ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ

 

СТАН, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ОХОРОНИ

КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В УКРАЇНІ

 

Сесійний зал Верховної Ради України

18 квітня 2018 року, 15 година

 

Веде засідання заступник Голови Верховної Ради України

СИРОЇД О.І.

 

ГОЛОВУЮЧА. Шановні колеги! Прошу заходити до залу всіх учасників парламентських слухань – народних депутатів, гостей. Займайте, будь ласка, місця і готуйтеся, зараз розпочнемо роботу.

Я бачу, що більшість учасників парламентських слухань вже зайшли до залу, зайняли місця. Шановні учасники парламентських слухань, прошу швидше заходити до залу, щоб ми могли розпочати нашу роботу.

Знаєте, дуже часто люди нарікають: чому так тяжко депутати сходяться до залу, чому Голові Верховної Ради України доводиться їх так закликати? Я бачу, що не тільки депутати так сходяться до залу.

Ну що ж, шановні учасники парламентських слухань, думаю, ми можемо  розпочати нашу роботу. Ми проводимо парламентські слухання, при­свячені проблемам та перспективам охорони культурної спадщини в Україні, у 2018 році, який визначений Роком культурної спадщини у Європі. Приємно, що український парламент і громада, яка тут зібралася, вирішили підтримати таку ініціативу і також поділитися міркуваннями, сподіваннями, рекоменда­ціями, що мали б зробити український парламент та український уряд у царині охорони культурної спадщини.

Також я хочу привітати всіх нас із Міжнародним днем пам’яток і визнач­них місць, який збігся з датою проведення наших парламентських слухань.

Щодо проблеми, якій присвячені нинішні парламентські слухання. Коли йдеш вулицями столиці України – міста Києва (я знаю, що таке можна побачити і в багатьох інших містах), дуже боляче бачити, як те, що колись будували люди, які жили в цьому місті, які про нього дбали, піклувалися, як оті всі будинки чи будівлі доводяться до самогубства. Тобто влада або самоусувається, або навмис­но доводить до самогубства історичні будівлі, пам’ятки архітектури, для того щоб використати їх під щось, що їм здається більш комерційно привабливим.

Це тільки маленький елемент. Я розумію, що поняття культурної спадщи­ни виходить далеко за межі лише архітектури, але архітектура – це те, що ми з вами бачимо щодня на вулицях наших міст. І така ситуація існує, попри те що ми маємо цілу низку законів, які, здавалося б, так гарно звучать і мають такі добрі наміри, – «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археологіч­ної спадщини», «Про музеї та музейну справу», «Про Національний архівний фонд та архівні установи», «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». В усіх цих законах немає жодного поганого слова, чи не так? Там все написано добре, з добрими намірами, але чомусь ця спадщина руйнується, вивозиться. Чому так відбувається?

Дуже часто можна почути, що в нас добрі закони, але вони погано викону­ються. Мушу вам сказати, що це неправда. Добрий закон не можна погано виконати. Якщо закон погано виконується, це означає, що він не є якісним, що спосіб, в який він врегульовує питання, дає можливість місцевій владі або уряду ось так зловживати своїми повноваженнями і знущатися над культурною спадщиною.

Я дуже рада, що саме ця тема винесена на парламентські слухання, і дуже сподіваюся, що в результаті обговорення можна буде ініціювати ті рішення (і  урядові, і парламентські), ті закони, які не можна буде оминути і які добре виконуватимуться, а не будуть лише формальним щитом для бездіяльності чи для злоякісної діяльності. Тому я бажаю нам усім гарної роботи, і ми пере­ходимо безпосередньо до процедури парламентських слухань.

Перед тим я маю трохи сказати вам про регламент парламентських слухань, як вони відбуваються. Спочатку заслухаємо доповідь пана міністра культури і співдоповідь голови підкомітету з питань охорони історико-культур­ної спадщини Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (їм надається по 10 хвилин). Потім в обговоренні візьмуть участь учасники парламентських слухань, які говоритимуть про різні аспекти цієї теми: нерухома культурна спадщина, рухома культурна спадщина, нематеріальна культурна спадщина, охорона культурної спадщини на тимчасово окупованих територіях, далі – виступи голів обласних рад і народних депутатів, а наприкінці – заключ­ний виступ від комітету.

Про регламент виступів. Кожному промовцю надається для виступу 5 хвилин. За 30 секунд до завершення виступу ви почуєте сигнал, це означає, що ви маєте півхвилини, щоб завершити думку. Я дуже прошу вас дотримуватися регламенту, щоб усі, хто є в цьому списку, змогли виступити. Ми працюємо до 18 години і було б добре, щоб ми з вами в той час вклалися. Я це кажу не тому, що не хочу тут з вами перебувати, а тому що люди просто фізично втомлюються три години сидіти без перерви, увага втрачається.

Ще хочу зазначити. Я знаю, що бажаючих виступити в залі завжди набагато більше, ніж у списку. І я відразу кажу всім охочим виступити, які до списку не внесені, що список промовців, які мають право на виступ сьогодні, сформований комітетом, я лише головую на засіданні і надаю слово тим, хто запропонований комітетом. Тобто я не можу, не маю права змінювати список промовців. Але я переконана, що кожен, хто має свої пропозиції, рекомендації, може надіслати їх до комітету, передати через народних депутатів. У залі присутні члени комітету і представники секретаріату комітету, можете передати їм свої пропозиції, щоб вони були враховані.

Також будуть виступи з перекладом. Ви маєте перед собою навушнички, якими можете скористатися. Коли буде виступ іноземною мовою, ви можете дістати навушнички і отримати послугу синхронного перекладу.

Якщо немає запитань, заперечень, переходимо до самих парламентських слухань. І я з приємністю запрошую до слова міністра культури України пана Євгена Нищука. Прошу, пане міністре.

 

НИЩУК Є.М., міністр культури України. Щиро дякую. Шановна головуюча! Шановні учасники парламентських слухань, які приїхали з усіх куточків України! Приємно, що є така зацікавленість, отже, є відповідальність.

Я приєднуюся до привітань нашої шановної пам’яткоохоронної спільноти з Днем пам’яток історії та культури, адже складовими національної безпеки є не лише потужні Збройні Сили, ефективна економіка та високі соціальні стандарти, а й питання захисту національної ідентичності і культури. Події останніх років в Україні, зокрема окупація Криму та війна на сході держави, лише підтвердили: культура є мірилом свободи і захисту прав людини. Якщо руйнуються культурні цінності та надбання, це значить, що ворог влучає в серце нації, знищуючи озна­ки ідентичності. Вже зараз нам треба вибудовувати стратегію відновлення куль­турного шару величезного українського простору.

Попри розгалужену систему правового регулювання, про яку, власне, ска­зала пані Оксана, процес удосконалення національного законодавства далекий від завершення. Чинні правові акти значною мірою не відповідають вимогам сьогодення, містять чимало прогалин і колізій, а це негативно відбивається на збереженні культурної спадщини загалом. Нам випало пройти шлях рішучих дій заради збереження національних скарбів для прийдешніх поколінь. Час мого виступу обмежений регламентом, але з цієї високої трибуни все ж треба озвучи­ти найважливіші моменти.

Отже, тезово. На території України налічується близько 130 тисяч пам’я­ток культурної спадщини, проте до Державного реєстру нерухомих пам’яток України занесено лише 7 % цієї кількості, а на попередній облік взято 34 тисячі щойно виявлених об’єктів культурної спадщини.

До Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО включено 6 об’єктів культур­ної спадщини, розташованих на території України, ще 16 об’єктів включені до Попереднього списку ЮНЕСКО.

Наявність такої великої кількості пам’яток свідчить про значний культурний і туристичний потенціал нашої держави, водночас стан збереження багатьох із них викликає, як кажуть, значне занепокоєння. Я почну цей перелік: лише 9 % із 130 тисяч пам’яток мають затверджені зони охорони.

До Списку історичних населених місць України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України включено 401 населене місце, яке зберегло – повні­стю або частково – об’єкти культурної спадщини і пов’язані з ними розпланування та форми забудови, типові для певних культур або періодів розвитку. Однак, станом на лютий цього року, лише в 20 % історичних насе­лених місць затверджено історико-архітектурні опорні плани.

Власник пам’ятки зобов’язаний утримувати її в належному стані, своє­часно проводити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення. Часто думають, що це обов’язок лише держави. Але я звертаюся до всіх власни­ків – місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб – із закликом дотримуватися вимог закону та охоронних договорів.

Недофінансування заходів з охорони та збереження культурної спадщини може стати причиною втрати унікальних об’єктів. Справді, ми досягаємо постійного збільшення фінансування заходів з охорони та реставрації пам’яток із державного бюджету, але ж ми всі розуміємо, що цього недостатньо для ви­рішення всіх проблем, а тим більше – для поступу.

Не забуваємо, що десятки тисяч об’єктів культурної спадщини, археоло­гічні знахідки, музейні, архівні та бібліотечні фонди зруйновані та пограбовані на тимчасово окупованій частині території України.

Міністерство культури постійно веде роботу щодо відстеження ситуації та інформування ЮНЕСКО про загрозливу ситуацію, що склалася з об’єктами спадщини в тимчасово окупованій Автономній Республіці Крим. Результатом цієї роботи стало нещодавнє безпрецедентне рішення ЮНЕСКО про застосуван­ня механізмів прямого моніторингу на території Автономної Республіки Крим, параметри якого наразі узгоджуються сторонами.

Міністерство культури України активно працює у сфері нормопроекту­вання, розробляє науково обґрунтовані концепції охорони культурної спадщини, реалізовує конкретні заходи та виконує міжнародні зобов’язання у сфері охоро­ни культурної спадщини.

Безпрецедентним кроком на початку 2018 року стало скасування інституту історико-містобудівних обґрунтувань (ІМО), які в пам’яткоохоронній сфері називали чи не найбільш корумпованим елементом, спрямованим на руйнування історичного середовища. З лютого цього року ІМО не розробляється в історич­них населених місцях, в яких у встановленому порядку затверджені історико-архітектурні опорні плани, а з 1 січня 2019 року ІМО будуть скасовані повністю. Всі містобудівні перетворення будуть здійснюватися виключно на підставі історико-архітектурних опорних планів, а там, де на початок 2019 року їх не буде, будівництво буде неможливим. Затвердження у 2017 році 20 історико-архі­тектурних опорних планів стало рекордним показником, але ми усвідомлюємо, що мусимо встигати ще більше.

Значний крок зроблено в частині виконання міжнародних зобов’язань у сфері охоронної культурної спадщини, взятих на себе Україною, та у співпраці з Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Зокрема, у 2017 році Мінкультури розширило буферні зони об’єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Київ: Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська лавра». Моніторинговою місією Центру всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS) минулого року відзначено зусилля держави і задовільний стан консервації об’єкта. У тісній співпраці з експертами ICOMOS опрацьований проект Плану управ­ління об’єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Київ: Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська лавра», який наразі знаходиться на остаточному погодженні в Центрі всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Мінкультури розроблено порядок інформування Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО про заплановані містобудівні перетворення у буферних зонах об’єктів всесвітньої спадщини. З початку 2017 року забезпечено інформу­вання ЮНЕСКО про всі заплановані роботи на території об’єктів ЮНЕСКО та в їхніх буферних зонах, чого не робилося ніколи раніше.

Україна – на постійному зв’язку з провідними міжнародними інститу­ціями. У 2016 році в державі створено національну систему Міжнародного центру вивчення питань збереження та відновлення культурних цінностей (ICСROM). Україна приєдналася як спостерігач до Розширеної часткової угоди про культурні маршрути Ради Європи, а наприкінці 2017 року заявила про долучення у 2018 році до Року культурної спадщини у Європі.

Створення державного реєстру культурної спадщини України як єдиної державної інформаційної системи культурної спадщини набуває особливого значення. Міністерство культури розробило Концепцію впровадження електрон­ного обліку і презентації об’єктів культурної спадщини та культурних цінностей на 2017-2020 роки, а також розроблено та затверджено уніфіковану схему мета­даних для електронного обліку музейних цінностей. Я дякую за це фахівцям.

Фактично, ми нарощуємо темпи роботи і в частині підготовки необхідних нормативно-правових актів, і в частині практичної реалізації заходів пам’ятко­охоронного характеру. Однак досягнення цього результату стане можливим за активної участі і підтримки всіх органів влади, органів місцевого самовряду­вання та небайдужих громадян. Саме тому ми покладаємо великі надії на ці парламентські слухання як майданчик для вироблення спільної дорожньої карти влади і громадськості у сфері охорони культурної спадщини.

Шановні учасники парламентських слухань! Невід’ємною частиною культурної спадщини є музеї, архіви, бібліотеки та нематеріальна культурна спадщина, яка відіграє важливу роль у розвитку нації та є головним джерелом культурного розмаїття. Україна у 2008 році приєдналася до Конвенції про охо­рону нематеріальної культурної спадщини і виконує всі зобов’язання, що випли­вають з її положень. Сформовано Національний перелік елементів нематеріаль­ної культурної спадщини України, до якого включено дев’ять елементів, два з  яких увійшли до списків ЮНЕСКО, – «Петриківський розпис» та «Козацькі пісні Дніпропетровщини». Щойно Міністерством культури направлено номіна­ційне досьє елементу «Традиція Косівської мальованої кераміки» на розгляд чергової сесії Міжурядового комітету для включення до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства (ЮНЕСКО).

Протягом останніх двох років до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини включено пісенну традицію села Лука Києво-Святошинського району Київської області, технологію виконання вишив­ки «білим по білому» і традицію рослинного килимарства селища Решетилівка на Полтавщині. У лютому 2018 року Міністерство культури включило до Націо­нального переліку елемент «Кримськотатарський орнамент Örnek». У 2017 році започатковано щорічну Премію за збереження та охорону нематеріальної культурної спадщини. Першою лауреаткою премії визначено Домініку Чекун – носія співочої традиції виконання поліських народних пісень.

Збереження та популяризація традиційної народної культури я вважаю невідкладним та пріоритетним завданням сьогодення. Тому з високої трибуни Верховної Ради звертаюся до науково-дослідних і творчих інституцій країни, до фахівців, до молоді із закликом: навчайтеся у носіїв традицій, у бабусь, у діду­сів, продовжуйте традиції роду, досліджуйте та фіксуйте усіма можливими спо­собами шедеври нематеріальної культурної спадщини.

Я перепрошую, якщо можна, 2 хвилини.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, увімкніть мікрофон.

 

НИЩУК Є.М. Наголошую, вирішення усього масиву завдань потребує комплексної, послідовної та скоординованої діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадянського суспільства, допомоги і підтримки на найвищому рівні, у тому числі від парламенту.

Важливим кроком у виконанні взятих Україною міжнародних зобов’язань буде прийняття проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» щодо збереження пам’яток культурної спадщини, внесених до Списку всесвітньої спадщини Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО)» (№ 1553), а також низки законопроектів, спрямованих на підвищення відповідальності у сфері охорони культурної спадщини.

Звертаюся до Президента України з проханням подати до Верховної Ради України законопроект про приєднання України до Другого Протоколу до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного кон­флікту від 14 травня 1954 року.

Закликаю органи місцевого самоврядування активізувати роботу з розроб­лення та затвердження історико-архітектурних опорних планів, місцеві органи виконавчої влади – активізувати роботу з виготовлення облікової документації на пам’ятки та визначення їхніх зон охорони.

Адміністративна реформа, яка вже дала суспільству зразки позитивних змін, вимагає від місцевих громад стратегічного планування. Очевидно, це сто­сується, я сказав би, культурного формування місцевих бюджетів, зокрема закладення значних коштів на реставрацію та ремонт. Утримання об’єктів культурної спадщини дасть можливість наповнити їх новим змістом, створити нові робочі місця, розширити інфраструктуру культурного туризму, а отже – збільшити місцеві доходи. Томас Манн визначив культуру як вміння розпоря­джатися спадщиною. Тож давайте разом розвивати це вміння та нести спільну відповідальність перед прийдешніми поколіннями за культурне розмаїття України. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, пане міністре.

Запрошую до слова голову підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, народного депутата України Сергія Таруту. Ви пам’ятаєте, шановні народні депутати, що на вас не поширюється право продовження виступу на 30 секунд, бо ви дисципліновані і досвідчені. Прошу, пане Тарута.

 

ТАРУТА С.О., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (одномандатний виборчий округ № 58, Донецька область, самовисуванець). Доброго дня! Я дуже вдячний всім, хто долучився до цієї події. Було дуже багато бажаючих, але, на жаль, ця зала всіх не вмістила. Це  свідчить про велику відповідальність нинішнього суспільства за майбутнє нашої культури. Отже, нам треба не лише вдосконалити законодавство, а й мати політичну волю, щоб зробити нашу культуру основою нашої держави. Збереже­мо культурну спадщину – збережемо й державу.

Нині дуже велика, ключова роль у розвитку країн належить інтелектуаль­ному капіталу. Ми бачимо, що сьогодні країни змагаються знаннями, а знання формуються саме освітою і культурою.

Я хочу привернути вашу увагу до людиноцентричної моделі державної політики, запропонованої українськими науковцями з п’яти провідних універси­тетів, яка базується на людському капіталі і пропонує шляхи, як нам все-таки зберегти культуру перед викликами глобалізації. Ця модель розроблена із засто­суванням новітніх технологій прогнозування майбутнього. На жаль, стосовно майбутнього у нас дуже великі ризики, тому збереження культури – це завдання № 1 на сьогодні. Це стосується не лише сфери культури, мова йде про об’єднан­ня нації, про національну ідею. Саме тому це дуже й дуже важливо на сьогодні в нашому суспільстві. Процвітання людини в комфортному середовищі є метою сучасної державної політики. Розширення можливостей для розвитку особис­тості стає ключовим світовим трендом, який вже впливає на прийняття урядових рішень у країнах, що лідирують у світі, до числа яких ми прагнемо увійти.

У запропонованій моделі державної політики культура – це простір, у яко­му формується особистість, а не сфера діяльності, як це зазвичай вважається в українському політикумі. Саме культурний простір формує нашу свідомість, а свідомий громадянин є фундаментом національного суверенітету та запорукою національної безпеки. Такий підхід покладено в основу запропонованих нами шляхів вирішення проблем та завдань із створення, популяризації та збереження культурного надбання України, про що казав сьогодні міністр культури.

Роль національного культурного надбання у процесах формування особис­тості є фундаментальною. Кажучи мовою технологій 5.0, сьогодні культурне надбання є тим енергоносієм, який розкриває інтелектуальний потенціал кожної людини, що, своєю чергою, дає поштовх креативному потенціалу, який і є ос­новою креативної економіки. Тому я говоритиму про те, яким чином державна політика має визначити пріоритетні напрями задля збереження, охорони та формування культурного надбання України, яке стає ключовим гарантом збе­реження суверенітету в умовах жорсткої конкурентної боротьби та швидкої по­ляризації світу. Адже ми бачимо, що бідні країни стають ще біднішими, а розвинуті країни – ще багатшими.

У своїх прогнозах ми відштовхуємося від довгострокових перспектив (до  2030 року), це ще й період швидкої зміни структури економіки, коли творчий потенціал людини виходить на перший план. З огляду на глобалізаційні процеси та уніфікацію господарської діяльності, культурний простір залиша­ється єдиною екосистемою, де зберігається власна ідентичність, де формуються особистісні риси та культурні цінності.

Формуючи власну базу даних культурної спадщини, ми автоматично стаємо частиною глобальної бази даних всесвітньої спадщини. Тобто ми гово­римо про оцифровану культурну спадщину України, яка стає частиною всесвіт­ньої спадщини завдяки її представленню у Big Data, про що казав сьогодні пан Нищук. Цю роботу треба виконати дуже швидко.

Наступний крок. Для аналізу цих масивів даних має бути застосована система управління даними, відома як блокчейн, яка на сьогодні практикується в багатьох країнах. Застосування розподіленої бази даних унеможливлює ко­рупційну складову, від якої тепер так потерпають пам’ятки нерухомої культури, що стоять перед постійною загрозою знищення забудовниками (це те, про що казала пані Сироїд) та аграріями, активна діяльність яких на порушення навіть чинного законодавства призводить до безповоротної втрати нашої нерухомої і рухомої, матеріальної і нематеріальної, археологічної і ландшафтної спадщини. Формування масиву великих даних та зберігання їх за допомогою технологій блокчейн дасть можливість зберегти для світової спільноти цифровий образ пам’яток культури, що можуть опинитися на тимчасово окупованій території, в зоні воєнного конфлікту чи під загрозою світового тероризму.

Користуючись нагодою, хочу наголосити (думаю, присутній тут пан Чубаров про це розповість), яких втрат ми зазнали з окупацією Криму, – це і Херсонес, і генуезькі фортеці, і Феодосійська національна картинна галерея імені І.К. Айвазовського, і Будинок-музей Максиміліана Волошина, і багато-багато інших пам’яток. Неконтрольоване вивезення археологічних колекцій, здобутих у результаті незаконних досліджень, та з анексованих і окупованих територій призводить до втрати культурного надбання не лише на теренах України, а й у глобальному просторі. Необхідно створити новий, більш гнучкий індивідуальний механізм захисту від загрози знищення культурного надбання, здатний постійно змінюватися в умовах геополітичного контексту.

Отже, які рекомендації? Я як голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини пропоную утворити робочу групу для узгоджен­ня до жовтня цього року українського законодавства з усіма ратифікованими Україною міжнародними конвенціями та деклараціями. І тільки на базі актуалі­зованого з міжнародними нормами законодавства можна говорити про утворен­ня державної агенції з питань збереження, охорони та користування культурни­ми надбаннями України.

Зазначена агенція покликана забезпечувати:

1) імплементацію національної політики щодо охорони, збереження, вивчення та популяризації національного культурного надбання;

2) моніторинг стану збереження, користування та функціонування пам’яток;

3) контроль за дотриманням законодавства у питаннях охорони, збереження та управління об’єктами національного культурного надбання;

4) координацію дій з відповідними міжнародними організаціями.

Агенція здійснює свою діяльність через такі механізми:

• створення цифрових образів об’єктів культурної спадщини;

• формування власної бази даних цифрових образів;

• зберігання цієї бази даних з використанням технології блокчейн;

• доступність і відкритість вітчизняної бази даних для світових інформа­ційних ресурсів, що стане внеском України до Big Data світової культурної спадщини.

Ми бачимо, що наші сусіди поляки дуже швидко це виконали. На сьогодні завдяки сучасним технологіям є можливість зробити доступними всі культурні надбання, а ми в Україні від Кам’яної могили, трипільської культури, скіфського періоду до сучасної культури маємо колосальні пам’ятки. І про це має знати не лише кожний українець, а й уся світова спільнота.

На сьогодні наша країна потребує політики розуміння, що культура є основою держави і вона мусить бути на першому місці. Так було після Другої світової війни у Франції, коли Шарль де Голль сказав, що міністерство культури мусить об’єднувати людей, лікувати людей і творити майбутнє держави. Це ве­лика і відповідальна роль. Мені дуже хотілося б, щоб і наше Міністерство культури відігравало таку дуже важливу, відповідальну роль. Наш комітет, який постійно працює, готовий долучитися до всіх ініціатив громадських організацій, спільноти. Ми відкриті для вас. Будь ласка, давайте разом зробимо так, щоб наше культурне надбання було захищене і щоб про нього знав увесь світ (Оплески). Дякую. І я зекономив час для наступних виступів.

 

ГОЛОВУЮЧА. Справді, дуже вам дякую.

Переходимо до виступів в обговоренні. Мушу вам зізнатися, що при­наймні в цьому скликанні це вперше, коли виступи на парламентських слуханнях згруповані за певними темами, а виступи народних депутатів та посадових осіб поставлені на завершення. Я вважаю, що це дуже добра практика, бо дає можливість народним депутатам спочатку почути всіх тих, хто прийшов щось сказати, а потім відрефлексувати на ті виступи, а не навпаки. З огляду на запропоновану структуру парламентських слухань, ми переходимо до обговорення теми: «Нерухома культурна спадщина».

Запрошую до слова президента Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць Миколу Гайду. Підготу­ватися Анатолію Антонюку.

 

ГАЙДА М.П., президент Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS). Вельми­шановна пані головуюча! Пані і панове! За браком часу я випускаю аналітичну частину, пов’язану з аналізом стану збереження нашої культурної спадщини, але дуже коротко зупинюся на перших кроках, які пропонує Український націо­нальний комітет ICOMOS для реалізації у 2018-2019 роках, щоб потім зробити наступні кроки.

Ситуація, що склалася в Україні з охороною та збереженням культурної спадщини, є доволі складною. У державі досі не існує єдиної чіткої системи дер­жавного управління справою охорони культурної спадщини. Утворення 2003 ро­ку Державної служби охорони культурної спадщини як урядового органу управління в системі Міністерства культури не забезпечило комплексного вирішення питань збереження, реставрації та використання пам’яток, оскільки сфера дослідження, консервації та реставрації, а також експертна і дозвільна системи залишилася в системі Мінрегіонбуду, а на місцях (в областях, значних історичних містах) органи охорони культурної спадщини, за винятком Львова та Одеси, не створені.

У зв’язку із загрозливими тенденціями втрати державою важелів управління справою охорони, збереження та реставрації культурної спадщини в  Україні назріла необхідність врегулювання правових, організаційних та економічних відносин у сфері охорони культурної спадщини, приведення віт­чизняної нормативно-методичної бази у відповідність із положеннями Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, інших конвенцій ЮНЕСКО та Ради Європи, створення організаційно-правових передумов для залучення інвесторів до справи збереження, реставрації та використання пам’яток. Це – коротка аналітика.

Тепер конкретні пропозиції щодо формування сфери охорони та збереження культурної спадщини України.

1.  Основні тактичні напрями, які необхідно реалізувати в 2018-2019 роках у сфері законодавства:

1) скасування необґрунтованих змін до Закону України «Про охоро­ну  культурної спадщини»[1], якими центральний орган виконавчої влади охорони культурної спадщини замінено спеціально уповноваженими органами охорони культурної спадщини. Таке трактування статті закону означає спробу відновлен­ня діяльності пам’яткоохоронних структур часів УРСР, які підпорядковувалися різним міністерствам та відомствам, що призводить до розпорошення. Ми вва­жаємо, що так не повинно бути;

2) законодавче закріплення статусу центрального державного органу охорони і збереження культурної спадщини України – чи то буде служба, чи агенція абощо – як урядової установи;

3) утворення структур пам’яткоохоронної вертикалі (з прив’язкою до адміністративної реформи);

4) законодавче закріплення передачі повноважень у сфері охорони і збере­ження культурної спадщини на рівень регіональних (обласних) структур пам’яткоохоронної вертикалі;

5) закріплення за центральним органом охорони і збереження культурної спадщини загальних управлінських, організаційних, наглядових та координа­ційних функцій. Ми вважаємо неправильним підхід, коли що вищий ранг пам’я­ток, то більше питань щодо них вирішуються в Києві. Зважаючи на принципи діяльності наших європейських колег, такі питання необхідно вирішувати на місцевому рівні;

6) внесення змін до інших законодавчих актів України, тісно пов’язаних із Законом України «Про охорону культурної спадщини». Передовсім необхідно узгодити норми Земельного кодексу України щодо земель історико-культурного призначення. Ми маємо дуже багато з тим проблем і непорозумінь. Необхідно врегулювати також норми Закону України «Про регулювання містобудівельної діяльності». У багатьох випадках законодавчі норми перетинаються, накладаються.

2.  Впровадження реформ в адміністративно-управлінській сфері:

1) на рівні Міністерства культури необхідно відновити функціонування Державної служби культурної спадщини як урядового органу;

2) передбачити утворення у структурі регіональних адміністративних органів підрозділів охорони та збереження культурної спадщини з наданням відповідних повноважень та обов’язків, передбачити відповідне фінансування для їх функціонування;

3) у 2018 році запровадити пілотні проекти з реформування пам’яткоохо­ронних структур в окремих областях та особливо важливих історичних містах (за згодою обласних державних адміністрацій та міських рад);

4) з метою підготовки кадрів для управлінських структур Міністерству культури спільно з обласними державними адміністраціями організувати вишкіл майбутніх працівників сфери охорони, збереження та управління об’єктами культурної спадщини, передбачивши необхідне фінансування.

3.  Змінити підходи до формування Державного реєстру пам’яток культур­ної спадщини, замінивши систему наповнення реєстру методом паспортизації об’єктів, яка покладена на органи місцевого самоврядування, на практичну роботу сформованої групи спеціалістів та науковців. У 2018 році опрацювати пілотні проекти з наповнення та формування державного реєстру по окремих областях та історичних містах (із залученням наукових установ Міністерства культури, органів місцевого самоврядування, спеціалістів Українського націо­нального комітету ICOMOS, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК), інших пам’яткоохоронних організацій).

4.  Ввести в дію підзаконні регуляторні акти – реставраційні норми і  правила, опираючись на міжнародні документи, напрацювання наукових та проектних інститутів у сфері збереження, консервації та реставрації об’єктів культурної спадщини.

5.  Запровадити процес сертифікації спеціалістів та формування екс­пертного середовища у сфері збереження та реставрації об’єктів культурної спадщини, базуючись на наукових реставраційних інституціях із залученням спеціалістів Українського національного комітету ICOMOS, УТОПІК, інших пам’яткоохоронних організацій.

6.  З метою активізації залучення недержавних та приватних інвестицій впровадити систему фінансових заохочень шляхом часткового покриття видат­ків на реставраційні роботи із спеціально сформованих фондів.

7.  Розпочати у 2018 році підготовку Стратегії розвитку охорони, збере­ження та використання культурної спадщини України (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова національного координатора Міжнародного центру вивчення питань збереження та відновлення культурних цінностей пана Анатолія Антонюка. Підготуватися Віктору Чабаю.

 

АНТОНЮК А.Є., національний координатор Міжнародного центру вивчення питань збереження та відновлення культурних цінностей (ICСROM). Шановна Оксано Іванівно! Шановні учасники парламентських слухань! Верховна Рада України окремим законом затвердила приєднання України до Міжнародного центру вивчення питань збереження і відновлення культурних цінностей (ICСROM). Згідно із статутом основною діяльністю ICСROM є спри­яння збереженню та відновленню культурних цінностей шляхом вивчення і поширення міжнародного передового досвіду в частині науково-технічних та етичних проблем у цій галузі. Враховуючи надзвичайно важливу тему парла­ментських слухань, дозвольте мені як національному координатору ICСROM висловити декілька пропозицій, які, на нашу думку, можуть допомогти справі покращення охорони культурної спадщини.

Пам’ятки історії і культури несуть у собі, якщо можна так сказати, генетичний код держави. Це хоч і безмовні, але дуже важливі свідки різних історичних епох, без них немає держави і немає нації. Тому, турбуючись про становлення держави, ми повинні приділити велику увагу пам’яткам історії і культури.

За післявоєнні роки і в часи, коли Україна здобула незалежність, у державі була створена міцна науково-проектна і виробнича база реставрації – найкраща в Радянському Союзі і одна з найкращих у Європі. Працею реставраторів від­роджено сотні унікальних пам’яток архітектури, якими пишається Україна. На жаль, сьогодні майже ліквідовані науково-виробничі реставраційні центри, втра­чені унікальні кадри професіоналів-реставраторів. Якщо раптом з’явиться мож­ливість фінансування реставрації пам’яток історії і культури, то знайти професіоналів-виконавців буде надзвичайно складно.

Зруйнована державна система охорони культурної спадщини. За кількома винятками, в обласних державних адміністраціях та історичних містах немає державних органів охорони культурної спадщини. Необхідно внести зміни до Закону України «Про охорону культурної спадщини» в частині створення в об­ласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях окре­мих самостійних підрозділів охорони культурної спадщини, а також передба­чити на законодавчому рівні можливість делегування їм повноважень централь­ного органу виконавчої влади, залишивши за центральним органом формування державної політики в цій сфері та контроль за її виконанням, що відповідає державній політиці щодо децентралізації повноважень.

Крім того, необхідно звернути увагу Державної архітектурно-будівельної інспекції України на необхідність надання дозволів на виконання будівельно-реставраційних робіт на пам’ятках місцевого та національного значення (СС3) виключно за наявності дозволів державних органів охорони культурної спадщини.

Враховуючи обмежені можливості держави у виділені бюджетних коштів на реставрацію пам’яток архітектури, необхідно підготувати та прийняти закон про залучення приватних, благодійних та інших інвестицій у реставрацію неру­хомої культурної спадщини з урахуванням світової практики.

Надзвичайно важливо на законодавчому рівні передбачити створення електронного реєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини та електронних паспортів пам’яток за єдиною формою, забезпечивши вільний доступ до них. Свого часу таку роботу виконували науково-дослідні інститути. Нині цих ін­ститутів або не існує, або вони в такому стані, що не в змозі виконувати цю роботу, тому до справи необхідно максимально залучати студентів вишів архі­тектурних та історичних спеціальностей, громадських активістів. Так, до речі, було зроблено в Польщі.

З метою дослідження, документування нерухомих пам’яток культурної спадщини необхідно створити національний центр документації, надавши йому державну організаційно-фінансову підтримку.

Закон України «Про охорону культурної спадщини» необхідно привести у відповідність із рекомендаціями міжнародних конвенцій та хартій, доповнив­ши його розділом про особливості управління об’єктами, включеними до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Останнім часом значна частина нерухомих пам’яток історії і культури опинилися у приватній власності, що створює велику проблему у зв’язку з неналежним виконанням власниками обов’язків із збереження таких пам’яток. Тому необхідно на законодавчому рівні посилити відповідальність власників за стан збереження цих об’єктів, створити механізми повернення (за потреби) таких об’єктів у державну або комунальну власність…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

АНТОНЮК А.Є. Дякую. Водночас необхідно передбачити збільшення розміру санкцій за порушення законодавства у сфері охорони культурної спадщини та запровадити механізм акумулювання таких коштів на спеціалі­зованих цільових рахунках з метою їх використання на охорону і реставрацію пам’яток. Крім того, потрібно спрямувати на такі рахунки частину коштів, отри­маних від туристичної галузі та використання пам’яткоохоронної символіки.

Останнім часом гостро відчувається нестача фахівців різного рівня акреди­тації в галузі охорони та збереження нерухомої культурної спадщини. Необхідно запровадити державну систему підготовки фахівців в освітніх закладах різного рівня.

Ми підготували та надали наші пропозиції для включення до Рекомен­дацій парламентських слухань. Будемо вдячні, якщо вони будуть враховані. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова директора Інституту археології Національної академії наук України, члена-кореспондента Національної академії наук України пана Віктора Чабая. Приготуватися Миколі Томенку.

 

ЧАБАЙ В.П., директор Інституту археології НАН України. Шановна Оксано Іванівно! Шановні учасники парламентських слухань! Дозвольте нага­дати декілька загальновідомих визначень.

Археологічна спадщина є державною власністю.

Археологічна спадщина є основним об’єктом дослідження археологів.

Археологія – це комплексна наука, основною метою якої є відтворення історичних процесів на основі аналізу залишків матеріальної культури.

Інститут археології Національної академії наук України є провідною вітчизняною науковою установою в галузі археологічних досліджень, одним із найбільш авторитетних археологічних центрів Європи.

На даний час у сфері охорони і використання археологічної спадщини існують три основні проблеми, вирішення яких вимагає втручання Верховної Ради.

Перша. На початку 2000-х років в Україні була створена належна законо­давча база щодо використання археологічної спадщини. На початку 2004 року набрав чинності Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини (переглянутої)». Ця конвенція, знана як Маль­тійська конвенція, є головним міжнародно-правовим актом у сфері охорони археологічної спадщини. На підставі конвенції у 2004 році було прийнято Закон України «Про охорону археологічної спадщини» та внесено необхідні системні зміни до Закону України «Про охорону культурної спадщини». Згідно з поло­женнями цих документів руйнівним для археологічної спадщини проектам господарського освоєння територій мали передувати археологічні обстеження, що фінансуються коштом замовників зазначених проектів. Причому археоло­гічні обстеження мали розпочинатися на етапі створення проектів. До 2011 року українське законодавство у сфері охорони археологічної спадщини по праву вважалося одним із найкращих у Європі.

Проте у 2011 році Верховна Рада ухвалила Закон України «Про регулю­вання містобудівної діяльності» та низку інших актів, якими всупереч міжна­родним зобов’язанням України скасовано проведення археологічних обстежень на етапі створення проектів. Тепер забудовник на власний розсуд вирішує, чи слід проводити обстеження перед початком земляних робіт. Безумовно, на їхній погляд, не слід, бо так дешевше, як наслідок – знищені археологічні пам’ятки. Фактично, колишній злочинній владі вистачило одного року, щоб погіршити одне з найкращих у Європі законодавств, а нам не вистачає чотирьох років, щоб повернутися до нормального стану справ.

Друга проблема. Останнім часом у виступах політиків та засобах масової інформації йдеться про передачу 500 тисяч гектарів земель сільськогосподар­ського призначення 20 тисячам фермерських господарств. Держава, передаючи землю у використання або у власність, має знати, що в тій землі є та як можна використовувати цю землю. Наприклад, якщо на глибині до 1 метра та на площі близько 1 гектара розміщений середньовічний ґрунтовий могильник, то власник або користувач землі має отримати необхідні рекомендації щодо збереження цього об’єкта державної власності, тобто не всі види господарських робіт можливі на цій площі. Та й самій державі не зайве було б знати, де і яка в неї є власність, хто і як її використовує.

Третя проблема. Загалом в Україні налічується близько 300 фахових археологів, це навіть менше, ніж народних депутатів. У сусідній Польщі, яка поступається Україні за площею, працюють не менше 5 тисяч археологів, але навіть їхніх зусиль виявилося недостатньо під час масштабної реконструкції автомобільних доріг, і польським колегам довелося запрошувати зарубіжних фахівців, у тому числі українських.

Ця проблема є не лише галузевою, а й загальнодержавною. Хронічне недофінансування протягом останнього півстоліття Національної академії наук України. Тобто з одного боку – відсутність належного державного фінансування археологічної науки, а з другого – законодавство, що підтримує забудовників – потенціальних руйнівників археологічних пам’яток, у результаті – втрачена археологічна спадщина і поступове зменшення кваліфікованих дослідників археологічної спадщини.

Таким чином пропоную:

1) розглянути у відповідних комітетах та винести на розгляд Верховної Ради зміни до пам’яткоохоронного законодавства, зокрема до Закону України «Про охорону археологічної спадщини», які дозволять забезпечити виконання міжнародних зобов’язань України, а саме проведення археологічних обстежень на етапі проекту розвитку територій;

2) передбачити в бюджеті кошти на комплексну програму з археологічних досліджень для створення загальнодержавного кадастру археологічних пам’яток;

3) забезпечити гідне державне фінансування Національної академії наук. Через недофінансування потреб Національної академії наук ми втрачаємо не лише в археології, а й усі українські… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова голову Фонду «Рідна країна», кандидата історичних наук, доктора політичних наук, професора Київського національного універ­ситету імені Тараса Шевченка, ініціатора Всеукраїнської акції «Сім чудес світу» Миколу Томенка. Підготуватися Анатолію Маціпурі.

 

ТОМЕНКО М.В., засновник благодійної організації Фонд Миколи Томенка «Рідна країна». Шановні колеги! Кажу «колеги», оскільки з багатьма вами в останні роки ми активно намагалися переконати різні органи влади, різних чиновників у тому, що місія України в цьому світі – бути унікальною державою, яка демонструє найдавніші зразки високого рівня цивілізації і куль­тури – від народної традиції до надзвичайно високого рівня архітектури. Я наведу вам три факти, які покажуть реальний стан речей, і потім запропоную, що треба робити.

Якщо ви зараз підете на Михайлівську і Софіївську площу, де у нас унікальний об’єкт – Софія Київська і Михайлівський собор, ви побачите там луна-парк, якому років 20, напевно. І я хочу запитати у всіх тут присутніх: хоч в одній європейській столиці може влада поставити луна-парк біля найвидатні­шої пам’ятки історії, включеної до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО? Там голосно розмовляти не можна біля таких пам’яток, не те що ставити луна-парки.

За останніх 10 років на реставрацію Маріїнського палацу – резиденції Президента витрачено більше 1 мільярда гривень, це більше, ніж на решту історико-архітектурних об’єктів України разом.

Третій факт. Ми з вами говоримо про злочинну владу – попередню, теперішню, різну. І я вам хочу сказати, що до сьогодні ми не спромоглися сформувати нові наглядові ради у національних заповідниках. Подивіться, хто в наглядових радах – міністри Януковича, половина повтікали вже, прихильники «русского мира». У нас що, уряд не має часу наглядові ради створити, залучив­ши туди меценатів, дослідників, науковців, які вболівають за Україну? Чи міні­стри Януковича керуватимуть у наглядових радах? Невже на це треба 100 годин часу?

Для того щоб керувати, необхідна чітка і зрозуміла модель. Я підтримую колег, що рівень управління цією сферою є зневагою і абсолютним непорозу­мінням, це статус державного агентства або державної служби, яка була раніше, яка повинна працювати в системі і керувати цими об’єктами.

Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Останній об’єкт коли ми внесли? У Камбоджі 2014 року. А передостанній, резиденція митрополитів Буковини і Далмації, – у 2011 році. Хто займається підготовкою об’єктів? Я вам скажу, хто. Бізнесмени і губернатори, які зібралися і вирішують: а чи не податися нам у ЮНЕСКО? Ви бачили ці 16 об’єктів із 1989 року? Та половина з них нікуди не годяться! Треба сісти найрозумнішим людям, проаналізувати і зробити висно­вок. Не заступникам міністра закордонних справ, які навіть не знають, що вони до Національної комісії України у справах ЮНЕСКО входять… Це повинна бути дієва структура фахівців, які розпишуть і скажуть, що ми просуваємо 6 об’єктів. Це що, багато для України? Звісно, мало. Але ми повинні подавати не тому, що комусь щось приснилося і він подає об’єкт свої області, а розуміти, що княжої доби України-Русі ми такий об’єкт подаємо, козацької доби – такий об’єкт, Української держави 1917-1920 років… Це мусить позиціонувати страте­гію представлення України, а не тому що губернатор захотів.

Я абсолютно переконаний, що без відновлення комплексної програми паспортизації об’єктів ми нічого не зробимо. Програма закінчилася у 2010 році. Де нова програма? Я погоджуюся з колегами, які кажуть про електронний варіант, але ми мусимо мати ці паспорти. Якщо ми не маємо паспортів, ми не маємо охоронних договорів. Що в Києві робиться? Ви знаєте, коли закінчилася програма паспортизації, думаю, що не один паспорт згорів або зник, бо ви по­дивіться, що робилося в попередні роки. Я можу уявити, що тут відбувалося. Паспорти нам дають відповідальність користувачів. Без паспорта немає охорон­ного договору, без охоронного договору в місті Києві горять готелі, і ніхто ні за що не відповідає. Тому без електронного реєстру паспортів і охоронних догово­рів немає про що говорити.

Виступали мої колеги археологи. Ви знаєте, що скоро у нас вся країна буде країною «чорних» археологів. Якщо я археолог в університеті, у заповіднику, я не можу отримати дозвіл, бігаю... А «чорні» археологи скоро героями України будуть і виставлятимуться по всьому світу (Оплески). Або ми повертаємо археологію в режим ключової науки, або нічого не буде.

Казали про реставраторів. Я спілкувався з ректором Київського національ­ного університету будівництва і архітектури. Він на колінах просить: дайте можливість готувати реставраторів. У нас спеціальності «реставратор» немає в Україні. Це найбільш престижна спеціальність у європейських країнах! Ми му­симо почати готувати реставраторів і зробити їх вагомою складовою нашої роботи.

Друзі, на завершення. Доки в Україні можновладці будуть будувати власні палаци, а не відновлювати наші історичні палаци, нічого доброго у нас не буде. Але у нас були і Мазепи, й Острозькі, й інші класики, які свої гроші вкладали в Україну. І я вірю в те, що настане час, коли з’являться українці, які почнуть вкладати в Україну. Слава Україні! (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова генерального директора Національного заповідника «Замки Тернопілля» Анатолія Маціпуру. Підготуватися Івану Мищаку.

 

МАЦІПУРА А.В., генеральний директор Національного заповідника «Замки Тернопілля». Христос Воскрес! Шановна пані головуюча! Шановні пано­ве народні депутати! Пане міністре! Колеги! Дякую, що від нашого Тернопіль­ського краю слово надали, як завжди кажу, «бідному директору». Хоча й не такий «бідний» директор. За 25 років, відколи створено заповідник (наступного року будемо святкувати ювілей), ми зробили певний внесок у збереження пам’я­ток культурної спадщини. Заповідники, створені в часи незалежності України, поступово розвивалися і змінювалися, як змінювалася і сама держава, їхні пра­цівники добре розуміють всі проблеми, які у нас є в державі, зокрема в пам’ятко­охоронній роботі.

До складу Національного заповідника «Замки Тернопілля» входять 14 пам’яток національного та 6 пам’яток місцевого значення. За останні три роки є прекрасні результати: експозиційні площі збільшилися до 5 тисяч квад­ратних метрів, створені відповідні структури з обслуговування туристів, щороку збільшується надходження коштів. За останні три роки частка надходжень істотно збільшилася. Чому? Тому що керівництво міністерства зрозуміло наші біди і збільшило фінансування. Звичайно, того фінансування недостатньо, близь­ко 11 об’єктів ще перебувають в аварійному стані, їх треба рятувати, але ми відчуваємо розуміння з боку міністерства.

Тут не раз говорили про державний орган з охорони культурної спадщини. Я також це підтримую, тому що з 2000 року, коли був прийнятий закон, ми не маємо повноцінних органів, які охороняли б культурну спадщину, повної вертикалі – од низу до гори. І спроби, які були в різні часи, перетягування функцій з одного міністерства до другого (в Україні булавами міряються) ні до чого доброго нас поки що не привели. Але ще раз наголошую: за останні три роки позитив є, він відчутний кожного дня.

У Тернопільській області – більше 6 тисяч пам’яток нерухомої культурної спадщини. Однак якщо в 1995 році в управлінні архітектури обласної державної адміністрації був відділ, в якому налічувалося 15 осіб на спецкоштах, то зараз в управлінні культури є один провідний спеціаліст, який опікується 6 тисячами пам’яток. Немає про що навіть говорити.

Заповідники – це широкий спектр діяльності, починаючи від істориків, закінчуючи екологами, господарською роботою, археологами, це велика госпо­дарка. У нас близько 200 гектарів території, 14 пам’яток національного значен­ня, і оці замки потребують певного впливу.

На жаль, органи місцевого самоврядування в багатьох питаннях сприймають заповідник як культурну організацію, яка повинна організовувати концерти, приймати делегації, не розуміючи того, що першочергове завдання кожного заповідника – це збереження і реставрація пам’яток культурної спадщи­ни. Я вважаю за потрібне просити міністерство все-таки проводити хоч якісь курси ліквідації неписьменності в питанні збереження пам’яток культурної спадщини для органів місцевого самоврядування (Оплески).

Заповідники повинні мати права органів охорони культурної спадщини щодо об’єктів на своїх територіях, часткові хоча б, тому що територія заповід­ників, їх охоронні зони часто розміщені в центральній частині міста. Особливо в невеличких містечках, які свого часу зробили великий внесок у розвиток української історії, а нині втрачають свою ідентичність, на превеликий жаль. Навіть є і відповідна документація в заповідниках, але мало хто звертає на нас увагу. Ми неодноразово звертаємося до органів прокуратури та інших... Я впев­нений в одному: якщо буде чітка вертикаль органів виконавчої влади щодо збереження пам’яток культурної спадщини – буде якась відповідальність. Ми не можемо чекати на завтра, бо це завтра може закінчитися руйнацією пам’яток.

Врегулювання відносин з місцевими органами виконавчої влади та пред­ставництвом Фонду державного майна України є одним із питань розвитку заповідної справи та збільшення надходження грошових коштів.

Щодо законів. Віднесення пам’яток до СС3 прирівняло їх до атомних електростанцій. Для того щоб отримати відповідні дозволи чи погодження, коли потрібно зробити ліквідацію кількох метрів підпірної стіни, ми повинні їхати до Києва. Особливо складно отримати дозвіл у будівельній інспекції. Я не хочу про це навіть і говорити.

На завершення дозвольте поздоровити всіх присутніх зі святом, побажати міцного здоров’я, нехай Господь Бог всіх оберігає. Ми робимо спільну справу. Слава Ісусу Христу! Слава Україні!

 

ГОЛОВУЮЧА. Слава навік! Слава Україні!

Запрошую до слова керівника науково-організаційного відділу Інституту законодавства Верховної Ради України, доктора історичних наук, професора кафедри культурології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова Івана Мищака. Підготуватися Олексію Резнікову.

 

МИЩАК І.М., керівник науково-організаційного відділу Інституту законодавства Верховної Ради України. Шановна пані головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Мабуть, усі ми виходимо з розуміння того, що культурна спадщина є символом народу і держави, а отже, потребує держав­ного захисту і державної охорони, в основі яких лежить належне правове забез­печення. Безумовно, чинне профільне законодавство на сьогодні змінюється, і  в  цьому заслуга і парламенту, і уряду, і Міністерства культури, а головне – багатьох небайдужих громадян, які тиснуть на владні інститути. Проте на сьогодні цього замало.

Сьогодні ми повинні ставити питання про вироблення та реалізацію чіткої державної політики у сфері охорони культурної спадщини. Головна проблема полягає в тому, що окремі суб’єкти цього процесу, фактично, рухаються до спільної мети, але різними шляхами. Чітке узгодження і координація їхньої діяльності можливі лише за умови ухвалення Державної програми охорони культурної спадщини. До речі, за роки незалежності була прийнята єдина така програма – Загальнодержавна програма збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004-2010 роки, яка так і не була реалізована в повному обсязі, а чимало означених нею проблем і передбачених заходів на їх подолання є актуальними й нині.

Чому назріла необхідність ухвалення саме державної програми? Аналіз роботи Міністерства культури якраз дає підстави говорити про розуміння від­повідних проблем і намагання їх вирішити, у тому числі шляхом підготовки відповідних нормативно-правих актів. Однак питання охорони культурної спад­щини, як я уже зазначив, належать до царини відповідальності не лише Міні­стерства культури. Для прикладу – питання дозволів і погоджень щодо будів­ництва, реконструкції будівель і споруд у межах історичних ареалів населених місць України.

Пан міністр уже сказав про скасування історико-містобудівних обґрунтувань. Безумовно, це сміливий крок міністерства і корисний, оскільки щодо них було багато нарікань, у тому числі через потенційну корупційну скла­дову. Тобто з точки зору відкритості і прозорості, це дуже правильний крок. Надалі проектна документація на нове будівництво, реконструкцію та капіталь­ний ремонт у межах історичних ареалів населених місць буде розроблятися з  урахуванням історико-архітектурного опорного плану, який погоджується та затверджується у складі містобудівної документації згідно із Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності». Однак, як уже було зазначено, на сьогодні історико-архітектурні опорні плани затверджені лише в чверті істо­ричних населених місць. У цьому напрямі потрібна величезна, просто коло­сальна робота міністерства спільно з органами місцевого самоврядування, щоб до кінця року довести цю цифру до бажаного максимуму.

Знову-таки, історико-архітектурні опорні плани розробляються на базі  державних будівельних норм, зокрема ДБН Б.2.2-3:2012 «Склад та зміст історико-архітектурного опорного плану населеного пункту», схваленого Мінрегіоном України у 2012 році. Державними будівельними нормами, до речі, регулюються й багато інших питань щодо будівництва, реконструкції в охорон­них зонах. На жаль, чинні на сьогодні державні будівельні норми, як і найновіші державні стандарти в цій галузі, не є досконалими, вони потребують чіткого узгодження, у тому числі навіть термінологічного, із Законом України «Про охорону культурної спадщини» та іншими законодавчими актами, а головне – істотного доповнення, зокрема в частині вимог і обмежень щодо потенційних забудовників, які нерідко зловживають нормами законодавства або просто ігнорують їх (Оплески).

Ще одна вагома проблема пов’язана з реформою децентралізації та передачею повноважень органам місцевого самоврядування. З огляду на це, не­обхідно провести велику роботу щодо розроблення та надання органам місце­вого самоврядування чітких інструкцій і необхідної методичної допомоги. Так, для прикладу, досі немає Порядку визначення меж зон охорони пам’яток, ме­тодики визначення території пам’яток, потребує перегляду Порядок визначення категорій пам’яток для занесення об’єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України в частині уточнення критеріїв віднесення об’єктів до культурної спадщини.

При цьому наявні акти органів місцевого самоврядування часто є застарі­лими і не відповідають чинному законодавству. Що говорити про окремі регіональні чи місцеві програми або акти, якщо навіть у столиці України досі чинне Рішення виконкому Київської міської ради від 16 липня 1979 року «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам’яток історії та культури в місті Києві» зі змінами, внесеними розпорядженням КМДА від  17 травня 2002 року № 979, яке не відповідає нормам Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Тобто, окрім базового напряму оновлення законодавчої бази, нагальною є проблема напрацювання чітких підзаконних актів. Відповідні проблеми можна вирішити лише спільними зусиллями, зокрема, шляхом створення міжвідомчих робочих груп із залученням науковців і фахівців, які мають досвід і пам’ятко­охоронної, і нормопроектувальної діяльності. Лише оперативна та узгоджена робота щодо заповнення прогалин та усунення правових колізій стане ключовою передумовою для ефективної охорони культурної спадщини. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова заступника голови Київської міської державної адміністрації пана Олексія Резнікова. Підготуватися Лілії Онищенко-Швець.

 

РЕЗНІКОВ О.Ю., заступник голови Київської міської державної адміні­страції. Доброго дня, шановні колеги! Шановна пані головуюча! Шановні представники уряду! Вітаю всіх зі святом – Міжнародним днем пам’яток і визначних місць. Хочу ще раз привітати, нагадати, що сьогодні дуже гарний день. У зв’язку з тим дозвольте дуже коротко розповісти, що відбувається і що буде відбуватися в Києві.

На сьогодні ми маємо дуже потужний вплив громадськості, яка реагує на негаразди, пов’язані з культурною спадщиною, зокрема шляхом електронних петицій. Так, зареєстрована 51 електронна петиція, яка в той чи інший спосіб стосувалася охорони культурної спадщини. У середньому сумарно вони набрали близько 73 тисяч голосів, дві з таких петицій набрали 10 тисяч голосів і сьогодні реалізуються. Завдяки одній із таких петиції (першій, яка була успішною) на сьогодні в місті Києві вже створена електронна база з обліку пам’яток культур­ної спадщини, яка є більшою і ширшою, ніж державний реєстр, яким опікується шановне Міністерство культури. Ця база на сьогодні є пілотним проектом, плануємо, що до кінця року вона запрацює в штатному режимі. Тому ми наголо­шуємо, що для цього не потрібно приймати жодних законів, децентралізація – у кожного в голові. На місцях можна приймати такі рішення і рухатися вперед.

На сьогодні в місті Києві є 3552 об’єкти культурної спадщини, з них 344 – національного значення, 1980 – місцевого значення і 1228 – щойно виявлених. Звісно, кожен з них потребує опису, паспортизації, про що говорив пан Микола Томенко. Це велика копітка робота, і на це, дійсно, потрібне фінансування. Тому ідею створення фонду – джерела фінансування таких витрат, у тому числі за рахунок штрафів, ми цілком підтримуємо і сподіваємося, що Верховна Рада, вносячи зміни до законодавства, обов’язково це врахує.

Що ми маємо на сьогодні не лише в місті Києві, а всюди в Україні? Недосконалу законодавчу базу, через яку є неможливим примусовий викуп охоронних об’єктів у комунальну власність. Відсутність спеціального резерв­ного фонду для таких цілей. Недієвий механізм притягнення до відповідальності недобросовісних власників.

Що роблять ці шахраї? Оформлюють пам’ятку на юридичну особу (у такому разі штрафи за порушення значні – від 130-140 тисяч гривень), потім переводять право власності на фізичну особу – гоп, дуже просто, максимальний штраф, який можна накласти на фізичну особу, становить 1700 гривень.

Тому, не чекаючи, коли все це зміниться, авторський колектив Київської міської державної адміністрації напрацював зміни до законодавства, звернувся до народних депутатів України, за що дуже їм дякуємо, і законопроект «Про внесення змін до деяких законів України з питань удосконалення системи охо­рони культурної спадщини» (№ 8202) внесений на розгляд Верховної Ради. Ми очікуємо на його прискорений розгляд. Цей законопроект якраз і передбачає примусовий викуп через судовий позов не лише у державну, а й у комунальну власність, що дасть можливість місцевим громадам, використовуючи власний бюджет, приймаючи рішення, які пам’ятки є дуже важливими для громади, наділяти компетенцією місцеві пам’яткоохоронні агенції на звернення до суду та викуповувати такі пам’ятки у комунальну власність територіальних громад. Це дуже важливі моменти, які на сьогодні не врегульовані.

Законопроект також передбачає підвищення штрафних санкцій, посилення відповідальності осіб, які порушують пам’яткоохоронне законодавство. Перед­бачено внесення змін до Кримінального кодексу, бо на сьогодні наші кон­сультації з прокуратурою свідчать про те, що прокуратура насправді не може боротися з тими, хто навмисно або ненавмисно доводить до руйнації пам’ятки, по суті, відповідна кримінальна стаття не працює, вона потребує змін.

Що ми вже зробили в місті Києві, не чекаючи, доки зміни відбудуться? Створено окреме Управління охорони культурної спадщини. Знову-таки, сього­дні промовці говорили про те, що для цього потрібне законодавче врегулювання. Не потрібне законодавче врегулювання, робіть це самі. Особливо якщо тут є представники обласних рад, ви в змозі це зробити.

Ми можемо похвалитися ще й тим, що пишемо окрему міську цільову програму, яка має на меті охорону культурної спадщини. Програмою буде передбачено, в тому числі, фінансування наших пам’яткоохоронних органів і можливість спрямування коштів на розроблення паспортів та іншу роботу, на боротьбу з тими, хто заподіює шкоду нашій культурній спадщині.

І дуже коротко. Пане Миколо Томенко, Київ реагує дуже швидко. На  сьогодні є доручення Київського міського голови щодо цього луна-парку. Він простоїть до 22 квітня, після того доля цього луна-парку вже вирішена. Тому дякую вам за підказку.

І ми пропонуємо включити до Рекомендацій парламентських слухань пи­тання про створення центральної державної лабораторії або центру дослідження та консервації археологічних матеріалів – дерева, заліза, тканин та паперу. На сьогодні навіть проблема на Поштовій площі не вирішується, тому що ми в Україні не знаємо, як консервувати дерево, яке знайдено. Це проблема, на якій наголошують наші колеги… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова начальника Управління охорони історичного середо­вища Львівської міської ради Лілію Онищенко-Швець. Підготуватися Ганні Бондар.

 

ОНИЩЕНКО-ШВЕЦЬ Л.С., начальник Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради. Шановна пані головуюча! Шановний пане міністре! Колеги, народні депутати! Дякую за можливість поділитися з цієї високої трибуни думками про національне культурне надбання, значна частина якого розташована у Львові.

Протягом останніх восьми років у Львові діяв проект «Муніципальний розвиток та оновлення старої частини міста Львова», фінансований урядом Німеччини, завдяки якому Львів та інші історичні міста України переймали європейський досвід управління містом, реставрації пам’яток.

Виклики, які нині стоять перед органами місцевого самоврядування, обговорювалися на щорічних академіях інтегрованого розвитку міст, які від­булися у Львові, Ужгороді, Полтаві, Чернівцях. Тому зміни до законодавства, які сьогодні будуть запропоновані, напрацьовані в діалозі з представниками малих і великих історичних міст України.

Для збалансованих дій, спрямованих на сталий розвиток історичного центру Львова, прийнято програмний документ «Інтегрована концепція розвит­ку центральної частини Львова». За прикладом Львова такі програмні документи напрацьовують Чернівці, Полтава, Вінниця і Житомир. Основний акцент кон­цепції – збереження історичного міського простору, в центрі якого – людина, мешканець, користувач об’єкта культурної спадщини, його перший охоронець і водночас потенційний руйнівник.

У Львові для інформативності в доступній формі ми опрацювали довідник облаштування міста і запровадили програми реставрації окремих елементів па­м’яток, основою яких є фахове виконання, за умови співфінансування мешкан­цями. У результаті у Львові відреставровано сотні вікон, вхідних брам, балконів, сходових клітин. Частка мешканців є обов’язковою, бо, тільки долучившись фі­нансово, мешканці відчувають відповідальність та піклуються про свій будинок.

Жоден місцевий бюджет не в змозі витримати фінансового навантаження реставраційних робіт, особливо у Львові, де понад 2 тисячі пам’яток національ­ного і місцевого значення. За останніх сім років за кошти міського бюджету ви­конано реставраційні роботи на 143 об’єктах культурної спадщини різних форм власності, третина з яких є пам’ятками національного значення. Співфінансу­вання з державного бюджету, якого наразі обмаль, було б добрим знаком для міста, об’єкти якого включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Наші пропозиції щодо фінансування:

• розробити механізм часткової участі у фінансуванні реставраційних робіт з бюджетів різних рівнів із залученням власника пам’ятки;

• окремою статтею доходу для реставрації пам’яток можуть бути штрафні санкції за неналежне використання та нищення пам’ятки. Віднедавна у Львові та Одесі діє система штрафних санкцій, що передбачає максимальні штрафи для юридичних осіб – власників пам’яток.

Для контролю за веденням будівельних робіт, припинення самовільних робіт пропонуємо:

• на законодавчому рівні передбачити створення муніципальної будівель­ної поліції з відповідними повноваженнями;

• значно підвищити розмір штрафів за порушення законодавства у сфері охорони культурної спадщини, особливо для фізичних осіб, та надати місцевим органам охорони культурної спадщини повноваження розглядати справи та на­кладати санкції;

• опрацювати механізм стимулювання для добросовісних власників пам’яток за виконання реставраційних робіт.

Покарання не є самоціллю, важливо запобігти руйнації. Як цього досягти? Перша і важлива річ – інформування власників. Наші пропозиції щодо інформування:

• пов’язати електронний реєстр нерухомих об’єктів культурної спадщини (коли такий буде сформовано) з реєстром речових прав на нерухоме майно;

• спросити внесення об’єктів до реєстру;

• замінити охоронні дошки, які нині є копіями дощок радянських часів, міжнародним знаком «Блакитний щит», затвердженим Гаазькою конвенцією.

У Львові декілька разів проводилися практичні семінари з підвищення кваліфікації майстрів – реставраторів дерева, каменю, металу, історичних тинь­ків, у яких взяли участь понад 200 майстрів-реставраторів. Однак спеціалістів у цій галузі катастрофічно не вистачає. Реставратори знаходять собі роботу за кордоном, де їхні фахові знання і навички гідно оцінені.

Хоч які мудрі державні будівельні норми будуть написані сьогодні, завтра вони вже будуть застарілі, як і розцінки на реставраційні роботи та матеріали в нинішній нестабільній ситуації. Тому пропозиції такі:

• у зв’язку з особливим характером та специфікою реставраційних робіт дозволити проводити реставраційні роботи на базі індивідуальних розрахунків фахівців з наданням можливості використовувати сучасні реставраційні мате­ріали і технології;

• повернути пам’ятки місцевого значення до класу наслідків СС2;

• дозволити проводити реставраційний ремонт окремих елементів пам’я­ток за спрощеною дозвільною процедурою.

Громадські простори історичних міст нині засмічені надлишком реклами і вивісок. У Львові напрацьований порядок розміщення малих архітектурних форм, який періодично оскаржується. Тому пропонуємо внести до відповідних правил зміни, надавши можливість затверджувати місцеві правила вивісок та реклами.

Європейський досвід збереження культурної спадщини базується на довірі до фахівців, і нам варто це перейняти.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова експерта з охорони культурної спадщини в урбаніс­тичному середовищі пані Ганну Бондар. Підготуватися Рефату Чубарову.

 

БОНДАР Г.В., експерт з охорони культурної спадщини в урбаністичному середовищі. Шановна головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Я  хочу порушити проблематику охорони культурної спадщини в сучасному урбанізованому середовищі наших міст. Нині перед українськими містами по­стало багато викликів, пов’язаних з гармонізацією забудови в історичних цент­рах. У містах здебільшого спостерігається криза містобудівної документації: генеральні плани міст застаріли, не в усіх історичних містах належним чином розроблені і затверджені історико-архітектурні плани, не визначений статус земель історико-культурного призначення.

Головним інструментом гармонізації забудови є якісно розроблений, ретельно обговорений з громадою, належним чином погоджений і затверджений історико-архітектурний опорний план, який є складовою частиною генерального плану. Із якими проблемами сьогодні стикаються міські адміністрації і міські політики в цьому питанні?

Згідно з ДБН склад та зміст історико-архітектурного опорного плану включає в себе всю необхідну аналітичну роботу з виявлення об’єктів культур­ної спадщини, роботу з архівними документами, натурні обстеження тощо. Однак фактично ця робота заснована на фіксації існуючого стану, без режимів використання територій так званого охоронного зонування. У містах, де розроб­лені плани зонування території (так званий зонінг), відповідні режими вказую­ться саме в цій містобудівній документації, однак ми знаємо, що вже в першому читанні прийнято законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (№ 6403), який взагалі скасовує зонінг, і  навіть у тих містах, де вони розроблені і затверджені, питання охоронюваних зон просто повисне в повітрі. Необхідно внести відповідні зміни до ДБН «Склад та зміст історико-архітектурного опорного плану населеного пункту» і перед­бачити в ньому розділи, що визначають режими використання територій і земель історико-культурного призначення.

Іншою проблемою є недосконала система громадського обговорення такого важливого документа, як історико-архітектурний опорний план. Зокрема, Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку проведен­ня громадських слухань щодо врахування громадських інтересів під час розроб­лення проектів містобудівної документації на місцевому рівні» від 25 травня 2011 року № 555 регулюється обговорення саме містобудівної документації, до якої згідно із законодавством не входить історико-архітектурний опорний план. Відповідно необхідно розробити порядок громадського обговорення, щоб гро­мада чітко розуміла, який документ приймають міські політики.

Але навіть за наявності якісно розробленої документації постають нові виклики щодо гармонійності втручання в історичне середовище об’єктів нового будівництва і об’єктів реконструкції. На сьогодні відповідальність за забудову здебільшого несуть замовники і архітектор. Органи влади значно обмежені у повноваженнях щодо втручання в архітектурний образ об’єктів будівництва. Рішення архітектурно-містобудівних рад мають рекомендаційний характер та обов’язкові лише при розгляді містобудівної документації, а не окремих об’єк­тів. Громадські слухання для окремих об’єктів також не передбачені. Яким чи­ном боротися з цим викликом? Ми маємо усвідомити, що якість архітектурного проекту – це якість довкілля, яке формує наше суспільство.

На сьогодні Закон України «Про публічні закупівлі» надає замовникам будівництва можливість використання трьох процедур: відкриті торги; конку­рентний діалог; переговорна процедура за результатами архітектурного конкур­су. Майже 100 % замовників використовують процедуру відкритих торгів, яка не  підходить для замовлення таких складних інтелектуальних продуктів, як архітектурний проект або проект містобудівної документації, тому що єдиним критерієм відбору є ціна – у кого нижча ціна, той і перемагає.

Про те, що відкриті торги не підходять для замовлення проектів, свідчить і європейське законодавство. Зокрема, Рада архітекторів Європи чітко вказує на те, що найкращим способом забезпечити якість є конкурси архітектурних про­ектів. Насправді, постановою уряду 1999 року вимагається проведення архітек­турних конкурсів щодо об’єктів, що розміщуються в зоні охорони пам’яток історії та культури, але всі ми знаємо, що в Україні за невиконання цієї вимоги уряду жоден забудовник не був притягнутий до відповідальності. На сьогодні конкурсна практика наражається на велику кількість проблем:

• застаріле законодавство, не приведене у відповідність з міжнародним;

• мала поширеність конкурсної практики;

• нехтування вимогами щодо необхідності проведення конкурсів;

• відсутність ринку надання послуг з професійної організації конкурсів та відсутність процедур з реалізації конкурсних проектів.

Однак конкурсна практика поступово поширюється. Вочевидь, найближ­чим часом треба переглянути постанову уряду, що регулює організацію прове­дення архітектурних конкурсів, привести її у відповідність з міжнародною прак­тикою і розробити всі необхідні процедури для реалізації конкурсних проектів.

І наостанок. У Законі України «Про публічні закупівлі» серед видів діяль­ності та визначення категорій «послуги» та «роботи» взагалі не визначено один з  основних видів діяльності з охорони культурної спадщини – створення науково-проектної документації. Це, фактично, унеможливлює закупівлю про­екту реставрації в законний спосіб. Для можливості замовлення проектів рестав­рації пам’яток культурної спадщини необхідно Закон України «Про публічні закупівлі» привести у відповідність із Законом України «Про охорону культур­ної спадщини» в частині закупівель науково-проектної документації. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова Голову Меджлісу кримськотатарського народу пана Рефата Чубарова, народного депутата України. Підготуватися Оксані Величко.

 

ЧУБАРОВ Р.А., Голова Меджлісу кримськотатарського народу (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, партія «Блок Петра Порошенка»). Шановна пані головуюча! Шановні колеги! Політика російської окупаційної влади в тимчасово окупованому Криму спрямована на те, щоб повністю пригнітити волю людей, підкорити їх російській владі, а всіх тих, хто не піддається залякуванню, витіснити за межі Кримського півострова. Багато експертів, характеризуючи кримське суспільство за наслідками чотирьох років окупації, використовують словосполучення «півострів страху». Насильницькі викрадення людей, масові обшуки, арешти, незаконні засудження невинних людей – це жахливі реалії Криму в умовах російської окупації.

На тлі безпосередньої загрози людському життю не менша загроза нависла над історико-культурною спадщиною Криму, особливо над пам’ятками крим­ськотатарської історії та культури, які, як відомо, ніяк не вписуються в російську парадигму історії Криму та свідчать про повну нікчемність пошуку російськими окупантами якихось духовних скріп на чужій для них землі.

Ми дякуємо пану міністру Нищуку, який у своєму виступі акцентував увагу на зусиллях Української держави щодо врятування Ханського палацу та інших історичних споруд, що входять до палацового комплексу. Дійсно, завдяки Міністерству закордонних справ (тут присутній заступник міністра пан Кисли­ця), Міністерству культури, Меджлісу кримськотатарського народу, організації діаспори кримських татар питання врятування історичних споруд комплексу Ханського палацу набуло міжнародного значення. Мова йде про те, що під виглядом проведення нібито реставраційних робіт російська окупаційна влада відверто нищить національну святиню кримських татар – Ханський палац, який асоціюється, і не лише у кримських татар, із 300-літньою державністю корінного народу Криму.

У новітній історії кримськотатарського народу Ханський палац відігравав і відіграє роль центру політичних процесів, що визначали долю корінного народу Криму, переламні етапи його історії. Саме тут, у Ханському палаці, у грудні 1917 року розпочав роботу перший Курултай кримськотатарського на­роду, який проголосив Кримську Народну Республіку. До речі, одним із перших рішень створеного Курултаєм уряду було рішення про створення на базі Хан­ського палацу Музею історії та культури кримських татар. За майже півстоліття вигнання кримськотатарського народу фонди Ханського палацу були обмежені для вивчення та використання науковцями, крім того, надцінні експонати не­одноразово вилучилися і передавалися в російські музеї.

Отже, незважаючи на втручання ЮНЕСКО, зусилля Української держави, кримськотатарської громадськості, урядів інших держав, Росія все ігнорує. Зрозуміло, що ми покладаємо певні надії на реалізацію рекомендацій Виконав­чої ради ЮНЕСКО щодо моніторингу ситуації в Автономній Республіці Крим. Такі рекомендації вже були підтверджені дев’ять разів, що свідчить про послідовність ЮНЕСКО, але ми не маємо жодних механізмів, щоб змусити Росію реагувати на всі ті вимоги, що стосуються збереження пам’яток культури і історії в тимчасово окупованому Криму. Ми розуміємо, що Росія в будь-який спосіб буде протидіяти, щоб не допустити моніторингову місію ЮНЕСКО на територію окупованого Криму. Тому ми пропонуємо доповнити Рекомендації парламентських слухань (ми візьмемо участь у доопрацюванні) пунктами, які розширять можливості Української держави в міжнародних організаціях щодо переслідування російських окупантів і конкретних виконавців, які знищують українські, кримськотатарські пам’ятки в окупованому Криму. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова експерта «Реанімаційного пакета реформ» пані Оксану Величко. Підготуватися Олені Рофе-Бекетовій.

 

ВЕЛИЧКО О.В., експерт Громадської платформи «Реанімаційний пакет реформ». Доброго дня, шановні пані та панове! Окрім Реанімаційного пакета реформ, я представляю урядово-громадську ініціативу «Разом проти корупції», що є платформою для взаємодії провідних галузевих експертів і представників міністерств. Отже, і на охорону культурних пам’яток ми дивимося крізь призму корупції.

Основними ризиками та практиками в цій сфері ми визначаємо:

• практики свідомого руйнування пам’яток з метою подальшої їх комер­ційної забудови;

• відсутність єдиного реєстру культурних пам’яток як єдиної захищеної бази даних і ризики вилучення пам’яток з такого реєстру;

• відсутність історико-архітектурних опорних планів, які можуть обмежу­вати забудовників;

• відсутність чітких процедур надання дозволів і погоджень у межах містобудівної та землевпорядної документації, неузгодженість законодавства в цій царині;

• відсутність єдиної дієвої структури управління об’єктами культурної спадщини.

Як уже зазначав пан міністр, нашим спільним здобутком є скасування досить сумнівного інструмента – історико-містобудівного обґрунтування, яке дозволяло забудовникам обґрунтовувати необхідні їм потреби і будувати те, що їм хочеться.

Водночас у рекомендаціях на майбутнє, оскільки попереду дуже багато роботи, ми пропонуємо:

• прискорити прийняття проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (№ 6403), при­наймні в тій частині, де історико-архітектурний опорний план визначається як вихідні дані для розроблення документації з просторового планування;

• прийняти закон, який надасть можливість відчуження культурних пам’я­ток (те, про що казав заступник голови Київської міської державної адміні­страції) у власників, які своїми діями чи бездіяльністю сприяють їх руйнуванню. Можливо, скажу досить різко, але пропонуємо розглянути можливість запровад­ження мораторію на будівництво в історичних ареалах населених пунктів, де немає історико-архітектурних опорних планів (Оплески). Є підтримка;

• створити електронну базу даних, про це вже говорили, вона потрібна;

• спільно з експертами напрацювати зміни до Закону України «Про охорону культурної спадщини», що передбачатимуть деталізовану та прозору процедуру видачі органами охорони культурної спадщини дозвільних доку­ментів, чітке регулювання повноважень центральних і місцевих органів охорони культурної спадщини, запровадження чіткої, прозорої і зрозумілої процедури внесення культурних пам’яток до державного реєстру і вилучення з нього, запровадження дієвих інструментів притягнення до відповідальності за умисне руйнування об’єктів культурної спадщини.

І оскільки наш ключовий партнер – Українське товариство охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК), яке було ініціатором цих парламент­ських слухань, так і не отримало можливості доповісти в цій залі, я озвучу пропозиції товариства:

• вивести з підпорядкування Міністерства культури України Управління охорони культурної спадщини та реорганізувати його в центральний орган виконавчої влади – Національну агенцію з питань культурного надбання, яку підпорядкувати Кабінету Міністрів України, з територіальними підрозділами в усіх областях та районах (Оплески);

• для усунення дублювання функцій на національну агенцію покласти спрямування та координацію діяльності всіх державних науково-дослідних, проектних, науково-виробничих підприємств та установ у сфері збереження культурної спадщини;

• покласти на національну агенцію створення та впровадження електронної системи Державного реєстру нерухомих пам’яток України, єдиного державного реєстру спеціалістів, установ та організацій у сфері збереження культурної спадщини, забезпечення діяльності органу з сертифікації фахівців.

З приємністю чую, що багато пропозицій, які тут прозвучали від багатьох розумних людей, повторюються, тож є висока вірогідність, що вони будуть почуті та враховані. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова директора Благодійного фонду «Харків з тобою» Олену Рофе-Бекетову. Підготуватися Ярославі Хортяні.

 

РОФЕ-БЕКЕТОВА О.Ф., директор Благодійного фонду «Харків з тобою». Доброго дня, шановна пані головуюча! Шановні учасники парламент­ських слухань! Те, що відбувається з нашою нерухомою культурною спадщиною по всій Україні, є системним знищенням нашої історії, нашої ідентичності. Адже саме архітектура, її різноманітність стилів, та результати археологічних вишукувань є найбільш наочними ознаками переживання нашою спільнотою тих чи тих історичних епох.

Подивіться, що відбувається. Цими днями знищено пожежею найдавніший бароковий палац Лівобережжя – пам’ятку архітектури національного значення – палац Шидловських у Старому Мерчику (Харківська область). Системно знищуються будинки, в яких жили і творили відомі українці, наприклад будинок лікаря Сурукчі, будинок музичного діяча Слатіна, будинок академіка архітек­тури Бекетова у Харкові, будинок філософа Сковороди в Харківській області. Знищуються будинки, які створюють неповторні архітектурні ансамблі у містах, – будівля колишнього Кадетського корпусу в Полтаві, Соцмістечко в Запоріжжі. Викорчовуються будинки, що несуть атмосферу своєї епохи, на­приклад будинок Руссова в Одесі або повністю зруйнований будинок Фундани­ча в Ужгороді. Руйнуються неповторні архітектурно-природні комплекси, такі як Замкова гора в Києві. Розорюються археологічні культурні шари поселень і городищ, від доби палеоліту до козаччини, як це відбувається в Харківській області. Цей список можна продовжувати нескінченно.

Проте маємо розуміти: якщо ми хочемо, щоб світова спільнота ставилася до нас із повагою, якщо ми хочемо, щоб в Україну інвестували, насамперед ми самі маємо поважати себе і демонструвати високий рівень культури, а не вар­варські руїни посеред обласних міст та маленьких містечок. Ми маємо зупинити цей шабаш безкультур’я та визнати таке.

Перше. Закон України «Про охорону культурної спадщини» на сьогодні є чудовим полотном із зображенням казана на вогні, за яким нічого не відбувається. Тобто якщо ми хочемо їсти – зберігати культурну спадщину для наступних поколінь, – то маємо взяти справжній казанок, розвести справжній вогонь та зварити справжню кашу. У термінах законодавства це означає, що ми маємо розробити механізми та порядки реалізації закону. Це має стати одним з найближчих і найважливіших завдань для Кабінету Міністрів і профільного міністерства. А Верховна Рада спільно з громадськістю має проконтролювати виконання цього завдання та знайти можливості для покарання у разі бездіяль­ності. Бо ще з 2010 року Кабінет Міністрів не затвердив порядок надання дозволів, погоджень і висновків органами охорони культурної спадщини, що, серед іншого, призвело до нашого нинішнього стану, коли кожен читає і розуміє закон так, як вигідно йому, а не державі.

Друге. Якщо ми хочемо, щоб пам’ятки культурної спадщини були відреставровані та повернуті до життя, маємо створити умови, сприятливі для майбутніх меценатів та інвесторів. Ми наполягаємо на необхідності внесення змін до Податкового кодексу України, які стимулюватимуть та захищатимуть інтереси законослухняних бізнесменів і меценатів.

Третє і основне – корупційні ризики. Треба визнати, що знищення архітек­турних, історичних, археологічних об’єктів відбувається не через низький рівень культури наших чиновників. Навпаки, рівень досить високий, щоб розуміти, де і за що можна отримати хабаря. Ситуація, що склалася в Україні, є наслідком корупційних схем, що пов’язують чиновників та фахівців. Бо саме фахівці складають висновки, завдяки яким пам’ятки культури, архітектури або історії виводяться з охоронних списків. Саме фахівці розробляють проекти реконструк­ції там, де можлива тільки реставрація. І саме фахівці-будівельники вступають у змову із замовником і на етапі виконання робіт змінюють матеріали, поста­чальників, технології. Якщо ми хочемо зрушити з мертвої точки виконання закону, інших законодавчих, нормативних актів у сфері захисту культурної спадщини, маємо виключити всі «сірі зони», які є або прямим запрошенням до корупції, або її завуальованою провокацією.

Отже, я прошу Комітет з питань культури і духовності, а також всіх народних депутатів підтримати законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження об’єктів культурної спадщини», розроблений у рамках проекту «Ctrl+S». Закон на захисті культурної спадщини України». Він пропонує чітке і повне розмежування повноважень центральних та інших органів охорони культурної спадщини, зобов’язує Кабінет Міністрів розробити відповідні регламенти і порядки, запроваджує норми щодо взаємодії з органами архітектурно-будівельного контролю та інформування про пам’ятки, що дасть можливість усунути корупційні схеми проведення будівельних робіт на пам’ятках.

Крім того, ми просимо доповнити Рекомендації парламентських слухань таким рекомендаціями Кабінету Міністрів:

• розробити та затвердити впродовж трьох місяців порядки надання орга­нами охорони культурної спадщини дозволів, погоджень і висновків, а також відповідних методичних рекомендацій;

• розробити та затвердити зміни до Податкового кодексу, що передба­чатимуть преференції меценатам та інвесторам, що вкладають у культурну спадщину.

Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова першого заступника президента Світового конгресу Українців пані Ярославу Хортяні. І потім ми переходимо до іншої теми. Прошу підготуватися пана Сергія Кота.

 

ХОРТЯНІ Я., перший заступник президента Світового конгресу українців. Шановна пані головуюча! Шановний пане міністре! Дорогі українці! Я маю честь виступати від імені Світового конгресу українців. Хочу почати свою доповідь зі слів великого англійського політика Вінстона Черчилля. Коли йому принесли бюджет країни в часи Другої світової війни і Черчилль побачив, що у видатках на культуру передбачено нуль, він запитав, чому. Йому відповіли: бо у нас війна. І тоді Черчилль поставив запитання: а за що ми тоді воюємо?

Наші хлопці, які воюють на фронті, відстоюють державну цілісність України, а також нашу культурну спадщину. Що об’єднує нас – українців, які проживають за кордоном, і українців, які проживають в Україні? Це культурна спадщина, якою пишаємося і ми за кордоном. Наша культурна спадщина ша­нується в країнах, де проживають українці.

Двадцятимільйонна українська діаспора, розпорошена по всьому світу, є  цінним скарбом українського народу, Української держави. Ми не тільки зберегли себе як частину українського народу, а й бережемо і примножуємо нашу культурну спадщину в країнах проживання. Завдяки діаспорі, її відданості, любові та шані до свого історичного минулого… Ще за часів бездержавності ми вважали своїм пріоритетом збереження та охорону культурної спадщини своїх предків, бо добре знаємо і розуміємо, що той народ, який не цінує і не дбає про збереження свого культурного надбання, приречений на зникнення.

Перше, що робили українці, які 100 чи 150 років тому виїхали за кордон, – будували церкви, читальні, бібліотеки, музеї, архіви. Це все – наше культурне надбання. Є українське автохтонне населення у Польщі, Румунії, Хорватії, яке нікуди не виїжджало і живе там тисячу років. Це культурне надбання зберіга­ється завдяки ентузіазму українців і, звичайно, використанню коштів країн, у яких вони проживають. Проте цього мало. Ми повинні об’єднати свої зусилля, щоб зберегти наше культурне надбання за кордоном. Довгі роки ми намагалися донести до українців в Україні той факт, що великий унікальний пласт нашої культурної спадщини знаходиться поза межами України. Україна як держава повинна дбати не лише про своє культурне надбання всередині країни, а й про те, що знаходиться за кордоном. Там, де зникають наші пам’ятки, зникають і українці. Туди заходить «русский мир» і каже: це моє! (Оплески).

Майже в кожній країні, яка береже своє історичне минуле, створені державні центри охорони культурної спадщини, працюють серйозні програми та фонди для фінансування цієї діяльності. Хочу навести як приклад Угорщину, з якої я приїхала. Центр Forster, який працює п’ять років, займається охороною культурної спадщини угорців за кордоном. Він має чітко поставлені цілі, плани не на п’ять років, а на рік: що ми зробили, що зберегли, що плануємо на наступний рік.

На мою думку, найбільшою проблемою є необізнаність українського суспільства щодо того, які культурні цінності зберігають українці за кордоном. Хіба відомо тут, в Україні, про унікальні дерев’яні церкви Марамарощини (Румунія), Словаччини, Польщі, Канади? Про неповторні українські музеї у Свиднику (Словаччина), Нью-Йорку, Стемфорді (США). В українській бібліо­теці у Стемфорді зберігається 70 тисяч книг, це найбільша бібліотека українців за кордоном. Зберігаються унікальні, неповторні колекції народного образотвор­чого мистецтва та релігійні реліквії від ХІІ до ХХ століття.

А чи знають в Україні, в якому стані зараз колишній центр Наукового товариства імені Шевченка у Франції, в місті Сарсель, де зберігаються унікальні архівні документи Української Народної Республіки та перша енциклопедія Кубійовича? Можна було б разом з українцями, з діаспорою, створити центр у  Парижі, об’єднати Бібліотеку імені Симона Петлюри і Наукове товариство імені Шевченка, створивши у такий спосіб противагу «русскому миру» у Фран­ції. Впевнена, що мало хто знайомий з діяльністю тих людей, які берегли у Франції цвинтар, де поховано 3 тисячі українських полонених під час Другої світової війни…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте. 

 

ХОРТЯНІ Я. Світова рада культури при Світовому конгресі українців, яку очолює велика меценатка Ганна Кісіль, протягом 10 років працює над цим  і  закликає Україну підтримати створення електронного реєстру. Тому ми підтримали проект Львівської політехніки зі створення віртуального музею світового українства «Український Всесвіт», до чого я закликаю і вас: допомогти разом. Нам не гроші потрібні, нам потрібні ваші духовні, культурні знання. Слава Україні! Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам дуже.

Ми переходимо до наступного розділу, який присвячений захисту і збере­женню рухомої культурної спадщини. Запрошую до трибуни керівника Центру досліджень історико-культурної спадщини України Інституту історії України Національної академії наук України пана Сергія Кота. Прошу.

Тим часом хочу звернути увагу, що ми вибилися з графіка на 20 хвилин. У мене є пропозиція, сподіваюся, що всі поставляться до неї з розумінням: зберегти регламент виступу 5 хвилин для всіх учасників парламентських слухань, а для народних депутатів, які мають змогу користуватися парламент­ською трибуною набагато частіше, скоротити регламент до 3 хвилин, обмежив­ши їхні виступи в такий спосіб. Сподіваюся, не буде заперечень щодо цього. Дякую.

 

КОТ С.І., керівник Центру досліджень історико-культурної спадщини України Інституту історії України НАН України. Дякую. Шановна пані головуюча! Шановний пане міністре! Шановні пані заступниці міністра! Шановні колеги, і багато тут є друзів – охоронців пам’яток! Перепрошую, але я прошу вважати мій виступ завершенням першої частини, бо я саме так готувався.

Дорогі друзі! Як і кожному з вас, мені, безумовно, є що сказати щодо багатьох проблем, які існують у сфері охорони пам’яток. Скажу, що я як експерт направив до Комітету з питань культури і духовності аналітичну записку на 42 сторінки і 15 пунктів рекомендацій, більшість із яких збігаються з тими думками, які тут пролунали.

Хотів би зосередитися на одній проблемі, яка через певні обставини поки не пролунала і не увійшла до розданих документів, – це питання підготовки томів «Зводу пам’яток історії та культури України». Це фундаментальне енци­клопедичне науково-довідкове видання про всі відомі на території України нерухомі пам’ятки археології, історії, архітектури, містобудування, монумен­тального мистецтва, науки і техніки, які мають історичне, наукове, культурне, художнє значення. Незалежно від того, перебувають вони на обліку чи ні, якщо науковці вважають, що об’єкт заслуговує на увагу, він має бути включений до томів Зводу.

Станом на сьогодні, це єдиний загальноукраїнський, загальнонаціональ­ний масштабний проект, який об’єднує всі області України спільною програмою виявлення, дослідження і опису нерухомих пам’яток, в якому поєдналися зусилля державних установ, громадських організацій, великого пам’яткоохорон­ного активу України. Фактично, його можна назвати унікальною великою енциклопедією пам’яток України. Заплановано підготувати 28 томів Зводу – по тому щодо кожної області, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя та окремий том про українські пам’ятки зарубіжжя.

За час роботи над томами Зводу в областях України (там працюють місцеві авторські колективи) проведена колосальна робота з виявлення, вери­фікації, документування та опису на наукових, енциклопедичних засадах об’єк­тів культурної спадщини. Спільними зусиллями авторських колективів, головної редколегії Зводу, за підтримки місцевих адміністрацій, органів місцевого самоврядування станом на сьогодні опубліковані, тобто вийшли друком, перша і  друга частини першого тому «Київ». Підготовлена, рекомендована до друку третя частина, завершальна, словникової частини тому «Київ». І я з вдячністю хочу сказати, що ми з нинішньою командою Київської міської державної адмі­ністрації маємо порозуміння щодо того, як знайти можливості, щоб цього року вийшла друком третя (завершальна) частина тому «Київ». На сьогодні повністю підготовлено том «Зводу пам’яток історії та культури України» по Сумській області, першу частину тому по Запорізькій області (місто Запоріжжя). Очікуємо найближчим часом, вже цього року, перші частини томів Зводу по Закарпат­ській, Івано-Франківській, Київській, Львівській, Хмельницькій, Чернівецькій та інших областях. Окремо, очевидно, слід згадати про досвід Вінницької, Дніпро­петровської, Житомирської, Івано-Франківської, Полтавської, Харківської, Чер­нігівської областей, де на системній основі проводиться порайонне обстеження територій і одразу друкуються випуски матеріалів до томів Зводу, які одразу вводяться в науковий обіг.

Хочу сказати, що з початком російської агресії робочій групі редколегії Зводу вдалося вивезти з півострова підготовлені матеріали щодо пам’яток Криму і міста Севастополя. Вони були оперативно опрацьовані та опубліковані на веб-порталі Інституту історії України, таким чином ми утвердили наші права на ці об’єкти.

Що треба зробити? Питання щодо забезпечення підготовки і випуску томів Зводу регулюються постановою Кабінету Міністрів України № 131 від 14 березня 1992 року і указами Президента України від 11 грудня 2000 року № 1328/2000 і від 28 листопада 2007 року № 1156/2007. Відтоді відбулися зміни в системі органів управління – деяких вже немає, у деяких змінилися функції. Назріла необхідність актуалізації цього питання на державному рівні, слід підготувати нові документи.

Сьогодні активно обговорюється проект Указу Президента України щодо активізації роботи над томами Зводу, і ми маємо надію на видання такого указу, який дійсно є надзвичайно актуальним.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

КОТ С.І. З цієї високої трибуни я прошу учасників парламентських слухань підтримати рекомендацію Кабінету Міністрів України та органам місцевого самоврядування розглянути питання актуалізації роботи над «Зводом пам’яток історії та культури України», видати відповідні постанови і рішення щодо забезпечення його виходу в світ. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова директора Центрального державного історичного архіву України пані Ольгу Музичук. Підготуватися Тарасу Возняку.

 

МУЗИЧУК О.В., директор Центрального державного історичного архіву України. Доброго дня, шановна пані головуюча! Шановні колеги! За ви­словом всесвітньовідомого англійського письменника Джорджа Орвелла, «той, хто контролює минуле, контролює майбутнє». Цей вислів має стати девізом держави щодо питань забезпечення збереженості документальної спадщини свого народу.

Сьогоднішні парламентські слухання привертають нашу увагу до однієї із складових національної культурної спадщини – документів Національного архівного фонду, що зберігаються в державних архівах, які за законодавством віднесені до закладів культури загальнодержавного значення. Ставлення Україн­ської держави до збереження та використання власних інформаційних ресурсів набуває особливого значення сьогодні, коли наша держава перебуває у стані гібридної війни. Документи Національного архівного фонду мають розглядатися не лише як пам’ять минулих століть, а й як інформаційна складова цієї війни, як підґрунтя для піднесення національної свідомості, здобуття перемоги та вихо­вання майбутніх поколінь.

Однією з провідних архівних установ нашої країни є Центральний державний історичний архів України, який веде свій початок від 1852 року, коли в Києві, Вільно і Вітебську були утворені центральні архіви для зберігання дав­ніх актових книг. На сьогодні колекція архіву налічує понад 1 мільйон 300 тисяч одиниць зберігання за період від XIII до початку XX століття, які є безцінним джерелом для вивчення історії державності нашої країни, спроб здобуття незалежності та розбудови державного устрою.

Від 1972 року ЦДІАК розміщується у комплексі споруд центральних державних архівних установ по вулиці Солом’янській у Києві. Проте за понад 45 років існування нашого архівного комплексу інженерні системи будівель пов­ністю зношені, жодного разу не проводився капітальний ремонт, архівосховища заповнені документами більш як на 100%.

Для подолання критичної ситуації щодо відсутності в незалежній Україні, єдиній країні пострадянського простору, проектів спорудження нових примі­щень для архівних установ, у 2007 році було видано Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження проекту та титулу будови «Реконструкція та розвиток комплексу споруд центральних державних архівів України по вулиці Солом’янській, 24 у м. Києві». Проектом передбачаються реконструкція існуючих корпусів, будівництво нових корпусів із розміщенням архівосховищ, читальних та виставкових залів. Загальна площа комплексу споруд має збіль­шитися майже вдвічі, що дасть змогу забезпечити комплектування архівів як традиційними, так і новітніми видами документів як мінімум на 100 років, значно поліпшити умови зберігання документів.

В одному з нових корпусів передбачається розміщення нашого архіву, що дасть змогу розв’язати кричущу для нас проблему забезпечення зберігання най­давніших документів історії України, оскільки, на жаль, існуюча на сьогодні невідповідність температурно-вологісного режиму встановленим стандартам зберігання спричиняє оживання плісняви та грибка у паперовій основі архівних документів, наслідком чого може стати втрата інформаційних джерел, які пере­жили всі попередні століття.

Введення в експлуатацію іншого корпусу дасть змогу вирішити питання з переміщенням Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, який на сьогодні розміщується на умовах оренди у приміщеннях Софії Київської.

Протягом 2007-2012 років із передбачених на будівництво 251 мільйона гривень з державного бюджету було виділено та успішно освоєно понад 115 мільйонів (за тодішніми розцінками). На сьогодні для першого етапу завер­шення будівництва та оснащення архівних будівель сучасними системами сте­лажного обладнання, кондиціонування повітря, пожежогасіння необхідно близько 300 мільйонів гривень. Наступний етап передбачає встановлення інших спеціальних систем для забезпечення збереженості документів, впровадження інформаційних технологій, оснащення читальних та виставкових залів та потребує ще близько 600 мільйонів гривень.

Враховуючи викладене, просимо включити до Рекомендацій парламент­ських слухань положення щодо необхідності затвердження Державної цільової програми забезпечення збереженості документів Національного архівного фонду та забезпечення добудови і поетапного введення в експлуатацію нових корпусів комплексу споруд центральних державних архівів України у Києві.

Водночас ми розуміємо труднощі бюджетного фінансування на сучасному етапі історії України, коли держава не в змозі забезпечити в повному обсязі фінансування закладів сфери культури. За цих умов додатковим джерелом для забезпечення виконання нашими установами своїх функцій залишається спе­ціальний фонд державного бюджету, надходження до якого забезпечуються за рахунок надання платних послуг, що передбачено законодавством.

На розширеному засіданні колегії Державної архівної служби України за  підсумками 2017 року заступник міністра юстиції України наголосив на необхідності розширення переліку платних послуг, що надаються державними архівами, та збільшення надходжень від їх надання для спрямування на утри­мання архівів. Можливо, в цьому контексті доречно переглянути державні підходи до механізмів та складових ціноутворення на послуги, що надаються у сфері використання документної інформації, розширення повноважень державних органів та закладів культури щодо надання таких послуг.

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

МУЗИЧУК О.В. Отже, ще раз просимо підтримати рекомендації парламентських слухань щодо необхідності затвердження Державної цільової програми забезпечення збереженості документів Національного архівного фон­ду, забезпечення добудови нових корпусів комплексу споруд центральних дер­жавних архівів України у Києві, збереження цілісної колекції Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, а також доповнити Рекомендації позицією щодо розширення можливостей у сфері надання платних послуг архівами та іншими закладами культури. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова генерального директора Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького пана Тараса Возняка. Підготуватися Ігорю Пошивайлу.

 

ВОЗНЯК Т.С., генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького. Шановні пані та панове! Що пізніше виступаєш, то менше є що сказати, тому що здебільшого все сказано. Проте, дивлячись трошечки збоку, я можу підсумувати однією такою фразою (перефра­зовуючи з російської): вся лють наших законів абсолютно компенсується їх повним невиконанням або неможливістю їх виконати.

Коли ми говоримо про охоронні зони, про пам’яткоохоронне законо­давство і так далі, і так далі, ми повинні мати об’єкт, який охороняємо. А дуже часто наші інституції не мають права власності або не мають орендних відносин із власником майнових комплексів. Наприклад, наш музей має як мінімум чотири форми власності – приватну, комунальну (міську), державну і обласну. Водночас дуже часто первинних документів, які встановлюють форму власності, де-факто немає у тих, на чиєму балансі нібито знаходяться ці пам’ятки. І ми, не маючи жодних орендних відносин із ними, жодних підписаних документів… Двоє моїх попередників, як волаючі в пустелі, десятиліттями випрошували-вимолювали хоч якісь документи, які дали б підстави для того, щоб виконувати законодавство, про яке ми зараз говоримо. Проте добитися цього де-факто ми не можемо. Тому найважливіше – починати з основи. Бо ми починаємо одразу дах робити і розказуємо про дуже серйозні речі.

У чому причина? Без сумніву, це плинність наших державних і самовряд­них органів, які не зберігають інституційної тяглості, а також органів, які займаються охороною історичної спадщини. Мало того, вони, за великим рахун­ком, мало зацікавлені в охороні історичної спадщини, тому що живуть коротки­ми дистанціями: від виборів до виборів, від одного до другого. І через те, що скоро, через рік чи через два, будуть наступні вибори, це, за великим рахунком, наші державні органи вже мало цікавить.

Мені здається, зараз слід звернути увагу на аспекти власності, і після того ми зможемо вже говорити про розвиток нашої охоронної політики. Особливо це важливо в контексті об’єктів, які мають загальнонаціональне значення.

У цьому контексті одним із найважливіших об’єктів (ну, кожен говорить про своє), принаймні на заході України, є Підгорецький замок. Підгорецький замок не може бути справою виключно генерального директора Львівської на­ціональної галереї мистецтв імені Бориса Возницького, голови Львівської обласної державної адміністрації чи голови Львівської обласної ради. Це прези­дентський рівень або рівень кількох президентів, для яких це питання є надзви­чайно важливим. Це перлина, яка потребує негайної уваги. Але яку увагу ми можемо їй приділити, якщо ми не маємо підписаного з обласною державною адміністрацією договору оренди? На якій підставі ми перебуваємо там? Як ми виплачуємо зарплату? Як ми оплачуємо комунальні послуги? Незаконно. Як довго? Вже кілька десятиліть. У кращому разі ці об’єкти мають або ще радянські документи, з серпочками і молоточками, або документи раннього періоду української незалежності, коли якісь ради передавали ці об’єкти в тих чи інших формах, зокрема і вашим музеям.

Тому головна суть меседжу – звернути увагу на власність, впорядкувати майнові відносини між нашими інституціями і балансоутримувачами чи власниками цих об’єктів. Я зекономив час. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам дуже.

Запрошую до слова генерального директора Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності пана Ігоря Пошивайла. Підготуватися Богдану Тихолозу.

 

ПОШИВАЙЛО І.В., генеральний директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності. Шановна пані головуюча! Шановна громадо, яка опікується і переймається проблемами культурної спадщини! «Культура не може чекати» – це гасло однієї глобальної програми міжнародної міжурядової організації ICCROM. І це не випадково, адже дедалі більше країн постають перед викликами природних, політичних та суспільних катаклізмів.

З 1980 року близько 8 мільйонів осіб постраждали від збройних конфлік­тів, ще понад 1,5 мільярда людей проживають у країнах, вражених громадян­ськими війнами і збройними конфліктами, – йдеться в доповіді про світовий розвиток. Людські втрати і втрати культурної спадщини щороку зростають. Не винятком, на жаль, є й Україна, яка за останні чотири роки пережила масові протести, воєнні дії, втрату своєї території і культурних цінностей.

Тож як можна захистити культурну спадщину під час розгортання кризи? Відповідаючи на ці виклики, культурна політика багатьох держав світу спрямо­вана передусім на зростаючі потреби спільнот у забезпеченні ефективного та своєчасного реагування на кризову ситуацію і драматичне руйнування культур­ного надбання. Серед її пріоритетів:

• визначення галузі спільного планування між культурним і гуманітарним сектором з тим, аби постраждалі громади могли брати участь у процесі відновлення;

• вироблення економічно обґрунтованих ефективних стратегій зниження ризиків та готовності до надзвичайних ситуацій у сфері культурної спадщини;

• розроблення методики навчальних курсів, які проводять міжнародні організації, зокрема ЮНЕСКО, ICCROM.

Участь у міжнародних програмах представників України за останні декілька років дала можливість:

• випрацювати дієві методологічні принципи та практичні рекомендації щодо збереження державної частини Музейного фонду України в надзвичайних ситуаціях;

• підвищити ефективність роботи утвореного при Міністерстві культури в 2014 році волонтерського штабу музейної безпеки;

• започаткувати створення національної мережі волонтерів – рятуваль­ників культурної спадщини;

• запровадити науково-дослідну тему «Безпека культурної спадщини в умовах надзвичайних ситуацій: культурна політика і міжнародні стратегії» у програмі діяльності Українського центру культурних досліджень при Міні­стерстві культури України.

Як сьогодні вже не раз згадували, у 2016 році, і це великий прогрес, було створено національну систему ICCROM, визначено виконавчий комітет та національного координатора.

Утім, цілком очевидно для кожного з нас, що в культурній сфері України немає готовності до адекватного реагування на надзвичайні ситуації, бракує належної координації дій та юридично-правової бази, а чинні, але застарілі інструкції часів СРСР, потребують повної модернізації або заміни. Тож особ­ливо актуальним для України на сьогодні є запровадження комплексної системи збереження культурної спадщини на різних рівнях – від планування безпекових заходів, швидкого реагування на кризові ситуації, стабілізації пошкоджених об’єктів, відновлення заподіяної шкоди до мапування об’єктів культурної спад­щини та системного моніторингу культурних цінностей на тимчасово окупова­них та анексованих територіях (про це сьогодні говорили).

На мою думку, необхідно зробити щонайменше десять важливих кроків:

1.  Ратифікувати Другий протокол до Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.

2.  Розробити правову базу для забезпечення реальної, а не фіктивної безпеки культурної спадщини та персоналу.

3.  Виявити та усунути правові обмеження із зони відповідальності та компетенції центральних і місцевих органів влади, а також музеїв в управлінні і захисті колекцій.

4.  Запровадити централізовані цифрові системи контролю, інвентаризації та моніторингу стану культурних цінностей (про це сьогодні говорили багато промовців).

5.  Запровадити цифрове картографування культурних цінностей, створити реєстри важливих культурних об’єктів у зоні бойових дій, зокрема для Міністерства оборони України, з метою уникнення їх пошкодження і забез­печення системного контролю за їхнім станом. У багатьох країнах НАТО існує практика, коли при міністерстві оборони існують цивільні підрозділи, культурні експерти, які проводять тренінги, щоб зменшити ризики.

6.  Скласти план культурних цінностей, що підлягають евакуації, забез­печити його виконання.

7.  Розробити і запровадити спеціальні положення та інструкції.

8.  Запровадити системні і фахові тренінги.

9.  Забезпечити координування дій з питань захисту культурних цінностей територіальних штабів, координаційних центрів, створених при закладах культури.

10.  Розвивати діяльність національних комітетів Блакитного Щита та ICCROM.

Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова директора Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка пана Богдана Тихолоза. Підготуватися Світлані Стрєльніковій.

 

ТИХОЛОЗ Б.С., директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка. Високоповажна пані головуюча! Вельми­шановний пане міністре! Шановні колеги! Тут мій попередник зі Львова слушно зауважив, що кожен говорить про своє, то і я туди ж.

Отож усі ми говоримо про культурну спадщину, а я хотів би наголосити на тому, що культурна спадщина є продуктом не просто людських зусиль, вона є продуктом зусиль видатних особистостей. І я твердо переконаний, що ім’я патрона нашого музею, головного нашого героя – Івана Франка – точно у першо­му ряду тих видатних особистостей, які є головними творцями української культурної спадщини. Про таких видатних особистостей ми зазвичай згадуємо напередодні ювілеїв, причому не швидше як за рік. Ювілей Івана Франка у 2016 році, столітній ювілей з дня його відходу у вічність, я сказав би, Україна не відзначила, а відбула.

Ще один приклад ставлення до таких ювілейних оказій – Указ Президента України № 727 від 27 серпня 2006 року, яким було передбачено дуже багато важливих справ: видання повного зібрання творів Івана Франка, створення музею Івана Франка у м. Києві, заснування Державної премії України імені Івана Франка (не буду все перераховувати). Що з цього виконано на сьогодні? – запитання цілком риторичне.

Я не запитую, хто винен, але поставлю запитання: що робити? Станом на сьогодні, в Україні є шість музеїв Івана Франка – у Львові, Калуші, Криворівні, Лолині, Києві і навіть у селі Халеп’я Київської області. Між ними є дуже слабка координація з огляду на те, що всі вони є комунальними закладами, лише один із них – Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка – має статус національного. Крім того, існує Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі».

Проте я твердо переконаний, що настав час за аналогією з Національним музеєм Тараса Шевченка і Національним заповідником «Батьківщина Тараса Шевченка» утворити єдиний Національний музей Івана Франка з низкою філій і вести мову про те, що Національний заповідник «Батьківщина Івана Франка» також має право на існування. Увага, йдеться не просто про механічне, чисто формальне об’єднання якихось інституцій, йдеться про те, що в Україні станом на сьогодні немає жодного сучасного літературного музею. У нас є багато літе­ратурних музеїв, і це чудово, але всі вони не лише за технологічним оснащен­ням, а й за музейною філософією – якщо не ХІХ, то в кращому разі ХХ століття. Тому я переконаний, що Національний музей Івана Франка має стати першим сучасним інтерактивним літературним музеєм, бодай на взірець музею «Пана Тадеуша», який відкрили поляки у Вроцлаві. Це лише один із прикладів, їх набагато більше.

Є чимало громадських ініціатив щодо увічнення пам’яті Івана Франка. Буде новий ювілей, і ми знову згадаємо про них. Одна з таких ініціатив – спорудження повнофігурного пам’ятника Іванові Франкові у Києві. Проте я думаю, що головний пам’ятник спорудив собі Франко за життя, своєю твор­чою спадщиною. І це національна ганьба, що Україна досі при кожній ювілейній оказії згадує про потребу нарешті видати-таки повне зібрання творів Івана Франка, але досі цього не зробила. До цього питання треба повертатися і повер­татися, думаючи про це по-сучасному. Тому що, окрім Національного музею Івана Франка, окрім повного зібрання творів як великої рухомої і дуже активної частки нашої культурної спадщини, ми повинні говорити про те, що нам по­трібний національний інтернет-портал, який удоступнив би світові спадщину цього не просто письменника, не одного з українських літераторів, а справжньої академії наук в одній особі, європейського інтелектуала, публіч­ного інтелек­туала, який для нас є переконливим свідченням того, що культурна спадщина – це не тільки наше минуле, це наше сучасне і наше майбутнє.

Завершу стислим, народженим сьогодні тут афоризмом: «Головне, щоб рухома і нерухома спадщина не лежала без руху». Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова генерального директора Національного науково-дослідного реставраційного центру України пані Світлану Стрєльнікову. Підготуватися Владиславу Піоро.

 

СТРЄЛЬНІКОВА С.О., генеральний директор Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Збереження предметів Музейного фонду України – національного історико-культурного надбання, їх реставрація є загальнодержавною справою. Безумовно, українські художники-реставратори роблять неоціненний внесок у збереження духовної спадщини. В Україні працю­ють 576 державних і комунальних музеїв, у яких зберігаються 11,6 мільйона унікальних пам’яток. Згідно із статистичними даними, 711 тисяч пам’яток по­требують невідкладного консерваційно-реставраційного втручання. Причина – аварійний стан 51 % музейних будівель, у яких потребують ремонту інженерно-технічні комунікації, порушені температурно-вологісний, світловий режими, поширена змішана система фондового зберігання предметів з органічних та неорганічних матеріалів, що є неприпустимим.

Слід зауважити, що реставрація – це тривалий, надзвичайно складний процес, який вимагає наявності відповідних фахівців вузької спеціалізації, освіти, практичного досвіду, права на виконання консерваційно-реставраційних заходів на музейних цінностях.

На сьогодні Україна потерпає від катастрофічної нестачі дипломованих реставраторів. Спеціальні навчальні заклади України не забезпечують потреби музеїв України у реставраційних кадрах, вони готують щороку лише 35-40 художників-реставраторів переважно станкового олійного, темперного живо­пису, хоча існує потреба в 17 реставраційних спеціальностях. За підсумками роботи Комісії з атестації художників-реставраторів України при Міністерстві культури України під час останньої атестації кваліфікаційні категорії отримали 240 художників-реставраторів різних реставраційних спеціальностей, 231 із них мають право здійснювати реставрацію музейних предметів, яких в Україні 11,6 мільйона.

Зауважимо, що на порушення Закону України «Про музеї та музейну справу» продовжується передавання музейних предметів на дослідження, вико­нання реставраційних заходів комерційним організаціям, неатестованим худож­никам-реставраторам, які провадять приватну реставраційну практику, а також студентам навчальних закладів, частина викладачів яких навіть не мають кваліфікаційної категорії.

Свідченням кадрового вакууму є і дуже слабка реставраційна мережа. Якщо в Києві у нас 145 художників-реставраторів, у Львові –117, в Одесі – 20, у Харкові – 17, то у Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Луганській областях – по одному художнику-реставратору на область, які не можуть за­безпечити реставрацію і збереження Музейного фонду України.

Значно гальмують розвиток реставраційної справи в Україні слабка матеріально-технічна база спеціалізованих реставраційних та музейних закладів, відсутність стабільного фінансування, намагання комерціалізації реставраційної сфери.

Незважаючи на всі проблеми, на сьогодні стратегічним завданням є підне­сення реставраційної справи в Україні до світового рівня, що можливо за умови:

• інтеграції спеціалізованих реставраційних закладів України у світовий музейний та реставраційний простір;

• забезпечення нормативно-правової бази, яка має регламентувати діяльність у сфері музейної реставрації;

• прийняття державної програми щодо національної політики зі збере­ження і реставрації предметів Музейного фонду України, в якій мають бути визначені пріоритетні напрями розвитку реставраційної справи, шляхи ви­рішення існуючих проблем;

• розширення державної системи освіти щодо навчання художників-реставраторів різних реставраційних спеціальностей та науковців, фах яких пов’язаний із реставраційною діяльністю (це стосується Національної акаде­мії  образотворчого мистецтва і архітектури, Львівської національної академії мистецтв, Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистец­тва імені Івана Труша і Харківської державної академії дизайну і мистецтв);

• запровадження цільового направлення талановитої молоді до спеціалізо­ваних навчальних закладів для здобуття фахової освіти та подальшої роботи на посаді художника-реставратора в музеї, який направляв на навчання;

• створення на базі Національного науково-дослідного реставраційного центру України структурного підрозділу з метою підготовки фахівців, яких не готує жоден навчальний заклад в Україні.

Нагальним питанням є розширення реставраційної мережі шляхом:

• створення нових регіональних філій Національного науково-дослідного реставраційного центру України в містах Дніпрі, Кропивницькому, Миколаєві, Чернівцях, Чернігові;

• збільшення кількості штатних одиниць художників-реставраторів та організації нових підрозділів з реставрації предметів з мокрого археологічного дерева, східних лаків, етнографічних матеріалів, книжкових оправ, фотодоку­ментів, творів з кістки та шкіри…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд.

 

СТРЄЛЬНІКОВА С.О. Розвиток реставраційної справи не можливий без належного фінансового забезпечення реставраційної діяльності, зміцнення матеріально-технічної бази спеціалізованих реставраційних закладів, реставра­ційних підрозділів музеїв і виділення відповідного приміщення все-таки, за 80 років, Національному науково-дослідному реставраційному центру України.

На випадок екстремальних ситуацій у Національному науково-дослідному реставраційному центрі України має бути створена відповідно оснащена мобільна лабораторія для здійснення першочергових консерваційно-реставра­ційних заходів у музеях…

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова старшого наукового співробітника Українського цент­ру культурних досліджень, голову правління громадської організації «Україн­ський центр розвитку музейної справи» Владислава Піоро. Підготуватися Наталії Першиній.

 

ПІОРО В.І., голова правління громадської організації «Український центр розвитку музейної справи». Доброго дня, шановні пані та панове! Підсумовуючи два попередні тематичні блоки, я хотів би ще раз акцентувати увагу на проблемі управління інформацією. Власне, що робить об’єкти об’єктами культурної спадщини? Інформація, те, що ми про них знаємо. Що лежить в основі сучасних управлінських рішень? Інформація про стан, інформація про потреби. Що лежить в основі культурних та креативних індустрій, про розвиток яких ми так мріємо в Україні? Власне, також інформація.

Сьогодні чи не кожний другий промовець наголошував на тому, що у нас немає електронних реєстрів об’єктів культурної спадщини. Ви знаєте, тільки за свою скромну професійну діяльність я чую заклики до створення електронних реєстрів вже років 20. Чому вони досі не створені? Чому ми про це тільки говоримо і говоримо? Напевно, ми доти не будемо мати ефективних реєстрів культурної спадщини, доки не усвідомимо, що йдеться не про серверне обладнання, не про технічне і програмне забезпечення, навіть не про технологію блокчейн. Йдеться про те, що реєстри культурної спадщини – це, власне, колообіг даних. Звідки беруться дані, хто їх генерує, в якому форматі, в кон­тексті яких облікових процесів? Яким чином, зрештою, вони мають потрапити до електронного реєстру, якщо, я наголошую, всі наші облікові процеси відпо­відно до законодавства є аналоговими, орієнтованими виключно на паперовий документооблік. А якщо йдеться про музейну справу, то є ще ціла низка документів, які згідно із законодавством мусять бути виключно рукописними.

Яким чином ми створимо електронні реєстри? Власне, ці питання почали усвідомлюватися, дійсно усвідомлюватися, лише після 2014 року, коли ми зрозуміли, що втратили величезний обсяг інформації разом із музеями, які старанно вели облік своїх колекцій. Ми втратили Крим, ми втратили інформацію про те, що обліковано в цих музеях, разом із музеями, разом із територіями.

Власне, з об’єктами нерухомої культурної спадщини ситуація нічим не краща: реєстр у тому вигляді, в якому він зараз є, не дає нічого. Ті шість полів не інформують ні про стан, ні про можливості використання культурної спадщини.

Який вихід із цієї ситуації? Те, що сьогодні почалося як ініціатива знизу і було підтримано як вектор державної політики, – орієнтація на перегляд, ревізію саме процесів обліку. Це орієнтація на цифровізацію і формалізацію процесів обліку, на усвідомлення того, яка саме інформація на якій контрольній точці нам потрібна, як вона оновлюється і в актуальному вигляді потрапляє до реєстру. Це питання ефективної електронної взаємодії між різними суб’єктами. Це питання стандартів метаданих.

Ми катастрофічно відстали від усього світу. На базі Міжнародної ради музеїв (ICOM) десятиліттями розвиваються стандарти обліку, зокрема музейних колекцій. У нас про це нічого не говорять у вишах, про це мало хто знає серед професійних музейників. Аналогічні стандарти метаданих існують у світі вже десятки років у сфері обліку нерухомої спадщини і розвиваються у сфері нематеріальної культурної спадщини. Ми, по суті, на узбіччі цього процесу.

Власне, процес імплементації міжнародних стандартів розпочався у 2014-2017 роках. Вперше задекларована орієнтація на стандарти ICOM, зокрема зафіксована формалізована онтологія CIDOC CRM як базова онтологія для обліку і опису культурних цінностей. Розроблені уніфіковані схеми метаданих для опису культурних цінностей і нерухомої спадщини. Розпочалися перші пілотні проекти з впровадження цих нових технологій.

Однак ми мусимо усвідомлювати, що для того, щоб все це запрацювало, бракує ініціативи знизу і встановлення правил гри Міністерством культури. Це дійсно проблема кооперації всіх нас – і професійної спільноти, і багатьох інших відповідальних осіб. Це питання створення координаційного центру, який має здійснювати аналітичне, методичне забезпечення, забезпечувати розвиток стан­дартів, створення електронних тезаурусів опису спадщини. Це питання реор­ганізації земельного кадастру в національну структуру геопросторових даних, про що сьогодні також багато разів говорили. Це, зокрема, питання підготовки кадрів. І тільки всі разом ми зрештою зможемо перейти від декларацій до ефективної системи управління спадщиною…

 

ГОЛОВУЮЧА. Дуже вам дякую.

Ми переходимо до обговорення нової теми: «Нематеріальна культурна спадщина». Запрошую до слова начальника Управління культури, національ­ностей і релігій Дніпропетровської обласної державної адміністрації пані Наталію Першину. Прошу, пані Наталіє.

 

ПЕРШИНА Н.Г., начальник Управління культури, національностей і релі­гій Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Доброго дня, шановна пані головуюча! Шановний пане міністре! Шановні учасники парламентських слухань! У світовому культурному просторі нематеріальна спадщина України представлена двома елементами – петриківський розпис та козацькі пісні Дніпропетровщини.

Дніпропетровська область вживає необхідних заходів для забезпечення охорони нематеріальної культурної спадщини. Так, на території області діють дві обласні програми, громади приймають місцеві програми, для їх реалізації щороку з обласного бюджету виділяється більше 1 мільйона гривень, з сіль­ських, районних бюджетів – до 500 тисяч гривень. Завдяки цим ресурсам продовжуються дослідження цих елементів, вони популяризуються в межах України та за кордоном.

Минулого року більше 100 майстрів петриківського розпису взяли участь у 29 виставках, проведено більш як 87 майстер-класів. Колективи козацьких пісень брали участь у всеукраїнських фестивалях, виїжджали за кордон для участі у міжнародних фестивалях.

Створені та отримали гриф Міністерства освіти і науки України посібник «Петриківський первоцвіт» (варіативна програма з навчання петриківському розпису дітей раннього та дошкільного віку), підручник «Петриківський розпис» (для студентів закладів вищої освіти).

В області щорічно проводяться фестивалі «Петриківський дивоцвіт» у Петриківському районі, «Козацькі пісні Дніпропетровщини» у Павлоград­ському районі та Міжнародний фестиваль козацької пісні у Кривому Розі. Презентуються ці елементи і на міжнародному рівні.

Розуміючи, що цей напрям є досить новим в Україні, ми проводимо семінари з місцевими громадами і роз’яснюємо, що таке нематеріальна культурна спадщина, що це стратегічний ресурс для розвитку громади. Саме тому продовжується робота з виявлення та підготовки облікових карток на інші елементи, які існують на території області. На сьогодні виявлено 27 елементів. Ми розуміємо, що не всі з них можуть потрапити до національного списку. Водночас в Україні відсутні законодавчі норми, які регламентували б створення регіональних списків. Кожна держава, яка ратифікувала Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, самостійно визначає наявність регіональних списків у національному законодавстві.

Наше законодавство на сьогодні не регулює велику кількість питань, з якими ми стикаємося. Наприклад, питання захисту носіїв елементів, авторські права на які порушуються. Так, вироби з петриківським розписом, а саме майстрів – носіїв живої традиції Петриківського району, неможливо відокре­мити від великого різнобарв’я виробів-підробок інших майстрів. Це також необхідно врегулювали на рівні закону або окремого розділу в Законі України «Про охорону культурної спадщини». Можна взяти за приклад досвід Литви, де існує система сертифікації, яка не лише захистила майстрів, а й допомогла си­стематизувати традиційні ремесла та етнічні продукти національної спадщини, класифікувати та кодувати їх.

У проекті Рекомендацій парламентських слухань пропонується оголосити 2019 рік Роком культурної спадщини. Пропоную інші роки оголосити, напри­клад, Роком народного костюма, Роком української пісні або Роком писанки. На Дніпропетровщині розпорядженням голови обласної державної адміністрації Валентина Резніченка 2018 рік оголошено Роком державної мови. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Запрошую до слова голову Косівської районної ради Івано-Франківської області пана Павла Ванджурака. Підготуватися Олександру Ганущину.

 

ВАНДЖУРАК П.І., голова Косівської районної ради Івано-Франківської області. Шановна пані головуюча! Шановний пане міністре! Шановні учасники парламентських слухань! Парламентські слухання щодо стану, проблем та пер­спективи охорони культурної спадщини є надзвичайно актуальними. Особливо важливими є вони для Карпатського регіону і для Гуцульщини з її самобутніми етнографічними особливостями. Один із таких унікальних та колоритних райо­нів Гуцульщини – Косівщину – я маю честь представляти тут з парламентської трибуни.

На Косівщині збережена багата історико-культурна та мистецька спадщина. У нас є осередки митців, науковців, є давні освітні традиції. У нас є 11 лауреатів Шевченківської премії, велика кількість художників, поетів, май­стрів, збережена матеріально-технічна база, наявний людський потенціал. У нас є велика кількість студентів, які охоче займаються народними ремеслами.

Збережений інтерес до традицій, культури серед молоді. Є також історія ремесел. У нас є понад 20 приватних та державних колекцій.

У нас є багаторічна історія художніх артілей, діють понад 300 майстерень автентичних гуцульських ремесел, які виготовляють сувеніри, унікальні художні вироби. І, як вже сьогодні згадували, наша косівська кераміка номінована до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

У нас збережені традиції обрядів Різдва, Великодня, традиції святкування таких свят, як Юріїв день, Івана Купала, Святого Миколая, обрядів весілля. У нас є місцева кухня, гуцульська. Збережені гуцульські співанки.

У нас щороку відбуваються мистецькі фестивалі: «Лудинє», «Великдень у Космачі», фестиваль косівської кераміки «Мальований дзбаник».

На базі народних ремесел у нас також проводиться реабілітація учасників антитерористичної операції.

Крім того, Косівщина відома як центр туризму, центр народних промислів Гуцульщини, хоча, на мою думку, що цей потенціал використовується не повністю.

У нас діє Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв, заснований ще за часів Австро-Угорщини як ткацька школа. Тепер ця академія має у своєму складі ще й Косівське училище декоративно-прикладного мистецтва, в якому навчаються понад 500 студентів з різних куточків України.

Враховуючи законодавчі положення нової державної регіональної політики в Україні та необхідність забезпечення розвитку територій шляхом підготовки та впровадження якісних розвиткових проектів, Косівська районна рада в тісній співпраці, можна сказати, під шефством Асоціації органів міс­цевого самоврядування «Єврорегіон Карпати – Україна» стала одним із переможців Програми транскордонного співробітництва Польща – Білорусь – Україна 2014-2020. На території Косівщини в рамках цієї транскордонної співпраці буде реалізуватися проект «Світ карпатських розет – заходи із збереження унікальності культури Карпат». У рамках реалізації цього проекту буде створено чотири центри культури, один із яких – Центр карпатської культури в місті Косові.

Нещодавно ми підписали угоду про співпрацю з Союзом українців Румунії і маємо певні напрацювання щодо підготовки та проведення міжнародного фестивалю «Барви карпатського ліжника», який буде проводитися щорічно в Україні, на території Рахівського і Косівського районів, а також у Румунії.

Як у нас кажуть, у горах легко дихати, але важко жити. Тому ми повинні створювати комфортні умови на місцях, для того щоб жителі гірських територій їх не залишали, не переселялися до більших населених пунктів, адже саме жителі гірських територій є носіями їх етнокультурної ідентичності.

Актуальною залишається проблема збереження та розвитку народних художніх промислів як складової культури та національної спадщини. У нас діють у цій сфері дві районні програми – програма розвитку та охорони косів­ської мальованої кераміки на 2018-2021 роки та програма відродження, збере­ження та розвитку народних художніх промислів Косівщини на 2018-2022 роки.

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу, 30 секунд. Завершуйте, будь ласка.

 

ВАНДЖУРАК П.І. …сприяти відродженню та розвитку народного мистецтва Гуцульщини. Але цих заходів на місцевому рівні замало. Тому я вважаю, що аналогічні і глибші заходи потрібно напрацьовувати, готувати відповідні програми на загальнодержавному рівні. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Ми завершили обговорення теми: «Нематеріальна культурна спадщина», зараз заслухаємо виступ голови Львівської обласної ради пана Олександра Ганущина і потім – виступи народних депутатів України. Прошу, пане Олександре.

 

ГАНУЩИН О.О., голова Львівської обласної ради. Шановна пані голову­юча! Шановний пане міністре! Шановні пані та панове! Львів’яни запропо­нували підхід, коли кожен говорить про своє, але я постараюся зробити навпаки. Давайте поговоримо трошки про підходи до вирішення наявних проблем, а точ­ніше, давайте поговоримо про ресурс і про те, де його взяти.

Відверто буду говорити не тільки від Львівщини (все-таки я родом із Закарпаття), а про всі карпатські проблеми, які є в фокусі. За великим рахунком, це дійсно нематеріальна спадщина, дерев’яна архітектура (я кажу про те, що є на поверхні), замки і палаци, якщо брати Львівщину загалом.

Колеги, я вам хочу сказати, що реалії невтішні для галузі і фахівців, які сьогодні є в залі, оскільки ви відставали, відстаєте, і завжди будете відставати від інших бюджетних галузей, таких як, скажімо, освіта і охорона здоров’я. Ви відстаєте зараз за розміром видатків і будете відставати. І йдеться навіть не про видатки на заробітну плату, ви будете відставати і у видатках розвитку. Чому так? Тому що ми ще не настільки багаті, щоб коштом місцевого чи державного бюджету піднімати настільки складну і, відверто скажу, запущену галузь.

Тому я хотів би, щоб всі у цій залі з позиції «коли ж це все до нас прийде» перейшли до проектного підходу. Проектний підхід може ситуацію більш-менш врятувати, оскільки може народити спроможні інституції, спроможні менеджер­ські команди у сфері історико-культурної спадщини, а потім потрошку пере­рости в якусь стратегію. Саме так ми працюємо сьогодні на Львівщині і, як я вже сказав, у рамках всіх Карпат.

До речі, хочу похвалитися: пане міністре, на сьогодні ми є першими бенефіціарами міжнародних проектів. Ми підписали угоду у сфері охорони і реставрації історико-культурної спадщини з польським урядом, який є відпові­дальним за реалізацію Програми транскордонного співробітництва Польща – Білорусь – Україна 2014-2020: на ремонтні роботи з відновлення вежі Підкамін­ського монастиря буде спрямовано 1 мільйон євро. У рамках цієї програми (я слухав виступ від Дніпра, тож думаю, що ми не останні) на розвиток історико-культурної спадщини, не на утримання (тут сидять керівники комунальних закладів, вони розуміють, про що мова), виділено 10 мільйонів, на соціальний фонд культури – 200 мільйонів. Тільки у рамках програми, про яку я щойно згадав, Європа фінансує спільні проекти транскордонного співробітництва на 800 мільйонів гривень. Тому нам – тягнутися, тягнутися і тягнутися. Джерело поки там, давайте тягнутися до того джерела.

Ми маємо проекти від Тустані до Косова, про них вже згадував Павло, тому вимагаємо від керівників всіх комунальних закладів бути готовими, тобто включатися в їх реалізацію, усвідомлювати, що треба самому і бути директором будівництва, і знати, що таке проектно-кошторисна документація, що таке експертиза, як її пройти, і потроху-потроху давайте ці проекти оформляти у стратегію. Буде стратегія, шановні колеги… Я зараз кажу про стратегію на рівні областей і Карпатського регіону загалом. Рано чи пізно ми до цього прийдемо – коли держава буде трохи багатша, коли Європа більше допомага­тиме… Європа все одно буде допомагати системно – вона не дасть всім, вона дасть тим, хто буде готовий до вирішення проблем, пов’язаних з відновленням історико-культурної спадщини. От коли будуть готові в регіонах комунальні заклади (тут присутні їх команди), буде стратегія, рано чи пізно ми постукаємося до держави і скажемо: міністерство чи уряде, будь ласка, дайте гроші на системний підхід, бо у нас готовність тут, тут і тут. А без цього – на жаль, нікуди. Тому в рамках Карпатського регіону спільно з Асоціацією органів місцевого самоврядування «Єврорегіон Карпати – Україна», яка об’єднує органи місцевого самоврядування чотирьох областей, ми на цю стратегію працюємо. Ми маємо на це кошти, які отримали завдяки проекту секторальної бюджетної підтримки ЄС у рамках всіх Карпат.

Сподіваюся, що менеджерська команда, яка, зокрема, присутня в цьому залі, рано чи пізно стане основною рушійною силою схожої регіональної стратегії, а тоді будемо вимагати пілот – чи від Європи, чи від уряду – у сфері, яка англійською мовою називається heritage. Сподіваюся, що всі ми об’єд­наємося навколо такого проектного підходу. Дякую за увагу (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Виявляється, тут у нас сталося невеличке адміністративне непорозуміння. Ми маємо високоповажного гостя – громадянина США пана Юрія Янчишина, спеціаліста із збереження історичних пам’яток, який зараз перебуває у Львові за Програмою імені Фулбрайта, викладає на кафедрі реставрації та реконструкції архітектурних комплексів Національного університету «Львівська політехніка», і було б дуже цінно його послухати. На жаль, оскільки підтвердження вчасного не було, переклад, який я обіцяла, ми вам гарантувати не можемо. Пан Юрій сказав, що він спробує викласти свої думки для нас українською мовою. Думаю, ми готові його послухати. Прошу, пане Юрію.

 

ЯНЧИШИН Ю., реставратор творів мистецтва з дерева. Дякую. Шановна головуюча! Шановні члени парламенту, учасники парламентських слухань! Я є консерватором творів мистецтва з дерева вже більше 30 років, членом Американського інституту консервації історичних і мистецьких пам’я­ток (США). Хочу вас поінформувати щодо тих історичних пам’яток України, з якими я особисто ознайомився протягом останніх тижнів, викладаючи програ­му «Збереження історичних пам’яток з дерева» у Львівській політехніці.

Хочу сказати, що ваша культурна спадщина – у великій небезпеці.

Один приклад. Найстаріша дерев’яна церква в Україні – церква Святого Духа в селі Потелич Львівської області (ХVII століття), об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, яку я відвідав учора. Її фундамент є нестабільним. Така ж ситуація з історичними картинами та іконостасом, вони перебувають у процесі розшарування. Вони відлущуються від стін, картини нищаться, руйнуються, ви втратите ці історичні зображення.

У фондосховищі Львівської національної галереї мистецтв в Олеському замку – більш як 1200 поліхромних скульптур епох Бароко та Ренесансу, сотні ікон та картин на полотні, які кожного дня їдять жуки, і все це – у нере­гулярному осередку.

Неправильні та неналежні реставрації є повальними. Наприклад, як знищуючі структурні проблеми в церкві Святого Юра у Дрогобичі (об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО). У церкві Святої Трійці у Дрогобичі, яку я від­відав учора, оригінальний іконостас ХVІІ століття з оригінальними позолотою і посрібленням був вималюваний штучним золотом.

Що можна зробити? Перше і найважливіше – ви мусите виховати нову генерацію консерваторів творів мистецтва. Тобто тих консерваторів, які будуть виховані у ваших університетах на науково-практичному рівні. Я привіз із Сполучених Штатів Америки один із своїх особистих мікроскопів, щоб навчати ваших студентів, як проводити мікроскопічну ідентифікацію деревини.

Ви також маєте підвищити стипендії для студентів цих спеціальностей. У США і держава, і штати, і міста дбають про це, кожна програма має курс консервації мистецьких об’єктів. Існують повні стипендії для всіх учнів.

Чому так відбувається, що ви перестали забезпечувати захист історичної спадщини? Чому історичні будівлі руйнуються зсередини, а реставрація, від самих основ, неналежно проводиться? Чому не беруться до уваги найкращі практики? Це болить моє серце…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

ЯНЧИШИН Ю. Як консерватор я прагну сказати вам, що українська культура дуже багата і має багато шедеврів. Однак світ лише тоді дізнається про  них, коли ви візьмете на себе відповідальність щодо захисту історико-культурної спадщини. Дякую вам (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

Тепер ми маємо виступи народних депутатів. Запрошую до слова народного депутата України, представника депутатської фракції партії «Блок Петра Порошенка» пані Оксану Білозір. Прошу.

 

БІЛОЗІР О.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції (загальнодержавний багатомандатний вибор­чий округ, партія «Блок Петра Порошенка»). Вітаю вас, достойне товариство! Хочу сказати, що у нас сьогодні унікальна дискусія, тому що дотичність до культурної спадщини, до матеріальної і нематеріальної спадщини дає нам від­повідь, хто ми, визначає наше місце у цивілізаційних процесах світу, дає розу­міння нашого внеску у всю гармонію мистецтва, світової культури.

У своєму виступі я хотіла б зупинитися на трьох проблемах.

Перша з них – вихолощення питання охорони культурної спадщини з державної політики, із дискурсу політичної еліти в Україні. Хронологія:

2002 рік – у складі Міністерства культури і мистецтв утворено Державну службу охорони культурної спадщини;

2005 рік – очолюючи міністерство, я провела реорганізацію, воно стало Міністерством культури і туризму і вперше не фінансувалося за залишковим принципом, а мало доступ до «економічного пирога» Української держави. Я діяла за принципом: мистецтво і культура – це храм, а туризм – це дорога до храму. І тут головним став запит на культурну спадщину, який створив запити на промисли, на традиції, на туристичні маршрути. В’їзний і виїзний туризм став пріоритетом для українців;

2010 рік – з приходом до влади Віктора Януковича міністерство знову було реорганізовано в Міністерство культури. Туризм забрали, бо це бізнес;

2012 рік – ліквідовано Державну службу охорони культурної спадщини, у складі міністерства створено Департамент культурної спадщини з представ­ництвами в областях з інспекційною функцією;

2014 рік – ліквідовано Департамент культурної спадщини, створено Управління охорони культурної спадщини, яке не має регіональних представ­ництв і позбавлене інспекційної функції. Знищена вся вертикаль управління.

Я вам можу дати відповідь, чому така ситуація, – тому що немає державної політики, немає інструментів і механізмів для її реалізації. Від імені депутат­ського корпусу я запевняю вас, що спільно з Комітетом з питань культури і духовності (я їм дуже дякую, зокрема пані Ірині Подоляк, за ключову і важливу ідею про проведення парламентських слухань на цю тему) ми внесемо зміни до законодавства з метою створення єдиного центру виконавчої гілки влади, який матиме пріоритет виключно у сфері охорони культурної спадщини. Отже, нам потрібно…

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу, 10 секунд.

 

БІЛОЗІР О.В. Давайте проведемо справжню децентралізацію. Сьогодні фінанси децентралізовані і знаходяться у місцевої влади. І правильно сказав пан Ганущин про місцеві громади, про місцеві ініціативи, про місцеві пропозиції. Ми створимо і будемо голосувати за такий…

 

ГОЛОВУЮЧА. Я можу дати 30 секунд, але це означає, що кожен може на ці 30 секунд претендувати. Шановні колеги, ми з вами вибилися з графіка більш як на 20 хвилин, я прошу поважати час всіх інших.

Прошу, 30 секунд.

 

БІЛОЗІР О.В. Найважливіше, про що я хотіла сказати сьогодні, але мусила вам дати цей огляд, – нематеріальна культурна спадщина. В основі нематеріальної культурної спадщини лежить мова. Наша українська мова, за яку ми сьогодні боремося і кров’ю розписуємося, щоб наша ідентичність у вигляді національної Української держави відбулася і була реалізована. Тому нам потрібно сьогодні до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО вносити спад­щину Шевченка, спадщину Лесі Українки… (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова народного депутата України, представника депутатської фракції політичної партії «Народний фронт» пана Ігоря Васюника. Підготуватися Ігорю Луценку. Дуже прошу вкладатися в регламент.

 

ВАСЮНИК І.В., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань транспорту (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Народний фронт»). Дякую. Доброго дня усім! У світі Україну знають насамперед завдяки її багатій культурі – пісенній, художній, театральній, мистецькій, архітектурній, культурній спадщині. Саме наша куль­турна спадщина та українці як її носії творять позитивний імідж України на світовій арені. Проте склалося так, що культура та заходи зі збереження культурної спадщини в Україні фінансуються державою за залишковим прин­ципом. Якщо додати до цього ще й прогалини в законодавстві, недотримання законодавства, безвідповідальність та байдужість з боку органів виконавчої влади, маємо незворотні руйнівні процеси.

Таку ситуацію безповоротного руйнування, втрати спостерігаємо з архі­тектурною культурною спадщиною, про це сьогодні розповідали фахівці. Я хочу зупинитися окремо на охороні в Україні пам’яток архітектури, включених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Софійській собор, Києво-Печерська лавра, історичний ансамбль міста Львова – це пам’ятки, на які їдуть дивитися з усього світу. Натомість – незаконні забудови в буферних зонах, нещадне руйнування. Україна взяла на себе міжна­родне зобов’язання захищати ці пам’ятки, натомість наше пам’яткоохоронне за­конодавство навіть не містить визначень понять «об’єкти всесвітньої спадщини» та «буферна зона». Тому говорити про якусь охорону, про виконання зобов’я­зань, які взяла на себе держава Україна перед ЮНЕСКО, не доводиться.

Пам’ятки ЮНЕСКО в Україні руйнуються безповоротно. Саме тому широке коло фахівців у галузі охорони, реставрації, використання культурної спадщини долучилося до розроблення законодавчої ініціативи (між іншим, у цьому залі присутні Василь Петрик, Микола Гайда і багато інших співавторів законопроекту № 1553) разом з представниками Міністерства культури… Я хочу сьогодні, користуючись нагодою, подякувати міністру культури і заступнику міністра культури пані Тамарі Мазур за конструктивну співпрацю в підготовці до другого читання цього законопроекту. Ми напрацювали зміни до законо­давства, врахували зауваження Моніторингової місії ЮНЕСКО. Мета цього законопроекту дуже проста – зберегти архітектурні та природні пам’ятки України, внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Законопроект № 1553 передбачає виконання ряду важливих вимог, що випливають з міжнародних зобов’язань України, враховані рекомендації 37-ї сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Зокрема, проект передбачає утворення органів управління пам’ятками всесвітньої спадщини, створення інституту наглядових рад за діяльністю органів управління об’єктами всесвіт­ньої спадщини із залученням експертів ICOMOS, громадських пам’яткоохорон­них організацій, представників органів місцевого самоврядування, власників і користувачів пам’яток. Дуже важливо, що в цьому законопроекті контроль та відповідальність зберігаються за органами державної влади – Кабінетом Міністрів України та Міністерством культури України. У законопроекті є…

 

ГОЛОВУЮЧА. Прошу, 30 секунд, завершуйте.

 

ВАСЮНИК І.В. Я переконаний, якщо ми проголосуємо за цей законо­проект… Ті народні депутати, які хочуть змінити ситуацію і зберегти пам’ятки культурної спадщини, голосуватимуть за нього. Ті, хто не проголосує, – зацікавлені в тому, щоб існувала корупція і продовжувалося руйнівне знищення пам’яток. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Запрошую до слова народного депутата України, представника депу­татської фракції політичної партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» пана Ігоря Луценка. Підготуватися Валерію Писаренку.

 

ЛУЦЕНКО І.В., голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань запобігання і протидії корупції (загальнодержавний багатомандатний виборчий округ, політична партія «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»). Дякую. Шановні друзі! Хотів би зараз говорити не як народний депутат, а як людина, яка 11 років займається безпосереднім захистом об’єктів нерухомої культурної спадщини в різних формах – і на вулицях, і в судах. Знаючи комплексно, з усіх боків, цю проблему, скажу вам, що нинішня дискусія, на жаль, не може бути достатньо продуктивною без розуміння одного найважли­вішого факту, однієї найважливішої правової проблеми захисту нашої історико-культурної спадщини, а саме що 14 жовтня 2014 року держава Україна в залі Верховної Ради України відмовилася від виконання найголовнішої своєї функ­ції, а саме нагляду за законністю. Було скасовано положення, яке надавало змогу представникам держави скасовувати незаконні акти органів місцевого само­врядування, міністерств і так далі, і тому подібне – все, що видають чиновники або обрані депутати місцевих рад. Яке нове законодавство ми можемо зараз сформувати, якщо воно все одно не буде виконуватися, тому що нікому за цим слідкувати?

Зараз нам пропонують: нехай громадськість іде і сама захищає історико-культурне надбання. Все, ніхто більше цим займатися не буде. А ви ходіть сюди, наймайте адвокатів, вивчайте законодавство тощо – це ваші проблеми, це не проблеми державного апарату, це не проблеми держави Україна. Ось що зараз відбувається. За 11 років, упродовж яких я захищаю історико-культурну спад­щину, ми ще ніколи не були в такому катастрофічному правовому становищі. Тому треба це розуміти і пропонувати нові законопроекти. Звісно, ми будемо це робити, вже є купа добрих проектів, ми будемо ще пропонувати.

Відповідальність за неправдиві дані в декларації забудовників. Звісно, все це буде, скоро ми з правоохоронцями подамо такі ініціативи. Обов’язок Державної архітектурно-будівельної інспекції – провести перевірку за зверненням громадян, без присутності власника. Ці всі нюанси скоро будуть у Верховній Раді України.

Але зрозумійте, що основне залишається поза кадром. На жаль, мало хто з народних депутатів і навіть мало хто з охоронців пам’яток розуміє, що потрібно все-таки повернути державі функцію нагляду за законністю. Нехай все-таки прокурори ходять у суди, а не ми з вами будемо бігати, наймати адвокатів і  скасовувати цілий вал незаконних рішень, які, на жаль, продовжує проду­кувати наш державний механізм (Оплески). Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую, але я мушу відреагувати. Люди, якщо ви аплоду­єте загальному нагляду, ви аплодуєте системі НКВС. Схаменіться! (Шум у залі).

 

ЛУЦЕНКО І.В. Ми аплодуємо не загальному нагляду, а нагляду за законністю.

 

ГОЛОВУЮЧА. Прокурорський нагляд за законністю – це радянська система. Будь ласка, не аплодуйте цьому. Перепрошую.

Запрошую до слова народного депутата України, представника депутат­ської групи партії «Відродження» пана Валерія Писаренка. Підготуватися пред­ставнику Юрія-Богдана Шухевича.

 

ПИСАРЕНКО В.В., член Комітету Верховної Ради України з питань правової політики та правосуддя (одномандатний виборчий округ № 168, Харківська область, самовисуванець). Дякую. Шановна пані головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Дуже приємно бачити в парламенті таку увагу, такий спокій, тому що тут завжди дуже емоційно, і багато емоцій, які ви тут бачите, вони зовсім інакше працюють.

Ця тема об’єднує щось більше, ніж парламент і громадськість. Нам потрібно вийти з цих парламентських слухань з чіткими завданнями, які нам спільно треба буде вирішувати. Адже кожен об’єкт культурної спадщини є унікальним, має індивідуальні особливості, що формують його історико-куль­турний потенціал, який є складовою національного багатства України.

Сучасні процеси трансформації пріоритетів України супроводжуються пробудженням національної самосвідомості та духовним відродженням. Наша країна прагне зберегти свою культурну спадщину, національні традиції, істо­ричну пам’ять, посісти належне місце в сучасному європейському культурному просторі. Разом з тим відповідно до Конституції України держава має забезпечувати збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність. Проте пам’ятки продовжують руйнуватися, культурній спадщині загрожує дуже серйозна небезпека, зумовлена новими феноменами, що притаманні нашому часу.

За таких умов особливої актуальності набуває завдання вдосконалення правової бази збереження, охорони, використання та популяризації національ­ного культурного надбання. Що ми маємо на сьогодні? На жаль, здебільшого застаріле законодавство, яке, по суті, є калькою радянського законодавства у сфері охорони культурної спадщини. Це сукупність правових норм, що накладають системні заборони на об’єкт культурної спадщини та фінансовий тягар на його власника, а іноді створюють ще й цілу низку підстав для засто­сування заходів адміністративної або кримінальної відповідальності. Натомість норми, що заохочують, стимулюють використання економічного потенціалу пам’ятки, взагалі відсутні.

Щорічно з державного та місцевих бюджетів здійснюється фінансування заходів з охорони культурної спадщини, але стан справ у цій сфері не поліпшується, а стає дедалі гіршим. Правові засоби, що сприяють формуванню і дії мотивів поведінки, включають не лише правові обмеження як спосіб стри­мування від протиправного задоволення власних інтересів суб’єкта поведінки, шкідливих для суспільства в цілому, а також має передбачати систему правових стимулів, що покликані спонукати до правомірної поведінки, яка вигідна суспільству.

Таким чином, вкрай важливим на сьогодні є опрацювання питання розбудови державно-приватного партнерства у сфері охорони культурної спад­щини, питання пільгового оподаткування сфери охорони культурної спадщини, можливості кредитування з державного та місцевих бюджетів проведення реставраційних робіт на об’єктах культурної спадщини, а також створення системи стимулювання добросовісних власників. Дякую.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую вам.

І ми маємо останній виступ, який мав би виголосити народний депутат Юрій Шухевич, але у зв’язку зі станом здоров’я він, на жаль, не зміг взяти участь у парламентських слуханнях і попросив (ми разом із комітетом надали згоду), щоб його промову виголосив його помічник-консультант Ігор Мамонтов. Прошу, пане Ігорю.

 

МАМОНТОВ І.О., помічник-консультант народного депутата України Шухевича Ю.-Б.Р. Шановна головуюча! Шановні учасники парламентських слухань! Якщо говорити сьогодні про ситуацію з культурною спадщиною, її слід визнати катастрофічною. Покійний Борис Возницький у 2006 році сказав, що дерев’яних церков в Україні за роки незалежності стало набагато менше, ніж за післявоєнні часи радянської влади. На сьогодні їх стало ще менше.

У чому, власне кажучи, причина? Причина в тому, що дерев’яні історичні церкви України дуже часто підпалюють, для того щоб приховати викрадення культурних цінностей – ікон, книг, іконостасів, інших предметів церковного начиння. Після викрадення цих речей приховування злочину відбувається шля­хом підпалу, і це вже набуло масового характеру. На підтвердження цього, знову-таки, процитую Бориса Возницького, який зазначав, що в Україні наразі вже майже не залишилося ікон ХVI століття. А все тому, що наші старовинні церкви не обліковані, не обліковано те, що в них знаходиться і має величезну історико-культурну цінність.

Не краща ситуація у великих містах і малих містечках. Величезну небез­пеку становить варварське ставлення до історичних цінностей з боку забудов­ників. Наприклад, зараз профільний комітет розглядає законопроект № 1553, який отримав негативну оцінку Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України. У висновку Головного науково-експертного управління зазначено, що цей законопроект не відповідає конституційним при­писам, порушує норми конвенцій, ратифікованих Україною. Цей законо­проект просто лобіює інтереси великих забудовників, він нівелює поняття охоронної зони, буферної зони, у ньому не згадується поняття історичного ареалу. Саме тому в історичних ареалах виникають такі монстри, як, наприклад, будинок «Укрсоцбанку» у Львові, збудований на руїнах копії римського палаццо Фарне­зе. Можна наводити безліч прикладів таких порушень.

Дуже важливо звернути увагу на два аспекти. По-перше, національні історико-культурні цінності є національними і не можуть бути передані у кому­нальну власність. По-друге, всі ці об’єкти повинні бути паспортизовані належ­ним чином, а не формально. Мають бути видані охоронні грамоти, які зобо­в’яжуть власників і користувачів підтримувати ці об’єкти в належному стані. Не можна допускати ніяких реконструкцій, які, по суті, є знищенням цих пам’яток. У сфері охорони історико-культурної спадщини існують лише такі поняття, як консервація і реставрація, а також відбудова, якщо об’єкт був повністю знищений.

Додатково зазначаю, що має бути прийнятий новий закон про збереження історико-культурної і природної спадщини, який мусить встановити сувору відповідальність за руйнацію таких об’єктів. Для сучасних порушників не існує іншої мови, окрім мови батога. Таким батогом має стати новий закон, завдяки якому забудовнику буде невигідна руйнація пам’яток, а для представників вла­ди, які видають дозволи, буде передбачена кримінальна відповідальність. Дякую за увагу.

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую. Ми почули всі виступи і тепер можемо… (Шум у залі). Шановний пане, я закликаю вас до дисципліни, учасники парламент­ських слухань дивляться на вас як на народного депутата. Дякую.

Запрошую до заключного слова першого заступника голови Комітету з питань культури і духовності пані Ірину Подоляк. Прошу, пані Ірино, 10 хвилин.

 

ПОДОЛЯК І.І., перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності (одномандатний виборчий округ № 116, Львівська область, політична партія «Об’єднання «Самопоміч»). Шановні пані і панове! Я буду намагатися коротко виступити. Насамперед я дуже дякую вам за таку увагу до парламентських слухань. Я теж вітаю вас із Міжнародним днем пам’яток і визначних місць, це справді символічно, що саме сьогодні відбуваються парламентські слухання.

Для того щоб підсумувати те, що у нас сьогодні відбулося, я дозволю собі у довільній формі сказати, що ми маємо кілька блоків питань, які слід врегулювати.

Перший – блок питань, що стосуються системи органів охорони культурної спадщини. Про це говорили майже всі, хто виступав з цієї трибуни. Ми вітаємо ініціативу РПР і УТОПІК виступити із своєю експертною оцінкою та допомогти комітетові, Міністерству культури розробити швидко, у стислі строки (бо всі ми кажемо, що ми фахівці, спеціалісти, експерти, працюємо по 20, 30, 40 років, знаємо систему назубок), новий закон про охорону культурної спадщини (Оплески). Тому що та нескінченна кількість змін, які ми вносимо до Закону України «Про охорону культурної спадщини» впродовж останніх років, лише його розбалансовує і взагалі руйнує всю практику і систему охорони культурної спадщини. Тому новий закон на основі нової концепції, з урахуван­ням необхідності чіткої структурної вертикалі у сфері охорони культурної спадщини – на часі, ми чекаємо на ваші пропозиції і, без сумніву, погоджуємося з тим, що це один із найважливіших пріоритетів.

Другий блок питань пов’язаний із фінансуванням. Не секрет, що різні регіони України мають різну кількість об’єктів культурної спадщини різного значення (національного, місцевого тощо). Це фінансування, яке зараз є, не можна назвати ні фінансуванням, ні тим, що воно є. А проблема полягає в тому, що центральний орган виконавчої влади каже нам, що має право фінансувати лише свої власні інституції. Наприклад, якщо є національний заповідник, то Міністерство культури може фінансувати роботи, пов’язані з реставрацією, а якщо заповідника немає, умовно кажучи, то Міністерство культури нібито не має механізмів. Але всі ці механізми – це механізми бажання і механізми пропозицій. Тому що існують міста в Україні, в яких заповідники були створені, існували на папері десятки років, але жодного фінансування теж не було. Тому інструменти фінансування можуть і повинні бути різними. Це також наш виклик, і ми готові до співпраці.

Кілька тижнів тому на сайті Міністерства культури опублікований проект Концепції державної політики реформування сфери охорони нерухомої культур­ної спадщини. Я пропоную вам усім, народні депутати також долучаться, подивитися уважно цей проект, взяти участь у його обговоренні та вдоскона­ленні (тому що, навіть побіжно глянувши, ми вже бачимо, що там є кілька дискусійних позицій), для того щоб ця концепція не була черговою декларацією.

Третій блок питань стосується електронного інформаційного ресурсу об’єктів культурної спадщини та культурних цінностей. Тут нічого обговорю­вати, дуже ґрунтовно на цю тему сьогодні доповів Владислав Піоро, це просто потрібно взяти і зробити, дорогі друзі.

Мушу вам сказати, що ресурс народних депутатів достатньо обмежений. Ресурс народного депутата України – це його власна голова, дві голови помічників-консультантів і (за ласки, за сприяння) кілька експертів чи експерт­них середовищ. Не секрет, що експертні середовища дуже часто є поділені, бо мають різні наукові підходи, різні концепції, і за таких умов дуже складно знайти консенсус та порозуміння. Але це не означає, що слід перестати говорити про це і просто вимагати фінансування.

До речі, ви зауважили, що сьогодні у нас вчергове немає на парламент­ських слуханнях ні представників Мінрегіонбуду, ні представників Міністерства фінансів? І це не тому, що вони не були запрошені. Так само немає представ­ників Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, які самі зголосилися виступити, хоча маю сумніви, що вони більше знають про те, що відбувається з пам’ятками на окупованих територіях, аніж фахівці, які працюють у цій галузі. Тому ми всі, зокрема й Міністерство культури, повинні займати агресивнішу позицію щодо необхідного фінансу­вання на охорону пам’яток. Бо складається враження, що в державі всім керує Міністерство фінансів, а це не так, і цей стереотип потрібно змінювати.

Наступний блок питань пов’язаний з гармонізацією містобудівного та пам’яткоохоронного законодавства. Ви всі – фахівці, тож розумієте, про що йдеться. Про це говорила Ганна Бондар й інші промовці. Це потрібно зробити. Я  особисто вже мала попередні розмови з віце-прем’єр-міністром Геннадієм Зубком, він готовий створити таку робочу групу.

Щодо «чорної» археології. Дорогі друзі, на превеликий жаль, лише в одному виступі сьогодні порушувалося це питання. Мушу вам сказати, я не готувала це до сьогоднішніх парламентських слухань, але ось проект закону вже готовий, доопрацьований, завтра я буду збирати підписи народних депутатів з усіх фракцій і сподіваюся, що до кінця цього тижня ми його зареєструємо. Це законопроект, спрямований на протидію нелегальному вилученню об’єктів археологічної спадщини. На мою думку, для тих, хто знає про результати діяльності «чорних» археологів, і взагалі для тих, для кого культурна спадщина і археологія щось значать, прийняття цього закону, без перебільшення, буде історичним. Тому ми всі потребуємо вашої підтримки, для того щоб пар­ламентарії були одностайними в підтримці цього законопроекту (Оплески).

Отже, врегулювання потребує законодавство щодо об’єктів культурної спадщини на тимчасово окупованих територіях і в зоні проведення антитерорис­тичної операції. Цей блок значно допоміг би нам прискорити приєднання до Другого протоколу до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у ви­падку збройного конфлікту. Мушу вам сказати, що народні депутати цього скликання зробили спробу внести відповідний законопроект до Верховної Ради, але в Апараті Верховної Ради України нам сказали, що такий законопроект має вносити Президент України. Ну, то ми чекаємо.

Дорогі друзі, система вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей є нашим наступним викликом. Мушу вам сказати, що новий законопроект щодо переміщення через державний кордон України культурних цінностей вже поданий, над ним понад два з половиною роки працювала велика група експертів, представників музейних середовищ, арт-дилерів, які не хочуть бути злочинцями у своїй державі, а хочуть легально провадити діяльність і сплачувати податки. Тобто цей законопроект уже теж зареєстрований.

На завершення скажу таке. Ми звертаємося до Міністерства освіти і науки, до Міністерства культури вже навіть не з проханням, а, якщо хочете, з вимогою. Ми сьогодні чули про те, яка фатальна проблема з реставраційними кадрами – в Україні немає реставраторів ні дерев’яних, ні металевих об’єктів, ні вітражів. І ця ситуація є направду фатальною. І Міністерство освіти і науки, і Міністер­ство культури мають у руках всі інструменти для того, аби зробити державне замовлення. Можливо, державне замовлення саме на таких фахівців має бути в державі, доки цей ринок не насититься, тому що в інший спосіб ми ситуацію не виправимо. Як відомо, кадри вирішують все…

 

ГОЛОВУЮЧА. Будь ласка, 30 секунд, завершуйте.

 

ПОДОЛЯК І.І. І наостанок: ми повинні ставитися до пам’яток національ­ної культурної спадщини не гірше, ніж ставимося до пам’яток, внесених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, тому що це питання нашої національної гідності.

Я всім вам дякую і прошу всіх, хто сьогодні виступав, скерувати свої виступи в електронній формі на адресу секретаріату Комітету з питань культури і духовності. Це для нас дуже важливо. Крім того, прошу скерувати всі рекомен­дації, які ви маєте, тобто всі матеріали, які вважаєте за потрібне, в електронному вигляді на адресу секретаріату нашого комітету. Дякую (Оплески).

 

ГОЛОВУЮЧА. Дякую.

Після заключного слова пані Ірини, я думаю, все вже підсумовано. Сподіваюся, що це буде добрим початком для нашої законодавчої роботи. Мені здається, що це саме та сфера, в якій законодавче регулювання може змінити дуже багато.

Дуже дякую всім учасникам парламентських слухань. Трошки ми затрималися, але, сподіваюся, всім вам це було цікаво і корисно. Бажаю всім приємного вечора, до зустрічі!

 

 

 

НЕВИГОЛОШЕНІ ВИСТУПИ

 

КУДЕРСЬКА Н.І., завідувач кафедри загальнотеоретичних та державно-правових дисциплін Київського університету права НАН України. Культурна спадщина народу України є складовою частиною загальнолюдської культури, дієвим важелем формування та розвитку інтелекту людини, суспіль­ства, етносу, найважливішим сховищем історичної пам’яті. Ця спадщина як чинник, що єднає минуле, сьогодення і майбутнє, забезпечує цілісність системи людського буття, сприяє підтримці стабільності в суспільстві та державі. Охорона та збереження свідчень минувшини нині постає поряд з такими гло­бальними проблемами, як екологічна, енергетична, продовольча, а також є одним із пріоритетних напрямів культурної політики всіх держав світу.

Культурна спадщина є накопиченим суспільством етичним і духовним досвідом, який вимагає дбайливого захисту та передачі наступним поколінням. Для розвитку, збереження та передачі від покоління до покоління культурна спадщина потребує підтримки з боку політичної влади і держави. Держава по­винна формувати культурне життя суспільства в цілому. З одного боку, вона зобов’язана здійснювати культурну політику, а з другого – виконувати завдання узгодження культурних потреб та інтересів усіх соціально значущих груп і верств суспільства.

В Україні склалася принципово нова соціокультурна ситуація, за якої акценти в культурному житті суспільства перенесені з формування у населення високохудожніх смаків, пошани до національних і культурних цінностей, традицій на заохочення споживчих запитів у сфері дозвілля та розваг. Ці проце­си мають у своїй основі комерціалізацію всього духовного життя суспільства та дедалі більше підпорядковуються ринковим відносинам і цінностям, а окрема людина, соціальні групи та суспільство в цілому опинилися в межах різних ціннісних систем.

Наша країна нині перебуває у стані самовизначення, чому має сприяти її ресурс, який забезпечує успішність вирішення завдань економічного та духов­ного відродження країни. Ставлячи за мету досягнення світових стандартів з охорони об’єктів (проявів) культурної спадщини, вона вдосконалює пам’ятко­охоронне законодавство, проте й нині воно відрізняється своєю незавершеністю, фрагментарністю та недосконалістю, а понятійно-категорійний апарат у цій сфері потребує подальшого розроблення, впорядковування та вдосконалення.

Нормативно-правова основа про нерухомі матеріальні об’єкти культурної спадщини має суттєві недоліки та колізії. Так, щодо архітектурної та містобудів­ної спадщини, приміром, відсутнє законодавче закріплення обов’язкового отри­мання замовником будівництва у відповідному органі охорони культурної спадщини дозволу на виконання будівельних робіт на об’єктах будівництва – нерухомих об’єктах культурної спадщини, в охоронних зонах, зонах регулю­вання забудови, зонах охоронюваного ландшафту, зонах охорони археологіч­ного культурного шару тощо. Щодо природних, природно-антропогенних об’єктів культурної спадщини – зокрема, недосконалість правових механізмів їх охорони та збереження, відсутність методики формування і організації території об’єктів культурної спадщини, недостатня розробленість землевпорядних питань тощо. Суттєвими є прогалини у нормативно-правовій основі археологіч­ної спадщини, приміром, з визначення порядку переведення земель, на яких знаходяться пам’ятки археології, із приватної власності у державну, умов по­переднього і повного відшкодування їх вартості, державно-приватного партнер­ства з цими землями, можливості надання певних податкових пільг, доплат чи компенсацій власникові для здійснення їх охорони та збереження, відповідаль­ності у разі приховування таких об’єктів, їх руйнування чи нищення, неналеж­ного використання тощо. Нині наявна недостатність контролю під час здій­снення будівельних і сільськогосподарських робіт, незадовільна робота з обліку, паспортизації, наукового вивчення, класифікації та державної реєстрації об’єк­тів, визначення та включення зон охорони пам’яток до проектів планування забудови і реконструкції відповідних міст та селищ тощо.

Охорона та збереження рухомих об’єктів культурної спадщини в музейних установах є системною діяльністю, що здійснюється з боку держави та уповноважених владних органів, спираючись на відповідну нормативно-правову базу про діяльність музейних установ, яка має забезпечувати їх належне існу­вання, розвиток та функціонування. Проте ця база не відповідає сучасним реаліям, зокрема, зберігання Музейного фонду України є децентралізованим та здійснюється через музейну мережу, тому облік рухомих об’єктів музейної культурної спадщини також є децентралізованим, фактично, ведеться та контро­люється керівництвом окремих музеїв, у результаті чого ускладнений контроль за складом і станом цього фонду.

Питання охорони та збереження культурної спадщини постійно перебувають у центрі уваги ООН, ЮНЕСКО та ряду інших міжнародних організацій. Конвенції, рекомендації, декларації, хартії, стандарти, фактично, є збірником керівних принципів та настанов для прийняття оптимальних рішень щодо специфічних проблем охорони та збереження культурної спадщини в кожній країні. Так, нині в Україні охорона об’єктів (проявів) нематеріальної культурної спадщини, що здатні найбільш ефективно сприяти сталому розвитку країни, реалізується переважно на підставі низки міжнародних нормативно-правових актів, а тому належне розкриття їх правових норм національними законодавчими актами, а також своєчасне приєднання України до таких актів та їх ратифікація, імплементація в національне законодавство сприятимуть на­лежній охороні та збереженню культурної спадщини нашого народу.

Конвенція ЮНЕСКО про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження, підписана Україною 2005 року, визнала подвійну сутність культурних цінностей: з одного боку, вони визначені товаром, а з дру­гого – предметом державного фінансування та захисту. Відповідно до цієї кон­венції захисні механізми використовуються з компромісним формулюванням: обов’язки, передбачені цією конвенцією, рівнозначні положенням інших міжна­родних договорів. На європейському рівні суперечності, що можуть виникати між свободою переміщення товарів і охороною культурних цінностей, вирішу­ються Договором про заснування Європейської Спільноти, за яким недискри­мінаційні обмеження експорту та імпорту, спрямовані на охорону національних культурних цінностей, є допустимими настільки, наскільки не виступають при­хованим обмеженням торгівлі. В Україні ці питання залишаються законодавчо неврегульованими, зокрема, потребує детального визначення правовий захист національних інтересів України, особистих прав авторів та власників об’єктів культурної спадщини, арт-ринкових питань щодо механізмів здійснення екс­порту, імпорту, внутрішньої торгівлі тощо.

Україна як держава – учасниця низки міжнародно-правових актів про охорону культурної спадщини неналежно виконує свої міжнародні зобов’язання, зокрема, не створені відповідні владні органи та громадські організації у цій сфері, не ухвалено нормативно-правовий акт, що визначав би політику держави у пам’яткоохоронній сфері.

Нині у системі органів виконавчої влади у сфері культурної спадщини діють паралельно декілька вертикальних структурних систем владних органів, подібних за своїми державно-управлінськими функціями, структурами, меха­нізмами, методами та засобами захисту охорони і збереження культурної спад­щини, які розподілені за певними напрямами (архівний, музейний, бібліотечний, архітектурний, археологічний, природний тощо) або перетинаються, маючи спільні органи на центральному та/або місцевому рівні. Сукупність цих верти­кальних систем наділена єдністю цільового призначення, але не має необхідної функціональної самодостатності, має ієрархічність та багаторівневість внутріш­ньої організації, недостатню субординаційність, певні взаємозв’язки між струк­турними ланками тощо. Виходячи з цього, слід констатувати, що в Україні відсутня належна система публічного адміністрування щодо сфери охорони та збереження культурної спадщини через наявність у функціонуванні паралелізму та дублювання, недостатнє забезпечення поступальності та виваженості впливу держави в цій сфері на всіх рівнях – від місцевого до центрального. Для усунення зазначених вад необхідним та нагальним є утворення з відповідним законодавчим унормуванням єдиного центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері культурної спадщини, єдиної вертикальної структурної системи владних органів щодо охорони та збереження культурної спадщини.

При цьому управління якістю публічного адміністрування в цій сфері повинно здійснюватися на державному рівні та на рівні суб’єкта публічного адміністрування. Його найважливішим способом має стати моніторинг суб’єктів публічного адміністрування та їх діяльності, що дасть можливість своєчасно відзначати зміни в публічному адмініструванні, давати їм оцінку, передбачати превентивні заходи щодо запобігання негативним наслідкам, зокрема нищення (руйнування) пам’яток. Суб’єкти публічного адміністрування та їх посадові особи повинні нести юридичну відповідальність (дисциплінарну, адміністра­тивну) не лише за свої дії чи бездіяльність, а й за порушення законності надання послуг тощо.

Для поліпшення складного становища, в якому опинилися пам’ятки культурної спадщини в Україні через відсутність фінансування в необхідних обсягах, низьку фінансову спроможність користувачів (власників) таких об’єк­тів, запізнення із створенням відповідних правових умов для залучення інве­стицій у цю сферу, бажаним є застосування, зокрема: субсидій на витрати з  утримання таких об’єктів, які можуть виплачуватися визначеними органами державної влади та/або органами місцевого самоврядування; пільгового опо­даткування відповідно до фінансових спроможностей користувачів (власників); регламентування діяльності громадських організацій (об’єднань), що забезпе­чують можливі форми співпраці державних органів і громадськості у сфері охорони та збереження культурної спадщини; різних форм державно-приватного партнерства щодо матеріальної культурної спадщини, приміром, довірче управ­ління її об’єктами; спільної відповідальності держави, суспільства і громадян за збереження культурної спадщини.

Аналізуючи українське пам’яткоохоронне законодавство, можна зробити висновок, що за роки незалежності в Україні сформовано державну систему охорони та збереження культурної спадщини, але ця напрацьована нормативно-правова основа потребує: подальшої кодифікації та систематизації; вдоско­налення термінологічного апарату з подальшим усуненням неоднозначності, невідповідності, суперечностей; уніфікації; уникнення схоластичності, надмір­ної ускладненості, декларативності, рамкового характеру, рекомендаційності, некоректності формулювань тощо; вироблення реальних механізмів та процедур для її правозастосування тощо.

Культурна спадщина перебуває під захистом національного і міжнарод­ного права. Кожна держава сама стежить за її охороною та збереженням, здійснюючи певну державну політику. Водночас велике значення надається міжнародній співпраці в цій сфері, яка необхідна для обміну досвідом, надання допомоги, запобігання знищенню та руйнуванню, боротьби з розкраданнями культурних цінностей тощо. Міжнародна культурна співпраця передбачає спів­працю держав у справі захисту культурних цінностей, що ґрунтується на двох основоположних принципах:

1) шкода, заподіяна культурним цінностям кожного народу, – це шкода, заподіяна культурній спадщині всього людства, оскільки кожен народ робить свій внесок у світову культуру;

2) захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту має бути організований у мирний час і передбачати відповідні національні та міжнародні заходи. Протягом останніх років Україна відчула важливість реалізації цих принципів, адже втрата численних об’єктів нерухомої і рухомої культурної спадщини на окупованих територіях є непоправною.

Студентство Київського університету права Національної академії наук України виступило з проектом щодо безпосередньої реалізації цих принципів, передбачених низкою конвенцій ЮНЕСКО. Студенти звернулися з листом до адміністрації свого вишу з пропозицією закликати провідні наукові установи, інші заклади вищої освіти, органи державної влади, представництва ЮНЕСКО та всіх зацікавлених підтримати їхню ініціативу.

Нині Київський університет права НАН України ініціює проведення в червні 2018 року конференції з питань охорони культурної спадщини в Україні на тему: «Охорона культурної спадщини: стан та проблеми». Ця конференція має стати продовженням нинішніх парламентських слухань, а тому бажано, щоб вона відбулася за участю та за підтримки Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, представників виконавчої влади. Ця конференція буде поєднувати правовий, економічний, мистецтвознавчий блоки. Організатори конференції: Київський університет права НАН України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Національна академія мистецтв України, Український союз промисловців і підприємців. Просимо підтримати ініціативу нашого студентства та запрошуємо до участі всіх бажаючих.

На завершення пропонуємо підтримати проект Рекомендацій парламент­ських слухань, у якому слід врахувати висловлені пропозиції.

 

РОМАНОВА А.А., секретар Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму (загальнодержавний багато­мандатний виборчий округ, політична партія «Об’єднання «Самопоміч»). Унікальна культурна та історична спадщина є одним із ключових стимулів для розвитку туризму. В Україні на сьогодні існують близько 130 тисяч пам’яток культурної спадщини, що відображають всю історію нашого народу. На жаль, безліч пам’яток археології, архітектури, історії, містобудування та монументаль­ного мистецтва перебувають у занедбаному стані та потребують негайного про­ведення робіт з реставрації, облаштування та підготовки для туристичних відвідувань.

Забезпечення дієвої співпраці задля збереження та охорони культурної спадщини потребує координації зусиль на всіх рівнях українського суспільства. Політика туристичного розвитку повинна відображати такі основні аспекти:

• визначення основних туристично привабливих регіонів та місць;

• включення об’єктів культурної спадщини до Реєстру суб’єктів турис­тичної діяльності, створення якого передбачено проектом Закону України про внесення змін до Закону України «Про туризм» щодо удосконалення державної політики у сфері туризму (реєстр. № 8317);

• використання в туристичних цілях національного надбання, що включає природні та штучні, матеріальні та нематеріальні об’єкти, творчість місцевого населення;

• виховання у туристів та місцевого населення поваги до культурних цінностей регіону;

• проведення заходів з охорони місцевих культурних пам’яток;

• визначення переліку туристичних ресурсів (причому особливої уваги потребує класифікація об’єктів культурної, історичної, природної спадщини та визначення найбільш важливих об’єктів для розвитку туризму).

Успішний розвиток туризму, а отже, масове залучення потенційних туристів безпосередньо залежить від дій, спрямованих на збереження культурної спадщини. Реалізація програми з використання історико-культурного потенціалу регіону в цілях туризму вирішить одну з найважливіших проблем – проблему се­зонного коливання попиту – шляхом пропонування різноманітних форм між­сезонного туризму, що передбачають використання елементів культури.

Відповідальне використання культурної спадщини з туристичною метою може забезпечити нові можливості для працевлаштування, сприяти подоланню бідності, зменшити виїзд молоді та тимчасово незайнятого населення із сіль­ських районів, виховувати у членів громади патріотичне ставлення до свого краю. А дохід від туристичної діяльності може бути спрямований на ініціативи із збереження та відновлення пам’яток культури.

Варто зазначити, що чинне законодавство не враховує завдання, пов’язані з ефективним використанням та збереженням історичного та культурного потенціалу України для поліпшення якості національного туристичного продук­ту. Тому при розробленні законопроекту № 8317 я запропонувала внести до статті 6 Закону України «Про туризм» таку зміну: «Держава проголошує вну­трішній та в’їзний туризм пріоритетним напрямом розвитку економіки та культури і створює умови для розвитку туристичної індустрії, безпеки в туризмі та захисту туристичних об’єктів».

Важливість збереження культурної спадщини визначена у главі 16 «Туризм» Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом одним із трьох основних принципів співробітництва. Водночас масштабною проблемою на сьогодні є вандалізм, який завдає непоправної шкоди історичним об’єктам. З цього питання я звертаюся з депутатськими запитами до Міністерства вну­трішніх справ України та місцевої влади з проханням терміново розробити та запровадити ефективну технологічну локальну систему охорони пам’яток куль­турної спадщини, які становлять неоціненний скарб держави.

Кабінет Міністрів України, у свою чергу, має запровадити ефективні загальнодержавні програми щодо збереження історико-культурної спадщини, тому що неналежне фінансування заходів з охорони та збереження культурної спадщини може стати причиною втрати унікальних історичних об’єктів.

Наше завдання перед майбутніми поколіннями – зберегти і примножити історико-культурне надбання України та показати всьому світові, що Україна – держава, яка цінує себе і пишається своєю історією!

 

 


[1] Закони України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури відведення земельних ділянок та зміни їх цільового призначення» (Відомості Верховної Ради України, 2013 р., № 40, ст. 535) та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності Міністерства юстиції України, Міністерства культури України, інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується через відповідних міністрів, а також Державного космічного агентства України» (Відомості Верховної Ради України, 2014 р., № 5, ст. 62).