцію та перетворення його на прибутковий бізнес. Це пра­цюватиме на розбудову держави, зміцнення духовних цінностей суспільства.

Лише спільна злагоджена робота законодавчої та виконав­чої  гілок влади може сприяти позитивним зрушенням у сфері українського книговидання і книгорозповсюдження. Зокрема, тре­ба збільшити обсяги продукування та споживання українцями вітчизняної книги. При цьому необхідно не просто говорити про необхідність збільшення фінансування книговидавничої справи, а й зосередитися на ефективності використання цих коштів. Недо­статньо лише друкувати книги за державний кошт. Необхідно при­діляти увагу всім складовим, які дають змогу зробити український продукт конкурентоспроможним, цікавим і доступним читачу.

Насамперед йдеться про якість продукту. Отже, важливо підтримувати проведення конкурсів для авторів, які дадуть можли­вість відбирати справді якісний та корисний для читача матеріал. Після цього авторам має надаватися підтримка на популяризацію видань у формі презентацій, рекламних роликів, особистих зустрі­чей. Наприклад, у Канаді спеціалізована рада з мистецтв надає авторам на конкурсній основі гранти на здійснення так званих авторських турів з популяризації власних видань.

Ще однією складовою успішності книги є доступна ціна, для чого держава забезпечує пільгові умови оподаткування, а книго­видавці докладають зусиль до зменшення витрат. На сьогодні наявність податкових преференцій дає змогу видавцям певною мірою розширювати асортимент видань та утримувати вартість книжок на конкурентному рівні. Однак податкові пільги надані га­лузі тимчасово, їх дія завершується у 2015 році, і найближчим часом ми маємо прийняти рішення про продовження дії цих по­даткових преференцій. Головне, щоб кошти на державні програми витрачалися за призначенням. Користуватися пільгами мають ті компанії, які друкують саме книги, а не буклети, рекламні плакати чи політичні листівки. На сьогодні більше 4200 юридичних та фі­зичних осіб мають ліцензію на видавничу діяльність, з яких лише 1500 займаються друком книжок, що становить менше 40 відсотків.

І останнє — канали розповсюдження продукції. Варто враховувати сучасні тенденції розвитку інформаційних технологій, які дають можливість моментально знайти і придбати необхідну книгу, в тому числі замовити книгу через мережу Інтернет.

Переконаний, що галузь книговидавництва і книгорозповсю­дження має значний творчий, інтелектуальний і технологічний потенціал. Створення відповідних законодавчих механізмів має до­помогти його реалізації. Сподіваюся, що Верховна Рада сьомого скликання докладе всіх зусиль для створення і реалізації саме та­ких механізмів.

Очікуємо, шановні колеги, на вашу експертну підтримку цього процесу. Пропоную, щоб у доопрацюванні проекту поста­нови Верховної Ради України про рекомендації нинішніх парла­ментських слухань взяли участь учасники цих слухань, інші фахівці у   сфері національного книговидання та книгорозповсюдження. Прошу надавати ваші пропозиції для узагальнення до Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.

Давайте разом подякуємо комітету за якісну підготовку парламентських слухань.

Дякую за увагу.

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

АНТОНИК О.В., завідувач кафедри книгознавства і комерцій­ної діяльності Української академії друкарства. Закономірно, що видавнича справа і книготоргівля оцінюються не лише з підпри­ємницьких, а й з державницьких позицій — як галузі, що сприяють розвитку суспільства і є запорукою його прогресу. Матеріали ре­презентованого тут пілотного дослідження української книжкової справи переконливо засвідчують, що сучасна книготоргівля не здатна повною мірою виконувати ні підприємницьких, ні соціально спрямованих завдань.

Усвідомлення безсилості системи збуту, відсутність рівно­правного компетентного партнерства змушує суб’єктів видавничої справи до крайніх заходів — самостійно налагоджувати книго­торговельну мережу. Адже розвинута, розгалужена книжкова тор­гівля забезпечує суспільство інформацією, допомагає формувати ціннісні орієнтації, сприяє формуванню потужного інтелектуаль­ного середовища. Вона мусить усвідомлювати соціальну відпові­дальність перед суспільством і всіма можливими засобами фор­мувати і стимулювати інтерес до книги.

Можна без перебільшення сказати, що в сучасному книжко­вому бізнесі, як і в будь-якому іншому, основним ресурсом, конкурентною перевагою є компетентність персоналу. Працівник книжкової торгівлі, попри організаційно-економічні функції, вико­нує надважливу соціальну функцію — він завершує шлях книги у книжковій справі, дає їй шанс своєчасно і цілеспрямовано знай­ти свого покупця.

Від кваліфікації книгаря, його загальнокультурного рівня та комунікативних можливостей залежить доля книги як унікального товару, що засвоюється завдяки інтелектуальній технології читан­ня і формує інформаційну культуру особистості. Тому книга зав­жди потребувала від фахівця особливих знань.

На формування таких знань, умінь, навичок і невловимого  Х-фактора, який можна пояснити споконвічною любов’ю до книги, були спрямовані зусилля Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова, де у 1977 році відкриттям спеціальності “Книгознавство та організація книжкової торгівлі” завершився цикл формування фахівців для книжкової справи.

У середині 90-х років ХХ століття у процесі реорганізації напрямів освіти ця спеціальність була вилучена з Переліку напря­мів та спеціальностей, за якими здійснювалася підготовка фахівців у вищих навчальних закладах України (постанова Кабінету Міні­стрів України від 24 травня 1997 року №305), що збіглося в часі з  руйнуванням створюваної роками системи державного книго­розповсюдження.

Кафедра книгознавства і організації книжкової торгівлі тоді вже Української академії друкарства послідовно й аргументо­вано обстоювала позиції щодо збереження спеціальності, вна­слідок чого вона трансформувалася у спеціалізацію 7.050301.04 “Книгознавство та комерційна діяльність” у межах спеціальності “7.050301 “Товарознавство та комерційна діяльність”, напрям 0503 “Торгівля”. Підставою для включення спеціалізації до дер­жавного переліку стало рішення експертної комісії Міносвіти України (лист від 15 жовтня 1998 року №5.3.–5/905).

Тенденція до нівелювання книгознавчої складової спостері­гається й нині, коли підготовка фахівців для книготорговельного бізнесу “захована” у галузі знань 0305 “Економіка і підприємни­цтво”, напрям підготовки “Товарознавство і торговельне підпри­ємництво” (відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про перелік напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра” від 13 грудня 2006 року № 1719). Попри позитиви у розширенні сфери працевлаштування випускників, ці зміни зву­зили книгознавчу підготовку, вона “згорнулася”, розчинилася в масиві знань з різних галузей товарознавства. Те саме стосу­ється і специфіки книжкової торгівлі загалом.

Отже, в рамках галузевих стандартів вищої освіти Украї­ни  третього покоління, затверджених у встановленому порядку в  листопаді 2012 року, ми готуємо фахівців з товарознавства та торговельного підприємництва, усвідомлюючи актуальність това­рознавчої освіти, та водночас намагаємося зберегти самодостат­ність і автономність книгознавчої торговельної освіти, захищати ринкову доцільність і важливість фаху книгаря. Трактуючи книгу як унікальний товар, не применшуємо її духовної сутності, а намагає­мося підкреслити ті властивості, що вирізняють її серед інших товарів і формують у ринкових умовах комплекс споживних пере­ваг. Заслуговує уваги той факт, що дисципліна “Товарознавство книги” визнана нормативною для підготовки бакалаврів за вка­заним напрямом.

Базуючись на непростому та динамічному ринковому досвіді підготовки фахівців з книготорговельного підприємництва, пропо­нуємо:

1) ввести в напрям підготовки “Товарознавство і торговель­не підприємництво” професійне спрямування “Товарознавство книги і організація книжкової торгівлі” (як варіант — “Товарознав­ство і комерційна діяльність у книгорозповсюдженні”), зважаючи на унікальність книжкових товарів і особливості асортиментної роботи з ними;

2) за підтримки Державного комітету телебачення і радіо­мовлення, Української асоціації видавців і книгорозповсюджува­чів  утворити на базі Української академії друкарства Центр після­дипломної освіти для працівників книжкової торгівлі, який систе­матично організовуватиме практичні семінари, тренінги, курси з проблем мерчандайзингу, асортиментології, логістики у книжко­вій торгівлі;

3) започаткувати систематичні наукові дослідження для по­треб книготорговельної галузі із залученням науково-педагогічних працівників і практиків. Їх основні напрями стосуються:

книготорговельної класифікації;

асортиментних переліків для книгарень різних типів і видів;

стандарту електронного обміну інформацією про книжковий товар;

якості і культури торговельного обслуговування;

обсягу та структури купівельного попиту;

ємності книжкового ринку загалом та за окремими сегментами.

Вважаємо, що окреслені організаційні, освітні та наукові заходи мають стати передумовою якісно нового етапу розвитку книжкової торгівлі як системи послуг, спрямованої на забезпе­чення повнокровного функціонування книги в суспільстві, що без­посередньо та опосередковано впливає на соціальну свідомість.

В який бік відбуватимуться зміни у свідомості суспільства та особистості, залежить і від стану книжкової справи, в якій автор­ський твір стає реальністю, трансформується у книжкове видання і доводиться до споживача через систему книгорозповсюження.

 

КРАВЧЕНКО М.В., голова правління громадської організації “Книжковий простір”. Цим виступом ми хочемо довести до відома громадськості бачення стану галузі та перспектив у міжнародному аспекті співробітництва на базі власного досвіду, отриманого в рамках реалізації проекту “Більше країн — більше книжок” (сайт uabooks.org).

Трирічна діяльність проекту дала позитивні результати: участь України в якості спеціального гостя Фестивалю європей­ських літератур у місті Коньяк (Франція), професійні зустрічі українських видавців у Норвегії та Франції, видані альманахи української сучасної прози норвезькою, німецькою, французькою мовами.

Українські видавці та письменники були учасниками міжнародних книжкових ярмарків і фестивалів. Це стало можли­вим завдяки фінансовій допомозі українських приватних благодій­них фондів “Відродження”, “Відкрий Україну” Арсенія Яценюка та “Розвиток України” Ріната Ахметова, посольств європейських дер­жав в Україні, європейських культурних інституцій, українських громадських організацій: Форуму видавців, Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів та інших. Нашій діяльності та­кож сприяли Посольство України в Норвегії, Міністерство культури України, Представництво України у Раді Європи, державна інфор­маційна агенція “Укрінформ”.

Так, ми маємо позитивний досвід та підтримку благодійних фондів, але для того, щоб українська література була визнана у  світі як невід’ємна частина європейської літератури, потрібен вихід на новий рівень роботи. І без спеціальної інституції з дер­жавною підтримкою, яка займалася б просуванням української літератури, не обійтися. Діяльність такої інституції має бути си­стемною, прогнозованою на багато років наперед, мати стабільне бюджетне фінансування. Тоді Україна не лише матиме позитивний імідж освіченої, культурної держави, а й вийде на ринок продажу прав, який має непоганий комерційний потенціал.

Отже, для створення стабільно функціонуючої системи про­сування української літератури на світовому ринку потрібно вико­нання таких основних завдань:

1) пожвавлення внутрішнього книжкового ринку;

2) пропозиції авторських прав на переклад міжнародному ринку;

3) промоція українських авторів та їхніх творів за кордоном;

4) підтримка перекладачів з української мови.

Інституції, які просувають національні літератури, є в бага­тьох країнах — Французький інститут, Гете-Інститут, Польський інститут і багато інших. Їх мають навіть такі невеликі країни, як Естонія та Македонія. Отже, ми не перші, хто виходить з націо­нальною літературою на міжнародний ринок.

Основа успішного просування літератури — державна під­тримка через спеціальні інституції з грантовою системою роботи. Зазвичай такими інституціями є фундації з широким громадським контролем, рішення в яких приймаються експертними радами, що складаються з провідних фахівців галузі.

Можна взяти за приклад інституцію, що опікується націо­нальною літературою на закордонному ринку, — норвезьку фундацію НОРЛА. НОРЛА створена як некомерційний фонд, що фінансується урядом Норвегії. За підтримки НОРЛА з 1978 року понад 2500 книг норвезьких авторів перекладені на 60 мов світу. НОРЛА сприяє контактам норвезьких авторів і видавців із зару­біжними видавцями, перекладачами, університетами та іншими зацікавленими у норвезькій літературі за кордоном. Відзначу, що приклад НОРЛИ важливий тим, що завдяки об’єднанню зусиль їм  вдалося за 20 років створити світовий тренд — норвезька література.

Отже, ми пропонуємо найближчим часом за ініціативою профільних громадських організацій та фундацій створити нарешті Український інститут книжки, який отримуватиме планове фінансу­вання з бюджету та виконуватиме такі основні функції:

1) надаватиме субсидії на переклад української літератури закордонним видавцям;

2) пропонуватиме гранти на поїздки за кордон українських авторів і поїздки перекладачів з української мови в Україну на стажування;

3) проводитиме семінари в Україні та за кордоном для перекладачів і видавців;

4) надаватиме субсидії для створення альманахів сучасної української літератури різними мовами.

Така планова діяльність поверне Україну як повноцінного учасника в європейський літературний простір.

Позитивним результатом цих парламентських слухань була б організація робочої групи зі створення Українського інституту книжки.

На завершення дозвольте процитувати французького видавця і письменника Жана Маттерна, який на запитання про причини успіху французької літератури сказав: “На щастя, у Фран­ції завжди спостерігалися спадковість та послідовність: політичні діячі змінювали один одного, але вони завжди дотримувалися думки про те, що культура існує завжди і потребує підтримки, зо­крема книговидання”.