ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

ПРАВА ДИТИНИ В УКРАЇНІ:

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, ДОТРИМАННЯ, ЗАХИСТ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

12 жовтня 2016 року, 15 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради

України СИРОЇД О.І.

 

ГОЛОВУЮЧА. Доброго дня, шановні учасники парламентських слухань! Я рада вітати вас у цьому залі. Сьогодні ми зібралися для того, щоб обговорити проблеми прав дитини в Україні: забезпечення, дотримання і захист. Рішення про проведення сьогодні парламентських слухань прийнято Верховною Радою у вересні цього року, і ми маємо нагоду тут зараз поспілкуватися.

Не забиратиму вашого дорогоцінного часу, скажу тільки, що те, як держава, як суспільство ставиться до дітей, означає те, як вона ставиться до свого майбутнього. Це найкращий показник. І те, як вона ставиться до освіти дітей, і те, як вона ставиться до охорони здоров’я дітей, до виховання дітей, тобто все, що ми сьогодні даємо дітям, означає, скільки ми інвестуємо в наше майбутнє.

Ми мали довгу дискусію отам у ложі уряду, для того щоб трохи вдосконалити наш регламент і дати можливість більшій кількості учасників парламентських слухань виступити. Бо ми маємо таку ваду під час парла­ментських слухань, що встигають виступити майже всі представники органів державної влади, але, на жаль, не встигають виступити всі ті, для кого участь у цих парламентських слуханнях і можливість виступити є надзвичайно важ­ливими. І я дякую представникам профільного комітету, народним депутатам з інших комітетів, представникам уряду і Президента за те, що вони погодилися і пішли назустріч, щоб ми мали трошки кращий регламент.

Тому я пропоную організувати нашу роботу таким чином. Ми будемо мати доповідь заступника міністра соціальної політики України Устименка Сергія Олександровича (до 15 хвилин), співдоповідь голови комітету (до 10 хвилин), виступи ініціаторів парламентських слухань, народних депутатів України Ірини Сисоєнко та Юрія Павленка (до 7 хвилин). І далі ми працюватимемо з вами до 18 години, кожен учасник буде мати до 4 хвилин на виступ. Тих, хто готувався виступати 5 хвилин, я прошу все-таки зорганізуватися і трошки скоротити свій виступ, щоб більша кількість учасників могли виступити.

Тих, хто виступатиме вперше з цієї трибуни, я поінформую, що мікрофон вимикається автоматично. За 30 секунд до завершення вашого виступу ви почуєте сигнал, це означає, що ви маєте півхвилини, щоб завершити свою думку. Не означає, що треба зразу завершувати, але треба розуміти, що ви маєте можливість сконцентруватися і завершити виступ.

Якщо немає заперечень, я запрошую до слова заступника міністра соціальної політики України Устименка Сергія Олександровича. Підготуватися голові Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Артуру Палатному.

 

УСТИМЕНКО С.О., заступник міністра соціальної політики України з питань європейської інтеграції. Доброго дня, шановні учасники парламент­ських слухань! Передусім я хочу подякувати організаторам цього заходу. Дякую всім, хто не байдужий до долі дітей і прийшов сьогодні сюди, щоб додати своїх зусиль до захисту їхніх прав та інтересів. У зв’язку з анексією Росією Криму та проведення в окремих районах Донецької і Луганської областей антитеро­ристичної операції, питання соціального захисту дітей в умовах збройного кон­флікту, особливо тих, які від нього постраждали, є одним з ключових у роботі міністерства.

За оперативною інформацією, станом на жовтень 2016 року обліковано, як ви знаєте, майже 1,7 мільйона внутрішньо переміщених осіб, із них 236 тисяч дітей. Станом на липень, загальна чисельність дитячого населення на території, підконтрольній українській владі, становить 421,5 тисячі осіб, або 42 % довоєн­ного показника, з них на обліку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, перебуває більше 6 тисяч осіб.

Відповідно до інформації служб у справах дітей Мінсоцполітики також обліковує дітей, які перемістилися із зони АТО і тимчасово окупованого Криму до інших адміністративно-територіальних одиниць України, на сьогодні це 1702 дитини. Це неофіційна інформація, ми працюємо над тим, щоб вона була включена до даних Держстату.

Крім того, різке зменшення кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у статистиці зумовлено тим, що майже 12 тисяч дітей продовжують проживати на непідконтрольній Україні території, на території окупованого Криму або виїхали до Росії, і їхня доля невідома.

На зменшення загальної кількості дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьків­ського піклування, також впливає загрозлива тенденція з боку судів першої інстанції щодо зволікання з розглядом справ про позбавлення батьківських прав. Причому деякі суди протягом року взагалі не здійснювали свою діяльність.

Разом з тим наголошую, що на непідконтрольній території залишаються 227 прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, в яких виховується 471 дитина, та близько 5 тисяч дітей, які перебувають під опікою та піклуван­ням. Тому ми звернулися до представників України в гуманітарній підгрупі Тристоронньої контактної групи із запитом щодо місця проживання цих сімей та  дітей, а також сімей, які виїхали до Росії разом з батьками-вихователями та прийомними батьками. Крім того, на Мінських переговорах за ініціативою Мінсоцполітики було порушено проблему про повернення оригіналів докумен­тів внутрішньо переміщених дітей-сиріт, у нас 55 таких дітей, і вони мають отримати документи, що підтверджують їх статус.

Є безпосередня загроза безпеці дітей, які мешкають у населених пунктах, розташованих на лінії зіткнення, таких дітей 25 тисяч. Мінсоцполітики запрова­дило моніторинг ситуації в населених пунктах на лінії зіткнення, на випадок загострення збройного конфлікту розроблені плани заходів щодо оперативного вивезення дітей та підготовлені резервні місця в закладах інших областей.

Тепер щодо дітей військовослужбовців. За підсумками першого півріччя 2016 року службами у справах дітей обліковано 1798 дітей військовослужбовців, які загинули або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, отриманих у районах проведення АТО. За даними, які ми маємо, у ході збройного конфлік­ту в Донецькій та Луганській областях загинуло 68 дітей, 152 дитини отримали поранення. Це жахливі цифри, і я усвідомлюю, що дані, які ми маємо, неповні.

За оперативною інформацією служб у справах дітей Донецької та Луган­ської обласних державних адміністрацій, продовжуються випадки порушення житлових і майнових прав дітей-сиріт у цих районах, з метою відновлення за­конних прав та інтересів зазначених категорій дітей до органів прокуратури направлені відповідні матеріали. Також направлено до суду 82 позови про стягнення аліментів, з них 56 задоволені.

Водночас не менш гострою проблемою є забезпечення законного права внутрішньо переміщених дітей на житло. На сьогодні у Верховній Раді зареє­стровано урядовий законопроект щодо реалізації права внутрішньо переміщених дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які досягли 16-річно­го віку, а також осіб із їх числа на зарахування на соціальний квартирний облік за місцем взяття їх на облік як внутрішньо переміщених осіб. Хотів би сказати, що в цьому контексті ухвалено сім постанов Кабінету Міністрів України та вне­сено зміни до Закону України «Про охорону дитинства». Наразі міністерством на виконання Закону «Про охорону дитинства» розроблено проект постанови про затвердження порядку надання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів.

Хочу зазначити, що Україна, підписавши Конвенцію ООН про права дити­ни, взяла на себе ряд зобов’язань з покращення добробуту дітей. Для економії часу не буду звертатися до статистики, просто скажу, що в Україні проживають понад 7 мільйонів дітей, це 18 % населення, з них 151 тисяча дітей з інвалідні­стю, близько 72 тисяч дітей-сиріт, майже 2,5 мільйона сімей з дітьми, які отри­мують різні види державної допомоги. Тому просто підкреслюю, що завдання і фронт робіт дуже масштабні, і це потребує максимально ефективних дій. Усі ці уточнені дані є в інформаційно-аналітичних матеріалах, підготовлених до парла­ментських слухань.

Хотів би зупинитися, зокрема, на питанні запобігання та протидії домашньому насильству і жорсткому поводженню з дітьми. У нас 65 % дітей хоч одного разу в житті зазнали насильства щодо себе. Тому очікуємо, що дотримання Україною принципів Стамбульської і Лансаротської конвенцій сприятиме створенню інтегрованого підходу до ліквідації домашнього та сексуального насильства на національному рівні.

Щодо забезпечення права дитини на виховання в сім’ї. Конвенція ООН про права дитини наголошує на тому, що діти мають зростати в сімейному середовищі, а сім’ю повинна підтримувати держава. Тому профілактика соціаль­ного сирітства має залишатися пріоритетним напрямом захисту прав дітей.

На жаль, складна ситуація в країні може призвести до збільшення кіль­кості дітей, які потребують соціально-психологічної реабілітації та притулку. Далеко ходити не треба, ми й зараз під час рейдів бачимо збільшення кількості дітей, яких використовують у жебрацтві, вік цих дітей дедалі молодший. Тому маємо відверто визнати, що у нас недостатня кількість фахівців соціальних служб на місцевому рівні, і це призводить до погіршення ситуації, до зниження втричі показника охоплення соціальними послугами сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах. У 2013 році було 450 тисяч сімей, яким фахів­ці соціальних служб допомагали на місцевому рівні, а у 2015 році – лише 150 тисяч.

Незважаючи на поступове зменшення кількості відмов матерів від новонароджених дітей, проблема раннього соціального сирітства, на жаль, теж залишається актуальною. У цьому контексті міністерство покладає надії на запровадження послуги тимчасового догляду за дітьми – патронату над дити­ною, що є альтернативою влаштуванню до інтернату. Наразі Мінсоцполітики розробляє нормативні акти щодо створення умов для запровадження патронату в регіонах.

Хотів би сказати, що ще одним пріоритетом є забезпечення права дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на зростання у сім’ї. Станом на липень 2016 року, вже більш як 90 % дітей-сиріт та дітей, позбавле­них батьківського піклування, виховуються в сім’ях опікунів, піклувальників, у прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу, це більш як 65 тисяч дітей. Щороку в нашій державі в середньому створюються близько 100 дитячих будинків сімейного типу та близько 300 прийомних сімей.

Оперативно реагуючи на виклики часу та критичні зауваження прийомних батьків, Мінсоцполітики протягом останніх двох років оновлено нормативно-правову базу діяльності сімейних форм виховання, що дало змогу вдосконалити їхню роботу. На жаль, не всі зміни сприймаються однозначно прийомними батьками та батьками-вихователями. Було негативне сприйняття останніх змін до законодавства, які не дозволяють різні форми влаштування в такі сім’ї, обмежують влаштування чи довлаштування дітей. Хочу наголосити, що зазна­чені зміни внесені з метою недопущення створення так званих міні-інтернатів на базі дитячих будинків сімейного типу та для унеможливлення утримання власної родини за рахунок державної допомоги на дітей-сиріт.

Продовжуючи тему сімейного виховання, зазначу, що на обліку дітей, які можуть бути усиновлені, перебувають майже 18 тисяч дітей, на 8 тисяч менше порівняно з 2012 роком. Така ситуація пояснюється також зменшенням загальної кількості дитячого населення, кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у тому числі через анексію Криму та проведення анти­терористичної операції. Протягом першого півріччя усиновлено 919 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, зокрема громадянами України – 731 дитина, іноземцями – 188 дітей. Важливим кроком для вдосконалення робо­ти із забезпечення найкращих інтересів дітей-сиріт та дітей, позбавлених бать­ківського піклування, є створення електронного національного банку даних. Над розробкою відповідного законопроекту міністерство зараз працює.

Декілька слів щодо захисту житлових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Статистика невтішна. Станом на липень 2016 року, на квартирному обліку перебували 25 тисяч 539 осіб з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які потребують поліпшен­ня житлових умов. Місцеві органи виконавчої влади щороку ретельно обліко­вують такі категорії громадян, але при цьому темпи забезпечення їх житлом залишаються критично низькими. У 2015 році житло отримали лише 441 дитина, або 1,7 %. І це тенденція вже декількох останніх років. Тож реальні надії у вирі­шенні цього питання ми покладаємо на розвиток спроможних територіальних громад, які зможуть забезпечити реалізацію законного права на житло своїм гро­мадянам з числа дітей-сиріт. Крім того, у Верховній Раді зареєстровано урядо­вий законопроект щодо зарахування на соціальний квартирний облік внутрішньо переміщених дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які до­сягли 16 років, за місцем взяття їх на облік як внутрішньо переміщених осіб.

Що один пріоритет – забезпечення прав дітей з інвалідністю. Просто скажу, що зберігається позитивна тенденція до зменшення чисельності дітей, які проживають у будинках-інтернатах. Ми плануємо реформування інтернатних установ, запровадження інноваційних послуг. Міністерство проводить роботу з удосконалення нормативно-правової бази, що регулює діяльність інтернатних установ, нами затверджено 17 державних стандартів соціальних послуг, у тому числі послуг денного, паліативного, стаціонарного догляду, представництва ін­тересів, розроблено нову редакцію Типового положення про дитячий будинок-інтернат.

Про оздоровлення. У зв’язку з тимчасовою окупацією Криму та прове­денням АТО держава втратила 200 дитячих закладів оздоровлення та відпо­чинку – 122 заклади у Криму і 78 закладів у Донецькій та Луганській областях. Кількість дитячих оздоровчих закладів, що залишилися в Україні, також змен­шується. Більше того, їхнє майно часто використовується не за призначенням. Зокрема, за даними місцевих органів виконавчої влади, за два роки закрито 36 закладів. Потужність діючої мережі позаміських закладів дає можливість оздоровити лише трохи більше 12 % дітей шкільного віку. У поточному році охоплено оздоровленням та відпочинком 1,9 мільйона дітей, або 48 % загальної чисельності дітей шкільного віку.

З метою невідкладного вирішення проблемних питань щодо організації оздоровлення та відпочинку дітей з Донецької і Луганської областей, особливо тих, які проживають на лінії зіткнення, Мінсоцполітики розроблено проект урядового розпорядження, яке прийнято і завдяки якому ще до кінця цього року можна буде оздоровити 1,5 тисячі дітей з територій на лінії зіткнення.

Про забезпечення права дітей на державну соціальну допомогу зупинюся стисло. На сьогодні вже виплачено адресної соціальної допомоги на суму майже 35 мільярдів гривень. Всі види і розміри державної допомоги наведені в довідці Мінсоцполітики. Зазначу лише, що вони постійно змінюються та вдосконалю­ються  з урахуванням нових викликів.

Ще хотів би зупинитися (на мою думку, це дуже важливо) на забезпеченні прав дітей в умовах децентралізації влади. Найголовніше: ми всі маємо докласти максимальних зусиль, аби зберегти систему захисту прав дітей в умовах де­централізації влади. Я добре розумію, що місцеве самоврядування буде зайнято пріоритетами інфраструктурними: дорогами, лікарнями, дитячими садками. І ду­же не хотілося б, щоб із топ-пріоритетів зникли соціальні послуги, загалом соціальний захист дітей. У зв’язку із значним укрупненням територіальних громад, зміною механізму їх фінансування виникає гостра необхідність у наді­ленні об’єднаних територіальних громад усіма повноваженнями щодо захисту прав дітей.

З огляду на зазначене, Мінсоцполітики розробило законопроект, яким передбачено внесення змін до законів України «Про охорону дитинства», «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» та Кодексу України про адміністративні правопорушення, спрямованих на коригування під­ходів до охорони дитинства.

Поряд з боротьбою з наслідками порушень прав дітей, слід приділити більше уваги створенню середовища, сприятливого для виховання та розвитку. Підґрунтям для цього, на переконання міністерства, є:

1) розмежування повноважень щодо соціального захисту дітей у системі органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади на різних рівнях адміністративно-територіального устрою;

2) забезпечення гарантій щодо наявності у структурах виконавчих органів об’єднаних територіальних громад посадових осіб, відповідальних за захист прав дітей;

3) запровадження механізму державного контролю за дотриманням зако­нодавства України та якістю надання послуг дітям.

Підсумовуючи, хочу зауважити, що практично щодня ми отримуємо нові виклики, і дуже багато залежить від конкретних людей. У нашій системі пра­цюють самовіддані, небайдужі до дитячих проблем люди. І хочу наголосити, що при формуванні якісно нової системи забезпечення прав дітей, передовсім на рівні територіальної громади, принципово важливим є посилення кадрового по­тенціалу – спеціалістів, які працюють у цій сфері. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до співдоповіді голову Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Артура Палатного. Підготуватися Ірині Сисоєнко.

 

ПАЛАТНИЙ А.Л., голова Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (загальнодержавний багато-мандатний виборчий округ, партія «Блок Петра Порошенка»). Дякую, Оксано Іванівно. Шановні колеги! Шість років тому, у грудні 2010 року, Верховна Рада України розглядала питання забезпечення дотримання прав дитини в Україні. Були обговорені різні аспекти проблем дитини, лунали цікаві, інноваційні про­позиції. Постановою Верховної Ради України були затверджені Рекомендації парламентських слухань. Водночас слід зауважити, що проблеми, які шість років тому здавалися нам дуже серйозними, сьогодні відійшли на другий план.

Безумовно, значна частина нових викликів у забезпеченні прав дітей породжена глибокою соціально-економічною кризою та російською збройною агресією. Водночас ні Стратегія сталого розвитку «Україна-2020», ні Програма діяльності Кабінету Міністрів України не містять завдань з питань дотримання та захисту прав дитини в Україні. Ми вимушені констатувати, що в нашій країні посилюються негативні тенденції у сфері забезпечення та захисту прав дітей, оскільки питання захисту прав дітей відходять на другий план у діяльності ор­ганів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

У зв’язку з цим органи державної влади вживають певних заходів щодо захисту прав дитини, насамперед на законодавчому рівні. У 2009 році прийнято Закон України «Про Загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року», дія якого закінчується в цьому році. Останніми роками реалізація цієї програми була ускладнена через постійні запізнення із затвердженням щорічних планів заходів з її виконання. Невідомо, коли буде затверджена відповідна програма на на­ступні роки.

Хочу також зазначити, що завдяки ініціативі народних депутатів України та напруженій роботі Комітету ухвалено низку законів України щодо захисту прав дітей, які, зокрема:

• спрощують реєстрацію дітей як внутрішньо переміщених осіб;

• забезпечують оздоровлення та відпочинок дітей учасників АТО та дітей, зареєстрованих як внутрішньо переміщені особи, за рахунок бюджетних коштів;

• передбачають надання дітям зазначених категорій державної цільової підтримки для здобуття професійно-технічної та вищої освіти;

• звільняють дітей від плати за навчання у дитячо-юнацьких спортивних школах.

Водночас реалізація деяких цих норм гальмується через зволікання з ухва­ленням відповідних підзаконних актів.

У 2015-2016 роках у межах програми реформування соціальної сфери України відбулося скорочення соціальних програм щодо підтримки дітей, зокрема:

• припинено фінансування санаторно-курортного лікування, оздоровлення та відпочинку дітей, дитячо-юнацьких спортивних шкіл за рахунок Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

• багатодітні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу позбавлені пільг з оплати житлово-комунальних послуг;

• діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, втратили право на вступ поза конкурсом до вищих навчальних закладів;

• скасовано безоплатне харчування учнів 1-4 класів загальноосвітніх навчальних закладів.

Водночас при розробленні цих «реформаторських» законопроектів ні Міністерство фінансів, ні Міністерство соціальної політики не аналізує негатив­них наслідків їх реалізації. Безумовно, певні кошти будуть зекономлені, проте скільки втратить держава через погіршення здоров’я дітей, зростання підліткової злочинності, руйнування сімей – нікого, на жаль, не цікавить. А збитки є, і вони вимірюються не лише соціальними, а й фінансовими витратами.

Є також і економія бюджетних коштів. Внаслідок руйнування дитячо-юнацького спорту і непродуманої державної політики у сфері спорту маємо провальний виступ на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро, відповідно «економію» на виплаті преміальних нашим олімпійцям. Було б смішно, як не було б так сумно.

Хочу навести ще один приклад. З початку цього року скасовано міні­мальний розмір допомоги на дітей одиноким матерям та вдовам. Маємо пара­доксальну ситуацію: якщо жінка влаштувалася на декілька робіт, щоб прогоду­вати дитину, вона не отримує ніяких коштів, а жінки, які взагалі не працюють, часто вживаючи при цьому алкогольні напої, отримують максимальні виплати. Постає запитання: кого підтримує держава?

Безумовно, деякі жінки, які мають статус одиноких матерів, фактично проживають разом із батьками своїх дітей. Тому урядовці виправдовують свої дії небажанням підтримувати таких жінок. Але, по-перше, разом з одинокими матерями постраждали і вдови, кількість яких внаслідок російської агресії знач­но збільшилася. А по-друге, саме держава має наводити лад у цій сфері, відді­ляти справжніх одиноких матерів від осіб, які зловживають цим статусом.

Ще одне питання. Коли держава скорочує підтримку малозабезпечених сімей, вона стимулює батьків влаштовувати дітей в інтернатні заклади, які пов­ністю утримуються за рахунок бюджетних коштів. За даними Рахункової палати, видатки у 2014 році на одного вихованця школи-інтернату для дітей-сиріт коли­валися від 60 тисяч до 378 тисяч гривень. Зверніть увагу, це дані 2014 року. Впевнений, що за останні два роки видатки лише зросли. Тому якщо навіть частка дітей, на підтримці яких сьогодні економить держава, опиняться в інтер­натах, вся економія зведеться нанівець. Проте, на жаль, ні Міністерство соціальної політики, ні Міністерство фінансів не звертають на це увагу. І в уря­дових матеріалах цій проблемі не приділено жодної уваги.

Критична ситуація склалася із забезпеченням права дитини на охорону здоров’я. Фактично, зірвана вакцинація дітей. За даними минулого року, лише чверть дітей віком до одного року охоплена щепленням від кашлюку, дифтерії та правця. Водночас у медичних закладах немає вакцин від сказу та правця. Нещодавно заради порятунку дитини благодійники були вимушені контрабанд­но доставляти з Мінська вакцину від правця! Така ситуація триває вже два роки.

Що можна казати, якщо три місяці на митних складах утримувалися ліки для дітей, які страждають від онкологічних захворювань, і тільки завдяки напо­легливості наших колег із Комітету з питань охорони здоров’я це питання було вирішено. І взагалі, лише з приходом нового керівника Міністерства охорони здоров’я України Уляни Супрун проблема придбання ліків починає потроху ви­рішуватися. Проте я переконаний, що посадовці, які безвідповідально ставляться до своїх обов’язків, мають бути не лише звільнені, а й притягнуті до криміналь­ної відповідальності.

Разом з тим маємо стійку тенденцію до погіршення здоров’я дітей. За останніх п’ять років відбулося значне зростання поширеності захворювань, що призводять до формування інвалідності. І за таких складних умов маємо руйнування системи надання медичної допомоги дітям під псевдореформатор­ськими гаслами.

Комітет також вважає, що сьогодні під гаслами децентралізації держава намагається перекласти на органи місцевого самоврядування відповідальність за дотримання прав дитини. Відтепер саме за рахунок коштів місцевих бюджетів мають фінансуватися санаторно-курортне лікування та оздоровлення дітей, про­фесійно-технічна освіта, дитячо-юнацький спорт. Більше того, проектом Закону про Державний бюджет України на 2017 рік та пов’язаними з ним законопроек­тами пропонується передати на фінансування з місцевих бюджетів протитубер­кульозні та дитячі санаторії. Також саме за рахунок коштів місцевих бюджетів пропонується забезпечувати фінансування пільг дітям-інвалідам, багатодітнім сім’ям, дитячим будинкам сімейного типу. Проте, по-перше, далеко не всі місце­ві бюджети мають відповідний фінансовий ресурс. А по-друге, жодним норма­тивно-правовим документом не визначено обов’язок місцевих рад фінансувати дитячі програми у необхідному обсязі. Все залежить від доброї волі та поряд­ності місцевого керівника.

Комітет вважає, що, продовжуючи курс на передачу повноважень орга­нам місцевого самоврядування, необхідно зберегти відповідальність держави за забезпечення реалізації прав дітей, оскільки Українська держава підписала Конвенцію ООН про права дитини. Разом з тим децентралізація вимагає від органів місцевого самоврядування відповідальності за ефективне управління ресурсами місцевих бюджетів, включаючи фінансове забезпечення захисту прав дітей. Тому Комітет вважає, що на законодавчому рівні мають бути затверджені нормативи чисельності служб у справах дітей та центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Також мають бути затверджені державні стандарти щодо оздоровлення та відпочинку дітей, надання соціальних послуг дітям. Перші кро­ки в цьому напрямі вже зроблені – затверджені стандарти щодо надання со­ціальних послуг сім’ям, що перебувають у складних життєвих обставинах.

Виконання таких стандартів має бути обов’язковим на всіх регіональних рівнях та забезпечуватися за рахунок коштів місцевих бюджетів у першочерго­вому порядку. Водночас у разі нестачі власних коштів, за умови дотримання місцевими органами зазначених стандартів, ці витрати мають фінансуватися за рахунок відповідної субвенції з державного бюджету.

Також хочу привернути вашу увагу до ще однієї проблеми – недостатньої уваги державних органів до дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. За офіційною статистикою, кількість таких дітей в Україні, за ви­ключенням окупованих територій Криму та Донбасу, за 2015 рік зменшилася більш як на 2 тисячі дітей. Постає логічне запитання: якщо в країні йде війна, гинуть тисячі чоловіків та жінок, як може зменшуватися кількість сиріт? Це означає, що не допрацьовують органи опіки і піклування, не допрацьовують служби у справах дітей, не допрацьовує Міністерство соціальної політики України.

І ще одне запитання: чому держава не враховує сиріт, які знаходяться на окупованій та непідконтрольній території? Безумовно, їх облік створює певні організаційні проблеми, проте держава не має право відмовлятися від своїх громадян і порушувати статтю 52 Конституції України.

Ще одна проблема, яка вже сьогодні постає перед державою, – представництво інтересів дитини в суді. З 30 вересня цього року прокуратура втратила відповідні функції, які вона успішно виконувала. Необхідно розробити новий механізм захисту прав дитини. Насамперед це стосується права дитини на житло, оскільки багато батьків заради отримання іпотечних кредитів виписують дітей із квартири або переписують на себе їхню частку житла.

І взагалі, хочу привернути увагу до питання пріоритетності захисту прав дітей у державі. Головним центральним органом виконавчої влади у цій сфері є Міністерство соціальної політики, яке має відповідний департамент. Проте на тлі виплати пенсій та різноманітних соціальних допомог дитячі питання не отримують належної уваги керівництва міністерства. Саме тому у проекті Рекомендацій першою значиться пропозиція щодо розгляду на засіданні Ради національної безпеки і оборони України питання про дотримання прав дітей в Україні. Впевнений, якщо перші особи держави візьмуть під свій особистий контроль ці питання, ми отримаємо справжній прорив у забезпеченні прав дітей.

Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні в парламентській залі зібралися справжні фахівці у сфері захисту прав дітей – представники дер­жавних органів, місцевих рад, громадських, релігійних та благодійних організа­цій. Тому Комітет очікує на змістовну дискусію, висвітлення проблем дитини у різних сферах суспільного життя, конкретні пропозиції щодо вдосконалення проекту Рекомендацій парламентських слухань. Ми повинні спільно розробити такі рішення, які забезпечать реалізацію прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімей­ному оточенні, дозволять нам зробити комфортним і цікавим життя дітей в Україні. Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам, пане голово.

Запрошую до слова ініціатора парламентських слухань, заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, народного депу­тата Ірину Сисоєнко. Підготуватися Юрію Павленку.

 

СИСОЄНКО І.В., заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Об’єднання «Самопоміч»). Добрий день, шановні колеги! За останні роки ситуація зі станом здоров’я дітей у нашій державі наблизилася до критичної. За період з 1990 року по 2015 рік кількість дитячого населення України скоротилася на 43 %, кількість повністю здорових дітей щороку зменшується. Саме це стало особисто для мене підставою для ініціюван­ня сьогоднішніх парламентських слухань. У даний час відбувається формування державного бюджету на наступний рік, і гасло чиновників та політиків «Діти – наше майбутнє» має підкріпитися гарантованим фінансуванням видатків у дер­жавних та місцевих програмах Державного бюджету України на 2017 рік.

Говорячи про здоров’я дітей, ми маємо розуміти, що, в першу чергу, необхідно зберегти і розвивати педіатричну службу. Саме педіатрична служба має забезпечити гарантований державою доступ до якісної медичної допомоги дітям, адже 60 % звернень населення за медичною допомогою стосується саме здоров’я дітей.

Сьогоднішній курс на сімейного лікаря обумовлений нашим європейським вибором, але з 36 країн Європи тільки в шести країнах функція педіатра покла­дена на лікаря загальної практики. У більшості країн збережена комбінована система, коли на первинному рівні медичної допомоги лікар загальної практики працює разом з педіатром, а в 12 країнах повністю збережена педіатрична служба. На мою думку, для України найбільш перспективною є саме комбінова­на система, але розвиток педіатричної служби без кваліфікованих кадрів немож­ливий. Тому нам потрібно відновити у вищих медичних навчальних закладах підготовку фахівців за спеціальністю «педіатрія».

Цього року завершується дія Загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини», її обов’язково треба продовжити, оскільки ця програма, крім забезпечення доступу дитини до ви­сокоякісної медицини, містить заходи, спрямовані на зменшення дитячої інвалідності.

Так само треба невідкладно затвердити державну цільову програму з  метою профілактики захворювань «Здоров’я дітей ‒ старт на все життя». Проект цієї державної програми вже давно підготовлений спеціалістами з Національної академії медичних наук України, її реалізація має забезпечити покращення здоров’я дітей від народження до 18 років.

Народження дитини. Від того, як і в яких умовах народжується дитина, залежить все її подальше життя. І тут надзвичайно важлива роль перинатальних центрів, які мають бути в кожній області України. До сьогодні шість областей не мають таких спеціалізованих медичних закладів. Вважаю, що держава обо­в’язково має передбачити в бюджеті на наступний рік відповідні видатки і допомогти шести регіонам дофінансувати добудову перинатальних центрів.

Сумна статистика і щодо грудного вигодовування дітей. Грудне молоко є єдиним безальтернативним джерелом імунітету, правильної роботи шлунково-кишкового тракту дитини, що також закладається в організмі дитини на все життя. У нашій країні лише 37 % немовлят і тільки до шести місяців перебу­вають на грудному вигодовуванні, решта дітей ‒ на штучних сумішах. Звісно, бувають випадки, коли штучне вигодовування ‒ медична необхідність, але ос­новна причина всіх інших випадків – відсутність популяризації грудного вигодо­вування та агресивна реклама виробників замінників грудного молока, яка лунає по всіх засобах масової інформації, по всіх телеканалах. Як результат, щорічний обсяг цього ринку у світі сягає 45 мільярдів доларів. Тож ми маємо захистити грудне вигодовування в Україні шляхом припинення неналежного маркетингу замінників грудного молока.

Дитяча інвалідність. У нашій державі майже 160 тисяч дітей з інвалід­ністю. Ми повинні зберігати і розвивати унікальні вітчизняні методики реабілі­тації, які мають високі результати. Наприклад, метод Козявкіна є унікальною технологією лікування пацієнтів з дитячим церебральним паралічем, остеохон­дрозом, наслідками травм та органічних уражень нервової системи. Метод іпотерапії також показує добрі результати у дітей з психоемоційними пору­шеннями ‒ затримкою мовного, психічного розвитку, генетичними захворю­ваннями, розумовою відсталістю. Тож необхідна підготовка відповідних кадрів, впровадження іпотерапії в індивідуальні програми лікування дітей.

І ще одне важливе питання – паліативна допомога. За даними Міністерства охорони здоров’я, у нас 17 тисяч дітей потребують паліативної допомоги. Дитяча паліативна допомога – це крок до цивілізованого суспільства. І мені дуже прикро розуміти, що в нашій державі діти одержують знеболювання виключно через ін’єкції, тоді як вже всі країни світу надають дітям можливість одержувати дитячі форми анальгетиків із вмістом наркотичних речовин (сиропи, пластирі). В Україні всього цього немає. Тому я вважаю, що ми зобов’язані затвердити державну програму паліативної допомоги та обов’язково за державні кошти закуповувати пластирі, солодкі сиропи, які зменшують біль дітей ‒ паліа­тивних хворих, які знаходяться дома та в медичних закладах.

Надзвичайно важливу роль на сьогодні відіграють органи місцевого самоврядування. Всі ми знаємо, що медичні субвенції на сьогодні одержують на  місцях. Відповідно органи місцевого самоврядування мають формувати та фінансувати програми ранньої діагностики, профілактики, повертати у школи, у дитячі садки профілактичні огляди дітей.

Питання, яке також є надзвичайно важливим, ‒ створення у містах багатопрофільних дитячих лікарень, щоб дитину не возили, як зараз, від одного відділення до іншого…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

СИСОЄНКО І.В. І наостанок хочу сказати, що для того, щоб покращити здоров’я наших дітей, нам не потрібно приймати нових законів, у нас вже давно працює Закон «Про охорону дитинства», нам потрібно одне ‒ щоб усі органи державної влади всіх рівнів щодня керувалися одним принципом: візьми і зроби! Тільки тоді життя і здоров’я дітей нашої держави може покращитися. Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова ініціатора парламентських слухань, народного депу­тата Юрія Павленка. Будь ласка.

 

ПАВЛЕНКО Ю.О., член Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики (загальнодержавний багатомандат­ний виборчий округ, політична партія «Опозиційний блок»). Шановна Оксано Іванівно! Шановні учасники парламентських слухань! Проведення парламент­ських слухань обумовлено двома чинниками. По-перше, минуло 25 років відтоді, як Конвенція ООН про права дитини стала невід’ємною частиною націо­нального українського законодавства. А по-друге, я стверджую, що негативні тенденції, які накопичилися в соціальному становищі дитини, сьогодні станов­лять пряму загрозу національній безпеці України. Враховуючи обмаль часу, зупинюся лише на деяких аспектах: діти і влада, діти і війна, діти і децентралізація.

Перш за все, не виключаю, що міністри уряду, яких сьогодні, на жаль, жодного немає на парламентських слуханнях, не тільки не знають тексту Конвенції ООН про права дитини, а навіть не знають про те, що за кожним із них у Конвенції ООН закріплена персональна стаття ‒ і за міністром охорони здоров’я, і за міністром соціальної політики, і за міністром оборони, міністром внутрішніх справ, міністром юстиції. Разом з тим за останній час не відбулося жодної колегії жодного міністерства, на якій були б розглянуті питання захисту і забезпечення прав дитини в межах компетенції кожного конкретного міністер­ства. Подані центральними органами виконавчої влади звіти і матеріали є само­звітами про так звані успіхи у роботі з дітьми. Жоден із цих матеріалів не містить аналізу ситуації, її динаміки та відповідності вимогам Конвенції ООН про права дитини.

Шість років поспіль Кабінет Міністрів України порушує вимоги Закону України «Про охорону дитинства», не подаючи Верховній Раді щорічний звіт про стан демографічної ситуації, становище дітей та його тенденції. Останній указ Президента України щодо захисту прав дитини датований 2013 роком.

Разом з тим, як на мене, незрозумілою є й позиція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, ніби дитина не має особливих прав, відмінних від прав дорослого. Такі права є, вони викладені в Конвенції ООН про права дитини, і нам на всіх щаблях необхідно навчитися їх виокремлювати та захищати. За власним досвідом стверджую: Уповноважений з прав дитини має бути. Він має бути незалежним, мати належне фінансування та висококваліфі­кований персонал, аби убезпечити дітей України від вимог і дій, які суперечать правам дитини.

Надскладна тема «Діти і війна» в Україні, на жаль, замовчується. Права дитини та їх захист стали вагомою частиною гібридної війни, яку ведуть проти України. Це очевидний факт. Разом з тим точну інформацію про реальне стано­вище дітей у зоні війни державні органи не надають. Відсутня інформація про порушення прав дитини в цій зоні, про використання дітей у збройному проти­стоянні, вербування, катування, використання дитячої праці.

Навіть статистика про загиблих дітей відсутня. На запити до Донецької і Луганської військово-цивільних адміністрацій я отримав відповідь, що від початку воєнних дій до сьогодні загинуло 20 дітей, 16 у Донецькій і 4 в Луган­ській області. Водночас Голова Верховної Ради України повідомляв про 68 за­гиблих дітей. Бойовики стверджують про 127 загиблих дітей. Антиукраїнська кампанія найчастіше будується і тиражується саме на цих фактах, а достовірної, точної інформації, на жаль, немає. Або ці дані закриті, або вони приховуються, або взагалі не ведуться.

Спеціальних програм щодо захисту дітей війни не розроблено. Військово-цивільні адміністрації не мають спеціальних повноважень та кадрового забез­печення для захисту прав дитини від наслідків збройного конфлікту. Навіть у Донецькій і Луганській областях відбувається скорочення соціальних праців­ників, які, до того ж, продовжують працювати за законодавством мирного часу.

У січні 2016 року з ініціативи народних депутатів з різних фракцій вдало­ся  домогтися введення в законодавче поле поняття «дитина, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів». Це дитина, яка отримала по­ранення, контузію, каліцтво, зазнала фізичного, сексуального, психологічного насильства, залучалася до участі у військових формуваннях або незаконно утри­мувалася в полоні. Минуло дев’ять місяців, дія цієї норми заблокована. Чому? Бо Кабінет Міністрів за дев’ять місяців не спромігся затвердити порядок на­дання такого статусу дитині. Але цих дітей ми бачимо і сьогодні в цьому залі. Ось вони, перед нами їхні очі.

З грудня 2014 року, на жаль, не розглядається ініційований мною законо­проект про запровадження кримінальної відповідальності за вчинення злочину щодо вербування, втягування і рекрутування дітей у воєнні дії. Сподіваюся, що за підсумками парламентських слухань кримінальна відповідальність за втягу­вання дітей у збройні формування буде встановлена з конкретним терміном ув’язнення.

Ще одним із трагічних наслідків війни є сирітство дітей. Основні причини втрати дітьми батьківського піклування зростають ‒ це і смертність населення, і злочинність, і результат ув’язнення батьків, вчинення батьками злочину проти дитини, асоціальність, відмова забрати дитину з медичного закладу. Попри це, кількість дітей без батьків за три роки зменшилася. Я стверджую, що ця тенден­ція є неправдивою, не стало в Україні менше дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. На жаль, у багатьох випадках просто не надається статус. Тому я закликаю Кабінет Міністрів скасувати 57-й пункт індикаторів діяльності голів обласних державних адміністрацій, за якими визначається якість роботи ОДА, ‒ зменшенням кількості дітей-сиріт. Це призводить до того, що служби у справах дітей за те, що вони якісно і чесно працюють, отримують догани.

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу завершувати, 30 секунд.

 

ПАВЛЕНКО Ю.О. Ми трохи скоротили час, не все вдається викласти, але про одну тему, якщо дозволите хвилину, я мушу сказати: «Діти і децентра­лізація». Це надзвичайно актуальна тема на сьогодні. Аналіз новостворених об’єднаних територіальних громад, проведений мною, показує, що понад 150 ти­сяч дітей, які на сьогодні проживають в ОТГ, позбавлені системного забезпе­чення і захисту. Тому я вношу пропозицію розробити і затвердити порядок здійснення об’єднаними територіальними громадами діяльності з питань захисту прав дитини, соціального захисту дітей, зокрема тих, які перебувають у склад­них життєвих обставинах, для того щоб керівник ОТГ знав свої повноваження і правила і нарешті став отим…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 10 секунд.

 

ПАВЛЕНКО Ю.О. І на завершення. Я переконаний, що ми здатні побудувати ефективну державу тільки тоді, коли ми будемо розуміти суть… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Перед тим як надати слово Уповноваженому Президента України з прав дитини, ми домовилися, що варто послухати особу, яка присутня в залі, ‒ випускницю інтернатного закладу Артур Паул Оксану Володимирівну. Прошу, пані Оксано.

 

АРТУР  ПАУЛ О.В., випускниця дитячого будинку ‒ інтернату. Добрий день! Я, випускниця інтернату, хочу розповісти вам свою історію.

Я пам’ятаю своє життя з п’яти років. У мене була гарна родина, батьки мали бізнес, великі будинки і багато грошей, мене всі любили і пестили, я мала все, про що могла мріяти маленька дівчинка. Коли мені виповнилося 7, тата забрали у в’язницю, мама почала сильно пити. У той час нашій родині ніхто не допоміг. Коли батько повернувся, вони стали пити разом. Про мене батьки не піклувалися, сусіди підгодовували мене, інколи мили та одягали. Звичайно, бачачи жахливу ситуацію, сусіди звернулися до органів опіки, і мене забрали в інтернат.

Знаєте, в інтернаті я дуже довго чекала, що батьки прийдуть. Я чекала не рік і не два, але ніхто за мною не прийшов. В інтернатах всі діти чекають батьків. Ви знаєте, що діти в інтернатах відчувають самотність, біль. Я просто знала, що за стінами інтернату на мене нічого не чекає, мені ніхто не може допомогти. Це самотність, це відчуття, що ти нічого не можеш.

Держава дуже багато грошей вкладає в інтернати. Ви привозите одяг, іграшки та інші подарунки, купуєте нову техніку та меблі, ремонтуєте і будуєте нові приміщення. Але ви руйнуєте дитячі життя. Ви не даєте того, що найбільше потрібно дітям, ‒ любов, турбота і ласка батьків. Сьогодні я хочу сказати, що інтернат – це найгірший спосіб допомогти дитині. Ніколи, чуєте, ніколи дитина не буде щасливою в інтернаті! Навіть у найсучаснішому, з найкращими вихова­телями, з доброю їжею, як думають батьки, чиї діти не навчаються в інтернаті.

Зараз я працюю, спілкуюся з такими дітьми, як я. Я дякую Богу, що зі мною не трапилося нічого з тих жахів, про які вони мені розповідають. Побиття, знущання, спроби самогубства, приниження, сексуальне насилля – це реалії жит­тя в інтернатах. Але ці діти варті кращого, наші діти варті кращого! Держава повинна підтримувати сім’ї, а не інтернати. Ви повинні зробити все, щоб кожна дитина могла зростати у безпечному сімейному середовищі. Інакше у нашої країни немає майбутнього (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую Вам, пані Оксано, за відвертість.

Запрошую до слова Уповноваженого Президента України з прав дитини пана Миколу Кулебу. Підготуватися Павлу Унгуряну.

 

КУЛЕБА М.М., Уповноважений Президента України з прав дитини. Шановна головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Я дуже дякую Оксані, що вона погодилася сьогодні приїхати і розповісти про свою долю як дитини, яка виховувалася в інтернатному закладі. Пані Оксано, дякую Вам, що надали їй можливість виступити.

Насамперед я прошу промовців не політизувати дитячу тему. Зрозуміло, що проблем багато, усім воно болить, але критика має бути конструктивною. Ми маємо чітко сказати, що потрібно сьогодні зробити нам спільно для того, щоб вийти з цієї ситуації. Недостатнє забезпечення, порушення прав дитини сьогодні має місце в усіх сферах ‒ охорони здоров’я, освіти, соціального захисту. Сьогодні система більше працює на усунення наслідків, а не причин порушення прав дітей.

Для початку, основні виклики системі охорони дитинства:

• 12 % дітей постраждали від агресії на сході;

• 27 % дітей страждають від жорстокості і насильства;

• більше 100 тисяч дітей вимушені жити не в сім’ї, а в інтернатному закладі;

• 154 тисячі дітей з інвалідністю позбавлені можливості повноцінного життя в соціумі;

• за дослідженнями, кожна третя дитина живе за межею бідності.

Я навів ці цифри, щоб ми бачили, наскільки серйозною є ситуація.

Як система сьогодні реагує на ці виклики?

Для прикладу, система соціального захисту сьогодні зосередила свою діяльність на наданні субсидій, але це не вирішує проблему бідності, проблему інвалідності, насильства, проблем, які я назвав вище. Соціальні послуги є недо­сяжними для більшості дітей та сімей, а критично мала кількість соціальних працівників не дає можливості вчасно виявляти неблагополуччя та надавати допомогу дитині і сім’ї.

Щодо системи освіти. Триває робота над новим змістом освіти, забезпеченням доступності освіти, розвитком опорних шкіл. Нарешті парламент ухвалив у першому читанні нову редакцію Закону «Про освіту», на мій погляд, прогресивний закон. Водночас понад 100 тисяч дітей отримують освіту і живуть у старій радянській системі інтернатних закладів. Їхнє право на освіту реалізу­ється шляхом порушення права на сім’ю. Ще 55 тисяч дітей перебувають на індивідуальному навчанні, тому що інклюзивна освіта для них недоступна. Є ризик того, що добра ідея створення опорних шкіл обернеться розширенням мережі інтернатних закладів через відсутність доріг, транспорту, а інколи просто пального, для того щоб довезти дитину до школи.

Тепер про систему охорони здоров’я. Ми розвиваємо сімейну медицину, на жаль, руйнуючи педіатричну службу. Пані Ірина сказала про це, не буду де­тально зупинятися. Профілактична медицина майже відсутня. Робота із збере­ження здоров’я дітей обмежується щепленням, хоча і в цьому ми не можемо досягти належного охоплення дітей. Як наслідок, кількість дітей із хронічними захворюваннями та інвалідизація дітей щороку зростають.

Згоден, що найбільше сьогодні потерпають діти у зоні збройного конфлікту. На жаль, ми не бачимо дієвих заходів, які вживалися б урядом. Нам потрібно зробити конкретні кроки, виробити спільне бачення, тому я пропоную невідкладно:

1) розробити стратегію, план дій забезпечення реалізації прав дітей відпо­відно до основних принципів Конвенції ООН про права дитини;

2) підняти статус Міжвідомчої комісії з питань охорони дитинства до рівня  консультативно-дорадчого органу Кабінету Міністрів під головуванням Прем’єр-міністра України;

3) в умовах децентралізації влади розмежувати повноваження та першо­чергово забезпечити громади фінансовими, інфраструктурними, кадровими ресурсами для гарантування безпеки і благополуччя кожної дитини в сім’ї, у громаді;

4) створити ринок соціальних послуг та механізм соціального замовлення;

5) затвердити мінімальний пакет соціальних послуг для дітей та сімей з дітьми на рівні громади;

6) зробити кожну школу відкритою і доступною для дітей з інвалідністю та дітей з особливими потребами;

7) припинити влаштування дітей в інтернатні заклади;

8) запровадити механізми раннього виявлення відхилень здоров’я та розвитку дітей, забезпечити розвиток та доступність спеціалізованих медичних послуг для дітей.

Насамперед звертаюся до представників громадських організацій: ви маєте шалений досвід і ресурси, давайте об’єднаємо зусилля, щоб ми говорили не про майбутнє дітей, а про теперішнє. Дякую дуже (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова народного депутата Павла Унгуряна.

А між тим зроблю ще одне коротке оголошення. Я звертаюся до всіх, хто традиційно подає сюди записки. Хочу вам сказати, що перелік тих, хто запи­саний на виступ, і порядок виступів формує Комітет. Тому тільки Комітет може прийняти рішення, хто ще зможе виступити або змінити порядок виступів.

 

УНГУРЯН П.Я., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Народний фронт»). Дякую. Слава Ісусу Христу! Вітаю всіх! Буквально кілька годин тому я прилетів із Страсбурга. Сьогодні у Страсбурзі, в Парламентській асамблеї Ради Європи ‒ День України, розглядаються дві резолюції щодо збройної агресії, яка здійснюється проти нашої країни окупа­ційними терористичними військами, що підтримуються Російською Федерацією.

А вчора, колеги, готуючись до наших парламентських слухань, у ПАРЄ був День захисту дітей. Вчора ми прийняли до розгляду, і в грудні профільні комітети ПАРЄ будуть розглядати резолюцію про захисту прав батьків та дітей на виховання і освіту відповідно до їхніх релігійних переконань.

Саме вчора профільний комітет ПАРЄ прийняв до розгляду справу захисту сім’ї та дітей родини Боднаріо. Це відома в Європі справа «Боднаріо проти Норвегії», коли фактично державна машина забрала у сім’ї чотирьох дітей, у тому числі двомісячну дитинку.

Саме вчора Парламентська асамблея Ради Європи після дворічних дебатів відмовилася голосувати за резолюцію про легалізацію сурогатного материнства, особливо в його страшній формі комерційного сурогатного материнства, і навіть рекомендації з двох пунктів не були підтримані.

І ще одне, на завершення. Саме вчора, так Господь Бог діє, в ПАРЄ було утворено спеціальний підкомітет із захисту прав дітей. Давайте поаплодуємо цьому (Оплески). Я пропоную всім колегам з виконавчої влади співпрацювати з цим новоутвореним комітетом.

Ми говоримо сьогодні про захист прав дітей. І я розумію, що, на жаль, нам доводиться це робити не лише 1 червня, а набагато частіше. Ми говоримо про те, що проблема з правами дітей, з їхньою гідністю, з їхнім захистом передусім криється у площині сім’ї.

На жаль, на жаль, на жаль, ми констатуємо, як констатували і на минулих парламентських слуханнях з питань сім’ї, що ми досі не маємо чітко визна­ченого центрального органу виконавчої влади, який відповідав би за сім’ю, за дітей комплексно. Ми маємо якийсь сегмент у Міністерстві охорони здоров’я, маємо якийсь сегмент у Міністерстві соціальної політики. Я звертаюся сьогодні з цієї трибуни до Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана, який, ще будучи спікером, обіцяв нам тут, у парламенті, що буде утворено міністерство або інший урядовий орган, який буде опікуватися сім’єю та дітьми. Прошу це включити до Рекомендацій парламентських слухань.

Ми нещодавно прийняли ряд важливих законів, зокрема про наставництво для дітей, особливо для дітей, які знаходяться у важких життєвих обставинах. Я дякую Миколі Кулебі і всім колегам, які до цього долучилися, ініціаторам сьогоднішніх парламентських слухань і профільному комітету, це дуже важлива робота, яку ми робимо.

Хочу також просити включити до Рекомендацій парламентських слухань доручення невідкладно розібратися відповідно до рішень, які вчора ухвалені ПАРЄ, з нашим вітчизняним законодавством щодо сурогатного материнства, особливо комерційного, бо це є порушенням прав дітей, матерів і батьків.

І останнє. Триває бюджетний процес. Колеги з виконавчої влади, приєднуйтеся і лобіюйте інтереси дітей, інтереси сім’ї в Державному бюджеті України на 2017 рік. Нам допоможе в цьому Господь. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже Вам дякую.

Запрошую до слова заступника міністра охорони здоров’я України Олександра Лінчевського. Підготуватися Тані Санфорд Аммар.

 

ЛІНЧЕВСЬКИЙ О.В., заступник міністра охорони здоров’я України. Дякую. Друзі, я міг би говорити про збільшення фінансування на охорону материнства і дитинства в 7 разів з 2007 року, але чи стало від цього в 7 разів краще? Очевидно, ні.

Я міг би казати, що збільшився перелік рідкісних захворювань, лікування яких фінансується державою, з 10 до 15 найменувань. Але це свідчить лише про те, що родини не в змозі оплачувати лікування таких дітей.

Можна говорити про те, що нарешті міністерство розпочало роботу над наданням допомоги дітям з групи паліативних пацієнтів. Але соромно це починати лише у ХХІ столітті.

Так, можна радіти тому, що нарешті у ХХІ столітті відкрився доступ до реанімаційних відділень лікарень. Так, можна відверто радіти тому, що показник смертності немовлят зменшився до 7,8, це доволі суттєво. Але я хотів би загострити увагу на тому, що такі слухання, така дискусія, ці аргументи, ці по­казники мають обговорюватися не один раз на рік у парламенті, а щодня на кухні кожного з нас. Це справа кожного з нас, без винятку, навіть тих активних громадян, які прийшли сюди.

Ми можемо говорити про те, скільки мільйонів гривень щороку витрача­ється на лікування наших дітей за кордоном. Але щороку через нашу недбалість понад 200 дітей гинуть на дорогах. Через нашу недбалість діти гинуть і калічать­ся, бо ми залишаємо без нагляду засоби побутової хімії тощо. І про це треба говорити щодня, а не лише тут.

Так, треба казати, що у ХХІ столітті неприпустимо втрачати дітей, неприпустимо допускати загибель дітей через відсутність вакцинації. Всі, хто сьогодні агітує проти вакцинації, є щепленими. Друзі, у ХХІ столітті жодна ди­тина не має померти через кашлюк чи правець, так не може бути в цивілізова­ному суспільстві! Ми не повинні втрачати наших дітей через наше невігластво!

Так, ми можемо радіти успіхам наших спортсменів на Олімпіаді, але му­симо радіти кількості годин, які проводять наші діти на спортивних майдан­чиках. Так буде об’єктивніше, так буде чесніше, так буде правильно. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую Вам.

Запрошую до слова директора проекту «Реформування системи криміналь­ної юстиції щодо неповнолітніх в Україні» Таню Санфорд Аммар. Перед тим як розпочнеться виступ, хочу сказати, що у вас є навушники справа в кишеньках, можете ними скористатися, щоб почути синхронний переклад. Welcome!

 

САНФОРД  АММАР Т., директор українсько-канадського проекту «Реформування системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні». Дякую. Я хочу сфокусувати увагу на питанні забезпечення справедливості при здійсненні кримінального провадження щодо неповнолітніх. Передовсім я хочу порушити цю тему, оскільки помітила, що їй не приділено належної уваги в проекті Рекомендацій, який ми отримали сьогодні. Також я рада порушити це  питання, тому що останніх сім років працюю над ним в Україні під егідою проекту, що фінансується урядом Канади. Разом з нашими партнерами ‒ Міні­стерством юстиції, Верховним Судом, Міністерством соціальної політики – ми працюємо над тим, щоб розробити систему кримінальної юстиції для молодих людей, яка захищатиме їхні права та ґрунтуватиметься на міжнародних стандартах.

Ви може подумаєте, що це вузька тема, яка не дуже цікава для вас. Але я кажу зараз не про закоренілих злочинів, я про сотні молодих людей 14-18 ро­ків, яких Україна щороку ув’язнює за незначні злочини, скажімо, за крадіжку мобільного телефону. Більше того, вироки для молодих людей за такі право­порушення передбачають дуже тривале ув’язнення, в середньому чотири роки. Це відбувається переважно тому, що Кримінальний кодекс передбачає для них такі самі покарання, як і для дорослих. Однак проблема полягає в тому, що ці діти – не дорослі, і ми як суспільство маємо визнати це. Коли ми забороняємо курити чи вживати алкогольні напої або навіть голосувати до досягнення пев­ного віку, ми вважаємо, що ці люди не можуть приймати усвідомлені рішення, як дорослі.

У Конвенції Організації Об’єднаних Націй про права дитини та інших документах підкреслюється необхідність особливого підходу до молоді, яка порушує закон. Ми сьогодні з вами розглядали всі ці рекомендації, але я хотіла б відзначити два моменти.

По-перше, система юстиції для молоді має бути базуватися на правах. Діти повинні мати ті самі права, що й дорослі, але у них мають бути й особливі права, які відповідають їхньому віку. Наприклад, право бути почутими у криміналь­ному провадженні і бути особисто присутніми там. Уявіть собі 15-річну дитину: вона має право на те, щоб їй пояснили процедуру на зрозумілій їй мові. І нам потрібне законодавство, яке забезпечить таке право.

По-друге, нам необхідно, щоб покарання за злочини неповнолітніх призначалися належним чином, відповідно до серйозності злочину. Треба зважа­ти, що ув’язнення чи тримання під вартою має бути мінімальним і, власне, має бути заходом останньої межі. На жаль, наразі законодавство України не визнає особливого статусу дитини у процедурі кримінального провадження, так само як і не пропонує достатньої кількості альтернативних форм покарання.

Разом з нашими партнерами, з пенітенціарною службою і Міністерством соціальної політики, ми вирішили розробити таку систему альтернативних засобів покарання. У 2012 році в семи містах України ми запустили пілотні програми і одержали прекрасні результати: із 392 учасників проекту лише 9 знову скоїли правопорушення, тобто рівень рецидивізму становить лише 2 %. Це небачений результат порівняно з іншими країнами світу!

Наостанок хочу зазначити, що для того, щоб захистити права людини, нам необхідна законодавча підтримка, потрібне додаткове законодавство, що забез­печить вибір з більшої кількості форм покарання для дітей, яке встановить особливі права дітей та забезпечить навчання слідчих, суддів та адвокатів, які будуть спеціалізуватися у сфері кримінальної юстиції для неповнолітніх, працю­ватимуть над такими справами. На завершення наголошу, що таке законодавство насправді вже рік існує у вигляді проекту Закону про внесення змін до деяких законів України щодо гуманізації системи здійснення правосуддя у справах що­до неповнолітніх (№ 2340а), внесеного народним депутатом Іриною Луценко. Ми віримо, що прийняття цього законопроекту дасть змогу Україні значно просунутися в боротьбі проти злочинності. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже Вам дякую. Я хотіла б прокоментувати щодо окремої палати кримінальної юстиції для неповнолітніх. Ми обговорювали, що у Верховному Суді може бути спеціальна палата, яка займатиметься питаннями кримінальної юстиції для неповнолітніх. Це, дійсно, допоможе нам змінити під­ходи до цього питання в усій системі правосуддя в Україні.

 

САНФОРД  АММАР Т. Це буде прекрасно, якщо це вдасться зробити, ми готові працювати з Верховним Судом України у цьому питанні. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму, народного депутата Миколу Величковича. Підготуватися Олені Ситник.

 

ВЕЛИЧКОВИЧ М.Р., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Народний фронт»). Доброго дня, шановні колеги! У своєму виступі я хочу зупинитися на важливій проблемі підтримки дитячо-юнацького спорту. Саме заняття фізичною культурою і спортом гартують тіло і дух дитини, покращують здоров’я, вирішують проблеми дозвілля. Проте після переходу дитячо-юнацьких спортивних шкіл на фінансування за рахунок коштів місцевих бюджетів відбу­вається значне їх скорочення. Як наслідок, зменшується кількість дітей, які в них навчаються.

Хоча завдяки наполегливості нашого Комітету у 2015 році було виділена з державного бюджету субвенція на фінансування спортивних шкіл обсягом 100 мільйонів гривень, у минулому році припинили займатися спортом майже 30 тисяч дітей. Цього року ситуація продовжує погіршуватися, враховуючи від­сутність відповідної субвенції. За даними лише двох фізкультурно-спортивних товариств, протягом першого півріччя 2016 року скорочено 67 шкіл, припинили займатися спортом майже 20 тисяч дітей.

Треба враховувати, що не всі міста та райони мають відповідний ресурс для забезпечення належного розвитку дитячо-юнацького спорту. Особливо це стосується гірських районів та маленьких міст. Тому в Державному бюджеті України на 2017 рік має бути відновлена субвенція на часткове фінансування дитячо-юнацьких спортивних шкіл, інакше ми отримаємо дуже негативні наслідки.

Хочу також привернути увагу присутніх до сумної тенденції, а саме що керівники місцевих рад, посадові особи місцевого самоврядування задля фінан­сування спортивних шкіл фізкультурно-спортивних товариств вимагають їх передачі разом з інфраструктурою у комунальну власність. Необхідно зазначити, що багато спортивних шкіл розташовані у престижних місцях, володіють зем­лею та великими спортивними спорудами. Тому не виключено, що в разі пере­дачі таких спортивних шкіл у комунальну власність їхня територія швидко скоротиться.

На мою думку, на такі спроби рейдерського захоплення спортивних об’єктів негайно має реагувати Міністерство молоді та спорту України. Також необхідна швидка реакція правоохоронних органів. Тому ми підтримуємо відпо­відні доручення Національній поліції, запропоновані в проекті Рекомендацій.

Держава також має підтримати сім’ї з дітьми, зокрема у розв’язанні житлових проблем, шляхом надання пільгових довгострокових кредитів. Кілька останніх років у Державному бюджеті України не передбачалися кошти на за­значені цілі, що призвело до зупинення державної програми із забезпечення молоді житлом, а це безпосередньо впливає і на народжуваність, і на дотриман­ня прав дітей.

Держава має вирішити питання забезпечення житлом учасників АТО, переселенців з окупованих територій, насамперед дитячих будинків сімейного типу.

Крім того, Міністерство фінансів має розуміти, що інвестування в будів­ництво забезпечить створення нових робочих місць, додаткові надходження до бюджету і, безумовно, народження нових громадян України. Комітет уже подав відповідні пропозиції до Комітету з питань бюджету і розраховує на позитивне вирішення зазначеного питання.

Шановні колеги! З виступів, які вже прозвучали і, думаю, ще прозвучать, стає зрозумілим, що питання дотримання прав дитини має бути розглянуто на рівні перших осіб держави – Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, – оскільки забезпечення права дітей Украї­ни на щасливе дитинство – це питання національної безпеки. Я підтримую пропозицію голови Комітету Артура Палатного щодо розгляду дитячих проблем на засіданні Ради національної безпеки і оборони. Це, з одного боку, дасть мож­ливість прийняти необхідні управлінські рішення, а з другого – продемонструє громадянам України увагу керівництва держави до захисту прав дитини. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова суддю судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ пані Олену Ситник.

 

СИТНИК О.М., суддя судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Шановна головуюча! Шановні народні депутати, запрошені! З ратифікацією Конвенції ООН про права дитини, яка набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава взяла на себе міжнародні зобов’язання щодо забезпечення та захисту прав дітей.

Реалізація прав дитини в Україні забезпечується нормами Конституції України, окремими положеннями Цивільного та Сімейного кодексів, спеціаль­ним законодавством, зокрема законами України «Про охорону дитинства», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про освіту», іншими законами та підза­конними актами.

Незважаючи на досить великий законодавчий масив, що стосується прав дитини, в Україні судовий захист прав дитини часто ускладнюється прогалина­ми та колізіями в законодавстві, які неможливо вирішити у процесі правозасто­сування. А як відомо, рівень судового захисту нерозривно пов’язаний з якістю законодавства, що регулює відповідні правовідносини.

За даними судової статистики, питома вага справ щодо захисту прав дітей, які щорічно розглядаються судами у порядку цивільного судочинства, є досить значною. При цьому офіційна статистика щодо розгляду судами цивільних справ ведеться лише у справах про усиновлення, про стягнення аліментів, про встанов­лення батьківська або материнства, про позбавлення батьківських прав. В інших категоріях справ, як, наприклад, про визначення місця проживання дитини, про відібрання дитини, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, про право дітей на користування житлом, статистика не ведеться.

Протягом 2015 року судами першої інстанції розглянуто 68 290 справ про стягнення аліментів, 10 239 справ про позбавлення батьківських прав, 3123 спра­ви про усиновлення та 1416 справ про встановлення батьківська або материн­ства. Динаміка розгляду справ, окрім справ про стягнення аліментів, збереглася і в першому півріччі 2016 року (відповідно 48 692, 4467, 1366 та 565 розглянутих справ у зазначених категоріях).

Найпоширенішою категорією справ є справи про стягнення аліментів, і спостерігається тенденція до збільшення кількості таких справ. За перше пів­річчя 2016 року розглянуто 48 692 справи про стягнення аліментів, що становить близько 71 %загальної кількості справ, розглянутих протягом усього минулого року.

Разом з тим у 2015 році судами першої інстанції видано лише 648 судових наказів про присудження аліментів на дитину, а сума грошових коштів і вартість майна до стягнення за цими судовими наказами становила лише 8355 гривень. Ситуація у 2016 році ще погіршилася: за перше півріччя видано лише 288 судо­вих наказів, а сума грошових коштів і вартість майна до стягнення – 10 135 гривень.

Враховуючи, що загальна тривалість розгляду справи позовного прова­дження у трьох судових інстанціях у середньому становить близько півтора року, а питома вага справ про стягнення аліментів, які розглядаються в порядку наказного провадження, на сьогодні є незначною, назріло питання про запрова­дження на законодавчому рівні окремого особливого виду провадження щодо стягнення передбаченого законодавством мінімального розміру аліментів, для якого властивим буде спрощена та прискорена процедура судового розгляду без можливості оскарження ухваленого в рамках такого процесу рішення. При цьому має бути передбачена можливість зміни встановленого у такому провад­женні розміру та способу стягнення аліментів у порядку позовного провадження за ініціативою отримувача або платника аліментів. Вважаємо, що такі законо­давчі зміни найбільше відповідатимуть інтересам дитини, позбавленої піклуван­ня та утримання одного з батьків.

Слід відзначити, що вдосконалення законодавчого регулювання алімент­них правовідносин, а саме включення аліментів до переліку грошових доходів громадян, які підлягають індексації, а також визначення порядку такої індексації Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо індексації розміру аліментів, визначеного судом у твердій грошовій сумі» уніфікувало і правозастосовну практику при розгляді судами даної категорії справ.

Крім того, у Комітеті Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму триває законопроектна робота щодо внесення змін до низки законодавчих актів, передусім до Сімейного кодексу України, якими передбачається змінити підходи до визначення судом розміру та способів стяг­нення аліментів, що дасть змогу значно спростити стягнення аліментів у судо­вому порядку.

Ефективність судового захисту прав дитини залежить передовсім від під­готовки, кваліфікації, відповідальності та розуміння нормативної бази працівни­ками органів, на які покладено захист прав та інтересів дитини, у тому числі у разі зловживання батьками своїми правами. Проаналізувавши участь органів опіки та піклування у розгляді справ щодо захисту прав дітей, можемо дійти висновку, що представники органів опіки та піклування часто не в повному об­сязі розуміють свої права та обов’язки як особи, які беруть участь у справі.

Назріває критична ситуація щодо дотримання права дитини на житло, коли батьки за бездіяльності органу опіки та піклування позбавляють дітей пра­ва на житло.

Необхідно звернути увагу і на дотримання норм міжнародного права. Складністю справ про повернення дитини до постійного місця проживання на  підставі Гаазької конвенції як справ з іноземним елементом та наявністю неоднакового застосування судами положень цієї Конвенції при розгляді таких справ, відсутністю чіткої правової позиції Верховного Суду України у цій кате­горії справ зумовило проведення Вищим спеціалізованим судом України з роз­гляду цивільних і кримінальних справ у 2014 році узагальнення судової практи­ки розгляду цивільних справ із застосуванням Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (Гаазька конвенція).

Проведене узагальнення засвідчило наявність проблем повернення дитини не лише в судовій практиці, а й на законодавчому та виконавчому рівнях. При цьому Міністерство юстиції України, до системи органів якого входить Держав­на виконавча служба, а також яке є центральним органом з виконання передбачених Гаазькою конвенцією функцій, не вживає заходів з розроблен­ня  відповідних законодавчих змін та належного забезпечення представництва у справі. Виконання судового рішення є завершальною стадією судового про­вадження, тому неефективні дії виконавчої служби щодо виконання судового рі­шення про повернення дитини призводять до порушення Україною своїх міжна­родних зобов’язань відповідно до Гаазької конвенції, а також статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Слід зазначити, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивіль­них і кримінальних справ оприлюднив правові позиції судової палати у ци­вільних справах за 2015 рік. Серед оприлюднених правових позицій є, зокрема, правові позиції у справах про звернення стягнення на житло, право проживання в якому мають неповнолітні діти, про встановлення факту батьківства, про надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон.

Підсумовуючи, зазначу, що питання забезпечення, дотримання та захисту прав дітей має бути одним із пріоритетних напрямів роботи усіх гілок влади в Україні, оскільки від нього, без перебільшення, залежить майбутнє держави, і  в цьому напрямі слід ще багато зробити в контексті виконання Україною взятих на себе міжнародних зобов’язань. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам дуже.

Запрошую до слова представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності Аксану Філіпішину. Підготуватися Наталії Романовій.

 

ФІЛІПІШИНА А.А., представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності. Дякую, шановна Оксано Іванівно. Шановні народні депута­ти! Шановні учасники парламентських слухань! Передовсім не буду оригіналь­ною і все-таки матиму сміливість стверджувати, що ситуація з дотриманням прав дитини в Україні на сьогодні є вкрай негативною. На нашу думку, це обумовлено відсутністю державної політики у сфері захисту прав дитини і, як наслідок, відсутністю координації зусиль центральних органів виконавчої влади, які кожен у межах свої компетенції має реалізувати та формувати політику у сфері захисту того чи іншого права дитини.

У результаті маємо повну відсутність роботи Міжвідомчої комісії з охоро­ни дитинства, яку очолює міністр соціальної політики, до складу якої входять міністр охорони здоров’я та міністр освіти і науки. Останнім часом діяльність цієї комісії звелася, по суті, до такого собі «круглого столу», де обмінюються думками головні спеціалісти з різних міністерств. Як наслідок, маємо таку ситуацію в Україні.

У галузі охорони здоров’я. Лише за 2015 рік, за даними Держстату, кількість дітей з інвалідністю збільшилася на 2,5 тисячі дітей і на сьогодні становить 2 % загальної кількості дитячого населення. Натомість ми не маємо сьогодні (точніше, на папері маємо, на практиці не маємо) державного фінансування закупівлі ліків для дітей, хворих на онкологічні, рідкісні (орфанні) захворювання.

Питання вакцинації також не забезпечується на рівні фінансування з державного бюджету через непроведення Міністерством охорони здоров’я торгів із закупівлі ліків і вакцин. Минулий рік виїхали на тому, що вакцини були закуплені і доставлені в Україну за кошти ЮНІСЕФ.

Водночас скорочуються програми з оздоровлення дітей. Дія останньої загальнодержавної програми закінчилася 2008 року. Як наслідок, у проекті Зако­ну про Державний бюджет України на 2017 рік маємо пропозицію від Міні­стерства охорони здоров’я щодо передачі на фінансування з місцевих бюджетів 30 всеукраїнських оздоровниць, що, по суті, означає в майбутньому припинення їх функціонування.

У галузі освіти маємо питання, що декларуються упродовж багатьох років, – це питання інклюзії, деінституалізації та оптимізації навчальних закладів. На практиці вони реалізуються вкрай повільно. Досить сказати, що програма деінституалізації, а саме реформування, наприклад, інтернатних закладів була затверджена ще 2007 року і мала б реалізуватися до 2017 року, але фактичне її фінансування завершилось у 2012 році. І навіть те фінансування, яке було, спрямовувалося лише на проведення тренінгів і семінарів для працівників служб у справах дітей. Як наслідок, маємо провальну історію в цьому питанні.

Катастрофічна ситуація у забезпеченні житлом дітей-сиріт. Як ми сьогодні почули, на квартирному обліку перебувають 25 тисяч таких осіб. Як наслідок, 10 % осіб, які утримуються в місцях позбавлення волі, – це діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування.

Про умови збройного конфлікту сьогодні було багато сказано…

Щоб вкластися у відведений час, хочу внести конкретні рекомендації:

Кабінету Міністрів України – розглянути питання дотримання прав дити­ни, запровадити персональну відповідальність профільних міністерств за роботу в Міжвідомчій комісії з питань охорони дитинства;

Верховній Раді України – спільно з урядом як суб’єктом права законодав­чої ініціативи забезпечити, щоб кожний крок, пов’язаний з децентралізацією влади, і кожне рішення приймалися тільки після ретельного аналізу успішності попередніх кроків. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова заступника голови Чернігівської обласної державної адміністрації Наталію Романову. Підготуватися Світлані Горбуновій-Рубан.

 

РОМАНОВА Н.А., заступник голови – керівник апарату Чернігівської обласної державної адміністрації. Шановні друзі! Я маю за честь сьогодні виступати на цих парламентських слуханнях. І я думаю, що всі тут присутні погодяться, що найцінніше з того, що у нас є, – це діти. Проте з того, що ми сьогодні чуємо, ми розуміємо, що нам треба робити, і робити швидко, щоб діти були щасливими.

Наведу приклади і статистику по Чернігівській області. У нас щороку 20 тисяч населення зникає, 10 тисяч народжується. Ми маємо близько 2 тисяч сиріт, і 90 % цих дітей виховуються в сім’ях або закладах сімейного типу. Якщо проаналізувати, хто живе в інтернатних закладах, а це 18 закладів освіти, два заклади соціальної політики і один заклад охорони здоров’я, то ми там знайдемо лише 235 осіб з понад 2 тисяч. Ми сьогодні виступ Оксани чули. Це інтернати, які, на жаль, не роблять наших дітей щасливими. Тому я дуже вдячна Міні­стерству соціальної політики, особисто Миколі Миколайовичу Кулебі за те, що Чернігівська область бере участь у проекті, що фінансується Світовим банком, і я сподіваюся, що він активніше піде цього року, який називається «Модерні­зація системи соціальної підтримки населення України». Цей проект спрямова­ний якраз на реформування інтернатної системи.

Нещодавно ми були з візитом у Румунії. І я побачила, що навіть така країна, як Румунія, яка мала великі проблеми з інтернатами, на сьогодні має законодавство, яке дозволяє поміщувати дитину в інтернат.

Хочу також звернути увагу на проблеми, про які вже говорилося. Звичайно, коли ми реформуємо інтернатну систему, ми повинні розуміти, що бу­де замість того. Так, ми віддаємо дітей у сім’ї. Але нам треба дбати про центри соціальних послуг, про реабілітаційні центри, які допомагатимуть дітям з особ­ливими потребами, і на це потрібне бюджетне фінансування.

Отже, пропозиція: у найкоротший термін потрібно визначити, який міні­мальний пакет соціальних послуг ми будемо мати на місцевому рівні, в об’єд­наних територіальних громадах. І в жодному разі не скорочувати працівників соціальних служб. Їх треба перенавчати, вони повинні приходити на допомогу кожній сім’ї, яка перебуває у складних життєвих обставинах. Їм треба надати всі можливості, для того щоб вони відчували себе потрібними. На жаль, сьогодні дитячі проблеми розпорошені між службами, ми це бачимо, і це проблема, над якою нам усім треба працювати.

Тут уже говорили про те, що на сьогодні немає спеціальної субсидії з державного бюджету, тому народним депутатам треба подумати над тим, як буде фінансуватися мінімальний пакет послуг: що буде фінансуватися з держав­ного бюджету, а що – за рахунок місцевих бюджетів.

Що стосується паліативної допомоги. Хочу сказати, що у нас розроблена стратегія паліативної допомоги, ми вже частково перенавчили своїх лікарів і медичних працівників. Хочеться побажати, щоб з 1 квітня 2017 року парламен­том була затверджена програма паліативної допомоги дітям, яка на сьогодні вкрай необхідна.

Діти – це квіти. І ми повинні розуміти, що від нас залежить, як ці квіти почуватимуться в Україні. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже Вам дякую.

Запрошую до слова заступника Харківського міського голови з питань охорони здоров’я та соціального захисту населення Світлану Горбунову-Рубан. Підготуватися Павлу Лисянському.

 

ГОРБУНОВА-РУБАН С.О., заступник Харківського міського голови з питань охорони здоров’я та соціального захисту населення. Добрий день, шановні пані та панове! Добрий день, шановна головуюча! Тема, яку ми сьогодні обговорюємо, конче потрібна для цієї зали. Тут звучали різні аспекти: дитина і влада, дитина і місцеве самоврядування. А я хотіла б запропонувати у своєму виступі аспект «дитина і дорослі». Тому що дитина – найбільш незахи­щена людина, яка залежить від дорослих настільки, що вона без дорослих нічого не може, як вирішать дорослі – так вона і живе. Тому як вирішимо ми з вами, як будемо ставитися до наших дітей – так вони і будуть жити, бо все залежить тільки від нас.

Дуже важлива проблема. Я приєднуюся до кожного слова пана Павленка, пана Кулеби, вони як профі сказали про все дуже необхідне з цієї трибуни, я не буду повторювати.

Хочу сказати, що сьогодні в нашому суспільстві дуже велика проблема – жорстоке ставлення дорослих до дітей. Не дай Боже, у забезпеченій родині батьки починають розлучатися, дитина стає знаряддям помсти і розділу майна та коштів. Ми бачимо на вулиці жорстоку жінку, яка тягне свою дитину за руку і пропонує їй закрити рота, бо вона не може купити їй морозива, у неї немає грошей. І такі приклади можна продовжувати. Особливо важко сьогодні тим, хто в інтернатах, у державних закладах. Ми позбавляємо батьківських прав батьків з асоціальною поведінкою. І що з цього виходить? Ми надаємо їм свободу. Вони двох-трьох народили, ми їх батьківських прав позбавили, житло їм залишили, дитину вилучили. Вони продовжують пиячити, не працюють, ще народжують, ми їх знову позбавляємо батьківських прав, вони знову народжують. Вони повинні нести відповідальність, повинні працювати на цих дітей, а ми маємо знайти механізми, які їх змусять це робити, якщо вони самі цього не хочуть.

Ще одна дуже велика проблема, на яку ми маємо звернути увагу, – це інформаційний простір, політика наших телевізійних каналів з їхніми ток-шоу. Вони запрошують людей, які не розуміють, що з ними там робитимуть, залу­чають їх усілякими «заманухами»: ми вам дамо квартиру, ми вам купимо теле­візор, ми вам ще щось зробимо… А потім «роздягають» цю жінку, цю дитину перед усією країною, а вона повертається додому, у своє місто, і повинна якось жити, дивитися в очі тим, хто її оточує. Цього не можна робити, це треба при­пинити! Треба якнайшвидше прийняти рішення, які просто не дозволять це робити на наших телеканалах.

І ще про дітей у сім’ях тимчасово переміщених осіб. Треба невідкладно визначити статус таких дітей, це допоможе і дітям, і їхнім сім’ям, і органам місцевого самоврядування, які приймають такі сім’ї і таких дітей.

Я дуже багато хотіла сказати, але час закінчується. Я звертаюся до своїх колег, до Верховної Ради, до всіх, від кого залежить прийняття рішень: ми по­винні зробити все, щоб у наших дітей було майбутнє, інакше ми – не люди. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова директора громадської організації «Східна право­захисна група» пана Павла Лисянського. Підготуватися Тетяні Знаменській.

 

ЛИСЯНСЬКИЙ П.Л., директор громадської організації «Східна право­захисна група». Добрый день, уважаемые участники парламентских слушаний! Я хотел бы акцентировать ваше внимание на вопросе, который непосредственно касается прав ребенка, – социально-экономические права их родителей.

Я осуществляю правозащитную деятельность в Донецкой и Луганской областях. На сегодняшний день заработную плату в этих регионах не получают 40 тысяч шахтеров. Без финансирования остались их семьи, в первую очередь дети. Ты приходишь в школу – нужны деньги, приходишь в больницу – нужны деньги, везде нужны деньги. Когда семья работает на предприятии и не получает заработную плату, она остается без финансирования вообще, без финансиро­вания остаются дети. Потом разрушаются семьи, как говорили предыдущие выступающие, разводятся родители, кто-то попадает в тюрьму, дети отправля­ются в интернат. И все это – от социальной незащищенности семей.

Буквально перед выездом сюда к нам обратилась женщина, беременная молодая девушка, которую сокращают на государственном предприятии «Лисичанскуголь». Вы понимаете, ребенок еще не родился, а социально-эконо­мические права его матери уже нарушаются, несмотря на то, что она защищена законом. И таких примеров очень много.

Мы слабо на местах реагируем на нарушения прав детей. Мы говорим уже по факту: нарушены права детей. Но ведь мы должны работать на упреждение, проводить профилактику. У нас в городах есть мэр, есть начальник милиции, но почему нет уполномоченного местного совета по правам ребенка? Это необхо­димый правозащитный инструмент.

В Бахмуте в мае этого года детей 5-6 классов организованно повели смотреть фильм про войну, где украинские военные насилуют женщин. У нас что, дети войны мало видели? Организованно повели, на уровне местной власти. Мы отреагировали, обратились в парламентский Комитет по вопросам семьи, молодежной политики, спорта и туризма, проблему разрешили, но это уже произошло.

Я хочу сказать, что необходимо создавать правозащитные структуры в городах, на местах. Я поддерживаю предложение председателя Комитета Артура Леонидовича Палатного по финансированию необходимых мер для за­щиты прав детей. Дело в том, что не финансируются детско-юношеские спортивные школы, а это, фактически, последняя преграда, чтобы уберечь детей от улицы, особенно в городах Луганской и Донецкой областей.

Также я хотел бы обратить ваше внимание на повышение уровня детской преступности и детского труда. Когда родители не могут обеспечить своих де­тей, дети идут работать. Таким образом мы получаем детский труд, детей начи­нают использовать, и мы это тоже не контролируем. Как вариант, этим должны заниматься правозащитные структуры, уполномоченные местных советов по правам ребенка.

Поэтому хочу обратиться к народным депутатам и к членам правительства с просьбой рассмотреть это предложение и внедрить в работу органов местного самоуправления. Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова заступника директора з перинатології Державної установи «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології Національної академії медичних наук України», президента Асоціації неонатологів України пані Тетяну Знаменську. Підготуватися Тетяні Дубініній.

 

ЗНАМЕНСЬКА Т.К., заступник директора з перинатології Державної установи «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології Національної академії медичних наук України». Шановна Оксано Іванівно! Шановні народні депутати! Шановні друзі! Станом на 1 січня 2016 року кількість дітей віком до 18 років становила 7 мільйонів 614 тисяч. Я хочу повторити цифру, яку назвала Ірина Володимирівна, що наше дитяче населення з 1990-х років зменшилося на 43 %. Що чекає нашу країну в майбутньому? Це питання до нас усіх.

Я прошу звернути увагу на діаграми, тому що цифри, які я вам покажу, турбують не тільки нас, медиків, вони повинні турбувати й суспільство.

Якщо ми подивимося, яка у нас народжуваність. Подивіться, як впала народжуваність, у 2015 році вона становила 400 тисяч. Що буде цього року, ми ще побачимо.

Подивіться на показники смертності. Це стратегічні показники нашої країни. У нас вдвічі вища малюкова смертність – 7,9 на тисячу новонароджених.

Подивіться, від чого помирають діти. Діти вмирають від вроджених вад серця, від вроджених вад шлунково-кишкового тракту. Це незбагненно! Наша країна є цивілізованою, ми до такого не повинні доходити. Подивіться, у нас 215 тисяч 999 дітей мають вроджені вади:. У 2015 році у нас народилося 43 тися­чі 794 дитини із вродженими вадами, це кожна дев’ята дитина. Що нас чекає в майбутньому? На це треба звертати увагу.

Стратегічні показники дітей до п’яти років: вроджені вади розвитку – 17 %, новоутворення – 13 %, хвороби нервової системи – 9 %. Майже 2 % загальної кількості дитячого населення віком до 18 років – діти-інваліди. Станом на січень 2016 року в Україні зареєстровано 153 тисячі 547 дітей-інвалідів. І по­дивіться, що у нас на першому місці: знову вроджені вади розвитку, деформації та хромосомні аномалії, хвороби нервової системи і розлади психіки та поведінки.

На сьогодні в Україні не існує єдиної міжвідомчої програми з обліку та надання повноцінної комплексної допомоги вагітним жінкам з інвалідністю та дітям з особливими потребами, що створює значний ризик щодо дитячих втрат, сприяє зростанню дитячої інвалідності та призводить до нераціонального розпо­ділу державних коштів.

Ми можемо вплинути на ці показники, але нам усім треба згуртуватися для вирішення таких завдань:

• створити державні програми з катамнезу, педіатрії розвитку та паліа­тивної допомоги в рамках Глобальної ініціативи ВООЗ «Кожна матір. Кожна дитина. Кожен новонароджений»;

• створити мультідисциплінарну систему пролонгованого моніторингу за дітьми з вадами розвитку та особливими потребами (мережу катамнестичних центрів), від якої безпосередньо залежить ефективна профілактика інвалідності;

• забезпечити розвиток та стабільну роботу мережі перинатальних центрів;

• підвищити якість пренатальної діагностики вроджених вад розвитку;

• і нарешті звернути увагу на грудне вигодовування, підтримувати, як у європейських країнах, програми грудного вигодовування та створити банки грудного молока для передчасно народжених дітей.

Резерви зниження інвалідності та дитячої смертності.

Створення системи катамнестичного спостереження на державному рівні:

• важливо для суспільного здоров’я:

профілактика інвалідності;

профілактика відмов матерів від дітей;

підвищення якості життя дітей та сімей;

• важливо для держави:

запобігання втрат людського ресурсу;

економічна вигода;

підвищення соціального статусу сімей, що мають дітей з особливими потребами;

• важливо для практичної охорони здоров’я:

уніфікація підходів до раннього виявлення проблем у дітей (треба запро­ваджувати протоколи і стандарти, для того щоб лікарі могли користуватися ни­ми у повсякденній роботі);

підвищення точності діагностики, в тому числі ранньої;

можливість отримати ефект від раннього втручання і технологій, що базуються на принципах доказової медицини.

І нарешті, нам треба ратифікувати всі вимоги Міжнародного зведення правил збуту замінників грудного молока. Ми повинні розуміти, що лікарі, які працюють в родопомічних закладах, не повинні займатися рекламою і продажем сумішей. Нам треба створювати в Україні банки грудного молока.

Наші пропозиції ми передаємо до Комітету і сподіваємося, що вони будуть включені до Рекомендацій парламентських слухань. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Спасибі Вам.

Запрошую до слова лікаря-педіатра, експерта Всеукраїнської фундації «Захист прав дітей» пані Тетяну Дубініну. Підготуватися Наталії Веселовій.

 

ДУБІНІНА Т.Ю., експерт громадської організації «Всеукраїнська фундація «Захист прав дітей». Вітаю, шановна пані головуюча! Вітаю, шановні представники влади, учасники парламентських слухань! Хочу сказати, що в цей складний для України час, безумовно, особливої турботи потребують наші діти. Як мама, як лікар, як громадянка хочу звернути увагу, що дбати про охорону здоров’я наших дітей сьогодні надзвичайно важко. Дуже багато ситуацій, які я знаю зі своєї практики, коли батьки вимушені просто відстоювати право своїх дітей на медичну допомогу, переконувати лікарів, представників влади в тому, що вже гарантовано Конституцією України та законодавством.

Разом з тим, коли недоступні елементарні ліки та необхідні обстеження, коли існує реальний дефіцит медичних педіатричних кадрів, медики інколи просто не в змозі надати кваліфіковану медичну допомогу.

Чому ми маємо Конституцію, маємо нормативи, сплачуємо податки, держава виділяє централізовані видатки, виділяє місцевим бюджетам субвенції, а стан здоров’я наших дітей з року в рік погіршується? Чому останніми роками постійно зменшується дитяче населення? Чому демографічні показники природ­ного приросту населення весь час залишаються від’ємними? Чому молоді люди сьогодні орієнтовані на навчання та життя за кордоном?

Чи знає кожен голова ради (обласної, місцевої, територіальної громади), скільки в громаді дітей, якими він повинен опікуватися? Чи знає він показники їх інвалідності, захворюваності, смертності? Чи знає він про особливі потреби, які є у дитини, у сім’ї, яка повинна надавати допомогу цій дитині, забезпечити її право на охорону здоров’я?

Чи знають сьогодні народні депутати та представники влади, які кроки необхідно зробити, скільки потрібно ресурсів для збереження здоров’я дитячого населення, зокрема в умовах реформ та впровадження страхової медицини? Чи визначено гарантований обсяг медичної допомоги дітям та вагітним?

Хочу запитати: чи можливо за шість місяців навчити молодого лікаря бути кваліфікованим сімейним лікарем? Я думаю, що ні. Наприклад, досвід Естонії свідчить про те, що освіта після отримання диплома лікаря, для того щоб він повноцінно працював сімейним лікарем, має бути три роки. Не шість місяців, як в Україні, а три роки.

Тобто я хочу запитати: чи є у нас, дорослих, розумне бачення майбутнього її громадян, які на сьогодні ще діти, а завтра будуть також дорослими? Ми маємо усвідомити відповідальність кожного з нас за майбутнє кожної дити­ни в країні. Кожна дитина має право на родину і турботу батьків. У час нових викликів та змін кожна дитина має право на захист та підтримку.

Я вважаю, що необхідно діяти. Треба об’єднувати зусилля суспільства, батьків, медиків, освітян, юристів, представників влади та народних депутатів, треба використовувати позитивний досвід місцевих громад, громадських органі­зацій та реально забезпечити виконання законів України, дотримання прав кож­ної дитини на захист, збереження її здоров’я та розвиток. З повагою і вдячністю до кожного… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова народного депутата України пані Наталію Веселову, фракція політичної партії «Об’єднання «Самопоміч». Прошу. Підготуватися Олені Петряєвій.

 

ВЕСЕЛОВА Н.В., секретар Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення (загальнодер­жавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Об’єднання «Самопоміч»). Шановні колеги! Шановні учасники парламентських слухань! Проаналізувавши діяльність Департаменту захисту прав дітей та усиновлення Міністерства соціальної політики щодо виконання вимог Закону України «Про охорону дитинства», з сумом констатую, що негативні тенденції у сфері забез­печення прав та захисту дітей посилюються. Уже два з половиною роки триває війна, але міністерством досі не налагоджена робота із захисту прав дітей, які проживають у зоні АТО, – і на території, підконтрольній Україні, і на непідконт­рольній. Місцеві органи влади на прифронтовій території не ведуть централізо­ваного обліку загиблих та поранених громадян, у тому числі дітей. У цьому я впевнилася під час поїздок на Донбас. Я направила депутатське звернення до Міністерства соціальної політики, в якому поставила 10 запитань, можу їх зачитати:

Які механізми захисту прав дітей, які проживають на тимчасово окупова­них територіях, а також на прифронтових територіях, підконтрольних Україні, розроблені та введені в дію з початку проведення АТО до сьогодні?

Чи ведеться облік дітей, які загинули в зоні проведення АТО?

Які проводяться заходи з виявлення дітей-сиріт, батьки яких загинули в зоні проведення АТО?

Які проводяться заходи з виявлення дітей – жертв насильства, як захи­щаються їхні конституційні права?

З якими міжнародними організаціями співпрацює Міністерство соціальної політики України для здійснення контролю за дотриманням і захисту прав дітей, які проживають на тимчасово окупованих територіях, а також на прифронтових територіях, підконтрольних Україні?

Скільки дітей загинуло, поранено в зоні проведення АТО від її початку, у тому числі які потребують протезування?

Скільки дітей, які проживають на тимчасово окупованих територіях, а також на прифронтових територіях, підконтрольних Україні, втратили батьків та піклувальників?

Скільки дітей проживає на тимчасово окупованих територіях, а також на прифронтових територіях, підконтрольних Україні?

Скільки кримінальних справ порушено за цими фактами?

Майнові права скількох дітей, які проживають на тимчасово окупованих територіях, а також на прифронтових територіях, підконтрольних Україні, порушені?

І прошу надати інформацію, до якого саме органу влади повинні зверта­тися за захистом своїх прав діти, які проживають на тимчасово окупованих територіях, а також на прифронтових територіях, підконтрольних Україні.

Я отримала відповідь Міністерства соціальної політики на шести аркушах. Це така загальна відповідь з посиланням на Конституцію України, на закони України, але дуже мало викладено фактів про роботу, яка проводиться Департа­ментом захисту прав дітей та усиновлення. Зовсім не налагоджена робота з між­народними організаціями.

Проте найбільше мене вразив останній пункт відповіді Міністерства соціальної політики, де мешканцям непідконтрольних територій пропонують звертатися до органів місцевої влади, хоча всі знають, що таких органів влади на непідконтрольній території немає. На непідконтрольній території працюють міжнародні організації – ЮНІСЕФ, Червоний Хрест, «Лікарі без кордонів», через які можна було б здійснювати хоча б моніторинг таких проблем.

Сьогодні відбувається масове вилучення дітей з багатодітних, соціально вразливих сімей на непідконтрольній території, наповнення ними сиротинців. Деяких дітей вивозять до Російської Федерації, і далі їхня доля невідома. Україна мусить гостро реагувати на такі випадки та піднімати проблему захисту дітей, права яких порушуються на непідконтрольних територіях. Для цього можна використовувати будь-які майданчики – від Мінська до міжнародних організацій.

Хочу звернутися до Міністерства соціальної політики, до Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. У Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій склалася дуже пози­тивна практика співпраці з міжнародними та українськими недержавними гро­мадськими організаціями, тож пропоную створити при цьому міністерстві май­данчик для напрацювання змін до законодавства, щоб вирішувати ці проблеми (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова голову правління Благодійного фонду «Відновлення Донбасу» пані Олену Петряєву. Підготуватися пані Наталії Королевській.

 

ПЕТРЯЄВА О.Б., голова правління Благодійного фонду «Відновлення Донбасу». Шановні учасники парламентських слухань! Я вдячна і заступнику міністра соціальної політики, і народному депутату Юрію Олексійовичу Павлен­ку за наведену статистику про загиблих на Донбасі дітей. Але в цих двох ви­ступах названі різні цифри: 68 загиблих і 20. А ще в грудні 2014 року Донецька обласна державна адміністрація надавала цифру 45. Що відбувається? Було 45, 68, а тепер 20? Мабуть, в Україні відбувається чудотворне воскресіння загиблих дітей? Або це байдужість до факту смерті.

За неофіційними даними, які є в певних джерелах, кількість загиблих дітей на Донбасі становить 199 осіб. Це і ті, які загинули на непідконтрольних територіях, і ті, які загинули на підконтрольних територіях, це і наслідки мінно-вибухових травм. Мені прикро говорити це, але на непідконтрольних територіях Донецької і Луганської областей наразі є поіменні списки. Прізвища дітей нанесені на меморіальну дошку, яка розташована на «Алеї янголів» в централь­ному парку Донецька. Люди вшановують пам’ять загиблих, несуть іграшки, солодощі, квіти… А в неокупованій Україні – ані списків, ані статистики, ані вшанування пам’яті. А хіба ті діти – не українські діти? Як і діти, зображені на цьому банері, це також донеччани.

На Донбасі, у Луганській та Донецькій областях, до початку бойових дій проживав 1 мільйон дитячого населення, 15 тисяч дітей мали статус дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У регіоні велася цілеспрямована робота на подолання сирітства і розвиток сімейних форм виховання. У резуль­таті на виховання в сімейні форми було влаштовано більше 80 % дітей-сиріт. Змінювалася і ментальність регіону. Батьки-вихователі рятували дітей не тільки від сирітства, влітку 2014 року вони рятували дітей від війни, вивозили їх.

Не можна вважати, що від збройного конфлікту постраждало тільки 12 тисяч, пане Кулебо. ЮНІСЕФ у щорічній доповіді стверджує, що 1 мільйон дітей постраждали від збройного конфлікту, бо кожна дитина змінила своє місце проживання або залишилася на непідконтрольній території.

Наша організація співпрацює з сім’ями, які всиновили, які дали життя дітям-сиротам у дитячих будинках сімейного типу і прийомних сім’ях. Сьогодні порушувалося дуже важливе питання (я підтримую пані Веселову) про те, що немає статистики – ні скільки дітей проживає на непідконтрольній території, ні скільки дітей проживає на території, підконтрольній Україні, ні скільки дітей виїхало за межі України.

Дуже важлива проблема – становище дітей, які виїхали до Російської Федерації. Батьки-вихователі, а це 5 дитячих будинків сімейного типу і 13 прийомних сімей, вивезли дітей до Російської Федерації. Не через політичні мотиви, а рятуючи від війни. І ми вже протягом двох років намагаємося нала­годити взаємодію, визначити державний орган, якому вони зможуть звітувати: що з цими дітьми, як вони живуть, працюють, яке їхнє здоров’я. І за два роки ми не змогли зробити нічого. Державний орган до сьогодні не визначено, не нала­годжено міждержавне співробітництво між РФ і Україною. На адресу батьків лунають погрози вилучити цих дітей, припинити дію цих прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Але що робити з дітьми, які називають їх мамами і татами, які вже прикипіли до прийомних сімей? Це дуже важливе питання.

Дуже важко живуть прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу на підконтрольній території. Це добре, що прийнято закон про житло, але майже половина дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей були вимушені повернутися на неконтрольовані території. Чому? Славнозвісне квартирне пи­тання. Вони жили в монастирях, у санаторіях, дитячих оздоровчих центрах, винайнятому житлі, але повернулися. Повернулися у війну. Тому це дуже важ­ливе питання.

Є добрі приклади: у Київській області на грантові кошти збудовано і пере­дано вісім будинків прийомним сім’ям і дитячим будинкам сімейного типу, і сім’ї вдячні. На сьогодні ці вихователі вже взяли п’ятеро дітей із Донеччини та Луганщини… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова народного депутата України пані Наталю Королев­ську. Підготуватися Аллі Негрієнко.

 

КОРОЛЕВСЬКА Н.Ю., член Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення (загальнодержав­ний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Опозиційний блок»). Добрый день всем! Я хочу сказать большое спасибо профильному Комитету, председателю Комитета Артуру Палатному, каждому из вас и тем тысячам людей, которых сегодня нет в этом зале, но которые каждый день отдают свою жизнь на благо детей.

Буквально недавно было заявлено о повышении заработных плат учителей и врачей в 2017 году. Это хорошая новость, мы, безусловно, ее поддерживаем. Но хотелось бы в этом ракурсе не забыть и о службах по делам детей, и о наших социальных службах, и о тех воспитателях, а не учителях в детских домах, в интернатах, которые каждый день отдают свою жизнь именно детям. Это небольшое отступление.

Мы говорим сегодня о правах ребенка и о желании каждой мамы быть уверенной в будущем своего ребенка, чувствовать безопасность, спокойствие и знать, что наши дети точно вырастут в успешной и благополучной стране. Спокойно сегодня на душе? Я уверена, что нет матери в нашей стране, которая не просыпалась бы ночью и не думала, что будет завтра. Мамам сыновей старше 17 страшно, что с ними будет. Мамы дочерей думают о том, какое будущее ждет ребенка в нашей стране. Мы все прекрасно понимаем, что сегодня сложно, что идет война, что ограничены возможности бюджета, мы все отдаем себе отчет, что мы переживаем сложнейшие времена за все годы независимости, и у нас с вами сегодня есть два пути, по которым можно идти.

Первый путь, о котором здесь говорили многие выступающие, – объеди­нить все свои усилия, все возможности и через «не могу» и «не получается» найти ресурсы, кадры, найти людей и сделать все, что в наших силах, чтобы защитить детей, потому что именно от них зависит, какой будет наша страна.

И есть второй путь, гораздо более простой: сократить выплаты при рожде­нии ребенка, сократить детские заведения, не финансировать детско-юношеские спортивные школы, не делать вовремя прививки, не индексировать заработные платы, не индексировать выплаты, лишить и того минимума льгот, не кормить обедами в школах и садиках – сократить все, что можно. Много сэкономим? Копейки. Результат получим от этого? Не получим. Мы же все знаем, что часть детей идут в школу, чтобы там хотя бы раз в день накормили. Мы все хорошо знаем о том, что если дети и оказываются сегодня на дневной форме в интер­натах, то это часто из-за того, что некому кормить этого ребенка.

Поэтому я абсолютно уверена, что путь экономии на детях, который сегодня предложен правительством, – это точно не путь для успешной в буду­щем страны. И сегодня я также абсолютно уверена, что те политические дебаты, которые часто идут в этом зале, за этой трибуной, должны быть прекращены в вопросе детей, потому что дети не делятся по политическим партиям, они у нас одни. Они вырастут и все нам вспомнят.

Я на всю жизнь запомню ребенка… Когда я приехала в Святогорскую лавру, туда привезли детей из Горловки. И когда очень громко хлопнула дверь, ребенок упал на пол, закрыл голову руками и прошептал своей маме: «Нас не убьет?». Так вот, наша задача и наш долг: сделать так, чтобы их не убило. Не убило наше безразличие, наша бездеятельность и наши постоянные оправдания. Наша цель и задача: объединить все… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова голову Всеукраїнської дитячої громадської організації «Школа безпеки», голову Комітету з питань дитячого руху Громадської ради при Міністерстві молоді та спорту України пані Аллу Негрієнко. Підготуватися Світлані Савицькій.

 

НЕГРІЄНКО А.О., голова Всеукраїнської дитячої громадської організації «Школа безпеки». Шановні учасники парламентських слухань! Розбудова громадянського суспільства потребує посилення уваги та підтримки важливої складової громадянського суспільства – дитячих громадських організацій та об’єднань. Це відповідає статті 15 Конвенції ООН про права дитини і передбачає створення умов для забезпечення права дітей на участь у житті суспільства та в ухваленні рішень. Переконана, що перші кроки соціальної активності та участі в ухваленні рішень більшість присутніх у цій залі народних депутатів здійснили саме в дитячих чи молодіжних громадських організаціях.

Спробую стисло означити проблеми, які на сьогодні існують у дитячому русі. Настав час інвестувати в дитинство, дитячий громадський рух задля вихо­вання активної особистості, людини, громадянина і патріота України.

На сьогодні в Україні, за даними Держстату, зареєстровано 1610 дитячих громадських організацій (1315 діють зі статусом юридичної особи, 295 легалізо­вані шляхом повідомлення), налічується 29 всеукраїнських дитячих громадських організацій, 16 тисяч об’єднань учнівського самоврядування.

Я представляю Всеукраїнський дитячий громадський рух «Школа безпеки», яка діє в Україні 17 років і до заходів якого щороку залучаються 80 тисяч дітей та молоді. Рух спрямований на навчання вмінню діяти в будь-якій надзвичайній ситуації (на воді, в горах, при пожежі), вмінню надавати першу допомогу, рятувати себе та інших. Крім практичних і фізичних навичок, «Школа безпеки» виховує у підлітків мужність, взаємовиручку, дружбу, формує грома­дянську позицію патріота і захисника своєї Батьківщини. За нинішніх умов такий дитячий рух вкрай потрібен дітям.

Багато цікавого є і в досвіді діяльності інших всеукраїнських дитячих громадських організацій.

Законодавство України декларує право дитини на участь у житті суспіль­ства, на об’єднання, на прийняття рішень, але механізм практичної реалізації цього права наразі не розроблений. Сьогодні суспільство має відповісти на питання, які законодавчі зміни потрібно внести, якою мірою нове законодавство має забезпечувати право дітей на ухвалення рішень, розвиток дитячого руху.

Втім, значні кроки щодо привернення уваги влади і громадськості зроблені вже цього року. Зокрема, Комітетом з питань дитячого руху при Громадській раді Мінмолодьспорту у співпраці з Інститутом проблем виховання НАПН України проведені громадські слухання «Дитячий громадський рух України: кращі практики», розроблено проект Концепції підтримки та сприяння розвитку дитячого руху в Україні на 2016-2020 роки, який вже розглянуто Комі­тетом Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму. І сьогоднішній мій виступ на парламентських слуханнях – добрий знак у плані майбутніх зрушень.

Серед розмаїття різних премій і нагород, які є в Україні, практично немає тих, які встановлюються безпосередньо для дитячих громадських організацій. За роки незалежності в Україні практично відсутнє навчання кадрів, які працю­ють у дитячих громадських об’єднаннях та організаціях. Нині дитячі громадські організації потребують небайдужих, самовідданих дорослих, без яких навряд чи можлива їх системна та цілеспрямована діяльність. Дитячі громадські організа­ції розвивають, виховують, допомагають родинам, освітянам формувати всебіч­но розвинену особистість, громадянина і патріота.

Незважаючи на труднощі і проблеми, які переживає нині наша держава, нестабільність політичної і економічної ситуації, тим, хто працює з дітьми і для дітей, не можна втрачати час. Адже від нас, дорослих, залежить, якими зро­статимуть наші діти.

Дозвольте внести пропозиції до Рекомендацій парламентських слухань:

• Міністерству молоді та спорту спільно з Міністерством освіти і науки:

утворити Координаційну раду з підтримки та сприяння розвитку дитячого руху;

утворити в Міністерстві молоді та спорту підрозділ з організаційно-мето­дичного забезпечення діяльності дитячих громадських організацій;

спільно з потужними всеукраїнськими громадськими організаціями розви­вати проекти, які мають системний характер і є соціально важливими для дітей;

• Кабінету Міністрів України:

затвердити проект Концепції підтримки та сприяння розвитку дитячого руху в Україні на 2016-2020 роки, схвалений Комітетом;

розробити та ухвалити підзаконні акти або відповідні зміни до законодав­ства щодо надання в безоплатне користування дитячим і молодіжним громад­ським організаціям будинків, споруд, земельних ділянок для здійснення їхньої статутної діяльності;

звільнити дитячі заклади оздоровлення та відпочинку від плати за оренду землі;

• Національній академії педагогічних наук сприяти науковим досліджен­ням з питань розвитку дитячого руху в Україні, вивченню зарубіжного досвіду з проблем дитячого руху;

• центральним та місцевим органам виконавчої влади сприяти діяльності дитячих громадських організацій всеукраїнського та регіонального рівня шля­хом розвитку соціального партнерства влади і громадського суспільства у вирі­шенні суспільно значущих проблем (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую. Я просто хочу наголосити, що ті ваші пропозиції, які ви надішлете до Комітету в письмовій формі, будуть враховані в Рекоменда­ціях парламентських слухань, навіть якщо ви не встигнете їх виголосити з трибуни.

Запрошую до слова адвоката, кандидата юридичних наук, доцента кафедри правосуддя юридичного факультету Державного університету інфра­структури та технологій, члена Ради Комітету сімейного права та майнових спорів Асоціації адвокатів України пані Світлану Савицьку. Підготуватися Катерині Левченко.

 

САВИЦЬКА С.Л., доцент кафедри правосуддя юридичного факультету Державного університету інфраструктури та технологій. Добрий день усім присутнім! Я як представник адвокатської спільноти озвучу лише деякі проб­лемні питання, з якими ми стикаємося у своїй повсякденній роботі, здійснюючи захист дітей.

Перше – це доступ дитини до професійної правничої допомоги, яка гарантована кожному громадянину нашої країни відповідно до статті 59 Конституції. Однак чи має у нас кожна дитина доступ до такої правової професійної допомоги? На жаль, ні.

Законодавством на сьогодні передбачена обов’язкова участь адвоката у захисті прав дитини лише в рамках кримінального провадження, тобто йдеться про дитину, яка підозрюється, обвинувачується або є підсудною саме в рамках кримінального провадження. Водночас ми забуваємо, що в рамках криміналь­ного провадження може бути дитина-свідок, дитина-потерпілий, які також ма­ють право на професійну правничу допомогу. Тому ми звертаємося до законо­давця з проханням якнайшвидше внести відповідні зміни до Кримінального процесуального кодексу, до Кодексу України про адміністративні правопору­шення, якими забезпечити дітям-потерпілим, дітям-свідкам професійну правову допомогу. Тому що, на жаль, законні представники, якими є батьки або опікуни, іноді не можуть, іноді не вміють, іноді не знають, як належним чином захистити своїх дітей. Тому дане питання вважаємо актуальним.

Що стосується органів опіки та піклування. Вибачаюсь одразу, якщо тут є голови державних адміністрацій. Упродовж декількох років ми виступаємо з серйозною критикою діяльності органів опіки та піклування, які, на нашу думку, не здійснюють належної діяльності щодо захисту прав дитини. Навіть судді іноді плутаються у поняттях і функціях органів опіки та піклування та служб у справах дітей. Тому ми вважаємо, що на законодавчому рівні має бути утворений єдиний орган, який здійснюватиме захист прав дітей, для того щоб кожна людина, кожна дитина знала, куди звертатися за захистом своїх пору­шених прав.

Адвокати, які займаються сімейними питаннями, вважають за необхідне запровадити досудове врегулювання спорів щодо сімейних правовідносин. Тому що суди тривають роками, і діти є заручниками таких судових процесів. До­судове врегулювання за допомогою медіації, за допомогою психологів може значно пришвидшити вирішення спірних питань, які, на жаль, органи опіки не можуть донести до батьків, і це порушує права та інтереси дітей.

Насправді дуже багато складних питань, які потребують законодавчого врегулювання. Сімейний кодекс містить велику кількість статей, які не відпові­дають сьогоденню, не відповідають нормам міжнародного права, а іноді навіть суперечать правам дітей. Тому велике прохання до законодавців все-таки розглянути це законодавство, поспілкуватися і об’єднати зусилля всіх органів – освіти, охорони здоров’я, соціального захисту. Ми повинні працювати над законодавством спільно, тому що іноді ми отримуємо закони, які неможливо виконати. Тому велике прохання до всіх: у вирішенні питань, що стосуються прав дитини, об’єднувати свої зусилля з народними депутатами. Хоча це пи­тання передовсім до них.

І хотіла б зазначити, що, слухаючи доповіді державних службовців, представників органів влади, мені сумно, що жоден із них не зміг сказати про те, що вони здійснили для дитини, з радістю і оптимізмом (Оплески). Лише горе, і сльози навертаються, коли слухаєш…

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Ми з вами зараз наближаємося до критичного моменту, який, на жаль, завжди настає на парламентських слуханнях. Я мушу ще раз звернути увагу голови Комітету і працівників секретаріату Комітету на те, що запропонований перелік промовців є більший, ніж обсяг часу, відведений на виступи. На жаль, я виключно як модератор цього процесу мушу надавати слово в тій послідов­ності, яка мені запропонована Комітетом. Я не можу порушувати цю послі­довність, і частина учасників не зможуть виступити, попри те, що вони готува­лися до виступу. Я вважаю, що це помилка комітетів, секретаріатів комітетів, які надають переважну можливість виступити представникам парламенту, народ­ним депутатам, і представникам виконавчої влади, замість того щоб послухати представників громадянського суспільства і фахівців. Для них це унікальна можливість (Оплески).

Я наперед прошу вибачення, тому що ми знову будемо в цій ситуації. І я офіційно звертаюся до голів всіх комітетів, представників всіх фракцій для того, щоб припинити цю практику. Парламентські слухання не для того, щоб виступали представники парламенту і представники виконавчої влади, перепрошую.

Запрошую до слова президента Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда ‒ Україна» пані Катерину Левченко. Підготуватися пані Ользі Балакірєвій.

 

ЛЕВЧЕНКО К.Б., президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда ‒ Україна». Шановні колеги! Часу небагато, тому я хочу сконцентруватися більше на Рекомендаціях, які потім можуть стати практичною основою для реалізації державної політики у сфері захисту прав дітей.

Хочу сказати, що час зараз склався, на наш погляд, дуже позитивний, тому  що є нормально відпрацьована взаємодія між Міністерством соціальної політики, Департаментом захисту прав дітей та усиновлення, профільним пар­ламентським Комітетом, Уповноваженим Президента України з прав дитини, громадськими і міжнародними організаціями. І це дає нам можливість усі наші ідеї впроваджувати в життя.

Які ідеї? Про це, може, тут вже казали, але навіть якщо я повторю, це свідчить лише про те, що ці речі є важливими.

Перше. Необхідно розробити нову програму щодо імплементації Конвенції ООН про права дитини, тому що чинний план дій закінчується 2016 року. При цьому, розробляючи нову програму, обов’язково треба враху­вати стан виконання попередньої програми, рекомендації Комітету ООН з прав дитини, які надані Україні ще 2011 року і багато в чому досі не виконані, а також новітню стратегію Ради Європи у сфері захисту прав дітей, яка затвер­джена в березні цього року і має назву «Софійська стратегія». Розробляти такий план необхідно спільно з громадськими і міжнародними організаціями, врахо­вуючи позитивний досвід співпраці, який уже напрацьований в Україні.

Друге. На це звертали увагу попередні промовці і я теж хочу звернути увагу, що до Рекомендацій парламентських слухань обов’язково треба включити необхідність освіти у галузі прав дитини як вимогу для фахівців, які працюють з дітьми. Цього вимагає велика кількість міжнародних документів, ратифікова­них Україною, але, на жаль, і сьогодні люди, які отримують педагогічну, медич­ну, меншою мірою соціальну освіту, дуже мало обізнані з тематикою прав ди­тини. І це потрібно враховувати, формуючи програми підготовки профільних фахівців.

Така вимога міститься (і це наступна рекомендація), зокрема, і в Лансарот­ській конвенції – Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства, яку Україна ратифікувала ще 2012 ро­ку, але досі не привела у відповідність своє законодавство. Тому від імені гро­мадськості дуже прошу народних депутатів України підтримати законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо захисту дітей від сексуальних зловживань та сексуальної експлуатації (№ 2016), який вже півтора року знаходиться на розгляді у Верховній Раді і який частково імплементує положення цієї конвенції (він вже розглянутий у комітетах і рекомендований до прийняття в першому читанні), а також інші законопроекти, які розроблені робочою групою спільно з Міністерством соціальної політики, Уповноваженим Президента України з прав дитини на виконання цієї конвенції та стосуються низки законів, що регламентують правовідносини в соціальній сфері.

Наступна рекомендація. Україна наближається до ратифікації Стамбуль­ської конвенції – Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, яка значною мірою стосується дітей – і дівчаток, і хлопчиків. І дуже важливо, щоб народні депутати підтримали відповідний законопроект.

Думаю, що решту своїх рекомендацій я передам до Комітету, щоб не забирати час. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже дякую Вам.

Запрошую до слова президента громадської організації «Український інститут громадських досліджень імені Олександра Яременка» пані Ольгу Балакірєву. Підготуватися народному депутату Юрію Мірошниченку.

 

БАЛАКІРЄВА О.М., президент громадської організації «Український інститут громадських досліджень імені Олександра Яременка». Шановна головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Я почну з добре відомих ознак ефективної політики: це стратегія як бачення майбутнього, це комплексний, узгоджений план дій, це чітко визначені прозорі механізми координації і це незалежний моніторинг як багаторівнева система з цільовими показниками і механізмами їх регулярної оцінки.

Мені здається, що в деяких виступах вже прозвучала оцінка, чи є у нас ці  складові ефективної політики. І тому перша рекомендація, на якій я хочу наголосити: вжити заходів до посилення міжгалузевої співпраці та координації на національному, регіональному і місцевому рівнях. У нас немає жодних бар’єрів, крім політичної волі.

Друга рекомендація стосується необхідності піднесення статусу нашого національного координаційного механізму. Вже звучала оцінка, що міжвідомча комісія не виконує такої функції, тому нам потрібен інший механізм на рівні Кабінету Міністрів, і пан Кулеба говорив про доцільність, щоб його очолював один з віце-прем’єр-міністрів.

Безперечно, нам необхідно сформувати систему моніторингу на націо­нальному, регіональному, місцевому рівнях про становище та благополуччя дітей з виокремленням специфіки окремих груп, на мою думку, з особливим акцентом на дітях підліткового віку – дітях другого десятиріччя життя. Я якраз і хочу говорити саме про цю групу, проілюструвавши окремі показники.

Українські підлітки мають низьку самооцінку стану здоров’я. Це європей­ське дослідження, і наведені показники – найгірші серед європейських країн. Водночас відбувається зменшення фізичної активності в міру дорослішання. Дані іншого міжнародного дослідження, презентовані минулого місяця, показа­ли, що для України характерним є ранній досвід залучення до шкідливих звичок: 31 % спробували тютюнопаління у віці менше 13 років, 53 % спробували алко­голь у віці менше 13 років.

З іншого боку, якщо ми відслідковуємо динаміку, то можемо говорити і про позитивні тенденції. У нас за 10 років майже вдвічі зменшилася частка тих, хто курив хоча б один раз за останніх 30 днів, але на сьогодні кожний восьмий підліток 15-17 років курить щодня. Ми маємо позитивну тенденцію щодо дина­міки вживання алкоголю, але на сьогодні 84 % мають досвід вживання алко­голю, і зверніть увагу, дівчата більшою мірою, ніж хлопці. Ми також маємо позитивну тенденцію до зниження вживання наркотичних речовин, але вони залишаються досить доступними, особливо для підлітків 15-17 років. Ми, як і інші країни, стикаємося з новими психоактивними речовинами, які представ­лені у вигляді курильних сумішей, порошку, кристалів, пігулок, рідин, вони не є контрольованими, але справляють негативний вплив.

Новий виклик сьогодні для підлітків – інтернет-залежність. За останніми оцінками, 90 % підлітків мають інтернет-залежність, а більше 10 % (майже 11 %) – сильну інтернет-залежність. Є також залежність від онлайн-ігор. Кожний другий має таку залежність, 3,4 % – сильну залежність.

Особливої уваги потребують діти, які перебувають у складних життєвих обставинах, зокрема діти, які належать до груп високого ризику стосовно інфікування ВІЛ. Це, в тому числі, підлітки, які перебувають на вулиці. І є низка різних бар’єрів, які заважають отримати доступ до соціальних послуг. Тому, серед інших Рекомендацій (я їх також передам), на мій погляд, на сьогодні дуже важливим є формування цілісної державної політики України щодо алкоголю і наркотиків.

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу, 30 секунд, завершуйте, будь ласка.

 

БАЛАКІРЄВА О.М. …оцінка ефективності виконання прийнятих законо­давчих актів.

Окремо хочу наголосити на необхідності посилення інформаційно-освітньої профілактичної роботи. Не можна втратити «Основи здоров’я» як обов’язковий предмет, необхідно посилити викладання таких предметів у про­фесійно-технічних навчальних закладах. Нам потрібна превентивна освіта з пи­тань користування Інтернет-ресурсами. І дуже важливо зберегти соціальні програми для роботи з підлітками, які перебувають у складних життєвих обставинах, в умовах децентралізації. Решту пропозицій я передам до Комітету. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова народного депутата України Юрія Мірошниченка. Підготуватися Марії Ясеновській.

 

МІРОШНИЧЕНКО Ю.Р., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Опозиційний блок»). Шановні друзі! Шановні колеги! Ви знаєте, я не виступав би, я абсолютно погоджуюся з тезою, що тут ми маємо слухати, а не самі виголошувати промови. Але я не міг не вийти зараз і не сказати про дітей з особливими потребами. Я хотів відмовитися від слова, багато було сказано важливих і правильних слів, але ми не повинні забувати про те, що до дітей з особливими потребами має бути особлива увага. Батьки, які мають таких дітей, теж потребують нашої підтримки. На жаль, сьогодні, незважаючи на величезну кількість гарних, правильних слів, які сказані на різних рівнях, ми не бачимо системної роботи з підтримки дітей з особливими потребами. Я кажу не лише про тих, які мають фізичні вади, я кажу і про тих дітей, які мають психічні вади. Я кажу про тих лікарів, які, на жаль, сьогодні не мають можливості надавати таку підтримку дітям, бо немає належної, чітко спрямованої, матеріально забезпеченої державної підтримки.

Я докладніше обізнаний з проблемами аутистів. Ми збиралися з батьками дітей-аутистів і з лікарями, які займаються цими питаннями, і виявляється, що ми не можемо навіть створити умови для діагностики у віці від двох років. На всю область немає жодного місця і кабінету, де могли б діагностувати аутизм. А скільки інших дітей з особливими потребами залишаються непідтриманими, незахищеними, нелікованими належним чином, без належної освіти, просто закритими в межах сім’ї! Батьки потребують психологічної підтримки, допомоги. Хто їх взагалі згадує?

І тут я хочу послатися на виступ мого колеги Павла Унгуряна: не можна розглядати проблематику дітей без вирішення проблем сім’ї. Шановні колеги, це нероздільні речі. Хоч би скільки ми говорили про необхідність ліквідувати інтернати, доки ми не підтримаємо інститут сім’ї, нічого не буде. Можна механічно закрити інтернати, але без того, щоб створити умови для розвитку дитини в сім’ї, нічого не буде. Ви розумієте?

І в цьому сенсі я хотів би просто закликати вас обов’язково передбачити в Рекомендаціях ініціювання утворення центрального органу виконавчої влади, який опікуватиметься питаннями сім’ї і дитини. Це важливо, бо законів у нас багато, Конвенція про права дитини є частиною національного законодавства, але немає єдиної державної інституції, яка комплексно вибудовувала б так званий порядок денний або дорожню карту, або комплекс заходів, або комплекс­ну програму і слідкувала за її виконанням. На жаль, немає. Розпорошено – Міністерство соціальної політики, Міністерство молоді та спорту, Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров’я. Така інституція, я думаю, потрібна. Це моя пропозиція.

Нам також обов’язково потрібно затвердити комплексну програму, про що казала пані Балакірєва, і визначити цей орган відповідальним. Бо так все розмиється між міністерствами, всі умиють руки і ніхто нічого не робитиме комплексно.

І від себе особисто хочу сказати, що нам обов’язково потрібна комплексна програма підтримки дітей з особливими потребами, це насправді необхідно. Шановні колеги, у цій залі я бачу людей, які з цією проблемою стикаються, з якими ми говорили про аутизм, у тому числі на парламентських слуханнях. Це важлива проблема, яку ми не можемо ігнорувати.

Дякую вам за увагу. І ще раз підтримую вас у тому, що ми маємо об’єднатися. Є у нас профільний комітет… Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова пані Марію Ясеновську, президента Харківської обласної фундації «Громадська альтернатива». Підготуватися Роману Деркачу.

 

ЯСЕНОВСЬКА М.Е., президент Харківської обласної фундації «Громадська альтернатива». Добрый день! Для начала я хочу кратко констати­ровать такой факт. Много говорилось о том, какие существуют проблемы с защитой прав ребенка в Украине, однако если мы посмотрим на ситуацию в целом, то можно констатировать, что у нас в стране не существует системы защиты прав ребенка.

Уже приводились отдельные примеры. Смотрите, службы по делам детей неэффективны, не укомплектованы кадрами, существующие кадры редко проходят повышение квалификации, их способ работы не отвечает сегодняшним вызовам.

Уголовная милиция по делам детей, существовавшая ранее в рамках украинской милиции, ликвидирована, не существует такого органа. Орган, кото­рый бы ее заменил, в рамках современной полиции тоже до сих пор не создан. И это является причиной пробуксовывания очень многих систем защиты прав и интересов ребенка, в том числе от жестокого обращения и насилия в семье.

Реализация процедуры ювенальной юстиции, о которой много говори­лось  еще несколько лет назад, осталась исключительно на уровне концепции и дальше никуда не продвинулась. Эксперименты с ювенальными судьями тоже ни к чему не привели. И если вы знаете, новый Закон «О судоустройстве и ста­тусе судей» не предусматривает никаких действий, способствующих эффектив­ному участию детей в судебных процессах и эффективной защите их прав и интересов.

Много ожиданий возлагается на школу. Но школы и система образования в целом сами нуждаются в реформировании, при этом очевидно, что совре­менная школа не может обеспечивать права и интересы ребенка вместо всех остальных органов власти.

Соответственно дети и их представители оказываются один на один со своими проблемами, не имеют реальных механизмов защиты своих прав. Дети становятся жертвами насилия, милитаристической пропаганды, которая пози­ционируется как патриотизм, а также становятся жертвами дискриминации вместе со своими семьями. Существующее законодательство, в первую очередь Закон «Об охране детства», рассматривают детей не как субъект права, а как объект защиты, что, в принципе, абсолютно не соответствует подходу, который рассматривается в Конвенции о правах ребенка.

И так как я здесь представляю не только Харьковскую областную фундацию «Громадська альтернатива», но и Всеукраинскую коалицию «Права дитини в Україні», от имени коалиции я хочу обратить ваше внимание на наши рекомендации, касающиеся исключительно законодательной сферы.

В первую очередь, Украине необходимо самым срочным образом гармонизировать свое законодательство с Конвенцией о правах ребенка с учетом рекомендаций Комитета ООН по правам ребенка, которые даны Украине еще в 2011 году. Их своевременная имплементация в наше законодательство позво­лила бы избежать очень многих проблем, о которых мы сегодня говорим.

Мы считаем, что необходимо вернуться к вопросу введения должности Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам ребенка, несмотря на наличие аналогичного уполномоченного в рамках Администрации Президента и соответствующего отдела в офисе Уполномоченного Верховной Рады Украи­ны по правам человека. Это тоже одна из рекомендаций Комитета ООН по правам ребенка.

Необходимо гармонизировать наше законодательство с Факультативным протоколом к Международному пакту о гражданских и политических правах, который защищает детей от участия в военных конфликтах. При этом наше законодательство должно не только предупреждать милитаризацию детей, их участие в военных конфликтах, но и рассматривать детей, которые в той или иной степени участвуют в военных конфликтах, как жертв, а не как виновных.

Мы настаиваем на ратификации Римского статута Международного уголовного суда, для того чтобы все-таки расследовать преступления против детей, которые совершаются в зоне АТО, чтобы были наказаны виновные.

Мы предлагаем все-таки рассмотреть вопрос о принятии отдельного комплексного закона, который определит права ребенка и закрепит детальные механизмы реализации каждого права.

Также мы хотим подчеркнуть, что при проведении реформ, в частности, в сфере образования, в сфере здравоохранения, необходимо рассматривать влия­ние этих реформ на детей в целом и в частности. Очень важно, чтобы такой анализ проводился при принятии законов, в первую очередь бюджета.

Нам необходим отдельный механизм защиты детей от дискриминации. В частности, необходимо активизировать процедуру деинституализации детей. О том, к чему это приводит, здесь уже несколько раз говорилось.

Необходимо развитие инклюзивного образования с расширением понятия инклюзивности не только на детей с инвалидностью, но и в целом на детей, которые могут иметь те или иные особые потребности (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова заступника головного лікаря з медичної частини Державної установи «Інститут травматології та ортопедії Національної академії медичних наук України» Романа Деркача. Підготуватися Анастасії Бондаренко.

 

ДЕРКАЧ Р.В., заступник головного лікаря з медичної частини Державної установи «Інститут травматології та ортопедії НАМН України». Дякую. Шановна Оксано Іванівно! Шановні учасники парламентських слухань! Хочу привернути вашу увагу до великої медико-біологічної проблеми, в якій більше питань, ніж відповідей, і навіть в міру накопичення наших знань у цій галузі питань не стає менше, – це дитячий церебральний параліч.

В Україні частота ДЦП становить 2,5 випадка на 1 тисячу дитячого населення, а в деяких регіонах коливається до 4,5. На сьогодні в Україні більше 30 тисяч хворих мають потребу у тривалій реабілітації. Саме ця патологія формує великий прошарок соціально дезадаптованих дітей-інвалідів, тому проб­лема профілактики, ранньої діагностики і лікування перинатальних уражень нервової системи має в Україні не лише медичний, а й великий соціальний аспект. Ураження проявляється хронічною інвалідизацією дитини внаслідок по­рушення здатності пересуватися і зберігати вертикальну позу тіла.

ДЦП – збірний термін, він позначає розлад рухів, що може поєднуватися з порушеннями психіки, мови, епілептичними нападами. Впоратися з такою проблемою тільки силами родини хворого неможливо, необхідна допомога ме­дичних працівників, державна підтримка і сприяння благодійних організацій. Метою лікування ДЦП і реабілітації є зменшення ступеня інвалідизації, збіль­шення можливості самообслуговування, тобто максимальне пристосування хворого до повсякденного життя. Адже хворий з церебральним паралічем не тільки не може діяти, він ніколи і не знав, як діяти.

Протягом останнього десятиліття розроблені численні методики хірур­гічного лікування дітей з дитячим церебральним паралічем. Найбільш істотною у клінічній картині ДЦП є неможливість самостійного пересування. Тому, поряд з елементами розумової відсталості і розладом психо-емоціональної сфери, комплексно-рухова, у тому числі хірургічна, реабілітація стає все більш актуаль­ною. Є два підходи: перший – активне хірургічне лікування, другий – коли хі­рургічне лікування піддається сумніву або відкидається, внаслідок чого хворі приречені на важку інвалідизацію.

У нашій практиці ми дотримуємося загальноєвропейських підходів до лікування таких хворих. Залежно від об’єктивного стану та реабілітаційного потенціалу розроблені диференційовані схеми хірургічного лікування та реабілі­тації. Проте недостатні знання у сфері нейрофізіології і біомеханіки, відсутність єдиних підходів до хірургічного лікування іноді призводять до дуже важких ускладнень внаслідок некоректного використання методів ортопедичної корек­ції. Тому гостро постало питання про створення державної міжвідомчої мульти­дисциплінарної програми «Лікування пацієнтів з ДЦП». Основними медичними напрямами цієї програми мають бути розроблення єдиної концепції лікування таких хворих шляхом створення робочої групи з фахівців різних спеціальностей (акушерів-гінекологів, неонатологів, педіатрів, неврологів, ортопедів-травмато­логів, реабілітологів, психологів) та створення кількох спеціалізованих центрів для хірургічного лікування дітей з ДЦП. Тільки в цих центрах має проводитися хірургічне лікування таких дітей, центри мають бути забезпечені всім необхід­ним для діагностики та лікування таких пацієнтів. Лікарі такого центру різного фаху повинні надавати допомогу від перших днів згідно з клінічними рекомен­даціями, що передбачатимуть єдиний системний підхід до лікування даної складної патології. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова експерта Програми радників пані Анастасію Бондаренко. Підготуватися Олегу Шелашському.

 

БОНДАРЕНКО А.В., експерт з питань соціальних виплат та пенсій Програми «Подолання соціальних наслідків конфлікту на Донбасі та незаконної анексії Криму за допомогою державних структур в Україні та громадянського суспільства». Добрый день! Честно говоря, три раза переписывала то, что хотелось бы сказать, очень мало времени. Здесь много было сказано важного, я сейчас постараюсь быстро обобщить по поводу детей – внутренне перемещен­ных лиц.

У нас с этой категорией очень большие проблемы, прежде всего, потому что когда рассматриваются и принимаются какие-то нормативные акты, про этих детей забывают. У нас есть проблемы в части пересечения границы между зоной АТО и подконтрольной Украине территорией. Почему-то когда принима­ются какие-то порядки, прежде всего думают о том, как будет удобно работать органам, а не о том, как будет удобно гражданам. Меньше всего в этих случаях принимают во внимание детей, которые, например, передвигаются через КПП без сопровождения законных опекунов.

У нас сейчас очень много случаев, когда дети не могут выехать с неподконтрольной территории, не имеют возможности оформить надлежащим образом паспорт гражданина Украины. Здесь многократно говорили о том, что дети – наше будущее. Так вот мы теряем это будущее, в том числе на непод­контрольных территориях. Каждый день мы теряем каждого ребенка, который не может по каким-либо причинам покинуть территорию АТО. Мы теряем его, когда он приезжает, наконец-то добравшись до подконтрольной территории, и не может получить статус внутренне перемещенного лица. Мы теряем ре­бенка, когда он не может нормально оформить себе выплату. Например, дети, приезжающие на обучение в профтехучилище, не имея законных опекунов, либо если их родители поддерживают «ЛНР», «ДНР», не имеют возможности нор­мально оформить себе документы, получить материальную поддержку. И эти дети, к сожалению, возвращаются на неподконтрольную территорию просто по­тому, что государство не выполняет ничего из тех обязательств, которые у нас так красиво записаны в законодательстве, для того чтобы этих детей, скажем так, привлечь на сторону Украины.

На данный момент у на существует (я недавно об этом прочитала) проект Закона «Про тимчасово окуповану територію України», одним из авторов которого, кстати, является пани Оксана. Так вот если этот закон будет принят, у нас ни родители тех детей, которые остаются на неподконтрольных террито­риях, ни сами дети не будут иметь возможности быть полноценными гражда­нами Украины – не будут соблюдаться все их права, они не смогут надлежащим образом исполнять свои обязанности, начиная с выезда оттуда, заканчивая нор­мальной, полноценной жизнью на подконтрольной территории.

Поэтому у меня огромная просьба ко всем представителям органов госу­дарственной власти: когда вы рассматриваете какие-то законопроекты, пожалуй­ста, думайте, прежде всего, о детях, которые на данный момент находятся на неподконтрольных территориях. Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова виконавчого директора Міжнародного центру розвитку і лідерства пана Олега Шелашського.

А тим часом просто коротко відповім, оскільки я була згадана як співавтор законопроекту. Я не можу це коментувати як модератор цього заходу, але тут багато звучало маніпуляцій. І я думаю, що ви самі це розумієте, це відчуваєте. Думаю, що ми всі повинні розуміти, що, перебуваючи у стані війни, ми повинні шукати баланс між інтересами держави і правами людини. Це дуже складний процес. На жаль, немає міжнародних стандартів ні окупації, ні деокупації. Це  наше з вами завдання, воно унікальне, і ніхто, крім нас, відповідь на це питання не знайде. Тому я дуже відкрита до будь-яких дискусій, але просто не треба так безпечно спекулювати, беручи на прапор окреме питання.

 

ШЕЛАШСЬКИЙ О.Ю., виконавчий директор Міжнародної громадської організації «Міжнародний центр розвитку і лідерства». Дякую. Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні досить багато сказано про ситуацію із захистом прав дітей в Україні. І мені також хочеться дуже багато сказати, але часу на все не вистачить, тому як представник ще й Альянсу «Україна без сиріт» хочу акцентувати увагу на основних, найбільш болючих питаннях сирітства в Україні.

Торкнуся питання, яке сьогодні вже порушувалося. Курс на реформування інтернатної системи наша держава проголосила ще 10 років тому. Законодав­ством визначено, що держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини. Тоді чому за ці роки кількість дітей в інтернатах – а на сьогодні це більш як 100 тисяч – майже не зменшилася? Чи порушення права цих дітей на сім’ю не має бути одним із найбільш болючих питань сьогодення?

Так, зроблено багато. Подані законопроекти, впроваджені програми, проведено безліч PR-кампаній, але що ми маємо на сьогодні? Чому досі на загальнодержавному рівні існування інтернатів не вважається реальною пробле­мою, яку потрібно негайно вирішувати? У ході процесів євроінтеграції та деко­мунізації ми тим більше маємо розглядати інтернати як жахливу радянську спадщину, від якої потрібно відмовитися раз і назавжди.

Ми багато говоримо про реформи, підходи, інновації, але чи бачимо ми за цим усім реальну дитину і чи задовольняємо її найбільші потреби? Чи достатньо захищаємо її право на сім’ю, про яке говоримо, цитуючи Сімейний кодекс і конвенції? Чому сьогодні 97 тисяч вихованців інтернатних закладів, які не мають статусу дитини-сироти, маючи батьків, не живуть з ними? Бо незалежно від статусу, якщо дитина виховується поза сім’єю, перебуваючи в інтернаті, фактично вона є сиротою. Навіть якщо батьки її влаштували туди і навіть якщо підтримують контакти, виховання в інтернаті з часом розриває сімейні зв’язки, і дитина залишається сиротою.

Чи так має виглядати результат ефективної реформи? Мабуть, ні. Тому сьогодні маємо вирішальний момент, коли всім нам потрібно усвідомити свою відповідальність. Дуже не хотілося б, щоб через 10 років ми знову побачили таку саму ситуацію, коли зроблено багато, але для дітей, власне, нічого не змі­нилося. Сьогодні держава ще намагається втримати монополію у вирішенні проблем сирітства, але без активної участі громадського сектору ці процеси не матимуть сталих позитивних результатів. Разом ми можемо вирішити проблему інтернатного виховання дітей. Для цього головні зусилля мають бути спрямовані на розвиток послуг з підтримки та зміцнення сімей у громадах. Тому сьогодні, усвідомлюючи існуючий стан справ, ми повинні досягти реальних змін.

По-перше, нам потрібна нова система послуг з новою філософією, в центрі якої буде безпека і благополуччя дитини, для того щоб сім’ї, які є кризовими, в яких є діти з особливими потребами, вчасно отримували допомогу, щоб діти не опинилися в інтернатних закладах.

По-друге, потрібно забезпечити якість соціальних послуг шляхом створен­ня конкурентоспроможного ринку та дієвого механізму соціального замовлення.

По-третє, дуже важливо забезпечити високий рівень компетентності фахівців, які працюють з дитиною та сім’єю, бо саме вони впливають на її долю. І нині, коли продовжуються бойові дії на сході і триває економічна криза, рівень життя населення погіршується, багато нових сімей опиняються у складних жит­тєвих обставинах, багато нових дітей можуть потрапити до інтернатних закла­дів. Тому існуюча ситуація є загрозою для майбутнього всіх дітей України.

Дуже важливо, щоб ми з вами змогли скористатися цим шансом і досягли реальних змін для наших дітей, щоб Україна насправді стала країною без сиріт. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова головного позаштатного спеціаліста Міністерства охорони здоров’я України зі спеціальності «Дитяча психіатрія» пана Ігоря Марцинковського. Немає.

Тоді наступним виступатиме директор Міжнародної благодійної організа­ції «Благодійний фонд «SОS Дитячі містечка» в Україні» пан Андрій Чупріков. Прошу. І, на жаль, будемо завершувати (Шум у залі).

Я знаю, що у списку ще більше десяти людей, які присутні в залі і хочуть виступити, тому можу запропонувати ще такий варіант, якщо ви погодитеся дотримуватися регламенту. Якщо ви вкладетеся в 2 хвилини кожен, тоді я готова з вами тут залишатися, поки не виступлять всі бажаючі. Домовилися? Отже, 2 хвилини. Ви спробуєте вкластися?

 

ЧУПРІКОВ А.П., директор Міжнародної благодійної організації «Благо­дійний фонд «SОS Дитячі містечка» в Україні». Уважаемые дамы и господа! Уважаемые народные депутаты! Уважаемая Оксана Ивановна! Я представляю международную благотворительную организацию, которая работает на террито­рии Луганской области, на подконтрольной и на неподконтрольной. Это един­ственная международная организация, которая оказывает комплексную под­держку детям на всей территории Луганской области, в том числе на территории «серой зоны».

Какова ситуация с детьми в Луганской области на сегодняшний день? Численность детей, несмотря на конфликт, не уменьшилась: 334 тысячи детей проживают на территории области, причем две трети – на неподконтрольной территории. Детей-сирот, например, на подконтрольной территории 1400, а на той территории, за поребриком, – в 2 раза больше, 3 тысячи. И это наши украинские дети, наши граждане.

Военный конфликт вызвал появление новой категории детей – внутренне перемещенных. Численность таких детей на подконтрольной территории превышает 20 тысяч, и в риске потери родительской опеки находится ровно треть детей. Таким образом, количество детей в кризисных семьях возрастает, а это значит, что завтра эти дети могут стать воспитанниками интернатов, деть­ми улицы, могут быть вовлечены в преступную деятельность, в том числе в террористическую.

Но самая большая проблема – это «серая зона», где отсутствуют социальные службы с достаточным количеством сотрудников, не укомплекто­ваны центры, службы по делам детей. Я предлагаю вам поехать в «серую зону» и посмотреть на этих детей, в их глаза: они не боятся смерти, они боятся по­терять своих мам и пап.

На сегодняшний день мы – благотворительные общественные организа­ции  –  готовы работать, мы уже работаем. Давайте мы с вами разработаем действенную систему социального заказа, государственно-частного партнерства и вместе будем решать проблему наших детей на территории востока Украины (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова президента Благодійного фонду «Допомога онкохво­рим дітям» пані Валентину Маркевич. Підготуватися Галині Постолюк.

 

МАРКЕВИЧ В.В., президент Благодійного фонду «Допомога онкохворим дітям». Я скажу коротко: те, що робиться в Міністерстві охорони здоров’я, – це саботаж, саботується робота міністерства протягом двох років. Державні закупівлі завалені повністю, повністю завалені, нікого не слухайте! До «Охмат­диту» надійшло 59 упаковок фосфоміцину в саше, коли мав надійти антибіотик, який потрібен онкохворим дітям, у шприцах, в ін’єкціях. Саше – для орального застосування, вони призначені тільки для дорослих. Тепер не знають, куди діти ті саше, які закупила компанія Crown Agents.

Хочу наголосити на тому, що на сьогодні в Україні залишилося 14 санаторіїв, з них 10 санаторіїв переводять на фінансування з місцевих бю­джетів. Щоб ви розуміли, це туберкульоз, ДЦП, гастроентерологія. Це взагалі бедлам, який чиниться в країні!

Ми говоримо про захист дітей, про те, що розвиваємо паліативну медицину. А у нас онкохворі діти щодня інфікуються гепатитом С і В, через те що кров неякісна і ПЦР-діагностика не проводиться. Взагалі, те, що відбувається зараз… Пане Миколо, дякую вам, що звернули увагу на дітей з проблемами слуху, які взагалі не чують. Цього року 2 мільйони виділили на один кохлеарний апарат! Як би ви не втрутилися… У нас 224 дитини в списку, які не чують!

Ми сьогодні займаємося балаканиною. Ви всі так гарно повиступали, нікому слова не дали. Супрун прийшла в Міністерство охорони здоров’я 1 серпня. Що зроблено? Лише один міжнародний контракт з ООН уклали. Що ми робимо? На 2016 рік провалені всі закупівлі! Ви хочете, щоб наші діти померли? Так я вам скажу, що вони мруть кожного дня! Паліативна медицина… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова директора представництва Міжнародної благодійної організації «Надія і житло для дітей» пані Галину Постолюк. Немає.

Голова Всеукраїнської дитячої громадської організації «Дитячий альпій­ський рух» Олександр Стефанович. Прошу.

 

СТЕФАНОВИЧ О.В., голова Всеукраїнської дитячої громадської органі­зації «Дитячий альпійський рух». Добрий день! Я займаюся дитячою громад­ською організацією вже 18 років. Напрям моєї діяльності – гори, діти, альпінізм. Я думав, що готую юних альпіністів, як кажуть, на славу нашого спорту, щоб вони ставали майстрами спорту, їздили по світу. Так, мій син об’їздив увесь світ як сноубордист, альпініст. Але коли почалася війна, і ми дізналися, що наших дітей збивають над луганським аеропортом, в інших місцях, то я трохи по-іншому став дивитися на те, чим займаюся. Я тепер не кажу, що ми займаємося альпінізмом, ми просто виховуємо нормальних громадян нормальної України.

Тут усі кажуть, що грошей не вистачає на пігулки, на те, на інше, інваліди, інтернати, купа проблем… Якщо й далі так будемо йти, то вся Україна працюватиме на дітей-сиріт, на депутатів, на політичні партії.

Я не прошу грошей, у державі має бути нормальне громадянське суспільство. Президент 26 лютого 2016 року видав Указ № 68/216 «Про сприян­ня розвитку громадянського суспільства в Україні». Однією із складових гро­мадянського суспільства є дитячі громадські організації. Хто пам’ятає, раніше були піонерія, комсомол. З комсомолу вийшли матвієнки, тігіпки, турчинови… Ось Юрій Мірошниченко і Юрій Павленко вийшли з молодіжних організацій, тепер вони їм не потрібні. Та молодіжні організації вони не дуже займають (побоюються все-таки колег), зате внесли законопроект «Про молодь» (№ 3621), щоб просто ліквідувати дитячі громадські організації.

Люди добрі, чи ви хочете, щоб Москва сюди прийшла без танків, без літаків, просто прийшла, провела референдум, і щоб усі проголосували за те, що ми вже Росія? В одній із найбільш проукраїнських областей – Тернопільській 20 тисяч не хочуть іти служити в армію. Причина не в тому, що грошей немає. Справа в тому, що немає громадянського, патріотичного виховання. Тепер вже почали говорити про патріотичне виховання, у вишиванки повбиралися. Сього­дні кримінальники, які ще вчора били арматурою міліцію, у вишиванках роз­повідають про патріотичне виховання.

Тому необхідна державна програма підтримки дитячого громадського руху. І 1600 дитячих організацій, про які казала голова «Школи безпеки», мають жити, бо це – безпека Україна. Танки і стіна Яценюка Україну не захистять, захистити можуть тільки патріотично виховані діти. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова голову постійної Комісії з питань місцевого само­врядування та адміністративно-територіального устрою, євроінтеграції, міжна­родного і міжрегіонального співробітництва Вінницької обласної ради, голову Благодійного фонду «Допомога онкохворим дітям» пані Ларису Білозір. Підго­туватися Ірині Скрипник.

 

БІЛОЗІР Л.М., голова Благодійного фонду «Допомога онкохворим дітям». Шановне товариство! Я рада мати сьогодні нагоду привернути вашу увагу до такої глобальної проблеми, як зараження онкохворих дітей гепатитом, а також до того, що діти з орфанними захворюваннями залишені напризволяще.

Хочу сказати, що ситуація набула загрозливих, вражаючих масштабів: МОЗ визнало, що 80 % онкохворих дітей заражені гепатитом. Ми говоримо про права дітей. Про які права можна говорити, коли хворих дітей у лікарнях заражають через кров? Це питання національної безпеки.

Більше того, я хочу вам сказати, що по нашій українській землі ходять 4 мільйони людей, заражених гепатитом. Дітей, як і дорослих, умудряються заражати навіть через інструменти. Серед хворих дітей 30 % не проходили процедуру переливання крові. Дезінфекційними засобами лікарні забезпечені на 10 %. Про що ми тут говоримо, про які права дитини, коли діти приречені на смерть? Гепатит для них – це смерть. Бо трансплантація кісткового мозку не­можлива, лікування неможливе, ми їх просто прирікаємо на смерть. Тобто мало того, що вони хворі, бозна за що покарані, та ще ми і держава їх караємо, заражаючи такими важкими хворобами.

Хочу вам сказати, що та кількість відписок, яку ми отримали (я працюю над цим питанням уже другий рік), просто вражає. Головна відповідь – ці питання не досліджені в усьому світі. Шановні мої, досліджені. Я звертаюся до  МОЗ, у Вінниці ситуація вражаюча: заразили близько 35 дітей, майже 150 учасників АТО, і ніхто не покараний. І так у кожній області, просто про це ніхто не каже, це все замовчується.

Я закликаю вас звернути увагу на стан справ у ваших областях, у ваших регіонах. Є обладнання, все є, достатньо хоча б по 6 мільйонів на область виділити…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

БІЛОЗІР Л.М. Це питання національної безпеки, а надто коли в державі йде війна. Схаменімося! Ми прирікаємо наших дітей на смерть (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую за Ваш виступ.

Запрошую до слова доцента кафедри ортодонтії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, члена Координаційної ради Асоціації стоматологів України пані Ірину Скрипник. Підготуватися Олені Пащенко.

 

СКРИПНИК І.Л., доцент кафедри ортодонтії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Вельмишановна головуюча! Поважні члени президії! Шановні учасники парламентських слухань! Після всього, що було сказано в залі, дуже складно говорити просто про збереження здоров’я. Ми всі сподіваємося на те, що війна скоро скінчиться, але здоров’я за цей час можемо втратити остаточно.

Я говоритиму про поширеність карієсу серед дітей України. Цей показник сьогодні знаходиться на критичному рівні: 90 дітей із 100 мають карієс постій­них зубів. І це жахливо!

Яскравий приклад: коли були оглянуті бійці, призвані до війська для участі в АТО, щоб захищати нашу країну, 98 % із них мали карієс і його наслід­ки. А ми всі з вами знаємо (або ми, або наші близькі родичі чи друзі хоч колись мали таку проблему), що коли болить зуб, жити не хочеться, хочеться зробити щось, щоб це не заважало життю. Тому я думаю, що не говорити сьогодні і про цю ситуацію нам з вами гріх.

Чому такий стан на сьогодні в Україні? Бо профілактика була похована упродовж 25 років. Не зупинятимуся на всіх проблемах, які є, але маю сказати, що первинна профілактика не пропагується серед населення, закриті куточки гігієни в дитячих садках, закриті стоматологічні кабінети у школах, громадяни рідко звертаються за допомогою до лікаря-стоматолога через низький рівень життя. А стоматологія дуже матеріаловитратна і тому високовартісна. Тому я пропоную вирішити це питання на рівні держави.

Нам, справді, потрібна державна підтримка для відновлення програми профілактики, дія якої завершилася ще 2007 року. Нам це під силу, ми маємо докласти зусиль для того, щоб дати життя цій програмі. Повірте, діти нам будуть вдячні. Це наше майбутнє, майбутнє нашої країни.

Збережімо дітям посмішку, подаруймо здоров’я нації! Дякую вам за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до слова заступника голови Комітету з питань дитячого руху Громадської ради при Міністерстві молоді та спорту України, координатора Всеукраїнської дитячої спілки «Екологічна варта», наукового співробітника Інституту проблем виховання Національної академії медичних наук України пані Олену Пащенко. Підготуватися Юлії Бартєнєвій.

 

ПАЩЕНКО О.В., заступник голови Комітету з питань дитячого руху Громадської ради при Міністерстві молоді та спорту України. Доброго дня, шановні народні депутати! Шановні колеги! Коротко, чому ми вважаємо нашу діяльність потрібною. Ми вважаємо, що дитячий рух є невід’ємною складовою розбудови українського громадянського суспільства, відображає активну пози­цію підростаючого покоління в житті держави через діяльність різноманітних державних дитячих об’єднань.

Ми пам’ятаємо, що є такі права дитини, як право на висловлення власної думки, на свободу думки, на свободу переконань та віросповідання, на свободу зібрань, на доступ до інформації. І дитина може це отримати, саме беручи участь у діяльності дитячої громадської організації. Звичайно, за підтримки і в партнер­стві з дорослим лідером відбувається формування позитивної соціальної особистості, діти набувають досвіду громадянської поведінки шляхом залучення їх до цілком реальної участі в суспільно корисних справах, формується активна життєва позиція, формується свідомість.

Є низка проблем, які потребують вирішення для подальшого розвитку та підтримки дитячих організацій і дитячого руху. За великим рахунком, їх вирі­шення залежить від позиції людей, які присутні в цій залі, народних депутатів України. Окреслю декілька:

• відсутність належної державної підтримки діяльності дитячих об’єднань;

• використання, на жаль, дитячих об’єднань політичними партіями, гро­мадськими діячами тощо у власних інтересах;

• проблема підготовки кадрів.

Ми подавали багато пропозицій, я зараз озвучу тільки одну. Ми дуже просимо народних депутатів розглянути можливість розроблення державної соціальної програми «Україна – дітям» з метою створення необхідних і достат­ніх умов для життя юних громадян України. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам, зокрема й за те, що вкладаєтеся в такий щільний регламент.

Запрошую до слова представника проекту «Війна не забере твою мрію» пані Юлія Бартєнєву. Підготуватися пані Олені Пурік.

 

БАРТЄНЄВА Ю.В., організатор талант-шоу «Війна не забере твою мрію». Доброго дня, шановні колеги! Оскільки я не маю досить часу, щоб презентувати проект, який ми робимо, просто скажу, що це арт-проект «Війна не забере твою мрію». Ми займаємося реабілітацією дітей та молоді, сімей, які постраждали внаслідок збройного конфлікту на сході України, і використовуємо такий дієвий інструмент, як арт-терапія.

Тому замість презентації проекту запрошую вас подивитися відеоряд промо-ролика нашого проекту. Увага на екран!

(Перегляд відеозапису).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до виступу старшого радника з програмної діяльності Міжна­родного благодійного фонду «Українська фундація громадського здоров’я», кандидата медичних наук пані Олену Пурік. Немає.

Тоді запрошую до слова пані Тетяну Макарову. Підготуватися пані Аліні-Флорі Тірновенко.

 

МАКАРОВА Т.В., голова громадської організації із захисту прав дітей-сиріт і інвалідів «За право жити». Я занимаюсь 16 лет сиротской темой. За 16 лет в моем доме жило очень много сирот. Почему у нас проблема с сиротами? Чиновники идут в одном направлении, сироты – в другом, и они никогда друг с другом не соприкасаются. Сиротство ‒ это выгодный бизнес. Детей-сирот отправляют в психиатрические интернаты, дома престарелых, держат их там в рабстве и убивают.

В 2010 году я раскрыла убийство в Новосавицком психоневрологическом интернате Одесской области. Когда я зашла в эти интернаты, я увидела там массу молодежи. Это крик и боль души! Им вырывают заживо зубы, они все заколоты психотропными уколами. Впервые в истории Украины мне удалось создать правительственную комиссию, и правительственная комиссия при Януковиче сказала, что не должен выйти ни один человек оттуда. Я, как гово­рится, пошла ва-банк, я всех их взяла к себе домой. Я высвободила 30 человек. И знаете, я могу сейчас сказать открыто: что бы мы ни говорили, у нас сиротство будет до тех пор, пока мы не начнем сажать чиновников (Оплески). В Одесской области сейчас мы открыли уголовные дела, 150 уголов­ных дел. Я просмотрела по детям-сиротам, у которых забрано жилье, ‒ все они лежат на кладбище.

Я считаю, украинский народ, мы не имеем права ходить по земле, дышать, когда рядом убивают. И убивает кто? Врачи. Кто забирает жилье у сирот? Вот у меня живут сироты, у них забрано жилье, забрали директора интернатов. Ни прокуратура, ни следственные органы – никто не защищает сирот. У нас много правозащитных организаций, но почему-то все тоже проходят мимо. Посмотрите обязательно документальный фильм «Забытые дети Украины». Вы знаете, у меня живут сироты, которым живьем вырывали зубы кусачками. Девочки все изнасилованы, ребята все изнасилованы с 8 лет. Да что же это такое происходит в стране? Я показала все в передачах, в частности в «Особистій справі»…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

МАКАРОВА Т.В. Я доскажу, у меня просто крик и боль души! Я раз­говаривала лично с 60 народными депутатами, я разговаривала с Павленко, с Геращенко, со многими представителями министерств. Здесь выступала Коро­левская, она говорила про убийства, у меня есть документы, факты. Сегодня прокуратура возбудила уголовные дела за 15 лет, и мы обращаемся ко всем депутатам, ко всем чиновникам: попросите, пожалуйста, Авакова и Генераль­ного прокурора Луценко, чтобы нам дали…

 

ГОЛОВУЮЧА. Ще 10 секунд, завершуйте, будь ласка.

 

МАКАРОВА Т.В. …юридических производств и всех этих преступлений.

Вы знаете, коли я заканчиваю, дайте мне минуту, я вам передам крик и боль души от всех сирот. Я написала такие стихи:

Плач ребенка раздается,

боль и крик сжимает мою грудь

и никак не удается

побороть мне эту суть.

Обращаюсь к людям – помогите,

бедных деток накормите.

Но кругом равнодушья стена,

я мечусь в этом мире одна.

Жалко деток в подвалах и люках,

на земле они в адских муках.

Почему же, за что их страданья?

Нет нам, людям, за то оправданья.

В детдомах они в тисках зажаты

и живут там, как безропотные солдаты,

шаг вправо – удар, шаг влево – удар,

в голове у них просто кошмар.

И мечутся, плачут и стонут они,

настали для них ужасные дни.

И выхода нету, и нету просвета,

нет дома, жизнь канула в Лету.

Наркоманы и бомжи растут.

Ну куда же, куда ихние души уйдут?

Что ж мы смотрим, чего же мы ждем?

Безразличие, мы с ним и умрем.

Оглянитесь же, люди, посмотрите вокруг!

Ну, создайте же детям вы милый уют.

Обогрейте, не отводите взгляда своего.

Ведь это очень просто, совсем не тяжело

не замыкаться только на доме своем,

подумать о горе чужом.

Иначе же просто беда:

наступит гражданская война.

Они подрастут со злобой людской,

пойдут на вас же войной.

Отнимут имущество ваше, убьют всех детей.

Откройте сердца свои для них поскорей.

Общество гибнет, преступленья растут,

они стали нормой, и все люди лгут.

Не видят и знать не хотят,

сколько гибнет мальчишек и юных девчат.

Но что же мне делать, как детям помочь?

Одна я не в силах, не превозмочь.

Опомнитесь, люди, откройте глаза.

В погибели наша свободная страна.

Напрасно мы, люди, живем на земле,

если столько деток в беде.

Голодны, несчастны, без крова они.

Но разве мы люди? Мы просто скоты.

 

ГОЛОВУЮЧА. Запрошую до слова заступника голови Громадської спілки «Альянс за захист прав дітей» пані Аліну-Флору Тірновенко. Будь ласка. Підготуватися до заключного виступу голові Комітету.

 

ТІРНОВЕНКО А.-Ф.Г., заступник голови Громадської спілки «Альянс за захист прав дітей». Благодарю за приглашение, за возможность принять участие в этих парламентских слушаниях. Не хочу говорить много, сразу пере­йду к Рекомендациям, но вначале коротко об Альянсе.

«Альянс за захист прав дітей» складається з 26 громадських об’єднань, що працюють у сфері дитинства. Щорічно спілка проводить Всеукраїнський форум щодо захисту прав дітей, системно проводить «круглі столи» з різних питань щодо  захисту прав дітей, тісно взаємодіє з органами виконавчої влади.

Мы проводим работу в нескольких направлениях – это и защита прав детей-сирот, защита многодетных семей, детей – временно перемещенных лиц, и оказание медицинских услуг. Поэтому, исходя из того, что я сегодня здесь услышала, особенно в выступлениях представителей органов власти, у меня один вопрос: скажите, когда вы в последний раз соприкасались с вашей целевой группой, ради которой вы работаете? Мы почти каждый день имеем точечные жалобы от детей-сирот, которым просто негде ночевать, которые выходят из интернатов и просто не имеют жилья. Почему-то сегодня эта тема вообще не поднималась.

Вчера Альянс совместно с представителями разных регионов Украины провели в УНИАН Всеукраинский круглый стол «Реализация права детей-сирот на жилье». У меня в руках – резолюция с печатями многих общественных организацией, это движение набирает обороты. Я хочу зачитать резолюцию:

«Рассмотрев на заседании круглого стола вопрос о защите прав детей-сирот, детей, лишенных родительской опеки, лиц из их числа на жилье, а также на основании статьи 33 «Забезпечення дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьків­ського піклування та осіб з їх числа житлом» Закона Украины «Про забез­печення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», заслушав присутствующих, участники круглого стола вынесли следующие рекомендации … Рекомендовать разрабо­тать и утвердить общегосударственную (национальную) программу по обеспече­нию детей-сирот, детей, лишенных родительской опеки, лиц из их числа жильем и создать рабочую группу по разработке проекта программы».

Мы все понимаем: мы понимаем, что идет война, мы понимаем, что нет денег. Но кто-то из присутствующих в зале может дать ответ сироте, которому негде сегодня ночевать, где его гарантии?

И есть дополнительная рекомендация. Хочу обратиться к Николаю Николаевичу Кулебе с просьбой создать в регионах представительства офиса Уполномоченного Президента Украины по правам ребенка. Спасибо (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую Вам.

Запрошую до заключних виступів. Будь ласка, увімкніть мікрофон у ложі уряду.

 

ПАЛАТНИЙ А.Л. Дякую, Оксано Іванівно. Дякую, шановні учасники парламентських слухань. Ви знаєте, дуже добре, що ми з вами випустили сьогодні пар. Ті проблеми, які сьогодні постали, вони є, були, і наше завдання –щоб їх не було надалі.

Сьогодні ми засвідчили, що Україна має дуже великий потенціал у вирі­шенні тих питань, задля яких ми сьогодні зібралися. Ми знаємо, що у нас є міністерство одне, друге, але чомусь немає міністерства, окремого органу, який буде опікуватися і займатися тільки дітьми. Якщо ми його не утворимо, всі ці слухання, всі ці пропозиції підуть у нікуди. Є Міністерство інформаційної політики. Чому ми не можемо утворити міністерство, яке буде опікуватися тільки дітьми – нашим майбутнім?

Ви знаєте, я вам дуже вдячний. Я вірю і знаю, що у нас є багато фахівців і багато небайдужих людей, які допоможуть нашому Комітету розв’язати цю проблему. Рекомендації цих парламентських слухань, я впевнений, допоможуть нам почати розбудову координаційного органу. І я переконаний, що це має бути міністерство, профільне міністерство. Не комісія, не департамент, а профільне міністерство. Наші діти заслуговують на ціле міністерство!

Друзі, я хочу сказати, що всі рекомендації, які ви не встигли сьогодні озвучити… Я хочу подякувати Оксані Іванівні за зміни до регламенту, які вона запропонувала, завдяки яким усі промовці, які були записані, виступили та ви­словили свої думки. Ми ще до 21 жовтня будемо приймати пропозиції в письмо­вому вигляді. І я впевнений, що ми розробимо гарний документ, який потім Верховна Рада проголосує, я все-таки вірю, що вона спроможеться, депутати прийдуть на свої робочі місця. І ми розпочнемо, ще раз повторю, створення єдиного координаційного органу, який відповідатиме не просто за дітей, а від­повідатиме за наше майбутнє, за майбутнє нашої держави. Дякую всім за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Я попрошу ще одну хвильку. Я знаю, що ми всі вже тут сидимо довше того часу, який встановлений, але я хочу, користуючись нагодою і вашою присутністю, ще раз вибачитися за те, що практика парламентських слухань, яка на сьогодні є в українському парламенті, на жаль, вже зовсім не відповідає очікуванням, які мають люди, які сюди приходять.

Регламент парламентських слухань був сформований, напевно, ще за царя Панька. Він фактично побудований за принципом, що кожен має прийти і висповідатися тут з папірця про те, що йому написали. Зараз, оскільки я веду парламентські слухання вже впродовж двох років, я вважаю, що тут один із кращих майданчиків, де можна задурно навчитися дуже багатьом речам. Бо ті речі, які звучать з трибуни парламентських слухань, у книжках не прочитаєш. Треба добре докласти зусиль, щоб зібрати інформацію, їздити, ходити для того, щоб цього навчитися. На жаль, цього дуже часто не розуміють парламентарії, а передовсім, на жаль, цього не розуміють представники органів виконавчої влади. Ви бачите, що тут майже ніколи не буває представників виконавчої влади, а парламентські слухання передусім для них.

І я пропонуватиму, щоб у наступних парламентських слуханнях представ­ники органів виконавчої влади, міністри чи їхні заступники, були останніми, хто виступатиме в цьому залі, щоб вони могли дати відповідь на все те, що прозвучало в залі, щоб народні депутати мали менший регламент (для депутата 3 хвилини достатньо, повірте мені, вони достатньо треновані і знають, що таке 3 хвилини за парламентською трибуною), і щоб переважна частина часу була надана представникам громадськості. Я дуже сподіваюся, що голови комітетів мене в цьому підтримають, бо це великою мірою залежить саме від них.

Ще раз дуже дякую всім, хто мав терпіння бути до кінця, і дякую за ту науку, яку ми від вас отримуємо. Спасибі (Оплески).

 

 

 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

ГУБЕНКО В.В., заступник Переяслав-Хмельницького міського голови Київської області. Пропоную провести спільне засідання Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму і Ради дітей міста Переяслава-Хмельницького на тему: «Дитина та молода людина держави Україна. Право неповнолітньої особи на активне громадське життя і вміння цінувати кожний успішний день» (з метою утвердження права дітей на врахування їхньої думки).

У рамках святкування 100-ї річниці міста Переяслава-Хмельницького пропонуємо провести учнівську молодіжну конференцію на тему: «Волонтер­ський рух з погляду молоді. Спілкуємося з остарбайтерами, вчимося бути толерантними, аналізувати негативні сторінки історії, товаришувати з одноклас­никами з інвалідністю, проводимо акції проти тютюнопаління, вживання алко­голю, наркотиків, вчимося берегти здоров’я, пізнаючи світ, вчимося поважати себе» (враховуючи досвід Переяслав-Хмельницького відділення Міжнародного благодійного фонду «Взаєморозуміння і толерантність» з організації діяльності в місті та проведення міжнародних волонтерських таборів».

 

ТИМКІВ Р.Б., начальник відділу у справах дітей департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради. Тема дітей була, є і буде актуальною завжди, оскільки діти – найбільш незахищена категорія населення. З іншого боку, діти – майбутнє кожної нації. Приділяючи увагу дітям, ми бу­дуємо майбутнє нашої держави.

Дозвольте зупинитися на декількох проблемних питаннях, пов’язаних з дітьми, та запропонувати своє бачення їх вирішення.

1. Дитячий алкоголізм, на жаль, став буденністю нашого суспільства. Можна звинувачувати всіх – батьків, школу, рекламу, продавців та інших, – але результат плачевний. За дев’ять місяців 2016 року до медичних закладів міста Львова у критичному стані з алкогольним отруєнням доставлено 27 дітей.

На перший погляд, держава законодавчо передбачила покарання за продаж алкогольних напоїв дітям – високі штрафні санкції та скасування ліцензії на торгівлю алкоголем. Однак що відбувається на практиці? Частка таких справ, які доведені до логічного виконання законодавства, тобто до застосування штрафів та ліквідації ліцензій, мізерна. Хочу наголосити: навіть якщо правоохоронні органи доведуть факт продажу алкоголю дитині, і ліцензія буде скасована, на практиці це важко зробити. Все це немає сенсу, бо буквально наступного дня підприємець повторно подасть документи для отримання ліцензії, і державні органи зобов’язані її видати. Постає запитання: кому потрібні такі закони? Наві­що правоохоронцям проводити роботу, якщо торгівля не припиниться?

Якщо ми хочемо дійсно боротися з цим злом, а не створювати імітацію боротьби, пропоную внести до законодавства зміни, згідно з якими після скасу­вання ліцензії за продаж алкогольних напоїв дітям такому підприємцеві ліцензія не видається повторно впродовж наступних, наприклад, п’яти років. Водночас звертаю увагу, що за ліцензією почнуть звертатися його дружина, діти, батьки та  знайомі, тому автоматично має набрати чинності ще одна норма закону: за адресою даного магазину (МАФу) забороняється здійснювати продаж алкоголь­них напоїв упродовж п’яти років, навіть у разі продажу цього об’єкта іншій особі. За даної ситуації іншого виходу не бачу.

2. Діти в інтернатних закладах при живих батьках, так зване «соціальне сирітство». З 2009 року по 2014 рік в одному загальноосвітньому інтернаті міста Львова кількість дітей зменшилася майже в 2,5 разу. Проте з 2015 року знову почалося зростання кількості дітей у загальноосвітніх закладах інтернатного типу. При цьому кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в таких закладах становить 7-8 %, решта мають батьків.

Звісно, можна встановити певні запобіжники, аби батьки не могли так просто віддавати дітей до інтернатів, це в межах допустимого намагаються робити працівники соціальних служб на місцях. Проте є батьки, які мотивують це тим, що вони мають на це право, адже стаття 151 Сімейного кодексу України надає право батькам передавати дітей на виховання фізичним та юридичним особам. На мою думку, ця стаття порушує право дитини на проживання в сім’ї, із своїми батьками. Що пред’явити таким батькам? Залишається лише доводити, що це травма для дитини, попереджати про необхідність їхньої участі у вихо­ванні дитини тощо.

Загалом, це ненормально, коли дитина майже з народження була влаштована батьками в будинок дитини, потім за віком переведена до дитячого будинку, пізніше – до школи-інтернату. При цьому батьки навідуються до дитини декілька разів на рік. І виявляється, цього достатньо, аби їх не позбавили батьківських прав. Хіба це в інтересах дітей?

Пропоную внести до законодавства такі зміни:

• змінити редакцію статті 151 Сімейного кодексу України таким чином, щоб закон не давав права батькам передавати дитину на виховання фізичним та юридичним особам, зокрема, влаштовувати дитину в заклади інтернатного типу, тим більше на невизначений термін;

• будь-яке влаштування дитини в заклад інтернатного типу (будинок дитини, дитячий будинок, школу-інтернат тощо незалежно від форми власності) може відбуватися лише на підставі рішення органу опіки та піклування після розгляду даного питання комісією з питань захисту прав дитини. При цьому в розпорядчому документі на влаштування дитини повинен зазначатися термін, на який влаштовується дитина, який має визначатися в конкретній ситуації інди­відуально, залежно від того, скільки часу потрібно сім’ї на подолання складних життєвих обставин, а відповідно коли дитина повернеться додому, до батьків. Така сім’я, у тому числі без згоди батьків, має братися центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді під соціальний супровід з конкретним планом дій. У результаті має бути два варіанти вирішення питання: дитина повертається в сім’ю через певний проміжок часу або батьки позбавляються батьківських прав. І такий підхід повинні підтримувати суди;

• влаштування дитини в заклад інтернатного типу має тягти за собою обов’язок служби у справах дітей щодо постановки дитини на облік дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах (треба запровадити нову категорію обліку – «дитина, влаштована в заклад інтернатного типу». Цим обліком мають бути охоплені й діти, які на вихідні їздять додому. І зніматиметься з такого обліку дитина не через рік, а тільки після повернення в сім’ю), а також взяття на облік та під соціальний супровід сім’ї, у тому числі без згоди батьків (до часу, коли дитина повернеться додому або батьків не позбавлять батьківських прав).

3. Про облік дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з їх числа. Єдина інформаційно-аналітична система «Діти» забезпечує облік дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і нагляд працівни­ками служб у справах дітей за кожною такою дитиною. Проте коли дитині виповнюється 18 років, служби у справах дітей знімають їх з обліку у зв’язку з повноліттям та передають інформацію до центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Було б доречним, аби такі центри мали доступ до бази даних осіб з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, та були зобов’язані контактувати з такими особами хоча б раз на три місяці.

4. Про служби у справах дітей. Як керівник служби у справах дітей не можу оминути те, що, на мою думку, веде до анархії та знищення фундаменту служб у справах дітей. До 2012 року статтею 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» було передбачено:

«Штатна чисельність працівників районних, міських, районних у містах служб у справах дітей установлюється з розрахунку один працівник служби не більше ніж на дві тисячі дітей, які проживають у районі, та не більше ніж на чотири тисячі дітей, які проживають у місті, районі у місті.

Комітет і служби у справах неповнолітніх мають права юридичної особи, власний бланк, печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням».

Потім Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Міністерства аграрної політики та продовольства України, Міністерства соціальної політики України, інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується через від­повідних міністрів» № 5462-VI від 16 жовтня 2012 року ці дві частини, сьома і восьма, були виключені. Аналізуючи історію проходження законопроекту, ми не знайшли жодного пояснення внесеним змінам стосовно служб у справах ді­тей. Як мені відомо, навіть профільне міністерство було не в курсі. Ці зміни до закону прийняті з порушенням Регламенту Верховної Ради, про що свідчить проект постанови Верховної Ради про скасування внесених змін, поданий народ­ним депутатом України Кармазіним Ю.А. Ознайомившись із пояснювальною запискою до проекту постанови, постає одне запитання: в якій країні ми живемо?

На сьогодні відсутні чіткі критерії формування служб у справах дітей. Кожен орган місцевого самоврядування може по-своєму трактувати бачення цієї служби, що веде навіть до різних назв, а чисельність працівників нічим не регулюється.

Окрім того, пунктом 5 Постанови Кабінету Міністрів України № 1068 від 30.08.2007 «Про затвердження типових положень про службу у справах дітей» органам місцевого самоврядування рекомендується розробити положення про службу у справах дітей на основі Типового положення про службу у справах дітей обласної та районної державних адміністрацій. Рекомендація не є обов’яз­ком для органів місцевого самоврядування, тому, наприклад, служба у справах дітей може і не бути юридичною особою.

Пропоную:

• терміново відновити в Законі України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» норми, що діяли до 2012 року, про те що служба у справах дітей має статус юридичної особи та про принципи форму­вання штатної чисельності працівників служб у справах дітей (частини сьома і восьма статті 4 Закону);

• частину дев’яту статті 4 Закону України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» викласти в такій редакції:

«Типове положення про службу у справах дітей, у тому числі для служб у справах дітей органів місцевого самоврядування, затверджує Кабінет Міністрів України».

 

ШРАМОВА О.С., голова громадської організації «Захист прав дітей до народження». Ще століття тому права дитини як категорія не існували, а дитина не визнавалася суб’єктом права. У цьому аспекті існуючі сьогодні проблеми щодо забезпечення, дотримання, захисту прав дитини в Україні свідчать про те, що процес утвердження прав дитини в нашій країні триває.

Втім, і досі існує категорія дітей, які перебувають у безправному, беззахисному стані. Це стосується кожного, адже кожен був такою дитиною. Мова йде про дітей, що знаходяться на пренатальній стадії розвитку, щодо яких Конвенцією про права дитини (абзац десятий преамбули) визначено: «…дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження».

Проблеми, що стосуються низького рівня народжуваності, високого рівня пренатальної смертності, вроджених вад немовлят, занепаду сімейних цінностей, зневаги до дитини та її потреб, є лише наслідками зневажливого ставлення до самоцінності дитини на пренатальній стадії розвитку, її правової автономії, потреби у посиленому правовому захисті, зважаючи на особливо вразливий стан такої дитини.

З огляду на нерозривний зв’язок дитини, що знаходиться на пренаталь­ній  стадії розвитку, з вагітною матір’ю, її права слід розглядати у взаємодії з правами матері. Аналогічного підходу дотримується і Європейський суд з прав людини, який зазначає, що:

1) вагітність не належить виключно до сфери приватного життя, оскільки приватне життя вагітної жінки є тісно пов’язаним з плодом, що розвивається («Брюггеманн і Шойтен проти Німеччини»);

2) життя плоду тісно пов’язане і не може розглядатися в ізоляції від життя вагітної жінки («Х. проти Об’єднаного Королівства»);

3) абсолютне право на життя плоду визнати неможливо, однак можливе визнання права на життя плоду з деякими обмеженнями («Х. проти Об’єднаного Королівства»).

Таким чином, ЄСПЛ зачепив питання ступеня абсолютизації прав дитини, що знаходиться на пренатальній стадії розвитку. Як відомо, ступінь абсолю­тизації є одним із критеріїв класифікації прав людини, за яким вони поділяються на абсолютні і обмежені, тобто такі, що можуть зазнавати справедливих зако­нодавчих обмежень. При цьому вагітна матір може мати як абсолютні, так і обмежені права відповідно до законодавства. Що ж до дитини, яка знаходиться на пренатальній стадії розвитку, то до моменту досягнення нею життєздатності, яким в Україні офіційно визнано 22-тижневий термін вагітності, говорити про наявність у неї абсолютних прав не видається за можливе.

Так, при виникненні конфлікту між абсолютним правом вагітної матері на життя з правом на життя дитини, що знаходиться в її утробі і не досягла життєздатності, абсолютне право на життя дитини не дозволить перервати вагіт­ність і в результаті призведе до загибелі і матері, і дитини, яка поки що не може вижити поза утробою матері.

Інша ситуація складається, якщо конфлікт виникає між обмеженим правом матері та обмеженим правом дитини на терміні до 22-х тижнів вагітності. Прикладом такого конфлікту може бути право на життя дитини, що знаходиться на пренатальній стадії розвитку (обмежене, оскільки абсолютним воно бути не може), і право жінки на повагу до її приватного життя, що захищається стат­тею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначене право також є обмеженим в силу частини другої статті 8, де зазначено про мож­ливість втручання органів державної влади у здійснення права на повагу до при­ватного життя, коли таке втручання здійснюється відповідно до закону і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громад­ської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У такому разі, очевидно, має бути знайдено справедливу межу, баланс права дитини на життя і права матері на повагу до приватного життя.

Втім, ситуація змінюється з моменту досягнення дитиною стану життє­здатності у 22 тижні вагітності, коли дитина вже може існувати автономно від тіла матері, хоча і не без сторонньої допомоги. З цього моменту справедливою видається поява у дитини абсолютних прав, адже у разі виникнення конфлікту абсолютного права вагітної матері з абсолютним правом дитини в утробі існує можливість стимулювання передчасних пологів з подальшим наданням дитині медичної допомоги.

Конфлікт, що може виникати між правами цих двох суб’єктів є, скоріше, винятком, ніж правилом. Саме тому обсяг прав дитини, що залишаються за межами такого можливого конфлікту, потребує захисту держави.

Враховуючи зазначене, пропонуємо включити до Рекомендацій парла­ментських слухань на тему: «Права дитини в Україні: забезпечення, дотримання, захист» такі доручення:

1) Кабінету Міністрів України розробити та внести на розгляд Верховної Ради України:

проект Закону про засади державної політики щодо правового захисту дитини, що знаходиться на пренатальній стадії розвитку;

проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо посилення захисту прав дитини до народження;

2) Міністерству освіти і науки України доповнити навчальні програми загальноосвітніх навчальних закладів курсом «Права дитини» з висвітленням вразливого стану дитини до народження та необхідності захисту її прав;

3) Міністерству охорони здоров’я України переглянути підзаконні нормативно-правові акти в аспекті захисту прав дитини, що знаходиться на пренатальній стадії розвитку.