ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕФОРМИ ОСВІТИ

В УКРАЇНІ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

9 грудня 2015 року, 15 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради

України СИРОЇД О.І.

 

ГОЛОВУЮЧА. Шановні колеги, прошу вас займати місця. Дуже приємно бачити наповнений зал. Думаю, ми можемо розпо­чинати, тому що у нас достатньо напружений графік, і ми маємо встигнути всіх почути.

Шановні пані та панове! Шановне товариство! Я над­звичайно рада вітати всіх тих, хто висловив бажання, захотів і  зміг  взяти участь у такому важливому заході, як парламентські слухання. Як ви знаєте, парламентські слухання проводяться від­повідно до постанови Верховної Ради України, прийнятої 2 верес­ня 2015 року. Тема наших парламентських слухань: “Правове за­безпечення реформи освіти в Україні”.

Про реформу освіти в Україні треба було говорити давно. Ця тема потребує особливої уваги. Тому що, напевно, за тим, як держава ставиться до освіти, як вона її пріоритезує і фінансує, можна сказати про те, як держава ставиться до свого майбут­нього, яким вона бачить майбутнє своїх дітей.

На жаль, можемо сказати, що освіта в Україні, як і багато інших інститутів, потерпає від відсутності змін ще з часів Радян­ського Союзу. Освіта фактично залишалася десь на задвірку, тоб­то далеко поза пріоритетами державної уваги, державного регу­лювання, державного фінансування. Тому я хочу акцентувати увагу на декількох речах, які, на мою думку, і для вас є дуже близькими.

Ми прожили 25 років у державі, яка називає себе демокра­тичною, але досі маємо проблеми з такими простими речами, як регулювання освіти. Якщо говорити про середню освіту, ми досі не маємо повноцінного місцевого самоврядування і, відповідно, нормальних взаємовідносин між державою та громадою у питан­нях дошкільної, початкової шкільної чи середньої освіти.

Що стосується вищої освіти, тут, напевно, ситуація ще сумніша. Ми стільки років декларували, що рухаємося до Європи, але лише нещодавно розпочали реформування вищої освіти з ме­тою надання вищим навчальним закладам самоврядності. Дуже добре, що ми розпочали цей процес, але важливо, щоб такий поступ був постійним. Це є важливим і з позиції забезпечення якості освіти.

Я хотіла би приділити окрему увагу, власне, змісту освіти. Регулювання — це важливо, але те, чому і як ми вчимо, зміст і  методика освіти мають особливе значення. Я як особа, яка здобувала юридичну освіту в Україні й за кордоном, можу навести приклад із власного життя. Лише в період навчання за кордоном я зрозуміла, що на юридичному факультеті українського універ­ситету мене вчили за сталінським змістом. Тобто, фактично, зміст юридичної освіти був сформований ще Генеральним прокурором Сталіна Вишинським. Більшість підручників з юридичної освіти досі повторюють те, що написано бездумно і багато разів повто­рено. І тому формування нового змісту вищої освіти є дуже важ­ливим для переосмислення того, заради чого ми вчимо наших дітей та молодь.

Питання, яке є новим для української освіти, але, я вважаю, потребує надзвичайної уваги, — це питання цінностей. Ми завжди зациклювалися на тому, що освіта повинна давати знання та на­вички. Але сучасна освіта в демократичному світі починається з  цінностей: людської гідності, поваги до людини, яка полягає у вмінні дебатувати, із взаємовідносин між вчителями та учнями, викладачами та студентами, з поваги до держави, державності та  громадянства. І я переконана, що настав час, коли ми маємо достатньо легітимності і впевненості, аби запроваджувати нові цінності в систему освіти — і вищої, і середньої, і дошкільної.

Всі ви висловили бажання і готовність бути тут — народні депутати, керівники центральних і місцевих органів виконавчої влади, голови профільних комісій обласних рад, директори депар­таментів освіти і науки обласних державних адміністрацій, вчені Національної академії наук України та Національної академії педа­гогічних наук України, представники всіх ланок і форм освіти.

Тепер щодо регламенту нашої роботи. Ми будемо працю­вати три години, для того щоб встигнути максимально заслухати всіх промовців. З доповіддю виступить міністр освіти і науки Украї­ни Сергій Миронович Квіт (до 15 хвилин), із співдоповідями — го­лова Комітету з питань науки і освіти Лілія Михайлівна Гриневич (до 15 хвилин) та віце-президент Національної академії педагогіч­них наук України Володимир Іларіонович Луговий (до 10 хвилин). Для виступів в обговоренні пропонується регламент до 5 хвилин.

Хочу нагадати, що за 30 секунд до завершення вашого виступу пролунає звуковий сигнал. Це означає, що у вас є пів­хвилини, аби завершити думку, потім мікрофон вимкнеться. Я ду­же прошу всіх промовців вкладатися в регламент, для того щоб ми встигли всіх почути. Запитання до представників Кабінету Міні­стрів я пропоную подавати в письмовій формі, щоб уряд міг взяти їх до уваги. Немає заперечень стосовно регламенту нашої роботи?

Тоді я з приємністю запрошую до слова міністра освіти і  науки України Сергія Мироновича Квіта. Прошу, Сергію Миро­новичу.

 

КВІТ С.М., міністр освіти і науки України. Шановні народні депутати, друзі, колеги! Всі ми добре знаємо, що функціонуван­ня  будь-якої сфери діяльності людини потребує інституційного, фінансового, кадрового, науково-методичного та нормативно-правового забезпечення. У правовій державі (стаття 1 Конституції) всі ці види забезпечення певної сфери життєдіяльності людини спираються на право та мають відображати суспільний запит.

Тема наших сьогоднішніх парламентських слухань: “Правове забезпечення реформи освіти в Україні”. Тут уже є перша пробле­ма, тому що дуже часто реформу освіти сприймають як якусь одну реформу, а насправді ми з вами добре розуміємо, що це цілий комплекс реформ. Якщо йдеться, наприклад, про автономію на­вчальних закладів, то автономія дошкільних навчальних закладів, вищих навчальних закладів, загальноосвітніх навчальних закладів — це зовсім різна автономія. Так само зовсім по-різному формуєть­ся мережа навчальних закладів різних рівнів. Тобто це цілий комп­лекс питань, і тому мова йде не про одну реформу, а про комплекс реформ, який відображається у відповідних законах і підзаконних актах.

Передовсім варто пам’ятати, що реформування відбувається за дуже складних умов — війна, скрутна економічна ситуація. Це все відтягує ресурси, які могли б бути спрямовані в освіту, інте­лектуальні, фінансові, людські. Проте я твердо переконаний, що ми переможемо в цій війні тільки тоді, коли запропонуємо інше бачення розвитку країни. І освіта має лежати в основі цього іншо­го бачення. Ми маємо відштовхуватися від ідей демократизації суспільства, наближення до потреб особистості.

Цього року ми інтенсивно працювали над трьома новими редакціями законів — базового “Про освіту”, “Про професійну освіту” та “Про наукову і науково-технічну діяльність”, який вдало­ся прийняти завдяки, у тому числі, присутнім у цьому залі народ­ним депутатам, за що ми дуже всім вдячні.

Прийняття нової редакції Закону “Про наукову і науково-технічну діяльність” стало одним із цьогорічних здобутків. Ми дуже сподіваємося, що шановний Президент його невдовзі підпише, і  це стане додатковим поштовхом до розвитку вітчизняної науки. Фахівці також розуміють, що в ідеалі нам треба було б приймати один закон — про вищу освіту і науку. Тому новий Закон “Про наукову і науково-технічну діяльність” ми фактично розглядаємо як доповнення до нового Закону “Про вищу освіту”, оскільки немає ніякої вищої освіти без науки.

Справжнім викликом для нас стала робота саме над базовим Законом “Про освіту”, який, на нашу думку, має бути рамковим, а  деталізація тих чи інших положень має бути віднесена до спе­ціальних законів. Ми продовжуємо роботу над цим законопро­ектом і вдячні всім небайдужим, хто надає конкретні пропозиції до  його змісту. Уже понад два роки триває робота. Спочатку вона відбувалася у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і  освіти, потім перемістилася в Міністерство освіти і науки. Ми зустрічаємося з громадськістю, працюємо з ключовими експер­тами. Нещодавно відбулися слухання в Комітеті з питань науки і  освіти, на яких прозвучало дуже серйозне зауваження. От ми формуємо законопроект, у якому головна увага приділяється адміністративній складовій, як працює система. А нам потрібно, щоб у центрі уваги була дитина. Думаю, це дуже серйозне заува­ження. Ми відкликали законопроект, знову його доопрацьовуємо, знову працюємо з експертами, оскільки одна справа — мати бага­то зауважень і пропозицій, а друга справа — отримати цілісний юридичний документ.

Хочу назвати засадничі речі, які мають лягти в основу реформування законодавства.

Перше — цінність свободи та ідея відходу від авторитаризму в освіті і на управлінському рівні, і на рівні шкільного класу та уні­верситетської аудиторії. Ми потребуємо розвинених, вільних осо­бистостей, здатних критично мислити, і наші заклади освіти мають готувати таких людей. Ми маємо надати автономію закладам осві­ти — кадрову, академічну, фінансову, організаційну (в широкому розумінні), здобувачам освіти та вчителям, педагогам — акаде­мічну свободу і мобільність, свободу творчості, простір для іні­ціативи. Жодна норма нових законів не повинна обмежувати ініціативність і творчість.

Друга засаднича річ — сприйняття людини як найвищої цінності, що передбачено у статті 3 Конституції України. Це має стосуватися і здобувачів освіти, і вихователів, вчителів, виклада­чів. Ми маємо подумати про соціальний статус вчителя. Реформу неможливо здійснити без підвищення заробітної плати педагогів та покращення умов праці. Зараз ведуться перемовини з Міні­стерством фінансів щодо бюджету на наступний рік. І я як міністр переконаний, що пріоритет освіти, визначений на найвищому рівні (цю норму ми закладаємо в базовий закон про освіту), має бути відображений в Державному бюджеті України на 2016 рік.

Ми маємо забезпечити реалізацію права всіх дітей на освіту і рівний доступ до неї. Це принципова позиція. Реалізацію цього права потрібно забезпечувати шляхом розширення мережі та створення законодавчих передумов для функціонування закладів освіти різних форм власності, а також через створення можли­востей для розвитку нових форм здобуття освіти (формальної, неформальної, інформальної) і забезпечення механізму визнання здобутих компетентностей.

Третій засадничий момент, який, на нашу думку, лежить в основі реформування освіти — запровадження нових форм та механізмів громадсько-державного управління, а також державно-громадського та державно-приватного партнерства.

Ми також маємо визначити основні пріоритети розвитку сфери освіти на найближчі 10–20 років:

● освіта упродовж життя;

● створення інклюзивного освітнього середовища;

● забезпечення реальної рівності закладів освіти всіх форм власності;

● вдосконалення системи забезпечення якості освіти.

Нове законодавство має ґрунтуватися, зокрема, на таких принципах:

● рівний доступ до освіти;

● прозорість і публічність у процесі прийняття та реалізації управлінських рішень;

● відповідальність органів управління освітою та закладів освіти перед суспільством;

● свобода у виборі видів та форм освіти, процесу її здобуття;

● академічна доброчесність.

Ми свідомі того, що деякі положення законопроекту “Про освіту” підтримуються не всіма, передовсім щодо запровадження 12-річного строку навчання у школах. Проте потрібно розуміти, що закладається в основу цієї реформи. Адже йдеться не просто про додавання одного року, а про зміну змісту освіти, нові навчальні програми, започаткування профільної старшої школи. 12-річна шкільна освіта — це практика європейських країн. Наприклад, у Фінляндії завершення трьох рівнів шкільної освіти займає 12 ро­ків. Французи отримують доступ до вищої освіти після 12 років навчання у школі, данці — після 13 років, німці — 12–13 років, англійці, шотландці, валлійці — 13 років, а північні ірландці — цілих 14 років.

Підготовка нового базового проекту Закону “Про освіту” стала для нас викликом ще й тому, що реформа освіти не здійснюється сама по собі. Всі реформи так чи інакше пов’язані з процесом децентралізації. Наприклад, оскільки адміністративна реформа ще не завершена, нам складно виписувати в законах норми щодо розподілу повноважень між різними рівнями само­врядування. Тому ми дуже просили б про досягнення політичного консенсусу з метою швидкого просування цієї реформи.

Окремо хотілося б зупинитися на новаціях законопроекту “Про професійну освіту”. Законопроект прив’язує рівні професій­ної освіти до Національної рамки кваліфікацій. Кваліфікації, які здобуваються в системі професійної освіти, будуть прив’язані до ринку праці. Передбачається створення багатопрофільних закла­дів професійної освіти нового типу, які готуватимуть фахівців усіх без винятку професій та спеціальностей, яких потребує конкрет­ний регіон.

Управління у сфері професійної освіти матиме державно-громадський характер. Планується створення в кожному регіоні Ради стейкхолдерів професійної освіти — координаційного органу з питань визначення і впровадження державної та регіональної політики у сфері професійної освіти. До складу Ради стейкхолде­рів професійної освіти входитимуть представники органів місце­вого самоврядування, організацій роботодавців, а також вітчизняні та міжнародні експерти у сфері професійної освіти.

Пропонується здійснювати контроль у сфері професійної освіти шляхом державного контролю та нагляду, громадського контролю і самоконтролю. Передбачено утворення незалежних установ оцінювання і забезпечення якості професійної освіти. Запроваджуються автономія закладу професійної освіти, розши­рення його прав, самостійність, незалежність і відповідальність у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, органі­зації освітнього процесу, змісту освітньої діяльності, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів.

Говорячи про законопроект “Про професійну освіту”, хочу зазначити, що питання, в якому нам необхідна підтримка парла­менту, — внесення змін до Конституції. Вони стосуються, по-перше, заміни терміна “професійно-технічна освіта” на “профе­сійна освіта”, як це закріплено в проекті Закону “Про професійну освіту”, а по-друге, і це питання стосується не тільки сфери про­фесійної освіти, — щодо зрівняння в правах закладів освіти різних форм власності.

Окреме питання, яке не можна не підняти, адже це великий блок законодавчої роботи міністерства, — імплементація Закону “Про вищу освіту”. На цьому прикладі ми всі переконалися, що прийняти закон набагато легше, ніж змусити працювати норми, які в ньому закріплені. Адже це не тільки законодавчі зміни, це зміна ментальності і нашої щоденної практики. В Україні дуже часто практика є вища над законом. Ми звикли робити одне, а закон нам каже зовсім інше, так часто буває.

Реальна проблема, з якою довелося зіштовхнутися міністер­ству, — запуск Національного агентства із забезпечення якості освіти. Досвід засвідчує, що навіть найкращі ідеї, виписані в зако­ні, можуть спрацювати не так, як планувалося. Демократичний механізм добору представників національного агентства, закрі­плений у законі, виявився недосконалим. І я визнаю, що це знач­ною мірою наш прорахунок, тому що я також був у складі робочої групи, яка протягом трьох років працювала над проектом цього закону. Тоді ми намагалися захистити університети від свавілля міністра і міністерства. Тепер у нас інше завдання, тобто інша проблема виникла — це, власне, боротьба з корупцією, коли ми хочемо змінити систему, а ця система пручається. Тому ми ви­знаємо, що в законі є прорахунки. На мою думку, щоб виправити ситуацію, ми маємо внести зміни до Закону “Про вищу освіту”, якими чіткіше виписати процедуру обрання та вимоги до членів Національного агентства із забезпечення якості освіти.

Разом з тим цього року нам вдалося запровадити багато позитивних змін у сфері вищої освіти, зокрема стосовно фінан­сової автономії вищих навчальних закладів, наукової складової. Один із наших успіхів — підписання і ратифікація рамкової про­грами ЄС з досліджень та інновацій “Горизонт 2020” та доступ до значного обсягу фінансів Європейського Союзу, це 80 мільярдів євро на грантовій основі. Затверджено новий перелік спеціально­стей, за якими здійснюється підготовка фахівців. Скасована норма щодо обов’язкового трирічного відпрацювання випускниками ви­щих навчальних закладів. Розширені можливості для реалізації студентами і науково-педагогічними працівниками права на ака­демічну мобільність. Тепер наші вищі навчальні заклади рішенням своєї вченої ради можуть визнавати іноземні дипломи тощо.

Нині ми працюємо над підготовкою нових стандартів вищої освіти, які покликані актуалізувати зміст освіти і наблизити нашу вищу освіту до вимог ринку праці.

Люди очікують швидких змін у сфері освіти. Ми відчуваємо цей запит і намагаємося збалансувати інтереси всіх зацікавлених сторін, створюючи правове підґрунтя для реформування освіти. Я переконаний, що жоден найкращий закон не працюватиме, якщо не відбуватиметься зміна цінностей людини і суспільства, таких як свобода, гідність, відповідальність, довіра, співпраця, патріотизм. Саме ці цінності ми закладаємо в реформу освіти.

Тому, завершуючи, запрошую вас усіх до конструктивного діалогу і до співпраці під час опрацювання, в першу чергу, базо­вого законопроекту “Про освіту”. Дякую, шановні колеги (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую дуже, Сергію Мироновичу.

Дякуючи міністрові освіти, хочу тільки зазначити, що це правда, що треба розробляти нові стандарти вищої освіти. Ще до того, як я стала членом парламенту, ми працювали спільно над новими стандартами юридичної освіти. Я тільки хочу сказати, що ми продовжуємо цю роботу з реформування юридичної освіти, тепер уже в контексті реформи судової системи. І я також сподіваюся на співпрацю з боку міністерства.

А зараз з приємністю запрошую до слова для співдоповіді голову Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Гриневич Лілію Михайлівну. Прошу, Ліліє Михайлівно.

 

ГРИНЕВИЧ Л.М., голова Комітету Верховної Ради України з  питань науки і освіти (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Народний фронт”). Шановна Оксано Іванівно! Шановні колеги! Я щиро вітаю в залі Верховної Ради усіх освітян, представників батьківської громадськості, пред­ставників усіх громадських організацій, які зацікавлені питаннями освіти, студентів, представників виконавчої влади всіх рівнів, ор­ганів місцевого самоврядування, небайдужих народних депутатів, а також усіх глядачів, які мають зараз можливість спостерігати трансляцію цих парламентських слухань.

Хто займається психологією, знає термін “прокрастинація” — схильність до відкладання на завтра, на потім навіть важливих і нагальних справ. Людина відкладає все важливе на потім, а коли всі терміни минули, або просто відмовляється від запланованого, або намагається наздогнати за нереально короткий проміжок ча­су. У результаті справи не виконуються або виконуються неякісно, із запізненням і не в повному обсязі. Це призводить до неприєм­ностей, втрачених можливостей, невдоволення оточуючих через невиконання зобов’язань тощо. Знайомі відчуття?

Ми всі знаємо, що проблем сьогодні, на тлі економічної кризи і війни, дуже багато, але ці труднощі не мають відволікати нас від головного: важливо не втратити стратегічну перспективу. Бо нині твориться країна, і саме таку перспективу на найближчі одне чи два десятиліття має закладати нове освітнє законо­давство. Неможливо йти вперед, дивлячись тільки під ноги.

Яка система освіти нам потрібна, до чого ми прагнемо? Думаю, всі присутні пам’ятають, як ще десять років тому, щоб потелефонувати до іншого міста, треба було йти на пошту і за­мовляти дзвінок. Роками майже нічого не змінювалося. Сьогодні суспільство в постійних швидких змінах, а після Революції Гідності швидкість цих перетворень зростає за експонентою.

Освіта покликана не лише реагувати на ці зміни, а задавати напрям цих змін на наступні десятиліття. Ми прагнемо жити в європейській, демократичній, вільній від корупції, з розвинутим ринком праці країні, в якій шанується гідність кожної людини, дотримуються права всіх громадян і формується єдиний націє­творчий культурний простір. Чи нинішня система освіти проектує такі зміни? Відповідь: ні. Або в окремих випадках, або для не­багатьох обраних. Ми зобов’язані це змінити.

Нам потрібна система, яка працює на кожну особистість, здатна забезпечити кожній людині доступ до якісної освіти, розви­вати здібності і виховувати відповідального громадянина, розши­рювати можливості навчання кожної людини впродовж життя не­залежно від стану здоров’я, особливих потреб, статі чи віку. Тому нове законодавство має дати відповіді на ключові запитання:

● яким має бути новий зміст освіти?

● як забезпечити нові підходи до викладання?

● як створити кожній дитині належні умови навчання?

● як знайти баланс між конституційним правом доступу до  освіти для кожного і свободою вибору в освіті відповідно до власних переконань і потреб?

● яку конструкцію повинна мати система освіти, щоб реалі­зувати цей новий зміст освіти, забезпечити належну якість освіти і можливості для навчання впродовж життя?

Ми пішли шляхом комплексу законів — базовий Закон “Про освіту” і спеціальні закони, які визначають особливості окремих секторів освіти. Бо Освітній кодекс, про який багато говорять, вийшов би надзвичайно перевантаженим, великим деталізованим законом, який має врахувати специфіку різних секторів.

Отже, на цей час Кабінет Міністрів підготував проект Закону “Про освіту”, і нині він ще доопрацьовується за рекомендацією Комітету. Значна частина пропозицій до нього міститься в проекті Рекомендацій парламентських слухань, який ви маєте у своїх матеріалах, і я дуже прошу звернути на нього увагу.

Що стосується спеціальних законів. До ухваленого в мину­лому скликанні Закону “Про вищу освіту” вже треба вносити на­зрілі зміни. У Верховній Раді розглядається нова редакція Закону “Про професійну освіту”. Ще має бути розроблена і внесена уря­дом нова редакція Закону “Про загальну середню освіту”. Треба вносити зміни до законів “Про дошкільну освіту” і “Про позашкіль­ну освіту”. А ще потрібен цілком новий Закон “Про освіту дорос­лих”, який також включатиме питання післядипломної освіти.

Я щиро дякую всім, хто працював над розробленням освітнього законодавства впродовж останніх двох років і має твердий намір працювати разом з нами далі. Окремо дозвольте подякувати за допомогу і участь у дискусіях зарубіжним експертам з проекту TACIS Ради Європи, експертам шведсько-українського проекту “Підтримка децентралізації в Україні”, експертам Євро­пейського освітнього фонду в Україні, які надали нам експертну оцінку проекту базового Закону “Про освіту” до цих слухань, і ви також можете з найти нею ознайомитися, вона є в матеріалах.

На мою думку, у проекті Закону “Про освіту”, який вже був оприлюднений, обговорювався в Комітеті і тепер доопрацьову­ється, ми маємо посилити і викристалізувати позиції за десятьма пріоритетними напрямами.

Перше. Ключовою постаттю реформування шкільної освіти має бути вчитель. Лише вчитель з високим рівнем кваліфікації, на­лежним соціальним статусом може стати провідником справжньої реформи. Професія вчителя залишається однією з найбільш неза­хищених професійних ланок, але ми досі чекаємо від профспілок не тільки справедливої, підкреслюю, боротьби за дотримання га­рантій педагогічним працівникам, а й пропозицій щодо визначен­ня цього очікуваного рівня заробітної плати, до якого ми праг­немо, і його прив’язки реальної, на противагу тому показнику, який є в чинному законодавстві, але який не працює і прив’язаний до стану економіки, тобто до середньої заробітної плати в еконо­міці. Поки що ми такої конкретної нової пропозиції не отримали.

Стимулювати до підвищення професійного рівня має систе­ма добровільної незалежної сертифікації, а також можливість вибору способу і місця підвищення кваліфікації. Відповідні позиції треба краще, зрозуміліше виписати в законі.

Друге — це створення в Україні повноцінної європейської системи освіти впродовж життя. Важливо урізноманітнити освітні траєкторії кожної людини, щоб певних результатів можна було досягти кількома альтернативними шляхами. Такі можливості можна створити на базі наявних закладів професійної та вищої освіти. Важливо також забезпечити визнання кваліфікацій, здобу­тих у неформальній системі освіти або ж самостійно.

Третє. Система освіти повинна забезпечувати новий зміст, а новий зміст має базуватися на європейських орієнтирах. Йдеть­ся про набір ключових компетентностей, прийнятих Європейською Комісією. Але справа не в тому, що він там прийнятий, він потрі­бен сьогодні нам у сучасних українських реаліях. Зокрема, воло­діння рідною, державною та іноземними мовами, уміння вчитися, посилення природничо-математичної освіти, загальнокультурної, громадянської, підприємницької, з інформаційно-комунікаційних технологій і здоров’язберігаючих компетентностей. Я дуже споді­ваюся, що Національна академія педагогічних наук зможе пере­орієнтувати свою роботу на цю надзвичайно важливу потребу — оновлення змісту освіти.

Четверте. Цей новий зміст для його реалізації потребує більше навчального часу. Кожна мати, яка відправляє дитину до  школи, навіть першокласника, знає, який важкий портфель. Ми намагаємося дати дітям набагато більше знань, ніж нам їх ко­лись давали, а тривалість навчання залишається старою. Потрібна 12-річка. Це не іноземна мода, як дехто каже, це реальна вимога часу тут, в Україні. Однакова початкова школа, яка забезпечує ді­тям рівні гідні умови навчання, далі — допрофільна основна школа і профільна трирічна старша школа, в якій відповідно до своїх нахилів учні навчаються або за академічним, або за професійним напрямом.

П’яте. В умовах децентралізації важливо правильно розподі­лити фінансову відповідальність. Законодавство має чітко визна­чити всі показники освітньої субвенції, а саме витрати, які вона покриває. Наприклад, обов’язково субвенція має покривати заро­бітну плату, підручники, підвищення кваліфікації вчителів, можли­во, ще щось. Але ми маємо чітко розрахувати і реально оцінити спроможність районів, об’єднаних територіальних громад дофінансовувати загальну середню освіту, а ще самостійно фінан­сувати дошкільну і позашкільну освіту. Сьогодні ще залишається дискусійним позиціонування професійно-технічної освіти щодо її фінансування у проекті бюджету.

Дуже важливо також законодавчо зобов’язати громади гарантувати право дітей на всі види освіти, які ними фінансу­ються, зокрема на дошкільну і позашкільну освіту, щоб запобігти необґрунтованому скороченню мережі таких закладів.

Не можемо і просто закривати малокомплектні школи, хоча це наша біда і проблема. При цьому для дітей закладів, що закриваються, слід забезпечити доступ до освіти кращої якості. Я гаряче підтримую ідею Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка нада­вати гранти об’єднаним територіальним громадам на створення шкіл-хабів, куди будуть підвозити дітей. За рахунок концентрації ресурсів і цих грантів вони будуть обладнані новими кабінетами природничих наук, бібліотеками, комп’ютерною технікою, забез­печені кваліфікованими кадрами.

У населених пунктах, де громадськість категорично проти закриття конкретної школи, давайте створимо їм можливості мати громадську школу. А це означає передати школу в управління гро­мадській батьківській організації разом із фінансуванням. Це може бути новий тип закладів освіти. Принаймні він змушує подумати, що означає взяти на себе відповідальність за школу і за те, щоб вона працювала якісно.

Шосте — фінансування. Колеги, багато гарячих дискусій навколо освітньої послуги. Ми не можемо уникнути цього терміна, він є в нормативно-правовій базі, тому мусить бути виписаний і  в  законі. Окрім того, оця конструкція “безкоштовна освіта” є міфом не тільки в тому сенсі, що сьогодні батьки доплачують, а і в тому сенсі, що безкоштовну для батьків освіту ми оплачуємо з державного і місцевих бюджетів. Тому нам треба все-таки пра­вильно виписати цю освітню послугу, але без зайвої абсолюти­зації, як пропонується певними групами.

Наступне — децентралізація управління і фінансів. Централі­зовані програми закупівлі підручників, автобусів, комп’ютерів озо­лотили не одного чиновника. Ці закупівлі треба повністю передати громадам, тому що вони зацікавлені в якості навчання своїх дітей, опустити всі ці кошти на місцевий рівень. Крім того, слід враху­вати проблеми, які ми переживаємо цього року, проаналізувати їх. Всі знають, що вже закінчується рік, а нам не вдалося вчасно провести закупівлі підручників і автобусів.

Створення реального інклюзивного освітнього простору. Ми повинні запросити до загальноосвітніх шкіл всіх дітей, які можуть навчатися у звичайному колективі. І я щиро вдячна дружині Пре­зидента Марині Порошенко за те, що вона взяла цю тему під свій патронат. І сьогодні ми будемо багато про це говорити, я не зупиняюся.

Реалізація права вибору в освіті. Ми також солідарні з  Міністерством освіти і науки: рівність усіх форм власності. Давайте почнемо хоча б із 50 відсотків фінансування коштів на одного учня, які підуть за дитиною.

Далі — розвиток системи зовнішнього і внутрішнього оцінювання якості освіти, дієва Національна рамка кваліфікацій, правильне позиціонування вищих навчальних закладів…

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу завершувати.

 

ГРИНЕВИЧ Л.М. За рахунок міністра, який зекономив час. Сергію Мироновичу, ви зекономили 3 хвилини, можна, я візьму півтори? Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, Сергію Мироновичу. Передаємо зекономлений час.

 

ГРИНЕВИЧ Л.М. Дякую. Ми тісно співпрацюємо з Міністер­ством освіти і науки навіть у цьому.

Отже, позиціонування вищих навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації — це болюча проблема, вона сьогодні також буде звучати тут. Неприйнятною, на мою думку, є позиція Міністерства фінансів щодо передачі їх фінансування на місцевий рівень. Ці  заклади готують дітей і студентів навіть з інших областей, не тільки з тих міст, на бюджети яких хочуть покласти фінансування. Тому буде дуже складно пояснити містам, чому вони повинні дофінансовувати їх із місцевих бюджетів. Це дуже дискусійне питання.

Нам треба налагодити взаємозв’язок між ринком праці та системою освіти через відповідне інституційне забезпечення, ці пропозиції також передбачені в проекті Рекомендацій парла­ментських слухань.

І очевидно, що недостатньо підготувати всі ці законопроекти та домогтися їх прийняття, бо найскладніша частина процесу — імплементація. Але в нас є шанс це зробити. Ми маємо подолати, шановні колеги, зневіру. Ми не здатні до позитивної дії, якщо не віримо в себе. Маємо подолати егоїзм, бо ми досі витрачаємо чимало енергії, навіть під час розроблення законопроектів, на взаємопоборення через нездатність сприйняти і зрозуміти інтере­си інших. І ще ми маємо подолати себе, щоб завершити з цим станом 25-річної прокрастинації в освіті.

У нас справді немає часу. Майдан вивільнив величезну суспільну енергію, це енергія творення нового. Підстав для нарікань надто багато у кожного з нас, але емоції не мають стати виправданням для бездіяльності. Слід припинити нарікати, треба діяти, навіть у ці складні часи. У цьому я бачу сенс нашої спільної роботи надалі.

Сподіваюся на конструктивне обговорення проекту Реко­мендацій, бо для нас дуже важливо почути конкретику, що саме ми в цих рекомендаціях ми маємо змінити, бо вони є результатом численних обговорень, організованих Комітетом з питань науки і освіти. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Щиро дякую, Ліліє Михайлівно.

Запрошую до співдоповіді першого віце-президента Націо­нальної академії педагогічних наук України, дійсного члена На­ціональної академії педагогічних наук України, доктора педагогіч­них наук, професора Лугового Володимира Іларіоновича.

 

ЛУГОВИЙ В.І., перший віце-президент Національної академії педагогічних наук України. Шановна Оксано Іванівно! Шановні колеги! Національна академія педагогічних наук України як ключо­вий учасник освітніх реформ підтримує розгляд сьогоднішнього питання як невідкладного. Що, на наш погляд, потребує законо­давчого врегулювання насамперед?

Перше — це створення умов і гарантій для навчання кожної людини впродовж життя від народження. Тому базовим Законом “Про освіту”, проект якого зараз розробляється, має бути чітко окреслена сучасна архітектура освітньої системи в єдності її фор­мальної, неформальної та інформальної складових.

У зв’язку з цим після прийняття прогресивного спеціального Закону “Про вищу освіту”, мабуть, найбільшу тривогу і турботу викликає середня ланка формальної освіти. Саме щодо цієї цен­тральної освітньої ланки держава має найбільше конституційних зобов’язань.

Сьогодні, попри всі негаразди, ми не маємо права погоджу­ватися на повну загальну середню освіту, яка триває менше 12 років, з низки причин.

По-перше, тривалість нинішньої 11-річної середньої освіти за п’ятиденного тижневого навчання еквівалентна десятирічці да­лекого минулого за навчання шість днів на тиждень, чого замало.

По-друге, 11-річної середньої освіти недостатньо, аби успішно навчатися у вищій школі, на що скаржаться університети, про що свідчить зовнішнє незалежне оцінювання, і що відчувають батьки і школярі.

По-третє, 12-річна середня освіта розвантажить учнів і дасть змогу реально забезпечити профільну старшу школу, зробити навчання більш якісним, вмотивованим і цікавим, сформувати ключові життєві компетентності, необхідні кожній сучасній людині, щоб продовжувати навчання і бути успішною.

По-четверте, 12-річна школа захистить дитинство, тобто дітей до 18 років. Адже за нинішнього 11-річного терміну серед­ньої освіти українські школярі закінчують школу в 17 років, а то й раніше, тобто потрапляють у дорослі соціальні відносини, поде­куди жорсткі ринкові умови в дитячому віці, неповнолітніми.

По-п’яте, європейська інтеграція зобов’язує враховувати стандарти і рекомендації, практику Європейського Союзу, в якому давно немає 11-річної середньої освіти.

Національна академія педагогічних наук готова забезпечити науково обґрунтований зміст 12-річної повної загальної середньої освіти та його методичний супровід.

Щоб поліпшити ситуацію у середній ланці освіти, на нашу думку, необхідно реформувати саме старшу школу, зробивши її трирічною, профільною і відокремленою від початкової та базової середньої освіти.

З урахуванням трирічної профільної старшої школи можна і  потрібно побудувати нову об’єднану ланку професійної освіти, яка завершувалася б наданням кваліфікацій кваліфікованого робіт­ника та молодшого спеціаліста.

При цьому разом з професійною освітою слід надати мож­ливість здобувати повну загальну середню освіту. Водночас осо­ба  має набути право відтерміновувати виконання конституційної вимоги щодо обов’язкового здобуття повної загальної середньої освіти на зручний для себе період.

Модернізовані профільна середня та професійна освіта мають надаватися в оптимізованій мережі відповідних закладів.

Забезпечення профільної середньої освіти потребує ство­рення функціонально спроможних профільних ліцеїв, що постача­тимуть добре підготовлених, профільно зорієнтованих і профе­сійно вмотивованих вступників до закладів вищої освіти.

Для ефективного здійснення професійної освіти доцільно об’єднати існуючі професійно-технічні училища і технікуми, які здебільшого подрібнені, створити мережу укрупнених багатопро­фільних професійних коледжів, здатних гнучко реагувати на регіо­нальні і місцеві потреби, мати розвинену навчально-виробничу інфраструктуру.

Цей висновок Національної академії педагогічних наук ґрунтується на аналізі досвіду відповідного укрупнення закладів професійної освіти у Нідерландах, Німеччині, Фінляндії, Шотландії, інших успішних країнах. При цьому в окремих випадках можуть існувати професійні ліцеї, що готуватимуть кваліфікованих робіт­ників.

Управління мережею профільних ліцеїв та професійних ліцеїв і коледжів слід зосередити в регіонах, як правило.

Таку організацію професійної освіти необхідно закріпити у відповідному новому спеціальному законі.

Базовий закон також має передбачати формальну освіту, починаючи від народження людини, тобто на ясельному і дошкіль­ному освітньому рівні, що має набути подальшої конкретизації у спеціальному законі про ранню дитячу та дошкільну освіту.

Отже, базовий Закон “Про освіту” має чітко врегульовувати рівневу організацію формальної освіти. У зв’язку з цим у законо­проекті потрібно зазначити кваліфікаційні рівні Національної рамки кваліфікацій. При цьому, крім переліку та нумерації, дати їх ко­роткий інтегрований компетентнісний опис, а також однозначно прив’язати рівні формальної освіти до кваліфікаційних рівнів рамки.

Що стосується уже здійсненого Законом “Про вищу освіту” віднесення рівнів вищої освіти до кваліфікаційних рівнів Націо­нальної рамки кваліфікацій, це співставлення доцільно зберегти.

Друге. Нове освітнє законодавство має забезпечити запровадження компетентнісного підходу в освіті, що дасть змогу інтегрувати з формальною освітою неформальну та самостійну (так звану інформальну) освіту в цілісний освітній простір. У тако­му освітньому просторі з’явиться можливість для реалізації будь-яких освітніх траєкторій людини.

У зв’язку з цим законом має бути закріплена позашкільна освіта і освіта дорослих. Що стосується освіти дорослих, роль якої стрімко зростає у змінному світі, то вона повинна включати гарантовану і забезпечену післядипломну освіту, підвищення ква­ліфікації, оцінювання і кредитування самостійно здобутих компе­тентностей і кваліфікацій. Учені академії готові підготувати законопроект про освіту дорослих.

Третє. І базовий, і розроблені на його основі спеціальні за­кони мають передбачати чітке унормування національної системи забезпечення якості освіти на всі освітніх рівнях. Адже забез­печення якості — це істотно більше, ніж контроль якості. У зв’язку з цим слід визначитися з тим, хто і як буде здійснювати таке забезпечення для дошкільної, середньої, професійної освіти в ре­гіонах і на місцях. Зокрема, конкретизувати, як забезпечувати­меться незалежність органів і установ, що управляють процесами зовнішнього забезпечення якості освіти.

Четверте. Закон має зміцнити соціальний статус, посилити професійні стандарти та мотивацію діяльності педагогічних пра­цівників, про що вже говорилося. Освіта не може називатися пріо­ритетною сферою, якщо педагогічна праця в ній ціниться нижче середнього в економіці.

Нарешті, останнє у виступі, але не останнє за значущістю. Будучи високоінтелектуальною за сутністю, освіта не може обій­тися без не менш високоінтелектуального її забезпечення. Йдеть­ся про науковий і методичний супровід. У цьому головна відпові­дальність належить спеціалізованій Національній академії педаго­гічних наук України, яка утворена 1992 року указом глави держави за прикладом інших країн, включаючи США, і разом з НАН та іншими національними галузевими академіями наук діє на підставі закону.

НАПН України, споживаючи невеликі державні кошти — менше 0,2 відсотка видатків на освіту в цілому, науково і мето­дично підтримує найбільшу гуманітарну сферу, в якій навчаються або  працюють 8,5 мільйона громадян України, або кожен п’ятий. Разом з тим ми є свідками планів істотного зменшення й цих критично малих видатків. Учені академії звертаються до урядовців, парламентаріїв із закликом не допустити руйнації створеного за  роки незалежності науково-методичного потенціалу академії, її  наукових шкіл і колективів, дослідницької інфраструктури, ско­рочення вчених, які плідно і заповзято працюють на майбутнє України. В інакшому разі це призведе до фрагментарного й епізо­дичного науково-методичного супроводу освіти, негативно позна­читься на суспільному розвитку.

Слава мудрому і освіченому українському народу! Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Тепер запрошую до слова Мишка Володимира Івановича, директора Кременецької загальноосвітньої школи-інтернату І–ІІ ступенів Кременецької районної ради Тернопільської області.

 

МИШКО В.І., директор Кременецької загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІ ступенів Кременецької районної ради Тернопільської області. Шановна Оксано Іванівно! Шановні Ліліє Михайлівно, Сергію Мироновичу! Шановні учасники парламент­ських слухань! Сподіваюся, що в цьому добірному товаристві немає байдужих до освіти, і вважаю, що освіта в Україні, у тому числі загальна середня, має бути пріоритетом у діяльності держа­ви і розглядатися як одне з питань національної безпеки України. Тому що в іншому ракурсі її не слід навіть і розглядати.

Загальна середня освіта є не лише фундаментом вищої освіти, а й базою для підготовки професійних кадрів, розвитку галузей економіки та ще й школою патріотизму. Наші випускники шкіл гідно проявили себе на Майдані Незалежності та у важких боях у зоні АТО, а значна частина шкільних колективів є найактив­нішими волонтерськими загонами. Тому бажаємо кожному батько­ві, який перебуває на фронті, у зоні АТО, повернутися в сім’ю, повернутися в нашу школу, очолити батьківський комітет і бути разом із громадою. Давайте їм побажаємо цього (Оплески).

Так само, як у більшості галузей економіки за 24 роки досить мало вкладалося в заміну основних засобів виробництва, так і в школу як центр освітніх послуг капіталовкладень було ката­строфічно мало. Лише фанатично віддані творчі педагоги забез­печили практичне виконання теоретично обґрунтованих тез — рів­ного доступу до освіти (де слово і діло — велика різниця), готуючи учнів до перемог у конкурсах, олімпіадах і змаганнях. На жаль, сьогодні не забезпечується повною мірою підтримка середньої освіти.

Розглядаючи проект Закону “Про освіту” — своєрідну конституцію галузі, хочеться побачити максимальну рівність освіти в усіх державних та комунальних закладах, рівний доступ до освіти, взаємну законодавчо закріплену відповідальність батьків і  педагогів за майбутнє дітей та держави, зрозуміти взаємодію партнерів освіти (культура, спорт, громадські організації тощо) — все, що має підтвердити статтю 53 Конституції України.

Особливо відповідальним є прийняття цього закону в період економічної кризи, воєнних дій, адміністративної та іншої реформ. Я брав участь у парламентських слуханнях, коли згідно з попе­реднім законом ми вже мали перейти на 12-річку. Пам’ятаєте, коли 9 клас дійшов вже до 10-го, і тут відбулися парламентські слухання, де запропонували зупинити, розширити дошкільну освіту, запровадити обов’язкову дошкільну освіту з 5-річного віку, начебто вона це компенсує.

Ви знаєте, я радий сьогодні виступу очільника Національної академії педагогічних наук, тому що вона стабільно обстоює (і тоді президент НАПН України, і сьогодні віце-президент кажуть одне): 12-річна освіта — обов’язковий крок, для того щоб рухатися далі. Але тоді не послухали, тоді нас просто використали, нашу при­сутність. Я сподіваюся, що сьогодні ми не просто присутні, ми є активні в тому, що вболіваємо за освіту.

Я не хотів би, щоб ми вболівали так, що сьогодні, соромно сказати, досі немає підручників для учнів 4–7 класів. Це сором! І  якщо ми говоримо про підручник як базу для навчання, то має­мо  визнати, що цю справу завалили. Якщо ми не можемо цього виконати, давайте перекладемо на батьків: підручник купується магазині — і на цьому кінець. Інакше ми так будемо щороку затягувати час. І щороку змінюються підручники. Ми говоримо про електронні носії. Електронні носії теж мали б надійти в такий спосіб, щоб кожна дитина мала доступ.

І ще. Я вже вкотре ознайомлюся з проектом Закону “Про освіту” і не знаю, чи маємо ми з вами можливість побачити останній варіант. Тому що варіантів закону дуже багато, і кожен трактує кожну статтю по-різному. Я хотів би побачити остаточний варіант, винесений на обговорення.

Ну, наприклад, у частині другій статті 3 говориться про право на освіту так: “В Україні створюються рівні умови доступу до освіти”. Ким? Я хотів би сказати інакше: “Держава забезпечує рівні умови доступу до освіти” (Оплески). Держава бере на себе відповідальність, а не створює умови протягом 24, 25, чи 26 років. Забезпечує кожній дитині, народженій в Україні.

Далі. Принципи та засади освітньої діяльності: “забезпечен­ня якості освіти”, а тоді ”забезпечення рівного доступу до освіти”. Чому не забезпечити рівний доступ до освіти в першу чергу? А потім, наступним пунктом, поставте “забезпечення якості осві­ти”. Раніше доступ, а потім якість.

Ніхто сьогодні в Законі “Про освіту” не розділяє сільську школу і міську, там йдеться про базову школу. Є обмеження. Кажуть, якщо в базовій школі 15 учнів, тоді фінансується субвен­цією, а якщо менше 15, тоді 50 відсотків — територіальна громада, а 50 відсотків — субвенція. А село? Ви знаєте, що матиме гро­мада села? Якщо там немає жодного підприємця, якщо там немає жодної заправки, де вона ті 50 відсотків знайде?

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу, 10 секунд, завершуйте, будь ласка.

 

МИШКО В.І. Тому я вважаю, що для сільської школи мають бути інші компоненти.

І ще про пенсіонерів, ветеранів праці. Забувають таке: якщо ти живеш у селі і вийшов на пенсію, то тобі пільги ще є…

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова Порошенко Марину Анатоліївну, дружину Президента України Петра Порошенка.

 

ПОРОШЕНКО М.А., дружина Президента України Петра Порошенка. Шановні народні депутати, представники громад­ськості, експерти і батьки! Переконана, що сьогодні тут зібралися люди, які усвідомлюють власну відповідальність за долю України і  розуміють, що освіта є фундаментом сильної нації та запорукою успішного розвитку нашої країни.

Хочу наголосити, що обраний Україною європейський шлях  розвитку насамперед означає зміну ставлення до людини. Тому основою нового Закону України “Про освіту” мають стати са­ме інтереси дитини, школяра, студента, вчителів та батьків.

У цьому контексті хочу детально зупинитися на питанні інклюзивної освіти, для впровадження якої я докладаю багато зу­силь. Сьогодні від змісту і якості нового закону залежить доля понад 150 тисяч українських дітей, а якщо рахувати разом з бать­ками та членами їхніх родин — це майже 1 мільйон зацікавлених та дотичних осіб.

Більше того, інклюзивна освіта — це переосмислення ставлення всього українського суспільства до людей з обмеже­ними можливостями. За великим рахунком, як слушно зауважила колега з парламенту Канади, з якою я мала робочу зустріч, кожен із нас знаходиться на відстані лише однієї аварії від інвалідності. Тому питання інклюзивної освіти — це нагальна потреба не лише людей з обмеженими можливостями, а кожного члена суспіль­ства. І дуже важливо, що в цьому питанні вже з’явився діалог.

За моєю ініціативою проведено декілька “круглих столів” та засідань робочих груп за участю представників влади і громад­ськості, експертів які працюють у сфері захисту прав людей з обмеженими можливостями в Україні та за кордоном. За цей час нашими зусиллями напрацьовано та направлено до Кабінету Міні­стрів резолюцію і дорожню карту дій для вивчення та поступового впровадження в життя дієвих механізмів інклюзивної освіти. Опрацьовано існуючу редакцію законопроекту “Про освіту”, внесе­но правки, які виключили дискримінаційні норми та узгодили термінологію відповідно до міжнародних стандартів. Ці пропозиції є спільним баченням громадського сектору та експертного сере­довища, тому сподіваємося, що Міністерство освіти і науки та профільний комітет Верховної Ради приймуть до розгляду запро­поновані нами формулювання. Також вже є діалог та взаємо­розуміння з Міністерством фінансів у питанні підтримки цього напряму і готовність розробляти пропозиції щодо бюджетного законодавства.

Цього року вперше за часи незалежності нашої держави ми розпочали ґрунтовне дослідження щодо реалізації прав дітей з інвалідністю в Україні.

Підсумовуючи, хочу наголосити: щоб закон був дієвим, він має розроблятися за участю тих, хто від нього залежить, і тих, хто безпосередньо з ним працюватиме. Але найголовніше, щоб усі зацікавлені сторони мали консолідоване бачення і спільну мету — забезпечити дітям право бути повноцінними членами суспільства.

І зараз я хочу передати слово саме такій людині, яка, незважаючи на життєві обставини, іде до своєї мети, стійко дола­ючи всі перепони на своєму шляху. Перепони, яких не повинно бути. І суспільство має повернутися до таких людей обличчям. Прошу до слова Ангеліну Чендарову.

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу, увімкніть мікрофон.

 

ЧЕНДАРОВА А.М., випускниця Цюрупинського дитячого будинку — інтернату. Доброго дня! Мене звати Ліна, я інвалід ІІ групи, у мене на руках по три пальці і немає ноги. Передовсім я хочу подякувати Марині Анатоліївні за те, що вона запросила мене сюди, до вас.

Я жила в дитячому будинку майже все своє дитинство, адже від мене відмовилися батьки на четвертий день після мого на­родження. Я не скажу, що нам було дуже комфортно там навча­тися, адже ми завжди були закриті в одному інтернаті: там і навчалися, і жили. А нам хотілося навчатися в нормальній школі, адже ми такі самі, як і всі інші діти. Але… вибачте, що я так хвилююся... Нас не хотіли, мабуть, показувати суспільству.

Вперше я побачила Діда Мороза тільки у 9 років, наприклад. Тому що на всі свята через те, що я інвалід, мене садили за спинами працівників, і я не бачила ні Діда Мороза, ні Снігуроньки, для мене свята не було ніколи. Ми завжди хотіли їсти. Чомусь держава витрачала більше коштів на сам дитячий будинок, аніж на дітей (Оплески).

І головне, я хотіла б, щоб зараз говорили не тільки про те, як треба навчати таких дітей із інтернатів, як я, а щоб у нас було майбутнє після дитячих будинків. Адже у більшості дітей з інвалід­ністю І і ІІ груп немає майбутнього. Я — дитина, якій пощастило, одній із 100, можливо, навіть із тисячі чи навіть із 100 тисяч.

Наприклад, я завжди мріяла бути телевізійним режисером. Але коли я прийшла до вузу і подала папку зі своїми докумен­тами, мені її повернули, не відкриваючи. Сказали: ви — інвалід і не можете тут навчатися, адже майбутні режисери мають два роки займатися хореографією. Я цього в принципі не розумію: чому мені як режисеру треба два роки займатися хореографією, невже не можна зробити якусь альтернативу? Я спортсменка, і могла б представляти інститут у цій сфері.

Нещодавно я брала участь у конференції з канадійцями і була дуже вражена, що в Канаді 98 відсотків дітей з інвалідністю навчаються у нормальних школах. Тобто там взагалі немає якихось закритих соціальних закладів, де навчаються тільки діти з інвалідністю. І 40 відсотків таких дітей там закінчують вузи. Мені дуже хотілося б, що і в нашій державі так було.

Я дивилися проект Закону “Про освіту”. Там є стаття 18, яка, на мою думку, дискримінує всі права інвалідів. Там записано, що дитина з інвалідністю може навчатися в інклюзивному класі, за умови якщо це не порушує права інших, нормальних, дітей. Тобто, відповідно, я ніби можу навчатися, але якщо не буде проти інша дитина або її батьки. Ну, якийсь абсурд виходить. Чому така дискримінація? (Оплески).

У мене запитання: чому така дискримінація, чому така неповага до нас? Адже ми такі самі, як ви. Єдине, нам трохи не пощастило у цьому житті. Мені хочеться, щоб прибрали цю статтю або змінили її якось. Тому що ми хочемо навчатися, хочемо роз­виватися, але оця стаття 18 не дає нам навіть навчатися. Дякую за увагу. Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую дуже, Ліно, за мужність, за відвертість.

Запрошую до слова Сушкевича Валерія Михайловича, Уповноваженого Президента України з прав людей з інвалідністю, народного депутата України третього — шостого скликань. Прошу.

 

СУШКЕВИЧ В.М., Уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю. Оксано Іванівно, хочу подякувати вам осо­бисто за нашу спільну працю. Особлива подяка також Лілії Михай­лівні Гриневич, з якою я співпрацюю дуже багато років і як на­родний депутат, і зараз як Уповноважений Президента України. Особлива подяка Марині Анатоліївні, яка дуже чітко і системно взялася за підтримку цього напряму.

Шановні колеги! Нещодавно, 3 грудня, відзначався Міжна­родний день людей з інвалідністю. І я радий бачити в цьому залі дуже багато людей, які працюють над забезпеченням права діток з інвалідністю на освіту. У цей день я дякую всім, хто допомагає, вирішує і відповідає за те, щоб були забезпечені права людей з інвалідністю, а особливо діток з інвалідністю.

Хочу сказати… Ангеліно, ми з тобою зустрілися на Майдані Незалежності. Пам’ятаєш, так? Саме там ми познайомилися. Хочу тобі сказати, що норма статті 18, про яку ти казала, за моєю іні­ціативою виключена із законопроекту, її більше немає (Оплески).

Шановні друзі, наведу трохи статистики, вона не дуже опти­містична. Не відвідують школу 51 відсоток дітей з інвалідністю. До семирічного віку не відвідують дитячий садок 83,3 відсотка дітей з інвалідністю. Серед діток дошкільного віку, які відвідують дитячий садок, лише 0,6 відсотка — діти з інвалідністю. Отака статистика на сьогодні.

Я хотів би сказати, що є все-таки позитивна динаміка руху до того, щоб ці питання вирішувалися. Я не подякував Міністер­ству освіти і науки, але все-таки хочу подякувати, пане міністре, тому що тільки за останній рік сім нормативно-правових актів, включаючи законодавчі акти, присвячені інклюзивному навчанню. У тому числі вирішено питання про запровадження навчальної дисципліни “Основи інклюзивної освіти”. Це також успіх. І хочу сказати, що серед студентів вищих навчальних закладів кількість дітей з інвалідністю зросла в 2,7 разу.

Проте, шановні колеги, все ж більше проблем і невирішених питань. Давайте усвідомимо, Марина Анатоліївна назвала циф­ру — 150 тисяч діток з інвалідністю, і для половини з них право на освіту взагалі закрито. Тільки уявіть: десятки тисяч діток з інвалід­ністю просто не мають можливості навчатися в Українській держа­ві. Це свідчить про те, що проблема — одна з найбільш критичних.

І сьогодні одним із чинників цієї критичної проблеми є  фізична недоступність навчального закладу. Шановні колеги, у мене є дані офіційної статистики, начебто доступні 25 відсотків дошкільних закладів, 40 відсотків загальноосвітніх навчальних за­кладів. Я вважаю це умовними цифрами, тому що на сьогодні навіть не існує заборони здачі в експлуатацію нових недоступних шкіл. Я вже не кажу про старі, їх важко зробити доступними, але можливо. Це важко, але ми це робимо. Але здавати в експлуата­цію нові школи недоступними… Треба просто встановити забо­рону! Я звертаюся до Міністерства освіти і науки з цього приводу.

Переважна більшість освітніх закладів не мають оснащення для того, щоб дітки з інвалідністю могли навчатися.

Підручники. Ви казали про те, що підручниками не забезпе­чуються здорові дітки, а для діток з інвалідністю їх просто немає, вони не існують. У перші повоєнні роки в радянській Україні бу­ло видано більше підручників для дітей з інвалідністю, ніж за всі роки незалежності Української держави. Вдумайтеся, після війни Радянський Союз видав для діток з інвалідністю більше книжок і підручників, ніж ми за всі роки незалежності Української держа­ви. Це страшний показник, і я хотів би, щоб про нього пам’ятали ті, на кого покладено відповідне забезпечення.

На жаль, я не можу сьогодні торкнутися всіх питань щодо забезпечення діток з інвалідністю, тому хочу звернутися до всього загалу освітян, народних депутатів, урядовців. Реальні зрушення є, але не забезпечено системності у впровадженні освіти для ді­ток з інвалідністю. Існує маса нормативно-правових актів, але вони недосконалі і несистемні, тому щоб дитинка з інвалідністю прорвалася до освіти, повинні докласти неабияких зусиль мама і  тато. Частіше мама, бо тат, на жаль, не вистачає у таких сім’ях.

І на завершення. На мою думку, основою для вирішення цих проблем має стати визнання інклюзивного навчання одним із пріоритетів державної політики у сфері освіти. Я прошу всіх вас, щоб в Україні не було жодної дитини, для якої освіта взагалі недоступна. Сьогодні освіта недоступна для десятків тисяч діток з  інвалідністю. Дякую і сподіваюся на співпрацю (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую дуже, Валерію Михайловичу.

Запрошую до слова Олександра Співаковського, народного депутата України, першого заступника голови Комітету з питань науки і освіти.

 

СПІВАКОВСЬКИЙ О.В., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (одномандатний виборчий округ №182, Херсонська область, партія “Блок Петра Порошенка”). Шановні колеги! Шановні освітяни! Я тут виступаю не просто як народний депутат України, а як людина, яка пропра­цювала в нашій системі 36 років, багато з вас мене знають.

Я щойно повернувся з Херсона, де протягом п’яти днів зустрічався з виборцями. Зокрема в університетах, з більш як тисячею студентів, до речі, більшість із яких не отримують індек­сації. Зустрічався з профспілками. До речі, передали листа, якого підписали 640 тисяч освітян, які не згодні з тим, що зараз відбувається.

Знаючи, що не вкладуся в регламент, хочу сказати, що я представляю найбільшу парламентську фракцію — партії “Блок Петра Порошенка”. Тому вчора увечері опублікував тези свого виступу на спеціальному чаті, для того щоб мої колеги розуміли, що зараз відбувається. Тому я не знаю, як там уже буде справа, але хочу сказати про ті речі, про які, може, хтось не хоче гово­рити, але вони є. І ми з вами своїм ім’ям, своєю репутацією відповідаємо за те, що зараз відбувається. Бо система освіти має дуже велику інерцію, і те, що зараз приймемо, ми відчуємо через 10 років, зрозуміємо через 15 років, а через 20 років наші діти відчуватимуть все те, що ми сьогодні будемо приймати.

За останні два роки було немало законодавчих ініціатив, спрямованих на реформування освіти. З точки зору логіки, реформу освіти України необхідно було розпочинати з базового Закону “Про освіту”, покликаного регулювати весь спектр суспіль­них відносин в освітній сфері, де закласти основні постулати здійснення освітньої діяльності.

Натомість ми пішли іншим шляхом. Так, спочатку було прийнято нову редакцію Закону України “Про вищу освіту”, потім Закон “Про наукову і науково-технічну діяльність”, потім внесли законопроект “Про професійну освіту”. Правильно міністр сказав, у Конституції (статті 43 і 53) немає терміна “професійна освіта”, використовуються терміни “професійно-технічне навчання” та “професійно-технічна освіта”. І тільки 19 листопада Кабінет Міні­стрів подав до Верховної Ради України нову редакцію Закону України “Про освіту”. Складається таке враження, що ми спочатку будуємо поверх будинку — закони “Про вищу освіту”, “Про про­фесійну освіту”, потім дах — Закон “Про наукову і науково-технічну діяльність” і лише після цього починаємо закладати фундамент — Закон “Про освіту”. З моєї точки зору, такий підхід видається дещо незрозумілим, якщо не сказати алогічним.

Окремо хочу зупинитися на прийнятому минулого року Законі України “Про вищу освіту”. Як людина, яка працювала в цій системі, пройшла шлях від вчителя математики до проректора Херсонського державного університету, я можу про це говорити. Так, з метою імплементації закону прийнято лише 19 нормативно-правових актів, або 40 відсотків потреби, і багато з прийнятих рішень зустрічають опір і нерозуміння на місцях. Про що це свід­чить? Лише про те, що наші закони створюються вузькою групою експертів (не ображайтеся, але це так), обговорюються майже кулуарно, багато пропозицій, які підтримує більшість, ніяк не враховуються. У результаті імплементація такого закону стає нереалістичною.

Ми також бачимо, як створення нових інституцій європей­ського зразка, передбачених цим законом, наприклад Національ­ного агентства із забезпечення якості вищої освіти, виявилося надзвичайно складним в умовах існуючої управлінської системи, бо стара система опирається. Хочу зауважити, що це агентство мало розпочати роботу з 1 вересня, і пряма імперативна норма закону просто порушується.

Після прийняття цього закону маємо ще дві нові редакції законів, що стосуються освіти, — законопроект “Про професійну освіту” та проект базового Закону “Про освіту”. Треба сказати, що  в цих законопроектах відображені справді прогресивні ідеї стосовно державно-громадського партнерства та інші. Але вади, які ми ообговорювали, в тому числі на розширених засіданнях Комітету, показують, що їх імплементація в наших умовах нереалістична.

Не секрет, що основна умова і запорука розвитку освіти в усіх формах — це фінансування, гроші, капіталовкладення. Інве­стиції в освіту — це основне, що може допомогти нам зрушити з місця. Але гроші не приходять просто так. Як відомо, немає дер­жавних грошей, є гроші платників податків. Люди, які сплачують податки в нашій країні, не хочуть вкладати гроші в систему освіти, бо вважають її надто неефективною. Насправді такою її зробило неефективне державне управління. Існуюча система державного управління освітою неефективна, вона створює прямі перешкоди фінансовим інвестиціям в освіту — і бюджетним, і приватним.

Так, два дні тому в Міністерстві освіти і науки мені пояснили, що інвестиції в будівництво корпусу Херсонського національного технічного університету неможливі через специфіку нашого зако­нодавства. Причому це не Закон “Про вищу освіту”, такі питання регулюються іншими законами. Більше того, коли я попросив посадовців міністерства допомогти розв’язати цю проблему, щоб національний університет зміг отримати гроші інвестора, вони авторитетно пояснили мені, що в цьому немає сенсу, бо освіта у  нас і так неефективна. То хто ж робить її неефективною? Хто перешкоджає розвитку освіти, інвестиціям в освіту?

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу, завершуйте, будь ласка, 30 секунд.

 

СПІВАКОВСЬКИЙ О.В. Ну, я просто прошу преференцій для себе. Чому? Ви повинні розуміти, я виступатиму на засіданні фракції і буду доводити, що ми повинні виділяти кошти. Ми мали дуже складну дискусію і у фракції, і з Ігорем Віталійовичем Коно­ненком після його виступу на 112-му каналі. Тому якщо хочете по­чути всю правду, будь ласка, дайте мені час… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Скільки вам треба часу для того, щоб сказати всю правду?

 

СПІВАКОВСЬКИЙ О.В. Ще 3 хвилини.

 

ГОЛОВУЮЧА. Добре, 3 хвилини.

 

СПІВАКОВСЬКИЙ О.В. Посадовці найвищого рангу, управ­ління освіти не мають достатньо мотивації сприяти розвитку освіти. На жаль, це так. При цьому вся наша освіта залежить від них, і залежить дуже сильно. Багато наших навчальних закладів значною мірою самостійно заробляють собі на життя, але можли­вості користуватися власними коштами для них настільки усклад­нені, що це стало гальмом розвитку освіти.

Досвід наших реформ, особливо законодавства у сфері освіти, засвідчує ще одну важливу річ: люди не підтримують цих реформ, не розуміють, які проблеми вони вирішують. За даними освітянської профспілки, понад 640 тисяч освітян підписали пети­цію проти прийняття проекту Закону “Про освіту”. Я передам цю петицію вам, Ліліє Михайлівно, і вам, Сергію Мироновичу. Я зу­стрічався з великою кількістю людей, вони кажуть: “Не голосуйте, бо це є поховання. Не ховайте нашу освіту!”.

Соціологічні опитування засвідчують, що понад 70 відсотків батьків проти 12-річної шкільної освіти, яка закладена в цьому проекті. Хто і яким чином обґрунтував 12 років навчання у школі? Це виглядає як знущання над здоровим глуздом.

Реформування потребує сам підхід до створення навчальних програм, інакше всі безмірні професорські знання (хоч я й сам професор) перекочують у нові підручники для 12-класної школи. Такий експеримент вже мав місце, коли пан Табачник скасував рішення пана Кременя, і виявився повністю безперспективним. Це лише один важливий приклад, який показує тупиковість нинішньої законодавчої стратегії.

Проблеми багатьох наших можновладців — у тому, що вони думають, ніби зможуть провести реформи самі, вони вірять, що користуються повноваженнями, їм просто треба нав’язати свою прогресивну волю народу — і все спрацює. Не буде такого! Реформи — це не справа політиків, це справа всіх, всього народу.

Окремо хотів би зупинитися на критичних проблемах нашої освіти. Насамперед викликає велику занепокоєність зростаюча з  року в рік кількість студентів, які виїжджають навчатися за кордон. Молодь не бачить перспективи свого розвитку в Україні, голосує ногами: 53 тисячі студентів поїхали за кордон. Оце оцінка нашої з вами діяльності! Це така ж кількість студентів, як у двох найбільших українських університетах разом взятих — Львівській політехніці та КПІ. Або стільки студентів, скільки сукупно навча­ються у вишах Рівненської та Волинської областей. На жаль, і цього року тенденція не змінилася. Це перше.

Друге — не виконана програма “Шкільний автобус”. Незважаючи на те, що вже спливає бюджетний рік, передбачені цією програмою кошти… До речі, я сьогодні розмовляв про це з Юрієм Віталійовичем Луценком. І Луценко сказав: “Не проголо­сує фракція БПП ні за які реформи, якщо тисяча автобусів не буде закладена”. Міносвіти планує передати повноваження для закупів­лі таких автобусів місцевим бюджетам, що, враховуючи залишок часу до кінця року, є нереалістичним.

Третє. Вже вдруге планується передати фінансування професійно-технічних закладів на місцеві бюджети. Це нонсенс.

Четверте. Протягом двох останніх років відбулося скоро­чення 50 тисяч бюджетних місць у вищих навчальних закладах.

П’яте. Істотно скорочено набір студентів за спеціальностями “вчитель математики і фізики”. Через 10 років вже не буде вчите­лів фізики і математики, і школа на цім закінчиться…

 

ГОЛОВУЮЧА. Скільки вам дати часу? Прошу завершувати.

 

СПІВАКОВСЬКИЙ О.В. Досі не реалізовано забезпечення підручниками 4-7 класів, про що сказали. За наявною у мене ін­формацією, а вона абсолютно чітка, близько 90 мільйонів гривень бюджетних коштів, призначених для їх закупівлі, до кінця року так і не будуть використані. А це ті кошти, шановні панове народні депутати, які ми віддали зі своєї зарплати, щоб надати їх школам.

Сьоме. Продовжується кримінальний скандал навколо ЗНО. Так, за отриманою мною інформацією, вже доведено більше 200 випадків несанкціонованого втручання в цю систему. Шановні колеги, навіщо ми підриваємо те, що створено і, дійсно, є дуже важливим для розвитку системи освіти? ЗНО — це дуже потужний і головний інструмент вимірювання того, що відбувається в освіті.

Враховуючи вищевикладене, постає цілком обґрунтоване запитання: про які реформи ми ведемо мову? За роки незалеж­ності сотні тисяч освітян працювали для того, щоб зберегти свої навчальні заклади, розвинути їх, зробити процвітаючими і стабіль­ними, потрібними на ринку освітніх послуг. Наші вчителі, професо­ри, директори, ректори — це люди, які присвятили себе освіті. Вони, їхні знання і багаторічний досвід — основа розвитку та доб­робуту нашої країни. Сьогодні освітнє законодавство ігнорує думку багатьох із них. Цим наші реформатори, по суті, прирікають себе і свої реформи на поразку.

На мою думку, все це необхідно виправити. Звичайно, у нас є можливості це зробити, але для цього потрібно дослухатися до  думки людей, у тому числі тих, до кого у нас не звикли дослухатися. Необхідно виробити нову культуру законотворення. Це складний шлях, але іншого немає. Я звертаюся до народних депутатів України: поспіхом зроблені реформи — це гріх для всієї нашої системи.

І також у мене є абсолютно конкретні пропозиції. Я вважаю, що 12-річний термін здобуття повної загальної середньої освіти до проведення опитування цільових груп, розширення переліку законопроектів, які потребують прискорення прийняття у Верхов­ній Раді… Якщо головуюча дозволить, я зачитаю свої пропозиції до проекту Рекомендацій, вони подані Лілії Михайлівні, і я споді­ваюся, що будуть враховані. Я голосуватиму в тому випадку, якщо ці зауваження будуть прийняті. По всьому тексту Рекомендацій…

 

ГОЛОВУЮЧА. Пане Олександре, я все-таки прошу вас завершити…

 

СПІВАКОВСЬКИЙ О.В. Завершую, завершую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже прошу, тому що багато людей.

 

СПІВАКОВСЬКИЙ О.В. Перше. По всьому тексту Рекомен­дацій виключити посилання на запровадження 12-річного терміну здобуття повної загальної середньої освіти та розробку концепції середньої загальноосвітньої школи України до проведення опиту­вання цільових груп щодо підтримки пропонованих нововведень.

Друге. В абзаці третьому мотивувальної частини слова “найуспішнішої освітньої реформи демократичної України” замі­нити словами “однієї з успішних освітніх реформ демократичної України”.

Третє. Пункт 11, абзац шостий мотивувальної частини Рекомендацій виключити...

 

ГОЛОВУЮЧА. Пане Олександре, я вас прошу, передайте, будь ласка, пропозиції до Комітету.

 

СПІВАКОВСЬКИЙ О.В. Я вам дякую за терпіння. І думаю, що ми з вами переможемо. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова Усатенко Галину Олегівну, кандидата філологічних наук, доцента Інституту філології Київського націо­нального університету імені Тараса Шевченка, голову Громадської ради при Міністерстві освіти і науки України. Дуже прошу всіх дотримуватися регламенту. Дякую.

 

УСАТЕНКО Г.О., голова Громадської ради при Міністерстві освіти і науки України. Шановні колеги! Два роки обговорення законопроекту “Про освіту” об’єднали в дискусіях різні середо­вища. Дискусії були різними за емоційною тональністю, глибиною порушених проблем, здатністю до діалогу різних сторін, але всі вони, і сьогоднішнє обговорення передовсім, вказують на стурбо­ваність громади станом освіти в Україні. Наразі для нас головне — достойно завершити цей тривалий процес обговорення, враху­вати думки і позиції різних зацікавлених сторін. Коротко зупинюся на чотирьох питаннях, хоч підтримую багато із вже сказаного.

Перше. Преамбула закону мусить містити не лише мету освіти, а й стратегічну візію реформи освіти, зокрема інформа­тизацію освіти. Комітет модернізації та інформатизації освіти Громадської ради при Міністерстві освіти і науки України звертає увагу на необхідність врахування в законі питання інформатизації освіти, сучасних нагальних вимог інформаційного суспільства та цифрової економіки знань. Так, у преамбулі, у визначенні мети слід закласти стратегічну перспективу створення нових знань, ін­новаційних та новітніх технологій, що в довгостроковій перспек­тиві уможливить сталий розвиток держави в умовах економіки знань та глобальної конкуренції між країнами світу.

Друге — питання структури освіти. Комітет загальної серед­ньої освіти Громадської ради при Міністерстві освіти і науки України застерігає від помилкової конкретизації чисельності учнів у класах та на потоках і натомість відсутності конкретизації типів навчальних закладів, що може надалі призвести до серйозних різночитань закону і зростання напруження в суспільстві. Так, у частині п’ятій статті 11 визначена наповненість класів у закладах базової середньої освіти, яка “не повинна становити менше 15 уч­нів”. На думку членів Громадської ради, питання наповнюваності класів має регулюватися Законом “Про загальну середню освіту”, де має визначатися чисельність учнів не лише на рівні базової середньої освіти, як у запропонованому законопроекті, а й почат­кової і старшої профільної.

Аналогічно в частині сьомій цієї статті йдеться про міні­мальну кількість учнів у закладах професійної середньої освіти. Тут з’являється параметр паралелі, а не класу, що суперечить Порядку поділу класів на групи при вивченні окремих предметів у  загальноосвітніх навчальних закладах, затвердженому наказом Міністерства освіти і науки України №128 від 20.02.2002, та уне­можливлює адекватний поділ на класи.

У законопроекті не визначені типи шкіл, а йдеться лише про  однопрофільні та багатопрофільні ліцеї. Відтак незрозумілим є напрям реструктуризації нині діючих гімназій, колегіумів, спеціа­лізованих шкіл: вони взагалі ліквідуються і стануть початковими школами чи реформуються в однопрофільні ліцеї? Нез’ясованість цього питання призведе до хаосу та ймовірних непрозорих схем реструктуризації.

Третє. Досі тривають значні дискусії в різних середовищах, особливо позашкільної освіти, через відсутність стрункості та почасти логіки у визначенні структури, рівнів, видів та форм освіти. Передовсім у визначенні місця неформальної та інфор­мальної освіти. Стаття 9 “Види та форми здобуття освіти” містить, по суті, суперечливість між частинами першою і третьою. У частині першій наголошується, що “держава підтримує, визнає та заохо­чує всі ці види освіти”, у тому числі й неформальну, натомість у частині третій визначено, що неформальна освіта “не передба­чає здобуття визнаних державою кваліфікацій за рівнями освіти”. А як же тоді бути робітнику на ринку праці, який має компетенції і  хоче отримати визнання кваліфікації? А як бути вчителю з серти­фікацією, якщо в законі визначено, що він може підвищувати кваліфікацію і в неформальній освіті?

І четверте — освіта дорослих. Звісно, буде розроблений окремий закон про освіту дорослих, але спільнота фахівців, які працюють у цій галузі, наполягає на тому, що в рамковому законі має бути значно чіткіше виписано, аніж у статті 16 проекту, мету і суть освіти дорослих. Мета освіти дорослих полягає в соціально-економічній адаптації дорослої людини до перетворень, що відбу­ваються в суспільстві, підвищенні її соціальної захищеності. Це питання особливо актуальне в умовах динамічних процесів в еко­номіці України та низки соціальних катаклізмів, коли самоосвіта дорослих має стати чинником стабілізації. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, зокрема й за те, що дотрималися регламенту.

Запрошую до слова Яна Герчинського, експерта шведсько-українського проекту “Підтримка децентралізації в Україні”.

 

ГЕРЧИНСЬКИЙ Я., експерт шведсько-українського проекту “Підтримка децентралізації в Україні”. Добрый день! Я хочу сосредоточить внимание только на нескольких вопросах проекта нового Закона “Про освіту”, особенно на децентрализации сред­него образования в Украине.

В Украине идет процесс децентрализации, он, к сожалению, имеет некоторые трудности, особенно с внесением изменений в Конституцию, которые необходимы для того, чтобы в Украине создались состоятельные, серьезные силы независимой местной власти. Надеемся, этот процесс будет успешным. И новый Закон “Про освіту” должен определять, как образование будет управ­ляться в условиях децентрализации.

Здесь есть два вопроса — как это будет определяться на местном уровне и на центральном уровне.

На местном уровне главный вопрос — это очень четкое определение полномочий объединенных громад. Здесь надо говорить о полномочиях по закрытию, открытию, консолидации школ, о чем говорила Лилия Михайловна, о возможности созда­ния hub schools с несколькими филиалами. Важно, чтобы закон определял не только эти полномочия, но также и процедуры, как это должно происходить. Потому что без хороших процедур трудно будет обеспечить стабильный доступ всех детей к образованию.

И вторая точка, которая очень важна на местном уровне, — четкое определение сильной позиции директора школы, потому что автономия школы зависит в основном от директора школы, который в состоянии оценивать своих учителей, организовать учебный процесс. И закон должен так определять взаимоотно­шения между местными властями, громадами и школой, чтобы это приводило к сотрудничеству, а не к конфликту.

На центральном уровне децентрализация тоже требует определение новых путей управления образованием в целом. Здесь первый вопрос это связан с тем, чем будет заменена вертикаль, которая через областные и районные государственные администрации управляет школами. Децентрализация приведет к тому, что эта вертикаль исчезнет, все уровни местной власти будут независимы. И это обозначает, что новый закон должен определить новые инструменты управления системой со стороны министерства. Без этого может начаться некоторый хаос. Мини­стерство также должно иметь очень строгие инструменты монито­ринга, потому что децентрализация всегда, во всех странах, где она проводилась, приводит к разнообразию. Она приводит к то­му, что на местном уровне принимаются разные решения без чет­кого мониторинга, особенно мониторинга качества, и это может привести к проблемам. Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова Лутковську Валерію Володимирівну, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

 

ЛУТКОВСЬКА В.В., Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Дякую дуже. Шановна головуюча! Шановні учасни­ки парламентських слухань! Я хотіла б звернути вашу увагу на таке. Пріоритет розвитку держави залежить від того, які пріорите­ти встановлені в законі про державний бюджет. І якщо в законі про державний бюджет пріоритет надається фінансуванню репресив­ного апарату, а не освіти, то через певний час ми будемо буду­вати не нові школи, про які казав Валерій Сушкевич, а тюрми (Оплески).

У зв’язку з цим я хотіла б нагадати історію з прем’єр-міністром Великобританії паном Уїнстоном Черчиллем, якому в  часи Другої світової війни запропонували збільшити видатки на армію за рахунок освіти і культури. А він запитав: “А навіщо ми воюємо?”.

Так от скажіть мені, будь ласка: навіщо ми воюємо? І яким чином ми розраховуємо на економічне зростання в нашій державі, якщо не робимо освіту пріоритетом фінансування? Тому що якраз зараз ми потребуємо нових фахівців. Ми потребуємо нового мислення тих, кого випускаємо.

При цьому я хотіла б наголосити, що вищі навчальні заклади і заклади професійної освіти формують фахівців, а людину фор­мує середня школа. Тож давайте подумаємо про те, як ми форму­ємо людину в середній школі.

Тут зараз міністр говорив про те, що треба формувати нові поняття гідності і нові поняття патріотизму. Я абсолютно з цим погоджуюся. Але давайте подивимося на шкільну програму. Ми її наповнили величезною кількістю предметів, але взагалі забули про літературу. Подивіться на кількість годин літератури в 7 чи 9 класі, їх мало. Подивіться на кількість годин на розвиток мов­лення: 4 години на рік із 70 годин, що виділяються на українську літературу. Скажіть мені, будь ласка: який сенс вивчати три мови, якщо дитина не може говорити українською?

І ще одне питання. Без сумніву, ЗНО — чудовий механізм подолання корупції при вступі до вищих навчальних закладів. Так, у нас є проблеми з реалізацією ЗНО. Але давайте подумаємо, що буде з дитиною, яку ми натаскуємо на те, щоб правильно відпо­вісти на тести, надаємо їй величезну кількість фактів, але при цьо­му не вчимо її говорити, не вчимо її мислити, не вчимо її аналізу­вати, чому ті чи інші факти з’явилися. І у зв’язку з тим, що ми не  навчаємо цьому, кого ми хочемо виростити? Ми хочемо мати електронно-обчислювальну машину після 11 чи 12 класу? Ні, нам треба іншу людину, нам треба людину, яка мислить. Але, на жаль, цьому ми перестали навчати.

Ми взагалі забули про позашкільну освіту. Ми взагалі навіть сьогодні не обговорюємо питання, що позашкільна освіта є дуже важливою для розвитку дитини як особистості.

І ще хочу повернутися до дуже важливого питання про те, а хто, власне, навчатиме ту дитину, яка має стати новим громадя­нином нової України, до питання вчителів. На сьогодні у школі залишилися або ті люди, які її безмірно люблять, або ті, які просто не можуть знайти собі іншого місця в житті. Молодий вчитель на зарплату 1700 гривень на місяць не прийде, бо більше він отримає навіть у новій поліції. Там він зможе отримати у 5 разів більше за значно менш відповідальну роботу.

Той самий Уїнстон Черчилль зазначив, що шкільні вчителі мають владу, про яку прем’єр-міністр може тільки мріяти. І це правда, це так. Бо якщо у вчителя немає правильного ставлення до виховного процесу, до виховання душі дитини, то, власне, людина не отримає нормальної освіти.

У зв’язку з цим вчителя треба підтримувати і не можна заганяти в ситуацію, коли з вуст першого заступника міністра освіти і науки лунають заклики укладати контракти з пенсіонерами виключно на один рік тільки тому, що вони пенсіонери. Ви знаєте, пенсіонери сьогодні — це вчителі-наставники, вчителі-методисти, які якраз і можуть передати новим вчителям свої навички і знання, які якраз і можуть виростити гідну людину. Не можна так ста­витися до вчителя!

Крім того, хотіла ще звернути увагу ось на що. Ми зараз багато говорили про проект, міністр говорив про те, що закон має  дозволити вчителю мати свободу, творчість і таке інше. Це, звичайно, так. Але в цьому законопроекті директору надається можливість звільнити вчителя, якщо він порушує принципи акаде­мічної доброчесності. Взагалі невідомо, що це таке. Тобто це означає повну кабалу вчителя, повну залежність від директора. Що, власне, відбувається?

І ще хочу сказати наостанок, мабуть, про найболючіше. Ми  не подолаємо корупцію доти, доки не виростимо покоління людей, які не сприймають корупції. Але якщо ми маємо вчителя, який ледь жевріє за ту зарплату, яку ми йому платимо, то ми так чи інакше закладаємо підґрунтя для корупції і відповідно не ви­ростимо покоління, яке не сприйматиме корупції і буде вимагати боротися з нею. Це замкнуте коло, і ми маємо про це думати. А захищений вчитель — це щасливий і успішний учень. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова Романюка Сергія Михайловича, заступ­ника голова Профспілки працівників освіти і науки України.

 

РОМАНЮК С.М., заступник голови Профспілки працівників освіти і науки України. Шановні колеги! У законопроекті “Про освіту” відсутня відповідь на головне запитання: як при скороченні фінансування підвищити якість освіти? Враховуючи, що Закон “Про освіту” має діяти десятиліття, його потрібно розробляти, ви­ходячи не з фінансової ситуації, яка є на сьогодні, а з тих завдань, які цей закон має виконувати в майбутньому.

Закон повинен відповідати нормам Конституції України та міжнародним актам, ратифікованим Україною. Закон має перед­бачити механізм реалізації конституційних гарантій здобуття всіх рівнів освіти, забезпечити рівний доступ до освіти. Закриття ма­лочисельних шкіл, а в селах їх близько 3 тисяч, позбавляє дітей такого доступу. Безоплатність дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти, її доступність має бути забезпечена всім дітям незалежно від місця проживання.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади регулю­вання праці. Законопроект це право передає на розсуд уряду, що неприпустимо.

Відповідно до частини третьої статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Наполягаємо, що саме нормами Закону “Про освіту” мають бути встановлені такі гарантії:

● щодо розмірів посадових окладів педагогічних та науково-педагогічних працівників (на рівні середньої та подвійної у про­мисловості відповідно, а для спеціалістів — на рівні середньої в галузях економіки);

● щодо навчального навантаження і тривалості робочого часу, підвищення посадових окладів, ставок заробітної плати за педагогічні звання, наукові ступені;

● кваліфікаційні категорії замість передбачених у законо­проекті доплат;

● виплата надбавок за вислугу років (20, 30, 40 відсотків за педагогічний стаж понад 3, 10 та 20 років відповідно);

● 10-відсоткова надбавка для тих молодих педагогів, які вперше приступили до роботи, особливо в сільській місцевості;

● виплата педагогічним працівникам, бібліотечним та іншим працівникам щорічної грошової винагороди за сумлінну працю, а також допомоги на оздоровлення при наданні відпустки в роз­мірі не менше одного посадового окладу;

● надання учням і студентам державних стипендій, пільг на проїзд, забезпечення їх підручниками, харчуванням, проживанням у гуртожитках;

● збереження загальноосвітніх навчальних закладів, забо­рона на відчуження освітянського майна.

Усе це можливо, якщо закон міститиме гарантію фінансу­вання освіти в обсязі не менше 10 відсотків внутрішнього вало­вого продукту.

Сприятиме підвищенню якості освіти надання статусу педа­гогічного працівника тренерам — викладачам дитячо-юнацьких спортивних шкіл, підвищення статусу керівників музичних нав­чальних закладів, інструкторів з фізичної культури дошкільних навчальних закладів.

Неприпустимим є запровадження обов’язковості укладання контракту з педагогічними та науково-педагогічними працівни­ками. Це не узгоджується з рішеннями і роз’ясненнями Конститу­ційного Суду України щодо ратифікованої Україною Конвенції Міжнародної організації праці.

Запропонована система сертифікації педагогів, що викли­кала негативний резонанс серед педагогів, нічим не відрізняється від нинішньої атестації.

З метою стимулювання підвищення професійного рівня педагогів необхідно передбачити механізм, що забезпечуватиме відповідність матеріального забезпечення рівню кваліфікації.

Система здобуття рівня освіти, зокрема в разі переходу з одного вищого навчального закладу до іншого чи з однієї програми на іншу, має бути більш гнучкою. Тоді не потрібно буде людям повертати кошти до бюджету, як це передбачено статтею 3 законопроекту.

Розробники законопроекту випустили чи, можливо, забули, що згідно із законодавством представляють права та інтереси працівників саме профспілки. У законопроекті про них, на жаль, не згадується, там виписані всі інституції, окрім профспілки. Тому ми наполягаємо на виправленні такої ситуації.

Підтримку позиції профспілки своїми підписами висловили уже 650 тисяч педагогів. Наша позиція ґрунтується на європей­ських та загальносвітових тенденціях. У країнах із розвиненою економікою витрати на освіту постійно зростають, виходячи з мір­кувань, що чим краща освітня підготовка робочої сили, тим вища її роль у виробництві, тоді в країні менше соціальних проблем, пов’язаних з безробіттям, бідністю, злочинністю.

І головне: закони можна приймати гарні, головне — щоб уряд їх виконував. Днями внесуть на розгляд парламенту законо­проект “Про Державний бюджет України на 2016 рік”, і ми поба­чимо, що дія норм законів “Про вищу освіту”, “Про освіту” знову зупиняється, школи з чисельністю до 50 дітей не будуть фінансу­ватися і таке інше. Якщо влада поважатиме закон, наша освіта буде розвиватися. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова Огнев’юка Віктора Олександровича, ректора Київського університету імені Бориса Грінченка, доктора філософських наук, професора, академіка Національної академії педагогічних наук України.

 

ОГНЕВ’ЮК В.О., ректор Київського університету імені Бориса Грінченка. Насамперед що хотілося б зробити, це попро­сити пробачення у дівчинки, яка сьогодні виступала перед нами. Попросити пробачення за своїх колег, які, на превеликий жаль, вчинили прикро, коли змушували її не вступати на режисуру через хореографію. Я запрошую тебе до Київського університету імені Бориса Грінченка, де навчаються діти-інваліди і де є всі умови — пандуси, підйомники, ліфти, — для того щоб ти могла там навчатися.

Я хотів би почати з історії. У кінці ХІХ століття в Російській імперії прагнули перетворити сільського вчителя ще й на сіль­ського господаря. Такий підхід мав сприяти раціональному вико­ристанню землі, а також покращенню матеріального становища педагога. Цього не вдалося зробити царській Росії, адже ідею бу­ло визнано такою, що не сприятиме успішній педагогічній діяльно­сті. Та, на жаль, цей задум вдалося реалізувати в сучасній Україні, але у більш спотвореній формі.

Нині в нашій державі сільський учитель не від доброго життя  став сільським господарем, адже він не може вижити без підсобного господарства, а вчитель у місті — без іншого заробітку (репетиторство, догляд за дітьми заможних громадян) або еле­ментарної підтримки рідних. Заперечуючи ідею перетворення вчителя на сільського господаря, сьогоднішній іменинник Борис Дмитрович Грінченко писав: “Тільки тоді, коли вчитель, навчаючи учнів, не буде думати про порвані чоботи, тільки тоді він буде мати можливість віддавати всі свої сили школі, не стримуваний ніякими сторонніми міркуваннями на кшталт: як швидше завер­шити урок і їхати в поле. Досягнути цього можливо тільки звичним шляхом — підвищенням зарплати, отримуваної вчителем”.

З часу Грінченка минуло століття з чвертю. Зникли Російська імперія і Радянський Союз, а проблема порваних чобіт для вчите­ля ще більше загострилася, бо сучасний український учитель, закінчивши університет, має посадовий оклад у розмірі 1751 грив­ню. Тобто вдумайтеся: 24 гривні 30 копійок одержує вчитель за один урок. У якій ще європейській державі вчителю платять мен­ше долара за урок? (Оплески). Це не дає можливості вчителю не тільки придбати нові чоботи, а й дотягти до прожиткового мініму­му, тобто забезпечити елементарне проживання, бо він нині сягає близько 2200 гривень.

Я починав свою професійну діяльність у сільській школі сільським вчителем. Моя дружина 25 років віддала праці саме в сільській школі, незважаючи на те, що я працював і заступником міністра. Я кожного дня зустрічаюся з сільськими вчителями. І  хочу запитати нас усіх: а хто попросить вибачення у них за їхнє принизливе становище сьогодні?

У нас на сьогодні вчитель, який має стаж 15 років, має максимальну заробітну плату 3432 гривні, тобто 137 доларів на мі­сяць. В якій ще європейській державі вчитель отримує 137 доларів на місяць?

Тому жоден закон не буде вартувати його прийняття, якщо не буде вирішена проблема вчителя.

Хочу звернути увагу на неадекватну побудову тарифної сіт­ки. Зауважте, посадовий оклад директора школи, в якій навчають­ся понад 1 тисячу дітей, дорівнює посадовому окладу асистента університету і становить 2823 гривні. Але при цьому розробники тарифної сітки не врахували відповідальності керівника навчаль­ного закладу порівняно з асистентом. Я не хочу сказати, що аси­стенту платимо багато.

Ми радіємо, що українські поліцейські…

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу, 30 секунд, завершуйте, будь ласка.

 

ОГНЕВ’ЮК В.О. …і переважно презентують себе як взірцеві правоохоронці. Водночас сподіваюся, що ми все ж не будуємо державу поліцейських. А відтак де-юре та де-факто маємо змінити становище українського вчителя. Ми не можемо порушувати питання 12-річної школи, якщо вчитель буде принижений таким рівнем заробітної плати. І скільки років не вчилися б наші діти, якщо вони заходитимуть до класу, в якому вчитель думатиме про хліб насущний, навчання ніколи не буде… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

На прохання пана Валерія Сушкевича я надаю йому корот­кий час для репліки. Прошу, увімкніть мікрофон, будь ласка.

 

СУШКЕВИЧ В.М. Дякую, пані Оксано. Шановні колеги, користуючись нагодою, звертаюся і до промовця, і до усіх вас. Президент України минулого тижня видав указ більше не вживати слово “інвалід” ні стосовно дитини, ні стосовно дорослої людини. Це не його забаганка, так каже цивілізований світ: людина з інва­лідністю, дитина з інвалідністю. На першому місці людина з її пра­вами і дитина з її правами. Закликаю вас прочитати цей указ. У  законодавстві це слово буде замінено, щоб не порушувати гідність і права дитини з інвалідністю і людини з інвалідністю.

Пані Оксано, дуже дякую. Це суттєво для загалу освітян.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую дуже, це дійсно дуже суттєво. Адже як ми називаємо речі, так вони потім і втілюються для нас. Справді, на першому місці має бути людина, цілком погоджуюся. Спасибі вам щиро.

Запрошую до слова Кременя Тараса Дмитровича, народного депутата України, голову підкомітету з питань освіти Комітету з питань науки і освіти.

 

КРЕМІНЬ Т.Д., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (загальнодержавний багато­мандатний виборчий округ, політична партія “Народний фронт”). Вельмишановні колеги! Наші сьогоднішні парламентські слухання, здається, досягають того емоційного апогею, коли ми, зрештою, крім того, що шукаємо причини, маємо знаходити і відповіді на ті проблеми, які постають перед нами.

І я вклоняюся тим освітянам, які дають конкретні відповіді на проблеми. Зокрема, які працюють з дітьми з обмеженими можли­востями, які проводять заняття у Донецькій і Луганській областях, на українських територіях, які, незважаючи на пасивність окремих державних органів і служб, без документів, без квартир, без еле­ментарних умов для проживання, але щоранку приходять на пер­ший урок до дітей, посміхаючись, одягаючи костюм, а повер­таючись після цих занять часом у безвість. Бо тривають обстріли українських територій, на превеликий жаль, продовжують травму­ватися і гинути наші громадяни.

Тому я намагатимуся скоротити свій виступ до мінімуму, щоб кожен із учасників сьогоднішніх слухань мав можливість все-таки сказати слово від свого регіону, від своїх наукових установ, освітніх закладів, профспілок.

Знаєте, всі нарікання, які були сказані сьогодні і, мабуть, ще пролунають, очевидно, мають раціональне зерно. Але водночас я  хочу сказати, що все-таки кількісний склад нашого Комітету має змінитися. Ви, напевно, знаєте, що нас лише семеро, бо ми не бюджетний і не податковий комітет. І хоч нам сімом важко, але ми  все-таки працюємо над реформуванням системи. Нам треба готувати відповідні законопроекти і фізично бути присутніми там, де маємо бути кожного дня. І саме тому ми проводимо багато виїзних засідань Комітету. Ми були і в Сєвєродонецьку, кілька тижнів тому були у Краматорську, фактично під звуки обстрілів працювали.

Я також хотів би сказати про ті важливі речі, які, очевидно, стосуються кожного з нас і які є проблемними. Було багато ска­зано про принизливий стан фінансування галузі освіти. І можливо, не було б тих мітингів біля стін уряду протягом останніх кількох днів, якби не збіг у часі публікації проекту Закону “Про Державний бюджет України на 2016 рік” і наших парламентських слухань. Очевидно, якщо так воно все збігається, мені хочеться вірити, що  у нас не буде шокових законопроектів наступного тижня і в наступний рік ми увійдемо з більшим оптимізмом, ніж у цей, без методкабінетів, за скороченого фінансування шкільних авто­бусів, підручників тощо.

Від себе хотів би сказати, що, на превеликий жаль, ми змушені констатувати відплив кадрів. Працівники системи вищої освіти, які належать до мого покоління, зараз потерпають від незайнятості, через що відбувається виїзд спеціалістів за кордон. Бо за кордоном створюються умови не лише для них, а вже навіть для старшокласників, для молодих спеціалістів, для людей, які стають переможцями олімпіад і конкурсів у системі Малої академії наук, для обдарованих дітей, для людей з обмеженими можливо­стями, яким не треба там складати хореографію.

Тому я все-таки вважаю, що ми як парламентарії мусимо взяти на себе відповідальність за недоліки і, звичайно, бути перед вами відвертими і щирими, визнаючи, що нам треба бути макси­мально консолідованими у своїй діяльності і працювати на імідж не тільки міжнародний, а й внутрішній. Бо найперший ворог — внутрішній, це наші сумніви, наші протистояння, елементарне небажання поділяти біль і тугу нашого професійного середовища. Тому я хочу подякувати всім своїм колегам професорам, академі­кам, представникам профспілкових комітетів, а також старшоклас­никам, учням інтернатних освітніх закладів, які присутні в залі.

Дуже багато було сказано протягом останніх двох днів про революційну промову віце-президента США в українському парла­менті. І в день народження Бориса Грінченка я хочу повторити слова Джозефа Байдена (бо такий резонанс, на превеликий жаль, не викликають наші сучасники або класики української літера­тури): “Якщо ви досягнете успіху, ви станете батьками-засновни­ками справді демократичної, вільної об’єднаної України. Це над­звичайна відповідальність”. Мені здається, цими словами Джо Байден підказав нам, якими людьми ми маємо бути.

Я бажаю всім доброго настрою. І дай Бог, щоб нинішні пар­ламентські слухання все-таки були результативними… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошу до слова Кулебу Миколу Миколайовича, Уповно­важеного Президента України з прав дитини.

 

КУЛЕБА М.М., Уповноважений Президента України з прав дитини. Шановні учасники парламентських слухань! Користуючись нагодою, хочу загострити вашу увагу на проблемах дітей з особ­ливими потребами. Знаєте, коли виступала Ангеліна, я згадав слова видатного педагога ХVII століття Яна Коменського, який сказав, що немає дитини з інвалідністю, якій не допомогла б осві­та. Якщо ми говоримо про реформи в освіті, то в умовах децен­тралізації нам треба зробити все, щоб кожна дитина на рівні територіальної громади отримала необхідну кількість якісних освітніх послуг, щоб жити в сім’ї, відвідувати дитячий садок і  навчатися у школі.

Тепер подивимося, що сьогодні гарантує держава. Вартість навчання в інклюзивному класі коштує 20 тисяч гривень на рік. Вартість навчання в інтернаті і в дитячому будинку — 80 тисяч гривень на рік. Тому із 151 тисячі дітей з інвалідністю 2700 нав­чаються в інклюзивних класах, 5200 — у спеціальних класах, майже 40 тисяч навчаються в дитячих будинках — інтернатах і 55 тисяч — на індивідуальному навчанні, вдома.

Тому, як і за радянських часів, у нас досі залишається пріо­ритетною саме інтернатна форма виховання таких дітей. І в бать­ків, у яких народжується така дитина, є два варіанти: або віддати її до інтернату, або залишити вдома, на індивідуальному навчанні. Виходячи із спілкування, яке ми маємо з дітьми і з їхніми бать­ками, батьки дуже хочуть віддати дітей до школи, але за нинішніх умов школа не може забезпечити належного рівня освітніх послуг для таких дітей. Для прикладу: з 17 тисяч загальноосвітніх шкіл тільки в 91 обладнаний доступ до другого поверху для дітей, які пересуваються на візках, а в 25 відсотках шкіл навіть до першого поверху немає доступу.

Далі. Перелік захворювань, за наявності яких діти мають навчатися вдома, затверджений ще за часів Радянського Союзу, 1980 року, і досі не переглядався. Така сама ситуація з переліком робітничих професій, які можуть здобувати діти з вадами фізич­ного і розумового розвитку, його затверджено 1986 року. Цитую мовою оригіналу, які професії на сьогодні пропонуються таким ді­тям: “лаборант по анализу коконов, телеграфист, шелковод, чае­вод, кружевник, ремонтник очков”. Добре, що є “овощевод” — овочівник. Нещодавно я спілкувався з дівчатами з інтернату для дітей з вадами розумового розвитку. Вони кажуть, що діти праг­нуть іншого — вони хочуть бути кухарями, перукарями. А їм: ні, тільки “овощевод”, вибачте. І направляють туди навчатися.

Тому пропоную включити до проекту Рекомендацій парла­ментських слухань такі доручення.

1.  Міністерству освіти і науки України спільно з Міністер­ством охорони здоров’я України розробити та затвердити Перелік захворювань, за наявності яких діти можуть навчатися за індиві­дуальною формою навчання.

2.  Міністерству освіти і науки України затвердити новий Перелік робітничих професій для дітей з вадами фізичного і розу­мового розвитку, що відповідатиме сучасним професіям.

3.  Кабінету Міністрів України під час доопрацювання законопроекту “Про освіту” передбачити механізм фінансування інклюзивної освіти з урахуванням нозології захворювання, внісши відповідні зміни до статті 64 проекту. Це зробить пріоритетним виховання і навчання дитини в дитячому садку, у школі, а не в інтернатному закладі.

4.  Виключити із законопроекту назви типів інтернатних закладів — школа-інтернат, ліцей-інтернат, гімназія-інтернат (стаття 11), оскільки типи навчальних закладів мають визначатися спеціальними законами.

І наостанок. Ми маємо розуміти, що послуги з проживання, харчування, реабілітації, догляду не є освітніми і не повинні нада­ватися освітянами в межах інтернатного закладу. Тому ми маємо розмежувати освітні послуги, соціальні послуги і медичні послуги. І кожен має робити свою справу так, щоб кожна дитина, у тому числі з інвалідністю, відчула, що вона є найвищою цінністю в на­шій державі. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова Ар’єна Дея, старшого спеціаліста з пи­тань кваліфікації Європейського фонду освіти. Виступ буде англій­ською мовою. У вас є навушнички збоку, в таких комірчинках, про­шу їх взяти, щоб ви могли слухати переклад, кому потрібно.

 

ДЕЙ А., старший спеціаліст з питань кваліфікації Європейського фонду освіти. Дуже дякую за надану можливість виступити, за те, що запросили мене на парламентські слухання. Хочу також подякувати Міністерству освіти і науки. Я хотів би при­вернути вашу увагу до кількох моментів.

Перший важливий момент полягає в тому, чому Україні потрібен новий Закон “Про освіту”. Чинний закон був прийнятий 1996 року, тому, звісно, настав час розробити новий закон. Але питання ще й у тому, чи цей новий закон повинен вирішувати ті проблеми, з якими ви стикаєтеся сьогодні, чи ті проблеми, які з’являться в найближчому майбутньому?

Україна дуже швидко змінюється. Закон був прийнятий 1996 року, і на той час в Україні молодих людей віком до 24 років було на 5 мільйонів більше, ніж тепер. Тобто система освіти, для якої розроблявся закон, була набагато масштабнішою. Оскільки зараз дуже багато молодих людей залишають ринок праці, від­повідно зменшується кількість працездатних людей, ми маємо створити умови для їхньої ефективної праці. Відтак потрібно звертати більше уваги на навчання впродовж життя.

Інше питання: як довго діятиме цей закон? На яку перспек­тиву ми його розробляємо? Якщо ви хочете переглядати закон через п’ять років, тоді, звичайно, можете зосередитися на вирішенні теперішніх проблем, на проблемах викладачів конкрет­них шкіл тощо. А якщо ідея полягає в тому, що цей закон буде ос­новою на наступних 20 років, тоді ви мусите дивитися трохи далі і думати про нові підходи до навчання.

Ви мусите подбати про те, як насправді запровадити якісну  систему навчання впродовж життя. Якщо подивитися на законопроекти, то є ще певні старі концепти, пов’язані з навчан­ням впродовж життя. Бо, по суті, коли ми говоримо про навчання впродовж життя, це означає навчання від колиски до могили, це навчання впродовж усього нашого існування. Ми не маємо на меті лише збільшення обсягу навчання, ми прагнемо створити більше можливостей для навчання, бо хочемо, щоб люди мали можли­вість розвиватися, самостійно навчатися.

Ми знаємо, що в Україні 2011 року затверджена Національ­на рамка кваліфікацій, але вона ще не запроваджена, ще чітко не зрозуміло, які кваліфікації будуть включені до Національної рамки і  як це діятиме на практиці. І це обов’язково потрібно включити в новий закон, як і питання рівного доступу.

Думаю, що такий приклад, коли людина, яка хоче стати телережисером, мусить закінчити дворічний курс хореографії, — це вже старий підхід. Тому що за новим підходом є один тип навчальних закладів, де викладається один тип програм для конкретних категорій студентів.

Освіта в Україні має стати гнучкішою, вона має навчати за різними програмами різні категорії учнів та слухачів, якщо вони хочуть вижити в сучасному світі. Відтак потрібно запитати себе: які типи освітніх закладів нам потрібні? Чи ми справді рухаємося в одному напрямі з іншими країнами? Чи ми пов’язуємо наш підхід з новими концепціями, що включають, наприклад, такі поняття, як навчання впродовж життя, кваліфікаційні рамки, кваліфікації, ре­зультати навчання? Це все важливі поняття. Тому ми мусимо переконатися, що ці нові поняття не лише включені до проекту закону, а що вони обговорюються за участю всіх зацікавлених сторін, бо люди мають розуміти, як їх використовувати.

Дуже важливо також, щоб у системі освіти був відповідний баланс повноважень. Нині багато говориться про децентраліза­цію, а це означає, що Міністерство освіти і науки має бути звіль­нено від питань мікроменеджменту та кризового менеджменту, бо  нині воно більше часу витрачає на вирішення цих проблем. Натомість Міністерство освіти і науки повинно мати більше часу і можливостей, щоб займатися питаннями довгострокового, стра­тегічного розвитку. А це означає, що зростає роль навчальних закладів, бо якість освіти значною мірою залежить від освіти, яка надається на місцевому рівні. Тому дуже важливо, щоб школи мали всі можливості для забезпечення високої якості освіти.

Хочу повернутися до питання про вчителів та викладачів. Учителі та викладачі відіграють дуже важливу роль у системі освіти, але зараз ми бачимо, що співвідношення викладачів, учи­телів і учнів, студентів погіршується: дедалі більше учнів, студентів і дедалі менше вчителів, викладачів. Це неправильно, тому ми мусимо створити гідні умови для вчителів і викладачів, бо інакше складно буде говорити про гідне майбутнє освіти в Україні. Дуже дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую, пане Дей, за ваші коментарі.

Запрошую до слова Несена Миколу Григоровича, директора вищого професійного училища № 7 міста Кременчука.

 

НЕСЕН М.Г., директор Вищого професійного училища № 7 міста Кременчука Полтавської області. Дякую. Шановна Оксано Іванівно! Шановні Ліліє Михайлівно, Сергію Мироновичу! Шановні народні депутати, колеги! Думаю, всі ми розуміємо, що соціально-економічний розвиток нашої держави не можливий без забезпе­чення підготовки висококваліфікованих робітничих кадрів. Навіть у планах неможливо здійснювати успішні реформи, досягати очікуваного економічного піднесення, не маючи висококваліфі­кованих робітничих кадрів. Підвищення якості і статусу професій­ної освіти, на мою думку і думку моїх колег, має бути одним із головних завдань реформ, які здійснюються в нашій країні.

У проекті Закону України “Про професійну освіту” закладена основа для такої реформи. Тому працівники професійно-технічних навчальних закладів, члени президії Всеукраїнської асоціації пра­цівників професійно-технічної освіти покладають великі надії на Верховну Раду України і звертаються з проханням до народних депутатів, присутніх і неприсутніх сьогодні в цій залі, розглянути та прийняти ще у 2015 році Закон України “Про професійну осві­ту”, проект якого внесений Кабінетом Міністрів України. Можна багато говорити про проект, але часу немає, тому всі пропозиції ми передамо Лілії Михайлівні і Сергію Мироновичу з надією, що вони будуть враховані.

Сподіваємося, що народні обранці у своїй законопроектній роботі не оминуть увагою також питання щодо соціального за­хисту працівників і здобувачів професійно-технічної освіти. Для прикладу, неприпустимо і незрозуміло, чому на сьогодні стипендія учня професійно-технічного навчального закладу майже втричі нижча, ніж стипендія студента вищого навчального закладу. Це що, визначення меншовартості для держави кваліфікованого робітника чи надія на високі сімейні статки осіб, які здобувають професійно-технічну освіту?

Другою важливою тезою мого виступу є таке. Наполегливо просимо народних депутатів не віддавати свої голоси (і я чомусь впевнений, що так і буде, бо і пан Співаковський, і Лілія Михай­лівна про це говорили) за проект Закону України “Про Державний бюджет України на 2016 рік” без внесення змін до статті 29, якою передбачається: “Кабінету Міністрів України до 1 січня 2016 року забезпечити передачу в установленому порядку видатків на під­готовку фахівців у вищих навчальних закладах І–ІІ рівнів акреди­тації… на фінансування з місцевих бюджетів… Кабінету Міністрів України забезпечити передачу з державної власності у комунальну власність відповідних установ, закладів та організацій, включаючи структурні підрозділи”.

Вважаємо, що прийняття такого рішення передчасне, законодавчо не підготовлене і не врегульоване. Чи узгоджувалися такі питання з керівництвом міст, областей? Місто Кременчук, яке я представляю, і Полтавщина загалом додаткових фінансових на­вантажень у 2016 році не витримають.

І ось тут якраз, пане Тарасе (я звертаюся до народного депутата Кременя), потрібно перемогти, як ви казали, внутріш­нього ворога. Я вважаю, що це рішення якраз внутрішнього ворога, бо воно зумовить руйнування системи підготовки робітни­чих кадрів, позбавить молодь конституційного права на профе­сійну освіту. Не буде коштів на фінансування професійно-техніч­них (чи “професійних”, як записано в законопроекті) навчальних закладів — з часом їх не буде ні у держави, ні у лідерів країни, ні у бізнесу. Як каже народна мудрість: що посієш, те й пожнеш.

Тому просимо вас, шановна Оксано Іванівно, шановна Ліліє Михайлівно, шановні народні депутати, не допустити прийняття передчасного рішення про передачу видатків на підготовку робіт­ничих кадрів у професійно-технічних навчальних закладах та фа­хівців у вищих навчальних закладах І–ІІ рівнів акредитації дер­жавної власності з 1 січня 2016 року на фінансування з місцевих бюджетів. Інакше в період економічної кризи держава втратить підготовку кваліфікованих робітників і працівників середньої ланки управління.

Що ми маємо на сьогодні? Кількість професійних робочих рук в Україні стрімко зменшується. За статистичними даними, у 2014 році випуск кваліфікованих робітників порівняно з періодом, коли Україна здобула незалежність, скоротився із 376,7 тисячі осіб до 182 тисяч осіб, тобто більш як удвічі. Водночас випускни­ків вищих навчальних закладів тільки ІІІ–ІV рівнів акредитації, на­віть без врахування тимчасово окупованих територій, у 2014 році збільшилося із 136,9 тисячі осіб до 404,5 тисячі осіб, тобто більш як утричі…

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу, завершуйте, будь ласка, 30 секунд.

 

НЕСЕН М.Г. На завершення я прошу зберегти підготовку необхідних країні кваліфікованих працівників навіть у скрутні часи. Це тяжке, але необхідне завдання. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Запрошую до слова Колишка Родіона Анато­лійовича, директора Департаменту розвитку трудового потенціалу Федерації роботодавців України.

 

КОЛИШКО Р.А., директор Департаменту розвитку трудового потенціалу Федерації роботодавців України. Шановна пані голо­вуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Я хотів би по­чати свою доповідь з перефразування відомого вислову: якщо людина навчається, значить, напевно, для чогось їй це потрібно.

Безперечно, людина має бути в центрі всіх суспільних про­цесів, принаймні більшості, і навчання людини має бути спрямова­но передовсім на її розвиток, вдосконалення, покращення знань, самореалізацію. А самореалізація людини, шановні колеги, в пер­шу чергу можлива і потрібна саме на ринку праці.

Хочу привернути вашу увагу до таких простих цифр. У прин­ципі, людина перебуває у стінах формальної системи освіти зага­лом близько 20 років. Якщо навіть брати 12-річну середню школу, навчання у вищому навчальному закладі, аспірантуру, докторан­туру, то 20–22 роки людина перебуває в системі нормальної осві­ти і близько 40 років — на ринку праці. І в цьому аспекті я хотів би донести декілька думок, запитань і пропозицій з боку ринку праці до системи освіти і до тих людей, які навчаються.

Шановні колеги, перше питання, з якого я хотів би почати, — якість освіти. Сьогодні цьому питанню вже багато приділялося уваги, але роботодавці в нашій державі постійно скаржаться на незадовільну якість освіти. З одного боку, це питання до робото­давців, бо нам постійно кажуть: “А що ви зробили для того, щоб якість освіти покращити?”. Ми робимо, чесно кажучи: співпрацю­ємо з навчальними закладами, беремо участь у формуванні онов­леного змісту освіти, за що ми вдячні і Міністерству освіти і науки, і Верховній Раді, зокрема за те, що наші пропозиції знаходять відображення у змінах до нормативного поля.

Проте, шановні колеги, ми не змінимо систему і не покращимо істотно якість освіти, якщо залишатиметься ситуація, коли кваліфікація людині надається автоматично, за фактом закін­чення навчального закладу, тим самим навчальним закладом, який її навчав. При всій повазі, колеги. Сьогодні багато говорили про позитивну роль зовнішнього незалежного оцінювання на етапі вступу до вищої школи. А чому ми не можемо запровадити зов­нішнє незалежне оцінювання результатів навчання після закінчен­ня вищого навчального закладу? Лише незалежна атестація, не­залежний іспит, незалежне оцінювання дадуть можливість вияви­ти, по-перше, всі критичні недоліки нинішньої системи освіти в контексті відповідності змісту освіти вимогам ринку праці, а по-друге — показати реалістичну картину, наскільки випускники наших навчальних закладів і професійно-технічної, і вищої освіти конкурентоспроможні на ринку праці України, а потім і на ринку праці Європейського Союзу.

Сьогодні прозвучала інформація: 53 тисячі студентів зали­шили Україну, щоб навчатися за кордоном. Це жахлива цифра! Це люди, яких ми, роботодавці, недоотримаємо на ринку праці. За нашими неформальними прогнозами, у 15-річній перспективі ми будемо мати фізичний дефіцит працівників практично в усіх сферах освіти.

Тому, на нашу думку, підвищення якості освіти, залучення роботодавців, виведення оцінювання і надання кваліфікації за ме­жі навчального закладу є принаймні певним механізмом для того, щоб поліпшити освіту і підвищити конкурентоспроможність люди­ни на ринку праці.

Наступне питання — Національна рамка кваліфікацій. Шановний пан Дей у своєму виступі наголосив на одному важ­ливому аспекті. Ми запровадили Національну рамку кваліфіка­цій, але не наповнили її змістом, не наповнили її кваліфікаціями. Шановні колеги, прирівняння в законі рівнів освіти до рівнів рамки кваліфікацій — це, звичайно, дуже добре, це правильно. Однак внаслідок цього Національна рамка кваліфікацій не стане живою, не наповниться кваліфікаціями, які необхідно, по-перше, розроби­ти, а по-друге — зіставити кожну з певним рівнем кваліфікації.

І останнє, шановні колеги. В умовах браку коштів на фінан­сування освіти я радив би і народним депутатам, і представникам Міністерства освіти і науки розглянути питання залучення приват­ного сектору до співфінансування системи освіти. Шановні коле­ги, сьогодні роботодавцю не вигідно співпрацювати із закладами освіти ні з фінансової точки зору…

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу, 10 секунд, завершуйте.

 

КОЛИШКО Р.А. Тому, шановні колеги, державно-приватне партнерство, професійна орієнтація, залучення і заохочення робо­тодавців до поширення програм навчання на робочому місці і  працівників, і учнів…

 

ГОЛОВУЮЧА. Завершуйте, будь ласка.

 

КОЛИШКО Р.А. Участь роботодавців у програмах профе­сійної орієнтації, на нашу думку, дасть поштовх для покращення системи освіти в Україні. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова Литвина Володимира Михайловича, члена Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, народного депутата України.

 

ЛИТВИН В.М., член Комітету Верховної Ради України з  питань науки і освіти (одномандатний виборчий округ №65, Житомирська область, самовисуванець). Шановні колеги! Мені приємно бачити тут вас, колег, які розуміються на освітянських проблемах. Знаєте, у Достоєвського в “Бісах” один із героїв ка­же: “Облиште цей тон, давайте поговоримо по-людськи”. Думаю, у більшості людей, які працюють на місцях, сьогодні звучить цей людський крик душі: якщо не знаєш, що робити в такій важливій, ключовій сфері, як освіта, краще нічого не робити (Оплески).

Зрозуміло, що ми повинні шукати і знаходити нові підходи до організації системи освіти. Як ви добре знаєте, раніше війни, які були рушієм розвитку людства, відбувалися за землі: хто більше мав землі, у того було більше сільськогосподарського виробництва і більші успіхи. Потім перейшли на новий етап, після промислових революцій почалася боротьба за енергоносії: хто має доступ до енергоносіїв, той має і першість у розвитку. Тепер світ бореться за мізки. А ми, наша влада, у тому числі й парла­мент як ключова складова цієї влади, бореться ще за землю і за енергоносії. Бо у нас, як ви знаєте, як тільки змінюється влада, кожен хоче стати біля газової труби.

Коли потрібно приймати нові закони? Коли вимоги жит­тя  входять у суперечність із чинною правовою базою або коли існуючі закони виконані. Хто-небудь аналізував, чи виконаний у нас Закон “Про освіту”, хоча б у частині статті 57? То виконайте, а потім далі будемо реформуватися (Оплески).

Минулий тиждень я провів на окрузі, зустрічався з учите­лями. Я думаю, як вони піднімуться на Майдан, це буде не Тарифний і не Податковий майдан, буде паралізована вся країна. У мене таке враження, що їх ніхто не слухав і не чув. За гранти написали ці закони, а тепер треба прозвітувати про виконану роботу, розглянути їх у Верховній Раді України (Оплески). Деякі слова навіть не спромоглися перекласти на українську мову. У нас це зараз модно, кажуть, треба, щоб усі володіли англійською мовою, бо у нас в уряді не всі розуміють українську, не змогли знайти українські відповідники (Оплески). Куди ми рухаємося?

І особливо треба звернути увагу, що випадає така ланка, як позашкільна освіта, вона просто вмре (Оплески).

І головне, визначальне: ми можемо прийняти ці закони під гаслом, що треба бути в Європі, у нас все так приймається, що треба для Міжнародного валютного фонду, тільки не для наших людей. Але питання полягає у ключовому, головному: чи є у нас бачення пріоритетів розвитку країни і чи є серед цих пріоритетів освіта? Якщо є, тоді ми будемо битися за 7 відсотків ВВП. Та не буде їх ніколи! Подивіться проект бюджету…

Проте у нас Міністерство освіти і науки, на превеликий жаль, не допущено до бюджету. Вони свої пропозиції подали, а головне — Міністерство фінансів, міністр фінансів. Зверніть увагу, скільки було дискусій, прийняли Закон “Про наукову і нау­ково-технічну діяльність”, ми обнімалися, цілувалися, раділи. І що? Яресько записала: пункт 30 ліквідувати. І закінчилися ці 1,7 від­сотка для Національної академії наук. А високопосадовці кажуть: нам незрозуміло, куди діваються гроші, немає віддачі від фунда­ментальних досліджень. Та бодай не демонстрували своє невігла­ство! Фундаментальні дослідження — це прозирання в майбутнє, вони не можуть давати віддачу (Оплески). Якби діяли за таким принципом, у нас ніколи не було б тих проривів у науковій сфері, які ми мали і на яких їдемо ще до цього часу.

Тому, очевидно, сьогоднішні парламентські слухання потрібні, це посипання солі на наші освітянські рани. Але я пере­конаний, вірю і дуже хочу, щоб голос освітянського середовища був почутий, і щоб ми уважно підійшли до прийняття відповідних рішень. Очевидно, що спочатку потрібно було прийняти базовий закон, а від нього танцювати. У нас все вийшло, як завжди: хотіли, як краще, вийшло навпаки. Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, але я мушу прокоментувати. Так, легко нарікати на владу. Але я переконана, Володимире Михайловичу, що ви, перебуваючи на таких поважних посадах і в статусі народ­ного депутата, і Голови Верховної Ради, і очільника Адміністрації Президента, мали достатньо можливостей для того, щоб вплинути на ситуацію. І думаю, що “краще нічого не робити” — це точно не відповідь. Так що давайте рухатися далі.

Запрошую до слова Гринюка Романа Федоровича, ректора Донецького національного університету, доктора юридичних наук, професора.

 

ГРИНЮК Р.Ф., ректор Донецького національного універ­ситету. Доброго дня, шановні народні депутати, шановні науковці, шановні освітяни! Я як представник вищої школи хотів би висло­вити свої міркування щодо стану імплементації нового Закону “Про вищу освіту”. І тут я хотів би продовжити тему, розпочату Володимиром Михайловичем, але з іншого боку.

Безумовно, імплементація закону залежить від навчальних закладів — від викладачів і від адміністрації навчальних закладів. Ті можливості і права, які в ньому закладені, безумовно, мають бути реалізовані. Але, на превеликий жаль, ситуація складається так, що законодавець приймає гарний закон (маю на увазі Закон “Про вищу освіту”), закладає в ньому відповідні права навчальних закладів, але навчальний заклад не може їх реалізувати. Зокрема право на фінансову автономію, щоб не просто відкривати поточні і  депозитні рахунки, а використовувати власні кошти. Це пробле­ма, бо не виконуються вже два нормативно-правові акти — Закон “Про вищу освіту” і Бюджетний кодекс України. Так, у Бюджетному кодексі записано: протягом одного місяця з дня прийняття закону розробити відповідний порядок використання коштів. Минув уже рік, а відповідної постанови немає.

Я можу наводити багато прикладів, коли Кабінет Міністрів не виконує закон. Якщо закон не виконується, хтось має нести за це відповідальність. Це не пусті слова. Як приклад, нова норма зако­ну, що з’явилася у травні 2015 року, щодо абітурієнтів — бійців АТО, внутрішньо переміщених осіб, інших категорій, які мають право на державну цільову підтримку. Записано: протягом місяця розробити… Минуло шість місяців — нічого немає. Відповідно страждають навчальні заклади. Те саме щодо Закону “Про підви­щення престижності шахтарської праці” — страждають навчальні заклади, є судові позови, а суд — на стороні закону, тому платять навчальні заклади. Тобто, на мою думку, якщо ми говоримо про імплементацію закону, то треба, щоб не тільки навчальні заклади, а й усі ланки державної влади виконували закон.

І ще один момент, на який я хочу звернути увагу. Ми підтримуємо зміну формули фінансування навчальних закладів, щоб фінансування відбувалося саме конкретного учня або студен­та, а не навчального закладу. Але справа в тому, що треба відпра­цювати і затвердити методику, визначити, які саме витрати будуть покладені відповідно на одного учня чи студента. І ось тут треба закласти не тільки заробітну плату і стипендію, а й комунальні послуги, поточні і капітальні ремонти, витрати на матеріально-технічне забезпечення тощо. Тоді це буде справедливо.

І останнє. Шановні колеги, я представляю навчальний заклад, переміщений із зони АТО. Таких закладів є вже 18, які сьогодні працюють за межами своєї малої батьківщини. Ми пра­цюємо у Вінниці. Я звертаюся до народних депутатів України, до представників органів виконавчої влади, до пана міністра з про­ханням все-таки звернути увагу не просто на переселенців, а на колективи навчальних закладів — переселенців. Сьогодні потрібно…

 

ГОЛОВУЮЧА. Завершуйте, будь ласка, 10 секунд.

 

ГРИНЮК Р.Ф. Має бути державна цільова програма, для того щоб вирішити одне болюче питання — людям ніде жити, викладачам і студентам. Прошу звернути на це увагу. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова Томенка Миколу Володимировича, голову Комітету з питань екологічної політики, природо­користування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

 

ТОМЕНКО М.В., голова Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (загальнодержавний багато­мандатний виборчий округ, партія “Блок Петра Порошенка”). Шановні колеги! Я у двох іпостасях — як політик і як викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка на чверть ставки — хотів би сказати кілька тез щодо теми нинішніх парламентських слухань. Колеги вже казали (і я їх у цьому під­тримую), що коли поставити таке фундаментальне запитання: хто формує і керує гуманітарною політикою в Україні? — то відповідь буде: Міжнародний валютний фонд і декілька менеджерів-іноземців, які в цій країні ні системи освіти, ні науки, ні фізичної культури, ні духовності не знають (Оплески). Не Міністерство осві­ти і науки керує, не Міністерство культури і не Міністерство мо­лоді та спорту. Бо ми тут оголошуємо наші закони історичною подією ХХІ століття, а там вони переписуються і в прикінцевих положеннях закону про бюджет доводиться абсолютно інша історія нашого життя.

Тому я переконаний, що якщо ми збираємося на такі форуми, то повинні говорити, що освітою і наукою має керувати наукова і освітянська спільнота. Міністра ви наймаєте, щоб він представляв ваші інтереси, а депутати повинні вимагати, що якщо видатки на освіту і науку не закладені в бюджеті, то, очевидно, такий бюджет не повинен прийматися. У нас 2014 року ситуація з війною, 2015 року — з Путіним. Ви знаєте мою позицію, я завжди казав, що критика Путіна не знімає відповідальності. Бог з ним, з тим Путіним, ми розберемося з ним. Але знищувати систему національної освіти, науки і культури, прикриваючись Путіним, — це злочин.

Тому я думаю, що нам, думаючи про цей рік, треба визна­чити пріоритети. На моє глибоке переконання, пріоритет — це Податковий і Бюджетний кодекси. Щоб ми розуміли: дай Бог, один рік проживемо… Бо в нас такі стратегічні тренди, а дай Бог прожити 2016 рік.

Друга позиція, коли ми говоримо про стратегію. Ми ж не даремно Президента переконували, щоб він підписав Стратегію сталого розвитку “Україна–2020”. Що в цій стратегії передбачено? Якість життя людини і якість навчання. Тож давайте всі наші за­кони під це й формувати. І тоді ми подивимося. Невже як у мину­лому році, коли вистачило розуму реформу освіти провести, щоб скоротити кілька уроків? І ми потім поверталися до цієї історії, казали: не біда, три уроки з фізичної культури. Якщо ми хочемо проблеми вирішувати, то давайте зміст змінимо, щоб діти не гранату кидали, а дихали свіжим повітрям. Амосов нас учив, що дитина щодня має бути на повітрі, щодня має бути урок, але інший за змістом.

Ми говоримо про патріотизм. У нас історію України виклю­чили з обов’язкових предметів. Друзі, у нас совість є чи розу­міння, в якій країні ми живемо? Якщо не подобається, як читають історію України, треба змінити зміст, а не виключати предмет.

Ви знаєте, що у нас скоро не залишиться кафедр фізичного виховання? Тому що супер’європейська ідея з’явилася, що це теж необов’язковий предмет. Уже півтисячі викладачів фізичного ви­ховання скоротили у вищих навчальних закладах. Це що, ми добру справу робимо?

Тут говорили про ЗНО. А хтось аналізував, чому в нас 23 тисячі дітей не склали українську мову і літературу? Це що, не катастрофа для країни? У новому Законі “Про державну службу”, який ми приймали, вже не було вимоги щодо української мови.

Що нам сьогодні треба? Я не хочу наводити дані по областях, ви їх знаєте, але це не у Східній Україні діти не склали тести з української мови і літератури. Тому ми повинні думати про те, як викладається, які запитання ми ставимо у тестах ЗНО. Я  розумію, що туди не можна дотовпитися, бо там найрозумніші люди працюють, а ми всі тут телепні ходимо. То давайте проана­лізуємо, як система ЗНО готувалася, як формувалися запитання. Як нам зробити таким чином, щоб діти не тинялися, бо вони не можуть вступити до пожежного училища, бо один предмет не склали — математику. І тому, думаючи про те, ми на наступний рік не відмовляємося від ЗНО, але ж треба подивитися, чому 70 тисяч випускників не склали тестів, 23 тисячі — з української мови, ін­ші — з фізики та інших предметів. То треба радитися з науково-експертним середовищем? Звичайно, треба радитися.

І взагалі, я вже не кажу про спеціальності. Томенко тут забороняє вивезення лісу-кругляку, хоче відновити деревооброб­ну галузь в Україні, а міністерство ліквідовує спеціальність “дере­вообробка”. То треба ж якось думати, що ми спільними зусиллями це робимо і піднімаємо країну.

Ви знаєте, у нас мода створювати платформи. Я думаю, може, мені вже треба українську платформу тут створити, щоб сказати, що українці є в парламенті і в Україні, і боротися не за запозичену, а за національну українську систему освіти (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова Ковтунця Володимира Михайловича, народного депутата України другого скликання, заступника дирек­тора Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України, експерта Програми сприяння зовнішньому тестуван­ню в Україні (Альянс USETI), кандидата фізико-математичних наук, доцента.

 

КОВТУНЕЦЬ В.В., заступник директора з наукової роботи Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України. Шановні народні депутати! Шановні учасники парла­ментських слухань! Дозвольте зупинитися на важливих питаннях економічної діяльності у сфері освіти. Тому що невирішення цих питань означає невирішення цілої низки інших питань, які тут порушувалися.

На превеликий жаль, протягом 24 років нашої незалежності ми не мали жодної фахової дискусії з цих питань. Мали пере­важно популістсько-політичні дебати двох сторін, де одна вимага­ла грошей, а друга переконувала, що грошей немає і не буде. Проблема не вирішується в проекті Закону “Про освіту”, вона си­стемно не вирішена і в Законі “Про вищу освіту”.

Розпочати слід з констатації того факту, що на макроеконо­мічному рівні освіта є важливою сферою економічної діяльності, яка дає 5,5 відсотка ВВП (у Польщі — 2,2 відсотка). Однак на рівні мікроекономічному ми традиційно, в руслі радянської парадигми, розглядаємо освіту виключно як сферу невиробничої діяльності.

Нам треба змінити філософію економіки освіти. Ми досі витрачаємо державні кошти на утримання закладів освіти, тоді як Конституція нашої правової демократичної держави вимагає вкладати гроші у здобуття особою освіти.

І в освіті має бути здорова справедлива конкуренція, в якій якісніший результат краще винагороджується. Ми маємо платити заробітну плату за результати роботи, а не за титули і звання.

Однак спершу про макропоказники. Отже, Україна протягом останніх років (за даними 2013–2014 років) вкладає в освіту з бюджетів різних рівнів близько 7 відсотків ВВП, цей показник приблизно дорівнює відповідному показнику європейських дер­жав. Щоправда, сюди включено також кошти спеціального фонду бюджету, який поповнюється за рахунок оплати за навчання фі­зичними та юридичними особами. Якщо їх вилучити, буде дещо менший показник, але він також порівнянний з показником євро­пейських держав.

Так само про середню заробітну плату вчителя. В Україні вона становить приблизно 85 відсотків середньої зарплати по країні. У західноєвропейських державах середня зарплата вчителя коливається від 90 до 120 відсотків середньої зарплати по країні. Тому у нас немає вагомих аргументів для того, щоб значно збіль­шувати видатки державного бюджету на освіту. Отже, треба дбати про розумне використання того, що маємо.

А маємо значні диспропорції у фінансуванні різних рівнів освіти. Так, на середню освіту ми витрачаємо лише в 1,36 разу більше, аніж на вищу. Тоді як у Польщі, наприклад, на середню освіту витрачається в 5,5 разу більше, ніж на вищу. У нас непри­стойно мала частка фінансування спрямовується на професійно-технічну освіту. І це в той час, як на ринку праці на одну вакансію з вищою освітою припадає 5–7 вакансій з професійною освітою на базі середньої. За даними ДІНЗ, у деяких областях кількість офіційно зареєстрованих безробітних з вищою освітою за модни­ми напрямами — право та економіка — перевищує у декілька разів обсяг щорічного державного замовлення за цими напрямами. Це марнотратство!

Отже, перша необхідна реформа — структурна, приве­дення  структури видатків на освіту у відповідність з потребами і з Конституцією.

На мікроекономічному рівні. Всі державні і комунальні навчальні заклади перебувають у статусі бюджетних установ, що є абсолютно неприродним. Прямими наслідками цього неприрод­ного статусу є зарахування всіх власних надходжень закладів освіти до спеціальних бюджетних фондів і відсутність мінімальної фінансової автономії закладів освіти — від дошкільних до вищих.

Відповідно до міжнародного стандарту — Системи націо­нальних рахунків 2008 року, який Україна зобов’язана впровадити відповідно до Угоди про асоціацію з ЄС, закладам освіти, як і за­кладам культури, охорони здоров’я (всієї соціальної сфери) має бути надано право набувати статусу неприбуткових організацій без вимоги залишатися бюджетними. Для цього у Податково­му  кодексі визначення неприбуткової організації треба привести у відповідність із Системою національних рахунків. У нас непри­буткова організація — це лише бюджетна або благодійна органі­зація. За міжнародним стандартом — це юридична особа, яка не розподіляє прибуток між засновниками чи працівниками у разі його отримання, а використовує на статутну діяльність. У США 95 відсотків університетів мають статус неприбуткових організацій.

Отже, друга реформа — зміна економіко-правового статусу закладів освіти. Проте така реформа неможлива без запрова­дження чітко визначених правил прозорого фінансування закладів освіти із державного та місцевих бюджетів. Світова практика дає досить прикладів успішного вирішення і цієї проблеми. Один із механізмів, який успішно використовується в європейських державах, — фінансування за показниками діяльності. Від най­простішої формули розрахунку коштів на одного учня чи студента до врахування якісних показників діяльності закладу.

З цього випливає третя реформа — запровадження чіткої і  прозорої системи розподілу видатків на освіту між закладами освіти.

Тільки вирішивши наші економічні проблеми, ми зможемо знайти розумні шляхи вирішення інших актуальних проблем освіти:

● раціонального використання коштів і залучення в освіту недержавних коштів;

● формування ефективної мережі навчальних закладів;

● усвідомлення потреби запровадження 12-річної середньої освіти;

● розроблення раціональних навчальних планів без переван­таження школярів.

Для прикладу скажу, що лише раціональне планування освітнього процесу в середній школі дає змогу збільшити зарпла­ту вчителя на 15–20 відсотків без збільшення фінансування.

За багатьма показниками освіти Україна перебуває (за ста­тистикою ООН) у групі високорозвинених країн. Однак динаміка нашої системи негативна. Відсутність реформ неминуче і дуже скоро приведе нас до посереднього рівня.

Не треба винаходити велосипед. У Європі розроблені різні механізми — від нормативів фінансування на одного учня чи сту­дента до врахування якісних показників освітньої діяльності. Нам треба діяти негайно. Якщо ми це зробимо, маємо шанс рефор­мувати освіту. Без реформування економічних механізмів всі інші реформи в освіті будуть не більш як косметичним фарбуванням. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова Ніколаєнка Станіслава Миколайовича, голову Громадської ради освітян і науковців України, доктора педагогічних наук, професора, міністра освіти і науки України у 2005–2007 роках, заслуженого працівника освіти України.

 

НІКОЛАЄНКО С.М., ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України. Дякую.

Ще Ян Коменський у XVII столітті сказав: “Хочемо мати добру державу і церкву, господарства — упорядкуємо школи та дамо їм розквітнути, щоб вони стали майстернями людей і роз­садниками для держав, церков і господарств”. Тому коли ми сьогодні говоримо про майбутнє України, то маємо говорити саме в руслі цих слів класика.

Я не думаю, що сьогодні все можна звести до того, що, скажімо, десь не допрацював міністр, тому що сьогодні ми гово­римо про державну політику, про те, що робить і може робити міністерство.

Всупереч стратегії розвитку, прийнятій у кожній цивілі­зованій державі, ми весь час чуємо: треба перейти з бюджету проїдання до бюджету розвитку, не на те витрачаємо і таке інше. Я запитую: з розвитку кого — великого бізнесу (зберемо весь бюджет і віддамо йому, щоб він ще багатшим став) чи з розвитку дитини, студента? Запитую у всіх присутніх: якщо ви принесли додому зарплату, то на кого першого витратите гроші — на одяг, харчі, на комп’ютер дитині чи візьмете собі “на розвиток”? Відпо­відь зрозуміла. Тому я вважаю, що всі заяви політиків, що треба зупинити бюджет проїдання, — це провокаційні заяви, спрямовані на розвал Української держави. Виняток може бути лише один — фінансування Збройних Сил, наших героїв в АТО.

Чому в проекті бюджету закладено 15,6 відсотка зростання, а на школи, університети, технікуми, позашкільні навчальні закла­ди зменшується фінансування? Я нічого не розумію. Є зростання по державі 15 відсотків — забезпечте такий або більший приріст видатків на освіту.

Добре, що в Україні є Національне антикорупційне бюро, антикорупційний прокурор, а поліцейський отримуватиме 7 тисяч, щоб хабарі не брав. А вчитель і професор за 3–5 тисяч що будуть робити? Мусимо просити Верховну Раду прийняти все-таки новий Закон “Про оплату праці”, при цьому розуміючи, що бюджетники, освітяни і науковці — головні кредитори економіки. Мій універ­ситет сьогодні — найбільший платник податків у місті Києві.

Пропоную також доповнити проект Рекомендацій парла­ментських слухань пропозицією про внесення змін до Податко­вого кодексу щодо стимулювання бізнесу до інвестицій в освіту. Нині у витратах на вищу школу частка бізнесу не сягає 1 відсотка! А в світі — 15–25 відсотків. Потрібно, щоб підприємці могли вклю­чати у валові витрати затрати на дослідження, оплату підготовки кадрів, передачу обладнання вузам, скажімо, в межах 3–5 відсот­ків фонду зарплати, як це є в багатьох країнах. До речі, я думав, що про це роботодавці скажуть. А вони щось там розказували через канал “Інтер”, що вони мають програму розвитку України, тільки нікому не скажуть, де та програма.

Слід доручити Кабінету Міністрів внести зміни до постанови № 65 від 01.03.2014 стосовно заборони придбання навчальними закладами наукового обладнання, меблів, оплати відряджень за кордон хоча б за рахунок спеціального фонду. Це ж нонсенс! Вчені розробляють тему і можуть купити за одержані кошти тільки скріпки і папір, а щоб за кордоном виступити — коштів немає, за власний рахунок. Про яку міжнародну співпрацю при цих заборо­нах можна говорити, про яку участь у міжнародних, європейських дослідженнях програми “Горизонт 2020”? Тому треба переглянути постанову, внести відповідні зміни, бо це потрібно робити.

І ще я просив би, щоб у Рекомендаціях було передбачено припинення оподаткування ПДВ, екологічними податками діяльно­сті навчально-дослідних господарств, навчальних майстерень тощо. Ну, це ж нонсенс! Фермер, орендар, всі холдинги на єдино­му фіксованому податку, їм відшкодовують ПДВ, а навчально-дослідні господарства мають усі ці податки сплачувати. Це для того, щоб забрати землю? (Оплески). Тільки наш університет за­платить майже 5 мільйонів гривень податку на додану вартість за рахунок бідних студентів. Це неприпустимо!

І про проекти нових законів “Про освіту”, “Про професійну освіту”. Добре, що вони зберігають соціальний зміст. Мусимо скелею стояти за те, щоб соціальні положення статті 57 у Законі “Про освіту” обов’язково були зафіксовані. Але не можу не сказа­ти про долю коледжів і професійно-технічних училищ. Їх не можна знищувати, їх треба підтримувати. Не можна їх наосліп переда­вати на місцеві бюджети, бо їх просто не стане (Оплески). Також доцільно скасувати освітній рівень молодшого бакалавра, а за мо­лодшим спеціалістом закріпити п’ятий рядок Національної рамки кваліфікацій. Або молодший бакалавр, або молодший спеціаліст, разом — це нонсенс.

Випускники коледжів повинні мати право вступати до вишів на скорочені програми. До речі, міністерство це пропонує в но­вому законі. До коледжів мають вступати випускники 9 класів. ЗНО для випускників коледжів можна проводити за програмами коледжів при вступі на відповідні спеціальності.

Іще про одне — про відповідність Переліку наукових спеціальностей 2011 року Переліку 2015 року. Рішення, які прий­няті нині, призведуть до зникнення цілих напрямів наукових знань, до профанації захисту дисертацій. Люди добрі, ну, не можна до­пустити, щоб із 14 галузей знань у хімії все звести до 1 спеціаль­ності, в агрономії — з 11 до 1, у ветеринарії — із 10 до 2! Уявляєте спецраду з неорганічної, аналітичної, фізичної, органічної, колоїд­ної та інших галузей хімії? Чи спецраду з ветеринарних наук з па­тології і онкології, імунології, фармакології, хірургії, гігієни тварин тощо?

І насамкінець про хід реформ в освіті. Я бачу реформи в Польщі, Чехії, Словаччині. Там у вузах — наших партнерах щоро­ку здається нова лабораторія, науковий центр. А ми задихаємося, відстаємо від Європи навіки без обладнання, без приладів… Якщо провадити такі реформи, як у Європі, я — за, якщо такі, як у нас, я — проти.

Треба навіть під час кризи дбати про нашу національну еліту, про локомотиви науково-технічного прогресу, про “зелені” технології тощо. Потрібно створювати центри спільних наукових досліджень, виділяти хоч невеликі кошти, кредити і позики на новітнє обладнання. Про це мусимо не забути в Рекомендаціях парламентських слухань.

Товариство! Україна у важкому стані. Президент зосередже­ний на обороні, безпеці. Тож уряд, парламент і всі ми разом мусимо подбати про розвиток, про економіку, які не забезпечимо без якісного фахівця і розвитку науки.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова Марченка Олександра Олександровича, голову підкомітету з питань будівництва та архітектури Комітету Верховної Ради України з питань будівництва, містобудування та житлово-комунального господарства.

 

МАРЧЕНКО О.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства (одномандатний виборчий округ №90, Київська область, політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Свобода”). Добрий вечір, шановне товариство! Мені дуже приєм­но, що такі наполегливі люди вже третю годину поспіль працюють. Дуже приємно, що я долучився до цієї теми, передовсім як учень традиційної української школи. У цьому залі присутній мій учитель. Я хоч і хвилююся, але всі ті звернення, які надходили від вас, я трансформував і направив до міністерства, щоб Сергій Мироно­вич їх почув і сприйняв. Я сьогодні стою тут і як батько, як платник податків, як виробничник. Є багато проблем, дуже багато проб­лем. Сергію Мироновичу, на останньому засіданні я якраз наголо­шував, що неможливо проводити такі зібрання за відсутності однієї з головних діючих осіб — міністра фінансів. Немає сьогодні тут міністра фінансів (Оплески).

Учора в цій залі виступав Джо Байден. Я хотів би, панове учителі, щоб усі депутати уважно слухали вас так, як учора слу­хали Байдена. Він сказав слова, які мені запам’яталися, що все йде від нас з вами, від нашого серця і від нашої душі, і що саме нам, українцям, будувати своє майбутнє.

Пан європеєць сказав, Сергію Мироновичу, що ми з вами не задовольняємо пані Яресько в Бюджетному кодексі, не еконо­мимо на освіті, не принижуємо наше майбутнє. Нехай вона при­йде і скаже, чому мені, платнику податків, платити їй гроші. Коли ми приходимо до пологового будинку, в бюджеті — нуль, до ме­дичного закладу — нуль, дошкільного закладу — нуль (маємо під­шефні садочки, всім забезпечуємо), у школі, в університеті — та сама проблема.

І традиційно якісна освіта України, яка працювала для розвитку українців, тепер, за наших українських реформ, частково використовується в Польщі. Уже 52 тисячі наших випускників навчаються в Польщі, 440 кращих спеціалістів поїхали на роботу до Польщі, їм надали право тимчасового проживання. Болюча ситуація, товариство.

Панове адміністратори освіти, Сергію Мироновичу, сьогодні майбутнє України залежить від цієї зали, від того, яке ми перед­бачимо фінансування освіти. І я вас прошу: не педалюйте ті законопроекти — “Про професійну освіту”, до якого шість сторінок зауважень Головного юридичного управління, “Про освіту”. Це серйозні рішення, як підтвердив європеєць, на майбутнє. І я своє майбутнє, як і ви, шановні колеги, хочу пов’язувати з Україною. Хочу, щоб ми не боялися, що якийсь олігарх чи депутат купить диплом кардіохірурга своєму 11-річному синові.

Сьогодні говорили про кваліфікацію випускників. Я знаю цю проблему. Я пишаюся, що навчався в Київському будівельному технікумі, який чомусь хтось хоче зарізати. Це неправильно, Сергію Мироновичу. За якісну валову продукцію на першому етапі її випуску відповідають майстер, виконроб, старший виконроб, начальник, майстер цеху, начальник зміни цеху — всі вони вихову­ються у закладах І–ІІ рівнів акредитації. Не може сьогодні профе­сійне училище нести юридичну відповідальність за безпеку та охорону праці. Як ви не назвете, прокурор цього не прийме. І ба­жання провести реформу, перекинувши фінансування на бідовий місцевий бюджет, нічого не дасть. Ці заклади — професійні учи­лища, коледжі, технікуми — підуть у небуття.

Сергію Мироновичу, я оптимістично звертаюся до вас із проханням: не мобілізуйте зусилля Яресько, почуйте цих людей, які мріють пов’язати своє майбутнє з Україною, почуйте позицію вчителів і давайте спільно забезпечимо науці і фінансування, і правовий статус. Закликаю чужого научатись і свого не цуратись.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка,10 секунд.

 

МАРЧЕНКО О.О. Не сказав головного: ми повинні бути господарем у нашій державі, у нашій освіті і пов’язувати своє майбутнє з Україною. Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова Биковську Олену Володимирівну, ректора Інституту екології економіки і права, завідувача кафедри позашкільної освіти Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, члена президії Європейської асоціації позашкільної освіти.

 

БИКОВСЬКА О.В., ректор Інституту екології економіки і права. Вельмишановні Оксано Іванівно, Ліліє Михайлівно, Сергію Мироновичу! Вельмишановні учасники парламентських слухань, народні депутати! Насамперед дозвольте подякувати Верховній Раді України, особисто Лілії Михайлівні за запрошення взяти участь у цих парламентських слуханнях та висловити пропозиції щодо позашкільної освіти від ініціативної робочої групи поза­шкільників, а також Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Сьогоднішні парламентські слухання відбуваються напере­додні нового 2016 року, коли Україна відзначатиме 25-річчя своєї незалежності. Символічно, що саме в цій залі приймалося це доленосне рішення, і сьогодні ми обговорюємо тут одне з най­важливіших питань для нашої держави — правове забезпечення реформи освіти в Україні.

Закону України “Про позашкільну освіту” виповнилося 15 років. І на сьогодні вкрай необхідно і внести зміни до законо­давства, щоб заклади позашкільної освіти державної та комуналь­ної власності не могли бути перепрофільовані, перепідпоряд­ковані, об’єднані, ліквідовані, щоб не можна було змінювати їх цільове призначення. Має сказати своє слово і Кабінет Міністрів України — забезпечити умови для розвитку позашкільної освіти, у  тому числі визначити, що органи місцевого самоврядування створюють умови для розвитку позашкільної освіти. Особливої актуальності, безумовно, набуває розроблення Міністерством освіти і науки України спільно з фахівцями-практиками, з громад­ськими організаціями концепції позашкільної освіти.

Шановні колеги, зверніть увагу, на сьогодні вартість навчан­ня дитини у позашкільному навчальному закладі є найдешевшою для держави і становить від 90 до 1 тисячі гривень на рік. А по­зитивний ефект важко переоцінити, оскільки саме в закладах позашкільної освіти формується нове покоління українців. Тому не можна допустити, щоб у новій редакції Закону України “Про освіту” (у частині другій статті 8) позашкільна освіта не була передбачена як рівень формальної освіти. Адже позашкільна освіта — це і мистецькі, і спортивні, і позашкільні наукові та навчально-виховні заклади. Ми розуміємо, що при подальшому реформуванні бюджетного законодавства це призведе до виклю­чення позашкільної освіти з числа тих суб’єктів освіти, що можуть фінансуватися з державного та місцевих бюджетів.

Загалом, що стосується видів освіти (формальна, нефом­мальна, інформальна), вони можуть поширюватися на всі складові системи освіти — дошкільну, загальну середню, позашкільну, про­фесійно-технічну, вищу, розширюючи можливості для надання спектра освітніх послуг.

Щодо місця і ролі позашкільної освіти в системі освіти розгорнулися неабиякі дискусії. І ми хочемо подякувати всім промовцям за увагу до питань позашкільної освіти. Чи має право позашкільна освіта бути в системі освіти? Чи потрібна нам сама назва “позашкільна освіта”? Чи належить позашкільна освіта до формальної освіти? Відповідь на ці та інші запитання дають самі діти своїми здобутками, відвідуванням позашкільних навчальних закладів, своєю реалізацією в майбутньому. Один з останніх прикладів — восьмирічна дівчинка Вероніка Верем’юк, вихованка центру творчості дітей та юнацтва “Шевченківець”, яка стала чем­піонкою Європи з шахів.

Завершуючи виступ, хотіла б відзначити, що 2016 року ви­повнюється 25 років і Європейській асоціації позашкільної освіти, що об’єднує представників позашкільної освіти з більш як 20 дер­жав. І ми маємо надію, що саме з 2016 року почнеться новий етап розвитку держави і освіти, в якій позашкільна освіта посяде своє гідне місце (Оплески). Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

І, на жаль, у зв’язку з тим, що наш час вичерпаний, останній виступ Бахрушина Володимира Євгеновича, головного експерта групи “Реанімаційний пакет реформ — Освіта”, професора, докто­ра фізико-математичних наук.

Але спершу я прошу вибачення у всіх, хто не встиг виступити. Підходила Лілія Михайлівна, ми кілька разів говорили, як багато ще важливих доповідей. І я дуже просила б, щоб ви надіслали всі ваші доповіді до Комітету, вони будуть опубліковані. Я також хочу вибачитися перед двома народними депутатами, які,  на жаль, не встигли виступи, — це Олексій Скрипник і пані Наталя Королевська. Думаю, що вони з розумінням поставляться до цього, бо парламентські слухання — насамперед для того, щоб депутати почули, а не сказали, ми маємо достатньо доступу до цієї трибуни. Тому я дуже прошу, щоб ви з розумінням поставилися.

А зараз запрошую до виступу, прошу.

 

БАХРУШИН В.Є., головний експерт групи “Реанімаційний пакет реформ — Освіта”. Дякую. Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Чи потрібний нам новий Закон України “Про освіту”? Чинний закон був ухвалений майже 25 років тому в іншій державі, яка мала іншій політичний устрій та іншу економіку. Тому не дивно, що, незважаючи на нову редакцію 1996 року та численні зміни, в його основі досі лежить ідеологія жорстко централізованого державного управління осві­тою, а за багатьма нормами закону неважко побачити примари ЦК КПРС, Держплану та інших органів, що приймали реальні рі­шення. У той час не було потреби створювати закон, який був би інструментом реального управління освітою. Через те українська освіта значною мірою розвивається поза межами правового поля і дуже часто управління здійснюється за домовленостями учасни­ків, а не за нормами закону. Нам треба від цього відмовлятися і повертатися у правове поле. Для цього нам потрібен закон, який працюватиме.

Що для цього потрібно? Закон повинен містити норми прямої дії, які будуть поважати і виконувати всі головні стейкхол­дери, а також чіткі вимоги та обмеження до норм спеціальних законів і підзаконних нормативних актів. Разом з тим закон не по­винен містити гучних декларацій та обіцянок, які ніхто не збира­ється виконувати, красивих ідей, які невідомо як реалізувати на практиці.

Система освіти повинна працювати не сама на себе, а на суспільство. Для цього потрібно, щоб суспільство (в широкому розумінні) отримало повноваження формулювати вимоги до освіти і контролювати їх виконання. Суспільство повинно мати ефективні інструменти впливу на прийняття рішень на всіх рівнях управління. Разом з тим воно повинно взяти на себе і частину відповідаль­ності за наслідки цих рішень.

В умовах політичних, економічних і соціальних катаклізмів в Україні та інших державах, революційних змін освітніх та інших технологій, виходу України на глобальний освітній ринок закон має забезпечити здатність системи освіти швидко адаптуватися до змін, що відбуваються ззовні. Для цього потрібне урізноманіт­нення освітніх програм, закладів та видів освіти, форм навчання. Потрібно передати максимум повноважень униз. Не тільки закла­ди освіти, а й їхні структурні підрозділи, окремі викладачі, студен­ти, учні, батьки повинні мати можливість приймати потрібні їм рішення і відповідати за них, не озираючись на суб’єктивні думки численних керівників і контролерів.

В умовах інтеграції до європейського освітнього просто­ру  ми маємо навчитися жити за вимогами цього простору. Це не тільки структура освіти, стандарти, інструменти забезпечення яко­сті. Ми маємо перетворити українську освіту на простір, вільний від корупції, плагіату, фальсифікації результатів досліджень, будь-яких інших проявів академічної недоброчесності.

Для цього потрібно, по-перше, забезпечити максимальну відкритість інформації та максимальну прозорість процесів прий­няття рішень на всіх рівнях, а по-друге — створити ефективні запобіжники будь-яким спробам органів влади і посадових осіб свідомо запроваджувати завищені, незабезпечені та необґрунто­вані вимоги до закладів освіти та учасників освітнього процесу.

Новий Закон “Про освіту” не зможе вирішити всі ці та інші проблеми, про які ми сьогодні говорили, частина з них мають вирішуватися іншими законами. Але цей закон має надати по­штовх та інструменти для вирішення проблем. Він не повинен ламати те, що працює, але він має надати можливість створення і  розвитку в умовах рівної конкуренції альтернативних освітніх проектів, які з часом можуть виявитися більш ефективними та життєздатними, ніж ті, що ми маємо сьогодні. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Ми справді мусимо завершувати. Мені дуже прикро, що так  багато людей, які були запрошені для того, щоб виступити, не змогли цього зробити, але є часові рамки парламентських слу­хань… Ви ж теж будьте відповідальними. Тобто були виступи, коли ви вимагали: дайте завершити, не вимикайте мікрофон… І  кожен дотримувався або не дотримувався регламенту. Це все — спільна відповідальність. Я із задоволенням перебувала б тут із вами ще дуже тривалий час, але мене також чекають люди для роботи в іншому місці. Тому дуже прошу не гніватися, бо ніякого задуму, щоб вас запросити і не заслухати, не було.

Ще просив слово для заключного коментаря міністр. Тому прошу, щоб після його виступу ми мирно і з розумінням завер­шили нашу роботу. Дякую.

 

КВІТ С.М. Шановне товариство! Насамперед я хочу подяку­вати всім вам за висловлені пропозиції, думки, претензії, емоції. Ми все це сприймаємо і будемо з вами працювати, як і працю­ємо, і сподіваюся, що будемо виходити на ті результати, зокрема в законодавчій роботі, до яких ми прагнемо.

Хотів би просто деякі речі уточнити, які прозвучали для дуже широкої аудиторії, але які відносяться, можливо, до якихось чуток. Це неприпустимо, щоб такі речі висловлювалися. Романе Федо­ровичу (я звертаюся до ректора Донецького національного універ­ситету), ви сказали, що немає порядку використання коштів. Цей порядок є, ви як ректор маєте знати.

 

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ. (Не чути).

 

КВІТ С.М. Я перепрошую, цей порядок є. Ми, дійсно, дуже довго його приймали, бо це було важко зробити. Ви можете до мене підійти, я вам роз’ясню. Такий порядок є, він затверджений Кабінетом Міністрів. І це дуже важко було зробити, адже недарма я казав про психологічні зміни. Для багатьох людей, які там пра­цюють дуже давно, неприпустимо, щоб університет міг мати свій рахунок у банку. Великих зусиль треба було докласти, щоб пере­конати цих людей. А деякі з них пішли з роботи, зокрема за­ступники міністра фінансів, які мали дуже цікаві пропозиції щодо 20 відсотків ПДВ, якщо ви пам’ятаєте кінець минулого року. До ре­чі, не варто демонізувати міністра фінансів, тому що вона розпо­ряджається не своїми власними коштами, і все це дуже непросто. Ми щоденно і тепер працюємо над бюджетом на наступний рік.

Отже, такий порядок є. Гаразд, я вам роздрукую і надам у  паперовому вигляді. Але не можна казати, що такого порядку немає, якщо він затверджений постановою уряду.

Стосовно шкільних автобусів, які ми передаємо, нібито, на фінансування з місцевих бюджетів, і ці кошти в наступному році не будуть використані. Ми провели тендер на закупівлю автобусів на ті невеликі кошти, які у нас були. Тендер не відбувся: прийшов один виконавець. Він затягнувся, тому що конкуренти зверталися до Антимонопольного комітету і таке інше, але прийшов тільки один виконавець. У нас немає часу, тому ми передаємо ці кошти не до місцевого бюджету, а ми передаємо їх як субвенцію. Ці кошти будуть використані на автобуси на початку наступного року, вони нікуди не пропадуть.

Стосовно підручників. Прозвучала інформація, що 90 мільйо­нів не будуть використані. По-перше, не 90, а 80 мільйонів. І вони не будуть використані тільки тому, що ми здешевили підручники. І  це було непросто. Саме тому, що ми провели всі процедури, підручники стали дешевшими. Це економія коштів, вони нікуди не мають бути використані.

Були затримки з видачею дипломів вищими навчальними закладами і професійно-технічними навчальними закладами. Чому? Тому що були усунуті корупційні складові, і тепер дипломи для вищих навчальних закладів в середньому здешевіли у 10 ра­зів, а для професійно-технічних — у 20 разів. Але затримки були, бо все це непросто дається, колеги.

Так само я хотів би просити, щоб ви враховували, що дуже серйозні процеси у нас відбуваються, коли ми говоримо, напри­клад, про ЗНО. І ми хочемо, щоб до вищих навчальних закладів потрапляло більше людей. Це неможливо! Тому що зараз до вищих навчальних закладів вступають приблизно 80 відсотків ви­пускників шкіл. Це ненормально. На початку незалежності всту­пало 20 відсотків. І я думаю, що в майбутньому якраз має відбу­ватися перетікання у професійну освіту, в колишні професійно-технічні училища і технікуми. Вищі навчальні заклади не матимуть так багато абітурієнтів, і це нормально. У нас буде менше університетів, але вони будуть якісними. Тобто це дуже серйозні процеси, які є комплексними, тому не можна розглядати таке питання тільки під одним кутом.

Повертаючись до підручників. Ми провели тендери на підручники, уклали всі угоди, провели тендери на розвезення, яке вже розпочалося, і я сподіваюся, що до нового року підручники потраплять до шкіл. Ви пам’ятаєте, що на початку року ми не ма­ли коштів на підручники, вони з’явилися значно пізніше. Які наші плани? Надалі кошти на підручники будуть залишатися або передаватися шляхом субвенцій областям, які будуть самі закупо­вувати підручники. Думаю, що це якраз те, що нам потрібно. Дякую дуже, колеги. Я хотів просто уточнити.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

І ще хвильку вашої уваги перед тим, як ми з вами розійде­мося, щоб продовжити працювати. Ще раз нагадую, наголошую і дуже прошу, щоб усі ті, хто мали підготовлені виступи, надали їх  до Комітету. Вони будуть оприлюднені на сайті Верховної Ради і опубліковані Комітетом, тобто ви будете почуті.

Що ще я хочу сказати. Є речі, на які я також мушу зреагувати. Лунало багато критики на адресу держави, яка часто-густо була обґрунтована. Але я хотіла б, щоб такі дискусії викори­стовувалися також і для самокритики.

Я пам’ятаю прекрасну дискусію стосовно обмеження права на заочну вищу юридичну освіту, тому що як не буває лікарів-заочників, так і не може бути юристів-заочників. І коли ми обгово­рювали це питання з представником юридичного факультету од­ного з провідних вишів, він мені сказав: “Ты получишь восстание методисток”. Тому що методистки заробляють десятки, а то й сотні тисяч за рахунок заочної юридичної освіти.

І тому я думаю, що цю трибуну треба використовувати не  лише для нарікань, а й для того, щоб шукати компроміси. Ми в такому становищі є саме тому (це було якось показово, що прозвучало з цієї трибуни), що намагалися нічого не робити. Розумієте? Не можна більше нічого не робити. А для того щоб щось робилося, треба шукати компроміс. Якщо просто виступати із взаємними звинуваченнями, поступу не буде. Тепер, коли ми поговорили, висловили претензії, зауваження, наступний крок має бути кроком пошуку компромісу. І він точно є, тому що треба зберегти все те, що є найкраще, і використати те, що зробить нас сильнішими. Дякую всім за роботу, за ваше терпіння.

 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ К.Ф., директор Вінницького гуманітарно-педагогічного коледжу. Якісно новий розвиток України у соціально-економічному аспекті невід’ємно пов’язаний із сферою освіти, яка, на думку багатьох науковців, посідає чільне місце у структурі на­ціональної інноваційної системи, є її складовою поряд із такими підсистемами, як генерація знань, виробництво продукції та по­слуг, інноваційна інфраструктура.

Як працівник початкової ланки вищої освіти хотів би констатувати, що вища школа сьогодні впевнено набуває нового статусу і соціального звучання, особливо після прийняття мину­лого року нової редакції Закону України “Про вищу освіту”, оскіль­ки стає повноцінним суб’єктом економічних відносин, основним джерелом становлення інтелектуального потенціалу суспільства. І це зумовлює нові функції, принципи та форми діяльності інсти­туцій освітянського середовища.

Разом з тим як директор коледжу, який пропрацював у цій системі понад 30 років, хочу поділитися деякими міркуваннями стосовно подальшої долі, місця і значення коледжів і технікумів на сучасному етапі розвитку нашого суспільства та вищої школи.

Як відомо, останній прийом за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста в коледжах і технікумах на основі базової загальної середньої освіти буде здійснено в 2016 році. З  2017 року коледжі готуватимуть молодших бакалаврів та бака­лаврів лише на основі повної загальної середньої освіти, за ре­зультатами зовнішнього незалежного оцінювання, підтвердженого відповідними сертифікатами Українського центру оцінювання яко­сті освіти. У цьому контексті я як директор коледжу хочу виділити декілька аспектів.

По-перше, абітурієнт з високими балами віддасть перевагу університету чи академії, а до коледжів, навіть авторитетних, прийдуть абітурієнти з низькою якістю підготовки та низькими балами сертифікатів, і ми змушені будемо їх зараховувати на навчання. Це створить додаткові труднощі в роботі науково-педа­гогічного колективу, вплине на підготовку конкурентоспроможного на сучасному ринку праці фахівця і перспективу отримання закла­дом ліцензії та відповідного сертифіката за результатами чергової акредитації, що вимагає загальної успішності студентів того чи іншого напряму підготовки не менше 90 відсотків, а якісної — не нижче 50 відсотків.

По-друге, в переважній більшості коледжів створена потужна база загальноосвітньої підготовки (кабінети, лабораторії, обладнання, комплексне методичне забезпечення викладання кож­ної дисципліни), працюють, як правило, висококваліфіковані ви­кладачі. Скасування з 2017 року прийому на базі 9 класів призве­де до руйнації цієї бази, а викладачі-предметники залишаться без педагогічного навантаження, що спричинить соціальну напругу в регіоні.

На думку всіх керівників такого типу навчальних закладів, доцільно залишити за коледжами право здійснювати загально­освітню підготовку з поглибленим вивченням предметів майбут­ньої спеціалізації з подальшим переходом (після дворічної підго­товки та отриманням відповідних сертифікатів якості освіти) до підготовки молодшого бакалавра та бакалавра. Це відповідає законодавству про повну загальну середню освіту, особливо для тих, хто навчався в сільській місцевості та закінчував малокомп­лектні школи.

У прикінцевих та перехідних положеннях Закону України “Про вищу освіту” чітко зазначено, що ВНЗ I рівня акредитації, які впродовж п’яти років строку дії ліцензії на підготовку молодших бакалаврів не отримають ліцензію на підготовку бакалаврів, бу­дуть віднесені до системи професійно-технічної освіти.

По-перше, на сьогодні у нас немає чітких критеріїв та роз’яснень, що таке ступінь молодшого бакалавра і чим він відріз­няється від рівня молодшого спеціаліста та ступеня бакалавра.

По-друге, навіть для нашого гуманітарно-педагогічного коледжу, який має 85-річну історію та здійснює підготовку фахів­ців за сімома спеціальностями і трьома напрямами підготовки за ступенем бакалавра, де на постійній основі працює 21 науко­вець, а близько 30 навчаються в аспірантурі та працюють над кандидатськими і докторськими дисертаціями, у структурі якого є спортивно-гуманітарний ліцей для здібної молоді, що є базою для наших майбутніх абітурієнтів, зробити це дуже складно. Складність полягає не тільки у створені кафедр (ми вже йдемо цим шляхом), у створені факультетів, у складі яких повинно бути не менше трьох кафедр, а й у збереженні того, що створювалося впродовж десятиліть. Що й казати про педагогічні коледжі, розта­шовані в районних центрах та на периферії?

Ми сьогодні не бачимо в системі професійно-технічної освіти педагогічних коледжів, які готують вчителів та вихователів. Тому очевидно, що для педагогічних, медичних коледжів та закла­дів культури мають бути вироблені інші підходи щодо їх транс­формації в новому освітньому просторі.

Міністерством освіти і науки України затверджені Умови прийому до вищих навчальних закладів України у 2016 році. Окремі положення цих умов викликають неоднозначну оцінку чле­нів приймальних комісій. Так, наприклад, тенденція до поступо­вого скорочення термінів проведення вступної кампанії переван­тажує роботу приймальної комісії, вносить додаткове напруження, знижує рівень розумово-емоційного еквівалента. Члени приймаль­них комісій змушені працювати без вихідних днів, їхній робочий день ненормований, що суперечить трудовому законодавству. Зрозуміло, що це негативно позначається на якості виконання роботи.

Абітурієнти можуть подати до 15 заяв на п’ять спеціально­стей, з яких передбачено прийом за рахунок коштів державного бюджету. На нашу думку, надання абітурієнтам таких широких можливостей для вступу є невиправданим і суперечить принци­пам якісного відбору професійно зорієнтованої молоді. Варто передбачити подання заяв виключно на споріднені спеціальності та обмежити їх кількість.

Два роки тому з переліку категорій осіб, які мають право на участь у конкурсі за результатами вступних іспитів, що прово­дяться вищим навчальним закладом, виключено абітурієнтів, які отримали повну загальну середню освіту до 2007 року. А це по­тенційні студенти заочних відділень, які мають досвід роботи, але відчувають страх і невпевненість перед складанням ЗНО. Вклю­чення до переліку цієї категорії осіб позитивно вплине на стан вступної кампанії за заочною формою.

На сьогодні коледж успішно вирішує поставлені завдання. Щороку зі стін навчального закладу випускаються понад 300 мо­лодших спеціалістів та бакалаврів, 70 відсотків яких продовжують навчання у провідних вишах України. Стабільною є й фінансова ситуація, завдяки чому ми не маємо заборгованості із заробітної плати, стипендій, з виплати компенсації дітям-сиротам та з опла­ти комунальних послуг.

На завершення хотів би підкреслити, що залучення нових підходів до явищ, процесів і реалій нинішньої України у поєднанні з тісною співпрацею науково-освітянських кадрів, представників культури і народу (носіїв мови) здатні подолати кризовий період, сприяти механізмам демократичного діалогу, національній консо­лідації в ім’я стабільності і розвитку суспільства, в ім’я побудови сучасної держави європейського типу, а також задля просування інтересів України на міжнародній арені.

 

КАЛІНІНА Л.М., завідувач відділу економіки та управління загальною середньою освітою Інституту педагогіки НАПН України. Сьогодні на парламентських слуханнях розглядається важливе для кожної людини питання щодо реалізації її конституційного права на здобуття якісної освіти європейського ґатунку. Без модернізації управління в освіті неможливо здійснити жодної галузевої рефор­ми, і в освіті також. Зупинюся на основних законодавчих моментах реформування управління закладами загальної середньої освіти та його правового забезпечення.

Хочу зазначити, що в інформаційному дискурсі з червня 2015 року були наявні два рамкові законопроекти з однаковою назвою, які майже одночасно (протягом доби) були оприлюднені на сайтах Міністерства освіти і науки України та Комітету Верхов­ної Ради України з питань науки і освіти для громадського обгово­рення. За обсягом законопроекти майже не відрізнялися, але ма­ли місце концептуальні розбіжності та різне змістове наповнення. Після численних громадських обговорень у професійних колах внесено багато змін. Але все-таки слід констатувати, що задля досягнення ефективності громадсько-державного управління, на противагу державно-громадському управлінню в першій редак­ції  законопроекту, МОН України необхідно чіткіше обґрунтувати концептуальні засади, принципи, інноваційні форми і механізми управління, визначити функційно-посадову компетентність керів­ника закладу освіти, конкретизувати нові функції (експертну, ін­формаційно-аналітичну, педагогічного нагляду тощо) на інтегра­ційних засадах, блок відповідальності, конкретизувати права і сво­боду вибору в професійній діяльності.

Слід відзначити, що, незважаючи на врахування в концепту­альних засадах останньої редакції законопроекту “Про освіту” від 19.11.2015 міжнародних правових норм, інтеграційного процесу до європейського науково-освітнього середовища, наявного стану інформатизації, багатовекторності розвитку інформаційного укра­їнського суспільства, потребують висвітлення покрокові шляхи реалізації ідеї переходу України до сервісної держави, оскільки процес надання освітніх, адміністративно-управлінських, соціаль­них і медичних послуг у системі загальної середньої освіти торка­ється всіх, без винятку, громадян країни і є тією організаційною молекулою, з якої потрібно розпочинати зміни, не лише організаційні.

Модернізація управління системою загальної середньої освіти і закладом освіти як її структурним складником має відбу­ватися на засадах сервісної парадигми, зміни застарілих концеп­туальних моделей управління минулого століття (індустріальної епохи), тенденціях розширення демократії, верховенства права і прав людини, утверджених у розвинених країнах світу. Це прак­тично реалізується через адаптацію до суспільних і глобальних викликів, розвиток людського капіталу, організаційну культуру, налагодження мережевої паритетної суб’єкт-суб’єктної взаємодії і діалогової комунікації, впровадження комплексного механізму управління інформаційними технологіями і технологій управління взаємовідносинами з клієнтами (Customer Relationship Manage­ment) у щоденну практику органів управління освітою та закладів освіти. Сервісна парадигма спрямована на перехід від жорстко детермінованої адміністративно-командної форми управління у сфері загальної середньої освіти до диверсифікованої та гнучкої системи громадсько-державного управління в загальній середній освіті.

Треба враховувати факт, що законодавчо закріплена форма державно-громадського управління за останніх майже 25 років незалежності країни так і не набула поширення в освітянській практиці. За результатами досліджень “Сучасне управління в кон­тексті модернізаційних змін в освіті”, проведених науковцями відділу минулого року, майже 60 відсотків респондентів із загаль­ної вибірки 1266 осіб майже з усіх областей України визнають його як адміністративно-командне управління з бюрократичним су­проводом і жорсткою управлінською вертикаллю. Близько 17 від­сотків респондентів вважають форму реалізації державно-громад­ською, коли узгоджуються інтереси органів управління і громади, і час від часу батьки надають посильну допомогу та беруть участь у розв’язанні шкільних проблем. На думку 16 відсотків респон­дентів, управління школою, яке вони здійснюють, є за видовою ознакою адаптивним, стратегічним, інформаційним, програмно-цільовим, оперативним, тактичним, адміністративним, з яких найбільшу перевагу одержали адаптивне управління (за ознакою пристосування до вимог усіх інституцій, які функційно з нею по­в’язані), та громадсько-державне, а точніше — управління громадсько-активними школами, які нині виокремилися у мережі закладів.

Вибірка респондентів є репрезентативною і одержані дані слугують лише підтвердженням необхідності уточнення змісту статті 6 “Принципи та засади освітньої діяльності” в контексті управління. У ній визначено лише форму управління (громадсько-державне управління) і партнерства (державно-приватне партнер­ство), без розкриття їх сутності та шляхів реалізації. Необхідно визначити у статті хоча б демократичні і сервісні засади громад­сько-державного управління і розкрити принципи державно-громадського управління у розділі ІІІ законопроекту.

У статті 22 “Управління закладом освіти” третього розділу вже не вказується форма управління, а йдеться лише про суб’єк­тів управління, до яких віднесено засновника закладу, керівника закладу, колегіальний орган управління закладу освіти та колегі­альний орган громадського самоврядування. А відповідно до стат­ті 24 керівник закладу освіти здійснює чомусь тільки поточне управління. Можливо, не потрібно було змінювати назву цієї статті на “Державно-громадське управління”, якби в решті статей були чітко визначені права, повноваження і обов’язки всіх суб’єктів державно-громадського управління, а функції керівника не обме­жувалися б реалізацією тільки поточного управління.

У частині першій статті 22 визначено: “Порядок управління закладами освіти визначається законодавством та установчими документами”. Бажано уточнити, по-перше, яким саме законо­давством, а по-друге порядок визначає механізми управління різного виду згідно з полідіяльністю керівника закладу, які є дуже важливим динамічним компонентом системи управління і від впровадження яких залежить ефективність діяльності всіх суб’єктів незалежно від форми та виду управління.

Найбільш повно у статті 23 “Повноваження засновника закладу освіти” розділу ІІІ “Заклади освіти” розкрито спектр повноважень і управлінських рішень щодо закладу освіти та його керівника, від заснування до ліквідації закладу, від обрання (призначення) за конкурсом у порядку, встановленому законодав­ством, до процедури звільнення керівника. Однак у частині другій статті 24 записано: “Керівник закладу освіти обирається чи при­значається за конкурсом з числа претендентів…”. Зрозуміло, що ці конкурси є відмінними за процедурою та значенням і потребу­ють чіткого розмежування та узгодження в межах цього розділу.

У статті 23 громадський складник громадсько-державної ієрархічної вертикалі не простежується в жодному положенні, що потребує доопрацювання. Згідно зі статтею 24 “Керівник закладу освіти” керівник здійснює лише поточне управління закладом, що певною мірою суперечить обраній громадсько-державній формі управління, оскільки стосується переважно короткотермінових циклів управління об’єктами і досить вузької сфери прикладання, чого не можна сказати про управлінську діяльність сучасного ке­рівника, яка є поліфункційною та полідіяльнісною на інтегративних засадах і має досить широкий спектр цілей та завдань відповідно до “стратегічного набору”, ролей та суб’єктів-об’єктів керування.

У статті 24 також визначено, що керівник закладу освіти “несе відповідальність за освітню, фінансово-господарську та іншу діяльність закладу освіти”. Йдеться, зрозуміло, про персональну відповідальність керівника закладу, а ось блок відповідальності колективного органу управління закладом освіти (стаття 25) та колективного органу громадського самоврядування закладу осві­ти  (стаття 26) під час ухвалення та реалізації управлінських рішень у процесі громадсько-державного управління закладом освіти зовсім не розкрито, що порушує європейський принцип рівноправного партнерство. Виникає суперечність: управління ко­лективне, а відповідальність персональна, лише керівника. А де педагогічний колектив, весь колектив закладу та всі заявлені колективні органи?

Діяльність колективних органів управління в освіті конче потрібна, оскільки покликана забезпечити адаптивність, гнучкість та відкритість управління, прозорість прийняття управлінських рішень, сприяти поступовому переходу від задекларованого державно-громадського управління, практично не реалізованого за роки незалежності, до громадсько-державного управління на не досить чітко визначених засадах і відповідальності суб’єктів управління. У зв’язку з цим потребує чіткого формулювання у по­статейних положеннях законопроекту блок відповідальності, прав, обов’язків і посадово-функційної компетентності керівника закла­ду середньої освіти на правових, демократичних і сервісних засадах.

Відповідно до законодавчо визначеної децентралізації громадсько-державного управління у системі загальної середньої освіти має формуватися раціональне поєднання персоніфікованої та колективної відповідальності за прийняття і реалізацію управ­лінських рішень у межах визначених компетентностей, відбуватися розподіл відповідальності між усіма суб’єктами громадсько-державного управління, колегіальним органом управління та гро­мадського самоврядування і керівником закладу освіти за якість надання освітніх, медичних, соціальних послуг та забезпечення рівного доступу до якісної освіти. Має бути забезпечена ключова відповідальність батьків учнівської молоді як замовників освітніх послуг за освіту і виховання дітей. У такий спосіб децентраліза­ція  управління в системі загальної середньої освіти сприятиме усуспільненню процесу прийняття управлінських рішень, перероз­поділу видів управлінських рішень на різних ієрархічних рівнях системи згідно з функційно-посадовими компетентностями її ке­рівників на користь органів громадського самоврядування та директора як лідера шкільної громади.

Про прогресивні кроки у ракурсі автономії закладу освіти свідчить стаття 21, у частині першій якої визначено: “Держава га­рантує академічну, організаційну, кадрову та фінансову автономію закладів освіти”. Але в частині другій записано, що “обсяг авто­номії закладів освіти визначається спеціальними законами”. Це засвідчує реальні обмеження усіх заявлених видів автономії, а та­кож неможливість зробити висновки про реалії запровадження автономії на практиці.

Розгортання демократичних процесів у системі управління загальною середньою освітою має відбуватися з урахуванням світових тенденцій сталого демократичного розвитку провідних країн світу та потребує впровадження нових, відкритих і демокра­тичних моделей управління в системі середньої освіти. Адже в  історії цивілізації неможливо знайти приклади існування демо­кратично-ліберальної школи в тоталітарній чи авторитарній дер­жаві, і навпаки, у демократичній державі — освітньої системи, організованої за принципом ієрархічної вертикальної піраміди, що залежить від особи керівника.

Управління системою середньої освіти за типом і фор­мою має стати адекватним інформаційній цивілізації і має вра­ховувати багатовимірність сучасного суспільства в Україні, що розвивається у таких вимірах, як демократичне, вільне, громадян­ське, “суспільство знань”, інформаційне, цифрове, технологічне, ринкове та має бути наближеним до європейських стандартів і практико-орієнтованих управлінських парадигм. Розвиток сучас­ного державно-громадського управління вимагає постійного вдо­сконалення шляхом запровадження і модифікацію нових форм на  засадах мережевої суб’єкт-суб’єктної взаємодії та інтеракцій. В системі загальної середньої освіти має відбутися поступовий перехід від електронного державно-громадського управління до електронного громадсько-державного управління і таких його різ­новидів, як управління на засадах е-демократії, управління на за­садах суб’єкт-суб’єктної мережевої взаємодії та е-інтеракцій.

Поступовий перехід від державно-громадських до громадсько-державних форм управління з використанням ІТ має відбутися шляхом запровадження наскрізного електронного уря­дування (е-management) та електронного документообігу на всіх ієрархічних управлінських рівнях системи загальної середньої осві­ти завдяки застосуванню захищених і сертифікованих систем пере­дачі даних, розвитку електронної взаємодії громадських структур із владною державною управлінською вертикаллю (побудованої згори донизу) та вертикаллю самоврядних структур (побудованої знизу догори). Це забезпечить прозорість і відкритість процесів прийняття управлінських рішень, запровадить громадський конт­роль за результатами освітнього процесу та якістю освіти (настіль­ки це необхідно), а також децентралізацію, суб’єкти управління отримають свободу, наскільки це можливо.

Нова форма громадсько-державного управління в системі загальної середньої освіти передбачає:

● дотримання в закладі основних принципів успішної діяль­ності — довіри, соціальних гарантій, соціальної справедливості;

● надання керівникам кадрової, академічної, організаційної та фінансової автономії, свободи вибору в професійній діяльності з персоніфікованою відповідальністю за одноосібно прийняті рішення;

● прозорість індивідуальних і колективних управлінських рішень;

● діяльність на партнерських демократичних засадах суб’єктів управління і замовників освітніх послуг.

Для досягнення ефективного управління системою загальної середньої освіти нагальним завданням є розроблення і модерні­зація не лише форм управління, а й методів, технологій і механіз­мів управління, поступове перетворення централізованого дер­жавного управління на демократично децентралізоване, запровад­ження гнучких моделей управління в системі середньої освіти, що мають інноваційний характер. Інформаційні потоки в підсистемах системи управління формуються в процесі управлінської діяль­ності на основі усвідомлення “розпорошеної” інформації (відо­мості про реальні потреби споживачів освітніх послуг, їх аналіз та врахування пропозицій щодо можливих шляхів їх задоволення тощо) та адаптивності до викликів цифрового суспільства.

Держава має забезпечити керівникам закладів освіти сприятливі умови для реалізації посадово-функційної компетент­ності і стандарту професійної діяльності директора школи, надати академічну свободу вільного вибору форм і тематик підвищення управлінської та фахової кваліфікації згідно з урахуванням особи­стісних професійних потреб та індивідуальної траєкторії профе­сійної розвитку впродовж життя.

 

КИРИЧЕНКО О.А., завідувач кафедри правознавства Микола­ївського національного університету імені В.О. Сухомлинського. Новітня доктрина безоплатної та доступної 14-ступеневої освіти та науки має здійснюватися на основі загальнодержавного стандарту і передбачати такі освітньо-кваліфікаційні рівні (ОКР):

1. Дошкільний ОКР, що має бути обов’язковим, спрямований на отримання дітьми з 2 до 6 років включно компетентностей, які необхідні для того, щоб найбільш ефективно, раціонально та якісно розпочати навчання за шкільним (некваліфікованим робіт­ничим) ОКР.

2. Шкільний (некваліфікований робітничий) ОКР, що також має бути обов’язковим, спрямований на отримання дітьми від 7 до 17 років включно такої сукупності базисних компетентностей:

1) некваліфікована робоча компетентність, що має забезпе­чити ефективне, раціональне та якісне виконання будь-якої неква­ліфікованої робітничої діяльності з виробництва матеріальних благ та надання послуг;

2) загальнолюдська освітянська компетентність, завдяки якій особа має володіти такою сукупністю доктринальних, прикладних та аналітичних компетенцій, які на мінімальному рівні визначають освіченість населення держави і загалом світу;

3) потенційна освітянська компетентність, яка покликана до­зволити кожному, хто має відповідні здібності та бажання, про­довжити освіту за наступними ОКР.

3. Полегшений шкільний ОКР, що має бути обов’язковим для  осіб, які мають психічні та розумові обмеження, і передбачає отримання такими особами з 7 до 17 років компетентності, що складається з мінімально можливої сукупності доктринальних, прикладних та аналітичних компетенцій, що дають змогу особі включитися у мистецько-культурний, за можливості в освітянський простір держави та виконувати доступні робітничі функції з вироб­ництва матеріальних благ та надання послуг, поєднуючи полег­шені завдання шкільної (некваліфікованої робочої) та кваліфікова­ної робочої освіти або ОКР.

4. Особливий ОКР, що має бути обов’язковим для осіб, які мають фізичні обмеження (глухонімі, сліпі, інваліди кінцівок, руху тощо), що обумовлюють необхідність створення особливих умов для набуття ними шкільної і наступних рівнів освіти та подальшої практичної діяльності, і передбачає досягнення такими особами повноцінної шкільної, а в разі продовження освіти — відповідної компетентності.

5. Позанормативний ОКР, що має здійснюватися паралель­но  до інших ОКР, але не за рахунок бюджету їхнього часу, і пе­редбачає забезпечення протягом шкільного та особливого ОКР вибору напряму майбутньої суспільної діяльності і рівня освіти, задоволення власних мистецьких, культурних, спортивних та інших потреб саморозвитку, що частково чи повністю може бути витіс­нений самоосвітнім ОКР, в якому переважає самоініціатива з до­сягнення аналогічної мети.

6. Кваліфікований робітничий ОКР, що має здійснюватися на конкурсній основі (з урахуванням наявності в абітурієнта відповід­них здібностей та виходячи з прогнозу кількісної потреби в кадрах відповідного напряму суспільної діяльності або його спеціальності і спеціалізації чи субспеціалізації на момент завершення навчання за цим ОКР) самостійно протягом 1,5–2 років чи паралельно до завершального етапу шкільного (некваліфікованого робітничого) ОКР протягом трьох років і передбачає отримання такої компе­тентності, якої достатньо для ефективного, раціонального та якіс­ного виконання певної кваліфікованої робітничої діяльності з ви­робництва матеріальних благ та надання послуг з прогресуючою розрядністю (кваліфікацію) цієї діяльності.

Передбачений за даним та наступними ОКР конкурсний відбір при вступі має передбачати можливість участі у такому конкурсі осіб з результатами відповідних випробувань за цим ОКР і за попередні роки, з тим щоб у кожній вступній кампанії прохідний бал долали найсильніші за всі попередні роки випробу­вань, а не лише за поточний.

7. Спеціалізований шкільний ОКР, що також має здійсню­ватися на конкурсній основі (з урахуванням наявності в абітурієнта відповідних здібностей та виходячи з прогнозу кількісної потреби у кадрах відповідного напряму суспільної діяльності або його спе­ціальності і спеціалізації чи субспеціалізації на момент завершен­ня навчання за цим ОКР) самостійно протягом двох років чи па­ралельно до завершального етапу шкільного (некваліфікованого робітничого) ОКР протягом трьох років і передбачає отримання компетентності, якої буде достатньо для ефективного, раціо­нального та якісного виконання допоміжних функцій інтелігента (інтелектуального працівника), тобто помічника державного служ­бовця, педагога, юриста, лікаря, інженера, артиста та ін.

8. Базовий університетський (бакалаврський) ОКР, що має здійснюватися на конкурсній основі (з урахуванням наявності в абітурієнта відповідних здібностей та виходячи з прогнозу кіль­кісної потреби у кадрах відповідного напряму суспільної діяльності за цим ОКР) і передбачає отримання протягом трьох років стаціо­нарного вузівського (інститутського, університетського) навчання базовим компетентностям з певного напряму суспільної діяльності та надає можливість не працювати за цим напрямом, а лише здійснити один із таких кроків:

1) обрати після закінчення даного ОКР спеціальність, спеціа­лізацію чи, за потреби, субспеціалізацію цього напряму суспільної діяльності та вступити за нею на спеціалізований університет­ський ОКР;

2) впевнитися в тому, що треба змінити обраний напрям суспільної діяльності на інший, за яким заново вступити на базо­вий університетський ОКР;

3) розпочати чи продовжити працювати до досягнення пенсійного віку за дипломом раніше завершеного основного ОКР (шкільного, особливого, полегшеного шкільного, а за наявності відповідної освіти і бажання — кваліфікованого робітничого чи спеціалізованого шкільного ОКР).

9. Спеціалізований університетський ОКР, на який особа вступає на основі диплома про закінчення базисного універси­тетського ОКР на конкурсній основі (з урахуванням наявності в абітурієнта відповідних здібностей та виходячи з прогнозу кіль­кісної потреби у кадрах обраної спеціальності та спеціалізації чи субспеціалізації напряму суспільної діяльності на момент завер­шення навчання за цим ОКР), що передбачає отримання протягом двох років стаціонарного університетського навчання таких компе­тентностей, які разом з базовими компетентностями, отриманими за базовим університетським ОКР, дадуть змогу випускнику найбільш ефективно, раціонально та якісно працювати до досяг­нення ним пенсійного віку за певною спеціальністю, спеціаліза­цією чи субспеціалізацією того напряму суспільної діяльності, за яким ця особа вже навчалася за базовим університетським ОКР.

10. Академічний (магістерський) ОКР, спрямований на отри­мання протягом двох років керівних чи педагогічних або наукових компетентностей, на який особа має вступати на основі конкурсу (за наявності відповідних здібностей та з урахуванням прогнозу кількісної потреби у відповідних спеціалістах) та за наявності таких додаткових умов:

1) стажу позитивної практичної роботи не менше 3–5 років за тією спеціальністю, спеціалізацією чи субспеціалізацію певного напряму суспільної діяльності, за якою особа навчалася за спеціа­лізованим університетським ОКР;

2) бажання надалі за цією спеціалізацією чи субспеціалі­зацією певної спеціальності та напрямом суспільної діяльності здійснювати до досягнення пенсійного віку:

керівництво відповідною юридичною особою, тобто устано­вою, організацією чи підприємством;

освітянську діяльність, тобто готувати відповідних практич­них працівників.

11. Науковий ОКР, який є ситуативним (тобто лише за наявності бажання зробити наукове відкриття за обраною раніше спеціальністю, спеціалізацією чи субспеціалізацією напряму суспільної діяльності), для отримання якого виключно без відриву від виробництва (коли прикріплення до певної кафедри та наяв­ність наукового керівника не є обов’язковими, а стаціонарна чи заочна докторантура або інша плановість чи вузівська ліцензійна або акредитаційна зацікавленість у випускниках даного ОКР — неприпустимі) достатньо такої сукупної наявності:

1) диплома про завершення академічного (магістерського) чи спеціалізованого університетського ОКР (коли за останнім ОКР має бути ще й 3-5-річна позитивна практична робота за відповід­ною спеціальністю, спеціалізацією чи субспеціалізацією напрямку суспільної діяльності) та свідоцтва про перездачу всіх задовільних оцінок за університетським чи академічним дипломом (за потреби);

2) наукового результату рівня відкриття (обґрунтування нової науки, теорії, доктрини, іншого результату об’єктивно рівня науко­вого відкриття), що може бути у вигляді дисертації, монографії чи наукової доповіді і має публічно захищатися на засіданні спеціалі­зованої вченої ради при ВАК держави (члени якої обираються за конкурсом, працюють на постійній основі і не можуть працювати за сумісництвом у вузах та науково-дослідних установах) із при­своєнням єдиного освітянсько-наукового ступеня професор певного напряму наукових знань.

12. Післядипломний ОКР, який не має самостійного значен­ня і призначений надолужити будь-який основний ОКР тими новітніми досягненнями науки і освіти в галузі теоретичних знань, практичних навичок та рівня аналітичного мислення, які з’явилися за певний час, наприклад за кожні п’ять років, що минули після завершення навчання за відповідним ОКР.

13. Самоосвітній ОКР, що може супроводжувати все життя людини і має на меті самостійне оволодіння певними компе­тентностями спеціальності, спеціалізації чи субспеціалізації кон­кретного напряму або напрямів суспільної діяльності чи підвищен­ня рівня цих компетентностей або задоволення власних потреб мистецького, культурного, спортивного чи іншого напрямку само­розвитку і самореалізації.

14. Освіта соціооточенням, яка супроводжує людину все життя у вигляді “освіти” вулицею, виробництвом, засобами масо­вої інформації, сім’єю та іншим проявами соціооточення, що не є складовими процесу набуття освіти за будь-яким з названих ОКР, але може позитивно чи негативно впливати на зміст та якість освіти за цими ОКР.

Всі, без винятку, ОКР повинні мати на меті отримання сукупності компетентностей, обсяг та співвідношення між складо­вими компетенціями яких є різним, а узагальнена сутність кожної з компетенцій має бути представлена так:

1) доктринальна компетенція, тобто володіння певною сукуп­ністю знань у конкретному напрямі суспільної діяльності, його спеціальності, спеціалізації чи субспеціалізації, що поділяється на:

а) базисні знання доктринальної компетенції, до перевірки рівня володіння якими учень чи студент не повинен готуватися, цими знаннями він має бути готовий оперувати в будь-який час за будь-якої ситуації. Дана сукупність знань відрізняє випускника певного ОКР від представника іншого напряму суспільної діяль­ності, наприклад юриста від медика;

б) детальні знання доктринальної компетенції, що знахо­дяться в різних правових актах, джерелах навчально-практичної та наукової літератури тощо. Учень чи студент має здобути стійкі прикладні компетентності щодо найбільш ефективного, раціональ­ного та якісного пошуку цих джерел і такого роду знань та оперування ними для виконання певних прикладних завдань;

2) прикладна компетенція, тобто володіння певними на­вичками і вміннями працювати за певним напрямом практичної діяльності, наприклад навичками з використання детальних знань прикладної компетенції, роботи з певними документами, техніч­ними засобами тощо;

3) аналітична компетенція, тобто володіння певним рівнем самостійного аналітичного мислення, що дає змогу зіставляти існуючі підходи до вирішення доктринальних або прикладних проблем та обирати з них найбільш доцільні чи пропонувати свій варіант вирішення цих проблем.

 

ОНАЦЬ О.М., президент Асоціації керівників шкіл України. Загальна середня освіта є основою системи освіти, а директор школи постає ключовою фігурою у здійсненні освітніх реформ. Ми переконані, що саме він є основним провідником і транслятором модернізації освіти та впровадження реформ у щоденну діяльність школи: вмотивовує і підтримує всі ініціативи учнів як головних дійових осіб у класі та у школі, стимулює і надихає вчителів у на­данні якісної освіти, створює комфортне освітньо-культурне сере­довище для реалізації запитів учнів, батьків, громади.

Якісний розвиток освіти можливий за якісного керівництва по всій вертикалі, але особлива роль відводиться саме директору школи. Як показують численні дослідження вітчизняних та зару­біжних науковців і практиків, якість освіти не може досягатися силою закону. Вона визначається соціально-економічними та легітимними умовами, якісним складом учителів і професійними та відповідальними за освітній процес керівниками.

З метою розвитку якості освіти школі потрібен керівник, який не тільки організовує та контролює навчально-виховний процес як менеджер, а й веде його як лідер. Директор школи має сприймати керівництво як лідерство та відповідальність, створю­вати клімат змін та забезпечувати ефективність результатів діяль­ності школи. Моральність керівника, сміливість у порушенні та вирішенні проблем — ключ до вирішення багатьох викликів в освіті на шляху її розвитку.

Того, що нам потрібні зміни, ніхто не заперечує. Реформа системи освіти конче необхідна. Але її здійснення вимагає роз­роблення відповідних стратегій і проведення фахового моніторин­гу із залученням зарубіжних експертів. Без фахово підготовленого і мотивованого керівника це зробити неможливо. Успіх можливий у разі забезпечення демократичного керівництва, соціального партнерства на всіх рівнях, а не жорсткого адміністрування та карального контролю.

Ефективна діяльність школи у забезпеченні якісної освіти та розвитку кожного учасника навчально-виховного процесу, здій­снення її реформування можливі лише за умови підтримки і сти­мулювання випереджального розвитку — влада і громада повинні нарешті зрозуміти значення школи для майбутнього країни.

Як показує аналіз “енного” варіанта проекту базового Закону “Про освіту”, означені позиції не дотримані. Постає запи­тання: чи потрібен нам сьогодні новий закон? Це зміни до закону, як написано у зауваженнях Головного науково-експертного управ­ління Апарату Верховної Ради України, чи новий закон? Чи так просто записано в Коаліційній угоді?

Ми вважаємо, якщо це тільки рамковий закон, то в ньому мали бути окреслені основні напрями діяльності всіх ступенів освіти. Такий варіант має бути невеликий за обсягом. Якщо де­тально виписувати якісь положення, то вони мають бути виписані пропорційно, щоб не порушувати Конституцію України та інші закони, а також права учасників освітнього процесу.

Що пропонується у проекті нового закону? Розглянемо тільки окремі аспекти, пов’язані з управлінням школою.

Розділ ІІІ. У статті 24 передбачено, що “керівник закладу освіти здійснює поточне управління закладом”. Асоціація керів­ників шкіл України і працівники відділу економіки та управління загальною середньою освітою Інституту педагогіки НАПН України категорично заперечують проти такого формулювання. Інше фор­мулювання було в Законі “Про освіту” 1991 року, у Законі “Про загальну середню освіту” 1999 року, у Концепції загальної серед­ньої освіти (12-річна школа) 2001 року. Це суперечить і поло­женням Національної доктрини розвитку освіти та Національної стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року, яких ніхто не скасовував. Крім того, ми вважаємо, що керівник повинен мати фахову підготовку управлінця. Спочатку потрібно навчити, а потім контролювати.

У вітчизняній та зарубіжній освітній практиці широко вико­ристовується термін “школа” не тільки щодо середньої школи, а й до дошкільних освітніх закладів (материнська школа) та закла­дів вищої освіти. Чому б не диференціювати посади керівників закладів освіти? Тому пропонуємо текст статті 24 викласти в такій редакції:

“1. Заклад освіти очолює керівник (завідувач, директор, ректор, президент тощо), який здійснює безпосереднє управління закладом і несе відповідальність за освітню, фінансово-господар­ську та іншу діяльність.

2. Керівник закладу освіти обирається чи призначається за конкурсом з числа претендентів, які вільно володіють державною мовою і мають вищу педагогічну та управлінську освіту, стаж ро­боти не менше трьох років.

3. Керівник закладу освіти призначає на посади педа­гогічних, науково-педагогічних, інженерно-технічних працівників, технічно-обслуговуючий персонал та інших працівників.

4. Кваліфікаційні вимоги до керівника, порядок проведення конкурсу та призначення на посаду визначається законо­давством”.

Є неузгодженості та суперечності і в інших статтях. Зокрема, у статті 22 “Управління закладом освіти”. Чому батьківська грома­да, учительські громадські організації позбавлені права брати участь у самоврядуванні?

Пропонуємо статтю 26 “Громадське самоврядування закладу освіти” доповнити новою частиною першою такого змісту:

“1. Громадське самоврядування в закладі освіти здійсню­ється громадськими організаціями працівників (профспілковий комітет, науково-методична рада, професійні спілки, асоціації), громадськими організаціями батьків (батьківський комітет, рада батьків), громадськими організаціями здобувачів освіти, іншими учасниками навчально-виховного і управлінського процесів”.

У зв’язку з цим частини першу — третю вважати відповідно частинами другою — четвертою.

Частину другу доповнити словами “батьківського комітету та громадських організацій працівників”.

Частину третю доповнити словами “і батьківського само­врядування”.

У частині першій статті 27 “Громадський нагляд за діяльні­стю закладу освіти” пропонуємо виключити положення про те, що батьківські комітети (для дошкільних і загальноосвітніх закладів освіти) є органами громадського нагляду, адже вони є повноправ­ними учасниками навчально-виховного процесу, а при запрова­дженні громадсько-державного управління мають бути і партне­ром суб’єктів управління та співуправління закладом освіти.

У статті 27 наглядову (піклувальну) раду визначено органом громадського нагляду. Постає запитання: то наглядова чи піклу­вальна? Ці терміни не є тотожними в українській мові. У нас що, поліцейська держава? Нам що, потрібен нагляд? Ми вважаємо, що правильно було б записати “піклувальна рада”. Крім того, ана­ліз наявних документів переконує, що права цих органів та вимоги до них залишаються без змін. Ми це стверджуємо на підставі проаналізованих положень про діяльність батьківського комітету, ради школи, піклувальної ради, положення про ЗНЗ та інших.

У частині шостій статті 27 органами громадського нагляду визначено дві різні структури. Постає запитання: якщо автори законопроекту відносять до органів громадського нагляду дві структури — наглядову (піклувальну) раду і батьківські комітети, — то хто з них є органом громадського нагляду, права якого випи­сані в частині шостій статті 27? Потребує уточнення орган, який матиме такі права. Ще раз наголошуємо, що, надаючи батьків­ському комітету статус органу громадського нагляду, ми порушує­мо права батьків як учасників освітнього процесу.

У розділі VI “Права і обов’язки учасників освітнього процесу” розкрито сутність прав і обов’язків здобувачів освіти, батьків, пе­дагогічних та науково-педагогічних працівників: стаття 41 “Права і обов’язки здобувачів освіти”, стаття 42 “Права і обов’язки батьків, законних представників здобувачів освіти”, стаття 43 “Права та обов’язки педагогічних і науково-педагогічних працівників”. Проте є й інші учасники освітнього процесу, наприклад керівництво шко­ли, психологи, соціальні педагоги, представники громадських орга­нізацій учнів, батьків, учителів, представники громадськості та інші. На нашу думку, у законі має бути чітко визначено, хто є учасником (чи суб’єктом) освітнього процесу, які суб’єкти беруть у ньому участь. Тому пропонуємо доповнити законопроект новою стат­тею 41 такого змісту:

“Стаття 41. Учасники освітнього процесу:

1. Учасниками освітнього процесу в закладі освіти є:

здобувачі освіти (учні, студенти);

керівництво закладу (керівник і заступники);

педагогічні і науково-педагогічні працівники;

психологи, соціальні педагоги, логопеди, бібліотекарі, інші фахівці;

представники громадських організацій учнів (студентів), батьківської громади;

представники підприємств, установ, громадських організацій, які беруть участь у навчально-виховному процесі”.

Оскільки у поданому проекті закону детально виписані права і обов’язки тільки здобувачів освіти, батьків та педагогічних і нау­ково-педагогічних працівників, вважаємо за необхідне так само детально виписати права і обов’язки усіх інших його учасників. Тобто пропонується доповнити статтю 41 частинами четвертою і  п’ятою, в яких виписати права і обов’язки керівників закладів освіти.

Абзац сьомий частини першої статті 46 пропонуємо викла­сти в такій редакції:

“надання педагогічним працівникам щорічної грошової винагороди в розмірі одного посадового окладу (ставки заробіт­ної плати) за сумлінну працю, зразкове виконання службових обов’язків”.

У частині четвертій статті 48 пропонуємо замінити поняття “державна сертифікація” на “державна атестація” задля збере­ження принципу атестації як процесу визначення професійного рівня, встановлення допуску до виконання певних робіт. Поняття “сертифікація” визначає, скоріше, документальне підтвердження відповідності продукції, систем якості, систем управління якістю тощо, тому ми пропонуємо видавати особі сертифікат за резуль­татами державної атестації.

У законі проголошується формування компетентностей здо­бувачів освіти. При сертифікації педагогічних працівників (частина четверта статті 48) передбачено, що “перевірці підлягають знання та навички із змісту та методики навчання і знання з предмета (предметів), які викладає чи планує викладати педагогічний працівник”. Як такий некомпетентний учитель зможе формувати метакомпетентності здобувачів освіти? Чому в останньому варіанті проекту закону зникло формулювання про те, що це здійснюється за бажанням педагогічного працівника?

Статтю 50 пропонуємо доповнити частиною шостою, в якій виписати умови і розмір оплати праці керівника освітнього закладу.

Статтю 66 “Фінансово-господарська діяльність закладів осві­ти та установ, організацій, підприємств системи освіти” пропону­ється доповнити новою частиною такого змісту:

“Заклади освіти, які мають землі сільськогосподарського призначення, мають право отримувати державну фінансову під­тримку (дотації) на загальних підставах”.

Є чимало запитань щодо допрофільної підготовки в основ­ній  школі. Якою буде доля гімназій, ліцеїв, спеціалізованих шкіл? Будемо навчати всіх під одну гребінку? Як працювати з обдарова­ними дітьми? Як забезпечити якість знань з іноземних мов? Чому з нинішнього проекту виключені справді прогресивні пропозиції, що вносилися багатьма учасниками численних обговорень?

Загальне враження від проекту — тотальний контроль із дублюванням функцій різних управлінських структур, адміністра­тивно-бюрократична централізація, недовіра та неповага до педа­гогічних і науково-педагогічних працівників, які мають виконувати цей закон. Закон має не порушувати права людей, а захищати їх.

Зміна структури освіти, 12-річна шкільна освіта можуть бути реалізовані тільки за умови нового змісту освіти, автономії та звітності як самооцінювання, спрямованого на розвиток і особис­тісні досягнення кожного учасника освітнього процесу у здоровій атмосфері поваги і взаєморозуміння на всіх рівнях, забезпечення гідних умов для якісної освіти та професійного розвитку впродовж життя.

 

СМАГІН І.І., ректор Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Система післядипломної педагогічної освіти (ППО) потребує виваженого і продуманого реформування, результатом якого стане не заміна одного нада­вача освітніх послуг іншим, а створення сприятливого середови­ща для розвитку професійної компетентності педагогічних працівників.

Щодо легендарного монополізму на ринку послуг з боку регіональних інститутів ППО. У другій половині 1980-х років педа­гогічні працівники УРСР підвищували кваліфікацію в педагогічних інститутах, інститутах удосконалення вчителів, педагогічних учили­щах, професійно-технічних училищах та інших закладах. Монопо­лізму не було.

Однак хронічне недофінансування освіти, концентрація та централізація фінансових ресурсів призвели до зосередження такої діяльності в одному ліцензованому закладі на регіон, що фінансувався з обласного бюджету, був підконтрольний обласній раді та підпорядковувався обласному управлінню освіти, яке за­мовляло послуги з підвищення кваліфікації і щороку наказом ви­значало графік курсів і кількість слухачів. Прискорили централіза­цію і процеси перетворення багатьох педагогічних університетів на класичні, які, з огляду на нову специфіку, не спрямовували діяльність на вирішення проблем шкільної дидактики та методики.

Тому так звана демонополізація післядипломної педагогічної освіти — це насамперед розроблення нових організаційно-управлінських та відпрацювання адекватних фінансових підходів до функціонування освіти регіону в умовах децентралізації та адміністративно-територіальної реформи.

Заклади ППО функціонально здійснюють організаційну і  науково-методичну діяльність у системі освіти регіону та навчальну і наукову діяльність на курсах підвищення кваліфікації.

Скепсис щодо наукової складової в регіональних ППО з боку представників класичних та педагогічних університетів не є виправданим. Основне спрямування нашої роботи — це спільна з  міжнародними організаціями, інституціями НАПН України імпле­ментація вимог державних освітніх стандартів у конкретні сучасні навчальні методики і технології: як формувати ключові компетент­ності, як розвивати предметні, галузеві та міжпредметні компе­тентності учнів; як реалізувати діяльнісний та особистісно зорієнтований підходи в освіті; як забезпечити ефективний психо­логічний супровід навчального процесу тощо.

Ми не боїмося працювати в конкурентному середо­вищі.  Навпаки, самі виходимо на співпрацю з державними уні­верситетами, недержавними організаціями, шукаємо можливості ефективної взаємодії. Це не слова. Наш інститут співпрацює з  десятком громадських і благодійних освітніх організацій. Ми є співзасновником за сприяння DVV International громадської орга­нізації “Українська асоціація освіти дорослих”, членами науково-навчально-виробничого комплексу “Полісся” на базі Житомир­ського державного університету імені Івана Франка, членами кон­сорціуму закладів післядипломної освіти на базі Університету менеджменту освіти НАПН України та ін.

Основна проблематика, що стала предметом гострих диску­сій у післядипломній педагогічній освіті в ході обговорення нового законопроекту “Про освіту”, — відображення в його статтях поло­жень, що сприяють знищенню наших закладів як надавачів освіт­ніх послуг.

Основна проблема, яка потребує вирішення вже 15 років, — статус закладів ППО. Досі нас прирівнюють до ВНЗ, тому що здійснення навчального процесу на наукових андрагогічних заса­дах зі спеціалістами і магістрами — випускниками ВНЗ, серед яких є й кандидати наук, можливе лише за схемою навчального проце­су ВНЗ. Нас ліцензували як ВНЗ, нас перевіряли як ВНЗ. Саме тому у нас поки що є змога утримувати кафедри, які науково забезпечують навчальний процес і організовують науково-дослід­ну та інноваційну діяльність зі слухачами у міжкурсовий період.

Чинний Закон “Про вищу освіту” прямо визначає, що науково-педагогічні працівники можуть працювати лише у ВНЗ. Якщо ми не виш, тоді треба закрити кафедри і попрощатися з  найкращими фахівцями. Думаю, не такий результат є метою реформування післядипломної освіти.

Що ми пропонуємо? Три варіанти:

1) внести зміни до Закону України “Про вищу освіту”, прирівнявши заклади ППО до вишів;

2) розглянути модель відкритого університету у формі кон­сорціуму на базі Університету менеджменту освіти НАПН України;

3) запровадити акредитацію програм підвищення кваліфі­кації (ідея Романа Богдановича Шияна). Розкрию сутність цієї ідеї.

Згідно з частиною другою статті 60 Закону України “Про  вищу освіту” “післядипломну освіту здійснюють заклади післядипломної освіти або відповідні структурні підрозділи вищих навчальних закладів і наукових установ”. Для регламентування цього положення достатньо запровадити процедуру акредитації освітніх програм післядипломної освіти фахівців з вищою освітою аналогічно до відповідної процедури, що передбачатиметься для освітніх програм вищої освіти. Ця процедура мала б стосуватися і закладів післядипломної освіти, і вищих навчальних закладів та наукових установ, що мають відповідні структурні підрозділи.

Для цього у проекті Закону України “Про освіту” слід було б визначити, зокрема, що “післядипломна освіта осіб з вищою осві­тою відповідає за своїм статусом вищій освіті, за умови акре­дитації відповідних освітніх програм”. На практиці це означало б, що:

● всі потенційні провайдери послуг з післядипломної освіти ліцензуються;

● ті з них, які відповідають встановленим критеріям щодо кадрового (науково-педагогічні працівники), змістового (навчальні програми), матеріально-технічного (приміщення, обладнання) за­безпечення, можуть здобути такий статус;

● інші учасники цього “ринку” (громадські організації, профспілки, приватні агенції або підприємці) діють на підставі отриманої ліценції або ж (опосередковано) шляхом співпраці з ліцензованими провайдерами.

І ще одна проблема, що потребує нормативного вирішення. Сфера освіти, як і сфера охорони здоров’я, передбачає і має передбачати періодичне підвищення кваліфікації фахівців у межах формальної, неформальної та інформальної освіти. Формальне підвищення кваліфікації в дошкільній, загальній середній, поза­шкільній освіті нині здійснюється за кошти місцевих бюджетів. Використання бюджетних коштів на організацію навчального процесу вимагає конкретних інституціоналізованих форм. Тому педагоги проходять навчання за програмами в закладі, що має відповідну ліцензію. Після закінчення навчання слухач отримує свідоцтво затвердженого Кабінетом Міністрів зразка.

Вимога обов’язкової періодичності, використання бюджет­ного фінансування на організацію навчання в закладі ППО, вимоги до інституціалізованої форми навчання та видача свідоцтва затвердженого урядом зразка свідчать про те, що така освіта має ознаки формальної згідно з положеннями проекту Закону України “Про освіту”.

Саме тому в частині другій статті 8 законопроекту, в перелі­ку рівнів формальної освіти, необхідно передбачити післядиплом­ну формальну освіту. Саме ту, яка здобувається за бюджетні кошти.

Законопроект передбачає, що безоплатна освіта — освіта, яка здобувається за рахунок коштів державного та/або місцевих бюджетів згідно із законодавством. У законопроекті також перед­бачено фінансування підвищення кваліфікації педагогічних праців­ників за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів. Чому ж до статті 4, в якій визначається право на безоплатну освіту, “забули” включити формальну післядипломну?

Звертаюся також до реформаторів, які пишуть проект рамкового закону і тому всю деталізацію залишають за спеціаль­ними законами. Принцип дії вітчизняних фінансистів: оплачується те, що передбачено законодавством. Якщо з рамкового закону випаде статус закладів післядипломної освіти, а на свій спеці­альний закон ми ще будемо чекати років зо три, то, боюся, до кінця 2016 року втратимо наявний науковий потенціал і найкращих фахівців, які не зможуть отримати вчені звання та статус науково-педагогічних працівників.

 

ЯЦУНЬ О.М., голова Київської міської організації Профспілки працівників освіти і науки України. Президент України П.О. Поро­шенко 5 жовтня 2015 року на 12-му засіданні Національної ради реформ наголосив, що, “крім забезпечення обороноздатності держави, освіта є першим пріоритетом”, а також що “в центрі нового Закону “Про освіту” має бути Його Величність Вчитель”. Тому стратегічними завданнями при реформуванні освіти повинні бути:

1. Збереження гарантій статті 57 Закону України “Про освіту” щодо:

● встановлення середніх посадових окладів (ставок заробіт­ної плати) науково-педагогічним працівникам вищих навчальних закладів ІІІ та ІV рівнів акредитації на рівні подвійної середньої заробітної плати працівників промисловості;

● встановлення середніх посадових окладів (ставок заробіт­ної плати) педагогічним працівникам вищих навчальних закладів   І та ІІ рівнів акредитації та інших навчальних закладів не нижче середньої заробітної плати працівників промисловості;

● підвищення посадових окладів за наукові ступені, вчені звання.

Необхідно зазначити, що наразі завершується збір підписів під електронною петицією до Президента України про відновлення гарантій статті 57 Закону України “Про освіту” щодо розмірів середніх посадових окладів працівників освіти, зареєстрованою на сайті електронних петицій Київською міською організацією Профспілки працівників освіти і науки України 5 жовтня 2015 року.

2. Збереження гарантії щодо розміру забезпечення держа­вою бюджетних асигнувань на освіту не менше 10 відсотків націо­нального доходу.

У пояснювальній записці до законопроекту зазначається, що  відповідне зменшення асигнувань обумовлене врахуванням реальної економічної ситуації в Україні, потенційним зменшенням фіскального простору, а також відповідає реальним обсягам фінансування освіти протягом останніх 10 років. Водночас законо­проект є стратегічним документом, який має враховувати не лише нинішнє економічне становище, а й перспективи розвитку освіти на майбутнє.

3. Віднесення позашкільної освіти до формальної освіти. На сьогодні позашкільна освіта є складовою системи безперервної освіти, визначеної Конституцією України, законами України “Про освіту”, “Про позашкільну освіту”, і спрямована на розвиток здіб­ностей та обдарувань вихованців, учнів і слухачів, задоволення їхніх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визна­ченні. Позашкільну освіту доцільно віднести до формальної освіти, зважаючи на потребу суспільства в розвитку позашкільної освіти та необхідність підтримки закладів, що забезпечують змістовну зайнятість дітей у вільний час, розвиток пізнавальної, практичної, творчої та соціальної компетентності учнів.

Варто відзначити також основні загрози і виклики законопроекту:

1. Скасування фіксованих розмірів надбавок за вислугу років залежно від стажу в розмірі: понад 3 роки — 10 відсотків, понад 10 років — 20 відсотків, понад 20 років — 30 відсотків посадового окладу.

2. Встановлення доплат до посадових окладів за педагогічні звання (сьогодні за педагогічні звання підвищуються посадові оклади).

3. Встановлення надбавок за кваліфікаційні категорії (сьогодні залежно від кваліфікаційної категорії варіюються розміри посадових окладів).

4. Скасування гарантії щодо права педагогічних і науково-педагогічних працівників на забезпечення житлом у першочерго­вому порядку. Стаття 45 Житлового кодексу України передбачає право вчителів та інших педагогічних працівників загальноосвітніх шкіл і професійно-технічних навчальних закладів на забезпечення житлом у першу чергу, проте не містить такої гарантії для науково-педагогічних працівників. Окрім того, у разі внесення змін до Житлового кодексу України педагогічні та науково-педагогічні працівники можуть втратити таке право.

5. Запровадження процедури сертифікації педагогічних пра­цівників. У суспільстві не склалося єдиної думки щодо необхід­ності сертифікації, її переваг та наслідків порівняно з атестацією, а тому запровадження введення такої процедури оцінки праців­ників освіти є передчасним та поспішним кроком.

Освітяни переконані, що сертифікація:

● посилить фінансове навантаження на державний бюджет (лише розроблення та друк тестових завдань, як зазначається в пояснювальній записці до законопроекту, потребує додаткових витрат з державного бюджету в сумі 100 мільйонів гривень);

● нівелює значення документів про вищу освіту, здобуту в педагогічних вищих навчальних закладах;

● це іспит, при проведенні якого не враховуються попередні досягнення і здобутки педагога, натомість атестація — це процес, спрямований на комплексне оцінювання педагогічної діяльності.

Поширена серед експертів думка про те, що сертифікація — це спосіб збільшити рівень заробітної плати педагога не знайшла відображення в законопроекті: здійснення доплат за кваліфіка­ційну категорію відбуватиметься лише після прийняття Кабінетом Міністрів України відповідного рішення. Це означає відсутність чітких гарантій щодо підвищення рівня оплати праці працівникам за результатами сертифікації.

До 1 січня 2021 року сертифікація педагогічних працівників з подальшим присвоєнням їм кваліфікаційних категорій є добро­вільною. Разом з тим надбавки за кваліфікаційні категорії встанов­люються тільки тим працівникам, які пройшли сертифікацію. Законопроект не дає відповіді на запитання, чи збережеться рівень оплати праці для працівників, які до 2021 року скориста­ються правом не проходити сертифікацію, а будуть атестуватися за старими правилами.

6. Ризик збільшення навчального навантаження. Обсяг педа­гогічного навантаження часто ототожнюється із загальним обсягом робочого часу. Проте такий підхід означає нерозуміння тонкощів педагогічної діяльності. Говорячи про те, що “вчитель одержує за­робітну плату” за 18 годин на тиждень, ми припускаємося помил­ки, адже навчальне навантаження займає лише частину робочого часу вчителя, іншу частину складають:

класне керівництво — 20–25 відсотків;

перевірка зошитів — 10 відсотків;

завідування майстернями — 15–20 відсотків;

завідування навчальними кабінетами — 10–15 відсотків;

завідування навчально-дослідними ділянками — 10–15 відсотків;

інші види робіт.

Як і в Україні, вчителі Італії, Іспанії, Австрії, Румунії на ставку виконують в основній школі (5–11 класи) 18 “горлових годин” на  тиждень, вчителі Польщі — 14, Чехії — 16–17, Данії — 19–20, Німеччини — 24, Греції — 16–21, Франції — 14–17, Словенії — 14–15, Бельгії — 18–20 годин. Проте зіставлення та порівняння ви­ключно навчального навантаження вчителя України та вчителя інших держав є некоректним і неправильним, адже порівнювати необхідно не кількість годин навчального навантаження, а весь обсяг роботи, виконуваної педагогічним працівником.

Вважаємо, що даний законопроект необхідно повернути на доопрацювання суб’єкту законодавчої ініціативи.

Збереження вчителя, його соціальних гарантій має бути пріоритетом в освітній реформі!