ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ДОСТУПНІСТЬ ТА ЯКІСТЬ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ:

СТАН І ШЛЯХИ ПОЛІПШЕННЯ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

23 жовтня 2013 року, 15 година

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України

РИБАК В.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Якось незвично мені, що всі мовчать і ніхто не кричить… Я вже звик, що заходиш, а тут всі розмовляють, кричать і ніхто нікого не чує. Тому я хочу привітати вас, шановні друзі, у стінах Верховної Ради України!

Ми сьогодні розглядатимемо дуже важливе питання. Ви знаєте, 16 квітня Верховна Рада прийняла рішення про прове­дення 23 жовтня, тобто сьогодні, парламентських слухань на дуже важливу тему: “Доступність та якість загальної середньої освіти: стан і шляхи поліпшення”.

Сьогодні у нас є можливість заслухати доповідь міністра, виступи присутніх тут фахівців, їх багато. А головне, ми хочемо послухати вас. Ви кожен день працюєте, і щодня виникає багато проблем, які нам спільно треба вирішувати.

До участі у парламентських слуханнях запрошені народні депутати України, керівники центральних і місцевих органів вико­навчої влади, голови профільних комісій обласних рад, міністр освіти Автономної Республіки Крим, директори департаментів осві­ти і науки обласних державних адміністрацій, начальники управлінь освіти і науки місцевих державних адміністрацій, вчителі загально­освітніх навчальних закладів, ректори вищих навчальних закладів, представники наукових кіл, громадськості. Всього більш як 500 учасників знаходяться в цьому залі.

Український парламент завжди приділяв багато уваги проб­лематиці державної політики в галузі вітчизняної освіти. Перші парламентські слухання з проблем освіти відбулися ще в лютому 1995 року. За результатами їх проведення були підготовлені і прий­няті нова редакція Закону “Про освіту”, закони “Про професійно-технічну освіту”, “Про загальну середню освіту” та інші закони прямої дії, що визначають державну політику за всіма напрямами освіти.

Пізніше Верховна Рада обговорювала проблеми у галузі освіти на парламентських слуханнях “Про стан і перспективи роз­витку вищої освіти в Україні” у 2003 році, “Про виконання зако­нодавства щодо розвитку загальної середньої освіти”, “Запрова­дження 12-річної загальної середньої освіти в Україні: проблеми та шляхи їх подолання” у 2010 році, “Освіта в сільській місцевості: кризові тенденції та шляхи їх подолання ” у 2012 році.

Тричі парламент обговорював питання розвитку освіти під  час проведення днів уряду, а саме про стан та перспективи розвитку професійно-технічної освіти, про дотримання вимог Кон­ституції України та законів щодо здобуття якісної освіти у сільській місцевості, про перспективи розвитку системи освіти тощо. За результатами проведення парламентських слухань та днів уряду Верховна Рада приймала відповідні рішення.

Я дуже хотів би, тут присутні голова, народні депутати — члени Комітету з питань науки і освіти, щоб ті зауваження і пропо­зиції, які прозвучать сьогодні у виступах, знайшли відображення у законах. Тому що є багато питань, які нам спільно треба буде вирішувати.

Тема сьогоднішніх парламентських слухань дає змогу пе­ревірити та оцінити стратегічні напрями модернізації системи загальної середньої освіти, зокрема, забезпечення права грома­дян на доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти.

Мусимо звернути увагу на те, що якість загальної середньої освіти в Україні значною мірою залежить від соціальних, економіч­них, культурологічних, демографічних та інших чинників.

На сьогодні не забезпечені повною мірою умови для отри­мання якісної освіти, зокрема, повільно оновлюється навчально-матеріальна база, мляво вирішується комплекс проблем щодо реального запровадження інклюзивної освіти для дітей з особ­ливими освітніми потребами.

Вчора якраз на телебаченні показували: п’ять років хлопчику, а він такий, як уже доросла людина. Тож нам необхідно створювати умови для таких дітей.

Далекими від розв’язання є проблеми добору, підготовки та створення умов для ефективної роботи педагогів, які працюють у системі загальної середньої освіти. Потрібно якнайшвидше за­вершити виконання Державної цільової програми “Шкільний авто­бус”, і Президент конкретно ставить таке завдання. Крім того, необхідно створити належну інфраструктуру. Маю на увазі, що в Україні є райони, і їх багато, де немає доріг. Виділили автобуси, а їздити нема як. Існують такі випадки на сьогодні.

Отже, шановні друзі, запрошую вас до конструктивного діалогу. Сподіваюся, що поєднання практичного освітянського професіоналізму і політичного досвіду народних обранців дасть змогу чітко визначити напрями поліпшення якості загальної се­редньої освіти в нашій державі.

Пропонується такий порядок організації роботи. Ми надамо 20 хвилин для доповіді міністрові освіти і науки України Дмитру Володимировичу Табачнику. Давайте його привітаємо (Оплески). До 15 хвилин — для співдоповіді голові Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Лілії Михайлівні Гриневич. Приві­таймо Лілію Михайлівну (Оплески). У вас буде наприкінці час для надання відповідей на запитання, які до вас надійдуть. Можна за­писочками передавати і міністрові, і голові комітету. Для виступів в обговоренні пропонується надавати до 4 хвилин, щоб у більшо­сті була можливість виступити. Тому я прошу вкладатися у регламент.

Ще одна пропозиція. Зважаючи на актуальність, специ­фічність та фаховість питання щодо забезпечення права громадян на доступну та якісну загальну середню освіту, пропонується на­дати слово в межах 10 хвилин президенту Національної академії педагогічних наук України Василю Григоровичу Кременю. Приві­таймо Василя Григоровича (Оплески).

І, як я сказав, наприкінці парламентських слухань пропонується надати слово міністрові і голові Комітету з питань науки і освіти Лілії Михайлівні Гриневич, яка внесе пропозицію щодо проекту Рекомендацій парламентських слухань. Проект вам роздали, так? (Шум у залі). Є. Завершимо роботу ми до 18 годи­ни, якщо у вас не буде заперечень. Домовилися?

Отже, надаю слово міністру освіти і науки України Дмитру Володимировичу Табачнику. Прошу (Оплески).

 

ТАБАЧНИК Д.В., міністр освіти і науки України. Вельми­шановний Володимире Васильовичу! Шановні освітяни, запроше­ні! Ще в серпні 2010 року на підсумковій колегії ми проголосили, що головним змістом діяльності міністерства є якість освіти. За визначенням мети пішли справи.

Протягом перших місяців роботи нового уряду міністерством підготовлено і внесено на розгляд Кабінету Міністрів 37 проектів нормативних урядових актів. Серед них п’ять державних цільових програм: розвитку дошкільної освіти, підвищення якості природ­ничо-математичної освіти, впровадження ІКТ в навчальний про­цес, розвитку позашкільної освіти, розвитку професійно-технічної освіти. Такої величезної кількості освітянських ініціатив, як у серп­ні 2010 року, уряд ніколи не розглядав за всі роки незалежності України. Чому? Стало очевидним, що настав час рішучих глибин­них реформ. Подібні процеси паралельно відбувалися в багатьох країнах.

Трохи пізніше, у грудні 2012 року, Комітет міністрів Ради Європи прийняв Рекомендації №13, в яких визнав якість освіти головним завданням сьогодення і визначив основні критерії її до­сягнення. Шляхи покращення якості освіти розглянув і Форум міні­стрів освіти країн Європи у квітні цього року в Гельсінкі. Отже, актуальність тематики сьогоднішніх парламентських слухань не викликає сумніву.

Хочу лише нагадати, що попередній Форум міністрів, що  відбувся у вересні 2011 року в місті Києві, став за багатьма ознаками визначальним у співпраці України з Радою Європи. Такий захід у нашій країні відбувся вперше. На ньому були підтри­мані українські ініціативи, що знайшли відображення в Київському комюніке. Саме в Києві проголошено і розпочато реалізацію ідеї створення єдиного шкільного європейського освітнього простору. І ніколи ще стосунки Міністерства освіти і науки України з Радою Європи не були такими тісними і плідними.

Спираючись саме на рекомендації Ради Європи, ми спробували проаналізувати показники якості української освіти. Ось основні з них.

Доступність. Безперечним досягненням нашого законо­давства є встановлення обов’язкової повної загальної середньої освіти та контроль за її забезпеченням. Рівень охоплення дітей навчанням в Україні, за оцінками ЮНЕСКО, перевищує 99 відсот­ків, за даними регіональних управлінь — 99,9 відсотка. Це один з найкращих показників у світі. Але, безперечно, ми мусимо до­сягти повних 100 відсотків.

Ще однією дуже важливою складовою доступності є за­безпечення дітям з особливими потребами можливості здобувати освіту разом з однолітками в загальноосвітніх навчальних закла­дах. Величезним досягненням стало закріплення на законодавчо­му рівні у 2010 році інклюзивної системи навчання. Сьогодні у шко­лу інтегровано 70 тисяч дітей з особливими потребами, у тому числі 58,5 тисячі дітей з інвалідністю. Такі кроки отримали дуже високу оцінку Ради Європи. Відразу хотів би відзначити, що ін­клюзія — процес надзвичайно складний психологічно. І тому гонитва за цифрами тут небезпечна.

Ядро якості освіти — це зміст освіти. Вирішити питання, чому, скільки і для чого навчаються діти — вимога сьогодення на ринку праці. Нагадаю, уряд затвердив нові державні стандарти початкової, базової і повної середньої освіти. Розпочато їх впро­вадження. За новим змістом вже навчаються дошкільнята, учні 1, 2 та 5 класів.

Найголовніше: запроваджено вивчення інформатики з 2 кла­су, іноземної мови — з 1 класу та другої іноземної мови — з 5 кла­су. Крім того, у нових стандартах, врешті-решт, досягнуто пари­тету між природничо-математичними і суспільно-гуманітарними дисциплінами, принципово збільшено варіативну частину, а отже і самостійність шкіл, враховано поради психологів і досвід інших країн.

Головним завданням визначено збереження здоров’я дітей. Міністерство вже здійснило та продовжує здійснювати заходи, спрямовані на виправлення невтішних тенденцій попередніх років. Зокрема, в 1,5 разу збільшено кількість годин на тиждень для фі­зичного виховання. Повернено у школи обов’язковий комплексний медичний огляд, уроки плавання та багато чого іншого.

Нещодавно після тривалих дискусій і обговорень затвердже­но концепцію профільної освіти, яка стала черговим орієнтиром для модернізації старшої школи. У документі закладено чимало прогресивних ідей. Зокрема, це значне посилення автономії шко­ли в розподілі навчального часу — 52 відсотки, забезпечення мож­ливості створення індивідуальної освітньої траєкторії для кожного учня, впровадження професійних проб для усвідомленого вибору майбутньої професії. Нагадаю, що впровадження концепції роз­почнеться 1 вересня 2018 року, тобто є час для вирішення кон­кретних завдань. Отже, фактично завершено формування каркасу сучасної шкільної освіти.

Новий зміст без новітніх технологій — це як машина без двигуна. Саме інформаційно-комунікаційні технології мають виве­сти українську школу на нову освітню орбіту. Ще п’ять років тому Україна замикала першу сотню країн за використанням ІКТ у на­вчальному процесі. Сьогодні, за оцінками світових експертів, ми посідаємо 62 місце. Лише минулого року у школах облаштовано 2670 комп’ютерних класів. Разом з тим, я вважаю, що для косміч­ної держави цей показник мало припустимий.

За ініціативою Президента України Віктора Федоровича Януковича започатковані Державна цільова програма впроваджен­ня у навчально-виховний процес загальноосвітніх навчальних за­кладів інформаційно-комунікаційних технологій “Сто відсотків” на період до 2015 року, національний проект “Відкритий світ”. Інно­вації, закладені в освітні стандарти, мають забезпечити протягом найближчих років здійснення прориву в цьому напрямі. Поки що справи йдуть не так, як нам хотілося б.

Новий учитель. На думку багатьох провідних вчених та педа­гогів Європи, новий вчитель мусить володіти такими компетен­ціями: науковця-дослідника, інформаційною, мовною, адаптивною, комунікативною. Але що відбувається в реальному житті? Думаю, жодна влада не має морального права говорити, що вона зробила для вчителя все можливе. Наша теж. Чому ми завжди говоримо лише про заробітну плату? Треба говорити і домагатися житла, оздоровлення, земельного паю, бібліотечки, проїзного квитка тощо.

Багато хто намагається набирати вагу безстрашних борців з корупцією у школі. Невже наші сивочолі вчителі були корупціоне­рами? (Оплески). Давайте подумаємо, чому так смакується і радо розноситься звістка, якщо хтось із колег оступився і припустився помилки? Хіба це підстава принижувати професію вчителя? І таких “чому” дуже багато. Як і багато тих, хто привласнює монополію на істину, хто вважає, що лише він знає, що і як треба робити.

На практиці найкращі рішення знаходить педагогічний ко­лектив на чолі з директором школи (Оплески). Саме постать директора визначає рівень спроможності педагогічного колективу втілювати в життя ідеї сучасної школи. Спільно з Асоціацією керівників шкіл України, іншими громадськими організаціями ми готові розпочати широкомасштабну роботу з визначення нового статусу директора та його підтримки.

Якісна освіта неможлива без розвитку дошкілля. Наші спільні зусилля в розбудові українського дошкілля відомі всім, мають одностайну підтримку громадян та отримують високі оцінки в Європі. Значно виріс авторитет дошкільної освіти. Якщо 2000 ро­ку до дитячого садка віддавали дітей віком від трьох до п’яти років менше 50 відсотків сімей, то на початку 2013 року — вже понад 81 відсоток. Це один з найвищих показників у Європі (Оплески).

Незважаючи на те, що за три роки створено більше 230 ти­сяч нових місць у дитячих садках, черга залишається великою, оскільки зростає рівень народжуваності. Лише у 2012 році дітей народилося на 20 тисяч більше, ніж 2011 року. Саме тому Прези­дент України поставив чітке завдання — ліквідувати черги на вла­штування до дитячих садків і впродовж двох років створити 100 тисяч нових місць. Доручення Президента, безумовно, буде виконано.

Ще одним чинником покращення якості освіти є позашкільна освіта. Її роль — забезпечення додаткових можливостей у розвит­ку обдарувань учнів. На сьогодні успішно виконуються завдання, визначені соціальними ініціативами Президента “Діти — майбутнє України”. Упродовж двох років частка охоплення дітей позашкіль­ною освітою має зрости з 40 до 70 відсотків.

Міністерство спільно з народними депутатами докладає максимальних зусиль для законодавчого врегулювання механізму фінансування позашкільних закладів, зняття основного тягаря з місцевих бюджетів та повернення фінансування цих закладів до “першого кошика” (Оплески). Без сумніву, лише тоді позашкільна освіта успішно розвиватиметься.

У забезпеченні якості освіти в усьому світі все більша роль відводиться родині, сім’ї. На жаль, сучасні батьки не позбулися стереотипів, що інститутом виховання їхніх дітей є виключно школа.

У 2012 році було проведено опитування дітей віком від 10 до 17 років. Половина опитаних зазначили, що недостатньо спілку­ються зі своїми батьками і вважають, що ліпше не ділитися з ними власними проблемами. Це тривожно.

Ми маємо розуміти, що час докорінно змінив цінності, ідеологію, вимоги, і школа вже не в змозі наодинці виконувати функції, які законодавчо та морально належать до обов’язків сім’ї. Саме родина є найпершим і найважливішим осередком виховання дитини. Саме в сім’ї дитина пізнає такі принципи життя, як честь, гідність, справедливість, моральність, любов до близьких і до своєї країни. Так в усьому світі (Оплески).

Наприклад, у Великобританії, Іспанії, інших країнах для бать­ків, які не докладають “достатніх зусиль до виховання і навчання дітей, боротьби з пропусками ними шкільних занять”, передбачені суворі покарання, навіть до трьох місяців громадських робіт. Щороку у Великобританії в судах розглядається близько 7 тисяч справ, пов’язаних із зазначеними проблемами. А у нас за звичкою в усьому звинувачують лише школу. Я думаю, це несправедливо.

Зрозуміло, що така ситуація не може бути змінена за один день. На цьому етапі реально впливати на якість освіти може ли­ше співпраця родини і педагогічного колективу. І таких прикладів чимало.

Одним із важливих чинників якості освіти, визначених реко­мендаціями Ради Європи, є роль території. Від того, які умови для розвитку учня створені в конкретному населеному пункті, значною мірою залежить реалізація його можливостей. Покращити якість освітніх послуг, забезпечити раціональне використання навчаль­но-методичного, матеріально-технічного, кадрового потенціалу навчальних закладів дають змогу освітні округи. Вони дають унікальну можливість доступу та вибору типу навчального закладу, поглибленого вивчення певних навчальних предметів, створення сучасних інноваційних гнучких форм, отримання міждисциплінар­них знань, передовсім у сільській місцевості.

Постановою Кабінету Міністрів затверджено рекомендації щодо створення освітніх округів, яких на сьогодні в Україні функ­ціонує близько 2 тисяч. На місцях, територіях продовжується ро­бота з розроблення планів створення освітніх округів, що дасть змогу припинити безпідставне закриття шкіл. Вже називали циф­ру, цього року закрито 153 школи.

Не маючи юридичних підстав впливати на ці процеси, навіть дещо перевищивши свої повноваження, я особисто звернувся до всіх обласних прокурорів з проханням перевірити законність прий­нятих рішень щодо закриття кожної школи. На сьогодні прокурату­рою порушень не виявлено.

Далеко не останню роль у забезпеченні якості освіти віді­грає якість управління. Управління — це люди і система. Повірте, ми бачимо всі проблеми, вони хронічні і погано виліковні.

До відома дослідників “паперового шквалу”. На жаль, кіль­кість паперів зростає. Державна інспекція навчальних закладів досконало вивчила це питання в Київській та Вінницькій областях. Виявилося, що в паперовому потоці частка нормативних докумен­тів і доручень Міністерства освіти і науки становить лише 2 від­сотки. Мало хто знає, що найбільше потерпає від “паперового шквалу” саме міністерство. За шість місяців 2013 року до міні­стерства надійшло понад 32 тисячі листів і звернень. Останнім часом, як ніколи активно, з нами листуються комітети Верховної Ради. Їх цікавить все — від динаміки ремонту туалетів у помісяч­ному розкладі до детального опису майна всіх 20 тисяч шкіл у  розрізі регіонів. І знаєте, що найбільш прикро? На 90 відсотків усі ці листи, інформація, звіти нікому в нагоді не стануть.

Проте наше завдання полягає не в тому, щоб виявити проблему, адже вона очевидна, а в тому, щоб спільно знайти шляхи її вирішення. Міністерство запропонувало звільнити від пе­ревірок школи, які пройшли атестацію з відзнакою, ще раз пере­глянуло і готує до значного скорочення список звітних доручень. Ми сподіваємося, що інші центральні органи, можливо, і Верховна Рада, переглянуть принаймні кількість доручень, широкомасштаб­ність святкування багатьох ювілейних дат, безкінечні запити на отримання інформації тощо.

Думаю, на цьому можна було б завершити короткий за регламентом звіт. Питання лише одне: хто ж заважає освітянам підвищувати якість освіти? Ніхто. Всі б’ють себе в груди, що саме вони — найкращі друзі дітей, захисники школи і лише вони зна­ють, як треба вчити дітей, як писати підручники. Та що не візьми, будь-яке питання — все знають. Тільки чому три роки тому цього ніхто не робив? Відповіді немає.

Скажу відверто: проводити реформи під час економічної кризи складно, це відчайдушний крок. Я хотів би подякувати Міністерству фінансів і Міністерству економіки за нові штатні роз­клади, за можливість оплачувати години другої іноземної мови. Зрозуміло, що основна проблема — фінансування. Цього літа до­далися ще й затримки з виплат казначейством. Як міністр я — за здійснення освітянам усіх виплат, передбачених статтею 57 Зако­ну “Про освіту” (Оплески). Та чи реально віднайти миттєво в бю­джеті 58 мільярдів гривень? Задекларувати легше. Хотілося б, щоб ми зосередилися на конкретних реальних справах.

Так, протягом останніх років заробітна плата освітян збіль­шувалася 18 разів. Розумію, зростання далеко не захмарне. Але якщо порахувати за три роки, за статисткою, середня заробітна плата вчителя збільшилася в Україні на 1000 гривень.

Користуючись нагодою, хочу висловити подяку нашій проф­спілці за підтримку, за спільну працю в цьому напрямі (Оплески). Ми готові і надалі об’єднувати всіх друзів освітян, активізувати батьківську громаду, засоби масової інформації, громадські орга­нізації і всіх небайдужих.

Вкрай потрібне прийняття нових законодавчих актів. З часу прийняття законодавства в галузі освіти до нього не раз вноси­лися зміни. Важливими були також закони про внесення змін, ухвалені в 2010–2012 роках, і я думаю, що тут проблем накопичи­лося дуже багато. За останній майже повний календарний рік роботи Верховної Ради сьомого скликання, на жаль, не прийнято, по суті, жодного законодавчого акта, що здійснював би регулю­вання питань у галузі загальної середньої освіти.

Аналізуючи ситуацію, розумієш: є реальна освіта, а є гіпо­тетична. Міністерство — центральний орган, що займається пи­таннями реальної освіти. Нагадаю, що цього року указом Прези­дента України затверджена Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року, яка одностайно схвалена третім Всеукраїнським з’їздом працівників освіти.

Приємно доповісти, що робота освітян має певні досяг­нення. За оцінками іноземних експертів Всесвітнього звіту з кон­курентоспроможності держав Світового економічного форуму, у 2013 році Україна за якістю середньої освіти посіла вже 45 місце (всього оцінювалося 122 країни) (Оплески). Нагадаю, що, за ре­зультатами цього ж дослідження іноземних експертів (ми навми­сно не брали наші внутрішні оцінки), три роки тому ми посідали 56 місце.

Прогрес спостерігається і за багатьма іншими складовими оцінювання. Найбільш суттєвий він за критерієм якості шкільної природничо-математичної освіти: 24 місце проти 42-го у 2010 ро­ці. І це теж оцінка іноземних фахівців (Оплески).

Я хотів би ще раз звернути увагу колег на слайд щодо якості початкової освіти. За три роки з 49 місця за рівнем якості почат­кової освіти, за оцінками Міжнародного форуму з конкурентоспро­можності, Україна піднялася на 31 місце. Показово, що і в усіх ін­ших показниках індексу людського потенціалу в нашій країні най­вищими є саме показники освіти, які багато в чому сприяють тому, що Україна посідає досить пристойне місце в різних між­народних рейтингах.

Певним підтвердженням цього є результати Міжнародного порівняльного оцінювання якості природничо-математичної освіти “ТІМSS-2011”. Україна вже двічі брала участь у дослідженні — у  2007 та 2011 роках. За вибіркою Канадського центру статистики у 2011 році (це визначали іноземці) учасниками дослідження ста­ли 3,5 тисячі учнів 8 класів з усіх регіонів України. Українські восьмикласники підвищили результати з математики на 17 балів, з усього комплексу природничих дисциплін — на 16 балів порівня­но з оцінками ТІМSS у 2007 році. Це дало можливість Україні в умовах щільної конкуренції піднятися в міжнародному рейтингу ТІМSS з математики з 25 місця на 19, а з природничих дисцип­лін — на 18 місце.

Аналізуючи результати, директор Міжнародного навчального центру TIMSS & PIRLS пані Айна Мулліс, зокрема, зазначила: “Міжнародне тестування школярів з математики та природничих дисциплін, проведене в 50 країнах, свідчить, що система освіти в Україні ефективно працює, програма українських шкіл збалансо­вана і відповідає найкращим сучасним міжнародним практикам”.

Свідченням належної якості української освіти є також висту­пи та постійні перемоги наших учнів у міжнародних інтелектуаль­них змаганнях. І прикладів таких сотні.

Тому я переконаний, що українська школа жива, розвива­ється і має всі підстави для подальшого покращення своїх резуль­татів (Оплески). Давайте повіримо всім, хто хоче зробити життя наших дітей кращим, всім, хто хоче допомогти вчителю і школі. Адже якщо обіцянки на цій найвищій трибуні будуть просто полі­тичною грою, це великий гріх.

Не можна з кабінетів на київських пагорбах зазирнути в ко­жен клас поліської чи карпатської школи. І хай би які у нас виві­шували прапори і хоч скільки змінювалася влада, кожного дня до дітей у клас заходить учитель. На уроці він — і міністр освіти, і депутат, і старший друг. Його слово і посмішка навчають і зігрі­вають кожну дитину.

Дякую вам. Будемо берегти вчителя (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Шановні колеги, для співдоповіді запрошується голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Лілія Михайлівна Гриневич. Прошу (Оплески).

 

ГРИНЕВИЧ Л.М., голова Комітету Верховної Ради України з  питань науки і освіти (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”). Шановний Володимире Васильовичу! Шановні учасники парламентських слухань! У цій залі ми маємо представ­ників, мабуть, усіх соціальних груп, які справді зацікавлені у роз­витку освіти. Адже тут присутні і освітяни, і громадські активісти, авторитетні вчені, роботодавці, представники батьків, профспілок, урядовці та народні депутати з усіх політичних сил.

Ми зібралися сьогодні для того, щоб проаналізувати, які результати система освіти повертає суспільству в обмін на спла­чені податки громадян і компаній. Зібралися для того, щоб визна­чити кроки для подолання існуючих проблем і сформувати засади нового законодавства у відповідь на ті виклики, які ставить перед системою освіти сучасне суспільство. Ми щойно почули багато інформації про процес, і лише частково — про результат. Разом з  тим суспільство має право знати, яка результативність кожної витраченої копійки сплачених податків.

Сьогодні єдиним об’єктивним мірилом навчальних результа­тів, які можна порівнювати в масштабах країни, є результати зовнішнього незалежного оцінювання. Зверніть увагу на слайд, ця таблиця є також у розданих вам матеріалах, там ви можете роздивитися усі дані ближче.

Як відомо, під час зовнішнього незалежного оцінювання можна отримати від 100 до 200 балів, 100 — найнижчий, а 200 — найвищий результат. Якщо подивитися, які бали отримують учні міста і села, то спостерігаємо дуже сумну тенденцію: частка дітей із села, які отримують від 100 до 150 балів, завжди більша, ніж частка дітей із міста. Тобто в нижній частині таблиці, позначеній чорним кольором, однозначно з усіх предметів переважають діти з села. Коли ми говоримо “діти з села”, маються на увазі діти з сіл, селищ і селищ міського типу. І навпаки, частка дітей із міста, які отримують вищі бали, у проміжку між 150 і 200 балів, більша, ніж дітей із села. У найвищому діапазоні шкали, там, де 200 балів, перевага міста над селом зростає багатократно. Ви бачите, у скільки разів за кожним предметом.

Це — реальні дані ЗНО. Коли ми їх проаналізували, то були вражені цією закономірністю. Цей розрив упродовж останніх п’яти років постійно зростає.

Якщо взяти до уваги, наприклад, ситуацію у районах міських депресивних територій, у загальноосвітніх школах — так званих “школах мікрорайону” та школах нового типу, з поглибленим ви­вченням окремих предметів, то також бачимо величезну різницю.

Так само якщо взяти до уваги соціальне походження батьків, зокрема рівень їхньої освіти, то картина ще більш поглиблюється. За результатами соціологічних досліджень видно, що шанси отри­мати вищу освіту у дітей, чиї батьки мають низький рівень освіти, порівняно з однолітками, чиї батьки мають вищу освіту, відрізня­ються в сотні разів.

В усьому світі середня освіта має місію якраз соціального вирівнювання, це своєрідний соціальний ліфт для дітей, який не­залежно від матеріального статусу батьків має створювати для них рівні умови.

Що відбувається в українській освіті? Ми маємо нерівні умови, вже починаючи з дошкільної освіти, тому що навіть за зростання охоплення, яке є на сьогодні, воно ще недостатнє. Тут ми повинні законодавчо подумати над тим, щоб розвивати і при­ватну ініціативу в дошкільній освіті, аби компенсувати недоліки, які ми маємо щодо охоплення дошкільною освітою. Адже на сьогодні, особливо на селі, дитина не завжди має можливість здобути дошкільну освіту.

Натомість безплатну загальну середню освіту гарантує Кон­ституція. І що ми бачимо? З кожним роком держава перекладає на батьків все більшу частину видатків, необхідних для забез­печення загальної середньої освіти. За офіційною статистикою, 2011 року домогосподарства витратили на так звану безплатну загальну середню освіту щонайменше 16,7 мільярда гривень. Це без урахування всіх неофіційних внесків батьків у безплатну освіту.

Відповідно у школах, де батьки мають більше грошей, є можливості для здобуття освіти кращої якості, де ні — там немає сучасних посібників, тече дах, гірша якість навчання, гірші умови праці педагогів і менше шансів у дітей належно підготуватися до продовження освіти. Таким чином, українська освіта замість того, щоб долати бідність, відтворює її.

Сьогодні у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти розробляється нова редакція Закону “Про освіту”. Власне, ключовою метою нового законодавства є перетворення середньої освіти з чинника соціальної нерівності у чинник соціального про­сування кожного громадянина, заміна системи соціальної сегрега­ції системою соціальної мобільності.

Які наші завдання на цьому шляху?

Перше — вмотивований, кваліфікований вчитель з високим соціальним статусом. Сьогодні українська школа тримається, навіть всупереч інколи непродуманим реформам, у першу чергу на самовідданій праці та ентузіазмі вчителів і керівників навчаль­них закладів. За це вам, шановні освітяни, ті, хто присутній у залі, і ті, хто дивиться нас і слухає, уклінна вдячність (Оплески).

У провідних країнах світу вчитель належить до середнього класу. Депутати українського парламенту першого скликання добре розуміли це, тому й передбачили у статті 57 Закону “Про освіту” норму, згідно з якою посадовий оклад вчителя має бути не нижчим рівня середньої заробітної плати по промисловості, і цілу низку інших норм.

Сьогодні кажуть, що на це необхідно 58 мільярдів гри­вень. Зрозуміло, що така одноразова ін’єкція з бюджету немож­лива, але цю планку треба повернути до законодавства, і має бути прийнята урядова програма поступового доведення заробітної плати вчителя до визначеного законодавством рівня. Така програ­ма має супроводжуватися підвищенням кваліфікації педагогів, а  підвищення кваліфікаційного рівня відповідати вагомому зро­станню заробітної плати.

Ми повинні усунути наявні сьогодні обмеження педагогічної свободи вчителя. Дійшло до того, що вчителі змушені перехову­вати від інспекторів посібники, які не вказані в листі міністерства. Невільний вчитель не може виховати вільного громадянина. У но­вому законодавстві важливо гарантувати педагогічні свободи вчи­теля і захистити його від невластивих функцій, наприклад, виму­шеної участі в якихось акціях чи мітингах.

Друге. Держава повинна чітко визначити і забезпечити стан­дарти освіти для кожної дитини незалежно від місця проживання та майнового статусу батьків, створивши простір для виявлення та розвитку індивідуальних здібностей учнів. Зрозуміло, завдання дуже складне. Для цього треба в освіту інвестувати.

На сьогодні оптимізація мережі навчальних закладів звелася до їх ліквідації, особливо на селі. Але діти із закритих шкіл далеко не завжди переводяться у кращі умови навчання. Чому? Бо зеко­номлені кошти не інвестуються в опорні школи освітніх округів. Не  тому, що цього не хоче місцеве самоврядування, а тому що воно не може, оскільки міжбюджетні трансферти з центру зазда­легідь недостатні для забезпечення функціонування навчальних закладів. Слід переглянути формулу розрахунку трансфертів та норматив на учня.

Третє. Аби збільшити фінансування освіти, нам потрібно переглянути структуру видатків і підвищити ефективність вико­ристання коштів. Частка бюджетних витрат на освіту в цілому у  нас становить 6–7 відсотків обсягу ВВП, у різні роки по-різному. Це  співмірно з іншими країнами. А на загальну середню освіту в  Україні виділяється 3 відсотки обсягу ВВП, тоді як у країнах Організації економічної співпраці та розвитку — в середньому 4 відсотки. Саме загальна середня освіта гарантується державою як безплатна, і частку фінансування на неї необхідно збільшити.

Добре, що в останні роки збільшилися обсяги централізова­них державних закупівель підручників та автобусів. Проте як вико­ристовуються ці кошти? Державна фінансова інспекція, Рахункова палата вказують на численні порушення, а споживачі в багатьох випадках незадоволені якістю закуплених матеріалів та обладнан­ня. Ефективність використання цих коштів і якість закупівель зро­сте, якщо кошти надходитимуть ближче до споживача, принаймні до рівня органів місцевого самоврядування.

Четверте. Ми зобов’язані гарантувати доступність загальної середньої освіти. У новому законі має знайти відображення (чи окремим розділом, чи впродовж усіх розділів) питання освіти дітей з особливими потребами. І саме там необхідно врахувати всі проблеми, з якими ми сьогодні стикаємося під час впровадження інклюзивної освіти, та зберегти кращі традиції спеціальної освіти, які маємо в Україні.

Для всіх дітей молодшого шкільного віку початкова школа має знаходитися якомога ближче до місця проживання. Створення освітніх округів слід підкріпити добре розвиненою законодавчою базою та реальними ресурсами.

Доступність якісної загальної середньої освіти, зрозуміло, можна підвищити за рахунок впровадження новітніх інформаційних технологій, але для цього недостатньо закупити “заліза”, тому що комп’ютери без сучасної програмної платформи і швидкісного підключення до Інтернету стають коштовними меблями. До мережі через усі типи з’єднання на сьогодні формально підключено 45 відсотків комп’ютерів. Тому сподіваємося, що буде виконано обіцянку Президента про повне забезпечення всіх шкіл широко­смуговим доступом до Інтернету.

П’яте. Сучасний зміст освіти має бути спрямований на фор­мування компетентностей та цінностей. Усвідомлення своєї іден­тичності та громадянської відповідальності, пошанування власної гідності та гідності іншої людини, вміння критично аналізувати і  долати проблеми, екологічне мислення, здатність до творчості та вміння навчатися впродовж життя — це необхідні риси сучас­ного українського випускника, які ми маємо сформувати через оновлений зміст освіти.

Компетентнісний підхід сьогодні декларується. Проте він має стати реальністю в усіх нових програмах, підручниках і навчальних матеріалах.

Євроінтеграція зобов’язує нас дати можливість кожній дити­ні при здобутті загальної середньої освіти оволодіти принаймні однією з іноземних європейських мов на рівні В-1 — незалежного користувача.

Потребує серйозного опрацювання концепція профільного навчання. Треба врахувати нові підходи до формування мережі та переглянути тривалість здобуття загальної середньої освіти, якщо ми хочемо, щоб профільне навчання було доповненням до загаль­ноосвітньої підготовки, а не за рахунок її зменшення. Бо не можна втратити традиційні переваги нашої освіти.

Нам треба налагодити в країні сучасне виробництво навчальних посібників, переглянути наявні процедури підручнико­творення. Переконана, у цій сфері потрібно більше конкуренції та прозорості.

Шосте. Треба децентралізувати систему управління освітою. Розподіл функцій має виглядати таким чином: центральний орган виконавчої влади формує державну політику, затверджує державні освітні стандарти з визначеними очікуваними навчальними ре­зультатами, місцеві управління освіти створюють належні умови роботи, а вчитель сам вирішує, як будувати навчальну програму у визначених державою рамках, які застосовувати методики і яки­ми підручниками користуватися.

Сьоме. Потрібна система моніторингу і оцінювання якості освіти. І тут дозвольте наголосити: ми беремо участь у ТIMSS, але нам необхідно підключитися і до PISA. Але ще важливіше поши­рити можливості зовнішнього незалежного оцінювання на всіх ви­пускників, а не тільки на тих, які вступають до вищих навчальних закладів, аби ми мали змогу отримати реальну картину. Тому що за цими результатами, за їх аналізом стоять можливості ухва­лення правильних рішень в освітній політиці. Зокрема, моніто­рингові дослідження якості освіти може проводити Український центр оцінювання якості освіти. І не для всіх, а тільки на репре­зентативних вибірках. Це ті дослідження, які нам допоможуть зрозуміти основні тенденції і проблеми у сфері освіти.

Шановні колеги, саме через освіту держава проектує і фор­мує власне майбутнє. Ми маємо перетворити школу на інструмент вирівнювання і покращення можливостей, а не поглиблення соціальної нерівності. Кожна дитина має знайти там підтримку, щоб перебороти обставини соціального походження.

Запрошую вас сьогодні до активного діалогу, до пошуків но­вих рішень і пропозицій щодо оновлення нашого законодавства.

Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ліліє Михайлівно.

Запрошується до виступу президент Національної академії педагогічних наук України Василь Григорович Кремень (Оплески). Прошу.

 

КРЕМЕНЬ В.Г., президент Національної академії педагогіч­них наук України. Шановний Володимире Васильовичу! Шановні колеги, друзі! Питання доступності і якості освіти є ключовою проблемою не лише освітньої системи, а й усього суспільного життя. Адже в сучасних умовах саме освіта є найважливішим стратегічним ресурсом країни, що визначає динаміку її прогресу і місце серед інших країн світу в майбутньому.

У доповідях міністра освіти і науки України Дмитра Воло­димировича Табачника і голови Комітету з питань науки і освіти Лілії Михайлівни Гриневич досить повно охарактеризований стан шкільної освіти в Україні, названо основні здобутки, окреслено проблеми, які слід вирішити.

Дійсно, на мій погляд, протягом останніх років у системі загальної середньої освіти відбулася низка позитивних зрушень, які є результатом спільної діяльності Міністерства освіти і науки, органів управління освітою на місцях і, врешті-решт, всієї педаго­гічної громадськості, педагогічних колективів і їх керівників.

Про успіхи, зокрема, свідчать результати міжнародних порівняльних досліджень, частина з них вже наводилися. Дійсно, чудово, що з математики ми посіли 19 місце, хоча ще декілька років тому посідали 25 місце, 18 місце — з природничих наук. Позитивна динаміка відбувається і щодо початкової освіти. Дуже добре, що виконується Державна цільова соціальна програма “Шкільний автобус”, як ніколи раніше. Своєчасно друкуються під­ручники, значно зросла забезпеченість комп’ютерною технікою. У доповіді міністра наводилися також інші дані, що свідчать про результативність діяльності нашої школи.

Мені приємно відзначити, що до багатьох позитивних змін в освіті причетна і Національна академія педагогічних наук Украї­ни. Зокрема, вчені академії роблять вагомий внесок у науковий супровід розвитку загальної середньої освіти та її навчально-методичне забезпечення, за їх активної участі розроблена нова редакція Державного стандарту загальної середньої освіти, побу­дованого на компетентнісних засадах, укладені навчальні програ­ми з усіх предметів для початкової та основної школи, проводить­ся системна робота зі створення нового покоління підручників. Досить сказати, що за два останні роки 20 нових підручників ста­ли переможцями всеукраїнських конкурсів підручників.

Науковцями запропоновано методичну систему компе­тентнісно орієнтованого навчання в початкових класах, а також методики різнорівневого навчання ряду предметів у старшій про­фільній школі, підготовлені необхідні підручники і навчальні по­сібники для його здійснення. Проводилася й інша велика робота, зокрема з розроблення нормативних документів.

Безумовно, освіта, та ще й у наш динамічний час, має постійно вдосконалюватися, щоб відповідати вимогам сьогодення. На цьому не раз наголошував Президент України Віктор Федоро­вич Янукович. Зокрема, на наш погляд, настав час суттєвого оновлення законодавчої бази освіти, і ми думаємо, що розпочи­нати слід саме із Закону “Про освіту”. Найдоцільніше було б, якби цей закон був єдиним цілісним законом про освіту як систему, як це практикується в ряді країн, зокрема, як це прийнято нещо­давно у наших сусідів росіян. Один закон, а решта — нормативні документи виконавчої влади.

У зв’язку з масштабною роботою з удосконалення освіти, яку належить проводити постійно, я хотів би акцентувати увагу на окремих позиціях концептуального характеру, без урахування та поступової, але наполегливої реалізації яких подальший поступ шкільної освіти, на наш погляд, не може бути достатньо успішним.

Перше. Розвиток людства набуває сьогодні все більш дина­мічного характеру. Зміна ідей, знань, технологій відбувається ско­ріше, ніж зміна одного людського покоління. А це означає, що навчити людину один раз на все життя неможливо. Не тільки у  школі, а й у найкращому університеті.

Тому, поряд з формуванням базових знань і відповідних умінь, перед сучасною школою невідворотно постає необхідність навчити учня самостійно оволодівати новими знаннями, виробити потребу і здатність навчатися протягом усього життя, творчо і кри­тично мислити. Ці завдання мають розглядатися як найвагоміші пріоритети діяльності загальноосвітніх навчальних закладів та оцінювання її якості. До них додамо ще одне не менш важливе — формування здатності використовувати здобуті знання у практич­ній діяльності.

Успішність реалізації цих завдань визначатиметься тим, наскільки швидко нам вдасться відповідно переорієнтувати гро­мадську, педагогічну думку, реалізувати такий підхід у навчально-методичній літературі та практичній діяльності вчителів.

Перші кроки в цьому напрямі зроблені. Мається на увазі, компетентнісна орієнтованість розробленого під керівництвом Міністерства освіти і науки за участю НАПН України нового стандарту загальної середньої освіти. Але основна робота чекає попереду.

Друге. Як провідна ідея в нашій шкільній освіті поступово утверджується дитиноцентризм, що передбачає максимальне наближення навчання і виховання дитини до її індивідуальності. Завдання освіти — виявити природні нахили кожного, створити умови для їх успішного розвитку, допомогти учневі самореалізува­тися спочатку в навчанні, а потім у дорослому житті. Школа радості — це не метафора, це школа, де ідеями дитиноцентризму в наведеному розумінні просякнуті всі напрями її роботи.

У цьому аспекті хотів би торкнутися проблеми організації профільного навчання у старшій школі, курс на утвердження якого взято в Україні цілком закономірно і справедливо. Але при цьому ми маємо враховувати найкращий світовий і вітчизняний досвід. А  він свідчить, що профільне навчання найкраще вдається забез­печити у спеціалізованих профільних навчальних закладах. Пер­спективним типом таких закладів для нашої системи є ліцей. Саме в однопрофільних або багатопрофільних ліцеях учні після закін­чення основної школи зможуть здобути якісну повну загальну середню освіту відповідно до своїх здібностей. І такі заклади слід поступово створювати вже тепер, передусім у великих містах.

Слід сказати, що формування раціональної мережі навчаль­них закладів для здобуття повної середньої освіти є нині однією з  актуальних проблем, і нею треба опікуватися вже сьогодні. При цьому слід відкинути як популістські рішення щодо встановлення мораторію на зміну мережі. Головне наше завдання — надати якісну освіту дитині. А як це краще зробити, нехай органи управ­ління освітою вирішують спільно з громадськістю села чи міста (Оплески).

Третє. У розвитку людства дедалі яскравіше виявляються тенденції глобалізації. Наша країна обрала курс євроінтеграції і впевнено рухається цим курсом. У зв’язку з цим перед освітою постають як мінімум два завдання: адаптація законодавчо-норма­тивної бази освіти до європейських стандартів та виховання лю­дини, не просто громадянина, а патріота України, особистості, яка здатна ефективно жити і діяти у глобальному середовищі, бути справжнім європейцем. У вихованні такої людини багато аспектів: від формування відповідного світогляду до вміння спілкуватися зі світом, іноземцями, переймати їхній досвід.

У зв’язку з цим важко переоцінити якісну мовну підготовку громадян. В освіті України, а згодом і загалом у країні, потрібно здійснити своєрідний мовний прорив. Кожен, хто закінчує школу, має вільно володіти державною українською мовою, рідною мо­вою, якщо вони не збігаються, і обов’язково англійською як мовою світової комунікації. Тому посилення уваги до вивчення іноземних мов, що має місце сьогодні в освіті України, слід всіляко підтриму­вати. Головне сьогодні — створити належні умови для забезпечен­ня результативної іншомовної підготовки школярів, а це виділення достатньої кількості навчальних годин, застосування ефективних методик навчання, наявність високопрофесійних педагогічних кадрів.

Наостанок — проблема педагогічних кадрів. Нам потрібно залучити до навчання з педагогічних спеціальностей тих молодих людей, які люблять дітей і здатні буди вчителем. У зв’язку з цим, можливо, доцільно подумати над тим, щоб віднести вчительську спеціальність до категорії творчих спеціальностей і влаштовувати відбір до педагогічних вишів, крім іншого, на основі спеціального тесту на потенційну здатність абітурієнта бути вчителем (Оплески). Національна академія педагогічних наук готова долучитися і спільно з Українським центром оцінювання якості освіти та міні­стерством розробити такий тест.

І ще одне. На мій погляд, слід подбати про збільшення стар­тової заробітної плати саме молодого вчителя (Оплески). Усім треба підвищувати заробітну плату, але стартову заробітну плату молодого вчителя треба підвищити в першу чергу. Інакше ми достойної заміни нашим заслуженим вчителям-ветеранам у школі не матимемо.

Шановні учасники парламентських слухань! Проблеми загальної і середньої освіти — це проблеми всього суспільства, і новий крок у їх вирішенні можна зробити лише спільними, злаго­дженими зусиллями. Національна академія педагогічних наук на­магається максимально підтримати подальшу модернізацію освіти в Україні. Саме з цією метою ми спільно з міністерством підготу­вали програму спільної діяльності міністерства і академії на 2014–2016 роки, яку буде затверджено на загальних зборах академії 31 жовтня та підписано міністром і президентом НАПН. Вчені На­ціональної академії педагогічних наук робитимуть усе від них залежне, щоб українська освіта була доступною та якісною.

Успіхів вам, шановні колеги! Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо.

Шановні колеги, переходимо до обговорення питання. Хочу нагадати, що на обговорення, як ми з вами домовилися, відво­диться дві години, на кожний виступ — до 4 хвилин. Намагайтеся вкластися, щоб я не просив завершувати, бо мікрофон вимикати­меться. Добре?

Запрошую до виступу вчителя інформатики комунального закладу освіти Дніпропетровської міської ради, заслуженого вчи­теля України, переможця конкурсу “Вчитель року-2013” Євгена Володимировича Мотурнака (Оплески). За ним виступатиме пан Добкін (Оплески). Прошу.

 

МОТУРНАК Є.В., вчитель інформатики загальноосвітнього навчального закладу “Навчально-виховний комплекс І-ІІ ступенів — ліцей” №100 м. Дніпропетровська. Шановний Володимире Васи­льовичу! Шановні учасники парламентських слухань! Як ви знаєте, цільовою аудиторією системи загальної середньої освіти є діти віком від 6 до 17 років, частина з них, близько 1,2 відсотка, — діти з особливими потребами, і навчити ми повинні всіх.

Дослідники говорять про перехід до інформаційного суспіль­ства, тобто такого суспільства, в якому інформаційні ресурси більші за обладнання, сировину, промислові підприємства. Для того щоб зайняти в ньому гідне місце, тепер недостатньо бути фахівцем у певній галузі. Необхідно вміти взаємодіяти з людьми, чітко планувати свою діяльність, критично мислити, виконувати складні завдання в короткий термін, орієнтуватися на практичний результат. Таким чином, перед системою освіти стоїть завдання відповідним чином відреагувати на соціальне замовлення.

Сьогодні ми говоримо про забезпечення доступності та яко­сті освіти. Один з інструментів досягнення цього — інформаційні технології. Проте вдале їх використання можливе лише за умови застосування трьох компонентів:

1) технічного оснащення навчальних закладів;

2) безперервного підвищення кваліфікації педагогів;

3) постійного оновлення програмного забезпечення, навчаль­ного контенту і підходів до навчання.

Приклади такого використання інформаційних технологій є. З 2010 року на Дніпропетровщині започатковано проект “Новій Дніпропетровщині — новий стандарт освіти”, у рамках якого успішно реалізуються 27 підпроектів.

Так, з 2010 року у Дніпропетровській області функціонує єди­ний освітній портал dnepredu.сom. Це єдина інформаційна база даних усіх шкіл та дитячих садків регіону. Протягом 2011–2012 ро­ків у регіоні реалізовано низку проектів, зокрема, “Електронний щоденник” та “Обласна електронна школа “Школа, відкрита для всіх”.

На сьогодні більше 2 тисяч учнів поглиблено навчаються за допомогою зазначеного порталу. На порталі проекту “Обласна електронна школа для дітей з особливими освітніми потребами” розміщено понад тисячу веб-уроків.

Інший проект “Електронна реєстрація в дошкільні навчальні заклади” дає змогу батькам, не виходячи з дому, знайти садок, вивчити інформацію про нього, подивитися презентацію закладу у форматі 3D та здійснити он-лайн-реєстрацію дитини. З 2013 ро­ку реєстрація до дошкільних закладів Дніпропетровщини вперше проводиться виключно в режимі он-лайн.

За ініціативою голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації Дмитра Колєснікова у поточному навчальному році школи та училища області будуть забезпечені бездротовим досту­пом до Інтернету.

Дніпропетровський міський голова Іван Куліченко ще 2004 року започаткував програму “Інформатизація освіти міста”, в рамках якої реалізовано низку міських освітніх проектів, зокре­ма, запроваджено проведення Всеукраїнської олімпіади з інфор­маційних технологій.

Отже, в регіоні закладено надійний фундамент для надання дистанційної освіти. Ми покладаємо великі сподівання на Націо­нальний проект “Відкритий світ”, який вже діє на території області.

Щодо змісту освіти. Українські вчителі вже давно говорять про зниження мотивації учнів до навчання. Головне питання учнів: навіщо вивчати той чи інший предмет, чи стане освіта в нагоді? У  сучасних школах учні отримують знання в розрізі різних на­вчальних предметів. За період навчання у школярів формується мозаїчний набір відомостей з різних галузей знань, не завжди по­в’язаних між собою і, головне, з практикою. Тому й постає запи­тання: навіщо?

Ми стоїмо на порозі переходу до нової парадигми освіти — навчити вчитися. Наведу конкретний приклад. Курс “Інформа­ційний працівник” ми розробили саме для розв’язання цих питань. Учні (команда з чотирьох осіб) реалізують шість навчальних про­ектів, по черзі граючи роль видавця, кліпмейкера, науковця та до­слідника, виконуючи обов’язки, що відповідають цим професіям. У процесі роботи застосовуються всі інформаційні технології та всі області знань, що вивчаються у школі.

Як свідчить моя практика, результатом участі в таких проектах є отримання випускником власного портфоліо з шести продуктів, досвіду публічного захисту робіт, навичок створення стартапів та реальної профорієнтації. Наразі проведено 19 май­стер-класів та вебінарів з викладання курсу “Інформаційний пра­цівник” у Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Києві, Луганську, Одесі.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, ваш час вичерпано.

Запрошую до виступу Михайла Марковича Добкіна, голову Харківської обласної державної адміністрації (Оплески). За ним виступатиме Босенко Маріанна Іванівна. Прошу.

 

ДОБКІН М.М., голова Харківської обласної державної адміністрації. Шановний Володимире Васильовичу! Шановний Дмитре Володимировичу! Шановні освітяни! Моя участь у парла­ментських слуханнях зумовлена тим, що Харківська область є од­ним із лідерів освітньої галузі України завдяки безперервній модернізації освітнього процесу та першочерговій увазі до ство­рення умов для рівного доступу до якісної шкільної освіти.

Забезпечення повноцінного розвитку дитини неможливе без постійного піклування про її фізичний стан. Нас серйозно турбує проблема погіршення здоров’я більшості школярів і в Харківській області, і в Україні загалом, а також випадки смерті школярів під час занять у різних регіонах України. Збереження та зміцнення здоров’я учнів, без перебільшення, є стратегічним завданням усього суспільства.

Ще 2010 року Харківська обласна державна адміністрація першою в Україні ініціювала проведення поглиблених медичних профілактичних оглядів школярів безпосередньо на базі навчаль­них закладів. Профілактичні огляди стали складовою обласної комплексної програми “Здоров’я Слобожанщини”, щороку ними охоплюються понад 210 тисяч учнів. Це дало можливість своєчас­но виявляти у дітей захворювання, звертати увагу батьків на стан здоров’я дитини, визначати групу для занять фізичною культурою. Кожна п’ята дитина направляється до центральних, районних та міських лікарень чи закладів охорони здоров’я третинного рівня на дообстеження з метою підтвердження чи виключення станів, що загрожують життю. Нині досвід Харківщини з організації по­глиблених профілактичних медичних доглядів школярів впрова­джується на державному рівні.

Безумовним фактором забезпечення якості загальної середньої освіти є належна матеріально-технічна база. Спадщина, отримана від колишніх керівників Харківської області станом на 2010 рік, становила 182 загальноосвітні навчальні заклади без сан­вузлів та школи з нульовим учнівським контингентом. Ці нагальні проблеми розв’язані. Цього року в Харківській області не зали­шиться жодного освітнього закладу, в якому не буде облаштовано теплого санвузла (Оплески). Шкіл з нульовим контингентом у на­шому регіоні вже немає.

Завдяки старанням Міністерства освіти і науки України вперше у 2012 році відбулося масове надходження комп’ютерів до  сільських шкіл області. Держава виконує свої обіцянки. Але й  ми не сиділи, склавши руки. За останні три роки придбано 3750 комп’ютерів, з них за рахунок коштів державного бюджету — 643, за рахунок коштів обласного та місцевих бюджетів — більше 3 тисяч (Оплески).

Хочу навести ще один приклад спільних зусиль для за­безпечення рівного доступу до якісної освіти в області — вико­нання Державної цільової програми “Шкільний автобус”. Упродовж останніх трьох років за рахунок різних джерел фінансування придбано 98 шкільних автобусів.

Одним з головних завдань в області є наближення якості освіти в сільській місцевості до рівня провідних міських шкіл. Зокрема, у Харківській області розроблено план заходів з вико­нання Державної цільової соціальної програми підвищення якості шкільної природничо-математичної освіти на період до 2015 року. Зазначений план заходів передбачає здійснення системної під­готовки педагогів на курсах підвищення кваліфікації, виконання обласних цільових соціальних програм підвищення якості шкільної природничо-математичної освіти. У 2014 році ми продовжимо ро­боту з обладнання шкіл сучасними засобами навчання. У резуль­таті поліпшиться матеріально-технічна база кабінетів біології, фізики та хімії.

На виконання соціальних ініціатив Президента України в області створюються умови для рівного доступу до якісної осві­ти, у тому числі для дітей з особливими освітніми потребами. Харківщина має мережу навчальних закладів, які здатні задоволь­нити соціальні замовлення щодо навчання дітей практично з усіма видами вад. У 25 навчальних закладах інтернатного типу обласно­го підпорядкування навчаються понад 4400 дітей. Я постійно бу­ваю в цих навчальних закладах і хочу сказати, що мені не соромно там бувати і дивитися в очі дітям (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Велика область. Давайте додамо хвилину (Оплески). Прошу.

 

ДОБКІН М.М. Декілька слів про те, що Харківська область є лідером у дитячих інтелектуальних змаганнях. Протягом поточ­ного навчального року 30,5 тисячі обдарованих школярів стали учасниками заключного етапу всеукраїнських учнівських олімпіад з  21 навчального предмета, і харків’яни майже всюди вибороли перемогу, зокрема в олімпіаді з фізичної культури, що проводи­лася вперше в Україні і саме в Харківській області (Оплески). П’ять харківських учнів представляли Україну на міжнародних олімпіадах і здобули дві золоті і три бронзові медалі (Оплески).

Отже, багато призових місць харків’яни здобули на все­українських учнівських олімпіадах. І ми пишаємося тим, що серед представників... (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Ми побачили, що Харківська область поважає свого губернатора. Увімкніть, будь ласка, мікрофон.

 

ДОБКІН М.М. На завершення. Не буду злоупотреблять ва­шим вниманием. Мне было все понятно в выступлении министра образования и науки (Оплески), но абсолютно непонятно, о чем сегодня говорила председатель профильного комитета Верхов­ной Рады (Оплески). Хочу сказать, что вместо критики и лозунгов лучше бы представители оппозиции объединили свои усилия и  построили хоть один теплый туалет в сельской школе, купили хотя бы один школьный автобус за внебюджетные деньги или оборудовали компьютерный класс.

Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Я думав, що хоч тут буде трошки спокійніше, але… Не буде. Чуєте, Ірина Фаріон каже: не буде...

Шановні колеги, запрошую до виступу Маріанну Іванівну Босенко, директора гімназії №48 міста Києва, народного учителя України (Оплески). За нею виступатиме Соловйов Юрій Іванович. Прошу.

 

БОСЕНКО М.І., директор гімназії №48 міста Києва. Шановний Володимире Васильовичу! Шановні народні депутати, колеги! Безперечно, освіта не стоїть осторонь політичних, соці­альних, економічних чинників розвитку нашого суспільства. І сього­днішні парламентські слухання — цьому підтвердження. Чому ж тоді щоденна копітка праця вчителя часто залишається в тіні? Авторитет падає, поступаючись зневазі до професії та звинува­ченням на адресу тих, хто працює в освіті.

Я з дитинства мріяла бути вчителем. Вчителем, який не просто навчає, а й виховує доброту і радість у серці дитини. Я присвятила цій справі все життя. Тому звинувачення на адресу освітян, які практично щодня лунають зі сторінок друкованих видань чи з телевізійних екранів, завдають болю. Чому? Тому що за хвилею негативу непомітними залишаються щоденна праця, досягнення і здобутки українського учительства. А учительству сьогодні нелегко.

Сьогодні школа переживає широкомасштабне і глибинне, як підкреслив Дмитро Володимирович, реформування. Зрозуміло, що будь-які реформи завжди сприймаються неоднозначно, нара­жаючись на спротив і непорозуміння. Більше того, будь-які ре­форми, а в освіті особливо, не розраховані на отримання миттє­вого результату, вони потребують часу. Підкреслюю — часу.

Тому не можу не відреагувати на звернення педагогічних працівників Львівщини до учасників парламентських слухань. Можливо, хтось із вас читав його в Інтернеті. Шановні колеги, поважаючи вашу думку, хочу зазначити, що, на мій погляд, саме час свідчить, що на регіональному рівні вам важко реформувати освіту.

Хто заважає створити місцеву програму розвитку освіти,  доплачувати вчителям, молодим вчителям, розробляти свої авторські, індивідуальні робочі плани і обирати підручники, як це ми робимо в Києві? Хто заважав вносити пропозиції під час обговорення програм, підручників? Усі документи були оприлюд­нені в Інтернеті для громадського обговорення. Чому саме зараз виникли ці питання? Перекреслювати роботу величезних автор­ських колективів Національної академії педагогічних наук, Націо­нальної академії наук, інститутів, Міністерства освіти і науки Украї­ни щонайменше неетично.

Чому саме зараз виникли ці питання? Чому один регіон України має право вирішувати, як найкраще? Час покаже. А час для нас — це стратегія. Ми вже чули, що є Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року. Тактика здебіль­шого залежить від моїх колег директорів.

Мені особисто імпонує позиція нашого міністра (я думаю, всі директори підтримають) щодо тісної співпраці з директорським корпусом шкіл України (Оплески). Бо, дійсно, завдання з практич­ного втілення реформ лежить саме на наших плечах.

Про молодих педагогів хотіла б сказати, але часу вже немає. Тому скажу те, що наболіло, відверто і щиро. На жаль, наше су­спільство привчають споживати негативну інформацію, а нам з ва­ми потрібно бачити позитив (Оплески), пишатися успіхами, орієн­туватися на них, навчитися об’єднуватися заради спільної мети, говорити один одному приємні слова, а не лише звинувачення. Хто, як не вчитель, має нести тепло, добро і світло своїх очей не тільки до дітей, а й до дорослих? (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до виступу Соловйова Юрія Івановича, началь­ника Управління освіти і науки Донецької обласної державної адміністрації (Оплески). За ним виступатиме Валентина Василівна Стрілько. Прошу.

 

СОЛОВЙОВ Ю.І., начальник Управління освіти і науки Донецької обласної державної адміністрації. Дякую. Шановні Володимире Васильовичу, Дмитре Володимировичу, Ліліє Михай­лівно, колеги! Як управлінець роботу з поліпшення доступності якості освіти я розглядаю передовсім як роботу органів управ­ління зі створення належних умов для навчання та забезпечення кваліфікованими кадрами, від рівня яких, настрою та підготовки залежить якість знань учнів.

Створення належних умов навчання залежить від декіль­кох   показників, передусім від рівня бюджетного фінансування. Належний рівень фінансування за формульним підходом теоре­тично покриває всі потреби загальноосвітньої школи. Але чому на сьогодні ми маємо брак фінансування? На мій погляд, причина в тому, що при базових розрахунках ми не покриваємо фактичних витрат. Тут виникає дилема: або ми змінюємо підходи до фінансу­вання галузі освіти, або вносимо зміни до законодавства і правил щодо утримання шкіл. Упевнений, бюджет вже не може витримати навантаження з утримання мережі загальноосвітніх шкіл, яка існує на сьогодні.

Лише за останніх п’ять років кількість учнів у Донецькій області зменшилася майже на 100 тисяч. Разом з тим мережа шкіл не змінилася. На сьогодні зведений бюджет області в галузі освіти становить майже 40 відсотків загального бюджету області. Це вже край. При цьому 15 шкіл мають наповненість менше 10 уч­нів, 28 шкіл — менше 40 учнів, майже половина сільських шкіл — менше 100 учнів. Це неефективно, це згубно і для бюджету, і, пе­реконаний, для якості освіти. Адже 849 учнів із класів з напов­неністю менше п’яти учнів у сільських школах перебувають на індивідуальному навчанні. Ці діти позбавлені перспективи отри­мати якісну освіту, а вартість утримання такого учня становить 20–30 тисяч гривень на рік (Оплески).

Про яку якість можна говорити, якщо вчитель на селі зара­ди  отримання навантаження додатково йде на вичитку іноді 7–8 предметів? (Оплески). Давайте, Ліліє Михайлівно, подумаємо і  над цим питанням під час аналізу якості освіти на селі.

На сьогодні для Донецької області гострим залишається питання формульного підходу до фінансування шкіл малих шах­тарських селищ, які за адміністративно-територіальним устроєм входять до шахтарських міст чисельністю понад 50 тисяч жителів. Через неврахування специфіки таких селищ, які включені до структури районного центру, а по суті є селом, при діючому формульному підході до визначення обсягу видатків за міжбю­джетними трансфертами тільки Донецька область недоотримує в   бюджеті за напрямом “Фінансування галузі освіти” майже 160 мільйонів гривень. На сьогодні в області немає заборговано­сті з виплати заробітної плати. Здійснюються заходи щодо своє­часного підвезення харчування, підключення до Інтернету тощо. Але за такого фінансування ми не можемо розвивати та оновлю­вати матеріально-технічну базу шкіл, підтримувати та заохочувати простого вчителя.

Ми — на межі, і тому повинні чітко визначитися: або ми змінюємо формульний підхід до визначення обсягу видатків за між бюджетними трансфертами, або вносимо зміни до законодавства щодо ліквідації малокомплектних шкіл. І в цьому питанні остаточ­не  слово, Ліліє Михайлівно, залишається за комітетом Верховної Ради. Прошу, звертаюся до Комітету Верховної Ради України з пи­тань науки і освіти, який, думаю, здатен віднайти механізми і важе­лі, що дадуть змогу створити належні умови для забезпечення учнів якісною і доступною освітою.

Робота з виховання дитини, розвитку її освітнього рівня потребує підтримки суспільства, органів державного управлення, влади. Освіта — це не поле політичних баталій, це сфера злаго­дженої роботи заради майбутнього України.

Дякую (Оплески).

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України КАЛЄТНІК І.Г.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До виступу запрошується Стрілько Вален­тина Василівна, президент Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого. Підготуватися Романюку Сергію Михайловичу.

 

СТРІЛЬКО В.В., президент Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого. Шановні колеги! Якість освіти дорів­нює  якості держави. У нас склалася парадоксальна ситуація, коли українські школи стали неукраїнськими через майже повну від­сутність українського змісту освіти. Класик німецької педагогіки Адольф Дістервег сказав: “Хочете виховати німецького патріота? Годуйте його щодня однією стравою — німецькою історією німецькою мовою”.

Якою ж стравою годують дітей у школах України? У читанках для 2–4 класів немає жодного оповідання з історії України, почи­наючи з ХІІ століття, окрім Великої Вітчизняної війни. У букварі та підручниках з української мови немає жодного тексту з історії України, а це 743 сторінки.

На яких цінностях пропонують виховувати дітей? Виявляєть­ся, на загальнолюдських. Саме такий принцип пронизує всі останні нормативно-правові акти в галузі освіти. Якби ж загально­людські цінності були складовою українського національно-патріо­тичного виховання, то це можна було б зрозуміти. А коли відки­дають все українське і залишають лише загальнолюдське — це вже пряма загроза національній безпеці України.

У підручниках з української мови для 5, 6, 10 та 11 класів (автори — Пентилюк, Караман, Плющ, Глазова) про події в історії України з ХІІ століття до сьогодні нічого немає (Шум у залі). Ніби 900 років України взагалі не було!

У підручнику для 8 класу (автор Пентилюк) є лише один текст про Мазепу без інформації про його заслуги та зруйнування Батурина. Невже ця тема досі під забороною? (Шум у залі). То за­бороніть і Шевченкове:

Це той первий, що розпинав

нашу Україну,

а Вторая доконала

вдову-сиротину.

У підручнику для 7 класу (той самий автор) є тексти про кошового Сірка, про Хмельницького, про Запорозьку Січ, проте нічого не сказано про її роль в історії України, про зруйнування Катериною ІІ.

У підручнику для 9 класу (той самий автор) є тексти про гетьмана Скоропадського, Пилипа Орлика, знову про Хмельни­цького, і майже скрізь — загальні фрази, а в тексті про Запорозьку Січ знову не сказано, хто, коли і чому її зруйнував.

Ось такий мізер спотвореної української історії майже на 3 тисячах сторінок цих підручників!

Нові освітні державні стандарти також позбавлені україно­знавчого змісту. Тут немає окремого розділу з історії України, він подається в контексті світової історії.

Щойно вийшов підручник з історії України для 5 класу (авто­ри — Пометун та інші), окремі розділи якого читати без брому і валер’янки неможливо. Про козаків написано, що вони воювали лише з татарами і поляками, жодного слова немає про боротьбу з царською Росією. А революція 1917 року описана майже з любо­в’ю. Про УНР написано так, щоб ніхто нічого не зрозумів.

Для української мови, як і для української літератури в нових державних стандартах окремого місця не знайшлося. Ці важливі складові якості української освіти подані через кому з мовами та літературами національних меншин, що унеможливлює подання українознавчих акцентів. Робиться все, щоб ніде і духу україн­ського не було.

Крім того, слід додати, що Міністерство освіти і науки будує виховну роботу за такими напрямами: Велика Вітчизняна війна, “Молода гвардія”, “Зірниця” тощо. Як кажуть, “картина маслом” (Шум у залі).

Все це означає, що під основи української державно­сті  закладено міну уповільненої дії. Питання українського змісту освіти потребує кардинальних змін. Треба негайно розробити та­кий український державний стандарт, який дасть змогу плекати українську націю, а не космополітів. Тих, хто свідомо чи несвідомо знищує український зміст навчання і виховання, треба негайно притягти до відповідальності, адже їхня робота є антиукраїнською, антидержавною. Про це сміливо заявили у вересні цього року 67 українських науковців і вчителів.

Замисліться над словами Платона: “Скажіть, яке покоління ви виховуєте, і я скажу, яку державу ви будуєте”.

Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Сідайте.

До виступу запрошується Романюк Сергій Михайлович, заступник голови Профспілки працівників освіти і науки України. Підготуватися Сичу Олександру Максимовичу.

 

РОМАНЮК С.М., заступник голови Профспілки працівників освіти і науки України. Доброго дня, шановні колеги! Якісна освіта можлива лише за наявності якісних висококваліфікованих кадрів у школі. Я хотів би поговорити саме про те, що можуть дати якісні кадри школі сьогодні.

За більш як 22 роки дії Закону “Про освіту”, на жаль, держава жодного разу не виділила асигнування, передбачені цим законом, — 10 відсотків національного доходу. Найвищі показники, ви вже чули, були у 2010 році — 7,4 відсотка. І саме через те, що галузь освіти не отримує фінансування в повному обсязі, ми маємо низку проблем.

Через недостатність видатків на більшості територій не за­безпечується виплата педагогічним працівникам винагороди за сумлінну працю та допомоги на оздоровлення. Має місце безпід­ставне скасування або зменшення вчителям доплат за здійснення певних видів педагогічної роботи, зокрема, за виконання обов’яз­ків тимчасово відсутніх колег, суміщення посад. Відбувається при­мусове відправлення педагогічних працівників у відпустки без збереження заробітної плати.

Порушуються вимоги законодавства щодо розміру посадового окладу працівника першого тарифного розряду, всі ви знаєте, що на сьогодні він на 295 гривень менший за розмір мінімальної заробітної плати. З 1 грудня збільшиться прожитковий мінімум і розмір мінімальної заробітної плати до 1218 гривень. Що буде з першим тарифним розрядом? На жаль, рішення уряду із зазначеного питання на сьогодні немає. Тож ми розраховуємо, що завдяки парламентським слуханням нам все-таки вдасться отри­мати урядову постанову про збільшення розміру посадового окла­ду працівника першого тарифного розряду, щоб хоча б не збіль­шувався цей розрив.

Переконаний, що саме Верховна Рада повинна одночасно з прийняттям закону про державний бюджет встановлювати роз­мір окладу працівника першого тарифного розряду. Це питання не можна надалі віддавати на відкуп, тому що це призводить до того, що ми маємо. На сьогодні ситуація склалася так, що педагогічні працівники отримують близько 44 відсотків заробітної плати, на яку вони заслуговують. Тобто педагогічний працівник недоотри­мує 3200 гривень на місяць, спеціалісти у школах — 1600 гривень на місяць.

Нині відбувається вдосконалення системи оплати праці, підготовлений відповідний проект постанови Кабінету Міністрів України. Ми просимо уряд не приймати його і під час доопрацю­вання врахувати позицію профспілок. Ми просимо, щоб у цій постанові Кабінету Міністрів було чітко визначено, що розмір окладу працівника першого тарифного розряду встановлюється на рівні мінімальної заробітної плати.

Крім того, на виконання статті 57 Закону “Про освіту” ми просимо, щоб для педагогічних і науково-педагогічних працівників коригуючий коефіцієнт був встановлений на рівні не нижче 2, тоді ті 44 відсотки перетворяться на приблизно середній посадовий оклад у промисловості.

Центральний комітет профспілки підтримує ініціативу профільного Комітету щодо відновлення дії статі 57 Закону “Про освіту” в редакції до 2007 року. На прохання Комітету ми вираху­вали необхідну кількість коштів (я не враховую єдиного соціально­го внеску, тому в мене цифра менша, ніж у Дмитра Володимиро­вича) — це 41,6 мільярда гривень. Але з тих 58 мільярдів, про які  говорив Дмитро Володимирович, 17 мільярдів одразу повер­нуться до Пенсійного фонду, і там не буде дефіциту. До того ж 6,5 мільярда у вигляді податку з доходів фізичних осіб повернуться до місцевих бюджетів, і не треба буде надавати трансферти. На 1,5 мільярда поповняться фонди соціального страхування.

Викликає тривогу інформація про те, що до кінця року нам не вистачить 2 мільярди гривень для виплати заробітної плати. Користуючись нагодою, прошу Верховну Раду внести відповідні зміни до Закону “Про Державний бюджет України на 2013 рік”, щоб ми могли нормально закінчити навчальний рік (Оплески).

Також скажу кілька слів про формульний підхід. Так, для малокомплектних шкіл ми просимо змінити його з 1,68 хоча б до 3. Це дасть змогу вирішити проблему школи на селі.

Ще одне прохання до Верховної Ради: накладіть мораторій на закриття загальноосвітніх навчальних закладів. Сьогодні ми боремося за дошкільні заклади, а через п’ять років будемо бо­ротися за місця в середній школі.

І щодо інклюзивного навчання. Вчителі працюватимуть з дітьми, які потребують корекції фізичного та розумового розвит­ку, за що, я думаю, потрібно встановити певні доплати. Нам необ­хідно було б розглянути це питання.

Пункт 14 постанови Кабінету Міністрів щодо пільг, надання у безоплатне користування житла…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Сідайте, будь ласка.

До виступу запрошується Сич Олександр Максимович, народний депутат України, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. Підготуватися Лібановій Еллі Марленівні.

 

СИЧ О.М., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (одномандатний виборчий округ №83, Івано-Франківська область, політична партія “Все­українське об’єднання “Свобода”). Доброго дня, шановні колеги! У  межах відведеного часу я змушений бути вкрай лаконічним, тому без довгого вступу хочу висловити основну тезу мого висту­пу: впродовж останніх декількох років українська школа пережи­ває зовсім не найкращі часи. Наразі є дві правди, які нинішня ви­конавча влада ретельно замовчує.

Перше. Школа виживає винятково завдяки зусиллям ентузі­астів, яким вдається не лише сіяти добре і вічне, а й плекати майбутніх українських державників. І за це вам низький уклін та дяка!

Друге. Їм вдається робити це всупереч волі нинішніх керів­ників освітньої галузі і їхній недолугій освітній політиці: недофінан­суванню, скороченню терміну навчання і годин на вивчення дер­жавницьких предметів, поглибленню прірви, що сформувалася ще за совєцької доби, між шкільною освітою і практикою, ганебній зневазі до статусу вчителя тощо. Як наслідок, маємо дуже невтіш­ну динаміку: школа з кожним роком втрачає не лише в доступ­ності, а й у якості, а ми з вами синхронно з цими явищами втра­чаємо і школу, і вчителя, і майбутнє.

Наведу красномовний аргумент: якщо у 2009 році якістю нашої шкільної освіти був незадоволений кожен десятий, то вже у 2011 році — кожен другий, а якщо точніше, за соціологічними дослідженнями Інституту Горшеніна, 47,5 відсотка українців.

Що ми сьогодні можемо і що повинні зробити для порятунку української школи?

Перше. Для цього треба щонайменше на законодавчому рів­ні встановити, що розмір окладу працівника першого тарифного розряду єдиної тарифної сітки не може бути нижчим за рівень мінімальної заробітної плати. Бо насправді урядова постанова №197 — це лише мильна бульбашка, а реально всі вчителі, залеж­но від категорії, щомісяця втрачають 1,5–2 тисячі гривень.

Потрібно передбачити 80-відсоткову пенсію для вчителя, який відпрацював у школі не менше 20 років, і тоді нам не дове­деться силою заганяти випускників педінститутів до школи, а вчи­тель чи директор не жебракуватимуть із простягнутою рукою, про­сячи милостиню у місцевої влади чи в батьків.

Друге. Змусити виконавчу владу дотримуватися законів, а  зокрема виконати пряму вимогу статті 61 Закону України “Про освіту”, якою передбачено фінансування потреб освіти і науки в  розмірі не менше 10 відсотків національного доходу. Відповідно до статті 53 Конституції України необхідно гарантувати безоплат­ність отримання повної середньої освіти.

При цьому дозволю собі нагадати рішення Конституційного Суду України від 4 березня 2004 року у справі про доступність і безоплатність освіти, в якому сказано, що “безоплатність” слід розуміти як можливість здобуття освіти в державних і комуналь­них  навчальних закладах без оплати, тобто без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги, відповідно до державного стандарту в межах тих видів освіти, безоплатність яких визначена у положеннях частини третьої статті 53 Конституції України. Також сказано, що забезпечення безоплатності освіти на всіх рівнях є однією з гарантій її доступності.

А після цього запитайте у батьків, а принагідно і в уряду, чи є наша школа доступною. До яких пір їм доведеться доплачувати за повноту загальної середньої освіти? Хіба секрет, що, делегу­вавши свої повноваження на рівень місцевих органів влади, уряд зовсім не повною мірою забезпечує захищені статті? А що вже казати про розвиток?

Як показує практика, у переважній більшості випадків закони не виконуються, бо не містять механізмів їх реалізації, у тому чис­лі відповідних санкцій за порушення з боку чиновників. Пропоную скористатися європейським досвідом і запровадити персональну відповідальність чиновника за дотримання законодавства. Це ра­дикально поліпшить ситуацію з доступністю та якістю шкільної освіти завтра.

І третє. Відправити нинішній уряд у відставку і якнай­швидше… (Шум у залі).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Максимовичу, сідайте, будь ласка.

До виступу запрошується Лібанова Елла Марленівна, директор Інституту демографії та соціальних досліджень, академік Національної академії наук України. Підготуватися Дзоз Віталіні Олексіївні.

 

ЛІБАНОВА Е.М., директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України. Шановні учасники зібрання! Я хочу говорити по суті. Оскільки я не вчитель, не осві­тянин, я говоритиму про речі, пов’язані з соціальною політикою і  з  тим, як співвідноситься з нею освітня політика України. Для економії часу сконцентруюся на трьох тезах.

Теза перша. Ми всі говоримо про те, що ми маємо забез­печити нашим дітям рівний доступ до якісної освіти незалежно від статків, від походження тощо, у тому числі незалежно від місця проживання. Тоді постає запитання: як ми маємо реформувати нашу мережу? Те, що її потрібно реформувати, розуміють начебто всі. Але як її реформувати?

Коли дивимося на прогноз чисельності шкільних континген­тів на найближчі десять років, то бачимо чітке зростання абсо­лютно всіх груп. Начебто треба будувати нові школи і готувати но­ві педагогічні кадри. Однак якщо подивимося на мережу, конкре­тизовану в просторі, на ситуацію в розрізі регіонів, там усе дуже по-різному. Наприклад, навіть у Дніпропетровській області буде скорочення чисельності певних груп і збільшення інших. Тому, на моє глибоке переконання, ми маємо створити систему регіональ­них демографічних прогнозів. Без цього ми нічого путнього з ме­режею не зробимо (Оплески).

Друге. Якісна середня освіта, на мою думку, має готувати молодь до життя в сенсі не тільки освіченості, культури, духовно­сті, хоча це важко переоцінити, вона має потенційно забезпечити її зайнятість у майбутньому. І що ми маємо?

Переважна більшість наших дітей прагне вступити до вишів. Пов’язано це з тим, що вища освіта є найкращим протектором від бідності і безробіття. Вона краще захищає, ніж цілеспрямовані заходи державної соціальної політики. Повірте, я на цифрах це знаю. Отже, всі прагнуть здобути вищу освіту.

Далі ми бачимо, що кожний десятий випускник вищого навчального закладу взагалі не має роботи, а 63 відсотки агра­ріїв,  48 відсотків бухгалтерів, 41 відсоток юристів працюють не за отриманою спеціальністю. Що ми робимо? Чому так відбувається? Виші відповідають на запит, є попит на їхні послуги — вони їх надають, цілком правильно роблять.

Відповідно ми зобов’язані налагодити у школах не просто професійну орієнтацію, ми маємо надати всім дітям і їхнім бать­кам доступ до прогнозів локальних ринків праці. Я добре розумію, що це не ваше завдання, але тут присутні представники Міністер­ства соціальної політики — нехай працюють.

Третє, останнє, про що я хотіла сказати, — позашкільна освіта. Ми її втратили на сьогодні, і наші діти не знають, що робити після шкільних уроків. Якби ми відновили систему дитячих гуртків і секцій, ми не тільки отримали б здоровіше покоління, ми отримали б більш розвинене покоління, відволікли б дітвору від вулиці, від наркотиків, від алкоголю, від байдикування, врешті-решт.

Я розумію, що для цього потрібні кошти. Проте питання не тільки в коштах. Питання в тому, що має стати джерелом фінансу­вання — чи це будуть кошти населення, чи кошти громади, чи місцеві бюджети, чи кошти бізнесу, в межах соціальної відпові­дальності це можна робити.

Я думаю, що ми маємо створити реєстр найкращих практик, вивчити, що зроблено в Україні, що зроблено у світі (повірте, зроблено багато), і поширити ці практики на українську спільноту. Я хочу приєднатися до Маріанни Іванівни, яка є директором шко­ли, яку свого часу закінчив мій син. Хочу підтвердити, що в цій школі справді фантастична гуманітарна ситуація. Вони й досі хо­дять до школи (Оплески).

І хочу попросити всіх вчителів: припиніть сваритися з полі­тичних чи будь-яких інших підстав, ви несете кращий світ до наших дітей! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Для виступу запрошується Дзоз Віталіна Олексіївна, на­родний депутат України, голова підкомітету з питань дошкульної, загальної середньої та позашкільної освіти. Підготуватися Шевцову Андрію Гаррійовичу.

 

ДЗОЗ В.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (одномандатний виборчий округ №1, Автономна Республіка Крим, Партія регіонів). Уважаемый Игорь Григорьевич! Уважаемые коллеги! Я думаю, что ни один сидящий в этом зале человек не будет возражать, что образова­ние — это стратегическая и приоритетная отрасль в развитии любого государства. А вот выполнение задач этой отрасли воз­ложено на школу и на учителя.

Какая сегодня школа? Она разная. Вы знаете, я всю жизнь прошла плечом к плечу со школой. Я видела разные школы, видела разные уровни развития образования. И могу честно вам сказать, что на сегодняшний день нашему образованию есть чем гордиться (Оплески).

Я не знаю, как у вас, но меня переполняет чувство гордости, когда наши школьники побеждают на международных конкурсах, олимпиадах. Вдумайтесь, в этом году 35 медалей за­работали наши дети! (Оплески). Вы подумайте, что три золота и одна бронза возвели государство Украина в ранг пятерки луч­ших стран! Разве это не достижение? Как не гордиться?

Лилия Михайловна, вы говорили о процессе, я буду говорить о результатах. Мы же с вами пережили время, когда 1 сентября приходили в школу, а учебников не было. А сейчас мы приходим — на партах стопочка новых учебников лежит. Разве это не результат? Я хочу сказать, что более четверти миллиарда гри­вен в этом году выделено из бюджета для того, чтобы напечатать досыта учебников и учебной литературы.

А вспомните, как мы радовались, когда приходил один школьный автобус. А в 2013 году только из госбюджета по го­сударственной программе “Школьный автобус” запланировано 1,5 тысячи автобусов (Оплески). В 2012 году куплено 900 и в этом году уже 400. Вы видите, какой прогресс!

А как не радоваться, что в 2013 году 11 новых учебных заве­дений открыли свои двери для детей? Это достижения и кон­кретные результаты!

Я хочу сказать о такой удивительной закономерности: никогда ни одна власть за такой короткий промежуток времени не делала для образования столько. Но парадокс — никогда ни одна власть не была так жестко и беспощадно критикована. Это не­порядок, но я сейчас не о достижениях.

Вы знаете, что нынешним правительством утверждена Национальная стратегия развития образования в Украине на пе­риод до 2021 года, в июне 2013 года соответствующий указ под­писан Президентом Виктором Федоровичем Януковичем. Давайте подумаем, как мы будем ее выполнять, и вот об этом поговорим. Я не буду идеализировать — на пути ее выполнения будут препятствия. Остановлюсь на четырех основных, как я их вижу и как понимаю.

В первую очередь я хочу сказать о нашем учителе. Школа начинается с учителя. Каков учитель, такова и школа. Мы должны проводить кастинг лучших учителей в школу. Не телешоу “Хочу в “ВИА ГРУ”, а кастинг лучших учителей, которые будут учить на­ших детей. Лучших из лучших надо привести в школу! А для этого необходимы зарплата, социальные гарантии, для этого должен быть реальный престиж учителя. Я когда-то с этой трибуны уже приводила слова Бисмарка, что государственная политика — это отношение к учителю. И она может быть либо сильной, либо слабой.

Второе — профильное обучение. Сейчас мы прописали концепцию. А материально-техническая база? Нет кабинетов. Государственная целевая социальная программа повышения ка­чества школьного естественно-математического образования на период до 2015 года, утвержденная в 2011 году, не финансиру­ется. Кабинеты физики, химии, географии не могут функциони­ровать по профилю.

Третье — это, конечно, законодательная база. Ее необходи­мо пересмотреть и привести в норму. Это правда.

И четвертое — финансирование. Конечно же, статья 61 Закона “Об образовании” говорит о финансировании в размере не менее 10 процентов национального дохода. Но сегодня это бу­дет популизм. Никто в бюджете 2014 года не даст такие деньги, и мы должны это понимать.

Но мы должны понимать и другое: без увеличения финанси­рования развития образования не будет. Образование — это не подготовка к жизни, это сама жизнь. Жизнь наша, наших детей, нашего общества. И она зависит от нас с вами. Будущее наших детей и нашего государства — в наших руках (Оплески).

Спасибо.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте.

Шевцов Андрій Гаррійович, президент Всеукраїнської громадської організації “Наукове товариство інвалідів “Інститут соціальної політики”. Підготуватися Онаць Олені Миколаївні.

 

ШЕВЦОВ А.Г., президент Всеукраїнської громадської органі­зації “Наукове товариство інвалідів “Інститут соціальної політики”. Вельмишановні народні депутати, колеги освітяни! Питання доступності та якості освіти для дітей з обмеженнями життє­діяльності завжди було досить болісним і дискусійним. Якщо по­садити пасажира в літак, в якому немає штурмана, другого пілота, зручних крісел, радіозв’язку, палива, карти — це те саме, що дитину з важкими порушеннями психофізичного розвитку віддати до школи, яка не готова її прийняти.

Ми з великою пошаною ставимося до роботи тисяч освітян, управлінців, службовців регіональної системи освіти, апарату Міністерства освіти і науки, але нам ще дуже багато треба зроби­ти в галузі розвитку інклюзивної освіти. Зробити більше, ніж нам здається. І тут головне — не припуститися невиправних помилок, постійно пам’ятаючи про лікарський принцип “не зашкодь”.

Разом з тим існують певні ризики в наших організаційно-управлінських новелах у сфері освіти. Через кампанію з розбудо­ви інклюзивної освіти ми в жодному разі не повинні знищити унікальну систему спеціальної освіти в інтернатній і в екстернатній формах (Оплески). У певних випадках тільки вони врятують май­бутнє дитини. А іноді це взагалі єдина медично, педагогічно, нау­ково обґрунтована можливість дати дитині освіту, яка не може опанувати загальну програму в умовах інклюзивної освіти.

Саме спецшколи, їхні колективи мають унікальний навчаль­но-методичний досвід, спеціальні програми, інформаційну базу, фахівців, літературу, реабілітаційну базу тощо, необхідні цим ді­тям. Спецшколи мають стати потужними методичними центрами для системи загальної середньої освіти з інклюзивною формою навчання.

Отже, паралельно із запровадженням інклюзивної форми навчання нам треба також розвивати і всебічно підтриму­вати, вдосконалювати і спеціальну освіту, зокрема школи-інтерна­ти.  Наприклад, необхідно переглянути типові штатні нормативи спеціальних загальноосвітніх шкіл, в яких досі немає, на жаль, спеціального психолога, вчителя-реабілітолога, розширити штат медико-педагогічного персоналу. І це треба зробити і для інклю­зивних шкіл, адже запровадження інклюзивної освіти має бути професійним, а головне — науково обґрунтованим з точки зору корекційної педагогіки, спеціальної психології, медицини. Непри­пустимо включати дитину з важкими вадами розвитку в загально­освітній простір, якщо в конкретній школі не створено відповідних умов.

Ці умови недешеві. Я хочу сказати, що інклюзивна освіта — це прогрес. А прогрес дешево не дається. І ми маємо розуміти, що насправді інклюзивна форма навчання дорожча, ніж спеціаль­на освіта. Думка, ніби це коштує дешевше — оманлива. Це коштує дорожче. І суспільство має ці гроші закласти в бюджеті і бути готовим їх витрачати, якщо ми справді хочемо доступності і якості середньої освіти для дітей з інвалідністю.

Отже, створення умов для таких шкіл обов’язково має бути передбачено законодавчо. Треба законодавчо закріпити такі умо­ви для інклюзивних шкіл, щоб нам простіше було працювати з Міністерством фінансів, з бюджетом тощо.

Проте я думаю, що ці питання ми зможемо вирішити. І ми дивимося в майбутнє наших дітей з особливими освітніми потре­бами з оптимістичною посмішкою (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Андрію Гаррійовичу. Сідайте, будь ласка.

До виступу запрошується Онаць Олена Миколаївна, президент Асоціації керівників шкіл України, директор загально­освітнього навчального закладу I-III ступенів №41 міста Києва іме­ні Слюсаренка. Підготуватися Удоду Олександру Андрійовичу.

 

ОНАЦЬ О.М., президент Асоціації керівників шкіл України, директор загальноосвітнього навчального закладу I-III ступенів №41 міста Києва імені З.К. Слюсаренка. Шановні учасники зібран­ня! Якісна освіта є необхідною умовою забезпечення сталого роз­витку суспільства, консолідації всіх його інституцій, гуманізації суспільно-економічних відносин, формування нових життєвих орієнтирів особистості.

Ми вважаємо, що якість освіти і місія освіти — це якість приватного життя кожної людини і майбутнє суспільства в цілому. Тому нова мета освіти, на нашу думку, — дати шанс кожному. І  модернізація, і розвиток освіти повинні мати випереджальний характер. І тому дуже хочеться, щоб працювали спільно і школа, і  влада, і громада. Хочеться, щоб не звалювали на школу всі проблеми, яких так багато, а навпаки, щоб школа йшла попереду, а влада їй допомагала.

І ще одна думка. Дуже добре, що в нас є переможці міжнародних олімпіад, переможці конкурсу Малої академії наук, ми знаємо, що наші діти талановиті. Але це лише незначна части­на. На нашу думку, необхідно усвідомлювати і доводити до су­спільної свідомості нове поняття якості освіти і враховувати не тільки показники ЗНО, переможців тощо. Мова йде про масову освіту, яка може і має впливати на рівень життя всього суспільства.

Є, повірте мені, багато позитивного досвіду в роботі нав­чальних закладів, цілих регіонів. І Асоціація керівників шкіл України може це засвідчити, оскільки ми проводимо багато різноманітних конференцій, семінарів, зустрічей і бачимо конкретний досвід. Ми бачимо, що, незважаючи на всі проблеми, серед яких дві най­більші — брак коштів і паперотворчість, робиться дуже і дуже багато.

Проте, звісно, не можна все перекладати на плечі інших. Нам дуже потрібна допомога держави, і законодавчої, і виконавчої влади. Ми вважаємо, що якості освіти сприяють документи, прий­няті Міністерством освіти і науки, які широко обговорювалися і  висвітлювалися, розміщувалися на різних сайтах, і кожен міг взяти участь в їх обговоренні. Але ми любимо поговорити, а як потрібно написати, то не завжди це робимо.

Нам, керівникам навчальних закладів, особливо подобаєть­ся, що в Концепції профільного навчання передбачено зменшення кількості навчальних предметів у старшій школі. Це надзвичайно важливо. Водночас нас дуже непокоїть, що на місцях, у регіонах є  спроби (і не тільки спроби, а й реальні факти) не фінансувати не тільки факультативи, спецкурси за вибором, а й посягають на варіативну частину навчального плану. Тому ми звертаємося до всіх гілок влади, аби влада доклала всіх зусиль, щоб подібного не  допускати. Тоді діти матимуть рівний доступ до якісної освіти. Треба заборонити органам місцевої влади зменшувати варіативну складову навчального плану. Ми також вважаємо і говоримо про це протягом кількох років, що для забезпечення якості освіти необхідно зменшити наповнюваність класів.

Що стосується сільської школи і шкільних автобусів. Дуже добре, що вони є, це крок уперед. Однак необхідні сервісні цент­ри з обслуговування шкільних автобусів, дороги і все інше.

І ще одне. Не просто школа на селі потрібна. Спочатку треба створити там робочі місця. Тоді приїде молодь, будуть діти і нам буде кого навчати.

На сьогодні директор школи — це і керівник, і виконавець, і на всі руки майстер. Ми дуже вдячні, що є розуміння. Наприклад, директор Департаменту освіти і науки, молоді та спорту Київської обласної державної адміністрації проголосила цей рік Роком ди­ректора школи. Міністерство освіти і науки, Асоціація керівників шкіл, гадаю, що і всі наші колеги, директорський корпус готові до­лучитися до розроблення документів, які не просто полегшать нашу роботу, а зроблять так, щоб можна було керувати школою. Ми мріємо про те, що все-таки в нашій державі буде підготовка директора школи — професіонала, тому що наявні 22 навчальні заклади, які мають магістратуру за спеціальністю “керівник нав­чального закладу”, зробити цього не можуть.

Тож консолідуймо зусилля і працюймо разом! І я думаю, що на нас чекає велике майбутнє (Оплески).

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олено Миколаївно.

Слово для виступу надається Удоду Олександру Андрійо­вичу, директору Інституту інноваційних технологій та змісту освіти Міністерства освіти і науки України. Підготуватися Марущенку Володимиру Станіславовичу.

 

УДОД О.А., директор Інституту інноваційних технологій та змісту освіти Міністерства освіти і науки України. Шановний Ігорю Григоровичу! Шановні учасники парламентських слухань! Почну з історії. Свого часу, на початку 1920-х років, академік Агатангел Кримський, відвідуючи зібрання, далекі від освіти і науки, прихо­див додому і записував у свій щоденник: “Сегодня я получил оче­редную обязательную порцию сквернословия”. Сподіваюся, що ни­нішні парламентські слухання утримаються від такої обов’язкової порції.

І звертаюся до пані Стрілько, яка говорила про цей підруч­ник з історії. Очевидно, в руках вона його не тримала, не гортала. Починаючи від обкладинки, від форзацу підручника, від його змісту, більш українознавчого підручника, ніж цей, теоретично не­можливо видумати. І пошлюся на слова згадуваної автора Поме­тун, яка написала так: “Наприклад, повагу наших предків до знан­ня відображає прислів’я: “Голова без розуму, як ліхтар без свічки” (Оплески).

Шановні колеги! З позиції педагогічного реалізму ми сього­дні заслухали доповідь міністра, президента Національної академії педагогічних наук. На жаль, звучали традиційні політизовані закли­ки щодо оцінки стану освіти в Україні, які не стосуються теми наших парламентських слухань.

Головне — які критерії, хто може бути суб’єктом такої аксіологічної оцінної дії? Хто дав право говорити від імені парла­ментських слухань, тобто всього цього загалу, про те, що стан загальної середньої освіти незадовільний (так написано у проекті Рекомендацій)? А що, наша середня школа не здійснює випуск? Що, вона не забезпечує підготовку учнів до вступу у вищі на­вчальні заклади? (Оплески).

Наша середня школа перебуває сьогодні у стані динамічно­го  реформування. І про результати можна говорити згодом, на чому й наголошувала переважна більшість учасників парламент­ських слухань. Наприклад, 1 вересня 2013 року ми почали вивчати у 5 класі другу іноземну мову як обов’язкову. А на початку жовтня вже лунає критика, що це профанація, це неможливо. Про резуль­тати ми всі дізнаємося тільки через сім років, коли діти закінчать курс середньої школи.

Проблеми, які сьогодні були озвучені і про які йдеться у численних зверненнях, спеціально підготовлених до парламент­ських слухань, не є нерозв’язуваними. Головне — це фактор часу і  фактор наявності відповідних ресурсів. А основа для їх розв’я­зання у нас є. Є головне — ми маємо Національну стратегію розвитку освіти в Україні, тобто знаємо орієнтири, як і куди буде розвиватися наша школа. Ми маємо значний людський потенціал. Ми маємо сучасний зміст освіти, маємо динамічну систему онов­лення навчально-методичного забезпечення і маємо інтеграцію галузевої науки і освітньої практики, яка дає позитивні результати.

Зміст освіти втілюється у програмах і підручниках. Останнім часом активізувалася кампанія проти підручників. Це зрозуміло, адже це найбільш вразливий об’єкт для певних критиків. Молоді дівчата — журналістки, які вчора вийшли зі школи, що можуть зробити? Взяти підручник і почати його критикувати. Ми в парла­менті. Для нас головне — це законодавче врегулювання проблем, які є у сфері підручника. Ми вже не раз подавали до Верховної Ради свої пропозиції і наполягаємо на їх законодавчому врегу­люванні. Наприклад, за рахунок державного бюджету мають забезпечуватися підручниками і приватні школи. На сьогодні такого немає, що є соціальною несправедливістю.

Далі. На часі затвердження положення про експерименталь­ні навчальні програми, підручники та посібники, вдосконалення системи централізованого державного замовлення на період, ко­ли твориться нове покоління підручників. А коли будуть стабільні…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте.

 

УДОД О.А. Є багато й інших пропозицій. Ми готові до конструктивної співпраці з профільним Комітетом Верховної Ради.

І закінчу словами ще одного класика: “Яке суспільство — така й школа”. Разом працюймо на нашу школу! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте.

До виступу запрошується Марущенко Володимир Станісла­вович, голова Громадської ради з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями при Міністерстві освіти і науки України. Підготуватися Наровлянському Олександру Даниловичу.

 

МАРУЩЕНКО В.С., голова Громадської ради з питань спів­праці з церквами та релігійними організаціями при Міністерстві освіти і науки України. Шановний головуючий! Шановні народні депутати! Шановні урядовці! Шановні освітяни! Завдання належ­ного рівня освіти і виховання є питанням забезпечення гідного майбутнього нашої держави.

Враховуючи те, що, за різними соціологічними опитування­ми, від 80 до 85 відсотків населення України декларує свою релі­гійність, є очевидним, що церкви і релігійні організації не можуть бути байдужими до цих питань. Виходячи з усвідомлення цього, а  також з метою сприяння більш ефективному використанню потенціалу церковно-релігійних організацій у виховному процесі у  2008 році при Міністерстві освіти і науки України утворено Громадську раду з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями, до складу якої входять представники провідних релігійних спільнот України.

Слід зазначити, що Всеукраїнська рада церков і релігій­них  організацій регулярно порушує перед керівництвом держави низку питань освітньої сфери. Зокрема, питання забезпечення впровадження викладання предметів духовно-морального спря­мування та питання надання релігійним організаціям права на за­снування загальноосвітніх навчальних закладів. Саме на цих питаннях я хотів би зупинитися.

Для нас є очевидним, що справжня якість освіти передба­чає  не лише можливість дати дітям і підліткам знання, а й їхнє належне виховання, формування морально і фізично здорових особистостей. Водночас для всіх, хто розуміє важливість мораль­ного виховання підростаючого покоління, стало викликом виклю­чення згідно з наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 3 квітня 2012 року №409 зі складу державного стандарту базової та повної загальної середньої освіти предмета “етика”, що матиме, на нашу думку, негативні наслідки для мо­рального виховання школярів. На жаль, зусилля, спрямовані на відновлення викладання предмета “етика” за рахунок інваріатив­ної складової, поки що не дали результату. Відтак, просив би передбачити необхідність вирішення цього питання у проекті Рекомендацій парламентських слухань. Водночас видається за доцільне порушити питання і про врегулювання на законодавчому рівні викладання предметів духовно-морального спрямування, як це зроблено, наприклад, у Російській Федерації.

Щодо права церков і релігійних організацій засновувати загальноосвітні навчальні заклади. Конституція і законодавство України закріплює право батьків виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань та ставлення до релігії. Таке право закріп­лено також і у статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соці­альні і культурні права, ратифікованого Верховною Радою України. Однак на сьогодні це право не забезпечене в Україні законодавчо, зокрема, через відсутність у релігійних організацій права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів. Внаслідок цього віруючі батьки не мають можливості надавати своїм дітям освіту, яка відповідає їхньому світогляду і релігійним переконанням.

Підкреслюю, мова йде про право релігійних організацій засновувати світські навчальні заклади як приватні школи для загальної освіти, які провадитимуть свою діяльність відповідно до Закону України “Про освіту”. Разом з тим надання релігійним організаціям права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів стане важливим кроком як на шляху остаточного подо­лання негативних наслідків тоталітарної радянської політики щодо релігії і церкви, так і на шляху європейської інтеграції нашої краї­ни, зокрема, щодо приведення українських стандартів у сфері освіти у відповідність з європейською практикою.

Ми тричі подавали до Верховної Ради України у п’ятому і шостому скликанні законопроект, який давав би право церквам та релігійним організаціям засновувати загальноосвітні навчальні заклади, але він не знайшов підтримки серед народних депутатів. У сьомому скликанні знову подано законопроект №2051. Я прошу відобразити у Рекомендаціях парламентських слухань важливість і необхідність прийняття такого закону.

Бажаю всім успіхів. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, сідайте.

До виступу запрошується Наровлянський Олександр Данилович, заступник директора Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства освіти і нау­ки України. Підготовитися Шванцу Анатолію Васильовичу.

 

НАРОВЛЯНСЬКИЙ О.Д., заступник директора Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства освіти і науки України. Шановні колеги! Насамперед я не можу не відреагувати на деякі речі, які пролунали з трибуни.

Зокрема, хочу сказати про стандарти, з яких вилучили український зміст. Нагадаю пані Стрілько, що світова тенденція, яка простежується і в європейських країнах, і у Сполучених Шта­тах Америки, — укрупнення освітніх галузей. І якщо відкриємо національні стандарти Сполучених Штатів Америки (ми на США дуже любимо посилатися), то побачимо, що там немає стандарту з історії США, є національні стандарти з соціальних предметів (social study), які об’єднують історію всіх видів, економіку, право­знавство тощо. Напевно, й нам треба іти цим шляхом. Це перше.

Друге. Хоч сьогодні я зараз працюю у позашкільному закла­ді, 26 років до того працював учителем правознавства і 1999 року виграв конкурс “Вчитель року” з правознавства. Я знаю, що таке загальноосвітня школа. Тому я категорично не можу погодитися з пропозицією, яка тут прозвучала, надати школі право обирати і розробляти свою програму. Як тоді забезпечити єдність освіти, один із засадничих принципів? Як забезпечити наступність освіти? Як дитина з однієї школи зможе перейти в іншу? Право обирати підручник — цілком згоден, обирати методику викладання — ціл­ком згоден, але ні в якому разі не на рівні програми. До речі, наш сусід Росія це вже пережила. Вони відмовилися від кількох про­грам на регіональному рівні, у них тепер єдина програма. Вони через це пройшли і побачили, що так неможливо.

Третє, про що не можу не сказати. Коли ми говоримо про програми, то бачимо, що є недоліки. Я поважаю Національну академію педагогічних наук, поважаю науковців, але, можливо, на рівні міністерства треба вирішити питання таким чином, щоб про­граму, а потім і підручник писав насамперед учитель-практик. Тільки він знає, як працювати в класі за цими програмами.

Четверте. Я був учителем правознавства і тому не можу не сказати про те, що, на жаль, у нас вмирає правова освіта. Коли говориш з дітьми, з батьками, вони просять дати дітям правові знання. Нам треба, напевно, подумати про розширення можливо­стей для цього у нових навчальних планах. Без цього правової держави, якою ми маємо бути згідно із статтею 1 Конституції, ми не побудуємо.

П’яте питання. Зараз я вже кажу як позашкільник: не забу­ваймо про позашкілля. Так, школа навчає, але саме позашкілля дає школу життя, якої не дає загальноосвітня школа. У школі учень зобов’язаний навчатися, а в позашкілля він приходить сам, там він вибирає, чим займатися, там отримує життєвий досвід. І тому я дуже просив би, щоб Рекомендації наших парламентських слухань стосувалися не тільки загальної середньої освіти, а освіти загалом.

Можливо, треба подумати і про поширення на позашкілля програми щодо автобуса, щоб це був не “шкільний автобус”, а “освітній автобус”. Хіба позашкільний заклад не потребує авто­буса, який привозитиме дітей на заняття? А комп’ютерна програ­ма? Хіба позашкільний заклад не потребує комп’ютерів? Треба, щоб вона поширювалася і на позашкілля. Звичайно, для цього потрібні фінанси.

Шосте — громадське самоврядування. У варіанті Закону “Про освіту”, який був колись, були чітко виписані повноваження ради навчального закладу. У чинному законі повноваження цього органу не визначені. Я вважаю, що при підготовці нової редакції треба на це звернути увагу.

Ще одне питання — відповідальність батьків. Нині школа позбавлена важелів впливу на батьків. Вибачте, начальник ЖЕКу може скласти протокол про те, що не прибране сміття на його території, а директор школи не може. Тому я звертаюся до зако­нодавців: подумайте про посилення відповідальності батьків і про можливості школи в цьому питанні. Можливо, треба переглянути Кодекс України про адміністративні правопорушення з цієї точки зору (Оплески).

Ще одна конкретна пропозиція. За радянських часів, хто пам’ятає, майже щороку шкільні підручники отримували державні премії. Сьогодні я пропоную розглянути питання про визначення окремої номінації державних премій за шкільні підручники.

І на завершення. Можливо, думаючи про поліпшення нормативної бази, треба розробляти не нову редакцію Закону “Про освіту”, а повернутися до досвіду України 1920-х років, коли був Кодекс законів про народну освіту УСРР. Ми були єдиною з республік… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Даниловичу, сідайте.

До виступу запрошується Шванц Анатолій Васильович, методист з іноземних мов відділу освіти Бориспільської районної державної адміністрації Київської області. Підготуватися Ваську Роману Володимировичу.

 

ШВАНЦ А.В., методист з іноземних мов відділу освіти Бориспільської районної державної адміністрації Київської області. Шановні учасники парламентських слухань! Дозвольте зупинитися на такій складовій змісту загальної середньої освіти, як іноземні мови. Почну з якості, а потім перейду до шляхів поліпшення.

За офіційними даними Українського центру оцінювання яко­сті освіти, близько чверті учасників тестувань 2009–2013 років показали лише початковий, тобто незадовільний рівень володіння іноземною мовою, якщо їхні тестові бали інтерпретувати за шкіль­ною критеріальною шкалою. При цьому треба пам’ятати, що рі­вень іншомовної освіти випускників не може бути нижчим за євро­пейський рівень В-1, це є особливістю предмета “іноземна мова”.

Певно, щоб підвищити якість, з вересня цього року почалося істотне скорочення часу на вивчення першої іноземної мови для 90 відсотків учнів загальноосвітніх шкіл України. Протягом трьох років передбачається зменшити кількість годин на викладання цього предмета у 5, 6 і 7 класах загалом на 26 відсотків, тобто більш як на чверть. Оскільки 92 відсотки учнів вивчають як першу іноземну мову англійську, такі заходи насамперед вплинуть на рівень володіння саме англійською мовою. Звісно, це аж ніяк не сприятиме процесу європейської інтеграції України.

Усе це робиться під гаслами запровадження обов’язкового вивчення з 5 класу другої іноземної мови. Школам наказано за один рік збільшити кількість учнів, які вивчають дві іноземні мови у  5 класах, з 20 до 100 відсотків. Для довідки: у країнах Європей­ського Союзу цей показник у 2011 році становив менше 40 відсотків.

Не секрет, що вимога запровадити вивчення другої іно­земної мови у всіх 5 класах, сформована лише за рік до початку роботи за новими навчальними планами, застала чимало шкіл зненацька. Річ у тім, що більшість вчителів іноземних мов, яких випустили і випускають українські виші, мають другою спеціаль­ністю аж ніяк не другу іноземну мову. Наприклад, у нашому районі таких одномовних фахівців 80 відсотків. Навіть у цьому році з п’яти новопризначених молодих спеціалістів тільки у одного в дипломі є друга іноземна мова.

Яким може бути вихід із цього становища? Звичайно, насам­перед треба негайно вносити зміни до структури державного замовлення на підготовку вчителів іноземних мов. Можливо, це вже зроблено, але із значним запізненням. При перепідготовці наявних кадрів треба надавати їм можливість оволодівати другою іноземною мовою. Якщо цього не робити, то те, що відбувається під гаслом запровадження другої іноземної мови, триватиме й на­далі, і за рахунок першої іноземної мови у більшості наших шкіл вивчатимуть будь-що, крім другої іноземної мови.

Здається, вже настав час відмовитися від поширеної в  Україні хибної практики видавати підручники з іноземних мов без залучення освічених носіїв цих мов як редакторів або хоча б як рецензентів. Адже навіть у наших нових підручника і зошитах з  друкованою основою є чимало мовних і мовленнєвих помилок, не помічених вітчизняними редакторами та рецензентами.

Так, в одному з підручників англійської мови для 1 класу загальноосвітніх шкіл, який виданий торік у Києві, на 100 сторінках можна знайти близько півсотні помилок і недоречностей. У підруч­нику для 2 класу ці помилки збережені та доповнені багатьма ін­шими. Треба взагалі заборонити видавати підручники масовим тиражем без попередньої апробації у школах і методичних об’єд­наннях. Не можна допускати у школи таку літературу! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Сідайте, будь ласка.

До виступу запрошується Васько Роман Володимирович, ректор Київського національного лінгвістичного університету. Підготуватися Прошкуратовій Тамарі Сергіївні.

 

ВАСЬКО Р.В., ректор Київського національного лінгвістично­го університету. Шановний Володимире Васильовичу! Шановний Дмитре Володимировичу! Шановна Ліліє Михайлівно! Шановні колеги! Шановні народні депутати! Усі ми пам’ятаємо, як нас навчали іноземних мов 10, 15, 20 років тому. Всі ми знаємо, які це були уроки, і який зараз зроблено крок уперед. Цей крок відпо­відає реформам, що проводяться в нашій державі, її внутрішній і зовнішній політиці. Сьогодні вимога часу — оволодіти іноземними мовами. І сучасний період якраз характеризується координацією зусиль держав — членів Ради Європи (а Україна входить до списку цих країн) у галузі технологій та виробництва з метою розв’язання подібних проблем та встановлення єдиних стандартів і вимог. Викладання іноземних мов не є винятком.

У руслі поставлених завдань і європейських рекомендацій в Україні, як зазначив міністр, розроблено сучасні державні освітні стандарти початкової, базової і повної середньої освіти, а також концепції навчання. Концепцією навчання другої іноземної мови передбачено вивчення цієї мови в загальноосвітніх навчальних за­кладах з 5 класу, що є вимогою часу. Подивіться хоча б останні документи Ради Європи. Двомовність стає нормою у Європей­ському Союзі! У зв’язку з цим суперечки про доцільність чи недоцільність, про готовність чи неготовність, про те, вистачає нам вчителів чи не вистачає, не мають жодних підстав.

Кожен університет, де здійснюється підготовка фахівців з  іноземних мов, готує таких фахівців за двома іноземними мовами. Тобто кваліфікація вчителя двох іноземних мов. А в кож­ному обласному центрі є один, а то і два виші, а ще й в областях є. Тому подібні заяви не мають підстав. А хто заважав керівникам районних чи обласних управлінь освіти брати на роботу фахівців з двома іноземними мовами? Наш університет щороку випускає 140 вчителів іноземних мов. І шановний пан, який виступав щойно переді мною, звернувся б хоч з однією пропозицією направити до них викладача. Бориспільський район — це майже Київ, але жодної заявки з Бориспільського району до нас не надходило.

Я також хочу сказати, що робити такі заяви, звинувачувати, затьмарювати погляди тих, хто здійснює реформи, і знешкоджу­вати ці реформи — це недобра політика. Вже були у нас револю­ційні зміни, і ви знаєте, чим вони закінчувалися. А заробляти полі­тичний капітал можна, якщо не хочеш працювати.

Зазначу також, що вивчення другої іноземної мови розпо­чалося не зненацька, як наголосив шановний пан. Рішення про обов’язкове вивчення було прийнято восени 2011 року, а вже в  січні 2012 року Міністерство освіти і науки України проводило семінари-студіуми, один з яких відбувся нещодавно.

Мені залишається відповісти на низку запитань. Чи готові вищі навчальні заклади, що готують фахівців з іноземних мов, до виконання поставлених державою завдань? Чи відповідають сьо­годнішні випускники університетів — вчителі іноземних мов тим якостям, про які говорив міністр? Чи забезпечить українська се­редня школа якісне вивчення двох іноземних мов? На всі ці запи­тання я впевнено даю ствердну відповідь.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Романе Володимировичу, сідайте.

До виступу запрошується Прошкуратова Тамара Сергіївна, народний депутат України четвертого скликання, Герой України, заслужений вчитель України. Підготуватися Зубчевському Олександру Петровичу.

 

ПРОШКУРАТОВА Т.С., доцент кафедри початкової освіти та  гуманітарних дисциплін Київського університету імені Бориса Грінченка. Шановний головуючий! Шановні учасники парламент­ських слухань! Насамперед хочу подякувати Комітету Верховної Ради України з питань освіти і науки, зокрема Лілії Михайлівні Гриневич, за внесений на розгляд Верховної Ради законопроект щодо відновлення державних гарантій педагогічним працівникам, передбачених статтею 57 Закону України “Про освіту”. І звертаюся до парламенту з проханням підтримати його, а уряду — віднайти можливість поетапного його реалізації.

Доступ до якісної освіти, гарантований державою, особливо важливий у початковій школі. І починається він із якісних підруч­ників. Добре, що цього року вони надійшли вчасно.

Я не буду зупинятися на помилках, допущених у підручниках, про це багато сказано у ЗМІ, а отже, у перспективі у тендерах для видавництв необхідно передбачати витрати на послуги коректорів і редакторів. Та й у підручнику має зазначатися відповідальний за його випуск. Якщо це автор, на що посилаються видавці, то куди дивилася комісія, яка призначала гранти? Лише завдяки спільній роботі авторів і видавців не буде тих помилок, які нині є і про які говорять ЗМІ.

Шкода, що інколи підручник, який передбачалося видати у двох частинах, видано однією частиною. Це суперечить санітар­но-гігієнічним вимогам до підручників для молодших школярів, бо велика за обсягом книжка важка. Та й який вигляд вона матиме, перебуваючи цілий рік у портфелі, зважаючи на те, що підручники видаються раз на п’ять років? Про яке естетичне виховання можна вести мову?

А педагогічні навчальні заклади (коледжі, університети) взагалі не отримали підручників, вчителі побачать їх лише у школі. Отже, підготовка вчителя перестає бути випереджальною.

Важливим для здобуття якісної освіти є використання новіт­ніх комп’ютерних технологій. Це швидко, цікаво, динамічно. Однак ніякий комп’ютер не замінить учительського слова, бо особистість виховується тільки особистістю. Та й надмірне використання комп’ютерів і планшетів тягне за собою відчуження дитини від довкілля, від природи, реальний світ підміняється віртуальним.

На жаль, школа сьогодні не є безпечним місцем для дитини через дитячу жорстокість. А де ж тій доброті взятися, коли по телебаченню у всіх новинах чуємо лише негатив: вбили, спалили, знищили, вкрали? А є ж і позитив — і будинки зводяться, і школи відкриваються, і діти народжуються, і самовіддані вчителі сіють розумне, добре, вічне. Так було, є і буде.

А що стосується фінансування, то найбільш сучасними і най­більш актуальними, напевно, будуть слова Омара Хайяма, сказані більше тисячі років тому:

Пока на школу не назначена цена,

просить у власти хлеб она должна.

Уж, видно, плохо школа власть учила,

коль милостыней жить принуждена.

Виховати нового громадянина України можна тільки спільними зусиллями. І починати слід із себе.

Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. До виступу запрошується Зубчевський Олександр Петрович, народний депутат України, секретар Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти.

 

ЗУБЧЕВСЬКИЙ О.П., секретар Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (загальнодержавний багатоман­датний виборчий округ, Комуністична партія України). Уважаемый Игорь Григорьевич! Уважаемые коллеги! Говоря о доступности среднего образования и его качественном уровне, на мой взгляд, прежде всего, мы должны обратить внимание на учителя. То, что здесь неоднократно подчеркивалось. Вернуть учителю престиж профессии и авторитет в глазах общества — вот одна из приори­тетных задач. Нищий и голодный учитель никогда не сможет вы­полнять функции, возложенные на него государством. Отсюда и проблемы с качеством образования.

Да, сегодня самоотверженно, в сложных условиях учителя стараются дать ребенку знания. И в подавляющем большинстве случаев так и происходит. Но когда педагог должен постоянно думать, как прокормить семью, за какие средства жить, возникает много вопросов. Более того, сегодня каждый классный руково­дитель — это своеобразный завхоз. Не говоря уже о директоре, который ежеминутно думает, как выбить, а зачастую выпросить деньги на ремонт, мебель, компьютеры и другое.

Сфера образования находится в пятерке самых низкоопла­чиваемых профессий в Украине. Средняя зарплата составляет 2,5 тысячи гривен. Если вычесть налоги, то на руки педагог по­лучает от 1900 до 3500 гривен. Для сравнения: в России учитель получает от 3 тысяч до 10 тысяч гривен.

Сколько бы мы ни говорили, ни обсуждали, проводя “круглые столы”, слушания, вырабатывая предложения и методи­ки улучшения качества образования, разрабатывая новые законо­проекты, без повышения заработной платы учителям, создания им комфортных условий в плане социального и пенсионного обес­печения, подавляющее большинство проблем, правильно сегодня озвученных здесь, не решить. Поэтому фракция коммунистов при принятии Государственного бюджета Украины на 2014 год будет настаивать на существенном повышении зарплаты педагогов, к чему призываем представителей всех фракций.

Да, правительство будет говорить заученную фразу: в бю­джете денег нет. И в этом нет ничего удивительного. Но позволь­те, когда речь шла о проведении шоу под названием “Евро-2012”, нашлись миллиарды. А когда речь идет о вложении средств в будущее наших детей — денег нет.

На днях Президент заявил, что Украина готова выложить миллиарды для проведения Олимпиады в нашей стране. Похоже, что “Евро-2012” ничему никого не научило. Это прозвучало в условиях, когда с целью экономии средств введена антинарод­ная пенсионная реформа, увеличившая пенсионный возраст для женщин, страховой стаж для выхода на пенсию для женщин и мужчин.

Если говорить о доступности образования, то не декла­рациями и заявлениями необходимо действовать, а конкретны­ми  делами по увеличению финансирования школ. Независимой Украине в наследие от советской власти досталась не только мощнейшая промышленность, которую за эти годы растащили по карманам нувориши, но и всеобщая бесплатная доступность детей к дошкольному, начальному и среднему образованию.

Однако можно ли сегодня назвать бесплатным получение образования в нашей стране? Если и можно, то с большой натяж­кой. Поборы в школах и детсадах всем известны, родители с раз­ным достатком должны платить за все, начиная от учебников и заканчивая краской.

Говоря об учебном процессе, выделю немаловажную проблему, о которой часто говорит педагогический состав, — это бесконечные отчеты, мониторинги, не позволяющие уделить необходимое внимание учащимся как в коллективной, так и в ин­дивидуальной форме работы. Поэтому назрело требование к Ми­нистерству образования и науки Украины свести к минимуму бюрократизм и буквоедство, являющиеся серьезным тормозом в учебном процессе.

И последнее. Заметьте, для отдельных личностей вопрос языка является самым главным. Фракция Компартии Украины, которую я представляю, считает, что наши дети должны знать как можно больше языков, особенно это касается родных языков — украинского и русского. Очевидно, что без знания этих двух язы­ков о качественном образовании не может быть и речи. Русский язык равноправен по отношению к украинскому, и мы не позво­лим, чтобы наших детей ломали через колено по языковому при­знаку, не давая свободно изучать и использовать свой родной язык (Оплески).

Спасибо за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Олександре Петровичу.

Обговорення завершено. Для відповідей на запитання та виголошення рекомендацій парламентських слухань запрошується голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Гриневич Лілія Михайлівна. Регламент 15 хвилин.

Будь ласка, Ліліє Михайлівно, озвучте рекомендації парла­ментських слухань, як ми з вами домовлялися. Чи ви пропонуєте якийсь інший? То це ж ви готували, Ліліє Михайлівно. Підійдете, я  вам покажу. Виголошуйте, будь ласка. Якщо захочете сказати заключне слово після міністра, я вам додатково надам слово.

 

ГРИНЕВИЧ Л.М. Дякую щиро. Я не готова була до змін регламенту, який вказаний у сценарії, тому що представлення ре­комендацій має бути наприкінці як заключне слово. Тому, шановні колеги, скористаюся цим часом для відповідей на запитання, а та­кож для реакції на певні репліки і питання, порушені у виступах.

Почну, мабуть, із запитань. І одразу, щоб була зрозуміла то­нальність запитань… Тут є три запитання, напевно, з одного дже­рела. Я не буду ховати їх, а хочу зачитати, щоб ви відчули цю напругу і тональність дискусії: “Коли ви перестанете займатися лобіюванням комерційних інтересів кількох тернопільських видав­ництв і займетеся прямою функцією законотворення?”

Доповідаю шановному автору цієї записки і всім присут­нім  колегам. Моя робота голови Комітету з питань науки і освіти полягає в контролюючій і законотворчій діяльності. Якщо когось цікавить моя законотворча діяльність, ви можете ознайомитися з нею на сайті Верховної Ради. Зокрема, за час роботи у Верхов­ній Раді я внесла 26 проектів законодавчих актів з питань освіти і науки. А ось контролююча діяльність зобов’язує нас говорити сьогодні за всіх освітян, а також за споживачів освіти — батьків і дітей, за роботодавців і порушувати ті проблеми, які з тієї чи іншої причини ці люди виголосити самі не можуть.

Мене не цікавлять жодні ні тернопільські, ні харківські, ні київські чи ще якісь видавництва. Мене цікавить якість українсько­го підручника, який сьогодні, до речі, до вашого відома, займає 90 відсотків ринку книжки українською мовою.

Я не хотіла сьогодні у виступі глибоко торкатися цієї теми. Але якщо автори цих кількох записок (я розумію, хто це) хочуть торкнутися цього питання — будь ласка.

Сьогодні на ринку підручників склалася безпрецедентна ситуація. Це ж проблема, з якою до нас прийшли. Прийшли вчи­телі, показуючи підручники, в яких є проблеми. Прийшли батьки, показуючи підручники, в яких є проблеми. І прийшли видавці, які говорять про величезні черги і відсутність інформації щодо на­дання грифу. А наше завдання як народних депутатів — порушу­вати проблему, звертатися до відповідних інстанцій і пропонувати вихід із ситуації.

Вихід я бачу один: для того щоб підручники були якісними, гроші на підручники мають іти на місця. І якщо в цих закупівлях будуть брати участь учителі, яким потім дивитися в очі дітям і їхнім батькам, то ніколи не буде закуплений підручник з помилками. Тому децентралізація цих закупівель, про що я сьогодні казала, — обов’язкове завдання. Так само надання грифу навчальній літера­турі має здійснюватися незалежною інституцією і надзвичайно прозоро. Це передбачено, до речі, у проекті Рекомендацій.

Тепер далі. Шановні колеги, сьогодні тут давали оцінку від­критому зверненню педагогічної конференції, організованої з ініціа­тиви Комісії з питань освіти і науки Львівської обласної ради. Я вам абсолютно відверто даю чесне слово, що для нас це звер­нення будо несподіванкою. Ми його не підлаштовували, як деякі сьогодні (кожен може оцінити сам, що відбувалося під час ви­ступів). Але я особисто в тій ситуації, яка є на сьогодні, можу кваліфікувати це звернення тільки як вияв громадянської мужно­сті. Тому що ми у ХХІ столітті прийшли до ситуації повернення подвійних стандартів, коли є речі, про які можна говорити тільки на кухні, навіть якщо це просто критичні зауваження щодо того, що відбувається в системі освіти. Бо якщо ти публічно їх висло­виш, можеш втратити посаду, навіть звичайну роботу вчителя.

Сьогодні, шановні колеги, ми отримали в доповіді заува­ження, що народні депутати України закидали Міністерство освіти і науки величезною кількістю паперу. Папером називаються звер­нення народних депутатів про певну інформацію або стосовно певних проблем. Так, шановні колеги, народні депутати України покликані на це своїми виборцями, їм виплачують зарплату з по­датків, з державного бюджету, для того щоб вони порушували бо­лючі питання, щоб вони запитували органи влади, домагалися вирішення проблем.

І ми стикаємося з ситуацією, що тій чи іншій державній інституції потрібно багато часу, аби підготувати інформацію. Бо вони ніколи не ставили собі запитання, скільки у них шкіл без теплих туалетів, а тут їх змусили це все порахувати. Зрозумійте, шановні колеги, це — наша робота. І хоч би як нас картали за це, ми будемо її робити. Це стосується не тільки мене, це стосується народних депутатів з усіх політичних сил. Тому що всі народні депутати обстоюють інтереси своїх виборців, зокрема виборців, які мають дітей, які ходять до школи, і відповідно у цих дітей має бути перспектива.

Тепер ще одна дуже серйозна проблема. Відверто скажу, що я надзвичайно збентежена виступом пана Удода. Тим, як він повівся щодо промовця, яка виступила з критикою підручника з  історії. Я в парламенті вже набачилася багато чого, але навіть у парламенті собі не дозволяють особистих прицільних образ, не кажучи вже про те, що це стосується жінки. Поза тим, звинува­чуючи її в неправдивій інформації, пан Удод начебто цитує проект Рекомендацій і каже всій шанованій аудиторії, тим людям, які мають перед собою проект Рекомендацій, про те, що в ньому записано, що стан загальної середньої освіти є незадовільним. І, звичайно, отримує аплодисменти залу.

Цитую проект Рекомендацій: “Однак на нинішньому етапі система загальної середньої освіти в Україні не в повній мірі відповідає сучасним реаліям, потребам суспільства, індивідуаль­ним запитам особистості, інноваційному розвитку економіки та ін­теграції в європейський освітній простір”.

Це пряма маніпуляція, шановні колеги. Ми з вами — люди, які працюють у сфері освіти, до нас звернені очі величезної кількості громадян, які покладають на нас сподівання. Тож давай­те бути чесними, давайте говорити про проблеми відверто, інакше вони не вирішуватимуться.

Наступне. Шановні колеги, прошу продивитися проект Реко­мендацій, його структура така. Ми взяли за основу ті рекомендації для Верховної Ради України, для Кабінету Міністрів, Міністерства освіти і науки, Національної академії педагогічних наук, які внесені Міністерством освіти і науки, обласними державними адміністра­ціями, ті, які внесені у численних листах, що надійшли від різних інституцій, зокрема від наукових інститутів, а також від різних зацікавлених осіб. Це канва, яка буде доопрацьовуватися. Я за­кликаю вас якнайшвидше направити нам рекомендації, які, на вашу думку, необхідно включити. Всі вони будуть враховані, зві­сно, якщо не суперечать одна одній.

Крім того, я хотіла б висловити жаль з того приводу, що ми не змогли заслухати всіх, хто мав виступати. Доповідаю, що за результатами парламентських слухань буде випущений збірник матеріалів. Усіх, хто мав виступити, ми запрошуємо подати свої невиголошені виступи, і вони обов’язково будуть включені до збірника.

І на завершення. Шановні колеги, у чому принципова різни­ця між системами освіти успішних і неуспішних країн? Успішні країни у школах створюють умови для отримання більшістю громадян однаково високого рівня освіти. А в неуспішних країнах є незначний відсоток найкращих (може бути 3 відсотки), які пере­магають на олімпіадах (і ми щасливі, що вони підносять престиж нашої країни), але при цьому загальна більшість має недостатній рівень освіти. А саме великий освічений суспільний загал будує країну, створює додану вартість в економіці, бере активну участь у  громадському житті. Ось на це ми маємо зорієнтувати нашу українську освіту.

Освіта — це наша спільна справа, і я дуже сподіваюся, що сьогодні ми усвідомимо і далі будемо вести пошук основних рі­шень задля того, щоб саме весь український загал, кожна україн­ська дитина мала доступ до якісної освіти.

Тому що всі, хто присутній у цьому залі, я впевнена, не мають проблем з освітою своїх дітей. Це природно, оскільки ви є освіченими людьми і обов’язково подбаєте про освіту для своїх дітей. Але не можна сховатися на острові. Ми живемо в суспіль­стві і зобов’язані (це наша місія) забезпечити такі можливості для кожної української дитини (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Ліліє Михайлівно.

Для відповідей на запитання та заключного слова запрошу­ється міністр освіти і науки Табачник Дмитро Володимирович (Оплески). Регламент 15 хвилин.

 

ТАБАЧНИК Д.В. Шановний Ігорю Григоровичу! Шановні народні депутати, колеги освітяни, учасники парламентських слу­хань! Безумовно, ми всі констатували, що це вкрай важлива те­ма  —  якість і доступність середньої освіти. У нас в силу різних політичних поглядів, переконань можуть бути різні оцінки, можуть бути різні позиції, і я хотів би, щоб доопрацювання проекту Реко­мендацій парламентських слухань максимально зблизило наші позиції, максимально їх поєднало.

Я не казатиму, що ось три записки, написані однаковим по­черком, без підпису і таке інше, тому що це — дрібно для парла­ментських слухань. Якщо автор захоче, підійде, я конкретно на кожне запитання відповім.

Повторювалося запитання щодо граничної чисельності, поділу класу для вивчення іноземної мови. У спеціалізованих школах поділ здійснюється на три групи, у кожній з яких не менш як по 8 осіб, у звичайних школах здійснюється поділ класів, у яких не менш як 27 учнів. На сьогодні ми спільно з Міністерством фі­нансів опрацьовуємо проект наказу, який дасть змогу здійснювати поділ на мовні групи у звичайних школах при чисельності класу 23 учні в міській школі і не менше 16 учнів — у сільській школі (Оплески).

Дуже багато нормативних питань. З вашого дозволу, я на всі не відповідатиму, всі вони підписані, і ми на кожне надамо відповідь. Наприклад, запитання про поділ класу ставила Галина Леонтіївна з міста Хмельницького, зазначено прізвище, і таких запитань багато.

Щодо батьківських внесків, батьківських фондів. Ви добре знаєте, як з цим боротися. Якщо створений і зареєстрований фонд як громадська організація, яка контролюється педагогічною радою, радою батьківського самоврядування, тоді зникає питання про маніпулювання, про привласнення коштів. Я думаю, що треба йти тільки таким шляхом. Справа не в доцільності чи недоцільно­сті фондів, справа в їх використанні, у високій моральності педа­гогів і батьків. Звичайно, не можна сприйняти, скажімо, коли деякі вчителі кажуть: “Я далеко живу, то нехай батьківський фонд опла­чує таксі до школи”. На жаль, є й такі випадки. Має бути просто якась внутрішня межа.

Найболючіше питання — рівень заробітної плати працівників районних, міських і обласних управлінь освіти. Раніше керівником районного управління освіти, як правило, запрошували найкращо­го, найдосвідченішого директора школи. На сьогодні, ви знаєте, директор школи з педагогічним стажем одержує значно кращу заробітну плату, ніж його безпосередній керівник — начальник районного відділу освіти. Сподіваюся, що у 2014 році спільно з Мі­ністерством фінансів та за підтримки інших колег з Кабінету Міністрів ми це питання переглянемо, як і загалом питання заро­бітної плати працівників сфери освіти, а особливо низової ланки державних службовців. Адже заробітна плата освітянських дер­жавних службовців не змінювалася вже кілька років (Оплески).

Щодо інших важливих запитань. Я дозволю собі послатися на доповідь шановної пані голови Комітету. Мова йшла, Ліліє Михайлівно, про те, що близько 17 відсотків, за даними Держста­ту України, несуть тягар домогосподарства. Це правдива цифра. Але щоб без маніпулятивності її використати, давайте подивимо­ся: у 2007 році було 24 відсотки, у 2008 році — 19,7, тепер — 17 відсотків. Тобто за чотири роки (бо немає ще результатів за 2012 рік) частка домогосподарств в утриманні всіх ланок освіти — дошкільної, професійної, середньої і вищої — зменшилася на 7 від­сотків. Це свідчить про те, що, попри економічну кризу 2008 року, все-таки домогосподарства витрачають на освіту менше 17 від­сотків сімейного бюджету на рік. Якщо ці цифри взагалі ставити під сумнів, то не треба їх використовувати.

Щодо закидів, яких було багато у виступі колишнього заступника губернатора, шановної пані, яка критикувала підручник для 8 класу. Доповідаю вам (я готовий принести цей підручник), що він був надрукований у 2008 році, затверджений іншим міні­стром. Колеги, якщо вам недостатньо в ньому українознавчих знань, будь ласка, запитання до Івана Олександровича Вакарчука. Я за цей підручник нічого вам не можу сказати (Оплески). Мож­ливо, він такої ж якості, як підручник з української літератури, теж виданий 2008 року, де Червона Шапочка з Вовком продовжує якісь там недитячі забавки. Я підручники для 8 класу можу так са­мо щиро критикувати, що було не так. Але я думаю, що нам треба творити нові підручники, а не зосереджуватися на старих.

Дуже ретельно розроблений проект Рекомендацій парла­ментських слухань. Ми вдячні за це Комітету, вдячні всім міністер­ствам, представникам регіональних органів управління освітою за те, що кожен вніс свою краплину і ще внесуть і направлять.

Я думаю, що треба доопрацювати цей проект Рекомендацій, а також вивчити кожен рядок і кожен пункт відкритого звернен­ня  зібрання педагогічних працівників Львівщини, яке відбулося 16 жовтня 2013 року. Якщо є інші зібрання педагогічних праців­ників в інших областях, їх теж треба вивчити. Щоправда, оскільки їх не організовували, мене трохи дивує, яким чином без маніпуля­тивної технології сім пунктів з цього документа слово в слово так швидко опинилися в цьому документі, якщо це не один автор і їх ніхто не організовував. Але тут є дуже багато корисних порад, якими ми скористаємося, сподіваюся, разом з нашими колегами законодавцями. Дивно просто, якщо в дисертаційному тексті збі­гаються сім чи вісім висновків, це визначається як не зовсім коректне запозичення.

Я хотів би подякувати Національній академії педагогічних наук, за те що вона в багатьох справах є нашим критиком і порадником.

Щодо підручникотворення. Завжди за високих темпів будуть помилки. У підручнику, про який говорили (до речі, це підручник з  математики не для 1, а для 2 класу), було кілька опечаток. Але питання не в тому. Не можна експлуатувати цю тему. Тому що це єдиний рукопис з усіх 153 підручників, автор якого — чудовий вчитель математики Фаїна Михайлівна Рівкінд — не змогла його вичитати, бо влітку, коли робилася друга верстка, вона була на останній стадії онкозахворювання. І досить уже журналістам му­чити пам’ять цієї світлої жінки! Немає її поруч, а видавництво всі опечатки вже розіслало в кожну школу. Пожалійте світлу пам’ять вчителя (Оплески). До речі, більше двадцяти підручників у різні роки було видано за її авторства.

Я хочу подякувати кожному, особливо подякувати жорстким критикам. Тому що в роботі такого великого господарства, як міністерство завжди є помилки, неоковирності, завжди є якісь невчасно розглянуті документи. І мова йде не про те, що багато запитів і звернень контролюючих органів. За минулий рік Міні­стерство освіти і науки тільки фінансові контролюючі органи пере­віряли 53 рази. І ми кожному вдячні за те, що вони знайшли. Це і  Рахункова палата, і Державна фінансова інспекція, і кілька пе­ревірок прокуратури. Мова йде про те, що надмірний обсяг ста­тистичної інформації, який забирає дуже багато часу, можна взяти в офіційній статистиці. Лише про це йдеться, я нікого не хотів зачепити чи образити.

Змушений, завершуючи, взяти під захист члена-кореспон­дента Національної академії педагогічних наук Олександра Андрі­йовича Удода, тому що шановна голова Комітету прочитала лише перший абзац Рекомендацій. А я зі сторіночки другої читаю далі: “Всупереч світовим тенденціям розвитку освіти українська серед­ня школа не виконує функції забезпечення рівних можливостей для розвитку і самореалізації всіх дітей, незалежно від стану їх здоров’я…” Я думаю, що звинувачувати всю українську школу в тому, що вона не виконує такої функції, є цілковитим перебіль­шенням. Тому що якщо школа не виконує, то це і є незадовільна оцінка. Але я думаю, що при доопрацюванні це можна пом’як­шити, можна якимось чином негативні тенденції відсепарувати від позитивних.

Щоб не забирати вашого часу на розмову про підручнико­творення, хочу сказати таке. Щороку державне замовлення формується тільки на замовлення районних, міських і обласних управлінь. Тобто які підручники хочуть одержати регіони, ті вони й одержують. До речі, нагадаю, що підручники становлять третину всієї книги українською мовою, бо, на жаль, не купує суспільство книжок. Так ось, у цьому році разом з друком і доставкою підруч­ник для 5 класу обійшовся для державного бюджету в середньому 18 гривень 40 копійок, для молодшої школи — 12 гривень трохи більше 40 копійок. Це можна порівняти з ціною кольорової книги у  твердій палітурці на вільному ринку, і кожен з вас сам може зробити висновки.

Хочу ще раз подякувати за небайдужість і сказати, що якби моє висловлювання більше 100 разів розтиражували засоби масо­вої інформації (дослівно цитую: “Зараз в Україні вчителі ХХ століт­тя вчать дітей ХХІ століття за методиками ХІХ”), то я не повчав би інших. Я вибачаюся за ці слова перед кожним вчителем. Тому що у нас вчителі не працюють за граматиками ХІХ століття, вони не є відсталими на 100 років, а така оцінка 509 тисяч працівників середньої школи не може сприяти нормальному клімату роботи у сфері освіти (Оплески).

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Дмитре Володимировичу.

Для заключного слова запрошується Гриневич Лілія Михайлівна. Будь ласка, 3 хвилини.

 

ГРИНЕВИЧ Л.М. Дмитре Володимировичу, я дуже не хотіла вступати з вами в особисту полеміку, і пробачте, колеги, що мені доводиться зараз брати слово, але в цій ситуації не можу інакше вчинити.

Вельмишановні колеги, якщо хтось спеціально добирає окрему цитату і висмикує її з контексту, то це відомий принцип демагогів. По-перше, треба знати, що це не тільки моя цитата, а класична думка, яка підтверджується тим, що ми досі користає­мося класно-урочною системою. І це зрозумів би міністр, якби по­бував у звичайній загальноосвітній школі, де вчитель затиснений цією системою, де немає достатніх засобів навчання, де вчитель з досвідом має середню заробітну плату на рівні 2800 гривень, де є проблеми з педагогічною свободою вчителя… Не буду розгор­тати зараз цю тему, хочу сказати про інше.

Шановні колеги, а також наші опоненти! Хай би як ви нама­галися перешкодити, ми, народні депутати — члени Комітету з пи­тань науки і освіти, будемо включати до Рекомендацій всі пропо­зиції. І ті, які є у відкритому зверненні, які були оприлюднені кілька днів тому, зрозуміло, включені до проекту рекомендацій.

Я хочу з цієї парламентської трибуни завернутися не тільки до тих, хто мав можливість і честь потрапити в делегації і взяти участь у парламентських слуханнях, а й до тих освітян, батьків і роботодавців, які мають можливість слухати і дивитися наші слу­хання. Ми готові, і це наша робота — порушувати проблеми і об­говорювати їх. І коли планувалися ці слухання, вони мали на меті (сподіваюся, вони виконають цю мету) не тільки парадні звіти, а підготовку реальних змін до законодавства, які повинні допомог­ти українському вчителю, українській дитині і загалом україн­ському суспільству отримати нарешті належну якість загальної се­редньої освіти.

Щиро дякуємо вам за участь у парламентських слуханнях і за небайдужість до цих питань (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги! Шановні учасники парла­ментських слухань! Насамперед дозвольте всім подякувати за принципову і відверту розмову. Вперше у нас на парламентських слуханнях таке велике представництво учасників. У нас сьогодні відбулася жвава, навіть гостра, дискусія, але від того не менш професійна і конструктивна.

Наші слухання вкотре підтвердили, що забезпечення досту­пу до якісної загальної середньої освіти — це один з індикаторів рівня життя населення і водночас інструмент економічного зро­стання держави. Доступність та якість шкільної освіти — це за­порука успішного входження молодих людей у сучасне суспіль­ство, реалізація їхнього інтелектуального і творчого потенціалу.

Водночас залишається ціла низка питань, на які необхідно звернути підвищену увагу. Головне — це матеріально-технічна база. За останні три роки кількість шкіл, що потребують капіталь­ного ремонту, зменшилася на 900 одиниць, однак на сьогодні таких закладів середньої освіти ще більше 1600.

Залишається потреба у транспортних засобах за програмою “Шкільний автобус” на рівні 1600 одиниць. Реалізація цієї програ­ми дасть змогу забезпечити належні умови для здобуття освіти школярами насамперед із сільської місцевості.

Порівняно з 2005 роком рівень забезпечення комп’ютерами збільшився втричі, однак є ще досить низьким.

Крім того, проблемним питанням залишається працевла­штування випускників вищих педагогічних навчальних закладів. Середній показник працевлаштування молодих спеціалістів стано­вить лише близько 80 відсотків. Причинами є брак стимулів для молодих людей до роботи педагогом.

Зрозуміло, що це лише невелике коло питань, проблематика є значно ширшою. Для вирішення всіх цих питань у системі за­гальної і середньої освіти сьогодні, напевно, як ніколи вкрай не­обхідна узгодженість позицій Кабінету Міністрів та Верховної Ради України. У більшості виступів прозвучали цікаві пропозиції, які бу­дуть ретельно опрацьовані Комітетом і подані для затвердження Верховною Радою України у вигляді Рекомендацій парламент­ських слухань.

Зокрема, маємо акцентувати увагу на необхідності:

1)  завершення будівництва та капітальних ремонтів закладів освіти;

2)  збільшення обсягів, а головне — удосконалення механіз­мів фінансування освітніх закладів;

3)  зміцнення матеріально-технічної бази шкіл;

4)  завершення комп’ютеризації;

5)  розроблення та оновлення державних програм “Школа майбутнього”, “Обдаровані діти”, “Здорове харчування”;

6)  продовження реалізації державної програми “Шкільний автобус”;

7)  запровадження принципу відкритості у розробленні нормативно-правових документів, їх громадської експертизи;

8)  вжити низку інших, не менш важливих заходів.

Упевнений, що це посильні завдання для нашої спільної роботи.

Очевидно, що розв’язання цілої низки освітянських проблем забезпечить курс держави на модернізацію соціально-економічної та культурної сфер. Тому вважаю сьогоднішні парламентські слу­хання в цьому аспекті дуже корисними, вони дали нам змогу зрозуміти проблемні питання, почути раціональні пропозиції щодо їх вирішення та загалом сформувати єдине комплексне бачення напрямів розвитку шкільної освіти.

Шановні учасники парламентських слухань, щиро вдячний вам за плідну і конструктивну роботу. Давайте подякуємо Комітету та особисто голові Комітету Гриневич Лілії Михайлівні за якісну підготовку (Оплески).

Оголошую парламентські слухання закритими. Дякую за увагу. На все добре!

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ГУЗЕНКО К.О., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань правової політики (одномандатний виборчий округ №30, Дніпропетровська область, Партія регіонів). Спеціа­лісти Міністерства освіти і науки України, вивчивши досвід євро­пейських країн та адаптувавши його до наших традицій і реалій, запропонували Концепцію профільної школи, що передбачає істот­ні зміни у структурі загальної та середньої освіти. Метою даної програми є зменшення надмірного навантаження на учнів і викладачів.

Впровадження профільної середньої освіти є важливою складовою освітньої реформи в умовах глобалізації та євроінте­грації, підвищення уваги до розвитку людини в освіті. Для успіху процесу навчання дуже важливо створити такі умови, за яких максимально реалізувалися б індивідуальні можливості кожного учня. Щоб знання були більш затребувані в реальному житті, не­обхідно здійснювати диференціацію учнів класу вже в ранньому віці за інтересами і створювати можливості допитливим учням розвиватися одразу в декількох напрямах.

На сьогодні у формуванні підлітка як особистості необхідна підтримка держави та пропаганда засобів масової інформації, щоб учень після закінчення школи був підготовленим до життя, мав чіткі пріоритети. Важливо розвивати особисті якості, від яких у більшості випадків залежить успіх у житті. Кращі світові прикла­ди виховного процесу виділяють систему наставництва, що фор­мує цілісні особисті якості та повагу до традицій. На мою думку, це прийнятно і для наших шкіл.

Хочу зазначити, що на Міжнародній виставці навчальних за­кладів “Сучасна освіта в Україні” чотири загальноосвітні навчальні заклади міста Дніпродзержинська здобули три золоті та одну срібну медалі. Хіба це не результат?

Однак, поряд з успішним впровадженням нових освітніх технологій, у системі освіти існує ряд проблем, що вимагають державного втручання, а саме недостатність фінансування та брак кваліфікованих працівників через низькі заробітні плати.

У місті Дніпродзержинську, яке я маю честь представляти, необхідно:

1)  добудувати середню загальноосвітню школу в селищі Романкове, що стане культурним центром усього мікрорайону;

2)  реконструювати басейн середньої загальноосвітньої школи №44;

3)  обладнати сучасними технічними засобами всі навчаль­ні  кабінети фізики, хімії, біології у школах міста (на виконання вимог протоколу засідання Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2013 року №57 з метою створення належних умов для переходу загальноосвітніх навчальних закладів необхідно близько 10 мільйонів гривень);

4)  забезпечити регулярним безоплатним перевезенням до місця навчання і додому дітей дошкільного віку, учнів та педаго­гічних працівників.

Оскільки в закладах освіти міста немає шкільного транспор­ту, учні вимушені користуватися міським транспортом на загаль­них умовах. У зв’язку з цим треба невідкладно вирішити питання про виділення шкільних автобусів для загальноосвітніх середніх шкіл.

Управління освіти системно працює над питаннями ство­рення у місті освітньої мережі для дітей з особливими потребами, забезпечення наступності щодо впровадження інклюзивного на­вчання. Однак, незважаючи на всі намагання, через брак коштів досі не вдалося створити систему, яка допомагала б дітям з особ­ливостями психофізичного розвитку почуватися повноцінними членами суспільства, а їхнім батькам реалізувати своє право на вибір навчального закладу за місцем проживання.

Я щиро сподіваюся, що під час нинішніх парламентських слухань ми не тільки обговоримо проблеми, а й знайдемо шляхи вирішення порушених сьогодні питань.

 

ІОШИН М.В., директор гімназії №11 імені К.А. Треньова м. Сімферополя, народний вчитель України. Сегодня приходится констатировать, что относительно образования со стороны обще­ства и государства прослеживаются следующие противоречивые тенденции: объективное увеличение роли образования в жизни общества и общественное недовольство его состоянием, а также недостаточное осознание социумом возросшей роли образования и неготовность государства и общества к адекватному уровню его обеспечения.

Несмотря на существующие проблемы, система образо­вания в Автономной Республике Крым и одна из ее составляю­щих — общее среднее образование функционируют стабильно на основе нормативной базы Украины:

не допускается необоснованное закрытие школ, прежде всего сельских (в текущем году с согласия громады закрыта на­чальная школа в Джанкойском районе (30 учащихся), а работа двух начальных школ в Симферопольском районе и городе Фео­досии приостановлена ввиду отсутствия контингента учащихся);

укрепляются учебно-материальная и материально-техниче­ская базы школ (только при подготовке к новому учебному году на эти цели предусмотрено в бюджетах всех уровней более 21 миллиона гривен);

реализуется конституционное право родителей обучать де­тей на родном языке. В Автономной Республике Крым дети обу­чаются на трех языках: русском (89,5 процента учащихся), украин­ском (7,4 процента) и крымскотатарском (3,1 процента). Изучают­ся более десяти языков национальных меньшинств;

99 процентов общеобразовательных учебных заведений подключены к сети Интернет, завершается формирование единого информационно-образовательного пространства, созда­ние электронного банка очередности детей на устройство в до­школьные учебные заведения;

ежегодно за счет бюджета Автономной Республики Крым приобретаются школьные автобусы: в 2012 году — 16, в 2013 го­ду — 8 автобусов, за счет госбюджета в 2012 году — 69, в  2013 году — 36 автобусов.

Благодаря поддержке Совета министров Автономной Рес­публики Крым функционируют три республиканские программы.

Программа повышения престижа труда учителя на 2011–2015 годы (бюджет программы на пять лет — около 28 миллионов гривен) позволяет решать вопросы социальной поддержки твор­чески работающих учителей, а также молодых специалистов и ве­теранов педагогического труда, в частности:

в конкурсе “Мастер года” 39 учителей, открывших свои мастерские, получили по 5 тысяч гривен;

ежегодно 50 победителей конкурса “Классный классный руководитель” получают по 5 тысяч гривен;

второй год подряд 50 ветеранов педагогического труда получают премии в размере 5 тысяч гривен;

осуществляется поддержка молодых специалистов.

Программа развития образования и науки, физической культуры и спорта, поддержки семьи на 2012–2016 годы (бюджет программы — около 97,8 миллиона гривен) включает раздел “Реализация инклюзивного образования в учебных заведениях Автономной Республики Крым” с общим объемом финансиро­вания более 9 миллионов гривен.

Программа “Молодежь Крыма” на 2012–2016 годы (бюджет программы — свыше 28 миллионов гривен) также направлена на исполнение Указа Президента Украины №756/2012 “О проведе­нии в 2013 году в Украине Года детского творчества”:

традиционными стали фестивали “Крым в сердце твоем” и  “Крымский вальс”, организованные по инициативе бывшего министра образования, науки, молодежи и спорта Автономной Республики Крым, ныне народного депутата Украины Дзоз В.А.;

осуществляется поддержка одаренных и талантливых детей: 509 старшеклассников получают стипендии Верховной Рады Авто­номной Республики Крым; 100 лучших МАНовцев получают сти­пендии Совета министров Автономной Республики Крым (в этом году отмечается 50-летие Малой академии наук школьников Крыма “Искатель”).

Много положительных инициатив реализуется на региональ­ном уровне в Автономной Республике Крым, однако система об­разования должна быть реформирована на общегосударственном уровне. Необходимо осуществить децентрализацию системы, что предусматривает:

уменьшение государственного контроля,

расширение участия представителей общественности с ре­альными полномочиями в управлении школой,

утверждение автономии учебного заведения, прежде всего, в управленческой и финансово-хозяйственной деятельности.

Этот путь еще в 1990-х годах избрали многие страны постсоветского пространства, которые в условиях переходной экономики провели реформы в системе образования.

Мы стремимся жить по европейским стандартам, но и наших детей необходимо учить по европейским стандартам. В Украине стоимость обучения одного учащегося составляет 7 тысяч гривен, в Германии — 7,9 тысячи евро, во Франции — 8,6 тысячи, в Гол­ландии — 9,3 тысячи евро. За 11 лет обучения одного учащегося 77 тысяч гривен — это стоимость реализации одного легкового автомобиля “ЗАЗ Lanos” седан 2011 года выпуска.

Переход к нормативному финансированию на одного ученика является одним из важнейших условий реформирования школы, а перевод управленческой, финансово-хозяйственной дея­тельности в режим автономии при функционировании государ­ственно-общественного контроля утвердит ответственность коллектива за качество образования и эффективность развития учебного заведения.

В нынешних условиях немало финансовых проблем, однако они становятся еще острее с действующей системой проведения тендеров казначейства. Приведу пример: с 2011 года на специ­альном счете гимназии находится свыше 25 тысяч гривен, полу­ченных от оказания дополнительных образовательных услуг, но распорядиться ими невозможно, нельзя даже краску купить для ремонта, так как поступило указание, что средства, накопленные на специальных счетах всех школ, надо объединить и провести тендер. Тендер не проведен, а деньги как бы существуют. За­частую за месяц до окончания календарного года казначейство вообще не пропускает счета. Нельзя купить даже хозяйственные товары (моющие средства, лампочки и др.).

Изменения в системе оплаты труда учителей и руководите­лей школ также является важным фактором в реформировании школы. Известно, что в основных направлениях Национальной стратегии развития образования в Украине на период до 2021 го­да поставлена задача разработать эффективную систему оплаты труда педагогических и научно-педагогических работников. Но пока она не действует, поэтому трудно привлечь молодых специ­алистов на работу в школу за 1200 гривен в месяц.

Учителя с опытом работы заинтересованы в большей на­грузке, чтобы получать сносную зарплату, отчего страдает каче­ство образования.

Возникает проблема в оплате труда руководителей: их зарплата на уровне зарплаты учителя, но невозможно сравнивать затраты труда директора или его заместителей.

Размер пенсии учителя необходимо повысить до 80 процен­тов средней заработной платы. Школа стареет, но учитель дер­жится за работу, поскольку его пенсия недостаточна для обеспе­чения уровня жизни.

Проблема всеобуча. Учителя по-прежнему вынуждены обхо­дить микрорайон, вызывая недовольство у части граждан и уни­жая свое достоинство.

Среди сложившихся проблем актуален вопрос компьюте­ризации. Более 2 тысяч учителей автономии прошли подготовку по программе “С компьютером на ты”, идет серьезная работа по  применению компьютерных и информационных технологий. Но если учесть, что в развитых странах мира на один компьютер в  школе приходится 6–7 учащихся, то в Крыму — 22, в других областях Украины — 25 учащихся. Необходимо увеличить коли­чество компьютеров, а приобретение программного обеспечения должно финансироваться государственными программами. Кроме того, в штатное расписание школ необходимо ввести должность специалиста по обслуживанию компьютерных систем и орг­техники.

В условиях новых госстандартов изучаются два иностранных языка с 5 класса. Необходимо снизить норматив деления классов на группы, установив в городских школах численность класса для деления 23 учащихся, в сельских — 16 учащихся. На сегодняшний день этот норматив в городских школах составляет 28 учащихся. В общем, живем и работаем по нормам советского времени: учитель обучает иностранному языку 27 учеников в 9–11 классах, используя компетентностный подход и личностно-ориентирован­ное обучение.

Снижается контингент учащихся, занимающихся во вторую смену (за год с 3,3 до 2,8 процента). Однако при перегружен­ности школ с повышением рождаемости сменность будет расти. Следовательно, необходимо строить новые школы и вводить в эксплуатацию недостроенные.

Например, в 1993 году в микрорайоне “Фонтаны” Симфе­рополя начали строить школу на 920 мест общей стоимостью 48 миллионов гривен. В 2004 году приостановили строительство, в 2009 году возобновили и снова приостановили. Готовность здания 52 процента (есть крыша, металлопластиковые окна), необходимо около 20 миллионов, чтобы достроить. В этом году уже 20-летний юбилей, здание постепенно разрушается. А сосед­ние школы работают в две смены. Одна из них под начальную школу заняла здание детского сада, при том что в городе не хватает мест для дошколят. Необходима помощь из государ­ственного бюджета для завершения строительства этого учебного заведения.

В гимназиях, лицеях, колледжах надо узаконить должность заместителя директора по научно-методической работе. В штат­ное расписание также обязательно надо ввести должность инже­нера по охране труда (на производстве эта должность вводится при численности 60 сотрудников, а в учебном заведении 140 со­трудников).

Необходима государственная поддержка научно-исследо­вательской работы.

Надо создать систему базовых школ для подготовки директоров, заместителей директора школы.

Безусловно, мы знаем проблемы, требующие решения на разных уровнях, поэтому вносим следующие предложения в Реко­мендации парламентских слушаний:

1) Верховной Раде Украины:

обеспечить в полном объеме исполнение статьи 57 Закона Украины “Об образовании” в части сохранения льгот сельским учителям;

принять законы “Об инклюзивном образовании” и “О внеш­нем независимом оценивании”;

2) Кабинету Министров Украины:

принять государственные программы “Школьное питание”, “Школьный кабинет”, “Информатизация общего среднего образо­вания”, “Школьные мастерские трудового обучения”;

ежегодно в проектах Государственного бюджета Украины, местных бюджетов предусматривать финансирование на закупку компьютерной техники, спортивного оборудования, школьных автобусов, медицинского оборудования и медикаментов для школ;

инициировать внесение изменений в главу 14 Бюджетного кодекса Украины об изменении механизма финансирования до­школьного и внешкольного образования;

обеспечить обновление содержания образования в части учебников, учебных планов и программ старшей школы.

Президент Украины Виктор Федорович Янукович поздравил наш педагогический коллектив с Днем независимости Украины, вдохновляя и обязывая работать с высокой ответственностью.

 

ЛІЩУК В.С., ветеран педагогічної праці, соціальний педагог. Виховання та навчання власних п’яти дітей, 11 онуків і правнуків протягом 50 років дають мені підстави зробити висновок, що більшість батьків не володіють науковим психолого-педагогічним досвідом виховання та навчання дітей, не знають природи розу­мового та морального розвитку людини. Ось чому маємо ненав­мисну розрізненість у знаннях і творчих досягненнях. Основна причина криється в недооцінці значення сімейного виховання та навчання на початку життя дитини.

Україна має можливість здивувати Європу і світ шляхом залучення великого, але нерозкритого потенціалу обдарованості і творчості всіх наших дітей, поліпшення якості освіти в рази без залучення додаткових державних коштів. На жаль, для сучасного покоління людей інтелект не є суспільним пріоритетом. Багато батьків хочуть, щоб їхні діти були здібними та розумними, але дуже мало роблять для цього.

Мудрі люди навчають, що кожне суспільство, якщо воно  прагне розвиватися нормально, зобов’язане потурбуватися про знання членами суспільства розумової та моральної природи людини. Ось чому особливе значення має своєчасне розкриття та цілеспрямований розвиток закладеного природою і не використа­ного в умовах сучасного виховання розумового потенціалу дітей, аби вони навчалися швидко, легко і з радістю. Немає підстав ображатися на матінку-природу, що вона когось обділила якимись “генами”.

Варто наголосити, що школа, у тому числі сільська, постав­лена в нерівні умови з міською, спроможна забезпечити достатню якість освіти, навіть покращити її в рази, за умови прищеплення дітям ще з раннього дошкільного віку бажання навчатися. Доречно згадати слова Василя Сухомлинського: “Чим пізніше від наро­дження розпочинається виховання розуму, думки, тим більш кон­сервативною і важковиховуваною стає людина. Про це золоте правило розумового розвитку забувають вчителі, а батьки взагалі не знають про нього”.

Практика свідчить, що навіть найкваліфікованіші вчителі з найкращими методиками не в змозі навчити дитину, якщо вона неспроможна здобувати знання або просто не бажає їх отри­мувати.

З офіційних джерел відомо, що з семи учнів лише один навчається легко та з радістю, існує проблема з читанням, в успішності спостерігається значна строкатість та інтелектуальна розрізненість між дітьми. На це впливають умови індивідуального виховання та навчання дітей у сім’ях. Ось чому ми чуємо непере­конливі скарги батьків щодо перевантаження дітей шкільною наукою та розумовою працею понад силу.

Ненавмисна розрізненість у розумових здібностях учнів криється не у спадковості, на яку посилаються батьки, а в якості виховання ними своїх дітей. Люди “без таланту” — це наслідок невмілого виховання та педагогічної неосвіченості батьків. Зі змі­ною буття батьки мають змінити спосіб мислення, особливо у сфері виховання і навчання своїх дітей.

Батькам варто знати, що перший рік життя дитини має унікальне значення, саме в цей час кожна година та хвилина для розвитку інтелекту неоціненні. До прикладу: тільки на першому році життя можливо в ігровий спосіб навчити дитину читати цілими словами. Цьому феномену існує і наукове обґрунтування. Адже на початку життя дитини активно росте мозок і формуються незчисленні міжклітинні нервові зв’язки. Мозок немовляти вима­гає не тільки живлення, а й стимуляції.

Отже, батькам, щоб справляти педагогічні та психологічні впливи на розвиток немовляти і взагалі на дитину, необхідні знан­ня професійного батьківства. Традиційно так склалося, що май­бутніх батьків ніхто не навчає професії батьківства. Більшість батьків не знають вікових особливостей фізичного та психологіч­ного розвитку, необізнані з елементарними правилами виховання дітей у сім’ї.

Для того щоб кардинально змінити ставлення до виховання та навчання, необхідне нове мислення всього суспільства, батьків і влади, з метою утвердження якого я пропоную:

1)  внести зміни до Сімейного кодексу України щодо обо­в’язкового проходження молоддю курсів усвідомленого та відпові­дального батьківства перед реєстрацією шлюбу;

2)  створити при загальноосвітніх школах “Школи усвідом­леного та відповідального батьківства”;

3)  переглянути встановлені у педагогічній науці сенситивні періоди навчання читанню, математиці, іноземним мовам з метою навчання дітей молодшого віку;

4)  зобов’язати відповідальних працівників соціальних служб, органів опіки та піклування, посадових осіб сільських і міських рад та інших здійснювати патронаж кожної новонародженої дитини щодо дотримання батьками належних умов виховання, у тому чис­лі забезпечення розумового розвитку;

Міністерству освіти і науки переглянути програми підготовки дітей до школи, рекомендувати навчання дітей читанню, основам математики тощо в ігровій формі.

 

НАУМЕНКО Г.Г., заслужений працівник освіти України, колишній державний секретар Міністерства освіти і науки України. Зовнішнє незалежне оцінювання навчальних досягнень випуск­ників шкіл — одна з найбільш дискусійних тем у суспільстві за останні роки. Я маю право говорити про незалежне оцінювання якості освіти як один з ініціаторів розроблення і запровадження цієї системи в Україні.

На жаль, традиційна система оцінювання у школі продовжує мати низку негативних показників, серед яких “суб’єктивність” — не найгірша характеристика. Досить часто це першопричина ви­никнення особистісних конфліктів, душевних травм, зневіри у влас­них силах і здібностях (перелік можна продовжувати). Шкільні психологи можуть навести й інші приклади недолугості традицій­ної системи оцінювання.

Минув період експериментів, і сьогодні вже стало звичним, що для успішного завершення шкільного навчання та вступу до вищого навчального закладу потрібно пройти незалежне оціню­вання. Тому саме час обговорити подальші кроки в розвитку нової системи, але спокійно, виважено, без навішування ярликів і зби­рання підтасованих “фактів”.

Зазвичай критики тестів, що дають змогу оцінити рівень навчальних досягнень учнів, посилаються на недосконалість си­стеми оцінювання знань, наявність помилок у завданнях, неод­нозначність відповідей на деякі запитання тощо. Однак слід заува­жити, що досконалих і абсолютно достовірних систем контролю та оцінювання знань не існує. Головне досягнення ЗНО — створення рівних умов для всіх випускників шкіл, які бажають вступити до ви­щих навчальних закладів. Одна випускниця з невеличкого україн­ського містечка, яка вступила до найпрестижнішого столичного вишу, так оцінила цю систему: “Жорстко, але справедливо”.

У процесі створення цілком нової для України системи оцінювання результатів навчання довелося вирішувати і цілком нові проблеми. Адже в жодному з вищих навчальних закладів України не готували фахівців з розроблення тестових завдань і запровадження тестових технологій оцінювання навчальних до­сягнень випускників школи. А тому зрозуміло, що будь-яка помил­ка у змісті завдань або не досить вдале управлінське рішення відразу викликали зливу критики, коли під деталі намагалися під­вести обґрунтування “суспільної думки” про передчасність і непо­трібність запровадження системи незалежного оцінювання. Один із народних депутатів договорився навіть до того, що ЗНО є го­ловною причиною зниження якості загальної середньої освіти.

Поняття “якість освіти” ще не знайшло чіткого визначення у наукових та управлінських колах, серед громадськості. Якість освіти включає низку найрізноманітніших показників, що переваж­но спираються на державні стандарти освіти, її ресурсне забезпе­чення, рівень задоволення потреб особистості, суспільства та держави.

Проект незалежного оцінювання свого часу розглядався як складова частина загального проекту “Рівний доступ до якісної освіти”. Потрібно мати чітке визначення поняття “якість освіти”, конкретні параметри, за якими проводиться оцінка якості освіти, і відповідні цифрові показники зазначених параметрів. Одним із способів отримання цифрових показників якості освіти і є система незалежного оцінювання навчальних досягнень учнів, причому ці показники можуть бути подані в такій формі, яка дасть змогу досить чітко проводити порівняння якості освіти за регіонами, за окремими предметами базового навчального плану, визначати їх відповідність державним стандартам тощо.

Ще один важливий момент запровадження системи не­залежного оцінювання навчальних досягнень учнів полягає в тому, що надається можливість оцінювати діяльності кожної школи. Адже сьогодні, оперуючи термінами “добра школа” або “погана школа”, ми здебільшого користуємося емоціями. Звісно, про школу, яка не має сучасного навчального обладнання і розташована у присто­сованому приміщенні, ніхто не скаже, що вона добра. Але навіть маючи сучасне обладнання та приміщення, школа не завжди за­безпечує такий результат навчання, який і випускники, і їхні батьки назвали б гарним.

Найбільш зацікавленою в існуванні незалежного механізму оцінювання якості освіти є держава. Якщо ми визначимо, яка саме якість освіти може бути забезпечена ресурсами держави, то неза­лежна оцінка дасть змогу визначити ефективність використання цих ресурсів. З іншого боку, якщо належної якості освіти школа не забезпечує через те, що держава не виділяє необхідного ресурс­ного забезпечення, це дасть можливість громаді контролювати і відповідні органи державного управління, і повноту та раціональ­ність використання  ресурсів.

А тепер щодо подальших кроків у розвитку системи неза­лежного оцінювання якості освіти.

Перше. Незалежне оцінювання має стати єдиною формою державної підсумкової атестації за курс базової і повної середньої освіти. Його результати, у свою чергу, стають своєрідною пере­пусткою для здобуття вищої освіти за рахунок держави на кон­курсній основі. Таким чином, випускник школи один раз прохо­дить незалежне оцінювання і не складає повторно випускні та/або вступні іспити. Це має бути зафіксовано в освітньому законодав­стві, нормативних документах Міністерства освіти і науки України.

Слід повернутися до практики видачі документів про освіту (свідоцтва, атестата) лише тим, хто показав через незалежне оцінювання достатній рівень навчальних досягнень. З одного боку, це відновить справедливість терміну здобуття базової або повної середньої освіти (адже навряд чи можна вважати освіченою люди­ну, яка в додатку до атестата має лише низькі оцінки).

З іншого боку, потрібно відмовитися від практики, започат­кованої ще в радянській школі, коли вся відповідальність за ре­зультати навчання покладалася на вчителя та адміністрацію шко­ли. Варто, нарешті, чесно визнати, що головна особа, яка відпо­відає за власні результати навчання, — це той, хто навчається. Не запровадивши таких змін у суспільній свідомості, ми ніколи не досягнемо бажаного рівня якості освіти та її престижу. Потрібно, щоб кожен із батьків і дітей знав, що атестат про повну загальну середню освіту не видається, а здобувається постійною працею, яка дає відповідні якісні результати. Це шлях до подолання най­більш загрозливої кризи сучасності — кризи знань, а в більш ши­рокому сенсі — кризи компетентності.

Друге. Слід поширити практику незалежного оцінювання не лише на випускників шкіл. Незалежне оцінювання має стати нор­мою основної форми оцінювання у школі — тематичного. Школа “пережила” декілька спроб запровадження тематичного оцінюван­ня знань, однак жодного разу ця корисна справа не знаходила свого логічного завершення, через те що не було створено відпо­відне ресурсне забезпечення, і кожен вчитель практично на влас­ний розсуд підходив до вирішення цього питання.

Третє. Необхідно передбачити підготовку фахівців з неза­лежного оцінювання у вищих педагогічних навчальних закладах. Такі фахівці мають володіти технологіями розроблення тестів, їх аналізу, визначення валідності тощо. Це дасть змогу створити ціл­ком завершену систему незалежного оцінювання, починаючи від добору тестових завдань до їх використання та аналізу отриманих результатів.

Четверте. Мають бути значно розширені повноваження Українського центру оцінювання якості освіти. Передовсім центр законодавчо треба перетворити на незалежний орган виконавчої влади, а його працівники мають набути статусу державних служ­бовців. Центр не повинен підпорядковуватися Міністерству освіти і науки або бути його підрозділом. Як зразок можна навести бри­танську Королівську інспекцію освіти, статус якої не дозволяє втручатися в її діяльність представникам влади чи будь-яким іншим особам.

І, нарешті, декілька зауважень щодо дискусій навколо того, чи можна шляхом незалежного тестування здійснити якісний набір до вищих навчальних закладів. Цілком погоджуюся з думкою, що  високий рівень навчальних досягнень випускника школи як­найкраще свідчить про рівень його готовності до здобуття вищої освіти. Адже за умови правильної організації шкільництва, вклю­чаючи науково обґрунтоване визначення змісту освіти, встановлен­ня раціонального співвідношення між різними складовими базо­вого навчального плану учень оволодіє основами аналізу і синтезу, дедукції та індукції, іншими прийомами розумової діяльності, по­трібними не лише для навчання у вищій школі.

Ще одне питання — пільги при вступі до вищого навчального закладу. Нашим законодавцям варто, врешті-решт, зрозуміти, що не може бути пільг у здобутті освіти. Система пільг була створена за радянських часів, а точніше, у період правління Сталіна. На жаль, жодна політична сила в Україні не наважилася відмовитися від цього спадку, вважаючи чомусь, що таким чином забезпе­чується соціальна справедливість.

Якщо йдеться про фахову та якісну вищу освіту, то людина, яка бажає її здобути, має першочергово працювати над власним розвитком, докладати необхідних зусиль для досягнення високого рівня освіти. І вищим проявом соціальної справедливості в питанні здобуття вищої освіти має стати створення системи добору до ВНЗ, орієнтованої на однакові для всіх абітурієнтів вимоги, що була б чіткою і зрозумілою для всіх.

До речі, у неофіційному спілкуванні працівники вишів не раз наголошували, що якість набору до вищих навчальних закладів найкращою була в перший рік запровадження ЗНО, коли поши­рення різноманітних “пільг” не стало масовим явищем.

 

НІКОЛАЄНКО С.М., голова Громадської ради освітян і нау­ковців України. Нещодавно мене запросили на телеканал “Інтер”, де вже звично йшов негатив про школу, розбирався конфлікт між вчителем-пенсіонером і батьками, учнем. Літній вчитель боїться йти на пенсію, безробітна мати озлоблена, батько за кордоном, дитина кинута напризволяще. І подумалося: ось причина конф­лікту! Хочемо, щоб цього не було, треба, щоб вчитель, учні та батьки почувалися людьми. А для цього потрібно створити їм людські умови життя. Цьому сьогодні і присвячені парламентські слухання.

Ще великий Ян Коменський, звертаючись до сучасників, казав: “Якщо ми хочемо, щоб були добре обладнані і процвітали церкви, держави і господарі, перш за все давайте впорядкуємо школи, дамо їм розквітнути, щоб вони стали справжніми і живими майстернями людей і розсадниками для церков, держав, госпо­дарств. Так досягнемо мети. По-іншому — ніколи!”. У нас виходить “по-іншому”. За роки незалежності втратили більше 2 тисяч шкіл, за останніх п’ять років — 634 школи. Збудували за цей час лише 94 школи, більше 1,5 тисячі закладів освіти (шкіл, дитячих садків тощо) перебувають в аварійному стані.

Як ніколи тривожно за завершення цього року. Адже, за станом на 1 жовтня 2013 року, Державна податкова служба, Дер­жавна митна служба, Національний банк та інші вже вичерпали бюджетні доходи більш як на 90 відсотків. А попереду ще три місяці!

Маємо сталу традицію кожного року недофінансовувати освіту в межах 30 мільярдів гривень. Тому повинні спільною волею записати в Рекомендаціях парламентських слуханнях, що на 2014 рік видатки на освіту мають бути не меншими ніж 8 відсотків обсягу ВВП (нині 6 відсотків). Міністерство фінансів обов’язково має оприлюднити всі складові цього показника, а це близько 120 мільярдів гривень. А не підкилимно визначили якусь циферію, і все.

Зупинюся на основній темі — якості освіти, готовності наших дітей до життя, їхніх компетентностях. Заради правди скажу, що Міністерство освіти і науки робить у цьому напрямі певні кроки: змінюються державні стандарти, робляться спроби поліпшити викладання інформатики, іноземних мов.

Проте не може не хвилювати ситуація з підручниками, тех­нічними засобами навчання (80 відсотків зношені), доступом шкіл до Інтернету, із зниженням вимогливості в багатьох педагогічних колективах, комерціалізацією їх діяльності, незадовільним соціаль­ним статусом вчителя, погіршенням здоров’я дітей.

Першочерговим невідкладним завданням, на нашу думку, є розроблення Національної програми “Зміст освіти”, яку я назвав би “Ярослав Мудрий”. Програма мусить поєднати зусилля вчених Національної академії наук і Національної академії педагогічних наук, вузів, Міністерства освіти і науки, бізнесу, кращих вчителів і вчених. Очевидно, що Інститут інноваційних технологій та змісту освіти самотужки не впорається з цим завданням.

Переконаний, що нам треба мати один якісний державний підручник з комплектом методичних матеріалів, а решта — хай будуть альтернативні підручники, хочеться, щоб були кращі, а не гірші. Академія педагогічних наук, педагогічні університети мусять переорієнтуватися з валу дисертацій на сучасний зміст, форми і методи викладання.

Не можемо не помічати тривожної тенденції різкої дифе­ренціації якості знань, що викликає негативну реакцію батьків. У багатьох школах знизилася вимогливість, часто педагоги просто відбувають уроки, не працюють з дітьми, не контролюють, чи зроблене домашнє завдання, не перевіряють зошитів. Тому на­став час запровадити ЗНО і за підсумками початкової та основної школи.

Невідкладно слід реанімувати статтю 57 Закону України “Про освіту”. Вона запроваджувалася у ще важчому 2002 році. У 2005–2009 роках ми відновили її, виплатили педагогам борги в розмірі 5 мільярдів гривень. Слід реформувати систему заробітної плати, запровадити єдину тарифну сітку і платити за результати праці. Заробітна плата, виплачена за результати праці, має становити хоча б 30 відсотків загального заробітку.

Місцеві ради, державні адміністрації повинні повернутися обличчям до школи, а не сприймати їх лише знаряддя адміністра­тивного ресурсу. Необхідно відновити діяльність фондів розвитку середньої освіти, куди спрямувати не менше 5 відсотків бюджету, кошти спонсорів, повернутися до ідеї запровадження освітянсько­го податку. Місцеві депутати не повинні голосувати за бюджет, якщо в ньому не передбачено хоча б дві-три квартири вчителям, передплата освітянських видань, доступ шкіл до Інтернету, спорт, харчування дітей тощо.

І щодо моральних аспектів української освіти. На мою думку, розрив між навчальним і виховним процесами набуває негативних ознак. У виховній роботі набирає сили регіональний аспект. На Заході своя правда, на Сході — своя. Так бути не може! Потрібна, як повітря, загальнонаціональна система виховання з усім комп­лексом дидактичних засобів.

І щодо престижності праці вчителя. Зауважу, що педа­гоги  заслуговують не тільки на матеріальні, а й на моральні стимули. Громадська рада освітян і науковців України не підтри­мує скорочення кількості освітянських нагород, таких як медаль А. Макаренка, С. Русової, О. Захаренка, І. Ткаченка, П. Могили. Освітяни — найбільша армія в Україні, і під приводом впорядку­вання відомчих нагород не можна все визискувати, прирівнювати нас до лісників чи ветеринарів.

І насамкінець щодо прозорості, справедливості присвоєння почесного звання “Народний вчитель”, державних премій у сфері освіти. Я був серед ініціаторів запровадження цих нагород. Плану­валося робити все відкрито і публічно, щоб Україна знала своїх найкращих вчителів. Висування має відбуватися знизу, таємним голосуванням педагогів, громадськості. ЗМІ мають широко висвіт­лювати цей процес. Я не проти нинішніх лауреатів Державної премії, але не впевнений, чи знають їх у народі, в освітянському середовищі. І чи випадково, що серед нагороджених не має жодного вчителя чи директора школи?

Підтримую Рекомендації парламентських слухань і закликаю зробити їх дороговказом на наступні роки.

 

ТРУХАНОВ Г.Л., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права та правосуддя (одноман­датний виборчий округ №136, Одеська область, Партія регіонів). Выскажу свое мнение по поводу качества образования. По моему глубокому убеждению, полноценное образование не может огра­ничиваться только одним преподаванием определенного набора научных дисциплин. Образование не должно заканчиваться после последнего звонка в школе. Учителя, воспитатели, тренеры, на­ставники, священники должны передавать ребенка из рук в руки в течение всего рабочего дня.

Мой опыт создания трех детско-юношеских клубов, в кото­рых бесплатно работают десятки кружков и секций, показал, что для того, чтобы из ребенка сформировать современную всесто­ронне развитую личность, в образовательном процессе должны присутствовать следующие важные составляющие: спортивное, патриотическое и религиозное воспитание.

Первое — спортивное воспитание. Трендом последних лет стал пересмотр спортивных нормативов в школах в сторону уменьшения. Убежден, что это тупиковый путь.

Мое убеждение строится не на умозаключениях, а на       20-летнем опыте работы с детьми в спорте, многолетнем руко­водстве Национальной федерацией тайского бокса. За эти годы федерация из простых ребят, в том числе сирот, беспризорников, воспитала не одно поколение не просто спортсменов, а победи­телей, сильных духом людей, достойных членов общества.

Да, школа — не федерация. Но не мы придумали афоризм: в здоровом теле — здоровый дух. И сегодня в своем округе, в Одессе, в рамках исполнения президентских задач по популяри­зации здорового образа жизни, привлечению детей к занятиям физической культурой и спортом я создаю условия для физиче­ского развития молодежи, то есть необходимую инфраструктуру.

За последнее время в Суворовском районе Одессы появи­лись современные стадионы возле четырех школ (№13, 24, 15, 49), готовится проект очередного стадиона. В ноябре будет вве­ден в эксплуатацию новый спортивный комплекс. Как народный депутат я буду делать все возможное для того, чтобы у каждой школы в нашем городе был современный спортивный стадион.

Несколько слов о духовном воспитании. Оно очень много­гранно, поэтому хочу остановиться на двух важнейших аспектах — патриотическом и религиозном воспитании.

По моему мнению, национальный патриотизм начинается с патриотизма территориального. Особенно это актуально для Одессы — города с особым шармом и колоритом, культурной сто­лицы страны, города-героя. Поэтому еще в 2011 году по инициа­тиве фракции Партии регионов в Одесском городском совете принята Городская целевая программа патриотического воспита­ния детей и молодежи “Я — одессит”. Наши дети изучают спе­циальный курс истории Одессы, для которого выпущены учебник и методическое пособие.

Составная часть патриотического воспитания — воен­ное  образование. Убежден, что учебной программы предмета “Защита Отечества” недостаточно. Поэтому наши школьники при­нимают участие в различных внешкольных мероприятиях —  воен­но-патриотических фестивалях, в том числе в международном проекте “Союз наследников Победы”, зарницах, квестах.

Следующее — религиозное воспитание. Формирую­щейся  личности ребенка важно предложить систему ценностей. Раньше духовность заменяла официальная идеология. Сегодня важную роль в воспитании подрастающего поколения играет цер­ковь. Именно церковь направляет человека на путь истины, добра и  правды. Как одесситу и православному человеку мне приятно сообщить, что у нас в регионе создаются церковно-приходские классы при храмах, а в Одессе полным ходом идет строительство первой в Украине церковно-приходской школы, в которой дети будут познавать основы православной веры.

В завершение разрешите выразить надежду, что наши пар­ламентские слушания станут своего рода прологом для серьез­ной общественной дискуссии о ценностях, о тех нравственных основах, на которых мы воспитаем подрастающее поколение. От этого зависит будущее Украины как цивилизованного демократи­ческого государства.