ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ПРО СТАН ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ В УКРАЇНІ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

22 травня 2013 року, 15 година

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

РИБАК В.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні колеги, шановні учасники парламентських слухань! Будемо сесію проводити? Знаєте, як голосувати? Без карток голосувати будемо. З картками я до обіду голосував.

Шановні друзі! Від імені Верховної Ради України щиро дякую вам за участь у парламентських слуханнях на тему: “Про стан виконання судових рішень в Україні”. Питання дуже важливе, адже ця проблема зачіпає інтереси фактично кожного громадянина, а отже, всього українського суспільства.

Вам, безперечно, відомі прикрі оцінки, які люди дають діяль­ності влади, всіх її гілок, всіх владних інституцій, у тому числі си­стеми виконання судових рішень. З давніх часів українці згадують про суд приказкою: до суду підеш — правди не знайдеш. Я бачу, тут присутні молоді люди. За великим рахунком, мета наших пар­ламентських слухань полягає в тому, щоб зробити цю народну приказку анахронізмом. Отака наша з вами сьогодні мета. Якщо з  вашою експертною допомогою в ході парламентських слухань Верховна Рада напрацює законодавчі механізми вдосконалення системи виконання судових рішень, вважатиму, що цієї мети ми досягли.

Зрозуміло, ми єдині в тому, що в центр необхідно постави­ти  інтереси закону, верховенства права, суспільства і держави. Пріоритетним напрямом роботи у сфері реформування системи виконання судових рішень як складової системи захисту прав громадян залишається вдосконалення законодавства. Оновлені закони насамперед мають усунути правові перепони для виконан­ня судових рішень, виробити систему правових норм, що спону­катимуть учасників правовідносин до безумовного виконання їхніх зобов’язань.

За даними статистики, стан повного виконання судових рішень в Україні поки що є незадовільним. Замисліться, на сього­дні в Україні виконується лише кожне третє рішення суду. Разом з тим зростає кількість заяв, поданих до Європейського суду з прав людини, щодо тривалого невиконання рішень національних судів.

5 червня 2012 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”, розроб­лений на виконання Україною пілотного рішення Європейського суду з прав людини у справі “Юрій Іванов проти України”, який встановив нову процедуру виконання рішень судів, боржниками за якими є державні органи, підприємства, установи та організації, а також юридичні особи. Однак зазначена проблема ще далека від свого остаточного розв’язання.

Думаю, що нам варто також уважно вивчити інституційну складову проблеми належного виконання судових рішень в Украї­ні. Йдеться про вдосконалення діяльності Державної виконавчої служби.

До 1999 року проблемами виконання судових рішень в Україні опікувалася лише судова система. Тоді було прийнято рішення про виключення служби судових виконавців із структури судів та утворення в системі органів Міністерства юстиції служби державних виконавців. Подальшим кроком у реформуванні органів державної виконавчої служби стало прийняття у 1999 році Закону України “Про виконавче провадження”, який остаточно виділив ви­конавчу службу у системі судових органів і, як тоді здавалося, надав органам державної виконавчої служби незалежності. Однак ці кроки не сприяли істотному покращенню роботи цих органів. Отже, у 2005 році департамент державної виконавчої служби перетворюється на окремий урядовий орган у складі Міністерства юстиції. У рамках проведення Президентом України адміністратив­ної реформи Державна виконавча служба перетворена на цент­ральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра юстиції України.

Тепер Державна виконавча служба входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної полі­тики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів України. Однак, попри ряд реформувань, Державна виконавча служба поки що не може забезпечити право кожного громадянина на своєчас­не і повне виконання судових рішень. А тому ця проблема потре­бує якнайшвидшого розв’язання, у тому числі на законодавчому рівні. Саме такий шлях ми шукаємо і маємо знайти його спільно.

Сподіваюся, що нагальні питання, що пов’язанні з виконан­ням судових рішень та потребують оперативного і системного ви­рішення, знайдуть висвітлення у ваших виступах, аби члени парла­менту змогли їх врахувати під час доопрацювання рекомендацій парламентських слухань. Сьогодні у залі Верховної Ради присутні фахівці.

Кілька слів про порядок проведення парламентських слухань. Крім народних депутатів, ми запросили до участі керівни­ків Міністерства юстиції, Міністерства доходів і зборів, Міністер­ства соціальної політики, Державної виконавчої служби, Пенсій­ного фонду, Генеральної прокуратури, вищих спеціалізованих су­дів. Поряд з керівництвом Державної виконавчої служби України, у парламентських слуханнях беруть участь керівник Управління Державної виконавчої служби України в Автономній Республіці Крим, керівники головних управлінь юстиції в областях, містах Киє­ві та Севастополі. Так само до участі у парламентських слуханнях запрошені провідні науковці, керівники наукових і навчальних закладів, представники громадських організацій та засобів масо­вої інформації.

Пропонується такий регламент нашої роботи. Ми повинні розглянути питання про стан виконання судових рішень в Україні до 18 години. Пропонується заслухати виступи Голови Консти­туційного Суду України Анатолія Сергійовича Головіна, Голови Верховного Суду України Ярослава Михайловича Романюка, який завтра у Верховній Раді України складатиме присягу, Голови Ви­щого господарського суду України Віктора Івановича Татькова, доповіді голови Комітету Верховної Ради України з питань право­вої політики Валерія Володимировича Писаренка та заступника міністра юстиції України — керівника апарату Андрія Юрійовича Сєдова. Регламент доповідей — до 10 хвилин. І ще багато фахів­ців виступатимуть в обговоренні зазначеного питання. Прошу ша­новних доповідачів дотримуватися регламенту. Для виступу в обго­воренні буде надано по 5 хвилин, за 30 секунд до закінчення ви­ступу пролунає сигнал. Прошу дотримуватися регламенту, щоб якомога більше учасників мали змогу висловити свої думки.

Якщо немає заперечень щодо такої процедури та регла­менту, дозвольте запросити до виступу Голову Конституційного Суду України Анатолія Сергійовича Головіна. Прошу.

 

ГОЛОВІН А.С., Голова Конституційного Суду України. Вельмишановний пане Голово! Вельмишановна президіє! Шановні народні депутати, учасники парламентських слухань! Я щиро дякую Голові Верховної Ради, нашому парламенту за запрошення взяти участь у розгляді такого важливого для нашої держави пи­тання. У мене є необхідна інформація щодо виконання рішень Конституційного Суду України. У нас також є ця проблема.

Тема нинішніх парламентських слухань, на нашу думку, є дуже важливою і актуальною. Ще у 2003 році Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня №3-рп наголосив, що правосуд­дя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення у правах.

Свого часу на запитання “яка конституція найкраща?” відомий німецький публіцист Карл Людвіг Берне відповів: “Та, яка краще виконується”.

Минуло чимало років, і проблема виконання обов’язкових згідно з Конституцією рішень судових органів, у тому числі консти­туційної юрисдикції, набула наднаціонального характеру і стала предметом занепокоєння з боку міжнародних правозахисних організацій.

Справді, ця проблема існує не тільки в Україні, а й у бага­тьох інших країнах. Про це свідчить, зокрема, те, що на численних міжнародних науково-практичних конференціях, які останніми роками проводилися під егідою європейської і всесвітньої органі­зацій органів конституційної юрисдикції, ці питання не тільки порушувалися в доповідях, у ході дискусій, а й визначали темати­ку таких форумів. Не випадково Європейський суд з прав людини в рішенні у справі “Горосбі проти Греції” наголосив, що право на доступ до правосуддя було б ілюзорним, якщо б правова система дозволяла остаточному обов’язковому судовому рішенню лиша­тися недійсним.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повно­важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Виходячи з конституційного припису щодо обов’язковості рішень та висновків Конституційного Суду України, це означає, що зазначені органи повинні керуватися рішеннями Конституційного Суду України щодо конституційності законів та інших правових актів, а також щодо надання офіційного тлумачення норм Консти­туції чи закону. Однак на практиці іноді все складається інакше.

Наприклад, нерідко рішення суду де-факто зобов’язують уповноважених суб’єктів вчинити дії щодо приведення правових актів у відповідність із цими рішеннями, зокрема, коли внаслідок прийняття рішення Конституційним Судом України у законі або іншому правовому акті з’являється прогалина, що ускладнює його застосування. За таких обставин правотворчий орган повинен про­тягом розумного строку прийняти новий правовий акт або внести відповідні зміни до чинного акта.

Іноді така реакція може бути досить оперативною. Так, рішенням Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року було визнано неконституційним Закон України “Про внесення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року” № 2222–IV. Згідно з резолютивною частиною зазначеного закону на органи держав­ної влади покладався обов’язок щодо приведення нормативно-правових актів у відповідність із Конституцію України. На його ви­конання парламентом оперативно були внесені зміни більш як до 30 законів. Крім того, відповідно відреагували Президент України і Кабінет Міністрів України.

Разом з тим існують і протилежні приклади. Зокрема, незва­жаючи на прийняте Конституційним Судом України рішення від 3 грудня 1998 року № 17-рп, неодноразово підтверджене у на­ступних рішеннях, залишалася без належної уваги парламенту правова позиція Конституційного Суду України, згідно з якою ор­ганізація діяльності Верховної Ради визначається виключно зако­ном. Відповідний закон прийнято Верховною Радою лише в люто­му 2010 року, тобто строк виконання рішення єдиного органу кон­ституційної юрисдикції становив 11 років і 2 місяці.

Крім того, ніяк не можна вважати розумним строком три роки, які знадобилися парламенту для виконання рішення Консти­туційного Суду України від 16 травня 2007 року № 1-рп щодо не­відкладного в законодавчому порядку врегулювання питання про призначення суддів на посади голови суду, заступника голови су­ду та звільнення їх із цих посад.

Загалом за період з 2007 до 2011 року Конституційним Судом України прийнято 20 рішень, в яких суд визначив порядок їх виконання або сформулював рекомендації Верховній Раді, іншим органам державної влади щодо заповнення прогалин, усу­нення колізій у нормативно-правових актах, інших актах або щодо приведення їх у відповідність із положеннями Конституції. Із за­значених 20 рішень виконано лише 8, у процесі виконання пере­бувають 3, а 9 і досі залишаються невиконаними.

У зв’язку з цим слід зазначити, що наявність прогалин і невиконання рішень непокоїть не тільки нас, практиків. Дослід­женням такого юридичного феномена займалися і займаються відомі українські вчені-правознавці. Незважаючи на різний підхід до вивчення проблеми, їхні висновки практично одностайні і поля­гають у тому, що прогалини в законодавстві, хоч і є неминучими, повинні заповнюватися якомога скоріше, оскільки їх наявність створює реальну загрозу порушення прав людини.

За прикладами ходити далеко не треба. Так, досі не прий­нято закон про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, на необхідність прийняття якого Кон­ституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради у рішенні від 7 жовтня 2009 року №25-рп.

Таким чином, можна зробити висновок, що системне роз­в’язання проблеми усунення прогалин у законодавстві, а також врегулювання питань, які були визнані неконституційними, на ви­конання рішень Конституційного Суду України залежить не лише від особливостей законотворчого процесу, а й від політичної волі парламенту, народних депутатів України.

Слід звернути увагу на те, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання законної сили не потре­бують підтвердження з боку будь-яких органів державної влади. Проте в Україні мали місце випадки прийняття органами держав­ної влади актів про визнання такими, що втратили чинність, нор­мативних актів, їх окремих положень після визнання їх неконсти­туційними Конституційним Судом України. Таке непотрібне та не передбачене Конституцією дублювання не таке вже й безвинне, адже воно породжує колізію щодо визначення часу втрати чинно­сті правовим актом, визнаним судом неконституційним, та де-факто продовжувало на певний строк дію неконституційних право­вих актів.

Говорячи про виконання рішень про офіційне тлумачення положень Конституції або законів України, необхідно зазначити, що офіційне роз’яснення, надане Конституційним Судом України, стає частиною цих положень. На жаль, відомі випадки прийняття судами загальної юрисдикції рішень, навіть роз’яснень пленумів вищих судів, в яких пропонувалося застосовувати норми права урозріз з офіційним тлумаченням, наданим Конституційним Судом України. Як приклад, наведу постанову пленуму Вищого господар­ського суду України від 17 травня 2011 року.

Отже, на даний час нормативне врегулювання механізму виконання актів Конституційного Суду України залишається непов­ним і потребує вдосконалення.

Що ми пропонуємо?

Перше. Необхідно запровадити в парламенті службу моні­торингу наявності колізій та прогалин у законодавстві, яка має відслідковувати зазначені питання та надавати парламентським комітетам та суб’єктам права законодавчої ініціативи відповідну інформацію і пропозиції щодо їх усунення.

Друге. Запровадити на законодавчому рівні спеціальну про­цедуру прийняття законів та інших правових актів на виконання рішень Конституційного Суду України. Наприклад, відповідно до конституції Словацької Республіки державні органи, які прийняли правові норми, що були визнані конституційним судом неконсти­туційними, зобов’язані привести їх у відповідність із конституцією протягом шести місяців.

Третє. Врегулювати на законодавчому рівні питання щодо відповідальності за невиконання рішень і висновків Конституцій­ного Суду України та встановити процедуру притягнення до такої відповідальності органів державної влади та їх посадових осіб.

Щиро дякую за увагу і за запрошення бути присутнім на цих важливих парламентських слуханнях.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Анатолію Сергійовичу, сідайте.

Запрошую до слова Романюка Ярослава Михайловича, Голову Верховного Суду України.

 

РОМАНЮК Я.М., Голова Верховного Суду України. Шановний пане Голово Верховної Ради України! Шановні учасни­ки парламентських слухань! Тематика нинішніх парламентських слухань є надзвичайно актуальною. Незабезпечення своєчасного і належного виконання судових рішень є однією з найбільш нагальних проблем у сфері судочинства і потребує невідкладного вирішення. Саме це питання порушується в переважній більшості скарг проти України, що надходять до Європейського суду з прав людини. Невиконання судових рішень негативно впливає на авто­ритет судової влади, оскільки в такому разі не досягається кін­цева мета правосуддя — захист інтересів громадян і реальне поновлення їхніх порушених прав.

У резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи № 1787 від 26 січня 2011 року “Виконання рішень Європейського суду з прав людини” відзначається існування основних системних не­доліків, які викликають велику кількість повторюваних висновків щодо порушення Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод, які серйозно підривають верховенство права. Щодо України ці проблеми пов’язані, зокрема, з хронічним неви­конанням рішень національних судів.

У резолюції підкреслюється, що Україна повинна терміново прийняти комплексну стратегію щодо вирішення ситуації, в якій значна кількість остаточних судових рішень залишається невико­наною, а також “вжити ефективні національні механізми правового захисту у відповідь на пілотне рішення Суду у справі “Юрій Миколайович Іванов проти України”.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини виконання судових рішень є невід’ємною частиною судового розгляду в розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд не раз наголошував, що це право стане ілюзорним у разі, якщо правова система дер­жави допускатиме невиконання остаточного обов’язкового рішен­ня, і одне з таких рішень зацитував попередній промовець, шанов­ний Анатолій Сергійович. Це призводить до ситуації, несумісної з принципом верховенства права.

Голова Європейського суду з прав людини Ніколас Братца у промові з нагоди відкриття судового року відзначив, що основна відповідальність за забезпечення дотримання прав і свобод, гарантованих Конвенцією, покладається на договірні держави. При цьому одним із найважливіших питань у зазначеній сфері є належне виконання судових рішень. Ніколас Братца підкреслив, що зазначені справи не мають бути представлені в Європей­ському суді, адже в них, як правило, є явне порушення, і роль суду полягає лише у встановленні суми компенсації.

Особливо неприпустимими є випадки невиконання судових рішень органами державної влади, на чому наголосив Президент України у своєму виступі на Х позачерговому з’їзді суддів. Глава держави, зокрема, підкреслив обов’язок усіх посадовців щодо безумовного виконання судових рішень, а також відзначив, що посадова особа органу державної влади не повинна чекати, доки виконанням судового рішення займеться виконавча служба. Це питання авторитету влади.

Європейський суд з прав людини також наголошує, що органи державної влади є одним із компонентів держави, тож інтереси цих органів мають збігатися з необхідністю належного здійснення правосуддя.

Слід зазначити, що державою вже вжито ряд заходів для вирішення зазначеної проблеми. Зокрема, у 2010 році проведе­но судову реформу, ініційовану Президентом України. Так, Зако­ном України “Про судоустрій і статус суддів”, ухваленим 7 липня 2010 року, крім питання судоустрою, вирішено низку актуальних процесуальних проблем, зокрема тих, що зумовлювали затягу­вання строків розгляду справ. “Прикінцевими положеннями” зако­ну передбачено внесення змін до законодавчих актів з метою роз­в’язання проблеми невиконання судових рішень.

Венеціанська комісія у своєму висновку від 18 жовтня 2010 року щодо Закону України “Про судоустрій і статус суддів” позитивно відзначила внесені зміни, однак дала ряд рекомендацій щодо їх подальшого розвитку. Так, у законі подано нову редакцію статті 382 Кримінального кодексу України, яка встановлює більш сувору відповідальність за умисне невиконання рішення суду. Таке невиконання є злочином не тільки для службових осіб, а й для пересічних громадян.

Разом з тим Венеціанська комісія зробила застереження, що в разі, якщо боржник не виконує рішення суду, важливо знайти можливість забезпечення повернення ним боргу. Відтак, покарання боржника ані прискорить виконання судового рішення про виплату боргу, ані адекватно компенсує кредиторові наслідки затримки виплат. При цьому динаміка кількості засуджених за цією статтею осіб свідчить про загострення в Україні проблем, пов’язаних з невиконанням судових рішень. Зокрема, у 2010 році за цей злочин засуджено 78 осіб, у 2011 році — 103, а у 2013 ро­ці — 143 особи.

Крім того, у “Прикінцевих положеннях” Закону України “Про судоустрій і статус суддів” викладено в новій редакції статтю 267 Кодексу адміністративного судочинства України. Так, невиконання постанови адміністративного суду передбачає накладення штрафу на винну посадову особу або на керівника органу, відповідального за виконання постанови. При тому половина суми штрафу стягується на користь позивача, а інша частина надходить до державного бюджету України. Відповідно до висновку Венеціан­ської комісії таку норму необхідно передбачити не лише в адміні­стративному процесі, а й у справах інших юрисдикцій.

З практики Європейського суду з прав людини випливає, що проблеми надмірної тривалості провадження і затримок у вико­нанні судових рішень пов’язані переважно із структурними проб­лемами в організації судової системи.

На сьогодні законодавство України незбалансоване, супе­речливе та невиважене, містить значну кількість економічно не за­безпечених гарантій, які неможливо виконати через обмеженість ресурсів, якими володіє держава. Неможливість виконання судо­вих рішень у такому разі є похідною, вторинною проблемою, на­слідком незбалансованості законодавства. Маю на увазі такі проблемні питання, як непередбачення в державному бюджеті коштів для виплат, бюджетне фінансування яких гарантоване законодавством (компенсації, пільги, надбавки тощо), встанов­лення відповідно до законодавчих актів мораторію на примусову реалізацію майна, що унеможливлює виконання судових рішень, або зупинення виконавчого провадження щодо певних категорій підприємств.

Проте, крім системних проблем законодавчого характеру, існують недоліки і в роботі Державної виконавчої служби. Про це свідчать численні скарги на рішення, дії чи бездіяльність держав­них виконавців або посадових осіб цієї служби. Крім того, динамі­ка надходження скарг свідчить про погіршення ситуації, пов’язаної з процедурою виконання судових рішень.

Так, у 2012 році у цивільних справах до судів надійшло близько 15 тисяч таких скарг, що на 28 відсотків більше, ніж у 2011 році. При цьому торік судами задоволено більше 50 відсот­ків скарг. У 2011 році цей показник становив 42 відсотки.

В адміністративних справах у 2012 році до судів надійшло понад 25 тисяч скарг у порядку виконання судових рішень, що на 26 відсотків менше, ніж у 2011 році. Проте частка задоволених скарг збільшилася з 60 відсотків у 2011 році до 65 відсотків у 2012 році.

У законодавстві слід передбачити здійснення компенса­ційних заходів у разі надто тривалого виконавчого провадження. За висновком Венеціанської комісії, без таких заходів, дієвих не лише в теорії, а й на практиці, надходження відповідних скарг до Європейського суду з прав людини триватиме й надалі.

Вбачається, що в нашій державі необхідно запровадити позитивний досвід Російської Федерації, де у 2010 році було прийнято закон про компенсацію за порушення права на судочин­ство протягом розумного строку або права на виконання судового акта протягом розумного строку. Цей закон, зокрема, встановлює право осіб у разі порушення їхнього права на судочинство протя­гом розумного строку або права на виконання судового акта, що передбачає звернення стягнення на бюджетні кошти, на звернен­ня протягом розумного строку до суду із заявою про присудження компенсації за таке порушення. При цьому розмір компенсації не залежить від наявності вини суду, органів, на які покладено обо­в’язок щодо виконання судових рішень, чи інших органів держав­ної влади. У свою чергу, органи, уповноважені на виконання рі­шення судів про присудження такої компенсації, мають право пред’явити регресну вимогу до органу чи посадової особи, з вини якої допущено таке порушення.

Підсумовуючи, хочу наголосити на необхідності розроблення цілісної державної стратегії розв’язання цієї глобальної для Украї­ни проблеми, що потребує докладання зусиль усіх гілок влади, з урахуванням європейських стандартів, практики Європейського суду з прав людини, а також рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи державам-членам № REC (2003) 16 “Про виконання адмі­ністративних рішень та судових рішень в галузі адміністративного права” та № REC (2003) 17 “Про примусове виконання”. Розв’язан­ня цієї проблеми забезпечить не лише зменшення надходження справ до Європейського суду з прав людини, виплати компен­сацій за його рішеннями за рахунок коштів Державного бюджету України, а й сприятиме підвищенню рівня судового захисту прав осіб та зростання рівня довіри громадян і до судової системи, і до державної влади загалом.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ярославе Михайловичу, прошу сідати.

Запрошую до слова Голову Вищого господарського суду України Віктора Івановича Татькова. Прошу.

 

ТАТЬКОВ В.І., Голова Вищого господарського суду України. Вельмишановний пане Голово! Шановні народні депутати, учас­ники парламентських слухань! Передусім дозвольте подякувати за запрошення взяти участь у такому важливому заході.

Будь-який судовий процес має завершуватися реалізацією прийнятого судом рішення. Саме виконання судового рішення можна вважати показником вирішення судового спору, життєвості застосованого судом закону та у підсумку — показником автори­тету правосуддя та ефективності державної влади в цілому.

Гадаю, немає потреби доводити присутнім гостроту пробле­ми невиконання судових рішень. Про її актуальність та необхід­ність якнайшвидшого вирішення свідчать не лише результати статистичних досліджень, а й численні звернення до Європей­ського суду з прав людини щодо невиконання або тривалого не­виконання рішень національних судів.

Під час проведення аналізу наведеної у звітах Державної виконавчої служби статистичної інформації про роботу її органів у 2011–2012 роках звертає на себе увагу такий показник: кількість завершених виконавчих проваджень становить приблизно дві тре­тини з числа тих, що підлягали примусовому виконанню. Проте якщо звернути увагу на розмір сум, стягнутих органами Держав­ної виконавчої служби за виконавчими документами, постає протилежна картина: менше однієї третини вимог кредиторів задоволено шляхом примусового виконання органами Державної виконавчої служби судових рішень.

Особливо важливе значення це має для господарського судочинства, оскільки саме в господарських правовідносинах стя­гуються в судовому порядку найбільші за розміром суми. Тради­ційно значною залишається кількість розглянутих господарськими судами скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби — щороку близько 3,5 тисячі.

Причини незадовільного стану виконання судових рішень так чи інакше пов’язані з проблемами у діяльності всіх трьох гілок державної влади. Головною ж системною проблемою, на моє глибоке переконання, є відсутність безпосереднього зв’язку між ухваленням судового рішення та його виконанням. Цей зв’язок був втрачений після ліквідації посад судових виконавців у складі загальних судів та створення окремої виконавчої служби в системі органів виконавчої влади. Цілком зрозуміло, що зроблено це було з метою усунення непритаманних судам функцій щодо забезпе­чення виконання власних рішень, з урахуванням рекомендацій відповідних європейських інституцій. Однак практика, що склалася в Україні, свідчить про недоцільність цілковитого відокремлення виконавчої служби від судової системи, що певним чином нега­тивно вплинуло на ефективність системи виконавчого проваджен­ня та значною мірою нівелювало фундаментальний принцип здій­снення правосуддя — принцип обов’язковості судового рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини право на виконання судового рішення є невід’ємною складовою права на доступ до суду, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Переконаний, що для розв’язання проблеми невиконання судових рішень необхідно визначити комплексний підхід, у тому числі шляхом запроваджен­ня структурних змін в організації діяльності Державної виконавчої служби.

Звісно, реформування виконавчого провадження неможливо здійснити без відповідного законодавчого забезпечення. На відмі­ну від процесуального законодавства, оптимізованого з прийнят­тям Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, питання виконавчого провадження регулюється цілою низкою актів законо­давства, зокрема Законом України “Про виконавче провадження” та відповідними процесуальними кодексами. Окремими законами регламентовано статус виконавчої служби, порядок виконання рі­шень Європейського суду з прав людини, порядок виконання рішень національних судів про стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган, державне підприємство, установа, організація або юридич­на особа, примусова реалізація майна якої забороняється відпо­відно до законодавства. Водночас різними є органи, що забезпе­чують виконання судових рішень.

На нашу думку, видаються доцільними такі напрями законо­давчого реформування виконавчого провадження. Передусім це заходи, спрямовані на відновлення зв’язку між судом та виконав­чим провадженням, яке є завершальною стадією судового розгля­ду. Запровадження дієвого судового контролю за здійсненням виконавчого провадження. Насамперед це стосується господар­ського судочинства. Варто розглянути питання щодо можливості запровадження механізму підпорядкування органів виконавчого провадження судовій гілці влади, а саме щодо передачі служби державних виконавців із підпорядкування Міністерства юстиції до підпорядкування Державної судової адміністрації. Зазначені про­позиції викладені в рішеннях VII з’їзду суддів України.

Крім того, потрібно визначитися щодо обговорюваних вже не перший рік ініціатив стосовно доцільності та можливості за­провадження в Україні альтернативного державному механізму виконання судових рішень. Зазначене дало б змогу певним чином оптимізувати процес виконання судових рішень шляхом розван­таження органів державної виконавчої служби, з одного боку, а з другого — надало б стягувачу право самостійно вирішувати, до якого виконавця звертатися.

Водночас сучасний рівень правової свідомості та правової культури в Україні вимагає обережного ставлення до запрова­дження інституту недержавного виконання рішень юрисдикційних органів, з огляду на ризики його неправомірного використання. Тому такий інститут може існувати, але виключно з метою забез­печення альтернативних способів пошуку та виявлення майна боржника, на яке може бути звернено стягнення за відповідними судовими рішеннями, без застосування дій примусового характе­ру. Можливо, слід забезпечити безперервність судового процесу аж до виконання судового рішення, коли виконавче провадження порушуватиметься незалежно від волі стягувача, але із залишен­ням за ним права відмовитися від стягнення і припинити прова­дження.

Правозастосовна практика вимагає від законодавця більш чіткого врегулювання та усунення окремих прогалин законодав­чого визнання юрисдикції судів щодо розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів і посадових осіб Державної виконавчої служби. В усіх випадках рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця, інших посадових осіб Державної виконавчої служби необхідно оскаржувати до того суду, який видав виконавчий доку­мент повністю або, якщо йдеться про зведене виконання прова­дження, — в частині, що стосується виконання рішення відповід­ного суду.

Існує також потреба в усуненні конкуренції між виконавчим провадженням та процедурою банкрутства за Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Особливістю провадження у справах про банкрутство є те, що воно має замінювати виконавче провадження, і задово­лення вимог кредиторів має здійснюватися в порядку, встановле­ному Законом “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Відтак, з метою уникнення паралель­ного існування двох проваджень щодо одних і тих самих вимог слід передбачити на законодавчому рівні обов’язкове закриття виконавчого провадження з моменту порушення провадження у справі про банкрутство, а не його зупинення, як це передбачено законодавством.

На нашу думку, має бути запроваджений єдиний порядок виконання всіх виконавчих документів щодо боржника під контро­лем господарського суду, який розглядає справу про банкрутство. Крім того, необхідне посилення відповідальності за невиконання судових рішень та свідоме ухилення від виконання рішень судів органів, що забезпечують виконання рішень, і боржників.

Отже, комплексне розв’язання проблеми виконавчого про­вадження, зокрема шляхом вироблення та реалізації відповідних законодавчих пропозицій, потребує запровадження в Україні тако­го правопорядку, що забезпечуватиме належне, тобто своєчасне, повне і неупереджене виконання судових рішень та відповідальне ставлення посадових осіб органів Державної виконавчої служби до здійснення своїх повноважень.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте.

Слово надається голові Комітету Верховної Ради України з питань правової політики Валерію Володимировичу Писаренку. Прошу.

 

ПИСАРЕНКО В.В., голова Комітету Верховної Ради України з  питань правової політики (одномандатний виборчий округ №168, Харківська область, Партія регіонів). Дякую. Шановний Володимире Васильовичу! Шановні учасники парламентських слу­хань! Передовсім дозвольте подякувати представникам судової гілки влади, керівництво якої майже у повному складі відгукнулося на таку важливу, на мою думку, для всієї країни тему. І я гово­ритиму про це у своєму виступі.

Одразу також хочу наголосити, що виконавча гілка влади, на жаль, не звернула увагу на те, що тут обговорюється важлива проблема. Ми сьогодні, фактично, не маємо розуміння, наскільки важливо для Кабінету Міністрів і взагалі для виконавчої гілки влади, щоб виконання судових рішень у нашій країні не було пустим словом.

Шановні колеги! Проблема, яку ми сьогодні плануємо обговорити, є однією з визначальних для перспектив розвитку не тільки судової гілки влади, а й державної системи загалом. Вико­нання судових рішень — один із головних критеріїв, за яким пе­ресічні громадяни оцінюють силу, ефективність і чесність влади. Ми всі хочемо жити в країні, в якій судові рішення виконуються без будь-яких компромісів.

В Україні виконання рішень судів законом покладено на Державну виконавчу службу України. Її основним завданням ви­значено своєчасне, повне та неупереджене примусове виконання судових рішень, передбачених законом. Однак реалії сьогодення та результати статистичного аналізу ситуації з примусовим вико­нанням судових рішень Державною виконавчою службою наводять на невтішні висновки. Так, на початок поточного року в органах Державної виконавчої служби залишаються невиконаними майже 3 мільйони виконавчих документів. Упродовж останніх семи років частина виконаних судових рішень становить не більше третини.

Саме з огляду на потребу невідкладного вирішення пи­тань  щодо покращання стану справ з виконання судових рішень в Україні, Комітет з питань правової політики як комітет, до пред­мета відання якого належать питання організації та діяльності ви­конавчої служби, проводить сьогодні парламентські слухання. Організовані комітетом парламентські слухання мають стати тим майданчиком для дискусій, де ми почуємо реальні рецепти для подолання “хвороби” української судової системи — невиконання судових рішень.

Дуже дякую Конституційному Суду, Верховному Суду і Вищо­му господарському суду за їхню позицію щодо необхідних змін. Переконаний, що завданням для нас стане співпраця з Конститу­ційним Судом у питаннях, озвучених сьогодні Головою Консти­туційного Суду, Головою Вищого господарського суду та Головою Верховного Суду.

Простого рецепту немає. Очевидно, що розв’язання означе­них проблем потребує здійснення комплексу заходів — від удо­сконалення законодавства, реформування Державної виконавчої служби, дослідження її місця та підвідомчості в системі органів державної влади до пошуку шляхів підвищення рівня законослух­няності та професіоналізму конкретного державного виконавця.

Чи не найгострішою проблемою є своєчасність виконання судових рішень. Для ілюстрації наведу приклад з Волинської обла­сті, вартий окремої книги сумнозвісних рекордів. У це важко пові­рити, але там з вересня 2006 року не виконано рішення Любомль­ського районного суду про стягнення на користь громадянки Кут аліментів на утримання дитини. На сьогодні розмір заборгованості зі сплати аліментів перевищує 60 тисяч гривень. Причому рішення суду протягом трьох років перебувало на виконанні у відділі Державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у місті Києві, а з грудня 2009 року — у відділі Державної виконавчої служби Яремчанського районного управління юстиції Івано-Франківської області. Заявниця не раз зверталася до Дер­жавної виконавчої служби та Міністерства юстиції, проте консти­туційне право дитини на достатній життєвий рівень так і залиши­лося порушеним.

Шановні колеги, зверніть увагу: саме за такими прикладами люди оцінюють здатність держави забезпечити конституційні права.

Не менш гостро постає питання повноти виконання судових рішень. Неповне виконання судового рішення є яскравим прикла­дом взаємного програшу і держави, і громадянина. Адже держава втрачає людські та матеріальні ресурси, а в результаті громадя­нин не отримує бажаного чи законного результату у вигляді від­новлення його порушених прав чи отримання належного відшкодування.

Практика свідчить, що найчастіше причиною цієї проблеми є недостатньо сумлінне ставлення державного виконавця до своїх службових обов’язків. Відіграє роль також небажання або невмін­ня керівництва Державної виконавчої служби усіх рівнів приймати управлінські рішення для усунення перешкод у законній діяльності виконавців нижчої ланки.

Ще одна ілюстрація. До комітету звернулася голова Харківського обласного благодійного фонду інвалідів Великої Вітчизняної війни “Перемога”. Благодійний фонд виграв суд та вимагав, щоб державний виконавець витребував у громадянина круглу печатку і штамп. Виконавче провадження формально закін­чено 11 жовтня 2011 року, але не поверненням печатки, а подан­ням до правоохоронних органів заяви про притягнення відповід­ного громадянина до кримінальної відповідальності. У свою чергу, прокуратура Московського району за результатами розгляду за­значеного подання встановила, що воно подане не за формою: порушено наказ Мін’юсту та Генеральної прокуратури. Тобто від­бувається звичайне “відфутболювання” звернень громадян, що призводить до невиконання судових рішень упродовж років.

Однак несвоєчасність і неповнота виконання рішень — це півбіди. Чи не найбільш резонансною проблемою у ході виконання судових рішень є упереджене примусове виконання судових рі­шень. Якщо говорити конкретіше, це системна корупція у струк­турі органів Державної виконавчої служби і відсутність належного контролю та організації законного виконання судового рішення. Якби все здійснювалося прозоро, не було б стрімкого зростання кількості скарг на дії виконавців.

Із судовою статистикою не посперечаєшся. Так, згідно з інформацією Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, кількість скарг на дії або бездіяльність дер­жавного виконавця чи іншої посадової особи Державної виконав­чої служби зросла з трохи більш як 13 тисяч у 2011 році до майже 17 тисяч у 2012 році. Зростання за рік — майже 30 відсотків!

Шановні колеги, зверніть увагу на динаміку кількості притягнутих до відповідальності працівників Державної виконавчої служби: у 2010 році притягнуто до відповідальності 553 посадові особи, у 2011 році — 701, у 2012 році — 956 осіб. І динаміка збері­гається. У першому кварталі 2013 року притягнуто до відповідаль­ності 321 особу.

У 2012 році Вищим спеціалізованим судом переглянуто 60 справ за скаргами на дії або бездіяльність державного вико­навця чи іншої посадової особи виконавчої служби. При цьому скасовано (уявіть собі!) 76 відсотків виконавчих судових рішень нижчого рівня у справах цієї категорії.

З усім цинізмом проблема ефективності виявляється під час виконання судових рішень на користь Пенсійного фонду. Так, за даними Пенсійного фонду, у 2012 році примусовому виконанню на користь Пенсійного фонду підлягала 441 тисяча виконавчих доку­ментів на суму 8,4 мільярда гривень, а фактично виконано 154 ти­сячі виконавчих документів на суму 1,6 мільярда гривень. Це лише 20 відсотків суми, що підлягає виконанню. Іншими словами, близько 7 мільярдів гривень не надійшло до пенсіонерів.

Крім того, органи Державної виконавчої служби не забезпе­чують належного контролю за здійсненням спеціалізованими тор­говельними організаціями реалізації арештованого майна та пере­рахуванням ними коштів. Упродовж 2010–2011 років у торговель­них організаціях перебувало на реалізації арештоване майно на суму близько 18 мільярдів гривень, а до бюджету надійшло від реалізації цього майна менше 2 мільярдів.

Негативно впливають на стан виконання судових рішень численні порушення законодавства службовими особами Держав­ної виконавчої служби, відсутність належної взаємодії між ними та іншими уповноваженими державними органами.

Шановні колеги, ще один красномовний факт, який вказує на те, як Державна виконавча служба оцінює масштаби проблеми, що є темою нинішніх парламентських слухань. У грудні 2011 року Державною виконавчою службою затверджено нову форму звітно­сті, якою не передбачено відображення стану виконання виконав­чих документів за суспільно важливими категоріями, зокрема, про стягнення коштів до бюджету, стягнення аліментів. Подаються відомості виключно про фактичне виконання рішень.

Існуюча в органах Державної виконавчої служби система оцінки роботи державних виконавців за показниками щодо сум завершених виконавчих проваджень не сприяє відображенню реальної картини їхньої діяльності. Відомості, які ми офіційно отримуємо від органів виконавчої служби, — це, фактично, хибне уявлення, погляд Державної виконавчої служби крізь “рожеві оку­ляри” на те, як, на їхню думку, це має бути.

Проте реальність зовсім інша. Протягом 2012 року до Державної виконавчої служби України надійшло 19 674 звернення, з них з Верховної Ради України — 701 звернення. Відповіді, що надаються Державною виконавчою службою на комітетські та депутатські звернення, є беззмістовними та зводяться до відмови в наданні необхідної інформації. Найчастіше служба формально посилається на Закон України “Про захист персональних даних”.

Така реакція на звернення не узгоджується із законо­давством, оскільки перешкоджає здійсненню контрольних функцій комітету та порушує гарантії діяльності народного депутата Украї­ни. При цьому для здійснення контрольних функцій комітету не потрібні відомості про фізичну особу, яка ідентифікована: вона вже звернулася до народного депутата України за допомогою, яку не може їй надати Державна виконавча служба. Для здійснення контрольних функцій комітету потрібно, щоб Державна виконавча служба надавала ґрунтовні відповіді щодо дотримання законодав­ства у ході конкретного виконавчого провадження, а не конкрети­зовані персональні відомості про заявника.

Разом з тим слід зазначити, що детально вивчене питання дає змогу виокремити ряд об’єктивних причин неякісного вико­нання судових рішень Державною виконавчою службою. Серед таких факторів варто виділити непоодинокі випадки ухвалення не­зрозумілих судових рішень, а також недосконалу процедуру реалі­зації майна боржників, арештованого під час здійснення виконав­чого провадження.

Судова система після підпорядкування Державної вико­навчої служби органам юстиції не несе жодної відповідальності за  завершальну стадію судового процесу. Одним із негативних наслідків зазначеного є ухвалення рішень, що за своїм змістом не є однозначними для виконавчої служби, або існування взаємови­ключних рішень щодо одних і тих самих правовідносин. Іншим не­гативним наслідком є те, що виконання судового рішення жодним чином не впливає на статистику ефективності діяльності судів, що зайвий раз демонструє розірваність єдиного ланцюга правосуддя.

Потребує підвищення рівень відкритості процедури виконан­ня судового рішення та системи публічної реалізації конфіскова­ного і арештованого державними виконавцями майна. Для досяг­нення зазначеної мети варто запровадити механізм соціального контролю за виконанням судових рішень через загальнодоступні інформаційні мережі.

Доцільно розглянути питання модернізації діяльності органів Державної виконавчої служби та їх співпраці з іншими органами державної влади. Зокрема, запровадження та забезпечення без­перебійного функціонування електронного документування в усіх обліково-реєстраційних установах та створення реєстру з обов’яз­ковим наданням доступу до них державним виконавцям значно скоротить строки виконання судових рішень.

Однак реформування Державної виконавчої служби має відбуватися з урахуванням реалій сьогодення та помилок, які мали місце при реформуванні інших галузей, а також бути націленим на якісно новий результат, що гарантуватиме захист конституційних прав громадян.

Так, час від часу озвучується думка про доцільність ство­рення в Україні приватної виконавчої служби. На думку комітету, поки що це недоцільно.

Світова практика та стандарти демонструють, що процес здійснення правосуддя розпочинається з моменту звернення до суду і закінчується виконанням судового рішення. Відтак, судове провадження повинно мати цілісну і логічно завершену структуру від звернення до суду до виконання судового рішення. В іншому разі середня і головна ланки цієї структури — судовий розгляд та ухвалення правосудного рішення — втрачають свою значущість. Результати аналізу рішень Європейського суду з прав людини також свідчать про однозначну позицію, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконано судове рішення.

На завершення хочу сказати, що виконання судового рішен­ня як завершальна стадія судового процесу за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя. У статті 124 Конститу­ції України імперативно визначена компетентність щодо здійснен­ня правосуддя: “Правосуддя в Україні здійснюється виключно су­дами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функ­цій іншими органами чи посадовими особами не допускаються”. Відтак, виконання судових рішень має бути віднесено до компе­тенції судової гілки влади. Образно кажучи, навіть найсучасніший автомобіль може мати потужний двигун, але якщо колеса не при­кручені, а перебувають поруч у візку, навряд чи така машина зрушить з місця.

Наостанок хочу повернутися до тези, з якої почав. Ми маємо, не гаючи часу, якомога швидше взятися за вдосконалення системи виконання судових рішень, адже громадяни України навряд чи зможуть говорити, що влада в їхній країні ефективна і сильна, якщо рішення судів виконуватимуться несвоєчасно, не в повному обсязі та не прозоро. Ситуацію слід виправляти негай­но. Хочу сказати, що ми з вами, представники всіх гілок влади, зібралися у цьому залі з однією метою — не перекладати один на одного відповідальність, а зрозуміти, що люди нам дають одну оцінку, і оцінюють вони нашу співпрацю.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошується до доповіді заступник міністра юстиції України — керівник апарату Андрій Юрійович Сєдов. Так, рідко буваєте у Верховній Раді. Прошу.

 

СЄДОВ А.Ю., заступник міністра юстиції України — керівник апарату. Доброго дня, шановний Володимире Васильовичу! Доброго дня, учасники парламентських слухань! Дякую, Володи­мире Васильовичу, що запросили мене для виступу на парла­ментських слуханнях. Хочу подякувати всім головам судів, пар­ламентаріям, особливо Валерію Володимировичу, за принципові виступи.

Хочу звернути вашу увагу на те, що, справді, є проблеми в діяльності Державної виконавчої служби. Проте не так все пога­но, як розповів Валерій Володимирович. Державна виконавча служ­ба працює вже 13 років і стягує у примусовому порядку ве­личезні суми. Зокрема, минулого року стягнуто майже 20 мільяр­дів гривень, що на 45 відсотків більше, ніж 2011 року.

У своїй доповіді я хочу звернути увагу на роботу, яку прово­дить Міністерство юстиції з розвитку та вдосконалення діяльності Державної виконавчої служби.

Виконання судового рішення, як відзначалося, є завершаль­ною стадією судового провадження, а відтак невід’ємною складо­вою права кожної людини на судовий захист. Належне виконання рішень свідчить про високий рівень права в державі та водночас про виконання державою зобов’язань перед громадянами та юридичними особами.

Ефективність виконання судових рішень залежить від бага­тьох чинників, зокрема, від якості законодавчої бази, від матері­ально-технічного забезпечення органів Державної виконавчої служби, уповноважених на виконання рішень, та від визначеності судових рішень, які підлягають примусовому виконанню.

Діяльність Державної виконавчої служби спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра юстиції України. При цьому функції Міністерства юстиції щодо формуван­ня та забезпечення реалізації державної політики у сфері органі­зації примусового виконання рішень судів та інших органів поля­гають у правовому забезпеченні діяльності Державної виконавчої служби, кадровому забезпеченні її апарату та керівних посад структурних підрозділів територіальних органів та у матеріально-технічному забезпеченні структурних підрозділів територіальних органів Міністерства юстиції, які забезпечують реалізацію повно­важень Державної виконавчої служби.

Державна виконавча служба України є процесуально само­стійним органом, а контроль за законністю виконавчого прова­дження може здійснюватися виключно відповідними посадовими особами Державної виконавчої служби та судами. Такий статус забезпечив незалежність органів Державної виконавчої служби при здійсненні виконавчого провадження.

З часу утворення Державної виконавчої служби як централь­ного органу виконавчої влади Міністерство юстиції з метою фор­мування та забезпечення реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання судових рішень здійснило комплекс заходів нормотворчого та організаційно-правового харак­теру. Зазначене дало можливість забезпечити належний рівень організації роботи органів Державної виконавчої служби, підвищи­ти ефективність діяльності державних виконавців з виконання рі­шень судів та інших органів, а також координацію роботи з пра­воохоронними органами, іншими органами державної влади з ме­тою підвищення ефективності примусового виконання рішень.

Серед найважливіших заходів, спрямованих на вдоскона­лення процедури примусового виконання рішень, варто відзна­чити прийняття Верховною Радою України Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про виконавче провадження” та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)”, який набрав чинності 8 березня 2011 року (розробник — Міністерство юстиції). Зазначеним законом удоско­налено процедуру примусового виконання рішень, зокрема, змен­шено ризики зловживання боржника своїми правами під час здій­снення виконавчого провадження, а саме встановлено виключно судовий порядок оскарження боржником рішень, дій чи бездіяль­ності державних виконавців, запроваджено інститут заборони ви­їзду за межі країни до виконання зобов’язання за рішенням суду.

Крім того, варто відзначити прийняття Верховною Радою України Закону “Про гарантії держави щодо виконання судових рі­шень”, який набрав чинності 1 січня 2013 року (розробник — Міні­стерство юстиції). Цей закон визначив механізм виконання рішень боржниками — державними органами, державними підприємства­ми, установами та організаціями, юридичними особами, примусова реалізація майна яких заборонена законом. Це дало змогу забез­печити виконання таких важливих рішень, як стягнення соціальних виплат, зокрема доплат до пенсій чорнобильцям, дітям війни, до­помоги по догляду за дитиною, матеріального забезпечення військовослужбовців, суддів.

Варто відзначити внесення змін до законодавства про реє­страцію речових прав на нерухоме майно та до Закону України “Про виконавче провадження” щодо уточнення відомостей про боржника у виконавчому документі, що дало змогу запобігти ви­падкам накладення арешту на майно осіб, які мають дані, ідентич­ні даним боржника, і, як наслідок, порушенню прав таких осіб.

Уряд прийняв постанову від 25 січня 2012 року № 54, якою визначена процедура розшуку і затримання органами внутрішніх справ транспортних засобів боржників.

Разом з тим, з огляду на динаміку розвитку суспільних від­носин, законодавство у сфері організації примусового виконання рішень судів потребує постійного вдосконалення. Так, Мін’юстом розроблено та внесено на розгляд уряду законопроект, який дасть змогу визначити механізм виконання рішень судів про повернення дітей відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, а також вдосконалити процедуру примусового стягнення аліментів.

Крім того, Мін’юстом підготовлено законопроект, що перед­бачає удосконалення процедури примусового виконання рішень судів, зокрема, оптимізацію процедури розшуку боржників у вико­навчому провадженні, зниження корупційних ризиків при оціню­ванні та реалізації майна, удосконалення процедури виконання рі­шень зобов’язального характеру та контролю за законністю вико­навчого провадження.

Загалом Мін’юстом підготовлено пропозиції щодо 42 норма­тивно-правових актів з питань діяльності органів Державної виконавчої служби та примусового виконання рішень, 25 з яких прийнято в установленому порядку.

Реалізація зазначених законодавчих ініціатив Міністер­ства  юстиції сприяла збільшенню кількості виконаних органами Державної виконавчої служби рішень та фактично стягнених за цими рішеннями сум. Загалом у 2012 році стягнуто 19 мільярдів 592 мільйони гривень, що на 45 відсотків більше, ніж у 2011 році. З них до державного бюджету спрямовано 2,7 мільярда гривень, до Пенсійного фонду — 1,7 мільярда, у тому числі на виплату заборгованості із заробітної плати — 331 мільйон гривень.

Міністерство юстиції постійно проводить аналіз проблем, що виникають під час реалізації Державною виконавчою службою державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів і шукає шляхи їх розв’язання. Передусім подальшого вдосконалення потребує законодавча база, що регламентує процедуру примусового виконання і можливості її застування до окремих боржників.

Модернізації потребує система реалізації майна в цілому. Процедура реалізації майна не виключає впливу суб’єктивних факторів, оскільки торги проводяться ліцитатором, який призна­чається спеціалізованою організацією. Спеціалізовані організації є   самостійними суб’єктами господарювання, тому Державна виконавча служба України не має повноважень щодо впливу на їхню діяльність.

У зв’язку із зазначеним Мін’юст спільно з Державною виконавчою службою розробив проект наказу про затвердження порядку реалізації арештованого майна, що передбачає інші підхо­ди до реалізації майна, арештованого державними виконавцями. Таким чином, реалізація арештованого державними виконавця­ми  майна має здійснюватися шляхом його продажу на електрон­них торгах, що дасть змогу усунути суб’єктивний фактор, адже подання та оброблення заявок на участь у торгах, власне прове­дення торгів та оброблення інформації про результати торгів здій­снюватимуться в автоматичному режимі.

Ще однією важливою передумовою виконання рішень на належному рівні є кадрове та матеріально-технічне забезпечення органів Державної виконавчої служби. На сьогодні однією з най­більших проблем є плинність кадрів в органах Державної виконав­чої служби, що негативно впливає на ефективність роботи. Передусім це пов’язано з неефективністю системи оплати праці державних виконавців, складністю роботи і високим рівнем відпо­відальності. Варто підкреслити, що на сьогодні розмір окладу державного та старшого державного виконавця дорівнює розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом “Про Держав­ний бюджет України на 2013 рік”. Також слід зазначити, що з 1 січ­ня 2013 року скасовано механізм фінансування процедури приму­сового виконання рішень судів, а саме скасовано виконавчий збір, з якого проводилася оплата організації примусового виконання рішень.

Враховуючи зазначене, пріоритетними напрямами діяльності Міністерства юстиції з формування державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів у 2013 році є:

законодавче врегулювання процедури виконання рішень про повернення дитини з метою ефективного захисту прав та інте­ресів дітей внаслідок їх незаконного переміщення;

удосконалення процедури примусового стягнення аліментів на утримання дітей;

посилення інституційної спроможності органів Державної виконавчої служби, зокрема, звільнення від сплати судового збору та повернення до механізму фінансування організації роботи ор­ганів Державної виконавчої служби за рахунок коштів виконавчого збору, підвищення рівня оплати послуг державних виконавців;

запровадження реалізації арештованого державними вико­навцями майна шляхом продажу на електронних торгах.

У зв’язку з цим прошу підтримати відповідні законодавчі ініціативи під час їх розгляду Верховною Радою України.

Дякую за увагу.

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України КАЛЄТНІК І.Г. 

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Сідайте, будь ласка.

Шановні учасники парламентських слухань, переходимо до обговорення. Нагадую, що на обговорення відводиться 1 година 40 хвилин, на кожний виступ — 5 хвилин.

Запрошується до виступу заступник Голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Міщенко Станіслав Миколайович. Будь ласка.

 

МІЩЕНКО С.М., заступник Голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Дякую. Шановні народні депутати, колеги, учасники парламентських слухань! Повністю погоджуючись із доповідачами щодо актуально­сті проведення парламентських слухань із заявленої теми, зазначу, що невиконання судових рішень в Україні зумовлює виникнення багатьох проблем, які прямо чи опосередковано впливають на ефективність вітчизняної правової системи, її оцінку міжнародни­ми організаціями, а тому потребують негайного вирішення, зо­крема шляхом удосконалення українського законодавства.

Не переобтяжуватиму вас статистичними даними про кіль­кість скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців та касаційною практикою. Про неї детально розповів голова Комі­тету Верховної Ради України з питань правової політики Писарен­ко Валерій Володимирович. Зазначу лише, що найчастіше підста­вою для звернення сторін виконавчого провадження до Вищого спеціалізованого суду з касаційною скаргою є відмова у відкритті виконавчого провадження або інші дії чи бездіяльність державного виконавця або інших посадових осіб Державної виконавчої служби під час виконання судових рішень, які, на думку сторін виконав­чого провадження, порушують їхні права та свободи.

Результати аналізу касаційного перегляду судових рішень у цивільних справах свідчать, що органи Державної виконавчої служби не завжди належним чином виконують покладені на них обов’язки, що підтверджується численними зверненнями до Ви­щого спеціалізованого суду, судів першої та апеляційної інстанцій з проханням надати роз’яснення стосовно діяльності виконавчих служб.

Наприклад, один із районних судів міста Маріуполя Донець­кої області звернувся до нас із листом про те, що відділи вико­навчої служби, керуючись статтею 18 Закону “Про виконавче про­вадження”, масово повертають до суду без виконання постанови про адміністративні правопорушення, мотивуючи свої дії відсутні­стю у зазначених постановах інформації про ідентифікаційний номер правопорушника.

Зауважу, що такі дії державних виконавців свідчать про ігно­рування або нерозуміння ними змісту положень статей 11 і 18 Закону “Про виконавче впровадження”, Кодексу України про адмі­ністративні правопорушення та Інструкції з організації примусово­го виконання судових рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 489/20802.

Схожа ситуація склалася з примусовим виконанням держав­ними виконавцями судових рішень.

Слід звернути увагу на те, що правова політика нашої держави спрямована на забезпечення та реалізацію демократич­них і гуманістичних засад здійснення кримінального судочинства, у зв’язку з чим минулого року з метою гуманізації кримінальної відповідальності прийнято ряд законів. Разом з тим, передбачив­ши широке застосування такого виду покарання, як штраф, зако­нодавець не врахував обставин, пов’язаних з практичною діяльні­стю правозастосовних органів відповідно до нової редакції Закону України “Про виконавче провадження”.

Зазначу, що Законом “Про внесення змін до Закону України “Про виконавче впровадження” та деяких інших законодавчих ак­тів України щодо вдосконалення процедури примусового виконан­ня рішень судів та інших органів (посадових осіб)”, що набрав чинності 8 березня 2011 року, крім іншого, внесено зміни до ста­тей 12 і 26 Кримінально-виконавчого кодексу України. Так, з пере­ліку повноважень Державної виконавчої служби виключено приму­сове виконання покарання у виді штрафу, і такі повноваження не покладено на жоден інший орган. У результаті примусове стяг­нення штрафу із засудженої особи, якщо вона його не сплатила добровільно, є фактично неможливим.

До ВАСУ звернулися апеляційні суди десяти областей України, зокрема Запорізької, Харківської, Сумської, міста Києва щодо надання їм роз’яснень з питань виконання судових рішень, оскільки деякі виконавчі служби відмовляються примусово викону­вати такі рішення чи звертатися до суду щодо заміни одного покарання іншим.

На сьогодні законодавство не врегульовує питання щодо застосування покарання у виді штрафу та порядок внесення подання до суду щодо його заміни. Місцеві суди не уповноважені самостійно виконувати вироки в частині покарання у виді штрафу, оскільки це суперечить загальним принципам здійснення право­суддя в Україні, а отже, не узгоджується з основними функціями судової влади, визначеними Конституцією України. Суддя також не може з власної ініціативи замінювати засудженому раніше при­значене покарання у виді штрафу на покарання іншого виду.

Вважаємо, що наявні колізії необхідно врегулювати на зако­нодавчому рівні шляхом внесення відповідних змін до Криміналь­ного кодексу, Кримінально-виконавчого кодексу і Закону “Про ви­конавче провадження”. Конкретні пропозиції Вищий спеціалізо­ваний суд надав і комітету, і Міністерству юстиції.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Будь ласка, сідайте, Станіславе Микола­йовичу.

До слова запрошується заступник Голови Вищого адміні­стративного суду України Цуркан Михайло Іванович.

 

ЦУРКАН М.І., заступник Голови Вищого адміністративного суду України. Шановний Ігоре Григоровичу! Шановні учасники парламентських слухань! Усвідомлюючи важливість означеної теми та необхідність найширшого обговорення питань, пов’язаних з виконанням судових рішень, спробую коротко викласти наше бачення проблеми.

Поставимо собі запитання: а чим, власне, є суди не з точки зору академічного визначення, а в розумінні пересічних грома­дян? Мої земляки буковинці, які пам’ятають ще старорежимні суди, стверджують, що це було майже святе місце. Принаймні, як і до церкви, у нечищених чоботах до суду не заходили.

Сьогодення інакше. Іноді складається враження, що перед відвідуванням навмисне вишукують багнюку, щоб потім її зали­шити у суді. Чому і хто доклав руку до створення такої ситуації? Мабуть, усі. Маю на увазі суддів, які давали підстави сумніватися в їх неупередженості. Політичних діячів, зокрема і тих, хто прий­шов до влади завдяки судовим рішенням і відразу почав тверди­ти, що судова система — то загроза національній безпеці, а за­конні судові рішення про стягнення заборгованих соціальних виплат — злочинні і не мають виконуватися, оскільки не забезпечені бюджетними розписами.

Не забули про нас і представники бізнесу, які за своїм розу­мінням вмонтовували суди в механізм перерозподілу власності.

Особливу роль відіграють засоби масової інформації, коли розлого тлумачать європейські поняття про сторожового пса де­мократії. Інакше важко пояснити, чому при задоволенні адміні­стративними судами переважної більшості позовів громадян вперто стверджується, що всі судді продажні, та чому, що викли­кає особливе занепокоєння, не засуджуються ідеї про допусти­мість самосуду.

Перетворивши суд у свідомості громадян на жахливе опудало правосуддя, а всіх суддів — на негідників (принаймні таке найм’якіше визначення прозвучало з вуст колишнього міністра юстиції), хто може сподіватися на повагу до судового рішення, що ухвалюється іменем держави? Одного лише визначення виконав­чого провадження як завершальної стадії судового провадження, про що йдеться у статті 1 Закону України “Про виконавче прова­дження”, недостатньо. Не випадково, що рішення судів, не під­кріплені авторитетом судової влади, є проблемними у виконанні.

Особливої уваги набуло питання щодо виконання, точніше, невиконання рішень адміністративних судів. Адміністративні суди виділені у системі загальних судів з метою якнайшвидшого вирі­шення спору між пересічним громадянином та владним органом. Водночас більш оперативними виявилися законодавці. Проігнору­вавши урок щодо неспроможності профінансувати пільги вчите­лям (такі спори були на початку 2000 року), парламент ухвалив Закон “Про соціальний захист дітей війни”, не звертаючи увагу на фінансову неспроможність забезпечити доплати до пенсій. Тому невиконання приписів закону лише у 2011 році потягло розгляд адміністративними судами (вдумайтеся!) більше 3 мільйонів 600 ти­сяч справ у так званих соціальних спорах. Менш врожайним виявився 2012 рік — лише близько півмільйона подібних справ, оскільки виплати приведені у відповідність з видатковою частиною держбюджету. Тож не дивно, що переважна більшість звернень до Європейського суду з прав людини стосується саме невиконання Україною судових рішень.

Наука оперує поняттям когнітивного конфлікту, тобто кон­флікту, що виникає у свідомості особи через зіткнення несумісних уявлень. Так ось суди своїми рішеннями, а парламент ухваленими законами породили такий внутрішній конфлікт у головах тисяч державних службовців.

Відомо, що рішення суду, яке набрало законної сили, підлягає безумовному виконанню. Разом з тим відповідно до “Прикінцевих та перехідних положень” Бюджетного кодексу до за­конодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету рішення суду, що передбачають списання коштів за видатками, бюджетні призначення щодо яких не визначені законом про Дер­жавний бюджет України, підлягають оскарженню органами держав­ної влади в апеляційному і (зверніть увагу!) касаційному порядку.

У результаті під страхом порушення вимог бюджетного за­конодавства, що переважив страх за невиконання судових рішень, більшість однотипних рішень, в яких правова позиція збігалася з  практикою вищих судів та Верховного Суду, були оскаржені за всім процесуальним ланцюжком. Вищі судові інстанції стали міс­цевими для всієї держави, а громадяни роками очікують вико­нання судових рішень. Можливо, дешевше утворити в Києві один суд на всю Україну? Скажімо так, 5–10 тисяч суддів. Пропонуємо Пенсійному фонду України здійснити підрахунок витрат держави на забезпечення всеосяжного перегляду справ у соціальних спо­рах та співвіднести їх з метою такою перегляду.

Ще одна проблема, яка потребує вжиття заходів організа­ційно-правового характеру. Судді зі стажем пам’ятають, що робо­чий день кожного, а особливо голови суду, розпочинався з по­ставлення завдань судовим виконавцям і закінчувався їх звітом про виконану роботу. З передачею виконавчої служби “під крило” Міністерства юстиції суддям стало легше, однак показник вико­нання судових рішень знизився. Тому ми погоджуємося, що на­став час поміркувати над питанням підпорядкування виконавчої служби судовій владі. Детальніше наші пропозиції викладені у ли­сті до Комітету з питань правової політики.

Упевнений, що спільними зусиллями всіх суспільних інсти­тутів ми зможемо розв’язати проблему невиконання судових рі­шень та підвищити рівень довіри громадян до судів та до інших державних органів.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Сідайте, Михайле Івановичу.

До виступу запрошується голова Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури України Загарія Валентин Миколайович. Підготуватися заступнику Генерального прокурора України Гаврилюку Михайлу Івановичу.

 

ЗАГАРІЯ В.М., голова Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури України. Вельмишановний пане Голово, віце-спікери, представники науки, народні депутати, колеги! Передов­сім дозвольте подякувати за запрошення до дискусії на парла­ментських слуханнях про стан виконання судових рішень в Україні, оскільки ця проблема дуже важлива.

Класик казав: “Сила закону не в покаранні, а в його вико­нанні”. Процедура виконання судових рішень є складовою право­суддя і однією з гарантій реалізації права людини на справедли­вий суд відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конституцією України закріплено принцип, що кожне судове рішення підлягає обов’язковому виконанню на всій території України. Однак протягом більше 20 років в Україні не забезпечено дієвий механізм гарантування виконання судових рішень. При цьо­му невиконання судових рішень підриває авторитет органів законодавчої, виконавчої та судової влади не тільки на території України, а й за її межами.

Результати аналізу стану виконання рішень судів дають під­стави виділити шляхи подолання таких основних проблем у за­значеному питанні.

Перше — боротьба з корупцією. Необхідною умовою підви­щення дієвості виконання Державною виконавчою службою судо­вих рішень є боротьба з корупцією. Передусім слід переглянути законодавство про виконавче провадження в частині скасування дискреційних норм, які дають змогу державному виконавцеві на власний розсуд вчиняти чи не вчиняти виконавчі дії, а також за­провадити ефективний механізм розгляду скарг на дії працівників Державної виконавчої служби.

Друге — запровадження недержавної форми виконання судових рішень. Зазначене дасть змогу знизити корупційні чинни­ки під час організації примусового виконання рішень судів, уне­можливити адміністративний вплив на процес виконання, зменши­ти надмірну завантаженість державних виконавців, ефективно під­вищити мотивацію виконавців через договірні відносини та за­провадити реальну конкуренцію у процесі виконання.

Третє — розширення повноважень державного виконавця шляхом забезпечення доступу до інформації про боржника. Чинний порядок розшуку майна полягає у направленні до відпо­відних органів запитів та отриманні відповідей. Зазвичай на це витрачається багато часу, що призводить до затягування процесу виконання рішень, оскільки доступ державних виконавців до баз даних та реєстрів не є неналежно забезпеченим.

Крім того, залишається нерозв’язаною проблема ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та опера­тивного отримання інформації з нього. Можливість вільного до­ступу державних виконавців до інформації зазначеного реєстру, інших баз даних сприятиме значному скороченню строків прове­дення виконавчих дій.

Четверте — удосконалення системи реалізації конфіскова­ного та арештованого майна. Недосконалою і ускладненою зали­шається процедура реалізації майна боржників, арештованого під час здійснення виконавчого провадження. Реалізація арештова­ного майна зазвичай здійснюється з порушенням вимог закону, що, зокрема, збільшує строки виконання, знижує ринкову вартість майна внаслідок переоцінки.

Для розв’язання цієї проблеми вкрай необхідно забезпечити конкуренцію між спеціалізованими організаціями, що здійснюють реалізацію такого майна, удосконалити систему реалізації майна шляхом забезпечення прозорих правил, які дадуть змогу здійсню­вати оперативний продаж майна за реальною ціною, підвищити ефективність діяльності правоохоронних органів щодо притягнен­ня фізичних осіб до кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду.

На державного виконавця законом покладено обов’язок у разі наявності ознак злочину в діях особи, яка умисно перешко­джає виконанню рішення чи іншим чином порушує законодавство про виконавче провадження, направляти до відповідних право­охоронних органів подання про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності. Разом з тим неефективність діяль­ності правоохоронних органів щодо притягнення фізичних осіб до кримінальної відповідальності потурає свідомому невиконанню рішень судів.

П’яте — підвищення статусу державного виконавця. Однією з основних причин неналежного виконання рішень є низький правовий та соціальний статус осіб, які покликані виконувати за­значену функцію держави. Держава має забезпечити передусім гідну оплату праці державного виконавця, що відповідатиме важ­ливості виконуваної ним роботи.

Шосте — скасування мораторію щодо звернення стягнення на майно боржника. Досі у правовому полі України діють норми, якими встановлено мораторій щодо звернення стягнення на май­но державних підприємств і підприємств паливно-енергетичного комплексу, внесених до реєстру підприємств паливно-енергетич­ного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення забор­гованості, відповідно до Закону “Про заходи, спрямовані на за­безпечення сталого функціонування підприємств паливно-енерге­тичного комплексу”. Водночас зазначені підприємства — це най­більш фінансово спроможні підприємства в Україні.

Сьоме — запровадження дієвого механізму здійснення конт­ролю за виконанням судових рішень. У разі якщо судове рішення, за яким боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, без участі боржника виконати немож­ливо, державний виконавець накладає на боржника штраф та вносить подання правоохоронним органам для притягнення його до відповідальності, після чого вносить постанову про закінчення виконавчого провадження і повертає виконавчий документ до суду. При цьому, з огляду на той факт, що боржником можуть бу­ти колективні органи, накладення на них штрафу є доволі сум­нівним. Це питання може бути вирішено шляхом законодавчого закріплення майнової та дисциплінарної відповідальності, а також посилення персоніфікації відповідальності.

І останнє — запровадження на законодавчому рівні меха­нізму судового контролю за виконанням судових рішень. На зако­нодавчому рівні слід закріпити в усіх процесуальних кодексах права суду на здійснення судового контролю за виконям судових рішень. Наразі закріплені права тільки стосовно адміністративного судочинства.

Наведені проблеми свідчать про необхідність застосування концептуальних підходів до реформування системи примусового виконання рішень, що дасть змогу істотно підвищити…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Сідайте, будь ласка. Дякую за виступ.

До виступу запрошується заступник Генерального прокуро­ра України Гаврилюк Михайло Іванович. Підготуватися народному депутату України Дунаєву Сергію Володимировичу.

 

ГАВРИЛЮК М.І., заступник Генерального прокурора України. Шановний головуючий! Шановні народні депутати, учасники пар­ламентських слухань! Питання, яке ми сьогодні обговорюємо, є надзвичайно важливим і актуальним. Судові рішення ухвалюються іменем України і обов’язковість їх виконання гарантована Консти­туцією. Водночас стан виконання рішень викликає нарікання у суспільстві.

Ця проблема вже вийшла за межі країни. Громадяни звер­таються до Європейського суду з прав людини із сотнями заяв щодо невиконання рішень національних судів. Виплати за такі по­рушення коштують державі мільйони євро. Це шкодить іміджу України. У керівництва європейських держав складається вражен­ня, що Україна не в змозі самостійно розв’язати цю проблему.

На початку року в органах Державної виконавчої служби залишися невиконаними майже 3 мільйони виконавчих документів, що зумовлено рядом об’єктивних причин, зокрема неплатоспро­можністю боржників та їх банкрутством. Проте більшою мірою на ситуацію впливають суб’єктивні чинники. Незважаючи на спроби реформування Державної виконавчої служби, система виконання судових рішень не відповідає вимогам сьогодення та європей­ським стандартам. Достатньо назвати декілька показників, щоб охарактеризувати ефективність її функціонування.

Так, упродовж 2008–2010 років фактично стягнуто не більше 10 відсотків сум, що підлягали відшкодуванню. Крім того, система оцінки роботи державних виконавців за показниками сум завер­шених виконавчих проваджень не сприяє відображенню реально­го стану результативності їхньої діяльності, адже значна кількість виконавчих проваджень завершується за формальними ознаками, при цьому судові рішення фактично залишаються невиконаними. Державними виконавцями часто допускаються тяганина, безвід­повідальність, невикористання наданих законом повноважень. Зазначене фактично зводить нанівець захист прав та законних інтересів сторін виконавчого провадження, знижує авторитет держави.

Здійснюючи захист інтересів громадян та держави, прокуро­ри виявляють численні порушення закону, допущені службовими особами Державної виконавчої служби всіх рівнів. Так, минулого року до органів Державної виконавчої служби прокурорами внесе­но майже 5 тисяч документів реагування, які задоволені, до відпо­відальності притягнуто близько 1 тисячі працівників, або кожного шостого, порушено 56 кримінальних справ.

Значна кількість скоєних державними виконавцями непра­вомірних дій свідчить про неефективність здійснення відомчого контролю, що призводить до погіршення стану виконання рішень, зниження рівня довіри суспільства до правосуддя та державних органів, надходження численних скарг. І це зрозуміло, адже фак­тично Державна виконавча служба сама себе перевіряє і контролює.

Що ж робити для того, щоб цей стан покращився?

Вважаю, що необхідні дієві зміни для налагодження ефективної роботи системи виконання судових рішень. І тут без допомоги та підтримки органу законодавчої влади не обійтися. Перші кроки в цьому напрямі були зроблені у червні минулого року, коли Верховна Рада прийняла Закон України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”. Дія цього закону буде ефективною за наявності відповідного фінансування.

З метою забезпечення захисту прав громадян та держави роботу з укладання законодавства слід продовжувати й надалі. Це стосується, зокрема, необхідності врегулювання на законодав­чому рівні питань відомчого, позавідомчого та судового контролю, оптимізації процедури виконання судових рішень.

Ініційована Президентом України судова реформа стала практичним кроком до європейської інтеграції нашої держави. Оскільки виконавче провадження є завершальною стадією судо­вого провадження, необхідно здійснити модернізацію системи виконання судових рішень та забезпечити високий рівень якості її функціонування.

Враховуючи викладене, на нашу думку, слід утворити робочу групу у складі фахівців та науковців для підготовки пропозицій щодо реформування системи виконання судових рішень. Гене­ральна прокуратура України готова взяти активну участь у її діяльності.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Івановичу, сідайте, будь ласка.

До виступу запрошується народний депутат України Дунаєв Сергій Володимирович, фракція Партії регіонів. Підготуватися Лутковській Валерії Володимирівні.

 

ДУНАЄВ С.В., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (одномандатний виборчий округ №107, Луганська область, Партія регіонів). Шановний голо­вуючий, учасники парламентських слухань, колеги, запрошені! Загострення будь-якої проблеми викликає намір її усунути. А щоб зробити це ефективно, доцільно спочатку уважно вивчити стан речей, що склався, та виявити слабкі місця. Наведу деякі цифри щодо виконання судових рішень у моєму виборчому окрузі, зо­крема в місті Лисичанську Луганської області.

Спочатку про стан виконання судових наказів про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, виданих судами в порядку наказного провадження. У 2011 році до місцевих судів було подано 3329 заяв про видачу судового наказу. На сьогодні судами видано 2640 наказів, з яких виконано 1118, тобто трохи більше 40 відсотків.

Невиконання судових наказів про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги не дає можливості повноцінно працювати житлово-комунальному господарству міста та надавати якісні послуги населенню. Законодавством, що регулює питання надання житлово-комунальних послуг, встановлення цін, тарифів на послуги, затвердження норм споживання та якості послуг, контролю за їх дотриманням, забезпечення населення якісними послугами віднесені до повноважень органів місцевого самовря­дування. До того ж більшість підприємств з надання відповідних послуг населенню належить до комунальної власності. Однак ор­гани місцевого самоврядування не наділені жодними повнова­женнями, що впливають на виконання рішень суддів про повер­нення заборгованості за надані житлово-комунальні послуги.

Не краща ситуація і з виконанням рішень про притягнення осіб до адміністративної відповідальності. Якщо у 2009 році частка виконаних судових рішень про накладення штрафів становила 16 відсотків, то у 2010 році — 11, у 2011 році — 5,3, у 2012 році — 8 відсотків. Загалом за чотири роки показник виконання наказів у середньому становить 10 відсотків.

На сьогодні виконавче провадження організаційно виведено із сфери судової влади і передано до відання органів виконавчої влади. Отже, із суддів знято обов’язки організаційного забезпечен­ня виконання прийнятих ними актів та інших виконавчих доку­ментів. Проте виконавче провадження необхідно розглядати як заключний етап цивільного процесу. Вважаю, що зв’язок виконав­чого провадження з попередніми етапами судового процесу визначається єдністю цілей, закріплених законом для всього су­дочинства загалом, і полягає у захисті прав та інтересів, що охороняються законом.

Процес захисту права після винесення рішення і набран­ня   ним законної сили продовжується у вигляді виконавчого провадження, що становить заключний етап цивільного процесу. По-перше, він є наслідком розгляду і вирішення цивільної справи. По-друге, захист суб’єктивних цивільних прав і законних інтересів знаходить у ньому своє реальне втілення. По-третє, цей етап не переходить у будь-який інший етап цивільного судочинства.

Немає принципового значення, яким чином закріплені в законодавстві правові норми, що регулюють процес виконання рішень: чи викладені вони як відповідні глави до Цивільного проце­суального або Господарського процесуального кодексів, чи відо­кремлені в такому самостійному нормативно-правовому акті, як Закон України “Про виконавче провадження”. Головне — вони мають становити органічну цілісність з процесуальним законодав­ством, що регулює діяльність органів цивільної юрисдикції, допов­нюючи його відповідними правовими процедурами, спроможними забезпечити реальне виконання приписів судових актів.

Вищевикладене дає змогу визначити основні аргументи на користь концепції включення виконання рішень судів до складу цивільного і господарського процесу.

Першим аргументом є зв’язаність виконавчого провадження з попередніми етапами цивілістичного процесу, що визначається єдністю цілей, що зазначені в Цивільному процесуальному та Господарському процесуальному кодексах для всього судочин­ства і полягають у захисті порушених, невизнаних або оспорюва­них прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Другим аргументом на користь включення виконання судових рішень до складу цивільного процесу є та обставина, що визначені дії щодо виконання судових рішень відбуваються у про­цесуальній формі. Питання збереження виконавчого провадження у рамках цивілістичного процесу — це питання про збереження гарантій прав усіх осіб під час виконання актів правосуддя.

Третім аргументом обґрунтування виконавчого провадження як етапу процесу є те, що у виконанні судових рішень суд зали­шається головним і активним його учасником. Участь суду у при­мусовому виконанні своїх рішень є ключовою.

Четвертим аргументом є зазначена в рішеннях Європей­ського суду з прав людини позиція, згідно з якою право на судо­вий захист стало б ілюзорним, якби правова система держави давала змогу, аби остаточне обов’язкове судове рішення за­лишалося недіючим на шкоду однієї із сторін. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, повинно розглядатися як невід’ємна частина діяльності суду.

З вищевикладеного випливає, що будь-який судовий процес у конкретній справі має знаходити своє завершення в реалізації судового рішення, що набрало законної сили. Саме на етапі реа­лізації прав, обов’язків та інтересів, підтверджених рішенням суду, відбувається їх реальний захист. Реалізація судового рішення є показником соціально справедливого розгляду конфлікту, життє­вості застосовуваного судом закону, його авторитету, а в ціло­му  — ефективності правосуддя. Виконання рішень суду завершує діяльність щодо здійснення правосуддя і процес захисту права, що здійснюється судом. Тому правосуддя варто розуміти в широ­кому значенні як діяльність суду з розгляду спору і виконання його рішення.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо, Сергію Володимировичу.

Слово має Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Лутковська Валерія Володимирівна. Підготуватися народ­ному депутату України Лабунській Анжеліці Вікторівні.

 

ЛУТКОВСЬКА В.В., Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Шановний головуючий! Шановні учасники парла­ментських слухань! Мені здається, що сьогодні можна конста­тувати величезний крок уперед, який ми зробили. Адже майже дев’ять років тому, коли було ухвалено перше рішення Європей­ського суду з прав людини про порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв’язку з виконан­ням судових рішень, судова гілка влади і решта говорили про те, що виконання судового рішення не має жодного стосунку до від­правлення правосуддя. Тепер ми вже маємо розуміння того, що виконання судового рішення підпадає під дію статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а це означає, що рішення суду має бути виконано в розумні строки. Вважаю це величезним кроком уперед у розумінні стратегії виконання судо­вого рішення і значення етапів його виконання.

Парламентські слухання, як на мене, порушують три основні питання.

Перше питання, у цьому я цілком погоджуюся із заступником Голови Вищого адміністративного суду України, — це питання по­ваги до суду, до того ж поваги не тільки з боку державних органів чи органів виконавчої влади, а й з боку простого громадянина, який був стороною у судовому процесі, отримав рішення суду не на свою користь, що набуло статусу остаточного, і повинен його виконати. Ось тут виникає величезна проблема, коли не довіря­ють судам, і рішення суду доводиться виконувати примусово.

У нас є звернення, наприклад, жительки Донецької області пані Вікторії, яка скаржилася на тривале невиконання судового рішення, винесеного у 2001 році, другою стороною. Боржником за цим рішенням була також фізична особа. З 2001 року до 2012 ро­ку рішення суду не виконувалося. Що це, як не прояв неповаги до суду з боку конкретного громадянина, який програв справу в суді?

Друга величезна проблема, що існує, — це, власне, нинішнє ставлення держави до етапу виконання судових рішень. Погодь­теся, є нелогічним, коли в державі існують законодавчі заборони ефективно виконувати судові рішення. Маю на увазі законодавчі акти, що не дають змоги ефективно виконувати судові рішення, запроваджуючи мораторій на відчуження майна, що належить під­приємствам, де 25 і більше відсотків належать державі, мораторії, що накладаються у зв’язку із діяльністю підприємств паливно-енергетичного комплексу, попри те, що в Конституції України чітко встановлено, що рішення суду, яке набуло статусу остаточного, є обов’язковим до виконання на всій території України. На мою думку, цю правову проблему необхідно вирішувати саме в цих стінах.

Крім того, існує й проблема виконання законів, що встанов­люють ті чи інші соціальні пільги, але потім не фінансуються з дер­жавного бюджету. І це теж величезна проблема! Не можна звину­вачувати в невиконанні судових рішень, що стосуються такої ка­тегорії справ, виключно державних виконавців. Не вони в цьому винні!

Третя вагома проблема, і тут я не можу не погодитися з іншими промовцями, — це професіоналізм, професійна гідність і професійна самоповага державних виконавців. Знаєте, іноді вражають справи, що надходять до секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (а щодо невиконання судових рішень надходить приблизно 70 відсотків усієї кількості справ), що є абсолютно цинічними у ставленні до людини з боку державних виконавців.

Наприклад, однією із справ є звернення жительки Чернігів­ської області пані Наталії в інтересах свого сина. Стався нещас­ний випадок, досить молода людина була повністю скалічена, отримала тяжкі опіки, спотворено обличчя, інші частини тіла. Син став калікою, втратив нормальний зв’язок із життям. Суд присудив не таку вже й велику суму до стягнення з роботодавця як від­шкодування моральної шкоди та за проведену експертизу — 34 180 гривень. Протягом чотирьох років рішення суду не викону­валося. Маю зазначити, що скарги, які постраждала надсилала до органів Державної виконавчої служби, залишалися без належного реагування.

Отже, я вважаю, що передовсім нам потрібно вирішити три основні проблеми:

1) повага суспільства до суду і судового рішення;

2) законодавчі проблеми, що існують на сьогодні;

3) підвищення професіоналізму і, можливо, сумління дер­жавних виконавців.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Валеріє Володимирівно. Сідайте, будь ласка.

До виступу запрошується народний депутат України Лабунська Анжеліка Вікторівна. Підготуватися Миронюку Ігорю Віталійовичу.

 

ЛАБУНСЬКА А.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права та правосуддя (одномандатний виборчий округ №63, Житомирська область, самовисуванець). Доброго дня, учасники парламентських слухань! Доброго дня, глядачі! Дуже добре, що ми сьогодні зібралися і розуміємо, що у нас є велика проблема з цього питання. Я вва­жаю, що тільки від нас залежить результат. Обговорення — це добре. Сподіваюся, що ці парламентські слухання дадуть результат.

Навіщо ми зібралися? Просто відрапортувати, що у нас все добре, куди ми йдемо, когось звинуватити? Чи спільно знайти вихід із тієї ситуації, що склалася?

Я є головою підкомітету з питань цивільного, господар­ського, адміністративного судочинства, адвокатури та виконання рішень Європейського суду з прав людини, і на сьогодні вже є практика Європейського суду з прав людини, що здійснення правосуддя і судовий процес не можуть закінчуватися виключно виданням виконавчого документа. Судовий процес, правосуддя і захист людини завершуються тільки виконанням рішення!

Давайте сьогодні відверто говорити про виконання рішень не тільки у великих містах. Давайте подивимося, скільки проблем мають судові виконавці у маленьких містечках, у сільській місце­вості. Думаю, про це теж треба сказати. І вирішення проблеми — не тільки в тому, кому буде підпорядковуватися виконавча служба.

На жаль, сьогодні на парламентські слухання не запрошений представник Міністерства внутрішніх справ. Я теж поставила б йому багато запитань. Я є депутатом-мажоритарником, обраним у виборчому окрузі №63, і близько 30 відсотків звернень грома­дян, що до мене надходять, стосуються саме невиконання судо­вих рішень. І коли я почала з’ясовувати, у чому проблема, то, повірте мені, проблема не тільки в судових виконавцях.

Прокурор Житомирської області у 2012 році задовольнив лише 5 відсотків подань начальника виконавчої служби щодо порушення кримінальних справ за невиконання судового рішення. Чи може начальник виконавчої служби сам впоратися з тим, що не виконується судове рішення? Ні, не може. Більше того, коли судовий виконавець (молода дівчина чи хлопець) їде у віддалений населений пункт, він звертається до органів внутрішніх справ, щоб надали можливість забезпечити йому виконання судового рішення. А скільки сьогодні спорів щодо розпаювання майна, коли невідомі ним заволодівають? Так, рішення є. А як вони викону­ються? Не може один судовий виконавець впоратися з цим!

Думаю, нам треба розглянути і питання судового нагляду за виконанням судового рішення. Необхідно надати судам повнова­ження вживати всіх заходів для того, щоб забезпечити виконання судового рішення. Ви знаєте, коли з вилами виходять на судового виконавця, він пише скарги і просить порушити кримінальну спра­ву проти осіб, які не виконують рішення, а Міністерство внутрішніх справ не реагує, взагалі не дає можливості представнику влади, навіть адміністративний арешт не застосовується до осіб, які чи­нять опір у виконанні судового рішення. Думаю, це теж дуже вели­ка проблема. Без вирішення питання з органами Міністерства внутрішніх справ і органами прокуратури ми ніколи не впораємося з виконанням судових рішень.

Наприклад, є рішення про стягнення аліментів. На жаль, сьогодні багато чоловіків переховуються. Він дуже добре живе, але офіційно не працює. Як судовий виконавець може виконати рішення про стягнення аліментів, якщо йому приносять довідку, що людина, відповідно до якої має виконатися рішення, не пра­цює? Він приносить довідку з центру зайнятості, і з нього стягу­ється мінімум. Але буває й таке, що борги не стягуються роками, а він спокійно їздить за кордон. На сьогодні дуже мало таких справ, коли ухвалюють рішення про заборону боржникам виїзду за кордон. Вважаю, що всі ці питання треба вивчити, можливо, утворити відповідну службу в Міністерстві внутрішніх справ, яка займатиметься забезпеченням виконання таких судових рішень.

Отже, думаю, питання не тільки в судових виконавцях. Нам треба спільно з’ясувати (і якраз це має стати результатом парла­ментських слухань), зрозуміти, що нам треба врегулювати законо­давчо і щодо Міністерства внутрішніх справ, і щодо прокуратури. Тільки всі разом ми зможемо забезпечити виконання рішень нашим громадянам, а не просто відзвітувати, що провели парла­ментські слухання і поговорили про це.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Анжеліко Вікторівно. Сідайте, будь ласка.

До слова запрошується перший заступник голови Державної виконавчої служби України Миронюк Ігор Віталійович. Підготува­тися народному депутату України Ляшку Олегу Валерійовичу.

 

МИРОНЮК І.В., перший заступник голови Державної вико­навчої служби України. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Дуже приємно, що в останніх промовах відзначалося, що Державна виконавча служба є органом, який і далі формується, розвивається і працює.

Досить цікаві пропозиції про повернення Державної вико­навчої служби до судової гілки влади. Але хто працював раніше (я особисто працював у період, коли виконавці були при судах), то добре знає, як суди ставилися до виконавчої служби. І саме виве­дення судових виконавців із структури судів дало можливість розвинути процес виконання рішень. Адже державні виконавці ви­конують рішення не тільки судів, за певними категоріями вони виконують ще й інші рішення, що підлягають примусовому вико­нанню, — виконавчі написи, адміністративні стягнення тощо. Яким чином здійснювати контроль за цією ділянкою, поки що не було зазначено. Якщо віддати виконавчу службу всім потроху, то, на жаль, виконання від цього не покращиться.

З приводу показників роботи. Хочу зазначити, що все-таки ця інформація, мабуть, була піднесена з іншого боку. За ста­тистичними даними, Державна виконавча служба у 2012 році завершила 64,6 відсотка виконавчих документів. Зрозуміло, що це  не фактичне виконання, але, на жаль, державний виконавець не створює відповідні матеріальні цінності, які повинен передати стягувачу, він лише забезпечує можливість у процесуальному по­рядку відібрання цих цінностей і відновлення прав стягувача шляхом змушення боржника примусово виконати рішення.

Тому треба розглядати державного виконавця як процесу­альну особу, основним завданням якої є процесуальне забезпе­чення виконання судових рішень або інших рішень, передбачених законом, у тому числі шляхом примусового виконання, що дово­дить до фактичного виконання.

З приводу наявності підстав вважати, що виконавча служба працює неналежним чином, враховуючи кількість скарг. Останні зміни до закону змусили боржників звертатися до суду і саме в судовому порядку вирішувати питання захисту своїх інтересів. Дивно, що боржники вирішують питання захисту своїх інтересів, не повертаючи борги, але цей процес відбувається.

На даний час досить складно виконувати рішення судів, оскільки виконавець навіть не має можливості в суді представити свої інтереси без сплати судового збору. Якщо аналізувати скар­ги, які є на сьогодні в органах Державної виконавчої служби, то майже 30 відсотків скарг стосуються оскарження виконавчого збо­ру. Це кошти, що надходять до державного бюджету. З 1999 року Державною виконавчою службою перераховано до державного бюджету понад 3 мільярди гривень виконавчого збору. Це надход­ження до державного бюджету, які безпосередньо забезпечив ви­конавець, поза виконанням рішень судів.

Що стосується взаємодії з судами, то ми взаємодіємо. Подання державних виконавців щодо зміни способу виконання і  в  разі можливості інших процесуальних дій, які ми вживаємо, також подаються до суду. Отож якщо суд має на увазі можливість спілкування з виконавцем, воно не обмежено.

Проте іноді виникають питання, коли державний виконавець не знає, до кого звернутися, тому що виносить рішення про стягнення заборгованості господарський суд, а обмежує право виїзду за кордон місцевий суд. І постає запитання: як суддя, який не розглядав справи і має лише матеріали виконавчого прова­дження та рішення суду, може прийняти позитивне рішення для тієї чи іншої сторони? Тому ця система потребує удосконалення та відповідного реагування.

З приводу вдосконалення законодавства щодо виконання рішень стосовно певних категорій вже було зазначено. Якщо є ба­жання створити в державі певну структуру, яка допомагатиме, — це можливо, Державна виконавча служба не відмовляється. Тому якщо є бажання здійснювати примусове виконання рішень шляхом залучення відповідного підрозділу органів МВС, ми підтримуємо. Це змусить боржників боятися. Не створить у їхній правовій сві­домості поваги до закону і до виконання рішення судів, а саме змусить боятися виконавчу службу! Це теж варіант, але, думаю, до цього ще треба дійти.

Тому в подальшому, якщо ми розвиваємо тенденцію до створення правової системи, необхідно керуватися тим, що зараз є, і аналізувати показники роботи не тільки в ракурсі наявності негативних явищ є, а й позитивних.

Якщо брати стягнення коштів за останні роки (цей показник називав Андрій Юрійович Сєдов), то на даний час ми вже стягли 8 мільярдів гривень за цей рік. Зрозуміло, що підлягало стягненню набагато більше. Але якщо аналізувати документи, що знаходять­ся в Державній виконавчій службі, де передбачені найбільші суми до виконання, то там видно, які суми віддаються фізичними чи юридичними особами, а які солідарними боржниками, і вони фік­суються двічі, а в подальшому у кращому разі стягуються лише з однієї особи.

І основна проблема — незабезпечення стягувачами своїх можливостей виконання. Тобто ніхто не працює до Державної виконавчої служби, лише після суду.

Тому будь-які зауваження, які є, ми згодні прийняти, пропо­зиції щодо реформування також мають право бути, але той меха­нізм, який діє, вдосконалюється і дає позитивні результати.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ігорю Віталійовичу.

До виступу запрошується народний депутат України Ляшко Олег Валерійович. Підготуватися Левицькому Віктору Сергійовичу.

 

ЛЯШКО О.В., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності (одномандатний виборчий округ №208, Чернігівська область, Радикальна партія Олега Ляшка). Питання, що ми зараз обговорюємо в цьому залі, надзвичайно важливе. А хто посміхається з того, що надзвичайно важливе питання… Думаю, що мільйони людей, які не отримують належні суми через те, що не виконуються рішення судів, не по­сміхаються, їм плакати хочеться! Їм не просто хочеться плакати, вони плачуть отакими сльозами! До мене особисто люди похи­лого віку підходять і питають: “Де наші гроші? Я п’ять років ходила по судах, заплатила гроші, найняла адвоката і в мене цих грошей немає. Мені немає за що лікуватися, немає за що сім’ю прогоду­вати, своїх дітей на ноги поставити”. Ось результат вашої діяльності!

І правильно, що Валерій Писаренко звернув увагу на урядо­ву ложу. Шановні громадяни України! Шановні учасники парла­ментських слухань! Погляньте на урядову ложу! Хіба це той рівень представництва? За всієї поваги до заступників міністрів. Ви чого сюди прийшли? Ви чому Прем’єр-міністра не привели, який ігно­рує рішення судів? Чому міністрів тут немає? Де весь уряд у пов­ному складі? Адже проблема, яку ми обговорюємо, стосується мільйонів українських громадян! Прийшов заступник міністра, про­співав тут, як соловейко, і пішов. Краще б узагалі не приходив, аніж лапшу на вуха людям вішати! Треба правду казати! Виходите на цю трибуну — кажіть правду або взагалі йдіть геть із посади.

І коли шановний Голова Конституційного Суду виходить і розповідає, що, бачте, не виконуються рішення Конституційного Суду... А ви, шановні, що робите? Ви чим вихваляєтеся, що рішенням Конституційного Суду Конституцію змінили? Обійшли Верховну Раду, обішли народ, який є єдиним джерелом влади, зібралися і змінили Конституцію.

А коли Кучмі третій термін другим називали? Хіба це не ваш Конституційний Суд?

А коли тричі Конституційний Суд приймав рішення щодо неконституційності закону про державний бюджет у частині ручної виплати соціальних пільг, а потім учетверте, у грудні позамину­лого року, прийняв рішення, що все правильно. І уряд Азарова — ці глитаї, держиморди, яких ви підтримуєте і освячуєте, — у руч­ному режимі здійснює виплати чорнобильцям, дітям війни, інвалі­дам та іншим соціально незахищеним категоріям громадян.

А як виплачують, ви знаєте. Вам яку заробітну плату платять? Тисяч 40 на місяць. Яка у вас пенсія? Тисяч 30 на місяць. І ви її вчасно отримуєте щомісяця. А мільйони людей живуть на 900 гривень пенсії, на 900 гривень заробітної плати, та й ту по три роки не отримують. Оце рішення ваших судів!

І тому коли мені розповідають про невиконання рішень судів… Я вам скажу, що треба зробити. Найперше, що треба зробити, — конфіскувати дачу, на якій живе Азаров. Нехай буде приклад, як виконувати рішення судів! І коли ви мені кажете, що в бюджеті немає грошей на виконання рішень судів… На державні дачі, де ви живете, гроші є? У бюджеті цього року — 56 мільйонів гривень! І кожний з вас зараз поїде з Верховної Ради на державну дачу, там за вами за державні гроші ходитимуть покоївка, кухар, масажист, водій, охоронець і всі інші. Так ось коли ви будете ложку нести до рота, дивіться не вдавіться, коли згадаєте про тих людей, які через вас недоїдають і недосипають, помирають від голоду, холоду, від того, що ви не виконали судового рішення, не віддали їм грошей. І перед тим як виходити сюди і лити кроко­дилячі сльози, спершу на себе в дзеркало подивіться, а потім виходьте і кажіть.

Підсумую, бо не хочу порушувати регламент. Проблема невиконання судових рішень багатогранна: це і необхідність внесення змін до законодавства (думаю, Валерій Писаренко з цим впорається, це один з найефективніших у цьому скликанні народ­ний депутат), це і виконання судових рішень судовими виконав­цями. Я отримую щодня отакі стоси скарг на судових виконавців. Багато хто з вас не виконує рішення, бо не може знайти борж­ника, не може ще щось. Але багато хто хабара взяв, тому й не виконує! Давайте чесно визнаємо, хіба немає таких прикладів?

Ми маємо комплексно підійти до вирішення цього питання і насамперед розпочати з себе — що у вас у голові, що у вас у душі. І коли ви приймаєте якісь рішення, спочатку подумайте про простих людей. Поставте себе на місце простих людей і зрозу­мієте, як вони живуть і чим дихають. І тоді ви зрозумієте, що для них кожна копійка — на вагу золота! А ви сюди прийшли, погово­рили, пішли і забули про простий народ. Сподіваюся, що мій виступ дасть вам змогу про це пам’ятати (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олегу Валерійовичу.

До слова запрошується заступник міністра доходів і зборів України — керівник апарату Левицький Віктор Сергійович. Підготу­ватися народному депутату України Мохнику Андрію Володи­мировичу.

 

ЛЕВИЦЬКИЙ В.С., заступник міністра доходів і зборів України — керівник апарату. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Дякую за запрошення.

Реалії сьогодення засвідчують нагальну потребу обговорен­ня питань, пов’язаних з виконанням судових рішень, винесених за результатами розгляду справ про порушення податкового та митного законодавства. Як свідчить практика, ефективність такої діяльності в більшості випадків залежить від злагодженої взаємо­дії з органами Державної виконавчої служби.

Завдяки спільним зусиллям намітилася позитивна тенденція в питанні своєчасного вилучення органами Державної виконавчої служби конфіскованого майна зі складів митних органів з метою здійснення подальшого розпорядження ним. Якщо на початку 2012 року на балансі митних органів перебували залишки такого майна на суму майже 99 мільйонів, то на початку 2013 року — лише 49 мільйонів.

Крім того, наслідком впровадження нових підходів стало перерахування до державного бюджету органами Державної ви­конавчої служби від реалізації переданого митними органами конфіскованого майна у 2012 році коштів майже на 40 відсотків більше, ніж у 2011 році.

Водночас за результатами роботи зі стягнення податкового боргу органами ДПС до судів направлено 4234 позови щодо стягнення коштів та іншого майна, з яких 52,4 відсотка задово­лено на користь служби. Інші матеріали перебувають на розгляді. При цьому податковими органами стягнуто з початку року до зведеного бюджету податковий борг за виконавчими документами на суму 55,7 мільйона гривень.

Разом з тим залишається ще низка питань, які потребують обговорення з метою визначення шляхів їх вирішення. Тому пере­йду до пропозицій.

Перше. Згідно з чинним порядком у рамках одного виконав­чого провадження може застосовуватися лише одна з передбаче­них законодавством реалізаційних процедур — або аукціон (прилюдні торги), або комісійна торгівля, після чого майно пропо­нується до безоплатного отримання або передається для знищен­ня. Впевнений, що для досягнення максимального економічного ефекту варто використовувати послідовно всі доступні механізми реалізації майна. Крім того, необхідно запровадити продаж конфі­скованого майна через мережу Інтернет (електронні торги).

Друге. Відповідно до законодавства стягнення за вчинення адміністративних правопорушень накладаються на конкретну осо­бу. Найчастіше до адміністративної відповідальності за порушення митних правил притягаються водії, декларанти, інші посадові осо­би підприємств. Водночас примусове виконання постанов у спра­вах про порушення митних правил стосовно цієї категорії осіб ускладнено тим, що ці особи фактично не спроможні сплатити суми штрафних санкцій, що доволі часто сягають десятків і сотень тисяч гривень.

Вважаємо, що вирішення цього питання можливе шляхом внесення змін до Митного кодексу України. Зокрема, доцільно передбачити таку норму: якщо постанова суду про накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил у час­тині конфіскації не виконана посадовою особою підприємства в повному обсязі, її виконання здійснюється державним виконав­цем за рахунок коштів або майна цього підприємства.

І третє. Згідно з Податковим кодексом України стягнення боргу є правом та водночас обов’язком органів Міністерства до­ходів і зборів України, але це стосується лише податкового боргу. Однак новою редакцією Закону України “Про виконавче прова­дження”, ухваленою 4 листопада 2010 року, передбачено, що за іншими виконавчими документами про стягнення в дохід держави коштів або про вчинення інших дій на користь чи в інтересах дер­жави від її імені виступають органи державної податкової служби.

Зазначена норма не відповідає приписам Положення про Міністерство доходів і зборів, Податковому кодексу в частині повноважень податкових органів, їх посадових осіб та Кодексу про адміністративні правопорушення України, якими встановлено чіткий порядок пред’явлення до примусового виконання виконав­чих документів органом, який їх видав, а не органом Міністерства доходів і зборів України.

Таким чином, у зв’язку з особливістю доведених завдань і здійсненням покладених функцій органи Міністерства доходів і зборів України у межах повноважень не є належним стягувачем за виконавчими документами, виданими за рішенням суду, і не можуть здійснювати контроль за їх виконанням, крім тих, що нале­жать до їхньої компетенції.

Враховуючи зазначене, пропонуємо внести зміни до частини третьої статті 8 Закону України “Про виконавче провадження”, якими звільнити органи Міністерства доходів і зборів України від обов’язку здійснювати контроль за іншими виконавчими докумен­тами про стягнення в дохід держави коштів або про вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави та від її імені.

Впевнений, що назріла потреба у комплексному вивченні висвітлених питань із залученням фахівців з відповідних міні­стерств і відомств, опрацюванні міжнародного досвіду і підготовці зважених пропозицій щодо їх вирішення. Сподіваюся, що вислов­лені пропозиції будуть враховані та внесені до рекомендацій парламентських слухань.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Вікторе Сергійовичу.

До слова запрошується народний депутат України Мохник Андрій Володимирович. Підготуватися народному депутату Украї­ни Катеринчуку Миколі Дмитровичу.

 

МОХНИК А.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (загальнодержавний багато­мандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Свобода”). Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Підсумовуючи доповіді попередніх про­мовців, очевидно, що стан виконання судових рішень — це не просто проблеми виконавчої служби, це системна проблема для всієї держави. Оскільки обов’язковість рішень судів — це основна засада судочинства, передбачена Конституцією, то, очевидно, вона має бути забезпечена судовою гілкою влади, враховуючи той факт, що в Україні державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову гілки влади.

Зважаючи на це, висловлені пропозиції про передачу виконавчої служби судовій гілці влади, щоб вона забезпечувала останній етап судочинства, є слушними, над ними треба працю­вати. Єдина заувага, над якою варто замислитися, полягає в тому, що на сьогодні така передача може означати проблему: якщо ви­конавчу службу передати судовій владі, яка теж є органом вико­навчої влади, то, по суті, це нічого не змінить. Отже, треба думати над тим, в який спосіб забезпечити незалежність судової гілки влади на всіх етапах судочинства, у тому числі і щодо виконавчого провадження.

Яким чином виконавча влада сьогодні руйнує судову систе­му, тут вже багато йшлося. Як приклад можна навести чорно­бильців, які виграли суди, отримали рішення, що набрали закон­ної сили, проте уряд Азарова, ухвалюючи постанови, розсилаючи відповідні листи, робить так, щоб рішення судів не були обов’яз­ковими, і люди упродовж багатьох років не мають належного за­безпечення судових рішень і, відповідно, не отримують ті пенсії, які вони відсудили.

Більше того, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про встановлення деяких розмірів виплат, що фінансу­ються за рахунок коштів державного бюджету” від 6 липня 2011 ро­ку №745 та листів Міністерства соціальної політики України навіть щодо тих пенсії, які відповідно до рішень судів були перераховані, знайшлися причини, аби їх просто повернути до первинного ста­ну. Отже, ми бачимо, що Пенсійний фонд, Міністерство соціальної політики і навіть Державна виконавча служба діють у певній взаємодії для того, щоб не допустити виплат, передбачених  Конституцією і законами України.

Тут уже йшлося про те, що Конституційний Суд ухвалює рішення, що суперечать його попереднім рішенням. Зокрема, скандальне рішення Конституційного Суду, що можна в ручному режимі регулювати пільги, суперечить рішенням Конституційного Суду, які приймалися в попередні роки, і дало можливість вико­навчій гілці влади, по суті, у ручному режимі встановлювати ви­плати для чорнобильців, афганців та інших категорій громадян.

Якщо подивимося, скільки коштів виділено в держав­ному бюджеті за програмою забезпечення виконання рішень суду, гарантованих державою, то видатки в обсязі 154 мільйонів гри­вень  —  це абсолютний нуль порівняно з тим, якою є реальна потреба для всіх пільговиків. Загалом на сьогодні це близько 11 мільярдів гривень. Але це не якісь одноразові виплати, це просто накопичення, які відбувалися упродовж років, це те, що зависло через невиконання рішень судів.

Якщо говорити про розв’язання проблеми, то зрозуміло, що має бути законодавче забезпечення, але ми знаємо, що чинна влада абсолютно ігнорує рішення судів. Тобто, по суті, завдання чинної влади — підпорядкувати судову систему Президентові України. Виходячи з цього вони і діють і в такий спосіб прямують до диктатури. Отже, завдання, що стоїть на сьогодні, — боротьба з диктатурою, забезпечення в Україні реальної демократії.

Слава Україні!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Сідайте, будь ласка, Андрію Володими­ровичу.

До слова запрошується народний депутат України Катерин­чук Микола Дмитрович. Підготуватися Герасимчуку Михайлу Івановичу.

 

КАТЕРИНЧУК М.Д., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (одномандатний вибор­чий округ №13, Вінницька область, політична партія “Всеукраїн­ське об’єднання “Батьківщина”). Доброго дня, шановні пані і пано­ве! Дякую головуючим, що все-таки ці парламентські слухання відбуваються. Взагалі, парламентські слухання — це майданчик, можливість зібрати всіх, кого цікавить тема обговорення: і тих, хто на законодавчому рівні може змінювати ситуацію, і тих, хто займа­ється цим професійно (суддів, адвокатів). Усіх цікаво послухати.

Щоправда, питання, хто слухає. У цьому я згоден з Ляшком. Подивіться, преси немає. Де Голова Верховної Ради? Він фак­тично сьогодні керує більшістю у Верховній Раді України. Зрозу­міло, що ми з головою комітету підготуємо план законодавчих ініціатив, щоб цю проблему вивести зі стану безвиході, коли ні­чого не можна зробити.

От послухаєш першого заступника голови Державної виконавчої служби: не заважайте нам, ми вам 3 мільярди дали до бюджету, ну, можливо, підвищіть нам заробітну плату. Кудись нас рухати? Та не треба. Ми вже тут сіли, нормально, усе добре! Ми 60 відсотків рішень суду виконуємо, це нормально.

Можливо, один раз на квартал хтось звернеться до прокуратури щодо невиконання рішень суду, там йому напишуть якусь відписку. Ну, я звернувся, у мене довідка є, хто скільки виконував і як. З довідки можна побачити, що основний акцент роботи виконавчої служби — виконувати рішення на користь держави.

Тому, на мою думку, питання судової системи загалом і виконання рішень суду зокрема пов’язані з рівнем розуміння конституційних прав та інтересів громадян і того, хто і як їх має гарантувати.

Мені здається, що питання треба розглядати більше в полі­тичній площині. І якщо ми говоримо про демократичність процесів у нашій країні, то треба все-таки зробити судову систему справді незалежною гілкою влади. Без винятків, що з’являється орган юстиції — виконавчий орган і починає розмовляти з суддями так, як не повинно бути, не в інтересах громадян України, які зверта­ються до суду за захистом своїх законних прав та інтересів.

Судова гілка влади на сьогодні обслуговує виконавчу владу  —  і все! І судді мовчать! Адже створили вертикаль із “смотрящими” і всіма іншими, і якщо суддя прийме якесь рішен­ня… Суддя Конституційного Суду Лилак прийняв рішення і одразу подав у відставку, не погоджуючись із тими питаннями, які йому розповідали, тому що він був призначений за квотою Президента. І вирішено питання щодо п’яти округів, у яких не встановили результатів виборів.

В інтересах самих громадян, щоб політики, яких вони обирають, не розповідали їм про покращення, а сказали: якщо я балотуюся в Президенти, то забезпечу ваші права. Це означає, що його обов’язок — зробити судову гілку влади незалежною навіть від нього. І механізми такі є, бажання немає!

У нас 13 мільйонів громадян живуть на селі. Якщо зараз зайти у село і запитати селян, які у них є права, то у них є право тільки там подохнути. Їх позбавили будь-якої можливості зверну­тися кудись: там кум, там сват, там брат. Міліція, суд, голова сільської ради вже перетворилися на поліцаїв. Землю всю за­брали, тільки батрачити можете. Немає законності! Немає прав у  селян сьогодні — ні майнових, ні інших. Якщо рота відкриває — у чорний список його, і все, він взагалі нічого не отримає — ні пенсії, ні можливості лікуватися, нічого! А це 13 мільйонів гро­мадян України — півкраїни!

Ці парламентські слухання можна оцінити як випуск пари, колись треба зняти кришку, щоб трохи випустити пару. Думаю, що серйозна розмова попереду. І те, що наш комітет не залишить це питання без уваги, — це точно. А вже питання політичної відповідальності за зміну ситуації… Нагадую, що в листопаді буде можливість все-таки підписати угоди про зону вільної торгівлі та про асоціацію з Європейським Союзом. Висунуто 19 вимог, з яких 6 пов’язані з судочинством в Україні. І я переконаний, що ті зако­нодавчі ініціативи, які зараз надходять із Мін’юсту, можна спусти­ти в унітаз. Треба дивитися, що пропонує профільний комітет, тоді буде якась надія. Ми будемо працювати саме на інтереси громадян.

Слава Україні!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте, будь ласка. Хочу звернути увагу, шановний Миколо Дмитровичу, що Голова Верховної Ради України зараз проводить міжнародну зустріч. Краще давайте звернемо увагу на те, що Голова Конституційного Суду і керівники вищих судів особисто присутні, і це свідчить про їхню надзвичай­но велику увагу до нинішніх парламентських слухань.

І ще на одне питання я хочу звернути увагу. Майже всі народні депутати, які виступили на парламентських слуханнях, після свого виступу залишили зал. Це свідчить про те, що вони виступали тільки для того, щоб їх показали по телевізору. Я ска­зав “майже всі”, я бачу, що ви присутні. Дякую.

Слово має Герасимчук Михайло Іванович, фракція Комуні­стичної партії. Будь ласка. Підготуватися заступникові директора Департаменту з питань оборони та правоохоронної діяльності Рахункової палати Щасному Едуарду Володимировичу.

 

ГЕРАСИМЧУК М.І., член Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, Комуні­стична партія України). Шановний Ігорю Григоровичу! Шановні виборці! Шановні учасники парламентських слухань! На сьогодні, на думку фракції Комуністичної партії України, склалася вкрай негативна ситуація у сфері судочинства взагалі та на його кінцевому етапі — виконанні остаточних судових актів зокрема.

Хочу звернути вашу увагу на такі дані щодо діяльності Державної виконавчої служби України за 2012 рік. До Державної виконавчої служби України минулого року надійшло на виконан­ня  5 мільйонів 150 тисяч виконавчих документів, з 2011 року пере­йшло 3,5 мільйона невиконаних документів. Вдумайтеся! Невико­наний залишок за попередній рік становить більше 3 мільйонів справ, а це мільйони доль людей, які спочатку роками важко су­дилися, а тепер не можуть дочекатися виконання рішень суду, по­кликаних відновити справедливість, порушені права наших грома­дян. За цими мільйонами невиконаних справ — невиплати пенсіо­нерам, чорнобильцям, дітям війни, потерпілим від різних пірамід та шахрайських схем.

Таким чином, у 2012 році Державній виконавчій службі надійшло на виконання більше 8 мільйонів відкритих виконавчих документів. Органами Державної виконавчої служби відмовлено у відкритті виконавчого провадження у 591 тисячі справ у зв’язку з тим, що виконавчі документи, накази, виконавчі листи, підготов­лені судами, професійними суддями, а не громадянами, не відпо­відають Закону України “Про виконавче провадження”. Близько 7 відсотків справ навіть не порушувалися через нібито помилки суддів у виконавчих документах, винесених судами.

Нашим людям не відкривають справи і фактично змушують їх бігати між виконавчими службами і судами, щоб тільки розпо­чати процедуру виконання рішення. Пенсіонери, люди похилого віку, мешканці далеких сіл змушені бігати роками.

З огляду на цю проблему, необхідно, враховуючи пропози­ції, законодавчо забезпечити автоматичну передачу документів від суду до виконавчої служби після набрання рішенням у справі законної сили і автоматичне відкриття виконавчого провадження, щоб припинити зловживання з боку деяких працівників Державної виконавчої служби, які вигадують будь-які підстави, щоб не від­кривати виконавче провадження і заробити на цьому гроші.

За 2012 рік з 8 мільйонів відкритих виконавчих проваджень завершено лише 5 мільйонів. Тобто 3 мільйони справ не виконано у 2011 році і стільки ж — у 2012 році. Досягнута стабільність, але, як видно, без покращення.

Звертаю увагу учасників парламентських слухань і на те, що згідно з пунктом 15 частини першої статті 37 Закону України “Про виконавче провадження” виконавче провадження щодо підпри­ємств паливно-енергетичного комплексу підлягає обов’язковому зупиненню на невизначений строк. Приватні облгази наробили боргів на десятки мільйонів гривень, які не можна списати чи стягти через виконавчу службу, хоча самі облгази та інші ділки через суди і ту саму виконавчу службу стягують останню копійку з бідного незахищеного населення. Таких виконавчих проваджень щодо підприємств паливно-енергетичного комплексу тільки у 2012 році не виконано 23 тисячі.

Отже, шановні виборці, Комуністична партія України, яка стоїть на захисті прав та інтересів простих громадян, вимагає негайного реагування на порушені питання, внесення зазначених змін до законодавства задля виправлення негативних явищ.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте, Михайле Івановичу.

До виступу запрошується заступник директора Департа­менту з питань оборони та правоохоронної діяльності Рахункової палати Щасний Едуард Володимирович. Підготуватися народному депутату України Махніцькому Олегу Ігоровичу.

 

ЩАСНИЙ Е.В., заступник директора Департаменту з питань оборони та правоохоронної діяльності Рахункової палати. Шановні учасники парламентських слухань! Питання виконання рішень су­дів були предметом аудиту Рахункової палати щодо використання бюджетних коштів органами державної влади. За результатами аудиту відзначалася необхідність удосконалення законодавства.

Зокрема, пропонувалося прискорити розгляд законопроекту про відшкодування шкоди, завданої фізичним та юридичним осо­бам органами державної влади, у випадках, коли стягнення здій­снено з державного бюджету. Ця пропозиція наразі реалізована в повному обсязі. Зокрема, прийнято Закон України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”, яким визначено особ­ливості виконання рішень, де відповідачем є держава. Цей закон почав діяти з 1 січня 2013 року, однак у ньому не йдеться про те, що робити з іншими рішеннями, прийнятими до набрання чинно­сті цим законом, щодо яких вже вийшли строки і вони залишилися невиконаними. По суті, такі рішення залишилися за бортом цієї процедури, і фактично люди не мають інших варіантів, як зверта­тися за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини.

Система виконання судових рішень, обов’язковість виконан­ня яких конституційно віднесена до основних засад незалежності судочинства, підлягає коригуванню, оскільки в одному випадку контролюється представниками органів державної виконавчої вла­ди (у даному разі Міністерством юстиції), а в другому — представ­никами судової влади щодо оцінки законності дій або бездіяльно­сті державного виконавця, законності прийнятих ним рішень.

Невиконання судових рішень набуло загрозливого характеру не тільки для правової, а й для економічної системи України. Поглибилися ризики недотримання конституційного принципу не­залежності суддів у частині обов’язковості виконання судових рішень, у тому числі у сфері бюджетних правовідносин.

Урядова політика, яка з року в рік не враховує заборгова­ності за судовими рішеннями, їх невиконання або обмежує вико­нання певними категоріями, є безсистемною і спрямовується на боротьбу з наслідками цього явища, а не на усунення їх причин. Для прикладу можна навести інформацію Міністерства соціальної політики щодо величини заборгованості за соціальними випла­тами. Так, станом на початок року, прийнято судових рішень на користь громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської ка­тастрофи, що оскаржувалися в судах різних інстанцій та залишені без змін, на суму 1,5 мільярда гривень. Крім того, на розгляді в судах знаходиться справ на таку саму суму.

Що стосується пенсійних виплат, то необхідно зазначити, що на початок року на користь пенсіонерів прийнято судових рішень, що не підлягають оскарженню, на загальну суму 5,4 міль­ярда гривень, у тому числі щодо перерахування та виплати підви­щень до пенсій дітям війни — на 1,8 мільярда гривень, щодо пен­сійного забезпечення постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС — на 3,6 мільярда гривень, а також знаходяться на розгляді в судах аналогічні справи на суму 7,5 мільярда гривень, що можуть бути допущені до нагального виконання.

Крім того, у Державному бюджеті України на 2013 рік на виконання всіх судових рішень бюджетною програмою КПКВК 3504040 “Забезпечення виконання рішень суду, що гарантовані державою” передбачені видатки в обсязі 154 мільйони гривень, це у 100 разів менше, ніж може знадобитися для виплати лише компенсацій пільг і пенсій.

Саме тому реформування виконавчої системи є не просто доцільним, а життєво необхідним, адже особа, яка звертається з позовом до суду, має на меті не лише отримання позитивного суддівського рішення, а й реальний захист свого порушеного пра­ва чи інтересу шляхом виконання такого рішення. У цьому, власне, і полягає мета звернення до суду. Нікому не потрібен процес за­ради процесу. Тому неефективність інституту примусового вико­нання судових рішень ставить під загрозу мету здійснення судочинства.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Сідайте, Едуарде Володимировичу.

До виступу запрошується Махніцький Олег Ігорович, народний депутат України, фракція Всеукраїнського об’єднання “Свобода”. Підготуватися Урядовому уповноваженому у справах Європейського суду з прав людини Кульчицькому Назару Степановичу.

 

МАХНІЦЬКИЙ О.І., перший заступник голови Комітету Вер­ховної Ради України з питань верховенства права та правосуддя (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Свобода”). Шановні учасники парламентських слухань! Справді, тема нинішніх парламентських слухань є надзвичайно важливою для нашого суспільства. Наголо­шую, передовсім для суспільства, тому що суспільство платить державі, зокрема органам держави, щоб вони виконували функції держави і захищали права людей, у тому числі щодо виконання судових рішень про відновлення їхніх прав.

Не буду повторювати, тому що вже багато хто наголошував на важливості функції виконання судових рішень у системі право­суддя, що невиконання рішень суду — це порушення статті 124 Конституції України. Хотілося б подивитися на цю проблему не­упередженим, тверезим поглядом.

Тут було дуже багато критики на адресу державних вико­навців, що вони неналежно виконують свої посадові обов’язки, що Державна виконавча служба є корумпованою. Давайте говорити відверто: хто у нас сьогодні не корумпований? Чи тільки одна Державна виконавча служба, чи й інші чиновники? В інших сферах державного управління немає корупції? Чи не є корумпованими правоохоронні органи, у тому числі прокуратура? Чи немає коруп­ції у судових органах? Корупція сьогодні пророщена всюди і скрізь в Україні, але це не є лише проблема виконавчої служби.

Якщо говорити відверто, то правильно кажуть, що риба гниє з голови. Проблеми починаються з того моменту, коли порушу­ється Основний Закон.

Власне, почнемо з парламенту. Адже коли парламент прий­має неконституційні рішення, з цього й починаються всі проблеми, у тому числі і щодо невиконання судових рішень. Я підтримую слова Олега Ляшка на адресу Конституційного Суду. Скажіть, будь ласка, а коли парламент, порушуючи конституційний принцип рів­ності всіх прав власності, надає переваги і привілеї підприєм­ствам державної власності та запроваджує мораторій на виконан­ня судових рішень щодо підприємств, які мають частку державної власності, або запроваджує мораторій на виконання судових рі­шень щодо підприємств окремих галузей, у яких народні депутати мають частку власності, — це конституційно? Власне, з цього все й починається.

Можна дорікати державним виконавцям, що вони неналежно виконують обов’язки, але давайте подивимося на їхні повнова­ження. Скажіть, будь ласка, яку функцію сьогодні виконує держав­ний виконавець, якими він наділений повноваженнями?

Зокрема, зупинюся на питанні доступу державного виконав­ця до інформації про боржника. У чинній редакції Закону України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень” маємо проблему в тому, що порядок розшуку майна полягає в направ­ленні державним виконавцем запитів до державних органів. І цей виконавець, не наділений жодними функціями, має чекати. То як він може реально здійснювати функції з виконання судових рі­шень, коли виконує роль статиста, реєстратора? Прийняв вико­навче провадження, порозсилав папірці і чекає! Порівняйте статус і повноваження судового виконавця у Сполучених Штатах Амери­ки, наскільки він там високий, з повноваженнями державних виконавців в Україні.

Знову повернімося до проблем відносин з державою. Залишається невирішеною проблема відсутності механізму вико­нання рішень про стягнення коштів з держави і з бюджетних уста­нов. У зв’язку з цим маємо цілу низку рішень Європейського суду з прав людини. Бо, власне, що стосується стягнення коштів з дер­жави, з бюджету — тут привілеї, держава сама себе захищає. Що  стосується стягнення коштів з простих громадян — такого захисту немає.

Ще одне питання стосовно реалізації майна боржників. На сьогодні державний виконавець не має жодних контрольних функ­цій, а функцію з реалізації майна виконують комерційні структури.

Щодо відповідальності за невиконання судового рішення. Звертаюся до слів Анжеліки Лабунської, що, дійсно, така відпові­дальність передбачена, але щодо колективного органу. А стосов­но органів прокуратури, які вчиняють бездіяльність під час вико­нання судових рішень?

Підсумовуючи: дійсно, необхідно законодавчо передбачити функцію судового контролю за виконанням судових рішень, але тільки перепідпорядкування державної функції без вжиття відпо­відних заходів, без передбачення певних повноважень нічого не дасть. У цьому я цілком підтримую Голову Верховного Суду Украї­ни Ярослава Михайловича Романюка, що необхідна цілісна стра­тегія щодо розв’язання цієї проблеми, а не перерозподіл впливу і підпорядкування цієї діяльності окремим особам.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте, будь ласка.

До слова запрошується Кульчицький Назар Степанович, Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини. Підготуватися Ільницькому Олегу Володимировичу.

 

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Н.С., Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини. Дякую. Шановний пане головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Стисло зупинюся на питаннях, що стосуються безпосереднього виконан­ня рішень національних судів через призму рішень Європейського суду з прав людини.

Насамперед необхідно зазначити, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини держава несе повну відповідальність лише за виконання рішень національних судів, боржниками за якими є органи державної влади, органи місце­вого самоврядування, а також їх підприємства та організації. Що стосується відповідальності держави за виконання рішень, борж­никами за якими є приватні суб’єкти, то вона обмежується лише діями або бездіяльністю Державної виконавчої служби. Тобто у разі, якщо державним виконавцем вжито всіх належних заходів на виконання рішення суду, але приватний боржник це рішення не в змозі виконати, на державу не може покладатися відповідаль­ність за виконання такого рішення суду.

Як вже зазначалося багатьма промовцями, на сьогодні Україна зробила перші кроки у виконанні пілотного рішення “Юрій Миколайович Іванов проти України”, яким Україну зобов’язано ви­коренити проблему тривалого невиконання рішень судів. На сьо­годні вже діє Закон України “Про гарантії держави щодо виконан­ня судових рішень”, але, як справедливо зазначалося, він регулює лише питання виконання рішень, винесених після 2012 року, або які перебували чи перебувають на виконанні у Державній виконав­чій службі на день набрання чинності цим законом. Міністерством юстиції розроблено і через Кабінет Міністрів внесено на розгляд парламенту законопроект, покликаний повністю врегулювати це питання і поетапно погасити існуючу заборгованість за рішеннями національних судів.

Однак тут я хочу звернути увагу на один дуже важливий момент, про це вже зазначали багато промовців, зокрема і попе­редній промовець, стосовно існування великої низки законодав­чих заборон, зокрема, заборони на примусову реалізацію майна підприємств, у яких частка держави становить 25 і більше відсот­ків, а також підприємств паливно-енергетичного комплексу.

За загальною практикою Європейського суду з прав людини держава не несе відповідальності за діяльність приватних підпри­ємств, а також державних підприємств, якщо вони знаходяться у  рівних умовах із суб’єктами господарської діяльності. Проте через запровадження таких мораторіїв в Україні Європейський суд покладає на державу відповідальність за виконання рішень судів, якщо такі підприємства підпадають під дію мораторію. Внаслідок цього складається ситуація, коли держава має нести повну відпо­відальність за виконання рішень проти підприємств, які на 75 від­сотків належать приватним особам і лише на 25 відсотків — дер­жаві, та приватних підприємств паливно-енергетичного комплек­су, які підпадають під дію мораторію. Позиція Європейського суду з прав людини така: оскільки ви надали їм необґрунтовані пре­ференції, то повинні нести повну відповідальність за результати їх діяльності.

На жаль, без вирішення проблеми, без скасування цих мораторіїв є реальні побоювання щодо того, що і Закон України “Про гарантії держави щодо виконання рішень судів”, і закон, покликаний врегулювати питання погашення існуючої заборгова­ності, будуть неефективними, оскільки існування мораторіїв знач­но збільшуватиме витрати з державного бюджету, і держава просто не зможе передбачити фінансування в розмірі, необхід­ному для забезпечення повного виконання рішень національних судів. Тому надзвичайно важливо скасувати відповідні два закони, що встановлюють мораторій на виконання рішень суду, та у май­бутньому не допускати прийняття законів, якими надаються не­обґрунтовані преференції приватним суб’єктам чи державним підприємствам.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Сідайте, будь ласка.

Запрошується до слова доцент кафедри адміністративного права Львівського національного університету імені Івана Франка Ільницький Олег Володимирович. Підготуватися Долежану Вален­тину Володимировичу.

 

ІЛЬНИЦЬКИЙ О.В., доцент кафедри адміністративного права Львівського національного університету імені Івана Франка. Вельмишановний пане головуючий, члени президії, учасники парламентських слухань! Насамперед дякую за високу честь бути присутнім на професійному обговоренні такої важливої проблеми. А проблема справді існує. Дозвольте розпочати свій виступ з то­го, про що згадав у своєму виступі вельмишановний Анатолій Сергійович, — з неприємних прецедентів щодо незабезпечення виконання рішень не тільки судів загальної юрисдикції, а й суду конституційної юрисдикції, зокрема щодо постанови пленуму Ви­щого господарського суду України від 17 травня 2011 року.

На практиці, будучи науковцем, сфера наукових інтересів якого є дотичною до проблематики визначення юрисдикції судів щодо земельних спорів, я намагався використати і адміністратив­ні, і судові шляхи подолання несправедливості, коли всупереч офіційному роз’ясненню рішення Конституційного Суду Вищий господарський суд приймає власну правову позицію. Однак, на жаль, для мене як для громадянина став очевидним факт, що на сьогодні українська правова система не здатна до самосанації шляхом виконання судових рішень.

На жаль, не можу похвалитися такими глобальними висту­пами і доповідями, які вже тут прозвучали, з огляду на відсутність достатнього фактажу, але втішаю себе тим, що навіть велика дов­га дорога починається з маленьких кроків, а тому для того, аби вкластися в регламент, зосереджу увагу лише на декількох основ­них питаннях, які вважаю проблемними і вартими розгляду під цим куполом.

Насамперед ідеться про те, що вже тривалий час однією з істотних проблем виконання судових рішень є виконання їх проти стягувачів — колективних органів державної влади чи орга­нів місцевого самоврядування. На сьогодні, фактично прикрива­ючись статусом колективності, керівники відповідних органів зні­мають з себе відповідальність за реалізацію судових приписів, що зумовлює продовження ігнорування і порушення прав, свобод та інтересів громадян.

Намагання вирішити зазначену проблему знаходимо в чис­ленних пропозиціях дослідників, серед яких найбільш поширеною є пропозиція передати судам повноваження щодо можливості прийняття рішень, які були предметом судового розгляду, або ж визнання безспірного преюдиційного значення юридичних фактів, які були предметом розгляду в судах, оминаючи необхідність ім­плементації через відповідні управлінські акти вказаного судового припису у правозастосуванні.

Звичайно, така концепція не може бути підтримана з огляду на те, що вона повністю нівелює конституційний принцип розпо­ділу влади, який є базисом існування України як правової держа­ви. Отже, ми повертаємося до питання забезпечення примусового виконання судового рішення.

Справді, логіка системи виконання судового рішення вима­гає, щоб ця система була замкнутою. Орган, який прийняв рішення, повинен мати найширші повноваження, для того щоб і роз’яснити, як це рішення виконати, і в подальшому проконтро­лювати виконання. Позитивні зрушення в цьому напрямі нам де­монструє Кодекс адміністративного судочинства, стаття 267 якого, поряд із таким типовим способом судового контролю за виконан­ням судового рішення, як оскарження рішення чи бездіяльності Державної виконавчої служби, закріпила так званий ініціативний судовий контроль, за яким суд має право зобов’язати боржника, насамперед суб’єкта владних повноважень, подати звіт про захо­ди, вжиті для виконання відповідних судових рішень.

Однак застосування цієї норми характеризується певними проблемами, у тому числі й теоретичного рівня, що мають свої практичні засновки. Штрафні санкції за неподання такого звіту або за неефективне виконання судового рішення чомусь поклада­ються виключно на керівника органу, якому присуджено вчиняти певні дії. Якщо йдеться про одноособовий орган державної влади, то, звичайно, проблем не виникає. Справді, його керівник володіє усією повнотою влади для того, аби вжити заходів до виконання рішення. Однак коли йдеться про колективні органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, погодитися з таким підходом неможливо, адже керівник відповідного органу за своїм статусом не заміняє, не підміняє відповідний орган. Він фактично лише здійснює організаційно-розпорядчі функції в межах органі­зації діяльності самого органу і не здатен своєю діяльністю чи своєю адміністративною правотворчістю підмінити, навіть на вико­нання рішення суду, відповідного суб’єкта владних повноважень.

Треба зазначити, що на сьогодні процедура застосування ініціативного судового контролю використовується не надто часто. Тому з метою підвищення ефективності цього нового механізму пропонуємо в Кодексі адміністративного судочинства передба­чити випадки, тобто конкретні справи або їх критерії, за наявності яких подання такого звіту буде обов’язковим.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте.

До виступу запрошується професор кафедри організації судових та правоохоронних органів Національного університету “Одеська юридична академія” Долежан Валентин Володимирович. За ним виступатиме Янчук Артем Олександрович.

 

ДОЛЕЖАН В.В., професор кафедри організації судових та правоохоронних органів Національного університету “Одеська юридична академія”. Шановні колеги! Я хочу зупинитися на двох питаннях, що стосуються, по-перше, діяльності Державної вико­навчої служби, а по-друге — органів прокуратури у вирішенні пи­тань забезпечення виконання судових рішень.

У 2006 році в Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до євро­пейських стандартів (багато хто про цей документ уже забув) було висловлено думку щодо потреби чітко визначити місце Державної виконавчої служби в системі органів державної влади. Але ж і то­ді, і нині Державна виконавча служба продовжує перебувати у складі виконавчої влади, а саме у структурі Міністерства юстиції України.

Склалася ситуація, за якої виконавча служба, яка якнайтісні­ше пов’язана із судовою владою і взаємодіє з нею, усе-таки не належить до судової влади. Це зумовлено тим, що органи виконавчої влади здійснюють інші функції, ніж суди, і наділені для цього переважно управлінськими повноваженнями, при цьому пе­ребуваючи під судовим і відомчим контролем.

Я вважаю, що питання інтеграції виконавчої служби до судо­вої влади принаймні сьогодні не на часі, оскільки це викличе дуже багато труднощів, передусім організаційних, на яких я просто не маю можливості зупинитися. Проте це не виключає необхідності вжиття додаткових правових та організаційних заходів для удоско­налення правового статусу органів і посадових осіб Державної виконавчої служби. На жаль, складні суспільні реалії сьогодення призводять до того, що працівники цієї служби дедалі частіше потрапляють у гострі конфліктні ситуації (ми це бачимо навіть по телебаченню), підпадають під різні загрози, що значно ускладнює виконання ними своїх професійних обов’язків. Це значною мірою зумовлено тим, що вони відповідно до закону часто змушені вдаватися до примусових дій, властивих силовим структурам.

Не можна визнати нормальним, на мою думку, що посадові особи органів Державної виконавчої служби вважаються просто державними службовцями, хоча за характером діяльності їх варто було б прирівняти до працівників правоохоронних органів. Звер­ніть увагу, що статтею 343 Кримінального кодексу України перед­бачена відповідальність за “втручання в діяльність працівника пра­воохоронного органу, працівника державної виконавчої служби”. Як бачимо, у цьому аспекті вони поставлені на один щабель, і з цього теж потрібно робити відповідні висновки.

На державних виконавців потрібно поширити гарантії їх особистої безпеки і безпеки їхніх сімей, встановлені для праців­ників правоохоронних органів відповідно до Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”.

На окрему увагу заслуговує роль прокурора як представника нагляду за додержанням і застосуванням законів. Я розумію, що за сучасних умов це дуже складна і навіть делікатна тема, вра­ховуючи спроби нівелювати наглядову діяльність органів проку­ратури України, але про це потрібно говорити. І не тільки гово­рити! На прокуратуру покладено нагляд за додержанням законів органами виконавчої влади, аж до Кабінету Міністрів України, але традиційно склалося так, що Державна виконавча служба і взагалі все, що стосується виконання судових рішень, є винятком.

Контроль за діяльністю органів Державної виконавчої служби Здійснюється Міністерством юстиції України і вищими за рівнем органами Державної виконавчої служби. Проте добре відо­мо, що внутрішньовідомчий контроль має досить поблажливий характер, кажучи російською, “осуществляется в щадящем ре­жиме” і не завжди зацікавлений у тому, щоб порушення закону, які мають місце в діяльності підпорядкованих структур, виходили за межі системи, щоб виносилося сміття з хати.

Роль прокурора у цій сфері має виявлятися не тільки в тому, що він визнається учасником виконавчого провадження у разі здійснення ним повноважень з представництва інтересів громадя­нина і держави в суді, а й в тому, щоб він повною мірою викори­стовував арсенал повноважень, які в нього поки що є (ми споді­ваємося, що й залишаться), передбачених Законом України “Про прокуратуру”.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте, будь ласка.

До виступу запрошується Янчук Артем Олександрович, заві­дувач сектору розвитку парламентаризму відділу розвитку націо­нального законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України.

 

ЯНЧУК А.О., завідувач сектору розвитку парламентаризму відділу розвитку національного законодавства Інституту законо­давства Верховної Ради України. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Щиро вдячний за можливість виступити з цієї високої трибуни. Попри критику, яка існує щодо виконання судових рішень, більша її частина була сьогодні озву­чена, хочу звернути увагу на позитивні зрушення у сфері законо­давчого забезпечення стану виконання судових рішень, що відбу­лися за останні роки з проведенням судової реформи.

Не буду називати всі ухвалені акти, зазначу лише базовий Закон України “Про судоустрій і статус суддів” і зміни до стат­ті 382 Кримінального кодексу України, якими розширено перелік суб’єктів, що несуть кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень. Як уже зазначалося, з 1 січня 2013 року набрав чинності Закон України “Про гарантії держави щодо виконання су­дових рішень”, ухвалений Кримінальний процесуальний кодекс, окремі норми якого присвячені цьому питанню, та ряд інших актів.

Попри те, варто погодитися з певною критикою та існуван­ням недоліків, про які зазначалося в обговоренні. Зупинюся на окремих із них.

Як уже зазначалося, суди фактично позбавлені впливу на порядок та умови виконання судових рішень. На мою думку, це не  питання доцільності чи недоцільності перерозподілу владних повноважень, це пряма вимога Конституції України — включити органи Державної виконавчої служби в систему судової влади. Адже стаття 6 Конституції України чітко визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. У Законі України “Про виконавче проваджен­ня” чітко встановлено, що примусове виконання рішення є остан­нім етапом судового провадження. А відповідно до правових по­зицій Європейського суду з прав людини і Конституційного Суду України виконання судових рішень є невід’ємною складовою пра­ва на справедливий суд. Таким чином, будь-яке виконання, навіть надзвичайно ефективне, цих рішень у межах виконавчої влади є  порушенням принципу поділу влади та системи стримувань і противаг.

Ще одне питання, до якого я хочу привернути увагу, —виконання рішень Конституційного Суду, про що вже казав Анато­лій Сергійович. На мою думку, це питання найменш врегульоване серед інших питань виконання рішень. На сьогодні існують кон­ституційні норми, що залишаються конституційною фікцією у сфері законодавчого регулювання виконання рішень. Ідеться, зокрема, про статтю 152 Конституції України, яка встановлює зобов’язання держави щодо відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними.

Варто зазначити, що аналогічна норма існує і в статті 56 Конституції України, але там йдеться відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи без­діяльністю таких органів, їх посадових і службових осіб. Так ось щодо цієї конституційної норми є відповідне правове регулюван­ня, що забезпечує отримання відшкодування, а стосовно відшко­дування матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і дія­ми, що визнані неконституційними, такі норми відсутні.

Наступне питання стосується не так законодавчого забезпе­чення, як організаційно-технічного моменту. Поряд з аспектами, висловленими у доповіді Голови Конституційного Суду, про не­своєчасність або й невиконання окремих рішень Конституційного Суду, варто звернути увагу на такий момент, як невиключення з актів норм, визнаних неконституційними. Ідеться про те, що вно­сяться зміни до законів, згодом вони визнаються неконституцій­ними, але до ухвалення відповідного рішення ці норми залиша­ються в межах закону. Це призводить до того, що закон стає надзвичайно складним у користуванні, тому що всі норми спо­творені законом, який вже визнаний неконституційним. Гадаю, з  цим постійно стикається Конституційний Суд, який керується Законом України “Про Конституційний Суд України”, у якому є   норми, внесені законом від 19 березня 2009 року, визнаним рішенням Конституційного Суду неконституційним.

На нашу думку, ці питання можна вирішити або ухваленням спеціального закону, або внесенням змін до Закону України “Про Конституційний Суд України”, адже статті 69 і 70 цього закону, присвячені виконанню рішень Конституційного Суду, не забезпе­чують належного їх виконання. Є ряд рішень Конституційного Суду, спрямованих на вдосконалення порядку виконання рішень Консти­туційного Суду, але повністю замінити законодавче регулювання вони не здатні.

Інститут законодавства Верховної Ради України вніс ще низку пропозицій до проекту рекомендацій парламентських слу­хань. Оскільки вони вже частково враховані, я не буду зупинятися на них детально.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До заключного слова запрошується голова комітету Валерій Писаренко. Будь ласка, 2 хвилини.

 

ПИСАРЕНКО В.В. Дякую, Ігорю Григоровичу. Шановні учас­ники парламентських слухань! Дякую всім, хто сьогодні знайшов час для того, щоб взяти участь у цих парламентських слуханнях. Дякую також представникам наукової сфери і студентам, які сьо­годні присутні в залі, у руки яких нам рано чи пізно передавати долю Державної виконавчої служби. Сподіваюся, що ці слухання завершаться плідною спільною роботою всіх гілок влади в Україні. І звичайно, Верховна Рада не залишиться осторонь реформування Державної виконавчої служби.

Користуючись нагодою, що тут присутні представники Державної виконавчої служби, хочу зазначити таке. Ми не лише критикуємо. Ми знаємо про ті складнощі, які виникають у вашій роботі. Дійсно, є багато проблем, у розв’язанні яких ми будемо намагатися вам допомогти. Однак, на наше переконання, і статистичні дані, і інформація, що є на сьогодні щодо діяльності Державної виконавчої служби, вимагає від нас дуже плідної ро­боти і тісної співпраці, у тому числі з Міністерством юстиції, з ме­тою забезпечення нормальної роботи Державної виконавчої служ­би для простих людей.

Не думайте, що нас насамперед цікавить, як Державна виконавча служба відповідає на запити народних депутатів. Нас хвилює реакція людей, які дали нам владу в руки задля того, щоб ми виконували певні функції. Люди сьогодні не задоволені станом виконання судових рішень. Думаю, ви також це відчуваєте, спо­стерігаючи черги, які щодня стоять до вас, щоб отримати хоч і невеликі гроші, але дуже важливі для простих людей, які сьогодні сподіваються на нормальне функціонування української влади.

Ще раз дякую за те, що знайшли час. Переконаний, що це лише початок нашої роботи в цьому питанні.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте, будь ласка.

Шановні учасники парламентських слухань, будемо підбива­ти підсумки. Дякую всім, хто взяв активну участь у парламентських слуханнях, запропонував цікаві ідеї та законодавчі пропозиції для розв’язання проблеми виконання судових рішень в Україні.

Необхідно акцентувати увагу на тому, що показник виконан­ня судових рішень є вкрай низьким. У 2012 році виконано лише 60 відсотків рішень. Правосуддя не може вважатися здійсненим, доки не виконано судове рішення. Тому необхідно запропонувати нові прогресивні шляхи законодавчого вирішення цієї ситуації.

Окремо хочу відзначити проблему виконання рішень судів стосовно пільг та соціальних гарантій громадян. Останніми рока­ми для багатьох категорій громадян виконання рішень судів, від­повідачем за якими є державний орган або державне підприєм­ство, стало справжньою проблемою. Чорнобильці, діти війни, пен­сіонери, які сьогодні мають на руках рішення судів про порушення їхнього права на ту чи іншу виплату, фактично опинилися в безви­хідній ситуації, коли ці рішення просто не виконуються, оскільки за чинним порядком виплата пільг та соціальних гарантій гро­мадян прив’язана до можливостей державного бюджету. У зв’язку з цим дуже багато людей звернулися за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини.

Основними причинами неефективності виконання рішень є відсутність сучасного підходу, складність та заплутаність про­цедури, а також, на жаль, корупційна складова.

Існує ідея запровадження судового контролю за виконанням рішень. Це має також зменшити кількість випадків, коли виконавча служба не виконує рішення суду, посилаючись на незрозумілість порядку виконання.

Іноземний досвід пропонує нам запровадити інститут недержавних виконавців. Сьогодні більш як 60 країн світу сприй­няли ідею недержавного виконання судових рішень, серед них Грузія та Казахстан. Усе-таки я думаю, що перед тим як запро­ваджувати в Україні приватні виконавчі служби, потрібно дуже предметно і ретельно обговорити цю ідею та бути надзвичайно далекоглядними.

Процедура реалізації конфіскованого майна Державною виконавчою службою є надто непрозорою. Зазначене не дає можливості наповнювати державний бюджет повною мірою, як це було б можливо за прозорої та контрольованої системи. Внаслі­док невиконання судових рішень громадяни продовжують вва­жати, що судова система є неефективною та несправедливою.

Хочу відзначити, що позитивні зрушення в напрямі під­вищення ефективності виконання судових рішень все-таки є. Однак необхідні кардинальні зміни для того, щоб забезпечити право кожного на своєчасне і повне виконання судових рішень. Лише спільна злагоджена робота всіх гілок влади може сприяти позитивним зрушенням у цій сфері. Створення відповідних зако­нодавчих механізмів має вирішити багато проблемних питань, про які йшлося у виступах учасників парламентських слухань.

Закликаю всіх учасників парламентських слухань, фахівців у сфері виконавчого провадження взяти участь у доопрацюванні проекту Постанови Верховної Ради України “Про Рекомендації парламентських слухань на тему: “Про стан виконання судових рішень в Україні”. Прошу надати ваші пропозиції для узагальнення до Комітету Верховної Ради України з питань правової політики.

Шановні колеги, давайте подякуємо комітету за підготовку сьогоднішньої зустрічі. Парламентські слухання оголошую завер­шеними. На все добре!