ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

СІМЕЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ — ЦІЛІ ТА ЗАВДАННЯ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

17 червня 2015 року, 15 година 5 хвилин

 

Веде засідання Перший заступник Голови Верховної Ради

України ПАРУБІЙ А.В.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Доброго дня! Прошу заходити до залу та займати свої місця.

Святі отці! Шановні учасники парламентських слухань! Верховна Рада України 22 квітня 2015 року ухвалила рішення про проведення 17 червня цього року парламентських слухань на те­му: “Сімейна політика України — цілі та завдання”. Відповідно до постанови Верховної Ради України від 22 квітня 2015 року сього­дні ми проводимо парламентські слухання, за результатами яких будуть прийняті Рекомендації парламентських слухань.

Ми вдячні всім учасникам парламентських слухань — представникам органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, релігійних та громадських організацій, які беруть участь у слуханнях. Адже тема сім’ї і її значення в українському суспільстві надзвичайно важлива. Для нас, українців, сім’я завжди була фундаментом виховання і соціалізації наших громадян. Взає­мовідносини в сім’ї і стабільність цих відносин, завжди визначали і стабільність взаємовідносин у державі.

Не сумніваюсь, що більшість промовців наголошуватимуть на необхідності посилення фінансової підтримки, певних складо­вих державної сімейної політики. Незважаючи на те, що держава перебуває сьогодні у дуже складному становищі через російську агресію, через те, що Російська Федерація веде війну проти Украї­ни, через важке соціально-економічне становище в нашій країні, пов’язане з воєнними діями і з тими глибинними реформами і перетвореннями, які сьогодні відбуваються, вкрай важливо дуже виважено підходити до питання сім’ї, до питання виховання. Збіль­шення кількості соціально вразливих сімей через недостатню під­тримку держави призведе у найближчій перспективі до збільшен­ня витрат на лікування дітей та оплату лікарняних їхніх батьків, боротьбу з підлітковою злочинністю, збільшення кількості виправ­них установ для дітей.

З іншого боку, не можна все зводити лише до фінансового забезпечення. Неможливо підготувати людину до сімейного життя на коротких курсах перед укладанням шлюбу. Цей процес необ­хідно починати ще змалечку, з сім’ї, з дитячого садка та школи, пояснюючи дитині простими словами, що таке сім’я, хто такий чоловік і дружина, якими є їхні права та обов’язки. Окрему увагу треба приділити пропаганді сімейних цінностей в інформаційному просторі.

Безумовно, сімейна політика має багато аспектів. Впевне­ний, що у виступах і доповідях буде озвучено багато нагальних проблем та запропоновані цікаві пропозиції щодо вдосконалення державної політики в цьому напрямі. Завдяки вашій активності ми  зможемо забезпечити плідну роботу під час парламентських слухань.

І тому на початку я хочу озвучити регламент нашої роботи. Ми заслухаємо доповідь заступника міністра соціальної політики України (15 хвилин) та співдоповідь голови Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (до 10 хвилин). Потім пе­рейдемо до обговорення, на кожний виступ пропонується відве­сти до 5 хвилин.

Хочу нагадати, адже не у всіх присутніх є досвід парла­ментської роботи, що за 30 секунд до завершення вашого часу прозвучить сигнал, який означатиме, що за півхвилини мікрофон вимкнеться автоматично. Тому пропоную викладати свої пропози­ції на початку виступу, вони будуть внесені до проекту Рекомен­дацій парламентських слухань, який вам роздано, щоб ми мали можливість врахувати їх під час доопрацювання і підготовки від­повідного проекту постанови Верховної Ради України.

Після завершення обговорення ми заслухаємо заключне слово заступника міністра соціальної політики та голови Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму.

І ще одне. Якщо хтось із вас, зважаючи на обмежений час проведення парламентських слухань — 3 години, не встигне ви­ступити, але має тези виступу чи пропозиції до проекту, їх можна подати до секретаріату Комітету, працівники якого знаходять­ся  ліворуч від нас. Стенограма парламентських слухань, до якої будуть включені і невиголошені виступи, буде розміщена на веб-порталі Верховної Ради України, а пізніше матеріали парламент­ських слухань будуть видані окремим збірником.

Якщо немає заперечень, переходимо до розгляду питання порядку денного. Отже, до доповіді запрошується заступник міні­стра соціальної політики України з питань європейської інтеграції Устименко Сергій Олександрович. Будь ласка, до трибуни.

 

УСТИМЕНКО С.О., заступник міністра соціальної політики України з питань європейської інтеграції. Доброго дня, шановний Андрію Володимировичу! Шановні народні депутати! Шановні учасники парламентських слухань! Передовсім дозвольте висло­вити подяку за винесення на парламентські слухання цього над­звичайно важливого питання.

Сім’я — це, дійсно, та основа, на якій будується суспільство, це той визначальний фактор у формуванні чоловіка і жінки, який створює та зміцнює нашу націю. У сім’ї формуються та укріплю­ються людські та національні цінності, створюється потенціал для побудови міцної держави. Водночас благополуччя сім’ї є об’єктив­ним індикатором загального становища в державі.

Стабільне покращення становища сім’ї можливе лише за умови формування політики, орієнтованої на людину, на сім’ю, в усіх, без винятку, сферах. Питання ефективної сімейної політики я вважаю наскрізним. Воно стосується і забезпечення відпові­дального батьківства, і патріотичного виховання, і супроводження сімей у складних життєвих обставинах. Досвід багатьох країн пе­реконливо доводить, що зовнішні і внутрішні проблеми сім’ї ефек­тивніше вирішуються саме за допомогою спеціально організова­ної системи державної сімейної політики.

Треба усвідомлювати, що нинішня ситуація у сфері підтримки та забезпечення необхідних умов для повноцінного функціонування інституту сім’ї в Україні залишається далекою від ідеальної. Це стосується всіх сфер життєдіяльності держави і сус­пільства: від соціального стимулювання сімей, спроможних у пов­ному обсязі виконувати свою економічну функцію, до підтримки сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Причини сучасної кризи сім’ї в Україні зумовлені змінами, викликаними негативним впливом економічної ситуації та спосо­бом життя населення, а також подіями на сході України, пов’яза­ними з проведенням антитерористичної операції. Сьогодні інсти­тут сім’ї переживає істотні труднощі: втрачаються національні традиції багатодітності, підвищується рівень позашлюбних народ­жень, помітно зросла чисельність неповних сімей, які є досить вразливими щодо ризику бідності і потребують соціального за­хисту та дієвої підтримки з боку держави, до цього часу існують стереотипи у розподілі сімейних ролей жінок і чоловіків щодо виконання батьківських обов’язків.

Найбільш вразливими за сучасних соціально-економічних умов є, безумовно, багатодітні сім’ї. Чітко простежується взаємо­зв’язок між збільшенням кількості дітей у сім’ї та зниженням рівня їх матеріальної забезпеченості. Болючою залишається проблема бідності, від якої потерпають переважно сім’ї з дітьми, особливо багатодітні (приблизно 53 відсотки всіх багатодітних сімей). Рівень бідності сімей з дітьми майже вдвічі перевищує рівень бідності сімей без дітей.

У цьому контексті державною підтримкою на сьогодні вже охоплено понад 4,7 мільйона сімей. Бюджетні видатки на ці цілі у 2015 році становлять близько 70 мільярдів гривень. Не буду зу­пинятися на статистиці, детальна інформація щодо грошової до­помоги є у ваших робочих матеріалах.

Іншим ключовим компонентом державної сімейної політики є, безумовно, захист прав дітей. Особливо важливим завданням на сучасному етапі розвитку сімейної політики в Україні є забез­печення права дитини на проживання саме в сімейному сере­довищі. Станом на початок 2015 року, в Україні нараховувалося 83 176 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що значно менше, ніж минулого року. Найбільш поширеними фор­мами виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, стали саме сімейні форми виховання — опіка, піклу­вання, дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї. Нині у них виховуються 73 255 дітей, або майже 88 відсотків загальної кіль­кості дітей цієї категорії.

Водночас необхідно продовжити трансформацію системи закладів для дітей та розвиток системи послуг у громаді, особ­ливо в умовах децентралізації, що зараз відбуватиметься. Адже, попри зменшення кількості дітей-сиріт, які виховуються в інтер­натних закладах, на початок року в таких закладах все ще зали­шалося 7772 дитини.

Не менш важливим напрямом діяльності Мінсоцполітики є розроблення нової сучасної концепції забезпечення прав дітей в  Україні. Наразі хочу повідомити, що при Міністерстві соціальної політики утворено робочу групу з розроблення проекту Закону України про Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на період до 2021 року. Робоча група також займається розробленням інших стратегічних загальнодержавних документів із залученням всіх заінтересованих центральних та місцевих органів виконавчої влади, науковців, представників гро­мадських та благодійних організацій.

Забезпечення прав дітей, соціальної підтримки вразливих сімей з дітьми відповідно до чинних нормативно-правових актів покладено на вісім основних суб’єктів соціальної роботи — Службу у справах дітей, центри соціальних служб для сімей, дітей та мо­лоді, установи закладів освіти, охорони здоров’я, соціального за­хисту, молоді, спорту і органів внутрішніх справ.

Хочу зазначити, що впродовж 2014 року центрами соціаль­них служб для дітей, сім’ї та молоді взято на облік та охоплено соціальними послугами понад 388 тисяч сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах. Під соціальним супроводом пе­ребували більше 95 тисяч сімей, які залежно від причин, що при­звели до складних життєвих обставин, отримали відповідну допо­могу та підтримку, у тому числі консультації психологів, допомогу юриста, сприяння в оформленні документів на отримання держав­них соціальних виплат, сприяння у працевлаштуванні, навчанні то­що. За результатами проведеної роботи понад 93 відсотки сімей виведені з кризи.

У ході здійснення соціального супроводу вдалося запобігти соціальному сирітству більш як 14 тисяч дітей. Щодо 13 тисяч дітей попереджено ризик вилучення з сім’ї, крім того, поперед­жено відмову від 802 новонароджених дітей, а 1,5 тисячі діток по­вернуто з державних закладів утримання до біологічних сімей.

Можна і далі наводити позитивні приклади та цифри, проте кількість тих, хто потребує підтримки, наразі зростає з геометрич­ною прогресією. Нові виклики сьогодення (відсутність кадрового ресурсу, зменшення рівня фінансування) потребують більш кри­тичного підходу і аналізу ситуації.

Практика підтверджує, що з проблемною сім’єю можуть одночасно працювати спеціалісти декількох зазначених вище ві­домств, проте їхні дії, на жаль, на сьогодні є недостатньо скоор­динованими, відсутнє, я сказав би, навіть спільне бачення мето­дології підтримки сімей з дітьми, формування засад відпові­дального батьківства, розуміння потреб дитини, якості її догляду та виховання і виконання батьківських обов’язків.

Суб’єкти надання послуг переважно сконцентровані в міс­тах  — обласних і районних центрах. На більшості територій відсутня первинна ланка соціальної роботи з сім’ями з дітьми на рівні громад. Ви знаєте, яка критична ситуація з фахівцями із соціальної роботи, все це ускладнює процеси раннього виявлен­ня  проблем та доступність послуг. Така ситуація призводить до ускладнення випадків, а їх вирішення на рівні громад стає, фак­тично, неможливим. Несвоєчасне втручання негативно познача­ється на рівні забезпечення потреб дитини і нівелює батьківські функції, що нерідко призводить до вилучення дитини та помі­щення її до інтернатної установи. А, як свідчать дослідження, на жаль, колишні вихованці інтернатів у 10 разів частіше за інших ді­тей зазнають сексуального насильства, у 30 разів частіше стають алкозалежними і в 45 разів частіше — безробітними. Я вже не ка­жу, що більшість із них, на жаль, стає на злочинний шлях.

Окрім того, направляючи дітей до інтернатних закладів, ми самі створюємо економічні проблеми в майбутньому. Погодьтеся, певна частка таких дітей, на жаль, згодом потребуватиме постій­ної підтримки у вигляді виплат по безробіттю, соціальної допо­моги, витрат на реабілітаційні програми від нарко- і алкозалежно­сті або, можливо, навіть йтиметься про утримання в пенітенці­арних закладах.

Тому за підтримки Світового банку в Чернігівській, Київській, Житомирській, Дніпропетровській областях та місті Києві будуть реалізовуватися програми реформування інтернатних закладів для дітей та розвитку систем підтримуючих послуг для вразливих сімей з дітьми. Сподіваємося, що розроблені моделі трансфор­мації інтернатних закладів стануть підґрунтям для розвитку си­стеми підтримуючих послуг для сімей з дітьми на рівні громади та припинення направлення дітей до інтернатів.

Безперечно, процеси децентралізації вимагають підвищення відповідальності місцевих органів влади за становище вразливих громадян і запровадження більш універсальних та інтегрованих моделей організації соціальної підтримки сімей з дітьми на рівні громад. Насправді ми тут потребуємо єдиного міжвідомчого алго­ритму раннього виявлення вразливих сімей з дітьми, оцінки їхніх потреб і ведення випадку. Не менш важливе створення умов для розвитку ринку соціальних послуг, самоорганізації та взаємопід­тримки сімей з дітьми.

Турбота держави та її обов’язок — допомогти в матеріаль­ному забезпечені сімей загиблих учасників АТО (це теж треба ма­ти на увазі, це теж пріоритет) та виховання дітей, які залишилися без одного з батьків, які загинули при виконанні службових обов’язків.

І ще один важливий аспект (я хотів би сказати це якраз у контексті піклування про дітей, які потребують допомоги дер­жави, над яким уряд зараз наполегливо працює) — збереження та  відновлення здоров’я таких дітей, зокрема, через організацію якісного повноцінного оздоровлення і відпочинку в літній період.

Хочу підкреслити, що в поточному році заплановано охопи­ти  оздоровленням та відпочинком 1,8 мільйона дітей, це майже 43 відсотки загальної чисельності дітей шкільного віку. І акцент органи влади роблять на забезпеченні оздоровлення та відпо­чинку дітей, які потребують особливої соціальної уваги та підтримки.

Поряд з тим, для забезпечення вирішення нагальних питань соціального захисту і реабілітації учасників антитерористичної операції обласним та Київській міській державним адміністраціям доручено опрацювати питання щодо організації відпочинку демо­білізованих військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та працівників, які брали участь в антитерористичній опе­рації, членів їхніх сімей за рахунок коштів місцевих бюджетів.

І реалії сьогодення свідчать про необхідність подальшо­го здійснення такого комплексного підходу і комплексного набору заходів, спрямованих на економічну підтримку сім’ї, забезпечення відповідного соціального захисту сімей та посилення соціальної роботи з сім’єю. Зокрема, на думку міністерства, необхідно скон­центрувати зусилля на вирішенні таких завдань, як стимулювання економічного потенціалу, підвищення рівня економічної самостій­ності сім’ї, її автономії та відповідальності.

Основним засобом виконання цих завдань має бути політика доходів сім’ї. Це підтримка різноманітних форм економічної актив­ності сім’ї, використання важелів податкової та кредитної полі­тики. Значна роль належить інформаційним та освітнім заходам, спрямованим на вирішення соціальних проблем різних категорій сімей. Виконання цих завдань має відбуватися в комплексі, стати складовою цілісної державної політики підтримки сім’ї.

На завершення я хотів би точково виокремити пріоритетні напрями, над якими працюватиме міністерство цього року і в май­бутньому:

1) здійснення першочергових завдань з поліпшення соціаль­но-економічного становища сімей, особливо молодих сімей;

2) проведення широких інформаційно-просвітницьких захо­дів для різних категорій сімей, удосконалення системи освітньої роботи з питань родинного виховання, рівного розподілу сімейних обов’язків між подружжям, формування здорового способу життя;

3) своєчасне виявлення сімей з дітьми, що перебувають у складних життєвих обставинах, надання їм комплексних соціаль­них послуг за місцем проживання (шляхом, можливо, і реформу­вання системи соціальних послуг на рівні територіальних громад), орієнтованих на превентивні заходи та мінімізацію наслідків сімейного неблагополуччя;

4) вдосконалення законодавства у сфері запобігання на­сильству в сім’ї шляхом імплементації основних положень міжна­родного права в цій сфері та забезпечення більш ефективного функціонування системи надання допомоги особами, які постраж­дали від насильства в сім’ї.

Варто відзначити, що ми зараз наближаємося до ратифікації Стамбульської конвенції (Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству), до виконан­ня положень Ланцаротської конвенції (Конвенція Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насиль­ства), і хоча б із восьмої спроби будемо намагатися ратифікувати Гаазьку конвенцію (Конвенцію про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення). Реалізація окреслених пріо­ритетів сприятиме створенню оптимальних соціально-економічних умов для утвердження в суспільстві матеріально забезпеченої, фі­зично і духовно здорової, соціально благополучної сім’ї, забезпе­чить виконання основних її функцій, передовсім виховної та демографічної.

Хотів би зазначити, що в пунктах 3 і 11 проекту Рекомен­дацій чітко виписані 10 завдань Міністерству соціальної політики, що стосуються внесення на розгляд Кабінету Міністрів конкретних програмних і методологічних документів, а також нормотворчих ініціатив, спрямованих на поліпшення сімейної політики в Україні. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

До співдоповіді запрошується голова Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Палатний Артур Леонідович. Будь ласка.

 

ПАЛАТНИЙ А.Л., голова Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (загально­державний багатомандатний виборчий округ, партія “Блок Петра Порошенка”). Доброго дня, шановний головуючий, шановні учас­ники парламентських слухань! Чотири роки тому Верховна Рада України вже розглядала на парламентських слуханнях питання сімейної політики. Було обговорено широкий спектр проблем, пролунало багато цікавих пропозицій, постановою Верховної Ради України затверджені Рекомендації парламентських слухань. Проте частина цих рекомендацій залишилася невиконаною.

Безумовно, органи державної влади вживають певних захо­дів до реалізації сімейної політики. Позитивним кроком у цьому напрямі стало затвердження у травні 2013 року Державної цільо­вої соціальної програми підтримки сім’ї до 2016 року. Проте на сьогодні основні зусилля держави спрямовані на розбудову си­стеми підтримки неблагополучних сімей, при цьому недостатньо уваги приділяється підтримці звичайних сімей, підготовці молоді до сімейного життя тощо.

Ми вимушені констатувати, що погіршення соціального становища громадян України, відсутність незалежних умов для забезпечення майбутнього дітей призводить до зменшення наро­джуваності, зростання кількості розлучень. Значна частина бать­ків, в силу різних причин, не знаходять часу для виховання своїх дітей, що призводить до сімейних конфліктів і, як наслідок, до со­ціального сирітства та дитячої безпритульності. У підсумку маємо негативні демографічні тенденції. Наприклад, за січень–вересень 2014 року чисельність населення України зменшилася майже на 100 тисяч осіб.

Безперечно, нині ці проблеми ще більше загострилися. Тисячі дітей втратили батьків, сотні тисяч сімей через російську агресію були вимушені залишити рідні домівки. Є випадки, коли бойовики з так званої ДНР залучають неповнолітніх до участі у воєнних діях.

Водночас з 1 січня цього року істотно погіршилося стано­вище сімей з дітьми через скорочення фінансування низки со­ціальних програм. Поряд з послабленням уваги батьків, зазначене скорочення неминуче призведе до різкого зростання підліткової злочинності та погіршення здоров’я дітей. За сучасних умов це особливо небезпечно.

На мою думку, завдання державної соціальної політики не­обхідно розділити на чотири блоки питань:

1) підготовка молоді до сімейного життя;

2) підтримка сімей у питаннях працевлаштування та забез­печення житлом;

3) підтримка сімей у питаннях виховання дітей та забезпе­чення права дітей-сиріт на виховання в сім’ї;

4) допомога сім’ям, які опинилися у складних життєвих обставинах.

У нашій державі завдання підготовки молоді до сімейного життя покладено, насамперед, на навчальні заклади. Проте відпо­відні уроки, як правило, сприймаються дітьми несерйозно. Уяв­лення дітей про сімейне життя формується з трьох джерел: досві­ду власної сім’ї, досвіду відносин між хлопчиками та дівчатками у школі та засобів масової інформації. Тому якщо держава сприя­тиме належному функціонуванню інституту сім’ї, вона забезпечить необхідне сімейне виховання дітей та закладе міцний фундамент підтримки інституту сім’ї у майбутньому.

Окрема проблема — висвітлення сімейного життя засобами масової інформації. Я розумію, що різноманітні шоу, де родичі поливають брудом один одного, мають високі рейтинги, проте все це негативно впливає на психіку підлітків. Водночас на телекана­лах бракує позитиву, і я впевнений, що Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, і Держкомтелерадіо мають вжити відповідних заходів до популяризації сімейних цінностей на екра­ні. Це перше.

Друге. Неможливо забезпечити належне функціонування сімей без вирішення двох головних завдань — працевлаштування та забезпечення належним житлом. Хочу нагадати, що рівень бід­ності сімей з дітьми становить близько 30 відсотків і майже вдвічі перевищує цей показник сімей без дітей — 16 відсотків. Ми також маємо високий рівень бідності у багатодітних сім’ях (майже 46 відсотків) та в сім’ях з двома дітьми (42 відсотки).

За минулий рік чисельність безробітних збільшилася на  332 тисячі осіб і досягла майже 2 мільйонів. Тому держава має  посилити роботу з працевлаштування молодих батьків, щоб допомогти сім’ям. Окрему увагу необхідно приділити праце­влаштуванню учасників АТО та внутрішньо переміщених осіб.

На жаль, держава вже другий рік поспіль не фінансує Державну програму забезпечення молоді житлом, а це — запору­ка стабільності молодих сімей. До того ж будівництво житла — це нові робочі місця для українців. Наш Комітет пропонував виділити на фінансування цієї програми 200 мільйонів гривень, але ця про­позиція, на жаль, не була підтримана.

Третє. З нового року спостерігається тенденція до злиття та скорочення позашкільних закладів, у тому числі дитячо-юнацьких спортивних шкіл. Крім того, скасоване фінансування за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати праце­здатності. Зупинено фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення дітей, функціонування дитячо-юнацьких спортив­них шкіл. Запроваджена плата за навчання дітей у спортивних школах. Членам Комітету за підтримки уряду вдалося домогтися виділення субвенцій місцевим бюджетам на фінансування спор­тивних шкіл. За ініціативою нашого Комітету прийнято закон, який скасовує плату за навчання у спортивних школах та забороняє закриття спортивних закладів без згоди Міністерства молоді та спорту України. Проте цього, на жаль, недостатньо. Разом з уча­сниками слухань ми повинні довести уряду, що економія на дитя­чому дозвіллі та відпочинку призведе до більш серйозних втрат.

Не менш важливо посилити підтримку талановитих дітей. Україна багата на таланти: наші діти перемагають на міжнародних олімпіадах, у міжнародних студентських турнірах, проте вони не отримують належної підтримки з боку держави, а всі витрати лягають виключно на плечі сім’ї. Тому дітям із малозабезпечених сімей важко досягти високих результатів на міжнародному рівні, повністю реалізувати свої здібності. Значна кількість юних талан­тів ще до закінчення школи втрачають жагу до навчання і творчо­сті, а найвитриваліші з них, на жаль, шукають щастя за кордоном. Тому необхідно створити державну систему підтримки юних та­лантів, це буде найкращою інвестицією в майбутнє держави.

У зв’язку з російською агресією збільшилася кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Необхідно своєчасно брати їх на відповідний облік та оперативно вирішувати питання їх залучення до сімейних форм виховання.

Крім того, значна кількість дітей виїхали з Донбасу до роди­чів без супроводу батьків чи інших законних представників. Необ­хідно продумати механізм надання таким дітям статусу внутрішньо переміщених осіб та запровадження тимчасової опіки родичів над ними.

Четверте. Пріоритетного значення набуває допомога сім’ям, які перебувають у складних життєвих обставинах, та їх соціальний супровід.

Основним принципом роботи має бути індивідуальний підхід до кожної дитини, кожної сім’ї з урахуванням їх особливостей. Всі ці принципи задекларовані, але як все відбудеться насправді, на жаль, не знає ніхто. А це серйозна проблема, оскільки всю відпо­відальність покладено на відповідні органи та служби. Водночас набагато простіше допомогти родині, яка потрапила у складну си­туацію, ніж працювати з неблагополучною сім’єю. Тому нам необ­хідно створити єдину систему соціального моніторингу за участю навчальних та медичних закладів: лікарю чи вчителю набагато простіше побачити і зрозуміти проблеми родини, ніж соціальному працівникові.

Окреме питання — боротьба з домашнім насильством. На жаль, війна посилює агресію в суспільстві, і від цього страждають насамперед жінки та діти. Державні органи повинні оперативно запобігати випадкам насильства та надавати допомогу жертвам. Особливу увагу слід приділити захисту прав дітей, які стають жертвами домашнього насильства при будь-якому конфлікті між батьками. Сподіваємося, що ратифікація Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьба з такими явищами допоможе Україні у по­слабленні гостроти проблем домашнього насильства.

Шановні учасники парламентських слухань! Комітет свідомо скоротив час співдоповіді, щоб пролунало більше виступів фахів­ців. Сподіваємося, що виступи доповнять яскравими прикладами тези доповіді і співдоповіді та внесуть конкретні пропозиції щодо вдосконалення проекту Рекомендацій парламентських слухань. Ми повинні спільно працювати на благо нашої держави, на благо дітей (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

Шановні учасники парламентських слухань, переходимо до обговорення. Хочу нагадати, що на обговорення відводиться до 3 годин, на кожний виступ — до 5 хвилин.

Отже, до слова запрошується народний депутат України, голова підкомітету Комітету з питань бюджету, представник фрак­ції політичної партії “Народний фронт” Унгурян Павло Якимович. Будь ласка.

 

УНГУРЯН П.Я., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Народний фронт”). Хочу при­вітати всіх старовинним українським вітанням: “Слава Ісусу Христу!”.

 

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Навіки слава!

 

УНГУРЯН П.Я. Слава Богу, що ми знаємо, як відповідати. Дякую всім, що зібралися.

Окрім того, що в парламенті працюють різні комітети і різні професіонали, у нас є й міжфракційні об’єднання. Власне, наші сьогоднішні парламентські слухання ініційовані міжфракційним де­путатським об’єднанням “За духовність, моральність та здоров’я України”, яке включає більше 100 народних депутатів з усіх парламентських фракцій, що входять до демократичної коаліції. Я вдячний колегам, які підтримали проведення цих слухань, нам їх треба зробити регулярними.

Дякую Артуру Палатному, дякую працівникам секретаріату Комітету, які попрацювали і підготували парламентські слухання. Дякую всім, хто зібрався сьогодні, — це народні депутати, свя­щеннослужителі, представники уряду, Адміністрації Президента, молодь, представники громадських організацій, міжнародних ор­ганізацій, місцевих органів влади та органів місцевого самовряду­вання. Це чудово, що у нас сьогодні відбувається така дискусія.

Чому ми зібралися? Є очевидні проблеми в державі. Вже го­ворилося про наші зовнішні проблеми, про агресію, про економі­ку, але існують і проблеми соціального характеру. Власне, для чого існує держава, для чого функціонує економіка? Щоб люди були щасливими, щоб люди були заможними, щоб ми розвивали­ся як нація. На жаль, ми маємо великі проблеми в цьому плані.

За захворюваністю на ВІЛ/СНІД ми чемпіони в Європі. Наркоманія — навіть не хочеться з цієї високої трибуни зачитувати статистику. Аборти — щороку, тільки за офіційними даними, близько 250 тисяч жінок приймають рішення про штучне перери­вання вагітності. Алкоголізм — ми перші в світі за рівнем дитячого алкоголізму. Суїциди — один з найвищих рівнів у Європі, особли­во самогубств серед молоді у віці до 25 років.

У чому причина цих соціальних негараздів? Ми з вами розуміємо, що багато проблем, на жаль, народжуються в сім’ї. Неблагополучна сім’я, невміння батьків налагодити відносини в сім’ї, невміння виходити із конфліктних ситуацій. За роки неза­лежності ми маємо стабільний показник — від 60 до 70 відсотків сімей розлучаються, причому часто упродовж перших 3–5 років подружнього життя. Це жахливо.

Існують три пласти проблем, що призводять до такого ста­новища української сім’ї, яка на сьогодні, в переважній більшості, на жаль, є неповною, немає чоловіка (це частіше), а інколи немає жінки.

Перший пласт — проблеми, пов’язані з дошлюбною пробле­матикою: молодь не готова до шлюбу, у молодих людей не вихо­вано відповідального ставлення до сім’ї. Через ліберальні мас-медіа нав’язується ставлення до інтимних відносин, до будь-яких інших відносин у сім’ї як до чогось нерозважливого і невідпові­дального, що можна практикувати на одну ніч.

У шлюбі виникає другий пласт проблем, пов’язаних з еко­номічною складовою. Це питання, чи утворювати сім’ю. Де жити? Як народжувати дітей? Безумовно, це питання до влади, до від­повідних міністерств. Однак є й інше питання: як ми всі разом, суспільство (а сьогодні тут зібрані різні прошарки суспільства), вчимо сім’ї, що вже утворилися, боротися за своє майбутнє, за майбутнє своїх дітей, вирішувати проблемні, конфліктні ситуації, виховувати у дітей повагу до батьків, до старших?

І третій пласт проблем — це імпортовані проблеми. Наприклад, я, чесно кажучи, не зовсім розумію, навіщо було тій невеличкій групі активістів на Оболоні проводити парад, про який зараз багато говорять. Що, у нас під час війни немає інших проб­лем, чи це найбільша проблема України?

Протягом останніх років ми з народними депутатами та експертами підготували проект Національної сімейної стратегії, який сьогодні роздали вам, у тому числі, щоб порадитися...

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте. Промо­вець просить 2 хвилини, немає заперечень? Будь ласка.

 

УНГУРЯН П.Я. Дякую. Отже, ми запропонували стратегію у п’яти площинах: державна політика; освіта; медіапростір, який дуже серйозно впливає на свідомість і дітей, і батьків, і всього суспільства; громадський сектор і корпоративні культури; релігій­не середовище, що може зробити церква незалежно від конфесій.

Принагідно хочу подякувати Президенту України і Прем’єр-міністру України за те, що вони завжди звертаються до нації в колі своєї сім’ї. Це чудово, коли дружина і дітки разом із керівниками держави.

Що ми пропонуємо до дискусії і до включення до Рекомен­дацій парламентських слухань?

У режимі підготовки змін до Конституції, які зараз обговорю­ються, необхідно ще раз наголосити в Основному Законі, що сім’я в Україні — це союз чоловіка і жінки. Так чи ні? Так. Нам потрібно встановити День сім’ї на державному рівні.

Нам потрібно нарешті зрозуміти, хто в уряді, в інститу­ційному вимірі, відповідає за сім’ю. У нас немає на сьогодні міністерства, яке навіть мало б відповідну назву. Треба або знову відновити Міністерство сім’ї і молоді, тому що є відповідний пар­ламентський комітет, або запровадити спеціального урядового уповноваженого з питань сім’ї, оскільки у нас є Уповноважений Президента з прав дитини.

Нам потрібно налаштувати систему освіти (ми звертаємося до Міністерства освіти і науки, до Міністерства юстиції), у РАЦСах, у школах запровадити підготовку старшокласників до подруж­нього життя. Це дуже важливо.

Ми можемо багато чого запропонувати, але маємо зрозу­міти: не все, на жаль, можна змусити людей робити законом.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Вибачте, залишилося 30 секунд, прошу завершити.

 

УНГУРЯН П.Я. Тут, у парламентській залі, нам доводиться переконувати своїх колег. Але справа сім’ї, відродження духов­ності — це питання боротьби всього українського суспільства. І тому ми звертаємося до представників церков, громадськості, до активістів, до всіх: борімося за велику, потужну традиційну україн­ську сім’ю. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

До слова запрошується Уповноважений Президента України з прав дитини Кулеба Микола Миколайович. Будь ласка.

 

КУЛЕБА М.М., Уповноважений Президента України з прав дитини. Доброго дня, шановний головуючий, шановні учасники парламентських слухань! Я дуже дякую Павлу Унгуряну за такий змістовний виступ. Можливо, в чомусь радикальний. Але в тому, що стосується сім’ї і дітей, на моє глибоке переконання, ми має­мо бути радикалами.

Сьогодні ми маємо відповісти на першочергове запитання: якою ми хочемо бачити Україну в наступному році і, можливо, че­рез 10 років саме в розрізі дитячої, сімейної політики? Якою ми хочемо бачити сім’ю? Тобто насамперед ми маємо визначити національні цінності, в яких чітко буде відображено, якою ми хо­чемо бачити сім’ю, якими ми хочемо бачити дітей. Далі відповідно до цього сформувати національні інтереси. І потім вже ставити цілі щодо виконання конкретних програм, які дадуть змогу забез­печити ці інтереси і цінності.

Для мене як Уповноваженого Президента України з прав дитини сімейна і дитяча політика є невід’ємними складовими єдиного процесу — процесу розбудови держави і формування нації. Від того, яке місце і роль будуть відведені питанням сім’ї і дітей у державі, залежить, у якій країні ми будемо жити.

Аналіз сучасного стану інституту сім’ї свідчить про серйозні стратегічні прогалини у формуванні державної політики в цій сфе­рі. До таких висновків мене спонукає той факт, що за роки неза­лежності України дитяче населення скоротилося з 10 до 8 мільйо­нів. Кожна п’ята дитина народжується поза шлюбом. Народження дітей стало фактором, який значно посилює ризик сім’ї опинитися в категорії бідних. За результатами деяких досліджень, 80 від­сотків багатодітних сімей перебувають за межею бідності. Бідність — одна з найгостріших проблем, з якими сьогодні сти­каються українські сім’ї.

Ще одна проблема — погані житлові умови. Наприклад, на квартирному обліку в Україні перебувають майже 30 тисяч багато­дітних сімей, у минулому році житло отримали лише 136 таких сімей. Така ж ситуація з наданням житла дітям-сиротам, одиноким матерям та іншим категоріям сімей. Сім’ї вимушених переселен­ців, які фактично втратили своє житло, не можуть стати на квар­тирний облік за новим місцем проживання. Державної програми забезпечення житлом таких сімей на сьогодні не існує. Цю про­граму треба приймати невідкладно.

Однак проблеми, з якими стикається сучасна сім’я, набагато ширші, ніж складне матеріальне становище. Ми маємо шалений дефіцит дитячої інфраструктури, яка дозволяла б батькам поєдну­вати роботу з вихованням дитини. Не вистачає місць у дитячих садках, вони переповнені: на 100 місць — 120 дітей. Мережа ден­них центрів для дітей з інвалідністю, центрів соціальної підтримки сім’ї і дітей, позашкільних навчальних закладів є недостатньою. Закликаю керівників місцевих органів влади до створення таких закладів шляхом реформування напівпустих і неефективних інтер­натних закладів.

Мене надзвичайно турбує проблема руйнації сімейних цін­ностей і відповідального батьківства, зміни морально-етичних орієнтирів. Лібералізація міжстатевих стосунків, тяжіння до спожи­вацького способу життя, небажання дедалі більшої кількості людей брати шлюб, небажання чоловіків реєструватися батьком дитини стають нормою для сучасної молоді.

Сімейні конфлікти, внутрішньосімейні викрадення дітей, хоч як це прикро, стали звичним явищем у нашому житті. Щороку розлучаються майже 130 тисяч сімей. Процес визначення місця проживання дитини у більшості випадків переростає у війну між батьком і матір’ю, заручниками якої стають діти. Кожна десята дитина не отримує від батька чи матері аліментів або отримує їх із  значним запізненням, і в більшості випадків це мізерні суми, яких недостатньо для утримання дитини. На сьогодні у виконавчій службі — майже 700 тисяч проваджень щодо відшкодування алі­ментів. Вдумайтеся, 700 тисяч, кожна десята дитина!

Надзвичайно гостро стоїть питання безпеки дитини. Практика свідчить, що джерелом небезпеки для дитини найперше стають самі батьки. Ми маємо величезну кількість прикладів, коли батьки нехтують потребами дитини, вчиняючи стосовно неї на­сильство, неспроможні її захистити: 36 відсотків дітей стверджу­ють, що хоча б раз на рік зазнають насильства, і що найстраш­ніше — в більшості випадків воно залишається безкарним. Злочини, які вчиняються проти дитини, особливо сексуального ха­рактеру, практично неможливо довести, дітям ніхто не вірить, і во­ни залишаються зі своєю бідою сам на сам.

Звертаюся до народних депутатів: потрібно невідкладно переглянути положення Кримінального, Кримінального процесу­ального, Цивільного процесуального кодексів на предмет запро­вадження ефективних механізмів…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Будь ласка, 30 секунд для завершення.

 

КУЛЕБА М.М. Як мінімум, ми повинні запровадити обов’яз­кову норму про право дитини мати державного захисника і в кри­мінальному, і в цивільному судочинстві. Переконаний, що питання безпеки дитини повинно посісти провідне місце у внутрішній і зовнішній політиці України.

Насамперед потрібно внести зміни до законів України “Про основи національної безпеки України”, “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”, якими визначити, що дитина, її безпека і благополуччя є об’єктом національної безпеки. Наявність більш як 100 тисяч дітей, які виховуються в закладах несвободи, якими по суті є інтернатні заклади, я розцінюю як пряму загрозу вну­трішній безпеці країни. Тому я прошу органи виконавчої влади серйозно підійти до пропозицій, які сьогодні будуть озвучені. Дуже дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

До слова запрошується Спориш Іван Дмитрович, народний депутат України, голова підкомітету Комітету з питань сім’ї, мо­лодіжної політики, спорту та туризму, фракція “Блок Петра Поро­шенка”. Будь ласка.

 

СПОРИШ І.Д., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (одномандатний виборчий округ №15, Вінницька область, партія “Блок Петра Порошенка”). Вітаю учасників парламентських слу­хань! Предметом особливої уваги з боку суспільства та держави є проблема запобігання насильству в сім’ї як одному з украй поши­рених проявів жорстокого поводження.

В умовах сучасних перетворень в усіх сферах суспільного життя родина в Україні є найчутливішим соціальним інститутом, який виконує роль своєрідного відображення соціальних норм, звичаїв, традицій. Саме тому внутрішньосімейні стосунки, а також ставлення в родині до дружини, до дітей визначають рівень су­спільного життя, демонструють готовність суспільства до прогре­сивних перетворень.

Протидія насильству в сім’ї є передумовою стабільного розвитку українського суспільства на засадах демократії та поваги до прав людини. Можна сказати, що певні зрушення у цій сфері все-таки спостерігаються. Так, за даними Міністерства соціаль­ної  політики України, кількість звернень щодо насильства в сім’ї зменшилася. Найчастіше страждають жінки від насильства у сім’ях, де чоловіки зловживають алкоголем (приблизно 76 відсотків), у ро­динах, де батько піднімав руку на матір, жінки, які визнають нормальною ситуацію, коли чоловік за певних обставин може побити дружину.

Хоч як прикро про це казати, але події, які переживає Україна останнім часом, справляють негативний вплив на відно­сини і між громадянами в суспільстві, і між членами сім’ї. Най­ближчим часом з’явиться ціла категорія військовослужбовців, які, повернувшись із зони АТО, потребуватимуть кваліфікованої психо­логічної допомоги, підтримки для подолання посттравматичних стресових розладів та проходження реабілітації. Розлади у бійців характеризуються високим рівнем конфліктності, підвищеною агре­сією, поширенням алкоголізму. Все це призводить, звісно, до ско­рочення тривалості життя.

Як свідчить міжнародний досвід, учасники бойових дій упродовж 10–20 років після повернення до мирного життя можуть стати загрозою і для власних сімей, і для всього суспільства. За статистикою, 98 відсотків із них потребують кваліфікованої до­помоги. Аналіз суїцидальної активності військовослужбовців Націо­нальної гвардії України — учасників АТО за два місяці поточно­го  року свідчить про зростання показників, вони вдвічі вищі, ніж у мирний час.

За таких обставин існує нагальна потреба в наданні військовослужбовцям — і учасникам АТО, і виконавцям завдань служби за будь-яких екстремальних бойових умов — права на безоплатну психологічну, медико-психологічну реабілітацію.

Тому за ініціативи військовослужбовців Національної гвардії України мною спільно з народними депутатами Артуром Гера­симовим та Миколою Величковичем розроблено проект Закону України щодо психологічної реабілітації військовослужбовців після виконання завдань у бойових умовах, яким пропонується надати військовослужбовцям, військовозобов’язаним після виконання ни­ми службово-бойових завдань в екстремальних бойових умовах право на безоплатне проходження психологічної, медико-психо­логічної реабілітації з відшкодуванням вартості проїзду до відповідних центрів.

Даний законопроект 22 травня розглянутий Комітетом з питань національної безпеки і оборони та включений до порядку денного роботи Верховної Ради. Тому хотілося б, щоб ми швидше прийняли даний законопроект як закон.

Слід зупинитися ще на одному вкрай важливому питанні — необхідність законодавчого врегулювання оздоровлення та відпо­чинку дітей загиблих учасників масових акцій громадянського про­тесту, дітей учасників бойових дій, дітей, переміщених з тимчасо­во окупованих територій або районів проведення анти терори­стичної операції. На розв’язання цієї проблеми спрямований про­ект Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо організації оздоровлення та відпочинку дітей, збереження мережі дитячих оздоровчих закладів (№2917), пода­ний головою Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Артуром Палатним та народними депутатами — чле­нами нашого Комітету. Тому також хотілося б попросити, щоб ще на цій сесії Верховної Ради відповідний закон був прийнятий.

Державна сімейна політика не повинна будуватися за залишковим принципом, вона має орієнтуватися на забезпечення належних умов життєдіяльності сімей з дітьми, стати стратегічною інвестицією в розвиток України. Зрозуміло, що в рік війни Путіна проти українського народу фінансування зменшене, але, сподіва­юся, з найближчою перемогою все налагодиться, і питання сімей­ної політики стане справді пріоритетним у нашій країні. Слава нашим воїнам, які нас захищають, і слава неньці-Україні!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

До слова запрошується Нузхат Есан, представник Фонду народонаселення ООН в Україні.

 

ЕСАН  НУЗХАТ, представник Фонду народонаселення ООН в Україні. Шановний головуючий! Шановні члени парламенту! Пані та панове! Перепрошую, що говоритиму англійською, ви зможете скористатися перекладом.

Від імені Фонду народонаселення ООН (UNFPA) в Україні маю нагоду висловитися щодо сімейної політики в Україні. Я про­жила в Україні п’ять років і нині маю визнати, що пишаюся тим, що стала свідком мужності і невичерпного ентузіазму та енергети­ки українського народу, який став на шлях європейської інтеграції. Ця дорога почалася з Майдану, і те, що Україна є учасницею збройного конфлікту на сході, доводить, що вона не закінчилася. Однак ми віримо, що Україна переможе.

Підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом у 2014 році є очевидним свідченням того, що український народ спроможний побудувати нове життя за стандартами Європей­ського Союзу. Це означає, що Україна й надалі прагне просува­тися шляхом забезпечення прав людини та ґендерної політики, як передбачено директивами Європейського Союзу. Це дуже важ­ливо, особливо для сім’ї.

Українці плекають та цінують сім’ю. Дослідження свідчать, що більше 50 відсотків українців надають перевагу офіційному шлюбу, на відміну від неофіційного, 65 відсотків молодих людей цінують сім’ю більше, ніж кар’єру. Це дуже важливі цінності. На­став час їх зміцнити, взяти найкраще з українських традицій і культури та модернізувати сім’ю.

Що я маю на увазі, коли кажу “модернізувати”? Передовсім це нульова толерантність до будь-яких форм домашнього насиль­ства стосовно всіх членів сім’ї. Дослідження UNFPA свідчать, що 16 відсотків жінок в Україні відчули на собі насильство з боку чоловіка чи інших родичів. У ситуації збройного конфлікту це пи­тання є актуальним. Ми вже отримуємо тривожну статистику від наших партнерів. Військові з важкими травмами повертаються додому, часто відчувають тривогу і перебувають у стресовому стані, а відчай та злість зганяють на рідних.

Необхідно подолати стереотипи, традиційно поширені в сус­пільстві, щодо ролі жінки та чоловіка. Укорінені ґендерні стерео­типи певною мірою є причиною того факту, що Україна ще не знайшла свого місця серед найбільш розвинених країн щодо ґендерної рівності. Часто роль жінки як берегині, а чоловіка як годувальника створює ситуацію, коли жінка як кваліфікований спеціаліст не може вийти за межі традиційної ролі та реалізува­тися професійно. Те саме стосується і чоловіка, який соромиться виглядати слабким, через те що він миє посуд чи дбає про своїх дітей. У подальшому це призводить до того, що жінки мало пред­ставлені на менеджерських посадах, існує різниця в заробітній платі чоловіків і жінок, збільшується кількість злочинів за ґендер­ною ознакою, підвищується смертність серед чоловіків.

Ми знаємо, що українські жінки обіймають керівні посади, а їх кількість на посадах працівників середньої ланки навіть біль­ша, ніж чоловіків у таких сферах, як освіта та охорона здоров’я, але не на тих посадах, де приймаються рішення. І для того щоб подолати стереотипи, UNFPA спільно з Міністерством соціальної політики України започаткував медійну кампанію “Щастя в чотири руки”, що сприятиме іншому розумінню ролі подружньої пари та сім’ї в суспільстві.

На завершення хочу сказати, що гармонізована національна політика щодо сім’ї дуже важлива. UNFPA готовий допомогти Міністерству соціальної політики України в розробленні та реалі­зації цього проекту. Національна сімейна політика має базуватися на двох основних елементах — викорінення ґендерних стереотипів та боротьба з насильством у сім’ї. Дуже дякую вам за увагу. Слава Україні!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

До слова запрошується Полянський Павло Броніславович, заступник міністра освіти і науки України. Будь ласка.

 

ПОЛЯНСЬКИЙ П.Б., заступник міністра освіти і науки України. Високоповажний пане Перший заступнику Голови Верховної Ради України! Шановні пані і панове, колеги! Я не буду хизуватися кількістю цифр, які не в змозі запам’ятати звичайна людина, і не забиратиму ваш час для ознайомлення із статисти­кою. Зупинюся в межах регламенту на декількох ключових питаннях.

Вислів “діти — наше майбутнє” є гарним, але концептуально неправильним афоризмом. Діти — наше сьогодення, а їхні діти будуть нашим завтра. Відповідно проблеми і виклики, що поста­ють, ми повинні розв’язувати сьогодні, а не в якомусь гіпотетич­ному завтра.

Наступна теза. Природно, що ніхто з нас не має повнова­жень, сил і хисту одноосібно, в межах однієї бюрократичної структури чи неурядової організації, розв’язати клубок проблем, що накопичується, видозмінюється, але завжди неминуче супро­воджує кожну сім’ю.

Безумовно, я більше говоритиму про сферу освіти. Було б дивно, якби я говорив про щось інше. Велика кількість вихованців дитячих садків, школярів, студентів, викладачів, батьків, дідусів та бабусь — це, мабуть, одна з найбільших родин. Освіта в тій мо­делі, в якій вона існує на сьогодні, позитивно впливає на форму­вання дитини за участю батьків. А частково — шкодить. Події Май­дану, до речі, для мене як людини, яка все свідоме життя працює у сфері освіти (зараз я кажу, що працюю “біля освіти”), були показовими, адже й ті, хто нищив Майдан, і ті, хто його боро­нив, — вихованці української системи освіти. Часто їх навчали одні й ті самі вчителі, за тими самими програмами і підручниками, але вони зробили різні висновки з того, що дає освіта.

І сьогодні міністерство за участю громадськості (в інший спосіб ми не діємо, бо це шлях у нікуди) намагається вирішувати так, як нам це вдається (ми не досконалі, але щирі у своєму прагненні), оперативні завдання і завдання стратегічного штибу, що будуть визначені у нових законах.

Протягом останніх півтора року оперативні завдання зводи­лися до допомоги дітям з тимчасово окупованого Криму, вчи­телям і батькам. Нині це допомога кримчанам, а також вчителям, дорослим і дітям з Донецької та Луганської областей. Ми макси­мально лібералізували всі процедури евакуації, переведення ді­тей, спростили спосіб закінчення школи, отримання документів і процедуру зовнішнього незалежного оцінювання. Адже для всіх нас це — наші діти. Мене як громадянина зовсім не обходить, чи має дитина старшого шкільного віку якісь політичні уподобання, який у неї світогляд чи смак, адже це дитина — “пластилін”, з яким потрібно працювати.

На сьогодні у нас є, хоч і не дуже розгалужена, психологічна служба при Українському науково-методичному центрі практичної психології і соціальної роботи Національної академії педагогічних наук України. Нині більше 400 практичних психологів працюють у Донецькій і Луганській областях. Але не лише ми зіткнулися з тим, що просто бути психологом для роботи з такими людьми недостатньо. Війна виявила, що у нас вкрай мало фахівців із психології катастроф, тим паче виведення із стану поствоєнного синдрому. Завдяки спільним зусиллям позаминулий навчальний рік закінчився без жодної жертви на підконтрольній Україні тери­торії. Дякувати Всевишньому, цього року так само.

На оперативні завдання коштів завжди бракує. Міністерство сьогодні дуже активно співпрацює з інститутами громадянського суспільства, неурядовими організаціями, бо ми самі не спроможні цього зробити.

Наступний наш крок. Ми і надалі будемо спрощувати навчальні програми, підручники, бо це стосується здоров’я дітей. Ми також розробили концепцію національно-патріотичного вихо­вання, адже виховання починається, а інколи, на жаль, і завер­шується, в родині.

Колеги, запрошуючи всіх до співпраці, хочу запевнити, що ми абсолютно відкриті до діалогу і спільно з вами маємо вирішити й інші питання, зокрема позашкільної освіти, яка має зберегтися. Я як вчитель із багаторічним стажем не можу порушувати регла­мент. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, ви вчасно завершили виступ.

До слова запрошується Габріель Акімова, керівник програми з питань захисту дітей Представництва ЮНІСЕФ в Україні. Будь ласка.

 

АКІМОВА  ГАБРІЕЛЬ, керівник програми з питань захисту дітей Представництва ЮНІСЕФ в Україні. Шановний головуючий! Шановні колеги! Від імені Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) я хочу подякувати за надану можливість взяти участь у цих важливих парламентських слуханнях. ЮНІСЕФ вважає, що підтримка сім’ї є важливим кроком до забезпечення загального добробуту дітей.

У ці складні часи сім’я зазнає особливого впливу і потребує підтримки у створенні безпечного середовища для дітей. Під час роботи з дітьми, які постраждали внаслідок воєнного конфлікту, ми побачили, що рівень стресу і страждань зростає так само, як зростає агресія між різними групами молоді та спільноти. Дослід­ження, проведені Дитячим фондом ООН у Донецькій області, свід­чать про те, що майже 37 відсотків дітей відчувають посилення не­спокою та стресу. Надаючи певну психолого-соціальну допомогу таким дітям, працюючи з їхніми близькими та громадою, ми по­бачили, що цей показник зменшився до 6 відсотків. Це свідчить про важливість підтримки, яку надають спеціалісти з питань сім’ї, та громади, бо вона може допомогти дітям, а сім’ї допоможуть самі собі.

Україна перебуває у складних макроекономічних та еконо­мічних умовах. Однак дослідження свідчать про те, що незалежно від віку найбільшого впливу зазнають сім’ї, які живуть за межею бідності: 17 відсотків сімей з однією дитиною і 42 відсотки сімей з трьома і більше дітьми. Найбідніші сім’ї страждають найбільше, оскільки їхній рівень захищеності та матеріальний добробут най­нижчі. Ці фактори вимагають нової стратегії та політичного реагу­вання, для того щоб захистити дітей та їхні сім’ї.

Я хочу запропонувати чотири заходи, що сприятимуть по­кращенню стану сімей.

Перше — забезпечення більш ефективної координації, між­галузевої та між інститутами громадянського суспільства, в реалі­зації Стратегії подолання бідності, захист найбільш вразливих верств населення, забезпечення узгодженості соціальних програм та соціальних послуг. Захист найбільш вразливих верств — це не­обхідна складова, що забезпечить узгодженість програм соціаль­ного захисту та послуг, які надаються в межах цих програм. Нині 92 відсотки з тих, хто отримує соціальну допомогу, не повинні її отримувати, бо їхні доходи вищі за прожитковий мінімум, встанов­лений в Україні для працюючого населення.

Окрім того, баланс між наданням послуг і грошової до­помоги сприятиме подоланню бідності. У багатьох європейських країнах (Франція, Данія, Швеція) витрати на послуги соціальної допомоги еквівалентні чи й більші, ніж виплати за соціальними програмами. Це друге.

Третє. Потрібно розширювати доступ до соціальних послуг. Соціальні працівники надзвичайно важливі для забезпечення інди­відуального доступу до програм соціальної допомоги та послуг. За даними ЮНІСЕФ, в Україні працюють 13,8 соціального праців­ника на 100 тисяч населення. Для порівняння: у Белізі — 28 пра­цівників, у Канаді — 94 працівники на 100 тисяч населення в се­редньому. У результаті соціальні працівники не в змозі не лише реагувати на кризові ситуації в сім’ях, а й надавати ефективну інформацію та супровід протягом усього кризового періоду, забезпечивши таким чином необхідну синергію, коли йдеться про соціальні послуги. Соціальні працівники можуть відігравати дуже ефективну роль у сфері захисту прав дітей та сім’ї.

Четверте — необхідно знайти альтернативу дитячим інтер­натним закладам. Ніхто не сперечатиметься з тим, що дитячі інтернатні заклади — не найкращий вибір для дитини. До того ж інтернати та сиротинці потребують на 25 відсотків більше витрат. Воєнний конфлікт в Україні не повинен впливати на цю сферу. Необхідно забезпечити більш уніфіковані підходи до тимчасових заходів опіки.

ЮНІСЕФ і надалі працюватиме в Україні для забезпечення прав дітей. Необхідно підтримувати дітей, забезпечивши їхню безпеку у власних домівках. Співпраця уряду та інститутів грома­дянського суспільства дуже важлива. ЮНІСЕФ переконаний, що запровадження потужної системи відповідальності за дітей є пріо­ритетним і необхідним кроком для України. Ми пишаємося, що є партнерами України і присутніх у цьому залі людей, а також дітей. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

До слова запрошується Алексєєнко Віктор Володимирович головуючий Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Будь ласка.

 

АЛЕКСЄЄНКО В.В., головуючий Всеукраїнської ради церков і  релігійних організацій, президент Української уніонної конфе­ренції Церкви адвентистів сьомого дня. Шановний головуючий! Шановні учасники парламентських слухань! Дозвольте від імені Церкви адвентистів сьомого дня, а також від Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій побажати поважному зібранню натхнення, взаєморозуміння, розумних ідей і мудрого підходу до їх реалізації.

Якою має бути сімейна політика в Україні? Це питання потребує всебічного розгляду, на нього варто подивитися через призму моральних і духовних цінностей, притаманних суспільству, більшість членів якого сповідує моністичні погляди. Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій об’єднує саме таку спільноту, тому питання сім’ї, її сьогодення та майбутнього для кожного з нас надзвичайно актуальне.

У цьому залі присутні фахівці різних напрямів, дотичні до сімейної проблематики. Ви авторитетно і фахово своє слово ска­зали або ще скажете. Я хочу висловити стурбованість священ­нослужителів з приводу трагедії інституту сім’ї, яку сьогодні, на жаль, суспільство трагедією не визнає.

Сім’я втрачає свій переважний вплив на молоде покоління в  питаннях виховання і підготовки дитини до дорослого життя. З  точки зору Біблії, логічним розвитком життя молодої людини має бути сказане у вірші 24 розділу 2 книги “Буття”: “Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом”. У цьому велика логіка, визначена колись Богом.

Настає час, коли людина залишає батьківський дім, фізично та емоційно стає дорослою і планує створення власної сім’ї. Це природно, це зумовлено і фізіологією людини. Що ми спогляда­ємо натомість? Людина “пристає” до кар’єри, до бізнесу, до полі­тики або до такого способу життя, який ні до чого її не зобов’я­зує, окрім розваг. Фізіологія задовольняється хаотичними інтим­ними зв’язками або переглядом сайтів та відеофільмів певного характеру.

Незважаючи на те, що в Україні щороку утворюється майже 250 тисяч сімей, величезною залишається кількість неодружених і незаміжніх. Мені як пастору доводиться ставити запитання: “Чому ти не одружуєшся?” І чую у відповідь: “Немає на кому”. Запитую у дівчини: “Як справи із заміжжям?” Вона відповідає: “Немає за кого”. Ця ситуація нагадує курйоз 1990-х років, коли на базарі стояли двоє: один із табличкою “продам долари”, а другий із табличкою “куплю долари”. Я лише згодом зрозумів, що це такий бізнес, але спочатку було незрозуміло: один хоче купити, а другий продати, то вирішіть це питання між собою. Сьогодні од­ні мріють одружитися, інші — вийти заміж, але не можуть. Це тра­гедія інституту сім’ї. Мало здібних, тямущих абітурієнтів у цьому інституті, а ті, хто взяв шлюб, у формуванні свого подружнього життя часто користуються не тими підручниками.

Сім’я — це місце, де потрібно любити, розуміти і прощати один одного. Сучасне вкрай егоїстичне суспільство не завжди до цього готове. Ми можемо назвати безліч причин, що підштовху­ють сім’ю до трагедії розлучення, подружньої зради або “холодної війни” впродовж усього життя. Однак сьогодні як віруюча людина, як священнослужитель я хочу наголосити у цьому величному залі: якщо ми, українці, переважна більшість яких вважає себе христия­нами, не повернемося обличчям до Біблії як Слова Божого, до її святих заповідей, якщо не почнемо втілювати їх у життя, причин для трагічної ситуації шлюбу, сім’ї, української родини ставатиме дедалі більше.

Духовність нації вимірюється не тим, скільки громадяни читають книг, дивляться фільмів, як часто переглядають вистави чи відвідують художні виставки. Насамперед духовність вимірю­ється глибиною стосунків людини з Богом, її бажанням дослуха­тися Божого слова і підкорятися йому.

Тоді все стане на свої місця: у цьому залі будуть прийматися розумні і мудрі закони, яким підкорятимуться передовсім ті, хто їх приймає; будуть здійснені реформи для покращення життя пере­січного громадянина; Україна стане державою, де поважають пра­ва кожного, де піклуються про майбутнє прийдешніх поколінь, приділяється величезна увага захисту сімейних традицій, яка дба­тиме про найменш захищених і найменших своїх громадян. Про таку Україну ми мріємо. Про таку Україну ми молимося. Про таку Україну говоримо з гордістю і натхненням. Нехай нам щастить! Дякую за увагу.

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради

України СИРОЇД О.І.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

Запрошую до слова Христову Ганну Олександрівну, національного менеджера проекту Офісу Ради Європи в Україні “Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні”, кандидата юридичних наук. Підготуватися Білинській Марині Миколаївні.

 

ХРИСТОВА Г.О., національний менеджер проекту Офісу Ради Європи в Україні “Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні”. Шановна пані голо­вуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Дякую за можливість взяти участь у парламентських слуханнях і донести ключові ідеї, над якими працює Офіс Ради Європи в Україні, щодо сімейної політики.

Долаючи важкі випробування, Українська держава свідомо зробила крок назустріч європейським стандартам, в основу яких покладено три цінності — демократія, верховенство права і права людини. Однак ефективне впровадження європейських стандартів вимагає їх належного розуміння та розуміння підходів, закладених у них, і публічною владою, і фахівцями, які провадять діяльність на місцях, і суспільством загалом.

Відповідно європейське право виходить з чіткого усвідом­лення, що право на життя, заборона тортур, право на свободу і особисту недоторканність, право на повагу до приватного сімей­ного життя, заборона домінування за будь-якою ознакою є осно­вою європейських стандартів, а забезпечення і повага до цих прав є основним обов’язком держави. Причому ці права мають бути реалізовані і в публічній, і в приватній сферах.

Європейські стандарти прав людини, акумульовані у прак­тиці Європейського суду з прав людини, вимагають від держави виконання двох типів зобов’язань — негативних і позитивних. Держава передусім зобов’язана забезпечити такі умови існування сім’ї та суспільства, за яких не відбувається втручання у права людини та їх порушення. Держава зобов’язана також виконувати позитивні обов’язки, зокрема вчиняти активні дії, спрямовані на забезпечення, захист і реалізацію прав людини.

Переконана, що багатьом із присутніх у цьому залі добре відома справа “Савіни проти України”, що засвідчує обов’язок держави щодо сімейних цінностей і поваги до сімейного життя. Справа стосувалася подружжя сліпих із дитинства, які виховували семеро дітей у складних життєвих обставинах, за відсутності на­лежної матеріальної бази. П’ятеро дітей були передані під опіку держави. Хоча ми добре розуміємо, що позитивні обов’язки дер­жави полягають у створенні умов, за яких така родина продовжи­ла б своє спільне сімейне життя. Діти, які перебували в інтернат­них закладах, не раз втікали та поверталися додому. Це відпові­дальність держави і громади, що є частиною європейських стан­дартів, за які були покладені життя.

Практика Європейського суду з прав людини свідчить, що закладені в ній стандарти є джерелом права в Україні, і кожний із присутніх тут, кожний державний службовець, кожна посадова особа зобов’язані ними керуватися та розуміти свою особисту відповідальність за їх дотримання у своїй практичній діяльності.

Позитивні зобов’язання також покладають на державу обо­в’язок захистити людину у сфері приватних відносин. Стандарт закладений відомою справою “Осман проти Сполученого Коро­лівства”: держава відповідальна, якщо органи влади не зробили всього, що розумно очікувалося від них, для запобігання реальній та безпосередній загрозі життю, про яку вони знали чи мали знати. Цей стандарт покладений у концепцію принципу належної уваги, так званого принципу “due diligence”, маловідомого на сьо­годні в Україні. Він є частиною європейських стандартів, про які ми говоримо, і покладений в основу конвенції нового покоління — Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жі­нок і домашньому насильству (Стамбульська конвенція), про яку сьогодні багато йшлося. Безумовно, це перевага суспільної свідо­мості, що свідчить про розуміння того, що проблема домашнього насильства, насильства стосовно жінок є однією з ключових проб­лем сімейного життя.

Згадуючи про Конвенцію Ради Європи про запобігання на­сильству стосовно жінок і домашньому насильству, маємо зазна­чити, що Україна підписала її в листопаді 2011 року, на сьогодні вона потребує ратифікації українським парламентом та приведен­ня законодавства у відповідність із її стандартами.

Враховуючи обмежений час виступу, хочу привернути увагу до пакета документів, який отримав кожний із вас, що включає аналітичний звіт щодо відповідності деяких законів України вимо­гам Стамбульської конвенції. Він містить 79 рекомендацій — це дорожня карта для України на шляху досягнення відповідності стандартам, які докладно виписані і дають можливість кожній людині почуватися безпечно та захищено.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Я перепрошую, пані Білинська, прошу вас трохи зачекати, там були два пов’язані виступи.

Запрошую до слова Ірину Степанівну Луценко, народного депутата України, голову підкомітету Комітету Верховної Ради України у закордонних справах.

 

ЛУЦЕНКО І.С., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України у закордонних справах (загальнодержавний багатоман­датний виборчий округ, партія “Блок Петра Порошенка”). Добрий день, шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні майже в кожному виступі звучало те, що ми замовчуємо роками, гово­рячи про традиційну українську сім’ю, сімейні цінності, — насиль­ство в сім’ї. Тому не буду ще раз повертатися до тих проблем, які називали мої колеги, зупинюся на конкретних пунктах, чому ми сьогодні говоримо про ратифікацію саме Стамбульської конвенції.

Вільні від страху, вільні від насильства. Це те, що замовчу­ється у нас в Україні, — побутове насильство в сім’ї, до якого ми звикли як до невідворотної події, як до смерті та податків. Про рівні права, про рівні можливості, про розвиток дитини можемо говорити лише тоді, коли заборонимо насильство в сім’ї.

Яким чином ми можемо цього досягти? Не треба вина­ходити велосипед. Розвинуті європейські країни, ґрунтуючись на досвіді, напрацювали такі стандарти, які дадуть змогу, ратифіку­вавши Стамбульську конвенцію, підписану 2011 року, позбутися основних проблем, з якими стикається кожна сім’я, зокрема з насильством.

Стамбульська конвенція є втіленням сучасного європей­ського досвіду позитивного вирішення саме соціальних проблем і визначає основні напрями державної політики у сфері сім’ї, в основу якого покладена концепція “4Р”: профілактика, повний захист, кримінальне розслідування та комплексна всеосяжна державна політика. Основні засади, що гарантують запобігання актам домашнього насильства та загалом насильству щодо жінок і дітей, — захист від таких дій та кримінальна відповідальність вин­них. Ці елементи взаємопов’язані і взаємозалежні, вони вимага­ють розроблення та реалізації комплексної скоординованої полі­тики, що пропонує цілісний підхід до боротьби з усіма формами насильства та домашнього насильства зокрема.

Такий комплексний підхід дає змогу наголосити на нагаль­ності та важливості запровадження державою запобіжних заходів, спрямованих на недопущення ескалації домашнього насильства в сучасних українських умовах.

Перше — роз’яснювальні кампанії, робота у ЗМІ, впровад­ження відповідної проблематики на всіх рівнях освіти.

Друге — необхідність реалізації спеціальних програм для осіб, які вчиняють домашнє чи сексуальне насильство та потре­бують корекції моделей поведінки.

Третє — створення сталих механізмів фінансової та психо­логічної підтримки жертв насильства, розроблення і реалізація програм реабілітації таких осіб.

Згадайте врадіївських ґвалтівників, зґвалтування Оксани Макар. Згадайте дітей і жінок, зґвалтованих під час окупації, яких кидали під танки. Згадайте переселенців, жінок із дітьми, які виї­хали з території, що обстрілюється, і цілували землю. Згадайте дітей, які від залпів салюту падають, думаючи, що це обстріл.

Насильство, яке ми бачимо сьогодні в сім’ї, — від зубожіння, поширення алкоголізму, наркоманії. Воно має бути покаране, воно не повинно замовчуватися. Тому останнім четвертим пунк­том є формування нульової толерантності суспільства до будь-яких проявів насильства в сім’ї.

Розшифрую четвертий пункт, що він означає. Силові дії, спрямовані на захист цілісності та єдності нашої країни, за жодних обставин не можуть виправдовувати прояви насильства в сім’ї, у  сфері приватних відносин та спричиняти хибне відчуття без­карності і вседозволеності. Тому надзвичайно важливо внести не­обхідні зміни до кримінального і кримінально-процесуального законодавства, спрямовані насамперед на заборону дій, що при­зводять до домашнього насильства, — усіх форм сексуального насильства, примусу до шлюбу, жіночої мутиляції, переслідування, примусової стерилізації чи примусового аборту, тяжких форм психологічного насильства, так званого психологічного контролю, а також забезпечення доведення до відома суспільства та потен­ційних кривдників інформації про невідворотність покарання.

Стамбульська конвенція прямо передбачає застосування відповідальності за зазначені правопорушення незалежно від ха­рактеру відносин між потерпілою особою і кривдником, включа­ючи і зґвалтування у шлюбі. Крім того, наявність інтимних чи сімейних стосунків між жертвою та правопорушником варто від­нести до обставин, що обтяжують вину зловмисника, а пом’як­шуючі обставини не можуть базуватися на аморальній поведінці жертви. Адже суспільні стереотипні уявлення про аморальність чи моральність поведінки не можуть виправдовувати акти домаш­нього насильства.

Пам’ятаймо: насильство в сім’ї — це мовчазний вбивця. Єдиний спосіб зупинити його — відкрито заявити про це і дати своєму голосу бути почутим.

Відомий педагог Василь Сухомлинський казав: “Сім’я — це те первинне середовище, де людина повинна вчитися творити добро”. Давайте творити добро і мир в Україні через дієві заходи та механізмів. Не говорити про проблеми, а пропонувати шляхи їх вирішення.

Ми не будемо зараз детально зупинятися на Стамбульській конвенції, а запрошуємо вас 2 липня на “круглий стіл” стосовно аналізу Стамбульської конвенції і можливості її ратифікації вже цього року.

Я бажаю всім учасникам парламентських слухань: будьте сильними, будьте толерантними, будьте рівними, боріться з на­сильством. І ми переможемо, тому що сім’я — це основа нашого суспільства. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, пані Ірино.

Прошу всіх дотримуватися регламенту, тому що багато бажаючих виступити, і, на жаль, ми не встигнемо всіх заслухати.

Запрошую до слова пані Марину Миколаївну Білинську, віце-президента Національної академії державного управління при Президентові України.

 

БІЛИНСЬКА М.М., віце-президент Національної академії державного управління при Президентові України. Шановна пані головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Сьогодні я хочу зосередити вашу увагу на іншій проблемі, іншому аспекті сімейної політики в Україні — на формуванні державної служби, дружньої до сім’ї. Цей аспект є багатогранним, але двоскладовим, на мою думку.

Перша складова — формування системи державної служби, що створює можливості для нормального функціонування сімей державних службовців. Останнім часом у нас склався імідж дер­жавного службовця як певного бюрократа, монстра, хабарника тощо. Насправді наша державна служба має жіноче обличчя, адже на нижніх щаблях працюють переважно жінки, які сумлінно вико­нують свої обов’язки і вимушені також хвилюватися, де знаходять­ся їхні діти. На верхніх щаблях працюють чоловіки, які теж є татами.

Наша система державної служби, на жаль, не створює можливостей для нормального виконання сімейних обов’язків. Для країн Європейського Союзу, куди прагне потрапити Україна, є нормальною практика, коли, наприклад, 20 відсотків чоловіків — державних службовців охоче користуються відпусткою по догляду за дитиною. Для нас така практика поки що унікальна. Скажімо, у Пентагоні (Міністерство оборони США) є спеціальні кімнати, де працюючі мами можуть залишити немовлят на час служби. Такі позиції ще мають бути осмислені в Україні, цьому треба вчитися.

Друга складова — надання адміністративних послуг, тобто виконання функцій держави, що реалізує державна служба, у дружній до сім’ї спосіб. Майже 70 відсотків органів державної влади в Європейському Союзі обладнані спеціальними кімнатами або куточками, для того щоб сімейна пара, мама або тато, які прийшли з дитиною вирішити питання, змогли прилаштувати свою дитину. У нас такі куточки вже з’являються у центрах надання адміністративних послуг, і така практика має бути поширена.

Що можна запропонувати, щоб українська державна служба справді реалізовувала державну політику? Насамперед треба згадати про те, що наразі ми спільно із законодавцями опрацьо­вуємо законопроект про державну службу. Я закликаю не робити з нього дамоклового меча для державних службовців. Наразі со­ціальний захист державних службовців є дуже низьким, і талано­вита молодь не прагне працювати на державній службі, адже про­фесійні проблеми, що постають перед службовцями, перекрива­ють всі можливості для забезпечення своєї сім’ї. Тому і виникає професійний голод, немає реалізаторів реформ, на які так чекає українське суспільство.

Якщо говорити про можливості формування державної служби, дружньої до сім’ї, то, безумовно, треба навчати держав­них службовців, змінювати їхню ментальність. Тут я хочу згадати слова професора Преображенського із “Собачого серця”: “Разру­ха не в клозетах, а в головах”.

Національна академія державного управління при Президен­тові України навчає державних службовців. І я закликаю громад­ські організації, народних депутатів, Міністерство соціальної полі­тики, з яким ми давно і тісно співпрацюємо з ґендерних питань, створювати спеціальні освітні програми, навчати державних служ­бовців за магістерськими програмами і на короткотривалих курсах підвищення кваліфікації. Ми запрошуємо вас до Національної ака­демії державного управління при Президентові України, пропону­ємо наш майданчик для наукових, аналітичних зібрань і “круглих столів”. Збирайтеся у нас, ми готові надати вам свій потужний наукових потенціал.

Я хочу побажати всім миру, щоб сім’я в Україні стала осередком і головним інститутом суспільства, як завжди було і має бути. Слава Україні (Оплески)!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, пані Марино.

Запрошую до слова Сердюка Андрія Михайловича, прези­дента Національної академії медичних наук України, академіка. Підготуватися пані Ірині Курило.

 

СЕРДЮК А.М., президент Національної академії медичних наук України. Вельмишановна пані головуюча! Вельмишановні колеги! Я хочу розпочати з того, чим завершила пані Білинська. Переконаний, що нам варто підвищити ефективність державного управління у важливій справі, яку ми зібралися обговорити, — у царині сімейної політики, забезпечивши цю важливу сферу фа­ховими, компетентними державними службовцями на засадах дитиноцентричного підходу. Адже управлінське рішення, прийняте нами, повинно ухвалюватися і здійснюватися, орієнтуючись на сім’ю, дитину, їхнє благополуччя, а відтак — на здорове майбутнє нашої держави.

Вважаю, що сьогодні ми розглядаємо одне з найважливіших питань, яке маємо опрацювати, починаючи з Верховної Ради України, Президента України, Прем’єр-міністра України, щоб ство­рити належні умови на рівні сім’ї, дитячого соціуму та суспільства в цілому.

Науковці Національної академії медичних наук виконали унікальні всеосяжні дослідження в рамках програми “Сім’я та діти України”. Результати шокують! Починаючи від дня, коли дитина з’являється в утробі матері, і до 18-річного віку ми провели від­повідні дослідження та з’ясували, що серед негативних факторів на першому місці — ті, що можуть бути подолані лише за дер­жавного підходу. Це стосується насамперед створення належних медико-організаційних умов для майбутньої матері та дитини. Тому взятий останніми роками курс на розвиток перинатальної медицини, на нашу думку, має бути спрямований на безпечне материнство.

Не буду детально зупинятися на доцільності та необхідності такої роботи, про нього ще скаже у своєму виступі професор Знаменська Тетяна Костянтинівна, яка відповідає в академії за цю роботу. Ятрить душу те, що досі не переобладнано Національну дитячу спеціалізовану лікарню “Охматдит”, Львівський обласний перинатальний центр, не побудовано такі центри в Херсоні, Чернігові, Миколаєві, Луцьку і Тернополі. А куди ж лелекам при­літати, скажіть, як нема куди летіти? Де сім’ї чекати на щастя?

До того ж існують непоодинокі приклади, і це прикро, недостатньої взаємодії медичної спільноти і парламенту. Шановні народні депутати, наведу лише один приклад. У рамках програми “Сім’я та діти України” науковці підготували проект обґрунтованих змін про скорочення на одну годину тривалості робочого дня для працюючих вагітних жінок. Доведені необхідність та економічна доцільність такого заходу. Проект зареєстрований, але невідомо, скільки доведеться чекати його розгляду. А йдеться лише про скорочення робочого часу на одну годину. І тоді у нас принаймні буде набагато менше нещасних матерів, які народжують недоно­шених немовлят. На сьогодні в Україні народжується понад 20 ти­сяч таких дітей. Тільки уявіть всі необхідні процеси, всі турботи і перешкоди, які має пройти така сім’я, поки зробить, можливо, за допомогою медиків це немовля здоровим.

Не можу з цієї високої трибуни не згадати найголовніше, що турбує кожного з нас, — боротьба медиків за життя і здоров’я захисників Вітчизни, які зазнали поранень у ході АТО. У клінічних інститутах нашої академії (а це надання найбільш високоспеціа­лізованої і найбільш високотехнологічної допомоги) ми вже нада­ли таку допомогу більш як 1600 пораненим воїнам. У госпіталях силових міністерств проаналізували теж величезну кількість воя­ків. За час конфлікту в наших клініках побувало понад 25 тисяч людей, які покинули свої домівки в Донецькій і Луганській облас­тях. На перший план сьогодні виступає реабілітація їхнього психо­логічного стану.

Думаю, доцільно зазначити, що за всіх існуючих проблем дитинства в Україні, на жаль, досі відсутня концепція державної політики у сфері охорони материнства і дитинства. Наявність такого стратегічного документа (давайте започаткуємо його від сьогодні і почнемо працювати) сприятиме підвищенню ефектив­ності та якості виконання законодавчих актів та планів дій до них у сфері охорони материнства і дитинства. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Ірину Курило, завідувача відділу досліджень демографічних процесів та демографічної політики Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України, доктора економічних наук, професора. Підготуватися Оксані Філіпішиній.

 

КУРИЛО І.О., завідувач відділу досліджень демографічних процесів та демографічної політики Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України. Шановні учасники парламентських слухань! Сім’я в Україні не лише посідає чільне місце на шкалі життєвих цінностей українців і уособлює собою спосіб життя переважної більшості населення. Як показує досвід, у період життєвих негараздів, економічної скрути саме сім’я в Україні відіграє роль амортизатора та моральної і матері­альної підтримки, що допомагає вижити значній частині насе­лення. Тому сім’я є інститутом, що, безумовно, заслуговує на мо­білізацію всіх зусиль і підтримку суспільства, аби вона за цих складних умов могла виконувати свої функції.

Уже традиційно, на жаль, саме українські сім’ї з дітьми є тим осередком, що має підвищений ризик бідності. Деякі цифри вже наводили. Скажу лишень, що сім’ї з двома дітьми останніми роками мають у півтора разу вищий ризик бідності, ніж сім’ї з од­нією дитиною, а з трьома дітьми — удвічі вищий.

Ще хотілося б акцентувати увагу на проблемах сімей з по­двійним демоекономічним навантаженням — в яких є неповнолітні діти та літні особи. Тому державну сімейну політику за нинішніх умов варто спрямувати насамперед на запобігання різкому зниженню рівня життя сімей з дітьми, особливо з кількома. Така політика має поєднувати механізми соціальної підтримки сімей з тими механізмами, які спрямовані на підвищення рівня само­забезпечення сімей.

Що стосується першої складової, то серед наявних виплат сім’ям з дітьми до трьох років, згідно з дослідженнями, найкраще соціальну функцію запобігання бідності нині виконує допомога при народженні дитини. Помітним позитивним впливом на рівень бідності цільових контингентів характеризуються також допомога одиноким матерям і державна соціальна допомога малозабезпе­ченим сім’ям, але, незважаючи на те, що ці види допомоги базуються на принципах перевірки доходів, вони вирізняються доволі низьким рівнем адресності.

Взагалі, магістральним напрямом розвитку соціальної підтримки сімей має бути саме посилення дієвості та адресності різноманітних видів допомоги, а крім того, сприяння формуванню в населення активної життєвої позиції щодо виходу із стану нуж­денності, профілактика соціального відторгнення сімей, запобіган­ня явищам раптової і застійної бідності.

Система соціальної підтримки сімей, крім власне доходів, необхідної фінансової підтримки, має враховувати також конкретні потреби сім’ї у різних послугах — з догляду, психофізичної реа­білітації, здобуття дітьми шкільної, позашкільної та іншої освіти.

Звичайно, у центрі уваги і держави, суспільства загалом, і громад нині мають бути сім’ї, які потрапили або мають високий ризик потрапляння у складні життєві обставини, — це насамперед сім’ї вимушених переселенців з дітьми, а також сім’ї, які втратили годувальників. Досвід інших країн демонструє використання, по­ряд із прямими виплатами, надання знижок на певні види продук­ції, безоплатно — необхідних речей, здійснення цільових виплат, надання різноманітних бонусів та ваучерів на послуги. Будь-який вид соціальної підтримки має надаватися з урахуванням конкрет­них обставин і потреб сім’ї та сприяти реалізації її освітнього, трудового і підприємницького потенціалу.

У цьому контексті варто зауважити, що в сімейній політиці провідних європейських держав одним із пріоритетів, який вже згадували, є створення умов для поєднання зайнятості з материн­ством і батьківством.

На нашу думку, в Україні є суспільний запит матерів з ма­ленькими дітьми на роботу за гнучким графіком, добровільну неповну зайнятість, дистанційну зайнятість. Важливими в цьому сенсі є відповідна налаштованість і соціальна відповідальність ро­ботодавців. Крім того, неабияку роль не лише у формуванні спри­ятливих умов для поєднання зайнятості і материнства, а й для загального розвитку дітей має відігравати система дитячих до­шкільних закладів. Основними проблемами в Україні залишаються дефіцит місць і екстразавантажність, про що вже говорили, знач­ної частини дошкільних закладів у містах і дефіцит самих до­шкільних закладів, недостатній рівень охоплення дітей у селах. Залишає бажати кращого якість послуг цієї системи, є необхідним узгодження режимів роботи з потребами батьків.

Насамкінець зазначу, що підтримку сімей з дітьми доцільно сприймати не тільки як витрату зусиль і коштів, а насамперед як інвестиції, які забезпечуватимуть благополуччя країни і зменшен­ня непродуктивних витрат у майбутньому. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

Запрошую до слова Аксану Анатоліївну Філіпішину, пред­ставника Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни — начальника Управління з питань дотримання прав дитини, недискримінації та ґендерної рівності. Підготуватися Елеонорі Поліщук.

 

ФІЛІПІШИНА А.А., представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — начальник Управління з питань дотримання прав дитини, недискримінації та ґендерної рівності. Шановна пані головуюча! Шановні народні депутати України! Шановні учасники парламентських слухань! У ситуації, коли Україна знаходиться в умовах збройного конфлікту та економічної кризи, викликом для багатьох сімей є питання безробіття, інвалі­дизації, домашнього насильства, про що сьогодні багато говори­лося, та психологічних проблем. Звернення, що надходять до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, свідчать про те, що громадянам дедалі складніше реалізовувати такі ос­новні права людини, як право на працю, право на житло, право на соціальний захист. Хочу запевнити, що за кожним таким звер­ненням — доля не просто громадянина, а цілої родини.

Натомість Державна цільова соціальна програма підтримки сім’ї до 2016 року в основному передбачає проведення інформа­ційних та святкових заходів. У зв’язку з цим Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звертає увагу на необхід­ність розроблення нової державної програми, націленої на запро­вадження механізмів, спрямованих на комплексне задоволення потреб родини. Переконана, що для зміни ситуації нам необхідно передовсім змінити ідеологію надання допомоги сім’ям — перейти від системи фінансування закладів, що надають послуги, до під­тримки конкретних послуг незалежно від того, державним чи не­державним сектором вони надаються. Котрий рік поспіль ми говоримо про необхідність зміни законодавства в цій сфері, проте досі уряд не подав законопроекту про внесення відповідних змін до Бюджетного кодексу України.

Ще одне питання, до якого я хочу привернути вашу увагу, — підтримка сімей, які виховують дітей з інвалідністю. Хочу всім нагадати, що за роки незалежності України кількість таких дітей зросла на 20 тисяч, на сьогодні їх майже 170 тисяч. Виховуються в інтернатних закладах, тобто поза сімейним оточенням, 20 від­сотків таких дітей.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини вважає, що державна допомога сім’ї при народженні дитини з вадами повин­на бути більшою, оскільки для реабілітації та лікування такої дитини потрібні значні кошти. Крім того, необхідно навчати батьків догляду за такими дітьми, збільшувати кількість центрів денного перебування дітей, де їм надаватиметься необхідна реабілітаційна допомога. Влаштування дітей з інвалідністю до закладів денного перебування дасть можливість батькам працювати, самореалізу­ватися і почуватися корисними не тільки для родини, а й для суспільства.

Не можна залишити поза увагою й те, що продовжується процес залучення до навчання в інтернатних закладах дітей із малозабезпечених сімей. І сьогодні, коли згорнуті такі державні програми, як “Шкільний автобус”, щодо закупівлі підручників, підвищено плату за харчування дітей в освітніх закладах, запро­ваджується плата за відвідування гуртків і секцій, дорожчають продукти харчування, комунальні послуги та плата за проїзд, рі­вень бідності зростає. Вочевидь, що такий стан справ лише спри­ятиме потраплянню дітей до інтернатних закладів.

У своїй щорічній доповіді за 2014 рік Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звертала увагу, що ситуа­ція в країні вимагає підвищення рівня надання соціальних та пси­хологічних послуг родинам з метою запобігання насильству в сім’ї, а також дитячій бездоглядності та соціальному сирітству.

Одним із факторів, що негативно впливає на якість соціаль­ного супроводу сімей, є скорочення видатків на утримання фахів­ців соціальної роботи. Наслідки такої економії можуть призвести до зниження рівня соціального захисту найбільш вразливих кате­горій населення, зокрема осіб з інвалідністю, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також сімей з дітьми.

Найбільш гостро стоїть питання реалізації прав громадян, які переїхали з окупованого Криму, із зони АТО, та громадян, які з різних причин не змогли залишити окуповану територію. Лише за останній місяць за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини звернулися понад 3 тисячі громадян, які залишилися проживати на непідконтрольних тери­торіях.

Насправді через отримані звернення та власний моніторинг Уповноважений Верховної Ради України з прав людини розуміє велику кількість проблем, з якими сьогодні стикаються українські сім’ї. Маю на увазі вимушених переселенців, тих, хто залишився проживати на непідконтрольних територіях, сім’ї, які втратили го­дувальника чи годувальники яких вимушені шукати роботу за кордоном. Можу запевнити, що за кожним фактом здійснюється відповідне реагування, вживаються заходи для поновлення прав людини, яка є членом тієї чи іншої родини.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу, 10 секунд, завершуйте, будь ласка.

 

ФІЛІПІШИНА А.А. І на завершення хочу сказати, що реалії, в яких сьогодні опинилася Україна, потребують від держави ство­рення цілісної системи сімейної політики. Для представників… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Елеонору Андріївну Поліщук, директора департаменту соціального захисту населення Луганської обласної державної адміністрації. Підготуватися Юрію Павленку.

 

ПОЛІЩУК Е.А., директор департаменту соціального захисту населення Луганської обласної державної адміністрації. Шановна пані головуюча! Шановні колеги! Луганщина вітає вас і бажає всім миру (Оплески). Я прошу вибачення, але виступатиму російською мовою.

Хочу сказать, что, к сожалению, сегодня на Луганщине идет военный конфликт, и мы, наверное, как никто другой, знаем, что происходит, в какой ситуации оказались наши семьи и дети. В связи с этим хочу сказать, что в первую очередь от военного конфликта страдает детвора, которая не только не получает сча­стливого безоблачного детства, но и еще, к сожалению, погибает и получает ранения. На сегодняшний день у нас 18 детей счита­ются погибшими и 22 получили ранения. И не только дети, все мирное население — мамы, папы, бабушки и дедушки — страдает и погибает от случайных снарядов и пуль. К сожалению, эта кате­гория в нашем законодательстве никак не прописана, но им не­обходима не только психологическая, но и серьезная моральная и материальная поддержка. Мы можем оказать такую помощь за счет средств или областного бюджета, или наших партнеров — благотворительных организаций. К сожалению, больше взять пока негде.

Те категории детей, которые определены в законодатель­стве, получают поддержку со стороны государства. В период начала военного конфликта мы постарались максимально вывезти их с оккупированной территории, это дети-сироты, дети, лишен­ные родительского попечения. Мы благодарны всем областям, кто принял наших детей, кто помогал их эвакуировать, помогал с питанием, с обеспечением всем, в чем нуждались дети и роди­тели. Потому что выезжали, как правило, кто в чем был, даже без документов и средств к существованию.

В Луганской области мы сделали все возможное, чтобы выезжавшие с оккупированной территории семьи с детьми полу­чали максимальное внимание и помощь со стороны органов госу­дарственной власти. Мы не сорвали социальные выплаты ни на один месяц, все отработали в срок, вовремя. Хотя областная го­сударственная администрация тоже эвакуировалась (сначала в  Сватово, потом в Северодонецк), и мы работали, абсолютно ничего не имея, ручка в руках — и все. Но мы все-таки выполнили свои обязательства перед семьями, поддержка которых — глав­ней всего, и на сегодняшний день выплачиваем социальные по­собия вовремя, без задержек. Спасибо за это нашему государ­ству, правительству и Министерству социальной политики.

Вместе с тем, я думаю, в этом меня поддержат абсолютно все работники социальной сферы, назначить пособие сегодня очень сложно. Потому что найти документы на оккупированной территории невозможно. И мы ведем переписку друг с другом с просьбами найти справку, помочь найти дело нашего клиента, но, к сожалению, этого сделать не можем. Поэтому обращаюсь к нашему министерству с просьбой упростить до минимума поря­док назначения всех социальных выплат. Это поможет семьям с детьми решать свои вопросы быстро и своевременно, а мы их поддержим финансово в кратчайший срок.

Еще одна проблема — семьи переселенцев. На сегодняш­ний день в Луганской области зарегистрированы 190 тысяч временно перемещенных лиц, из которых более 14 тысяч — дети. К каждой семье необходимо найти подход, помочь, поддержать. Совместно с нашими коллегами из ООН мы проанализировали, что основная масса среди переселенцев — женщины с детьми.

Огромная проблема этого конфликта — разъединенные семьи. Многие из них по полгода не видят друг друга, жены в  большей степени выезжают на территорию, подконтрольную украинским войскам, а мужья остаются на оккупированной терри­тории или же уходят служить в армию. Женщина становится гла­вой семьи, ей необходима работа, психологическая поддержка и помощь в самом элементарном — организации быта. Мы сов­местно с центром социальных служб делаем все возможное для семьи. Мы более 5 тысяч семей взяли на социальное сопровож­дение и помогаем женщинам организовать свою жизнь, быт, най­ти хоть какую-то работу и ощущать себя независимой от государства.

Конечно же, переселенцы — это категория, с которой мы ранее не сталкивались. Огромная просьба к депутатскому корпу­су, нашему министерству, Кабинету Министров Украины усовер­шенствовать законодательство, касающееся переселенцев. Закон сегодня в полную силу не работает, не прописан целый ряд вопросов, с которыми ми сталкиваемся.

Дети до 18 лет, выехавшие самостоятельно на территорию, контролируемую украинскими военными, на сегодняшний день не могут получить статус переселенца, потому что нет законного представителя — родителя. Родители остались на той стороне.

Проблема найти жилье для семей переселенцев, чтобы обеспечить их хотя бы временным жильем. Не определены в за­конодательном плане пункты временного пребывания переселен­цев, какие условия должны быть, кто их должен поддерживать, как организовать быт. Все это требует четкого определения со стороны государства.

Вопрос детского оздоровления. Началось лето, и мы столкнулись с тем, что дети переселенцев, к сожалению, еще не имеют статуса, позволяющего бесплатно или за счет бюджетных средств оздоровиться в загородных лагерях.

Но в любом случае мы решаем проблемы, находим воз­можности. Огромное спасибо всем, кто понимает нас, помогает и поддерживает — по нашим звонкам, в индивидуальном плане, в личных контактах. Спасибо вам огромнейшее за помощь и под­держку от всех луганчан, которые сегодня находятся в беде. Спасибо вам большое. Спасибо за внимание (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дуже дякую.

Запрошую до слова Юрія Павленка, народного депутата України, фракція політичної партії “Опозиційний блок”. Підготува­тися Галині Скіпальській.

 

ПАВЛЕНКО Ю.О., член Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики (загальнодер­жавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Опозиційний блок”). Шановна пані головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Шановна Елеоноро Андріївно! Насампе­ред хочу з цієї високої трибуни подякувати всім державним службовцям, працівникам служб у справах дітей, центрів соціаль­них служб сім’ї, дітей і молоді, управлінь, відділів освіти, охорони здоров’я Донецької і Луганської областей, які в непростих умовах виконують свій обов’язок у повному обсязі, часто залишаючись наодинці з проблемами, не отримуючи належної допомоги і під­тримки центральних органів державної влади. Честь вам і хвала! Ви — великі молодці! (Оплески).

В одному з перших виступів на парламентських слуханнях почув вислів, від якого защеміло: уряд пишається зменшенням кількості дітей-сиріт. А чи може в умовах війни зменшитися кіль­кість дітей-сиріт? Прошу не забувати про дітей з Криму, яких ви не рахуєте, а там майже 5 тисяч дітей-сиріт, а також дітей окупо­ваного Донбасу, які, на жаль, через бездіяльність органів влади і відсутність допомоги з боку держави не можуть отримати статус дитини-сироти. Тому давайте не треба пишатися своїм невмінням працювати, а давайте дійдемо сьогодні до кожної сім’ї, до кожної дитини і надамо їм статус і допомогу з боку держави.

За ці півтора року у нас з’явилися нові категорії сімей, яких ніколи не було: сім’ї поранених і загиблих на Майдані, сім’ї учасників АТО, сім’ї, які проживають на окупованих територіях, або сім’ї, які проживають в зоні воєнного конфлікту, внутрішньо переміщені сім’ї, сім’ї, розлучені війною, які через складну про­пускну систему не можуть об’єднатися, сім’ї, які не можуть опла­чувати житлово-комунальні послуги через високі тарифи, сім’ї, в яких недолуга пенсійна реформа перетворила молодих ще лю­дей фактично на пенсіонерів і безробітних. І цей перелік не є вичерпним. Попри це, уряд використовує систему органів со­ціального захисту як центри з виплати субсидій, ігноруючи саму суть сімейної політики — створення умов для відновлення спро­можності сім’ї.

За останні півтора року уряд здійснив низку заходів, які є антисімейними, які нехтують конституційні вимоги про захист державою сім’ї, материнства і дитинства. Назву лише деякі кон­цептуальні документи, за якими сьогодні фактично працює Вер­ховна Рада України, — Стратегія сталого розвитку “Україна-2020” і Угода про Коаліцію депутатських фракцій “Європейська Україна”. У жодному документі немає навіть терміна “сімейна політика” чи “захист прав дитини”. Зазначено лише про підтримку сімейного фермерського господарства. Це все, що сказано в концептуаль­них документах про підтримку сім’ї.

Разом з тим уряд приймає численні рішення про скорочення державних службовців на місцях на 20, 30, 40 відсотків і цим пишається. Але кого скорочують? Скорочують апарат управління? Насамперед скоротили фахівців соціальної сфери, які безпосе­редньо працюють з сім’ями, надають допомогу і підтримку сім’ям, тобто скоротили тих, без кого сьогодні вирішити численні проб­леми нових категорій сімей неможливо. Створену мережу фахівців соціальної сфери фактично знищено.

Прийнята Кабінетом Міністрів України у 2013 році Державна цільова соціальна програма підтримки сім’ї до 2016 року і на момент прийняття була недосконалою та не вирізнялася ефектив­ністю, а на сьогодні вона безнадійно застаріла. Я звертаю увагу, що строк дії документів щодо державної сімейної політики закін­чується у 2015-2016 роках. Чи почули ми сьогодні про розроб­лення нових програм, що відповідають сучасним потребам сім’ї, української дитини? Тому ми вимагаємо, щоб конституційна нор­ма про захист сім’ї державою, а отже і місцевими органами вла­ди, стала пріоритетним напрямом у діяльності кожного, а сфера сімейної політики охоплювала всі документи, — і програми рефор­мування, і щодо децентралізації та адміністративно-територіаль­ної реформи. Дякую. Вам — слава! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

Запрошую до слова Галину Скіпальську, виконавчого дирек­тора Міжнародного благодійного фонду “Українська фундація гро­мадського здоров’я”. Підготуватися Олегу Березюку.

 

СКІПАЛЬСЬКА Г.Б., виконавчий директор Міжнародного благодійного фонду “Українська фундація громадського здоров’я”. Шановна пані головуюча! Шановні колеги! Дякую вам за можливість виступити перед професійною спільнотою України з цієї високої трибуни. У ХХІ столітті, на 25-му році незалежності, миролюбний український народ зіткнувся з небаченим проявом зовнішньої агресії. На превеликий жаль, ця зовнішня агресія пере­росла в соціальне напруження, яке виливається в насильство, зокрема на побутовому рівні. Жертвами агресії, стресу, соціальної невизначеності та економічних негараздів стають насамперед жінки і діти. Про це говорили сьогодні практично всі промовці.

За оцінками експертів, щороку в Україні близько 400 тисяч жінок переживають насильство в сім’ї. Так, це не той показник, що в офіційній статистиці, офіційні дані значно менші, через те що жертви насилля бояться звертатися за допомогою. Особливо це стосується злочинів стосовно жінок у зоні АТО, а також жінок, які можуть зіткнутися з наслідками посттравматичного синдрому бій­ців, які звідти повертаються. За даними ООН, з Криму та сходу України перемістилися більш як 1 мільйон 300 тисяч осіб. Здебіль­шого це жінки і діти, які спостерігали насильство, які пережили насильство і які нині живуть в умовах економічної напруженості.

Тому вкрай важливо визнавати ці проблеми і розуміти, що насильство в сім’ї часто невидиме і не підтверджене офіційною статистикою, але воно вже має негативний наслідок для наших громад, вже має негативний наслідок для України і матиме вплив у майбутньому. Потрібно терміново діяти на рівні держави і на рівні громад, щоб насильство в сім’ях не переросло у ще одну загальну епідемію.

Насправді в Україні є схвалені державою і працюючі ефективні методики підтримки та допомоги сім’ї, яка зіткнулася з насильством. Вони, як правило, впроваджуються міжнародними, громадськими, релігійними організаціями, представників багатьох із них я бачу в сесійному залі.

Міжнародна організація “Право на здоров’я” (Health Right International), Українська фундація громадського здоров’я, які я тут представляю, за останніх десять років відпрацювали в Україні більше десятка справді інноваційних методик роботи з жінками і дітьми у складних життєвих обставинах. Але, на превеликий жаль, більшість із цих методик доволі довго функціонують як експери­ментальні або унікальні. Це відбувається через невизначеність процедури прийняття місцевими органами виконавчої влади нової соціальної послуги або, що дещо простіше, нового соціального закладу. На превеликий жаль, залишається не впровадженим ме­ханізм замовлення державою соціальних послуг у громадських і  благодійних організацій, а також механізм фінансування цих послуг на рівні громади.

До прикладу. Відповідно до кращих європейських стандартів у місті Києві вже п’ятий рік працює денний центр “Право на здоров’я”, два роки функціонує соціальна квартира для молодих мам. Попри високий попит на таку послугу (за два роки приблиз­но 30 жінок із 32 дітками вийшли з позитивним результатом), до­тепер ми утримуємо ці заклади за кошти донорів. Саме тому, користуючись нагодою, я хочу подякувати з цієї трибуни колегам і донорам, а також звернутися до них з проханням про подальшу підтримку цього сегмента в Україні. Оскільки це дуже важливо в умовах нинішньої вкрай складної економічної і соціальної ситуа­ції, а також всіх викликів, пов’язаних з війною.

Інші надзвичайно важливі питання: як сьогодні ці кращі євро­пейські практики роботи з сім’ями, які вже впроваджені в окремих регіонах, довести до громад, що створюються? Як зобов’язати або мотивувати до їх запровадження у громаді? Нам важливо ро­зуміти функціональні повноваження всіх трьох рівнів місцевої вла­ди і знати, які послуги належать до гарантованих громадою, а які є такими, що визначають спроможність громади.

Дискусія, яка сьогодні точиться навколо процесу децентра­лізації, стосується виключно економічних і політичних складових. Складові сімейної, соціальної політики, а тим паче допомоги жінці, на жаль, практично не дискутуються. Тому я звертаюся до органів виконавчої влади, до органів місцевого самоврядування: від вас залежить, чи буде громада реагувати на факти насильства в сім’ї, чи буде соціальна квартира або притулок для жінок, які стали жертвами насилля, чи допоможуть соціальні служби реабілітувати сім’ю, чи буде фахівець із соціальної роботи, який прийде на до­помогу сім’ї, і чи буде ця послуга фінансована у вашій громаді. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

Запрошую до слова Олега Березюка, народного депута­та  України, фракція Об’єднання “Самопоміч”. Підготуватися Реві Андрію.

 

БЕРЕЗЮК О.Р., член Комітету Верховної Ради України з пи­тань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія “Об’єднання “Самопоміч”). Доброго дня, вельмишановні пані і панове, вітаємо вас у парламенті! Хочу по­чати з того, що влада і держава є апріорі поганим управлінцем. Друге: люди краще роблять те, що розуміють і люблять. І з такими підходами управління треба підходити до будь-якого процесу, а особливо тих, що стосуються сім’ї і дітей.

Бо взагалі якось дивно звучать: як держава допомагає сім’ям і дітям? Питання: які умови створила держава, щоб сім’ї і діти якісно функціонували? І чим нижче ці умови спускаються до первинного рівня отримання послуг, тим вони кращі.

Я хочу сказати, що основою надання будь-яких послуг людині є орган місцевого самоврядування. І тому ви всі, які є управлінцями (чи державними, чи органів місцевого самовряду­вання, чи громадських або релігійних організацій) повинні разом з нами добиватися одного: щоб був другий компонент у будь-якої влади — політична воля це робити. Бо повноважень достатньо, немає волі.

Наприклад, в одній із громад (не казатиму в якій, щоб не звинуватили в лобізмі), під час одного з річних засідань ради у справах дітей, яку вони собі створили в місті, головний педіатр міста каже:

— Цього року у нас 60 дітей потрапили до реанімації у дуже тривіальний спосіб — у стані токсичного і алкогольного сп’яніння (передкома і кома).

Керівник центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді запитав:

— Що це за феномен, а скільки було минулого року?

— Минулого року було 20.

— А чому так?

Разом дослідили і виявили новий феномен — алкопоп (alcopop). Діти не п’ють горілки, пива, діти п’ють солодкі коктейлі, які продаються безперешкодно. Протягом двох років була розроб­лена потужна інтервенція органу місцевого самоврядування разом з громадськістю, яка любить це робити. І хочу вам сказати, що сьогодні я зателефонував до цього міста і запитав, який показник за минулий рік, виявилося — 32. Ефект? Ефект. Хто це придумав: держава, міністр соціальної політики? Ні. Це люди на місцях, які відреагували на ситуацію. І це дуже важливий компонент полі­тичної волі — робити це на місцях.

Другий аспект. Якби ви порахували у своєму місті чи у своєму районному центрі, скільки людей займаються соціаль­ними послугами. Бо кожен завжди рахує собі (служба соціальних послуг — собі, служба у справах дітей — собі, соціальний захист — собі), і всім мало. А якщо раптом порахувати, то в місті на 1 мільйон мешканців 500, 600, а, може, навіть 800 людей займа­ються соціальною роботою. Шановні колеги, прошу вас приїхати додому і порахувати. І якщо правильний управлінець організує роботу цих служб — все буде прекрасно.

У нас у кожній школі є соціальний педагог і шкільний психолог. Шановні колеги управлінці, це соціальні працівники, це ваші очі, руки і ноги. Їх треба запросити, навчити і направити на своє робоче місце надавати соціальні послуги. А працівники від­ділів у справах дітей, працівники соціального захисту, працівники інших служб будуть їхніми шаперонами, коучами, тренерами, на­давачами послуг для первинного рівня.

Тому я прошу вас приїхати до себе додому, оглянутися навколо і шукати партнерів, допомоги серед громадських органі­зацій і серед державних та міських організацій. Є дуже багато ресурсу, а держава має допомогти виключно грошима на кон­кретні соціальні проекти, замовниками яких будете ви. Бо в кожній області — чи в Луганській, чи у Львівській — хоча загалом однакова ситуація, але потреби інші.

Дуже дякую вам за те, що приїхали. Бажаю успіху і здоров’я.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

Запрошую до слова Андрія Реву, заступника Вінницького міського голови.

 

РЕВА А.О., заступник Вінницького міського голови. Шановна пані головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Тема сьогоднішніх парламентських слухань змушує нас не тільки по­вернутися до фундаментальних проблем людського буття, до пошуку відповіді на одвічне філософське запитання “Що є сенсом людського існування?”, а й надає практичну можливість поділити­ся з вами власним баченням проблем сімейної політики в Україні, висловити пропозиції, які можна було б реалізувати на законо­давчому рівні, за що я хотів би висловити вдячність організаторам сьогоднішнього заходу.

Щоб не вдаватися до гри в дефініції, скажу так: сім’я — це не просто первинний осередок суспільства, клітина нашого суспільного організму, в якому відбувається процес народження, становлення і виховання людини. Як зазначено в Концепції дер­жавної сімейної політики, затвердженої ще 1999 року, “сім’я є ін­тегральним показником суспільного розвитку, який відображає моральний стан суспільства і є могутнім фактором формування демографічного потенціалу”. Інакше кажучи, сім’я — це матриця, яка відтворює в кожній дитині притаманні даному суспільству мораль, релігійні вірування, власне бачення того, як влаштований цей світ, словом, все те, що охоплюється модерним словом “мен­талітет”. Тому цілком зрозуміло, що від стану цієї матриці залежить те, яким наше суспільство, а відтак і держава, стануть у недале­кому майбутньому.

Сімейна політика — поняття комплексне, проте ключову роль в її реалізації відведено державній соціальній політиці. Саме через інструменти соціальної політики держава створює умови для реа­лізації мети, сформульованої в зазначеній концепції, а саме: за­безпечення сприятливих умов для всебічного розвитку сім’ї та її членів, найповніша реалізація сім’єю своїх функцій, поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі сім’ї як основи суспільства.

Аналізуючи стан сучасної державної соціальної політики, потрібно сказати, що вона існує у вигляді фрагментарних, без­системних, хаотичних, прийнятих для вирішення поточних політич­них завдань актів законодавства, які не тільки не сприяють реалі­зації проголошеної мети, а часто суперечать їй. Враховуючи об­межений час, я спробую на трьох прикладах привернути увагу наших законодавців до серйозних недоліків у цій сфері, які не тільки не сприяють створенню і функціонуванню інституту сім’ї, а просто шкодять йому.

Перше. На сьогодні, як свідчить статистика, кожна п’ята дитина в нашій країні народжується поза шлюбом. Можна багато розмірковувати над причинами такого феномена, але, на мою думку, головним чинником нинішнього стану речей є активне ма­теріальне стимулювання молодих людей з боку держави не реє­струвати шлюб в органах РАЦС. І такий, з дозволу сказати, матеріальний стимулятор має цілком конкретну назву — державна допомога на дітей одиноким матерям.

Відповідно до статті 181 Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” право на допомогу на дітей одиноким матерям мають одинокі матері, тобто які не перебувають у шлюбі, одинокі усиновлювачі, якщо у свідоцтві про народження дитини запис про батька (матір) здійснено за вказівкою матері (батька, усиновлювача) дитини. Тобто якщо дитина народжується в зареє­строваному шлюбі, сім’я отримує державну соціальну допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами і державну соціальну допомогу при народженні дитини. А якщо дитина народжується поза шлю­бом, то держава доплачує бонус у вигляді ще однієї допомоги — державної допомоги на дітей одиноким матерям. Чи потрібно пояснювати всім присутнім, який серйозний вплив на процес тінізації українських сімей має подібне державне стимулювання?

Ви запитаєте: куди ж дивляться органи соціального захисту населення? У відповідь цитую частину четверту статті 181 зазна­ченого закону: “Жінка, яка має дітей від особи, з якою вона не перебувала і не перебуває в зареєстрованому шлюбі, але з якою вона веде спільне господарство, разом проживає і виховує дітей, права на одержання допомоги, встановленої на дітей одиноким матерям, не має”.

Автору цієї законодавчої норми хочеться поставити просте запитання: яким чином державний соціальний інспектор під час обстеження матеріально-побутових умов проживання сім’ї може встановити батьківство особи, яка проживає, виховує дітей разом з матір’ю-одиначкою? Результат дуже простий: діти ростуть у ті­ньових сім’ях, де поняття відповідальності батьків за виховання дітей має умовно абстрактний характер.

Як змінити ситуацію і як повернути дітям їхніх батьків? Від­повідь проста: необхідно скасувати цей вид державної допомоги, і зробити це може Верховна Рада України.

Друге — інститут прийомної сім’ї. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів 2002 року “прийомна сім’я — це сім’я або осо­ба, що не перебуває в шлюбі, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від одного до чотирьох дітей на виховання та спільне проживан­ня”. І водночас коли прийомні батьки мають бажання усиновити дитину і зробити цю сім’ю справжньою, держава одразу припиняє фінансування такої сім’ї. Постає запитання: ми хочемо, щоб діти мали батьків, чи все-таки у нас інша мета? Тому необхідно внести зміни до законодавства і цю допомогу виплачувати і тоді, коли йдеться про реальне усиновлення дітей.

І останнє — матері-героїні. Скажіть, будь ласка, за що присвоюється звання “мати-героїня”? За факт народження п’яти дітей чи за факт їх виховання?

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Завершуйте, будь ласка, 10 секунд.

 

РЕВА А.О. На мою думку, це звання присвоюється за сам факт народження. Ми мали судовий розгляд справи стосовно громадянки, дитина якої у 16-річному віці була засуджена за вчи­нення кримінального злочину. Як ви думаєте, як суд аргументував необхідність надання їй такого звання?

Цитую рішення суду: “Посилання відповідача на притягнення сина позивача до кримінальної відповідальності не приймається судом до уваги, оскільки згідно з пунктом 9 Положення почесне звання “Мати-героїня” присвоюється жінкам, які народили та ви­ховали до восьмирічного віку п’ятьох і більше дітей, а, як вбача­ється із матеріалів справи, син позивача до кримінальної відпо­відальності притягувався після досягнення восьмирічного віку”. Тобто якби його судили до восьмирічного віку, то жінка не мала б права, а якщо судили в 16 років, вона має право бути матір’ю-героїнею.

Якщо ми дійсно хочемо, щоб у нас була відповідальна державна сімейна політика, потрібно, щоб наші декларації втілю­валися в конкретні законодавчі норми, які не повинні суперечити заявленим цілям. Для цього необхідно провести інвентаризацію всіх прийнятих законодавчих актів, забезпечити, щоб вони мали механізми реалізації і щоб вони виконувалися. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до слова Тетяну Знаменську, наукового керівника відділення неонатології Інституту педіатрії, акушерства і гінекології Національної академії медичних наук України, президента Асоціа­ції неонатологів України. Підготуватися Сергію Комнатному.

 

ЗНАМЕНСЬКА Т.К., науковий керівник відділення неонатоло­гії державної установи “Інститут педіатрії, акушерства і гінекології” НАМН України. Вельмишановна голово! Вельмишановні учасники парламентських слухань! Я прошу дозволу виступати російською мовою, тому що ми запросили на ці слухання людей з різних регіонів України.

Я сегодня хочу вам показать, какие в нашей стране есть резервы для снижения инвалидности, и что мы можем сделать в этой ситуации.

В чем заключается инвалидность? Каждая семья хочет иметь здорового ребенка. И поэтому когда в семье рождается больной ребенок, мы всегда задаем вопрос: кто виноват — меди­ки, общество или те условия, в которых ребенок родился? Если вы посмотрите цифры, врожденные пороки занимают 30 про­центов, и на сегодняшний день поражения центральной нервной системы, к сожалению, не уменьшаются. Как видите, эти цифры растут, и они растут не потому, что мы, медики, плохие или плохо оказываем помощь таким детям. Все зависит от того, что мы на­чали регистрировать детей, рожденных с массой 500 грамм. Эта категория детей очень волнует нас, мы много времени уделяем лечению таких детей. И, к сожалению, на сегодняшний день дет­ский церебральный паралич заставляет нас задуматься над тем, правильно ли мы делаем, что выхаживаем таких сложных детей.

Следующий слайд. Детский церебральный паралич занима­ет второе место по детской инвалидности до года. На сегодняш­ний день мы сделали все, что могли, и делаем иногда даже невозможное, но, к сожалению, детский церебральный паралич занимает одно из ведущих мест среди инвалидности детей. На выхаживание таких детей страны Евросоюза тратят 917–918 тысяч евро, столько, как мы вкладываем в лечение этих детей на протяжении всей жизни.

Что же получается у нас в государстве? Женщина получает больного ребенка. Если она с отцом, они могут оказать помощь, потому что лечение таких детей в наших санаториях стоит от 5 до 17 тысяч. Как одна женщина может справиться, если она остается одна с таким ребенком на руках? Нам надо думать о том, чтобы поднимать социальные проекты, которые помогут нашим детям нормально получать лечение и нормально входить в социум.

Если посмотреть на динамику детской смертности, мы достигли больших успехов. Эта задача была поставлена и ВООЗ, и нашим государством. Мы пришли к хорошим результатам, у нас показатель детской смертности — 7,9, в странах Евросоюза — 5. Но надо понимать, что мы, доктора, не боги, мы должны работать на нормальном оборудовании, иметь нормальную зарплату, чтобы привлекать людей, которые работают в наших отделениях, но и должна работать государственная поддержка финансирования наших центров.

В 2009 году мы начали создавать сеть перинатальных центров, построили их 12. В связи с военными действиями три центра от нас ушло, у нас нет связи с этими центрами. Мы потратили колоссальную сумму денег, каждый центр стоит 90–100 миллионов.

Что же получилось в нашей стране? В перинатальных центрах должны концентрироваться самые тяжелые патологии беременных женщины и детей. Это учреждение, где собираются группы риска, и мы не имеем права, чтобы женщины, которые должны рожать в перинатальных центрах, рожали в обычных ро­дильных стационарах.

Посмотрите следующий слайд. Нам надо понимать реально, что когда ребенок попадает к нам в отделение реанимации, нам надо вкладывать деньги в выхаживание этого ребенка. Как пока­зывает европейский опыт, если мы вложим много средств в та­кого ребенка, есть шанс получить качество жизни ребенка. Что у нас получается на сегодняшний день? Перинатальные центры, которые мы создали, должны финансироваться приблизительно в  сумме 35–40 миллионов гривен. Мы получаем 18 миллионов на  выхаживание таких детей. Что делать дальше? Как выходить из этой ситуации? Это вопросы к нашему правительству. Мы не можем делать деньги из ничего, мы не можем брать деньги с ро­дителей. И когда нас, врачей, обвиняют, что мы берем взятки, это не так. Потому что медикаменты дорогостоящие, все расходные материалы покупают родители за свои деньги, а иногда доктора тоже собирают деньги и покупают медикаменты для детей.

Когда у нас заработали перинатальные центры, вы видите, улучшились показатели выживаемости детей. На сегодняшний день все прекрасно — 70 процентов детей выживают. Но мы не знаем, сколько из этих детей станут инвалидами.

Поэтому наша с вами задача — помочь всем нам, чтобы Кабинет Министров изменил свое постановление, которым огра­ничил наши возможности. Потому что планировались центры, они не построены, но оборудование, парадоксально, закуплено и те­перь стоит у нас на ответственном хранении. А дети, которые нуждаются в этом оборудовании, не могут получать необходимое лечение…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу, 30 секунд, завершуйте, будь ласка.

 

ЗНАМЕНСЬКА Т.К. Поэтому необходимо решить вопрос, чтобы это оборудование работало для больных детей. На сегод­няшний день у нас работают Тернопольский, Львовский перина­тальные центры — Западный регион. Восточный регион полностью лишился перинатальных центров. И нам с вами надо поднимать вопрос перед правительством, чтобы система перинатальных центров имела право на жизнь. Давайте все вместе инициировать этот вопрос, чтобы все то, что мы начали, было закончено плодо­творно. Спасибо за внимание.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам. Я тільки хотіла пані Тетяні зробити зауваження. Я допускаю, що в цьому залі є люди, які не можуть вільно розмовляти українською, але переконана, що тут немає людей, які не розуміють української. Тому ваше твердження сумнівне. Але в будь-якому разі дякую вам за виступ.

Запрошую до слова Сергія Комнатного, виконувача обов’яз­ків першого заступника голови правління Державної спеціалізо­ваної фінансової установи “Державний фонд сприяння молодіж­ному житловому будівництву”. Підготуватися Михайлу Паночку.

 

КОМНАТНИЙ С.О., виконувач обов’язків першого заступника голови правління Державної спеціалізованої фінансової установи “Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву”. Доброго дня, шановна головуюча! Шановні колеги, молодь, народні депутати та урядовці! Сьогодні я представляю державну установу, на яку покладено вирішення одного з найважливіших питань для кожної сім’ї — створення сприятливих умов проживан­ня, тобто забезпечення житлом. Гідне житло є рушійною силою розвитку інституту сім’ї в Україні, стимулом до підвищення на­роджуваності і, як наслідок, — показником добробуту України.

На сьогодні Держмолодьжитло працює за трьома програ­мами, які передбачають забезпечення житлом різних категорій громадян, сімей з різним рівнем достатку та потребами, — це пільгове кредитування молоді, надання державної підтримки для будівництва доступного житла та компенсаційні програми за кредитами, отриманими в банках.

Звісно, найбільш популярним для молодих сімей зали­шається механізм пільгового довготермінового кредитування на будівництво та придбання житла, що реалізується в рамках Державної програми забезпечення молоді житлом на 2013–2017 роки на виконання Закону України “Про сприяння соціаль­ному становленню та розвитку молоді в Україні” і передбачає кредитування за пільговою відсотковою ставкою та мінімальним першим внеском. Крім того, зважаючи на орієнтованість програми на молоді сім’ї з дітьми, перевага в отриманні пільгових довго­термінових кредитів надається багатодітним родинам. Зрозуміло, що на сьогодні ці умови є найбільш вигідними та прийнятними для молодих громадян, які тільки створюють свої родини та починають ставати на ноги.

Демографічний ефект від даної програми колосальний. Показники свідчать, що родини, які отримали пільговий кредит, мають втричі вищий коефіцієнт народжуваності, ніж інші аналогічні родини. За час реалізації програми забезпечено житлом понад 11,5 тисячі молодих сімей. Програма і на сьогодні залишається досить популярною, понад 11 тисяч молодих сімей бажають отри­мати такий кредит.

Для сімей, які мають якісь власні заощадження або бажають покращити існуючі житлові умови, запроваджена програма надан­ня державної підтримки, суть якої полягає в тому, що за рахунок коштів державного бюджету сім’ї, що потребують поліпшення житлових умов, можуть отримати від держави безповоротну фі­нансову допомогу в розмірі 30 відсотків вартості житла, що прода­ється. Ця програма також дуже схвально сприйнята споживачами. Загалом за час її реалізації 3610 родин покращили свої житлові умови.

Проте слід зазначити, що визначальним чинником дієвості програми є насамперед її фінансування із загального фонду державного бюджету. З самого початку програми пільгового кре­дитування молоді та надання державної підтримки для будів­ництва доступного житла щорічно недофінансовувалися з держав­ного бюджету, їх фінансування здійснювалося за залишковим принципом. На жаль, у 2015 році за рахунок коштів державного бюджету зазначені програми не фінансуються взагалі, фінансу­вання передбачене лише місцевими бюджетами. Іпотечне креди­тування за ставками, які пропонують банки, є непосильним для більшості громадян України. Таким чином, на сьогодні є лише єдиний вихід — безпосередня участь держави в реалізації дер­жавних житлових програм.

Враховуючи зазначене, звертаюся до присутніх народних депутатів, представників уряду з проханням звернути увагу на необхідність фінансування державних житлових програм як одного з пріоритетних напрямів державної житлової та сімейної політики та при внесенні змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2015 рік” передбачити видатки на реалізацію цих програм у поточному році і протягом наступних років. Тим паче що виділені асигнування з часом повертаються у відповідні бю­джети у вигляді платежів за кредитами, податків і зборів, які спла­чують забудовники, що будують таке житло. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

Запрошую до слова Михайла Паночка, президента Все­українського союзу церков віри євангельської — п’ятидесятників (Оплески).

 

ПАНОЧКО М.С., президент Всеукраїнського союзу церков віри євангельської — п’ятидесятників. Найперше хочу всіх приві­тати в цьому поважному залі: слава Ісусу Христу!

 

ГОЛОСИ ІЗ ЗАЛУ. Навіки слава!

 

ПАНОЧКО М.С. Шановна пані головуюча, дякую, що надали слово. І дякую всім, хто сьогодні прийшов, щоб пороздумувати над такою важливою темою, як сімейні цінності і сімейна політика в Україні. Звучало багато речей — розумних, цікавих, критичних, проблематичних. І ми могли б до самого ранку слухати про ці проблеми. Я не буду томити вас, хочу повернути трохи в інший бік, оскільки служу церкві вже майже 40 років. Тому, будь ласка, потерпіть кілька хвилин.

Отже, почну з пропозицій, бо може часу не вистачити.

1. Активно сприяти утворенню будинків сімейного типу. Вони себе виправдовують, ми маємо велику практику.

2. Якнайшвидше ліквідувати інтернати як такі, що не виправ­дали себе, а навпаки, спонукають до негативних тенденцій, про які ви чули.

3. Утворити інститути сім’ї при церквах і навчальних закла­дах, де готувати нашу молодь до шанобливого і серйозного став­лення до створення сім’ї, тоді вона буде міцною.

4. Мас-медіа, телебачення, радіо, преса, звертаюся до вас: не годуйте брудними картинками, статтями молоде покоління, яке й так має велике навантаження від усілякої неправдивої інформа­ції. Дайте позитив, покажіть красу сім’ї, яка є найстарішою інсти­туцією у світі. Держави не було, президентів не було, Верховної Ради не було, а інститут сім’ї був створений найпершим.

5. Запровадити обов’язкове викладання християнської етики в загальноосвітніх школах, результат буде гарантований.

Що таке сім’я? Це божа інституція, створена Ним для особ­ливої мети, яка є в Його батьківському серці, це спільність, діяль­ність, характер і відтворення.

Сім’я — це добровільний союз чоловіка і жінки на основі взаємної любові і поваги. “Покине тому чоловік свого батька та матір свою та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом” (Буття 2:24).

Сім’я як союз чоловіка і жінки отримала велике благосло­вення від Бога: “Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею…” (Буття 1:28), і додаю від себе: а не будьте рабами.

Сім’я — це жива клітина суспільства: здорова сім’я — здорова держава.

Сім’я — це святая святих, бо в ній народжується людство, і ніхто не має права руйнувати її. Відомий богослов Іван Златоуст сказав глибоку істину: “Зруйнується сім’я — падуть міста, загине держава”. Приклад для всіх — міста Содом і Гоморра.

Сім’я створена для любові та підтримки один одного, тому що “Бог є любов”, як сказав апостол Іван (1 Ів. 4:8). І тільки в сім’ї народжуються найдорожчі для нас слова — “мама”, “тато”. Власне, тільки в ній пізнається прекрасне почуття материнства і батьків­ства. Без сім’ї не було б нас із вами, не було б України, не було б Верховної Ради, але ми є і будемо в наших дітях, онуках і правнуках.

Завдання держави — цінувати роль сім’ї у розбудові здоро­вого суспільства, берегти цю живу клітину як зіницю ока. Ми має­мо захистити сім’ю від руйнівних тенденцій, які, мов чума, несуть смертельну загрозу всьому живому. Мудрість державних мужів — не в дипломах, не в професійності чи яскраво виражених талан­тах, а в здатності всіма законними способами захистити сім’ю від руїни, високо піднести інститут сім’ї як велику цінність, даровану Богом, яку треба плекати і виховувати в дусі любові, доброти, милосердя, співчуття до ближнього, бо що посіємо, те й пожнемо.

Суспільство має знати, що руйнує, а що будує сім’ю. Руйнують, по-перше, зрада, перелюбство, розпуста, по-друге — пияцтво, по-третє — жорстокість…

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу завершувати, 30 секунд.

 

ПАНОЧКО М.С. …збочення, які сьогодні, на жаль, пруться в ранг закону.

Найкращий підручник для виховання здорової сім’ї — це Боже слово. Скористаймося ним, і Бог допоможе нам. Любімо Україну по-справжньому! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую. Приємно відчувати таку одностайну підтримку, це дійсно слова лідера. Дякую вам.

Запрошую до слова Юрія Підлісного, заступника голови Львівської обласної державної адміністрації. Підготуватися Андріану Буковинському.

 

ПІДЛІСНИЙ Ю.Т., заступник голови Львівської обласної дер­жавної адміністрації. Доброго дня, шановні колеги! Шановна пані головуюча! Як зазначено в Сімейному кодексі України, сім’я — це союз чоловіка і жінки. І, на мою думку, при підготовці змін до Конституції ця норма має бути закріплена в Основному Законі України.

З чого мала б починатися сімейна політика в Україні? З концептуальних засад. Ми повинні пам’ятати істину: людина як свобідна істота зі своєю ніким не даною, а вродженою гідністю народжується в сім’ї і творить державу. Це дуже важливий момент для того, щоб ми розуміли, хто має пріоритет у справах сім’ї — сім’я чи держава? Пріоритет у сімейних справах повинна мати сім’я. А яка ж роль держави? Держава має виступати виключно як партнер у тих випадках, коли потрібно створити рамкові умови для вільного розвитку сім’ї, — це стосується житлової політики, забезпечення першого робочого місця для молоді, умов для під­готовки людини до шлюбу.

Тут багато говорили про насильство в сім’ї. Так, воно є, і ми часто стаємо свідками. Але я дуже боюся, щоб внаслідок такої кампанії не було поставлено знак рівності: сім’я дорівнює насиль­ству. Так не може бути. Насильство дуже часто супроводжує такі негативні процеси, як розлучення. Я особисто бачив таке серед моїх сусідів. Але що держава може зробити для того, щоб убез­печити, зробити профілактичні кроки проти насильства? Не по­винні ходити соціальні працівники і перевіряти такі сім’ї, це вже крайній, винятковий момент. Потрібно поставити собі запитання: чому виникає насильство в сім’ї? Може, сім’ю створюють незрілі люди? Можливо, чоловік, беручи шлюб, думає, що жінка — це пральна машина і кухонний комбайн? Може, жінка вважає, що чоловік — це банкомат? Так, споживацьке ставлення одне до од­ного. Можливо, треба підготувати до шлюбу?

Треба перейняти досвід, який є у багатьох церков, у багатьох конфесій з підготовки до шлюбу. Скажу про Українську греко-католицьку церкву, до якої я належу, яка напрацювала великий курс підготовки до шлюбу. Цей досвід можна поширити і на РАЦСи, якщо було б таке бажання. Потрібно розробити, вклю­чити до шкільної програми віддалену підготовку до шлюбу, де закладати базові сімейні цінності.

Коли я говорив про основні, фундаментальні моменти, про людину, яка народжується вільною, то мав на увазі, що вона народжується живою. І це право на життя теж має бути закріплено в Конституції у дещо інший спосіб, ніж тепер: від зачаття до природної смерті.

Щодо демографічної ситуації в Україні. Коли за прем’єрства чи президентства Ющенка (даруйте, не пам’ятаю) було започат­ковано виплату допомоги при народженні дитини, у нас, за ста­тистикою, якщо не помиляюся, показник з 1,22 дитини на сім’ю зріс до 1,54. Думаю, подібні програми потрібно вдосконалювати і посилювати.

І що ми повинні зробити ще? Ми повинні пам’ятати, що солідарність міжпоколіннєва, солідарність всередині сім’ї має гарантуватися рамковими законами, а не соціальними працівни­ками. Щоб ми часом не перетворилися з благих намірів на тоталітарну систему. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую вам.

Запрошую до слова Андріана Буковинського, експерта з  питань сімейної політики та сімейних відносин, президента Всеукраїнського благодійного фонду “Сім’я”, кандидата філософ­ських наук. Це останній виступ сьогодні, за ним буде заключне слово. Прошу.

 

БУКОВИНСЬКИЙ А.Й., президент Всеукраїнського благодій­ного фонду “Сім’я”. Шановна головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Слава Ісусу Христу! Кожна епоха має свої виклики та завдання. Викликом сьогодення для України є збереження незалежності та збереження сім’ї.

Якою є сучасна українська сім’я? Яка її основна характерис­тика? У переважній більшості це неповна сім’я, нещаслива сім’я, у якій діти зростають без рідного батька. Люди, які мріють і праг­нуть будувати міцні та надійні стосунки, створювати повноцінні щасливі сім’ї, не можуть і не вміють це забезпечити. Чому? Тому що їх не навчили, не показали приклад.

Головна причина негараздів у стосунках та сімейних відно­синах між чоловіком і жінкою полягає в неготовності людей до життя в подружжі, а проблеми між батьками та дітьми викликані неготовністю бути ефективними батьками. Особливо це стосуєть­ся тата.

Готуючись до парламентських слухань на тему: “Сімейна політика України — цілі та завдання”, ми виходили з об’єктивної дійсності, а саме що на сьогодні українська сім’я перебуває у катастрофічному стані. Далі так тривати не може, тому що без повноцінної сім’ї у суспільства немає майбутнього. Відповіді на ці виклики сьогодення повинна давати сімейна політика, мета якої — формування та підтримка морально здорової, щасливої україн­ської родини.

Для того щоб значно зменшити кількість розлучень в Україні та кардинально змінити якість сім’ї, ми повинні докласти макси­мальних зусиль для вирішення питань дошлюбної та шлюбної проблематики.

Зокрема, Міністерству науки і освіти України:

– сформувати та затвердити програми підготовки до життя в подружжі та відповідального батьківства (на сьогодні значна частина роботи вже виконана), у процесі створення програм залу­чати до співпраці представників церков і релігійних організацій;

– на базі інститутів післядипломної освіти забезпечити підвищення кваліфікації фахівців, які викладатимуть програми під­готовки до життя в подружжі та відповідального батьківства;

– забезпечити в навчальних і соціальних закладах обо­в’язкове впровадження програм “Психологія сімейного життя”, “Сімейні цінності”, “Відповідальне батьківство”, сформованих на історико-культурній спадщині українського суспільства;

– підготувати матеріали про основи ефективного батьківства та поширювати їх серед батьків;

– формувати, створювати та робити доступними інтерактив­ні   матеріали, навчальні курси у форматі масового відкритого онлайн-навчання.

Кабінету Міністрів України:

– забезпечити державне замовлення на підготовку фахівців, які викладатимуть програми підготовки до життя в подружжі та відповідального батьківства і таким чином реалізуватимуть дер­жавну сімейну політику;

– збільшити державне замовлення засобам масової інфор­мації на програми, що сприяють формуванню особистості в пи­таннях стосунків у сім’ї та батьківства.

Міністерству соціальної політики України — забезпечити виконання Державної цільової соціальної програми підтримки сім’ї до 2016 року за напрямом реалізації системної підготовки молоді до подружнього життя та обов’язково передбачити відповідні заходи у наступній державній програмі підтримки сім’ї, яка має бути прийнята найближчим часом.

Міністерству юстиції та Міністерству соціальної політики України — розробити структуру центрів сім’ї, які надаватимуть дошлюбне, шлюбне та кризове сімейне консультування на базі відділів реєстрації актів цивільного стану та в соціальних центрах.

Міністерству оборони України, Міністерству внутрішніх справ України у співпраці з Міністерством соціальної політики, Міністер­ством освіти і науки, волонтерськими та громадськими організа­ціями — забезпечити як елемент післявоєнної реабілітації навчан­ня військовослужбовців щодо життя в сім’ї та виховання дітей.

На кого може бути покладена загальна відповідальність за  виконання цих завдань? Ще п’ять років тому за реалізацію державної сімейної політики відповідало Міністерство сім’ї, молоді та спорту. Але останніми роками в результаті постійних адміні­стративних реформ ці повноваження перекладені на відділ сімей­ної політики Міністерства соціальної політики України, а саме на плечі декількох осіб як додаткове робоче навантаження.

Чи може цей структурний підрозділ ефективно забезпе­чувати формування та реалізацію державної сімейної політики? Ні, не може. Не тільки з причини відсутності необхідних координа­ційних повноважень та необхідної кількості досвідчених фахівців, а насамперед тому, що, з огляду на специфіку роботи Мінсоцполі­тики, підхід до сімейної політики будується на соціальному захисті сім’ї, і це повністю унеможливлює виконання поставлених перед нами завдань.

Таким чином, у головному органі центральної виконавчої влади немає єдиного координаційного центру з відповідними повноваженнями, який міг би організовувати, формувати, направ­ляти та координувати роботу міністерств, відомств та громадських ініціатив, де ведеться робота, що належить до сфери сімейної політики. Саме тому потрібно прийняти рішення про призначення Урядового уповноваженого у справах сім’ї, на якого покласти від­повідальність за забезпечення комплексного і скоординованого підходу до формування чіткої та ефективної державної сімейної політики.

І на завершення. Шановні учасники парламентських слухань і всі, хто нас слухає, звертаюся до вас! Для того щоб сімейна політика стала національною стратегією України та розглядалася в контексті національної безпеки України, кожному з нас необ­хідно брати відповідальність і реалізувати поставлені завдання. Працюємо, слава Богу, за Україну. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.

Запрошую до заключного слова Сергія Митрофанського, заступника міністра молоді та спорту України.

 

МИТРОФАНСЬКИЙ С.В., заступник міністра молоді та спорту України. Дякую, пані головуюча. Вітаю вас, шановні колеги! Насамперед дозвольте подякувати профільному Комітету та міні­стерству за організацію сьогоднішніх парламентських слухань, за таку ґрунтовну і важливу для всіх нас бесіду. Колеги, ми почули сьогодні цілий ряд надзвичайно цікавих пропозицій і, я думаю, окреслили для себе проблему, з якою ми сьогодні зіткнулися.

Мушу визнати, що, напевно, останніми роками ми дещо змінили акцент нашої уваги на матеріальну частину нашого життя, забувши про таку важливу складову, як духовне наповнення. Українець — це не той чоловік, який їсть сало. Це той чоловік, який береже свою родину і дбає про неї. Українець — це не той чоловік, який копає бульбу, а той, який ходить у неділю до церкви. Українець завжди пам’ятав свій рід і завжди за нього боровся. Оце і є справжній українець, якого так намагалися викорінити за часів Радянського Союзу.

Колеги, що ми маємо на сьогодні? На жаль, маємо велику і серйозну антисімейну, якщо можна так сказати, пропаганду. Адже якщо ми з вами подивимося наше телебачення, то звернемо увагу на те, що пропагуються одноразові сексуальні стосунки, шлюбне життя без реєстрації і тим більше, звісно, без наших ри­туалів у церкві. Пропагується життя без дітей. Більше того, нав’я­зується думка, що якщо ви одружилися, то завтра неодмінно на­стане щасливе життя: чоловік має принести мільйони доларів, а жінка в цей час спілкуватиметься з подругами тощо, а не дба­тиме про родину.

Ми з вами, колеги, боролися за європейські цінності. Ми стояли на Майдані за європейські цінності — за свободу слова, за демократію. Але передовсім ми стояли на Майдані за наші україн­ські родинні, сімейні традиції. І зараз, друзі, настав час, щоб ми, не дай Боже, під час боротьби, під час сьогоднішнього виживання не забули про нашу основу: Україна буде доти, допоки буде міцна українська родина. Слава Україні!

 

ГОЛОВУЮЧИЙ Дякую.

Запрошую до заключного слова голову Комітету з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму Артура Палатного.

 

ПАЛАТНИЙ А.Л. Шановні учасники парламентських слухань! Шановні народні депутати! Шановна головуюча! Дякую всім за те, що ви сьогодні прийшли, і ми обговорили дуже важливу і болючу тему для українського суспільства. Сьогодні відбувся діалог між виконавчою владою, представниками парламенту, між релігійними та громадськими організаціями.

Всі пропозиції, які ви внесли до Верховної Ради України, все те, що сьогодні було озвучено з трибуни, наш комітет, безумовно, доопрацює. Якщо хтось не зміг сьогодні висловити свою думку (я впевнений, що є такі люди), до кінця червня ви можете подати свої доповіді до секретаріату нашого Комітету.

Ми все доопрацюємо, і я впевнений, що сімейні цінності стануть пріоритетом нашої держави. Молодь — це майбутнє нашої країни, і ми маємо бути для неї гідним прикладом. Дякую всім за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧИЙ. Я також хочу зі свого боку подякувати учасникам парламентських слухань за небайдужість, за те, що ви були такими активними. Це відчувалося у виступах і в тому, як ви реагували на виступи своїх колег. Хочу також подякувати Комітету та міністерству за підготовку і участь у парламентських слуханнях.

Я хочу сказати кілька речей. Оскільки сім’я походить від такого природного права людини, як право на життя, то немає нічого в державі, що не стосувалося б сімейної політики, і про все це ми сьогодні почули — і медицина, і освіта, і кредитування, су­дова система, екологія, релігійна політика. Тобто все, що робить держава, має вплив на сім’ю.

І коли ми кажемо про сімейну політику, то я думаю, що ви також відчули, яка роль кожного з рівнів. Тобто що держава може робити, що може робити громада, що може робити сама сім’я, а що може зробити навіть одна маленька людина.

На завершення наведу приклад, який колись мене вразив у Канаді. Сімейна політика Канади, напевно, є однією з найуспіш­ніших. Там добра турбота про материнство, добра освіта та меди­цина. Так ось одним з елементів сімейної політики і політики про­ти тютюнопаління у 1960-х роках стало рішення, щоб діти після школи прибирали недопалки на вулицях. І після того, як батьки побачили, як їхні діти збирають на вулицях чужі недопалки, тютю­нопаління в Канаді зійшло майже нанівець. Можете уявити, як це вплинуло на все, що відбувається в державі. Це приклад того, як можна застосовувати нетрадиційні, асиметричні рішення, і на­скільки вони мають вплив.

Ще раз дякую за увагу. Гарного вам вечора!

 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

БОЛТІВЕЦЬ С.І., завідувач відділу законодавчого забезпе­чення сімейної та молодіжної політики Державного інституту сімейної та молодіжної політики Міністерства молоді та спорту України. Очевидною є необхідність законодавчого забезпечення сімейної політики України, включаючи її молодіжну складову, у як­найширшому контексті імплементації європейських правових норм, аналізу цілей, стану і самого законодавчого процесу. Законотвор­чий досвід держав — членів ЄС та інших держав світу, які ство­рили і успішно розвивають законодавче забезпечення власної сімейної політики, ґрунтується на розробленні змісту законодав­чих теорій, правової сутності категорій сімейної та молодіжної політики, суспільно усвідомлюваного предмета і принципів.

Цілі законодавчого забезпечення сімейної та молодіжної політики України в контексті імплементації європейських правових норм визначають зміст і обсяг повноважень суб’єктів державної сімейної та молодіжної політики, форми їх відповідальності, су­спільне оцінювання її стану і процесу втілення в регулювання конкретних ситуацій повсякденного життя.

Формування сімейної і молодіжної політики в контексті імплементації європейських правових норм в Україні має базу­ватися на конституційному визначенні її майбутнього, яке нині окреслено ідеєю децентралізації влади як підставою для внесення змін до Конституції України. Основою суспільства і сформованої ним держави закономірно виступає сім’я як її первинний осере­док, що потребує доповнення статті 51 Конституції України після частини першої новою частиною такого змісту:

“Сім’я є основою держави і її політики, в інтересах якої сім’я виховує її молодих громадян. Сім’я, громада і держава становлять собою нерозривну єдність у здійсненні волі Українського народу”.

У зв’язку з цим частини другу і третю вважати відповідно частинами третьою і четвертою.

Перше речення частини третьої пропонується викласти в такій редакції: “Батьки зобов’язані утримувати і виховувати дітей до їх повноліття”.

Як видно із запропонованого доповнення, центром як осередком формування національного інтересу держави виступає сім’я, що реалізує свій життєтворчий потенціал у громаді, місією якої є формування і державної політики, і самої державної влади. Співмірність втілення триєдиної формули: “Сім’я — громада — держава” в конституційному забезпеченні державної самооргані­зації Українського народу створить надійну основу загальносус­пільної гармонії у цілепокладанні, визначенні та здійсненні влад­них повноважень, довірених громадянським суспільством постійно зміцнюваній ним державі.

Особливого значення у зв’язку з цим набуває заповнення конституційної прогалини, що створює невластивий українській звичаєвості розрив поколінь, пов’язаної з вилученням найціннішо­го періоду людського життя, покликаного до створення сім’ї, яким є юність і який законодавчо забезпечується у державній політиці більшості успішних держав світу. Виходячи з цього, вважаємо за необхідне викласти частину четверту статті 51 в такій редакції:

“Сім’я, дитинство, юнацтво, материнство і батьківство охо­роняються державою”.

Конституційне втілення ідеї децентралізації влади не можли­ве без гармонійного представлення розподілу повноважень і від­повідальності поколінь громадян, що формують сучасну і майбут­ню державну владу. Декларативні заклики і нездійснені наміри останніх двох десятиліть щодо залучення молоді до керівництва державою, реалізації потенціалу молодих поколінь призвели до девальвації довіри української молоді до державної влади як від­чуженого від справедливості та інших неминущих моральних цін­ностей суб’єкта, який сам себе створює та існує сам для себе, а також до більшості державних інституцій країни.

Неможливість самореалізації молодої людини та відчуже­ність державної влади мають трагічні наслідки в сучасній Україні: перше місце за самогубством молоді до 25 років серед держав Європи, епідемія нарко-, алкозалежності, небезпечних інфекцій­них захворювань, масова втеча від нестерпних умов юнацького становлення до країн Західної Європи і Північної Америки. Трива­ле законодавче утримування такої неприродної ситуації має на­слідком деградацію державної влади як замкнутого у своїх вну­трішніх інтересах суб’єкта, старіння і вимирання населення на тлі дедалі поширенішого перенесення молоддю утворення власних сімей і дітонародження до вихованіших і культурніших держав.

Це зобов’язує нас доповнити Конституцію України стат­тею 521 такого змісту:

“Стаття 521. Молодь є особливо значущим поколінням гро­мадян, покликаним здійснювати суспільні зміни в інтересах усього Українського народу та Української держави.

Держава заохочує індивідуальну і колективну активність молодих людей, спрямовану на захист територіальної цілісності України, розвиток мови, культури, звичаїв і самосвідомості Україн­ського народу, зміцнення Української держави”.

Конституційне визначення призначення юного покоління громадян є втіленням цілей держави щодо головної мети її сімей­ної політики — створення юним поколінням своїх сімей. Заради цього у юного покоління з’являється сенс діяти в інтересах гро­мади, всього Українського народу та Української держави, метою якої має стати гармонія (злагода), добробут, культура, вихованість і самосвідомість кожної української молодої сім’ї.

 

КУЗЬМІЧОВА І.О., директор благодійного фонду “Допомо­жемо разом”. Наша країна у цей складний період стикається з безліччю нагальних питань. І за проблемами технічного та фінан­сового характеру не можна забувати про тих, для кого й працює весь державний апарат — про наших громадян. Тому що саме люди є рушійною силою, яка просуває Україну вперед, дає лад господарським справам, примножує багатство нашої землі, гідно представляє країну на міжнародній арені.

Виходячи з цього, на сьогодні одним із головних завдань нашої держави є підтримка так званого людського ресурсу. Це створення бази для відродження та розвитку сімейних традицій, соціальна допомога родині і насамперед турбота про майбутні покоління українців.

На жаль, за всю недовгу історію незалежності Україна не спромоглася бодай започаткувати міцну традицію підтримки молодих талантів. А саме ця традиція є однією з визначальних рис успішної та заможної країни. Це давно зрозуміли Японія, Сполу­чені Штати Америки, Ізраїль.

Навпаки, через фінансову кризу в Державному бюджеті України на 2015 рік на 40 відсотків скоротилося фінансування Малої академії наук та позашкільної освіти. Це при тому, що в гуртках, на курсах та у спортивних секціях займаються близько 20 відсотків українських школярів, а Мала академія наук є основ­ним центром, що допомагає розкриватися талантам майбутніх учених, залучаючи до науково-експериментальної діяльності дітей шкільного віку.

Окрім державних програм підтримки обдарованої молоді, існують і приватні ініціативи, проте на сьогодні вони є поодино­кими. Спільний освітній проект Гарика Корогодського та Міжна­родного інституту менеджменту (МІМ-Київ) — безоплатна програ­ма підготовки політичної та бізнес-еліти України “Generation.ua” стартувала тільки нещодавно. Відібрані 35 осіб, які безоплатно навчатимуться за стандартами MBA і MPA (public administration) та одержать роботу, найбільш імовірно, в державному секторі. Це вже не діти, а дорослі люди, від 24 до 32 років, з управлінським досвідом.

На жаль, на сьогодні реалії дають змогу отримувати поза­шкільну освіту переважно дітям з матеріально забезпечених родин, тому що сім’я повинна мати певні кошти на це. Фінансова та політична еліта надає перевагу іноземним навчальним закла­дам для своїх дітей. І ми не можемо оминути таку проблему, як масовий виїзд обдарованої молоді для навчання та наукової ро­боти за кордон. Найсвітліші голови залишають Україну, тож інте­лектуальний потенціал країни зменшується з кожним роком. Українській державі потрібно докласти всіх зусиль, щоб втримати потенціальну розумову еліту на рідній землі. Адже саме цим лю­дям треба буде просувати вперед науку, економіку, вирішувати долю України в міжнародних відносинах.

Для розв’язання цієї нагальної проблеми благодійним фондом “Допоможемо разом” започатковано проект підтримки талановитої молоді “Ростимо геніїв разом!”. Мета цієї ініціативи — надати адресну підтримку обдарованим українцям 14–22 років, зокрема з малозабезпечених родин. Це допомога кожній молодій людині в розкритті її потенціалу, творчих, наукових і лідерських здібностей.

Фонд має за мету надання грантів талантам на повну якісну вищу освіту в найкращих університетах та академіях України. Проте цим діяльність в рамках проекту на обмежується: “Ростимо геніїв разом!” — це також адресна матеріальна допомога молодим талантам, стипендіальні програми (щомісячні, семестрові індиві­дуальні стипендії), дослідницькі гранти.

У ході проекту здібності молоді визначаються спеціальним анкетуванням, за яким добираються підлітки з особливими талан­тами та непересічними результатами в навчанні. Вони проходять психологічне та профорієнтаційне тестування під керівництвом досвідченого психолога-профконсультанта. Після цього фахівець надає результати тестування та проводить бесіду з молодими талантами та їхніми батьками. Серед протестованих підлітків до­бираються кандидати на здобуття освіти за допомогою фонду, а потім формуються гранти меценатів і спонсорів на їх навчання в українських вищих навчальних закладах.

Проект стартував у квітні 2015 року. Пілотна частина проекту триватиме до осені, і за її результатами буде прийнято рішення про його подальші перспективи. 21 травня фондом проведено “круглий стіл” на тему: “Система виявлення та підтримки обдаро­ваних підлітків та молоді з різних соціальних груп”, на якому по­рушені актуальні питання щодо державної політики у сфері освіти та підтримки майбутньої інтелектуальної еліти. На ньому було представлено і проект “Ростимо геніїв разом!”.

Того ж дня ця новаторська для нашої держави ініціатива знайшла підтримку міністра освіти і науки України Сергія Квіта. У своєму листі до фонду він підкреслив актуальність завдань проекту з підтримки обдарованих підлітків та наголосив, що меце­натська допомога в цьому напрямі заслуговує на схвалення та підтримку держави і суспільства.

Тож бачимо, що на сьогодні фінансування освітніх проектів для майбутньої еліти України є необхідним як ніколи. Робляться лише перші кроки на цьому шляху, тож залишається багато на­гальних питань, які стосуються цієї проблеми. Від імені всіх пра­цівників фонду “Допоможемо разом” окреслю найактуальніші:

– визнання на державному рівні такої проблеми, як вияв­лення і навчання обдарованих дітей та молоді;

– створення в Україні цілісної загальнодержавної системи роботи з обдарованими учнями і студентами. Для цього має бути розроблене належне правове, фінансове, організаційне, науково-методичне забезпечення;

– посилення уваги до міжвідомчої взаємодії при вирішенні проблем навчання і виховання обдарованої молоді. Необхідно за­лучати до виявлення та виховання навчальні заклади всіх рівнів акредитації, місцеві органи влади, управління освіти, громадські об’єднання та благодійні фонди, розширювати мережу навчальних закладів для апробації та запровадження сучасних методик виявлення та навчання, у тому числі залучення до науково-дослідницької, експериментальної, творчої діяльності із створен­ням навчальних закладів, гуртків, філій МАН;

– створення сучасної матеріально-технічної бази навчальних закладів для обдарованої молоді;

– створення спеціальних шкіл, класів, літніх шкіл, спрямо­ваних на поглиблення цілеспрямованої роботи з талановитими і обдарованими учнями та студентами;

– удосконалення системи стимулювання обдарованих учнів та молоді, а також їх керівників;

– виділення реальних коштів державою та фізичними особами під існуючі програми підтримки наукової та дослідницької діяльності творчо обдарованої молоді;

– створення системи психологічного супроводу обдарованої особистості, починаючи з дошкільного виховання, навчання та виховання у загальноосвітньому і вищому навчальному закладі;

– підготовка шкільних психологів до цілеспрямованої роботи щодо підтримки обдарованої особистості;

– інтенсифікація наукових пошуків у розробленні проблеми обдарованості: здійснення ґрунтовних теоретичних міжнаукових досліджень щодо виявлення природи обдарованості, в яких мають брати участь психологи, генетики, фізіологи, психіатри, розробку ефективних форм і методів роботи з обдарованою молоддю (інте­грація шкіл з системою додаткової освіти, активне використання дистанційного навчання, організація тьюторської підтримки, залу­чення учнів до проектно-дослідницької діяльності, викори­стання групових форм навчання і навчання за індивідуальним планом);

– публікація науково-методичних та інших інформаційних матеріалів про результати функціонування освітніх систем роботи з обдарованими дітьми;

– популяризація найкращого досвіду педагогічних, науково-педагогічних, наукових працівників, висвітлення у ЗМІ досягнень обдарованої молоді в різних сферах діяльності.

Не можна заперечувати, що існує велике поле діяльності для  підтримки юних талантів, які мають забезпечити найкращий кадровий базис для нашої держави, створити потужну розумову еліту, гідно представити Україну у світі. Проте кожне зусилля, спрямоване на розв’язання цієї проблеми, як і інших актуальних завдань у сфері сімейної політики, дає нам підстави з упевненістю дивитися в майбутнє.

 

КУХАРЧУК Р.В., голова громадського руху “Всі разом!”. Сімейна політика — ключова складова стратегії національної безпеки України. Адже будь-яке суспільство не здатне існувати без чоловіка і жінки, які ухвалюють рішення укласти священний шлюб, народжувати дітей і забезпечувати життєдіяльність своєї сім’ї. Це є базис Української держави, це підвалини існування будь-якої цивілізації.

Сімейна політика в Україні змушує ніяковіти, вона кульгава і хвора. Хоча, чесно кажучи, є підстави казати, що її взагалі не існує в комплексному розумінні. Навіть відсутнє профільне міністерство. А коли і йдеться про підтримку сімей, то мається на увазі здебільшого соціальне забезпечення. Так, це необхідно, але лише як додатковий фактор. Бо базовим чинником у цій темі є цінності. Тож чи можемо ми констатувати піднесення і реаліза­цію саме просімейних цінностей — у наших оселях, в мас-медіа, у кабінетах влади, в законах, указах, постановах?

Часто лунає теза про права та інтереси особи і громадя­нина. Проте сьогодні слід все гучніше волати про права та інтереси сімей. Тим більше що особа і громадянин не можуть існувати поза інститутом родини. Сьогодні настав час докласти всіх зусиль для створення у країні просімейного порядку денного. Ми маємо спільну мету — побудувати державу, яка економічно процвітає, живе у безпеці і достатку. Але ще більшою метою і шляхетнішою ціллю є зведення держави, де живуть щасливі міцні сім’ї.

Кількісними і якісними показниками досягнутого успіху можна вважати такі:

– мінімізація практики співжиття без реєстрації шлюбу та церковного вінчання;

– суспільна традиція укладати шлюб у віці до 30 років, а не після;

– радикальне зменшення кількості розлучень;

– збільшення середнього показника кількості дітей у кожній родині, який наближався б до трьох;

– і як наслідок — загальне омолодження нації.

Все це свідчитиме про високий рівень моралі і відповідаль­ності у нашому суспільстві. Але в усього цього є також значущі позитивні соціально-економічні наслідки.

Міцні і здорові родини — це інструмент для вирішення проблем сиріт і неповнолітніх безхатченків.

Відповідальне сімейне виховання, базоване на хри­стиянських традиціях, вирішує проблеми соціальних хвороб — ВІЛ/СНІД, алкоголізм, наркоманія.

Сильний інститут сім’ї — це низький рівень злочинності і загальний соціальний спокій у містах і селах.

Сім’я — обов’язкова складова економічного розвитку. Сталі і стабільні домогосподарства становлять головний інтерес для виробників товарів і послуг. Довгострокове економічне і промис­лове планування завжди відбувається через прив’язку до поточної демографічної ситуації і прогнозованих тенденцій.

Здорові сім’ї у державі — це не лише морально, це і раціо­нально. Тому ця тема має стати цілком природною складовою всіх базових документів усіх органів влади, у тому числі Ради національної безпеки і оборони.

Визначення загроз. Щоб напрацьовувати і реалізовувати конструктивну національну сімейну стратегію, слід чітко усвідом­лювати загрози, що виникають на цьому шляху. Деякі з них зу­мовлені певною слабкістю людської істоти. Проте багато антисімейних тенденцій є результатом спланованої стратегії. Назвемо деякі з них.

Розлучення. Ця практика стала настільки унормованою, що вже не викликає подиву. Суспільство звикло до того, що близько половини шлюбів припиняють своє існування через кілька років. Головна причина — непідготовленість молодих людей до подруж­нього життя, егоцентричність, відсутність фахового супроводу і  власне самої традиції. Загальне інформаційне і медійне тло, лояльне до розлучень, також сприяє цьому руйнівному процесу.

Цивільні шлюби. Це ще одне явище, яке має всі шанси перетворитися на новітню традицію. Цивільне партнерство без будь-якої державної реєстрації і церковного вінчання. Таке спів­життя чоловіка і жінки — сумна пародія на сім’ю, безвідпо­відальна і руйнівна. Від цього страждають і жінка, і чоловік, і народжені в  такому партнерстві діти. Передусім засоби масової інформації і  кінематограф унормували це явище. А законодавець під тиском суспільної традиції, на жаль, пішов на легалізацію цього явища у Сімейному кодексі.

Ще одна загроза — зазіхання на дефініцію статі. Сьогодні широко впроваджується так звана ґендерна теорія. Слово “стать” у публічному дискурсі все частіше замінюють поняттям “ґендер”. Ця дуже підступна стратегія має на меті єдину ціль — нейтралі­зувати поняття біологічної статі для подальшого унормування різ­номанітних збочень і психічних відхилень. Але ж правда полягає в тому, що не існує ніякого ґендеру, є лише біологічна стать. І до­зволю собі нагадати, що стать визначається первинними статеви­ми ознаками, а не соціальної роллю чи функцією. Є дві статі — чоловіча і жіноча. А ґендерів вже вигадали понад десяток. І дуже схоже на те, що далі буде…

Одним із наслідків поширення ґендерної теорії є міжнародна політична кампанія, що має на меті унормування гомосексуальних стосунків як варіанта норми. Отже, ще одна відносно нова, але дуже агресивна загроза — пропаганда гомосексуалізму для подальшої законодавчої легалізації одностатевих цивільних парт­нерств і так званих одностатевих шлюбів.

Штучне переривання вагітності. Поширення практики вбив­ства ненароджених дітей набуло ознак справжнього геноциду. За роки незалежності України вбито понад 20 мільйонів малюків. Це  ті громадяни, які так і не змогли реалізувати своє базове, фундаментальне право — право на життя. Аборти — це і причина, і наслідок занепаду сім’ї. Тому сьогодні ми всі разом відповідальні за те, щоб нейтралізувати цю кровопролитну загрозу.

Завдання для всіх і кожного. Сьогодні ми маємо ставити завдання не лише органам влади, а й самим собі. Щасливі і міцні сім’ї — це передусім відповідальність самих сімей і суспільства, в якому вони утворюються. Проте органи державної влади мають величезні повноваження для створення того, що ми на початку назвали просімейним суспільним порядком денним, або ж про­сімейною кон’юнктурою. Завдання для всіх і кожного у цьому контексті можна сформулювати у кількох ключових тезах:

– розглядати сімейну політику держави в контексті націо­нальної безпеки;

– орієнтацію на права та інтереси сімей вважати пріоритет­ними у державній стратегії, суспільному секторі та економічному житті;

– впровадити у середній і вищій школі викладання курсу з підготовки до подружніх взаємовідносин та сімейного життя;

– популяризувати статеве утримання до шлюбу як найкра­щий спосіб боротьби з епідемією ВІЛ/СНІД та венеричними захворюваннями;

– ухвалити закон про заборону пропаганди гомосексуалізму;

– ухвалити закон про заборону штучного переривання вагітності;

– запровадити механізм збільшення грошових виплат на кожну наступну народжену в сім’ї дитину;

– сприяти розвитку сімейного бізнесу, стимулювати цей процес навчанням та податковими пільгами;

– реалізовувати національну медіастратегію щодо піднесен­ня авторитету сімейного союзу чоловіка і жінки, які народжують та відповідально виховують дітей, забезпечувати цей процес має передусім новостворена Суспільна телерадіоорганізація України;

– забезпечувати державне соціальне замовлення на реалі­зацію просімейної стратегії профільним авторитетним громад­ським і релігійним організаціям, які мають відповідну мотивацію і гідний віковий досвід.

Саме орієнтація на такі цілі дасть нам змогу говорити про збереження і подальший розвиток України і нашого народу. У світовому контексті ми маємо асоціюватися не лише з добрим чорноземом, вродливими дівчатами або піонерством у космічній галузі. Перелік символів і образів, з якими ототожнюють Україну і українців, обов’язково має містити також здорове щасливе сі­мейне співжиття батька, матері і дітей як базової цінності, як клю­чового пріоритету і як реального стану речей.

 

МАРЧЕНКО О.С., президент Міжнародної громадської орга­нізації “Міжнародний центр батьківства”. Сьогодні в українському суспільстві дедалі частіше говорять про наявність кризи чоловічої статі у її демографічному та репродуктивному аспектах. Але кожна проблема має свої витоки. З впевненістю можна констатувати наявність кризи чоловічої статі в Україні і як найтяжчого її вияв­лення та кореня проблеми — кризи батьківства, яка визначена тим, що втрачена модель доброго батька.

Перше — визначення проблеми. Втрата моделі доброго батька виявляється в тому, що чоловік як батько не бере участі у вихованні своїх дітей. Відсутність батька (фізична, емоційна та духовна) у житті родини та у вихованні своїх дітей, зокрема, є найбільш прогресуючим негативним явищем у сучасному україн­ському суспільстві. Тому актуальним і доцільним є підвищення статусу повноцінної сім’ї та ролі в ній чоловіка. Чоловік через відсутність здорового самоусвідомлення себе як батька став “слабкою ланкою” в родині та суспільстві. Це має негативний вплив і на дітей, і на чоловіків.

Як наслідок, сьогодні в Україні маємо сотні тисяч безпри­тульних дітей при живих батьках, зростаючу дитячу злочинність, підростаюче покоління з низькою самооцінкою. У кризових групах (алкоголізм, наркоманія, БМЖ, ВІЛ/СНІД) переважну частку ста­новлять чоловіки, про що свідчать результати соціальних дослід­жень і статистичних звітів.

Відсутність батька є фізичною (смерть, розлучення або ро­бота вахтовим способом), емоційною (неспроможність чи неба­жання батька до теплих “від серця до серця” стосунків з дитиною), духовною (несвідоме, безвідповідальне ставлення до своєї ролі як батька, відсутність прикладу високої моралі та чеснот). Визначено причини, чому так сталося:

По-перше, три покоління чоловіків виховувалися під впливом тоталітарної ідеології, яка формувала стереотип самореалізації чоловіка за межами сім’ї — в соціальній, громадській, професійній і творчій сферах, але не як батька. Між тим, батько потрібен дітям нарівні з матір’ю, як вихователь, носій віковічних родинних традицій.

По-друге, страшні катаклізми, які пережила Україна. Дві  світові війни, сталінські репресії та голодомори, впродовж яких було знищено десятки мільйонів чоловіків. Останні оприлюд­нені у 2005 році дані щодо жертв СРСР у Другій світовій війні — 34 мільйони військовослужбовців. Третина з них припадає на Україну. Внаслідок цього сотні тисяч сімей залишилися без батька і не змогли передати наступним поколінням прикладу чоловічої мужності та відповідальності.

По-третє, сучасні тенденції щодо поглядів на сімейні цінності.

Друге — наслідки відсутності чоловіка як батька. Багато уваги приділяється групам ризику. Багато зусиль та коштів спря­мовуються на запобігання наркоманії, алкоголізму, злочинності, ВІЛ/СНІД та абортів. Не заперечуючи необхідності цього, ми наго­лошуємо, що першопричиною цих проблем є насамперед криза чоловіка як батька в українському суспільстві.

Соціологічні дослідження, проведені у CША, висвітлили результати відсутності впливу батька на дітей:

– у 35 разів збільшується вірогідність втечі з дому;

– у 20 разів збільшується вірогідність проявів девіантної поведінки;

– у 20 разів збільшується вірогідність того, що дитина опиниться у в’язниці;

– у 14 разів збільшується вірогідність здійснення хлопчиками зґвалтування;

– у 10 разів збільшується вірогідність того, що дитина стане наркозалежною;

– у 9 разів збільшується вірогідність того, що дитина покине навчання у школі;

– у 9 разів збільшується вірогідність того, що дитина закінчить своє життя у злиднях;

– у 5 разів збільшується вірогідність самогубства.

Діти, які ростуть у сім’ях без батька, становлять:

– 90 відсотків усіх безпритульних дітей і дітей, які регулярно втікають із дому (US DHHS Bureau of the census);

– 85 відсотків дітей з типовою антисоціальною поведінкою (Centre for Disease Control);

– 85 відсотків усіх підлітків, які перебувають у в’язниці (Fulton Co. Georgia jail populations, Texas Dept. of Corrections);

– 80 відсотків тих, які вчинили зґвалтування, мотивовані гнівом (Criminal Justice & Behavior, vol. 14, p. 403);

– 71 відсоток дітей, які покинули школу (National Principles Association report on the State of High Schools);

– 70 відсотків дітей і юнаків у виправно-виховних закладах і тюрмах, які відбувають тривалий строк (US Dept of Justice Special Report);

– 63 відсотки підлітків, які вчинили самогубство (US DHHS Bureau of the census).

Такі діти отримують нижчі бали за тести і нижчий середній бал (National Center for Fathering). Із них 45 відсотків живуть далеко від біологічного батька (NCF).

У 1994 році 50 відсотків дітей визнали, що батько був емо­ційно відсутній (NCF).

За результатами нещодавніх досліджень, 34 відсотки дорос­лих чоловіків вважають свого батька за взірець (NCF).

Третє — яку модель втрачено. Стисло ми можемо визначити модель доброго батька у чотирьох твердженнях:

1. Добрий батько є відповідальним за збереження життя своєї дитини від зачаття.

2. Добрий батько бере активну участь у виховному процесі дитини в тандемі з матір’ю своїх дітей.

3. Добрий батько несе відповідальність за матеріальне забезпечення своєї родини, але в такий спосіб, щоб робота не руйнувала здорові стосунки в родині.

4. Добрий батько відповідальний за духовне виховання, він передає через особистий приклад морально-етичні норми своїм дітям.

Четверте — вирішення проблеми. Вирішення проблеми має бути комплексним, враховуючи економічні, правові та морально-етичні важелі. Насамперед ми маємо справу з ідеологічним бан­крутством щодо розуміння батьківства. Тому шлях до подолання кризи батьківства, в першу чергу, має полягати у формуванні від­повідного світогляду, хто є добрим батьком у суспільній свідомо­сті та в державній ідеології. Виходячи з цього, мають прийматися відповідні нормативно-правові акти, певні програми та заходи, які допомагали б чоловікам реалізовуватися через батьківство.

У зв’язку з цим від імені нашої громадської організації та організацій учасників І Всеукраїнського форуму “Важливість ролі чоловіка в сім’ї та суспільстві” пропонуємо шляхи залучення чо­ловіків до активного батьківства. Ми хочемо наголосити на основ­них шляхах, якими чоловік реалізує своє батьківство, і на кожному з них йому потрібна практична порада та підтримка або з боку того, хто вже пройшов цей шлях, або від тих, хто може запропону­вати такий досвід у вигляді відповідних програм:

Зачаття. Момент зв’язку тата з дитиною відбувається через його залучення до активної участі у розвитку дитини, коли вона ще перебуває в утробі матері.

Гра. Це момент, коли тато стверджується у своєму батьків­стві. Тому важливо навчити чоловіків, надати їм практичні знання та навички, як бавитися з дитиною.

Школа. Активна участь батька у шкільному житті дитини забезпечує позитивні наслідки у формуванні особистості дитини.

Статеве дозрівання. Залучення батька до сексуального ви­ховання та здорового усвідомлення дитиною своєї статі.

Вихід у суспільство. Відповідальність батька під час виходу дитини з сім’ї. Тато має брати активну участь у виборі дитиною подальшого шляху свого розвитку — професійного, сімейного, духовного.

Онуки. Дідусь — це чудова нагода та час компенсації татом того, що він не допрацював як батько для своїх дітей.

Материнство. Слід зазначити, що успішне батьківство чоло­віка реалізується у поєднанні з материнством.

З метою підвищення та популяризації ролі чоловіка як батька в сім’ї, вшанування чоловіків, які опікуються своїми роди­нами, та заохочення інших до відповідального батьківства пропо­нуємо запровадити на державному рівні День батька.

В Україні з 1999 року відповідно до указу Президента Украї­ни щорічно, у другу неділю травня, відзначається День матері. У результаті творчої співпраці громадських організацій, що в січні 2007 року започаткували громадську ініціативу “День батька”, яка набула загальнонаціонального масштабу та широко висвітлюється у ЗМІ, з 2009 року громадськість відзначає Всенародний день батька у третю неділю вересня. Святкові заходи в цей день про­водяться у Києві, Дніпропетровську, Сумах, Полтаві, Донецьку, Житомирі, Рівному, Івано-Франківську, Львові та Луцьку.

Вважаємо за необхідне прискорити розгляд та підписання проекту Указу Президента України “Про День батька”, який було схвалено Кабінетом Міністрів України 23 вересня 2013 року та на­правлено на розгляд Президентові України (лист Кабінету Міні­стрів від 04.10.2013 № 12561/0/2-13)

Отже, запровадження такого дня і відзначення його на державному рівні — це не просто відповідь на громадську ініціа­тиву, зважаючи на відзначення Дня матері, а політичний та ідео­логічний крок у формуванні структури державної та суспільної опори — осередку, що має високу назву “сім’я”, а також свідчення реалізації загальноєвропейських стандартів рівних прав та можли­востей в українському суспільстві.

 

МІТІОГЛО Г.І., заступник голови громадської організації “Рада юристів України”. Ми — громадська організація “В єдності — сила”, представник громадської організації “Рада юристів Украї­ни” — звітуємо сьогодні перед всім зібранням і перед всім наро­дом України, що почули голос Бога через батька і чоловіка в сім’ї, через Президента України. Голова уряду України на весь світ ого­лосив, що він Президент миру, а ми, зі свого боку, бажаємо бути його помічниками в цій Істині.

Велика любов Творця Всесвіту дала нам сьогоднішній день, щоб ми подивилися одне одному в очі і прийняли подарунок від самого Бога — красу душі людини. Його любов, яка вчора, сьо­годні і навіки однакова, — любов Ісуса Христа.

Дозвольте нам оголосити наше рішення:

Ви, що знаходитеся в цьому залі, всі, які зараз живуть в Україні і поза її межами, для нас кожна людина на землі — діти одного Творця. Ми знаходимося в єдності з Богом і любимо Вас усіх так, як Ісус любить нас. У нас є тільки право прийняти цю істину, щоб підтвердити авторитет батька і чоловіка в сім’ї, Прези­дента в Україні. Ми погодилися з Богом бути слухняними Йому. Ми беремо відповідальність за свої вчинки перед Богом і людьми, як записано в Конституції України.

Наші фізичні і духовні батьки навчили нас цінувати Бога і кожну людину. Ми прощаємо всім ворогам нашої сім’ї і нашої країни, і зараз Божа любов через красу нашої душі покриває всі недоліки думок і дій нашого народу.

У кожній людині ми бачимо і будемо шукати тільки те, що добре і чисте, від Батька Небесного. Знайшовши це, ми покажемо людству красу Самого Бога, який завжди працює над спасінням нашої душі (1 Кор 11:3, Пс 110:3, Пс 44:14, Іан 17, 2 Кор 5:18-21, 1 Кор 11:7).

Наша місія — миротворці, ціль нашого життя — єдність із Богом і з усім Його творінням, стратегія (дорога) — любов, зав­дання — відновлення взаємовідносин дітей із батьками, чоловіка з дружиною, народу з Президентом. Нехай у цьому допоможе нам Бог!

 

МЕЛЬНИК О.В., заступник директора з наукової роботи Інституту проблем виховання НАПН України. Сім’я — це основа нашого суспільства, невичерпне і найпотужніше джерело розвитку кожного громадянина України і держави загалом. Духовність і гу­манізм, громадянськість і патріотизм, гідність і самоповага, само­стійність і відповідальність виховуються в сім’ї. Саме тому, і це цілком закономірно, сьогодні ми повертаємося до питання сімей­ної політики в Україні, до обговорення її цілей та завдань.

Поділюся з вами судженнями щодо висхідної точки, старту, з якого маємо розпочати цю нелегку, а головне — тривалу і вкрай необхідну справу. Такою відправною точкою має бути визначення переліку базових світоглядних сімейних цінностей, від яких ми бу­демо відштовхуватися, розгортаючи в Україні дійсно дієву сімейну політику. На мою думку, це такі цінності:

Сім’я — це цінність. Безумовне прийняття цієї цінності свідчитиме про те, що в нашій державі визнається значущість сім’ї як пріоритетного соціального інституту життєдіяльності кожної лю­дини, її творення, функціонування і розвитку. Сім’я — це природ­не, обов’язкове і необхідне середовище народження та життє­діяльності кожного громадянина.

Сім’я — це любов. Прийняття цієї цінності свідчить про те, що щаслива, гармонійна, згуртована сім’я, здорова морально-психологічна атмосфера в ній не виникають і функціонують самі по собі. Основу такої сім’ї творить любов. Це глибокі почуття, по­тужні і тривалі позитивні переживання, це пристрасті і ніжність, які емоційно єднають її членів на духовному, психологічному і фізич­ному рівнях. Любов у сім’ї оберігається і примножується.

Сім’я — це щастя. Ця базова цінність свідчить про те, що сім’я, джерелом створення та розвитку якої є любов, має бути щасливою. Сім’я не створюється для страждань, вона об’єднує на основі любові людей, які мріють і прагнуть бути щасливими ра­зом. Щаслива сім’я — це напружена і наполеглива щоденна праця її членів. Щасливу сім’ю нескінченно творить родина, її плекає та охороняє держава, вона не байдужа суспільству.

Сім’я — це рівність. Згідно з цією базовою цінністю ми прий­маємо і визнаємо те, що у щасливій сім’ї, джерелом створення та розвитку якої є любов, безумовною є рівність її членів. Слово “безумовна” тут означає те, що приймається і визнається без жодних додаткових умов. “Ми різні, але ми рівні” — саме в цих словах найбільш яскраво виявляється ця четверта базова світо­глядна сімейна цінність. Рівність — це прийняття та визнання прав і відповідальності кожного члена сім’ї і кожної сім’ї в державі.

Сім’я — це розвиток. Ми маємо розуміти і усвідомлювати, що щаслива сім’я — це не щось незмінне, дане людині один раз на все життя. Сім’я — це середовище розвитку кожного її члена, народження і розкриття природних обдарувань людини. Щаслива сім’я — це сім’я, яка розвивається, і в якій розвиваються всі її члени.

Шановні учасники парламентських слухань! Ці судження — не просто гасла. Усвідомлюючи значущість сім’ї як соціального інституту життєдіяльності людини та стурбованість щодо рівня готовності молоді до майбутнього сімейного життя, на основі традиційних для України сімейних цінностей, родинних традицій і звичаїв, подружніх і батьківсько-дитячих взаємин ще у 2011 році група науковців Інституту проблем виховання НАПН України, колектив відділу організації виховної роботи Інституту іннова­ційних технологій і змісту освіти МОН України (керівник відділу — Корецька Леся Володимирівна, вона присутня в цій поважній залі) і Міжнародна громадська організація “Рада сімей України” на чолі з головою Притом Віктором Івановичем розпочали, крок за кро­ком, рухатися в напрямі розроблення та експериментального впровадження комплексу заходів з формування у дітей та учнів­ської молоді сімейних цінностей. За цей короткий час нами зроблено досить багато. Нині ми вже наближаємося до започатку­вання широкомасштабного всеукраїнського експерименту, яким плануємо охопити різні типи навчальних закладів у всіх регіонах нашої держави і всі вікові групи дітей та їхніх батьків. Відзначу, що в цій важливій справі нас сприймає молодь, розуміють батьки, долучаються педагоги, підтримує керівництво НАПН України та МОН України.

Проте вже сьогодні ми фіксуємо, що окремі аспекти вийшли далеко за межі школи:

1) потрібно відійти від тактики розв’язання проблем у міру їх надходження і перейти до стратегії культивування в суспільній свідомості життя в щасливій сім’ї;

2) ця проблема комплексна і над її розв’язанням мають об’єднатися і працювати різні категорії фахівців та установи різ­ного відомчого підпорядкування і форми власності;

3) не можна оминути увагою проблему алкоголізму, зокрема дитячого, інші негативні суспільні явища, які мають бути під по­стійним контролем з боку громадськості.

І насамкінець. Кожна людина прагне щастя, гідного її при­родних талантів, розкритих спочатку в сім’ї і згодом реалізованих через систему освіти в соціумі. Кожна сім’я в державі як первинна та найголовніша ланка формування і розвитку особистості творить стартові можливості для повноцінної самореалізації кожної дитини в майбутньому як громадянина, сім’янина і професіонала. І лише справжній громадянин, сім’янин і професіонал буде твердо пере­конаний, що для нього Україна — понад усе.

 

ПОЛІЩУК О.М., президент Всеукраїнського благодійного фонду “Соціальне партнерство”. Всеукраїнський благодійний фонд “Соціальне партнерство” вже 16 років допомагає соціально незахищеним верствам населення, серед яких — пенсіонери, ве­терани, багатодітні та малозабезпечені сім’ї, переселенці, інвалі­ди та безхатьки. Одним із напрямів діяльності Фонду є допомога багатодітним родинам, у яких виховуються 7 і більше рідних дітей до 16 років. У сім’ях з належним достатком, як правило, вихову­ється одна або, щонайбільше, дві дитини. Це зумовлено бажан­ням та можливістю батьків надати своїй дитині якомога кращу освіту та умови життя. Натомість у сім’ях з низьким рівнем за­безпеченості виховується стільки дітей, скільки може народити жінка. Багатодітність є позитивним явищем, але такі родини ста­ють певним гальмом для розвитку суспільства.

Багатодітні сім’ї на сьогодні отримують державну допомогу, зокрема:

– допомогу для малозабезпечених сімей (від 250 до 500 гри­вень на дитину);

– допомогу при народженні дитини (41 280 гривень: одно­разово — 10 320 гривень, щомісяця — 860 гривень);

– допомогу на дітей, над якими встановлено опіку чи піклу­вання (від 2334 до 2910 гривень залежно від віку дитини);

– допомогу на дітей одиноким матерям (від 310 до 727 гри­вень залежно від віку дитини).

Такі сім’ї також мають право:

– на зниження ціни при оплаті комунальних послуг;

– на безоплатний проїзд у межах міста;

– на пільги в оздоровленні.

Незважаючи на допомогу держави, проблем у багатодітних родин достатньо:

– проблеми з повноцінним харчуванням;

– проблеми з освітою;

– проблеми із здоров’ям;

– психолого-педагогічні проблеми;

– проблеми з працевлаштуванням батьків;

– проблеми з житлом.

Давайте розглянемо одну конкретну багатодітну родину, якій допомагає наш фонд. У сім’ї виховуються дев’ять рідних дітей віком до 16 років, сім’я мешкає в Києві, у трикімнатній квартирі.

Мати дітей отримує від держави таку допомогу:

– як одинока мати (300 гривень);

– як мати, яка не отримує аліментів (1200 гривень);

– по догляду за дитиною-інвалідом, дві доньки мають інвалідність: одна хвора на ДЦП, друга — інвалід ІІ групи (1950 і 1320 гривень);

– нещодавно отримала допомогу при народженні дитини (10 320 гривень);

– щомісяця отримує допомогу при народженні дитини на трьох дітей (2580 гривень);

– має пільгу з оплати комунальних послуг (50 відсотків).

Таким чином, щомісяця цій родині держава перераховує 8070 гривень. При цьому щомісячні витрати сім’ї на найнеобхід­ніші речі становлять 11 тисяч гривень. Приблизно 3 тисячі гри­вень, яких не вистачає на нормальне життя та розвиток дітей, ма­ти щомісяця брала в борг. На час, коли наш фонд почав допо­магати цій родині, розмір боргу перевищував 50 тисяч гривень. Протягом семи місяців ми щомісяця надаємо цій родині мате­ріальну допомогу в розмірі 12 тисяч гривень (14 040 гривень з по­датками) і завдяки цьому спостерігаємо значні покращення.

У рамках програми “Допомога багатодітним сім’ям” фонд допомагає десятьом родинам, у яких виховуються семеро і більше рідних дітей віком до 16 років, це 76 дітей по всій Україні. Розмір допомоги, спрямованої фондом на поліпшення життя дітей з бага­тодітних сімей, за сім місяців перевищив 700 тисяч гривень (з урахуванням податків).

Ще одна програма, яку за підтримки Мінсоцполітики наш фонд реалізував у вересні — жовтні 2014 року, — “Допомога дітям із багатодітних родин із зони АТО”: 39 сімей (109 дітей з одним із батьків) упродовж місяця відпочивали на морі у Грузії. Бюджет — більше 1 мільйона гривень.

Таким чином, впродовж року ми допомогли більш як 150 дітям із багатодітних родин з усієї України. Загальна сума допомоги сім’ям склала 1 мільйон 700 тисяч гривень.

Шановні народні депутати! Для покращення життя багатодітних родин просимо вас:

1) розглянути можливість внесення змін до підпункту 170.7.3 пункту 170.7 статті 170 та/або до абзацу першого підпункту 169.4.1 пункту 169.4 статті 169 Податкового кодексу України щодо збільшення неоподатковуваного розміру благодійної допомоги;

2) звернути увагу на те, що хоча багатодітні сім’ї і мають право на безоплатне навчання, вони вимушені сплачувати внески до фондів шкільних та дошкільних закладів та оплачувати харчу­вання, витрачаючи на це значну частку свого місячного бюджету;

3) звернути увагу на те, що благодійна допомога багато­дітним сім’ям оподатковується в розмірі 17 відсотків.

Просимо розглянути пропозицію щодо доповнення підпункту “б” підпункту 170.7.4 пункту 170.7 статті 170 Податкового кодексу України визначенням багатодітних сімей як таких, що мають право не включати до оподатковуваного доходу цільову благодійну до­помогу, що надається резидентами — юридичними чи фізичними особами у будь-якій сумі. Відповідно благодійники матимуть змогу надавати таким сім’ям допомогу в більшому розмірі.

Деякі більш свідомі багатодітні родини хвилюються, що в разі отримання сторонньої фінансової підтримки (від благодій­ників) вони можуть втратити державну допомогу. Наразі благодій­ні організації взяли на себе функції держави, яка у складний час не завжди може вирішувати нагальні життєво важливі питання.

Шановні парламентарії та всі учасники парламентських слухань! Від імені всіх благодійних організацій звертаюся до вас із проханням дослухатися до нашої думки під час внесення змін до законодавства у сфері благодійної діяльності.

 

ПРИТ В.І., голова правління Міжнародної громадської організації “Рада сімей України”. Важкі випробування випали на долю нашої держави. В умовах нестабільності суспільного життя, окупації Криму, збройних акцій терористів у східних регіонах України особливого значення набуває завдання виховання грома­дянина, готового до захисту своєї держави.

Кожен із нас замислювався над тим, яким чином це зроби­ти, кого залучити до вирішення питання, які ресурси використати. Треба визнати, що багато надій покладається на зовнішні дже­рела допомоги. Але є й інший шлях, відомий і доступний всім, невичерпаний, багатогранний і самовідновний. Головним ресур­сом для вирішення майже всіх питань є сім’я. Не просто шлюб, а Сім’я, де існують любов і повага, де старші покоління з мудрістю дарують свій досвід і знання, де молодь розвивається та стає рушійною силою покращення.

Батьки є прикладом для наслідування, особливо сьогодні, в період інформаційної війни. Саме в родині у дитини формується критичне мислення, вона вчиться аналізувати та робити власні висновки.

Проблеми сучасної сім’ї торкаються кожної сфери життя держави — громадського сектору, бізнесу і державних структур. Сьогодні відбувається девальвація родинних стосунків. У світ ви­ходить психологічно та духовно незріла особистість. Незрілі бать­ки виховують незрілих дітей. Згадаймо “тітушок” — аморальну мо­лодь, яка не знає свого спрямування. Кожний другий шлюб в Україні розпадається. Чому?

Головною перешкодою в побудові щасливої сім’ї є необіз­наність у цьому важливому і досить складному питанні: хто я? Навіщо я? Чому потрібна сім’я? Що потрібно зробити для того, аби сім’я була міцною? Як виховувати своїх дітей? Для побудови щасливої сім’ї потрібно бути фахівцем, а не дилетантом.

Переконаний, що тільки солідарними зусиллями можливо розв’язати ці проблеми. Еволюційним варіантом є шлях освіти. Ці питання окреслені у представленому сьогодні проекті “Впрова­дження курсу “Сімейні цінності” в загальноосвітніх школах України”.

З 2011 року, після підписання угоди про співпрацю Міжна­родної громадської організації “Рада сімей України” з Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти МОН України та Інститутом проблем виховання НАПН України, були розроблені та схвалені:

– Концепція сімейного виховання в системі освіти України “Щаслива родина”;

– навчальні програми до курсу за вибором “Сімейні цінності” у 8-9 класах, навчально-методичний посібник для вчителів та ро­бочий зошит для учнів.

Починаючи з 2013 року, ми організували і провели 14 семі­нарів у 10 областях з підготовки освітян України до викладання курсу “Сімейні цінності”. Загалом нашим проектом охоплено більш як 500 шкіл, 800 учителів і 1500 учнів. Проте цього замало, врахо­вуючи масштаб нашої країни.

Ми впевнені, що, готуючи фахівців сімейного життя, отри­маємо позитивні результати у сім’ях і в усіх сферах нашого су­спільства. Такі фахівці зможуть професійно допомогти вчорашньо­му воїну повернутися в сім’ю, до мирного життя. Тому вважаємо, що держава повинна не стояти осторонь, а активно сприяти цьому процесу.

Враховуючи зазначене, звертаємося з пропозицією включи­ти курс “Сімейні цінності” до основного як стратегічно важливого предмета. Навчити дітей, які в майбутньому будуть гідними па­тріотами своєї держави, духовно багатими людьми і зразковими батьками, — це стратегічно важливо. Алкоголізм, наркоманія, го­мосексуалізм, злочинність, знецінення традицій української сім’ї, повальні розлучення — це не для нас!

Україна — вільна нація. Сьогодні, як ніколи, за нею спостерігає увесь світ. Україна — це країна-маяк, і ми відчуваємо підтримку з боку інших держав.

Майбутнє України — за міцними і розвиненими сім’ями. Якщо в сім’ї на 50 квадратних метрах панують мир, злагода і взає­морозуміння, то і в державі буде мир і зростатиме добробут. Ми просто зобов’язані навчити і виховати справжнього громадянина, сім’янина і майбутнього професіонала, готового до захисту та розвитку держави. Щаслива родина — сильна Україна!

 

ХАРКОВЕНКО Р.В., голова спортивного клубу “Каное-клуб”. Всі ми знаємо, яке важливе значення має сім’я в житті кожної людини, суспільства і держави. Саме сім’я для кожної людини — невичерпне джерело любові, відданості та підтримки. У сім’ї за­кладаються основи моральності, духовності і терпимості. Здорова, міцна сім’я — запорука стабільності та процвітання будь-якого суспільства. Сім’я — це важливий осередок суспільства, заснова­ний на шлюбі чи кровному спорідненні, члени якого пов’язані по­бутом та взаємною відповідальністю. Сім’я — інститут соціальний, а не біологічно зумовлений.

Державну сімейну політику можна визначити як заходи держави та інших суб’єктів політики, спрямовані на утвердження чи зміну сімейних відносин, сім’ї як соціального феномену та обу­мовлені політичною ідеологією щодо сімейних цінностей. Сімейна політика — це основа стабільності політичної системи, ключова складова демографічної політики держави.

Мета державної сімейної політики полягає в забезпеченні сприятливих умов для всебічного розвитку сім’ї та її членів, най­повнішої реалізації сім’єю своїх функцій і поліпшення її життєвого рівня, підвищення ролі сім’ї як основи суспільства. У Концепції державної сімейної політики мета сімейної політики сформульо­вана таким чином:

1) забезпечення необхідних умов для виконання сім’єю економічної, репродуктивної, виховної, психологічної і сексуальної функцій;

2) забезпечення умов для поєднання трудової діяльності і сімейних обов’язків з особистими інтересами людини;

3) створення сприятливих умов для народження та вихо­вання здорових дітей, охорони материнства і дитинства.

Виходячи із загального розуміння мети сімейної політики, її інтегральними завданнями є:

1) забезпечення соціальної безпеки сім’ї на основі фаміліс­тичної експертизи прийнятих державних рішень, насамперед ре­гіональних та обласних програм, з точки зору можливих наслідків їх впливу на життєдіяльність сім’ї;

2) створення необхідних умов для виконання сім’єю її основ­них функцій — репродуктивної, економічної, соціокультурної тощо;

3) сприяння адаптації сімей різних типів до соціально-еконо­мічних змін, створення необхідних умов для саморозвитку сімей, стимулювання їхнього життєвого потенціалу, економічної само­стійності;

4) формування повноцінної системи соціальних послуг, спрямованої на надання сім’ям широкого спектра допомоги у про­цесі їх функціонування.

Основними напрямами державної сімейної політики є:

– формування у свідомості людей розуміння важливості ролі сім’ї в житті суспільства, вихованні нового покоління, забезпеченні суспільної стабільності та прогресу;

– сприяння відродженню традиційно міцної, працьовитої, економічно спроможної сім’ї на основі нових соціально-економіч­них відносин, національних традицій, впровадження найкращого світового досвіду, пропагування і забезпечення наступності поколінь;

– створення умов для повної реалізації економічних, соціальних і демографічних функцій сім’ї; вжиття заходів для за­хисту інтересів сім’ї і дітей, їх соціальної підтримки в період соціально-економічної трансформації суспільства;

– формування у населення культури планування сім’ї, народження бажаної кількості дітей з урахуванням сучасного розвитку медицини, налагодження ефективної системи підготовки молоді до сімейного життя, пропагування авторитету шлюбу;

– всебічна соціально-економічна підтримка молодих сімей;

– сприяння поширенню сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, профілактика дитячої бездоглядності, жебракування, запобігання правопорушенням;

– створення в державі єдиної соціальної інфраструктури з метою обслуговування сім’ї та виконання завдань, пов’язаних з її життєзабезпеченням.

Згідно з Концепцією державної сімейної політики основними принципами державної сімейної політики є:

– суверенітет і автономія сім’ї у прийнятті рішень щодо свого розвитку. Цей принцип забезпечується зведенням до міні­муму втручання в суто сімейні справи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, політичних партій, громад­ських організацій, релігійних конфесій, крім випадків, передба­чених законодавством;

– диференційований підхід до надання державою гарантій соціального захисту сім’ї, що гарантує сталий рівень життя сім’ї шляхом створення для працездатних її членів належних умов і робочих місць для економічного забезпечення благополуччя своєї сім’ї та соціально гарантований рівень життя для непраце­здатних (або працездатних, які за певних обставин потребують державної підтримки), пенсіонерів та інвалідів, забезпечення рівних прав сімей і всіх членів сім’ї на державну підтримку;

– паритетна рівновага та партнерство між жінками і чолові­ками в усіх сферах життя — надання жінкам і чоловікам рівних можливостей для повної реалізації у трудовій та суспільній діяль­ності, виявленні здібностей і талантів, вихованні дітей, вільний та справедливий розподіл сімейних обов’язків;

– соціальне партнерство сім’ї та держави, що здійснюється на основі розподілу відповідальності за сім’ю між батьками, дітьми, іншими членами сім’ї та державою, сприяння захисту сім’ї від злиднів і обмежень, пов’язаних з вимушеною міграцією, над­звичайними ситуаціями техногенного та природного характеру, воєнними конфліктами;

– пріоритетність інтересів кожної дитини незалежно від того, в якій сім’ї вона виховується, забезпечення виживання і захисту дитини, її повноцінного фізичного, психічного, інтелектуального та соціального розвитку;

– наступність поколінь, що забезпечується передачею на­щадкам сімейних, національних і культурних здобутків, традицій, звичаїв.

Сімейна політика України останніми роками розвивалася як реакція на демографічну кризу і, відповідно, має чітко визначену пронаталістську орієнтацію — у зростанні показників динаміки народжуваності і вбачається її позитивний ефект.

Серед особливостей сімейної політики нашої країни — вузький спектр застосовуваних інструментів та основний акцент на матеріальне сприяння пронаталістського характеру. В Україні основним і, фактично, єдиним інструментом сімейної політики є допомога при народженні дитини. Поширеними інструментами фінансового сприяння у більшості країн Європи є щомісячні три­валі платежі, порівняно незначні гранти при народженні та допо­мога в необхідних життєвих ситуаціях.

Для України характерний контраст надзвичайно низького рівня оплати праці з високим рівнем одноразової допомоги при народженні дитини, відсутність тривалого фінансового сприяння сім’ям з дітьми, повна універсалізація виплат. Для розвитку си­стеми виплат протягом останніх років більш характерним є наро­щення обсягів, ніж розширення періоду виплат, що не можна оці­нити позитивно. Ще однією рисою є залежність від політичної, а не економічної ситуації.

Починаючи з 2005 року, питанням пронаталістської політики в Україні приділяється досить багато уваги. Одноразова допомога при народженні дитини за цей час досягла надзвичайно високого, навіть за європейськими мірками, рівня. Безумовно, матеріальна допомога при народженні дитини та в перші роки її життя стала вагомим інструментом соціальної та сімейної політики, що пози­тивно вплинуло на матеріальне становище сімей з дітьми. Інші, потенційно можливі для запровадження, інструменти сімейної політики в цей час практично не розвивалися.

Останнє десятиліття характеризується зростанням народжу­ваності та постійним скороченням природного убутку населення, який у кількох областях навіть змінився незначним природним приростом. Такий розвиток демографічних процесів породжує уявлення щодо неабиякої ефективності сімейної політики України, проте питання щодо внеску саме інструментів сімейної політики, зокрема виплат при народженні дитини, у це зростання залиша­ється відкритим. Існують також інші об’єктивні чинники.

Певну інформацію для оцінки ефективності сімейної політики України дають результати соціологічних досліджень, що аналізу­ють думки населення щодо ролі тих чи інших інструментів сімей­ної політики. Результати досліджень 2012, 2013 та 2014 років свід­чать, що частка опитаних, які відзначили вплив матеріальної до­помоги на свої дітородні плани, стабільно перебуває на рівні 11–13 відсотків. Цей показник можна вважати максимально можливим значенням внеску виплат у приріст народжуваності останніх років. Що цікаво, жодних змін в умовах фінансово-економічної кризи не спостерігалося.

Сімейна політика не є визначальним чинником зрушень у народжуваності України протягом останнього десятиліття. Певний вплив на народжуваність присутній, але продовження нарощуван­ня допомоги при народженні дитини навряд чи матиме наслідком значний позитивний результат. Проте сімейна політика України в цілому має перспективи для подальшого розвитку, оскільки діто­родні орієнтації населення в нашій країні реалізовані далеко не повною мірою, про що свідчать відповідні дослідження. Тобто є можливості ефективного сприяння зростанню народжуваності.

З точки зору населення, головними чинниками на шляху реалізації дітородних орієнтацій є підвищення оплати праці та вирішення житлових проблем. Розв’язання цих проблем більш імовірно матиме наслідком створення сприятливого середовища для народження дитини і наступного народження бажаної кількості дітей, ніж підвищення допомоги при народженні дитини. Виходячи з цього, головним пріоритетом подальшого розвитку соціально-економічної політики України насамперед має стати сприяння працевлаштуванню та встановленню гідної оплати. Саме в такому контексті потрібно модернізувати інструменти сімейної політики.

Найефективнішим шляхом їх вдосконалення варто вважати застосування випробуваних в інших країнах принципів та меха­нізмів (серед яких далеко не всі потребують значних фінансових витрат). Зокрема, мова йде про перехід від універсальності до вибірковості спрямування сімейної політики, практичним втілен­ням якої будуть індивідуально-орієнтовані системи фінансового сприяння, розвиток тривалого матеріального сприяння сім’ям з дітьми, гнучкість системи відпусток, узгодження режимів роботи дошкільних закладів з потребами батьків, поступовий розвиток індивідуального догляду за дітьми. Уже декілька років в Україні по­требує розв’язання проблема нестачі належної кількості закладів сфери соціальних послуг з догляду за дітьми, що певним чином обмежує прийняття рішень про народження бажаної кількості дітей. Варто наголосити також на важливості інформаційно-ідео­логічних інструментів сімейної політики, якими наразі практично нехтують в Україні.

З іншого боку, першочергові проблеми, що перешкоджають народженню бажаної кількості дітей, як уже зазначалося, лежать у дещо іншій площині, ніж коло питань, які вирішує сімейна політи­ка. У будь-якому разі необхідно розуміти, що зростання показни­ків народжуваності, навіть за найбільш оптимістичного сценарію, не буде значним, оскільки індикатори дітородних установок знахо­дяться на рівні 1,9–2 дитини і у чоловіків, і у жінок. А отже, очіку­вання зростання сумарного показника народжуваності до рівня 2–2,1 дитини на жінку (рівень заміщення поколінь) є необґрунтова­ними. Проте і можливе зростання значення цього показника на декілька десятих в умовах депопуляції та демографічної кризи слід розглядати як позитивний та бажаний результат.

Таким чином, пріоритети державної сімейної політики, закріплені в законодавчих актах, програмах, концепціях, спрямо­вані на розбудову соціальної державності в Україні, захист прав і  свобод людини та громадянина. Водночас наявні серйозні со­ціальні проблеми, які потребують розв’язання. Багато що зале­жатиме на цьому шляху від злагодженості спільних дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування на держав­ному і регіональному рівнях, ставлення до проблеми забезпечен­ня сприятливих умов для всебічного розвитку сім’ї як основи суспільства з боку держави та її громадян.